/
Author: Гельвецій Клод Адріан
Tags: психологія соціологія соціальная психологія
ISBN: 5-7707-5608-Х
Year: 1994
Text
Клод Адріан
Гельвецій
ПРО ЛЮДИНУ,
її РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ
ТА її ВИХОВАННЯ
CLAUDE ADRIEN HELVETIUS
DE L’HOMME,
DE SES FACULTES
INTELLECTUELLES
ET DE SON EDUCATION
КЛОД АДРІАН ГЕЛЬВЕЦІЙ
ПРО ЛЮДИНУ,
її РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ
ТА її ВИХОВАННЯ
Переклав з французької
Валер’ян Під могильний
Київ
Видавництво «ОСНОВИ»
1994
ББК 87.6
Г32
В одній із чільних праць визначного французького філософа,
просвітителя й матеріаліста XVIII ст. Клода Адріана Гельвеція
(1715—1771) стверджується ідея природної і політичної рівності
людей, залежності їхніх моральних понять і вчинків від соціальних
умов. Ця праця стала одним із найяскравіших ідеологічних обгрун¬
тувань заміни феодального ладу капіталістичним.
Переклад здійснив і вперше видав 1932 року видатний україн¬
ський прозаїк Валер’ян Підмогильний.
Редактор Олександр Мокровольський
Гельвецій Клод Адріан.
Г32 Про людину, її розумові здібності та її виховання./ Перекл.
з французької Валер’яна Підмогильного.— К., Основи, 1994.—
416 с.
ISBN 5-7707-5608-Х
В одній із чільних праць визначного французького філософа, просвітителя
й матеріаліста XVIII ст. Клода Адріана Гельвеція (1715—1771) стверджуєть¬
ся ідея природної і політичної рівності людей, залежності їхніх моральних
вчинків і понять від соціальних умов.
Розрахована на фахівців та широке коло читачів.
„ 0201000000—027 г
Г — Без оголош. ББК 87.6
ISBN 5-7707-5608-Х
© Леонід Мазур. Передмова. 1994.
Соромно себе не знати,
тому силкуюсь проникнути
в свою істоту, в себе.
Вольт ер. Част. 6 «Природи людини*
...На яку опираючись силу,
Діється все на землі;
та насамперед розумом чуйним
Мусимо й духу, й душі природу
щонайпильніше розглянуть.
Лукрецій. Про природу речей, кн. І
ВІД РЕДАКТОРА
Гоїуючи до перевидання твір К. А. Гельвеція «Про людину, її розумові здібності
та її виховання» в перекладі Валер’яна Підмогильного, видавництво мало на меті не
тільки повернути в культурний обіг українства твір видатного французького філосо¬
фа, але й зберегти всі особливості стилю Підмогильного-перекладача, що відтворив
українською стільки чільних творів французької літератури. Лишаючи здебільшого
недоторканою орфографію т. зв. «харківського» правопису, ми робили поступку
сучасним правописним нормам, яким, до речі, ще так далеко до остаточного уста¬
лення, переважно в пунктуації та написанні словосполучень, що в різні часи писалися
то через дефіс, то без нього. При звірці з оригіналом виявлено й усунено в перекладі
поодинокі неточності. Наприклад, перекладач французьке prince скрізь послідовно
віддавав українським «князь», хоча в оригіналі воно здебільшого уживається в зна¬
ченні «володар» і лише зрідка — «принц» («королевич») та «князь». «Громадський»,
«громадськість» як відповідники французьких термінів sociable, sociabilite сприймали¬
ся б сучасним читачем як непорозуміння, ба навіть помилка, оскільки ці слова для
нас означають відповідно «належний чи притаманний громаді, суспільству» і «грома¬
да», «суспільство»; тож, аби в філософському творі уникнути термінологічної плута¬
нини, ці варіанти правлено на точніші: «товариський», «товариськість», адже фран¬
цузький термін означає саме здатність людей єднатися в соціум, а не факт наявності
соціуму.
Сподіваємось, що це видання істотно допоможе задовольнити нинішній «голод» на
україномовну філософську літературу.
ІДЕАЛІСТ МАТЕРІАЛІЗМУ
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
Т. Г. Шевченко
Характеристика діяльності Гельвеція як мислителя домарксової доби за традицій¬
ною схемою була така: «Гельвецій Клод Адріан (31.01.1715—26.12.1771) —франц.
філософ-матеріаліст, ідеолог революц. франц. буржуазії 18 ст. ...Згідно з Г., світ
матеріальний, нескінченний в часі та просторі, перебуває в постійному русі. Г. одним
з перших ...подолав непослідовність теорії пізнання Локка, піддав гострій критиці
...існування бога, створення світу, безсмертя душі. Проте Г. не вийшов за межі мета-
фізич. мислення. ...Індивідуалізм Г. намагався поєднати з суспільним інтересом,
котрий в дійсності був ідеалізованим класовим інтересом буржуазії... Діяльність Г. ві¬
діграла значну роль в ідеологія, підготовці Великої франц. революції, в ідейній підго¬
товці утопіч. соціалізму поч. 19 ст. ... (Философский знциклопедический словарь, М.,
1989, с.114).
Схему можна було б підкріпити декількома цитатами з класиків марксизму-
ленінізму. Наприклад, такими: «Великі люди, які у Франції просвіщали голови для
революції, що наближалася, самі виступали надзвичайно революційно. Ніяких зов¬
нішніх авторитетів якого б то не було роду вони не визнавали. Релігія, розуміння
природи, суспільство, державний лад — все це було піддане найнещаднішій критиці».
(Маркс К., Енгельс Ф., т. 20, с. 17).
«У Гельвеція ...матеріалізм набуває власне французького характеру. Гельвецій
відразу ж застосовує його до суспільного життя. Чуттєві враження, себелюбство,
насолода і правильно усвідомлений особистий інтерес становлять основу всієї моралі.
Природна рівність людських розумових здібностей, єдність успіхів розуму з успіхами
промисловості ...всемогутність виховання — ось головні моменти його системи».
(Маркс К., Енгельс Ф., т. 2, с. 137). «...цуратися союзу з представниками буржуазії
18 ст., тобто тієї епохи, коли вона була революційною, значило б зраджувати марк¬
сизм і матеріалізм». (Ленін В. І., т. 45, с. 25).
Ця «правильна» схема призвела до своєрідного уявлення про Гельвеція в радян¬
ській філософії, до наголошення в його працях на суспільствознавчих питаннях,
прилучення Гельвеція наскільки можливо до гурту революціонерів. Але «...кожна
«філософія», кожна окрема система, що хоче бачити у собі реалізацію абсолютної
правди, стає помилковою. Кожна національна філософія, що хоче бачити у собі
єдину й усю правду, стає на хибний шлях». (Д. Чижевський. Нариси з історії філосо¬
фії на Україні, К., 1992, с. 10).
Вивчаючи праці філософів, порівнюючи їхні здобутки, ми, хочемо того чи ні,
роз’єднуємо їх, мов ті планети, що рухаються своїми орбітами. Щось дуже важливе
7
втрачається — ці філософи не стають нашими друзями, нашими співбесідниками,
а лише лекторами, наставниками. А з наставником сперечатись якось не випадає.
І дивно нам, як же це вони доходили між собою згоди.
Начебто всі пам'ятають про давньогрецьких філософів, які дискутували, сидячи
в затінку або прогулюючись садочком, а то й на базарі серед натовпу. Втім, у нас
спрацьовує усталена звичка об’єднувати їх не в коло друзів, а неодмінно у філософ¬
ську школу.
Та пригадаймо товариства фундаторів просвіти в Україні, об’єднаних в Острозьку
«академію», або Києво-Могилянський колегіум (академію), які були політиками
і поетами, філософами і музикантами, письменниками і військовими. В. Острозький,
А. Курбський, Іов Борецький, Єлісей Плетенецький, Ян Лятос, Мелетій Смотрицький,
Петро Конашевич-Сагайдачний, Петро Могила, Памва Беринда, Інокентій Гізель,
незабутня Галшка Гулевичівна... Або, скажімо, «драгомановські» гуртки, жертовний
подвиг життя самого Михайла Драгоманова з його кредо: «Неправда — не просвіта»,
«Революція має робитись чистими руками», чи об’єднання «Плеяда» (знаємо хіба що
Лесю Українку), де від літературної гри, творчих конкурсів, диспутів на філософські
теми виходили до проблем розвитку суспільства. Товариство збиралось найчастіше
у Лисенків, Косачів, Старицьких... У засіданнях брали участь поруч з «метрами»
початківці, духовне зростання яких добре простежується на прикладі І. Стешенка.
Леся Українка писала в листі до М. Драгоманова від 17.04.1894 p.: «Ви питали колись
про Сердешного (псевдонім І. Стешенка.— JI. А/.), се дуже молодий хлопець..., не
конче освічений і дуже погано вихований... що з нього хотіти? Врешті, він, може,
вилюдніє, як підросте» (Леся Українка. Твори у 12 т., т. 10, с. 231).
І він дійсно «підріс» — став високоосвіченою людиною, головою «Товариства
шкільної освіти», а згодом і міністром освіти УНР. Близькими до цього товариства
були М. Грушевський, А. Кримський, П. Тучапський, який дискутував з Леніним (за
що потім постраждав), А. Луначарський...
Здається, суто салонна гра — спародіювати відомий вірш, але звернімо увагу на
те, що вийшло:
Десь далеко єсть країна, Там говорять по-французьки
Пишна, вільна, щастям горда, Не то значні, а й лакеї,
Кожний там живе щасливо І пани всі мови знають,
Держиморда, держиморда. Крім своєї, крім своєї...
(Самійленко В. Щасливий край // Червона квітка.— Л1905).
У Росії, як тільки з’явилась можливість живого безпосереднього спілкування
людей, здатних до філософської рефлексії, виникає Релігійно-Філософське Това¬
риство ім. В. Соловйова (1905—1917), а потім — Бердяївська Вільна Академія
(1917—1922). Тут збирались, крім таких тільки зараз доступних широкому загалу
філософів, як В. Розанов, брати Трубецькі, С. Булгаков, С. Франк, П. Флоренський,
М. Бердяєв, О. Лосєв, поети Д. Мережковський, 3. Гіпіус, художники О. Бенуа, С. Ма-
ковський та інші. Результатом їхніх «чаювань» став журнал «Путь». Знаємо ми
й чому з 1922 року в СРСР у філософії настає «тиша» й чому від неї вимагалося бути
«звичайною» наукою. Особливість же філософії полягає саме в тому, що мистецтво
філософування не передається від учителя до учня. «Дух дихає там, де забажає».
Якщо ж повернутися до Західної Європи, то згадаймо німецьких романтиків (так
званий ієнський романтизм): брати Шлегелі, Шеллінг, Гегель, Тік, Новаліс, які
гуртувались навколо журналу «Атеней», захоплювались Гете, «бігали» на лекції
Фіхте, «поклонялись» Канту. Кожна лекція, кожна стаття — подія. Саме філософу¬
8
вання відчувається і розуміється не як абстрактне, далеке від життя мислення, а як
жива інтуїція, що особисто переживається кожною людиною і зачіпає найпотаємніші
сторони її єства. Або ж англійські об’єднання товаришів-однодумців, які на засі¬
даннях свого гуртка кепкували з рівня культури та моралі тогочасних нуворишів.
Згадаймо памфлет Свіфта «Скромна пропозиція», в якому від імені економіста
подано «цілком серйозні» розрахунки щодо можливих прибутків від відгодовування
на м'ясо дітей-сиріт (враховано все — навіть вартість солі). На жаль, цю пародію на
серйозну економіку суспільство сприйняло навсправжки.
У літературі часто згадуються тогочасні салони, в яких збиралось певне това¬
риство, але в нашій спролетаризованій культурі усталилось уявлення про салон як
про таке собі «дамське рукоділля». Та саме в таких об’єднаннях, на незаформалізо-
ваних зустрічах і відбувався «бенкет людського спілкування». Тут знаходилось місце
і для «генератора ідей», і для «популяризатора», і для «систематизатора», і для
звичайного допитливого, для втаємниченого і для неофіта. Зрозуміти, чим був салон,
можна лише пам’ятаючи, що тільки в конкретному контексті ідея набуває визначено¬
го змісту, стає домінуючим стилем мислення. Тільки в контексті набуває певного
сенсу будь-який вислів.
Тож які ідеї панували наприкінці 17-го — на початку 18-го ст. в Європі взагалі
й у Франції зокрема?
Були вже добре відомі роботи Коперника, Галілея, Ньютона. Крім античних
філософів, посилалися на Монтеня, Гоббса, Гассенді, Берклі, Бодена, Локка. Але
безперечним «володарем дум» був Декарт.
Його постулат, що дійсність доступна раціональному, математичному пізнанню
в усьому своєму обсязі, що вона не має таємниць від розуму, спричинився до бурхли¬
вого розвитку природничих наук і впливу їх методу на суспільні науки (філософію).
Гасло «Бути фактом — значить ясно сприйматися» згодом відгукнеться в працях
Гельвеція, який писав, що завжди помиляються, розмірковуючи апріорно, розмірко¬
вувати треба апосеріорно, тобто на фунті добре вивчених фактів. Філософ, за слова¬
ми Гельвеція, просувається вперед, «спираючись на посох досвіду», від спостере¬
ження до спостереження, від факту до факту, до розуміння механізму дії. «Людина
є машина, котра будучи приведена в дію фізичною чуттєвістю, повинна робити все те,
що вона виконує».
У цей же час дуже популярними були багатотомна робота Ж. Л. Бюффона «При¬
родна історія людини» та праці лікаря-філософа Ж. Л а метрі, який, називаючи себе
«занадто гедоністом», стверджував, що перш ніж думати про душу, треба подбати
про тіло. Великим успіхом користувались також викладені в афористичній формі
«Максими та моральні міркування» Ларошфуко, «Думки» Паскаля та «Характери,
або мораль нинішнього віку» Лабрюєра. В основі афоризму всіх французьких мора¬
лістів лежить парадокс. Афоризму притаманна стисла та витончена форма. Наприк¬
лад: «Жоден підлесник не підлещує так майстерно, як себелюбство» (Ларошфуко);
«Люди поділяються на праведників, які вважають себе грішниками, та грішників, які
вважають себе праведниками» (Паскаль); «Жінки з легкістю брешуть, говорячи про
свої почуття, а чоловіки ще з більшою легкістю говорять правду» (Лабрюєр). Але,
якщо Ларошфуко і Паскаль, критикуючи ідеал стоїків, визнавали себелюбство під¬
грунтям вчинків людини, то Лабрюєр коріння добра і зла вбачав не стільки в людині,
скільки в суспільстві. В його книзі поруч з такими розділами як «Про людину», «Про
жінок», «Про серце» існують «Про монарха і державу», «Про вельмож» тощо.
Ось у такій атмосфері ріс і формувався Клод Адріан Гельвецій.
9
Народився він у 1715 році. Був на два роки молодшим за Дідро, на три — за
Руссо, на шість — за Ламетрі, на двадцять один — за Вольтера, на двадцять
шість — за Монтеск’є.
Майбутній філософ походив з сім’ї медиків швейцарського походження. Його дід
був лейб-медиком принца Оранського, а батько — лейб-медиком Марії Ліщинської,
дружини Людовіка XIV.
К. А. Гельвецій здобув досить грунтовну як на той час гуманітарну освіту —
вивчав філософію, юриспруденцію, економіку в єзуїтському коледжі Людовіка Вели¬
кого. Любов до давніх авторів та зацікавлення соціальними питаннями прищепив
йому вчитель — отець Поре, колишній наставник Вольтера. Повага до вчителя про¬
явиться в майбутньому в тому, що, виступаючи проти релігії, католицької церкви та
духівництва, він утримувався від дошкульних характеристик єзуїтів.
У коледжі вивчали богослов’я, античну філософію й літературу, значну увагу
приділяли мовам — латині, давньогрецькій. Схоластичний метод навчання викликав
відразу у Гельвеція, і розраду він знаходив у читанні Корнеля, Расіна, Буало, Мольє-
ра, Лафонтена, Ларошфуко, Бюффона.
Батько готував його до кар’єри фінансиста. З цією метою він відправляє його до
родича для ознайомлення з економікою та сільським господарством. Але Клод
Адріан, скінчивши закритий учбовий заклад, присвячує себе не економіці, а літерату¬
рі й світському життю — відвідує салони, фліртує, грає в театрі, читає філософські
праці.
1738 року за сприянням Марії Ліщинської К. А. Гельвецій отримує місце відкуп¬
ника податків з річним прибутком 100 000 екю. Несподівано розбагатівши, Гельвецій
ще глибше поринає в світське життя, починає писати вірші, матеріально підтримує
літераторів. Але все це, як і вірші (до речі, з двозначно люб’язними порадами Вольте¬
ра) , досить швидко надокучило йому, і він звертається до читання серйозних філо¬
софських творіі. Особливо Гельвецій захоплюється Локком.
Листування з Вольтером, особисте знайомство з Бюффоном, Монтеск’є, Гольба-
хом, Дідро, Д’Аламбером, з якими обговорювалось широке коло проблем, спону¬
кають його замислитись над проблемами буття людини. Характерна риса тогочасних
салонів: філософські й політичні проблеми обговорювались не менш грунтовно, ніж
питання літератури та мистецтва, чергуючись з пікантними анекдотами. Бесіди
в салоні часто прибирали характеру гри: теми визначалися заздалегідь, аби кожен
міг, в міру таланту і розуміння, обдумати й висловити свою думку у вигляді витонче¬
ного й стислого афоризму. Приділялась увага як умінню дати точне визначення
почуття (особливо «механізму людського серця»), так і мистецькій формі. Наприк¬
лад, у Гельвеція: «Розум часто не може погасити вогонь, який спалахує в двох сяю¬
чих очах, і світильник розуму нерідко сприяє лише поширенню пожежі». Або ж:
«Троянди ніколи не бувають такими чарівними, як тоді, коли вони розкриваються
в променях сонця, а красуні — в променях кохання».
1738 року Гельвецій пише «Послання про любов до знань» та «Послання про
задоволення». Він ще утримується від прямих нападів на церкву й релігію, розвиваю¬
чи думки Паскаля, Ларошфуко, Лабрюєра про себелюбство. 1740 року пише «По¬
слання про гордовитість та лінь розуму» і «Послання про ремесла». Це вже досить
серйозна спроба підійти до проблем, які він згодом розкриє у своїх працях «Про
розум» і «Про людину, її розумові здібності та виховання». Ще одну віршовану
працю — поему «Про щастя» Гельвецій почав писати 1741 року і за пропозицією
друзів повернувся до неї знову в 1750—51 pp. В ній він ганить безцільне життя,
10
відкидає вульгарно витлумачений гедонізм, високо ставить Лукреція. До аскетичного
життя та стоїчного прийняття всіх знегод ставиться як до своєрідного вияву гордо¬
щів, вбачає в цьому розрахунок на зовнішній ефект. Він робить спробу вирішити
проблему поєднання особистого й громадського щастя.
Врешті-решт від віршування він перейшов до прози. Хоча Вольтер і підтримував
його своїми ввічливими листами, але Гельвецій самокритично ставився до свого
поетичного доробку і за життя не подав до друку жодної поезії. Вони були опубліко¬
вані вже після його смерті.
1751 року Гельвецій одружився по любові з Анною де Лінвіль, дівчиною з аристок¬
ратичної, але збіднілої родини. Він, на здивування всім, полишає посаду відкупника,
залишивши собі тільки придворне звання, їде до свого маєтку в Воре, де займається
господарством та філософією.
У Воре сім’я Гельвеція жила по вісім місяців на рік, чотири — проводила в Пари¬
жі, де Клод Адріан відкрив свій салон, в якому приймав щосереди. В його салоні
бували Бюффон, Кондорсе, Грімм, Монтеск’є, Мармонтель, Дідро, Гольбах — прак¬
тично всі енциклопедисти. Проте Гельвецій не брав активної участі у виданні Великої
енциклопедії. Втім, безсумнівно, ідеї його твору «Про розум» неодноразово обгово¬
рювалися і взагалі були характерними для французьких ліберальних кіл середини
18 ст.
Принципи співробітництва, дружньої поради, цілковитої щирості, притаманні цим
людям, добре засвідчуються таким фактом — Монтеск’є привозив до Гельвеція
коректурні аркуші своєї праці «Про дух законів» і прислухався до його зауважень.
1758 року К. А. Гельвецій видає свою першу книіу «Про розум». Цензор Терсіє
дозволяє вихід праці, не вбачаючи в ній нічого злочинного.
Але дещо дивний успіх, а надто гостра критика й гоніння з боку офіційних кіл та
досить «прохолодне» ставлення до книги його друзів неприємно вразили Гельвеція.
Здавалося б, книга Гельвеція — то звичайна праця просвітителя, який прагне пояс¬
нити «чому» і запропонувати «як», але саме цим діяльність просвітителів узагалі
і Гельвеція зокрема втручалась у царину політики. Залежно від уподобань автора
книга набирала або більш академічного характеру, як, наприклад, у Монтеск’є,
Дідро, або ж більш політизованого (на межі з політичним памфлетом), як це виходи¬
ло у Вольтера та Гельвеція. Але в політиці як у політиці. Зміна політичної ситуації
призвела до того, що вся караюча сила держави була спрямована проти книги Гель¬
веція. В чому ж причина?
Маючи шляхетне серце, Гельвецій, як свого часу Ларошфуко, найвищим обов'яз¬
ком дружби вважав відкрити очі другові на його вади, допомагаючи пізнати самого
себе. І так само, як перед тим Ларошфуко звинуватили в аморалізмі, так і Гельвеція
віднесли до тих моралістів, які вбачають в людях тільки погане. Цікава в цьому
плані характеристика, що йому дав король Пруссії Фрідріх II: «Я вважаю його ха¬
рактер чарівним. Можна було б тільки бажати, аби він більше радився зі своїм
серцем, аніж зі своїм розумом».
Вже через два тижні після виходу книги королівська рада приймає ухвалу про її
заборону. Восени того ж року парламент ухвалює постанову про її спалення разом
з книгою Вольтера «Природня релігія», архієпископ паризький Крістофор де Бомон
проголошує анафему, яку підтверджує папа Климент XIII.
У квітні 1759 року богословський факультет Сорбонни засудив книгу Гельвеція.
Осуд починається переліком «запозичень» з творів Спінози, Декарта, Макіавеллі,
Юма, Гоббса, Локка, Монтеск’є та інших (налічено понад сто запозичень). Але,
11
здавалося, цей гріх мав бути виправданням для Гельвеція, бо характеризує автора
більш як літератора, ніж оригінального філософа. Він міг би виправдатись, повто¬
ривши за Мольєром: «Я беру своє там, де його знаходжу». Але саме тому, що Гельве-
цій говорив про загальновідоме, про що писалось в Енциклопедії Дідро, давало
нагоду владі, особливо церкві, під ступитися до Великої енциклопедії, яка уникла
присуду про знищення тільки тому, що розгляд величезного видання компетентними
фахівцями вимагав чимало часу.
Автора пропонувалося суворо покарати, але задовольнились його відреченням,
поданим у найцринизливішій формі. Гельвецій з дружиною та двома дочками зами¬
кається у своєму маєтку і навіть збирається емігрувати за прикладом Ламетрі та
Вольтера, але родичі переконують його написати зречення. Відмовляється він і від
придворного звання. А цензора Терсіє звільняють з роботи.
Досить стримане ставлення друзів і знайомих до книги Гельвеція є підтверджен¬
ням його слів: «Ніхто не бажає банальних вихвалянь, але кожен відчуває приємне
полегшення, коли приховують його недоліки». Але він не підлещується ні до Бюффо-
на, ні до Вольтера, ні до Дідро, ні до Руссо, й енциклопедистам було досить неприєм¬
но бачити в його книзі своє малопривабливе віддзеркалення. Як говорив Ларошфуко:
«Всі люблять розгадувати інших, та ніхто не любить бути розгаданим».
Ставлення Вольтера — здавалось би товариша по нещастю — до праці Гельвеція
досить непевне. У листах до нього він хвалить його вдачу, підбадьорює його, заохо¬
чує до більш рішучої боротьби з богословами. Тимчасом у листах до інших пише:
«Ось уже десять років, як я не читав віршів Гельвеція. Якщо вони погані, то його
проза не краща. Це вогкий хмиз, котрий дає мало вогню, але багато диму».
Дідро більш об’єктивно оцінює книгу Гельвеція. Визнавши позитивні якості його
стилю, він вважає основні принципи Гельвеція помилковими, задовгі виступи проти
деспотизму — нудними, анекдоти — недотепними. За словами Дідро, книга обурила
всіх парадоксальністю і хибністю принципів. Доказ основних положень слабкий
і непереконливий, що є недоліком методу Гельвеція. Автор мав би спрокволу завойо¬
вувати душу читача, як це робить Монтень, а не зухвало вриватися в неї.
Ще непримйреннішим критиком Гельвеція був Руссо. Одразу ж після виходу
книги він почав писати своє спростування принципів автора, але, дізнавшись про
шалене цькування Гельвеція, відклав роботу і повернувся до неї лише згодом, коли
вирішилася справа Гельвеція. Критика Руссо відзначається досконалістю й прискіп¬
ливістю, детальним розглядом психологічних поглядів Гельвеція, принципів духовної
рівності людей та можливостей виховання. У вирішенні проблем рівності та виховної
роботи він стояв на протилежних позиціях. Відомий, наприклад, факт, що Гельвецій
дуже хотів придбати примірник своєї книга з заувагами Руссо, а коли це не вдалося,
то замовив собі копію цього примірника.
Така практично одностайна критика праці Гельвеція енциклопедистами яскраво
свідчить про те, що грунтовно продуманої філософської позиції в нього на той час ще
не було. Людина високої честі та щирості, він довів загальновідомі думки до логічно¬
го кінця, поставивши свої акценти.
Галас навколо книги призвів до того, що її невдовзі переклали італійською, анг¬
лійською, німецькою мовами і вона стала відома всій Європі.
Гельвецій вдав, що підкорився вироку, але насправді не збирався полишати роботу
над проблемою, яку порушив у книзі «Про розум». Він стає обережнішим, вирішив¬
ши, що наступна його книга — «Про людину, її розумові здібності та її виховання»
12
вийде друком тільки після його смерті, але поступитись принципами було не в його
характері.
1764 року він Іде до Англії. Його приймають у королівській сім’ї, але найбільшу
втіху він має від спілкування з Юмом та читання обожнюваного ним Локка.
Наступного року на запрошення короля Пруссії Фрідріха II їде до Берліна. Аби
дошкулити французькому двору, той приймає Гельвеція з надзвичайною пишністю.
Дає йому дипломатичне доручення до Міністра іноземних справ герцога Шуазеля
з пропозицією об’єднати зусилля Франції та Пруссії проти Англії. Але дипломатична
місія Гельвеція успіху не мала.
В 1769 році він завершує роботу над книгою «Про людину...» В листі до Юма
Гельвецій пояснює, чом не ризикує друкувати книгу за життя навіть у Англії.
26 грудня 1771 року К. А. Гельвецій помирає.
Штрих до портрету Гельвеція: на пропозицію рідних прийняти останнє причастя
відповідає відмовою.
У 1772 році виходить його книга «Про людину...». Це вже більш виважена філо¬
софська праця, в ній автор обстоює свої принципи, втім з деякими змінами: форму¬
лювання положень стає стриманішим, а в деяких моментах він пропонує або нове
рішення, або шукає прийнятного компромісу.
Навіть після смерті політики не полишали увагою Гельвеція. Здійснилась Велика
французька революція, яка в найвищій своїй точці — якобінській диктатурі — була
першою спробою реалізації абстрактної розсудкової схеми, на кшталт комуністично¬
го устрою. 5 серпня 1792 року його та Вольтерів бюсти були увінчані лавровими
вінками, 21 вересня того ж року вулицю, на якій він жив, названо його ім'ям.
А 5 грудня 1792 року після промови Робесп’єра його бюст скинуто з п’єдесталу
і розбито. Натомість філософи приділяли йому куди менше уваги.
Відомий вислів Паскаля «Людина — лише тростина, най слабіше з творінь приро¬
ди, але вона — тростина мисляча» та Декартове — «Я мислю, отже, існую» Гельвецій
витлумачив по-своєму. Він запропонував таку формулу: «Я відчуваю, отже, я живу».
Кардинальними питаннями для нього були: від чого залежить розвиток особистості,
де шукати першоджерела її здібностей та які вони є — вроджені чи набуті? Якщо
головна характеристика людини — розум, то чи є сам розум проявом її фізичної
організації чи здобутком виховання?
Гельвецій не поділяє думки Берклі про те, що річ перетворюється в комплекс
відчуттів. Не прохопився він ні словом і про компромісну ідею Локка — суб’єктив¬
ність так званих вторинних якостей, хоч був з нею добре обізнаний.
Гельвецій пішов шляхом констатації самого по собі беззаперечного факту ви¬
никнення людських знань з досвіду, чуттєвого пізнання. Він міркував так: «Внаслідок
того, що всі наші ідеї ми отримуємо через посередництво почуттів, люди не наро¬
джуються, а стають такими, якими вони є».
Але емпіризм взагалі та Гельвеціїв зокрема як прояв негативної реакції на схо¬
ластичне мислення, на односторонній раціоналізм, впадає в іншу метафізичну край¬
ність — у приниження ролі теоретичного мислення та наукових абстракцій. «Будь-
яка ідея завжди може бути зведена в кінцевому рахунку до фізичних фактів або
відчуттів». Тобто Гельвецій робить спробу вивести найбільш абстрактні поняття
з відчуттів, обходячи таким чином проблему здатності самого розуму творити «чисту
думку» поза чуттєвим досвідом. Він називає розум «послабленим відчуттям». «У лю¬
дини все зводиться до відчуття... таким чином, фізична чуттєвість є першоджерелом
її потреб, її пристрастей, ...ідей, ...суджень, ...учинків...».
13
За Гельвецієм, людина народжується без пристрастей і потреб, окрім потреби
в їжі та питві. За своєю природою людина ні добра, ні зла. Все залежить від вихо¬
вання. Від народження всі люди рівні. Ідея рівності розумових здібностей і ролі
середовища в їхньому розвитку була на той час досить смілива й оригінальна. Ця ідея
вразила своєю «зухвалістю» багатьох (Вольтера, Руссо, Дідро) і викликала жваву
суперечку. Цією ідеєю Гельвецій виступив проти песимістів — Ларошфуко, Гоббса,
Ламетрі, які стверджували, що людина від природи зла й зіпсована; проти сенти¬
менталістів — Шефтсбері, Руссо, які доводили, що людина від природи добра і спра¬
ведлива; «закинув камінь» майбутнім ригористам — Канту: людина від природи не
може бути доброю; не погодився зі своїм давнім старшим приятелем Монтеск’є, що
географічне місцезнаходження країни і клімат впливають на формування людини.
Гельвецій принципово відмовлявся розглядати людину як замкнену в собі істоту,
яка має вроджене поняття моралі. Позитивні чи негативні риси людей не є успадко¬
ваними — вони цілком залежать від середовища. Слідом за Юмом Гельвецій вважав,
що тільки вдосконалюючи людський розум держава може надіятися на вдоскона¬
лення законів. Розум, за словами Гельвеція, є не що інше, як властивість матерії,
і точно так, як немає властивості речі без самої речі, розум невіддільний від матерії.
Матерія ж ніколи не виникає, не знищується, а лише змінює форми свого існування.
Якщо в матерії є здатність змінюватись, то людина має знайти засіб використання
в своїх інтересах цієї здатності. Цей засіб — виховання. Але він зауважує, що «ніяке
виховання неможливе без певної мети; єдина ж мета виховання...— зробити грома¬
дян більш сильними, більш освіченими та доброчинними і, зрештою, більш здатними
працювати на благо суспільства, в якому вони живуть».
Саме з цією метою Гельвецій цілком свідомо розробляє теорію, яка б ясно показа¬
ла людині її сутність і законні права, місце в природі та історії, сенс її існування та
засоби його усвідомлення. На думку Гельвеція, лише та етика і соціологія матиме
силу, яка спирається на таку непорушну основу, як себелюбство. Якщо відняти
в людини особистий інтерес, то реальна людина зникає, а залишається безжиттєва
абстракція. «Я обурююсь у тому випадку, коли у мене віднімають право володіння
моєю власністю, моїм життям, моєю свободою». Тобто, на переконання Гельвеція,
першоджерелом моралі є та сама властивість людської природи, що й в основі любові
до себе,— здатність відчувати. Як тільки ми це визнаємо, правила моралі втратять
свою суперечливість, її положення набудуть ясності й переконливості. Фізична
чуттєвість породжує любов до себе, або ж приватний інтерес. Правильно зрозумілий
приватний інтерес веде до визнання правил моралі. Людина порушує норми моралі
тоді, коли до цього її підштовхують закони. Реформу моралі треба починати з ре¬
форми законів, але не враз «перекидати всі вівтарі оман», а поступово й обережно
«шляхом непомітних переходів перевести народ від його теперішнього законодавства
до скільки можливо кращого законодавства». Гельвецій, як свого часу Локк, не
погоджується з Шефтсбері, що в людині, крім п’яти фізичних відчуттів, є ще й шос¬
те — вроджене відчуття моральності. «Внаслідок того, що людина народжується без
ідей, без вад і чеснот, то все, навіть гуманність є в людині набутою. Цими почуттями
вона завдячує своєму вихованню». Гельвецій переконаний, що суспільне благо —
вищий закон, однаково обов’язковий для кожного, хоч би яке місце в суспільстві він
займав, але водночас закон може бути порушений, якщо не відповідатиме вищим
інтересам народу. Ця думка потім буде дуже популярною в країнах, де відбувалися
революції. Досить швидко Гельвецій побачив небезпеку переростання демократії
в охлократію, все менше покладає надію на просвітництво в справі виведення країни
14
на шлях прогресу. В листах до Вольтера висловлює свій песимізм щодо можливостей
розуму,— все більше схиляється до ідеї монарха-філософа (високо оцінює Фрідрі-
ха II, Генріха IV, Катерину II).
Щодо майбутнього держав Гельвецій висловив пророчу думку, що великі держави
(імперії) менш гнучкі, менш життєздатні. Більше перспектив для розвитку у малих
та середніх держав. Майбутнє суспільство Гельвецій бачив як спільноту громадян,
щастя і добробут котрих співмірні їхньому особистому таланту, енергії та підприєм¬
ливості, наголошуючи, що принцип приватної власності був і буде наріжним каменем
великої суспільної споруди. Суспільство, де громадяни не прагнуть максимально
задовольнити свій власний інтерес, більше надбати «чесними» засобами, де немає
конкуренції,— нежиттєздатне. Що ж стосується ідеї спільної власності та спільного
життя, то до неї Гельвецій ставився скептично, вважаючи, що треба прагнути не до
скасування приватної власності, а до її поширення в загальнонаціональному масшта¬
бі: «Немає такого суспільства, в якому всі громадяни можуть бути однаково багатими
і могутніми». Проявити себе як особистість може лише та людина, яка має власність
і вільна в своєму виборі. Свобода вільного громадянина, вважав він, «полягає у віль¬
ному користуванні своїми здібностями». До того ж: «любов до влади і до засобів її
здобуття непорушно пов’язані у людини з себелюбством». Підкреслюючи значення
особистого інтересу, важливість приватної власності, Гельвецій все-таки надавав
перевагу політичним факторам розвитку держави, тобто юридичній формі. До речі,
і в наш час переважає інтерес до форми державної влади без чіткого розуміння
шляху розвитку («суспільство з ринковими відносинами»?!).
Проблему щастя Гельвецій вирішує як розумне поєднання здобутків праці, задо¬
волення фізичних і духовних потреб з турботою про майбутнє. Щоб зробити людей
щасливішими, треба зменшити багатства одних і збільшити багатства інших. На те
є багато способів: і добрі правителі, і добрі закони, і зацікавленість народу,— тільки
громадяни мають бути доброчинними. Але чи доброчинні громадяни в державах, де
є гроші? «...гроші зараз так високо цінуються у всіх народів, що навіть у доволі муд¬
рих і розвинених державах володіння ними вважається чи не найвищою заслугою.
Скільки багатих людей стали гордувати внаслідок улесливих похвал, вважаючи себе
вищими за талановитих людей...»
У державі майбутнього має бути таке законодавство, щоб не виникло потреби
в грошах (як тут не згадати мрію про «світле майбутнє», в якому «нічні горщики
будуть з золота»).
Гельвецій розуміє, що бідна людина врешті-решт змушена шукати роботи за
межами своєї держави, тобто у бідняка немає вітчизни (згадаймо: «Пролетарям нема
чого втрачати...»), розуміє, що стала народна традиція приписувати всі моральні
чесноти бідняку є наслідком того, що більшість населення жило в злиднях, а ба¬
гатство для них було недосяжною або ж важкодосяжною метою. Саме бідність
є причиною заздрості, ненависті і злочинності.
На думку нашого сучасника, відомого філософа Мирослава Поповича, моральні
якості не треба плутати з бідністю людини чи її багатством. Моральний ідеал біднос¬
ті — то є вияв бідності духа. Можливо, саме тому бідність і була в СРСР найбільшою
чеснотою, а принципом щасливого життя — рівний розподіл, адже колективістська
свідомість не дозволяє виділяти особистість і самого себе. Будь-яке інше право, крім
рівності в бідності, за словами Ортеги-і-Гасета, засуджується як привілей.
Перед Гельвецієм постає питання про свободу вибору людини. Французькі матеріа¬
лісти й Гельвецій зокрема вважали, що все причинно обумовлено, отже, все необ¬
15
хідне. Випадковості немає, бо випадковість є лише те, причина чого нам невідома.
В рамках механістичного детермінізму вирішення проблеми свободи і необхідності
вело до переоцінки об'єктивного фактору і недооцінки суб'єктивного. «В природі все
готується і відбувається саме по собі. Можливо, що досконалість мистецтв і науки
є справою не стільки генія, скільки справою часу і необхідності». Тобто детермінізм
межує й навіть доходить до фаталізму. Фаталізм був для французьких матеріалістів
тою ланкою, за яку вони мали надію висмикнути увесь ланцюг релігійного телеоло-
гізму та засобом доказу рівності людей. «Раціоналістичний погляд ...базується на тій
основній передпосилці, що в житті лише те має сенс, що можна зрозуміти і обгрунту¬
вати розумом. З пункту погляду раціонального усі люди, безумовно, однакові, рівні
між собою». (Д. Чижевеький. Нариси з історії філософії на Україні, К., 1992, с. 5).
Але ідея фаталізму заводила в глухий кут при вирішенні питання про майбутнє
людства, адже піклування про нащадків вимагало активної позиції, тимчасом ідея
фатуму цю активність нейтралізувала.
Гельвецій, як і інші просвітителі, вважав просвіту підгрунтям добробуту держави
й окремих громадян. Він був переконаний, що щастя й могутність держави про¬
порційні розвиткові освіти, невігластво породжує недосконалі закони, а недосконалі
закони ведуть до зростання пороків. Щоб знищити невігластво, треба зайнятись
докорінною перебудовою просвіти, але це, на його думку, можливо скоріше у неве¬
ликих державах, ніж у великих. «У великих державах рідко відчувається потреба
у великих людях, великі держави тримаються своєю власною масою». Тому покли¬
кання філософа шукати істину і озброювати нею в першу чергу молодь. Гельвецій,
слідом за Ламетрі, негативно ставився до апатії та атараксії мислителів. Загал байду¬
жих до всього, крім себе, «апостолів неробства» вважав особливо небезпечним для
молоді з її світлими пориваннями.
В книзі «Про розум» Гельвецій обстоює положення про інтелектуальну рівність
немовлят, тож виховання треба починати вже з моменту зародження дитини, ще
в материнському лоні. У своїй наступній праці — «Про людину...» він дещо пом'як¬
шує свою позицію: «Єдина схильність, яку при народженні людина приносить з со¬
бою для знань,— це схильність порівнювати і комбінувати». Далася взнаки і гостра
критика попередньої праці, і напружена робота. Думка про ранній початок виховання
дитини через виховання матері викликала в сучасників досить скептичне ставлення.
Як виявилось, ця щея сягає своїми витоками давнього Китаю, й дістала підтверджен¬
ня в сучасній науці. Саме тому, що всі знання людина отримує через відчуття, вже
з перших днів життя вона зазнає могутнього виховного впливу довколишнього се¬
редовища.
Таким чином Гельвецій виступає перш за все як представник ідеальної держави.
Від ступеня свободи жінки залежить майбутнє виховання дитини і «якість» май¬
бутнього громадянина. Він підкреслює: «деспотизм робить жінок рабинями», тобто
немовби звеличує жінку-матір, але, будучи на засадах натуралізму, мало не скочуєть¬
ся в аморалізм. Стосовно материнської любові він пише: «все, що робиться нібито
заради дитини, насправді робиться заради себе, свого марнославства, або ж заради
уникнення нудьги, і взагалі, всі ті послуги, які робляться іншим, насправді є авансом
самому собі».
Гельвецій свого часу зробив цікавий висновок щодо освіти жінок і впливу рівня
жіночої освіти на рівень культури суспільства. Там, де до освіти жінок ставляться
легковажно, вважаючи, що призначення жінки бути тільки втіхою для чоловіка, там
у спілкуванні з жінками чоловіки змушені спрощувати свої думки до рівня
16
пустої балаканини, що врешті-решт веде до знищення культури й самого суспільства.
«Серед усіх насолод найсолодшою є любов: щоб її домогтися, треба вміти бути
приємним жінкам. ...Але тому, що жінки, з огляду на освіту, яку їм дають, набувають
більше легковажності.., ніж сили і вірності думки, то й наш розум, узгоджуючись
з їхнім розумом, повинен мати ті ж вади». «Є тільки два способи вберегтися від цього.
Перший — поліпшити освіту жінок, піднести їх душу, розширити їхній розум...
Другий спосіб (і не його я, ясна річ, раджу) — це звільнити жінок від залишків
цнотливості, принесення в жертву якої дає їм право вимагати від коханців постійного
поклоніння і закоханості... тоді чоловіки ...будуть проводити з жінками тільки годи¬
ни, призначені для втіх, і, таким чином, зможуть зміцнити свій розум науковими
заняттями і роздумами». З цієї цитати легко впізнати завсідника салонів і шануваль¬
ника афоризмів.
Звісно, Гельвецій своїми міркуваннями в царині етики щодо рівності жінки з чоло¬
віками мав викликати і викликав спротив (можливо, навіть і неусвідомлений) у тих
країнах, де переважає чоловічий тип поведінки, або ж сильна релігійна традиція, яка
завжди наголошувала на меншовартості жінки, її вторинності. Згадаймо Ларошфуко:
«Розум у більшості жінок слугує не стільки для підсилення їхньої розсудливості,
скільки для виправдання їхньої нерозсудливості». Але й нині, майже через 250 років,
це питання, як не дивно, не втратило свого значення: занепад школи, відсутність
шляхетного ставлення до жінок, до їхнього духовного світу, нерозуміння і неба¬
жання розуміти ходу історії.
Впевнений у тому, що саме виховання є найважливішим засобом зміни життя,
Гельвецій ретельно дослідив тогочасну систему виховання єзуїтського коледжу.
Пройшовши «дантові кола» навчання, він запропонував суттєво змінити шкільні
програми — замість переважного вивчення мертвих мов більше часу відводити рідній
мові та літературі, фізиці, історії, математиці, поезії, етиці. «Мало думають про те,
щоб виробити у дітей судження, задовольняючись тим, що начиняють їхні голови
дріб’язковими фактами. Що ж виходить у підсумку? Людина виказує великий талант
до балаканини в дитинстві і повну відсутність здорового глузду в зрілому віці». «Чому
накопичення знань не привело до відмови від заблуджень? Тому що релігія збері¬
гається в силу організованого обману з боку спеціальної касти людей, яку підтримує
держава — духовенства. Горе тим націям, які довіряють попам виховання своїх
громадян».
Пояснивши, чому єзуїтські школи не сприяють вихованню геніальних особистос¬
тей, Гельвецій водночас віддає перевагу шкільному вихованню перед домашнім, де
головними стимулами до навчання будуть страх і змагання, але виступає проти
вузькоспеціалізованих шкіл, і, як це називається тепер, ранньої профорієнтації. Для
більшої користі держави він пропонує впровадити різні типи шкіл. «Вкрай безглуздо
давати цілком однакову освіту трьом різним людям, з котрих один стане незначним
чиновником у міністерстві фінансів, а двоє інших займуть вищі посади в армії, в юс¬
тиції або в управлінні державою».
Гельвецій вважав, що люди мов ті дерева однієї породи, і тільки цілеспрямоване
виховання є єдиним джерелом відмінностей між ними. Хоча, в свій час Дідро і висту¬
пав проти такого спрощення проблеми, обстоюючи думку, що це лише «одне з го¬
ловних джерел», все ж саме ідея Гельвеція про рівність розумових здібностей втіли¬
лася згодом у відомий вислів, що кожна куховарка може керувати державою, а по¬
тім — «незамінних людей немає».
Модель єзуїтської школи, по суті дегуманізованої, набуває великого поширення
17
в Європі. Такі навчальні заклади, як коледжі, військові училища, пансіони шляхетних
дівчат, мали на меті примусову соціалізацію учнів. Ця система використовувала так
званий принцип «штучного сирітства», тобто закриті пансіони (сучасні школи-інтер-
нати), і була спрямована на формування особистості послушника. Це типова педаго¬
гіка на засадах утисків особистості. Звідси небажання вчитися, прагнення уникнути
важких питань, і, як результат,— нехіть до сумлінності, а зрештою й повна до неї
нездатність змушують учнів вимагати від тексту спрощеності й невеликого обсягу.
Свого часу американська школа зробила спробу знайти компроміс між примусо¬
вим навчанням і відразою до централізації, врахувавши досвід єзуїтських шкіл та ідеї
Руссо про вільний розвиток особистості, але втратила рівень освіченості. Серед
перших вона здійснила і побажання Гельвеція про високий — однаковий з хлопцями
рівень освіти дівчат.
В СРСР, особливо з 1920-х років, колективістська педагогіка обрала шлях саме
єзуїтської школи, але, якщо в елітарних школах, завдячуючи високому рівню викла¬
дання та становищу батьків випускники уникали кримінального фінішу, то в школах -
інтернатах, школах-колоніях відкривалася «широка дорога»: школа — армія — в’яз¬
ниця.
Свого часу Дж. Дьюї зробив досить зловісне передбачення — висновок з утиліта¬
ристської етики Гельвеція. Він писав, що: «...письменники, подібні до Гельвеція,
висували ідею про повну «ковкість» людської природи, яка від народження цілковито
порожня і пасивна. Це стало основою для того, щоб проголосити всемогутність
виховання». Ось звідкіля походить ідея «ковки» та «перековки» кадрів, яка, з одного
боку, трансформується в якусь ідеально-ідеологічну конструкцію — «особистість
нового типу», з другого — в образ функціонера, що покірно несе свою несвободу
соціального «гвинтика». Але якщо у Гельвеція була романтична спроба вивести
проблеми гуманітарної царини на рівень доказовості математики (вплив Декарта), то
«революційна практика» вирішувала цю проблему набагато радикальніше: «..людина
оволодіває речами на практиці, а оволодіти річчю — це означає пізнати її до кінця.
Тож, значить, треба оволодівати душею на практиці. Наше завдання тепер оволодіти
«душею» на практиці, почати абсолютно свідомо і абсолютно точно впливати на цю
саму внутрішню людину так, щоб її поведінка і свідомість змінювались в тому на¬
прямку, який ми собі поставимо за мету». Це нарком просвіти СРСР Луначарський.
Яке ж то майбутнє приготувала нам доля на цей раз?
Зараз, коли руйнується одна система цінностей — в даному випадку марксист¬
ських,— на її місце має прийти якась інша. Ця інша — націоналізм. Націоналізм як
стратегічний напрямок може набрати сили за умови підтримки його широкими
верствами населення, або ж церквою як тактичним засобом. Руйнація політичного
тоталітаризму не знімає загрози іншого тоталітаризму — споживацького, націона¬
лістичного, релігійного, а будь-який тоталітаризм тяжіє до абсолютизації. «Для того,
щоб поневолити людей, треба їх осліпити» (Гельвецій).
Прагнення відшукати сутність, очистити її від «зайвого» привело до перебіль¬
шення ваги загальнолюдських цінностей і нехтування етноментальними відмінностя¬
ми. Але існує й така модель наукового сприйняття, яка висуває на перше місце саме
етноментальні особливості. Обгрунтовується це тим незаперечним фактом, що кожна
мова нав’язує мисленню свої протомоделі і таким чином виникають національні
філософські школи. Підкріплюється це так званою схильністю українців до «філосо¬
фії серця», хоча ця тема хвилювала лише кількох мислителів, а німців до «чистого
розуму», хоч цей термін має свого автора — Канта. Щоб не потрапити до «концеп-
18
ційної пастки», слід розробити дуалістичний підхід до культурних ціннот, в якому б
були враховані етноменталітетні особливості, але не за рахунок абсолютизації
національного і нехтування загальнолюдським і навпаки.
Ідея надмірного споживання (споживання як самоцілі), що панує зараз на Заході
і пропагується в нашій країні, не може замінити релігію з багатьох причин: вона не
об’єднує і не має етичного начала. Хоча люди з психікою справжнього релігійного
типу складають меншість, а будівництво храму віднімає сили і кошти, які вкрай
потрібні на інше, все-таки в давні часи освоєння нової території починалось саме
з будівництва храму. Він надавав людям впевненості в тому, що вони чинять пра¬
вильно.
Постає гостра проблема виживання особистості. Найбільш здатною до виживання
в екстремальних умовах, як знаємо з історії, є та людина, котра має вищі духовні
цінності. Це, зокрема, аристократи (власна гідність, честь), глибоко віруючі люди.
Але суспільство ніяк не сприяє ні щирому аристократизму, ні щирій глибокій релігій¬
ності. Високі духовні цінності недоступні для знівельованої особистості.
Представники ідеї прогресу (сучасні технократи), до яких належав і Гельвецій,
сприяючи самоусвідомленню людства, водночас поставили його на край загибелі.
Екологічний стан Землі, загроза радіаційної смерті вимагають докорінного переос¬
мислення всіх грунтовних засад цивілізації. Можливо, після Чорнобиля найбільш
розумною ідеєю буде вважатися порятунок природи. Навряд чи розумність такого
роду буде сприйнята кожною людиною, але, можливо, вона буде сприйнята суспіль¬
ством як нова етика. Головне, що це не потребує повної зміни етичної настанови.
Можливо, саме тому найперспективнішим напрямком вважається так звана «гли¬
бинна екологія», яка розробляє і запроваджує методи грунтовної психологічної
й духовної перебудови особистості щодо усвідомлення єдності людини з природою.
Аби зберегти духовну свободу в сучасному суспільстві масової культури, потрібно
знайти можливість творити вищі духовні цінності. Така можливість є в мистецтва та
філософії. Як і мистецтво, філософія — це виснажлива духовна робота. Покликання
мислителя вибудувати свою модель світу й знайти в ній місце для себе, для інших
і людства.
Сьогодні, звичайно, ніхто не стане сповідувати погляди Гельвеція, але конструк¬
тивне спрямування його праць не втратило значення для тих країн, де політичний
устрій ще в стані утворення, в яких досі, всупереч здоровому глузду й державній
користі, тримаються за старі порядки і закони. «У кожного народу бувають такі
моменти, коли громадяни відчувають спрагу просвіти, коли уми, так би мовити,
розпушені й підготовлені, являють собою грунт, що легко всотує в себе росу істини...
Але достатньо прогавити цей момент, як громадяни ...будуть затягнуті ...невіглаством
і отупінням».
«Українські мисленники завше стреміли ...віддати справедливу оцінку навіть
протилежним думкам... Скрайні течії — в якому б то не було напрямі — не знаходи¬
ли відгуку». (Д. Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні, К., 1992, с. 22).
То чи спроможемося ми нарешті «вчитись так, як треба»?
Леонід МАЗУР.
ПЕРЕДМОВА
З любови до людей та істини написав я цей твір. Хай знають себе,
хай мають ясні поняття про мораль! Вони будуть щасливі й добро¬
чесні.
Наміри мої не можуть бути підозренними. Якби я видав цю книгу
за життя свого, то накликав би на себе пересліди й не здобув би ні
багатства, ні нових гідностів.
Від принципів, установлених у книзі «Про розум», я не відмов¬
ляюсь через те, що вони здаються мені єдиними розумними, ЄДИНИ¬
МИ, що по виході моєї книги були досить загально визнані серед
освічених людей.
Ці принципи в даному творі супроти книги «Про розум» поширено
й поглиблено. Писання цієї книги збудило в мені певне число думок.
Ті з них, що не так щільно зв’язані з моїм предметом, перенесено
в примітках до кінця кожної частини. В тексті я зберіг тільки ті, що
можуть або пояснити його, або відповісти на зауваги, яких я не
міг би спростувати, не здовжуючи й не затримуючи викладу.
Найбільше обтяжена цими примітками частина друга,— якраз її
твердження викликають найдужчі заперечення, тому й треба було
подати в ній якнайширші докази.
Пускаючи цей твір на люди, я зауважу, що будь-яке писання
здається їм зневаги гідним, або тому, що автор не дав собі потрібно¬
го труду добре скомпонувати його, або тому, що мало розуму в
нього, або тому, нарешті, що він сам із собою нещирий. Під цим
останнім поглядом закинути собі нічого не можу. Істину знаходять
тепер лише в заборонених книгах — в інших неправду пишуть.
Автори здебільшого поводяться в своїх писаннях так, як світські
люди в розмові — дбають єдино за те, щоб сподобатись, а правдою
чи брехнею, до того байдуже їм.
Всякий письменник, що бажає ласки в потужних і хвилевої шани,
мусить перейнятись їхніми поняттями, мусить жити духом дня,
нічого не давати від себе, все від інших, і писати лише з чужого
голосу — звідци неоригінальність більшости творів. Оригінальні
книги розкидані де-не-де серед ночі часів, як ті сонця в пустелях
простору, щоб освітлювати його темряву. Книги ці становлять епоху
в історії людського розуму, і від їхніх принципів підносяться вже до
нових відкриттів.
Твору цього я не вихвалятиму, але запевню публіку, що, завжди
щирий із самим собою, я не казав нічого, що не вважав за правдиве,
і не писав нічого, що не думав.
20
Деякі забобони я, може бути, ще й занадто жалував. Я ставився
до них так, як юнак до старої жінки, що з нею не бувають ні не¬
чемним, ні улесливим. Найперше вшанування своє я присвятив
істині, і це вшанування надасть, певно, деякої вартости цьому пи¬
санню. Любов до правдивого — це найсприятливіший нахил для
того, щоб те правдиве знайти.
Свої думки я пильнував викласти ясно; ласки вельмож, компону¬
ючи твір цей, я не бажав аж ніяк. Якщо книга ця погана, то через
те, що я дурень, а не тому, що я шахрай. Мало хто інший може
подати про себе таку думку.
Боязким людям цей твір видасться зухвалим. У кожної нації
є моменти, коли слово «обачний» стає синонімом «підлого» і коли
мудро обмисленим називають лише твір, рабськи написаний.
Цю книгу я хотів дати публіці під прибраним ім’ям, про це свід¬
чить текст. По-моєму, то був єдиний спосіб уникнути пересліду
й бути все-таки корисним для співгромадян. Та за той час, поки твір
писано, лихо й урядування моїх співгромадян змінилися. Хвороба,
якій я гадав якось зарадити, стала невигойною: я втратив надію
бути їм корисним і відкладаю видання цієї книги до своєї смерти.
Батьківщина моя прийняла зрештою ярмо деспотизму. Отже, не
витворить вона більше славетних письменників. Властивість деспо¬
тизму — душити думку в розумах і чесноту в душах.
Не з ім’ям французів зможе цей народ знову зробитися сла¬
ветним: ця знікчемлена нація стала тепер зневагою для Европи.
Ніяка рятівнича криза не поверне їй свободи. Вона загине від сухот.
Єдиний засіб проти її нещастів — завоювання, а чинність такого
засобу визначать випадок і обставини.
В кожної нації є моменти, коли громадяни, непевні своєї путі,
стоячи на роздоріжжі між добрим і лихим урядуванням, почувають
спрагу освіти; коли розуми, приготовані, мовляв, і впоряджені,
можуть легко набратися росою істини. Коли в цей момент з’явиться
гарний твір, він може спричинити щасливі реформи; та коли ця
хвилина минула, то нечутливі до слави громадяни через форму
свого врядування непереможно прагнуть до неуцтва й збидлення.
Тоді розуми — стужавілий грунт; вода істини падає на нього, тече
ним, але не запліднює. Такий і стан Франції.
В ній день у день менше шануватимуть знання, бо з нього день
у день буде менше користи, бо воно просвітить французів про лихо
деспотизму, не даючи їм способу визволитися з нього.
Щастя, як і науки, то, кажуть, мандрівник на землі. Тепер свою
ходу воно спрямовує на північ. Великі князі прикликають туди
генія, а геній — благоденство.
Південь і північ Европи — то речі нині геть зовсім різні. На півдні
небо облягають дедалі більше тумани марновірства й азіятського
деспотизму. На півночі ж небо щодня яснішає і чистішає. Катери¬
на II, Фрідріх хочуть зробитися дорогими для людськости; вони
почувають цінність істини — вони заохочують висловлювати її, ша¬
нують навіть спроби її відкрити. Таким державцям і присвячую
я цей твір,— ними повинен просвітитися світ.
21
На півдні гаснуть сонця, а на півночі яскравим блиском сяють
світанки. З півночі йде тепер проміння, що сягає аж до Австрії. Все
готується там до великої зміни. Заходи її імператора, щоб полегши¬
ти тягар податків і здисциплінувати військо, свідчать за його ба¬
жання здобути любов підданців, зробити їх щасливими всередині
й шанованими зовні. Його пошана до прусського короля ще за
найранішого його юнацтва провіщала, що він зробить колись. Поша¬
ну почуваєш лише до подібних до себе.
Автор
ВСТУП
Про різні погляди, під якими
можна розглядати людину;
про те, яку силу має над нею виховання
Наука про людину, взята в цілому її обсязі, незмірна: вивчати її
довго і трудно. Людина — це модель, виставлена перед очі різних
митців — кожен розглядає тільки якусь сторону її; ніхто не обіймає
її всебічно.
Знають людину маляр і музика, але з погляду діяння кольорів
і звуків на очі та вуха.
Вивчали її Корнель, Расін і Вольтер. але з погляду вражінь, що
викликають у ній величні, ніжні, милосердні, шалені й т. ін. вчинки.
Під іншими поглядами розглядали людей Мольєри й Ляфонтени.
В студії, яку робить філософ, його предмет є щастя їхнє. Це
щастя залежить і від законів, під якими живуть вони, і від освіти, що
вони дістають.
Удосконалення тих законів і тої освіти має передумовою по¬
переднє знання людського серця і розуму, різного діяння їх, на¬
решті, перешкод, що протистають поступові наук, моралі, політики
та виховання.
Без цього знання немає способу зробити людей кращими й щас¬
ливішими. Тож філософ мусить піднестися до простого й витвірного
принципу їхніх розумових здібностів та пристрастів; тільки цей
принцип може виявити йому, якого ступеня досконалости можуть
дійти їхні закони й освіта, та відкрити йому, яку силу має над ними
виховання.
Я розглядав у людині розум, чесноту й геній як витвір освіти. Ця
думка, висловлена в книзі «Про розум», і досі здається мені вірною;
але її, може бути, не досить доведено. Зо мною погодилися, що
виховання має на дух, на характер людей і народів більший вплив,
ніж то гадали; це й усе, що мені визнали.
Ця думка буде передусім розглянута в цій праці. Щоб піднести
людину, навчити її і зробити щасливою, треба знати, до якої освіти
й до якого щастя вона здатна.
Перше ніж починати посутньо, скажу коротко:
1. Про важливість цього питання;
2. Про лженауку, яку називають вихованням;
3. Про сухість предмету й трудність трактувати його.
23
Важливість цього питання
Коли правда, що таланти й чесноти народу забезпечують йому
і могутність і щастя, немає жадного важливішого питання, як —
знати, чи таланти й чесноти кожного індивіда є наслідок його органі¬
зації чи освіти, яку дають йому.
Я тримаюся цієї останньої думки й наміряюся довести тут те, що
в книзі «Про розум» я, може, тільки твердив.
Якщо я доведу, що людина справді є витвір свого виховання, то,
певно, виявлю націям велику істину. Вони знатимуть, що мають
у руках знаряддя своєї величі й благоденства і що йдеться тільки
про вдосконалення науки виховання для того, щоб бути щасливими
й могутніми.
Яким способом дійти, чи справді людина є витвір своєї освіти?
Поглибленим розглядом цього питання. Хай цей розгляд і не дасть
розв’язання, однаково треба зробити його — він буде корисний, він
змусить нас вивчити самих себе.
Людина надто часто буває невідома тому, хто нею керує. Проте,
щоб орудувати рухами людської ляльки, треба знати нитки, які
рухають її. Хай же не дивуються, цього знання не маючи, що рухи
бувають часто такі протилежні тим, яких сподівається законода¬
вець.
Праця, де трактується про людину, хоч би й закралися в неї якісь
помилки, завжди є праця цінна.
Яким то ясним світлом засяє знання людини над різними ді¬
лянками врядування!
Вправність їздця полягає в знанні всього того, що можна вимага¬
ти від тварини, яку він муштрує; а міністрова вправність — у пізнан¬
ні всього того, що можна вимагати від народів, якими він керує.
Наука про людину !) становить частину науки про врядування.
Міністер повинен долучити до неї науку про справи ). Отоді й змо¬
же він установити добрі закони.
') Наука про людину — це наука мудреців. Інтригани вважають себе з цього
погляду за геть вищих від філософа. Справді, вони краще від нього знають котерію
міністра — тому й складають надзвичайно високу думку про свою вартість. Цікаво їм
ту вартість оцінити? Хай пишуть про людину; хай публікують свої думки, і та шана,
якої зароблять їхні думки в публіки, навчить їх, як вони самі ті думки повинні шану¬
вати.
2) Міністер краще від філософа знається на подробицях справ. Його знання в цій
галузі ширші, але той останній має більше дозвілля, щоб вивчати людське серце,
і знає його краще за міністра. Через різнорідність своїх студій, вони, той і той, при¬
значені обопільно одне одного освічувати. Хай же буде приятелем і заступником
письменства урядова людина, яка хоче добра! Перед тим, як у Парижі заборонили
друкувати будь-що, крім катехизисів та календарів, Франція якраз численним брошу¬
рам освічених людей завдячувала, кажуть, благо експорту збіжжя. Учені довели його
вигоди. З їхніх вказівок і скористувався міністер, що стояв тоді на чолі фінансів.
24
Хай же дістаються філософи дедалі глибше в безодню людського
серця; хай шукають у ньому всіх принципів його рухів і хай міні-
стер, користуючися з їхніх відкриттів, застосовує ті відкриття на
добре, як до часу, місця та обставин.
Чи вважається знання людини за абсолютно доконечне для
законодавця? Розглянути проблему, яка становить собою те знан¬
ня,— річ над усе важливіша.
Якщо люди, байдужі особисто до цього питання, обмірковувати¬
муть його тільки з погляду громадського інтересу, вони зрозуміють,
що найбільша з усіх перешкод до вдосконалення виховання — та,
що на таланти й чесноти дивляться як на ви слід організації. Жадна
думка не сприяє так лінощам та недбальству вихователів. Якщо
організація робить нас майже цілком такими, які ми є, то з якої
ж речі дорікати вчителеві неуцтвом і дурістю його учнів? Нащо,
скажуть, складати на освіту хиби природи. Що таким відповісти?
І коли припускаєш принцип, як тоді заперечувати його безпосередні
наслідки?
Навпаки, коли довести, що таланти й чесноти є набуток, то це
збудить діяльність того самого вчителя й запобіжить його недбаль¬
ству,— це зробить його пильнішим і в поборенні вад, і в розвиненні
чеснот його учнів.
Геній, що поверне ввесь запал свій на вдосконалення знаряддів
виховання, постереже, мабуть, у безлічі дріб’язкової допитливосте,
яку вважають тепер за нікчемну, сховані зародки наших пороків,
чеснот, талантів і нашої дурости. І хто знає, чого досягне тоді геній
у своїх відкриттях 1) ? Річ певна, в усякому разі, що справжні прин¬
ципи виховання тепер невідомі й що досі воно майже цілком зводи¬
лося до вивчення кількох лженаук, гірших за саме неуцтво.
Про лженауку, або про набуте неуцтво
Людина родиться нетямущою,— дурною вона не родиться, і на¬
віть не без труду нею робиться. Щоб бути такою і погасити в собі
навіть природне світло, треба вміння й методи — треба, щоб освіта
накопичувала в нас помилку на помилку, треба читанням багатьох
книжок побільшити свої забобони.
Якщо серед упорядкованих народів дурість є звичайний стан
людей, то це є наслідок заразливої освіти — це тому, що лжеучені
') Хоч би до якого удосконалення доведено виховання, хай не уявляють, проте,
що кожен, кому буде воно приступне, зробиться генієм. За допомогою виховання
можна збудити змагання між громадянами, призвичаїти їх до уважности, відкрити
їхні серця для людяности, їхні розуми для істини, нарешті, зробити з усіх громадян
якщо не геніяльних, то хоч розумних і чулих людей. Але, як доведу я далі в цій праці,
це й усе, на що спроможна наука про виховання, і цього досить. Нація, яка складати¬
меться загалом з таких людей, буде найперша у світі.
25
в них за вихователів, це тому, що читають у них дурні книжки.
А з книжками, як і з людьми — добре й лихе буває товариство.
Добра книжка, то майже всюди книжка заборонена 1). Розум
і розсудок домагаються її видання, священництво ж на те по¬
встає — воно хоче керувати всесвітом, тому в поширенні дурости
зацікавлене. Його гадка — засліпити людину, заплутати її в лябі-
ринті лженауки. Того замало, щоб людина неуком була. Неуцтво —
це серединна точка між правдивим і хибним знанням. Неук стільки
ж вищий від лжеученого, скільки сам він нижчий від освіченого.
Чого бажає марновір — це щоб людина була безглузда; чого боїться
він — це щоб людина не просвітилась. Кому ж доручає він спанте¬
личити її? Схоластикам. З усіх дітей Адамових то найдурніші й най-
бундючніші2). «Сутий схоластик, за Рабле, серед людей посідає те
місце, як серед тварин та, що не працює як віл, не носить в’юків як
мул, не бреше на злодіїв як пес, але, мов та мавпа, все паскудить,
все ламає, кусає перехожих і всім шкодить».
Схоластик словами могутній, а міркуваннями кволий — кого ж
здатен він виховувати? Людей учено-безглуздих3) і бундючно-
дурних. Щодо дурости, то я вже казав, що вона буває двох гатун¬
ків — одна природня, друга набута, одна є наслідок неуцтва, друга
ж наслідок освіти. Котрий з цих видів неуцтва чи дурости невигойні-
ший? Останній. Людина, що не знає нічого, може навчитися; йдеть¬
ся тільки про те, щоб запалити в ній до того бажання. Але хто знає
кепсько й поступово збувся глузду, гадаючи його розвинути, той за
свою дурість заплатив надто дорого, аби коли-небудь відмовитися
від неї4). Розум, пригнічений тягарем вченого неуцтва, ніколи не
') У Відні, Парижі, Лісбоні й по всіх католицьких країнах дозволяють продавати
опери, комедії, романи й навіть деякі добрі математичні й медичні книжки. Видатний
або визнаний за такий від решти Европи твір з іншої якої галузі — це твір засудже¬
ний. Такі є твори Вольтера, Мармонтеля, Руссо, Монтеск’є тощо. Схвалення цензора
у Франції майже завжди буває для автора свідоцтвом дурости. Вона показує, що
книга не має ворогів, що про неї спочатку говоритимуть добре, бо ніхто про неї не
думатиме, бо нічиїх заздрощів вона не збудить, нічиїх гордощів не вразить і повторю¬
ватиме тільки те, що всі вже знають. Загальна й негайна похвала майже завжди
виключає похвалу майбутню.
2) Схоластик, каже англійська приказка, це сущий осел, який, не маючи ні справ¬
жньої християнської лагідности, ні філософського розуму, ні лестунської привітно-
сти, виглядає смішним, та й годі.
*) Яка наука в схоластиків? Наука зловживати словами та затьмарювати зна¬
чення їх. Колись чаклуни за допомогою певних барбарських слів споруджали й руй¬
нували чарівні замки чи хоч подобу їх. Схоластики, що успадкували могутність
давніх чаклунів, так само, за допомогою певних невтямних слів, надають подобу
науки найбезглуздішій маячні. Єдиний спосіб знищити їхнє чарування — це спитати
в них точне значення слів, що вони вживають. Скоро доводиться їм пов’язувати ті
слова з визначеними поняттями, чарам кінець, і подоба науки зникає. Тож треба
стерегтися всякого писання, де надто часто вживається шкільної мови. Звичайної
мови майже завжди вистачає для ясних поняттів. Хто хоче навчати, а не задурювати
людей, той мусить говорити їхньою мовою.
4) Один молодий художник змалював у кепській манері свого вчителя картину
й показав її Рафаелеві. «Якої ви думки про цю картину?» — спитав він.— «Що ви
незабаром тямили б що-небудь, якби не навчилися нічого»,— відповів Рафаель.
26
підноситься до істини. Він утратив нахил, що поривав його до неї.
Поновлення колишнього знання зв’язане почасти з забуттям знання
теперішнього. Щоб запровадити до пам’яти певне число істин,
незрідка потрібно буває замінити ними таке саме число помилок.
А така заміна потребує часу, і коли вона, зрештою, відбувається,
надто пізно стаєш людиною. Дивує той вік, коли ставали людиною
греки та римляни. Які то різні таланти виявляли вони зовсім моло¬
дими! Олександер, на той час уже письменник і великий полково¬
дець, у двадцять років розпочинав завоювання Сходу. В цьому ж віці
Сціпіони й Ганнібали укладали великі проекти й доконували великі
заходи. Ще не дійшовши змужнілосте, Помпей, переможець у Евро-
пі, Азії і Африці, окривав своєю славою світ. То як же ті греки
й римляни, заразом письменники, промовці, полководці й державні
діячі, робилися здатними до всіх найрізніших урядів своєї республі¬
ки, виконували їх і часто навіть зрікалися їх у такому віці, коли
жаден громадянин не спроможен був би тепер їх відбувати? Може,
колишні люди відрізнялися від теперішніх? Може, організація їхня
була довершеніша? Безперечно, ні; бо в науках і мистецтвах море¬
плавства, фізики, годинникарства, математики тощо новітні люди,
відома річ, переважають давніх.
Отож ту вищість у моралі, політиці й законодавстві, яку ці останні
так довго зберігали, слід розглядати як наслідок їхнього виховання.
Тоді ж не схоластикам, а філософам звіряли освічувати молодь. За¬
вдання тих філософів було творити героїв і великих громадян.
Учнева слава осявала й учителя; то була його винагорода.
Не те вже тепер завдання у вихователя. Чи зацікавлений він
запалювати душу і розум своїх учнів? Аж ніяк. Що він хоче? Посла¬
бити їх характер, поробити їх марновірами, приборкати крила
їхнього духу, подушити в їхньому розумі всяке правдиве знання ‘),
а в серці їхньому — всяку патріотичну чесноту.
Золотий вік схоластики був віком неуцтва, що вкривала темря¬
вою землю перед Лютером і Кальвіном. Тоді, каже один англійський
філософ, марновірство обладувало всіма народами. «Люди, оберну¬
ті, як Навуходоносор, на худобу й на мулів, були осідлані, загнузда¬
ні й навантажені важкою ношею. Вони стогнали під тягарем
') Мало є країн, де вивчають науку моралі й політики. Рідко коли дозволяють
юнакам вправляти свій розум на такого роду предметах. Священство не хоче, щоб
вони набули звички мислити. Слово «розумний» зробилося тепер синонімом «безвір¬
ного». Духівництво здогадується, що підвалини віри, мов ті крильцята в Меркурія,
надто хисткі для того, щоб її підтримувати. «Щоб бути філософом,— каже Маль-
бранш,— треба виразно бачити, а щоб бути релігійним, треба сліпо вірити». Маль-
бранш і не помічає, що з свого релігійного він робить дурня. Справді, в чому полягає
дурість? У вірі без достатньої підстави для віри. З цього приводу мені вкажуть на
«вугляреву віру». Але вугляр був у осібних обставинах — він говорив з Богом; Бог
осявав його внутрішньо. Отже всякий, хто, не будучи цим вуглярем, хвалиться сліпою
вірою та релігійністю «з поговору», той пишається своєю дурістю.
Французький вислів «вуглярева віра» означує, власне, непохитну наївну віру
й походить з легенди про вугляра, на якого напосівся диявол і який незмінно відпові¬
дав: «Я вірю у все, в що вірить церква». Прим, перекл.
27
марновірства, але, зрештою, деякі з мулів таки стали цапа й скинули
заразом і вантаж, і вершника».
Годі сподіватися будь-якої реформи у вихованні, поки його
звірено схоластикам. При таких вихователях викладова наука буде
завжди лише наукою помилок, і давні зберігатимуть над новітніми
людьми як у моралі, так і в політиці та законодавстві вищість, якою
вони завдячують не вищості організації, а, казав я вже, вищості
своєї освіти.
Я показав порожнечу лженаук.
Я дав відчути важливість цієї праць
Мені лишається сказати про її сухість.
Про сухість цього предмету
та про трудність трактувати його
Розгляд питання, яке я собі поставив, потребує докладного
й поглибленого обговорення. Всяке ж обговорення такого роду
нудне.
Коли людина, справді прихильна до людськости й призвичаєна
вже до втомної уважности, прочитає цю книгу без відрази — яз то¬
го не здивуюся. Її пошани, безперечно, мені вистачить, якщо вже я,
дбаючи про корисність цієї праці, не подумав спочатку про те, щоб
зробити її приємною. І якими квітами можна прибрати таке поваж¬
не та серйозне питання? Я хотів би просвітити звичайну людину,
але майже в усіх націях ця людина нездібна до уважности — до
того, що вимагає від неї пильности, в неї пропадає смак. І саме цей
відмінок людей у Франції найпоширеніший.
Я прожив у Парижі десять років; тоді в ньому не панував ще дух
святенництва й фанатизму. А тепер, коли вірити людському погово¬
ру, це у Франції дух доби. Щодо людей світських, то вони дедалі
байдужіші до творів міркування. Ніщо не вражає їх, крім малюнків
смішного '), яке задовольняє їхню злостивість, не порушуючи їхніх
лінощів. Тож відмовляюся від надії сподобатись їм. Хоч би якого
завдавав я собі клопоту, а ніколи не зміг би повити достатньою
приємністю такий сухий і поважний предмет.
1) Потішитися хвилинку з малюнків смішного — то річ хороша. Всяка добірна
картина такого роду являє собою великий розум у художника, що змальовує
її. Що йому повинне суспільство? — знак подяки та слави, відповідний до лиха, від
якого його звільняє смішне, скероване на ті чи ті хиби. Але нація, що надала б важ-
ливости цій послузі, себе саму зробила б смішною. «Що важить,— каже один англі¬
єць,— що в якогось буржуа звичай несвітський, що якийсь чепурун вишуканий
у вбранні, а якась кокетка, зрештою, маніжна? Вона може червоніти, бліднути,
ставити мушки на обличчя і жити із своїм коханцем, не загарбуючи моїх достатків
і не зменшуючи моєї торгівлі. Нудне шуршання віяла, що розгортається і складається
без упину, аж ніяк не похитує наших конституцій». Нація, що надто клопочеться
жіночим кокетством та чепурунським фатівством, то безперечно нація суєтна.
28
Зауважу, проте, що, коли судити про французів по їхніх творах,
то народ цей або менш легковажний та суєтний ’), ніж то гадають,
або ж дух його вчених геть відрізняється від духу нації. Ідеї цих
останніх видалися мені великими й піднесеними. Хай же вони
пишуть і будуть певні, попри національні сторонності, що скрізь
знайдуть справедливих цінувачів їхньої заслуги. Тільки одне їм
раджу — щоб зважувались іноді зневажати пошану однієї нації і не
забували, що справді широкий розум спиняється тільки на речах,
усім народам цікавих.
До таких належить і річ, що я трактую. Я нагадуватиму засади
«Розуму» тільки затим, щоб їх ще поглибити, показати їх з нового
погляду та добути з них нові наслідки.
В геометрії кожна проблема, яку розв'язано неточно, може стати
предметом нового доведення. Так само й у моралі та політиці.
Не відмовляйтеся ж розглянути таке важливе питання,— до то¬
го ж, щоб розв’язати його, треба викласти істини, ще мало відомі.
Чи розумова ріжниця є наслідок ріжниці в організації чи у вихо¬
ванні? Це є предмет мого досліду.
') Всі нації закидали французам суєтність. «Якщо француз,— казав колись де
Савіль,— такий суєтний, еспанець — такий поважний і підозрілий, англієць — такий
серйозний і глибокий, то це наслідок різних форм їхнього врядування. Людина,
цікава до коштовностів та беззмістовних розмов, оселитися мусить у Парижі; той же,
хто любить бичувати себе й бачити, як спалюють його подоб, мешкати мусить у Мад-
ріді та Лісбоні; а хто хоче мислити й послугуватися здібністю, яка головно відрізняє
людину від звіря, жити мусить у Лондоні». За паном де Савілем, «є тільки три, гідні
міркування, речі,— природа, релігія та уряд. А француз,— додає він,— про ці речі не
зважується мислити. Отже його безглузді для чоловіків книги можуть розважити
тільки жінок. Свобода єдина підносить розум нації, а розум нації — розум її пись¬
менників. Душі у Франції позбавлені енергії. Єдиний шановний автор, якого я в них
люблю, це Монтань. Мало хто з його співгромадян годен захоплюватися з нього,—
щоб почувати його, треба мислити, а щоб мислити, треба вільним бути».
ЧАСТИНА ПЕРША
Причина розумової нерівности, яку приписували
досі нерівній досконалості органів,
е, певно, виховання,
доконечно різне в різних людей
РОЗДІЛ І
Ніхто не дістає однакового виховання
Я і досі вчуся — моя освіта ще не закінчена. Коли ж закінчиться
вона? Як я не буду вже до неї здатен — по моїй смерті. Перебіг
мого життя є, власне, тільки довге виховання.
Що потрібно, щоб два індивіди дістали достоту однакову освіту?
Щоб вони пробували в достоту однаковому становищі, в однакових
обставинах. Таке припущення неможливе. Тож річ очевидна, що
ніхто однакової освіти не дістає.
Але нащо відсувати термін нашого виховання до терміну життя
нашого? Чом не призначити його на час, спеціяльно присвячений
вихованню, тобто на час дитинства й юнацтва?
Якраз я й хочу обмежитись цим відтинком часу. Разом з тим
я доведу, що двом людям неможливо набути достоту однакових
поняттів.
РОЗДІЛ II
Про момент, коли починається виховання
Ту саму мить, як дитина дістає рух і життя, дістає вона й першу
освіту. Іноді ще в лоні, де зародилася, пізнає вона стан хвороби
й здоров’я. Ось мати родить; дитина ворушиться, кричить; її душить
голод; вона почуває потребу; ця потреба розмикає їй уста, змушує
хапати й жадібно ссати груди-годівниці. Збігає місяців кілька, її очі
прозрівають, органи міцніють — стають сприймущі до всіх вражень.
Тоді чуття зору, слуху, смаку, дотику й нюху,— одне слово, всі двері
її душі відчиняються. Тоді всі речі природи юрбою кидаються в неї
і викарбовують безліч поняттів *) у її пам’яті. Хто може бути в ці
перші моменти справжніми вихователями дитинства? Різні відчуття,
що вона дізнає. Тим самим і дістає вона освіту.
Двом дітям дали того самого навчителя, вивчали їх розбирати
літери, читати, проказувати катехизис тощо і гадають уже, що дали
їм однакове виховання. Інакше міркує про це філософ. На його
') Див. проречисту й чудову Бюффонову промову про дитину.
зо
думку, справжній вихователь дитинства — це речі, що оточують
його,— саме цим навчителям завдячує воно мало не всіма своїми
поняттями.
РОЗДІЛ III
Про вихователів дитинства
Про дитинство людини довідаємось тут з його короткої історії. Чи
бачить дитина світло? Безліч звуків уражає її слух, а чує вона тільки
невиразні шуми. Безліч тіл упадає їй у очі, а виглядають вони їй
кепсько викінченими речами. Тільки непомітно навчається дитина
чути, бачити, почувати та виправляти помилки одного чуття за
допомогою іншого чуття !).
Раз у раз дізнаючи тих самих відчуттів у присутності тих самих
речей, вона набуває про них тим виразнішого спогаду, чим більше
повторюється діяння тих речей на неї. їх діяння треба розглядати
як найповажнішу частину її виховання.
Тим часом дитина росте — вона ходить, ходить сама. Тоді безліч
падіннів навчає її зберігати своє тіло в рівновазі й триматися на
ногах. Чим болісніші падіння, тим вони поучніші і тим вправнішою,
пильнішою і обачнішою робиться вона ходячи.
Зміцніла дитина? Бігає? Спроможна вже перескакувати рівчачки,
що перетинають і зрошують зарослі в саді? Отоді в спробах і понов-
них падіннях навчається вона розміряти свій поштовх із широчиною
тих рівчачків.
Зривається десь на них камінець? Бачить дитина, як він поринає
у воду, а шматок дерева тим часом плаває на поверхні? Ту мить
вона набуває перше поняття про вагу.
Хай витягне вона з води той камінь і шматок дерева і хай упу¬
стить їх випадково чи з невправности собі на ногу — неоднаковий
ступінь болю, спричинений від падіння цих двох тіл, ще глибше
закарбує в її пам’яті поняття про їх вагу та неоднакову твердість.
Кине вона тим каменем у горщик з квітами або в кадуб помаранче¬
вого дерева, що стоять понад тими рівчачками. Вона дізнається, що
деякі тіла розбиваються від удару, а інші тіла його витримують.
Немає, отже, освіченої людини, яка б не добачала в усіх речах
також і навчителів, що на них покладено виховання нашого дитин¬
ства 2).
') Цуття ніколи не обманюють нас. Речі завжди справляють на нас те враження,
що й повинні справляти. Чотирикутня башта на певній відстані здасться мені круг¬
лою — це тому, що на цій відстані відбите проміння башти мусить змішатися і пока¬
зувати мені її такою; це тому, що в певних випадках реальну форму речей можна
встановити тільки за одностайним свідченням кількох чуттів.
2) Різні стани дитинства я так побіжно описую тому, що боюся надокучити чита¬
чеві. Що важить для нього час, якого докладає дитина, щоб перейти ці різні стани?
З нього досить того, що вона переходить їх. Немає потреби, щоб моє оповідання було
таке довге, як дитинство людини.
31
А чи ж однакові у всіх ці навчителі? Ні — випадок ні для кого не
буває достоту однаковий; і припустивши, що двоє дітей завдячують
вправністю в ходьбі, бігові й плижках своєму паданню, я скажу, що
неможлива то річ, щоб випадок, піддаючи їх достоту однаковому
числу досить болісних падіннів, усіх однаково освічував.
Перенесіть двох дітей на рівнину, в ліс, на виставу, на збори,
в якусь крамницю, зрештою,— ці діти, через саме своє фізичне
положення, не дізнають достоту однакового враження від тих самих
речей, отже і впливу від тих самих відчуттів. До того ж скільки
різних видовищ матимуть через щоденні пригоди ці самі діти в себе
перед очима?
Два брати подорожують з батьками, і щоб добутися додому,
випадає їм перейти довгі гірські пасма. Старший їде з батьком
крутими й короткими дорогами. Що він бачить? Природу у всяких
жахливих формах, крижані гори, що вганяються в хмари, маси
скель, що звисають у мандрівця над головою, бездонні прірви,
нарешті, неплідні кам’яні верховини, звідки ринуть із страшним
шумом потоки. Молодший поїхав з матір’ю люднішими шляхами, де
природа показується в найприємніших формах. Що впадає йому
в вічі? Всюди горби, обсаджені виноградом та овочевими деревами,
всюди долини, де зміяться струмки, що поділяють своїми переплете¬
ними протоками багаті на худобу луки.
Ці два брати в тій самій подорожі бачили геть різні картини
й дістали геть різні вражіння. А такий самий вплив може справляти
безліч випадків. Наше життя, сказати б, є тільки довге плетиво
отаких випадків. Тож не випадає тішити себе, що двом дітям можна
будь-коли дати достоту однакову освіту.
Але який вплив на розум може мати ріжниця освіти, спричинена
від якоїсь невеличкої ріжниці в навколишніх речах? Що! Хіба
ж невідомо ще, що маленьке число відмінних поняттів, скомбінова¬
не з тими, які в двох людей уже спільні, може призвести до ріжниці
в загальній їхній манері бачити й міркувати?
Хай буде, зрештою, що випадок завжди ставить перед двома
людьми однакові речі — та чи подає він їх тої хвилини, коли в тих
людей достоту однаковий душевний стан і коли, отже, ті речі повин¬
ні справляти на них однакове вражіння?
РОЗДІЛ IV
Про різне діяння речей на нас
Що різні речі викликають у нас відмінні відчуття, то факт. Але
досвід ще вчить нас, що й ті самі речі збуджують у нас різні вра¬
жіння залежно від часу, коли їх показано нам,— певно, якраз на
карб цієї ріжниці вражінь і треба, головно, поставити розумову
різноманітність та велику нерівність, що її постерігаємо в людей,
які, згодовані в тій самій країні, виховані в тих самих звичках
і звичаях, мали до того ж приблизно ті самі речі перед очима.
32
В душі бувають моменти тиші й спокою, коли її поверхні не
турбує навіть найменший подих пристрастів. Речі, що їх ставить тоді
перед нами випадок, зосереджують на собі іноді всю нашу увагу —
маєш більше дозвілля придивитись до різних сторін їх, і відбиток,
що полишають вони в нашій пам’яті, буває від того ясніший і глиб¬
ший.
Випадки такого роду вельми звичайні, надто за першої юности.
Дитина завинила, і на кару її замикають у кімнаті; вона в ній сама.
Що робити? Вона бачить на вікні горщики з квітами, рве їх, роздив¬
ляється на кольори їх, спостерігає їх відтінки; дозвілля мовби
витоншує чуття її зору. З дитиною буває тоді те, що з сліпим. У слі¬
пого чуття слуху й дотику звичайно бувають тонші, ніж у інших
людей, через те, що його не розважає, як тамтих, діяння світла на
його очі; через те, що від цього він стає уважніший і зосередковані-
ший на самому собі; через те, нарешті, що він, щоб надолужити
чуття, якого йому бракує, якнайдужче зацікавлений, як зауважує це
Дідро, вдосконалювати чуття, що йому лишилися.
Вражіння, що справляють на нас речі, залежить, головно, від
моменту, коли ці речі на нас діють. У наведеному вгорі прикладі та
увага, яку учень змушений, мовляв, надавати єдиним речам, що
в нього перед очима, присилює його викрити в кольорах і в формі
квіток тонкі відмінності, яких не дав би йому помітити неуважний
або поверховий погляд. Це є становище, в якому такий випадок, що
часто визначає нахил молодика, робить з нього маляра квіток, дає
йому спочатку деяке знання їхньої краси, а потім і любов до картин
такого роду. А скільком таким випадкам і нагодам підлягає вихо¬
вання дитинства? Де вже уявляти, що воно може бути однакове для
двох індивідів? І скільки, зрештою, інших причин перешкоджає
тому, щоб діти, чи то в школі, чи то в батьківському домі, діставали
однакову освіту!
РОЗДІЛ V
Про шкільне виховання
Гадають, що діти дістають однакову освіту, коли вони виховують¬
ся в тих самих школах. Але в якому віці вони вступають до школи?
Семи—восьми років. А в цьому віці пам’ять їхня вже обтяжена
поняттями, які, чи то випадкового вони походження, а чи набуті
в батьківському домі, залежать від стану, характеру, достатків
і багатства їхніх батьків. Чи треба дивуватися, коли діти, вступивши
до школи з такими різними незрідка поняттями, виявляють більший
чи менший запал до вчення, більший чи менший нахил до певних
наук і коли їхні набуті вже поняття, змішуючись із тими, що діста¬
ють вони спільно в школі, значно змінюють і переінакшують ті
спільні поняття? Переінакшені отак поняття, знову поєднуючись
між собою, часто дають несподівані витвори. Звідци — розумова
2 4-36
33
нерівність та різноманітність нахилів, яку спостерігаємо в учнів
однієї школи 1).
Чи так воно й з домашнім вихованням?
РОЗДІЛ VI
Про домашнє виховання
Цей вид виховання, певно, найодностайніший — він однаковіший.
Два брати, виховані в батьків, мають того самого навчителя, мають
приблизно ті самі речі перед очима; читають вони ті самі книги.
Тільки ріжниця віку, здається, повинна спричинятися до ріжниці
в їхній освіті. Може, ця ріжниця не важить? Припустити хіба, що
два брати — близнюки? Хай, але чи буде в них одна мамка? Що
з того? Багато що. Чи можна сумніватися у впливі мамчиної вдачі
на вдачу немовляти? Принаймні в Греції щодо цього не сумнівали¬
ся — це видно з того, як шанували в ній мамок-лакедемонянок.
Справді, каже Плутарх, якщо спартанець не кричить, ще бувши
немовлям, якщо він неприступний для страху й уже терплячий до
болю, то робить його таким мамка. Тож у Франції, де я живу, як
і в Спарті, у виборі мамки не можна бути байдужим.
Але хай буде, що тих близнят вигодувала одна мамка й виховала
їх однаково дбайливо. Та чи можна уявити, що батьки, коли мамка
передасть їм дітей, ставитимуться до них обох достоту з однаковою
ніжністю і що вподобання, яке вони непомітно для себе виявляти¬
муть до одного з них, не справить ніякого впливу на його вихо¬
вання? Хай навіть батьки їх однаково жалітимуть, то чи буде так
само з прислугою? Хіба в навчителя не буде улюбленця? Хіба
приязнь, яку матиме він до одного з двох дітей, лишиться надовго
невідомою другому? Хіба лихий чи добрий настрій в учителя, ла¬
гідність чи суворість його лекцій не справлятимуть на них ніякого
вражіння? Та й хіба в близнят буде в обох однакове здоров’я?
Якщо одного спинить якась хвороба в опануванні мистецтв і наук,
де вони обидва посувались спочатку однаковим кроком, якщо один
дасть другому занадто випередити себе, вчення зробиться йому
гидке. Втратить дитина надію відзначитись, побачить, що в якійсь
галузі дехто її перевершив,— тоді робиться вона в цій галузі нездат¬
ною до праці й живої пильности. Безсилий тоді й страх перед карою.
Під впливом цього страху дитина набуває звичку до уважности,
вивчається читати, виконувати все те, що їй наказано, але ж він не
навіює їй допитливого запалу, єдиної запоруки великих успіхів.
1) Зауважу до того ж, що найбільшою частиною нашого виховання ми зобов’язані
якраз випадкові, тобто тому, чого вчитель не навчає. Той, чиє знання обмежувалося
б істинами, почерпнутими від гувернантки чи навчителя, і фактами, які містяться
в невеличкому числі читаних у клясах книжок, безперечно був би най дурнішою
дитиною в світі.
34
Геніїв породжує змагання, а таланти творить бажання вславитися.
Той момент, коли в людині виникає і розвивається любов до слави,
позначає собою початок поступу її розуму. Я завжди гадав, що
наука виховання є, певно, лише наука про способи збудити зма¬
гання. Одне слово гасить його або розпалює. Похвалити дитину за
пильність, з якою вона розглядає якусь річ, і за точний звіт, який
вона про ту річ дає, буває часом досить, щоб наділити її тим видом
уважности, якому вона згодом завдячує вищістю свого розуму.
Отже виховання, яке двоє дітей дістають чи то в школі, чи то в бать¬
ківському домі, ніколи не буває однаковим.
Перейдімо від виховання дитинства до виховання юнацтва. Хай
не вважають цей розгляд за зайвий. Це друге виховання — най¬
важливіше. Людина має тоді інших навчителів, яких корисно пізна¬
ти. До того ж, якраз за юнацтва визначаються наші смаки й та¬
ланти. Це друге виховання, найменш одностайне і найбільш поли¬
шене на випадок, разом з тим найбільше може потвердити
правдивість моєї думки.
РОЗДІЛ VII
Про виховання юнацтва
Починається виховання юнацтва, як виходимо з школи, як усту¬
паємо ми до світу. Воно різноманітніше за виховання дитинства,
але залежніше від випадку й безперечно важливіше. Людину змагає
тоді більше число відчуттів. Все, що оточує, вражає її, і вражає
глибоко.
Саме в цьому віці, коли прокидаються певні пристрасті, найдужче
діє на неї і тяжить над нею природа. Саме тоді дістає вона найчинні-
шу освіту, тоді встановлюються її смак та вдача, тоді стає вона
вільнішою, більш самою собою, і, нарешті, пристрасті, що зайнялися
в її серці, визначають її звички, а часто й усю її життєву поведінку.
В дітей ріжниця розуму і вдачі не завжди різко помічається.
Вивчаючи ту саму науку, підлягаючи тим самим правилам, тій самій
дисципліні, вільні до того ж від пристрастів, вони зовні виглядають
більш-менш однаково. Той зародок, що своїм розвоєм повинен
колись надати такої ріжниці їхнім нахилам, або ще несформований,
або ще непомітний. Я порівнюю двох дітей до двох людей, що
сидять на одному пагорку, але обернуті в різних напрямках. Якщо
вони підведуться й підуть кожен у тому напрямку, в якому перебу¬
вають, то непомітно віддаляться і згублять одне одного з очей, коли
тільки якийсь випадок не зблизить їх, знову змінивши їхній напря¬
мок.
У школі схожість дітей є наслідок принуки. Виходять вони з неї,
принуці кінець. Тоді починається, казав я, друге виховання людини,
виховання ще підлегліше випадкові, бо юнак, виходячи в світ, по¬
трапляє в оточення більшої кількосте речей. А що численніші й різ¬
2*
35
номанітніші навколишні речі, тим менше батько чи вчитель можуть
бути певні наслідку впливу цих речей, тим меншу участь беруть той
і той у вихованні молодика.
Нові й головні вихователі юнака — це форма врядування, під
якою він живе, і ті звичаї, що їх ця форма врядування надає нації.
Учителі й учні — все підлягає цим вихователям; вони головні, але
ж не єдині в юнацтва. В числі цих вихователів я лічу становище, що
молодик посідає у світі, його бідність чи заможність, товариство,
з якими зв’язується він 1), нарешті його друзів, його лектуру й коха¬
нок. А його багатство і вбогість залежить від випадку; випадок керує
вибором його товариства2), його друзів, його лектури й коханок.
Отже більшість вихователів він сам собі призначає. Ба більше, саме
випадок, ставлячи його в ті чи ті становища, розпалює, гасить чи
гамує його нахили та пристрасті, отже, бере якнайбільшу участь
у самому формуванні його характеру. Характер у людини є безпосе¬
редній наслідок її пристрастів, а її пристрасті часто бувають безпо¬
середнім наслідком становищ, у яких вона перебуває.
Найокресленіші характери бувають іноді витвором безлічі дріб¬
них випадків. Адже й найгрубша линва складається з безлічі коноп¬
ляних ниток 3). Немає такої зміни в характері людини, до якої
') Хто шукає товариства людей знаючих, хто живе постійно з людьми вищого
розуму, той освічується. Своїми скромними талантами, сказав мені колись один
славетний автор, я завдячую своєму постійному бажанню розмовляти з такими
людьми.
2) Разючий приклад могутности виховання подають єзуїти. Якщо орден їхній
появив мало геніїв у мистецтвах та науках*, якщо вони не мали Ньютона в фізиці,
Расіна в трагедії, Гюйгенса в астрономії, Льокка, Бекона, Вольтера, Ляфонтена
і т. ін., то це не тому, що ці ченці набиралися не з тих учнів їхніх шкіл, які виявляли
найбільше здібностів. Відомо до того ж, що ніякий клопіт не заважав навчанню
єзуїтів у тиші їхніх закладів, що, зрештою, спосіб життя їхнього найсприятливіший
для набуття талантів. Чому ж вони дали Европі так мало славетних людей? Бо єзуїт,
оточений фанатиками й марновірами, зважується мислити тільки так, як його на¬
чальники; до того ж він повинен кілька років віддати на вивчання казуїстів та бо¬
гослов'я, а це вивчання противне здоровому розумові й мусить той розум у нього
зіпсувати. Як зберегти на шкільній лаві правдивий розум? Звичка до софістики
схи&іює його.
3) Всі савояри мають, під певним поглядом, однаковий характер через те, що
випадок становить їх приблизно в подібні становища й дістають вони всі приблизно
однакове виховання. Чому всі вони мандрівники? Бо на життя потрібні гроші, а в се¬
бе вони їх не мають. Чому всі вони працьовиті? Бо всі вони вбогі й голодують, не
маючи ні допомоги, ні підтримки в країні, куди переселяються, а хліб здобувається
лише працею. Чому вони вірні й діяльні? Бо щоб найнятися поперед природних
мешканців, вони мусять переважати їх діяльністю та вірністю. З якої, нарешті, при¬
чини всі вони ощадливі? Бо, прив'язані, як і всі люди, до рідного краю, вони поки¬
дають його голодранцями, щоб вернутися заможними й жити на зроблені заощад¬
ження. Припустімо ж, що ми якнайбільш зацікавлені навіяти якомусь юнакові са-
воярських чеснот — що робити? Поставити його в таке саме становище, звірити на
якийсь час його виховання на нещастя та вбогість. З усіх вихователів потреба й доко¬
нечність єдині, чиїх лекцій завжди слухають і чиї поради завжди бувають чинні. Та
коли національні звичаї не дозволяють дати йому такого виховання, яким іншим це
виховання замінити? Не знаю; ніяке інше не буде таким певним. Отож не треба
дивуватися, коли юнак не набуває жадної з чеснот, яких від нього бажають. Кого
може здивувати малий успіх недостатнього виховання?
36
не міг би спричинитись випадок. Але чому ці зміни майже завжди
відбуваються поза її свідомістю? Бо щоб спостерегти їх, людина
повинна була б тримати сама себе під найсуворішим і найпильнішим
доглядом. А втіха, легковажність, гонор, бідність і т. ін. в рівній мірі
відвертають її від цього спостереження. Все відхиляє її від неї самої.
До того ж сам себе так поважаєш, свою поведінку так шануєш
і вважаєш її за витвір таких мудрих та глибоких міркуваннів, що
рідко коли дозволяєш собі дослідити її. Гордощі тому заперечують,
а гордощам коришся.
Отож випадок має на наше виховання доконечний і значний
вплив. Події нашого життя часто бувають витвором найдрібніших
випадків. Знаю, що така думка суперечить нашому гонорові — він
завжди домислює великі причини для наслідків, які вважає за
великі. Щоб знищити ілюзії гордощів, я й доведу, спираючись на
факти, що найславетніші громадяни своїми талантами завдячували
іноді найдрібнішим випадковостям. Звідки зроблю висновок, що
коли вплив випадку, який на всіх людей діє однаковим способом,
менш помітний у розумів звичайних, то єдино через те, що такі
розуми не у всіх на виду.
РОЗДІЛ VIII
Про випадки, яким ми часто
завдячуємо славетними людьми
На перший приклад назву Вокансона. В його святенниці-матері
був духівник; мешкав він у комірці, до якої за передпокій була
годинникова кімната. До цього духівника мати вчащала. Син прово¬
див її до передпокою. Тут, на самоті й на дозвіллі, він плакав з нудь¬
ги, поки його мати плакала з каяття. Та через те, що плачеш, ну¬
дишся завжди якомога менше, і тому, що в стані неробства ніяке
відчуття не буває байдужим, молодий Вокансон, якого вразив
незабаром рівномірний рух маятника, захотів дізнатися його причи¬
ни. В ньому прокинулась цікавість. Щоб її задовольнити, він підхо¬
дить до короба, де міститься годинник. Бачить крізь щілини зчеп¬
лення коліс, розкриває одну частину механізму, здогадується про
решту, проєктує подібну машину, виконує її за допомогою ножа
й дерева, і йому щастить, зрештою, зробити більш-менш досконало¬
го годинника. Підбадьорений цим першим успіхом, визначається
його нахил до механізмів, розвиваються його таланти, і той самий
хист, з яким зробив він дерев’яного годинника, показав йому
в перспективі можливість автоматичного флейтиста.
Від подібного ж випадку зайнявся і Мілтонів геній. Помирає
Кромвел, батьківський престіл переймає в спадщину син — його
вигнано з Англії. Мілтон поділяє його злигоду, втрачає посаду
секретаря протектора; його ув’язнюють, потім звільняють, потім він
змушений піти на вигнання. Нарешті він прибивається до села і там,
37
на дозвіллі спокою і неласки, компонує поему, яка, задумана ще
замолоду, поставила його в лаву найбільших людей.
Якби Шекспір торгував довіку вовною, як його батько, якби лиха
поведінка не змусила його покинути свою комерцію й провінцію,
якби не потоваришував він з шибайголовами, не покрав би ланей
з парку в одного лорда, якби не переслідували його за цей крадіж
і не приневолений він був тікати до Лондону та вступити до трупи
комедіянтів, де, знудившись від своєї акторської пересічности !),
не зробився б він автором,— обачний Шекспір ніколи б не став
знаменитим Шекспіром, і хоч який вправний був би він у торгівлі
вовною, не прославило б його ім’я Англії.
Приблизно такий самий випадок визначив і Мольєрів нахил до
театру. Його дід любив комедію і часто водив його на вистави;
молодик жив розхвіяно,— спостерігши це, батько гнівно запитує, чи
не хотять, бува, зробити з його сина комедіянта? «Дай Боже,—
відповів дід,— щоб з нього був такий гарний актор, як Монроз!» Це
слово вражає молодого Мольєра — до свого ремества він знеохо¬
чується, і Франція завдячує своїм найбільшим коміком цій випадко¬
вій відповіді. А Мольєра, вправного оббивача, ніколи не назвали б
серед великих людей його нації.
Корнель закохується, пише вірші своїй коханці, робиться поетом,
компонує Меліту 2), потім Цінну, Родогуну і т. ін. Він — честь своєї
країни, мета змагань для нащадків. Розважливий Корнель лишив¬
ся б адвокатом — писав би доповідні записки, що були б забуті, як
і справи, які він боронив би. Отак материна побожність, Кромвелова
смерть, крадіж ланей, вигук старого і жіноча краса дали Европі
в різних галузях п’ятьох знаменитостей3).
Я не кінчив би, коли б схотів подати список усіх письменників,
славетних своїми талантами і зобов’язаних ними подібним випад¬
кам. Багато філософів поділяють з цього приводу мою думку.
Бонне 4), як і я, порівнює генія до запалющого скла, яке дає зви¬
чайно вогонь у одній тільки точці. Геній, на нашу думку, може бути
лише витвором міцної й зосередженої на одному мистецтві чи на
одній науці уваги. Але до чого зачислити цю увагу? До глибокого
нахилу, який почуваєш до того мистецтва чи тої науки. А нахил цей
не є чистий дар природи 5). Якщо родяться без поняттів, то родять¬
') Шекспір добре грав одну лише ролю, то був привид у «Гамлеті».
2) Подивіться свідчення словника Морері — свідчення вченого стану, січень
1685 р. В цьому творі читаємо: «Великим Корнелем Франція завдячує одній дамі, яку
в Руані називали Мелітою». Так само коханню завдячує і Англія своїм славетним
Гогартом.
3) Скажуть, мабуть, що подібні випадки справляють таке вражіння лише на
людей, певним способом зорганізованих. На це зауваження я відповім у другій
частині.
4) Див. його «Аналітичний нарис про душевні здібності».
5) Якщо в дітей рідко буває нахил, який їм хотять навіяти, то це з провини їхніх
вихователів, а не з хиби їхньої організації.
38
ся також і без нахилів. Отож їх можна вважати за набутки *),
якими завдячуємо становищам, що в них перебуваємо. Отже геній
є далекий вислід подій чи випадків, приблизно подібних до тих, що
я наводив2).
Руссо цієї думки не поділяє. А проте сам він є приклад сили
випадку.
Коли ввійшов він у світ, доля прилучила його до почоту одного
посла. Через сварку з цим послом він кидає політичну кар’єру 3)
й ступає на шлях мистецтва й науки. Він має вибирати між красно¬
мовством і музикою. Однаково здатний поступувати в обох цих
мистецтвах, він якийсь час вагається; осібний збіг обставин прихи¬
ляє його до красномовства; іншого роду збіг обставин зробив би
з нього музику. Хто зна, чи не справила б на нього такого впливу
ласкавість якоїсь співачки4)? Ніхто не може, щонайменш, тверди¬
ти, що кохання не зробило б тоді з французького Платона — Ор-
фея. Але яка ж осібна випадковість штовхнула Руссо на поле крас¬
номовства? Це його секрет; цього я не знаю. Єдине, що можу сказа¬
ти, це що першого успіху в цій галузі було досить, щоб зміцнити
його вибір.
Діжонська Академія оголосила премію з красномовства. Тема
була чудна5). Треба було встановити, «чи не було суспільству від
наук більше шкоди, як користи». Трактувати це питання було
цікаво лише тоді, коли виступити проти наук. Руссо зрозумів це.
Він побудував у цьому пляні проречисту промову, що варта була
великої хвали й дістала її. Цей успіх зробив добу в його житті.
Звідци його слава, нещастя й парадокси.
') Єдиний нахил до науки, що людина має від роду, це здібність порівнювати
й комбінувати. Справді, ввесь чин її розуму доконечно зводиться до спостереження
відношень речей між собою та до неї. В дальшій частині я розгляну, що таке являє
собою в нас ця здібність.
2) Геніяльні люди здебільшого твердять, що вже в дитинстві вони виявляли те,
ким мусіли бути — це їхня манія. Чи не вважають вони себе за людей з вищої раси,
ніж інші? На добрий час — не можна сперечатися з цього приводу з їхньою пихою,
щоб не розгнівати їх; але й не можна вірити їм на слово, щоб не помилитися. Найоб-
лудніша і найнепевніша то річ, оті вияви. Ньютон і Фонтенель були лише пересічними
учнями. В клясах повно гарних дітей, а в світі повно дурнів.
3) Життя чи смерть, прихильність чи неласка патронова часто визначає наше
становище й професію. Скількома геніяльними людьми завдячуємо такого роду
випадковостям! При дворі ж панує брехня, ницість і суєтність, живуть же там без
пошани до істини, людськости й нащадків — хто ж сумніватиметься, що неласка,
несправедливість часто буває рятівнича для царедворця, що вигнання, яке нагадує
йому про те, чим зобов’язана людина сама перед собою, яке вириває її з двірської
розхвіяности, з порожнечі двірських розмов і примушує її, зрештою, вчитися та
міркувати, може іноді спричинити в ній розвиток найбільших талантів?
4) Руссо не безчулий, за це свідчать самі образи, які він каже жінкам. Кожна
може до нього прикласти: «Все, навіть зневага твоя, доводила мені твоє кохання».
) Той, хто оголосив цю премію, гадав, очевидно, що єдиний спосіб бути таким
шановним, як усякий інший, полягає в тому, щоб усякий інший був таким неуком, як
він.
39
Засади промовця 1), враженого красою свого власного слова,
стають незабаром засадами філософа, і від тої хвилини йому, за¬
хопленому любов’ю до парадоксу, вже до всього байдуже. Треба
йому, щоб оборонити свою думку, обстоювати, що людина геть
несвідома, людина без мистецтва й без промислу, нижча за всякого
відомого дикуна, є, проте, і доброчесніша, і щасливіша від освічено¬
го громадянина Лондону та Амстердаму? Він і обстоює.
Вражений своїм власним красномовством, задоволений із звання
промовця, він відмовляється від звання філософа, і його помилки
стають наслідком його першого успіху. Дрібні причини призводять
часто до великих наслідків. Роздратований перечею, а може надто
закоханий у свою оригінальність, Руссо покидає потім Париж
і своїх друзів. Він віддаляється в Монморансі2). Там він пише
й видає свого Еміля, там переслідують його заздрощі, неуцтво
й лицемірство. Шанованого від цілої Европи за красномовство, його
женуть із Франції. До нього застосовують оце місце: «Cruciatur ubi
1) Мені завжди здавалося, що Руссо в своїх творах дбає не так за те, щоб навчи¬
ти, як щоб знадити своїх читачів. Завжди промовець і рідко мислитель, він забуває,
що коли й дозволено іноді у філософських суперечках удаватися до красномовства,
то єдино тоді, коли доводиться яскраво показати всю важливість думки, вже визнаної
за правдиву. Треба, наприклад, розбудити з дрімоти їхньої атенян і озброїти їх проти
Філіппа — отоді Демостен мусить розгорнути всю силу свого красномовства; але
коли йдеться про якусь нову думку, розгляд її підлягає суперечці. Хто хоче тоді бути
красномовним, помиляється. Хто зна, чи в англійській палаті громад завжди дос¬
татньо зважають на ріжницю, яку повинно робити в ужиткові красномовства та
розумної суперечки?
2) Руссо спізнався в Монморансі з маршалом Люксембурзьким; вельможа цей
полюбив його, вшанував у ньому талант, заступив його і цим заступництвом здобув
право на вдячність від усіх письменників. Хай не соромляться вчені хвалити вельмо¬
жу — чому відмовляти йому в хвалі, якої він варт? Хіба забувають вони, що нації
потребують просвіти, а вчені — заступників? Приязнь пана Люксембурзького не
змогла, щоправда, відхилити від Руссо пересліду; але, може, той вельможа був кво¬
лий на вдачу; може, лицемірство лихих могутніше, ніж заступництво добрих і знач¬
них? До хвали панові Люксембурзькому можна додати, що він ніколи не вщедряв
добродійствами тих літературних комах, які є ганьба для своїх заступників. Банальна
ласка, каже мілорд Шефтсбері, подарована отим пересічним і негідним письменни¬
кам, що своєю ницістю підходять під приязнь якогось вельможі, аж ніяк не є доказ
його любови до літератури. Я бачив, додає він, високого стану людей, що заявляли
себе заступниками вчених і, як такі, трималися «великими майстрами літературного
ордену». їхні добродійства, надто часто розкидувані посередностям, для наук були
шкідливіші, ніж була б їхня байдужість. Кепсько роздані винагороди відбирають
справжнім талантам відвагу. Даремно казатимуть, що літературна заслуга не може
бути відома людям високого стану, які її люблять і шукають; освічена публіка завжди
вкаже їм того, кого вони мусять ушанувати своєю ласкою. Заслуга не постраждає і не
потрапить незнаною на солому злиднів чи під ніж лицемірства. Вельможі, які завжди
готові допомогти їй, можуть, отже, претендувати на шану й подяку від найученішої
і найосвіченішої частини людського роду. Див. advice to an author, част. 2, 31,
стор. 229.
40
est, laudatur ubi non est» 1). Змушений, кінець кінцем, податися до
ЦІвайцарії, дедалі роздратованіший проти гоніння, він пише там
славнозвісного листа, адресованого архиєпископові Паризькому,—
отак усі ідеї людини, уся її слава й нещастя часто бувають спричи¬
нені невидимою силою першої події. Руссо, як і безліч славетних
людей, можна розглядати як шедевр випадку.
Хай не закидають мені, що я спинився на розгляді причин, яким
великі люди так часто завдячують своїми талантами,— мій предмет
мене до цього змушує. Подробицями я свого викладу не обтяжував.
Я знав, що публіці, закоханій у великі таланти, байдуже до дрібних
причин, які їх породжують. Бачити ріку, що врочисто котить свої
хвилі по рівнині, мені приємно; але уява моя насилу сходить до
джереловищ, щоб зібрати там потрібний для її течії об’єм води. Речі
показуються нам у суцільності, і, щоб розкласти їх, потрібно зусил¬
ля. Мені важко переконати себе, що комета, яка навально перетинає
наш всесвіт і загрожує йому руїною, є лише більш-менш велике
скупчення невідомих атомів.
У моралі, як і у фізиці, вражає нас тільки велике. Великим наслід¬
ком завжди домислюють великі причини. Хочуть, щоб про падіння
держав та революцій в них провіщали небесні знаки. А тим часом
скільки хрестових походів розпочато чи припинено, революцій
доконано чи попереджено, скільки воєн розпалено чи погашено
через інтриги якогось священика, якоїсь жінки, якогось міністра! То
тільки через брак пам’яті й таємних анекдот не знаходять повсюди
рукавичок герцогині Малборо2).
Хай застосують до простих громадян те, що я кажу про держави.
Бачимо так само, що їх піднесення й занепад, щастя й нещастя
є витвір певного збігу обставин та безлічі непередбачених і нікчем¬
них на взір випадків. Дрібні випадковості, що підготовлюють великі
події в нашому житті, я порівнюю до кореневих волокон, що непо¬
мітно примикаються в розколини скелі й грубшають у ній, щоб
колись її розсадити.
Отже випадок бере 3) і завжди братиме участь у нашому вихо¬
ванні, надто у вихованні геніяльних людей. Хочемо збільшити число
їх у нації? Спостерігаймо способи, з яких користується випадок,
щоб навіяти людям бажання вславитись. Зробивши це спостере¬
ження, навмисно й часто ставмо людей у ті становища, в які випа¬
док ставить їх рідко; це єдиний спосіб помножити їх.
1) Це речення можна застосувати майже до всіх філософів, чиї писання спобігли
громадської шани.
2) Генріх VIII, кажуть лікарі, розпалився шаленою пристрастю до жінок через
велику їдкість у сім'яній речовині. Отже цій їдкості завдячує Англія зруйнуванням
папізму. Історія, може бути, втратить на благородстві й гідності, коли завжди отак
пильно дошукуватись таємних причин великих подій, але буде з того поучнішою.
) Попереджаю читача, що під словом «випадок» я розумію невідоме зчеплення
подій, які можуть призвести до того чи того наслідку, і що завжди вживаю це слово
тільки в цьому значенні.
41
Моральне виховання людини тепер майже цілком полишено на
випадок. Щоб те виховання вдосконалити, треба було б опрацювати
плян його відповідно до громадської користи, заснувати його на
простих і незмінних принципах. Це єдиний спосіб зменшити вплив
випадку на нього й усунути суперечності, які є й мусять доконечно
бути між усіма різними правилами теперішнього виховання.
РОЗДІЛ IX
Про головні причини суперечности
в правилах виховання
В Европі, надто ж у країнах католицьких, всі правила виховання
суперечні через те, що народню освіту в них покладено на дві влади,
чиї інтереси протилежні, отже й правила повинні бути супротивні
й різні. Одна — то влада духовна; друга — то влада земна.
Сила й велич цієї останньої залежить від сили й величі держави,
якою вона керує. Володар буває справді дужий тільки силою своєї
нації. Коли вона перестає бути шановною, володар перестає бути
могутнім. Він бажає і повинен бажати, щоб його підданці були
хоробрі, промітні, освічені й доброчесні. Чи так воно з владою
духовною? Ні, інтерес у неї не той. Влада священика пов’язана
з марновірством і тупою легковірністю народів. Мало обходить його,
щоб вони були освічені; що менше мають просвіти, тим покірніші
вони його рішенням. Інтерес духовної влади пов’язаний не з інтере¬
сом нації, а з інтересом секти.
Воюють два народи; що папі до того, котрий з них буде рабом чи
паном, коли переможець повинен коритися йому, як і переможений?
Хай упадуть французи під натиском португальців, хай Браганський
дім посяде трон Бурбонів,— папа бачитиме в цій події тільки збіль¬
шення свого авторитету. Чого вимагає священство від нації? Сліпої
покори, безмежної вірности та дитячого й панічного страху. Мало
турбується тим духівництво, щоб ця нація до того ж уславилася
своїми талантами й патріотичними чеснотами. В Еспанії, Португалії
і скрізь, де духовної влади найбільше бояться, великі таланти й ве¬
ликі чесноти майже невідомі.
Щоправда, честолюбство обом владам спільне, але способи задо¬
вольняти його дуже відмінні. Щоб піднестися до найвищої точки
величі, одна мусить збуджувати, а друга нищити в людині при¬
страсті.
Якщо земна влада своїми войовниками, суддями, купцями та
вченими завдячує любові до народнього добра, правосуддя, ба¬
гатства та слави; якщо володар робить свою націю шановною для
інших націй торгівлею своїх міст, хоробрістю свого війська, спра¬
ведливістю свого сенату й генієм учених своїх, то міцні й скеровані
до загального добра пристрасті правлять, отже, за підвалину його
величі.
42
А свою велич духівництво засновує, навпаки, на руйнації цих
самих пристрастів. Священик честолюбний, але честолюбство в ми¬
рянина гидке йому. Воно перешкоджає його намірам. Мета свяще-
никова — погасити в людині всяке бажання, викликати в ній відразу
до багатства, влади й скористуватися з тої відрази, щоб і те, і те собі
привласнити 1). Можна твердити, що релігійна система завжди
керувалася цим пляном.
Що проповідувало християнство того моменту, коли встановило¬
ся? Спільність майна. Хто виступив охоронцем усуспільненого
майна? Священик. Хто пограбував це майно й зробився його влас¬
ником? Священик. Коли пішла чутка про кінець світу, хто підпер її?
Священик. Ця чутка сприяла його намірам,— він надіявся, що
люди, опановані панічним жахом, дбатимуть за одну тільки справу
(дійсно важливу), за справу свого спасіння. Життя, казав він їм, це
лише перехід, справжня батьківщина людей на небі — навіщо ж від¬
даватися земним пристрастям? Якщо такі слова й не відвернули
цілком мирянина від цих пристрастів, то все ж остудили в ньому
любов до рідних, до слави, до народнього добра й батьківщини.
Порідшало тоді героїв, а державці, огорнуті надією на велику владу
на небесах, погоджувались іноді поступитися священству частиною
своєї земної влади. Священик захопив її, і щоб її зберегти, підірвав
віру в правдиву славу й правдиву чесноту. Він не терпів, щоб шану¬
вали Міносів, Лікургів, Кодрів, Арістидів, Тімолеонів, одне слово,
всіх оборонців і добродійників своєї батьківщини. Він інші подав
зразки. Інші ймення написав він у календарі, і давніх героїв засту¬
пив такий собі св. Антоній 2), св. Крепін, св. Кляра, св. Фіякр,
св. Франсуа, одне слово, всі ті самотники, що, небезпечні бувши для
суспільства прикладом своїх божевільних чеснот, відокремлювались
по манастирях та пустелях, де марно жили й помирали.
1) Дванадцять чи п’ятнадцять мільйонів, відібрані в Еспанії у двох парагвайських
єзуїтів, доводять, що, проповідуючи занедбання багатства, єзуїти ніколи не дають
себе обморочити власним казанням.
2) 3 усіх казок найсмішніші ті, що їх складає чернецтво про своїх фундаторів.
Воно розповідає, наприклад, що, «побачивши ланю, за якою гналися вовки, святий
Льомер наказав їм спинитися, що ті й зробили негайно».
«Що святий Фльоран, не маючи чабана, наказав ведмедеві, якого здибав, погнати
свої вівці на пашу, і ведмідь ганяв їх на пашу щодня».
«Що святий Франсуа вітався до пташок, розмовляв з ними й наказував їм дослу¬
хатися слова Божого, і ті пташки, почувши святого Франсуа, чудово звеселялися,
витягаючи шию та роззявляючи дзьоба».
«Що той самий святий Франсуа тиждень прожив з пінявкою, співав цілий день
з солов'єм, вигоїв скаженого вовка й сказав йому: «Брате мій вовче, мусиш пообіцяти
мені, що не будеш надалі такий хижий як досі,— вовк і пообіцявся, кивнувши голо¬
вою. Тоді святий Франсуа сказав йому: дай мені слово, і кажучи це, святий Франсуа
простягнув йому руку, щоб те слово прийняти: тоді вовк підвів лагідно праву лапу
й поклав її святому Франсуа в руки». Можна прочитати ще про багатьох святих, що
кохалися в розмовах із звірми.
43
За допомогою таких зразків священство голубило надію призви¬
чаїти людей дивитись на життя, як на коротку мандрівку. Воно
гадало, що тоді, позбавлені бажання земних добр і приязни до тих,
кого здибають у своїй мандрівці, вони стануть однаково байдужі
й до власного щастя, і до щастя своїх нащадків. Справді, коли
життя це лише ночівля, навіщо виявляти стільки інтересу до земних
речей? Не лагодить же мандрівник стін коршми, де повинен перебу¬
ти одну тільки ніч.
Отож, щоб забезпечити свою велич і задовольнити своє често¬
любство, духовна й земна влада повинні вживати в усіх країнах геть
відмінних способів. А що народню освіту покладено на них спільно,
то й могли вони завжди відбивати в серцях і розумах лише правила
суперечні й залежні від того, що в однієї інтерес запалювати, а в
другої — гасити пристрасті 1).
А втім, погоджуюсь, обидві ці влади однаково проповідують
чесність. Але ні та, ні та не можуть пов’язати з цим словом одного
значення, і за папського врядування в теперішньому Римі про
чесноту не те вже поняття, яке було в давньому Римі за консульства
першого Брута.
Світанок розуму починає займатися; люди вже знають, що не для
всіх ті самі слова означають те саме поняття. Отже чого вимагають
вони тепер від автора? — щоб він пов’язував виразне поняття з вис¬
ловами, з яких користується. Царство схоластичної темряви може
зникнути; богослови не завжди, певно, будуть у пошані в народів та
урядів. Можна твердити, що, в усякому разі, вони не збережуть
свою владу тими способами, якими набули її; час і обставини зміни¬
лися. Зрештою, про доконечність пристрастів тепер усі погоджують¬
ся — відомо, що з збереженням їх пов’язане збереження держав.
Справді, пристрасті — це яскраві бажання; ці бажання можуть як
відповідати, так і суперечити народньому добру. Якщо скупість
і нетерпимість є пристрасті шкідливі й злочинні, то інша річ —
бажання вславитися талантами та патріотичними чеснотами2).
1) Хотіти знищити пристрасті в людей — це є хотіти знищити в них дію. Бого¬
слов, що нападає на пристрасті,— це годинник, що глузує з своєї пружини, наслідок,
що своєї причини не відає.
2) Певна річ, із словом «пристрасті» не пов'язують виразного поняття, коли
розглядають їх як шкідливі. Це — справжнісінька суперечка за слова. Самі богосло¬
ви ніколи не казали, що глибока пристрасть любови до Бога є злочин. Вони не за¬
суджували Деція за те, що він прирік себе на полях бою пекельним богам. Не доріка¬
ли Пелопідові палкою до батьківщини любов’ю, що озброїла його на тиранів і покли¬
кала до найнебезпечнішого заповзяття. Наші бажання — то наші рушії, і якраз сила
наших бажаннів визначає силу наших пороків і наших чеснот. Людина без бажаннів
і без потреб — це людина без розуму й без глузду. Жаден мотив не спонукає її ні
комбінувати, ні порівнювати свої поняття між собою. Що більше наближається
людина до цього стану апатії, тим вона тупішає. Східні державці загалом такі ма-
лоосвічені через те, що розум є дитя бажання й потреби. А султани ні того, ні того не
почувають. Немає такої насолоди, якої вони не могли б осягти простим актом своєї
волі: отже розум їм майже завжди непотрібний. Єдиний випадок, коли він робиться
потрібним їм, це тоді, як вони хочуть захопити берло могутнього сусіди, позаздривши
на ім'я завойовника. Вимагати в усякому іншому становищі від деспота знання — це
44
Знищуючи бажання, знищують душу, і кожна людина без пристрас-
тів не має в собі ні принципу вчинку, ні мотиву для дії.
Ви, о католицькі правителі, багаті й могутні на землі! Але ваша
влада може бути знищена разом із владою націй, якими ви керуєте.
Запаморочать їх ще більше, і ці нації, переможені іншими націями,
не будуть вам підлеглі. Задля самого вашого інтересу потрібно, щоб
пристрасті та потреби й далі оживлювали людину. Щоб задушити їх
у ній, треба змінити її природу.
О превелебні богослови! о бидло! о брати мої! Покиньте цей
смішний проект — вивчайте людське серце, досліджуйте причини,
що рухають ним, і якщо ви не маєте ще ясного поняття про мораль
та політику !), відмовтесь освічувати його. Пиха надто відхиляла
вас від правдивого шляху. Пригадайте дотепну байку про народжен¬
ня Мома. Ту хвилину, як бог-дитина побачив світло, каже великий
поет, він сповнив Олімп своїми криками. Небесний двір був ними
оглушений, і щоб утишити його, кожен зробив йому подарунок.
Юпітер тоді допіру створив людину; він подарував її Момові, і відто¬
ді людина завжди була лялькою божевілля. А з-поміж такого роду
ляльок найсумнішою, найбундючнішою і найкумеднішою був один
доктор 2). О богословська лялько! Не напоставай більш на бажанні
знищити пристрасті — то є принципи життя держави3). Подбай
про те, щоб скерувати їх до загального добра; спробуй накреслити
з цього приводу плян освіти, що своїми простими й ясними принци¬
пами прагнула* б до громадського щастя.
є бажати наслідків без причин. Числити в самовладстві на розум монарха, що ро¬
дився на троні,— божевілля. Тим-то, крім випадків незвичайного виховання, мало
є абсолютних і освічених державців; тому й історія зараховує звичайно до числа
великих королів лише Генріха IV, Фрідріха, Катерину II і т. ін. та тих володарів, чиє
виховання було тяжке і які до того ж повинні були викувати свою долю й перемогти
безліч перешкод.
') Святоха може відзначитись у геометрії, у певних жанрах малярства, але,
зважаючи на явну суперечність між громадським інтересом та інтересом священика,
не можна без непослідовности бути заразом побожним і державним діячем, свяще¬
ником і добрим громадянином, тобто порядною людиною. Ця істина буде доведена
далі в цій праці.
2) Колись то був чепурун, тепер це богослов, що все знає, нічого не вчившись.
Спитати його про природу тварин, він каже, що це суті машини. Але на що спираєть¬
ся ця його думка? Чи вивчав він як мисливець чи спостережник природу й звичаї
тварин? Ні — він не виростив ні собаки, ні кота, ні навіть горобця, але ж він доктор,
і від тої хвилини, як надіває докторську шапку, гадає, як той хінський імператор, що
етикет стану зобов’язує його відповідати на все те, про що його повідомляють: «я це
знав». Стоїчного мудреця уявляли вправним і обізнаним з усіма мистецтвами й нау¬
ками; то була людина універсальна. Те саме й з богословом — він поет, геометр,
фізик, годинникар і т. ін. Що він має всі ці таланти, з тим я згоден; але хай не зму¬
шують мене читати його вірші й купувати його годинники. Коли б він дозволив мені
дати йому пораду, я порадив би перед тим, як говорити про тварини, ознайомитися
з Бюффоновими працями та трьома-чотирма листами, що їх умістив у чужоземному
часопису один вправний спостережник і добрий письменник. Хай же втримається
нападати з цього приводу на мої погляди. Я надав, кажуть, тваринам розуму й роз¬
судку. Цю ввічливість я зробив докторам. Як ви дякували мені, о невдячні!
3) Деспотичним урядам притаманно ослабляти в людині рух пристрастів. Тому
царства смертельно хворіють на сухоти, тому народи, що живуть під цією формою
45
Які ж далекі ми від такого пляну освіти! Батьки й учителі, що
й між собою мало згодні, однаково це знають, чого треба навчити
дітей. Вони ще мають про виховання лише невиразні поняття,—
а звідци обурлива суперечність усіх їхніх правил.
РОЗДІЛ X
Приклад суперечних поняттів чи правил,
одержаних за раннього дитинства
Хай дарують мені, коли я змушений, щоб яскравіш підкреслити
суперечність усіх принципів нашого виховання, зійти на мало благо¬
родний тон — цього вимагає предмет. Найразючіші ці суперечності
по релігійних закладах, призначених освічувати дівчат. Отже я
входжу до манастиря. Восьма година ранку; це час духовної розмо¬
ви, саме тої, коли настоятелька доводить у слові про чесноту, що
вихованка ніколи не повинна зводити очей на чоловіка. Дзвонить
дев’яту: учитель танців у почекальні. «Пильнуйте ваших па,— каже
він учениці,— підведіть голову й дивіться ввесь час на свого партне¬
ра». Кого ж слухатись — учителя танців чи настоятельки? Вихо¬
ванка того не знає і не набуває ні грації, якої хоче надати їй перший,
ні стриманости, яку проповідує їй друга. До чого ж зачислити ці
суперечності освіти, як не до суперечних бажаннів батьків, які
хочуть, щоб донька їхня була заразом приємна і стримана та щоб
поєднувала манастирську обачність з театральною грацією? Вони
хочуть погодити непогідне *).
Мабуть, тільки турецьке виховання єдино відповідає тому, чого
вимагають у цій країні від жінок2).
урядування, не мають звичайно ні відваги, ні хоробрости республіканців. Навіть ці
останні збуджують наш захват лише моментами криз, коли пристрасті їхні буяли
найбільше. Коли доконували голляндці й швайцарці надлюдські подвиги? Тоді, як
надихали їх дві дужі пристрасті: одна — помста, друга — ненависть до тиранів.
Пристрасті народам потрібні — цієї істини не знає тепер лише капуцинський ігумен.
1) Хочуть, щоб дівчина була правдива й щира. Її знайомлять з женихом: він їй не
подобається, вона це каже — це вважають за кепське. Отже батьки хочуть, щоб вона
була правдива або нещира, як до свого власного інтересу.
2) Турок гадає, що жінка родиться чоловікові на втіху й створена для того, щоб
збуджувати його бажання. Такий є, каже він, виразний намір природи. А що в Турції
дозволяють мистецтвам приоздоблювати жіночу красу й самим жінкам наказують
розвивати в собі засоби чарування, то нічого дивного в цьому немає. Як можна
зловживати красу, коли її замкнено в сералі? Уявімо, коли хочете, країну, де жінки
спільні. Що більше засобів знади вигадають вони в цій країні, тим більше матимуть
утіх чоловіки. Якої б досконалости не дійшли вони в цій галузі, можна твердити, що
в їхньому кокетстві нічого противного громадському щастю не буде. Єдине, чого
можна було б ще від них вимагати,— це щоб красу свою і свої ласки вони мали
в такій пошані, що почувались би до обов’язку дарувати їх лише чоловікам, які вже
визначились своїм хистом, хоробрістю та чесністю. Таким чином їхні ласки стали
б заохотою до талантів і чеснот. Та коли в Турції жінкам вільно без незручности
вивчати всі мистецтва насолоди, то чи можливо це в країні, де, як у Европі, вони
й незамкнені, й не спільні; де, як у Франції, всі господи відкриті? Чи гадає хто, що,
46
Правила виховання будуть непевні й невиразні, аж поки їх при¬
стосують до єдиної мети. Яка може бути ця мета? Найбільша гро¬
мадська вигода, тобто найбільша втіха й найбільше щастя найбіль¬
шого числа громадян.
Коли батьки спускають з очей цю мету, вони навмання блукають
шляхами освіти. За єдиного поводиря в них мода. Від неї дізнають¬
ся вони, що треба найняти доньці вчителя музики, щоб зробити її
музиканткою, а не знають, що треба найняти їй так само вчителя
моралі, щоб дати їй ясні поняття про доброчесність.
Мати, яка взяла на себе виховувати свою доньку, каже їй уранці,
накладаючи собі рум’яна, що краса ніщо, а добрість і таланти —
все 1).
На ту хвилину до матері заходять; кожен каже дівчинці, що вона
гарна; за таланти 2) та людяність її не хвалять і разу на рік; до того
ж єдина винагорода, яку обіцяють їй за пильність та чесноту, це
прикраси,— і разом з тим хочуть, щоб дівчинка була байдужа до
своєї краси. До якої ж плутанини в її поняттях мусить призводити
така поведінка!
Не послідовніша й освіта юнака. Перший обов’язок, який йому
наказують, це додержувати законів; а другий — порушувати їх,
коли його образять; в разі образи він повинен битися, щоб не
ославити себе. Чи доводять йому, що пошану на цім світі й небесну
славу здобувають послугами, вчиненими батьківщині? Які зразки
пропонують йому наслідувати? Ченця, фанатичного дервіша-неробу,
що своєю нетерпимістю спричинився до заворушень і спустошень
у царствах.
Батько щойно радив синові стояти на своєму слові. Приходить
богослов і каже тому синові, що з ворогами Бога слова не додержу¬
ють, що Людовік XIV на цій підставі скасував Нантський едикт,
що його предки видали; що папа розв’язав це питання, оголосивши
за недійсну всяку угоду, складену між єретичними й католицьки¬
ми правителями, надавши останнім право зламати її, коли їхня
сила.
Проповідник доводить з катедри, що християнський Бог є бог
правди, що його поклонників пізнають по ненависті до брех¬
розвиваючи в жінок способи подобатись, цим ми дуже збільшили б щастя шлюбного
дружини? Сумніваюсь; і поки не переведуть якоїсь реформи в законах про шлюб, все
те, що мистецтво могло б додати до природної краси статі, суперечило б ужиткові,
що його європейські закони дозволяють їй робити з тої краси.
1) Дівчину запевняють, що без талантів не можна віддатися заміж, а другого дня
вона дізнається, що найдурніша з її подруг взяла чудовий шлюб, бо мала ось стільки
посагу, і що чоловіки тепер одружуються тільки з посагом.
2) В дівчині звичайно хвалять тільки красу через те, що краса є дійсно найцікаві¬
ша й найбажаніша прикмета в тої, якій робиш візиту, не будучи ні дружиною їй, ні
приятелем, а в жінок чоловіки бувають завжди лише з візитою.
47
ні 1). А зійшов він з катедри, то згоджується, що правду наймудріше
замовчувати 2) і що сам він, вихваляючи правду, остерігається її
казати 3). Справді, той, хто написав би в католицькій країні правди¬
ву історію своєї доби, збурив би проти себе всіх поклонників бога
правди4). В таких країнах людина, яку не переслідують, є німа,
дурень або брехун.
Хай пощастить, нарешті, дбайливому вихователеві прищепити
своєму учневі лагідність та людяність, аж ось з’являється духівник
і каже цьому учневі, що людям можна прощати пороки, але не
помилки, що в останньому разі вибачливість є злочин і що треба
палити кожного, хто думає не так, як він.
Неуцтво й суперечність у богослова такі, що він лементує проти
пристрастів навіть тоді, коли хоче викликати в своєму учні зма¬
гання. Він забуває тоді, що змагання є пристрасть, і то пристрасть
надзвичайно сильна, як це видно з її наслідків.
Отже все у вихованні суперечне. Яка тому причина? Незнання
правдивих принципів цієї науки; про неї мають лише невиразні
поняття. Людей треба освічувати — священик тому противиться.
Тільки засяє їм на мить правда, він поглинає її проміння темрявою
своєї схоластики. Помилка й злочин обоє шукають темряви, перша
темряви слів5), друга — ночі. Хай, зрештою, не ставлять на карб
самого лише богослов’я всіх суперечностів нашого виховання — се¬
ред них є й такі, що походять від вад урядування. Як переконати
юнака, щоб був вірний, певний у суспільстві, щоб шанував у ньому
чужі таємниці, коли навіть у Англії уряд з найхимернішої приключ¬
ки розпечатує приватні листи й зраджує громадську довіру? Як
сподіватися викликати в ньому огиду до виказів та шпигунства,
') Є люди, що вважають себе за правдивих через те, що вони злословні. Немає
речі відміннішої, як правдивість і злословність — одна, завжди вибачлива, походить
з людяности, друга, завжди прикра, є дочка гордощів, ненависти, лихого настрою та
заздрости. В тоні й рухах злословности завжди виявляється, хто в неї батько.
2) Якщо злочинно замовчувати правду перед народами й державцями, тоді хто
з людей був завжди справедливий і бездоганний з цього погляду?
3) Коли молодий італієць, читаючи церковну історію, обурюється на злочини
й нечестя первосвящеників, коли сумнівається в їхній непогрішності — який нечести¬
вий сумнів, скрикує його вихователь! Але, відповідає учень, я кажу те, що думаю,—
чи не ви ж завжди забороняли мені брехати? Так, у звичайних випадках, але брехня
на славу церкви є обов'язок. Якою мірою співчуваєте ви папі? Якнайбільшою, відпо¬
відає учитель. Якщо папу визнано за непогрішного, ніщо не може противитись його
волі. Народи мусять йому сліпо коритися. А якою ж то шаною окриває ця повага до
папи все духівництво, отже, й мене?
4) Кожен, хто, пишучи історію, переінакшує її факти, є поганий громадянин. Він
дурить публіку й позбавляє її неоціненної вигоди, яку вона могла б мати з цього
читання. Але в якій імперії знайдеш правдивого історика, дійсного поклонника бога
правди? У Франції, Португалії, Еспанії? Ні, але в країні вільній і зреформованій.
5) Чому богословські суперечки про благодать нескінченні? Тому що, на щастя
для суперечників, ні ті, ні ті не мають ясного поняття про те, про що говорять. Не
ясніші в них поняття й у визначенні божества. Кардинал дю Перрон, довівши в про¬
мові Генріхові IV існування Бога, сказав йому: «Якщо воля вашої величности, я до¬
веду вам так само очевидно і його неіснування».
48
коли шпигунів перед його очима вшановують, дають їм пенсію
і вщедряють добродійствами?
Хочуть, щоб юнак, вийшовши з школи, відвідував товариство, став
у ньому приємний, щоб був у ньому завжди доброчесним; чи ж може
юнак тої хвилини, коли потреба кохання найглибше дається йому
відчути, жити без бажання серед жінок, нечутливий до їхньої
знади !)?
Чи, може, батьківська тупість уявляє собі, що під той час, коли
уряд будує оперові залі, коли звичай відкриває вхід до них юнацтву,
воно, піклуючись про свою незайманість, буде завжди байдужим
оком дивитись на виставу, де пориви, втіхи й владу кохання
змальовано найяскравішими кольорами й де ця пристрасть прохо¬
дить у душу органами всіх чуттів )?
Я не кінчив би, коли б схотів перелічити всі суперечності євро¬
пейського, надто ж католицького, виховання. Як розпізнати стежку
доброчесности в тумані його правил? Тож католик часто з неї
збочує. Тому своїми пороками й чеснотами він завдячує станови¬
щам, у які потрапляє, книжкам, приятелям і, нарешті, коханкам, що
дає йому випадок. Та чи є ж спосіб зробити людське виховання
незалежнішим від випадку, і що почати, щоб у цьому поступити?
Вчити тільки правдивого. Помилка завжди суперечна; істина —
ніколи. Не полишати виховання громадян на дві влади, які, маючи
різні інтереси, завжди навчатимуть двох суперечних моралів3).
З якої фатальности, спитають, майже всі народи звірили на
священство моральну освіту свого юнацтва? Що таке католицька
мораль? Суміш марновірства. А втім, немає нічого такого, чого б
1) Припускаю, що в юнаків справді хочуть остудити бажання кохати. Що робити?
Запровадити важкі вправи й викликати смак до них у юнацтва.
Вправа в цій галузі є най чинніше казання. Що більше пітнієш, що більше витра¬
чаєш тваринної енергії, то менше лишається сили на кохання. Холодність і байду¬
жість канадських дикунів залежить від утоми та виснаження, дізнаних під час довгих
і важких полюваннів.
2) Хай не висновують з цього тексту, що я хочу знищити оперові й театральні
залі. Я засуджую тут тільки суперечність між нашими звичаями та правилами нашої
теперішньої моралі. Я не ворог вистав, не поділяю також з цього приводу й думки
Руссо. Вистави — то безперечно втіха. А нема такої втіхи, яка б не могла стати
в руках мудрого уряду витвірним принципом чесноти, якщо та втіха править їй за
винагороду.
3) Чому освічені люди вважають здебільшого всяку релігію за несполучну з доб¬
рою мораллю? Бо священики всякої релігії виставляють себе за єдиних судців добра
та зла в людських учинках; бо вони хочуть, щоб богословські рішення розглядалися
як правдивий кодекс моралі. А священик — людина. Як така, він судить відповідно
до свого інтересу. Його інтерес майже завжди буває супротивний громадському
інтересові. Тож вироки його здебільшого несправедливі. Але влада священика над
розумом народів така велика, що вони до шкільних софізмів часто мають більше
пошани, ніж до здорових приписів моралі. Чи ж могли народи скласти про неї ясні
поняття? Рішення церкви, такі ж мінливі, як і її інтереси, раз у раз упроваджують у ті
поняття замішання, темряву й суперечність. Чим заміняє церква справжні принципи
справедливости? Обрядами та смішними церемоніями. Тому й складає Макіявеллі
в своїх промовах про Тіта Лівія надмірну злостивість італійців на хибність та супе¬
речність моральних приписів католицької віри.
49
не доходило священство за допомогою марновірства. Марновір¬
ством позбавляє воно суддів їхнього авторитету й королів їхньої
законної влади; марновірством підкоряє воно народи, здобуває над
ними силу, незрідка більшу від законів, і ним же воно спотворює,
зрештою, навіть принципи моралі. Як цьому лихові зарадити?
Одним тільки способом — цілком перетопити цю науку. Новий дух
повинен надихати творення її нових принципів, скерованих без
винятку до громадської вигоди.
Час уже, щоб судді, яко священні відпоручники моралі, заснували
її на простих, ясних, відповідних до загального інтересу принципах,
що про них усі громадяни могли б скласти собі однаково правдиві
й точні поняття. Але чи можна погодити простоту й одностайність
цих принципів із різноманітними людськими пристрастями?
Бажання в людей можуть бути різні, але спосіб бачити в них
суттю своєю той самий — вони кепсько роблять, а бачать добре. Всі
родяться з правдивим розумом, всі схоплюють істину, коли їм ясно
її подати.
Щодо юнацтва, то воно до неї тим жадібніше, чим менше має
звички засвоювати й інтересу бачити речі відмінно від того, які вони
є. Схибити розум у молодиків дається не без труду. Щоб це осягну¬
ти, потрібна вся терплячість і все мистецтво теперішнього вихо¬
вання, та й то ще вони вряди-годи помічають у світлі природного
розсудку хибність поглядів, якими обтяжена їхня пам’ять. Чому
ж вони не зітруть їх, щоб замінити новими поняттями? Така зміна
мислить собою час та дбання. І завдання це надто трудне для біль-
шости людей, що часто сходять у могилу, не набувши ще ясних
і точних поняттів про чесноту.
Коли ж ті поняття будуть здорові? Коли релігійна система поєд¬
нається з системою національного щастя, коли релігія, звичайне
знаряддя священицького честолюбства, стане знаряддям громадсь¬
кого благоденства. Чи можна уявити таку релігію? Розгляд цього
питання варт уваги мудреця. Тож я скину побіжно поглядом на
лжерелігії.
РОЗДІЛ XI
Про лжерелігії
«Всяка релігія,— каже Гоббс,— заснована на страху перед неви¬
димою силою, є казка, яка зветься релігією, коли нація її визнає,
і марновірством, коли та сама нація перестає її визнавати». Дев’ять
утілень Вішну є релігія в Індії і казка в Нюренбергу.
Це визначення я наводжу не за тим, щоб заперечити правдивість
релігії. Якщо вірити моїй годівниці та моєму вихователеві, всяка
50
релігія хибна, лише моя правдива ’). Та чи визнано її за таку по
всьому світі? Ні, земля ще й досі стогне під многістю храмів, при¬
свячених заблудові. Немає серед релігій жадної, що не була б релі¬
гією кількох лише країн.
Історія Нум, Зороастрів, Магометів і багатьох основоположників
новітніх культів показує нам, що всі релігії можна розглядати як
політичні установи, що мають великий вплив на щастя націй. А що
людський розум і досі витворює вряди-годи нові релігії, то й важли¬
во, на мою думку, вказати плян, якого треба додержувати в їх
творенні, щоб зробити їх якнайменше лиходійними.
Всі релігії хибні, крім релігії християнської; але я не плутаю її
з папізмом.
РОЗДІЛ XII
Папізм с установа людська
Для людини розумної папізм є суте ідолянство 2). Римська церк¬
ва, певне, добачала в цій релігії лише людську установу, коли робила
з неї ганебну справу, знаряддя своєї ск нарости та величі; коли
використовувала її, щоб сприяти злочинним намірам пап та взако-
нювати їхню жаденність і честолюбство. Але ці закиди, кажуть
папісти, наклепницькі.
1) Це твердження видається, мабуть, абсурдним. Зрештою, ця абсурдність спільна
мені з усіма людьми. В мені, як і в них, ця смішність є наслідок гордощів. Кожен
свою релігію вважає за найкращу, бо кожен каже собі: «Хто не думає так, як я, той
помиляється». Тож і я кажу це, як інші.
2) Людина, казав Фонтенель, створила Бога в образ свій і не могла зробити інак¬
ше. Небесний двір ченці побудували за зразком східніх дворів. Східній володар,
якого більшість підданців бачити не може, приступний лише царедворцям. Народні
скарги доходять до нього лише устами його фаворитів. Ченці так само оточили трон
всесвітнього монарха фаворитами під ім'ям святих і хочуть, щоб лише за посеред¬
ництвом цих святих діставали люди небесну ласку. Але що робити, щоб загодити їх
собі? Священики, зібравшись у цій справі, вирішили, щоб по церквах поставили
дерев'яні, різьблені чи нерізьблені, образи, щоб схилялись перед ними навколішки, як
і перед образом Всевишнього; щоб знаки зовнішнього поклоніння були однакові для
вічного та його фаворитів і щоб, зрештою, християни святили їх так само, як погани
й дикуни свої пенати та фетиші. Святий Микола у Росії, наприклад, і святий Жанв'є
у Неаполі були б у більшій повазі й здобулися б на більшу шану, ніж сам господь
Бог.
На ці факти й спираються винувачення проти грецької та латинської церкви.
Надто ж останній зобов'язані ми відновленням фетишизму. Отак Франція має в свя¬
тому Дені національного фетиша, в святій Женев'єві — фетиша столичного, і не має
ні такої громади, ні такого громадянина, в яких не було б свого окремого фетиша під
ім'ям Петра, Клавдії чи Мартіна.
51
Щоб довести їх правдивість, я питаю, чи ймовірна річ, що началь¬
ники чернечих орденів уважають релігію за божественну, коли вони,
щоб збагатити себе й свої манастирі, забороняють ховати в святу
землю кожного, хто помер, нічого їм не залишивши; чи давали вони
самих себе заморочити прилюдно визнаваною вірою, коли робили¬
ся ’) власниками майна, що його вони мусіли, яко економи бідних,
бідним і роздавати; чи гадали папи, що вони справді виявляють
справедливість та людяність, коли проголошували себе роздавачами
королівств у Америці, що на них вони ніякого права не мали, коли
ділили цю частину світу 2) демаркаційною лінією між еспанцями
й португальцями, коли намагалися, нарешті, обладувати правителя¬
ми, порядкувати їх світською владою та свавільно розпоряджати
коронами?
О папісти! Розгляньте, яка була через усі століття поведінка
вашої церкви! Була вона зацікавлена утримувати римську залогу
в усіх царствах (у цьому ж зацікавлена кожна честолюбна
секта)?—вона встановила велике число чернечих орденів,
побудувала й забезпечила чужим коштом велике число манастирів
і зуміла, нарешті, примусити самі нації, які опанувала, оплачувати
це духовне воїнство.
Бажаючи з тої самої причини збільшити біле духівництво, вона
збільшила таїнства; і народи, щоб дістати їх, мусіли збільшити
число своїх священиків. Воно зрівнялося незабаром з числом
') Немає такої хитрости, брехні, знади, надужиття з довіри, одне слово, таких
підлих і ницих способів, на які не бралися б священики, щоб збагатитися. Едикти, що
зібрав Балюз, том II, показують нам, яким чином добилося колись у Франції ду¬
хівництво , щоб йому плачено десятину. «Вони надіслали з неба листа від Ісуса Хрис-
та. Цим листом спаситель погрожує поганцям, чаклунам і тим, хто не платить деся¬
тини, вразити неродючістю їхні поля та напустити в доми їхні криластих зміїв, щоб
пожерли немовлят у їхніх жінок». Цей перший лист не дав наслідків, тоді духів¬
ництво вдалося до диявола; воно виставило його (див. ту саму збірку едиктів,
том І) на народньому зібранні, і диявол, зробившись зненацька апостолом і пропо¬
відником, зворушується спасінням французів. Він силкується навернути їх до
обов'язку їхнього рятівничими карами: «Розкрийте, нарешті, очі,— казало духів¬
ництво,— адже останній голод — диявольська то робота, то він зерно в колоссі
пожер, бійтеся його люті. Жахливим виєм ознаймив він серед полів, що вжиє най-
жорстокішої кари проти тих запеклих грішників, що не платять десятини». Такі
ошуканства з боку духівництва доводять, що за Карла Великого десятину платили
тільки люди побожні. Коли припустити, що духівництво мало право її брати, воно не
вдалося б поступово до Бога та диявола. Цей факт нагадує мені ще один такого
самого роду — казання одного кюре на цю саму тему. «О любі мої парафіяни,—
казав він,— ідіть не за прикладом нещасного Каїна, а за прикладом доброго Авеля.
Каїн ніколи не хотів ні десятини платити, ні ходити до меси. Авель же, навпаки,
платив її, і то завжди з найкращого, і жадного дня не забув прослухати месу».
З приводу цих десятин і дарів Гротій каже, що дражливість, з якою приймав
Тіберій такі дарунки, мусить засоромити ченця.
2) Своїми смішними претенсіями на Америку папи подали приклад кривди, взако-
нили всі несправедливості, що чинили в ній християни.
Одного разу, коли в палаті громад розглядали, чи повинен такий ось кантон на
межі Канади належати Франції, один з членів палати підводиться й каже: «Питання
це, панове, надзвичайно делікатне, бо французи, як і ми, глибоко переконані, що ця
земля не належить тубільцям».
52
єгипетської сарани. Вони, як та сарана, пожерли жнива; і цих білих
священиків теж утримувано коштом католицьких націй. Щоб міцні¬
ше зв’язати цих священиків із своїми інтересами й неподільно
користуватися їхньою відданістю, церква схотіла ще, щоб вони,
змушені безженці, жили без жінок, без дітей, але в розкошах та
заможності, яка щодень дорожчим робила для них їхнє становище.
Це не все — щоб ще збільшити і своє багатство і свою владу, римсь¬
ка церква спробувала, під ім’ям останнього святого Петра чи іншо¬
го, стягати з усіх держав податки. Вона відкрила в цій справі банк
між небом та землею і змусила під назвою індульгенцій платити на
цім світі готівкою за векселі, безпосередньо трасовані як накази до
раю.
А коли бачимо ми, що через усі століття священство постійно
жертвувало чеснотою задля бажання величі й багатства; коли,
вивчаючи історію пап, їхньої політики, їхнього честолюбства, їхніх
звичаїв, нарешті, їхньої поведінки, знаходимо її такою відмінною від
євангельських приписів,— як же уявити собі, що вожді цієї релігії
бачили в ній щось інше, крім способу захопити земну владу й скар¬
би 1)? На підставі звичаїв та поведінки ченців, духівництва й перво¬
священиків реформіст може, гадаю, довести для виправдання своєї
віри й вигоди націй, що папізм завжди був лише людською устано¬
вою. Але чому релігії були досі лише місцевими? Чи можливо уяви¬
ти собі таку, що стала б всезагальною?
РОЗДІЛ XIII
Про всезагальну релігію
Всезагальна релігія може бути заснована лише на вічних, незмін¬
них принципах, що надавалися б, як геометричні теореми, до найсу-
ворішого доведення і були б почерпнуті з природи людини та речей.
Чи є такі принципи? І чи можуть ці відомі принципи однаково
')■ Хай і досі, після цих фактів, вихвалюються папісти з тої досконалости, до
якої підносить у них релігія звичаї,— прихильників вони не знайдуть. Щоб з’ясувати
наміри цих папістів, варт запитати себе, яка мета в науки й моралі; річ видима, що
нею може бути лише загальне щастя і що чеснот від окремих осіб вимагається тільки
тому, що від чесноти членів залежить благоденство цілого. Видима річ, що єдиний
спосіб зробити народи заразом освіченими, доброчесними й маючими,— це є за¬
безпечити добрими законами власність громадян, збудити їхню промисловість,
дозволити їм мислити й обмінюватись своїми думками. А чи ж найсприятливіша
папістська віра для таких законів? Чи життя й добро людей у Італії та Португалії
забезпеченіше, ніж у Англії? Чи тішаться вони в тих двох країнах з більшої свободи
мислення? Чи кращі звичаї там у врядуванні, чи лагодніше воно, отже й шановніше?
Хіба досвід не доводить, навпаки, що лютерани, німецькі кальвіністи, живуть краще
врядовані й щасливіші за католиків; що протестантські кантони в Швейцарії і ба¬
гатші, й могутніші від кантонів папістських? Отже зреформована релігія простіше
прагне до громадського щастя, ніж католицька,— вона, отже, сприятливіша для
мети, яку ставить собі мораль. Вона навіює, отже, кращі звичаї, які не мають іншої
міри вищости, крім самого благоденства народів.
53
пасувати до всіх націй? Так, безперечно; коли вони й міняються, то
лише в деяких своїх застосуваннях по різних країнах, де випадок
оселяє різні народи.
Але котрий з цих принципів чи законів, підхожих до всіх сус¬
пільств, найперший і найсвященніший? Той, що дозволяє кожному
владувати над своїм добром, життям та свободою.
Хто над своєю землею влади непевен, той не обробляє свого поля
і не порає свого саду. Націю невдовзі спустошує і знищує голод. Хто
над своїм життям і свободою влади непевен, той, вічно заляканий,
не має ні зваги, ні західливости — заклопотаний єдино своїм са¬
мозбереженням, замкнений у самому собі, він не цікавиться навко¬
лишнім, не вивчає науки про людину й не спостерігає ні бажаннів її,
ні пристрастів. А лише з цього попереднього знання можна по¬
черпнути знання найвідповідніших до громадського добра законів.
З якої фатальности ці закони, такі доконечні для суспільства, ще
й досі йому невідомі? Чом небо йому цих законів не викрило?
Небо, відповім я, воліло, щоб людина своїм розумом сприяла своєму
щастю і щоб у численних суспільствах *) шедевр добірного законо¬
давства, як і шедевр інших наук, був витвором досвіду й генія.
Бог сказав людині: я створив тебе, дав тобі п’ять чуттів, обдарував
тебе пам’яттю, отже, й розсудком; я хотів, щоб твій розсудок, спо¬
чатку загострений потребою, потім освічений досвідом, допоміг тобі
здобувати їжу, навчив тебе засівати землю, вдосконалювати зна¬
ряддя праці, хліборобства, нарешті, всі науки першої потреби; хотів,
щоб ти, розвиваючи цей самий розсудок, дійшов знання моїх мо¬
ральних веліннів, тобто своїх обов’язків проти суспільства, способів
підтримувати в ньому лад, нарешті, знання найкращого можливого
законодавства.
Ось єдиний культ, до якого людина, по-моєму, мусить піднестися,
єдиний, що може стати всезагальним, єдиний, достойний Бога
і позначений його та істини печаттю. Всякий інший культ має на
собі відбиток людини, шахрайства й брехні. Воля правдивого й доб¬
рого Бога в тому, щоб сини землі були щасливі й щоб тішилися вони
з усіх радощів, сполучних із громадським добром.
Такий є істинний культ, той, що його філософія повинна виявити
націям. У такій релігії не буде ніяких інших святих, крім добродій¬
ників людськости, крім Лікургів, Солонів, Сіднеїв, крім винахідників
якогось майстерства, якоїсь нової, але відповідної до загального
інтересу, втіхи; і ніяких інших, навпаки, окаянців, крім злочинців
проти суспільства і жовчних ворогів його втіх.
