Text
ІНШІ ПРАЦІ ТОГО Ж САМОГО АВТОРА:
СОММІЖІСАТКЖ МЕОІА АИО 8ОУІЕТ НАТІОМАЬПУ
РОЬІСУ: ьіаїив оГ паііопаї 1ап£иа£е$ іп 8оуієі Т.У.
Ьгоадса8ііп£. (ГМсіу ¥огк : Нкгаіпіап Соп£те55 Соттіїїее оГ
Атегіса, 1972, 57 р.
ТАМ, ДЕ ДНІСТЕР КРУТО В'ЄТЬСЯ: історичний нарис
виховно-освітиьої політики в Галичині на прикладі
учительської семінарії та гімназії в Заліщиках, 1899-1939, —
(Торонто : Срібна сурма, 1974). 278 стор. (Видання Канадське
Наукове Товариство ім. Шевченка ; ч. 14).
ДОРОГАМИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: легенди про участь
українців у Варшавському повстанні 1944 р. та про
українську дивізію “Галичина”. — Торонто : Вид-во Новий
Шлях, 1980). 259 стор. (Видання Канадське Наукове Товариство
ім. Шевченка ; ч. 21).
ДОРОГАМИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ...-2-е виправлене
вид. — (Торонто : Накл. Братства кол. Вояків 1-ої УД
УНА, 1981) XIII, 259 стор. (Видання Канадське Наукове
Товариство ім. Шевченка ; ч. 21).
У підготовці до друку “ГАЛИЦЬКА СОЦІЯЛІСТИЧНА
СОВЄТСЬКА РЕСПУБЛІКА, 1920 р. (поверх 200
сторінок)
ПІД СОНЦЕМ ІТАЛІЇ
8НЕ¥СНЕЬІКО 8СІЕМТІЕІС 8ОСІЕТУ
8ОС1ЕТЕ 8< ІЕМІПрІ Е 8Е¥СЕЛКО
8СНЕУУТ8СНЕНКО СЕ8ЕІХ8СНАЕТ ПЕК ^¥І88ЕТОСНАГТЕ1Ч
Ікгаіпшп Ьіийіея УоІ. 50
ШПЕК
ТНЕ ІТАЕІАЬ 81ЛУ
8оИіег« о£ сЬе Віуізіоп “Саіісіа” —
йіе Еігкі ІЗкгаіпіап Оіуіяіоп оГ іЬе Екгаіпіап НаііопаІ Агтпу
іп іЬе ВгііізЬ РгІ8опег5 оГ №аг Сатр “5С” іп Веііагіа,
Липе-ОсіоНег 1945
Ьу
У'АЯП УЕПГНА
1)пІ¥ЄГ8ІЇу о£ Тогопго
Проект зі збереження
спадщини
української еміграції
Тогопіо, Кечу ¥огк, Рагів, 8Шпеу
— 1984 —
НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМЕНИ ШЕВЧЕНКА
Бібліотека українознавства, том 50
ВАСИЛЬ ВЕРИГА
ПІД
СОНЦЕМ ІТАЛІЇ
Вояки Дивізії “Галичина” —
Першої Української Дивізії Української Національної Армії
в Бритійському таборі полонених “5Ц” у Беллярії, Італія,
червень-жовтень 1945
Торонто, Нью Йорк, Париж, Сцдней
— 1984 —
З матеріалів до історії Дивізії “Галичина”
1-ої Української Дивізії УНА
о
СорупрМ Ьу іЬс АисИог
Обкладинку оформив о. М. Малюжинський
Сшіясііял Свіаіо^иіпх іп РиЬІісаНоп Ояи
УегуЬа, ХУалуІ. 1922
Ріс! вопівеш каїіі.
(ВіЬІіоіека икгаіпогпаувіуа ; сії. $0)
ТіІІс оп а<1<1с<1 С.р.: Опсіег <Ье каїіап зип.
Техї іп ІЛсгаіїйап «ісЬ Еп£Іі$к вііттагу.
ВіЬІіорарЬу: р. 241-243
Іпсіисіев іпсіех.
І. Цкгаіпз'ка паївіопаї'па агтііа. Окгаїпв'ка дууігна, І. 2. ХУогИ 'Уаг, (939-1945
Ргівопегв а псі ргіхопз, ВгііізК 3. Ргівопегя оГ «аг— Ііаіу— Нізіогу. 4. РгізопегзоГ
«аг ~ Ккгаіпе — Нізіоіу. І. Тійе. 11. Тіїїе: Ипдег <Ье каїіап вип. III. $егіе&
0805.18У47 1984 940 54’72’4(094548 С83-099093-3
18ВN 0-920365-00-0
18ВК 0-920365-02-7 (Ьоипй)
Видавництво Братства колишніх Вояків 1-ої УД УНА
Підполк. Евген Нікітін
МИ ПЕРЕЙШЛИ...
Ми перейшли далекії країни.
Безмежжя рік і сіл ми перейшли.
Та зоряної України
На нашому шляху ми не знайшли.
За нами бачимо лиш мрій руїну
А перед нами безконечний шлях,
Тернистий шлях борців за Україну —
І з нього нам нема куди звертать.
За нами все: і спокій і родина.
Тепер нас сонце Адрія пече.
1 знає Бог один, яка країна
В мандрівках перед нами мріє ще.
(Життя е таборі, ч. 3/30.9.45)
5
Полковник, пізніше генерал Михайло Крат
Комендант табору “5Ц” від І червня до 14 серпня 1945
(З архіву ген. М. Крата)
6
ВІД АВТОРА
Дивізія “Галичина"— І Українська Дивізія Української
Національної Армії з часів Другої Світової війни мала на меті
боротися з московсько-совстським імперіялізмом, який наніс
таку жахливу шкоду українському народові. Однак силою
воєнних обставин ця Дивізія відіграла більшу політичну ролю
ніж мілітарну г боротьбі з наїзником України, будучи за
дротами у бритійському таборі воснно-полонених.
Восени 1981 року авторові цих рядків запропоновано
приготувати доповідь і серії лекцій Канадського Інституту
Українських Студій г Торонто на тему “життя вояків
українців у таборі полонених у Ріміні, /945-1947”.
Підготов ляючись до цієї доповіді виявилося, що в одній лекції
переповісти все. що діялося за тих два роки та зробити навіть
найпростішу аналізу ти у подій — прямо неможливо. В
наслідок того, тему було обмежено лише до "життя
полонених українців у таборі в Беллярії 1945 р. ”
Вже в часі опрацювання доповіді, а зокрема в часі дискусії
над нею. 11-го листопада 1981 р., бую стверджено, що над
цією темою варто було б попрацювати дещо докладніше.
Правда, в цей час уже була опублікована праця Ріміні 1945-1947,
збірник матеріялів до історії Дивізії під редакцією Всеволода
Будного. але це не буза синтетично-аналітична історія
побуту Дивізії в полоні, й тому я постановив взятися за це
діло. Справа не була легка, бо дуже мало на ту тему досі
опубліковано, за виїмком споминів двох ко мендантів табору,
генерала Михайла Крата та майора Савелія Яськевича. Однак
у пригоді тут стали Хроніка Української Студентської
Громади в Беллярії-Ріміні. щоденник Ореста Г^родоського та
власний записник автора, а зокре ча Книга наказів Української
Команди Табору “5Ц“у Беллярії, яку дбайливо зберіг колишній
ад ’ютант коменданта Гарматного полку у таборі полонених
хор. Маріян Грипів. 1 за те йому належиться признання і
подяка.
7
Вже в ході самої праці довелося ствердити, що якийсь
вступ про те. як Дивізія опинишся в таборі полонених у
Бея гярії, є необхідний, інакше читач не знатиме, звідки там
українці взялися й чому. Так постав перший розділ “3 фронту
в по іон” та другий—“Італійськими дорогами”. Про перехід
Дивізії з фронту до полону вже маємо більше матеріялів,
зокрема завдяки Володимирові Ґоцькому та сотн. Богданові
Підгайному. які опублікували свої спомини, перший у Вістях
Братства кол. Вояків І УД У НА в Мюнхені, а другий у Вістях
Комбатанта та ін. Але це тільки крап іина в морі, бо там немає
інформацій про всі частини, які відступали, кожна на власну
руку. Крім того, те що написане і надруковане є здебільше у
розповідній формі призначене, як виглядає, для тих. які про те
все знали, або для тих, які добре орієнтувалися у тих справах,
тобто для самих учасників тих подій. З уваги на те, у тих
спо чинах дат майже взагалі немає, прізвища подають без імен
і доволі часто навіть і без ранг, що утруднює їх
використовування. Але помимо того, все ж таки треба бути
вдячним тим нечисленним авторам, які бодай щось написали і
так залишили якусь документацію про ті події. На жаль,
багато с таких, які знали справи докладніше, обертаючись “на
вершинах'’, тобто у штабі Української Національної Армії,
але не почувалися до обов'язку щось про те написати й
залишити якийсь матеріяя для майбутніх дос йдників тих
часів і подій.
На цьому місці потрібно конче згадати, що відступ
Дивізії з німецько-совєтського фронту в Австрії до
бритійського полону вимагав перемаршу через гори Альпи і. не
дивлячись на атаки совєтсько-тітовських іітаків та
совєтської погоні за Дивізією, як і тітовських партизанських
нападів, бііьшість дивізійників відв’язалася від совстів й
остаточно опинилася в горах Альпах.
Крім несприятливих зовнішніх умов. Дивізія переходила в
той же сам час і внутрішню кризу. Дивізія, була під
командуванням німців, якщо йдеться про вищий
старшинський склад, який у критичному моменті. майже
поголовно, не рахуючи га лицького губернатора д-ра Вехтера,
шефа штабу Дивізії, майора Гайке та ще декількох, за іишияи
8
Дивізію на призволяще. забравши з неї. або в найліпшому
випадку, намагалися забрати, харчові запаси та всяке інше
військове майно. Через це, як і через ряд інших несприятливих
обставин, зв’язок між поодинокими частинами Дивізії, ба
навіть поодинокими частинами полків чи куренів, практично
не існував. Ломимо того, завдяки українським старшинам.
Дивізія у переважаючій б і іьшості, перейшла до бритійців
згідно з пляном і зложила перед ними зброю. Менша частина
опинилася в американському полоні, попавши на американську
зону Австрії, деякі дивізійники попали в по зон французів, які,
за неперевіреними поголосками, віддавали їх совстам. Крім
того певна кількіс ть вояків Дивізії таки попала в р іки совстам
а деякі піітовцям, аіе про їхню до ію, за малими виїмками,
ніхто нічого не знає.
На окрему подяку заслуговують учасники тих подій, які
своїми власними інфор маці ями спричинилися до збагачення
змісту книжки невідомими фактами й подіями, про які немає
ніде згадки у так д уже бідній нашій мемуаристиці. До таких
належать (у поазбучному порядку) Петро Бойчук, Оля
Важна-Ванкевич, Таня /ванів-Ґут. Євген Лагодинський,
Володимир Пальчук, Остап Сокольський та інші.
Так само подяка і признання наїежиться Мирославу
Бігусові, покійному Ярос заву Кіселикові, Андрієві
Кемеровському, пані Калині Лазер. Михайлові Ромахові.
Василеві Сірсько.му. сотн. Юліянові Темникові, покійному д-
рові Романові Туркові та Олександрові Хотинецькому. за
читання манускрипту та їхні завваги й поради до нього. У
цьому відношенні на окреме признання заслуговує Орест
Городиський, який не тільки що написав цілий ряд дуже цінних
завваг до манускрипт у. але ще й дав до використання багато
архівного матеріялу, а в тому і знимки із солідно
опрацьованими інформацічми до них, які майже повністю
використано у цій праці. Так само щира подяка належиться
Михайлові Пітюрі за його технічну допомогу, а зокрема д-ві
Святомирові Фостунові з Лондону, який помістив спеціяльне
оголошення в Українській Думці із закликом надсилати, хто
має, цікаві світлини до праці “Під сонцем Італії’’. У висліді
цього оголошення наспію декілька цінних знимок від пп. В.
9
Петришина та В. Попадинця і Англії. які автор з вдячністю
використав.
Остаточну версію манускрипту читали пані Світлана
Кузьменко та Володимир Кузь і виправляли. перила —
стилістичні а другий — ортографічні помилки. Всі ці повище
наведені особи зробили, кожний у свою міру, вк іад у появу цієї
книжки, за що автор висловлює їм щиру подяку. Однак за
недоліки відповідальність несе таки сам автор, який, з різних
причин, не все і не всі завваги й поради брав до уваги. Вкінці
подяка належиться також й Олі Адамик. яка відповідала за
набір та оформлення книжки.
Під кінець треба вказати і на те, що всі військові ступені
подані в цій праці такі, як їх мали старшини під кінець війни. З
уваги на те с полковник Михайло Крат, сотник Осип
Винницький, поручник Богдан Підгайний. Щойно в Ріміні
наспіла вістка про їхнє підвищення.
Віддаючи в руки читачів цю працю, автор хоче вірити, що
вона спричиниться до вияснення ще одного мало відомого
аспекту боротьби українців за своє самої тійне існування в часі
Другої Світової Війни у формі української дивізії" Галичина”—
Гої Дивізії УНА. а зокрема у часі її побуту у таборі полонених
у Беллярії. Той короткий час побуту у таборі, бо заледве
чотири й пів місяця, виявися національно освідом ниючим та
об'єднуючим горнилом української молоді — членів Дивізії, що
походила з усіх українських земель, від Кубані на сході аж до
Лемківщини на заході.
10
З ФРОНТУ в
полон___
Друга світова війна закінчилася 8-го травня 1945 року. В цей
час українська дивізія “Галичина” знаходилася на схід ньому
фронті на відтинку Фельдбах-Ґляйхенберґ у Стирії на
південному сході від міста Ґраду, у складі 6-ої Німецької Армії.
Тут же ж дивізію “Галичина” перейменовано на 1-шу
Українську Дивізію Української Національної Армії під
командуванням ген. Павла Шандрука. В скорому часі команду
Дивізії мав перебрати полковник Михайло Крат, старшина
Армії Української Народньої Республіки в часі Визвольних
Змагань 1918-1921 років. Але з технічних причин цього не
сталося і кінець війни захопив Українську Дивізію ще під
командуванням німця гей. Ф. Фрайтаґа. Тим часом німецькі
фронти валилися і Третій Райх конав у судорогах. 2-го травня
фельдмаршал Кессельрінґ, головнокомандуючий Південним і
Західним німецькими фронтами погодився закінчити воєнні дії
иа цих фронтах, що офіційно проголошено того самого дня в
год. 18-ій вечором. Отже капітуляція Німеччини була
доконаним фактом і два дні пізніше двох німецьких генералів
прибули до головної квартири генерала Кларка, щоб наглядати
за переведенням капітуляції згідно з умовою.
На Австрію йшла з Італії 8-ма Бритійська Армія, яка мала
за завдання окупувати Каринтію, а зокрема місто Кляґенфурт,
до якого висунув претенсії також і Йосиф Тіто, провідник
югославських комуністичних партизанів, званих від його імени
тітовцями. У зв’язку з тим Бритійська 7-ма Стрілецька Бпигада
поспішала на Кляґенфурт і захопила його 8-готраві’я на > отири
години раніше ніж наспіли тітовські партизани
8-го травня ранком почався відступ Дивізії і фронт} з тим,
що частини тилового забезпечення залишилися на бойовій лінії
аж до П -ої години, щоб основні сили Дивізії могли спокійно
відійти подальше від большевицького фронту.
11
Відв’язавшись від совєтської армії. Дивізія мала перейти у
зону Австрії призначену для бриті йської окупації і там зложити
перед бритійцями зброю. Шлях відступу провадив на захід
через річку Мур на південь від Ґрацу і далі на південь по т.зв.
“Шляху Пак”, що провадив через вершину Пак у горах Альпах
(2398 м понад позем моря), через Вольфсберґ до містечка
Фелькермаркт на схід від Кляґенфурту у Каринтії, де мав бути
збірний пункт Дивізії.
В перших днях травня при штабі Запасного полку
знаходився також і штаб Української Національної Армії на
чолі з генералом Шаидруком, який вислав був до Клягенфурту
делегацію у складі сот, Л. Макарушки та д-ра Арльта на
переговори з англійцями у справі рятування Дивізії від
совєтського полону. Згідно із практикованими умовами
капітуляції усі війська, які стояли на яких би то не було фронтах,
мали йти в полон тих держав, проти яких вони у даний момент
воювали. Ввццу того дивізія “Галичина", чи тоді уже 1-ша
Українська Дивізія Української Національної Армії, мала
піддатися в полон совєтській армії. Вигляди не надто рожеві. З
уваги на те, 6-го травня ген. Шацдрук виїхав на фронт, щоб
приспішити відступ Дивізії з фронту на захід у зону військ
західніх аліянтів. Одночасно виїхала і делегація на захід, щоб
порозумітися з командуванням аліяитів. Ця делегація ще того
самого дня стрінулася з представниками англійського
командування у Кляґенфурті й договорилася до того, що
англійці підчинили українську Дивізію своїм наказам. На
другий день штаб Української Національної Армії відвідав
полковник Бритійської Армії, щоб довідатися дещо більше про
Дивізію. Так від 6-го до 8-го травня Дивізія, принайменше
теоретично, була підпорядкована, ще як військова одиниця,
англійському командуванню. При тому англійці заявили були
українській делегації, що коли удасться Дивізію стягнути в
район Фелькермаркту ще перед 8-го травня, тобто до закінчення
війни, толі вона повністю підходитиме під юрисдикцію
англійців.2
На тій основі робилися заходи, щоб Дивізію якнайскорше
стягнути з фронту у район Фелькермаркту, а опісля там був
проголошений перший збірний пункт. Очікуючи кінця війни
12
поміж за хід ні ми аліяитами та Німеччиною, всі вірили, що війна
аліянтів з Совєтським Союзом неминуча, бо ж вільні і
демократичні країни ие можуть терпіти совєтського
тоталітаризму, який нічим не різниться від нацистського. З
уваги на те ген. Шавдрук, виїжджаючи на фронт, дав
українським старшинам наказ, щоб “у випадку, коли обставини
розлучать його з Дивізією, зберігати організацію її якнайдовше,
а при тому і військову дисципліну й готовитись до участи у новій
війні, на цей раз поміж західніми аліянтами та Москвою”.
До речі, це не була собі звичайна вигадка ген. Шавдрука, чи
навіть побожне бажання усіх українців, а зокрема Української
Дивізії, та інших українських військових частин на боці
Німеччини. Серед німецького командування було загальне
переконання, що. капітулюючи на заході і на півдні £вропи,
війна продовжатиметься на сході проти Совєтського Союзу та
що німецькі збройні сили будуть незабавом воювати рам'я в
рам’я з Британською Армією проти москалів 4
В міжчасі бойові частини Дивізії відв'язалися від ворога і ще
8-го травня вечером перейшли річку Мур в повному порядку.
Після того зірвано міст на Мурі, забезпечуючись, щоб часом
совєтські моторизовані частини не пробували иаздігнати
Українську Дивізію. Наступного дня відступаючі частини
Дивізії дійшли до підніжжя гірського хребта Пак. Тут десь
з’явилися совєтські танки, які змусили дивізійні частини
розсипатися по покритих лісом горах і прямувати навмання
подальше від дороги. Але такий стан розпорошення тривав не
довго, бо вже на перевалі гірського хребта Пак появилися
новозеляццські танки, які дещо заспокоїли напружені нерви
вояцтва. Збігом обставин ця новозеландська танкова частина
мала такі самі кольори як і дивізія “Галичина”— синьо-жовті.
Хоча із цими танкістами ніхто розговоритися не міг, але сам
факт, що вони були із заходу та що вони нічого злого не робили
воякам українцям, давав надію на добрі висліди. Але на
Фелькермаркт йти було неможливо, бо там гуляли вже тітовські
партизани, які захопили місто й околицю. Так само не було вже
бритійської комавдн у Кляґенфурті й не було перед ким
складати там зброю. В поворотній дорозі сот. Макарушка
випадково зустрів зв’язкового старшину 29-го полку, пор. Л.
Ортинського й поінформував його, що шлях на Фелькермаркт
ІЗ
відтятий й тому треба поробити відповідні дороговкази і знаки,
щоб відступаючі частини Дивізії спрямувати у північному
напрямку на роздоріжжю у Твімберґу. Пор. Ортинський вповні
з того завдання вив'язався.5
Помимо того, що війна закінчилася 8 травня, совєтські
літаки атакували відступаючі частини Дивізії бомбами та
бортовою зброєю через наступні три дні. Останній їх налет
відбувся 10~го травня, але на щастя всі ці атаки не завдали
великих жертв у людях. 10-го травня деякі частини Дивізії, а
зокрема піхоти, зійшли в долину річки Лявант на захід від
містечка Твімберґ у Каринтії. Довідавшись про неможливість
пробиватися до Фелькермаркту, переночували там а на другий
день свобідио зорганізованими групами вояцтво вирушило у
напрямі на місто Шпітталь, на південному схилі
Гукторерійських Альп. Деякі групи пішли на північ до міста
Радштадт і, як це виявилося пізніше, попали в американську
зону Австрії й опинилися в американському полоні.
До 10-го травня Дивізія, бодай номінально, мала свій штаб
очолюваний ще офіційно генералом Фрайтаґом і командний
пункт був визначений у містечку Тамсвеґ. Там він розмістився,а
вечером переїхав до Сенкт Авдре, що лежить три кілометри на
північ від Тамсвеґу. Вечером “прийшли відомості, що аліяити
затримують у Тамсвеґу всі чужонаціональні частини зброї СС”.
Генерал Фрайтаґ також прибув до Тамсвегу, але попавши в
зневіру, поповнив там самогубство. З цілого штабу Дивізії
залишився з німців практично один шеф штабу майор Вольф
Дітріх Гайке. Тут же у Тамсвеґу “він встановив зв’язок з штабом
однієї англійської бриґдди і зголосив йому деякі відділи Дивізії.
Для вояків Української Дивізії англійці призначили на збірний
пункт велике поле біля самого Тамсвегу”. * Комендантом
цього збірного пункту став майор Євген Побігущий.
Але загальна ситуація була така, або щонайменше
видавалася така, що чим далі від большевиків тим безпечніше і
тому деякі частини вирішили йти далі в гори. Зрештою вояки не
знали, що у Тамсвеґу вже є перший збірний пункт Української
Дивізії й тому марші продовжувалися у різних напрямках иа
захід і південь.
Дороги були завалені відступаючими військовими
колонами моторизованих частин й тому організувалися менші
14
групи піхоти по 40-50 осіб, які з військовими картами та
компасами йшли направці через гори, спинаючись узбіччями і
місцями досягаючи горішню межу лісів. На північних схилах
Альп, зокрема у заглибинах, все ще стояли сніги. 11 -го травня
перші групи пішли в гори й під вечір осягнули містечко
Гітеиберґ у долині річки Ґледніп і там заночували.
На другий день групи пробивалися горами аж до
Штрасбургу направці а далі гірськими дорогами до КляЙн
Ґледніц. Деякі групи намагалися йти тільки дорогами, що
одначе не було легко. По дорозі стрічалися австрійські
господарства, на яких були затрудиені українські робітники,
хлопці й дівчата. Вони радо допомагали воякам українцям,
доставляти хліба з маслом, а також гостили відомим
австрійським соком з яблук — “мостом**.
13-го травня передові групи перейшли гірськими дорогами
спершу через СірнІн, Бад Саикт Леоигард аж до Еббене
РаЙхеиав у долині річки Ґурка, а далі вже битим шляхом через
Петерзеи і Кляйнкірхен до Радентгайму і Мільштадгу над
берегом чудового озера Мільштадтер Зее. Тут уже сходилися
вояки з різних частин і спати довелося під голим небом. На
щастя погода була чудова і свіже гірське повітря сприяло
доброму сну після довгих маршів, так шо не було навіть часу
роздумувати над невідомим завтра.
14 травня у Мільштадті приєдналася ще одна група, що
їхала кіньми й возами, й разом вирушили до недалекого вже
міста Шпітталь. Відчувалося, шо наближалися до якогось
місця, де мала б вирішитися доля вояків Дивізії й тому усім на
душі було якось не виразно.
І так ще перед полуднем перші групи вояків Української
Дивізії добилися до міста Шпітталь, яке лежить над рікою
Дравою у кітловині оточеній горами. Спустившись згори до
міста, вони розвідали де знаходиться бритійська команда міста
і до иеї пішла делегація, щоб зголосити прихід українців у
повному бойовому виряді, з кіньми й возами, та довідатися, що
далі робити. Було це десь коло години 10-ої ранку. По якомусь
часі делегація повернулася сама, заявляючи, що треба
прямувати далі до міста Філлях і Клягеифурт. І так у повному
військовому виряді, навіть з скоростріламн, перейшов відділ
через місто. Якось здивовано приглядалися мешканці міста,
15
знаючи що війна закінчена, а тут ще якась частина переходить у
повному озброєнні. Щойно коли відділ віддалився від міста иа
який кілометр-півтора, валку наадігиало двох бритійських
вояків на мотоциклях, які сказали, що треба було б віддати
зброю.
— Де ж її здавати? — запитав комендант групи.
— Кидайте ось тут. у рів, — показав бритійський вояк.
Всі поскидали кріси і скоростріли у рів, але пістолі, хто їх
мав, задержали і ніхто їх не вимагав. Таквиглядала капітуляція,
розброєння та перехід у полон одної частини Української
Дивізії “Галичина”. На південь від дороги простяглася якась
лука, а ліворуч від дороги, тобто иа північній частині,
знаходилася велика оболоня й англійці сказали повертати на ту
оболоню. В куті тої оболоні попри головну дорогу стояла
велика дерев'яна шопа, де всі розмістилися і чекали дальших
наказів. Як виявилося це була перша група збірного пункту
вояків дивізії “Галичина” у Шпітталь, чи пак перші
“добровольці” в бритійський полон. Скоро почали прибувати
сюди й інші групи вояків і табір зростав на очах. Бритійське
командування прислало свою варту, яка складалася з двох
вояків, що проходжалися вздовж головної дороги, що
провадила на Кляґенфурт і спрямовувала українські частини на
оболоню. Поза тим табору ніхто ие пильнував і кожний міг іти
куди хотів, за виїмком головної дороги.
Комендантом цього збірного пункту у першій стадії був
сотник Остап Чучкевич а його адіютантом хор. Любомир
Кузик. На другий чи третій день постою у Шпітталь появилися
полк. Михайло Крат та полк. Альфред Бізанц, голова
Військової Управи дивізії “Галичина”та багато інших старшин
Дивізії й табір організувався на базі приналежности до полків у
Дивізії. Остаточно команду табору перебрав полк. Крат, який
назначив комендантів полків, щоб провадити облік вояків у
своїх частинах, які постійно збільшувалися новими прихідцями.
Всі ці дані вони здавали комендантові табору, який їх передавав
бритійській команді. Тому що бритійці ие мали ще на місцях
своїх харчових магазинів, з другого чи третього дня вони
почали доставляти харчі літаками, так як перед тим вони це
робили для тітовських партизанів у Югославії.
16
Частини Дивізії кілька годин після капітуляції у відступі через гори Альпи
8-го травня 1945 р. (Архів — В. Попалинець)
Тут, у Шпітталь, українська команда, користаючи з того,
що між старшинами був д-р Петро Савицький, український
вчений, який ще до війни писав свої наукові праці також
англійською мовою, доручила йому написати відповідне
письмо-меморацдум із виясненням, чому і як постала
українська дивізія “Галичина”. Це д-р Савицький зробив вповні
задовільно і готове письмо чекало на відповідну нагоду."
В дорозі на Шпітталь багато німців з командового складу
відійшли, приєднавшись до німецьких частин, а тих які ще
залишилися були, бризійш відділили від українців. У цьому
таборі почалися торговельні зв'язки українців з австрійцями, які
пізніше так корисно розвинулися в Італії поміж українцями й
італійцями. Тут у Шпітталь, вояки попродали австрійцям
військові коні й вози, а також інші дрібні речі, які з закінченням
війни стратили на вартості, як військове майно. Все це очевидно
вимінювалося за харчові продукти.
Крім бойових частин Дивізії, які стояли на фронті був ще й
Вишкільно-Запасний полк зі своїм штабом у Дойчлявдсбергу у
17
Стирії, але його курені і 16 сотень були порозкцдувані по різних
далеко віддалених від себе місцевостях суміжної Каринтії. Тут
Вншкільно-Запасний полк, який нараховував кілька тисяч
вояків, переходив військовий вишкіл і поборював тітовських
партизанів,від яких аж кишіло в горах. Виш кіль но-Запасним
полком командував полковник Маркс, німець, який не втішався
доброю опінією серед українського вояцтва.11 Саме під
кінець війни на терені розташування Вишкільно-Запасного
полку з’явився сильний полк партизанів Тіта, якого відділи
розпочали докучати українським сотням. Тому що сотні були
порозкцдувані далеко від себе, вони поодиноко зводили важкі
бої з тітовцями та відступали на північ. Підчас тих боїв полк
зазнав великих втрат.4 Партизани деморалізували полк як
цілість, бо сотні і курені були залишені напризволяще на власну
ініціятнву в організуванні самооборони. Це зокрема
відноситься до перших днів по капітуляції Німеччини, коли
полк. Маркс, не дбаючи, що станеться з його полком, покинув
свій штаб і залишив полк без жодних інструкцій, що йому
робити і кого слухати. Його слідами пішла і більшість старшин
німців, які пильнували тільки, щоб забрати якнайбільше харчів.
В околицях Кляґенфурт-Філлях був розташований
Польово-Запасний курінь, яким командував підполковник
Губер, німець з Хорватії, чесний і відданий вояк, який добре
ставився до українців і не робив жодної різниці поміж вояками
чи старшинами українцями і німцями. За його добре
відношення до вояцтва його і прозвали “папа Губер”, що у
перекладі на українську мову означало б “батько Губер”. Штаб
Вишкільно-Запасного куреня знаходився у селі Ґнайс. іа кілька
кілометрів від Кляґенфурту. Тут перебувало около десять
старшин українців “нездібних” до фронтової служби “бо не
покінчили німецької старшинської школи” й мали бути
звільнені додому. Були це старшини, які прийшли до Дивізії з
волинським Українським Легіоном Самооборони ще на
початку квітня. Між тими старшинами були сотникн Михайло
Кащук, Іван Гуня, Лукашук та Володимир Ярмолюк;
поручники Ярослав Литвин, Василь Личманенко, Євген
Попівський та хорунжі: Іван Столярчук, Петро Бернард та інші.
Але були тут також і такі старшини з Дивізії, які перейшли
18
німецький старшинський вишкіл, але старші віком, як хор.
Горинь, д-р Стефанюк, сотник Аверкій Гончаренко та
підполковник Григор Сосідко. Крім повище згадуваних, які
очікували на своє звільнення, були тут у сотні також старшини
українці, які займали командні пости, як хор. Семен Федюк.
заступник командира сотні німця, хор. Єлє, хорунжі Хухра та
Олесницький, які командували чотами.’п
Крім того у Запасному
полку була ще й Внздоровна
сотня для аояків, які
виходили зі шпиталів, але не
були ще вповні здатні до
фронтової служби. Комен-
дантом цієї сотні був пор.
Степан Тищенко, а йому до
помочі були пор. Михайло
Лнско та хор. Вячеслав
Бассараб. В загальному у
Запасному полку було доволі
старшин українців, які, в часі
відступу, взяли на себе
командування поодинокими
частинами.
Ранком 7-го травня зі
штабу Вишкільно-Запасного
полку приїхав підполковник
Сосідко (в Дивізії він також
мав рангу тільки сотника) та
офіційно заявив, що Дивізія
переходить зі зброєю до
Пор. Петро Савииький,
перекладних першого меморіялу в
англійській мові до Бриті йської
команди. Світлина з перших днів у
Дивізії, ше без старшинських
відзнак (Збірка сот.Бриґідсра)
західніх аліянтів та що остаточний збірний иункт Дивізії
визначено коло міста Зальцбург у Долішній Австрії
Вночі з 7-го на 8-го травня деякі німці-старшнии позникали
з доручених їм частин так само як і сам командир Вишкільно-
Запасного полку полк. Маркс. Ті, які залишилися, зовсім не
співпрацювали з українськими старшинами, але постійно вели
якісь таємничі наради, які аж ніяк не скріпляли духа серед
українців. Не зважаючи на таке “обезголовлення” частин весь
19
Польово-Запасннй курінь вирушив під командою
підполковника Губера з Кляґенфурту на схід до
Фелькермаркту, з наміром прямувати через Юденбург на
Зальцбург.
Підполковник Губер поводився як пристоїть старшині і не
покинув свого куреня, коли закінчи іася війна, але допровадив
його аж до збірного пункту колоФельдкірхен. 1 мабуть буа би
залишився з куренем і далі ділити йоі о долю й недолю, якщо б
ие англійський наказ, щоб усі німці покинули українські
частини. У Фельдкірхен “папа Губер"розпрощавшись зі своїми
вояками відійшов 15-го травня, передавши командування
найстрашом’ (>амгою і віком українському старшині, сот. А.
Гончареиков
Так поодинокі частини Запасного полку знову зустрілися в
околиці Фелькермаркту, де а часі капітуляції був розташований
Другий Вишкільний курінь, який зазнав поважних втрат від
тітовціа. 8-го травня вечером до команди куреня прийшли
тітовиі й вимагали, щоб курінь зложив зброю, від чого команда
відмовилася. Тітовці почекали до ночі, а тоді несподівано
наскочили, і, перерізавши варту, обкидали курінь гранатами.
Так само тої ж ночі напали тітовці і на штаб Вишкільно-
Запасного полку, який тоді аже знаходився у Фелькермаркті.
Напад спричинив паніку, яка зробила більше шкоди ніж тітовці.
Все ж таки на другий день коло Фелькермаркту зібралася
частина другого Вишкільного куреня числом коло 40 осіб, з
першого Вишкільного — коло 200, з Польово-Запасного— коло
700, та інші, разом понад 1000 старшин, підстаршнн і стрільців.
Однак з того заледве половина озброєна, а серед них коло 300
вишколених. Старшин тут взагалі не було, за виїмком
поручника С. Тищенка, який припинив паніку створену німцем-
ад’ютантом штабу полку в часі нападу тітовців иа
Фелькермаркт і тим самим врятував зібраних тут вояків від
масакри й тітовського полону п
З Фелькермаркту всі частини вибралися шляхом на
північний схід, з наміром дістатися до Юденбурґу, а звідси до
Зальцбургу. Але просуватися дорогами було не легко, бо вони
були заповнені різними німецькими частинами, а місцями
зустрічалися й тітовці, які чекали на свої жертви. Тому деякі
20
частини вирушили гірськими стежками і нетрями Альпів й
остаточно дісталися до містечка Вольфсберґу.
З Вольфсберґу частини Вишкільно-Запасного полку, а
також і інших полків Дивізії, які там знайшлися, прямували на
північ до міста Юденбургу. Однак, коли прийшла вістка, що
дорогу на Юденбурґ перервали совєтські танки, дивізійні
частини змінили напрям иа захід і через місцевості Сакнт
Леонгард та Лоллінг добилися до містечка Альтгофен. в якому
вже знаходилися англійські частини. Тут, як виявилося, був уже
навіть англійський штаб якоїсь частини, очолений генералом,
який поставився до українців зовсім прихильно та немало
допоміг їм у дальшому просуванні.14
В Альтгофені англійці наказали німцям відійти до
німецьких частин, а українців відправили до збірного табору
недалеко містечка. Тут уже було кілька тисяч дивізійників, а в
скорому часі прибули ще якісь частини 29 і ЗО-го полків й разом
зібралося близько 300 підвод. Тут на другий день англійці
роздали харчі й забрали всю автоматичну зброю, але залишили
кріси та ще й дали пістолі тим старшинам і підстаршинам, які їх
не мали. Заідси всі вони вирушили через Санкт Файт до
Кляґенфурту. В ім’я праадн треба ствердити, шо в часі цілої тої
суматохн з переходом українських частин через Альпи, часом
тими самими дорогами двічі а то й тричі, уникаючи сутичок із
тітовцями, англійці виявилися добрими союзниками. Були
випадки, що роззброєним відділам — повертали зброю, щоб
вони могли оборонятися в разі тітовського нападу.
Деякі частини Вишкільно-Запасного полку,а зокрема ті, що
стояли на словінській території,дуже потерпіли від тітовськнх
партизанів у перших днях по капітуляції. Хоча цивільне
населення відносилося до українців прихильно, тітовці
переслідували їх в день і в ночі. Дванадцята сотня важких
скорострілів і Гранатометів складалася з рекрутів і була
розташована на словінській території, яку Гітлер включив був
до Великого Третього Райху. В цілому третьому курені, що був
під командою майора Є. Побігущого було обмаль старшин і
підстрашин і тому деякі сотні були під командою підстаршин.
Дваднацятою сотнею також командував підстаршина —
обершарфюрер — німець, щойно в останньому часі до сотні
21
прийшов хор. Володимир Пальчук, але командування сотні
йому не передано. В день капітуляції 12-та сотня покинула своє
місце постою на Словенії і вирушила до Австрії у напрямку на
Фелькермаркт, де мала б була зібратися ціла Дивізія. По дорозі
однак два вози залад овані амуніцією до і ранатометів застрягли
на якійсь бічній дорозі і відстали від сотні. Хор. Пальчук під’їхав
конем до відсталих возів і, наказавши їм скинути амуніцію як
непотрібний баляст, став доганяти сотню. Однак у поворотній
дорозі він наткнувся на большевицькі танки, шо проїжджали
головною дорогою і тільки завдяки густому лісові, що
простягався під горч. йому вдалося відв’язатися від
большевиків. Але до сотні вернутися він вже не міг. бо
большевнки перетяли дорогу і мусів ітн в іншому напрямі.1
Маючи під боком совєтські танки, тітовські партизани
почувалися уже на силі атакувати військові частини, помимо
того, що це вже був час завішення зброї. Вони окружили 12-ту
сотню, в якій в даному часі старшини не було, ба навіть і німець
підстаршина, комендант сотні також безслідно зник, а
залишився одинокий підстаршина Петро Бойчук. Він хоч-не-
хоч перебрав команду сотні саме в найгіршому для неї часі, коли
їі оточили тітовські партизани, роззброїли і, перепровадивши
через ріку Драву до якогось замку, затримали а полоні. Там її
тримали аж до неділі 12 травня.коли то з невідомих причин
тітовці покинули замок. Бунч. Бойчук скористав з цього
моменту й випровадив сотню з іамку, хоча і без зброї, якої
однак по дорозі не бракувало. Вийшовши з замку сотня
спрямувала свої кроки в напрямку на Зальцбург. Але по дорозі
14 травня вона знову натрапила на якусь тітовську частину, що
намагалася спрямувати її там, де вже були совєтські війська.
В міжчасі надихала джіпом група англійських вояків, яка
зауважила, що між тітовськими партизанами та військовою
частиною був якийсь конфлікт і поцікавилася в чому справа. На
щастя, старшина який провадив ту групу знав німецьку мову й
бунч. Бойчук йому пояснив, що собою являє його військовий
відділ та чого хочуть від нього тітовці. Англійський старшина
вислухавши Бойчука, заявив, що він уже чув про українські
частини, але зараз у нього иемає можливости перевести сотиюу
більш безпечне місце, бо він у дорозі у службових справах. За ге
22
він приїде сюди вечором коло 7-ої години і забере їх в інше місце.
Одночасно він заборонив тітовцям чіпати українську сотню,
кажучи, що вони не мають до неї ніякого права, бо вона є під
командою англійців. Для певности, щоб тітовці ие використали
їхньої зброї проти безборонної частини, англієць відібрав від
них їхні машииові кріси і поломив їх на придорожньому
кілометражному камені.16
1 дійсно о сьомій годині вечором англійці приїхали, але не
перевели сотні в інше місце, тільки поінформували всіх, що
зроблять це на другий день. Ранком приїхало сім танкеток й
сотня вирушила під їх охороною у північному напрямку. В
міжчасі прийшло ще більше тітовців, які, роздоживши свої
скорострілн, намагалися затримати українську частину.
Англійці одначе викликали підмогу і скоро приїхало ще два
танки й відігнали тітовців. Дорога провадила через міст на
Драві, який також стерегли тітовці, але ні вже не пробували
зупиняти походу сотні. По трьох днях сотня добилася до
збірного пункту коло Фельдкірхен. де комендантом був
підполковник Порфірій Силенко.17 (Перед ннм декілька днів
був комендантом підполковник Євген Нікітін). АдРотангом
коменданта був хор. Євген Лагодинський, а у штабі табору
працювали вже хор. Богдан Маців та хор. Святослав Яцушко.
Містечко Фельдкірхен було сильно збомбардоване і
збірний для українців табір знаходився яких три кілометри за
містом. Тут простягалася ціла низка таборів вздовж якоїсь
річки-каналу, які були позначені порядковими числами. Тут уже
були чимало вояків з Вермахту, а в таборах число 3 і 6 — вояки
української Дивізії. Разом тут нараховувалося коло 4 тис.
українців. Великим недомаганням був брак польових кухонь і
тому тих кілька, які деякі частини зуміли зі собою привезти,
були в постійному вжитку. Коло них була встановлена
черговість, так що кухарі постійно мінялися, готуючи теплу
страву для своїх частин.'4 Тут усіх вояків також розпрвділяли
за приналежністю до полків у Дивізії, так само як і в збірному
таборі у Шпітталь. Але тому, що німців старшин, які до того
часу командували куренями й полками, уже не було,
український комендант табору назначував тепер
відповідальними за полки та їх організацію старшин-українців.
23
В міжчасі до табору приходили все нові й ноні групи вояків
чи то окремі воякн, які не маючи до кого звернутися і,
поблукавши по горах, вирішили вкінці шукати своїх. Доволі
часто приходили не тільки дивізійники, але також й українці з
інших військових німецьких частин, а навіть і цивільні, зокрема
молоді хлопці вивезені з рідних земель на роботу до Німеччини
й Австрії. В короткому часі в обох цих таборах, у Фельдкірхеи і
у Клягенфурті кількість полонених українців виносила до 5 тис.
людей.14
В таборах коло Фельдкір-
хен зібралося було дуже
багато полонених німців і тут
виявилися труднощі у доставі
харчів для такої великої
кількості людей тим більше,
що це не було при якійсь
головній магістралі залізнич-
ній чи автотранспортній.
Тому, мабуть, по кількох днях
почали тих полонених
розподілювати й вивозити у
різні місця. Коло 20-го травня
англійці перевезли 2 тис.
полонених вояків українців до
табору в Клягенфурті, яких
очолював сот. А. Гончаренко,
багато з них з Польово-
Запасного куреня Дивізії.
Табір полонених коло
Клягсифурту спраанв на всіх
доволі пригноблююче
враження. Весь табір був поділений на клітки обгороджені
високим дротом, в якому а даному часі перебували німецькі
вояки з дивізії “СС Ґросдойчлявд”. Що правда їх також уже
постепенно вивозили до якогось іншого табору. Сотник
Гончаренко, побачивши табір, відмовився влнти свою групу в
німецьку есесівську громаду Й домігся в англійців, щоб
українських полонених вояків, що фактично прийшли
Сотії. Авсркія І ончаренко,
комендант табору у Клягенфурті
(фою у наршому віці. Архів ГУ
Братства кол. Вояків УД УНА)
24
добровільно до бритійського полону, не підпорядковували
німецькому таборовому командуванню, але щоб дозволили їм
організувати окремий український відділ табору з власним
самоврядуванням. Англійці нате погодилися і сот. Гончаренко
став комендантом українського відділу, а хор. Степан
Максимюк його ад'ютантом 20
Щоб якось заповнити час таборовиків, старшини зразу ж
взялися за організацію культурно-освітньої праці з щоденними
Вид на місто Шпиталь над рікою Дравокі у Каринтії.біля якого був найбільший
збірний пункт Української Дивізії 14-20 травня 1945 р.
(Архів В. Пстришин, Англія)
доповідями й дискусіями. Доповідачами звичайно були сот.
Гончаренко та хор. Степан Шуган, які говорили на суспільно-
громадські теми, пор. Степан Тишенко — про українські
визвольні змагання, а пор. Євген Попівський — на загально
історичні теми. Знаючи що в клягенфуртському шпиталі
знаходилися й ранені вояки українці-днвізійникн, сот.
Гончаренко домігся дозволу відвідувати їх. Це він робив у
25
товаристві хор. Шугана і хор. Є. Лагодинського. Тут у
Клягенфурті застав українців і кінець травня 1945 р.
24-го травня бритійське командування вивезло з таборів у
Фельдкірхеи другу групу — тисячу старшин» підстаршим і
стрільців, але вжедо Італії, спершу до У діне, а потім до Местре.
26-го травня виїхала третя група з Фельдкірхеи, яка зупинилася
на ніч у містечку Понтебба. Там вона затрималася два дні і
щойно потім її перевезли знову ж таки через Удіне й Местре і на
31 -го травня вона прибула.так як і всі інші транспорти.до табору
воєнно-полонених коло містечка Беллярія. ?І
Мабуть варто при цьому згадати, що за 90 кілометрів на
захід від міста Шпітталь лежить містечко Лієнц нвд тою ж
самою річкою Дравою. Біля Лієнцу знаходився табір козацьких
частин, які воювали на боці німців проти сонетів. Як це пізніше
стало відомо, їх бритій ні також перевозили в інше місце і
зрадливо віддали совстам силою, разом з жінками й дітьми,
хоча вони й не були совєтськими громадянами. Якимсь чудом
вояків Української Дивізії “Галичина” обминула доля козаків і
британські транспорти не відвезли їх в совєтську зону Австрії,
але таки до Італії.
Бібліографічні примітки:
І. ВІахІапсІ, Оге^огу Аіехапсіег х ^епегаїх; і Не Ііаііап сатраідп.
1944-1945 (Ьопдоп: XV. КітЬсг, 1979), стор, 282-283.
2. Л. Макарушка, іитсрвХо із зустрічі у вересні 1979 р., в Бони,
Зах. Німеччина.
3. М. Крат. “В новій дійсності”. — Вісті Крайової Управи
Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА в Німеччині, ч. 118, липень 1965,
стор. 34а (далі цитується як Вісті).
4. Віахіапсі. Аісхапдс/в вспсгаїз, стор, 281.
5. Макарушка, інтервХо; майор В.-Д. Гайкс у своїй праці
“Українська дивізія...” твердить, що “тс, що більше число українців не
попало в руки тітовиям в районі Фелькермаркту, треба завдячувати
самостійному рішенню старшини для доручень Міхелеві та согников*
Макарушці”. (стор. 206). Однак, сотник Макарушка твердить
(інтерн Хо, жовтень 1979), що змінити напрям відступу Дивізії з
Фельдкірхеи на Тамсвег зробив він сам а виконав його не Міхель. але
пор. Л. Ортинський.
6. В.-Д.Гайке. Українська Дивізія ‘'Гатчина": історія
26
формування і бойових дій у 1943-45 роках. Записки Наукового
Товариства ім. Шевченка, т. 188. Торонто: Накл. Братства кол. Вояків,
1-ої Української Дивізії УНА, 1970, стор. 208.
7. Богдан Під гайний. “Кінець війни 1945 р. і початок табору
полонених в Італії” Вісті Комбатанта, ч. З (101), 1979, стор. 48.
8. Володимир Ґоцькнй. “Останні дні війни в Запасному полку
1 УД” — Вісті Братства кол. Вояків І УД УНА, ч. 4-5 (18-19), квітень-
гравень 1952, стор. 17-18 (далі цитується як Вісті).
9. Гайко, Укр. Дивізія, стор. 205
10. Ґоцький, “Останні дні війни...”. Там же. стор. 17
11. Ґоцький. “Весна 1945 р. в Австрії”— Вісті, ч. 117, березень
1965, стор.8б
12. Ґоцький. “По капітуляції” — Вісті, ч. 119, листопад 1965,
стор. 866.
13. Ґоцький. Там же. Вісті, ч. 118, стор. 42а
14. Там же
15. Володимир Пальчук, інтерв’ю переведене 26 грудня 1983,
Торонто, Онт
16. Петро Бойчук, інтерв'ю переведене в вересні 1945,
Торонто, Онт
17. Бойчук, інтерв'юю
18. Ґоцький. “По капітуляції”, — Вісті, ч. 119, стор. 86а
19. Там же, стор. 866
20. Євген Лагодинський, інтерв^о переведене 26 грудня 1983 в
Торонто, Онтаріо.
21. Бойчук. інтерв'ю.
27
ІТАЛІЙСЬКИМИ
ДОРОГАМИ---------------------------------2
В другій половині травня 1945 року більшість членів 1-ої
Української Дивізії “Галичина” була вже сконцентрована по
різних таборах і збірних пунктах для воєнно-полонених.
Основна більшість зложила зброю перед бритійськими
збройними силами а меншість — перед американцями. Так ті,
що піддалися бритійцям, знайшлися в основному у трьох
головних збірних пунктах: у Фельдкірхен та у Шпітталь і
Кляґенфурт над Дравою у південній провінції Австрії —
Каринтії. Тут зібралося було між II а 12 тисяч вояцтва, а між
ними і дещо цивільних людей. Але ці табори довго не існували,
бо вже 19-го травня бритійці вислали перший транспорт числом
3.000 осіб, у тому ЗО старшин першим транспортом до Італії.В
цей час багато вояків Дивізії, побувши трохи в таборах
Шпітталь чи Фельдкірхен, оглянувшись, зорієнтувалися чим то
пахне, покинули табори й пішли шукати щастя на власну руку.
Інші — вперті “добровольці”, з власної волі чи силою обставин,
пішли “ добровільно” в полон.
Перший транспорт вивезли бритійці вантажними
автомашинами, чн пак грузовнками, і його очолив з українських
старшин поручинк Богдан Підгайний. Другий транспорт виїхав
20-го травня. Перший з Фельдкірхен табору — 24-го травня а
другий 26-го. В перших днях червня виїхав транспорт
полонених з габору коло Клягенфурту. Шоферами у цих
транспортах були гіндуси, часом і чорні вояки з кольоніяльиих
частин Бритійської Армії, але конвоїрами були звичайно білі,
англійці, шотляндиі. ірландці, південио-афрнкаиці тощо.
З міста Шпітталь усі транспорти полонених переїжджали
через Філлях в Австрії а далі на південь і від містаТарвізіо вже
італійською землею до міста У діне, де транспорти
задержувалися иа ніч у військових казармах. Беручи до уваги
28
знищені війною дороги як і рух військових частин, це було
доволі багато, а зокрема коли врахувати гаряче італійське
соице. На другий день, їх, звичайно перевозили до табору під
голим небом біля міста Местре, на кілька кілометрів на захід від
Венеції, або знову близько 160 кілометрів від Удіие. Гут був
нашвидку організований перехідний табір, тобто відкрите поле
обведене тільки провізорично ниткою колючого дроту.
Однак, коли декілька днів пізніше сюди приїхала група
діівізійників з табору Фельдкірхен, то тут уже була висока
потрійна дротяна загорода і старшин виділювали вже в окрему
групу й відсилали до табору через дорог у. де комендантом був
пор. Клевчук. Тут власне у Местре хор. С. Федюк, якому
пощастило перевезти машинку до писання, взявся за подиву
гідне і похвальне діло — видавати для полонених журнальчик
“Український козак”.
Перший і другий транспорти перебували тут тільки через
ніч і на другий день їх ві дправляли далі на південь через Падую-
Феррару-Равенну в околицю містечка Беллярія (що в перекладі
на українську мову означає “гарне повітря”) над Адріятицьким
морем. Це є рівнина у підніжжя гір Апенін з чудовим піщаним
побережжям вздовж моря, де знаходяться одні з найкращих
купелевих пляж Італії. Саме тут, з невідомих причин, бритійське
командування вирішило розбудувати цілу систему таборів д ія
соток тисяч німецьких воєнно-полонених.
Проїжджаючи добрими іта іійськими дорогами, видно
було зруйновані дощенту міста і села, а місцями тільки
муровані комини стирчали серед румовищ. немов би німі свідки
того, що тут колись процвітало життя, шо тут були міста і села.
Тому то й не можна було дивуватися, що всюди, куди
проїжджали транспорти з полоненими українцями у німецькій
уніформі, італійці вітали їх затисненнми п’ястуками, кидали
камінням та показували, що їм повідрізують голови.
Після цілоденної їзди автомашинами перший транспорт
прибув до міста Удіие у північній Італії, де полонені заночували
у якихось військових казармах. Це був перший постій для усіх
інших транспортів і тут бритійці по раз перший перевірили, що
зі собою везуть полонені й забирали дослівно все, що тільки
знайшли в наплечниках чи взагалі в пакунках, чи в кипенях
29
вояків: гроші, годинники, ручкн, запальнички, ножики,
фотоапарати. Праада, щоб заховати “інтернаціональні
договорення" стрільців і підстаршин грабували бритійські
вояки і підстрашинн, а старшин Дивізії — бритійські
поручники й капітани. Отця Михайла Ра тушинського, капеляна
3-го полку Дивізії, який їхав із першим транспортом “мало що-
не побили, коли він не дозволяв розкидати своїх церковних
речей".' серед яких були ризи, золота чаша, хрест тощо. Ця
процедура повторялася майже з усіма іншими транспортами,
але якимсь дивним збігом обставин групу з Фельдкірхен, яку
очолював полк. Силенко в Удіне контролювали жцди з
Палестинської бригади, які виявилися більш приязними та
співчутливими до полонених українців чим бритійці із
попередніми групами. До речі, під час перевірки якийсь жид
стрінув “земляка" з Чортківщинн, якого розпитував про
знайомих та взагалі про те, що діялося у Чорткові за час його
відсутносте. Отже, деякі групи мали більше щастя в Удіне і їм
контроля пройшла легше, як першій і другій групі з табору
Шпітталь. -
Другий транспорт виїхав зі Шпітталю 20 травня і його
зустрів в У'діне пор. Б. Під гайний на подвір’ї казарми. Він ходив
від одної групи до другої та всіх інформував, щоб при запитах, з
якої мн частини, відповідати, що вояки Української Дивізії
Української Національної Армії. “Не говоріть, що ви вояки СС
Дивізії “Галичина", бо це викличе в англійців замішання і вони
приділять вас до таборів призначених для німецьких
есесівг1 мх частин, а нам треба всім бути разом, так як ми були в
Очевидно шо всі так і робили і до цього часу вже
поусували пули зі своїх уніформ усі відзнаки, які вказували б на
приналежність до німецьких військових частин СС. Це була
корисна інформація і на часі, бо хоча всі воякн знали про
реорганізацію Дивізії у складову частину Української Армії під
командуванням генерала Павла Шавдрука, в деталях самої
назви не багато орієнтувалося.
Виїжджаючи із першим транспортом, пор. Підгайний
забрав приготоване д-ром Савицьким письмо зі собою і мав
його передати бритійській команді в Італії, повідомляючи її
одночасно про положення табору українських полонених у
Шпітталі.
ЗО
Пор. Б. Підгайний, їдучи із першим транспортом зустрів по
дорозі вантажні автомашини з жидами-воякамн бритійської
армії, які їх обкидали камінням та пляшками від пива. Не можна
сказати, що ця подорож належала до приємних і, мабуть, коли б
не грізно наставлені важкі скоростріли бритійських вояків на
автомашинах, італійці були б кинулися на українські
транспорти, дивлячись на полонених вояків у німецькій
уніформі. Для них не були тільки німці і вони трактували їх як
своїх ворогів-німців. Тому всі раді були, коли остаточно запала
ніч і їх привезли до якогось табору. Тут їх обступити бритійські
вояки, вважаючи, щоб котрийсь із полонених не пробував
утікати. Але після досвіду иа італійських дорогах, мабуть не
багато було б таких, які відважились би станути віч-на-віч з
роз'юшеними італійцями та ше й до того вночі.
Коли ж остаточно весь граиспорт вояків Української
Дивізії, чи пак воєнно-полонених розвантажився, бриті йщ
стали впуска ги їх до табору і, щоб бува українці не завезли зі
собою небезпечної зброї, якщо вже не гармати, то принаймні
гранатомета або скоростріла, вивертали всі наплсчннки й
кишені.І так при контролі конфіскували не військові печіГ>>> такі,
які підлягали б конфіскації забрали вже в Удіне. Якщо ж декому
вдаюся було просмикнутися там, то тут уже забирали, навіть
золоті перстсні, включно зі шлюбними обручками, не говорячи
вже про вічні пера, годинники та інші дорогоцінності .“Після
таких “історичних зустрічей” з бритійськимн військовими
чинниками наші почування до них дещо остигли і ми готуватися
до найгіршого”, — писав сотн. Підгайний.4 Так почалося життя
першого транспорту вояків дивізії'Таличина” 1-ої УД У НА в
Італії 22-го травня 1945 р., ще без харчів і без питної води.
На другий день пор. Підгайного покликали до бритійської
команди, де його прийняв сам комендант у ранзі полковника та
його адьютант, який розмовляв вивченою німецькою мовою і
був перекладчнком. Підгайний переповів зміст листа-
меморандума Т-ра Савицького відносно історії Дивізії та
висловив свої жалі на негігієнічні \ мови в таборі та брак харчів,
як також про грабіж приватних речей бритійсь ким військом при
обшуках. Брнтійський комендант заспокоював Підгайного. що,
мовляв, усе забране вам добро повернеться, а харчові й
санітарні умовиии скоро наладнаються. Однак, коли пор.
31
Підгайний хотів передати йому приготований меморандум на
письмі, полковник відмовився його ВЗЯТИ- Не був час. коли
бритійська армія мала строгий наказ не входити в персональні
зв'язки з полоненими, шоб уникнути т.зв. “братання" (по
англійськи — “фратернізейшен"). З уваги на те бритійські
старшини ніколи не подавати руки українським старшинам на
привітання чн на прощання.
Щойно за кілька днів до табору приїхали два страшини
бритійської розвідки і забрали від пор. Підгайного лист-
меморандум авторства нор. Савипького. Скоро після того, як
це твердить пор. Підгайний. відношення брнтійців до
українських полонених змінилося иа краще. 5
22-го травня із збірного табору Шпітталь виїхав третій і
останній транспорт вояків до Італії, але залишилася була ще
тільки група жінок кількох дивізійників та медсестри з
дивізійного польового шпиталя, яких разом нараховувано
поверх тридцять осіб. їх усіх вивезли бритійці окремим
вантажним автом 23 травня і завезли не до самою У діне, але
десь в його околицю, де вже було багато інших вантажників з
дивізійниками. Хоча від чоловіків при контролі забирали все,
дівчат і жінок пропустили без грабункової акції, можливо тому,
шо вони й так мало що мали. Примістивши їх наніч у якійсь хаті
на полі, на другий день завезли до переходового табору в
Местре коло Венеції, де їх знову примістили в якомусь
відокремленому шатрі. 6
26-го травня жіночу групу бритійці завезли до військового
шпиталя в Чезені, дещо на північ від Беллярії і там вони
переночували. Хоча нічліг не був вигідний (бо спали на
шпитальних ношах), але за те там дали можливі харчі. На
другий день повезли їх далі на південь і цим разом уже аж до
купелевої місцевості! — Річчоне, над Адріятицьким морем, за
десять кілометрів на південний схід від міста Ріміні, де
остаточно бритійці оформили жіночий табір в якомусь пансіоні
таки над берегом моря. Хоча положення тут було гарне, але
режим був дуже суворий, прикро було з харчами і взагалі
бритійці відносилися ворожо.
32
Сотник Осип Винницький і
поручник Богдан Підгайний
Вже 29-го травня бритійці
повели всіх жінок купатися в
морі, але поводилися з ними
як з якимись небезпечними
злочинцями Навіть при
купелі пильнували їх з
крісамн готовими до стрілу.
В самому ж пансіоні, де
перебували жінки, тобто у
жіночому таборі, був також
брак води до пиття. Отже,
початок був зовсім не
веселий, помимо гарного
природного оточення і
гарної пляжі під боком.
Перевізши усіх полонених дивізійииків з табору Шпітталь,
другим на черзі був табір у Фельдкірхеи, де комендантом
табору був підполковник Порфірій Силенко, 22-го травня
пполк. Силенко вислав до бритійського командування лисга-
мемораидум, у якому вияснював хто такі д-нч.ййиики та просив
зустрічі для з’ясування пильних і особливих справ, шо
відносяться до обох українських таборів”, тобто Фельдкірхеи і
Кляґенфур Чи пполк. Силенко стрічався з представниками
бритійського командування — не відомо, але мабуть ні, бо вже
24-го травня він внїха’< з отинм гпьнспортом до І талії. Це
було поза межами к,мпе<снци військових чинників і вони
виконували накази вищого командування й уряду, а політики
вони не робили і в неї не ангажувалися
До кінця травня до табору приїхали вжебгіьшість старшин
і стрільців, які знаходилися у трьох перехідних таборах Австрії і
внутрішня організація почала набирати конкретних форм. Всі
полки отримали тепер нові порядкові числа і в наслідок цієї
реорганізації колишній 29-ий полк Д ивізії названо 1 -им, 30-ий —
2-им, а 31 -нй — 3-ім. Артилерійський — Гарматнім, а Запасний
33
так і залишився Запасним. З уваги на те, що таборові полки
розпляновано числом ие більше як 1200, тобто по 100 осіб у
кожній сотні, виникла потреба організувати ще більше полків,
иіж їх було в Дивізії. Так на самому початку в таборі було
створено Збірний полк, до якого призначувано новоприбулих. В
міжчасі до табору прибули й усі вищі старшини, а між ними і
полковник Михайло Крат. Видавши розпорядження та
“Інструкцію внутрішнього ладу в Українськім Таборі”, наказом
ч. З, від 3-го червня полк. Крат перейменував “Збірний полк” на
“Технічний полк”, а його комендантом назначив пполк.
Григора Сосідка. Одночасно сот. Саковича иазначиа
комендантом 2-го полку. В цьому ж самому наказі вийшли
інструкції відносно порядку переходу табору на інше місце до
т.зв. Табору ”5Ц”. Перенесенням мав кермувати шмх.к Борис
Барвінськи'і, а перевозом технічного устаткування
сот. Вининік «й Осип.
4-го червня кількатисячна маса дивізійників разом зі своїми
старшинами перейшли до табору на іахіл вш місцевости
Беллярія, відомого під назвою ”5ц’ 4
ПРИГОДИ З ДРУГИМ ТРАНСПОРТОМ
Дещо інакше виглядала справа з частиною другого
транспорту на чолі з хор. Юрієм Дроздовським. Він прибув в
околицю Беллярії пізно вночі і ніхто не знав, де його примістити.
Остаточно, по кількох спробах бритійський провідник
транспорту знайшов якийсь табір, де він позбувся дорученої
йому групи полонених і від’їхав до своєї частини Як
виявилося це був табір ч. 1 і в околиці Белляріїі весь український
транспорт розмістився на площі ч. 14, чи як це бритійці називали
“Бльок ч. 14” на зовсім відкритому полі. Щойно на друї ий день
показалося, що тут, куди не глянь, всюди були піскові поля
вкриті різного роду шатрами, в яких перебували вже тисячі
полонених вояків німецької армії. Одним боком бльок
припирав до якогось меліораційного каналу заповненого
брудною водою, яка до пиття зовсім не надавалася. За те тут
росло трохи якоїсь зелені, шо різко відрізнялася від піщаних
34
піль. Верхом по цих пісках були пущені на швидку руку
зроблені водопроводи з залізних рур, в яких вода від сонця так
нагрівалася, що нею зовсім не можна було вгасити спраги, що
так гостро докучала таборовикам.1'1
Крім того усіх турбувало ще й те, що це був табір для
німецьких полонених есесів. Так другий український транспорт,
який разом виїхав з Шпітталю. повністю опинився у цьому
таборі, разом близько тисячі вояків та трохи старшин і
підстаршнн. Тому що ие застали тут першого транспорту, який
виїхав на день скоріше, як і те що не прибували інші транспорти
українців, було ясно, що тут не все в порядку.
Табір ч. 11 був великий, але українцям дозволили тут
творити окрему групу на чолі з хорунжим Дроздовським.
Побачивши, що весь транспорт попав до не властивого табору,
хор. Дроздовський заявив англійському старшині, що вони не є
німецькі есеси й тому хочуть бути разом з іншими частинами
української дивізії, до якої вони належать. Але це ие належало
до приємности вияснювати англійцям того, чого вони ие
розуміли, як могли українці воювати на боні німців проти
“власного” совєтського уряду. А найгірше було те, що це
скомпліковане вияснення вимагало доброго знання англійської
мовн, а в другому транспорті не було нікого, хто б її знав й через
те доводилося по-більше користуватися мовою знаків, на міґи,
бо серед бритійців також не було нікого хто б знав німецьку або
французьку мову.
Одним із перших зайнять у цьому таборі було полювання
на воші, які так були обсіли таборовиків. що білля було прямо
сіре від них. Воші треба було спершу згортати руками, а щойно
пізніше полювати поодиноко. Одномісячний побут на фронті та
з уваги на брак мила та всяких інших засобів дезінфекції у
таборі, можливості позбутися вошей у даному моменті були
дуже мізерні. Але це все трактувалося як перехідне явище,
вважаючи, що скоро ми получимося з рештою дивізійників і гам
уже мусить бути краще.
На третій день побуту в таборі припадав день 25-го травня
— дев’ятнадцята річниця трагічної смерти Голови Директорії
Української Народньої Республіки Симона Петлюри на вулиці
Парижу та сьомої річниці трагічної смерти голови Проводу
Українських Націоналістів у Ротердамі, полковника Євгена
35
Коновальця, обидва з рук большсвицьких агентів. З тієї нагоди
заходом хор. Ю. Дрезденського влаштовано скромну
поминальну академію — пригадку для українського вояцтва
про московську безоглядність у засобах боротьби з українським
самостійницьким рухом і його провідниками. Спільні сходини,
короткий реферат і кілька пісень на швидку зорганізованого
хору становити програму цілої імпрези.
Для збуття вільного часу, якого тут було недостатком,
влаштовувано кожного дня “веселі зібрання”, на яких виступали
добровольці з різними цікавими оповіданнями, а зокрема
жартами. Найбільше пописувалися на цих зібраннях дес,
Богдан Тарнавський та дес. ЕвстахійЗагачевський. Перший мав
здається необмежений запас анекдотів а другий воєнних
пригод, бо, як старий вояк, що був із німцями під Сталінградом,
мав про що оповідати. 11
Одного вечора вітер доніс До табору звідкись ь,і ,скг
мелодію пісні “Із гір Карпат несеться гоміи волі..." то
вказувало на те, що зовсім недалеко мусить бути табір »
українцями. Хор. Дрезденський стаз тоді вимагати, шоб ного
групу перевели до того табору,заявляючи.що вояки-українці
одної військової частини хочуть бути зі своїми в одному таборі.
Щойио пізніше виявилося, що б ритій ці неспипилися перевозити
цю групу до українського табору бо табір ч. 11 як і той, і якого
до нього долітав гомін української пісні, бу їй переходовими.
Щойно 4-го червня заходи Дроздовського увінчалися успіхом і
його групу перевезти вантажними авіами до табору “5Ц" та
містечком Бсллярія, і4 кілометрів на північ від міста Ріміні. До
цього ж табору того самого дня переходив маршовою колоною
й основний табір, а в тому і перший транспорт з пор. Б.
