/
Author: Плутарх
Tags: життєпис давньогрецька література антична література
ISBN: 5-308-00901-5
Year: 1991
Text
\ Є ^
* * о
* ♦
Бібліотека
історико-біографічно?
літератури
Серію
засновано
1991 року
П^оитарх°5
Bioi лараМт]Х,оі
ПАУІДРХ
ПОРІВНЯЛЬНІ
життєписи
Переклади з давньогрецької
ЙОСИПА КОБОВА
ЮРІЯ ЦИМБАЛЮКА
Київ
Видавництво
художньої літератури
«Дніпро»
1991
та
ББК 84(0)3
П40
«Порівняльні життєписи» Плутарха, славетного давньогрецького
письменника, філософа-мораліста й історика (бл. 46—125 pp.
н. е.) — галерея яскравих образів видатних діячів Стародавньої
Греції й Риму: Перікла, Демосфена, Александра Македонського,
Ціцерона, Гая Юлія Цезаря та ін., розкритих всебічно і з глибоким
драматизмом на тлі широких картин напруженого суспільного
життя.
Видання містить кращі зразки біографічних творів Плутарха.
«Сравнительньїе жизнеописания» Плутарха, прославленного древ-
негреческого писателя, философа-моралиста и историка (ок. 46—
125 гт. н. з.) — галерея ярких образов вьідающихся деятелей Древ-
ней Греции и Рима: Перикла, Демосфена, Александра Македон-
ского, Цицерона, Гая Юлия Цезаря и др., раскрьітьіх всесторонне
и с глубоким драматизмом на фоне широких картин напряженной
общественной жизни.
Настоящее издание содержит лучшие биографические произве-
дения Плутарха.
Передмова та коментарі Й. У. Кобова
Редактор А. М. Чердаклі
Художник О. Є. Кононов
© Український переклад
творів, позначених
у змісті *, передмова,
примітки. Й. Кобів, 1991.
© Український переклад
творів, позначених у
змісті •*. Й. Кобів,
Ю. Цимбалюк, 1991.
© Український переклад
творів, позначених
у змісті***. Ю. Цимбалюк,
1991.
п 4704000000-174 т ^
М205(04)-91
ISBN № 5-308-00901-5
© Художнє оформлення.
О. Кононов, 1991
ПЕРІКЛ І ФАБІЙ МАКСІМ
ПЕРІКЛ
1. Коли Цезар 1 одного разу побачив у Римі, як якісь багаті
іноземці носили за пазухою щенят і мавпочок і пестили їх,
він, кажуть, запитав, чи жінки тих іноземців народжують
дітей. Ось у такий гідний правителя спосіб він присоромив
тих, хто природжену нам потребу в любові й ласці витрачає
на тварин, замість того щоб віддавати її людям. Оскільки
душі нашій притаманна жадоба до знання і спостерігання, то
хіба здоровий глузд не підказує нам ганити тих, хто
бездумно марнує свій час>нехтуючи прекрасним і корисним, і
слухаючи й спостерігаючи те, що не заслуговує найменьшої
уваги? Наші органи чуттів сприймають, щоправда без розбору,
все, що впливає на них, тому нам доводиться спостерігати
всілякі явища, як корисні, так і некорисні, але кожний, хто
захоче як слід користуватися розумом, завжди може
спрямувати його на те, що вважає за краще, і повернути його
в будь-який бік. Взагалі нам слід прагнути до того, що є
найкращим, /причому не з тією метою, щоб лише споглядати
безцільно, а й живити душу спогляданням його. Як очі милує
колір, приємна краса якого живить і зміцнює зір, так і розум
треба спрямовувати на такі. предмети, розглядання яких,
милуючи його, заодно спонукає творити добро. Сюди
належать, наприклад, доброчесні вчинки, які викликають у тих,
хто їх цінує, бажання суперничати й наслідувати тих, хто
їх робить. У інших же випадках за захопленням якимось
учинком не зразу з’являється прагнення вчинити щось
подібне. Навпаки, часто, милуючись якимсь твором, ми з
презирством ставимось до його виконавця. Так, приміром, ми
насолоджуємось пахощами й пурпуровими тканинами, але
самих красильників і виробників парфумів не цінуємо, бо
вважаємо їх за ремісників 2. Ось чому влучно сказав Анті-
сфен , коли почув, що Ісменій наполегливо займається грою
на флейті4: «Але як людина він поганий, інакше не
займався б так запопадливо грою на флейті». Подібно сказав Фі-
ліпп синові, коли той на якомусь бенкеті прекрасно й
майстерно грав на струнному інструменті: «І тобі не соромно так
гарно грати?» Бо з царя досить того, що він трохи часу
присвятить слуханню гри музик; він і так багато честі робить
5
Музам, якщо буває глядачем мистецьких змагань інших
людей.
2. Ті, що особисто займаються неблагородною працею,
вживаючи її на некорисні справи, засвідчують тим самим
своє зневажливе ставлення до доброчесності. Жоден
благородний юнак, побачивши в Пісі Зевса, не захоче стати Фі-
дієм 6, або, оглянувши Геру в Аргосі — Поліклетом 7, так
само не забажає він стати Анакреонтом, чи Філемоном, чи
Архілохом8, захопившись їхніми віршами. Коли якийсь
твір дає насолоду, з цього зовсім не випливає, що його
творець заслуговує наслідування. Тим-то не дають користі
глядачам такі предмети, які не пробуджують у них запалу до
наслідування й охоти створити те саме. А приклади
доброчесних учинків спонукають людей захоплюватися самими
вчинками й наслідувати тих, хто їх здійснив. Ми
сповнюємося щастям, коли щось придбаємо й користуємося ним; що ж
стосується доброчесності, то тут милі нам її дії. Перше ми
хочемо одержувати від інших, друге воліємо самі давати
іншим. Прекрасне має в собі щось, що спонукає на дії, воно
відразу вселяє в нас прагнення діяти; не лише зображення
його на сцені облагороджує душу глядача, а й сама розповідь
про добрий вчинок заохочує до дії. Ось чому ми й вирішили
продовжувати свої «Життєписи». Нинішня книга, десята
з черги, містить життєписи Перікла та Фабія Максіма, який
воював з Ганнібалом — людей схожих один на одного
багатьма чеснотами, особливо ж лагідністю, справедливістю та
вмінням виправляти помилки народу й товаришів на
посадах, що приносило батьківщині того й того велику користь.
Чи слушні мої твердження, можна переконатися,
прочитавши твір.
3. Перікл був з філи Акамантіди, з дема Холарга 9; як з
батьківського, так і з материнського боку походив із
знаменитих сімей та родів. Батько його, Ксантіпп, який
розгромив полководців перського царя в битві при Мікале 10, був
одружений з Агарістою, внучкою Клісфена, котрий вигнав
Пісістратидів п, сміливими діями поклав край тиранії, дав
афінянам закони і встановив державний лад, який мав
мішану форму з метою забезпечити згоду й добробут громадян.
Агарісті приснилося, начебто вона породила лева. Через
декілька днів з'явився на світ Перікл. Тілесних вад він не
мав, тільки голова була довгаста й надто велика порівняно
з іншими частинами тіла. Через те він на всіх статуях
зображений із шоломом на голові. Очевидно, скульптори не
хотіли зображати його в негарному вигляді. Зате аттічні коме-
6
біографи називали його схінокефалом, тобто «цибулино-
головим». Комедіограф Кратін 12 у своєму творі «Хірони»
каже так: «Звада й давнонароджений Кронос 13, зійшовшись,
породили великого тирана, якого боги називають
«головатим». Далі, в «Немесіді» він вигукує: «Прийди, Зевсе,
гостинний і головатий!» Телеклід 14 каже про нього, що він «то
сидить у місті заклопотаний справами, з тяжкою головою,
то один з голови своєї велетенської видає страшний галас».
Евполід у своїх «Демах» 15 запитує про кожного з вожаків
народу, які виходили з підземного царства. Про Перікла,
який з’явився останнім, він каже так:
Навіщо ти привів главу підземних царств?
4. Учителем музики Перікла, на думку більшості, був Да-
мон (перший склад цього імені треба, кажуть, вимовляти
коротко), тільки Арістотель твердить, що Перікл учився
музики в Піфокліда. Дамон був, очевидно, визначним
софістом, а за учителя музики видавав себе для того, щоб
приховати від народу свої здібності. Він при Періклі був учителем
і дорадником у державних питаннях — тим, чим буває
вчитель гімнастики для борця. А втім, не приховалося від людей
те, що Демон скористався лірою, як прикриттям: він був
вигнаний з Афін за допомогою остракізму як людина, що
прагнула до перемін і як прихильник тиранії, комедіографам
він давав матеріал для жартів. Так, приміром, комедіограф
виводить одну особу, яка ставить Дамонові таке запитання:
Скажи мені, не відкладай ніяк,
Ти, кажуть, мов Хірон 16, Перікла виховав.
Перікл слухав також Зенона з Елеї 17, котрий, подібно до
Парменіда, досліджував природу, вмів винахідливо
заперечувати погляди інших і своїми запереченнями заганяти
противників у глухий кут. На це вказав десь Тімон з Фліун-
та 18 такими словами:
кезрівнянний Зенон двоязикий силою слова
Всіх побороти мастак...
Все ж тим, хто найбільше припав до душі Періклу, хто
прищепив йому спосіб високого мислення і потяг до
прекрасного, хто взагалі справив на нього благотворний вплив, був
Анаксагор з Клазомен 19, якого сучасники називали
«Розумом» чи з подиву до його розуму, який домігся визначних
успіхів у дослідженні природи, чи тому, що він перший
пер7
шоосновою будови всесвіту вважав не випадковість чи
необхідність, а розум, чистий, незмішаний, котрий у всіх
предметах, утворених із суміші елементів, спроможний виділити
однорідні частинки.
5. Сповнений глибокого подиву до Анаксагора і,
заглибившись у науку, яку одні називають наукою про небесні явища,
а інші — зневажливо — базіканням, Перікл, імовірно,
завдяки йому засвоїв високе мислення і піднесеність мови,
вільної від дешевого й низького блазенства, а вираз його
обличчя став поважним, хода — врівноваженою, одяг —
скромним і незворушним навіть при схвильованій промові,
голос розміреним — ці та інші подібні властивості Перікла
справляли на всіх сильне враження. Одного разу,
незважаючи на те, що якийсь невихований грубіян не вгавав
ганити його й ображати, Перікл цілий день перебував на площі,
зберігаючи весь час мовчання і заодно полагоджуючи якісь
невідкладні справи. А ввечері він спокійно пішов додому,
хоч той чоловік далі переслідував його й ганьбив на всі лади.
Коли Перікл підійшов до дверей свого дому, вже добре
посутеніло. Тож він велів своєму слузі взяти ліхтар і провести
цього образника додому.
Поет Іон 20 вважає, що Перікл поводився з людьми
гордовито і зарозуміло і що його пихатість поєднувалася з
самовпевненістю та презирством до інших, а на противагу
Періклові, він хвалить Кімона 21 за його ввічливість,
ласкавість і вихованість у спілкуванні з людьми. Але залишимо
у спокої Іона, який дотримується погляду, що
доброчесність, немов трагедію, має обов’язково супроводити
сатиричне дійство 22. Тим, хто величаву поставу Перікла називав
честолюбством і пихою, Зенон радив самим мати крихітку
такого честолюбства, тому що, на його думку, саме
наслідування прекрасного може непомітно викликати прагнення
до нього і перетворитись у звичку.
6. Це була не єдина користь, яку виніс Перікл із
спілкування з Анаксагором. Корисним було й те, що він не
зазнавав забобонного страху, який наганяють небесні явища на
людей, котрі не вміють їх пояснити. Через незнання причин
тих явищ ці люди розгублюються і бентежаться від дії
божественних сил, тоді як природознавство, звільняючи нас від
страхітливого й похмурого забобону, дає людям спокійне
благочестя і добрі надії.
Кажуть, що одного разу Періклу принесли із села голову
однорогого барана. Ворожбит Лампон, побачивши, що
міцний і твердий ріг виріс на середині лоба, сказав, що від двох
8
головних партій, які існували в місті, Фукідідової 23 та Перік-
лової, влада перейде до одного з них: такий смисл цього
чуда. А Анаксагор розрубав голову і показав, що мозок не
заповнював усю основу черепа, а набув яйцеподібної форми
й зібрався з усієї порожнини черепа в те місце, звідки взяв
початок корінь рога. Тоді всі присутні пройнялись подивом
до Анаксагора, а трохи перегодом дивувалися Лампону,
тому що Фукідід утратив вплив, а правління всіма державними
справами опинилось у руках Перікла.
Проте, на мій погляд, ніщо не заважає припустити, що
мали рацію і природознавець, і ворожбит, бо перший з них
правильно збагнув причину, другий — мету цього явища.
Один своє завдання вбачав у тому, щоб з’ясувати, з чого
і як це явище виникло, другий — щоб передвістити, з якою
метою це сталося і що воно означає. А ті, хто думає, що,
відкривши причинний зв’язок між якимись явищами, вони
тим самим довели, ніби ці явища не можна вважати
знаменнями, не усвідомлюють того, що разом з божественними
знаменнями заперечують і всілякі штучні сигнали, як-от:
звук залізного диска, вогонь багаття, визначення часу за
довжиною тіні на сонячних годинниках. Усі такі сигнали
виникають з певної причини і щось собою означають. Але
про це, звичайно, доречно говорити в творі іншого роду.
7. У молодості Перікл дуже боявся народу. Він-бо своїм
зовнішнім виглядом скидався на Пісістрата; його приємний
голос, жвавий і дотепний спосіб розмовляти бентежили
літніх людей, настільки він нагадував мову Пісістрата.
Перікл боявся стати жертвою остракізму, тому що був багатий,
походив із знатного роду, мав друзів серед впливових людей.
Тим-то він спочатку не займався державними справами,
зате на війні відзначався хоробрістю і не уникав небезпек.
Коли помер Арістід, Фемістокл 24 пішов на вигнання, а Кі-
мона походи затримували переважно поза Грецією, Перікл
через такі обставини присвятив себе державній
діяльності, причому став на бік демократії: добро маси бідняків
він ставив вище від вигоди купки багатіїв, а зробив він це
всупереч своїй природі, аж ніяк не демократичній. Він,
очевидячки, боявся, щоб його не запідозріли в прагненні до
тиранії. Далі він бачив, що Кімон визнає аристократичні
погляди і через те став дуже цінним для аристократів.
Зваживши на це, Перікл заручився підтримкою народу, щоб
почувати себе безпечним і набратися сил для суперництва
з Кімоном. Відповідно до цього він зразу змінив свій спосіб
життя. У місті можна було побачити, як він ходив лише по
9
одній вулиці — тій, що вела на площу і в Раду. Він не
відвідував звані обіди і відмовився від усілякого товариського
життя, так що під час своєї довготривалої державної
діяльності не був на обіді ні в кого з друзів, за винятком того
випадку, коли одружувався його племінник Евріптолем. Перікл
прийшов, побув на бенкеті лише до узливання, а потім
одразу підвівся й пішов. Справжня-бо насолода у людських
взаєминах полягає в безпосередності, а в товаристві дуже
важко зберігати напускну поважність, розраховану на
здобуття гарної думки про себе. Непідробна доброчесність
найпрекраснішою буває тоді, коли вона у всіх на очах, і ніщо
так не вражає у доброчесних .гїюдях, як їхнє ставлення до
найближчих.
Подібно до цього Перікл улаштував свої стосунки з
народом: щоб не набридати йому, він виступав зрідка, говорив не
в будь-якій справі і не завжди з’являвся на народні збори,
але, як висловився Крітолай 25, приберігав себе, немов Сала-
мінську трієру 26, для особливо важливих справ, а в усіх
інших випадках діяв через своїх друзів або підсилав інших
ораторів. Одним з них був, кажуть, Ефіальт 27, який підірвав
могутність Ареопагу. Він, за висловом Платона 28, щедро
наливав своїм громадянам незмішаного вина свободи.
Скуштувавши її, народ, неначе норовистий кінь, почав
сваволити і, як кажуть комедіографи, «нікого вже не
хотів більше слухати й почав кусати Евбею та кидатись на інші
острови».
8. Свою мову Перікл настроював, немов музичний
інструмент, так, щоб вона була співзвучна його способові життя
й високому духу, користуючись у багатьох випадках
допомогою Анаксагора, причому вкраплював у своє красномовство
то те, то се з природознавства. «Оту висоту думок і оту
дивовижну дієвість слова», за визнанням божественного
Платона , Перікл почерпнув з науки про природу у додаток до
своїх природжених здібностей і взяв з неї все корисне для
мистецтва слова. Завдяки цьому він далеко випередив своїх
сучасників. Тому-то, кажуть, йому присвоєно відоме
прізвисько «Олімпієць», хоч дехто гадає, що він одержав його
за те, що прикрасив місто будівлями, а на думку інших,—
за успіхи в управлінні державою та керівництві військом.
Зрештою, найбільш імовірно те, що до його слави
спричинилися всі зазначені прикмети, разом узяті. Але із
тогочасних комедій, які відгукувалися про нього то всерйоз, то з
насмішкою, виникає, що прізвисько «Олімпієць»
закріпилося за ним головним чином за його дар красномовства. Пе-
10
рікл, за їх словами, «метав громи і блискавки», коли
промовляв до народу і «носив на язиці страшний перун».
Наводять також жартівливий вислів Фукідіда, сина Меле-
сія 30, про силу красномовства Перікла. Цей Фукідід
належав до аристократичної партії і довгий час був противником
Перікла. Коли спартанський цар Архідам запитав
Фукідіда, хто кращий борець, він чи Перікл, Фукідід відповів:
«Навіть якщо я його покладу на обидві лопатки, то він і тоді буде
доводити, що стоїть на ногах, переможе мене в суперечці
й переконає глядачів, що він правий».