*) Є великі, є малі суспільства. Закони в цих останніх прості, бо прості в них
інтереси — закони ці відповідають інтересові більшосте, бо грунтуються на загальній
згоді; нарешті, додержують їх дуже пильно, бо щастя кожного індивіда залежить від
додержання їх; закони малих суспільств диктує здоровий розум, а закони великих —
геній. Але що може змусити людей творити такі численні суспільства? Випадок,
невідання незручності в, пов’язаних із такими суспільствами; нарешті, завойовницьке
бажання, страх бути підкореними тощо.
54
Чи будуть колись священики апостолами такої релігії? Інтерес їм
це забороняє. Тож їхня політика повила хмарами принципи моралі
й законодавства, що становлять у суті одну науку. Тільки на руїні
більшости релігій можна закласти надалі в державах підвалини
здорової моралі. Дай Боже, щоб священики, здатні до благородного
честолюбства, шукали в основних принципах людини незмінних
законів, на яких природа й небо велять засновувати щастя сус¬
пільств! Дай Боже, щоб релігійні системи змогли стати паладіюмом
громадського благоденства! Якраз на священиків звірили б той
паладіюм охороняти. Вони тішилися б славою і величчю, спертими
на громадську вдячність. Могли б казати собі щодня — то нашими
заходами смертні щасливі. Але така велич, така тривала слава
видалася б їм ницою і погордженою. Ви могли, о священнослужите¬
лі, зробитися кумирами людей освічених і доброчесних; ви воліли
краще панувати над марновірцями й рабами; ви стали гидкі добрим
громадянам, бо ви — виразка націй, знаряддя їхнього нещастя
і руїнники правдивої моралі.
Мораль, заснована на правдивих принципах, то єдина правдива
релігія. Проте, якщо є люди, чия жадоба віри *) задовольняється
лише містичною релігією, то хай хоч знають приятелі чудовного,
запровадження котрої з релігій такого роду було б найменше згубне
для націй.
РОЗДІЛ XIV
Про умови, без яких релігія є руїнницька
для народнього щастя
Релігія нетерпима, релігія, якої культ потребує значних витрат, є,
безперечно, релігія шкідлива. Її нетерпимість повинна з часом
знелюднити, а надто дорогий культ її — зруйнувати державу2).
Є католицькі королівства, де налічують близько п’ятнадцяти
тисяч манастирів, дванадцяти тисяч пріорств, п’ятнадцяти тисяч
каплиць, дев’яноста тисяч священиків, що обслуговують сорок п’ять
тисяч парафій; налічують, крім того, безліч абатів, семинаристів
і всякого роду церковників. Загальне число становить щонайменше
триста тисяч душ. Видатків 3) на них вистачило б, щоб утримувати
') Шефтсбері в своєму трактаті про ентузіязм розповідає за одного єпископа,
який, не знаходячи навіть у католицькому катехизисі задоволення на свою невситиму
жадобу віри, почав вірити ще й у чарівні казки.
2) 3 папізмом те саме, що й з деспотизмом; той і той пожирають країну, яку
опанували. Найпевнішим способом ослабити могутність Англії та Голляндії було
б запровадити в них католицьку віру.
3) В усякій країні, де налічуватимуть триста тисяч кюре, єпископів, прелатів,
ченців, каноників тощо, помешкання, опалення, їжа й одежа й т. ін. кожного свяще¬
ника повинна коштувати державі щонайменше екю денно. А щоб покрити це утри¬
мання, які колосальні суми стягає священство з нації земельними фондами, рентами,
десятинами, пенсіями, податками з відправ, спорудженням будівель, полагодженням
55
грізну фльоту та військо. Релігія, що таким тягарем лягає на держа¬
ву !), не може довго бути релігією освіченого і впорядкованого
царства2). Народ, що підкоряється їй, працює лише на те, щоб
підтримувати розкоші й вигоди священиків; і кожен громадянин
стає рабом священства.
церковних домів та каплиць, садовими фондами, багатствами парафій та братств,
церковною оздобою, срібними речами, милостинею, найманням стільців, хрищенням,
дарунками, шлюбами, похоронами, службами, збиранням датків, дозволами, оплатою
проповідників, місіями і т. ін.?
Самими десятинами духівництво стягає з рільної землі в королівстві майже стіль¬
ки, як і самі власники. Арпан рільної землі у Франції, зданий в оренду по шість-сім
ліврів, дає близько двадцяти—двадцяти двох восьмин хліба по чотири в сетьє. Свя¬
щеник забирає десятиною дві. Ціну цих двох восьмин можна визначити пересічно
9—10 ліврів. Поверх того, священик бере 50 в’язок соломи на 6 ліврів. Крім того,
десятину вівса та його соломи на 44—50 су. Отож священик стягає за три роки разом
17 ліврів 10 су з того самого арпану землі, що з нього власник має лише 18—21 лівр,
ще й повинен платити з цієї суми десяту частину утримувати свою ферму, терпіти
недоплатки, банкрутства фермера та відробітки.
Хай зміркують після цього підрахунку, яке величезне в священиків багатство.
Якщо число їх зводять до 200 000, тоді утримання їх становитиме 600 000 ліврів
денно, отже двісти десять мільйонів річно. А яку фльоту і яке військо можна бу¬
ло б оплачувати цими грішми? Тож мудрий уряд не може бути зацікавлений у збере¬
женні такої дорогої і такої важкої для підданців релігії. В Австрії, Еспанії, Баварії,
а може, й у Франції священики (якщо виходити з відсотків, сплачених рантьє)
багатші від державців.
Як цьому лихові зарадити? Одним тільки способом — зменшити число священи¬
ків. Але є релігії (серед них і католицька), яких культ мислить собою велике число
їх. В такому разі треба цей культ змінити і зменшити, принаймні число таїнств. Що
менше матиме культ священиків, тим менше треба буде фондів на їх утримання. Але
фонди культсвященні. Чому? Чи не тому, що вони почасти загарбані в бідних? Ду¬
хівництво ж є лише охоронець цих фондів. Воно може брати з цього майна лише
платню, доконче потрібну на утримання адміністраторів. Зауважу навіть з цього
приводу, що земна влада, якраз і маючи на своєму обов’язку пильнувати земного
щастя народів, має право взяти на себе порядкування майном, відписаним на вбогих,
і вступити у посідання фондів, що ченці загарбали в бідних. Але на що ці фонди
повернути? Саме й повернути на полегшення нещасних, чи то милостинею, чи то
зменшенням податку, чи то придбанням невеличких ділянок, які, розподілені поміж
тими, хто збувся їх через злидні, зробили б тих людей громадянами, зробивши їх
власниками.
1) Релігія наша, кажуть папісти, дуже дорога тому, що приписи в неї дуже різно¬
манітні. Хай, але який маємо вислід із тих приписів? Чи стали від них люди кращи¬
ми? Ні. Що ж почати, щоб зробити їх такими? Розділити десятину кожної парафії
поміж селянами, що найкраще оброблятимуть свою землю і робитимуть найдобро-
чесніші вчинки. Розділ цієї десятини утворить більше працьовників і чесних людей,
ніж казання всіх кюре.
2) Історія Ірляндії показує нам (том І, стор. 303), що острів цей був колись здо¬
биччю надзвичайно численного духівництва. Поети, тамтешні священики, користува¬
лися з усіх вигод, пільг і привілеїв католицьких священиків. Як і цих останніх, їх
утримувано там громадським коштом. Отже поетів там так намножилося, що Гуг,
тодішній ірляндський король, відчув потребу звільнити своїх підданців від такої
ваготи. Цей володар любив свої народи, він був хоробрий; він узявся знищити свяще¬
ників або хоч зменшити до краю їх число; цього він добився.
У Пенсільванії немає запровадженої від уряду релігії — кожен визнає ту, яку
хоче. Священик там нічого не коштує державі — ним повинні запастися самі меш¬
канці по своїй потребі й накладати на себе задля того податок. Священик там, як
і купець, утримується коштом споживачів. Хто не має священика і не споживає цього
харчу, той нічого не платить. Пенсільванія є зразок, з якого доречно було б зробити
копію.
56
Щоб бути доброю, релігія повинна бути і недорогою *), і терпи¬
мою. Треба, щоб її духівництво не мало ніякої сили над громадяна¬
ми. Страх перед священиком принижує розум і душу, запаморочує
перший, знікчемлює другу. Чи завжди озброюватимуть мечем свя¬
щеннослужителів? Хіба невідомо, які барбарства вчинили вони
своєю нетерпимістю? Скільки крови через ту нетерпимість пролито!
Земля ще й досі нею напоєна. Щоб забезпечити мир нації, цивільної
терпимосте не досить. Цій меті повинно сприяти й духівництво.
Всяка догма є зерно розбрату й злочину, кинуте між людей. Яка
ж релігія справді терпима? Та, що або не має, як поганська, ніякої
догми, або зводиться, як релігія філософів, до здорової і вивищеної
моралі, яка колись, безперечно, буде всесвітньою релігією.
Треба, крім того, щоб релігія була лагідною і людяною.
Щоб у її обрядах не було нічого сумного й суворого.
Щоб вона показувала скрізь пишні видовища й приємні свята 2).
Щоб її культ збуджував пристрасті, але пристрасті, скеровані до
загального добра; релігія, що їх задушує, витворює талапуенів, бонз,
брамінів і ніколи героїв, славетних людей та великих громадян.
Коли релігія радісна, та радісність являє собою благородну віру
в доброту найвищої істоти. Навіщо робити з неї східнього тирана,
що карає за легкі провини вічними муками? Навіщо підписувати під
портретом диявола ім’я божества? Навіщо пригнічувати душі тяга¬
рем страху, підтинати їх силу й робити з поклонника Ісуса ницого
й полохливого раба? То лихі малюють Бога лихим. Що таке їхнє
благочестя? Серпанок на злочини.
Релігія ухиляється від політичної мети, яку ставить перед собою,
коли людина праведна, людина милосердна до своїх ближніх, коли
людина, визначна своїми талантами й чеснотами, непевна небесної
ласки до себе; коли хвилинне бажання, порух гніву або перепу-
щення меси може її навіки тої ласки позбавити.
Небесні винагороди не повинні бути в релігії відплатою за якісь
марудні вправи, що дають дрібне поняття про вічного й хибне про
чесноту,— такі винагороди не повинно здобувати постом, волосяни¬
цею, сліпою покорою та бичуванням.
Той, хто залічує ці вправи до чеснот, може залічити до них також
і стрибання, танці, ходіння на кодолі. Що націям до того, чи бато¬
жить себе якийсь юнак, чи робить небезпечний стрибок?
Якщо колись обожували пропасницю, чом досі ще не обожували
громадського добра? Чом цей бог досі ще не має свого культу,
свого храму, своїх жерців 3)? З якої рації, нарешті, робити найвищу
чесноту із самозречення? Одинока, справді найвища чеснота в лю¬
1) Сам Нума встановив лише чотирьох весталок і дуже мале число жерців.
2) Між релігією поганською і католицькою я вбачаю, казав один англієць, ту саму
ріжницю, що й між Альбаном та Кальо. Ім’я першого нагадує мені чарівну картину
про народження Венери; ім’я другого — гротескну картину про спокусу св. Антонія.
3) За царювання Нуми римляни присвятили один храм Щирості — присвята
цього храму зробила їх на якийсь час вірними своїм угодам.
57
дині є людяність; це перша і, може бути, єдина чеснота, яку релігії
мусять навіювати людям; вона містить у собі всі інші.
Хай у манастирі шанують упокорення — на добрий час! Воно
сприяє манастирській ницості та лінощам *). Але чи мусить бути це
впокорення чеснотою народу? Ні — чеснотою славетної нації завж¬
ди була благородна гордість. То зневага греків і римлян до рабських
народів, то правдиве й гордовите почуття власних сил та відваги
спільно з законами їхніми підкорило їм всесвіт. Гордість, скажуть,
прив’язує людину до землі. Тим краще — з гордости, виходить,
є користь. Хай релігія, замість поборювати, зміцняє в людині
прив’язання до земного, щоб кожен громадянин дбав за щастя,
славу та могутність своєї батьківщини; хай релігія, вихваляючи
всякий вчинок, відповідний до вигоди більшости, освячує всяку
корисну установу, а ніколи не нищить її. Хай інтерес влади духовної
й земної буде один і завжди той самий; хай ці дві влади будуть
об’єднані, як у Римі, в руках судців 2); хай голос неба буде віднині
голосом громадського добра, і хай оракули богів затверджують
кожен вигідний народові закон.
РОЗДІЛ XV
Які серед лжерелігій були найменш шкідливі
для людського щастя
Першою назву релігію поганську. Але на той час, коли вона
встановлювалась, ця гадана релігія була, власне, лише алегоризова-
ною системою природи. Сатурн був час, Церера — матерія, Юпі¬
тер — творчий дух 3). Всі казки мітології були лише емблемами
певних починів природи. Якщо вважати цю мітологію за релігійну
') Хто виявляє стільки впокорення і рано привчається дивитися на життя як на
прощу, той завжди буде лише ченцем і ніколи не сприятиме щастю людськости.
2) Об’єднання двох влад, духовної і земної, в руках деспота було б, кажуть, не¬
безпечним; я теж так гадаю. Взагалі всякий деспот, дбаючи про задоволення своїх
примх, мало клопочеться народнім щастям; до благоденства своїх підданців йому
байдуже — він часто використовував би духовну владу на те, щоб узаконювати свої
вибаганки й жорстокості. Але не так було б, коли б цю владу звірили лише на суд¬
дівський стан.
3) Чому Юпітер був останній з Сатурнових дітей? Бо лад і породження, наступни¬
ки хаосу й неплідности, були, за філософами, останніми витворами землі. Чому
Юпітер, яко творець, був богом повітря? Бо, казали ті філософи, рослини, копалини,
мінерали, тварини, одне слово, все суще пітніє, випаровує, розкладається і виповнює
повітря летючими починами. Ці почини розгріваються, зазнають діяння соняшного
вогню, і повітря тоді витрачає на нові породження солі й дух, одержані від гниття.
Повітря, єдиний принцип породження і розкладу, здавалося їм неосяжним океа¬
ном, де хвилюються численні й різноманітні почини. На їхню думку, в повітрі плава¬
ло сім’я всіх істот, які, завжди готові відтворитися, чекали для цього моменту, коли
випадок укладе їх у відповідну форму. Атмосфера для тих філософів була, сказати б,
вічно живою, вічно сповненою роз’їдними кислотами й творчими зародками. То був
безмежний вбирач усіх починів життя.
Титани й Янус, за давніми, були поруч того емблемою хаосу; Церера й Амур —
емблемою притягу, цього витвірного почину ладу та гармонії Всесвіту.
58
систему, то чи так уже абсурдно ‘) було шанувати під різними
йменнями різні атрибути божества?
Кому поклонялися в храмах Мінерви, Венери, Марса, Аполлона
та Фортуни? Юпітерові, розгляданому по черзі, як мудрий, як
вродливий, як дужий, як освітник і плодотворець всесвіту. Чи ж ро¬
зумніше споруджати церкви найвищій істоті під ім’ям св. Євстахія,
св. Мартіна, св. Рока? Але погани схиляли коліна перед дерев’яни¬
ми й кам’яними статуями — те саме роблять і католики; і коли
міркувати з зовнішніх ознак, вони до своїх святих часто виявляють
більше побожности, ніж до вічного.
Зрештою, даймо на те, що поганська релігія справді була най-
абсурдніша — бути абсурдною для релігії велика хиба; її абсурд¬
ність може мати згубні наслідки. А втім, ця хиба не з усіх найбіль¬
ша; і коли принципи релігії не цілком шкідливі для громадського
щастя, а її засади можуть погоджуватись із законами і з загальною
користю, ця релігія ще не з усіх найгірша.
Така й була поганська релігія. Ніколи не ставила вона перешкод
намірам законодавця-патріота. Вона була без догм, отже й людяна
та терпима. Всякій суперечці, всякій війні між її прихильниками
могла запобігти звичайнісінька уважність суддів. До того ж її культ
не потребував великого числа жерців і не доконечно оплачувався від
держави.
Щоденній святобливості окремих громадян вистачало богів пенат
і хатніх богів. Народній святобливості вистачало кількох храмів,
споруджених по великих містах, кількох жрецьких колегій, кількох
пишних свят. Ці свята, що відбувалися об тій порі, коли закінчення
польових робіт дозволяє селянам податися до міст, робилися для
них розвагою. Хоч які розкішні були ті свята, вони були рідкісні,
отже, й небагато коштували. Тож у поганській релігії не було по¬
сутньо ніяких незручностів папізму.
Ця релігія почуттів була, до того ж, найвідповідніша до людей,
найспроможніша справляти на них ті міцні вражіння, що викликати
їх законодавцеві часом буває доконче потрібно. Завжди діяльна
завдяки їй уява підкоряла цілу природу під владу поезії, оживляла
всі частини всесвіту, одухотворяла все. Гірські верховини, широчінь
рівнин, лісові нетрі, джерело струмків, морська глибина залюднили¬
ся завдяки їй ореадами, фавнами, німфами, гамадріядами, тритона¬
ми, нереїдами. Боги й богині зналися з смертними, брали участь
у їхніх святах, їхніх війнах, їхньому коханні. Нептун ходив вечеряти
до етіопського царя. Красуні й герої сідали поміж богами. Лятона
мала свої олтарі: обожнений Геркулес одружився з Гебою. Менш
славетні герої жили в Елісейських полях та гаях. Ці поля, прикра¬
шені згодом палкою уявою пророка, що оселив там гурій, були
господою войовників та визначних людей. Там і далі провадили
військові вправи Ахілл, Патрокл, Аякс, Агамемнон і всі вояки, що
') Абсурдність поганської релігії дивує нас. Ще більше колись здивує нащадків
абсурдність католицької.
59
билися під мурами Трої; там і далі Піндари й Гомери вславляли
олімпійські гри та подвиги греків.
Ті вправи й співи, що були зайняттям героїв і поетів на землі, всі
нахили, що вони тут набули, перейшли з ними й у підземне царство.
Смерть їхня була, власне, продовженням їхнього життя.
Яке мусіло бути найпалкіше бажання, найдужчий інтерес у поган
за такої релігії? Служити батьківщині своїми талантами, чесністю,
великодушністю і чеснотою. їм важливо було стати любими для тих,
з ким вони мусіли жити після смерти. Ця релігія не тільки не души¬
ла, а ще й збуджувала порив, якого мудре законодавство надає
чесноті й талантам. Переконані в корисності пристрастів, давні
законодавці й не ставили собі за мету душити їх. Що знайдемо
в народові без бажання? Купців, полковників, солдатів, письменни¬
ків, вправних міністрів? Ні — ченців.
Народ без промисловости, без відваги, без багатств, без науки
є прирожденний раб кожного сусіди, якому стане сміливости заку¬
вати його в кайдани. Людям потрібні пристрасті, і поганська релігія
не гасила в них священного й животвірного вогню. Скандинавська
релігія, мало відмінна від грецької та римської, мабуть, ще чинніше
підносила людей до чесноти. У скандинавських народів за бога була
слава. Тільки від цього бога сподівалися громадяни винагороди.
Кожен хотів бути сином слави, кожен шанував у бардах роздавачів
слави й жерців храму Відомосте '). Мовчанки бардів боялися
войовники й самі володарі. Зневага була долею кожного, хто не був
сином слави. Мова лестощів тоді невідома була поетам. Суворі
й непідкупні мешканці вільної країни, вони ще не принизили себе
ницістю своєї хвали. Жаден з них не зважився б славити ім’я, яке
не освятила вже громадська шана. Щоб цю шану здобути, треба
було вчините послуги батьківщині. Тож релігійне й палке бажання
безсмертної слави покликало людей вславлятися своїми талантами
й чеснотами. Які ж то переваги могла дати народам така, чистіша,
зрештою, від поганської, релігія!
Але як запровадити цю релігію у зформованих уже суспільствах?
Відомо ж, яку прив’язаність має народ до свого культу, до своїх
теперішніх богів і яку огиду почуває він до нового культу. Яким
способом змінити в цій справі набуті погляди?
Спосіб цей, мабуть, легший, ніж гадають. Скоро будуть терпіти
в народі розум, той розум замінить на релігію слави всяку іншу.
Якщо він замінить її тільки на деїзм, то й то яке добро зробить
людськості! Але чи довго збережеться культ божества? Народ же
грубий, його релігія — марновірство. Храми, спочатку споруджені
вічному, незабаром будуть присвячені різним його проявам — неуц¬
тво поробить з них богів. Хай — це суддя ще може дозволити. Але
коли до цього дійдеться, хай той самий суддя, пильно керуючи
1) Перевага цієї релігії над іншими неоцінна — вона винагороджує лише таланти
й корисні для батьківщини вчинки, а в інших рай є відплата за піст, самотництво,
вмертвіння плоті й такі ж божевільні, як і марні для суспільства чесноти.
60
походом неуцтва, а надто марновірства, не спускає його з очей; хай
пізнає його, якої б форми воно не прибирало; хай опирається вста¬
новленню будь-якої догми, будь-яких принципів, суперечних прин¬
ципам доброї моралі, тобто громадської користи.
Кожен дорожить своєю славою. Коли суддя, як у Римі, поєднує
в своїй особі подвійні обов’язки сенатора й священнослужителя *),
священик завжди підлягатиме в ньому сенаторові, а релігія завжди
підлягатиме громадському щастю.
Абат церкви св. Петра сказав — священик може бути корисним
лише як служитель моралі. А хто ж може краще виконувати цю
благородну функцію, як не суддя? Хто краще за нього може дати
відчути й мотиви загального інтересу, на яких засновані окремі
закони, й непорушність зв’язку, що поєднує щастя індивідів із
загальним щастям?
Яку то силу мав би над розумами моральний припис, даний від
сенату? З якою повагою зустрічали б народи його рішення? Тільки
від законодатного корпусу й можна чекати добродійної релігії, яка,
бувши недорога й терпима, давала б лише великі й благородні
поняття про божество, запалювала б у душах лише любов до та¬
лантів та чеснот і не ставила б собі, як законодавство, іншої мети,
крім добробуту народів.
Скоро надана буде освіченим суддям земна й духовна влада,
всяка суперечність у релігійних і патріотичних приписах зникне —
всі громадяни набуватимуть тих самих моральних принципів і скла¬
датимуть те саме поняття про науку, в якій усім так важливо бути
освіченими.
Може бути, мине кілька століттів перед тим, як у лжерелігіях
стануться зміни, що їх вимагає людське щастя. Що ж буде доти?
Доти люди матимуть невиразні поняття про мораль, поняття, якими
завдячуватимуть ріжниці свого становища та випадкові, який, ніко¬
ли не ставлячи двох людей у той самий збіг обставин, ніколи не
дасть їм дістати ту саму освіту й набути тих самих поняттів. Звідци
я висновую, що теперішню нерівність розуму в різних людей не
можна розглядати як доказ їхньої нерівної здатности мати його.
1) Поєднання земної і духовної влади в одних руках неминуче. Тільки принизити
духовний стан — це однаково, що й нічого йому не зробити. Хто не знищує його, той
припиняє, а не руйнує його вплив. Стан безсмертний — досить сприятливої обстави¬
ни, довіри якогось володаря, руху в державі, щоб повернути йому колишню владу.
Він знову виступає тоді, озброєний ще страшнішою могутністю, бо, знаючи причини
свого приниження, пильніше береться винищувати їх. Англійське духівництво тепер
безвладне, але воно не знищене. Хто ж може ручитися, казав один лорд, що цьому
станові, коли б повернувся йому колишній вплив, не повернеться й колишня лютість
і що він не проллє стільки ж крови, скільки пролив уже? Одна з найбільших послуг,
яку треба зробити Франції,— це вжити частину аж надто значних прибутків ду¬
хівництва на сплату національного боргу. Що сказали б священики, коли б їм зали¬
шити прибутки в доживотному користуванні, а розпорядитися ними тільки по їхній
смерті? Хіба зле було б пустити в обіг стільки добра?
61
ЧАСТИНА ДРУГА
Всі люди, маючи звичайно добру організацію,
однаково здатні до розумового розвитку
розділ і
Всі поняття ми набуваємо чуттями — отож
розум і вважали за наслідок більшої
чи меншої тонкости організації
Знаючи, після Льокка, що своїми поняттями, отже й розумом,
люди завдячують органам чуттів, і помічаючи ріжниці і в органах,
і в розумі різних людей, роблять звичайно висновок, що розумова
нерівність є наслідок нерівної тонкости людських чуттів.
Така правдоподібна й аналогічна до фактів думка ') мусить
здобути тим загальнішого визнання, що вона потурає людським
лінощам і звільнює їх від труду непотрібного дослідження.
Проте коли б протилежними спостереженнями довести, що розу¬
мова вищість не є пропорційна більшій чи меншій досконалості
п’ятьох чуттів, тоді в іншій причині треба було б шукати пояснення
цього явища.
Двох поглядів додержують тепер учені в цій справі. Одні кажуть:
розум є наслідок певного роду темпераменту і внутрішньої організа¬
ції; але жаден з них не визначив ще низкою спостережень рід орга¬
ну, темпераменту чи поживи, які витворюють розум2).
1) Способом аналогії часом доходять найбільших відкриттів, але в яких випадках
повинно задовольнятися з доводів аналогії? Коли неможливо здобути інших. Цього
роду довід буває часто облудний. От бачили завжди, що тварини розмножуються
злученням самців із самицями, і висновують звідци, що єдино цим способом істоти
можуть плодитися. Щоб вивести нас із омани, точні й ретельні спостережники му¬
сять замкнути в шклянку попілицю, мусять розрізати поліпи й довести повторними
спробами, що в природі є ще й інші способи, якими тварини можуть відтворюватись.
2) Деякі лікарі, між них і Лянзель де Маньї, казали, що найміцніші та найхо-
робріші темпераменти разом з тим і найрозумніші. Тим часом Расіна, Буальо, Паска¬
ля, Гоббса, Толянда, Фонтенеля і ін. ніколи не називали як людей міцних і хоробрих.
Інші твердили, що жовчні й сангвінічні темпераменти заразом найбільше винахідливі
й найменше здатні до пильної уважности — але чи ж можна бути одночасно нездат¬
ним до уважности й обдарованим великими талантами? Хто гадає, що Льокк і
Ньютон осягнули б без пильносте свої величні відкриття?
Дехто зауважував, що задумливі й розумні бувають звичайно мелянхолійними —
той не помітив, що бере в них наслідок за причину, що розумний такий не тому, що
мелянхолійний, а якраз мелянхолійний тому, що звичка до міркування зробила його
таким.
Деякі, нарешті, ставили розум у залежність від рухливосте нервів — але ж най¬
глибше вражливі жінки. Рухливість їхніх нервів мусіла б, отже, забезпечити їм
велику вищість над чоловіками. Чи ж розумніші вони, виходить? Ні. Та й яке, зреш¬
тою, ясне поняття можна скласти собі про ту більшу чи меншу рухливість нервів?
62
Це невиразне й позбавлене доказів твердження зводиться, отже,
до такого: розум є наслідок невідомої причини або окультної
якости, яку я називаю темпераментом чи організацією.
Квінтіліян, Льокк і я кажемо:
Розумова нерівність є наслідок відомої причини, і причина та
є ріжниця виховання.
Щоб виправдати перший із цих поглядів, треба було б довести
повторними спостереженнями, що розумова вищість дійсно нале¬
жить лише до певного органу й темпераменту. А таких спроб ще не
зроблено. Здається, отже, що коли з принципів, які я припускаю,
можна ясно вивести причину розумової нерівности, то якраз друго¬
му поглядові й треба дати перевагу.
Якщо відома причина пояснює явище, нащо ж тоді складати його
на якусь невідому причину, на якусь окультну якість, що своїм
завжди непевним існуванням не пояснює нічого, що не можна бу¬
ло б пояснити і без неї?
Щоб показати, що люди, маючи звичайно добру організацію,
однаково здатні до розумового розвитку !), треба звернутись до
витвірного принципу розуму.
Фізичне відчуття — то все в людині. В книзі «Про розум» я, може
бути, не досить розвинув цю істину. Яке ж мушу поставити собі
завдання? Суворо довести те, що я, може, тільки зазначив,
') Льокк, безперечно, завбачав цю істину, коли, говорячи про нерівні розумові
здібності, помічає між ними менше ріжниці, ніж то гадають. «Я думаю,— каже він на
стор. 2 свого «Виховання»,— що можу твердити, що на сто людей більше, як дев’яно¬
сто, стали такі, як вони є,— добрі чи лихі, корисні чи шкідливі для суспільства,—
через освіту, яку вони дістали. Велика ріжниця, яку помічаємо між ними, залежить
від виховання. Найменші й найнепомітніші вражіння, що ми дістали в дитинстві,
мають надзвичайно важливі й довготривалі наслідки. З цими першими вражіннями
така сама справа, як і з річкою, якої воду можна легко пустити за допомогою різних
каналів геть протилежними шляхами, так що непомітний напрямок, якого вода
прибирає коло свого джерела, надає їй різної течії і заводить, зрештою, у місця, дуже
далекі одні від одних,— так само легко, думаю я, можна повернути й дитячий розум
у бажаний бік». Щоправда, в цьому місці Льокк не твердить достотно, що всі люди,
маючи звичайно добру організацію, мають і однакову розумову здатність, але він
каже те, чому був, мовляв, за свідка, і те, чого навчив його щоденний досвід. Цей
філософ не зводив усіх розумових здібностів до здатности почувати — принципу,
який єдино може розв’язати це питання.
Квінтіліян, що так довго працював у вихованні юнацтва, мав ще більші від Льокка
практичні знання в цій справі й був також сміливіший у своїх твердженнях. Він каже,
книга I, De institutione oratoria: «То помилкова думка й уяви, що мало людей родить¬
ся із здібністю добре схоплювати подані їм поняття та що більшість марнує свій час
і працю на те, щоб перемогти вроджені лінощі свого розуму. Велике число їх здається
однаково зорганізованими, щоб мислити й швидко та легко затямлювати. Цей хист
у людини такий самий природний, як літ у птахів, біг у коней і лютість у диких звірів.
Життя душі полягає в її діяльності та вправності; цього їй надало її небесне по¬
ходження. Розумів важких і нетямущих до науки не більше, як і почвар та незвичай¬
них явищ. Ці останні рідкісні. Звідци я висновую, що в дітях є великі спроможності,
які з віком занедбуються. Тоді річ очевидна, що не природу, а свою недбалість по¬
винні ми винуватити».
Погляд Квінтіліяна та Льокка однаково спертий у обох на досвід та спостере¬
ження, і ті докази, з яких послуговувався я, щоб довести його правдивість, повинні,
гадаю, змусити читача відкласти своє надто хапливе судження в цій справі.
63
і показати, що все діяння розуму зводиться до почування. Це той
принцип, що єдино пояснює нам, як то може бути, що поняттями
нашими ми завдячуємо нашим чуттям, а більшим чи меншим обся¬
гом нашого розуму ми, як це доводить досвід, крайній досконалості
тих самих чуттів не завдячуємо.
Коли цей принцип погоджує два факти, на взір такі суперечні, то
я зроблю з цього висновок, що розумова вищість не є ні витвір
темпераменту, ні більшої чи меншої тонкости чуттів, ні якоїсь
окультної якости, а є наслідок причини дуже відомої — виховання;
і що, нарешті, невиразні й стільки разів повторювані з цього приводу
твердження можна замінити дуже точними поняттями.
Перед тим, як братися до докладного розгляду цього питання,
потрібно, гадаю я, щоб краще його освітлити й не мати про що
сперечатися з богословами, відрізнити спочатку розум від того, що
звуть душею.
РОЗДІЛ II
Ріжниця між розумом і душею
Слів, достоту синонімних, немає. Через те, що істину цю ті не
знають, а ті забули, розум часто плутають з душею. Але яку можна
встановити між ними ріжницю? І що таке душа? Чи вважають її, як
то робили давні та перші отці церкви, за надзвичайно тонку й звіль¬
нену матерію та електричний вогонь, що оживлює нас? Чи нагадува¬
ти мені тут усе те, що думали про неї різні народи й різні філо¬
софські секти? Вони складали про неї лише невиразні, плутані
й дрібні поняття. Єдині, хто з цього приводу висловлювався ве¬
лично, були перси. Виголошуючи похоронну промову над домови¬
ною великої людини, вони казали: «О земле! О спільна мати людей!
Візьми з тіла цього героя те, що належить тобі. Хай водяні частини,
що в його жилах, випарують у повітря, хай упадуть вони дощем на
гори, наллють струмки, здобрять рівнини і стечуть у безодні морів,
звідки вийшли! Хай зосереджений у цьому тілі вогонь прилучиться
до світила, джерела світла й вогню! Хай повітря, стиснуте в його
членах, розіб’є в’язницю свою! Хай розвіють його вітри в просторі! І,
нарешті, подиху життя, якщо неможливим чином ти є окрема
істота, з’єднайся з невидимою речовиною, що тебе породила! А як¬
що ти тільки суміш видимих елементів, то, розвіявшись по всесвіті,
збери знову свої розпорошені частки й знову витвори з них такого
доброчесного громадянина!»
Такі були благородні образи й величні вислови, що вживав енту-
зіязм персів, щоб висловити їхні поняття про душу. Філософія,
менш смілива в своїх здогадах, не зважується описувати її природу
й розв’язувати це питання. Філософ іде, але спираючись на ціпок
досвіду; він посувається вперед, але завжди від спостереження до
спостереження; він спиняється там, де спостереження йому бракує.
64
Знає він лише те, що людина почуває, що в ній є життєвий почин
і що без крил богослов’я не піднестися до знання і природи цього
почину.
Все, що залежить від спостереження, стосується до відання
філософської метафізики; поза тим усе належить до богослов’я 1)
або до схоластичної метафізики.
Але чом людський розум, просвічений спостереженням, не міг
досі дати ясного визначення чи, сказати точніше, виразного й док¬
ладного опису життєвого почину? Тому, що почин досі уникає
і найтоншого спостереження — спостереженню приступніше те, що
звуть розумом. А втім, почин можна розглядати й міркувати з цього
приводу, не боячись неуцтва й фанатизму святох. Тож я й розгляну
деякі визначні ріжниці поміж розумом і душею.
Перша ріжниця
Душа цілком існує в дитині, як і в юнакові. Дитина, як і дорослий,
чутлива до втіхи й фізичного болю, але в неї немає ні стількох по-
няттів, ні, отже, й стільки розуму, як у дорослого. А коли дитина
має стільки ж душі, не маючи стільки ж розуму, душа, виходить, не
є розум 2). Справді, якщо душа й розум те саме, то, щоб пояснити
вищість дорослого над дитиною, треба було б у дорослого припусти¬
ти більше душі й погодитись, що його душа набула зросту, про¬
порційного до зросту його тіла,— припущення цілком безпідставне
й марне, коли відрізняти розум від душі або життєвого почину.
Друга ріжниця
Душа покидає нас тільки по смерті. Поки живий, я маю душу.
Чи так воно з розумом? Ні — я втрачаю його іноді за свого життя,
бо можу за життя втратити пам’ять, а розум майже цілком є наслі¬
док цієї здібности. Греки тому й назвали матір муз Мнемозіною,
') Дехто сумнівається, що наука про Бога або богослов’я є наука. Всяка наука,
кажуть вони, являє собою низку спостережень. А які спостереження можна робити
над істотою невидимою і незбагненною? Отже богослов’я не є наука. Справді, що
означує слово Бог? Невідому ще причину ладу й руху. А що можна сказати про
невідому причину? Коли ж поєднати з словом Бог інші поняття, заходиш, як дово¬
дить це Робіне, в безліч суперечностів. Якщо почне якийсь богослов спостерігати
криві, що описують світила, і висновувати з того, що є сила, яка ними рухає — соеіі
enarrant gloriam Dei,— з того богослова тоді вже лише фізик чи астроном.
«Немає ніякого сумніву, кажуть учені хінці, що в природі є могутній і невідомий
почин усього сущого: але коли цей невідомий почин обожнюють, творення Бога
є тоді лише обожнення людського неуцтва». Я не поділяю думки вчених хінців, хоч
і мушу погодитися з ними, що богослов’я, тобто наука про Бога чи про незбагненне,
не є окрема наука. Що ж тоді таке богослов’я? Не знаю.
2) Вважають, що дитина перед сьома роками грішити не може. Чому? Бо перед
цим віком її свідомість ще не має ніякого ясного поняття про добро і зло. Коли ж по
цьому вікові її вважають за грішну, то це тому, що її свідомість набула вже досить
поняттів, щоб вибирати між справедливим і несправедливим. Виходить, сама церква
вважає розум за набуток, отже й за щось геть відмінне від душі.
З 4-36
65
що вони, уважні спостережники людини, помітили, що її мірку¬
вання, розум і т. ін. великою мірою є витвір її пам’яти 1).
Хай збудеться людина цього органу, про що може вона міркува¬
ти? Про минулі відчуття? Ні, вона ж їх забула. Про відчуття тепе¬
рішні? Але щоб міркувати про два теперішні відчуття, пам’ять
повинна все-таки продовжити їх хоч на такий час, щоб дати людині
змогу порівняти їх між собою, тобто спостерегти почережно ріжни-
цю вражінь, які дізнає вона в присутності двох речей. А як же без
допомоги пам’яті, охоронниці одержаних вражінь, помітити ріжниці
навіть у теперішніх вражіннях, які в такому разі щомить були
б відчуті й знову забуті? Без пам’яти немає, отже, ні міркування, ні
поняттів, ні розуму. Недоумок, який і дому свого не може пізнати,—
це людина з малою або без ніякої пам’яти. Якщо він не відповідає
на поставлені йому запитання, то це або тому, що різні вислови вже
не нагадують йому виразних поняттів, або тому, що, слухаючи
останні слова речення, він забуває ті, що були на початку. Звернув¬
шись до досвіду, кожен визнає, що людина і своїми поняттями,
і своїм розумом завдячує пам’яті (а її існування являє собою здіб¬
ність почувати). Без душі — ніякого відчуття, але без пам’яті —
ніякого досвіду, ніякого порівнення речей, ніяких поняттів; і людина
в такому разі на старості була б така, яка була й за дитинства 2).
За недоумка вважають нетямущого, але насправді недоумок той,
у кого орган пам’яти не виконує своїх функцій3). Тож пам’ять
можна втратити, не втрачаючи душі. Для цього досить падіння,
апоплексії чи іншого якого нещасного випадку. Отже розум тим
посутньо відрізняється від душі, що перший можна втратити за
життя, а другу втрачають тільки з життям.
Третя ріжниця
Я сказав, що людський розум складається із сукупности поняттів.
Без поняттів немає розуму.
Чи так воно з душею? Ні — ні думка, ні розум не доконечні
для її існування. Поки людина почуває, вона має душу. Отже
сутність душі — в здібності почувати. Коли відібрати в душі те,
1) Розум або тямущість у тварин теж є наслідок їхньої пам’яти. Собака приходить
на мій поклик, бо пам’ятає свою назву. Він кориться мені, коли я вимовляю слова:
«Тубо, обережно, не руш»,— бо пригадує, що я дужий, що я бив його.
Що змушує тварин виробляти на ярмарку стільки штук? Страх батога, що про
нього нагадує їм рух, погляд і слово хазяїна. Собака мій дивиться на мене пильно
тому, що хоче прочитати в моїх очах гнів чи задоволення, отже й знати, чи підійти
йому до мене, чи тікати. Тож мій собака тямучістю завдячує своїй пам’яті.
2) Якщо богослови погоджуються, що дитина й недоумок не грішать і що в них
у обох є душа, то гріх у людини, виходить, до душі посутньо не належить.
3) Славетний вихователь глухонімих Ернан каже в доповіді, поданій паризькій
Академії наук, що в глухонімих через те бувають лише короткі моменти міркування,
через те вони мало розважають, через те розум у них кволий, а розсудок хвилевий,
що пам’ять майже завжди в них приспана, отже й поняття та вчинки їхні є і мусять
бути непослідовні.
66
що, власне, не належить до неї, тобто фізичний орган спогадання,
яка здібність у неї лишиться? Вона не зберігає тоді навіть свідо-
мости свого існування, бо ця свідомість являє собою зчеплення
поняттів, отже, пам’ять. Такий є стан душі, коли вона ще не вико¬
ристовує фізичного органу спогадання.
Пам’ять можна втратити від удару, падіння, хвороби. Збудеться
душа цього органу, то вона повинна, якщо не станеться дива або не
буде на те окремої волі Божої, опинитися тоді в тому самому стані
недоумства, як була й у людському зародку. Тож думка не є абсо¬
лютно доконечна для душі. Душа в нас — то лише здібність почува¬
ти, тому й беруться в нас із почуттів усі наші поняття, як доводять
це Льокк і досвід.
Пам’яті я завдячую своїми порівняльними поняттями, а душі —
своїми відчуттями; отже, власне, мої відчуття 1) , а не мої думки, як
це твердить Декарт, доводять мені існування моєї душі. Але що таке
в нас ота здібність почувати? Чи безсмертна й нематеріяльна вона?
Розсудок людський того не відає, про це дає знати об’явлення.
Може бути, мені зауважать, що коли душа є лише здібність почува¬
ти, то її чин, як і чин тіла, що вдаряє інше тіло, завжди буває спону¬
каний і що душу в цьому сенсі треба розглядати як суто пасивну.
Тому й уважав її за таку 2) Мальбранш, і його систему прилюдно
викладалося. Якщо теперішні богослови засудять її, вони зайдуть
самі з собою в суперечність, яка їх, певна річ, мало турбує. Зреш¬
тою, поки люди родитимуться без пороку, чесноти і т. ін., то, хоч би
яку систему висували богослови, вони ніколи не доведуть мені, що
думка є сутність душі й що душа або здібність почувати не може
існувати в нас без того, щоб ця здібність діяла, тобто без того, щоб
ми мали поняття чи відчуття.
Орган існує, навіть коли не видає звуків. Людина перебуває в ста¬
ні органу, коли вона в матерньому лоні або коли поринає, виснажена
стомою і нетурбована ніяким марінням, у глибокий сон. До того ж,
якщо всі наші поняття можна розмістити за певними ступенями
нашої свідомости і якщо можна жити без поняттів з математики,
фізики, моралі, годинникарства і т. ін., то з метафізичного погляду
не є неможливо мати душу, не маючи поняттів.
У дикунів їх мало, а душі в них від того не менше. Серед них
є такі, що не мають ні поняття справедливости, ні навіть слова, щоб
це поняття висловити. Кажуть, що один глухонімий, якому зненаць¬
ка повернувся слух і мова, признався, що перед своїм одужанням не
мав поняття ні про Бога, ні про смерть.
') Професор філософії в Наварській колегії Маріон і ще кілька професорів за
його прикладом твердили, що все діяння розуму пояснюється самим лише рухом
життєвого духу та відбитими в пам’яті слідами. Звідки випливає, що життєвий дух,
пущений у рух зовнішніми речами, може породити в нас поняття незалежно від того,
що звуть душею. Отже розум, за цими професорами, геть відрізняється від душі.
2) В нашому розумі, за Мальбраншем, об’являється Бог — йому й зобов’язані ми
всіма нашими поняттями. Виходить, Мальбранш не гадав, що душа може їх сама
з себе породжувати, отже, вважав її за виключно пасивну. Католицька церква цього
вчення не засудила.
З*
67
У прусського короля, принца Генріха, Юма, Вольтера та ін. душі
не більше, як у Бертьє, Ліньяка, Сегі, Гоша та ін. Проте розумом
перші такі ж вищі над другими, як ці останні над мавпами й іншими
тваринами, що їх показують на ярмарку.
У Помпіньяна, Шоме, Каверака 1) та ін. розуму, певно, дуже
мало, а втім про них завжди казатимуть: воно говорить, воно пише,
навіть воно має душу. А коли від малого розуму душа не зменшуєть¬
ся, то, виходить, поняття не становлять частину її, отже вони в її
істоті не посутні. Тож душа може існувати незалежно від будь-яких
поняттів і будь-якого розуму.
Зберімо ж докупи наприкінці цього розділу найвизначніші ріжни¬
ці між душею та розумом.
Перша, що люди родяться з усією своєю душею, але не з усім
своїм розумом.
Друга, що розум можна втратити за життя, а душу втрачають
лише з життям.
Третя, що думка не є доконечна для існування душі.
Такий був, певно, і погляд богословів, коли вони твердили за
Арістотелем, що своїми поняттями душа завдячує чуттям. Але ж не
повинно на цій підставі уявляти, що розум можна розглядати, як
цілком незалежний від душі. Без здібности почувати пам’ять, вит¬
вір ни ця нашого розуму, не могла б функціонувати — вона була
б нікчемна2). Існування наших поняттів і нашого розуму являє
собою існування здібности почувати. Ця здібність і є душа. Звідки
я висновую, що коли душа й не є розум, розум є наслідком душі або
здібности почувати3).
*) Ім’я всіх цих негідників у Германії і по всій Европі відоме лише з дрібних
Вольтерових писаннів. Коли б не він, про їх існування й не знали б.
2) В книзі «Про розум» сказано, що пам’ять у нас є лише продовжене, хоч і ослаб¬
лене, відчуття. Насправді ж пам’ять є наслідок здібности почувати.
3) Мене, може бути, спитають — що таке ота здібність почувати й звідки береться
в нас це явище? Ось що думає один славетний англійський хемік про душу в тварин.
В тілі, каже він, знаємо два види властивостів; одні, це ті, що їх існування постійне
й незмінне,— такі є непроникливість, вага, рухливість тощо. Ці якості належать до
загальної фізики.
В тих самих тілах є ще й інші властивості, що їх перебіжне й минуще існування
породжують і знищують певні сполучення, розклади чи рухи у внутрішніх частинах.
Ці види властивостів становлять різні галузі природознавства, хемії, тощо; належать
вони до спеціяльної фізики.
Залізо, наприклад, складається з фльогістона й особливої глини. В такому складо¬
вому стані воно підлягає притяжній силі магнета. Розкласти залізо, то й властивість
ця зникне. Магнет не має ніякого чину на залізисту глину, позбавлену її фльогістона.
Коли сполучити цей металь з якоюсь іншою речовиною, як от сірчаним квасом, це
сполучення так само нищить у залізі властивість притягуватись до магнета.
Сода й азотистий квас мають кожне зокрема безліч різних якостів, але від тих
якостів не лишається й сліду, коли вони, з'єднані докупи, витворюють салітру.
Азотистий квас при звичайній температурі виділяється з усякого іншого тіла, щоб
сполучитися з содою.
Та якщо довести цю сполуку до такого ступеня нагріву, коли салітра доходить
червоного топлення, і додати до неї якоїсь запалимо! матерії, азотистий квас покидає
соду і з’єднується з запалимим почином; і з цього з’єднання породжується та пружна
сила, якої наслідки так дивують нас у гарматному пороху.
68
РОЗДІЛ III
Про речі, що на них діє розум
Що таке природа? Сукупність усіх істот. Яка може бути роля
розуму у всесвіті? Роля спостережника відношень, що їх мають речі
між собою і до нас. Відношення речей до мене нечисленні. Мені
дарують троянду — її колір, форма, запах подобаються мені або не
подобаються. Такі є її відношення до мене. Всякі відношення такого
роду зводяться до того, чи приємність, чи неприємність викликає
в мені річ. Викінчене спостереження таких відношень і є смак та
його правила.
Що ж до відношень речей між собою, то відношення ці стільки
різноманітні, скільки є, наприклад, різних речей, з якими я можу
порівнювати форму, колір та запах моєї троянди. Відношень такого
роду безліч, і постереження їх безпосередніше належать до наук.
РОЗДІЛ IV
Як діє розум
Все діяння розуму зводиться до постереження подібностів і від-
мінностів, схожостів і несхожостів різних речей між собою і з нами.
Вірність розуму залежить від більшої чи меншої уваги, з якою ці
спостереження робляться.
Коли я хочу пізнати відношення певних речей між собою, то що
роблю? Ставлю перед очі чи відновлюю в пам’яті кілька або хоч
пару цих речей, потім порівнюю їх. Але що таке — порівнювати? Це
є почережно спостерігати з увагою різне вражіння, яке справляють
на мене ці дві присутні чи відсутні речі !). Зробивши це спостере¬
ження, я суджу, тобто точно відношу вражіння, яке дістав. Потріб¬
но мені, наприклад, відрізнити, котрий з двох майже непомітних
відтінків одного кольору темніший — я довго й послідовно розгля¬
даю шматки сукна, пофарбованого на ці два відтінки: я їх порівнюю,
Властивості соди зникають, коли сполучити її з піском і витворити з неї скло,
якого прозорість, нерозчинність, електрична сила й т. ін. становлять, сказати б, нові
витвори, що їх ця суміш породжує, але які від розкладу скла зникають.
То чом би і в тваринному царстві організмові не породжувати так само тої осібної
якости, що зветься здібністю почувати? Всі явища медицини й природознавства
наявно доводять, що ця сила в тварин є наслідок структури їх тіла, що вона виникає
разом з формуванням їхніх органів, зберігається, поки вони існують, і пропадає,
нарешті, від розпаду цих самих органів.
Якщо метафізики спитають мене, що ж робиться тоді в тварин із «здібністю
почувати»,— те саме, відповім я їм, що й з властивістю притягатися до магнета
в розкладеному залізі. Див. Treatise on the principle of Chemistry.
') Якщо пам'ять, охоронниця одержаних вражінь, дає мені дізнати у відсутності
речей приблизно тих самих відчуттів, які збуджувала в мені їх присутність, тоді,—
в питанні, що я трактую,— байдуже, чи речі, про які я складаю судження, присутні
в мене перед очима чи в моїй пам’яті.
69
тобто дивлюсь на них почережно. Пильную якнайуважніше відмін¬
ного вражіння, що справляють на моє око відбиті промені двох
зразків, і суджу, нарешті, що один з них темніший від другого,
тобто точно відношу те вражіння, що дістав. Усяке інше судження
було б хибне. Отже всяке судження є лише вислів двох відчуттів,
або зараз дізнаних, або збережених у моїй паіїяті *).
Коли я спостерігаю відношення речей до мене, я так само пиль¬
ную вражіння, яке дістаю. Це вражіння приємне або неприємне. Що
ж таке в тому й тому разі — судити? Це є сказати те, що я почуваю.
Мене в голову вдарено, мені гостро болить — простий вислів відчут¬
тя, що я дізнаю, і становить моє судження.
До сказаного додам одне лише слово, а саме — в судженнях про
відношення речей між собою чи до нас є ріжниця, яку, хоч і не¬
важлива вона на взір, варто, проте, відзначити.
Коли випадає судити про відношення речей між собою, для цього
треба мати їх перед очима щонайменше дві. Але коли я суджу про
відношення речі до мене, то, очевидно,— адже всяка річ може
збудити відчуття,— досить і однієї, щоб породити судження.
З цього спостереження я висновую, що всяке твердження про
відношення речей між собою передбачає порівнення цих речей;
всяке порівнення передбачає працю; всяка праця — якийсь могутній
інтерес, що змушує до неї братися; і що, навпаки, коли йдеться про
відношення речі до мене, тобто про відчуття, це відчуття, коли воно
яскраве, само стає могутнім інтересом, що змушує мене до уваж-
ности.
Отже всяке відчуття такого роду завжди веде за собою судження.
Не спинятимусь далі на цьому спостереженні, а скажу ще раз, на
підставі того, що я казав угорі,— в усіх випадках судити є почувати.
Якщо це так, то все діяння розуму зводиться до чистих відчуттів.
Навіщо ж тоді припускати в нас здібність судити, відмінну від
здібности почувати? Але це — загальна думка; погоджуюсь, така
вона й мусить бути. Кожен думає: я почуваю і я порівнюю, отже
в мені є здібність судити й порівнювати, відмінна від здібности
почувати. Цього міркування досить, щоб обморочити більшість
людей. А втім, щоб помітити її хибність, треба лише пов’язати ясне
поняття із словом порівнювати. З’ясувавши це слово, кожен визнає,
що воно не означує ніякої реальної дії розуму, що порівнювати,
казав я вже, є не що інше, як пильнувати відмінних вражінь, що їх
справляють на нас речі, які зараз у нас перед очима або присутні
в нашій пам*яті, і що всяке судження може бути лише висловом
дізнаних відчуттів.
Та коли судження, складені на підставі порівнення двох фізичних
речей, є лише чисті відчуття, то чи не так воно й з усіма видами
судження?
1) Без пам’яти, як то я довів у попередньому розділі, жадного судження не буває.
70
РОЗДІЛ V
Про судження, що випливають
з порівнення абстрактних,
збірних і т. ін. поняттів
Слова — слабість, сила, дрібність, величина, злочин,— не засту¬
пають ніякої субстанції, тобто ніякого тіла. Як же звести до чистих
відчуттів ті судження, що випливають з порівнення таких слів чи
поняттів? Моя відповідь — якщо ці слова не заступають нам ніякого
поняття, то неможливо, поки не застосовано їх до якоїсь відчутної
і окремої речі, скласти по них будь-яке судження. Коли ж їх засто¬
совано — навмисне чи несвідомо — до якоїсь визначеної речі, тоді
слово «величина» означатиме відношення, тобто певну відмінність
чи подібність, спостережену між речами, присутніми перед нашими
очима чи в нашій пам’яті. Отже судження, складене про поняття,
які стали фізичними від цього застосовання, буде, кажу я знову,
лише висловом фізичних відчуттів.
Мене, може, спитають, з якої причини люди вигадали й запрова¬
дили в мову ці, сказати б, альгебричні вирази, які, доки їх не засто¬
совано до відчутних речей, не мають ніякого реального значення
і не заступають ніякого визначеного поняття. Я відповім, що люди
цим способом гадали дійти змоги легше, швидше і навіть ясніше
обмінюватись своїми поняттями. Саме з цієї причини вони й витво¬
рили в усіх мовах стільки цих слів, іменників і прикметників, зара¬
зом таких невиразних *) і таких корисних. Візьмімо, для прикладу,
з цих незначущих виразів слово «лінія», яку в геометрії розгля¬
дають, незалежно від її довготи, широти й грубости. В цьому зна¬
ченні це слово не викликає в розумі ніякого поняття. Такої лінії
в природі не існує, про неї не можна скласти поняття. Чого ж хоче
вчитель, послугуючись із цього виразу? Просто вказати своєму
учневі, щоб той усю увагу звернув на тіло, що розглядається як
довге, не зважаючи на інші його виміри.
Коли в цій науці задля легкости числення заміняють літерами
А і В визначені величини, то чи заступають ці літери яке-небудь
поняття? Чи означують вони яку-небудь реальну величину? Ні.
1) До складу мови освіченого народу завжди входить безліч займенників, спо¬
лучників, загалом тих слів, які, не маючи самі в собі змісту, набувають різного зна¬
чення від виразів, з якими їх поєднують, або від реченнів, у яких їх уживають. До
винайдення більшости цих слів у народів спричинився страх надто збільшувати мовні
знаки й бажання легше обмінюватись поняттями. Коли б люди справді мусіли ство¬
рити стільки слів, скільки є речей, до яких їх можна застосувати (наприклад, прик¬
метники: «білий», «дужий», «грубий»,— «груба линва», «грубий віл», «грубе дерево»
і т. ін.), то, очевидно, многість потрібних виразів, щоб віддати їхні поняття, переобтя¬
жила б їм пам’ять. Тож вони й визнали за потрібне вигадати слова, які, не заступаю¬
чи самі з себе ніякого реального поняття, маючи лише місцеве значення і виявляючи
лише відношення речей між собою, викликали б, проте, у їхньому розумі виразні
поняття в той момент, коли ці слова поєднуються з речами, яких відношення вони
означують.
71
Так от, те, що альгебричною мовою означують А і В, те саме в зви¬
чайній мові означують словами «слабість», «сила», «дрібність», «ве¬
личина» і т. ін. Ці слова означують лише невиразне відношення
речей між собою і не заступають нам ніяких ясних і реальних
поняттів, поки їх не застосовано до визначеної речі й не порівнено
ту річ з іншою. Отоді ці слова, підставлені, сказати б, у рівняння,
якнайточніше означують відношення речей між собою. Доти слово
«величина», наприклад, викликатиме в моєму розумі геть відмінні
поняття, залежно від того, чи застосую я його до мухи чи до кита.
Так воно й з тим, що в людині зветься ідеєю або думкою. Ці вирази
самі з себе незначущі. А проте скільки породили вони помилок?
Скільки разів твердили по школах, що коли думка не належить до
простору й матерії, то душа, очевидно, є духовна? Я ніколи, сказати
щиро, нічого не розумів у цій ученій нісенітниці. Справді, що зна¬
чить слово «думати»? Це слово або позбавлене змісту, або просто
визначає спосіб буття людини. Казати, що спосіб буття не є тіло, що
він не має протягности — немає нічого яснішого; але робити з цього
способу істоту, і навіть істоту духовну — немає, по-моєму, нічого
безглуздішого.
Що може бути невиразнішим від слова «злочин»? Щоб цей збір¬
ний термін викликав у моєму розумі ясне й визначене поняття,
я мушу застосувати його до грабунку, вбивства чи якогось подібного
вчинку. Люди вигадали такі слова лише за тим, щоб легше або хоч
швидше обмінюватись своїми поняттями. Припустімо, утворюють
таке суспільство, до якого хочуть приймати тільки чесних людей.
Щоб уникнути клопоту з складанням довгого переліку вчинків, за
які з нього виключають, скажуть одним словом, що з нього вига¬
няють кожного, заплямованого яким-небудь злочином. Але яке
ясне поняття заступатиме тоді це слово «злочин»? Ніякого. Це
слово, якого єдине призначення — нагадати тому суспільству про
шкідливі вчинки, що в них його члени можуть завинити,— тільки
попереджає їх, щоб стежили за своєю поведінкою. Це слово, зреш¬
тою, є, власне, лише звук і найшвидший та найкоротший спосіб
збудити з цього приводу громадську увагу.
Тож коли припустити, що я, маючи визначити кару за злочини,
мусів би скласти про них ясні й точні поняття, я повинен був би тоді
викликати почережно в своїй пам’яті картини різних переступів, що
людина може вчинити; розглянути, котрі з цих переступів най-
шкідливіші для суспільства, й скласти, нарешті, судження, яке бу¬
ло б, казав я вже стільки разів, лише висловом відчуттів, дізнаних
у присутності різних картин цих злочинів.
Отже всяке поняття в останній аналізі може завжди звестися до
фізичних фактів або відчуттів. Єдине, що затьмарює до деякої міри
такого роду досліди, це непевне й невиразне значення певного числа
слів і труднощі, які треба побороти, щоб здобути про них ясні
поняття. Може бути, аналізувати деякі з цих виразів і повертати їх,
сказати б, до їхніх складових поняттів так само важко, як у хемії
розкладати певні тіла. Хай же вживають, проте, для цього розкладу
потрібної методи і уваги,— успіх його безперечний.
72
Того, що я сказав, вистачить, щоб переконати освіченого читача,
що всякі поняття і всяке судження можна звести до відчуття. Отже
недоцільно було б припускати в нас здібність судити й порівнювати,
відмінну від здібности почувати, щоб пояснити різні дії нашого
розуму. Але, скажуть, який принцип чи яка причина змушує нас
порівнювати речі між собою і надає нам потрібної уваги, щоб спо¬
стерігати відношення між ними? Інтерес, що так само є, як я пока¬
жу, наслідок фізичної чутливости.
РОЗДІЛ VI
Без інтересу немає
і порівнення речей між собою
Всяке порівнення речей між собою передбачає увагу, всяка ува¬
га — працю, а всяка праця — причину, яка до праці спонукає. Коли
б була якась людина без бажань і коли б така людина могла існува¬
ти, вона не порівнювала б речей між собою, не висловлювала б нія¬
кого судження. Але й за такого припущення вона могла б усе-таки
судити про безпосереднє вражіння речей на неї — так, якщо це
вражіння сильне, його сила, зробившись спонукою до уваги, повела
б за собою і судження. Інакше буде, коли те відчуття слабе —
людина тоді не матиме ні свідомосте, ні спогаду про судження, що
їх воно спричинило. Людину оточує безліч речей, що доконче справ¬
ляють на неї безліч вражінь; вона складає, отже, безліч суджень, але
складає їх несвідомо. Чому? Бо природа її суджень залежить від
природи відчуттів. Коли вони лишають у ній тільки легенький слід,
що зразу й стирається, то судження, складені про такі відчуття, теж
будуть такого самого роду, людина їх не усвідомить. Справді, немає
такої людини, що не складала б непомітно для себе щодня безлічі
міркувань, яких не усвідомлює. Беру для прикладу ті, що передують
майже всім швидким рухам нашого тіла.
Коли Вестріс у балеті робить стрибок, а не антрша, коли Моте
робить той, а не той виступ у фехтувальній залі, то, якщо немає
наслідку без причини, Вестріс і Моте були детерміновані, виходить,
надто швидким міркуванням, щоб його можна було, сказати б,
помітити. Так міркую і я, коли ставлю руку проти тіла, що має
вдарити мене в око. Моє міркування теж зводиться приблизно до
того самого.
Досвід навчає мене, що рука не зважає на біль, опираючись
ударові, який позбавив би мене зору; та очі й дорожчі мені за ру¬
ку,— тож я мушу підставити руку, щоб урятувати очі.
Кожен у такому випадку міркує так само; але це звичне мірку¬
вання не є та бистра причина, що змушує піднести руку до очей
раніше, ніж помітиш і саму дію, і міркування, якого та дія є наслі¬
док. А скільки є відчуттів такої природи, як ці звичні міркування!
Скільки є слабих відчуттів, що, не фіксуючи нашої уваги, не можуть
породити в нас ні свідомосте, ні спогаду!
73
Є моменти, коли й найсильніші відчуття бувають, сказати б,
нікчемні. Я б’юся, мене зранено. Я б’юся далі і не помічаю своєї
рани. Чому? Бо любов до самозбереження, гнів, гарячковий рух
крови роблять мене нечутливим до вдару, що будь-якого іншого
моменту привернув би всю мою увагу. Навпаки, бувають моменти,
коли я усвідомлюю і найлегші відчуття; це тоді, коли пристрасті, як
от страх, любов до слави, скупість, заздрість і т. ін., зосереджують
увесь наш розум на одній речі. Змовник я — жаден рух, жаден
погляд не уникне неспокійних і підозрілих очей моїх спільників.
Художник я — всякий незвичайний ефект освітлення мене вражає.
Ювелір я — не буде плямки на діяманті, якої б я не помітив. Зазд¬
рий я — не буде хиби у великої людини, якої б не викрило моє
пильне око. Зрештою, ті самі пристрасті, що зосереджують усю мою
увагу на певних речах, роблячи мене, під цим поглядом, сприйму-
щим до найтонших відчуттів, разом з тим притуплюють мене до
відчуттів усякого іншого роду.
Якщо я закоханий, ревнивий, честолюбний, стурбований, то коли
я проходжу в такому душевному стані розкішними палацами воло¬
дарів, марно вражатиме мене відбите проміння мармуру, статуй,
картин, що оточують мене,— щоб збудити мою увагу, на мене
повинна справити глибоке вражіння якась невідома, нова, несподі¬
вано побачена річ. Без цього вражіння я йду, не бачачи, не чуючи
і не усвідомлюючи відчуттів, які дізнаю.
Навпаки, якщо я проходжу цими самими палацами з спокійними
бажаннями, тоді моя душа, сприймуща до всіх красот, якими мис¬
тецтво й природа ці палаци оздоблюють, відкрита для всіх вражінь,
поділиться між усіма дізнаними відчуттями. Щоправда, у мене не
буде, як у закоханого чи честолюбця, того гострого й пильного зору,
яким вони проймають усе те, що їх цікавить; я не помічатиму, як
вони, того, що бачать, сказати б, лише очі пристрасте. Я буду не так
витончено, але загальніше чутливий.
Хай світська людина й ботанік гуляють понад каналом, затіненим
старими дубами, обсадженим кущами та квітами,— перший, враже¬
ний єдино прозорістю води, ветхістю дубів, різноманітністю кущів,
солодкими пахощами квітів, не матиме очей ботаніка, щоб спостері¬
гати подібності й відмінності тих квітів і тих кущів. Не маючи
інтересу постерегти їх, він не матиме й уваги, щоб їх помітити.
Тільки ботанік, ревнивий до своєї репутації, ботанік, ретельний
спостережник цих різноманітних квітів та кущів, може бути уваж¬
ним до відмінних відчуттів, що він дізнає, і до різних суджень, що
він про ті відчуття складає 1).
Зрештою, коли усвідомлення чи неусвідомлення певних вражінь
не змінює їх природи, то, виходить, правда тому, як і казав я вгорі,
що всі наші відчуття ведуть за собою судження, яких існування не
стає менш реальним від того, що ми не відаємо їх у тому разі, коли
вони не зафіксували нашої уваги.
*) Справді, спогаду не буває без уваги, а уваги без інтересу.
74
З цього розділу випливає, що всі судження, спричинені порівнен-
ням речей між собою, передбачають у нас інтерес до цього порівнен-
ня. А цей інтерес, доконечно заснований на любові до нашого ща¬
стя, не може бути нічим іншим, як наслідком фізичної чутливости,
бо всі наші болі й утіхи мають у ній своє джерело. Розглянувши це
питання, я зроблю висновок, що фізичний біль і втіха є неусвідомле-
ний принцип усіх людських вчинків 1).
РОЗДІЛ VII
Фізична чутливість є єдина причина
наших вчинків, думок, пристрастів
і нашої товариськости
ДІЯ
Ремісник і селянин думає, уявляє і працює задля того єдино, щоб
одягтися, вбрати свою коханку чи дружину, прогодувати себе та
свою родину й, нарешті, користуватися з утіхи, пов’язаної із задово¬
ленням фізичних потреб. Отже фізична чутливість є одинокий
рушій людини2).
1) В кількох місцях свого «Еміля» Руссо заперечує, що фізична чутливість є прин¬
цип усіх вчинків людини, але докази, на яких він грунтується, доводять, що цього
питання він серйозно не обміркував.
2) Те, що зветься духовним болем чи втіхою, завжди можна скласти на якийсь
фізичний біль чи втіху. Два приклади будуть за доказ цієї правди.
Що примушує нас любити навіть дрібну гру? Чи не будуть то приємні відчуття, які
вона в нас збуджує? Ні,— її любимо тому, що вона звільняє нас від страждань нудьги
й рятує від відсутности вражінь, яку завжди почуваємо, як неспокій і фізичний біль.
Що примушує нас любити велику гру? Любов до грошей. Що примушує нас люби¬
ти гроші? Смак до вигод, потреба розваг, бажання уникнути болів і здобути фізичні
втіхи. А чи не можна ще любити у великій грі хвилювання, яке вона викликає в нас?
Певна річ. Але хвилювання, відчуте тієї хвилини, коли я маю програти або виграти
тисячу, дві тисячі чи десять тисяч люї, коли хочете, походить або від страху бути
позбавленим утіх, якими я користуюся, або від надії зазнати ту втіху, яку дасть мені
збільшення мого достатку. А хіба не буває це хвилювання в деяких людей також
наслідком гордощів? Адже є такі гордовиті, що почувають себе приниженими, коли
щастя покидає їх, хоч би й у грі на пришпильки. Але такі гордощі — рідкісні. До того
ж ці самі гордощі, як то доведено в книзі «Про розум», розд. 13, є лише один
з наслідків фізичної чутливости. Виходить, любов до гри має за принцип або страх
нудьги, отже болю, або надію на фізичну втіху.
Чи так воно з внутрішньою втіхою, яку почуваєш, коли допомагаєш нещасному,
коли вчиняєш акт щедрости? Ця втіха, певна річ, дуже яскрава. Всякий вчинок
такого роду всі повинні хвалити, бо він усім корисний. Але що таке милосердна
людина? Така, що для неї видовище чужих злиднів є видовище болісне.
В людині, що родиться без поняттів, без пороку й чесноти, все, навіть милосердя, є
набуток,— цим почуттям вона завдячує вихованню. Серед усіх різноманітних спо¬
собів навіяти це почуття найчинніший полягає в тому, щоб, побачивши нещасного,
привчати дитину, мовляв, з колиски запитувати себе, яким випадком і вона не тер¬
пить, як той безталанний, негоди, спраги, голоду, болю і т. ін. Набувши звичку вто-
тожнювати себе з нещасними, дитина до їхніх злиднів буде тим чуліша, що, оплакую¬
чи їхню долю, вона зворушуватиметься над людськістю взагалі, отже над самою
75
Отже вона здатна, як я доведу це зараз, лише до двох видів утіх
та стражданнів. Перший — це фізичні страждання і втіхи; другий —
це страждання і втіхи завбачення або пам’яти.
Біль
Я знаю лише два види болю — біль наявний і біль завбачений.
Я помираю з голоду — я почуваю наявний біль. Я завбачаю, що
незабаром помру з голоду,— я дізнаю завбаченого болю, від якого
вражіння тим дужче, чим ближчим і глибшим мусить той біль бути.
Злочинець, що йде на ешафот, не почуває ще ніякої муки, але його
мучить завбачення, яке робить страту наявною 1).
Гризота
Гризота є лише завбачення фізичних страждань, що їх накликає
на нас злочин. Отже й гризота в нас є наслідок фізичної чутливости.
Я тремчу від вигляду вогнищ, коліс та бичів, що їх запалює, гне
й сплітає в Тартарі малярева чи поетова уява. Хіба людина без
страху? Хіба вона понад законами? Щоправда, нечесний, але ко¬
рисний для себе вчинок вона робить без каяття, якщо тільки не
набула ще доброчесности як звички. А коли цю звичку набуто, вона
раз у раз відчуває неспокій і таємну турботу, яку називають також
гризотою. Досвід учить нас, що всякий вчинок, який не накликає на
нас ні законної кари, ні безчестя 2), це такий вчинок, що його зага¬
лом доконують завжди без гризоти.
собою зокрема. До цього першого почуття домішується безліч різних почуттів, що
своєю сукупністю й становлять ціле почуття втіхи, якої зазнає благородна душа,
допомагаючи злидареві, почуття, яке вона не завжди спроможна проаналізувати.
Нещасних полегшують:
1. Щоб уникнути фізичного болю від вигляду їхніх страждань.
2. Щоб потішитися з видовища подяки, яка породжує в нас принаймні невиразну
надію на далеку користь.
3. Щоб учинити акт могутности, якої вияв завжди приємний нам, бо завжди
викликає в нашому розумі образ утіх, пов'язаних із цією могутністю.
4. Через те, що поняття щастя завжди поєднується за доброго виховання з по¬
няттям добродійности, а цю добродійність, яка привертає до нас людську пошану
й прихильність, можна, як і багатство, розглядати як змогу чи як спосіб уникнути
стражданнів і здобути втіхи.
Ось як з безлічі різних почуттів утворюється ціле почуття втіхи від прояву добро¬
дійності.
Сказаного досить, щоб розумна людина мала змогу розкласти так само й усякого
іншого роду втіху, яку вважають за духовну, та звести її до чистих відчуттів.
*) Завбачення в такі жахливі моменти, безперечно, не дає нам зазнати фізично
болісного відчуття. Що таке завбачення? Наслідок пам’яти. А властивість пам’яти
в тому, що вона спричинює в організмі те скорочення, яке в більшій мірі спричинить
страта. Тож очевидно, що всі страждання й утіхи, які вважаються за внутрішні, так
само є фізичні відчуття, і що під словами «внутрішні» та «зовнішні» можна розуміти
лише вражіння, збуджені або пам'яттю, або самою присутністю речей.
2) Безчестя або людська зневага для нас нетерпучі, бо вони віщують нам не¬
щастя; бо знечещеного почасти позбавлено вигод, пов'язаних із об'єднанням
76
Солон і Платон любили жінок, навіть хлопців, і не крилися
з цим ').
Злодійство в Спарті не каралося, і лакедемоняни крали без гризо¬
ти. Східні володарі можуть безкарно накладати на своїх підданців
податки й душать їх ними. Інквізитор може безкарно спалити
кожного, хто має іншу, ніж він, думку в певних метафізичних
питаннях, і без гризоти мститься жахливими тортурами за легеньку
образу, вчинену його гордощам сперечанням єврея чи невірного.
Отже гризота своє існування почерпує із страху перед карою або
соромом, завжди звідного, казав я вже, до фізичного страждання.
Приязнь
З фізичної так само чутливости випливають і сльози, що я проли¬
ваю над урною приятеля. Адже його забрала в мене смерть —
я жалкую в ньому за людиною, чия розмова рятувала мене від
нудьги, цього душевного неспокою, який насправді є фізичне страж¬
дання; оплакую того, хто віддав би своє життя й достаток, щоб
запобігти моїй смерті й горю; хто, безупинно турбуючись за моє
благоденство, хотів усякого роду втіхами чимраз побільшити моє
щастя. Заглибіться, порийтеся в своїй душі, і ви в усіх почуттях
помітите лише розвій фізичної втіхи чи болю. Чого тільки не ро¬
биться через цей біль! Через нього суддя бере в кайдани порок
і роззброює злочинця.
Втіха
Втіхи, як і болю, є два види: перший — це втіха фізична; дру¬
гий — це втіха завбачена. Любить хто-небудь гарних рабинь і гарні
картини — той захоплюється, коли знайде скарб. А втім, скажуть,
він же ще не почуває ніякої фізичної втіхи; згоден, але ту мить він
дістає спосіб здобути собі бажані речі. А це завбачення втіхи в май¬
бутньому вже є втіха.
Коли б він не кохався в гарних рабинях і гарних картинах, то
був би байдужий до знайдення цього скарбу.
Отже завбачені втіхи завжди мають передумовою існування чут¬
тєвих утіх. Надія тішитися завтра з коханкою робить мене щасли¬
вим сьогодні. Завбачення або пам’ять обертають на реальну насоло¬
ду набуття будь-якого способу, що може дати мені втіху. З якої,
справді, причини дізнаю я приємне відчуття щоразу, коли здобува¬
юсь на новий ступінь шани, поваги, багатства, а надто влади? Бо вла¬
ду я вважаю за найпевніший засіб побільшити своє щастя.
людей у суспільство; бо зневага свідчить про їхнє небажання ставати нам у послузі;
бо вони показують нам майбутнє позбавленим утіх і сповненим стражданнів, що всі
зводяться до стражданнів фізичних.
') Галли поділялися колись на безліч «клюбів» або «окремих товариств». Ці
товариства складалися з десятка родин, у яких жінки були спільні. З ними жили без
гризоти, але не зважувались покохати жінку з іншого клюбу — закон це забороняв,
а гризота починається там, де кінчається безкарність.
77
Влада
Люди люблять самих себе; всі бажають бути щасливими й га¬
дають, що доконче ними були б, коли б були наділені потрібного
мірою влади, щоб здобувати собі всякого роду втіху. Отже бажання
влади бере свій початок у любові до втіхи.
Припустімо людину абсолютно нечутливу,— але ж, скажуть, вона
буде без поняттів, виходить, сущою статуєю. Хай. Даймо, що вона
може існувати, навіть мислити,— чи дорожитиме вона владою і бер-
лом королів? Аж ніяк. Справді, чи могла б ця безмежна влада хоч
якою-небудь мірою збільшити щастя безстрасної людини?
Якщо честолюбець бажає могутности, то як способу здобути
втіхи. Влада — це ніби гроші, монета. Наслідок влади й векселя той
самий. Маю я векселя — дістаю в Лондоні чи в Парижі сто тисяч
франків або сто тисяч екю, отже й усі втіхи, що їх ця сума собою
являє. Маю я владу — так само стягаю із своїх співгромадян певну
кількість харчу чи втіх. Наслідки багатства і влади приблизно
однакові, бо багатство є влада.
Яким чином збиралося б податки в країні, де гроші невідомі?
Натурою, тобто збіжжям, вином, худобою, фуражем, зерном, дичи¬
ною і т. ін. Яким чином відбувалася б у ній торгівля? Виміном. Отже
гроші треба розглядати як портативний крам, на який, задля лег-
кости торгівлі, погоджено вимінювати всякий інший крам. Чи так
воно з гідностями й почестями, якими впорядковані народи винаго¬
роджують за послуги батьківщині? Чом би не так? Що таке почесті?
Монета, яка так само заступає всякого роду харч і втіху. Припусті¬
мо країну, де монета почестів не обертається; припустімо народ
надто вільний і надто гордий для того, щоб терпіти надто велику
нерівність у становищі громадян і давати одним занадто зверхности
над іншими,— яким чином винагороджував би цей народ великі
й корисні для батьківщини вчинки? Добрами та втіхами в натурі,
тобто приставкою такої-ось кількости зерна, масла, сіна, вина
і т. ін. до льоху чи горища героя, даруванням стількома-ось арпана-
ми рільної землі або стількома-ось гарними рабинями. Греки так
і винагородили Ахілла за мужність — володінням Брісеїдою !). Яка
була винагорода за хоробрість, таланти й чесноти в скандинавів,
саксонців, скитів, кельтів, самнітів, арабів 2)? Або дарування гарною
жінкою, або запрошення на свята, де, поївши добірних страв, на¬
пившись приємних напоїв, вояки з захватом слухали пісні бардів.
Отже видима річ, коли гроші й почесті становлять у біль-
1) На острові Ріміні ніхто не може одружитися, поки не заб’є ворога й не принесе
його голови. Переможець над двома ворогами має взяти двох жінок, і так далі до
п’ятдесяти. В чім причина запровадження такого звичаю? В становищі тих остров’ян,
які, оточені звідусюди ворожими племенами, не змогли б їм опиратися, коли б не
збуджували постійно мужність своїх громадян величезними винагородами за хо¬
робрість.
2) Найприємніший з дарунків, що їх ще й досі роблять каравани в пустелі арабам,
це дозрілі дівчата. Таку данину вимагали колись із переможених і сарацини. Абде-
рам, завоювавши Еспанію, зажадав від дрібного астурійського князя щорічної дани¬
ни сто гарних дівчат.
78
шості впорядкованих народів винагороду за доброчесні вчинки, то
лише як заміна тих самих добр і тих самих утіх, що їх бідні й вільні
народи давали натурою своїм героям, які, щоб здобути їх, ішли на
найбільші небезпеки. Тому якщо припустити, що ці гідності й по¬
честі не заступають уже того харчу й тих утіх, якщо припустити,
що з цих почестів лише марні титули !),— ці титули, оціновані по
справжній їх вартості, незабаром перестали б бути метою бажання.
Щоб aller a la sappe, екю, дане солдатові, мусить заступати кварту
горілки й ніч у маркітантки. Колишні солдати й теперішні — одна¬
кові 2). Людина не змінилася і за ту саму винагороду за всіх часів
робитиме приблизно ті самі вчинки. Якщо припустити її байдужою
до втіхи й болю, вона тоді бездіяльна, нездатна ні на гризоту, ні на
приязнь, ні, зрештою, на любов до багатства та влади, бо нечутли¬
вість до засобів здобути втіху доконечна там, де є нечутливість до
самої втіхи. Адже в багатстві і владі шукають засобу уникнути
страждання й здобути фізичну втіху. І саме набуття золота та влади
завжди буває втіхою, бо завбачення й пам’ять обертають на реальну
втіху всі засоби мати її.
Загальний висновок з цього розділу той, що почування в люди¬
ні — все; цій істині я дам ще нового доказа, показавши, що й това¬
риськість є в людині лише наслідок цієї самої чутливости.
РОЗДІЛ УІІІ
Про товариськість
Людина з природи своєї плодо- і м’ясоїдна. До того ж слаба,
кепсько озброєна, отже віддана на поживу дужчим від неї тваринам.
Тому людина, щоб прогодуватись й уникнути лютости тигра чи лева,
мусіла єднатися з людиною. Мета цього єднання була нападати
‘) В країнах деспотичних прагнення до слави буває здебільшого дуже малим
через те, що слава там не дає ніякої влади; через те, що всю владу захопив деспот;
через те, що в цих країнах укритий славою герой не забезпечений проти інтриги
найпідлішого царедворця; через те, що він не владен ні над своїм добром, ні над
своєю свободою; через те, нарешті, що його з наказу володаря кидають до в’язниці,
відбирають його багатства, почесті й навіть позбавляють життя.
Чому англієць на чужоземних вельмож дивиться здебільшого, як на титулованих
лакеїв, як на жертов, прикрашених вінками? Бо в Англії селянин більший, ніж деінде
урядова людина. Селянин той вільний, він безкарно може бути доброчесним — над
собою він бачить лише закон.
У бідних республіках бажання слави мусить бути наймогутнішим принципом їх
діяльності, а в деспотичних країнах принцип дії і рушійна сила націй є бажання
грошей, сперта на любов до розкоші.
2) Похід Брена був, як відомо, не першим, а п'ятим улад ом галлів в Італію. Перед
ним до неї пробився Бельовез. Але як заохотив цей ватаг своїх земляків іти з ним по
той бік Альпів? Послав їм італійського вина. «Покуштуйте це вино,— писав він їм,—
і якщо смакуватиме воно вам, ходімо зо мною воювати країну, що його виробляє».
79
й забивати тварини *), або щоб їсти їх, або щоб захистити проти
них овочі й рослини, які йшли на поживу. Тим часом люди розмно¬
жилися і, щоб жити, повинні були обробляти землю. Щоб заохотити
до сівби, треба було, щоб урожай належав хліборобові. Для цього
громадяни склали поміж себе угоду й закони. Закони ці щільнішими
зробили зв’язки єднання, яке, засноване на людських потребах,
було безпосереднім наслідком фізичної чутливости 2). Але чи не
можна розглядати людську товариськість як уроджену прикмету 3),
як щось ніби чудову мораль? З цього приводу досвід навчає нас, що
в людини, як і в тварини, товариськість є наслідок потреби. Якщо
потреба боронитися збирає в стадо або в громаду тварин травоїд¬
них, як там бики, коні тощо, то потреба нападати, полювати, побо¬
рювати здобич так само єднає в громаду тварин м’ясоїдних, як от
лисиці й вовки.
Інтерес і потреба — це принцип усякої товариськости. Цей прин¬
цип (про нього мало письменників дали ясне поняття) є, отже,
одинокий, що єднає людей поміж себе. Тому сила їхньої спілки
завжди пропорційна силі звички та потреби. Ту хвилину, як моло¬
дий дикун 4) і молодий кабан стають спроможні здобувати собі
поживу й боронитися, вони покидають — один хижу, другий лігво
своїх батьків5).
') В Африці, кажуть, є порода диких собак, що з тої самої причини йдуть зграєю
битися з дужчими від себе тваринами.
2) 3 того, що людина товариська, зробили висновок, що вона добра. Це помилка.
Вовки єднаються в зграю, а вони не добрі. Додам навіть, що коли людина, як то каже
Фонтенель, створила Бога ув образ свій, то жахливий портрет, який вона зробила
з божества, мусить поставити добрість людини під великий сумнів. Гоббсові дорі¬
кають твердженням: «Міцна дитина, то дитина лиха», а проте він тільки повторив
іншими словами Корнелеві вірші, з яких так захоплюються: «Хто може все, що хоче,
хоче більшого, ніж повинен». І ще оці Ляфонтенові вірші: «У найдужчого довід
завжди найкращий».
Ті, хто пише про людей роман, ганьблять це Гоббсове твердження, а ті, хто пише
їх історію, захоплюються з нього, і доконечність законів доводить цю істину.
3) Допитливість, що її дехто вважає за вроджену пристрасть, є в нас наслідок
бажання бути щасливими й поліпшувати дедалі більше наше становище; вона є лише
розвиток фізичної чутливости.
4) Більшість подорожників кажуть, що в негрів прив'язаність до дітей така сама,
як і в тварин до малят — вона зникає, скоро малі можуть самі настачати свої потре¬
би. Див. том І «Цікавої збірки подорожів по Азії, Америці» і т. д.
Анксікоси, каже з цього приводу Даппер у своїй «Подорожі по Африці», їдять
своїх рабів — людське м'ясо на їхніх базарах річ така звичайна, як яловичина в на¬
ших різників. Батько живиться синовим тілом, син — батьковим, брати й сестри одне
одного поїдають, і мати споживає без жаху дитину, яку допіру породила. Нарешті
негри, каже П. Лябба, що не мають ні вдячности, ні приязни до своїх батьків, так
само мало співчуття виявляють і до хворих,— якраз у цього народу, додає він, можна
побачити таких несвітських матерів, що покидають у полі своїх дітей на поталу
тиірам.
°) Найзвичайніша в Европі річ, що сини покидають батька, коли він, старий,
немощний, нездатний працювати, живе вже тільки з датків. По селах бачимо, що
батько годує сім-вісім дітей, а сім-вісім дітей не можуть прогодувати одного батька.
Якщо не всі сини такі жорстокі, якщо є серед них ніжні й людяні, то людяністю
своєю вони завдячують вихованню та прикладові. Природа ж створила їх маленькими
кабанами.
80
Орел перестає визнавати орлят ту хвилину, коли вони, зробив¬
шись досить прудкими, щоб разити здобич, можуть уже обходитись
без його допомоги.
Зв’язок, що єднає дітей з батьком і батька з дітьми, ще слабший,
ніж то гадають. Надто велика сила цього зв’язку була б навіть
згубною для держав. Найпершою пристрастю громадян повинна
бути пристрасть до законів та громадського добра. Синівська любов,
кажу це з жалем, мусить бути підпорядкована любові патріотичній.
Якщо ця остання любов не переважає всякої іншої, де тоді шукати
мірило пороку й чесноти? Мірила в такому разі немає, і всяка мо¬
раль нищиться.
З якої, справді, причини людям радили б над усе любити Бога
й справедливість? Тому, що невиразно почували небезпеку, якою
погрожувала б їм надмірна любов до батьків. Коли б узаконено її
надмір, коли б її проголошено найпершою любов’ю, син тоді був би
вправі грабувати свого сусіда, красти громадський скарб, чи то щоб
зарадити батьковим потребам, чи то щоб збільшити його добробут.
Скільки родин, стільки й народців, які, поділені інтересом, завжди
будуть озброєні одні проти одних.
Всякий письменник, який, щоб викликати добру думку про своє
серце, виводить товариськість з якогось іншого принципу, ніж
принцип фізичних і звичайних потреб, обманює слабі розуми й дає
їм хибні поняття про мораль.
Природа, мабуть, воліла, щоб вдячність і звичка були в людині
чимсь ніби тяжінням, яке пориває любити батьків, але воліла також,
щоб людина в природньому бажанні незалежности знайшла від¬
штовхну силу, яка принаймні зменшила б надто велику силу того
тяжіння 1). Тим-то дочка радісно переходить з дому своєї матері до
чоловікового дому. Тим-то син з утіхою покидає батьківське вогни¬
ще, щоб обійняти посаду в Індії, щоб служити десь на провінції або
просто щоб подорожувати.
Незважаючи на гадану силу почуття приязни й звички, в Парижі
щодня міняють квартали, знайомих і друзів. То тільки людей моро¬
чать, коли прибільшують силу почуття й приязни та товариськість
називають «любов’ю або вродженим принципом». Хіба можна,
по-щирості, забувати, що є тільки один принцип такого роду — фі¬
зична чутливість?
Цьому одинокому принципові ми завдячуємо і любов’ю до себе,
і такою могутньою любов’ю до незалежности,— коли б людей, як це
кажуть, поривав одних до одних сильний і обопільний притяг, хіба
наказував би їм небесний законодавець любитися, хіба велів би він
їм любити своїх батьків 2)? Чи не поклав би він цей клопіт на приро¬
ду, яка без допомоги жадного закону змушує людину їсти та пити,
1) Людина ненавидить залежність. Звідци, мабуть, береться і ненависть до бать¬
ків, звідци пішла й приказка, заснована на загальному й постійному спостереженні:
«Любов до батьків спадає і не підноситься».
2) Наказ любити батька й матір доводить, що любов до батьків є більше діло
звички та виховання, ніж природи.
81
коли вона голодна й спрагла, розплющувати очі до світла й прибира¬
ти з вогню палець?
Подорожники не показують нам, що любов людини до своїх
подоб така загальна, як це доводять. Мореплавець, що врятувався
з кораблетрощі й потрапив на невідомий берег, не йде з розкритими
обіймами й не кидається на шию першій людині, яку здибає. Він,
навпаки, затаюється в кущах і звідти вивчає звичаї мешканців
і виходить, тремтячи, щоб з’явитися до них !).
А хіба, скажуть, не збігаються дикуни юрмою до корабля, коли
наше європейське судно пристане до невідомого острова? То, певно,
видовище їх дивує. Дикунів вражає новина нашого одягу, наших
оздоб, зброї, знаряддя. Це видовище збуджує в них подив. Але яке
бажання з’являється в них по цьому почутті? Бажання привласнити
речі їхнього замилування. Ставши тоді не такими веселими й за¬
мисленими, вони добирають способу захопити спритністю чи силою
ті речі свого бажання — вони пильнують для цього слушної хвили¬
ни, щоб обікрасти, пограбувати й вибити європейців, які своїми
завоюваннями в Мехіці та Перу наперед подали їм приклад такої
несправедливости й жорстокости.
Висновок із цього розділу той, що принципи моралі та політики,
як і всі принципи інших наук, повинні спиратись на велике число
фактів і спостережень. А що випливає із зроблених досі спостере¬
жень над мораллю? Що людська любов до своїх подоб є наслідок
доконечної взаємодопомоги та безлічі потреб, залежних від тої
самої фізичної чутливости, яку я вважаю за принцип наших вчинків,
наших пороків і чеснот.
Зберігаючи свою думку з цього приводу, я вважаю за потрібне
оборонити книгу «Про розум» від гидких винувачень лицемірства та
неуцтва.
РОЗДІЛ IX
Виправдання принципів,
припущених у книзі «Про розум»
Коли з’явилася книга «Про розум», богослови назвали мене
зводителем звичаїв. Вони закидали мені, що я, за Платоном, Плу-
тархом і досвідом, тверджу, що жіноче кохання часом надихало
чоловіків до чесноти.
’) Якщо люди, а надто європейці, кажуть баніяни, завжди бояться, завжди одні
одним не довіряють, завжди ладні битися й нападати одні на одних, то це тому, що
в них ще й досі живе дух їхніх пращурів Куттерія та Тоддікастри. Цей Куттерій,
другий Пурронів син, якому Бог призначив залюднити одну з чотирьох частин світу,
подався на захід; перше, що він здибав, була жінка, на ім’я Тоддікастра,— вона була
озброєна «шушері», а він — мечем. Скоро побачили вони одне одного, то зразу одне
на одного кинулися, почали битися, і бійка тривала два з половиною дні; третього дня
вони, стомившись битися, заговорили поміж себе, полюбилися, побралися, поєднали¬
ся й породили дітей, завжди ладних, як і батьки їхні, напасти одне на одного при
зустрічі.
82
А втім, це ж річ видима,— отже закид їхній безглуздий. Якщо
хліб, кажуть їм, може бути винагородою за працю й промітність, то
чом не жінка *)? Всяка бажана річ може бути заохотою до чесно¬
ти, коли здобути її на користання можна лише послугами, вчинени¬
ми батьківщині.
За доби, коли впади північних народів і наскоки незчисленних
розбійників завжди тримали громадян при зброї, коли жінки, часто
наражаючись на образи загарбника, повсякчас потребували обо¬
ронця,— яка чеснота мусіла бути в найбільшій пошані? Відвага.
Тому й були жіночі ласки винагородою найсміливішим; тому кожен
чоловік, що хотів ті ласки мати, повинен був, щоб здобути їх, піднес¬
тися до того високого щабля хоробрости, що надихав ще чотири
століття тому всіх звитяжних лицарів.
Отже любов до втіх була за тих століттів принципом єдиної
відомої тоді чесноти — відваги. Тому коли звичаї змінилися, коли
поліція, вдосконалившись, почала заступати боязку дівчину від
усякої наруги, тоді краса (адже в урядуванні все пов’язане), менше
наражаючись на образу від загарбника, почала й меншою шаною
бути для оборонців. І якщо захоплення жінок з відваги зменшилося
тоді пропорційно до їхнього страху; якщо пошана до завзяття, що
збереглася досі, є вже лише традиційна пошана; якщо за нашої доби
перевагу звичайно має коханець наймолодший, найупадливіший,
найдогідливіший, а надто найзаможніший,— нема що тут дивувати¬
ся; все так, як і мусить бути.
Відповідно до змін у звичаях та врядування жіночі ласки або
заохочують до певних чеснот, або перестають бути такою заохотою.
Отже кохання само з себе не є зло. Чому ж уважати його втіхи за
причину політичного зіпсуття звичаїв? Люди за всіх часів мали
приблизно ті самі потреби й за всіх часів задовольняли їх. Століття,
коли народи найбільше віддавалися коханню, то століття, коли
люди були найдужчі й найміцніші. Едда, Ерські поезії, нарешті, вся
історія показує нам, що доби, вславлені за героїчність і доброчес¬
ність, не були найповстримнішими.
Молодь палко прагне до жінок, вона жадібніша на втіхи, ніж
літній вік,— проте вона звичайно буває людяніша й доброчесніша;
щонайменш, вона діяльніша, а діяльність — чеснота.
Не кохання і не його втіхи зіпсували Азію, розніжили звичаї
медян, асирійців, індусів та ін. Греки, сарацини, скандинавці не були
ні стриманішими, ні чеснотливішими від тих персів та медян, а про¬
те їх ніколи не називали серед народів випещених і розм’яклих.
1) Якщо потреба хліба становить підвалину стількох учинків, якщо вона має над
чоловіком стільки сили, то як можна уявити, щоб потреба жінок була над ним без¬
владна? Хай ту хвилину, коли юнака огріває перше проміння любови, йому пропо¬
нують її втіхи як нагороду за його пильність; хай нагадують йому, навіть в обіймах
коханки, що її ласками він завдячує своїм талантам і чеснотам,— цей молодик,
слухняний, пильний, доброчесний, зазнає тоді з користю для свого здоров'я, своєї
душі, розуму, нарешті й з користю для громадського добра, тих самих утіх, що їх
в іншому становищі він здобув би лише ціною виснаги, замороки, марнотратства
й гультяйства.
83
Якщо й можуть бути жіночі ласки принципом зіпсуття, то тоді
лише, коли вони продажні, коли користування ними купується, коли
гроші винагороджують не заслугу й таланти, а навпаки, інтригу,
лестощі; коли, нарешті, якийсь сатрап чи набаб може за допомогою
несправедливосте й злочинів здобути від володаря право гнобити
й грабувати підурядні йому народи й привласнювати собі ту здобич.
З жінками те саме, що й з почестями, яких бажають усі люди.
Стануть почесті винагородою за кривду, треба буде, щоб дістатися
їх, підлещувати великим, приносити слабого в жертву дужому,
інтерес нації — інтересові зради,— тоді почесті, так доладно вига¬
дані на винагороду та оздобу заслуг і чеснот, стають джерелом
зіпсуття. Отож жінки, як і почесті, можуть навперемінно бути, як до
часу та звичаїв, заохотою до пороку або до чесноти.
Політичне зіпсуття звичаїв полягає, отже, в споганенні засобів,
якими здобувають утіхи. Суворий мораліст, що безупинно пропові¬
дує проти втіх, є лише підголосок своєї няньки й свого духівника.
Як то можна погасити в людях усяке бажання, не знищивши зара¬
зом у них усякого принципу дії! Той, кого жаден інтерес не хвилює,
ні до чого нездатен і ні до чого нездібен.
РОЗДІЛ X
Чуттєві втіхи — це наймогутніші,
хоч би й невсвідомлені, рушії націй
Рушії людини — це фізична втіха і біль. Чому голод є найзвичай-
ніший принцип її діяльносте? Бо серед усіх потреб ця остання
найчастіше поновлюється і найвладніше наказує. Голод і трудність
задовольнити цю потребу якраз і дають по лісах м’ясоїдам таку
вищість над травоїдами; якраз голод підказує першим безліч до¬
тепних способів нападати й захоплювати здобич: якраз голод, що
держить цілих півроку дикуна на озерах та в лісах, учить його
згинати лук, плести мережі, ставити пастку на здобич; і знову-таки
голод у впорядкованих народів спонукає всіх громадян до діяль¬
носте, змушує їх обробляти землю, вивчати ремества й виконувати
якусь повинність. Але, відбуваючи цю повинність, кожен забуває
причину, яка його до цього присилює, бо наш розум клопочеться не
потребою, а способами задовольнити її. Не їсти важко, а зварити
страву.
Втіха й біль є і завжди будуть єдиним принципом учинків люди¬
ни ‘). Коли б небо настачило всі її потреби, коли б придатна цдя
’) Якщо потреби є наші єдині рушії, то, виходить, на наші різноманітні потреби
треба скласти й винайдення мистецтв та наук. Потребі їсти завдячуємо мистецтвом
розорювати й обробляти землю, кувати леміш і т. ін. Потребі захищатися від суворої
негоди завдячуємо мистецтвом будувати, одягатися і т. ін.
Щодо пишноти в уборах, матеріях, обставі; щодо музики, вистав, одне
слово, всіх виборних мистецтв, то їх винайдення також треба скласти на кохання,
84
її тіла пожива була стихією природи, як повітря й вода, людина
навіки заскніла б у лінощах.
Голод, отже біль, є принцип діяльности бідного, тобто більшости,
втіха ж є принцип діяльности людини, що вийшла з убогости, тобто
багатого. А з усіх утіх на нас, безперечно, найдужче діє і надає
нашій душі найбільше енергії втіха від жінок. Природа, пов’язавши
з володінням ними найбільшу сп’янілість, хотіла зробити з нього
наймогутніший принцип нашої діяльности 1).
Ніяка інша пристрасть не чинить таких великих змін у людині. Її
влада шириться й на звірів. Полохлива тварина, що тремтить від
наближення навіть найслабшої тварини, сміливішає від кохання.
З наказу кохання тварина спиняється, відкидає будь-який страх,
нападає й б’ється з рівними собі, ба навіть з дужчими від себе
тваринами. Ніякі небезпеки, ніякі подвиги кохання не дивують —
воно є джерело життя. В міру того, як гаснуть бажання, людина
втрачає свою діяльність, і нею помалу заволодіває смерть.
Фізична втіха і біль — ось єдині й справжні пружини всякого
уряду. Не славу, багатство та почесті, власне, люблять, а тільки
втіхи, що їх та слава, багатство й почесті заступають. І хоч би що
там казали, а поки робітникові даватимуть «на чарку», щоб підохо¬
тити його до праці, треба визнавати й владу, яку мають над нами
чуттєві втіхи.
Коли я в книзі «Про розум» казав, що на стеблі фізичної
втіхи і болю виростають всі наші страждання і втіхи, я викрив
велику істину... Що з неї випливає? Що зіпсуття звичаїв не
на бажання подобатись і на страх перед нудьгою. Коли б не кохання, скільки ми¬
стецтв було б невідомо, яка застиглість була б у природі! Людина без потреб не мала
б принципу дії; якраз потребі втіх і завдячує почасти молодь своєю діяльністю та
вищістю, під цим поглядом, над літнім віком.
') Адже серед учених, скажуть, є такі, що прирікають себе на відлюдне життя. Як
уявити собі, що їхня любов до талантів заснована на любові до фізичних утіх, зокре¬
ма до жінок? Як погодити непогідне? Для цього припустімо, що з талановитою
людиною справа така сама, як із скупим. Цей останній позбавляє себе сьогодні
потрібного, бо завтра сподівається мати з лишком. Хочеться скупому гарного замка,
а талановитому — гарної жінки? Якщо на купівлю того й того треба великого ба¬
гатства й великої відомости, то вони обидва працюють по-своєму над збільшенням:
один — свого достатку, другий — своєї слави. А коли впродовж часу, використаного
на придбання тих грошей і тієї слави, вони постарілись, набули звичок, яких не
можуть зламати без зусилля, на яке вже нездатні через свої літа,— тоді скупий
і талановитий помруть — один без замку, другий без коханки.
Не тільки між цими двома людьми, а також між кокеткою і тим самим скупим
є безліч подібностей. Обоє вони однаково почувають себе щасливішими, ніж то
гадають. Скупий, лічачи своє золото, тішиться з майбутнього володіння всіма речами,
що на них золото вимінюється; а кокетка, дивлячись у свічадо, так само наперед
тішиться з похвали, яку їй здобудуть її чари та краса. На цьому раджу їм і спинити¬
ся. Хай ні замків, ні коханців не мають — у володінні бажаними речами вони за¬
знають розчарування, перед тим невідомого.
Стан бажання є стан утіхи. Замки, коханці й жінки, що їх можна здобути ба¬
гатством, красою і талантами, це є завбачена втіха, не така яскрава, певна річ, але
триваліша від реальної і фізичної втіхи.
Тіло виснажується, уява ж ніколи. Тому з усіх утіх ці останні, загалом, дають нам
у цілому нашому житті найбільшу суму щастя.
85
полягає в користуванні з утіх. Що таке, справді, виніжений і зіпсу-
тий народ? Той, який порочними способами дістає собі ті самі втіхи,
що їх славетний народ здобуває способами доброчесними.
Лементування деяких моралістів ніколи й нічого не доведуть
проти автора, в якого досвід виправдує і потверджує принципи.
Хай не вважають цю дискусію про фізичну чутливість за сто¬
ронню моєму предметові. Яке в мене завдання? Показати, що люди,
маючи звичайно добру організацію, однаково здатні до розуму. Що
я зробив, щоб цього дійти? Відрізнив розум від душі; довів, що душа
в нас — це лише здібність почувати; що розум — це її наслідок; що
все в людині — почування; що фізична чутливість є, отже, принцип
її потреб, пристрастів, її товариськости, її поняттів, судженнів,
хотінь, учинків, і що, нарешті, коли фізична чутливість усе пояснює,
недоцільно припускати в нас ще інші здібності *).
Людина — це машина, яка, пущена в рух фізичною чутливістю,
повинна робити все те, що виконує. Це — колесо, рухане потоком,
яке підіймає лотки, а за ними й воду, призначену вилитися у приго¬
товлені на неї басейни.
Коли доведено, що все в нас зводиться до почування та згаду¬
вання і що почуваємо ми лише п’ятьма чуттями, то щоб виявити
далі, чи більший або менший розум є наслідок більшої або меншої
досконалости органів, треба розглянути, чи справді розумова ви¬
щість завжди пропорційна тонкості чуттів і обсягові пам’яти. Якщо
досвід доведе супротивне, ніякого не буде сумніву, що постійна
розумова нерівність залежить від іншої причини.
Отже єдино до розгляду цього факту зводиться тепер поставлене
питання, цей розгляд дасть і його вирішення.
РОЗДІЛ XI
Про неоднаковий обсяг пам'яти
В цій справі я лише повторюю те, що казав уже в книзі «Про
розум», і зауважу:
1. Ардуен, Льонгрю, Скаліжер, одне слово, всі дива пам’яти були
звичайно мало талановиті, і їх ніколи не ставили поруч Макіявеллі,
Ньютона чи Таціта.
2. Щоб зробити в будь-якій галузі відкриття й заслужити звання
винахідника або генія, потрібно, як це доводить Декарт, більше
міркувати, ніж вивчати, тому велика пам’ять повинна виключати
великий розум2).
') Крім здібности почувати, людина, скажуть, обдарована здібністю згадувати.
Знаю. Але ж орган пам'яти є фізичний, його завдання полягає в тому, щоб робити
в нас присутніми минулі вражіння, а для цього він повинен збуджувати в нас
наявні відчуття, тим-то я знову-таки маю право твердити, що все в людині —
почування.
2) Надзвичайна пам'ять творить ерудитів; міркування творить геніїв. Оригіналь¬
ний, своєрідний розум передбачає порівнення речей і постереження відношень,
86
Хто хоче набути великої пам’яти, повинен розробляти її, зміцняти
її щоденною вправою. Хто хоче набути певної сталости в міркуванні,
також повинен зміцняти в собі звичку до нього щоденною вправою.
А час, витрачений на міркування, не використовується ж на те, щоб
збирати в пам’яті факти. Отже людина, що багато порівнює й мір¬
кує, має здебільшого тим менше пам’яти, чим менше з неї кори¬
стується. Зрештою, до чого велика пам’ять? І найзвичайнішої до¬
сить для потреб великої людини. Хто знає свою мову, той має вже
багато поняттів. Що треба, щоб заслужити звання великої людини?
Порівнювати ті поняття між собою і дійти цим способом якогось
нового наслідку, цікавого чи своєю корисністю, чи своєю приємні¬
стю. Пам’ять, що містить у собі всі слова мови, отже й усі поняття
народу, є палета з певним числом фарб. Художник має на цій палеті
первісну матерію чудової картини; від нього залежить мішати їх
і накладати так, щоб з них поставала велика правдивість барв,
велика сила кольору, одне слово, гарна картина.
Звичайна пам’ять має більший обсяг, ніж то гадають. В Германії
та в Англії немає майже жадної добре вихованої людини, яка не
знала б трьох-чотирьох мов 1). А коли вивчення цих мов належить
до звичайного пляну освіти, воно, виходить, передбачає лише зви¬
чайну організацію,— отже, всі люди обдаровані від природи 2) біль¬
шою пам’яттю, ніж її треба для відкриття найбільших істин. З цього
приводу я зауважу, що коли розумова вищість, як це відзначає
Гоббс, полягає, головно, в знанні справжнього значення слів і коли
немає такої людини, що не знаходила б у самому міркуванні про
слова своєї мови більше суперечних питань, ніж вона могла б
розв’язати впродовж довгого життя, то ніхто скаржитись на свою
пам’ять не може. Кажуть, є пам’ять глибока і є повільна. Справді,
кожен має глибоку пам’ять на слова своєї рідної мови й повільнішу
пам’ять на слова чужої мови, надто ж коли рідко нею розмовляє.
Але який звідци висновок, коли не той, що кожен має більше або
менше бистрий спогад про речі залежно від того, більше чи менше
невідомих людям звичайним. Інша річ розум світський. Цей останній є поєднання
смаку й пам’яти. Хто знає найбільше історичних прикладів, влучних слівець, цікавих
анекдот, той у розмові найприємніший. Ньютона, Льокка, Корнеля мало хто слу¬
хав. Глибокий розум не потрапляє в тон більшости. Якщо світська людина і не гар¬
ний поет, і не гарний художник, і не гарний філософ, і не великий полководець, то
вона, щонайменш, дуже приємна. Якщо її слава не виходить за межі її кола, так вона
ж нічого не пише, не вдосконалює жадної науки, не стає людям ні в якій послузі,
отже й повинна мати від них мало пошани.
') Якщо француз знає лише свою рідну мову, то це наслідок його виховання, а не
його організації,— хай поживе кілька років у Лондоні або у Фльоренції, і він невдовзі
знатиме по-англійському й по-італійському.
2) Природа, кажуть, дає кожній нації якусь прикмету чи окремий хист. Нема
в Європі жадної нації, яка не зробила б за пруссаками змін у військовій муштрі та
риштунку й не зробила б їх успішно. Але чи турбуються нації, надто вражені блиском
цього риштунку, про способи збудити хоробрість у своїх солдатів? Сумніваюсь.
У європейців немає тих причин накладати життям у бої, що були у греків та римлян.
Тому хоробрість не виявляється вже таким сміливим заповзяттям і зведеться, ма¬
буть, у кожного вояка до одного ступеня — аби не першим тікати.
87
вони йому звичні. Лише одна є дійсна і визначна ріжниця поміж
різними пам’ятями,— це нерівність їхнього обсягу. А коли всі люди,
маючи звичайно добру організацію, обдаровані, як я це довів, до¬
статньою пам’яттю, щоб підноситися до найвищих ідей, то геній,
виходить, не є наслідок великої пам’яти. Хай прочитають з цього
приводу розділ III частини III з книги «Про розум». Там я розгля¬
даю це питання всебічно. Мою думку, здається, загалом усі визнали,
бо досвід потверджує її правдивість і доводить, що не на брак
пам’яти треба загалом складати брак розуму. Може, вважати його
за наслідок нерівної досконалости інших органів? Зараз розгляну
це.
РОЗДІЛ XII
Про неоднакову досконалість органів чуття
Якщо все в людині — фізичне почування, то люди відрізняються
лише відтінками своїх відчуттів. Органи їх є п’ять чуттів — цими
п’ятьма й проходять поняття до душі. Але чи ж однаково розчинені
в усіх ці двері? І чи не повинен кожен по-різному нюхати, смакува¬
ти, дотикати, бачити й чути залежно від різної будови органів зору,
слуху *), дотику, смаку та нюху? Нарешті, чи не ті з людей, що
мають найтоншу організацію, повинні мати й найбільший розум 2)
і чи не єдині вони, може бути, й можуть його мати?
Досвід, відповім я, не погоджується в цій справі з міркуванням —
він доводить нам, що своїми поняттями ми завдячуємо нашим
чуттям, але аж ніяк не доводить того, що розум у нас завжди про¬
порційний більшій чи меншій тонкості цих самих чуттів. Жінки,
наприклад, мають завдяки своїй ніжнішій, як у чоловіків, шкірі
більшу тонкість у чутті дотику, але від того вони не розумніші3) за
Вольтера, за цього, мабуть, найдивнішого з усіх плідністю, обсягом
та різноманітністю своїх талантів чоловіка.
') Не можна, проте, припускати надмірної ріжниці в звичайній організації людей.
Не в усіх однакові вуха; а втім, під розмір певних мотивів всі музиканти, всі оперові
танцівники й усі солдати в батальйоні однаково рушають під такт.
2) Якщо серед людей з найкращою організацією розумних мало, то це, кажуть,
тому, що розум є комбінований наслідок тонкости чуттів і доброго виховання. Хай
так, але з цим припущенням саме добре виховання, щонайменше, не могло б без
наявности особливої тонкости чуттів творити великих людей. А досвід спростовує цю
гадку.
3) Організація обох статів під певними поглядами, безперечно, дуже відмінна, але
чи повинно цю відмінність розглядати, як причину нижчости жіночого розуму?
Ні. Доказ протилежного той, що жадна жінка, виходить, не повинна була б мати
стільки, як у чоловіка, розуму, адже жадна не зорганізована так, як чоловік. А Сафо,
Гіпатія, Єлисавета, Катерина II та ін. не поступаються розумом і геніяльним чолові¬
кам. Якщо жінки, загалом, нижчі від чоловіків, то через те, що вони дістають загалом
ще гірше виховання. Порівняймо осіб якнайвідміннішого становища, як от принцеси
й покоївки — я кажу, що в цих двох станах жінки звичайно мають стільки ж розуму,
як і їхні чоловіки. Чому? Бо і там, і там обидві статі дістають однаково погане вихо¬
вання.
88
Гомер і Мілтон рано посліпли. Така передчасна сліпота свідчить
про якусь ваду в органі їхнього зору; а втім, у кого була сильніша
й блискучіша уява! Те саме можна сказати й про Бюффона — він
був короткозорий, а втім, у кого була ширша думка й барвистіший
стиль )! І чи є вищі від Сев-Лянбера, Сорена, Нівернуа та ін. серед
тих, хто мав найтонше чуття слуху? А ті, в кого чуття смаку та нюху
були найдобірніші, хіба мали більше хисту від Дідро, Руссо, Мар-
монтеля, Дюкльо та ін.? Яким би способом не запитувати досвід, він
завжди відповість, що більша чи менша розумова вищість не зале¬
жить від більшої чи меншої досконалости органів чуття і що всі
люди, маючи звичайно добру організацію, обдаровані від природи
потрібного тонкістю чуттів, щоб осягати найбільші відкриття в мате¬
матиці, хемії, політиці, фізиці й т. ін.2).
Якби розумова вищість мала передумовою велику досконалість
органів, тоді перше, ніж схиляти людину до важких студій та наста¬
новляти її, наприклад, на літературну чи політичну кар’єру, треба
було б дослідити, чи має вона орляче око, мімозячий дотик, лисичий
ніс та кротяче вухо.
Собак та коней, кажуть, цінують залежно від того, якої вони
породи. Виходить, що раніш, як призначати людину, треба було
б спитати, чи розумний, а чи дурний у неї батько. Про це не пи¬
тають — чому? Бо найрозумніші батьки часто породжують дурних
дітей, бо найкраще зорганізовані люди часто мають мало розуму, бо,
нарешті, досвід доводить марність таких запитань. У цій справі він
тільки вчить нас, що геніяльні люди бувають усякі на зріст і на
темперамент, що бувають вони сангвініками, жовчними, флегма¬
тиками, високими, низькими, гладкими, худими, міцними, тендіт¬
!) Не помічалося також, щоб чуття зору в найбільших художників було багато
тонше, ніж у інших людей.
2) 3 припущенням, що більший чи менший розум залежить від більшої чи меншої
тонкости чуттів, треба було сподіватися, що на розум впливатиме також різне підсон¬
ня, ріжниця широт і поживи, що найобдарованіша від неба країна породжуватиме
найрозумніших мешканців. А як же тоді уявити, щоб ці мешканці не набули спо¬
конвіку видимої вищости над іншими націями, щоб вони не створили собі найкращих
законів, отже й не добрали собі найкращого врядування; щоб вони не підбили з ча¬
сом під себе інші нації і не появили, зрештою, в усіх галузях найбільше славетних
людей?
Витвірне підсоння такого народу ще невідоме. Історія не показує в жадного з них
постійної розумової вищости над іншими,— вона, наприклад, доводить, що від Делі
й до Петербургу всі народи розвивалися від нетямущости до освіти, що всі народи, як
зауважує Робертсон, мають у однаковому становищі однакові закони, однаковий
розум і що з цієї причини в американців знаходять звичаї давніх германців.
Отже ріжниця довготи й поживи не справляє ніякого впливу на розум, та й на тіло
вона впливає, мабуть, менше, ніж то гадають. Справді, якщо більшість політиків
обчисляють людність міст і держав за їх смертністю, то вони, виходить, спостерегли,
що принаймні в більшій частині Европи тривалість життя приблизно однакова.
89
ними, мелянхоліками J) і що найдужчі та найміцніші люди не
завжди бувають найрозумнішими2).
Але припустімо в людині якесь надміру тонке чуття — що з нею
було б? Ця людина дізнавала б відчуттів, невідомих звичайним
людям; відчувала б те, чого менший ступінь тонкости в організації
не дає відчути іншим. А чи було б у неї від того більше розуму? Ні,
бо ці відчуття, завжди неплідні до моменту їх порівнення, завжди
зберігали б між собою ті самі відношення3). Припустімо розум,
пропорційний тонкості чуттів. Тоді були б істини, що їх могли
б осягнути лише десять-дванадцять найкраще зорганізованих людей
на землі.
Отже людський розум не здатен був би вдосконалюватись. Додам
навіть, що ці так тонко зорганізовані люди доконечно дійшли б у
науках до результатів, неприступних для людей звичайних. А такі
результати невідомі.
В творах Льокка та Ньютона немає таких істин, що не були
б тепер зрозумілі всім людям, які, будучи звичайно добре зорганізо¬
вані, не мають, проте, ніякої вищости в чуттях смаку, нюху, зору,
слуху й дотику.
Я міг би навіть додати [адже в природі нічого однакового
не буває] 4), що серед найтонше зорганізованих людей кожен
повинен, під певними поглядами, бути ще вище зорганізованим,
ніж інші. Виходить, усяка людина мусіла б дізнавати відчуттів
і набувати поняттів, неприступних для її земляків. А поняттів
') Найрозумніші й найвдумливіші бувають іноді мелянхолійними, це я знаю. Але
не тому вони розумні і вдумливі, що мелянхолійні, а мелянхолійні через те, що вдум¬
ливі Справді ж, не своїй мелянхолії, а своїм потребам завдячує людина своїм розу¬
мом; тільки потреба зрушує її з природної інертности. Якщо я мислю, то не тому, що
дужчий чи кволий, а тому, що маю більший чи менший інтерес мислити. Коли про
лихо кажуть — «це великий учитель людей», то цим не кажуть нічого іншого, як
тільки що лихо й бажання звільнитися від нього змушують нас мислити. Чому ба¬
жання слави часто спричиняється до цього самого наслідку? Бо слава в декого
є потреба. Зрештою, ні Рабле, ні Фонтенель, ні Ляфонтен, ні Скаррон не славилися за
сумних, а проте ніхто не заперечує більшої чи меншої вищости їх розуму.
2) Руссо на стор. 300 і 323 свого «Еміля» каже: «Чим дужчою і міцнішою почуває
себе дитина, тим свідомішою і розсудливішою вона стає. Щоб використати знаряддя
нашого розуму, треба щоб тіло було міцне й здорове». Добра будова тіла надає
легкости й певности діянню розуму. Але хай звернеться Руссо до досвіду, і він поба¬
чить, що в хворих, тендітних та горбатих буває стільки ж розуму, як і в струнких та
здорових. Паскаль, Поп, Буальо, Скаррон тому за доказ.
3) Відчуття становить собою в пам’яті лише факт, який можна замінити іншим
фактом. А факт нічого не додає людям до розумової здатности, бо ця здатність є не
що інше, як змога порівнювати відношення різних речей між собою.
4) Чи відмінність істот існує в їх зародку, чи в їх розвитку? Не знаю. Певне тільки
те, що та сама порода худоби дужчає або слабшає, розвивається або занепадає
залежно від роду чи достачі пасовиськ. Те саме й з дубами. Якщо вони бувають
низькі, високі, рівні, покарлючені й жадного серед них немає цілком подібного до
іншого, то це, мабуть, через те, що жаден не зростає в достоту тих самих умовах, не
перебуває в тому самому становищі, обвіяний різними вітрами й посіяний у різних
жилах землі. А час розвитку в істот неживих відповідає часові виховання в людей, які
ніколи не бувають однакові, мабуть, через те, що жадна людина, як то довів я у пер¬
шій частині, не може дістати достоту однакової освіти.
90
такого роду немає. У кого вони ясні, той легко висловлює їх іншим.
Отже немає серед поняттів таких, що їх не могли б осягнути люди,
які мають звичайно добру організацію.
Причиною, що могла б якнайчинніше впливати на розум, була б,
певно, ріжниця в звичках та живленні. А я казав уже, що в гладкого
англійця, що годується маслом та м’ясом у туманному підсонні,
розуму, певна річ, не менше, ніж у худого еспанця, що живе самим
часником та цибулею у дуже сухому підсонні. Англійський лікар
Шов, що вірністю й точністю своїх спостережень нашої довіри годен
не менше, як і своєю недавньою подорожжю в Берберію, каже про
маврів: «Малий поступ цих народів у мистецтвах і науках не є наслі¬
док якоїсь природної нездібности й тупости. Розум у маврів про¬
никливий, навіть обдарований, але вони не застосовують його до
вивчення наук, бо не мають спонуки до змагання, адже уряд їхній
не дає їм ні потрібної свободи, ні потрібного спочинку, щоб ті науки
розробляти й удосконалювати. Мурини, народившись, як здебільшо¬
го на сході, рабами, мусять бути ворогами всякої праці, яка не
стосується безпосередньо до їхнього особистого й наявного інте¬
ресу».
А якраз свободі належить запалювати в народі святий вогонь
слави й змагання. Якщо ж бувають століття, коли в державі раптом
з’являються великі люди, мов ті рідкісні птахи, занесені поривом
вітру, хай не вважають цю появу за наслідок фізичної причини, але
моральної. В усякій державі, де винагороджатимуть таланти, ці
винагороди, мов ті зуби Кадмового змія, породять людей. Якщо
королювання Людовіка XIII ославили Декарт, Корнель і ін., коро¬
лювання Людовіка XIV — Расін, Бейль і ін., Людовіка XV —
Вольтер, Монтеск’є, Фонтенель і ін., то це через те, що мистецтво
й науки за цих різних урядувань були протеговані від Рішельє,
Кольбера й покійного регента, герцога Орлеанського. Хоч би що там
казали, великі люди належать не до врядування ні Августа, ні
Людовіка XIV, а до того врядування, яке ними опікується.
Хто гадає, що чудовими творами великих людей ми завдячуємо
першому вогню їх молодощів, сказати б, свіжості органів,— той
помиляється. Расін перед тридцятьма роками дав «Олександра»
й «Андромаху», але на п’ятдесятому написав «Аталі», і ця остання
п’єса, певна річ, не нижча від перших 1). Так само не можуть пога¬
сити хист і легкі нездужання через більш-менш тендітне здоров’я.
Не всі роки тішиться людина з однакового здоров’я, проте адво¬
кат виграє і програє всі роки приблизно однакове число справ, лікар
убиває і вигоює приблизно однакове число хворих і геніяльна люди¬
!) Наприкінці певного числа років, кажуть, сутність людини міняється. Шестиде-
сятилітній Вольтер то вже не Вольтер тридцятилітній. Хай так, проте і в того, і в того
розум однаковий. Якщо дві людини, не будучи цілковито подібними, можуть однако¬
во високо стрибати, однаково швидко бігати, однаково влучно стріляти, однаково
вправно гуляти в м’яча, то й дві людини, не будучи достоту однаковими, можуть,
отже, мати однаковий розум.
91
на, якої не відтягають ні справи, ні розваги, ні глибокі пристрасті,
ні серйозні хвороби, дає всі роки приблизно однакове число творів.
Хоч би які відмінні були в народів пожива, широта, де вони жи¬
вуть *), нарешті, їх темперамент, ці ріжниці не збільшують і не
зменшують людської здатности до розуму. Отже не від сили тіла 2),
не від свіжости органів і не від більшої чи меншої тонкости чуттів
залежить більша чи менша розумова вищість. Того мало, зрештою,
що досвід виявляє правдивість цього факту: я можу ще довести, що
коли цей факт існує, то інакше існувати він не може і що, таким
чином, пояснення явища розумової нерівности треба шукати в неві¬
домій ще причині.
Щоб потвердити правдивість цього погляду (коли вже доведено,
що все в людині — почування), треба, на мою думку, гадати, що
коли люди й різняться між собою, то завжди лише у відтінках своїх
відчуттів.
РОЗДІЛ XIII
Про різний спосіб почувати
Смаки в людей різні, але ці смаки можуть бути так наслідком
їхніх звичок та їхнього різного виховання, як і нерівної тонкости
їхньої організації. Коли, наприклад, негр до чорної цери африкансь¬
кої краси почуває більше бажання, ніж до наших біло- й рожеволи-
цих европейок, то це в ньому наслідок звички. Коли людина, за¬
лежно від країни, більше чи менше чутлива до того чи того роду
музики й стає через те сприймуща до тих чи тих вражінь, то це теж
є наслідок звички.
1) Здатність до розуму, як я покажу це далі, є лише здатність бачити подібність
і відмінність, схожість і несхожість різних речей між собою. Що різноманітність
температур, відмінність підсоння зумовлюють ріжницю в звичаях та нахилах народу,
що дикуни-мисливці з лісних країв робляться пастухами в краях пасовиськ — то все
можливо, але від цього не стає менш правдивим, що народи завжди постерігатимуть
ті самі відношення між речами. Тим-то з того часу, як кочові люди поєдналися
в нації, коли болота були висушені й ліси порубані, різноманітність підсоння не має
вже помітного впливу на розум. Тим-то у Швеції і Данії є такі самі гарні геометри,
хеміки, фізики, моралісти й т. ін., як і в Греції та Єгипті. «Клімат у Персії,— каже
Шарден,— найкращий для підтримування міцноти тіла й духу». А проте цей клімат
не дає персові більше хисту, ніж французові
2) Якщо розумова вищість не залежить ні від більшої чи меншої сили темпера¬
менту, ні від більшої чи меншої тонкости чуттів, то де ж шукати причину цієї ви¬
щости? У досконалості, скажуть, внутрішньої організації. Але, відповім я, якщо
в годиннику внутрішня досконалість машини виявляється в точності, з якою він
показує годину, то й у людини внутрішня досконалість її організації так само вияв¬
ляється (щодо розуму принаймні) в досконалості п’ятьох чуттів, яким вона завдячує
своїми поняттями. Отже досконалість зовнішньої організації передбачає доскона¬
лість внутрішньої. А щоб довести, що цей останній вид досконалости не має ніякої
сили над розумом, досить показати (відповідно до досвіду), що розумова вищість
цілком не залежить від більшої чи меншої тонкости п’ятьох чуттів.
92
Всі штучні, витворені різним вихованням, смаки не будуть тут
предметом мого дослідження; я розглядатиму тут тільки ріжницю
в смаках, що зумовлені чистою ріжницею у відчуттях, дізнаних
у присутності тих самих речей.
Щоб точно знати, якою ця ріжниця може бути, треба було б по¬
слідовно бути собою й іншими. А кожен буває завжди лише собою.
Отже, тільки розглядаючи якнайуважніше різноманітні вражіння,
що їх, здається, справляють ті самі речі на різних людей, можна
дійти в цій галузі якогось відкриття. Розглядаючи самого себе під
цим поглядом, кожен почуває, що коли б його сусіда бачив чотири¬
кутнім те, що він бачить круглим; коли б молоко одному здавалося
білим, а другому — червоним; коли б, нарешті, деякі люди бачили
в троянді лише будяка, а в таких собі д’Егмон та Форкальк’є —
лише двох страхіть,— то люди неспроможні були б порозумітися
й обмінюватись своїми поняттями. А вони порозуміваються й обмі¬
нюються ними,— отже ті самі речі збуджують у нас приблизно ті
самі вражіння.
Щоб краще висвітлити це питання, подивімось на тому самому
прикладі, у чому люди відмінні й у чому подібні.
Всі вони подібні в тому, що хочуть уникнути нудьги, отже всі
хочуть бути зворушеними, і чим яскравіше вражіння, тим воно їм
приємніше, якщо тільки це вражіння не обертається, зрештою, на
біль.
Вони відмінні в тому, що той ступінь збудження, який для одного
є надмір утіхи, для другого іноді буває початком болю. Той ступінь
світла, який мені приємний, може вражати око мого приятеля,
а втім і він, і я погоджуємось, що світло — то найкраще в природі.
Звідки ж береться одностайність судження поруч відмінности по¬
чуття? З того, що ця відмінність незначна, і з того, що ніжний зір
від слабшого ступеня світла дізнає такої самої втіхи, що й сильний
зір від блиску найяснішого дня. Перейшовши від фізичного до
духовного, я помічаю ще менше ріжниці в тому, як діють на людей
ті самі речі, тому й знаходжу в хінців !) усі приказки нашої Европи.
Звідци висновую, що на невеличкі відмінності в організації різних
народів не повинно зважати, бо всі народи, порівнюючи ті самі речі,
доходять тих самих результатів.
Винайдення тих самих мистецтв повсюди, де є ті самі потреби, де
до цих мистецтв однаково заохочує уряд, це ще новий доказ по¬
сутньої рівности розумів. Щоб потвердити цю істину, я міг би ще
послатися на схожість законів та врядування різних народів. Азія,
яку залюднюють переважно малайці, каже Пуавр, керується наши¬
ми давніми февдальними законами. Малаєць, як і предки наші, не
хлібороб, але він, як і вони, щонайрішучіше 2) і щонайзухваліше
1) В усьому тому, що безпосередньо й зокрема не стосується до східніх звичаїв та
врядування, немає подібніших приказок, як хінські й німецькі.
2) Коли б малайці, каже Пуавр, ближче сусідували з Хінами, ця імперія незаба¬
ром була б завойована й форма врядування в ній змінена. Ніщо, каже цей автор, не
93
відважний. Отже хоробрість не є властивість європейської організа¬
ції, як це й досі ще дехто повторює. Люди між собою подібніші, ніж
це уявляють. Якщо вони й відрізняються, то у відтінках своїх від¬
чуттів. Поезія, наприклад, майже на всіх справляє приємне вра¬
жіння; кожен майже з однаковим захватом проказує той гімн
світлу, яким починається третя пісня «Втраченого раю». Але, ска¬
жуть, цей уступ, з якого всі захоплюються, всім однаково подо¬
бається через те, що поет, малюючи розкішний ефект світла, вживає
слово, яке, не означуючи зокрема ніякого відтінку світла, дозволяє
кожному забарвлювати речі найприємнішим для його очей
кольором. Хай так, але якби світло не справляло на всіх глибокого
й сильного вражіння, чи вважали б його повсюди за найчудовішу
в природі річ? Хіба вогняний вихор, що в ньому майже всі нації
примістили трон божества, не доводить одностайности вражінь *),
дізнаних у присутності тих самих речей? Коли б не ця одностай¬
ність, скільки розбіжности було б у філософських визначеннях
абсолютної краси та добра й на якій підвалині засновували б прави¬
ла смаку?
Прості й розкішні картини природи вражають усіх людей. Чи
ж справляють ці картини на кожного з них достоту однакове вра¬
жіння? Ні, але приблизно подібне вражіння, як доводить це досвід.
Тому речі, надзвичайно приємні одним, завжди бувають більш-менш
приємні іншим. Даремно казатимуть, що одностійність вражінь, які
справляє краса поетичних описів, лише позірна, що вона почасти
є наслідок неокресленого значення слів та невиразности у висло¬
вах2), які чудово відповідають різним відчуттям, дізнаним від
вигляду тих самих речей. Коли й припустити це, лишається все-таки
дорівнює любові малайців до крадіжки й грабування — та чи ж єдині вони народи-
злодії? Хто читає історію, той знає, що любов до злодійства, на лихо, спільна всім
людям — вона грунтується на їхніх лінощах. Взагалі люди воліють краще жити
з грабунку, з наскоків і наражатися три-чотири місяці з року на найбільші небезпеки,
аніж коритися щоденній хліборобській праці. Але чому не всі народи — злодії? Бо
щоб красти, треба мати придатних до пограбунку сусід, тобто хліборобські й багаті
народи; коли ж таких немає, народові лишається тільки працювати або померти
з голоду.
Кожна країна має своїх малайців — по католицьких країнах духівництво грабує,
як і вони, десятину врожаю, і те, що малаєць доконує насильством та зброєю, свяще¬
ник чинить хитрощами й панічним жахом.
') На доказ ріжниці у відчуттях, дізнаних від тих самих речей, наводять приклад
художників, що надають жовтого або сірого відтінку всім обличчям; та коли б ця хи¬
ба їхнього кольорування була наслідком вади в будові їхніх очей і коли б вони дійсно
бачили жовте й сіре в усіх речах, то бачили б такою і білу фарбу на своїй палеті
й малювали б білим, хоч і бачили б сірим.
2) Якщо мене знову спитають, чому в кожній мові створено стільки слів з неок¬
ресленим значенням, я додам до сказаного вже з цього приводу (розд. V цієї части¬
ни), що творенням мов керувала потреба; що люди, шукаючи в словах способу легше
обмінюватися своїми поняттями, відчули, що коли б вони створили стільки слів,
скільки є, наприклад, різних ступенів величини, світла, товщини і т. ін., многість цих
слів обтяжила б їм пам’ять, що треба було, отже, зберегти за деякими словами те
невиразне значення, яке дозволяє застосовувати їх загальніше й самі мови вивчати
швидше.
94
правдивим, що є загально шановні твори, отже, й правила смаку, що
їх додержання всім дає відчуття краси. Хай глибоко дослідять це
питання, тоді з різного способу, яким діють на людей ті самі речі,
побачать, що ця ріжниця вражінь від їхньої будови залежить ще
менше, ніж від їхньої моралі.
Результат цього розділу той, що різноманітність смаків у людей
має передумовою ріжницю у відтінку їхніх відчуттів; що одно¬
стайність їхніх суджень, про яку свідчить одностайність приказок
у народів, схожість їхніх законів та врядування, їхній смак до поезії
та до простих і величних картин природи,— доводить, що ті самі
речі справляють приблизно ті самі вражіння на всіх людей, а коли
вони й відрізняються, то завжди лише у відтінку своїх відчуттів 1).
РОЗДІЛ XIV
Невелика ріжниця в наших відчуттях
не має ніякого впливу на розум
У присутності тих самих речей люди, безперечно, можуть дізна-
вати різних вражінь; але чи можуть вони через це помічати різні
відношення між тими самими речами? Ні, і коли припустити, як це
я в іншому місці казав, що сніг одним видається білішим на
відтінок, ніж іншим, всі, проте, однаково погодяться, що сніг
біліший за всі тіла.
Щоб люди помічали різні відношення між тими самими речами,
для того треба було б, щоб ці речі збуджували в них зовсім відмінні
вражіння; щоб розпечене вугілля обморожувало одних, щоб вода,
зціплена холодом, пекла інших; щоб усі речі в природі виявлялися
кожному індивідові в геть відмінному ланцюгу відношень, і, нарешті,
щоб люди одні проти одних були такі, які є вони для тих комах, чиї
гранчасті очі бачать речі в дуже відмінних, безперечно, формах.
З цим припущенням між індивідами не було б ніякої подібности
в думках і почуттях. Люди не могли б ні обмінюватись своєю про¬
світою, ні розвивати свій розум, ні спільно працювати над безмеж¬
ною спорудою мистецтв і наук. А досвід показує, що люди щодня
роблять нові відкриття, що вони обмінюються своїми поняттями і
що мистецтва й науки розвиваються. Отже люди помічають ті самі
відношення між речами.
Посідання гарної жінки може викликати в душі мого сусіди
більшу сп’янілість, ніж у моїй; але це посідання для мене, як і для
нього, є найяскравіша з утіх. Дві людини, діставши того самого
вдару, дізнають, може бути, різних вражінь; але хай вдвоє, втроє,
*) Коли природа, як це кажуть, дає всім людям таку неоднакову схильність до
розуму, чом тоді в мистецтвах танцю, музики, малювання і т. ін. аматори майже
ніколи не дорівнюються своїх вчителів? Чом тоді перші за невеликої пильности не
надолужують завдяки неоднаковій природній схильності ту перевагу, яку останні
мають завдяки вивченню свого мистецтва?
95
в чотири рази побільшать силу цього вдару,— кожна з них відчує
так само вдвоє, втроє, в чотири рази більший біль.
Припустімо між відчуттями від тих самих речей значнішу ріжни-
цю, ніж вона є насправді,— очевидячки, речі, зберігаючи між собою
ті самі відношення, і тоді вражали б нас у завжди постійній і одно¬
манітній пропорції. Але чи не може, скажуть, ця ріжниця в наших
відчуттях змінити наші моральні вподобання, а ця зміна — спричи¬
нитись і до ріжниці, і до нерівности розумів? На це зауваження
я відповім, що всяка ріжниця вподобань *), зумовлена якоюсь
ріжницею у фізичній організації, не має, як це показує досвід,
ніякого впливу на розум. Отже можна давати перевагу зеленому над
жовтим і бути, як д’Алямбер та Кляро, однаково великими гео¬
метрами; отже можна з неоднаковим чуттям смаку бути однаково
добрим поетом, добрим маляром, добрим фізиком. Отже можна,
нарешті, маючи смак до солодкого чи солоного, до молока чи анчо¬
усів, бути однаково великим промовцем, великим лікарем і т. ін. Всі
ці різні смаки в нас є лише ізольовані й неплідні факти. Те саме
й з нашими поняттями до того моменту, коли їх порівнюють між
собою. А щоб дати собі труд порівнювати їх, до цього треба бути
збудженим якимсь інтересом. Коли цей інтерес є і поняття порівня¬
но, чому люди доходять тих самих результатів? Бо попри ріжницю
вподобань і нерівну досконалість органів, всі можуть піднестися до
тих самих ідей. Справді, поки не зламано ступенів пропорції, в яких
речі вражають нас, наші відчуття завжди зберігають між себе те
саме відношення. Троянда дуже темного кольору всім здається
темною, коли порівняти її з іншою трояндою. Про ті самі речі ми
складаємо ті самі судження. Отже ми завжди можемо набути
однакове число поняттів, виходить, і однаковий обсяг розуму.
Люди, маючи звичайно добру організацію, нагадують деякі гучні
тіла, які, не будучи достоту однаковими, видають, проте, однакове
число звуків 2).
Результат цього розділу той, що неоднакова досконалість чуттів
не має ніякого впливу на розум людей, якщо вони завжди постеріга¬
ють між тими самими речами ті самі відношення. Зробімо цю істину
ще яскравішою, пов’язавши із словом «розум» ясне поняття.
1) Єдині вподобання, що можуть помітно впливати на розум, це ті, що залежать
від виховання та забобонів.
2) Деякі іучні тіла видають однакове число звуків, але не одного роду звуки — те
саме й з нашим розумом. Він видає, сказати б, поняття й образи однаково гарні, але
відмінні, залежно від різних речей, якими випадок виповнив нашу пам'ять.
Коли в моїх спогадах лише сніги, криги, північні буруни, лише палюча лява Везу-
вія та Етни, яку картину складеш з таким матеріялом? Картину гір, що заступають
приступ до Армідиних садів. Але коли в моїй пам’яті, навпаки, зринають лише радісні
образи, лише весняні квіти, сріблясті хвилі струмків, оксамитові моріжки, запашні
корони помаранчових дерев,— що уявлю я з такими приємними речами? Гай, куди
кохання заводить Рено. Отже вид наших поняттів та уявлень залежить не від приро¬
ди нашого розуму, в усіх людей однакового, а від виду речей, що їх випадок відтискує
в нашій пам’яті, та від інтересу до комбінування їх.
96
РОЗДІЛ XV
Про розум
Що таке розум сам із себе? Здатність бачити подібність і відмін¬
ність, схожість і несхожість різних речей між собою. Але де в лю¬
дині витвір ний принцип її розуму? Її фізична чутливість, її пам’ять,
а надто ж її інтерес до комбінування своїх відчуттів між собою !).
Отже розум сам із себе є лише результат Ті порівняних відчуттів,
і добрий розум полягає у вірності того порівнення.
Не всі люди, щоправда, дізнають достоту тих самих відчуттів, але
всі почувають речі в завжди однаковій пропорції. Отже всі мають
однакову здатність до розуму2).
Справді, коли, як це показує досвід, кожен помічає ті самі відно¬
шення між тими самими речами; коли всі люди визнають правди¬
вість геометричних теорем; коли до того ж ніяка ріжниця у відтінку
їхніх відчуттів не змінює їх способу бачити; коли (щоб дати ви¬
разний приклад) ту хвилину, як сонце підводиться з лона морів, всі
мешканці одного берега, вражені ту саму мить блиском його про¬
міння, одностайно вважають його за найяскравіше світило в приро¬
ді,— то треба визнати, що всі люди складають або можуть складати
ті самі судження про ті самі речі, що вони можуть осягати ті самі
істини 3) і що, нарешті, коли всі й не мають насправді однакового
') Припустімо, що в кожній галузі науки й мистецтва люди порівняли всі речі
й усі відомі явища між собою і відкрили, кінець кінцем, усі їх різноманітні відно¬
шення; тоді й те, що зветься «розум», перестало б існувати, бо люди не могли б тво¬
рити нових комбінацій. Тоді все було б вивчене, і людський розум змушений був би
відпочивати, аж поки відкриття невідомих явищ не дозволило б йому порівнювати
й комбінувати їх між собою,— був би як вироблена копальня, якій дають спокій,
поки створяться нові поклади.
2) 3 цього визначення розуму випливає, що, коли все його діяння зводиться до
постереження подібносте й відмінности, схожости й несхожости різних речей між
собою, люди, як це вже стільки разів казано, не родяться з тим чи тим особливим
хистом.
Набуття різних талантів є в людей наслідок однієї причини, а саме — бажання
слави та уважности, якої надає їм це бажання. А уважність може однаковою мірою
осягати все, застосовуватись до поезії, геометрії, фізики, малярства і т. ін. так само
байдуже, як рука органіста — торкатись кожного клявішу органу. Якщо мене спи¬
тають, чому люди рідко мають хист у різних галузях,— це тому, відповім я, що
в кожній галузі знання є первісне твориво розуму так само, як неуцтво, сказати б,
є первісне твориво дурости, а люди рідко бувають знающі в двох галузях. Мало хто
серед людей поєднує, як от Бюффон та д'Алямбер, Ньютонове й Рюлерове знання
з важким мистецтвом гарного писання. Отже я не казатиму, за давньою приказкою,
що поетом родяться, а промовцем робляться, але твердитиму, навпаки, оскільки всі
наші поняття беруться з чуттів, що тим, що є, не родяться, а робляться.
3) Щоб осягнути деякі поняття, треба міркувати. Чи кожен до цього здібен? Так,
коли ним рухає могутній інтерес. То інтерес надає йому тоді сили уважности, що без
неї, казав я вже, можна бути вченим, але ніколи розумним. Тільки міркування єдино
може виявити нам основні, загальні істини, ключі й принципи наук. Відкриттю цих
істин і завдячують завжди званням великого філософа, бо в усіх галузях знання
якраз загальність принципів, обсяг їх застосовання та ще велич цілого й становити¬
муть завжди філософський геній.
4 4-36
97
розуму ]), то всі, щонайменш, мають його в спроможності, тобто
в здатності мати його2).
Не спинятимусь більше на цьому питанні; нагадаю лише з цього
приводу зауваження, яке я вже робив у книзі «Про розум». Воно
справедливе.
Поставмо, казав я, різним людям якесь просте й ясне питання,
що до його правдивости вони були б байдужі,— всі складуть те саме
судження 3), бо всі постережуть ті самі відношення між тими сами¬
ми речами. Отже всі родяться з вірним розумом. А з словом «вірний
розум» те саме, що й з словом «освічена людяність». Коли така
людяність засуджує вбійника на страту, вона ту мить турбується
лише порятунком безлічі чесних громадян. Отже у широкому зна¬
ченні слова «людяність» міститься поняття справедливосте, вихо¬
дить, і майже всіх чеснот. Те саме й з словом «вірний розум». Цей
вислів, узятий у широкому значенні, так само містить у собі всі різні
види розуму. Щонайменш можна твердити, що коли все в нас —
почування і порівнення наших відчуттів між собою, то немає ніяко¬
го іншого виду розуму, крім того, що порівнює, і порівнює вірно.
Загальний висновок з того, що я сказав про однакову здатність до
розуму в людей, які мають звичайно добру організацію, буде такий:
Коли встановлено, що все в людей — почування; що вони по¬
чувають і набувають поняттів лише п’ятьма чуттями; що більша
чи менша тонкість п’ятьох чуттів, змінюючи відтінок їхніх відчут¬
тів, не змінює відношення речей між собою,— то, очевидно, більша
') Дехто, казав я вже, приписує ріжницю в розумі різним умовам різних широт.
Але щоб довести цей факт, треба було б, за даним розумові визначенням, назвати
країну, де люди не постерігали б ні відмінности, ні подібности, ні схожости, ні несхо-
жости речей між собою і до нас. А такої країни ще не знайдено.
2) Через те, що розум трапляється рідко, його й беруть за особливий дар природи.
Альхемік, фокусник були за доби неуцтва рідкісними людьми. Тому й уважали їх за
чаклунів та надприродних істот. Не в тому річ, що засліпити й обморочити дурнів
штуками та спритністю рук не дуже важко,— дивно тут, що люди могли серйозно
братися до таких нікчемних штук та мистецтв. А така сама справа й з розумом. Хоч
здатність до нього всім спільна, рідко трапляється глибоке й стале бажання набути
його. Геніяльних людей, кажуть, мало. Чому? Бо мало є урядів, що дають винагороду
відповідно до праці, яку становить набуття великих талантів.
Порівнюючи альхеміків та фокусників до розумних людей, я не маю на меті при¬
низити останніх зневажливим порівненням — я просто хочу в самій рідкісності
розуму показати причину того, чому так здавна його вважають за дар природи: хочу
знищити чудовне, а не заслугу розуму. Йому завдячуємо розвитком медицини, хі¬
рургії, всіх корисних мистецтв і наук. Отже на землі нічого шанованішого за розум
немає. Тому немає і справді свідомої своїх інтересів нації, яка не мала б до розуму
пошани, відповідної до корисности мистецтва та науки, які він удосконалює.
3) Адже ж бувають люди різної думки про те саме питання? Ця ріжниця завжди
є наслідок того, що вони або не зрозуміють одне одного, або не мають тих самих
речей перед очима чи в пам’яті, або, нарешті, не надають великого інтересу своєму
розглядові й важливости своєму судженню, бувши байдужі до самого питання.
Та припустімо, що люди порозуміються, примушені до уважности могутнім і
спільним інтересом, що в них, до того ж, перед очима чи в пам’яті будуть ті самі
речі,— я кажу, що, постерігаючи між речами ті самі відношення, вони складуть і те
саме судження. Звідки я висновую, що всі мають, щонайменш, однаковий розум
у спроможності, тобто однакову здатність мати його.
98
чи менша розумова вищість не залежить від більшої чи меншої
тонкости організації, бо розум якраз і полягає в знанні тих відно¬
шень. Тому жінки, що в них чуття дотику ніжніше, ніж у чоловіків,
освітою їх не переважають. Гадаю, що від цього висновку важко
відмовитись.
Але, скажуть, якщо розглядати одностайне визнання правдивости
геометричних теорем, як довідний доказ того, що люди, маючи
звичайно добру організацію, постерігають ті самі відношення між
речами,— чом не розглядати ріжницю поглядів у справах моралі,
політики й метафізики, як доказ того, що принаймні в цих останніх
науках люди тих самих відношень між тими самими речами вже не
постерігають?
РОЗДІЛ XVI
Причини* ріжниці поглядів у моралі,
політиці та метафізиці
Людський розум діє завжди однаково. Застосування розуму до тої
чи тої галузі вивчення не змінює цього діяння. Якщо люди в певній
науці помічають ті самі відношення між речами, то доконечно
повинні помічати ті самі відношення і в усіх науках. Проте спосте¬
реження не погоджується з цим міркуванням. Але ця суперечність
лише позірна. Справжню її причину викрити легко. Дошукуючись її,
можна, наприклад, помітити, що коли люди погоджуються щодо
правдивости геометричних доводів, то це тому —
Що вони байдужі до правдивости чи хибности цих доводів.
Що вони пов’язують не тільки ясні, а ще й однакові поняття
з словами, в цій науці вживаними.
Що вони, нарешті, однаково уявляють коло, чотирикутник, три¬
кутник і т. ін.
Навпаки, в моралі, політиці, метафізиці погляди в людей бувають
надто відмінні через те —
Що в цій царині вони не завжди зацікавлені бачити речі такими,
які вони є насправді.
Що про питання, які трактують, вони часто мають лише плутані
й невиразні поняття.
Що вони частіше міркують з чужої думки, а не з своєї.
Що вони, нарешті, не пов’язують з тими самими словами тих
самих поняттів.
Для прикладу я вибрав слова «добрий», «інтерес» та «чеснота».
Добрий
Коли взяти це слово в усьому його широкому значенні, то, щоб
упевнитись, чи можуть люди скласти про нього однакове поняття,
подивімося, як набуває про нього поняття дитина.
4’
99
Щоб зосередити її увагу на цьому слові, його вимовляють, пока¬
зуючи їй якісь ласощі, щось «добре». Це слово, взяте в найпростішо¬
му його значенні, застосовується спочатку лише до того, що тішить
смак дитини й збуджує відчуття приємного в неї в роті.
Згодом, коли цьому слову хочуть надати трохи ширшого розу¬
міння, його застосовують байдуже до всього, що дитині подобаєть¬
ся, тобто до тварини, до людини, до товариша, з яким вона гуляє
і розважається. Взагалі, поки це слово пов’язують тільки з фізични¬
ми речами, як от матерія, начиння, харч,— люди складають собі про
нього приблизно однакове поняття, і це слово викликає, щонайменш
невиразно, в їхній пам’яті поняття про все, що може бути безпосе¬
редньо добрим 1) для них.
Коли ж узяти це слово в найширшому його значенні й застосува¬
ти до моралі й людських вчинків, тоді цей вислів доконечно повинен
містити в собі поняття якоїсь громадської корисносте, і щоб погоди¬
тися, що таке «добре» в цій галузі, треба попереду погодитися, що
таке корисне. А люди здебільшого навіть не відають, що загальна
вигода є міра доброти людських вчинків.
Через брак здорового виховання люди про моральну доброту
мають лише темне поняття. Слово «доброта», яке вони довільно
вживають, викликає в їхній пам’яті лише різні, від інших почуті,
його застосовання 2) — застосовання завжди відмінні й суперечні,
залежно од відмінносте інтересів і становища тих, серед кого вони
живуть. Щоб одностайно погодитись про значення слова «добрий»
у застосунку до моралі, треба було б, щоб якийсь добірний словник
визначив його точний зміст. Поки такого твору не складено, супе¬
речки на цю тему нескінченні. Те саме й щодо слова «інтерес».
Інтерес
Чесних людей небагато, тому слово «інтерес» в більшосте мусить
викликати поняття про інтерес грошовий ) або про щось низьке
й зневажне. Чи таке саме поняття про нього в благородної
і високої душі? Ні — це слово нагадує їй єдино про почуття
1) Від цього прикметника «добрий» створено іменника «доброта», що його стільки
людей уважає за реальну і або принаймні за притаманну певним речам якість. Чи
годиться ж і досі не знати, що істоти, яка зветься «доброта», в природі немає; що ця
доброта є лише назва, яку люди прикладають до того, що кожен з них уважає за
добре для себе; що, нарешті, це слово «доброта», як і слово «величина», є один з тих
невиразних, порожніх висловів, які набувають якогось виразного значення тільки
тоді, коли їх, мимоволі й непомітно для себе, застосовують до якоїсь окремої речі?
2) Те, що я кажу про доброту, можна також застосувати до краси. Відмінне
поняття, яке про неї складають собі, майже завжди залежить від того, яке пояснення
цьому слову чув кожен у дитинстві. Хвалили мені завжди й найбільше обличчя якоїсь
жінки,— це обличчя відтискується в моїй пам’яті як зразок краси, і про обличчя
інших жінок я вже судитиму по більшій чи меншій подібності їх до цього зразка.
Звідци різноманітність наших смаків і причина того, чому один струнким жінкам дає
перевагу перед гладкими, які іншому більше до бажання.
3) Слово «інтерес» французи широко вживають на означення відсотків з капіталу,
зиску. Прим, перекл.
100
себелюбства. Доброчесний убачає в «інтересі» лише могутню й за¬
гальну пружину, яка, рухаючи всіма людьми, скеровує їх то до
пороку, то до чесноти. Але чи пов’язували єзуїти таке широке
поняття з цим словом, коли поборювали мою думку? Невідомо:
знаю тільки, що вони, банкіри, комерсанти й банкрути, спустили
тоді, мабуть, з ока всяке поняття благородного інтересу й що це
слово, мабуть, викликало в них лише поняття інтриги й інтересу
грошового.
А такий низький інтерес наказував їм переслідувати гнану люди¬
ну, хоч потай вони, може, й погоджувалися з її поглядами. Доказ
тому — виставлений 1750 р. в Руані балет, що мав на меті показати,
що втіха виховує молодь до правдивих чеснот, а саме, перший
вихід — до громадянських чеснот; другий вихід — до військових
чеснот; третій вихід — до чеснот релігійних. В цьому балеті вони
довели цю істину танцями. Вособлена релігія протанцювала там
з утіхою, а щоб зробити втіху пікантнішою, казали тоді янсеністи,
єзуїти одягли її в штани 1). А коли втіха, по-їхньому, має таку силу
над людиною, то що вже казати про інтерес! Хіба ж усякий інтерес
не зводиться в нас до шукання за втіхою 2) ?
Втіхи й болі — це рушії всесвіту. Такими встановив їх на землі
Бог, створивши рай для чеснот і пекло для злочинів. Сама католиць¬
ка церква з цим погодилася, коли в диспуті між Боссює та Фене-
’) Треба дати єзуїтам справедливість,— це винувачення хибне. Розпусними вони
бували рідко. Приборканий статутом, байдужий до втіхи, єзуїт увесь був у често¬
любстві. Його бажання було поневолити силою чи звабою багатих і володарів землі.
Вельможі для нього, народженого панувати над ними, були танцюристами, яких він
смикав за ниточки напучень та сповіді. Його внутрішня зневага до них ховалася під
подобою пошани. Вельможі з неї задовольнялися і непомітно для себе були зведені
до становища маріонеток. Чого єзуїт не міг осягнути звабою, те він доконував силою.
Розгорніть анали історії, то побачите, як ті самі єзуїти запалювали смолоскипи
заколотів у Хінах, Японії, Етіопії і по всіх країнах, де благовістили євангелію миру.
Дізнаєтесь, що в Англії вони набили міну, яка мала висадити парлямент, що в Гол-
ляндії вони вбили принца Оранжського, у Франції — Генріха IV; що в Женеві вони
дали гасло до нападу, що їхня рука, часто озброєна стилетом, рідко зривала втіхи
й що, нарешті, гріхами їхніми були не слабості, а злочини.
2) Чому ж тоді єзуїти так шалено проти мене повстали? Чому ходили вони по всіх
великих домах лементувати проти «Розуму», забороняти його читання й повторяти
безупинно, як отець Каней маршалові д’Окенкурові: «ніякого розуму, панове, ніякого
розуму»? Бо, дбаючи єдино за своє панування, єзуїт завжди бажатиме народньої
сліпоти. Справді, коли люди свідомі принципу, що ними рухає, коли знають, що вони,
завжди підлягаючи в своїй поведінці низькому або благородному інтересові, завжди
цьому інтересові коряться; що своїм хистом та чеснотою вони завдячують законам,
а не догмам; що за допомогою римського й спартанського врядування можна було
б знову створити римлян і спартанців, і що, нарешті, мудрим розподілом кар і винаго¬
род, слави й ганьби завжди можна пов’язати особистий інтерес із громадським та
спонукати громадян до доброчесности,— яким же тоді робом заховати від народів
марність і навіть небезпеку священства? Чи довго не відали б вони, що для їхнього
щастя справді важливо творити не священиків, а мудрі закони й освічених суддів?
Чим більше вразила єзуїтів правдивість цього принципу, тим більше бояться вони за
свою владу, тим більше силкувалися вони затьмарити очевидність такого принципу.
101
льоном вирішила, що Бога 1) не люблять задля нього самого, тобто
незалежно від кар і винагород, які він розподіляє. Отже всі завжди
були переконані, що людина, рухана почуттям себелюбства, завжди
кориться лише своєму інтересові2).
Що доводить різність поглядів з цього приводу? Нічого, лише те,
що між людьми немає порозуміння. Не більше його є й тоді, коли
говорять про чесноту.
Чеснота
Це слово часто викликає геть відмінні поняття, залежно від стану
й становища, в якому перебувають, суспільства, в якому живуть,
країни й доби, в яких родяться. Якби в Нормандії молодший син
скористувався, як Яків, із голоду та спраги свого брата, щоб викрас¬
ти право старшинства, то це був би шахрай, проголошений за такого
по всіх судах. Якби хтось послав на загин, як Давид, чоловіка своєї
коханки, його називали б не серед доброчесних, а серед негідників.
Даремно казатимуть, що він, мовляв, достойно помер — душогуби
іноді так само помирають, але ж їх не ставлять за зразок чесноти.
Отже, поки з цим словом не будуть пов’язані ясні поняття про
чесноту, завжди казатимуть те, що пірронійці казали про істину:
«вона — мов світанок, що здається різним залежно від того, звідки
на нього дивитися».
За перших віків церкви християни були націям ненависні й боя¬
лися, що їх не терпітимуть зовсім. Що проповідували вони тоді?
Прощення і любов до ближнього. Слово «чеснота» викликало тоді
в їхній пам’яті поняття людяносте й лагідносте. Поведінка їхнього
вчителя стверджувала їх у цій думці. Ісус, що був лагідний з єссея-
ми, євреями, поганами, не виявляв ненависте й до римлян. Він
прощав євреям кривди, а Пілатові — несправедливості: він скрізь
намовляв до милосердя. Чи такий він тепер? Ні. Тепер у Франції,
Еспанії, Португалії поняття чесноти містить у собі ненависть до
ближнього й жорстокість під назвою «запалу» та «благочинства».
Зароджувана церква, хоч би якої була людина релігії, шанувала
в ній чесність і мало клопоталася її віруванням. «Християнин той,—
казав св. Юстін,— хто доброчесний, хоч би й був він невірою».
1) Це рішення церкви підкреслює смішність критики, якої я зазнав. Як-то, казали,
міг я твердити, що приязнь грунтується на потребі й обопільному інтересі? Та коли
церква й самі єзуїти погоджуються, що Бога, хоч який він добрий і могутній, не
люблять задля нього самого, то, певно, не без причини люблю я і свого приятеля.