Підгайиим. Як воно ие дивио, але цим разом уже не було
жодних обіг ’-ів і всіх впускали до табору, перевіряючи тільки
кіль кісті вояків-
Останньою і руною, яку бритійпі вивезли до Італії, був
збірний пункт коло міста Кяяґснфурт, який щойно в перших
днях червня маршовою колоною вирушив раннім ранком на
залізничну станцію Клягенфурт, відпалену на яких шість
кілометрів. Коло 8-ої години весь транспорт був за іадований
до товарових вагонів по п'ятдесят у кожний. Звідси потяг виїхав
36
до італійської прикордонної станції І арвізіо, а далі не їхав, бо
були мрвані мости й тому всіх дивізіїіникін псреладовано на
грузовики, по 25 на кожний, які їх повезли далі на південь. На иіч
зупинилися в якомусь таборі серед поля, де відбувалася
перевірка майна полонених, яка фактично переміни іася у
грабіж приватних речей; годинників, фоюапаратів, перстенів
бритов, цизориків. вічних пер юшо. Скаржитися ие бзло кому,
бо як воно не дивно, ніде не було видно ані одного бриті йсь кого
старшини Переночувавши у цьому таборі, весь ірічіиюрт,
позбавлений зайвих тягарів, які забрати собі бритійські вояки,
виїхав до Местрс коло Венеції. У тому часі комендантом табору
у Местре був уже пор. Лука Клсвчук і саме годі гам проводила
свою роботу совєгська репатріаційна місія. Кілька днів пізніше
транспорт вирушив далі на південь. Минули Падую йФеррару,
із знаними вже вітаннями італійського населення, зокрема
молодих італійських комуністів, і остаточно транспорт
зупинився в якомусь таборі коло міста Форлі. Комендант
транспорту, південно-африканський підстаршнна, наказав усім
злізти з грузовиків, а сам пішов до канцелярії табору, щоб
передати транспорт. Тим часом прибігли англійські вояки й
кинулися на полонених із криком та лайкою; посипалися
копняки та удари дрючками. А що гірше, не дозволяли
полоненим не то що простягнути ноги, але навіть полагодити
деякі природні потреби. На щастя, ПІСЛЯ ДОВГОЇ Відсутності!,
повернувся і комендант транспорту й на радість усіх заявив, що
вони попали иа не властиве місце. В наслідок того транспорт
рушив далі на південь 1
Наступна зупинка »уда в Беллярії коло табору 5Ц. Тут
знову усі мусіли переходити через ревізію майна, доволі
основну, але ие грабункову. Після цього впускали до табору
групами, і там вони заиимали заздалегідь визначені для
Запасного Полку місця иа стерні по шойно зжатій пшениці,
зараз таки недалеко від таборової брами. Це був останній
великий транспорт, шо прибув до табору 5Ц V Беллярії. В
половині червня 1945 року загальний стан табору виносив
близько 10.500 старшин, підстаршин і стрільців а в тому числі
була і певиа кі іькість цивільних людей, які приєднались до
Дивізії в часі відступу через Австрію.
37
Бібліографічні примітки:
І. В. Гоцький, “По капітуляції”, Вісті Крайової Управи
Братства кол. Вояків І УД УНА в Німеччині. ч. 120 (1965) : 118а
2. Б. Підгайний, “Кінець війни 1945 р. і початок табору
полонених в Італії", Вісті комбатанта, ч. З (1979): 49
3. Там же
4. Там же, стор. 48
5. Там же, стор. 5і
6. Таня Гут, інтервію переведене 31-го грудня 1984: Ольга
Банковим. інтервїо переведене 23 січня 1984
7. Таня Гут і Ольга Ванкевнч, інтерв)о
8. Ріміні, 1945 1947 : 49
9. Наказ Команди Українського табору, ч. З з дня 3 червня
1945
10 Е. Загачевський, Беллярія, Ріміні. Англія: репортаж-
спогад (Чікаго : Вид-во Братства кол. Вояків і УД УНА, 1968) : 13-21
11. Із записок автора
12. В. Гоцький, “По капітуляції*’, Вісті[...], ч. 120(1965). 119а
38
ТАБІР “5Ц” У БЕЛЛЯРІЇ ТА
ЙОГО КОМАНДА З
Табір “5Ц” був організований у чистому полі иа площі,
завбільшки 20-ти гектарів, у формі прямокутника, обведеного
нашвидку звоями колючого дроту.
Табір був розположений иа захід від містечка Беллярія
попри головний шлях, що провадить з Равенни через Ріміні до
Анкоии, тобто з півночі на південь вздовж Адріятнчного моря.
Південною межею табору була дорога, що йде з Беллярії на
захід до містечка Меркато.
Ця площа складалася з вузьких смужок — нив, таких, як це
було в Галичині, на яких дозрівала тоді пшениця, росла
кукурудза й бараболя, а межами ріс виноград. На цілій ній
площі, як виявилося пізніше, росло тоді 147 невеликих овочевих
та 906 неовочевих дерев, головно попри дорогу, що провадила
на Меркато та по краях табору.
Дерева росли також і на межах, що розділю вали поодинокі
ниви, але тут їх було небагато
Посередині табору, чи пак цього поля призначеного иа
табір, знаходився один-одинокий одноповерховий мурований
будинок, без вікон і без дверей — сліди воєнних дій, що тут
проходили. На партері цього будинку примістилася таборова
інтевдантура, разом з магазинами, а на поверсі — таборова
команда. Згодом той дім, тому що там перебувала таборова
верхівка, отримав серед таборовиків іронічну назву “Олімп”. І)
Згідно з грецькою мітологією грецькі божки перебували на
вершку гори Олімп. Перед цим будинком росло дерево, на
якому прибивали різні оголошення, повідомлення, а зокрема
інформації про щоденний приділ харчів, що і скільки
призначено для кожного таборовика. Зараз побіч дерева, попри
дорогу, знаходилася грядка дозріваючих тоді конопель, але в
тому часі полонені українці не знали, що то “марихуана”, за яку
39
кожний, хто бажає попасти у світ фантазій, платить великі
гроші. В тому часі ті коноплі не представляли собою великої
вартости, бо з браку тютюну полонені курили листя з
винограду, а не з конопель.
Табір “5Ц” складався фактично з двох частин: першої
невеликої, де приміщувалася брикоманда та частина,
яка вартувала табір.
Щойно далі за бритійським табором починався табір
полонених, з . здовою брамою, біля якої завжди стояла варта,
одна з бритійського боку, щоб ніхто не вийшов з табору, а друга
— з українською, яка мала за завдання нікою не допускати
близько до брами.
Бритійська команда табору змінялася періодично разом з
- астинами, які несли варту навколо табору. “Старшини тих
частин, — як це твердить ген. Крат. буди на заіал прихильно
наставлені до иас і старались робити все мож іиве, щоб
задовольнити наші потреби, але... їх можливості були
обмежені”. '
Табір “5Ц”у Беллярії був тільки одним із багатьох таборів
полонених німецької армійської і рупн “Південь” під командою
фельдмаршала Кессельрінґа. яка у тому ж таки районі
капітулювала. З уваги иа те німці мали повні магазини всякого
устаткування, годі як українці привезли зі собою з Австрії
тільки те, що мали при собі на фронті та й з того багато
розгубилося у перемарші через Альпн, або забрали англійці при
обшуках, як, наприклад, в Удіне. Більшість не мала навіть
власного повного вирялу, зокрема коців. Спочатку німці хотіли
включити український табір “5Ц” у свою систему таборів
німецьких полонених і до своєї телефонічної сітки. Українська
команда готова була погодитися на це, не маючи іншого
виходу, але бритійці порадили відмовитися від того і нав’язати
прямий зв’язок з бритійпями. Цікаве при тому було ще н те, що
тоді, як німецькі табори полонених пильнували частини з
польського ІІ-го Корпусм єн. Ацдерса, табір з українцями
пильнували бритійці самі.
40
УКРАЇНСЬКА КОМАНДА
Згідно з наказом ч. 1, з дня 1-го червня 1945 р., першим
комендантом табору у Беллярії був найстарший ранґою з
українських старшин, тоді ще полковник Михайло Крат. Це був
мужчина коло 50 років, високий, худийіз короткою роздвоєною
борідкою, колишній старшина армії УНР. Він був
мобілізований з кінцем війни, тобто перед реорганізацією
дивізії “Галичина” у першу дивізію Української Національної
Армії під командуванням генерала Павла Шандрука.
Полковник Крат мав перебрати командування 1-оїДивізії УНА
від німецького генерала Фріца Фрайтага. Але до здійснення
того пляну ие дійшло через капітуляцію Німеччини, і полк. Крат
перебрав командування дивізією щойио в таборі полонених, за
дротами. Адїотантом табору був призначений пор. Богдан
Підгайний, старшина дивізії “Галичина”, а особистим
адїотаитом — хор. Володимир Ляхоцький. Він прибув разом з
полк. Кратом і відрізнявся від усіх інших старшин Дивізії своєю
уніформою — старшинським одностроєм Української
Національної Армії. Треба підкреслити, що завдання полк.
Крата було не легке, бо вій не знав загалу Дивізії вояцтва, а
вояцтво ие знало його. Правда, йому до помочі було більше
двох сот старшин Дивізії, але були деякі, що себе зовсім не
виправдали ані иа фронті, ані в часі відступу з-під Фельдбаху,
дбаючи більше про себе як про доручену їм військову частину.
Вони зииклн були із фронту, залишивши частини на
підстаршин, і деякі них появилися знову щойно в таборі
полонених. З уваги на ' в Беллярії доволі часто можна було
почути закид у бік стар._ чн з-поміж тих, що самі давали собі
раду, відступаючи з чту: “а де ж ви були, як ми утікали з-під
Фельдбаху?” поміїь.о того, що то відносилося до дуже
незначної частини.
Хоча їх було небагато, але вони своєю негідною
поведінкою на фронті, та взагалі у небезпечних моментах,
підривали авторитет загалу старшин, які в основному були
свідомими своїх завдань і виконували свої обов'язки віддано і
чесно. Незважаючи на несприятливі, якщо вже не безнадійні
41
обставини, полк. Крат узявся за свої обов’язки із почуттям
відповідальиости за долю дорученої йому частини. Тут варто
підкреслити, що полк. Крат був глибоко релігійною і чесною
людиною. За традиціями Армії УНР він називав усіх вояків
козаками.
У своєму першому наказі з 1-го червня 1945 р. полк. Крат
писав: “Закликаю панів старшин і козаків до докладного і
своєчасного виконання моїх наказів ідо сумлінного сповнення
своїх обов’язків. Таборове життя мусить зміцнити нашу
організацію і нашу віру у світле майбутнє України. Про неї
мусимо пам'ятати в найтяжчих хвилинах... за неї Господа
моліть. Послух, дисципліна і довір’я до зверхииківє підставою
військового життя.
Турбота зверхииків про підлеглих і суворе та справедливе
до них відношення є підставою кожної військової традиції. Без
того не може існувати ніяке військо. Слава Україні” 4
Цей наказ був виданий ще в першому перехідному таборі,
але він був у силі також і після того, як оформлено табір 5Ц у
Беллярії чи й пізніше у таборі ч. 1 у Ріміні. Далі йшли інструкції
для дижурного старшини табору й окремо “Інструкція для
внутрішнього ладу в Українському таборі”, якими
встановлявся таборовий режим. (Документ ч. 4 )
7-го червня, тобто вже в Беллярії, полк. Крат видав наказ
ч. 4, згідно з яким першим заступником коменданта табору
іменував підполковника Віктора Мальця, а другим —
підполковника Бориса Барвіиського. Обидва вони колишні
старшини Армії УНР, а ь міжвоєнних роках контрактові
старшини Польської Армії. Комендантом площі табору був
назначений сотник Осип Винницький, а його помічником був
хор. Богдан Онишкевич, порядковий старшина району кухонь,
який задержався на тому пості аж до 14 серпня, коли його
вивезли з табору “5Ц”. Важливою позицією при штабі табору
був технічний референт, яким був спершу сотиик Остап
Чучкевич, аж до 14-го червня, а після нього прийшов знову ж
таки ча місяць пор. Єлисей Навроцький. Коли ж пор.
Навроцького вивезли з твбору 14-го серпня, на його місце був
назначений будівничий десятник Володимир Побідииський.
Технічний референт був відповідальний і керував будовою
42
кухонь у таборі та всякими іншими технічними роботами, як
будова шатер тощо.
На окрему увагу заслуговує штабова канцелярія, звідки
виходили всі накази й обіжники І де провадилася та зберігалася
вся евіденція табору. Першим начальником канцелярії був хор.
Михайло Вербиць кий, але він довго там не вдержався і на його
місце був покликаний хор. Богдан Стисловськнй. Коли ж 15-го
серпня совєтська р єна трійці й на місія арештувала хор.
Стисловського разом з підполк. Віктором Мальцем,
заступником коменданта табору і бритійці перевезли їх до 12-го
твбору, начальником канцелярії був номінований шдхор.
Ярослав Кіселик, який уже від 13-го серпня був старшим
писарем.
В цьому ж самому наказі ч. 4 було вже розпорядження від
бритійської комацдн, щоб у таборі побудувати кухиі, й тому
українська команда вимагала, щоб до Технічного полку
вислати “всіх мулярів і кафлярів, які під проводом фахівців
збудують для полків кухні установленого англійською
командою взірця — найбільш ощадні (очевидно на нафтову
ропу — В.В.) і виданні”. В той же сам час вимагалося подати
список усіх кітлів, тобто обрізаних бочок з нафтової ропи, як
також кухонь з поданням їх місткости в літрах і розприскувачів
до нафтової ропи, при помочі яких нагрівалися кітли.
ОРГАНІЗАЦІЯ ТАБОРУ І ЙОГО РЕЖИМ
Коли ж у таборі знайшлися усі частини Дивізії, які склали
зброю перед бритійцями, вони були зорганізовані в полки, так
само як і в Дивізії, з тою тільки різницею, що числа, які колись
були позаду назви полку, тепер поставлено наперед. У Дивізії
наприклад, були три полки піхоти — 29-ий, 30-ий і 31-нй. від
осені 1944 р. вони мали подвійну нумерацію “29-ий
Добровольчий полк зброї СС”, а також і додаток у дужках:
(український ч. 1), 2, абоЗ. Тепер у таборі вони називалися 1-ий
полк, 2-ий тощо. Комендантом 1-го полку на самому початку
був підполковник Євген Нікітін, а його помічником — хор.
Володимир Вашкович. Треба підкреслити, лцо командири
полків мінялися доволі часто, тому що совєтська репатріаційна
місія, робила все можливе, щоб позбутися старшин. І коли ие
43
Феррара
Ріміні
20-метровв пенсі іідовж жявчкх дротів, ні яку було заборонено вступати,
Дорої а
ШИІЦ ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ УКРАЇНЦІВ У БЕЛЛЯРІЇ
"1
Англійська
Номлмда
І
к
Другий поли
Третій поїм
Чвїі>ертий полк
ПятиЙ поли
Гарматній
гаггм
Калабущ' і
(ереціт)
Технічний
ПОЛК
Запасний
полк
Перший полк
44
було охочих виїжджати на батьківщину, за те вони винуватили
українських старшин і вимагали, щоб їх відсепарувати від маси
стрілецтва, як таких, що забороняють зголошуватися на
поворот додому. Перші зміни наступили майже по всіх полках
23 серпня, а другі 25 серпня, яких тут не варто все повторяти.
Отже після відходу підполк. Нікітина до 12-го міжнароднього
табору, куди вивозили небажаних старшин, командиром 1-го
полку став хор. Вашкович, а вже 25-го серпня його також
забралі) і на його місце був номіиований хор. Роман Припхай і
був иа тому пості аждо9-го вересня. Після нього прийшов хор.
Родіон Бартощук. Командиром 2-го полку, кол. 29-го — аж до
23 серпня — сотиик Андрій Сакович, після нього хор. Андрій
Коморовський, а від 25-го серпня — хор. Михайло Медвідь;
Третій полк, або кол. 31-ий, очолив молодий хорунжий Дмитро
Маслій, якого вивезли 25 серпня і його місце зайняв хор. Богдан
Ваврик; четвертий полк до 7-го липня очолював сотиик
Михайло Кащук, а після нього, аж до 14-го сепия, —
підполковник Роман Долииський, колишній старшина
Червоної Армії; від 14-годо25-госерпня— пор.Тит Стефанів,а
від 25-го аж до кінця у Беллярії — пор. Степан Шугав; п’ятий
полк спершу очолював підполковник Порфірій Силенко, від 14-
23-го серпня — хор. Кузьма Євтушенко, а від 25 серпня — пор.
Лука Клевчук Т.-хнічний полк — підполк. Григорій Сосідко, а
від 14-го червня — його заступником був сотник Петро
Оксеитіїв аж до 23 серпня, після нього два дні був пор.
Володимир Феник. а від 25-го серпня — хор. Роман Смулка.
Гарматний полк очолював пор. Юліян Темник; після нього —
два лиі — хор. Теодор Барабаш, а від 25-го серпня — хор. Іван
Рубич; першим командиром Запасного полку був соти. Савелій
Яськевич, аж до 23-го серпня, після нього два дні був пор.
Ярослав Литвин, а від 25 серпня — пор. Степан Свирвда. Це
й були головні великі частини української дивізії у полоні. Варто
при тому згадати, що підполк. Нікіг . сотн.Сакович, підполк.
Силенко, підполк. Сосідко, сотн. Оксентйв, сотник Яськевич,
сотиик Кащук, хор. Євтушеико — всі вони колишні старшини
Армії Української Народної Республіки, а поручники Темиик,
Стефанів, Клевчук — це колишні старшини Української
Галицької Армії. При тому ж, Барвінський, Сосідко, Силенко,
Оксеитіїв, Сакович, Яськевич були старшинами Української
45
Ген.-штабу підполковник
Віктор Малець,
перший заступник коменданта
табору в Беллярії
Дивізії у ранзі сотників. Як з
цього видно, хоча дивізія
“Галичина*' у своїх печатках
формувалася майже виключ-
но з самих українців-
галичан. з бігом часу вона
стала всеукраїнською
військовою частиною, в якій
серед старших рангою
старшин переважали иаддні-
прянці.
Крім полків від самого
початку існування табору
“5Ц” була ще окрема група
т.зв. “Команда табору”, куди
зараховувано ие тільки
вужчий склад штабових
старшин і працівників, але
також і санітарну сотню,
таборову поліцію, а пізніше і
відділ, який наглядав за
санітарною частиною
табору. Звичайно, це все
разом називали також і
штабовою сотнею.
Ці частини формувалися для заспокоєння певних потреб
табору, які виникали з бігом часу. З днем 29 липня зі складу
“Команди табору”, яка нараховувала тоді вже 350 осіб була
виділена т.зв. “Робітнича команда" у складі один старшина та
127 підстарший і стрільців. Пізніше цю “Робітничу команду”
переназвано иа Робітничу сотню. Отже від кінця липня, коли
йдеться про чисельний звіт для бритійськоі перевірки, назва
“команда табору” охоплювала штабову сотню, поліційну
сотню і санітарну сотню. (Наказ ч. 35).
Разом з вояками Дивізії прибуло до табору “5Ц”у Беллярії
14 лікарів, що служили у дивізійному полевому шпиталі, а
також ціла група санітарів, з яких уже на самому початку
46
Підполковник
Борис Барвінськнй,
другий заступник коменданта
табору в Беллярії
організовано таборову
санітарну сотню, якої
обсягом діяльности була
таборова нічниця, яку за
німецькою термінологією
називали “ревір” Першим
головним лікарем був
номіиованнй хор. д-р Роман
Турко, який витримав иа
своєму посту аж до 14-го
серпня, коли його разом з
полк. Кратом вивезли до 12-
го табору. На його місце
прийшов д-р Леонід
Мірошниченко, а 23-го
серпня д-р Богдан Розділь-
ський, який на тому пості
задержався аж до переведен-
ня цілого табору до Ріміні ч.
і в половині жовтня 1945
року.
Полки у свою чергу поділялися на курені або сотні
(звичайно 12 сотень на полк), а сотні — на чоти, при чому, кожна
чота повинна була мати 50 осіб і вона творила одну групу для
ранішнього і вечірнього числення, які бритійці називали
“парадами". Усі ці частини організувалися в червні й вони
діставали своє місце для розташування, яке було зазначено
числом полку, але иа самому полі ще росло збіжжя. Крім того
була ще велика площа за будинком штабу, де відбувалися
збірки цілого табору. Окреме місце було призначене для купелі з
душами, що знаходилося недалеко дороги Беллярія- Меркато
а далі від иих — лятрини. Тому що душі були при самій дорозі,
цивільне італійське населення скаржилося брнтійській команді,
що їм неприємно переходити туди, зокрема в неділю рано з
дітьми до церкви, тому що там купалися.
Неабияку проблему представляло собою незнання
англійської мови та взагалі брак перекладчиків, яких потреба
відчувалася на кожному кроці в комунікації з бритійськими
47
властями. Навіть коли йшлося про звичайне вияснення якогось
непорозуміння в часі збірки чи якогось примітивного питання
якого ие можна було аиі поставити як слід, ані зрозуміти
відповідь на нього. А побут української дивізії в британському
полоні був доволі складним і вимагав ие тільки самого
механічного передавання наказів з бритійської комацдн, чи
звітів з української, але ще важливішим було час-від-часу
реагувати на події, які розвивалися довкруги українських
полонених. Як уже було згадано, серед полонених українців був
професор Петро Савицький. який знав англійську мову, а крім
иього було ще щонайменше двох канадських українців,
Вергуи і Михайло Роговськнй, які також вміли говорити по-
англійському.На самому початку головним перекладчиком був
Михайло Роговськнй, якого воєнна хуртовина застала на візиті
в Галичині й він чомусь тоді не скористав з можливости виїхати
до Канади, але залишився під большевицькою окупацією, а
пізніше під німецькою. Це йому дало можливість запізнатися з
режимами обидвох окупантів та переконатися, як то кажуть,
“по чому локоть кваші". В 1943 р. Роговський зголосився до
української дивізії “Галичина", аідбув рекрутський вишкіл і з
иею перебув усі походи. З закінченням війни вій попав до
бритійського полону. До речі, він не був єдиним канадським
українцем у таборі, але єдиним, що зголосився був з місця бути
перекладачем. Ці канадські українці мали чимало клопоту,
вияснюючи чому і як вони опинилися в українській дивізії у
складі німецької армії, коли вони каивдські громадяни. Були в
Дивізії також й американські українці
Правда були й деякі студенти міжнародної торгівлі, які
трохи вивчали англійську мову, але ие знали її ще як засобу
комунікації в щоденних справах, а тим більше у специфічних
проблемах. З уваги на те доволі часто кореспонденцію з
англійськими властями український табір провадив по
німецьки. Були спроби писати й по англійськи, але вони були
дуже невдалі а через те мабуть і неефективні. З другого боку
двох чи трьох перекладачів на десятитисячну масу людей із її
усіма проблемами — це було абсолютно замало й тому
використовуючи усіх, хто знав щоиебудь по англійськи. На
щастя англійці доволі вирозумілі й багато чого розуміли не так
із кореспонденції як із власної обсервації.
48
пор. Ст. Свсрида, хор. Ст. Гумппловнч, хор. Р Стспанюк, хор. Р. Смулка, хор. М Мариняк, хор. І, Рубич,
хор. Б. Ваврик. хор. о. М Ратушинський, пор. К. Мельник, хор. Ст. Максимюк,
(Фото Ст Ільницький, 20.11.1945, збірка О. Винницького)
Є5
п
о о •
•о з З
49
Від самого початку існування табору був заведений
порядок, згідно з яким треба було вставати в год. 6-ій ранку. В
7:30 всі ставали до ранньої молитви, яку співали усі полки. Після
того в год 8-ій була перевірка, на якій англійці перечислювали
всіх таборовиків, і це в таборовому гуморі називалося, що
“англійці числяться з нами”. Так само зачинався день молитвою
в год 21:00, яку кожного вечора співав інший “дижуриий” полк,
а всі інші з відкритими головами вислуховували. Кожний
командир полку, чи радше його ад^отант, приготовляв
чисельний звіт полку на папері і передавав його до команди
табору. Таборова канцелярія виготовляла загальний звіт для
цілого табору й передавала те все бритійській команді для
перевірки. З тими даними бритійський службовий старшина
переходив весь табір
по полках і перевіряв
чи дані української
команди годяться з
дійсним станом.
Підхор. Ярослав Кіселик
при праці у канцелярії
табору
Треба підкреслити, що до збірки мусіли ставати всі жителі
табору, за виїмком коменданта та йою адУотаита, чотирьох
осіб з медичного персоналу (лікарів і санітарів) та одного
поліциста. який тримав варту коло таборової тюрми, разом сім
осіб. Всі інші мусіли ставати до перевірки. (Наказ ч. 13). До
збірки ставали п’ятками довжиною на десять рядів, — так що
кожна окрема група мала 50 осіб. Кожний полк, чи окрема
частина, мала свою власну збіркову площу, на яку вона
виходила раз рано і вдруге о п’ятій годині пополудні, й тоді
бритіипі перевіряли дійсний стан із писемним звітом. Але із
цими звітами з полків не все грало і всякі неточності справляли
чимало клопоту команді табору і продовжили час перевірки. З
50
уваги на те у наказі ч. 7 з дня ІЗ червня команда закликала
робити точні звіти й остерігала перед конкретними карами. Не
зважаючи на те, два дні пізніше, 15-го червня під час ранньої
збірки тільки 1-ий, 3-ій і 4-ий полки представили своєчасно свій
стан. 5-ий полк, через неточність Гарматного куреня, взагалі ие
зумів приготовити звіту иа час, а 2-ий. Гарматний і Технічний
полки і Штабова сотня представили свої звіти щойно тоді, коли
бритійці прийшли вже на перевірку. Внаслідок того загального
звіту для цілого табору не можна було виготовити і за це
бритійська команда висловила догану українській команді.
Щоб таке більше не повторялося, комендант табору наклав
кари иа окремі частини. У наказі ч. 9, з 15-го червня читаємо, що
“Гарматний курінь 5-го полку, який начислював 547 старшин,
підстаршин і стрільців, не представив своєчасно звіту, за шо був
покараний позбавленням ранішньої кави на другий день. Той
првділ кави, цукру й молока розділено поміж 3-им і 4-им
полками як нагороду за своєчасне і добре виготовлення звіту”.
Беручи до уваги, що вояцтво в таборі і так голодувало, то
задержання ранішньої кави, було неабиякою карою. З уваги иа
те полкові коменданти намагалися зробити все на час і точно,
але до цього необхідна була добросовісна співпраця усіх
таборовиків, а це не все можна було осягнути.
Коли ж йдемова про збірки, тоу цьому відношенні важливу
ролю відігравав сурмач Вінцюк, який також закликав
таборовиків у 3-ій годині на зміну варти та в 11-ій ночі
проголошував загальну тишу. Найгірше давалася взнаки
таборовикам сурма в холодні ранки, а зокрема взимі, але це вже
було в таборі ч. 1, коло Ріміиі. Раз на день роздавали харчі і це
був найбільш хвилюючий момент, коли ділили хліб на 15 а
потім важили його у кожній сотні і групі так, щоб ніхто ие
дістав, не дай Боже, на волосинку більше. Крім того були ще
обов’язкові різні гутірки, в часі яких подавалися різні новини зі
світу, провадилися різні дискусії. Так меиш-більш виглядав
будній день кожного таборовика, який поза збірками міг
використовувати час по власному бажанню. Деякі вчилися,
деякі грали в карти, а деякі мріяли. Постійне зайняття у Беллярії
мали тільки штабові працівники й таборова варта, які мусіли
виконувати різні розпорядження, що давала бритійська
51
Будинок команди табору, який таборовики з гумором називали
“Очімпом”. тобто місцем, де перебували таборові “боги’’
команда. Напочатку це все робилося без жодної винагороди,
але пізніше за те давали додаткові харчі, тобто п’ять чи шість
кексів більше і то становило “харчовий додаток”.
Дуже важливою, а в дійсності таки найважливішою,
інституцією у таборі полонених була інтецдантура, якої
начальником був призначений хор. Ярослав Яримович. Ціла
іитенцаитура поділялася на три відділи. Харчовий відділ
очолював хор. Юрій Федик. До цього відділу належав також
підвідділ опалової оливи, який очолював підхор. Василь
Верига. Одяговий відділ — пор. Костянтин Мельник, а пізніше
його помічником був дес. Василь Буртняк; відділ таборового
приладдя очолював хор. Лев Рудницький, а від 17-го серпня,
після його переведення до 12-го табору, — ст. стр. Григорій
Ломиковський. Тому що харчів було обмаль, таборовики
завжди дивилися на харчовий відділ з підозрінням,що, мовляв,
там “крадуть” і тому його берегли очі всіх, а вночі перед усіма—
таборова поліція. Одяговий відділ на початку не мав нічого, аж
щойио коли восени прийшов транспорт одягу і взуття, тоді і цей
відділ став також об’єктом постійної обсервації.
У згаданому уже наказі ч. 9 з 15-го червня, .повідомлялося
також про те, що бритійська комендатура заборонила носити
52
всякого роду відзнаки зі свастикою. Всі відзнаки, а в першу
чергу — “гакеикройц” належало негайно усунути. Свастику на
пряжках поясів затерти. Щоправда усі відзнаки зі свастикою
уже давно позникали з уніформ дивізійників, але на пряжках
вони залишилися, бо там вони були витиснені фабрично в
металі. Тепер, повииуючись наказові, треба було всі пряжки
вигладити так, щоб там ие було свастики, а це не було так легко,
бож не було ані відповідного знаряддя, як наприклад,
пильників, щоб їх можна було спилити.
ПРАВНИЧИЙ ВІДДІЛ
В силу різних порушень таборових розпорядків вже 14-ГО
червня українська команда табору зорганізувала
днсципліиарио-каринй реферат. Спершу справа
дисциплінарних покарань була виключно в компетенції
командирів поодиноких частин, полків, куренів сотень, але в
скорому часі виявилося, що то ие було практичним, бо виміри
кари, за ті самі провини, у різних частинах були різні. З уваги иа
те полк. Крат покликав підхор. д-ра Богдана Левицького на
дисциплінарно-карного референта, який на тому пості
задержався аж до 13-го липня, коли йому на зміну прийшов
хор. Василь Сьокало. Але цей також побув “правним
референтом’’(таку наказі називається цю посаду!) тільки до23-
го серпня, коли його, на вимогу совєтської репатріяційиої місії
переведено до іншого табору. 28-го серпня правиим референтом
був иоміноваиий хор. Степан Онисько, а від 4-го вересня —
знову д-р Б. Левиць кий.
Покликуючи “дисциплінарно-карного референта”, полк.
Крат наказував, щоб, починаючи з 15-го червня, усі частини
надсилали покараних арештом до нового референта і щойно він
передаватиме покараних таборовій поліції до арешту. Два дні
пізніше до праці в канцелярії командитабору приділено ще двох
правників, підхор. мгра Лева Стеткевича та стр. мгра Романа
Піха, але останній ніколи ие був затрудиений у дисциплінарній
референтурі. Пізніше цю референтуру перейменовано на
Правничий Відділ.
18-го червня комендант табору вцдав “Інструкцію про
виконування дисциплінарної влади", в якій вияснювалося
53
компетенції сотенних, курінних та полкових командирів у
карних справах і в'язничний реґуляміи. Це вже ставило
таборове судівннцтво на дещо соліднішій базі. 5-го липня
Правничий Відділ видав окрему інструкцію про накладання
кари арешту, в якій писалося, що “число покараних арештом
зростало з дня на день у приспішеній скорості. Безсумнівно, що
винних треба карати, — писав полк. Крат. — однак кару арешту
належить застосувати... в тяжких випадках і до непоправних
одиниць, яких інші виховні середники, тобто порядкові кари, як
упімнення. наї аиа. відібрання частини порції харчів і розділення
їх на користь сотні... наказ виконати певні зайняття поза
чергою, стояння “на струнко” поза часом обов’зкової збірки і
т.п.. не впливають на поправу даної одиниці”.
Далі у цій же Інструкції стверджувалося, що кара повинна
служити як виховний середник і тому старшина, який карає
стрільця, мусить мати на увазі, щоб “накладання порядкової
кари відбувалося все тактовно і в присутності цілої сотні, з
відповідною короткою поукою про неморальність та
протисуспільність караного вчинку і т.п.”
Як виходить з цієї Інструкції, у таборі не все було гаразд із
процедурою вимірів кари. Мабуть до команди приходили
зажалеиия від покривджених й тому в ній зверталося увагу, щоб
не карали так без розбору, але проводили певне “слідство”
обвинуваченого, як і обставин, у яких даний проступок
заіснував. “Виміри кари арешту, стверджувалось далі в
Інструкції, — с примінювані... без точного прослідження
особистости покараного, а саме, його загального поведения в
таборі, реагування на упімнення й інших ціх характеру караного
стрільця”. Далі 1 нструкція звертала увагу, що бувають випадки,
коли “перший раз караного стрільця карається відразу
найвищим передбаченням виміром кари” тоді, коли іншого
стрільця “за того самого роду вчинок, навіть у тій самій сотні,
при таких самих обставинах, карається знову непропорційно
низько”
“При підборі та вимірі кари треба мати все на увазі
передовсім поправу караного та відстрашення окруження від
подібного вчинку та поступування. Тому ще раз
підкреслюється, що по кожнім, хоч би найменшім покаранні,
54
мусить наступити відповідна наука в сотні на цю тему,
витримана в тактовному й поважному тоні.
Інтенцію цієї інструкції проситься зрозуміти, як боротьбу
за меншу п росту пні сть та більш суспільне поступування, а
також за суспільну мораль стрільців нашого табору*.
Інструкцію підписали полк. Крат тад-р Б. Левицький і вона
була вислана довірочно до командирів полків, куренів та
сотень.
д-р Богдан Левицький, начальник
Правничого відділу
12-го жовтня Правничий
Відділ видав ще одну
Інструкцію у справі поняття
та виконання кари. Караєть-
ся переступи ика на те, щоб
його відстрашити від
поповнювання проступків,
або направити його. У
карних злочинах і проступ-
ках, говорилося у тій
інструкції, карається не тому,
що когось нарушено, але
тому, що нарушено суспіль-
ний, у даному випадку, —
таборовий лад.
При тому стверджено, що
сотенний, курінний чи
полковий командир, мають
право карати лиш за
дисциплінарні провини, а за
інші, як крадіж, побиття
іншої особи, ушкодження тіла, бунт і т.п., віддавати
обвинуваченого правному референтові з о пінією про нього та
доказовим матеріалом.
Покараний все мав право внести відклик до команди
табору на протязі 48 годин від часу проголошення кари.
Ухилення, чи уневажнення карного присуду (наказу) не є
ніколи компромітацією того, що карав, бо не він карав, але
справедливість, а він був тільки знаряддям у руках
справедливости.
55
Цю Інструкцію підписали д-р Б. Левицький, правими
референт, і соти. С. Яськевич, комендант табору. Зміст цих
інструкцій мабуть чи не найкраще вказує иа чисто виховні
інтеиції. На початку існування табору “5Ц” провини проти
таборових правил розглядалися індивідуально й по різному
визначувано за них кари. “Згодом проголошено, щось у роді
“карного кодексу”, щоб кожний знав, що його чекає за
порушення таборового порядку. Так за намагаие перенесення
попід дроти військового одягу (на продаж італійському
населенню) чекало винуватая 8 днів таборового арешту; за
довершений перехід поза дроти — 14 днів арешту; за
невідповідну' поведінку супроти службовій о зверхника під час
збірки до числення — “сім днів арешту
Спіймані на перепродажі військового одягу італійцям
діставали звичайно не менше 28 днів “коицеитраку”, який був в
іншому таборі під доглядом самих бритійців, Порушники-
рецедивісти мусіли бути готові прийняти найважче покарання
— висилку до“концеитраку”без права повороту дотабору“5Ц7
Тоді, коли покарання в таборі були біль-меиш
стандартизовані, то того ие можна сказати про покарання
бритійців, бо бритійці також мали право карати, а може й не
мали (та хто міг ім спротивитися) за певні провини. Тут уже
покарання дуже різнилися й не все було справедливе, помимо
того, що бритійці дуже чваняться своїм судочинством.
Наприклад, 25 липня бритійський комендант табору “покарав
одного стрільця за невідповідне віддання пошани (не приклав
руки до шапки, а тільки стояв иа струнко) карою 14 днів
замкнення у карному таборі” (Наказ ч. 33, 25.7. 1945). 11-го
серпня двох стрільців Гарматного полку переходили за дроти в
італійську кукурудзу і за те їх покарано тільки трьома днями
карного табору (Наказ ч. 47), Одного стрільця з 3-го полку
покарио 12-деииим таборовим арештом за те, шо по переході
англійських старшин з совєтською репатріаційною комісією
через табір, показав язика в бік їхнього від далення (Наказ ч. 57).
Отже, говорити тут про якусь справедливість у накладанні кар
аж ніяк не можна. Але це було поза обсягом компетеиііій
команди табору.
Під кінець побуту в Беллярії, заходом Студентської
56
Таборовими на Службі Божій в таборі Беллярія,
серпень. 1945 р.
Громади була зорганізована “Комісія Заприсяжень і
Верифікації” чи у скороченні “Верифікаційна Комісія", якої
завданням було, при помочі зізнань заінтересованих осіб та
відповідних свідків, допомогти студентам відтворити втрачені
у часі війни документи, головно матуральні свідоцтва, чи
університетські індекси. Йшлося про те. щоб дати відповідні
документи кандидатам на дальші студії, коли навинеться
можливість студіювати. На самому початку Верифікаційна
Комісія складалася з чотирьох правників та одного
прогоколянта, а саме: під хор. л-р Богдан Левицькнй, підхор.
мґр. Лев Стеткевич, мґр Тарас Івашків і хор. мґр Василь
Сьокало. Протоколянтом Комісії був Зиновій Мельничии. У
такому складі Верифікаційна Комісія була затверджена
комендантом табору і заприсяжена головним таборовим
капеляном о. пор. Е. Кордубою 13 жовтня 1945 р. Очевидно,
діяльність комісії проявилася щойно в Ріміні, але почни
зроблений у таборі “5Ц" у Беллярії був далекосяглий своїм
значенням. Не один колишній вояк дивізії “Галичина"— 1-ої
Української Дивізії УНА закінчив високі школи на заході
власне з документом, який виготовила Верифікаційна Комісія, а
пізніше затвердила і на тій базі видала окремі верифікаційні
57
документи Священна Конгрегація для Східиіх Церков у
Натикані.
Не можна проминути й того, шо працівники Правничого
Відділу були також і правними дорадниками коменданта
табору у різних адміністраційних справах.
ТАБОРОВА ВАРТА
Для вдержання порядку у таборі від самого початку
організовано таборову поліцію на чолі з сотником Василем
Луговим. Основне ядро таборової поліції становили колишні
члени польової жандармерії у Дивізії, але тому що їх було
замало на дссятитисячну громаду у таборі “5Ц”, покликано до
служби ще й інших підстаршин і стрільців.
На початку таборова поліція числилася як складова
частина штабової сотні, але коли аиявилося що її треба
побільшити, тоді вона стала окремою таборовою одиницею.
22-го серпня иа пропозицію Студентської Громади
комендантом поліції був но мінований хор. Мирослав Бігус,
який до того часу сповняв обов’язки купелевого референта. В
скорому часі таборову поліцію переназвано на Таборову Варту.
(Купелевим референтом на місце хор. Бігуса був призначений
хор. Михайло Медвідь).
Служба в таборовій варті була доволі невдячною, бо ж
поліції ніде не люблять, помимо того, що вона стоїть на сторожі
порядку, якого всі вимагають. У таборі поліція, чи варта
відповідала за порядок і мусіла виконувати свої обов'язки, а
тому не раз мусіла зайти в конфлікт із правопорушниками
Часом доводилося мати до діла із войовничими типами, які не
все хотіли підпорядкуватися наказам таборової варти. Тоді
доходило до неприємностей. Для прикладу слід згадати
випадок, який стався 12-го жовтня, тобто напередодні виїзду
табору до Ріміиі. Один з стрільців не хотів виконати наказу
бунчужного Теодора Піжнцького і невідповідно заховувався
супроти ньою. Не маючи іншого виходу, бунч. Піжицький
був змушений покликати таборову варту до помочі.
58
Поручник Богдан Під гай ний.
перший адюгант коменданта табору
Таборова Варта приміщу-
валися праворуч від вїздної
брами між Технічним
полком і будинком команди
табору. Крім нагляду за
порядком у таборі, таборова
варта стояла на сторожі коло
таборової команди, біля
харчового магазину, а також
пильнувала, щоб ніхто не
підходив до дротів, якими
був обведений табір “5Ц”.
Звичайно до таборової варти
вибирали найкращих канди-
датів, але й тут траплялися
такі, які не вповні відповіда-
ли своїм завданням.
Всіх арештантів, які
приходили до Таборової
варти з Правничого відділу
відправляли до Таборової
в'язниці, тобто відгородженого дротяною сіткою куска землі
завбільшки чотири метри на шість зараз таки ліворуч при вході
до табору. Цю в'язницю англійці називали ‘““‘саІаЬоове”, а
українці “калабуш” і вона ніколи не стояла пусткою, ломимо
того, що режим там був багато строгіший ніж у таборі. Крім
того, згідно з наказом ч. 19, з дня 4-го липня, заарештовані мали
упорядковувати лятрини й пісуари та відпливові рови у районі
водотягів. Робота не надто приємна, але це ж була кара.
Серед десятитисячної маси табору знаходився різний
елемент, не бракувало і правопорушників, головно злодійчуків
Та коли йдеться про покараних таборовим арештом, то
найбільше їх було за нелегальний перехід за дроти, якими був
огороджений табір. Під кінець побуту табору “ЗЦ" у Беллярії,
таких покарань було щораз то більше. Дійшло до того, що
“калабуш” не вміщував покараних. У зв’язку з тим комендант
табору, соти. Яськевич, у наказі ч. 80, з дня 5-го жовтня 1945 р..
писав: “з огляду на брак приміщення для в’язнів, я тимчасово
59
приказав всіх випустити з тим, що з хвилиною побудови
відповідного приміщення, або переходу в інший табір, всі в'язні
будуть назад покликані, щоб відбути решту своє і кари. Відносно
нового покарання, яке заіснує від сьогодні, відбуття кари буде
також відсуватися аж до побудови відповідного
арештантського приміщення”. За всякі більші порушення
порядку, а зокрема рецедивістів, команда віддавала бритійській
команді, часом навіть без права повороту до українського
табору. Правда, таких випадків було не багато і команда не
радо вдавалася аж до таких драстичних мір.
ВЕРИФІКАЦІЯ ВІЙСЬКОВИХ СТУПЕНІВ
В Дивізії “Галичина”, так само як і в таборі полонених, було
чимало старшин українських, а також польської, румунської,
совєтської та чехословацької армій, які, зголосившись до
Дивізії, мусіли відбути спеціяльний перевишкіл, щоб дістати
старшинську ранґу, чи по українськн кажучи, старшинський
ступінь. Однак після того перевишколу, німці признали тільки
небагатьом їхні давні старшинські ступені, в основному через
брак відповідного знання німецької мови необхідної для
комунікації з вищим командуванням, хоча були ще й інші
причини. У висліді того в Дивізії ці старшини мали нижчі
ступені, як їм прислуговувало, й носили відповідні до того
відзнаки; хоча платню отримували вони за старою рангою. У
наслідок того, наприклад, підполковник Армії УНР Борис
Барвінський, шо в міжвоєнних роках був також контрактовим
старшиною польської армії, дістав був рангу тільки сотника. Те
саме сталося з підполковниками Української Армії Порфірієм
Силенком, Григорієм Сосідком, Романом Долинським
підполковником Червоної Армії та іншими старшинами. Крім
того ие бракувало й таких випадків, що деякі особи самі себе
підносили в ранґах, користаючи з замішання, що заіснувало у
зв’язку з капітуляцією Німеччини. Також до табору прийшло
декілька старшин зі штабу Української Національної Армії з
власними рангами й відзнаками. Отже в ранґах старшин, в
також і підстаршин, було доволі суматохи, тим більше, що
вояки називали з чемности усіх за їхніми рангами з українських
армій, якщо вони їх знали.
60
В червні 1944 р. перед виїздом на фронт у Дивізії
“Галичина” було тільки двох старшин у ранзі майора
(Штурмбаифюрера), які командували куренями, а саме Микола
Палієнко та Євген Побігущий, перший старшина Армії УНР а
потім контрактовий старшина польської Армії а другий —
старшина польської армії, а пізніше з 1941 року комендант
українського легіону “Ролацд”. Всі інші дістали рангу сотників,
поручників або й хорунжих. З приходом до табору полонених,
українська команда вирішила перевірити й узгіднити
старшинські ранги. Цю справу полк. Крат доручив підполк.
Вікторові Мальцеві як начальникові перевірочної комісії.
Згідно з наказом ч. 21 з 6-го липня 1945 р. проголошено
вислід провірочної комісії впарі з табелею старшинських
ступенів у порівнянні з рангами українських армій, польської,
німецької та совєтської й усім старшинам признано раиґи, які
були надані їм відносними арміями. У тому наказі полк. Крат
повідомляв, що “осіб, які закінчили старшинські школи з
правом номінації на старшини, до часу підвищення їх до першої
старшинської ранґи начальною командою війська Української
Держави, допускаю до виконання старшинських обов'язків з
правом ношення відзнак і користання з назви “хорунжий”,
рахуючи їх рангу як титулярну’.’З уваги на це перевірочна комісія
виділила в своєму звідомленні окрему групу титулярних
старшин. Як виявилося, наказ ч. 21 не був повний і тому його
доповнено наказом ч. 29 з дня 17-го липня 1945. Згідно з обома
цими наказами у половині липня у таборі знаходився один
полковник Михайло Крат. комендант табору та шість
підполковників: Борис Барвінський, Роман Долинський, Віктор
Малець, Євген Нікітін, Порфірій Силенко, Григорій Сосідко.
Не було у тому часі у таборі а ні одного старшини у ранзі майора
й тому наступною рангою були сотники, яких було десять, усі
вони старшини українських армій з часів визвольних змагань,
1917-1921 рр. Далі йшли поручники, яких було 18 та 157
хорунжих зброї, у тому числі — п'ять титулярних.
Крім того було ще 41 старшин Служби, яка розподілялася
на А: Духовний Відділ із двома поручниками (оо. Емануїл
Кордуба та Олексавдер Маркевич), двох хорунжих (оо.
Михайло Ратушинський та ієромонах Іов Скакальський) та
титуляриий хорунжий о. Олександер Бабій.
61
Б. Санітарний Відділ у тому часі нараховував 14 лікарів, у
тому числі — три сотники (д-р Віктор Бочкарів, д-р Леонід
Мнрошннченко і д-р Іван Юрґеис), два поручники (д-р Михайло
Мавдзюк і д-р Радіон Сліпий), п’ять хорунжих (д-р Роман
Ковальський, д-р Роман Рак. д-р Осип Сивенький, д-р Сергій
Сухоцький і д-р Роман Турко) та чотири титуляриі хорунжі (д-р
Теодор Дзьобаиовський, д-р Степан Кривуляк, д-р Богдан
Роадільський, д-р Олександер Фере). Крім названих був ще
дивізійний лікар д-р Слободян, який одначе захворів і не
виконував лікарської практики бо й сам перебував у шпиталі.
В. Ветеринарний Відділ иачислював п’ять лікарів
ветеринарів у ранзі хорунжих: д-р Володимир Кішко, д-р
Ярослав Мицко, д-р Діонисій Нестюк, д-р Маріян Пенсак і д-р
Степан Ших.
Г. Інтендантура й адміністрація нараховувала два
поручники (Костянтин Мельник і Валентин Мисюреико), два
хорунжі (Рудольф Мартинюк, Лев Руднипький і Ярослав
Яримович) та 16 титулярних хорунжих.
Ґ. Судівництво мало тільки одного титулярного
хорунжого Василя Сьокала. В таборі було більше правників та
суддів, але вони не мали старшинських ступенів.
Підсумовуючи всі ці дані у наказі ч. 21, з 6-го липня, та
доповнення у наказі ч. 29, з 17-го липня 1945 р., в українському
таборі “5Ц” у Беллярії у половині липня 1945 р. знаходилося 244
старшини, які за своїми ступенями розподілялися так:
полковників............................................1
підполковників....................................... 6
сотників зброї........................................10
сотників служби....................................... З
поручників зброї ................................... 18
поручників служби......................................6
адміністративних поручників............................2
хорунжих зброї.......................................157
титулярних хоруиж зброї................................5
хорунжих служби.......................................10
титул, хорунжих служби.................................5
адміністративних хорунжих..............................З
титул, адміністративних хорунжих......................18
ГАЗОМ усіх старшин:....................244
62
Тут варто підкреслити, шо
старшини у ранзі хорунжих
зброї, як і титулярні та
адміністративні старшини,
не були в 80 відсотках молоді
люди у віці від 20-30 років.
Кількість старшин змінялася
з дня на день, залежно від
того як прибували нові групи
до табору. з якими часом
були і старшини. І так,
наприклад, наказ ч. 34, з 27-
го липня, додає ще двох
старшин хорунжих зброї і
двох титулярних хорунжих,
яких помилково пропущено
у двох попередніх списках
(наказ ч. 21 і ч. 29). Деякі в
міжчасі вибували з табору, як
наприклад, хворі до
шпиталю у Чезені. В
кожному разі найбільше
число старшин, які в один час перебували в таборі “5Ц”було
245, як подас наказ команди табору ч. 45,з дня 8 серпня 1945 р.
В дентистичніЙ "К-пнпгі”
Подібну перевірку зроблено також з підстаршинськими
ступнями, а всід за тим були видані інструкції та взірці, як
повинні виглядати старшинські і підстаршинські відзнаки
старшин і підстаршин Української Національної Армії. (Наказ
ч. 25 з дия 11-го липня 1945 р,). В парі з тим були подаю
порівняльні таблиці з підстрашииськими рангами інших армій,
тобто Української Галицької Армії, Армії УНР, Німецької,
Польської та Совєтської Армій. “Командири частин, —
говорилося у тому наказі, — до 20-го липня закінчать
перейменування підстаршин на українські ступені". Але були
деякі німецькі ступені, яких ие могли заступити українськими
назвами, і їх залишили без змін “до часу урегулювання цієї
справи наказами Начальної Команди Української Держави**.
До таких ступенів належали “штавдартен оберюнкер", яку
63
надавали абсольвентам старшинської школи “ юнкер". Сама
ранґа "штандартен оберюнкер" була підстаршииська, але
вона вказувала, що її власник закінчив старшинську школу й
мав право носити вже старшинський однострій- Юнкер також
мав закінчену старшинську школу й носив два срібні паски
т.зв. "ба іьки“ на нарамснниках в додатку до під старшинської
ранґи, як* вказували на те, що він є кандидат иа старшину. Такі
ступені й відзнаки давали німці головно українцям —
абсольвентам старшинських адміністративних шкіл, прямо
тому, щоб не допустити їх до належних їм посад й задержати
господарську ділянку — адміністрацію Дивізії та її частин у
своїх руках. В тій справі був виданий навіть таємний наказ 5-го
вересня 1944 р.к В той час про це ие було відомо.Цей документ
знайдено в німецьких архівах щойно далеко по війні
Перевірка військових ступенів була конечною ще і з уваги
на те, що ие бракувало й таких, які, користаючи з замішання, що
наступило з закінченням війни, присвоювали собі старшинські
чи підстаршинські ступені, які їм ие належалися.
Упорядкувавши справу старшинських і підстрашинських
військових ступенів, у скорому часі введено в щоденний
український вжиток назви й відзнаки, які заступили вживані досі
німецькі.
Бібліографічні примітки:
1. С. Яськевич, "В 20 річницю ліквідації табору полонених 1
УД УНА у Ріміні”, Вісті Крайової Управи Братства кол. Вояків 1 УД
УНА в Німеччині, ч. 125 (1967): 34
2. Михайло Крат, “В новій дійсності". Вісті ч- * (1965): 34
3. Б. Під гайний, “Кінець війни 1945 р. і початок табору
полонених в 1 тачії”, Вісті комбатанта, 1979, ч. З : 55
4. Наказ Української Команди Табору ч. 1, І червня 1945
5. Ріміні. 1945 — 1947. : 49
6. Українська Студентська Громада, “Хроніка, почата 7.8.45
- 30.12 1945“ : 6
7. Хроніка Українського Студснства І ромади. стор. ЗО.
64
* 58-ЕиеЬгипдокаиріатС. Атґ II, Ог£. АЬі. Іа II. Т^Ь. 19г.
2880 44$. К<1оз. ВегІіп-иЧітегИоґГ. Какегаїїее 188,5.8 ері. 1944
СсЬеіте Коттвпдозасіїе
Веіг.: №еи5їе11ип£ гіег 14. МУаГГеп-бгспадісг Оіу <1ег 55
(6а1Ї7І5сЬе N1. І). Апві .-2--
6.) Рсгеопеііе Ве$ііттип£еп: а) Оіу. 5іаЬ, 8іЬ., ТгирреппасЬг.
УегЬаспде ипгі каетіБсЬе Усгууаі іип&еп дег Оіу. $іпс1 тії гісиічскеп
Регзопаї ги Ьезеігеп Аи$£епоттеп Ьієгуоп зіпсі Еакгег, РГегс1срПс£Єг,
идо.
Веі гіеп Вік. -Ьги». АЬі. 8(аеЬеп £Іпс1 Кдге., Афиіапіеп, Опі. ОПиіегс
ипгі епЕчргссЬепде 5сЬгсіЬегрсг8Опа1 тії деиксЬет Регзопаї ги Ьезеігеп.
Еиег 85-№сЬг. АЬі. 14 і$1 60% дсг 5о!кіаегке деиі$ске$ Регзопаї
гиги\¥еі8еп".
£ег. Тиеііпег,
85-ОЬеґ£гирр€пГиеИгег
ипгі Оепегаї сіег \¥аПеп 88.
^<1д/КО .ьЯТІОХ.
4 о д Д ї В А ,
Світлім п шяті *?.Т*
Господ;:,в4вяь Твого гніту безпнуного,
ЛаД мені і£г!КК>с?ь і віру в ггебеснфе.
(зі збірки С. Федюка)
65
ТАБІР СКЛАДАЄТЬСЯ З
ЛЮДЕЙ 4
ПОБУТОВІ ВІДНОСИНИ В ТАБОРІ
Побутові відносини в таборі “5Ц” взагалі, а в перших
кількох тижнях зокрема, були дуже важкі і тим самим і прикрі.
Більшість дивізійників після цілої одисеї відступу із фронту,
через гори Альпи, погубили не тільки важкі предмети зі свого
виреду, але навіть ложки, ідунки та польові пляшки, які є
необхідними у щоденному вжитку вояка, а тим більше у полоні.
Йдучи на фронт, дивізійники брали найбільш необхідні речі, а
тому що то була весна, все що тяжче з одягу залишали в обозах,
з якими був постійний зв’язок. В часі відступу на захід не всі
частини поєдналися зі своїми обозами,які ,до речі,через вузькі і
непридатні для великих військових обозів гірські дороги і
доріжки, або й стежки, погубили багато військового майна.
Зокрема в часі большевицької погоні за Дивізією під вершиною
Пак чи під Юденбургом, пропало багато добра, коли багато
обозів попало в руки большевикам разом із деякою частиною
дивізійників. Чимало спричинилися до того також і тітовські
партизани, які нападали на поодинокі сотні і часом тільки з
життям вдавалося вирватися з їх рук.
В наслідок того багато вояків залишилося тільки в легких
дриліхових уніформах, без плащів і білля на зміну, а до того ще і
з подертими черевиками. З тих причин більшість дивізійників
опинилася в полоні тільки в тому, що мала на собі, в чому була
одягнена. Під цим оглядом україиці-дивізійники були без
порівняння в гіршому положенні чим німецька армія, яка
воювала в Італії і там же піддалася з усім своїм військовим
добром, запасами харчів, одягу й медикаментів та з польовими
шпиталями. Після того вона без клопоту і без страт
перемаршувала з усім своїм тим добром з фронтової лінії у
полон за дроти.
66
Щасливі були ті, що принесли з собою палатки, але таких
було не багато й тому більшості довелося спати на голій землі,
або на свіжо зжатій зеленій ще соломі з пшениці. На щастя, літо
було сухе і цих пару тижнів заки бритійці доставили шатра для
усіх полонених, якось пройшли без більших труднощів. Зате
земля так була потріскала від посухи, що в кожний рівчак
можна було пхати йогу щонайменше на пів метра глибини. З
уваги иа те, 13 червня бритійська команда подала до відома, що
з браку дощів в околиці табору належить сподіватися заиику
водн в таборових водопроводах. Беручи це під увагу, команда
звертала увагу таборовнкам, щоб бочки видані на збірники
питної води, були стало наповнені чистою водою. В той же
самий час, комендант табору наказував командирам полків,
щоб вони виставляли варту коло повних бочок та видавали воду
лишень у випадку, коли ие буде зовсім води у водопроводах, у
першій мірі для кухонь. Вслід за тим, на наказ бритійської
команди було заборонено брати воду від год 20-оі до 6-ої рано,
ломимо того, що водопроводи були чинні. На щастя, всі ці
протнзаходи виявилися зайвими і води вистачало.1
Але найгірше впливала на таборовиків безнадійність та
голод, який добре давався у знаки всім. Правда, харчі
доставляли до табору постійно, але їх ие було досить. Приціл
харчів приходив до таборової інтецдаитури І там їх розподіляли
по всіх таборових частинах. Частина харчів ішла до полкових
кухонь, як, наприклад, сушена городина (горох, фасоля і т.п.),
свіжа зелена ярина, мука, товщ і сіль, і з них готували обід,
тобто зупу, яку роздавали кожному по кохді. Була це звичайна
рідина з кількома горошинками чи фасолинками, які одна одну
ловили. Її радше можна було пити ніж їсти ложкою й тому
кожний мріяв про баньку зупи, в якій ложка стояла б сторцем.
Але в той час це була нездійснима мрія.
Так само з полкових кухонь отримували каву на сніданок.
Цукор і спорошковане молоко кожний діставав на руки. Крім
того на руки видавали кекси .спочатку по вісімнадцять иа особу,
як також сою і якийсь су роґат м’яса у консервах і маргарину все в
металевих пушках. Кекси були подвійної якости, звичайні та
“американські”, що їх продукувала фірма Санітарі Фуд
Мануфакчюрінг в Сент Пол, Міннесота. Американські кекси
67
були найбільш побажаними, бо вони дуже добре розмокалися у
воді. й тому за два американські кекси можна було дістати
одного папі роса. В додатку до того, кожного дня на полкдавали
три рольки туалетного паперу, але його не використовували на
призначену ціль, а вживали як папір до писання, бо іншого
паперу не було І тому, чим гірша була якість туалетного
паперу, тим краще він надавався до писання.
Почавши з 21-го червня до табору стали доставляти
печений хліб, гарний, білий, вагою до трьох фунтів
питльований хліб, який колись дома тільки на великі свята
пекли. Один такий буханець хліба ділили на дев’ять осіб. В парі з
тим, зменшили приділ кесів на половину, тобто — дев’ять на
особу. Часом кексів взагалі не доставляли і тоді хліб ділили
один на чотири особи на день. В даних обставинах більш
практичним було б діставати не білий хліб, але звичайний
німецький комісияк, бо його можна було жувати й він був більш
ситний. Один буханець білого питльоваиого хліба иа дев’ять
виголоднілих полонених це було, як то каже українська
приповідка, псові муха, бо наїстися ним ніхто не міг.
Для розподілу харчів таборова інтецдантура мала вагу й на
ній розважували все за приділом на особу, на полки й курені, чи
сотні. Хліб очевидно давали у розрахунку на буханці. Зате в
полках, сотнях і групах механічних ваг не було, їх заступали
саморобні ваги, якими важили харчові приділи не на декаграми
чи унції, але у відношенні одна порція до другої. Особливо це
практикувалось у найменш розпрццільних одиницях, у групах.
Хоча всі порції були відважені з не меншою докладністю, як
аптекар важить медицину, щоб ніхто не був покривджений,
діставши одну соту декаграма менше, то все ж таки кожний
мріяв дістати цілушку з хліба, яку можна було довше жувати й
насолоджуватися смаком хліба, тоді як звичайна м’якушка
зникала в устах після двох-трьох вкусів. Вже краще було, коли
хліб давали на чотирьох, бо тоді кожний діставав пів цілушки і
чверть м’якушки. Замалий приділ харчів негативно відбивався
на таборовиках, а зокрема на тих, які ще два, а то й чотири кекси
вимінювали на папі роси.
На самому початку існування табору “5 Ц”була тільки одна
полева кухня, яку вояки привезли зі собою, але вона не могла
68
обслужити всіх і тому переважаюча більшість таборового
вояцтва була здана на власне куховарство. З уваги иа те, деякі
частини, як наприклад. Гарматний полк,через два тижні не мали
теплої страви. Але вже від самих початків бритійці доставляли
до табору в 24 або 40 ґальонових бочках оливу до палення, яку
розділяли поміж полками. Пізніше кілька таких бочок
перероблено на котли, які довкруги обмуровували камінням — і
так робили кухню, кожний полк для себе. Під тими котлами
палили оливою і кухарі готували страву для своїх частин. Так
помалу життя у таборі стабілізувалося й набирало конкретних
організованих форм?
Вид иа табір *‘5Ц” в Беллярії (3 архіву В. Пстришина)
Так само спочатку видавали харчові приціли ранком, щоб
таборовики мали забезпечений харчами, які б вони там не були,
цілий день. Але це виявилося непрактичним, бо таборова
поліція мусіла цілу ніч пильнувати харчового магазину, шоб
часом хтось не вломився до нього і не покрав харчів Пізніше
стали видавати харчі вечором і кожний мав пильнувати свого
власного прицілу иа наступний день. Це мало свої добрі
69
сторони, але мало також і погані, бо не всі вміли своїм приділом
відповідно розпоряджатися, тобто так, щоб його вистачило на
цілий наступний день. В дійсності свідомість, що у хлібнику с
трохи харчів тоді, як у кишках марш грало, не легко було
оборонитися від спокуси, щоб хоч трошки не похрупати кексів
чи хліба. А раз почав хрупати, тоді розроблявся смак і ие
кожний міг здобутися иа таку сильну волю, щоб
протиставитися спокусі і залишити ще дещо й на другий день.
У висліді того, деякі їли три рази денно, тобто регулярно, а деякі
з'їдали все нараз і 24 години чекали на наступний прнділ. В
перших тижнях побуту в Беллярії, полонені з голоду їли зерна
пшениці, яка росла на полях. Старші бувалі вояки як і старшини
забороняли це як шкідливе для здоров’я, але це не багато
помагало, бо є люди більш відпорні на голод як і менш відпорні.
Не обійшлось і без жертв, ломимо перестороги досвідчених. 19
червня 1945 р. Микола Шеленко, наївшись недоспілого зерна
пшениці, помер на скрут кишок. Не помогли нічого й таборові
лікарі, тим більше, що й їхні можливості були обмежені браком
відповідних лікарських та хірургічних інструментів та
медикаментів. Це був перший випадок смерти у Беллярії у
таборі “5Ц”. (За весь час існування табору у Беллярії померло 6
осіб: по одному у червні, липні, вересні й жовтні та двох у
серпні). ’
Але були й дуже зарадливі хлопці, які вміли все обернути
собі на користь. Наприклад, у першому полку знайшовся
стрілець О. Мавдибура, якому вдалося перевезти до табору
млинок для мелення зернистої кави. Тому що в таборі кавн не
треба було молоти, вій використав той млинок до мелення
зерна пшениці, яку застали тут иа полях у перших днях побуту.
Він витереблював зерно з колосків, сушив його на сонці а опісля
молов у своєму млиику на муку. Щоправда, мука була разова,
але з иеї він готував галушки а то й вареники. Коли це побачили
інші таборовики, вони стали й собі сушити зерна пшениці й
Мандибура дозволяв їм молоти її на його млинку “за половину
муки”. Однак із цього блага ие багато могло скористати, бо на
млинку від кавн ие можна багато змолоти, а що найважніше,
пшениці ие вистачало, бо запаси скоро вичерпалися.
Найбільш вразливими иа голод були, як звичайно, молоді
хлопці, що виявилося підчас довгих збірок ранм і
70
Таборові малярі Маркіян Фесолович і Володимир Каплун й
пост Юрій Форись
вечером, коли фізично вичерпані і без належних харчів деякі з
них мліли. Це зрештою видно було і під час недовгих маршів
поодиноких полків на купелі до Адріятичного моря, коли
виснажене вояцтво не могло вивести як слід своїх маршових
пісень. 4 Не мало впливало на те й гаряче італійське сонце, яке
негріло, а таки ж жарило, а окритися від нього не було де, бо
шатер не було а дерева були малі і потрібного прикриттями тіні
не давали.
Дуже терпіли таборовики також на брак тютюну, бо
кожний діставав з харчами, здається, три або чотири папіроси
на день і тому завзяті курні курили листя з винограду і щойно
пізніше появився у таборі італійський бакун. Папірос чи
кількість тютуну на один папірос—скрут— зайняв був у таборі
місце розмінної монети, бо все продавалося не за гроші, але за
папіроси або тютюн кількістю на одного папіроса. Налогові
курці давали два кекси за одного папіроса або за тютюн на два
скрути. За папіроси чи скрути можна було купити золоті
годинники, якщо їх ие відібрали бритійські вояки при контролі,
черевики, чоботи, одяг тощо. Коли пізніше стали висилати
полонених на роботи поза дроти, чи деякі відважніші самі
виходили поза табір задля різних комерційних трансакцій, вони
приносили до табору різні першої потреби речі, а в тому і
тютюн, то все власне продавалося на розрахунок “скрутів” —
тютюну на папіроси.
71
У другій половині червня
бритійці повідомили україн-
ську команду табору, шо
вони не трактують вояків
української Дивізії як
воєнно-полонених й тому
коло табору “5Ц” варта є
далеко слабшою, як коло
німецьких таборів.
Це використовували деякі
полонені українці й виходили
за дроти задля різних
комерційних цілей, щоб
виміняти в італійців дещо на
тютюн, хліб чи вино. Деякі
таки втікали з таборів,
намагаючись виді статися на
волю, але таких було в той
час мало, і в даних
Сотн. Осип Винницький,
комендант пляцу в таборі
обставинах їх утеча аж ніяк не могла розраховувати на успіх.
Майже кожного дня до табору приходили нові групи вояків
Української Дивізії “Галичина” або і з інших дивізій, які пода-
вали себе за українців. Але було між ними й немало чужинців:
білорусів, москалів, поляків, ба навіть німців, які вважали, що
український табір для них безпечніший. Під час відступу до
Дивізії приєдналося багато україиців-робітників в Австрії, а
також у Запасному полку Дивізії було багато “добровольців”,
які прийшли до Дивізії з різних робіт у Німеччині. Отже їх з
Дивізією фактично нічого не в’язало. Ця різношерстність мала у
таборі свої негативні наслідки, бо такі випадкові “добровольці"
легше піддавалися всяким неперевіреним чуткам, чи як це у
таборі називалося — паролям.