Однак сам Перікл був дуже обережний у словах і,
підходячи до ораторської трибуни, молився всевишнім богам, щоб
у нього не вихопилось несамохіть якесь слово, недоречне
при розглядуваній справі. З його виступів нічого не
залишилось у письмовому вигляді, крім постанов народних
зборів. Також мало збереглося його влучних висловів. Так,
приміром, він радив «усунути гній з очей Пірея», маючи на
увазі Егіну 31; іншим разом він сказав, що бачить, як «гряне
війна з Пелопоннесу». Одного разу Перікл і Софокл
відправились у морський похід як стратеги. Коли Софокл
похвалив якогось гарного на вроду хлопця, Перікл зауважив:
«У стратега, Софокле, повинні бути чистими не тільки руки,
а й очі». Стесімброт 32 розповідає, що Перікл, виголошуючи з
трибуни похвальну промову на честь загиблих на війні з
Самосом, сказав, що вони безсмертні, як боги: адже самих
богів ми не бачимо, але робимо висновок про їх безсмертне
існування на підставі тих почестей, які їм виявляють люди,
і на підставі всього того доброго, що вони нам посилають.
Це стосується і тих, що поклали свої голови за батьківщину.
9. Фукідід 33 визначає державний лад при Періклі як
аристократичний, який лише на словах називався
демократичним, а, по суті, було це правління одного, першого в державі
громадянина. Багато інших письменників твердять, що саме
Перікл привчив народ до клерухій 34, до одержування
грошей на видовища та до винагороди за виконання
громадських обов’язків, внаслідок чого народ засвоїв погані звички
і став під впливом цих заходів із скромного й працьовитого
марнотратним і розбещеним. Розгляньмо причину цієї
переміни, виходячи з розвитку подій.
Спочатку, як було вже сказано, Перікл суперничав щодо
слави з Кімоном і тому старався здобути собі прихильність
народу. Але він поступався Кімону багатством і засобами,
якими той прихиляв до себе бідноту. Так, Кімон щоденно
давав безплатні обіди бідним афінянам, роздавав одяг
лю11
дям похилого віку, у своїх маєтках наказав знести огорожі,
щоб кожен, хто забажає, міг користуватися тим, що там
вродило. Перікл, переможений цими демагогічними
підступами, за порадою Дамоніда з Еї (так повідомляє Арісто-
тель 35) вдався до роздачі державних грошей. Відпусканням
грошей на видовища, платою суддям, всілякого роду
винагородами та роздаванням грошей Перікл швидко підкупив
народну масу і скористався нею в боротьбі з Ареопагом,
членом якого він не був, тому що його не обрано
жеребкуванням ні на архонта, ні на царя, ні на полемарха, ні на тес-
мотета 36. Ці посади з давніх-давен були виборними за
жеребом, і ті, хто, пройшовши перевірку, займали ці посади,
ставали членами Ареопагу. Отож Перікл, домігшись
великого впливу в народі, применшив значення Ареопагу. Так,
відповідно до пропозиції Ефіальта, в Ареопагу відібрано право
вирішувати більшість судових справ, а Кімон був вигнаний
як прихильник спартанців і ворог демократії, хоч щодо
багатства та знатного походження він не поступався нікому
з громадян та ще й одержав блискучі перемоги над
варварами й наповнив місто великою кількістю грошей та здобичі,
як ми вже розповіли в його життєписі. Такий був великий
вплив Перікла в народі.
10. Строк вигнання осіб, до яких застосовано остракізм,
становив за законом десять років. І ось спартанці з великим
військом вторгнулися в Танагрську округу 37. Афіняни
негайно вирушили проти них. Тоді Кімон вернувся з вигнання
й разом з членами своєї філи із зброєю в руках зайняв місце
в бойовому строю. Він хотів, наражаючись на смертельну
небезпеку разом із своїми співвітчизниками, цим учинком
зняти з себе звинувачення в прихильності до спартанців, але
однодумці Перікла накинулися на нього й витурили з
військової лави як вигнанця. Цим пояснюється, мабуть, те, що
Перікл у цій битві боровся з відчайдушною відвагою і, не
шкодуючи життя, відзначився більше від усіх інших. У цій
битві загинули всі до одного друзі Кімона, яким Перікл
закидав, як і Кімону, прихильність до спартанців. Внаслідок
цього афіняни сильно розкаювались у кривді, яку заподіяли
Кімонові і затужили за ним, тим паче що зазнали поразки
на самих рубежах Аттіки і чекали важкої війни наступної
весни. Як тільки Перікл помітив цю зміну настрою в
афінян, він вирішив невідкладно піти назустріч народові. Він
сам вніс законопроект на народні збори про відкликання
Кімона з вигнання. Кімон одразу після повернення домігся
встановлення миру між двома супротивними державами. Річ
12
у тім, що спартанці настільки доброзичливо ставились до
Кімона, наскільки вороже до Перікла та інших народних
вожаків. Дехто твердить, що Перікл вніс законопроект про
повернення Кімона з вигнання лише після того, як між ними
дійшло до таємної угоди за посередництвом Ельпініки,
сестри Кімона, на тій основі, що Кімон вийде в море з
двомастами кораблів і буде очолювати військо поза Аттікою,
завойовуючи володіння перського царя, а Періклові буде
належати повнота влади в місті. Розповідають, що вже до
того Ельпініці пощастило пом’якшити непоступливість
Перікла, коли Кімону загрожувала смертна кара 38. Тоді Перікл
був одним з обвинувачів, вибраних народом. Коли до нього
прийшла Ельпініка і просила за брата, Перікл з усмішкою
сказав: «Ельпініко, стара ти, надто стара, щоб полагоджу-
вати такі делікатні справи». Однак це прохання не
виявилось марним, бо Перікл на суді лише один раз виступив з
промовою, як вимагав його обов’язок, і пішов, найменше з
усіх обвинувачів шпетивши Кімона.
Чи можна після цього повірити Ідоменею 39, який
звинувачує Перікла в тому, начебто він свого друга й вірника Ефі-
альта, котрий визнавав ті самі політичні погляди, підступно
вбив через суперництво і заздрість до його слави? Не знаю,
якому джерелу завдячує Ідоменей таким наклепом, ллючи
його, немов жовч, на людину, можливо, не бездоганну, але
благородного мислення й душевної чесності, і до якої ніяк не
підходить така звіряча й дика розправа. На життя Ефіальта,
непримиренного ворога олігархів і невблаганного при
перевірці звітів та в судовому переслідуванні осіб, що
провинилися перед народом, важили його вороги, аж поки потай
убили його з допомогою Арістодіка з Танагри. А Кімон
помер на Кіпрі, командуючи військом.
11. Тоді-то поборники аристократичного ладу, які вже до
того помітили, що Перікл став найвпливовішим з громадян,
будь-що хотіли протиставити йому якогось діяча, що зумів
би применшити його значення, аби не допустити в Афінах
повного єдиновладдя. Суперника Періклові вони знайшли
в особі Фукідіда з Алопеки, людину розумну, родича Кімона.
Фукідід, щоправда, не мав таких полководницьких
здібностей, як Кімон, зате був кращим оратором і державним
діячем. Перебуваючи постійно в Афінах і ведучи боротьбу
з Періклом з ораторської трибуни, він швидко встановив
рівновагу між супротивними партіями. Він не дозволив так
званим «прекрасним і хорошим» розпорошуватись і
змішуватися з народом, як раніше, через що блиск їхнього значен-
13
ня затьмарювався серед юрби. Він відокремив їх від народу,
зібрав в одне місце, завдяки чому всі вони в сукупності
являли собою поважну силу, а Фукідід таким заходом домігся
рівноваги, немов на вазі. Річ у тім, що вже з самого початку
в суспільстві існував невидимий розбрат, мов тріщина в
залізі, яка вказувала на протиріччя між демократичною та
аристократичною партіями, але тепер суперництво між Пе-
ріклом і Фукідідом та їхнє честолюбство призвели до
утворення глибокої розколини: відтоді одна частина суспільства
почала називатися «народом», друга — «небагатьма» 40. Ось
чому тоді Перікл значно попустив народові віжки і правив,
усіляко догоджаючи йому: він раз у раз придумував в
Афінах за рахунок скарбяиці якісь урочисті видовища або
всенародні частування чи процесії і взагалі старався займати
увагу громадян благородними розвагами. Щорічно він
споряджав шістдесят трієр, на яких плавало багато громадян
протягом восьми місяців і одержувало зарплату, вправляю-
чись і вивчаючи корабельну справу. Крім того, Перікл вислав
тисячу клерухів у Херсонес 4 , п’ятсот — на Наксос,
половину цього числа — на Андрос 42, тисячу — у Фракію для
заснування поселень серед бісалтів 43, інших він послав в
Італію, коли відбудовувався Сібаріс 44, який тепер почали
називати Фуріями. Усе це він робив з тією метою, щоб
звільнити місто від безробітної й неспокійної через бездіяльність
юрби, а заодно й зарадити тяжкому становищу простолюддя;
до того ж, поселяючи афінян на землях союзників, він за
допомогою страху та військових залог намагався запобігти
спробам тубільців підняти повстання проти Афін.
12. Але, що найбільше радувало афінян і особливо
прикрашало місто та неймовірно дивувало чужинців, і, нарешті,
що є доказом того, що минула уславлена велич Греції та її
багатство в давнину не вигадка — це побудова величавих
храмів. Хоч як дивно, саме за це більше, ніж за всі інші
державні починання, вороги ганили та обмовляли Перікла
на народних зборах. «Афінський народ,— кричали вони,—
вкриває себе ганьбою, недобра слава йде про нього через те,
що Перікл переніс загальногрецьку скарбницю з Делосу в
Афіни 45. Найдогіднішим приводом виправдати цей крок
послужив нібито страх перед нападами варварів, який і дав
підставу забрати скарбницю з острова і зберігати її в
безпечному місці. Втім, Перікл відняв у народу й це виправдання,
і вся Греція вважає, що вона стала жертвою нечуваного
насильства й відвертої тиранії, адже греки бачать, що гроші,
які вони вносять примусово для ведення війни, ми витрачає-
14
мо на те, щоб озолочувати й наряджати місто, немов чепурну
жінку, вбираючи його в дорогоцінний мармур, статуї і храми,
котрі коштують тисячі талантів».
У відповідь на такі закиди Перікл пояснював народові:
«Афіняни не зобов’язані звітувати перед своїми союзниками
за те, як вони використовують гроші, тому що афіняни
воюють за них і стримують напади варварів, тоді як самі
союзники не дають нічого — ні кінноти, ні кораблів, ні гоплі-
тів, а тільки вносять гроші; гроші ж належать не тим, хто їх
дає, а тим, хто їх одержує, якщо останні виконують те, за що
їм платять гроші. Проте коли держава достатньо
забезпечена всім необхідним для війни, то слід лишки засобів
витрачати на такі роботи, виконання яких принесе державі вічну
славу, а саме виконування тих робіт даватиме афінянам
прожиток, тому що з’являються всілякі види ручної праці та
її застосування. Оті лишки засобів приводять у рух
різноманітні ремесла, дають заняття всім рукам, забезпечують
заробіток майже всьому суспільству, так що воно може
одночасно і годувати себе, і прикрашати місто». І справді,
молоді й здорові люди одержували платню під час служби
у війську, проте Перікл хотів, щоб ремісники, які не служили
у війську, користалися з прибутків держави, але не
одержували гроші задарма, байдикуючи та ледарюючи, а за свою
працю.
Відповідно до цього він вніс на розгляд народу плани
велетенських споруд, які потребували застосування праці
різних ремісників протягом тривалого часу, аби населення,
яке залишалося в місті, могло користуватися державними
прибутками нарівні з тими, хто служив у флоті, або у
військових залогах, чи брав участь у походах. У державі, яка
мала різноманітні матеріали — камінь, мідь, слонову кість,
золото, ебенове дерево, кипарис — показували свій хист
ремісники, які обробляють цей матеріал, тобто теслі,
скульптори, мідники, каменярі, живописці, емалювальники,
гравери. Далі були зайняті ті, хто займається перевезенням та
доставкою згаданих матеріалів: по морю — торговці,
моряки, стерничі, на суходолі — візники, конярі, погоничі, канат-
ники, ткачі, чинбарі, дорожні робітники, рудокопи. Кожне
з цих ремесел, немов полководець із своїм загоном, мало
безліч чорноробів з простого люду, які служили знаряддям,
так би мовити, живою силою для виконання робіт.Ці роботи
були розподілені між людьми різного віку і різних умінь,
помножуючи добробут кожного працюючого.
13. Поступово почали підніматися вгору величні будови,
15
незрівнянні щодо краси й витонченості. Усі майстри
наввипередки старалися відзначитись досконалістю свого
ремесла. Особливо ж викликала подив швидкість закінчення
будов. Усі роботи, з яких кожна, здавалось, могла бути
закінченою заледве протягом багатьох поколінь і століть, були
виконані в короткий час розквіту державної діяльності однієї
людини. Кажуть, коли Зевксіс 46 почув, що живописець Ага-
тарх дуже похвалявся легкістю й швидкістю, з якою малює
картини, сказав: «А я малюю довго і надовго». Адже легкість
і швидкість виконання ще не забезпечують творові ні
довговічності, ні художньої досконалості. Навпаки, зайвий час,
затрачений на виконання того іншого твору, окупається
його тривалістю і цінністю.
Ось чому тим більшого подиву заслуговують творіння
Перікла: вони виникли в короткий строк, але для тривалого
існування. Щодо своєї краси кожне з них уже тоді здавалося
старовинним, але своєю нев’янучою досконалістю вони
здаються виконаними й завершеними щойно. їхній вигляд
вражає вічною свіжістю, немовби час не торкається їх і немовби
творець подарував цим своїм творінням вічну юність і
наділив їх нетлінною душею.
Усім керував і за всім наглядав у Перікла Фідій, хоч у цих
роботах брали участь великі архітектори й художники.
Наприклад, «Стофутовий» Парфенон 47 побудували Каллікрат
та Іктін; храм для містерій в Елевсіні48 почав будувати Ко-
реб. Він поставив колони нижнього поверху і з’єднав їх
архітравом. Після його смерті Метаген із Ксіпети поставив фриз
і колони верхнього поверху, а покрівлю з отвором для світла
спорудив Ксенокл з Холарга. Довгу стіну, яку запропонував
побудувати Перікл (Сократ каже, що сам чув ці слова 49),
збудував з підряду Каллікрат. Кратін в одній із своїх комедій
сміється над повільністю її будування. Він каже:
...давно вже цю стіну
Перікл будує на словах, насправді ж, ані руш.
Щодо Одеона 50, то всередині його є багато рядів сидінь і
колон, його дах спадистий з усіх боків і конусоподібної
форми. За зразок послужив тут, кажуть, намет перського царя.
І його будовою керував Перікл, що дало Кратіну привід
удруге висміяти його у «Фракіянках»:
Іде цибулиноголовий Зевс,
На голові він Одеон несе.
Вигнання він щасливо оминув.
16
Із честолюбства Перікл запропонував тоді народові, щоб на
Панафінеях51 відбувались музичні змагання. Вибраний
суддею змагань, він сам уклав правила, яких повинні
дотримуватися учасники змагань під час гри на флейті, співу та
гри на кіфері. Музичні змагання відбувалися в Одеоні як
тоді, так і пізніше.
Пропалеї на Акрополі були побудовані протягом п’яти
років архітектором Мнесіклом. Дивний випадок, який
трапився під час будівництва, показав, що богиня не тільки не
мала нічого проти цієї будови, а й сприяла і допомагала
довести її до кінця. Річ у тім, що один з найстаранніших і най-
працьовитіших майстрів, спіткнувшись, упав з висоти. Він
був у тяжкому стані, і лікарі відмовились лікувати його.
Перікл сильно цим зажурився, і раптом з’явилася йому уві
сні Афіна і вказала на ліки, за допомогою яких Перікл скоро
і легко вилікував хворого. На пам’ять про це Перікл
поставив на Акрополі бронзову статую Афіни Гігії52 близько
вівтаря, котрий, як кажуть, стояв там уже раніше.
Сам Фідій створив статую богині із золота, а напис на
плиті свідчить, що статуя — його роботи. Майже ніщо не
обходилось без нього, і, як було сказано вище, він, завдяки
дружбі з Періклом, наглядав за всіма майстрами. А це в
свою чергу породило заздрість до одного і наклепи на
другого. Подейкували, начебто Фідій влаштовує Періклу
зустрічі з вільними жінками, які приходили оглядати будови.
Комедіографи підхопили цю плітку, розповсюджували
чутки про неймовірну розпусту Перікла, звинувачували його
в любовних стосунках з дружиною Меніппа, його друга й
помічника на посаді стратега, а птахівникові Пірілампу 53
робили закид у тому, що він, як друг Перікла, тайкома
дарував павичів жінкам, з якими Перікл був у близьких
стосунках.
А втім, хіба можна дивуватись підлим людям, яким до
вподоби в’їдливо глузувати, насичуючи заздрісну юрбу,
немов злого демона, наклепами на визначних діячів, коли й
Стесімброт Тасоський зважився звинувачувати Перікла
в страшному й гидкому злочині, такому, про який
розповідається в міфах, а саме, в любовному зв’язку з дружиною
власного сина? Історикові неймовірно важко дійти істини
у своєму дослідженні, тому що пізнішим поколінням
пізнати справжній хід минулих подій заважає тривалий час, що
минув відтоді, а історики-сучасники описуваних подій та
осіб спотворюють правду почасти з заздрощів і
недоброзичливості, почасти з догідливості й лестощів.
17
14. Оратори з числа прихильників Фукідіда зчинили
галас, мовляв, Перікл розтринькує гроші й марно витрачає
державні доходи. Тоді Перікл звернувся до народних зборів
із запитанням, чи, на думку народу, він витратив багато
грошей. Коли йому відповіли, що дуже багато, він сказав:
«У такому разі хай ці витрати рахуються за мною, а не за
вами, але посвятні написи на будівлях нехай містять моє
ім’я». У відповідь на ці слова всі, чи то захоплені його
великодушністю, чи то з честолюбства,— самі бажаючи
прославитись цими спорудами,— закричали, щоб він усі витрати
покривав з державних грошей і тратив, нічого не шкодуючи.