А якої природи може бути ця причина,— вона не з тих, що творять ненависть, тобто
почуття прикрости й страждання; вона, навпаки, з тих, що творять любов, тобто
почуття втіхи. Критичні закиди, зроблені мені з цього приводу, такі безглузді, що
мені аж соромно на них відповідати.
2) Хоче вояк відзначитись? Він хоче війни. Але що таке бажання війни у мо¬
лодшого офіцера? Це є бажання шестисот-семисот франків надвишки до платні,
бажання руйнації держав, смерти приятелів, знайомих, з якими він живе і які вищі за
нього чином.
102
У своїх притчах Ісус 1) ставив невірну самаритянку над святобли¬
вого фарисея. Св. Павло був не вимогливіший від Ісуса й св. Юстіна.
Б розділі X, стих 2 діяннів апостолів Корнелія названо вірним через
те, що він чесний 2); проте, він ще не був християнином. Так само
про якусь Лідію в розділі XVI, стих 4 цих діяннів сказано, що
вона служила Богові, а проте вона св. Павла ще не чула і не була
навернена.
За Ісуса честолюбство й пиху не залічували до чеснот. Царство
Боже було не від світу цього. Ісус не бажав ні багатства, ні титулів,
ні впливу в Юдеї. Своїм учням він наказував залишати добро своє
й іти за ним. А тепер які поняття про чесноту? Немає такого като¬
лицького прелата, що не домагався б титулів і почестів; немає
такого чернечого ордену, який не інтригував би при дворах, не
провадив би торгівлі й не збагачувався б через банк. Не таке по¬
няття було про чесність в Ісуса та його апостолів.
За їхніх часів пересліди не називалися ще «милосердям». Апосто¬
ли не підбурювали Тіберія ув’язнювати поганина чи невірного. Коли
б за тої доби хтось захотів поневолити думки іншого, панувати
терором, споруджувати інквізиційні трибунали, палити своїх подоб
і привласнювати їх багатство, його проголосили б безчесним. Виро¬
ки, підказані гордощами, скнарістю і жорстокістю священства,
‘) Ісус скрізь заявляє себе ворогом єврейських священиків. Він скрізь дорікає їм
скнарістю та жорстокістю. За правдивість Ісуса покарано. О католицькі священики,
чи меншими від єврейських показали ви себе барбарами? І чи повинен вас менше
ненавидіти щирий поклонник Ісусів?
2) Первісна церква не сікалася до людей за їхню віру. Тому за приклад Сінезій.
Жив він у п’ятому столітті, був філософом-платоніком. Тодішній олександрійський
єпископ Теофіл, бажаючи здобути чести цим наверненням, попросив Сінезія охрис-
титися. Філософ погодився на це з умовою, що збереже свої погляди. Невдовзі по
тому мешканці Птолемаїди вимагають собі Сінезія за єпископа. Сінезій від єпископ¬
ства відмовляється, і ось як пояснює він свої гордощі й відмову в сто п’ятому своєму
листі: «Чим більше я себе вивчаю,— каже він,— тим менше почуваю себе здатним до
єпископства; досі я все життя поділяв між філософськими студіями та розвагою.
Вийшовши з кабінету, я віддаюся втісі. А єпископ, кажуть, не повинен веселитися,
він — людина божественна. До того ж я до громадських і хатніх справ геть нездібен.
Я кохаю одну жінку, і покинути її мені неможливо так само, як і бачитися з нею
потай. Теофіл знає це, але це не все. Розум ніколи не відкидається істин, що їх довів
собі. А філософські догми суперечать тим, яких мусить учити єпископ. Як же пропо¬
відувати про створення душі після тіла, про кінець світу, про воскресіння, одне слово,
про все те, в що я не вірю? На фальш я не можу зважитися. Філософ, скажуть, може
пристосовуватись до слабости простолюду, ховати від нього істини, яких він негоден
осягнути. Так, але затайливість тоді повинна бути абсолютно доконечна. Я буду
єпископом, коли зможу зберегти свої погляди, говорити про них з друзями і коли для
того, щоб тримати народ у помилці, мене не змушуватимуть розповідати йому байок;
а коли єпископ повинен проповідувати проти того, що він думає, і думати так, як
народ, я від єпископства відмовлюсь. Не знаю, чи є істини, які від простолюду треба
ховати, але знаю, що єпископ не повинен проповідувати протилежного тому, в що він
вірить. Істину треба шанувати, як Бога, і я перед Богом заявляю, що ніколи своїх
переконань у проповідях не зраджу». Не зважаючи на його відразу, Сінезія призна¬
чено на єпископа, і він додержав слова. Гімни, що він скомпонував, є лише виклад
пітагорівської, платонівської і стоїчної систем, припасованих до християнських догм
та культу.
103
читали б тоді з жахом. А тепер гордощі, скнарість і жорстокість
поставлено по інквізиційних країнах до лави чеснот.
Ісус ненавидів брехню; отже він не примусив би, як церква, Галі-
лея із смолоскипом у руці коло олтарів бога істини зрекатися тих
істин, що він відкрив. Церква вже не ворог брехні — вона канонізує
побожну облуду ).
Ісус, син Божий, був смиренний2), а його гордовитий намісник
хоче панувати над володарями, взаконювати по своїй уподобі зло¬
чин, робити душогубства почесними. Він залічив Климента до
святих. Отже не та в нього чеснота, що в Ісуса.
Дружбу, яку в скитів шановано як чесноту, по манастирях за таку
вже не вважають. Статут робить її навіть злочинною 3). Старого, що
хворіє і знемагає в келії, дружба та людяність покидають. Коли
б ченцям навіть наказали одне одного ненавидіти, то й тоді б у ма-
настирі не додержували пильніше цього наказа.
Ісус велів, щоб кесареві давали кесареве; він забороняв захоплю¬
вати силою чи хитрощами чуже добро. Але слово «чеснота», яке
викликало тоді в пам’яті поняття справедливосте, не викликало вже
його за часів святого Бернана, коли він, ставши на чолі хресто¬
носців, наказував націям рушати з Европи, щоб плюндрувати Азію,
скидати з тронів султанів і розбивати корони, на які ці нації не мали
ніякого права.
Коли, щоб збагатити свій орден, цей святий обіцяв сто арпанів на
небі тому, хто дасть йому десять на землі; коли за допомогою цієї
смішної і облудної обіцянки він привласнив собі маєток багатьох
законних спадкоємців,— то, виходить, у розумінні чесноти містило¬
ся тоді й поняття крадежу та несправедливосте4).
') Побожний наклеп теж є чеснота нової формації. Руссо і я стали її жертвами.
Скільки фальшивованих місць із наших творів цитовано в посланнях святих єписко¬
пів! Отже тепер є і святі наклепники.
2) Духівництво, називаючи себе смиренним, нагадує Діогена, в якого гордощі
світилися крізь дірки в його плащі.
3) Прочитайте з цього приводу останні розділи статуту св. Бенуа, тоді побачите,
що ченці невблаганні та лихі через те, що такими й повинні бути.
Люди, чиє існування забезпечене і яким нема що про це турбуватися, взагалі
бувають жорстокі — їм не болить у інших страждання, якого вони самі не можуть
почувати. До того ж щастя чи нещастя ченців, що прихистилися в манастирі, цілко¬
вито не залежить від щастя чи нещастя їх родичів та співгромадян. Тож ченці по¬
винні дивитися на міську людину так само байдуже, як дивиться мандрівник на
тварину, яку здибує в лісі. Якраз манастирські закони й засуджують ченця на нелю¬
дяність. Справді, звідки береться в людей почуття доброзичливости? З далекої або
близької допомоги, яку вони можуть одне одному подати. Це той принцип, що поєд¬
нав людей у суспільство. Порізнюють закони мій інтерес і інтерес громадський,—
тоді я роблюся лихий. Звідци жорстокість самовладних урядів і причина того, чому
ченці й деспоти завжди були, загалом, найлютіші з людей.
4) Колись гадали, що Бог різного часу міг мати різні поняття про чесноту, і церк¬
ва ясно висловила цю думку на Бальському соборі, скликаному з причини гуситсько¬
го руху. Гусити не хотіли визнавати жадної доктрини, крім тих, що містяться в Свя¬
тому письмі, а отці собору відповіли їм устами кардинала де Казана, що «Святе
письмо не є абсолютно доконечне для збереження церкви, а лише для кращого
збереження її, що Святе письмо завжди треба тлумачити як до потреб наявної церк¬
ви, яка, зміняючи свої переконання, змушує нас гадати, що Бог теж їх зміняє».
104
Яке інше поняття могли скласти про неї еспанці, коли церква
дозволила їм напасти на Монтезуму й на інків, загарбати їхні ба¬
гатства й сісти на тронах Мехіки й Перу? Ченці, тодішні господарі
Еспанії, могли б примусити її повернути мехіканцям і перуанцям )
їхнє золото, волю, країну і володаря, вони могли, щонайменш,
гостро засудити поведінку еспанців. Що зробили тоді богослови?
Замовкли. Може, за інших часів вони виявили більше справедли-
вости? Ні. Еннепен, францисканський чернець, раз у раз повторює,
що немає іншого способу навернути дикунів, як тільки перевести їх
у рабство2). Чи міг би спасти на думку францисканцеві Еннепену
такий несправедливий і барбарський спосіб, коли б теперішні бо¬
гослови мали про чесноту ті самі поняття, що й Ісус? Св. Павел
точно каже, що переконання є єдина зброя, яку можна вживати для
навернення поган. Хто вживав би насильства, щоб довести гео¬
метричні істини? Хто не знає, що чеснота сама за себе промовляє?
В якому разі уживають в’язниць, тортур і вогнищ? Коли пропові¬
дують злочин, помилку і безглуздя.
Магомет доводить правдивість своїх догм із мечем у руках. Релі¬
гія, казали тоді християни, яка дозволяє людині насилувати віру
іншої людини, то є лжерелігія. Вони засуджували Магомета в своїх
промовах і виправдували його своєю поведінкою. Те, що в ньому
вони називали пороком, у собі вони називали чеснотою. Звідки
мусульманинові, такому жорстокому в своїх принципах, бути в зви¬
чаях лагіднішим за католика? Чи повинен турок бути терпимим до
християнина3), невірного, єврея, поганина, коли чернець, якому
релігія ставить людяність за обов’язок, палить у Еспанії своїх
подоб, а у Франції завдає до в’язниці янсеністів та деїстів? Чи робив
би християнин таку гидоту, коли б мав про чесноту ті самі поняття,
що й син Божий, і коли б священик, який слухає тільки порад свого
гонору, не був глухий і до порад Євангелії? Якби із словом чесно¬
та 4) пов’язували ясне, точне й незмінне поняття, люди не мали б
про неї поняттів, завжди таких різних і розбіжних.
‘) Дуже хвалять повернення, вчинені з наказу релігії. Я бачив, що іноді повер¬
тають мідь, а золото — ніколи. Ченці ще й досі не повернули захопленим у Америці
королівствам ні маєтків, ні володарів.
2) Див. «Опис звичаїв у люїзіянських дикунів», стор. 105.
3) Озброюватись нетерпимістю проти нетерпимого так само справедливо, як воло¬
дареві виставляти військо проти ворожого війська.
4) Як дивуєшся, коли, розгорнувши «Енциклопедію» на статті «чеснота», знахо¬
диш не визначення чесноти, а декламацію про неї. «О людино! — скрикує автор цієї
статті.— Хочеш знати, що таке чеснота? Заглибись у саму себе. Її визначення —
в глибині твого серця». Але чом не бути йому і в глибині серця самого автора, а при¬
пустивши, що воно там є, чом же він не дав його? Мало хто, скажу щиро, буває такої
доброї думки про своїх читачів і такої кепської про самого себе. Якби цей пись¬
менник довше поміркував над словом «чеснота», він зрозумів би, що вона полягає
в знанні того, що люди повинні одне одному, і що вона, отже, передбачає створення
суспільств. Перед створенням їх, яке добро чи яке зло можна було робити суспіль¬
ству, що ще не існує? Лісова людина, гола й безмовна, могла набути ясного і виразно¬
го поняття про силу та кволість, але не про справедливість і правосуддя.
105
РОЗДІЛ XVII
Чеснота викликає в духівництва лише поняття
про свою власну користь
Якщо майже всі релігійні спілки, каже славетний і нещасний
генеральний прокурор Бретанського парляменту, з самих засад
своїх перейняті інтересом, протилежним громадському добру, то як
можуть вони скласти здорове поняття про чесноту? Серед прелатів
мало Фенельонів (1); мало хто з них має його чесноту, людяність
і безсторонність. Серед ченців налічують багато святих, але мало
чесних людей. Ввесь духовний стан жадібний на багатства й владу,
меж його честолюбству немає !). Тому за доказ сто смішних буль,
що видали папи на користь єзуїтів. Та коли єзуїт честолюбний, то,
може ж, церква не така? Розгорніть її історію, тобто історію поми¬
лок і суперечок отців церкви, замірів духівництва та папських
злочинів,— скрізь ви побачите, що духовна влада, ворожа владі
земній 2), забувала, що її царство не від світу цього, пробувала
Народившись на пустинному острові, полишений на самого себе, я живу без
пороку й чеснот. Я ні того, ні того не можу виявити. Що ж треба розуміти під слова¬
ми «доброчесні» й «порочні»? Корисні й шкідливі для суспільства вчинки. Це ясне
й просте поняття, як на мене, вартніше за всяку плутану й бундючну деклямацію про
чесноту.
Проповідник, який нічого не означує в своїх казаннях про чесноту; мораліст, який
усіх людей уважає за добрих і в лихих не вірить,— це іноді дурень, а найчастіше
шахрай, який хоче, щоб його мали за чесного через те тільки, що він людина.
Щоб зважитися дати вірний портрет людськости, треба, мабуть, бути доброчесним
і до певної міри бездоганним. А мені відомо, що найчесніші люди не належать до тих,
хто визнає в людині найбільше чеснот. Якби я схотів пересвідчитися своєї власної
чесноти, я б уявив себе римським або грецьким громадянином і запитав би себе,
чи зробив би я на місці Корда, Регула, Брута та Леоніда ті самі вчинки. Найменше
вагання тут показало б мені, що я мало доброчесний. У всіх галузях сильних рідко,
а недбалих — поспіль.
‘) Смиренне духівництво проголошує себе першим станом у державі; проте (як
зауважує одна дуже розумна людина) є лише три стани, абсолютно доконечні для
врядування, і перший з них — це стан суддівський. На нього покладено боронити
мою власність проти зазіхань мого сусіди. Другий — це стан військовий, що на нього
також покладено боронити мою власність проти ворожого наскоку. Третій — це стан
громадян, призначений збирати податок, які повинні постачати кошти на утримання
перших двох. До чого ж духовний стан, який коштує державі дорогше, ніж ті три
вкупі? Щоб підтримувати звичаї? В Пенсільванії звичаї є, а духівництва немає.
2) Церква, проголошуючи себе за єдиного Суддю в справах гріха, уважає через це
за можливе приписувати собі зверхню владу й найвищу юрисдикцію. Справді, якщо
ніхто не має права карати добрий вчинок і винагороджувати лихий, то Суддя їх доб-
рости й лихости є єдиний законний суддя нації; судді й володарі є тоді лише вико¬
навці його вироків,— їхній обов’язок зводиться до обов’язку ката. То був великий
проєкт, повитий серпанком релігії. Спочатку він не тривожив суддів. Церква, зовні
підкоряючись їхній владі, чекала, щоб звільнитися від неї, того моменту, коли пов¬
сюдне визнання її за єдиного Суддю вартости людських вчинків узаконить її нама¬
гання. Яку силу могли б протиставити королі силі церковній? Ніякої іншої, крім
військової. Тоді народ, невольник двох влад, яких воля й закони часто були супе¬
речні, непевно чекав би, поки зброя вирішить, кому він повинен коритися.
Погоджуюсь, цього проєкта духівництва в цілому обсязі не виконано. Але
лишається, проте, правдивим, що, попри незначну ріжницю між духовним і зем¬
106
завжди новими заходами заволодіти багатствами й земною владою,
хотіла не тільки відібрати в кесаря кесареве, але й самого кесаря
безкарно погноблювати. Якби було можливо, щоб марновірні като¬
лики зберегли якесь поняття про справедливе й несправедливе,
ці католики, обурені читанням такої історії, зненавиділи б священ-
ство.
Обіцяв володар такого-ось року скасувати такий-ось податок,
минає рік, і він зухвало ламає свою обіцянку,— чом церква не
закидає йому прилюдно порушення цього слова? Бо вона, байдужа
до громадського щастя, справедливости й людяности, дбає виключ¬
но за свій інтерес. Хоч би володар тираном був, вона розгрішає
його. Та коли він так званий єретик, вона кладе на нього анатему,
скидає його і вбиває. А проте, що таке злочин єресі? Слово «єресь»
для людини мудрої і безстрасної нічого іншого не означує, як «осіб¬
на думка». Але від такої церкви не випадає сподіватися ясних
поняттів про справедливість. Духівництво завжди називатиме доб¬
рочесними лише ті вчинки, що сприяють збільшенню його влади
й багатств. Де, як не в священицькому інтересі, шукати причину
суперечних рішень 1) Сорбонни? Коли б не цей інтерес, хіба б вона
підтримувала свого часу царевбійче вчення єзуїтів? Хіба б затаюва¬
ла гидоту цього вчення? Хіба б чекала, поки їй укаже на це суддя?
Але її доктори, приймаючи це вчення, виявили більше глупоти,
ніж злостивости. Що вони дурні, з цим я погоджуюсь, але як можна
уявляти їх чесними, коли бачиш лютість, з якою вони повстали на
філософські книги, і мовчанку, якої додержують вони щодо книжок
єзуїтів? Схвалюючи на своєму зібранні2) мораль цих ченців, докто¬
ри або визнали її за здорову (2), не розглянувши її (в цьому разі
що думати про таких легковажних суддів); або визнали її за здоро¬
ву, розглянувши і знайшовши її такою (в цьому разі що думати про
таких нетямущих суддів); або ж, нарешті, розглянувши і визнавши
її за лиху, вони схвалили її із страху (3), інтересу чи гонору (в цьо¬
му останньому разі що думати про таких шахрайських суддів).
Якщо богослов Гоша, підряджений декляматор проти най ша¬
новніших у Европі філософів та письменників, завжди обминав
мовчанкою єзуїтів у часопису, що зветься «Християнин, або Відом-
щена релігія», то це через те, що сподівався від них заступництва
й зиску.
Інтерес завжди диктуватиме богословам їх судження,— це відо¬
мо. Отже не сорбонцям претендувати на звання моралістів, вони
нетямущі навіть у принципах. Девізом Сорбонни мусів би бути
напис на деяких соняшних годинниках: Quod ignoro, doceo («Чого
навчаю, того сам не знаю»). Чи візьме хто за проводирів до неба
ним, у кожній католицькій державі є два царства й два абсолютні господарі над
кожним громадянином.
') Пікантний був би збірник, коли б звести докупи суперечні вироки, якими
Сорбонна засуджувала майже всі геніяльні твори перед Декартом і після нього.
) Серед докторів є люди освічені й чесні, але вони рідко ходять на такі
зібрання — ці зібрання, каже Вольтер, складаються звичайно з причеп.
107
й чесноти ухвальників єзуїтської моралі? Хай вихваляють собі
доктори чудовість богословських чеснот. Ці чесноти — місцеві,
справжню чесноту визнають за таку за всіх діб і по всіх країнах (4).
Назва доброчесних належить тільки до вчинків, корисних громаді
й відповідних до загального інтересу. Якщо богослов’я завжди
віддаляло від народів знання такого роду чесноти, якщо воно завж¬
ди затьмарювало в них поняття про неї, то це наслідок його інтере¬
су,— відповідно до цього інтересу священик і домагався повсюди
виключного права на народню освіту. Французькі актори будують
театр у Севільї, капітул і кюре наказують його зруйнувати; тут, каже
один із каноників, наша трупа не терпить ніякої іншої.
«О людино! — казав колись один мудрець,— хто знатиме, до чого
доводить тебе божевілля й дурість?» Богослов знає це, сміється
і має з цього добрий пожиток.
Під ім’ям релігії богослов завжди дбав про збільшення своїх
багатств !) і влади. Не дивуймося ж, якщо люди міняються залежно
від становища, якщо тепер немає про чесноту вже колишніх по¬
няттів і якщо мораль Ісусова перестала вже бути мораллю його
служителів.
Не тільки католицька секта, але й усі секти і всі народи, як до
часу й країни, геть відмінно розуміли чесноту через брак ясних
поняттів про неї (5).
РОЗДІЛ XVIII
Про відмінні поняття чесноти,
що склали собі різні народи
Безженство на сході, зокрема в Персії,— злочин. Немає нічого
противнішого цілям природи й творця, як безженство, кажуть
перси2). Кохання є фізична потреба, доконечне виділення. Чи
повинно ж обітницею постійної повстримности противитись голосо¬
ві природи? Бог, що дав нам органи, нічого недоцільного не створив
і велів їх використовувати. Мудрий атенський законодавець Солон
мало цінував чернечу цноту (6). Якщо в своїх законах, каже Плу-
тарх, він саме рабам забороняв напахчуватись і кохатися з юнака¬
ми, то через те, додає історик, що навіть у грецькому коханні Солон
не добачав нічого ганебного. Але ці гордовиті республіканці, що без
сорому віддавалися всім вадам кохання, не принижувались до
підлого ремества шпигуна й виказчика, не зраджували інтересів
батьківщини й не зазіхали на власність своїх співгромадян. Грек
і римлянин не міг, не червоніючи, надіти кайдани рабства. Справж¬
') Чому кожен чернець, який з кумедним завзяттям боронить фальшиві чудеса
свого фундатора, глузує із засвідченого існування вампірів? Бо в нього немає інтере¬
су в них вірити. Відберіть інтерес, лишається розсудок, а розсудок не є довірливий.
2) У Персії, скоро діти доходять дозрілости, їм дають наложницю.
108
ній римлянин навіть не міг без огиди дивитися на азіятського дес¬
пота.
Приїхав до Риму за Катона цензор Евменей. Вся молодь збилася
коло нього, тільки Катон його сторонився (7). Чому, спитали його,
ти уникаєш володаря, який шукає знайомства з тобою, такого
доброго й приязного до римлян царя? Хоч яким добрим він вам
здається, відповів Катон, усякий деспот — це людожер (8), якого
всі доброчесні мусять уникати.
Марна річ пробувати перелічити відмінні поняття, що їх мали про
чесноту народи (9) та різні люди (10). Відомо тільки, що католик,
який почуває до фундатора ордену нероб більше пошани, ніж до
такого Міноса, Меркурія, Лікурга та ін., не має, певна річ, правдивих
поняттів про чесноту. А поки з цим словом не будуть пов’язані ясні
поняття, кожен складатиме собі про неї поняття відмінні, залежно
від випадковостів свого виховання.
Дівчину виховала дурна мати-святоха. Ця дівчина чує слово
«чеснота» лише в застосунку до точности, з якою черниці бичують
себе, постують і проказують молитви. Отже слово чеснота викли¬
катиме в ній тільки поняття про канчука, волосяницю й отченаші.
Хай іншу дівчину виховали освічені батьки-патріоти, що завжди
називали при ній доброчесними лише корисні для батьківщини
вчинки, що хвалили лише Аріцію, Порцію та ін.,— дівчина доко¬
нечно матиме про чесноту відмінні, ніж у першої, поняття. Одна
любуватиме в Аріції з сили чесноти й з прикладу шлюбного ко¬
хання, друга бачитиме в цій самій Аріції лише поганку, світську
жінку, самогубницю й прокляту, що її треба сторонитися й ненави¬
діти.
Повторімо з двома юнаками спробу, зроблену з двома дівчатами,
і хай один з них, пильний читач життя святих і свідок, сказати б,
тих мук, яких завдає їм демон плоті, бачить, що вони завжди
бичують себе, качаються по тернах, змагаються з уявними жінками
і т. ін.,— він матиме про чесноту інші поняття, ніж той, хто, віддав¬
шись благороднішим і поучнішим студіям, візьме собі за зразок
Сократа, Сціпіона, Арістіда, Тімолеона або, щоб наблизитись до
моєї доби, Мірона, Гарлея, Пібрака, Барійона (11). «Ці шановні
судді, ці славетні жертви любови до батьківщини своїми добрими
й мудрими правилами розбили,— каже кардинал де Рец,— більше
змов, ніж їх може створити все золото Еспанії та Англії». Неможли¬
во, отже, щоб слово «чеснота» не викликало в нас різних поняттів
(12), залежно від того, чи Плутарха ми читаємо, чи «Золоту ле¬
генду». Тим-то й споруджали, каже Юм, за всіх часів і по всіх
країнах олтарі людям геть зовсім відмінного характеру.
У поган божеську шану віддавали Гераклові, Касторові, Церері,
Вакхові, Ромулові, а в мусульман, як і в католиків, таку саму шану
віддають темним дервішам, нікчемним ченцям, нарешті, такому собі
Домінікові та Антонію.
Старовинні герої розчиняли собі олімпійську браму своїми пере¬
могами над страхіттями й тиранами, своєю хоробрістю, талантами,
109
добродійністю та людяністю, а тепер чернець розчиняє собі небесну
постом, батожінням, боягузтвом, сліпою покорою та найганебнішим
послухом.
Ця революція в розумах, певно, вразила Макіявеллі. Тому й каже
він (промова 40): «Всяка релігія, що ставить за обов’язок страждан¬
ня та впокорення, навіює громадянам лише пасивну хоробрість;
вона розслаблює їх розум, принижує його, приготовлює його до
рабства». Наслідки цього віщування, певно, невдовзі об’явилися б,
коли б звичаї та суспільні закони, як зауважує Юм, не зміняли б
характеру й духу релігії.
З цих двох розділів ми бачили, що досі із словами «добрий»,
«інтерес», «чеснота» пов’язувано дуже неясні поняття. Я показав,
що ці слова, завжди довільно вживані, викликають і повинні викли¬
кати відмінні поняття, залежно від суспільства, в якому живуть, та
від прикладів застосування цих слів. Отже хто хоче дослідити
такого роду питання, повинен спочатку умовитися про значення
слів. Без цього попереднього погодження всяка суперечка такого
роду робиться нескінченною. Тим-то майже в. усіх моральних,
політичних та метафізичних питаннях люди тим менше пого¬
джуються, чим більше про них міркують.
Коли ж слова визначено, питання розв’язується майже відразу,
як його поставлено. Це є доказ того, що всі розуми — вірні, що всі
вони помічають ті самі відношення між речами; доказ <<>го, що
різноманітність поглядів у моралі, політиці й метафізиці (13) є єди¬
но наслідок непевного значення слів, зловживання їх, а може,
й недосконалости мови. Але які ліки на це лихо?
РОЗДІЛ XIX
Є тільки один спосіб установити значення
слів і тільки одна нація,
яка може його вжити
Щоб установити непевне значення слів, треба було б скласти
словника, в якому з різними висловами були б пов’язані ясні по¬
няття (14). Це важка робота, і виконати її може лише вільний на¬
род. Англія — це, мабуть, єдина в Европі країна, що від неї світ може
сподіватися й дістати це добродійство. Та хіба ж у неуцтва немає
заступників? Адже в кожній країні є такі люди, що зацікавлені
кидати темряву брехні на світло істини. Бажання сліпих — це щоб
засліплення було повсюдне. Бажання шахраїв — це щоб глупота
ширилась, а дурні множились. В Англії, як і в Португалії, є великі
неправедники, але що можуть вони в Лондоні проти письменника?
Немає такого англійця, що не міг би під захистом закону зневажати
їхню владу, глумитися з неуцтва, марновірства й дурости. Англієць
родиться вільним,— хай же скористується він з цієї волі, щоб
просвітити людськість, хай вбачає у хвалі, яку ще й досі віддають
110
винахідливим грецьким народам, ту хвалу, яку віддадуть йому
нащадки, і хай осміляє його це видовище.
Наша доба, кажуть, є доба філософів. Усі європейські нації
породили в цій галузі геніяльних людей. Всі вони, здається, закло¬
потані тепер шуканням за істиною.
Але в якій країні можна безкарно ознаймити її? Така країна
одна, це — Англія.
Скористайтеся ж, англійці 1), з цієї волі, з цього дару, що відріз¬
няє людину від ницого раба і від свійської тварини, щоб дати націям
світло!
Таке добродійство забезпечує вам їх вічну подяку. Ні в якій
похвалі не відмовлять тому доброчесному народові, який дасть
змогу своїм письменникам установити в словнику точне значення
кожного слова й розвіяти таким чином таємничу темряву, яка й досі
огортає мораль, політику, метафізику, богослов’я (15) і т. ін. Авто¬
рам такого словника призначено закінчити всі ті суперечки (16), що
тривають без кінця через зловживання слів. Тільки вони можуть
звести людську науку до того, що люди дійсно знають.
Цей словник, перекладений усіма мовами, був би загальним
збірником майже всіх людських поняттів. Скоро з кожним висловом
пов’яжуть точні поняття, схоластика, яка чарами слів стільки разів
збурювала світ, стане чарівником без потуги. Талісман, що у воло¬
дінні ним полягала його сила, буде розбитий. Тоді всі ті божевільні,
що з ім’ям метафізиків так довго вже блукають по країнах химер
і шугають в усіх напрямках по безконечності на бурдюках, надмуха-
них повітрям, не казатимуть уже, що бачать те, чого не бачать,
і знають те, чого не знають. Вони вже не викликатимуть пошани
в націй. Тоді моральні політичні й метафізичні твердження стануть
здатними до доведення, як і геометричні теореми, отже люди мати¬
муть про ці науки однакові поняття, бо всі (як я це показав) доко¬
нечно помічають ті самі відношення між тими самими речами.
Ще один доказ цій істині той, що люди, б’ючись над приблизно
однаковими фактами — чи то в світі фізичному, як про це свідчить
геометрія, чи то в світі розумовому, як це доводить схоластика,—
всі доходять приблизно однакових наслідків.
РОЗДІЛ XX
Екскурси людей І їхні відкриття в розумовому
світі завжди були приблизно однакові
Серед уявних країн, які оглядає людський розум, я передусім
спиняюся на країні фей, духів та чарівників. Люди люблять казки,—
кожен їх читає, слухає і складає. Невиразне бажання щастя охоче
водить нас по країні чудес та химер.
') Всякий уряд, кажуть англійці, який забороняє думати й писати про справи
врядування, це, безперечно, такий уряд, що про нього нічого доброго не можна
сказати.
111
Щодо химер, то всі вони одного порядку. Всі люди бажають
незліченних багатств, безмежної влади, безконечних насолод, і це
бажання ніколи не спиняється на тому, що людина має.
Які були б ми щасливі, кажуть здебільшого люди, коли б наші
бажання зразу й здійснювалися б! О нерозумні! Хіба ви й досі не
знаєте, що в самому бажанні й полягає частина вашого щастя?
З щастям те саме, що із золотою пташкою, яку послали феї одній
молодій принцесі. Пташка сідає за тридцять кроків від неї. Принце¬
са хоче спіймати її, підходить тихенько, ось-ось уже схопить —
пташка летить далі на тридцять кроків; принцеса знову підкрадаєть¬
ся, женеться за нею кілька місяців; вона щаслива. А коли б пташка
зразу далась до рук, принцеса посадила б її в клітку, і за тиждень
вона їй обридла б. За пташкою щастя якраз і женуться без упину
скнара й кокетка. Вони її ніколи не ловлять і щасливі в сво’ій го¬
нитві, бо нудьга не має до них приступу. Якби наші бажання що¬
мить здійснювалися, душа знемагала б у бездіяльності й ниділа
б у нудьзі. Людині потрібні бажання; для її щастя потрібно, щоб
нове й легко здійснюване бажання завжди заступало місце бажання
задоволеного (17). Мало людей усвідомлює в собі свої потреби.
Проте наступництву своїх бажаннів вони завдячують своїм щастям.
В пристрасній гонитві за вдоволенням їх люди безперестанно
будують повітряні замки. В справі свого щастя їм хочеться заціка¬
вити цілу природу. Хіба ж не досить вона могутня, щоб те щастя
здійснити? Люди вдаються до істот уявних, фей та духів. Вони
хочуть, щоб ці істоти існували, бо невиразно надіються, що, здо¬
бувшись на ласку якогось чарівника, зможуть за його допомогою
зробитись, як у «Тисяча й одній ночі», власниками чарівної лямпи,
і тоді вже їхній щасності нічого не бракуватиме.
Отже з любови до щастя походить та жадібна цікавість і любов до
чудовного, що створила в різних народів надприродні істоти, які,
хоч і звуться феями, духами, дивами, пері, чарівниками, сильфами,
русаличами, завжди були тими самими істотами, що повсюди твори¬
ли приблизно ті самі дива — і це доказ тому, що відкриття в цій
галузі були приблизно однакові.
Філософські казки
Казки цього виду, поважніші й статечніші, але часом легковажні
й не такі втішні, як перші, зберегли приблизно ту саму подібність
між собою. До цих казок, заразом таких вигадливих і нудних, залічу
гарну мораль 1), природну доброту людини, нарешті, різні системи
фізичного світу. Будувати їх повинен тільки досвід. Якщо філософ
того досвіду не тримається, якщо не спиняється там, де йому бракує
спостереження, він творить не систему, а казку.
1) Гарна мораль є лише в раї божевільних, де в Мілтона без угаву ходором ходять
ладонки, наплічники, чотки та індульгенції.
112
Такий філософ мусить заміняти припущеннями відсутність досві¬
ду й заповняти здогадами величезну прогалину, яка лишається між
усіма частинами його системи через теперішнє, а ще більше через
колишнє неуцтво. Щодо припущень, то всі вони — одного виду. Хто
читає давніх філософів, той бачить, що всі вони додержують при¬
близно того самого пляну, а коли й різняться, то лише у виборі
матеріялів, узятих на побудову всесвіту.
Талес у всій природі бачив лише один почин — водяну матерію.
Емблемою його системи був Протей, той морський бог, що обер¬
тається на вогонь, на дерево, на воду, на тварину. Геракліт визнавав
цього самого Протея в світлянім почині.
Землю він розглядав як вогняну кулю, зведену до стану застиг-
лости. Анаксімен за всеосяжний чинник уважає повітря. Ущільнене
повітря витворює воду, ще щільніше — землю. Своїм існуванням усі
істоти завдячують різним ступеням щільносте повітря. Будівники
світового палацу, що, наслідуючи цих перших філософів, працювали
над його спорудженням, зайшли в ті самі помилки. За доказ тому —
Декарт. Великих відкриттів доходять від факту до факту. Треба йти
за досвідом, а ніколи не випереджати його.
Властива людському розумові, а надто людям геніяльним, не¬
терплячість не задовольняється з такого повільного (18), але завж¬
ди певного поступу — вони хочуть відгадати те, що тільки досвід
єдино може виявити їм. Вони забувають, що відкриття системи світу
пов’язане із знанням перводії, з якої можна було б вивести всі дії
природи, і що тільки випадком, аналізою та спостереженням можна
дійти цієї перводії або загального принципу.
Скільки то треба видобути матеріялу з каменярень досвіду, раніш
як братись до спорудження світового палацу! Час, нарешті, філосо¬
фам, пильнішим учням досвіду, цілковито відданим цій праці і щас¬
ливим уже з того, що хоч де-не-де виводять вони якусь частину
накресленої будівлі,— зрозуміти, що без досвіду блукаєш по країні
химер, де люди за всіх віків бачили приблизно ті самі примари
й завжди наражались на помилки, які своєю подібністю доводять
заразом і одноманітність способу, яким люди всіх країв сполучають
ті самі речі, і їх однакову здатність до розуму.
Релігійні казки
Казки цього гатунку — не такі втішні, як перші, не такі вигадливі,
як другі, а проте шановніші,— озброїли нації проти націй, призвели
до страшного кровопролиття і спустошення світу. Під релігійними
казками я розумію загалом усі лжерелігії. Між ними завжди збері¬
галася найбільша подібність.
Серед різних причин, до яких можна зачислити вигадання їх
(19), першою назву бажання безсмертя. Якщо вірити Ворбертонові
й кільком іншим ученим, доказ того, що творцем єврейського закону
був Бог, полягає, кажуть вони, в тому, що в Мойсеевому законі
немає й мови ні про кари, ні про винагороди в другому житті, отже
113
й про безсмертя душі. А коли б єврейська релігія, додають вони,
була установою людською, люди зробили б із душі безсмертну
істоту — вважати її за таку їх змусив би глибокий і могутній інтерес
(20), а саме — їхній страх перед смертю і небуттям. Цього страху
і без допомоги об’явлення вистачило б, щоб вони вигадали цю
догму. Людина хоче бути безсмертною і вважала б себе за таку,
коли б розпад усіх тіл, що оточують її, не доводив їй протилежної
істини. Змушена цю істину визнати, вона, проте, безсмертя бажає не
менше. Про давність цього бажання свідчить Езонове відмолоджен¬
ня. Щоб це бажання могло тривати, його треба було, щонайменш,
підперти якоюсь правдоподібністю. Тому й виникла уява про душу,
як про надзвичайно тонку матерію, як про незруйновну частку, що
живе і після розкладу інших частин, одне слово, як про життєвий
почин.
Це назване душею 1) єство мусіло зберігати по смерті всі нахили,
до яких воно було здатне під час свого поєднання з тілом. Коли цю
систему вигадано, люди в безсмерті своєї душі стали тим менше
сумніватися, що ні досвід, ні спостереження не могли заперечити
цієї віри — ні те, ні те не мало ніякої сили над цим невідчутним
атомом. Щоправда, його існування не було доведене, але чи потрібні
докази на те, чого хочеться, і чи можна коли-небудь добрати таких
ясних доводів, щоб показати хибність любої нам думки? Щоправда,
душі нікому не доводилось здибувати, і, щоб пояснити цей факт,
люди, створивши душі, мусіли створити й країну їх перебування.
Кожна нація і навіть кожен індивід побудував ту країну за власним
пляном, як до своїх нахилів та до властивої природи своїх потреб.
Дикі народи або перенесли це мешкання до широкого лісу, багатого
на дичину і на рибні річки, або примістили його у відкритій, багатій
на пасовиська рівнині, що серед неї стояла завбільшки з гору суни¬
ця, яку можна ламати скибками собі й своїй родині на поживу.
Народи, що не так терпіли від голоду і були до того ж численніші
й освіченіші, зібрали в ту країну все, що було в природі приємного,
і назвали її Елізієм. Народи-скнари перетворили її на сад Гесперід
і розвели в ній золотостеблі рослини з діямантовими овочами. Нації
ласолюбніші обсадили її цукровими деревами, пустили по ній мо¬
лочні ріки й кінець кінцем залюднили гуріями. Отож кожен народ
сповнив країну душ тим, що було метою його бажаннів на землі.
Скерована відмінними потребами й нахилами уява повсюди діяла
тим самим способом і була мало різноманітна у творенні лжере-
лігій.
Якщо вірити Бросові в його чудовій історії фетишизму або культу
земних речей, то фетишизм був не тільки першою з релігій, але
й культ його, що досі ще зберігся майже по всій Африці, зокрема
в Нігріції, був колись всезагальним культом 2). Відомо, додає він, що
') Дикуни не відмовляють у душі нічому. Вони приписують її своїм рушницям,
казанам і кресалам. Див. Еннепен, подорожі по Люїзіяні, стор. 94.
2) Якщо «католицький» означує «вселенський», то папізм не по праву прибрав
собі цю назву. Справді «католицькими» були єдино релігії фетишизму й поганська.
114
в бетітському камінні Греція поклонялась Венері-Уранії, а в До-
донському лісі — дубам. Відомо, що боги (собаки, коти, крокодили,
слони, леви, орли, мухи, мавпи і т. ін.) мали олтарі не тільки в Єгип¬
ті, але й у Сірії, Фінікії і майже по всій Азії. Відомо, що озера,
дерева, море й безформні скелі так само були речами поклоніння
в європейських та американських народів. А така одноманітність
перших релігій свідчить про однаковість розумів тим більше, що цю
саму одноманітність знаходимо також і в релігіях або новіших, або
не таких грубих. Такою була релігія кельтська. Перського Мітру
бачимо в богові Торі, Арімана — у вовку. Феріса, грецького Аполло-
на,— в Бальдері, Венеру — у Фреї, а Парк — у трьох сестрах, Урді,
Верданді й Скульді. Ці три сестри сидять при початку джерела, що
зрошує своєю водою коріння славетного ясеня Ідразіля. Його лист
затінює землю, а верховіття, сягаючи понад небо, творить небозвід.
Отже лжерелігії майже повсюди були однакові. Звідки береться
ця одноманітність? З того, що люди, керовані приблизно однаковим
інтересом, маючи до порівнення приблизно однакові речі й те саме
знаряддя, тобто розум, щоб їх комбінувати, доконечно мусіли дійти
й однакових наслідків. Всі, без ніякого особливого об’явлення, отже
й без доказу, вважають людину за єдиного улюбленця небес і за
головну мету їх турботи, бо всі ж, загалом, бундючні. Мало хто
зважується часом проказувати за одним ченцем:
Що таке капуцин проти плянети?
Та чи треба підпирати бундючну людську претенсію фактами, чи
треба припускати, як у деяких релігіях, що божество, покидаючи
небо задля землі, з’являлося колись у вигляді риби, змії чи людини
й розмовляло із смертними? Чи треба на доказ інтересу, з яким
небо ставиться до мешканців землі, писати книги, що в них, як
твердять деякі лжеучителі, містяться всі приписи й обов’язки,
заповідані людині від Бога?
Якщо вірити мусульманам, одну таку складену на небі книгу
приніс на землю янгол Гавриїл і доручив Магометові. Зветься
вона — Коран. Прочитати її, то вона також надається до безлічі
тлумачень, вона темна й незрозуміла, і таке вже людське засліплен¬
ня, коли й досі вважають за божественний той твір, де Бога
змальовано у вигляді тирана, де цей Бог тільки тим клопочеться,
щоб покарати своїх рабів за те, що вони не зрозуміли незрозумілого,
де, нарешті, цей Бог, автор невтямних без коментарія якогось імама
реченнів, є лише безглуздий законодавець, чиї закони завжди потре¬
буватимуть тлумачення. Доки ж матимуть мусульмани в такій
пошані твір, сповнений таких дурниць і блюзнірства?
Зрештою, якщо метафізика лжерелігій, якщо екскурси розуму
в країну душ і відкриття в розумових царинах скрізь були однакові,
подивімося ще, чи не збереглося так само подібности і в ошукан¬
ствах (21), якими духовний стан ці лжерелігії підтримував.
115
РОЗДІЛ XXI
Ошуканства служителів лжерелігій
Ті самі мотиви інтересу й ті самі комбінації фактів дали в усіх
країнах духівництву й тих самих способів дурити народи; цих
способів священики використовували в кожній країні 1).
Окрема людина може бути поміркована в бажаннях, може бути
задоволена з того, що має; але стан завжди буває честолюбний. Він
швидше чи повільніше, але постійно прагне збільшити свою владу
й багатства. Бажанням духівництва за всіх часів було бути могутнім
і багатим. Яким чином пощастило йому задовольнити це бажання?
Продажем страху й надій. Священики, гуртові торговці цим харчем,
зрозуміли, що його збут прибутковий і що коли народ годує рознос-
ника, який продає на вулиці надію на великий виграш, і шарлатана,
який продає на помості надію на одужання та здоров’я, то так само
може прогодувати бонзу й талапуена, які продаватимуть по своїх
храмах страх перед пеклом і надію на рай; що коли шарлатан зби¬
ває достаток, торгуючи одним з двох гатунків харчу, тобто надією,
то священик ще більший зіб’є, торгуючи також і страхом. Людина,
подумали вони, легкодуха; отже з цього останнього краму буде
найбільший заробіток. Але кому продавати страх? Грішникам. Кому
продавати надію? Спокутникам. Пересвідчившись цієї істини, свя-
щенство зрозуміло, що велике число покупців передбачає велике
число грішників і що коли лікаря збагачують дарунки хворого, то
священика надалі збагачуватимуть приносини й спокутні пожертви;
що тому треба хворих, а тому — грішників. Грішник завжди робить¬
ся рабом священика. Влада й багатство духівництва зростає від
збільшення гріхів, яке сприяє торгівлі індульгенціями, месами і
т. ін. Та коли б до гріхів священики залічували справді шкідливі для
суспільства вчинки, могутність їхня була б незначна. Вона поширю¬
валася б лише на певне число негідників та шахраїв. А духівництво
хотіло поширити її і на людей доброчесних. Для цього треба було
створити гріхи, що їх могли б робити чесні люди. Отож священики
звеліли, щоб гріхом були найменші вільності між дівчатами й хлоп¬
цями, ба навіть саме бажання втіхи. Крім того, вони встановили
велике число марновірних обрядів та церемоній і звеліли, щоб усі
громадяни їм корилися, щоб недодержання цих обрядів уважалося
за найбільший переступ і щоб порушення обрядового закону, коли
можливо, каралося, як у євреїв, суворіше за найгидкіший злочин.
Ці обряди й церемонії, більш-менш численні в різних народів,
скрізь були приблизно однакові; вони скрізь були священні й за¬
безпечили духівництву якнайбільшу владу над різними державними
станами (22).
') Індійські жерці приписують якусь силу обпаленим головешкам і дуже дорого
продають їх. Так само продавав у Римі папа-єзуїт Пееп молитвочки матері Божій —
казав давати їх склювати курям і запевняв, що вони від того краще нестимуться.
116
Тим часом серед священиків різних країн були такі, що, спритні¬
ші за інших, вимагали від громадянина не тільки додержувати певні
обряди, але й вірити в певні догмати. Непомітно збільшуючи число
цих догматів, вони збільшили й число невірних та єретиків !). Чого
захотіло тоді духівництво? Щоб єресь карано конфіскацією майна,
і цей закон збільшив церковне багатство; воно звеліло тоді, щоб
карою невірним була смерть, і цей закон збільшив його владу.
Відтоді, як жерці засудили Сократа, геній, чеснота й самі королі
тремтіли перед священством. Його трон спирався на страх і па¬
нічний жах. Те й те, оповиваючи розуми темрявою неуцтва, зроби¬
лося непохитними підвалинами священицької влади. Коли людину
змушено погасити в собі світло розуму, тоді, не відрізняючи спра¬
ведливого й несправедливого, вона повинна радитись із священиком
і на його раду здаватися.
Але чому людина не зверталася передусім за порадою до при¬
родного закону? Адже ж самі лжерелігії засновані на цій спільній
підвалині. З цим я згоден, але природний закон є не що інше, як
самий розум (23). А як вірити в розум, коли з нього заборонено
користуватись? Хто може зразу постерегти приписи природного
закону крізь таємничу хмару, якою духовний стан їх оповиває? Цей
закон, кажуть, є канва всіх релігій. Хай так — але священик вишив
по цій канві стільки таємниць, що вишивання геть зовсім закрило
основу. Хто читає історію, той бачить, як зменшується чеснота
в народів пропорційно до збільшення їхнього марновірства 2). Яким
чином навчити марновіра його обов’язків? Чи пізнає він тропу
справедливосте в темряві блуду й неуцтва? В тій країні, де освічені
люди подибуються лише серед духовного стану, ніколи не створить¬
ся ясних і правдивих поняттів про чесноту.
Інтерес священиків не в тому, щоб громадянин добре чинив,
а щоб він не мислив. «Син людський,— кажуть вони,— повинен
мало знати й багато вірити» 3).
Я показав, що священики свою могутність здобули одноманітни¬
ми способами. Подивімось тепер, чи не такими самими, знову-таки,
способами вони її і зберігають.
‘) В Европі можна сказати: Бог на небі, а сказати це в Болгарії буде єресь і не-
честя.
2) Марновірство ще й досі є релігія наймудріших народів. Англієць не сповідаєть¬
ся і не святкує святих. Його святобливість полягає в тому, що він не працює і не
співає в неділю. Хто заграє того дня на скрипку, той нечестивець. Але він добрий
християнин, коли гуляє того самого дня в шинку з повіями.
3) Священики хочуть, щоб Бог віддавав кожному не по ділах його, а по вірі.
117
РОЗДІЛ XXII
Про одноманітність способів,
якими служителі лжерелігій
зберігають свою владу
Перше завдання, яке ставлять собі священики всякої релігії, це
притлумити людську допитливість і віддалити від дослідницького
ока всяку догму, що її аж надто помітна абсурдність не змогла б від
нього втаїтися.
Щоб цього дійти, треба було підлестити людські пристрасті; щоб
увічнити людське засліплення, треба було викликати в людях ба¬
жання й інтерес бути сліпими. Нема нічого легшого для бонзи.
Виконувати чесноти важче, ніж додержувати марновірства. Людині
легше стати навколішки перед олтарем, принести там жертву,
скупатися в Гангу (24) і постувати в п’ятницю, ніж простити, як
Каміль, невдячним громадянам, ніж стоптати під ноги багатства, як
Папірій, ніж просвітити всесвіт, як Сократ. Підлестімо ж, сказав
бонза, людські пороки; хай ці пороки будуть мені заступниками —
замінімо чесноти на приносини та пожертви й переконаймо людей,
що певними марновірними церемоніями можна очистити душу,
забруджену найбільшими злочинами. Таке вчення мусіло збільшити
бонзам багатство і вплив. Вони зрозуміли всю його важливість; вони
проголосили його, і його прийнято з радістю, бо священики завжди
були тим розпутніші в своїй моралі й тим поблажливіші до злочинів,
чим суворіші були в своїй дисципліні й пильніші в каранні обрядопо-
рушень ).
Всі храми тоді зробилися притулком лиходійства, тільки безвір’я
не знаходило в них захисту. А що в кожній країні мало невірних
і багато лихих, то інтерес більшости, отже, збігався з інтересом
священиків.
Між тропіками, каже один мореплавець, є один проти одного два
острови. На першому не вважають за чесного, коли не віриш у певне
число нісенітниць і не можеш терпіти, не торкаючись до себе, най-
пекучішу сверблячку; якраз терпіння, з яким її зносиш, і називають
головно доброчесним. На другому острові мешканцям не накидають
ніякої віри; можна чесатися, де свербить, і навіть лоскотатися для
сміху, але за доброчесного вважають лише того, хто вчинив користь
суспільству.
Хіба сама абсурдність релігійної моралі не повинна б була ви¬
вести народи з омани? А хіба, відповім я, не вбирається священик
у жалобну одежу? Хіба не вдає він суворого поводження, темної
мови? Хіба не говорить він ім’ям Бога і звичаїв? Своєю зовнішністю
і словами він зваблює народи. Байдуже, що на його устах слова
') В католиків, загалом, немає звичаю через те, що виконання правдивих чеснот
священики завжди підміняли в папістській релігії на виконання марновірних церемо¬
ній.
118
«звичаї» та «чеснота» позбавлені змісту. Слова ці, промовлені страд¬
ницьким голосом від людини в спокутній одежі, завжди манитимуть
людську дурість.
Такі були чари і, сказати б, блискуча омана, що під нею ховали
священики своє честолюбство й особистий інтерес. До того ж учен¬
ня їхнє було суворе під певними поглядами, і ця суворість знову-
таки допомогла їм обдурити простолюд. То була Пандорина скринь¬
ка — зовні вона засліплювала, але всередині містила фанатизм,
неуцтво, марновірство й усе зло, що послідовно пустошило землю.
А коли ми бачимо, спитаю я, що за всіх часів служителі лжерелігій
уживали тих самих способів, щоб збільшити і своє багатство, і свій
вплив 1), щоб зберегти свою владу і помножити число своїх рабів;
коли по всіх країнах подибуємо ту саму абсурдність у лжерелігіях,
те саме ошуканство в їх служителів і ту саму легковірність у народів
(25), то чи ж можна уявити, що між людьми є така істотна розумо¬
ва нерівність, яку припускають!
Хай розум і таланти будуть, по-моєму, наслідком особливої
причини — як же тоді пояснити собі, що великі люди, що люди,
обдаровані, виходить, цією винятковою організацією, вірили в байки
поганства, визнавали вірування черни й робились іноді мучениками
найгрубіших помилок!
Цей факт, нез’ясовний доти, поки вважати розум за витвір
більш-менш довершеної організації, стає простим і ясним, коли
розум розглядати як набуток. Тоді вже не дивно, що геніяльні
в певних галузях люди не мають над іншими людьми ніякої ви¬
щости, коли йдеться про науки чи питання, в яких вони мало пра¬
цювали і які мало обмірковували. Відомо, що в цих обставинах
єдина перевага розумної людини над іншими (перевага значна,
безперечно) — це звичка до уважности, знання найкращих метод
у дослідженні питання; однак ця перевага зводиться нанівець, коли
вона зовсім не займається вивченням такої істини.
Отож одноманітність хитрощів (26), що на них беруться служи¬
телі лжерелігій; подібність фантомів, що вони помічають у розумо¬
вих ділянках (27); однакова легковірність народів — доводять, що
природа не порізнила людей такою розумовою нерівністю, як то
гадають, а коли вони й складають у моралі, політиці й метафізиці
геть відмінні судження про ті самі речі, то це наслідок як їхніх
забобонів, так і невизначеного значення, якого надають вони тим
самим висловам.
Додам одне лише слово до того, що допіру сказав, а саме —
коли розум зводиться до знання чи до відання відношень різних
речей між собою, коли організація індивідів, хоч би яка вона була,
1) Милостиню священики скрізь збирають і роздають через те, що привласнюють
собі частину, тієї милостині, а розподілом решти підтримують свій вплив і підпла-
чують бідних. Всякий засіб здобути гроші і вплив здається священикам законним.
Католицьке духівництво без сорому покладає ремонт церков на ті самі народи, чию
скарбницю воно виснажує. Церкви — то ферми духівництва, яке, противно земле¬
власникам, добрало способу утримувати їх чужим коштом.
119
нічого не змінює, як це доводить геометрія, в постійній пропорції,
в якій речі вражають нас, то більша чи менша досконалість органів
чуття не має ніякого впливу на наші поняття, і всі люди, зорганізо¬
вані так, як звичайний із них, мають, отже, однакову здатність до
розуму.
Єдиний спосіб зробити цю істину, якщо можливо, ще очевидні¬
шою, це посилити її докази, нагромаджуючи їх. Спробуймо дійти
цього іншим рядом тверджень.
РОЗДІЛ XXIII
Немає такої істини,
якої не можна звести до факту
На думку майже всіх філософів, навіть найвищі істини, коли їх
спростити й звести до найменших їх відношень, обертаються на
факти й стають перед розумом у вигляді твердження біле є біле,
чорне є чорне (28). Отже гадана неясність деяких істин полягає не
в самих істинах, а в мало виразному способі подавати їх та в непри¬
датності слів, якими їх висловлюють. Якщо ж вони зводяться до
простого факту, то немає такої істини, якої люди не могли б збагну¬
ти, бо всякий факт однаково можуть помітити всі люди (29) звичай¬
ної організації. А мати спроможність осягати ті самі істини — це
є мати посутньо однакову здатність до розуму.
Але чи правда ж тому, що всяка істина зводиться до ясних, угорі
вказаних, тверджень? До доказів, що подали вже філософи, я додам
тільки одного. Виводжу його з удосконалюваности людського розу¬
му — розум здатний удосконалюватись, це показує досвід. А що
передбачає ця вдосконалюваність? Дві речі:
По-перше, що всяка істина суттю своєю приступна всім розумам;
По-друге, що всяку істину можна ясно подати.
Доказ цьому — здібність усіх людей вивчити якесь ремество.
Якщо й найпересічніші геометри засвоїли тепер найвищі відкриття
давніх математиків, що належать уже до елементів геометрії, то це
тому, що ці відкриття зведено до фактів.
Коли б серед істин, доведених до такої простоти, були все ж такі,
яких звичайні люди не могли б осягнути, тоді, спираючись на досвід,
можна було б сказати, що геній, мов той орел, що єдиний з птахів
шугає понад хмарами й споглядає сонце, єдиний може підноситись
до розумових царств і витримувати блиск нової істини. А це геть
зовсім суперечить досвідові. Помічає геній таку істину, подає її
ясно,— ту саму мить усі звичайні розуми схоплюють її і засвоюють.
Геній — то сміливий ватаг; він пробивається в країни відкриття,
прокладає в них шлях, і звичайні розуми сунуть за ним юрбою.
Отже в них є потрібна сила, щоб іти за ним. Коли б не ця сила, геній
проходив би в ті країни лише сам. А досі за єдиний привілей у нього
було першому торувати в них дорогу.
120
Та якщо є момент, коли найвищі істини робляться приступними
найзвичайнішим розумам, то який саме цей момент? Той, коли ці
істини, звільнені з неясности слів і зведені до більш-менш простих
тверджень, перейшли із владарства генія до владарства наук. Доти,
мов ті душі, що, кажуть, блукають по небесних оселях, чекаючи того
моменту, коли повинні оживити тіло й з’явитися на світло,— неспіз-
нані ще істини блукають у країнах відкриттів, чекаючи, коли геній
осягне їх і перенесе до земної господи. Скоро зійдуть вони на землю
і будуть уже спостережені від виборних розумів, так і робляться
вони власністю загалу.
Якщо за нашої доби, каже Вольтер, пишуть прозою загалом
краще, ніж за доби минулої, то чому завдячують новітні люди цією
перевагою? Зразкам, які їм показано. Новітні люди не хвалилися
б цією вищістю, коли б геній останнього століття, перетворений уже
в науку (ЗО), не ввійшов би, сказати б, у обіг. Коли відкриття генія
обертаються в науки, кожне відкриття, поставлене в храмі їх, ро¬
биться власністю загалу; храм відчиняється всім. Хто хоче знати,
той уміє, і то більш-менш певно, виробляти денно стільки-ось аршин
наук. Тому за доказ — визначений на учнівство час. Якщо більшість
мистецтв на тому щаблі досконалосте, до якого їх тепер доведено,
можна розглядати як безперервний ланцюг відкриттів геніяльних
людей, то щоб працювати в цих мистецтвах, робітник повинен,
отже, поєднувати в собі й уміти доладно застосовувати поняття цих
сотень геніяльних людей. Який може бути кращий доказ удоскона-
люваности людського розуму і його здатности осягати всі види
істини!
Коли від мистецтв я перейду до наук, то кожен визнає, що істини,
за постереження яких винахідника колись убожествили б, тепер
зробилися геть звичайними. Ньютонову систему викладають по¬
всюди.
З творцем нової істини те саме, що й з астрономом, якого ба¬
жання слави чи цікавість веде до обсерваторії. Він наставляє на
небо зорову трубу. Помітив він у глибині небес якусь нову зірку чи
нового супутника,— він кличе друзів, вони приходять, дивляться
в трубу й помічають ту саму зірку, бо люди, маючи приблизно
однакові органи, повинні помічати й ті самі речі.
Якби були поняття, що до них звичайні люди не могли б піднес¬
тися, були б і істини, що їх упродовж віків осягнули б на землі лише
двоє-троє людей з однаково доброю організацією. Решта мешканців
були б під цим поглядом в непереможному неуцтві. Відкриття, що
квадрат гіпотенузи дорівнює квадратові двох катетів трикутника,
було б тоді відоме лише новому Пітагорові,— людський розум не
здатен був би вдосконалюватись; нарешті, були б істини, що лиша¬
лися б власністю декількох людей. А досвід, навпаки, вчить нас, що
всім приступні й найвеличніші відкриття, коли їх ясно подано;
звідци те почуття подиву й сорому, яке всі дізнають, коли кажуть:
«Простісінька річ, оця істина,— як то я досі не постеріг її?» Певна
річ, ця мова буває іноді мовою заздрощів. Доказ тому Христофор
121
Колюмб. Коли він рушав до Америки — «неприторенна річ, оця
вигадка», казали царедворці. А коли вернувся — «простісінька річ,
оце відкриття», казали вони. А хіба ця мова, якою незрідка ози¬
ваються заздрощі, не буває інколи щирою? Хіба люди, вражені
зненацька очевидністю нової ідеї і хутко призвичаївшись уважати її
за тривіяльну, не думають якнайщиріше, що завжди знали її?
Коли істину висловлено ясним поняттям, коли не тільки в пам’яті,
але й у спогаді звичайно присутні всі порівняльні поняття, з яких ця
істина випливає, і коли, нарешті, інтерес чи забобон нас не засліп¬
лює, то істина ця, зведена до найменших своїх відношень, тобто до
простого твердження біле є білеу чорне є чорнеу— буде збагнута
зразу ж, як її запропоновано.
Справді, коли системи Льокка та Ньютона, хоч і не доведені ще до
останнього ступеня ясности, всім, проте, відомі й скрізь викла¬
даються, то, виходить, люди із звичайною організацією можуть
підноситись до ідей цих великих геніїв. А збагнути їхні ідеї (31) —
це є мати ту саму здатність до розуму. Але чи можна з того, що
люди осягають ці істини й що їхнє знання загалом буває пропорцій¬
не бажанню, яке вони мають до студій, висновувати, що всі однако¬
во можуть підноситись до невідомих ще істин? Це зауваження варто
розглянути.
РОЗДІЛ XXIV
Розуму, потрібного на те, щоб збагнути
відомі вже істини, вистачає на те,
щоб піднестись і до невідомих
Істина завжди є наслідок вірних порівнень подібностей і відмін¬
ностей, схожостей і несхожостей, помічених між різними речами.
Хоче вчитель пояснити учням принципи якоїсь науки й довести їм
відомі вже істини,— що він робить? Показує їм речі, що з порівнен¬
ня їх ці істини повинно вивести.
Але коли йдеться про знайдення нової істини, винахідник так
само повинен мати перед очима речі, що з порівнення їх ця істина
повинна випливати. Але хто показує йому ці речі? Випадок. Це
спільний учитель усіх винахідників. Виходить, що людський ро¬
зум,— чи то стежить він за доведенням якоїсь істини, чи то відкри¬
ває її,— мусить, у тому й тому разі, порівняти ті самі речі, спосте¬
регти ті самі відношення, одне слово, проробити ті самі дії ]). Отже
‘) Я міг би навіть додати, що для того, щоб стежити за доведенням відомої вже
істини, потрібно ще більше уважности, ніж для того, щоб відкрити нову. Коли йдеть¬
ся, наприклад, про математичні теореми, винахідник уже знає геометрію, він тримає
звичайно в пам’яті всі її фігури, пригадує їх, сказати б, мимоволі, нарешті, його увага
може геть уся зосередитись на постереженні їх відношень. А учень не звик так три¬
мати в пам’яті ці самі фігури, тому його увага доконечно поділюється між працею,
якої вимагає згадування цих фігур і постереження їх відношень.
122
розуму, потрібного на те, щоб осягнути відомі вже істини, вистачає
на те, щоб дійти й невідомих. Щоправда, мало людей до них підно¬
сяться, але ця ріжниця між ними є наслідок: 1) різних становищ,
у яких вони перебувають, і того зчеплення обставин, яке називають
випадком; 2) більше чи менше глибокого бажання прославитись,
отже більше чи менше сильної пристрасти до слави.
Пристрасті все можуть; немає такої безголової дівчини, якої
кохання не робить розумною. Яких тільки способів не підказує воно
їй, щоб обдурити чуйність батька та побачитись і побалакати з коха¬
ним? Най дурніша часто буває найвигадливішою.
Людина без пристрастів нездатна до того ступеня пильности,
з яким пов’язана розумова вищість; та вищість, кажу, яка береться
в нас, мабуть, не так від надзвичайного зусилля уваги, як від уваги
звичайної.
Та коли всі люди мають однакову здатність до розуму, що ж
спричиняє між ними таку ріжницю?
ПРИМІТКИ
1. Людяність Фенельонова славетна. Якось один кюре хвалився перед ним, що
заборонив неділями танці в своєму селі. «Панотче,— сказав архиєпископ,— не будь¬
мо такі суворі, як інші; не будьмо самі танцювати, але селяни хай танцюють. Навіщо
не давати їм забути на хвилину своє лихо?» Фенельон, правдивий і завжди добро¬
чесний, прожив частину свого життя в неласці. Боссюе, його суперник у хисті, був не
такий чесний, але завжди лишався впливовим.
2. Мораль єзуїтів і Ісусова не мають між собою нічого спільного; перша руйнує
другу. Цей факт доводять судові вироки. Чому ж духівництво завжди повторювало,
що одним ударом знищено і єзуїтів, і релігію? Бо в церковній мові релігія є синонім
марновірства. А марновірство або папська могутність, мабуть, справді потерпіли від
поразки цих ченців. Хай, зрештою, не тішаться вони з свого повороту до Франції та
Еспанії. Всім відомо, якими карами супроводився цей поворот, якого надміру дохо¬
дить жорстокість ображеного єзуїта.
3. Здавалося, страх, який навіювали єзуїти, захищає їх від будь-якого нападу.
Щоб зневажити їхню ненависть та інтриги, треба було Шовленів, благородних душ,
відважних громадян і друзів громадського добра. Чи досить було самої хоробрости,
щоб знищити такий орден? Ні,— треба було ще й хисту; треба було зуміти показати
громадянам царевбивчий кинджал, загорнутий у серпанок пошани та відданости,
викрити лицемірство єзуїтів у хмарах ладану, яким вони оповивали трони й олтарі;
треба було, нарешті, щоб осмілити боязку обачність судів, змусити їх ясно відрізнити
«надзвичайне» від «неможливого».
4. З розумом те саме, що й з чеснотою. Розум, застосований до правдивих наук —
геометрії, фізики і т. ін.,— повсюди лишається розумом. А застосований до лже¬
наук — магії, богослов’я і т. ін.,— розум є місцевий. Перший проти другого є те саме,
що африканська монета, черепашка каурі, проти золотої і срібної монети: перша
обертається в деяких негрських племен, друга — в цілому світі.
5. На що повинні спиратися принципи доброї моралі? На велике число фактів
і спостережень. Тож неясність і хибність певних принципів треба, мабуть, складати
на надто передчасне створення їх. Що робити в моралі, як і в кожній іншій науці,
123
перед тим як споруджати систему? Зібрати потрібні на її будову матеріяли. Тепер не
можна не знати, що мораль експериментальна й заснована на вивченні людини та
речей так само переважає спекулятивну й богословську мораль, як експериментальна
фізика — якусь невиразну й непевну теорію. Через те, що релігійна мораль ніколи не
грунтувалася на досвіді, богословське царство й уважали завжди за царство темряви.
6. Самі ченці не завжди однаково дорожили цнотою. Деякі з них, так звані мамі-
ляри («пилуваті»), гадали, що черницю можна без гріха брати за груди. Немає
такого розпутства, з якого марновірство не зробило б де-небудь доброчесного діла.
Бонзи в Японії можуть кохатися з чоловіками, а з жінками — ні. В деяких кантонах
у Перу грецьке кохання було ділом благочестя — то була хвала богам, яку їм при¬
людно віддавали по їхніх храмах.
7. Пані Меклей, славетна авторка англійської історії,— це лондонський Катон.
«Ніколи,— каже вона,— не забруднив чистоти моїх поглядів вигляд деспота або
володаря».
8. Чекати від свого деспота людяности, просвіти,— це безглуздя, спільне всім
народам. Хотіти виховати добрих школярів, не караючи лінивих і не винагороджую¬
чи дбайливих, це божевілля. Скасувати закон, що карає грабунок та вбивство, і хоті¬
ти, щоб не грабували й не вбивали,— це є бажання суперечне. Хотіти, щоб володар
клопотався державними справами й щоб він не мав інтересу ними клопотатися, тобто
щоб не міг бути покараний, коли не дбає за них; хотіти, нарешті, щоб людина понад
законом, тобто людина без закону, завжди була милосердна й доброчесна,— це
є хотіти наслідку без причини. Кинути людей зв’язаних і закутих до людожера
в печеру, то він їх пожере. Деспот і є людожер.
9. Калмики беруть стільки жінок, скільки хочуть; крім того, мають стільки на¬
ложниць, скільки можуть прогодувати. Інцест у них не злочин. У чоловікові й жінці
вони бачать лише самця й самицю. Батько спокійнісінько бере за жінку дочку; жаден
закон того йому не забороняє.
10. Кожен каже собі — я маю найздоровіші поняття про чесноту; хто думає не
так, як я, помиляється. Кожен глузує з свого сусіди. Всі показують один на одного
пальцями і з себе сміються завжди лише під ім'ям іншого. Той інквізитор, що засу¬
див Галілея, зневажав, певна річ, безчестя й дурість Сократових суддів,— він не
думав, що колись буде, як і вони, зневагою своєї доби й нащадків. Хіба вважає себе
Сорбонна за дурну через те, що засудила Руссо, Мармонтеля, мене і ін.,— ні. Її
вважають за таку чужі краї замість неї.
11. Барійона вигнано до Амбуази, і Рішельє, що заслав його, був перший з мі¬
ністрів, каже кардинал де Рец, який зважився карати в суддях «благородну твердість,
що з нею вони казали королеві правду, для захисту якої присяга зобов'язувала їх
важити життям».
12. Коли правда тому, що чеснота корисна державам, то, виходить, корисно
давати про неї ясні поняття й відтискувати їх з найранішого дитинства в людській
пам’яті. Визначення, яке я дав їй у книзі «Про розум», частина 3, розділ 13, здавало¬
ся мені єдино правдивим. «Чеснота,— казав я,— є не що інше, як бажання громадсь¬
кого щастя. Завдання чесноти є загальне добро, і вчинки, що вона наказує, то є засо¬
би, з яких вона користується, щоб це завдання виконати. Отже поняття чесноти,—
додавав я,— може скрізь бути однаковим. Якщо за різних діб і по різних країнах
люди нібито складали про неї відмінні поняття, якщо філософи через це «називали
поняття чесноти довільним, то це тому, що за саму чесноту вони брали різні засоби,
з яких вона користується, щоб виконати своє завдання, тобто різноманітні вчинки,
124
що вона наказує. Ці вчинки були іноді, безперечно, геть відмінні, бо інтерес націй
змінюється залежно від доби та їх становища, та й тому, нарешті, що громадське
добро може, до певної міри, здійснюватись відмінними способами».
Довіз чужоземного краму, дозволений сьогодні в Німеччині, як вигідний для її
торгівлі й відповідний до державного добробуту, завтра може бути заборонений.
Завтра можуть купівлю його проголосити злочинною, якщо з якихось обставин ця
купівля зробиться шкідливою для національного інтересу. «Отже ті самі вчинки
можуть поступово робитися корисними й шкідливими народові, здобувати почережно
назву доброчесних і порочних без того, щоб поняття чесноти змінилося й перестало
бути тим самим».
Це поняття якнайкраще погоджується з природним законом. Чи можна уявити,
щоб такі святі, відповідні до загального добра принципи були засуджені? Чи можна
уявити, щоб переслідувано людину, «яка, називаючи правдивою чесністю звичку до
корисних для батьківщини вчинків, уважає за порочний усякий шкідливий для сус¬
пільства вчинок»? Хіба ж не очевидно, що такий письменник не міг висувати про¬
тивних громадському добру тверджень, не заходячи сам із собою в суперечність?
А проте така вже була влада заздрощів і лицемірства, що мене переслідувало те саме
духівництво, яке дозволило без протесту висвятити на кардинала зухвалого Белляр-
мена, який твердив, «що коли б папа заборонив додержувати чесноту й наказав
прийняти порок, римська церква мусіла б під страхом гріха покинути чесноту задля
пороку, nisi vellet contra conscientiam рессаге». Виходить, папа, за цим єзуїтом, має
право знищити природний закон, задушити в людині всяке поняття справедливого
й несправедливого й, нарешті, знову занурити мораль у хаос, з якого філософи на
таку силу її витягли. Чи повинна церква схвалити ці принципи? Чому папа дозволив
їх оголосити? Бо вони лестили його гордощам.
Папське честолюбство, завжди жадне до владування, ніколи не буває дражливим
у виборі засобів. Де не терпить потужний найшкідливішого, найгидкішого, найпро-
тивнішого громадському добру правила, коли воно для нього сприятливе? Де ка¬
рають раз у раз людину підлу й низьку, яка безупинно проказує володареві: «Твоя
влада над підданцями безмежна, ти можеш по своїй уподобі відбирати їм їхнє добро
й віддавати їх на найстрашнішу муку»? Лисиця завжди безкарно проказує до лева:
...Велику ласку, пане,
Ти їм явив, погризши їх.
Володарям небезпечно казати лише ті слова, які визначають межі, що їх спра¬
ведливість, громадське добро й природний закон ставлять їхній владі.
13. Під метафізикою я не розумію того невтямного жаргону, який, перейшовши
від єгипетських жерців до Пітагора, від Пітагора до Платона й від Платона до нас,
ще й досі викладається по деяких школах. Під цим словом я розумію, як і Бекон,
науку про основні принципи якого б то не було мистецтва чи науки. Поезія, музика,
малярство мають свої принципи, сперті на якесь постійне й загальне спостереження,
отже, вони теж мають свою метафізику.
Щодо схоластичної метафізики, то чи наука вона? Ні, це, як я допіру сказав,
жаргон; вона тішить тільки хибний розум, що пристосовується до безглуздих висло¬
вів; тільки неука, що слова бере за речі; тільки шахрая, що хоче людей морочити.
Людина розумна зневажає її.
Всяка несперта на спостереження метафізика полягає лише в мистецтві зловжи¬
вати слова. Це та метафізика, що без упину женеться по країні химер за миляними
бульбами, з яких завжди видушуватиме тільки повітря. Загнана тепер у богословські
125
школи, вона ще й досі своїми хитрощами сіє між ними розбрат; вона ще може розпа¬
лити фанатизм і пролити ріки крови.
Ці два види метафізики я порівнюю з двома різними філософами: Демокрітом
і Платоном. Перший поступово підноситься з землі до неба, а другий поступово
знижується з неба до землі. Платонова система сперта на хмари, і подув розуму вже
розвіяв почасти і хмару, і систему.
14. Людьми завжди керували слова. Зменшіть наполовину вагу срібного екю,
а залишіть у нього ту саму числову вартість,— солдат гадатиме, що йому заплачено
приблизно те саме. Суддя, що має право остаточно судити до певної суми, тобто до
певної ваги срібла, не зважується судити до половини цієї суми. От як морочать
людей слова та їх непевне значення. Чи завжди говоритимуть письменники про
«добрі звичаії», не пов’язуючи з цим словом ясних і точних поняттів? Чи завжди не
відатимуть вони, що «добрі звичаї» належать до тих невиразних висловів, про які
кожна нація складає собі відмінні поняття; що коли є «всезагальні добрі звичаї», то
є також і «місцеві», і що я можу через це, не ображаючи «добрих звичаїв», мати
сераль у Константинополі, але не у Відні.
15. Богословські суперечки завжди були й можуть бути лише суперечками про
слова. Ці суперечки часто спричинялись до великих заворушень на землі тільки тому,
що володарі, каже де Ляшальоте, піддавшись на звабу деяких богословів, брали
участь у цих чварах. Якщо уряд на них не зважатиме, то богословам, після обопіль¬
них образ та винувачень у єресі, обридне молоти на вітер. Страх бути смішними
змусить їх замовкнути.
16. На ці суперечки про слова треба так само скласти й майже всі винувачення
в атеїзмі. Немає освіченої людини, яка не визнавала б якоїсь сили в природі. Отже
немає і атеїстів. Той не атеїст, хто каже: рух це Бог, бо рух справді незрозумілий, бо
про нього немає ясних поняттів, бо він виявляється тільки в своїх наслідках, бо,
нарешті, ним усе діється у всесвіті. Той не атеїст, хто каже навпаки,— рух не є Бог,
бо рух не є істота, а спосіб буття. Ті не атеїсти, хто твердить, що рух притаманний
матерії, хто розглядає його як невидиму рушійну силу, яка поширюється на всі її
частини. Хіба не міняють безупинно зірки свого місця, не обертаються постійно круг
свого центру; хіба не знищуються всі тіла й не відтворюються безперервно в різних
формах; хіба не є, нарешті, природа вічне шумування і розпад? Хто ж може запере¬
чувати, що рух не є, як і протяг, притаманний тілам, що він не є причина всього, що
існує? Справді, сказав би Юм, якщо збігові двох явищ завжди дають назву причини
й наслідку і якщо скрізь* де є тіла, є так само і рух, то рух повинно, отже, вважати за
всезагальну душу матерії і божества, яке єдино осягає його субстанцію. Але чи ж
атеїсти з тих філософів, що стоять на цьому останньому погляді? Ні — вони так
само визнають невідому силу у всесвіті. Чи атеїсти навіть ті, хто не має зовсім по¬
няття про Бога? Ні — бо тоді всі були б атеїстами, бо ніхто не має ясних поняттів
про божество, бо всяке неясне поняття в цім напрямку дорівнює нулю, бо, нарешті,
визнавати незбагненність Бога — це є, як доводить Робіне, лише іншими словами
сказати, що людина не має про нього поняття.
17. Людині потрібні бажання, щоб бути щасливою, бажання, які опановують її,
але яким її праця й таланти можуть дати мету. Серед бажань такого виду найчинні-
ший спосіб проти нудьги — це бажання слави. Хіба не горить воно однаково по всіх
країнах? Серед них є такі, де шукання за славою наражає людину на великі небезпе¬
ки. Яка розумна причина спонукала б її до цієї гонитви в королівстві, де так зневажа¬
126
ли Вольтера, Монтеск’є і ін.? Якщо Франція і славиться за чарівну країну, кажуть
англійці, то хіба для багача, що не мислить.
18. Я не тільки не засуджую духу систем, а й захоплююсь з нього у великих лю¬
дей. Якраз зусиллям, покладеним на оборону й знищення цих систем, ми завдячує¬
мо, певна річ, безліччю відкриттів. Отже хай пробують пояснити, якщо це можливо,
єдиним принципом усі фізичні явища природи, але хай маються завжди на бачності
з цими принципами й уважають їх за різноманітні ключі, що їх можна по черзі
спробувати в надії знайти, кінець кінцем, той, що відмикає святиню природи. Надто
хай не скидають докупи казки й системи,— ці останні прагнуть спиратися на велике
число фактів. їх тільки й можна викладати по громадських школах, аби тільки вони
не боронили якоїсь істини й через сто років по тому, як досвід показав її хибність.
19. Чому, спитали в одного кардинала, за всіх часів були священики, ченці й чак¬
луни? Тому, відповів той, що за всіх часів були бджоли й трутні, працівники й ледарі,
дурні й шахраї.
20. Не розглядаючи того, чи в громадському інтересі припускати догму про без¬
смертя душі, я зауважу, що ця догма не завжди вважалася за громадськи корисну.
Вона зародилася в школах Платона, і єгипетський цар Птоломей Філадельф визнав її
за таку небезпечну, що заборонив під страхом страти викладати її в державі.
21. Відомо, що давніх друїдів надихав той самий дух, як і папське священство, що
вони раніше за нього вигадали відлучення, що вони так само хотіли владувати над
народами й царями й претендували, як інквізитори, на право життя й смерти в усіх
народів, до яких упроваджувались.
22. Якось я був присутній, коли духівництво одного з німецьких дворів подало
скаргу своєму князеві. На мені був чудовний перстень, який примушує людей казати
й писати не те, що повинні, як то їм хочеться, почути й прочитати інші, а те, що вони
дійсно думають. Коли б не сила цього персня, я, певна річ, ніколи не почув би ось
такої розмови.
Коли духівництво запевняло князя, що релігія в його державі загинула, що роз¬
пуста й нечестя ходять по ній з піднесеним чолом, що святі дні в ній споганено
працею, що свобода преси похитує в ній підпори трону й олтарів і що єпископи через
це наказують володареві озброїти закони проти свободи мислення, захистити церкву
та знищити її ворогів,— ось які слова мені почулися в цій супліці:
«Духівництво твоє, княже, багате й могутнє і хотіло б бути ще багатшим і могутні¬
шим. Не загин віри й звичаїв, а загин свого впливу воно оплакує. Воно бажає впливу
величезного, а народи твої священства не шанують. Тож ми проголошуємо їх не¬
честивими, а від тебе вимагаємо збудити в них благочестя й надати для цього твоєму
духівництву більше влади над ними. Щоправда, момент для того, щоб виступати
винувачами твоїх народів і підбурювати тебе на них, вибрано не найсприятливіший,—
адже солдати твої ще ніколи не були такі хоробрі, ремісники такі промітні, громадя¬
ни такі прихильні до загального добра, отже, й такі доброчесні. Тобі скажуть, мабуть,
що народи, щільніше підлеглі духівництву, як от сучасні римляни, не визначаються ні
такою хоробрістю, ні такою любов'ю до батьківщини, ні, отже, й такою чеснотою. Ще
й додадуть, певно, що Еспанія та Португалія, де духівництво панує так владно, зруй¬
новані й спустошені неуцтвом, лінощами й марновірством і що, нарешті, з усіх наро¬
дів найбільшої шани й поваги зажили ті освічені, яких католицька церква завжди
називає нечестивими».
«Хай буде твоє вухо, о княже, назавжди глухе до таких намов; сій у згоді
з духівництвом твоїм темряву по державі й знай, що народ освічений, багатий
127
і немарновірний — це для священика народ без звичаїв. Справді, чи ж ставляться,
наприклад, заможні й заповзятливі громадяни до чесноти повстримности з усією
пошаною, якої вона варта?»
«Під цим поглядом, скажуть, наша доба така сама, як і минулі. Карл Великий,
залічений до святих за свої щедроти до священства, любив жінок, як Франциск І та
Генріх VIII. У Генріха III, короля французького, смак був не такий добропристой¬
ний. Генріх IV, Єлисавета, Людовік XIV, королева Анна пестили своїх коханок, своїх
коханців тією самою рукою, що й разили своїх ворогів. Скажуть ще, що й самі ченці
майже завжди зривали потай заборонені втіхи й що, кінець кінцем, надзвичайно
важко, не змінивши фізичної конституції громадян, викорінити в них огидний потяг
до жінки. А втім, є один спосіб зарадити їм у цьому, а саме позлиднити їх. Із здоро¬
вого й угодованого тіла не вигнати демона плоті; цього можна дійти молитвою та
постом».
«Хай же дозволить твоя величність, за прикладом деяких сусідів своїх, загарбати
в своїх підданців усю зайвину, брати десятину з їхніх земель і тримати їх у скруті.
Якщо, зворушений цими побожними намовами, ти здасися на благання наші, скільки
благословеннів окриє тебе! Для гідного вчинку не досить ніякої хвали. Але за доби,
коли розпуста заражає всі розуми, коли нечестя робить жорстокими всі серця, чи
ж можна сподіватися, щоб твоя величність і міністри твої погодились на таку спа¬
сенну пораду, на такий легкий спосіб забезпечити повстримність своїх підданців?»
«Щодо споганення святих днів, то наші намови тут видадуться ще безглуздішими.
Хто працює святами й неділями, той не п’є, не бігає за жінками, нікому не шкодить,
служить батьківщині, підносить добробут своєї родини, збільшує національну тор¬
гівлю».
«Хай з двох однаково могутніх і численних народів один святкує, як у Еспанії, сто
тридцять два дні на рік, а іноді й наступний день, а другий, навпаки, не святкує
жадного,— то останній з цих народів працюватиме на 80—90 день більше, ніж пер¬
ший. Тож він зможе за дешевше постачати крам своїх виробень, його земля буде
краще оброблена, в нього будуть врожаї щедріші. Торговельний балянс буде на
користь його країни. Отже цей останній народ, багатший і могутніший від першого,
зможе колись підпорядкувати його собі. Між інтересом нації і духівництвом нічого
спільного немає».
«Що хоче священик, дбаючи єдино за своє панування? Звузити розум державців,
погасити в них навіть природне світло. Під орудою таких володарів народ рано чи
пізно робиться здобиччю багатшого, освіченішого й не такого марновірного сусіди.
Тому велич католицького духівництва завжди буває руїнницька для величі держави.
Хай не помиляються, коли священики лементують проти споганення свят — не
любов до Бога, а любов до своєї влади їх надихає. Досвід учить їх, що чим менше
вчащає людина до храмів, чим менше шанує служителів їх, тим менше ці служителі
мають впливу на неї. А коли влада є перша пристрасть священикова, то байдуже
йому, що святковий день для ремісника — це день гультяйства, що по виході з храму
він рушає до повій та шинків і що, нарешті, після вечірні трапляються такі скандали.
Більше гріхів, більше й спокути, більше й приносин, священство набуває багатства
і влади. Який інтерес у церкви? Множити пороки. Чого вимагає вона від людей? Бути
дурнями й грішниками. Ось що, пане наш, закидають нам нечестивці. Що ж до
свободи преси, то коли твоє духівництво постає проти неї так запекло, коли раз у раз
каже тобі, що вона підриває підвалини віри й релігію робить смішною,— то не вір
йому».
128
«Це не значить, що духівництво не почуває, як і поважний та вигадливий творець
«англійського випробувача», що істина неприступна для глуму, що глум її не бере, що
воцр для неї є випробний камінь. Глум, кинутий на якесь доведення,— це болото,
кинуте на мармур, воно бруднить його на хвилину, висихає; пішов дощ, і пляма
зникла. Погодитись, що релігія не може зносити глуму,— це є визнати її хибність.
Хіба не повторює раз у раз католицька церква, що брама пекла ніколи не здоліє її?
Так, але священики — то не релігія. Глум може послабити їхню владу, може скувати
їх честолюбство. Отже вони завжди кричатимуть проти свободи преси, вимагатимуть,
щоб твоя величність заборонила своїм підданцям писати й мислити, щоб позбавила
їх, під цим поглядом, людських привілеїв і заткнула, зрештою, рота кожному, хто
міг би їх просвітити».
«Якщо такі прохання видадуться тобі нескромними, якщо, дбаючи за щастя своїх
народів, ти захочеш, пане наш, керувати лише громадянами освіченими, то знай, що
та сама поведінка, яка зробить тебе любим підданцям твоїм і шановним на чужині,
буде привинена тобі за злочин від твого духівництва. Бійся помсти могутнього стану,
і щоб запобігти їй, віддай йому свого меча,— отоді, забезпечивши благочестя народів
твоїх, священство зможе знову здобути над ними колишню владу, ширити її день
у день, а коли ця влада зміцніє, і тебе самого їй підкорити».
«Ми тим палкіш бажаємо, щоб твоя величність зглянулась на цю супліку й уволи¬
ла прохання наше, бо ти звільниш нас від глухої турботи, до того ж небезпідставної.
В державу можуть упровадитись квакери, можуть запропонувати задурно давати
містам, містечкам, селам і хуторам усю моральну й релігійну освіту, яка їм потрібна.
До того ж може створитися якесь фінансове товариство, що візьме з торгів організа¬
цію цієї самої освіти й даватиме її краще й дешевше. Хто знає, чи не задумають тоді
з заздрощів судді захопити наші багатства, сплатити нашим добром частину націо¬
нального боргу й зробити, може бути, таким чином твою націю найгрізнішою в Євро¬
пі! Нас мало обходить, пане наш, щоб твої народи були щасливі й потужні, але дуже
обходить, щоб священство було багате й могутнє».
Ось що почулося мені в скаргах духівництва. Мені ніколи не обридало спостеріга¬
ти вправність, спритність, з якою священики по всіх країнах завжди вимагали в ім’я
неба земної могутности й багатства; я захоплювався з їхньої завжденної віри в ду¬
рість народів, а надто володарів. Але ще більше дивувало мене (коли я пригадував
віки неуцтва), що державці, під цим поглядом, здебільшого завжди перевершували
сподіванки духівництва.
23. Дехто твердить, що в хвилину нашого народження Бог відтискає в наших
серцях приписи природного закону. Досвід доводить протилежне. Бога повинно
вважати за творця природного закону остільки, оскільки він є творець фізичної
чутливости, а вона — мати людського розуму. Цей вид чутливости примусив, казав
уже я, людей під час об’єднання в суспільство укласти між себе угоди й закони, що
в сукупності своїй складають те, що зветься природним законом. Але чи був цей
закон однаковий у різних народів? Ні — його більша чи менша досконалість завжди
була пропорційна поступові людського духу, більше чи менше широкому знанню, яке
суспільства набули про корисне й шкідливе, а це знання в усіх націй було витвором
часу, досвіду й розуму.
Хіба не мусять богослови, щоб показати нам у Богові безпосереднього творця
природного закону, домислювати в ньому пристрасті, як от любов або мстивість?
Хіба не мусять вони малювати його, як істоту, здатну до вподобання, одне слово, як
поєднання незв’язаних якостей? Хіба можна в такому Богові пізнати творця спра-
5 4-36
129
ведливости? Чи треба було отак намагатись погодити непогідне й мішати помилку
з істиною, не помічаючи неможливости такої мішанини? Час уже, щоб людина, глуха
до богословських суперечностей, слухалася самих лише вказівок мудрости,— вийді¬
мо, каже св. Павел, з нашого отупіння; ніч неуцтва минула, настав день знання.
Озброймося світлом, щоб знищити привиди темряви, а для цього повернімо людям
їхню природну волю й вільне користування з розсудку.
24. Чи можлива річ, що майже в усіх народів поняття святости пов’язують з до¬
держанням обрядової церемонії, обмивання і т. ін.? Чи можна й досі не знати, що
тільки постійно доброчесні й людяні громадяни бувають щасливими, завдяки своїй
вдачі, людьми? Справді, хто з людей побожних найшановніший? Ті, що, перейняв¬
шись вірою в Бога, забувають про пекло. А хто з них, навпаки, найогидніший і най¬
лютіший? Ті боязкі, неспокійні й нещасні, що завжди бачать пекло під ногами. Чому
святобожниці звичайно бувають мукою свого дому, кричать раз у раз на слуг і такі
ненависні їм? Бо, жахаючись увесь час диявола, їм увесь час здається, що він ось-ось
захопить їх, тому й стають вони жорстокими від страху й нещастя. Молодість буває,
загалом, доброчесніша й людяніша за старість через те, що в неї більше бажання,
більше здоров’я і більше щастя. Мудро вчинила природа, каже один англієць, обме¬
живши людське життя 80—100 роками. Якби небо продовжило її старість, людина
була б надто лиха.
25. Якщо в Туркестані первосвященик з ім’ям далайлами безсмертний, то в Італії
цей самий первосвященик з ім’ям папи непогрішний. Якщо в монгольських країнах
намісник великого лами прибирає титула «кутухта», тобто намісника Бога живого, то
в Європі цим самим ім’ям зветься папа. Якщо в Багдаді, в Туркестані, в Японії пер¬
восвященики з ім’ям каліфа, лами, даїро, щоб уярмити й підкорити царів, змушували
імператорів цілувати собі ноги; якщо ці первосвященики, сівши на осла, вимагали,
щоб імператори брали його за вуздечку й водили по вулицях, то хіба й папа не вима¬
гав такої самої догідливости від західних імператорів та монархів? Отже в первосвя¬
щеників скрізь були однакові намагання, а в володарів — однакова покора.
Якщо через суперечки про халіфат на Сході лилася людська кров, то на Заході
вона так само текла через суперечки про папство. Семеро пап забило своїх попе¬
редників і посіло їх місце. Папи, каже Бароній, були тоді не людьми, а почварами.
Хіба не називали скрізь ортодоксальною релігію дужчого, а єретичною — релігію
слабшого? Священицька влада скрізь була витвірником фанатизму, а фанатизм —
витвірником убивства. Скрізь люди палили одне одного за богословські дурниці
й давали цим однакові докази своєї затятости й відваги.
Та не тільки в справах релігії народи скрізь показали себе однаковими,— не
менше подібности зберігали вони між собою і тоді, коли йшлося про якусь зміну
в їхніх звичаях та звичках. Татари Манчжу, перемігши хінців, велять їм зрізати
волосся,— ці останні розбивають свої кайдани, нападають, поборюють страшних
Манчжу й тріюмфують над переможниками. Цар наказує росіянам голитися,— вони
бунтуються. Англійський король хоче вдягти шотляндських верховинців у штани,—
вони озброюються. Із Сходу й до Заходу народи скрізь були однакові, і скрізь від
однакових причин поставали й гинули держави.
Який володар сидів у Хінах на престолі за часу їх завоювання? Йолоп, ідол, якого
не зважувались повідомляти про кепський стан його справ і який, завжди облещений
від фаворитів, тримав коло себе лише дурних, нетямущих і легкодухих інтриганів.
Хто правував у східній і західній імперіях, коли Аларіх і Магомет Другий здобули
130
й сплюндрували Рим та Константинопіль? Володарі такого самого зразку. Таке
було, певно, й становище Франції за старости Людовіка XIV, коли її звідусюди били.
Приниження і неуцтво, що їх доходять поступово всі народи, коли уряд зацікавле¬
ний збидлити їх,— це доказ того, що люди скрізь однакові. Боїться міністер-нездара,
щоб народи, розплющивши очі, не побачили його нікчемства,— він і тримає їхні очі
заплющеними; тоді тупість народня є наслідок не фізичної, а духовної причини.
Хіба не такого самого порядку причина надихає тим самим духом людей, на яких
випадок поклав високі обов’язки? Про що передусім клопочеться урядова людина
в Еспанії, Німеччині, навіть у Англії? Про своє збагачення. Громадська справа стоїть
лише на другому місці після його власної.
Якщо майже всі люди на нижчих судових посадах однаково бундючні й однаково
нездатні до адміністративної діяльности, в чому тут причина? В хибах їхньої органі¬
зації? Ні, в хибах їхньої освіти. Хто набув спритности в крючкодерстві й звик судити
лише за авторитетом, тому важко піднестися до основних принципів законів; він
збільшив свою пам’ять і звузив своє судження.
В розумі, як і в тілі, дужими бувають лише частини розвинені. Ноги в носильника
й руки в різника тому за доказ. М’язи розуму в законників тому й бувають звичайно
слабенькими, що вони мало з них користуються.
Безліч фактів доводить, що люди скрізь сутно однакові, що ріжниця підсоння не
впливає на їх розум, навіть дуже мало впливає на їх смаки. Ілліноєць, як і ісляндець,
сидить коло барильця з горілкою, аж поки вип’є її. Майже по всіх країнах жінки, як
і у Франції, так само бажають подобатись, так само люблять прикраси, так само
дбають за свою красу, так само зневажають село й прагнуть до столиці, де в постій¬
ному оточенні більшого чи меншого числа прихильників справді почувають себе
могутнішими.
Скиньте поглядом по цілому світу, і коли ви побачите те саме честолюбство в усіх
серцях, ту саму легковірність у всіх розумах, ті самі викрутні в усіх священиків, те
саме кокетство в усіх жінках, те саме бажання збагатитися в усіх громадян,— то як
же не погодитись, що люди, подібні одні до одних, різняться лише різноманітністю
своєї освіти; що по всіх країнах органи їхні приблизно однакові, що вони їх приблиз¬
но однаково використовують і що, нарешті, індійські й хінські руки з цієї причини так
само вправні у виробленні матерії, як і руки європейські. Отже ніщо не вказує на те,
що розумову нерівність, як це безупинно торочать, треба складати на ріжниці широт.
26. Хитрощі священицькі скрізь однакові. Священики скрізь зазіхають на гроші
мирян. Для цього римська церква торгує дозволами дружитися з родичкою. Вона
береться за стільки-то мес, тобто за стільки-то монет по 12 соль, звільняти щороку
стільки-то душ із чистця, отже переводити їх до раю. У пагоді в Тінагого, як і в Римі,
жерці за таку саму ціну продають приблизно такі самі надії.
«В Тінагого,— каже автор загальної історії мандрівок, т. IX, стор. 462,— третього
дня після жертви, принесеної в грудні на молодика, на шістьох довгих і гарних
вулицях ставлять безліч важниць, повітаних на спижевих поперечинах. Щоб дістати
опрощення, кожен святобожник стає на одну шалю важниці й залежно від виду своїх
гріхів кладе на другу шалю, як противагу, різні види харчу або монет. Завинив він
у ласолюбстві й порушенні посту, то важить себе медом, цукром, яйцями, маслом.
Віддавався він чуттєвим утіхам, то важить себе бавовною, пір’ям, сукном, пахощами
й вином. Був до бідних жорстокий, то важить себе грішми. Лінувався, то деревом,
рижем, вугіллям, худобою та овочами. Гордував, то важить себе сушеною рибою,
яловичиною і т. ін. Все, що править грішникам за противагу, належить жерцям. Всіх
5*
131
цих дарунків збираються величезні купи. Навіть бідаки, яким нема з чого давати, не
звільняються від цих поборів. Вони дають своє волосся. Більш як сотня жерців
сидять з ножицями в руках і стрижуть їх. Цього волосся теж збирається чимала
копиця. Більш як сотня вишикуваних жерців плетуть з нього шнурки, тясьми, каблуч¬
ки, обручки тощо, що їх купують і ховають святобожники як дорогоцінні запоруки
небесної ласки. Щоб скласти уявлення, якою сумою можна оцінити ці датки в самій
лише пагоді в Тінагого, досить буде повідомити,— каже автор цього опису,— що
коли посол запитав у жерців, яку суму, по-їхньому, виносять ці датки, вони, не ва¬
гаючись, відповіли йому, що з самого волосся бідаків вони мають щороку понад сто
тисяч пардинів, які становлять дев’яносто тисяч португальських дукатів».
27. Дехто з філософів визначав людину як «мавпу, що сміється», інші — як
«розумну тварину». Дехто, нарешті,— як «довірливу тварину». Ця тварина, додають
вони, стоїть на двох ногах, має гнучі пальці, вправні руки,— в неї багато потреб, отже
й багато промітности. До того ж, будучи така сама суєтна та бундючна, як і довірли¬
ва, вона гадає, що всі світи створено для землі, а землю — для неї. Чи не найспра-
ведливіше оце визначення та опис людини?
28. Кожен запитує, що таке істина або очевидність? Корінь слів указує на по¬
няття, яке з ними треба пов’язувати. Очевидність походить з видіти, виджу, «я бачу».
Що таке для мене очевидне твердження? Факт, існування якого я можу впевни¬
тись свідоцтвом моїх чуттів, що ніколи не заводять мене в оману, коли я запитую їх
з належною пересторогою та уважністю.
Що таке очевидне твердження для людей взагалі? Так само це факт, якого всі
можуть упевнитись свідоцтвом своїх чуттів і який вони, крім того, можуть щохвилини
перевірити досвідом. Такі є оці два факти: двічі два чотири, ціле більше від своєї
частини.
Якщо я тверджу, наприклад, що в північних морях водиться поліп, який зветься
кракен, і що завбільшки він з невеличкий острів, то цей факт, очевидний для мене,
коли я бачив його, коли доклав до розгляду його всієї потрібної уваги, щоб упевни¬
тись його реальности,— для іншого, хто не бачив його, не є навіть імовірний. Ро¬
зумніше буде сумніватися в моїй правдивости, аніж повірити в існування такої над¬
звичайної тварини.
Але коли я описую за мандрівниками справжній вигляд пекінських будівель, то
опис цей, очевидний для тих, хто в них живе, для інших буде лише більш-менш
імовірним. Отож правдиве не завжди буває очевидним, а ймовірне часто буває прав¬
дивим. Але чим відрізняється очевидність від імовірности? Я казав уже: очевид¬
ність — це факт, що впадає нам у чуття і що його існування щохвилини можна
перевірити. А ймовірність спирається на здогади, на людське свідоцтво й на силу
інших доводів такого порядку. Очевидність — єдина. Різних ступенів очевидности не
буває, а ймовірність, навпаки, буває різних ступенів залежно від: 1) людей, що її
посвідчують, і 2) посвідченого факту. П’ятеро людей кажуть мені, що бачили ведмедя
в польських лісах. Цей факт, якому ніщо не суперечить, є для мене дуже ймовірний.
Та коли не тільки ці п’ятеро, а ще сотня інших посвідчують мені, що здибали в цих
самих лісах привидів, людожерів і вампірів, то в їхньому спільному свідченні для
мене нічого ймовірного немає, бо в такому разі легше буває зібрати п’ятсот брехунів,
ніж побачити такі дива.
29. Коли ми маємо перед очима всі факти, що з порівнення їх мусить випливати
нова істина, коли із словами, яких уживають для доведення її, пов’язано ясні по¬
няття, тоді її ніщо не ховає від чужих поглядів, і цю істину, зведену незабаром до
132
простого факту, кожен уважний збагне майже відразу, як її запропоновано. Чим же
пояснити малий поступ юнака в науках? Двома причинами.
Перша — брак методи в учителя; друга — брак запалу й уважности в учня.
30. Це вічне перетворення генія в науку часто наводило мене на думку, що в при¬
роді все готується і настачається само з себе. Удосконалення мистецтв і наук є,
мабуть, не так діло генія, як часу й доконечности. Одностайний поступ наук по всіх
країнах може бути потвердженням цієї думки. Справді, коли в усіх націй, як заува¬
жує Юм, «тільки після того, як добре писали віршами, починають добре писати
прозою», то такий постійний напрям у розвої людського розуму здається мені наслід¬
ком загальної і невідомої причини. У всякому разі, вона передбачає однакову здат¬
ність до розуму в усіх людей за всіх віків і по всіх країнах.
31. Якщо люди розмовляють і сперечаються між собою, то, виходить, вони по¬
винні внутрішньо почувати себе обдарованими здібністю помічати ті самі істини,
отже й однаковою здатністю до розуму. Коли б не ця певність, якими абсурдними
були б суперечки політиків та філософів! До чого розмовляти між собою, коли не
можеш порозумітися? Коли ж порозумітися можна, то, річ очевидна, неясність
твердження буває завжди не в речах, а в словах.
Тож, каже з цього приводу один з найславетніших англійських письменників, хай
погодяться люди Щодо значення слів, і вони помічатимуть незабаром ті самі істини,
поділятимуть усі ті самі погляди. Див. Юм, част. 8, «Воля і доконечність».
Цей доведений досвідом факт розв’язав проблему, запропоновану тому п’ять-
шість років від Берлінської Академії — чи здатні метафізичні істини взагалі, основні
принципи природного богослов*я та моралі зокрема, до однакової з геометричними
істинами очевидности? Пов'язано із словом чесність ясне поняття? Уважають його,
як і я, за звичку до корисних для батьківщини вчинків? Що зробити, щоб довідно
визначити, котрі вчинки доброчесні або порочні? Назвати ті, що корисні або шкідливі
суспільству. А це, загалом, зробити найлегше. Отже річ певна, коли мета в моралі
є громадське добро, то її приписи, сперті на такі ж міцні принципи, як і принципи
геометрії, надаються, як і теореми цієї останньої науки, до найсуворішого доведення.
Те саме й з метафізикою. Це є правдива наука, коли її, відрізнивши від схоластики,
поставити в межі, окреслені їй визначенням славетного Бекона.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Про загальні причини
розумової нерівности
РОЗДІЛ І
Які ці причини
Вони зводяться до двох.
Перша — це відмінне зчеплення подій, обставин і становищ,
у яких перебувають різні люди,— зчеплення, яке я зву випадком.
Друга — це більш чи менш глибоке бажання вчитися.
Випадок не для всіх буває достоту сприятливий, а проте він бере
більшу, ніж то гадають, участь у відкриттях, яких честь приписують
генієві. Щоб пізнати ввесь вплив випадку, звернімось до досвіду; він
покаже нам, що в мистецтвах саме випадкові ми завдячуємо майже
всіма нашими відкриттями.
Своїми секретами в хемії втаємничені 1) завдячують здебільшого
шуканню за філософським каменем. Ці секрети не були метою їхніх
дослідів; отже їх не повинно вважати за витвір генія. Застосуйте до
різних галузів науки те, що я кажу про хемію, то й побачите, що
в кожній з них усе відкрив випадок. Наша пам’ять — це горен
альхеміків. Як із сумішу певних речовин, кинутих навмання у горен,
виникають іноді найнесподіваніші й найдивніші наслідки, так
і з сумішу певних фактів, упроваджених навмання до нашої
пам’яти, виникають найновіші й найвищі ідеї. Всі науки однаково
підлеглі владі випадку. Його вплив на всі науки однаковий, але не
виявляється так разюче.
РОЗДІЛ II
Всяка нова ідея с дар випадку
Цілком нова істина не може бути об’єктом мого міркування; коли
я вбачаю її, вона вже відкрита. Перший здогад у цій справі є риса
геніяльности. Чому завдячую я цим першим здогадом? Своєму
розумові? Ні,— він не може взятися до розшуку істини, що навіть
про існування її не здогадується. Отже здогад цей є наслідок слова,
читання, розмови2), нагоди, одне слово, того ніщо, яке я називаю
') Дехто з утаємничених шукає філософського каменя в Книзі Буття. Лише
церковники знайшли його там.
2) Своїми найщасливішими ідеями люди часто завдячують запальності розмови
чи суперечки. Ці ідеї, випорснувши з пам’яти, не з’являються в ній більше і гинуть
без вороття через те, що майже неможливо двічі потрапити в достоту такий самий
збіг обставин, який породив їх. Отже такі ідеї треба вважати за дар випадку.
134
випадком. А коли ми зобов’язані йому цими першими здогадами,
отже й цими відкриттями, то чи можна твердити, що ми не завдя¬
чуємо йому також і способом поширювати й удосконалювати їх?
На прикладі Комової сирени якнайкраще можна розвинути мої
думки. Цю сирену довго показували на ярмарку, й ніхто не міг
збагнути її механізму через те, що випадок не зводив нікому на очі
речей, з порівняння яких мусіло випливати це відкриття. Для Кома
він був сприятливіший. Але чому Кома не залічили у Франції до
великих розумів? Бо його машина була більш цікава, ніж справді
корисна. Коли б з неї була загальна й широка вигода, громадська
вдячність, безперечно, поставила б Кома до лави славетних людей.
Своїм відкриттям він завдячував би випадкові, а званням геніяльної
людини — важливості цього відкриття.
Що з цього прикладу випливає?
1. Що всяка нова ідея є дар випадку.
2. Що коли є певні методи, щоб творити вчених і навіть розумних
людей, то немає їх, щоб творити геніїв і винахідників. Та чи вважати
геній за дар природи чи дар випадку, з тим і тим припущенням він є
наслідок незалежної від нас причини. Навіщо ж тоді надавати такої
важливости більшому чи меншому вдосконаленню виховання?
З простої причини. Якщо геній залежить від більшої чи меншої
тонкости чуттів, то виховання цілком недоцільне, адже освіта не¬
спроможна зміняти будову людини, повертати слух глухим і мову
німим. Навпаки, якщо геній є почасти дар випадку, люди, пересвід¬
чившись повторним спостереженням у способах, яких уживає випа¬
док на творення великих талантів, можуть за допомогою приблизно
тих самих способів доходити приблизно тих самих наслідків і
безконечно помножувати ці великі таланти.
Припустімо, що випадок повинен, щоб створити геніяльну люди¬
ну, комбінуватися в ній з любов’ю до слави. Припустімо далі, що
людина родиться під урядом, який не то що не вшановує, але прини¬
жує талант; в такій державі, очевидно, геніяльна людина цілком
буде ділом випадку.
Справді, ця людина або жила в світі й почерпнула свою любов до
слави з пошани до талантів, що збереглася в окремому товаристві,
до якого та людина потрапила !); або вона жила на відлюдді, тоді
почерпнула ту любов до слави з історичних студій, із спогаду про
почесті, що їх віддавали чесноті й талантові, нарешті, з невідання
про зневагу своїх співгромадян до того й того.
Припустімо, навпаки, що ця людина народилася за доби й під
такою формою врядування, коли заслугу шановано. В такому разі,
річ очевидна, що її любов до слави і її геній вже не буде ділом
випадку, а самої конституції держави, отже і її виховання, на яке
форма врядування якнайбільше впливає.
Якщо розум і геній уважати за наслідок не організації, а випадку
1) Такі товариства є в усіх народів, навіть у найтупіших, коли ці народи впо¬
рядковані.
135
(1), то річ певна, казав я вже, що, спостерігаючи способи, яких
уживає випадок на створення великих людей, можна на підставі
цього спостереження зміняти плян виховання, яке, збільшуючи
число таких людей у нації, безконечно звузить владу цього самого
випадку й зменшить ту величезну участь, яку він бере тепер у нашій
освіті.
А втім, якщо першим здогадом, отже й відкриттям усякої нової
ідеї, ми завжди завдячуємо несподіваним причинам і нагодам, то
випадок завжди зберігатиме певний вплив на розуми; згоден, але
цей вплив теж має межі.
РОЗДІЛ III
Про обмеження влади випадку
Коли б усі уважно розглядувані речі не містили в собі сім’я яко¬
гось відкриття; коли б випадок не розподіляв приблизно однаково
своїх дарів і не поширювався б на всі речі, що з порівняння їх мо¬
жуть випливати великі й нові ідеї,— розум майже цілком був би
даром випадку.
Тоді знанням завдячували б вихованню, а розумом — випадкові, і
кожен мав би більше чи менше розуму, як до того, більше чи менше
сприяв йому випадок. А чого вчить нас з цього приводу досвід?
Що розумова нерівність у нас є не так наслідок надто нерівного
розподілу дарів випадку, як нашої до них байдужости.
Отже розумову нерівність треба, головно, вважати за наслідок
неоднакового ступеня уваги, скерованої на спостереження подіб-
ностів і відмінностів, схожостів і несхожостів різних речей між
собою. А ця нерівна уважність є в нас доконечний витвір нерівної
сили наших пристрастів.
Не буває людини, перейнятої палким бажанням слави, яка не
відзначалася б завжди більше чи менше в мистецтві або науці, до
яких узялася. Щоправда, вищість між двома людьми, однаково
жадними вславитися, вирішує випадок, подаючи одному з них речі,
що з порівняння їх виникають плідніші ідеї та важливіші відкриття.
Отже випадок, що завжди впливатиме на вибір речей, які пока¬
зуються нам, завжди зберігатиме й певний вплив на розум. Стриму¬
вати його могутність у тісних межах— оце й усе, що можна зроби¬
ти. Хоч якого ступеня вдосконалення дійде виховання, не треба
сподіватися, що воно перетворить коли-небудь на геніяльних людей
усіх мешканців якоїсь держави. Воно може тільки помножити їх,
зробити більше число громадян людьми тямущими й розумними.
Ось доки сягає його влада. А цього досить, щоб збудити увагу грома¬
дян і заохотити їх розробляти науку, що своїм удосконаленням
може дати стільки щастя людськості взагалі, зокрема стільки пере¬
ваг націям, що до цього візьмуться.
Народ, що в нього громадське виховання розвине геній у де¬
136
котрих громадян і тяму майже в усіх, то був би, безперечно, перший
народ у світі. Єдиний і певний спосіб дійти цього наслідку — це
привчати з раннього часу дітей до труду уважности.
Сім’я відкриттів, що його випадок усім достачає, не родить, коли
не запліднила його уважність. Рідко уважности, тому рідко й геніїв.
Але що зробити, щоб змусити людей до пильности? Запалити в них
пристрасті до змагання, слави та істини. Нерівну силу цих прист¬
растів і треба вважати в них за причину їх великої розумової нерів-
ности.
РОЗДІЛ IV
Про другу причину розумової нерівности
Пристрасної любови до слави (2) майже ні в кого з людей немає.
Уряди своєю дрібною і хибною політикою (3) здебільшого не тільки
не збуджують у них бажання до неї, а, навпаки, намагаються його
погасити. Тоді, байдужі до слави, громадяни мало дорожать гро¬
мадською пошаною і мало докладають зусиль, щоб заслужити її.
В людях я бачу здебільшого лише жадібних комерсантів. Якщо
сідають вони на корабля, то не з надією назвати своїм ім’ям якусь
нову країну. Чутливі єдино до надії на заробіток, вони тільки того
й бояться, щоб корабель їхній не збочив з уторованих шляхів. А такі
шляхи — це не шляхи відкриттів. Хай корабля випадком чи бурею
приб’є до невідомих островів — керманич, змушений об’якоритись
там, не пізнає ні земель тих, ні мешканців. Він припасає прісної
води, настановлює вітрила й рушає далі міняти свій крам. За¬
йшовши, нарешті, до порту, він розлаштовується, сповняє власнико¬
ві комору привезеним багатством та харчами й не приносить йому
жадного відкриття.
Колюмбів мало; а в морях цього світу мало людей рушає відкрива¬
ти нову істину, бо всі дбають лише за почесті, посади, вплив та
багатства. Чому ж дивуватись, коли відкриття рідкісні?
Небесна рука розкидала там і там істини в темному й бездо¬
рожньому лісі. Попід тим лісом веде дорога, нею ходить безліч
мандрівників. Серед них є цікаві, що в них гущавина й самий морок
лісу викликає бажання пройти в нього. Вони заходять, але, заплу¬
тавшись у колючках, наразившись на терни і вжахнувшись з перших
же кроків, покидають намір і вертають на дорогу. Інші, але нечис¬
ленні, надихнуті не невиразною цікавістю, а палким і сталим ба¬
жанням слави, заглиблюються в ліс, переходять його драговину і
оглядають його, аж поки випадок відкриє їм якоїсь більш-менш
важливої істини. Зробивши це відкриття, вони вертаються назад,
прорубують шлях від цієї істини до великої дороги,— тоді кожний
мандрівник дивиться, ідучи, на ту істину, бо всі мають очі, щоб
постерегти її, тільки бракувало їм палкого бажання, щоб її шукати,
й потрібної терплячости, щоб її знайти.
137
Коли людина, бажаючи вславитись, пускається шукати важливу
істину, то повинна взброїтися терплячістю мисливця. З філософом
те саме, що з дикуном — найменший рух останнього відгонить від
нього дичину, а найменша неувага першого віддаляє від нього
істину. А немає нічого важчого, як тримати довший час своє тіло
й розум у тому самому стані нерухомости чи уважности — це є
наслідок великої пристрасти. Дикуна до цього призводить потреба
їсти, а філософа — потреба слави.
Але що таке потреба слави? Потреба втіхи. Тому в кожній країні,
де слава перестає заступати втіху, громадянин байдужий до слави,
країна неродюча на генії та відкриття. Проте немає такої країни, де
вряди-годи не з’являлися б славетні люди, бо нема й такої, де б не
лишалося де-не-де громадянина, що, казав я вже, під вражінням
похвали, якою вщедряли в історії таланти, не бажав би заслужити
подібної ж і не брався б через це шукати якусь нову істину. Коли
ж він, заповзявшись у своєму шуканні, дійде свого відкриття і,
загордівши з своєї перемоги, понесе його з тріюмфом до своєї
батьківщини, як же здивується він, коли байдужість, якою те
відкриття привітають, покаже йому, кінець кінцем, як мало тим
відкриттям дорожать.
Тоді, переконавшись, що за працю й труд, яких вимагає шукання
істини, матиме в своєму краю лише трохи славетности й багато
переслідів, він утрачає відвагу, занепадає духом, не береться вже
до нових відкриттів, удається в лінощі й спиняється на половині
дороги.
Увага наша перебіжна,— щоб зосередити її, треба сильних прист-
растів. Я згоден, що задля розваги можна підрахувати сторінку
цифер, але ж цілий том їх підрахувати можна лише під впливом
могутнього інтересу до слави чи багатства. Рух однаковій людській
здатності до розуму дають пристрасті. Без них ця здатність лише
мертва сила.
Ще раз: що таке розум? Знання правдивих відношень певного
числа речей між собою і до нас. З чого береться це знання? З мірку¬
вання, з порівнення речей. Але що це порівнення речей собою
являє? Більш-менш глибокий інтерес порівнювати їх. Отже розум
наш є витвір цього інтересу, а не більшої чи меншої тонкости наших
чуттів.
Але, скажуть, коли силу наших бажаннів визначає сила нашої
конституції, коли людина своїм генієм завдячує пристрастям, а
пристрастями — темпераментові, то, виходить, розвиток наш знову-
таки є наслідок організації, отже дар природи.
До обговорення цього погляду й зводиться тепер це важливе пи¬
тання,— від розгляду цього факту залежить його точне вирішення.
138
ПРИМІТКИ
1. Я пізнав дурість і злостивість богословів. Від них усього можна сподіватися.
Тож я мушу вряди-годи знову викладати свою віру, повторювати, що не вважаю
випадок за істоту, не творю з нього Бога й що під цим словом розумію лише «зчеп¬
лення наслідків, що їх причини ми не помічаємо». В цьому значенні й кажуть про
випадок — «він кістьми водить». А втім, усі ж знають, що спосіб мішати й кидати
ці кості є достатня причина того, чому випадає трійка, а не шістка.
2. Хай собі лементують безумці без угаву проти пристрастів. Досвід учить нас
у цій справі, що без них не буває ні великого митця, ні великого полководця, ні вели¬
кого міністра, ні великого поета, ні великого філософа; що філософія, як то показує
етимологія цього слова, полягає в любові та шуканні мудрости й істини. А всяка
любов є пристрасть. Отже Ньютона, Льокка, Бейля та ін. завжди підтримували
в їхній праці пристрасті. Відкриття були їм винагородою за міркування. Ці відкриття
являли собою завзяту, постійну й пильну гонитву за істиною, а ця гонитва — при¬
страсть.
Не філософ той, хто, байдужий до омани й до істини, віддається тій апатії, тому
так званому філософському спокою, що держить душу в закляклості й затримує її
поступ до істини. Що стан цей солодкий, що він захищає від заздрости й шаленства
лицемірів і що через це лінивий називає себе обачним — то так; але хай не називає
він себе філософом. Яке товариство для молоді найнебезпечніше? Товариство цих
обережних, стриманих людей, які можуть подушити в юнакові будь-яке змагання
тим певніше, що показують йому в неуцтві захист проти пересліду, отже, щастя
в недіянні.
Серед апостолів неробства часом бувають люди великого розуму. Це ті, що їхні
лінощі постали з відрази й турботи, дізнаної в шуканні за істиною. Решта — здебіль¬
шого люди пересічні; бажання їхнє — щоб усі такими були. Лінощі вони пропові¬
дують із заздрости.
Що робити, щоб уникнути спокуси їхньої мови? Взяти під сумнів їхню щирість,—
пригадати, що людьми завжди промовляє якийсь благородний чи ниций інтерес, що
всяка розумова вищість прикра тому, хто зневажає славу й загортається в так звані
філософські лінощі, що така людина завжди має інтерес душити в серцях зародки
змагання, яке породило б надто багато вищих за неї.
3. Панувати над рабами, обернути кожного на автомат,— такий, здебільшого,
намір у деспотів. Зваблені хвилинним інтересом, вони забувають, що недоумство
підданців віщує падіння королів, що воно руйнує царство і що, кінець кінцем, освіче¬
ним народом легше керувати, ніж дурним.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Люди, маючи звичайно добру організацію,
всі здатні до того самого ступеня пристрасти —
її неоднакова сила завжди буває
в них наслідком ріжниці становищ,
у які ставить їх випадок.
Своєрідний характер кожного, як зауважує Паскаль,
є лише витвір його перших звичок
РОЗДІЛ і
Про малий вплив організації і темпераменту
на людські пристрасті й характер
Ту мить, як дитина відривається від матернього лона й відчиняє
собі двері життя, вона входить у нього без поняттів, без пристрастів.
Відчуває вона єдину потребу — голод. Отож не в колисці дають про
себе знати пристрасті гордости, скупости, заздрости, честолюбства,
бажання пошани й слави. Ці штучні пристрасті 1), породження міст,
мають передумовою установлені вже між людьми угоди й закони,
отже й об’єднання людей у суспільство. Виходить, таких при¬
страстів не знатиме ні той, кого буря й вода занесе в момент наро¬
дження на пустельний берег, де його, як Ромула, вигодує вовчиця;
ні той, кого викраде вночі з колиски фея або дух та оселить у котро¬
мусь із тих чарівних і самотніх замків, де колись прогулювалось
стільки принцес та лицарів. А коли родишся без пристрастів, то
родишся й без характеру. Той характер, що його витворює в нас
бажання слави, є набуток, отже, наслідок слави. Але чи не дає нам
природа з найранішого дитинства такої організації, з якої в нас
може розвинутись цей характер? На що спирається таке припу¬
щення? Чи спостережено, що певне розташування нервів, рідин та
мускулів постійно призводить до того самого способу мислити, що
природа відіймає в одних певні мозкові волокна й додає їх іншим,
що вона, отже, завжди навіює цим останнім палке бажання слави?
Коли припустити, що характери є наслідок організації, навіщо тоді
') До штучних пристрастів у Европі можна залічити ще й ревнощі. Тут люди
ревниві через те, що гонористі. Гонор увіходить до складу майже всіх великих євро¬
пейських коханнів. Не те в Азії. Там ревнощі можуть бути чистим наслідком любови
до фізичних утіх. Адже відомо з досвіду, що чим поневоленіші бажання в султанш,
тим палкіші ті бажання, тим більше втіхи дають і дістають ті султанші. Ревність,
дочка заласности султанів та везирів, може споруджати там гареми й замикати в них
жінок.
140
виховання? Хіба зміняє мораль фізичну будову? Хіба повертає слух
глухому щонайправдивіше правило? Хіба вирівнюють горбатому
спину щонаймудріші лекції вихователя? Хіба довшає від них нога
в кривого? Хіба підростає від них пігмей? Те, що зробила природа,
тільки вона може й переробити. Змалку вона відтиснула в наших
серцях єдине почуття, це — себелюбство. Ця сперта на фізичну
чутливість любов усім людям спільна. Тим-то, хоч би яке відмінне
було їх виховання, це почуття в них завжди лишається одинаковим;
тим-то за всіх часів і по всіх країнах люди любили, люблять і завж¬
ди любитимуть себе переважно перед іншими. В усіх інших по¬
чуттях людина міняється, бо всяке інше почуття в ній є наслідок
моральних причин. А коли причини ці мінливі, то такими мусять
бути і їх наслідки. Щоб потвердити цю істину широким досвідом,
звернуся передусім до історії націй.
РОЗДІЛ II
Про зміни в характері націй
і про причини цих змін
Кожна нація має свій осібний спосіб бачити й почувати, який
становить її характер; і в усіх народів цей характер або раптово
зміняється, або поволі переінакшується залежно від раптових чи
непомітних змін, які відбуваються у формі їх урядування, отже,
в громадському вихованні 1).
Характер французів, що його здавна вважають за веселий, не
завжди був такий. Імператор Юліян каже про парижців — «я люб¬
лю їх, бо характер у них, як і в мене, суворий (1) та поважний».
Отже характер народів зміняється. Але в який момент цю зміну
найвиразніше можна помітити?
Моментами перевороту, коли народи переходять з вільного стану
в рабство. Тоді з гордовитого й сміливого народ робиться кволим і
легкодухим; він не зважується підвести очі на урядовця; ним ке¬
рують, і йому байдуже, хто ним керує. Цей народ, зневірившись
кінець кінцем, думає, як осел у байці: «Хоч який буде в мене хазяїн,
тяжчої вантаги я не носитиму». Раб до громадського добра так само
байдужий, як вільний громадянин чуйний до слави своєї нації.
В його серці, позбавленому активности й енергії, немає чеснот,
немає талантів,— його душевні здібності притлумлені, він не дбає за
мистецтва, торгівлю, хліборобство і т. ін. Не рабським рукам, ка¬
жуть англійці, належить обробляти й засівати землю. Сімонід,
підпливши до деспотичної імперії, не знаходить у ній і сліду людей.
Вільний народ — хоробрий, щирий, людяний, чесний (2). Рабський
народ — полохливий, зрадливий, невірний, лютий; його жорстокість
') Форма врядування завжди становить частину нашого виховання.
141
надмірна. Якщо надто суворий офіцер повинен усього чекати на
війні від скривдженого солдата, якщо день бою для останнього є
день відплати, то для погнобленого раба день бунту так само буває
днем помсти, тим жорстокішої, чим довше збиралася під страхом
його лють 1).
Яку разючу картину раптової зміни національного характеру
являє нам римська історія! Який народ появив перед звеличенням
Цезарів більше сили, чесноти, більше любови до волі й огиди до
рабства, і який народ, коли трон Цезарів зміцнився, появив більше
кволости й підлоти (3)? Тіберієві збриднула його ницість.
Траян пропонує волю цьому байдужому до неї народові; він від
неї відмовляється. Він зневажає ту волю, що за неї його предки
заплатили б усією своєю кров’ю. Тоді в Римі все зміняється, і місце
завзятого й поважного характеру, яким визначались його перші
мешканці, заступає той легковажний і суєтний характер, яким
дорікає їм Ювенал у десятій своїй сатирі.
Може, потрібен новіший приклад такої зміни? Порівняймо те¬
перішніх англійців з англійцями часів Генріха VIII, Едуарда VI,
Марії та Єлисавети. Цей народ, тепер такий людяний, толерантний,
освічений, такий вільний, заповзятливий, такий прихильний до
мистецтв та філософії, був тоді лише рабським народом, лютим і
марновірним, без мистецтв і без промисловости.
Коли якийсь володар захоплює над своїми народами необмежену
владу, він певен того, що змінить їх характер, знесилить їх душу,
зробить її полохливою і ницою (4). Від цього моменту його
підданці, байдужі до слави, втрачають сміливий і твердий характер,
що витримує всякі подвиги, гордує всякою небезпекою. Тягар
самовладства ламає в них пружину змагання.
Коли, роздратований сперечанням (5), володар називає бунтівни¬
ком правдиву людину, він зміняє щирий характер своєї нації на
характер брехливий. І коли в критичну хвилину цей володар, здав¬
шись на своїх лестунів, знаходить коло себе лише людей нікчемних,
кого тут винуватити? Його самого; він сам їх такими поробив.
Хто, зваживши зло рабства, повірить, що й досі є ще такі недолугі
володарі, які хочуть панувати над рабами, які не знають згубних
наслідків, що їх спричиняє деспотизм у характері їхніх підданців?
Що таке самовладство? Зародок лиха, який, потрапивши в лоно
держави, розвивається в ньому, щоб уродити злидні й спустошення.
Здаймося в цьому на прусського короля. «Самовладний уряд,—
сказав він у промові, виголошеній у Берлінській Академії,— то
найкраща річ, але під володарями справедливими, людяними й доб¬
рочесними, і найгірша річ під пересічними королями». А скільки
таких королів! Чи багато Тітів, Траянів, Антонінів? Ось що думає
велика людина. Яку душевну велич, яку освіту виказує в монарха
такий погляд! Справді, до чого веде деспотична влада? Часто до
') Тому за доказ повалення Набаб-Жаф’є-Алі-Хана, про яке повідомила «Лей¬
денська газета» з 23 червня 1761 року.
142
загибелі деспота й завжди до загибелі його нащадків (6). Фундатор
такої влади засновує свою державу на пропащих підвалинах; тільки
обмежений і кепсько врозумілий інтерес королівської гідности,
інакше сказати — інтерес пихи, лінощів або якоїсь подібної прист-
расти, може схилити до несправедливого й жорстокого самовлад¬
ства над нещасними рабами замість законного й улюбленого пану¬
вання над вільним і достатнім народом (7). Самовладство — це
необачна дитина, що без кінця жертвує майбутнім задля теперіш¬
нього.
Найстрашніший ворог громадського добра — то не заколот і не
бунт, а деспотизм (8). Він зміняє характер народу, і то завжди на
гірше; він дає йому лише пороки. Хоч би яка була могутність
індійського султана, він ніколи не створить у своїй державі відваж¬
них громадян, ніколи не знайде в своїх рабах чеснот вільних людей.
Хемія здобуває з суміші лише стільки золота, скільки є його в тій
суміші, і наймогутніше самовладство завжди дістає від раба лише
ницість, яку той містить у собі.
Отже досвід показує, що характер і дух народів зміняється разом
з формою їх урядування, що різне врядування надає тій самій нації
високого чи низького характеру, твердого чи легкодухого, відважно¬
го чи боязкого.
Виходить, люди, народжуючись, або не приносять з собою жадно¬
го нахилу, або нахили до всіх протилежних пороків і чеснот.
Вони є, таким чином, лише витвір свого виховання. Якщо перс не
має ніякого поняття про рабство, то це є наслідок його відмінної
освіти.
Чому, кажуть чужинці, у французів зразу помічаєш однаковий
розум і однаковий характер, мов у всіх негрів — однакову фізіоно¬
мію? Бо французи судять і мислять не самостійно (9), а за урядови¬
ми особами. З цієї причини їхній спосіб бачити повинен бути досить
одноманітним. З французами те саме, що й з їхніми жінками —
нафарбуються вони, з’їдуться на виставу, то обличчя у всіх їх
здається однаковим. Я знаю, що з уважністю завжди можна доба¬
чити якусь ріжницю поміж характерами й розумами в індивідів, але
треба часу, щоб її помітити.
Через своє неуцтво, через сваволю своєї поліції, через вплив свого
духівництва французи загалом подібніші між собою, ніж будь-хто
інший. А коли форма врядування таку силу має над звичаями
й характером народів, то до якої ж зміни в поняттях і в характері
окремих людей повинні спричинятися зміни в їхньому достаткові
й становищі?
143
РОЗДІЛ III
Про зміни в характері окремих людей
Те, що яскраво й у великому мапггабі діється в націях, діється
в малому маштабі й не так помітно в індивідах. Майже всяка зміна
в їхньому становищі спричиняється до зміни в їхніх характерах. Ось
людина сувора, похмура, гордовита,— вона задирає, кривдить своїх
рабів, дітей, слуг. Випадком вона зблудила в лісі й прихистилася на
ніч у печері. А там спочивають леви. Чи лишиться в неї той суворий
та похмурий характер? Ні,— вона зашиється в куток печери й жад¬
ним рухом не збуджуватиме лютости тих звірів.
Перенесімо цю людину з печери фізичного лева до лігва лева
морального,— хай стане вона на службу до жорстокого й деспо¬
тичного володаря,— лагідна й стримана при своєму господареві,
вона, мабуть, зробиться найпідлішим і найулесливішим з його рабів.
Але, скажуть, то буде силуваний, а не змінений характер, то силою
зігнуте дерево, що зразу й прибирає, завдяки пружності, своєї
першої форми. То що ж! Хіба це дерево, коли його линвами протри¬
мати кілька років зігнутим, зможе коли-небудь вирівнятись? Хто
твердить, що характер силують, а не змінюють, каже тільки те, що
за одну мить не знищують віддавна набутих звичок.
Людина заховує свою лихоту, бо завжди має змогу виявляти її на
комусь нижчому. Та коли подержати її довго коло лева чи деспота,
немає сумніву, що довга, повторна, перетворена на звичку принука
пом’якшить її характер. Взагалі, поки людина досить молода для
того, щоб набувати нових звичок, тільки ті хиби й ті пороки в неї
невигойні, яких не можна витравити без заходів, що їх уживати не
дозволяють звичаї та закони. Нічого неможливого для виховання
немає — у нього й ведмідь танцює.
Поміркувавши над цим питанням, кожен відчує, що наша перша
натура, як це доводить Паскаль і досвід, є не що інше, як наша
перша звичка 1).
Людина родиться без поняттів, без пристрастів; вона родиться
наслідувачем, вона кориться прикладові — тож, виходить, звичками
й характером своїм вона завдячує своїй освіті. І я питаю,— хіба
набутих за певний час звичок не можуть зруйнувати протилежні
звички? Скільки бачимо людей, що в них характер зміняється
залежно від чину, від посади, яку вони обіймають при дворі чи
в міністерстві, одне слово, залежно від зміни в їхньому становищі!
Чому розбійник, якого переселили з Англії до Америки, часто
робиться там чесною людиною? Бо робиться власником, бо має
обробляти свою землю, бо, кінець кінцем, змінилося його станови¬
ще.
Військовий на полях бою жорстокий і невблаганний; звикнувши
') Автор «Еміля» заперечує правдивість цієї аксіоми через те, що не зрозумів
Паскаля.
144
бачити пролиту кров, офіцер робиться нечутливим до цього видови¬
ща. А вернеться він до Лондону, Парижу, Берліну, то знову робить¬
ся людяним і співчутливим. Навіщо вважати кожен характер за
наслідок осібної організації, коли не можна визначити, яка ж ця
організація? Навіщо шукати в окультних якостях причину мораль¬
ного явища, що його так ясно і легко можна пояснити розвитком
почуття себелюбства?
РОЗДІЛ IV
Про себелюбство
Людина чутлива до фізичного болю й втіхи, тому уникає одного
й шукає другого,— оце постійне уникання та шукання й називають
себелюбством.
Це почуття є безпосередній наслідок фізичної чутливости, отже,
воно спільне всім і невід’ємне від людини. За доказ тому даю його
постійність, неможливість змінити його чи навіть переінакшити.
З усіх почуттів воно єдине такого виду; йому ми завдячуємо всіма
своїми бажаннями, всіма своїми пристрастями,— вони можуть бути
в нас лише застосовуванням почуття себелюбства до того чи того
об’єкта.
Отже на це почуття, різноманітно змінене від виховання, яке
дістаєш від уряду, під яким живеш, та від відмінних становищ, у які
потрапляєш, і треба скласти дивну різноманітність пристрастів та
характерів.
Себелюбство цілком робить з нас те, що ми є. З якої причини
люди такі жадібні до почестів і гідностів? Бо люблять себе, бо
бажають свого щастя, отже, й змоги здобути його. Отже любов до
могутности й засобів здобути її доконечно пов’язана в людині
з себелюбством (10). Кожен любить повелівати, бо кожному хочеть¬
ся збільшити своє щастя, а тому й примусити своїх співгромадян
про те щастя дбати. А серед засобів приневолити їх до цього —
найпевніші сила й насильство. Тож владолюбство, що спирається на
любов до щастя, є спільна мета всіх наших бажань (11). Тому
багатство, слава, заздрість, пошана, справедливість, чеснота, не¬
терпимість, одне слово, всі штучні пристрасті !),— це все в нас лише
владолюбство, заличковане різними назвами.
Влада — це єдина мета людського шукання. Щоб це довести,
я зараз покажу, що всі названі вгорі пристрасті є, власне, в нас лише
владолюбство, звідки зроблю висновок, що коли любов ця всім
спільна, то всі здібні бажати шани та слави, отже здібні до тої
пристрасти, що дає рух розумовій здатності, однаковій у людей
із звичайною організацією.
1) Все в нас — штучна пристрасть, крім потреб та фізичних болів і втіх.
145
РОЗДІЛ V
Про любов до багатства й слави
На чолі головних чеснот ставлять силу і владу,— цю чесноту
найбільше, та, мабуть, і єдино шанують. Зневага — то доля сла-
бости.
Де коріння нашого презирства до східніх націй, що з них деякі
дорівнюють нам у промисловості, як то доводить виробництво
їх матерій, а деякі й переважають нас громадськими чеснотами?
Може, ми просто зневажаємо в них ницість, з якою вони несуть
ярмо ганебного й жорстокого деспотизму? Така зневага була б
справедлива; але ні, ми їх зневажаємо, як боягузів, як невправних
у військовому ділі. Отже, силу (12) шануємо, а слабість знева¬
жаємо. Любов до сили та влади всім властива *). Всі її бажають, але
не всі, як Цезар та Кромвел, пориваються до найвищої влади; мало
хто на неї заміряється; ще менше є спроможних виконати цей замір.
Загалом люди бажають такої влади, яку легко можна здобути.
Кожен може забагатіти, і кожен бажає багатства. З ним задоволь¬
няєш усі свої нахили, допомагаєш нещасним, зобов’язуєш безліч
людей, отже, й пануєш над ними.
Слава, як і багатство, дає владу, тим-то її жадають так само.
Славу здобувають зброєю або красномовством. Відомо, як шанували
в Римі й у Греції красномовство — воно провадило там до величі
й могутности. Magna vis et magnum nomen, каже з цього приводу
Ціцерон, sunt unum et idem. Велике ім’я давало в цих народів велику
владу. Славетний промовець панував над силою клієнтів. А кожен, за
ким іде юрба прихильників, завжди буває у всякій республіканській
державі могутнім громадянином. Гальський Геракл, що з його рота
виходила безліч золотих синів, був емблемою моральної сили крас¬
номовства. Але чому цю красномовність, таку шановану колись,
тепер поважають і розвивають лише в Англії? Бо скрізь-інде вона не
відкриває вже шляху до почестів.
Отже любов до слави, шаноби, поваги є, власне, в нас лише за¬
личкована любов до могутности.
Слава, кажуть, то коханка майже всіх великих людей; вони же¬
нуться за нею крізь небезпеки, не спиняють їх ні військові подвиги,
ні труд учення, ні ненависть безлічі суперників (13). Але де? Там, де
слава є могутність. Скрізь, де слава буде лише марним званням, де
заслуга не матиме впливу, громадянин, байдужий до громадської
шани, мало зусиль докладатиме, щоб її здобути. Чому славу вва¬
жають за рослину республіканського грунту, яка, звироднівши
в країнах деспотичних, ніколи не зростає в них міцною? Бо в славі
люблять, власне, лише могутність, а під самовладством усяка влада
зникає перед владою деспота. Той, хто проводить ночі під зброєю
1) Людина без бажань, людина, що вважає себе за цілковито щасливу, до влади
була б, певна річ, нечутлива. Чи є такі люди? Так, але в надто малому числі, щоб на
них зважати.
146
або в своїх канцеляріях, гадає, що любить пошану,— він поми¬
ляється. Пошана — це тільки назва, яку прикладають до мети своєї
любови, а сама річ у владі.
До цього зауважу, що той самий блиск, та сама могутність, що
оповивають іноді славу й роблять її такою любою нам, часто мусять
бути нам гидкими в наших співгромадян, і звідци заздрість.
РОЗДІЛ VI
Про заздрість
Заслуга, каже Поп, породжує заздрість, як тіло породжує тінь.
Заздрість сповіщає про заслугу, як дим — про пожежу й полум’я.
Запекла заздрість до заслуги не шанує її ні на високих урядах, ні на
троні. Вона однаково переслідує Вольтера, Катіната, Фрідріха. Якби
люди часто пригадували собі, до чого доходить її шаленство, то
нещастя, якими вистелений шлях великих талантів, їх так, мабуть,
налякали б, що їм не стало б відваги ці таланти набувати.
Геніяльна людина думає при світлі своєї лямпи: сьогодні ввечері
я кінчаю свою роботу, завтра день винагороди, завтра вдячна публі¬
ка вшанує мене, завтра, нарешті, я дістану вінок безсмертя. Ця
людина забуває, що є заздрі. Справді, завтра настає; роботу оголо¬
шено, вона чудова, а публіка свого зобов’язку не виконує. Заздрість
відхиляє геть від автора солодку запашність слави 1). Вона заміняє
її отрутним смородом критики й наклепів. Світло слави майже
ніколи не сяє над домовиною великих людей. Хто варт шаноби,
рідко з неї тішиться, і хто сіє лаври, рідко спочиває в їх затінку 2).
Та чи живе заздрість у всіх серцях? Щонайменш, немає такого
серця, в яке вона не приходила б. Скільки великих людей не може
терпіти суперників, не хоче ділитися шанобою з жадним своїм
співгромадянином і забуває, що на бенкеті слави кожен повинен,
сказати б, мати свою пайку!
Навіть найблагородніші душі прислухаються до заздрости; вони
опираються її порадам, але не без зусилля. Природа створила
1) Заздрість з усіх пристрастів найогидніша. Один поет так змальовує її жахливий
портрет:
Співчуття, каже він, зворушується людським лихом, а заздрість тішиться з нього і
здобуває радість із людських стражданнів.
Всяка пристрасть ставить собі за мету якусь утіху. Тільки заздрість ставить собі
за мету чуже нещастя.
Гідність обурюється з добробуту злобителя й дурня, а заздрість — з добробуту
людини доброї та розумної.
Любов і гнів, зайнявшись у душі, палають у ній годину, день, рік; заздрість точить
її до скону.
Під прапором заздрости йдуть ненависть, наклеп, зрада й підступність.
Ненависть скрізь веде за собою злидні голоду, отруту джуми й скаженство війни.
2) Якщо великі письменники й робляться по своїй смерті вихователями людського
роду, то треба визнати, що за життя вихователі бувають своїми учнями тяжко пока¬
рані.
147
людину заздрою. Бажати змінити її під цим поглядом — це є бажа¬
ти, щоб вона перестала любити себе, це є бажати неможливого. Хай
же ставить собі законодавець завдання не замкнути заздрості уста,
а зробити безсилими її шаленство й установити, як у Англії, закони,
які захищали б заслугу від злостивости міністра й фанатизму свя¬
щеника. Це й усе, що може зробити мудрість на користь талантам.
Домагатись більшого й надіятися знищити заздрість — це божевіл¬
ля. Всі віки лементували проти цього пороку. Що ж маємо з того
лементу? Нічого. Заздрість існує досі й нічого не втратила на своїй
активності, бо ніщо не зміняє людської природи.
А втім, є момент, коли заздрість людині невідома, це момент
раннього юнацтва. Коли можна ще надіятися перевершити або хоч
дорівнятися заслугою людей, окритих уже громадською повагою;
коли можна сподіватися дійти почестів, що тим людям уже при¬
ділені, тоді ми, перейняті до них пошаною, збуджуємось від їхньої
присутности до змагання, ми їх захоплено хвалимо, бо маємо
інтерес хвалити їх і призвичаювати громадськість шанувати наші
майбутні таланти. Тож похвала — це данина, яку молодь сплачує
талантові і в якій дозрілий вік йому завжди відмовляє.
В тридцять років змагання двадцятилітнього обертається вже на
заздрість. Втрачено надію дорівнятися тих, з кого захоплюєшся,
тоді захоплення дає місце ненависті. Пиха живиться з презирства
до талантів. Не мати вищих за себе — оце бажання пересічности.
Скільки заздрих проказують тихенько за одним коміком: «Я тебе
люблю тим більіііе, чим менше шаную».
Коли ж репутації славетної людини зламати незмога, від неї
вимагають тоді якнайбільшої скромности. Заздрий дорікав Дідро
навіть оцими початковими словами з його «Думок про пояснення
природи»: «Візьми й прочитай, юначе». Колись такими вимогливими
не були. Юрисконсульт Дюмулен каже про себе: «Рівного мені
немає, від усіх я вищий». Ті вияви самоприниження, яких вима¬
гають тепер від авторів, являють собою надзвичайне збільшення
читацької пихи. Така пиха свідчить про ненависть до заслуги, і ця
ненависть природна. Справді, якщо люди, такі ревнивці свого ща¬
стя, бажають влади, отже й слави та шаноби, які до неї провадять,
то вони повинні ненавидіти в надто славетній людині того, хто їм ту
славу й шанобу відбирає. Чому про розумних людей говорять згорда
стільки лихого? Бо внутрішньо почувають себе змушеними думати
про них гарне. Коли ділять водохресний пиріг, частину його зали¬
шають Богові; коли розбирають заслугу видатної людини, в ній
знаходять якусь хибу; це частка заздрости.
Хто не підноситься над своїми співгромадянами, хоче принизити
їх до себе. Хто не може бути вищим від них, хоче принаймні жити
з рівними (14). Така є і завжди буде людина.
Мабуть, і серед доброчесних та найдальших від заздрости душ
немає жадної, що не була б під цим поглядом забруднена якоюсь
легенькою плямою. Хто може, справді, пишатися, що завжди сміли¬
во хвалив генія? Що ніколи не затаював своєї до нього пошани? Що
148
не додержував при вчителі злочинної мовчанки й не докидав до
своїх похвал тих зрадницьких «але», якими так часто прохоплю¬
ється заздрість1)?
Взагалі всякий великий талант викликає ненависть, тому й ку¬
пують так хапливо листки, де його жорстоко шматують. З якої
іншої причини їх читали б? Може, з бажання розвинути свій смак
(15)? Але автори цих листків — не Льонжіни й не Депрео; у них
навіть наміру немає освічувати публіку. Хто може написати гарні
твори, тому критикувати інших нецікаво.
Критику породжує незмога створити щось гарне. Роля її скромна.
Дефонтенів люблять, як утішників дурнів2). їдкість їхньої сатири
проголошує генія.
Запекла ганьба — то в заздрости спосіб похвали. Це є перша
хвальба, яку дістає автор гарного твору, і єдина, яку він може
вирвати в своїх суперників. Захоплюються лише з жалем, лише себе
хочуть бачити шанованими. Немає такої людини, яка себе в цьому
кінець кінцем не переконала б. Має вона добрий розум, то дає йому
перевагу перед генієм. Має якісь дрібні чесноти, то ставить їх над
великі таланти. Всьому, чого сам не маєш, невелику ціну кладеш.
Щодо заздрости, то лише одна людина може вважати себе за
непричетну до неї — та, що ніколи себе не досліджувала.
За протектора в генія і панегірист-юнацтво (16), і деякі освічені
та доброчесні люди (17). Але їхнє безсиле заступництво не дає
йому ні впливу, ні поваги. А проте, з чого живиться звичайно талант
і чеснота? З поваги й похвали. Позбавлене цієї поживи, те й те нидіє
і вмирає; душевна діяльність погасає. Це — полум’я, якому нема
чим горіти.
Майже під усіма урядами таланти, мов ті римські в’язні, яких
засуджували й віддавали звірям, робляться їх здобиччю. Знева¬
жають генія при дворі? За решту подбає заздрість (18). Вона вини¬
щує його до кореня. Повинна заслуга повсякчас боротися із заздріс¬
тю? Вона стомлюється і покидає арену, коли не бачить винагороди
для переможника. Студії не задля них самих люблять, а задля втіх,
шани та влади, що дають вони. Чому? Бо люди взагалі не так хочуть
бути шановними, як шанованими, бо, дбаючи про хвилеву славу,
більшість письменників (19), пильнуючи виключно підлещувати
смаки своєї доби й своєї нації, подають їй лише злободенні ідеї,
приємні урядовим особам, що з їхньої протекції вони сподіваються
здобути гроші, повагу й навіть ефемерний успіх (20).
Але є люди, що зневажають це. Це ті, що, перенісшись думкою
у майбутнє і наперед утішаючись з похвали й поваги нащадків,
бояться пережити свою славу (21). Ця єдина причина змушує їх
жертвувати хвилевою славою і повагою в дуже далекій іноді надії на
') Скільки людей дають перевагу давнім над сучасниками, аби тільки не визна¬
вати в своєму суспільстві Льокка, Сенеку, Вергілія та ін.
2) «Федру» написали і Расін, і Прадон. Дефонтени тої доби повстали на Расіна,
і їхня критика мала успіх. Вона звільнила на якийсь час дурнів від нестерпучого
тягаря пошани.
149
більшу повагу. Таких людей рідко. Вони бажають лише пошани від
шановних громадян.
Що обходить Мармонтеля осуд Сорбонни (22)? Він червонів би
від її хвали. Дурістю сплетений вінок не приходиться на голову
генія. Цією новою архітектурною оздобою увінчали чотирикутній
будинок у Лянгедоку. Подорожник проходить повз будівлю і скри¬
кує: «Бачу блазенський ковпак на голові Цезаря».
Хай проте не гадають, що громадянин, що якнайпалкіше прагне
до тривалої пошани, любить і славу, і навіть істину. Якщо природа
кожного індивіда така, що він змушений любити себе над усіх, то
любов до істини завжди в ньому підпорядкована любові до свого
щастя — в істині він може любити тільки засіб збільшити свій
добробут. Тому й не шукають ні слави, ні істини в країні, де те й те
зневажається.
Результат цього й попереднього розділу той, що шаленство за¬
здрости, бажання багатства й талантів, любов до поваги, слави та
істини завжди бувають у людини любов’ю до влади та могутности
(23), заличкованою цими різними назвами.
РОЗДІЛ УМ
Про справедливість
Справедливість є охоронниця життя і свободи громадян. Кожен
хоче тішитися з своєї різноманітної власности. Отже кожен любить
у інших справедливість і хоче, щоб вони були справедливі до нього.
Але з якої причини йому самому бажати бути справедливим до
інших? Чи справедливість люблять задля неї самої, чи задля поша¬
ни, яку вона дає? Це є предмет мого розгляду.
Людина так часто сама себе не знає, між її поведінкою *) і ви¬
словлюваннями помічаємо стільки суперечности, що треба вивчити
її в її вчинках і в самій її природі, щоб її спізнати.
') У моралі, як і в релігії, доброчесних мало, а лицемірів багато. Сила людей
прикрашають себе почуттями, яких не мають і не можуть мати. Порівнявши їх
поведінку з їх висловлюваннями, бачимо в них лише шахраїв, що хочуть людей моро¬
чити. Взагалі не треба довіряти будь-кому, хто пишається надто суворими звичаями
і видає себе за римлянина. Серед них є такі, що справді показують себе доброчесни¬
ми ту хвилину, коли завіса підіймається і вони виходять грати велику ролю на світо¬
вому коні, але чи багато з них, роздягнувшись, зберігають ту саму чесність і завжди
бувають справедливі?
В любові перших римлян до чесноти мене переконує знання їхніх законів та
звичаїв. Коли б не це знання, чеснота теперішніх римлян викликала б у мені не¬
певність щодо чесноти давніх і я сказав би, як кардинал Бессарйон про чудеса, що
«нові змушують сумніватися в старих».
Справедлива, але освічена людина не буде твердити, що любить справедливість
задля неї самої. Чи є хтось бездоганний? Не соромно признатися, що в усіх своїх
вчинках маєш на оці лише своє щастя, але ніколи не відділяєш його від щастя своїх
співгромадян. Мало хто так добре те своє щастя розуміє.
150
РОЗДІЛ УІІІ
Про справедливість у природної людини
Щоб судити про людину, розгляньмо її в первісному стані, в стані
незайманого ще дикунства. Чи справедливість дикун любить і пова¬
жає? Ні — силу. Ні в його серці немає поняття справедливости, ні
в мові такого слова, щоб те поняття висловити. Яке поняття може
він про неї скласти, і що таке несправедливість? Порушення угоди
чи закону, складеного на користь більшости. Отже несправедливість
з’являється вже після встановлення угоди, закону й спільного
інтересу. Отже до закону немає несправедливости. Si non esset lex,
non esset peccatum. А що являє собою встановлення законів?
1. Об’єднання людей у більш-менш велике суспільство.
2. Створення мови, придатної до обміну певним числом понят¬
тів 1).
А коли є дикуни, що їхня мова ще не виходить за межі п’ятьох-
шістьох звуків чи вигуків, то створення мови, виходить, є справа
кількох століттів. Отже, поки цю справу не доконано, люди, не
маючи угод та законів, живуть у стані війни.
Цей стан, скажуть, є стан нещастя, а нещастя, творець законів,
повинне змусити людей прийняти їх. Так; але коли до моменту
цього прийняття люди нещасні, то вони, щонайменш, не неспра¬
ведливі. Як захопити поле й сад власника, одне слово, як учинити
грабунок, коли ще немає ні власника, ні розділу поля чи саду? Поки
громадський інтерес не проголосить права першого займання свя¬
щенним правом, як боронитися дикунові, що живе на багатій на
дичину дільниці, звідки дужчий дикун хоче його вигнати?
— З якого права,— скаже перший,— ти вигониш мене з цієї
дільниці?
— Аз якої речі,— скаже другий,— ти хочеш нею володіти?
— Мене завів сюди випадок,— відповість слабший.— Вона моя,
бо я живу на ній, бо земля належить тому, хто перший зайняв її.
— Що то за право першого займання (24)? — відкаже другий.—
Якщо випадок завів тебе в це місце, то той самий випадок наділив
мене потрібного силою, щоб тебе прогнати. Котрому з двох прав
') За Льокком, «закон є правило, приписане громадянам із санкцією якоїсь кари
чи винагороди, яка може детермінувати їхню волю». Всякий закон, на його думку,
являє собою кару чи винагороду, пов’язану з додержанням або порушенням його.
Після цього визначення людина, що порушує в упорядкованому народі угоду, не
наділену ще такою санкцією, не підлягає карі, а проте вона несправедлива. Але чи
може вона бути несправедливою перед установленням усіх угод і створенням мови,
придатної висловлювати їх? Ні, бо в цьому стані вона не має ні поняття власности, ні,
отже, й поняття справедливости.
Чого вчить нас з цього приводу досвід, яким треба як у фізиці, так і в моралі
випробовувати навіть найвигадливіші теорії і який єдино потверджує їх прадивість чи
хибність? Що людина має поняття сили раніше, як справедливости; що, взагалі,
любови до справедливости в неї немає; що навіть у впорядкованих країнах, де раз
у раз говорять про справедливість, ніхто на неї не зважає, поки його не змусить до
цього влада, однакова або вища від його власної.
151
дати перевагу? Хочеш спізнати всю вищість мого права? Підведи очі
до неба — побачиш орла, що кидається на горлицю; спусти їх на
землю — побачиш лева, що шматує оленя. Втопи свій погляд у
морську глибину — побачиш акулу, що пожирає дораду. Все в при¬
роді показує тобі, що слабший дужому здобич. Сила — то дар богів.
З нею я володію всім, що можу захопити. Отже, озброївши мене
оцією міцною рукою, небо оповістило тобі свою волю. Тікай з цих
місць, поступися силі або бийся (25).
Що відповісти на слова цього дикуна і якою несправедливістю
йому дорікати, коли право першого займання ще не визнано за
право?
Справедливість являє собою установлені закони. Додержання
справедливости являє рівновагу сили поміж громадянами. Підтри¬
мання цієї рівноваги є шедевр законодатної науки. Бути справедли¬
вими одним до одних людей примушує обопільний і рятівничий
страх. Коли цей страх перестає бути взаємним, справедливість
робиться хвали гідною чеснотою, і відтоді законодавство народу
порочне. Щоб його вдосконалити, людину треба спонукати до
справедливости.
Справедливість самотньому дикунові невідома. Впорядкована лю¬
дина має про неї якесь поняття через те, що визнає закони. Але чи
люблять справедливість задля неї самої? Це повинен показати нам
досвід.
РОЗДІЛ IX
Про справедливість
у впорядкованої людини й народів
Як любить людина справедливість? Щоб знати це, піднесіть
громадянина за межі всякої надії і всякого страху, настановіть його
на східній трон.
Посівши цей трон, він може стягати з своїх народів величезні
податки. Чи повинен він це робити? Ні. Всякий податок має за мету
й за міру державні потреби. Всякий податок, узятий понад ці потре¬
би, є грабунок, несправедливість. Немає визнанішої істини. А втім,
попри гадану любов людини до справедливости, немає такого
азіятського деспота, який не чинив би цієї несправедливости і не
чинив би її без гризоти. Який висновок із цього факту? Що в люди¬
ни любов до справедливости береться або із страху перед страждан¬
ням, що супроводить несправедливість, або з надії на добро, що
супроводить пошану, повагу й, нарешті, владу, пов’язану з додер¬
жанням справедливости.
Доконечність карати, винагороджувати, запроваджувати мудрі
закони, установлювати добірну форму врядування, щоб створити
доброчесних людей, також є очевидний доказ цієї істини.
Застосуйте до народів те, що я кажу про людину. Два народи
152
живуть по-сусідськи, перебувають, під певними поглядами, в обо¬
пільній залежності; вони змушені, отже, укласти між собою угоди
й створити народнє право. Чи шанують вони його? Так, поки обо¬
пільно бояться одне одного, поки між ними існує певна рівновага
сил. Порушено цю рівновагу — дужча нація безсовісно ламає ці
угоди (26). Вона робиться несправедливою, бо може такою бути
безкарно.
Така хвалена пошана людська до справедливости завжди буває
лише пошаною до сили.
Проте немає народу, який не вимагає на війні справедливости до
себе. Погоджуюсь. Але в яку хвилину, в якому становищі? Коли цей
народ оточують могутні нації, що можуть узяти участь у його чва¬
рах. Яка тоді мета його вимоги? Показати в своєму ворогові неспра¬
ведливого, гонористого, страшного сусіду, збудити проти нього
заздрість інших народів, поробити їх своїми спільниками й зміцнити
себе їхніми силами. Такими закликами до справедливости нація має
на меті збільшити свою могутність і забезпечити свою вищість над
супротивною нацією. Отже гадана любов народів до справедливости
є в них лише дійсна любов до влади.
Щоб пересвідчитися в цій істині, припустімо, що сусіди двох
ворожих націй, заклопотані виключно своїми хатніми справами, не
можуть узяти участи в їхніх суперечках і стати їм у допомозі,— що
тоді станеться? Тоді дужа нація, не волаючи до справедливости й не
зважаючи на правосудність, піде з вогнем і мечем на ворожу націю.