По якомусь часі у таборі створилася група людей, які
свідомо пускали різні вигадані новини, щоб посміятися, коли за
день-два ці ж самі новини повернуться в кілька разів
перероблені із зовсім іншим змістом. Але найбільш
деморалізуючим виявилася ця різношерстність, коли над
табором повисло марево репатріяціі.
72
Тим часом кількість жителів табору “5 Ц” зростала кожного
дня і І6-го червня 1945 р. чисельний стан виносив 10.437 осіб»5
це було найвище число за увесь час існування табору “5Ц*.'Але у
зв'язку з репатріяцією люди вибували з табору і чисельний стан
мінявся. 1 так 21 червня загальний стан табору виносив уже
тільки 10.205 осіб, а 27 червня — 10.046. Але в парі з тим, до
табору прибували постійно нові групи з різних таборів. І так, 4-
го липня прийшло 10 стрільців, 7-го — 54,8-го липня — більша
група кількістю 122 стрільці, а 9-го знову група числом 28
стрільців, яку очолював хор. Михайло ПІебець. У висліді того
чисельний стан табору знову піднісся до 10.269 осіб. При тому
варто підкреслити, що ці числа включали тільки тих, які
діставали харчовий првділ, а не включали тих, які перебували
поза табором, иа праці в бритійській команді, (на день 31-го
липня їх було — один старшина та 22 стрільців), ані тих що
перебували у лікарні поза табором. Так само не включали вони і
25 медсестер Дивізії— українок, які перебували, як інтерновані,
у містечку Річчоне на південь від Ріміні. Після великого “ісходу
иа родіну", в днях 17-25-го липня, загальний чисельний стан
спав до 9.492 особи. Правда, 29-го липня прийшла ще одна
група числом 13 стрільців а 8 серпня — 11 вояків на чолі з хор.
Антоном Горошком. Так, на день 14-го серпня чисельний стан
табору виносив знову 9.513 осіб, в тому 242 старшини та 9.271
підстаршин і стрільців. 6
Але чисельне обниження підстаршин і стрільців спричиняли
не тільки ті мешканці табору, яких совєтська репатріаційна
місія різними способами загітувала на поворот додому, але
були й випадки, коли полонені самі відходили до інших таборів.
У липні й серпні, мабуть під впливом репатріяційної загрози,
що дамоклевим мечем нависла була над українським табором,
деякі чужинці, що шукали притулку між українцями, або й деякі
українці, вирішили заздалегідь покинути табір “5Ц”. І так, 20
липня відійшло до табору кубансько-донських козаків вісім осіб
(вони мабуть не зиали про трагічну долю козаків у Лієнцу,
Австрія). Знову ж 16-го серпня покинули табір Павль Айгнер,
Вільгельм Маср, Едвард Браун та Йосафат Когутяк. Перші три
прізвища вказують, що то поза всяким сумнівом, були німці, які
перейшли до табору своєї національносте. Можливо, що вони й
73
намовили йти з ними Когутяка, але можливо також що Когутяк
був народжений в Австрії або й Німеччині і мав підстави
подавати себе за німецького громадянина. Крім того деяких
цивільних, що по дорозі приєдналися до відступаючої Дивізії,
бритійці перевели до цивільних таборів.
Коли ж ідеться про зниження числа старшни у таборі, то це
наступило головно в наслідок примусового вивозу частини їх до
міжнароднього табору ч. 12 на домагання совєтської
репатріяційної місії, або відходу до шпиталю в Чезенатіко, але
таких випадків було мало.
У хроніці Студентської Громади є замітка, що до СССР
відійшов з 4-го полку один старшина, але про це немає згадки у
таборових наказах. Так само у чисельному звіті на 31 серпня
подано 163 старшини так, як їх було 28-го серпня. Тому треба
вважати замітку у хроніці під датою 30-го серпня за помилкову,
бо вона не має підтвердження ані у поіменному списку
таборових наказів, ані у чисельному звіті.
Дия 31-го серпня 1945 року загальний стан табору виносив
163 старшини та 9.153 підстаршин і стрільців, разом9.316 осіб. В
наступних місяцях, у вересні і жовтні,цей стан не зазнав уже
більших змін 7
ГІГІЄНІЧНО-САНІТАРНІ ВІДНОСИНИ
Тоді як дисципліна й порядок у таборі були надзвичайно
важливим елементом побуту, не менш важливим чинником у
ньому була також і гігієнічно-санітарна сторінка. Для охорони
здоров'я таборовиків, почавши від 7-го червня в таборі
регулярно працювали три амбуляторії з трьома павідьйонами-
шатрами для хворих. Амбуляторія ч. 1 була призначена для
хворих Запасного й 3-го полків та команди табору,амбуляторія
ч. 2 — для 1-го і 2-го, а ч. З — для Гарматного та Технічного
полків. Дещо пізніше бритійська команда доставила велике
шатро, в якому влаштовано таборовий шпиталь для легко
хворих. Всі поважніші випадки захворювань таборові лікарі
передавши до загального шпиталю для полонених у місті
Чезена.а інфекційні захворювання — до шпиталю в Чезенатіко.
В цих амбулаторіях було затруднеио 13 лікарів, у тому числі —
74
двох фельдшерів та цілий ряд санітарів, які разом з іншими
санітарними помічниками творили сотню, яку очолював
командуючий лікар, спочатку д-р Теодор Дзьобановський а
після нього, аж до 14-го серпня, д-р Роман Турко. Гідне уваги ще
й те, що власне таборові санітари — це були головно студенти
медицини, що, силою факту, підносило рівень медичної
обслуги.
Не було в таборі лікарів дентистів,а тільки два дентистичні
техніки, Володимир Пагута та Юліян Бернадин, які виконували
звичайні дентистичні роботи. Коли йшлося про поважніші і
більш складні зубні справи, тоді пацієнтів відсилали до
дентистичиої клініки у Чезені, де працювали деитисти німці.
Нагляд над працею дентистичних техніків мав д-р Сивенький,
який, маючи за собою довголітню практику на провінції,
виконував також і дентистичну роботу для своїх пацієнтів й
тому на тому ділі він визнавався/
Амбуляторії працювали шість днів на тиждень у визначених
годинах. В неділі і свята та поза урядовими годинами
працювала тільки дижурна амбуляторія, кожна по черзі із
дижурним лікарем. Але це було тільки для наглих випадків.
Треба підкреслити, що лікарі табору “5Ц” дістали були від
бритійської команди зразу ж усі конечні інструменти і ліки,
головно з німецьких запасів, але було вже дещо і з бритійських.
Для збереження відповідних санітарних умов по цілому
таборі до диспозиції були віддані десять водопроводних кранів,
по одному для кожного полку, тільки Гарматній та 5-ий полки
мали по два крани. Вже на самому початку побудовано було 46
лятрии, які понумеровано та призначено для окремих полків
точно визначені нумерн. Вслід за тим при команді табору був
створений спеціальний робітничий відділ, якого завданням
було періодично випорожняти лятрини та вивозити все те разом
з іншими відпадками поза межі табору на вказане бритійською
командою місце. З днем 27-го липня цей відділ переформовано
на робітничу сотню у силі 127 підстаршин і стрільців, над якими
команду обняв хор. Матвій Заяць, ветеран ще з Визвольних
змагань.
Для кращої контролі санітарно-гігієнічних умов,
українська команда табору поділила весь табір на дев ять
санітарних районів і назначила санітарних інсіїекторів-лікаріЕ,
75
Українські священики правлять Богослужения.
О. Іов Скакальський, о. Олександер Бабій, о. Емануїл Кордуба,
о. Олександер Маркевич та о. Михайло Ратушинський
для кожного полку. І так, д-р Богдан Роздільський буь
відповідальним за І -ий і 2-ий полки, д-р Теодор Дзьоба нівсь кий
за 3-ій і Запасний, д-р Олексаццер Фере за 4-ий і 5-ий, а д-р
Леонід Мирошииченко — за Технічний і Гарматний полкн. Цим
лікарям мали звітувати й відповідати за чистоту на теренах
своїх полків полкові коменданти площі.
Для загального збереження чистоти та взагалі гігіснічнмх
умов у таборі, бритійська команда від самого початку дала
наказ, щоб полонені кожного дня купалися в морі. Почавши від
8-го червня 1945 р. організовано групові купелі в Адріятичному
морі. Таборовики йшли купатися організованим порядком,
трійками як у німецькому війську у колонах по сто людей, 33
трійки та один старшина попереду. Звичайно кожного дня
виходило до купелі дві групи від 1.300 до 1.500 вояків кожна,
одна зараз по збірці в 9.15 рано а друга — о 2:30 пополудні,
тобто від 13 до 15 колон. У першій сотні чи колоні мусів йти
лікар, десять осіб рятункової групи та 30 осіб таборової поліції
для вдержання порядку. За організацію колон до купелі
відповідав окремий старшина і ним на початку був хор.
76
Мирослав Бігус. Таку колону полонених супроводжували
бритійські вояки з крісами на плечах, а на початку, навіть, з
малими танкетками, одною спереду колони а другою — на
кінці. Кожного дня купатися ішов інший полк, або кожний полк
щонайменше раз на тиждень. У неділі купелі не було.
Виявилося на практиці,
спочатку кожний хотів йти
купатися в морі, але пізніше
то стало рутиною і багатьом
вона знудилася, тож не
бракувало й таких, які
намагалися викрутитися від
купелі. З уваги на те команда
табору наказувала полкам,9
що кожний таборовик
мусить принайменше раз на
тиждень викупатися в морі.
Крім купелів у морі були ще
й побудовані душі у таборі,
де конечно було ЙТИ по
кожній купелі, щоб змити з
тіла сіль з морської води.
Прогулянки до моря, що
було віддалене на яких
двадцять хвилин ходу від
табору, Для деяких завзятих
Хорунжий д-р Роман Турко,
начальник таборового шпиталю
курців давали можливість назбирати по дорозі недокурків.
На тему морських купелів деякі смішаки, які вміли
дивитися на все з гумором, говорили, що колись пани платили
великі гроші за такі морські купелі на чудових італійських
пляжах, а сьогодні вояки з україиськоїдивізії “Галичина’* мають
те все безплатно. За те все, очевидно, належиться подяка
бритійському королеві Юрієві У1, що так щедро прийняв
колишніх добровольців Дивізії. Інші знову впевняли, що Гітлер
пообіцяв усім німцям у Новій Европі визначну ролю —
наглядати за роботою “унтерменшів’’ а на вакації — безплатні
найкращі відпочинкові оселі. Щоправда, Нової Европи немає,
але німці користають із чудових адріятичних пляж, де
77
щоденно можуть купатися у солоній морській воді. А тому, що
ми пов'язали свою долю з німцями,то й ми користаємо з того
привілею, й вигріваємося на італійських пляжах.
У першій половині серпня весь медичний персонал табору
виконав неабияке завдання, пощепивши поверх 9.000 полонених
проти тифу та червінки. До речі, завдяки вмілій організації
роботи тодішнього коменданта шпиталю та санітарної сотні,
хор. д-ра Романа Турка, все це було зроблено на протязі трьох
днів.10 Як показали пізніші тижні й місяці, це була добра
робота, бо ані в Твборі Беллярія, ані пізніше, в таборі ч. 1 у
Ріміиі, серед українців ие було ані одного захворювання на тиф
чи червінку. Очевидного найбільшою заслугою як усіх лікарів
так і санітарів у тому була
таки добре поставлена
медична обслуга, а це вказує
що вони вив’язалися зі свого
завдання бездоганно.
Десь під кінець червня
бритійці постввили шатра й
житлові умови дещо
покращали. Шатра ці були
різної величини, великі, в
яких містилося коло сорока
осіб, менші на двадцять, але
були й такі, що иа десять
осіб. Але й цих шатер не
вистачало й тому, як хтось
мав своє мале шатро, міг
його також уживати і цих
жартом називали “одноосіб-
някамн”
Поручник Кость Мельник
начальник цангового відділу
Були також шатра на дві три особи, які вояки принесли зі
собою як частину військового виряду. В кожному разі такі
“одноосібники” мусіли влаштуватися на терені свого полку і
сотні, де вони отримували харчі та ставали два рази денно до
збірки. Щоправда, таких “одноосібників” не було багато.
Крім того одно велике шатро команда табору призначила
для Культурно-Освітнього відділу і воно служило для всяких
78
менших зборів. Це шагро жартом називали таборовим
народним домом, бо ж колись у кожному селі і місті був
Народний Дім як культурний осередок громади. Тепер у таборі
цю функцію виконувало це власне шатро. У висліді побудови
цих усіх шатер-наметів “італійська фармаяк це згадує майор
Яськевич, — перемінилася у наметове містоВсі, або майже
всі, спали иа землі, підстеливши якоїсь соломи, якщо комусь
удалося її дістати. Правда ті, що працювали в таборовій
інтецдантурі і мали доступ до скриньок, в яких привозили харчі,
скоро побудували примітивні ліжка з них і це вже вважалося
неабияким таборовим досягненням.
До речі, не буде зайвим згадати, що власне всі дерев'яні
скриньки, як і металеві пушки, в яких приходили харчі,
використовувалися для різних цілей. З металевих пушок робили
ідунки, з дерева робили полички в шатрах, в таборові різьбврі,
бо й такі були в таборі, вишукували відповідний матеріял для
різних мистецьких виробів.
ГОЛОД — БАТЬКО ЗАКОЛОТУ
У такому таборі, як той, у Беллярії, де з харчами було
доволі скупо, не важко було викликати різні підозріння,що,
мовляв, ті що розподіляють харчові продукти — крадуть. А
ше легше в таких умовах зробити з мухи слона, що. мовляв,
через ту крадіж усі голодують. Не бракувало того і в таборі
“5Ц”, де десять тисяч молодих людей ходило з порожніми
шлунками і мріяли про те, щоб хоч раз добре наїстися. І так,
гарного погідного дня, '24 липня 1945 р., табір сколихнула
поголоска, що у самій таки інтецдантурі викрили злодіїв, які
крадуть харчі. Що ж тоді в дійсності викрили?
Інтендант табору хор. Ярослав Яримович мав чуру, якого
він кликав “Бубі” і власне в його шатрі знайшли якісь харчі,
більше ніж він їх повинен був мати, я деякі твердили, що навіть
запашні і смачні вареники з сиром. Очевидно, “Бубі” скоро
заарештували і, для його власної безпеки, сам комендант
поліції, сотник Василь Луговий вивів його за дроти до
79
англійського табору. До українського “калабушу” не
відважився його посилати, щоб там його не побили. На другий
день, коли “Бубі” провадили на допит, вій якимсь чудом “утік".
Дехто твердив, що він зголосився поїхати “на роді ну” 3 того
однак можна робити висновок, що в тій крадежі було більше
замішаних, бо ще того самого дня, при вербуванні совєтською
репатріаційною місією, зголосилося “на поворот додому”, до
СССР, з самого штабу 27 осіб, з того, з самої поліщйної сотні—
16 осіб.1
В таборі заносилося на бучу і полк.Крвт мав не легке
завдання — не допустити до того. Він негайно назначив окрему
контрольну комісію на чолі з пор. Темником Юліяном, яка мала
перевірити всі закиди на адресу інтендаитури і видати вислід
своєї праці. Комісія негайно взялася за своє діло і поза всяким
сумнівом ствердила, що надужиття дійсно були, вле вони аж
ніяк не могли мати впливу на загальний стан харчування.
Справа в тому, що коли табір діставав поверх три тисячі
буханців хліба і з того навіть якшо б сотню вкрали, то й тоді це
виносило б пересічно один буханець на сотню людей. Але все ж
таки, не зважаючи на те. хто і скільки потерпів, принцип був
нарушений.
В розмові з інтендантом, виявилося, що він неправильно
інтепретував розпорядження бритійських властей у справі
розподілу харчів. Очевидно, що Комісія не могла цього сказати
голодним таборовикам, яких більшість руководилася
голодним шлунком а не розумом, бо, як це твердив голова
комісії, Яримовича і його чуру були б злінчували. Як
компроміс, для загального відома подано дуже туманну заяву,
шо “надужиття не було, але саме книговедення не було
задовільне”2 Вслід за тим полк. Крат звільнив хор. Яримовича з
його посади і на начальника постачання призначив
адміністративного старшину з 3-го полка, хор. Романа
Степанюка.
Таке полагодження справи не конечно задовольняло
таборовиків, а зокрема різних мальконтентів та демагогів, які
думали, що через хор. Яримовича та його “Бубі” вони всі
голодували.
80
Щоб нічого подібного
більше ие повторилося, пор.
Темник, як голова контроль-
ної комісії, створив окрему
комісію для постійної
контролі у складі сот. Івана
Гуні, хор. Мирослава Бігуса
та дес. Ярослава Руда в сь ко-
го, яка мала працювати до
часу перебраиня обов’язків
таборового інтенданта хор.
Степанюком.
Серпень розпочався у
Таборі дуже прикро, бо
виочі.з 31-го липня иа 1-го
Хорунжий Лев Рудницький,
начальник відділу таборового
серпня, ПІСЛЯ ДОВГОЇ посухи. приладдя
навістив табір буревій з
доїдем і градом та зрівняв табір з землею. Він всі шатра звалив,
прикривши їх мешканців, так, шо вони тільки при допомозі
інших могли вирватися з-під тягару замоклих полотнищ.
Земля, що ще вчора світила великими щілинами від посухи,
розмокла до тої міри, що не можна було кроку ступити, бо це
був свого роду чориозем. Здавалося що вся земля тягнеться за
ногами. Помокли ие тільки люди, але , що найгірше, й усі їхні
речі, так що иа нікому не лишилося сухого рубця. Схщ сонця
застав Табір у дуже нещасливому вигляді, коли таборовики
місили густе болото, не маючи де притулитися.
Того самого дня о. д-р М. Любачівський перевів відправу з
підстаршинами табору, щоб піднести їх морально та підцвти
трохи надії на краще майбутнє. Він заохочував усіх підствршин,
щоб вони тримали на дусі усіх таборовиків, перебуваючи
постійно з ними.
Десятого серпня табором сколихнула нова сенсація: у
харчового 7-ої сотні 2-го полку знайшли зайві харчі, тобто
харчі, які вій ие роздав своїм товаришам, але заховав для себе.
За цей поступок йому присудили сто пасків, а опісля він мусів
зібрати весь захований товар у мішок і носити його по всіх
полках, заявляючи що він то все неправно присвоїв на шкоду
своїм товаришам. Отже, кара була досить сувора.
81
У зв’язку з тим виникло питання, як це так, що малого
сотенного харчового покарали так суворо, а хор. Яримовичеві
обійшлося ось так без жодної кари. Правду сказавши, ніхто не
прийняв поважно заяви контрольної комісії, що в інтецдантурі
тільки “книговедення не було задовільне”. Справу взяв у свої
руки молодий хорунжий Михайло Собчик з 2-го полку, а йому
до помочі прийшов хор. Данило Ведмідь з 1-го полку й вони
разом з іншими таборовиками зробили трус у хор. Яримовича.
А шукати вони вміли, бо бачили як совєтські продовольчі
органи вишукували хліб в українських селян у 1932-1933 роках.
Отже, шукали вони всюди на землі і під землею і знайшли
закопані під ліжком, зробленим з харчових скриньок, м’ясні
консерви, сухарі, маргарину, папіроси тощо. Цим разом уже
було неможливо справу затушувати і полк. Крат видалив хор.
Яримовнча з табору. 3
Це була така важлива сенсація, що вона зовсім притемнила
офіційне повідомлення бритійської команди про скинення
бомби на Гірошіму і Йокогаму та про закінчення війни з
Японією.
Наступного дня, на вимогу коменданта Табору, бритійці
забрали хор. Д. Ведмедя з 1-го полку та хор. Михайла Собчика з
2-го полку, за те що вони “викликали неспокій у таборі” і
відіслали їх за кару, на один місяць до 12-го міжнароднього
табору. Чи було це вповні справедливо, зокрема супроти хор.
Собчика — це справа дискусійна, але правдою є те, що кожний
не може на власну руку заводити порядок у таборі. А всеж таки
почин хор. Собчика заставив команду табору звернутися до всіх
таборовиків, щоб кожний "кому відомі які-иебудь докази проти
хор. Яримовича у справі закцдуваних йому харчових
зловживань в часі його урядування, нехай донесе про це комісії
для переведення доходжень у цій справі”. Це саме мало бути
зроблене по відношенні до десяти інших працівників штабу. 4)
З днем 21-го серпня в таборі почалася організація Куреня
Молоді, тобто усіх полонених вояків, які ще ие мали 21 року. В
цьому курені молоді вони мали діставати дещо краще
харчування ніж решта таборовиків, які не були ніде затрудиені,
але режим у Курені був строгіший ніж у інших частинах. (Всі ті,
які виконували певні функції в таборі, або працювали поза
82
дротами в бритійській команді, діставали додаткові харчі і це
була їхня заплата за роботу). Після остаточного виділення
малолітніх, згідно з наказом української команди ч. 79 з 3-го
жовтня 1945 р., Курінь молоді начислював 387 підстаршин і
стрільців та 14 старшин-учителів. Першим комендантом
Куреня Молоді був хор. Вячеслав Басараб, але тому, що чотири
дні пізніше на вимогу совстської репатріаційної місії його
переведено до 12 інтернаціонального табору, на його місце
комендантом був номінований хор. Олександер Монцібович.
Почавши з 22-го серпня Курінь Молоді діставав дещо
збільшений приціл харчів,5 який прислуговував малолітнім.
25-го серпня сотник Яськевич звільнив хор. Максимюка з
обов'язків таборового ад’ютанта, залишаючи його
заступником новоймеиованого ад’ютанта титул, хор. Богдана
Лисяка.
ТОРПВЛЯ В ТАБОРІ
Майже від самого початку існування табору відбувалася
торгівля: хто міняв хліб за папіроси, хто деякі особисті речі, які
помимо всього таки вдалося перевезти через англійську
контролю (деяким групам пощастило пройти через контролю з
усім своїм майном). Треба було якось упорядкувати і цю
ділянку в таборі й тому наказом ч. 21 з 20-го липня 1945 р.
команда табору визначила таборовий ринок, “на котрому в
годинах від 12 до 14:30 і від 19 до 20:30 щоденно дозволялося
продавати, купувати і міняти приватні речі старшин і стрільців”
“Запродаж предметів умундурування і взуття,та продаж або
купио, чи заміну військових предметів і взуття, каратиму
арештом та обнижеиням харчової рації так суворо, що торгівля
тими речами для панів “купців*1 ие оплатиться”— писав полк.
Крат. Але в дійсності так воно не було, бо серед десятитисячиої
маси не бракувало й таких, які не побоялися перестороги
коменданта табору й торгували чим могли, де які своїм власним
добром, а деякі навіть і чужим. Для того, щоб належно
представити характер таборового рнику наведемо короткий
репортаж під назвою “На базарі”, який появився на сторінках
83
таборового часопису “Життя в таборі" пера Володимира
Каплуна6
НА БАЗАРІ
Сутеніє. На темному небосхилі заблищали перші зірки.
Оце пора, коли то наші таборові більші й менші купці, зі
своїм крамом вилазять із своїх шатер і прямують на
“таборовий базар З цікавости заходжу туди і я. Площа
біля водотягів повна аюдей, які прихвалюючи свій крам —
снуються сюди й туди. Мимоволі нагадуються всім так
добре відомі львівські “кракедани”, чи як інші звали
“Париж “
“Калісони-омеґа". — здоровим басом гукає старий
купець — дебелий дядько, з довгими чорними вусами.
“Шкарпитки 22-каратові марки “Пелікан"— повторює
раз-у-раз чийсь захриплий голос серед метушливої товпи.
“Черевики- “Докса” до заміни й т.д. і т.дальше. аж у
вухах шумить від цього гамору. Аж ось хтось голосно
кричить: “Молитва!" і після кількакратного
повторювання мовкне гамірлива товпа й ці, що ще перед
хвилею кричали — стоять усі з шапками в руках на
струнко. В таборі цілковита тиша, лише зі штабового
будинку долітають звуки сурми, після котрої несеться
могутнє “Боже, вислухайблагання"... Після від сурмлення
“по молитві " — знову на базарі шумно і гамірно.
“Дайте дорогу, а то нікуди й пройти ”— прохає якийсь
поважний громадянин таборової “республіки”,
спішу чись до місця “зідхань і відпочинку” — якому
гурток людей забарикадував дорогу, обступивши
якогось купця — “аса ” що жестикулюючи — переконує
всіх о високій вартості свойого золотого перстеня. —
"Здоров, Осипе! — “Здоров". — відповідає на моє
привітання мій односельчанин Осип 3., якого зустрів я
випадково. “А за чим ти так зориш? Що бажаєш
купити?"— питаю. “Та, нічого ”— каже — “шукаю своїх
чобіт, котрі вчора несподівано знайшли собі іншого
власника... ”
84
"Ха-ха-ха — зареготався я — невже ж ти хочеш тепер
їх пізнати? Дар иа! Не втне Панько тіста, — кажу йому,
бо вночі кожна корова чорна, а твої чоботи, братіку,
якщо ще не є на ногах якогось італійця, за дротами, то
напевно пробуватиме він їх завтра... ” — В тім чую
знаний мені голос одного з моїх друзів: "Покажи, котрий-
то, а то зібсм к...с... морду.як котюзі за сметану, що
йому відхочеться ярмаркувати..." Підходжу й
довідуюсь, що згаданий друзяка — налоговий курець,
бажаючи затягнути собі "шлюга". продав свою
мазепинку й "зістав викиваний"...., бо замість тютюну
дістав правдивого, сушеного... виноградного листя.
Ніде правди діти й я теж приневолений був впхнути
свої "штири дутки "на адресу одного з цих кандидатів на
наших "Фордів" чи їм подібних, бо набуття добрячого-
нещасного Славка довело мене до крайности.До нас
прилучився ще один покривджений, який "матіркуючи"
— оповідав, що й його рівно ж якийсь "солідний" купець
обдурив на молоці, бо місто порції молока з цукром —
продав йому за десять цигарок — англійського зубного
порошку, що ось цими днями ми одержали.
Ось що мені довелось бачити і чути в часі мойого
півгодинного побуту на нашому "базарі". Завданням
нашим с не допустити до дальшого поширювання такої
обманної торгівлі, а старатись проти таборових
спекулянтів — обманців повести безоглядну боротьбу.
Щоб якось тримати контролю над таборовою торгівлею,
команда табору визначила площу в районі гарматнього полку
як таборовий ринок, де можна було торгувати кожного дня від
години 12:00 до 14:30 і знову від 19:00 до 12:30.Торгівля по год.
20:30 заборонялася й команда грозила, що торгівля в
забороненому часі буде вважатися за поодаж товарів ие чесно
набутих і за те будуть карати арештом ’
У наказі ч. 50 з дня 16-го серпня знову ж пригадувалося про
обмежений час торгівлі, а на виміну своїх приватних речей
визначеио час між 12:00 а 16:30 пополудні. В наказі ч. 68 здия 7-
го вересня знову появилася пересторога команди табору, що
85
всі, хто торгуватиме краденими речами або кого переловиться
на нелегальному переході за дроти, ті будуть покарані
концентраційним табором. Так само тих, що торгуватимуть
поза визначеними годинами і місцем, а зокрема після вечірньої
молитви, в тих конфіскуватимуть не тільки ті речі, які вій
матиме при собі, але також й усі його приватні речі, вважаючи,
що вони крадені.
Так як не помагали перестороги української команди у
справі нечесної “торгівлі" так само не помагали й перестороги з
боку української та й англійської команд про нелегальні
прогульки за дроти, де найбільше перепродувалися крадені речі,
1 так мандрівки за дроти “ради міжнародної торгівлі з
італійцями" продовжувалися і час-від-часу бритійська сторожа
таких сміливців переловлювала і вони за це діставали звичайно
28 днів карного табору. Але були й такі, що їх ніхто не
переловив і вони далі ризикували, переходили через дроти,
провадили торгівлю з італійцями і доставляли до табору речі,
яких люди потребували, зокрема тютюн та виио. Це все
очевидно продавалося на базарі,зокрема тютюн, по солоиеннх
цінах, бо налогові курці все шукали за папіросами навіть
коштом мізерної, якою вона була, порції харчів. Отже, життя у
таборі, принайменше для деяких, не було аж так одноманітне.
ТОРГІВЛЯ З “СУСІДАМИ”
Одною із важливіших проблем табору був нелегальний
перехід за дроти для всяких комерційних цілей. Це дуже
дратувало бритійську команду, зокрема коли таких порушників
приловлено на продажі військових речей. Команада табору
постійно вимагала від бритійського командування кодів,
черевиків та взуття, а в той же сам час військова поліція
приловлювала таборовиків-українців задротами, які торіували
військовим майном. На початку це були тільки спорадичні
випадки, але чим довше табір засиджувався, тим більше цих
випадків траплялося, і так, вночі з 31 липня иа 1-го серпня, коли
шаліла буря і били громи, чотири таборовикн вирішили піти на
прогулянку за дроти для “збереження комерційного зв’язку з
86
італійцями”. Але видно що й англійська сторожа не спала і
спіймала їх саме тоді, як вони добивали торгу з цивільними
людьми, продаючи військові речі. За нелегальний перехід через
дроти, як і за продаж військового майиа, їх покарано кожного
на чотири тижні карного табору.8
У надзвичайному наказі Команди табору з дня 30-го серпня
говориться уже “що від трьох днів відбувається масовий перехід
стрільців поза дроти нічною порою” і з уваги на те Таборова
Варта мусіла виставити “всі свої резерви для охорони
переходів”. "Сьогоднішнє наше положення, — писав комецдант
табору, — вимагає рішучих заходів у напрямі припинення
нелегального торгу, зв’язку з цивілями і т.п”, 3 вересня почавши
накази табору були переповиєш інформаціями про покарання за
нелегальний перехід за дроти. Всі ці накази мали також
вияснення за що винного покарано. І так, наприклад, у наказі з
26 вересня (ч. 77) є таке вияснення: “Покараний в дні 24 вересня
1945 р., свої послідні штаии, а саме вшиті з англійського
зеленого сукна, проміняв за тютюн у юлькости одного
кілограма, так що взагалі лишився без штанів. Тютюн зискаиий
з цієї заміни конфіскується иа користь табору”.9 Іншими
словами, таборовик, бажаючи “розбагатіти”, залишився без
тютюну і без штаиів. Розрахунок на зиск не здійснився.
Це не був одинокий випадок і команда табору турбувалася
тим явищем тим більше, що надходила зима й ие відомо було
скільки буде можливе дістати одягу для напівголих
таборовиків.
В першій половиш жовтня військова поліція перело ила 16
таборовиків при продажі речей за дротами, яких покарано 42-
деииим арештом у бритійському концентраційному таборі.
Одночасно бритійська команда повідомила, що, почавши від
того дня, тобто від 12 жовтня “англійська варта дістала наказ
стріляти в тих, які переходять дроти. Всіх, які торгують
військовими речами, буде віддаватися з наказу англійської
команди під англійський воєнний суд”.
У вище наведеному випадку покараний продав свої власні
штани, але були випадки крадіжі чужих речей і перепродування
їх італійцям за тютюн чи інші харчові продукти, так що на тому
терпіли інші: і з цим власне найбільше боролася команда табору.
87
Пполк. Порфірій Силенко.
(вже в пізнішому віці)
комендант табору 13-16 серпня
З наближенням зими
команда табору поробила всі
заходи, щоб забезпечити
таборовиків зимовим
одягом, черевиками й
копами. Остаточно табір
отримав від бриті йсь кого
командування 2.220 коців та
1.153 пари черевиків і
направлено було 2.200 пар.
Пр и тому українська
команда табору “на вимогу
англійської команди дала
зобов’язання, що отриманий
одяг буде стрілецтвом
шанований і що команда
табору вже не буде більше
про ті речи упоминатися".10
Але, в міру того як ні речі роздавалися таборовикам,
“застрашливо зросла торговля тими речами з італійцями”,
писав комендант табору в наказі ч.78, з 1-го жовтня 1945 р. І
дійсно чимало таборовиків, одержавши коци, зокрема
англійські зелені, перешивали їх иа убрання й шапки й пізніше
перепродували за дроти цивільному італійському населенню.
Це очевидно було нездорове явище, тому що такі спекулянти,
продавши свої власні речі, пізніше таким чи іншим способом,
намагалися дістати новий коц, чи новий плащ, щоб взимку не
замерзнути. Отже, якшо вій себе належно забезпечив, то когось
іншого скривдив.
Знову ж у наказі ч. 82, з дия Н-го жовтня ц.р., знаходимо
інформацію про покарання 11-ох таборовиків за перехід за
дроти та продаж речей цивільному італійському населенню, при
чому п’ятьох було покарано, кожного на 42 доби у
концентраційному таборі та без права повороту до
українського табору. Це очевидно були вперті рецидивісти,
їхньою основною вииою було те, що вони крали ці речі від своїх
товаришів,» потім перепродували за дротами. Ясно, що такий
елемент не був бажаний у таборі- На закінчення цього наказу
знаходиться ще й таке повідомлення;
88
“Команда табору стверджує, що рівночасно з
забезпеченням таборовиків в підстановки зимовий одяг,
застрашливо поширилася торгівля тими речами в таборі і поза
табором, а в парі з тим крадіж згаданих речей у товаришів.
Команда табору бореться з тим компромітуючим иас
ганебним явищем і в останніх днях вислала до карного табору
вісім злочинців, однак, на жаль, крадіж і гаццель краденими
речами не припинилися. Повідомляю, що Команда Табору не
буде вццавати пошкодованим жадних інших речей, а тим самим
кожний таборових є зобов’язаний сам стерегти свої речі”.
"Звертаюся до всіх чесних стрільців табору з проханням, —
писав сота. Яськевич, — помогти Команді боротися з тим
ганебним явищем крадіжки, а переловлених иа гарячім учинку
осібняків карати самосудом”. Всю відповідальність за це
Команда бере на себе”. — Підписав сотн. С. Яськевич.11
Такий заклик, без сумніву вказує на те, що Команда
вирішила усунути це неприємне явище і позбутися того
злочинного елементу. Не має сумніву, що дозвіл команди на
самосуди був дуже драстичним заходом, але він мав на меті в
першу чергу відстрашити ту невелику горстку злочинців, які
були чорною плямою на доброму імені табору.
Бібліографічні примітки:
Побутові відносини в таборі
1. Наказ Української Команди табору, ч 7 (13.6.1945) пар. 3.2.
“Хроніка" Ріміні 1945-1947 : стор. 261-262.
3. В. Сірський. Письмові заввагн до манускрипту Під сонцем Італії.
4. М. Крат. “У новій дійсності*^ Вісті, ч. 118 (1965) : 35
5. Наказ Укр. Команди табору ч. 11 (18.6.1945)
6. Там же, ч. 48 (14.8.1945)
7. Там же, 1.64(31.8.1945)
8. (1) Д-р Турко. Інтервїо переведене в травні 1983 р.
9. (2) Наказ Української Команди табору, ч. 18 (2.7.1945)
10. (3) “Хроніка”, Ріміні 1945-1947 : 261. Д-р Р- Турко. Інтерв’ю
11. (4) С. Яськевич, “У 20 річницю ліквідації табору..."- - Вісті.ч. 126
89
(1967) : 70. Шанований автор помилково твердить, що цс сталося на
початку червня, в дійсності це було з кінцем червня та початком липня
1945 р.
Голод — батько заколоту
1. Наказ Української Команди табору, ч. 33 (25.7.1945)
2. Там же (параграф 7-8)
3. Наказ Української Команди табору, ч. 48 (14.8.45)
4. Там же
5. Наказ Української Команди табору, ч. 57 (23.8.45)
6. Життя в таборі, ч. 1 (1.9.45): 8
7. Наказ Української Команди табору, ч. ЗІ (20.7.45)
8. Наказ Української Команди табору, ч. 40 (3.8.45)
9. Наказ Української Команди табору, ч. 77 (24.9.45)
10. Наказ Української Команди табору, ч. 78 (1.10.45)
11. Наказ Української Команди табору, ч. 82(11.10.45)
Зліва до прана: хор. Петро Поліщук, хор. Мирослав Бігус, пор. Богдан
Підгайний, хор. Нсстор Мулька, хор. Ярослав Рибалт.
90
“НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ...”5
Одною із найважливіших ділянок у кожній спільноті
завжди була культурно-освітня праця, яка давала спільноті
духовий корм і тим самим відрізняла людину від тварини, яка
думає тільки про своє фізичне існування. Так само воно було і в
таборі полонених українців у Беллярії.
Відповідальним за Культурно-освітню ділянку праці в
таборі спочатку був перший заступник комацданта табору,
підполк. Віктор Малець. Але згодом вияснилося, що в нього
назбиралося забагато обов’язків, які забирали більше часу, як це
вій сподівався Й довелося призначити окремого культурно-
освітнього референта. З уваги на те комендант табору
призначив на цю посаду хор. Юрія Дроздовського. Праці, як
виявилося, було багато, яка дуже часто вимагала негайної акції
й довелося поширити персонал культурио-освітньої
референтури. 6-го жовтня (Наказ ч. 81) команда покликала ще
двох працівників, а саме Богдана Литвииовича та Богдана Тиса,
які під керівництвом культурно-освітнього референта мали
організувати та координувати працю референтури?
Характер культурно-освітньої діяльиости у кожній
спільноті не можна штучно накинути згори, якщо його та
спільнота має сприйняти й нею користуватися. Накинені так
форми як і зміст, які не відповідають внутрішнім вимогам
життя спільноти, це зайва витрата часу й енергії. В українській
спільноті до найбільш інтегральних виявів культурної
діяльности є релігійне життя, яке є невід’ємною частиною
української духовости й тому в Україні, а зокрема в Галичині,
священики користувалися пошаною, ба навіть любовїо.
ДУХОВНА ОПІКА В ТАБОРІ
До табору полонених разом з вояками прийшли і їхні
дивізійні полеві капеляни; чотири католицькі та один
91
православний, ієромонах Іов Скакальський. Головним
таборовим капсляиом був для католиків декан о. Емануїл
Кордуба— поручник.У важких таборових умовах перед
священиками лежала велика відповідальність — зберегти
мораль своєї пастви від зневіри і тотальної деморалізації, яким
аж надто сприяли як політичні так і побутові умови табору. Але
в ім’я правди треба ствердити, що вони—дивізійні священики-
капеляии вив’язалися зі свого завдання. Вони не одному
дивізійникові приносили моральну розраду й духову допомогу
в його важких думах, коли Дивізія, стояла на фронті, а зокрема
в таборі полонених, над яким висіла постійна загроза насильної
репатріації.
Вже в перших днях побуту у Беллярії команді табору
вдалося було дістати від бритійської команди відповідні шатра,
з яких зроблено полеві каплички, одну для католиків, а другу
для православних. В тих капличках таборовики спорудили зі
скриньок, в яких приходили до табору харчі, провізоричні
престоли, на яких священики щоденно відправляли
богослужения. За те вже в неділі вони відправляли
богослужения під голим небом при співучасті хорів. В ЦИХ
капличках вони щоденно сповідали і причащали своїх парафіян-
таборовиків та вислухували їхні жалі і скарги, підтримували їх
на дусі й заохочували до якоїсь корисної і чесної діяльности.
Треба підкреслити, що бритійське командування поставилося
прихильно до потреб дивізійних капелянів. Як відомо, для св.
Літургії потрібний спеїдяльио печений хліб та вино. Для
поладнаиня цеї справи англійці дозволили українським
священикам наладнати зв'язки з італійськими священиками, які
виявилися дуже корисними для наладнаиия контактів зі світом,
зокрема зі священиками-українцями, на чолі з архиєпископом
Іваном Бучком у Римі.
Відносно літургічного вина, то в ході переговорів з
представниками бритійської військової влади зайшло маленьке
непорозуміння, яке одначе вийшло на користь українцям.
Справа в тому, що, обговорюючи потреби вина для св.
причастя, українці мали на увазі літри, а англійці-ґальони й
коли бритійський комендант запитав скільки їм ґальонів треба,
ад^отант пор. Підгайний у порозумінню з о. Кордубою заявив.
92
мали перевести священики на протязі
у 2-му піхотному полку
у 3-му піхотному полку
у Гарматному полку
у 4-му піхотному полку
у 5-му піхотному полку
у Запасному полку
у 1-му піхотному полку
у Технічному полку
у Штабовій сотні
в додатку до зайнять приписаних
і пак, церковними канонами. Для
що чотири гальони на тиждень повиино вистачити. І англійці
так і доставляли по чотири ґальоии тижнево, яке зуживалося і
для інших потреб, ие конче літургічних. 2)
Діяльність таборових душпастнрів відбувалася у рямках
загального планування культурно-освітньої праці команди
табору. І так, наприклад, у повідомленні української команди
командирам полків, з дия 18 червня 1945 р., довідуємося про
пляи гутірок, які
наступного тижня.
19.6.45 9:30
15:30
20.6.45 9:30
15:30
21.6.45 9:30
15:30
22.6.45 9:30
15:30
23.6.45 9:30
Все це, очевидно, І
духовенству їхніми, чи
прикладу наведемо обіжник Команди табору, з дня 13-го
червня, виданий у порозумінні з головним таборовим
капеляном о. Е. Кордубою, який визначував порядок
богослужень удень Возиесеиня Господнього.
“В четвер, 14.6.45 день святого Вознесеиня Г.Н.І.Х.
відбудуться Служби Божі в год.8:00.
А. Грека-Католицькі:
І. О. Кордуба — на збірній площі 2-го полку ч. 11, для 1-го,
2-го і Запасного полку та Штабової сотні. [Співає] хор під
орудою стр. Головацького. Престіл уладжує командир 2-го
полку.
2, О. Маркевич — на збірній площі ч. 22. Участь беруть
полки: 3-ий, 4-ий та Технічний. [Співає] хор під орудою хор.
Гумініловича. Престіл уладжує командир Технічного полку.
3. О. Бабій Олександер — на площі Гарматного полю/. ч.
32. (Співає] хор полку під орудою хор. Мариняка. Участь
беруть Гарматний та 5-ий полки. Престол уладжує командир
Гарматного полка.
93
4. О. Ратушинський відправить Службу Божу в год. 6:00 в
шатрі Культурно-освітнього відділу коло штабу.
Б. Православні
О. Ієр [омонах] Іов Скакальський — на площі Запасного
полку. Всі частини табору вишлють усіх православних стрільців
на православну Службу Божу в год. 7:50.
Підписали: о. Е. Кордуба, польовий духовних
Малець.за коменданта табору.
Так менш-більш виглядав розклад богослужснь кожної
неділі у таборі в Беллярії. Крім того священики відправляли
С тужби Божі кожного дня ранком, сповідали, їздили до
шпиталів і відвідували хворих. Тут слід підкреслити, що за
віроісповіданням таборовики належали в основному до
української Греко-Католицької Церкви, бо бл. 90 відсотків,коло
десяти відсотків належало до Української Пранославної
Церкви. Були також і визнавці деяких сект, головно баптистів,
але їх було дуже мало, вони не малн жодної духовної опіки і
приєднувалися.або до православних, або до католиків на
богослуження. Основну масу православних складали волнняки,
члени волинського Українського Легіону Самооборони, який
весною 1945 р. включено до 1-ої Української Дивізії УНА. Але
були також деякі православні із старої Наддніпрянської
еміграції, як наприклад, сам комендант табору, полк. Михайло
Крат та його заступники, а також і ті. які покинули рідні землі
вже в часі другої світової війни, як вояки Червоної Армії тощо.
Були тут також і православні родом з Буковини,
Тому що, як українці католики, так і українці-православні
були того самого візантійського обряду, для належної відправи
святої Літургії був потрібний хор.
Власне, у зв'язку з богослуженнями почалася організація
церковних хорів, які дали початок хоровому мистецтву в
таборі. У скорому часі зорганізувався хор “А”, в якому душею
94
Каплиця в Беллярії. (архів Я. Кіселика)
був музико лог і професійний диригент Євген Пасіка, а
офіційним дириґентом хор. Степан Гумінілович. Із колишніх
членів Музичної Чоти Дивізії дес. Осип Головацький
зорганізував таборову оркестру “Бандура”, як також другий
таборовий хор “Б". який пізніше перебрав диригент Ярослав
Гавриляк. У Гарматньому полку зорганізувався полковий хор.
яким диригував пор. Михайло Мариняк. Пізніше, хор “А"
переназвано на “Бурлака”, а хор “Б”— иа “Славута” Крім того
пор. Петро Савицький зорганізував православний церковний
хор, в якому співало коло ЗО співаків, в основному волинян.
Спочатку пор. Савицький сам диригував тим хором, але пізніше
передав цю функцію Анатолеві Клішеві, який був фаховим
диригентом і дяком православної громади табору.
Належить сказати також ще й те, що власне хор.
Гумінілович компонував також і музику до віршів таборових
поетів, зокрема Юрія Форися, які найбільше надавалися на
музику, і у скорому часі по таборі лунали пісні — здебільшого
куплети “власної продукції”, які відображали настрої
таборовиків.
Не можна проминути мовчанкою і того, що власне в таборі
“5Ц"у Беллярії. в день Зелених Свят, 24-го червня, приготовано
великий прсстіл.на спортовій площі, де усі таборові священики
95
відправили перше екуменічне соборне польове богослуження, в
якому брав участь також і православний капелян, о.
Скакальський. На закінчення, за прийнятим уже звичаєм у
Галичині, відправлено соборну панахиду за поляглих воїнів за
волю України. Це соборне екуменічне богослуження
випередило на кільканадцять років рішення II-го Ватиканського
Собору про можливість православним і католикам служити при
одному престолі.
Зараз після Зелених Свят, 27 червня, до табору загостили
два українські католицькі священики з Риму, монах чину Отців
Василівн, о. д-р Михайло Ваврик, заступник ректора Колегії св.
Йосафата у Римі та о. д-р Іван Біланич. їхня гостина в таборі
морально скірпила таборовиків, які досі нічого, крім
бритійської сторожі, з-поза табору, тобто “зі світа”, ие бачили, а
в такому положенні, як тоді знаходилися дивізійники, то гака
гостина та кілька слів розради, значила дуже багато. З другого ж
боку й самі священики могли тепер переконатися, хто є такі
дивізійники. Вони обидва, як це стверджував о. д-р Біланич, —
були прямо заскочені. побачивши таку масу молодих людей,
між якими знаходилися майже діти, 16-18 річні юнаки, всі
виголоднілі і стурбовані за своє майбутнє. Вони висловили своє
враження бритійській команді табору і можливо, що це
спричинилося до того, що два місяці пізніше почалася
організація неповнолітніх в окрему таборову частину, яку
названо Курінь Молоді. Крім того, завдяки цим священикам,
полонені українці пов'язалися зі світом. Це тим більш було
важливе, що вже від 7-го червня можна було кореспондувати з
родиною в Західній Німеччині, але всі листи мусіли перейти
через цензуру. При помочі священиків з Риму цю цензуру можна
було обійти. Але найбільш практичне значення ідеї візити було в
тому, що про політичне положення полонених українців
довідався, спершу, Ватикан і Папа Пій XII уріував перед
аліянтами у справі Дивізії, а крім того, вістки про полонену
українську дивізію “Г а личина “дісталися також і до Північної та
Південної Америки. Чимало дивізійників мали там близьких,
знайомих чи батьків і тепер звернули свої мрії і надії головно на
Америку й Канаду. В скорому часі Колегія св. Йосафата в Римі
стала адресою для багатьох полонених українців, звідки їхні
96
листи доставлялися вже за посередництвом окремих осіб.
Щоправда, це також сталося щойно пізніше, коли табір
знаходився уже біля міста Ріміні, але в Беллярії був тої о всього
початок.
28 липня знову прибули до табору два священики з Риму, о.
д-р Володимир Дзьоба та о. д-р Мирослав Любачівський, які
заповіли, щоархиспископ Іван Бучко збирається відвідати табір
українських полонених у Беллярії. Так як таборовики,
незалежно від віроісповідання, радо бачили у себе священиків з
Риму, так ще з більшою нетерпеливістю очікували вони
відвідин архипастиря українців католиків, сподіючись, що він
привезе якісь конкретні інформації відносно майбутнього
полонених. Але того, на жаль, ие сталося в таборі “5Ц”, бо
бритійська влада на це не дала дозволу (Гл. Документ ч. 18).
КУЛЬТУРНО—РОЗВ АГОВ А ДІЯЛЬНІСТЬ
Культурно-розвагова та виховно-освітня ділянка є
надзвичайно важливі у кожній спільноті, бо ж людина живе не
тільки хлібом єдиним, а зокрема тоді, коли і хліба бракує, так як
це було у таборі “5 ІД” у Беллярії. Вияви цієї діяльносте можна
завважити всюди, де тільки збереться групка людей. Збірний
пункт у Клягенфурті існував не цілих два тижні і гам уже ця
діяльність почала була себе виявляти.
В таборі “5ІД” це завдання було куди важливіше прямо
тому, що треба було якось затруднити десятитисячну масу
молодих людей, якій безділля могло б більше пошкодити ніж
щоиебудь інше. З другого боку це ие було аж так трудно тому,
що серед цієї десятитисячної маси були різні таланти, які треба
було використати для добра спільноти так само як і для добра
тих же самих талановитих людей, щоб вони мали можливість їх
розвивати. Також було багато людей з різними професійними
чи ремісничими кваліфікаціями, які могли бути допоміжними у
здійснюванні розвагово-культурної діяльносте. Йшлося
головно про те, щоб ту діяльність, яка вже самотужки
виявлнлася по-різному у різних полках, належмо
скоординувати, щоб вона набрала організованих форм,
спочатку, таки в самих полках, а пізніше, у всетаборовому
розмірі. Треба було організувати фахову допомогу людей, які
97
служили б своїм знанням і порадою, бо траплялися випадки, що
а одному полку таких фахівців було більше, як їх можна було
зайняти, а в інших — їх було замало або і взагалі не було. Це
вимагало координації прані, що власне мала зробити
культурно-освітня референтура.
Українці відомі зі свого замилування до пісні, яку співають,
коли їм радісно і коли сумио. Тому пісня і тут була невід'ємною
частиною таборового життя, Її співали поодинокі гуртки, а
також хорові одиниці 24 червня,иа Зелені Свята, на спортивній
площі табору відбувся перший великий концерт обох таборових
хорів “А”, (Бурлака) - під днриґентурою хор. С. Гумініловича,
та хору “Б" (Славута) піп тнригентурою Я. Гавриляка. У
концерті взяла участь також і таборова оркестра під батутою О.
Головацького. На концерт прийшли також і старшнии-
шотляндці з бритійської команди. 1-го вересня відбувся знову
великий та успішний концерт прн співучасті хору “А" —
“Бурлака” та оркестри, на якому побували і представники
бритійської команди. Виконання програми було на високому
рівні і бритійська команда висловила, на руки українського
коменданта табору, своє признання диригентові хору — хор.
Гумініловичеві й диригентові оркестри дес. Голоаацькому та
всім хористам і музикантам. Сотник Яськевич з задоволенням
передав це признання обом мистецьким одиницям і сам
подякував їм за гідну репрезентацію української музики і пісні.
Хор '‘Бурлака”, будучи репрезентативним хором табору,
уже з Беллярії доволі часто виїжджав з концертами до
німецьких таборів полонених а також виступав перед
бритійцями, ба навіть і перед цивільними італійцями за згодою
бритійської команди і тим самим ширив славу для української
пісні серед чужих поза межами України, Одного разу,
виступаючи в Німецькій Головній Квартирі для Воєнно-
Полонених, німці зробили хорові приємну несподіванку,
прикрасивши сцену, на якій хор мав виступати, тризубом на
синьому полі. Це власне тс, на що вони не дозволяли українцям
иа їхніх рідних землях. •
В таборі полонених опинилася майже повністю Музична
чота Дивізії, якої, одначе, музичні інструменти пропали в часі
відступу. Одинокою, що врятувала свої інструменти — була
98
група, звана “Циіанська музика". І тепер, у Беллярії, ця група
відновила свою діяльність п.и. “Бандура”, під проводом дес.
Осипа Головацького. Ця невеличка таборова оркестра кожної
неділі влаштовувала концерти перед будинком штабу,
виконуючи твори різних композиторів.-
Цими своїми виступами вона дала про себе знати і
бритійський команді, яка в скорому часі стала замовляти
“Бандуру” майже щовечора для себе. Але тому, що бритійці
були під шатрами, іак само як і полонені українці, то звуки
оркестри розпливалися по цілому таборі. А звуки ці були дуже
близькі серцю таборовиків, бо оркестра і рала звичайно мелодії
українських композиторів чи українські народні пісні і іаіга
відомі в Україні. Так із виступів оркестри для розваги бритійців
корнстали також і полонені в таборі “5Ц”.
Хор “Б” — “Славута” — також був нащадком дивізійної
оркестри. Його основним завданням було співати св. Літургію
для україннів-католнків, хоча не нехтував вій і народньою
піснею. Цим хором спершу диригуваа його організатор дес.
Осип Головацький. талановитий музик і диригент, а пізніше —
Ярослав Гавркляк. В часі побуту в Беллярії цей хор співав також
українську Літургію для італійців у місцевій римо-католицькій
церкві.
Заходом О. Головацького 3-го серпня відбувся у таборі
“5Ц” концерт легкої музики, при співучасті хору “Славута". Був
це властиво вечір жартів і розваги, який розвеселив таборову
спільноту та дещо від пружив її нервн.
Крім розвагових концертів, хори відігравали важливу
ролю у релігійному житті табору, співаючи кожної неділі і на
свята на всіх богослуженнях. До речі. Православний хор під
диригенту рою Анатоля Кліша. був організований якраз для
того, щоб співати святу Літургію. В його репертуарі було, крім
св. Літургії, ще й декілька народніх пісень, щоб. як цс говорив
Кліш.“не втрачався зв’язок з иародньою музикою”.4
Для розваги полонених у скорому чаа почали приїжджати
до табору з німецької Головної Квартири Таборів Полонених
кінооператори, які висвітлювали різні німецькі фільми. За час
побуту в Беллярії вони висвітлили фільми: Тгаит дег Мизік
(Музична мрія), Оіе Ггаи теіпег Тгаеите (Жінка моїх мрій), в
99
якому виступала відома тоді фільмова зірка Маріка Рекк і її
пісня з того фільму “Іп дег КасЬі І5І дег МепзсЬ пісЬі £егп
аііеіпег” (Вночі чоловік не любить бути самітнім) стала
улюбленою піснею протягом деякого часу нааіть для тих, які по
німецьки не розуміли; Ргаи Ьипа(Пані Люна), Коеіпегіп Аппа
(Кельнерка Анна), \¥іепег ВІиН (Віденська кров), в якому
виступали відомі тоді два славні австрійські коміки, Тео Лінґеи і
Ганс Мозер, Ор(ег£ап£ і ін. 11 жовтня в таборі висвітлювано
фільм Віє Іеігіе Кипде (Остання руцда), що був дійсно
останньою руцдою фільмів у Беллярії, бо за кілька днів табір
М5Ц" зліквідовано.
Найбільш популярними артистами для таборовиків були
Маріка Рекк та чоловіки-коміки — Тео Лінген, Ганс Мозер та
Гайнц Рюмани. Декотрі з цих фільмів були кольорові, як
наприклад, Опферганг і їх висвітлювали на таборовій
спортовій площі, коли аже зовсім смеркало. Тому що у вересні
ночі вже були холодні, таборовики огорталися своїми коцами і
йшли до кіна. Багато з иих ие розуміли слів, але слідкували за
акцією, а хтось щось пояснив, і так розважилися.
СПОРТОВА ДІЯЛЬНІСТЬ
Вже в перших днях існування табору знайшлося чимало
спортовців, які самочинно почали організовувати спорю вс
життя, що знайшло повну підтримку команди табору.
Спортовці вибрали свого власного спортового референта д-
ра Романа Рака, знаного ще з передвоєнних років спортовця зі
Львова і намітили плян праці. В першу чергу, визначили
полкових спортових референтів, які по полках почали
організувати спортов і дружини різного ввду спорту. П ?ча лося
з відбнванки, яка вимагала ше найменше технічних засобів, і
небавом влаштовано змагання поміж полками. У цих
змаганнях перше місце здобув Технічний полк. Пізніше
організовано змагання поміж різними містами України, тобто
вихідці із тих міст організували свої дружини, які змагалися між
собою. Першуном у цих змаганнях вийшло місто Станиславів.
Тому що кожного дня на море виходило 2.000 таборовиків і
100
багато з них вміли плавати, за дозволом бритійськоі команди
у ладжено змагання кращих плавців на віддаль 1.000 метрів. У
змаганнях взяло участь 70 осіб і перше місце здобув хор. Зенон
Костельних, 2-ге — сота, д-р Леонід Мірошниченко, а третє —
Євген Стахів? В міжчасі 'портову, референтуру перебрав хор.
Роман Гавриляк, який присвятив багато уваги організації
змагань копаного м’яча, кошиківки та шахових турнірів. Але
хор. Гаврилякові не довелося довести наміченого пляну до
кінця, бо вже 14 серпня, на вимогу совстської репатріаційної
місії, його вивезли до 12-го інтернаціонального табору.
Згідно з наказом ч. 49,з дня 14-го серпня 1945 р, спортивним
референтом табору був іменований хор. Іван Рубич, який
віддано продовжував розпочате хор. Гавриляком діло. Він сам
уже був зорганізував футбольну дружину на терені
Гарматного полку, чи як це тут по-українському звали,
дружину копаного м’яча. Це був найпопулярніший вад спорту,
який однак з уваги на брак необхідного технічного виряду для
спортовців, а що найголовніше, через брак відповідного грища,
зорганізувався доволі пізно. Щоправда, вже в половині червня
виявилося, що в Гарматному та в Технічному полках
знаходяться добрі футболісти, і з них хор. С. Гумінілович, хор.
Р. Припхан та хор. Іван Рубич зорганізували дві футбольні
дружини, які розігравали між собою змагання за першеиство.
Коли вже формально існували дружини копаного м’яча,
тоді грище стало необхідним. І за цеділовзяасяентузіяст хор. 1.
Рубич. Площа в таборі була, тільки треба було з управиої ріллі
зробити грише, на якому могли б відбуватися змагання. Як-
тільки наладналися сяк-так внутрішні відносини в таборі, хор.
Рубич зорганізував робітничі групи, які вирівняли і втовкли
поле иа тому самому боці, де стояв дім таборової команди, на
захід від команди табору і зараз напроти Гарматного полку.
Якраз коли робота була закінчена, 28-го липня до табору
приїхали два священики з Риму, о. д-р Володимир Дзьоба та о.
д-р Мирослав Любачівський, і вони надругий день взяли участь
у святковому відкритті спортової площі о годині 19:30. Свято
розпочалося маршом, який відіграла таборова оркестра під
батутою дес. О. Головацького, а після того відбулися всі інші
формальності, включно з промовами так, як приписує протокол
на таких оказіях.
101
В год. 20.00 розпочалися міжполкові змагання копаного
м’яча. Першими змагалися дружини Гарматного і Технічного
полків і перемогли гарматники 5:4. В перервах відбувалися
змагання перетягання шнурком, у якому брало участь багато
таборовиків.
За прикладом Гарматного і Технічного полків пішли інші і
в скорому часі Перший і Другий полки зорганізували в себе
дружини копаного м’яча, які ввійшли до формальної розгри.
Після того з кращих змагунів полкових дружин створену
футбольну репрезентативну дружину табору, до якої ввійшли;
хор. С. Гумінілович і сотн. Л. Мирошниченко як воротарі, хор.
Мирон Збудовський, Іван Медведчук та Володимир Ґоляш —
оборона, хор. Роман Бойко, Остап Стенів та хор. Богдан
Кутний — на помочі; Гірка, Богдан Душинський, Володимир
Лесюк та Роман Федишин (званий “торвістер”) — напад. Цей
склад репрезентативної дружини задержався з незначними
змлнамн, аж до кінця існування табору полонених у Ріміні,
тобто до травня 1947 року.
Крім репрезентативної дружини копаного м’яча було ще
більше десятка інших футбольних дружин, а в тому очевидно й у
Плавацька дружина над морем
— по середині сидить Зенон Костельник, перший зправа лежить
підхорунжий Василь Буртняк
102
Гарматному, Технічному та 1-му і 2-му полках. Всі вони
користали з иовозбудованого грища та постійно змагалися за
мистецтво табору, або таки прямо таки в дружніх змаганнях,
щоб дати таборовій спільноті якусь розвагу.
Так само постійно відбувалися змагання відбиванки, яка
знаходила доволі велике число ентузіястів. Знайшлися аматори
тенісу ба навіть і боксу. Команда табору не тільки українська,
але й бритійська, сприяли розвиткові спорту та всякій іншій
мистецькій та рукодіяльній активності.
Події, які заіснували в таборі в місяці серпні у зв’язку з
репатріяційними заходами совєтської місії, відбилися
негативно иа цілому житті табору а в тому і иа спортовому.
Але як тільки та небезпека насильного повороту до СССР
проминула, таборове життя відновилося у всіх своїх формах.
В днях 15-16 вересня Спортова референтура влаштувала
Спортове свято із доволі великою програмою,яка включала
легкоатлетичні змагання поодиноких спорговців та
організованих дружин — футбольних, відбиванки та кошівки.
У спортовому святі взяло участь понад 150 змагунів: в бігу
иа 100 метрів — 46 бігунів. Перті три місця здобули: 1-е —
Теодор Чурма (3-ій полк) — 13,2 секунд; 2-е місце — хор.
Володимир Харамбура (Гарматний полк) 13,25 секунд і 3-є
місце — Р. Припхан (1-ий полк) — 13.3 секунд.
В бігу на 60 метрів було зголошеиих сім бігунів, всі з
Куреня Молоді. Перше місце здобув Ярослав Рудавський 9
сек., 2-е — Возовський - 9,1 сек., і 3-є — Добровольський — 9,4
сек.
В бігу на 400 метрів — зголошеиих 9, з них 1-е місце здобув
хор. Р. Припхан, 61,1 сек., 2-е — Михайлюк 62,1 сек.. а 3-є —
Денищук 63, 2 сек. — усі три з 1-го полку
До бігу навпростець, довжиною 2.500 м, зголосилося 14
змагунів, з них 1-е місце здобув Мирон Стасів (2-ий полк) —9:03,
2-е хор. Мирослав Гуль (3-ій полк) — 9:09. а 3-є - Капітанець
(Техиічн.полк) — 9:31.
Скок вгору — зголошеиих 29, з них 1-е місце осягнув хор. І.
Рубич (Гарматний полк) — 1,52 м, 2-е — хор. С. Гуміиілович
(Техн. полк) — 1,46 м, а 3-є — Т. Чурма (3-ій полк) - 1.46 м
Скок у далечінь звербував аж 42 змагуни і з них 1-е місце
здобув Бучинський (Техиічи. полк) — 5,49 м., 2-е — Ярослав
103
Тріска (Курінь Молоді)— 5.03 м, а 3-є — Р. Припхан(1 полк)—
5,00 м.
У змаганнях до поштовху кулею стало 16 змагунів і 1-е
місце здобув Т. Чурма (3-ій полк) — 9.33 м, 2-е — І. Рубич
(Гарматний полк) — 9,21 м, а 3-є — С. Гумінілович(Технічний
полк) — 8.55 метрів.
До метання диском зголосилося тільки 11 учасників, з них
1-е місце здобув С. Гумінілович— 26,50 м,2-е— 1. Рубич — 25,60
м, а 3-є — Матвій Коваль (Гарматний полк) — 24,70 м.
Перші місця на базі точкування здобули: 1 -е— хор. І. Рубич
(Гарматний полк)— 18 точок, 2-е місце— хор. Р. Припхані 1-ий
полк) — 17 точок; 3-є місце —Т. Чурма (3-ій полк) -16 точок і 4-е
місце — хор. С. Гумінілович (Технічний полк) — 15 точок, В
дружиновому точкуванні перше місце зайняв 1-ий полк (47
точок), який виставив найбільшу кількість змагунів, завдяки
старанням спортового референта хор. Припхана, що й сам
був з 1-го полку. 2-е місце зайняв Гарматний полк — 39 точок,а
3-є — Технічний полк — 36 точок. 3
В неділю 16-го вересня пополудні відбулися змагання
відбиванкн та кошиківки. Кошиківка була найменш
популярним видом спорту й помимо всіх заходів референта
кошиківки й відбиванкн дес. Анатоля Скоробогатого, за
таборове мистецтво кошиківки у спортовому святі взяло
участь тільки три дружини й очевидно було тільки три місця:
перше здобула дружина 1-го полку, 2-е дружина третього полку,
а 3-є дружина Санітарної сотні. Всі спортивні гри були на
високому рівні, а ціле свято своєю програмою творило гарну
цілість і дало гарні висліди.4
За перші три найкращі осяги в усіх видах спорту окремі
змагуни, як і дружини та їхні полки, діставали з рук коменданта,
соти. С. Яськевича, гарні чотирикольорові грамоти, виконані
індивідуально таборовим малярем дес. Володимиром
Каплуном за підписом коменданта табору та таборового
спортового референта хор. Івана Рубича.
Крім змагань різних таборових дружин, 16-го вересня
відбулися ще й “міжнародні” футбольні змагання української
репрезентаїїійної дружини з дружиною “Візерба”, що
складалася з полонених німців з табору коло містечка Візерба,
дещо далі на північ від містечка Беллярія. Змагання були
104
надзвичайно напружені, бо після початкових успіхів українців,
німці намагалися конче остаточно самим виграти. Але сталося
інакше й українська репрезентаційна дружина здобула над
німцями перемогу 8:0. Вісімнадцятого вересня відбулися ще
одні німецько-українські змагання в 14-му таборі й українці
знову виграли у відношенні 4:0.
У додатку до різних курсів і спортових зайнять ще і гра в
шахи становила також важливе заняття таборовиків.
Ентузіястів гри в шахи, яку грали не то шо в кожній сотні, але і в
кожній групі, в таборі не бракувало. Хоча гра в шахи — це не
спорт, але в таборі в Беллярії П підпорядковано спортовому
референтові, який вже в серпні припоручив полковим
спортовим референтам перепровадити шахові турніри за
полкове мистецтво. Але висліди не були вповні задовільні, бо
вимаїані турніри перепровадили в себе тільки 1-ий, 2-ий і
Технічний полки та Санітарна сотня. У вересні, у зв’язку з
таборовим спортовим святом влаштовано загально таборовий
турнір, до якого зголосилося 19 змагунів. Але в міжчасі деякі з
них відпали, одні мусіли, на вимогу совєтської репатріаційної
місії покинути табір і їх вивезти до табору ч. 12, а між
ними і самого спортового референта, д-ра Рака, а деякі самі
відступили під впливом несприятливих умов до спокійного
думання, якого вимагає гра в шахи. На місце д-ра Рака
шаховим референтом став Степан Попович з Санітарної сотні і
турнір остаточно закінчило 13 змагунів. Перше місце здобув
д-р Л. Мирошниченко, друге — підхор. Роман Старосольський
(2-ий полк), а трете — хор. Р. Припхан з 1-го полку.