Нарешті в боротьбі з Фукідідом Перікл опинився в крайній
небезпеці: дійшло до того, що черепки мали вирішити, хто
з двох повинен піти на вигнання. Періклові вдалося
вигнати Фукідіда й розгромити ворожу партію.
15. Коли в такий спосіб був повністю усунений розбрат,
і в державі запанували єдність і згода, Перікл нав’язав свою
владу Афінам і підкорив собі все, що належало афінянам:
внески союзників, війська, флот, море. Він домігся
величезного впливу, який простягався як на греків, так і на варварів,
його влада назовні грунтувалася на підтримці підкорених
племен, дружніх стосунках з царями та на союзах з різними
володарями.
Але тепер Перікл став зовсім іншим, він-бо не був
слухняним знаряддям народу, вже не поступався й не потурав
забаганкам юрби, немов подувам вітру; замість попередньої
м’якої, а часом трохи й поступливої демагогії, схожої на
приємну й ніжну музику, він у своїй діяльності заспівав пісню на
аристократичний і монархічний лад і проводив її послідовно
й непохитно, маючи на увазі загальне добро. Переважно він,
переконуючи й повчаючи, вів за собою народ згідно з волею
самого народу. Однак траплялося, що народ виявляв
незадоволення, тоді Перікл натягав віжки й проти волі народу
вів його шляхом, корисним для держави. У цьому відношенні
він цілком скидався на лікаря, який при складній і тривалій
хворобі час від часу приписує нешкідливі солодощі, а інколи
застосовує сильнодіючі засоби й рятівні ліки.
У простолюді, який має таку міцну владу, породжуються
всілякі пристрасті. І лише Перікл був у спромозі вміло
тримати їх у шорах, впливаючи на народ головним чинорт
надією та'страхом, немов двома кермами; у такий спосіб він то
стримував його надто зухвалі затії, то підбадьорював і
втішав у зневірі. Він довів цим, що Платон має рацію 54, коли
красномовство називає мистецтвом керувати душами, і що
18
головне завдання красномовства — правильно підходити до
різних вдач і пристрастей, немов до якихось тонів і звуків
душі, що потребують відповідного доторку або удару. А втім,
причиною успіхів Перікла була не лише сила слова, а, як
каже Фукідід 55, слава його життя й довір’я народу до нього,
бо він виявився непідкупним і безкорисливим. Хоч він
велике місто перетворив у найбільше й найбагатше і хоч
могутністю перевершив багатьох царів і тиранів (деякі з них
укладали з ним договори, які зобов’язували і їхніх синів),
він, одначе, не збільшив своїх статків, які залишив йому
батько, ні на драхму.
16. Суть влади Перікла проникливо визначив Фукідід , а
комедіографи вдаються до злісних кпинів з нього. Вони
називають друзів з його оточення новими пісістратидами, а від
самого Перікла вимагають клятви, що він не думає стати
тираном, указуючи на те, що його високе становище
несумісне з демократичним ладом і надто обтяжливе для нього
самого. Телеклід, приміром, каже, що передали йому:
Данини з міст; він міг зв’язати або звільнити,
І міцним муром оточити і знову його зруйнувати.
Підкорені йому: союзи, влада, сила, мир і щастя.
Таке становище не було наслідком щасливого збігу
обставин, або вдалого керівництва державою, чи вдячності народу
за це. Ні, не в цьому річ. Він сорок років стояв на чолі
держави, в той час як його сучасниками були такі видатні люди, як
Ефіальт, Леократ, Міронід, Кімон, Толмід 57 і Фукідід. Після
падіння й вигнання Фукідіда він протягом не менш як
п’ятнадцяти років був безперервно наділений одноосібною
владою, оскільки його щорічно вибирали стратегом. Попри
таку владу Перікл залишився непідкупним, хоч не можна
сказати, що грошові справи були йому байдужі. Перікл мав
маєток, який він законно успадкував від батька. Щоб цей
маєток не змарнувався від його недбайливості, щоб не
завдавав йому клопоту і не віднімав часу при його зайнятості, Пе-
рікл придумав такий спосіб завідування, який видався йому
найзручнішим і найнадійнішим. Увесь річний врожай з полів
він продавав повністю, а відтак усе найнеобхідніше для
щоденного вжитку купував на ринку. Як і загалом у житті, так
і в харчуванні^він дотримувався суворого порядку й
бережливості. Це не було до вподоби його дорослим синам та
їхнім дружинам, для яких Перікл не виявився щедрим. Сини
нарікали на розписані за днями і якнайточніше визначені
видатки. Тут не було тієї розкоші й достатку, які можна
по19
мітити в багатьох домах, а всі прибутки й витрати були
докладно підраховані й виміряні. Усе це господарство
сумлінно вів слуга Евангел, котрий, як ніхто інший, знав свою
справу чи то завдяки природженим здібностям, чи то завдяки
Перікловій науці.
Усе це різко суперечило поглядам Анаксагора, який
покинув свій дім і залишив угіддя необробленими під пасовиська
для овець. А зробив він це під впливом якогось високого
натхнення й душевної величі. Втім, між життям філософа-
споглядача й державного мужа немає нічого спільного:
перший скеровує свої думки на прекрасне, не відчуваючи
потреби ні в знаряддях, ні в зовнішній допомозі, для другого,
якому доводиться мати справу з чисто-життєвими потребами,
багатство не лише стає просто-таки необхідним йому
самому, а й засобом творити людям добро, як це було на
прикладі Перікла, котрий допомагав багатьом бідарям.
А про Анаксагора побутує ще така розповідь. Одного разу,
коли Перікл цілком був зайнятий державними справами,
Анаксагор, уже глибокий старець, усіма забутий, лежав
хворий без догляду. Він окутав собі голову плащем і задумав
піти з життя, заморивши себе голодом. Перікл, дізнавшись
про це, налякався й негайно побіг до Анаксагора і почав
гаряче просити його, щоб той відмовився від свого наміру
й зглянувся якщо вже не на себе, то хоч на нього, хто в особі
філософа втратить незрівнянного дорадника в державних
справах. Тоді Анаксагор відслонив лице і з докором сказав:
«Перікле, коли кому потрібний світильник, той наливає в
нього олію».
17. У той час, як спартанці почали з незадоволенням
спостерігати за ростом могутності афінської держави, Перікл
намагався підняти вище народну гордість і вважав греків
гідними великих подвигів. Він проводить через народні
збори постанову, яка закликала всіх греків, хоч би де вони
жили, в Європі чи в Азії, в малих чи великих містах, вислати
своїх представників на загальнонародний з’їзд в Афіни для
наради в справі грецьких храмів, спалених варварами, і
жертв, які греки повинні принести за врятування Греції
згідно з обітницею, даною богам під час війни з варварами, а
також у справі безпечного плавання по морю та мирного
співіснування. З цією метою він вислав двадцять чоловік,
яким перевалило вже за п’ятдесят років. З них п’ятеро
запрошували іонійців і дорійців, які жили в Азії, і відвідали
островитян від Лесбосу до Родосу; п’ятеро вирушили в
місцевості, які знаходились на Геллеспонтг й у Фракії аж до
20
Візантії; ще п’ятеро виїхали в Беотію, Фокіду й Пелопоннес,
а звідти вони повинні були податися через Локріду на сусідні
частини материка до Акарнанії та Амбракії, решта
відправились через Евбею до етейців 58, у Малійську затоку, до
ахейців у Фтіотіді і до фессалійців. Посли запрошували греків
прибути в Афіни й узяти участь у нараді про мир і спільні дії
Греції. На жаль, нічого з цього не вийшло: представники міст
не зібралися, як кажуть, через протидії спартанців і провал
цієї місії на самому початку в Пелопоннесі. Я зупинився на
цьому, щоб показати розум і велич задумів Перікла.
18. Як стратег Перікл славився насамперед своєю
обережністю: він ніколи не рвався непродумано до битви, якщо
вона була зв’язана з великим ризиком і результату її не
можна було передбачити. Він не наслідував і не брав собі
за зразок тих полководців, які домагалися блискучого
успіху ризикованими діями і ставали предметом загального
подиву. Перікл постійно говорив своїм громадянам, що,
наскільки це залежить від нього, вони завжди будуть жити
в мирі.
Так він помітив, що Толмід, син Толмея, зазнавшись від
попередніх військових успіхів і від незвичайної пошани за
свої ратні подвиги, несвоєчасно задумав виправу в Бестію.
Йому вдалося намовити цвіт честолюбної молбді вирушити
з ним добровольцями в цей похід. Назбиралося таких
добровольців тисяча чоловік, ле рахуючи іншого війська. Перікл
пробував на народних зборах угамувати Толміда, промовити
до його здорового глузду. Він сказав такі пам’ятні слова:
«Якщо вже ти не хочеш послухатися Перікла, то, в
усякому разі, не зробиш помилки, якщо почекаєш на наймудрі-
шого дорадника — час». Тоді ці слова не справили
враження але коли після декількох днів стало відомо, що Толмід
загинув у битві коло Коронеї 59 і на полі бою полягло багато
знаменитих громадян, то пересторога Перікла принесла
йому любов народу і велику славу як людині розсудливій
і відданій батьківщині.
19. Із усіх походів, очолюваних Періклом, найбільшої
слави зажив похід у Херсонес, який приніс порятунок
грекам, що там проживали. Перікл не тільки привів сюди тисячу
афінських поселенців, збільшивши цим населення міст, а й
побудував упоперек перешийка укріплення і вал від моря до
моря з метою поставити заслін нападам фракійців, які
густо заселяли околиці Херсонесу. Таким чином був
покладений край довготривалій і виснажливій війні, від якої
безнастанно страждав Херсонес, оскільки його безпосередніми
21
сусідами були дикі племена, до того ж він кишів
розбійницькими ватагами, що мали свої кубла як усередині
Херсонесу, так і поза його межами.
Великий подив і розголос викликав у світі морський похід
Перікла навколо Пелопоннесу, коли він із ста трієрами
відплив із Пег, що в Мегаріді60. Перікл сплюндрував не тільки
значну частину узбережжя, як це до нього зробив Толмід,
а й з гоплітами, які прибули на кораблях, проник далеко
в глибину країни. Вороги, налякані його походом, шукали
захисту за мурами міст, і лише біля Немеї сікіонці 61
виступили проти нього й зав’язали бій, у якому Перікл їх ущент
розгромив і з цієї нагоди поставив трофей 6 . У дружній
Ахайї він узяв загін воїнів на свої трієри й переправився на
протилежний берег материка. Відтак він проплив повз Ахе-
лой 63, напав на Акарнанію, замкнув облогою жителів Ені-
ад 64 у їхньому місті і, спустошивши всю країну, відплив
на батьківщину. Цим походом він нагнав страху ворогам,
а у своїх здобув славу обачливого й здібного полководця.
І справді, під час цього походу не сталося жодного,
навіть непередбаченого нещастя.
20. Коли Перікл на чолі великого й чудово оснащеного
флоту прибув у Понт 65, він зробив для грецьких міст усе,
про що вони просили, і ставився до них з винятковою
доброзичливістю, а навколишнім варварським племенам, їхнім
царям і дрібним володарям показав усю могутність Афін,
безстрашність і відвагу афінян, які плавають, куди хочуть,
ставши володарями моря. Жителям Сінопи Перікл залишив
тринадцять кораблів під командуванням Ламаха і загін
воїнів для боротьби з тираном Тімесілеєм. Коли цей тиран був
вигнаний разом із своїми прихильниками, Перікл домігся
на народних зборах постанови, щоб послати в Сінопу
шістсот афінян — добровольців, які жили б там із сінопцями,
поділивши з ними житла й землі, котрі раніше належали
тиранам. У інших випадках Перікл відповідав відмовою на
безглузді домагання афінян. Так він не дав себе намовити,
коли вони, запаморочені своєю могутністю й успіхами,
затівали новий похід проти Єгипту й хотіли підняти повстання
в приморських володіннях перського царя 66. Уже тоді
багатьох афінян опанувала згубна і фатальна пристрасть
завоювання Сіцілії, яку пізніше розпалили Алківіад 67 і'
оратори з числа його прихильників. Деяким знову марилась
навіть Етрурія і Карфаген; причому такий похід здавався
їм цілком надійним з уваги на великі простори афінської
держави та успішний хід подій.
22
21. Проте Перікл старався вгамовувати такі загарбницькі
затії і присікав спроби втручання в чужі справи. Усі сили
афінської держави він скерував головним чином на захист
і зміцнення придбаних володінь, вважаючи першочерговим
завданням недопустити зростання могутності Спарти. Його
вороже ставлення до неї виявилось у багатьох випадках,
особливо ж під час Священної війни 68. Коли спартанські
війська зайняли Дельфи, вони відібрали храм у фокейців,
які в той час ним порядкували, і передали його дельфійцям.
Та тільки-но спартанці відійшли, Перікл пішов туди з
військом і знову впровадив фокейців. Коли ж спартанці
одержали від дельфійців привілей звертатися до оракула без
черги і викарбували цю постанову на лобі мідного вовка,
Перікл домігся такого ж права для афінян і зробив
відповідний напис на правому боці цього ж вовка.
22. Дальший хід подій показав, наскільки правий був
Перікл, коли не виводив афінські збройні сили за межі Греції.
Насамперед повстала проти Афін Евбея 69; Перікл
переправився на цей острів з військом. Зразу після цього прийшла
звістка, що з війною виступили жителі Мегари і що
пелопоннеське військо під командуванням спартанського царя Плі-
стонакта стоїть уже близько кордонів Аттіки 70. Перікл
поспіхом вернувся з Евбеї, щоб воювати в Аттіці. Однак
вступати в бій з численним військом добірних гоплітів
Перікл не зважився, хоч як його викликали на поле бою. Тут
він зметикував, що молодий віком Плістонакт цілком і
повністю керується порадами Клеандріда, якого ефори
відрядили як спостерігача й дорадника царя. Перікл спробував
тайкома зв’язатися з Клеандрідом, незабаром підкупив
його й намовив вивести пелопоннесців з Аттіки. Коли
пелопоннеське військо відступило й розійшлося по містах,
украй обурені спартанці наклали на царя штраф, настільки
великий, що він його не був у спромозі заплатити й
добровільно пішов із Спарти на вигнання, а Клеандрід утік і був
заочно засуджений до страти.
Цей Клеандрід був батьком Гіліппа 71, який завдав потім
афінянам нищівної поразки в Сіцілії. Очевидно,
зажерливість передалась Гіліппу, мов якась спадкова хвороба, від
батька, бо він після славних подвигів був викритий у
ганебних справах і змушений покинути Спарту. Про це йшла вже
мова в життєписі Лісандра 72.
23. Коли Перікл складав звіт про свою діяльність на
посаді стратега, він вписав у нього десять талантів, «витрачених
на необхідну справу». Народ прийняв цей звіт, не
розпитую23
чи, на що були витрачені гроші, і не вимагаючи відкрити та
ємницю. Деякі письменники, як філософ Теофраст 73,
твердять, що Перікл кожного року посилав з Афін у Спарту
десять талантів74. Він роздавав їх для підкупу високих
службових осіб Спарти, щоб відвернути небезпеку війни.
За ці гроші він купував не мир, а час, протягом якого міг би
спокійно підготуватись для успішного ведення війни. Трохи
згодом він знову рушив з військом проти повстанців і,
висадивши на Евбею п’ять тисяч гоплітів із п’ятдесятьох
кораблів, підкорив міста острова. З Халкіди він вигнав так званих
гіппоботів 75— громадян відомих своїм багатством і
впливом, жителям Гістієї 76 наказав забратися світ за очі, а на їх
місце поселив афінян. Обійшовся з ними так суворо за те, що
вони, захопивши афінський корабель, перебили весь його
екіпаж.
24. Потім між афінянами і спартанцями було укладено
перемир’я на тридцять років. У той час Перікл провів через
народні збори постанову про відправлення флоту з війною
проти Самосу 77 під тим приводом, що самосці відмовились
виконати наказ афінян припинити війну проти Мілета 78.
Побутує, однак, думка, що Перікл оголосив війну самосцям
на догоду Аспасії 79. Ось тут доречно буде присвятити увагу
цій жінці і з’ясувати, завдяки якому мистецтву або якій силі
вона мала вплив на найчільніших державних діячів і
домоглася того, що навіть філософи не скупилися на похвали для
неї.
Усі згодні в тому, що вона походила з Мілета й була
дочкою Аксіоха. Кажуть, що вона, наслідуючи одну іоніянку,
якусь Таргелію, яка жила давно, зав’язувала знайомства
лише з найбільш впливовими людьми. Таргелія була
неабиякою красунею, і жіночі принади вміло поєднувала із спри-
том у політиці. Мала вона численних коханців серед греків,
і всіх, хто був з нею в близьких стосунках, підмовляла стати
на сторону перського царя, а за посередництвом цих
високопоставлених і всесильних людей сприяла поширенню
перського впливу. Що стосується Аспасії, то Перікл, як
твердить дехто, відчув до неї потяг як до жінки розумної і тямкої
в державних справах. Та й Сократ вряди-годи навідувався
до неї разом із своїми друзями, а його знайомі приводили
до Аспасії своїх дружин, щоб узяти участь у розмові з нею,
хоч керувала вона закладом, що мав непристойну славу:
вона-бо утримувала дівчат легкої поведінки. Есхін 80 пише,
що Лісікл, торговець худобою, людина низького
походження й нікчемної вдачі, став першою особою в Афінах, тому що
24
жив з Аспасією після смерті Перікла. У творі Платона «Ме-
нексен» 81, хоч його початок написаний у жартівливому тоні,
міститься зерно правди, а саме: ця жінка славилась тим,
що багато людей в Афінах прагнули її товариства заради її
ораторського хисту.