Її правом буде сила. Лихо, скаже вона, слабому й переможеному.
Коли Бренн із своїми галлами напав на клюзійців, римські посли
спитали його: «Яку кривду заподіяли вам клюзійці?» На це питання
Бренн засміявся. «Ту кривду,— відповів він,— що відмовилися поді¬
литися зо мною своїми землями. Ту саму, яку вам заподіяли колись
і сільбійці, і фіденати, і ардеати, яку нещодавно заподіяли вам
веєни, карпенати, частина фалісків та вольсків. Щоб помститися, ви
стали до зброї, змили цю образу їхньою кров’ю, поневолили їх,
пограбували їхнє добро, зруйнували їхні міста й села і цим не вчини¬
ли їм ні кривди, ні несправедливосте,— ви корилися найдавнішому
законові, що віддає дужому добро слабшого, найвищому в природі
законові, що починається в богах і кінчається в тваринах. Угамуй¬
те ж, о римляни, свій жаль до клюзійців! Співчуття галлам ще
невідоме — не навіюйте їм цього почуття, а то дивіться, щоб їх теж
не взяв жаль до тих, кого ви погноблюєте».
Мало хто з вождів націй має Бреннову сміливість і щирість. Мова
в них різна, а вчинки однакові, та й справді всі вони справедливість
однаково зневажають (27).
Світова історія,— це лише величезна збірка різноманітних дока¬
зів цієї істини (28). Напади гуннів, готів, вандалів, шведів, римлян,
еспанські й португальські завоювання в обох Індіях, нарешті, хре¬
стові походи,— все доводить, що в своїх заходах нації керуються
силою. Таку картину являє нам історія. А той самий принцип, що
153
рухає націями, доконечно й так само мусить рухати й індивідами,
з яких вони складаються. Хай же просвітить нас поведінка націй
щодо нашої власної поведінки.
РОЗДІЛ X
Окрема особа, як і нації, шанує
в справедливості лише повагу
та владу, яку справедливість їй дає
Людина, що проти своїх співгромадян перебуває приблизно в то¬
му стані незалежности, як один народ проти другого, любить у спра¬
ведливості (29) лише владу й щастя, які та справедливість їй дає.
Справді, на яку іншу причину, коли не на цю крайню любов до
влади, скласти наше захоплення завойовниками (ЗО)? Завойовник,
сказав корсар Деметрій Олександрові, це людина, яка на чолі сотні
тисяч інших людей грабує заразом сто тисяч гаманців, вирізує сто
тисяч громадян, чинить у великому обсязі те лихо, яке розбійник
чинить у малому, і яка для суспільства шкідливіша від розбійника,
бо вона несправедливіша. Злодій — це жах окремої особи. Завойов¬
ник, як і деспот,— це бич цілої нації. Що визначає нашу пошану до
Олександрів, Кортесів і нашу зневагу до Картушів та Раффій?
Могутність одних і безсилля других. В розбійникові зневажають,
власне, не злочин, а слабість (31). Завойовник показує себе дужим.
Люди хочуть бути дужими, а того, чим хочеш бути, не можеш
зневажати.
Люди владу так люблять, що їм приємно виявляти її при кожній
нагоді, бо цей вияв нагадує їм про її існування. Кожен бажає вели¬
кої могутности і кожен знає, що майже неможливо завжди бути
водночас справедливим і могутнім. Певна річ, владу використовують
краще або гірше залежно від ріжниці одержаного виховання, але,
хоч як щасливо її використовувати, немає такого можновладця,
який не чинив би несправедливостей. Надужиття влади зв’язане
з владою, як наслідок із причиною. Корнель сказав: «Хто може все,
що хоче, хоче більше, ніж повинен» (32).
Цей вірш є моральна аксіома, потверджена досвідом, а проте
ніхто не відмовляється від високої посади, щоб не піддатися в май¬
бутньому спокусі несправедливости. Отже любов до справедливости
підпорядкована в нас владолюбству. Людина, єдино заклопотана
сама собою, шукає лише свого щастя. Якщо вона шанує справедли¬
вість, то до цього її спонукає потреба (33).
Виникає якась суперечка між двома приблизно рівними на силу
й могутність людьми, то обидва, стримувані страхом, удаються до
справедливости,— кожен вимагає її рішення. Чому? Щоб прихили¬
ти на свою користь громадськість і таким чином здобути певну
вищість над супротивником.
Та коли один з цих людей, наявно дужчий за другого, може
154
безкарно його образити, тоді він, глухий до криків справедливости,
не сперечається вже, він наказує. Не справедливість, навіть не
подоба справедливости судить слабого з могутнім, а сила, злочин
і тиранія. З цієї причини Диван називає бунтарськими скарги слабо¬
го, якого він погноблює.
Щоб ще глибше дати відчути все людське владолюбство, додам до
попередніх один лише доказ, але найсильніший.
РОЗДІЛ XI
Під усяким урядуванням владолюбство
є одинокий рушій людей
Кожна форма врядування, каже Монтеск’є, має відмінний прин¬
цип діяльности. «Страх у деспотичних державах, почесть у мо¬
нархічних, чеснота в республіканських — оце ці різні рушійні прин¬
ципи».
Але яким доказом підпирає Монтеск’є !) це твердження? Чи
правда тому, що страх, почесть та любов до чесноти справді є ру¬
шійні й відмінні сили різних урядувань? Чи не можна, навпаки,
твердити, що принцип діяльности всіх царств походить з єдиної, але
мінливої в своїх застосунках причини, і що Монтеск’є, коли б він не
так захопився блискучістю свого рішення і сумлінніше обміркував
це питання, дійшов би глибших, ясніших і загальніших ідей, помітив
би у владолюбстві рушійний принцип усіх громадян, визнав би
в різних способах здобути владу той принцип, що на нього треба
') Страх, каже Монтеск’є, це рушійний принцип деспотичних імперій. Він поми¬
ляється. Страх не збільшує, а, навпаки, зменшує душевні сили. Я беру за принцип
діяльности нації лише постійні об’єкти бажання майже всіх громадян. А в деспо¬
тичних державах цих об’єктів лише два: перший — це бажання грошей, другий — це
бажання владаревої ласки.
В двох інших формах урядування, за цим самим письменником, є два інші прин¬
ципи діяльности, геть відмінної, каже він, природи: перший — це почесть; він засто¬
совується в монархічних державах; другий — чеснота; його застосовують лише
в республіках.
Слова «почесть» і «чеснота», певна річ, не цілковиті синоніми. Проте, якщо слово
«почесть» завжди викликає в розумі поняття про якусь чесноту, то слова ці, вихо¬
дить, відрізняються між собою широчиною свого значення. Отже почесть і чеснота
є принципи однієї природи.
Якби Монтеск’є не ставив собі на меті дати кожній формі врядування відмінний
принцип діяльности, він визнав би в усіх один принцип. Цей принцип — владолюб¬
ство, отже особистий інтерес, різноманітно змінений як до різної конституції держав
та їх різного законодавства. Коли чеснота, як він це каже, і є принцип діяльности
в республіканських державах, то щонайменше в республіках бідних і войовничих.
А принцип торговельних республік полягає в любові золота й зиску.
Виходить, що під усяким урядом людина кориться своєму інтересові, але її інтерес
не під усяким урядом однаковий. Чим більше досліджують під цим поглядом звичаї
народів, тим більше переконуються, що пороками й чеснотами вони завдячують своє¬
му законодавству. Принципи Монтеск’є в цьому питанні видаються мені не так
солідними, як блискучими.
155
скласти відмінну поведінку людей за всіх віків і по всіх країнах?
Справді, в кожній нації влада або зосереджена в одній людині, як
у Марокко та Туреччині; або розкладена між кількома, як у Венеції
та Польщі; або між цілою нацією, як у Спарті, Римі та Англії. Відпо¬
відно до цих різних розподілів влади, видима річ, всі громадяни
можуть набувати різних звичок та звичаїв, а проте ставити собі ту
саму мету, тобто мету сподобатися найвищій владі, прихилити її до
себе й дістати таким чином якусь частку або виплив її могутности.
Про врядування одного
За суто самовладного врядування найвища влада перебуває єдино
в руках султана. Потурає цей, здебільшого погано вихований, сул¬
тан певним порокам? Не має він людяности й любови до чеснот?
Жертвує він задля своїх примх щастям своїх підданців? То царе¬
дворці, дбаючи єдино за його ласку, принатурюють свою поведінку
до його поведінки й виявляють тим більшу зневагу до патріотичних
чеснот, чим байдужіше ставиться до них деспот. У такій країні не
бачимо ні Тімолеона, ні Леоніда, ні Регула та ін. Такі громадяни
можуть з’явитися лише за того ступеня поваги й пошани, який мали
до них у Римі та Греції, де доброчесна людина, певна громадської
шаноби, нічого понад неї не бачила.
Яка може бути пошана до чесної людини в деспотичній державі?
Султан, єдиний роздавач винагород і кар, зосереджує на собі всю
пошану. Там людина світиться лише його відбитим сяйвом, і найни-
ціший фаворит виступає там рівним героєві. Під усяким урядуван¬
ням такого виду змагання мусить погаснути. Інтерес деспота, часто
протилежний громадському інтересові, мусить затьмарювати всяке
поняття чесноти, і владолюбство, цей рушійний принцип громадяни¬
на, не може творити там людей справедливих і доброчесних.
Про врядування кількох
За такого врядування найвища влада перебуває в руках певного
числа вельмож. Тоді деспотом — дворянський стан (34). Мета цих
дворян — тримати народ у бідності й ганебному та нелюдському
поневоленні. Що ж робити, щоб сподобатися їм, щоб здобути їх
заступництво й заслужити їх ласку? Тягти за ними, сприяти їхній
тиранії, жертвувати повсякчас щастям більшосте задля пихи мен-
шости. В такій нації владолюбство також неспроможне творити
справедливих людей і добрих громадян.
Про врядування всіх
Якщо найвища влада в державі рівно розподілена поміж усіма
станами громадян, тоді деспотом — нація. Чого вона хоче? Добра
більш ос ти. Яким чином здобувають її ласку? Послугами, що їх
роблять їй. Тоді всякий вчинок, відповідний до інтересу більшости,
156
є справедливий і доброчесний; тоді владолюбство, рушійний прин¬
цип громадян, мусить спонукати їх до любови до справедливости
й талантів.
Який наслідок цієї любови? Громадський добробут. Найвища
влада, розподілена між усіма клясами громадян, є душа, яка, рівно
поширюючись на всі члени держави, оживлює її, надає їй здоров’я
й міці.
Тож не дивно, що цю форму врядування завжди ставили за
найкращу. Вільні й щасливі громадяни коряться в ній лише законо¬
давству, яке самі собі дали; над собою вони бачать лише правосуддя
й закон; живуть вони в мирі, бо в моралі, як і в фізиці, спокій по¬
роджує рівновага сил. А коли чиєсь честолюбство той спокій пору¬
шує, коли втрачається залежність між різними клясами громадян,
коли інтерес одного, як у Персії, чи цілого вельможного стану, як
у Польщі, відокремлюється від інтересу їхньої нації, тоді тільки
гнобителів та погноблених там бачиш, і громадяни діляться на дві
кляси — рабів та тиранів.
Якби Монтеск’є глибше обміркував ці факти, то відчув би, що
в усіх країнах людей об’єднує любов до влади, але ця влада здобу¬
вається різними способами залежно від того, чи зосереджена найви¬
ща влада в руках одного, як у Персії, чи вона розподілена у вель¬
можному стані, як у Польщі, чи розкладена, як у Римі та Спарті,
поміж різними державними станами; що своїми пороками й чесно¬
тами люди завдячують відмінним способам, якими здобувається
влада; і що справедливости задля справедливости вони не люблять.
Один із найсильніших доказів цієї істини є ницість, з якою самі
королі вшанували несправедливість у особі Кромвела. Цей Кромвел,
сліпе й злочинне знаряддя майбутньої свободи своєї країни, був
лише неправедним і страшним розбійником. Проте, скоро проголо¬
шено його протектором, усі християнські володарі запобігають його
приязні, всі силкуються своїми депутаціями та посольствами взако-
нити злочини узурпатора. Ніхто тоді не обурився на ницість, з якою
добивалися цієї спілки. Отже несправедливість завжди зневажають
лише в слабому. А коли рушійний принцип монархів та цілих націй
є заразом і принцип індивідів, що ту націю складають, то можна,
виходить, твердити, що людина, дбаючи єдино за збільшення поша¬
ни до себе, любить у справедливості лише владу та добробут, що
вона дає.
Тій самій причині людина завдячує і любов’ю до чесноти.
157
РОЗДІЛ XII
Про чесноту
Слово «чеснота», яке прикладають і до «обачности», і до «хо¬
робросте» !), і до «милосердя», має, отже, лише непевне й неви¬
разне значення. Проте воно завжди викликає в розумі неясні по¬
няття про якусь корисну для суспільства прикмету.
Коли прикмети такого виду властиві більшості громадян, нація
щаслива всередині, страшна зовні й хвальна для нащадків. Чеснота,
завжди корисна людям, отже й завжди шанована, повинна, щонай¬
менше в деяких країнах, окривати доброчесного владою та шаною.
Оцю любов до шани він і бере в собі за любов до чесноти. Кожен
запевняє, що любить її задля неї самої. Ця фраза на устах у всіх,
але ні в кого в серці. Що спонукає суворого анахорета постувати,
обіймати волосяницю й послушенство? Надія на вічне блажен¬
ство,— він боїться пекла й бажає раю.
Втіха й біль, ці витвірні принципи чернечих чеснот, є також
і принципи чеснот патріотичних. Розвиває їх надія на винагороду.
Хоч яку незацікавлену любов до них удають люди, а чесноти не
буває, коли немає інтересу любити Ті. Щоб пізнати під цим поглядом
людину, треба вивчати її не в її словах, а в її вчинках. Коли кажу,
я надіваю маску; коли дію, я змушений скинути її. Тоді не по тому,
що я кажу, а по тому, що я роблю, мене судять, і судять добре.
Хто більше за духівництво проповідував любов до покори й бід-
ности? І хто краще, як сама історія духівництва, доводить фальши¬
вість цієї любови?
Баварський курфюрст, кажуть, має на утримання свого війська,
судів та двору менше прибутку, ніж духівництво на утримання своїх
священиків. А проте в Баварії, як і всюди, духівництво проповідує
чесноту бідности. Виходить, бідність ближнього свого воно пропо¬
відує.
Щоб знати справжнє ставлення людей до чесноти, уявімо її
спровадженою до володаря, від якого вона не може сподіватися ні
добра, ні ласки. Яку пошану матимуть при його дворі до чесноти?
Ніякої. Там можуть шанувати лише ницість, інтригу й жорстокість,
заличковані під назвою скромности, обачности й твердости. Дає там
везир авдієнцію,— вельможі, простерті коло його ніг, заледве вша¬
нують заслугу поглядом. Але, скажуть, хвала цих царедворців
змушена, вона є наслідок їхнього страху — хай так. Виходить, їх
більше схиляють до страху, ніж до чесноти. Ці царедворці, скажуть
ще, зневажають ідола, якому поклоняються. То дарма. Могутнього
ненавидять, а не зневажають. Погорджують не гнівом велетня,
а гнівом пігмея. Його безсилля робить його смішним. Хоч би що там
l) Virtus, каже Ціцерон, є похідне від слова «vis». Основне його призначення —
fortitudo. Тому й по-грецькому воно має той самий корінь. Сила й хоробрість — це
перші поняття про чесноту, що їх могли скласти люди.
158
казали, а того, чого не зважуються зневажати відверто, насправді не
зневажають. Таємна зневага свідчить про слабість, і та зневага,
якою в таких випадках чваняться, є лише пиха безсилої ненависти
(35). Високопоставлена людина — це моральний велетень; він зав¬
жди у повазі. Хвала, яку дають чесноті, минуща, а хвала, яку силі
дають, вічна. По лісах шанують лева, а не оленя. Сила — це все на
землі. Чеснота, не маючи міці, згасає. Якщо за віків погноблення
вона й займалася іноді найбільшим сяйвом, якщо родиться і
озброюється завзятий Пелопід та доброчесний Брут у Тебах і Римі,
що стогнуть під тиранією,— то це тому, що берло ще непевне в ру¬
ках тиранових, і чеснота може ще прокласти собі шлях до величі
й могутности. А коли не пробити вже їй путі, коли тиран під за¬
хистом розкошів і розніжености зміцнився на троні й уярмив на¬
род,— тоді не родяться вже ті величні чесноти, що своїм добродій¬
ним прикладом могли б ще бути корисні світові. Героїзм задушено
в зародку.
На Сході мужня чеснота видалася б божевіллям навіть тим, хто
ще хвалиться чесністю. Кожного, хто взявся б боронити народню
правду, вважали б там за бунтаря.
До Індії вступає з військом Тамас-Кулі-Хан, плюндрує її, несе
з собою руїну. Його спиняє один сміливий індус: «О, Тамасе,— каже
йому, — Бог ти? Роби ж по-божому. Пророк ти? Веди нас дорогою
спасіння. Цар ти? Не будь недолюдком, хай народ матиме від тебе
захист, а не знищення».— «Не Бог я,— відповідає Тамас,— щоб
робити по-божому; не пророк, щоб показувати дорогу спасіння; не
цар, щоб щастя народам давати. Людина я, яку небо в гніві своєму
наслало на держави (36)». Слова індусові визнано за бунтарські
(37), а відповідь Тамасову привітало все військо.
З театральних характерів найбільший захват викликає, певна річ,
характер Леонтіни. А втім, чи великої шани зажив би такий ха¬
рактер при дворі такого собі Фоки? Відважність цього характеру
перестрашила б фаворитів, і народ, що завжди робиться з часом
луною вельмож, засудив би його благородну заповзятість.
Досить одну добу перебути при східньому дворі, щоб пересвідчи¬
тись у тому, що я тверджу. Шанують там тільки багатство і вплив.
Як любити там чесноту? Як її там пізнати? Щоб скласти про неї
ясні поняття (38), треба жити в країні, де громадська користь за
єдину міру гідности людських вчинків. Така країна ще невідома
географам. Але європейці, скажуть, щонайменш під цим поглядом
від азіятів дуже відрізняються. Якщо вони й не вільні, то хоч не
цілком і поневолені. Тож вони ще можуть любити й знати чесноту.
159
РОЗДІЛ XIII
Про тег як більшість європейців
шанує чесноту
Більшість європейських народів у міркуваннях поважає чесно¬
ту — це наслідок їхнього виховання. А на ділі зневажають її — це
наслідок форми їхнього врядування.
Якщо європеєць захоплюється в історії і чарується в театрі з від¬
важних вчинків, до яких азіяти були б часто-густо нечутливі, то це,
сказав я допіру, наслідок його освіти.
Частину її становить вивчення грецької та римської історії. Яка
некорислива й незабобонна ще душа не зазнає в собі, ту історію
читаючи, пориву тих самих патріотичних почуттів, що надихали
давніх героїв! Молодь не відмовляє в своїй пошані чеснотам, що їх,
освячених всесвітньою повагою, прославляли через усі віки найви-
датніші письменники.
Через брак такої освіти азіят не дізнає таких почуттів і не перей¬
мається такою повагою до мужніх чеснот великих людей. І євро¬
пеєць захоплюється з них, не наслідуючи, через те що під жадним
майже урядом ці чесноти не провадять до високих посад, і через те,
що тільки владу насправді шанують.
Хай покажуть мені в історії або в театрі великого грека, римляни¬
на, бретонця чи скандинава — яз нього захоплюватимусь. До цього
змушуватимуть мене засвоєні в дитинстві принципи чесноти,—
цьому почуттю я тим радше віддаватимусь, бо не рівнятиму себе до
цього героя. Хай його чеснота буде сильна, а моя слаба — її сла¬
бість я від себе приховаю; ріжницю між ним і собою я складу на
ріжницю місць, часів та обставин. Але чом не наслідуватиму я пове¬
дінки великої людини, коли вона — мій співгромадянин? Її при¬
сутність повинна принижувати мої гордощі. Можу я над нею по-
мститися? Я мщуся — ганьблю в ній те, що шаную в давніх. Глум¬
люся з її відважних вчинків — караю її за її заслуги й гордовито
зневажаю в ній власну безсилість.
Мій розсудок, що судить чесноту мертвих, спонукає мене цінувати
в міркуваннях героїв, що стали в послузі своїй батьківщині. Картина
давцього героїзму породжує мимовільну пошану в кожній душі, яка
ще не цілком занепала. Але цей героїзм гидкий мені в моєму спів¬
громадяни ні. Я дізнаю в його присутності два суперечні почуття —
пошану й заздрість. Під впливом цих двох відмінних спонук я нена¬
виджу героя за його життя, а на його могилі споруджую пам’ятника
й задовольняю отак свої гордощі й розум. Коли чеснота безвладна,
її безсилля дає право зневажати її, і я це право використовую.
Слабість накликає образу (39) і презирство.
Щоб здобутись на пошану за життя, треба бути дужим (40).
Тому влада і є в людей одинока мета бажання. Якщо вони мають
вибирати між силою Енцелада й чеснотами Арістіда, то перевагу
дадуть дарові сили. Характер у Енея, на думку всіх критиків, спра-
160
ведливіший і доброчесніший, ніж у Ахілла. Чому ж характер ос¬
таннього викликає більше захоплення? Бо Ахілл — дужий, бо люди
бажають бути дужими ще більше, ніж справедливими, а з того, чим
хочеш бути, завжди захоплюєшся.
Під ім’ям чесноти завжди добиваються влади й пошани. Чому
вимагають у театрі, щоб чеснота завжди брала гору над пороком?
Хто вигадав це правило? Внутрішнє і невиразне почуття, що в чесно¬
ті люблять лише пошану, яку вона дає. Люди жадібні тільки до
владування, і ця любов до могутности дає законодавцеві спосіб
зробити людей і щасливішими, і доброчеснішими.
РОЗДІЛ XIV
Найсприятливіший нахил до чесноти
є в людині владолюбство
Коли б чеснота була в нас наслідком чи то осібної організації, чи
то божеської ласки, доброчесними були б лише люди, зорганізовані
від природи чи від неба призначені бути такими. Добрі чи лихі зако¬
ни, більше чи менше довершена форма врядування лише трохи
впливали б на чесноти народів. Державці неспроможні були б тво¬
рити добрих громадян, і найвище призначення законодавця було б,
так би мовити, без ужитку. Коли ж, навпаки, розглядати чесноту як
наслідок спільного всім бажання (таке є бажання владувати), тоді
законодавець, завжди маючи змогу пов’язати пошану, багатство,
нарешті могутність, хоч би під якою назвою, з виконуванням чеснот,
завжди може спонукати до них людей. При добірному законодавстві
божевільними були б тільки порочні. Отже більшу чи меншу тупість
і злобність громадян у всякій країні треба завжди ставити на карб
більшої чи меншої абсурдности законів.
Надихнувши всіх любов’ю до влади, небо зробило їм якнайцінні¬
ший дарунок. До чого всім людям родитися доброчесними, коли всі
вони родяться здатними до пристрасти, яка може зробити їх та¬
кими?
Коли цю істину ясно викладено, то вже законодавець і судді
повинні викрити в цьому всеосяжному людському владолюбстві
способи зміцнити чесноту громадян і щастя народів.
Щодо мене, то я виконав своє завдання, коли довів, що людина
пристосовує і буде завжди пристосовувати свої бажання, думки та
вчинки до свого добробуту; що любов до чесноти в ній завжди
грунтується на бажанні щастя; що в чесноті вона любить лише
багатство й пошану, яку чеснота дає, і що, нарешті, все в людині,
навіть бажання слави, є лише заличковане владолюбство. В ньому
й таїться досі причина нетерпимости. Вона буває двох видів —
цивільна й релігійна.
6 4-36
161
РОЗДІЛ XV
Про цивільну нетерпимість
Людина родиться оточена болями і втіхами. Меча влади вона
бажає, щоб уникнути перших і здобути другі. Прагнучи до влади,
вона не знає впину своїй жадобі. Владування над народом її не
вдовольняє, вона хоче владувати ще й над його думками. Опанувати
розум своїх співгромадян їй багнеться так само, як завойовникові
захопити скарби й провінції своїх сусід.
Людина вважає себе за справжнього господаря лише над тим, чий
розум вона споневолила. Для цього вона вживає сили — сила з ча¬
сом упокорює розум. Люди починають, кінець кінцем, вірити в дум¬
ки, що їх вони змушені висловлювати. Те, чого не може міркування,
доконує насильство.
У монархів нетерпимість завжди є наслідок їхнього владолюб¬
ства. Думати не так, як вони, це є ставити межу їхній могутності, це
є оповіщати владу, рівну їхній. Це їх дратує.
Який злочин найсуворіше карають у деяких країнах? Сперечання.
Задля якого злодійства вигадано у Франції східню кару залізною
кліткою? Якого безталанця замикають у неї? Чи не легкодухого
й нездарного військовця, що зле керував облогою, що зле боронив
фортецю і через нездатність, заздрість або зраду дав на спусто¬
шення краї, які міг захистити? Чи не міністра, що переобтяжив
народ податками (41) і чиї розпорядження були руїнницькі для
громадського щастя? Ні — нещасний, засуджений на цю кару, був
голляндський газетяр, який, критикуючи, може занадто їдко, проек¬
ти кількох французьких міністрів (42), підвів їх під глум цілої
Европи (43).
Кого гублять в Еспанії, в Італії по казематах? Чи не суддю, який
торгує правосуддям, чи не управителя, що надуживає владу? Ні —
розносника, що продає задля прожитку книжки, де висловлено
сумнів у смиренності й бідності духівництва. Кого називають у де¬
яких країнах лихими громадянами? Чи не шахраїв, що розкрадають
і гайнують національну скарбницю? Такі злочини, майже завжди
непокарані, повсюди знаходять заступників. Тільки з того лихий
громадянин, хто в пісеньці чи в епіграмі посміявся з крутійства
й нікчемности (44) високопоставленої людини.
Я бачив країни, де неласки набігає не той, хто заподіяв зло, а той,
хто викрив напасника. Підпалено будинок — винувача карають,
а палія голублять. За такого врядування найбільшим злочином
часто буває любов до батьківщини й опір несправедливим наказам
владаря.
Чому заслуга підозріла нездарному міністрові? Звідки береться
його ненависть до письменників (45)? З того, що він уважає їх
мовби за світичі, які можуть освітлити його нездатність (46).
Колись до королівських осіб приставляли під ім’ям дурників
мудреців, і під цим ім’ям їм дозволялось іноді казати правду (47).
162
Ці дурники перестали подобатись, їхню посаду повсюди скасовано;
це, мабуть, єдина загальна реформа, яку всі державці перевели
в своїх домах. Ці дурники — останні мудреці, яких терпіли при
вельможах. Що робити, коли хочеш наблизитись до них, коли
хочеш бути їм приємним? Говорити так, як вони, і зміцняти їх
у їхніх помилках. А це не роля людини освіченої, щирої і чесної.
Такі люди говорять і думають самостійно — вельможа знає це
і ненавидить їх за це. Він почуває під цим поглядом межу своєї
влади. А надто заборонено таким людям думати й писати про спра¬
ву адміністрування. Що з того буває? Що королі, позбавлені поради
освічених людей, жертвують задля хвилевого страху перед спере¬
чанням своєю дійсною і тривалою могутністю. Справді, якщо воло¬
дар дужий лише силою своєї нації, якщо нація дужа лише мудрістю
свого адміністрування і якщо люди, на яких це адміністрування
покладено, доконечно вербуються з самої нації, то річ неможлива,
щоб під урядом, який переслідує мислящу людину, який засліплює
всіх громадян, нація породжувала великих міністрів. Небезпека
навчання знищує в ній освіту, і народ стогне під берлом того бун¬
дючного неуцтва, що незабаром кидає в одне руйновище і деспота,
і його націю (48).
Нетерпимість цього виду — це підводний камінь, об який розби¬
ваються рано чи пізно найбільші імперії.
РОЗДІЛ XVI
Нетерпимість часто буває
фатальна для володарів
Наявна влада і втіха часто буває руїнницька цдя майбутньої втіхи
та влади. Бажає володар, щоб владувати з більшою міццю, піддан¬
ців, позбавлених ідей, енергії, характеру, одне слово автоматів, що
завжди коряться одержаним спонукам? Якщо йому щастить зроби¬
ти їх такими, він буде могутній усередині, слабий зовні,— буде
тираном своїх підданців і зневагою своїх сусідів.
Такий намір у деспота (49). Через що він цього бажає? Через
хвилеві гордощі. Він каже сам собі — свою владу я виявляю звичай¬
но над моїми підданцями, отже їхній опір та сперечання, що най¬
частіше викликають у моїй пам’яті думку про моє безсилля, були б
мені найбільш нестерпучі. Коли внаслідок цього він забороняє
своїм підданцям мислити, то цим актом оповіщає, що його, байду¬
жого до величі й щасности своєї нації, мало обходить кепське
врядування, але дуже — врядування безсуперечне. А скоро дужий
сказав, слабий мовчить, дичавіє і перестає мислити, бо не може
висловлювати своїх думок.
Але, скажуть, коли отупіння, в якому страх тримає розуми, для
держави шкідливе, то чи можна з цього висновувати, що воля думки
й письма не становитиме труднощів?
В Персії, каже Шарден, навіть у кав’ярнях можна голосно обгово¬
рювати й безкарно гудити везира. Міністерство, що хоче бути попе¬
6*
163
редженим про лихо, яке воно робить, знає, що таке попередження
воно може дістати лише з громадського крику. Мабуть, в Європі є ще
дикіші країни, ніж Персія.
Але скільки книжок з’явиться в питаннях, на яких громадянин не
розуміється, коли він зможе про все міркувати й про все писати!
Скільки наговорять письменники дурниць! Тим краще — менше їх
лишиться робити везирам. Критика викриє помилки автора, публіка
з них поглузує — оце й уся кара, якої він вартий. Якщо законо¬
давство є наука, то вдосконалення його мусить бути ділом часу
й досвіду. Чудова книга, хоч би в якій галузі, передбачає безліч
поганих книжок. Трагедії пристрасти мусіли передувати трагедіям
«Іраклій», «Федра», «Магомет» і т. ін. Хай перестане преса бути
вільною (50), то високопоставлена людина, непопереджена про свої
помилки, робитиме все нові й нові, зробить майже всі дурниці, які
письменник написав би (51). А націю мало обходить, що автор каже
дурниці — це тим гірше для нього, але її дуже обходить, щоб мі-
ністер їх не робив — це тим гірше ДЛЯ неї.
У волі преси немає нічого супротивного загальному інтересові
(52); ця воля живить у народі змагання. На кому лежить обов’язок
підтримати її? На високопоставлених людях. Хай вони тим пильніш
дбають про її збереження, бо коли погасне вона, то майже немо¬
жливо її знову засвітити. Коли освічений уже народ заходить у зди¬
чавіння, яка рада на це лихо? Ніяка інша, як тільки завоювання —
тільки воно може надати нових звичаїв цьому народові й знову
зробити його славетним і могутнім. Уярмлено якийсь народ, то хай
він буде завойований. Це є бажання чесного громадянина, людини,
яка зацікавлена в славі свого народу, яка почуває себе великою його
величчю і щасливою його щастям. Не таке бажання в деспота, бо він
не однодушний із своїми рабами, бо, байдужий до їхньої слави, як
і до їхнього щастя, він клопочеться (53) лише їхнім рабським
послухом.
Султан, якому сліпо коряться, задоволений. Хай підданці його без
чеснот, хай держава занепадає, хай вона гине на сухоти,— йому те
байдуже; аби тільки за тривалістю хвороби не видно було її справж¬
ньої причини та не можна було винуватити в ній лікареву нетяму¬
чість. Єдиний страх султанів та їхніх везирів — це раптові завору¬
шення в імперії. З везирами те саме, що з хірургами: єдине їхнє
бажання — це щоб держава і хворий не сконали в їхніх руках. Хай
і та, і той помирають від режиму, який вони наказують, репутація
їхня врятована; їм і клопоту мало.
В самовладних урядах дбають лише за поточний момент. Від
народу не вимагають ні промітности, ні чесноти, а покори й грошей.
Мов той павук, що без упину обсновує новими нитками комаху, що
стала йому за здобич, султан щодня кладе нові кайдани на народи
(54), щоб спокійніше їх пожирати. Коли ж він, нарешті, від страху
спинив у них усякий рух, якої допомоги від них сподіватися проти
нападу могутнього сусіди? Хіба не завбачає султан, що внаслідок
цього він і його підданці потраплять у ярмо переможника? Деспо¬
тизм нічого не завбачає.
164
Всяка намова дошкуляє йому і дратує його. Це кепсько вихована
дитина — куштує затруєний овоч і б’є матір, яка той овоч у неї
відбирає. Яка шана під його пануванням правдивому й хороброму
громадянинові? Це — божевільний, що його карають як такого
(55). Яка шана під цим самим пануванням ницому й підлому грома¬
дянинові (56)? Це — мудрець, що його винагороджують як такого.
Хочуть султани лестощів (57)? Вони їх мають. Хто спроможен
постійно зрікатися своїх бажань? Хто спроможен під таким урядом
палко цікавитися громадським щастям? Хіба що кілька мудреців,
розкиданих там і там по державі. їхніх порад не слухають. їхнє
світло нікого не освітлює. Це — лямпи в домовині. На кого звіряєть¬
ся деспот? На людей, які, постарівши в передпокої, мають його дух
і звичай. Отакі лестуни довели й Стюартів до руїни. «Кілька прела¬
тів,— каже один славетний англієць,— помітивши святобожну сла¬
бість Якова І, скористалися з неї і переконали його, що громадський
спокій залежить від одностайности культу, тобто від певних релігій¬
них церемоній. Яків повірив і передав цю думку своїм наступникам.
Які були наслідки цього? Вигнання і руїна його дому».
«Коли небо,— каже Веллей Патеркул,— хоче покарати державця,
воно навіює йому смак до лестощів (58) і ненависть до сперечання.
Ту ж мить розум у державця затьмарюється, він уникає товариства
мудреців, простує в темряві й потрапляє, мовляв за латинською
приказкою, з диму в полум’я». Коли такі ознаки небесного гніву,
проти якого тоді султана небо не обурене? Хто з них добирає собі
фаворитів серед найправдивіших і найосвіченіших громадян? Ска¬
жуть — філософ Анахарсіс низько облещував одного кіпрського во¬
лодаря. З владаревого наказу його стовкли в ступі,— так, але ця
ступа загубилася.
«Що говорять про мене та про мій уряд?» — спитав один хінський
імператор у Конфуція. «Кожен мовчить,— відповідає філософ,— усі
додержують похмурої мовчанки».— «Цього я й бажаю»,— відказує
імператор. «І цього ви повинні й боятися,— каже філософ.— Хворо¬
го, якому лестять, покинуто напризволяще, кінець його близький.
Треба виявити державцеві хиби його розуму, як і недуги його тіла.
Коли немає на це волі, держава і володар пропащі». Ця відповідь
імператорові не сподобалась. Йому хотілося похвали. Наявний
інтерес гордощів майже завжди перемагає всякий майбутній інте¬
рес, і з цього погляду народи бувають володарями.
РОЗДІЛ XVII
Народам лестощі приємні не менше,
як і державцям
Народи, як і королі, хочуть запобігання й лестощів. Атенські
промовці були здебільшого лише ницими облесниками черни. Воло¬
дар, нація, людина (59) — все жадібне до хвали. Звідки береться це
всеосяжне бажання? З владолюбства.
165
Хто мене хвалить, той збуджує в мені поняття про могутність, що
з ним завжди поєднується поняття про щастя.
Хто мені суперечить, той викликає, навпаки, в моєму спогаді
поняття про слабість, що з ним завжди поєднується поняття про
нещастя. Бажання хвали всім спільне, але, занадто до цієї хвали
чутливі, народи іноді називали добрими патріотами найниціших
своїх лестунів. Можна захоплено вихваляти чесноти своєї нації, але
не бути сліпим до її пороків. Не того учня хвалять, якого найбільше
люблять. Справжній приятель не облесник.
Поодинокі люди аж надто схильні вихваляти чесноти своїх спів¬
громадян — вони разом накладають. Наші лестощі щодо співгрома¬
дян не є міра нашої любови до батьківщини. Взагалі, немає такого,
хто не любив би своєї нації. Любов до французів природна у фран¬
цуза. Щоб я став поганим громадянином, мене повинні зробити
таким закони, порізнивши мій інтерес від громадського.
Доброчесну людину пізнають по її бажанню зробити своїх спів¬
громадян, коли це можливо, ще славнішими й щасливішими. В Анг¬
лії справжні патріоти ті, хто з найбільшою силою повстає проти
надуживань уряду. А в Португалії кого таким званням величають?
Того, хто хвалить якнайниціше високопоставлену людину,— а втім,
який громадянин! Який патріот!
Цьому поглибленому знанню мотивів нашої любови до лестощів
і ненависти до сперечання ми й завдячуємо розв’язанням безлічі
моральних проблем, нез’ясовних без цього знання. Чому кожну
нову істину спочатку так зле зустрічають? Бо кожна істина такого
виду завжди суперечить якомусь загально визнаному поглядові,
доводить слабість чи хибність безлічі розумів, а через це безліч
людей мають інтерес ненавидіти її і переслідувати її творця.
Брат Ком удосконалює хірургічний інструмент; він оперує новим
способом,— заразом безпечнішим і не таким болісним. Що з того?
Це ображає пиху знаменитих хірургів, вони його переслідують,
хочуть вигнати його з Франції, добиваються наказу про його арешт,
але випадково їм у цьому відмовляють.
Геніяльну людину через те майже скрізь переслідують завзятіш,
ніж душогуба, що в одного ворогами лише родина вбитого, а в дру¬
гого — всі громадяни.
Я бачив святоху, яка водночас просила в міністра помилувати
злодія і ув’язнити янсеніста й деїста. Який мотив її спонукував? Її
пиха. «Мені байдуже,— охоче сказала б вона,— що там крадуть
і вбивають, аби лиш не мене й не мого духівника. Я ж хочу, щоб віра
стояла, щоб деїст своїми міркуваннями не ображав мого гонору».
Хто освічує нас, той нас принижує. Коли присвітити в гніздо
з совенятами, світло їх уражає, вони кричать. Пересічні люди — це
ті совенята. Показати їм якісь ясні й світлі ідеї, то вони кричати¬
муть, що ті ідеї небезпечні, хибні (60) і згубні.
Під яким володарем і в якій країні можна безкарно бути великим?
У Англії або за панування Траяна чи Фрідріха. За всякої іншої
форми врядування й під усяким іншим державцем винагорода
166
талантам — пересліди. Сильні й великі думки майже звідусіль виго¬
няться. Найбільше читають тих письменників, що по-новому й
гостро подають звичайні думки. їх хвалять, бо їх нема за що хвали¬
ти, бо вони нікому не суперечать. Сперечання, для всіх нестерпуче,
найприкрішим буває для вельмож. Яким тільки гнівом не розпалило
воно Карла V проти лютеран! Цей державець, кажуть, покаявся, що
переслідував їх. Хай так, але коли покаявся? Коли він, зрікшись
імперії, жив у самотині. «На столі в мене,— казав він тоді,— три¬
дцять годинників, і жаден не показує точно тієї самої години !). Як
же уявити, що в справі релігійній я хотів змусити людей однаково
думати? Яке було моє божевілля і моя пиха!» Дай би Боже, щоб
Карл V раніше отак розміркував! Він був би справедливіший, терпи¬
міший і доброчесніший. Скільки зародків воєн він подушив би!
Скільки людської крови ощадив би!
Жаден володар, жадна людина не ставить меж своїй владі. Не
досить ще панувати над народом, керувати думками своїх співгро¬
мадян — хочеться ще керувати і їхніми смаками. Руссо не любить
французької музики. Щодо цього його погляд збігається з поглядом
усіх європейських націй. Він висловлює його в одному творі. Проти
нього крик здіймається, його хочуть у в’язниці згноїти. Добивають¬
ся наказу про арешт, але міністер, на щастя, надто мудрий для того,
щоб цей наказ дати, не хоче виставляти французьку націю на таке
посміховище.
Немає таких замахів, на які не пішла б людська нетерпимість.
Намагатися змінити людину під цим поглядом — це є хотіти, щоб
вона інших над себе ставила, це є хотіти змінити її природу. Му¬
дрець не хоче неможливого. Він ставить собі завданням роззброїти,
а не знищити нетерпимість. Але що може її скувати? Обопільний
страх. Хай двоє рівних на силу відрізняються поглядами, жаден
з них іншого не ображатиме, бо ж рідко ображають того, кого не
можна образити безкарно.
До яких причин залічити ввічливість суперечок поміж військови¬
ми? До страху перед дуелем. А поміж письменників до якої причини
залічити цю саму ввічливість? До страху перед глумом. Нікому не
хочеться потрапити до одного гурту з шкільними педантами. Тож
і міркуйте з цих двох прикладів про те, як вплинув би на громадян
ще чинніший страх перед законами.
Суворі закони можуть приборкати нетерпимість, як і кражу. Хай
мені, вільному в своїх смаках і поглядах, закон забороняє ображати
чужі погляди,— моя нетерпимість, скута наказом судді, не сягатиме
до насильства. Але хай уряд необачно звільнить мене від страху
перед дуелем, глумом та законами,— моя, нестримувана вже, не¬
терпимість знову зробить мене жорстоким і нелюдяним.
Тому за доказ дике шаленство, з яким переслідували одна одну
різні релігійні секти.
1) До Карла V в келію вбігає зопалу слуга, перекидає стола й розбиває тридцять
годинників, що на ньому лежали. Засміявся Карл. «Щасніший за мене,— каже
слузі,— ти добрав, нарешті, способу погодити їх».
167
РОЗДІЛ XVIII
Про релігійну нетерпимість
Цей вид нетерпимости найнебезпечніший. Мотив її — владолюб¬
ство, а релігія — приключка. Кого карають у єретикові чи нечестив¬
цеві? Ту сміливу людину, що мислить самостійно, що у свій розум
більше вірить, ніж у розум священика, і що проголошує себе за
рівну їм. Цей нібито месник небес завжди буває лише месником
своєї вщербленої пихи. Священик майже в усіх релігіях однаковий.
Невірний для муфтія, як і для бонзи, це — нечестивець, якого
повинен уразити небесний вогонь, це — людина, яку суспільство
повинно спалити яко руїнника.
Тим часом для мудреця цей самий невірний є людина, що не
вірить у казку про білого бичка. Але чого бракує цій казці, щоб бути
релігією? Нічого, аби лиш багато людей повірило в її правдивість.
Чи може бути, щоб люди, вкриті спокутними лахами й маскою
милосердя, за всіх часів були найжорстокішими? Як! День терпи¬
мосте ще й досі не займається? Як! Чесні люди ненавидять і без
сорому переслідують одні одних за словесні суперечки, часто-густо
за вибір помилок і за те, що вони різно звуться лютеранами, кальві¬
ністами, католиками, магометанами і т. ін.?
Клятуючи календера чи дервіша, хіба не відає чернець, що справж¬
ній негідник для цього дервіша — християнин, папа, чернець, що
не вірить у Магомета? Чи ж повинна кожна секта, до віку засудже¬
на на дурість, схвалювати в собі те, що вона ненавидить у інших?
Варт іноді пригадувати дотепну приповість одного славетного
художника. «Коли потрапив я уві сні до райської брами,— каже
він,— перше, що падає мені в очі, був поважний старець,— по його
ключах, по лисій голові та довгій бороді я пізнаю св. Петра. Апостол
стоїть на порозі небесної брами. До нього юрбою сунуть люди.
Перший підходить папіст. «Я все життя,— каже йому,— був свято-
божним, а проте й досить чесним». «То заходь,— відповідає свя¬
тий,— і сідай на лаві католиків». Після підходить протестант, каже
те саме й ту саму відповідь чує,— сідай, каже святий, серед про¬
тестантів. Після підходять смірнські, багдадські, базорські
і т. ін. купці. Вони були мусульманами, завжди доброчесними, і
св. Петро каже їм сідати серед мусульман. Нарешті підходить один
безвірник. «Якої ти секти?» — питає апостол. «Ніякої, панотче,
а втім, я завжди був чесний». «То можеш заходити, але де тебе
посадити? Вибирай сам — сядь коло тих, хто по-твоєму, найро¬
зумніший».
Дай Боже, щоб, просвітившись цією приповістю, люди не намага¬
лися більш панувати над чужими поглядами! Бог воліє, щоб істина
була винагородою за дослід. Найчинніші молитви, щоб здобути
знання істини,— це, кажуть, студії та пильність. О туподумні ченці,
чи проказували ви коли-небудь цю молитву?
Що таке істина? Цього ви не відаєте, а переслідуєте того, хто, по-
168
вашому, її не знає; ви вканонізували севенські насильства, ви піднес¬
ли до гідности святого такого Домініка, барбара, що заснував інкві¬
зиційний трибунал і вирізав альбігойців (61); ви за Карла IX стави¬
ли за обов’язок католикам убивати протестантів, і, нарешті, за
нашої доби, такої освіченої, такої філософської, коли терпимість,
заповіджена в Євангелії, мусіла б бути чеснотою всіх людей, є Каве-
раки, які називають терпимість злочином і байдужістю до релігії
і яким хотілося б знову побачити той день крови й убивства, той
день св. Варфоломея, коли священицька пиха походжала по вули¬
цях, наказуючи вмертвляти французів. Так ходить султан із своїм
катом по константинопільських вулицях, вимагаючи крови христия¬
нина, що носить червоні штани. Ще лютіші за того султана, ви самі
роздаєте християнам мечі, щоб вони різалися між собою.
О релігії, хоч би які ви були, ви всі видимо смішні. Та коли б ви
були тільки смішні, розумний не викривав би вашої абсурдности
(62). А він ставить собі це за обов’язок, бо ця абсурдність у людей,
озброєних мечем нетерпимости (63), є один з найжорстокіших
бичів людськости.
Які поміж різних релігій з найбільшою ненавистю ставляться до
інших сект? Католицька і єврейська. Чи є ця ненависть у їх служи¬
телів наслідок честолюбства чи дурної і зле врозумілої щирости?
Ріжниця між правдивою і хибною щирістю разюча, годі на цьому
помилитися (64). Перша щирість — це умиленність, це людяність,
ніжність, милосердя; вона всім прощає і нікому не шкодить. Що¬
найменш таке поняття дають нам про неї слова і діяння сина
Божого (65).
РОЗДІЛ XIX
Нетерпимість і пересліди не є Божі веління
Кого назвав Ісус «кодлом зміїним»? Поган, єссеїв чи садукеїв
(66), що заперечували безсмертя душі й навіть існування Боже? Ні,
фарисеїв, священиків єврейських.
Чи хочуть і католицькі священики заробити цієї назви за ша¬
ленство своєї нетерпимости? З якої причини переслідують вони
єретика? Кажуть: він думає не так, як ми. Але хотіти об’єднать усіх
людей на достоту тому самому віруванні — це є жадати, щоб у всіх
були однакові очі й обличчя, це бажання протиприродне. Єресь —
це назва, яку дає потужний поглядам, звичайно правдивим, але
суперечним з його власними. Єресь місцева, як і ортодоксія. Єре¬
тик — це людина з секти, непанівної в нації, де він живе. Цю люди¬
ну, менш підтримувану, отже слабішу, можна безкарно ображати.
Але чому це можна робити? Чому дужий переслідує слабого
навіть у його поглядах?
Коли б нефшательські служителі, що винуватили Руссо (67),
були народилися атенцями або євреями, вони, яко дужі, так само
переслідували б Сократа й Ісуса. О, красномовний Руссо, хай ласка
169
великого короля, що заступив вас від фанатиків, помститься над
ними за їхні образи! Вам не довелося червоніти через пошану цих
дурнів — вона посвідчила б за деяку подібність між їхніми й ваши¬
ми думками, вона плямою лягла б на ваші таланти. Вас переслідува¬
ли в ім’я божества, а не воно саме.
Хто дужче повстає проти нетерпимости, як не син Божий? Його
апостоли хочуть, щоб він уразив самаритян небесним вогнем; він їх
за це гірко докоряє. Апостоли, перейняті тоді земним духом, не
дістали ще духа Божого. Скоро осяяв їх той дух, вони стали гнани¬
ми, а не гонителями.
Небо нікому не дає права вбивати єретика. Іван не наказує хри¬
стиянам озброюватись на поган (68). «Любіть одне одного,— каже
він раз у раз,— така воля Божа. Хто цього припису додержує, закон
виконує».
Нерон, знаю я, гнав перших християн, як людей іншого, ніж його
власний, погляду; але Нерон був тиран, ненависний людськості. Хто
чинить такі дикунства, хто ламає безсовісно закон природний
і божественний, який забороняє «робити іншому те, чого не хочеш,
щоб тобі робили», той мусить бути проклятий від Бога й від людей.
Хто терпить нетерпимих, бере на себе всі їхні злочини. Коли якась
церква називає себе переслідуваною через те, що їй заперечують
право переслідувати, володар мусить бути глухий до її проханнів.
Своє поводження церква повинна визначати за поводженням сина
Божого. А Ісус і його апостоли дали людині розум на вільне ко¬
ристування. Чому ж церква це забороняє? Ніхто не має права ні над
повітрям, яким я дихаю, ні тим паче над благородною функцією
мого розуму — самостійним судженням. Чи я повинен на інших
здати турботу мислити за мене? У мене своє сумління, свій розум,
своя релігія, і я не хочу мати ні сумління, ні розуму, ні релігії папи.
Я не хочу припасовувати своє вірування до чужого, каже один
єпископ кентерберійський. Кожен відповідає за свою душу, отже
кожен має розваїжити, у що він вірить, через що він вірить і яка віра
здається йому найрозумнішою.
Як то каже Жан Жерсон, скарбник паризького університету, небо
обдарувало мене душею, здібністю судити, і щоб ото я підпорядку¬
вав ту здібність людям, дав їм керувати своїм способом життя
і смерти?
Але чи може людина ставити свій розум над розум нації? Чи
законні такі гордощі? Чом ні? Якби Юпітер ще тримав у руці терези,
що ними важив колись долю героїв; якби він поклав на одну шальку
думку Льокка, Фонтенеля, Бейля, а на другу — думку італійських,
французьких, еспанських та ін. націй, то остання шалька підскочи¬
ла б, мовби на ній ніякої ваги не було. Розмаїтість і абсурдність
різних культів доводять, як мало треба зважати на думку народів.
Навіть божественна мудрість видалася, каже Св. письмо, judaeis
scandalum, gentibus stultitiam — ганьбою євреям, божевіллям для
націй. В релігійній справі я аж ніяк не повинен шанувати народню
думку — тільки перед самим собою я відповідаю за свою віру. Над
170
усім, що стосується безпосередньо до Бога, право повинна мати
лише найвища істота. Навіть суддя, що на його обов’язку лежить
виключно земне щастя людей, вправі карати лише злочини, заподія¬
ні проти суспільства. Ніякий володар, ніякий священик не може
переслідувати в мені гаданий гріх — інакодумання.
З якої рації забороняє закон моєму сусіді порядкувати моїм
добром, коли дозволяє йому порядкувати моїм розумом і моєю
душею? Моя душа — то моє добро. Право думати й казати те, що
думаю, я дістав від природи. Коли перші християни виклали націям
і свою віру, і підвалини цієї віри, коли вони дали поганинові змогу
вибирати між своєю релігією та їхньою і використати розум, даний
людині для того, щоб відрізняти порок від чесноти і лжу від істини,
то в цьому викладі їхніх переконань не було, певна річ, нічого зло¬
чинного. В який момент спобігли християни ненависти й зневаги
націй? Коли, палючи ідольські храми, вони захотіли силою відхили¬
ти поган від релігії, яка здавалася тим найкращою (69). Яка була
мета цього насильства? Сила примушує розум замовкнути; вона
нищить культ, віддаваний божеству, але що може вона над вірою?
Щоб вірити, потрібні підстави. У сили їх немає жадної. А без під¬
став дійсно вірити не можна,— щонайбільш можна вірити, що віриш
(70).
Немає жадного приводу припускати нетерпимість, засуджену
розумом і природним законом. Цей останній закон священний —
він від Бога, Бог його не скасував. Навпаки, стверджує його в своїй
Євангелії.
Отже не дурною та зле зрозумілою щирістю (71), як то гадають,
затуманений той священик, що під ім’ям янгола миру збурює
людей на пере сліди,— не щирости своєї, а гордощів він слухається.
РОЗДІЛ XX
Нетерпимість — підвалина величі духівництва
Доктрина, поведінка священика — все свідчить за його владо¬
любство. Чому сприяє він? Неуцтву. Чому? Бо неуцтво легковірне,
бо воно мало думає, бо воно чужим розумом живе, бо його легко
обдурити й обморочити найгрубішим софізмом (72).
Що переслідує священик? Науку. Чому? Бо вчений не вірить без
досліду, бо він хоче бачити на власні очі, й обдурити його важче.
Вороги вченого — це бонза, дервіш, брамін, одне слово, служитель
будь-якої релігії. У Европі священики повстали на Галілея; вони
відлучили від церкви в особі Вергілія і Шейнера відкриття, які
перший зробив про антиподів, а другий — про соняшні плями; вони
засудили в особі Бейля здорову логіку, в особі Декарта — єдину
методу вивчення; цього філософа вони змусили покинути бать¬
ківщину (73); колись вони винуватили всіх великих людей у магії
(74), а тепер, коли магія вийшла з моди, винуватять у атеїзмі
й матеріялізмі (75) тих, кого колись спалили б яко чаклунів.
171
Священик завжди дбає за те, щоб віддалити істину від людського
погляду. Всяке поучне читання людям заборонено, священик зачи¬
няється з ними в темній кімнаті й клопочеться тільки тим, щоб
позатикати щілини, куди може пройти світло. Філософію він нена¬
видить і завжди ненавидітиме. Завжди боятиметься, щоб освічені
люди не повалили держави, збудованої на помилці й засліпленні.
Не маючи любови до талантів, він є таємний ворог людських
чеснот. Священик часто заперечує навіть існування їх. Для нього
лише ті вчинки доброчесні, які відповідають його доктрині, тобто
його інтересові. Найперші чесноти — це віра й упокорення свя-
щенству; лише своїм рабам воно дає ім’я святих і добрих людей.
А проте що може бути відміннішого, як поняття чесноти й свя-
тости? Доброчесний той, хто робить добро своїм співгромадянам.
Слово «чеснота» завжди містить у собі поняття про якусь громадсь¬
ку користь. Інша справа із словом святість. Пустельник, чернець
накладає на себе мовчанку, батожить себе щоночі, живиться варе¬
ною на воді городиною, спить на соломі, приносить Богові свою
брудноту й неуцтво; він може вмертвінням плоті здобути собі долю
в раї, його можна оздобити авреолею, та коли він не зробив ніякого
добра на землі, він не чесний. Лиходій навертається, вмираючи, до
віри, він спасся, він — блаженний, але він не доброчесний. Це ім’я
заслужують лише постійно справедливою й благородною пове¬
дінкою.
Манастирі — це копальні, звідки звичайно добувають святих. Але
взагалі, що таке ченці? Нероби, сутяги, які небезпечні в суспільстві,
з якими сусідувати страшно. Про що свідчить їхня поведінка? Що
нічого спільного між релігією і чеснотою немає. Що робити, щоб
здобути про неї ясне поняття, щоб замінити новою мораллю ту
богословську мораль, яка, завжди вибачлива до віроломних підсту¬
пів, що на них беруться різні секти (76), освячує ще й досі люті
злочинства, якими дорікають одне одному янсеністи й моленісти
(77, і наказує їм, зрештою, відбирати в їхніх співгромадян добро
і волю?
Азіятський деспот хоче, щоб підданці з усієї своєї змоги сприяли
його втіхам, щоб складали до його ніг свою похвалу й багатство.
Папістські священики так само вимагають хвали й багатства від
католиків.
Чи є такий спосіб збільшити свою владу й скарби, якого б вони не
вживали? Треба було задля цього вдатися до барбарства й жорсто-
кости? Вони були жорстокими й барбарами.
Відколи навчені досвідом священики побачили, що страхові від¬
дають більше, ніж любові, що Аріманові й жорстокому Молохові
приносять більше дарунків, ніж Ормуздові й ніжному Ісусові, тоді
вони захотіли оперти свою владу на терор, захотіли по своїй волі
палити єврея, ув’язнювати янсеніста й деїста, і, не зважаючи на
огиду кожної людяної і чутливої душі до інквізиторського трибуна¬
лу, задумали тоді проект його заснувати. Цього їм пощастило дійти
інтригами в Еспанії, Італії, Португалії тощо.
172
Чим свавільніше діяв цей трибунал, тим більше його боялися.
Помітивши, що могутність священства зростає від усіх тих жахів,
якими воно вражало людську уяву, духівництво стало незабаром
безжальним. Чернець, безкарно глухий до криків співчуття, до сліз
убогости й стогонів горя, не милував ні чесноти, ні талантів. Конфі¬
скацією добра, тортурами й вогнищами він захопив, зрештою, над
народами владу, вищу за суддівську, а часто навіть за королівську.
Ллє яка смілива рука зважилася покласти в християнському царстві
підвалини такого трибуналу? Гонор священицький становив його;
дурість народів і правителів дала йому волю.
Хіба немає вже в католицькій церкві Фенельона й Фіц-Джемса,
які з жахом дивилися б на такий трибунал, зворушені стражданням
своїх ближніх? Є ще такі доброчесні янсеністи, що ненавидять
інквізицію, навіть коли вона палить єзуїтів. Але взагалі не можна
бути заразом релігійним і терпимим. Людяність передбачає освіту.
Освічений розум знає, що насильство творить лицемірів, а переко¬
нання — християн; що єретик — це брат, який має іншу, ніж він,
думку про певні метафізичні догми; що цього брата, позбавленого
дару віри, треба жаліти, а не карати (78), і що коли ніхто не може
вважати за правдиве те, що бачить хибним, то ніяка людська влада
не може наказувати віруванню. Що випливає з релігійної нетерпи¬
мосте? Нещастя націй. Хто освячує нетерпимість? Гонор свяще¬
ницький. Ченця до надмірної лютости призвело його надмірне
владолюбство. Жорстокий через свою систему, він жорстокий ще
й через своє виховання. Слабий, лицемірний і легкодухий через своє
становище, всякий католицький священик взагалі повинен бути
жахливим (79). Тому й чинив він у підпорядкованих його могутно¬
сті країнах все, що тільки може вигадати найвитонченіша неспра¬
ведливість і жорстокість. Якщо він релігію, яка мала навіювати
лагідність і милосердя, зробив знаряддям пересліду й різанини,
якщо він, геть закаляний кров’ю, пролитою в автодафе, зважується
під час жертвоприносин у олтарі підводити до неба свої людовбивчі
руки,— то нема що тут дивуватися: чернець такий, який і мусить
бути. Вкритий кров’ю єретиків, він повинен уважати себе за Божого
месника. Чи не годилося б йому ту мить волати до милосердя Божо¬
го? Хіба будуть його руки чисті через те, що церква проголосить їх
такими? Який стан не взаконював найогидніших вчинків, коли вони
вели до збільшення його влади?
Церковної згоди досить, щоб освятити злочин. Я розглядав різні
релігії і бачив, що різні прибічники їхні з рук одне в одного вири¬
вають смолоскипи, якими хочуть палити своїх ближніх. Бачив, що
різні марновірства правлять для священицької пихи за підніжок.
Хто ж, подумав я, справжній нечестивець? Безвірник? Ні, често¬
любний фанатик (80). Це він — переслідувач, убійник своїх братів;
це він, заздрячи на втіху виконавця небесних кар — мучити людей
у пеклі, стає виконувати його обов’язки на землі; добачаючи в без¬
вірнику лише проклятого, він хоче, щоб скора смерть ще пришвид-
173
чила його прокляття, і через нечувану свою жорстокість хоче, щоб
ту людину в одну мить заарештовано, ув’язнено, засуджено, спале¬
но, проклято.
РОЗДІЛ XXI
Про неможливість подушити
в людині почуття нетерпимости.
Про способи протидіяти його наслідкам
Заживок нетерпимости незруйновний; справа лише в тім, щоб
спинити його розвій і діяння. Отже їх повинні приборкувати, як
і грабунок, суворі закони.
Коли йдеться про особистий інтерес, суддя, забороняючи са¬
моправство, зв’язує нетерпимості руки. Чому ж він розв’язує ці
руки, коли ця нетерпимість під машкарою релігії може чинити
якнайбільші жорстокості?
Люди з природи своєї нетерпимі. Освітлить їх на мить сонце
розуму, то хай скористуються з цього, щоб скувати себе мудрими
законами й поставити себе в щасливу неможливість шкодити самим
собі, коли їх знову охопить підступ нетерпимої люти.
Добрі закони можуть однаково стримати і шаленого святобожни-
ка, і віроломного священика. Тому за доказ Англія, Голляндія
і частина Німеччини. Незчисленні злочини й нещастя відкрили,
кінець кінцем, цим народам очі в цій справі. Вони почувають, що
воля думки належить до природного права, що думання спричиняє
потребу обмінюватись думками; що в цій галузі байдужість як
народу, так і окремої особи є ознака дурости.
Хто не почуває потреби мислити, той не мислить. З розумом те
саме, що з тілом,— не користуєшся з їх здібностей, то робишся
недолугий тілом і розумом. Коли нетерпимість погнобила душу
громадян, коли вона знищила їхні духові сили, тоді націю огортає
дух заблуду і засліплення.
Мідасів дотик, кажуть поети, все перетворював на золото, Медузи-
на голова все обертала на камінь; так само нетерпимість обертає на
лицемірів, безумців, ідіотів (81) усе, що перебуває в атмосфері її
влади. То вона занесла на Схід перші зародки тупоумства, що їх
згодом розвинув деспотизм. То нетерпимість прирекла на зневагу
сучасного і майбутнього світу всі ті марновірні країни, де мешканці
справді, здається, належать до бидлячого, а не людського роду.
Тільки в одному випадку терпимість може бути згубна для на¬
ції,— це коли вона терпить нетерпиму релігію. Така є релігія като¬
лицька (82). Ця релігія, ставши наймогутнішою в державі, знову
пролила б кров своїх безглуздих заступників,— це змія, що жалить
груди, які пригріли її. Хай пильнує цього Німеччина! Її князі мають
інтерес уступити в папізм,— він пропонує їм високі посади для їхніх
братів, дітей тощо. Скоро поробляться ці князі католиками, вони
захочуть присилувати до цієї віри своїх підданців, і якщо для цього
174
треба буде знову пролити людську кров, вони знову проллють
її. Смолоскипи марновірства й нетерпимости ще димують. Вони
можуть від легенького подиху зайнятися знову і підпалити Европу.
Де спиниться пожежа? Не знаю. Чи певна Голляндія, що уникне її?
Чи зможе навіть британець довго погорджувати з височини своїх
дюн католицьким шаленством? Проти фанатизму безсилі й морські
глибини. Що завадить йому проповідувати новий хрестовий похід,
озброїти Европу проти Англії, висісти на її берегах і вчинити з бри¬
танцями так, як учинив він колись із альбігойцями?
Хай не зводить протестантів улесливий тон католика. Той самий
священик, що в Пруссії вважає нетерпимість за гидоту й порушення
природного й Божого закону, у Франції терпимість уважає за зло¬
чин і єресь (83). Чому він у цих країнах такий неподібний сам до
себе? Бо в Пруссії він слабий, а у Франції — потужний.
Подивіться на поведінку християн, слабих спочатку,— це ягнята;
а ставши дужими,— це тигри.
Хіба ж нації, навчені минулими нещастями, ніколи не зрозуміють
доконечности скувати фанатизм і вигнати з усякої релігії потворну
догму нетерпимости? Що похитує зараз константинопільський трон
і плюндрує Польщу? Фанатизм. То він, забороняючи польським
католикам допустити інакодумця до участи в їхніх привілеях,
наказує їм воліти краще війни, ніж терпимосте. Даремно в тепе¬
рішніх злигоднях цих країн винуватять лише вельможницьку пиху;
коли б не релігія, вельможі не озброїли б нації, і безсилість їхньої
пихи тримала б батьківщину у мирі. Папізм — ото таємна причина
нещастів Польщі.
А в Константинополі мусульманський фанатизм, укриваючи хри-
стиянина-грека ганьбою і безчестям, озброює його проти держави,
яку він боронив би.
Дай Боже, щоб ці два приклади, і наявні, разючі тим лихом, що до
нього релігійна нетерпимість призводить, були останніми приклада¬
ми такого роду і щоб віднині уряди, байдужі до своїх культів, судили
людей по їхніх вчинках, а не по їхній вірі; щоб чесноту й геній вони
вважали за єдине право на громадську ласку, щоб усвідомили, що не
за папістським, турецьким чи протестантським годинником, а за
кращим треба жити, і що, нарешті, не широкості віри, а широкості
талантів треба доручати уряди.
Поки догма нетерпимости існує, духовний світ містить у своєму
лоні зародок нових злигоднів. Це — півзагаслий вулкан, який, роз¬
палившись одного дня з більшою силою, може знову принести
пожежу й спустошення.
Отакі побоювання в громадянина, друга людей, що палко бажає
їм щастя.
Я достатньо, гадаю, довів у цій частині, що всі штучні пристрасті
взагалі, зокрема цивільна й релігійна нетерпимість, є в людях лише
заличковане владолюбство. За довгими подробицями, що в них
завело мене доведення цієї істини, читач, мабуть, забув причини, які
спонукали мене до цього дослідження.
175
Мій предмет був показати, що коли всі названі вгорі пристрасті
в людей штучні, то всі люди до них здатні. Щоб ще очевиднішою
зробити цю істину, я знову подаю читачеві картину генеалогії при-
страстів.
РОЗДІЛ XXII
Генеалогія пристрастів
Людину одухотворює життєвий почин. Цей почин є фізична
чутливість. Що породжує в ній ця чутливість? Почуття любови до
втіхи і ненависти до болю,— з цих двох об’єднаних у людині
і завжди присутніх у її духові почуттів і утворюється те, що зветься
в ній себелюбством (84). З цього себелюбства випливає в ній ба¬
жання щастя, з бажання щастя — бажання влади, а з цього ос¬
таннього береться в ній заздрість, скупість, честолюбство і взагалі
всі штучні пристрасті (85), які під різними назвами є в нас те саме
владолюбство, заличковане і застосоване до різних засобів здобути
його.
Ці засоби не завжди бувають однакові. Тому й бачимо, що люди,
залежно від становища, в якому пробувають, та уряду, під яким
живуть, ідуть до влади шляхом чи то багатства, чи то інтриги, чи то
гонору, чи то слави, чи то талантів і т. ін. Але йдуть до неї постійно.
Якщо пригадати тепер те, що я казав у частинах II, III, IV цієї
праці —
1. Що всі люди однаково здатні до розуму;
2. Що ця здатність у них мертва сила, поки її не оживлюють
пристрасті;
3. Що цій силі надає руху здебільшого пристрасть до слави;
4. Що до цієї пристрасти всі здатні в країні, де слава веде до
влади,—
то загальний висновок, який я з цього зроблю, буде той, що всі
люди, зорганізовані так, як звичайний з них, можуть перейматися
пристрастю, яка здатна підносити їх до найвищих істин.
На одне лише зауваження лишається мені відповісти. Скажуть —
любити славу можуть усі люди (86), але чи може ця пристрасть
дійти в кожному з них такої сили, щоб пустити в рух їхню однакову
здатність до розуму?
Щоб розв’язати це питання, припустімо, що я зосередив усе своє
щастя на володінні славою; тоді ця пристрасть, дорівнюючись своєю
силою себелюбству, доконечно зіллється в мені з цим останнім
почуттям. Отже йдеться про те, щоб довести, що властиве всім
людям почуття себелюбства в усіх людей однакове і що воно всіх
може щонайменш наділити енергією і силою уважности, яка потріб¬
на для набуття найбільших ідей.
176
РОЗДІЛ XXIII
Про силу почуття себелюбства
Почуття себелюбства, різноманітно змінене в різних людей, по¬
сутньо в усіх однакове. Це чуття не залежить від більшої чи меншої
тонкости органів. Можна бути глухим, сліпим, горбатим, кривим
і мати те саме бажання самозбереження, ту саму ненависть до
страждань і ту саму любов до втіхи.
Ні сила, ні слабість темпераменту, ні досконалість органів не
збільшують і не зменшують у нас почуття себелюбства. Жінки
люблять себе не менш за чоловіків, а тим часом організація в них
інша. Якби були способи виміряти силу цього почуття, то це була
б його постійність, єдність і, сказати б, його повсякчасна присут¬
ність. А почуття себелюбства під усіма цими поглядами однакове
у всіх людей.
Це те почуття, яке то озброює людей завзятою сміливістю, як
мечем, щоб подолати найбільші перешкоди, то наділяє їх обачним
страхом, як щитом, щоб уникнути небезпеки. Це те, нарешті, по¬
чуття, яке, завжди дбаючи про щастя кожного індивіда, невсипуще
пильнує його збереження. А коли себелюбство під цим поглядом
у всіх однакове, всі, виходить, здатні до того самого ступеня при-
страсти, отже до такого ступеня, який може пустити в рух їхню
однакову здатність до розуму. Але я припускаю на хвилину, що
почуття себелюбства в одних дає себе знати менше, ніж у інших,—
річ певна, що ця ріжниця, досі ще неспостережена досвідом, є, отже,
дуже мала і на розум ніяк не впливає.
Механік відвертає тільки ту частину річки, яка потрібна для
рухання коліс та машин, розташованих на її березі; решті води він
дає далі текти своїм річищем і губитися в болотах. Отже із цілого
чуття себелюбства треба так само відвертати тільки ту частину, яка
здатна пустити в рух однакову в усіх людей здатність до розуму.
А ця частина багато менша, ніж то гадають. Звернімося до досвіду,
то він покаже нам, що страху перед лінійкою, різками або ще лег¬
шою карою буває досить, щоб наділити дитину уважністю, якої
вимагає вивчення письма та мов (87). А цей вид уважности най¬
тяжчий і найутомніший або хоч один з найтяжчих і науйтомні-
ших *).
Крім того, досвід ще вчить нас, що всі наші відкриття є дари
випадку, що йому ми завдячуємо першим здогадом про всяку нову
істину; що всі істини цього виду ми схоплюємо, сказати б, без
уважности; що через це відкриття їх завжди вважалося за надхнен-
ня і що, виходить, кожному поетові і філософові гармонійний і бли-
1) Вивчення своєї рідної мови здається здебільшого не таким важким, як вивчен¬
ня геометрії, бо діти частіше почувають потребу говорити, ніж порівнювати гео¬
метричні фігури, а та уважність, до якої почувається потреба, завжди здається менш
неприємною і менш тяжкою.
177
скучий, ясний і точний вислів його думок коштує більше клопоту
й праці, ніж найудаліші його ідеї.
Звідки випливає, що всі люди, зорганізовані так, як звичайний
з них, здатні до потрібного ступеня уважности, щоб піднестися до
найвищих істин, і що коли навіть припустити в них неоднакове
почуття себелюбства (припущення, певна річ, неможливе), то й тоді
та невеличка ріжниця, яку мали б під цим поглядом люди, аж ніяк
не впливала б на їхній розум.
Справді, коли припустити в одному гостріше почуття себелюб¬
ства, ніж у іншому, то це почуття, як доводить це досвід, не було б
від того в них, загалом, менш звичайним. А коли всяка розумова
вищість залежить не від загостреної уваги, а від уваги звичайної 1),
то річ очевидна, що, з цим припущенням, всі люди знову-таки були б
обдаровані потрібним ступенем пристрасти, щоб пустити в рух
їхню однакову здатність до розуму.
РОЗДІЛ XXIV
Великі ідеї є наслідки постійної уважности
Буйне бажання часто приводить до палкого, а не тривалого
напруження розуму. А набуття великих талантів передбачає вперту
працю й не так палке, як звичне бажання вчитися.
Хоч які заклопотані світські люди своїм достатком та втіхами,
а й вони часом почувають бажання слави. Чому це бажання в них
неплідне? Бо воно в них не досить тривале. Великі ж успіхи пов’яза¬
ні з постійністю бажаннів. Агнеса завжди дурить Арнольфа через
те, що бажання бачити своїх коханців у неї завжди звичніше, ніж
у її доглядача бажання перешкодити їй у цьому.
Камчадали під деякими поглядами безприкладно тупі, а під
іншими промітні напрочуд. В галузі виробництва одежі їхня вправ¬
') Коли мовиться про розум, читач повинен, щоб добре схоплювати мої думки,
пригадати собі, що розум є витвір уваги, а увага — витвір якої-будь пристрасти,
здебільшого пристрасти до слави; що намарно випадок та виховання показуватимуть
нам у читанні, в розмові і т. д. речі, що з порівнення їх можуть випливати нові по¬
няття; що ці речі будуть для нас неродючим насінням, якщо їх не запліднить увага,
тобто якщо ми не матимемо інтересу, сильного бажання порівнювати їх і спостеріга¬
ти подібності й відмінності, схожості й несхожості цих речей між собою і до нас.
Про велику людину часто кажуть, що вона — син нещастя, бо взагалі людина,
коли завжди клопочеться за порятунок від нещастя, буває змушена тоді думати
й міркувати. Отже вона завжди є те, чим робить її становище, в якому вона перебу¬
ває. Чи таке вже пожиточне нещастя, як то кажуть? Так, замолоду, коли можна ще
набути звичку думати й міркувати. А пізніше нещастя людину погноблює і мало
освічує. «Бідувати,— каже шотляндська приказка,— здорово в сніданок, байдуже
в обіди і смертельно у вечерю». До того ж нещастя часто збуджує в нас лише гострий
хвилевий запал, бо воно часто буває минущим. Пристрасть до слави триваліша, через
те спроможніша породжувати великих людей і творити великі таланти.
178
ність, каже їх історик, переважає європейську 1). Чому? Бо живуть
вони на землі в такій країні, яка чи не найбільше терпить від негоди
і де потреба вдягатися найзвичніше дає себе відчувати. А звичне
бажання буває майстерним. Почувають люди бажання пошани? Дає
ця пошана владу, загальну мету людського бажання? Тоді все
роблять, щоб пошану здобути. На посіданні цієї пошани людина
зосереджує все своє щастя, і бажання слави утотожнюється тоді з її
себелюбством. А коли це останнє почуття, як доводить це досвід,
буває звично наявним у всіх людей, то воно повинне наділяти всіх їх
тим видом уважности, з якою пов’язана розумова вищість.
Отже всі люди, зорганізовані так, як звичайний з них, здатні не
тільки до пристрасти, а ще й до звичайного й достатнього ступеня її,
щоб піднестися до найбільших ідей.
Звідки ж походить крайня розумова нерівність? З того, що ніхто
не бачить достоту (88) тих самих речей, не перебуває достоту в тих
самих становищах (89), не дістає того самого виховання; і з того,
нарешті, що випадок, який головує в нашій освіті, не всіх людей веде
до однаково багатих і плідних копалень.
Отже розумову нерівність можна скласти на виховання, взяте
в цілому значенні, яке можна надати цьому слову і яке містить
у собі навіть поняття випадку2). '
Щоб доповнити докази цієї істини, мені лишається тільки показа¬
ти в дальшій частині помилки та суперечності, що в них заходять ті,
хто поділяє з цього приводу відмінні від моїх погляди.
За приклад візьму Ж. Ж. Руссо. Він з усіх авторів найрозумніше
і найкрасномовніше трактував це питання в своїх творах. Я розгля¬
ну його основні погляди, і якщо доведу їх хибність і суперечність, то
тоді, гадаю я, публіка, трохи відмовившись від колишніх своїх
забобонів, судитиме безсторонньо мої принципи й перебуватиме
в тому щасливому й спокійному настрої, що змушує прийняти всяку
справедливу ідею, хоч би якою абсурдною здавалася вона спо¬
чатку.
1) Якщо камчадали перевершують нас у деяких мистецтвах, то можуть і дорівня¬
ти ся нас у всіх. Таланти — це лише різні застосовання того самого розуму до
різних галузів.
Хто підіймає фунт пір’я чи вовни, підіймає і фунт заліза чи олива. Отже, помічена
ріжниця між винахідливістю камчадалів і нашою залежить від ріжниці потреб, що їх
повинні почувати по різних країнах дикі й культурні народи.
2) Чи треба висновувати про марність виховання з того, що випадок завжди
братиме участь у нашій освіті? Ні. Виховання ніколи не зробить видатними людьми
всіх мешканців певної країни, але, вдосконалюючи його, добираючи нових способів
розпалити в нас бажання слави, ставлячи громадян часто в ті становища, в які випа¬
док ставить їх лише рідко, можна, певна річ, безконечно звузити владу випадковости.
В Римі є консерваторії або музичні школи, з яких завжди виходить добрий музи¬
кант і в яких щороку витворюється кілька геніїв. Також і в Парижі є школа шляхів,
з якої виходять освічені люди, що серед них трапляється кілька видатних.
Отже чудове виховання може помножити їх у нації і зробити з решти громадян
людей тямущих і розумних. А ці переваги чудового виховання достатні, щоб заохоти¬
ти до вивчення науки, якої вдосконалення пов’язане почасти із щастям людськости.
179
ПРИМІТКИ
1. Дехто вважав навальність військової атаки за характерну прикмету французів;
але ця навальність не є характерна прикмета — вона спільна в них разом з турками
й загалом з усіма націями, незвиклими до суворої дисципліни. Проте французи до
такої дисципліни здатні. Вона є в арміях прусського короля, а всі ж своє військо
муштрують по-прусському.
2. Слова «чесний» і «чемний» аж ніяк не синоніми. Рабський народ може бути
чемним. Звичка до страху повинна зробити його улесливим. Такий народ часто буває
ввічливіший, але завжди менш чесний, ніж народ вільний. Купці всіх країн посвід¬
чують чесність англійських купців. Вільна людина взагалі буває порядна.
3. В поневоленій нації навіть серед її найкращих громадян не знайдеш якихось
високих характерів. Благородні й гордовиті душі були б там надто невідповідні до
інших.
4. Кого на Сході найбільше хвалять? Хто найбільший тиран, кого найбільше
бояться і ненавидять. Але цей, такий хвалений за свого життя тиран може, виходить,
уважати себе за ідола й улюбленця своїх народів. Якщо історія і накреслює його
портрет, то вже геть-геть по його смерті Який же спосіб лишається східньому мо¬
нархові, щоб знати, чи справді забирає він у домовину пошану й жалі своїх піддан¬
ців? Один тільки — це поміркувати над самим собою, подивитись, чи завжди клопо¬
тався він щастям своїх народів і чи в усіх вчинках він мав на увазі лише національний
інтерес. Був він до нього завжди байдужий? То може бути певним, що, хоч би як його
вихваляли, його ім’я буде зневагою для нащадків. Смерть — це спис Ітур’єля: вона
нищить чари брехні й лестощів.
Те, що смерть робить із султанами, те саме з везирами робить неласка. Коли вони
на посаді, ніякої хвали їм не жаліють, ніяких талантів їм не відмовляють. А скинуто
їх, вони робляться такими, якими були до свого владування, незрідка людьми звичай¬
ними й нездарними.
5. Чи може деспот, що ніколи не зважає на зовнішніх ворогів, тішити себе на¬
дією, що народи, які звикли тремтіти під батогом влади, які через ницість свою
легкодухо дозволяють відбирати своє добро, життя і свободу, боронитимуть його
проти нападу моїутнього ворога? Монарх повинен знати, що, розбиваючи ланцюг,
який зв'язує інтерес кожної особи із загальним інтересом, він нищить усяку чесноту;
що знищення чесноти веде імперію до руїни; що стояни деспотичного трону мусять
увігнутися під його вагою; що коли він дужий тільки силою свого війська, то після
поразки цього війська його підданці, звільнившись від будь-якого страху, перестануть
битись за нього; що дві-три битви вирішали на Сході долю найбільших держав.
Дарій, Тігран, Антіох тому за доказ. Щоб поневолити вільну Італію, римляни билися
400 років, а щоб підкорити рабську Азію, їм досить було в ній з'явитися.
6. Задля своєї слави й безпечности деспот мусів би вважати за друзів тих філосо¬
фів, яких ненавидить, і за ворогів тих царедворців, яких пестить і які, ницо підле¬
щуючи всім його порокам, підбурюють його на злочини, що готують йому руїну.
7. З якої ознаки відрізняють самовладство від законної влади? Обидві вони тво¬
рять закони, обидві карають смертю або меншими карами порушників цих законів;
обидві використовують силу загалу, тобто силу нації, щоб підпирати свої накази або
щоб відбивати ворожий напад. Так, але вони відрізняються, каже Льокк, у тому, що
перша з цих влад використовує громадську силу на те, щоб задовольнити вибаганки
й уярмити своїх співгромадян, а друга послугується з неї на те, щоб зробитися ша-
180
новною для сусід, щоб забезпечити громадянам їхнє добро, життя та свободу, щоб
побільшити їхнє щастя. Зрештою, використовувати національну силу на щось інше,
крім загальної вигоди, це злочин. Отже відрізнити самовладство від влади законної
можна по різному способу використання національної сили.
8. Таким видався деспотизм доброчесному Туллію, сьомому римському цареві;
йому достало сміливости самообмежити царську владу.
9. Якщо до різних причин неуспіху Франції в останній війні залічують заздрість,
неосвіченість генералів і їхню байдужість до громадського добра, то, мабуть, не слід
забувати й гангрени релігійної дурости, що почала відтоді ширитись на всі розуми.
Тепер француз не сміє вже мислити самостійно. День у день він мислитиме менше
й день у день робитиметься менше страшним.
10. Владолюбство в людині таке, що навіть у Англії майже немає міністра, який не
хотів би зробити свого володаря самовладним. Через сп’янілість від високого уряду
міністер забуває, що, пригнічені вагою влади, яку він споруджує, він і його нащадки
мусять бути її першими жертвами.
Чому добиваються люди великих посад? Може, з бажання робити на них добро?
Хто керувався б лише цим мотивом, той уважав би їх за тягар. Якщо їх бажають, то
не так задля громадської користи, як задля своєї власної. Отже люди родяться не
такими добрими, як дехто твердить. Доброта являє собою любов до інших, а вся
наша любов зосереджується на нас самих.
11. Бажання влади — загальне, але не всі люди, щоб добитися її, ідуть на ті самі
небезпеки, бо любов до самозбереження врівноважує в більшості з них владолюб¬
ство.
12. Майже по всіх країнах силі дають перевагу над справедливістю. У Франції
адвоката обкладають податком, а лейтенанта ні. Чому? Бо перший, до певної міри,
є представник справедливости, а другий — сили.
13. Хто вороги в славетної людини? Тї суперники і майже всі її співгромадяни. Тї
присутність їх принижує. А хто хвалить славетну людину? Чужинець. Чужинець не
заздрісний. Це — живе нащадство. Просторова віддаль дорівнює часовій. Повага від
чужинця — це для письменника єдина винагорода за його праці, якої він може тепер
сподіватися.
14. Кого внутрішньо мусять визнати за розумнішого від себе, того ненавидять,
його присутність прикра,— над ним хочуть помститися, здихатися його, і для цього
або спонукують його покинути батьківщину, як Декарта, Бейля, Моперлої і ін., або
переслідують його, як Монтеск’є, Дідро й ін.
Для дружини та лакея немає, кажуть, великої людини. Цілком згоден. Як-то жити
повсякчас із тим, з кого мусів би надто часто захоплюватись! У такому разі його або
покидають, або не шанують.
Велич і багатство можуть на якийсь час змусити заздрість мовчати, але потай вона
обурюється. Ми не хочемо, щоб людина, вища від нас уже родом і гідністю, була
вища ще й талантами. Пише ця людина, як от Фрідріх? У ній висміюють той самий
письменницький хист, з якого захоплюються в Цезаря, Ціцерона й ін. З жалем
бачать, як вона стверджує свою гідність гарним твором. Як! Хіба їй самої розмови не
досить, щоб довести свій розум? Ні — в розмові думки йдуть надто швидко, їх нема
часу ні зважити всебічно, ні оцінити їх правдивість. До того ж тон, рухи того, хто
говорить, настрій того, хто слухає,— все може заводити в оману. Отже кожен тоді
вправі заперечувати талант. З цього права користуються і цим потішають себе.
Щоб бути любленим, треба, мабуть, малої пошани заслужити. Всяка вищість
181
викликає повагу й ворожість. Чому привітність робить гідність терпимою? Бо робить
її трохи зневажною.
Стримана гідність викликає заразом нахил до поваги й ненависти, а гідність
привітна — нахил до любови й зневаги. Хто хоче бути любленим у своєму оточенні,
повинен задовольнятися з малої пошани. Забуваючи про гідність, її прощають. Великі
таланти творять кількох поклонників і мало друзів. Таємне й загальне бажання
більшости не в тому, щоб розум вивищувався, а щоб дурість ширилась.
15. Через що купують сатиричні листки? Через те, що в них критикують великих
людей і хвалять пересічних. Під цим поглядом натури людської не зміниш. Молодого
Сімона, каже Плутарх, атенці через те так швидко висунули на чільне місце, щоб
приборкати Темістокла. їм обридло довго шанувати того самого. Чому хвалять
так надмірно молоді таланти? Часто для того, щоб принизити таланти визнані. Коли
глибоко сягнути в людське серце, каже Плутарх, і пізнати його рушійні принципи,
тоді видно, що бажання допомоги людині походить не з самої послуги, а з наміру
принизити нею когось іншого.
16. Чесних і малоосвічених батьків здебільшого дратує, коли їхні сини вчащають
до письменників і ставлять їхнє товариство над усяке інше — це принижує їм бать¬
ківські гордощі.
17. Коли письменство й філософія, як то кажуть, не мають у Франції заступників,
то можна, не бувши пророком, твердити, що наступне покоління в ній не матиме ні
розуму, ні талантів і що з усіх мистецтв у ній культивуватимуть лише мистецтва
розкоші.
18. Насильство й переслід бувають, загалом, пропорційні заслузі переслідуваного.
Славетні люди по всіх країнах зазнавали неласки. Чи й півтораста років минуло,
відколи в Англії можна безкарно бути великим?
19. Мало авторів мислить самостійно. Більшість пише книжки з книжок. А втім,
хто не має власної манери, не повинен сподіватися пошани від нащадків.
20. Колись, за доби преклонства перед давнім, якби хто-небудь уподобав собі потай
Тассо над Вергілія чи над Гомера, то не завжди в цьому признався б. А проте з якої
причини замовчувати своє переконання, коли воно не йде проти закону? Що може
краще висвітлити громадський смак, як не різноманітність поглядів?
21. Бояться владар і суддя вироку нащадків? Тоді вони варті звичайно їхньої
пошани, тоді вони справедливі в своїх наказах і розпорядженнях. Те саме й з авто¬
ром. Не спускає він з ока нащадків, коли пише? Його спосіб порівнення робиться
великим. Він відкриває великі істини, забезпечує собі загальну пошану, бо пише для
людей усіх віків і всіх країн.
22. Цей богословський пашквіль під назвою «Белізарове відлучення» нагонить
огиду барбарством і жорстокістю своїх тверджень; він завжди зводить мені на думку
цей чудовий вірш Расіна:
Та як, Матане, хіба оце священика я чую мову?
23. Громадяни, яких належить найбільше шанувати, це передусім ті вправні пол¬
ководці та міністри, чия відвага й мудрість забезпечують велич і добробут імперії; але
хто з громадян, після цих вождів війни та правосудця, найкорисніший? Ті, хто вдо¬
сконалює мистецтва й науки, що своїми корисними й приємними відкриттями або
настачають потреби людини, або рятують її від нудьги. Чому ж до людини багатої, до
людини в ласці виявляють більше пошани, як до великого геометра, поета, філософа?
182
Бо найперше ми шануємо владу, що з володінням нею завжди поєднуємо думку про
щастя і втіху.
Влада — це ідол молоді й навіть дозрілої людини, поки ця влада може вплітати
мірти в її лаври.
А старий цією самою владою іноді гордує, бо не має вже з неї того пожитку.
24. Тільки з моменту, коли люди, намножившись, змушені були обробляти землю,
відчули вони доконечність забезпечити хліборобові і його врожай, і власність над
оброблюваним полем. Чи треба дивуватися, що перед тим дужий почував за собою
стільки ж права на порожню й неродючу землю, як і перший займач?
25. Опір потужному вважається за бунт і злочин навіть у впорядкованих країнах.
Найкращим доказом цього факту будуть скарги одного англійського купця, подані до
палати громад: «Панове,— каже він,— ви уявити не годні, які віроломні підступи
чинять нам негри. На деяких берегах у Африці їхня злостивість така буває, що вони
воліють краще смерть, ніж рабство. Купиш їх, а вони ріжуться, в колодязі кидають¬
ся. А покупцеві від того втрата. Міркуйте з цього факту, яка лиха ота проклята раса».
26. В який момент нації ламають народнє право? Коли можуть зробити це безкар¬
но. Слабий Рим був справедливий і доброчесний. Л здобув він Македонію, ніяка нація
не змогла йому опиратися. Подужчавши, Рим перестав бути справедливим. Його
мешканці стали відтоді безчесні й беззаконні. Потужний завжди буває несправедли¬
вий. Справедливість між націями завжди грунтується на обопільному страху, звідци
й оця політична аксіома: si vis pacem, para bellum.— Хочеш миру? Будь готовий до
війни.
27. Арістотель залічує розбійництво до різних видів полювання. Солон серед
різних професій називає й професію злодія. Зауважує тільки, що не треба грабувати
ні своїх співгромадян, ні союзників республіки. Рим під першими царями був розбій¬
ничим вертепом. Германці, каже Цезар, уважають спустошення і грабування за
єдину відповідну вправу для юнацтва, за єдину, яка може врятувати його від лінощів
і зробити мужами.
28. Кажуть, що між англійцями, французами, німцями, італійцями діє народнє
право. Згоден. Його встановлює страх відплати між націями, що шанують одна одну,
будучи приблизно рівними на силу. А зникає цей страх, мають вони справу з дикими
народами? Від тої хвилини народнє право для них стає нікчемним і химеричним.
Чи християнським націям говорити про народнє право, про природний закон, про
чесноту? їм, що без кривди з боку східніх індійців пристають до їхніх берегів, плюн¬
друють їхні міста й вигонять з них мешканців; їм, що несуть разом з європейським
крамом у африканські села розбрат, війну і використовують її, щоб здобувати рабів;
їм, нарешті, що без приключки й образи з боку західніх індійців висідають у Америці,
повалюють трони Монтезуми та інків, вирізують їх підданців, захоплюють їх держави
й забувають, що є право primo occupanti.
Церква хвалиться тим, що примушує повертати крадіж і загарбані вклади, а чи
змушує вона повернути мехіканську й перуанську імперію їхнім справжнім власни¬
кам? Чи не грабувала вона, навпаки, Новий світ у спілці з володарями? Чи не збага¬
тилася вона з його руйновища і чи не лягла, нарешті, її поведінка зневагою на припи¬
си того природного закону, що його, каже вона, Бог вирізьбив у всіх серцях?
Чи є, зрештою, абсурдніша й дрібніша мораль, як релігійна? Коли володар бере
собі коханку, коли задовольняє свій, зовсім байдужий для громадського добра,
нахил, то якщо цей нахил або ця коханка несприятливі для проєктів церкви, свяще¬
ник повстає й кричить про нечестя. А коли цей самий володар несе спустошення
183
і війну народові, який його не ображав, коли запропащує 400.000 душ у цьому поході,
коли гнітить своїх підданців податком, священик тоді мовчить. Гарна ж мораль
у католицького духівництва!
29. Справедливість, кажуть, люблять. Але ж судді — органи її, і, вповноважені від
держави її виконувати, вони мусять передусім сприяти безневинному. А чи сприяють
вони йому насправді? В Еспанії і в Англії кримінальну справу провадиться двома
відмінними способами. Той спосіб, коли винуваченому дають оборонця, коли його
процес відбувається прилюдно, безперечно найбільше захищає безневинного від
підкупносте й сторонности суддів. Він найкращий. Чом же його не застосовують, чом
судді не домагаються його прийняття? Бо гадають, що чим довільніші будуть їхні
вироки, тим більше вони навіюватимуть страху, тим більшу владу здобудуть вони над
народом. Отже така хвалена любов до справедливости людям неприродна й невлас¬
тива. А де вже там називати себе другом людськости, коли ти навіть не друг спра¬
ведливости!
30. Поняття щастя, щільно пов’язане в нашій уяві з поняттям могутности, важко
від нього відокремити. Навіть подобу влади шанують. З цього почуття, певно, береть¬
ся й деяке захоплення з самогубства. В того, хто так зневажає життя, що заподіює
собі смерть, домислюють велику силу. На яку іншу причину, як не на владолюбство,
треба скласти безоглядну ненависть доброзвичайних жінок до чоловіків з певним
нахилом? Олександер, Сократ, Солон, Каті на т були героями, вірними друзями,
чесними громадянами. Отже можна й з певним нахилом корисно служити своїй
родині й батьківщині. Звідки ж походить жіноча огида до чоловіків, яких у ньому
підозрюють? З того, що вони малу силу мають над такими чоловіками. А цей брак
влади для них нестерпучий. У їхній державі стає відповідно менше рабів. Отже
чоловіки ці винні в злочині, що його тільки смертю можна спокутувати.
31. Монарх у монархові шанує силу. Філіпп II працює в своєму кабінеті, щось
йому потрібно, він гукає, ніхто не приходить. Його блазень починає сміятися. «Чого
ти смієшся»,— питає король. «З пошани, поваги й страху, який ви навіюєте Європі,
і з презирства, яке вона до вас почувала б, коли б ви перестали бути дужим і коли
б ваші інші підданці слугували вам не краще, як ваші лакеї».
32. У владарів рідко коли почувається захоплення справедливістю. Мало кого
з них надихає благородна любов до людськости. За давнини тільки Гелон подає
приклад такої любови. Йому ненависні були людські жертви; він іде війною на Афри¬
ку й змушує переможених картагенців ці огидні жертви скасувати. Так само озброю¬
ється Катерина, щоб спонукати поляків до терпимости. З усіх воєн ці дві, мабуть,
єдині, що їх розпочато справді задля добра націй. Отже Гелон і Катерина II поділя¬
тимуть, під цим поглядом, пошану нащадків. Щоб оцінити заслугу державців, їх
треба судити не по дрібному злу від усяких хатніх чвар, а по великому добру, що
вони зробили чи хотіли зробити людськості. Бажання добра в них рідкісне. Єдиний
момент, коли громадське добро звичайно робиться, це тоді, коли інтерес володаря
збігається із загальним інтересом. Яку хвилину вибрали французькі королі, щоб
повернути волю підданцям і послабити февдальну владу? Ту, коли бундючні васалі
корони стали врівень з державцями. Тоді монарший гонор наказав звільнити народи.
Хай не хваляться східні володарі своєю любов’ю до справедливости. Хто хоче
збидлити підданців, той не любить їх. Божевілля є гадати, що народи від того будуть
слух’яніші й що ними тоді легше буде керувати. Чим освіченіша нація, тим більше
йде вона назустріч справедливим вимогам правосудного врядування. Хто хоче послі¬
пити громадян, той хоче бути безкарно несправедливим. Отакі, загалом, люди;
184
а проте більшість їх зважується називати себе друзями справедливости. О невідання
самих себе! О лицемірство!
33. Чи є, як то кажуть, люди, які жертвують своїм найдорожчим інтересом задля
інтересу справедливости? Ні; але є такі, в кого справедливість — найдорожче. Це
великодушне почуття є в них наслідок чудового виховання. Яким способом відтисну¬
ти це почуття в усіх душах? Показувати їм, з одного боку, несправедливого як прини¬
женого, отже згордованого, як слабого; а з другого — справедливого як шанованого,
поважаного, отже як дужого.
І коли поняття справедливости пов’яжуться таким чином у пам’яті з поняттями
влади та щастя, то вони зіллються і становитимуть єдність. Звикне людина згадувати
їх разом, то незабаром їх не можна буде відокремити. Скоро цю звичку набуто,
постійно справедливе й доброчесне поводження стає справою гордощів, і тоді вже
задля цих благородних гордощів усім жертвують.
Ось як любов до влади й поваги породжує любов до справедливости. Щоправда,
ця остання любов чужа людині; навпаки, владолюбство природне в ній — воно спіль¬
не всім — доброчесному й шахраєві, дикунові й людині культурній. Владолюбство
є безпосередній наслідок фізичної чутливости, а бажання справедливости є наслідок
освіти. Отже чеснота народів залежить від мудрости законодавства. Скільки добро¬
чесних людей з того народу, де справедливість шанують, були б несправедливими
в лютій нації, де правосудність уважають за слабість та боягузтво? Отже самої спра¬
ведливости не люблять. Це є питання, для всіх часів розв’язане поведінкою та зви¬
чаями всіх народів і всіх деспотів.
34. Хто народні тирани за февдального врядування? Сеньйори. То, скажуть,
тиранів там більше, ніж за деспотичного врядування? Сумніваюсь. Султан під своєю
рукою має везирів, башів, беїв, збирачів податків, управителів митниць та маєтків,
одне слово, безліч урядовців або піддеспотів, ще байдужіших до народу, ніж сеньйори
до щастя васалів.
35. В Англії дрібний люд зневажає нечесність у вельможі через те, що за цим
людом закон. У всякій іншій країні порок у вельможі, навпаки, шанують, бо порок
у ньому озброєний могутністю, могутність же можна ненавидіти, а не зневажати.
36. Атілла, як і Тамас, пишався з того, що він бич предвічного.
37. Каламутних і бунтар — це лайливі назви, що їх могутній гнобитель дає погноб-
леному слабому.
38. У всякій імперії, де хвилева воля князька стає законом, всі закони суперечні,
і моральних принципів немає ні в керівників, ні в керованих.
39. Зневага є доля слабости. Це, мабуть, єдина істина, яку знає кожен владар.
Втрачає державець провінцію, місто? Він зневаги гідний у своїх власних очах. За¬
хоплює він несправедливо в сусіди це місто чи цю провінцію? Він має себе від того за
шановнішого, бо завжди бачив, що несправедливість поважано в могутньому і що світ
мовчить перед силою.
40. Дужий і лихий, каже один англійський поет, бояться лише дужчого й лихішого
від себе. Але справедливий і доброчесний повинен боятися всіх людей — для нього
всі співгромадяни переслідники, навіть друзі на нього нападають. Його чеснота
звільняє їх від страху перед помстою. Його людяність дорівнює в ньому слабості, а за
порочного врядування добрий і слабий родяться жертвами лихого й дужого.
41. Один мілорд висів у Італії, проїхав римськими селами й раптом сідає знову на
корабель їхати до Англії. Чому, питають його, покидаєте ви цей чудовий край? «Я не
можу,— відповідає він,— далі бачити бідування римських селян; їхнє лихо мені
185
серце крає,— в них нема вже людського обличчя». Цей вельможа, може бути, при¬
більшував; але він не брехав.
42. Вбивство Кліта було ганьбою Олександра, а страта голляндського газетяра —
ганьбою французького міністерства. Злочин у цих двох нещасливців був однако¬
вий — обидва вони мали необережність бути правдивими. Минуле століття обурилось
з учинку над газетярем. Є ще ниціші століття, коли страта правдивої людини знахо¬
дила хвалителів.
43. Зворушившись долею цього газетяра і порівнявши злочин із карою, почуваєш
себе ніби в індійського султана, який вішає свого везира за те, що той поклав три
зернини перцю у вершковий торт. За малим і славетний та бідолашний де Ляшальоте
не зазнав такої долі за те, що так само кинув три зернини соли в листа, якого напи¬
сав, кажуть, до генерального контролера.
44. Чом у Франції не зважуються виводити на сцену вельможницької суєтности?
Бо комедії такого роду мало кого, кажуть, напутили б. Погоджуюсь. Помилився б
той поет, який надіявся б смішним і гострим малюнком суєтности виправити, під
цим поглядом, французькі звичаї. Бочки Данаїд не наповнити. Розсудливий розум не
створюється під урядом, що на нього мають певний вплив жінки та священики.
В таких обставинах треба виробляти розум легковажний і суєтний, він-бо єдиний
провадить до достатку.
45. Заступництвом неука талановита людина завжди завдячує не своєму хистові,
а якійсь особливій події. Бридота шукає товариства сліпих, і неуцтво тікає від про¬
зірливих.
46. Нездарний везир завжди лихим оком дивиться на людину, що подорожує до
освічених народів і володарів. Цей везир боїться, щоб мандрівник, повернувшись, не
гордував ним. Прирожденний ворог освічених людей, він пишається своєю зневагою
до них, і по цій зневазі судить його чужинець. Великі міністри й великі державці
завжди були заступниками письменства. Принц Бравншвейгський, Катерина II,
принц Генріх Прусський тому за доказ.
47. Казати іноді правду князям було колись привілеєм блазнів,— та й то з якою
обережністю і в яку хвилину? Наслідуймо, казав один з них, котячу обачність — коти
не почувають себе безпечно в помешканні, аж поки не обнюхають у ньому всіх за¬
кутків.
48. Невеличкими рештками волі Европа завдячує англійцям та голляндцям, які ще
з волі користуються. Коли б не вони, не було б майже жадної нації, яка б не стогнала
під ярмом неуцтва й деспотизму. Отже волею цих двох народів повинна цікавитись
кожна доброчесна людина, кожен добрий громадянин.
49. Деспотизм владує над самими лише автоматами. Характер буває тільки у віль¬
них країнах. Його мають англійці, а східні народи — ні. Страх і ницість подушують
його в них.
50. Забороняє уряд друкувати книги про адміністративні справи? Він дає обітницю
сліпоти, і ця обітниця досить звичайна. «Поки мої фінанси в доброму ладі і в арміях
добра дисципліна,— казав один великий володар,— хай хто хоче пише проти моєї
дисципліни й мого врядування. Та коли б я те і те занедбав, хтозна, чи не змусив би
я через легкодухість письменників мовчати?»
51. Коли стаєш на міністерство, тоді час не набувати принципи, а застосовувати
їх. Захоплений потоком справ, вивчаєш тоді лише деталі, завжди невідомі кожному,
хто не урядує.
52. Утискувати пресу є ображати націю, забороняти їй читати певні книжки
186
є проголошувати її рабом і дурнем. Ця заборона мусить обурювати її. Але, скажуть,
вона майже завжди схвалює і засуджує книіу відповідно до думки потужних. Так,
у першій хвилині; але це перше судження нікчемне, це є крик зацікавлених за і проти.
Автора справді цікавить лише обмірковане судження публіки; воно майже завжди
буває справедливе.
53. Високих урядів доходять часто в такому віці, коли уважність для людини стає
найважчою. В такому віці мене вчитися примушує мій ворог. Я вимагаю йому кари
й бажаю його смерти. Я охоче дарую поетам їхні чудові вірші, бо можу читати їх без
уваги, але не дарую моралістові його добрих міркувань. Важливість речей, що він
трактує, зобов’язує мене міркувати. Виступає він проти моїх забобонів? То він обра¬
жає мої гордощі, до того ж вириває мене з лінощів, бо змушує мене думати. А всякий
примус витворює ненависть.
54. Земля деспотизму багата на злидні й на страхіття. Деспотизм — це пишнота
влади, непожиточна для щастя державця. Римлянин на саму думку про таку владу
стенувся б. Англієць жахається її. «Стережімось,— каже з цього приводу суддя
Прат,— щоб вивчення італійця та француза не принизило вільного народу».
Що таке в очах англійця європейські вельможі? Люди, які поєднують з ознакою
раба ознаку гнобителів народу, громадяни, яких навіть закон неспроможен боронити
проти високопоставленого. Вельможа в Португалії не розпоряджає ні своїм життям,
ні своїм добром, ні своєю волею. Це двірський негр, якого шмагають з безпосе¬
реднього наказу господаря і який зневажає сільського негра, якого шмагають з нака¬
зу прикажчика. Оце майже в усіх європейських дворах єдина помітна ріжниця
між скромним міщанином і гордовитим вельможею.
55. Треба або плазувати, або віддалитися від двору. Хто може жити тільки з його
ласки, мусить бути ницим або померти з голоду. На останнє мало хто зважується.
56. Покійний прусський король спитав за вечерею в англійського посла, що той
думає про володарів. «Здебільшого це нікчеми,— відповів той,— вони неуки, їх
гублять лестощі. Єдине, в чому їм ведеться, це у верховій їзді. Тому з усіх, хто до них
наближається, тільки кінь не лестить їм і скручує їм в’язи, коли вони ним кепсько
керують».
57. Чим деспотичніше врядування, чим приниженіші й занепаліші його громадяни,
тим більше хваляться вони любов’ю до свого тирана. Марокські раби благословляють
свою долю і свого володаря, коли він зволить власноручно стяти їм голову.
58. Зіпсуті лестощами державці — це пещені діти. Звикнувши повелівати рабами,
вони незрідка хочуть тим самим тоном розмовляти з рівними собі, і були за це не раз
покарані втратою частини своїх держав. Таку кару наклали римляни на Тіграна,
Антіоха і ін., коли ці деспоти зважилися рівнятись до вільних народів.
59. Багатий хоче, щоб його хвалили, як шляхтича; добре збудований хоче, щоб
його хвалили за його постать. Люди щодо похвали невибагливі, до всього пристосо¬
вуються.
60. Геніяльна людина мислить самостійно. Іноді її думки суперечать загально¬
прийнятим поняттям,— отже вона ображає гордощі більшости. Щоб нікого не обра¬
жати, треба мати лише ті думки, що й усі. Тоді не маєш генія і ворогів.
61. З альбігойцями вчинили так само, як з вальденсами. Годі уявити собі, якого
надміру дійшло проти них шаленство нетерпимости. Жахливу картину барбарства,
заподіяного вальденсам, зберіг нам Самуель Морлян, англійський посол у Савої,
тодішній резиденції тих країв. «Ніколи ще християни не вчиняли над християнами
187
такої жорстокости. Барбам (пасторам тих народів) стинали голову, варили їх і їли.
Жінкам розтинали камінцями живіт до пупа, іншим вирізали груди, смажили їх на
вогні і їли. Іншим припікали соромоту вогнем, шматували її і прикладали туди жару.
Іншим нігті виривали кліщами. Півживих чоловіків прив'язували коням до хвоста
й волочили так по скелях. Найменша кара була — це кидати їх із кручі, звідки вони
часто падали на дерева й, зависнувши на них, гинули від голоду, холоду й ран. їх
рубали на дрібні шматки й розкидали мертві їх члени та тіло по полях. Дівчат саджа¬
ли на палю крізь природження і несли їх у такому стані замість прапорів. Серед
інших люсернськими вулицями, посиланими скрізь гострими камінцями, волокли
одного молодика, Пеляншіона. Коли він від болю підводив голову або руку, його
немилосердно били. Зрештою, йому відтяли природження, яке засунули йому в горло
й отак задушили; потім стяли його голову, а тулуб кинули в річку. Католики роздира¬
ли руками дітей, яких витягали з колисок; дівчаток вони смажили живцем, вирізали
їм груди і їли. Іншим відтинали носа, вуха й інші частини тіла. Декому набивали в рот
гарматного пороху й підпалювали. Живцем білували їх, а шкіру вішали в Люсерні
перед вікнами; іншим виймали мозок і смажили та варили його на з’їжу. Найменші
кари були — це виривати їм серце, палити їх живцем, вирізати їм обличчя, сікти їх на
шматки й топити їх. Але вони показали себе справжніми католиками й гідними
римлянами, коли розпалили в Гарсільяне піч і примусили одинадцятьох вальденсів
кидатися в полум’я одне по одному до останнього, якого ці вбійники самі кинули. По
всіх долинах тільки й видно було, що мертві та мрущі тіла. Альпійські сніги забарви¬
лись кров’ю. Там знаходили стяту голову, там тулуб, там ноги, руки, роздерті нутро¬
щі, тремтяче серце».
За який же це злочин отак нелюдськи карали вальденсів? Казали: за бунт. Тм
закидали, що вони не покинули своєї домівки й місця народження свого з першого
наказу Гастальда й папи; що не вигнали самі себе з країни, якою володіли понад
1500 років і в якій завжди вільно святили свій культ. Отак завжди поводилася
з людьми лагідна католицька релігія, її лагідні служителі і її лагідні святі. Що мо¬
гли б більшого зробити апостоли диявола?
62. Щоразу, як скеровуєш на релігії пильне око досліду, відчуваєш найостаннішу
зневагу до людського роду взагалі, а до себе самого зокрема. Які думаєш, треба було
тисячоліть, щоб розвіяти в таких розумних людях, як я, оману поганських казок?
Як! євреї та зороастрійці ще й досі тримаються своїх помилок? Як! мусульмани ще
й досі вірять у Магомета, і минуть, може, тисячоліття, поки вони визнають хибність
Корану? Виходить, дуже дурною і дуже жорстокою твариною повинна бути людина,
а наша плянета, як каже один мудрець,— Бедламом або всесвітньою божевільнею.
63. Чому в Англії священика здебільшого люблять? Бо він толерантний, бо закон
в’яже йому руки і не допускає його ні до якої участи в урядуванні; бо він не шкодить
і не може нікому шкодити; бо утримання англійського духівництва менше обтяжує
державу, ніж утримання духівництва католицького, «і через те, нарешті, що релігія
в цій країні є, власне, лише філософська думка.
64. Те, що кажу про щирість, я кажу й про смиренність. За якого б дурня не мати
кардинала, він усе ж не такий дурний, щоб справді уважати себе за смиренного, коли
видає себе в Римі за представника такої держави, як Франція. Справжня смиренність
відмовилася б від такого бундючного звання. Я зовсім не хочу заперечувати тупого-
лов’я деяких прелатів. Але їхні пихуваті претенсії свідчать не про спритність ду¬
хівництва, а про дурість народів. «Під час мого перебування в Японії,— казав мені
188
один мандрівник,— я мимоволі пригадував собі якогось єпископа щоразу, коли чув
ім'я Дор-Сурі-Сама, тобто «владика Журавель» ’).
65. Ісус не мав над землею ніякої зверхности. Коли б він хотів, щоб священство на
ній владувало, він передусім заповів би цю владу своїм апостолам. А їхні наступники
ще не показали нам цього повеління і документа цього заповіту.
66. Садукеїв уважали за найдоброчесніших серед євреїв. По-гебрейському слово
«садук» є синонім справедливого. Тому садукеїв Бог і повинен був менше ненавидіти,
ніж фарисеїв. Ці останні вимагали крови й смерти Ісуса Христа. А безвірність завж¬
ди буде менше суперечити духові Євангелії, ніж немилосердя і боговбивство.
67. На сором Франції, Руссо в Парижі переслідували не менше, як у Нефшателі.
Сорбонці не могли простити йому діялогу між розважним і надхненним. Цей діялог,
казали вони, занадто різкий. Що на це відповісти? Адже міркування Руссо були
правдиві або хибні. Спростовувати силою добрі міркування — несправедливість;
спростовувати насильством хибні міркування — божевілля. Це є визнати свою ду¬
рість, це є ославити свою справу. Софізми самі себе спростовують. Боронити істину
легко.
Які, зрештою, робить Руссо заперечення? Ті самі, що їх робить бонза, дервіш,
мандарин ченцеві, який хоче його навернути. Чи безпідставні ці заперечення? Чого
їдуть ченці до Хінів? Чому вимагають вони від володарів добра, милостині, пожертв
на оплату видатків місії, в якій вони нікого не навертають? Адже ченці, їздячи по
Сходу, мають на меті лише збагатитися торгівлею,— скарби, що роздають їм народи,
вони вживають на те, щоб позбавити ці самі народи прибутку від законної торгівлі.
В такому разі, скільки справедливих докорів можуть зробити їм нації? І які винува-
чення можуть вони висунути проте Руссо? Він проповідував, скажуть вони, природну
релігію. Але вона не суперечить релігії об'явленій. Руссо був чесний у своєму осуді.
Він же не автор ганебних пашквілів під назвою «Духовна газета»; проте його вигнано,
а наклепника залишено. Хто ж були твої судді, о славетний Руссо! Фанатики, що
плямували б, якби могли, пам'ять Марка-Аврелія, Антоніна, Траяна і за злочин
поставили б найбільшому в Европі вищість його талантів. Яка шана таким присудам?
Ніякої. Треба апелювати до нащадків, зневажати всі ті присуди, що не розумом та
справедливістю ухвалені. Нащадки судять суддів,— а найнетерпиміші з них завжди
були найбільшими дурнями, якщо тільки не найбільшими шахраями.
До Руссо, оплутаного священицькими підступами, наше століття поставилося так
само, як ченці з ордену св. Дениса до Абеляра в дванадцятому. Він заперечував, що
їх фундатором був Денис Ареопагіт, згаданий у Новому заповіті. Від тої хвилини
його проголошено ворогом слави й французької корони. І святі тієї доби його запля¬
мували, переслідували й вигнали.
Хто опирається намаганням ченцевим, той нечестивець. Звідци ті винувачення
в богохульстві й атеїзмі, що зробилися тепер такими дитячими й смішними. Споді¬
ваюся, задля чести людського розуму, що вельможі, володарі, міністри й судді
червонітимуть колись за те, що були ницим знаряддям чернечого шаленства й
помсти. І боятимуться, щоб не зробити вигнання і кари почесними, застосовуючи
їх до людей гідних.
Щоб забезпечити свою волю, атенці часом вигонили надто славетного громадяни¬
на. Боячись пана, вони усували з батьківщини велику людину. Европейські нації,
1) Гра словами: французьке «журавель» (la grue) вживається переносно в зна¬
ченні — «дурбас», «йолоп».
189
яким ця небезпека не загрожує, не мають такого приводу, щоб чинити таку неспра¬
ведливість.
68. Кассіодор думав так, як святий Іван. Релігії, казав він, не можна накинути.
Сила творить лицемірів, а не вірних. Religio ішрегагі non potest, quia nemo cogitur ut
credat. Віра, каже святий Бернар, повинна бути з переконання, а не наказу; fides
suadenda, non imperanda. Релігія над усе добровільніша, каже Ляктанцій; вона нік¬
чемна в того, кому гидка. Nihil est tam voluntarium quam religionem profited in qua, si
animus adversus est jam sublata, jam nulla est. Силувати до релігії не релігійно, каже
Тертульян; не з примусу, а тільки вільно можна вірити. Non est religionis religionem
cogere velle, cum sponte suscipi debeat, non vi.
69. Погани, скажуть, вірили священикам-ошуканцям. Хай — чи давала ця віра
право переслідувати цих поган? Тисячі люду вірять шарлатанам і добрим жінкам
більше, як лікареві. Чи може останній вимагати смерти тим, хто не вірить у медици¬
ну? В тілесних хворобах, як і в духовних, кожному вільно вибирати собі лікаря.
70. Люди часто гадають, що думають і вірять у те, чого насправді вони не думають
і в що не вірять, каже Лямбер Прусський у своєму Novum Organum. Це — джерело
безлічі помилок. Утримується, наприклад, людина від читання заборонених книжок?
Ця людина гадає, що вірить, а потай непевна правдивости своєї віри; поганої віри
оборонець той, хто не зважується прочитати заяву противної сторони.
71. Керманичі на кораблі марновірства освічені. А матроси здебільшого йолопи.
Керівне духівництво вимагає від духівництва керованого малої освіти, і в цьому
напрямі останньому нема чого закинути. «Що робить ваш брат священик?» — спита¬
ли якось у Фонтенеля. «Вранці,— відповів філософ,— він править месу, а ввечері
теревені».
72. Годі уявити витонченішого безглуздя, кажуть англійці, як ті аргументи, що
ними богослови доводять нетямущим правдивість папізму. Ці аргументи могли б так
само доводити правдивість корану, тисяча й одної ночі та казки про білого бичка.
Хочете в цьому переконатися, то застосуйте до цих казок схоластичні софізми
й тлумачення — в них не буде нічого богословськи неймовірного.
73. Гнаний Декарт покидає Францію, несучи з собою, як Еней, свої пенати, тобто
пошану й жаль освічених людей. Верховний суд, арістотелівський на той час, ухвалює
проти картезіянців постанову. їхнє вчення засуджено, як засуджено згодом і вчення
«Енциклопедії», «Розуму» та «Еміля». В цих різних постановах різного є тільки
дати. Виходить, сучасні суди глузують з того першого. А майбутні суди сміятимуться
з сучасних.
74. Див. Нодьє, апологія великих людей, винувачених у магії. Автор уважає за
потрібне доводити, що Гомер, Вергілій, Зороастр, Орфей, Демокріт, Соломон, папа
Сильвестр, Емпедокл, Аполлоній, Агріппа, Альберт Великий, Парацельс і ін. ніколи
не були чаклунами.
75. Богослови так надуживали слово «матеріяліст», про яке вони ніколи не могли
дати ясного поняття, що це слово, зрештою, зробилося синонімом освіченого розуму.
Тепер цим словом означують славетних письменників, чиї твори жадібно читаються.
76. Яких тільки гидких винувачень не кидали католики протестантам! На які
тільки хитрощі не бралися ченці, щоб підбурити володарів проти вірнопідданців!
Скільки мистецтва докладали вони, щоб виставити їх бунтарями, які з люттю в серці
і зброєю в руці тільки й думають про те, щоб повалити трон! Така, о ченці, ваша
справедливість і ваше милосердя! На чому засновані ваші наклепи? Котра з церков,
римська чи протестантська, частіше привлащувала собі право скидати королів, по¬
190
збавляти їх разом із берлом життя? Хто, кальвініст чи католик, частіше застосову¬
вав це право на практиці? Розгорніть історію, полічіть число і вид замахів, учинених
від тієї і тієї секти, і факти зразу ж розв’яжуть питання.
Протестанти, скажуть, воювали з володарями. Ні, то володарі з протестантами
воювали. Нападають на мене несправедливо? Оборона є природне право, і численні
переслідування завжди з цього права користуватимуться. Чернець і дав протестантам
зброю до рук, підбуривши державця проти вірнопідданців. Чи зчиняють заколоти всі
різні християнські секти в Голляндії, Англії та Німеччині, де їх тепер толерують?
Мир у цій імперії установився внаслідок терпимости й триватиме в ній, аж поки
суддя зуміє стримувати духівницьке честолюбство.
Хай, зрештою, казав я вже, уряд ніякої участи не бере в богословських супе¬
речках; тоді народи надаватимуть їм не більшої ваги, як і суперечкам про давніх
і сучасних.
77. Хто не сміявся, дивлячись, як єзуїти стільки разів винуватили суди в заколоті,
бунті й скаржилися на них володареві, як префектові на школяра? Франція, казали
тоді, це країна рабів, де кожного винуватять у бунтарстві.
78. Чернець безупинно вишукує у Св. письмі які-небудь місця, що потурали б не¬
терпимості. Та хіба ж не відомо, що коли Св. письмо від Бога, то тлумачення від
людей?
79. Щирий і хоробрий вояк буває звичайно людяним. Щирість і хоробрість став¬
лять його понад усяким страхом. Священик, навпаки, жорстокий. Чому? Бо він
слабий, облудний і боягуз. Тож і жінка, каже Монтень, з усіх створіннів найжорсто-
кіша через те, що вона, здебільшого, слаба й незважлива. Жорстокість завжди буває
наслідком страху, слабости й полохливости.
80. Годі уявити щось невизначеніше, як значення слова «нечестивець», що з ним
так часто пов’язують невиразне й неясне поняття про лиходійство. Може, під цим
словом розуміють атеїста? Може, ним називають того, хто має лише туманне по¬
няття про божество? В такому значенні всі — атеїсти, бо ніхто незрозумілого не
розуміє. Може, застосовують цю назву до так званих матеріялістів? Та коли ще
немає ясних і повних поняттів про матерію, то немає в цьому значенні і ясних та
повних поняттів про нечестивого матеріяліста. Може, трактувати за атеїста тих, хто
має про Бога відмінне, ніж у католиків, поняття? Тоді цим ім’ям треба називати
й поган, єретиків та невірних. А в цьому останньому значенні слово «атеїст» не є вже
синонім лиходія. Воно означує людину, що в певних точках метафізики й богослов’я
не мислить так, як чернець та Сорбонна. До кого треба застосувати слово атеїст чи
нечестивець, щоб воно викликало в розумі якесь поняття лиходійства? До переслід-
ників.
81. Годі уявити, до якого ступеня довела нетерпимість останнім часом ідіотизм
у Франції. Під час останньої війни, казав мені один розумний француз, сотня крику¬
нів обвинувачували, за своїми духівниками, енциклопедистів у розкладі наших фі¬
нансів, а Бог знає, чи хоч один з енциклопедистів був причетний до керування ними.
Інші докоряли філософів малою любов’ю полковників до слави, і ці філософи підпали
тоді під переслід, що його тільки любов до слави та громадського добра й могла
витримати. Інші поразку французів складали на видання «Енциклопедії», на поступ
філософського духу, а наші армії тоді повсюди бив якраз дуже філософський прус-
ський король і дуже філософський англійський народ. Філософія була, як той осел
у байці,— від неї все лихо пішло.
Тим часом, казав з цього приводу один великий володар, всякий народ, який
191
вигонить у себе філософію і здоровий глузд, не може сподіватися ні великого успіху
на війні, ні швидкого відновлення у мирі.
В Португалії бачимо мало філософів, а слабість держави буває, мабуть, пропор¬
ційна дурості й марновірству народів.
82. Коли б не потужність католицьких вельмож, папісти, такі самі тупоголові й,
мабуть, ще нетерпиміші від євреїв, спобігли б такої самої зневаги.
83. Нетерпимішою Франція ще не була ніколи. Тепер, мабуть, церковну історію
Флері друкували б з вилученням, а Ляфонтенові байки й зовсім заборонили б. Якого
б тільки нечестя не знайшли в цих віршах про різьбяра й статую Юпітера:
Скульпторові слабістю
Поет колись не поступався;
Боячись гніву й ненависти
Богів, що він вигадав,
Він був дитиною в тому,
Що душа дитяча повсякчасно
Один лише клопіт знає,—
Щоб ляльку її не розсердили.
84. Все, навіть себелюбство, в нас набуте. Любити себе, бути людяним чи нелюдя¬
ним, доброчесним чи порочним навчаєшся. Моральна людина вся складається з вихо¬
вання та наслідування.
85. Наші різні характери є витвір наших штучних пристрастів. Доказ тому, що
вони не є наслідок організації чи якогось осібного темпераменту, той, що є характе¬
ри, пов’язані з певними професіями. Такий, на думку Юма, характер людей військо¬
вих, приблизно однаковий у всіх країнах, і характер богослужителів, приблизно
однаковий за всіх часів, у всіх країнах та релігіях.
86. Любов до слави підносить людину над неї саму, поширює її душевні й розумові
здібності. Але хто вважатиме цю любов за наслідок осібної організації, той поми¬
литься. Бажання слави є пристрасть така штучна й така залежна від форми вряду-
вання, що законодавець завжди по своїй волі може гасити чи розпалювати її в нації.
87. Кожне мистецтво й наука мають свою окрему мову,— через вивчення цієї мови
ми й стаємо в похилих літах нездібними вивчати нову науку.
88. В кожній країні є певне число речей, що їх виховання всім однаково показує,—
оце одностайне вражіння від цих речей і творить у громадян ту подібність поняттів
і почуттів, якій дають назву національного духу чи характеру.
Крім того, є певне число різних речей, що їх випадок і виховання показують
кожному з індивідів,— оце відмінне вражіння від цих речей і творить у тих самих
індивідів ту різноманітність поняттів і почуттів, якій дають назву індивідуального
духу чи характеру.
89. Я припускаю, що в письменстві не можна вславитися, не поділяючи свого часу
між товариством та самотністю; що діяманти знаходять у пустелі, а гранкують,
шліфують та оправляють у місті,— річ очевидна, що випадок і достаток, які дозво¬
ляють мені жити по черзі то в місті, то на селі, зробили для мене більше, ніж для
кого іншого.
ЧАСТИНА П'ЯТА
Про помилки й суперечності тих,
чиї принципи, відмінно від моїх,
нерівну розумову вищість складають
на нерівну досконалість чуттів
В цьому питанні Руссо і я тримаємося протилежного погляду.
Спростовуючи деякі його думки, я не маю на меті засуджувати
«Еміля». Ця праця водночас гідна свого автора й громадської поша¬
ни 1). Але надто вірно наслідуючи Платона, Руссо, мабуть, часто
жертвував точністю задля красномовства й заходив у суперечності,
яких, певно, уникнув би, коли б, суворіше пильнуючи своїх власних
думок, уважніше порівнював би їх між собою.
Я ставлю собі за мету показати розглядом тверджень автора, що
майже всі його помилки є доконечні наслідки одного, надто легко¬
важно припущеного принципу, а саме «що розумова нерівність
є наслідок більшої чи меншої досконалости органів чуття2); що
наші чесноти, як і наші таланти, однаково залежать від різнома-
нітности наших темпераментів».
РОЗДІЛ І
Суперечності в автора «Еміля»
щодо причин розумової нерівности
Перше предложення
Він пише в листі 3, стор. 116, том V «Ельоїзи»3).
«Щоб змінити характер, треба було б змінити темпераменти; так
само хотіти змінити розуми й з дурня зробити талановиту люди¬
ну — це однаково, що з білявого хотіти зробити чорнявого. Як
можна виливати серця й розуми за одним загальним зразком? Хіба
наші таланти, пороки, чесноти, отже й наші характери, не залежать
цілком від нашої організації?»
') Шаленство, з яким ченці й священики переслідували Руссо, є безперечне
свідоцтво вартости його роботи. Пересічних авторів не переслідують.
2) В цьому питанні йдеться лише про ту маленьку ріжницю в організації, яку
природа встановлює між людьми, обдарованими всіма їхніми чуттями.
3) Більшість своїх цитат я беру з третього листа т. V «Ельоїзи». Це є витяг з «Емі¬
ля», що зробив сам автор. У цьому листі він зводить докупи майже всі принципи своєї
великої праці.
7 4-36
193
Друге предложення
На стор. 164, 165 і 166 тому V «Ельоїзи» він пише:
«Коли дітей виростити в їхній первісній простоті, звідки візьмуть¬
ся в них пороки, яких прикладу вони не бачили, пристрасті, яких
вони не мали ніякої нагоди почувати, забобони, яких їм ніхто не
навіює? Хиби, в яких ми винуватимо природу, то не її, а наш витвір.
Порочний вислів на дитячих устах — то чужа трава, якої зерно
приносить вітер».
В першій із цих цитат Руссо гадає, що пороками, пристрастями,
отже й характером, ми завдячуємо нашій організації.
А в другій, навпаки, він гадає (і я з ним), що люди родяться без
пороків, бо родяться без поняттів, але з тої самої причини вони
родяться й без чесноти. Якщо порок чужий людській природі, то так
само чужою повинна бути їй і чеснота. І те і те є і може бути лише
набутком (1). Через те й уважається, що не можна грішити до
семи років, бо перед цим віком ще немає ні якогось точного по¬
няття про справедливе й несправедливе, ні якогось знання про свої
обов’язки до людей.
Третє предложення
На стор. 63 тому III «Еміля» Руссо каже, «що почуття справедли¬
вости вроджене в людському серці», і на стор. 107 того самого тому
повторює, «що в глибині душ є вроджений принцип чесноти й спра¬
ведливости».
Четверте предложення
На стор. 11 тому III «Еміля» він каже: «Внутрішній голос чесно¬
ти не дає себе чути бідакові (2), що лише про хліб гадає». На
стор. 161 тому IV, ibid., додає: «У народа мало поняттів про пре¬
красне й чесне», а на стор. 112 тому III, ibid., висновує, «що перед
розумовою дозрілістю людина робить добро і зло несвідомо».
Бачимо, що в третьому із цих предложень Руссо вважає поняття
чесноти за вроджене, а в четвертому уважає його за набуте, і має
рацію. Лише довершене законодавство може дати всім людям
довершене поняття про чесноту й спонукати їх до чесноти.
Всі були б справедливі, коли б небо вирізьбило з колиски в усіх
серцях правдиві принципи законодавства; воно цього не зробило.
Тож небо воліло, щоб люди добірністю своїх законів завдячували
своєму розмислу, щоб знання цих законів було набутком і витво¬
ром генія, вдосконаленого часом і досвідом. Справді, сказав би
я Руссо, якби почуття справедливости й чесноти було вроджене, то
воно, як і почуття фізичного болю та втіхи, було б спільне всім
людям, бідному й багатому, народові й вельможі, і людина за всіх
віків відрізняла б добро від зла (3).
194
Але Руссо каже на стор. 109 тому III «Еміля»: «Чи сприяла б
справедлива людина й чесний громадянин собі на шкоду — гро¬
мадському добру?» Ніхто, відповім я, не сприяв громадському добру
собі на шкоду. Громадянин-герой, який важить своїм життям, щоб
окрити себе славою, щоб заслужити громадську пошану й звільнити
батьківщину від рабства, кориться почуттю, яке для нього най¬
приємніше. Хіба не може він знайти щастя у виконуванні чесноти,
в набутті громадської пошани і в утіхах, пов'язаних із цієї пошаною?
З якої рації, зрештою, не важитиме він життям задля батьківщини,
коли матрос і солдат, один на морі, другий у траншеях, важать ним
щодня задля екю? Отже чесна людина, яка нібито сприяє громад¬
ському добру собі на шкоду, кориться лише почуттю благородного
інтересу. Чому ж Руссо заперечує тут, що інтерес є єдиний і загаль¬
ний рушій людей? На стор. 73 тому III «Еміля» він пише: «Людина
може собі вдавати, що ставить мій інтерес над свій власний,— хоч
би якими доводами прикрашала вона цю брехню, я цілковито певен,
що вона її каже». Стор. 137, тому I, ibid.: «Коли учень зобов’язуєть¬
ся в чомусь передо мною, я хочу, щоб у нього завжди був наявний
і відчутний інтерес виконувати своє зобов’язання, і якщо він коли-
небудь його порушить, то щоб ця брехня накликала на нього біду,
яка була б наслідком самого ладу речей».
Якщо в цій цитаті Руссо почуває себе тим певнішим обіцянки
свого учня, чим більший інтерес має учень додержувати її, чому ж
він каже на стор. 130 тому І «Еміля»: «Того, хто стоїть на своєму
слові лише задля власної вигоди та інтересу, це слово зв’язує не
більше, як ніби він нічого не обіцяв». Ця людина, певна річ, буде
зв’язана не своїм словом, а своїм інтересом. А цей зв’язок аж ніяк
не гірший за всякий інший, і Руссо в цьому не сумнівається, бо сам
хоче, щоб його учня до обіцянки зобов’язував якраз інтерес. Люди
завжди тим пильніше стоять і стоятимуть на своєму слові, чим
більший інтерес матимуть додержувати його. Хто його порушує
тоді, той не безчесний, а дурень.
Щиро сказати, рідко коли доводиться знаходити такі очевидні
суперечності в принципах того самого твору. Єдине, чим можна
пояснити це розумове явище, це визнати, що Руссо дбав у своєму
«Емілі» не так за правдивість казаного, як за спосіб висловити його.
Результат цих суперечностів той, що поняття справедливости й чес¬
ноти насправді є набуті.
РОЗДІЛ II
Про розум і талант
Що таке розум у людині? Сукупність її поняттів. Якого роду
розум називається талантом? Розум, зосереджений на одній галузі,
тобто на сукупності поняттів одного виду.
А коли вроджених поняттів немає (Руссо з цим погоджується
і*
195
в багатьох місцях своїх творів), то розум і талант є в нас набутки
і обидва мають, як я вже казав, за витвірні принципи:
1. Фізичну чутливість — без неї ми не діставали б відчуттів;
2. Пам’ять, тобто здібність пригадувати одержані відчуття;
3. Інтерес порівнювати наші відчуття між собою (4), тобто спо¬
стерігати уважно подібності й відмінності, схожості й несхожості
різних речей між собою.
Цей інтерес, що фіксує увагу, і становить собою в людей, зоргані¬
зованих так, як звичайний серед них, витвірний принцип їхнього
розуму.
Таланти, що їх дехто вважає за наслідок осібної здатности до
того чи того роду розуму, насправді є лише витвір уваги, застосова¬
ної до поняттів певного роду. Ціле людське знання я порівнюю до
клявіятури органу.
Різні таланти — це клявіші на ньому. І увага, пущена в дію інте¬
ресом,— це рука, яка може байдуже торкатися того чи того з цих
клявішів.
Зрештою, коли навіть почуття себелюбства набувається, коли
любити себе можна лише після того, як дізнано почуття фізичного
болю і втіхи, то все в нас, виходить, є набуток.
Отже наш розум, наші таланти, пороки, чесноти, забобони й ха¬
рактер, доконечно утворені із суміші наших поняттів і почуттів, не
є наслідок наших різних темпераментів. Від неї залежать навіть
наші пристрасті.
На доказ цієї істини пошлюся на північні народи. їх слизневий
і флегматичний темперамент є, кажуть, осібний наслідок природи
їхнього підсоння та їжі; проте вони до гордощів, заздрости, често¬
любства, скупости, марновірства так само здатні, як і південні,
сангвінічні1) й жовчні народи (5). Розгорнувши історію, бачимо,
що народи раптом зміняли характер, хоч у природі їхнього підсоння
та їжі зміни не сталося.
Додам навіть, що коли б усі характери, як це твердить Руссо на
стор. 109, т. V «Ельоїзи», були добрими й здоровими самі з себе, то
ця доброта — всезагальна, отже й незалежна від різноманітности
темпераментів,— свідчила б проти його погляду. Дай Боже, щоб
доброта була долею людини! З жалем тримаюся я в цій справі
протилежної думки. Яка втіха була б мені вважати людей за добрих!
Але переконуючи їх, що вони добрі, я притлумив би їхнє бажання
зробитися такими. Називав би їх добрими, а робив би лихими.
Не той чесний, не той служить своєму державцеві, не той годен
його довіри, хто ховає від нього злидні його народів, а той, хто
сповіщає його про них і показує йому спосіб полегшити їх. Хто
дурить людей, той не друг їм. Де ж тоді друзі короля? Який ца¬
редворець завжди буває правдивий із своїм володарем? Лжесміли-
вець усіх людей називає хоробрими, щоб і його за такого мали,
*) Цей факт ясно доводить, що названі вгорі пристрасті є наслідок не різнома¬
нітности наших темпераментів, а владолюбства, як я це й казав.
196
а думку про первісну доброту людей іноді найпалкіше підтримує
найбезсовісніший шефтсберист.
Щодо мене, то я не триматиму їх, під цим поглядом, у згубній
безпеці. Не повторятиму їм без упину, що вони добрі. Законодавець,
послабивши свою пильність до пороку, перестав би тоді дбати про
встановлення законів, що можуть його приборкати; злочину образи
людськости я не заподію; зважуся казати правду й обговорювати
питання, яке трактуючи, не можу не показати щодо мого предмету,
що в цій точці Руссо погоджується сам із собою не більш, як і в по¬
передніх.
РОЗДІЛ III
Про доброту немовляти
Я люблю вас, о мої співгромадяни! Найперше бажання моє —
бути вам корисним. Певна річ, я жадаю вашої похвали, та чи хо¬
четься мені вашою пошаною і хвалою завдячувати брехні? Безліч
інших вас дуритиме, я ж їхнім спільником не буду. Одні називати¬
муть вас добрими й підлещуватимуть вашому бажанню вважати
себе за таких — не вірте їм. Інші називатимуть вас лихими; ці так
само брехатимуть вам,— ви не добрі й не лихі.
Ніхто не родиться добрим, ніхто не родиться лихим. Люди бу¬
вають такими чи такими залежно від того, об’єднує чи поділяє їх
подібний або протилежний інтерес (6). Філософи гадають, що люди
родяться в стані війни. Спільне бажання володіти тими самими
речами озброює їх, кажуть вони, з колиски одних на одних.
Стан війни, певна річ, настає невдовзі по хвилині їх народження.
Мир між ним недовготривалий. Проте ворогами вони не родяться.
Доброта й лихість у них випадкова, це є витвір їхніх добрих чи
лихих законів. Те, що в людині звуть добротою або моральним
почуттям, є її зичливість до інших, а ця зичливість завжди буває
пропорційна їхній корисності для неї. Своїх співгромадян я ставлю
вище над чужинців, а приятеля вище над співгромадян. Щастя мого
приятеля позначається на мені. Якщо він стає багатим і могутні¬
шим, я поділяю його багатство й могутність. Отже зичливість до
інших є наслідок себелюбства. А коли себелюбство, як я довів це
в частині IV, є в нас доконечний наслідок здібности почувати, то
й наша любов до інших, хоч що там кажуть шефтсберисти, теж
є наслідок цієї самої здібности.
Що таке, справді, ота первісна доброта або моральне чуття, яке
так вихваляють англійці *)? Яке ясне поняття можна скласти про
таке чуття 2) і на який факт оперти його існування? На те, що
1) Приказка — «чуже лихо як сон» — заснована на постійному і загальному
спостереженні. Отже досвід не свідчить, що люди такі добрі.
2) Коли припускають моральне чуття, чом не припустити чуття альгебрійного або
хемічного? Навіщо творити в людині шосте чуття? Чи дістане вона з того ясніше
197
є добрі люди? Але ж є також заздрі й брехливі, omnis homo mendax.
Чи на цій підставі скажуть, що в тих людей є неморальне чуття
заздрости або брехунське чуття? Найабсурдніша то річ, оця бо¬
гословська філософія Шефтсбері, проте більшість англійців з неї
захоплюються, як захоплювались колись французи з своєї музики.
Не те з іншими націями. Жаден чужинець не може зрозуміти першу
й слухати другу. Це полуда в англійців на очах. Треба зняти її в них,
щоб вони бачили.
За їхніми філософами, байдужа людина, що сидить у своєму
кріслі, бажає іншим добра, але, яко байдужа, людина не бажає і не
може нічого бажати. Стан бажання і байдужости — суперечний.
Мабуть, цей стан довершеної байдужости неможливий. Досвід учить
мене тільки того, що людина не родиться ні доброю, ні лихою; що її
щастя не доконечно пов’язане з нещастям ближнього; що, навпаки,
в усякому здоровому вихованні поняття мого власного добробуту
буде завжди більш-менш щільно зв’язане в моїй пам’яті з добробу¬
том моїх співгромадян; що бажання одного витворюватиме в мене
й бажання другого, звідки випливає, що любов до ближнього в кож¬
ному індивіді є лише наслідок себелюбства. Тому найбурхливіші
хвалії первісної доброти *) не завжди були найзапальнішими доб¬
родійниками людськости.
Коли йшлося про порятунок Англії, то, кажуть, лінивий Шефт¬
сбері, цей палкий апостол чудової моралі, не потурбувався навіть
прибути до парляменту. Не чуття чудової моралі, а любов до слави
поняття про мораль? Але що таке мораль? Наука про способи, що винайшли люди
для того, щоб жити поміж себе якнайщасливіше. Аби тільки не опирався потужний її
поступові, ця наука буде вдосконалюватись відповідно до просвіти, якої набудуть
народи. Хочуть, щоб мораль була утвором Божим, але вона в усякій країні становить
частину законодавства народів. А законодавство — від людей. Бога через те вва¬
жають за творця моралі, що він творець людського розсудку, а мораль є витвір цього
розсудку. Утотожнювати Бога з мораллю — це є бути ідолянином, це є вбожествляти
людський утвір. Люди склали між себе угоди. Мораль — це лише збірка цих угод.
Справжній предмет цієї науки є добробут більшости. Salus populi suprema lex esto.
Коли ж мораль народів так часто призводить до протилежного наслідку, то це через
те, що потужний усі її приписи скеровує собі на особисту вигоду, завжди проказуючи
сам собі: Salus gubernantium suprema lex esto; через те, нарешті, що мораль більшости
націй є тепер збірка способів та приписів, що їх уживав і продиктував потужний, щоб
зміцнити свою владу й могти безкарно бути несправедливим.
Та чи можна ж поважати такі приписи? Так, коли їх освячено наказами, абсурд¬
ними законами й зокрема страхом перед потужним. Тоді вони набувають законного
авторитету, якщо потужний і далі потужним лишається.
Тоді вже найважча річ — закликати моральну науку до її справжнього предмету.
Тому й бачимо мудре законодавство та чисту мораль лише в країнах, де, як у Англії,
народ бере участь у врядуванні, де нація є державець, де, нарешті, закони, встановле¬
ні на користь потужному, доконечно відповідають інтересові більшости.
Після цього короткого поняття про моральну науку очевидно, що ця наука, як
і інші, є витвір досвіду, розмислу, а не «морального чуття», що вона, як і інші науки,
може день у день удосконалюватись і що ніщо не дає права людині припускати в собі
шосте чуття, про яке неможливо було б скласти собі ясні поняття.
') Романісти чудової моралі не відають, з якою зневагою повинен ставитися до
їхнього роману всякий, кому в характері міністра, поліцейського лейтенанта або
громадського діяча приступно пізнати людськість.
198
та батьківщини творить Гораціїв, Брутів та Сцевол *). Даремно
казатимуть мені англійські філософи, що чудова мораль є чуття,
яке, розвиваючись разом із зародком людини, робить її в позначе¬
ний час 2) спочутливою до болів ближнього. Я можу скласти собі
поняття про свої п’ять чуттів і про органи, що вони ті чуття ста¬
новлять, але признаюсь, що про моральне чуття маю не більше
поняття, як і про морального слона чи моральний замок.
Чи довго ще послугуватимуться з цих порожніх слів, які, не
являючи собою жадного ясного і виразного (7) поняття, мусять
бути назавжди здані до богословських шкіл3). Може, під цим
словом «моральне чуття» розуміють співчуття, дізнане від вигляду
нещасного? Але щоб співчувати болям людини, треба спочатку
знати, що вона страждає, а для цього самому пізнати біль. Співчут¬
тя на підставі чужого свідчення знову-таки передбачає знання болю;
до яких, зрештою, болів буваєш загалом найчутливіший? До тих, що
їх перестраждав найтяжче і що спогад про них через те найзвичні-
ше присутній у нашій пам’яті. Отже співчуття не є в нас вроджене
почуття.
Що відчуватиму я в присутності нещасного? Сильне пережи¬
вання. Що його витворює? Спогад про болі, яких зазнає людина
і яких я сам зазнав (8). Така думка хвилює, мучить мене, і поки той
безталанний присутній передо мною, я засмучений. Допоміг я йому,
не бачу я вже його? В моїй душі нечутно відроджується спокій, бо
спогад про болі, що їх нагадувала мені його присутність, нечутно
стирається в міру того, як він відвалюється. Отже, коли я зворушу¬
вався ним, то я сам собою зворушувався. Справді, яким болям
я співчуваю найбільше? Не тільки тим, що я відчув, а й тим, що я ще
можу відчути,— ці, наявні в моїй пам’яті болі вражатимуть мене
найдужче. Моє зворушення болями нещасного завжди буває про¬
порційне моєму страхові зазнати тих самих болів. Мені хотілося б,
якби було можливо, знищити їх у ньому до зародка,— разом з тим
я звільнився б від страху дізнати подібних. Любов до інших завжди
буде в людині лише наслідком себелюбства (9), отже, її фізичної
чутливости. Даремне Руссо без упину повторює, що всі люди добрі
й усі перші рухи природи прямі. Доконечність законів доводить
протилежне. Що являє собою ця доконечність? Що людей лихими
й добрими робить відмінність інтересів і що єдиний спосіб утворити
доброчесних громадян — це зв’язати особистий інтерес із громад¬
ським.
') Ця така хвалена система чудової моралі є в основі лише система вроджених
поняттів, яку знищив Льокк і яку знову видано під іншою назвою та формою.
2) «Моральне чуття», як і змужнілість, кажуть шефтсберисти, розвивається в нас
лише на певний вік. Це чуття, по-їхньому, є ніби моральний наростень. А яке, спи¬
таю, чуття чи наростень не буває фізичним? Треба дуже покладатися на читачеву
легковірність, щоб давати йому таке абсурдне припущення, яке, до того ж, не пояс¬
нює нічого, чого б не можна було пояснити без нього.
3) «Моральне чуття» здається мені одною з тих метафізичних чи духовних істот,
яких ніколи не повинно згадувати у книзі філософа. Іноді їх запроваджували в іта¬
лійській комедії, та й то вони остуджували дію. їх від сили терплять у прологах.
199
Зрештою, хто менше від Руссо переконаний у первісній доброті
характерів? Він каже, стор. 179, т. І. «Еміля»: «Кожен, хто не знає
болю, не знає ні зворушення людськістю, ні солодкосте співчуття;
його серця ніщо не хвилює, він не товариський, це потвора щодо
своїх ближніх». І додає, стор. 220, т. II, ibid.: «По-моєму, немає
нічого кращого й правдивішого над цю засаду: в іншому завжди
жалієш лише ті болі, від яких себе не почуваєш застереженим; тим-
то, додає він, державець безжальний до своїх підданців, багач
жорстокий з бідним, а шляхтич з різночинцем».
Як же боронити на таких засадах первісну доброту людини
й твердити, що всі характери добрі?
Доказ того, що лихосердя в людині є лише наслідок спогаду про
болі, які вона знає в собі (10) або в інших, той, що з усіх способів
зробити її милосерднішою і спочутливою найчинніший є призвичаї¬
ти її з найранішого дитинства втотожнювати себе з нещасними
і бачити себе в них. Через те дехто трактував співчуття як слабість.
Хай називають його як знають, а для мене ця слабість завжди буде
першою з чеснот (11), бо вона завжди найбільше сприятиме щастю
людськосте.
Я довів, що співчуття не є ні «моральне чуття», ні «вроджене
почуття», а чистий наслідок себелюбства. Що з того випливає? Що
людяними чи жорстокими нас робить це саме себелюбство, різнома¬
нітно змінене залежно від виховання, яке дістаєш; що люди не
родяться спочутливими, але всі можуть такими стати й будуть
такими, коли закони, форма врядування і виховання їх такими
зроблять.
О ви, на кого небо звірило законодатну владу, хай буде лагідним
ваше врядування, хай мудрими будуть ваші закони, і за підданців ви
матимете людей милосердних, доблесних і доброчесних! Та коли ви
зміните чи ці закони, чи це мудре врядування, ті доброчесні грома¬
дяни вимруть без нащадків, і ви матимете коло себе тільки лютих,
бо ваші закони їх такими зроблять. Людина, байдужа до зла з своєї
природи, не робить його без причини. Щаслива людина — мило¬
сердна; це ситий лев.
Лихо володареві, що звіряється на первісну доброту характерів
(12). Руссо припускає її, а досвід заперечує. Хто звертається до
нього, той дізнається, що дитина, яка топить мух (13), може також
бити свого собаку, задушити свого горобця і що, немилосердна, має
всі людські пороки.
Потужний часто буває несправедливим; дужа дитина теж неспра¬
ведлива. Коли її не стримує присутність учителя, вона, за прикладом
потужного, привласнює собі силою цукерку або цяцьку свого това¬
риша; задля ляльки, задля іграшки вона робить те, що дозрілий вік
робить задля титула та берла. Через однаковий спосіб дії в цих двох
віках і сказав де ля Мот, що дитина вже людина, а людина ще
дитина.
Первісну доброту характерів боронять безпідставно. Я додам
навіть, що доброта й милосердя в людині не можуть бути ділом
природи, а тільки ділом виховання.
200
РОЗДІЛ IV
Природна людина повинна бути жорстока
Що являє собою нам видовище природи? Многість істот, призна¬
чених взаємно пожиратися. Зокрема людина, кажуть анатоми, має
зуби тварини м’ясоїдної. Отже, вона повинна бути зажерливою,
а через це жорстокою і хижою. До того ж м’ясо є для неї найздоро-
віша, найвідповідніша до її організації пожива. Її збереження, як
і збереження майже всіх видів тварин, пов’язане із знищенням
інших. Люди, розкидані природою по широких лісах, були спочатку
мисливцями.
Коли вони більше зблизилися одне з одним і були змушені шука¬
ти поживу на меншому просторі, потреба зробила їх пастухами.
Коли ще більше намножилися, то стали, кінець кінцем, хлібороба¬
ми. І в усіх цих різних становищах людина є прирожденна нищи¬
телька тварин, чи то щоб годуватися їхнім м’ясом, чи то щоб боро¬
нити від них худобу, овочі, зерно та городину, доконечну для її
існування.
Природна людина — це різник, кухар природи. Її руки завжди
заюшені кров’ю. Звикла до вбивства, вона повинна бути глуха до
криків жалю. Якщо мене загнаний олень хвилює, якщо через його
сльози і я плачу, то це видовище, таке зворушливе своєю новиною,
приємне дикунові, знемилосердженому від звички.
Найприємніша інквізиторові мелодія — це вий болю. Він сміється
коло вогнища, де конає єретик. Цей інквізитор, уповноважений
законом убійник, навіть у лоні міст зберігає лютість природної
людини; це людина крови. Чим більше наближуєшся до цього стану,
чим більше призвичаюєшся до вбивства, тим воно байдужіше. Чому
за браком ката його обов’язки змушують виконувати найзлиденні-
шого різника? Бо професія робить його безжальним. Той, кого
добре виховання не призвичаїло вбачати в болях ближнього тих
болів, що йому самому загрожують, завжди буде жорстоким і не-
зрідка хижим. Такий народ; він не має розуму бути людяним. Ка¬
жуть, що до Тібурна, до Гревського майдану людей веде цікавість.
Так, коли це вперше; а хто і вдруге туди йде, той жорстокий. Він
плаче під час страти, він хвилюється, але світська людина теж плаче
під час трагедії, і вистава їй цим приємна.
Хто обстоює первісну доброту людей, той хоче їх обдурити. Хіба
в людяності, як і в релігії, теж повинно бути стільки лицемірів і так
мало доброчесних? Чи можна визнавати в людині за природну
доброту ту обачність, яку навіює обопільний страх двом істотам,
приблизно рівним на силу? Скоро перестає цей страх стримувати
хоч би й культурну людину, вона робиться жорстокою і лютою.
Пригадаймо картину бойовища в момент перемоги, коли рівнина
всипана мертвими і мрущими, коли пожадливість звертає свої неситі
погляди на скривавлену одіж тремтячих ще жертов громадського
добра, коли вона без жалю до нещасних, подвоюючи їхні муки,
наближається і грабує їх.
201
Сльози, жахливі, перестрашені обличчя, гострі крики болю,—
ніщо її не зворушує; сліпа до сліз цих безталанців, вона глуха й до
їхніх зойків.
Така людина на полях перемоги. Чи милосердніша вона на схід-
ніх тронах (14), звідки керує законами? Як використовує вона свою
могутність? Чи дбає про добробут народів? Чи зараджує їхнім
потребам? Чи полегшує тягар їхніх кайданів? Чи звільнена східня
людина з нестерпучого ярма деспотизму? Навпаки, це ярмо щодня
важчає. Свою славу і велич деспот міряє барбарствами, які чинить
над тремтячими рабами. Кожен день позначається винаходом нової
і жорстокішої кари. Хто жаліє народи в присутності деспота, той
йому ворог, і хто дає з цього приводу поради своєму господареві,
каже поет Шенді, той миє руки у своїй власній крові.
Байдужий до нещастя римлян, Аркадій, що клопотався тільки
куркою, яку годував, змушений покинути Рим під натиском барба-
рів; він виїздить до Равенни, ворог за ним женеться; в нього ли¬
шається одна тільки армія, він висилає її проти ворога. Армію атако¬
вано й розбито; його повідомляють про поразку. Рим, кажуть йому,
що став здобиччю жадоби й жорстокости переможника, пограбова¬
но, громадяни тікають, покинувши все, бо не мають часу щось
узяти. Аркадій нетерпляче уриває оповідання: чи врятували мою
курку? — питає він.
Отака є людина, увінчана короною деспотизму або лаврами
перемоги (15). Звільнившись від страху перед законами та відпла¬
тою, її несправедливості не мають іншої міри, крім міри її могутнос-
ти. Що ж робиться тоді з первісною добротою, яку Руссо то при¬
пускає в людині, то відкидає?
Хай не винуватять мене в тому, що я заперечую існування добрих
людей. Є люди ніжні, спочутливі до болів своїх ближніх; але мило¬
сердя в них є наслідок виховання, а не природи.
Ці самі люди, коли б народилися серед ірокезів, засвоїли б їх
барбарські й жорстокі звичаї. Руссо і в цій точці сам собі суперечить
через те, що його принципи суперечать його власному досвідові,
через те, що він пише то на тій, то на тій підставі. Чи ж завжди він
забуватиме, що, народившись без поняттів, без характеру й байду¬
жими до морального добра та зла, ми від природи маємо один лише
дар — фізичну чутливість; що людське немовля — це ніщо; що
пороки, чесноти, штучні пристрасті, таланти, забобони, навіть її
себелюбство,— все в людині набуте.
202
РОЗДІЛ V
Виховання Руссо вважас
то за корисне, то за марне
Перше предложення
Руссо каже, стор. 109 тому V «Ельоїзи»: «Виховання утискує
звідусюди природу, стирає великі душевні прикмети й заміняє їх на
дрібні та гадані, які не мають ніякої реальности». Виходить, вихо¬
вання — то найнебезпечніша річ. Проте, скажу я Руссо, коли освіта
має над нами таку силу, що заміняє на дрібні прикмети ті великі, які
ми маємо від природи, і зміняє такими чином наші характери на
зле,— чом тоді тій самій освіті не заміняти на великі прикмети ті
дрібні, які ми дістаємо від тієї самої природи, і не зміняти таким
чином наших характерів на добре? Героїзм молодих республік
доводить можливість такої метаморфози.
Друге предложення
Руссо на стор. 125 тому V, ibid., вкладає Вольмарові такі слова:
«Щоб зробити дітей слух’яними, моя дружина замінила ярмо дис¬
ципліни на міцніше ярмо — доконечність». Та коли у вихованні
можна застосовувати доконечність і коли її влада непоборна, то
можна, виходить, виправити й хиби в дітей, змінити їхній характер,
і змінити його на добре.
Отже в першому з цих двох предложень Руссо суперечить не
тільки сам собі, а також і досвідові.
Справді, які люди подали найбільші приклади чесноти? Чи це
північні та південні дикуни, ляпляндці та папуаси, люди, що не
знають виховання, природні, сказати б, люди, чия мова складається
лише з п’ятьох-шістьох звуків та криків? Безперечно, ні. Чеснота
полягає в жертвуванні тим, що зветься власним інтересом, інтересо¬
ві громадському. А такі жертви передбачають людей уже об’єднани¬
ми в суспільства і закони цих суспільств удосконаленими до певного
рівня. Де бачимо героїві У народів більш-менш культурних. Такі
є хінці, японці, греки, римляни, англійці, німці, французи та ін.
Яку людину в усякому суспільстві найбільше зневажали б? При¬
родну людину, яка, не склавши угод із своїми ближніми, кориться
лише своїй примсі й наявному почуттю, що її надихає.
Третє предложення
Після того, як Руссо заявив, що «виховання стирає великі душевні
прикмети», чи можна собі уявити, що на стор. 192 тому V «Еміля»
він поділяє людей на дві кляси — «людей, що мислять, і людей, що
не мислять»? Ця ріжниця, на його думку, цілком залежить від
ріжниці виховання. Яка разюча суперечність! Не більше пого-
203
джується він сам із собою й тоді, коли, визнавши розум за чистий
наслідок організації і виступивши проти будь-якої освіти, він потім
найбільшої ваги надає спартанській освіті, що починалася з самого
малку. Але, скажуть, Руссо, повстаючи проти всякого виховання,
просто мав на меті застерегти юнацтво від небезпек кепського
виховання. З цього приводу всі поділяють його думку й пого¬
джуються, що краще не дати дітям ніякого виховання, ніж дати
кепське. Не може ж Руссо напоставати на такій тривіяльній істині.
Про малу ясність у його думках з цього приводу свідчить те, що
в багатьох інших місцях своїх творів він згоден, щоб дітям давали
якусь освіту, аби тільки вона не була передчасною. А в цій точці він
знову-таки сам собі суперечить.