В понеділок 17-го вересня відбулося офіційне закінчення
шахового турніру і комендант табору соти. Яськевич вручив
трьом першим змагуиам гарні, спеці ял ь но для шахістів
виготовлені грамоти у виконанні таборового маляра
Володимира Каплуна. Крім того відбулися ще й дружииові
міжполкові змагання за мистецтво табору, по десять осіб в
кожній дружині.5
Крім усіх цих вичислених спортових та різних
інтелектуальних занять, найбільш поширеною діяльністю
таборовиків була гра в карти. Так само карт до гри ие
бракувало, бо картону все можна було дістати з харчового
опакуваиня, а решту дорисовувалося олівцем і карти були
105
Робітнича команда табору виходить за дроти,
серпень 1945 р. (архів О. Городнськогоі
готові. Правда газардові гри були заборонені, але й не багато
було таких, які могли грати в гроші (після того як їх забрала
команда табору на наказ бритійців). але про те грали на різні
інші умовні ставки, бо без них гра не була інтересна. Ті, які
хотіли трохи більше емоцій у грі в карти, грали в кекси, в
“скрути” чи взагалі в папі роси, які пізніше кожний діставав,
мабуть по два. чи три — на день, а ще деякі, не маючи чим
платити годилися на те. щоб за програну партію їм виміряли
удари в задок. Хоча це, з одного боку, було надто примітивним
способом розплати за програш в карти, але з другого боку
додавало емоції й викликало чимало гумору і сміху, коли партія
перераховувалися на кількість ударів, залежно від умови.
Одначе ця діяльність, хоч і найбільш популярна, не була
охоплена жодною таборовою референтурою і вона процвітала
ні від кого незалежною.
Крім загально-таборового культурно-освітнього
референта, при кожній частині був також свій власний
культурно-освітний референт, який, намагаючись виявити якусь
ініціятиву на терені свого полку чи куреня, організовував різні
106
імпрези, які були відкриті для всіх. У хроніці Студентської
Громади записано, що 23-го вересня 1945 р. Курінь Молоді
влаштував імпрезу “Спорт на весело”, але той же самий
хроніка р-літописець зауважив, що все “однак вийшло сумно”.
Мабуть імпреза не вдалася, але хроніка про те нічого не каже.
Відомо однак, що Курінь Молоді влаштовував добре
підготовані гумористичні “веселі ватри” 6
Влаштовували в таборі також і змагання копаного м’яча
“на весело” Третій полк, наприклад, влаштовував змагання не
за спортовою вмілістю, але за рангами: дружина хорунжих
проти дружини бунчужних. Так само одинадцятка хору “А” під
керівництвом хор. Гумініловича влаштувала змагання з
оди над цяткою адміністраційних старшин, “де в першій
половині на лівому крилі пописувався хорунжий Монцібович з
бородою, якого по перерві заступив хорунжий Монцібович без
бороди”. Все це очевидно влаштовувалося для розваги
таборовиків, щоб відтягнути їхню увагу від щоденних турбот,
які лежали у кожного на серці, а головно турботи за рідних і
знайомих, що залишилися під московською окупацією, де їх
напевно тягнуть на допити за сина, чоловіка чи батька. У своєму
репортажі із цього змагання копаного м’яча “на весело” хор.
Роман Припхан писав, що “вони були дуже цікаві, повні емоцій
та... комічних моментів”.
Крім футбольних змагань поміж таборовими дружинами,
відбувалися також “міжнародні”змагання,тобто українська
таборова дружина, звичайно репрезентаційна, грала копаного
м’яча з німецькими дружинами з німецьких таборів полонених.
За час побуту українців у Беллярії відбулося вісім таких
змагань. Взагалі, і це треба підкреслити, що різним спортовим
змаганням команда табору присвячувала велику увагу, бо
охочих до участи, як і глядачів, ніколи не бракувало.
РУКОДІЛЛЯ В ТАБОРІ
Серед десятитисячноі маси таборовиків не бракувало
фахівців-ремісииків а також і аматорів прикладного мистецтва,
які тепер, маючи доволі часу, випробували свої знання та
107
V* Ьидана
І , 5а участю ц ^апТадороІоом^ г
Спорт. вЬяті^Ь дні 16.9.(945.
'л та рдодг/ттгтя 1о ньомц 2 ж
Грамота, яку видавали переможцям у змаганнях,
виконання дес. Володимира Каплуна
/ ЛЬа4ш-£*л0я/гія 5 /0 №45.
108
вмілості, застосовуючи при тому і свої власні ідеї. Були такі, які
самі починали щось творити, але ще більше таких, які готові
були щось робити під керівництвом інших. Як би воно ие було,
але все ж таки треба сказати, що було ие мало таких, які в таборі
ие марнували часу, але творили матеріяльні цінності, розвивали
свої таланти. Користаючи з тих матеріалів, які їм були доступні,
як, наприклад, грушеві дошки зі скриньок, у яких привозили
харчі, металеві пушки від консерв, чи мушлі, які приносили з
моря, все це використовувалося иа різні вироби. Серед таких
винахідливих індивідуальностей слід згадати столяра Сюзака
та різьбаря гуцула Бориса. Останній розпочав різьбити на
грушевому матеріалі, а Сюзак з того вирбляв різні прикраси. За
їхнім прикладом пішли інші. І як воно не дивно, але помимо
того, що ие було жодного професійного знаряддя, вони своїми
кишеньковими ножиками, або доморобними долотцями,
зробленими з доступного їм металу, різьбили дерево, яке вони
вибирали зі скриньок і починали виробляти дерев’яні касетки.
Тому, що до касеток треба було маленьких завісиків, їх також
виробляли в таборі з металевих пушок та кусників тонкого
Дроту, яким були пообв’язувані скриньки.
Так вироблювання одного продукту викликало потребу
іншого і тим самим давало іншим можливість виявити свої
здібності, слюсарям робити долотця і завіси, столярам— різні
скриньки, різьбарям — різьбити, а креслярам — опрацьовувати
різні взори тощо. Так починався примітивний промисл у
таборі полонених. В кожному разі, з того всього, що приходило
до табору, нічого не нищилося, бо кожний кусок металю,
бляшки чи дерева на щось придавався. В короткому часі у таборі
появилися різьбарі, скульптори, малярі, ювеліри, ба навіть
вишивальники, як, наприклад, дес. Василь Мацьків з 2-го
полку, за професією учитель, а тут десь роздобував
різнокольорові нитки і вишивав краще, як ие одна жінка. З
часом, коли вже дехто міг вцдістатися за дроти на роботу, то
вже були більші можливості дістати деяке знаряддя і
рукодіяльність переходила із примітивної стадії у дещо більш
професійну. Але це також сталося вже щойно в Ріміні. В
кожному разі, рукодіяльність як і винахідливість таборовиків
були гідні подиву і цей подив вони дійсно викликали, коли 21-го
109
вересня відбулося відкриття першої Виставки мистецьких і
кустарних виробів. На другий день виставку відвідали
бритійські старшини і висловили признання учасникам
виставки, тобто тим, які дали свої експонати на виставку. Про
цю виставку появився короткий репортаж в “Житті в таборі*
Володимира Ґоцького, який він підписав своїм псевдом Дусько.
Назва репортажу, хоча і провокативна, але вірна.
“ЯК З НІЧОГО ЗРОБИТИ ЩОСЬ?"
“Хочете знати? То підіть на виставку
самодіяльности наших таборовиків. Там ви
переконаєтесь, скільки здібностей, скільки помислу,
скільки працьовитости криється серед наших людей.
І мимоволі насувається думка, чи не забагато часу й
уваги присвячено всяким загально-освітнім студіям,
занедбуючи практичні знання та вмілості.
Виставку влаштовує Команда Табору, а її
оформлення та зорганізовання спочиває в руках п.
Мирона Манорика. І чого там тільки не побачите? Є
мистецькі вироби з бляхи. Гаяньте на естетичну
обкладинку до Євангелія А. Бурого, або на стилеві
тризуби Романюка, чи хоча б стилізовані шапки
Садовського.
До свого рода конструкцій можна зачислити
помислову лямпу Даньчука чи вагу або машинку до
різання тютюну Богдана. Свого рода унікатом с
будильник Василика, який навіть “ходить Не мас змоги
перечислити всіх тих цікавих та старанно виконаних
примітивними засобами та інструментами валізок,
касеток, папіросниць, спряжок, хрестиків, альбомів,
шахів чи светрів.
Цікаво, що цілковито брак нашої прекрасної різьби
та інкрустації, як теж вишивки та гафту, 3 практичних
речей немає зовсім таких масово поширених і помислово
виконаних кухонок, лапок на миші, стільців, накасликів.
Немає теж славного самогонного апарату та млинка до
каші і муки. Нема теж різнорідних капців, тростинових
чи бляшаних шахів, та інших дрібничок щоденного
ПО
вжитку. Ця неповність, це одинока від’ємна сторінка
виставки.
На окрему згадку заслуговують рисунки та
малюнки. Бачимо олію, акварелю. вуголь та олівець. Крім
образів святих, маємо лиш портрети або пейзажі.
Невже ж немає у нас зовсім баталістів? Немає
карикатуристів? Нема кому взятися за композицію? А
може це все заховане на виставку майстрів пензля і
палітри, що. зачуваємо, мас внедовзі відбутись?
Виставку святочно відкрив англійський
підполковник, комендант варти нашого табору. Він
перетяв ленту та вписався до пропам'ятної книги
відвідувачів цієї виставки. З того дня безперервним
струмком пливуть таборовики, щоб подивитися та
переконатися, "що і з нічого можна зробити щось " 9
Така виставка мала принаймні подвійне значення, поперше,
вона давала огляд того, що вже було зроблено і “що можна
зробити щось з нічого, а по друге,за охочу вала й інших до якоїсь
продуктивної праці.
Вона теж була незаперечним доказом винахідливости
деяких таборовиків, які намагалися корисною діяльністю
заповнити свій час. Це, поза всяким сумнівом, відносилося до
більшости таборовиків і тільки одиниці попадали у зневіру і
самі собі затроювали життя. Хто зайнявся спортом, хто наукою
у такій чи іншій ділянці, а деякі стали вивчати від своїх старших
товаришів засвоєні ними ремесла. Це мало велике практичне
значення, бо власне давало зайняття й не дозволяло лежати
цілий день і думати про те, що вони голодні і чи вони матимуть
ще коли-небудь цілий буханець хліба для себе самого. Дещо
пізніше, коли вже життя у таборі наладналося, то за роботу
бритійська команда давала додаткові харчеві прцділи. Правда,
це також сталося у Ріміиі, але почалося таки в таборі “5Ц”у
Беллярії, де вже невелика частина таборовиків такий
додатковий харч у ваді шістьох кексів на день діставала.
Спершу, поза працівниками штабу, дістали командири полків
та їхні адьютанти, які несли на собі відповідальність за порядок
у таборі. А, правду сказавши, у таборі полонених це ие була аж
така легка справа утримати дисципліну. На всякий випадок.
Ні
власне різні зайняття були чи ие найкращим середником для
збрежеиня порядку і дисципліни, а також і високої моралі
таборовиків. Багато таборовиків заздрісно дивилися на ті різні
робочі команди, які виходили на працю за дроти, й бували
випадки, що нелегально замішувалися в групу, щоб тільки
вийти за дроти, але за це карали доволі суворо.
Бібліографічні примітки:
Духовна опіка і розвагова діяльність
1. Наказ Української Команди табору, ч. 81 (6.10.1945)
2. Б. Підгайиий, розпсвідь-спомим, жовтень, 1979.
3. А. В. “Музична чота”. Вісті. ч.8-9 (1952) ; 12
4. В. Будиий “Три профілі” Життя в таборі, ч. З (30.9.1945): 7-8
Спортова діяльність і рукоділля
1. Життя в таборі, ч. 1 (1.9.1945) : 10-11
2. В. Ґоцький, “Про Мєця", футбол і Дивізію, Вісті, ч. 2-3 (1950); 15
3. Життя в таборі, ч. З (30.9.1945): 10
4. Там же, стор. 12
5. Там же
6. Життя в таборі, ч. 2 (23.9.1945) : 12
7. Життя в таборі, ч. З (30.9.1945): 9-10.
112
ОСВІТА Й ЛІТЕРАТУРА В
ТАБОРІ 6
ВИХОВНО—ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ
Ломимо всіх труднощів, а зокрема иепевности за
майбутнє, у таборі проводилась культурно-освітня робота. Це
було дуже важливе, бо ж значно иепереважаюча більшість
полонених, це були молоді люди. Згідно з таборовими даними
70 відсотків таборовиків було у віці до 26 років життя. Останніх
ЗО відсот. становили люди віком від 27 років і вище. І так. від 27
до 36 — було 19 відсотків, від 37 до 46 — вісім відсотків, та три
відсотки віком поиад 46 років життя. Коли ж ідеться про
родинний стан — то понад 75 відсотків було неодружених.1 З
уваги на переважаючий молодий вік таборовиків, серед иих
більшість не мала ще жадного фаху чи звання. Згідно з тими ж
самими даними, рільники-хілбороби, сільсько-господарські
робітники та нефахові робітники становили 61 відсоток
таборовиків, а між ними певна кількість малограмотних або й
зовсім неграмотних. Отже культурно-освітня робота була
необхідна у даних обставинах і вона проводилася різними
способами, тим більше що в таборі було чимало педагогів-
учителів, які знали як треба братися за виховну працю. Деяких
треба було заохочувати, а інші самі рвалися до науки і зі свого
побуту у таборі полонених як у Беллярії, так і пізніше, в Ріміиі,
скористали дуже багато. Зорганізований при команді табору
культурно-освітній відділ докладав усіх зусиль, щоб охопити
якнайбільше молоді різними курсами. По цілому таборі
переведено цикль різних лекцій і курсів з історії й географії
України, доповідей на релігійні, моральні та взагалі виховні
теми тощо. Все це було можливе завдяки тому, що серед
старших таборовиків були представники різних звань і
професій: інженери, кииговоди, лікарі, правники, професори,
учителі а також студенти різних високих шкіл. Були також і
ремісники, як кравці, шевці, столярі, ковалі, електромонтери і
113
т.п. і всі вони готові були поділитися своїм знанням і досвідом з
молодшими товаришами недолі, щоб якось їх приготувати до
непевного і, без сумніву, не легкого завтрішнього дня. Деякі
курси влаштовував культурно-освітній відділ, а деякі, зокрема
на самому початку, організувалися самотужки, заходом
поодиноких осіб, тих. які хотіли вчити, або тих, які хотіли
вчитися. Так почалися курси англійської мови заходом проф.
Якима Коваля, які пізніше зорганізувалися в кожному полку.
Загально-інформативні математичні курси зорганізував хор.
Олександер Монцібович, кол. доцент Львівського університету.
В серпні й вересні відбулися перші шоферські, але тільки
теоретичні, бо не було аиі автомашин для практичного
переведення курсу, ані можливосте виїхати за дроти. 21-го
серпня розпочалися адміиістраційно-торговельні курси під
керівництвом хор. Ст. Каратницького, на які вписалося понад
200 таборовиків; заходом хор. інженера-мірника Климента
Монцібовича, брата Олександра, зорганізовано середньо-
шкільні, мірничо-будівельиі курси, які розпочалися 25-го серпня
із 35-ти слухачами,до кінцевих іспитів дійшло тільки 16/ Осип
Мудрий, професійний книговод у цивільному житті,
зорганізував бухгалтерські курси, які тривали шість тижнів і
мали 114 годин викладів. Так постав цілий ряд курсів з різних
ділянок науки, на яких можна було засвоїти собі принаймні
теоретичне знання.
Серед табровиків було чимало середньошкільників, які
через воєнні дії не могли закінчити середньої освіти. Багато з
них прямо зі шкільної лавки зголосилося до української дивізії
“Галичина”. З ініїцятиви хор. О. Монцібовича Культурно-
Освітній відділ табору вже в місяці липні поробив перші кроки
до організації однорічного матурального курсу. Цю справу
доручено було молодому й енергійному магістрові
Мирославові Борисюкові, який мав бути директором такого
курсу. Завдання це не було легке, беручи до уваги трудне життя в
таборі, важке матеріальне положення в організації школи, через
брак підручників і письмового приладдя. Але охочих
продовжувати навчання не бракувало, й иа матуральні курси
зголосилося 280 кандидатів, які закінчили шосту або сьому
клясу старого типу гімназії, або дев’яту клясу середньої
114
совєтської школи. Згідно з розпорядженням Культурно-
освітнього відділу, з дня 4-го жовтня, вступні іспити
проголошено на день 6-го жовтня, в год 13:30—для 1 -4 полків,
7-го жовтня, о год. 9:00 — 5-го і Гарматнього полків, а в год
13:30, Технічного і Запасного полків. Таборова лічниця,
Таборова варта і Курінь Молоді мали вислати своїх кандидатів
на матуральні курси. Після переведеного вступного іспиту
Іспитова Комісія прийняла 170 кандидатів.3 Так фактично
пророблено усю підготовчу ділянку до відкриття курсів у таборі
“5Ц” у Беллярії, але зреалізовано їх щойно в в таборі ч. І,
побудованому за яких чотири кілометри на південь від міста
Ріміні, на захід від села Мірамаре, куди в другій половині
жовтня перевезено всіх полонених українців з Беллярії.
Дес. Осип Мудрий
організатор і керівник курсу
книговедення
Провадження різного рода
курсів натрапляло на
неабиякі труднощі з браку
відповідного приміщення у
Беллярії, бо все можна було
робити в основному тільки
під голим небом, сидячи на
землі. Зрештою самі курси
відбувалися десь на межі під
деревом, тощо. Але все це
при добрій волі курсанти
перемагали. Гірше було з
викладачами на таких
курсах, бо репатріяційна
місія вмішувалася у таборові
справи і утруднювала
роботу, також спричиняла
клопоти. Наприклад, на
вимогу совєтів тих чи інших
старшин бритійці вивозили з
табору “5Ц”, а деякі з них були також інструкторами чи
викладачами на курсах.
Треба підкреслити, що бритійці виявили певне зрозуміння
до потреб культурно-освітньої праці в таборі “5Ц". 4-го жовтня
вони видали на культурно-освітні цілі 50.000 лір. Знову ж 8-го
115
жовтня трьох хорунжих — Олександер М он цібович, Григорій
Дорожівський та Юрій Крук-Дроздовський і дес. Осип
Головацький дістали дозвіл виїхати иа закуп книжок для
курсантів та інструкторів, а також інструментів для оркестри і
иа ту ціль отримали 100.00 лір. Невідомо тільки чи ті гроші були
з загальної каси полоненої німецької армії в Італії, чи може
зворот тих грошей, які бритійці стягнули з полонених українців
у червні 1945 р„ за які вони ніколи ие розрахувалися з окремими
власниками грошей.*
Не зважаючи на це, над табором панувала безнадійність та
непевність завтрішнього дня. По таборі ходили різні чутки
відносно майбутнього таборовиків, більшість з иих
деморалізуючі, що, мовляв, усіх українців видадуть совстам. З
другого боку, ходили поголоски, що війна ще не закінчена та шо
американці й англійці скоро розпічнуть війну з Совєтським
Союзом і вони всі тоді вирушать на боротьбу за українську
державу. У зв’язку з цим, чи може для самого затруднеиня
вояків, комендант табору дав наказ, щоб вояки кожного дня
йшли на муштру Це очевидно було сприйнято усіма зі
скептицизмом і скоро муштру закинули, тим більше, що всі
полонені були фізично вичерпані і не здатні до неї.
Намагаючись дати якесь зайняття усім таборовикам,
навіть тим, які самі не конче рвалися до роботи, і щоб вони не
нудилися й ие думали тільки про хліб, по полках влаштувалися
гутірки на різні теми, де виступали також і різні смішаки,
* В місяці червні, як тільки зорганізовано табір “5Ц”, бритійська
команда наказала українській команді зібрати від таборовиків усі
гроші, які вони мали при собі, незалежно які цс гроші були, німецькі,
словацькі, мадярські чи італійські. Гроші збирали полкові
адміністративні старшини, реєструючи кожну суму, на що пізніше
українська команда видала індивідуальні посвідки. В той час зібрано
поважну суму грошей, зокрема в німецькій валюті, яка йшла в
мільйони. Це називалося, що гроші були здані в депозит, за які колись
мала б бритійська влада розчислитися. Але до цього ніколи не дійшло і
ніхто жодного звороту ие отримав. Можливо, що власне із цих грошей
бритійці дали повише згадані суми в італійській валюті на потреби
культурно-освітнього відділу табору, але можливо, що це було із
Німецької Головної Квартири Полонених Німецької Армії.
116
розповідаючи жарти й анекдоти. Щоб піднести рівень
національної свідомости загалу таборовиків. відзначувано різні
події з історії України. І так, 8-го липня припадала річниця
трагічного бою шведів і
козаків з москалями під
Полтавою в 1709 р., який
приніс остаточне поневолен-
ня України Москвою. З цієї
нагоди полк. Крат виголосив
цікаву і добре опрацьовану
доповідь. 20 липня, у першу
річницю битви під Бродами,
в якій брала участь і дивізія
“Галичина”, священики
відправили соборне помина-
льне богослужения за всіх
поляглих там вояків, які
також і на інших фронтах, де
боролася Дивізія. 8 і 9 серпня
Мгр Мирослав Борнсюк,
організатор і директор
мату рал ьних курсів
хор. Семен Федюк прочитав
обширний реферат про
“Історію Русів” який
слухала поважна кількість
таборовиків. Було це
свого рода національним
освідомлюванням і вихованням колишніх вояків української
Дивізії, зокрема тих, які не мали на це можчивостей ані вдома
ані в школі.
Помимо всіх невигод і клопотів у таборі, була неабияка
нагода для молодих, та й для деяких старших, поширити своє
знання з ділянки українознавства. Як відомо, по українських
селах під чужинецькою займанщиною, а зокрема під Совєтами,
українство було жорстоко придушу ваие. Зате в таборі
полонених були доступні курси з історії й географії України, з
релігійно-перковної тематики тощо 'Культурно-освітній відділ
табору вцдавав щоденно листок найновіших вістей, які
зачитувано полкам під час збірок і так інформовано таборову
спільноту про найновіші події у світі, а при тому звичайно
підкреслювалося те, що мало якесь відношення до України чи
українського народу взагалі. Тому що серед полонених були
117
мало-або зовсім неграм отій полках організовано для них
окремі курси. Підсумовуючи працю Культурно-освітнього
відділу табору треба признати, що він виконав велику роботу в
освідомлюванні української таборової спільноти й дозволив
тим занедбаним колись дома підтягнутися до відповідного
рівня освіти, чи пак, самоосвіти.
СТУДЕНТСЬКА ГРОМАДА
Тоді, коли частина таборовиків задоволялвся різними
розваговими імпрезами, були й такі, які вже навіть тоді, у тих
невідрадних обставинах, робили пляни на майбутнє. До таких
належали колишні студенти високих шкіл та випускники
середніх шкіл, які колись планували продовжувати навчання у
вищих школах. І так почалася організація Студентської
Громади буаших Вояків, якої ініціаторами були хор. Роман
Гавриляк. буич. Орест Городиський та стр. Володимир
Кришталович. Ця ініціативна група, при співпраці двох
правників, д-ра Богдана Левицького і мгра Лева Стеткевича та
лікаря, д-ра Р- Рака, опрацювала проект статуту і представила
його на основоположні збори Української Студентської
Громади кол. Вояків иа Еміграції, які відбулися 7-го серпня 1945
р. у великому шатрі Культурно-Освітнього відділу. У зборах
взяло участь 120 студентів. На збори завітав і комендант
табору, полк. М. Крат, який закликав студентство до співпраці з
проводом табору. Власне студентство — говорив вій— повинно
дати приклад здисциплінованої та культурної поведінки, яка без
сумніву матиме вплив на вирішення нашої долі.6
На зборах передискутоваио і схвалено статут товариства,
опрацьований згаданими ініціаторами Студентської Громади,
та вибрано Упраау. чи як це в оригіналі називалося Виділ, до
якого ввійшли: хор. Дмитро Маслій — голова; хор. Роман
Припхан — заступник голови; хор. Теодор Барабаш — культ-
освітній референт; хор. Олександер Маркіа — скарбник; бунч.
Орест Городиський — референт зв’язків; хор. Роман Смулка
секретар та хор. Богдан Маців — бібліотекар. Стр. Михайло
Фостяк та хор. Роман Гавриляк члени Виділу. До
Контрольної Комісії обрано хор. Юрія Крука (Дрезденського),
118
бунч. Лева Мартюка та стр. Володимира Кришталовича.
Очеамдно, що в тих часах ие було можливости розгорнути
діяльиости аиі скарбникові Маркову, ані бібліотекареві Маціву,
бо в таборі не було ані грошей, ані киижок. Зате культурно-
освітньому референтові доручено ввійти у тісний контакт з
культурно-освітньою рефереитурою табору та спільно
організувати різні курси для членів громади та загалу
таборовиків.
Студентська Громада в Беллярії виявила себе дійсно
надзвичайно рухливою організацією. Вона пильно слідкувала
за роботою курсів, допомагала організовувати тв
влаштовувала ширші сходини членства, стала видавати
таборову газету “Життя в таборі” та організувала літературний
конкурс на нові твори. На ширших сходинах звичайно хтось
читаа реферати на різні теми, як, наприклад, 2-го вересня, дес.
Богдан Тарнавський виголосив дискусійний реферат про
Салязара, диктатора Португалії: 9-го вересня вістун Степан
Ільиицький гоаорив на тему “Терпентиновий промисл”; хор.
Микола Оглюк“Про українську еміграцію”, 13-го жовтня пор.
Євтушеико розказував свої спомини із заслання на Соловецьких
островах, маючи аудиторію зі 147 слухачів; бунч. Городиський
дааав огляди останніх політичних подій а також розповів про
найновішу еміграцію з України, 1939-1941. На протязі існування
товариства в Беллярії від 7-го серпня до 15-го жовтня 1945,
управа мала п’ять засідань і влаштувала вісім ширших сходии,
иа яких читалися доповіді та інформувалося загал членства про
діяльність товариства. 15-го жовтня відбувалися інформаційні
сходини студентів, на яких хор. Крук Дрезденський здавав звіт
зі своєї поїздки до Больоніі, куди аін, з рамени культурно-
освітнього відділу табору та як голова Контрольної Комісії
Студентської Громади, їздив довідатися про можливості студій
для українша. Вправді вій нічого конкретного ие довідався, бо
полонені українці були під юрисдикцією бритійської команди.
Все ж таки, він заохочуваа студентів, щоб вони вивчали також
італійську моау, бо не відомо що може статися завтра.
Інформація викликала неабияке зацікавлення, бо на сходини
прийшло понад 200 студентів.7
Щоб допомогти курсантам англійської мови, Управа
Студентської Громади робила заходи, щоб дістати когось з
119
Управа студентської громади. Садять — Лев Мартюк, Роман Смулка,
Дмитро Маслій, Роман Припхан, Роман Гавриляк. Стоять - В
Кришталович, Теодор Барабані. Юрій Дрезденський, Орест
Городиський. Михайло Фостяк.
бритійського табору для “конверзаціїї". На жаль, з цього, поза
кількома спробами, нічого не вийшло так само, як із заходів
дістати дозвіл полоненим членам студіювати в Больонському
університеті.
Згідно з заявою діючого голови Управи Громади, хор.
Припхана, яку він зробив на ширших сходинах Студентської
Громади, 6-го жовтня 1945 р., до Громади належало всього-на-
всього 219 членів * тоді як у таборі всіх студентів, які бажали
студіювати було зареєстровано аж 34 і.9 Але мабуть
безвиглядие становище вступити иа студії у близькому
майбутньому викликало зневіру, а також і байдужість серед
полонених студентів. Однак, коли справа студій набрала
розголосу і від 9-11 жовтня переведено поновну реєстрацію
студентів високих, а також фахових шкіл, до Студентської
Громади вписалося 38 нових членів. Коли в 1-го жовтня до
табору зноау завітав о. д-р Бітянич і поінформував про
120
можливості студіювати на теологічному факультеті у Римі,
він відразу викликав заінгересуааиия навіть серед тих, які не
мали наміру йти на теологію. О Біляиич, при допомозі
таборових священиків, перевів реєстрацію охочих студіювати
теологію.,п
Не зважаючи иа всі иедотягиеиия чи й байдужість частини
студентства а Беллярії, Студентська Громада зробила корисну
роботу серед загалу таборовиків і піднесла у багатьох їхній
рівень знання та національної свідомости. Зокрема управа
віддано виконувала саої обов'язки, помимо тою що вона була
здекомплектована(хор. Гаврилякі хор. Марків були переведені
до Міжиароднього табору на вимогу репатріаційної місії 14-го
серпня, а хор. Маслій та хор. Барабані — 25 серпня).
Студентська громада відіграла позитивну ролю для багатьох
молодих людей, коли прийшла можливість не тільки говорити
про студії, але й практично студіювати нв кошт різних
стипендій, виклопотаних архиєп. Іваном Бучком. На всі ці
стипендії треба було мати рекомендації від Студеистької
Громади, чи пак. від її Управи. Але це сталося вже дещо пізніше,
у Ріміні На жаль, і тут не обійшлося без нвдужить з боку
несовісних одиниць.
Важливим успіхом Студентської Громади було иаа’язання
контактів з українцями в польському І1-му Корпусі, які
допомогли поширити зв’язки із зовнішнім світом. Крім того на
Українську Студентську Громаду бувших Вояків иа Еміграції
покладалися великі надії, що вона, в разі потреби, заступила б
старшинський корпус у таборі. В часі аивозу частини
українських старшин з табору 13-го серпня 1945 р. иа чолі з
українським комендантом табору, полк. М. Кратом, останній
покликав до себе представника Студентської Громади Управи і
дав йому наказ останній: “Якщо будуть вивезені з табору всі
старшини (очевидно иа вимогу совєтської репатріаційної місії
— В.В.) хай керує табором і репрезентує назовні Студентська
Громада. Не допускати в жадному разі ніяких виборів
коменданте, ані демократизації життя табору, бо тільки
дисципліна може врятувати иас від знищення”,— говорив полк.
Крат перед відходом. 11 На щастя до того не дійшло, мабуть
завдяки самій поставі таборовиків, які під впливом таки
таборової інтелігенції, як д-р Б. Левинький, мґр Л. Стеткевич,
121
буич. Орест Городиський, Степам Ільницький, Володимир
Карнаух та інших.
Одночасно були пороблені заходи, щоб дістати і книжки,
щоб евентуально організувати таборову бібліотеку. Треба
також признати, що вже в Беллярії почали приходити до табору
українські часописи з Канади й Америки, а першим з-посеред
них був “Ноаий Шлях” з Вінніпегу, орган Українського
Національного Об’єднання Канади і за його посередництвом
скоро наладнано зв’язок з цілою українською громадою за
океаном. Це виявилося так скоро, як тільки наладналася
поштова служба поміж Америкою та Европою, коли
таборовики почали оголошуватися на сторінках Нового
Шляху, Українського Голосу, Канадського Фармера та
Свободи з Америки, що шукають своїх знайомих, рідних чи
односельчан.
Дуже скоро до табору почав приходити німецький орган
полонених в Італії п.и. Оіе Вгйске(Міст), який приносив багато
цікавих новинок зі саіту, але нічого з життя укаїиціа. Цю
прогалину, аласне, заступали українські часописи з-за океану,
які приходили спершу до Колегії св. Йосафата в Римі, а звідти
священики їх доставляли до табору.
До головних технічних труднощів належав також брак
паперу до писання. Щоб якось цьому зарадити, таборовики. які
хотіли писати чи то як студенти тих чи інших курсів, чи. як їх
навістила муза, писати поезії чи оповідання, вживали туалетний
папір, який бритійці доставляли разом з харчами, але в дуже
обмеженій кількості. А можлиао це було тому, що до кльозету,
чи пак, до лятрини йшлося раз, а в найкращому випадку, два
рази на тиждень. Але за те, вони там відсаджували довше, чим
вони ходили б туди регулярно кожного дня. Отже ие зужитий у
лятринах папір аикористовували на різні записки. На ньому
важко було писати, бо він розлазився під тиском олівця, од-
нак не маючи нічого ліпшого, треба було вдоволятися і
туалетним папером. Українські вояки з польського 2-го
Корпусу, дізнавшись про найбільш пекучі потреби українців у
таборі полонених, спільно закупили трохи паперу й передали
його до Студентської Громади. Хоча його й не було багато, але
той факт, що українці з польського корпусу допомагають
122
українцям з Дивізії, мав велике моральне значення і підніс
молодих студентів на дусі, шо, мовляв, вони не с аж такі вже
самітні.
ПУБЛІЦИСТИКА І ЛІТЕРАТУРА В ТАБОРІ
Як тільки умоаи таборового життя дещо наладналося,
скоро почала появлятися й таборова преса, в якій, з бігом часу,
мали можливість виявити себе і публіцисти, і письменники, і
поети, ба, навіть, і малярі. Найстаршим таборовим пресовим
органом можна уважати “Вісті*', які видавав Культурно-
освітній віділ табору. З нього зачитувано всім таборовикам
новини на вечірніх збірках, у кожному полку зокрема. Так само
по полках організовано стінні газети (помимо того що стін не
було), як, наприклад, гумористичний часопис “Оса” — в 2-му
полку, заходом дес. Володимира Каплуиа та карикатуриста
Ореста Слупчииського, який підписував свої карикатури як‘То-
го” У 3-му полку виходила газетка “На варті”, у 4-му — “В
наметах”, у 5-му — “Таборові вісті” та гумористичний “Мокре
рвдио”, у Гарматиьому — “Таборовий вісинк”, а в Технічному
— “Таборових” 1 Пізніше, коли вже наладналися трохи умовну
таборі й видавничу справу поставлено иа певній організованій
базі, таборові стінні газети зникли, за виїмком гумористичної
“Оси”, яка стала появлятися регулярно щотижня і проіснувала
аж до кінця існування табору в Ріміні.
З датою 4 вересня появилося в таборі “5Ц” у 3-му полку,
четверте число журналу “Український козак” за редакцією хор.
Семена Федюка. (Перші два числа появилися ще перед
капітуляцією, третє — в таборі Местре коло Венеції. З датою 7
жовтня 1945 хор. Федюк почав видавати тижневик
“Батьківщина”, якої в Беллярії появилося даа випуски на
цикльостилі (Гл. ст. 188). З датою 7-го вересня появилося
перше число неперіодичного органу Студентської Грома-
ди “Життя в таборі”, за редакцією бунчужного мгра
Ореста Городиського. Його в Беллярії появилося чотири числа.
Пізніше, в Ріміні. “Життя в таборі" стало таборовим
щоденником. 12 вересня появилося 1-е число газетки 1-го полку
— “Наша Мета”. 15 вересня появилося також і перше число
123
Редакційна колеї і я “Життя в таборі” та місячника “Оса":
Стоять: Юрій Форись з карткою, за ним Микола Волинський,
Любомир Ванксвич, Володимир Каптуй, Орест Городиський, Петро
Коломисць. Сидять: Всеволод Будиий, Антін Тимксвич Маркіяи
Фесолович. Павло Воробій, Володимир Малжанський
релігійні. Тут появлялися також і твори красного письменства
таборових письменників і поетів, з-поміж яких варто згадати
старого Олексія Запорожця-Девлада та молодого Віталія
Дончеика (Віталія Бендера) з його короткими нарисами й
оповіданнями з підсовстського життя, та сеизаційним романом
•‘Марко Бурджа”, що появився у Ріміні у видавництві “Життя в
таборі”. Тут дебютував талановитий поет-дивізійник Богдан
Бора—хор. Борис Шкандрій) а також не менш талановитий
поет Юрій Форись. Не можна поминути Олеся Білика, автора
коротких нарисів та поезій, ВасиляДавндяка. Миколу Вірного,
Б. Ольгина. Багато із віршів названих поетів відображали
настрої полонених вояків, їхню тугу за домом та за рідними,які
124
газетки “Юнацький зрив”, яку став видавати Курінь молоді. На
сторінках цих видань появлялися різні новини зі світу та статті
на виховио-освітиі та суспільно громадські теми пера
Володимира Ґоцького, який виступав під різними
псевдонімами, якДусько, Вига, Миґ тощо, Всеволода Будного,
д-ра Богдана Левицького, мґра І омасеаича, мґра Лева
Стеткевича, Семена Федюка, Романа Баринь кого, Любомира
Рихтицького тощо. Володимир Каплун дописував нариси й
фейлетони на таборові теми з життя таборовиків, д-р Родіон
Сліпий — на медично-психологічні теми, а о. Р. Кордуба — на
Неперіодичне аг-дачіїя Української Студентської Люмзди
«.2. овллярія - Італія 23.^.1945
И 2. £ ° * *1 2. .5. * * Я **
Иссз гаиних аокіе переслілузало пас марево снасти. Не марево У Са>
саертз зОила-Ж зсіздозк хестя років езое жниво," і с7и густіие палали ш
а.;, чли - ігьке зростало* число жерта, тим дастарлкв;зю давав себе заява»
п -яо™-с" зкхття так для себе самого, і-с 1 для націокальюс
гтр-З - ткдііо'1д::1ии^, ’а набуть близький історичні1* момент.
ї_:. -ч ьрзЕхга. Віддалилася від кас загроза вт:атя життя. Захоьажм
кускть і с'ору тільки підсзідошхх інстинкті з гін, із так недодазао воле
і;з . ж-' с-е ділок ютетоя, керував усіма *-ьнкик вчкміами, був причиною е<
•» : .с .й'.г.нь.Пхтзаі’Я;'"X к зберегти ж і- т т я ?" - заступи.:
за =7сб:;о.-г: ‘Як його в .і а з т у з а т : ?”
:с:.з«ізд иьпогс таборового життя дав змогу кгхному з нас І!* свій
від 15ТЯ.ТЯ відповідей'на ие питання, часу чаємо доволі., а всі розв’язу»
* ї.-:-с-.іТ- із дзркки теоретизування; ки мріємо, здогадалося, чрктус-ч
.ідуцуєпо, аляиусас, рісаеьо. І коли б нзлі-ь реалізм життя за-
з—.з ”а:. у кг.чбрутальніця?. спосіб з перед очоЧ райіухму призму мрій та
і.л.лзі>, зсеитаки з капи:: здегодіз, иллміа. трипушнь, задумів, чи рі-
пень - хп часмо вже остаточно скристалізовану В Т У. Поч-ж нея,
з к л я х и , я о р о г я. Безліч доріг, стожк, провулківі Чот-
р:*х.: Йти? яких оминати,'лоб не заблудхтя, не загин.’ти на чужині’
Ссь іоооговказл:
£23 БСГА - АНІ ДО Г-СІ^ГА/ Хркстіянська діра, і усімм її морально
(З архіву О. Городиського)
Неголовна сторінка часопису “Життя в таборі”
125
залишилися під окупацією московсько-совєтського режиму. У
тих творах — історія полону, переживань та взагалі щоденних
турбот вояка-україиця за непевне завтра. І ось Юрій Форись
пише поезію-історію українського “поселення” в Беллярії, в
таборі “5Ц”, даючи їй заголовок “Січ”: в якій ляконічно, але
зовсім вірно описує стан, який існував з хвилиною приходу
полонених до табору ”5Ц”.
Легенький вітерець хилив
Додолу золоте колосся.
В журбі за долю
Спіла пшениця, ждала жнив.
На межах ліииво
Вився виноград. Сміявсь
глумливо.
Страх за жниво
Чужий йому. Не спілий ще.
Суха земля благала
Хмар
Дощу — води.
Не дістала
З журби
Постаріла сь,
Поморщилась,
зів’яла.
Немилосердний соиця жар
Палив усе.
Живе
що було, крилось в тіні.
Царив кругом спокій
лінивий,
важкий,
задушливий.
1 сталась дивиа річ:
Без дощу-води.
Як по дощі гриби.
Виросли шатра-доми,
Воскресла Січ!
Про жнива
Забула золота пшениця.
Про глум
забув зелений виноград.
Виснажена земля
відмолодила,
ожила.
Нове життя
сильне,
стихійне, молоде,
Зворушило спокій мертвий.
Йде праця
Без гомону,
спокійно, тихо.
Кують мечі.
Сталяться серця
молоді,
тверді,
міцні жадобою
Пімститись.
У тихий вечір до зорі
Несеться туга там.
Там,
Де вони:
старенька мати,
жінка молода.
Сестра,
Кохана любка.
126
Де сивий батько,
брат,
сини.
Там,
Душа.
Пита
Зорі:
Де родина.
Тривожиться в непевності
Прийде хвилина?
Життя в таборі,
ц. З (30.9.1945)
Осівши вже в шатрах-домах, як пише Форись, після
цілоденного труду приходить пізній вечір, бо в червні дні тут
довжелезні. Але иа сон не збирається й Олесь Білик у своєму
вірші “Вечір у таборі” передає настрої таборовиків, які панують
у теплу погідну иіч:
Сонечко сховалось за верх Апеиіиів,
Сурма шле молитву тоиом чарівним,
Мрійливо злегенька сумерк землю криє,
З тисяч грудей ллється Всевишнього гимн.
Молитва скінчилась. Табір оживає.
Гомонить, хвилює, як море безкрає,
Тут пісня тужлива про чари кохання.
Там музика, співи, радість і зітхання,
А там тихий голос сопілки вдаль лиие,
То гуцул привіт шле для Ксені-дівчиии.
Тихо. Дрімає все. Затихло в таборі
Тужливе “добраніч”, заграла сурма.
Тільки “білолиций” і золоті зорі,
Як в нас в Україні. Та тут — чужииа.
Життя в таборі, ч. 2 (23.9.1945)
Д-р Богдан Левицький у переловиш до першого числа
“Життя в таборі” п.н. “Перший обов’язок поза дротами” писав,
що українці — емігранти повинні “відшукати близькі собі душі й
створити, без огляду на число українців, українську
організацію, яка має стати базою для кожної емігрантської
душі, а ЇЇ девізою повинно бути: “Пам’ятай, що ти є членом
українського народу» який змагає до найвищої мети, за яку ти
чииио боровся”.
127
Коли ж репатріаційні клопоти здавалося належали вже до
історії і прийшли холоднуваті осінні дні, змінилися настрої, які
все вдало були відображені у таборовій поезії. І тут на увагу
заслуговує вірш Богдана Борн “Осіниі дні”,, опублікований у
“Житті в таборі”, вже перед самим виїздом до Ріміиі.
Осінні дні.
Я чую крики
далекі, журавлин...
Скажіть мені:
Хіба навіки
Останусь на чужині?
Хтось в полі тче
На жовтих стернях
голубе павутиння...
Мене пече,
Мов гостре терня,
чужих доріг пустиня.
Мене болять
Безхмарні далі,
безлюдні роздоріжжя...
Куди летять
Листки зів’ялі?
Що журавлі ворожать?
Осіниі диі
З тонкої пряжі,
в них крики журавлинні..
Ніхто мені.
Ніхто ие скаже,
чи вмру я на чужині?
Перше приміщення редакції “Житія в таборі” у вересні 1945 р.
Зліва: бунч. Орест Городиський, дес. Богдан Литвинович
Архів О. Городись кого
Обговорюючи таборову поезію, варто згадати ще й те. що
до ліричних віршів Ю. Форися.С. Гумінілович скомпонував
музику иа мелодію танго і вони скоро стали улюбленими
128
Хор. Роман Степанюк інтендант табору,
пор. Кость Мельник, начальник одягового Відділу,
хор. Юрій Федик, начальник харчового Відділу
піснями загалу табору. Вони відображали настрої таборовиків,
їхню тугу та мрію за волею і батьківщиною, як також за всіма
дорогими особами, що зосталися в Україні.
Згадуючи про таборових письменників і поетів, слід
згадати, що 29 вересня 1945 р., заходом Української
Студентської Громади було влаштовано перше прилюдне
читання творів молодих авторів. Хоча всіх зголошень було
шість, до читання приступило тільки трос, з них двоє молодих
— Василь Давидяк і Юрій Форись. Третій — це був уже
старший чоловік. Олексій Девлад-Запорожець, родом із
Дніпропетровська і він писав оповідання. Давидяк відчитав
чотири вірші, Форись — три, а Девлад — п'ять уривків зі своєї
більшої пращ “Обличчя сіл", в яких вій описував життя у
підсовєтській Україні. На закінчення відбулася довша дискусія,
доволі строга, в якій багато з присутніх (75 осіб) висловили свої
погляди на заслухані твори. Було це т.зв. авторське пообіддя.
Інші автори не появилися, як це писав тижневик “Життя в
таборі” тому, що того дия падав дощ. Незалежно від того.
129
учасники цього літературного читання висловилися за
частішим влаштовуванням таких імпрез та з більш
різноманітною програмою.
Таких і подібних імпрез було більше, їх організував
Культурио-освітиий відділ табору або референти поодиноких
полків. Всі ці імпрези становили певний вклад в інтелектуальний
розвиток молодих таборовиків. Із створенням Студентської
Громади культурно-освітня праця поширилася і скріпилася,
охоплюючи велику частину таборовиків, зокрема тих, які
хотіли поширити своє знання, кожний міг учитися в гих
ділянках, які йому найбільше подобалися чи найбільше
відповідали його інтелектуальним кваліфікаціям. Деякі навіть
при менших кваліфікаціях, які дає формальна освіта, але при
доброму бажанні й наполегливій праці, зуміли свою освіту і
поширити і поглиблити, починаючи власне з Беллярії.
Бібліографічні примітки:
І. Б. Литвинович, “Культурно-освітня праця...". Вісті. 1953 ч.
1-2:9
2. М. Борисюк. “Українська гімназія в Ріміні: з нагоди з’їзду в
Торонто". Свобода, ч 154 (20 серпня 1969).
3. Там же
4. Хроніка Укр. Студентської Громади, стор. 29.
5. Б. Литвинович, названа праця. Вісті. 1953, ч. 1-2 : 9
6. Хроніка Укр. Студентської Громади, стор. 6-7.
7. Протокол ч. 13 інформаційних сходин студентів дня 15
жовтня 1945 р. Українська Студентська Громада бувших Вояків на
еміграції. Книга протоколів: 42 (рукопис).
8. Протокол ч. 11, 7-их Ширших Сходин членів Української
Студентської Громади. Там же, стор. 37.
9. Б. Литвинович, названа праця. Вісті. 1953. ч. 5-6 : 23а
Із цих 34! охочих студіювати зголосилося на агрономію — ЗІ,
архітектуру — ІЗ, ветеринарію — 18, деитистику — 6. журналістику —
5, електротехніку - 13. експортівку — 41, інженерію — 8, лісництво -
56. машинобудівиицтво — 28, медицину — 59, мистецтво — І.
міриицтво — 5. музикологію — 2. право — 7,технічно-будівельні науки
— 12. фермацевтику — 3, філософію — 16 і хемію— 17. (Литвинович,
Вісті, ч. 5-6, 1953. стор. 23).
10. Хроніка Української Студентської Громади бувших Вояків
на Еміграції, стор. 28.
11. Ріміні 1945-1947 ; збірник : 52.
12. Життя в таборі, ч. 1 (1.9.1945): 10
130
“ПОВЕРТАЙТЕСЬ НА
БАТЬКІВЩИНУ...”7
СОВЕТСЬКА РЕПАТРІЯЦІЙНА АКЦІЯ
Тоді, коли загальний побут у таборі “5Ц” став набирати
конкретні організаційні форми (усі зрештою вірили, що це
тільки коротка перехідна доба, бо ж війна скінчилася й немає
потреби тримати полонених), над табором нависла дуже
поважна небезпека насильного повороту полонених українців
до СССР. Про це ходили різні поголоски, але тоді ніхто добре
не знав, які взагалі права мали полонені українці; чи пак, хто і які
мав права. На всякий випвдок українське командування табору
в Беллярії використало можливості своїх капелянів виходити
поза дроти й через иих повідомило єпископа Івана Бучка у Римі
про існування табору та про загрозу з боку совєтської
репатріяції. Очевидно, що всі таборовики тужили за домом та
рідним краєм, але повертатися туди тепер, де знову запанувала
сталінська тиранія, ніхто не мав охоти. Тому що більшість
таборовиків була з західньо-українських земель, а зокрема з
Галичини, то в усіх них стояли ще перед очима тисячі
змасакрованих політичних в'язнів у тюрмах по відступі
большевиківу 1941 р. У багатьох з иих щезвучали в вухах зойки
і плачі жінок і дітей, яких серед лютої зими вночі стягало НКВД
з ліжок і вивозило у глиб Росії на заслання тільки за те, що вони
були свідомими українцями. Отже, повертатися на
батьківщину, а в дійсності на певне заслання у широкі простори
Сибіру чи Центральної Азії, ніхто не хотів.
З першими репатріяційиими заходами, якщо так можна б
було сказати, українці стрінулися з боку поляків, як колишні
польські громадяни, у перехідному таборі у Местре коло
Венеції, де польські старшини намовляли українців вступати до
польського П-го Корпусу ген. Владислава Авдерса, який
воював по боці західніх аліяитів таки в Італії. До речі там таки
декілька дивізійииків дали себе намовити й замість іти до
полону, пішли до польського Корпусу.1
131
Не забула відвідати табір у Местре також і совєтська
репатріаційна місія саме тоді, коли там перебувала група
дивізійників, зі збірного пункту у Фельдкірхеи під командою
пполк. Силенка. На вимогу совстів Бритійська команда
дозволила советській репатріаційні місії переслухати
полонених українців у пошуках за совєтськими громадянами,
згідно з Ялтинською умовою, про яку дивізійники нічого ие
знали. Тут знаходилося тоді поверх 3000 вояків з Дивізії і з
посеред них сімнадцять осіб, призналися до совєтського
громадянства. їх усіх скоро вилучили із загальної групи
дивізійників і перевели через дорогу в шатра напроти табору.
Але совстам цього було замало й вони домоглися, щоб иа
другий день усіх полонених дивізійників сотнями водили иа
переслухування до шатра репатріаційної місії, яка складалася з
двох совєтських офіцерів. При переслухуванні сидів також і
англієць — комендант табору та перекладач. На столі перед
комісією лежала велика мапа Европн і кожний мусів сказати
своє ім’я і прізаище та показати на мапі місце народження.
Спершу дивізійники говорили здебільша правду, не вбачаючи в
тому жодного підступу. Але коли на другий день відсепаровані
“совєтські громадяни" зорієнтувалися, що вони мусіли б
вертатися додому, вони вибрали свій приціл папіросів та
приналежиу їм порцію білого хліба і, ще того самого вечора,
половина з них повернулася назад до табору дивізійників. Вони
поінформували своїх товаришів про те, що совєтських
громадян чекає поворот до СССР і від тоді вже всі подавали
місце народження десь у Західній Україні, тобто як колишні
польські громадяни. 2
У відповідь на діяльність репатріаційної місії пполк
Силенко написав до бритійського командування меморандум,
датованим 1-го червня 1945 р., “як командир 3.000 українських
старшин, підстаршин і вояків”, прохаючи, щоб їх не трактували
як совєтських громадян, якими вони не є, і ніколи ие були, та
щоб їм запевнили політичний азиль і дали “можливість праці
або служби”5 В першій половині червня усіх полонених
українців у Местре перевезено до табору “5Ц” у Беллярії.
Так само вже в перших днях побутувБелляріїутаборі“5Ц*’
від бритійської команди прийшов наказ, щоб українська
команда виставила списки мешканців табору у восьми
132
примірниках із дуже докладними персональними даними. При
цьому, як це стверджує ген. Крат. була замітка, що “від тих
реєстрів залежатиме ваша доля” 4 Але ніхто докладно не знав,
як то треба було розуміти. Очевидно, що наказ було виконано,
але ие багато бучо таких, які подали докладно свої адреси.
Небаром після того, як команда віддала ті списки, до табору
“5Ц” також стали приходити польські та совєтські комісії. Тоді
як поляки шукали у таборі своїх громадян ие иа те, щоб їх
вербувати до Польщі,але до свого І1-го Корпусу, совєти прямо
закликали всіх повертатися на батьківщину відбудовувати
зруйновану війною країну. Для заохоти совєтські агітатори
впевняли дивізійників, що з перемогою над нацистською
Німеччиною Сталій проголосив усім ампестію, а кожний
повинен вертатися до своїх рідних, до своїх родин, товаришів і
знайомих. Співпраця з німцями проти Совєтського Союзу усім
прощається. Зрештою, впевняли вони, в Совєтському Союзі
тепер зайшли великі зміни на краще й тому немає чого
стягатися від повороту до дому і власне такий поворот на
батьківщину, називався “репатріацією” (аіД латинського слова
“патрія” — батьківщина, та “рспатріяре” — повертатись
додому, на батьківщину). Комісії, які їздили по таборах і
намовляли людей повертатися додому називалися
репатрія ційними.
Заходи совєтських репатріаційних комісій чи місій,
завдавали таборовикам українцям найбільше турбот. Хоч як усі
тужили за домом, але московсько-совєтській репатрія цінній
комісії, яка складалася в основному з москалів, не довіряли.
Якщо між членами місії й були які українці, то не вони
закликали вертатися в Україну, бо їхнім завданням було
помогти москалям переконати своїх земляків віддатися на
московську ласку.
“Безпосередня англійська охорона нашого табору,—
пише майор Яськевич, — і начальники тої охорони, не розуміли
спочатку, чому українці відмовляються вертатися на свою
батьківщину. Ті місцеві коменданти часто мінялися... Певний
час. один комендант у ранзі капітана виразно допомагав
совєтськін комісії в її намаганні опанувати цілим нашим
табором...” Натомість, виша англійська команда виразно
133
симпатизувала з нами, але була змушена виконувати накази
своїх зверхииків”. 5
14 червня 1945 р., тобто в день Возиесеиня Господнього,
приїхала до табору польська комісія на чолі з капітаном
Савіцьким і намовляла полонених українців Дивізії, як
колишніх польських громадян, вступати вряди польської армії,
тобто 11-го Корпусу під командуванням ген. Владислава
Андерса. Цілий цей Корпус був зорганізований з колишніх
польських громадян, які були в совєтських концентраційних
таборах, але з вибухом німецько-совєтської війни були
звільнені, як громадяни союзної держави. Було у тому Корпусі і
багато українців з Західної України, яких большевики
заарештували за час свого побуту там від вересня 1939 — до
липня 1941 року та вивезли були в совєтські концентраційні
табори на Сибірі.
С'іагогеїга п о г т а
па а е а
1- 0 Ь И /
НогосЬ з4сЬу 3............ .,.....о . ж2оо 1 о в
Двгупа В« І28 - ТЖї&'ілЩі А . <
.’опгахоз....../....<............. о.о?о іьз
.-^11......-«і...................... о.о24 Но
е .с | е г і а :
= о у а..................Є™;:
у р 11 огз ПїсгоІ:
І’згИагупа .•...................
3. З п х Д а п пі а і
; % аг з. па 1б
1 копа, па Ь..
о.о35_ 1Ь®
Кала. . ........... ........... о.^бс Ііз
С и са г ..................... с.обо Це
До 1 о к а о.об2 ІЬе
4. С Ь І і Ь ............... &ссЬ.п° 4—осп.
5. .. и к а .........................о.іоо 1Ья
3. Р а р і т .......................З гсіку п.ь роїк
134
Як виявилося, відвідини
польської комісії не були
зовсім безуспішні, бо в
таборі було трохи поляків з
Галичини, які добре
говорили по-українськи і
шойно тепер зголосилися до
польської комісії як поляки.
Всіх разом до Польського 11-
го Корпусу зголосилося тоді
162 особи,с а між ними були
і деякі українці, які хотіли
вирватися з табору. Серед
українців було двох
старшин, колишніх поль-
ських офіцерів, сотник
Дивізії Ганилевич та хор.
Юліям Захарчук. Перевіря-
ючи список добровольців до
Польського Корпусу, вражає
велика кількість польських
Підполковник
Григорій Сосідко. комендант
Технічного полку в Беллярії
прізвищ, але в ньому немає пояснення, чи ці вояки були у Дивізії
“Галичина”, чи вони прилучилися до дивізійників з якихось
німецьких частин у часі відступу.
На другий день. 15-го червня 1945 р., табір “5Ц” відвідав
капітан Палестинської бригади Бритійської Армії Левін,
очевидно жвд, мабуть з України, який “прекрасно володів
московською мовою" 7
Вій мав уповноваження переслухати всіх полонених вояків
Української Дивізії і скласти реєстри за їхньою державною
приналежністю до вересня 1939 р. Щойно від капітана Левіна
українська команда довідалася про Ялтаиський договір
Рузвельта й Черчіля зі совєтським диктатором Сталіиом,
згідно з яким всі совєтські громадяни мали бути повернені до
СССР, незалежно від їхньої волі, якщо треба — то й силоміць.
Левіи скоро взявся перепитувати аояків Дивізії про їхнє
минуле та звідки вони родом. “Застосовуючи чисто
енкавсдівські прийоми погроз, крику і шантажу, він зумів
135
скласти реєстр 199 вояків, що народилися иа теремі Совєтського
Союзу” 8
Полк. М. Крат, як український комендант, запротестував
проти методів капітана Палестинської Бригади у британського
коменданта табору полк. Свіитона і “переслухування”
таборовиків припинено. Другого дия бритійський комендант
дав розпорядження, щоб усі зголошеиі таборовики — колишні
громадяни СССР вийшли перед браму табору назовні і там вій
їм заявив, що “ніхто силоміць не буде до совєтів відправлений”.
Незабаром приїхав інший бритійський штабовий старшина,
який “відчитаа перед фронтом вояків звернеиня-постаиову про
репатріяцію громадян усіх держав (підписане Трумаиом,
Черчілем і Сталіиом) і спитав, хто бажає вернутися додому?
Зголосилося 99, решту відпущено назад до табору”. 9
Однак, згідно з наказом української команди ч. 11, з дия 18-
го червня, — тих, що відійшли до совєтського табору заледве
було 52, всі із Запасного полку, серед яких стрічаємо зовсім ие
українські прізвища, як, наприклад, Григорій Березиев, Алексій
Сабсобораков, Алєкс Чайкін, Сергій Хоршев, Йосиф Суріков,
Григорій Тизаиов і т.п. Ці прізвища, як і те, що вони говорили
тільки по російськи, й належали до Запасного полку,
підказують, що це були росіяни,які мабуть у Дивізії “Галичина”
ніколи не були, але приєдналися до неї у часі відступу з фронту в
Австрії.
Історія з першими поворотцями на батьківщину, чи як це
саркастично називалося в таборі з російська “иа родіиу” (бо ж
совєтська репатріаційна місія вживала майже виключно
російської мови й тим шс більше аитаґонізувала дивізійників)
вияснила ситуацію. Ялтанський договір став загально відомим,
як теж і запевнення бритійської команди, що вона нікого силою
ие віддасть совєтам. А це вже зовсім міняло стан речі
Незважаючи на те, в другій половині червня бритійська
команда видала офіційний наказ приютувати реєстр усіх
полонених українців, які народилися до 3-го вересня 1939 р.,
тобто до виповідження Великобританією війни Німеччині. Було
ясно, що це розпорядження прийшло на вимогу совєтської
репатріаційної місії і хоча воно й було зроблене згідно з
договором Великої Трійки у Ялті, полк. Крат “відповів
репортом, у якому просив звільнити його від виконання того
136
наказу, бо такий реєстр є мабуть першим кроком до видачі
таборян зі сходу (тобто колишніх громадян СССР) совєтам, в
консеквенції буде присудом смерти для них, якщо вони будуть
видані Москві. Англійці наказ не повторили”.10
26 червня табір відвідала совєтська репатріяційна місія, яка
звербувала до повороту на батьківщину ще 167 осіб, у то му 71 із
Запасного полку. В усіх інших полках число поворотців на
батьківщину вагалося від одного, у п’ятому полку, аж до 18 у
Технічному. 11 Аналізуючи список прізвищ, можна знову ж
зробити висновок, що багато з иих російські, або східньо-
україиські, тобто людей зі Східиьої України, які або попали
були до табору полонених, як вояки Червоної Армії, або
насильно вивезені на роботи до Німеччини, й тому вони,
піддавшись намові совстської репатріаційної місії, думали, шо
їм дійсно нічого ие грозить від совєтської влади, бо вони проти
неї ие виступали. Великий вплив на таке рішення мали
запевнення совєтських представників, шо в СССР усе
змінилося, що “родіиа”
щаслива своєю перемогою
иад фашистами, дарує
кожному всі провини, якщо
він повернеться додому,
відбудовувати зруйнований
війною край. Безнадійність і
голод у таборі мали також ие
малий впчив на рішення тих
іюдей повертатися иа рідиі
землі, тим більше, що їх
запевняли, що совєтська
влада проголосила амнестію
для всіх тих, які коли-небудь
і чим-иебудь проти неї
провинилися. В дійсності, ЦІ
люди нічим не провинилися
супроти совєтської влади, бо
в Дивізії вони опинилися, рятуючись від голодової смерти у
таборах полонених, чи від аліянтських бомб, працюючи в
німецькій промисловості.
Бунч. Орес Городиський.
редактор “Життя в таборі*'
137
Слід згадати, що совєтська репатріяційна місія робилася з
кожним днем більш настирлива, на що, мабуть, впливав слабий
відгук на її заклики вертатися додому. Незадоволившись самим
списком старшин і стрільців, большевики стали вимагати, щоб
у списку старшин було докладно заподано, хто служив у
“бєлих”, тобто у російських “білогвардійських арміях у 1918-
1920 роках, тобто у генерала Денікіна, Вранґсля, Юденіча чи
адмірала Колчака. (їх большевики називали “білими” у відміну
від своєї “червоної”армії). У відповідь на це полк. Крат заявив,
що він не може виконувати наказів совєтської місії, бо він
підлягає англійському командуванню, підкреслюючи, що в
таборі жодних “бєлих” немає. Коли ж майор Подобєдов
запитав, чи полк. Крат ие є “бєлий”, то той Йому відповів:
“Якщо ви маєте на думці старшин Армії Української Народної
Республіки з років 1917-1921, то ми ніколи не були “бєлими”, а
навпаки, ми билися за волю України як з большевиками, так і з
“бєлими”. 12
ТАБОРОВИКИ ЙДУТЬ НА ДОПИТИ
15-го липня вже перед заходом сонця до Табору прийшла
знову совєтська репатріяївйна місія на чолі з майором
Подобсдовом та лейтенантом Тарасовом, з широкими
срібними і золотими пагонами, як колись царські офіцери і за які
большевики їх розстрілювали як контрреволюціонерів.
“Дивізія, стоячи “на струнко” в рівних рядах виглядала
прекрасно, як добра здисциплінована формація,— згадував ген.
Крат. — Коли ж совєтські офіцери починали говорити, їх
переривали вигуки і свисти. Англійці наказали українському
комендантові припинити галас, але його заспокоюючі знаки, не
мали наслідків”. 13 Члени репатріяційної місії, у супроводі
бритійського генерала, перейшли по всіх полках і намовляли
полонених воїнів повертатися “на родіну”.
Хто забажає, говорили вони, хай прийде зі своїми речами
під браму і зможе поїхати додому, до батьків, до жінки і дітей,
до нареченої...”14 Нв самому перегляді всі заявилися
одностайно “проти”, але скоро потім, як тільки сонце зайшло
138
“потягнулися до брами зі своїми речами вояки, які повірили
московським закликам”. Цим разом було їх таки не мало, бо аж
666 осіб, 14) переважно за своїм походженням з Бучаччини, де
весною 1944 року переведено насильну мобілізацію до Дивізії
“Галичина” Вони повірили, що совєтська влада візьме це до
уваги, що вони не були добровольцями й не буде їх за те
переслідувати.
Від того часу совєтськв релатріяційнв місія поводилася в
таборі чим раз то свобідніше, випитувала гуртом «поодиноко,
хто з першої Дивізії, тобто пішов добровольцем, кого забрали
силою, як і коли, а хто прийшов до Дивізії з невільничих робіт у
Німеччині,а вкінці, хтоприйшов зукрвінської поліції. Заохочені
успіхом 15 липня, вони скріпили свою акцію. Немає сумніву, що
поворотні при допитах вже у совєтському репатріяційному
таборі, щоб здобути собі довір’я, напевно, впевняли, що їх у
таборі тероризують і українські старшини забороняють
вертатися “на родіну ” Так совєтська місія стала вимагати, щоб
усі таборяни виходили на допити поза табір, тобто на площу
англійського табору. 21-го липня полонені українці дістали
наказ від бритійської команди виходити на переслуханий до
совєтської місії за дроти, по десять осіб разом, почавши з
першого полку. Цим разом у складі репатріяційної місії була ще
Й дві молоді жінки в офіцерській уніформі, в обтислих коротких
спідницях, які також намовляли хлопців до повороту на
батьківщину, бо там на них чекають “дєвушкі”. Цей факт
знайшов своє відображення у вірші таборової о поета Миколи
Вірного п.з. “З сумних часів", в якому він писав:
Надумали комуністи
“Очну ставку” нам зробить.
Бо хотіли вони з нами
“По душам” поговорить.
Викликають нас за дроти,
Ну, а там тії голоти:
І полковники, Й майори.
Лейтенанти ще Й баби
Теж знаходяться в тій свиті
З генералом, як гриби!
На всіх царські є пагони.
За які колись в табори,
Одних в Сибір посилали.
Другим на їх живім тілі,
(Щирі були в цьому ділі)
На плечах їх вирізали...
Шоб усе це розібрати,
Треба кіш горілки мати.
А покищо в них € влада,
їхнє право, їхня рада.
139
Та не їм переконати
Нас на “родіну*’ вертати.
Тих, що добре вже їх знають.
Правда, є ще поміж нами,
Що по їхньому співають.
Ну, та то усе пусте.
Той хто добре їх не знає,
Той тепер нагоду має.
Краще нас він їх пізнає,
Як під ними поживе.
Але Й ці зустрічі малих груп з репатріяційною місією не
мали великого успіху, бо в часі переслухування, чи
намовлювання на поворот “на батьківщину” траплялися цікаві
розмови, які скріпляли слабших духом таборовиків, а морально
роззброювали совєтськнх членів місії. Ось. наприклад,
викликали групу із Запасного полку й запитують одного
таборовика. чи не хоче він їхати додому.
— Хочу, відповідає запитаний. — А ще ж і як' Рачки ліз би.
Тільки я додержусь людського прислів'я — поперед батька у
пекло не пхайся.
— Цікаво, а де ж ваш батько, — запитав совєтський
старшина.
— Та ж розстріляли большевики. Разом з 10 тисячами
інших селян і робітників. А потім потай від людей поклали в
місті Вінниці в ями На верху побудували парк тв гульбище і
молодь танцювала на кістках своїх батьків. Потім люди
довідалися, розкопали ямн, і ми батька пізнали по одежі.14
— Товаришу, хіба ж я вас покликав розмовляти на
політичні теми? Я хочу допомогти Вам повернутися в свою
батьківщину! Хочете?
— Чого? Щоб і мене, як і батька, розстріляли та в яму? Або
там, де большевики, є моя батьківщина? 15
Іншого ж знову запитали, чн не хоче їхати він на
батьківщину, де на нього чекають рідні, друзі і приятелі, з
ствердженням, що він мучиться на чужині.
* Мова про большевицькі масакри у тюрмах Вінниці міста на
Поділлі, де совєтські органи безпеки Н КВД — замордували тисячі
заарештованих мешканців міста та обпасти у часі терору відомої о під
назвою “єжовщини” 1937-1938 рр. Ця масакрв невинного населення
стала відома за часів німецької окупанії в трав ні-липні І943 р. і П
розглядала також і міжнародна комісія медичних експертів. В спільних
могилах знайдено тоді 9 439 забитих, здебільше пострілом у
потилицю, серед них 169 жінок. ЕУ, т. І, стор. 283.
140
Не хочу, немає куди їхати. — відповів запитуваний.