Так чи інакше, імовірним є те, що захоплення Перікла
Аспасією не обійшлося без палкого кохання. Він був
одружений із своєю родичкою, яка раніше була дружиною Гіп-
поніка, від якого в неї був син Каллій «Багатий», а від
Перікла мала двох синів — Ксантіппа й Парала. Оскільки їхнє
подружнє життя не склалося щасливо, Перікл видав свою
дружину за обопільною згодою за іншого, а сам одружився з
Аспасією і дуже її любив. Кажуть, що він щоденно,
виходячи з дому і вертаючись з площі, вітався з нею і цілував її.
В комедіях її називають новою Омфалою, Деянірою 82,
інколи Герою, а Кратін називає її просто наложницею. Ось його
слова:
Геру Розпуста родить йому, наложницю підлу.
Вона — це Аспасія.
Від неї Перікл мав незаконнонародженого сина 83, якого
Евполід вивів у «Демах». У них сам Перікл питає так:
А незаконний мій живий?
У відповідь на це Міронід каже:
Мужем він був би вже,
Якби не сором, що повії він дитя.
Аспасія, кажуть, настільки уславилася, що навіть Кір 84,
який воював з перським царем за владу над персами, назвав
найулюбленішу із своїх наложниць, яка раніше звалася
Мільто, Аспасією. Вона була фокеянкою, дочкою Гермотіма.
Коли Кір загинув у бою, її віддали царю, і вона
користувалася великим впливом при дворі. Знехтувати й обійти
мовчанням історію з Аспасією, яка тут мені згадалася, було б
неприпустимо.
25. Якщо йдеться про війну з самосцями, то Перікла
звинувачують у тому, що він провів на народних зборах
постанову про оголошення війни самосцям заради Мілета на
прохання Аспасії. Міста ці вели війну за Прієну. Самосці
перемагали і, коли афіняни наказали їм припинити війну і
розглянути спірні питання на третейському суді в Афінах,
25
самосці не погодились. Тоді Перікл відправився з флотом
проти Самосу, скинув олігархію, яка була там при владі, взяв
як закладників п’ятдесят чоловік з-поміж найзнаменитіших
громадян і стільки ж дітей і відправив їх на острів Лемнос.
Кажуть, що кожен із закладників давав йому як викуп за
себе по таланту; крім того, багато грошей пропонували йому
ті, хто не бажав, щоб у місті запанувала демократія. Мало
того, перс Піссуфн 85, який співчував самосцям, послав йому
(Десять тисяч золотих як відступне за місто. Перікл грошей
не взяв, а повівся з самосцями так, як вирішив: установив на
Самосі демократичний лад і відплив до Афін. Самосці зразу
після його відплиття повстали; Піссуфн викрав самоських
закладників і приготував самосцям усе, що необхідне для
ведення війни. Періклу довелося знову відправитися з
флотом проти них, але самосці не втихомирились і не
налякались, навпаки, твердо вирішили боротися з афінянами за
панування на морі. Біля острова, який називається Тра-
гіями, відбулася запекла морська битва, в якій Перікл
отримав блискучу перемогу над ворогами, розгромивши із своїми
сорока чотирма кораблями сімдесят кораблів самоських, з
яких двадцять були вантажними.
26. Після перемоги Перікл, переслідуючи самосців,
заволодів гаванню і обложив місто, жителі якого намагалися
робити вилазки і битися перед мурами. Але коли з Афін
наспів другий, далеко численніший, флот, тоді вони були
оточені з усіх боків. Перікл із шістдесятьма трієрами
вийшов у відкрите море. На думку більшості письменників,
він хотів перерізати дорогу фінікійському флоту, що спішив
на допомогу самосцям, і дати йому бій якомога далі від
берегів Самосу. Стесімброт висловлює погляд, що він прямував
на Кіпр, але це, ясна річ, неймовірно. Так чи інакше, хоч би
який був його задум, він зробив помилку. Бо, після того як
він відплив, філософ Мелісс, син Утагана, котрий у той час
був стратегом самосців, беручи до уваги нечисленність афін-
ського флоту і недосвідченість його стратегів, намовив
співгромадян напасти на афінян. Почалась битва, в якій верх
узяли самосці. Вони захопили багато кораблів, після чого
почали безперешкодно плавати по морю і придбали все
нобхідне для продовження війни, навіть те, чого не мали
раніше. Арістотель навіть пише, що ще до цієї битви сам
Перікл був розбитий на морі Меліссом 86.
Самосці повипалювали на чолах в полонених афінян
клеймо у вигляді сови 87, відповідаючи наругою на наругу, бо
афіняни ставили на самоських полонених як клеймо самену.
26
Самена ж — це корабель, носова частина якого має форму
свинячого рила, а сам корабель широченний, схожий на
порожнину живота. Служити він може для перевезення
товарів і разом з тим він швидкохідний. Назва його пішла
від назви острова, бо вперше заявився він на Самосі і був
побудований за наказом тирана Полікрата 88. На це клеймо,
кажуть, натякає Арістофан у таких словах:
Народ самоський на знаки вигадливий 89.
27. Перікл, дізнавшись про поразку афінського війська,
поспішив на допомогу. Мелісс перегородив йому дорогу, але
Перікл переміг ворогів і змусив утікати. Потім він обложив
місто. Він вважав за краще тратити гроші й не шкодувати
часу, щоб у такий спосіб заволодіти містом, аніж наражати
на небезпеку й рани своїх громадян. Але афінянам набридло
зволікання, і вони рвалися до бою. Періклу важко було їх
стримувати, тому він поділив військо на вісім частин і велів
їм кидати жереб. Тій частині, яка витягнула білий біб, він
дозволяв веселитися й нічого не робити, тоді як інші частини
знемагали від боїв. Тому-то день, який греки проводять в
розвагах, називають «білим днем», саме від цього білого
бобу.
За словами Ефора 90, Перікл застосував при облозі
машини, що викликали тоді подив як якась новинка. Був при Пе-
ріклі в той час їх винахідник Артемон. Цей Артемон був
кульгавий і його носили на ношах туди, де робота вимагала
термінового закінчення. Звідти-то й прозвали його Періфо-
ретом, тобто «всюди ношеним». Таке повідомлення
заперечує Гераклід Понтійський 9І, посилаючись на вірші Анакре-
онта, де згадується Артемон Періфорет за багато поколінь
до Самоської війни та описуваних подій. Він змальовує Ар-
темона як людину розніжену, як слабодуха й боягуза, що
переважно просиджував удома, причому два раби завжди
тримали над його головою щит, щоб нічого не могло впасти
на нього згори. Коли йому треба було вийти з дому, то його
несли на малому висячому ліжку над самою землею; через те
й прозвали його Періфоретом.
28. На дев’ятому місяці облоги самосці здалися. Перікл
зруйнував мури міста, забрав кораблі й наклав на Самос
велику грошову контрибуцію. Частину її самосці заплатили
зразу, решту зобов’язалися внести до визначеного строку
і як забезпечення дали закладників. Дурід Самоський 92
жалісливо розповідає при цьому про нечувані жорстокості,
звинувачуючи в них афінян і Перікла, але про це немає
ні27
якої згадки ні у Фукідіда, ні в Ефора, ні в Арістотеля.
Імовірно, розповідь Дуріда просто-напросто — чиста вигадка.
Він пише, нібито Перікл наказав доставити самоських тріє-
рархів і матросів у Мілет, там, на площі, прив’язати до
стовпів, тримати їх так протягом десяти днів і, нарешті, коли
вони були вже цілковито виснаженими, повбивати, розтро-
щивщи голови палицями, а трупи викинути без похорону.
Але ж цей Дурід не має звички дотримуватись правди у
своєму описі навіть у тих випадках, коли не зачеплені його
особисті інтереси; тут він, очевидно, зображав нещастя своєї
батьківщини з метою зводити наклеп на афінян. Після
перемоги над Самосом Перікл повернувся в Афіни, влаштував
урочистий похорон воїнів, які загинули на війні, і виголосив,
як це було прийнято, надмогильну промову, яка до глибини
зворушила всіх. Коли він сходив з ораторського підвищення,
жінки поздоровляли його, накладали на нього вінки та
стрічки, немов на атлета-переможця. Підійшла до нього й Ельпі-
ніка і сказала: «Так, Перікле, твої подвиги заслуговують
подиву й вінків, але ти погубив багатьох прекрасних
громадян не на війні з фінікійцями й персами, як мій брат Кімон7
а підкорюючи споріднене і союзне місто». На ці слова Ельпі-
ніки Перікл лагідно всміхнувся і відповів віршем Архілоха:
Не варто би бабусі миром мазатись 93.
Після підкорення Самосу Перікл, за словами Іона,
неймовірно загордився: Агамемнон, мовляв, десять років облягав
варварське місто, а він за дев’ять місяців узяв гору над
першими й наймогутнішими іонійцямиї Однак така оцінка була
цілком виправдана, бо війна з самосцями була дуже і дуже
небезпечна та й результат її був непевний, якщо правий
Фукідід, котрий твердить, що самосці ледь не відібрали в
афінян панування на морі 94.
29. Тим часом уже піднімалися хвилі Пелопоннеської
війни, бо корінфяни пішли війною на Керкіру95. Перікл
намовив народ послати допомогу керкірцям і укласти союз
з островом, який славився сильним флотом, тим паче що
пелопоннесці готові були вже почати воєнні дії проти
афінян. Коли народ прийняв рішення про надання допомоги
Керкірі, він послав туди Лакедемонія, сина Кімона, якому
дав, немов для насмішки, тільки десять кораблів. Між домом
Кімона та спартанцями склалися були дружні й
доброзичливі стосунки. Перікл навмисне дав Лакедемонію так мало
кораблів та й послав його проти його волі: він розраховував,
що коли Лакедемоній не здійснить ніякого важливого й
28
видатного подвигу під час свого командування, то його
можна буде ще більше звинуватити в прихильності до Спарти.
Взагалі, Перікл постійно принижував синів Кімона,
вказуючи на те, що вони й за самими іменами своїми не справжні
афіняни, а чужинці, зайди. І справді, одного з них звали
Лакедемонієм, другого Фессалом, третього — Елеєм. Усі
подейкували, що мати в них була аркадійка 96.
Періклу почали дорікати, що він вислав усього десять
трієр, доводячи, що тим самим подав недостатню допомогу
тим, хто її потребує, зате противникам дав вагому підставу
для всяких звинувачень. Тоді Перікл відправив у Керкіру
новий, далеко більший флот, але той прибув уже після битви.
Обурені корінфяни виступили в Спарті зі скаргою на
афінян. До них приєдналися мегарці, які звинуватили афінян
у тому, що їм закрито доступ на всі ринки й у всі гавані, що
підлягали Афінам, всупереч загальногрецькому праву і
клятвам, які дали греки одні одним 97. Егіняни, котрі також
вважали себе покривдженими й потерпілими, скаржились
спартанцям на афінян тайкома, не зважившись
обвинувачувати їх відкрито. У цей час збунтувалася Потідея 98,
корінфська колонія, але залежна від афінян. Афіняни почали
її облягати, а це ще більше прискорило початок війни.
Однак, оскільки в Афіни відправлялося посольство за
посольством, і спартанський цар Архідам намагався
задовольнити більшість скарг мирним шляхом та всіляко
заспокоював союзників, то навряд чи всі вищезгадані причини
призвели б до війни, якби афіняни погодились відмінити
рішення народних зборів проти мегарців і помирилися з
ними. Тим-то Перікла, який найбільше був проти цього й
намовляв народ не припиняти ворожнечу з мегарцями,' опісля
вважали єдиним винуватцем війни.
ЗО. Коли з цього приводу прибуло із Спарти в Афіни
посольство, Перікл, кажуть, почав посилатися на якийсь закон,
що забороняв знищувати дошку, на якій було написане
рішення щодо мегарців. Тоді один із послів, Поліалк,
зауважив: «А ти дошки не знищуй, а тільки поверни її лицем до
стіни: адже немає закону, який забороняв би це». Хоч ці
слова визнано дотепними, але Перікл не поступився. Таким
чином, як мені здається, він мав якусь глибоко приховану
особисту неприязнь до мегарців, але відкрито він висунув
проти них обвинувачення державної ваги, мовляв, вони
привласнюють собі священну ділянку землі ". Він запропонував
народним зборам відправити до них посла, який би потім
подався у Спарту із скаргою на мегарців. Ця постанова, яка
29
виходила від Перікла, мала на меті справедливо й
полюбовно залагодити суперечку. Коли посланий афінянами для
ведення переговорів Антемокріт був убитий, як гадали, з
вини мегарців, Харін провів через народні збори постанову
про те, що ворожнеча між Афінами й Мегарами має бути
вічною і непримиренною, кожний мегарець, котрий вступить
на землю Аттіки, підлягає смертній карі, стратеги, прино-
сячи успадковану від батьків присягу, повинні поклястися,
що будуть двічі на рік вторгатися в мегарську землю. Ан-
темокріта вирішено поховати біля Тріасійських воріт, які
тепер називаються «Діпілон», тобто «Подвійними
воротами». Мегарці заперечували свою причетність до загибелі
Антемокріта і звалювали всю вину на Аспасію та Перікла,
посилаючись на знамениті й загальновідомі рядки з «Ахар-
нян»:
А ось в Мегарах наші хлопці, п’яні вже,
Якусь Сімету-дівку потягли собі.
Мегарці знов, скипівши, їм у відповідь
В Аспасії повій аж двоє викрали 10°.
31. Одне слово, важко встановити, з якої причини
почалася війна. Однак, на думку всіх, відповідальність за те, що
постанова народних зборів про мегарців не була відмінена,
несе не хто інший, як Перікл, при тому, що одні в його
впертості вбачають благородну гордість, тверезу оцінку
становища та найкращі наміри діяти для добра батьківщини: він
вимогу спартанців розглядав як спробу перевірити
поступливість афінян і виконання її вважав визнанням власної
слабості, інші ж висловлюють погляд, що він знехтував
пропозицію спартанців через зарозумілість і бажання показати
силу Афін.
Але найтяжчим обвинуваченням для нього, засвідченим
більшістю очевидців, було таке. Скульптор Фідій, як було
вже сказано, взявся виконати статую Афіни. Оскільки він
був другом Перікла і користувався у нього величезною
пошаною, то мав немало ворогів, які заздрили його славі.
Інші ж недруги хотіли перевірити ставлення до нього народу —
як народ поведе себе, коли перед судом стане Фідій. Вони
намовили одного з помічників Фідія, Менона, сісти на площі
під виглядом благальника біля вівтаря богів і просити афінян,
щоб йому було дозволено безкарно зробити донос на Фідія й
виступити його обвинувачем. Народ прийняв від нього
скаргу і розглянув на народних зборах. Закид у крадіжці золота
виявився безпідставним: Фідій, за порадою Перікла, на
самому початку роботи так прикріпив золоті прикраси до
ста30
туї, що їх можна було легко зняти й перевірити їхню вагу; це
й запропонував зробити Перікл обвинувачам. Але слава
невмирущих Фідієвих творінь через заздрощі недругів далася
йому взнаки: його звинуватили в тому, що він у бою
амазонок, вирізьбленому на щиті богині, зобразив самого себе
у вигляді лисого старця, який підняв обома руками камінь,
а ще звинуватили в тому, що він вирізьбив там прекрасне
зображення Перікла, котрий бореться з амазонкою. Рука
Перікла, яка тримала спис перед обличчям, була виконана
так, що схожість воїна з Періклом не впадала зразу в очі,
але незакриті частини обличчя вище й нижче від списа не
залишали в цьому ніякого сумніву.
Кінець кінцем Фідія запроторили в тюрму, де він і помер
від хвороби або, як припускають інші, від отрути, яку йому
дали вороги, щоб вину приписати самому Періклові.
Донощика Менона народ на пропозицію Главкона звільнив від
усіх податків і наказав стратегам дбати про безпеку його
особи.
32. Приблизно в той же час 101 Ас пасію звинувачено в
безбожності, а обвинувачем виступив комедіограф Герміпп,
який закидав їй ще й те, начебто вона влаштовувала в себе
для Перікла зустрічі з вільними жінками.
Діопіт виступив з пропозицією, щоб притягати до судової
відповідальності людей, які не вірять у богів або
займаються вивченням небесних явищ. У цьому випадку він хотів,
націлившись на Анаксагора, посередньо кинути тінь і на
Перікла. Оскільки народ залюбки приймав такі наклепницькі
скарги й давав їм хід, то на пропозицію Драконтіда було
винесено постанову, щоб Перікл склав звіт про витрачені
гроші, а судді щоб брали камінці для голосування з вівтаря,
причому суд мав вершитись на Акрополі. Кінцева частина
цієї постанови була за порадою Гагнона знята, зате він
запропонував, щоб справу розглядали судді в кількості тисяча
п’ятсот чоловік незалежно від того, як буде сформульоване
обвинувачення — чи то за крадіжку або хабарництво, чи то
за будь-яке зловживання на шкоду державі.
Для Аспасії, коли її справа розглядалася в суді, як
повідомляє Есхін, Перікл випросив помилування, не шкодуючи
сліз і благаючи суддів про поблажливість. Анаксагору він
порадив тайкома покинути місто, боячись, що його засудять.
Оскільки справа Фідія підірвала повагу в народі до нього,
то він із страху перед судом розпалив полум’я війни 102, яке
ледь жевріло під попелом; він сподівався, що всі
обвинувачення розвіються й заздрісники вгамуються, коли в час
важ31
ливих подій і в ірізну хвилину громадяни довірять йому
долю держави з уваги на його значення і вплив. Ось такі
причини, як гадають, спонукали Перікла переконати народ
не піти на поступку спартанцям. Проте справжня причина
невідома.
33. Спартанці розуміли, що з падінням Перікла афіняни
стануть у всіх відношеннях більш поступливими. Тим-то
вони вимагали вигнати винуватців, заплямованих Кілоновою
скверною, до чого був причетний, за словами Фукідіда 103,
і рід Перікла з материнського боку. Але ця спроба дала
наслідок, протилежний тому, якого чекало спартанське
посольство. Вийшло навпаки: замість підозрінь і злоби, на що
розраховували спартанці, афіняни виявили Періклу повне
довір’я й повагу, бо переконалися, що вороги найбільше
ненавидять і бояться саме Перікла. Внаслідок цього ще до
вторгнення пелопоннесців на чолі з Архідамом в Аттіку
Перікл довів до відома афінян, що Архідам, спустошуючи
країни, можливо, пошкодує його володіння як не з уваги на
дружні стосунки між ними, то задля того, щоб дати його,
Перікла, ворогам привід обмовити його, тому він уже тепер
віддає державі свої землі разом із садибами.