Четверте предложення
На стор. 153 тому V «Ельоїзи» він каже: «Природний розвиток
найкращий; не треба тільки силувати його передчасним вихован¬
ням». А передчасним вихованням може бути, безперечно, тільки
мамчине. Треба, отже, щоб мамки не давали своїм годованцям
ніякого виховання. Побачимо, чи стала це думка в Руссо.
П’яте предложення
В томі V, стор. 135 і 136, ibid., він каже: «Мамки повинні з самого
малку поборювати в дітях хибу крикливости,— та сама причина, що
робить дитину крикливою в три роки, робить її свавільною в два¬
надцять, сварливою в двадцять, бундючною в тридцять і нестерпу¬
чою ціле життя». Отже Руссо визнає тут, що мамки можуть поборю¬
вати в дітях хибу крикливости. Отже діти ще в колисці здатні до
освіти. Якщо так, чом же не починати з найранішого віку їхнього
виховання? З якої рації ризикувати його успіхом, лишаючи в собі
і дитячі хиби, і звичку цих хиб до опору? Чом не поспішитися
подушити в своїх слабих ще пристрастях зародок найбільших
пороків? Під цим поглядом Руссо в силі виховання не сумнівається.
Шосте предложення
В т. V, стор. 158, ibid., він каже: «Хоч трохи пильна мати тримає
в руках пристрасті своїх дітей». Отже вона тримає в руках і їхній
характер. Що таке, справді, характер? Витвір міцної і постійної волі,
отже сильної пристрасти. І якщо мати владна над пристрастю своїх
синів, то вона владна й над їхнім характером. Хто може розпо-
ряджати причиною, той пан і над наслідком.
Але чому Жюлі, завжди всупереч самій собі, раз у раз повторює,
що малої ваги надає освіті своїх дітей і покладає цей клопіт на
природу, коли насправді Ті виховання, сказати б, найвиховніше
і в цій справі вона для природи, мовляв, нічого не полишає?
Мені дуже приємно при цій нагоді похвалити Руссо — його думки
204
іноді надзвичайно тонкі. Способи, яких уживає Жюлі, виховуючи
своїх синів, часто бувають найкращі з можливих. Всі люди, напри¬
клад, мавпи й наслідувачі. Порок набувається через зараження.
Жюлі знає це, тому й хоче, щоб усі, навіть слуги, допомагали своїм
прикладом і розмовою навіяти її дітям чесноти, яких вона в них
бажає. Але чи можна здійснити такий плян освіти в батьківському
домі? Сумніваюсь; і коли, як свідчить Жюлі, одного брутального або
лестивого лакея досить, щоб зіпсувати все виховання !), то де
ж знайти слуг, яких вимагає цей плян освіти! Зрештою, чи немож¬
ливе для громадського виховання те, що здається неможливим для
приватного? Маю розглянути це.
РОЗДІЛ УІ
Про те, як щасливо можна використати
в громадському вихованні деякі ідеї Руссо
В приватному вихованні немає вибору вчителя. Гарний рідко
трапляється і повинен дорого коштувати, а мало хто такий багатий,
щоб такого вчителя добре оплачувати. Інша справа у вихованні
громадському. Коли уряд приділяє на освітні заклади великі гроші,
коли щедро оплачує вихователів, виявляє до них певну пошану
й саму посаду їхню робить почесною 2), то цим він, взагалі, викли-
!) Чи можна після цього свідчення Жюлі подумати, що Руссо докорятиме мені
прибільшенням ролі виховання? Автора «Еміля» не спиняє ніяка суперечність.
«Хіба,— каже він,— дві людини однакового стану не дістають приблизно однако¬
вої освіти? А яку, проте, ріжницю помічаємо між їхніми розумами! Чи можна при¬
пускати, щоб пояснити цю ріжницю,— каже він на стор. 114 тому V «Ельоїзи»,— що
на одного діяли певні речі, а на другого — ні? Що дрібні обставини непомітно для
них їх по-різному вразили? Всі ці міркування — чистісінькі хитрощі». Але, відповім
я Руссо, твердити, що брутального чи облесного характеру в слуги буває досить, щоб
зіпсувати все виховання; що вибух нескромного сміху (стор. 156, тому І «Еміля»)
може затримати виховання на півроку, це є згоджуватись, що оті дрібні обставини,
які ви нібито так зневажаєте, мають іноді найбільшу вагу і що виховання через це не
може бути достоту однаковим для двох людей. Як же може бути, щоб Руссо, так
достеменно визнавши вплив найдрібніших причин на виховання, порівнював мірку¬
вання, з цього приводу висловлені, з міркуваннями астрологів? «Щоб пояснити,—
каже він,— чому люди, які народилися, здасться, під однаковою картиною неба,
зазнають геть відмінної долі, астролога заперечують, що ці люди народилися достоту
в ту саму мить». Але, відкажу я Руссо, не в цьому ж запереченні полягає помилка
астрологів.
Казати, що зірка за одну мить, хоч би яка маленька вона була, пробігає більш-
менш велику просторінь пропорційно більшій чи меншій швидкості свого руху, це
є математична істина.
Твердити, що, за браком достатньо правдивого годинника й достатньо точного
спостереження, дві людини, яких уважають за роджених ту саму мить, не побачили,
проте, світу достоту в той самий момент, коли зірки були достоту в тому самому
становищі одні проти одних,— це часто буває досить обгрунтованим сумнівом.
Але гадати без ніякого доказу, що зірки впливають на долю й характери людей, це
є дурниця, яку і роблять астрологи.
) Що треба, каже Руссо, щоб дитина вчилася? Щоб у неї був інтерес учитися.
Що треба, щоб учитель удосконалював свою методу викладання? Щоб він теж мав
інтерес удосконалювати її. Але щоб узятися до такої важкої роботи, він повинен
205
кає в них бажання до цієї роботи. Тоді уряд має вибір з такого
великого числа освічених людей, що він завжди знаходить серед них
придатних посідати посади, які їм призначає. Скудота винагороди
в усіх царинах призводить до скудоти талантів.
Але про що мусить найперше турбуватися вчитель за пляном
виховання, що пропонує Руссо? Про виховання слуг, призначених
слугувати дітям? Коли цих слуг виховано, тоді вчителі, на підставі
свого власного досвіду й досвіду своїх попередників, можуть узяти¬
ся до вдосконалення метод освіти.
Якщо на цих учителів покладено навіяти їхнім учням найвідпо-
відніші до загального інтересу смаки, поняття і пристрасті, то вони
мусять у присутності вихованця пильнувати своїх вчинків, поведінки
й мови з такою уважністю, яку неможливо довгий час витримати.
Найбільше, якщо вони зможуть чотири-п’ять годин на день терпіти
таке напруження. Тому використати деякі погляди й деякі ідеї,
розкидані в «Емілі» та «Ельоїзі», можна тільки в школах, де вчителі
почережно зміняються. Можливе в громадському виховавчому за¬
кладі перестає бути можливим у батьківському домі.
З якого віку починати виховання дітей? Якщо вірити Руссо,
стор. 116, том V «Ельоїзи», в них до десяти-дванадцяти років немає
судження. Отже перед цим віком усяке виховання марне. Щоправ¬
да, досвід у цій справі суперечить цьому авторові. Він показує нам,
що дитина, принаймні невиразно, відрізняє в той самий момент, як
почуває, що вона судить перед дванадцятьма роками про віддаль,
величину, твердість і м’якість; про те, що їй утішне, а що нудне; про
те, що добре або погане на смак; що вона перед дванадцятьма
роками знає більшу частину розмовної мови, навіть знає слова, які
можуть висловлювати її поняття. Звідки я висновую, що наміром
природи не було, як то каже автор «Еміля», щоб тіло зміцнялося
раніше, ніж управиться розум, але щоб розум управлявся в міру
того, як зміцняється тіло. Здається, сам Руссо не дуже певен своїх
міркувань у цій справі. Тому й визнає він на стор. 159, тому І «Емі¬
ля», «що він часто сам собі суперечить, але,— додає він,— ця супе¬
речність у самих лише словах». Я вже показав, що вона в речах,
і автор подає мені новий доказ цьому в тому самому місці свого
твору. «Дітей я вважаю,— каже автор,— за нездібних до мірку¬
вання *) тому, що їх змушують міркувати про те, чого вони не
розуміють». Але під цим поглядом з дорослою людиною буває те
саме, що з дитиною,— вона теж кепсько міркує про те, чого не
розуміє. Можна навіть твердити, що коли дитина так само здібна до
вивчення мов, як і доросла людина, то вона здатна й до уважности
надіятися на значну винагороду. А мало є таких багатих батьків, щоб могли здійсни¬
ти його надію і благородно оплачували його послуги. Тільки володар, ушановуючи
посаду вихователя, пов’язуючи з нею чимале утримання, може навіяти гідним людям
бажання заслужити її і здобути.
') «Гадана нездібність юнаків до міркування,— каже з цього приводу С. Реаль,—
це пільга для вчителя, а не для учня. Учителі, не вміючи змусити їх міркувати, мають
інтерес казати, що учні до цього нездібні».
206
і так само може помічати подібності й відмінності, схожості й не¬
схожості різних речей між собою, отже, й міркувати так само по¬
правно.
На який, зрештою, досвід спирається Руссо, коли твердить на
стор. 203, тому І «Еміля», «що коли б можна було довести вихо¬
ванця здорового й міцного до віку 10—12 років так, щоб він не вмів
відрізняти правої руки від лівої і не знав, що таке книга, то очі його
розуміння зразу відкрилися б від лекцій розуму»?
Не збагну я, сказати щиро, чому дитина краще бачила б, коли не
відкривати до 10—12 років очей Ті розуміння. Знаю тільки, що увагу
дитини, покинутої до 12 років на розхвіяність, дуже важко зосере¬
дити і що навіть учений, надто довго відхилений від студій, не без
труду до них знову береться. З розумом те саме, що з тілом,—
одного уважним, друге гнучким можна зробити лише постійною
вправою. Уважність робиться легкою лише від звички.
Але бували люди, що в дозрілому вікові перемагали перешкоди,
які постають на шляху набуття талантів через довгу недбайливість.
Надмірне бажання слави може, певна річ, учинити це диво. Але
який збіг, яке рідкісне поєднання обставин мусить бути, щоб запа¬
лити таке бажання! Чи повинно числити на цей збіг і всього сподіва¬
тися від чуда? Найпевніша річ — це завчасу призвичаїти дітей до
труду уважности. Ця звичка є найреальніша перевага, яку дістають
тепер з кращої освіти. Але що треба, щоб зробити дітей уважними?
Щоб вони мали інтерес бути такими. Задля цього іноді вдаються до
кари (16). Страх породжує уважність, і якщо методи освіти до то¬
го ж удосконалено, то ця уважність неважка.
Але чи легко вдосконалити ці методи?
Коли в абстрактній науці, наприклад у моралі, дитину ведуть від
часткових поняттів до загальних, коли з різними словами, які
складають мову цієї науки, пов’язують ясні й точні поняття, то
вивчення її робиться легким. З якої рації, пильно спостерігши
людський розум, не розкласти студій так, щоб єдиним або щонай-
менш першим з учителів був досвід і щоб у кожній науці учень
завжди йшов від простих відчуттів до найскладніших поняттів?
Коли цю методу прийняти, вихованець швидше поступуватиме, його
знання буде певніше, вчитися йому буде не так відразно, бо не так
важко, і, нарешті, виховання матиме над ним більшу силу.
Слова, що в дітей і молоді немає судження, це мова комедійних
дідів. Молодь міркує менше, ніж старість, бо вона більше почуває,
бо всі речі, нові для неї, справляють на неї більше вражіння. Та коли
сила відчуттів і відхиляє її від міркування, то яскравість цих відчут¬
тів глибше відтискує в її пам’яті речі, що їх вона мусить колись
порівняти між собою під впливом якогось інтересу.
207
РОЗДІЛ VII
Про гадані переваги дозрілого віку
над молодим
Доросла людина знає більше за юнака; в її пам’яті більше фактів,
але чи більше в неї здібности до вчення, чи більше сили уважности,
чи більше здатности до міркування? Ні. Поняття в людині, сказа¬
ти б, сходять найбуйніше по виході з дитинства, у віці бажання та
пристрастей. В житті є весна, як і в році. Тоді в деревах струмує сік,
розливається по вітті, розходиться по галузках, отіняє їх листом,
прикрашає квітами і в’яже в них плоди. Так само замолоду в’яжуть¬
ся в людині величні думки, що колись мусять її уславити.
В літі її життя й поняття достигають. О цій порі людина порівнює
їх, поєднує їх між собою, складає з них велику цілість. За цією
працею вона переходить з юности в дозрілість, і громада, що збирає
тоді плоди її праць, розглядає дари її весни, як подарунок осени *).
Замолоду людина буває взагалі найдовершеніша (17), має в собі
найбільше розуму, життя і більше ширить те життя на все, що її
оточує.
Розгляньмо царства, де душа володаря, ставши душею нації,
надає тій нації руху й життя, де вона скидається на альцінайське
джерело, що з нього вода линула в палацову садибу й розтікалася
потім сотнею каналів по столиці. Розум державця каналом вельмож
так само передається підданцям. В такому разі по тих царствах, де
все виходить від монарха, момент його молодости буває звичайно
моментом найбільшого розцвіту нації. Якщо від сивого волосся, за
прикладом кокеток, немовби тікає доля, то й діяльність пристрастів
покидає тоді володаря (18), а діяльність є мати успіху.
В міру того, як наближається старість, людина, менше прив’язана
до землі, стає менше здатна керувати нею. Вона почуває, як день
у день зменшується в ній почуття власного існування. Принцип її
руху випаровує. Душа монархова заклякає, і ця закляклість, пере¬
даючись підданцям, підтинає в них відвагу, енергію, і марна то річ
вимагати від старости Людовіка XV тих лаврів, що вінчали його
молодість.
Коли хочемо знати, яку силу має виховання над дитинством,
розгорнімо том V «Ельоїзи» і здаймося на Жюлі чи на самого
Руссо. Він там каже (стор. 159): «що діти Жюлі, з яких старшому
(стор. 120) шість років, уже пристойно читають; що вони вже
слух’яні (стор. 148), призвичаєні до відмови (стор. 182); що Жюлі
переборола в них крикливість (стор. 135 і 136), що вона усунула
з їхньої душі брехню, пиху, гнів і заздрість» (стор. 123).
Хай Жюлі чи Руссо вважають, коли їм хочеться, цю направу
тільки за підготовчу,— не в назві справа. А справа в тому, що на
1) Замолоду своїм палким нахилом до студій люди завдячують бажанню слави,
іноді любові до жінок, а в похилішому вікові тривалістю цього нахилу вони завдя¬
чують лише звичці.
208
шість років рідко коли виховання буває глибшим. Якого тільки, ще
дивнішого поступу не робить вихованець у Руссо на стор. 132 тому II
«Еміля»! «За допомогою мого виховання,— каже автор,— які великі
ідеї укладаються в голові у Еміля! Яка чистота судження! Яка
вірність розуму! Видатна людина, коли не може піднести інших до
свого рівня, вміє принизитися до їхнього. Правдиві принципи спра¬
ведливого, правдиві зразки прекрасного, всі духовні стосунки істот,
усі поняття ладу вирізьблюються в його розумінні».
Якщо Еміль у Руссо такий, то ніхто не заперечуватиме йому
прикмет видатної людини. А втім, цей вихованець (том II,
стор. 302) «від природи дістав лише середню розумову обдарова¬
ність».
Отже його вищість, як це твердить Руссо, є наслідок не більшої чи
меншої досконалости наших чуттів, але нашого виховання.
Не дивуймося ж на суперечності цього славетного письменника.
Його спостереження майже завжди вірні, а принципи його майже
завжди хибні й тривіяльні. Звідци його помилки. Бувши мало
ретельним дослідником загальновизнаних поглядів, він підпадає під
вплив многости тих, хто ці погляди поділяє. Та й хто з філософів
завжди скеровує на свої погляди суворе око дослідження? Здебіль¬
шого люди повторюються — це мандрівці, які один по одному дають
той самий опис країнам, що їх вони бачили побіжно або й зовсім не
бачили.
По давніх театрах на сцені було, розповідають, багато штучних
резонаторів і мало акторів. Так само й на світовій сцені число тих,
хто самостійно мислить, дрібне, а число підголосків величезне.
Галас цих підголосків кожного скрізь заглушає. Цього порівнення
я не прикладаю до Руссо, але зауважую, що коли не буває генія, до
складу якого не входить часто багато поголосок, то одна з цих
поголосок, певна річ, і підказала Руссо гадку, «що перед 10—12 ро¬
ками діти цілком нездатні ні до міркування, ні до освіти».
РОЗДІЛ VIII
Про хвалу, яку віддає Руссо неуцтву
Той, хто іноді вважає різноту розумів та характерів за наслідок
різноти темпераментів !) і хто, бувши переконаний, що виховання
лише «заміняє на дрібні прикмети великі дані природи», уважає
через це виховання за шкідливе (19), мусить іноді робитися і аполо¬
гетом неуцтва. Тому й каже Руссо на стор. 159, тому V «Ельоїзи»:
«Не з книжок повинні діти черпати свої знання; знаннів,— додає
він,— у книжках немає». Але чи дійшли б без книжок науки й ми¬
1) Якби характери були наслідком організації, в кожній країні було б певне число
людей з характером. Чому ж бачимо їх звичайно лише у вільних країнах? Тому,
кажуть, що ці країни єдині, де характери можуть розвинутись. Але чи може мораль
перешкодити розвиткові фізичної причини? Чи є такий припис, від якого розійшла¬
ся б пухлина?
209
стецтва певного ступеня досконалости? Чом не вчитися геометрії
в Евкліда та Клеро, медицини — в Гіппократа й Бургава, військової
справи — в Цезаря, Фек’єра, Монткукуллі, цивільного права — в
Домата, нарешті, моралі й політики — в таких істориків, як Таціт,
Юм, Полібій, Макіявеллі? Чому Руссо, не вдовольняючись із пре¬
зирства до письменства, немовби натякає, що доброчесна з природи
людина набирається пороків через свої знання? «Байдуже мені до
того,— каже Жюлі на стор. 158 і 159, т. V, ibid.,— чи буде син мій
ученим; досить з мене, щоб він був мудрий і добрий». Але чи ж роб¬
лять науки громадянина порочним? Чи є неук найкращий (20)
і наймудріший серед людей?
Якщо для тої чесноти, що застерігає від шибениці, справді мало
освіти потрібно, то чи так стоїть справа з чесністю тонкою і висо¬
кою? Якого тільки знання патріотичних обов’язків така чесність
собою не являє?
Серед нетямущих я бачив добрих людей, але мало. Бачив багато
устриць, але мало серед них з перлинами. Ніхто не спостерігав, щоб
найтемніші народи були завжди найщасливіші, найлагідніші (21).
На півночі Америки між темними дикунами без упину точиться
нелюдська війна. Ці дикуни, жорстокі в боях своїх, у перемогах ще
жорстокіші. Яка доля чекає їхніх бранців? Смерть у жахливих
тортурах. Чи втишувала люлька миру шаленство двох диких наро¬
дів? Якого тільки насильства не чинять вони над своїми власними
племенами? І хіба не бачили ми не раз, як убивство, жорстокість,
віроломство, збадьорені безкарністю (22), ходили в них з піднесе¬
ним чолом?
З якої, справді, рації темній лісовій людині бути доброчеснішою
за людину міську, освічену? Люди скрізь родяться з однаковими
потребами й однаковим бажанням задовольнити їх. У колисці вони
однакові, а коли й відрізняються між собою, то вже вийшовши далі
на життєву путь.
Скажуть — потреби дикого народу зводяться до самих-но по¬
треб фізичних. Вони малочисельні. А потреби культурної нації,
навпаки, безмежні. Жорстокого голоду в такій нації мало хто з лю¬
дей зазнає, але скільки ще нахилів і бажання мають вони задоволь¬
няти! І скільки зародків сварки, суперечки й пороків у цій многості
нахилів! Так, але стільки й законів та поліції, щоб їх приборкувати!
Зрештою, великі злочини не завжди бувають наслідком многости
наших бажаннів. Не число пристрастів, а сила їхня плідна на лихо¬
дійства. Що більше в мене бажаннів і нахилів, тим менше вони пал¬
кі. Це потоки, тим менше бурхливі й небезпечні в своїй течії, чим
більше розливаються вони рукавами. Сильна пристрасть — це при¬
страсть самотня, що зосереджує всі наші бажання в одній точці.
Такими часто бувають у нас пристрасті, що виникають з фізичних
потреб.
Дві нації, що не знають ні мистецтва, ні хліборобства, зазнають
часом мук голоду, і яким принципом діяльности цей голод робиться!
Кожне рибне озеро, кожен багатий на дичину ліс стає в них за¬
210
родком суперечности і війни. Перестає риби й дичини бути вдовіль?
Кожна нація боронить привлащене озеро й ліс, як хлібороб —
підступ до засіяного поля.
Голод поновлюється кілька разів на день і через те стає в дикуна
діяльнішим принципом, ніж у культурного народу вся різнома¬
нітність його нахилів і бажання. А діяльність у дикуна завжди
жорстока, бо її не стримує закон. Тому на півночі Америки, відпо¬
відно до числа мешканців, відбувається більше жорстокостів і зло¬
чинів, ніж у цілій Европі.
Чим же можна угрунтувати думку про чесноту й щастя дикунів?
Чи свідчить знелюднення північних країн, так часто спустошува¬
них голодом, що самоїди щасливіші за голляндців? Що таке ескі¬
моська держава після винайдення вогневої зброї і поступу військо¬
вого мистецтва (23)! Чому завдячує вона своїм існуванням? Жалеві
європейських націй. Скоро виникнуть я^ісь чвари між нею і ними,
дикунський народ знищено. Хіба щасливий той народ, чиє існування
таке непевне?
Коли б гуронець чи ірокезець був таким неуком, як того хочеться
Руссо, я не вважав би його через це за щасливішого. Своїми чесно¬
тами, добробутом, людяністю і могутністю народ завдячує своїй
освіті й мудрості свого законодавства. В який момент стали росіяни
страшними для Европи? Коли цар змусив їх просвітитися (24).
Руссо, том III, стор. ЗО «Еміля», неодмінно бажає, «щоб мистецтва,
науки, філологія і породжені нею звички обернули незабаром Евро¬
пу в пустелю (25) і щоб знання, кінець кінцем, зіпсувало звичаї».
Але на чому грунтується така думка? Щоб щиро боронити такі
парадокси, треба й разу не окинути оком на константинопольське,
еспанське, делійське, марокське царства, одне слово, на всі ті краї¬
ни, де неуцтву поклоняються і в мечетях, і в палацах.
Кого бачимо на оттоманському троні? Державця, чиє обшире
царство є лише широкий степ, чиї багатства й підданці, зібрані,
сказати б, у неозорій столиці, являють собою лише марну подобу
могутности; державця, який, не маючи тепер сили опиратися напа¬
дові будь-якого християнського володаря, впав би перед мальтій¬
ською скелею і, мабуть, уже не відіграватиме ролі в Европі.
Що бачимо в Персії? Мешканців, розкиданих по широких краях,
що пустошать розбійники, та два десятки тиранів, що з мечем
у руках змагаються за спалені міста й сплюндровані ниви.
Що помічаємо в Індії, в цій найбільш ущедреній від природи
країні? Ліниві, затуркані рабством народи, що животіють під най¬
кращим у світі небом без любови до громадського добра, без величі
душевної, без дисципліни, без відваги (26); народи, зрештою, що
вся могутність їхня не витримує натиску жменьки європейців. Отаке
здебільшого на Сході становище народів, підпорядкованих цьому
хваленому неуцтву.
Чи справді гадає Руссо, що царства, які я назвав допіру, залюдне-
ніші від Франції, Німеччини, Італії, Голляндії і т. ін.? Чи вважає він
темні народи цих країн за доброчесніших і щасніших від освіченої
211
і вільної англійської нації? Ні, мабуть. Не може він не знати фактів,
відомих найповерховішому чепурунові і найпустішій пащекусі.
Який же інтерес схиляє Руссо так гордовито обставати за неуцтво?
РОЗДІЛ IX
Які мотиви могли спонукати Руссо
зробитися апологетом неуцтва
Нас має з цього приводу просвітити сам Руссо. Немає, каже він,
том III, стор. ЗО «Еміля», «філософа, який, пізнавши правдиве
й хибне, не поставив би оману, що він знайшов, над істину, що
відкрив інший. Де такий філософ,— додає він,— що не обдурив би
залюбки людський рід задля своєї слави?»
Чи не Руссо, бува, цей філософ (27)? Не дозволю собі цього
думати. Зрештою, коли він гадає, що вигадлива омана може навіки
вбезсмертити ім’я свого винахідника, то помиляється !). Тільки
правдиве має тривалий успіх. Лаври, що ними квітчається часом
помилка, мають лише ефемерну зелень.
Хай оману умисно висуває ница душа, надто слабий, щоб правди¬
ве осягнути, розум,— він кориться інстинктові своєму; але щоб
філософ міг зробитися апостолом помилки, яку навіть не визнає за
істину ),— сумніваюся; і запорука моя несхибна — це є прагнення
кожного творця до громадської пошани й слави. Руссо її теж, певно,
шукає, але в характері промовця, а не філософа. Тому з усіх сла¬
ветних людей він єдиний повстав проти науки (28). Чи зневажає він
її в собі? Чи йому гордощів забракло? Ні, але гордощі ці осліпли на
хвилину. Мабуть, роблячись апологетом неуцтва, він подумав сам
собі:
«Люди загалом ліниві, отже ворожі до всякого вчення, що змушує
їх до уважности.
«Люди суєтні, отже ворожі до всякого вищого розуму.
«Нарешті люди пересічні потай ненавидять учених і науки. Пере¬
конуватиму в непожиточності наук, підлещу пиху туподума, зроб¬
люся любий неукам, буду понад ними, вони — моїми учнями, і ім’я
моє, їхньою хвалою освячене, виповнить всесвіт. Навіть чернець
зголоситься за мною (29). Людина темна й легковірна — це людина
ченця. Велич йому творить громадська дурість. До того ж сприятли¬
вішого моменту для мого наміру не влучиш! У Франції все об’єдна¬
лося, щоб споневажити таланти. Якщо скористуюся з цього, твори
мої стануть славетні».
1) А втім, релігійну оману я виключаю.
2) Знаю, що людина істину задля самої істини не любить... Вона все застосовує до
свого щастя. Та коли вона те щастя вбачає в набутті громадської і тривалої пошани,
то, річ очевидна, через те, що цей вид пошани пов’язаний з відкриттям істини, сама
природа її пристрасти змушує людину любити й шукати лише правдиве. Славетне
ім’я, здобуте в помилці, це омана слави, яку нищить перше проміння розсудку
й істини.
212
Та чи тривалою мусить бути ця славетність? Чи міг надіятися на
неї автор «Еміля»? Хіба не знає він, що в духові й характері народів
відбувається глуха революція і що з часом неуцтво само себе ослав¬
лює?
А яка мука цьому авторові, коли він завбачає вже майбутню
зневагу, що спіткає його панегірики неуцтву (ЗО)! Яким способом
тримати довший час Европу в цій омані? Досвід учить її народи, що
справжні джерела їхньої могутности, добробуту й чеснот є геній,
освіта й знання; що їхня слабість, навпаки, завжди є наслідок якоїсь
вади в урядуванні, отже якогось неуцтва в законодавця. Отже люди
ніколи не вважатимуть науки й освіту за справді шкідливі.
Але за тої самої доби мистецтва й науки іноді вдосконалюються,
а звичаї псуються. Згоден з цим і знаю, з якою спритністю неуцтво,
завжди заздрісне, використовує цей факт, щоб скинути на науку
зіпсуття звичаїв, залежне від іншої причини.
РОЗДІЛ X
Про причини занепаду царства
Запровадження і вдосконалення мистецтв та наук у якомусь
царстві до його занепаду не спричиняються. Але ті самі причини, що
пришвидшили в ньому науковий поступ, іноді призводять до най-
згубніших наслідків.
Є нації, де через дивне зчеплення обставин витвірний зародок
мистецтв і наук розвивається лише в той момент, коли звичаї
псуються.
Збирається певне число людей і утворює суспільство. Ці люди
закладають нове місто. Сусіди заздрим оком поглядають на його
зростання. Мешканці цього міста, змушені водночас бути хліборо¬
бами й солдатами, беруть до рук по черзі то лопату, то меча. Яка
наука й чеснота в цій країні доконечні? Військова наука й відвага.
Лише їх там шанують. Всяка інша наука, всяка інша чеснота там
невідомі. Таке було становище Рима за часів його народження, коли
він, слабий, оточений войовничими народами, від сили стримував
їхні напади.
Його слава й могутність поширилась по всій землі. Але Рим набув
їх поволі. Віки потрібні були, щоб упокорити тих сусід. Коли ж, по
впокоренні цих сусід, зовнішні війни через форму римського вряду-
вання мусіли змінитися на війни цивільні, чи можна уявити собі,
щоб громадяни, знаджені до різних партій у характерів вождів чи
солдатів, щоб громадяни, без упину хвильовані пекучим страхом
і надіями, могли тішитися з дозвілля та спокою, потрібних для
вивчання наук?
У кожній країні, де ці події зчеплюються і наступають, єдина
сприятлива для письменства хвилина є, на лихо, та, коли цивільні
війни, заворушення і чвари вщухають, коли мруща свобода падає, як
213
за часів Августа, під ударами деспотизму 1). А по цій добі дуже
швидко настає доба занепаду царства. Проте мистецтва й науки
квітують у ньому, на те є дві причини.
Перша — це сила пристрастів. Першими хвилинами рабства розу¬
ми, оживлені ще спогадом про втрачену свободу, перебувають
у хвилюванні, яке дуже нагадує хвилювання води після збурення.
Громадянин ще палає бажанням уславитися, але його становище
змінилося. Він не може піднести своє погруддя поруч погруддів
Тімолеонів, Пелопідів, Брутів. Уже не з славою нищителя тиранів,
месника за свободу може перейти його ім’я в нащадство. Його
статуя може стояти лише серед Гомерових, Епікурових, Архімедо-
вих і т. ін. Він почуває це, і коли є вже одна лише слава, якої він
може домагатися, коли лаври муз уже єдині, якими він може увінча¬
тися, то він іде змагатися на арену мистецтв та наук,— тоді й з’яв¬
ляються славетні люди в усіх галузях.
Друга причина є інтерес заохочувати поступ цих самих наук, що
його мають тоді державці. Чого бажає монарх ту хвилину, коли
деспотизм установлюється? Навіяти своїм підданцям любов до
мистецтв і наук. Чого боїться він? Щоб вони не звернули очей на
свої кайдани, щоб не червоніли від свого рабства й не спрямували
поглядів своїх до свободи. Тож він хоче приховати від них їхнє
поневолення, хоче зайняти їхній розум. І вказує їм через те новий
шлях до слави. Лицемірний прихильник наук, він виявляє до генія
тим більше поваги, чим більше потребує його хвали.
Звичаї в нації зміняються того самого моменту, як установлюєть¬
ся деспотизм. Дух у громадян буває вільним ще якийсь час по тому,
як руки в них уже зв’язані. Цими першими хвилинами славетні
люди ще зберігають деякий вплив на націю. Тож деспот ущедряє їх
ласками, щоб вони вщедряли його хвалою, і великі таланти надто
часто йшли на цей вимін, надто часто були панегіристами узурпації
та тиранії.
Які мотиви їх до цього призводять? Іноді ницість, а часто вдяч¬
ність 2). З цим треба погодитись — усякий великий переворот у цар¬
стві вражає уяву і являє собою в тому, хто його доконує, якусь
велику прикмету або якийсь блискучий порок, що його подив і вдяч¬
ність можуть перетворити на чесноту (31).
Така є в момент установлення деспотизму витвірна причина
великих талантів у науках і мистецтвах. А коли минув цей перший
момент, та сама країна стає неплідна на таких людей (32) через те,
що деспот, зміцнившись на своєму троні, не має вже інтересу їм
сприяти. Тому панування мистецтв і наук у державах не триває
більше, як одне-два століття. Алоя в усіх народів становить емблему
1) Так було й у Франції, коли кардинал Рішельє роззброїв народ, вельмож, впоко¬
рив їх собі. Тоді розцвіли в ній мистецтва й науки.
2) На письменниках лежить докір за те, що вони в особі кардинала Рішельє
вихваляли найгіршого з громадян, причинця деспотизму, людину, що запліднила
насіння теперішнього лиха Французької імперії; нарешті, людину, що мусить бути
однаково ненависна і володареві, і нації.
214
творення науки. Цій рослині сто років потрібно, щоб зміцнити своє
коріння; сто років готується вона, щоб викинути стебло; минає
століття, вона зростає, розпускається квітами і вмирає.
Так само й науки в кожному царстві зростають, сказати б, одним
пагоном і потім зникають, бо причини, що можуть витворити ге-
ніяльних людей, розвиваються в ньому лише раз. Плоди науки й ми¬
стецтва нація дає здебільшого за найвищого періоду своєї величі.
А збігло три-чотири покоління славетних людей — народи за цей
час змінили свої звичаї, принатурилися до свого поневолення. Душа
їхня втратила енергію, жадна сильна пристрасть не надає їй руху,
деспот не збуджує вже громадян до гонитви за будь-яким видом
слави. Не талант уже, а ницість він ушановує, і геній, коли він ще
є в цій країні, живе і вмирає, невідомий своїй власній батьківщині.
Це — помаранчове дерево, що цвіте, напахчує повітря і вмирає
в пустелі.
Деспотизм, коли встановлюється, дозволяє все казати, аби йому
дозволяли все робити. Але зміцнілий деспотизм забороняє говорити,
думати й писати. Тоді розуми заходять у апатію, всі громадяни,
ставши рабами, проклинають груди, що згодували їх, і кожен ново¬
народжений у такому царстві є ще один нещасний.
Скутий геній тяжко тягне в цьому царстві свої кайдани; він не
літає вже, плазує. Науки споневажено, неуцтво в шанобі (33),
і кожного розумного проголошено ворогом держави. Який громадя¬
нин найогидніший у царстві сліпих? Видющий. Коли б сліпі піймали
його, то пошматували б. А така сама доля чекає в царстві неуцтва
освіченого громадянина. Пресу в ньому тим більше придушено, чим
коротший зір у міністерства. Під царюванням Фрідріха або Антоні-
на все говорять, все думають, усе пишуть, а під іншим царюванням
мовчать.
Розум володаря завжди знати з пошани й поваги, яку виявляє він
до талантів 1). Ласка, якою він наділяє їх, не тільки не шкодить
державі, а служить їй.
Мистецтва й науки — це слава нації, вони збільшують її щастя.
Отже не до наук, а до самого деспотизму, що зацікавлений спочатку
сприяти їм, треба залічувати занепад царств. Наквітчав на себе
вінець самовладства державець могутньої нації? Ця нація день
у день занепадає.
Пишнота східнього двору може, певна річ, імпонувати простако¬
ві — він може вірити, що сила царства дорівнює розкошам його
палаців. Інакше судить про це мудрець. Цими самими розкошами
він вимірює слабість. У разючій пишноті, серед якої засідає деспот,
він бачить лише величну, багату й похоронну окрасу смерти, лише
чудовий катафальк із холодним бездушним трупом, мертвий тлін,
примару потужности, ладну розвіятися перед ворогом, що її знева¬
') Три речі повинен ставити собі завданням володар, казав угорський король
Матьяс; перша — бути справедливим; друга — перемагати ворогів; третя — винаго¬
роджувати письменство й ушановувати славетних людей.
215
жає. Велику націю, де встановився кінець кінцем деспотизм, можна
порівняти з увінчаним віками дубом. Величезний стовбур, грубизна
віт ще свідчать про його колишню силу й потужність, він виглядає
ще царем лісів, але справжній стан його є стан загину — вітри
щороку ламають його безлисте, позбавлене життєвого духу, півзог-
ниле гілля. Такий і стан націй, підлеглих самовладству.
РОЗДІЛ XI
Вивчення мистецтв і наук відсувас руїну
деспотичного царства
Ту хвилину, коли деспотизм, зміцнившись цілковито, повертає,
казав я, народи в рабство; коли гасить у них усяку любов до слави
й повсюди ширить темряву неуцтва,— нація котиться до руїни (34).
Проте, якщо вивчення наук, як зауважує Сорен, і навіяна від них
лагідність звичаїв спомірюють якийсь час лютість самовладства, то
науки не тільки не пришвидшують, а відсувають, отже, занепад
держав.
Щоправда, гребля наук недовго витримує натиск влади, перед
якою все вгинається і яка нищить і найміцніші трони, і наймогутні-
ші царства; але щонайменш не можна тут привинювати наукам
зіпсуття звичаїв. Науки аж ніяк не породжують громадського лиха,
пропорційного в кожній державі зростанню самовладства. З якої,
справді, рації псувати б наукам і мистецтвам звичаї та розслабляти
відвагу (35)? Що таке наука? Збірка спостережень про способи
вживати рушійні сили, коли це в механіці; про відношення величин
між собою, коли це в геометрії; про вміння перев’язувати й вигоюва¬
ти рани, коли це в хірургії, а коли, нарешті, в законодавстві, то про
найчинніші способи зробити людей щасливими й доброчесними. То
й чому ж би то ці різні збірки спостережень розслабляли відвагу?
Світ римлянам підкорила якраз наука про дисципліну. Отже нації
вони ускромили яко вчені. Тому коли тиранія, щоб прихилити до
себе військо і забезпечити собі його підтримку, мусіла пом’якшити
суворість військової дисципліни, коли науку про неї, зрештою,
майже зовсім забули, тоді переможники світу, своєю чергою бувши
переможені, потрапили яко неуки в ярмо до північних народів.
В Спарті кували шоломи, панцері, добре загартовані мечі. Це
мистецтво передбачає безліч інших 1), і спартанці в них не менше
1) Мистецтва розкоші, кажуть, розслабляють хоробрість. Але хто замикає їм
приступ до держави? Може, неуцтво? Ні,— бідність або майже рівний поділ націо¬
нальних багатств. Хто із спартанських громадян купив би емальовану скриньку?
Громадського скарбу не вистачало б, щоб за неї сплатити. Отже жаден ювелір не
осідався в Лакедемонії,— він помер би з голоду. Не виробник розкошів приходить
і псує народні звичаї, а зіпсуття звичаїв цього народу прикликає до нього виробника
розкошів. У всіх галузях торгівлі попит передує подаванню.
До того ж, коли розкіш, як казав я вже, є наслідок надто нерівного поділу
національних багатств, то річ очевидна, що науку, яка ніякої участи не бере в цьому
216
відзначились. Цезар, Кассій і Брут були красномовні, вчені й хо¬
робрі. В Греції вправляли заразом і розум свій, і тіло. Розніженість
є дочка багатства, а не наук. Коли Гомер складав «Іліяду», сучасни¬
ками його були різьбярі Ахіллового щита. Отже мистецтва в Греції
дійшли тоді певного ступеня досконалости, а проте її громадяни
вправлялись ще в змаганнях бою навкулачки й боротьби.
Не науки роблять у Франції офіцерів нездатними до військових
трудів, а розніженість їхнього виховання. Хай відмовляють посади
тому, хто не може зробити певних походів, підійняти певної ваги
й знести певного труду, і бажання здобути військові уряди вирве
французів із розніжености — вони захочуть бути мужами, звичаї
і їхнє виховання зміняться. Неуцтво призводить до недосконалости
законів, а ця недосконалість — до пороків у народі. Просвіта при¬
зводить до протилежного наслідку. Тому й не залічували ніколи до
розбесників звичаїв Лікурга, мудреця, що стільки світу об’їздив, щоб
почерпнути в розмовах із філософами знання, потрібне для щасли¬
вої реформи законів його батьківщини.
Але, скажуть, у набутті цих знаннів він і почерпнув свою зневагу
до них. Та чи повірить коли-небудь хтось, що законодавець, який
стільки труду доклав, щоб зібрати Гомерові твори, і спорудив на
громадському майдані статую сміху, справді зневажав науки? Спар¬
танці, як і атенці, були найосвіченішим і найславетнішим народом
Греції. Яку ролю відігравали в ній нетямущі тебенці, поки Епамінонд
не вивів їх із темноти?
Я показав у цій частині помилки й суперечності в тих, чиї принци¬
пи відмінні від моїх.
Я довів, що всякий панегірист неуцтва, щонайменш несвідомо,
є ворог громадського добра.
Що моральну науку треба вивчати в людському серці.
Що всякий темний народ, хоч би він був багатим і впорядкова¬
ним, завжди буває народом без звичаїв.
Тепер треба докладно розглянути нещастя, до яких призводить
націю неуцтво — тоді дуже відчувається важливість доброго вихо¬
вання, я навію більше бажання вдосконалювати його і наперед
зацікавлю співгромадян у ідеях, які мушу їм з цього приводу запро¬
понувати.
ПРИМІТКИ
1. В книзі 4 тому II свого «Еміля» Руссо, спинившись на походженні пристрастей,
додає: «З цим принципом легко побачити, як можна спрямувати на добре чи зле
пристрасті в дітей та людей». Але коли можливо спрямувати на добре чи на зле
пристрасті в дітей, то, виходить, можливо й змінити їхню вдачу.
нерівному поділі, за причину розкоші вважати не можна. Вчені не які багатії. Не
в них, а в ділка буяє пишнота. Мистецтва розкоші процвітають іноді в нації разом
з письменством, але тому, що доба вивчення наук буває іноді добою, коли багатства
згромаджено в небагатьох руках.
217
2. «Внутрішній голос чесноти,— каже Руссо,— не дає себе чути бідним». Цей
автор залічує, здається, безвірних до кляси бідаків, коли додає, стор. 207, т. III
«Еміля»: «Безвірний бажає бачити світ у злиднях, щоб уникнути будь-якої праці
й здобути яку ж будь втіху». Руссо безвірний, а я його в такому бажанні не винувачу.
Вольтер не був святоха, а проте він же взяв на себе оборону безневинної родини
Каля, він розкрив їй свій гаманець, пожертвував на клопотання часом, завжди доро¬
гоцінним для нього, і сам-один заступав погноблену вдову й сиріт, коли церква
й судді покинули їх напризволяще. Мабуть, Руссо хотів сказати не що інше, як тільки
те, що безвірник себе любить переважно перед іншими. Це почуття властиве священи¬
кові, як і безвірному. Немає такого святого, який хотів би бути проклятим за свого
ближнього. Коли св. Павло бажав бути відлученим за своїх братів, то чи не прибіль¬
шив він благородности цього почуття й чи не треба було б йому півмісяця побути
в пеклі, щоб упевнитися в його правдивості?
3. «Поки людська чутливість («Еміль», кн. 4, т. II) не виходить за межі індивіда,
в його вчинках нічого морального немає. Лише тоді, коли вона починає ширитися
поза нього, в ньому з’являються спочатку ті почуття, а потім і ті поняття добра і зла,
що роблять його справжньою людиною». Цей текст свідчить про вигадливість, з якою
Руссо сам себе спростовує.
4. Судити не є почувати, каже Руссо. Доказ його думки — той, що «в нас є здіб¬
ність або сила, яка змушує нас порівнювати речі. А ця сила,— каже він,— не може
бути наслідком фізичної чутливости». Якби Руссо більше поглибив це питання, він
визнав би, що ця сила є не що інше, як наш інтерес порівнювати речі між собою; і що
цей інтерес має своє джерело в почутті себелюбства, безпосередньому наслідкові
фізичної чутливости.
5. Уява в північних народів не менш палка, як і в народів південних. Порівнюючи
поезії Оссіяна й Гомера, читаючи поеми Мілтона, Фінгала, ерські поезії і ін., не
помічаєш у картинах північних поетів меншої сили, ніж у поетів південних. Тому
величний перекладач Оссіянових поезій, довівши в чудовій розправі, що великі
й мужні красоти поезії належать усім народам, зауважує з цього приводу, що твори
цього виду являють собою в нації лише певний ступінь культури. Не підсоння, додає
він, а звичаї доби надають сильного й величного характеру поезії; Оссіянові вірші
тому за доказ.
6. Людина буває лихою тоді, коли має інтерес такою бути, коли закони, які стра¬
хом кари й надією на винагороду мали б вести її до чесноти, ведуть її, навпаки, до
пороку. Така буває людина в країнах деспотичних, тобто в країнах лестощів, ни-
цости, святобливости, шпигунства, лінощів, лицемірства, брехні, зради і т. ін.
7. Не почуття чудової моралі змушує робітника працювати, а обіцянка 24 соль на
чарку. Хай нездужає хтось і життя його хай залежить від пильного догляду слуг —
що мусить робити він, щоб забезпечити постійність цього догляду? Чи мусить їм
чудову мораль проповідувати? Ні, але має їм оповістити, що духівниці він ще не склав
і що віддячить їм за ревність, відписавши їм за кожен рік свого життя пристойну
й поступову винагороду. Якщо додержить слова, добру матиме послугу, а мав би
кепську, коли б удався до їхнього чуття чудової моралі.
І в кожному разі можна подати такі рецепти, які, сперті на особистий інтерес,
будуть зовсім по-іншому чинні, ніж рецепти, виведені з богословської метафізики або
з мудрячої метафізики шефтсберизму.
8. Муху, павука, комаху душиш без жалю, а дивитися, як ріжуть бика, важко.
Чому? Бо виплив крови, болісні конвульсії у великої тварини викликають у пам’яті
почуття болю, якого роздушення комахи не викликає.
218
9. Мають дві нації інтерес об’єднатися? Вони укладають між собою пакт про добрі
й людяні взаємини. Коли ж одна з двох націй не вбачає вже вигоди з того пакту, вона
ламає його — така людина. Її ненависть та любов визначається інтересом. Людяність
не сутня в її натурі. Справді, що розуміємо під словом сутній? Те, без чого річ не
існує. А в цьому сенсі фізична чутливість є одинока сутня прикмета в людській
натурі.
10. Колесування вбійника нагонить дріж. Чому? Бо його кара нагадує нам про
смерть і біль, на який прирекла нас природа. Але чому кати й хірурги безжальні? Бо
вони, звикнувши тортурувати злочинця чи оперувати хворого, не відчуваючи від того
болю, стають нечулими до його криків. Коли в чужих стражданнях уже не почуваєш
тих, яким сам підпалий, стаєш жорстоким.
11. Потреба співчуття в нещастях, допомоги в заходах, потреба достатку, збере¬
ження, втіхи і т. ін. витворює в усіх почуття приязни. Отже не завжди грунтується
приязнь на чесноті; тому лихі, як і добрі, здатні до приязни, але не до людяности.
Тільки добрі знають співчуття і осяйну ніжність, які, єднаючи людину з людиною,
роблять її другом усіх співгромадян. Цього почуття дізнають лише доброчесні.
12. Скільки жорстоких вироків і наказів свідчить проти гаданої природної доброти
людини!
13. Діти, бачимо ми, обмазують жуків гарячим воском, прибирають їх за солдатів
і отак продовжують їхню смерть на два-три місяці. Даремно казатимуть, що діти не
міркують про болі, яких зазнають ці комахи. Коли б співчуття було в них таке при¬
родне, як страх, воно дало б їм знати про страждання комахи, як страх дає знати їм
про небезпеку при зустрічі із лютою твариною.
14. Деспотизм у Хінах, кажуть, дуже помірний. Тому за доказ ряснота хінських
урожаїв. У Хінах, як і скрізь, відомо, що не досить писати добрі книжки про хлібо¬
робство, щоб обробляти землю, а треба ще, щоб жаден закон не перешкоджав добро¬
му обробіткові. Тому податки в Хінах, каже з цього приводу Пуавр, становлять на
середніх землях лише тридцяту частину прибутку. Отже хінці майже цілком ко¬
ристуються з власности над своїм добром. Отже уряд їхній під цим поглядом добрий.
Але чи користуються так само в Хінах з особистої свободи? Число й звичайність
ударів бамбуком доводить противне. Мабуть, оця сваволя в карі й принижує там душі
та робить майже з кожного хінця шахраюватого купця, полохливого солдата й без¬
чесного громадянина.
15. Монтеск’є порівнює деспотизм із деревом, яке зрубав дикун, щоб зібрати його
овочі. Простий факт, наведений у газеті під назвою «Політичне становище Англії»,
дасть, мабуть, жахливіше поняття про деспотизм.
Англійці, каже газетяр, під час облоги форту Вільгельм військом Суби, бенгаль¬
ського віце-короля, потрапили в полон. їх, числом сто сорок шість, замкнули в каль-
кутській в’язниці, на вісімнадцять квадратових футів завбільшки. Ці нещасні в найга-
рячішій у світі країні і за найгарячішої в цій країні пори діставали повітря з єдиного
вікна, затуленого почасти широкими гратами. Тільки-но ввійшли вони до в’язниці, їх
потом облило і почала пекти спрага. Вони задихаються, жахливо кричать, вимагають
перевести їх до більшої в’язниці. їхніх скарг ніхто не слухає. Вони хочуть провітрити
приміщення, для цього починають махати капелюхами — марна спроба. Вони па¬
дають непритомні і мруть. Хто лишається живий, п’є свій піт, знову вимагає повітря,
просить, щоб їх поділили на дві камери. З цим вони звертаються до Джемман-даара,
одного з вартових при в’язниці. Серце вартового розкривається від жалю і жадоби.
Він погоджується за грубі гроші повідомити Субу про їхній стан. Коли він вернувся,
219
живі англійці кричать серед трупів, щоб їм дали повітря, щоб відкрили в’язницю,—
«нещасні,— каже вартовий,— умирайте собі, Су ба спочиває. Хто з рабів зважиться
потурбувати його сон?» Отакий деспотизм.
16. Руссо не хоче, щоб дітей карали. Але на його ж власну думку, діти, щоб бути
уважними, повинні мати до цього якийсь інтерес. Якщо вони не дійшли ще віку
змагання, є лише два способи збудити в них той інтерес. Перший — надія на цукерку
чи цяцьку (розвага й ласість — дві єдині дитячі пристрасті). Другий — страх перед
карою. Достатній перший спосіб, то він варт переваги. А недостатній, то треба вдати¬
ся до кари. Страх завжди буває чинний. Дитина боїться болю ще більше, ніж любить
цукерку. Може, кара сувора, несправедлива? До неї рідко коли доводиться вдаватися.
Але це ж кидає на світанок життя тіні смутку. Ні — смуток це такий короткий, як
і сама кара. За мить покарана дитина вже скаче, грається з товаришами, а якщо
й згадує про різки, то лише спокійними, присвяченими студіям хвилинами, коли цей
спогад підтримує їй пильність.
Треба вдосконалити, до того ж, ще надто недовершені методи викладання, треба
спростити їх — тоді вчитися буде легше, і учень менше підпадатиме під кару. Дитина
вивчатиме італійську чи німецьку мову так само легко, як і свою рідну, коли вона,
завжди оточена італійцями чи німцями, зможе лише цими мовами прочитати приємні
для неї речі.
17. З віком здобуваєш знаннів, досвіду, але втрачаєш на діяльності й твердості.
А які з цих якостів доконечніші в керуванні цивільними й військовими справами?
Останні. Людей завжди надто пізно підносять до важливих урядів, каже з цього
приводу Макіявеллі. Майже всі великі діла теперішнього й минулого століття докона¬
но перед тридцятилітнім віком. Ганнібали, Олександри і ін. тому за доказ. Той, хто
мусить зробитися славетним, завжди буває славетним рано, каже Філліп Коммін-
ський. Не тоді, коли людийа ослаблена віком, нечутлива до чару хвали й байдужа до
пошани, яка супроводить славу, робити їй зусилля, щоб ту славу здобути.
18. Герої у великих римлян завжди перед тим, як одружитись, б’ються з потвора¬
ми, велетнями й чарівниками. Глухе, але несхибне почуття підказувало романістові,
що в героя не буде принципу дії, коли його бажання вже задоволені. Тому всі автори
цього роду запевняють нас, що принц і принцеса після весілля жили щасливо, але
мирно.
19. Освіта, завжди корисна, робить нас такими, які ми є. За вихователів у нас —
учені; отже наша зневага до книг завжди є зневага несумлінна. Без книг ми й досі
були б такі, як дикуни.
Чому в гаремної жінки немає розуму паризьких жінок? Бо з думками те саме, що
з мовою. Ми розмовляємо мовою тих, хто нас оточує. Східній раб і не здогадується
про гордовитість римського характеру. Тіта Лівія він не читав; у нього немає поняттів
ні про свободу, ні про республіканське врядування. Все в нас — набуток і виховання.
20. Знання людей і недовіра до них, кажуть, нерозлучні. Виходить, людина не така
вже добра, як твердить Жюлі.
21. Чим менше освіти маєш, тим егоїстичніший стаєш. Чую, голосно кричить
чепуруха — з якої причини? Може, кепського генерала призначено, може, тяжкий
для народу наказ видано? Ні, то здох у неї кіт або пташка. Чим темніша людина, тим
менше помічає вона відношення між національним і власним щастям.
22. В деяких дикунів сп’янілість привертає пошану. Хто називає себе п’яним, того
проголошують пророком; і, як єврейські пророки, він може безкарно вбивати.
23. Щасливий якийсь народ? Що потрібно, щоб він і далі був щасливий? Щоб
220
сусідні нації не могли його споневолити. Для цього народ цей мусить бути вправний
у зброї, мусить бути добре керований, мати спритних генералів, чудових адміралів,
мудрих управителів своїми фінансами, нарешті,— чудове законодавство. Отже апо¬
логетом неуцтва ніколи не можна зробитися щиро. Руссо добре розуміє, що майже всі
лиха деспотизму треба скласти на властиву всім султанам дурість.
24. Дехто з офіцерів у Франції поділяє думку Руссо; вони хочуть солдатів-автома¬
тів. Проте ні Тюрен, ні Конде на великий розум своїх солдатів ніколи не скаржилися.
Грецькі й римські солдати, громадяни після повороту з походу, доконечно були
вченіші, освіченіші від солдатів наших днів, а військо грецьке та римське аж ніяк не
поступалося нашому. Чи не свідчить та дбайливість, з якою теперішні генерали
душать просвіту в своїх підлеглих, про те, що вони бояться мати надто освічених
цензорів своїх маневрів? Сціпіон і Цезар не були такі недовірливі.
25. З усіх частин Азії Хіни найученіша, а також найкраще оброблена й найбільше
залюднена. Дехто з ерудитів запевняє, що темна й барбарська Европа була колись
залюдненіша, ніж тепер. Моя відповідь на їхні численні цитати буде та, що десять
арпанів пшениці годують більше людей, ніж сто арпанів вересу пасовиська і т. ін.; що
Европу колись укривали неозорі ліси і що германці годувалися продуктами свого
скотарства. Цезар і Таціт потверджують це, і їхнє свідоцтво розв’язує справу. Пасту¬
ший народ не може бути численним. Отже цивілізована Европа доконечно залюднена
більше, ніж була Европа барбарська й дика. Здаватися в цій справі на істориків, що
часто бувають брехливі або кепсько навчені, коли маєш у руках наочні докази їхньої
брехні,— це божевілля. Нехліборобська країна не може без якогось дива прогодува¬
ти велике число мешканців. А дива рідше трапляються, ніж брехні.
26. Індійці ніякої сили характеру не мають. У них є комерційний дух. Щоправда,
в цій галузі природа зробила для них усе. Вона вкрила землю їхню дорогоцінними
товарами, які Европа приїздить до них купувати. Отже індійці багаті й ліниві Люб¬
лять гроші й не мають сміливости боронити їх. Через неуцтво у військовому мистецтві
та в науці врядування вони довго будуть ницими й згордованими.
27. Немає такого твердження, чи то морального, чи то політичного, якого б Руссо
по черзі не визнав і не відкинув. Така сила суперечностів іноді ставить під підозру
його щирість. Наприклад, він твердить, т. III, стор. 132 у примітці до «Еміля»,— «що
новітні уряди своїм тривкішим авторитетом і зменшенням революцій завдячують
християнству; що християнство зробило володарів не такими кровожерними; що це
є істина, доведена фактами».
А в «Суспільному договорі», розд. 8, каже: «що поганство принаймні не розпалю¬
вало релігійних воєн; що Ісус, установлюючи духовне царство на землі, відокремив
богословську систему від політичної; що держава перестала тоді бути єдиною: що
в ній виникли внутрішні чвари, які ніколи не переставали хвилювати християнський
народ; що гадане тогосвітнє царство стало під земним вождем найлютішим деспо¬
тизмом на цім світі; що роздвоєння влади духовної і земної призвело до суперечки
в юрисдикції, через яку в папістських державах неможлива ніяка добра політика; що
в цих державах ніколи невідомо, чи священикові, чи господареві коритися; що хри¬
стиянський закон шкідливий для міцного державного устрою; що християнство таке
лихе, аж не варто гаяти часу на розвагу доводити це».
Як уявити собі, щоб у двох творах, запропонованих публіці майже одночасно, та
сама людина могла так суперечити сама собі й щиро боронити два такі суперечні
твердження?
28. Внаслідок ненависти Руссо до наук священики, бачив я, голублять думку про
221
майбутнє його навернення. Чому, кажуть вони, втрачати надію на його спасіння? Він
сприяє неуцтву, ненавидить філософів, терпіти не може людину, що добре міркує.
Коли б Жан-Жак був святий, чи міг би він щось більшого зробити?
29. Всі святенники вороги науці. За Людовіка XIV вони називали янсеністами
вчених, яких хотіли погубити. Потім цю назву замінили на «енциклопедисти». Цей
вислів не має тепер у Франції ніякого означеного сенсу. Це є мовби лайливе слово,
якого вживають дурні, щоб зганьбити кожного розумнішого від себе.
30. Деспотизм, цей жорстокий бич людськости, найчастіше буває витвором націо¬
нальної тупости. Всякий народ спочатку вільний. До якої причини зачислити втрату
його свободи? До його неуцтва, до його безглуздої довіри честолюбцям. Честолюбці
і народ — це як дівчина й лев у байці. Переконала вона його зрізати пазурі й спиля¬
ти зуби — то й віддала його псам.
31. Письменники — люди, як і царедворці; тож вони часто облещували неспра¬
ведливого потужника. Проте між ними є визначна ріжниця. Письменників завжди
заступали володарі так чи так гідні, тому письменники могли лише прибільшити їхні
чесноти. Вони перехвалили Августа. Але царедворці хвалили Нерона й Каракаллу.
32. Заслугу зневажають, коли вона не веде вже до почестів; і, коли порівнювати
дрібне з великим, з царством те саме, що з школою. Дістають у ній винагороди
й перші місця вчителеві улюбленці? Зникає змагання серед учнів. Навчання занепа¬
дає. А те, що в малому обсязі робиться в школах, діється у великому в царствах,
і коли в них посади розподіляє сама лише ласка, нація втрачає тоді енергію, великі
люди в ній зникають.
33. Найкраще право на велике щастя на Сході — це ницість і неуцтво. Звільняєть¬
ся важливий уряд? Деспот виходить у передпокій — чи немає в мене, каже він,
якогось лакея, що його я міг би настановити за везира? Всі раби збігаються. Най-
підліший дістає посаду. Чи треба ж тоді дивуватися, що вчинки везира відповідають
тому способові, яким його обрано?
34. Римляни й французи за часів Августа й Людовіка XIV ще нічого не втратили із
своєї відваги.
35. Руссо, надто часто буваючи панегіристом неуцтва, каже в якомусь місці своїх
творів: «Природа хотіла застерегти людей від наук, і тягота вчення для людей є не
найменше з її добродійств». Але, відповідає йому такий собі Готьє, чи не можна
сказати так само: «Знайте, народи, що природа не хотіла, щоб ви годувалися зерном
землі. Праця, яку вона пов'язала з хліборобством, свідчить про те, що земля повинна
лежати облогом». Ця відповідь припала не до смаку Руссо, і в листі до Грімма він
пише: «Цей Готьє не подумав про те, що хліб напевно можна робити з невеликою
працею, а що зробитися розумною людиною навіть після великих студій, то річ
сумнівна». Я теж не дуже задоволений з відповіді Руссо. Чи така вже правда, переду¬
сім, тому, що десь на невідомому острові так легко хліборобити? Перед тим, як пекти
зерно, треба його посіяти; перед тим, як сіяти, треба висушити дряговину, вирубати
ліс, розорати землю, а розоранка ця не без труду дається.
Навіть по країнах, де землю оброблено найкраще, яких тільки турбот не вимагає
цей обробіток від хлібороба? Це — праця цілого його року. Але чи лише робітник
потрібен, щоб запліднити землю? її обробіток передбачає винайдення лемеша, плуга,
кузень, отже, безлічі знаннів у копальництві, в ливарстві, механіці, гідравліці, одне
слово, майже в усіх науках, що проти них Руссо хоче «застерегти людину». Отже
хліборобити не вдається без певного труду й без певної промисловости.
«Розумну людину,— каже Руссо,— зробити ще важче — цього не завжди певно
222
доходиш навіть з великими студіями». Але чи завжди буваєш певен доброго врожаю?
Чи забезпечує важка праця восени щедрі жнива на літо? Зрештою, важко чи ні
утворити розумну людину, факт той, що розумною вона стає лише з освіти. Що таке
розумна людина? Та, в кого судження загалом бувають завжди правдивими. Що
треба попереду вивчити, щоб судити про розвій хвороби, чудовість театральної виста¬
ви й красу статуї? Науки й мистецтва медицини, поезії та скульптури. Чи не розуміє,
бува, Руссо під словами «розумний» лише людину розсудливої поведінки? Але така
поведінка передбачає іноді глибоке знання людського серця, а це знання варте всяко¬
го іншого. Автор «Еміля» ганьбить освіту; іноді освічена людина, каже він, поводить¬
ся кепсько. Це може бути. Бажання в такої людини часто суперечать її освіті. Вона
може зле робити й добре бачити. Проте ця людина (і Руссо не може з цим не погоди¬
тись) має в собі принаймні лише одну причину лихої поведінки — свої злочинні
пристрасті. Навпаки, неуцтво має їх дві: ті самі пристрасті, ще й невідання того, що
людина людині повинна, тобто своїх обов’язків супроти суспільства; ці обов’язки
ширші, ніж то гадають. Отже освіта завжди буває корисна.
ЧАСТИНА ШОСТА
Про лихо, до якого призводить неуцтво;
про те, що неуцтво не знищує розпещености,
не забезпечує вірности підданців,
що воно без розгляду судить
найважливіші питання,
наприклад, питання про розкіш.
Про нещастя, яких можуть іноді завдати нації
ці судження.
Про зневагу й ненависть,
якої варті заступники неуцтва
розділ і
Про неуцтво й розпещеність народів
Неуцтво аж ніяк не вирятовує народи з розпещености. Воно
занурює їх у неї, принижує, впосліджує. Найтупіші нації не най¬
більш визначаються своєю відвагою, хоробрістю та суворістю своїх
звичаїв. Португальці й сучасні римляни — темні; але від цього
вони не менш полохливі, ласолюбні й розпещені. Те саме й з біль¬
шістю східніх народів. Взагалі, у кожній країні, де деспотизм і мар¬
новірство породжують неуцтво, неуцтво своєю чергою родить розпе¬
щеність та неробство.
Забороняє уряд мислити? Я віддаюся лінощам. Через незвичку до
міркування пильність стає мені важка й увага втомна (1). Який чар
матиме тоді для мене студія? Байдужого до всякого знання, мене
жадне не цікавить так, щоб я до нього взявся; а свого щастя я можу
шукати лише в приємних відчуттях.
Хто не мислить, хоче почувати, й почувати солодко. Хоче навіть
зростати, мовляв, у відчуттях у міру того, як зменшується в думках.
Але чи можна щохвилини переживати насолодні відчуття? Ні —
таких відчуттів ми дізнаємо лише вряди-годи.
Проміжок, що відділяє кожне з цих відчуттів, сповнений у неука
чи нероби нудьгою. Щоб скоротити її тривалість, він підбурює себе
до втіх, виснажується і пересичується. Котрі з народів найчастіше
вдаються в розпусту? Народи рабські й марновірні.
Немає зіпсутішої нації, як венеційська !), а її зіпсуття, каже
Бурк, є наслідок неуцтва, що його підтримує у Венеції аристокра¬
тичний деспотизм. «Жаден громадянин не зважується там мислити.
Користуватися з розуму там злочин, і то найбільш караний. А хто
’) Див. Бурків трактат про величне. Я перекладаю його і не беруся судити про
народ, який знаю лише з писаннів.
224
не мислить, хоче почувати й мусить віддаватися з нудьги розпеще¬
ності. Хто зніс би ярмо аристократичного деспотизму; як не темний
і любосний народ? Уряд знає це, і уряд заохочує своїх підданців до
розпусти. Він дає їм заразом кайдани й утіхи; вони приймають
перші задля других, і любов до насолод завжди бере гору в їхній
знікчемленій душі над любов’ю до свободи. Венецієць — кабан,
якого вигодовує задля власного вжитку хазяїн і держить у сажі, де
йому вільно валятися в багні й болоті.
«У Венеції великий і малий, чоловік і жінка, священик і миря¬
нин — усе однаково потопає в розпещеності. Шляхтичі, завжди
боючись народу й одні одних, нікчемніють, знесилюють себе політи¬
кою і розпещують себе тими самими способами, якими розпещують
підданців. їм хочеться втіхами й насолодами притлумити в собі
почуття огиди, що його збуджував би в кожному високому й гордо¬
витому розумі інквізиційний трибунал держави».
Те, що Бурк каже тут про венеційців, можна застосувати до
сучасних римлян і загалом до всіх темних і впорядкованих народів.
Католицизм, кажуть протестанти, через те розслаблює душі й руй¬
нує з часом царство, в якому встановлюється, що він пропагує
неуцтво й неробство, а неробство є мати всіх політичних і мораль¬
них пороків.
Тоді, може, й любов до втіхи — порок? Ні. Природа спонукає
людину шукати втіху, і кожен цьому природному потягові кориться.
Але втіха — це перепочинок освіченого, діяльного, промітного гро¬
мадянина і єдиний клопіт нероби й туподумця. Спартанець, як
і перс, був до кохання чутливий, але кохання, відмінне в них обох,
одного робило народом доброчесним, а другого народом розніже¬
ним. Небо зробило жінок роздатницями наших найяскравіших утіх,
але чи хотіло небо, щоб чоловіки, єдино жінками заклопотані, не
мали, за прикладом нудких астрейських пастухів, іншого обов’язку,
крім обов’язку коханця? Не в дрібних турботах млосної пристрасти,
а в діяльності свого розуму, набутті знаннів, у своїй праці та про¬
мисловості може знайти людина ліки проти нудьги. Кохання — то
завжди богословський гріх, і воно стає гріхом моральним, коли
людина робить собі з нього єдиний клопіт. Тоді вона знесилює свій
розум і принижує душу.
Хай нації, за прикладом греків і римлян, зроблять з кохання
бога !), але хай не будуть його рабами. Геркулес, що переборює
Ахелоя і викрадає в нього Деяніру, це Юпітерів син. Але Герку¬
лес, що пряде коло ніг Омфали, це лише сибарит. Усякий діяль¬
ний і освічений народ є перший із цих Геркулесів; він любить утіху,
1) Кохання в людині — могутній принцип діяльности. Воно часто
змінювало лице царств. Кохання й ревнощі відкрили муринам
приступи до Еспанії і знищили в ній династію Омміядів. Своїм
впливом на духовний світ кохання заохочує поетів надавати йому
і над фізичним світом влади, якої воно не має. Гезіод робить з нього
будівничого всесвіту.
8 4-36
225
він здобуває її і не виснажує себе, часто мислить, іноді роз¬
кошує.
А народ рабський і марновірний мислить мало, дуже нудиться,
хоче завжди втішатися, збуджує себе і знесилюється. Єдиною
протиотрутою його нудьзі могла б бути праця, промисловість і осві¬
та. Але, каже з цього приводу Сідней, освіта якогось народу завжди
пропорційна його свободі так само, як його щастя і могутність
завжди пропорційні його освіті. Тому вільніший англієць буває
здебільшого освіченішим за француза *, француз — за еспанця,
еспанець — за португальця, португалець — за мурина. Отже Англія,
як до свого простору, могутніша від Франції2), Франція — від
Еспанії, Еспанія — від Португалії, Португалія — від Марокко. Чим
освіченіші народи, тим вони доброчесніші, могутніші й щасливіші.
В протилежних наслідках треба винуватити неуцтво. Один лише
є випадок, коли неуцтво може бути бажаним,— це коли в державі
безнадія, коли за теперішніми злигоднями насуваються ще більші
в майбутньому. Тоді тупість — добро 3). Наука й завбачення — зло.
Тоді хочеться сховатися від невигойного лиха, заплющивши від
світла очі. Становище громадянина скидається на становище купця
після кораблетрощі; найжорстокіша йому не та хвилина, коли ніч
укриває поверхню морів над уламками корабля, що несуть бідолаху;
не та, коли любов до життя і надія показують йому в темряві прима¬
ру близької землі,— жахливий момент — світанок, коли, розвіявши
нічні покрови, світло віддалює землю з-перед його очей і відкриває
йому заразом неозорість морів і його лиха; отоді надія, що пливла
з ним на уламках корабля, зникає, даючи місце розпачу.
Але чи є в Европі царство, де нещастя громадян було б невигой¬
не? Знищіть у ньому неуцтво, і в ньому знищені будуть усі зародки
морального зла.
Неуцтво не тільки призводить народи до млявости, але гасить
у них навіть почуття людяности. Які народи найтемніші, ті й най¬
більше барбарські. Хто на війні показав себе найжорстокішим?
Темний португалець. Він відтинав носа й вуха полоненим еспанцям.
Чому англієць і француз показали себе великодушнішими? Бо вони
були не такі тупі.
1) Кажуть — Франція останнім часом появила більше славетних людей, ніж
Англія. Хай так, але лишається все-таки правдою, що в масі французька нація день
у день дичавіє. У француза немає ні того інтересу, ні тих засобів до освіти, що
в англійця. Франція тепер мало кому страшна. Її громадяни, позбавлені змагання,
нидіють у лінощах. Заслуга, не даючи пошани, зневажається від вельмож. Славетні
тепер люди помруть без нащадків.
2) Щоб довести першість духовного над фізичним, небо, кажуть англійці, воліло,
щоб сама Велика Британія становила простором лише чверть Еспанії, третину Фран¬
ції, і щоб вона, бувши, мабуть, менш залюднена, ніж це останнє королівство, торувала
над ним вищістю свого врядування.
3) У східніх царствах, каже один славетний подорожник, найзгубнішим і найне-
безпечнішим даром небес була б благородна душа, вивищений розум. Доброчесні
й розумні люди не можуть спокійно зносити ярма деспотизму. А цей неспокій є зло¬
чин, за який султан їх карає. На сході мало хто на цю небезпеку наражається.
226
Немає у Великій Британії жадного громадянина, що не був би
більш-менш освічений (2); жадного аглійця, що його не спонукала б
до студій форма врядування (3); жадного міністра, що мусів би
бути й справді був би ще мудрішим у певних галузях; жадного, що
його народний крик швидше попереджав би про його огріхи. А коли
в урядовницькій науці, як і в кожній іншій, істина мусить висвічува¬
ти від сутички протилежних думок, то немає країни, де врядування
могло б бути освіченішим, бо немає жадної іншої, де б преса була
вільніша.
Не так у Лісбоні. Де вивчати громадянинові науку врядування?
Може, з книжок? Марновірство там від сили терпить, щоб він читав
Біблію. Може, в розмові? Розмовляти про громадські справи там
небезпечно, тому ніхто там ними не цікавиться. Може, нарешті, тої
хвилини, коли достойник обіймає уряд? Але тоді, казав я вже,
момент складати собі принципи минув; час їх застосовувати, вико¬
нувати, а не обмірковувати. Звідки ж повинна брати собі така нація
генералів та міністрів? З чужини. Ось до якого впослідження при¬
зводить народи неуцтво.
РОЗДІЛ II
Неуцтво не забезпечує вірности підданців
Дехто з політиків уважає неуцтво за сприятливе для підтримання
авторитету володаря, за підпору його корони, за охоронця його
особи. Історія про це аж ніяк не свідчить. Темнота народня на¬
справді сприятлива лише для священства. На життя монархів
бувають замахи не в Англії та Пруссії, де можна все казати і все
писати, а в Португалії, Туреччині, Індостані і т. д. За якої доби
споруджено ешафот Карла І? За тої, коли в Англії панувало марно¬
вірство, коли народи, стогнучи під ярмом неуцтва, не мали ще ні
мистецтва, ні промисловосте.
Життя Георга III забезпечене, і то не рабством та неуцтвом,
а просвітою і свободою. Чи так воно в Азії? Чи є там трон, застере¬
жений від замаху вбійника? Всяка безмежна влада є влада непевна
(4). Доби, коли володарі найчастіше наражаються на вдар фана¬
тизму й чеснолюбства, це доби неуцтва й деспотизму. Неуцтво
й рабство нищать держави, і кожен монарх, що ширить їх, сам
копає яму, в яку впадуть, щонайменш, його нащадки.
Знікчемив якийсь володар людину аж так, що затуляє рота по-
гнобленим? Він сам проти себе накладає. Хай вийде тоді священик із
кинджалом релігії у руках або загарбник із ватагою розбійників на
громадський майдан — за ним підуть навіть ті, хто, коли б мав ясні
поняття про справедливість, поборйв би й покарав би під стягом
законного володаря священиків чи загарбника. Ввесь схід свідчить
на користь цієї думки. Всі трони там закаляно кров’ю їхніх власни¬
ків; отож не забезпечує неуцтво добробуту підданців.
8*
227
Головні його наслідки — це наражати царства на всі лиха кеп¬
ського врядування, ширити в усіх розумах сліпоту, яка, переходячи
невдовзі від керованого до керівника, згромаджує грозу над головою
монарха.
Коли неуцтво, звичайний супутник деспотизму, погрожує життю
королів, несе розрух у фінанси й несправедливість у розподіл по¬
датків, то хто ж зважиться в упорядкованій країні заявити себе
ворогом науки й заступником неуцтва, яке, опираючись будь-якій
корисній реформі, увічнює зловживання й не тільки веде далі гро¬
мадські нещастя, а ще й робить громадян нездібними до упертої
уважности, якої вимагає розгляд політичних питаннів?
За приклад візьму питання про розкіш. Під скількома поглядами
можна її розглядати? Скільки суперечностів з цього приводу в
рішеннях моралістів! Скільки треба прозору й уважности, щоб
розв’язати цю політичну проблему! Яка шкідлива буває іноді для
царства, отже, й згубна для націй, помилка в таких питаннях!
РОЗДІЛ III
Питання про розкіш
Що таке розкіш? Хочуть дати їй точне означення? Слово «роз¬
кіш», як і «величина», є один з тих порівняльних висловів, які не
дають розумові ніякого ясного й визначеного поняття. Це слово
виражає лише відношення між двома чи кількома речами. Воно
набуває сталого сенсу лише в момент, коли ті речі ставиш, мовляв,
у рівняння, коли порівнюєш розкіш однієї нації, однієї кляси людей,
однієї особи з розкішшю іншої нації, іншої кляси і іншої особи.
Англійський селянин, добре вгодований, добре одягнений, є в ста¬
ні розкоші супроти селянина французького. Людина в грубому сукні
є в стані розкоші супроти дикуна, вкритого ведмедячою шкурою.
Все, навіть пір’я, якими караїб оздоблює свою шапку, можна розгля¬
дати як розкіш.
РОЗДІЛ ІУ
Чи доконечна й корисна розкіш
Утворювати великих людей у військових, адміністративних та
ін. мистецтвах і науках є в інтересі кожної нації. А великі таланти
скрізь набувають плодом студії та пильности. Людину, ліниву від
природи, із спокою може вирвати лише якась могутня спонука. Чим
ця спонука може бути? Великою винагородою. Але якою повинна
бути ця, призначена від нації, винагорода? Чи можна під цим сло¬
вом розуміти просто дарування потрібного? Безперечно, ні. Слово
«винагорода» завжди означає дарування якогось надлишку (5) чи
228
то в утіхах, чи то в життєвих вигодах. А всякий надлишок, що
з нього користується той, кому його надано, ставить його в стан
розкоші супроти більшости його співгромадян. Тож річ очевидна,
коли розум можна вирвати із шкідливого для суспільства застою
лише надією на винагороду, тобто на надлишок, доконечність розко¬
ші доведено, і розкіш у цьому сенсі корисна.
Але, скажуть, не проти цього виду розкоші чи надлишку — вина¬
городи великих талантів,— повстають моралісти, а проти тієї руїн¬
ницької розкоші, яка породжує неповстримливість, а надто жадобу
до багатства, що псує звичаї нації і віщує їй загибель.
Я часто прислухався до суперечок моралістів, часто пригадував
собі їхні невиразні панегірики повстримливості і їхнє ще невиразні¬
ше лементування проти багатства, але й досі ніхто з них глибоким
дослідженням винувачень, висунутих проти розкоші й нещастів, що
їх на розкіш складають, не звів, по-моєму, питання до тої точки
простоти, яка мусить дати йому розв’язання.
Беруть ці моралісти за приклад французьку розкіш? Я згоден
розглянути з ними її вигоди й невигоди. Але перед тим подивімось,
чи правда тому, як вони без упину повторюють:
1) Що розкіш витворює в нації неповстримливість?
2) Що ця неповстримливість породжує всі лиха, що їй припи¬
сують?
РОЗДІЛ V
Про розкіш і повстримливість
Розкоші є два гатунки. Перший — це національна розкіш, засно¬
вана на певній рівності громадських багатств. Вона мало впадає
в очі (6), поширюється майже на всіх мешканців країни. Цей
розподіл не дозволяє громадянам жити в пишноті й неповстримли-
вості такого собі Самуеля Бернара, але в стані добробуту й розкоші
супроти громадян іншої країни. В такому становищі англійський
селянин 1) порівняно до селянина французького. А перший не
завжди буває повстримливіший.
Другий вид розкоші — не такий загальний (7), видиміший і обме¬
жений однією, більш-менш численною клясою громадян,— являє
собою наслідок дуже нерівного розподілу національних багатств.
Це — розкіш деспотичних урядовань, де гаманець малих безупинно
спорожнюється в гаманець великих, де одні купаються в достатках,
коли іншим бракує потрібного (8). Мешканці такої країни спожи¬
вають мало — хто нічого не має, той нічого не купує. Ці мешканці,
зрештою, тим повстримливіші, чим вони вбогіші.
Злидні завжди бувають помірковані, і розкіш у цих державах
') Спартанці були дужі й міцні, отже, харчувалися вони достатньо. По деяких
країнах селяни худі й слабі. Отже, годуються вони недосить. Виходить, спартанці
були в стані розкоші супроти мешканців деяких інших країн.
229
призводить не до неповстримливости, а до найціональної повстрим-
ливости, тобто повстримливости більшости.
Подивімось тепер, чи ця повстримливість така плідна на диво, як
запевняють моралісти. Зверніться до історії — з неї бачимо, що
найзіпсутіші народи — то, здебільшого, помірковані мешканці, під¬
леглі самовладству; що нації, які славляться за найдоброчесніших,
не належать до націй вільних, достатніх, у яких багатства найрівні-
ше розподілені і в яких громадяни через це не завжди бувають
найповстримливіші. Взагалі, чим більше в людини грошей, тим
більше вона їх витрачає, тим краще годується. Поміркованість —
чеснота, певна річ, шановна й гідна в громадянин^— у нації завжди
буває наслідком якоїсь великої причини. Чеснота в народу — це
майже завжди чеснота доконечности; тому поміркованість рідко
чинить у царствах дива, які про неї розголошують.
Азіяти — поневолені, вбогі й доконечно повстримливі під Дарієм
і Тіграном,— ніколи не мали чеснот своїх переможників.
Португальці, як і східні народи, переважають англійців помірко¬
ваністю, але не дорівнюють їм відвагою, промисловістю, чеснотою,
нарешті, щастям (9). Якщо французів побито в останній війні, то не
на неповстримливість їхніх солдатів треба складати цю поразку.
Солдатів здебільшого вербують з хліборобської кляси, а французькі
хлібороби до поміркованости привчені.
Моралісти через те безупинно вихваляють поміркованість і постій¬
но ганьблять розкіш, бо цим лементом чести собі здобувають, стаю¬
чи самі для себе шановнішими; бо не мають ясних поняттів про роз¬
кіш, бо плутають її з тією, незрідка згубною причиною, яка ту роз¬
кіш витворює; бо вважають себе за доброчесних тому, що вони суво¬
рі, і за розумних тому, що вони нудні. А нудота ж — не розум.
Не звіряймося ж на цю думку новітніх моралістів — вони в цій
справі лише поверхові ідеї мають. Але, скажуть, давні письменники
теж убачали в розкоші зіпсутницю Азії. Виходить, вони теж, як
і новітні, помилялися.
Щоб знати, що саме — розкіш чи сама її причина — знищує
в людині любов до чесноти, псує звичаї нації і знікчемлює її, треба
спочатку визначити, що розуміємо під словом знікчемлений народ.
Чи буде це той, у якого всі громадяни зіпсуті? Такого народу
немає; немає такої країни, де б міський посполитий стан, завжди
погноблений і рідко коли гнобитель, не любив і не шанував чесноти.
Те саме й з вельможним станом. Інтерес того, хто хоче безкарно
бути несправедливим,— це подушити в серцях усяке почуття право-
судности. Цей інтерес владно керує потужними, але не рештою
нації. Гурагани збурюють поверхню морів, але глибини їх завжди
тихі й спокійні. Така є нижча кляса громадян майже в усіх країнах.
Зіпсуття поволі сягає до хліборобів, з яких тільки й складається
більшість усякої нації.
Під знікчемленою нацією розуміють і можна розуміти лише таку,
де керівна частина, тобто потужні, є вороги частини керованої або,
230
щонайменше, байдужі до її щастя *). А ця байдужість є наслідок не
розкоші, а тої причини, що її витворює, тобто надмірної влади
вельмож і зневаги, яку вони почувають через це до своїх співгрома¬
дян.
Щоб підтримати у вулику людського суспільства лад і справедли¬
вість, щоб усунути з нього порок і зіпсуття, всі індивіди, однаково
працюючи, повинні однаково сприяти загальному добру. І роботи
між усіма ними повинні бути однаково розподілені.
Коли ж багатство й походження звільняють їх від усякої служби,
то у вулику розбрат і нещастя; нероби вмирають з нудьги, вони
заздрі, а їм не заздрить ніхто, бо вони нещасливі. Проте їхнє не¬
робство, для них самих утомне, руйнує загальне щастя. Вони пожи¬
рають мед, що інші бджоли приносять, і робітниці мруть через
нероб, які не стають від того щасливіші.
Щоб тривко встановити щастя і чесноту нації, треба заснувати ту
чесноту на взаємній залежності між усіма станами громадян. Є в
державі вельможі, які через свою необмежену владу можуть, що-
найменш на момент, не боятися і не сподіватися нічого від нена-
висти й любови своїх підлеглих? Тоді всяка обопільна залежність
між вельможами й простолюдом ламається, і ці два стани громадян
під одним ім’ям становлять дві супротивні нації. Тоді вельможа все
собі дозволяє; він без гризоти жертвує задля своїх примх та вибага-
нок щастям цілого народу.
Зіпсуття потужних через те завжди найбільше виявляється доба¬
ми великої розкоші, що за цих діб багатство скупчується в руках
меншости, і вельможі бувають наймогутніші, отже найзіпсутіші.
Щоб пізнати джерело їхньої зіпсутости, походження їхньої вла¬
ди, їхнього багатства й розбіжности інтересів у громадян, що під
одним ім’ям становлять дві ворожі нації, треба звернутися до утво¬
рення перших суспільств.
*) Слово «зіпсуття звичаїв» означує лише відокремлення громадського інтересу
від особистого. Коли ж це відокремлення відбувається? Коли всі багатства й держав¬
на влада зосереджуються в руках меншости. Тоді зникає будь-який зв’язок між
різними клясами громадян. Вельможа, цілком захоплений власним інтересом, байду¬
жий до інтересу громадського, пожертвує державою задля своїх особистих пристрас-
тів. Буде йому потрібно, щоб погубити ворога, зірвати перемовини, фінансову опера¬
цію, проголосити несправедливу війну, програти бій,— він усе зробить, усе вчинить
задля примхи, задля ласки, і нічого задля заслуги. Хоробрість і кмітливість солдата
та нижчого офіцера лишаться без винагороди. До чого це призведе? До того, що
суддя перестане бути справедливим, а солдат — хоробрим; що байдужість заступить
у їхньому серці любов до справедливости та батьківщини і що така нація, ставши
зневагою для інших, буде впосліджена. І це впослідження не буде наслідком її розко¬
ші, а того надто нерівного розподілу влади й багатств, який саму розкіш спричинює.
231
РОЗДІЛ VI
Про утворення племен
На острів переїхало кілька родин. Хай грунт на ньому буде доб¬
рий, тільки необроблений і порожній. Яка перша турбота цих родин,
коли вони висіли тут? Поставити хижі й розорати потрібну для
їхнього існування площу.
Які багатства на острові під цей перший час? Урожаї і праця, яка
їх витворює. Якщо на острові рільної землі більше, ніж хліборобів,
хто на ньому справжні багатирі? Ті, в кого руки дужчі й діяльніші.
Інтереси цього народжуваного суспільства спочатку нескладні;
тому вистачає йому небагатьох законів. Майже всі вони зводити¬
муться до оборони проти грабунку та вбивства. Ці закони завжди
будуть справедливі, бо встановлені будуть за одностайною згодою,
бо загально визнаний у народжуваній державі закон завжди відпові¬
дає інтересові більшости, отже, завжди буває мудрим і добродійним.
Припускаю, що це суспільство обрало вождя — це буде лише
військовий вождь, що під його орудою воно боротиметься з пірата¬
ми й новими осадниками, які захочуть розташуватися на його остро¬
ві. Цей вождь, як і кожен інший хлібороб, володітиме лише тією
землею, яку він розорав. Єдину ласку, яку можуть зробити йому, це
дозволять вибрати собі ділянку. До того ж влади він не матиме.
Але чи довго лишаться в цьому стані безсилости вожді, наступни¬
ки першого? Яким чином вони вийдуть із цього стану й осягнуть
самовладство?
За мету більшости з них буде підкорити собі острів, де вони
живуть. Але зусилля їхні будуть марні, поки нація малочисельна.
Деспотизмові важко встановитися в новозаселеній країні, яка ще
мало залюднена. В усіх монархіях влада розвивається поволі. Про
це свідчить час, який поклали європейські державці, щоб підбити під
себе своїх великих васалів. Володар, що надто рано поважився б на
добро, життя та свободу могутніх власників і схотів би погнобити
народ податками, погубив би сам себе. Великий і малий — усе проти
нього збунтувало б. Монарх не мав би ні грошей, щоб виставити
військо, ні війська, щоб подолати підданців.
Могутність володаря чи вождя зростає ту хвилину, коли нація
зробилася багатою і численною, коли кожен громадянин перестає
бути солдатом *), коли народ, щоб відбити ворога, погоджується
оплачувати військо й тримати його завжди напоготові. Якщо вождь
зберігає командування над ним і мирного, і військового часу, його
вплив непомітно зростає; він використовує його, щоб збільшити
військо. Коли воно досить уже сильне, то честолюбний вождь ски¬
дає машкару, погноблює народи, касує всяку власність, грабує
націю, бо людина взагалі привлащує собі все, що може захопити, бо
1) Мабуть, лише один є спосіб застерегти державу від деспотизму війська,— це
щоб її людність була, як у Спарті, громадянами й солдатами.
232
грабунок можуть спинити лише суворі закони, а вони проти вождя
і його війська безсилі.
Отак перший податок часто дає узурпаторові засіб стягати нові
податки, аж доки зможе він, озброєний невідпорною владою, погли¬
нути, як у Константинополі, своїм двором і військом усі національні
багатства. Тоді народ, злиденний і слабий, занедужує на невигойну
хворобу. Жаден закон не забезпечує тоді громадянам ні їхнього
життя, ні їхнього добра, ні їхньої свободи.
Через брак такої забезпеки все повертається до військового
стану, всяке суспільство розкладається.
Живуть ще громадяни в тих самих містах? То живуть вони не
в спілці, а в спільному рабстві. Досить тоді жменьки вільних людей,
щоб повалити такі грізні на взір царства.
Буде три-чотири рази розбите військо, що ним узурпатор тримає
націю в кайданах,— не буде вже деспотові підтримки в любові
й відвазі його народів. Він і його підступність страшні й ненависні.
Константинопільські міщани бачать у яничарах лише спільників
султана і розбійників, що за їхньою допомогою він грабує і плюнд¬
рує царство. Звільнив переможник народи від страху перед війсь¬
ком? Вони сприяють його заходам і бачать у ньому лише месника.
З вольсками римляни воювали сто років; на здобуття Італії вони
поклали п’ять століттів, але тільки з’явилися в Азії, і вона їм підко¬
рилася. Могутність Антіоха й Тіграна знітилася при їх появі, як
і могутність Дарія при появі Олександра.
Деспотизм є старість і смертельна хвороба царства. Замолоду
його ця хвороба не обпадає. Існування деспотизму передбачає
здебільшого існування багатого й численного народу. Але чи мож¬
ливо ж, щоб велич, багатство й велелюдність держави мали іноді
такі згубні наслідки?
Щоб з’ясувати це, розгляньмо в державі наслідки крайнього
багатства і великого розмноження людности. Може бути, в цьому
розмноженні криється перший зародок деспотизму.
РОЗДІЛ VII
Про розмноження людей у державі
та про його наслідки
Хай на необробленому спочатку острові, де я примістив невелике
число родин, ці родини розмножуються, хай на острові непомітно
з’явиться достатнє число хліборобів, щоб обробляти його, і достатнє
для потреб хліборобського народу число ремісників,— об’єднання
цих родин утворить незабаром численну націю. Хай і далі ця нація
множиться, хай на острові родиться більше людей, ніж їм може
дати працю хліборобство й мистецтва, що їх це хліборобство пе¬
редбачає,— що робити з цим надлишком мешканців? Чим більше
зростатиме їх число, тим більший лягатиме тягар на державу,
233
звідци доконечність або війни, що знищує цей надлишок, або зако¬
ну, що дозволяє, як у Хінах, підкидати дітей (10).
Перед кожним, хто не має в суспільстві власности й посади, лише
такі є шляхи: або покинути батьківщину й шукати долі десь-інде,
або красти, щоб підтримати своє існування, або винайти, нарешті,
якусь вигоду чи прикрасу, що замість неї співгромадяни настачали
б його потребам. Не розглядатиму, чим стає злодій або добровіль¬
ний вигнанець. Вони — поза цим суспільством. Моє єдине завдан¬
ня — це розглянути, що має статися з винахідником нової вигоди
або розкоші. Якщо він відкриє секрет фарбувати матерію і якщо цей
винахід буде до смаку небагатьом мешканцям, то мало хто з них
мінятиме свій харч на його матерію (11). Але коли смак до цих
матерій стає загальним і в цій галузі виникає великий попит, то що
робитиме він, щоб задовольнити його? Він поєднає собі більше чи
менше число тих людей, яких я називаю надлишком, спорудить
мануфактуру, збудує її в приємному й зручному місці, здебільшого
на березі річки, яка полегшить йому перевіз його краму, далеко
в країну простягаючись своїми рукавами. Хай невпинне розмно¬
ження людности призведе до винайдення ще якоїсь речі розкоші
і хай постане ще нова мануфактура. Для вигоди своєї торгівлі
підприємець матиме інтерес примістити її на березі тієї самої річки.
Отже збудує її біля першої. Кілька таких мануфактур утворять
містечко, а потім і чимале місто. Це місто збере в собі незабаром
найзаможніших громадян, бо прибутки з торгівлі завжди бувають
величезні, коли малочисельні купці мають мало конкурентів.
Багатство цього міста притягне до нього втіхи. Щоб користувати¬
ся з них і брати в них участь, багаті землевласники покидатимуть
свої села, проводитимуть у цьому місті кілька місяців, поставлять у
ньому будинки. Місто день у день збільшуватиметься, люди збира¬
тимуться до нього звідусюди, бо бідаки знайдуть у ньому більше
допомоги, порок — більше безкарности, а насолода — більше спо¬
собів до задоволення. Кінець кінцем це місто назветься столицею.
Такі будуть на цім острові перші наслідки розмноження грома¬
дян.
Другий наслідок цієї самої причини буде вбогість більшости
мешканців. Зростає число їх? Стало робітників більше, ніж роботи?
Конкуренція знижує платню, з робітників вибирають того, хто
дешевше продає свою працю, тобто хто найбільше обмежує свої
потреби. Тоді убозтво шириться, бідний продає, багатий купує,
число власників зменшується, і закони день у день суворішають.
М’які закони можуть керувати народом власників. Тоді часткової
або загальної конфіскації вистачає, щоб поборювати злочини. У гер¬
манців, галлів і скандинавів більш-менш великі штрафи були єдини¬
ми карами, які накладалося за різні переступи.
Інша справа, коли нація складається здебільшого з не-власників.
Ними керують лише за допомогою суворих законів. Бідака не
покараєш у його добрі, треба його карати в його особі — звідци
кари на тілі. А ці кари, застосовувані спочатку до вбогих, поши¬
234
рюються з часом і на заможних, і всіма громадянами тоді керують
закони крови. Все сприяє встановленню їх.
Коли кожен громадянин у державі посідає якесь добро, бажання
зберегти його є, безперечно, загальне бажання нації. Крадіж тоді
трапляється рідко. А коли більшість живе в державі без майна,
крадіж стає тоді загальним бажанням тієї самої нації. А цей загаль¬
но поширений дух злодійства часто спонукає до насильницьких
вчинків.
Припустімо, що через повільність судочинства й легкість, з якою
немаючий передається з місця на місце, злодій може майже завжди
уникати кари і що злочини стають частими — щоб запобігти їм,
треба мати змогу заарештувати громадянина при першій підозрі.
А заарештування це вже є довільна кара, яка, поширюючись і на
маючих, незабаром змінить свободу на рабство. Які ліки на цю
хворобу держави? Чи є спосіб повернути їй м’які закони? Я один
лише знаю: це збільшити число власників, а для цього зробити
новий переділ земель. Але цей переділ завжди буває важко викона¬
ти. Ось через нерівний розподіл національних багатств та надто
велике розмноження немаючих з’являються в царстві пороки й
жорстокі закони, розвивається, кінець кінцем, зародок деспотизму,
що його треба вважати за новий наслідок тієї самої причини 1).
Коли численний народ не поділяється, як греки та швайцарці, на
певне число федеративних республік, коли він не становить, як
у Англії, одного і єдиного народу, тоді численні громадяни, надто
віддалені одне від одного, щоб обговорювати загальні справи, му¬
сять призначати відпоручників від кожного містечка, міста, про¬
вінції і т. ін. Ці відпоручники збираються в столиці, і отам їхній
інтерес відокремлюється від інтересу відпоручених.
РОЗДІЛ VIII
Про поділ інтересів громадян,
спричинений розмноженням їх
Коли громадяни, надто розмножені в державі, щоб зібратися
в одному місці, призначили відпоручників, ці відпоручники, вий¬
шовши з самого тіла нації, обрані від неї, вшановані цим обранням,
подають спочатку лише відповідні до громадського інтересу закони.
*) Давнім відомі були нещастя, до яких спричинюється перелюднення. Тому
й уживали вони всіх можливих засобів, щоб ті нещастя зменшити. Одним з них було
сократівське кохання на Кріті. Це кохання, каже Гоге, радник парляменту, було
дозволене там законом Міноса.
Коли юнак, найнятий на певний час, тікав з дому свого коханця, його кликали до
судці і силою законів повертали цьому коханцеві до кінця умовленого часу.
Спонукою до цього чудернацького закону, кажуть Платон і А ріст от ель, був страх
перелюднення. З цією самою метою і Пітагор радив учням піст та повстримливість.
Посники мало дітей родять.
Пітагорійців заступили весталки, нарешті, ченці, які, мабуть, з тієї самої рації
підлягають законові повстримливости, отже, являють собою лише представників
давніх педерастів.
235
Право власности є для них право священне. Вони його шанують тим
більше, що коли б, перебуваючи під доглядом нації, зрадили її
довіру, то були б покарані безчестям, а може, ще й суворішою
карою.
Отже відпоручники відокремлюють свій інтерес від інтересу відпо-
ручених у той, казав я вже, момент, коли народ спорудив величезну
столицю, коли через складні інтереси різних державних станів
намножилося законів, коли народ, щоб звільнити себе від утомного
вивчення їх, покладає цю турботу на відпоручників, коли, нарешті,
мешканці, дбаючи єдино за піднесення прибутковосте своїх земель,
перестали бути громадянами, лишившись тільки хліборобами.
Отоді духовні лінощі у вірителів, діяльне бажання влади у вірни¬
ків віщують велику зміну в державі. Ту хвилину все сприяє често¬
любству цих останніх.
Коли внаслідок розмноження своєї людяности один народ поді¬
ляється на кілька і коли в тій самій нації з’являється нація багатих,
бідних, землевласників, купців і т. ін., то річ неможлива, щоб інтере¬
си цих різних громадянських станів завжди були однакові. Під цим
поглядом немає нічого противнішого національному інтересові, як
надто велике число незаможних. Це — таємні вороги, яких тиран
може по своїй волі озброїти проти заможних. А втім, це якраз
найбільше відповідає інтересові купця. Чим більше є бідних,
тим дешевше оплачує він їхню працю. Отже купецький інтерес іноді
суперечить громадському інтересові. А купецький стан часто буває
наймогутніший у торговельній країні. Він має під своєю орудою
безліч матросів, ремісників, носильників, усяких робітників, які, не
маючи, крім своїх рук, ніякого достатку, ладні віддати ці руки на
службу тим, хто їм платить.
Якщо народ під тим самим ім’ям складається з безлічі різних
народів, чиї інтереси більше чи менше суперечні, то, річ очевидна,
його відпоручник, через брак єдности в національному інтересі
і дійсної одностайности в різних станах вірителів, може сприяти по
черзі тій або тій клясі громадян, сіючи розбрат між ними, і зробити¬
ся для всіх кляс тим страшнішим, що він, озброївши одну частину
нації проти іншої, сам таким чином стає недосяжний для будь-якого
розслідування.
Надала йому безкарність більшої поваги й сміливости? Він почу¬
ває, зрештою, що серед анархії національних інтересів може ставати
день у день незалежнішим, захоплювати день у день більше влади
й багатства; що з багатством він може оплачувати тих, хто, нічого
не маючи, продається всякому охочому купити його, і що набуття
кожного нового ступеня влади мусить давати йому нові засоби
захопити її ще більше.
Коли відпоручники, опановані цією надією, набули безчесним, але
й спритним поводженням влади, рівної владі цілої нації,— від
цього моменту стається поділ інтересу частини керівної і частини
керованої. Поки ця остання складається з власників достатніх,
хоробрих, освічених, спроможних зламати, а то й знищити владу
відпоручників, загал нації убезпечений, він навіть процвітає. Але чи
236
може існувати ця рівновага сили між двома станами громадян? Чи
не повинно боятися, що від непомітного згромадження багатств
у небагатьох руках число власників (єдиної підпори громадської
свободи) щодня меншатиме *)? Що дух загарбництва, завжди
діяльніший у відпоручників, ніж дух самозбереження і оборони
у відпоручених, не перехилить з часом терезів на користь перших?
Чи є яка інша причина деспотизму, до якого приходили досі всі різ¬
ні види врядування?
Хіба не ясно, що поділ інтересів у керованих завжди мусить
у великій і залюдненій країні подавати керівникам способи захопити
владу, якої людина завжди бажає через своє природне владолюб¬
ство?
Всі царства самі себе знищили, і занепад цих царств треба датува¬
ти з хвилини, коли націями, що стали численними, почали керувати
відпоручники, коли ці відпоручники, підохочені поділом інтересів
у вірителів, змогли зробитися від них незалежними.
Всяке розмноження людей було в усіх країнах невідомою, доко¬
нечною і далекою причиною утрати звичаїв ). Азіятські нації, що їх
завжди наводять як найзіпсутіші, через те перші потрапили в ярмо
деспотизму, що з усіх частин світу Азія перша була залюднена
і впорядкована.
Перелюдненість піддала її державцям. Ці державці згромадили
багатства держави в руках небагатьох вельмож, наділивши їх над¬
мірною владою, і ці вельможі потонули тоді в тій розкоші, замліли
в тому зіпсутті, тобто в тій байдужості до громадського добра,
якою історія завжди так справедливо дорікала азіятам.
Зваживши побіжно великі причини, що своїм розвитком дають
життя суспільствам від моменту їх утворення до моменту занепаду
їх; указавши різні становища й стани, що їх ці суспільства прохо¬
дять, щоб потрапити кінець кінцем у самовладство,— треба тепер
розглянути, чому в націях під пануванням самовладства відбува¬
ється розподіл багатств, який — різкіший і хуткіший під деспотич¬
ним урядуванням, ніж під усяким іншим — швидше веде їх до
руїни.
1) Забагатів хтось із торгівлі — то він приєднав до своєї власности безліч дрібних
власностів. Тоді число заможних, отже число тих, чий інтерес найщільніше зв’язаний
з інтересом національним, зменшилося, і, навпаки, число людей, що не мають ні
власности, ні інтересу до громадської справи, зросло. А коли такі люди завжди най¬
маються тим, хто їм платить, то як переконати себе, що потужний ніколи не вико¬
ристає їх, щоб підкорити собі своїх співромадян?
Такий є доконечний наслідок надто великого розмноження людей у царстві. Це
порочне коло, яким досі проходили всі відомі врядування.
2) Але чи немає такого закону, що міг би запобігти наслідкам надто великого
розмноження людей і щільно зв’язати інтерес відпоручника й відпорученого? Річ
певна, ці два інтреси ближчі, ніж у Туреччині, де султан проголошує себе за єдиного
відпоручника своєї нації. Та, хоч одні форми врядування і сприяють більше, ніж інші,
об’єднанню інтересу громадського й особистого, жадна з них усе-таки не розв’язує
цілком цієї великої моральної й політичної проблеми. А поки вона не буде цілком
розв’язана, саме розмноження людей мусить у всякому царстві призводити до зіпсут¬
тя звичаїв.
237
РОЗДІЛ IX
Про надто нерівний розподіл
національного багатства
Немає такої форми врядування, в якій національні багатства були
б і могли б бути тепер рівно розподілені. Тішити себе думкою про
цей рівний розподіл у народа, підлеглого самовладству,— боже¬
вілля.
Коли багатства цілого народу за деспотичного врядування зосе¬
реджуються в небагатьох родинах, то причина цього проста.
Визнають народи господаря? Може він свавільно накидати на них
податки, по своїй уподобі переміщати майно з якоїсь кляси грома¬
дян до іншої? То за недовгий час багатства царства 1) повинні
зібратися в руках фаворитів. Але яка користь володареві із цього
державного лиха? Ось яка.
Деспот яко людина любить себе переважно перед іншими. Він
хоче бути щасливим і почуває яко особа, що поділяє радощі й сму¬
ток свого оточення. Його інтерес у тому, щоб його люди, тобто його
царедворці, були задоволені. А їхня жадоба на золото невситима.
Якщо вони під цим поглядом безсовісні, то як відмовляти їм раз
у раз у тому, чого вони завжди вимагають? Чи схоче він постійно
недогоджати своїм прибічникам і наражати себе на заразливу тугу
свого оточення? Мало хто на це зважиться. Отже він постійно задля
царедворців спорожнятиме гаман своїх народів, і майже всі ба¬
гатства держави розподілить поміж своїх фаворитів. А коли відбув¬
ся цей розподіл, які межі можна поставити їхній розкоші? Чим
більша ця розкіш, тим вона корисніша в становищі, в якому пробу-
ває тоді царство. Зло лише в її витвірній причині, тобто в надто
нерівному розподілі національних багатств і в надмірній могутності
володаря, який, малоосвічений щодо своїх обов’язків і марнотрат¬
ний із слабости, вважає себе за великодушного тоді, як він неспра¬
ведливий (12)
Але чи не може крик злиднів попередити його про цю оману?
Трон, де засідає султан, неприступний для скарг його підданців —
ці скарги до нього не доходять. До того ж чи обходить його їхній
добробут, якщо їхнє незадоволення не впливає безпосередньо на
його теперішнє щастя?
Розкіш, доводжу я, в більшості країн є швидкий і доконечний
наслідок деспотизму. Отже проти деспотизму й повинні повставати
вороги розкоші (13). Щоб знищити наслідок, треба усунути його
') Чим більше зростає влада цього володаря, тим неприступніший він робиться.
З тої марної приключки, щоб царська особа була шановніша, фаворити її від усіх
ховають. Монарх стає богом невидимим. А яка мета фаворитів у цій апотеозі? Ві¬
дібрати владареві розум, щоб керувати ним. Задля цього вони спроваджують його
в сераль, де замикають його у своєму тісному колі, і всі багатства тоді зосереджують¬
ся в дуже небагатьох родинах.
238
причину. Якщо і є в цій справі спосіб дійти якоїсь щасливої зміни,
то лише непомітною зміною в законах та врядуванні (14).
Задля щастя самого володаря і його нащадків суворі моралісти
повинні були б визначити в справі податків непорушні границі, яких
державець ніколи не мусить переступати. Від того моменту, коли
закон, як непереможна перешкода, протистане монарховому мар¬
нотратству, царедворці обмежать свої бажання і прохання; вони не
вимагатимуть того, чого не можуть одержати.
Скажуть — володар від того буде менше щасливий. Коло нього
буде, певна річ, менше царедворців, і то царедворців не таких ницих,
але їхня ницість, мабуть, не така вже доконечна, як то гадають.
Доброчесні й вільні в короля фаворити? Державець непомітно
призвичаюється до їхньої чесноти. Йому від того не гірше, а його
народам багато краще.
РОЗДІЛ X
Причини надто великої нерівности
в достатках громадян
У вільних і мудрими законами керованих країнах жадна людина,
безперечно, не має сили зубожити свою націю, щоб збагатити
кількох окремих осіб. Проте в цих самих країнах не всі громадяни
володіють однаковим достатком. Скупчення багатств відбувається
в них повільніше, але зрештою відбувається.
Найпромітніші, видима річ, заробляють більше, найощадливіші
більше зберігають, а з набутими вже багатствами набувають ще
нових. До того ж є спадкоємці, що одержують великі спадщини.
Є купці, що дістають великі прибутки, вкладаючи в свої кораблі
великі кошти, бо в усякій торгівлі гроші до грошей ідуть. Отже їх
нерівний розподіл є доконечний вислід запровадження їх у державі
(15).
РОЗДІЛ XI
Про способи перешкодити
надто швидкому скупченню багатств у небагатьох руках
Є безліч способів добитися цього наслідку. Хто може заборонити
народові проголосити себе спадкоємцем усіх краян і після смерти
дуже багатої особи ділити між кількома добро, надто велике для
одного?
Чом би народові, за прикладом люккійців, не спомірювати по¬
датків з багатством кожного громадянина так, щоб понад певним
числом арпанів податок з цих арпанів перевищував оренду? В цих
країнах, безперечно, великих набутків не робили б.
Такого роду законів можна уявити сотню. Отже є безліч способів
239
перешкодити надто швидкому скупченню багатств у певному числі
рук і затримати надто хуткий поступ розкоші.
Але чи можна в країні, де обертаються гроші, надіятися завжди
тримати справедливу рівновагу між достатками громадян? Чи мож¬
на перешкодити, щоб багатства з часом не розподілилися в ній дуже
нерівно і щоб розкіш у ній, зрештою, не з’явилася і не зросла? Та¬
кий проект неможливий. Багатий, забезпечивши себе потрібним,
завжди повертатиме надлишок на купівлю надміру (16). Закони
проти розкоші, скажуть, приборкають у ньому це бажання. Пого¬
джуюсь. Але тоді багатий, не маючи волі над своїми грішми, менше
їх бажатиме і менше зусиллів докладатиме, щоб їх здобути. А в уся¬
кій країні, де гроші обертаються, любов до грошей, як я доведу це
далі, є, мабуть, принцип життя і діяльности, що його знищення
тягне за собою і знищення держави.
Результат цього розділу той, що гроші, один раз запроваджені
й завжди нерівно розподілені між громадянами, мусять з часом
доконечно породити смак до надміру.
Отже питання про розкіш зводиться тепер до того, корисне чи
шкідливе для держави запровадження в ній грошей.
За теперішнього становища Європи всяке дослідження в цій
справі здається зайвим. Хоч би що там сказати, годі змусити фран¬
цузів, англійців та голляндців викинути їхнє золото в море. Проте
питання саме з себе таке цікаве, що читач, певно, з деякою втіхою
розгляне відмінний стан двох націй, у яких обертаються чи не
обертаються гроші.
РОЗДІЛ XII
Про країну, де гроші не обертаються
Коли гроші в країні не мають цінности, яким способом відбу¬
вається в ній торгівля? Виміном. Але вимін — незручний. Тому в цій
країні продають і купують мало, і в усякому разі не речі розкоші.
Мешканці в ній можуть добре харчуватися, добре вдягатися і не
знати того, що у Франції зветься розкішшю.
Але чи не має народ без грошей і без розкоші під певними погля¬
дами деяких переваг над народом достатнім? Певна річ, і ці перева¬
ги такі, що в країні, де ціна грошам невідома, їх не могли б, мабуть,
запровадити без злочину.
Народ без грошей, коли він освічений, буває звичайно народом
без тиранів 1). Самовладство від сили встановлюється в царстві, де
немає каналів, торгівлі й великих шляхів. Володар, що збирає свої
податки натурою, тобто харчем, рідко коли може оплатити й зібрати
потрібне число людей, щоб узяти в кайдани націю.
‘) Можна було б сказати також без ворогів. Кому заманеться нападати на країну,
де можна заробити лише ударів? Відомо, до того ж, що такий народ, як от, наприк¬
лад, лакедемонці, непереможний, коли він численний.
240
Східньому володареві важко було б сісти й триматися на троні
Спарти й народжуваного Риму.
А коли деспотизм є найжорстокіший бич націй і найживніше
джерело їхніх нещастів, то незапровадження грошей, яке звичайно
захищає їх від тиранії, можна, виходить, уважати за добро.
Але чи користувалися в Спарті з певних життєвих вигод? О багаті
й потужні, що це питання ставите, хіба не знаєте ви, що країни
розкоші це ті, де народи найзлиденніші!
Чи не вважаєте ви, заклопотані самим тільки вдоволенням своїх
забаганок, себе за цілу націю? Чи єдині ви в природі? Чи живете
в ній без братів? О люди без сорому, милосердя й чесноти, ви, що
зосереджуєте на самих собі свої прихильності й невпинно творите
собі нові потреби,— знайте, що Спарта була без розкоші, без вигод
і Спарта була щаслива! Справді, хіба в пишноті меблів та в розпеще¬
них вишуканостях полягає людське щастя? Тоді б щасливих було
надто мало. Може, щастя полягає у витонченості столу?
Але відмінна в різних націй кухня свідчить, що добра страва — це
є страва звична.
Якщо добре зготована їжа збуджує мій апетит і дає мені якісь
приємні відчуття, то вона дає мені також і обважнілість та хвороби,
тому поміркований наприкінці року буває щонайменш такий щасли¬
вий, як і ласун. Хто почуває голод і може заспокоїти цю потребу,
той задоволений.
Коли в селянина сало й капуста в юшці, він не бажає ні альпійсь¬
кої дичини, ні заморської риби. Тих страв не бракує йому, та й мені
не більше. Коли людина добре нагодована, добре вдягнена, надмір
залежить від того, яким більш чи менш приємним способом ви¬
повнює вона, як я це доведу незабаром, проміжок між задоволеною
потребою і потребою зароджуваною. А під цим поглядом щастю
лакедемонців нічого не бракувало, і не зважаючи на позірну суво¬
рість своїх звичаїв, це були, каже Ксенофонт, з усіх греків най-
щасливіші. Задовольнивши свої потреби, спартанець виходив на
арену і там, у присутності дідів і найвродливіших жінок, міг щодня
виявляти в громадських іграх та вправах усю силу своєї спритности,
гнучкість свого тіла і показувати дотепними відповідями всю вір¬
ність і точність свого розуму.
А це найприємніші з усіх заняттів, що можуть виповнити промі¬
жок між задоволеною потребою і потребою зароджуваною. Вихо¬
дить, лакедемонці — без торгівлі й без грошей — були, либонь,
такими щасливими, яким тільки може бути народ. Отже я, на під¬
ставі Ксенофонтового свідчення, твердитиму, що з держави можна
вигнати гроші й зберегти в ній щастя. До якої, зрештою, причини
треба залічити громадське благоденство, як не до чесноти окремих
осіб? Отже найщасливіші ті країни, де громадяни найдоброчесніші.
А чи такі ж громадяни в державах, де обертаються гроші?
241
РОЗДІЛ XIII
Які витвірні принципи чесноти в країнах,
де гроші не обертаються
За всякого врядування найплідніший на чесноту принцип є дос¬
татність кари й винагороди за корисні чи шкідливі для суспільства
вчинки.
Але в якій країні ці вчинки найдостатніше вшановують і карають?
У тих, де єдині відомі винагороди є слава, загальна повага й вигоди,
з цією повагою пов’язані. В цих країнах одинока й справедлива
роздатниця винагород — нація. Загальну повагу, цей дар громадсь¬
кої вдячности, можуть здобути в них лише корисні для нації думки
та вчинки, і це кожного громадянина тих країн спонукує до чесноти.
Чи так воно в країні, де обертаються гроші? Ні, громада тут не
може бути єдиною володаркою багатств, отже і єдиною роздатни-
цею винагород. Хто має гроші, той може давати їх, і дає їх звичайно
особі, від якої здобув найбільше втіхи. А ця особа не завжди буває
найчесніша. Справді, якщо людина хоче осягти з якомога більшою
певністю і меншою працею мету (17) своїх бажаннів і якщо зробити¬
ся приємним потужному легше, ніж заслужити хвалу в громади, то
потужному й хочуть здебільшого сподобатись. А коли інтерес
потужного незрідка суперечить інтересові національному, то най¬
більші винагороди в певних країнах незрідка припадають за вчинки,
корисні особисто вельможам, але для громадян шкідливі, отже,
злочинні. Ось чому багатства в тих країнах так часто згромад¬
жуються в людей, винувачених у ницості, підступах, шпигунстві
тощо, ось чому грошові винагороди, майже завжди приділювані
порокові (18), творять там стільки порочних; ось чому гроші завж¬
ди вважалися за джерело зіпсутости.
Я погоджуюсь, отже, що коли б, стоячи на чолі нового селища,
я мав заснувати нове царство й міг на свій вибір запалити своїх
осадників пристрастю до слави або до грошей, то саме пристрасть
до слави мусів би їм навіяти. Спонукав би до чесноти цих нових
громадян, зробивши громадську пошану й пов’язані з нею вигоди
принципом їхньої діяльности.
Немає нічого легшого, як підтримувати лад і гармонію, заохочу¬
вати таланти й чесноти і вигонити порок у країні, де гроші не обер¬
таються. У цій країні завбачаємо навіть можливість несхибного
законодавства, яке, коли воно добре, назавжди зберегло б громадян
у незмінному стані щастя. Ця можливість зникає в країнах з грошо¬
вим обігом.
Мабуть, проблема довершеного і тривалого законодавства в цих
країнах надто ускладняється, щоб її ще можна було розв’язати.
Знаю тільки, що любов до грошей, подушуючи всякий патріотичний
дух і чесноту, мусить з часом породити там усі пороки, що їх надто
часто грішми винагороджують.
242
Але ж погодитись, що під час утворення нового селища треба
чинити опір запровадженню грошей,— це є погодитися з суворими
моралістами в питанні про небезпеку розкоші. Ні, це є тільки визна¬
ти, що зло — причина розкоші, тобто надто нерівний розподіл
багатств (19).
Це справді так, і розкіш, під певним поглядом, є ліки проти цього
зла. В момент утворення суспільства можна, певна річ, ставити собі
завдання вигнати гроші. Але чи можна рівняти стан такого суспіль¬
ства до того стану, в якому пробуває тепер більшість європейських
націй?
Чи висуне такого проєкта розважливий розум у країні, наполови¬
ну підлеглій деспотизмові, де гроші завжди оберталися, де багатства
вже скупчилися в небагатьох руках? Припустімо, проект здійснено;
припустімо, вжиток і запровадження грошей у якійсь країні заборо¬
нено. До чого це призвело б? Зараз розгляну це.
РОЗДІЛ XIV
Про країни, де гроші обертаються
Порочних людей серед багатьох народів багато через те, що
багато є винагород для пороку. Велика торгівля в них провадиться
здебільшого через те, що гроші полегшують там вимін. Розкіш
виявляється там у всій своїй пишноті через те, що надто нерівний
розподіл багатств витворює найвиставнішу розкіш, і тоді, щоб
вигнати її з держави, треба було б, довів я вже, вигнати з неї гроші.
А жаден володар такого проекту замислити не може, а коли б і за¬
мислив його, то жадна нація за теперішнього стану Европи не
погодилася б з його бажанням. Хай, проте, якийсь монарх, сми¬
ренний учень суворого мораліста, укладе й виконає цей проект. До
чого це призвело б? До майже цілковитого знелюднення держави.
Хай, наприклад заборонять у Франції, як у Спарті, користуватися з
грошей і вживати інших меблів, крім зроблених сокирою та різцями.
Тоді муляр, будівник, скульптор, слюсар-оздоблювач, стельмах,
лякувальник, перукар, червонодеревник, праля, виробник тканин,
тонкої вовни, мережив, шовків і т. ін. 1) покинуть Францію і шукати¬
муть країни, яка їх прогодувала б. Число цих добровільних вигнан¬
ців у цьому царстві дійде, мабуть, чверти його мешканців. А коли
число хліборобів і ремісників, безпосередньо потрібних у хлібо¬
робстві, завжди спомірюються з числом споживачів, то вимандро-
вання робітників розкоші потягне, отже, за собою і вимандровання
багатьох хліборобів. За багачами, що тікатимуть із своїми достатка-
') Але, скажуть, ці робітники в такому разі знову стануть до сільської праці
й поробляться орачами, дроворубами тощо. Цього вони не зроблять. Та й де знайти,
до того ж, роботи в країні, майже забезпеченій уже потрібним числом орачів та
дроворубів, щоб обробляти поля й рубати ліс?
243
ми на чужину, піде певне число їхніх співгромадян і багацько слуг.
Франція тоді спорожніє. Хто в ній житиме? Хлібороби, що їх число
після винайдення плуга багато зменшилося проти часу, коли землю
обробляли заступом. Що ж зробиться з цим царством за такого
стану людности й убозтва? Чи зможе воно піти війною на сусід?
Ні — в нього не буде грошей (20). Чи зможе воно боронитися на
своїй землі? Ні — в нього не буде людей. До того ж Франція не
захищена, як та Швайцарія, неприступними горами — як же уявити
собі, щоб знелюдніле, відкрите звідусюди царство, зручне до нападу
з боку Фляндрії і Німеччини, могло відбити натиск численної нації?
Щоб цьому натискові опиратися, французи повинні були б своєю
хоробрістю та дисципліною мати над сусідами таку перевагу, яку
греки колись мали над персами і яку французи досі ще зберігають
над індійцями. А такої вищости жадна європейська нація над інши¬
ми не має.
Отже Франція, спустошена й убога, стала б під майже певну
небезпеку нашестя. Чи ж є володар, що схотів би такою ціною
вигнати з держави багатства й розкіш?
РОЗДІЛ XV
Про момент, коли багатства самі
з себе покидають країну
Немає такої країни, де багатства спинялися б і могли б спинитися
назавжди. Мов ті моря, що по черзі затопляють і оголяють різні
місцевості, багатства, принісши достаток і розкіш певним націям,
покидають їх, щоб розлитися по інших країнах (21). Вони згрома¬
дилися колись у Тірі й Сідоні, далі перейшли до Картагени, потім до
Риму. Тепер вони перебувають в Англії. Чи спиняться вони тут? Не
знаю. Знаю тільки, що народ, забагатілий з торгівлі й промисло¬
восте, зубожує своїх сусід і з часом робить їх неспроможними купу¬
вати його товари; що гроші й кредитові папери, потроху множачись
у багатої нації, підносять ціну на харч і платню *; що, при інших
рівних умовах 2), гроші від заможної нації, яка неспроможна поста¬
чати свій харч і товари по ціні бідної нації, мусять непомітно перей¬
ти до рук бідної, яка, зробившись багатою, своєю чергою руйнується
таким самим чином (22).
Така, мабуть, головна причина припливу й відпливу багатств
у царствах. А покидаючи країну, де вони перебували, багатства
майже завжди полишають у ній намул ницости й деспотизму. Бага¬
та нація, зубожівши, швидко переходить від занепаду до цілковито¬
го розкладу. Одинокий лишається їй рятунок — знову здобутися на
') Коли платня в багатої нації стала дуже високою, ця нація бере з закордону
більше, ніж дає туди. Отже вона повинна за довший чи коротший час збідніти.
2) Відомо, як раптове збільшення цін на харчі спричинює доплив американського
золота в Европу.
244
мужні звичаї, єдино відповідні до її бідности (23). Але це моральне
явище чи й трапляється коли. Історія не подає нам щодо нього
жадного прикладу. Скотилася нація з достатків у злидні? То вона
чекає лише переможника й кайданів. Щоб запобігти цьому лихові,
грошолюбство повинне змінитися в ній на любов до слави. А народи,
здавна впорядковані й торговельні, мало здатні до цієї останньої
любови, і всякий закон, що стримував би в них бажання багатства,
пришвидшував би їхню руїну.
В політичному тілі, як і в людському, потрібна душа, дух, що
оживлює його і дає йому рух. Що ж то за душа?
РОЗДІЛ XVI
Про різні принципи діяльности націй
Чи є між людьми людина без бажаннів? Майже жадної. Чи
однакові в них бажання? Два всім властиві: перше — бажання
щастя; друге — бажання потрібної могутности, щоб те щастя здобу¬
ти.
Маю я якийсь нахил? Я хочу могти задовольнити його. Отже
бажання влади, як я довів уже, доконечно всім нам спільне.
Яким чином здобувають владу над своїми співгромадянами?
Страхом, яким їх уражають, або любов’ю, яку їм навіюють, тобто
добром і злом, яке можна їм чинити,— звідци пошана до дужих, чи
лихих, чи доброчесних.
Але яку перевагу у вільній країні, де гроші не обертаються, має
з цієї пошани герой, який, наприклад, найбільше спричинився до
виграшу бою? Ця країна дає йому на вибір військову здобич, приз¬
начає йому на винагороду найвродливішу бранку, найкращого коня,
найпишніший килим, найліпшу колісницю, найчудовішу зброю. Гро¬
мадська повага й пошана 1 у вільної нації — влада, і бажання цієї
пошани стає в неї, отже, наймогутнішим принципом діяльности.
Але чи може цей принцип бути також рушійним принципом народу,
підлеглого деспотизмові, народу, де обертаються гроші, де громада
безсила, де її пошана не становить ніякої втіхи та влади? Ні —
в такому краї у громадян є лише дві мети бажання: ласка деспотова
та великі багатства, що до володіння ними кожен може прагнути.
Джерело їх, скажуть, часто буває заражене. Любов до грошей
нищить любов до батьківщини, таланти й чесноту (24). Знаю це, але
годі уявити, щоб можна було зневажати гроші, які заспокоюють
у людини потреби, звільняють її від страждання і дають їй утіхи.
Є країни, де любов до грошей стає принципом національної діяль¬
ности, де ця любов, отже, рятівнича. Найпорочніше врядування —
це врядування без рушійного принципу (25). Народ, що не має мети
') Ця пошана дійсно є та влада, яку давні означували словом autoritas.
245
бажаннів, не діє. Він — зневага своїх сусід. А їхня пошана важить
для його добробуту більше, ніж то гадають (26).
Хай остерігається суддя зменшувати або гасити в громадянах
бажання грошей та розкоші в державі, де гроші обертаються, де
заслуга не веде ні до почестів, ні до влади. Він подушив би в них
усякий принцип руху і чину.
РОЗДІЛ XVII
Про гроші як принцип діяльности
Гроші й кредитові папери полегшують позику. Всі уряди цю
легкість надуживають. Позики повсюди збільшилися, проценти
зросли. Щоб їх сплатити, треба було запроваджувати нові й нові
податки. їх тягар гнітить тепер наймогутніші царства, а це ще й не
найгірше зло, до якого спричинилося бажання грошей та паперів,
що ті гроші заступають.
Бажання багатств, поширюючись на всі кляси громадян, разом
з тим навіює керівній партії бажання грабувати й погноблювати
(27).
Тоді жадібно хапаються за кожну приключку до грабування —
спорудження порту, озброєння, торговельне товариство, війна, роз¬
почата, мовляв, задля національної чести. Тоді всі пороки, діти
зажерливости, впровадившись разом у царство, поступово зара¬
жають усі його члени і пришвидшують, зрештою, його руїну (28).
Які ліки на це зло? Ніяких.
Кров, яка несе поживу в усі члени дитини і яка поступово розви¬
ває всі її органи, є почин руїнницький. Кровобіг костенить з часом
жили, він нищить їх пружистість, стає зародком смерти. А втім, хто
спинив би його, був би ту ж мить покараний.
Хвилинна зупинка сричинилася б до втрати життя. Те саме
й з грішми. Коли їх палко бажають, це бажання живить націю,
збуджує її промисловість, надихає її торгівлю, збільшує її багатства
й могутність; і зупинка, сказати б, цього бажання для деяких дер¬
жав була б смертельна.
Але чи не спричиняються гроші, покидаючи ті держави, де вони
спочатку згромадилися були, до зруйнування цих держав, і чи не
порізняють вони особистого інтересу від громадського, збираючись
рано чи пізно в небагатьох руках? Безперечно, так. Але за тепе¬
рішньої форми врядування це лихо, мабуть, неминуче. Мабуть, за
цієї доби царство, день у день слабнучи, заходить у виснагу, предте¬
чу цілковитого знищення, і, мабуть, отак і мусить проростати,
зростати, розвиватись і вмирати духовна рослина, що зветься цар¬
ством.
246
РОЗДІЛ XVIII
Принцип руйнації великих царств
треба поборювати не в розкоші,
а в її витвірній причині
Який висновок з побіжного розгляду питання, що я трактую?
Той, що майже всі винувачення, висунуті проти розкоші, безпідстав¬
ні; що один з двох, названих у розділі V, видів розкоші, будучи
завжди наслідком надто великого розмноження людей і деспотичної
форми їхнього уряду, являє собою дуже нерівний розподіл націо¬
нальних багатств; що такий розподіл є, певна річ, велике зло, але
розкіш, коли вона вже виникла, стає якщо не чинним засобом, то
хоч паліятивом проти цього зла (29). Якраз пишнота вельмож
переносить щодня гроші й життя в нижчу клясу громадян.
Захват, з яким більшість моралістів повстає проти розкоші,
є наслідок їхнього неуцтва. Хай соб; цей захват виявляється в ка¬
занні — в казанні ніяка точність думок непотрібна. Ці твори, що
здобувають хвалу боязкого й зичливого діда, надто невиразні, надто
нестямні, надто смішні, щоб здобутись на пошану від освічених
слухачів.
Те, що здоровий глузд досліджує, проповідник своїм неуцтвом
розв’язує. Його легковажний і довірливий розум ніколи не вмів
сумніватися. Горе князеві, який послухався б його лементування
і спробував би, не перевівши попереду змін у формі врядування,
вигнати всяку розкіш із нації, де грошолюбство за принцип діяль¬
ности. Він невдовзі знелюднив би свій край, знесилив би винахідли¬
вість своїх підданців і довів би розуми до фатальної для його міці
кволости.
Я задоволений, коли ці перші й, мабуть, поверхові ще думки, до
яких спричиняється питання про розкіш, уважатимуть за різні
точки зору, під якими треба розглядати всю важливу й складну
проблему моралі (ЗО); коли відчують увесь той вплив, що його
мусить мати на громадське щастя більш-менш точне розв’язання
таких проблем, і пильну уважність, що з нею треба, отже, їх дослі¬
джувати.
Хто заявляє себе заступником неуцтва, заявляє себе ворогом
держави, і сам того не знаючи, вчиняє злочин — образу людськосте.
У всіх народів між удосконаленням законодавства і поступом
людського розуму є взаємозалежність. Чим освіченіші будуть гро¬
мадяни, тим закони будуть довершеніші. А громадське благоденство
залежить, зараз доведу це, єдино від доброти громадян.
ПРИМІТКИ
1. Ненависть темного народу до пильности шириться навіть на його розваги.
Любить він гру? Тоді грає лише в газардові гри. Любить він опери? Тоді вимагає,
мовляв, поем без слів. Йому байдуже, щоб його розум мав працю, аби лише вухо
247
йому тішили приємні звуки. З усіх утіх йому найбільш до вподоби ті, до яких не
треба ні розуму, ні знання.
2. Чому в Англії вельможі загалом освіченіші, ніж у всякій іншій країні? Бо мають
інтерес такими бути. А чому в Португалії вони, навпаки, так часто бувають темні
й тупі? Бо жаден інтерес не спонукує їх учитися.
Наука перших — наука про людину й урядування.
Наука других — наука про вихід, укладання і подорожі володаря.
Але чи висвітили англійці мораль і політику так, як цього треба було сподіватися
від такого вільного народу? Сумніваюсь. Сп’янілі своєю славою, англійці не здога¬
дуються про хибу в своєму теперішньому врядуванні. Певно, французькі письменни¬
ки мали глибші й ширші погляди в цій справі. До цього призвели дві причини.
Перша — це становище Франції. Коли лихо в якійсь країні ще не надмірне, коли
воно ще не цілком приголомшило розуми, то воно їх освічує і стає в людині принци¬
пом діяльности. Хто страждає, той хоче визволитися з болю, а це бажання — вина¬
хідливе.
Друга причина, мабуть, у тому, що письменники у Франції користають з малої
свободи. Вчинить урядова людина несправедливість, огріх — її треба шанувати.
Скарга в цьому царстві — найкарніший злочин. Хто хоче писати у Франції про спра¬
ви врядування, той повинен для цього дійти в моралі й політиці тих простих і загаль¬
них принципів, що їх розвиток здалека вказує шлях, якого уряд повинен держатися,
щоб робити добро. В цьому роді французькі письменники появили найбільші і най-
ширші ідеї. Через те вони зробилися загальніше корисними, ніж письменники
англійські. Ці останні, не маючи таких причин підноситись до загальних і первісних
принципів, пишуть гарні твори, але застосовані здебільшого лише до осібної форми
їхнього врядування, до наявних обставин і, нарешті, до поточних справ.
3. В Лондоні немає робітника, носильника, який не читав би газет, не здогадувався
б про продажність своїх представників і не вважав би через те за обов’язок обізнати-
ся із своїми правами як громадянина. Тому жаден член парляменту не зважився
б там пропонувати закон, безпосередньо противний національній свободі. Коли б він
зробив це, такий депутат, викритий опозицією і громадськими виданнями перед
народом, зазнав би його помсти. Отже нація стримує свій парлямент. Жадній руці
тепер не достане сили закути такий народ. Отже поневолення його — справа далека.
Чи ж неможливе воно? Цього я не тверджу; може бути, неозорі багатства цього
народу віщують уже цю майбутню подію.
4. Останній данський король сумнівався, певна річ, у законності деспотичної
влади, коли дозволив славетним письменникам обговорювати під цим поглядом свої
права, свої намагання і досліджувати межі, що їх громадський інтерес повинен
ставити його могутності. Яка великодушність для державця! Чи ослабнув від цього
його авторитет? Ні, і ця благородна поведінка, що робить його дорогим його народо¬
ві, мусить назавжди зробите його шановним для людськости.
5. За героїчної доби, за доби Гераклів, Тезеїв, Фінгалів, чесноту войовників винаго¬
роджували даруванням розкішного сагайдака, добре загартованого меча або вродли¬
вої рабині. За часів Манлія Капітоліна батьківщина віддячувала героєві, збільшуючи
на два акри його володіння. Отже десятина з парафії, яку дають тепер найницішому
ченцеві, була б колись винагородою Сцеволі чи Горацієві Коклесу. А тепер грішми
платять за всі послуги батьківщині через те, що гроші заступають собою оті давні
дари. Любов до надлишку за всіх часів була рушієм людини. Але яким чином розпо¬
діляти дари громадської вдячносте і якому видові надлишків дати перевагу, щоб
248
зробити його винагородою за таланти й чесноту? Це — моральна проблема, однаково
варта уваги міністра й філософа.
6. Коли великі багатства розподілені поміж великим числом громадян, кожен
з них живе в стані добробуту й розкоші проти громадян іншої нації, а проте лише
трохи грошей може вкласти в те, що зветься пишнотою.
Розкіш такого народу, сказати б, національна, але мало впадає в очі.
Навпаки, в тій країні, де всі гроші зібралися в небагатьох руках, кожен багач може
багато вкласти у пишноту.
Така розкіш являє собою дуже нерівний розподіл багатств у державі, і цей розпо¬
діл, певна річ, є громадське лихо. Чи так воно з національною розкішшю, яка пе¬
редбачає усіх громадян у деякому стані добробуту, отже передбачає і приблизно
рівний розподіл цих самих багатств? Ні — ця розкіш не тільки не лихо, а добро
громадське. Виходить, сама з себе розкіш — не зло.
7. По мануфактурах у країні можна судити про те, як розподілені в ній багатства.
Коли всі громадяни в ній заможні, всі вони ходять добре вдягнені. Отже в ній з’яв¬
ляється багато мануфактур ні надто тонких, ні надто грубих.
Тканини в ній тривкі, міцні й добре вироблені, бо громадяни мають досить грошей,
щоб одягатися, але не досить, щоб часто міняти одіж.
Коли ж, навпаки, гроші в царстві згромаджені в небагатьох руках, більшість
громадян животіє в злиднях. Краянин не вдягається, і багато мануфактур, що про
них була мова, падають. Що заступає ці заклади? Кілька виробень розкішних, блис¬
кучих і нетривких тканин, бо пишнота, соромлячись уживати одне вбрання, хоче його
часто міняти. Отак у врядуванні все між собою зв’язане.
8. Коли я бачу, казав один великий король, делікатеси й надмір на столі в багача,
вельможі чи володаря, я підозрюю голод на столі в народу. А я люблю, щоб мої
підданці добре харчувалися, добре вдягалися. Бідність я терплю лише на чолі моїх
полків. Бідність хоробра, діяльна, кмітлива, бо вона жадібна на багатство, бо вона
женеться за золотом крізь небезпеки, бо людина відважніша, коли здобуває, ніж
коли зберігає, і злодій завзятіший від купця. Цей останній заможніший, він краще
зважує правдиву вартість багатств, а злодій завжди прибільшує їх ціну.
9. Англія невелика простором, а вся Франція її шанує. Чи може бути певніший
доказ мудрости її адміністрації, заможносте й хоробрости її народів, одне слово,
національного щастя, що його мають на меті дати людям законодавці й філософи,—
перші законами, другі — своїми писаннями?
10. Кажуть— видаток і спожиток людей у торгівлі, мореплавсті та деяких ре-
мествах дуже значні. Тим краще — задля спокою перелюдненої країни потрібно, або
щоб цей видаток, сказати б, дорівнював прибуткові, або щоб держава зважилася,
як у Швайцарії, споживати надлишок мешканців у чужоземних війнах.
11. Про розкіш кажуть, що вона збільшує хліборобський промисел,— і правду
кажуть. Хоче хлібороб провадити широкий вимін, то він повинен для цього поліпши¬
ти своє поле і збільшити врожай.
12. Частина сум із податків, покладених на народи, призначена на особисте утри¬
мання і розваги державця; але другу частину повинно цілком повертати на державні
потреби. Якщо володар власник над першою частиною, то над другою він тільки
розпорядник. Він може бути щедрий в одній і мусить бути ощадливий у другій.
Громадський скарб — це переховок у руках державця. Жадібний царедворець,
знаю це, називає гайнування цього переховку великодушністю, але володар, що
зловживає його, чинить несправедливість і дійсне злодійство. Обов’язок монарха —
249
бути скупим на добро своїх підданців. «Я вважав би себе за негідного трону,— казав
один великий володар,— коли б, будучи охоронцем податкових коштів, розтратив би
з них хоч щось на збагачення фаворита чи викажчика».
Законний ужиток усякого податку, взятого на державні потреби,— це оплата вій¬
ська, щоб відбивати зовнішню війну, і оплата судівництва, щоб підтримувати внут¬
рішній мир і лад.
Сам Тіберій часто казав своїм фаворитам: «Остерігатимусь зачіпати громадський
скарб. Коли б я виснажив його безумними витратами, треба було б його поповнити,
а для цього вдатися до несправедливих способів — трон від цього похитнувся б».
13. З якої прикмети пізнають справді шкідливу розкіш? З вигляду краму, вистав¬
леного по крамницях. Чим розкішніший цей крам, тим менша відповідність між
достатком у громадян. А ця велика невідповідність, сама з себе вже велике зло, стає
ще більшим злом через многість нахилів, які вона породжує. Набувши ці нахили, їх
хочуть задовольнити. Для цього потрібні незчисленні скарби. Тоді бажанню ба¬
гатства немає вже ніяких меж. Тоді все зроблять, щоб набути його. Чеснотою, честю,
батьківщиною — всім жертвують задля грошолюбства.
Навпаки, в країні, де вдовольняються з потрібного, людина щаслива і може бути
доброчесною.
Надмірна розкіш, що майже всюди супроводить деспотизм, передбачає націю вже
поділену на гнобителів і погноблених, на злодіїв і окрадених. Та коли ці злодії ста¬
новлять невелику меншість, через що не падають вони під натиском більшости? Чому
завдячують вони своїм порятунком? Тому, що окрадені неспроможні викинути гасло
й зібратися якогось певного дня. До того ж гнобитель на змарновані вже гроші може
найняти армію, щоб поборювати погноблених і перемагати їх поодинці.
Тому грабування нації, підлеглої деспотизмові, триває аж доти, поки, нарешті,
через знелюднення та злидні і злодій, і окрадений обидва потрапляють у ярмо до
могутнього сусіди. В такому стані нація складається лише з легкодухих бідаків і
несправедливих розбійників. Вона нікчемна й без чесноти.
Не так воно в країні, де багатства приблизно рівно розподілені між громадянами,
де всі заможні супроти громадян інших націй. В цій країні жадна людина не така
багата, щоб підкорити собі своїх земляків. Кожен, стримуваний своїм сусідою, дбає
більше про збереження, ніж про захоплення. Бажання зберегти стає, отже, там
загальним і панівним бажанням найбільшої і найбагатшої частини нації. А це ба¬
жання, стан заможности громадян і пошана до чужої власности в усіх народів зап¬
ліднюють сім'я чесноти, справедливості й щастя. Отже майже всі злигодні, що їх
привинюють розкоші, треба покласти на її витвірну причину.
14. Кажуть — царедворці рівняються на володаря. Зневажає він розкіш і розпе¬
щеність? Те й те зникає; так, на хвилину. Але прикладу чи наказу державця не до¬
сить, щоб учинити тривалу зміну в звичаях народу. Цей наказ не перетворює народ
сибаритів у народ міцний, працьовитий і заповзятий. Це діло законів. Хай змушують
вони щодня громадянина до кількох годин важкої праці, хай зобов’язують його
щодня наражатися на якусь невеличку небезпеку, і з часом вони зроблять його
міцним та хоробрим, бо сила й відвага, кажуть прусський король і Вегецій, набу-
ваються звичкою до праці й небезпеки.
15. Скупчення національних багатств у певному числі рук відбувається у вільній
країні поволі; це — діло століттів, але в міру того, як воно відбувається, уряд прагне
до самовладства, отже, до своєї загибелі.
Республіканський устрій є дозрілий вік царства; деспотизм — це його старість. А
250
коли царство старе, рідко воно відмолоджується. Підкупили багачі частину нації? За
допомогою цієї частини вони другу частину підкоряють аристократичному або мо¬
нархічному деспотизмові. Всі нові закони в такому царстві видають на користь бага¬
тих та вельможних, жадного на користь народові. Дух законодавства псується,
а його зіпсуття віщує падіння держави.
16. В цій справі немає нічого суперечнішого, як погляди моралістів. Доконечність
і корисність торгівлі в певних країнах вони визнають, але разом з тим хочуть запро¬
вадити в них суворість звичаїв, несполучну з торговельним духом.
У Франції мораліст, що вранці радить урядові піклуватися багатими мануфактура¬
ми, ввечері лементує проти столичної розкоші, вистав і звичаїв.
Але що має на меті уряд, коли він удосконалює свої мануфактури, коли поширює
свою торгівлю? Притягти до себе гроші своїх сусід. А хто сумнівається, що столичні
звичаї та розваги сприяють цьому наслідкові? Що вистави, акторки, витрати, що вони
самі роблять і примушують робити чужинців, становлять одну з найприбутковіших
статтів паризької торгівлі? Яка ж, о моралісти, мета вашого суперечного лементу?
17. Нема що дивуватися з надмірної любови людей до грошей. Дивним явищем
була б їхня байдужість до багатства. По всіх країнах, де обертаються гроші, де
багатства вимінюються на всі втіхи, цих багатств люди мусять домагатися так палко,
як і самих утіх, що їх ті багатства заступають. Щоб погасити в народів любов до
багатства, потрібен новий Лікург і заборона грошей. А якого дивного збігу обставин
треба, щоб утворити і цього законодавця, і народ, здатний прийняти його закони?
18. З тої хвилини, коли почесті перестають уже бути винагородою за чесні вчинки,
звичаї псуються. Під час прибуття герцога Мілянського до Фльоренції, каже Макія-
веллі, долею чеснот і талантів була зневага. Фльорентійці, без розуму й без відваги,
геть зовсім звиродніли. Якщо й намагалися вони перевершити одне одного, то лише
пишнотою вбрання, блиском висловів і суперечки. Найущипливіший славився в них
за найрозумнішого. Чи не нагадує тепер якась європейська нація напрямок розуму
тогочасних фльорентійців?
19. Не від більшої чи меншої маси національних багатств, а від більшої чи меншої
нерівности розподілу їх залежить щастя і нещастя народів. Припустімо, що половину
багатств якоїсь нації знищено: коли друга половина приблизно рівно розподілена
поміж усіма громадянами, держава буде майже так само щаслива й могутня.
З усіх видів торгівлі для кожної нації найвигідніший той, що від нього прибутки
розподіляються в найбільшому числі рук. Чим більше в державі вільних людей, які
користуються з середнього достатку, тим держава дужча. Тому жаден мудрий воло¬
дар ніколи не гнобив своїх підданців податками, ніколи не позбавляв їх добробуту,
не утискав їхньої свободи чи то надмірним шпигунством, чи то суворими й надто
незручними поліційними законами.
У монарха, що не шанує ні добробуту, ні свободи своїх підданців, зів’яла душа
їхня нидіє в нерухомості. А ця недуга розумів тим прикріша, що вона здебільшого
вже невигойна тоді, як її помічено.
20. Коли запроваджувати гроші в якійсь нації заборонено, ця нація повинна або
прийняти спартанські закони, або стати, кінець кінцем, здобиччю своїх сусід. Яким
чином опиратися їм довший час, коли вона, ввесь час перебуваючи під загрозою
нападу, сама нападати не може?
Щоб відбити війну, тепер таку втратну, кожна держава потребує або великих
багатств, або спартанської бідности, відваги й дисципліни.
А що настачає уряд великими багатствами? Великі податки на надлишок, а не на
злидні громадян. Що являють собою великі податки? Велике споживання. Коли
251
б англієць жив, як той еспанець, хлібом, водою та цибулею, Англія, зубожівши неза¬
баром і втративши змогу оплачувати фльоту та військо, перестала б бути шановною.
Її могутність, що грунтується тепер на незмірних прибутках і великих податках, бу¬
ла б знищена, коли б ці податки, казав я вже, бралося із злиднів, а не з добробуту
мешканців.
Найзвичайніший злочин європейських урядів — це жадібне їхнє бажання прив¬
ласнити всі народні гроші. Спрага їхня невситима. До чого це призводить? До того,
що підданці, знеохотившись до добробуту через незмогу дійти його, втрачають хіть до
змагання і сором своєї бідности. Від тої хвилини споживання зменшується, землі гу¬
ляють, народи нидіють у лінощах та вбозтві, бо любов до багатства має за підвалину:
1. Можливість здобути його.
2. Певність зберегти його.
3. Право користуватися з нього.
21. Припустімо, що Великобританія нападає на Індію, грабує її скарби і перево¬
зить їх до Лондону,— англійці будуть тоді власниками неозорих багатств. Що вони
з ними зроблять? Спочатку вичерпають у Англії все, що може дати їм утіху, потім
заберуть із чужини виборні вина, олії, каву, одне слово, все, що може потішити їхній
смак, і всі нації візьмуть участь у розподілі індійських скарбів. Сумніваюсь, щоб
закони проти розкоші могли перешкодити розпорошенню їхніх багатств. Ці закони,
які завжди легко обійти, надто б'ють, до того ж, по праву власности, найпершому
і найсвященнішому з прав. Яким же способом зупинити багатства в державі? Не
знаю ніякого. Приплив і відплив багатств — це, в духовній царині, наслідок таких
самих постійних, доконечних та могутніх причин, як у фізичній — приплив і відплив
морів.
22. Найлегша річ — накреслити різні ступені, якими переходіггь нація від бідноти
до багатства, від багатства до нерівного розподілу його, від цього нерівного розподі¬
лу — до деспотизму, і від деспотизму до своєї руїни. Береться якийсь бідак до торгів¬
лі, стає він до хліборобства? В нього з’являються наслідувачі. Збагатилися ці насліду¬
вачі? Число їх збільшується, і цілу націю непомітно опановує дух праці й зиску. Тоді
її промисловість збуджується, її торгівля шириться; багатства й могутність нації
щодня зростають. Так коли її багатства й могутність непомітно скупчуються в неба¬
гатьох руках, тоді вельмож опановує смак до розкоші й надміру, бо, за винятком
кількох скнар, усі набувають лише за тим, щоб витрачати. Любов до надміру розпа¬
лить у цих вельмож жагу до золота й бажання влади: вони схочуть обладувати яко
деспоти над своїми співгромадянами. Задля цього вони все вчинять — отоді самов¬
ладство, впровадившись у народ унаслідок багатства, зіпсує його звичаї і знікчемить
його.
Коли торговельна нація доходить періоду своєї величі, те саме бажання зиску, яке
раніше творило її силу й могутність, стає відтак причиною її руїни.
Життєвий почин, який, розвиваючись у величавому дубі, вигонить його стебло,
видовжує його віти, витрублює його стовбур і підносить його над лісами, є заразом
і почин його загибелі.
Та чи не можна продовжити тривалість царств, стримуючи в народів надто швид¬
кий розвиток жадоби до золота? Цього можна дійти, відповім я, лише послабивши
в громадян любов до багатства. А хто може ручитися, що громадяни не вдадуться
тоді в еспанські лінощі, найневигойнішу з політичних хвороб?
23. Чесноти бідности в нації — сміливість, гордість, щирість, постійність, нарешті,
якась благородна лютість. У нових народів ці чесноти є наслідок тої рівности, що
252
панує спочатку між усіма громадянами. Але чи довго лишаються вони в царстві?
Ні — вони рідко в ньому старіють, і самого розмноження мешканців часто вистачає,
щоб їх звідти вигнати.
24. Немає таких талантів і чеснот, яких не творить у народі надія на почесті —
дари пошани й громадської вдячности; немає такого, чого не вчинить бажання заслу¬
жити їх і здобути. Почесті — це монета, що підноситься і падає залежно від того,
більш чи менш справедливо її розподіляють. Громадський інтерес вимагав би, щоб
зберігати їй ту саму вартість і розподіляти її як справедливо, так і ощадно. Всякий
мудрий народ мусить платити почестями за заслуги, які йому вчинено. А коли захоче
платити за них грішми, то невдовзі вичерпає свій скарб,— тоді талант і чеснота, не
дістаючи вже винагороди, будуть задушені в своєму зародку.
25. Коли гроші стали єдиним принципом діяльности нації, це— зло. Ліків на нього
я не знаю. Винагороди натурою були б, певно, сприятливіші для утворення добро¬
чесних людей. Але щоб запропонувати такі винагороди, які зміни треба було б пере¬
вести в більшості європейських держав!
26. Де причина надзвичайної могутносте Англії? У рухові, в грі всіх супротивних
пристрастів. Опозиційна партія, підбурена честолюбством, помстою чи любов'ю до
батьківщини, заступає там народ від тиранії. Двірська партія, надихнута бажанням
посад, ласки або грошей, підтримує там міністра проти нападів, іноді й несправедли¬
вих, опозиції.
Скупість і жадібність, завжди в купців невгамовні, збуджують там щохвилини
промисловість ремісника. Ця промисловість зібрала до Англії багатства майже
цілого всесвіту. Але чи можна тішити себе думкою, що різні партії в такій багатій,
у такій могутній нації назавжди лишаться в тому стані рівноваги сил, який забезпе¬
чує їй тепер спокій і велич? Мабуть, цю рівновагу тримати дуже важко. До англійців
досі можна було прикласти епітафію герцога Девоншірського: «Вірний підданець
добрих королів, грізний ворог тиранів». Чи завжди можна буде її до них прикладати?
Щаслива та нація, що про неї де Гурвіль міг сказати: «Тї король, коли він муж свого
народу, найбільший у світі король; а хоче він бути чимсь більшим, то він ніщо». Коли
Тампль проказав ці слова Карлові II, вони обурили спочатку володареві гордощі;
але, заспокоївшись, він потиснув Тамплеві руку й сказав: «Мав рацію Гурвіль, я хочу
бути мужем свого народу».
27. Бунт у колоніях часто спалахує через загарбницький дух метрополії. Пово¬
диться вона з колоніями, як з неграми? Таке поводження обурює їх. Якщо вони
численні, то опираються їй і відпадають, кінець кінцем, мов стиглий овоч від питимої
гілки.
Щоб забезпечити любов і покору своїх колоній, нація повинна бути справедливою.
Вона повинна раз у раз пам'ятати, що на чужі землі вона спроваджує тільки надли¬
шок громадян, які були б їй у тяготу, що вона в праві, отже, вимагати від них лише
допомоги під військовий час і підписання федерального пакту, якому колонії завжди
коритимуться, коли метрополія не схоче привласнювати собі ввесь прибуток їхньої
праці.
28. У всякій країні, де обертаються гроші, через нерівність у розподілі їх мусить із
часом постати загальна бідність. А така бідність є мати знелюднення. Убогість мало
дбає про свої діти, кепсько годує їх, мало їх виховує. На доказ назву дикунів Північ¬
ної Америки й колоніяльних рабів. Вимушена надмірна праця вагітних негритянок,
малий догляд за ними, нарешті деспотизм господаря — все сприяє їхній неплідності.
253
В Америці тільки в єзуїтів народжуваність і смертність негрів були приблизно
рівні, бо вони яко освічені господарі менше виснажували й кривдили своїх рабів.
Кривдить якийсь володар підданців? Гнітить їх податками? Він знелюднює свій
край, притлумлює діяльність мешканців, бо надмірні злидні доконечно породжують
занепалість, а занепалість — лінощі.
29. Надто нерівний розподіл національних багатств завжди передує нахилові до
розкоші й витворює його. Має хтось більше грошей, ніж то потрібно, щоб задоволь¬
няти його потреби? Він віддається любові до надміру. Тож ворог розкоші повинен
шукати в самій причині надто нерівного розподілу багатств і в зруйнуванні деспо¬
тизму ліків на хвороби, в яких він винуватить розкіш і які розкіш насправді полег¬
шує. Всякий надмір має свою витвірну причину.
Пристрасть до коней, вартніша за пристрасть до коштовностів і властива англій¬
цям, є почасти наслідок того, що англійці подовго живуть на селах. А мешкають вони
всі на селах через те, що їх до цього спонукує устрій їхньої держави.
Навіть нахилами окремих осіб непомітно керує форма врядування. Своїми звичая¬
ми та звичками народи завжди завдячують своїм законам.
30. Ніяка пильність у дослідженні будь-якого важливого морального чи політич¬
ного питання не буде зайва. Наука й істина лежать, сказати б, на дні досліду.
Золото збирають на дні горнів.
ЧАСТИНА СЬОМА
Чесноти й щастя народу с наслідок
не святости його релігії,
а мудрости його законів
РОЗДІЛ і
Про малий вплив релігії
на чесноти й благоденство народів
Люди більш побожні, ніж освічені, уявили собі, що чесноти націй,
їхнє милосердя і лагідність їхніх звичаїв залежить від чистоти
їхнього культу. Лицеміри, зацікавлені в поширенні цієї думки,
проголосили її, не вірячи в неї. Людський загал повірив у неї, не
досліджуючи її.
Цю помилку, один раз проголошену, майже повсюди прийнято як
сталу істину. Тим часом досвід і історія вчать нас, що добробут
народів залежить не від чистоти їхнього культу, а від добірности
їхнього законодавства.
Справді, що важить їхнє вірування? Єврейське було чисте, а євреї
були покидьками націй. їх ніколи не порівнюють ні з єгиптянами, ні
з давніми персами.
Християнська релігія панівною стала за Константина. Проте
римлян до первісних їхніх чеснот вона не повернула. Не бачимо тоді
ні Деція, що віддав себе батьківщині, ні Фабріція, що волів сім акрів
землі над усі багатства царства.
Коли став Константинопіль кльоакою всіх пороків? Саме під час
установлення християнської релігії. Її культ аж ніяк не змінив
звичаїв у державців. Своєю побожністю вони не стали кращими.
Найбільш християнські царі не були найбільшими царями. Мало хто
з них показав на троні чесноти Тітів, Траянів, Антонінів. Якого
князя-святобожника можна з ними порівняти?
Що я кажу про монархів, те кажу й про нації. Благочестивий
португалець, такий нетямущий і такий легковірний, від неймовірні-
шого англійця не доброчесніший і не людяніший.
Релігійна нетерпимість — дочка священицької пихи й тупої лег-
ковірности. Людей вона не поліпшить ніколи. Вдаватися до марно¬
вірства, легковірности й фанатизму, щоб навіяти людям добродій¬
ність,— це лити олію на вогонь, щоб його погасити.
Щоб пом’якшити людську лютість і зробити людей більш това¬
риськими, треба зробити їх раніше байдужими до розмаїтости
культів. Коли б еспанці не були такі марновірні, вони були б і не такі
жорстокі з американцями.
Здаймося на короля Якова. Цей володар був святоха й знавець
У цій галузі. Він у милосердність священиків не вірив. «Дуже важ¬
255
ко,— сказав він,— бути заразом добрим богословом і добрим під¬
данцем».
У кожній країні багато людей добромисних і мало доброчесних.
Чому? Бо релігія — не чеснота. Жадне вірування і навіть жаден
спекулятивний принцип не мають здебільшого ніякого впливу на
поведінку (1) і чесність людини 1).
Догма цільности (la totalite) — майже загальна догма на Сході,
вона була й догмою стоїків. Те, що зветься в людині свободою або
силою розваження, казали вони, є лише почуття страху й надії,
яких ми поступово дізнаємо, коли йдеться про вибір, від якого
залежить наше щастя чи нещастя. Отже розваження завжди буває
в нас доконечним наслідком нашої ненависти до болю і любови до
втіхи (2).
Звернімося в цій справі до богословів. Така догма, скажуть вони,
руйнує всяку чесноту. А втім, стоїки були не менш доброчесні, ніж
філософи інших сект; а втім, турецькі володарі своїм угодам не
менш вірні, ніж володарі католицькі; а втім, перський фаталіст
у торгівлі не менш чесний, ніж християнин француз або португа¬
лець. Отже чистота звичаїв від чистоти догм незалежна.