Батьківщину мою окупувала Москва, батька й матір енкадеве
розстріляло, старших братів заслано в Сибір на каторжну
працю. Лишився я один, але ви й мене хочете заманити, щоб
розстріляти або на каторгу послати.Ні.не піддуритс.Не піду"16
З дев'ятої сотні 2-го полку покликали до репатріаційної місії
групу з десяти осіб, усі з паплечпиками готовими до відходу.
Поміж ними був один хлопчина років мабуть не більше 16 ще й
до того малого росту. Він пристав до див цінників вже після
війни в часі переходу через гори Альпи. 1 ось від нього
розпочався допит.
— Ну що ж, мальчик, додому не хочеш.
Хочу, відповів хлопець.
Так чому ж не їдеш? Там же ж на тебе, напевно, чекають
батьки, брат і сестри. Ти маєш братів?
Так. мав колись, аж двох.
Шо значить "мав”, а тепер хіба не маєш?
Ні, не маю. їх арештувало НКВД й одного застрілили
таки на нашому городі, коли намагався тікати, а другого ми
розпізнали поміж жертвами замордованими НКВД у
Чортківській тюрмі.* Так, що я залишився сам.
— Ну, лишіте, — заговорив другий совєтськиЙ старшина. І
сам звернувшись до хлопця, ласкаво сказав: а все ж таки батьки
на тебе чекають.
— Та ні. і батьки не чекають, бо їх большевики вивезли ще
таки ранньою весною, після тої о. як арештували братів в 1941 р.
Тої ночі, як забирали батьків, я випадково ночував у бабці, то
мене не захопили і так я врятувався. Пізніше була чутка, що
мама по дорозі з горя померла, а чи батько доїхав не знаю.
Отже, вертатися мені ні докого, хіба тільки на те. шоб і мене
вивезли на каторжні роботи десь на Сибір.
Хлопчина розповідав спокійно, але з розповіддю йою
голос почав дрижати й на очах виступили сльози. Із його
хвилювання було очевидним, що він переживає оповідане, а тим
самим не лукавить, а гоаорить правду. Присутній бритійський
офіцер цікаво прислуховувався і раз-по-раз питав перекладача,
що гой хлопець говорить. Це був не передбачений збіг
обставин, який не йшов по пляну, бо на початку потрапили
141
на особу, яка навела приклад для них зовсім небажаний.17 Це,
очевидно, нервувало совєтських офіцерів і, щоб не чути більше
компромітуючих для иих відповідей, вже так докладно тої
групи не випитували.
Немає сумніву, що всі були б дуже радо повернулися в
Україну, якщо б вона не була окупована Совєтською Росією.
Запізнавшись з совєтською тиранією на протязі двадцяти років
у східній Україні та із запровадженим терором у Західній
Україні на протязі 21-го місяця, 1939-1941 років, майже всі не
хотіли вертатися додому, в поневолену Україну. Зрештою, всі
ще пам'ятали жорстокі арешти та вивози свідоміших
українських селян тільки за те, що вони працювали в різних
національних організаціях Західної України. Багато з них
знайдено було з приходом німців помордованих у тюрмах
різних міст, як Львів, Дрогобич, Дубно, Станиславів, Чортків,
Тернопіль, де їх енкаведисти поголовно винищували, як
потенційних ворогів Совєтського Союзу, бо вони ще не мали
навіть часу зробити щонебудь злого проти совєтської влади,
заки були арештовані.
Так само цікавий випадок трапився з одним таборовиком,
який у репатріяційній місії пізнав свого мучителя з часів
совєтської влади. Зайшовши до шатра, де засідала
репатріяційна місія, він побачив якесь знайоме обличчя і в
пам’яті він почав пригадувати собі, де він його вже бачив. Його
гострий погляд відчув иа собі совєтський старшина, член
репатріяційної місії і, звернувшись до нього, запитав:
— Товарищу, пізнаєш чи що?
— Не пізнаю, а вже пізнав, та ще Й безпомилково.
Цікаво... Сідайте та скажіть, де ми з вами запізналися. А
то я не пам’ятаю.
— Та цеж у Дніпропетровську, — відповів таборовик, — в
НК.ВД, третій поверх, кімната 68. Я був арештантом, а ви
слідчим і “пришивали” мені діло 58 статті з пунктами.
Пам’ятаєте?
Член комісії зніяковів.
— Ви, товаришу, обізнались. Я ніколи слідчим не був.
— Кажете, що не були слідчим? А як я не давався вам
“пришивати” мені діло по 58 статті з пунктами, а ви покликали
ще трьох та гуртом ударили по мені дубовими стільцями,
142
розбили голову, перебили два ребра Й вибили з рота п’ять зубів?
Пам’ятаєте?
Очевидно, що такі розмови велися майже з кожною групою,
бо все хтось знав про большевицьке беззаконня в Україні, якщо
ие з власного досвіду то з досвіду своїх знайомих, приятелів,
родини. Так само всі ще пам'ятали дуже яскраво штучно
створений голод, який Москва створила в Україні в 1932-1933
роках. Совєтські запевиювання, що, мовляв, “в СССР все
змінилося, та що проголошена амнестія для всіх, хто хоче
вертатися додому й відбудовувати зруйновану війною
батьківщину” ні до кого не промовляли, бож, за винятком того,
що привернули совєтським старшинам царські пагони, інших
змін не було видно. Серед таборовиків не б рахувало й таких, які
пам'ятали ще совєтські амнестії з початку 20-их років для
українських повстанців, які повірили в те, повернулися додому,
а потім їх усіх ҐПУ знищило. “Як воно дивно, — згадує оди з
полонених, а Кремль не додумався вислати до нас
репатріяційну комісію складену в Києві чи Львові з українців,
хоч це мало б кращі вигляди на успіх, адже ж заклик
батьківщини повертатися додому,переданий нам по російськи,
зразу ж нас насторожував, чому наша батьківщина кличе нас не
рідною а чужою мовою?...” 19 Цей факт вказував зовсім ясно,
що Україна є поневолена Москвою.
РЕАКЦІЯ В ТАБОРІ
Аналізуючи стан, який існував тоді на рідних землях із тнм,
який усі полонені вояки української Дивізії переживали в таборі
“5Ц” у Беллярії, вони доходили до висновку, що гірше, як під
совєтською владою їм ніде бути не може. Вони ВОЛІЛИ
недоїдати і терпіти спеку в бритійському таборі полонених під
сонцем Італії, ніж неминучу важку неволю в совєтських таборах
примусової праці в холодній і непривітній півночі Росії, чи
Сибіру. Це стільки про чисто матеріальну сторінку. Коли
ж брати під увагу політичний аспект цілої справи, тоді, не має
сумніву, що можливості, бодай теоретичні, були далеко кращі
143
на Заході ніж у СССР. Це, очевидно, тоді, як їх не видадуть
совєтам силою. А така можливість у даному часі ще не була
повністю виключена.
В основному, загал полонених українців тримався добре,
немов би слухав таборового поета Богдана Бори, який у вірші
під заголовком “Молодим", писав:
Ти не корись журбі.
Неси чоло високо,
І в очі глянь судьбі!
Йди далі смілим кроком'
Не гни чужим хребет.
Чужі тобі хай гнуться!
Вгору прямуй свій лет —
До зір, до світла, сонця!
Здобудь орлиних крил,
Вкради у сонця зору
І вирви в громів снл!
Тн син степів, простору!
Роздуй в душі вогонь,
1 іскрів всип у жили,
І кожний м’яз долонь
Гартуй, дай грудям сили.
Ти ие корись судьбі.
Скори її для себе
І в очі плюнь журбі,
Ти юний, світ для тебе!
І грудь настав вітрам.
Слідами йди героїв -
Годі лиш вернеш в храм
Вітчизни золотої.
Редакція тижневика “Батьківщина”.
Сидять зліва до права: Н.Н.. хор. Семен Федюк, редактор, Н.
Паславський. Стоять: Роман Роздольський, Степан Бажай, Юрій
Метрика та Олександер Гладкий. (зі збірки С. Федюк а)
144
Так наведені приклади розмов таборовиків з членами
совєтської репатріаційної місії, як і зміст обох наведених віршів,
М. Вірного і Б. Бори, вказують, що українські полонені у Таборі
“5Ц” не падали в зневіру. Одні з них кпили собі з намагань
совєтської репатріаційної місії, інші, як Богдан Бора, закликали
не коритись судьбі, але “плюнути ЇЙ ввічі”Й намагатися скорити
судьбу для себе, прямуючи до зір, до світла, до сонця. Іншими
словами, до кращого майбутнього. Беручи під увагу тодішні
обставини, оптимізм Бори не мав найменших підстав, за
виїмком хіба глибокої віри, шо все буде гаразд.
Зовсім інакше зареаґував на ці події таборовий поет-лірик
Юрій Форись, який саме в цих днях страху і відчаю за
завтрашній день, написав вірш молитву, яку затитулував “Отче
наш”:
Отче наш...
Могутній цар на небі Ти.
Ім’я Твоє — це заповіт.
Воля Твоя, як грім сильна,
Свята.
На небеси —
А на землі
Червоний сатана
Кривавить світ.
Зійди!
В гніві Твоїм святім
Спали, зітри
З лиця землі це пекло.
В ньому ми,
Колись вільні,
у своїй хаті.
— Хліб наш насушниЙ —
Просим ката.
Як ласки.
Жебраки,
Раби ми.
— І прости нам довги наші.
Як ми колись.
Мечі міцні, тверді, крицеві
Візьмем у руки
Й Його — чорта скупаєм
в крові.
Прости його. Ласкавий Ти.
Бо ми довгів
Оцих кривавих не простимо.
Смерть міліонів,
Смерть братів
Ми пімстимо!
Проллємо
Кров за кров!
— І ие введуть
нас во іскушення
Кати ласкавим словом.
145
Для поколінь, що прийдуть
Амінь.
Отче наш!
Нам поможи.
Ми не спочинем.
Поки знов
На трупах їх лукавих
Збудуєм царство
Правди, волі
і Люб ви
Беллярія, 23.7.1945
Сама дата написання цього вірша є також дуже важлива, бо
вона вказує, що це переживав Форнсь разом із усіма
таборовиками, колишніми вояками тоді, коли совєтська
Репатріяційна місія робила всі заходи, щоб всіх полонених
українців, тих, які посміли піднести зброю проти московських
тиранів, дістати у свої руки і знищити.
В другій половині липня бритіЙським комендантом табору
був капітан, який сприяв совєтської місії в агітації за поворот на
батьківщину. “Він наказав, щоб до табору в'їхав панцерник з
кулеметами на боках, двома членами совєтської місії Й кількома
таборовиками, що вже зголосилися на виїзд додому, а разом з
ннмн і самим комендантом — з грізиою міною”. Ці таборовики-
репатріянтн, які зголосилися були додому 15 липня, мали
скріпити совєтську агітацію за повернення “на роді ну”. Вони
приїхали вже переодягнені в англійські уніформи й розкидали
шоколаду й папіроси, щоб доказати, як про них піклується
совєтська влада. Але вся ця акція закінчилася трагікомічно, бо
двох із них пропагандистів вихопилося з авта й заховалися
поміж полоненннми, щоб не вертатися до репатріяційного
табору.20 Зрештою, вони не були першими, бо 18 липня
повернулися до табору чотири особи, які втекли з совєтського
репатріяційного табору, переконавшись, що там їм нічого
доброго очікувати, від совєтської амнестії. Повернувшись до
табору, вони ще й іншим радили не зголошуватися “на родіну”.
Краще тут непевне завтра, як у Совєтському Союзі певні
концентраційні табори смерти, бо в репатрі яці й йому таборі усіх
трактують гірше, як у таборі “5 Ц”.
Першого дня, тобто 21-го липня, тільки один вояк
зголосився з 1-го полку. Другого дня теж не було краще. У
відповідь на це репатріяційна місія зажадала від бритійської
команди, щоб усі полонені українці, виходячи на допити, брали
зі собою також усі свої речі. Це тому, — пояснювали вони,— що
146
Сотник Андрій Сакович
комендант 2-го полку, пізніше
третій комендант табору
вояки, які хочуть репатрію-
ватися, не можуть цього
зробити бо “фашисти” їх
злінчують, коли вони
повернуть до шатер по свої
речі.
24 і 25 липня відбувалося
переслухайня з речами, але
успіх його був зовсім
мінімальний. Із 9.600
таборовиків тільки 108 осіб
зголосилося на поворот до
СССР, і більшість з них це
одружені люди, які тужили за
родиною.
Настирливість большеви-
ків зростала з дня на день і
положення робилося нестер-
пним для обох сторін.
Тим часом команда табору, на чолі з полк. М. Кратом
робила все можливе, щоб поінформувати англійське
командування про Дивізію.
На протязі двох тижнів вона вислала англійцям два
інформативні меморандуми (26 липня і 10 серпня 1945 р.),21 в
яких подано коротку історію боротьби українського народу за
свою незалежність та причини організації по боці Німеччини
дивізії “Галичина” — 1-ої УД УНА.
У цьому меморандумі підкреслювалося, що Дивізія мали
за завдання воювати виключно на німецько-совєтському
фронті. В міжчасі спеціяльна комісія правників на чолі змґром
Левом Стеткевичем опрацювала свій меморандум в якому
представляла право українців-дивізійників на політичний азиль
на базі міжнародних постанов.
У висліді цих заходів старшини бритійської команди були
вже досить добре поінформовані про взаємовідносини між
полоненими вояками української дивізії “Галичина” та
совєтською владою. Деякі з них намагалися допомогти як
могли у прикрій ситуації, але їхні можливості були дуже
обмежені військовою дисципліною. Одного разу, ад^>тант
147
бритійського коменданта викликав до телефону пор.
Підгайного, ад’котанта полк. Крата і дав Йому наказ, щоб
Підгайний вислав негайно до таборової лікарні
артилерійського старшину сотника Анатоля Орлика. Пор.
Підгайний передав цей наказ хор. д-рові Туркові, щоб він
прийняв хворого сотн. Орлика до таборової лічниці, не
подаючи докладного умотивування. Кілька годин пізніше д-р
Ту рко повідомив пор. Підгайного, що сотник Орлик є здоровий
і тому він не може прийняти Його. Про це Підгайний повідомив
бритійського ад’ютанта. Дещо пізніше до табору приїхав
адРотанг джілом і зібрав зі собою сотн. Орлика і при тому він
довірочно заявив Підгайному, щоб Орлика не подавати на
списку таборовиків так немов би його в таборі зовсім не було.
Підгайний так і зробив.
На другий день на ранню зі ір^ V таборовиків, прийшли
також і члени совєтської репатріаційної місії і вимагали видачі
сотн. Орлика, але не знайшовши Його на списку ані між
приявннми старшинами на збірці, большевики обурилися на
бритійців. Адкітант бритійського коменданта накинувся таки у
приявності большевиків на таборового ад’ютанта пор.
Підгайного, що він, мовляв, прикриває втечу старшин з табору
за що йому грозить воєнний суд а то й розстріл.
Большевики не дали за виграну і стали шукати сотника
Орлика по таборі в ході чого завалили декілька шатер. Розшуки
тривали до полудня, але, остаточно ле знайшовши його, вони з
проклонами відійшли ні з чим. Коли ж уже все успокоїлося і
большевики відїхалн до свого місця постою, бритійський
ад’ютант прислав по сотн. Підгайного джіпа. який привіз його
до бритійського табору. Зустрівшись з Підгайним, адїотант
заявив, що большевики хотіли дістати сотн. Орлика Й тому він
мусів заховати його в лічниці. Щоб замаскувати усю цю гру він
мусів удавати обуреного та грозити Підгайному судом. На
кінець, адкітант бритійського коменданта перепросив пор
Підгайного, заявляючи, що в даній ситуації він так мусів
говорити. На прощання, він подав йому руку. “Це був перший
раз у нас, коли англієць подав нашому старшині руку, — згадує
Підгайний, — і так скінчилася заборона “фратернізейшен” 2’
Аналізуючи цей випадок, можна зробити висновок, що
бритійська команда на місцях робила деякі потягнення, які не
148
вс£ Йшли в парі з Наказами згори, але це Залежало вже від
особистого НаСтавлеНня командного складу.
Особливо приЯїїлйно ВІДНОСИЛИСЯ до українців бритійські
коменданти табору “5Ц” полковник Злуіпіоп, підполковник 5. Ь.
багсіепег Вгои'П та майор СатрЬеІІ Ргезіоп, а також капітан С.
Т. $іагкіипв та капітан О. НіІК Зокрема капітан Гнллс, який
говорив по російськи, виявнвловне зрозуміння до українського
спротиву репатріації. 24
Заходи української команди, щоб дістати право азилю у
західніх аліянтіь, доходили до відома совєтської репатріяційної
місії, що її обурило. Тепер вона стала обвинувачувати за свій
неуспіх старшин Дивізії взагалі, а полк. Крата, коменданта
табору, зокрема. Мабуть совати скаржилися і бритійській
команді, що. мовляв, старшини намовляють своїх підлеглих,
щоб вони не поверталися на батьківщину і, залишившись у
полоні, їх пізніше розселять в Бритійській імперії. У зв'язку з
тим українська команда табору отримала від комавдуючого21-
ою бритійською Танковою бригадою, в юрисдикції якого
знаходилися табори полонених й околиці Ріміні, таке
повідомлення:
“1. Нас інформують, що деякі українські старшини поширюють
вісті, що кожний, хто не поїде до СССР, знайде місце в
Бритійській імперії,
2. Така поголоска є безпідставна. Майбутнє тих. які піддалися, є
цуже не певне і все, що в тій справі можна сказати є те, що під
сучасну пору не буде вжито ніяких примусових заходів, щоб їх
перевезти до СССР, як рівнож ісНує можливість, що тих, які не
поїдуть до СССР, потрактується як збігців і їх вивезуть десь
поза межі України.
3. Цю інформацію треба подати до відома всім українським
старшинам і стрілецтву. В майбутньому, якщо комусь буде
доказано,поширювання таких і подібних поголосок, або хтось
буде провадити лротисовєтську пропаганду^ той буде суворо
покараний".25
Цю інформацію прочитано на вечірній збірці 7-го серпня
1945 р. і вона знову викликала нові хвилювання серед
таборовиків. Доброю новиною у ній було запевнення, що
примусово нікого не видадуть до СССР. Але чи це запевнення
149
відносилося тільки до найближчого часу, чи треба було Його
розуміти як політику на майбутнє взагалі, того ніхто не міг
збагнути, включно з бритійською командою, яка політичних
питань не вирішувала.
Бібліографічні примітки:
І. Остап Сокольський, інтерв'ю переведене 10 вересня 1983 р.
2. В. Ґоцький, “По капітуляції". Вісті, ч. 120 (1965): 118
3. Ріміиі, 1945-1947, збірник : 49
5. С. Яськевич, “В 20 річницю ліквідації табору..." Вісті, ч. 126
(1967): 71
4. М. Крат, “Репатріація", Вісті, ч. 119 (1965): 82
6. Наказ Укр. Команди табору, ч. 11 (18.6.1945). параграф 5
7. М. Крат, “Репатріація", Вісті, ч. 119 (1965): 82а
8. Там же
9. Там же.
10. Там же.
11. Наказ Укр. Команди табору, ч. 16(27.6.45).
12. М. Крат, “Репатріація", Там же, стор. 83а
13. Там же, а також Наказ Укр. Команди табору, ч. 29
(17.7.1945).
14. О. Запорожець, "Заклик "додому" Вісті (1952) ч. 12 : 4а
15. О. Запорожець, “Заклик "додому". Вісті, 1952, ч. 12:4
16. О. Запорожець-Дсвлад, В одвічній боротьбі: 218
17. М. Бойко, Інтерв’ю, 10 вересня 1983.
18. О. Запорожець, "Заклик “додому", — Вісті, 1952, ч. 12,: 4
19. В. Будний, “Други і недруги". Ріміні 1945-1947. збірник: 162
20. В. Верига, Записник з війни.
21. Гл. Документ ч. 7 і ч.8
22. Б. Підгайиий, “Кінець війни 1945 р....” Вісті Комбатанта,
1979 ч.і:
23. Там же, стор. 55-56
24. Розпорядження 21-ої Бритійської Танкової Бригади.
Накази Української Команди табору, під датою 7-го серпня 1945 р
150
НАСИЛЬСТВО
НЕ ОПЛАЧУЄТЬСЯ 8
СОВЄТСЬКІ ВІДВІДИНИ ТАБОРУ
Протягом кількох днів у таборі був спокій, але по тижневі,
тобто 13-го серпня, знову приїхала совєтська репатріяційна
місія і стала викликати на допити старшин, намовляючи їх до
повороту на батьківщину. Цим разом при допитах був якийсь
бритійський капітан, також з Палестинської бригади, як
перекладач для совєтської місії. Поміж викликаними
старшинами був також і підполк. Віктор Малець, колишній
старшина Армії У Н Р. Його однак на розмову ие запросили, але
як тільки він сказав своє прізвище. Його відразу арештували. Це
було очевидним, що йдеться тут про застрашування. Мало
того, бритійський перекладач заявив старшинам 5-го полку,
яких було викликано до репатріяційної місії, що коли вони не
зголосяться добровільно до повороту до СССР, їх як полонених
віддадуть силою совєтам і там кожний з них дістане по десять
років примусових таборів праці.
Так само при перепитуванні совєтськиЙ старшина
намагався наказувати хор. Крукові-Дроздовському, але коли
той заявив Йому, що він підлягає наказам бритійської командна
не совєтської репатріяційної місії, той наказав його
арештувати.2 ПриявниЙ при тому бритійський капітан-
переклвдчик ані словом не запротестував проти такої совєтської
поведінки. Хоча обох цих старшин з арешту звільнили, але на 16
серпня на вимогу совєтської місії підполк. Мальця перевезли,
разом з іншими старшинами до табору ч. 12. Помимо всіх тих
застрашувань ніхто зі старшин не зголосився на виїзд до СССР.
Не зважаючи на всі ті запевнення, що примусово нікого
бритійці не видадуть совєтам, ситуація була неясна. Совєтська
репатріяційна місія щодня заходила да табору і поводилося так,
немов табір був під їхнім зарядом, а не під бритійським. Це
очевидно непокоїло усіх таборовиків. Одного разу, вештаючись
151
по таборі голова репатріяційної місії майор Подобєдов
завважив пришпилену до дерева перед “оліМпом^ юфйкЯГуріД
що зображувала галушки на ве^бі, які, дадади в миск^
сметаною а потім маршу вал й самі до рбта щаслив Дя, якйй
повернувся на “родіну”. Подобєдов правильно зрозумів
карикатуру, що відносилася до совєтської репатріяційної місії,
яка обіцювала воякам Дцвізіг “Галушки на >ербі”, тобто
обіцяюючи все можливе, і не можливе, щоб тільки дістати їх у
свої руки. Ця карикатура послужила .Подобєдову як докцз. що.
мовляв, у таборі діє організована пропаганда проти повороту
на “родіну” ' *
Очевидно, першим об’єктом совєтськрі.. нагіцкн були
старшини, а зокрема комендант табору, полк. Крат,. Так совєуи
вирішили позбутися українських старшин з табору й домоглася
від бритійської команди* щоб коменданта табору полк, Крата
та 35 старшин вона перевела до іншого, інтернаціонального
табору ч. 12. Були де переважно старші старшини, зд* віком таце і
рангою, підполк. Борис Баронський, підпрдк. 0- Нілітін,
підполк. Р. Долинськин,-сотиик В, Луговий, соїн М , Кащук і
шість лікарів на чолі з комедцаитом таборової л^арцукор. Р.
ТурКОМ. ,, н. । О ,,
З відходом полк. Крата до Мізвдароднього табрр^,
команду перебрав підполк. Пррфірій Сидснко, який, на
таборового ад^танта покликав хор Степана МаксимУока.
Підполк. Силенко видав 14-го серпня наказ ч.49. яким назначив
нових комендантів поодиноких частин на місце забраних з
табору, а саме: хор. Володимира Вашковича 1 -го полку, пор.
Тита Стефанева 4-го полку, хор. Кузьму Євтушенка — 5-го
полку, хор. Володимира Тивонюка Робітничої сотні, Юрія
Дрезденського-Крука Штабової сотні, сотн. д-ра Леоніда
Мирошниченка — Таборової лікарні й Санітарної сотні, та
хор. Богдана Онишкевича — технічним референтом табору.
Але на цьому й закінчилася діяльність підполк Силенка, як
коменданта табору. Він також не сподобався с о вепській
репатріяційній місії і по двох дцяхдобто ІбуГО серпня, його
вивезено до 12 табору разом з 38 іншими старншна^р. У цій
групі знаходився пор. Юліян Темник, комендант Гарматньо/о
полку, сотн. Михайло Яременко, комендант Технічного .полку
152
Сотиик Савелій Яськевич,
комендант Запасного полку та
четвертий комендант табору
пор. Василь Личманенко з
Запасного Полку, а з
команди табору — підполк.
Віктор Малець, заступник
коменданта табору, і хор
Богдан Стисловський. 4
Годину по відході пполк.
Склейка зі старшинами, до
українського табору ввійшли
два совєтські старшини,
майор Боіачев(чи Бокачов?)
і лейтенант Тарасов у
супроводі поручника з
бритіЙської команди.
Принесли до канцелярії
табору дві паки совєтської
пропаґаидивноі літератури,
їх зустрів таборовий писар
Ярослав Кіселик, якому вони
наказали покликати сотника
Андрія Саковича.
Коли сотн. Сакович увійшов до канцелярії, майор Богачов
заявив йому, шо його, Саковича, призначено комендантом
табору. У зв’язку з тим між ними зайшла така доволі цікава й
характеристична розмова:
Сакович: Про моє призначення я ще нічого не знаю,
зрештою, табір має коменданта в особі свіжопрнзначеного
полк. Силенкя
Боґачев: Цей полковник вже виїхав туди, де й решта
старшин, а ви призначені на його місце.
Саковнч: Ніхто мене про це не повідомляв.
Боґачев: Я вас про це повідомляю.
Сакович: Це для мене, як жовніра, не міродайне.
Боґачев: Коли я вас про це повідомляю, то повинно вам
вистачити.
Сакович: Ми маємо свого зверхника в особі англійського
коменданта і від нього, в такій чи іншій формі, я повинен
отримати наказ.
Богачев: Я вам передаю наказ вашого коменданта.
153
Сакович- В усіх арміях є такий порядок, що про
призначення подається до відома підлеглому писемним
наказом або перед виходом такого наказу усно, або через
зверхиика.
Боґачев: Я вам передав його наказ і вн повинні мені вірити
як старшині. Зрештою, я буду співпрацювати в таборі з
англійським комендантом і тнм самим являюся якби другим
комендантом.
Сакович: Як старшині я вам повинен вірити, але для мене це
все ж таки не вистачає.
Боґачев: За хвилю ви про це будете знати від англійського
коменданта.
Сакович: Коли буду про це знати, тоді подумаю, що маю
робити.
Боґачев; Дивує мене, що ви, старий старшина, може
старший ніж я, не можете ніяк цього зрозуміти.
Сакович: Я напевно старший ніж ви і власне тому прекрасно
знаю свої права й обов’язки. Не старайтеся давати мені будь-які
зарядження, бо я все одно їх не виконаю.
Боґачев: Не виконаєте ви, то знайдемо на ваше місце
іншого, який виконає.
Сакович: Кожний інший на моєму місці дасть вам такі саму
відповідь, я знаю дуже добре наших старшин.
Богачев: Ну, не кажіть, ми балакали багато з вашими
старшинами Й знаємо їх ліпше. Зрештою було б дуже зле, якщо
б ваші старшини були так зле виховані й вишколені, що не
виконували б наказів.
Сакович: Старшини наші дуже добрі і свідомі чиїх наказів
мають слухати. Лише англійська команда має право нам
наказувати.
Боґачев: Вам хіба відомо, що ми союзники Англії, а тому
ви так само підлягаєте нам, як і їм. Це ж одне й те саме.
Сакович: Ні, це не те саме. Ми капітулювали пере ними і, як
жовнірн, тільки їм підлягаємо.
Ви не жовніри, а військово полонені, наші, — вмішався
Тарасов.
Сакович: Ми жовнірн полонені, але не ваші а англійські, а
що це не все одно то наведу вам приклад з перепусканням наших
154
колон під Юденбурґом. (Тут Сакович оповів, як то
англійці стали в обороні відступаючих українських частин, яких
совєти намагалися захопити до свого полону).
Боґачев: То була ще ніби війна, фронт, а тепер вже по війні.
Ви напевно чули, що мн були причиною швидкого закінчення
війни з Японією.
Саковнч: Ми чули також дещо про атомову бомбу.
Зрештою, ці наші балачки ні до чого не допровадять. Вименене
переконаєте.
Бої ачев: Ви переконаєтеся в найкоротшому часі, заявив він,
а в Його голосі відчувалося ноту погрози.
Сакович: Можливо, я є на все приготований, а покищо
прошу зараз же уможливити мені побачення з англійським
майором, бо тільки його слова мають для мене вартість. 5
Поет Богдан Бора
та
Василь Попадинець
(З архіву Василя Попа лин ця)
У тій формі розмова продовжувалася ще деякий час, а
скінчилося на тому, що Боґачев мимо волі ствердив, що
відіславши частину старшин з табору, большевики мимохіть
здезор гані зу вали таборове життя Й порядок. Це власне мало б
бути завданням сотн. Саковича, як нового коменданта,
зреорганізувати табір, поповнити полки і т.п. Але сотник
Сакович. не бажаючи входити в дискусії з совєтськими
старшинами, вимагав зустрічі з англійським комендантом. Так
вони спільно пішли до бритійської комацдн.
У бритійській команді сотникові Саковичеві заявили, що
комендантом табору є бритієць і лише Його накази мусять бути
респектовапі. Організація табору мас залишитися без змін. У
155
всіх інших справах сотн. Сакович мусить руководнтнся добром
табору й робити те, що вважає за потрібне. Ніяких інших
наказів виконувати йому не вільно. Все це бритійський
комендант заявив у присутності совєтськнх старшин. “Те що
говорять представники репатріяційної місії — вн мусите
слухати, але вірити їм не потребуєте, а виконування їхніх
розпоряджень залежить від вашої доброї волі” Користаючи з
цієї першої розмови з бритійськнм комендантом сот. Сакович
заявив, що бритійський перекладчнк при совєтській
репатріяційній місії не є невтральним, але стороничить зі
совєтами. На це бритійський комендант відповів, що
бритійський перекладач має зобов'язання точно перекладати
те, що та чи інша сторона говорить і нічого більше. Так само він
ствердив, що полоненим ие вільно критикувати бритійських
старшин.
На другий день, тобто 17-го серпня, прийшов наказ з
англійської команди, яким призначалося сотника Саковнча
комендантом табору.
Але командування Саковича не було легке. Табір був у
великому напруженні бо народ хвилювався. Марево репатріяції
затроювало всім спокій, не знаючи, що принесе завтра. Вже на
другий день, після того як Сакович перебрав команду табору,
знову прийшла репатріяційна місія й цим разом застосовувала
інші методи переконування. Взявши до уваги важкі харчові
умови табору, вона заявила свою готовість давати для табору
подостатком харчів, одягу, взуття тощо, якщо таборовики
погодяться на поворот до СССР. Але вислід совєтської агітації
не був співмірииЙ із вкладом праці та зусиллям місії: 22-го
серпня до СССР зголосилося всього три особи а 23 серпня — 33
особи, все це на чисельний стан табору — 9.349 осіб.* Такий стан
не задоволяв ані таборовиків, ані репатріаційну місію бо при
такій кількості зголошувань на поворот додому — по двадцять
чи тридцять осіб денно, їй треба було б сидіти тут роками. З
другого ж боку, постійні відвідини табору совєтами
деморалізували таборовиків, що було в дійсності війною нервів.
У зв’язку з тим сотник Сакович виготовив до б ритіЙської
команди таборів полонених меморіял, в якому підкреслив
неправильну поведінку совєтської місії супроти полонених
українців — з одного боку — та що перекладчнк совєтської
156
репатріяційної місії, бритійський капітан, не є невтральним, а
радше допомагає совєтській місії застрашувати старшин і
стрільців — з другого боку. Щоб цього більше не було, у
меморіялі було висловлене побажання, щоб бритійська
команда призначила якогось іншого об'єктивного
перекладника. 7 Крім того, сотн.Сакович заповнив звільнені
вивезеними старшинами місця у різних частинах, і так
командаитом 2-го полку назначив хор. Андрія Кемеровського,
5-го полку — пор. Луку Клевчука, Гарматнього полку — хор
Теодора Барабаша, а Технічного полку — хор. Володимира
Феника та Запасного полку — пор. Ярослава Литвииа. Так само
у таборовій лічниці команду перебрав д-р Богдан РоздільськиЙ,
а в Курені молоді — хор. Вячеслав Баса раб.
Тим часом совєти поводилися в таборі вже як у себе вдома.
24 серпня приїхав до табору совєтський генерал полковник
Філій Іванович Ґоліков, уповноважений для справ репатріяції
совєтських громадян у власній особі. Він проходжався по
таборі, заглядав до шатер і до кухонь Й висловлював своє
негодування з того, що таборовики не отримують відповідних
харчів. Проходжаючись головною дорогою табору, він
завважив на дереві перед будинком команди табору записану
картку паперу, цим разом не карикатури, як, раніше, майор
Подобєдов, а вірш якогось анонімного автора, без підпису.
Вірш цей мав провокативний заголовок “На Родіну” й,
очевидно, заінтригував “гостя’’ з самої Москви. Чи розумів
генерал Ґоліков по українськи, не відомо, а всеж таки він
зупинився перед деревом і мабуть прочитав той вірш, якому
краще б підходила назва “сон”, але тоді совєтський достойник
мабуть не звернув би на нього увагу. Ось зміст того вірша:
Я бачив пироги у сні,
Картоплею напхані,
Біленький сир лежав на дні,
Все плавало в сметані.
Я їв без міри, ів та їв.
Матуся доливала.
Гладила голову без слів,
“їж, синцю!”— лиш сказала.
І я проснувся. Нема сметани.
Тут кекси їм, тут каву п^о.
Я хочу там, до пирогів, до мами.
На “родіну”. На “родіну” свою.
157
Цей вірш, без сумніву, відображав настрої голодного
полоненого вояка, який тужив за рідним домом, але щоб пироги
були одиноким імпульсом до того, щоб повертатися додому, то
це вже була сатира, яка нічим не нагадувала совєтського
соцреалізму. З’явився вірш на тому дереві навмисне на те, щоб
генерал його прочитав і він це зробив, але шо він в ньому
вичитав не відомо, чи щире бажання таборовика повертатися на
батьківщину окуповану большевиками, щоб наїстися пирогів?
Чи може сатиру на повторні совєтські намагання усіма
способами, а головно сентиментом і пустими обіцянками
заманити дивізійників на батьківщину, щоб знищити їх як
ворогів “совєтської родінн”. Цей вірш, а зокрема карикатура,
яка зображала, як з верби падають українські галушки зі
сметаною до рота поворотця “на роді ну” зіпсувала совєтам
гумор Вони запротестували до бритійської команди,
називаючи то “пропагандою проти повороту на батьківщину.”
Проходжуючись по таборі із трьома капітаншами, Ґоліков
намагався входити в розмову з таборовиками, які цікаво
оглядати ие так його, як його супровідниць — капітанш.
Завваживши цікавий погляд якогось таборовика за
капітаншою, Ґоліков, вказуючи пальцем на одну з них, заявив:
“ну, так вот, поєзжай дамой і ана будєт твая”. 8
Отже все було розраховане на те, щоб тільки заманити
молодих людей “на родіну” а там вони уже знали, що з ними
робити.
Прогулянки ген. Ґолікова по таборі були поза всяким
сумнівом частиною війни нервів, які він хотів випробувати у
військово-полонених українців. Бритійці ж дозволяли иа це, бо
того від них вимагала Ялтанська умова, але було в тому дещо
ненормального. Звичайно, як до табору приїжджали чужі люди,
то з ними йшов старшина з бритійської команди. Цього не було
з Ґоліковом і вій ходив по таборі в асисті своїх совєтських
старшин і при всіх спробах “перебирати команду” чн в часі
критичних завваг на тему таборових життьових відносин і
умов, не було присутнього бритійського старшини. В розумінні
українського командного складу це мало свою вимову і “ця
обставина нам давала моральну силу для витрнвалости у нашій
боротьбі”— писав майор Яськевнч. 9
158
На наслідки відмови сотн. Саковича повикуватися наказам
совєтської репатріаційної місії не треба було довго чекати.
Тиждень пізніше його стрінула доля попередніх комендантів
табору тільки в дещо відмінних обставинах.
“БУНТ” У ТАБОРІ
Ранок 25 серпня 1945 року, був чудовий, як це, звичайно,
буває літом в Італії. На ясно блакитному небі ні одної хмаринки
і день заповідався на причуд гарний. Як і кожного дия, в 8-ій
годині ранку відбулася перевірка і числення таборовиків. що у
таборовому жарґоні називалося “англійці числяться з нами”
Все, здавалося, було гаразд, як не можна краще.
Але не так сталося, як гадалося. Десь, коло години 9-ої
райку, совєтський вельможа Ґоліков, що “приїхав аж з
Москви”, забажав ще раз приглянутися зблизька до своїх
майбутніх жертв, з якими сьогодні йому доведеться говорити
дуже обережно, але в скорому часі з ними ніхто не буде
панькатися і вони дорого заплатять за свою зухвалість. Він
підійшов до таборової брами і бритійська варта, віддавши йому
почесть, дала знак українській варті, щоб вона впустила
совєтського достойника. Але тут він стрінувся з неочікуваним
опором. Українська таборова варта цим разом, на баз»
внутрішньо-таборового порозуміння, відмовилася впустити
Ґолікова до табору. Це очевидно розсердило совєтського
генерала і, коли після повторних вимог відчинити браму,
українці цього не зробили і до табору його таки не впустили, він
ображений і принижений на очах бритійських вояків
попрямував до бритійської команди.
Першу рунду українці виграли, але було ясно, що на цьому
справа не закінчиться і Ґоліков повернеться знову, але покищо
все залишилося у стані вичікування. Хоча назовні нічого небуло
видно, але телефони діяли. На внслід довго чекати не довелося.
Гєдину пізніше таборовики дістали листа від сотника Саковича,
заадресованого “до всіх свідомих українців Табору “5Ц”, в
якому він писав:
“З наказу англійського командування (на інтервенцію
совітської репатріаційної комісії) мене звільнено з функцій
159
коменданта табору, як рівнож командирів полків звільнено з
займаних ними становищ. Всіх нас уважає комісія за шкідливих
для себе.
Дякую Вам усім за дотеперішню Вашу поставу, твердість у
переконаннях та віру в наше ліпше майбутнє. Вірю, що без нас, а
навіть взагалі без старшин, потрафите самі витривати в
боротьбі проти відвічного ворога і дасьте йому належну
відповідь”. Підписав Сакович, сотник.10
В парі з тим прийшла й вимога, щоб комендант табору
сотн. Сакович, як і всі коменданти полків приготувалися до
виїзду до іншого табору. Новим комендантом табору бритійці
призначили сотн. Савелія Яськевича, кол. старшину
української армії, як також старшину української дивізії
“Галичина”. Тим часом маси вояцтва заворушилися. Відвідини
совєтського генерала попереднього дня насторожили
таборовиків, які масово вийшли перед браму табору. “Досить
нам цього, — вигукували вояки, — ми не випустим наших
старшин” Забулися всякі непорозуміння поміж старшинами та
деякими вояками, забулися попередні урази і тепер усі, як один,
стали в їх обороні. Тепер навіть і найтемніший розумів, що
совєти гралн на нервах і тому мусів бути кінець. Намагання
старшин вийти за дроти, згідно з наказом бритійської команди,
де на них уже чекали приготовані авта, щоб відвезти їх до
міжнароднього табору ч. 12, не мали успіху, бо вояцтво їх не
випустило. Два стрільці підбігли до сотн. Саковича й забрали
його клунки, з якими він чекав перед брамою. В той же самий час
стр. Степан Ільницький взяв сотн. Саковича під руку ніби
силоміць і, відпровадив його углиб табору, у сторону штабової
канцелярії. По дорозі до них приєдналися ще й інші вояки, і в
імені всього українського вояцтва заявив Ільницький сотн.
Саковичеві, шо його не випустять у невідоме куди, та що вони
зроблять відповідну заяву перед брнтійським командуванням.11
У тих обставинах сотн. Сакович не мав що багато говорити, бо
діяв не він, комендант табору, але само вояцтво.
Цему всьому з настороженою цікавістю приглядалися
бритійські воякн і старшини, зі свого боку. В міжчасі сотн.
Яськевич, як новоназначеннй комендант українського табору,
конферував з бритійським комендантом у його бюрі, коли до
бритійської комендатури вбіг один із членів совєтської
160
репатріяційної місії з криком, що ”в таборі революція", яку
спричинив голодовий стан таборовиків. Бритійський комендант
розгубився, і, не тратячи часу, повідомив про це своїх
зверхників.12
Степан Ільницький в товаристві Володимира Карнауха,
залишили сотн. Саковича в таборовому штабі, а самі пішли до
брами і зголосити бриті йсь кому вартовому, що вони хочуть
говорити з бритійським комендантом. Вартовий передав це
прохання до команди. Комендант, очікуючи вже когось із
вищого командування, визначив побачення з представниками
полонених українців на третю годину пополудні, тобто за яких
п’ять годин від хвилини зголошення.13
Коло 11-ої год. до брами табору пцПхав транспорт з
харчами для полонених, які доставляли кожного четвертого
дня, але бритійці його не впустили до табору. Все це діялося на
очах таборовиків і напруження зростало. “Невже ж хочуть нас
голодом змусити підпорядкуватися бажанням совєтського
генерала", — питалися таборовики. Було ж ясно, що все це затія
совєтської репатріяційної місії.
Після короткого вагання англійський комендант підійшов
до таборової брами і дав таборовій варті до зрозуміння, що він
хоче ввійти до табору. Йому відчили браму а полонені вояки,
що стояли коло брами, розступитися і зробили йому дорогу.
Комендант увійшов під охороною власної ескорти і пішов до
будинку, де приміщувалася українська команда табору на
розмову з українськими старшинами. У штабі вияснили йому
ще раз про настрої вояцтва та причину такої незвичайної
сьогодні поведінки. У відповідь на це він заявив, що від сьогодні
він ручить за те, що большевики нічого не зроблять злого
полоненим українським воякам. Вийшовши на даір, він відіслав
свою охорону а сам з перекладачем перейшовся по таборі. Але
наказ вищого командування про виведення комацданта табору
сотн. Саковича та комендантів полків він не міг змінити й тому
він мусів бути виконаний.14
Сотн. Сакович разом з кількома старшинами покинули
табір на запевнення бритійського командування, що вони
повернуться назад до табору. Відхід старшин відбувався під
звуки дивізійного маршу:
161
Машерують добровольці, як колись ішли стрільці,
сяють їх шоломи в сонці, грає усміх на лиці.
Хто жнвий, хто живий, в ряд ставай, в ряд ставай.
Визволяти — здобувати рідний край
Це був надзвичайно зворушливий момент і не в одного з
вояків виступали на очах сльози. Коли ж авта зі старшинами
були вже за брамою, один таборових голосно гукнув їм у слід:
“Пайове старшини, не забувайте, що всі ми завжди з вами”.15
Немов би на підтвердження того, що всіх тих, яких вивозили з
табору, як і тих, що оставалися в ньому,єднало одне бажання —
воювати за Україну, щоб вона була вільна від чужого
панування, майже спонтанно залунала пісня:
О, Україно, о люба ненько,
Тобі вірненько присягнем!
Душу, кров і любов,
Все Тобі віддати в боротьбі,
За Україну, за її волю,
За честь, за славу, за народ.
Авта зі старшинами заховалися уже були за закрутом
дороги , а пісня все ще гомоніла їм услід. Так закінчився ранній
епізод у таборі полонених вояків-українців у Беллярії, 25 серпня
1945 р. Але на цьому не був кінець.
В полуднє приїхав бритійський генерал Бригадир А. П.
Блок, комендант таборів полонених у районі Ріміні, якого
совєтська репатріяційна місія інформувала, “що причиною до
революції с голодовий стан у таборі”. В міжчасі бритійці
викликали новойменованого українського коменданта табору,
сотн. Яськевича й бригадир Блок звернувся до нього з запитом
“що вимагають таборовики?” Сотн. Яськевич запевнив його,
що заворушення у таборі настало не з причини голоду, але це
таборовики стали в обороні своїх старшин, яких бритійці
видалили з табору на вимогу совєтської репатріяційної місії.
Але гей. Блок хотів про те сам переконатися й запитався
сотн. Яськевича, чи він міг би увійти до табору. Сотн. Яськевич
запевнив його, що в українському таборі йому, бритійському
генералові, нічого не грозить і він може спокійно перейтися по
таборі. Після того бригадир Блок разом із сотн. Яськевичем,а
також зі своєю військовою ескортою, підійшли до таборової
162
брами. Сотн. Яськевич передав наказ, щоб стрільці привітали
бритійських старшин гідно по-вояцькому. З наближенням
генерала з його почотом, брама табору негайно відкрилася й
бригадир Блок увійшов до табору. По обох боках дороги
стояли таборовики й здоровили його військовим салютом.
Генерал пройшовши декілька кроків, бистро обсервуючи
вояцькі маси, затримався і через свого перекладача запитався чи
він може йти далі без ескорти озброєної. Діставши запевнення,
що йому нічого не грозить, ген. Блок завернув свою ескорту і
спокійно перейшов головною дорогою до приміщення
української команди. Всюди була тишина і спокій. Він оглянув
все і повернувся до бритійського табору разом з сотн.
Яськевичем.
У поворотній дорозі ген. Блок в одному місці зупинився 1
через перекладача запитався: “їсти маєте що?" — “Маємо",—
відповіли полонені, бо в даному випадку рубом стояло питання,
не щоб дістати більше харчів, а радше, щоб відв'язатися від
настирливости совєтської репатріяційної місії. Але
бритійський генерал цим разом вийшов з табору, ие залишивши
жодного запевнення чи обіцянки.
Прибувши до бритійської команди, бригадир Блок запитав
соти. Яськевича, чи він зможе заспокоїти табір і допровадити
його до нормального стану, коли вій остаточно перебере
команду над ним.
Соти. Яськевич відповів йому, що він готов перебрати
обов’язки коменданта українського табору під умовою, що “І.
не буде більше вивозів українських старшин з табору; 2. Членам
совєтської репатріяційної місії не буде дозволено вступати до
українського табору, та 3. Всі дальші зносини таборовиків з
совєтською репатріаційною місією відбуватимуться поза
табором у присутності англійського старшини.16
По короткій виміні думок з бритійським комендантом
табору, бригадир Блок запевнив сотн. Яськевича, що це був
останній вивіз українських старшин з табору, як також і те, що
члени совєтської репатріяційної місії не матимуть права вступу
до табору. Як показала дійсність, ген. Блок свого слова в
основному дотримав. Совєтська місія більше до табору не
входила й більше старшин не вивозили.1*
163
По полудні совєтська місія ще раз зустрілася окремо з
самими старшинами, а потім з підстрашинами та стрільцями, і з
групи останніх зголосилося на поворот додому три особи. Вона
приходила ще кілька разів, згідно з наміченим перед тим
пляном, але тут уже не було такої напруженсти серед
українських вояків, як з попередніми візитами. У внсліді
наступних візит репатріаційної комісії, на другий день
зголосився ще один полонений, 7 вересня— один й 11-го вересня
— один. Дальші візити репатріяційної комісії в Таборі
виявилися зайвими, бо було ясно, що вона вже нікого не дістане.
СТРІЛЕЦЬКА РАДА
В міжчасі в таборі Ільницький зорганізував ініціативну
групу, яка створила Стрілецьку Раду. До ідеї ініціятивиої групи
належали, крім самого Ільницького та його товариша
Володимира Карнауха, також двох правників, д-р Богдан
Левицький і мґр. Лев Стеткевич та бунч. Орест Городись кий.
В третій годині бритійський комендант дійсно стрінувся з
Ільницьким і Карнаухом і вони з'ясували йому становище не
страшим, але підстаршин та стрільців відносно повороту на
батьківщину. Вони запевнили його, що "вцдалювання
українських старшин з табору не змінить постави загалу
таборян". При такому стані напруження ніхто не може
“гарантувати життя большевикам, які забажають входити до
табору".’7 В той же сам час вони за явили, що до таких рішень
вони, стрільці і підстаршини, дійшли самі без порозуміння зі
старшинами, а правдивість їх слів підтверджується зібраними
частинами таборовиків перед брамою табору.
Бритійський комендант запевнив делегатів, що їхня заява
піде до вищої військової влади. Ільницький і Карнаух,
повернувши до табору, звітували зі своєї візити у бритійського
коменданта і при тому зробили заклик, щоб кожна сотня
прислала делегатів до Стрілецької Ради.
27-го серпня в таборі “5Ц" постала ще одна установа —
Стрілецька Рада, до якої ввійшли представники, по одному від
кожної сотні полку чи куреня, разом коло90 осіб. Того ж самого
164
Перед таборовою капличкою в Беллярії.
За нею видно дім команди табору — Олімп
дня Рада відбула свої установчі збори, якими провадив Степан
Ільницький, та обрала свій виконавчий органу складі п'яти осіб:
Д-р Богдан Левицький, голова, бунч. Олексаццер Масляк, з 1-го
полку — заступник голови й відповідальний за розвідку; бунч.
Орест Городиський з 5-го полку, секретар, Степан Ільницький,
зв'язковий з командою табору, та Володимир Карнаух з
Запасного полку, член. На зборах докладно обговорено
ситуацію в якій знайшовся табір та засоби як поборювати
совєтські зазіхання на табір.’8
Збори Стрілецької Ради ухвалили, що новообрана управа
матиме назву “Комітет допомоги в адмініструванні табором”!
його завданням буде помагати команді табору в праці, а
зокрема поборювати ворожу пропаганду, яку большевики
пускали по таборі через своїх агентів. В дискусії було
недвозначно підкреслено, що, коли б большевикам удалося
домогтися вщ бритійців видалити з табору всіх старшин, то
підстрашини і стрільці самі переберуть команду і будуть
продовжувати поборювати большевицькі намагання забрати
всіх дивізійників до Совєтського Союзу.
Одночасно на зборах постановлено вислати до бритійської
команди меморіал, у якому повинна бути відповідь на питання
“чому дивізійники не хочуть їхати додому?”. Не гаючи часу,
165
новообраний Комітет Стрілецької Ради взявся за працю над
виготовленням відповідного меморіалу. 28 серпня меморіял,
адресований до Головної Команди Таборів Полонених Віталії,
був готовий. На початку його стверджувалося, що відмова їхати
додому в “Україну не є вислідом пропаганди, як це твердить
совітська репатріаційна місія, лиш вікового політичного
процесу боротьби й оборони проти російського імперіялізму і
комунізму". На закінчення Комітет заявив: “Ми свідомі цього,
що совєтський уряд уважає нас не лише за воєнно-полонених,
але, перш за все, за політичних противників. Ще раз
підкреслюємо і запевняємо, що всякій примусовій видачі ми не
піддамося і готові задокументувати це своєю смертю".
(Документ, ч. 12)
Цей меморіял підписали 90 представників, по одному із
кожної сотні усіх полків табору та інших окремих одиниць.
Одночасно меморіял переложено власними зусиллями на
англійську мову і переклад підписали вже тільки члени
Комітету, залучуючи до того копію українського тексту з усіма
підписами. Після того Комітет пішов до української команди
табору і представився новому комендантові, сотн. Яськевичеві,
який радо вітав заіснування Стрілецької Ради та з його
Комітету на чолі з д-ром Б. Левиць ким.
30-го серпня 1945 р. Комітет доручив свій меморіял
британському комендантові майорові Престонові. який щойно
29 серпня перебрав команду і мабуть не багато орієнтувався у
ситуації у таборі “5Ц” Комендант перечитав меморіял і,
усміхнувшись, запитав, хто його перекладав на англійську
мову. Йому відповіли, що аж чотирьох перекладачів. Мабуть
мова була дуже кострубата, бо він. почувши те, знову
підсміхнувся і запевнив делегацію, що передасть його до
команди 21-ої танкової бригади, яка завідувала таборами
полонених у районі Ріміні.20
Як виходить з документації, назва цього комітету не була
усталена, бо вже 4-го вересня комітет відбув своє чергове
засідання, у висліді якого була оформлена відозва до
таборовиків. У наголовку цеї відозви стояла назва “Комітет
Підстаршин і Стрільців" а в самому тексті говориться: “мн,
представники комітету допомоги в адміністрації табору". У цій
відозві, датованій 7-го вересня 1945 р., комітет виступив проти
166
а) таборових визискувачів, які за безцінь купують у своїх
товаришів цінні речі і з великим зиском продають за дротами; б)
проти хабарників, які за “хабарі” допомагають тим
визискувачам дістатися поза таборові дроти; в) проти тих, які
нібито мали зв'язки з італійськими комуністами поза табором,
та, вкінці, г) проти таборових спекулянтів, які ошукували своїх
товаришів, продаючи їм вночі продукти з різними домішками,
або прямо крадені речі, які вони у добрій вірі купують. Під
кінець Комітет закликав таборовиків поборювати
нездисципліновані елементи та спекулянтів і злодіїв, які
приносять неславу українському імені. “Внслід боротьби нашої
проти спекуляції та неморальности, яка запанувала сьогодні в
таборі, — говориться у тій відозві, — залежати буде від людей
доброї волі, які готові впливати на своє окруження..., щоб всі...
нездорові прояви нашого табору усунути, а також виконавчим
чинникам команди табору чинно допомагати до зліквідований і
винищення т. зв. брудних інтересів у нашому таборі.”21
За комітет підписали всі, за виїмком О. Масляка, якого у
тому часі не було в таборі. Як виходить з рукописного
документу текст відозви уклав д-р Богдан Левицький, голова
комітету. Стільки ми знаємо про діяльність Стрілецької Ради та
її Комітету Підстаршин і Стрільців. Коли і як закінчив свою
діяльність цей комітет немає ніде жодної згадки. Мабуть тому,
що загроза репатріяції проминула, діяльність такого комітету
була вже зайва. Але в часі її заіснування вона була конечна, щоб
показати бритійцям, що не старшини одні не бажали вертатися
до окупованої совєтською армією України, але весь загал
таборовиків, які мали нагоду запізнатися з большевицьким
“визволенням” та взагалі із системою, яка більше
поневолювала робітників і селян ніж коли-небудь і яка-небудь
влада “буржуїв і капіталістів”.
Після масової маніфестації таборовиків 25 серпня, справа
репатріяції чи пак відвідини комісії в таборі, були вже не
загрозою, але чистою формальністю, якої вимагали
міжнародні договори, СССР і Західніх аліяитів. Про це чи не
найкраще свідчить наказ коменданта Табору, сотн. С-
Яськевича, який прийшов на місце сотн. Саковнча, з дня 4
вересня. В цьому наказі читаємо, що “перед совітську
репатріаційну комісію мав прийти цілий перший курінь 5-го
167
полку, але 160 осіб зігнорувало цей наказ і не прийшли.
Англійське командування звернуло на це увагу українському
командантові табору й наказало, щоб ці 160 осіб явилися перед
репатріаційну комісію наступного дня, але знову прийшло
тільки 120". 22 Англійське командування грозило покаранням
усіх тих, які не зголосилися перед репатріяційну комісію, але до
цього ніколи не дійшло.
В дійсності, день 25 серпня 1945 року — це історичний і
пам’ятний день для полонених українських вояків у таборі “5Ц”
у Беллярії. їхня рішуча постава супроти зазіхань совєтської
репатріяційної комісії показала англійському командуванню,
що тих дев’ять тисяч полонених — це не збаламучені люди, які
пішли до Дивізії “Галичина” як німецькі коляборанти, але як
свідомі українські патріоти, які не могли погодитися на
московсько-совєтське панування в Україні.
Невідомо скільки у цьому заважила інтервенція
архиєпископа Івана Бучка та папи Пія XII, що большевики
перестали турбувати намовами полонених вояків Дивізії
повертатися “на родіну”, але немає сумніву, що велику ролю у
цьому відіграла і постава самих дивізійників, яка скріпила
заходи духовних чинників. Коли б полонені українці не були
поставилися гідно супроти совєтських намагань — мабуть не
багато помогла б інтервенція Папи, бо ж відомо, що ніхто не
може помогти тому, хто сам собі не поможе, чи не хоче
помогти. А дивізійники у таборі “5Ц” у Беллярії, доказали
власним чинои, що вони уміють стати одностайно у своїй
власній обороні. 1 своїм зорганізованим виступом вони
доказали не тільки братерство зброї, але більше братерство ідеї,
яка їх єднала: боротьба з ворогами й поневолювачами рідного
народу аж до побідного кінця.
ЖІНОЧИЙ ТАБІР У РІЧЧОНЕ
Жіночий табір у Річчоне приміщувався в будинку над самим
морем, але був обведений колючим дротом і довкола нього
постійно ходив озброєний бритійський вояк. Цей табір
рахувався, зовсім зрозуміло, частиною табору в Беллярії, тим
більше що там перебували також і декілька жінок, яких чоловіки
знаходилися в таборі “5Ц”: дружина пор. Олександра
168
Хотинецького, дружина булавного Андрія Іванова — Михайли-
на з дочкою Танею, дружина хор. Ю. Левицького— Христина,
мати і сестра Галя пор. Михайла Карпинця тощо. Деякі
дівчата мали там своїх рідних чн двоюрідних братів, як,
наприклад, Надя Боручик, Оля Важна чи Анна Пісоцька; Осипа
Билень та Галя Кравчук мали своїх наречених, Петра Кіщука та
Богдана Кацдюка і т.п., а скільки було залюблених в інших
дівчат — того не злічити. Іншими словами, жіночий табір у
Річчоне був кровно і духово споріднений з табором “5Ц” у
Беллярії, а тим самим доля їх була тісно пов'язана зі собою.
Група дівчат з жіночого цивільного табору в Річчоне над морем:
Садять зліва до права: Ліося Микитюк, Віра Бегей. Анна Фігурка. Анна Дудар.
Павля Фігурка. Стоять зліва до права: Галя Кравчук, Таця Іванів. Анна
Пісоцька. Надія Боручик. Марія Латинська, А.іла Мартос. Осипа Белей.
Оксана Солтикевич, Галя X. і Анюта Гриценко; посередині*в білій блюзі
клячить Оля Важна.
До половини червня усіх жінок у Річчоне зібралося 38 й
переважна більшість з них це були дівчата 19-20 років, декілька
молодших а також декілька старших. Але не всі вони були
медсестрами в Українській Дивізії, чи взагалі медсестрами, так
само як і не всі медсестри були українками. Наприклад, Ванда й
169
Еріка були латвійками, але вони жили дружньо з українськими
дівчатами. Деякі жінки й дівчата приєдналися до Дивізії вже в часі
відступу й переходу через Альпн, як сестри Галя й Оксана
Солтикевичівни, Анна й Павліна Фігурки, Віра Войнаровська,
пані Мартос з дочкою Аллою та підліток Марія Крушельницька
Як тільки наладналася організація обидвох таборів, бритійці
дозволили чоловікам і рідним відвідувати жіночий табір у
Річчоне, куди звичайно відвозило їх військове авто під ескортою.
Першими відвідали жінок священики які правили для них св.
Літургію, а 26 червня приїхав до них полк. М. Крат. український
командант табору “5Ц”, а після того бритійці уже постійно
дозволяли на відвідини кожної неділі чоловікам, братам та
деяким іншим “упривілейованим”. (5-го липня табір відвідав
православний капеляи о. Іов Скакальський і відправив св.
Літургію. Відвідували жіночий табір також і священики з Риму,
які приїжджали до табору “5Ц”. Однак, у жіночому таборі, у
відміну до табору “5Ц”, було більше православних як греко-
католиків, хоча тут непорозумінь з причини віровизнання не
було, бо над усіма тяжіла й та сама небезпека і допомога була
побажана звідки вона не приходила б.
17-го липня жіночий табір відвідав польський офіцер із ІІ-го
Корпусу ген. Ацдерса й намовляв польських громадян, тобто
українок із Західної України, щоб вони вступили до Польського
Корпусу, але з усіх 22-ох жінок і дівчат, які призналися до
польського громадянства, зголосилася й відійшла до Корпусу
тільки одна Віра Войнаровська, яка медсестрою ие була і з
Дивізією нічого спільного не мала.
На другий день табір відвідала Совєтська репатріяційна
місія, яка й перед тим заходила до табору десь від другої
половини червня й намовляла дівчат вертатися на батьківщину.
Майже кожного дня. якщо не приходили совєтські офіцери, то
їхні жінки й постійно і вперто намовляли до повороту, бо,
мовляв, там усе вже змінилося. Але 18-го липня Репатріяційна
місія прийшла вже офіційно й перепитувала усіх жителів
жіночого табору. Вона викликала всіх жінок і дівчат поодиноко
та виготовляла список за державною приналежністю. У висліді
тих перепитувань 16 дівчат призналися до совєтського
громадянства на чолі з д-ром Олексавдрою Воробйовою та
170
панею Мартос з донькою, але ніхто з них не зголосився до
повороту “на родіну". Тоді совєти взялися шантажувати. Одного
разу вони привезли готові “капери їхати на родіну” для кожної
совєтської громадянки.2’ Дівията в таборі перелякалися
неабияк, плакали, кричали. Найбільше переживали це Тамара
Ващенко та Віра Бігалко. Віра була гарна висока і струнка
дівчина, старшина совєтської фльоти, але щира українська
патріотка, яка ніколи не вживала російської мови, хіба що в
лайці. Вона завжди говорила, що українська мова не надається на
лайку,бо за делікатна, зате російська, зі своїм багатим лайливим
лексиконом, дуже добре надається й тому вона нею лаялась, коли
на це заходила потреба. (Будучи старшиною совєтської фльоти,
вона вповні здавала собі справу, що в большевиків пощади не
шукати й тому вона дуже переживала совєтські переслухування
та шантажі).Однак, бритійці, почувши крик і плач у таборі,
зайшли до середини й випросили совєтів, запевняючи дівчат, що
бритійська команда нічого про їх виїзд не знає, що це москалі
тільки їх шантажують.
Хоча з усіх 16 дівчат і жінок ані одна не зголосилася “на
родіну”, совєти ие переставали їм докучати своєю пропагандою.
Одного дня коли жінкам уже було того забагато вони вирішили
не впустити представників совєтської влади до табору а
пропагандивну літературу, яку вони їм підкинули, медсестри
навіть не рушили. За впертість дівчат не вертатися “на родіиу",
совєти обвинувачували західніх українок, щоб мовляв, це за
їхніми намовами й вимагали, щоб бритійці відділили їхніх
громадянок в окрему групу. Обвинувачення зовсім безпідставні
бо ж совєтські громадяни краще знали, що собою являє
“совєтська революційна законність” ніж західні українці.
1-го серпня 1945 р. усіх жінок і дівчат, родом з Західної
України, і тих, що їм вдалося відпекатися совєтського
громадянства, перевели до цивільного табору в невеличкій
місцевості Місано Адріятіко,за п’ять кілометрів на південь від
Річчоне. Совєтських громадян, на чолі д-р О. Воробйовою,
залишили в тому ж самому будинку за дротами, як воєнно-
полонених. З-поміж них, у скорому часі, шість медсестер, Валю
Квітчасту, Любу Кочергин, Ларису Фисак, Олену Н., Валю
Фабіян та Надю Яременко, бритійці перевели на працю до
171
шпиталю воєнно-полонених у Чезенатіко. Останні десять, які
залишилися в таборі, робили порядки, вишивали та під
військовою ескортою ходили купатися в морі.
В таборі Місано Адріятіко не було багато краще як в Річчоне,
хіба тільки те, що тут жінки були вільними і без бритійської
військової охорони. Хоча тут було п’ять кваліфікованих
медсестер: Надя Боручик.Оля Важна, Анюта Гриценко, Анна
Пісоцька, Тамара Потапенко, їх бритійці не покликали до праці у
шпиталях, мабуть тому, що їм треба було б платити так як усім
цивільним робітникам. Монотонність таборового життя
переривали тільки недільні відвідини рідних і знайомих з табору
“5Ц", часом священики з Риму, або українці з Польського
Корпусу. Тут вони перебували аж до 6-го жовтня, коли їх знову
перевели до Річчоне і примістили в будинку за два квартали від
того, в якому перебували дівчата “совєтські громадяни” Було це
на десять днів перед переведенням табору “5Ц” до табору СЕП ч.
1 коло Ріміні. Підсумовуючи побут у жіночому таборі слід
ствердити, що жінки гідно витримали совєтські погрози так само,
як і вояки у таборі “5Ц” у Беллярії.
Бібліографічні примітки:
1. А. Сакович. “Меморіні до Бритійської Команди”
2. Там же.
3. С. Яськевич, “В 20-ту річницю ліквідації табору...” Вісті, ч.
126(1968): 71.
4. Наказ Укр. Команди табору, ч. 50 (16.8.45).
5. А. Саковнч, “Лист до полк. М. Крата з дня (Архів ген. М.
Крата)
6. Наказ Укр. Команди табору, ч. 57 (23.8.45).
7. Сакович, Меморіял до Брит. Команди.
8. Яськевич, названа праця. Вісті, стор. 716.
9. Яськевич, названа праця, Вісті, стор. 716.
10. Накази Укр. Команди табору (25.8.1945).
11. “Репатріація”, Ріміні 1945-1947 : збірник : 57
12. С. Яськевич. названа праця, там же, стор. 716
ІЗ. “ Репатріяція”, Ріміні 1945-1947 : збірник : 57
14. С. Яськевич, названа праця, там же, стор. 72а
15. О. Запорожець, “Заклик “додому" Вісті, 1952, ч. 12 : 4в
16. С. Яськевич, названа праця, там же. стор. 72а.
17. "Рспатріяшя". Ріміні 1945-1947 : збірник : 58.
172
18. О. Г ородиський. “Щоденник”, 5 вересня 1945
(иеопубліковаиий рукопис автора).
19. О. Запорожсць-Девлад; У відвічній боротьбі. (Буенос-
Айрес, 1955): 222
20. Городиський, Щоденник
21. Відозва Комітету Підстаршин і Стрільців з дня 7-го
вересня 1945 (гл. Документ ч. 15)
22. Надзвичайний Наказ Української команди табору з дня 4-
го вересня 1945 р.
23. Л. Чолкан (Кочергин), “Посестри”, Ріміні. 1945-1947;
збірник : 120.
Весь підрозділ про жіночий табір написаний иа підставі
розповіді Тані Іваиів-Ґут й Оді Важної-Ванкевич з доповненням Валі
Фабіян-Цурковської і іи.
Телефонічна цеитраля табору, з якою були получені усі полки і
окремі частими.