В Аттіку ввірвалося величезне військо спартанців із
союзниками під керівництвом царя Архідама 10 . Спустошуючи
країну, вони дійшли до Ахарн 105, де розташувалися
табором, розраховуючи на те, що афіняни не стерплять
плюндрування, а, розлючені і дійняті до живого у своїй гордості,
вступлять з ними в бій. Але Перікл вважав небезпечною
справою зав’язувати бій з шістдесятьма тисячами
пелопоннеських та беотійських гоплітів (стільки налічувало вороже
військо при першому вторгненні), ризикуючи безпекою
міста. Він заспокоював як міг тих, хто хотів битися і з болем
серця дивився на пустошення країни, кажучи їм, що замість
зрізаних і зрубаних дерев незабаром виростуть інші, а
поповнити втрату загиблих людей годі. Він не скликав
народних зборів, бо боявся, що його змусять діяти всупереч його
поглядам. Подібно до того, як стерничий корабля, коли на
морі здіймається вітер, наводить порядок на кораблі,
розпускаючи вітрила, тобто діє, як підказує його досвід, не
звертаючи уваги на сльози і благання наляканих і хворих
морською хворобою, так і Перікл, позакривавши міські ворота
й порозставлявши всюди вартових для безпеки, діяв згідно
із своїми міркуваннями, ніскільки не турбуючись про неза-
доволених крикунів.
Тим часом багато друзів напосідали на нього з докорами,
32
багато недругів погрожували йому й обвинувачували, хори
співали глузливих пісень 106, щоб осоромити його,
насміхалися з його способу ведення війни як боягузливого і
відсталого.
У цей час об’явився як противник Перікла Клеон . Він
скористався з незадоволення громадян, щоб прокласти собі
дорогу до влади, як свідчать такі анапести Герміппа:
О владико сатирів 108, скажи, чому ти
Не береш в руки спис? Лиш слова одні
Ти із уст про війну все грізніші нам ллєш.
А душа в тебе, мов в Телета.
І, коли гострять меч на бруску твердім,
Ти від страху дрижиш, зуби всі цокотять
Від укусів їдких Клеона.
34. Однак Перікл був непохитний: він спокійно й
мовчазно терпів образи й незадоволення. Він вислав до берегів
Пелопоннесу флот із ста кораблів, але сам не взяв участі
в цьому поході, а залишився в місті, міцно тримаючи в руках
владу, поки не відійшли пелопоннесці. Оскільки народ далі
ремствував на хід війни, Перікл намагався задобрити його
роздачею грошей і видав постанову про заснування колоній.
З цією метою він виселив з Егіни всіх до одного її жителів
і поділив острів за жеребом між афінянами. Деяку втіху
дали йому біди, які посипались на ворогів. Так, флот, що
відправився проти Пелопоннесу, сплюндрував країну на
великому просторі, поруйнував села й невеликі міста, а сам
Перікл із сухопутним військом вторгся в Мегаріду й ущент
спустошив її. Безперечно, вороги, хоч і завдали афінянам
дошкульної шкоди на суші, самі зазнали великих бід з моря
від афінян, тож навряд чи змогли б довго вести війну, бо
скоро виснажилися б, як це з самого початку передбачав
Перікл, коли б якась вища сила не перекреслила людські
розрахунки. Спершу місто вразила якась страшна
пошесть 109, жертвами якої стали громадяни в розквіті сил і
віку. Хвороба ця спричиняла людям нестерпні душевні й
тілесні муки, через що вони пройнялись злобою до Перікла.
Як люди в нестямі від болю ображають лікаря або батька,
так і афіняни проклинали Перікла за підмовою його
ворогів, які пояснювали виникнення цієї зарази скупченням
сільського населення в місті, коли влітку сила-силенна
народу змушена була жити в напхом напханих тісних халупах
та душних наметах, до того ж людям доводилося вести
життя сидяче й бездільне замість попереднього на свіжому
повітрі та на роздоллі. А винуватцем оцього всього є той,
2 Плутарх
33
хто на час війни загнав сільський люд за міські мури і, ні за
що маючи таке зборище народу, спокійно позирає, як люди,
замкнені, мов худоба у хліві, заражаються одне від одного,
і не дає їм змоги поправити своє становище та подихати
на повні груди.
35. Щоб як-небудь полегшити це горе, а також наробити
шкоди ворогам, Перікл спорядив сто п’ятдесят кораблів,
посадив на них багато добірних гоплітів* і вершників і вже
мав відчалювати. Він хотів цією велетенською військовою
силою вселити в серця співгромадян надію, а ворогам
нагнати страху. Військо вже заповнило кораблі і сам Перікл
піднявся на свою трієру, коли раптом почалося сонячне
затемнення і стало темно. Всі налякалися, бачачи в цьому
лиховісну призвістку. Помітивши, що стерничий смертельно
настраханий і збентежений, не знає, чи відчалювати йому, чи
ні, Перікл підняв свій плащ перед його обличчям і,
заслонивши його, запитав стерничого, чи бачить він у цьому плащі
якесь лихо або призвістку якогось лиха. Той відповів, що ні.
«Яка ж тоді різниця між цим і затемненням сонця? —
запитав Перікл.— Хіба те, що предмет, який заслонив сонце,
більший від плаща». Про це розповідають філософи у своїх
лекціях.
Відправившись з флотом у похід, Перікл не здійснив
нічого такого, що відповідало б таким велетенським
приготуванням до походу. Він обложив священне місто Епідавр 110
і сподівався взяти його, але зазнав невдачі через моровицю.
Від неї гинули не тільки афінські воїни, а й усі, хто в той
чи інший спосіб стикався з військом. Через це афіняни
висловлювали своє незадоволення владою Перікла. Він
пробував їх заспокоїти й підбадьорити, але йому не вдалося
вгамувати їхній гнів і переконати їх. Вони заспокоїлись тільки
тоді, коли на основі голосування позбавили його посади
стратега і наклали на нього грошовий штраф, розмір якого
подають по-різному: у п’ятнадцять талантів як найменший
і в п’ятдесят — як найбільший. Обвинувачем у цьому
процесі виступав, за Ідоменеєм, Клеон, за Теофрастом — Сіммій,
а за Гераклідом Понтійським — Лакратід.
36. Невдоволення народу не тривало довго: подібно до
того, як бджола залишає в рані своє жало, так і афіняни, які
образили Перікла, залишили свій гнів. Але особисті справи
склалися в Перікла якнайгірше: внаслідок зарази він утратив
багатьох близьких людей, крім того, гнітили його чвари
в сім’ї. Старший із законних його синів, Ксантіпп, був від
природи марнотратний і, як на зло, його молода дружина,
34
дочка Тісандра, сина Епіліка, хотіла жити на широку ногу.
Син нарікав на скупість батька, котрий відпускав йому
небагато грошей. Якось Ксантіпп послав до одного з друзів
Перікла слугу з проханням позичити йому гроші нібито за
згодою батька і дістав їх. Коли через деякий час Періклів
друг почав вимагати їх повернення, Перікл не лише не
заплатив йому, а ще й подав на нього скаргу в суд. Молодий
Ксантіпп, обурений цією подією, почав паплюжити батька.
Спочатку він висміював його домашні заняття й розмови
з софістами, наприклад, таку: якось один п’ятиборець
ненароком поцілив дротиком Епітіма із Фарсала і вбив його.
Перікл витратив цілий день, сперечаючись із Протаго-
ром 1П, що чи кого, власне, слід уважати винуватцем
нещасливого випадку: дротик чи того, хто його кидав, чи
упорядників змагань. Мало того, за твердженням Стесімброта,
сам Ксантіпп поширював брудну плітку про негідну
поведінку своєї жінки; взагалі, він не змінив свого ворожого
ставлення до батька аж до самої смерті. Ксантіпп захворів
і помер під час пошесті.
Тоді ж Перікл утратив і сестру, а також багатьох друзів
і найкращих своїх помічників в управлінні державою. Однак
він не зломився і не втратив величі духу й розсудливості. Він
не плакав, і ніхто не бачив його заплаканим на похороні
будь-кого з рідних, поки наостанку не втратив останнього
із законних синів, Парала. Це нещастя підкосило його
остаточно: хоч він старався зберегти душевну рівновагу й
показати спокій, але в ту хвилину, коли клав вінок на покійного
дорогого сина, поглянувши на його обличчя, не витримав.
Він ридма заридав, і сльози струмком полилися з очей;
нічого такого з ним не трапилося за все життя.
37. Тим часом афіняни випробували інших стратегів для
ведення війни і вдалися до послуг інших ораторів, але не
знайшлося нікого, чий вплив і повага відповідали б високій
посаді керівника держави. Афіняни затужили за Періклом
і запрошували його знову на ораторську трибуну і в
приміщення для стратегів. Але Перікл, прибитий горем, не
виходив з дому, і тільки Алківіад та інші друзі вмовили його
показатись народові.
Народ просив пробачення в нього за свою невдячність, і
Перікл знову взявся за керівництво державними справами
і був вибраний стратегом. Тоді він звернувся до народу з
проханням відмінити закон про незаконнонароджених
дітей, який він сам колись запропонував, бо боявся тепер, щоб
за браком спадкоємців не перестали існувати його рід та
2*
35
ім’я. Суть цього закону була така. Задовго до того, як Перікл
сягнув вершини свого значення в державі, вже маючи, як
було сказано, законних дітей, він запропонував закон, на
основі якого повноправними афінськими громадянами
вважались лише ті, у кого і батько, і мати були афінськими
громадянами. Коли перегодя єгипетський цар прислав як
подарунок народові сорок тисяч медимнів пшениці 1,2 і її
треба було поділити поміж громадян, то в зв’язку із
згаданим законом виникло безліч судових процесів проти неза-
коннонароджених, походження яких досі ніхто не знав або
не звертав на нього уваги; багато афінян стало тоді
жертвами брехливих доносів. Майже п’ять тисяч чоловік на основі
цього закону було визнано винними в незаконному
привласненні громадянства і продано в рабство, а кількість тих,
які зберегли за собою право громадянства і визнані були
справжніми афінянами, становила чотирнадцять тисяч
чотириста сорок чоловік. Дивно, звичайно, звучить, що закон,
який з повною суворістю був застосований до багатьох
громадян, був відмінений щодо того, хто його вніс, але сімейні
нещастя, які спіткали Перікла і які були немов карою за
його попередню гординю і зарозумілість, зворушили до
глибини душі афінян. Вважаючи, що Перікл досить покараний
вищою силою і що його прохання цілком зрозуміле з
людської точки зору, афіняни погодились, щоб його син був
внесений у списки членів фратрії 113 і носив його ім’я. Опісля
син Перікла здобув перемогу над пелопоннесцями в
морській битві біля Аргінуз і був засуджений до страти разом
з іншими стратегами .
38. Імовірно, в той час Перікл заразився від пошесті.
Проте хвороба його не мала гострого й тяжкого перебігу, як
в інших, а проходила спокійно й затяжно із змінами то на
краще, то на гірше, але поволі виснажувала тіло й поступово
підривала душевні сили хворого. Теофраст, який у своєму
«Моральному трактаті» ставить питання, чи може характер
людини мінятися від зовнішніх чинників і чи людина
позбувається мужності під впливом тілесних мук, розповідає, що
Перікл показав одному своєму приятелеві, котрий відвідав
його під час хвороби, ладанку, що її жінки повісили йому
на шию; очевидно, стан його здоров’я був дуже поганий,
коли він ладен був терпіти таку нісенітницю.
Коли Перікл уже був при смерті 1|5, біля нього зібралися
щонайкращі громадяни і його друзі, які залишилися в
живих. Вони говорили про його небуденні якості і значення
в державі, перелічували його подвиги й численні військові
36
трофеї: адже він поставив від імені держави дев’ять трофеїв
на честь перемог, які здобував, коли його обрали на
стратега. Вони вели таку розмову, певні, що він уже втратив
свідомість і нічого не розуміє. Але Перікл уважно все це слухав
і, перебивши їх, сказав, що він дивується їхній мові, бо вони
хвалять його і згадують такі його заслуги, якими він
завдячує в не меншій мірі своєму щастю і до яких причетні були
інші стратеги, а так і не згадали найпрекраснішої і
найважливішої з його заслуг: «Адже з моєї вини,— підкреслив
BjH>— ніхто з афінян не носив жалобу».
39. У Перікла подиву заслуговують не лише скромність
і лагідність, які він зберігав протягом своєї багатогранної
діяльності навіть серед лютої ворожнечі, а й високий дух:
величезною своєю заслугою він уважав те, що, перебуваючи
при кермі держави, ніколи не керувався ні заздрістю, ні
гнівом і ні в кому не вбачав свого непримиренного ворога. На
мій погляд, його прізвисько «Олімпієць», хоч і звучить
надумано й гучно, та все-таки підходить йому і не повинне
викликати заздрості; Олімпійцем прозваний він заслужено, бо
і вдачі він був доброзичливої і, незважаючи на могутню
владу, життя вів чисте й нічим себе не заплямував. Подібно ми
вважаємо, що боги, які за своєю природою є носіями добра,
а не винуватцями зла, з повним правом владарюють і
панують над всесвітом. Інакше розповідають поети, які
одурманюють нас неуцькими поглядами і самі собі заперечують
своїми небилицями. Місце, в якому живуть боги, вони
називають оселею безпечною і затишною, де не буває ні вітрів, ні
хмар, де небо ясно-прозоре і де вічно сяє чисте світло П6.
Таке життя, за їхніми уявленнями, якраз і подобає
блаженним і безсмертним створінням. Разом з тим поети
зображають життя богів, котре сповнене чвар, ворожнечі, гніву
та інших подібних пристрастей, які не до лиця навіть людям,
що мають глузд. Але ж такі питання, очевидно, слід
розглядати в іншого роду творах.
Що стосується Перікла, то дальший хід подій дав змогу
афінянам відчути, чим він був для них, і жалкувати за ним.
Навіть ті, кого за життя Перікла гнітила його влада, тому що
вона неначе затьмарювала їх, після його смерті змушені
були визнати, випробувавши владу інших ораторів і вождів,
що досі не було такої людини, яка краще за нього зуміла б
поєднати скромність з почуттям гідності й повагу з
лагідністю. Тепер виявилось, що його влада, яка викликала
заздрість і яку називали єдиновладдям і тиранією, була
рятувальною опорою державного ладу. Нечуваний занепад
37
моралі, який намітився в суспільстві, Перікл послаблював
і приборкував, не даючи йому змоги проявитись і
перетворитися в невиліковну недугу.
ФАБІЙ МАКСІМ
1. Так себе проявив Перікл у вчинках, гідних згадки; після
їх опису приступаю до розповіді про Фабія
За переказом, якась німфа або, як гадають інші, звичайна
тубільна жінка, зійшовшись з Гераклом на березі Тібру,
народила сина, Фабія, який дав початок розгалуженому
і славнозвісному в Римі родові Фабіїв. Деякі автори пишуть,
начебто перші члени цього роду в давнину називалися Фо-
діями, тому що ловили диких звірів з допомогою ровів; іще
й досі рів у римлян називається «фосса» (fossa), а копати —
латиною — «фодере» (fodere) 2. З бігом часу, коли вимова
двох звуків змінилася, Фодії стали Фабіями.
Цей рід дав багатьох видатних людей: четвертим
нащадком найзнаменитішого із них Рулла, прозваного римлянами
Максімом 3, тобто «Найвеличнішим», був саме Фабій Мак-
сім, життя якого тепер ми й беремось описати. Цей Фабій
мав прізвисько «Веррукоза» через свою тілесну ваду —
невелику бородавку, яка виросла в нього над верхньою губою.
Інше його прізвисько було Овікула, що означає Овечка, дане
йому ще в дитинстві за лагідну вдачу й неквапливість.
Спокійний, мовчазний, він дуже обережно брав участь у дитячих
іграх, повільно й важко засвоював науки, які вивчав, легко
піддавався впливові товаришів і підкорявся їм, через що на
сторонніх людей справляв враження тупого і млявого. Лише
деякі вбачали в його натурі непохитність, глибину, душевну
велич, щось від лева. Але невдовзі, підштовхуваний
обставинами, він довів усім, що позірна його бездіяльність — це
не що інше, як непіддатливість пристрастям, що його
обережність говорить про розсудливість, а неповороткість і
повільність — про рішучість і наполегливість.
Бачачи, які великі завдання чекають Римську державу
і скільки війн їй доведеться вести, він привчав до війни своє
тіло, немов зброю, дану йому природою, і заодно вправлявся
в красномовстві — засобі переконувати народ, а це, як ніщо
інше, мало знадобитися йому в житті. Його красномовство
відзначалося не прикрасами та пустими й дешевими
блискітками, а власною думкою, чіткістю і глибиною
висловлювання, що, як твердять, ріднить його із стилем Фукіді-
38
да. Збереглася тільки одна з промов Фабія до народу —
похвала синові, який був консулом і скоро після цього
помер 4.
2. Фабія Максіма п’ять разів обирали консулом. Перше
його консульство відзначалось тріумфом над лігурійцями 5.
Переможені в битві і зазнавши великих утрат, вони були
відкинуті в глибину Альп і перестали нападати та грабувати
прикордонні області Італії.
Коли Ганнібал вторгнувся в Італію і здобув першу
перемогу біля річки Требії 6, він повів військо через Етрурію,
плюндруючи країну та наганяючи на римлян несказанний жах.
При цьому, крім звичайних небесних явищ, таких, як громи
та блискавки, мали місце зовсім неймовірні й досі небувалі.