Поганська релігія в моральній своїй частині спирається, як і всяка
інша, на так званий природний закон. В частині ж богословській чи
мітологічній вона не була дуже поучна. Читаючи історію Юпітера,
його коханнів, а надто його поводження з його батьком Сатурном,
неодмінно погодишся, що в справі чеснот боги прикладу не подава¬
ли. А втім, Греція і давній Рим рясніли героями, доброчесними
громадянами. А тепер сучасна Греція і новий Рим, як і Бразилія та
Мехіко, породжують лише людей ницих, лінивих, людей без та¬
лантів, чеснот і винахідливости.
А якщо, відколи встановилося християнство в європейських мо¬
нархіях, державці не стали ні звитяжнішими, ні освіченішими; якщо
народи не стали ні вченішими, ні людянішими; якщо число патріотів
ніде не збільшилося,— яке ж тоді добро чинять релігії? З якої тоді
причини тортурує судця безвірного (3), вбиває єретика (4)? Навіщо
ж тоді надавати такої ваги вірі в певні об’явлення, завжди — і незрід¬
ка справедливо — заперечувані, коли так мало її надавати мораль¬
ності людських учинків?
Чого вчить нас історія релігій?
Що вони всюди світили смолоскипи нетерпимости, вистеляли
трупами рівнини, насичували кров’ю поля, палили міста, плюндрува¬
ли царства, але ніколи людей кращими не робили. Доброта людсь¬
ка — то діло законів (5).
Потоки стримує гребля; пороки стримує загата кари й зневаги.
Споруджати цю загату належить судді.
Чим відрізняється християнин від єврея, зороастрійця, мусульма¬
нина? Може, справедливістю, хоробрістю, людяністю, доброчинніс¬
тю, властивою одному і невідомою іншим? їх розпізнають по
1) Показуючи марність папістської проповіді, один славетний автор чудово довів
марність цієї релігії.
256
їхньому різному визнанню. Хай же ніколи не плутають чесної
людини з ортодоксом (6).
Ортодокс у кожній країні той, хто визнає ту чи ту догму, а добро¬
чесний у цілому світі той, хто робить той чи той людяний і до за¬
гального інтересу відповідний вчинок. А коли вчинки наші визначає
закон (7), то він творить і добрих громадян (8).
Виходить, не до святости культу треба залічувати чесноту й чис¬
тоту звичаїв народу. Коли повести й далі це дослідження, то поба¬
чимо, що релігійний дух цілковито руйнує дух законодатний.
РОЗДІЛ II
Релігійний дух руйнус дух законодатний
Упокорення законам є підвалина всякого законодавства. Упоко¬
рення священикам є підвалина майже всякої релігії.
Коли б інтерес священика міг злитися з національним інтересом,
релігії стали б освятницями всякого мудрого й людяного закону. Це
припущення неможливе. Інтерес духівництва всюди був осібний
і відмінний від інтересу громадського. Священицький уряд, від
єврейського і до папського, завжди впосліджував націю, в якій
установлювався. Духівництво скрізь хотіло бути незалежним від
судді, тому майже в усіх націях було дві найвищі влади, що одна
одну руйнували.
Неробітний стан — честолюбний, він хоче бути багатим і могут¬
нім, а може таким стати, лише загарбуючи в суддів владу 1), а в на¬
родів — майно.
Щоб те майно захопити, священики заснували релігію на об’яв¬
ленні й проголосили себе за тлумачів його. Хто тлумачить закон,
той змінює його по своїй уподобі й з часом стає його творцем.
Скоро священики беруть на себе оголошувати волю небесну, це вже
не люди, це — божества. Це вже в них, а не в Бога, вірять. Вони
можуть його ім’ям наказати порушення всякого закону, противного
їхнім інтересам, і знищення всякої влади, що повстає проти їхніх
рішень.
З цієї причини релігійний рух завжди був несполучний з духом
законодавства2), а священик завжди був ворогом судді. Перший
1) Яких тільки нескромних радощів не виявляли паризькі священики, коли намі¬
чено скасування вищих судів у Франції! Хай пізнають судді всіх націй у цій радості
ненависть духовної влади до земної. Якщо священство іноді ніби й шанує земну вла¬
ду в королях, то це тоді, коли королі йому впокорені й коли через них воно наказує
законам.
2) Змінюється інтерес священика? Змінюються і його релігійні принципи. Скіль¬
ки разів тлумачі об'явлення обертали чесноту на злочин і злочин на чесноту? Вони
причисляли до святих убійника короля. Яку ж довіру може викликати мінлива мо¬
раль богословів? Правдива мораль черпає свої принципи в розумі, в любові до гро¬
мадського добра, а такі принципи завжди ті самі.
9 4-36
257
установив канонічні закони, другий — закони політичні. Складання
перших надихав дух панування і брехні — вони були згубні для
світу. Складання других надихав більш-менш дух справедливости
й істини — вони були, отже, більш-менш вигідні націям.
Якщо справедливість з істиною сестри, то лише ті закони справді
корисні, які сперті на глибоке знання природи й правдивих інтересів
людини. Всякий закон, що за підвалину має оману (9) або якесь
лжеоб’явлення, завжди буває шкідливим. Не на такій підвалині
споруджатиме освічена людина принципи справедливости. Турок
виводить принципи справедливого й несправедливого з Корана і не
дозволяє виводити їх з Веданти через те, що, ставлячись без забобо¬
нів до цієї останньої книги, він боїться засновувати справедливість
і чесноту на руїнницькій підвалині. Він не хоче стверджувати їх
приписи лжеоб*явленнями (10).
Зло, яке чинять релігії, реальне, а добро — дуже уявне.
Справді, яка може бути з них користь? їх приписи або противні,
або відповідні до природного закону, тобто до того закону, що його
вдосконалений розсудок диктує суспільствам задля їх найбільшого
щастя.
В першому разі треба відкинути приписи тої релігії як противні
громадському добру.
В другому разі їх треба прийняти. Але до чого ж тоді релігія, яка
не вчить нічого такого, чого розум та здоровий глузд не вчать і без
неї?
Але ж, скажуть, принципи розсудку, освячені об'явленням, ви¬
даються від того шановнішими. Так, першою хвилиною запалу. Тоді
правила, визнані за правдиві через те, що їх визнано за об’явлені,
дужче діють на уяву. Але цей надпорив невдовзі розвіюється.
З усіх приписів тільки ті, яких правдивість доведено, постійно
керують розумами. Об’явлення, через те саме, що воно непевне
й заперечне, не тільки не посилює доведення якогось морального
принципу, а ще й мусить з часом затьмарити його очевидність (11).
Помилка й істина — це дві істоти гетерогенні. Вони ніколи докупи
не з’єднуються. До того ж не всіма людьми рухає релігія, не всі
люди вірять, але всіх надихає бажання щастя, яке вони беруть
скрізь, де закон їм дозволяє.
Принципи, шановані за те, що вони об’явлені (12), завжди най-
несталіші. Щодня тлумачені від священика, вони самі мінливі, як
і його інтереси, і майже завжди противні загальному інтересові.
Всяка нація, наприклад, бажає, щоб володар був освічений. Свя-
щенство, навпаки, бажає, щоб володар був задурений. Якої тільки
майстерности вони для цього не докладають!
Ніяка анекдота не змальовує священицького духу краще, як оцей
факт, що так часто наводять протестанти.
В одному великому королівстві треба було вирішити, які книжки
можна дозволити читати молодому принцові. Скликають у цій спра¬
ві нараду. Головує на ній духівник молодого принца. Спочатку про¬
понують «Декади» Тіта Лівія, коментовані Макіявеллем, «Дух зако¬
258
нів», Монтеня, Вольтера і т. ін. Коли ці твори одне по одному відки¬
нуто, підводиться, нарешті, духівник-єзуїт і каже: «Якось я бачив на
столі в принца катехизис і «Французького кухаря» — ото най¬
безпечніша для нього лектура».
Могутність священика, як і царедворця, завжди пов’язана з
неуцтвом і тупістю монарха. Тим-то й чинять вони все, щоб зробити
монарха дурнем, неприступним для підданців, і знеохотити його до
урядовницького клопоту.
За часів царя Петра, Севах-Гуссейн, перський софі, якого везири,
священики і його власні лінощі переконали, що гідність не дозволяє
йому клопотатися громадськими справами, поклав ці справи на
своїх фаворитів. За небагато років цього софі скинуто з трону.
РОЗДІЛ III
Яка релігія була б корисна
Найплідніший на громадське лихо (13) принцип — це неуцтво.
Чесноти громадян залежать від досконалосте законів (14), а доско¬
налість цих законів залежить від поступу розуму людського. Щоб
бути чесним (15),*треба бути освіченим. Чому ж дерево знання ще
й досі є заборонене деспотизмом і священством дерево? Всяка
релігія, що шанує в людях убогість, це релігія небезпечна. Благо¬
честива тупість не робить папістів кращими. Яке військо найменше
пустошить країни, що ними проходить? Може, військо святобливе,
військо хрестоносців? Ні — то військо найкраще здисципліноване.
А коли дисципліна, коли страх перед полководцем приборкує
сваволю війська й тримає в обов’язку молодих, запальних солдатів,
звиклих щоденно зневажати смерть у боях,— то яку ж силу має
страх перед законами над боязкими мешканцями міст?
Не прокляття релігії, а меч справедливости роззброює по містах
убивцю, кат стримує руку душогуба. Страх перед карою всесильний
на бойовищах (16). Так само всесильний він і по містах. Там він
робить військо покірним і хоробрим; тут він громадян робить спра¬
ведливими й доброчесними. Інакша справа з релігіями. Папіст
наказав повстримливість; а втім, якими роками п’яниць найменше?
Може тими, коли найбільше казаннів виголошують? Ні — тими,
коли найменш збирають винограду. Католицизм за всіх часів забо¬
роняв грабувати, красти, гвалтувати, вбивати, а в найсвятобливіших
століттях, у дев’ятому, десятому й одинадцятому, в Европі жили
самі тільки розбійники. Яка причина такого насильства і неспра¬
ведливосте? Надто слаба перепона, яку ставили тоді закони лихо¬
дійству. Більш-менш значний штраф — це єдина була кара на
найбільші злочини. За вбивство лицаря, барона, графа, легата
платили стільки-ось, одне слово, все, аж до вбивства князя, було
втарифіковане 1).
‘) Див. Юм, том І його «Англійської історії».
9*
259
Дуель довго був модний у Европі, зокрема у Франції. Релігія
забороняла його, а люди щодня билися *). Від того часу розкіш
розпестила французькі звичаї. Проти дуелістів висунуто кару смер-
ти. Щонайменш їх усіх примушено покинути батьківщину. Дуелю
вже немає.
На що спирається тепер безпека в Парижі? На святобливість його
мешканців? Ні, на справність та пильність його поліції (17). Пари¬
жани минулого століття були більші святохи й більші злодії.
Отже чесноти є діло законів 2), а не релігії. На доказ наведу
малий вплив нашої віри на нашу поведінку.
РОЗДІЛ ІУ
Про папістську релігію
Папістська релігія була б шкідливіша державам, коли б розуми
були послідовніші. Якщо в цій релігії безженство вважається за
найдовершеніший і найугодніший небу стан 3),— немає тоді вірного;
якби цей вірний був послідовний, хто не мусів би жити безженцем?
Якщо в цій релігії багато кликаних і мало обраних, то кожна
ніжна мати мусить убивати своїх дітей зразу, як охристить, щоб
дати їм змогу раніше й певніше тішитися з вічного блаженства.
Якої смерти в цій релігії, кажуть проповідники, треба боятися?
Наглої. А яка бажана? Та, до якої приготувався. Де знайти таку
смерть? На ешафоті. Але вона передбачає злочин — отже, його
треба заподіяти4).
Як ужити в цій релігії свої гроші? Роздати їх ченцям, щоб визво¬
лити їхніми молитвами та відправами душі з чистця.
Коли якогось нещасного прикуто до вогнища, коли ось-ось мають
те вогнище запалити,— яка милосердна людина не віддасть свого
гаманця, щоб того нещасного звільнити? Кого з людей не змусить
до цього почуття мимовільного жалю? А чи ж менше повинні ми
душам, рокованим горіти впродовж багатьох віків?
’) Всякий злочин, якого не карає закон, щодня робиться. Чи може бути сильні¬
ший доказ марности релігій?
2) Влаштовують громадське свято,— коли його кепсько впорядковано, на ньому
трапляється багато крадіжок, а коли його впорядковано добре, жадної крадіжки не
станеться. В обох цих випадках добра або кепська поліція тих самих людей робить
або чесними, або шахраями.
3) Своєю тривалістю світ завдячує людській недосконалості й несправедливості.
Згубним наслідкам релігійних принципів часто опирається якесь глухе невір'я.
3 церковними законами те саме, що й з торговельними регляментами. Якщо їх скла¬
дено кепсько, держава своїм багатством завдячує непослухові купців; їхня покора
зруйнувала б її.
4) Такий факт трапився тому 4—5 років у Пруссії. Після казання про небезпеку
наглої смерти один солдат убив дівчину. Нещасний, кажуть йому, що призвело тебе
на цей злочин? Бажання раю, відповів він. Це вбивство поведе мене до в'язниці,
з в'язниці на ешафот, з ешафоту на небо. Довідавшись про цей факт, король заборо¬
нив священнослужителям надалі виголошувати таке казання і навіть супроводити
злочинців на страту.
260
Отже правдивий католик мусить картати себе за всяку витрату на
розкіш і надмір. Мусить жити хлібом, овочами й городиною. Але
сам єпископ поживає добру страву !), п’є чудові вина, лякує свої
карети. Більшість папістів гаптує своє вбрання і на собак, коней,
екіпажі витрачає більше, ніж на меси. Бо вони в своїй вірі непослі¬
довні. Коли припустити, що існує чистець, той, хто подає бідному
милостиню, кепсько вживає своє багатство. Не живим він повинен,
а мертвим — цим останнім гроші найпотрібніші.
Колись люди були чутливіші до страждань небіжчиків і більше
відписували на церковників. Як помирали, то неодмінно полишали
їм частину свого майна. Щоправда, пожертву цю робили лише в ту
хвилину, коли не мали вже ні здоров’я, щоб заживати втіх, ні розу¬
му, щоб боронитися проти чернечої закрадливости. До того ж ченця
боялися й дарували, мабуть, не так з любови до душ, як із страху
перед ченцем. Коли б не цей страх, віра в чистець не збагатила
б отак церкви. Виходить, поведінка людей і народів рідко коли
відповідає їхній вірі й навіть їхнім спекулятивним принципам. Ці
принципи майже завжди неплідні.
Хай установлю я найабсурдніший погляд, такий, з якого можна
вивести найгидкіші висліди,— якщо я нічого не зміняю в законах,
я нічого не змінив у звичаях нації. Не хибне моральне правило
зробить мене лихим2), а інтерес бути таким. Я стану збоченим,
коли закони відокремлюють мій інтерес від громадського, коли
я можу своє щастя знайти лише в нещасті ближнього 3) і коли
форма врядування винагороджує злочин, занедбує чесноту й порок
підносить на перші місця.
Інтерес — це витвірне сім’я порока й чесноти. Не хибна думка
письменника може збільшити число злодіїв. Єзуїтська доктрина
потурала злодійству — цю доктрину судді засудили. Це вони мусіли
зробити задля добропристойности, але вони не помітили, щоб вона
збільшила число шахраїв. Чому? Бо ця доктрина не змінила законів,
бо поліція була така сама безлична, бо до злочинців застосовували
ті самі кари, бо за винятком випадків голоду, реформи чи якоїсь
подібної події ті самі закони мусять за всіх часів давати однакове
число розбійників.
Припустімо, захотіли б помножити злодіїв — що треба було б
зробити?
Збільшити податки й злидні народів; зобов’язати кожного купця
1) Наявна байдужість єпископів до душ у чистці наводить на думку, що вони самі
не досить переконані в існуванні місця, якого ніколи не бачили. Дивне диво, що люди¬
на лишається в тому місці більше чи менше довго, як до того, більше чи менше
срібняків вона може дати на меси, і що гроші на тім світі ще корисніші, ніж на цьому!
2) Хоч який абсурдний погляд висунь в моралі, каже Макіявеллі, з того суспіль¬
ству шкоди не буде, якщо тільки не підперти цього погляду силою. В усіх науках
джерела істини доходять по вичерпанні помилок. У моралі дійсно корисна річ — це
шукання правдивого. Хто проповідує неуцтво, той шахрай, що хоче плодити дурнів.
3) Людина — ворог і вбійник майже всіх тварин. Чому? Бо її сутність пов’язана із
знищенням їх.
261
подорожувати з гаманом золота; поставити менше сторожі на
шляхах; нарешті — скасувати кару за грабунок.
Отоді безкарність хутко помножила б злочини.
Отже не від правдивости об’явлення, не від чистоти культу, а єди¬
но від абсурдности чи мудрости законів залежать пороки й чесноти
громадян ). Справді корисна релігія та, що примущує людей учити¬
ся. Яке врядування найдовершеніше? Те, в якого підданці найосві-
ченіші. З усіх прикладів найкраще цю істину доводить урядування
єзуїтів. Це в цьому роді шедевр людського розуму. Розгляньмо
ж їхні установи — з них ми краще пізнаємо, яку владу має над
людьми законодавство.
РОЗДІЛ V
Урядування єзуїтів
Єзуїтський устрій я розглядаю тут лише під поглядом їхніх
честолюбних сподіванок. Єзуїти прагнули впливу, влади, пошани
і добилися їх при католицьких дворах.
Яких засобів уживали вони для цього? Терору й зваби.
Що зробило їх страшними для володаря? Об’єднання їхньої волі
з волею їх генерала. Мабуть, сила такого об’єднання ще й досі
негаразд відома.
Давнина не дає зразка для єзуїтського врядування. Припустімо,
що давнім запропонували б розв’язати оцю політичну проблему: «Як
з глибини манастиря може людина керувати безліччю інших людей,
розкиданих по різних країнах і підлеглих різним законам та дер¬
жавцям? Як може ця людина, на величезній незрідка відстані,
зберігати над своїми підлеглими досить влади, щоб по власній волі
змушувати їх рухатися, діяти, мислити й завжди погоджувати свої
вчинки з честолюбною метою ордену?»
Перед тим, як установлено чернечі ордени, ця проблема видалася
б божевіллям. Розв’яз її залічили б до розгляду платонівських
химер. А втім, ця химера здійснилася.
Щодо засобів, якими генерал забезпечує собі послух своїх ченців,
то засоби ці відомі, я на них докладно не спинятимусь.
') Плат он, мабуть, завбачав цю істину, коли писав: «Міста й громадяни їх тоді
будуть звільнені від лиха, коли філософія і могутність, об’єднані в одній людині,
зроблять чесноту переможницею над пороком». Не такої думки Руссо. Зрештою, хай
вихвалює, скільки хоче, щирість та правдивість дикого й барбарського народу, я йому
в цьому на слово не повірю.
Англосакси, каже Юм у томі І «Англійської історії», як і всі темні та розбійницькі
народи, пишалися віроломством та облудою з безчільністю, цивілізованим народам
невідомою.
Тільки вдосконалений досвідом розум може довести народам, що їх власний
інтерес — бути справедливими, людяними й вірними своїм обіцянкам. Марновірство
під цим поглядом тих наслідків, що розум, не дає. Наші святобливі предки заприся¬
гали свої угоди на хресті та реліквіях і ламали їх. Тепер народи не стверджують уже
своїх угод такими присягами. Вони зневажають їх нечинну забезпеку.
262
Але як з такою обмаллю підлеглих він навіює такого страху
державцям? Це шедевр політики.
Щоб учинити це диво, єзуїтський устрій повинен був поєднати
в собі все, що було вигідного в монархічному й республіканському
врядуванні.
З одного боку — швидкість і таємність виконання; з другого —
палку й звичну любов до величі ордену.
Для цього єзуїти мусіли мати на чолі деспота освіченого, отже
виборного (18).
Обрання цього вождя являло собою вибір з певного числа підлег¬
лих і час та засоби, щоб вивчити розум, звичаї, вдачу й нахили цих
підлеглих.
Для цього треба було, щоб найчестолюбніші і найосвіченіші
ректори могли спостерігати своїх учнів, згодованих у єзуїтських
закладах; щоб по виборах новий генерал, щільно пов’язаний з інте¬
ресом товариства, інших інтересів не міг мати; щоб він, отже, як
і кожен єзуїт, підлягав головним правилам ордену; щоб він склав ті
самі обітниці, був, як і вони, неправосильний женитися, відмовився,
як і вони, від усякої гідности, усякого кревного зв’язку, любови
й приязни; щоб, відданий цілком єзуїтам, він свою власну повагу
почерпав лише з величі ордену, щоб мав, отже, одне тільки ба¬
жання — ордену владу збільшувати; щоб послух його підлеглих
давав йому до того засоби; щоб, нарешті, задля найбільшої користи
товариства генерал міг цілком виявити свій хист, щоб сміливих його
задумів ніякий страх не міг стримувати.
Для цього йому призначали перебувати при священикові-королі,
щоб генерал, пов’язаний із цим державцем, під певним поглядом,
спільними інтересами, поділяв потай владу первосвященика, жив
у його дворі й міг уже зневажати помсту королів.
Для цього ж він, мов той павук у центрі павутиння, снує свої
нитки з глибини келії по всій Европі й цими нитками дізнається
про все, що діється.
Спізнаючи на сповіді пороки, таланти, чесноти, слабості волода¬
рів, вельмож та суддів, він тямить, якою інтригою можна сприяти
честолюбству одних, поборювати честолюбство інших, підлестити
тих, а тих загодити чи залякати.
Тим часом, як обмірковує він ці великі заміри, обіч нього гордощі
чернечі, тримаючи таємну й страшну книгу, де вписано добрі й лихі
прикмети володарів, їхні нахили, сприятливі або ворожі для това¬
риства,— кривавою рисою позначають ім’я королів, які, під помсту
ордену підпавши, мусять бути викреслені з числа живих. Якщо під
ударами терору слабі володарі з генералового наказу повірили, що
мають вибирати лише між смертю і рабською покорою, то страх
їхній не був цілком панічний. Єзуїтське врядування його до певної
міри виправдує. Коли людина повеліває товариством, усі члени яко¬
го в неї в руках, мов той ціпок у руках старого, коли вона говорить
їхніми устами й разить їхньою рукою; коли вона, розпоряджаючи
незмірними багатствами, може по своїй волі перенести їх повсюди,
263
де це потрібно для вигоди ордену; коли вона, така деспотична, як
старий із Ла-Монтані, має таких самих покірних підлеглих, що з її
наказу йдуть на найбільші небезпеки і здійснюють найсміливіші 1)
заходи,— то цієї людини, певна річ, є чого боятися.
Єзуїти це відчули і, горді з того жаху, що навіює їхній вождь,
дбали тільки за те, щоб забезпечити собі вірність цієї страшної
людини. Для цього вони воліли, щоб генерал, коли він з лінощів чи
якихось інших інтересів зрадить інтерес товариства, робився знева¬
гою для ордену й начувався його помсти. А назвіть-но уряд, де б ін¬
тереси і вождя, і його членів були б так обопільно й щільно зв’язані!
Тож нема що дивуватися, коли товариство з такими слабими на взір
засобами дійшло за недовгий час такого високого ступеня потуж-
ности.
Його міць була наслідком форми цього врядування.
Хоч які були зухвалі його моральні принципи, ці принципи,
прийняті папами, були принципами католицької церкви. Що в руках
мирян ці принципи мали не дуже згубні наслідки,— це мене аж ніяк
не дивує. Не читання Бузенбавма чи Лякруа творить царевбивців —
страхіття ці зароджуються в неуцтві та самотності манастирів
і звідти кидаються вони на володаря. Марно хоче чернець, озброюю¬
чи їх кинджалом, сховати руку, що ту зброю їм дає. Злочини, запо¬
діяні священицьким честолюбством, аж надто добре впізнанні.
Щоб запобігти їм, хай знає друг державців і ворог фанатизму,
з яких певних ознак можна розпізнати різні причини великих
замахів.
РОЗДІЛ VI
Про різні причини великих замахів
Причини ці — любов до слави, честолюбство й фанатизм. Хоч би
які могутні були пристрасті, проте їхня сила, звичайно, не дорівнює
в людині любові до збереження та щастя; людина не легковажить
небезпекою і болем, вона не пускається на згубні заходи, коли
вигода, пов’язана з успіхом, не відповідає певним чином небезпеці,
на яку людина наражається. Це — факт, доведений досвідом усіх
часів.
РОЗДІЛ УІІ
Про замахи, вчинені з любови
до слави та батьківщини
Які страхи і які надії були в Діонів, Пелопідів, Аратів і Тімолео¬
нів, коли вони замишляли вбити тиранів? їм не було що боятися Ра-
вайякової ганьби та кари. Зрадила їх фортуна в їхніх заходах — ці
*) Єзуїти в безлічі нагод показали себе такими ж небоями, як і абіссінці, через те,
що в цих ченців, як і в тих страшних африканців, винагорода за відданість наказам
вождя — небо.
264
герої, що їх завжди підтримувала могутня партія, завжди могли
сподіватися померти при зброї. Поталанила їм доля — вони ставали
ідолами й любов’ю своїх співгромадян. Отже винагорода була
щонайменш пропорційна небезпеці, на яку вони йшли.
Коли Брут пішов за Цезарем до сенату, він думав, мабуть: «Ім’я
Брутів, освячене вже вигнанням Тарквініїв, наказує мені вбити
диктатора й ставить мені це за обов’язок. Якщо пощастить мені,
я знищу тиранічне врядування, роззброю деспотизм, ладний проли¬
ти найчистішу римську кров, врятую батьківщину від руїни і стану
новим фундатором її. Якщо ж упаду в своєму замірі, то загину від
своєї власної руки або від ворогової. Тож винагорода дорівнює
небезпеці».
Чи думав би так доброчесний Брут за часів Ліги? Ні — яка вигода
Франції і яка користь для нього, коли б він, нице знаряддя папсь¬
кого честолюбства, став убійником свого господаря?
За монархічного врядування лише два мотиви можуть спонукати
підданців до царевбивства земна корона або небесна. Честолюб¬
ство й фанатизм єдині призводять до таких злочинів.
РОЗДІЛ VIII
Про замахи, вчинені з честолюбства
Честолюбні замахи завжди вчиняє людина потужна. їх замис¬
люють тоді лише, коли честолюбець, у разі злочин доконано, може
зразу ж пожати його плоди, а в разі злочин схиблено й викрито,
лишається ще досить могутнім, щоб настрашити володаря чи хоч
вигадати собі час на втечу.
Таке було під грецькою державою становище полководців, які
йшли із своїм військом на імператора і разили його в битві або
вбивали на троні.
Таке ще й досі в Константинополі становище аги або отамансь¬
кого князя, коли він на чолі яничарів бере з бою сераль, заарешто¬
вує і вбиває султана, який свій трон і життя незрідка вбезпечує
лише вбивством своїх родичів.
Обставини царевбивства майже завжди виявляють, якою пристра¬
стю воно надхнуте — честолюбством чи фанатизмом.
РОЗДІЛ IX
Про замахи, вчинені з фанатизму
Честолюбного царевбійника знайдемо лише серед вельможної
кляси — фанатичного ж знайдемо в усіх клясах і найчастіше навіть
У найнижчій, бо на небесний трон і винагороди кожен однаково мо¬
же важити. Є ще інші ознаки, з яких відрізняють ці два види царе-
вбійників. Немає відміннішої речі, як поведінка їхня в цих замахах.
265
Коли перший утрачає надію врятуватися, коли ось-ось його
схоплять, він труїться або вбиває себе на своїй жертві. Другий на
своє життя не важить — релігія йому це забороняє; тільки вона
може стримати руку людини, якій стало відваги на таке лиходій¬
ство; тільки вона ту людину змушує воліти краще жахливої смерти
на ешафоті, ніж тихої смерти, самому собі заподіяної.
Фанатик — то знаряддя помсти, яке чернець виготовляє і вживає,
коли йому наказує це його інтерес.
РОЗДІЛ X
Про хвилину, коли інтерес наказує
єзуїтам учинити великий замах
Занепадає вплив єзуїтів? Сподіваються вони від нового уряду
більшої ласки, ніж від наявного? Забезпечує їм безкарність доброта
князя-володаря і святобливої двірської партії? Вони задумують тоді
свій огидний намір. Готують громадян до великих подій, збуджують
у них лиховісні пристрасті, залякують уяву або пророкуванням
близького кінця світу, як колись, або віщуванням цілковитого
загину релігії. І коли ідеї ці, зашумувавши, розпалять розуми й ста¬
нуть загальною темою розмов, єзуїти шукають тоді навіженого,
якого мусить озброїти їхнє честолюбство. Негідники цього гатунку
рідкісні. Для таких замахів потрібні душі, складені з бурхливих
і суперечних почуттів, душі, здатні заразом до останнього ступеня
мерзоти, святобливости, легковірности й гризоти. Потрібні люди
заразом сміливі й обачні, поривні й стримані, а такі характери
є витвір найпохмуріших і найсуворіших пристрастів. Але з чого
пізнати душі, що їх фанатизм може запалити? Яким чином відкрити
сім’я пристрастів — сильних, суперечних і здатних утворити цих
царевбійників,— коли ті пристрасті завжди невидимі, аж поки їх не
пустять у дію? Судище сповіді є той мікроскоп, яким ті зародки
відкривають. У цім судищі (19), де людина гола стоїть, право запи¬
тувати дозволяє ченцеві нишпорити в тайниках.
Генерал, оповіщений ченцем про звичаї, пристрасті й нахили
безлічі покутників, має вибір з надто великого числа, щоб не знайти
серед нього знаряддя своєї помсти.
Коли вибір зроблено й фанатика знайдено, треба підбурити його
запал. Несамовитість — це заразна хвороба, що передається, каже
мілорд Шефтсбері, рухом, поглядом, звуком голосу тощо. Генерал
це знає; він наказує, і фанатик, заманений до єзуїтського дому, по¬
трапляє серед несамовитих. Переймаючись почуттям тих, що його
оточують, він починає вірити, ніби сам думає те, що йому навіюють,
і, обвикнувши з думкою про злочин, який повинен заподіяти, стає
неприступний для гризоти.
Хвилевої гризоти досить, щоб роззброїти руку вбійника. Немає
людини, хоч би якої лихої та сміливої, що витримала б без жаху
266
думку про такий великий злочин і про муки, що той злочин веде за
собою. Єдиний спосіб відігнати від неї страх — це так розпалити
в ній фанатизм, щоб думка про злочин не тільки не поєднувалась у її
пам’яті з думкою про кару, а ще й нагадувала повсякчас про небесні
втіхи, винагороду за її лиходійство.
З усіх релігійних орденів єзуїтський, заразом наймогутніший,
найосвіченіший і найнесамовитіший; через те жаден не може так
діяти на уяву фанатика і жаден не може з меншою небезпекою
чинити замах на життя володарів. Сліпе впокорення єзуїтів наказам
їхнього генерала їх усіх упевнює між собою. Не маючи одне до
одного недовіри, вони дають волю своїм думкам.
Страх кари не може остудити їхнього запалу, бо на них самих
рідко покладається заподіяти злочин, який вони підохочують, аж
поки його виконано. Кожен єзуїт, спираючись на ввесь вплив і мо¬
гутність ордену, почуває себе вбезпеченим від усякого розсліду, аж
поки доконається замах, почуває, що до тої хвилини ніхто не зва¬
житься виступити винувачем проти члена товариства, страшного
своїми багатствами, силою шпигунів, яких воно підплачує, вельмож,
якими воно керує, міщан, яких воно опікує і зв’язує із собою не¬
розривними путами страху і надії.
Єзуїт, крім того, знає, що по доконанні злочину спіймати на
ньому його товариство надзвичайно важко, що, розкидаючи золото
та погрози й завжди виставляючи себе обмовленим, воно завжди
зможе окрити найчорніше лиходійство мороком, слушним для єзуї¬
тів, які хочуть були підозреними у великому злочині, бо з того
стають вони страшнішими, але не хочуть бути виявленими, бо були
б тоді гидкі.
Справді, як їх на тому злочині спіймати? Генералові відомо ім’я
всіх тих, хто бере участь у великій змові; він може по першій же
підозрі розпорошити їх по невідомих і чужоземних манастирях,
може під фальшивим ім’ям тримати їх там у безпеці від звичайного
переслідування. Стає воно дошкульним? Генерал завжди певен, що
зробить його марним, чи то замкнувши винуваченого в глибу ма-
настиря, чи то пожертвувавши ним задля інтересів ордену. Чи треба
ж дивуватися, що з такими можливостями й безкарністю това¬
риство на все зважувалось і що члени його, підохочені хвалою
ордену, часто виконували найсміливіші заміри?
Отже в самій формі єзуїтського врядування бачимо причину
страху, пошани, яку вони навіюють, і, нарешті, причину того, чому
від часу заснування їхнього не було в Хінах, Етіопії, Голляндії,
Англії, Португалії, Женеві і т. д. релігійної війни, революцій, ца¬
ревбивств, у яких єзуїти не брали б більшої чи меншої участи.
Честолюбство генерала й помічників його — душа цього това¬
риства. Жадного немає, жадібнішого до панування, і жадного, що
більше способів використало б, щоб те панування собі забезпечити.
Світське духівництво, річ певна, честолюбне, але, охоплене тією
267
самою пристрастю, воно не має тих самих засобів, щоб її задоволь¬
нити. Воно рідше було царевбивцею.
Єзуїт безпосередньо залежить від настоятеля (20). Інша річ
світський священик. Цей священик, буваючи на людях, турбуючись
своїми справами й утіхами, не цілком віддається єдиній ідеї. Його
фанатизм не збуджується безупинно від присутносте інших фана¬
тиків. До того ж, не маючи тої могутности, що релігійний орден, він,
завинивши, був би покараний. Отже він менше зважливий і менше
страшний, ніж чернець.
Справжній злочин єзуїтів не збоченість 1) їхньої моралі, а їхній
устрій, багатства, влада, честолюбство і несполучність їхніх інтере¬
сів з інтересами цілої нації.
Хоч яке довершене було законодавство цих ченців, хоч яку владу
воно мусіло дати їм над народами, а проте, скажуть, цих, таких
страшних єзуїтів вигнано тепер із Франції, Португалії, Еспанії,—
так, бо їхнім широким замірам учасно перешкоджено.
У всякому чернечому устрої є корінна вада — брак реальної
могутности. Могутність ченців грунтується на людському безумстві
й темноті. А людина з часом повинна просвітитись або хоч змінити
безумство. Завбачаючи це, єзуїти через те й хотіли об’єднати в своїх
руках могутність земну й духовну. Вони хотіли настрашити своїми
арміями володарів, яких не злякали б кинджалом та отрутою. Для
цього вони вже й заклали в Парагваї та Каліфорнії підвалини нових
царств.
Коли б суддя спав довше, через сто років, мабуть, неможливо
було б стати в опір їхнім замірам. Об’єднання духовної і земної
влади зробило б їх надто страшними; вони назавжди утримали
б католиків у засліпленні, а володарів їхніх — у покорі. Найкраще
про ступінь влади, якого дійшли вже єзуїти, свідчить те, яким чином
вигонили їх із Франції2).
Чому так завзято повстав суддя проти їхніх книг (21)? Певна річ,
він тямив незначність такого винувачення, але почував заразом, що
тільки цим винуваченням можна погубити їх у думці народів. Усяке
інше було б безсиле.
Припустімо, справді, що у вироку про вигнання їх суддя вико¬
ристав би самі лише мотиви громадського добра.
«Всяке численне товариство,— сказав би він,— честолюбне і дбає
лише за свій осібний інтерес. І коли інтерес той не збігається
з громадським інтересом, це товариство небезпечне».
«Що ж до товариства єзуїтів,— додав би він,— то річ очевидна,
') Хибні моральні принципи небезпечні лише тоді, коли стають законом.
2) Коли королі, налякані пересторогами своїх судів, почали звірятися на єзуї¬
тів,— як не пригадати байку про мишеня? «Яку галасливу тварину здибав я зараз,—
каже воно матері.— То півень. Страх мене пойняв. Я б і до тебе не добіг, коли б не
заспокоїла мене присутність другої, дуже лагідної тварини. Вона видалася мені
другом нашого роду. Зветься вона кіт».— «О, сину мій, оцієї твариіш й треба тобі
стерегтися».
268
що воно, підлягаючи за устроєм своїм чужоземному деспотові, не
може мати інтересу, відповідного до громадського» 1).
«Хіба не руйнує надмірне поширення єзуїтської торгівлі націо¬
нальної торгівлі? Величезні багатства2), здобуті в торгівлі й по¬
розсилані з волі генералової до Хін, Еспанії, Німеччини, Італії
і т. ін., можуть лише зубожити націю».
Нарешті, товариство, яке вславило себе незчисленними замахами,
товариство, яке складається з людей повстримливих і яке, щоб
збільшити число своїх прихильників, дає друзям своїм заступницт¬
во, вплив багатства, а ворогам — пересліди, нещастя і смерть,— це,
безперечно, товариство, в якого заміри мусять бути як широкі, так
і руїнницькі для загального щастя.
Хоч би які розсудливі були ці мотиви, вони справили б мале
вражіння, і могутнім та протегованим орденом єзуїтів ніколи не
пожертвували б задля розуму й громадського добра.
РОЗДІЛ XI
Єзуїтів міг знищити тільки янсенізм
Що треба було, щоб успішно побороти єзуїтів? Протиставити
пристрасть пристрасті, секту секті, фанатизм фанатизмові. Треба
було озброїти проти них янсеністів. А янсеніст, нечутливий через
святобливість (22) або тупість до нещастя своїх ближніх, не пов¬
став би проти єзуїтів, коли б бачив у них лише ворогів громадського
добра. Судді зрозуміли це і визнали, що для того, щоб підбурити
його проти ченців, треба вразити його уяву якоюсь книгою, як от
книга тверджень, безупинно гриміти йому у вуха словами — розпус¬
та, філософський гріх, магія, астрологія, ідолянство тощо.
Цими твердженнями суддям дорікали — вони принизили і знева¬
жили свій характер і свою гідність, виступаючи перед громадськістю
яко суперечники (23). Ні володарі, ні судді не повинні, певна річ,
братися до ницого ремества перекірників та богословів. Шкільні
суперечки несполучні з великими цілями врядування. Ці суперечки
звужують розум (24).
Коли надавати їм занадто ваги, вони стають призвісткою найбіль¬
шого лиха. Вони віщують Варфоломіївську ніч. Золота доба нації не
є доба сперечання. Проте, якщо під час справи єзуїтів судді мали
у Франції лише малий вплив і владу, якщо становище судів супроти
єзуїтів було таке, що ці суди могли чинити громадське добро лише
з приключок і мотивів, відмінних від тих, які дійсно керували ни¬
1) Судді, певна річ, можуть застосувати до єзуїтів Гоббсові слова до папістських
священиків: «Ви,— казав він їм,— спілка честолюбних шахраїв. Жадібні до пану¬
вання над народом, ви силкуєтесь за допомогою таємниць і нісенітниці погасити
в них світло розуму і євангелії. Вірити в правдивість священика, каже з цього приводу
поет Лей, це є звірятись на посмішки вельможі, на сльози куртизанки, на присяги
купця й на смуток спадкоємця».
2) «Багатства єзуїтів величезні; вони не сіють і не жнуть, а проте, каже Шекспір,
саме вони збирають увесь жир землі. Вони вміють вичавити навіть торбину вбогости».
269
ми,— то чом же було їм не використати й не зужиткувати зневагу,
якої спобігли єзуїтські книги й мораль, щоб звільнити Францію від
ченців, які стали такі страшні своєю владою, інтригами, багатства¬
ми, честолюбством (25), а надто тими засобами поневолювати
розум, що їм давав їхній устрій?
Справжнім злочином єзуїтів була добірність їхнього врядування.
Своєю добірністю воно всюди руйнувало громадське щастя.
Єзуїти, треба визнати, були одним з найжорстокіших бичів націй,
але без них ніколи не виявилося б, яку силу мають над людьми
закони, скеровані суцільно до одної мети.
Яке було завдання в єзуїтів? Могутність і багатство ордену.
А ніяке законодавство з такими обмеженими засобами не виконало
краще цього великого завдання. Зразка такого довершеного вряду¬
вання не знаходимо в жадного народу, бо щоб запровадити його,
треба, як Ромулові, заснувати нове царство. Ця нагода рідко трап¬
ляється, а при всякій іншій дати добірне законодавство, мабуть,
неможливо.
РОЗДІЛ XII
Розгляд цієї істини
Людина запроваджує в державі якісь нові закони або яко суддя,
що його народ уповноважив виправити давнє законодавство, або яко
завойовник, тобто по праву завоювання. Такі були ті різні станови¬
ща, що в них перебували, з одного боку, Солон, з другого — Олек¬
сандр і Тамерлан.
У першому з цих становищ суддя, як то скаржився Солон, мусить
пристосовуватись до звичаїв і смаків тих, хто його призначив. Вони
добірного законодавства від нього не вимагають,— воно надто супе¬
речило б їхнім звичаям. Вони просто бажають виправити деякі
надужиття, запроваджені в наявному врядуванні. Через те суддя не
може дати волі своєму генієві. Він не накреслює собі великого пляну
і не ставить собі на меті створити довершене врядування.
Яке завдання у завойовника в другому з цих становищ? Зміцнити
свою владу над збіднілою нацією, спустошеною у війні і ще роздра¬
тованою через свою поразку. Накидаючи їм деякі закони своєї краї¬
ни, він разом з тим залишає частину їхніх. Його мало обходять не¬
щастя, що до них призводить мішанина законів, незрідка супе¬
речних між собою.
Не в момент завоювання задумує переможник широкий проект
довершеного законодавства. Ще непевний власник нової корони, він
вимагає тоді від своїх нових підданців одного лише — покори. Та
й коли турбуються про їхнє благоденство?
Немає такої музи, якій не споруджали б храму; немає наук, яких
не розробляли б у якійсь академії; немає академії, що не призначала
б премії за розв’яз певних оптичних, хліборобських, астрономічних,
механічних і т. ін. проблем. З якої ж фатальности моральні й полі¬
270
тичні науки, безперечно, найважливіші з усіх тих, які найбільше
сприяють національному благоденству, ще й досі не мають гро¬
мадських шкіл?
Чи є разючіший доказ байдужости людей до щастя своїх ближніх
(26)?
Чому не заклали ще й досі потужні моральних і політичних
академій? Чи не бояться вони, що ті академії розв’яжуть, кінець
кінцем, проблему добірного законодавства й забезпечать назавжди
щастя громадян? Вони цього, певно, боялися б, коли б підозрювали,
що громадське щастя вимагатиме від них пожертвувати хоч неве¬
личкою частиною їхньої влади. Один лише інтерес мовчить перед
національним інтересом — це інтерес слабого. Володар здебільшого
тільки себе й бачить у природі. Чи зацікавлений він у благоденстві
підданців? Коли б любив їх, то не клав би на них кайданів. Хіба
з колісниці перемоги або з трону деспотизму може він дати їм
корисні закони? Що обходить завойовника, сп’янілого від успіхів
своїх, благоденство його рабів?
Щодо судді, вповноваженого від республіки зреформувати за¬
кон, то йому здебільшого треба надто різних інтересів додержати,
надто багато різних думок погодити, щоб він міг на цій царині ство¬
рити щось велике й просте. Єдино тільки фундаторові колонії, який
керує людьми, що не мають ще ні забобонів, ні звичок, належить
розв’язати проблему добірного законодавства. В цьому становищі
ніщо не стримує ходи генія, не противиться встановленню наймудрі-
ших законів. їх досконалість не має інших меж, крім самих меж
його розуму.
Але чому манастирські закони найменш недовершені під погля¬
дом мети, яку вони ставлять собі? Бо фундатор чернечого ордену
перебуває в становищі фундатора колонії. Бо такий собі Ігнатій,
накреслюючи в тиші й самотності плян свого врядування, не мусів
ще зважати на смаки й погляди своїх майбутніх підлеглих. Створе¬
но його статут, схвалено його орден — фундатора оточують пос¬
лушники, цьому статутові тим покірніші, що вони обіймають його
добровільно, отже й схвалюють засоби, якими їх примушують
додержувати його. Чи треба ж дивуватися, що такі законодавства
в своєму роді довершеніші, ніж законодавства будь-якої нації?
Студіювання різних манастирських устроїв, мабуть, з усіх студій
найцікавіша і найпоучніша для суддів, філософів і взагалі для всіх
державних діячів. Це — спроби в малому обсязі, які виявляють
таємні причини благоденства, величі й могутности різних чернечих
орденів, які доводять, як і мав я на меті показати, що не від релігії,
не від того, що зветься мораллю, яка в усіх народів і в усіх ченців
приблизно однакова, а єдино від законодавства залежать пороки,
чесноти й благоденство націй.
Закони — це душа царств, знаряддя громадського щастя. Це
знаряддя, ще й досі грубе, можна день у день удосконалювати. До
якого ступеня здатне воно вдосконалюватись і до якої межі до¬
271
бірність законодавства може піднести щастя громадян *)? Щоб це
питання розв’язати, треба знати передусім, у чім полягає щастя
індивіда.
ПРИМІТКИ
1. Всі французи хваляться, що з них ніжні приятелі. Коли з'явилася книга «Про
розум», вони дуже галасували проти розділу про приязнь. Так ніби в Парижі живуть
самі Орести та Піляди. А проте в цій самій нації військовий закон зобов'язує солдата
розстрілювати свого товариша й приятеля-дезертира. Запровадження такого закону
не свідчить про велику пошану до приязни з боку уряду, а впокорення цьому законо¬
ві — про велику ніжність до своїх приятелів.
2. Хто забажав би собі зла, казали стоїки, і без причини кинувся б у вогонь, у воду,
або з вікна, того визнали б за божевільного, та й справді він таким був би, бо в при¬
родному своєму стані людина шукає втіхи й уникає болю, бо в усіх своїх учинках
вона доконечно детермінована бажанням гаданого або реального щастя. Отже люди¬
на не вільна. Отже її воля так Само доконечно є наслідок її думок, як біль є наслідок
удару. До того ж, додавали стоїки, чи є хоч одна мить, коли свободу людини можна
було б скласти на якийсь її душевний чин? Якщо, наприклад, та сама річ ту саму
МИТЬ не може бути Й не бути, ТО, ВИХОДИТЬ, неможливо, щоб ту Хвилину, ЯК душа діє,
вона діяла інакше; щоб ту хвилину, шк вона вибирає, вона вибирала інакше; щоб ту
хвилину, як вона зважує, вона зважувала інакше; щоб ту хвилину, як вона хоче, вона
хотіла інакше.
А якщо моя воля — така, яка вона є,— примушує мене розважати; якщо моя
розвага — така, яка вона є,— примушує мене вибирати; якщо мій вибір — такий,
який він є,— примушує мене діяти; якщо, коли я розважав, неможливо (з огляду
на моє себелюбство), щоб я не хотів розважати, то річ очевидна, що свободи
немає ні в наявній волі, ні в наявній розвазі, ні в наявному виборі, ні в наявному
вчинкові і що, нарешті, свобода не належить до жадного душевного чину.
Для цього треба було б, казав я вже, щоб та сама річ ту саму мить була й не була.
І ось, додавали стоїки, яке питання ставимо ми філософам: «Чи вільна душа, якщо
в своєму хотінні, в своїй розвазі, в своєму виборі, в своєму вчинку вона невільна?»
3. Майже немає такого святого, який хоч раз не вмив би рук у людській крові й не
послав би на страту людину. Єпископ, що недавно палко добивався смерти одного
аббельвільського молодика, був святий. Він хотів, щоб той юнак спокутував жахливи¬
ми муками злочин, що проспівав кілька непристойних куплетів.
4. Якщо ми побиваємо єретиків, кажуть святохи, то це з жалю. Ми лише хочемо
дати їм відчути жало милосердя. Ми надіємося страхом смерти й катів вирвати їх
з пекла. Але відколи це в милосердя жало є? Відколи вбиває воно? До того ж, коли
пороки гублять душу не менше, ніж помилки, чому святенники не побивають по¬
рочних людей своєї секти?
5. Якщо голод робить громадян промітними, то мудрі закони роблять їх добрими.
Якщо давні римляни, каже Макіявеллі, подали в усіх галузях зразки чесноти; якщо
чесність у них була явищем звичайним; якщо протягом кількох століть налічуємо
*) Серед різних чернечих орденів звичаї загалом найкращі й мораль найменше
збочена в тих, де врядування найбільш наближається до республіканської форми
й підлеглі найвільніші та найщасливіші. Такі доктринери й ораторійці.
272
в них шість-сім засуджених на штраф, вигнання та страту — то чому завдячили вони
і своїми чеснотами, і своїми успіхами? Мудрості своїх законів, першим чварам між
плебеями та патриціями,— чварам, які, виникнувши, установили ту рівновагу мо¬
гутности між двома станами, що її дальші, раз у раз поновлювані чвари довго підтри¬
мували.
Якщо римляни, додає цей славетний письменник, у всьому відрізнялися від вене-
ційців, якщо перші не були ні смиренними в нещасті, ні бундючними в добробуті, то
різна поведінка й відмінний характер цих двох народів були наслідком ріж ниці їхньої
дисципліни.
6. Гельвеція дехто з богословів називав «нечестивцем», отця Бертьє — «святим».
А втім, перший не робив і не хотів робити нікому лиха, а другий прилюдно казав, що
був би він король, то втопив би Монтеск’є у його власній крові.
Один з них — чесна людина, а другий — християнин.
7. Справедливі закони всемогутні над людьми. Вони керують їхньою волею, роб¬
лять їх чесними, милосердними й щасливими. Своїм щастям, певністю своєї власнос¬
ти й свободою англійці завдячують чотирьом-п’ятьом законам такого гатунку.
Перший із цих законів той, що дає палаті громад право встановляти податки.
Другий — це habeat corpus.
Третій — суд присяжних.
Четвертий — свобода преси.
П'ятий — спосіб збирати податок.
Але хіба ці податки не тяжкі тепер для нації? Коли вони й тяжкі, то хоч не дають
володареві засобів погноблювати індивідів.
8. Не релігії, не природному законові, що він нібито вроджений і відтиснутий у всіх
душах, завдячують люди своїми соціяльними чеснотами. Цей, такий хвалений, при¬
родний закон є, як і інші закони, витвір досвіду, міркування та розуму. Якби природа
відтискала в серцях ясні поняття про чесноту, якби ці поняття не були набутком, чи
приносили б люди коли-небудь людські жертви богам, яких називали добрими? Чи
офірували б картагенці, щоб загодити Сатурна, своїх дітей на його олтарях? Чи
вважав би еспанець божество за жадібне до крови єретика та єврея? Чи сподівалися
б цілі народи здобути любов небесну чи то стратою того, хто не думає так, як їхні
священики, чи то вбивством дівчини, приреченої спокутати їхні лиходійства?
Припустімо, принципи природного закону вроджені — люди відчули б тоді, що за
злочин кожен особисто повинен каратися, що жорстокість і несправедливість не
можуть бути жрекинями богів. А коли такі ясні, такі прості поняття правосудности
ще не засвоєні всіма націями, то, виходить, не природному законові, а освіті людина
завдячує знанням справедливости й чесноти.
9. Чеснота така дорогоцінна і виконування її таке пов’язане з національною виго¬
дою, що коли б чеснота була й помилкою, задля неї, певно, треба було б пожертву¬
вати навіть істиною. Але навіщо ця пожертва й чому лжі бути матір’ю чесноти?
Скрізь, де особистий інтерес зливається з громадським, чеснота стає в кожному
індивіді доконечним наслідком себелюбства й особистого інтересу.
Всі пороки нації завжди стосуються до якоїсь порочности її законодавства. Чому
чесних людей так мало? Тому, що чесність майже всюди накликає лихо. Якби, навпа¬
ки, їй товаришували почесті й повага, всі люди були б доброчесними. Але є, мовляв,
таємні злочини, яким тільки релігія може чинити опір. Крадіж дорученого переховку
(un depot) тому за приклад. Але чи ж доводить досвід, що цей переховок певніше
доручити священикові, ніж Нінон де Лянкльо? Скільки крадіжок чиниться під наз¬
273
вою благочестивих даровань! Скільки спадків викрадається в законних спадкоємців!
Отаке гниляве джерело неозорих церковних багатств. Отакі церковні крадіжки. А що
повертає церква? Кажуть — якщо чернець і не повертає сам, він інших змушує
повертати. Якою сумою на рік оцінити ці повернення у великому царстві? Стома
тисячами екю? Хай,— порівняймо цю суму до тієї, яка потрібна на утримання стіль¬
кох манастирів — тоді й зможемо судити про їхню корисність. Що сказали б про
фінансиста, який витрачав би двадцять мільйонів на адміністративні видатки, щоб
забезпечити один мільйон прибутку? Його назвали б дурнем. Громада і є цей дурень,
коли утримує стільки манастирів.
До того ж їхня надто дорога наука навіть марна для народів заможних, діяльних,
промислових, чий характер вивищує свобода. В таких народів таємних злочинів
діється мало.
Чи годиться ще й досі не знати, що патріотичними чеснотами громадяни завдя¬
чують злиттю громадського інтересу з особистим? Чи, може, завжди за підвалину
цих чеснот вважатимуть помилки та об'явлення, які так довго вже правлять за привід
до найбільшого лиходійства?
10. Якщо всі люди — природжені раби марновірства, то чом, скажуть, не ско¬
ристуватися з їхньої слабости, щоб зробити їх щасливими й змусити їх шанувати
закони? Чи то ж марновірець шанує їх? Навпаки, він їх порушує. Марновірство —
це отруйне джерело, звідки постали всі нещастя і лиха на землі. Хіба не можна його
висушити? Можна, певна річ, і народи не так доконечно марновірні, як то гадають;
вони такі, якими робить їх урядування. Під напоумленим володарем і вони не зад-
ляються прийти до розуму.
Монарх з часом стає дужчим від богів. Тому заволодіти розумом державців — це
найперша турбота священикова. Немає таких ницих лестощів, до яких він для цього
не принижувався б. Потрібно проголосити за монархами божественне право? Свяще¬
ник його проголошує, він сам себе визнає за їхнього раба, але з мовчазною умо¬
вою — щоб насправді вони його рабами були. А відмовляють володарі йому в послу¬
ху, духівництво зміняє тон і, якщо обставини йому сприяють, заявляє, що коли
в особі Саула Самуїл скинув помазаника господня, то Самуїл колись не міг нічого
такого, чого не міг би тепер папа.
11. Чесна людина завжди коритиметься своєму розумові переважно перед об’яв¬
ленням. Певніша річ, скаже вона, що Бог є творець людського розуму, тобто людсь¬
кої здібности відрізняти правдиве від хибного, ніж те, що той самий Бог є творець
такої ось книги.
В очах мудреця злочинніше заперечувати власний розум, ніж заперечувати будь-
яке об’явлення.
12. Релігійна система ламає всяку відповідність між винагородами, призначеними
за людські вчинки, і корисністю тих учинків для громадян. З якої, справді, причини
солдата шанують менше, ніж ченця? Чому ченцеві, який складає обітницю бідности,
дають 12—15 тисяч ліврів ренти за те, що він раз на рік вислухає гріхи або дурниці
якогось вельможі, коли відмовляють 600 ліврів офіцерові, зраненому під час атаки?
13. Майже всяка релігія забороняє людям користуватися з розсудку, робить їх
заразом грубими, нещасними й жорстокими. Цю істину досить дотепно показано
в одній англійській п’єсі, що зветься «Руїна здорового глузду». Фаворити цієї руїни
в п’єсі — юриспруденція під ім’ям Лави, медицина під ім'ям Фізики і жрець сонця
під ім’ям Палія.
Ці фаворити, яким обрид уряд, противний їхнім інтересам, змовляються і кличуть
274
собі на допомогу Неуцтво. Воно висідає на острові Здоровий Глузд на чолі ватаги
штукарів, гудців, мавп і т. ін; його супроводить гурт італійців та французів. Королева
Здорового Глузду йде їм назустріч. Палій спиняє її. «О королево,— каже він їй,—
трон твій схитнувся, боги озброюються проти тебе; гнів їхній — то згубний наслідок
твого сприяння безвірним. Устами моїми тобі глаголе сонце; тремти, видай мені того
нечестивця, щоб я полум’ю віддав його, інакше помста небесна розітнеться над
тобою. Я — жрець, я непогрішний; я наказую — скорися, якщо боїшся, щоб я не
прокляв дня народження твого, як фатальний для релігії день». Королева, не слухаю¬
чи, наказує сурмити атаку, але військо покинуло її; вона тікає до лісу. Палій женеть¬
ся за нею і вбиває кинджалом. «Мій інтерес і моя релігія вимагали,— каже він,— цієї
великої жертви; але чи назвуся я вбійником? Ні — інтерес, який наказав мені це
душогубство, жадає мовчанки моєї: я оплакуватиму прилюдно свою ворогиню, про¬
славлятиму її чесноти». Коли сказав він, почувся гуркіт війни. З’являється Неуцтво,
наказує захопити тіло Здорового Глузду, кладе його в могилу. Звідти виходить голос
і промовляє пророчі слова: «Хай тінь Здорового Глузду довіку блукає по землі; хай
його стогони будуть вічним жахом для війська неуцтва; хай ця могила видима буде
тільки людям освіченим і хай через те завжди називають їх прозірливцями».
14. Закони — це маяки, що світять народам на шляху чесноти. Що треба, щоб
закони були шановані? Щоб вони очевидно стреміли до громадського добра й були
довго досліджувані перед тим, як видані.
Закони дванадцяти таблиць були в римлян цілий рік виставлені на громадське
обговорення. Такою поведінкою судді доводять своє щире бажання установити добрі
закони.
Всякий трибунал, що з вимоги урядової особи легко призначає кару смерти на
громадян, робить законодавство гидким і суддівство зневажним.
15. Чотири причини, кажуть євреї, мусять зруйнувати світ, одна з них — це релі¬
гійна й безумна людина.
16. Кожен болю й смерти боїться. Навіть солдат цьому страхові підвладний; цей
страх його дисциплінує.
Хто нічого не боявся б, нічого не робив би проти своєї волі. Війська хоробрі яко
боягузи. А коли кат всесильний над військом, каже з цього приводу один великий
володар, він всесильний і над містами.
17. Коли поліція, доконечна для стриму злочинів, надто дорого коштує, вона
обтяжає громадян і стає громадським лихом. Коли поліція надто допитлива, вона
псує звичаї, нищить рацію шпигунства, стає громадським лихом. Поліція не повинна
правити за знаряддя помсти дужого проти слабого, не повинна ув’язнювати громадя¬
нина без правного проти нього процесу. Без найпильнішого догляду її урядовці,
ставши взаконеними лиходійниками, тим небезпечні, що їхні численні й приховані
злочини лишаються невідомими й безкарними.
18. Жаден деспот-єзуїт не йде на чолі ватаги бандитів, яку називає військом,
грабувати й плюндрувати своє царство, як то робить східній тиран. Деспот-єзуїт, сам
підлеглий статутові свого ордену, перейнятий тим самим духом, почерпає пошану
лише з могутности своїх підданців. Отже його деспотизм не може бути шкідливим
для них.
19. Серед протестантів через те налічують мало царевбивств, що вони не схиляють
колін перед священиком і сповідаються не людині, а Богові. Не те в католиків. Май¬
же всі вони перед замахами сповідаються і причащаються.
20. Чернець завжди буде страшний своїм послухом перед настоятелем. Наказує
275
цей настоятель убити? Вбивство доконусться. Хто з ченців може противитись його
наказам! Скільки в настоятеля засобів примусити собі коритисяі Щоб знати їх,
погляньмо статут капуцинів.
Clemens papa IV, ubi supra, cap. 6, § 24 — каже: «Брат має право сповідатися
лише другому братові, крім випадків абсолютно конечної потреби».
Ubi supra, cap. 6, § 8, він каже: «Коли у в'язниці брат, погноблений вагою своїх
кайданів, попросить дозволу висповідатись у ченця з ордену, він цей дозвіл дістане
лише в тому разі, коли настоятель визнає за доречне дати йому цю розраду й цю
ласку. Чернець причащатиметься на Великдень лише з дозволу настоятеля, і то
завжди в шпиталі або в якому іншому потайному місці».
Ubi supra, cap. 6, § 10, він додає: «За великі злочини братів палити живцем. За
інші злочини роздягати, ставити голими, прив'язувати й мордувати трьома нападами
з волі отця виконавця. Хліб скорботи й воду печалі видавати їм мірцем.
За тяжкі злочини отець виконавець може вигадати муки по своїй уподобі».
Ubi supra, cap. 6, § 2, він каже: «Коли кайдани, вогонь, батоги, спрага, в'язниця,
відмова св. таїнств недостатні, щоб покарати брата або примусити його признатися
до злочину, в якому винуватять його, отець виконавець може вигадати муку по своїй
уподобі, не називаючи йому викажчиків та свідків, хіба що тільки чернець цей є особа
дуже видатна. Бо непристойно було б (крім випадку величезного злочину) притягати
до права отця, який, до того ж, учинив орденові великі послуги».
Нарешті, додає, ubi supra, cap. 6, § 3: «Брата, що звернеться до мирського суду,
як от до суду єпископського, покарати по волі генерала або настоятеля; а брата, що
визнає свій гріх сам або після намови, засудити попередньо, без огляду на одізвання,
з тим, щоб зважити його просьбу згодом, коли одізвання обгрунтоване».
З таким статутом папа, церква й генерал з кожнісінького ченця можуть зробити
царевбивцю. Такої-влади над підлеглими володар не повинен був би надавати жадно¬
му начальникові. З якого ж засліплення наражає він безневинність на такі жорстокі
муки і себе самого на такі небезпеки?
21. Серед єзуїтських творів смішних, мабуть, багато більше, ніж легковажних.
Отець Гарас, наприклад, лементуючи проти Каїна, каже на стор. 130, кн. 2 свого
цікавого вчення: «що Каїн, як це відзначають євреї, був людина малотямуща й пер¬
ший безбожник, що цей Каїн не міг зрозуміти того, що казав йому його батько Адам,
а саме, що є святий Бог, суддя вчинків наших. Не мігши зрозуміти цього, Каїн уявив,
що це бабські казки і що його батько збувся глузду, коли розповідає про свій вихід із
земного раю і про те, що з ним сталося. Через те Каїн дійшов до того, що вбив свого
брата й Богові відповів так, ніби розмовляв з якимсь ледащом».
Цей самий отець, кн. 1, стор. 97, розповідає, що по приїзді Кальвіна до Пуату, коли
майже все дворянство йшло за його помилками, один шляхтич затримав частину цьо¬
го дворянства в католицькій вірі, сказавши: «Обіцяю встановити релігію, кращу за
Кальвінову, якщо знайду десяток нікчем, що не побояться піти на вогнище в оборону
моєї маячні». Фонтенеля переслідувано, коли він повторив у своїх реченнях те, що
говорить у отця Гараса пуатвенський шляхтич. Така-бо правда тому, що на цім світі
все як удасться.
22. Всі, навіть педанти-янсеністи, погоджуються, що теперішнє виховання у Фран¬
ції не може творити громадян і патріотів. Чому ж ці янсеністи, завжди заклопотані
своєю мінливою чи достатньою благодаттю, не запропонували й досі ніякого пляну
громадського виховання? Які ж байдужі святенники до загального добра!
23. Ця книга тверджень, казали прихильники єзуїтів, гідна троянського богослова,
276
але не гідна вищого суду. Отже, додавали вони, єзуїтів судили не судді, а янсеністські
прокурори. Знаю тільки, що цій книзі почасти завдячуємо розпуском того товарист¬
ва,— така-бо правда тому, що найщасливіші реформи діються іноді найкумеднішим
способом.
24. Майже по всіх країнах той, хто хоче дістати якусь посаду, повинен належати
до релігії народу. Хіни, кажуть, єдина країна, де визнано помилковість цього звичаю.
Щоб бути справедливим і правдивим істориком, кажуть хінці, треба бути байдужим
до всякої релігії; щоб справедливо керувати людьми, бути правосудним суддею,
безстороннім мандарином, треба так само до жадної секти не належати.
25. Понс де Тіяр де Біссі, єпископ з Шальону-над-Соною (єдиний, що лишився
вірним Генріхові III на соймі в Блюа 1558 p.), вдався з листом до Діжонського суду.
В тому листі з 1590 р. цей прелат оплакує спочатку нещастя своєї бідолашної бать¬
ківщини; описує жахи ліги та її огидні злочини; каже, нарешті, що Бог у гніві своїм
хоче погубити це чудове царство, «що його лжевчителі в залізних масках потрясли
звідусюди». Потім, звертаючись до суду, отак переконує вигнати єзуїтів:
«Ці Магометові апостоли,— каже,— мають нечестя проповідувати, що війна є
шлях Божий. Хай же ці диявольські зводителі, ці бундючні прихильники лжемуд-
рости, ці лицемірні ревнителі, ці мури повапновані, ці школи, причинці громадянсь¬
ких бур, ці призвідці спокуси, ці еспанські розвідачі, ці небезпечні і вправні в куванні
лиха шпиги,— назавжди вигнані будуть із Франції».
Звертаючись потім до єзуїта Шарля та його собратів, каже: «Ви бачите всі ці
бридотні лиходійства, від яких стогнуть усі добромисні люди, й не озиваєтесь на них
жадним осудним словом — ба більше, ви їх віддаєте, ви обіцяєте за найбільший зло¬
чин небесні винагороди. Ви підбурюєте до нього і зводите на небо безчесних розбій¬
ників, яких омиваєте в росі вашого милосердя.
Зараз найхристияннішого короля забито огидним замахом одної з подоб ваших,
а ви ще й по смерті його мордуєте. Прирікаєте його на вічний вогонь і зважуєтесь
проповідувати, що йому й у допомозі молитов повинно відмовити».
26. О смертні, що називаєте себе добрими і що насправді добрі так мало, чи не
червонітимете ви колись за свою байдужість до реформи й удосконалення ваших
законів? Адже судді ваші вміють керувати вами й стримувати вас лише страхом
перед найогиднішими карами. Хіба таки ніколи не спробують вони, нечутливі до
криків і стогону засуджених, приборкувати злочин способами лагіднішими? Час уже
їм потвердити свою людяність шуканням отих способів. Хай же складають твори про
це. Хай стережуться, щоб лінощам розуму їхнього не привинили вбивства стількох
бідолах, і хай запропонують, зрештою, премію за розв’яз проблеми, такої гідної
спочутливої справедливости державців.
О смертні! Гадана доброта ваша — лицемірство лише! Вона в словах ваших, а не
в учинках.
ЧАСТИНА ВОСЬМА
Про те, в чому полягає щастя індивідів;
про підвалину, на якій повинно будувати
національне благоденство, що доконечно
складається з усіх приватних благоденств
розділ і
Чи всі люди в суспільному стані
можуть бути однаково щасливі
Немає такого суспільства, де всі громадяни були б рівні в ба¬
гатстві й потужності (1). Чи є таке, де б усі могли бути рівні в щас¬
ті? Оце я й розглядаю.
Мудрі закони змогли б, певно, вчинити диво всезагального благо¬
денства. Мають усі громадяни якусь власність, перебувають усі вони
в певному стані заможности й можуть семи-восьмигодинною пра¬
цею достатньо задовольнити свої власні й своїх родин потреби,—
то вони такі щасливі, якими можуть бути.
Щоб це довести, пізнаймо, в чому полягає щастя особи. Це попе¬
реднє знання є одинока підвалина, на якій можна будувати націо¬
нальне благоденство.
Нація є сукупність усіх її громадян, а громадське щастя — су¬
купність усіх приватних щасть. А в чому ж щастя індивіда? Мабуть,
цього ще й досі не знають, та й не займалися достатньо цим пи¬
танням, яке може, проте, навести найбільше світло на різні частини
врядування.
Запитайте більшість людей. Щоб бути однаково щасливими,
скажуть вони, всі повинні бути однаково багатими й могутніми.
Найхибніша річ, оце твердження. Справді, якщо життя є лише
сукупність безлічі різних моментів, усі люди будуть однаково щас¬
ливі, коли всі зможуть виповнити ці моменти однаково приємним
способом. Чи можливо це в різних становищах? Чи можливо в цих
становищах забарвити тим самим відтінком благоденства всі мо¬
менти людського життя? Щоб розв’язати це питання, побачимо,
в якому різному клопоті доконечно минають різні частини дня.
РОЗДІЛ II
Про вжиток часу
Люди потребують їсти й пити; потребують жити з жінками, спати
тощо. З двадцяти чотирьох добових годин вони десять-дванадцять
уживають на заспокоєння цих різних потреб. З моменту, як їх
задоволено, всі, від торгівця кролячими шкірками до володаря,
однаково щасливі.
278
Надаремно казатимуть, що стіл багатства витонченіший, як стіл
заможности. Ремісник задоволений, коли добре підживився. Різна
кухня в різних народів доводить, казав я вже, що добра страва —
це страва звична 1).
Отож на добу є десять-дванадцять годин, коли всі люди, яким
достаток дає змогу забезпечитися потрібним, можуть бути однаково
щасливі. Щодо інших десяти-дванадцяти годин, тобто тих2), що
відділяють зароджувану потребу від потреби задоволеної, то хто
сумнівається, що люди й цими годинами тішаться з однакового
щастя, коли вони їх здебільшого однаково використовують і коли
майже всі вони присвячують ті години праці, тобто набуванню
потрібних грошей, щоб задовольнити свої потреби? А поштар бігаю¬
чи, візник возячи, урядовець записуючи — всі в своєму різному
становищі мають одне на меті. Отже вони однаково, в цьому сенсі,
уживають свій час.
Але чи так воно, скажуть, із неробітним багачем? Адже його
багатства без праці настачають усі його потреби, всі його втіхи —
згоден. Чи ж щасливіший він від того? Ні — природа не помножує
задля нього потреб голоду, кохання і т. ін. Може, цей багач приємні¬
шим способом виповнює проміжок, що відділяє задоволену потребу
від зароджуваної? Сумніваюсь у цьому.
Ремісник, безперечно, терпить працю. Але неробітний багач
терпить нудьгу. Котре з цих двох лих більше?
Працю, загалом, тому вважають за зло, що в більшості урядовань
потрібне можна здобути лише надмірною працею, отже поняття
праці завжди викликає поняття муки.
А втім, праця сама з себе — не зло. Коли нам її полегшують, коли
праця нас не стомлює, вона, навпаки,— добро.
Скільки ремісників, забагатівши, далі ведуть своє діло й лише
з жалем покидають його, коли їх до того змушує старість? Немає
нічого, чого звичка не робить приємним.
У відбуванні свого обов’язку, свого ремества, свого фаху, свого
таланту, суддя судячи, слюсар куючи, пристав виконуючи судові
постанови, поет і музика компонуючи,— всі дізнають приблизно
однакової втіхи і в своїх різних працях однаково знаходять спосіб
уникнути фізичного зла — нудьги.
Людина зайнята — це людина щаслива. Щоб довести це, розріз¬
ню два гатунки втіх.
Перші — це втіхи чуттєві. Вони спираються на фізичні потреби,
їх дізнають у всіх умовах, і в момент, коли люди переживають їх,
вони однаково щасливі. Але ці втіхи малотривалі.
Другі — це втіхи завбачені. Серед цих утіх я лічу всі способи,
якими здобуваємо фізичні втіхи. Ці способи через завбачення самі
') Цей вислів нагадує мені слова одного французького кухаря. Він поїхав до
Англії і побачив, що там усе їдять під білим сосом. «Що ж це,— сказав він,— у цій
країні набереться сотня різних релігій, а сос до всіх страв один лише. Хай живе
Франція, у нас релігія одна, зате до кожної печені ми сотню різних сосів маємо».
2) Щастя й нещастя більшости людей залежить, головно, від наслідку більш-
менш щасливого вжитку цих десяти-дванадцяти годин.
279
завжди обертаються на реальні втіхи. Беру я струг — що почуваю?
Всі завбачені втіхи, пов’язані з оплатою моєї столярської роботи.
А втіхи цього виду не існують для багача, який, не працюючи,
знаходить у касі на що здобути їх; тому він більше нудиться.
Тому, завжди неспокійний, завжди метушливий, завжди в кареті
роз’їжджаючи,— він вивірка, що з нудьги крутиться в клітці. Щоб
бути щасливим, неробітний багач чекати мусить, поки природа
відновить у ньому якусь втіху.
Отже проміжок між зароджуваною і задоволеною потребою
у ньому виповнює нудьга неробства.
А в ремісника праця, даючи йому способи задовольнити потреби
та здобути розваги, які він дістає лише цією ціною, робить йому той
проміжок приємним.
Для неробітного багача є безліч хвилин нудьги, що впродовж їх
ремісник і робітник дізнають усі поновлювані втіхи завбачення.
Праця, якщо вона помірна, є загалом найщасливіший ужиток
того часу, коли людина не задовольняє ніякої потреби й не дізнає
ніяких чуттєвих утіх — безперечно, найяскравіших і найменш три¬
валих з усіх.
Скільки приємних почуттів невідомо тому, кого ніяка потреба не
спонукує мислити!
Забезпечують мені мої величезні багатства всі втіхи, що їх бідак
бажає і здобуває з таким трудом? Я поринаю в неробство. Чекаю,
казав я, нетерпляче, коли природа збудить у мені якусь нову потре¬
бу. Чекаю, мені нудно, я нещасний. Інша справа з людиною зайня¬
тою. Сполучилося в її пам’яті поняття праці й грошей, за ту працю
одержуваних, із поняттям щастя? То й праця стає щастям. Кожен
удар сокирою викликає в спогаді тесляра втіхи, що їх має дати йому
заробленина.
Взагалі всяке доконечне зайняття виповнює найприємнішим спо¬
собом проміжок, що відділяє задоволену потребу від зароджуваної,
тобто ті десять-дванадцять годин на добу, що через них найбільше
заздрять неробі-багачеві й уважають його за такого високо щасли¬
вого.
Тому за доказ та радість, з якою хлібороб запрягає вранці воза,
а збірщик відмикає касу й розгортає книгу.
Зайняття — це щохвилинна втіха, невідома вельможі й неро-
бітному багачеві. Міра нашого багатства, хоч би що там казали
забобони, не є міра нашого благоденства. Тому в усіх обставинах,
коли, казав я вже, можна помірною працею задовольняти всі свої
потреби, люди невбогі, яким нудьга погрожує менше, ніж неро-
бітним багачам, бувають приблизно такі щасливі, які можуть бути.
Отже люди, не будучи рівні в багатстві та гідностях, можуть бути
рівними в щасті. Чому ж тоді в царствах живуть самі тільки не¬
щасні?
280
РОЗДІЛ III
Про причини нещастя майже всіх націй
Майже всезагальне нещастя людей і народів залежить від не¬
досконалосте їхніх законів і від надто нерівного розподілу багатств.
У більшості царств є дві лише кляси громадян — тих, кому бракує
потрібного, і тих, хто потопає в надлишку.
Перша кляса може задовольнити свої потреби лише надмірною
працею. Ця праця для всіх фізичне зло, для декого — мука.
Друга живе в достатках, але також у страхові нудьги 1). А нудь¬
га — лихо мало не таке страшне, як і вбогість.
У більшості царств, виходить, повинні жити самі тільки нещасні.
Що робити, щоб покликати їх до щастя? Зменшити багатство
одних, збільшити багатство других, дати бідному спроможність
семи-восьмигодинною працею щедро задовольнити свої і своєї роди¬
ни потреби. Тоді й стає він приблизно таким щасливим, яким може
бути.
Він дізнає тоді ті самі, що й багач, фізичні утіхи. Апетит у бідного
тої самої природи, що й у багача,— «багач двічі не обідає», мовляв
за вживаною приказкою. Знаю, що є дорогі втіхи, неприступні
звичайній заможності, але їх завжди можна заступити іншими й так
само приємно виповнити проміжок, що відділяє задоволену потребу
від зароджуваної, тобто одну страву — другою, ту насолоду — тією.
Під усяким мудрим урядом можна тішитися з однакового благо¬
денства — і тими хвилинами, коли задовольняєш свої потреби,
і тими, що відділяють задоволену потребу від зароджуваної. А коли
життя є лише сума цих двох гатунків хвилин, то людина заможна,
як і мав я це довести, може, виходить, дорівнятися щастям найба-
гатших і найпотужніших.
Але чи можуть добрі закони піднести всіх громадян до потрібного
для щастя стану заможности? Для цього й зводиться тепер це
важливе питання.
РОЗДІЛ IV
Громадян можна зробити заможнішими
Коли за теперішнього стану більшости націй уряд, уражений
надто великою диспропорцією достатків, схоче встановити між
ними більше рівности, він, певна річ, матиме перемогти безліч
1) Скільки ще лиха, крім нудьги, зазнають багачі? Скільки турбот і клопоту, щоб
збільшити й зберегти великий достаток? Що таке багач? Управитель великого дому,
повинний годувати й одягати лакеїв, що його роздягають.
Якщо його слуги мають забезпечений хліб на старість і не поділяють із своїм
господарем нудьги неробства, то вони тисячу разів щасливіші.
Щастя багача — складна машина, в якій раз у раз треба щось лагодити. Щоб
постійно бути щасливим, треба бути щасливим задешево.
281
перешкод. Такий проект, мудро задумавши його, повинно і можна
здійснити лише постійними й непомітними змінами; але ці зміни
можливі.
Хай визначать закони якусь власність для всіх громадян — вони
визволять бідного з жаху злиднів, а багатого — з лиха нудьги. Того
й того зроблять щасливішими.
Але й установивши ці закони, чи можна гадати, що люди, не
будучи однаково багатими чи могутніми *), вважатимуть себе за
однаково щасливих? Переконати їх у цьому за теперішнього вихо¬
вання надзвичайно важко. Чому? Бо ще з дитинства поняття ба¬
гатства поєднуються в їхній пам’яті з поняттям щастя, і це поняття
майже по всіх країнах мусить відтиснутись у їхніх спогадах тим
глибше, що свої нагальні й щоденні потреби вони здебільшого
заспокоюють у тих країнах лише надмірною працею.
Чи так було б у країні, керованій добірними законами?
Якщо дикун ставиться до золота й гідностів з найзневажливішим
презирством, то, виходить, поняття надмірного багатства не доко¬
нечно зв’язане з поняттям надмірного щастя. Виходить, про нього
можна скласти собі відмінні й різні поняття, можна довести людям,
що протягом моментів, з яких складається їхнє життя, всі були
б однаково щасливі, коли б завдяки формі врядування вони до
деякої заможности могли долучити владність над своїми добрами,
життям та свободою. Бажання величезних багатств розпалюється
скрізь через брак добрих законів.
РОЗДІЛ V
Про надмірне бажання багатств
В цьому розділі я не розглядаю, чи є бажання золота принцип
діяльности більшости націй і чи є ця пристрасть за теперішніх
урядовань доконечне зло. Я розглядаю її тільки щодо її впливу на
щастя окремих осіб.
Під цим поглядом я помічаю, що є країни, де бажання величезних
багатств стає розумним. Це ті країни, де податки довільні, отже
посідання непевне; де достатки часто руйнуються; де, як на Сході,
володар може безкарно захопити майно своїх підданців.
Набув я багато потреб? Марна річ переконувати мене, що для мого благо¬
денства вистачає малого достатку. Коли в мене з дитинства поняття багатства поєд¬
налося з поняттям щастя, як же розрізнити їх в похилому віці? Хіба й досі невідомо,
яку силу має над нами асоціяція певних поняттів?
Хай через форму врядування я повинен тремтіти перед вельможею, то механічно
шануватиму велич навіть у чужоземному панові, який ніякої влади надо мною не має.
Хай поєднаю я в своїй пам'яті поняття чесноти з поняттям щастя, то вправлятимуся
в чесноті навіть тоді, коли її переслідуватимуть. Я знаю, що згодом ці два поняття
роз'єднаються, але то буде справа часу і навіть часу довгого. Для цього повторний
досвід повинен сто разів довести мені, що чеснота дійсно не дає того пожитку, що
я від неї чекав. Глибоким обміркуванням цього факту і можна дійти розв'язу мо¬
ральних проблем, без цієї асоціяції поняттів нерозв’язних.
282
У цих країнах через те бажають скарбів Амбюльказемових, що
надіються, ввесь час ризикуючи, втратити їх, принаймні витягти
з-під уламків великого достатку на що існувати самому й родині.
Скрізь, де безсилий закон не може заступити слабого перед по¬
тужним, достаток можна розглядати як спосіб уникнути неспра¬
ведливих утисків дужого, нарешті й зневаги, супутниці слабости.
Отже великого достатку бажають, як охоронця, як щита проти
гнобителів.
Але під урядуванням, де владність над добрами, життям та свобо¬
дою була б забезпечена, де народ жив би в певній заможності, вели¬
чезних багатств розумно міг би бажати тільки неробітний багач;
тільки він, коли б він був у такій країні, міг би вважати їх за доко¬
нечні для свого щастя, бо потреби його — у вибаганках !), а виба-
ганки його безмежні. Хотіти задовольнити їх — це хотіти налити
бочку Данаїд.
Скрізь, де громадяни не беруть участи в урядуванні, де всяке
змагання погашене, кожен той, чиї потреби забезпечені, не має
спонуки вчитися й освічуватись; у душі в нього немає ідей, його
гнітить нудьга, він хотів би збутися її — не може. Неспроможний
черпати з середини самого себе, він чекає ззовні свого щастя. Надто
лінивий, щоб іти назустріч утісі, він хотів би, щоб утіха йому на¬
зустріч вийшла. А втіха часто дає себе чекати, через те багатий
часто й доконечно буває нещасний.
Коли моє щастя залежить від ближнього, коли в своїх розвагах
я пасивний і не можу сам визволитися з нудьги, то як же її збутися?
Самого тільки розкішного столу мало, мені треба ще коней, собак,
екіпажів, концертів, музикантів, художників, пишних вистав. Ніякий
скарб не настачить моїх витрат.
Для щастя зайнятої людини досить і малого достатку (2). Для
щастя нероби не досить і найбільшого. Щоб розважити гулящого,
треба сотню сіл зруйнувати. Найбільшим володарям не вистачає
багатств і бенефіцій, щоб задовольнити жадібність якоїсь жінки,
царедворця, прелата. Не бідакові, а неробітному багачеві найгострі-
ше дається взнаки потреба величезних багатств. Скільки через те
націй зруйновано й переобтяжено податками! Скільки громадян
позбавлено потрібного, єдино щоб настачити витрати кількох ну-
дисвітів! Притлумило багатство в людині здібність мислити? Вона
віддається лінощам, почуває заразом нехіть рухатися й нудьгу
лишатися нерухомою. Хоче бути зворушеною, не даючи собі труду
зворухнутися. А якого багатства треба, щоб дістати собі цей сто¬
ронній зрух?
О злидарі, не ви, певно, найнещасніші! Щоб полегшити страждан¬
1) Є країни, де пишнота й вибаганки становлять потребу не тільки вельмож, але
й фінансиста. Немає смішнішого за те, що він називає в себе «розкішшю пристой-
ности». Оця розкіш і руйнує його. Розгорнути його рахункові книги, то побачимо, що
його витрати на дім не найзначніші, що найбільше втрачає він на вибаганки, коштов¬
ності тощо і що його потреби в цьому роді безграничні, як і його любов до багатства.
283
ня свої, дивіться на неробу-багача, який, пасивний майже у всіх
своїх розвагах, може визволитися з нудьги лише такими відчуттями,
що занадто гострі, щоб бути частими.
Коли мене запідозрили в тому, що я прибільшую тут лихо неро-
бітного багача, розгляньте докладно, чого тільки більшість вельмож
і багачів не робить, щоб цього лиха уникнути, і ви переконаєтесь, що
недуга ця щонайменш така звичайна, як і жорстока.
РОЗДІЛ VI
Про нудьгу
Нудьга — душевна недуга. Яка її причина? Відсутність досить
яскравих, щоб нас забавити, відчуттів ).
Спонукає нас малий достаток до праці? Набули ми звичку до неї?
Добиваємось слави на шляху мистецтв і наук? Тоді нудьга нам не
погрожує.
Вона обпадає здебільшого лише неробітного багача.
РОЗДІЛ VII
Яких способів уникнути нудьги
вигадали нероби
У Франції, наприклад, безліч громадських обов'язків, невідомих
іншим націям, вигадані нудьгою. Ось жінка виходить заміж, родить
дитину. Дізнається про це нероба — накладає на себе стільки-то
візит, щодня навідується до дверей породильниці, говорить із швай-
царом, сідає в карету і їде нудьгувати десь-інде.
Крім того, цей самий нероба прирікає себе щоденно на стільки-то
записок, на стільки-то привітальних листів, писаних з відразою і так
само читаних.
Неробі хотілося б щомить дізнавати сильних почуттів. Тільки
вони можуть визволити його з нудьги. Коли таких немає, він хапає
ті, що трапляють йому під руку. Я — на самоті; запалюю огонь,
огонь мені за товариша. Щоб дізнавати безупинно нові відчуття,
турок з персом і жують постійно: один — свій опій, другий — свій
бетель.
Знудиться цей дикун? Він сідає біля струмка і вдивляє очі в течію.
Багач у Франції з тої самої причини наймає дороге помешкання на
Надбережжі Театінців. Бачить, як проходять пароплави, і час до
часу дізнає якесь відчуття. Нероба щороку платить нудьзі три-
чотири тисячі ліврів данини, які людина зайнята могла б подарувати
') Слабі відчуття нас з нудьги не визволяють. До числа їх я залічую відчуття
звичні. Прокидаюсь на світанку — мене вражає проміння, що відбивається від усіх
речей навколо мене; вражає спів півня, дзюркіт води, рев череди, і я нудьгую. Чому?
Бо ці занадто звичні відчуття не справляють уже на мене сильних вражінь.
284
вбогості. А коли вельможі й багачі так часто й так дуже зазнають
нападів недуги — нудьги, то ніякого сумніву немає, що вона має
великий вплив на національні звичаї.
РОЗДІЛ VIII
Про вплив нудьги на звичаї нації
Під урядуванням, де багачі й вельможі не беруть ніякої участі
в провадженні громадських справ, де, як у Португалії, марновірство
забороняє їм мислити,— що може робити неробітний багач? Ко¬
хати. Турботи, яких вимагає коханка, тільки й можуть яскраво
виповнити проміжок, що відділяє задоволену потребу від зароджу¬
ваної. Але що треба, щоб коханка стала зайняттям? Щоб кохання
було оточене небезпеками, щоб невсипущі ревнощі, перешкоджаючи
раз у раз бажанням коханця, змушували його ввесь час клопотатися
способами обдурити їх !).
Отже кохання й ревнощі 2) — це в Португалії єдині засоби проти
нудьги.
А який то вплив повинні справляти такі засоби на національні
звичаї! З нудьги також у Італії вигадано чичисбеїв.
Мабуть, до встановлення лицарства теж колись була причетна
нудьга. Давні й звитяжні лицарі не вправлялися ні в мистецтвах, ні
в науках. Мода не дозволяла їм учитися, а родовитість — торгувати.
Що ж міг лицар робити? Кохати. Але коли б ту хвилину, як освід¬
чився своїй коханій, він дістав би теперішнім звичаєм її руку й увін¬
чав би своє кохання, вони побралися б, мали б дітей, та й по всьому.
А знайти дитину не довго. Подружжя частину свого життя нудьгу¬
вало б.
') Те, що чинять, під цим поглядом, у Португалії ревнощі, у Спарті чинив закон.
Лікург повелів, щоб розлучений із дружиною чоловік бачив її лише потайки, в дале¬
ких місцях і лісах. Він почував, що труднощі зустрічі збільшать їхнє кохання, знову
скріплять шлюбний зв'язок і триматимуть подружжя в діяльності, яка визволить їх
з нудьги.
) Немає ревнощів запальніших, жорстокіших і разом з тим любосніших, як
ревнощі східніх жінок. 3 цього приводу наведу переклад з одного перського поета.
Султанша велить роздягти перед собою, молодого раба, якого любить і вважає за
невірного. Його простерто біля її ніг, вона кидається на нього.
«Наперекір тобі,— каже йому,— тішуся я з краси твоєї, але тішуся-таки. Очі твої
вже пойнялися слізьми насолоди, рот піврозтулився, ти конаєш. Чи це ж востаннє
пригортаю я тебе до грудей своїх? Буйна сп’янілість стирає з пам'яті моєї невірність
твою. Уся я — відчуття. Всі сили душевні покидають мене, розчиняються в насолоді,
я — сама насолода.
Але яка думка постає по цій солодкій мрії? Які Тебе голубитиме розлучниця? Ні,
це тіло хіба що покалічене до її рук потрапить. Що спиняє мене? Ти — нагий і безбо¬
ронний. Чи то розкоші твої мене роззброюють? Я червонію від люб ос ти, з якою й досі
споглядаю округлості цього тіла... Але знову займається гнів мій. Не кохання і не
втіха надихають мене. Помста й ревнощі зараз різками посічуть тебе. Страх віджене
тебе від розлучниці й знову приведе до мене.
Посідати тебе такою ціною не втішно ні гордощам, ні почуттю,— та що там, коли
втішно воно чуттям моїм!
Розлучниця помре віддалік тебе, а я в твоїх обіймах помру».
285
Щоб зберегти свої бажання в усій їх діяльності, щоб заклопотати
молодість свою і уникнути нудьги, лицар з коханкою своєю мусіли,
отже, зобов’язатися мовчазною і непорушною угодою, один —
нападати, друга — опиратися певний час. Таким чином кохання
ставало зайняттям. Воно й справді було зайняттям для лицаря.
Увесь час домагаючись своєї улюбленої, лицар повинен був, щоб її
здобути, показати себе жагучим у мові, завзятим у боях, повинен
був виступати на турнірах, з’являтися на них на доброму коні, при
добірній зброї та вправно й сильно орудувати списом. Лицар у цих
вправах провадив молодість, убивав у цих зайняттях час, нарешті,
женився, і романіст, давши шлюбне благословення, більше про
свого героя не згадував.
Мабуть, на старості звитяжні колишні лицарі були, як тепер
дехто з наших старих вояків,— знудьговані, нудні, балакучі й мар¬
новірні.
Чи повинні наші бажання зразу й уволятися, щоб ми були щасли¬
ві? Ні — втіха воліє, щоб її якийсь час домагалися. Коли я можу,
тільки-но вставши, тішитися з гарної жінки, що робити тоді решту
дня! Все в ньому прибере кольору нудьги. А коли я маю побачити її
лише ввечері, смолоскип надії і втіхи забарвить рожевим відтінком
всі хвилини мого дня. Юнак жадає сералю. Якщо дістане його, то,
переситившись невдовзі втіхою, нидітиме в неробстві нудьги.
Пізнай, сказав би я йому, все безглуздя твого жадання. Поглянь
на вельмож, на володарів, на багачів надмірних — вони все, чого ти
прагнеш, мають, а хто з людей більше нудьгує! Вони з усього ті¬
шаться байдуже, бо тішаться без потреби.
Яку відмінну втіху почувають у лісі двоє, що з них один полює
задля розваги, а другий — щоб прогодувати себе й родину. Коли цей
другий приходить до своєї хати, обтяжений дичиною, назустріч
йому вибігає дружина й діти. На обличчях їхніх — радість, і він
тішиться з усієї радости, яку дає.
Потреба — принцип і діяльности, і щастя людського. Щоб бути
щасливим, треба мати бажання, задовольняти їх з певним трудом,
але доклавши труду, бути певним, що тішитимешся з нього.
РОЗДІЛ IX
Про більш чи менш важке здобуття втіх
залежно від уряду, під яким живеш,
і становища, яке в ньому посідаєш
Знову беру за приклад втіху від жінок. У Англії кохання не зай¬
няття, а втіха. Вельможа, багач, зайнятий у вищій чи нижчій палаті
громадськими справами або вдома торгівлею, коханням не клопо¬
четься. Відіславши листи чи пакунки, він іде до гарної дівчини
тішитися, а не зідхати. Яку ролю грав би в Лондоні чичисбей?
Приблизно таку саму, яку грав би він у Спарті або в давньому Римі.
Що навіть у Франції міністер має жінок, це вважають за добре;
286
а що він гає час коло них, з цього глузують. Хочуть, щоб він ті¬
шився, а не зідхав. Отже до дам прохання — зважити на сумне
становище міністра й бути для нього приступнішими.
Та, мабуть, їм нема чого, під цим поглядом, закинути. Вони —
достатньо патріотичні, щоб звільнити його навіть від нудьги освід¬
чення, і почувають, що свій опір завжди повинні міряти ступенем
неробства коханця.
РОЗДІЛ X
Яка коханка пасує до нероби
Тепер мало шанують платонічне кохання; воліють краще кохання
фізичного, та воно й справді яскравіше.
Охопило це кохання оленя? З боязкого він стає відважний. Вір¬
ний собака кидає господаря і біжить за сукою. Розлучають його
з нею? Він не їсть, все тіло йому тремтить, він протяжно виє. Чи
дужче платонічне кохання? Ні — тож я стою за фізичним. За нього
висловився також Бюффон, і я, як і він, гадаю, що з усіх коханнів це
найприємніше для всіх, за винятком, проте, нероб.
Для цих останніх кокетка — чарівна коханка. З’являється вона
в товаристві одягнена тим звабним чином, який усім дозволяє
сподіватися того, що вона приділить дуже небагатьом лише? Нероба
збуджується; його ревнощі клекочуть: він визволився з нудьги1).
Отже неробам кокетки потрібні, а зайнятим — гарні дівчата.
Полювання на жінок, як і на дичину, мусить бути різним залежно
від часу, який хочуть приділити на це. Коли на це можуть віддати
годину-дві, то йдуть з рушницею. А коли не знають, де подіти час,
коли хочуть рухатися довше, то потрібні хорти, щоб дичину брати
собаками. Вправна жінка примушує неробу довго за собою гнатися.
Роман канадського дикуна короткий. Йому немає часу строїти
кохання. Йому треба рибальчити й полювати. Тож він подає коханій
сірника, і щасливий, коли та погасить його. Якби треба було змалю¬
вати кохання Марія і Цезаря, коли в голові їм були Сулла й Помпей,
то роман або був би неправдоподібний, або в ньому, як і в дикуново-
му, Цезар мусів би проказувати — прийшов, побачив, переміг.
Якщо ж, навпаки, описувати польове кохання гулящих пастухів,
то їм треба дати коханок тендітних, жорстоких, а надто дуже со¬
ромливих. Без таких коханок Селядон загинув би з нудьги.
1) Найдужча пристрасть у кокетки — бути обожуваною. Що для цього робити?
Завжди збуджувати бажання чоловіків і майже ніколи їх не задовольняти.
«Жінка,— каже приказка,— це добре впоряджений стіл, що на нього різним
оком дивишся перед і після їжі».
287
РОЗДІЛ XI
Про відмінність романів і кохання
в нероби й зайнятого
Жінки за всіх віків не давалися спіймати на однакові принади,
і звідси стільки різних картин кохання. Проте сюжет той самий —
єднання чоловіка з жінкою.
Роман кінчається, коли романіст поклав їх у одне ліжко.
Якщо твори цього гатунку різняться між собою, то лише різнома¬
нітністю способів, яких уживає герой, щоб уподобати коханій оці
трохи дикунські слова: хочу з тобою спати ).
Тон романів міняється залежно від доби, врядування, під яким
романіст пише, і ступеня неробства його героя. В зайнятої нації
коханню малої ваги надають. Воно непостійне, як троянда, малотри-
вале. Коханець трохи позалицяється — пуп’янок від перших утіх
розкривається і відкриває молоду троянду. Від нових утіх вона
розцвітає цілком. Дійшла вона цілої своєї краси? Троянда в’яне;
пелюстки її опадають, вона вмирає, щоб знову розквітнути наступ¬
ного року, а кохання — щоб відродитися з новою коханкою.
В народу гулящого кохання стає справою, воно постійніше.
Вплив нудьги й неробства на звичаї величезний. Серед світських
людей, каже Лярошфуко, ніжних подружжів немає зовсім, бо
багата жінка у Франції не знає, де подіти свій час, її переслідує
нудьга. Вона хоче її здихатися, бере коханця, робить борги. Чоловік
гнівається, його не слухають. Подружжя визвіряється, одне одного
ненавидить, бо воно гуляще, знуджене й нещасне (3). Інша спра¬
ва — жінка в хлібороба. В цьому стані подружжя любиться, бо воно
зайняте, бо воно одне одному взаємно корисне, бо жінка доглядає
пташню, годує дітей, тим часом як чоловік працює.
Неробство часто буває матір’ю пороків і завжди — нудьги; і засо¬
бу проти цієї нудьги шукають навіть у релігії.
РОЗДІЛ XII
Про релігію та релігійні церемонії
як засіб проти нудьги
Що, як не релігія та численні релігійні обов’язки, каже один
учений англієць, може визволити з нудьги лінивий народ у Індії, де
земля й без обробітку настачає всі потреби? Тому душевна чистота
пов’язана там із стількома обрядами та побожними вправами, що
кожен індієць, хоч би як він себе пильнував, а щохвилини заходить
у гріхи, за які боги не проминуть на нього гніватися, аж поки не
1) Закохались герої комедії чи трагедії? Мають вони коханку? Обидва ставлять їй
те саме питання, відрізняючись лише способом вислову.
288
заспокояться і не вдовольняться жерці, збагатівши з грішникових
приносин.
Отже життя індійцеве — очищення, обмивання і вічна спокута.
Доходять у Європі наші жінки певного віку? Покидають вони
рум’яна, коханців, вистави? Тоді заходять у нестерпучу нудьгу. Що
робити, щоб уникнути її? Замінити старе зайняття новим: зробитися
святохами, створити собі побожні обов’язки, ходити щодня до меси,
до вечірні, на казання, відвідувати духівника, умертвляти плоть
свою. Воліють краще вмертвлятися, ніж нудитися. Але в якому віці
стається ця метаморфоза? Здебільшого в сорок п’ять-п’ятдесят ро¬
ків. Це для жінок час появи диявола. Забобони тоді яскраво змальо¬
вують його в їхній уяві.
Із забобонами те саме, що й з каторжницькими таврами — відби¬
ток їх якийсь час буває невидимий, але духівник і кат по своїй волі
змушують цей відбиток проступати. Виходить, нудьга — недуга
дуже поширена й дуже жорстока, коли засобу уникнути її шукають
навіть у дитинячій святобливості. Які ліки до неї застосувати?
Немає жадних, що були б чинні. В цій галузі вживають лише палія-
тивів; наймогутніші з них — красні мистецтва; задля знуджених їх,
мабуть, і вдосконалили.
Про випадок сказано, що він спільний батько всіх відкриттів.
А коли фізичні потреби можна, після випадку, вважати за вина¬
хідниць корисних мистецтв, то потребу розваги повинно після того
самого випадку вважати за винахідницю красних мистецтв.
їх завдання — збуджувати в нас відчуття, що визволяють нас
з нудьги. І чим відчуття заразом сильніші й виразніші, тим вони
чинніші.
Завдання мистецтв — зворушувати, і різні правила поетики та
красномовства — це лише різні способи чинити цей наслідок.
Зворушувати — це принцип, а приписи риторики — це його розви¬
ток або висліди. Дозволяю собі відзначити плідність цієї ідеї через
те, що ритори не розуміли всієї и широчини.
Мій предмет уповноважує мене на цей дослід. Бо пізнанням
засобів, уживаних проти нудьги, можна дедалі більше висвітлити її
природу.
РОЗДІЛ XIII
Про красні мистецтва й про те, що зветься
в цій галузі прекрасним
Мета мистецтв, казав я вже, є подобатись, отже збуджувати
в нас відчуття, які, не будучи болісними, були б яскравими й сильни¬
ми. Справляє на нас твір таке вражіння? Його хвалять 1).
’) Чим яскравіше відчуття в галузі приємного, тим за прекраснішу вважається
річ, яка те відчуття витворює. Навпаки, чим сильніше відчуття в галузі неприємного,
тим за бридкішу чи жахливішу вважається річ, яка його витворює. Коли судиш за
своїми відчуттями, тобто зважаючи на себе, судження завжди справедливі. А коли
Ю 4-36
289
Прекрасне — це те, що глибоко вражає нас. І під «знанням
прекрасного» розуміють знання засобів збуджувати в нас тим приєм¬
ніші відчуття, чим вони новіші й виразніші.
До способів чинити цей наслідок і зводяться всі різні правила
поетики й красномовства.
Нового в творі митця хочуть через те, що нове витворює відчуття
подиву, яскраве переживання. Від автора через те вимагають, щоб
він мислив самостійно, через те зневажають його, коли він пише
книги з книжок, бо такі твори викликають у пам’яті лише ідеї, надто
відомі для того, щоб справляти на нас сильне вражіння.
Що змушує нас вимагати від романіста й трагіка незвичайних
характерів і нових ситуацій? Бажання бути зворушеними. Саме такі
ситуації, такі характери й потрібні, щоб збудити в нас яскраві
відчуття.
Звичайність вражіння притупляє його яскравість. Я байдуже
дивлюсь на те, що бачу завжди, і навіть прекрасне перестає з часом
бути прекрасним для мене.
Я стільки споглядав на це сонце, на це море, на цей краєвид, на
цю вродливу жінку, що моя увага й мій захват до цих речей проки¬
нуться тоді лише, коли це сонце розіллє по небі яскравіші, ніж
звичайно, кольори, коли це море буде збурене гурганом, коли цей
краєвид буде осяяний надзвичайним світлом і коли навіть врода
стане передо мною під новою подобою.
Через тривалість того самого відчуття ми стаємо згодом нечутли¬
вими до нього; звідси — непостійність і любов до новин, усім людям
спільна, бо всі хочуть бути яскраво й сильно зворушеними 1).
Молодь усі речі вражають сильно, бо все для неї нове. Смак щодо
творів молодь має не такий, як вік дозрілий, бо сталість смаку,
мабуть, виникає тоді, коли людину зворушити вже важче. Проте
зворушень шукають. Не досить, щоб задум твору був новий,—
бажають, щоб такими були й усі його деталі. Читачеві хочеться, щоб
кожен вірш, кожен рядок, кожне слово збуджувало в ньому відчут¬
тя. Тому й каже Буальо в одному з своїх «Посланнів»: «Вірші мої
подобаються не через те, що всі вони однаково правильні, виборні,
гармонійні —
Але мій вірш, чи добрий, чи лихий, завжди щось промовляє».
Справді, вірші цього поета майже завжди подають якусь ідею або
судиш за своїми забобонами, тобто зважаючи на інших, судження завжди хибні,
якими вони звичайно й бувають.
Розгортаю сучасну книгу. Вражіння від неї мені приємніше, ніж від давнього
твору. Останній я читаю навіть з відразою — байдуже, хвалитиму я переважно
давній. Чому? Бо люди й покоління їхні — це луна одні одних, бо з чужого голосу
шануєш навіть твір, який нагонить нудьгу на нас.
До того ж заздрість забороняє захоплюватись сучасником, а заздрість майже
завжди вирікає всі наші судження. Скільки похвал розсипано мертвим, щоб принизи¬
ти живих!
1) Найзневаженіший не той твір, де повно помилок, а той, де немає краси; він
падає з рук у читача, бо не збуджує в ньому яскравих відчуттів.
290
якийсь образ, отже майже завжди збуджують у нас відчуття. Чим
воно яскравіше, тим вірш прекрасніший !). Він стає величним, коли
справляє на нас якомога сильніше вражіння.
Отже прекрасне від величного відрізняють по більшій чи меншій
силі їх.
РОЗДІЛ XIV
Про величне
Єдиний спосіб скласти собі поняття про слово «величне» — це
пригадати уривки, цитовані, як величні, в Льонжена, Депрео та
в більшости риторів.
Те спільне, що є у вражінні, яке збуджують у нас ці різні уривки,
і становить величне.
Щоб краще пізнати його природу, відрізню два види величного —
величність образу й величність почуття.
Про величність образів
Яке відчуття звуть величним?
Найсильніше, коли воно, казав я вже, не доходить границі болю.
З якого почуття береться в нас це відчуття?
З почуття страху; страх — син болю, страх викликає в нас думку
про біль.
Чому ця думка справляє на нас найсильніше вражіння? Бо над¬
мірний біль збуджує в нас гостріше почуття, ніж надмірна втіха; бо
гостроту жадного почуття не можна порівняти з гостротою болів,
дізнаних у тортурах Равайяка чи Дам’єна. З усіх пристрастів страх
найсильніший. Тому величне завжди є наслідок почуття виниклого
жаху.
Але чи погоджуються факти з цією думкою? Щоб упевнитись
цього, розгляньмо, які з різних речей у природі здаються нам ве¬
личними своїм виглядом.
Звідки береться яскраве вражіння, що збуджують у нас ці великі
речі? З великих природних сил, що їх ті речі оповіщають, і з несвідо¬
мого порівнення цих сил із нашою слабістю. Бачивши їх, нас охоп¬
лює певна пошана, яка завжди являє собою в нас почуття страху
й виниклого жаху.
З якої, справді, причини я називаю величною картину, де Жюль
Ромен змальовує битву гігантів, і відмовляю в цій назві картині, де
Альбан змальовує любовні гри? Хіба легше змалювати пестощі, ніж
велетня, і розфарбувати картину вбирання Венериного, ніж картину
бойовища титанів? Ні. Але коли Альбан переносить мене до богини-
ного вбирання, ніщо не збуджує там почуття пошани й жаху. Я ба¬
1) Чим дужче людину зворушено, тим вона щасливіша, якщо переживання, проте,
не болісне. Але в якому стані таких відчуттів дізнають найбільше? Мабуть, у стані
письменників та митців. Мабуть, щасливих треба шукати по мистецьких ательє.
10*
291
чу там лише речі витворні, тому й називаю приємним те вражіння,
що вони на мене справляють.
Навпаки, коли Жюль Ромен переносить мене на місця, де сини
землі нагромаджують Оссу на Пеліон, я, вражений великістю цього
видовища, мимоволі порівнюю свою силу з силою тих гігантів. Тоді,
переконавшись у своїй слабості, я дізнаю якийсь таємний жах і нази¬
ваю величним те вражіння, що справляє на мене ця картина.
Яким чином Есхіл та його декоратор справили на греків таке
яскраве вражіння трагедією Евменід? Подавши їм жахну виставу
й декорації. Декому це вражіння було, певно, огидне, бо доходило
границі болю. Але це саме вражіння, тільки зм’якшене, всі визнали
б за величне.
Отже величність образу завжди являє собою почуття виниклого
жаху *) і витвором іншого почуття бути не може 2). Коли Бог каже:
«Стань, світе,— і світ став»,— це величний образ. Яка картина —
всесвіт, що його світло раптом вивело з небуття! Чи повинен такий
образ навіювати страх? Так, бо він доконечно поєднується в нашій
пам’яті з поняттям про творця такого дива, і тоді, охоплені мимово¬
лі лячною пошаною до причинця світу, ми дізнаємо почуття ви¬
никлого жаху.
Чи всіх людей цей великий образ однаково вражає? Ні, бо не всі
його однаково яскраво уявляють. Якщо йти від відомого до невідо¬
мого, то, щоб збагнути всю великість цього образу, пригадаймо
образ глупої ночі, коли засвічена вітром блискавка розтинає нутро¬
щі хмар і при мигтючих, перебіжних спалахах бачиш моря, хвилі,
долини, краєвиди і цілий світ, що зникає і постає щомиті.
Коли видовище це кожного і всякого страшить, то якого ж вра¬
жіння дізнав би той, хто, не маючи ще зовсім поняття про світло,
вперше побачив би, як надає воно форми і кольорів всесвітові!3)
Яким захватом перейнявся б він до світла, причинця цього дива, і
якою лячною пошаною до істини, що те світло створила!
Отже тільки великі образи, ті, що являють собою великі сили в
природі, навіюють нам почуття пошани, отже й почуття виниклого
1) До яких казок найохочіші чоловік, жінка й дитина? До казок про злодіїв і при¬
види. Ці казки лякають; вони спричиняють у них почуття виниклого жаху, а якраз це
почуття й справляє на них найяскравіше вражіння.
2) Дикуни лихому богові приносять більше жертов, ніж доброму, через те, що
взагалі болю люди бояться ще більше, ніж люблять утіху.
3) Хоч би який прекрасний був цей образ сам із себе, я погоджуюся з Депрео, що
частиною своєю краси він завдячує ще й короткості свого вислову. Чим коротший
вислів, тим більший подив збуджує в нас образ. «Рече Бог: «Стань, світе,— і світ
став». Увесь сенс речення виявляється в останньому слові «став». А його вимова,
майже така швидка, як і чин світла, подає вмить найбільшу картину, яку тільки може
уявити людина.
Хай би, каже з цього приводу Депрео, розбавили цей самий образ у довгому ре¬
ченні, як от: «Найвищий господар усіх речей наказує світові утворитися, і ту саму
хвилину чудесний утвір, званий світом, утворюється». Очевидно, цей великий образ
не справив би на нас того самого вражіння. Чому? Бо короткість вислову, збуджуючи
в нас раптове і несподіване почуття, збільшує вражіння навіть від найдивнішої з кар¬
тин.
292
жаху. Такі образи в Гомера, коли він каже, щоб дати велику ідею
про могутність богів:
Скільки, сівши на березі моря, людина
Бачить простору зором з високої скелі,—
Стільки коні безсмертних, баскі і нестримані,
Одним поскоком крають.
Такий і другий образ цього поета:
Збурилось пекло від гуку Нептуна гнівного,
Сходить із трону Плутон, полотніє, волає,
Страшно йому, щоб той бог в цю оселю жахливу
Вдаром тризуба свого день ясний не впровадив
І крізь відкритий землі осередок зяючий
Стікса пустельного берег на світло не вивів,
Не показав би живим цього царства бридкого,
Смертним огидного й силам небесним страшного.
Так само й гордовиті утвори сміливого Мілтона через те названо
величними, що його завжди великі образи збуджують у нас таке
саме відчуття.
Велике в фізичному світі віщує про великі сили, а великі сили
спонукують нас до пошани.
Оце саме і є в цій галузі величне.
Про величність почуття
«Я» — Медеїне, вигук Аяксів, «хай помре» Корнелеве, присягу
семи полководців під Тебами — ритори одноголосно наводять яко
величні, і я звідси висновую, що коли в фізичному світі величними
називаємо великість і силу образів, то в моральному так само нази¬
ваємо великість і силу характерів. Не Тірцій біля ніг коханчиних,
а Сцевола з рукою на жарі навіює мені пошану, завжди поєднану
з деяким страхом. Всякий великий характер завжди спричинятиме
почуття виниклого жаху.
Коли Неріна каже Медеї:
Народ вас ненавидить, дружина другу любить,—
Хто вас від ворогів заступить? — Я.
— це «я» дивує; воно свідчить про таку віру Медеїну в силу свого
мистецтва, а надто своєї вдачі, що глядач, уражений її сміливістю,
переймається до цього «я» певною пошаною й жахом.
Таке вражіння справляє і Аяксова віра в свою силу та хороб¬
рість, коли він скрикує:
Боже великий! Ти день поверни нам і бийся із нами.
Така віра викликає пошану і в найсміливіших.
Таке саме вражіння збуджує в нас і «хай помре» старого Горація.
Страшна та людина, чия пристрасть до чести й до Риму сягає аж
того, що вона ні за що має смерть коханого сина.
293
Щодо присяги семи полководців під Тебами:
На чорному щиті сім полководців невблаганних,
Жахаючи богів присягами страшними,
Коло бика вмирущого, зарізаного щойно,
Вмочивши руки в кров, заприсягаються помститись,
Страх заклинають, бога Марса і Белльону,—
то така присяга свідчить про очайдушність їхньої помсти. Але
звідки ж береться страх, адже помста не мусить упасти на глядача?
З ас о дія ції деяких поняттів.
Поняття жаху завжди асоціюється в пам’яті з поняттям сили
й могутности. Вони поєднуються, як і поняття наслідку з поняттям
причини.
Хай я улюбленець якогось короля або якоїсь феї — до моєї
ніжної, шанобливої приязни завжди домішується якийсь страх,
і в добрі, яке вони чинять мені, я завжди помічаю зле, яке вони
можуть мені вчинити.
Зрештою, коли почуття болю, казав я вже, з усіх почуттів най¬
яскравіше і коли величним називаємо якраз найяскравіше вражіння,
якщо воно не надто болісне, то відчуття величного, як доводить це
досвід, завжди містить у собі відчуття виниклого жаху.
Оце саме якнайясніше відрізняє величне від прекрасного.
Про величність спекулятивних ідей
Чи називали ритори величними які-небудь філософські ідеї?
Ніякі. Чому? Бо в цій галузі найзагальніші й найплідніші ідеї може
зрозуміти лише невеличке число тих, хто може швидко осягнути всі
їх наслідки.
Такі думки можуть, певна річ, викликати в них багато відчуттів,
зрушити довгий ланцюг ідей, які, зразу й осягнуті, збуджують у них
яскраві вражіння, але іншого виду, ніж ті, які називаємо величними.
Геометричних аксіом, яко величних, ритори через те не наводили,
що не можна цю назву прикласти до поняттів, до яких неуки, отже
більшість людей, нечутливі.
Отже очевидно, що:
1. Прекрасне те, що справляє на більшість людей сильне вра¬
жіння.
2. Величне те, що справляє на нас ще сильніше вражіння —
вражіння, до якого завжди домішується певне почуття пошани
й виниклого жаху.
3. Краса твору має за міру більш чи менш яскраве вражіння, яке
вона справляє на нас.
4. Всі правила поетики, що пропонували ритори,— це лише засоби
збуджувати в людях приємні чи сильні відчуття.
294
РОЗДІЛ XV
Про різноманітність і простоту,
що повинні бути в творах, зокрема
в творах красних мистецтв
Чому від творів красних мистецтв бажають такої різноманітнос-
ти? Через те, каже Лямот, що —
Нудьга з одноманітности колись родилась.
Одноманітні відчуття незабаром перестають справляти на нас
яскраве й приємне вражіння. Немає таких прекрасних речей, що
споглядання їх нас з часом не стомлювало б. Сонце прекрасне,
а проте дівчинка в «Оракулі» скрикує: «Я так надивилась на сонце!»
Гарна жінка для молодого коханця річ ще прекрасніша за сонце.
А скільки коханців також скрикують з часом: «Я так надивився на
свою коханку!» *).
З ненависти до нудьги, з потреби приємних відчуттів ми безу¬
пинно шукаємо нових і нових відчуттів. Через те й бажаємо різно-
манітности в подробицях і простоти в пляні, бо тоді поняття ясніші,
виразніші й здатніші справити на нас яскраве вражіння.
Поняттів, що їх осягнути важко, ми ніколи яскраво не відчуває¬
мо. Коли картина переобтяжена постатями, коли плян твору за-
складний, він збуджує в нас лише, сказати б, притерте й слабе вра¬
жіння2). Таке відчуття дізнаєш, дивлячись на ті готичні хмари,
що їх архітект переобтяжив скульптурою. Спиняючись на них, око,
стомлене безліччю оздоб, раз у раз дістає тяжке вражіння.
Забагато відчуттів відразу — чинять замішання; їхня многість
нищить вражіння від них. При рівній величині та будівля найбільше
вражає, якої суцільність найлегше обіймає моє око і кожна частина
якої справляє на мене якнайясніше і якнайвиразніше вражіння.
Через те благородну, просту й величаву архітектуру греків завжди
ставитимуть над легковажну, плутану й кепсько спасовану архітек¬
туру готів.
Застосовуючи до розумових творів те, що я кажу про архітектуру,
бачимо, що вони повинні, щоб справляти велике вражіння, так само
ясно розгортатися й завжди подавати поняття ясні й виразні. Тому
ритори завжди й обстоювали пильно закон безперервности ідей,
образів і почуттів.
1) «Приємно, певна річ,— казав президент Ейно,— застати на побаченні коханку;
та коли вона не нова, ще приємніше на побачення прийти і її не застати».
2 Плян «Гераклія» видався спочатку світським людям заскладним; він вимагав від
них забагато уважности. Буальо натякає на цю трагедію в оцих віршах «Мистецтва
Поетичного»:
Смішний автор мені, що висловить не вміє
Як розгортатися, зростати має дія,
Інтригу плутає, натомлюючи нас,
І в марних збоченнях даремно тратить час.
295
РОЗДІЛ XVI
Про закон безперервности
Ідея, образ, почуття,— все повинне в книзі одне одне підготовля¬
ти й зумовлювати.
Хибний сам із себе образ не подобається мені. Коли художник
намалює на морській поверхні трояндовий квітник, ці два незв’язні,
неприродні образи мені неприємні. Моя уява не відає, де прикріпити
коріння цих троянд, і не тямить, яка сила підтримує їх стебло.
Але й правдивий сам із себе образ не подобається мені, коли він
не на місці, коли ніщо його не зумовлює і не підготовляє.
Часто забувають про те, що в гарних творах майже всі красоти —
льокальні. Беру, наприклад, швидку зміну правдивих і різнома¬
нітних картин. Взагалі така зміна приємна, бо збуджує в нас яскраві
відчуття. Проте, щоб справити це вражіння, вона повинна бути ще
й вправно підготована. Мені приємно пробігати з Ізідою або коро¬
вою Іо спечені країни Торріди з печерами, з крижаними скелями,
що на них сонце кидає укісне світло. Але контраст цих образів не
справляв би на мене яскравого вражіння, коли б поет, оповістивши
мені всю могутність і ревнощі Юнонині, не підготував би вже мене
до цієї раптової зміни картин.
Застосуймо до почуттів те, що я кажу про образи. Справляти
в театрі сильне вражіння почуття можуть тоді лише, коли вони
майстерно зумовлені й підготовані, коли ті почуття, що ними палає
мій персонаж, цілковито пасують до становища, в яке я ставлю його,
і до пристрасти, якою я його надихаю (4).
Коли між тим становищем і почуттями мого героя бракує точної
відповідности, ці почуття стають хибними, і глядач, не знаходячи
в собі зародку їх, дізнає тим блідіше відчуття, чим воно плутаніше.
Перейдімо від почуттів до ідей. Маю я подати громадянству нову
істину? Цю істину, майже завжди надто несподівану для загалу,
сприйме спочатку лише небагато хто. Коли я хочу, щоб вона подія¬
ла широко, я мушу заздалегідь підготувати розуми до цієї істини;
мушу підносити їх до неї поступово і, нарешті, показати їм цю
істину під виразним і точним поглядом. Але чи досить для цього
тільки вивести цю істину з простого факту або принципу? Треба ще
до ясности ідеї долучити ясність вислову. До цієї ясности і сто¬
суються майже всі стилістичні правила
РОЗДІЛ XVII
Про ясність стилю
Ясні й правдиві ідеї треба ще вміти ясно висловлювати, щоб
віддати їх іншим. Слово — це знак, що заступає наші поняття. Вони
невиразні, коли невиразні ті знаки, тобто коли значення слів не
визначено якнайточніше.
296
Взагалі все, що зветься вдалими висловами й зворотами, це такі
звороти й вислови, які найпридатніші ясно віддавати нашу думку.
Тому майже всі стилістичні правила зводяться до ясности.
Чому двозначність вислову в усякому творі вважають за най¬
першу ваду? Бо двозначність вислову поширюється на ідею, за¬
темнює її і перешкоджає яскравому вражінню від неї.
Чому хочуть, щоб автор був різноманітний у своєму стилі й зворо¬
ті речень? Бо одноманітні звороти притупляють увагу, а коли увага
притуплена, ідеї і образи стають у нашому розумі менш ясними
й справляють уже на нас лише слабе вражіння.
Чому від стилю вимагають стислости? Бо найкоротший вислів,
коли він придатний, завжди буває найяснішим, і до стилю завжди
можна прикласти оці вірші Депрео:
Все зайве — нудне й прнїсне,
Пересичений розум відкидає його зразу.
Чому від усякого твору жадають чистоти й точности? Бо те й те
додає йому ясности.
Чому, нарешті, з такою втіхою читають письменників, що від¬
дають свої ідеї блискучими образами? Бо їхні ідеї від того стають
разючішими, виразнішими, яснішими й здатнішими, нарешті, справ¬
ляти на нас яскраве вражіння. Отже всі правила стилю стосуються
єдино до ясности.
Але чи пов’язують люди із словом «стиль» одне поняття? Це
слово можна брати в двох різних сенсах. Стиль або вважають за
більш-менш удалий спосіб висловлювати свої ідеї — під цим погля¬
дом я його й розглядаю. Або надають цьому слову ширшого зна¬
чення і плутають докупи і ідею, і вислів ідеї.
В цьому останньому сенсі й каже Беккарія в одній повній розуму
та проникливости розправі, що добре писати можна, лише збага¬
тивши пам’ять свою безліччю ідей, стосовних до трактованої речі.
В цьому сенсі мистецтво писання є мистецтво збуджувати в читачеві
велике число відчуттів, і стилю авторам бракує через те лише, що
бракує ідей.
З якої, справді, причини та сама людина добре пише в одному
жанрі й кепсько в іншому? Адже людині цій відомі і вдалі звороти,
і властивість слів її мови. До чого залічити слабість її стилю? До
нужденности її ідей.
Але що розуміє звичайно публіка під добре написаним твором?
Твір, насичений думкою.
Публіка судить твір лише по загальному вражінню, і це судження
справедливе, коли воно не ставить собі завданням, як я це тут
роблю, відрізнити ідеї від способу вислову їх. Справжні судді цього
способу — національні письменники; якраз вони й створюють славу
поетові, чия головна заслуга полягає у витворності вислову.
Слава філософа, ширша іноді за поетову, менше залежить від
судження однієї нації. Правдивість і глибина ідей є найперша заслу¬
га філософського твору, а судять його всі народи.
297
Проте хай не уявляє собі філософ, що може безкарно нехтувати
барвистістю стилю. Немає такого твору, якого краса вислову не
оздобила б.
Щоб подобатися читачеві, треба завжди збуджувати в ньому
яскраві вражіння. Потреба зворушувати його силою вислову або
ідей завжди була рекомендована від риторів і письменників усіх
віків. Різні правила поетики, казав я вже, це лише різні способи
доходити цього наслідку.
Коли автор слабий змістово, коли не вміє фіксувати мою увагу
величчю своїх образів чи думок, то хай і стиль у нього бистрий,
точний та поправний,— постійна витворність ховає іноді під собою
порожнечу !).
Убогий на ідеї письменник повинен бути багатим на слова і до¬
бірність думок заміняти блиском вислову. До цього засобу іноді
навіть генії вдавалися. Я міг би для прикладу навести деякі уривки
з творів Руссо, де знаходимо лише купу суперечних принципів та
ідей. Він мало повчає, але його завжди яскрава барвистість тішить
і подобається.
Мистецтво писання полягає в мистецтві збуджувати відчуття.
Тому навіть президент Монтеск’є викликав захват, дивував розуми
не так правдивими, як блискучими думками. Коли ж здібність цих
думок пізнано, вони не справляли вже того вражіння, бо в освітній
царині тільки правдиве лишається з часом прекрасним. Тільки
правдиве здобуває тривалу пошану.
Коли бракує ідей, творити ілюзію читачеві й викликати в ньому
яскраве відчуття може ще чудернацьке сполучення слів. Сильні,
туманні й незвичайні вислови 2) поповнюють при першому читанні
порожнечу думок. Чудернацьке слово, застарілий вислів збуджує
подив, а всякий подив — більш-менш сильне вражіння. Послання
поета Руссо тому за доказ.
В усякій царині, надто ж у царині мистецтва, краса твору має за
міру те відчуття, що він викликає в нас. Що ясніше й виразніше це
відчуття, тим воно яскравіше. Всяка поетика — це лише коментар
до цієї простої засади і розвиток цього основного правила. Коли
ритори ще й досі повторюють одні за одними, що досконалість
творів мистецтва залежить від достатньої подібности їх до творів
природи, то вони помиляються. Досвід доводить, що краса цих
творів полягає не так у достотному, як у вдосконаленому насліду¬
ванні тієї самої природи.
') Мабуть, доброго письменника в пересічній людині так само рідко можна здиба¬
ти, як і поганого — в людині розумній.
2) Хибна ідея потребує туманного вислову. В помилці, висловленій ясно, невдовзі
помилку й пізнають. Зважуватись чітко висловлювати свої ідеї — це є бути певним
їхньої правдивости. Шарлатани в жадній галузі не пишуть ясно. Ніякий схоластик не
зміг би сказати, як Буальо: «Моя думка завжди світла шукає і прагне».
298
РОЗДІЛ XVIII
Про вдосконалене наслідування природи
Хто кохається в мистецтвах, той знає, що твори деяких мистецтв
постають без зразка, отже й досконалість цих мистецтв незалежна
від подібности до будь-яких відомих речей. Палац якогось монарха
не за взором всесвітнього палацу створений, і акорди нашої музики
не за музикою небесних тіл складені. Щонайменш, звук їхній не
вражав ще досі нічийого слуху.
З мистецьких творів тільки в малюнкові людини, тварини, овоча,
рослини й т. ін. досконалість являє собою достотне наслідування
природи. Майже в усякій іншій галузі досконалість цих творів
полягає в прикрашеному наслідуванні тієї самої природи.
Виводять Расін, Корнель чи Вольтер якогось героя на сцену? Він
у них якнайстисліше, якнайвитворніше, якнайгармонійніше каже
достоту те, що повинен казати. А втім, ніякий герой такої мови не
провадив.
Неможлива річ, щоб Магомет, Зопір, Помпей, Серторій і ін., хоч
би який розум у них домислювати, 1) завжди розмовляли віршами,
2) завжди послугувалися в розмові з найкоротших і найточніших
висловів, 3) відразу виголошували промови, що їх дві інші великі
людини, як от Корнель і Вольтер, компонували іноді два тижні або
й місяць.
В чому ж наслідують великі поети природу? В тому, що персонажі
їхні завжди говорять відповідно до пристрасти, якими автори їх
надихають 1).
Під усякими іншими поглядами вони природу прикрашають,
і добре роблять. Але як її прикрашати? Адже всі поняття беруться
в нас із почуттів; компонують лише на підставі того, що бачать.
Як уявити щось поза природою? І припустивши, що уявити мож¬
на, яким чином віддати іншим поняття про це уявлення? Але ж,
відповім я, те, що в описі, наприклад, називають новим утвором, є,
власне, лише нове поєднання відомих уже речей. Цього нового
поєднання вистачає, щоб дивувати уяву і збуджувати тим яскравіші
вражіння, чим вони новіші.
З чого компонують художники й скульптори свого Сфінкса?
З орлячих крил, лев’ячого тіла й жіночої голови. З чого створено
Апелеву Венеру? З красот, розкиданих по тілах найкращих грець¬
ких дівчат. Отак наслідував Апель природу, прикрашаючи її. З його
прикладу й за його методою художники й поети копали від того
часу печери Горгон, творили Тіфонів, Антеїв, споруджали палаци
1) В театрі герой повинен завжди говорити відповідно до своєї вдачі й становища.
Під цим поглядом, поет не може бути надто точним наслідувачем природи. Але він
повинен прикрасити її, збираючи докупи в півгодинній незрідка розмові всі риси
характеру, розпорошені по всьому житті його героя. Щоб змалювати свого скнару,
Мольєр використав, мабуть, усіх скнар своєї доби, так само, як наші Фідії — всіх
дужих чоловіків, щоб створити свого Геркулеса.
299
фей та богинь і всіма багатствами генія оздоблювали різноманітні
й щасливі місця їхнього мешкання.
Припустімо, якийсь поет має описати сади Кохання. Там ніколи
не чути смертельного й крижаного подиху борея; лише зефір проли-
нає там на трояндових крилах, будить квіти й набирається їхніми
пахощами. Небо в цій оселі завжди чисте й ясне. Його ніколи не
тьмарить громовиця. Ніколи не буває там болота на полях, комах
у повітрі, гадюк у лісах. Гори там вивершені квітущими пома¬
ранчами та гранатами, степи вкриті хвилястим колоссям, у долинах
біжить безліч струмків або протікає величава ріка, що її випарини,
здійняті сонцем і ввібрані в небесне приймище, ніколи не згущують¬
ся в ньому так, щоб упасти дощем на землю.
У тому саді б’ють водограї з амброзії, наливаються золоті яблука,
стоять стіною гайки, і коли поезія приводить у затінок їх Амура
й Псіхею, голих і закоханих, огорнутих обіймами насолоди,— то
ніколи докучлива бджола не порушує штихом своїм їхнього сп’янін¬
ня. Отак прикрашає поезія природу і, розкладаючи відомі вже речі,
знову складає з них істоти й картини, що своєю новиною збуджують
подив і часто справляють на нас якнайяскравіші і якнайсильніші
вражіння.
Але що то за фея, що владою своєю дозволяє нам отак переміня¬
ти, поєднувати речі й творити, мовляв, у всесвіті та в людині і нові
істоти, і нові почуття? Ця фея — здібність відмислювати.
РОЗДІЛ XIX
Про здібність відмислювати
Абстрактних слів мало в мові дикунів і багато в мові впорядкова¬
них народів. Ці останні, цікавлячись дослідженням безлічі речей,
раз у раз почувають потребу ясно і швидко обмінюватись поняття¬
ми,через те й вигадують стільки абстрактних слів,— до цього спону¬
кує їх вивчання наук.
Двом людям, наприклад, треба розглянути спільну двом тілам
прикмету; ці два тіла можна порівнювати щодо їхньої маси, величи¬
ни, щільності і форми, нарешті, щодо їхніх різних кольорів. Що
зроблять ті двоє людей? Схочуть передусім визначити предмет свого
досліду. Якщо тіла ті білі і якщо порівняти їх треба тільки щодо
кольору, вони вигадають слово «білість»; цим словом вони зосере¬
дять свою увагу на спільній обом тілам прикметі й зможуть через це
тим краще судити про різні відтінки білости їх.
Коли мистецтва й філософія мусіли з цієї причини створити
в кожній мові безліч абстрактних сил, то чи треба дивуватися, що
й поезія витворила за їхнім прикладом свої абстракції, що вона
вособила й вбожествила уявні істоти — силу, справедливість, чесно¬
ту, пропасницю, перемогу, які насправді є лише людина, розглядана
300
яко дужа, справедлива, доброчесна, хвора, переможна і т. ін., і що
поезія в усіх релігіях залюднила Олімп абстракціями?
Робиться поет будівничим небесних осель? Береться спорудити
Плутів палац? — Він надає горам кольору і щільности золота, а в
центрі їх приміщає споруду, яка буде тоді оточена золотими горами.
Надає цей самий поет величезному камінню кольору рубінів та
діямантів? Ця абстракція настачає йому всі потрібні матеріали, щоб
побудувати Плутів палац і кришталеві мури небес. Без здібности
відмислювати Мілтон не зібрав би в едемських чи чарівних садах
стільки мальовничих краєвидів, стільки чудових гротів, стільки
дерев і квітів, одне слово, стільки красот, розподілених природою
поміж тисяччю різних країн.
Оця здібність відмислювати й творить у казках та романах
пігмеїв, духів, чарівників, пустотливих принців, нарешті, того Фор-
туната, що його невидимість є лише абстракція позірних прикмет
у тілах.
Оцій здібності відкидати, мовляв, у речі все недовершене 1) й тво¬
рити троянду без тернів і завдячує досі людина майже всіма своїми
штучними стражданнями й утіхами.
З якої, справді, причини від володіння річчю чекають більшої
втіхи, ніж воно дає нам? Чому такий убуток між утіхою сподіваною
і відчутою? Бо на ділі час і втіху беруть такими, які вони приходять,
а в сподіванках тої самої втіхи заживають без домішки страждань,
що майже завжди її супроводять.
Довершене щастя, таке, яким його бажають, подибується лише
в палацах надії та уяви. Отам поезія малює нам вічними ті прудкі
хвилини сп’янілости, що їх кохання сіє де-не-де по нашій життєвій
дорозі. Отам нібито вічно тішаться з тої сили й тої палкости по¬
чуття, яку дізнаєш раз чи двічі в житті — мабуть, завдяки новині
відчуттів, що їх збуджують у нас перші предмети нашої ніжности.
Отам, нарешті, вимагають собі щастя, розкошів, прибільшуючи
яскравість утіхи, яку рідко дізнаєш і часто бажаєш.
Хай потрапить випадково бідність до вітальні багатства, коли
у вітальні цій, освітленій сотнею свічок, лунає голосна музика —
«який же щасливий багач! — скрикне вбогий, вражений блиском
позолоти й милогучністю інструментів.— Його благоденство перева¬
жає моє так само, як вітальня ця — мою халупу». Проте він поми¬
ляється, і, знаджений яскравістю одержаного вражіння, не відає
того, що воно почасти є наслідок новини відчуттів, які він дізнає; що
звичка до цих відчуттів, притупляючи їх яскравість, приїсними
зробила б йому ту вітальню й концерт і що, нарешті, втіхи багачеві
куплено ціною великого клопоту й безлічі турбот.
') Хто показав би на сцені трагічну дію такою, як вона відбулася справді, той
важив би занудити глядачів. Що ж мусить робити поет? Відмислити в цій дії все, що
не може справляти яскравого й сильного вражіння.
301
Убогий вилучив відмисленням з багатства ввесь клопіт та журбу,
що його супроводять 1).
Без здібности відмислювати наші думки не сягали б далі від
насолоди. І коли навіть серед розкошів люди дізнають усе-таки
бажань і жалів, то це, казав я вже, є наслідок ріжниці між утіхою
уявною і відчутою.
Оцю здібність розкладати й знову поєднувати речі та творити
з них нові можна вважати не тільки за джерело безконечности
страждань і втіх, а також і за єдиний спосіб прикрашати природу,
наслідуючи її, та вдосконалювати красні мистецтва.
Не розводитимусь далі про красу творів цих мистецтв. Я показав,
що основне їх завдання — звільняти нас від нудьги, що це завдання
вони тим краще виконують, чим яскравіші й виразніші відчуття
збуджують у нас, і що, нарешті, ступінь досконалости й краси цих
творів завжди вимірюється більшою чи меншою силою тих відчут¬
тів.
Шануймо ж і розвиваймо красні мистецтва; вони — слава розуму
людського (5) і джерело безлічі насолодних вражінь. Але не гадай¬
мо, що нероба-багач такий високо щасливий через те, що тішиться
шедеврами їх. Щодо решти десяти-дванадцяти годин, тобто тих, що
відділяють задоволену потребу від зароджуваної, то я довів, що їх
виповнюють якнайприємніше тоді, коли присвячують їх набуттю
засобів до щедрого заспокоєння потреб і розваг. Щоб потвердити
правдивість цього погляду, спинюся ще хвилинку й розгляну, хто
ж повніше щасливий — чи гулящі багачі, такі стомлені своїм не¬
робством, а чи ті люди, що через пересічність достатку свого мусять
ставати до щоденної праці, яка дає їм зайняття, не стомлюючи.
РОЗДІЛ XX
Яке вражіння справляють красні мистецтва
на неробітного багача
Коли обов’язки змушують багатого до праці, яка від звички стає
йому приємна, коли багатий створює собі зайняття, то він може, як
і людина з пересічним достатком, легко уникнути нудьги.
Але де знайти таких багачів? Подеколи в Англії, де гроші відкри¬
вають шлях честолюбству. А скрізь-інде багатство, супутник не¬
робства, буває пасивне майже у всіх своїх розвагах. Воно чекає їх
від навколишніх речей, а з цих речей мало які збуджують у ньому
яскраві відчуття. До того ж такі відчуття не можуть ні швидко
зміняти одне одне, ні щохвилини поновлюватись. Отже життя
нероби точиться без смаку і мляво.
1) Через здібність відмислювати зло в обставинах, відмінних від своїх власних,
людина на чужі обставини завжди заздрить. Що робити, щоб подушити в ній цю
заздрість, таку противну її щастю? Вивести її з омани й навчити її, що людина, коли
вона спроможна задовольняти свої потреби, є приблизно така щаслива, яка тільки
може бути.
302
Марно зібрав багач коло себе красні мистецтва — ці мистецтва не
можуть ні давати йому безупинно нових вражінь, ні рятувати його
надовго від нудьги. Його цікавість так швидко притуплюється,
нероба такий малочутливий, шедеври мистецтв справляють на нього
таке малотривале вражіння, що йому треба було б раз у раз подава¬
ти нові й нові твори, щоб його розважити. А всі митці в державі не
змогли б настачити, під цим поглядом, його потреби.
Щоб почудуватись, одна хвилина потрібна, а щоб створити чудові
речі, потрібне століття. Скільки гулящих багачів проходить щодня,
не дізнаючи приємних відчуттів, під розкішним порталом старого
Лювра, що на нього з подивом споглядає чужинець!
Щоб зрозуміти, як важко розважити неробітного багача, треба
вказати, що для людини тільки два стани є: один, коли людина
пасивна, другий, коли вона активна.
РОЗДІЛ XXI
Про активний і пасивний стан людини
У першому з цих станів людина може досить довго зносити без
нудьги те саме відчуття. У другому стані не може. Сам я можу грати
шість годин, а на концерті й трьох годин не можу бути без відрази.
Найважча річ — розважати пасивне неробство. Йому все гидке.
Через оцю всезагальну огиду воно й судить так суворо красу мис¬
тецтв та вимагає такої досконалости від мистецьких творів. Бувши
чутливішим і не таким знудженим, воно було б і прихильнішим.
Яке яскраве вражіння можуть збудити в неробі красні мистецтва?
Мистецтва чарують нас тому, що відтворюють, прикрашають нам
образ дізнаних уже втіх і запалюють бажання знову зажити
їх. А яке бажання викличуть вони в багачі, завжди пересиченому
втіхами через те, що він має змогу всі втіхи купити?
Даремно танці, малярство, нарешті, мистецтва найлюбосніші і
найбільше присвячені коханню нагадують про його сп’янілість і по¬
риви — яке вражіння справляють вони на того, хто стомився насо¬
лодою і переситився цією втіхою? Багач учащає на балі та вистави
тільки за тим, щоб урізноманітнити нудьгу й полегшити цією різно¬
манітністю її гніт.
Отака здебільшого доля володарів. Отака була й доля славетного
Бонньє. Тільки-но виникало в нього якесь бажання, так фея ба¬
гатства зразу й уволяла його. Бонньє знудився від жінок, концертів,
вистав — нещасний не мав чого бажати. Коли б не був такий
багатий, то мав би бажання.
Бажання — це рух душі; позбавлена бажань, вона — вода-нетеча.
Треба бажати, щоб діяти, і діяти, щоб бути щасливим. Бонньє помер
з нудьги серед насолод.
Яскраво тішишся тільки в сподіванках. Щастя полягає не в посі¬
данні, а в набуванні бажаного.
Щоб ми були щасливі, до нашого благоденства завжди мусить
303
чогось бракувати. Не тоді людина в гаразді, як набула двадцять
мільйонів, а як набуває їх. Не тоді вона в щасті, як пішлося їй, а як
ідеться. Тоді душа, ввесь час діючи, ввесь час приємно хвилюючись,
геть зовсім не відає нудьги.
З чого береться у вельмож шалена пристрасть до полювання?
З того, що вони, бувши майже у всіх інших своїх розвагах пасивні,
отже завжди знуджені, тільки на полюванні неминуче бувають
активні. Так само активним буваєш у грі. Тим-то до грача нудьзі
важче приступитись !).
Проте гра буває або велика, або дрібна. В першому разі вона
збудна; іноді згубна і в другому разі вона майже завжди тривіяльна.
Отже це багате й пасивне неробство, на яке всі так заздрять і яке
за добірної форми врядування не могло б, мабуть, без сорому з'яв¬
лятися на людях, не таке вже щасливе, як то уявляють: воно часто
зазнає нудьги.
РОЗДІЛ XXII
Потребу багатств багачі
найглибше й почувають
Неробітний багач ніколи не вважає себе за досить багатого через
те, що багатства, яке має він, для його щастя не вистачає. Концерти
музик, що найняв він, не виповнюють порожнечі його душі. Йому
потрібні ще й архітекти, розлогий палац, безмежна клітка, щоб
примістити в неї сумну пташку. Він бажає, крім того, мисливського
впорядження, балів, свят і т. ін. Нудьга — це прірва бездонна, що її
неспроможні засипати багатства цілого царства, а може, і всесвіту.
Тільки праця її виповнює. Для благоденства працьовитого громадя¬
нина вистачає малого достатку. Його одноманітне й просте життя
точиться без грози. Не на Крезовій 2) могилі, а на надгробку Бавкі-
ди вирізьблено епітафію:
Її смерть була присмерком чудового дня.
Великі скарби — це подоба щастя, а не його дійсність. Справж¬
ньої радости більше в домі заможности, ніж у домі розкошів,
і в шинку вечеряють веселіше, ніж у президента Ейно.
Хто зайнятий, той уникає нудьги. Тому ремісник у своїй крамниці
й купець коло прилавку свого часто бувають щасливіші за свого мо¬
') Гра не завжди вживається як засіб проти нудьги. Дрібна гра, газардова гра
править іноді за покрив. Часто грають з надією приховати свою справжню сутність
від людей.
2) Коли б щастя завжди товаришувало владі, хто з людей був би щасливіший від
каліфа Абдульрахмана! А втім, на своїй могилі він звелів вирізьбити такий напис:
«3 почестів, багатства, найвищої влади — з усього я тішився; владарі, сучасники мої,
з пошаною і страхом заздрили на щастя моє, жадали слави моєї, шукали моєї прияз¬
ни. Впродовж життя свого я сумлінно відзначав усі дні, коли зазнавав чистої і справ¬
жньої втіхи, і за півсторічне царювання налічив їх лише чотирнадцять».
304
нарха. Пересічний достаток спонукує нас до щоденної праці. Якщо
ця праця не надмірна, якщо до неї набуто звичку, вона стає тоді нам
приємна1). Кожен, хто такою працею може задовольнити свої
фізичні потреби й потребу розваги, є приблизно такий щасливий,
який тільки може бути2).
Але чи повинно й розваги залічувати до потреб? Людині, як
і дитині, потрібні хвилини спочивання або зміни зайняття. З якою
втіхою покидають робітник і адвокат — один свою майстерню,
другий свій кабінет,— щоб піти до комедії! І вони до вистави чутли¬
віші, ніж світська людина, бо відчуття, що вони в театрі дізнають, не
так притуплені від звички, отже новіші для них.
До того ж, коли до певної фізичної і розумової праці набуто
звичку, то людина, задовольнивши цю потребу, стає чутливіша навіть
до розваг, у яких вона пасивна. А неробі-багачеві ці розваги не
смакують через те, що він робить собі з утіхи діло, а не спочинок.
Праця, що на неї людину, кажуть, приречено, була не небесною
карою, а добродійством природи. Праця являє собою бажання.
А в кого бажання немає, той животіє без принципу діяльности. Тіло
й душа лишаються, сказати б, в одному стані3). Зайняття — це
щастя людини4). Але що треба, щоб клопотатися й рухатись?
Спонуки. Яка ж наймогутніша і найзагальніша? Голод. То він
наказує по селах працювати хліборобові, а по лісах — рибальчити
й полювати дикунові. Іншого роду потреба надихає митця та пись¬
менника — потреба слави, громадської пошани й утіхи, яку та поша¬
на собою заступає.
Всяка потреба, всяке бажання спонукує до праці. Коли до неї
рано набуто звичку, вона тоді приємна. Коли ж цієї звички немає,
праця через лінощі стає бридка, і людині тоді шкода сіяти, обробля¬
ти й мислити.
1) Ми ще досі не відаємо, яку силу має над нами звичка. У Бастілії, кажуть, добре
годують і добре жити, а в ній помирають з журби. Чому? Бо в ній людина позбавлена
свободи, тобто не працює коло свого звичайного діла.
2) Умови робітника, що помірною працею настачає свої і своєї родини потреби,
мабуть, з усіх умов найщасливіші. Потреба, яка спонукає його розум до пильности
й тіло до вправности, є запобіжник проти нудьги й хвороб. А нудьга й хвороби — зло;
радість і здоров’я — добро.
3) Одна з найголовніших причин темноти й млявости африканців є родючість цієї
частини світу — вона майже без обробітку задовольняє всі потреби. Отже африка¬
нець не має інтересу мислити, тому й мислить він мало. Те саме можна сказати й про
караїба. Він через те менше промітний від північноамериканських дикунів, що остан¬
ні потребують більшого промислу, щоб прогодуватися.
4) Для людського щастя потрібно, щоб утіха була винагородою за працю, але за
працю помірну. Коли б природа сама з себе настачала людині всі потреби, вона
зробила б їй найзгубніший дарунок. Люди ниділи б у млявості; багате неробство
було б беззахисне проти нудьги. Який засіб проти цього лиха? Ніякого. Коли всі
громадяни не матимуть потреб, вони будуть однаково багатими. Де ж знайде тоді
гУлящий багач людей, що його розважатимуть?
305
РОЗДІЛ XXIII
Про силу лінощів
Коли народи мають вибирати між ремеством злодія і хлібороба,
вони беруться до першого. Люди взагалі ліниві; вони майже завжди
воліють краще стому, смерть і небезпеку, ніж обробітну працю.
Приклади в мене — велика нація малайців, частина татар та арабів,
мешканці Тавра, Кавказа й високих азіятських гір.
Але, скажуть, хоч би як любили люди неробство, а поруч народів-
злодіїв, страшних своєю звичністю до війни та хоробрістю, є також
і нації-обробниці. Так, бо існування злодійських народів передбачає
існування народів багатих і грабованих. Перші малочисельні, бо щоб
прогодувати трохи вовків, баранів треба багато; бо злодійські наро¬
ди мешкають на ялових та неприступних горах і лише в таких
захистках можуть опиратись могутності численної нації-обробниці.
А коли правда тому, що люди взагалі бувають піратами й злодіями
щоразу, як фізичне положення країни дозволяє бути ними безкар¬
но, то, виходить, любов до грабунку в них природна. На чому грун¬
тується в них ця любов? На лінощах, тобто на жаданні з якомога
меншим трудом здобути бажану річ.
Неробство в людині — глуха причина найбільших наслідків. Сат¬
рапи — такі самі грабіжники і ще більші від малайців нероби, через
те, здебільшого, ще знудженіші та нещасніші, що не мають досить
могутньої принуки, яка вивела б їх з лінощів.
РОЗДІЛ XXIV
Пересічний достаток забезпечує
громадянинові щастя
Коли праця від звички стає легкою, коли людина завжди без муки
робить те, що вона робить день у день, коли до втіх треба залічити
всі засоби здобути втіху, то пересічний достаток, спонукаючи люди¬
ну до праці, забезпечує їй благоденство тим більше, що праця
завжди виповнює якнайприємніше проміжок часу, який відділяє
задоволену потребу від зароджуваної, отже ті єдині дванадцять
годин на день, коли в щасті людей домислюють найбільшу нерів¬
ність.
Якщо уряд надає своїм підданцям владности над їхнім добром,
життям та свободою, якщо він перешкоджає надто нерівному роз¬
поділові національних багатств і тримає, нарешті, всіх громадян
у певному стані заможности, то цим самим він усім постачив засоби
бути приблизно такими щасливими, якими вони можуть бути.
Отже індивіди можуть бути рівними в щасті, не будучи рівними
в багатстві та гідностях. Та хоч би доведена була ця істина, яким
чином преконати в ній людей і як перешкодити, щоб у їхній пам’яті
поняття щастя не зливалося раз у раз із поняттям багатства?
306
РОЗДІЛ ХХУ
Про злиття поняттів щастя
та багатства в нашій пам'яті
У кожній країні, де людям не забезпечено владности ні над
добром, ні над життям, ні над свободою, поняття щастя і багатства
часто мусять зливатися. У такій країні потрібні заступники, а ба¬
гатство дає заступництво. У всякій іншій країні про щастя й ба¬
гатство можна скласти відмінні поняття.
Якщо факіри за допомогою релігійного катехизиса переконують
людей у найгрубіших нісенітницях, то чом би за допомогою мораль¬
ного катехизиса не переконати їх, що вони щасливі, коли до щастя
їм бракує лише усвідомлення його !)? Це усвідомлення становить
частину нашого благоденства. Хто має себе за нещасного, таким
і стає. Але чи можна засліплюватись у такій важливій справі? Які
ж найбільші вороги нашого щастя? Неуцтво і заздрість.
Заздрість, похвальна замолоду, скільки вона зветься змаганням,
стає згубною пристрастю, коли знову починає зватися заздрістю
в дійшлих літах.
Що її породжує? Хибна й прибільшена думка про щастя певних
становищ. Як знищити цю думку? Просвітити людей. Зробити їх
кращими належить правдивому знанню — воно єдине спроможне
подушити ті чвари, що глухо й нескінченно точаться між громадя¬
нами різних професій і талантів, поділяючи майже всіх членів
упорядкованих суспільств.
Неуцтво й заздрість, виповнюючи їж жовчю несправедливої і обо¬
пільної ненависти, надто довго ховали від них важливу істину: що
для їхнього благоденства, як я це довів, досить малого достатку 2).
Хай не вважають цієї аксіоми за загальне місце казання або шкіль¬
ної лекції — що більше її поглиблювати, то більше відчуватиметься
її правдивість.
Якщо обміркування цієї аксіоми може переконати в щасті безліч
людей, яким до щастя бракує лише його усвідомлення, то істина ця,
виходить, не належить до спекулятивних засад, незастосовних на
практиці.
') Нещастя людське має звичайно дві причини: з одного боку — невідання того,
що для щастя мало що треба; з другого — уявні потреби й безмежні бажання. Заба¬
гатів купець, то хоче бути найбагатшим у місті. Царює людина, то хоче бути наймо-
гутнішою з царів. Чи не варто пригадувати іноді разом з Монтанем, що чи на троні,
чи на лаві сидиш, а завжди сидиш на своєму заді; що коли влада й багатства є засоби
зробитися щасливим, то не треба плутати засоби із метою; що не треба купувати
надмірним клопотом, працею та небезпекою те, що можна мати задешевше, і що,
нарешті, шукаючи щастя, не повинно забувати, що якраз щастя шукаєш.
2) Люди, що з розкошів сходять на пересічний стан, певна річ, нещасні. В першо¬
му стані вони набули нахилів, яких у другому не можуть задовольнити. Тому я гово¬
рю тут лише про людей, що народилися без достатку й не потребують поборювати
в собі звички. Для щастя цих останніх досить малого багатства, принаймні в країні,
Де багатство не є право на громадську пошану.
307
РОЗДІЛ XXVI
Про далеку корисність моїх
принципів
Коли я перший довів можливість рівного розподілу щастя поміж
людьми й геометрично ствердив цю важливу істину, то я щасливий;
я можу вважати себе за добродійника й сказати собі: «Все, що
писали моралісти про рівність обставин, усе, що розповідали мора¬
лісти про Оросманів талісман, було лише невиразним завбаченням
того, що я довів».
Якщо мені закидатимуть, що я надто довго спинявся на цьому
питанні, я відповім, що коли громадське благоденство складається
з усіх приватних благоденств, то, щоб знати, в чому полягає щастя
всіх, треба було знати, в чому полягає щастя кожного і показати,
що коли немає такого врядовання, де б усі люди могли бути однако¬
во могутні й багаті, то немає і такого, де б вони не могли бути
однаково щасливі; що, нарешті, є таке законодавство, за якого (крім
випадків особистого лиха) нещасними були б тільки божевільні.
Але рівний розподіл щастя поміж громадянами являє собою
менш нерівний розподіл національних багатств. А в якій європейсь¬
кій державі можна запровадити тепер такий розподіл? Можливість
цього бачимо лише в майбутньому. Проте ті зміни, які щоденно
відбуваються в конституції усіх царств, доводять, що ця можливість
принаймні не є платонівська химера.
Якщо за довший чи коротший час, кажуть мудреці, всі можли¬
вості повинні здійснитися, то чому зневірятися в майбутньому
щасті людськости? Хто може твердити, що встановлені вгорі істини
завжди будуть їй непожиточні? Впродовж даного часу рідко, але
доконечно з’являється Пен, Манко-Капак, щоб дати закони за¬
роджуваному суспільству. А припустивши (це, мабуть, ще рідше
буває), що така людина, прагнучи до нової слави, захоче, яко прия¬
тель людям, присвятити ім’я своє нащадкам і творити не рабів,
а щасливих, дбаючи про складання законів та про щастя народів
більше, ніж про піднесення своєї могутности,— то вона безперечно,
як я й доведу це (частина IX), помітить у принципах, мною допіру
встановлених, зародок нового і відповіднішого до щастя людськости
законодавства.
ПРИМІТКИ
1. Немає такого наклепу, якого не зводило б французьке духівництво на філосо¬
фів. Воно винуватило їх, що вони не визнають ніякої вищости рангу, роду й гідности.
Цим воно гадало збурити проти них потужного. На щастя, це винувачення було
надто невиразне й смішне. Справді, під яким поглядом міг би філософ рівнятися до
вельможі? Або як християнин, бо з цього погляду всі люди — брати; або як підда-
нець деспота, бо всякий підданець перед ним — раб, а всі раби суттю своєю в однако¬
вому становищі. А філософи ж не апостоли ні папізму, ні деспотизму; до того ж У
308
Франції деспота й не повинно бути. Та й хіба титули, якими в ній прикрашають
вельмож, це щось інше, як не цяцьки хлоп’ячої пихи? Чи доконечно беруть ті вельмо¬
жі участь у керуванні громадськими справами? Чи мають вони дійсну могутність?
В цьому сенсі вони не вельможі, але мають імена, що їх поважають і мусять по¬
важати.
2. Зайнята людина нудьгує мало. Неозорих багатств бажають як засобу або уник¬
нути нудьги, або здобути собі втіху. В кого немає потреб, тому байдуже до багатства.
З любов’ю до грошей те саме, що з любов’ю до розкоші. Якщо жадібний до жінок
юнак бачить у розкоші обстави, свят та екіпажів засіб тих жінок спокусити, він
розкішшю захоплюється. А постаріє, стане нечутливий до любовних утіх, то зводить
позолоту з карети, впрягає в неї старого коня і скидає брузументи з одежі. Ця люди¬
на любила розкіш як засіб здобути певні втіхи. А стала байдужою до них, пропала
й любов до розкоші.
3. Шлюб у певних обставинах часто являє собою лише картину двох безталанців,
з’єднаних докупи, щоб обопільно підтримувати своє нещастя. Шлюб два завдання
має: перше — збереження виду, друге — щастя і втіху двох статів. Шукати втіх
дозволено,— навіщо позбавляти себе втіх, коли вони не шкодять суспільству?
Але шлюб, такий, який він установлений у католицьких країнах, неоднаково пасує
до всіх професій. До чого залічити одноманітність цього інституту? До відповідности
між цією формою шлюбу і первісним станом мешканців Европи, тобто станом хлібо¬
робським. У цій професії чоловік і жінка бажають одного — поліпшити землю, яку
обробляють. Це поліпшення є наслідок їхньої спільної праці. Завжди заклопотане,
завжди корисне одно одному, подружжя без відрази й незручности терпить на своє¬
му хуторі нерозлучність своєї спілки. Інакша справа в інших професіях. Духівництво
зовсім не жениться. Чому? Бо церква гадала, що жінка, родина й зв’язані з нею тур¬
боти відвертатимуть за теперішньої форми шлюбу священика від його обов’язків.
А хіба суддю, письменника, урядову людину вони відвертають менше? І хіба обов’яз¬
ки цих останніх не є зовсім по-іншому серйозні й поважні порівняно до священиць-
ких? Може, європейські народи цю форму шлюбу вважають за придатнішу до військо¬
вого фаху? Доказ противного в тому, що вони його забороняють майже всім своїм
солдатам. У чому причина цієї заборони, як не в тому, що нації, навчені досвідом, ви¬
знали, нарешті, що жінка псує звичаї вояка, гасить у ньому патріотичну любов і ро¬
бить його з часом розніженим, лінивим і боязким? Який засіб проти цього зла?