(З архіву О. Городиського)
173
ПІДСУМОВУЮЧИ
ПРОЙДЕНЕ!________________9
На базі доступних сьогодні документів відомо, що
Совєтська влада дуже намагалася дістати у свої руки полонених
вояків 1-ої Української Дивізії УНА, колишньої дивізії
“Галичина”. З уваги ив те, совєтський уряд вислав до Беллярії
свою найбільшу гармату, генерала, уповноваженого
Совєтського Народного Комісаріату СССР для справ
репатріації совєтських громадян з Німеччини та окупованих
нею країн, генерал-полковника Філіпа Івановича Ґолікова,
думаючи, що йому вдасться переконати дивізійннків до
добровільного повороту на батьківщину. Коли не помогли
переконування, совєти взялись застрашувати арештом старшин
і стрільців та висилкою деяких з них з табору, але й цим не
зламали дивізійників. Одночасно, на конференції Великої
Трійки у Потсдамі Сталін поіменно вимагав повернення
дивізійників до СССР. Навіть в Об’єднаних Націях справу
побуту дивізійників в Італії порушив у 1946 році тодішній
совєтський дипломат Української Совєтської Республіки,
Микола Бажай. Але всі заходи совєтської влади не дали
бажаного повного успіху. Деякі, щоправда, дали себе намовити,
і, з таких чи інших міркувань, повернулися додому. Але чн
дійсно додому?
Серед тих, які повернулися, чи пак, зголосилися на поворот,
були такі, які повірили совєтській пропаганді, що в СССР усе
вже змінилося на краще після того як переможено Німеччину.
Бонн повірили, що проголошена совєтами амнестія була дійсна
й тому не було чого боятися. (Про совєтську амнестію з 1920-х
років вони мабуть не чули або забули, якою большевикам
вдалося зламати повстанський рух в Україні, заманивши до
себе повстанців тільки на те, щоб пізніше їх фізично знищити).
174
Голосилися також і ті, що їх силою мобілізовано до Дивізії
“Галичина" у прифронтових повітах Галичини весною 1944
року, як Бучаччина, Підгаєччина, Бережанщина тощо. їм
здавалося, що вони не поносять вини за те, що їх мобілізовано
проти їхньої власної волі, отже вони не були добровольцями.
Але були й такі, які зголосилися на поворот додому у повній
свідомості, що їх там чекає, однак ризикували своїм власним
життям, чи волею, ради своєї родини, що залишилася дома.
Деякі їхні односельчани зголосилися додому раніше і не було
сумніву, що на допитах вони виявлять перед совєтськими
властями, що там у таборі залишився ще той чи інший їхній
односельчанин і тоді за кожного, що не повернувся терпітиме
ціла родина. Нікому вже тоді не було тайною, що в совєтському
правосудді, як ніде івде в цивілізованому світі, за одного члена
родини відповідають усі інші, батьки, брати і сестри, дружина й
діти. Отже, щоб їх не наражати на переслідування й заслання,
вони вирішили самі повернутися “добровільно”, думаючи, що
може, за те буде менша кара. Були між поворотними і такі, які з
Дивізією мали не багато спільного, а деякі з них мали ще при
собі німецькі робітничі виказки, як доказ, що вони працювали в
Німеччині і, мовляв, до Дивізії вони приєдналися вже в часі
відступу. Це зокрема відносилося до тих, які були насильно
вивезені на невільничі роботи у німецькій промисловості, і
звідти пішли “добровільно" до Дивізії, щоб не гинути відангло-
американських бомб у німецьких промислових центрах. Крім
цього елементу, були й такі, що зголосилися на поворот
додому, думаючи, що їм удасться, при якійсь нагоді втекти в ліс
до Української Повстанської Армії, щоб далі продовжувати
боротьбу з московсько-совєтською окупацією на рідних
землях. Отже, робили вони це із патріотичних міркувань, навіть
якщо ці міркування були не реальні. Одначе, велика частина
поворотців на батьківщину була з тих дивізійників (якщо вони
взагалі в Дивізії були), які йшли до Дивізії тільки тому, що йшли
інші, і самі вони собою не представляли жодного політично
виробленого елементу. Наступні роки показали, що всі
сподівання поворотців на амнестію ие справдилися, що
совєтська репатріяційна місія, свідомо чи не свідомо,
обманювала їх і кожний, хто поїхав, дістав не менше десяти
175
років заслання у таборах важкої праці на півночі Росії, далеко
поза межами України.
У зв’язку з ь.м, виникає питання: “Скільки добровільно
зголосилося до повороту на батьківщину? Тут варто
підкреслити, що саме слово “добровільно” не зовсім правильно
характеризує психічний стан поворотців, перед якими було
тільки дві можливості: або булці таборі полонених, не знаючи
що буде завтра і ніколи більше не побачити своєї родини, або
їхати додому і там спільно ділити долю й недолю. Очевидно,
що брехлива пропаганда, що, мовляв, у Совєтському Союзі все
змінилося, як і те, що Україна стала членом Об’єднаних Націй
— все це впливало на рішення душею роздвоєних людей.
Підсумовуючи висліди усіх переслухувань репатріаційної
комісії та її намови і брехливі обіцянки, що всі вернуться додому
до своїх родин, від 15 червня до кінця вересня 1945 р. на поворот
в Україну зголосилося 1.052 особи, а до Польського Корпусу—
176 осіб — разом 1.228 осіб. Але цю цифру не можна вважати за
Таблиця 1
ВИСЛІДИ РЕПАТРІЯЦІЙНИХ АКЦІЙ
Вибули з Табору до Польського Другого Корпусу
ген. Владислава Ацдерса, 17 червня 1945
Назва частини Перед полуднем Вечером РАЗОМ
1-ий Полк 9 6 15
2-ий Полк 14 6 20
3-ій Полк 2 7 9
4-ий Полк 13 8 21
5-ий Полк 11 - 11
Гарматній полк 28 7 35
Технічний полк 15 4 19
Запасний полк 23 23 46
Разом з усіх частин 115 61 176
Наказ Команди Українського Табору ч. її, з дня 18 червня 1945р
176
Таблиця 2
Вибули з Табору на виїзд на Батьківщину
від 15 червня до кінця вересня 1945 р.
Назва частини Червень Липень Серпень Вересень о
15-17: 24 15 21-25 22-26 сЗ В-
1-ий Полк — 14 100 2 9 1 126
2-ий Полк — 13 35 8 10 — 66
3-ій ПОЛК — 20 93 6 3 — 122
4-ий полк — 10 109 23 5 — 147
5-ий полк — І 130 13 5 2 151
Гарматній — 14 55 5 8 — 82
Технічний — 18 59 10 4 — 91
Запасний 52 71 75 18 10 — 226
Штабова сотня — — 10 11 3 — 24
Таборова варта — — — 16 1 — 17
РАЗОМ: 52 161 666 112 58 3 1.052
остаточну, бо деякі з тих, шо зголосилися чи то до Польського
Війська чи на поворот на батьківщину, — пізніше повернулися
до табору “5Ц” у Беллярії. Скільки таких поворотців було
важко сьогодні устійиити, бо цього не виказано у жодних
денних наказах української команди табору. Там говориться
тільки, що такі то й такі стрільці прибули до табору та до яких
частин їх приділено. Про те, що вони повернулися з совєтського
репатріяшйиого табору згадки не було, бо побоювались, що
совєти могли б вимагати їхньої видачі. Були ще й такі, які
повернулися до табору під прибраним прізвищем, а деякі зовсім
не повернулися, а пішли до інших таборів для цивільних осіб. І
знову ж таки, скільки між тими, що зголосилися на поворот до
СССР, було дійсних дивізійників-українців, також важко
сказати. У наказі ч. 82, з 8-го жовтня 1945 р., є згадка, що до
цивільного табору переведено п'ять осіб. Не має сумніву, що
серед поворотців до СССР поважну кількість становили
цивільні особи, які приєдналися до Дивізії в останніх днях її
177
існування, або таки в часі відступу з фронту по капітуляції
Німеччини. Це хотіла знати українська, а також і бритійська
команда табору, скільки поміж вояками було цивільних, бо ж це
власне був табір для військово-полонених. Вобіжнику Команди
Табору, з 12 червня 1945 р., полковник Крат наказував, щоб ще
того самого дня до годннн 3-ої пополудні усі частини подали
приблизні чисельні дані відносно:
1. Скільки стрільців з 1-ої Дивізії (до Бродів)
2. Скільки стрільців з 2-ої Дивізії; однак лише тнх,
якими доповнено 1-шу по повороті з-під Бродів;
3. Скільки стрільців з інших військових частин;
4. Скільки стрільців із т.зв. І4-го Запасного полку;
5. Скільки цивільних.
На жаль, тих звітів немає, щоб можна було їх
простудіювати, а вони напевно відповіли б, бодай частинно, на
ці питання і тоді можна було б зробити докладнішу аналізу. Та
як бн воно не було, не підлягає сумніву одне, що дивізійники
витримали у Беллярії першу пробу психологічної війни,
помнмо дуже несприятливих обставин. І тут власне знайшла чи
не найкращий вияв аксіома Лесі Українки: “Контра спем -
сперо", або перефразовуючи це, ломимо всіх зловіщих ознак
неба і землі, дивізійники вірили у краще завтра.
В таборі “5Ц“ у Беллярії, мабуть вперше в історії
українського народу на малому куску італійської землі, спільно
ділили долю й недолю сини просторої але нещасливої Укрвїни.
Хоча й переважали тут галичани, але були тут представники й
усіх центральних земель України, Волині й Кубані, Закарпаття і
Слобожанщини, Таврії і Полісся. Буковини і Донбасу... і всі
вони виступили спільно проти ненаситних намагань Москви
заманити їх у свої ведмежі лапи принадними обіцянками та
сентиментом до рідної землі. Заманити, щоб зннщнти тих, які
посміли піднести зброю проти московського панування в
Україні. Тим самим вони заперечили совєтську пропаганду. Що
Україна поєдналася навіки з Москвою та шо вона щаслнва і
задоволена зі свойого колонія чьного стану. Виступили спільно,
як і годиться воякам, які заглядали смерті ввічі на фронті за
визволення свого народу. І власне тут, у Беллярії, намагання
178
Москви зазнали, з одного боку, повної поразки, а з другого —
завершили формування соборннцького характеру членів Дивізії
“Галичина" — 1-ої Української Дивізії Української
Національної Армії, як це слушно твердить Віталій Бендер у
своїй статті “Дивізія, о рідна м вти”.
Твбір “5Ц” у Беллярії, будучи розташованим на чистому
полі і без відповідних приміщень для побуту взнмі, також був
переходовим. В цей же самий час будувалися великі табори для
полонених на військовому леговнщі, яких чотири кілометри на
південь від міста Ріміні, иа захід від купелевої місцевості
Мірамаре, в на схід від мініятурної республіки Сан Маріно.
Після чотирьох місяців побуту у таборі “5Ц" у Белярії, 17-го
жовтня 1947 року весь табір бритійці перевели до табору ч. 1,
коло Ріміні. Слід підкреслити, що й тепер дивізійники не були
визнані як военно-полонені, але як “ Підданий Ворожий
Персонал” — Биггепдегесі Епету Рєгбоппєі (БЕР), й тому цей
табір офіційно називався БЕР Сатр. N0 1. На цей день у таборі
було 9.148 підстаршин і стрільців та 160 старшин, разом 9.308
осіб. Найгірший період під оглядом непевности завтрішнього
дня, як також під оглядом харчування, відійшов до минулого. У
Ріміні розпочався новий період, який позначився замітннми
культурними досягненнями, з одного боку, та підготовкою
молодих полонених до корисного життя у майбутньому, з
другого.
179
ЬЬОЕХ ТНЕ ітлили
(А 81/ММАНУ,
АС СЬе епд оГ ХУогМ \Уаг II (Ье ІІкгаіпіап ЕЙУІвіоп “Оаіісіа"
Гоіі£Ь( оп (Ье 8оуіе(-6егтап Ггопі »ои(Ь-еа»( оГ Огах іп Аиаігіа. к
и'а» ас ЛІ8 сіте (Ье Віуівіоп и/а» гепатед а» сЬе Еігзі ІІкгаіпіап
Оіуізіоп оГ (Ье ІІкгаіпіап Иайопаї Агту. ТЬі» Агту \уа» іо Ье
ог^апіхед Ггот уагіои» ІІкгаіпіап тіїйагу ипі(5 8егуіп£ хуйЬ (Ье
Сегтап Агту апд еп^а^есі іп Гі^Ьі а^аіпзі сЬе Зоуієі ІІпіоп. 8іпсе
сЬе соїіарзе оГ Оегтапу м/а» аігеасіу іп 8І£Ьі СЬе Соттапсіег-іп-
СЬіеГ оГ іЬе ІІкгаіпіап ИаСіопаІ Агту, Оепегаї Рауіо ЗЬапсІгик
мЛ(Ь ЬІ8 »іаГГ Лесісіесі іЬаі аі іЬІ8 сіте іі ті§Ь( Ье ро»»іЬ1е іо £еі іп
СоисЬ м/йЬ (Не \¥е8(егп АПіех. А вресіаі с1е!е£а(Іоп соп8І8ііп£ оГ
Саріаіп ЬиЬотуг МакагивЬка апсі Вг. Егііх Агіі иЬо »роке
Еп£Іі»Ь,м/а» епігихіеіі хуііЬ (ЬІ8 (акк.ТЬе ІІкгаіпіап» сіід по* Ьєіієує
(Ьаі (Ье аіііапсе Ьеі^ееп \¥е»Сегп аіііез апсі (Ье Зоуієс (Іпіоп и-ах
8ІПСЄГЄ Ьис сопзісіегесі іс а$ ап аіііапсе оГ сопуєпієпсє іо деГеаі Иахі
Сегтапу.^иЬзеяиепНу по опе иапіед іо Ьєіієує іЬас іЬеге луіП Ье а
1а$ііп£ реасе Ьеі^ееп (Ье и'еБі апд (Ье 8оуіє( ІІпіоп. ІГ іЬе \уаг і$(о
сопііпие Гог сЬе ІіЬегаііоп оГ Еигоре апд оіЬег епзіауед паііопк Ьу
іЬе 8оуіе( ІІпіоп — іЬеп СЬе ІІкгаіпіап Віуімоп \уаз геаду ап<1
\¥ІІ1іп£ (о сопііпие СЬе $(ги££Іе Гог ІіЬегаііоп оГ сЬеіг соїтСгу —
ІІкгаіпе. Іп огдег іо йо сЬі? іс и'ах ітрегаііуе со рге&егуе (Ье Віуібіоп
ав а ипіі апсі поі Іеі іі Га!1 іпіо (Ье Ьапсіз оГ (Ье Зоуієі ІІпіоп оп (Ье
дау Сегтапу сарісиїаіед.
Оп Мау 6, 1945, (Ье ІІкгаіпіап <1е1е£аііоп геасЬед СЬе Впіі$Ь
тіїісагу оисрозі іп (Ье Аизігіап сііу оГ К1а£епГш1 апсі, аґіег СЬе
ргезепіаііоп оГ (Ье саве, СЬе ВгііізЬ тіїйагу соттапсі а£гее<1 Со іаке
(Ье ІІкгаіпіап ГЙуізіоп іпіо сихіоду. ТЬеу асіуіяесі (Ье ІІкгаіпіап»
іо Бреегі ир (Ьеіг геігеаі іпіо СЬе Аїр» апсі «иггепдег Со (Ье ВгііівЬ.
Т\*о сіаув Іаіег, оп Мау 8іЬ, СЬе Оегтап сарісиїаііоп луа»
аппоипсед. ТЬе Оіуізіоп аЬапдопед іія Ьеауу хуеароп» апсі тоуед
180
сохуапіз іЬе іодуп оГ Уоеікегшагкі іп СагіпіЬіа и'Ьеге іЬе Гігзі
га11уіп£ роіпі \уаз аппоипсед. Ноіуєуєг іс дуаз пої роззіЬІе со
ассотрІізЬ СЬіз іазк. Еігзі оГ аіі. іЬе Зоуієі аііетріз со сарсиге сЬе
Оіуізіоп сопігіЬиіес! а £геаі сіеаі Со кз сіізрегзіоп апсі гесіисед ііз
ГІ£Ьііп£ сарасіїу, ап<1 иісЬ сЬе Ьеір оГ Уи£оз1ау ипс1ег£гоітс1 сік іЬе
гоагік оГ геСгеаС.АГіег 8еуега1 сіауз оГ иапс1егіп£ оп СЬе тоипіаіпоиз
гоасіз о£ іЬе Аїре, сіізрегзесі ІІкгаіпіап ипісз гаіііед іп сЬгее сІіГГегепс
роіпіз, аС сЬе сіСу оГ ЗрігСаі ироп іЬе Вгауа Кіуєг, іп ЕекІкігсЬеп
апсі К1а£еп£игі, аіі ІосаСесі іп СагіпіЬіа. 8оте єієуєп іЬоизапсі
реоріе сопсепігаіесі іп іЬезе сЬгее га11ут£ роіпія, атоп£іЬет «оте
сіуіііапз, тозіїу ЕІкгаіпіапз Ьгои£Ьс Ьу іЬе Оегтапз Со м/огк опСЬе
Аизігіап Гагтз, \уЬо )оіпес! іЬе геігеасіп£ ІІкгаіпіап Оіуізіоп.
Оп Мау І9іЬ іЬе ВгііізЬ тоуесі СЬе Гігзі СгапзроП оГ СЬгее
ІЬоизапсі СІкгаіпіап зоїсііегз 2 Ггот 8рісса1 угіСЬ а їїгзі зіороуег іп
СЬе сіСу о£ Іісііпе іп МогіЬегп Иаіу.
І о іЬіз роіпі іп Сіте СЬе ВгііізЬ сіісі поС ЬосЬег СЬе ІІкгаіпіапз
Ьеуопсі сЬе 1е£а1 гедиезі іо іау сіочуп сЬеіг хуеаропз, и-ЬісЬ аі іітез
іЬеу дуете геіигпіп£ Со іЬет іо Гасіїііаіе деГепс1іп£ іЬетзеїуез
а£аіп$с іЬе ітропипаіе ТіСо рагіізапз. Неге іп Сісііпе СЬе
ІІкгаіпіапз сате Со кпогу СЬе ВгііізЬ 5ок1іег$ Ггот а сіігесі
епсоипіег, хуЬеге іЬеу сопсіисїесі а кеагсЬ оГ єуєгу боісіієгЧ
РО88Є88ІОП5, рГЄ5ШПаЬ1у СО рГЄ¥ЄПІ 8ПШ££ІІП£ ОГ \¥ЄарОП5> СО СЬе
Р.О.\У. сатр. Іп геаіііу, Ьом/єуєг аіі іЬе \¥аісЬе«, £ОІс1еп гіп£8,
Гоипіаіп реп* апсі тапу оіЬег рег$опа! уаІиаЬІе келія, и’Ьеп Гоипсі.
\уеге сопїїясаіесі Гог СЬе ЬепеПі оГ іЬе зеагсЬегв.1 ТЬія. зо со »ау, Гігзі
Ьапсі ехрегіепсе иііЬ СЬе ВгіііяЬ, ІеЙ ЬіїСег тетогіез іуііЬ іЬе
ІІкгаіпіапз >*Ьо дуете Сои£Ьс іп зсЬооія оГ СЬе Вгкі$Ь ая £епі1етеп.
Ргот Сісііпе, СгапкроПБ \уеге тоуесі іо апоіЬег сатр пеаг іЬе
сііу оГ Мезіге, зоте Пує тіїез погіЬ-іуєзС Ггот СЬе \уе11 кпо5Уп
Уепісе. 8оте ігапярогія \уеге тоуесі Ггот Мезіге оп іЬе уегу пехі
сіау, оСЬегя $Сауе<11оп£ег, Ьиі Гіпаїсіеяііпаііоп дуазіЬе Р.О.УУ. сатр
“5с” хуєзс оГ іЬе УІ1Іа£Є оГ Веііагіа, зоте еІ£Ьі тіїез погіЬ оГ СЬе сісу
оГКітіпіопіЬе Асігіаііс соаві, \уЬі!е38 иотеп(пип>е5ап<1 геіаііуея
оГ зоте Р.О.\¥-’я) \уеге сіігесіесі Со Кіссіопе, а Содуп зіх тіІеязоиіЬ-
еазі оГ Вітіпі. ВеГоге іЬе ІІкгаіпіап “уоіипсеегз’’ Со СЬе ВгіСізЬ
Р.О.\¥. сатр геасЬесІ Веііагіа, тозС оГ СЬет іуєпі сЬгои£Ь апоіЬег
іЬогоіі£Ь зеагсЬ “Гог <1ап£егоиз дуеаропз” у/ЬісЬ гезиісесі іп ГигіЬег
сопґізсаііоп оГ уагіоиз уаІиаЬІе роззеззіопз аз іп СІбіпе.
ТЬе сатр “5с” іп Веііагіа дуаз езсаЬІізЬес! оп -!ипе 4сЬ, 1945, оп
181
а ріаіп сиіііуаіед Пеїд, епсотраззед луіік ЬагЬесі \¥Іге, суйеаі, таіге
апсі зоте уевеїакіез £го\уіп£ оп іі. Іп іке тісібіе о£ Ікіз Гїеісі ікеге
>¥38 опе 1>¥О 5(огеу ЬиІкІІП£ СУІікоиІ >¥ІПСІО\¥8 2ПСІ СІООГ5, а ГЄП1ІПСІЄГ
оГ іке гесепі и/аг асііуііу. Неге іке Шкгаіпіап сатр соттапд
езіакіізкесі ііз ЬеасІциаПегБ хукіїе Іке Віуізіоп’з ипііз \уеге аззі^песі
гевітепізийзе сегіаіпз зіпре оГ Гіеісіз >¥кеге ікеу соиісі Ьиікі ікеіг
іепіз, ІГ ікеу Ьгои^Ьі апу. Виї ікеге м»еге поі тапу Іиску опез >¥Іік
іепіз апсі тозі оГ іЬет Над (о І а ке асіуапіа£е оГ іке пісе Ііаііап
>¥еаікег апсі зіеер оп іке ^гоипсі ипсіег ап ореп зку.
Тке Вгііізк арроітесі іке екіезі ІІкгаіпіап оШсег, соїопеї
Муккауіо Кгаї — іке іпіегпаї соттапдапі оГ іке Сатр “5с” Сої.
Кгаї, опсеапоГПсег оГ іке КизяіапІтрегіаІАгту апсі іп 1918-1921
оГ Іке ІІкгаіпіап Агту, и/ко діяііп^иізкед йіт8е1ГіпІке8іги££ІеГог
СІкгаіпіап іпдерепсіепсе, кад циііе а іазк Іо ог^апіхе іке сатр апд
Іо таіпіаіп сіізсірііпе оГ оуєг 10.000 іпсііуісіиаія. Ткеге \¥еге аізо
оуєг 240 оГПсегз аз >¥е11 аз зеуегаї кипдгедз о? поп-соттіззіопесі
оГПсегз апсі, тозі оГ аіі, уегу іпііиепііаі апсі гезресіед Пуе скаріаіпз,
Гоиг Саїкоііс апсі опе Огікодох, >¥ко кеіресі кіт іо таіпіаіп
тогаїе апсі 1а>у апсі огсіег.
Но>¥е¥ег, атоп£ зиск а Іаг^е сітлусі, оГ чукіск 70 рег сепі оГ
уоип£ теп м/еге Ьеіом/ 26 уеагз оГ а^е, ікеге м/еге аізо зоте оїдег
опез \уіік ипіуегзіїу апсі ргоГеззіопаї есіисаііоп.ігадезтеп апд
уагіоиз сгайзтеп іуйо ргоуед ікетзеїуез циііе изеГи! іп ог£апІ2Іп£
аіі таппег оГ соигзез іо кеер іке уоип^ег соїіе^иез Ьизу апсі
1еагпіп£ изеГи! ігасіез, Гогеідп Іап^иа^ез апсі іке Ііке. Мизісіапз
ог^апігесі ікгее скоігз апсі ап огскезіга, зрогізтепаззеткіесі зронз
сіикз апсі зооп Іке ипіуегзііу зіисіепіз апсі кІ£к зскооі ^гасіиаіез
ог^апігей а ІІкгаіпіап ЗДисІепіз СІиЬ шкіїе ргоГеззіопаї іеаскегз
тасіе ргерагаііопз Гог іке кі^к зскооі соигзе Гог Ікозе м/ко касі
зіагіесі киї поі сотріеіесі кІ£Й зскооі едисаііоп сіие іо Іке луаг.
Аккои^к ікеге \уа$ а £геаі сіеаі о£ епікизіазт Гог 1еатіп£
ігадез, 8їисіуіп£ Еп^іізк апсі Ііаііап Іап^иа^ез. коріп£ Гог іке тоге
ЬгІ£Йіег Гиіиге, ікеге \¥еге Пуо уегу сіап^егоиз епетіез: кип^ег,
зіпсе іке Гоод >уаз Гаг Ггот зиШсіепі, апсі сіезраіг іп уіе\¥ оГ ап
ипсегіаіп Гиіиге.
Іп іке тісісіїе оГ Іипе і\уо гераігіаііоп тіззіопз, Роіізк апсі
8оуієі арреагед лукіск зкошесі а £геаІ сіеаі оГіпіегезі іп іке Гиіиге оГ
Іке уоип£ ІІкгаіпіап теп Ьекіпсі іке ЬагЬесІ млге: Тке Роіізк
МІ88Іоп арреаіесі Іо \¥е8Іет ІІкгаіпіапз, Гогтег Роіізк сіїігепз, Іо
182
]оіп іке зесопд Роіізк Агту Согрз зіаііопед ікеп іп Ііаіу. ТЬе
8оуієі Міззіоп, оп Іке оікег капд, арреаіед іо аіі ІІкгаіпіапз іо
геїигп Іо ікеіг котеїапд “іо геЬиіІд іке соипігу” аззигіп£ еуегуЬоду
ікаї еуегуікіп£ каз скап£ед Гог іке Ьеііег іп Іке 8оуієі ІІпіоп апсі
ікаї а зепегаї атпезіу каз Ьееп ргосіаітед Гог аіі ікозе \уко
деуіаіед іп ікеіг Іоуаііу іои/агдз іке 8оуієі ге£іте.
Д1ікои£к Іке Кераігіаііоп Міззіоп’з июгдз зеетед геаззигіп£,
Іке зоїдіегз оГ Іке ІІкгаіпіап Віуізіоп кпе\у уегу у/сіі Ікаї пеіікег
Зоуієі атпезііез пог 8оуієС зизіісе саппоі ке Сгизіед. Ткоизапдз оГ
іппосепі уісіітз іогіигед апсі кіііед іп Зоуієі ргізопз дізсоуегед іп
уагіоиз сіііез оГ ІІкгаіпе аГіег Іке Сегтапз оссиріед іке соипігу,4
аз ууєіі аз Іке тазз £гауез оГИКУО уісіітз оГ 1937-1938 дізсоуегед
іп Іке ІІкгаіпіап сіїу оГ Уіппііза іп 1943 5 \¥еге зсіїї ЮоГгезк іп Ікеіг
тіпдз Іо Ьєіієує 8оуієі рготізез. Могєоуєг аіі Скезе уоип£ теп дід
поі іаке агтз а£аіпзі Іке Воуієі Яиззіап гиіе іп огдег іо зиггепдег
киї іо (Ї£кі ипіііі Ікеіг соипігу гуоиід ке Ггеед Ггот апу ГогеЇ£п
оссираііоп. Еуєп аі ікіз ііте Ікеу зіііі кеііеуед апд коред Ікаї Іке
ХУезіет АПіез, Гог Іке заке оГ а 1азііп£ реасе апд іизіісе, луоиід
регтії іке Зоуіеі іугаппісаі £оуегптеп1 Іо ехізї сопігагу Іо Іке
ийзкез оГ Іке 8оуієі сіїігепз, зіпсе іі и/аз іп по \уау Ьеііег Ікапіке
уапциізкед бегтап Іугаппу. Зикзециепііу Ікеу геГизед іо ке
гераігіаіед Іо ІІкгаіпе кпои/іп£ циііе и/еіі ікаї поі ІІкгаіпе киї
Зоуієі іпГатоиз Гогсед іакоиг сатрз іп ІЧогікет Киззіа апд
Зікегіа и/оиід ке ікеіг асіиаі дезііпаїіоп.
Вис іке Зоуієіз м/еге поі еазіїу дізсоига£ед зіпсе ікеу кад ріапз
Іо саггу оиі. Ткеу кпеуу Гиіі м/еіі ікаї Ікозе ууко ]оіпед іке
ІІкгаіпіап Віуізіоп луєгє зеї Гог ІіГе іо деГу 8оуієі аиікогііу іп
ІІкгаіпе июиід саизе Сгоикіе акгоад іГ поі гераігіаіед Ьу Гогсе. Іп
огдег іо до ікіз ікеу іпзізіедопіке Сгітеа А£геетепі оГГеЬгиагу
11, 1945 оп іке гераігіаііоп оГ іке 8оуієі сіїігепз. Неге ікеу сіазкед
ууіік іке Вгіїізк оп Іке деГіпіііоп оГ а 8оуієС сіїігеп, кесаизе іке
Киззіапз іпзізіед Ікаї ІІкгаіпіапз Ггот аіі ікозе іеггіїогіез, аппехед
Ьу іке 8оуіеі І’піоп дигіп£ іке Іазі мгаг луеге 8оуієі сіїігепз, м/кіїе
іке Вгіїізк іпзізіед ікаї опіу ікозе и-ко луєгє 8оуієі сіїігепз ргіог іо
іке ЕеріетЬег 3,1939 6 циаІіГіед ипдег Іке діїїпіііоп. Ассогдіп£ Іо
іке Вгіїізк іпіегргеїаііоп, іке ІІкгаіпіапз Ггот Оаіісіа, Уоікупіа,
ВеззагаЬіа, ВикоУІпа апд Тгапзсаграікіа луєгє поі зиЬ]есі іо
ГогсеГиІ гераігіаііоп.
183
Іп огдег іо сопуіпсє іке Скгаіпіапз ог іке Вгііізк “Ьу коок ог
Ьу сгоок” ю гераіпаііоп, Мозсочу зепі іо Веііагіа іке іор тап Ггот
Мозсочу» бепегаї Еііір І. Ооіікоу, сіериіу тіпізіег оГ сІеГепзе. АІ1
Р.О.ХУ.'з и/еге іпіегго£аіесї Ьу-іке Кераігіаїіоп Міззіоп іп-£гоирз
а псі іпсііуісіиаііу Ьиі гезикз чуєгс гаїкег пе£ІІ£ІЬ1е. її м/аз опіу опій/о
оссазіопз, оп 26ік Зипе апсі оп 15ік оГ Лиіу 1945 ікаі 161 апсі 666
теп гезресііиеіу уоіипіеегесі Іо Ье гераігіаіесі.7 Мові оі Ікет и/еге
еіікег сіуіііапз ікаі ;оіпес1 іке геІгеаііп£ ІІкгаіпіап Оіуізіоп аГіег Іке
чуаг епсіесі іо Ье іп ІІкгаіпіап £гоир. ог асіиаі зокііегз чуко
“уоІипІегесГ Іо ІЬе ІІкгаіпіап Оіуізіоп іп огсіег іо езсаре Ггот іке
Вгіїізк-Атегісап ЬотЬз Га11іп£ оп Сегтап іпсіизігіаі сепігез, м/кеге
Іксу чуогкес!»ог Ггот іЬе Сегтап Р.О.^. сатрз чукеге ікеу зіагуесі.
8іпсе іп Ьоїк сазез іЬеу каррепесі іо Ье ікеге а^аіпзі ікеіг очуп чуііі,
Ікеу коресі ікаі іке Зоуіеі аиікогіїіез чуоиід вкочу зоте
ипс!ег8іапс!іп£ апсі сотраззіоп іо ікет — уісіітз оГсігситзіапсез,
Атоп£ Ікозе гераігіаіез ікеге чуєгє а!$о цшіе а Гечу Виззіапз апсі
оікег паїіопаїіііез Ггот Іке 8оуіеі СІпіоп. Зоте сіісі гераігіаіе іп
огдег іо ]оіп ікеіг Гатіїіез Ьаск іп РІкгаіпе, коріп£ іо ргеуепі Ікеіг
регзесиііоп оп ассоипі оГ ікеіг Ьеіп£ аЬгоад уукіїе оікегз Ьєіієуєсі
ікаі Ікеу чуоиід ке аЬіе іо евсаре апсі ]оіп іке ІІкгаіпіап
ипс1ег£гоипд.
8ооп аГіег іке 8оуієі оГПсегв уіяііесі ІІкгаіпіап сатр, апсі
сгіїісіхесі іке Вгііівк адтіпівігаііоп диііе Іоидіу во ікаі еуегуЬоду
соиісі кеаг ікет икіїе рготі&іп£ Ьеііег Гоосі апсі с1оікіп£ав вооп аз
Ікеу іоок іке сатр оуег. * Ткіз чуаз сіопе иіік іпіепііоп іо зііг ІЬе
сіізсопіепі атоп£ іке РІкгаіпіапз. Іп іке теапііте зоте оГ іке
гераігіаіез тапа£сс! іо гипачуау Ггот іке 8оуієі сатр апсі іпГогтесі
оікегз ікаі аіі іке сопсіїіаіогу чуогсіз зрокеп іп іке ІІкгаіпіап сатр
чуєгє сіезііпес! іо Іиге ікет іпіо сарііуііу. Аз а гезиіі, Ікеге и/еге уегу
Ге\у и/ко а£геес1 іо Ье гераігіаіесі.Тке роог гезикз оГ 8оуієі еіїогіз
иеге Ьіатедоп ІІкгаіпіап оГГісегз аз Ьеіп£ гезропзіЬІе Гог ргеуепі
іпр гсраіпаііоп оГ зикогсііпаїез. Іп огдег іо сіеаг ікіз окзіасіе он» оГ
ікеіг \уау іке Киззіапз (іке Вераігіаііоп Міззіоп сопзізіесі оГ іке
Виззіапз опіу)» сіетапсіесі ікаі аіі оГГісегз оссируіп£ соттап<1іп£
розіз іп іке сатр “5с" ог іп іке ге£Ітепіз зкоиіс! Ье зерагаіесі апсі
гетоуесі Ггот іке сатр. Тке Вгііізк уіеісіесі іо ікіз детапсі киї іке
гезиіі \уаз с1ізарроіпііп£ Гог іке Киззіапз. БикведиеМІу Сої. Кгаі
апсі 35 оГГісегз чмеге гетоуесі оп Аи£изі 14ік. Ніз ріасе чуаз іакеп
184
оуєг Ьу Н.-Соїопеї РогрЬігу 8у1епко, иЬо \уах аіхо гетоуесі суііЬ
37 оїїїсегх іио сіаух іаіег, оп Аи^ихі ІбіЬ. ТЬе пехміу арроіпіед
сопипапсіапі Саріаіп Апсігем/ 8акоуусЬ суЬо Ьагбіу Шіед аіі ІЬе
уасапі рохіх, \уах огбегед іо іеауе ІЬесатр оп Аи£ихі25іЬ. Виї іЬіх
ііте іЬе Окгаіпіапх Ьасі акеасіу іоо тисЬ оГ іі апсі іЬеу сіесісіесі іо
асі. 8иЬхециепі1у гмЬеп оп ІЬе тогпіпя оГ Аи^ихі 25іЬ ІЬе 8оуіє(
Сепегаі аііетріес! іоепіег іЬесатр, іЬе ІІкгаіпіап хепігусмоикі
пої ореп ІЬе £аІе Гог Ьіт апсі ргеуепіед Ьіх епігу. ТЬе ИитіЬаіесІ
^епегаї ууєпї іо іЬе ВгіїіхЬ соттатіат. 8ооп аЛег іЬе ІІкгаіпіап
соттапсіапі, Сарі. 8акоуусЬ поіііїесі Ьіх хиЬогсііпаїех іЬаі Ье иа$
огсіегесі Іо іеауе іЬе сатр “5с” ІО£ЄіЬег иііЬ піпе оіЬег оГйсегх.9
Ноу/єуєг, іЬіх ііте ІІкгаіпіап хоісііегх оЬіесіесі апсі хуоиісі пої Іеі
іЬеіг соттапсіапі оиі Ьу £аіЬегіп£ іп (топі о£ ІЬе ехіі £аІе. ТЬе
аіагтесі 8оуієі Міххіоп сІаххіПесі ІЬіх гпоує ах а тиііпу саихед Ьу
ІЬе хЬопа£е о£ Еоосі. ТЬе ВгіїіхЬ Соттапсі иах хіиппесі апсі
геропесі іі Іо ііх хирегіогх. N01 ЬеГоге 1оп§ а ге^іопаї Р.О.\¥. сатр
соттепсіапі. ВгівасПег А. Р. ВІоск, соттапсіег оГ іЬе 21хі Тапк
Вгі^аде аггіуесі ЬітхеК апсі хуііЬ ап агтесі ехсоп епіегесі ІЬе сатр.
8ееіп£ еуегуїуЬеге реасе апсі диіеі, Ье огдегесі Ьіх ехсогі Ьаск апсі
\¥епі сі о суп іЬе сатр гоасі аххіхіесі Ьу ІЬе ІІкгаіпіап оіїісегх.
Вгі^адіег ВІоск \уах ЬгіеЕесі ах іо іЬе єуєпіх Іеасііпв іо іЬіх
“тиііпу” апсі \уах аххигеН іЬаі її 'уах пої Ьип£ег іЬаі саихес! іі Ьиі
гаїЬег ІЬе ітрогіипаїе §оуіеі уіхііх апсі іЬеіг ргора^апда. А
Біхіетепі іЬаІ ІІкгаіпіапх сіісі пої суапі іо геїит іо СІкгаіпе
оссиріесі Ьу 8оуієі Киххіа и/ах гереаіесі опсе тоге ах м/еіі ах а
^епегаї сіехіге о£ іЬе сатр іЬаі іЬе тетЬегх оГ іЬе 8оуієі
Кераігіаііоп Міххіоп пої Ье аііоиесі со епіег іЬе сатр хіпсе поЬосіу
соиісі £агапіее іЬеіг хаГеіу. Іп хрііе оЕ іЬаі, Саріаіп ЗакоуусЬ апсі 14
оіїісегх Ьад іо Іеауе сатр апсі Сарі. 8. УахкеуусЬ луах арроіпіесі а
песу соттапсіапі-
Іп ІЬе теапііте, а 8о1сііегх Соипсіі и/ах іогтесі суЬісЬ аіхо
ргехепіед ііх ои'п ЬгіеГ хіаііп^ ІЬаі іЬе оЕйсегх Ьасі поіИіп# іо сіо
\¥ЇіЬ іЬеіг геГихаї іо геїит Ьоте ах іЬеіг Ьотеїапсі ^ах гиіесі Ьу
Визхіап Соттипіхіх. ТЬеу етрЬаІісаІіу хіаіесі іЬаі іЬеу чуоиісі
пєуєг Ье регхиасіесі Іо сіо хо апсі хисЬ а £оа! іЬе Виххіапх соиіс! опіу
ассотрііхЬ оуєг іЬеіг сіеад Ьодіех.’”
ТЬе єуєпіх о£ Аизихі 25іЬ >уеге гєхоіуєсі хуііЬ а ВгіїіхЬ рготіхе
іЬаі ІЬе Киххіапх луоиісі пої епіег ІЬе сатр апсі ІЬаі поЬосіу м/оик!
Ье гераігіаіесі а^аіпхі Ьіх нііі. ТЬе хате аррііесі Іо іЬе ІІкгаіпіап
185
луотегїз сатр Іосаіесі іп іке іоип оГ Кіссіопе зоиік оГ Кітіпі.
Ргот ікаі тотепі оп, сатр ІіГе ргосеебей реасеГиІІу. Ткгее тоге
регзопз уоіипіеегесі Іо гераіпаїе апсі іп іке тіс!с!1еоГ8еріетЬег іке
8оуіеі Кераігіап Міззіоп ІеГі Сатр "5с* іп ВеІІагіа.
\¥кі!е зоте оікег тіїііагу ипііз П£кііп£ іке 8оуіеі Киззіа оп
іке Сегтап зісіе м/еге капсіесі оуег іо іке 8оуіеіз аГіег іке \¥аг, іке
тоз(іга£Іс ехатріе Ьеіп£ Іке Соззаскз, іЬе ІІкгаіпіап Оіуізіоп о(
(ке ІІкгаіпіап Маііопаї Агту иаз зрагесі Ьу іке Вгііізк
Ооуегптепі. к із кпо\уп ікаі Ске АгсЬЬізкр Кап Виско, ехагск Гог
(Не ІІкгаіпіапз іп УУезіет Еигоре сіісі ЬІ8 Ьезі іо ргеуепі зиск ап
асііоп. Не м/аз аЬІе іо зоїісіі роїуегГи! аісі Ггот Роре Ріиз XII и/ію
зіоосі іп сіеГепзе оГ іке ІІкгаіпіап Оіуізіоп. Регкарз ікеге луєгє зоте
оікег Гасіогз \укіск іпЛиепсесІ іке Вгііізк Соуегптепі іо асі
ассогдіп£Іу, Ьиі ікеге Ї8 по сіоиЬі ікаі іке покіе апсі соига£еоиз
8іап<1 оГ іке ІІкгаіпіап оГГісегз апсі 8ОІс1іег8 іп ікеіг о\уп сіеГепзе оп
Аи£изі 25ік 1945 тизі кауе касі зоте іпПиепсе ироп іке ГІпаї
СІЄСІ8ЇОП оГ іке гезропзіЬІе аиїкогіііе8. Тке Еасї ікаі 8іа1іп кітзеИ
ехріісіііу ехргеззесі кіз хуізк і о кауе іке "ІІкгаіпіап Оіуізіоп*’
гераігіаіесі, апсі ікаі Гауоиг м/аз поі £гапіес1 іо кіт, І8 а зІ£піГісапі
апсі теапіпвГи! роїііїсаі асі.
її тизі Ье асітіііесі ікаі тозі оГ іке Вгііізк оГГісегз зсґуіп£ аі
Сатр “5с”, іп зрііе оГ Ггедиепі скап£ез оГ соттапсі, иеге циііе
кеІрГи! апсі 8у траікігед м/іік іке ІІкгаіпіап Іоі11 м/іік (ке ехсерііоп
оГ іи/о оГГісегз Ггот іке “Раїезііпе” Вгі£аде м/ко зісіесі иіік іке
8оуієіз аіі (ке и/ау.|? Тке тозі кеІрГи! оГ іке ВгііізЬ оГГісегз и/аз
Саріаіп О. Ніііз, ^ко 8роке Киззіап апсі ікегеГоге іі \уаз еазу (о
сопуегзе иіік кіт 8Іпсе аіі іке окіег ІІкгаіпіап оГїїсегз, \уко зєгуєсі
іп іке Ітрегіаі Киззіап Агту ЬеГоге іке Кеуоіиііоп, зроке Киззіап
аз у/еіі. Виі Сої. 8\уіпіоп, Ьі.-Сої ЛХ. Сагдпег Вго\уп, Ма]ог
СатрЬеІІ Ргезіоп апсі Саріаіп С.Т. 8іапс1ип£аге логіку оГзресіаі
поіе аз ікозе \уко сіісі ікеіг Ье8і іо кеір (ке ІІкгаіпіап ргізопегз оГ
\уаг іп іке ііте оГ ікеіг діге пеей.
Тке Р.О.\¥. ІіГе іп ВеІІагіа \уаз іпсіеед уегу сІіГІЇсиІі Ьесаизе оГ
іке Госмі зкогіа£е апсі тозі оґаіі Ьесаизе оГап ипсегіаіпіу оуег іке
Гиіиге. Но\¥еуег, ІІкгаіпіапз, \уіік іп8Ї£піГісапі ехсерііоп,
\уіікзіосх1 а!1 іке ікгеаіз апсі сіезраіг апсі \уоп ікетзеїуез іке
гесо£піііоп оГ іке Вгііізк аиікогіііез аз с1езегуіп£ оГ азуїит.
Оп ОсюЬег 17ік 1945 іке Сатр "5с” дуаз ІгапзГеггей ігот
ВеІІагіа со а пе\¥Іу Ьиііі сатр зоиік оГ Кітіпі \укеге ікеге \¥еге £оод
186
іепіз Гог еуегуЬоду апд Ьаггаскз «ЬісЬ регтпіесі ¥апоп$ сиііигаї
асііуіііея ге£аг<і]е5£ оГ іуеаіЬег. Виї Ггот по« оп її «аз саііесі
8иггеп(іеге(1 Епету Рєгбоппєі Сатр N0. і (БЕР N0. І). її Іаксесі
ипііі Мау-Липе 1947 «Неп аіі икгаіпіапз, іпс1исііп£ ІЬе ХУотеп’з
Сатр іп Кіссіопе, «еге Ьгои^Ьі оуєг Со Сгеаі Вгіїаіп «Ьеге іЬеу
«еге сІаззіГіед а$ ргіаопега оГ «аг «ііЬ а 5іапіп£ гіаіе Ггот їЬеіг
аггіуаі оп ІЬе ВгііізЬ зоїі. *
* На статусвоєнно-полоненихусіхднвізійннків поставлено щойно з
переїздом їх до Велико-Брнтанії в травні-червні 1947 р. Які були
мотиви такої класифікації та яке вона мала практичне значення для
ДИВІЗІЙНИКІВ - не відомо.
Бібліографічні примітки:
1. Л. Макарушка, інтерв’ю, серпень 1979.
2. Б. Підгайннй, “Генерал Михайло Крат", Вісті
Комбатанта. 1979, ч. 5-6 : стор. 73
3. Б. Підгайннй, “Кінець війни 1945 р. і початок табору
полонених в Італі”, Вісті Комбатанта. 1979, ч. З, стор. 49
4. Гляди: 3ючини комуниточної Москви в Україні еліті 1941
року. Суспільно-політична бібліотека, ч. 10(Нью Иорк. Пролог, 1960).
5. Енциклопедія українознавства. том. 2, ч. І.стор. 283
6. Гляди: Документ ч 18 у роздій "Документи" стор. 235
7. Накази Української Команди табору, ч 58(25 червня 1945)
8. Там же. Наказ ч. 16(27 червня 1945) та Наказ ч. 29 17 липня
1945).
9. С. Яськевич. “В 20-іу річницю іікві данії табору
полонених...”. Вісті, 1967. ч. 126, стор. 71 та Повідомлення сотн.
Саковича з Дня 25 серпня 1945 {Накази Української Команди табору).
10. Меморандум до Головної Команди таборів полонених в
Італії”, Документ, ч. 2 .у розділі “Документи”, стор 195
II. М. Крат. “У новій дійсностіВісті, ч. 118 (липень 1965),
стор. 35а.
12. М. Крат.“Репатріяція”, Вісті, ч. 119(листопад 1965),стор.
83, а також Документ ч. 11 , у розділі “Документи", стор 223.
187
„ шажтеевшс
ріи-ь /павор-беллярі.я-я-іо-45- чл
л ^>1- ^агіт. Х"‘Г^3
-* *• •-* »«♦«+» ♦ •-•
*$♦ ♦♦$♦ ♦+♦
га*мсіжя*оатк жж бсакрал.
Стек беонежшгїй>іово годубе,
такого серчя за ие з чаш,
зоб кохать ке вміло їй тебе.
Чоово ІАОрв і ІкіЦрО ЯИрокері
-Ьг зеЛв’ОК. >горм і лісвв
Ио одно у світі заздре око
£во«1 оож>ї краси*
Мвд Тобон спів птвивли^ ЛРвва
І бяякять М СОИДІ ПО*ИКІГва
А ’ПХУТом.яж иорЄ|вв*утг у
«Золоті зсдииоштьвл тжте.
Волоком І йодом Те текуча,
Скіявкя нпцр у Тоба в г.і^бкні і
І за л бс* ізлг громучі.
X не рав пала^Тв вогкі.
Наголовка сторінка таборового "тижневика “Батьківщина” за
редакцією хорунжого Семена Федюка
188
ДОДАТОК — АРРЕ^ІХ
ДОКУМЕНТИ
ІЮСІМЕЬТЬ
Документи поміщені у цьому розділі, за виїмком ч. 1,3 і
12, друкуються вперше. Під кожним документом подано
інформацію, де знаходиться оригінал. Мова в усіх
докумен тах залишена такою як вона є в оригіналі, за виїмком
не значних ор тографічних помилок, як на приклад, умлявти
в німецькій мові, яке справлено для ясности тексту. В
документах, де треба було робити вставки — вставлені
слова подано у квадратних дужках.
ДОКУМЕНТИ
1. А^геетепі Ьеііуееп ІЬе Ппііесі Кіп^сіот, Сапасіа, Аихігаїіа, №\у
/еаіапсі, ЧІпіоп оґ 8оиіЬ АГгіса апсі Іпсііа оп іЬе опе Ьапсі апсі іЬе
8оуіє1 15 пі о п оп ІЬе оіЬег Ьапсі, геїагіпя іо Ргізопегз оГ \Уаг апсі
Сіуіііаїк ІіЬегаїед Ьу Еогсек орегаїіп^ ипсіег Боуієі Соттапсі апсі
Еогсез орегайп^ ипсіег ВгіїізЬ Соттапсі — Сгітеа.І ИЬ ЕеЬгиагу,
1945.
2. Меморандум до Англійського Командування (20(18) травня
1945)
З Меморіял до Англійського Командування (20 (18) травня
1945)
4- 8іеЬепде УогзсЬгійеп Гиег ІІеЬег^еЬепек Регзопаї
5. Інструкція внутрішнього ладу в Українському таборі
Сої. М, Кгаі Іо ІЬе ВгіїікЬ Сопипапсіапі оГ РО\¥ Сатрх рипе
26, 1945.
7- Лист ген. Шандрука до полк. М. Крата.
8. Сої. Кгаі: “Ап сііе ВгіїіхсЬе Наиріциагіїег” (26.7/45).
9. Сої. Кгаі: “Ап сіая ВгіїізсЬе Ьа^егкоттапсіо” (10.8.45).
10. Сої. Кгаі: “Ап сіак Коттапсіо сіег 21 Тапк-ВгІ£асІе.
1 І Сарі. 8ако\уусг: “Ап сіа» КоепІ£ІісЬ ВгііівсЬе
Мі1їіаегкоттапс!о...( 17.8.45).
12. Стрілецька Рада: “До Головної Командн Таборів
Полонених в Італії" (28.8.45;.
13. Звернення Української Студентської Громади (1.9.45).
14. Українська Студентська Громада: “До Всечесніших Отців у
Римі” (3.8.45).
15. Відозва Комітету Підстаршин і Стрільців (7.9.45).
16. ІЧоіе УегЬа1е“То 8іг Егапсіз О‘Агсу ОзЬогпе 27іЬ Аир. 1945).
17. Р. ЬеівЬ-8тііЬ Ю Егпеаі Вєуіп (14іЬ 8ері.1945).
18.1 . М. ТгоиіЬеск іо 8іг И’Агсу О$Ьогпе(9іЬ МоуетЬег 1945).
19. Гусев Ф. Т.: “Господнну Зрнесту Бевину"(3 сент. 1945).
20. Вераігіаііоп оГ сіїігепх оГ Ваіііс Зіаіек, ДУевіегп Пкгаіпіап апсі
Вуеіогиміап паїіопаїііу (1 ОіЬ 8ері. 1945).
21. Внказ українських старшин вивезених...
190
ДОКУМЕНТ ч. 1
АСКЕЕМЕМТ Ьеінееп (Ье Ппііесі Кіп^сіопі, Сапягіа,
Аикігаїіа, N04* Хеаіапсі, Ппіоп оГ 5>оиіЬ АСгіса апсі Іпсііа
оп (Ье опе Ьапсі алеї (Ье Коуієі Спіоп оп СІїе оіііег Ьапсі,
геІа(ііі£ (о Рпм>псг& <>(' И^аг апсі Спіііапз ІіЬсгаїев Ьу
Гогсез орегаііпц ипсіег Яоуієі Соттапсі апсі Гогсез
сфсгаїіпз ипсіег ВгіІічЬ Соттапсі.—Сгітеа, Пік
ЕеЬгиагу, І945(')
Тіш бекчїгптепіл оГ іііе Спііесі Кіпріот оГ Огеаі Вгіїаіп
апсі ЬкмНіегп Ігсіапсі. оГ Сапасіа. оГ АиБігаІіа, оГ Мечу Хеаіапд,
оГ іііе Ііпіоп ої 5оиі1і АГгіса апсі оГ Іпсііа оп іке опе Ьапсі
апсі іЬе Соуегптепі оГ іке Стоп оГ ХоуієГ Зосіаіізі КериЬІісБ
оп іЬе оікег Ьапсі, иійішір іо таке апап&степІ$ Гог іііе саге
апсі гсраігіайої! оГ 5оуієі сііідепБ ГгсесІ Ьу Гогсех орсга(іп£
ипсіег Впіізії соттапсі апсі Гог Впіібіі ьиЬ]ССіз Ггеесі Ьу Гогсез
орегаипз шиїеі ЬоуісС соттапсі. Наче аріессі аз Гоііочуб:
Акт 1.1- І
АП ііоуієі СІИ2СП.Ч ЬЬсгаїссі Ьу (Ье Гогссь орегаііп£ ипсіег
Вгіїі.чіі соттапсі апсі аіі Вгіичі) міЬіссіз ІіЬегаїесІ Ьу Ніс їогссз
орегаіііі£ ипсіег Хоуієі соттапсі идіі. ипіііощ деіау аПег ііісіг
ІіЬегаІіоп, Ье зеїкігаїесі Ггот епету ргізопегз оГ маг апсі 'іуіЬ
Ье таіпіаіпесі ьерагаїеіу Ггот (Ііет іп сатрз ог роїп’.з оГ
сопсепігайоп ипііі Ікеу Ііаус Ьесп капсіссі очег іо іЬе Яочіеі
ог Вгііібіі аиііюгіїїез. ач іке сдмї тау Ье, а( ріасез адгессі
ироп Ьеіисеп 1ІЮ5Є аиіИогіиеі».
Впіізії апсі $очіеі тіїііагу аиіііоіііісч иіі! гсчресіічеіу кікс
Ніс песе&загу теазигез Гог ргоіесіюп оГ сапірз апсі роіпіь оГ
сопсепігаііоп Ггот епету ЬотЬіп£. аіиііегу іігс. еіс.
Акгкіл 2
ТЬе сопиасііп& рапіез ьііаіі спзиіе Ікаі ікеіг тіїііагу
аиіііогніез зііаіі ччіїїюиі сіеіау тГопи іке сотреіепі аиікогіПез
(Ч РиЬі.чкеи іп іке Оаііу Те/е^гарИ оп іке ІЗіГ» ЕеЬгиагу, 1945.
191
оГ іке оііісг рагіу гс£агдіп& сіїігспч ог $иЬ]'есЬ оГ іііс оіііег
сопігасііпу рану Гоїте! Ьу іііепі. гіпс! иіі! зі ікс зате ііте
Таке іке песеззагу зіерз іо ітріетспі Ніс ргоуізіопч оГ Ні із
а^ґеетепі. 8оуієі апсі Вгіїізк гераігіаііоп гергезспіаііусз \уШ
Ііауе іке гі"Ьі ої іттедіаїс ассезз іпіо Ніс сатр^ аіи! роіпЬ
оГ сопсспігаїіоп Місгс ікеіг сііігегь ог ьикіссіз аге кхаїед
апд ікеу иііі Ьііує іке гІ£Іі’. іо арроіпі Ніе тіста І адтіпізіга-
ііоп апд зеі ир ікс іпісгпаї дізсірііпе апд тапа^етепі іп
ассогдапсе иаїк іке тііііагу ргоседиге апд Іах^з о( ікеіг
соипігу.
Еасіїііїсь \міН Ье £Іуєп Гог іке дезраіск ог ігапхГсг оГ оПісегь
оГ ікеіг оу/п паїіопаїііу іо сатрз ог роіпіз оГ сопсепігиПоп
хуксге Ііксгаїед піетксгз оГ іке гезресіїуе Гогссз аге Іосаісд
апд ікеге аге іішИІісіспі оПкхтз. Тке ииічіде ргоіесііои о(
апд асссзз (о апсі Ггот Ніс сапірх ог роїнь оГ сопсспігаїіоп
\¥І11 Ье Є5ізЬІІ5кесІ іп ассогдапсе міііі іке іп.яігисііопз оГ (ке
тііііагу соттаїїдег іп иЛюзе топе ікеу аге ІосаіесІ. апд іке
тііііагу соїшпзпсіег зкаїї аЬо арроіпі а еотпіапсіапі. м/ко
зкаїї кауе іке йпаї гезропзікіїііу Гог (ке оуегаїї адтіпізігагіоп
апсі дізсірііпс оГ іке сатр ог роті сопсеглед
1 пс і спила! оі сатрь аь \¥е11 аь Ікс (гап$Гег Ггот опе сашр
іо аниіЬсг оГ ІіЬегиіед сііітепь ог зикіесК \уііі Ье еіГееісд Ьу
а£геспіспі уЖіі іке соїпрсіспі &)УІС( ог Вгіїізк аиікогіііез.
Кепьп.іІ оГ сатрз апсі (гапзГсг оГ ІіЬегаїед сіїігепз ог зикїесіз
тау. іп ехсерііітаї сігсиїпмапесз, аізо Ье сіїесісд м/іікоиі
ргсііпііпагу а&теспіспі, ргоуісіесі (Ііе сотреіепі аигкогИіез аге
ітпіссііаісіу поііііссі оГ зиск гстоуаі ог [іапхГсг у/іік а яаіе-
теїп оГ іке гсачоїь. Нозіік* ргорацапда дігесіссі а^аіпьі (ке
соіі|гасіш£ рапісч ог а^аіпзі апу оГ (ке Цпііесі Маїіопз и-ііі
иоі Ьс регтіїісд.
Актісье З
Тііс сотрсіспі Вгіїізк апсі 8оуіє( аиікогіііез \уіП зирріу
ІіЬега’.есІ сііітепз ог хііЬ|ЄС1з оГ (ке сопігасііп" рагііез \уіік
адециаіе Гоосі. скякіїщ. Ііоизіп^ апд тедісаі аііепііоп Ь<ЯІІ
іп <.атрч ог аі роіпЬ оҐ еопсспігаііоп апд сп гоиіе, апд \уіік
ігапьрогі ипііі ікеу аге капдесі оуєг іо іке 5оуіє( ог Вгіїізк
аиікогіїіеч аі ріасез а£геед ироп Ьеііуееп (Возе аиікогіїісз.
Тке мапсіагсіч оГ зиск Гоосі. сіоНііпб» коизіпе апд тедісаі
аііепііоп чііаіі, зикіссі Іо (ке ргоуі&іопз оГ Агіісіе 8, Ье йхед
о.: а Ьазіх Гог ргіуаіез, поп-соттІ55Іопед оШсегз апд оПісегз.
Гїіе Ьачіх Ііхед Гог сіуіііапь зкаї! аз Гат аз роззіЬІе Ье (ке
чііпіе ач (ікіі Гіхсд Гог ргіуаіея.
192
ТЬс сопігасііпр рагііез Л’ііі поі детапсі сотрепзаііоп Гог
діезе ог оіЬег зітііаг зегуісез лмЬісЬ іЬеіг аиіЬогіііез тау
ьирріу гезрссііуеіу ю ІіЬегаіед сііігепз ог зиЬіесіз оГ іЬе оіЬег
сопігасііпв рагіу.
Акгісіх 4
ЕасЬ оГ їііе сопігасїінв рагііез зЬаП Ье аі ІіЬсгіу ю изе іп
аегеетепі и-ііЬ іЬе оіЬег рагіу зиск оГ ііз оіуп теапз оГ
їгапзрогі аз тау Ье ауаіІаЬІе Гог Же гераігіаііоп оГ ііз сііігепз
ог зиЬіесіз Ііеїд Ьу іЬе оіЬег сопігасііпЕ рагіу. Хітіїагіу еасЬ
оГ іііс сопігасіірв рагііез зЬаІІ Ье аі ІіЬсгіу (о изе іп а^гее-
тепі иііЬ іЬе оіЬег рагіу ііз о*уп Гасіїіііез Гог Же деііуегу оГ
зиррііез іо ііз сііігепз ог зиЬіесіз Ьеїд Ьу іЬе оіЬег сопігас!іп£
рагіу.
Акіісье 5
$оуієі апд ВгіїізЬ тііііагу аиіЬогіііез вЬаІІ таке зиск
адуапсез оп ЬеЬаІГ оГ іЬеіг гезресііуе еоуегптепіз іо ІіЬегаіед
сііігепз апсі зиЬіесіз оГ іЬе оіЬег сопІгасііп£ рагіу аз іЬе сот-
реіет Хоуієі апсі ВгіїізЬ аиіЬогіііез вЬаІІ а§гее ироп ЬеГоге-
Ьапд.
Адуапсез тасіе іп. сиггепсу оГ апу епету ісггіїогу ог іп
сиггепсу оГ іЬеіг оссираііоп аиіЬогіііез вЬаІІ поі Ье їіаЬІе іо
сотрепзаііоп.
Іп Же сазе ої адуапсез тасіе іп сиггепсу оГ ІіЬегаїесІ поп-
епету ісггііогу, іЬе Боуіеі апсі ВгіїізЬ Соуегптспіч піі! еІТесі,
еасЬ Гог асіуапсез тасіе іо ІЬеіг сііігепх ог зиЬіесІз песеззагу
зеіііетепіз луііЬ ІЬе Соуеттепіз оГ ІЬе іеггііогу сопсегпесі,
м/Ьо иііі Ье іпГогтед оГ іЬе атоипі оГ ІЬеіг сиггепсу раіб
оиі Гог іЬіз ригрозе.
Актісьб 6
Ех-ргізопегз оГ ц'аг апд сіуіНапз оГ еасЬ оГ іЬе сопігасіїп^
рагііез тау, ипііі ІЬеіг гераігіаііоп, Ье етріоуед іп іЬе шапа^е-
гпепі, шаіпіепапос апд адтіпізігаііоп оГ (Ье сатрз ог ЬіІІеіз
іп и/ЬісЬ іЬеу аге зііиаіед. ТІїеу тау аізо Ьс етріоуед оп
а уоіипіагу Ьазіз оп оіЬег \*огк іп іЬе уісіпііу оГ ІЬеіг сатрз
іп ГигіЬегапсе оГ ІЬе соттоп иаг еіїогі іп ассогдапсе и'ііЬ
а^геетепіз іо Ье геасЬед Ьсіу/ееп іЬе сотреіепі Хоуієі апд
ВгііізЬ аиіЬогіііез. ТЬс диезііоп оГ раутепі апд оіЬег соп-
діііопз оГ ІаЬоиг зЬаІІ Ье деіегтіпед Ьу а^геетепі Ьекмееп
діезе аиіЬогіііез. Іі із ипдегзіоод іЬаі їіЬегаіед тетЬегз о!
ІЬе гезресііуе Гогсез \¥І11 Ье етріоуед іп ассогдапсе лмііЬ
193
тіїіСагу £іапдаг<18 апсі ргооесіиге ап<1 ипсіег іке зирегуізіоп
оГ (ЬсІГ О¥¥П ОЙІСЄГ5.
Антісье 7
ТЬе сопігаоСіп£ рагііез 5Ьа11, чуЬєгсуєг песемагу, ихе аіі
ргасіісаЬІе теапз Іо епзиге іЬе еуасиаііоп (о іЬе геаг о£ іЬезе
ІіЬегаіесІ сіїігепх ог биЬ]есІ5. ТЬеу ако ипсіегіакс Іо и$с аП
ргасіісаЬІе піеапз іо ігапврогі ІіЬегаїесІ сіііхєпб ог &иЬіссі8 іо
р!асе$ (о Ье а^геесі ироп м/Ьеге іЬеу сап Ье Ьапсіес] оусг іо
(Ье Зоуієі ог ВгііізЬ аиСЬогіііе8 гезресііусіу. ТЬе Ьапдіп£ оуєг
оГ <Ье8е ІіЬегаїесІ сіїітепз ог виЬіесіз кЬаІІ іп по Ье с1е1аус<1
ог ітресіеЛ Ьу ІЬе гесіиігетепіх оГ (Ьеіг Сет рога г у етріоутспі.
Актісьг 8
ТЬе сопІгасІіпЕ рагііе$ м/ііі £іує ІЬе Ґиііекі рс.ччЬк сІЇесС
Іо ІЬе Гоге£оіп£ ргоуІБІопя оГ (ЬЇ8 А^геетепі, 8иЬ]ссІ опіу Іо
ІЬе Іітіїаііопз іп сіеіаіі апсі Ггот ііте (о (іте оГ орегаїіопаї,
вирріу апсі ігапзрогі сопдіїіопз іп (Ье веуегаї іЬеаігев.
Антісье 9
ТЬІ5 Айгсетепї «ИаІІ соте іпіо Гогсе оп чірпаїиге.
Вопе ас іЬе Сгітеа іп диріісаіе апсі іп ІЬе Еп^ПвЬ апсі
Ки$$іап Іапвиавез, ЬоІЬ Ьеін£ едиаііу ашЬепІіс, іЬік ІНЬ
бау оГ РеЬгиагу. 1945.
Еог ІЬе Сснеттепс ої іЬе УпіСесі Кіннот,
АМТНС^У ЕОЕК
Еог іЬе боуегптепі оГ Сапасіа,
АМТНОМУ ЕОЕК
Еог іііе Соусгпіпспі ої іііе Цпіоп оГ 8оуієі Босіаіізі
КериЬ1іс8,
V. МОЬОТОУ.
Верппіед Ггот Сгеаі Вгіїаіп. Еогеі&п оДїсе. ВгіїиИ апа/огещп зіше
рарегз. 5¥ЙЬ и/ЬісЬ І8 іпсогроіаіеа Негиісґя Соттегсіаі Тгеасіез. 1947.
Раті 1. Уоі. 147. р. 10474051.
194
ДОКУМЕНТ ч 2
Мл., дня 20/18 травня 1945 року
МЕМОРАНДУМ
ДО АНГЛІЙСЬКОГО КОМАНДУВАННЯ
В ІТАЛІЇ
В зв’язку з трактуванням частин Української Національної
Армії яко німецьких СС., маємо за шану цьому твердженню
англійського командування рішуче заперечити та подати до
відома відповідні пояснення.
Український нарід вже на протязі кількох століть провадив
боротьбу за права на державне існування. В останніх десятках
років, починаючи від року 1917, особливо криваво прийшлося
нашому народові боротися, а спеціально проти московського
большевизму. Від 1917 по 1922 рік ця боротьба провадилася
Українською Державою й її регулярними арміями проти
Москви, а після поконання цих армій ворогами боротьба
продовжувалася збройно і політично цілим народом і
продовжується аж по цей час. В цій боротьбі український нарід
тяжко потерпів політично, матеріально і великими людськими
жертвами. Особливо тяжко і криваво розправлялася Москва з
українським народом. Маємо тут за час панування Москви де
року 1941 сотки тисяч людей розстріляних, маєток знищений, а
якщо порахувати загинувших на засланні, підчас штучно
створеного Москвою голоду, жертви ці сягають кількох
мільйонів людей. В числі цих жертв є люди різного соціяльного
походження, різного віку (в тому малолітні і глибокі старці),
велика кількість жінок і дітей.