Так, розійшлися чутки про те, начебто щити враз самі собою
вкривалися кров’ю, близько Анція 7 під час жнив селяни
жали оббризкані кров’ю хліба, з неба падали розпечені й
палаючі камені, над Фалеріями й розкрилося небо і звідти
випала й розсипалась по землі тьма-тьмуща табличок, а на
одній з них були написані такі слова: «Марс брязкає
зброєю». Але консула Гая Фламінія, від природи запального,
честолюбного й окриленого блискучим бойовим успіхом,
який випав на його долю, коли він несподівано, всупереч
наказові сенату і незважаючи на опір товариша по посаді,
вступив у бій з галлами і завдав їм нищівної поразки,— такі
знамення не бентежили.
Вони стурбували багатьох римлян, але не звертав на них
уваги і Фабій Максім, бо вважав їх надто
неправдоподібними. Дізнавшись про малочисельність ворожого війська
і його скрутне становище в грошових засобах, він радив
римлянам поки що не вступати в бій з полководцем, в
розпорядженні якого є військо, загартоване в багатьох боях, а
послати допомогу союзникам, міцно тримати в руках міста
й дати силам Ганнібала виснажитись самим по собі, як гасне
слабий вогник, нічим не підкріплений.
3. Однак переконати Фламінія Фабій так і не зумів.
Заявивши, що він не дозволить ворогові наблизитись до Рима
і не допустить, як колись Камілл 9, щоб битва за місто
точилася на його мурах, Фламіній наказав військовим трибунам
виводити військо, а сам скочив на коня. Раптом кінь без
будь-якої зрозумілої причини сполошився, затремтів і
скинув консула. Той упав і вдарився головою, але від свого
задуму не відмовився. Він рушив назустріч Ганнібалові, як
постановив на самому початку, і вишикував своє військо для
битви коло Тразіменського озера в Етрурії 10. Коли вже
за39
кипів бій, у самому його розпалі почався землетрус, від
якого потерпіло декілька міст, річки змінили свої річища, схили
гір укрилися розколинами. Дивно те, що хоч сила
землетрусу була дуже велика, ніхто з тих, хто бився, його не помітив.
Фламіній, який показав і хоробрість, і силу, загинув на полі
бою, а разом з ним поліг цвіт війська. Решта кинулась
навтьоки, зчинилась страшна різанина, п’ятнадцять тисяч
римлян поклали свої голови в бою, стільки ж потрапило в
полон. Ганнібал наказав відшукати поміж убитими тіло
Фламінія, щоб, віддаючи данину хоробрості консула, з
почестями його похоронити, але його не знайшли серед
мертвих, та й невідомо, де воно ділося.
Що стосується поразки біля Требії, то ні консул, який
повідомляв Рим про результат битви, ні гонець, посланий
із звісткою, не сказали правди — обидва збрехали, начебто
одержано перемогу, але хистку, ненадійну. На цей раз
претор Помпей,заледве дізнавшись про поразку, негайно
скликав народні збори і сказав прямо, без викрутасів: «Римляни,
ми програли велику битву, військо перебито, консул
Фламіній загинув. Подумайте про свій порятунок і безпеку».
Ці слова схвилювали все місто, немов буревій розбурхав
море. Всі сторопіли, не могли зібратися з думками, не знали,
що їм чинити, але накінець усі зійшлися на тому, що
виняткове становище вимагає необмеженої влади (римляни
називають її диктатурою) і людини, яка б міцно й безстрашно
взяла її в руки, а такою є, на загальну думку, один тільки
Фабій Максім, бо його розважливість і чесність відповідають
високій посаді диктатора, до того ж він у такому віці, коли
тілесні сили можуть сприяти тим задумам, які виношує
душа, і його відвага поєднується з розважливістю.
4. Після затвердження цього рішення Фабій став
диктатором. Тоді він призначив начальником кінноти Марка Міну-
ція. Фабій насамперед просив у сенату дозволу їздити на
коні під час військових дій. Річ у тім, що на підставі якогось
стародавнього закону було це заборонено чи то через те, що
римляни ударну силу війська вбачали в піхоті і в зв’язку з
цим вважали за обов’язок полководця перебувати в строю
піхоти й не покидати його, чи то хоч у такий спосіб хотіли
владу диктатора зробити залежною від народу, бо в усьому
іншому вона була величезна й необмежена. Так чи інакше
Фабій, бажаючи з самого початку показати народові велич
і силу своєї влади для того, щоб домогтися в громадян повної
покори його наказам, вийшов у супроводі двадцяти чотирьох
лікторів. Коли консул, який залишився живим, вийшов йому
40
назустріч, Фабій через слугу наказав йому розпустити своїх
лікторів, скласти відзнаки консульської влади і з’явитися
до нього як приватна особа п.
Відтак Фабій приступив до виконання своїх обов’язків
якнайкраще, бо в першу чергу звернувся до богів. Він
переконував народ, що причиною їхньої поразки було не боягуз-
ство воїнів, а зневажливе, неуважне ставлення полководця
до божества, тому закликав громадян не боятися
противника, а умилостивити й шанувати богів, причому не вселяв
римлянам марновірства, а благочестям зміцнював хоробрість,
добрими надіями на допомогу богів виганяв страх перед
ворогами, надихаючи громадян відвагою. У той же час
римляни звернулися за порадою до багатьох таємничих пророчих
книг, званих Сівіллиними 12, і тоді, кажуть, виявилося, що
деякі пророцтва, які в них містилися, мали пряме
відношення до справ і подій того часу. Однак прочитане в цих книгах
було заборонено доводити до загального відома. Диктатор,
з’явившись перед народом, дав богам урочисту обітницю
принести їм у жертву приплід кіз, свиней, овець і корів,чцо
його вигодують навесні гори, долини, луки й пасовиська
Італії І3, а також влаштувати музичні змагання й театральні
вистави, призначивши на це триста тридцять три тисячі
сестерціїв і триста тридцять три з третиною денарія (на
грецькі гроші це становить вісімдесят три тисячі п’ятсот
вісімдесят три драхми і два оболи 14. Важко сказати, чому
саме така сума була так точно вирахувана й поділена,
можливо, римляни хотіли цим прославити силу трійці 15,— бо
це число досконале за своєю природою, воно перше з
непарних містить у собі початок множинності, і являє собою
елементи кожного наступного числа, змішуючи їх і поєднуючи
гармонійно.
5. Таким чином, скерувавши думки народу до богів, Фабій
вселив у його серця віру в краще майбутнє, сам же особисто
повністю покладався на себе, впевнений, що бог дає успіх
тому, хто відважний і розсудливий. Він рушив проти Ганні-
бала, але не з метою вступати з ним у бій, а щоб поступово
ослаблювати його міць, протиставивши нестачі запасів у
карфагенян — їх невичерпність у римлян, малочисельності
ворогів — чисельну перевагу свого війська. Тйм-то Фабій
ставав табором на височинах, недосяжний для ворожої
кінноти, не рухався, коли ворог стояв на місці, а коли той
вирушав у дорогу, він обходив гори, раз у раз з’являючись на
такій відстані, що його не можна було змусити до бою проти
волі, але в той же час міг тримати противника в постійному
41
гтраху перед битвою. Через те, що Фабій так тягнув час, він
j іикликав зневагу до себе: його гудили в римському таборі,
юроги обзивали його боягузом і бездарним полководцем.
Лише одна людина була іншої думки щодо цього, а
саме — Ганнібал. Тільки він один проникливо усвідомив, у
чому полягає сила задуму Фабія, він розгадав його спосіб
ведення війни, тому вирішив хитрощами або силою змусити
Фабія вступити в бій, бо інакше карфагеняни програють
війну. Вони не могли пустити в хід зброю, яка давала їм
перевагу перед ворогом, у той же час те, в чому вони
поступаються римлянам, тобто люди й грошові запаси, спроквола
тануть і витрачаються даремно. Ганнібал пускався на всілякі
військові хитрощі і прийоми, намагаючись, мов досвідчений
атлет, знайти слабке місце у противника: він нападав на
Фабія, непокоїв його, змушував не раз міняти позиції, коротше,
робив усе, щоб той відступився від обережності. Але Фабій,
упевнений в правильності свого способу ведення війни,
непохитно стояв на своєму. Фабію не давав спокою начальник
кінноти Мінуцій, який не в пору рвався в бій, поводив себе
визивно і, запобігаючи перед воїнами, розпалював у них
безглузде прагнення битись та вселяв марні надії. Його
однодумці глузували з Фабія і зневажливо називали його
«дядьком» Ганнібала, а Мійуція розхвалювали як велику
людину й гідного Рима полководця. А той ще більше
зазнавався і роззухвалювався, насміхався з розміщування табору
на високих місцях, мовляв, диктатор невпинно турбується
про красиві видовища — щоб римлянам було добре видно,
як карфагеняни спалюють і спустошують Італію. Мінуцій
питав друзів Фабія, чи не тому він хоче підняти військо до
неба, що йому нічого робити на землі, або чи не думає він
часом відірватись від ворогів, сховавшись за хмарами та
мрякою? Коли друзі переповідали це Фабію й радили дати
бій, щоб припинити злісні наклепи, він відповідав: «Мене
вважали б ще більшим боягузом, ніж вважають тепер, якби
я, злякавшись насмішок і глузування, відрікся від свого
задуму. У страху за батьківщину немає нічого ганебного, а ось
дати себе залякати людською думкою, наклепами та лайкою
не до лиця людині, наділеній такою владою, інакше він стане
рабом тих, хто затіває дурну справу, тоді як він повинен
наказувати їм і панувати над ними.
6. Незабаром Ганнібал зробив помилку. Бажаючи якомога
далі відійти від Фабія, що невідступно йшов за ним, і вийти
за рівнину, де було б удосталь паші для коней, він наказав
провідникам зразу після обіду вести військо до Казіна. А ті,
42
не зрозумівши його як слід через чужоземну вимогу слова
«Казін», повели його військо до меж Кампанії, до міста Ка-
зіліна, поділеного пополам річкою, яку римляни називають
Волтурном. Місцевість ця звідусіль оточена горами, лише до
моря пролягає вузька долина, де від розливу річки
утворюються болота, а по боках тягнуться глибокі піщані дюни
до самого берега моря, об який розбиваються бурхливі
морські хвилі і який не придатний для причалювання кораблів.
Коли Ганнібал спускався в долину, Фабій, який прекрасно
знав усі дороги в цій місцевості, обійшов його і закрив вихід
загоном із чотирьох тисяч важкоозброєних піхотинців,
решту війська розташував зручно на горбах, а сам з
легкоозброєними й найхоробрішими напав на тили карфагенян і
викликав велике замішання в усьому війську Ганнібала, яке
втратило вбитими близько восьмисот чоловік.
Тоді-то Ганнібал зрозумів, що потрапив у пастку, і,
оцінивши небезпеку, в якій опинився, наказав розіп’яти
провідників. Він хотів відступити, але йому довелось відмовитись
від задуму вступити в бій і витіснити ворогів, які опанували
перевал. Усі карфагеняни занепали духом і вже не бачили
виходу із скрутного становища, бо були оточені з усіх боків,
але Ганнібал не розгубився і придумав спосіб, як обманути
ворога. А полягав він ось у чому. Ганнібал наказав зібрати
близько двох тисяч биків, захоплених у римлян, і прив’язати
кожному з них до рогів смолоскип, віхоть прутиків або
в’язку хворосту, а відтак уночі за умовним знаком запалити їх
і гнати биків на горби й межигір’я, яке охоронялось
ворожими вартовими. У той час, як виконувались його
розпорядження, запали вже сутінки, і Ганнібал з усім військом
почав поволі просуватись уперед. Поки полум’я на рогах
биків було невелике й горіло тільки дерево, бики спокійно йшли
до підніжжя гір. З подивом гляділи зверху пастухи й
волопаси на вогні, що сяяли на кінцях рогів; їм здавалося, що внизу
струнко крокує ціле військо, освітлюючи собі дорогу
незліченними світильниками. Коли ж роги загорілися до самих
коренів і передали відчуття пекучого жару живому м’ясу,
бики, мотаючи від болю головами, безладно кинулись
наосліп. Запалюючи один на одному шерсть, ошалілі від мук
і страху, вони погнали до гір з палаючими головами й
хвостами і всюди від них загорялися дерева й кущі.
Страхітливим було це видовище для римлян, які пильнували ущелину;
вогні видались їм смолоскипами в руках людей, що бігли.
Римлян охопив жах, бо їм здавалося, що вороги оточили
їх і нападають на них звідусюди. Через те вони не
зважи43
лись залишатись на своїх місцях, покинули прохід і
відступили до великого табору. Скориставшись цим, підійшла
легка піхота Ганнібала і зайняла перевал, решта війська
пройшла вже безперешкодно, несучи з собою багату здобич.
7. Фабію ще вночі пощастило розгадати підступ Ганнібала
(в руки римлян потрапило декілька биків, які блукали
самотньо) . Боячись нічної засідкії, він тримав військо
напоготові, але своїх позицій так і не залишив. Коли розвидніло, він,
переслідуючи карфагенян, напав на їхні тили. Дійшло до
рукопашної, внаслідок незручного поля бою виникло велике
замішання, аж поки послані Ганнібалом спритні іспанці, які
мали неабиякий досвід лазити по горах, не вдарили на тяжку
римську піхоту і, перебивши багатьох, змусили Фабія
відступити. Ось тоді невдоволення і зневага до Фабія сягнули
вершини. Адже, відмовившись від думки вступати в бій з
Ганнібалом, він покладав надії перемогти його
розсудливістю й далекоглядністю, але й тут, як виявилось, він зазнав
невдачі і дав себе перехитрити. Щоб ще більше підсилити
гнів римлян проти Фабія, Ганнібал, підійшовши до його
маєтку, наказав спалити й спустошити все навколо,
заборонив лише зачіпати володіння Фабія, ба навіть поставив
сторожів, щоб ніхто там нічого не пошкодив і нічого не
пограбував.
Коли звістка про це дійшла до Рима, обвинувачення
Фабія посилились, трибуни безупинно виступали проти нього
перед народом, а найбільше старався й підбурював римлян
Метілій, керуючись не особистою ненавистю до Фабія, а з
розрахунку, що наклепи на диктатора прислужаться славі
начальника кінноти Мінуція, якому Метілій доводився
родичем. До того ж сенат не приховував свого незадоволення
з приводу договору, який Фабій уклав з Ганнібалом, про
обмін полонених: вони домовились обмінювати людину на
людину, якщо ж у якоїсь із сторін виявиться більше
полонених, то за кожного полоненого слід було платити двісті
п’ятдесят драхм. Коли обмін полоненими закінчився,
виявилось, що в Ганнібала залишилось ще двісті сорок римлян.
Сенат відмовився викупити їх і виніс Фабію догану за те, що
він повів себе недостойно й завдав шкоди державі,
намагаючись викупити тих, хто потрапив у ворожий полон через
власне боягузтво. Дізнавшись про це, Фабій спокійно
зустрів гнів співгромадян. Не маючи грошей і в той же час не
бажаючи підвести Ганнібала й віддати земляків на поталу
ворогам, він відправив у Рим сина з дорученням продати його
маєток і виручені гроші негайно привезти йому в табір. Юнак
44
продав землю й незабаром вернувся, тоді Фабій відправив
Ганнібалові викуп і одержав полонених. Потім багато з них
хотіли повернути Фабію гроші, але він ні в кого нічого не
взяв, а подарував їм їх борг.
8. Коли через деякий час жерці викликали Фабія в Рим
для участі в якихось жертвоприношеннях, він передав
керівництво військом Мінуцію, причому як головнокомандуючий
не тільки заборонив йому вступати з ворогом у бій і взагалі
в будь-які сутички, а й просто радив йому і просив цього
не робити. Однак Мінуцій ніскільки не звертав уваги на його
слова, а зразу почав непокоїти карфагенян і, довідавшись
одного разу, що Ганнібал значну частину свого війська
вислав для придбання продовольства, напав на тих, що
залишилися, загнав у табір, завдавши великої шкоди ворогам
й нагнав на них жаху, бо їм здавалося, що їх візьмуть в
облогу. Коли війська Ганнібала почали повертатися в табір,
Мінуцій спокійно відступив. Від цього подвигу він
неймовірно загордився та й воїнам вселив відчайдушну відвагу.
Чутка про цю перемогу, сильно перебільшену, швидко
досягла Рима. Почувши про це, Фабій сказав, що більше, ніж
невдачі Мінуція, він боїться його удачі. Народ на радощах
заполонив форум, і народний трибун Метілій, піднявшись на
ораторське підвищення, виголосив промову, в якій на всі
лади вихваляв Мінуція, а Фабія звинувачував у нерішучості,
боягузтві, навіть у зраді. Водночас він засуджував і інших
впливових значних громадян, мовляв, вони від самого
початку затіяли війну аби позбавити народ його прав і
встановити в державі єдиновладдя, яке своїми повільними діями
дасть Ганнібалу змогу закріпитися в Італії і з часом
підкорити її повністю після одержання нових підкріплень з
Африки.
9. Фабій у своєму виступі й не думав виправдовуватись
перед трибуном. Він сказав тільки, що після завершення
жертвоприношень та інших обрядів повернеться до війська
й покарає Мінуція за те, що той усупереч його наказові
вступив у бій з ворогом. Зміркувавши, що Мінуцію загрожує
небезпека, народ зчинив нечуваний галас. Адже за законом
диктатор має право закувати в кайдани, навіть стратити без
СУДУ, та й всі думали, що Фабій, якому урвався терпець,
у своєму гніві виявиться суворим і невблаганним, але зі
страху ніхто не зважився слово писнути. Лише Метілій,
який, бувши народним трибуном, міг покладатися на свою
недоторканість (лише це звання зберігало свою силу після
вибору диктатора, тоді як інші службові особи втрачали свої
45
права), рішуче настоював на тому, щоб народ не видавав
Мінуція й не дозволив, аби він зазнав такої долі, як син Ман-
глія Торквата, якому батько наказав відрубати голову,
незважаючи на те, що юнак здійснив ратний подвиг і був
нагороджений вінком переможця 16, нарешті, Метілій
закликав народ позбавити Фабія необмеженої влади й передати
її тому, хто може і хоче врятувати Рим. Його промова
схвалювала римлян, але вони не насмілилися змусити Фабія
відмовитись від диктатури, хоч він не втішався в них доброю
славою, а постановили, щоб Мінуцій мав рівну з Фабієм
військову владу й нарівні з диктатором мав право керувати
бойовими діями. Ця постанова не мала прикладу в історії
Риму, але невдовзі після розгрому біля Канн становище
повторилося. Сталося так, що диктатор Марк Юній
перебував з військом у таборі, а в зв’язку з тим, що в битві полягло
багато сенаторів і виникла потреба поповнити склад сенату,
був обраний другим диктатором Фабій Бутеон 17. Він
з’явився на народні збори, призначив нових сенаторів для
поповнення сенату й того ж самого дня, відпустивши лікторів,
розпустив свою свиту, змішався з юрбою й зайнявся на
форумі своїми особистими справами як будь-яка приватна
особа.