Надибує в Пруссії солдат першого батальйону гарну дівчину? Він з нею живе, і їхній
подружній зв’язок триває стільки, скільки їхня любов і прихильність. Мають вони
дітей? Коли не можуть їх прогодувати, їх бере на свій кошт король і виховує їх
у спеціальному закладі. Це в нього шкілка молодих солдатів. І коли дати цьому
володареві до розпорядження величезні церковні фонди, він здійснить у великому
обсязі те, що може робити лише в малому; і його солдати — коханці й батьки,—
користатимуть з утіх кохання, не розніжуючи своїх звичаїв і не втрачаючи на хо¬
робрості.
Закон нерозлучности шлюбної спілки, казав Фонтенель, це барбарський і жорсто¬
кий закон. Мале число добрих подружжів у Франції свідчить про доконечність ре¬
форми в цій галузі.
Є нації, що в них коханці дружаться тільки по трьох роках співжиття. За цей час
вони випробовують спорідненість своїх характерів. Не сходяться вони, то розлу¬
чаються, дівчина переходить до інших рук. Ці африканські шлюби найкраще забезпе¬
чать подружнє щастя. Але хто тоді дбатиме про дітей? Ті самі закони, які забезпе¬
чують їх у країнах, де розлуку дозволено. Хлопчики хай лишаються батькові, дівчат¬
ка матері, і в шлюбному договорі хай визначають певну суму на виховання дітей,
309
народжених перед розлукою. Хай на утримання тих дітей, чиї батьки не мають ні
майна, ні ремества, іде прибуток з десятин та шпиталів; від розлуки не буде ніякої
незручносте й подружнє щастя буде забезпечене. Але, скажуть, скільки то буде
розлук через такий сприятливий для людської непостійности закон? Досвід доводить
протилежне.
Зрештою, хай навіть і міняють іноді чоловік та жінка об’єкт кохання через свої
зрадливі й хисткі бажання — навіщо позбавляти їх утіх зміни, коли їхня непостій¬
ність, до того ж при мудрих законах, не шкодить суспільству? У Франції жінки
занадто господині; на Сході вони занадто рабині; там їхню стать зофіровано нашій.
Нащо ця офіра? Коли подружжя перестає любитися, починає ненавидіти одне одно¬
го, навіщо засуджувати їх на спільне життя? Зрештою, коли бажання зміни справді
так відповідає людській природі, як то кажуть, то можливість зміни можна було
б запропонувати як винагороду за заслугу — можна було б спробувати зробити цим
способом вояків хоробрішими, суддів справедливішими, ремісників промітнішими
й геніяльних людей пильнішими. Яка втіха не робиться в руках вправного законо¬
давця знаряддям громадського благоденства?
4. Небагато з трагічних поетів знають людину; небагато з них досить вивчили різні
пристрасті, щоб завжди додержувати їхньої питомої мови. А кожна пристрасть має
свою власну. Коли йдеться про те, щоб стримати людину від небезпечного й нео¬
бачного вчинку і дати їй з цього приводу пораду, людство береться милосердя, воно
зважає на її гонор, показує їй істину, але у висловах якнайменше образливих. На¬
решті, воно тоном і рухом пом’якшує в цій істині все занадто гірке. Жорстокість
висловлює цю істину брутально. Злостивість висловлює її якнайприкріше. Гордощі
владно наказують, вони глухі до будь-якої намови. Вони хочуть, щоб їм безперечно
корилися. Розум обговорює з тою людиною мудрість її вчинку, вислухує її відповідь
і віддає цю відповідь на суд зацікавленого.
Приятель, сповнений прихильности до свого друга, заперечує йому з жалем. Коли
ж не щастить його переконати, вдається до сліз та благання, заклинає його свя¬
щенним зв’язком, що з’єднує приятелеве щастя з його власним, не наражатися на
небезпеку цього вчинку. Кохання іншого тону прибирає, і щоб побороти рішення
свого коханця, кохана не висуває інших мотивів, крім своєї волі та любови. Якщо
ж коханець опирається, вона принижується, зрештою, до міркування. Але розум
завжди буває лише останнім ресурсом кохання.
Отже з різного способу давати ту саму пораду можна пізнати вид характеру або
пристрасти, що її підказує. Але чи має окрему мову шахрайство? Ні; тому шахрай
зразу ж запозичає мову приязни, і пізнають його по ріжниці між тим почуттям, яким
він нібито охоплений, і тим, яке він мусить мати.
Вивчаючи мову пристрастів і різних характерів, часто помічаєш помилки трагіків.
Мало хто з них, даючи слова певній пристрасті, не позичає іноді мови в іншої. Гово¬
рячи про трагічних поетів, конче мушу згадати мілорда Шефтсбері. Він єдиний,
здається мені, має правдиве поняття про трагедію. «Предмет комедії,— каже він,—
є виправа звичаїв окремих осіб. Предметом трагедії так само мусить бути виправа
звичаїв міністрів та володарів. Чом,— додає він,— не дають трагедіям назв «Ко-
роль-тиран», «Слабий, чи марновірний, чи гордий, чи облещений монарх»? Це —
єдиний спосіб зробити трагедії ще кориснішими».
5. Людина, навчена відкриттям батьків своїх, дістала спадщину їхніх думок — цю
вкладку вона зобов’язана передати нащадкам, збільшивши її якимись власними
ідеями. Скільки людей помирає, під цим поглядом, банкрутами!
310
ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА
Про можливість накреслити добрий плян законодавства;
про перешкоди, які ставить неуцтво його оголошенню;
про глум, на який бере воно всяку нову думку в моралі
та політиці й усяке поглиблене вивчення їх; про непо¬
стійність, яку домислює воно в людському розумі; непо¬
стійність несполучна з тривалістю добрих законів; про
уявну небезпеку, до якої, коли вірити неуцтву, мусить
призвести царства відкриття нової ідеї, надто ж
відкриття правдивих принципів законів; про згубну бай¬
дужість людей до дослідження моральних та політичних
істин; про те, як ту саму думку залежно від хвилинного
інтересу називають то правдивою, то хибною
РОЗДІЛ і
Про трудність накреслити
добрий плян законодавства
Небагато славетних людей писало про мораль і законодавство.
Яка причина їхньої мовчанки? Може, величність, важливість
предмету, велика кількість ідей, нарешті, потреба широкого розуму,
щоб цей предмет трактувати? Ні. їхня мовчанка є наслідок гро¬
мадської байдужости до цього роду творів.
Всякий добірний твір у цій галузі вважають, щонайбільше, за
мрію доброчесної людини, тому він стає приводом до безлічі
обмірковань, джерелом безлічі суперечок, що робляться не¬
скінченними через неуцтво одних і нещирість інших. Якої тільки
зневаги не набігає твір, що його далеку корисність завжди тракту¬
ють як платонівську химеру?
Отже в усякій упорядкованій країні, підлеглій уже певним зако¬
нам, певним звичаям, певним забобонам, добрий плян законодав¬
ства, майже завжди несполучний з безліччю особистих інтересів,
усталених надуживань і запроваджених уже плянів, завжди видава¬
тиметься смішним. Коли й довести його вищість, її довгий час
заперечуватимуть.
Проте якщо людина високого й міцного характеру, прагнучи
311
просвітити нації у важливій справі їхнього щастя, захоче цим глу¬
мом згордувати, хай дозволено буде мені попередити її, що до
розгляду складного питання публіка береться через велику силу
і є один тільки спосіб спинити її увагу на проблемі добірного зако¬
нодавства, а саме — спростити цю проблему й звести її до двох
предложень.
Предмет першого полягатиме у відкритті законів, здатних зроби¬
ти людей якомога щасливішими, отже дати їм усі втіхи й розваги,
сполучні з громадським добром.
Предмет другого полягатиме у відкритті способів, що за їх допо¬
могою можна непомітно перевести народ із стану нещастя, яке
терпить він, до стану щастя, з якого він може тішитись.
Розв’язуючи перше з цих предложень, треба брати приклад
з геометрів. Що вони роблять, коли їм запропоновано складну
проблему механіки? Спрощують її, обчислюють швидкість тіл у ру¬
хові, не беручи під увагу їхню щільність, опір навколишніх рідин,
тертя інших тіл і т. ін.
Отже, щоб розв’язати першу частину проблеми добірного законо¬
давства, треба так само не зважати ні на опір забобонів, ні на тертя
протилежних і особистих інтересів, ні на звичаї, ні на закони, ні на
усталені вже звички. Треба вважати себе мовби за фундатора
релігійного ордену, який, диктуючи чернечий статут, не зважає на
звички та забобони своїх майбутніх підлеглих.
Інакша справа з другою частиною цієї самої проблеми. Засоби
змінити поволі ті звичаї, ті закони й непомітними щаблями пере¬
вести народ від наявного законодавства до можливо найкращого
можна визначити не за власними своїми міркуваннями, а на підставі
знання наявних законів і звичаїв народу.
Істотна й визначна ріжниця між цими двома предложеннями
в тому, що коли розв’язати перше, то його розв’язання (крім деяких
відмін, спричинених осібним становищем країни) є загальне і одна¬
кове для всіх народів.
Навпаки, друге треба розв’язувати по-різному як до різної форми
кожної держави. Річ видима, що турецьке, швайцарське, еспанське
чи португальське врядування доконечно повинні більш-менш не¬
рівно відстояти від добірного законодавства.
Коли для розв’язу першого з цих предложень треба лише генія,
то щоб розв’язати друге, до генія треба долучити знання звичаїв
і найголовніших законів того народу, чиє законодавство хочуть
непомітно змінити.
Взагалі, щоб добре трактувати таке питання, треба, щонайменше
в основному, вивчити звичаї та забобони народів за всіх віків і по
всіх країнах. Людей переконують тільки фактами, навчають їх
тільки прикладами. Той, хто відкидає найкраще міркування, часто
поступається перед самим найнепевнішим фактом.
Але коли ці факти вже набуто, розгляд яких питань може дати
розв’язання проблеми найкращого законодавства? Наведу ті, що
перші набігають мені на думку.
312
РОЗДІЛ II
Які питання треба поставити першими,
коли хочеш дати добрі закони
Можна спитати себе:
1. З якої причини об’єдналися люди в суспільство — чи не страх
перед дикими звірями, потреба боронити від них житло, вбивати їх,
щоб забезпечити своє життя і існування, або чи не інша яка причи¬
на такого виду призвела до утворення перших племен?
2. Чи не змушені були люди, об’єднавшись і ставши поступово
мисливцями, пастухами та хліборобами, укласти між собою угоди
й дати собі закони?
3. Чи могла бути в цих законів інша підвалина, крім спільного
бажання забезпечити владність над своїм добром, життям та свобо¬
дою, що наражалися в стані несуспільному, як і в стані деспотизму,
на насильство найдужчого?
4. Чи можна вважати за форму врядування самовладство, де
громадянин так само зазнає кривди від сили та насильства, де йому
відбирають навіть право природної оборони?
5. Чи не розбиває деспотизм усі зв’язки суспільного союзу в
державі, де він установлюється; чи не спонукують тоді ті причини
й ті потреби, що об’єднали спочатку людей, розв’язати суспільство,
де, як у Туреччині, людина не владна ні над своїм добром, ні над
своїм життям, ні над свободою; де, нарешті, громадяни перебувають
повсякчас одні з одними в стані війни, не визнають інших прав, крім
сили й насильства?
6. Чи може бути власність довший час шанована, коли не підтри¬
мувати, як у Англії, певної рівноваги в могутності різних кляс
громадян?
7. Чи є спосіб підтримати тривалість цієї рівноваги і чи абсолютно
доконечно підтримувати її, щоб поставити чинну перешкоду постій¬
ному намаганню маючих захопити власність дрібного люду?
8. Чи достатні для цього заходи, запропоновані Юмом у його
невеличкому трактаті про довершену республіку?
9. Чи не призведе з часом запровадження грошей у його республі¬
ці *) до того нерівного розподілу багатств, який дає потужному
кайдани, щоб погнобити співгромадян?
10. Чи справді має убогий батьківщину; чи винен немаючий щось
країні, де він нічого не посідає; чи не мусить часто-густо злидарство,
завжди підплачуване багатими й потужними, сприяти честолюбству;
чи не забагато, зрештою, у вбогого потреб, щоб він мав чесноти?
11. Чи не могли б закони, переділивши власність, поєднати інте¬
рес більшости мешканців з інтересом батьківщини?
1) Золото, зіпсутник національних звичаїв, це фея, що часто обертає чесних людей
на шахраїв. Лікург, добре знаючи це, прогнав цю фею з Лакедемонії.
313
12. Чи не можна було б за прикладом лакедемонців, чия терито¬
рія, поділена на тридцять дев’ять тисяч дільниць, була роздана
тридцяти дев’яти тисячам родин, що складали націю,— визначити
кожній родині грунт, більш менш обширий, але завжди пропорцій¬
ний числу її членів *)?
13. Чи не визволиться завдяки менш нерівному розподілові зе¬
мель та багатств 2) безліч людей з того дійсного лиха, до якого
спричинюється їхнє прибільшене поняття про благоденство багато¬
го 3),— поняття, що призводить до такої ворожости між людьми
й такої байдужости до громадського добра?
14. Чи багатьма, чи небагатьма здоровими і ясними законами
треба керувати народами; чи за імператорів, коли закони через
многість їхню були зібрані в кодекси Юстініяна, Трібоніяна і ін.,
римляни були доброчесніші й щасливіші, ніж під час установлення
законів дванадцяти таблиць?
15. Чи не призводить многість законів до незнання їх і невико¬
нання?
16. Чи не примушує ця сама многість законів, часто суперечних
одне одному, доручати певним людям і певним станам тлумачення
їх; чи не можуть люди й стани, уповноважені на це тлумачення,
зробити ці закони знаряддям свого честолюбства, непомітно зміню¬
ючи їх; чи не вчить нас, нарешті, досвід, що скрізь, де багато зако¬
нів, мало справедливости?
17. Чи повинно за мудрого врядування давати існувати двом
незалежним і зверхнім владам, які є земна й духовна?
18. Чи повинно обмежувати величину міст?
19. Чи дозволяє надмірний обшир їх пильнувати чесноти звичаїв;
чи можна по великих містах застосувати таку рятівничу кару гань¬
бою та безчестям 4), і чи не може злочинець у такому місті, як
Париж чи Константинопіль, завжди уникнути цієї кари, змінивши
прізвище й місце мешкання?
20. Чи не захистила б дрібні республіки федеративна спілка,—
1) Отже в цьому припущенні, щоб зберегти певну рівність у розподілі добр, родина
в міру свого зменшення мусіла б відступати частину власности сусіднім і численні¬
шим родинам. Чом ні?
2) Коли число землевласників у царстві надто мале проти загального числа
мешканців, то навіть скасування податків не визволить цих останніх із злиднів.
Єдиний спосіб полегшити їхню долю — це брати податок з держави чи духівництва
й повертати прибуток з нього на купівлю дрібних ділянок,— роздаючи їх щороку
найбіднішим родинам, можна щороку збільшувати число власників.
3) Видовище розкоші, певна річ, збільшує нещастя бідного. Багатий знає це й не
обмежує аж ніяк цієї розкоші. Що йому до нещастя вбогого? Навіть володарі до
нього мало чутливі; у своїх підданцях вони бачать лише підле бидло. Годують вони це
бидло через те, що мають інтерес його розмножувати. Про залюднення говорять усі
уряди, але яке царство треба залюднювати? Те, де підданці щасливі. Розмножувати
їх у лихій державі — це є замислити барбарський проект розмножувати в ній знедо¬
лених; це є давати тиранії нове знаряддя уярмлювати нові нації і так само робити їх
безталанними; це є поширювати нещастя людськости.
4) За мудрого врядування самої кари ганьбою вистачало б, щоб тримати громадя¬
нина в його обов’язку.
314
довершеніша, ніж у давніх греків,— і від ворожого нашестя, і від
тиранії честолюбного громадянина?
21. Коли б велику країну, таку як Франція, поділити на тридцять
провінцій чи республік, визначивши кожній із цих держав
приблизно рівну територію, установивши цій території сталі й непо¬
рушні межі й забезпечивши їх підтримкою решти двадцяти дев’яти
республік,— то чи можна було б гадати, що одна з цих республік
упокорить собі решту, тобто що сам-один переможе двадцять
дев’ять?
22. Коли б усі ці республіки керувалися однаковими законами
й кожна з цих маленьких держав, маючи своїм завданням
внутрішнє впорядкування та обрання суддів, відповідала перед
найвищою радою; коли б ця найвища рада, складена з чотирьох
депутатів від кожної республіки, відала, головно, справами війни та
політики, а проте була зобов’язана пильнувати, щоб кожна з тих
республік не реформувала й не зміняла свого законодавства без
згоди всіх інших республік; коли б закони, до того ж, мали на меті
вивищувати душі, збуджувати відвагу й підтримувати у війську
справну дисципліну,— то чи не була б тоді завжди ціла сукупність
цих республік досить могутньою, щоб чинно протидіяти често¬
любним намірам своїх сусід і співгромадян *)?
23. Чи не мали б ці республіки моральної запоруки непорушного
благоденства, коли б їхнє законодавство зробило громадян якомога
щасливішими й дало їм усі втіхи, сполучні з громадським добром?
24. Чи не повинен плян доброго законодавства містити в собі
пляна добірного виховання; чи можна дати громадянам таке вихо¬
вання, коли не вказати їм ясних поняттів про мораль і не застосува¬
ти її приписів до одинокого принципу — любови до громадського
добра; чи не можна довести людям, нагадуючи їм для цього причини
їхнього об’єднання в суспільство, що майже завжди їхній добре
врозумілий інтерес велить жертвувати особистим і хвилинним зи¬
ском задля зиску національного й заслужити цією жертвою почесне
ім’я доброчесного?
25. Чи можна засновувати мораль на іншому, крім громадської
користи, принципі; чи не доводять навіть несправедливості деспо¬
тизму, завжди прикриті ім’ям громадського добра, що це є дійсно
єдиний принцип моралі 2); чи можна заступити його приватною
користю своєї родини й родичів 3)?
‘) Взагалі несправедливість у людині не має іншої міри, крім міри її могутности.
Отже шедевр законодавства — це так обмежити міць кожного громадянина, щоб він
ніколи не міг безкарно важити на життя, добро й свободу іншого. А ця проблема досі
ніде не була краще розв’язана, як у Англії.
2) Коли чернець велить любити Бога над усе, цей чернець, завжди втотожнюючи
себе з своєю церквою та Богом, цим каже тільки, що його самого і його церкву треба
любити передусім. Отже лише той правдивий друг своїй нації, хто за філософами
проказує, що всяка любов мусить поступатися любові до справедливости і що всім
треба жертвувати задля громадського добра.
3) Коли людина не вважає любов до батьківщини за найперший принцип моралі,
вона може бути добрим батьком, добрим дружиною, добрим сином, але завжди буде
поганим громадянином. Яких тільки злочинів не роблять з любови до родичів!
315
26. Коли б зробити священною аксіому, що «родичам повинен
більше, ніж батьківщині», то чи не міг би тоді батько, щоб зберегти
себе для родини, покинути свій пост у хвилину бою; чи не міг би цей
батько, приставлений до громадського скарбу, пограбувати його,
щоб роздати гроші своїм дітям і згайнувати таким чином те, що він
мусить менше любити, щоб наділити ним те, що він мусить любити
більше?
27. Чи існує знання добра і зла, коли громадський рятунок не
є вже найвищий і найперший обов’язок громадянина *); чи існує,
нарешті, мораль, коли громадська користь не є вже міра кари й ви¬
нагороди, пошани й зневаги, належних громадянам за вчинки?
28. Чи можна сподіватися знайти доброчесних громадян у країні,
де почесті, повага й багатства через форму врядування стали вина¬
городою за злочин, де порок щасливий і шановний?
29. Чи не вправі люди, пам’ятаючи, що бажання щастя—це єди¬
ний мотив їхнього об’єднання, віддаватися порокові там, де порок
дає щастя, багатства й благоденство?
30. Коли припустити, що закони, як доводить це конституція
єзуїтів, всесильні над людьми, то чи можлива річ, щоб народ, за¬
тягнений у порок формою свого врядування, міг визволитися з
нього, не вчинивши якоїсь зміни в цих законах?
31. Чи буде законодавство добрим, коли воно тільки забезпечує
громадянам владність над добром, життям і свободою, тільки вста¬
новлює меншу нерівність у розподілі національних багатств, тільки
дає громадянам змогу помірною працею 2) задовольняти їхні і їхніх
родин потреби; чи не потрібно ще, щоб це законодавство збуджува¬
ло в людях почуття змагання, щоб держава призначила для цього
великі винагороди великим талантам і великим чеснотам; чи не
могли б ці винагороди, що зажди полягають у даруванні якимсь
надлишком і що були колись принципом стількох сильних та
великодушних учинків3), і тепер до такого самого наслідку
‘) Хто нечутливий до громадського лиха, спричиненого кепським урядуванням;
хто байдужий до ослави своєї нації, хто не поділяє з нею ганьби її поразок і рабства,
з того громадянин підлий і нікчемний. Щоб бути доброчесним, треба боліти болем
своїх співгромадян. Якби на Сході була людина з дійсно чесною і високою душею,
вона життя своє провела б у сльозах і до більшости везирів почувала б таку саму
огиду, як колись Франція до Бюльйона, який у хвилину, коли Людовік XIII зворушу¬
вався злиднями своїх підданців, жорстоко відповів йому: «Знайте, що ваші народи ще
доволі щасливі, коли їм не доводиться пастись у траві».
2) Дивитись на доконечність праці, як на вислід первісного гріха й кару Божу,—
безглуздя. Навпаки, доконечність ця є ласка небесна. Що харч у людини є винагоро¬
да за її працю, це факт. І чи треба, щоб такий простий факт пояснити, вдаватися до
надприродних причин і виставляти завжди людину як загадку? Якщо вона й здавала¬
ся загадкою колись, то треба погодитись, що від того часу принцип інтересу так
узагальнено, рушійну ролю інтересу в усіх наших думках і всіх учинках так вичерпно
доведено, що розгадку, зрештою, знайдено й немає вже потреби, як це твердить
Паскаль, удаватись до первісного гріха, щоб пояснити людину.
3) Принципи наших учинків — це, загалом беручи, страх перед майбутнім страж¬
данням і надія на майбутню втіху. Через свою байдужість до далекого лиха люди зде¬
більшого не роблять нічого, щоб його уникнути. Хто не нещасний, той уважає себе
в своєму природному стані. Уявляє, що завжди зможе в ньому втриматися. Отже,
корисність запобіжного закону проти майбутнього лиха рідко коли відчувається.
316
призводити; і чи можна ці, громадою роздавані, винагороди (хоч би
якого роду вони, зрештою, були) вважати за розкіш утіхи, яка може
зіпсувати звичаї?
РОЗДІЛ III
Про розкіш утіх
Немає того дня, коли б не говорили про зіпсуття національних
звичаїв. Що треба розуміти під цими словами? Відокремлення
приватного інтересу від загального.
Чому гроші, цей принцип діяльности багатого народу, так часто
стають принципом зіпсуття? Бо їх, казав я вже, не сама тільки
громада розподіляє, а через те гроші часто винагороджують порок.
Інша справа з винагородами, що їх роздає сама тільки громада.
Бувши завжди даром національної вдячности, вони завжди являють
собою добродійство, послугу батьківщині, отже доброчесний вчинок.
А такий дар, хоч би якого він був роду, завжди зміцнюватиме
зв’язок особистого й загального інтересу.
Якщо гарна рабиня чи наложниця стає в народу винагородою чи
за таланти, чи за чесноту, чи за відвагу,— звичаї народні від цього
не будуть зіпсутішими. За героїчної доби крітяни наклали на атенців
данину з десяти гарних дівчат, від якої звільнив їх Тезей, і араби
з турками за доби своїх перемог теж правили таку данину з упоко¬
рених народів.
Читаючи кельтські поеми й романи, ці завжди правдиві історії
дикого ще народу, бачимо з них, що кельти, як і греки, озброюва¬
лись для здобуття краси, і кохання не тільки не розніжувало їх,
а ще й вело на найсміливіші подвиги.
Всяка, хоч би яка втіха, коли її призначено за винагороду вели¬
ким талантам чи великим чеснотам, може збуджувати в громадян
змагання і навіть стати принципом національної діяльности й щас¬
тя. Але для цього треба, щоб усі громадяни могли однаково домага¬
тися втіх і щоб утіхи ці, справедливо раздавані, завжди винаго¬
роджували кожного, хто виявив чи більше таланту в кабінеті, чи
більше відваги у війську, чи більше чесности в містах.
Припустімо, влаштовують пишні свята і, щоб зрушити змагання
в громадян, глядачами пускають лише людей, що відзначилися вже
своїм хистом, своїми талантами, своїми вчинками,— чого тільки не
зробить тоді бажання, щоб здобути на цих святах місце! Це ба¬
жання буде тим палкіше, що краса цих свят доконечно буде при¬
більшена і гонором тих, хто буде допущений, і невіданням тих, хто
лишиться виключеним.
Скільки разів приставали народи на скасування привілеїв, що єдині гарантували їх
від рабства! Ціну свободи, як і здоров’я, здебільшого почувають тоді лише, як її
втрачено. Народи, загалом мало пильнуючи збереження своєї свободи, надто часто
своїм недбальством давали тиранії засоби уярмити себе.
317
Але, скажуть, скільки нещасних буде через це виключення! Мен¬
ше, ніж здається. На винагороду, яка здобувається інтригою чи
впливом, усі заздрять, бо всі вправі її добиватися; але небагато
людей бажає винагороди, яка здобувається великою працею і вели¬
кими небезпеками.
Боягуз і ледащо не тільки не заздряться на Ахіллові та Гомерові
лаври, а ще й зневажають їх *). Утішник-гонор показує їм у людях
великого таланту й великої відваги лише божевільних, яким платня,
як і олив’ярам ) та саперам, мусить бути висока, бо вони зазнають
великих небезпек і великої праці. Справедливо й мудро, скажуть
боягуз і ледащо, щедро платити таким людям, але божевіллям було
б наслідувати їх.
Властива всім заздрість дійсною мукою буває для тих лише, хто
змагає до однієї кар’єри,— і коли заздрість лихо для них, то це лихо
доконечно.
Але хай навіть, скажуть, пощастить розв’язати проблему добірно¬
го законодавства на підставі глибокого знання людського серця,
збудити в усіх громадянах промітність і ті принципи діяльности, що
поривають їх до великого, хай пощастить, зрештою, зробити людей
якомога щасливішими,— це добірне законодавство знову-таки буде
палацом, на піску збудованим, і властива людині непостійність
невдовзі зруйнує цю будівлю, споруджену генієм, людяністю та
чеснотою.
РОЗДІЛ IV
Про справжні причини змін,
що сталися в законах народу
Чи повинно вважати за наслідок людської непостійности ті чис¬
ленні зміни, що сталися в різних формах урядування? Знаю тільки
те, що в справі звичаїв, законів та забобонів скаржитись можна не
на постійність, а на затятість людського розуму.
Скільки іноді потрібно часу, щоб вивести народ з омани хибної
і руїнницької для національного щастя релігії! Скільки його треба,
щоб скасувати закон, незрідка безглуздий і противний громадсько¬
му добру!
Щоб учинити такі зміни, не досить бути тільки королем, треба
бути королем відважним, освіченим і спиратись, до того ж, на
слушні обставини.
Вічність, мовляв, хінських законів і звичаїв свідчить проти гаданої
легковажности націй.
Припустімо, що людина справді така непостійна, як гадають,—
тоді її непостійність виявлялася б на протязі її життя. З якої, справ¬
ді, причини під цю гадану людську легковажність підпали б закони,
') Взагалі на таланти Вольтера чи Тюрена світські люди заздряться якнаймен¬
ше — про малу пошану до них свідчать малі зусилля їх здобути.
2) Рід війська, озброєного кийками з олив’яними головками.— Прим, перекл.
318
шановані дідами, синами й онуками, закони, що витримали шість
поколінь тої легковажности?
Хай установлять відповідні до загального інтересу закони,— їх
може знищити сила, зваба, винятковий збіг обставин, але ніколи не
легковажність людського розуму !).
Я знаю, що закони — добрі на взір, а насправді шкідливі,— рано
чи пізно касуються. Чому? Бо за даний час мусить народитися
людина, яку вразить несполучність цих законів із загальним щастям
і яка своє відкриття передасть добрим розумам своєї доби.
Це відкриття визнають за правдиве лише наступні покоління, бо
істина шириться поволі. І коли давні закони тоді касуються, то це
скасування є наслідок не непостійности людей, а вірности їхнього
розуму.
Коли певні закони визнано, зрештою, за лихі й недостатні, коли
вони держаться лише давньою звичкою, то досить найменшої прик¬
лючки, щоб їх скасувати, а ту приключку дає найдрібніша подія. Чи
так воно, коли закони справді корисні? Ні. Тому немає жадного
великого й упорядкованого суспільства, де б скасували закони, які
карають крадіжку, вбивство і т. ін.
Але ж таке дивогідне Лікургове законодавство, почерпнуте по¬
части з Міносового 2), тривало лише п’ять-шість сотень років 3).
Згоден, та вони, певно, й не могли більше тривати. Хоч би які до¬
бірні були Лікургові закони, хоч би яку патріотичну чесноту й відва¬
‘) Діяння законів, кажуть, мусить бути тривалим. А чому сарацини, що палали
колись тими сильними пристрастями, які часто підносять людину над людську змої^,
тепер уже не ті, що були раніше? Бо їхня хоробрість і хист не були вислідом їхнього
законодавства, вислідом поєднання інтересу приватного з громадським, отже й нас¬
лідком мудрого розподілу земних кар і винагород. Чесноти їхні не мали таких міцних
підвалин. Вони були витвором хвилинного релігійного пориву, що мусів зникнути
разом із виключним збігом обставин, який породив його.
2) Мало хто разом із Ксенофонтом вірить у щастя Спарти. Яке сумне діло, кажуть
вони, оті військові вправи, оті вічні збройні вправи! Спарта, додають вони, була су¬
щим манастирем — усе в ній робилося за ударом дзвону. Але, відповім я, хіба гасло
рекреації не до вподоби школярам? Хіба дзвін робить ченця нещаснішим? Коли
людина добре нагодована, одягнена й не знає нудьги, то всяке діло їй однаково добре,
і небезпека його приємности не зменшує. Історія готів, гуннів та ін. свідчить на ко¬
ристь цієї істини.
Один римський посол заходить до Аттілового табору — чує там, як барди слав¬
лять високі вчинки переможника. Бачить юнаків, що обстали поета, чаруються з його
пісень, тремтять з радощів від оповідання про подвиги, а тим часом старі, дряпаючи
обличчя своє, кричать, обливаючись слізьми: «Нікчемні літа наші! Немає в нас сили,
щоб битися, то немає вже нам і щастя!»
Отже благоденство на бойовищах пробуває так само, як і в мирних оселях. Чому
ж уважати лакедемонців за нещасних? Чи була в них потреба, якої вони не задоволь¬
няли б? Кажуть, вони зле харчувалися. Доказ противного в тому, що вони були дужі
й здорові. Коли, до того ж, дні їхні минали у вправах, що забирали їм час, не надто
стомлюючи, то спартанці були приблизно такі щасливі, як можна бути, і багато
Щасливіші від виснажених та хирявих селян і від гулящих та знуджених багачів.
3) Лікургові установи непомітно змінилися, але цілком знищила їх тільки сила.
Рим не вважав, що підкорив спартанців, аж поки не скасував у них рештки установ,
які й далі викликали страх у господарів світу.
319
гу вони навіювали спартанцям !), а річ неможлива, щоб це законо¬
давство збереглося довше незмінним у становищі, в якому були
лакедемонці.
Надто малочисельні, щоб опиратися персам, спартанці рано чи
пізно загинули б під навалою перського війська, коли б Греція, така
плідна тоді на великих людей, не з’єднала своїх сил, щоб відкинути
спільного ворога. Що тоді сталося? Що Атени й Спарта опинилися
на чолі федеративної грецької спілки.
Тільки-но перемогли ці дві республіки персів завдяки рівним
зусиллям у поводженні й відвазі, загальне захоплення поділилося
між ними, і це захоплення мусіло стати й стало їм зерном розбрату
й заздрости. Ця заздрість породила б лише благородне змагання
між двома народами, коли б вони керувалися одними законами;
коли б кордони їхніх територій були визначені непорушними межа¬
ми; коли б зміна тих меж озброїла проти них усю решту республік
і коли б, нарешті, вони не знали інших багатств, крім дозволеної
Лікургом залізної монети.
Грецька конфедерація не була заснована на такій міцній підвали¬
ні. Кожна республіка мала свій окремий устрій. Атенці були заразом
вояками й купцями. Здобуті торгівлею багатства давали їм змогу
провадити зовнішню війну — під цим поглядом вони мали над
лакедемонцями велику перевагу.
Ці останні, гордовиті й бідні, з тугою дивились на вузькі межі, що
в них убогість тримала їхнє честолюбство. Через бажання панувати,
таке могутнє в двох суперницьких і войовничих республіках, ця
бідність стала спартанцям нестерпуча. Тож вони непомітно знео¬
хотились до Лікургових законів і вступили в спілку з азіятськими
державами.
Коли спалахнула пелопоннеська війна, потреба грошей ще дужче
далася їм узнаки. Персія запропонувала їх, лакедемонці взяли. Тоді
бідність, цей ключ до всієї споруди Лікургових законів, випав із
замка і в падінні своєму потяг і державу. Тоді закони й звичаї
змінилися, але ця зміна, як і породжене нею лихо, була наслідком
не непостійности людського розуму 2), а відмінних форм грецького
') Лакедемонці в за всіх віків і в усіх історіях славлено за їхні чесноти. Проте їм
часто закидали жорстокість до рабів. Ці республіканці, що так пишалися своєю
свободою і горділи своєю хоробрістю, до своїх ілотів справді ставилися так само
жорстоко, як європейські нації ставляться тепер до негрів. Тому спартанці здавалися
доброчесними чи порочними, залежно від того, під яким поглядом їх розглядали.
Полягає чеснота в любові до батьківщини й співгромадян? Спартанці були, ма-
будь, найдоброчеснішими з народів. Полягає чеснота у всезагальній любові до лю¬
дей? Ті самі спартанці були порочні. Що треба для того, щоб справедливо їх судити?
Розглянути, чи може патріотична любов не відрізнятися від всезагальної до того
часу, коли всі народи, згідно з бажанням абата Сен-П’єра, становитимуть одну й ту
саму велику націю; чи не зв’язане досі щастя одного народу з нещастям другого; чи
можна вдосконалити, наприклад, промисловість однієї нації, не пошкодивши торгівлі
сусідніх націй, не призвівши їхніх виробників до голодної смерти. А хіба неоднаково,
залізом чи голодом нищити людей?
2) Не непостійність націй, а темнота їхня так часто збурює споруду найкращих
законів. Через неї слухається народ поради честолюбців. Коли відкрити цьому наро¬
320
врядування, недосконалости засад їхньої конфедерації і свободи
воювати між собою, яку вони завжди зберігали.
Звідци та низка подій, що привели їх до спільної руїни.
Федеративна спілка мусить спиратися на міцніші засади. Коли
б поділити велику країну, як от Франція чи Парагвай !), на трид¬
цять республік, і ці республіки, керовані одними законами, об’єдна¬
лися б між собою проти зовнішніх ворогів; коли б кордони їхніх
територій були непохитно визначені, володіння тими територіями
взаємно вгарантоване й свобода кожної республіки взаємно за¬
безпечена, і коли б, до того ж, ці республіки запровадили в себе
спартанські закони й звичаї, то я тверджу, що в своїх об’єднаних
силах та взаємній гарантії своєї свободи вони знайшли б оборону
і проти нападу чужинців, і проти тиранії співгромадян.
Припустімо ж це найвідповідніше до людського щастя законо¬
давство — яким способом увічнити його тривалість? Найпевні-
ший — це наказати володарям і суддям, щоб вони в своїх інструк¬
ціях та прилюдних промовах довели його добірність2). Коли цю
добірність установлено, законодавство стало б неприступне для
легковажности людського розуму. Люди (будь вони навіть такі
непостійні, як гадають) не можуть скасувати встановлені закони
інакше, як об’єднавши свої волі. А це об’єднання воль передбачає
загальний інтерес знищити ті закони, отже велику безглуздість їх.
У всякому іншому разі сама непостійність людей, поділяючи їхні
дові правдиві принципи моралі, коли довести йому добірність його законів і щастя,
що випливає з додержання їх, то ці закони стануть для нього священними, він шану¬
ватиме їх і з любови до свого благоденства, і з упертої прив’язаности, яку люди
взагалі почувають до давніх звичаїв.
Честолюбці всяке новозапровадження підфарбовують марною приключкою гро¬
мадського добра. Народ освічений, завжди маючись на бачності щодо таких ново-
запроваджень, завжди їх відкидає — в нього інтерес меншости сильних стримується
інтересом більшости слабих. Отже честолюбство перших скуте, і народ, могутній
своєю освітою, завжди лишається вірним законодавству, яке робить його щасливим.
1) Парагвай — величезна країна. За часів єзуїтів, коли вірити деяким відомостям,
вона була поділена на тридцять кантонів, якими керували ті самі закони й ті самі
судді, тобто ті самі ченці. А коли ці тридцять кантонів складали, проте, державу, що
її сили могли з наказу єзуїтів об’єднатись проти спільного ворога, і коли існування
факту свідчить про його можливість, то припускати таку державу, виходить, не
є безглуздя.
2) Уряди, каже Макіявеллі, конче потрібно вряди-годи закликати до їхніх витвір-
них засад. Хто про це дбає? Лихо. Римлян до любови до батьківщини закликало
Аппієве честолюбство, Канська й Тразіменська битви,— в цій справі народи мали
тільки біду за вчителя, а могли б вибрати собі лагіднішого.
Чом би у науку суддям не читати прилюдно щороку історію кожного закону
й причини його встановлення, не вказувати громадянам тих законів, яким вони
головно завдячують владністю над своїм життям, добром і свободою?
Народи люблять своє щастя. Від цього читання вони переймалися б духом своїх
предків і часто пізнавали б у найменш важливих на взір законах ті, що боронять їх
від рабства, злиднів та деспотизму.
Хоч би яка була гадана легковажність людського розуму, а варт тільки показати
націям ясно взаємозалежність між щастям і збереженням їхніх законів, і їхня не¬
постійність, безперечно, буде приборкана.
П 4-36
321
погляди, перешкоджає одностайності їх рішення, отже забезпечує
тривалість тих самих законів.
О володарі, зробіть своїх підданців щасливими! Пильнуйте, щоб їм
з дитинства навіювали любов до громадського добра, доведіть їм
доброту ваших законів історією всіх часів і злиднями всіх народів,
доведіть їм (бо мораль надається до доведення), що ваше вряду¬
вання є найкраще можливе, і ви навіки приборкаєте їхню гадану
непостійність.
Коли хінське врядовання, хоч би яке було воно недовершене,
існує досі й існує незмінне, хто знищив би врядовання, де люди були
б якомога щасливішими? Тільки завоювання чи лихо народів змі¬
нює форму їхнього врядовання.
Всяке мудре законодавство, що зв’язує приватний інтерес із
громадським і засновує чесноту на вигоді кожного індивіда,— воно
незруйновне. Але чи можливе це законодавство? Чом ні? Обрій
наших ідей день у день ширшає, і якщо законодавство, як інші
науки, братиме участь у поступові людського розуму, чому зневіря¬
тися в майбутньому щасті людськости? Чом би націям, що століття
в століття освічуються, не дійти колись усієї повноти щастя, до
якого вони здатні? Від цієї надії мені важко було б відмовитись.
Для чулої душі людське благоденство — найлюбіше видовище;
в перспективі майбутнього воно є діло довершеного законодавства.
Та коли б якийсь сміливий розум зважився накреслити його плян,
скільки, скажуть, матиме він подолати й знищити забобонів, скільки
відкрити небезпечних істин!
РОЗДІЛ V
Викриття істини згубне тільки для того,
хто її висловлює
Що таке нова істина в моралі? Новий засіб збільшити щастя
народів. Що з цього визначення випливає? Що істина не може бути
шкідлива.
Які ж вороги в автора, що робить у цій галузі відкриття? 1) ті,
кому він заперечує (1); 2) ті, хто заздрить на його славу; 3) ті, чиї
інтереси суперечать громадському інтересові.
Коли міністер збільшує кінну сторожу, в нього ворогами злодії
з великих шляхів; якщо ці злодії могутні, міністра переслідувати¬
муть. Те саме з філософом,— якщо його приписи скеровані на
забезпечення щастя більшости, ворогами в нього будуть усі держав¬
ні злодії, а цих останніх є чого боятися.
Збагну я інтриги жадібного духівництва? Розладжу заміри черне¬
чої скнарости й честолюбства? Якщо чернець могутній, мене пе¬
реслідуватимуть.
Доведу я розтрати урядової людини? Якщо доказ мій ясний, мене
покарають: помста дужого над слабими завжди пропорційна прав¬
дивості висунутих проти нього винувачень. Це про потужного
322
(2) каже Меніп: «Ти гніваєшся, о Юпітере, за блискавку берешся,
то ти неправий, виходить?» Потужний здебільшого тим жорстокі¬
ший, чим він тупіший. Хай якийсь турок заявить у дивані, що мо-
хаммеданська нетерпимість знелюднює державу, відштовхує греків;
що деспотизм султана знікчемлює націю; що скнарість і утиски
башів відбирають їй відвагу, що її військо зазнає зневаги через брак
дисципліни — як назвуть цього вірного громадянина? Бунтарем —
і віддадуть його катам. У Константинополі карають смертю за
викриття істини, яка врятувала б царство від загрози майбутньої
руїни, коли б спала в голову султанові. Любов до чесноти там завж¬
ди вдавана й фальшива. Все в країні деспотизму — лицемірство: там
здибаєш тільки маски, облич там не побачиш.
Скрізь, де потужним не є нація (а в якій країні вона — потуж¬
ний?), оборонець громадського добра є мученик відкритих ним
істин. Яка тому причина? Надто велика могутність деяких членів
суспільства. Якщо я подам громаді нові думки, то громада, вражена
їх новиною і якийсь час непевна, не складає спочатку ніякого суд¬
ження; і коли під цю першу хвилину проти мене здіймаються крики
заздрости, неуцтва й інтересу, коли мене не заступає ні закон, ні
високопоставлена людина, то мене вигонять.
Отже славетна людина купує майбутню славу теперішніми не¬
щастями. Зрештою, самі її нещастя і дізнані нею насильства ще
швидше поширюють її відкриття. Істина, завжди поучна тому, хто її
слухає, шкодить лише тому, хто її висловлює *).
В моралі громадське благоденство зв’язане із знанням правди¬
вого.
О істино, ти — божество благородних душ! Доброчесний ніколи
не привинить тобі збурень у царствах і людських нещасть. На твоєму
стеблі не збирають гірких плодів пороку. Коли істина освічує воло¬
дарів, щастя й чесноти витають над ними в їхніх царствах.
РОЗДІЛ VI
Знати істину завжди корисно
Людина завжди кориться своєму інтересові, добре чи зле врозумі-
лому. Це — істина фактична; чи замовчувати її, чи висловлювати,
людська поведінка завжди буде однакова. Отже викриття цієї істини
не є шкідливе. А яка може бути з нього користь? Якнайбільша.
Коли встановлено, що людина завжди діє відповідно до свого інте¬
ресу, законодавець визначить за злочин такі кари, а за чесноту —
') «Не всяку правду добре казати», каже приказка. Але що означує слово «добре»?
Воно синонім слова «певно». Хто каже правду, напевно накликає на себе переслід —
то необачний, згоден. Необачний, виходить, це найкорисніший вид людей — він сіє
на свій страх істини, що їх плоди збирають йоґо співгромадяни; йому — лихо, а по¬
житок — їм. Тому й шанували його завжди справжні друзі людськости: це Курцій,
Що кидається за них у прірву.
11 ♦
323
таку винагороду, що кожен індивід матиме інтерес бути добро¬
чесним.
Якщо цей законодавець знає, що людина, пильнуючи самозбере¬
ження, із страхом іде на небезпеку, він пов’яже з легкодухістю
стільки сорому й ганьби, а з відвагою стільки пошани, що солдат
у день бою матиме більше інтересу битися, ніж тікати.
Коли людина, дбаючи єдино про свої вибаганки, марнує своє
добро, лишає в злиднях дітей — який проти цього засіб? Зневага,
яку до тої людини виявлятимуть. Коли дати людям вивчити людину,
коли показати їм, які злочини вона може зробити, вони створять
закони, що можуть ті злочини приборкати *), і їм пощастить, кінець
кінцем, досить щільно пов’язати приватний інтерес із громадським,
щоб спонукати самих себе до чесноти.
У всіх галузях науки письменник повинен, кажуть, шукати й ка¬
зати істину — чи повинно ж виключати з них моральну науку? Який
у неї предмет? Щастя більшости. Всяка нова істина в цій галузі,
казав я вже, є лише новий засіб поліпшити становище громадян.
Хіба бажати їхнього щастя — злочин? Таку думку може підтриму¬
вати лише бездушний дурень або зацікавлений у громадських
нещастях шахрай.
У моралі треба вчити тільки правдивого. А чи не можна в якомусь
разі замінити його корисними помилками? Таких помилок немає, це
я далі доведу. Навіть релігія не робить народу доброчесним. Тому
доказ сучасні римляни. Єдиний наш рушій — інтерес. Своїм щастям
задля щастя ближнього ніколи не жертвують, то так тільки здаєть¬
ся. Вода не йде назад до джереловища, так само й люди проти
швидкої течії своїх інтересів. Хто спробував би, був би божевільний.
Таких божевільних, до того ж, надто мало, щоб якось впливати на
цілу масу суспільства. Якщо йдеться тільки про те, щоб творити
доброчесних громадян, немає потреби вдатися до неможливих
і надприродних засобів.
Треба тільки встановити добрі закони, і вони природно скеровува¬
тимуть громадян до загального добра, даючи їм іти за неперемож¬
ним нахилом, що пориває їх до особистого добра. До народнього
лиха призводять не пороки, злостивість та нечесність людей, а не¬
досконалість їхніх законів, отже, їхня дурість. То байдуже, що люди
порочні — досить того, що вони освічені. Взаємний і рятівничий
страх триматиме їх у межах обов’язку. Злодії мають закони, і мало
хто з них ті закони порушує, бо вони одне за одним доглядають
і одне одному не довіряють. Закони все роблять. Коли б якийсь бог,
кажуть сіямські філософи, справді зійшов з неба, щоб навчити
людей моралі, він дав би їм добрі закони, і ці закони спонукали б їх
до чесноти. В царині моральній, як і в фізичній, божество завжди діє
у великому обсязі й простими способами.
Результат цього розділу той, що істина, яка часто несправедливо¬
1) Законодавець, що складає закони, всіх людей домислює лихими, бо хоче, щоб
усі законам однаково корилися.
324
му потужникові огидна, громаді завжди корисна. Але чи немає
таких хвилин, коли її викриття може спричинити збурення в цар¬
стві?
РОЗДІЛ VII
Викриття істини ніколи не збурюс царств
Урядування — лихе, народи страждають, ремствують; ту мить
з’являється твір, де їм показано ввесь обсяг їхніх нещастів; народи
обурюються і повстають. Згоден. Чи ж у творі причина повстання?
Ні, він — його гасло. Причина — в народніх злиднях. Якби твір
з’явився раніше, уряд раніше дістав би попередження і міг би запо¬
бігти заколотові, полегшивши народні страждання. Викриття істини
супроводиться заворушенням лише в країні цілком деспотичній, бо
в цій країні істину зважуються казати тільки ту хвилину, коли народ
через нестерпуче, доведене до краю лихо не.спроможен далі стриму¬
вати свій крик.
Коли врядування стало надміру жорстоким, заворушення тоді
рятівничі. Це — розріз, який медицина робить хворому, щоб вигоїти
його. Звільнення народу з рабства іноді коштує державі менше
людей, ніж їх гине на громадському, кепсько впорядкованому святі.
Зло повстання в причині, яка до нього призводить; біль кризи —
в недузі, що ту кризу спричинює. Потрапив народ у деспотизм? Щоб
звільнитися з нього, потрібні зусилля, і ці зусилля на той час ста¬
новлять для знедолених єдине добро. Верх нещастя — це не мати
змоги вирватися з нього й страждати, не сміючи скаржитись. Який
же барбар і дурень назве спокоєм мовчанку, змушену тишу розумів!
Це спокій, але спокій домовини.
Отже викриття істини буває іноді гаслом, але ніколи не причиною
заворушень і повстань. Пізнати правду корисно не тільки погнобле-
ним, а навіть і гнобителям. Правда, казав я вже, попереджає їх про
народнє невдоволення. Ремство націй у Европі передує здалека
їхньому бунтові.
їхні скарги — грім, що лунає в далечіні; його ще нема що боятися.
Державець має ще час виправити свої несправедливості й замирити¬
ся з народом. Інша справа в країні рабів. Докір з’являється до
султана з кинджалом у руці. Мовчанка рабів жахлива, це мовчанка
повітря перед грозою. Вітри ще німують, але з чорного лона нерухо¬
мої хмари розтинається удар грому, який, віщуючи бурю, разить ту
ж мить, як сяйне блискавка.
Мовчанка, яку накладає сила, є головна причина і нещастя наро¬
дів, і загину їхніх гнобителів. Якщо шукання за істиною й шкодить,
то лише її шукачеві. Її відкривали Бюффон, Кене, Монтеск’є. Про
перевагу давніх над сучасними, французької музики над італійсь¬
кою сперечалися довго — ці суперечки висвітлили смак публіки, але
не озброїли руки жадного громадянина. Але, скажуть, ці суперечки
стосувалися лише до речей марних — хай так. Коли б не страх
325
перед законами, люди різалися б і за марне. Тому доказ богословсь¬
кі суперечки, що завжди зводяться до змагання про слова. А скільки
крови через них пролилося! Дозволяє мені закон назвати порив
своєї пихи святим запалом? Немає тоді надужиття, якого та пиха не
вчинила б. Релігійна жорстокість — люта. Що її породжує? Може,
якась нова богословська думка (3)? Ні, свобода й безкарність
нетерпимости (4).
Хай обговорюється питання, де, вільний у своїх поглядах, кожен
думає те, що хоче, де кожен заперечує і дістає заперечення, де
всякого, хто образить свого супротивника, карають відповідно до
поважности образи,— тоді пиха суперечників, стримувана страхом
перед законом, перестає бути нелюдською.
Але з якої суперечности суддя, що зв’язує руки громадянам
і забороняє їм шлях насильства, коли йдеться про змагання інтере¬
сів чи поглядів, розв’язує їм ті руки, коли йдеться про схоластичні
суперечки? В чому тут причина? В духові марновірства й фана¬
тизму, що в складанні законів частіш давав провід, ніж дух спра¬
ведливости й людяности.
Я читав історію різних культів, обчислив абсурдність їх — сором
узяв мене за людський розсудок, червонів я, що до людей належу.
Мене здивувало водночас лихо, до якого призводить марновірство,
і та легкість, з якою можна подушити фанатизм, що через нього
релігії завжди будуть такі згубні для всесвіту (5); і я зробив висно¬
вок, що нещастя народів завжди можна скласти на недосконалість
їхніх законів, отже на невідання деяких моральних істин. Ці завжди
корисні істини не можуть збурити покою держав. Повільність
поширення їх ще раз це доводить.
РОЗДІЛ VIII
Про повільність, з якою шириться істина
Поступ істини повільний, про це свідчить досвід.
Коли скасував паризький вищий суд кару смерти проти тих, хто
вчив іншої філософії, крім Арістотелевої? Через п’ятдесят років по
тому, як цю філософію забуто.
Коли допустив медичний факультет учення про кровообіг? Через
п’ятдесят років після відкриття Гарвея.
Коли визнав цей самий факультет поживність картоплі? Після ста
років досвіду і коли вищий суд скасував вирок, що забороняв прода¬
вати цю городину *).
') Такий самий вирок вищому судові ухвалив проти блювотного і проти лікаря
XVI ст. Бріссо. Цей лікар, противно звичайному лікуванню, твердив, що в разі плев¬
риту треба кидати кров з того боку, де хворому найбільше болить. На це нове ліку¬
вання старі лікарі виказали вищому судові. Той оголосив його нечестивим і заборо¬
нив надалі кидати кров з того боку, де був плеврит. Шарль V, коли справу перенесли
на його розгляд, збирався ухвалити цей вирок, але якраз від плевриту помер герцог
Савойський, Шарль III, після того, як йому кинули кров старим способом. Чи ж го-
326
Коли вйзнають лікарі корисність щеплення? Років через двадцять
абощо.
Сотні фактів такого роду свідчать про повільність ширення істи¬
ни; проте шириться вона так, як і повинна.
Істина, якщо вона нова, завжди порушує якийсь загальновста-
новлений звичай або погляд; спочатку вона має мало послідовників,
її називають парадоксом 1), зачисляють до помилок і відкидають не
вдумуючись. Взагалі люди схвалюють і засуджують випадково,
і саму істину вони — без розгляду, через забобони — сприймають
здебільшого як помилку.
Яким же чином нова думка доходить загального усвідомлення?
Добрі розуми, помітивши її правдивість, поширюють її, і ця істина,
розголошена ними й стаючи день у день звичайнішою, здобуває
кінець кінцем загального визнання, але через довгий час після свого
відкриття, надто коли істина ця з моральної царини.
Люди через те так важко піддаються доведенню цих останніх
істин, що вони вимагають іноді від нас пожертвувати не тільки
забобонами, а ще й особистими інтересами. Мало людей здібні на
цю подвійну жертву. До того ж істина такого виду, відкрита одним
із наших співгромадян, може швидко поширитися і вкрити його
почестями. Отже наша ображена заздрість мусить ту істину чим¬
швидше подушити. Моральні книги, написані й заборонені у Фран¬
ції, освічують тепер чужинця. Судити ці книги можуть тільки люди,
наділені потрібного освітою і потрібного незацікавленістю, щоб
відрізняти правдиве від хибного. А людей освічених скрізь рідко,
незацікавлених ще рідше, і трапляються вони тільки на чужині.
Моральні істини розходяться лише дуже повільними хвилями. З па¬
дінням цих істин на землю, сказати б, те саме, що з падінням каме¬
ня посеред озера — розділена в точці дотику вода утворює коло, що
незабаром замикається більшим колом, яке теж оточується дедалі
ширшими, аж поки розіб’ються вони об берег. Отак моральна істи¬
на, ширячись колами в різні кляси громадян, доходить визнання від
усіх, хто не має інтересу відкидати її.
Для встановлення цієї істини досить, щоб потужний не перешкод¬
жав її розголошенню, і в цьому істина відрізняється від помилки.
Ця остання шириться насильством; майже всі релігії доведено із
зброєю в руці — це й зробило їх бичами морального світу.
Істина без насильства встановлюється, певна річ, повільно, але
встановлюється і без заворушення. Єдині нації, що до них істині
важко доступитися, це нації темні. Дурість не така слух’яна, як то
гадають.
Коли темному народові запропонувати корисний, але новий закон
Диться суддям намагатися, як тим богословам, судити книги й науки, в яких вони не
Розуміються? Тільки сміх їм з того буває.
) З’являється якийсь чудовий філософський твір? Перше судження, яке ВИСЛОВ¬
ЛЮЄ про нього заздрість, це що його засади хибні й небезпечні; друге — що ідеї
в ньому тривіяльні. Горе творові, що про нього кажуть зразу багато гарного! Мовчан¬
ка заздрости й дурости віщує про його пересічність.
327
(6), він буде без розгляду відкинутий і може навіть викликати
заколот (7) у народу, нетямущого через рабство своє і тим дра¬
тівливішого, що деспотизм дратував його аж надто часто.
Коли ж, навпаки, цей самий закон запропонувати народові освіче¬
ному, де преса вільна, де корисність цього закону вже передчували
і оголошення його бажали,— його з подякою зустріне здорова
частина нації, і ця частина стримає другу.
З цього розділу випливає, що істина, через саму повільність свого
поширення, призвести до заворушення в державах не може. Та чи
немає таких форм урядування, де знання правдивого може бути
небезпечним?
РОЗДІЛ IX
Про врядування
Якщо всяка моральна істина є лише засіб збільшити чи забезпе¬
чити щастя більшости і якщо завдання всякого врядування є гро¬
мадське благоденство, то немає моральної істини, якої оголошення
не було б бажане (8). Всяка розбіжність поглядів у цій справі
береться від непевного значення слова «врядування». Що таке
врядування? Сукупність законів чи угод, складених між громадяна¬
ми однієї нації. А ці закони й угоди або суперечать, або відпові¬
дають громадському інтересові. Отже є тільки дві форми вряду¬
вання — добра й лиха; до цих двох видів я й зводжу їх усі. І казати,
що в сукупності угод, з яких урядування складається, не можна
зміняти шкідливих для нації законів, що ці закони священні й не
можуть бути правно зреформовані, — це однаково, як і казати, що
не можна змінити противного здоров’ю режиму, що злочинно
промивати свою рану й треба дати їй перекинутись на гангрену (9).
Зрештою, коли всяке врядування, хоч би якої було воно природи,
може ставити собі завданням тільки щастя більшости громадян, то
все те, що до цього щастя скероване, не може суперечити державно¬
му ладові (10). Тільки те врядування мусить противитись усякій
корисній для держави реформі, яке свою велич засновує на збид-
ленні громадян, на нещасті своїх ближніх і яке хоче захопити над
ними самовладство. Що ж до чесного громадянина, приятеля істини
й батьківщини, то в нього не може бути інтересу, суперечного націо¬
нальному. Хто щасливий щастям держави і славний її славою, той
потай бажає виправити всі надужиття. Відомо, що науку не нищать,
удосконалюючи її, і врядування не руйнують, реформуючи його.
Припустімо, що в Португалії більше шанували б добро, життя
і свободу підданців — чи було б від того врядування менш монархіч¬
ним? Припустімо, що в цій країні скасували б інквізицію та lettres de
cachet, обмежили б надмірну владу деяких посад — чи змінили
б цим форму врядування? Ні, лише виправили б його надужиття.
Хто з доброчесних монархів не погодився б на цю реформу? Хіба
ж таки європейських королів доведеться порівняти з тупими
328
азіятськими султанами, з тими вампірами, що ссуть кров своїх
підданців і обурюються з найменшого заперечення? Запідозрити
свого володаря в прихильносте до принципів східнього деспотиз¬
му — це є завдати йому найлютішої образи. Освічений державець
ніколи не вважатиме самовладство — чи то одної особи, як воно
існує в Туреччині, чи то багатьох осіб, як воно існує в Польщі,— за
дійсну конституцію держави. Вшанувати цією назвою жорстокий
деспотизм — це є назвати урядом спілку розбійників (11), що під
стягом одного чи багатьох грабують провінції, в яких живуть.
Всякий акт самовладства несправедливий. Владу, набуту й закріп¬
лену силою (12), сила вправі й повалити. Хоч би як звався ворог
нації, а вона завжди може боротися з ним і знищити його.
Зрештою, коли предмет наук, моралі й політики зводиться до
шукання засобів зробити людей щасливими, то немає, виходить,
у цій царині істини, якої знання могло б бути небезпечним.
Але чи становить щастя народів також щастя державців?
РОЗДІЛ X
У жадній формі врядування владареве щастя
з нещастям народів не пов'язане
Самовладство, що ним, здається, так дорожать деякі монархи,
є лише розкіш могутности, яка, не додаючи нічого до їхнього благо¬
денства, становить нещастя їхніх підданців. Щастя володаря не
залежить від його деспотизму. Державець свої народи повертає
в рабство й свою голову наражає на кинджал змови часто-густо
з прихильносте до фаворитів, задля втіхи й вигоди п’яти-шести осіб.
Про небезпеки, що під них навіть за нашої доби ще підпадають
королі, свідчить нам Португалія. Отже самовладство, це лихо націй,
не забезпечує монархові ні благоденства, ні життя. Виходить, щастя
їхнє не зв’язане посутньо з нещастям їхніх підданців. Навіщо ж за¬
мовчувати перед володарями цю істину, навіщо лишати їх у невідан¬
ні того, що поміркована монархія є монархія найбажаніша (13), що
державець великий лише величчю своїх народів, дужий лише їхньою
силою, багатий лише їхнім багатством; що його добре врозумілий
інтерес посутньо поєднаний з їхнім, і що, нарешті, обов’язок його —
зробити їх щасливими?
«Воля зброї,— сказав один індієць Тамерланові,— підкоряє нас
тобі. Купець ти? Продай нас. Різник ти? Убий нас. Володар ти?
Зроби нас щасливими».
Чи є державець, що без огиди чув би раз у раз круг себе луну
славетних слів одного араба?
Той чоловік, пригнічений вагою податку, не міг прогодувати себе
й родину; він поніс свої скарги до каліфа, каліф розгнівався. Араба
засуджено на страту. Ідучи на кару, він по дорозі здибав двірського
урядовця. «Кому оце м’ясо?» — питає засуджений. «Собакам калі-
329
фовим»,— відповідає урядовець. «Як же краще собакам деспот о-
вим,— скрикнув араб,— ніж його підданцям!»
Хто з освічених володарів витримає такий докір і схоче засудити
себе на життя з самими тільки рабами, захопивши самовладство над
своїми народами?
В присутності свого деспота людина не має ні поглядів, ні ха-
рактера.
Тамас Кулі-Хан вечеряє з одним фаворитом. Йому подають нову
городину. «Це найкраща і найздоровіша страва»,— каже володар.
«Найкраща і найздоровіша»,— приказує царедворець. Поївши, Ку¬
лі-Хан почуває нездужання, він не спить. «Що за гидка й нездорова
ота городина»,— каже він уставши. «Гидка й нездорова»,— прика¬
зує царедворець. «Але ж ти не думав так учора,— провадить воло¬
дар.— Що примушує тебе змінити думку?» — «Пошана й страх;
я можу,— відповідає фаворит,— безкарно гудити ту страву,— я ж
раб твоєї високости, а не тої городини».
Деспот — це горгона — він кам’янить у людині навіть думку 1).
Як і горгона, він — жах світу. Чи така ж завидна його доля? Деспо¬
тизм — ярмо, однаково тяжке для того, хто носить його, і для того,
хто його накладає. Хай покине деспота військо — найпідліший раб
стає йому рівним, б’є його і каже йому: «Твоїм правом була сила,
слабість твоя — твій злочин».
Але коли володар, помиляючись у цій справі, пов’язує із своїм
щастям набуття самовладства і коли якийсь твір, розголошуючи
володареві наміри, просвітить народи щодо лиха, яке їм загрожує,
то чи досить цього твору, щоб викликати заворушення і повстання?
Ні,— згубні наслідки деспотизму скрізь описувано: римська історія,
навіть Святе письмо в сотні місць дає найжахливіші картини їх, і це
читання ніколи не вчинить революції. Наявні, різноманітні й тривалі
лиха деспотизму — от що дає іноді народові потрібну відвагу, щоб
1) Хто з володарів, навіть християнських, дозволив би каді, за прикладом каліфа
Гаккама, викрити свої несправедливості!
«Одна бідна жінка мала в Джері маленький клапоть землі суміжно з Гаккамовими
садами; цей володар, бажаючи збільшити свій палац, запропонував жінці відступити
йому ту землю, вона відмовилась, хотіла зберегти спадок батьків своїх. Доглядач
садів захопив ділянку, що вона не схотіла продати.
Жінка, плачучи, іде до Кордови благати справедливости. За каді був там Ібу-
Бехір. Формальний текст закону — на користь жінці. Але що можуть закони проти
того, хто мислить себе над ними? Проте Ібу-Бехір не зневірився в її справі. Він сів на
осла, взяв із собою величезного лантуха й з'явився отак перед Гаккамом, що сидів
якраз у альтанці, збудованій на тієї жінки землі.
Приїзд каді й лантух у нього на плечах здивували володаря. Ібу-Бехір падає ниць,
просить у Гаккама дозволу набрати в лантуха землі, де він стоїть. Каліф погоджуєть¬
ся. Коли лантух повний, каді благає володаря, щоб допоміг йому нав’ючити того
лантуха на осла. Це прохання дивує Гаккама. «Лантух же дуже важкий»,— відпові¬
дає він. «Володарю,— каже тоді Ібу-Бехір з благородною сміливістю,— коли цей
лантух, що здається тобі таким важким, містить у собі лише малу частину землі,
несправедливо захопленої в одної з твоїх підданиць, як же нестимеш ти в день
страшного суду всю цю землю, що ти викрав?» Гаккам не тільки не покарав каді,
а ще визнав великодушно свою провину й віддав жінці захоплену землю з усіма
будівлями, що їх спорудив на ній».
330
визволитися з ярма. До заколоту завжди призводить сама жорсто¬
кість султанів. Всі східні трони закаляні кров’ю їхніх господарів.
Хто пролив її? Рука рабів.
Просте оголошення істини аж ніяк не спричиняє великих завору¬
шень. До того ж вигода миру залежить від ціни, якою його купують.
Війна, безперечно, зло, але чи повинні громадяни, щоб уникнути її,
віддати без бою своє добро, життя і свободу? Приходить ворожий
володар із зброєю у руці, щоб повернути народ у рабство — чи
підставить цей народ шию в ярмо неволі? Хто запропонує це —
боягуз. Хоч би як звався загарбник моєї свободи, я мушу її від нього
боронити.
Немає держави, яка не була б здатна до реформ, часто-густо
доконечних, хоч і неприємних певним людям. Невже уряд утри¬
мається від переведення їх? Невже повинен він у надії на фальши¬
вий спокій пожертвувати задля вельмож громадським добром і під
марною приключкою збереження миру віддати царство на поталу
злодіям, що те царство грабують?
Є, казав я, доконечне зло. Немає одужання без болю. Якщо
й страждаєш під час лікування, то не від ліків, а від хвороби.
Боязка поведінка, безличні перестороги для суспільства часто
були фатальнішими, ніж самий заколот. Можна, не ображаючи
доброчесного володаря, визначити межі його влади, вказати йому,
що закон, який проголошує громадське добро найпершим законом,
є закон священний, непорушний, якого сам володар повинен шану¬
вати; що всі інші закони є лише різні засоби забезпечити викон того
першого і що, нарешті, між благоденством народів і державця
є взаємозалежність. Звідки я висновую:
Що для державця річ справді шкідлива — брехня, яка ховає від
нього хворобу держави.
Що для державця річ справді пожиточна — правда, яка просвічує
його щодо лікування і ліків.
Отже викриття істини — корисне; але чи мусить, спитають, люди¬
на казати її іншим людям, коли так небезпечно для неї ту істину
викривати?
РОЗДІЛ XI
Істину повинно казати людям
Якщо я звернуся в цій справі до св. Августина й св. Амбруаза, то
скажу разом з першим:
«Хоч би істина ставала за привід до скандалу, хай зчиниться
скандал, а істина буде проголошена» 1).
Прокажу за другим: «Той не оборонець істини, хто, як тільки
побачить її, не проголошує її без сорому й страху» 2).
') Si de veritate scandalum, utilius permittitur nasci scandalum quam veritas relin-
quatur.
2) Ille veritatis defensor esse debet, qui cum recte sentit, loqui non metuit, nec erubescit.
331
І додам нарешті, що: «Істина, затемнена якийсь час помилкою,
сяйне рано чи пізно з-під хмари» ’).
Але тут не про авторитет ідеться. Поглядові славетних людей
належить пошана, а не сліпа віра. Отже треба ретельно розглянути
їхні погляди, а розглянувши, треба судити не за їхнім, а за власним
розумом. Я гадаю, що три кути трикутника дорівнюють двом пря¬
мим не тому, що це сказав Евклід, а тому, що можу довести собі цю
істину.
Хочете знати, чи справді повинно казати істину людям? Спитайте
самих високопоставлених людей — всі вони визнають, що їм важли¬
во знати її і єдино знання її дає їм засіб збільшити й забезпечити
громадське благоденство. А коли кожен, яко громадянин, повинен
усіма силами сприяти щастю своїх земляків, то повинен проголошу¬
вати істину, коли знає її.
Питати, чи повинно казати істину людям, це є питати невиразним
і обхідним зворотом, чи дозволено бути доброчесним і робити добро
ближнім.
Але обов’язок казати істину являє собою можливість відкривати
її. Отже уряди повинні полегшити засоби до цього, а з усіх цих
засобів найпевніший — свобода преси.
РОЗДІЛ XII
Про свободу преси
Своїм удосконаленням фізичні науки завдячують суперечності,
отже свободі преси. Відберіть цю свободу — скільки освячених
часом помилок було б належало до незаперечних істин! Що я кажу
про фізику, можна застосувати й до моралі та політики. Хто хоче
пересвідчитись правдивости своїх поглядів у цій царині, повинен їх
оголосити. Дізнавати їх треба на випробному камені суперечности.
Отже преса повинна бути вільна. Суддя, що утискує її, перешкоджає
вдосконаленню моралі й політики — він грішить проти своєї на¬
ції 2), душить у зародкові щасливі ідеї, що їх та свобода утворила б.
І хто може оцінити цю втрату? З цього приводу можна тільки
сказати, що народ вільний, народ, що мислить, завжди панує над
народом, що не мислить 3).
Отже володар повинен проголошувати націям істину яко корисну
і давати свободу преси, як засіб істину відкрити. Скрізь, де ця
свобода заборонена, неуцтво, як глупа ніч, окриває всі розуми. Тоді
прихильники істини, шукаючи її, бояться її відкрити. Вони почу¬
') Occultari potest ad tempus veritas, vinci non potest. St. Aug.
2) Хто віддає свої ідеї на суд і розгляд співгромадянам, повинен оголошувати всі
ті, які вважає за правдиві й корисні. Замовчувати їх було б ознакою злочинної байду-
жости.
3) Про що свідчить чужинцеві заборона вільно говорити й писати? Про те, що
уряд, який цю заборону чинить, несправедливий і поганий. Англія, чий уряд загалом
уважають за найкращий, є та країна, де громадянин під цим поглядом найтльніший.
332
вають, що, відкривши істину, муситимуть або замовчувати її, або
легкодухо затаювати, або підпасти під пересліди. А вони кожному
страшні. Якщо знати істину завжди в громадському інтересові, то не
завжди в приватному казати її.
Уряди здебільшого закликають ще громадянина шукати істину,
але за відкриття її майже всі його карають. А мало є людей, здібних
довший час зневажати ненависть потужного з чистої любови до
людськости й істини. Отже мало є вчителів, що викривають її своїм
учням. Тому освіта, яку дають тепер у колегіях та семінаріях,
зводиться до читання деяких легенд, до знання деяких софізмів,
здатних сприяти марновірству, робити розуми хибними й серця
немилосердними. Людям інше виховання потрібне; час уже легко¬
важну освіту замінити поважнішою, учити громадян того, що вони
повинні самим собі, своїм ближнім і батьківщині; дати їм відчути
смішність релігійних суперечок ’) і показати їм, що в їхньому
власному інтересі вдосконалювати мораль, отже й забезпечити собі
свободу думки й писання.
Але скільки чудернацьких поглядів ця свобода породить! Байду¬
же. Ці погляди, що їх зразу й нищитиме розум, не похитнуть миру
держав.
Немає таких пристойних приключок, якими не забарвлювали
б лицемірство й тиранія бажання замкнути уста освіченим людям,
і в цих марних приключках жаден доброчесний громадянин ніколи
не вбачав законної причини, щоб мовчати.
Викриття істини може бути гидке лише тим ошуканцям, що
володарям, які надто часто їх слухають, виставляють освічений
народ бунтівливим, а темний — покірним.
Про що свідчить з цього приводу досвід? Що всяка освічена на¬
ція глуха до марного лементу фанатизму і що несправедливість
обурює її.
Я обурююся тоді, коли мені відбирають владність над моїм доб¬
ром, життям і свободою,— отоді озброюється раб на господаря.
В істини немає інших ворогів, крім ворогів громадського добра.
Тільки лихі перешкоджають її оголошенню.
Зрештою, не досить показати, що істина корисна, що людина
людині її повинна казати і що преса мусить бути вільна,— треба,
крім того, вказати, до якого лиха призводить у царствах байдужість
до істини.
') Коли йдеться про релігію, з якої рації забороняти досліджувати її? Правдива
вона? То може витримати спробу обговоренням. Хибна вона? То яке ж безглуздя
боронити релігію, що в неї мораль легкодуха й жорстока і що культом своїм обтяжує
Державу, потребуючи надмірних видатків на утримання своїх служителів?
333
РОЗДІЛ XIII
До якого лиха призводить
байдужість до істини
У політичному, як і в людському тілі потрібен певний ступінь
шумування, щоб підтримувати в ньому рух і життя. Байдужість до
слави й істини утворює в душах і розумах застій. Всякий народ, що,
через форму свого врядування або дурість своїх адміністраторів,
доходить цього стану байдужости, стає неплідним на великі та¬
ланти, як і на великі чесноти 1). Візьмімо, наприклад, мешканців
Індії. Де вже рівняти їх до діяльних і промітних мешканців з берегів
Сени, Райну чи Темзи!
Індієць, закляклий у неуцтві, байдужий до істини, нещасний ду¬
шею, кволий тілом, є раб деспота, однаково нездібного вести його ні
до щастя під час миру, ні на ворога під час війни2).
Як відрізняється сучасна Індія від уславленої колишньої Індії, що
вважалася за колиску мистецтв та наук і була залюднена жадібним
до слави й істини народом! І зневага до цієї нації віщує зневагу
кожному народові, що нидітиме, як індієць, у лінощах та байдужості
до слави.
Хто вважає неуцтво за сприятливе для врядування і помилку за
корисну, той не відає витворів їх. Той не звертався до історії. Той не
знає, що корисна на хвилину помилка надто часто стає сім’ям
найбільшого громадського лиха.
Коли над горами здіймається біла хмарка, тільки досвідчений
мандрівник бачить у ній призвістку гурагану. Він поспішає до но¬
чівлі, він розуміє, що ця хмарка, спустившись з верховини гір і роз¬
стелившись над долиною, незабаром укриє жахливою буряною
ніччю те чисте і ясне небо, що блищить ще над його головою.
Помилка — це біла хмарка, де мало людей помічає нещастя, які
віщує вона. Ці нещастя, заховані від нетямущого, завбачає мудрець.
Він знає, що одна-єдина помилка може збидлити народ, може
затьмарити ввесь обрій його ідей, і що до такого часто й доводило
недовершене поняття про божество.
Небезпечна сама з себе помилка ще небезпечніша своїми витво¬
рами. Помилка плідна на помилки.
’) Чесноти тікають з місць, де вигнано істину. Вони не мешкають у царствах, де
рабство називає «сонцем справедливости» найбеззаконніших і найжорстокіших
тиранів, де жах виголошує панегірики. Які поняття можуть скласти собі про чесноту
нещасні царедворці в країнах, де найбільше хвалять тих володарів, яких найбільше
бояться?
2) Коли на Сході спалахне війна, софі, відокремившись у своєму сералі, наказує
своїм рабам іти вмирати за себе за кордон. Він навіть не зволить повести їх туди. Чи
може бути, каже з цього приводу Макіявеллі, щоб монарх полишав на фаворитів
найблагородніший із своїх обов’язків — обов’язок полководця? Хіба невідомо йому,
що ті царедворці зацікавлені задляти війну, аби продовжити своє панування? А до
якої втрати людей і грошей спричиняється її тривалість! І на які небезпеки нара¬
жається переможна нація, що впускає момент погнобити ворога!
334
Кожен більш-менш порівнює свої поняття між собою. Коли він
засвоює одне хибне, то з поєднання цього поняття з іншими випли¬
вають нові й доконечно хибні поняття, які, знову сполучаючись
з усіма тими, якими він обтяжив свою пам’ять, усім надають більш-
менш сильного відтінку хибности.
Тому за доказ богословські помилки. Досить однієї з них, щоб
заразити всю масу поняттів у людини, щоб утворити безліч хи¬
мерних поглядів, потворних і завжди несподіваних, бо народження
потвори годі завбачити перед пологами.
Помилка — многовидна, істина, навпаки, єдина і проста — її хід
завжди одноманітний і послідовний. Добрий розум наперед знає
шлях, що вона повинна пройти !). Інша річ помилка. Її, завжди
непослідовну й завжди неправильну в своїй путі, щомить утрачаєш
з ока; її появи завжди непослідовні, отже її наслідкам не можна
запобігти.
Щоб викорінити її сім’я2), законодавець усіма засобами мусить
збуджувати людей до шукання за істиною.
Всякий порок, кажуть філософи, є помилка розуму. Злочини
й забобони — брати; істини й чесноти — сестри. З чого ж родиться
істина? З суперечности й змагання. Свобода мислення дає плоди
істини, ця свобода підносить душу, породжує величні думки; страх,
навпаки, принижує її і творить лише ниці ідеї.
Хоч би яка корисна була істина, припустімо, проте, що народ,
доведений до руїни вадами свого врядування, може її уникнути
лише великою зміною в своїх законах і звичках — чи повинен він
учинити нещастя сучасникам, щоб заслужити пошану нащадків? Чи
повинно, нарешті, слухати істину, яка радить забезпечити благо¬
денство майбутніх поколіннів нещастям теперішнього?
РОЗДІЛ XIV
Щастя майбутнього покоління
з нещастям теперішнього ніколи не пов'язане
Щоб показати абсурдність цього припущення, розгляньмо, з чого
складається те, що зветься теперішнім поколінням.
1. З великого числа дітей, що не набули ще звичок;
2. З молоді, що легко може змінити їх;
3. З дорослих людей, що з них багато завбачало вже й схвалило
пропоновані реформи;
1) Знаючи принципи освіченого міністра, можна майже в усіх обставинах завбачи*
ти його поводження. А поводження дурня — нерозгадне. Його визначає якась візита,
якийсь дотеп, якась примха, і звідци приказка: «Дурня тільки Бог збагне».
2) Чи треба, щоб знищити помилку, змусити її мовчати? Ні. Що ж робити? Дати їй
говорити. Помилка сама з себе плутана, тож усякий добрий розум відкидає її. І коли
час не зміцнив її, коли уряд їй не сприяє, то вона очей досліду не витримує. Розум
дає з часом тон повсюди, де може вільно говорити.
335
4. З старих, що їм усяка зміна поглядів і звичок справді нестерпу¬
ча.
Що з цього переліку випливає? Що мудра реформа в звичаях,
законах та врядуванні може не сподобатись старому, людині слабій
і взвичаєній; але реформа ця, коли вона корисна майбутнім поко¬
лінням, корисна також і більшості тих, з кого складається поко¬
ління теперішнє, отже ніколи не суперечить наявному і загальному
інтересові нації.
Зрештою, всі знають, що вічність зловживань у царствах аж ніяк
не є наслідок нашого співчуття до старих людей, а наслідок кепсько
врозумілого інтересу потужного. Цей останній, однаково байдужий
до щастя теперішнього чи майбутнього покоління !), хоче, щоб тим
щастям жертвували задля найменших його вибаганок; він хоче,
і йому коряться.
Хоч би як високо піднеслася людина, не їй, а нації повинно дава¬
ти першу пошану. Бог, кажуть, умер задля спасіння всіх, тож не
треба офірувати щастям усіх задля вибаганок одного. Задля загаль¬
ного інтересу повинно жертвувати всіма приватними інтересами.
Але, скажуть, ці жертви бувають іноді жорстокі; так, коли їх доко-
нують люди немилосердні й тупі. Якщо громадське добро наказує
вчинити зло індивідові, його злидні мають право на всіляке співчут¬
тя. Всіх можливих засобів повинно вжити, щоб їх полегшити. Отоді
вигадливими мусять бути справедливість і милосердя владареві. Всі
безталанні мають право на його добродійства — він повинен осоло¬
дити їхні страждання. Горе тому жорстокому нелюдові, що відмо¬
вить громадянинові навіть розради скаржитись! Скарга, властива
всьому, що страждає, всьому, що дихає, завжди законна.
Я не хочу, щоб плач безталанного затримував похід володаря до
громадського добра, але хочу, щоб, ідучи, він витирав сльози горя,
щоб у нього, чулого до жалю, тільки любов до батьківщини перева¬
жала любов до громадянина.
Такий володар, завжди прихильний до нещасних і завжди закло¬
потаний благоденством своїх підданців, ніколи не вважатиме вик¬
риття істини за небезпечне.
Який висновок з того, що сказав я про це питання?
Що відкриття правди громаді завжди було корисне, а згубне
тільки тому, хто висловлював її;
Що викриття істини спокою держав не порушує, запорука
цьому — сама повільність її поширення;
Що знати її важливо за всякого врядовання;
Що є, власне, тільки два роди врядовань — добре й погане;
1) Мудрий уряд у щасті теперішнього покоління завжди готує щастя покоління
майбутнього. Про старість і молодість сказано: «Одна занадто багато завбачає, друга
занадто мало; молодого коханка — сьогодні, старого — завтра». І держави повинні
поводитись по-старечому.
336
Що в жадному з них щастя владареве з нещастям підданців не
пов’язане;
Що коли істина корисна, її повинно оголошувати людям;
Що всяке врядування, отже, мусить полегшувати засоби відкрити
її;
Що найпевніший з усіх тих засобів — свобода преси;
Що цій свободі завдячують своєю досконалістю науки;
Що байдужість до істини є джерело помилок, а помилка —
джерело громадського лиха;
Що жаден друг істини не пропонував пожертвувати благоден¬
ством теперішнього покоління задля благоденства майбутнього;
Що таке припущення неможливе;
Що, нарешті, тільки від викриття істини можна сподіватися
майбутнього щастя людськости.
Наслідок цих різних тверджень той, що, оскільки ніхто не має
права чинити громадське зло, ніхто не має права перешкоджати
оголошенню істини, а надто основних принципів моралі.
Захопив хтось по праву дужого владу над нацією? Від тої самої
хвилини ця нація нидіє в невіданні своїх справжніх інтересів. Її
закони сприяють тільки скнарості й тиранії вельмож. Громадська
справа лишається без оборонців. Таке теперішнє становище народів
у більшості царств — це становище тим жахливіше, що треба сто-
літтів, щоб з нього визволитись.
Хай, зрештою, не бояться зацікавлені в громадських нещастях
ніякої майбутньої революції. Не під ударами істини, а під ударами
потужного впаде помилка. Моментом її руїни буде той, коли воло¬
дар поєднає свій інтерес із громадським. А доти марна річ указувати
істину людям — вона завжди буде їм невідома. Коли в поведінці
й віруванні своєму керуєшся лише хвилинним інтересом, як
відрізнити при його непевному й хисткому світлі лжу від істини?
РОЗДІЛ ХУ
Ті самі погляди залежно від інтересу
здаються правдивими чи хибними
Правдивість геометричних теорем усі визнають — чи тому це, що
вони доведені? Ні, але тому, що люди, байдужі до хибности чи
правдивости їх, ніякого інтересу не мають брати хибне за правдиве.
Коли ж припустити в людях цей інтерес, найочевидніше доведені
теореми видадуться їм проблематичними. Я в разі потреби міг би
собі довести, що вміст більший за вмістище — деякі релігії дають
нам приклади такого факту.
Довести, що є палиці без двох кінців, для католицького богосло¬
ва — річ найлегша. Він відрізнить спочатку два гатунки палиць —
духовні й матеріяльні. Невиразно поміркує про природу духовних
палиць і зробить висновок, що існування цих палиць є вища, а не
337
суперечна розумові таємниця. Тоді очевидне твердження *): «не¬
має палиць без двох кінців», зробиться проблематичним.
Те саме і з найяснішими моральними істинами, каже з цього
приводу один англієць. «В справі злочинів річ найочевидніша, що
кара мусить бути пропорційна і що мене не повинно вішати за
крадіжку, вчинену моїм сусідом».
А втім, скільки богословів твердить ще й досі, що Бог у сучасних
людях карає гріх їхнього прабатька2)!
Щоб приховати абсурдність цього міркування, вони додають, що
небесна справедливість не є справедливість земна. Але коли небесна
справедливість правдива (14) і ця справедливість не є земна, то
людина, виходить, живе в невіданні справедливости. Виходить, вона
ніколи не знає, чи не є несправедливий той учинок, який вона вва¬
жає за праведний, і чи крадіж та вбивство не є чеснота (15). Що
ж робиться тоді з принципами природного закону й моралі? Як
допевнитися їх вірности й відрізнити чесну людину від злодія?
РОЗДІЛ XVI
З інтересу в собі шанують навіть жорстокість,
яку ненавидять в інших
Всі європейські нації з огидою згадують картагенських жерців,
що в барбарстві своєму кидали живих дітей у розпечену статую
Сатурна чи Молоха. А проте немає еспанця, що не шанував би ту
саму жорстокість у собі самому й у своїх інквізиторах. Де причина
цієї суперечности? У пошані до ченців, якою еспанець переймається
ще з дитинства. Щоб збутися цієї звичної пошани, він повинен був
би мислити, дослухатися розуму свого, зазнати труду уважности
й чернечої ненависти. Отже подвійний інтерес страху й лінощів
') Про очевидність кожен говорить, а що трапляється нагода, спробую пов’язати
з цим словом ясне поняття.
«Очевидність» (evidence) походить з латинського videre — видіти. Сажень біль¬
ший за фут — я це бачу. Отже всякий факт, що його існування я можу встановити
своїми чуттями, є для мене очевидний. Але чи очевидний він також для тих, хто
неспроможен допевнитися його таким самим свідченням? Ні, звідки я висновую, що
загальноочевидне твердження є такий лише факт, що його існування всі люди одна¬
ково й щомить можуть перевірити.
Що два й два буде чотири — це твердження для всіх людей очевидне, бо всі мо¬
жуть установити його правдивість, але що в стайнях сіямського короля є слін
двадцять чотири фути заввишки,— цей факт, очевидний для всіх, хто того слона
бачив, не є очевидний ні для мене, ні для тих, хто його не міряв. Отже це твердження
не можна назвати ні очевидним, ні навіть правдоподібним. Справді, розумніше гада¬
ти, що десять свідків цього факту або помилилися, або прибільшили його, або, на¬
решті, збрехали, ніж повірити в існування слона, вдвоє більшого за звичайних.
2) Чому ви визнаєте лише сліпу долю? — казав один місіонер освіченому хінце-
ві. Бо ми, відповів той, не думаємо, щоб розумна істота могла бути несправедливою
і могла карати в новонародженому злочин, зроблений шість тисяч років тому його
батьком Адамом. Ваше дурне благочестя робить з Бога розумну й несправедливу
істоту, а наше, тямучіше, робить з нього сліпу долю.
338
змушує еспанця шанувати в домініканцеві барбарство, яке він
ненавидить у мехіканському жерцеві. Мені, певно, скажуть, що
ріжниця культів зміняє сутність речей і що гидка в одній релігії
жорстокість шановна в другій.
На цю абсурдність я не відповідатиму; зауважу тільки, що той
самий інтерес, який, наприклад, змушує мене любити й шанувати
в одній країні жорстокість, яку я ненавиджу й зневажаю в інших,
мусить також і під іншими поглядами заворожувати очі мого розуму
й збільшувати мою зневагу до певних пороків.
Тому за приклад скупість. Коли скупий задовольняється з того,
що нічого не дає і заощаджує своє власне, коли він, до того ж, не
вдається ні до якої несправедливости, то з усіх порочних він, ма¬
буть, найменш шкодить суспільству,— зло, яке він робить, є, власне,
поминення добра, яке він міг би робити.
І коли з усіх пороків скупість найзагальніше ненавидять, то це —
наслідок властивої майже всім людям скупости: ненавидять того, від
кого нічого не можна сподіватися: жадібні скупці ганьблять огидних
скнар.
РОЗДІЛ XVII
З інтересу вшановують злочин
Хоч які недовершені поняття про чесноту мають люди, а мало
хто з них шанує крадіжку, вбивство, отруєння; проте ціла церква
завжди вшановувала ці злочини в заступниках їх. Наведу приклад
Константина й Кльовіса.
З наказу першого, не зважаючи на присяги, зарізано його шуряка
Ліцінія, забито його дванадцятилітнього небожа Ліцінія, умертвлено
його сина Кріспа, що вславився своїми перемогами, заколено в
Марселі його тестя Максиміяна, нарешті, задушено в лазні його
дружину Фавсту. Через достеменність цих злочинів погани виклю¬
чили цього імператора із своїх свят і таїнств, а доброчесні христия¬
ни прийняли його в свою церкву.
А лютий Кльовіс забив булавою двох братів, Реньякера та Рішме-
ра, з батьками їхніми. Але він був щедрий для церкви, і Саварон
в одній книзі доводить святість Кльовісову.
Щоправда, церква ні того, ні того не зачислила до святих, але
вона, щонайменш, вшанувала в них двох людей, заплямованих
найбільшими злочинами.
Кожен, хто поширює маєтності церкви, завжди в її очах безне¬
винний. Тому доказ — Пепін. На його прохання папа приїхав
з Італії до Франції і, прибувши в це королівство, помазав Пепіна
й укоронував у ньому загарбника, що ув’язнив свого законного
короля в манастирі св. Мартина, а сина свого володаря — у Фонте-
нельському манастирі в Нормандії.
Але ця коронація, скажуть, була злочином папи, а не церкви.
Прелати своєю мовчанкою потай схвалили поведінку первосвящени¬
ка. Без цієї мовчазної згоди папа не зважився б узаконити Пепінове
339
загарбництво на зборах старшин нації. Не заборонив би під страхом
відлучення брати короля з іншого плем’я.
Але чи всі прелати щиро вшанували цих Пепінів, Кльовісів, Кон-
стантинів? Певно, деякі червоніли в душі від цих гидких висвячень,
але більшість не помічала злочину в злочинці, що їх збагачував.
Яку то силу має над нами чар інтересу!
РОЗДІЛ XVIII
Інтерес творить святих
Беру, наприклад, Карла Великого. То була велика людина, обда¬
рована великими чеснотами, але ж ніяк не тими, що творять святих.
Його руки були в крові несправедливо вибитих саксонців. Він за¬
гарбав батьківщину в небожів, мав чотирьох жінок; його винуватили
в кровосумішці. Не свята була в нього поведінка, але він збільшив
церковні маєтності, і церква зробила з нього святого. Так само
вчинила вона і з Герменігільдом, сином вестготського короля Еврі-
гільда. Цей молодий князь, поєднавшись з одним суевським князем
проти власного батька, дав йому бій, програв його, потрапив у полон
біля Кордови і був забитий одним з Еврігільдових офіцерів. Але він
вірив у єдиносутність, і церква його усвятила.
Безліч негідників спобігло такої щасної долі. Св. Кирила,
олександрійського єпископа, вбійника чудової і величної Гіпатії, так
само вканонізовано.
Філіпп Коммінський розповідає з цього приводу, що йому в
Кармському манастирі в Павії показали тіло графа Іверту, того
самого, що перший звався герцогським титулом, діставшись через
убивство свого дядька Бернабо мілянського князівства. «То як
же,— сказав Філіпп ченцеві, що його супроводив,— ви вканонізува-
ли таке страхіття?» — «Нам потрібні благодійники,— відказав
карм,— і щоб збільшити їх, ми завели звичай надавати їм по смерті
святости. Дурні й шахраї стають завдяки нам святими, а ми завдя¬
ки їм — багатими».
Скільки спадщин покрали ченці! Але вони крали для церкви,
і церква поробила їх святими.
Історія папізму — це лише безкрая збірка таких фактів.
Розгорнувши житія його святих, прочитаєте в них імена безлічі
вканонізованих негідників, але марно шукатимете ім’я Альфреда
Великого, що надовго вщасливив Англію, Генріха IV, що хотів
ущасливити Францію, і ім’я тих геніяльних людей, що своїми
відкриттями в мистецтвах та науках ушанували свою добу й свою
країну.
Завжди жадібна до багатств, церква завжди розпоряджала райсь¬
кими гідностями на користь тих, хто давав їй великі добра на землі.
Інтерес залюднив небо. Де межа його могутности? Коли Бог, як це
кажуть, зробив усе для себе, omnia, propter semetipsum, operatus est
Dominus, то й людина, в його образ і подобу створена, робила так
340
само. Судить вона завжди за власним інтересом1). Нещасною
ж вона часто буває через те, що не досить освічена. Лінощі, ця
хвилинна вигода, а надто ганебна покірність одержаним погля¬
дам,— це підводне каміння, розкидане на шляху нашого щастя.
Щоб уникнути їх, треба мислити, а такого труду не завдають
собі — воліють краще вірити, ніж досліджувати. Скільки разів лег¬
ковірність засліплювала нас щодо правдивих наших інтересів! Лю¬
дину визначали, як розумну тварину, я ж визначаю її, як тварину
легковірну 2). Чому тільки не діймає вона віри!
Виставляє себе лицемір за доброчесного? Його за такого й слав¬
лять. Отже він більшої шани заживає, ніж людина чесна.
Називає себе духівництво нечестолюбним? Його й визнають за
таке в ту саму хвилину, коли воно проголошує себе першим станом
держави 3).
Єпископи й кардинали називають себе смиренними! їм вірять на
слово, незважаючи на титули владики, еміненції, величності, навіть
тоді, коли вони воліють йти в парі з королями.
Називає себе бідним чернець? Його славлять за вбогого навіть
тоді, коли він захоплює найбільшу частину державного майна,
і чернець цей, виходить, розкошує з милостині безлічі дурнів.
Не дивуймося, зрештою, з дурости людської. Люди, виховані
здебільшого кепсько, мусять бути такі, які є. їхня крайня легко¬
вірність рідко дозволяє їм вільно користуватись розумом, тому вони
складають хибні судження і суть нещасні. Що ж робити! Людина
*) Наша віра, на думку декого з філософів, не залежить від нашого розуміння. Ці
філософи мають рацію або помиляються як до того, яке поняття пов’язують вони із
словом «вірити». Коли вони під цим словом розуміють наявність ясного поняття про
річ віри й спроможність математично довести її правдивість, то, певна річ, жадна
помилка віри не здобуває, жадна не витримує погляду досліду, про жадну ясного
поняття не складають, і вірних у цьому сенсі є мало. Та коли брати це слово в зви¬
чайному значенні, коли розуміти під словом вірний поклонника бика Апіса, людину,
що вірить з наслідування, не маючи ясних поняттів про те, в що вірить; яка, коли
хочете, гадає, що вірить, і яка правдивість своєї віри боронитиме з небезпекою для
життя,— в цьому сенсі вірних багато більше. Католицька церква безупинно вихваляє
своїх мучеників, не знаю чому. Всяка релігія має своїх. «Хто твердить, що має об’яв¬
лення, померти мусить, щоб підперти слово своє — цим тільки може він довести
своє твердження». Інакше в філософії. Її твердження повинні спиратися на факти
і міркування. Байдуже, вмре чи ні філософ, щоб підперти свою істину; його смерть
доведе лише те, що він затято держиться своєї думки, а не те, що вона правдива.
Зрештою, віра фанатиків, завжди сперта на марний, але могутній інтерес небесних
винагород, завжди навіює черні повагу; цим фанатикам і треба приписати вста¬
новлення майже всіх загальних поглядів.
2) Звичаї і вчинки тварин доводять, що вони порівнюють, складають судження. Під
Цим поглядом вони більш-менш розумні, більш-менш подібні до людини. Але яке
відношення між їхньою і її легковірністю? Ніякого. Відрізняються вони, головно,
якраз обсягом легковірности, яка, мабуть, найістотніше відрізняє людину від
тварини.
) Якщо апостоли ніколи не видавали себе за перший стан у державі, якщо вони
ніколи не домагалися йти поруч цезарів і проконсулів, то самовпевнену ж думку,
мабуть, має духівництво про людське туподумство, коли називає себе смиренним
3 такими бундючними претенсіями!
341
або байдужа до речі, яку судить *), тоді не докладає ні уваги, ні
розуму, щоб судити добре; або та річ глибоко її вражає, тоді майже
завжди наші судження висловлює хвилинний інтерес.
Вірне рішення передбачає байдужість до судженої речі 2) і палке
бажання судити добре. А за теперішнього стану суспільств мало
людей дізнає це подвійне почуття бажання та байдужости й перебу¬
ває в тому щасливому становищі, що воно те почуття витворює.
Надто рабськи прив’язані до хвилинного інтересу, люди майже
завжди жертвують задля нього майбутнім інтересом і судять проти
самої очевидности. Мабуть, Ля-Рів’єр надто багато від цієї оче-
видности сподівався. Адже на її силі він засновує майбутнє щастя
націй, а це підвалина не така міцна, як він думає.
РОЗДІЛ XIX
Інтерес переконує вельмож,
що вони належать до відмінного
від інших людей виду
Коли домислювати першу людину, то всі люди походять з одного
роду, з однієї однаково старовинної родини — отже всі вони благо¬
родні.
Хто відмовить у званні шляхтича тому, хто документальними
витягами доведе своє походження від Абраама по прямій лінії?
Отже благородного від різночинця відрізняє лише збереження чи
втрата цих витягів.
Але чи справді вважає себе вельможа за приналежного до вищої,
ніж міщанин, раси, а державець — до відмінного від герцога, графа
і т. ін. виду? Чом ні? Я бачив людей, не більших чаклунів, ніж
я сам, які вважали себе за чаклунів навіть на ешафоті, і цей факт
потверджується безліччю судових справ. Є такі, що вважають себе
за щасливих від роду й обурюються, коли фортуна покидає їх на
') Коли якийсь погляд мені байдужий, я важу його вигоди на терезах розуму. Але
коли цей погляд збуджує в мені ненависть, любов чи страх, то вже не розум, а мої
пристрасті судять про його правдивість чи хибність. І що яскравіші мої пристрасті, то
менше участи бере розум у моєму судженні. Щоб перемогти найгрубіший забобон, не
досить ще зрозуміти його безглуздість.
Хай я довів собі вранці, що привиди не існують, а коли ввечері я лишуся сам
у кімнаті чи в лісі, примари й привиди знову постануть з землі чи з підлоги; мене
охопить жах, і найповажніші міркування безсилі будуть проти мого страху. Щоб
подолати в собі страх привидів, не досить бути переконаним, що вони не існують,
треба, крім того, щоб міркування, яким я зруйнував цей забобон, з’являлося в моїй
пам’яті так само звично та швидко, як і сам забобон. А це діло часу, іноді дуже
довгого. Доти я тремчу від самого слова — привид і чаклун. Це — факт, доведений
досвідом.
2) Чому з чужинця кращий суддя краси нового твору, ніж з націоналів? Бо першо¬
му судження проказує байдужість, а другим судження, принаймні першу хвилину,
проказує заздрість і забобон. Не те щоб серед останніх не було таких, що мають
гордість судити добре, але їх занадто мало, щоб їхнє судження могло спочатку мати
якийсь вплив на судження публіки.
342
хвилину. Це почуття, казав Юм, є в них наслідок постійного успіху
перших їхніх заходів — на підставі цього успіху вони мусіли визна¬
ти своє щастя за наслідок, а свою зірку — за причину цього наслід¬
ку *). Якщо людськість така, то чи треба дивуватися, що вельможі,
розбещені щоденними похвалами своїм багатствам та гідностям,
уважають себе за приналежних до осібної раси2)?
Проте вони визнають Адама за спільного прабатька людей — так,
але не цілком того певні.
Своїми рухами, мовою, поглядами — вони всім цю думку запере¬
чують, і всі вони переконані, що вони й володар мають над народом
і буржуа право фермера над худобою.
Я пишу тут сатиру не на вельможу3), а на людину. Буржуа
зганяє на своєму лакеєві всю зневагу, яку до нього самого виявляє
потужний.
Нема що, зрештою, дивуватись, що людина підвладна стільком
ілюзіям4). Дивно було б, коли вона відмовилась від помилок, що
підлещують її пиху.
Людина вірить і завжди віритиме в те, в що матиме інтерес вірити.
Коли вона й береться іноді шукати істину, коли й дбає за відкриття
її, то через те тільки, що уявляє часом, що має інтерес знати її.
РОЗДІЛ XX
З інтересу в заступникові шанують порок
Коли хтось сподівається достатку й поваги від нікчемного вель¬
можі, він стає його панегіристом. Чесна доти людина перестає
такою бути, вона зміняє звичаї і, сказати б, свій стан — із станови¬
ща вільного громадянина сходить на становище раба. Ту хвилину її
інтерес відокремлюється від громадського. Дбаючи єдино за свого
господаря й за достаток цього заступника, вона всякий засіб збіль¬
шити свій достаток уважає за законний. Чинить цей господар
несправедливості, гнітить співгромадян, скаржаться вони? То їхня
провина.
Хіба не поклонялися жерці в особі Юпітера батьковбійникові,
який давав їм жити?
*) Якщо два факти, каже Юм, настають завжди вкупі, між ними домислюють
доконечну залежність. Одному з них дають назву причини, другому — назву на¬
слідку.
2) Старовинність роду зокрема дорога тим, хто не може бути сином заслуги.
3) Коли всі люди є нащадки Адамові, то чи випливає з цього, що всіх їх треба
однаково шанувати? Ні. У всякому суспільстві є вищі, яких треба поважати. Але
високим посадам чи родовитості належить найперша пошана? Я роблю висновок на
користь високих посад,— вони передбачають принаймні якусь заслугу. А заслугу
громада справді має інтерес шанувати.
4) Коли забобон наказує, розсудок мовчить. У деяких країнах через забобон
шанують родовитого офіцера, зневажають вислуженого офіцера, отже родовитості
дають перевагу перед заслугою. Немає сумніву, що держава, дійшовши такого ступе¬
ня зіпсутосте, близька до руїни.
343
Чого вимагає піклованець від заступника? Могутности, а не
заслуги.
Чого своєю чергою вимагає заступник від піклованця? Ницости,
відцаности, а не чесноти.
Чільних посад піклованець доходить своєю відданістю. Якщо
й бувають хвилини, коли їх осягає тільки заслуга, то тільки бурхли¬
вими часами, коли її'на ті посади кличе доконечність.
За громадських війн усі важливі обов’язки доручають талантам
через те, що потужний кожної партії, будучи глибоко зацікавленим
зруйнувати супротивну партію, мусить жертвувати задля безпеки
і своєю заздрістю, і іншими своїми пристрастями. Цей загальний
інтерес просвічує його щодо заслуги тих, кого він закликає, але,
тільки мине небезпека, тільки відновиться мир та спокій, той самий
потужний, байдужий до пороку й чесноти, до талантів і дурости,
перестає їх відрізняти.
Заслуга заходить у приниження, істина — в зневагу. Що ж може
тоді вона зробити на користь людськости!
РОЗДІЛ XXI
Інтерес потужного керує
громадською думкою владніше за істину
Могутність істини раз у раз вихваляють, а проте ця така хвалена
могутність ялова, якщо володарів інтерес її не запліднює. Скільки
істин, похованих досі в творах Гордона, Сіднея, Макіявеллі, виведе
з тих могил лише чинна воля освіченого й доброчесного державця!
Цей володар, кажуть, рано чи пізно народиться. Згоден, а до того
часу хай ці істини вважають, коли хочуть, за почин та наготовані
матеріяли. Завжди можна бути певним, що ці матеріяли потужний
уживе лише в становищах та обставинах, коли інтереси його слави
змусять його вжити їх.
Погляд, кажуть, над світом панує. Є хвилини, коли громадська
думка безперечно керує самими державцями. Але що спільного має
цей факт із силою істини? Чи доводить він, що громадська думка є її
витвір? Ні, досвід, навпаки, показує нам, що майже всі питання
моралі й політики розв’язує дужий, а не розумний, і що коли погляд
і керує світом, то самим поглядом керує, зрештою, потужний.
Хто розподіляє почесті, багатства й кари, завжди прив’язує до
себе багато людей. Цим розподілом він упокорює собі розуми,
здобуває владу над душами. Отаким способом узаконюють султани
свої найбезглуздіші претенсії, привчають своїх підданців пишатися
званням рабів, зневажати звання вільних людей.
Які погляди найзагальніше поширені? Безперечно, релігійні.
А встановлює їх не розсудок, не істина, а насильство (16). Мо-
хаммед хоче переконати в правдивості свого Корану, він озброюєть¬
ся, він облещує і залякує уяву. Народи задля страху й надії заці¬
344
кавлені пойняти його закон, і видива пророка стають незабаром
поглядом половини світу.
Та хіба ж істина не поступує швидше від помилки? Так,— коли
потужний і ту, і ту однаково проголошує. Істина сама з себе ясна,
вона захоплює кожен добрий розум. Навпаки, помилка — завжди
плутана, завжди завинена в хмару незрозумілости,— стає для здо¬
рового глузду зневагою. Але що може здоровий глузд без сили?
В утворенні загальних поглядів провід завжди давало насильство,
шахрайство, випадок, а не розсудок та істина.
РОЗДІЛ XXII
Суди з потайного інтересу ніколи
не добачали відповідности між єзуїтською
і папістською мораллю
Суди одночасно засуджували єзуїтську мораль і шанували па¬
пістську 1). Проте відповідність цих двох моралей упадає в вічі. Ця
відповідність стає разюча через те, що єзуїтам протегував і папа,
і більшість католицьких єпископів (17). Відомо, що папістська
церква завжди схвалювала в творах цих ченців засади, сприятливі
для замірів Риму, але несприятливі для замірів усякого уряду, і що
духівництво під цим поглядом було спільником єзуїтів. А втім,
засуджено тільки єзуїтську мораль. Про церковну суди мовчать.
Чому? Бо бояться скомпрометувати себе з надто могутнім вину¬
ватцем.
Вони невиразно почувають, що вплив їхній непропорційний тако¬
му намірові, що цього впливу від сили достало, щоб урівноважити
вплив єзуїтів. Тому інтерес застерігає їх далі не йти й наказує їм
шанувати злочин у винуватці, якого вони не можуть покарати.
РОЗДІЛ XXIII
З інтересу щоденно заперечують правило:
«Не роби іншому того, чого ти не хотів би,
щоб тобі робили»
Католицький священик, коли його переслідує кальвініст або мо-
хаммеданин, проголошує переслід порушенням природного закону,
а коли цей самий священик за переслідника, переслід здається йому
законним — це в ньому наслідок священного запалу й любови до
ближнього. Отак той самий вчинок стає несправедливим чи за¬
конним, як до того, чи кат цей священик, чи стратенець.
З історії різних релігійних і християнських сект бачимо, що, поки
') Фізичні пранці, казав один великий політик, завдали європейським націям
великих спустошень, але пранці моральні (папізм) завдали їм ще більших.
345
вони слабі, вони хочуть, щоб у богословських суперечках не вжива¬
ли іншої зброї, крім міркування (18) та переконання.
А коли ці секти стають могутніми, вони з переслідуваних роблять¬
ся, казав я вже, переслідниками. Кальвін палить Серве, єзуїт пе¬
реслідує янсеніста, а янсеністові хотілося б спалити деїста. В який
лябіринт помилок і суперечностів заводить нас інтерес! Він затьма¬
рює нам навіть очевидність.
Правдивий театр світу являє собою лише різноманітну й нескін¬
ченну гру інтересу (19). Що більше обмірковуєш цей принцип, то
більшу викриваєш у ньому широчінь та плідність. Це — невичерпана
копальня тонких й великих ідей.
РОЗДІЛ XXIV
Інтерес приховує від чесного священика зло,
до якого спричиняється папізм
Країни найрелігійніші — це країни найменше оброблені. Знелюд-
нення найбільше позначається на церковних володіннях. Отже цими
країнами найгірше керують. У католицьких кантонах Швайцарії
панує голод і тупість. У протестантських кантонах — достаток
і промітність. Отже папізм — це руїнник царств.
Надто ж фатальний він для націй, могутніх своєю торгівлею, які
мають інтерес поліпшувати свої колонії ), заохочувати промисло¬
вість та вдосконалювати мистецтва.
Але через що шанують папський ідол по різних країнах? Через
звичай.
Що забороняє мислити по тих самих країнах? Лінощі. Вони
керують там людьми всіх станів.
Через лінощі володар бачить там усе чужими очима й через
лінощі ж нації та міністри вповноважують у певних випадках папу
мислити замість себе. Що з того буває? Що первосвященик вико¬
ристовує це, щоб поширити свій авторитет і ствердити свою владу.
Чи можуть володарі обмежити його? Так, якщо дуже цього хочуть.
А коли такої волі немає, годі уявляти собі, що нетерпима церква
сама порве кайдани, в які заковує народи.
Нетерпимість — це завжди заряджена міна під троном, яку цер¬
ковне невдоволення завжди ладне запалити. Хто може цю міну
знешкодити? Філософія та чеснота. Тому церква завжди ганьбила
світло першої і людяність другої, завжди малювала філософію та
чесноту потворними рисами ). Завданням у церкви було здискре¬
1) Нові колонії залюднити можна в умовах терпимости, а для цього релігію в них
треба заклйкати до принципів, на яких заснував її Ісус.
2) Якщо ненависть, що виливається невиразними винуваченнями, свідчить про
безневинність винуваченого, то філософію ніщо так не вшановує, як ненависть свя-
щенства. Духівництво ніколи не закидало їм учинків. Не винуватило їх у вбивстві
Генріха IV, мадридському бунті, сен-домінікській змові. Не філософ, а чернець підбу¬
рював там минулого року чорних вирізати білих.
346
дитувати їх, а засобами були наклепи. Людям взагалі більше до
вподоби вірити, ніж досліджувати, тому духівництво завжди вбачало
в лінощах мислення найміцнішу підпору папської могутности. Яка
інша причина могла б заворожити очі французьких суддів щодо
небезпеки папізму?
Якщо в справі єзуїтів вони й виявили до свого володаря якнай-
турботнішу ніжність, якщо й завбачали тоді, якої крайности може
дійти фанатизм, то аж ніяк, проте, не помітили, що розпалювали
його папізм, з усіх релігій найпридатніший.
Любов суддів до володаря безсумнівна, але сумнівно, що ця любов
була в них досить освічена. їхні очі надто довго були закриті для
світла. Якщо вони розкриються колись, судді помітять, що терпи¬
мість єдина може забезпечити життя дорогих їм монархів. Вони
бачили, як разив фанатизм володаря, що доводить щодня свою
людяність, ущедряючи добротами тих, хто до нього наближається.
Я — чужинець, я цього володаря не знаю. Його, кажуть, люблять.
А втім, такий уже наслідок марновірства в серці святобожного
француза, що любов до ченця переважає любов до короля.
Чи не можна збудити увагу суддів до такої важливої речі й про¬
світити їх про небезпеки, що на них завжди наражатимуться дер¬
жавці через нетерпимий папізм?
РОЗДІЛ XXV
Всяка нетерпима релігія
суттю своєю царевбивча
Майже всяка релігія — нетерпима, і в усякій релігії такого виду
нетерпимість дає привід до вбивства й пересліду. Навіть трон не
захищає проти жорстокости священства. Коли нетерпимість припу¬
щено, священик однаково може переслідувати ворога Божого на
троні !) й у халупі.
Нетерпимість — мати царевбивства. Будівлю своєї величі церква
вивела на підвалині нетерпимости. Цьому спорудженню сприяли всі
її члени. Всі вони гадали, що будуть тим шановніші й тим щасливіші
(20), чим могутніше буде тіло, до якого вони належать. Священики
за всіх віків дбали лише про збільшення церковної влади (21).
Духівництво скрізь було честолюбне й мусіло таким бути.
1) Коли вірити єзуїтові Сантарелю, папа має право карати королів. Тому цей єзуїт
каже (в трактаті про єресь, схизму, відступництво, папську владу, видрукуваному
в Римі з дозволу настоятелів у спадкоємця Бартелемі Ля ноті, 1626 p.): «Якщо папа
має над володарями провідну владу, то має над ними також і владу виправну. Отже
первосвященик може карати єретичних володарів земними карами — може не тільки
відлучати їх, а й позбавляти їх царства та звільняти їхніх підданців від присяги на
вірність; може давати кураторів володарям, нездатним керувати, може робити це без
собору, бо суд папи й суд Ісуса Христа — це один і той самий суд. Папа,— додає він
у іншому місці цього твору,— може скидати королів або за те, що вони нездатні
керувати, або за те, що кепсько боронять церкву. Отже може задля причин, угорі
вказаних, і задля виправи та прикладу королям карати недбалих смертю».
347
Але чи доконечно честолюбство якогось стану становить гро¬
мадське зло? Так, коли стан цей може задовольнити його лише
противними громадському добру вчинками. Байдуже, що Лікурги,
Леоніди, Тімолеони в Греції, Брути, Емілі й Регули в Римі були
честолюбні. Ця пристрасть могла виявлятися в них тільки послуга¬
ми, вчиненими батьківщині. Інша річ духівництво — воно прагне
найвищої влади. Здобути воно її може, тільки відібравши в законних
володарів. Отже воно мусить провадити повсякчасну й глуху війну
з земною владою, принижувати для цього авторитет володарів та
суддів, давати волю нетерпимості, потрясати нею трони, знікчемлю-
вати нею громадян1), робити їх заразом бідними2), лінивими
й дурними. Отже всі щаблі, якими сходить церква до найвищої
влади, це щаблі громадських нещастів.
Папізм мусить знищити колись у Франції закони й суди, а це
знищення віщує зіпсуття національних звичаїв і руїну держави.
Марна річ — заперечувати честолюбство духівництва. Честолюб¬
ство це доводить наука про людину тому, хто її вивчає, і наука
історії тому, хто читає історію церкви. Від тої хвилини, як церква
дала собі земного вождя, цей вождь поставив собі завданням прини¬
жувати королів, захотів по своїй уподобі розпоряджати їхнім жит¬
тям та короною. Такий був у нього намір. Для здійснення його
треба було, щоб володарі самі допомагали своєму впослідженню,
щоб священик підійшов їм під довіру, зробився радником їхнім,
прилучився до їхньої влади — на цьому йому пощастило. Та це було
ще не все; треба було непомітно поширити погляд про першість
духовної влади перед земною. Для цього папи вщедряли церковни¬
ми почестями всякого, хто, за прикладом Беллярмена, підпорядко¬
вував державців первосвященикам і сумнів з цього приводу проголо¬
шував єрессю.
Коли погляд цей поширився і вкорінився, церква змогла розкида¬
ти анатеми, проповідувати хрестові походи проти королів, непо¬
кірних її наказам 3), сіяти повсюди розбрат, вона змогла в ім’я Бога
миру вирізати частину всесвіту4). Те, що могла зробити, вона
зробила. Незабаром її влада дорівнялася владі давніх кельтських
') Неуцтво народів часто буває згубним для володарів. У народа темного прокля¬
тий від духівництва державець уважається за справедливо проклятого. Тож не без
причини робить церква з «бідности духовної» одну з найперших християнських
чеснот. Які місця з творів у Руссо найбільше хвалять святохи? Ті, де він складає
славу неуцтву.
2) Чому церква в своїх установленнях ніколи не числиться з громадським добром?
Навіщо святкувати свята й неділі в пору жнив, що буває іноді дощовита? Хіба церкві
невідомо, що двох-трьох днів праці вистачає іноді, щоб звезти третину, четвертину
врожаю й зменшити на стільки ж нестатки й голод? Духівництво це знає, але що
його честолюбству до громадського добра чи лиха? Між церковним і національним
інтересом нічого спільного немає.
3) Булла In coen& domini свідчить, під цим поглядом, про всі намагання церкви,
а прийняття цієї булли — про всю дурість деяких народів.
*) В одному творі про нетерпимість Мальво каже, що папістська релігія, як і му¬
сульманська, може триматися лише вбивством і стратами. Яку ж огиду до папізму
викликає це твердження!
348
жерців, що під ім’ям друїдів повелівали бретонцями, галлами, скан¬
динавцями й відлучали та вмертвляли князів з своєї примхи й інте¬
ресу.
Але щоб розпоряджати життям королів, треба підкорити собі
розум народів. Яким чином церква цього дійшла?
РОЗДІЛ XXVI
Яких способів уживала церква,
щоб упокорити нації
Ці способи прості. Щоб бути незалежним від володаря, духів¬
ництву треба було мати свою владу від Бога — воно сказало це,
і йому повірили.
Щоб йому корилися переважно перед королями, духівництво
мусіло вважатися за богонадхненне — воно сказало це, і йому
повірили.
Щоб підпорядкувати розум людський, треба було, щоб устами
духівництва промовляв Бог — воно сказало це, і йому повірили.
Отже, додало воно, оголошуючи себе непогрішимим, я стаю ним.
Отже, оголошуючи себе месником Божим, я роблюся ним.
А при такому священному обов’язку мій ворог — це ворог Все¬
вишнього, і непогрішна церква проголошує цього ворога єретиком.
Буде цей єретик володарем чи ні, хоч би який був титул вину¬
ватця, церква має право ув’язнити його, катувати !), спалити. Що
таке король перед вічним? В його очах усі люди рівні, такі вони
і в очах церкви.
І коли на підставі цих принципів і через свою непогрішність
церква надала собі права переслідувати й застосувала його, вжах¬
нувши тоді всіх громадян,— всі мусіли принизитися перед нею, всі
мусіли впасти священикові до ніг. Кінець кінцем кожен (хоч би
якого був він стану), ставши підсудним духівництву, мусів визнати
в ньому владу, вищу від влади монархів та судців.
Такий був спосіб, що ним священик і підкорив собі народи, і зму¬
сив тремтіти королів. Тому скрізь, де церква встановила інквізицій¬
ний трибунал, її трон був вищий над трон державців.
Але як перемогли церковні хитрощі володаря в країні, де церква
не змогла озброїтися інквізиційною владою? Там вона переконала
володаря, як от у Відні чи у Франції, що він панує тільки через церк¬
ву, що її служителі, які так часто занапащали королів, є його підпо¬
ра, і що вівтар, нарешті, є підвалина трону.
Але ж відомо, що в Хіні, Індії і по всьому Сході трони тримаються
своєю власною масою. Відомо, що на Заході повалюють їх якраз
священики, що релігія частіше від вельможницького честолюбства
творить царевбійників, що за сучасного стану Европи монархи
1) Священики взагалі через те такі жорстокі, що були колись жерцями або різни¬
ками та й досі заховують дух свого первісного стану.
349
мають боронитися лише від фанатиків. Чи сумніваються ж іще ці
монархи в зухвалості стану, який так часто оголошував їх своїми
підсудними?
Це бундючне намагання з часом, безперечно, просвітило б воло¬
дарів, коли б церква, як до часу та обставин, не міняла нібито свого
погляду.
РОЗДІЛ ХХУІІ
Про час, коли католицька церква
відкладає свої намагання
Коли дух віку мало сприяє намірам священства; коли філософсь¬
ке світло пройняло всі стани громадян; коли військовий через біль¬
шу освіченість свою став прив’язаніший до володаря; коли сам
державець, також освіченіший, зробився для церкви шановнішим,—
вона відкидає свою лють, спомірює свій запал і гордовито визнає
володареву незалежність. Але чи щире це визнання? Чи воно наслі¬
док доконечности, обачности, а чи дійсного переконання духів¬
ництва? Що церква, коли мовчить, своїх намагань не кидається,
цьому той доказ, що вона ввесь час проповідує в Римі ту саму докт¬
рину. Певна річ, духівництво завжди вдає якнайбільшу пошану до
королівської влади. Воно хоче, щоб цю владу поважали навіть
у тиранах (22). Але його правила з цього приводу свідчать не про
його прихильність до державців, а про його байдужість і зневагу до
щастя людей і націй.
Що обходить церкву тиранія лихих королів, коли вона поділяє
їхню владу?
Коли янгол темряви вивів сина людського на гору, то сказав йому:
«Бачиш звідци всі царства землі, поклонись мені, і будеш паном над
ними». Так само й церква каже володареві — будь моїм рабом, будь
виконавцем моїх барбарств, поклонись мені, надхни народи страхом
до священика, щоб вони ниділи в неуцтві й дурості — за це я дам
тобі необмежну владу над підданцями, ти зможеш бути тираном».
Яка ганебна угода між священством і деспотизмом!
Церква, кажуть, учить шанувати володарів і суддів. Але чи пова¬
жає вона їх, коли призначає їх у Еспанії на катів своєї інквізиції,
у Франції — на своїх тюремників *) і коли наказує їм ув’язнювати
кожного, хто думає не так, як вона?
Покладати на володарів такі обов’язки — це є впосліджувати їх;
наказувати народам коритися несвітським тиранам — це є ненавиді¬
ти народи. Чи дає їм, зрештою, церква приклад, чи принижується
вона перед володарями, яких називає єретиками?
Священство, потайний ворог земної влади, як до часу й характеру
королів, милує їх або ображає. Від хвилини, коли державець пе¬
рестає бути рабом церкви, над його головою перестає висіти анате-
*) У католицьких країнах пильно розпитують, чи кальвініст який-небудь селянин,
чи ходить він неділями до меси, і аж ніяк не про те, чи є в нього сало в юшці.
350
ма. Коли державець слабий, анатема діє — він іграшка духівництва.
Коли ж володар освічений і твердий, духівництво його шанує.
Коли папа відмовив у проханні данському королю Вальдемарові,
цей король відповів йому так: «Життя моє від Бога, царство — від
данців, багатства — від предків, віра — від попередників твоїх, яку
вертаю тобі подарунками, коли ти не вволяєш мого прохання».
Отак розмовляє з римським двором кожен освічений володар. Хто
Римом гордує, тому нема що його боятися.
Священики через розніженість свого виховання легкодухі. У них
чоловіча борода й жіноча вдача. Владні з тими, хто їх боїться, вони
боягузи з тими, хто їм опирається. Генріх VIII тому за доказ.
Задуманий, але схиблений замах є за такого короля гасло до
цілковитого знищення священиків. Вони знають це, і жах стримує
тоді їхню руку. На кого вони підводять її? На володарів, або бояз¬
ких, або добрих. Якби Генріх IV менш милував священство, він не
був би його жертвою. Хто боїться духівництва, робить його страш¬
ним. Та коли його могутність заснована на поглядові, то чи не
зменшується ця могутність, коли погляд слабшає? Вона лишається
цілою, відповім я, аж поки буде геть знищена. Щоб знову набути
впливу, священикові досить здобути в володаря довіру,— здобувши
цю довіру, він віддалить від володаря освічених людей. Ці люди,
вороги священства, є невидимі підпори трону й суддівства. Коли їх
вигнано з царства, народи, керовані священиками, знову заходять
у колишню свою дурість, а володарі — в своє колишнє рабство.
Дух націй тепер, мабуть, малосприятливий для духівництва. Але
безсмертний стан ніколи не повинен зневірятися в своєму впливові.
Поки існує, він нічого не втратив. Щоб відновити первісну могут¬
ність, він тільки чекає на слушну хвилину, використовує її і неухиль¬
но прямує до своєї мети — решта є діло часу.
Хто має, як духівництво, величезні багатства, той може чекати
терпляче. Коли воно не може вже проповідувати хрестових походів
проти державців, йому проти кожного боязкого володаря, який не
зважується встановити закон терпимосте !), лишаються ще засоби
фанатика.
РОЗДІЛ XXVIII
Про час, коли церква знову
підносить свої намагання
Коли трон великого царства посідає слабий і марновірний воло¬
дар і церква в цьому царстві запровадила інквізиційний трибунал;
коли вона, забагатівши майном єретиків і день у день зростаючи
в багатстві та могутності, залякала розуми жахливими й численни¬
1) Скрізь, де терплять кілька релігій чи кілька сект, вони непомітно призвичаю¬
ються одна до одної. їхній запал щодня втрачає свою прикрість. Там, де встановлено
загальну терпимість, фанатиків мало.
351
ми карами, погасила світло науки, повернула темряву неуцтва
й запанувала в тому царстві як королева,— тоді церква знову підно¬
сить свої намагання; царювання монархове буде добою священиць-
кої величі, і коли ті самі причини доконечно призводять до тих
самих наслідків, то народи, раби церкви, визнають у ній владу, вищу
за владареву. Тоді владар, принижений і позбавлений допомоги
своїх народів, буде перед духівництвом лише ізольованим громадя¬
нином, що підлягає тій самій зневазі, тим самим образам та карі, що
й останній із його підданців. Чи злочинна ця поведінка, чи ні, мар¬
новірство її виправдує. Визнана непогрішність якогось стану взако-
нює всі злочини.
РОЗДІЛ XXIX
Про церковні намагання, доведені фактом
Німецький і французький уряди визволили своїх підданців з ог¬
нищ інквізиції. Але з якого права, скаже церква, ці уряди поставили
межі моїй могутності? Чи з моєї згоди вигнали вони моїх інквізито¬
рів? Хіба не закликала я їх раз у раз до своїх царств? !) Хіба не
вважає еспанське й португальське духівництво інквізицію за спа¬
сенну? Хіба французькі й німецькі прелати назвали десь цей трибу¬
нал нечестивим і згубним? Чи відлучали вони від причастя цих
жорстоких лжесвящеників 2) за те, що вони палять своїх ближніх?
Чи є, нарешті, така католицька країна, де б єпископ, принаймні
мовчанкою своєю, не схвалював інквізиції? А що таке церква?
Зібрання церковників. Проголошує себе церква месницею Божою?
Це право помсти є право переслідувати людей. І та сама непогріш¬
ність, яка дає їй це право, дозволяє їй доконувати його над короля¬
ми так само, як і над останніми з їхніх підданців (23).
Але чи повинна, спитають, владарева велич схилятися перед
гордощами священиків, чи повинна вона коритися карам, що накла¬
дає духівництво? Чом ні? — відповість церква. Що таке ота їхня
1) У паперах, перехоплених у єзуїтів, генеральний прокурор екського вищого суду
знайшов під назвою духовно'і ради проєкт інквізиції. Те, чого єзуїти не змогли зроби¬
ти під кінець королювання Людовіка XIV, вони сподівалися, очевидно, виконати за
ще сприятливішого королювання.
2 Єпископи мусіли б брати приклад із св. Мартина. Цей прелат довідався, що
тиран Максим стратив єретика Прістільєна і що цього смертного вироку добився
еспанський єпископ Ітацій, людина, утопла в розпусті, лютий і жорстокий інтриган.
Св. Мартин удався до Максима й заявив йому, що релігія не повинна проливати
людської крови, і гостро картав його за злочин.
Поки св. Мартин був у Треві, єретики мали спокій. Коли ж поїхав, єпископи за
допомогою Ітація знову підбурили Максима, примусили його зламати дане святому
Мартинові слово, навіть обвинуватили цього святого в єресі й вигнали його послі-
довників. Дізнавшись про це, св. Мартин не схотів більше й розмовляти з такими
переслідниками. Через якийсь час він зм'якшився і в надії врятувати решту прістіль-
єністів та припинити релігійні пересліди погодився бути з тими єпископами на висвя¬
ченні тревського єпископа, та зразу й покаявся. Цій своїй слабості він приписав
втрату дару чудес і оголосив цю поблажливість злочином, який довго спокутував.
352
велич? Ніщо перед вічним та його служителями. Хіба знищує мар¬
ний королівський титул права духівництва? Він не може їх скасува¬
ти. Коли князь і підданець роблять злочин єресі, за один злочин
одна й кара. Ба більше, якщо поведінка владарева є закон для
народів, якщо його приклад узаконює нечестя, то інтерес священика
й Бога вимагає королівської крови передусім. Церква проливала її
за часів Генріха III і Генріха IV, а церква завжди та сама. Белляр-
менове вчення — це вчення Риму і його семінарій. «Перші христия¬
ни мали право вбити Нерона й усіх володарів, що переслідували
їх. Якщо ж вони страждали мовчки, то не права, а сміливости їм
бракувало». Католицька церква, ця наречена Божа (24), має досі
всю ту сміливість, що мав колись Самуїл. Агаг був царем, Самуїл
наказує Саулові вбити цього царя; Саул вагається, його вигнано
і його берло перейшло до інших рук. Хай же знають з цього прикла¬
ду християни, що ту хвилину, як Бог устами священика наказує
скарати короля, християнин повинен коритися, вагатися — злочин.
РОЗДІЛ XXX
Про церковні намагання, доведені правом
Незапам’ятне володіння стверджує, каже церква, ті права, що їх
дає мені над королями непогрішність. Володарі завжди були моїми
рабами, і я завжди проливала людську кров. Даремно наводить
проти мене нечестивець оце місце: «Давайте царю цареве». Коли цар
єретик, що повинна дати йому церква? Смерть !).
Хіба ж католикам читати й наводити Св. письмо? Хіба нама¬
гаються вони за прикладом протестантів та квакерів збагнути його
сенс і тлумачити його? Літера вбиває, оживлює тільки дух.
Хай католик, смиренний поклонник церковних рішень, вйзнає за
прикладом святих свою владу над королями. Навіть Тома Кентербе-
рійський, той інтриган, той невдячний, зухвалий священик, був
завзятущим оборонцем прав священства, і за запал його залічують
до святих. Хай підлі миряни, хай ця комашня темряви, принизять
свій розсудок перед незбагненним писанням, хай мовчки чекають
його тлумачення — з них досить знати, що всяка влада походить від
Бога, надається від Божого заступника і що немає влади, неза¬
лежної від папи. Марно пробували католицькі володарі уникнути
цього святого ярма, вони самі аж досі не могли визначити точних
і виразних меж 2) між двома владами. Що можуть вони закинути
1) Клеман та Равайяк — ось яким способом тлумачили це місце сорбоністи за
доби Генріха III і Генріха IV.
2) Може, цих меж і не можна встановити? Ні. І коли священики жадають, як вони
кажуть, тільки духовної влади та духовних добр, то треба щодо влади дозволяти їм
застосовувати її лише в країні душ та духів, а щодо добр, давати їм лише добра
повітряні і якнайдуховніші, отже відступити їм усе від верховини Кордільєрів до
емпіреїв, але решта хай належить королям і республіці.
12 4-36
353
церкві? Визнають вони її за непогрішну? То вона, виходить, не-
честолюбна.
Свідоцтва її власної історії не можуть свідчити проти неї. Одне
слово, самі найясніші докази недостатні, щоб довести її злочини.
Європа заперечує тепер непогрішність церкви, але Европа в цій
непогрішності не сумнівалася, коли духівництво привозило еспан-
цям Монтезумину корону, коли озброювало Захід проти Сходу,
коли наказувало своїм святим проповідувати хрестові походи й по
своїй волі розпоряджало, нарешті, коронами в Азії. Те, що могла
церква в Азії, вона може й у Европі.
Яких, зрештою, прав вимагає собі церква? Тих, з яких корис¬
туються священики всіх релігій.
Хіба не до славетного храму Упсаля приносили в Швеції най-
пишніші дарунки за часів поганства? Хіба не друїдів, каже Малле,
ущедряли найбагатшими приносинами під час громадських та при¬
ватних злигоднів? І від тієї хвилини, як католицький священик
успадкував багатства й владу тих друїдів, він брав, як і вони, участь
у всіх революціях у Швеції. Скільки заколотів підбурили упсалеві
архиєпископи! Скільки змін у формі врядування вони зробили! Трон
не був тоді захистком проти могутности цих страшних прелатів.
Вимагали вони владаревої крови? Народ спішився її пролити. Такі
були в Швеції права церкви.
У Німеччині вона хотіла, щоб імператори, босоніж і простоволосі,
прийшли до папи й визнали їй таку саму владу.
У Франції вона наказала, щоб королів, окрадених служителями
релігії, прив’язували до вівтарів, шмагали різками і щоб вони споку¬
тували цією карою гріхи, які їм церква привинювала.
У Португалії інквізиція викопала труп короля Дон Хуана IV 1),
щоб відпустити йому відлучення, якого він не заслужив.
Під час чвар Павла V із венеційською республікою церква про¬
кляла вченого, що мстився своїм пером за республіку; вона вчинила
більше — вбила Фра-Паольо, і ніхто їй цього права не заперечив 2);
Европа знала про це й шанобливо змовчала.
Коли Рим уразив так само прокляттям мілянського володаря3);
коли він проголосив його єретиком і оповістив хрестові походи
проти Малятестів, Ордоляфеїв та Манфреді 4), європейські держави
') Гріх цього Дон-Хуана полягав у тому, що він заборонив інквізиторам привлас¬
нювати майно їхніх жертов. Ця заборона не суперечила навіть новій буллі, яку потай
від володаря здобули домініканці від папи.
2) Фра-Паольо, діставши удар кинджалом під час меси, упав і промовив славетні
слова: agnosco stylum romanum.
3) Єдиний гріх, у якому папа винуватив Вісконті, було те, що він, яко васаль
імперії, з надто великим запалом обстав за імператора Людовіка Баварського. Цей
запал проголошено єретичним.
4) Злочин Малятеста був у тому, що він захопив Ріміні. Злочин Ордоляфеїв та
Манфреді в тому, що вони заволоділи Фаенцою, на яку папа мав заміри. Всі папи
були тоді загарбники, і всіх їхніх ворогів оголошувано єретиками. Ці папи, проте,
сповідалися, але нічого назад не віддавали.
їхні наступники від того часу без ніякого сорому користуються цим кепсько
354
змовчали, і їхня мовчанка була німим визнанням права, якого
церква тепер вимагає, права, з якого вона користувалась за всіх
часів, і яке спирається на непохитну підвалину її непогрішности.
Що ж відповісти на цю силу прикладів та міркувань, що ними
духівництво підпирає свої намагання? Коли церкву визнано за
непогрішну й за єдину тлумачку Св. письма (25), то всяке право,
якого вона домагається, є вже право набуте. Всяке її рішення —
правдиве, сумніватись в ньому — нечестя. Проголошує вона короля
єретиком? Прирікає вона його смерті? Треба тягти його на страту.
Хоч би який барбарський, хоч би який нетерпимий був котрийсь
стан, а коли визнано його за непогрішний, цим утрачено право його
судити. Підозрювати тоді його справедливість є заперечувати безпо¬
середній наслідок припущеного принципу. Не спинятимусь більше
на цьому питанні, зауважу тільки, що коли правда тому, як я вгорі
казав,—
що всяка людина чи принаймні всякий стан є честолюбний;
що його честолюбство є чеснота чи порок залежно від способів,
якими він те честолюбство задовольняє;
що способи, вживані церквою, завжди руїнницькі для щастя
націй;
що її велич, заснована на нетерпимості, мусіла збіднювати наро¬
ди, упосліджувати суддів, загрожувати життю державців і що,
нарешті, інтерес священства ніколи не зможе злитися з інтересом
громадським,—
то з цих різних фактів повинно зробити висновок, що релігія —
не та лагідна й терпима релігія, яку встановив Ісус Христос, а релі¬
гія священика, та, в ім’я якої він проголошує себе месником Божим
і домагається права палити й переслідувати людей, є релігія розбра¬
ту !) й крови, релігія царевбивча, якою честолюбне духівництво
завжди зможе підперти ті жахливі права, що з них воно так часто
користувалось.
Але що можуть королі проти честолюбства церкви? Відмовити їй,
як деякі християнські секти:
1. У прикметі непогрішности;
2. У виключному праві тлумачити Св. письмо;
3. У званні Божої месниці.
РОЗДІЛ XXXI
Про способи приборкати церковне честолюбство
Коли полишити Богові клопотатися про свою власну помсту
й здати на нього карання єретиків; коли земля не привлащує собі
права судити заподіяні небу образи (26) і правило терпимости стає,
набутим добром. Це користування може здатися таємницею несправедливости;
я ж волію краще думати, що це богословська таємниця.
') Коли релігія і стає іноді приключкою до заворушень та громадських війн, то
12*
355
нарешті, правилом громадського виховання, тоді священицьке чес¬
толюбство пригасає, не маючи приключки переслідувати людей,
збурювати народи й захоплювати земну владу. Тоді, позбавлене
своєї люті, воно не проклинає вже державця, не озброює вже Равай-
яків і не відчиняє небесної брами царевбивцям. Якщо віра — не¬
бесний дар, безвірну людину треба жаліти, а не карати. Пересліду¬
вати нещасного — це надмірно немилосердно. З якої фатальности
такого допускаються, коли йдеться про релігію!
Коли припустити терпимість, рай не буде вже винагородою вбій-
никові й подякою за найбільші замахи.
Зрештою, лютим чи добрим буде володар, Бузірісом чи Траяном,
він завжди має інтерес запровадити терпимість, бо церква тільки
своєму рабові дозволяє бути тираном. А Бузіріс рабом бути не хоче.
Що ж до володаря доброчесного й пильного до щастя своїх
підданців, то яка мусить бути в нього найперша турбота? Послабити
церковну владу. Якраз духівництво завжди якнайдужче пе¬
решкоджатиме виконанню його добродійних намірів. Духовна вла¬
да— завжденна, відверта чи потайна !) ворогиня влади земної.
Церква — це тигр. Коли її скуто ланцюгом закону про терпимість,
вона лагідна, а коли той ланцюг рветься, знову стає, як і раніше,
люта.
З того, що робила церква колись, володарі зможуть судити про те,
що вона робила б, коли б їй повернулась давнішня влада. Минуле
мусить освічувати щодо майбутнього.
Помилився б той суддя, що тішив би себе надією на співро¬
бітництво духовної і земної влад коло однієї справи, тобто коло
громадського добра,— інтереси їхні надто різні. Ці дві влади
об’єднуються іноді, щоб пожерти народ, так само, як дві сусідні
й заздрі нації укладають між собою спілку проти третьої, нападають
на неї і б’ються за розділ здобичі.
Ніяким царством не можуть мудро керувати дві найвищі й неза¬
лежні влади. Всякий закон мусить походити від єдиної влади, або
поділеної між багатьма, або об’єднаної в руках монарха.
Терпимість підпорядковує священика володареві, нетерпимість
володаря підпорядковує священикові. Вона свідчить про дві су¬
перницькі влади в державі.
Може бути, оповіданням про поділ світу між Оромазом та Аріма-
ном і їхню одвічну боротьбу давні означували тільки одвічну війну
між священством і суддівством. Панування Оромазове було світлом
і чеснотою, таким і мусить бути панування законів. Панування
справжня причина їх, кажуть, у честолюбстві й жадібності вождів. Але без допомоги
нетерпимої релігії їхнє честолюбство не озброїло б ста тисяч рук.
*) Коли державець надає ласку й пошану святохам, він постачає ворогам зброю;
зовнішні вороги — це сусідні володарі, а внутрішні — богослови. Чи мусить він
збільшувати їхню могутність?
Многість релігій зміцняє в державі трон. Секти можна стримувати лише іншими
сектами. Спокій у моралі, як і у фізиці, витворює рівновага протилежних сил.
356
Аріманове було темрявою і злочином — таким і мусить бути пану¬
вання священика й марновірства.
Хто Оромазові учні? Філософи, тепер такі переслідувані у Франції
інтригами ченців та Аріманових служителів. Який злочин закидають
їм? Ніякого. Вони, скільки їхньої змоги, освічували нації, визволяли
їх з гнітущого ярма марновірства, і, мабуть, якраз їхнім писанням
володарі та судді завдячують почасти збереженням своєї влади.
Темнота народня, мати тупої святобожности (27), це отрута, яку
визгонять хеміки релігії і яка ширить круг трону смертельні випари
марновірства. Наука філософів — це той ясний і священний вогонь,
що далеко від королів відхиляє заджумлені опари фанатизму.
Володар, що підпорядковує себе самого й народ під владу свя-
щенства, віддаляє від себе доброчесних підданців. Він панує, але над
марновірцями, над народами з занепалою душею, одне слово, над
рабами церкви. Ці раби — люди мертві для батьківщини. Вони не
служать їй ні талантами, ні відвагою. Країна інквізиції — не бать¬
ківщина чесному громадянинові (28).
Горе нації, де чернець безкарно переслідує кожного, хто зневажає
його легенди й не вірить ні в чаклунів, ні в жовтого карлика !), де
чернець тягне на страту доброчесного, що робить добро, нікому не
шкодить і каже правду. Під пануванням фанатизму, каже Юм
(життя Марії Англійської)), найчесніших і найрозумніших найбіль¬
ше переслідують. Скоро бере святенництво до рук кермо держави,
воно вигонить з неї чесноти й таланти; тоді розуми доходять занепа¬
ду, що з нього єдиного,‘мабуть, не можна підвестися.
Хоч би яке було критичне становище народу, однієї великої
людини досить, щоб змінити течію справ. Між Францією і Англією
спалахує війна. Франція спочатку перемагає. На міністра наста¬
новлено Пітта; англійська нація стямлюється, її морським офіцерам
повертається сміливість. Цю зміну спричиняє страта одного адміра¬
ла. Активність міністрового генія передається підлеглим йому на¬
чальникам. Жадібність солдата й матроса, збуджена принадою
здобичі й грабунку, розпалює їм хоробрість, і годі уявити щось
відмінніше, як англійська нація на початку й наприкінці війни.
Пітт, скажуть, керував вільними людьми. Надихнути життям
такий народ, певна річ, легко. А який ужиток з могутньої пружини
патріотичної любови в усякій іншій нації? Хай громадянин на Сході
втотожнює свій інтерес із громадським, хай, яко приятель своєї
нації, поділяє її славу й безталання; чи може він сподіватись, що
назве коли-небудь причинців лиха своєї батьківщини, коли те лихо
пригнітить її? Якщо назве їх, він загинув. Виходить, під деякими
урядами добрий громадянин повинен або зазнати кари, або переста¬
ти бути добрим. Чи так воно у Франції? Не знаю. Мені відомо
тільки, що єдиним міністром, який у цій війні міг би надати нації
якоїсь енергії, був герцог Жуазель. Його походження, хоробрість,
1) Назва картярської гри, в якій уживають карту, де змальовано карлика в жовто¬
му вбранні з бубновою сімкою в руці.— Прим, перекл.
357
благородство характеру, палкість думки, безперечно, оживили б
французів, якщо їх можна було оживити. Але тоді вельможами
надто владно керувала святобливість (29). Її влада над ними була
така, що навіть у хвилину, коли в розбитої Франції відбирали коло¬
нії, в Парижі клопоталися лише справою єзуїтів 1). Тільки з ними
й панькалися.
Такий дух панував і в Константинополі, коли його обліг Мо-
хаммед II. Двір збирав там собори навіть тоді, коли султан здобував
передмістя.
Святобливість звужує розум у громадянина, терпимість його по¬
ширює. Тільки вона може визволити француза з його святобожної
лютости.
Хоч би яка марновірна, хоч би яка фанатична була нація, її
характер завжди зможе прибирати різних форм, яких надаватимуть
їй закони, врядування, а надто громадське виховання. Освіта все
може; і коли я в попередніх частинах так докладно розглянув зло,
до якого спричиняється неуцтво, що знаходить тепер стільки обо¬
ронців, то для того, щоб краще дати на розум усю важливість вихо¬
вання.
Як його вдосконалити?
Є, мабуть, віки, коли треба задовольнитися з накреслення велико¬
го пляну, не сподіваючись на те, що він здійсниться.
Розглядом цього питання і закінчу я цей твір.
ПРИМІТКИ
1. Суперечність обурює неука. Освічений терпить її через те, що, ретельно
досліджуючи себе самого, часто ловив себе на помилці. Неук аж ніяк не почуває
потреби освічуватись. Гадає, що знає все. Хто себе не досліджує, вважає себе за
') Якщо під час справи єзуїтів у Парижі дізнавалися про програш бою, ним від
сили клопоталися один день. Другого дня вже говорили про вигнання святих отців.
Щоб відвернути громадськість від розгляду своїх статутів, ці отці без угаву кричали
про енциклопедистів. Військові невдачі вони приписували поступові філософії. Це
вона, казали вони, розбещує дух солдатів і полководці а їхні святобожниці були
в тому переконані. Ці слова повторював цілий табун рожевих гусок, а проте
французьких генералів, яких ніхто у філософії не винуватив, побивав вельми філо¬
софський англійський народ і ще більший філософ, прусський король.
З другого боку, аматори старої музики твердили, що французькі злигодні є наслі¬
док смаку до блазнів та італійської музики. Ця музика, на їхню думку, цілком зіпсу¬
вала звичаї. Я був тоді в Парижі. Годі уявити, якими смішними здавалися французи
чужинцеві через отакі думки, висловлювані так званим у Франції «добрим товари¬
ством»!
Здоровий глузд майже в усіх великосвітських паній уважалося за нечестя. Вони
говорили лише про превелебного отця Бертьє і заслугу в чоловікові міряли лише
грубизною його молитовника.
В кожній погребній промові говорили лише про святобожність небіжчика, і його
панегірик зводився до такого: «Цей достохвальний великий муж був дурень, якого
завжди водили за носа ченці».
Всяке і кожне читання та казання кінчалось якимось сатиричним випадом проти
філософів та енциклопедистів. Наприкінці промови проповідники підступали до краю
катедри, щоб чи то епіграму кинути, чи то громом ударити. В разі проповідники
забули б це зробити, від них зажадали б епіграми, як від арлекіна стрибка.
358
непогрішного, і за таких уважає себе більшість людей, надто ж французький чепурун.
Його завжди, помічав я, дивувало, що в чужинця він має мало успіху. Чи ж годиться
йому не знати, що коли на східніх базарах доводиться говорити французькою мовою,
то, щоб тебе зрозумів чужинець, треба говорити мовою здорового розуму, і що чепу¬
рун завжди здаватиметься йому смішним, поки мову розуму замінятиме модним
жаргоном своєї країни.
2. Загальні істини освічують громадянство, не ображаючи особисто високопо¬
ставленої людини; чом же не заохочує ця людина письменників шукати такі істини?
Бо вони іноді суперечать її намірам.
3. В богослов’ї обурює не новина якогось погляду, а насильство, з яким його
накидають. Це насильство призводило іноді до великих заворушень у царствах.
Благородну й високу душу дратує принизливе ярмо священика, і переслідуваний
завжди мститься над переслідником. Людина, каже Макіявеллі, має право все дума¬
ти, все казати, все писати, але не накидати своїх поглядів. Хай богослов мене
вмовляє, хай переконує, а не намагається насилувати мою віру.
4. Єдина релігія, яку не можна терпіти, це релігія нетерпима. Така релігія, ставши
наймогутнішою в царстві, запалить у ньому смолоскипи війни і заведе його в
незчисленні заколоти й злигодні.
5. Коли володарі байдужі до богословських суперечок, бундючним докторам,
налаявшись досхочу, обридне писати на вітер. Громадська зневага примусить їх
замовчати.
6. Обачний законодавець завжди пропонує нові закони, що їх хоче запровадити,
через якогось славетного письменника. Коли ці закони під ім’ям того письменника
перейдуть громадську критику й будуть визнані за добрі, їх приймуть без ремства.
7. Коли міністер видає якийсь закон, а філософ відкриває якусь істину, обидва
вони зазнають нападів заздрости й дурости, аж поки буде визнана корисність того
закону й тієї істини. Проте доля їхня дуже відмінна: озброєний владою міністер
наражається лише на глузування, а безвладний філософ — на пересліди.
8. Добірність деяких чужоземних установ щодня хвалять, але додають, що з на¬
шою формою врядування ці установи несполучні. Якщо це й правдиво в деяких
окремих випадках, то здебільшого хибно. Коли англійське кримінальне судочинство
найпридатніше боронити безневинність, чом не перейняти його французам, німцям,
італійцям?
9. Володарі щодня зміняють торговельні закони, ті, що визначають стягання по¬
датків і мита. Отже вони так само можуть зміниш всякий закон, противний гро¬
мадському добру. Коли Траян визнав перевагу республіканського врядування над
монархічним, він пропонує змінити стару форму врядування, пропонує римлянам
свободу і був би повернув їм її, коли б вони схотіли її прийняти. Такий учинок варт,
певна річ, великої хвали. Він дивом здивував світ. Але чи такий уже він надпри¬
родний, як здається? Хіба не зрозуміло, що Траян, розбивши кайдани римлян, зберіг
би якнайбільшу владу над народом, якого звільнив із своєї великодушности; що він
черпав би тоді з любови і вдячности майже ту саму могутність, яку давала йому сила
його війська? Що може бути принаднішого за першу з цих влад! Мало володарів
наслідувало Траяна. Мало людей приносило особисту владу в позірну жертву загаль¬
ному інтересові. Згоден. Але надмірна любов до деспотизму є в них наслідок браку не
чесности, а освіти.
10. Одне тільки справді суперечить усякій конституції — це нещастя народів. Хто
керує ними, не має права шкодити їм. Якщо володар свідомо укладає невигідний
для нації договір, він перевищує свою владу й робиться перед нею злочинцем.
Монарх завжди спирається лише на право своїх предків. Всяка законна зверхність
бере початок у обранні та вільному виборі народу. Отож річ видима, що найвищий
суддя, хоч би яким ім’ям він звався, є лише перший вірник своєї нації. А ніякий
вірник не має права чинити на шкоду своїм вірителям. Суспільство може навіть
завжди опротестувати свої власні зобов’язання, якщо вони для нього надто тяжкі.
Коли два народи укладають між себе угоду, вони, як і приватні особи, мають на
меті лише своє щастя та обопільну вигоду. Якщо цієї обопільности переваг уже
немає, від тої хвилини договір недійсний, один з двох може цю угоду зламати. Чи
повинен він зробити це? Ні. Коли з неї випливає для нього лише незначна шкода,
тоді йому терпіти цю маленьку шкоду вигідніше, ніж прославитися за надто легко¬
важного порушника своїх зобов’язань. Отже в тих самих мотивах, що змушують
359
додержувати свої угоди, бачимо право кожної нації анулювати її, коли вона стає
цілком руїнницькою для національного щастя.
11. В деспотичних країнах військового через те ненавидять і зневажають, що
народ у беях та башах бачить лише своїх тюремників і катів. У грецькій і рим¬
ській республіках солдата, навпаки, через те любили й поважали, що він, озброєний
проти спільного ворога, не пішов би проїм своїх краян.
12. Чи досить султанові повелівати силою якогось закону, щоб його влада стала
законна? Ні. Загарбник може, скажуть, спеціяльним законом проголосити себе за
державця через двадцять років після того, як його загарбництво взаконено. Такий
погляд — абсурдний. Ніяке суспільство під час свого встановлення не віддавало й не
могло віддати комусь владу розпоряджати по власній волі добром, життям і свобо¬
дою громадян. Усяке самовладство є загарбництво, якого народ завжди може
зректися.
Що робили римляни, коли хотіли підтяти в якогось народу відвагу, погасити
в ньому освіту, упослідити душу, тримати його в невольництві? Давали йому деспота.
Таким чином вони впокорили собі спартанців і британців. Тож усяка конституція,
замислена для зіпсуття народніх звичаїв, усяка форма врядування, яку переможник
накидає переможеному, ніколи не може бути названа справедливою і законною. Чи
то врядування, де все зводиться до того, щоб подобатись, щоб коритися султанові, де
там і там здибаєш якогось мешканця, але не громадянина?
Всякий народ, що стогне під ярмом самовладства, має право його скинути. Свя¬
щенні закони — це закони, відповідні до громадського інтересу. Всякий протилежний
закон — не закон; це — законне зловживання.
13. Деспот не дістав від природи потрібних сил, щоб самому підкорити націю. Він
уярмив її лише за допомогою своїх яничарів, солдатів та війська. Якщо він не дого¬
дить тому війську, якщо воно проти нього повстане, тоді він безсилий, позбувшись
своєї підпори. Берло падає йому з рук, його засуджують його ж спільники. Його не
судять, а вбивають. Інша справа з володарем, що панує під зверхністю суддів та
законів. Припустімо, він робить злочин, караний тими законами,— то він хоч може
боронитися, і повільність судочинства завжди дає йому час запобігти присудові,
виправивши свої несправедливості.
На троні поміркованої монархії володар сидить завжди міцніше, ніж на троні
деспотизму.
14. Небесна справедливість завжди була таємницею. Церква колись гадала, що
в дуелях та боях Бог завжди обстає за скривдженого. Досвід спростував церкву.
Відомо, що в приватних боях Бог завжди за дужчим і вправнішим, а в загальних —
за кращим військом і спритнішим полководцем.
15. Мало філософів заперечувало існування фізичного Бога. «Він — причина
сущого, і ця причина невідома». Чи не байдуже, як називати її — Богом чи інакше?
Суперечки про це є лише суперечки про слова. Інша річ з Богом моральним. Його
існування часто заперечували через постійну суперечність між справедливістю
земною і небесною. До того ж, казали, що таке мораль? Зібрання угод, що люди
уклали між собою під тиском взаємних потреб. А як зробити Бога людським утвором?
16. Доказ нашого маловірства — відома зневага до кожного, хто міняє релігію.
Покинути помилку, щоб обійняти істину,— річ, безперечно, найпохвальніша. Звідки
ж береться наша зневага до новонавернених? З невиразного переконання, що всі
релігії однаково хибні і що всякий, хто їх міняє, діє з жадібного, отже вартого знева¬
ги інтересу.
17. Якби єзуїтська мораль була утвором мирянина, її засудили б зразу ж, як вона
з’явилась друком. Яких би тільки переслідів не зазнав її автор!
Проте, коли б не суди, ця мораль була б єдина, яку загально викладалося б. Єпи¬
скопи її схвалювали. Сорбонна боялась єзуїтів. Через цей страх їхні принципи роби¬
лися шановними. В подібному разі духівництво судить не річ, а автора; воно завжди
мало дві ваги й дві міри. Тому за доказ св. Тома. Макіявеллі в своєму «Володарі»
ніколи не висував тверджень, що їх цей святий викладає в коментарі про п’ятьох
політиків, текст 11. Ось його власні слова:
«Щоб утримати тиранію, треба вигубити наймогутніших і найбагатших, бо такі
люди можуть повстати проти тирана, спираючись на свій авторитет. Так само
потрібно збутися великих розумів та вчених людей, бо вони можуть, завдяки своєму
знанню, добрати способів зруйнувати тиранію. Не треба також, щоб були школи чи
360
інші які заклади, за допомогою яких можна було б вивчати науки, бо вчені мають
нахил до великого, через те вони хоробрі й відважні А такі люди легко повстають
проти тиранів. Щоб утримати тиранію, тирани так повинні робити, щоб їхні підданці
напас ту вали одне одного й самі себе баламутили; щоб приятель переслідував прияте¬
ля, щоб були чвари між народом та багатими й розбрат між заможними, бо, змагаю¬
чись між себе, вони через свою порізненість менше матимуть засобів повстати. Треба
також зробити підданців бідними, щоб тим важче було їм повстати проти тирана.
Треба встановити оплатки, тобто великі побори, й багато їх, бо це є спосіб швидко
зубожити народ. Тиран мусить також збурювати війну між підданцями і навіть між
чужинцями, щоб вони не могли нічого проти нього почати. Царства тримаються за
допомогою друзів, але тиран не повинен звірятися ні на кого, щоб зберегти свою
тиранію.
Щоб утриматися в тиранії, тиран не повинен здаватися підданцям жорстоким, бо
коли він їм таким здається, то робиться їм гидким, а це легше може призвести їх до
повстання; але він повинен здобути їхню пошану якоюсь видатною чеснотою,-бо
ж чесноті належить усіляка шана, і коли він тієї добірної прикмети не має, то мусить
удавати, що має її. Тиран мусить так поводитись, щоб підданцям здавалося, що він
має якусь видатну чесноту, якої їм бракує і за яку вони складають йому свою шану.
І коли чеснот не має, хай робить так, щоб вони гадали, що він має їх».
Такі думки св. Томи з цього приводу. Вважає чи не вважає він тиранію за нечести¬
ву, але разом з Ноде я зауважу, що дуже дивні ці правила в устах у святого. Додам,
крім того, що Макіявеллі в своєму «Володарі» лише коментує св. Тому. І коли за
однакові думки одного з цих письменників у свячено й твори його поширено між
людьми, а другого, навпаки, відлучено і книгу його засуджено, то річ очевидна, що
церква має дві ваги й дві міри і що інтерес єдиний проказує її присуди.
18. Ченці ще сперечаються, але вже не міркують. Коли поборюєш їхні погляди,
коли робиш їм заперечення, що на них вони не можуть відповісти, тоді вони запевня¬
ють, що ці питання давно вже розв'язано і в цьому разі така відповідь дійсно най-
вправніша. Народи, щоправда, тепер уже освіченіші й знають, що заборонена кни¬
га — це така, якої засади загалом найбільше відповідають громадському інтересові.