Тому то, коли в 1941 ропі вибухла війна між Німеччиною а
Москвою, то ввесь український нарід, незалежно від того, в
склад якої держави він входив, став в цій боротьбі по стороні
Німеччини проти Москви. Бачимо десятки тисяч українців-
вояків совєтської армії, які добровільно йдуть до полону,
маючи одне лише бажання—статидо збройної боротьби проти
Москви. Прецінь цілий український нарід свято був
переконаний, що Німеччина лише поможе йому визволитися від
195
ярма і створити свою Державу. Про конфлікт Німеччини з
іншими європейськими державами крім Москви, український
нарід знав, але рахував, що то є справа лише Німеччини, бо ж
український нарід ніяких конфліктів з тими народами не мав, не
має і не хоче мати. Велике розчарування і жаль українців були,
коли Німеччина не дозволила творити армію, а лише дрібні,
розпорошені відділи, не дозволила не тільки на створення
Держави, а навіть знищила самоврядування, замкнула високі і
середні школи і зробила Україну своєю колонією в найгіршому
значенні цього слова. Швидко за тим зачинається німецький
терор в Україні, вішання й розстріли та спеціальне нишення
інтелігенції. На тлі боротьби з окупантом повстає Українська
Повстанча Армія, в ряди якої йде багато інтелігенції і взагалі
всі, кому загрожує- німецький терор. В цей час розпочинається
німецький відворот з Совєтського Союзу і для українців стає
ясним, що вони є адатні лише на власні силн в боротьбі проти
Москви і Німеччини. Ясиим є, що треба за всяку ціну творити
збройну силу. Опущення німцями теренів України дає
українцям ще слабу надію, що це їх образумить і німці хоч тепер
дадуть змогу творити збройну силу, працювати для створення
Української Держави, зачнуть відноситися щонайменше
людяно, але надії були даремні. Далі продовжується терор,
немає мови про признання якихось політичних прав.Але все ж
таки вдається вирвати дозвіл на створення мінімальної
збрс^ної сили, щоправда не в тій формі і не в тій кількості, як би
хотілося. Українці домагалися створення своєї окремої армії і
то виключно для боротьби проти Совітів. Ясно, недвозначно і
рішучо було заявлено німцям українськими представниками
про те, що проти інших держав,поза Москвою,чкраїнці битися
не будуть і що німці їх до того в ніякий спосіб не змусять.
Творити окрему українську армію так і не вдається аж до року
1945.
В 1943 році вдається лише створити одну дивізію.* Творення
то носить характер, як і всі формування з інших
національностей в німецькому війську (естонці, латиші і т.д.),
цебто є то творення легіонів при зброї СС. Самі ці формації не
могли бути СС-ами згідно німецьких законів і приписів, бо ж не
були німцями та громадянами Німеччини. Дивізія не тільки не
належала до СС-ів, а навіть був спеціальний наказ німецької
196
команди про заборону воякам Дивізії носити відзнаки СС
Вояки Дивізії носили на правій стороні ковніра і на лівому
рукаві герби української провінції “Галичина” — лев з трьома
коронами. Частини Визвольного Війська носили на лівому
рукаві тарчу з національними українськими кольорами (жовто-
блакнтний) та державним гербом (тризубом). Присяга Дивізії
по її сформуванні ясно говорить, шо Дивізія має бути вжита
лише до боротьби проти Совєтів за визволення свого народу. На
вимогу українського громадянства в складі Дивізії знаходяться
священики, чого немає в формаціях СС.
При творенні цієї дивізії німці даного слова недотримали.
Після вступної умови перед творенням Дивізія мала мати
український командний склад, підлягаючи лише оперативно
німецькому командуванню і то виключно в боротьбі проти
Совєтів. Німці мали дати інструкторів на час вишколу, дати
зброю, одяг і взагалі заосмотрення нарівні з німецькими
частинами. В дійсності умова ця ие дотримується — старшин і
підстарший звільняється з різних поводів, не допускається
впливу українських громадських організацій, внутрі ж самої
частини часто ображається українське національне почуття.
Стиснувши зуби, українці застосовуються до заряджень, не
хотячи дати поводу німцям до знищення єдиної збройної сили в
обороні національних прав. Старшини й підстаршини йдуть
звичайними вояками, зносять всі, досить часті знущання, аби
тільки не опустити звичайних вояків, щоб в слушний момент
рятувати від загибелі цих людей. Яке відношення німців до
Дивізії, дають ясний доказ двотижневі бої в липні-серпні 1944
року иа теренах Галичини, де Дивізія, дякуючи ганебному
захованню німецького дивізійного командування, попадає двічі
в окружеиня і несе криваві втрати. Ще сьогодні не знаємо про
долю біля 10.000 людей. За цю криваву масакру Дивізії
командант її дістав найвищий військовий орден (Ріттеркройц),
німецькі старшини і підстаршини шерег бойових орденів, хоч
більшість їх в бою покинула свої частини. З боку німецького, а
навіть політичного було за шо нагородити. За два тижні без
жодної морально-політичної відповідальности знищено понад
10.000 свідомого українського національного елементу —
вороже настроєного проти німців. Дивізія поповнюється і йде
далі проти Совєтів. На нову вимогу громадських організацій
197
створення української національної зрмї, запровадження
українського командного складу [на ’гння яких-небудь
політичних свобод українському народові — німці
відмовляють. Робиться лише та уступкє, що Дивізія віджовтня
1944 року носить назву: “1-ша Українська Дивізія” і лише в
загальному численні німецької збройної сили позостає яко 14-та
дивізія при зброї СС. Поза Дивізією в той час [дозволено] лише
[на] існування дрібних відділів, які частинно підлягають
вермахту, люфтваффен і поліції.
Вже від осени 1944 року на вимагання представництва
Об’єднаних Українських Політичних Угруповань ідуть
пертрактації з німецьким урядом про утворення Українського
Політичного Представництва на правах Суверена, як зав'язку
уряду майбутньої Самостійної Української Держави.
Німецькич уряд є нарешті змушений на це погодитися і в березні
1945 року узнає Український Національний Комітет яко
єдиного представника Українського Народу, узнає право на
творення ним Комітетом окремої Української Національної
Армії з власним командуванням, уніформою і внутрішньо-
незалежною від німецької держави. Німеччина зобов’язується
забезпечити цю армію матеріально. Німці зобов’язуються
віддати до диспозиції Комітету всіх вояків-українців і всіх
українців взагалі на терені Німеччини, в в першу чергу всі
існуючі українські частини.
Український Національний Комітет постає на підставі
погодження всіх українських політичних угруповань, на чолі
Комітету є генерального штабу генерал-поручник Шандрук
Павло, він же постановою Національного Комітету
визначається командуючим Українською Національною
Армією.
17 березня 1945 року Національний Комітет випускає
деклярацію, в якій закликає всіх українців до боротьби проти
Совєтів, і лише проти Совєтів, а не західніх держав, і заявляє,
що в цій боротьбі приймає поміч Німеччини, яко союзника. 17-
го ж березня 1945 року виходить зарядження Командуючого
Українською Національною Армією про творення армії і про
вхід у склад армії Дивізії, яко 1-ої Української Дивізії. З
моментом видання цього зарядження зв’язок Дивізії зі зброєю
СС зривається і дальше через зброю СС зістає лише постачання
198
Дивізії. Командувач Армії іде до Дивізії і відбирає присягу на
вірність Українській Державі. Підготовляється висилка
старшин для передрання від иімців командування, німці ж
залишаються на місцях до часу формальної передачі своїх
частин. Командант Армії домагається від німців відводу Дивізії
у запілля для організації українських частин. Початково має
повстати 4 дивізії: 1. — з 1-ої, 2.— з запасовнх частин, 3.— з
протипанперної бригади, що була на фронті під Ґерліц, 4 — з
полку та запасовнх частин, які останньо були Мезінген і були
німцями обезброєні за відмову битися з Аліяитами на західнім
фронті. Мали також бути сформовані спеціальні одиниці, як
приміром летунство. Воєнно-політичні події не дали закінчити
цих замірів і, наприклад, заміну німецького командного складу
1-ої Дивізії на український вдалося перепровадити вже підчас
відходу 1-ої Дивізії з фронту. Одягнення старшинами і вояками
1-ої Дивізії та інших частин Української Національної Армії
чисто українських відзнак цілковито перевести в життя не
вдається лише з причин браку в Німеччині матеріалів на ці
відзнаки. Заміна німецьких відзнак на українські переводиться
ступнево в міру придбання потрібних на відзнаки матеріялів.
Командуючий Українською Національною Армією в
сучасний момент перепроваджує пертрактаціі з вищим
командуванням аліянтів, тому тут на місці дається це свідчення
в його заступництві.
Нвведене вгорі освідчення хіба ясно доказує, що в склали
німецьких СС-ів ніяких українських частин немає і не було,
зарядження англійського командування про приєднання до 1-ої
Української Дивізії всіх вояків-українців з вермахті, поліції,
люфтваффен і т.д. вказує, що англійське командування вважає
1-шу Українську Дивізію непрнналежною до німецьких СС-ів
В заступництві Команди Української
Національної Армії старшини штабу Армії:
V Малець
К о
(Малець Віктор —
(Краг Михайло — полковник) пполковник генштабу)
Мову і стиль задержимо як в оригіналі.
199
Цей документ вперше опубліковано в журналі Віті, орган
Крайової Управи Братства ко ї. Вояків І УД У НА в Німеччині, ч. 126.
1967. стор. 68-70.
* У німецькому перекладі у цьому місці автори меморіялу
вважали за відповідне додати ще таку вставку:
1т ЛаЬгє 1943 і$іе8 ІІкгаіпегп £еіип£еп тії Веи'і11І£ил£дег деиізсЬеп
Кеіс№ге£Іегип£ еіпе Оіуійіоп аиГгиьісІІсп. Оа$ икгаілІ8сЬе8 Уоїк Ьаііе
датаїз кеіле Мое£ІісЬкеіі £еЬаЬі иіедег еіпе епКргесЬепдс Оскіагаїіоп
ги усгоеГГепіІісЬеп, посЬ тії Сго85-Вгііапіеп ипд Атегіка £еЬеіт іп
УегЬіпдип£ ги ігеїеп. ОІЄ8 Ьегие£ІісЬ Ьаі тап8сЬгііІе ипісгпоттеп, Є8 І81
]едосЬ деп икгаіпі$сЬсп Уегігеїегп пісЬі £еІип£еп иеЬег діє деиізсЬе
Оккираііотгопеп пасН 3¥е8іегп ЬіпиеЬеггикоттеп.
Ег5і іт ЕеЬгиаг 1945 І8І е8£ЄІип£єпеіпІ£єикгаіпі$сЬе УєПгеІег£еЬеіт
ги деп аііісґісп \¥е8СтассЬ(сп ги ясЬіескеп, ипд гхуап Оіе Неггеп
Зегетуеи ипд Ваі$сЬуп$куі пасЬ 8сЬ*еіг, Негг 8етепепко пасЬ
Наппоуег, Негг Ьиігкуі пасЬ 8іиІІ£аП ипд Негг Сепсгаї-ОЬегзі а.О.
ОтеІапои’уІвсЬ—РаМепко пасЬ Аи£$Ьиг£.
Оіе 0е1е£ІеПеп 8о11іеп дсп ЬеігсПспдеп КоттапдоБіеІІеп егкіаегеп,
да85 да8 икгаіпізсЬез Уоїк деп КатГ пиг £Є£еп діє 8о^еі-Спюп ГиеЬгі.
Оіс Ое1е£ІеПеп ГисЬгісп тії $ісЬ оіїїсіеііе Оекіагаїіоп де8 икгаіпі$сЬеп
Маїіопаїкоттіїеез, дег еіпгі£еп икгаіпіп$сЬеп паїіопаї Уег1геіип£ іп деп
дсиїясЬсп Ье8е1г1еп ОеЬіеіеп. Оіеье Оекіагаїіопеп шиегдеп іп деп ¥опдеп
деиі&сЬеп Ье8еШеп СсЬіеіеп оеГГепІІісЬ Ьекаппі £Є£еЬеп ипд диегГіеп
даЬег ¥оп деп Ьпіі$сЬеп ипд атегікапізсЬеп Коттапдо$іе11еп Ьегие£ІісЬ
іЬгег ЕсЬіЬеіі пісЬі ЬегшеИек исгдеп. Іт НегЬ$( 1944 діє деиізсЬе
ВеісЬ5ге£Їегип£ хіеЬі пісЬі £е?луип£еп діє УєгЬапд1ип£ЄП тії роїіііксЬеп
ипд осНспііісЬеп Ог£апІ8аііопеп дег икгаіпксЬеп ЕтІ£гаііоп іп
Оеиі8сЬ1апд аиГгипеЬтеп тії дет 2іе1, діє икгаїпксЬе На1іопакег1геіип£
ги зсНаГГеп.
(з архіву ген. М. Крата)
200
ДОКУМЕНТ ч. З
Залучник ч. І
М.П. 20/18 травня 1945
МЕМОРІЯЛ
про І-ту Українську Дивізію
Постання 1-ої Української Дивізії треба розглядати, як
продовження змагань українського народу до віднови свойого
самостійно-державного жнттв.
Уже в першій світовій війні виставили з тою метою західні
українці свій легіон під назвою У.С.С., що станув до бою з
царською Росією. Цей легіон по розпаді центральних держав
став основою У.Г.А. З вибухом революцій в Росії 1917 р.
проголосив український народ свою самостійну демократичну
Державу під назвою У.Н.Р. та виставив свою армію, якаузлуці
з У.Г.А. боролася дальше з большевиками за вдержання
самостійности, згідно з волею народу і проголошення
маніфестом президента Злучених Держав Вільсона про право
кожного народу на самостійно-державне життя. На жаль ці
геройські змагання у нерівному бою з переважаючою силою
противника з причини браку зброї, одягу, медикаментів і
жахливого розпаношення пошесних недуг серед Армії
закінчились катастрофою.
Таким чином впала формально Українська Держава, але
змагання за Божі і людські права народу нв самостійність до
сьогодні не припиниласмь, бо мирові договори по першій
Світовій війні перейшли також до денного порядку иад волею
українського народу до самостійно-держввного життя.
1. Повстання 1-ої Української Дивізії
Перед вибухом другої світової війни могло здаватися, що
надійшов знову час мирного полагодження українського
питання. Тимчасом пляни і практика під час другої світової
війни націстівської Німеччини виказали, що Німеччина прямує
до поневолення цілої Европи, загарбання України на свій
201
“ЬеЬеп&гаит" для винищення українців і поселення там німців.
В тому часі Україна опинилася під жахливим терором націонал-
соціялістичного режиму. Під ударами важких людських і
матеріяльних втрат частина української активістичної молоді
виступила до збройного повстання проти окупантів, а загал
населення очікував цієї хвилини, коли можна буде скинути
нестерпиме ярмо нових загарбників.
З кінця 1942 року і з початком 1943 стало ясним, що ця
хвилина наближається. Неминуча програна Німеччини в цій
війні унагляднювалась тоді такими фактами:
а) Від травня 1942 року зачались систематичні налети
за х ід ні х аліянтів на Німеччину з нечуваною досі силою, які
безапеляційно запанували у повітрі та повертали в руїну міста і
нищили воєнний потеиціял Німеччини, а що може найважніше.
заломлювали моральний опір населення.
б) Дня 26 жовтня 1942 року зачалась сильна аліянтська
офензива в Африці під Ель-Елямайн, яка прогнала німців
упродовж 92-х днів з-під брам Александрії аж до Триполісу.
в) Дня 8 листопада 1942 року висадились сильні
американсько-англійські з’єднання у Північній Африці — на
фракійськім Альжирі, що з другого боку затісняли перстень
довкруги т. зв. африканського корпусу' і в наслідку того привели
до ліквідації німецько-італійського фронту в Африці.
г) А вже 2 лютого 1943 року піддалась 6 німецька армія
з ген. Павлюсом на чолі під Сталінградом і тим започаткувала
безпереривний відворот німців з Радянського Союзу.
У такій ситуації звернулась німецька адміністративна
влада в березні 1943 року до провідних кіл заступництва
інтересів Західньої України з пропозицією створення
української збройної сили у висоті одної дивізії для боротьби з
большевизмом. Своєї пропозиції не зв’язувала німецька
сторона з ніякими конкретними політичними передумовинами.
В наслідок того стали провідні українські кола перед
важкою проблемою, як мають поставитись до цієї справи. По
докладній розвазі рішились вони на приияття цього
предложення, виходячи з таких міркувань:
202
А. Ідейні мотиви
Можна було припускати, що
або 1) Німеччина в остаточному випадку осягне
можливість заключення миру у своїх етнографічних межах,
та тим самим залишить поневолені держави і народи їх
власній долі,
або 2) Німеччина буде дальше ставити опір і
розпадеться вкінці під ударами воєнних сил аліянтів.
залишаючи за собою хаос перш за все у Східній Европі.
У першому випадку була п оду мана ця збройна одиниця як
зав’язок української народ ньої армії для здійснення найвищого
народнього ідеалу, тобто віднови і скріплення незалежної і
демократичної Української Держави, подібно як це було при
кінці першої світової війни. Служба молоді у рядах цієї
військової формації була також доброю нагодою для
легального і взірцевого її вишколу.
У другому випадку треба було українцям збройної
формації на те. щоби охоронити народ і народне майно перед
знищенням і грабунком зі сторони відступаючих німецьких
мародерів та край перед евентуальним хаосом революції. Тоді
вже рішено, що на той випадок українська збройна сила
поставиться в розпорядження західніх Аліянтів. До тої цілі
рішено теж в українських провідних політичних колах негайно
нав’язати конспіративний зв’язок зі Західніми Аліянтамн. Ця
збройна сила мала теж ставити підвалини під власну
державність.
З того представлення виходить ясно, що український народ
при організації дивізії ані не поділяв політично-програмових
ідей окупанта, ані не думав помагати в його загарбницьких
плянах на підбій Европи, та тим самим закріпощення власної
України в німецьку колонію. При тому рішенні не заключено
ніякого політичного договору. Поминаємо вже цей самий факт,
що виставлення так малої військової одиниці формально по
боці Німеччини, не могло мати ніякого мілітарного
вирішального значення. А то тим більше, що при існуючій
скрутній мілітарній ситуації Німеччини здавалося, що
Німеччина упаде і вже навіть формально не прийдеться
виступити Українській Дивізії на фронт по її боці. При тому
203
треба теж підкреслити, що провідні українські кола застерегли
собі рішуче, що українські формації в ніякому випадку не
будуть ужиті до бою на західньо-аліянтському фронті, в
протилежності до того, що інші чужонаціональні легіони були
вжиті на зах.-аліянтському фронті (як напр. Р.О.А.). Чейже не
інакше думали інші культурні та державні народи Східиьої
Европи, які опинилися в тому самому положенні, що мн(напр.
латиші, естонці, литовці). Мало того, вони були в кращому
положенні, бо мали свої державні представництва по стороні
за хідні х Аліянтів.
Б. Практичні мотиви
1. Творення Дивізії попередив успішний рейд відділу
совітських партизанів під проводом Колпакова, що перейшов
через цілу Україну аж до Карпат, і цей факт підірвав сильно
престіж німецької збройної сили в очах українського
громадянства.
В тому теж часі скріп іюється українська партизанська
акція проти німців, що притягає до себе нові симпатії серед
українського населення, а зокрема серед молоді. Вслід за цим
німецька адміністрація намагається драконівськими засобами
привернути собі авторитет. Вона запідозріває загал
українського населення у симпатіях до одного або другого руху
та у зв’язку з тим з дрібних причин і естапо палить цілі оселі
мирного українського населення і переводить прилюдні
екзекуції по селах і містах “для відстрашаючого прикладу
Через те зависла знову перед українським народом змора
фізичного винищення людей і повної ііквідації решток
українського легального життя.
2. Німці переводять масову ловлю людей до примусових
робіт на фабриках зброї в Німеччині в таких розмірах, як це
стверджено на процесі в Нюрнбергу. Це було рівнозначне із
загнбіллю від голоду і виснажливої праці, або смертю від бомб
скріплених аліянтських налетів.
3. При тому треба згадати про те, що по всій Україні
переводили німці примусову бранку нашої молоді до
німецького війська, а зокрема до німецької зброї СС. Можна
було сподіватися, що це саме наступить на теренах Західньої
204
України. І справді, на терені Західньої України акція ця
прибрала масові форми з початком 1944 р. Таким чином
примушували нашу молодь гинути під чужими прапорами і за
чужі ворожі нам інтереси, в розпорядженні по різних німецьких
формаціях.
Це були розумові мотиви, що їх теж приняли за свої широкі
маси народу. Не диво, що благословенство для Української
Дивізії уділив Митрополит граф Шептицький, Голова Греко-
Католицької Церкви, який, як відомо, ворожо ставився до
иаціонал-соціялізму. На це становище зложилися теж прикрі
досвіди широких українських мас за большевицької окупації в
рр. 1939-41 Західньої України (колишніх східніх теренів
Польщі) — ліквідація всіх українських демократичних партій, а
то націонал-демократів, соціял-демократів, соціалістів,
радикалів і християнських демократів; знищення всіх основних
вільностей людини, як свобода віри, слова, преси, організацій і
т.д.
На підтвердження нуртування цих мотивів серед
українських провідних кіл і мас наводимо в залучнику ч,2 витяг
у перекладі з брошури кол. польського міністра Ігната
Матушевського під наголовком “Ганьба або слава” в цій
частині, де говориться про українців. Водночас українські маси
вбачали в організації Української Дивізії зав’язок Української
Народньої Армії для самооборони і здійснення у слушну
хвилину державних ідеалів.
Не інакше дивились на цю справу добровольці до Дивізії,
серед яких були теж старші віком старшини (учасники ще
першої світової війни) і духовники. Вони виявили тим великий
патріотизм, коли зголошувались до Української Дивізії без
голосної політичної програми, без національно-українських
відзнак, без національних прапорів і тд., лише на те, щоб
дістати зброю до рук і в одній тільки надії, що прийде слушний
нас, коли вони стануть на службу рідні справі.
Це була одинока їх програма, яка унагляднювалась
коротко у широко відомому пропагандивному кличі:
"Українська молодь, бере в руки зброю, коли тобі дають...
205
На практиці показались ці міркування правильними, бо з
хвилиною організації Дивізії припинялось подекуди масове
переслідування і винищування українських мас. а молодь у
спокою вишколювалася солідно впродовж цізою року до
військового діла.
Не можна сказати, що німецька сторона не здавала собі
справи з тої ситуації. Навпаки, виходило так, що цей почин
піддержувала по її власним словам, тільки місцева ііімеіо>ка
адміністрація, бо німецька верхівка ставилась до цього
“експерименту” неохоче і з недовір'ям. Найкращим доказом
-того був факт, що а) в німецькій центральній пресі не було
майже згадки про творення української дивізії, коли рівночасно
інші дрібні різнонаціональні формації роздувались то великих
розмірів, б) в Українській Дивізії прочнщувано основно зз
українців командний склад на відповідальних становищах
(українців залишено найвище командантами сотень),
ґерамаиізовано назовні українську військову одиницю, чим
викликано велике огірчення серед вояків. Не обійшлося без
поодиноких інцидентів, як напр. перехід деяких відділів до
українських партизанів.
II. Приділ Української Дивізії до зброї СС
Українські добровольці голосились виразно до Української
Дивізії. У зв’язку з тим ставлено перед німцями твердо вимогу
за чисто український характер цієї формації (українські одяги,
національні емблеми, присяга на Українську Державу,
українська команда, українські прапори і т.д ). але німці, по
доконанім факті, від цього під різними претекстами
відмовлялись. Раз покликувалнсь вони на регіональний
характер добровольців (регіональні емблеми), то знову на
обов'язуюче міжнародне право, шо не дозволяє носити одягів
невоюючої держави. Зате приділ до зброї СС пояснювали
принятим у них свого часу звичаєм підчинятн туди всі
чужонаціональні легіони.
З тою представлення виходить ясно, що нашу Дивізію
приділено до зброї СС проти волі українців.
Це, очевидно, було ті іьки форма іьне підчинення нашої
Дивізії верховній команді СС. бо воно не мало нічого спільного з
296
тими формаціями німецької зброї СС. куди вступи їй німецькі
добровольці на основі їхньої партійної принаїежности і
нацистівської минувшини. Українські добровольці не ті їьки не
мали у своїй минувшині ніякого найменшого зв’язку з
партійно-нацистівською програмою, але і підчас своєї служби,
як регулярна українська військова одиниця, не мала на своїй
совісті ані одного вчинку, що порушував би національну
гідність, або суперечив би обов'язуючим мінароднім законам.
Відношення німців до цьої о питання і всі зовнішні
признаки лишень потверджують цей безспірнин факт у таких
точках:
1. У склад справжніх СС могли входити ті іьки народи
і ерманської прина іежности (як напр. норвежці, голяндці.
флямендці і т.п.).
2. Дивізія носила офіційну назву "14. ХУаіїеп Сгепасііег
Оіуізіоп д. \УаПеп 88 (ІІкг.І), спершу (баї.І), а не, як німецькі
“88-ОіуІ5Іоп”. Іак само німецькі стрільці, підстрашини чи
старшини мали офіційну назву “88-Мапп”. “88-ЬІ піегГцЬгег”,
“88-ОЬегіиЬгег” і тд., зате нашим воякам прислуговувало
право називатись тільки ЗУаіїеп бгепадіег, \¥аПеп СпіегіиЬгег,
ХУаПеп ОЬегГиЬгег.
3. Українським воякам Дивізії не вільно було носчити
знаку “88” на комірі уніформи, для відрізиення від справжніх
СС-ів.
4. А вже факт, що Українська Дивізія маїа у свойому складі
військових духовників-капелянів. потверджує тільки зайвий раз
її відрубність від німецьких иацистівських СС. які у своїх
формаціях не мали полевих духовників, бо їх програма мала
протирелігійне й протнхристиянське наставлеиня.
III. Перехід Дивізії на сторону Зах. аліянтів
Нав’язуючи до постанови провідних українських
політичних кіл з 1943 р. про нав'язання контакту з західніми
азіянтами, рішено в лютні 1945 р. стягнути за всяку ціну Дивізію
з мадярського фронту та, перебираючи команду Дивізії в
українські руки, передертись силою при першій нагоді на
сторону західні х аліянтів. У виконанні цієї постанови вдалося
спершу добитися без участи в боях перенесення Дивізії до
207
Кляґенфурту (в Австрії). Опісля в місяці квітні 1945 року
досягнено того, що команду над українськими збройними
силами перебрав український генерал Павло Шацдрук,
старшина Генерального Штабу, що брав участь в боях проти
німців в рядах польської армії 1939 року.
Він зараз по леребранні команди перевів присягу Дивізії на
вірність українському народові і Державі та приступив до
переговорів з командою аліянтських збройних сил у місті
Філлях про перехід Дивізії на їх сторону. На це предложения
дали англійці свою згоду. Внаслідок того перехід Української
Дивізії відбувся проти волі німецького церковного
командування ще перед капітуляцією Німеччини.
З такого становища треба розглядати ролю і появу
Першої Української Дивізії у західньо-аліянтському полоні.
(З архіву “Вістей Комбатанта)
Увага! Цей Меморандум як і Меморіял (гл. Документи ч.
2 і 3) були перекладені на німе цьку мову і так передані
бритійському командуванню в /талії. Пізніше оба ці
документи були передані до Німеччини, де вони були
надруковані в 27 примірниках і 11-го серпня 1945 року вислані
Американській та Бритійській командам у Німеччині.
Українському Конгресовому Комітетові Америки та
сотникові Канадійської Армії Миколі Капусті дія
використання в канадських урядових колах. (Гл. Вісті, ч. /26.
/967. стор. 70).
208
ЛЮК У МЕНІ Ч. 4
8ТЕНЕКОЕ V0Е8СНКIГТЕN ГІІЕК ІІЕВЕЯСЕВЕ№8
РЕК80КАЕ
1. А1ІЄ8 Регвопаї Ьаі а!!е УогзсЬгіЙеп ипд Апогдпипвеп, діє іиег
еі$епе 8ісЬегЬеіі, £иіе Огдпипв ипд Вйгірііп ак поПУепді£
егасЬіеі віпд, дигсЬгиГиеЬгеп.
2. Регвопаї, ОІЇЇ71ЄГЄ иіе Зоїдаїеп, 8Іпд деп ВеГеЬІеп ипіепуегіеп,
діє іЬпеп уоп ОЙІгіегеп, \¥асЬеп одег ЗісЬегЬеіізрохіеп £Є£еЬеп
м/егдеп; аііеп коїсЬеп ВеГеЬІеп піивз ипуег2ие£ІісЬ РоІ£е веіеізіеі
ууегдеп.
3. Регкопаї, всЬиїдів деа Оп£еЬогват5 одег Напдіипвеп гіпуідег
ЧісЬегЬеіі, #иіе Огдпип£ ипд ОізгірЕп іт Ьа£ег, чуігд Ьеаігаїї
4. УогзаеігісЬІег ЬІп£еЬог£ат ветеіпват тії КУідегхіапд одег
пеаЬвісЬіівет УУідегзіапд £е£еп Оіїігіеге, УУасЬеп одег
8ісЬегЬеіівро8Іеп одег іг^епд хоп8ІІ£е Ап уоп Меиіегеі ууігд, 1аІІ8
аіз поііуепдів егасЬіеі, тії \¥аГГеп£ем/ак веЬгосЬеп.
5. Е$ \уігд Ье8опдег8 ипд аивдгиескІісЬ Ьеіот, дазв аи£Регкопаїдіе
уегзисЬеп, дигсЬ деп ЗіасЬеІдгаЬіги епікоттеп одег, окпе Ве£Іеі1
дигсЬ дав Тог КегаивгивеЬеп, ^ехсЬоввеп и/ігд.
6. ОГГиіеге БоІІеп аііеп ОГПгіегеп уогп веІЬеп одег ЬоеЬегеп Кап$
сПгепЬе7.еІ£ип£ Ьіеіеп. А11е$ апдеге Регвопаї Ьаі аііе ОШхіегеп ги
Вгиезвеп. Еоївепде Ве8Ііттип£еп ууигдеп уоп дет ЬгіїізсЬеп
ВеИоегдеп £е8С£ЄІе£і: —
а) Міі Кор£Ьедескип£, і«Х діє гескіе Напд ап діє
КорГЬедескипв ги Ьгіп£еп, воиіе е$ іп дег деиКЬеп Агтее
ГЄ8І£ЄІЄ£І ій.
Ь) ОИпе КорГЬедескипв УЙгд РегзопаІ діє ЕкгепЬехеіеипв
дигсЬ вегаде Накипу єпуєікєп. 1т СеЬеп одег Магхскіегеп ЬаЬеп
$іе деп КорГ ипд діє Аи£еп пасЬ гесЬів одег Ііпкв ги Ьгіпдеп,
епІвргесЬепд дег КісЬіипв, іп ууєісЬєг дег бгияк даг®еЬгасЬі мйгд.
7. Се£ап£епе$ Регзопаї Ьаі хісЬ ипіег кеіпеп ІІтхіаепде тії
іг£епдеіпег Регвоп, аиавепеттеп дав Еа^ег регвопаї, ги
ипіегкаїїеп, аиввег тії дег 6епеЬтІ£ип£ ап діезег 8іе11е
егзсЬеіпепдег ВеГеЬІе одег тії еіпег Ьевопдегеп 6епеЬтІ£ип£ уоп
Зеііеп дев Ьавегкоттапдапіеп.
209
8. АПс диегГеп іЬге Вап£аЬгеіскеп ипд Аизгеіскпип£еп іга£еп.
9. Ез ізі уєгЬоїєп, ЕаЬпеп ги геі£еп одег ги кіззеп.
10. Віє ГоІ£епде ізі <1іе еіпгідо Век1еідип£, у/єісЬс егІаиЬі ізі: —
а) деиізске 1]піГогтЬек1еідип£
Ь) Кіеідип£, аиз£Є£еЬеп уот Ьа£ег
с) Ез ізі уєгЬоїєп, Ьгіїізоке ІІпііогт, зои/ок) £екеппгеіскпеІ
одег аиск піскі, ги іга^еп.
11. Ез ізі уєгЬоїєп, зіск іппегкаІЬ Гиепі Меіег уош Зіаскеїдгакі-
2аип аиГгикаІіеп.
12. Ез ізі уєгЬоїєп, деп Хіаскеїдгакігаип ги Ьегиекгеп одег іЬт іп
іг£епдеіпег УУеізе паке ги коттеп.
13. Ез ізі уєгЬоїєп, іп дег Каеке дез Ьаеегзіогз кегаизгизіекеп.
14. Ез ізі уєгЬоїєп іг£впд^е1сЬе \¥игїтазскіпеп одег 8сЬ1еидегп ги
£еЬгаискеп одег апдеге Віп£е іт Ьа£ег ги ууєгГєп.
15. Оіїепез Ьіскі ипд Ееиег ізі аиззскііеззііск ап дег Зіеііе дег
Киеске єгіаиЬі.
16. Ез ізі еНаиЬі аиГ дет гіскіі£еп Віепзі\¥е£е Віїїеп одег
Везску/єгдеп ЬеІгеГГепд, діє Уегкаеііпіззе ипсі Стзіаепгіег
СеГап£епзска1і одег дег АгЬеіС ги Окгеп дез Коттапдапіеп ги
Ьгіп£еп. Аиск чепп діезе Віїїе одег Везскіуегде аіз £гипд1оз
уєпуєгГєп чуігд, ізі діез кеіп Сгипд гиг 8ігаГе.
17. Арреіі ізі ит ипд 080017кг ипд 1800 ІЛіг. А11е ЬаЬеп ги діезет
Арреіі паск АЬіеіІипдеп уош іаизепд Мапп еіпгиігеїеп.
18. АНе Арреіі ипд Раг адеп одег 2 изаттепкиепГіе іг£епдеіпег Агі
м/егдеп іп Ви ке ипд 8сЬ\уєІ£єп Ьеепдеі. Віез Ьеігііїї £Іеіск£а11$ деп
Соїіездіепзі ипд Копгегіе.
19. Кеіп зіагкез Сеігаепк ізі егІаиЬі ипд ез ізі УєгЬоїєп діез окпе
Ьезопдеге Сепекпіі£ип£ Ьеі зіск ги Гиекгеп.
20. 8ріе1еп ит іг£епдеіпеп Еїпзаіг одег \¥е11еп ізі з1геп£8і
уєгЬоїєп.
21 Вег Коттапдеигдег деиізскепТгирреп, одег дег діепзіаеііезіе
ОЙігіег іт Ьа£ег и'ігд діє Тгирреп іп АЬіеі!ип£еп уоп ип£еіаекг
іаизепд Мапп еіпіеііеп; ]еде АЬіеі1ип£ зоїі еіп ОГГігіег Ьеіек1І£еп,
дег Гиег 61іедегип£, Візгірііп ипд Веі‘ек1зиеЬегтіІіе1ип£
уегапІ\УоП1іск зеіп м/ігд.
22. АПе 2е1іе тиззеп гит іуєпі£зієп 20 теїегуоп дет Зіаскеїдгакі
—2аип епіГегпІ зеіп.
Н КА
Адіиіапі N0 5, В Р\¥ Са£е
210
ДОКУМЕНТ Ч. 5
ІНСТРУКЦІЯ
внутрішнього ляду в Українському Таборі
1- Всі старшини, підстаршими і козаки є зобов’язані
докладно і своєчасно виконувати приписи і розпорядження, що
дотичить власної безпеки ладу і дисципліни.
2. Всі старшини і козаки мусять виконувати накази
англійських старшин, варти і стійкових.
3. Винні в неслухнянності, а також усі, що виступатимуть
проти безпеки, ладу і дисципліни будуть покарані.
4. Всякий опір проти заряджень, шо їх видано зверхниками.
органами службовими або вартовими будуть зламані зброєю.
5. Особливо і виразно підкреслюється, що при пробах
дістатись через загорожу або через браму без дозволу, вартові
стрілятимуть без попередження.
6. Українські старшини англійським старшинам у рівній
або вищій раизі, а підстрашиии і козаки усім англійським
старшинам віддають шану:
а) коли голова накрита, прикладати праву руку до шапки,
б) коли голова ненакрита приймати поставу “струнко”.
Підчас руху повертати голову і очі в сторону офіцера,
котрому пошану віддається,
в) Відділи віддають пошану на команду своїх зверхників.
7. Забороняється без дозволу говорити з особами, що
неналежать до табору.
8. Старшини і підстаршини носять нараменники.
9. Забороняється вивішувати прапори і фляги.
10. Старшини і підстрашнни можуть носити виключно
такий одяг:
а) український однострій
б) одяг, що його видано в таборі.
в)забороняється носити всі частини бритійського
однострою так із відзнаками як і без них.
11. Забороняється зближуватись до загорожі і стояти біля
неї ближче як на 5 метрів.
12. Забороняється нарушувати дротяну загорожу.
13. Забороняється стояти коло таборової брами.
211
14. Забороняється вживати які-небудь прилади до кидання
на віддаль.
15. Відкрите світло і вогонь є дозволене внк.іючно при
кухнях.
16. Звертатися до англійської комаадатури я справах
особистих дозволяється виключно службовою дорогою.
17. Апель всього табору відбувається о год 8-ій і 18-ій. На
апель зявляються всі старшини, підстаршинн і козаки вільні від
вартової служби. Командири куренів підчас апелю складають
писемний рапорт загального стану своїх куренів, зазначуючн:
а) стан з попереднього дня,
б) зміни, що зайшли на протязі останньої доби,
в) стан на годину 8-му даного дня,
г) виказ звільнених від апелю, подаючи прізвища, імена і
причини.
Таборовий лікар подає писемний доклад звільнених від
апе,ію з причини хвороби подаючи назву частини, імена і
прізвища хорих.
18. Всі збірки мусять закінчуватися спокійно і без галасу.
Дотичить це теж богослужб і концертів.
19. Забороняється пити алькоголь.
20. Забороняється газардові гри (на гроші).
21. Комаадант Українського Табору ділить українські
військові частини на відділи по тисячу (курінь) і пятьдесять
(чота) вояків. На чолі кожного куреня і чоти знаходитимуться
старшини, котрі відповідатимуть за дисципліну, лад, передачу і
виконування наказів.
22. Всі шатра можуть бути розложені найближче на 20
метрів від колючих дротів.
Цей документ є перекладом німецького (гл. Документ ч.
4) з незначними змінами, пристосованими для українського
вояцтва.
(Зархіву ген. М. Крата)
212
ДОКУМЕНТ Ч 6
Соїопеї МускаДо Кгаі
ІІкгаіпіап Сатр “5С”
26.VI.1945
То
Вгііізк Соттапсіапі о£ РО\У Сатр» *
Іп зріїе о£ ту Лесіагаііоп оГЛипе25,1945 іке Соттапсіапі каз
огЛегеЛ оз (о ргераге а Іізі “В" оГ оГГісегз ап<1 зоІЛіегз, у/Ьо и/еге
Ьогп апсі гезіЛеЛ іп іке Зоуієі ІІпіоп ргіогіо ЗеріетЬегЗ, 1939. Іп
уіем/ оГ ікаі І \уооіЛ Ііке іо іаке іке ЬіЬегіу іо £іує Іке Гоі1оіуіп£
ехріапаїюп:
1.1 ипсіегзіапсі ап огсіег оГ іке Вгііізк С от та п Лапі іо ргераге
Іке Іізі “В” а» а Гігзі зіер іп а ргосезз іо £Ї¥е из іо іке 8о¥іеі ІІпіоп
¥Укіск почу із іп роззеззіоп о£ аіі ІІкгаіпіап ІапЛз ікаі и’еге
ргеуіоизіу оссиріесі [ ьу] Роїапсі. Вотапіа, Нип^агу ог
СгескозІо¥акіа. Ткіь 1<і8 ] І ипЛезгапсІ її [иоиІЛ ІеаЛ іо] оиг ркузісаі
аппікіїаііоп [ герані Іезз] о£ іеггіїогіаі Ліїїегепсез.
2. 1, хуііЬ оікег оГГісегз, ІеЛ оиг зоІЛіегз іп Іііііе £гоирз іо Іке
Агту о£ Огеаі Вгіїаіг [ЬеГоге у/ЬісЬ] \ує касі Іаісі Лолкп оиг
дуеаропз апсі азкесі Гог азуішт. ^/е аге зсагесі іо ГиШП уоиг огЛег
\укіск ті£к1 Іеасі и$ Ю аппікііаііоп,ТкегеГоге І Ьеа оГ уоию геїеаке
те Ггот асіиіу Іо ГиШП Ікаі огЛег XV кіс к ті^кі ргоVе Іо Ье ікеепсі о£
оиг ехізіепсе.
3. 1 сіаге Ю а$к уои опсе тоге Ю гєуієал/ ікі» таііег. \¥е коре
ікаі сіигіп£іке гесопяігисііоп а£іег Іке \¥ог1сі \¥аг, іі «ІП Ье рокзіЬІе
Іо Гіпсі а ріасе Гог и$ іп Іке Вгііі$к Етріге, м/кеге 5*е соикі еагп оиг
1іл/іп£ а» роіііісаі еті^гапів апсі Ье Ікапк£иі1 £ог сіеііуегапсе Ггот
8оуієі іугаппу.
А11 Ік із аррііез аізо оиг шотеп, с1егк£ апд пигзез \¥ко аге іп Іке
Кіссіопе Сатр.
зі£песі Кгаі
ІІкг. Соттапдапі апсі Соїопеї
* Есіііед сіоситепі Ьу \¥. V.
213
ДОКУМЕНТ Ч. 7
Канцелярія Його
Апостольського Візитатора
п о. Вояковського
Мюнхен, або в Пассінгу б. Мюнхену
18.ІХ.1945
Дорогий Пане Генерале!
Вчора одержав Вашого листа, датованого 29.У1. враз з
додатками та листа п. полковника Мальця з дня 6.УІ Інших
листів не мав.
Звичайно, то людська річ, що Ви могли думати, що я вже
того листа давно одержав і Вам не відписав, або не думав про
нав’язання контакту з Вами.
Я шукав контакту весь час, а навіть за таке шукання висидів
2 тижні в таборі інтернованих біля Клягенфурту враз з п.о.
Левенцем та перекладачкою п. Лаврівською (це табор в
Агатеигоф). Сидів я від 14. УП до 28.УІ, а 16.УІІ вислав Вам
великого листа з докладною інструкцією. Не знаючи, чи Витого
листа одержали, дещо, що є актуальним, повторюю.
Перш за все про наших вояків.
Отож я представив цілий шерег меморіалів, в яких
з'ясовував, шо ми нічого спільного з німцями не мали, а коли
творили частини, то виключно для боротьби з окупантами і що
ми боролися однаково з большевиками, як і з німцями. Крім
того німці насильно мобілізували нашу молодь і втілювали її до
війська свого, але наші хлопці втікали до УПА. Нарешті наше
громадянство воліло йтн до війська, хоч би й німецького, а ніж
сидіти в німецьких таки таборах полонених чи гинути в
таборах концентраційних. Адже в кожнім випадку це не була
акція проти аліянтів, а боротьба за Батьківщину та шукання
можливости забезпечення від смерти нашої молоді. Щодо
УНК, то Ви знаєте добре, що то не була жадна співпраця з
німцями, але ми ж мусили рахуватися до певного ступеня з тим,
що ми перебували на німецькій землі. Зрештою з декляраціі
УНК Ви знаєте, що там аиі одним словом не згадалося про
214
Німеччину, за що між іншим, як вже після капітуляції
вияснилося, Гештало мало мене арештувати, але я иа час виїхав
до дивізії. Ви не знаєте, що я змусив командира дивізії гей
Фрайтага зняти дивізію 8.У. з фронту о год. 5:00, а вій мав наказ
знятися о голині 21:00, себто як би не те, що я зробив, то дивізія
через Мур не перейшла і була б опинилася у большевиків. Поза
тнм Ви добре знаєте, що я садів 2 місяці у німців у ізоляції, та
3 1/2 роки був коифінований, бо без спеціяльного дозволу не міг
виїхати з Скерисвицького навіть до Варшави. Потім я бився у
складі польської армії проти німців і був ранений. Все це пишу
для того, щоби ви могли цього листа показати англійській
військовій владі в оригіналі й щоб влада та знала, що нам з
німцями не було по дорозі. Зокрема, треба добре вияснити, що
німці зробили з Україною.
Тепер щодо Вашого дальшого перебування там.
Ми всі віримо, що ніколи аліянтн нас не видадуть, бо то не
відповідало б засадам людського і Божеського права, а за це
властиво боровся увесь світ проти гітлеризму. Поза тим треба
спокійно садіти, працювати й очікувати вирішення нашої долі
компетентними аліянтськими чинниками. Не думайте, що ми в
іншому положенні — ні, нам ще гірше. Але ми віримо в право і
справедливість. У нас спроби насильного вивозу большевиками
є на порядку денному і лише тоді можна врятуватися, колис час
начас завідомити американську владу. Для прикладу скажу —
наші єпископи є інтерновані (Єп. Палладій і Платон). Газет ми
не маємо. Зв’язок дуже утруднений “гро” наших сидить по
таборах, якими опікується УНРРА. Я наприклад, досі не маю
харчової картки, живу на рахунок громадянства. Німці, мимо
того, що ограбували. Україну, відносяться до нас дуже вороже.
А їхня мораль соціальна, політична і навіть публична стоїть
дуже, дуже низько...
Шукайте можливости через Преосв. Єпископа І. Бучка
здобути мені візу на виїзд до Італії, я писав 2 рази до Єпископа,
але не знаю чи він одержав мої листи, бо відповіді досі не маю.
Не можу звідси дати Вам вказівок щодо Вашого дальшого
поступовання, бо не знаю місцевих обставин, але знаю, що Ви в
них самі добре орієнтуєтеся й зробите так, щоб свого доброго
імені Українського вояка і громадянина не наразити.
215
Вразі потреби, радьтеся з представниками старшин, а крім
того Ви масте при собі наших полковників.
Ваші родини зі мною в повнім контакті, не бракує їм нічого,
не загрожує їм ніщо. Будьте спокійні. Мешкають: Бухлое і
Ауфкірх біля Кауфбайерн.
Тепер відповідаю на Ваші конкретні запитання:
1. Не тільки я, ніхто взагалі не може вплинути на рішення,
влади щодо іаміни — військово-полонені чи інтерновані;
2. Звільнення з таборів наступить, коли прийде час;
3. Про робітничі дружини клопочемося;
4. Служба фахова виключена і розмови про це наразі
неактуальні;
Відповідні меморандуми зложено і я особисто був
принятий відповідними дуже важливими чинниками там де
треба.
Пораду мою таку прийміть під увагу, не загострюйте
стосунків з західними сусідами — усіма.
Оце всі загальні справи.
А. М. здоровий, мешкає коло Франкфурту, де часто буваю і
я. Вітаю Вас. Генерала М. Крата, Полковника В. Мальця,
Полковника Б. Ба рейнського. Майора Є. Навроцького, Майора
А. Саковича, Поручника Євтимовича, сотника Підгайного,
Майора Винницького, Сотника Чучкевича.
Очікую негайно повних списків старшин і козаків-
висилайте ріжннми дорогами, може щось дійде.
Вітайте від мене всіх вояків, і скажіть, що про всіх пам'ятаю
і все можливе для людини роблю. Коли не кинув на фронті, не
кину й тепер.
Скажіть воякам, що вимагаю спокою і виконання свого
в 'яцького обов'язку тепер так само офірно, як виконували в
б 'оотьбі з ворогами нашої Батьківщини.
Вважайте, щоб не було розголосу' з цим листом, бо це
у кладнить мою роботу і моє положення.
Дякую за Ваші й всього вояцтва побажання і бажаю Вам
усього доброго. До скорого побачення.
Чи не знаєте щось про Полковника Смовського?
Ваш В. Шавдпук
216
УККАІМ8СНЕ8 Ьа£ег(5с)
ДОКУМЕНТ Ч. 8
Ап сііе ВгіііксИе Веііапа, деп. 26.7.45
Наирі чиагііег
8еіі 21-25 Лиіі д. Л. агЬеііеіе іт икгаіпіхсЬеп Ьа$ег діє
>оид еіізсЬе В ераігіасіопзкотт ізіоп.
ОаЬеі л^игдеп еіпі£е Маппег уегЬаГіеі г.В/. еіпсг дег кісЬ
.аиххеПе, дахх ег пиг дапп гигискеїігеп чуігд, м'епп діє ІІкгаіпе ігеі
л'ігд. Іпапдегет Еаіі м/агдегСгилд дег ЕехіпаЕтедіе Ди85егип&:
"Валке БсЬоп, ісЬ ЬаЬе кеіпе Ьи祒.
КасЬ дег Веепдівипе дег АгЬеіІ, егзсйеіпеп іт І.а^ег
Л'іедегит ги<еі Міі^ііедег діекег Коттшоп іп Ве£ІеіСип£ уоп Ьгіі.
Ьа^ег-Коттапдапіеп ипд аиГ Уегіап^еп дег хои^еІізсЬеп
ОЇЇЇгіегеп Ьекатт ісЬ деп ВеГеЬі:
І) Уоггеі^еп деп БоиуеііксЬеп ОГйгіегеп діє ЬитогйіівсЬе
\¥апдгеіСип£, діє дігескі уоп Маппег пиг іп еіпет Ехетріаг
гедаяіегї ичгд.
2) УоггеІ£еп діє оії/. КіїсЬе ипд 8реІ5езааІ. (зоїсЬе иагеп
^епаи 50 іт Ьа^ег, дл'іе аисЬ ап дег Егопі піе ^еГйЬгі. да чо^оЬІ діє
ОГЙ2ІЄГЄП иіе аисЬ діє МаппхсЬаЙеп уоп дет кеІЬет Кемеї
£Є£Є!>еп ЬаЬеп).
3) УогхеІ£еп дах СевсКаЙгіттег уот Та£егкоттапдо.
4) АихГегіі^еп еіпе патепіІісИе Ьіхіе уоп хатіііспеп ОГПхіегеп
тії Рег5Опа1ап£аЬеп, \¥іе ОеЬипхогІ.
Іп дег ЬІхІе тшхіеп ЬегискхісИСі^І иегдеп:
а) АІіе Еті^гапіеп пасЬ дет АУеІІкгіее.
Ь) ОВЇгіеге, діє аих апдегеп, аиххегКаІЬ дег 8о^еі Стоп.
Ьапдег хіаттеп.
с) ОНіхіеге, діє ги деп пасЬ 1939 Лакге уоп деп Яиххеп
Ье$еі2іеп СеЬіеїеп гихіапді# м/агеп.
7и дег Сгирре хоіііеп ^етахх дег Ап^еіхип&, дег хогуіеіЇБсЬеп
ОГІІгіегеп хо£аг діе)епі^е еіп£ЄгесЬпеї хуегдеп, діє піе яомдеІіясЬеп
8іааІ5ап£еІюгІ£ке’* Ьаііеп, да хіе пасЬ дег Вехеї/и^ дег
УУехіикгаіпе <еКта1і£е Роїеп) діехех Ьапд, аіх роШіхске
Етіегапіеп уегіаххеп ПаЬеп. Іп теіпег Апм/ехепЬеіі уегхргасЬ дег
Ьгіі. Еа^егкоттапдапі деп 8Омг]еіІ5с1іе Оїїіхіегеп патепіііске
217
Еізіс ¥оп ОГПгіегеп тії ікгеп ]еігі£еп Віеп$і$іе1ип£еп іт Ьа£ег гиг
¥сгґи£ип£ ги зіеііеп.
8о1ске ІЛ5ІЄ ЬаЬе іск ат 24.7.45 аиГ $еіп ВеГекІ Ьегеііз еіп£е
геіскі.
Ваз Аивкапді^еп коїсЬег Еізіеп деп вом^еіізЬе ОПйіеге і*аге
еіл Тодезигіеіі Гиг ипзєге пЙкеге ипд гуеііеге
Раті1іепап£екдгІ£еп іуак піскі пиг деп ЕІкгаіпегп, аЬег аисЬ дег
£апхеп киїїигеїіеп \¥е11 Ьекаппі ізі.
Вагит ЬіКе іск тіск уоп дег РЛіскі дег Ди<>Гег(І£ип£ воіскег
ЬІ5іеп хи ЬеГгеіеп.
Іск егкіаге ичедегигл дазз, діє икгаіпікске №ііопа! Агтее
аи&сЬ1іе8ІісЬ пиг ведеп діє 8охуісіеп, ипд піе £Є£еп діє
\¥е8ІтаескІе £екаетрГі каі.
Віє Еіпкеііеп дсг XIV. Віу. ^игдеп уоп деп деиискеп
епИУаГГпеї, да зіе зіск ¥еп¥еІ£егІ каїїеп аиГ діє \МезіГгопі
кіпгигіекеп. Ваз ІпГапІегіе Кс^іетспі 76 дег ЗО Віу„ дазз
аиззскіієзііск уоп Екгаіпсгп аиҐ£Є$іеІІІ иаг, х\уап£8\меі$е ап дег
\¥сзїґогт еіп£езеігт. івг ги дсп АИіспеп Ьеі Вцоп іт Аи^изі 1944.
гисЬег£Є£ап£ЄП, чмо зіс пасккег іп Кеікеп уоп АПісгіеп лусіісг
кастрПсп
Аиск діє икгаіпізскс Єіпксії іп Зіаегке ¥оп 1200 Мапп, діє гиг 10
ВІ¥. єіп£еік луагеп, кіпд Ьеі Аппеї 8еіп ги деп АПіегІеп
иеЬег£Є£ап£еп. Віє икг. 8о1даіеп, діє деп Ьгіівскеп Тгирреп діє
\¥аГгеп аЬ&аЬсп, £Є£еп діє віє піе каетрГіеп, £Іпд іт Кескіе ги
коГГеп, дазз зіе аіз роїійзске ЕтІ£гапІеп уоп дег Копігоііе дег
8о\уіеІеп іп ікгет іппегеп Ьа£ег$1еЬеп £Є8скиеІхІ иєгдеп.
\¥іг коппеп £е£еп діеТаеіІ£кеіС дег яспуіеііяскеп КоттІ58ОП.
піскіз апкаЬеп, аЬег діє Апогдпип&еп, діє іп 1-4, ап£Є£еЬсп
чуогдеп зіпд, Ье1еідІ£еп теіпе ипд теіпег Маеппег паїіопаї ипд
8о1даІеп Епге. Мап ги’іп^ї ипв 8о1да(еп ипзегез Уаіегіапдез, ]еІхї
спіи'аИпсІс ипд кііГз1О83І£е Маеппег, діє ВеГекІе дез Есіпдсз, £Є£сп
иеіскеп н'іг Ьіз гит Іеігісп Аіетхи£ ^екаетрП каЬеп, —
аизгиГоІ£еп.
Іск Іеііе £ІеіскгеііІ£ тії, да$5 іск тії дет 25.7.1945 діє
Вєігеиеп£8аЬіеі1ип£ іт Ьа^ег аиГ^еІоекі ЬаЬе, діє иокі ипіег дег
Ьгіїізскеп Аигзіскі, піе аЬег ипіег дег колуіеіізскеп Копігоііе
агЬєііеп капп. —
£ех. Кгаі
ОЬегяІ и. Ьа£егкоттапдапі
218
ДОКУМЕНТ ч 9
ЕІкгаіпізсЬез Ьа£ег 5с
ВеІІагіа, деп 10.8.1945
Ап
дах ВгіїізсЬе Ьа^егкоттандо
ІсЬ, гап£ае11е8Іег ОГГігіег ипд Еавегкоттапдапі дсч
икгаіпізсЬеп І.а^ег іп Ііаііеп, егІаиЬе тіг іт ІМатеп 9.516
Еазегіпзаззеп, ОГГігісге ипд МаппзсЬаГіеп ГоІ£епде Егкіаегип^
ипд Вніс еіпгеісіїеп ги диегГеп:
№сЬ дет ЕизаттепЬгисЬ дег оезіеггеісЬ-ип£агізсЬеп
МопагсЬіе. епІЬгаппіеп іп Озісигора і.іе РгеіЬеіізгаетрГе дег
еіпгеїпеп УоеІІег. АиГ Огипд дег Оекіагаїіоп иеЬег діє
8е1ЬзЬезііттип£5гесЬіе дег Уоеікег, дез Ргаезідепіеп \Уі1зоп8,
шоіііе аисЬ дах икгаіпізсЬе Усік, еіпеп Тгаит, еіпеп еі£епеп Ггеіеп
8іааі аиГгиЬаиеп, іп ЕгГие11ип£ Ьгіп£еп. №сЬ дгеі ЗаЬгеп зсЬи’егез
КаетрГез £с£сп ^1С Роїеп ипд £Є£еп діє ВоІ&сЬстзіеп луигдеп
ІедосЬ діє ЕІкгаіпег Ьезіе£і ипд гиізсЬеп 8оіміеІ ЕІпіоп, Роїеп,
Витаепіеп ипд ТзсЬесЬозІои'акеі уєгїєіИ. Оіезег Хизїапд и'игде
зраеіег дигсЬ деп Уегзаііег-Тгакіаі ипд АЬкоттеп уоп К.І£а
£еге£е1і.
Іт АЬкоттеп Vоп КІ£а ЬаЬеп діє Роїеп ипд діе£о\уіе1 ЕІпіоп
ЇЬге Огепгсп Гезі£ез1е11і ипд аиГ діє \¥еізе дез Ьегеіїх ЬезіеЬепдеп
деп 2их(апд де Лиге іїхіегі. Оаз ЬоІхсЬеиіхііхсЬє Киххіапд егЬієК
аиґ Огипд дех АЬкоттепх іп К.І£а,діе о$і-икгаіпі$сЬе ОеЬіеіе тії
480.000 кт? ипд 35 Мііііопєп икгаіпіхсЬег Ве¥ое1кегип£ ипд діє
Роїеп - діє \¥е8іикгаіпі8сЬе ОеЬіеІе даз зо зеппапіе Оаіігіеп,
\¥о1Ьупіеп ипд Роїіххіа тії 75.000 кт2 ипд 7 МіІІіопеп
икгаіпізсЬег Веуоеікегип^.
АиГ Огипд дех деиїхсЬ-зоиіііехсЬеп АЬкоттеп чуигдеп діє
Охііеііе Роіспб тії дег икгаіпіхсЬег Бс¥ое1кегип£, деп Зоиїсіеп
апегкаппі діє діє ОеЬієіе аиГ Огипд дег Егг\¥ип£епеп аі^етеіпеп
УоІкзЬсзііттип£ гиг $о\¥ІеС-ипіоп тіі£Є£Іієдегі ЬаЬеп. Еіп
дгоззег Теіі дег ЕІкгаіпег, діє дег Ідеє дез КатрГез Гиег Ггеіе
ипаЬЬаеп^£е ЕІкгаіпе Ігеи £еЬ1іеЬеп зіпд, тиззіе посЬ пасЬ уоп
219
дег Уо1к$Ье8ііттип£ ікге Неітаї уегіаччеп ипд іт ЗУезіеп діє
2иґ1искС кискеп.
Аиз деп Ксіксп діезег Етіцгаїіоп ¥от дакге 1918 епиіапдеп іп
Г>еиі$ск1апд діє УегЬаепде дег икгаіпічскег Ргеікеііяагтее.
дегеп АиГваЬе аи$$ск1іе$$1іск дег КатрГ £е£еп діє ЗошіеІ-ІІпюп
ипд діє 5скаЛип£ де$ Ггеіеп $е1Ь$і$їаепдІ£еп икгаіпІ8сксп Біааіез
иаг.
7иг Хеіі де8 ОеиіБскеп /иьаттепЬгискеї иагеп діє икг.
У/а Пеп-уегЬаепде ап дег ОбіГгопі. >іоск уог дег
Ьекаппї£Є£еЬе пеп Каріїиіаїїоп, НаЬеп ме діє Ргопі уегіачяеп
ипд мск ґгеімліііпв іп діє СеЬіеіе, діє уоп деп Ап£Іо-Атегікапегп,
Ье.чеїД иагеп 7игиеск£Є7О£Єп «олуіс діє \МаГГеп піедег£е1е£і ипд
віск іп деп ВсЬиіг дег КоепІ£Ііск-ВгііІ8скеп Ве£іегип£ аЬ£Є£еЬеп
НаЬеп.
АиГ Огипд дег а1І£етеіпеп Уо1кяаЬхііттип£. діє дигск діє
Векскеиікеп іп икгаіпічскеп \Уе8Г£еЬіеіеп дигск£е£иекгі иигде,
НаЬеп діє Еіпиокпег діезег ОеЬіеіе, діє роїпічске
5>іааі8ап£екоегІ£кеіі Уегіогеп ипд діє вошіеНзске
5іааї8ап£екоегІ£кеіі Ьекоттсп. Оач капп ]едосН іп кеіпет Еаііе
ипк діє МіІ£Ііедег дег икгаіпічскеп ргеіЬеіЬагтее піскі ЬеІгеГГеп,
да и'іг /и дег Хеіі аиззегкаІЬ дег Сгепгеп дег 8о\уїе1ипіеп и'агеп.
Лик д’п оЬепап£еҐиекгіеп Сггиепдеп, НаЬеп и'іг итеге
уогкегіее 8іааЬап£еЬоегІ£кеіІ Уегіогеп, кеіпе апдеге аЬег
егиогЬеп. 5>о зіпд и'іг ‘‘8іааіеп1о$е” ^еиогдеп.
Іп деп икгаіпіскеп ОеЬіеіеп, аи$ дегеп діє МекггаЬІ ипхегег
8о1дасеп зіатті иіс аисЬ іп ЬеиіІ£ет Роїеп НаЬеп діє ІаїчаесЬІісЬе
роїііічсЬе МаеЬі ипд риеЬгип^ діє ВексЬеиікеп. Міі деп геіп
е(по£гарЬІ8сЬеп роїпйчсЬеп ОеЬіеіеп, ио пеиІісЬ діє роїпічсЬе
Вс£Їегип££еЬі1деі иегдеп і&(, чісЬеп иігіп кеіпепІегпіогіаісподег
гесЬиісЬеп 2и8аттепЬаеп£е дагит Ьіііеп иіг діє коепІ£Ііске-
ВгіїічсЬе Ве£Іегип£:
1 ІІП8 аі» чіаадоче роїііікске ЕтІ£гапіеп. икгаіпіхсЬег
Г^аііопаїііаеі ипд ипч діє Ехіїгескіе іт ВгііічсЬіп Етріге
апегкеппеп иоііеп.
2 . Вечопдегх Ьііісп и’іг ипх исдег ВоксЬеи’іксп посЬдеп Роїеп
аіьІіеГегп ипд ипч а1$ еіпе £е$сЬ1о$£епе икгаіпіьске Огирре оИпе
Виеск&ісЬ( аиГ(ЗеЬшІьоггипд \¥оЬпогі ітЛаЬге 1939апегкеппеп
/и иоііеп.
220
Іт РаІІе, дазз діє икгаіпізсЬе \¥е5і£еЬіеіе роїіІізсЬ деп Роїеп
апсгкаппї луегдеп пасЬ дет зіе уоп дег £е£епи/аегіі£е
ЬоІзсЬеи'ізіізсЬеп Оккираііоп ЬеГгеіс л¥егдеп, Ьіііеп ууіг ипз даз
ОрйопзгесЬі ги ^еітаеЬгеп
Кгаі
ОЬегзІ апсі І.а£ег-Коттапдапі
ДОКУМЕНТ ч. 10
ІІкгаіпізсЬез Еа^ег (5С)
Веііагіа, деп 27 Зиіі, 1945
Ап даз Коттапдо
дег 21 Тапк - Вгі^аде
Ат 13.8.45, егзсЬіепегіт икгаіп. ка£ег“5С’гитдгіііеп Маїс
<3іе О88К Міззіоп.
Оіс сгзіе Апогдпип^ дег зе1гі£еп епді. Ьа^егкоттапдапі (5
зсЬи'. Агі. Ке£.) Іаиіеіе: АПе іт ккг. ка^сг — “5С” — зісЬ
ЬеііпдІїсЬе ОЯігіеге зоїісп гс£Ітепі8і¥еі$с — Ьсуогги^І
ЕіаЬзоЙїгіеге — тії ІЬгет заетіНсЬеп Оераескс апдеп Наирііог
апігеїсп.
.Іедст еіпгсіпеп ОГПгісг луигде ехіга дигсЬ діє ІІ55К Міззіоп
и.а Го1£епос Ргаесп ^сзісііі: исЬег зеіпсп уог дст Ктіс^е 1939
ОгІУсгЬІсіЬеп, деп аіісп Еті^гапісп уоґп 1918-20 ЗаЬгеп пасЬ деп
]епі£еп діє ат 22.6.1941 аиззег каспдс зісЬ Ьеґапдеп. Оеп
ВеіСгеГГепдеп £аЬ діє 1/88Р Міхзіоп гиг Кеппіпіз, дазз 8іе кеіпе
Виег£ег дег Н88В зіпд ипд іпГоІ^едеззеп зоїіеп іпз 1а$ег 12
иеЬегзіедек хуегдеп.
22!
Кеві ипд /луаг еіп ^гоздегег Тсіі *оп (Жілегеп ипд дег
МаппзсЬаЙ хоііеп іт І.а^сг “5С” ЬІсіЬеп иеЬег ад/е1сЬе8 Ьаі яісЬ діє
Ч88К МІ5&ІОП ак “ипзегег ка^ег" £еаеідоегІ.
ІПІОІ£Єде88ЄП ЬіІСІСІС 8ІсЬ діє МеІПиП£. да88 £ГО88ЄГЄГ Теіі ¥ОП
Оїїі/іегеп ипд МаппксЬॳсп £С£еп ІЬгеп Уу'іПєп, аиІотаїксЬ дег
С88К МЇ88ІОП ипіег1іе£еп ипд иеЬег ІЬгеп уогіие£еп чуегдеп;
Гиег МеЬгегс кі дакя £ІеісЬгеіііп£ сіп Тодевигісії одег тіпдезіепз
Уедг8сЬіскип£.
кп£еГаеЬг £Є£еп 15 Липі д. Л. апигвепде іт ІЛкг. ка£ег“5С”
дав Раїаевііпа Ье^іоп Наирітапп, иеІсЬег дав егвіе МаІ діє
8е£ге£аііоп пасЬ ОеЬінівогІ УОгпаЬт, ПіЬгіе аекпііске піе }сі/І£Є
V88К Міввіоп Такйк, ипд датаів кат айв, давв зеіпе Котреіепг
иеЬсгвсЬгіПеп Ьаі.
ОевЬаІЬ теїде ісЬ дієве Уегогдгип£ дег 1188 К. Міввіоп, піскі
діє Садапкеп Іах&еп, давв діє Еп£І. Коттапдо ІіеГегХ діє 7аЬ1
иеЬег 9.000 икг. 8о1даіеп, діє кеіпєп Тєіі іт Кгіе^е £Є£еп
\Ме5ітаесЬіе паЬтеп, и’сІсЬсаисЬ ксіпс І.І88К Виег£еги'агсп, ипд
кеіп \МиП5сЬ ^1/1 ипд іп дег ХикипП ЬаЬеп и'егдсп деп С88К
айв:
ІсЬ Ьіие дав Еп£І. Коттапдо іп дег Лпди/евепЬеіі еіпе&
ЬгііівсЬеп ОҐГ12ІСГ, сіпсп Еп^іаепдег, иеІсЬсг діє гиьвізсЬе 8ргасЬс
ЬеЬегвсЬі, деп икгаіпіксЬсп 8о1даїсп діє Мое®1ісЬкеіі ІЬгег еіпег
Ггеіеп ЇУіІІеп оЬпе 2^ап£ гит Ливдгиск Ьгіп^еп — Іаввеп ги
июііеп;
£ег. М. Кгаї,
ОЬегвІ
Написано вже з табору 12а
з ар хіву ген. М. Крата
222
ДОКУМЕНТ ч. 11
Скгаїпікскек Ьа£ег
Коттапдапі
Веііагіа, деп 17.8.45
Ап даз
КоепІ£Ііск- ВгпіксКе Мііііаегкоттапдо
де$ 6еГап£ет:пкі£ег$ іп Веііагіа, Ііаііеп
\¥акгепд дег Таеіі^кеії дег комцсікскеп Вераігіаііопзкотік-
8Іоп ат ІЗ ипд ат 14.8.45, коиіе ат 16.8.45 $іпд Гої^епде Еаііе
уог£екоттеп:
1. Ат 13.8.45 иигдс НєггОЬєгбї Уікіог Маїес уогдіе8ои]е1-
Кераігіїіопзкотіккіоп уог^сіагісп ипд £ІеісЬ паскдег АпГга^е паск
кеіпет Катеп аиГ діезег К.ераігіаііоп5котІ58Іоп уегкаїїеі.