10. Наділивши Мінуція однаковою владою з диктатором,
недруги Фабія мали на увазі остаточно принизити його, але
вони зовсім не знали, що це за людина. Обмеженість їх він
не вважав лихом для себе. Коли одного разу хтось зауважив
Діогену 18: «Ці люди насміхаються з тебе», то почув таку
відповідь: «Ці насмішки не стосуються мене», бо філософ
виходив з того, що насміхатися можна лише з тих, хто
насмішки відносить до себе й бере їх до серця. Так само й
Фабій легко й незворушно терпів те, що сталося,
підтверджуючи слушність думки тих філософів, які доводять, що людину
добру й чесну неможливо ні образити, ні знеславити.
Нерозумність народу прикро вражала його, оскільки шкодила
інтересам держави, бо нестямне честолюбство Мінуція
одержало тепер змогу проявити себе в битвах. Боячись, що
Мінуцій, цілком одурманений марнославством і пихою, накоїть
бозна-якого лиха, Фабій непомітно виїхав з Рима. Після
прибуття до табору він застав Мінуція вже не злегка
зарозумілим, а вщерть сповненим безмежної пихи. Він вимагав від
Фабія, щоб вони командували військом по черзі. Фабій не
міг з цим погодитися і розділив з Мінуцієм військо, бо волів
один командувати його частиною, аніж усім військом по
черзі. Перший і четвертий легіони він узяв собі, а другий
46
і третій залишив Мінуцію, порівну були поділені й війська
союзників. Мінуцій радів і чванився, що заради нього була
принижена і спотворена краса найвищої й наймогутнішої
влади, але Фабій не переставав нагадувати йому, що, коли
він має здоровий глузд, то повинен зважити, що тепер його
суперником буде не Фабій, а Ганнібал; коли ж він хоче
суперничати із своїм товаришем по посаді, то хай бережеться,
аби громадяни не подумали, що обдарований почестями
переможець менше турбується про їх порятунок і безпеку,
ніж принижений ними переможений.
11. Однак Мінуцій вважав ці поради старечою
балаканиною. Він забрав частину війська, яка йому дісталася, і став
власним табором окремо від Фабія. Ганнібал прекрасно
знав, що творилося в римському таборі, і уважно стежив за
дальшим розвитком подій. Між військами римлян і
карфагенян височів горб, захопити який не становило ніяких
труднощів, а міг він стати дуже зручним місцем для побудування
військового табору. Навколишня рівнина здалеку здавалась
гладенькою, бо на ній нічого не росло, але там і сям видніли
невеликі рови й ями. Використавши їх, можна було без
труднощів потай заволодіти горбом, але Ганнібал волів залишити
його як приманку для битви. Помітивши, що Мінуцій
відділився від Фабія, він розмістив частину своїх воїнів у ровах
і ямах, а на світанку на очах римлян послав невеличкий
загін зайняти горб, розраховуючи виманити Мінуція на бій
за оволодіння цим місцем. І сталося так, як він гадав.
Спочатку Мінуцій вислав легку піхоту, потім вершників і,
нарешті, бачачи, що Ганнібал іде на допомогу своїм, які
піднімалися на горб, рушив проти нього з усім військом у
бойовому порядку. Зав’язався запеклий бій з тими карфагенянами,
які з вершини горба метали списи; точився він з перемінним
успіхом, аж поки Ганнібал побачив, що Мінуцій піддався
на його хитрощі і тили римлян не захищені від нападу
карфагенян, які причаїлися в засідках. На його знак вони враз
вискочили із засідок і з оглушливим криком кинулись на
ворога з усіх боків. Почалася січа тих, що стояли в тилу,
невимовна паніка й жах охопили римлян, зникла
самовпевненість Мінуція. Він запитливо поглядав то на одного, то на
другого воєначальника, але ніхто з них не зважився
залишатись на місці. Всі кинулись навтьоки, але й утеча не
обіцяла порятунку: нумідійці 19 ганяли по рівнині, вбиваючи
розпорошених римлян.
12. Римляни опинилися в скрутному становищі, але
небезпеку, яка їм загрожувала, побачив Фабій. Він, немов
перед47
чуваючи лихо, тримав своє військо готовим до бою. Про хід
бойових дій він дізнавався не від гінців, а сам особисто вів
спостереження з місця, розташованого далеко перед
табором. Коли Фабій помітив, що римське військо оточене й
охоплене панікою, і коли залунали розпачливі крики воїнів,
які вже не відбивались, а в страху безладно тікали, тоді він
ляснув себе по стегну і, зітхаючи, озвався до присутніх:
«Далебі, Мінуцій губить себе скоріше, ніж я гадав, але
повільніше, ніж сам рвався туди». Фабій наказав негайно винести
прапори 20 і повів військо, гукаючи: «Усі, кому дорогий Марк
Мінуцій, вперед за мною на допомогу! Якщо він помилився,
поспішаючи вигнати ворога, звинувачуватимемо його іншим
разом!» Появившись на рівнині, він насамперед змусив до
відступу нумідійців, які гасали по ній, а згодом ударив на
тих, що зайшли римлянам у тил; всі, хто чинив опір, були
перебиті, а решта, боячись потрапити в оточення й таку ж
пастку, яку вони вготували римлянам, повернула назад і
дременула. Коли Ганнібал побачив, що в битві настає перелом
не на його користь і що Фабій напрочуд навально, як на
його старі літа, пробиває собі дорогу до Мінуція на горб, він
припинив бій, звелів трубити відбій і відвів карфагенян у
табір. З задоволенням відступили й римляни. Кажуть, що,
відходячи з поля бою, Ганнібал жартома сказав про Фабія до
своїх друзів: «Ось і маєте. Хіба я не казав вам, що грозова
хмара, яка зібралася на вершині, сипне колись градом і
зливою?»
13. Після битви Фабій наказав зняти зброю з полеглих
ворогів і відійшов, не зронивши жодного ущипливого чи
сердитого слова про свого товариша по посаді. А Мінуцій зібрав
своїх воїнів і так промовив: «Мої бойові товариші! Не
помилитися у важливих справах — вище людських можливостей,
але людині благородній і розумній помилка повинна стати
повчальним уроком на майбутнє. Мушу визнати, що в мене
зараз більше підстав дякувати долі, ніж нарікати на неї. Те,
чого я довго не міг зрозуміти, стало мені зрозумілим за
якусь часинку: я переконався, що не спроможний бути
начальником над іншими. Мало того, мені самому потрібен
начальник; гадаю також, що не личить прагнути до перемоги
над тим, кому краще підкорятися. Немає в вас іншого
начальника, ніж диктатор, а я буду командувати, щоб виявляти
йому свою безмежну вдячність. Я першим буду слухняно
виконувати його накази». Після такої промови він звелів
підняти прапори й повів військо до табору Фабія.
Увійшовши в табір, він підступив до намету диктатора. Всі вражено
48
дивилися на нього, не розуміючи, в чому річ. Коли вийшов
фабій, Мінуцій велів покласти перед ним прапори і голосно
привітав його як рідного батька, а його воїни вшановували
воїнів Фабія, називаючи їх своїми «патронами» (так
звертаються вільновідпущеники до тих, хто їх відпустив на
волю). Коли запанувала тиша, Мінуцій сказав: «Сьогодні ти,
диктаторе, здобув дві перемоги: хоробрістю переміг Ганні-
бала, а розсудливістю і щедрістю душі — товариша по
посаді; першою ти нас врятував, другою напоумив нас,— тих,
хто зазнав ганебної поразки від Ганнібала, а несподіваним
порятунком зобов’язаний тобі. Я назвав тебе добрим
батьком, бо не знав для тебе почеснішої назви. Моя вдячність
тобі куди більша від вдячності рідному батькові, бо своєму
батькові я один завдячую життям, тоді як ти врятував і мене
і багатьох інших». З такими словами він обійняв Фабія й
міцно поцілував. За їх прикладом і воїни обіймали й
розціловували один одного, так що весь табір сповнився радості
й солодких слів.
14. Незабаром Фабій склав повноваження диктатора.
Знову було обрано двох консулів. Перші з них
дотримувалися того самого способу ведення війни, що й Фабій, тобто
уникали битви з Ганнібалом, подавали допомогу союзникам,
не допускали, щоб вони відпадали. Та коли консулом був
обраний Теренцій Варрон, людина незнатного походження,
який уславився догоджанням народові й невитриманістю,
зразу стало ясно, що його недосвідченість і
неврівноваженість можуть поставити під загрозу існування Римської
держави. Він-бо на народних зборах викрикував, що війні не
буде кінця-краю, поки не перестануть призначати
воєначальниками таких, як Фабій, і що він сам розгромить ворогів
того ж таки дня, коли побачить їх. Відповідно до своїх
пихатих слів він почав набирати величезне військо, якого
римляни ще не виставляли в жодній битві: у стрій мало стати
близько вісімдесяти восьми тисяч чоловік. Поведінка Варро-
на викликала у Фабія і у всіх тверезомислячих римлян
зрозуміле побоювання. Вони вважали, що держава не скоро
оговтається на випадок утрати стількох воїнів. Тим-то Фабій
радив товаришеві Теренція по посаді, Емілію Павлу,
досвідченому у військових справах, який, однак, не користувався
прихильністю народу і був заляканий вироком, винесеним
йому в якійсь справі, всіляко стримувати нерозважливий
запал Теренція. Він зазначив, що доведеться вести війну за
батьківщину не стільки з Ганнібалом, скільки з Теренцієм;
обидва вони — Теренцій і Ганнібал — спішать дати бій;
49
один тому, що не знає сил противника, другий тому, що не
знає своїх слабких сторін: «Запевняю тебе, Павле,— вів
далі Фабій,— мені можеш більше довіряти, ніж Теренцію,
у всьому, що стосується Ганнібала, і я твердо переконаний,
що коли цього року ніхто не вступить з ним у бій, він або
загине, залишаючись в Італії, або змушений буде тікати
чимдуж. Адже навіть тепер, коли він, здавалося б, став
переможцем і володарем, ніхто з наших ворогів до нього не
приєднався, а з війська, яке він привів із собою, залишилась ледве
третина». На це, як передають, Павел так йому відповів:
«Коли я, Фабію, задумуюсь над своїм становищем, то волію
загинути від ворожих списів, ніж удруге ставати перед судом
співгромадян. Але оскільки така вимога держави, то я
постараюсь виявитися добрим полководцем, заслуживши
похвалу від тебе, а не від усіх тих, хто змушує мене діяти не
так, як я хочу». Після такої заяви Павел відправився на
війну.
15. Теренцій наполягав на тому, щоб вони командували
військом по черзі, кожний по одному дню, і,
розташувавшись табором навпроти Ганнібала коло річки Авфіда 21,
поблизу Канн, він на світанку дав сигнал до битви (це був
пурпуровий плащ, який піднімали над наметом полководця).
Попервах карфагеняни розгубилися, бачачи відвагу
римського командуючого й величезне військо: адже їх було
удвічі менше, ніж римлян. Ганнібал наказав воїнам готуватись
до бою, а сам сів на коня і в супроводі декількох вершників
піднявся на невисокий пагорб, звідки спостерігав за діями
противника, який вже вишикувався в бойові лави. Один з
його свити, на ім’я Гіскон, рівний за значенням Ганнібалу,
сказав, що його вражає сила-силенна ворогів. На це
Ганнібал, прискаливши очі, сказав: «А одна річ вражає ще більше,
Гісконе, але ти її не помітив».— «Що саме?» — запитав
Гіскон. «А те, що серед такої тьми-тьмущої людей немає нікого,
кого б звали Гісконом». Жарт був несподіваним, всі
засміялися і, спускаючись з пагорба, переповідали його
зустрічним, так що веселість опанувала всіх, навіть свита Ганнібала
не могла стриматись від сміху. Оскільки це відбувалося на
очах карфагенян, вони набралися бадьорості, вважаючи, що
лише глибоке презирство до ворога давало їхньому
полководцеві підставу так безтурботно сміятися і жартувати віч-
на-віч з небезпекою.
16. Під час битви Ганнібал вдався до військових хитрощів,
По-перше, він так вишикував своє військо, що до вітру воно
було звернене спиною. А вітер цей налетів, як палючий
50
смерч, і, піднімаючи з піщаної рівнини хмари куряви, гнав
їх понад лавами карфагенян прямо в обличчя римлянам,
змушуючи їх відвертатися й ламати бойовий порядок. Друга
його хитрість полягала в тому, що на обох флангах він
розмістив найсильніших і найхоробріших воїнів, а найменш
надійними наповнив середину, яка клином висувалась
далеко вперед. Він дав найдобірнішим відділам такий наказ: коли
римляни розіб’ють центр, який під натиском, цілком
імовірно, подасться назад, утворюючи півколо, і увірвуться в
карфагенські ряди, вони повинні зробити поворот, навально
напасти на фланги римлян і оточити їх, обійшовши ззаду.
Це, очевидно, і стало причиною жахливої січі. Коли центр
карфагенян відступив і римляни, переслідуючи ворога,
заглибились у ворожі ряди, військо Ганнібала змінило свою
форму і стало схожим на півмісяць. Начальники відбірних
частин швидко повернули одні направо, інші наліво, напали
на оголені фланги римлян, оточили їх і порубали всіх, хто
не встиг вирватися з оточення.
Кажуть, що римську кінноту спіткало несподіване
нещастя. Кінь Павла був, імовірно, поранений і скинув
вершника. Вершники, які були поблизу, один за одним зіскочили
з коней і захищали консула як піхотинці. Коли це побачили
інші вершники, то подумали, що це наказ, зіскочили також
з коней і зав’язали рукопашний бій. Помітивши це,
Ганнібал зауважив: «Мені більше до вподоби таке становище, ніж
брати їх у полон».
Один із консулів, Варрон, з небагатьма супутниками
помчав у місто Венусію 2 , а Павел у вирі ганебної втечі, весь
вкритий ранами від списів і дротиків, охоплений гнітючим
сумом, сів на якийсь камінь, чекаючи смерті від ворога. Кров
так рясно стікала з його голови і обличчя, що навіть друзі
і слуги минали, не пізнаючи його. Тільки молодий патрицій
Корнелій Лентул помітив і пізнав його. Він зіскочив з коня,
підвів його до Павла і просив, щоб той сів на коня і врятував
себе для блага співгромадян, яким тепер, як ніколи, потрібен
добрий воєначальник. Але Павел відмовився виконати це
прохання, переконав Корнелія знову сісти на коня,
простягнув йому руку, піднявся з місця і промовив: «Скажи, Ленту-
ле, Фабію Максіму і будь сам свідком того, що Павел Емілій
до кінця дотримувався його порад і ні на мить не порушив
даної йому обіцянки, та, на жаль, спочатку був переможений
Варроном, а потім Ганнібалом». З таким дорученням Павел
відпустив Лентула, а сам кинувся в січу й загинув. Кажуть,
ЩО в цій битві полягло п’ятдесят тисяч римлян, у полон
по51
трапили чотири тисячі, крім того, не менше десяти ТИСЛЧ
було взято в полон у двох таборах після битви 23.
17. Після такої блискучої перемоги друзі радили Ганні-
балові не змарнувати успіху і по п’ятах утікаючих ворогів
увірватися в Рим. «Через чотири дні ти будеш обідати на
Капітолії»,— говорили вони. Важко сказати, якими
міркуваннями керувався Ганнібал, не приставши на пораду,
найімовірніше, його нерішучість і боязкість слід приписати
втручанню якогось демона чи бога. Тим-то, кажуть,
карфагенянин Барка спересердя сказав йому: «Перемагати ти
вмієш, а скористатися перемогою не вмієш» 24.
Так чи інакше, становище Ганнібала після перемоги
змінилося невпізнанно: якщо до битви він не володів ні одним
містом, ні одним торговим портом, ні однією гаванню,
і ледве міг прогодувати військо, вдаючись до грабежу, та й
вирушив у похід, не маючи за собою надійної опори, а тому
блукав з військом, немов з великою розбійницькою зграєю,
переходячи з місця на місце, то тепер йому підкорилась
майже вся Італія. Більшість найзначніших племен перейшла
на його бік. Капуя 25, друге за значенням місто після Рима,
визнала його владу. Важким переживанням, за словами
Евріпіда, є перевірка відданості друзів, те саме стосуєтьс'я
і розсудливості полководців. До цієї битви розмови точилися
тільки про боязкість і повільність Фабія, а зразу після неї
в них стали вбачати не звичайну людську мудрість, а прояви
якоїсь божественної далекоглядності, що так точно
передбачила майбутні події, в які насилу можна було повірити,
навіть переживши їх. Ось чому після битви Рим покладав на
Фабія останні надії і в розважливості цього мужа шукав
захисту, немов у храмі при священному вівтарі. Заслугою
Фабія, його мудрості, було насамперед те, що жителі Рима
залишились на місці і не порозбігалися хто куди, як це
мало місце під час кельтського нашестя. Той самий Фабій,
який тоді, коли, здавалось, державі нічого не загрожувало,
виявляв обачливість і зневіру, тепер, коли всі вдалися в
безмежну розпач і не бралися за роботу від страху, один ходив
по місту спокійною ходою, з погідним обличчям, ласкаво
розмовляв з людьми, припиняв голосіння жінок, розпускав
зборища людей, що юрмилися в публічних місцях і
ремствували. Він умовив сенаторів зібратися, підбадьорював
службових осіб, і сам, немов уособлення влади й сили, приковував
до себе увагу тих, що були наділені владою.