19. Якщо надія на винагороду єдина може збудити людину до шукання за істи¬
ною, то байдужість до цієї істини являє собою велику розбіжність між винагородою,
пов'язаною з її відкриттям, і стражданням, якого вимагає шукання її. Чому автор,
відкривши істину, часто наражається на пересліди? Бо заздрий і лихий мають інтерес
переслідувати його. Чому публіка виступає спочатку проти філософа? Бо публіка
нетямуща й сп'яняється спочатку люттю фанатиків, спокушена їхніми криками. Але
з публікою те саме, що з Філіппом Македонським,— завжди можна апелювати від
п’яної публіки до публіки, що натщесерце. Чому потужні рідко використовують
істини, що відкрили філософи? Бо рідко цікавляться громадським добром. А що
б сталося, коли б вони ним клопоталися, коли б вони сприяли істині? Вона ширилася
б неймовірно швидко. Інакше з помилкою — коли потужний їй сприяє, її загально,
але не всезагально приймають. У істини завжди лишаються потайні прихильники.
Це, сказати б, змовники, завжди готові при нагоді зголоситися до неї. Одного слова
владаревого досить, щоб знищити помилку. Що ж до істини, то її зерно незнищенне.
Воно, певна річ, неплідне, коли потужний не запліднює його, але воно існує, і коли
зерно своїм розвоєм завдячує владі, то існуванням завдячує філософові.
20. Між церковниками, певно, є люди чесні, щасливі й нечестолюбні, але їх не
кличуть до врядування цим могутнім станом.
Духівництво, яким завжди керують інтригани, завжди буде честолюбним.
21. Церква, завжди турбуючись про свою велич, звела всі християнські чесноти до
повстриманости, смиренности й сліпої покори. Вона ніколи не проповідувала любови
ні до батьківщини, ні до людськости.
22. Якщо церква й забороняла іноді мирянам убивати володаря, то собі вона це
завжди дозволяла. Це доводить її історія. То правда, кажуть богослови, що папи
скидали державців, проповідували проти них хрестові походи, причисляли Клементів
до святих,— але ці необачності є хиби первосвященика, а не церкви. Щодо злочинної
мовчанки, якої додержували з цього приводу єпископи, то вона була, додають вони,
наслідком їхньої пошани до святого престолу, а не схвалення його поведінки. Але чи
повинні були вони мовчати про такі злочини й так шалено повставати проти нібито
361
дивного тлумачення, що його Лютер і Кальвін давали деяким місцям Св. письма? Чи
дозволено переслідувати помилку, коли толеруєш найбільші злочинства? Всяка
тямуща людина помічає в постійно двозначній поведінці церкви, що насправді в неї
було тільки одне на меті — мати змогу, як до різних своїх інтересів, то схвалювати,
то засуджувати ті самі вчинки.
Якнайочевидніший доказ її честолюбства — це намір єзуїтів залучити до свого
ордену вельмож, князів і навіть державців. У такій спілці, до якої вступило вже
стільки вельмож, королі стали б підданцями єзуїтів та їхнього генерала, були б лише
ницими виконавцями їхніх веліннів.
Коли б не суди, то хто знає, чи не здійснився б цей, так сміливо задуманий, намір?
23. Інквізицію у Франції не запроваджено; проте, скаже церква, з мого клопо¬
тання в ній ув’язнюють янсеніста, кальвініста й деїста. Отже в ній мовчки визнають
моє право переслідувати. І я чекаю лише нагоди, щоб проголосити й над самим
володарем та його суддями право, яке він дає мені над своїми підданцями.
24. Церква називає себе нареченою Божою, і я не знаю чому. Церква є зібрання
вірних. Ці вірні бородаті й безбороді, взуті й босі, в каптурах і без каптурів. Щоб таке
зібрання було нареченою божества — це надто безглузде й надто смішне намагання.
Коли б слово «церква» було чоловічого роду, як би відбулося тоді це одруження?
25. Французька церква відмовляє тепер папі в праві розпоряджати коронами. Але
чи щира це в церкви відмова? Чи є вона наслідок переконання? Про це дізнаємось з її
минулої поведінки. Яку пошану до людського закону може мати духівництво, що
воно, яко тлумач закону божественного, гадає, що може зміняти й переінакшувати
його по своїй уподобі? Хто привласнив собі право тлумачити закон, той завжди,
кінець кінцем, той закон творить. Отже церква створила собі Бога. Тому годі знайти
щось відмінніше, як Ісусова релігія і теперішня релігія папістів.
Як здивувалися б апостоли, коли б вони, прийшовши в світ, прочитали катехизис,
якого не складали; коли б довідалися, що церква забороняла недавно мирянам навіть
читати Св. письмо з тої марної приключки, що воно для слабих спокусливе!
Наведу з цього приводу виключний факт — акт англійського парляменту, виданий
1414 року. Цим актом під страхом смерти заборонено читати Св. письмо народньою
мовою, тобто мовою, яку розуміють. «Як же це? — кажуть реформісти.— Бог перелі¬
чує в книзі обов’язки, які накладає на людину, і щоб Бог, такий мудрий, такий освіче¬
ний, та так неясно висловлював свої веління, що їх не можна без тлумача читати? Як!
Щоб Бог, який створив людину, та не знав обсягу її розуму? О священики! Які ж по¬
няття у вас про божественну мудрість і розум?»
Чи висловлював коли-небудь такі жахливі богохульства аббевільський юнак, якого
переслідували за гадані блюзнірства? Проте його скарали смертю, а вас шанують.
Така-бо правда тому, що на землі все випадкове й що на цім світі тільки могутність
справедлива.
26. Уряди — судді над учинками, а не над поглядами. Коли я тверджу якусь грубу
помилку, кара мені глум і зневага. Та коли внаслідок помилкового погляду я важу на
свободу моїх ближніх, отоді стаю я злочинцем.
Коли я, святобожний поклонник Венерин, палю храм Серапіса, суддя повинен
покарати мене не як єретика, а як порушника громадського спокою, як несправедли¬
вого, що, вільно відбуваючи свій культ, хоче співгромадян позбавити свободи, з якої
сам користується.
27. Вигнання єзуїтів передбачало в Еспанії та Португалії твердих і сміливих на
вдачу міністрів. У Франції його полегшила освіта, що вже поширилася в нації. Якби
папа надто гірко на це вигнання скаржився, його скарги видалися б недоречними.
В листі, написанім з приводу засуду де Суассонового послання конгрегацією
священної канцелярії, один доброчесний кардинал повчає святого отця, «що є певні
заміри, які римський двір повинен поховати у вічній мовчанці й забутті, надто ж,—
додає він,— за цих безталанних і тужних часів, коли невіри й нечестивці ставлять під
підозру вірність служителів релігії».
Що означують церковною мовою слова «невірні», «нечестивці»? Супротивників
могутности духівництва. Виходить, саме невірам завдячують королі своєю безпекою,
народи — своїм спокоєм, суди — своїм існуванням, а священицьке честолюбство —
своїм обмеженням, і ці гадані нечестивці мусять бути французькій нації тим до-
рогшими, що їй від них нема чого боятися. Філософи не складають якогось стану.
Вони невпливові. До того ж неможлива річ, щоб їхній інтерес, як простих громадян,
362
не був завжди зв’язаний з громадським інтересом, отже і з інтересом освіченого
уряду.
28. Як творити доброчесних громадян у католицьких країнах? Освіту юнацтва
звірено там на священиків. А інтерес священика майже завжди суперечить інтересові
держави. Священик ніколи не визнає основної засади всіх наших чеснот,— а саме,
що «справедливість наших учинків залежить від їхньої відповідности до загального
інтересу». Така засада шкодить його честолюбним замірам.
До того ж, коли мораль, як і інші науки, вдосконалюється лише часом і досвідом,
то річ очевидна, що релігія, яка претендує, яко об’явлена, вчити людину всіх
обов’язків, удосконаленню цієї науки перешкоджає тим чинніше, що нанівець зводить
ролю генія і досвіду.
29. Під той час, як Франція воювала з англійцями, суди воювали з єзуїтами,
а святобливий двір обставав за останніми. Тому в ньому, де не кинь, були церков-
ницькі інтриги. Зовсім так, як наприкінці королювання Людовіка XIV. Тоді у Версалі
було мало чесних людей і багато святох.
Мене, мабуть, запитають, чому я святобливість уважаю за таку згубну для держав.
Єспанія, скажуть, існує, а вона ж не скинула й досі ярма інквізиції,— згоден.
Але це царство — слабе, на нього ніхто не зазіхає, і воно не завойовує і не торгує.
Еспанія ізольована в закутку Европи. Вона в теперішньому своєму стані не може
ні нападати, ні зазнати нападу. Не те з усякою іншою державою. Франції, наприклад,
заздрять і бояться її, вона звідусюди відкрита, її могутність спирається на торгівлю,
а торгівля — на її геній. Є один тільки спосіб підтримати в ній промисловість,—
встановити в ній лагідне врядування, де розум зберігав би силу, а громадянин —
свободу мислення. Якщо темрява святобливости й далі стоятиме над Францією, її
промисловість зменшиться і могутність її день у день занепадатиме.
Марновірна нація, як і нація, підлегла самовладству, втрачає незабаром звичаї,
розум, отже й силу. Доказ тому — Рим, Константинопіль, Лісбона. Нема що дивува¬
тись, що мешканці там віддаються пестощам та насолодам, бо, коли з розуму ко¬
ристуватись заборонено, лишається використовувати тільки чуття.
ЧАСТИНА ДЕСЯТА
Про могутність освіти,
про способи вдосконалити її,
про перешкоди, що їх чинять
поступові цієї науки.
Про те, як легко було б
накреслити плян добірного виховання,
коли ті перешкоди усунуто
РОЗДІЛ І
Виховання — всесильне
Найсильніший доказ могутности виховання — постійне співвідно¬
шення між різними видами освіти і їх різними наслідками чи ре¬
зультатами. Дикун невтомний на полюванні, він легше бігає, ніж
людина культурна *), бо більше в тій справі вправляється.
Культурна людина освіченіша, в неї більше, ніж у дикуна, по¬
няттів, бо вона дістає більше різноманітних відчуттів і через стано¬
вище своє зацікавленіша в тому, щоб порівнювати їх між собою.
Отже вища вправність одного й ширше знання другої — це наслі¬
док ріжниці їхнього виховання.
Якщо люди — здебільшого щирі, чесні, промітні й милосердні під
вільним урядуванням,— під деспотичним урядуванням бувають ни¬
ці, брехливі, підлі, нездарні й легкодухі, то ця ріжниця в їхньому
характері є наслідок різного виховання, яке дістають вони під тим
чи тим урядуванням.
Коли від різних конституцій держав перейти до різних людських
обставин, коли спитати себе про причину малої вірности розуму
в богословів, то побачимо, що розум у них взагалі хибний через те,
що виховання зробило його таким; що під цим поглядом їх виховано
дбайливіше від інших людей; що вони, призвичаївшись замолоду
задовольнятися шкільним жаргоном і брати слова за речі, неспро¬
можні вже відрізняти лжу від істини й софізм від доводу.
Чому служителі вівтарів найстрашніші з людей? Чому, каже
еспанська приказка, «треба стерегтися жінки спереду, осла — ззаду,
бика — з голови, а ченця з усіх боків»? Приказки завжди засновані
1) У розпізнанні слідів людини по лісах дикуни мають неймовірну проникливість.
По слідові вони відрізняють, хто та людина, якої нації, якої будови. До чого ж за¬
числити, під цим поглядом, вищість дикунів над культурною людиною? До великого
їхнього досвіду.
Розум у всіх галузях є син спостереження.
364
на досвіді й майже завжди правдиві. До чого залічити ченцеву
злостивість? До його виховання.
Сфінкс — емблема жерця, казали єгиптяни: обличчя в жерця
лагідне, скромне, закрадливе, і в сфінкса обличчя дівоче; крила
сфінксові виявляють у ньому мешканця небес, його пазурі свідчать
про могутність, яку дає йому на землі марновірство. Зміячий хвіст
у нього — символ гнучкости; як сфінкс, жрець загадує загадки
і завдає до в’язниці кожного, хто не тлумачить їх по його вподобі.
Справді, чернець, привчений замолоду до лицемірства в поведінці та
поглядах, страшний ще й тим, що має велику звичку до затайли-
вости.
Чернець через те найбундючніший з синів землі, що хвала безлічі
марновірів увесь час розпалює в ньому гордощі.
Єпископ через те найжорстокіший з людей, що не знає, як біль¬
шість, потреби й небезпеки; через те, що мляве й розніжене вихо¬
вання здрібнило йому характер; через те, що він віроломець і боягуз,
а нічого жорстокішого від кволости й полохливости, каже Монтань,
немає.
Військовий замолоду буває здебільшого неук і розпусник. Чому?
Бо ніщо не спонукає його вчитися. На старість з нього часто дурень
і фанатик — чому? Бо, коли літа розпусти минули, він через неуцтво
своє стає марновірним.
Серед світських людей великих талантів мало, і це — наслідок
їхнього виховання, в дитинстві їхньому воно зовсім занедбане. Тоді
їм у пам’яті відтискують лише хибні й пусті поняття. Щоб замінити
їх потім на вірні й великі, треба було б ті перші стерти. А це завжди
є діло довгого часу, і люди старіються раніше, ніж стають людиною.
Час навчання майже у всіх професіях дуже короткий. Єдиний
спосіб продовжити його — це заздалегоди виробити в людині суд¬
ження. Хай обтяжують її пам’ять лише ясними й чистими поняття¬
ми, тоді молодість її буде освіченіша, ніж тепер старість.
Виховання робить нас тим, що ми є. Савояр уже в шість-сім років
ощадливий, діяльний, працьовитий і вірний, бо він бідний, голодний,
бо він живе, казав я вже, із земляками обдарованими тими прикме¬
тами, яких від нього вимагають; бо, нарешті, за вихователя в нього
приклад і потреба, два владні вчителі, яким усе кориться *).
Одноманітна поведінка савоярів залежить від подібности їхнього
становища, отже від одноманітности їхнього виховання. Те саме
і з володарями. Чому їм закидають приблизно однакове виховання?
Тому, що в них немає інтересу освічуватись, їм досить тільки захоті¬
ти, щоб задовольнити свої потреби й вибаганки. А хто без талантів
і праці може те й те задовольняти, той позбавлений принципів
пізнання і діяльности.
') Коли з дитинства набуто звичку до праці, ощадливости, вірности, то від цієї
першої звички важко звільнитися. її перемагають хіба що в довгих стосунках
з шахраями або під впливом надзвичайно сильних пристрастів. А такі пристрасті —
рідкісні.
365
Розум і таланти в людях завжди є витвір їхніх бажаннів і їхнього
осібного становища *). Наука виховання зводиться, мабуть, до того,
щоб ставити людей у становище, яке змушує їх набувати бажані
в них таланти й чесноти.
Під цим поглядом, державці не завжди поставлені в найкраще.
Великі королі — надзвичайні явища в природі. Ці довгосподівані
явища постають лише зрідка. Від володаря-наступника завжди
чекають реформи зловживанні в — він мусить учинити дива. Той
володар посідає трон. Ніщо не зміняється, і врядування лишається
те саме. З якої, справді, рації монарх, вихований незрідка гірше від
своїх предків, був би освіченіший?
За всіх часів однакові причини завжди призводитимуть до одна¬
кових наслідків.
РОЗДІЛ II
Про виховання володарів
«Король, що родився на троні, рідко коли його годен»,— каже
французький поет. Взагалі володарі своїм генієм завдячують суво¬
рості свого виховання, небезпекам, якими було оточене їхнє ди¬
тинство, нещастям, яких зазнали вони. Найсуворіше виховання
здоровіше для тих, хто повинен колись обладнувати іншими.
Таке виховання державці дістають за часів заколоту й розбрату.
За всякого іншого часу їм дають лише поганеньку освіту щодо
етикету, яку змінити майже так само важко, як і форму врядування,
що ту освіту породжує2).
’) Своїми Генріхами IV, Єлисаветами, принцами Генріхами, принцами Бравнш-
вайзькими, нарешті, своїми Фрідріхами Европа завдячує лихові, суворості їхнього
виховання. Великі володарі згодовуються в колисці нещастя. Освіченість їхня зде¬
більшого пропорційна небезпеці їхнього становища. Загарбник майже завжди має
великі таланти, бо до цього його спонукує становище. Інша річ його наступники.
Родившись на троні, вони майже завжди позбавлені генія — мислять вони мало, бо
малий інтерес мають мислити. Султанова любов до самовладства є наслідок його
лінощів — він хоче ухилитися від вивчення законів, бажає уникнути труду уважнос¬
ти, і це бажання й на везира діє не менше, ніж на державця. Впливу людських ліно¬
щів на різні врядування не відають. Я, мабуть, перший помітив постійну пропорцію
між освіченістю громадян, силою їхніх пристрастів, формою їхнього врядування,
отже й їхнім інтересом до освіти.
Культурна людина освіченіша за людину природну або дикуна, що дбає єдино про
задоволення своїх фізичних потреб. Але серед дикунів найрозумніші ті, кому ці
потреби задовольняти найважче.
Які народи в Африці найдурніші? Мешканці пальмових лісів, де стовбур, лист
і овочі настачають без обробітку всі людські потреби. Навіть щастя може іноді прит¬
лумити розум нації. Англія дає тепер мало моральних і політичних творів. Її вбогість
під цим поглядом є, мабуть, наслідок громадського благоденства. Мабуть, славетні
письменники в певних країнах сумною перевагою — своєю освітою — завдячують
лише розмірові лиха та злиднів, під якими стогнуть їхні краяни.
Доведене до певної точки, страждання освічує; доведене далі, пригнічує.
Чи довго буде освіченою Франція?
2) У всякому деспотичному царстві, де звичаї зіпсуті, тобто де приватний інтерес
відокремився від громадського, кепське виховання володаря є доконечний наслідок
кепської форми того врядування. Доказ цьому — ввесь Схід.
366
Чого сподіватися від такої освіти? Як виховують у Туреччині
спадкоємця трону? Молодий володар приміщений десь у сералі, має
до товариства й до розваги жінку та ткацький верстат; з свого
притулку він виходить хіба що раз на тиждень провідати під
доброю вартою султана. Після того варта відводить його назад до
помешкання. Він там знову знаходить жінку й ткацький верстат.
Якого ж нахилу до науки врядування можна набути в такій самоти¬
ні? Коли володар цей стає на трон, перше, що йому показують, це
карта його обширого царства, і радять йому бути любов’ю своїх
підданців і жахом своїх ворогів. Що робити, щоб бути тим і тим? Він
не знає. Він нездатен до цього через незвичку до пильности — наука
врядування стає йому гидка, він знеохочується до неї, замикається
в харемі, міняє жінок і везирів, велить тих садити на палю, тих
шмагати й гадає, що врядує. Володарі — люди і, яко такі, не можуть
давати інших плодів, крім плодів своєї освіти.
У Туреччині ніхто не мислить — ні султан, ні підданець. Те саме
й по різних європейських дворах: помалу виховання володарів там
наближається до східнього.
Результат цього розділу той, що пороки й чесноти людей завжди
є наслідок і їхнього різного становища, і ріж ниці в їхній освіті.
Ставши на цьому принципі, припустімо, що хочемо для всяких
обставин розв’язати проблему добірного виховання — що робити?
1) Визначити, які таланти й чесноти істотні в людині такої чи
такої професії. 2) Указати, яким чином змусити її ці таланти й чес¬
ноти набути (1).
Людина взагалі лише відсвічує поняття тих, хто її оточує, і на¬
певно схилити її можна тільки до тих чеснот, що для неї доконечні.
Коли я, переконаний у цій істині, хочу виробити в моєму синові
соціяльні прикмети, я дам йому товаришів приблизно однакової
сили й віку, полишу на них самих турботу про взаємне виховання,
а вчитель наглядав би за ними тільки для того, щоб споміряти
жорстокість їхніх кар. З цим пляном виховання я певен, що коли
син мій хизується, грубіянить, чепуриться, заноситься, то недовго
робитиме це.
Дитина не витримує довго зневаги, образ і глузування своїх
товаришів. Немає такої соціяльної хиби, якої цей спосіб не виправ¬
ляв би. Щоб ще більше забезпечити його успіх, дитина, майже ввесь
час буваючи в школі, не повинна вертатися додому на вакації й від¬
пускними днями, щоб знову не набиратися з розмови й поведінки
світських людей тих пороків, які нищать у ній її співучні.
Взагалі найкраще те виховання, коли дитина більше відокремлена
від батьків й менше незв’язних поняттів домішує до тих, якими
повинна цікавитись протягом вчення (2). З цієї причини громадське
виховання завжди переважатиме домашнє.
А втім, мушу викласти мотиви мого погляду, бо ж надто багато
людей тримається в цій справі іншої думки.
367
РОЗДІЛ III
Переваги громадського виховання
над домашнім
Перша з цих переваг — здоровість місця, де молодь може дістати
освіту.
При домашньому вихованні дитина живе в батьківському домі,
а цей дім у великих містах часто буває маленьким і нездоровим.
Навпаки, при громадському вихованні цей дім, збудований за
містом, може мати вдосталь повітря. Широка місцевість дозволяє
молоді робити всі вправи, що зміцняють її тіло й здоров’я.
Друга перевага — суворість розпорядку.
Розпорядку в батьківському домі ніколи не додержують так
точно, як у громадській освітній установі.
У колегії все підпорядковано годині. Годинник керує у ній
учителями, слугами,— він визначає тривалість їжі, навчання і спо¬
чинку; годинник підтримує в ній лад. Без ладу немає правильного
навчання; лад здовжує дні, безлад їх скорочує.
Третя перевага — змагання, що його це виховання викликає.
Головні рушії першої молодости — страх і змагання.
До змагання спричиняється порівняння себе з багатьма іншими.
З усіх способів здобути любов до талантів і чеснот цей останній
найпевніший. А в батьківському домі дитина не має змоги робити це
порівняння, тим самим її освіта гірша.
Четверта перевага — розумні вихователі.
Серед людей, отже й серед батьків, є дурні й освічені.
Перші не знають, яку освіту дати синам.
Другі знають це, але не тямлять, як саме треба подавати дітям
поняття, щоб полегшити сприймання їх.
Батькам, навіть найосвіченішим, бракує практичного знання, яко¬
го швидко набувають у колегіях чи то власним, чи то традиційним
досвідом.
П’ята перевага громадського виховання — його твердість.
Домашнє виховання рідко буває мужнім і відважним. Батьки,
дбаючи єдино за фізичне збереження дитини, бояться завдати їй
прикрости, вони поступаються всім її примхам і називають цю
полохливу поблажливість батьківською любов’ю !).
Ось ті різні мотиви, що з них громадське виховання завжди
') Кожна мати гадає, що безтямно любить свого сина. Та коли під словом «люби¬
ти» розуміти дбання про щастя того сина, отже про його освіту, то майже кожну
матір можна обвинуватити в байдужості. Справді, хто з матерів пильнує виховання
своїх дітей, читає з цього приводу гарні книги й турбується хоч про те, щоб зрозуміти
їх? Чи так воно, коли йдеться про якийсь важливий позов? Ні. Немає жінки, що не
радилася б з адвокатом, що не ходила б до нього й не читала б його заяв. Ту, що ні
того, ні того не робила б, уважали б за байдужу до програшу свого позову. Ступінь
інтересу, вкладеного в ту чи ту справу, завжди треба виміряти ступенем праці, докла¬
деної для вивчення тієї справи. І коли застосувати це правило до турбот, що їх зде¬
більшого виявляють до виховання дітей, то вийде, що материнська любов надзвичай¬
но рідкісна.
368
переважатиме домашнє. Перше — це єдине, від якого можна споді¬
ватися патріотів. Воно єдине може міцно зв’язати в пам’яті грома¬
дян поняття особистого інтересу з поняттям інтересу громадського.
На цьому більше не спинятимусь.
Я дав відчути всю могутність виховання.
Я довів, що в цій справі наслідки завжди пропорційні причинам.
Я показав, наскільки громадське виховання переважає домашнє.
Час тепер докладно спинитися на майже непоборних перешкодах,
що протистоять у більшості врядуваннів поступові цієї науки, і на
тому, як легко можна було б удосконалити виховання, коли ті
перешкоди усунуто.
Але перед тим треба, гадаю, обізнати читача, на які з різних
частин освіти законодавець мусить звернути головну увагу. Для
цього відрізню два види виховання — фізичне й моральне.
РОЗДІЛ IV
Загальне поняття
про фізичне виховання
Предмет цього виду виховання — зробити людину дужчою, міцні¬
шою, здоровішою, отже щасливішою, кориснішою батьківщині, тоб¬
то здатнішою до різних обов’язків, що до них може покликати її
національний інтерес.
Греки, переконані у важливості фізичного виховання, шанували
гімнастику (3); вона становила частину освіти їхньої молоді. Вони
застосовували її в своїй медицині не тільки як запобіжний засіб,
а також як специфічний засіб зміцнити той чи той член, ослаблений
від недуги чи нещастя.
Може бути, хтось побажає, щоб я подав тут картину давньогрець¬
ких ігор та вправ. Але що можна сказати про це такого, чого б не
було в записках Академії написів, де описано навіть, як лакеде-
монські мамки виховували спартанців і починали їхню освіту?
Чи була доведена гімнастична наука в Греції до найвищого ступе¬
ня досконалости? Не знаю. Тільки після відновлення тих вправ
умілий хірург та лікар, освічений щоденним досвідом, могли б виз¬
начити, до якого ступеня досконалости здатна ще ця наука.
З цього приводу зауважу тільки, що фізичне виховання майже
у всіх європейських народів занедбане не через те, що уряди безпо¬
середньо перешкоджають удосконаленню цієї частини виховання,
а тому, що до цих вправ, які вивелися з моди, ніхто вже не заохочує.
Жаден закон не забороняє будувати в колегіях арену, де учні
певного віку могли б вправлятися в боротьбі, бігові, стрибках,
училися б гарцювати, плавати, кидати цест, підіймати тягарі й
т. ін. І коли б на такій арені, побудованій за зразком грецької,
переможникам роздавали призи, то ці призи, певна річ, розпалили
б незабаром у молоді її природний нахил до таких ігор.
369
Але чи можна вправляти заразом тіло й дух юнаків? Чом ні? Якби
скасувати в колегіях відпустки, коли дитина йде до батьків нудитися
або розважатися після навчання, і здовжити щоденні рекреації, ця
дитина могла бо щодня присвячувати сім-вісім годин поважним
студіям, а чотири-п’ять годин — більш-менш важким вправам. Вона
змогла б заразом зміцняти тіло й дух.
Плян такого виховання не є якийсь надзвичайний винахід. Щоб
його виконати, треба лише збудити увагу батьків до цієї справи. До
цього спричинився б добрий закон 1). Цього про фізичне виховання
досить. Переходжу до морального — воно, безперечно, найменш
відоме.
РОЗДІЛ V
Коли і в яких обставинах людина здатна
до морального виховання
Яко тварина, людина дізнає різних фізичних потреб. Ці фізичні
потреби — генії-охоронці, створені природою, щоб зберігати її тіло,
щоб освічувати її розум. Через спеку, холод, спрагу й голод вона
навчається згинати лук, пускати стрілу, ставити сітку, загортатися
в шкури, будувати хижі й т. ін. Поки індивіди живуть нарізно в лісі,
доти немає для них морального виховання. Чесноти культурної
людини — любов до справедливости та батьківщини, а в дикуна
чесноти — сила та вправність. Його потреби — це єдині його вихо¬
вателі, єдині охоронці виду, що його збереження здається єдиним
заповітом природи.
Коли ж люди, намножившись, з’єдналися в суспільство, коли
нестача харчу змушує їх обробляти землю, вони укладають між себе
угоди, і вивчення цих угод дає почин науці виховання. Її предмет —
навіяти людям любов до законів і суспільних чеснот. Чим доверше-
ніше виховання, тим щасливіші народи. До цього зауважу, що
поступ цієї науки, як і наук про законодавство, завжди пропорцій¬
ний поступові людського розуму, вдосконаленого досвідом,— досві¬
дом, що завжди передбачає об’єднання людей у суспільство. Тоді
людей можна розглядати під двома поглядами: 1) яко громадян,
2) яко громадян тої чи тої професії.
1) Молоді потрібне мужнє виховання. Але чи можна запропонувати плян його за
доби розкоші, за доби сп’яніння насолодами, коли панівна партія — розніжена?
Розпещеність знікчемлює націю. Але що більшості вельмож до знікчемлення
їхньої нації? Вони одного тільки бояться — щоб їхній любий синочок не забився та
не застудився. Є батьки, що в своїй освіченій і доброчесній любові бажають, може
бути, дітей здорових, міцних, вправних, загартованих важкими вправами. Та коли ці
вправи вивелися з моди, який батько піде на глум за свою новину? Та коли й знева¬
жити цей глум, як опиратися настирливим крикам та скаргам слабої легкодухої
матері? Спокою в домі бажають за всяку ціну. Щоб змінити під цим поглядом народ¬
ні звичаї, треба, щоб законодавець рятівничим соромом і ганьбою карав батьків за
надто розпещене виховання дітей; щоб він військові вправи, казав я вже, призначав
лише тим, у кого міць тіла й темпераменту вже випробувана.
Тоді батьки будуть зацікавлені ростити дужих і здорових дітей. Але тільки від
такого закону можна сподіватися щасливої зміни у фізичному вихованні.
370
Через це вони дістають два роди виховання. Досконаліше з них
останнє. Про нього я мало що можу сказати, тому й зроблю його
першим предметом мого дослідження.
РОЗДІЛ VI
Про виховання, стосовне
до різних професій
Коли хочемо навчити юнака такого мистецтва чи такої науки,
кожному спадають на думку ті самі способи освіти. Я хочу зробити
з мого сина Тартіні *). Я вчу його музики. Силкуюся зробити його
чутливим до неї — кладу його юну руку на шийку скрипки. Ось що
робимо, і це приблизно все, що можна зробити.
Більші чи менші успіхи дитини залежать далі від вправности
вчителя, його кращої чи гіршої методи викладання, нарешті, від
більш-менш глибокого нахилу учня до свого інструменту.
Хай танцівник на кодолі призначає синів до свого ремества: коли
з найранішого дитинства він розвиває гнучкість їхнього тіла, то цим
дає їм найкраще виховання.
Коли йдеться про важче мистецтво, коли хочуть виховати маляра,
то дають йому до рук олівця від тої хвилини, як він може його
тримати; змушують його спочатку малювати з найвірніших естам¬
пів, потім з гіпсового зразка, нарешті з найкращих моделів. Крім
того, сповняють його пам’ять великими й високими образами,
розкиданими в поемах Вергіліїв, Гомерів, Мілтонів та ін. Показують
йому картини Рафаеля, Гвідо, Корреджо, звертають його увагу на
різні красоти їх; він вивчає поступово в цих картинах чари малюнку,
композиції, кольору й т. д. Нарешті, збуджують у ньому змагання
оповіданнями про почесті, що їх діставали славетні художники.
Оце й усе, що може зробити добірне виховання для молодого
маляра; дальшим розвитком він завдячує більше чи менше палкому
бажанню вславитись. А на це бажання дуже впливає випадок. Іноді
досить буває похвалити учня в хвилину, коли він накидає сміливу
рису, щоб збудити в ньому любов до слави і наділити його тою
упертістю і уважністю, що витворює великі таланти.
Але ж немає, скажуть, людини, що не була б чутлива до фізичної
втіхи,— отже всі можуть любити славу, щонайменше в країнах, де
ця слава заступає якусь реальну втіху — з цим я згоден. Але більша
чи менша сила цієї пристрасти завжди залежить від певних обста¬
вин, певних становищ, нарешті, від випадку, що головує, як я довів
це в частині другій, в усіх відкриттях. Випадок, отже, завжди бере
участь в утворенні славетних людей.
Добірне ж виховання може збільшити число геніїв у нації і решті
громадян, сказати б, прищепити здоровий глузд. Ось що воно може,
і цього досить. Це щеплення варте всякого іншого.
1) Славетний італійський скрипаль.
371
Результат того, що сказав я допіру, той, що частина освіти, яка
спеціяльно стосується до різних становищ та професій, загалом
стоїть досить добре, і щоб довести її до досконалости, треба тільки,
з одного боку, спростити методи викладання (це справа вчителів),
а з другого — посилити пружину змагання (це вже справа уряду).
Що ж до моральної частини виховання, то вона, безперечно,
найважливіша і найзанехаяніша. В жадній громадській школі мо¬
ральної науки не викладають.
Чого вчать у колегіях від третьої кляси до риторики? Компонува¬
ти латинські вірші. Скільки часу віддають там на вивчення того, що
зветься етикою або мораллю? Від сили місяць. Чи треба потім
дивуватися, коли здибуємо так мало доброчесних людей, так мало
людей, що знають свої обов’язки щодо суспільства *)?
Припустімо, зрештою, що в громадському навчальному закладі по¬
ставили собі завданням дати учням курс моралі — що для цього
потрібно? Щоб правила цієї науки, завжди сталі й визначені, нале¬
жали до простого принципу, з якого можна було б, як у геометрії,
вивести безліч другоступневих; а цей принцип досі ще невідомий.
Отже мораль ще не наука, бо, зрештою, цією назвою вшанували
б лише купу незв’язних і суперечних приписів 2). А коли мораль не
наука, то як же її викладати!
Якщо я справді відкрив її основний принцип, то треба пам’ятати,
що інтерес священика завжди перешкоджатиме його оголошенню
і що в кожній країні завжди можна буде сказати: «Або священики,
або правдива мораль!»
Не релігії ж і не марновірства бракує в Італії та Португалії!
РОЗДІЛ VII
Про моральне виховання людини
Добрих патріотів мало, завжди справедливих громадян мало —
чому? Бо людей не виховують для того, щоб були справедливими, бо
теперішня мораль, казав я щойно, є лише плетиво грубих помилок
і суперечностів; бо, щоб бути справедливим, треба бути освіченим,
а в дитині затьмарюють навіть найясніше поняття природного
закону.
Але чи можна дати ранньому юнацтву ясні поняття про спра¬
') Чом, знайомлячи з новою формою цивільного врядування Льокка, не поясни¬
ти юнакам цієї книги, де міститься частина добрих моральних принципів?
2) Сорбонна, як і церква, претендує на непогрішність і незмінність. З чого видно
її незмінність? З її постійносте в заперечуванні всякої нової ідеї. Завжди суперечна,
зрештою, в своїх рішеннях, ця Сорбонна боронила спочатку Арістотеля проти Де-
карта, відлучила картезіянців, потім почала викладати їхню систему, надала тому
самому Декартові авторитета отця церкви, нарешті, стала на його помилках, щоб
поборювати найдоведеніші істини. На яку ж причину скласти таку непостійність
поглядів Сорбонни? На її невідання правдивих принципів усякої науки. Надзвичайно
цікаво було б зібрати її суперечності в послідовному засудженні дисертації абата
Прада, творів Руссо, Мармонтеля і т. ін.
372
ведливість? Та коли за допомогою релігійного катехизису відтис¬
кують у дитячій пам’яті приписи релігії, незрідка смішної, то за
допомогою морального катехисизу можна відтиснути в ній приписи
й принципи справедливости, що їх корисність і правдивість доведе
щоденний досвід.
Від хвилини, коли відрізняєш утіху від ’болю; від хвилини, коли
дізнав і чинив зло, маєш уже деяке пізнання справедливости.
Що робити, щоб скласти собі про неї найясніші і найточніші
поняття? Спитати себе.
Питання. Що таке людина?
Відповідь. Тварина; кажуть, що розумна, але безперечно чутлива,
слаба й здатна розмножуватись.
П. Що мусить робити людина, яко чутлива?
В. Уникати болю, шукати втіхи. Оце постійне шукання, оце пос¬
тійне уникання і називають себелюбством 1).
77. Що мусить вона ще робити, яко слаба тварина?
В. Єднатися з іншими людьми, чи то щоб боронитися проти
дужчих від неї тварин, чи то щоб забезпечити своє існування, на яке
важать звірі, чи то, нарешті, щоб ловити ті тварини, що правлять їй
за їжу. Звідци всі угоди щодо полювання й рибальства.
П. Що стається з людиною, яко твариною, здатною розмножува¬
тись?
В. Що засоби до існування зменшуються в міру того, як розмно¬
жується її вид.
П. Що ж вона через це мусить робити?
В. Коли рибу й дичину в озерах та лісах вичерпано, мусить шука¬
ти нових способів здобувати собі поживу.
П. Які ці способи?
В. Вони зводяться до двох. Коли громадяни ще малочисельні,
вони викохують худобу, і народи тоді — пастухи. Коли ж громадян
намножилося безліч і вони повинні на малому просторі грунту
знайти з чого живитися, вони обробляють землю, і народи тоді —
хлібороби.
77. Що являє собою вдосконалений обробіток землі?
В. Людей, об’єднаних уже в суспільства або городи, і угоди,
складені між ними.
П. Яка мета цих угод?
В. Забезпечити бика тому, хто його годує, і врожай з поля тому,
хто те поле розорює.
П. Що спонукає людину до цих угод?
В. Інтерес і завбачливість. Коли б якийсь громадянин міг відняти
врожай у того, хто засіває і обробляє землю, ніхто не обробляв би
') Хто хоче знати правдиві принципи моралі, мусить, як і я, дійти принципу
фізичної чутливости й шукати в потребах голоду, спраги й т. ін. причину, що змушує
людей, намножених уже, обробляти землю, єднатися у суспільство й укладати між
собою угоди, що їх додержання чи порушення робить людей справедливими й не¬
справедливими .
373
й не засівав би, і наступного року город зазнав би жаху злиднів та
голоду.
77. Що випливає з доконечности хліборобства?
В. Доконечність власности.
77. На що поширюються угоди про власність?
В. На мою особу, думки, життя, свободу й добро.
77. Коли угоди про власність установлено, що з цього випливає?
В. Кара тим, хто її порушує, тобто злодіям, убійникам, фанатикам
і тиранам. Якщо скасувати цю кару, всяка угода між людьми буде
нікчемна. Коли один з них може безкарно важити на чужу влас¬
ність, від тої хвилини люди вступають у стан війни.
Всяка спілка між ними розв’язується. Вони повинні одне від
одного тікати, як тікають від левів та тигрів.
77. Чи встановлено в упорядкованих країнах кари проти порушни¬
ків права власности?
В. Так, щонайменш у тих країнах, де добро не є спільне (4), тоб¬
то майже в усіх націй.
77. Чому це право таке священне і з якої причини з нього майже
скрізь зробили бога під ім’ям Терма?
В. Бо збереження власности є моральний бог царства; бо влас¬
ність підтримує в них внутрішній мир, підпирає панування спра¬
ведливости; бо люди об’єдналися тільки затим, щоб забезпечити
собі свою власність; бо справедливість, що містить у собі самій
майже всі чесноти, полягає в тому, щоб кожному давати те, що йому
належить, отже зводиться до підтриму права власности, через те
різні закони завжди були лише різними засобами забезпечити
громадянам це право.
77. Але чи повинно й думку залічити до числа власностів, і що тоді
під цим словом розуміти?
В. Наприклад, право поклонятися Богові так, як я вважаю за
найугодніше йому. Хто відбирає мені це право, порушує мою влас¬
ність, і хоч би яке було його становище, він годен кари.
77. Чи є випадки, коли володар може перешкодити запроваджен¬
ню нової релігії?
В. Так, коли вона нетерпима.
77. Що тоді вповноважує на це володаря?
В. Громадська безпека. Він знає, що ця релігія, ставши панівною,
стане переслідницею. І володар, дбаючи за щастя своїх підданців,
мусить перешкодити розвиткові такої релігії.
77. А чому називати справедливість зародком усіх чеснот?
В. Бо від моменту, коли люди для забезпечення свого щастя
об’єднуються в суспільство, справедливість вимагає, щоб кожен
своєю лагідністю, милосердям та чеснотами сприяв по своїй змозі
благоденству того суспільства.
П. Припустімо, що закони нації проказані справедливістю,—
374
яким чином примусити громадян додержувати їх і запалити душі
любов’ю до батьківщини?
В. Накладати кари за злочин й давати винагороди за чесноти.
77. Які є винагороди за чесноту?
В. Титули, почесті, громадська пошана й усі втіхи, що їх та поша¬
на собою заступає.
/7. Які є кари за злочин?
В. Іноді смерть, часто ганьба, супутниця зневаги.
77. Хіба зневага — кара?
В. Так, щонайменш у вільній і добре врядованій країні. В такій
країні кара громадською зневагою жорстока й страшна. Її досить,
щоб тримати вельмож в обов’язку. Страх зневаги робить їх спра¬
ведливими, діяльними, працьовитими.
77. Царствами, певна річ, мусить керувати справедливість; вона
повинна панувати в них за посередництвом законів. Але чи всі
закони однієї природи?
В. Ні, серед них є, мовляв, незмінні, без яких суспільство не може
існувати або хоч щасливо існувати — такі є основні закони про
власність.
77. Чи дозволено їх коли-небудь переступати?
В. Ні, хіба що у виняткових обставинах, коли йдеться про ряту-
нок батьківщини.
77. Хто дає тоді право порушувати їх?
В. Загальний інтерес, який визнає лише один-єдиний і непо¬
рушний закон: Salus populi suprema lex est.
77. Чи повинні перед цим законом мовчати всі інші?
В. Так,— коли турецьке військо йде на Відень, законодавець, щоб
заморити ворога голодом, може порушити тимчасово право власно-
сти, скосити врожаї своїх краян і спалити їхні комори, якщо ворог
до них підступає.
77. Чи такі священні закони, що їх ніколи не можна реформувати?
В. їх повинно реформувати, коли вони суперечать щастю біль-
шости.
П. А хіба не вважають часто-густо всяку пропозицію зреформува¬
ти їх за зухвалість, яку треба в громадяни ні карати?
В. Згоден. Та коли людина людині повинна казати істину, коли
знання істини завжди корисне, коли всякий зацікавлений мусить
пропонувати те, що вважає за пожиточне для свого товариства, то
й кожен громадянин з цієї причини має право пропонувати те, що
вважає за сприятливе для загального благоденства.
77. А втім, є країни, де вигнано свободу преси й навіть мислення.
В. Так, бо вважають, що сліпого легше обібрати, ніж бачачого,
і нетямущий народ легше обдурити, ніж освічений. У всякій великій
нації завжди є зацікавлені в громадських злиднях. Тільки вони
й заперечують громадянинові право застерігати краян проти не¬
безпек, якими погрожує їм лихий закон.
Я. Чому немає таких напасників у малих і нових ще суспільствах?
Чому закони там майже справедливі й мудрі?
375
В. Бо закони там творяться за спільною згодою, отже для загаль¬
ної користи. Бо громадяни, ще малочисельні, не можуть там ні
утворити приватних спілок супроти загальної спілки, ні відокремити
свій інтерес від громадського.
П. Чому законів тоді так святобожно додержують?
В. Бо тоді немає жадного громадянина, дужчого від законів, бо
щастя кожного пов’язане з додержанням їх, а нещастя — з пору¬
шенням.
77. Чи немає серед різних законів таких, що їх називають при¬
родними?
В. Це ті, казав я вже, що стосуються до власности й установлені
майже в усіх націях та впорядкованих суспільствах, бо суспільства
можуть утворитися тільки за допомогою цих законів.
77. Чи є й інші закони?
В. Так, є ще закони змінні, і ці закони бувають двох видів. Одні
змінні своєю природою — такі ті закони, що стосуються до торгівлі,
військової дисципліни, податків тощо. Вони можуть і повинні зміня¬
тися як до часу й обставин. Інші, непорушні своєю природою, мо¬
жуть змінятися через те, що не доведені ще до досконалости. Серед
них назву цивільні й карні закони, ті, що стосуються до врядування
фінансами, розділу майна, духівниць (5), шлюбів (6) і т. д.
77. Чи залежить недосконалість цих законів тільки від лінощів та
байдужости законодавців?
В. Інші причини теж цьому сприяють — фанатизм, марновірство
й завоювання.
77. Коли закони, запроваджені однією з цих причин, сприяють
шахраям, що з того випливає?
В. Що їх ці самі шахраї підтримують.
77. Чи не повинні доброчесні люди з протилежної причини бажати
скасування їх?
В. Так, але доброчесних меншість — вони не завжди могутніші.
Через те лихі закони не касуються і рідко можуть бути скасовані.
П. Чому?
В. Бо треба генія, щоб замінити лихі закони на добрі, крім того,
треба й відваги, щоб запровадити їх. А майже в усіх країнах вельмо¬
жі не мають ні потрібного генія, щоб створити добрі закони, ні
достатньої відваги, щоб установити їх, зневаживши лемент зло-
мисних.
Людина любить керувати іншими лише з якомога меншим трудом
та клопотом.
П. Що мусить робити володар, коли домислити в ньому бажання
вдосконалити законодатну науку?
В. Заохотити геніяльних людей до вивчення цієї науки й доручити
їм розв’язати різні її проблеми.
77. Що тоді станеться?
В. Що змінні через свою недосконалість закони перестануть
такими бути й стануть незмінними й священними.
77. Чому священними?
376
В. Бо добірні закони, що доконечно бувають ділом досвіду й осві¬
ченого розуму, уважаються за об’явлені від самого неба; бо до¬
держання таких законів можна розглядати як найугодніший бо¬
жеству культ і як єдину правдиву релігію — релігію, яку ніяка сила
й навіть Бог не може скасувати, бо зло огидне природі.
П. Чи не були іноді королі, під цим поглядом, могутнішими від
богів?
В. Серед володарів є такі, що важать на добро, життя й свободу
своїх підданців, порушуючи найсвятіші права власности. Вони одер¬
жали від неба могутність, а не право шкодити. Цього права нікому
не дано. Чи ж можна гадати, що володарів, за прикладом пекельних
духів, приречено мучити підданців? Що за жахливе поняття про
найвищу владу! Чи треба привчати народи бачити в своєму монархо¬
ві ворога, а в берлові — символ напастування!
З цього начерку видно, до якого ступеня досконалости міг би
піднести такий катехизис виховання громадянина; як просвітив би
він підданців і монарха щодо їхніх взаємних обов’язків і які дав би
він їм здорові поняття про мораль.
Коли звести основний принцип науки про звичаї до простого
факту фізичної чутливости, ця наука стає приступна людям усякого
віку й усякого розуму,— всі можуть мати про неї те саме поняття.
Коли цю фізичну чутливість уважати за головний принцип мора¬
лі, її правила перестають бути суперечними; її зв’язані між собою
аксіоми витримують найсуворіше доведення; нарешті, її засади,
звільнені з темряви спекулятивної філософії, робляться ясні й по¬
ширюються тим загальніше, що громадяни виразніше почувають
свій інтерес бути доброчесними (7).
Хто піднісся до цього головного принципу, той з першого, сказати
б, погляду бачить усі хиби певного законодавства — він знає, чи та
загата, яку закони протиставляють шкідливим для громадського
добра пристрастям, чи досить вона міцна, щоб стримувати їх натиск;
чи закон карає та винагороджує в тій справедливій пропорції, яку
мусить спонукати людину до чесноти. В оцій, такій хваленій аксіомі
теперішньої моралі — «не роби іншому того, чого не хотів би, щоб
тобі робили»,— він побачить лише правило другорядне, хатнє і
завжди недостатнє для того, щоб просвітити громадян щодо їхніх
обов’язків перед батьківщиною. Він невдовзі цю аксіому заміняє на
ту, що проголошує: «Громадське добро — найвищий закон», на
аксіому, яка, містячи в собі загальніше і ясніше, все те корисне, що
є в першій, може бути застосована до всіх різних обставин, що в них
може потрапити громадянин, і однаково пасує до міщанина, судді,
міністра і т. ін. З височини, сказати б, такого принципу кожен,
сходячи до місцевих угод, що утворюють звичаєве право всякого
народу, міг би докладніше пізнати вид своїх зобов’язань, мудрість
або безглуздя звичаїв та законів своєї країни і скласти про них тим
здоровіше судження, що в пам’яті йому були б звичніше присутні
великі принципи, на терезах яких важать мудрість і справедливість
самих законів.
377
Отже, молоді можна дати ясні й здорові моральні поняття й за
допомогою катехизису чесноти піднести цю частину виховання до
найвищого ступеня досконалости. Але скільки треба побороти пе¬
решкод!
РОЗДІЛ VIII
Інтерес священика —
перша перешкода до вдосконалення
морального виховання людини
Інтерес духівництва, як і кожного стану, міняється як до часу,
місця й обставин. Отже моралі із сталими принципами священство
ніколи не прийме. Воно воліє такої, що її невиразні, суперечні, отже,
й мінливі приписи надаються до всіх різних становищ, в які воно
може потрапити.
Священикові треба довільної моралі !), що дозволяє йому взако-
нювати сьогодні вчинок, який завтра він проголосить огидним.
Горе націям, що звіряють на нього виховання своїх громадян! Він
дасть їм лише хибні поняття про справедливість, а краще вже не
давати їм ніяких. Хто без забобонів, той ближчий до правдивого
знання і здатніший до доброї освіти. Але де таку освіту знайти?
В історії людини, в історії націй, їхніх законів та причин, що змуси¬
ли їх ті закони встановити. А духівництво не з таких джерел дозво¬
ляє черпати принципи справедливости. Воно розуміє, що народи,
просвітившись цим вивченням, міряли б пошану й зневагу за різні
вчинки мірою загальної корисности. А яку пошану давали б вони
тоді бонзам, брамінам і їхній гаданій святості? Що громаді до
їхнього вмертвіння плоті, їхніх волосяниць та сліпого послушен¬
ства? Жадна чернеча чеснота аж ніяк не сприяє національному
щастю. Інша річ чесноти громадянина, тобто великодушність, прав¬
дивість, справедливість, вірність дружбі, своєму слову, обов’язкам до
суспільства, де він живе. Такі чесноти справді корисні, тому між
святим 2) і доброчесним громадянином немає ніякої подібности.
Щоб здаватися корисними, духівництво твердить, що люди своєю
чесністю завдячують його молитвам та діянню благодаті3).
') Богослови перше-ліпше очевидне твердження роблять проблематичним. Вони,
як до часу та обставин, твердили, що коритися треба то володареві, то законові.
Проте ні розум, ні інтерес самого монарха не лишає з цього приводу сумніву. До¬
держуйте закону, каже Людовік XIII, не зважаючи на протилежні накази, що їх
набридливістю можна іноді здобути від державця.
Закон уважають за відсвічену волю володареву, а його накази — за волю його
міністрів та фаворитів.
2) Під самовладним урядуванням можна бути релігійним, але не доброчесним, бо це
врядування, порізняючи інтерес приватний і громадський, гасить у людині любов до
батьківщини. Отже між релігією і чеснотою нічого спільного немає.
3) Коли в одній нації вчетверо збільшити священиків, а в другій об'їзних, у котрій
буде менше злодіїв? Не в тій, яку оздоблять священиками. Виходить, десять
мільйонів щорічних видатків на кінну сторожу стримають більше шахраїв і негідни¬
ків, ніж сто п'ятдесят мільйонів щорічних видатків на священиків. Скільки заощади¬
ла б нація! І яка зграя розбійників на шиї в держави, ціле оте духівництво!
378
Але досвід доводить, що чесність у людині є діло її виховання; що
народ є такий, яким його робить мудрість його законів; що зараз
у Італії більше віри, але менше чеснот, ніж у давній, і що, нарешті,
пороки громадян завжди повинно складати на порочність уряду¬
вання.
Коли уряд перестає бути ощадливим, заходить у борги, робить
невдалі справи, то він, як і марнотратець, починає з того, що його
дурять, а кінчає тим, що стає шахраєм. Коли вельможі, яко сильні,
вважають усе за дозволене, не додержують ні справедливости, ні
слова, тоді народи під цим урядуванням утрачають добрі звичаї —
вони звикають незабаром уважати силу за все, а справедливість —
за ніщо.
Дати ясні поняття про справедливість можна за допомогою
морального катехизису, що нагадує людям і причини їхнього об’єд¬
нання в суспільство, і їхні прості первісні угоди. Та чим ясніший був
би цей катехизис, тим суворіше заборонено було б його оголошува¬
ти. Цей катехизис передбачав би вихователями людей, обізнаних
у природному праві, народньому праві й у головних законах кожно¬
го царства. А такі люди невдовзі скерували б на земну владу ту
пошану, яку дають духовній. Отже священики завжди перешкоджа¬
тимуть оголошенню такого твору, і їхній злочинний опір ще знайде
ухвальників. Священицьке честолюбство дозволяє собі все — об¬
мовляє, переслідує, засліплює людей і завжди здається справедли¬
вим в очах своїх прибічників.
Якщо ченцеві закидають нетерпимість і жорстокість, він відпові¬
дає, що цього вимагає його стан, що він робить своє діло. Чи ж є
професії, де було б право чинити громадське зло? Коли вони є,
треба їх скасувати. Адже кожен перше громадянин, а потім уже
громадянин такої ось професії. Якщо ж є така професія, що може
виправдати злочин, то з якого права скарали тоді Картуша? Він був
ватаг розбійницької банди — він грабував, він робив своє діло.
Отже духівництво не має права, але має силу опиратися вдоско¬
наленню моральної частини виховання.
Священики вже бояться майбутньої зміни в народній освіті; але
страх їхній панічний. Як далеко ще до схвалення доброго пляну
виховання! Люди ще довго будуть туподумні. Хай же заспокоїться
католицька церква і вважає, що за такої марновірної доби її служи¬
телі завжди збережуть досить могутности, щоб чинно протидіяти
всякій корисній реформі.
Єдина тільки доконечність може перемогти їхні інтриги, може
вчинити ці бажані зміни, але нездійсненні без запалу, заступництва
й допомоги уряду.
379
РОЗДІЛ IX
Недосконалість більшости врядувань —
друга перешкода до вдосконалення
морального виховання людини
Лиха форма врядування — це та, де інтереси громадян поділені
й суперечні, де закон не змушує їх однаково сприяти загальному
добру. Отже добрих урядувань мало. А в лихих які вчинки нази¬
вають доброчесними? Може, відповідні до інтересу більшости? Такі
вчинки там часто-густо наказами потужних і звичаями доби прого¬
лошено злочинними. Які ж чесні приписи можна в цих країнах дати
громадянам і яким чином глибоко відтиснути ті приписи їм у
пам’яті?
Я казав уже: людина дістає два виховання: дитяче виховання —
його дають учителі, юнацьке виховання — його дає форма вряду¬
вання і звичаї нації.
Якщо приписи цих двох частин виховання суперечні, тоді припи¬
си першої нікчемні.
Ось я з дитинства навіяв своєму синові любов до батьківщини,
змусив його пов’язувати своє щастя з виконанням доброчесних
учинків, тобто вчинків, корисних для більшости,— та коли цей син,
вийшовши в світ, бачить, що патріоти нидіють у зневазі, злиднях та
погнобленні, коли він дізнається, що доброчесних людей, нена¬
висних вельможам і багачам, заплямовано в місті, геть прогнано від
двору, тобто від джерела ласки, почестів і багатств, які, безперечно,
становлять собою реальні добра,— то можна закладати сто проти
одного, що мій син убачатиме в мені лише безглуздого балакуна,
суворого фанатика, що він мене зневажатиме, що його зневага до ме¬
не впаде і на мої засади, і що він віддасться всім порокам, яким
сприяють форма врядування і звичаї його краян.
Коли ж, навпаки, приписи, одержані в дитинстві, потвердити йому
і в юнацтві, коли, вийшовши в світ, молодик бачить, що засади його
вчителів ушановано громадською хвалою,— тоді, сповнений до цих
засад поваги, він зробить їх правилом своєї поведінки, він буде
доброчесний.
Але хай не сподіваються творити таких людей у царстві на зразок
турецького. Завжди перестрашений, завжди під загрозою насиль¬
ства — чи може громадянин у такому стані неспокою любити
чесноту й батьківщину? Його бажання — мати спромогу силу відби¬
вати силою. Хоче він забезпечити своє щастя? Мало обходить його
бути справедливим, з нього досить бути дужим. А хто дужий у са¬
мовладному врядуванні? Той, хто подобається деспотам і піддеспо-
там. їхня ласка — це могутність; щоб дістати її, людина на все іде.
Якщо здобувається вона ницістю, брехнею і несправедливістю,
людина стає ница, брехлива й несправедлива. Людину щиру й чесну,
яка в таке врядування потрапить, через рік посадять на палю.
Якщо немає людей, що не бояться болю і смерти, то всякий
380
негідник завжди може в такій країні виправдати найганебнішу
поведінку.
Об’єднатися в суспільство людей, скаже він, примусили взаємні
потреби. Міста вони заклали через те, що згуртуватись їм було
вигідніше, ніж порізнитися. Отже єдиним принципом їхньої спілки
було бажання щастя. І ця сама причина, додасть він, мусить спону¬
кати їх до пороку, коли через форму врядування порок винаго¬
роджується багатством, шаною і благоденством.
Хоч би яка була людина нечутлива до багатств і гідностів, а в уся¬
кій країні, де безсилий закон не може чинно боронити слабого від
дужого, де бачимо тільки гнобителів і погноблених, катів і вішаль¬
ників,— вона мусить домагатися багатств і посад — коли не як
засобів чинити несправедливості, то хоч як засобів уникнути по-
гноблення.
Але ж є самовладні врядування, де й досі розсипають похвали
повстримливості мудреців та давніх греків, де уславляють їхню
незацікавленість, велич і великодушність. Хай так, але ці чесноти
там вивелися з моди; хвала відважним у всіх на устах і ні в
кого в серці. Ніхто не дає себе обморочити в своїй поведінці цією
хвалою.
Я бачив, як прихильники героїчних часів хотіли запровадити
в своїх країнах давні установи — марні спроби! Форма врядування
і релігії стають у опір. Є доби, коли всякій реформі народньої освіти
мусить передувати якась реформа в урядуванні й культі.
До чого зводяться в деспотичному врядуванні батьківські поради
синові? До жахливих слів: «Сину, будь ниций, плазучий, без чеснот,
без пороків, без талантів, без характеру. Будь тим, чим хоче двір,
і щохвилини життя свого пам’ятай, що ти — раб».
Не на відважних і доброчесних навчителів звірить у такій країні
батько виховання своїх дітей — він незабаром у цьому покаявся б.
Хай би призначили за часів Ксеркса якогось лакедемонця на вихо¬
вателя перського вельможі — що з того було б? Що юнак, вихова¬
ний на принципах патріотизму й суворої простоти, був би гидкий
своїм краянам і своєю мужньою та відважною чесністю занапастив
би свою долю. «О, надто суворо доброчесний греку,— скрикнув би
тоді батько,— що зробив ти з моїм сином? Ти погубив його. Я ба¬
жав бачити в ньому ту розумову пересічність, ті кволі й гнучкі
чесноти, що звуться в Персії мудрістю, обачність у поводженні,
світську звичайність і т. ін. Все це, скажеш ти, гарні слова, якими
личкують у Персії пороки, вгодні її урядові. Хай так — я хотів
своєму синові щастя й долі; його вбогість і багатство, життя й
смерть залежать від володаря; ти знаєш це — з нього треба було
б зробити спритного царедворця, а ти зробив з нього героя і добро¬
чесну людину».
Так сказав би батько. Що на це відповісти? Що за божевілля,
додали б тамтешні добромисники, давати чесне й відважне вихо¬
вання людині, формою врядування призначеній бути лише підлим
381
царедворцем і ницим негідником! Хіба збереже він її серед зіпсу-
тости?
Звідци випливає, що в усякому деспотичному врядуванні й у вся¬
кій країні, де чеснота потужному гидка, намагатися творити чесних
громадян — річ марна й безумна.
РОЗДІЛ X
Всяка важлива реформа
в моральній частині виховання передбачає
реформу в законах і формі врядування
Хто пропонує добрий плян виховання в порочному врядуванні
й сподівається його провести, той помиляється. Автора такого
пляну надто обмежено в замірах, щоб він міг будь у чому осягнути
велике. Якщо приписи цього нового виховання суперечать звичаям
і врядуванню, їх завжди ославлять лихими. Коли здобули б вони
хвалу? Коли народ дізнає великих нещастів, великих злигоднів
і коли щасливий і виключний збіг обставин дасть відчути володареві
доконечність реформи. Поки ж її не відчуто, можна, коли охота,
обмірковувати принципи доброго виховання. Відкриття їх мусить
передувати їх установленню. До того ж, чим більше студіюють
якусь науку, чим більше нових істин у ній помічають, тим більше
спрощують її принципи. Але хай не сподіваються запровадити їх
у життя.
Цю справу кілька славетних людей осяяло ясним світлом, а вихо¬
вання досі те саме. Чому? Бо досить бути освіченим, щоб замислити
добрий плян виховання, але треба бути потужним, щоб запровади¬
ти його. Тож нема що дивуватися, що найкращі твори в цій галузі не
вчинили ще помітної зміни. Але чи повинно через те вважати ці
твори за некорисні? Ні — вони дійсно посунули вперед науку вихо¬
вання. Механік винаходить нову машину — її вдосконалено, якщо
він вирахував її видатність і довів її корисність. Машину ще не
зроблено, суспільство не має ще від неї ніякого зиску, але її відкри¬
то. Річ тільки в тому, щоб знайти багача, чиїм коштом її збудувати,
і цей багач рано чи пізно знайдеться.
Хай же підохочує така принадна думка філософа студіювати
науку виховання. Якщо є гідне доброчесного громадянина дослід¬
ження, то якраз дослідження істин, що їх знання може бути колись
таким корисним людськості. Яка розрадна надія в його праці —
щастя нащадків! Відкриття філософів у цій галузі — це зародки, які,
потрапивши в добрі розуми, чекають лише події, що їх запліднює,
і ця подія рано чи пізно стається.
В очах дурня духовний всесвіт перебуває в постійному стані
спокою і нерухомосте. Він гадає, що все було, є і буде таке, яке
є. В минулому й майбутньому він завжди бачить лише теперішнє.
Інша річ освічений — духовний світ являє йому мінливе видовище
382
постійної революції. Вічно рухливий світ, здається йому, мусить без
кінця відтворюватись у нових формах, аж поки вичерпаються
цілковито всі комбінації, аж поки все те, що може бути, відбудеться,
і все, що можна уявити, проіснує.
Отже філософ постерігає в більшій чи меншій далечіні той
момент, коли могутність схвалить плян освіти, запропонований
мудрістю. Хай же філософ, збудившись цією надією, наперед бе¬
реться полоти забобони, що чинитимуть опір виконанню цього
пляну.
Коли хочуть поставити розкішний пам’ятник, то перед тим, як
закладати фундамент, треба вибрати місце, розвалити халупи, що
вкривають його, прибрати уламки їх. Отака робота філософії. Хай
не винуватять більше філософію, що вона нічого не будує *) — вона
заміняє тепер ясною здоровою мораллю, почерпнутою з самих
людських потреб, похмуру, чернечу й фанатичну мораль, бич світу
в сучасному й минулому. Справді, філософам ми зобов’язані єдиною
і найпершою аксіомою моралі: «Хай громадське щастя буде найви¬
щим законом».
Мало урядів, певна річ, цією аксіомою керуються, але привинюва-
ти цю хибу філософам є ставити їм за злочин їхню безсилість. Дав
будівничий плян кошторису й перекрій палацу? Він виконав своє
завдання, а вже держава має купити ділянку й дати потрібні кошти
на його побудову. Я знаю, що з цим будівництвом зволікають, що
ще довго підпирають старі палаци перед тим, як спорудити новий.
Доти пляни даремні, вони лишаються в портфелі, але ж їх можна
там знайти.
Будівничий моральної споруди — філософ. Плян зроблено, але
більшість релігій і урядів чинять опір його виконанню. Хай усунуть
перешкоди, що їх релігійна чи тиранічна дурість ставить поступові
моралі, отоді й можна буде сподіватися піднести науку виховання
на той ступінь досконалости, до якого вона здатна.
Не вдаючись у докладний плян доброго виховання, я зазначив,
щонайменш, загальні обриси реформ в цій царині. Показав взаємо¬
залежність між моральною частиною виховання і різними формами
врядування. Довів, нарешті, що реформа одного може вчинитися
лише через реформу другого.
Якщо цю істину ясно доведено, ніхто не пробуватиме зробити
неможливе. Коли встановлено, що добірність виховання залежить
') Про філософів довго говорили, що вони все руйнують, а не будують нічого,—
більше такого закиду їм не робитимуть. Зрештою, якби ці сучасні Геркулеси подуши¬
ли тільки страхітні помилки, то й то дуже прислужилися б людськості. Висунуте
проти них винувачення є, під цим поглядом, наслідок загальнолюдської потреби
вірити чи то в істини, чи то у лжу. Ще з ранньої юности людей змушують набути цю
потребу, яка згодом стає в них властивістю, завжди жадібною на поживу. Коли
філософ розбиває помилку, його завжди ладні спитати — якою іншою ви її заступи¬
те? Я ніби чую, як хворий запитує в лікаря: «Пане, коли вигоїте мене з пропасниці,
якою недугою ви її заміните?»
383
від добірности законів, ніхто вже не братиметься погоджувати
непогідне.
Коли я назначив місце рудні, де треба копати, то освіченіші в цій
справі, майбутні вчені, не заблудяться, шукаючи в марних розуму¬
ваннях,— я застеріг їх від утоми даремної праці.
РОЗДІЛ XI
Про освіту після того,
як будуть усунуті перешкоди,
що чинять опір її поступові
Коли почесті й винагороди в якійсь країні припадають завжди
заслузі, коли приватний інтерес у ній завжди зв’язано з інтересом
громадським, моральне виховання доконечно буде добірне, а грома¬
дяни — доконечно щасливі.
Людина (і досвід доводить це) з природи своєї наслідувачка
й мавпа. Живучи серед чесних громадян, вона стає чесною, коли
національні звичаї не суперечать приписам учителів, коли правила
й приклади однаково допомагають запалити в людині любов до
талантів і чеснот, і якщо співгромадяни наші гидують пороками
й зневажають неуцтво, ні дурних, ні лихих тоді не буде. Поняття
заслуги асоціюється в нашій пам’яті з поняттям щастя, і любов до
благоденства спонукує нас любити чесноту.
Якщо я бачу, що почесті роздано тим, хто зробився корисний
батьківщині, якщо скрізь я здибаю лише громадян розумних і чую
лише чесні речі, то навчуся, сказати б, чесноти так само непомітно,
як учаться рідної мови.
У всякій країні — якщо виключити долю,— лихий тільки той,
кого таким зробили закони й освіта (8)
Я показав, що добірність морального виховання залежить від
добірности врядування,— те саме можу сказати й про фізичне
виховання. При всякому мудрому устрої ставлять собі завданням
творити громадян не тільки доброчесних, але й міцних та дужих.
Такі люди й щасливіші, й здатніші до різних обов’язків, до яких
кличе їх інтерес республіки. Отже всякий освічений уряд відновить
гімнастичні вправи.
Щодо цієї останньої частини виховання, яка повинна творити
славетних у мистецтвах і науках людей, то річ очевидна, що її
вдосконалення знову-таки залежить від мудрости законодавця. Як¬
що він звільнив вихователів від марновірної пошани до давніх
звичаїв, якщо дає волю їхньому хистові й надією на винагороду
змушує їх вдосконалювати і методи освіти (9), і чинність змагання,
то неможлива річ, щоб підохоченим цією надією учителям, які
мають навичку керувати розумом своїх учнів, не пощастило невдовзі
піднести цю, вже найрозвиненішу частину виховання на той ступінь
досконалости, до якого вона здатна.
Добре чи погане виховання майже цілком є діло законів. Але,
384
скажуть, скільки треба просвіти, щоб зробити їх добрими! Менше,
ніж гадають. Для цього досить, щоб міністерство мало інтерес і ба¬
жання зробити їх такими. Припустімо, зрештою, що міністерству
бракує знання — всі освічені й доброчесні громадяни стануть йому
в допомогу. Добрі закони будуть створені, і перешкоди, що чинять
опір поступові освіти, будуть усунуті.
Але чи можливе в багатих, могутніх і велелюдних суспільствах те,
що, певна річ, легко зробити в суспільствах слабих, зароджуваних,
з нескладними ще інтересами? Як стримати в тих перших безмежне
людське владолюбство? Як запобігти замірам честолюбців, що
об’єднуються для поневолення своїх краян? Як постійно й чинно
ставити опір постанню колосальної і деспотичної влади, заснованої
на зневазі до талантів і чеснот — влади, що змушує народи нидіти
в млявості, страху та злиднях?
У надто великих царствах є, мабуть, один тільки спосіб тривало
розв’язати подвійну проблему добірного законодавства й доверше¬
ного виховання. Це, казав я вже, поділити ті царства на певне число
федеративних республік, що їх від честолюбства співгромадян боро¬
нив би їхній малий розмір, а конфедерація їхня — від честолюбства
сусідніх народів.
Не спинятимусь більше на цьому питанні. В цій частині я мав на
меті дати ясні й прості поняття про фізичне й моральне виховання;
визначити, як треба освічувати людину, громадянина й громадянина
певної професії; назначити реформи, які належить перевести в уря¬
дуванні; вказати перешкоди, що стоять тепер на шляху розвитку
науки про мораль, і показати, нарешті, що проблема добірного
виховання була б майже цілком розв’язана, коли б ті перешкоди
усунути.
Цей розділ закінчу ось яким зауваженням: щоб осяяти більшим
світлом такий важливий предмет, треба було знати людину, визна¬
чити обсяг здібностів її розуму; показати, які пружини нею рухають,
як ці пружини діють, і дати, нарешті, законодавцеві на розум нові
засоби вдосконалити велике твориво законів.
Якщо я викрив людям про ці речі якісь нові й корисні істини, тоді
я виконав своє завдання і маю право на людську пошану й вдяч¬
ність.
Серед безлічі питань, у цьому творі трактованих, одне з найважли¬
віших було знати, чи є геній, чесноти й таланти, яким нації завдя¬
чують величчю і благоденством, наслідок ріжниці в поживі, темпера¬
ментах і, нарешті, в органах п’ятьох чуттів, що на них добірність
законів і врядування ніякого впливу не мають, а чи той геній, чесно¬
ти й таланти є наслідок виховання, що над ним закони й форма
врядування всесильні.
Якщо я довів правдивість цього останнього твердження, то треба
визнати, що щастя націй — в їхніх власних руках і цілком залежить
від їхнього більш-менш глибокого інтересу до вдосконалення науки
про виховання.
13 4-36
385
Щоб полегшити читачеві пам’ять, я закінчу цей твір повторенням
різних принципів, що на них грунтується моя думка. Читач зможе
краще оцінити її імовірність.
ПОВТОРЕННЯ
Згадавши у вступі до цього твору про його важливість, про людсь¬
ке неуцтво щодо правдивих принципів виховання, нарешті, про
сухість предмету й трудність його, я розглядаю:
Частина перша
Чи не виховання, доконечно відмінне в різних людей, є причина
розумової нерівности, яку приписували досі неоднаковій доскона¬
лості органів?
З цього приводу я запитую себе, з якого віку починається вихо¬
вання людини і які в неї вихователі.
Бачу, що людина є учень усіх навколишніх речей, усіх становищ,
у які ставить її випадок, нарешті, всіх пригод, що їй трапляються;
Що ці речі, становища й пригоди ні для кого не бувають однакові,
тому ніхто не дістає однакової освіти;
Що, зробивши навіть неможливе припущення, що люди мають
перед очима ті самі речі,— ці речі не вражають їх якраз у той
момент, коли душевний стан у них однаковий, тому речі ці не збуд¬
жують у них тих самих поняттів, отже гадана однаковість вихо¬
вання, одержаного чи то в школі, чи то в батьківському домі, є одне
з тих припущень, яких неможливість доведено і фактом, і неодмін¬
ним впливом незалежного від учителів випадку на виховання дітей
і юнаків.
На підставі цих даних я досліджую надзвичайно далекосяглу
владу випадку; я розглядаю:
Чи не завдячують йому часто славетні люди своїм нахилом до тої
чи тої галузі студій, отже й талантами та успіхом у цій галузі;
Чи можна вдосконалити науку виховання, не обмеживши влади
випадку;
Чи не поширюють влади випадку наявні суперечності між усіма
виховавчими приписами;
Чи не повинно вважати ці суперечності, яким я даю кілька прик¬
ладів, за наслідок противенства між системою релігійною і систе¬
мою громадського щастя;
Чи можна було б зробити релігії не такими руїнницькими для
національного благоденства і заснувати їх на принципах, відповідні¬
ших до загального інтересу;
Які ці принципи;
Чи можливо, щоб їх установив освічений володар;
Чи є серед лжерелігій такі, що своїм культом менш суперечать
щастю суспільств, отже й удосконаленню науки про виховання;
386
Чи — на підставі цих різних дослідів і в припущенні, що люди
мають однакову здатність до розуму,— не сама ріжниця їх вихо¬
вання спричиняє ріжницю в їхніх поняттях і талантах. Звідки
випливає, що наявну нерівність розуму в людей, звичайно добре
зорганізованих, не можна вважати за довідний доказ їхньої нерівної
здатности мати його.
Я розглядаю:
Частина друга
Чи не мають люди, звичайно добре зорганізовані, однакової
здатности до розуму.
Передусім я погоджуюсь, що всі поняття виникають у нас за
допомогою чуттів; через те й мусіли вважати розум за сутий наслі¬
док або більшої чи меншої тонкости п’ятьох чуттів, або окультної
і невизначеної причини, якій дали невиразну назву — організація;
Щоб довести хибність цього погляду, треба звернутися до досві¬
ду, скласти ясне поняття про слово «розум», відрізнити його від
душі; зробивши це, я постерігаю:
На які речі діє розум;
Як він діє;
Чи не зводяться всі його дії до постереження подібностів і відмін-
ностів, схожостів і несхожостів різних речей між собою та з нами
і чи всі судження про фізичні речі не є, отже, чисті відчуття;
Чи не так воно і з судженнями про поняття, що їх звуть аб¬
страктними, збірними і т. ін.;
Чи не є в усіх випадках «судити» й «порівнювати» те саме, що
бачити почережно, тобто почувати;
Чи можна дізнавати вражіння від речей, не порівнюючи їх між
собою;
Чи це порівняння речей не являє собою інтересу порівнювати їх;
Чи не є цей інтерес єдина й зневажена причина всіх наших по¬
няттів, учинків, страждань, утіх, нарешті, нашої громадськости.
З цього приводу я зауважую, що цей інтерес, у останній аналізі,
має джерело у фізичній чутливості; що ця чутливість, виходить,
є єдиний принцип людських поняттів і вчинків;
Що немає ніякої розумної підстави відкидати цю думку;
Що коли думку цю доведено й визнано за правдиву, розумову
нерівність конче мусимо вважати за наслідок —
Або нерівного обсягу пам’яти;
Або більшої чи меншої досконалости п’ятьох чуттів;
Що насправді не велика пам’ять і не крайня тонкість чуттів
витворюють і мусять витворювати великий розум;
Що під поглядом тонкости чуттів люди, звичайно добре зоргані¬
зовані, різняться лише у відтінках своїх відчуттів;
Що ця легенька ріжниця аж ніяк не зміняє відношення їхніх
відчуттів між собою; що ця ріжниця, отже, не має ніякого впливу на
13*
387
їхній розум, який полягає і може полягати лише в знанні правдивих
відношень між речами.
Причина ріжниці в людських поглядах.
Що ця ріжниця є наслідок непевного й невиразного значення
певних слів, як от —
Добрий,
Інтерес
І чеснота.
Що коли слова точно визначити й це визначення завести до
словника, то всі твердження моралі, політики й метафізики стають
так само здатні до доведення, як і геометричні істини;
Що тільки-но пов’язати ті самі поняття з тими самими словами,
всі розуми засвоять однакові принципи й зроблять із них однакові
висновки;
Що неможливо — адже речі всім показуються в тих самих відно¬
шеннях,— щоб люди, порівнюючи речі (чи то в світі фізичному, як
доводить геометрія, чи то в світі розумовому, як доводить метафізи¬
ка), не доходили тих самих результатів;
Що правдивість цього твердження доводять і подібність чарівних,
філософських та релігійних казок усіх країн, і однакове ошукан¬
ство, якого скрізь уживали служителі лжерелігій, щоб збільшити
й зберегти свій авторитет над народами.
З усіх цих фактів випливає, що коли більша чи менша тонкість
чуттів нічого не зміняє в пропорції, в якій вражають нас речі, то
люди, маючи звичайно добру організацію, мають і однакову здат¬
ність до розуму.
Щоб помножити докази цієї важливої істини, я доводжу її в цій
частині ще іншою низкою тверджень. Я показую, що найвищі по¬
няття, коли їх спростити, можуть бути, на думку всіх філософів,
зведені до ясного твердження: біле є біле, чорне є чорне;
Що всяка істина цього виду приступна всім розумам; що немає,
отже, жадної, хоч якої великої та загальної, яку, ясно викладену
й звільнену з мороку слів, не могли б однаково осягнути люди із
доброю звичайно організацією. А могти однаково осягати найвищі
істини — це є мати однакову здатність до розуму.
Такий висновок другої частини.
Частина третя
Її предмет — дослідити, яким причинам можна приписати розу¬
мову нерівність.
Причини ці зводяться до двох:
Перша — нерівне бажання людей освічуватись;
Друга — різноманітність становищ, в які ставить їх випадок —
різноманітність, з якої випливає різноманітність їхньої освіти й по¬
няттів. Щоб показати, що розумову ріжницю й нерівність треба
складати лише на ці дві причини, я доводжу, що наші відкриття,
здебільшого,— це дари випадку;
388
Що ці дари не всім приділені;
Що розподіл їх, усе-таки, не такий нерівний, як то гадають;
Що, під цим поглядом, не випадку нам бракує, а нас, сказати б,
бракує випадкові;
Що насправді всі люди з доброю звичайно організацією однаково
мають розуму в спроможності, але ця спроможність для них мертва,
коли її не пускає в дію пристрасть, як от шанолюбство, славолюб¬
ство і т. ін.;
Що люди лише цим пристрастям завдячують увагою, здатною
запліднити поняття, які випадок дає їм;
Що без пристрастів їхній розум можна, коли хочете, вважати за
довершену машину, але вона стоїть, поки пристрасті не дадуть їй
руху.
Звідки я висновую, що розумова нерівність у людей є витвір
і випадку, і нерівної палкости їхніх пристрастів. Але чи є в них ті
пристрасті наслідок сили їхнього темпераменту? Це й розглядаю
я в дальшій частині.
Частина четверта
В ній я доводжу:
Що люди, маючи звичайно добру організацію, здатні до того
самого ступеня пристрасти;
Що нерівна сила цих пристрастів завжди є в людях наслідок
ріжниці становищ, у які ставить їх випадок;
Що своєрідний характер кожного (як зауважує Паскаль) є витвір
його перших звичок; що людина народжується без поняттів, без
пристрастів і без інших потреб, крім голоду й спраги, отже без
характеру; що він у людини часто міняється, хоч її організація
лишається незмінна; що ці зміни, незалежні від більшої чи меншої
тонкости її чуттів, відбуваються в ній відповідно до змін у її стано¬
вищі й поняттях;
Що різноманітність характерів залежить єдино від того, що
почуття себелюбства в людях по-різному модифікується;
Що це почуття, доконечний наслідок фізичної чутливости, всім
людям спільне і в усіх спричиняється до владолюбства;
Що від бажання влади виникає в них заздрість, любов до ба¬
гатства, слави, пошани, справедливости, чесности, нетерпимости,
одне слово — всі штучні пристрасті, що їх різні назви означають
лише різні застосування владолюбства.
Довівши цю істину, я показую в короткій генеалогії пристрастів,
що коли владолюбство є лише чистий наслідок фізичної чутливости
і коли всі люди з доброю звичайно організацією чутливі, то всі,
виходить, здібні до того виду пристрасти, що може пустити в дію
їхню рівну здатність до розуму.
Але чи можуть ці пристрасті однаково палко в усіх зайнятися?
Можна тільки твердити, що любов до слави може дійти в людині
такої самої сили, як і почуття себелюбства; що сили цього почуття
389
в усіх людях більше, ніж вистачає, щоб обдарувати їх ступенем
уважности, потрібним для відкриття найвищих істин; що людський
розум, отже, здатний удосконалюватись і що, нарешті, в людях із
доброю звичайно організацією нерівність талантів може бути лише
наслідком ріжниці їхнього виховання, в якій ріжниці я мислю
і ріжниці становищ, у які ставить їх випадок.
Частина п’ята
В ній я ставлю собі завданням показати помилки й суперечності
тих, хто в цьому питанні додержує інших принципів і складає не¬
рівну розумову вищість на нерівну досконалість органів чуття.
Ніхто не писав про це краще, як Руссо; тож я наводжу його як
приклад — показую, що, суперечачи собі раз у раз, він то розглядає
розум і характер як наслідок різноманітности темпераментів, то
висловлює протилежну думку;
Що з його суперечностів у цій справі випливає,—
Що чеснота, людяність, розум і таланти — це набуток;
Що доброта аж ніяк не властива немовляті;
Що фізичні потреби в ньому — це зародки жорстокости;
Що людяність, отже, завжди є витвір або страху, або виховання;
Що після перших своїх суперечностів Руссо заходить усе в нові
й нові; що він уважає виховання то за корисне, то за шкідливе;
Про те, що деякі думки Руссо можна щасливо застосувати в гро¬
мадській освіті;
Що, за цим автором, не можна гадати, що дитинство й рання
юність позбавлені судження;
Про гадані переваги дозрілого віку над молодим; що вони ніякі;
Про хвалу, яку дає Руссо неуцтву; про мотиви, з яких він мусів
стати апологетом неуцтва;
Що освіта ніколи не сприяла зіпсуттю звичаїв; що Руссо сам у це
не вірить;
Про причини занепаду царств,— що серед цих причин доскона¬
лости мистецтв і наук називати не можна;
І що плекання їх затримує руїну деспотичного царства.
Частина шоста
В ній я розглядаю різні лиха, спричинені неуцтвом.
Доводжу, що неуцтво аж ніяк не знищує кволости;
Що воно не забезпечує вірности підданців;
Що воно без розгляду судить про найважливіші справи.
Як приклад, наводжу питання про розкіш.
Доводжу, що цього питання не можна розв’язати, не порівнявши
між собою безлічі речей;
Не пов’язавши передусім ясних поняттів із словом «розкіш»; не
розглянувши згодом:
390
Чи корисна й доконечна розкіш; чи завжди являє вона собою
неповстримливість нації.
Про причину розкоші — чи не є розкіш сама наслідок громадсь¬
ких злигоднів, які вона нібито спричиняє;
Чи не треба, щоб пізнати правдиву причину розкоші, звернутися
до утворення суспільств та простежити в них наслідки великого
розмноження людей;
Постерегти, чи не спричиняється це розмноження до поділу їхніх
інтересів, а цей поділ — до надто нерівного розподілу національних
багатств;
Про наслідки надто нерівного розподілу грошей і запровадження
їх у царстві;
Про добро і зло, до якого воно призводить;
Про причини надто великої нерівности достатків;
Про засоби перешкодити надто швидкому скупченню багатств
в одних руках;
Про країни, де гроші не обертаються;
Які витвірні принципи чесноти в цих країнах;
Про країни, де гроші обертаються;
Що гроші стають у них загальною метою бажання в людей
і витвірним принципом їх учинків та чесноти;
Про момент, коли багатства, мов ті моря, покидають певні країни;
В який стан потрапляє тоді нація;
Після втрати багатств її опановує тупа закляклість;
Про різні принципи діяльности націй;
Про гроші як один із цих принципів;
Про лихо, до якого призводить грошолюбство;
Чи повинен освічений суддя в теперішньому становищі Европи
бажати надто швидкого послаблення такого принципу діяльности;
Що не в розкоші, а в її витвірній причині треба шукати принципу
руйнування царства;
Чи варті якнайбільшої уваги питання цього роду;
Чи не призводять часто-густо націю до найбільших нещастів
хапливі судження неуцтва в таких питаннях;
Чи — на підставі того, що я допіру сказав,— не повинно ненавиді¬
ти й зневажати заступників неуцтва й загалом усіх тих, хто чинить
опір поступові людського розуму, перешкоджає вдосконаленню
законодавства, отже й громадському щастю, що залежить єдино від
добрих законів.
Частина сьома
Що забезпечити щастя і спокій народів може добірність законів,
а не чистота релігійного культу, як це дехто твердить;
Про малий вплив релігій на чесноти й благоденство націй;
Про те, що релігійним духом руйнується дух законодатний;
Що справді корисна релігія спонукала б громадян до освіти;
Що люди діють не за своєю вірою, а за особистою вигодою;
391
Що папістська релігія стала б ще шкідливішою, коли б розуми
людські були послідовніші;
Що взагалі спекулятивні принципи мало впливають на людську
поведінку; що люди коряться лише законам свого краю та своєму
інтересові;
Що про чудову владу законодавства ніщо не свідчить краще, як
урядування єзуїтів;
Що воно дало цим ченцям засоби страхати королів і виконувати
найбільші замахи;
Про великі замахи.
Що людину на ці замахи можуть однаково надихнути пристрасті
слави, честолюбства й фанатизму;
Про спосіб розпізнати, яка саме пристрасть веде людину на
замах;
Про момент, коли інтерес наказує єзуїтам великі злочини;
Яка секта у Франції могла протидіяти їхнім заходам;
Що єзуїтів міг знищити тільки янсенізм;
Що, коли б не єзуїти, про всю владу законодавства ніколи не
дізналися б;
Що довести його до досконалости можна, або маючи чернечий
орден, як св. Бенуа, або засновуючи державу чи колонію, як Ромул
і Пенн;
Що в усякому іншому становищі законодатний геній, приневоле¬
ний заведеними вже звичаями та забобонами, не може ні розгорну¬
тися, ні проголосити довершених законів, яких запровадження дало
б націям якомога більше щастя;
Що для розв’язання проблеми громадського благоденства треба
було б попереду знати, в чому посутньо полягає щастя людини.
Частина восьма
В чому полягає щастя індивіда, отже й національне благоденство,
яке доконечно складається з усіх приватних благоденств;
Що для розв’язання цієї політичної проблеми треба розглянути,
чи в усіх умовах люди можуть бути однаково щасливі, тобто однако¬
во приємно виповняти всі моменти свого дня.
Про вжиток часу.
Що цей ужиток приблизно однаковий у всіх професіях.
Що коли в царствах живуть лише нещасні, то це наслідок не-
досконалости законів і надто нерівного розподілу багатств;
Що громадян можна зробити заможнішими; що ця заможність
стримувала б у них надмірне бажання багатств;
Про різні мотиви, що виправдують тепер це бажання;
Що серед цих мотивів один з най могутніших — це страх нудьги;
Що хвороба нудьги поширеніша й жорстокіша, ніж то гадають;
Про вплив нудьги на звичаї народів і форму їхнього врядування;
Про релігії і релігійні церемонії як засоби проти нудьги;
Що єдиний засіб проти цього зла є яскраві й виразні відчуття;
392
Звідци наша любов до красномовства, поезії і всіх красних мис¬
тецтв, що мають завданням збуджувати такі відчуття.
Докладне доведення цієї істини.
Про красні мистецтва, про їх вплив на неробітного багача; що
вони не можуть визволити його з нудьги.
Що найбагатші — це, загалом, найбільше знуджені, бо вони па¬
сивні майже в усіх своїх утіхах;
Що пасивні втіхи загалом найкоротші і найдорогші,—
що через це якраз багач і почуває найглибше потребу багатств;
що він хоче завжди бути зворушеним, не даючи собі труду пово¬
рухнутись;
що в нього немає мотиву визволитися з неробства, від якого
інших людей доконечно звільняє пересічний достаток.
Про асоціяцію поняттів щастя і багатства в нашій пам’яті; що ця
асоціяція є наслідок виховання.
Що інше виховання призвело б до протилежного наслідку;
Що тоді громадяни, не будучи однаково багаті й могутні, були
б і могли б навіть почувати себе однаково щасливими.
Про далеку корисність цих принципів.
Що, визнавши цю істину, нещастя треба вважати не за прита¬
манне самій природі суспільства, а за випадковість, спричинену
недосконалістю законодавства.
Частина дев’ята
Про можливість указати добрий плян законодавства.
Про перешкоди, які ставить неуцтво оголошенню цього пляну.
Про те, що воно виставляє смішною всяку нову ідею і всяке
поглиблене вивчення моралі й політики.
Про ненависть неука до всякої реформи.
Про трудність утворити добрі закони.
Які питання треба передусім поставити з цього приводу.
Винагороди, хоч би які вони були, хоч би й розкіш утіхи, ніколи
не зіпсують звичаїв.
Про розкіш утіхи. Що всяка втіха, надана громадською вдячніс¬
тю, примушує любити чесноту й шанувати закони, яких порушення
ніколи не буває, як це дехто твердить, наслідком непостійносте
людського розуму.
Про правдиві причини змін у законах народів.
Що ці зміни мають джерело в недосконалості тих законів, у не¬
дбальстві адміністраторів, які не вміють стримати ні честолюбства
сусідніх націй страхом зброї, ні честолюбства своїх співгромадян
мудрістю правил і які, до того ж, виховавшись у шкідливих забобо¬
нах, сприяють невіданню істин, що їх викриття забезпечило б гро¬
мадське благоденство.
Що викриття істини завжди згубне лише для того, хто її оголо¬
шує;
393
Що її знання, корисне для націй, ніколи не стурбує їхнього
спокою;
Що один з найсильніших доказів цього твердження є повільність,
з якою істина шириться.
Про врядування.
Що в жадному з них щастя володаря не пов’язане, як то гадають,
із народнім нещастям;
Що людям повинно казати істину.
Що обов’язок оголошувати її передбачає вільне користування
засобами відкрити її.
Що нації, позбавлені цієї волі, нидіють у неуцтві;
Про лиха, які спричиняє байдужість до істини;
Що законодавець ніколи не повинен, як це дехто твердить, жерт¬
вувати щастям теперішнього покоління задля щастя покоління
майбутнього;
Що таке припущення абсурдне;
Що людей до шукання за істиною треба збуджувати тим більше,
що вони, коли байдужі до неї, вважають ту саму думку за правдиву
чи хибну залежно від свого інтересу;
Що з інтересу вони заперечили б при потребі навіть правдивість
геометричних доведень;
Що з інтересу вони шанують у собі жорстокості, які ненавидять
у інших;
Що з інтересу вони поважають злочини;
Що інтерес творить святих;
Що він доводить вельможам їхню вищість над іншими людьми;
Що з інтересу в заступникові шанують порок;
Що інтерес потужного керує владніше за істину громадською
думкою;
Що потайний інтерес не дозволяв судам побачити відповідність
моралі єзуїтської і папістської;
Що з інтересу щодня заперечують правило: «Не роби іншому
того, чого не хотів би, щоб тобі зробили»;
Що інтерес застує чесному священикові і лиха, спричинені като¬
лицизмом, і заміри його секти, нетерпимої через своє честолюбство
і царевбивчої через свою нетерпимість.
Яких засобів уживала церква, щоб поневолити нації.
Про час, коли католицька церква відкладає свої намагання;
Про хвилину, коли вона знову їх підносить;
Про церковні намагання, доведені правом;
Про ці самі намагання, доведені фактом;
Про засоби приборкати церковне честолюбство;
Що тільки толерантність може його стримати, може, освічуючи
розуми, забезпечити щастя і спокій народів, що їхній характер
здатен до всіх форм, яких надають їм закони, врядування, а най¬
більше виховання.
394
Частина десята
Про могутність виховання; про способи вдосконалити його; про
перешкоди, що чинять опір поступові цієї науки;
Про те, як легко було б, усунувши ці перешкод, накреслити плян
добірного виховання;
Про виховання;
Що воно всесильне;
Що володарі, як і інші люди, є витвір своєї освіти;
Що великих володарів можна сподіватися лише від великої зміни
в їхньому вихованні;
Про головні переваги громадського виховання над домашнім;
Загальне поняття про фізичне виховання людини;
В який момент і в якому становищі людина здатна до морального
виховання;
Про виховання, стосовне до різних професій;
Про моральне виховання людини;
Про перешкоди, що протидіють удосконаленню цієї частини вихо¬
вання;
Перша перешкода — інтерес священика;
Друга перешкода — недосконалість більшости врядувань;
Що всяка важлива реформа в моральній частині виховання являє
собою зміну в законах і формі врядування;
Що якби перевести цю реформу й усунути перешкоди до поступу
освіти, проблема можливо кращого виховання була б розв’язана.
В дальших чотирьох розділах я маю на меті довести аналогію
моїх поглядів із Льоюсовими.
Дати на розум усю важливість і обсяг принципу фізичної чутли¬
вости;
Відповісти на закиди в матеріялізмі й нечесті:
Показати всю абсурдність таких винувачень і неможливість для
кожного освіченого мораліста уникнути під цим поглядом церковно¬
го відлучення.
РОЗДІЛ І
Про аналогію моїх поглядів і Льоккових
Розум — це сукупність наших поняттів. Наші поняття, каже
Льокк, беруться в нас із чуттів, і з цього принципу, як і з моїх, мож¬
на виснувати, що розум у нас — лише набуток.
Уважати його за сутий дар природи, за наслідок осібної органі¬
зації, не здоліючи назвати орган, що його витворює,— це є знову
запроваджувати окультні прикмети в філософію, вірити без доказу;
це є судження легковажне.
Досвід і історія однаково вчать нас, що розум не залежить від
більшої чи меншої тонкости чуттів, що люди різної конституції
здатні до тих самих пристрастів і тих самих ідей.
395
Льоккові принципи не тільки не суперечать цьому поглядові,
а потверджують його: вони доводять, що такими, які ми є, нас
робить виховання, що люди між собою тим подібніші, чим однакові¬
ша їхня освіта, що німець, отже, на француза скидається більше,
ніж на азіята, і на німця більше, ніж на француза; що, нарешті,
люди розумом так дуже різняться через те, що ніхто не дістає одна¬
кового виховання.
Оце ті факти, що на їх підставі я скомпонував цей твір. Подаю
його публіці тим сміливіше, що аналогія моїх принципів із Льокко-
вими впевняє мене в правдивості їх.
Якби я хотів заручитися заступництвом богословів, то додав би,
що ці принципи якнайбільше відповідають поняттям про божествен¬
ну правдивість, які повинен скласти християнин.
Справді, коли б розум, характер і пристрасті залежали в людей
від неоднакової досконалости їхніх органів і коли б кожен індивід
був відмінною машиною, як би вимагала тоді небесна чи навіть
земна справедливість однакових наслідків від різних машин? Чи
може Бог дати всім одні закони, не давши всім одних засобів вико¬
нувати їх?
Якщо тонка й чуйна чесність є його припис і якщо така чесність
часто являє собою велику освіченість, то всі люди, маючи звичай¬
но добру організацію, повинні бути наділені від божества однаковою
здатністю до розуму.
Хай не гадають, проте, що я хочу богословськими аргументами
підперти правдивість моїх принципів. Я не виказую фанатикам на
тих, чиї принципи в цій справі відрізняються від моїх. Поборювати
їх іншою зброєю, крім міркування, є ранити в спину ворога, якому
не зважуєшся глянути в обличчя.
Досвід і розум — єдині судді моїх принципів; якщо правдивість їх
доведено, я не зроблю з цього висновку, що ці принципи будуть
безпосередньо й всезагально визнані. Істина шириться завжди
поволі. Угорець вірить у вампірів ще довго після того, як йому
доведено неіснування їх. Помилка через давність свою стає надовго
шанованою. Тож не тішу себе думкою, що звичайні люди відкинуть¬
ся задля моїх поглядів тих, у яких вони виросли й згодувалися.
Скільки людей, визнаючи в душі хибність якогось принципу,
боронять його через те, що він загально поширений, через те, що не
хочуть боротися проти громадської думки! Мало є щирих аматорів
істини, мало є людей, що палко дбають про її шукання і приймають
істину, коли бачать її. Щоб зважитися проголосити себе її апосто¬
лом, треба на володінні нею зосередити все своє щастя.
До того ж, кому з людей дано зразу усвідомити правдивість
нового погляду? Небагатьом юнакам, що виходять у світ без ніякої
сталої думки й вибирають найрозумнішу. Для них та для нащадків
і пише філософ. Тільки філософ помічає в перспективі майбутнього
момент, коли правдивий, але незвичайний і маловідомий погляд
повинен стати поглядом загальним і звичайним. Хто не вміє наперед
396
тішитися з хвали нащадків і жадає хвилинної слави, той повинен
утриматися від шукання за істиною — вона перед його очі
не з’явиться.
РОЗДІЛ II
Про важливість і обсяг
принципу фізичної чутливости
Що таке наука? Зчеплення тверджень, що всі стосуються до
загального і основного принципу. Чи мораль — наука? Так, якщо
в фізичній чутливості я відкрив той єдиний принцип, з якого доко¬
нечно випливають усі моральні приписи. Очевидний доказ правди¬
вости цього принципу в тому, що він пояснює всі способи існування
людини, викриває причини їхнього розуму, дурости, ненависти,
любови, помилок і суперечностів. Цей принцип мусить бути тим
легше й загальніше засвоєний, що існування фізичної чутливости
є факт, усіма визнаний, поняття про неї — ясне, уявлення — чітке,
вислів — виразний, і що ніяка помилка, нарешті, не може домішати¬
ся до простоти такої аксіоми.
Фізична чутливість — це в людей ніби янгол-охоронець, що має
невпинно пильнувати їхнього збереження. Хай будуть люди щасли¬
ві — оце, мабуть, єдиний заповіт природи і єдиний правдивий прин¬
цип моралі. Коли закони добрі, приватний інтерес ніколи не руйну¬
ватиме інтересу загального, кожен дбатиме про своє благоденство,
кожен буде щасливим і справедливим, бо кожен почуватиме, що
його щастя залежить від сусідового.
Якщо у велелюдних суспільствах з недовершеними ще законами
про це забуває негідник, фанатик і тиран, хай смерть поб’є негідни¬
ка, фанатика й усіх ворогів громадського добра.
Біль і втіха — це пута, якими завжди можна зв’язати особистий
інтерес із національним. І той, і той мають джерело у фізичній
чутливості. Отже науки про мораль та законодавство можуть бути
лише дедукціями цього простого принципу. Можу навіть додати,
що його чинність шириться й на різні правила красних мистецтв, які
мають завданням, казав я вже, збуджувати в нас відчуття. Чим ті
відчуття яскравіші (10), тим прекраснішим і величнішим здається
твір, що їх породжує.
Фізична чутливість і сама людина — це принцип усього, що
є. Тому її знання ніколи не сягають поза її чуття. Все те, що тим
чуттям не підлегле, її розумові не приступне.
Проте схоласти без цієї опори пробують дістатися в розумове
царство. Але ці бундючні сізіфи котять камінь, що раз у раз на них
падає. Що створив їхній марний лемент та вічні суперечки? Що
бачимо в їхніх безмежних томах? Зливу слів над пустелею ідей.
До чого зводиться наука про людину? До двох видів знання: про
відношення речей до неї і про відношення речей між собою.
397
А що таке ці два види знання, як не два різні розвитки фізичної
чутливости *).
За допомогою цього твору мої співгромадяни зможуть бачити
краще й далі від мене. Я показав їм принцип, що з нього вони мо¬
жуть виводити питомі для їхнього щастя закони. Коли ж їх дивує
його новина й вони непевні його правдивости, хай спробують замі¬
нити його на якийсь інший, що його існування було б так загально¬
визнано, що про нього вони мали б таке ясне поняття, що з нього
вони могли б добути так багато вислідів. А що такого немає, хай
уважають, отже, фізичну чутливість за єдиний випробний камінь,
яким дізнаватимуть віднині правдивість чи хибність кожного нового
твердження в моралі й політиці. Всяке твердження буде визнане за
хибне, коли його не можна буде вивести з цієї аксіоми. Зрештою,
я не законодавець і мале місце посідаю у світі. На користь своїм
співгромадянам я міг тільки встановити в цьому творі єдиний прин¬
цип їхнього знання. В цій книзі я, певна річ, не твердив нічого
суперечного правдивій релігії. Але боронив доконечність терпи-
мости. Я дав відчути небезпеки, яким надто велика могутність
священика погрожує і володарям, і націям. Показав перепону, яку
можна поставити його честолюбству — отже в його очах я нечести¬
вий. Чи буду я таким в очах громадянства?
РОЗДІЛ III
Про винувачення в матеріялізмі
й нечесті та про безглуздість їх
В Парижі й Лісбоні богословської ненависти боятися можна.
Але є країни, де ця ненависть безсила, де закид у нечесті вже не¬
модний, де всяке винувачення такого роду, ставши смішним, ува-
жається за невиразний вислів чернечої люті й дурости.
Яке нечестя можна мені, зрештою, закинути? В жадному місці
цього твору я не заперечував ні троїстости, ні божественности Ісуса,
ні безсмертя душі, ні воскресіння мертвих, ні навіть жадного члена
папістського credo; отже на релігію я не нападався.
Але ж винуватили єзуїти в матеріялізмі янсеністів. Отже зможуть
також і мене в ньому обвинуватити. Хай. Відповім їм тільки, що
цілковитих поняттів про матерію вони не мають, що знають вони
лише тіла, що слово «матеріяліст» для них таке саме темне, як і для
мене; що під цим поглядом ми однаково нетямущі, але вони фана¬
тичніші.
Всяка послідовна книга богословам ненависна. «Розум в їхніх
очах ніколи не буває католицьким».
Прирожденні вороги всякого розумового твору, вони, може бути,
*) Помиляється той, хто вважає, що принцип фізичної чутливости руйнує вчення
про душу. Якщо я почуваю, то маю душу, принцип життя і почуття, якому завжди
можна дати назву по вподобі.
398
прокленуть і цей. А втім, я сказав тут про них лише неминуче зло.
Я міг би разом із св. Жеромом скрикнути, що церква — вавілонська
повія. Я цього не зробив. Проти священиків я обстав тільки задля
користи народів і державців. Справу терпимости боронив тільки
затим, щоб застерегти їх від нових злочинів.
Але, скажуть вони, хай запровадять терпимість, хай церква
виправить своє поводження за Ісусовим, з якої приключки зможе
вона тоді ув’язнювати, палити громадян, убивати володарів і т. ін.?
Церкву, якої менше боятимуться, менше шануватимуть. А що
важить їй Ісусів приклад? Її жадання — бути могутньою. Доказ
цього в тому, що вона схвалила єзуїтську мораль, що надала своєму
вождю звання заступника Божого, нарешті, в її думці про свою
непогрішність, що стала вірою в Італії, незважаючи на достотне
свідчення Св. письма: кожна людина — лжець.
Коли б не честолюбство, чи твердив би священик, що папа займає
серединне місце між людиною і Богом — пес deus, пес homo, quia
neuter est, sed inter utrumque? Коли б не воно, чи терпів би папа, що
його вважають за «півбога»? Чи дозволили б Етьєнові Патрасену
писати, що папа вміщає в собі всю владу над силами небесними
й земними, in papa est omnis potestas, supra omnes potestes tarn coeli
quam terrae? Чи сказав би Боніфацій VIII на зборах з нагоди за¬
гального розгрішення — я імператор, я маю всю владу на небі й на
землі, ego sum pontifex et imperator, terrestre et coeleste imperium
habeo? Чи схвалив би цей папа речення з канонічного права, де
його названо dominus Deus noster, господом Богом нашим? Чи
пишався б Ніколай з того, що Константин назвав його богом —
канон, satis evidenter, двостишшя. Чи проголошували б богослови *)
в інших канонах, що «папа такий вищий над імператором, як щире
золото над підлим оливом; що імператори дістають свою владу від
папи, як місяць світло від сонця; що імператори, отже, завжди
будуть лише місяцями»!
Чи зробили б, нарешті, священики з Бога, щоб виправдати свою
нетерпимість, несправедливого, мстивого й лютого тирана? Чи зі¬
брали б у Богові всі людські пороки2)?
Коли всякий засіб здобути владу здається священству законним,
то всяка перешкода, поставлена збільшенню його влади, здається
1) Один із ще сміливіших канонічних учених сказав: «papa est supra me, extra me,
papa est omnis et supra omnia, papa est dominus dominantium, papa potest mutare quad¬
rats rotundis», тобто «папа в мені, поза мною, папа все, понад усім, він володар воло¬
дарів і чотирикутник він може перетворити на коло». Годі уявити нечестивіше твер¬
дження, коли навіть, на думку богословів, божество не може створити палицю без
двох кінців!
2) Мало націй, кажуть мандрівники, святить диявола під його правдивим ім’ям,
але багато — під ім’ям Божим. Коли народ поклоняється істоті, чиї закони невтямні,
коли істота ця вимагає вірити в неймовірне, наказує невиконне, карає слабість вічни¬
ми муками, нарешті, проклинає доброчесного за те, що він не зробив неможливого,
то річ очевидна, що під ім’ям Божим такий народ поклоняється дияволові. Див. книгу
On false religion, звідки я взяв це місце.
399
йому нечестям. І в певних країнах священик таку має силу над
володарями, що може по своїй волі підбурити їх навіть проти тих
письменників, які боронять права корони. А скільки вже святих
може він нацькувати на автора!
Я читав Кребійонову казку про рожевих гусей, і в світі завжди
бачив, що цього лютого й святобожного табуна пасе дурний, огид¬
ний і лихий чернець. Гуси мислять завжди за його думками й бачать
нечестя скрізь, де він тільки покаже.
Зрештою, мені зроблять не тільки цей закид. Раб і царедворець
обвинуватять мене за те, що я недобре висловлювався про само¬
владство. Певна річ, я змалював його правдивою фарбою, але то
з любови до народів і самих володарів. Історія доводить, що всякий
державець перебуває або в залежності від війська, коли держить
берло самовладства !), або в залежності в законів, коли він керує
поміркованою монархією. Котра ж із цих двох залежностів волода¬
реві бажаніша? Котра з них та, де його особа менше загрожена?
Друга.
Вільними народами керують закони. Народами рабів керують
викази, сила й жорстокість. І в них життя монархове часто зале¬
жить від хатньої інтриги та примхи війська.
На цьому докладніше не спинятимусь. У справі політичній одного
слова буває досить, щоб просвітити людей. Інша річ у справі релі¬
гійній. До святох світло розуму доходить рідко2). Хай же
визнають, нарешті, освіченіші, що немає твору, якого в нечесті не
винуватили б.
') Можна відрізнити два види деспотизму — деспотизм у спромозі і здійснений.
Це нове відрізнення багате на висліди.
Володар є деспот у спромозі, коли він численністю свого війська, поневоленням
розумів і душ здобув потрібної влади, щоб по своїй волі розпоряджати добром,
життям і свободою підданців.
Поки володар цієї влади не використовує, поки народи не страждають, вони мають
свій уряд за добрий і лишаються спокійні.
Та коли, здобувши владу шкодити, володар цю владу здійснює і відбирає громадя¬
нам усю їхню власність, тоді вони збурюються, хочуть скинути ярмо, що гнітить їх,
але вже пізно. Лихо, яке терплять вони, треба було подушити в зародкові тієї без¬
межної могутности.
2) Абулола, най славетні ший з арабських поетів, був убійчої думки про розум
святох. Ось переклад з його стансів:
Прийшов Ісса, скасував закон Муссаї.
За ним Мохаммед; він установив на день п'ять молитов.
Послідовники його кажуть, що більше пророків не буде.
Вони тільки й знають молитися з ранку до вечора.
Скажіть же мені тепер, більше чи менше тішитесь ви з сонця та місяця, відколи
в одному з цих законів живете?
Якщо зухвало відповісте мені, піднесу свій голос проти вас; якщо правду скажете,
говоритиму тихо й далі.
Християни блукають сюди й туди шляхами своїми, і мусульмани геть зовсім
збочили з дороги.
Євреї — це вже мумії лише, перські чарівники — сновиди.
На два табори людей світ поділяється.
Одні при розумі, але без віри.
Другі при вірі, але без розуму.
400
РОЗДІЛ IV
Жаден освічений мораліст
не може уникнути відлучення
Хто боронить інтереси народу, шкодить інтересові церкви. Вона
шукає приключки обвинуватити його, а ця приключка завжди
знайдеться.
Св. письмо є Божа книга, з різних тлумачень її постають різні
християнські секти. Отже єресі грунтуються на Св. письмі.
Ісус сприяє аріянській єресі, коли каже: «Отець мій більший за
мене». Ісус зміняє всі наші поняття про Бога, коли немовби вважає
його за причинця зла й каже в Pater: et ne nos inducas in tentatio-
nem — «і не вводь нас у спокусу». А коли навіть у Pater читаємо
таке дивне речення, то в якому ж людському творі не знайде єресі
чернеча ненависть і злостивість? Коли його написано на користь
людськості, священицький інтерес із того обурюється — отоді й тре¬
ба скрикнути разом з пророком: libera opus meum a labiis iniquis et
a lingua dolosa *. Отже я не здивуюсь, коли з цього твору добудуть
якісь прикрі висліди. Того, чого Бог не зміг зробити в своєму письмі,
і я, певна річ, не зробив у цій книзі. Такої дурної і блюзнірської пи¬
хи я не маю. З якого твердження, в геометрії навіть, не можна було
б при потребі вивести якогось абсурдного, навіть нечестивого ви-
сліду!
Математична точка, наприклад, не має, за геометрами, ні довжи¬
ни, ні ширини, ні глибини, а лінія складається з певного числа
точок, поверхня — з певного числа ліній, куб — з певного числа
поверхонь. Якщо математична точка не має обширу, то, виходить,
немає ні ліній, ні поверхонь, ні кубів: не існує, виходить, ні тіл, ні
відчутних речей; немає, виходить, замків, у замках — книгозбірень,
у книгозбірнях — книжок, а серед книжок — Св. письма й об’яв¬
лень.
Коли такий є безспосередній вислід визначення математичної
точки, то яка книга застережена від закиду в нечесті! Не виняток із
цього і вчення про благодать. Богослови твердять одночасно, що
Бог, яко справедливий, всім надає достатньої благодаті, а проте цієї
достатньої благодаті не досить. Що за абсурдна й нечестива супе¬
речність!
Коли йдеться про релігію, за принципи карати ніколи не повинно.
Той не безвірник, хто не заперечив достотно й певно якогось
догмату віри.
') Скільки посипалось богословських пасквілів проти книги «Про розум»! Чим же
завинив її автор? Тим, що викрив таємниці церкви, які полягають у збидлюванні
людей, аби вичавити з них якомога більше грошей і пошани. Кілька чесних священи¬
ків стали в оборону цього твору, але таких було надто мало. Серед духівництва вони
більшости голосів не мали. Найбільше паризький архиєпископ поквапив Сорбонну
повстати проти «Розуму», якого вона не розуміла. То був пророк Валаам, що, сівши
на ослицю, квапить її вперед, не помічаючи розуму чи янгола, що її спиняє.
401
Хай зволять ченці й священики, яко правдиві християни, зичливо
тлумачити те непевне, що може прохопитися у філософський
твір,— вони побачать у ньому тільки все ортодоксальне.
В цьому творі я боронив справу терпимости, отже й людяности
але ж чи атеїст хто-небудь через те, що він людяний?
Якби я менше дослухався розуму, то, мабуть, підпорядкував би
цей твір рішенню першого собору й просив би читача й досі дивити¬
ся очима й судити розумом того собору. Можу тільки запевнити
його, що, пишучи цю книгу, я мав на меті забезпечити щастя наро¬
дів і життя державців. І церковні гордощі я образив через те, що
волів краще, як і Лукіян, «не догодити, казавши правду, ніж догоди¬
ти, розповідавши байок».
Якщо в цьому творі знайдуть якихось помилок, я завжди посвід¬
чу, що принаймні не з наміру помилявся і казав тільки те, що вва¬
жав за правдиве й корисне людям та націям. Хто ж буде мій ворог?
Хто проти мене повстане? Тільки той, хто ненавидить істину й зи¬
чить лиха своїй батьківщині. Хай, зрештою, обмовляють мене
папісти, я скрикну разом з пророком: maldicent illi, tu Domine bene-
dices!
Зокрема французьке духівництво попереджаю про те, що через
своє непомірне й смішне шаленство воно робиться Европі підозрі¬
лим і огидним. Хтось пише книгу — в ній повно істин або помилок.
Чому, в першому разі, переслідувати в особі автора саму істину?
Чому, в другому разі, карати в особі письменника безперечно мимо-
вольні помилки? Хто непідплачений і непартійний, той у винагороду
за свої праці прагне тільки слави. А слава завжди пов’язана з істи¬
ною. Хай, шукаючи її, я заходжу в помилку — єдиною карою, що
заслужив я, буде забуття, яке поглине моє ім’я і твір мій.
Коли ж за необгрунтоване чи хибне міркування карати смертю,
який письменник певен тоді свого життя і хто кине в нього перший
камінь? Що мають на меті священики, вимагаючи стратити автора?
Коли переслідують вогнем і мечем помилку, то цим зміцняють
її. Коли переслідують так само запекло істину, то цим тільки швид¬
ше її поширюють. Про що свідчить досі поведінка папістського
духівництва? Тільки про те, що воно переслідує і завжди пересліду¬
ватиме істину. Мабуть, більша поміркованість до нього краще
пасувала б. Вона добропристойна за всіх часів і доконечна за доби,
коли жорстокість обурює розуми і не впокорює їх.
Virtus non territa monstris.
ПРИМІТКИ
1. До чого зводиться наука виховання? До науки про засоби спонукати людей до
набуття чеснот і талантів, бажаних у них. Чи є для виховання щось неможливе? Ні.
Боїться міська дитина привидів? Хочуть знищити в ній цей страх? Хай покинуть її
в лісі, де стежки їй відомі, хай стежать за нею непомітно, хай вона сама вернеться
додому — після третьої-четвертої прогулянки вона не бачитиме вже в лісі привидів
402
і від звички та з доконечности набуде всієї тієї відваги, якої надають вони молодим
селянам.
2. Коли б батьки вихованням своїх дітей цікавилися так пильно, як вони кажуть,
то більше за нього дбали б. Кого брали б вони за годувальниць? Жінок, що під впли¬
вом освічених людей відкинулися своїх байок та правил і вміли б, крім того, виправ¬
ляти хиби найранішого дитинства. Батьки пильнували б, щоб хлопці, перебувши до
шести років під жіночим доглядом, ішли б потім до установ народньої освіти, де
лишалися б осторонь від світської розхвіяности до 17—18 років, тобто до того часу,
коли вони, виходячи в світ, дістають чоловіче виховання — виховання, безперечно,
найважливіше, але цілковито залежне від товариств, з якими знаєшся, від обставин,
у яких перебуваєш, нарешті, від форми врядування, під якою живеш.
3. Важкі вправи зміцняють не тільки тіло, але й темперамент через те, що вони
затримують, мабуть, у людині надто ранню потребу в деяких утіхах.
Не матерні докори й не казання кюре, а тільки втома охолоджує бурхливі ба¬
жання юности.
Чим більше юнак пітніє і витрачає життєвого духу (esprit animal) у фізичних
і розумових вправах, тим менше розпалюється його уява і меншу потребу кохання
він почуває.
Мабуть, надмірне кохання жінок на Сході є наслідок неробства фізичного і розу¬
мового. Певне тільки те, що канадський дикун, що знесилюється щоденно на полю¬
ванні й рибальстві, до цієї втіхи загалом мало чутливий. Ця причина, певно, пояснює
і таке пізнє кохання до жінок у давніх германців. Руссо, стор. 144 кн. З «Еміля»,
дуже хвалить повстримність цього народу — він уважає її за причину їхньої відваги.
Я разом з Руссо якнайбільше повстримність шаную, але зовсім не згоджуюсь, що
вона — мати хоробрости.
Казка й історія вчать нас, що Геркулеси, Тезеї, Ахілли, Олександри, Мохаммеди,
Генріхи IV, маршали саксонські і т. д. були хоробрі й мало повстримливі. Серед
ченців є вельми чеснотливі, а хоробрих мало.
Коли з приводу кохання жінок і сократичного кохання мудрий Плутарх розгля¬
дає, котре з цих двох кохань найбільше збуджує людей до подвигів і наводить прик¬
лади давніх героїв, то він, певна річ, розбігається з поглядом Руссо. Отже, за Плу-
тархом і історією, можна твердити, що хоробрість не доконечно є витвір чеснотли-
вости.
Зрештою, я від того не менше шаную чесноту, що про неї різні народи, як і про
дівоцтво, мають дуже різні думки. Для завиненої мусульманки немає нічого соро¬
мітнішого, як відкрите обличчя святобожної німкені, італійки чи французки.
4. Були, кажуть, народи, що спільно володіли добром. Цю спільність майна
дехто дуже хвалить. Щасливими були тільки народи без власности, кажуть вони. Як
приклад, називають скитів, татар, спартанців.
Щодо скитів і татар, то худобу вони завжди мали у власність. А в цій власності
й полягало все їхнє багатство. Що ж до спартанців, відомо, що вони мали рабів; що
кожна родина володіла однією з 39 тисяч дільниць землі, які складали територію
Лакедемонії чи Лаконії. Отже власність у спартанців була. Хоч які були вони добро¬
чесні, історія, проте, вчить нас, що лакедемонці хотіли збирати не сіявши, тому
обробіток землі покладали на ілотів. Ілоти були неграми республіки. Вони давали лад
її грунтам. Звідци потреба рабів і, мабуть, доконечність війни.
Отже з самої форми лакедемонського врядування видно, що вільна частина меш¬
канців могла бути щасливою лише коштом другої частини і що гадана спільність
майна в спартанців не могла, як це дехто припускає, вчинити в них диво всезагально-
го благоденства.
Під єзуїтським урядуванням парагвайські мешканці робили землю спільно й влас¬
ними руками. Чи були вони від того щасливіші? Сумніваюсь. Цей сумнів виправдуєть¬
ся байдужістю, з якою дізналися вони про знищення єзуїтів. Ці народи без власности
403
були без енергії і без змагання. Але хіба слава й пошана не могли оживити їм душі?
Ні, слава й пошана — це монета, засіб здобути реальні втіхи. А якими ж утіхами
дати одному перевагу над іншими в такій країні?
Хто розглядає вид і малочисельність суспільств, де ця спільність майна мала
місце, завжди підозрює, що утворенню, як і щастю таких суспільств, чинили опір
таємні перешкоди. Щоб скласти здорове судження в цьому питанні, треба було
б його глибоко обміркувати; дослідити, чи однаково можливе існування такого сус¬
пільства в усіх обставинах, а для цього розглянути його: 1) на острові; 2) в країні
серед широких пустель і безмежних лісів, яку з тої причини було б не варто й важ¬
ко завойовувати; 3) в країнах, де мешканці, кочуючи з своїми чередами, як татари,
завжди можуть уникнути ворожої гонитви; 4) в країні, вкритій містами, оточеній
могутніми націями,— і побачити, чи в цих останніх обставинах (безперечно, най-
звичайніших) могло б суспільство зберегти потрібний ступінь змагання, розуму
й відваги, щоб опиратися власницьким, ученим і освіченим народам.
Не спинятимусь більше на цьому питанні, якого правдивість чи хибність для мого
предмету важить тим менше, що скрізь, де спільности майна немає, власність мусить
бути священна.
5. Право заповідати для суспільства шкідливе чи корисне — це ще нерозв’язана
проблема. Право заповідати, кажуть одні, є право власности, якого не можна за¬
конно відібрати громадянинові.
Кожен, кажуть інші, безперечно має за життя право розпоряджати своєю власніс¬
тю по своїй волі, але, померши, він перестає бути власником. Мрець — це вже ніщо.
Права передавати своє добро може надати йому лише закон. А припустімо, що це
право спричиниться до безлічі позовів та суперечок і поза тим обтяжає суспіль¬
ство більше, ніж дає йому користи,— хто може заперечити цьому суспільству право
змінити закон, що стає йому шкідливим?
6. «Воля людська мінлива», кажуть закони; і закони наказують нерозлучність
шлюбу — яка суперечність! До чого це призводить?
До нещастя безлічі подружжів. А нещастя породжує серед них ненависть, а нена¬
висть — незрідка найтяжчі злочини.
Але з чого виникла нерозлучність шлюбу? З професії хлібороба, яку виконували
спочатку перші люди.
В цьому стані шлюбне ярмо полегшується тим, що подружжя обопільно й що¬
денно потребує одне одного. Тим часом, як чоловік розорює землю, обробляє поле,
жінка годує птицю, напуває худобу, стриже вівці, доглядає хати й пташні, варить їсти
чоловікові, дітям і робітникам. Подружжя, дбаючи про одне, тобто про поліпшення
своїх земель, бачиться мало, не знає нудьги, отже й знеохоти. Тож нема що дивува¬
тися, коли чоловікові й жінці, завжди заклопотаним і завжди потрібним одне одному,
нерозлучність їхнього зв’язку навіть люба іноді.
А в професіях священицькій, військовій та суддівській справа стоїть інакше через
те, що в цих професіях подружжя менше одне одному потрібне. Справді, чим може
бути дружина корисна чоловікові в обов’язках муфті, везира, каді тощо? Жінка тоді
для нього є власність розкоші й утіхи. Оце ті причини, що безліччю способів змінили
в різних народів спілку двох статей. Є країни, де мають кілька жінок і кілька на¬
ложниць; у інших дружаться по двох-трьох роках насолоди і дізнання. Є, нарешті,
країни, де жінки спільні, де подружня спілка обмежується тривалістю кохання.
Припустімо ж, що, установлюючи нову форму шлюбу, законодавець, звільнений від
тиранії забобонів і звичаю, поставив би за мету лише громадське добро й найбільше
подружнє щастя; що, не задовольняючись з надання права розлуки, він шукав би
й знайшов би спосіб зробити шлюбну спілку якомога приємнішою — коли цей спосіб
знайдено, форма шлюбу стала б незмінною, бо ніхто не має права зміняти кращі
закони на гірші, зменшувати суму національного благоденства й навіть протидіяти
втіхам індивідів, коли ці втіхи не суперечать щастю більшости.
404
Але як то досі ще не розв'язано цієї важливої проблеми? Бо нації, уперто держа¬
чись своїх звичаїв, зміняють їх тільки під тиском абсолютної доконечности. Тому
й виходить, що суспільства хоч і не так щасливо існують, але все ж існують із тепе¬
рішньою формою шлюбу, хоч би яка вона була погана, і лінощі законодавця з того
вдовольняютьс я.
7. Потребу громадських чеснот можна відчути з самого дитинства. Коли в дитячій
пам'яті хочуть глибоко відтиснути принципи справедливости, треба було б, по-моєму,
щоб діти в кожній колегії судили в створеному для цього трибуналі свої суперечки;
щоб вироки цього маленького трибуналу, оскаржені перед учителями, затверджувано
або виправлювано залежно від справедливости їх чи несправедливости; щоб у цих
колегіях підсилали людей чинити учням такі образи й кривди, яких несправедливість
важко довести і які змушували б і позовника обміркувати справу, щоб добре борони¬
ти її, і дитячий трибунал ту справу обмислити, щоб добре її судити.
Мусивши, таким чином, раз у раз звертати погляди на приписи справедливости,
учні незабаром набувають про неї ясних поняттів. Приблизно такою методою і дає
Руссо своєму Емілеві перше поняття про власність. Метода ця надзвичайно дотепна,
проте нею нехтують. Коли б Руссо тільки це відкриття зробив, я залічив би його до
добродійників людськости й охоче поставив би йому пам'ятника, якого він вимагає.
Такої уваги до вироблення в дітей судження не виявляють. Задовольняються
з того, що набивають їм голову дрібними фактами. До чого це призводить? Що
людина дивовижно балакуча в дитинстві й дивовижно безглузда в літах дозрілих.
Що треба, щоб виробити в учневі судження? Змусити його спочатку міркувати про
те, що його цікавить особисто. Поширився в нього розум? Треба змусити його засто¬
сувати розум до більших речей — показати йому для цього картину законів і звичаїв
у різних народів, настановити його суддею мудрости й безумства цих звичаїв, цих
законів і дати йому, нарешті, зважити досконалість чи недосконалість їх на терезах
найбільшого щастя, найбільшого інтересу республіки. Міркуючи над принципом
національної користи, дитина набуде здорових і загальних поняттів про мораль. До
того ж її розум, розвинувшись у вправах над цими великими речами, буде здатніший
до всяких студій.
Чим легшою стає нам пильність, тим більше зросли наші розумові сили. Ніколи не
рано привчати дитину до труду уважности, і щоб прищепити їй цю звичку, треба, хоч
що там каже Руссо, використовувати іноді пружину страху. Найкращих учнів вихо¬
вують здебільшого справедливі й суворі вчителі. Дитиною, як і людиною, рухає лише
надія на втіху й страх болю. Коли дитина ще нечутлива до втіхи, ще нездатна любити
славу й нездатна до змагання, тоді страх перед карою єдиний може фіксувати її
увагу. Страх у громадському вихованні є засіб, до якого судді неодмінно мусять
удаватися, але який вони повинні застосовувати обачно.
8. В усякому урядуванні, де я можу бути щасливим лише нещастям ближніх,
я стаю лихим. Єдиний засіб проти цього зла — реформа в урядуванні. Але як зро¬
бити, щоб народи погодилися на цю реформу й визнали порочність своїх законів?
Що зробити, щоб повернути зір сліпим? Я знаю, що людей можна вчити книгами,
але ж більшість їх не читає. Можна ще просвітити їх проповіддю, але потужні заборо¬
няють проповідувати проти пороків, яких існування здається їм вигідним, отже
трудність навчити народи справжніх їхніх інтересів, перешкоджаючи всякій мудрій
реформі, увічнює помилки врядування.
9. Припустімо, що вивчення латинської мови таке корисне, яке малопожиточне
воно, мабуть, насправді, і що треба за якнайменший час відтиснути в дитячій пам’яті
всі латинські слова — що робити? Оточити її людьми, що говорять лише по-латинсь-
ки. Мандрівник, викинутий на острів з невідомою йому мовою, через те хутко вив¬
чається нею розмовляти, що вчителями в нього потреба й доконечність. І коли поста¬
вити дитину в якнайближче до тих обставин становище, вона знатиме латину за два
роки краще, ніж вивчить її за десять років у колегіях.
10. Чому краса почуття та образу в поезії вражає загальніше, ніж краса ідей? Бо
чутливість люди мають перше, ніж стають розумні, і відчуття дістають раніше, ніж
порівнюють їх між собою.
405
короткий словник
До цього словника (українсько-французько-російського) заведено тільки слова,
яких значення або уточнено під поглядом філософської термінології супроти говірної
мови, або розмежовано із значеннями близьких слів, або, нарешті, поширено. Ввій¬
шли до нього також слова, сказати б, незвичні, мало або вперше вживані. З інших
слів у ньому подано деякі, що визначають певні філософські поняття (випадок,
істина, добро, зло і т. ін.
Треба, звичайно, мати на увазі, що наведені в словнику значення слів повинно
вважати тільки за основні, бо стилістичні й змістові вимоги примушували іноді їх
порушувати, і, наприклад, французьке «former», що, як правило, відповідає україн¬
ському «утворювати», перекладати часом «творити», «виробляти». Крім того, я силку¬
вався використати українську синоніміку (rapporter a qch.— складати на що, за¬
числяти, залічувати до чого і т. ін..), компенсуючи цим, до певної міри, ті випадки, де
французька синоніміка українського мовою не могла бути віддана.
Перекладач.
Асоціяція — 1’association/ассоциация.
Байдуже — indifferemment/безразлично.
Байдужий — indifferent/безразличньїй.
Байдужість — rindifference/бвзразли-
чие.
Безпідставно — sans rasion/безоснова-
тельно.
Біль — la douleur/страдание.— Почуття
фізичного болю.
Більшість — la plupart, le plus grand
потЬге/большинство.
Боронити — soutenir / утверждать.—
Первісну доброту характерів боро¬
нять безпідставно.
Брати — prendre/принимать.— Через те,
що розум трапляється рідко, його
й беруть за особливий дар природи.
Важливість — ГітроіЧапсе/важность.
Вдосконалювати — perfectionner/yco-
вершенствовать.
Вдосконалюваність — la perf ectibilite/
усовершаемость.— Вдосконалюва¬
ність нашого розуму.
Взаємний — mutuel/взаимньій.
Виводити — dedu ire/виводить.
Вид — Tespece/вид.— Поняття одного
виду.
Визнавати за — reconnaitre/признавать.
Визнавати (віру) — professer/исповсдо-
вать (веру).
Визнаваний — professe/исповедуемьій.—
Прилюдно визнавана віра.
Визначати — definir/определять,
Визначений — determ inе/определ єнньій.
Визначення — 1а definition/определение.
Виконування — Рехегсісе/исполнение.—
Виконування чесноти.
Випадок — 1е hasard/случай.
Виплив — remanation/излучение.—
Громадяни мають на меті догодити
найвищій владі й дістати таким чи¬
ном якусь частку або виплив її могут-
ности.
Випливати — resulter, s’en suivre/следо-
вать.— Звідки випливає, що...
Виразний — distinct/отчетливьій.
Вислід — 1а consequence/следствие.
Висновувати — conclure/заключать.
Витвір — le produit/продукт.— Розум є
витвір уваги.
Витвірний — productif, generateur/npo-
изводящий.— Витвірний принцип.
ВитеІрниКу -иця,— le producteur, -trice/
образователь, -тельница.— Пам’ять є
витвірниця нашого розуму.
Витворювати — produire/производить.—
Спогад про болі витворює в нас спів¬
чуття.
Виховання — l’education/воспитание.
Виходить — par consequence, donc/еле-
довательно.— Виходить, про щастя
можна скласти різні поняття.
Вищість — 1а зирегіогйе/превосходст-
во.— Розумова вищість.
Відмислювати — abstraire/отвлвкать-
ся.— Через здібність відмислювати
зло в обставинах, відмінних від своїх
власних, людина на чужі обставини
завжди заздрить.
Відмінний — different/различньій, от-
личньїй.
Відмінність — 1а difference/различис,
отличие.
Відновлення — 1е retablissement/возоб-
новление.— Надто ж латинській цер¬
кві зобов’язані ми відновленням фе¬
тишизму.
Відносити — rapporter/относить.— Я
суджу, тобто точно відношу вражін¬
ня, яке дістав.
Відносно — relativement/относитсльно.
Відношення — le rapport/отношение.—
Відношення речей між собою і до
нас.
Відповідний — conforme/сообразньій,
соответствующий.
Відпоручений — le represents/пре дстав-
ленньїй.— Інтерес відпоручників від¬
окремлюється від інтересу відпору-
чених.
Від поручник — 1е representant/првдста-
витель.
Відрізняти — distinguer/отличать#
Відтискувати — graver/запечатлевать.—
За допомогою морального катехизи-
су можна відтиснути в дитячій пам’я¬
ті правила й принципи справедли¬
вости.
Відчутний — sensible/чувствуемнй.—
Щоб скласти судження про абст¬
рактні слова, треба застосувати їх до
якоїсь відчутної і окремої речі.
Відчуття — 1а sensation/ощущение (нас¬
лідок) .— Відчуття втіхи.
Віритель — 1е commetant/доверитель.
Вірник — 1е commis/доверенньій.— Ду¬
ховні лінощі у вірителів, діяльне ба¬
жання влади у вірників віщують ве¬
лику зміну в державі.
Владність — la propriete/право распоря-
жения.— Владність над своїм доб¬
ром, життям та свободою.
Воля — 1а volonte/воля.
Вроджений — іппе/врожденньїй.— Вро¬
джений принцип чесности.
Врозумілий — entendu/понятньій.—
Добре врозумілий інтерес.
Всезагальний — universel/ всеобщий.
Втіха — le plaisir/удовольствие.— Фі¬
зична втіха.
Гадати — сгоіге/полатать.
Гаданий — pretendu/мнимнй.— Гадана
нездібність до міркування.
Гідний — digne/достойний.
Гідність — la dignite/достоинство, сан.—
Дикуни ставляться до золота й гід-
ностів з презирством.
Громадський — publique/общественньш.
Дізнавати — eprouver/испьітьівать.—
Дізнавати вражінь.
Дізнаний — eprouve/испнтанньій.—
Дізнане почуття.
Діло — l’ouvrage, Гоеиуге/дело, произве-
дение.— Доброта в людині може бу¬
ти тільки ділом виховання.
Діставати — recevoir/получать.— Діста¬
вати вражіння.
Дія — l’action/действие.— Увага, пуще¬
на в дію інтересом.
Діяльність — l’activite/деятельность.
Діяння — Taction, l’effet/действие.— Ді¬
яння органів чуття.
407
Діяти — agir/действовать.
Добірний — ехсеїіеіи/превосходньїй.—
Добірні звичаї.
Добірність — Гехсеїіепсе/превосходст-
во.— Добірність законодавства.
Добро — 1е Ьіеп /благо, добро.
Доброчесний — vertueux/добродетель-
НЬІЙ.
Доведення — la demonstration/доказ а-
тельство.— Геометричні теореми на¬
даються до найсуворішого доведення.
Довід — la demonstration/доказательст-
во.— Геометричні доводи.
Довершений — parfait/совершенньій.—
Довершене законодавство.
Довідний — demonstratif/доказатель-
ньш.— Довідний доказ.
Доводити — prouver, demonstrer/дока-
зьшать.
Доказ — 1а preuve/доказатвльство.
Доконечний — necessaire/необходимьій.
Доконечність — 1а necessite/нсобходи-
мость.
Долучати — joindre/присоединять.
Домислювати — supposer/предпала-
гать.— У самогубця домислюють ве¬
лику силу.
Досвід — Гехрегіепсе/опьіт.
Досконалість — la perfection/coeepnieH-
ство.
Дослідження — Гехатеп/исследование.
Досліджувати — ехатіпег/исследовать.
Достоту — precisement/точно.— Вихо¬
вання не може бути достоту однако¬
вим для двох людей.
Другоступневий — secondaire/вторич-
НЬІЙ.
Думка — la pensee, l’idee/мьісль.
Думка — Гopinion, l’avis/мнение.— Гро¬
мадська думка.
Духовний — тогаї/духовньїй.— Мета¬
фізичні чи духовні істоти.
Жертвувати чим — sacrifier/жертво-
вать.— Жертвувати точністю задля
красномовства.
Заблуд — Геггеиг/заблуждение.— Хра¬
ми, присвячені заблудові.
Забобон — 1е prejuge/прсдрассудок.
Завдячувати чому чим — devoir qch. а
qch./бьіть обязанньїм кому чем.—На¬
шими пристрастями ми завдячуємо
нашій організації.
Загальний — general/общий.
Зазнавати — etre sujet, etre expose/под-
вергаться.— Болі, яких зазнає люди¬
на.
Закон — 1а Іоі/закон.
Залежати — dependre/зависеть.
Залежний — dependant/зависимьій.
Залежність — 1а dependance/зависи-
мость.
Залічувати до чого — rapporter а qch./от-
носить к чему. t
Заперечення — 1а negation/отрицание.
Заперечувати — піег/отрицать.
Заперечний — conteste/отрицавмьій.
Зароджуваний — renaissant/нарождаю-
щийся.— Проміжок між потребою
задоволеною і потребою зароджува¬
ною.
Засада — la maxime, 1е ргіпсіре/положе-
ние, принцип.
Засіб — 1е тоуеп/средство.— Різні за¬
кони були лише різними засобами за¬
безпечити громадянам право влас-
ности.
Заснований — fonde/основанньій.
Застосований — applique/приложенньій.
Застосовний — applicable/прилагае-
мьш.
Застосовувати — appliquer/прилатать.
Заступати — represen ter/представ¬
лять.— Слово — це знак, що засту¬
пає наші поняття.— Люди мусять до¬
магатися багатств так само палко, як
і втіх, що їх ті багатства заступають
Заходити в що — tomber dans qch./впа-
дать во что.— Заходити в супереч¬
ності.
Збереження — la conservation/coxpaHe-
ние.— Збереження одних тварин
пов’язане із знищенням інших.
408
Збуджувати — exciter/возбуждать.—
Всяка річ може збудити відчуття.
З важення — la deliberation/обсужде-
ние.— Те, що зветься в людині сво¬
бодою або силою з важення, є лише
почуття страху й надії.
Звичнйй — habituel/обьічньій.— Звич¬
ний спогад.
Звіднйй — reductible/сводимьій.— Гри¬
зота своє існування почерпує із стра¬
ху перед карою, завжди звідного до
фізичного болю.
Зводити(ся) — (se)reduire/cBOAHTb(cff).
Зв'язаний — Ііе/связанньїй.
Зв'язок — 1е Ііеп/связь.
Зв’язувати — Ііег/связьівать.
Здаватися — parait ге/казаться.
Здатний — susceptible, ргорге, apte/cno-
собньїй.— Північні народи також
здатні до гордощів.
Здатність — Taptitude/способность.—
Здатність до розуму.
Здібний — сараЬІе/способньїй.— Здіб¬
ний до міркування.
Здібність — la faculte, la capacite/cno-
собность.— Розумові здібності.
Зло — 1е таї/зло.
Зміна — le changement, la modifica¬
tion/изменение.
Зміняти — changer, modifier/изменять.
Змінений — change, modifie/изменен-
ньш.
Змінний — changeable/изменчивьш.
Змушений — force/вьінужденньш.
Знання — 1а connaissance/знание.—
Знання болю.
Знищувати — detruire, aneantir/уничто-
жать.— Система вроджених понят¬
тів, яку знищив Льокк.
Зосереджений — concentre/сосредото-
ченньїй.
Зчеплення — renchalnement/c4eiuie-
ние.— Наука є зчеплення тверджень,
що стосуються до загального і основ¬
ного принципу.
Імовірний — probable/вероятньїй.
Існування — l’existence / существование.
Істина — 1а verite/истина.
Істота — І’&ге/существо.
Ітися про що — s’agir/йметься в виду.—
Тут ідеться лише про ріжницю, яку
природа встановлює між людьми.
Керований — gouverne/управлявмьій.—
Країна, керована добірними закона¬
ми.
Короткий — sommaire/краткий.— Ко¬
ротке поняття про моральну науку.
Корисність — ГигіШе/полезность.
Лихий — mechant/злой.— Людина ро¬
диться ні доброю, ні лихою.
Лихість — 1а mechancite/злобность.—
Лихість у людини не прирожденна.
Людина — Піотте/человек.
Людськість — Fhumanite/человечество.
Людяний — humain / человечньїй, мило¬
сердний.
Людяність — Пштапіїе/человечность.
Марновірство — la superstition/cyeeepne.
Міркування — le raisonnement, la medita¬
tion/ рассуждение, размьішление.
Міркувати — raisonner, mediter/рассуж-
дать, размьішлять.
Містити в собі — renfermer/заключать
в себе.
Многість — 1а multitude/множество.—
Многість істот.
Можливість — 1а possibilite/возмож-
ность.
Мораль — 1а тогаїе/нравственность.
Набутий — acquis/приобретенньій.—
Набуті поняття.
Набуток — l’acquisition/приобретение.—
Порок і чеснота є в нас лише набу¬
ток.
Набуття — racquisition/приобретение.—
Набуття великих талантів являє со¬
бою працю.
Надмір — Гехсев/излишество.
Надмірний — excessif/чрезмерньїй.—
Надмірне бажання багатств.
409
Намір — Г intention/намерение.
Напоумлений — detrompe/образумлен-
ньш.
Наслідок — l’effet/следствие.— Доко¬
нечні наслідки.
Наслідувати — imiter/подражать.—
Наслідувати Платона.
Наслідувач — l'imitateur/подражатель.
Наявний — actuel / существующий.— На¬
явна втіха.
Невиконний — impraticable/неисполни-
мьш.
Невтямний — inintelligible/непонятньій.
Непогідний — іпсопсіІіаЬІе/несогласуе-
мнй.— Вони хочуть погодити не¬
погідне.
Нерівний — inegal/неравньій.
Нерівність — Pinegalite/HepaeeHCTBO.—
Розумова нерівність.
Нерозв’язний — insoluble/неразреши-
мьій.— Моральні проблеми нерозв’яз¬
ні без знання асоціяцій поняттів.
Несполучний — incompatible/HecoBMec-
тимьій.
Обговорювати — discuter/обсуждать.
Обопільний — reciproque, respectif/обо-
юдньїй, взаимньш.
Обставини — les rirconstances/обстоя-
тельства.
Обсяг — retendue/обьвм.— Обсяг нау¬
ки.
Об’єднувати — unir/обьед йнять.
Об* явлений — геубіе/откровенньїй.—
Об’явлена релігія.
Об*явлення — 1а revelation/откровение.
Одержаний — £еи/полученньій.—
Одержані вражіння.
Однаково — egalement/в одинаковой
степени.— Наші чесноти й талан¬
ти однаково залежать од наших тем¬
пераментів.
Однаковий — egal/одинаковьій.— Одна¬
ковий спосіб дії.
Опирати — fonder/обосновьівать.— На
який факт оперти його існування.
Освіта — rinstruction/образование,
просвещение.
Осібний — particulier/особьій.— Вель¬
можі вважають себе за приналежних
до осібної раси.
Отже — done, par consequent/следова-
тельно.— Наші чесноти, пороки, от¬
же й наші характери не залежать від
нашої організації.
Очевидність — l’evidence/очевидность.
Пам’ять — 1а memoire/память.
Первісний — premier, originel/nepeoHa-
чальньїй.— Первісна простота.
Передбачати — supposer/предпола-
гать.— Людяність передбачає освіту.
Передувати — preceder/npefliuecTBO-
вать.— Беру для прикладу ті мірку¬
вання, що передують майже всім
швидким рухам нашого тіла.
Переконувати — persuader/убеждать.
Пересічний — mediocre/посредствен-
ньій.
Переслідувати — persecuter/преследо-
вать.
Переховок — le бер&С/вещь, отданная на
хранение.— Громадський скарб — це
переховок у руках державця.
Питання — 1а question/вопрос.
Підноситися — s’elever/возвьішаться.—
Філософ мусить піднестися до ви-
твірного принципу розуму.
Підстава — 1а raison/основание.
Пізнавати — connaitre/познавать.
Плутати — confondre/смешивать.—
Християнської релігії я не плутаю з
папізмом.
Повернення — 1а restitution/возмещение.
Пов’язаний — attache/связанньїй.— Вті¬
хи, пов’язані з пошаною.
Пов’язувати — аНасЬег/связьівать.—
Пов’язувати із словами ясні поняття.
Погляд — Горіпіоп, l’avis/мнение.
Погляд — le point de vue/точка зре-
ния.— Під цим поглядом.
Погоджувати — сопсіїіег/согласовьшать,
примирять.
Подібність — 1а ressemblance/сходство,
подобие.— Подібність речей між со¬
бою.
410
Подоба — Гаррагепсе/видимость.—
Його внутрішня зневага ховалася під
подобою пошани.
Позірний — аррагет/кажущийся.—
Позірні якості тіл.
Позначений — marque/отмеч енньїй.
Показати — montrer/показать.— Я по¬
казав правдивість цієї думки.
Помилка — l’erreur/ошибка, заблужде-
ние.
Поминення — romission/опущение.—
Зло, яке він робить, є, власне, поми¬
нення добра, яке він міг би робити.
Помічати — appercevoir / замечать.—
Помічати подібності й відмінності
різних речей між собою.
Поняття — 1’і<Іее/понятие.— Порівню¬
вати речі між собою.
Порівнювати — comparer/сравнивать.
Породження — 1а generation/порожде-
ние.— Повітря витрачає на нові по¬
родження солі й дух, одержані від
гниття.
Породжувати — engendrer/порож-
дать.— Страх породжує уважність.
Послуговуватися — se servir/пользо-
ваться.— Послуговуватися з порож¬
ніх слів.
Постерігати — аррегсеуоіг/замечать.—
Люди постерігають між речами ті са¬
мі відношення.
Посутньо — essentiellement/no сущест-
ву.— У поганській релігії не було по¬
сутньо ніяких незручностів папізму.
Потреба — le besoin/потреби ость.—
Потреба зробила людей пастухами.
Почин — іе ргіпсіре/начало.— Всі казки
мітології були лише емблемами пев¬
них починів природи.
Почування — 1а sensation/ошущение
(процесе).
Почувати — sentir/чувствовать.
Почуття — le sentiment/чувство.— По¬
чуття справедливости.
Пояснювати — expliquer/пояснять.
Правдивий — vrai/истинньій.— Правди¬
ві принципи законодавства.
Правдивість — 1а verite/истинность.—
Кожен визнає правдивість геомет¬
ричних теорем.
Предложення — 1а ргорозкіоп/предло-
жение.— Хибність філософського
предложення.
Предмет — l’objet/предмет.— Предмет
мого розгляду.
Призводити до чого — produire/созда-
вать.— Неуцтво призводить до не-
досконалости в законах.
Призначений — destine/предназначен-
ньій.— Многість істин, призначених
взаємно знищуватись.
Принука — 1а contrainte/принуждение.
Принцип — 1е ргіпсіре/принцип.—
Принципи діяльности націй.
Припис — le precepte/правило, настав-
ление.— Приписи моралі.
Приписувати — a ttr ibuer / припис ьі-
вать.— Дехто приписує розумову
ріжницю різним умовам різних ши¬
рот.
Припускати — admettre, supposer/допус-
кать, предполагать.— Припускати в
людині шосте чуття.
Припущений — adm is/допущеними.—
Легковажно припущений принцип.
Припущення — Гadmission, la suppositi¬
on/допущенне, предположение.
Природа — 1а nature/природа.
Природний — naturel, de la nature/есте-
ственньїй.— Природна людина повин¬
на бути жорстока.
Прирожденний — пе/прирожденньїй.
Пристрасть — 1а passion/страсть.
Притаманний — inherent/присущий, не-
раздельньїй.— Багато людей уважає
іменник «доброта» за притаманну пев¬
ним речам прикмету.
Присутній — р resent/присутствую-
щий.— Спогад, присутній у пам’яті.
Присутність — 1а ргевепсе/присутствие.
Причина — la cause, le motif/причина.—
Причина розумової нерівности.
Причинець — Г auteur/причина.— Ісус
немовби вважає Бога за причинця
зла.
411
Противний — contraire/противореча-
щий.
Протилежний — оррове/противополож-
ньій.
Протиставати — s’opposer/противодей-
ствовать.— Перешкоди, що проти-
стають поступові науки.
Протяг — la suite/продолжение.— Про¬
тягом хвилин, що з них складаєть¬
ся життя, люди можуть бути однако¬
во щасливі.
Протяг — Petendue/протяжение.
Пускати (в рух, у дію) — mettre (еп
mouvement, en action)/приводить (в
движение, в действие).
Результат — le resultat/результат.
Рід — 1е genre/род.
Ріжниця — la difference/различие.
Різний — divers / различньїй.
Різноманітність — 1а diversite/разнооб-
разие.
Річ — l’objet, la chose/предмет, вещь.—
Навколишні речі. Порядок речей.
Робити — rendre/делать.— Людей лихи¬
ми робить відмінність інтересів.
Розвиватися — developper/развиваться.
Розвиток, розвій — le developpement/
развитие.
Розв’яз, розв'язання — 1а solution/раз-
решение.— Розв’яз питання.
Розв'язувати — resoudre/разрсшать.—
Розв’язувати проблему, питання.
Розгляд — Гехашеп/рассмотрение.
Розглядати — examiner, considerer/pac-
сматривать.
Розмисел — la meditation/размьшіление.
Розсудок — la raison/рассудок.
Розум — l’esprit/разум.
Розуміння — Pentendement/noHHMaHHe.
Розуміти — comprendre/понимать.
Розуміти під чим — entendre/понимать
под чем.— Іноді ж під моральним чут¬
тям розуміють співчуття.
Розумовий — intelleCtUel/yMCTBeHHbMf.
Роз'єднувати — desunir/раз-ьединять.
Рух — 1е mouvement/движение.
Рушій — 1е moteur/двигатель.— Інтерес
є єдиний рушій людей.
Сам із себе — еп soi-meme/сам по се¬
бе.— Розум сам із себе.
Свідчити — prouver/свидетельство-
вать.— Цей факт свідчить проти його
погляду.
Свобода — 1а liberte/свобода.
Сенс — le sens/смисл.
Складати що — former/составлять, ви¬
носить.— Складати поняття, суджен¬
ня.
Складати на що — rapporter а qch./отно-
сить к чему.— Розумову нерівність
складають на нерівну досконалість
чуттів.
Складовий — const it uant/составной, со-
ставляющий.
Спекулятивний — speculatif/умозритель-
ньій.
Спонукати — necessiter/пону ждать.—
Лише довершене законодавство може
спонукати людей до чесноти.
Спосіб — 1а тапіеге/средство.— У вели¬
ких царствах є один тільки спосіб
розв’язати проблему добірного зако¬
нодавства.
Спостереження — l’observation/наблю-
дение.
Спостережений — observe/наблюдае-
мьш.— Спостережені явища.
Спостерігати — observer/наблюдать.
Справжній — veritable/настоящий.—
Справжній предмет моралі.
С прийму щий — susceptible/восприимчи-
вьій.— Органи дитини стають сприй-
мущі до вражінь.
Спричиняти що у -ся до чого — causer,
produire/обусловливать.
Спричинений — cause/обусловленний,
причиненими.
Спроможність — la puissance/возмож-
ность.— Коли всі люди й не мають
насправді однакового розуму, то всі
щонайменше мають його в спромож¬
ності.
Ставати — devenir/становиться.
412
Ставити що над що — preferer/npewio-
читать.— Ставити чийсь інтерес над
свій власний.
Стан — retat/состояние.— Стан байду-
жости.
Стан — Гогсіге/сословие.— Всі стани
нації.
Становити — constituer/составлять.
Стосуватися — сопсегпег/относиться,
касаться.
Стосовний — relatif/относящийся.
Судження — 1е jugement/суждение.
Судити — juger/судить.— Судити є ска¬
зати те, що я почуваю.
Сукупність — l’assemblage/совокуп-
ность.— Сукупність поняттів.
Суміш — le melange/смесь.— Суміш по¬
чуттів і поняттів.
Суперечність — la contradiction/проти -
воречие.
Суперечний — contradictoire/npoTHBope-
чивьій.
Сутність — ressence/сущвство.— Бого¬
слови ніколи не доведуть мені, що
думка є сутність душі.
Схожість — 1а сопуепапсе/сходство.—
Схожість речей між собою.
Твердження — rassertion/утверждение.
Твердити — pretendre/утверждать.
Товариськість — восіаЬіШе/общитель-
ность.— В людині, як і в тварині,
товариськість є наслідок потреби.
Точний — exact, precis/точньій.— Точне
поняття про справедливість.
Точність — rexaetitude/точность.
Т рактувати — traiter/рассма тривать.—
Дехто трактував співчуття як сла¬
бість.
Труд — la fatigue/тягость.— Треба з ди¬
тинства привчати людину до труду
уважности.
Трудний — penible/тягостньій.
Увага — l’attention/внимание.
Уважність — ГаПепНоп/внимательность.
Уникати — еуйег/избегать.— Уникати
суперечностів.
Упорядкований — police/благоустроен-
ньш.— Упорядковані народи.
Уряд — le gouvemement/npaBHTenbCTBO.
Урядування — le gouvemement/npaane-
ние.— Форми врядування.
Установлення — retablissement/установ-
ление.— Установлення законів.
Установляти — etablir/установлять, уч-
ре ждать.
Установа — Fetablissement/учрежде-
ние.— Папізм є установа людська.
Утвір — Гоеиуге/создание.— Хочуть,
щоб мораль була утвором Божим.
Утворений — forme/образованньш.
Утворення — 1а formation/образование.
Утворювати — former/образ овьівать.
Утотожнювати — identifier/ отожде-
ствлять.
Факт — le fait /факт.
Хибний — faut/ложньш.
Ціле — ГепветЬІе/целое.— Ціле людсь¬
ке знання.
Частковий — particulier/частньій.— Ча¬
сткове поняття.
Чеснота — 1а vertu/добродетель.
Чин — Toperation, Faction/действие.—
Ввесь чин нашого розуму зводиться
до спостереження відношень між ре¬
чами.
Чинити — орегег, produire/произво-
дить.— Правила поетики — це лише
різні способи чинити цей наслідок.
Чинний — efficace/действенньш.
Чистий — pur/чистий.— Чиста мораль.
Чудовий — beau/прекрасний.— Апосто¬
ли чудової моралі.
Чутливий — sensible/чувствительньїй.
Чутливість — 1а sensibilite/чувствитель-
ность.— Фізична чутливість.
Чуттєвий — sensuel/чувствснньш. Чуттє¬
ві втіхи.
Чуття — 1е sens/чувство.— Органи чут¬
тя.
Являти собою — presenter/представ-
лять.— Являти собою ясне поняття.
Якість — 1а циаШе/качество.— Душевні
якості.
Ясний — net, сіаіг/ясньїй.— Ясне по¬
няття.
413
ЗМІСТ
Від редактора 6
Леонід Мазур. Ідеаліст матеріалізму 7
Передмова 20
Вступ 23
ЧАСТИНА ПЕРША
Причина розумової нерівності, яку приписували досі нерівній доскона¬
лості органів, є, певно, виховання, доконечно різне в різних людей 30
ЧАСТИНА ДРУГА
Всі люди, маючи звичайно добру організацію, однаково здатні до розу¬
мового розвитку 62
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Про загальні причини розумової нерівности 133
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Люди, маючи звичайно добру організацію, всі здатні до того самого ступе¬
ня пристрасти — її неоднакова сила завжди буває в них наслідком ріжниці
становищ, у які ставить їх випадок. Своєрідний характер кожного, як
зауважує Паскаль, є лише витвір його перших звичок 140
ЧАСТИНА П’ЯТА
Про помилки й суперечності тих, чиї принципи, відмінно від моїх, нерівну
розумову вищість складають на нерівну досконалість чуттів 193
ЧАСТИНА ШОСТА
Про лихо, до якого'призводить неуцтво; про те, що неуцтво не знищує роз-
пещености, не забезпечує вірности підданців, що воно без розгляду судить
найважливіші питання, наприклад, питання про розкіш. Про нещастя, яких
можуть іноді завдати нації ці судження. Про зневагу й ненависть, якої варті
заступники неуцтва 224
ЧАСТИНА СЬОМА
Чесноти й щастя народу є наслідок не святости його релігії, а мудрости
його законів 255
ЧАСТИНА ВОСЬМА
Про те, в чому полягає щастя індивідів; про підвалину, на якій повинно
будувати національне благоденство, що доконечно складається з усіх
приватних благоденств 278
ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА
Про можливість накреслити добрий плян законодавства; про перешкоди,
які ставить неуцтво його оголошенню; про глум, на який бере воно всяку
нову думку в моралі та політиці й усяке поглиблене вивчення їх; про непо¬
стійність, яку домислює воно в людському розумі; непостійність несполуч¬
на з тривалістю добрих законів; про уявну небезпеку, до якої, коли вірити
неуцтву, мусить призвести царства відкриття нової ідеї, надто ж відкриття
правдивих принципів законів; про згубну байдужість людей до дослідження
моральних та політичних істин; про те, як ту саму думку залежно від хви¬
линного інтересу називають то правдивою, то хибною
ЧАСТИНА ДЕСЯТА
Про могутність освіти, про способи вдосконалити її, про перешкоди,
що їх чинять поступові цієї науки. Про те, як легко було б накреслити
плян добірного виховання, коли ті перешкоди усунуто
311
364
Клод Адріан
Гельвецій
ПРО ЛЮДИНУ,
її РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ
ТА її ВИХОВАННЯ
Переклад з французькії
Редактор Олександр Мокровольський
Відповідальна за випуск Валентина Кирилова
Технічний редактор Ольга Грищенко
Коректор Тетяна Білецька
Здано до складання 01.03.94.
Підписано до друку 31.05.94.
Формат 60 x 90Vi6- Гарнітура тайме.
Папір офсетний № 1.
Зам. 4—36.
Видавництво «Основи».
252133, Київ-133, бульвар Лихачова, 5.
Орендне поліграфічне підприємство «Книга».
254655, МСП, Київ-53, вул. Артема, 25.