2. Ек віпд аиск текгеге Гаїїе иае діезег ап дст$с!Ьеп ипд іп деп
паескзіеп Та^еп уогвекоттеп, иіе г.В. дег Еаіі тії дет Ьіп. Пуск-
Іуску].
3. Ат 13.8.45 На! Ьгійкскег Негг Карііап, дег Ьеі дег
КераІгіаСіоп$коті$моп діє АиГ^аЬеп дек еп£Іі$скеп Ооїтеїкскегк
егГиеІІ деп уог веіадепеп икгаіпікскеп Неггеп ОГГіхіегеп де&
ГиепГіеп Кс£дтепІ$ егкІаегі, дак$ и'іг аііе іт Еа^ег ЬеГтдІїскеп
ІІкгаіпег уоп деп Еп^іаепдет а1$ діє Кгіе^Гиекгепде 8еі1е
Ьеігаскіеі и'сгдеп ипд ОгоЬип^еп Уог^еЬгасЬг, дакк аіі діе]епі£еп,
діє кіск Ггеіи'іНІ£ іп діє Зоїуіеі—ІІпіоп піскі аЬігапхроНіегеп
Іаккеп, хи 10 га:кгі£еп кски'егеп Хл¥ап £.ігЬеііеп уегигіеііі ипд
зскііездііск доск аВ Кгіе£$£еГап£ЄПе деі 5іоиіеІ-К.е£Іегип£
хиап£5\УеІ5е аик^еііеіеіі и'сгдеп.
4. Міг, дет икгаіпікскеп Ьа^егкоттапдапі каї Негг Ма]ог,
КопІ£Ііск — Вгііікскег Ьа^егкоттапдапі егкІаегі, да&8 икг. Ьа^ег
5с каЬе пиг зеіпе ВеЕекІе аикгиГиекгеп ипд дакк аііе апдегеп ипіег
кеіпег Ведіп£ип£ іп Веігаскі £ехо£еп иегдеп коеппеп.
АЬег дек5епип£еаскіеі, оЬиок! діе$ег 8іапдрипкі дег 8ои]еі
223
— Міззіоп луокі піскі ипЬекаплі зеіп луігд, — Ііезз діезе зоидеХізске
Вераігіаііопзкотіззіоп еіпеп ипзегег ОШгіеге, ІЛп. Кгик пиг
дезкаІЬ уегкаГіеп. луєіі сг ікг ипгиеідсиіі£ егкіаегі каї, ег ГисЬге діє
ікт уоп дег 8оіуіеітІ8$іоп £Є£еЬепсп ВеГекІе гискі аиз, сг ИаЬе пиг
діє Веіекіс де» КоелІ£ІісИ - Вгііізскеп Ьа£егкоттапдое8
аизхиГиекгеп ипд пиг деп Впіізскеп Векоегдеп бекогаат ги
ІЄІ5ІЄП.
Г>ег Негг Карііап Ооїтеізскег, дег дакеі апиезепд \¥аг, каі
£Є£еп діезе УегкаГшпя к еіпеп Еіплуапд егкоЬеп.
Віє ап£еГиекгіеп Таізаскеп коеппеп дагаиГкіп деиіепдазз дая
КоепІ£Ііск-ВгііІ5ске Ьа£егкоттапдо м/окі піскі £апх кіаг іт Віїде
зеіп и-ігд иекег ууогіїіскеп АЬІаиС дег Уегкапд1ип£еп ипд дез
Кескіуегіакгепз дег 8о\уісі Кераігіаїіопзкотівзіоп іп Веги£
аиГз икг. І .а^сг 5с.
Е>ег Огипд капп луокі дапп ІІе^еп; дазз дег Негг Карііап,
Вгііізскег Воїтеізскег, дег тії дег 8олу]єі —
Вераігіаііопзкотіззіоп гизаттеп агЬеііеі діє Аизза^еп ипд
Егк1аегип£еп дег 8оіу]еі - КсраСпайопзкотіззіоп деп
апзн’езепдеп Вгіїізскеп ОЙЇгіегеп епі\¥едег иеЬегкаирі піскі, одег
піскі іт гіскіІ£еп 8іппе иеЬегзсІгІ, ипд зіск діє Миеке £ІЬ< ипз
Нкгаіпег тії Огокип^еп гигґгеіи'іііі^еп Киесккекг іп діє $оу¥]єі—
Опіоп ги г\¥Їп£еп. \Уіг каЬеп дакег деп Сгипд апгипектеп, дазз
Негг Карііап — Ооїтеїзскег - кеіп оЬ]екііу — £езіппіег
Воїтеізскег зеі.
ВізЬегНаЬепи-ігіттегуоііез/иігаиеп/и і’е~ ^гипдяае’хеп
дег Нитапііаі £екаЬі, іуеіске уот Кост^ііс’ Впіізскеп
Ьа£егкоттапдо ипз, аіз Кгіе£8£еіап£епсп £С£<пиеЬег іттег
ап£емгап(1і дуагеп. Іт Хиігаиеп ги діезеп Сгипдзаеігеп дег
Нитапііаеі Ьіііеп чуіг дак Копі^ііск — Вгііізске Еа^ег-Коттапдо
еіпеп оЬ]екіЇУеп Воїтеізскег Ьеі деп Уегкапд1ип£еп, діє г\уізске
8олу]еі—Вераігіаііопзкотіззіоп еіпегзеіїх ипд ипзегет Еа^ег
апдегзеііз веіиейп и'егдеп ги £еЬгаискеп ипд ев \уігд ги^іеіск ит
Хиіаззиг*’ еіпез Ооїтеізскегз уоп ипзегег 8еііе £еЬеіеп.
£ег. 8акоиусг
Нріт. и. Еа^егкоттапдапі
224
ДОКУМЕНТ ч. 12
Український Табор Полонених “5Ц”
в Італії
Беллярія, дня 28.8.1945
До
Головної Команди Таборів Полонених
в Італії
Ми, стрільці і підстрашини, вибрані як репрезентанти
поодиноких сотень, маємо честь зложити отею заяву: Як
причину цієї заяви є діяння на терені нашого табору совітської
Репатріяційної Комісії. Нинішня наша заява являється лиш
доповненням всіх попередніх заяв Команди табору і наших
старшин, з якими ми все вповні погоджувалися.
Наша відмова їхати в пашу Батьківщину Україну не є
вислідом пропаганди, як це твердить совітська Репатріяційна
Комісія, лиш вислідом вікового політичного процесу боротьби
й оборони проти російського імперіялізму. Російський
імперіялізм виявися вже у 12 ст. походом і зруйнуванням
культурно-національних надбань України російським князем
Андрієм Боголюбським, чим започатковано загарбницькі ідеї
Москви, що пляново були проводжені російськими царямн,
Петром І, Катериною II (17-18 віки) та досягли свойого вершка
по упадку царського режиму 1917 року.
Україна в той час проголосила, згідно з політичними
змаганнями цілого українського народу, який мимо великого
царського утиску, не затратив свойого політично-
самостійницького та культурного обличчя, Народню
Республіку, оперту на найширших засадах демократизму.
Держава була визнана цілим рядом західніх великодержав а
навіть і самим тоді створеним російським комуністичним
урядом. Мимо голошених комунізмом засад про
самовизначення народів, комуністична Росія у відношенні до
225
України продовжувала політику царського імперіялізму.
Вислідом того був збройний зудар Російської комуністичної
республіки з військами Української Народньої Республіки. По
трирічній боротьбі вдалось большевикам насильно закріпити
свою владу на Україні, винищуючи передусім свідому
українську провідну верству, культурно-історичні надбання,
християнську релігію і традицію, знаними вже у світі кровавими
методами ҐПУ, а опісля НКВД. Завершення цього
нелюдського винищування був штучно витворений в роках
1932-1933 голод, що спричинив голодову смерть десяти
мільйонів українців.
Частина активного елементу, що боровся проти
большевицько-російського імперіялізму емігрувала за кордон.
1 так, як сьогодні нас, так тоді большевицький уряд намагався
знищити українську політичну еміграцію, проголошуючи
навіть амнестію, щоб у той спосіб заманити тих людей до краю і
потім їх фізично знищити. Частина, що повірила тим
брехливим запевненням, була в короткому часі зліквідована.
Російські комуністи, маючи на увазі виключно російський
імперіялізм, знищили навіть усіх українських комуністів, які
стали з ними до співпраці, стоячи на становищі, що кожний
українець являється ворогом Москви (прим, премієр УССР
Скрипник, міністр освіти Затонськнй, поет Хвильовий та цілий
ряд передових людей). Щоб ослабити самостійницькі бажання
українського народу, створено пародію української держави з
накиненим згори в диктаторський спосіб російським проводом,
що поставив собі за ціль — накинути чужу українському духові
комуністичну господарську систему, вннищнти релігію, в ім'я
засади, що "релігія це опіюм народу, розбити загально-людські
поняття етики й моралі та знищити хрнстіянське поняття
родини.
Український нарід не приняв накинених йому чужих форм і
політичних та господарських понять і зареаґував цілим рядом
збройних виступів. Російсько-червоні імперіялісти,
окреслюючи тих людей як саботажників, ворогів народу та
всесвітнього пролетаріяту, не розбирали в середниках.
Кровавим терором та міліоновими депортаціями на Сибір
винищували український нарід.
226
Дальшим виявом російсько-большевицького імперіялізму
супроти українського народу був заключений у серпні 1939 р.
пакт Рібентрол-Молотов, на основі якого Росія одержала
західні частини української території т.зв. Галичину й Волинь.
Це спричинило нову масову українську політичну еміграцію, бо
большевики застосували на новозбутій українській території
свої старі методи винищування и терору. 194! рік відкрив перед
цілим культурним світом варварські методи і звірства
большевицького режиму. Незабутніми для української нації
будуть масово помордовані українці (мужчини, жінки йдіти) по
тюрмах у тих містах, звідки відходили большевики. масові
гроби помордованих і постріляних по всій Україні, з масовою
могилою 10-ти тисяч українців у Вінниці. Звірства більшовиків
доходили до тої степені, що людей жнвцем замучували,
відрізуючи деякі члени тіла, наприклад, жінкам груди, ба навіть
иемовлят-дітей розпинали цвяхами на тюремних дверях.
Український нарід продовжує боротьбу за своє політичне
існування проти двох окупантів. Створюється Українська
Повстанча Армія (УПА), що в партизанський спосіб веде
боротьбу проти одних і других і ту боротьбу продовжує досі на
території України. Щоб оминути цілковитого фізичного
знищення українського народу, на окупованій німцями
території створено під натиском німців, українську Дивізію, що
в майбутності мала перетворитися в Українську Армію й на
жадання української суспільности мала бути ужита тільки до
боротьби проти совітської Росії.
Тісна співпраця між УПА і дивізією існувала цілий час,
чому протидіяли німці, розстрілюючи цілий ряд старшин і
стрільців, закидуючи їм зв'язок з УПА а багато членів УПА
публично розстріляно.
З моментом капітуляції німецької армії Східнього Фронту
скапітулювали й ми, одначе не хотіли зложити зброї перед
совітськими військами, але зложили її перед англійськими й їм
відпалися в полон, знаючи, що віддача себе в полон совітської
армії, означала б для нас фізичне знищення.
З вищенаведених причин усякі заяви й запевнення совітської
репатріяційної комісії уважаємо тільки як приману, щоб дістати
нас в руки, а відтак фізично знищити. Ми свідомі цього, що
227
совітський уряд уважає нас не лише за воєнно-полонених, але,
перш за все, за політичних противників.
Ще раз підкреслюємо і запевняємо, що всякій примусовій
видачі ми не піддамося і готові задокументувати це своєю
смертю.
Підписали 90 підстарший і стрільців представників поодиноких
сотень Табору Полонених “5Ц”.
Друковано вперше у праці О Запорожця-Девлада В одвічній
боротьбі (Буенос Аіірес, 1955), стор. 219-222
Українська Студентська Громада
в Українському Таборі Полонених
у Італії
ДОКУМЕНТ ч. ІЗ
1.ІХ. 1945 р.
До
Української Студентської Громади
І н с б р у к
Українська Студентська Громада в Таборі Українських
Полонених в Італії засилає Українським Студентським
Організаціям на терені бувшої Німеччини, а також поодиноким
розсіяним по цілому світі студентам свій дружній студентський
привіт та бажає успіхів у тяжкій та відповідальній пращ на
чужому терені.
Цею дорогою хочемо нав’язати з цілим організованим
українським студентством як можливо найтісніший зв’язок.
Наша студентська громада складається зі студентів вищих шкіл
і абсольвентів Гімназій, що були в рядах У країнської Дивізії і ін.
військових частин, і по розвалі Німеччини опинилися в таборах
полонених під англійською охороною в Італії.
228
Мстою нашої праці є:
1. Продовження світлих традицій студентських об'єднань.
2. Об’єднати всіх студентів вищих шкіл та гімназійних
абсольвентів на терені табору.
3. Праця над собою в можливостях таборового життя.
4. Поміч у культурноосвітній пращ в таборі.
5. Зв’язок з іншими студентськими осередками та
заступництво інтересів членів громади.
Праця наша натрапляє на великі труднощі матеріяльного
характеру, бо Студентська Громада, як також і її члени, не
розпоряджають ніякими книжками (науковими чи
белетристичними), та ніякими писемними матеріялами (папір).
Тому звертаємося з проханням допомогти нам морально і
матеріяльно, вдержуючи з нами сталий зв’язок та інформуючи
нас про стан студентських справ на еміграції та про загальний
український стан під сучасну пору.
З другої сторони просимо вислати иам у міру Ваших
спроможностей різнородний науковий матеріал (різного роду
книжки, не виключаючи і белетристики, слівники чи самоучки
до вивчеиня англійської чи інших мов та папір до писання).
У зв’язку з можливістю нашого звільнення з полону ще раз
просимо докладно інформувати нас про всі студентські справи,
а головно про можливість дальших студій на еміграції.
Усі листи і посилки просимо спрямовувати на адресу:
Української Духовної Колегії ім. св. Иосафата в Римі.
Слава Україні!
За Управу УСГ:
Агігевзе:
Ропіійсіо Соїіе^іо ІЗкгаіпо
□і 8. СіозаГаї
Кота
(З архіву О. Городиського)
229
ДОКУМЕНТ ч. 14
Українська Студентська Громада Беллярія. дня 3.8.45
в Українському Таборі Полонених
у Італії
4.1/45
До
Всечесніших Отців
Рим
Повідомляємо, що в таборі українських полонених у Італії
повстала Студентська Громада, що гуртує студентів вищих
шкіл, а також і гімназійних абсольвентів.
Тому, що не розпорвджаємо ніякими матеріяльними
середниками, просимо при нагоді і в міру можливостей
прислати нам деяку кількість книжок (наукові, белетристика,
різного рода слівники і самоучки), щоб могли ми і в таких
тяжких умовннах бодай дещо працювати.
Заразом просимо повідомити про повстання нашої
Громади всі доступні Вам еміграційні українські центри, як
також і студентські організації тут у Европі й у Новому Світі.
Рівночасно намагаємося нав'язати зв'язок з українським
осередком в Інсбруку, тому просимо бути нам тим
посередником при одержуванні різних відомостей чи посилок.
Слава Україні.
За Управу УСГ:
Підписи:
Гавриляк Роман, хорунжий,
Городський Орест. бунчужний.
Кришталович Володимир, стрілець
(З архіву О. Городиського)
230
ДОКУМЕНТ ч. 15
Комітет Підстаршин і Стрільців
Беллярія, дня 7.9.45
Відозві
Ми представники Комітету Допомоги в адміністрації
табору на свойому засіданні в дні 4.9.45 прийшли до слідуючих
висновків:
Ми як мешканці одного табору являємо собою одну
зорганізовану суспільність і то не якусь припадкову, але зв'язану
зі собою передовсім вузлами крови та спільними пережиттями,
а також оперту на традиції та чести українського вояка.
Виходячи з цього заложення, бачимо, що не всі члени
табору поступають згідно з тими напрямними і тому заміряємо
повести остру боротьбу з порушниками таборової дисціпліни і
загально принятими людськими засадами етики Й моралі,
нашої громадянської чести, проти всяких спекулянтів, бо вони
використовуючи специфічні відносини таборового життя,
жирують мов гієни коштом других.
За спекулянтів уважаємо:
1. Всяких иесуспільних типів, що то ріжними штучками,
самовільно чи підступом вибираються на зовні поза табор,
маючи на увазі лиш свої особисті користи, використовують
других жителів табору, в той спосіб, що купують, а відтак
перепродують крадені речі, або використовують своє:
положення,як також тяжке положення своїх співтоваришів і
уважають, що цілком слушно належиться їм
непропорціоиально високий зиск і в той спосіб прямо
ограблюють других. Тим порушують загальні засади етики,
впроваджують ферменти в таборі та розбивають нашу
таборову суспільність.
2. За рівних їм уважаємо всіх тих, що будучи на керівних
місцях та беручи від спекулянтів відповідне винагородження
т.зв. “хабарі” і тим допомагають тим несуспільним типам у
виході поза дроти і тим самим є їх спільниками і моральними
справниками.
231
3. Всіх тих, що самочинно і ночею виходять поза дроти
стикаються з чужинцями, а навіть нераз з ворожим нам
елементом і тим спричинюють в таборі під сучасний момент
непотрібний фермент, а також на зовні виносять або приносять
до нутра табору шкідливі для нас під сучасний момент т.зв.
“паролі'*. Дальше причиняються вони до порушування чужої
власности.
4. За спекулянтів і визискувачів т.зв. нічних ярмарковців,
бо там звичайно під покровом ночі відбуваються ріжні брудні
інтереси, ошукування один другого, як перепродування нераз чи
то тютюну чи інших продуктів з ріж ними домішками, яких
днем ие могли доконати. Дальше ведеться там
перепродажа крадених річей.
Тому маючи це все на увазі, а в першу чергу добро нашого
табору і піднесення морального і етичного рівня,звернулися ми
до комацданта табору, щоб він по думці наших витичних ввдав
якиайгостріші зарядження та поробив відповідні протизаходи.
Ми свідомі однак того, що вислід нашої боротьби проти
спекуляції та неморальиости, яка запанувала сьогодні в таборі,
залежати буде від людей доброї волі, які готові впливати иа своє
окруженця в тому напрямі, щоб всі ці вище названі нездорові
прояви нашого табору усунути, а також виконавчим чинникам
команди табору чинно допомагати до зліквідований і
винищення т.зв. брудних інтересів в нашому таборі.
За Комітет:
Орест Городи ський
П. Карнаух
Д-р Б. Левиць кий
Ільницький
(П’ятий член Комітету О. Масляк не підписав бо його ие
було в той час)
232
ДОКУМЕНТ ч. 16
N. 97737/8А
Паї Уаіісапо, Іі Аи^ші 27ік. 1945
ІЧОТЕ УЕВВАЕЕ
ТЬе Зесгеїагіаіе оГ Зіаіе оГ Ніз Ноііпезз ргезепіз ііз сотрііетепіз
Іо Ніз Вгіїаппіс Маісзіу’з Міпізіег іо іке Ноіу Зее апсі Іакез іке
ІІЬегіу іо геГег іо Ьіх кіпд аііепііоп апсі сопхідегаііоп ІЬе ГоІ1о\¥ЇП£
гедиехіх гладе іо ікіз Зесгеіагіаі Ьу ІЬе Засгед Соп£ге£аііоп Гог іке
Огіепіаі СЬигсЬ оп ЬекаІГ о£ ІЬе зрігіїиаі апд ге1І£Іоиз саге о£ іЬе
діхріасед регхопх оГ ВиїЬепіап Саікоііс Вііе іп Оегтапу.
1. ТЬаІ сусгу Гасіїііу Ье ассогдед іЬе ессіезіазіісз и'Ьо иіі 1 Ье
патед Ьу ІЬе Ноіу Зее, Ю тіпіхіег ю ІЬе ге1і£Іоиз пеедз оГ іЬе
ВиїЬспіапх лукеікег іЬе іаііег Ье нпіЬіп ог оиїзіде сопсепігаііоп
сатрз.
2. ТЬаІ Ніз Ехсеїіепсу Мопзі£пог Виско; гесепїіу арроіпгед
Ьу ІЬе Ноіу Зее ах Арозіоііс Уізіїаіог Іо іЬе ВиїЬепіап Саїкоіісз іп
Оегтапу, Ье аиікогіхед Іо уізіі, іп сотрапу и’ііЬ опе ргіезі
ахзізіапі, іЬе сопсепігаїіоп сатрз іп Оегтапу іуЬєгє ікеге аге
ВиїЬепіап СаіЬоІісх.
3. Ткаі іке ігауеі оГ Мопзі^пог Виско Ье Гасіїііаіед іп зиск а
таппег ікаі ке сап ог^апіхе іке зрігіїиаі саге оГ кіз реоріе, изіп£,
Ггот ііте іо ііте, іке ргіезіз оГ Виїкепіап Вііе икот ке іуйі Гіпсі
атоп£ іке Виїкепіап діхріасед регзопз.
4. Тке ЗасгеН Огіепіа! Соп£ге£аііоп суоикі аіхо іаке іке
оррогіипііу іо поїе ікаі ікохе Екгаіпіапх, — Гог Іке тохі рагі,
Саїкоіісх оГ В иікепіап Вііе, — \¥ко аге сІаххіПесі ах ргізопегх оГ и'аг
Ьесаихе ікеу Гои^кі а^аіпхі Виххіа, хкоикі пої Ье сопзідегед аз
сіезегіегз Ггот ікс Вед Агту; Гогікеіг паііопаїііу іп 1939 и'ах Роїізк
апсі пої Виззіап. Рог Іке зате геазоп ікеіг сизіоду саппоі Ье
гециезіед Ьу Іке Зоуісі Аиікогіїіез оп ікс Ьазіз оГ ікеа^геетепізої
Уаііа Гог іке агйсіез оГ ікаі ассогд ге^агд опіу Ікозе Виззіап
сіїігепз идіо дерагіед Ггот Зоуієі іеггііогу аГіег 1927 ог ікозе
іпдіукіиаіз іуЬо луєгє Гогтегіу зоїдіегз оГ іке Вед Агту.
Тке Зесгеіагіаі оГЗіаіе оГ Ніз Ноііпезз іп гесоттепдіп^ ікехе
233
таііегз іо ікс кіпсі сопзісісгаііоп оГ Ніз Вгііаппіс Ма}е«іу’8 Міпі&іег
іо іке Ноіу 8ее а¥аіІ5 іізеІГ оГ іке гепе\¥ ікс ехргеззіоп оГ іі$ тозі
<Н8ііп£иі$ке(1 езіеет.
Ніз Ехсеїіепсу
Біг Ргапсіз В’Агсу Содоіркіп ОзЬогпе,
Вгіїізк Ьезаііоп іо іке Ноіу Бее.
Рикііс Кесогсі ОШсе (Сгеаі Вгііап)
РО 371/46851
2/51/45
N0 181
ДОКУМЕНТ ч. 17
14ік Бері. 1945
Біг,
І кауе іке копоиг іо ігапзтіі кегсхуіїк асору оГаЬІоіеУегкаїе
Ггот іке Уаіісап гедиезііп£ Гасі1іііе$ Гог Мопві^пог Виско,
Арозіоііс Уібііог іо іке Виікепіап Саікоіісз іп бсгтапу,
ассотрапіед Ьу опе аззізіапі ргісві, іо уізіі ікезе Виікспіапз іп
сопсепігаііоп сатр», апгі аіво еуепшаїїу Гог сегїаіп ессіезіазіісз, іо
Ье патед Іаіег, іо тіпізіег іо ікс пеейз оГ Виікспіапз Ьоік іпзіде
апгї оииігїс іке сатр$.
2. Іі і» ако гїе$іге(1 ікаі МопзІ£пог Виско зкоикі Ье аііом/есі ю изе,
Ггот ііте іо іітс, виск ргіезіз оГіке Киікепіап гііе аз ке тау Гіпсі іп
Сегтапу іо аііепд іо ікс зрігііиаі пеедз оГ іке Виїкспіапв.
3. Ріпаїїу, аііепііоп ів саііед іо ікс Гасі ікаі ЕІкгаіпіапх. то8і1у
Саікоіісз оГ Виікепіап гііе, \¥ко аге сІаззіГіес! аз ргізопсгз оГ и’аг
234
Ьесаизе ікеу Гои^кі адаіпзі Виззіа, зкоиід поі Ье сопзідегед аз
дезегіегз Ггот ікс Кед Агту ог аз реоріе іуЬозє сизіоду сап Ье
гедиезіед Ьу іЬе Боуієі АиіЬогіііез оп іЬе Ьазіз оГ ІЬе ¥ака
а&геетепіз.
І Ьаус іЬе Ьопоиг Іо Ье,
8іг,
\УііЬ іЬе Ьі^кезі гсзресі,
¥ оиг тозі оЬедіепІ, ЬитЬІе Бегуапі,
ГЬс Кі^Ьі НопоигаЬІе
Егпезі Вегіп, М.Р., Р.С.,
Еіс.» Еіс.» Еіс.
Р Есі^Ь-ЗтіІк
Пес’<124 8ер. 1945
РиЬІіс Кссогд ОГІїсе (Сгеаі Вгііап)
ЕО 371/46851
ДОКУМЕНТ ч 18
N0. 144
(С 6492/198/18)
ЕОВЕ^ ОЕЕІСЕ, 8ЛУ.1
9ік МоуетЬег, 1945
Біг,
АУіік геГегепсе іо Мг. ЕеІ£Ь’8тіік*5 дезраіск N0.181 оГ Іке 14ік
БерІетЬег, ігапзпіііііп£ а сору оГ а поіе тегЬаІе Ггот іке Уаіісап, іп
ууЬісЬ а гедиезі із гладе Гог Гасіїіііез Гог Мопзі^пог Виско іо уізіі
Киїкепіап Саікоіісз іп сопсепігаііоп сатрз іп Сегтапу, аз ¥*е11 аз
Гог сегіаіп оіЬег Гасіїіііез іп соппехіоп іуііЬ іке зрігіїиаі пеедз оГ
СаіЬоІісз оГ іЬе Киїкепіап гііе іп Сегтапу, І кауе іо іпГогт уои
іЬаі по уізііз (о іЬе ВгііізЬ /опе оГ Сегтапу сап Ье регтіііед аі іЬе
ргезепі ііте ипіезз ехсерііопаїїу £оод геазопз аге зЬоімп. ТЬе
ВгііізЬ аиікогіііез саппоі деаі ичіЬ арріісаііопз іо уізіс оіЬег хопез,
Ьиї іі із ипдегзіоод іЬаі іЬе зате ргіпсіріез аге іп вепегаї аррііед Ьу
іке ІІпііед Бїасез апд ЕгепсЬ аиіЬогіїіез.
235
2. ¥ои зкоиід іпГогт (ке Уаіісап ассогсіїп^іуапд зіаіе ікаі Ніз
Ма^езі/з боуегптепі ге£геі ікаі ікеу до поі Гееі аЬІе іп ргезепі
сігситзіапсез іо ргезз іке Вгііізк тіїііагу аиікогіііез іпСегтапу іо
іззие а регтії Гог Моп$І£пог Виско іо епіег ікс Вгііізк хопе.
3. ЗУіік ге^агд іо іке диезііоп гаізед іп рага^гарк 4 о£ Іке
Уаіісап’з поіе, іке Вгііізк тіїііагу аиікогіііез іп бегтапу до поі
ГогсіЬІу гераігіаіе Ю іке ЕІпіоп оГ 8оуієі Зосіаіізі КериЬІісз апу
регзопз ико аге поі ге^агдсд Ьу Ніз Ма^езіу’з боуегтепі аз Ьеіп£
Боуісі сіііхепз; апд ІІкгаіпіапз Ггот оиізіде іке Ьогдегз оГ Іке
ЕІпіоп оГ 8оуієі 8осіа1ізі КериЬІісз аз ікезе ехізіед оп іке І зі
Зеріеткег, 1939, аге поі зо гедагдед. Тке циезііоп шксікег ог поі
зиск ргізопегз оГ иаг аге дезегіегз Ггот іке Вед Агту доез поі
айіесі ікс ігеаітепі ассогдед іо ікет. Тке ¥а1іа а^геетепі, іо
и'кіск іке Уаіісап’з поіе геГегз, соуєгз а!1 8оуісі сіііхепз Іікегаїед Ьу
Гогсез ипдег Вгііізк сопігої шіікоиі ге£агд іо іке даіе оп и’кіск ікеу
ІеГі 8оуієі іеггііоіу ог іке циезііоп чукеїкег ікеу кауе зегуед іп іке
Кед Агту.
1 ат, іуіік £геаі ігиік апд ге^агд,
8іг,
¥оиг оЬедіепі Зегуапі,
8іг О’Агсу ОзЬоте, <рот Ле «есгеїагу оГ 8іаіе)
К.С.М.6., еіс. 1- М. Тгоиікеск
РиЬІіс Весогд ОГйсе (Сгеаі Впіаіп) ТО 371/46851
[8оуієі Еткаязу]
ДОКУМЕНТ ч. 19
З сентября 1945 года
Уважаемьій Господин Министр.
В ответ на Вашу ноту от 25 августа по поводу репатриации
советских граждам, вьіходцев из Прнбалтийских Советских
Республик, а также из Западной Украиньї и Белоруссни, по
236
поручеиию Советского Правитсльства, сообщаю, что
Советское Правительство не может согласиться с изложенной в
Вашем письме точкойзрения Брнтанского Правительства по
затронутому вопросу. Поскольку речь идет в данном случае о
перемещенньїх лицах из Западной Украиньї, За пади ой
Белоруссии и Прибалтийских Советских Республик, вошедших,
в силу свободного волеизявления населених зтих территорий, в
состав Советского Союза, Советское Правительство считает
своим долгом настаивать на передаче совстским
репатриациоиньїм властям советских гражд ан зтих районов.
Вместе с тем Советское Правительство считает нужньїм
также обратить внимание Британского Правительства на то
обстоятельство, что все еще чинятся препятствия в
установлений связи между указаним ми лицами и совстскими
представителями по репатриации. Мьі считаем, что из
Крьімского соглашення по репатриации вьітекает обязаиность
соответствующих британских властей обеспечить советстким
представителям по репатриации беспрепятственньїй доступ во
все лагери для перемещенньїх из Советского Союза лиц и
свободное обшенне с зтими лицами советских офицеров по
репатриации.
Советсткое Правительство ожвдает, что соответствуюшим
британским властям будут подтвержденьї инструкции о
необходимости точного вьіполнения Крьімского соглашення о
репатриации.
Прошу Вас, Господин Минисір, прииять уверения в моем
весьма вьісоком уважений.
Господину Зрнесту Бевнну,
Мииистру Иностранньїх Дел
Великобритании
Ф. Т. Гусев
[амбасадор]
РиЬІіс Кесоні ОГГісе
237
ДОКУМЕНТ ч. 20
Кераігіаііоп оГ сіїіхепз оГ Ваіііс 81яІез, И'езіегп Ркгяіпіяп апд
Вуеіогиззіап паіюпаШу.
КеГегз іо Рогеі^п ОГГісе кііег оГ25іЬ Аи^изі(кт 9621/409/38).
8оуієі Со¥егптепі із ипаЬІе іо а^гее иііЬ хіеи оГ Ніз Ма)езіу’з
Ооуєгпґпєпі апсі іпзізіз оп 8о¥ієі паїіопаїз оГВа!ііс8іаіез, \Уезіегп
ІІкгаіпіап ог Вусіогиззіап паїіопаїііу Ьеіп£ гераігіаіед. АІзо
сотріаіпз іЬаі 8оуієі гергезепіаііуез аге пої аііоиед ассезз Іо іИезе
реоріе, аз Іаід доип іп іЬе Сгітеа А^геетепі.
Іп Ьіз Іеііег оГ 25іЬ Аи^изі Іо іЬе 8оуієі АтЬаззадог, іЬе
8есгеіагу оГ 8іаіе заід ІЬаі ие соиід пої а£гее іо ІЬе сотриїзогу
гераігіаііоп оГ діз-ріасед регзопз ог ех-ргізопегз оГ иаг Ггот ІЬе
Ваіііс 8іаіез ог Еазіегп Роїапд иЬо ехргеззед геїисіапсе іо £О
Ьоте. ТЬе 8оуієі АтЬаззадог Ьаз пои герііед ІЬаі Ье саппої ассерї
оиг роїісу оп іЬіз таїїег апд Ье іпзізіз іЬаі ие зЬоиІд ге&агд іЬезе
регзопз аз 8оуієі сіїіхепя апд іЬегеГоге аз ІіаЬІе Іо сотриїзогу
гераігіаііоп ипдег ІЬе Уаііа ар'еетепі.
її із диііе сіеаг ІЬаі ІЬе уіеиз оГ Н.М.6. апд ІЬе 8о¥іеі
Ооуеттепі оп іЬіз диезііоп аге іггесопсіїаЬІе. її зеетз Ьагдіу
иоПЬиЬііе іо гсріу Іо іЬе 8оуієі АтЬаззадог’з Іеііег, аз іЬіз
диезііоп із іо Ье гаізед аі ІЬе сопГегепсе оГ Еогеї^п 8есгеІагіез апд
оиг Ьезі соигзе із іо аиаіі ІЬе оиісоте о£ іЬе дізсиззіопз. А
тетогапдит Гог іЬе сопГегепсе оГ РогеІ£п 8есге1агіез Ьаз Ьееп
ргерагед апд із Ьеіп§ сігсиїаіед.
ЮіЬ 8ерІетЬег
Т. Вгітеїои
ЮіЬ 8еріетЬег 1945
РиЬІіс Кесогд ОГйсе (Огеаі Вгіїаіп)
Ро 371 47905 4/ М 07063
238
ДОКУМЕНТ Ч 21
ВИКАЗ УКРАЇНСЬКИХ СТАРШИН,
вивезених з табору “5ц” до Інтернаціонатьного табору (12 а)
РІМІНІ (Італія)
1. Ген. хор. Крат Михайло
2. Полк. Гей. Шт. Малець Віктор
3. Полк. БарвінськиЙ Борис
4. Пполк. Сосідко Григорій
5. Пполк. Силеико Порфірій
6. Майор Сакович Андрій
7. Майор НавроцькиЙ Іллисей
8. Соти. Гончаренко Аверко
9. Сотн. Длябога Михайло
10. Сотн. Луговий Василь
11. Сотн. Оксентів Петро
12. Сотн. Темник Юліян
13. Сотн. Чучксвич Остап
14. Сотн. Яременко Михайло
15. Сотн. Ярмолюк Володимир
16. Пор. Барицький Роман
17. Пор. Бартощук Родіон
18. Пор. Дзиллюн Віллі
19. Пор. д-р Стефанів Тнт
20. Пор. Євтимовнч Сергій
21. Пор. Кульгавсць Володимир
22. Пор. Лнчманснко Василь
23. Пор. Литвин Ярослав
24. Пор. ЛяхоцькиЙ Володимир
25. Пор. Орлик Анатолій
26. Пор. Попівський Евген
27. Пор. Хотинецький Олександер
28. Хор. Балагутрак Петро
29. Хор. Барабаш Теодор
ЗО. Хор. Басараб Вячеслав
31. Хор. Вниннк Теодор
32. Хор. Гарасим Казимир
33 Хор. Гарасимчук Евгеи
34. Хор. Гагаринський Борис
35. Хор Гар матій Олег
36. Хор. Гавриляк Роман
37. Хор ГолинськнЙ Оснп
38. Хор. Гузар Маркіян
39. Хор Гуцайлюк Ярослав
40. Хор Гайда Іван
41. Хор. Добрянський Стсфан
42. Хор. Змія Оснп
43. Хор. Качмарчук Тарас
44. Хор. КоморовськиЙ Андрій
45. Хор Кузик Любомнр
46. Хор. Кульчицький Омелян
47. Хор. Кравчук Роман
48. Хор. Лнтвниенко Микола
49. Хор Логаза Евген
50. Хор Малецький Володимир
51. Хор. Марків Олександер
52. Хор Мартинюк Ярослав
53. Хор Маслій Дмитро
54. Хор. Мотика Володимир
55. Хор Онншкевич Богдан
56. Хор. Особа Іван
57. Хор Пастушеико Михайло
58. Хор. Пилипяк Стефан
59. Хор. РомановськиЙ Богдан
60. Хор. РуденськиЙ Ігор
61. Хор Рудиицький Лев
62. Хор. Рнхтицький Любомнр
63. Хор. Стасишин Володимир
64. Хор. Стисловськнй Богдан
65. Хор. Шедогуб Андрій
66. Хор. Табора Мирои
67. Хор. ТарнавськмЙ Іван
68. Хор Тердецький Ярослав
69. Хор Угрнн Андрій
70. Хор. Феник Володимир
71. Хор. Юхновнч Стефан
72. Хор. Яворський Володимир
239
Санітарна служба
73. Хор. Д-р Ковальський
Роман
74. Хор. Д-р Рак Роман
75. Хор. Д-р Сивенький Осип
76. Хор, Д-р Сохоцький Сергій
77. Хор. Д-р Турко Роман
Духовна Служба
78. Хор. О. Скакальський Йов
Ветеринарна Служба
79. Хор. Вет. Кішко Володимир
80. Хор. Вет. Пенсак Маріян
Тнту,тарні
81. Тнт. хор. Стецкж Петро
82. Тит. хор. Мицко Ярослав
ЯЗ.Тит.хор. Андрущак
Володимир
20.11.46 (—) М. Крат
Ген. хор.
240
Бібліографія
Архівні надруковані матеріали:
Городиський, Орест. Щоденник з табору “5Ц” у Беллярії,
Італія
Ґаба, Ярослав. Записник з полону, 1945-1947
Карковець, Надія. “Весільна зустріч перенесла мене в ми-
нуле” — спомин. 4 стор. (Різдво 1978).
Стеткевич, Лев. “Як з Бережан до кадри...”; [спо-
мини з дивізії Галичина” й полону, 1943-1947], 272 стор.
(Ру копне).
Накази Української Команди Табору Полонених “5Ц”у
Белярії, 1945. Частина І: Наказч. 1-85,1 червня— 16жовтня 1945.
Українська Студентська Громада бувших Вояків на
Гміґрації. Книга протоколів, 7-го серпня 1945 Беллярія — 29
грудня 1945, Ріміиі, Італія, 59 стор.
Українська Студентська Громада бувших Вояків на
Еміграції. Хроніка, почата 7.8.1945 — 30.12.1945. 43 стор.
Книжки:
Гайке, Вольф-Дітріх. Українська дивізія "Галичина" :
історія формування і бойових дій у 1943-45 роках; з передмовою
Володимира Кубійовича. — Записки Наукового Т-ва ім.
Шевченка, том. 188. —Торонто: Накл. Братства кол. Вояків 1-ої
Української Дивізії УНА, 1970.
Загачевський, Евстахій. Беллярія — Ріміні — Англія :
репортаж-спогад. — Бібліотека “Листки Червоної Калини" —
Чікаґо : Вид-во Братства кол. Вояків 1 УД УНА, 1968.
Запорожець-Девлад, Олексій. В одвічній боротьбі :
збірка нарисів і оповідань. — Буенос Айрес: Накл. автора, 1955.
Ріміні, 1945-1947: перша Українська Дивізія Української
Національної Армії у британському полоні в Італії. Збірник ч. І,
Всеволод Б. Будиий, упорядник. — Торонто : Гол. Управа,
Браство кол. Вояків 1 УД УНА, 1979.
241
Статті і розвідки:
Бендер, Віталій. “Дивізія, гей рідна мати”. Вісті
Братства кол. Вояків 1 УД УНА. ч. 7-8 (45-46), 1954 : 5-6.
Борисюк, Мирослав. “Українська гімназія в Ріміні”; з
нагоди з'їзду в Торонто”— Свобода, ч. 154,20 серпня 1966, стор. 2
та ч. 155, 22 серпня 1966, стор. 2-3.
Будннн, Всеволод Б. “Три профілі” Життя в таборі:
неперіодичне ввдання Української Студентської Громади,
Беллярія — Італія, 23 вересня 1945, : 7-8,
Будний, Всеволод Б. “Други і недруги”. Ріміні, 1945-1947:
Перша Українська Дивізія Української Національної Армії у
Брітанському полоні в Італії : збірник ч, 1 Всеволод Будний,
упорядник. Нью Йорк: Братство кол. Вояків 1 УД УНА, Головна
Управа, 1979 : 149-175.
В., А. “Музична чота І УД” Вісті Братства кол. Вояків 1
УД УНА, ч. 8-9 (серпень-вересень. 1952). 10-12.
Соцький. Володимир. “Весна 1945 року в Австрії”. Вісті
Крайової Управи Братства ко і. Вояків 1 УД в Німеччині, ч. 114
(1964) : 35-38; ч. 115 (1964): 107-ПО; ч. 117 (1965): 6-9
Ґоцький, Володимир. “Останні дні війни в Запасному
полку 1 УД” Вісті Братства кол. Вояків І УД УНА. ч. 4-5
(квітень-травень, 1952): 17-21 ;ч. 6-7 (че рве нь-липень, 1952): 17-18.
Запорожець. Олексій. “Заклик “додому”; спогад з
англійського полону”. Вісті Братства кол. Вояків І УД УНА, ч.
12 (грудень, 1952): 3-5 Крат, Михайло, ген. “В новій дійсності”.
Вісті “Крайової Управи Братства кол. Вояків І УД УНА в
Німеччині, ч. 118 (1965) : 34-36
Гоцький Володимир “По капітуляції” Вісті Крайової
Управи Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА в Німеччині, ч. 118
(липень 1965): 41-47; ч. 119 (листопад 1965): 85-87; ч. 120(грудень
1965): 116-119.
Ґоцький, Володимир. “Про “Мсця”, футбол і Дивізію", —
Вісті Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА. ч. 2-3 (лютий-березень
1952): 14-15.
Крат, Михайло, ген. “Репатріація”. Вісті Крайової
Управи Братства кол. Вояків 1 УД УНА в Німеччині, ч. 119
(мир. “Про “Мєця”, футбол і Дивізію”. - Вісті Братства ко ї.
Вояків 1-ої УД УНА. ч. 2-3 (лютий-березень 1952) : 14-15.
242
Крат, Михайло, ген. “Репатріація”. Вісті Крайової
Управи Братства кол. Вояків І УД УНА в Німеччині, ч. 119
(листопад 1965) : 82-84, стор. 82-84.
Крат, Михайло, ген. “Українська Православна
Громада в Італії”— Вісті Братства 1 УД УНА в Німеччині, ч.
120 (грудень 1965): 114-115.
Литвинович Богдан. “Культурно-освітня й виховна
праця в таборах полонених в Італії"— Вісті Братства кої.
Вояків І УД УНА, ч.І-2 (січень-лютий), 1953 : 9-10; 3-4
(березень-квітень. 1953): 15-16; ч.5-6(травеиь-червень, 1953): 21-
23.
Музичка, Степан. “Українська гімназія в Ріміиі. “Вісті
Крайової Управи Братства кол. Вояків І УД УНА в Німеччині,
ч. 124, 1967.
ПАТ. “Німеччина капітулює”. Струнко: збірник
матеріялів. Сццней, Австралія : Братство кол. Вояків 1 УД
УНА, Станиця в Сццнеї, 1978.
Підгайннй, Богдан. “Генерал Михайло Крат”. Вісті
Комбатанта. 1979, ч. 5-6 : 71-74.
Підгайннй, Богдан. “Кінець війни 1945 р. і початок
табору полонених в Італії”. — Вісті Комбатанта, 1979, ч. І
63-66; ч. 2 : 67-73, ч. З : 47-57.
Сірський, Василь. “Рімінський Панмуньйон”. Вісті
Братства ко і. Вояків 1 УД УНА.ч.1-2 (січеиь-лютий 1954): 5 ^
Турко, Роман. “Лист до архиєпископа Бучка; одна
подія з табору полонених в Беллярія-Ріміні”. Вісті
Комбатанта, 1979, ч. З : 27-28.
Яськевич, Савелій. “В 20-ту річницю ліквідації табору
полонених 1-ої УД УНА у Ріміні”. Вісті Крайової Управи
Братства кол. Вояків 1 УД УНА в Німеччині, 125 (1967): 34-35;
ч. 126 : 70-72: ч. 127 (1968): 99-104. ч, 128 (1968): 2-3.
Крім цього переведено інтервк) з такими особами-
учасниками табору “5Ц”у Беллярії, Італія:
Мирослав Бігус, д-р Мирослав Борисюк, Петро Бойчук, Ольга
важна-Ванькевнч, Микола Волинський. Орест Городиський,
Таня Іванів-Ґут, Степан Ільницький, Ярослав Кіселик, Евген
Лагодинський, Володимир Пальчук, д-р Василь Сірський, д-р
Роман Турко, Олександер Хотинсцький.
243
ПОКАЖЧИК
Адамик, Ольга — 10
Айгнер Павль — 73
Ацдерс. Владислав, — 40. В І. 134
170
Арльт. Фріц — 12, 180
Бабій, о. Олександер, — 61, 93
Бажай, Микола — 174
Барабаш, Теодор, — 45.
118, 121, 157
БарвінськиЙ. Борис, — 33,
42, 47. 60, 61, 152
Бари цький, Роман, — 125
Бартощук, Радіои. — 45
Барасаб, Радіои, — 45
Басараб. Вячеслав — 19, 83,
157
Бегей, Віра — 169
Бендер. Віталій — 125, 179
Бернард, Петро, — 18
Бернадии, Юліяи — 75
Билень, Осипа — 169
Бігалко, Віра — 171
Бігус, Мирослав, — 9, 47, 77,
81
Бізани. Альфрсд, 16
Білик, Олесь,— 124, 127
Біляннч, о. Іван — 96, 120,
121
Блок, Аллеи — 162, 163, 185
Богдан. (?) — 110
Богачов, сов. майор — І 53-155
Бойко, Роман— 129
Бойчук. Петро — 9, 22, 27
Бора Богдан, — 124, 128,
144. 145, 155
Борис, різьбар — 109
Борисюк, Мирослав— 114, 117
Боручнк, Надія — 169, 172
Бочкарів, д-р Віктор — 62
Вгозуп, Оагдпег Л. Ь., — 136, 186
Будиий, Всеволод — 7, 123, 124
Бурий, А. — 110
Буртняк, Василь — 52
Бучинський (Скакун) — 103
Бучко, Іван, архиєп. — 92, 97,
121, 168. 186
Ваврик, Богдан — 45
Ваврик, о. Михайло — 96
Важна Оля (Ванкевнч) — 9, 38,
169, 172
Ванкевич, Любомир — 124
Васмлик, Дмитро (?) — 110
Вашкович, Володимир — 43,45,
152
Ващеико, Тамара — 171
Ведмідь, Данило — 82
Вербнцький, Михайло — 43
Вергуи (?) — 34
Верига, Василь — 52
Всхтер, Отто — 8
Винницький, Осип — 10, 33, 34, 42
Віицюк, сурмач — 51
Вірний, Микола — 124, 139, 145
Возовський (?) — 103
Войнаровська, Віра — 170
Волинський, Микола — 124
Воробій, Павло — 124
Воробйова. Олександра — 170,
171
Врангель, Петро — 138
Гавриляк, Роман— 101,118,121
Гавриляк, Ярослав — 95, 99
Гайке, Вольф-Дітріх — 8, 14
Ганилевнч. сотн. — 135
НІІІ5, О.. Сарі 149. 186
Гірка, футболіст — 102
Гітлер, Адольф — 21, 77
Гладкий, Олександер — 144
ГоловацькиЙ.Осип — 95,98,99.
101, 116
244
Гончаренко, Аверко 19, 24,
25
Горинь (?), хор. — 19
Городиський, Орест — 7,9,118,
121, 123, 128, 137, 164
Горошко, Антін — 73
Гринів, Маріяи — 7
Гриценко, АнЮта— 169,172
Губер, полк. — 18, 20
Гуль, Мирослав — 103
Гумінілович, Степан — 95, 98,
101, 102, 103, 104, 107, 128
Гуня, Іван — 18, 81
Ґоліков, Ф. І. — 157, 158, 159,
174, 184
Ґоляш, Володимир 102
Ґоцький. Володимир — 8, 110,
123,125
Давидяк. Василь — 124. 129
Даичук. (?) — 110
Девлад, Олексій — 124, 129
Деииіцук, бігун 103
Деиікіи, Антон — 138
Дзьоба, о. Володимир
Дзьобаиівський. Теодор — 62,
75, 76
Добровольськмй, (?), бігун —
103
Долииський, Роман—45,60,61,
152
Доичеико, В. — гл Бендер,
Віталій
ДорожівськиЙ, Григорій — 116
Дрезденський, Юрій — 33, 34,
35, 36,91,116,118,119, 151,
152
Дудар, Анна — 169
Душинський, Богдан — 102
Євтушенко, Кузьма — 45, 119,
152
Загачевський, Евстахій — 36
Захарчук, Юліян — 135
Збудовський, Мирои — 102
Заяць, Матвій — 75
Іванів, Андрій і Михайлина —
169
Іванів, Таня (Ґут) — 9, 169
Івашків. Тарас — 57
Ільницький, Степан — 119,122.
160, 161, 164. 165
Кандюк, Богдан — 169
Капітаиець. бігуи — 103
Каплуи, Володимир — 84, 104,
105, 108, 123, 125. 144
Каратницький, Степан 114
Карнаух. Володимир — 122.
161, 164
Карпинець, Галя — 169
Кащук, Михайло — 18, 45, 152
Квітчаста, Валя — 17!
Кессельрінг, фельдмаршал —
11,40
Кіселик, Ярослав — 9,43,50,153
Кішко, д-р Володимир — 62
Кішук. Петро— 169
К іарк, Брюс К. 11
Клевчук, Лука — 29. 45, 157
Кліщ, Анатолій — 95, 99
Коваль, Матвій — 104
Коваль, Яким — 114
Ковальський, Роман — 62
Когутяк, Йосафат — 73, 74
Коломісць, Петро — 124
Колчак, Александр — 138
Кемеровський. Андрій — 9, 45,
157
Коновалець. Евгеи — 35
Кордуба, о. Емануїл — 57, 61,
92, 93, 123
Костельних, Зеиои - 101
Кочергин, Люба (Чолкаи)— 171
Кравчук, Галя (Кандюк) — 169
Крат. Михайло— 6,7,12,16.26,
34,40,41,42,47.48, 53, 54,
245
55. 60, 61, 80, 83, 118, 121,
136, 138, 147, 149, 152, 178,
182. 184
Кривуляк, д-р Степан — 62
Кришталович, Володимир —
118, 119
Крук, Юрій — гл.
Дроздовський, Ю.
Крушельиицька, Марія — 170
Кузик, Любомнр — 16
Кузь, Володимир — 10
Кузьменко, світляна — 10
Кутний. Богдан — 102
Лагоди нський, Євген, хор. — 9,
23, 26
Лазор, Калина — 9
Ліщинська, Марія — 169
Л евицька, Хрнстнна — 169
Левиць кий, Богдан — 53, 55,56,
118, 121, 125. 127, 164
165, 166, 167
Левін, офіцер Палестинської
Бригади — 135
Лесюк, Володимир — 102
Лисько, Михайло — 19
Лисяк. Богдан — 83
Литвии. Ярослав — 18, 45, 157
Литвинович. Богдан — 91, 128
Личмаиенко. Василь — 18, 153
Лінген. Тео — 100
ЛомиковськнЙ, Григорій — 52
Луговий, Василь — 152, 79
Лукащук (?), соти. — 18
Любачівський, о. Мирослав —
81,97, 101
ЛяхоцькиЙ, Володимир — 41
Магр, Вільгельм — 73
Макарушка, Любомир— 12,13,
26, 180
МаксимУок. Степам — 25, 152
Малець, Віктор — 42,43, 61,91,
151, 153
Мандзюк, д-р Михайло — 62
Мандибура, О. — 70
Манорик, Миром — 110
Мариняк. Михайло — 94, 95
Маркевич, о. Олександер — 61,
93
Марків, Олександер — 118,119,
121
Маркс, нім. Полк, - 18, 19
Мартинюк, Рудольф — 62
Мартос, Алла і мама — 169,170,
171
Мартюк, Лев — 119
Маслій, Дмитро — 45, 118, 121
Масляк, Олександер 165, 167
Маців, Богдан — 23, 118, 119
Мацьків, Василь — 109
Медведчук, Іван — 102
Медвідь, Михайло — 45
Мельник, Костянтин — 52, 62,
129
Мсльиичин, Зиновій — 57
Микитюк, Люся — 169
Мисюренко, Валентин — 62
Михайлюк (спортовець)— 103
Мицко, Ярослав — 62
Мірошниченко, Леонід — 47,62,
76. 101, 102, 105, 152
Міхель, иім. старшина — 26
Мозер, Гаис — 100
Молжанськнй, Володимир —
124
Моицібович, Климент — 107»
114
Моицібович, Олександер — 83,
107, 114, 115
Мудрий, Осип — 114
Навроцький, ЄлиссЙ — 42
Нестюк. д-р Діонісій — 62
Нікітіи, Євген — 5.23,43,45,61,
152
Оглюк, Микола — 119
246
Оксснтіїб, Петро — 45
Олесннцький (?) — 19
Оннсько, Степан — 53
Онишкевич, Богдан— 42, 152
Орлик, Анатоль — 148
Ортинськнй. Любомир — 13,14,
26
Пагута, Володимир — 75
Палієико, Микола — 61
Пальчук, Володимир — 9, 22
Пасіка, Євген — 95
Паслявський, (?) — 144
Пенсах, д-р Маріяи — 62
Петлюра, Симои — 35
Пстрика. Юрій — 144
Петришии, В. — 10, 23
Підгайний, Богдан — 8, 28, ЗО,
31,32, 36, 41.92, 148
Пій XII, папа ~ 96, 168. 186
Пісоцька, Аина — 169, 172
Пітюра, Михайло — 9
Піх, Роман — 53
Побігущий, Євген — 14, 21, 61
Побідинський, Володимир — 42
Подобедов, сов. майор — 138,
152
Попадинець, В. — 10, 17, 155
Попівський. Євген — 18, 25
Попович, Степан — 105
Поритко, Дамян
Потапенко, Тамара — 142, 172
Ргезіоп. СаиірЬеН — 149. 167, 186
Припхан, Роман — 45, 101,103,
104, 105, 107. 118
Рак. д-р Роман — 100, 118
Ратушинський. о. Михайло —
30,61. 94
Рекк, Маріка — 100
Рихтицькнй, Любомир — 123
Роговський, Михайло — 48
Роадільський, д-р Богдан — 47,
62, 76, 157
Роздольський, Роман — 144
Романюк, Олекса — 110
Ромах, Михайло — 9
Рубич, Іван — 45, 10. 104
Рудавський, Ярослав — 81. 103
РудницькиЙ, Лев — 52
Рузвельт, Ф. Д. — 135
Рюмай, Гайнц— 100
Савицький, Петро — 17, ЗО, 31,
32, 48. 95
Савіцкі. польський капітан —
134
СаДовський, Богдан — 110
Сакович, Андрій — 33, 45, 147,
153-155, 156, 157, 159, 160,
161, 167, 185
Салязар, португ. диктатор
119
Свирида, Степан — 45
8иіпІоп. Соїопеї 136. 149, 186
Сивенький, Осип — 75
Силснко, Порфірій — 23, 30, 33,
45,61, 132, 152, 153, 185
Гірський, Василь —
Скакальський, о. Іов — 61.92,96
Скоробогатий, Анатоль — 104
Сліпий, Радіон — 62, 123
СлупчннськиЙ, Орсст — 123
Смулка, Роман — 45, 118
Собчик. Михайло — 82
Сокольський, Остап — 9
Солтнкевич, Галя Й Оксана —
169, 170
Сосідко, Григорій — 19. 33, 45,
61
Сталій, Йосиф — 133. 135, 136,
174
£іап()ип£, С. Т.. Сарі. — 149, 186
СтаросольськиЙ, Роман - 105
Стасів. Мирои — 103
Стахів, Євген — 101
Степанюк, Роман — 80, 81, 129
247
Стеткевич, Лев — 53, 57, 118,
121. 123, 147, 164
Стефанів, Тнт. — 45, 152
Стефанюк, д-р, хор. — 19
Стеців, Остап — 102
СтисловськиЙ. Богдан — 43,153
Столярчук, Іван — 18
Сухоцькнй, Сергій
Сьокало, Василь, — 53, 57, 62
Сюзак, столяр — 109
Тарасов, сов. лейтенант - 138,
153
Тарнавськнй, Богдан, дес. — 36,
119
Темннк, Юліян — 9, 45. 80, 152
Тивонюк, Володимир — 152
Тимкевич, Антін — 124
Тис, Богдан - 91
Тищенко, Степан — 19. 20, 25
Тіто, Йосиф — П, 18. 181
Томасевич, мґр — 123
Тріска, Ярослав — 104
Турко, д-р Роман — 9, 47,75.78,
148, 152
Фабіян, Валя (Цурковська) —
71
Федик, Юрій 52, 129
Федишии, Роман — 102
Федюк. Ссмеи — 19,29,117,123
Феннк, Володимир — 45, 157
Фере, д-р Олексацдер - 62, 76
Фесолович. Маркіян— 124, 144
Фнсак. Лариса 171
Фігурка, Анна - 169, 170
Фігурка, Пав ліва 169, 170
Форнсь, Юрій — 95, 124, 126,
127, 129, 144, 145, 146
Фостуи, Святомир — 9
Фостяк, Михайло — 118,120
Фрайтаг, Фріц — 11, 41
Харамбура. Володимир — 103
Хотинецький, Олексавдер — 9,
169
Хухра, хор. — 19
Черчіль, Вінстои— 135. 136
Чурма, Теодор — 103, 104
Чучкевич, Остап — 16, 42
Шаидрук, Павло — 11.12,13.30.
41. 180
Щебець, Михайло — 73
Шеленко. Микола — 70
Ших, д-р Степан — 62
Шкавдрій, Борис — гл. Бора,
Богдан
Шугай, Степан — 25. 26.45
Юденіч. Ніколай Н. — 138
Юргенс, д-р Іван — 62
Юрій УІ, король Англії — 171
Яременко, Михайло— 152
Яременко, Надія — 171
Ярнмович, Ярослав — 52.62,79,
80. 82
Ярмолюк, Володимир — 18
Яськевич, Савелій — 7.45,56,83.
98, 104, 105, 133, 158. 160,
162. 163, 166. 167. 185
Яцушко, Святослав — 23
248
СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ
1. Генерал Михайло Крат.............................6
2. Частини Дивізії у відступі через Альпи..........17
3. Поручник Петро Савнцькин........................19
4. Сотн. Аверкій Гончаренко........................24
5. Вид на місто Шпітталь...........................25
6. Сотн. О. Винницький і пор. Б. Підгайннй.........33
7. Шкіц табору полонених...........................44
8. Ген. штабу пполк. Віктор Малець.................46
9. Пполк. Борис Барвінський .......................47
10. Штаб Табору “5Ц” під кінець його існування.....49
11. Підхор. Ярослав Кіселик.........................50
12. Будинок команди табору..........................52
13. Підхор. д-р Богдан Левицький........ . ........55
14. Таборовики на Боюслуженні.................... 57
15. Пор. Богдан Підгайннй..........................59
16. У дентистичній “клініці”.......................63
17. Наголовок першого таборового часопису
“Український Козак”................................65
18. Вид иа табір “5Ц”..............................69
19. Таборові малярі................................71
20. Сотн. О. Винницький............................72
21. Священики правлять Богослужеиня................76
22. Хор. д-р Роман Турко...........................77
23. Пор. Кость Мельник.............................78
24. Хор. Лев Рудницький............................81
25. Пполк. Порфірій Силенко........................88
25. Каплиця в Белярії..............................95
26. Група старшин табору...........................90
27. Каплиця в Белярії..............................95
28. Плаваіц>ка дружина над морем..................102
29. Робітнича команда виходить за дроти...........106
30. Грамота переможцям у змаганнях................108
31. Дес. Осип Мудрий..............................115
32. Мґр Мирослав Борисюк ... .*...................117
33. Управа Студ. Громади..........................120
249
34. Рея колегія “Життя в таборі”...................124
35. Наголовиа сторінка “Життя в таборі”............125
36. Перше приміщення редакції “Життя в таборі”
у вересні 1945 р...................................128
37. Старшини таборової інтендантури................129
38. Таборове меню..................................134
39. Пполк. Григорій Сосідко........................135
40. Бунч. Орест Городиський...................... 137
41. Редакція тижневика “Батьківщина”...............144
42. Сотн. Андрій Сакович ..........................147
43. Сотн. Савелій Яськевич.........................153
44. Богдан Бора і В. Попадинець....................155
45. Перед католицькою капличкою....................165
46. Група лівчат з табору в Річчоне................169
47. Телефонічна централя табору....................173
48. Наюловна сторінка тижневика “Батьківщина”......188
250
ЗМІСТ
Пполк. Е. Нікітін. Ми перейшли.....................5
Від Автора....................................... 7
З ФРОНТУ В ПОЛОН.............................. . ..и
ІТАЛІЙСЬКИМИ ДОРОГАМИ.............................28
Пригоди з другим транспортом...............34
ІАБІР "5Ц" У БЕЛЛЯРІЇ ТА ЙОГО КОМАНДА.............39
Українська команда табору..................41
Організація табору та йою режим............43
Правничий відділ......................... 53
Таборова варта.............................58
Верифікація військових ступенів............60
ТАБІР СКЛАДАЄТЬСЯ З ЛЮДЕЙ.........................66
Побутові відносини в таборі.............. 66
Гігієнічно-санітарні відносини.............74
Голод батько заколоту ..... ...Iі)
Торгівля в таборі........................ 83
Торгівля з сусідами........................86
"НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ...".............. . .......91
Духовна опіка в таборі.....................91
Культурно-розвагова діяльність.............97
Спортова діяльність.......................100
Рукоділля в таборі.........................107
ОСВІТА Й ЛІТЕРАТУРА В ТАБОРІ.....................113
Виховно-освітня діяльність.................113
Студентська Громада.......................118
Публіцистика і література в таборі........122
"ПОВЕРТАЙТЕСЬ НА БАТЬКІВЩИНУ...".................131
Совєтська репатріяційна акція.............131
251
Таборовики йдуть на допити.................138
Реакція таборовиків...........................143
НАСИЛЬСТВО НЕ ОПЛАЧУЄТЬСЯ ....................151
Совєтські відвідини табору.............151
“Буит” у таборі........................159
Стрілецька Рада........................164
Жіночий табір у Річчоне...-.......... 168
ПІДСУМОВУЮЧИ ПРОЙДЕНЕ!.........................174
Спгіег іЬе Ііаііап 8іт; а вшптагу..............180
Документи.................................... 1^1
Бібліографія...................................241
Поіменний Покажчик.............................244
Список ілюстрацій..............................249
252
список
передплатників книжки “Під сонцем Італії” та
жертводавців на її видання.
1. Мґр Михайло Андроник, Торонто............$20
2. Юліян Бачииський — ІІ8А...................10
3. Никандор Буковський, Саскатуи.............15
4. Петро Бойчук, Міссіссаґа..................20
5. Павліна Васараб, Саскатуи.................10
6. М. Воробець, Вінніпег.....................12
7. В. Дубчак, Скарборо, Онт..................10
8. Наталка Закидальська. Торонто.............20
9. Михайло Клецов, Равдон, Квебек............10
10. Юстин Лихач, Торонто.....................15
II. Д-р Мирослав Небелюк, Торонто............35
12. Мґр Теодор Ординець, Торонто.............15
ІЗ. Мґр Михайло Ромах, Торонто...............25
14. Д-р Роман Турко, Торонто.................20
15. Михайло Ціховлас, Келовна, Б.К...........15
16. Михайло Щебець, Торонто..................10
888888838888 8888
Набрано і оформлено у Видавництві “Новий Шлях’*
Турезеї апсі Іаісі оиі Ьу “ТЬе Кеи1 РаіЬтеау РиЬІікЬіпд Со.”
297 Со11е£е 8ігссі, Тогопіо, Опіагіо, Сапайа М5Т 182
ЗАВВАЖЕНІ ПОМИЛКИ
Сторінка Рядок
Надруковано
Має бути
21 2-ий знизу Дванадцятою сотнею Двадцятою сотнею
50 6 згори зачинався день... кінчався день молитвою
62 16-17 згори два хорунжі гри хорунжі
63 13 знизу: а вслід за тим а вслщ за тим
85 8 знизу І9ІХІДО ІМО 19 00 -іо 20 30
86 19 згори: ПО СОЛОНСІІИХ по солоних
86 9 знизу: Команада Команда
111 18 Згори: .. щось 3 НІЧОГО. .щось 3 інчого”
113 3 згори: ненереважаюча дерева л аюча
116 4 згори: 100.00 лір 100 000 іір
1?! 9 знизу наказ останній- осіанній нака'
123 9 згори: ВІ.ДП ВІД Ш 1
С тор. 124 повинна бути 125. а 125 - 124
123 10 «низу коло Венеції коло Венеції).
136 6 гниду: після слів '3-го вересня 1939 р ~ приіп щепо слова на теремі Совєтського Союзі.
136 1 інизу рейортом рапортом
143 16 мири згадує оди панує один
150 4 зни'у 1979. ч 1 . 1979. ч 3: 55
163 Я згори без ескорти озброєної без озброєної ескорти
204 9 знизу 2. Німці переводять пас ові ювно иодей оа
л/шчн ових робіт на фабриках зброї в Німеччи-
ні в таких розмірах, як не стверджено на процесі в
Нюрнбергу Цс бую рівнозначне із
2 Німці переводи ш мисові совію іюдей оо
примусових робіт на фабриках зброї в Німеччи-
ні* Це буто рівнозначне із загибі.і.ію і г.ч.
* В яких розмірах, це сінерджсно на процесі в
Нюрнбергу (примітка ск іабачи)
1-ий знизу: Українська моюОь. бере я ріки зброю...
Мас бути: Українська моїоде. бери в ріки зброю
ПІДПИСИ під знимкями:
стор. 49пор ст Тищенко — мас бути пор. Ст Тишенкоіу З-мз рядку
о. Л. Бабій — мас бути: о. О. Бабій
стор 90: Підпис під з ним кою Пропущено прізвище третього старшини з
права пор. Ми кайло Длябогя( поміж пор Підгайним і хор. Н Мзлькою).
стор. 169: підпис під знимкою Таня Іванів не стоіть дрзга з ліва, а ге
сидить друга з права, а друга зліва стоїть Анна Пісоцька
ІЧВ\ 0 9203ЛІ