18. Фабій поставив біля міських воріт варту, щоб
простолюд не розбігався й не покидав місто, призначив місце й час
52
жалоби, наказав, щоб кожний, хто забажає, оплакував своїх
загиблих у себе вдома впродовж тридцяти днів; після цього
жалобу слід було припинити і припиняти будь-які вияви
її в місті. Оскільки на ці дні припадало свято на честь Цере-
ри, вирішено було за краще не приносити ніяких жертв і не
влаштовувати процесії, аби нечисленністю й смутком
зібраних громадян не показувати наочно небувалий розмір
нещастя, яке їх спіткало, бо самим богам приємно, коли їм
віддають честь люди щасливі. Але всі заходи для умилостив-
лення богів і відвернення лиховісних прикмет, відповідно до
порад ворожбитів, були виконані. В Дельфи відправлено
Піктора, родича Фабія 26, запитати оракула, що робити.
Коли виявилося, що дві весталки 27 порушили обітницю дівочої
чистоти, одну з них живцем закопали в землю, як цього
вимагав звичай, друга сама вкоротила собі вік. Проте
найбільший подив викликає великодушне милосердя римлян
щодо Варрона. Коли Варрон, який залишив поле бою,
вернувся, присоромлений і згорьований, сенат і весь народ
вийшли йому назустріч до воріт міста. Як тільки стих гамір,
власті, найзнатніші сенатори, в тому числі й Фабій,
похвалили його за те, що він після такого нещастя не впав у розпач,
а з’явився, щоб узяти в свої руки кермо влади й подумати
над тим, як можна врятувати закони і співгромадян.
19. Коли стало відомо, що після битви Ганнібал подався
в інші області Італії, римляни набралися духу, зібрали нові
війська і вибрали нових полководців. Із полководців найзна-
менитішими були тоді Фабій Максім і Клавдій Марцелл.
Вони користувалися однаковою повагою, хоч
дотримувалися різних поглядів щодо ведення війни. Марцелл, як про
це мова йде в його життєписі, відзначався невичерпним
завзяттям і гордістю, був відмінним рубакою і взагалі за
своєю природою належав до тих, кого Гомер називає «війно-
любними» і «хоробрими». Він не поступався Ганнібалу ні
сміливістю, ні відчайдушністю і завдяки своїй відвазі домігся
успіху в перших сутичках. Фабій, вірний своїм попереднім
поглядам, розраховував на те, що Ганнібал рано чи пізно
розтратить свої сили і дійде до крайнього виснаження,
подібно до того, як борець від надмірного напруження й
перевтоми дуже швидко втрачає свою силу. Ось чому, за словами
Посідонія 28, римляни прозвали Фабія «щитом», а Марцел-
ла — «мечем», бо стійкість і обачність Фабія, поєднані з
завзяттям Марцелла, врятували Рим. Марцелл, немов
бурхливий потік, у сутичках з Ганнібалом навальними ударами
розхитував і підривав його сили, а Фабій виснажував і
ви53
мотував противника непомітно, немов ріка, яка поволі
підмиває й руйнує берег. Кінець кінцем Ганнібал, утомлений
від битв з Марцеллом і не ризикуючи вступати в бій з Фа-
бієм, опинився в скрутному становищі. Адже майже весь час
Ганнібалові довелось мати за противників цих двох, яких
римляни вибирали то преторами, то проконсулами, то
консулами. Кожний з них був консулом п’ять разів. Марцелла,
коли він уп’яте був консулом, Ганнібалу вдалось заманити
в засідку і вбити; що стосується Фабія, то всі спроби Ганні-
бала пустити в хід проти нього хитрощі й досвід, не привели
ні до чого, хоча одного разу він трохи не обманув римського
полководця. Ганнібал послав Фабію підробленого листа
нібито від імені перших і найвпливовіших громадян Метапон-
та 29, в якому вони обіцяли здати йому своє місто, якщо він
підійде ближче, і запевняли, що змовники з нетерпінням
чекають його приходу. Цей лист зробив своє. Фабій уже
готувався вирушити вночі з частиною війська, але ворожіння
по польоту птахів не предвіщало добра. Тому він
відмовився від свого задуму й невдовзі дізнався, що листа склав
Ганнібал, який підготував йому в Метапонті засідку. Таке
щасливе закінчення можна віднести на рахунок
прихильності богів.
20. У випадках відпадання міст і бунту союзників, на
думку Фабія, слід діяти лагідно, поблажливо стримувати їх,
і присоромлювати, а не проводити слідства з приводу
кожного підозріння і взагалі не ставитись до запідозрених
суворо. Кажуть, що коли один воїн з племені марсів , який
вирізнявся серед союзників своєю хоробрістю й походженням,
намовляв декількох воїнів зрадити римлян, Фабій не впав у
лють, а, навпаки, визнав, що того воїна безпідставно
скривдили, причому сказав, що на цей раз він винуватить
начальників, які роздавали винагороди не за заслуги, а з симпатії
до того чи того воїна і поминули марса, але в майбутньому
цей марс сам буде винен, якщо не звернеться до самого
Фабія і не скаже, що йому потрібно. З цими словами він
подарував марсу бойового коня і відзначив іншими
почесними дарами, внаслідок чого цей воїн з того часу вирізнявся
з-поміж інших зразковою вірністю та бойовим запалом.
Фабій вважав дивним, що в той час як вершники й мисливці
приборкують у тварин дикість, злобу і впертість радше
доглядом, ласкою та кормом, ніж батогом або нашийником,
ті, хто має владу над людьми, рідко коли стараються
виправити своїх підлеглих ласкавістю й поблажливістю, а
поводяться з ними гірше, ніж садівники з дикими смоковами.
54
грушами чи сливами, коли роблять з них садові дерева,
облагороджуючи їх породу.
Одного разу центуріони доповіли Фабію, що інший воїн,
родом луканець31, часто зникає з табору, залишаючи свій
пост. Фабій розпитав, що вони знають про цього чоловіка.
Всі в один голос посвідчили, що другого такого воїна знайти
важко, надто розповіли про деякі його подвиги й докази його
хоробрості. Тоді Фабій почав шукати причину, чому той без
дозволу залишає табір, і з’ясував, що він закохався в якусь
дівчину і на свій ризик щоденно віддалявся далеко від
табору, аби зустрічатися з нею. Фабій велів привести до себе
ту дівчину, так щоб луканець про це не знав, сховав її у
своєму наметі, а потім викликав воїна і по-дружньому сказав:
«Мені відомо, що ти всупереч римським законам і звичаям
часто ночуєш поза табором. Знаю також, що ти раніше
бездоганно поводив себе. Зваживши на твої ратні подвиги, я
прощаю тобі твої провини, але на майбутнє приставляю до
тебе нову варту». Воїн із здивуванням слухав ці слова, а
Фабій вивів дівчину й передав її закоханому воїнові,
зауваживши: «Вона тепер буде запорукою того, що ти залишишся
в таборі разом з нами, а ти докажеш ділом, що не залишав
табору з поганим наміром і що кохання не було пустою
відмовкою». Таке розповідають про цей випадок.
21. Тарент, який вороги захопили зрадою, Фабій
повернув римлянам у такий спосіб. В його війську служив один
тарентинець, чия сестра, щиро до нього прив’язана й дуже
віддана йому, залишалась у місті. В неї закохався бруттієць,
який командував загоном, що його залишив Ганнібал для
охорони міста. Це вселяло в тарентинця надію на успішне
здійснення свого задуму. З відома Фабія він проник у місто,
розпустивши чутку, нібито утік до сестри. Минуло днів
декілька, а бруттієць не з’являвся. Дівчина вже подумала, що
брат нічого не знає про її кохання, аж одного разу юнак
сказав: «Там, у римському таборі, ходили чутки, нібито ти
зв’язалася з якимось великим начальником. Хто це такий?
Якщо він справді, як кажуть, людина порядна й відома, то
немає значення, якого він походження, бо війна згладжує
всі відмінності. Робити щось проти своєї волі — не сором,
навпаки, вважай навіть за щастя, якщо в той час, коли
топчуть справедливість, ти можеш мати справу не з грубим
насильством». Після цієї розмови дівчина послала за бруттій-
цем і познайомила його з братом. Той, потураючи пристрасті
бруттійця, завдяки чому сестра, здавалось, стала до чужинця
ласкавішою й привітнішою, ніж раніше, швидко здобув його
55
довір’я, так що без великих зусиль намовив закоханого, до
того ж найманця, до зради, обіцявши йому від імені Фабія
щедрі дари. Так принаймні розповідає про ці події більшість
письменників. Тільки деякі пишуть, що бруттійця
перетягнула на сторону римлян не тарентинка, а бруттійка,
наложниця Фабія. Коли вона дізналася, що начальник бруттій-
ського загону її земляк і знайомий, вона переговорила з
Фабієм, мала розмову з бруттійцем під мурами міста і
намовила його перейти на бік римлян.
22. Водночас Фабій, щоб відвернути увагу Ганнібала від
Тарента, послав війську, яке стояло в Регії 32, наказ
вторгнутися в Бруттій і взяти приступом Кавлонію. Військо це
складалося з восьми тисяч воїнів, здебільшого перебіжчиків і
найгіршого сорту негідників, перевезених Марцеллом з Сіці-
лії, через те загибель цих людей не завдала б державі майже
ніякої шкоди чи горя. Пожертвувавши ними, Фабій
сподівався такою приманкою відтягнути Ганнібала і його сили від
Тарента. Так воно і сталося. Ганнібал негайно рушив з усім
військом у Бруттій. Коли Фабій вже шостий день облягав
Тарент, вночі з’явився до нього тарентійський юнак, який
домовився попередньо з бруттійцем через свою сестру, а ще
до того докладно оглянув те місце, де бруттієць, стоячи на
варті, мав впустити римлян до міста. Одначе Фабій не
покладався тільки на зраду як запоруку успіху; він підійшов
до домовленого місця і спокійно чекав, а тим часом решта
війська почала наступ на мури з моря і суші з оглушливим
криком і галасом. У той час, як більшість тарентинців
поспішила на допомогу тим, хто захищав укріплення, бруттієць
подав знак, і римляни, піднявшись по драбинах на мури,
заволоділи містом 33. І тут, видно, озвалося у Фабія почуття
честолюбства: він наказав стратити найзнаменитіших брут-
тійців, аби не склалося враження, що місто дісталося йому
внаслідок зради. Але його розрахунки приховати від людей
правду провалились, мало того, він ще наразив себе на
ганебний закид віроломства й жорстокості.
Загинули також багато тарентинців, тридцять тисяч було
продано в рабство, місто будо віддано на розграбування
воїнам; у державну скарбницїо надійшло три тисячі талантів.
Кажуть, що в розпалі грабежу й розкрадання писар Фабія
запитав, що робити з богами (маючи на увазі картини і
статуї). «Залишимо тарентинцям їх розгніваних богів»,—
відповів Фабій. Однак, він велів забрати з Тарента колосальну
статую Геракла й поставив її на Капітолії, а поруч — свою
кінну статую з бронзи. У цьому випадку він повів себе далеко
56
не скромніше від Марцелла або, точніше кажучи, взагалі дав
зрозуміти, що за свою м’якість і людинолюбство
заслуговує захоплення. Про це я писав у його життєписі.
23. Кажуть, що Ганнібал спішив Таренту на допомогу
і був уже всього за сорок стадій від міста, коли дізнався, що
воно взяте римлянами. Тоді він відверто визнав: «Отже, і в
римлян є свій Ганнібал; ми втратили Тарент так само, як
колись його взяли». Мало того, він уперше тайкома
признався своїм друзям, що вже давно зрозумів, як важко
заволодіти Італією з тими засобами, які є в його розпорядженні,
а тепер остаточно переконався, що це просто неможливо.
Свій другий тріумф Фабій відсвяткував пишніше, ніж
перший: у боях з Ганнібалом він показав себе відмінним борцем,
легко зводив нанівець його задуми, вириваючись із обіймів
і затисків противника, який вже не мав колишньої сили. Так
воно й було: військо Ганнібала частково втратило свій гарт
від розкошів та багатства, частково виснажилось і немов
отупіло від безперервних боїв.
У той час, як Ганнібал брав Тарент, в Римі загоном
командував Марк Лівій, який не здався й зумів протриматись
у фортеці стільки, скільки треба було, щоб римляни знову
заволоділи містом. Почесті, яких зазнавав Фабій, були йому
як більмо на оці. Одного разу, охоплений заздрістю й
честолюбством, він заявив у сенаті, що заслуга захоплення Тарен-
та належить йому, а не Фабію. «Ти правий,— з усмішкою
зауважив Фабій,— якби ти не втратив міста, то я не міг би
його взяти».
24. Римляни на різні лади вшановували Фабія і, між
іншим, вибрали його сина, також на ім’я Фабій, консулом.
Одного разу, коли той уже почав виконувати свої обов’язки
і був зайнятий деякими справами, що мали відношення до
війни, батько, чи то від старості й немочі, чи то з наміром
випробувати сина, сів на коня і пробився до нього крізь гущу
людей, які обступили консула. Помітивши батька здалеку,
молодий консул не витримав і через ліктора наказав йому
зійти з коня і підійти пішки, якщо має до нього якусь справу.
Така поведінка неприємно вразила присутніх, і всі мовчки
поглядали на Фабія, який, на їх думку, не заслужив на таку
образу з уваги на свою славу. Але сам Фабій поспіхом
зіскочив з коня, підбіг до сина, взяв його в обійми і, цілуючи,
сказав: «Ти правильно зміркував і правильно повівся,
усвідомлюючи, над ким пануєш і якою великою владою ти
наділений. Саме так і ми, і наші предки високо підняли Рим,
добро батьківщини завжди було нам дорожче від батьків
57
і дітей». І справді, прадід Фабія, як кажуть, досяг у римлян
найбільшої пошани і впливу, п’ять разів його обирали
консулом; він влаштовував тріумфи після блискучих перемог на
війні: разом із своїм сином, консулом, він вирушив на війну
у званні легата, а коли під час тріумфу син їхав на колісниці,
запряженій четвериком коней, батько супроводжував його
верхи, радіючи, що він, хто має владу над сином, він, найви-
датніший серед співгромадян і навіть прозваний
відповідно 34, підкоряється законам і вищій владі. Зрештою, він
заслуговував подиву не лише з уваги на один цей вчинок.
Фабію судилося пережити сина 35; він терпів це горе
мужньо, як личило розумній людині й доброму батькові. Він
сам виголосив на похороні похвальну промову (це право, за
звичаєм, на похоронах видатних людей належить рідним
покійного), а відтак написав її і видав.
25. Корнелій Сціпіон 36, посланий в Іспанію, вигнав з неї
карфагенян, розгромивши їх у кількох битвах. Він підкорив
багато племен і великих міст і взагалі прославив римське
ім’я славетними подвигами, здобувши, собі таку
прихильність і славу в римському народі, якої не мав ніхто до нього.
Обраний консулом, він помітив, що народ чекає від нього
великих дій. Вважаючи війну з Ганнібалом в Італії чимось
віджилим і застарілим, він вирішив незабарно перенести
війну в Африку, перекинути туди вдосталь війська і зброї,
спустошити самий Карфаген. Задумавши таке, він докладав
усіх зусиль, щоб одержати на це згоду народу. Тоді-то Фабій
почав залякувати Рим, доводячи, що молодий і
нерозважливий чоловік може втягти вітчизну в страшну, смертельну
небезпеку. Тим-то він намагався і словом, і ділом не
допустити до того, щоб народ на це погодився. Сенат йому
пощастило переконати, але народ думав, що Фабій засліплений
заздрістю до Сціпіона за його ратні успіхи, а до того ж
боїться, щоб той не здійснив якогось великого й блискучого
подвигу, зокрема не поклав нарешті край довготривалій
війні або не переніс її поза межі Італії, бо тоді виявилося б,
що Фабій, який за стільки років не довів її до кінця, діяв
мляво й невпевнено. Слід припускати, що попервах Фабій
виступав проти Сціпіона через свою обережність та
завбачливість, боячись страшної небезпеки, в якій могла б
опинитися держава, але перегодом керувався вже чистим
честолюбством, все більше й більше напружуючи сили й
посилюючи боротьбу. Намагаючись перешкодити зростанню
впливу Сціпіона, він намовляв навіть Красса, товариша
Сціпіона по посаді, не передавати останньому керівництва
58
військом і не поступатись ні в чому, а самому переправитись
за море й піти походом на Карфаген. Дійшло до того, що
Фабій навіть перешкоджав Сціпіонові одержати гроші на
військові потреби, тому Сціпіон змушений був діставати їх
на власну руку. Виручили його етруські міста, які почували
до нього особливу прихильність. Красса затримала в Римі
його спокійна і не войовнича вдача, а також посада
верховного жерця.
26. Тоді Фабій у боротьбі зі Сціпіоном вдався до інших
засобів: він відмовляв молодих людей, які хотіли
відправитись із Сціпіоном у похід, кричав у сенаті й на народних
зборах, що Сціпіон не просто тікає від Ганнібала, а забирає
з собою з Італії решту збройних сил, спокушаючи наївну
молодь пустопорожніми надіями та підмовляючи покинути
напризволяще батьків, дружин і рідне місто, біля воріт якого
стоїть переможний і нездоланний ворог. Своїми промовами
Фабій справді налякав римлян так, що вони постановою
народних зборів дозволили Сціпіону взяти з собою лише
військо, яке перебувало на Сіцілії та триста відданих йому
воїнів з числа тих, що служили з ними в Іспанії. Здавалося,
що досі Фабій діяв згідно з властивостями своєї натури.
Через деякий час, після того як Сціпіон висадився в Африці,
почали надходити в Рим звістки про його дивовижні
подвиги, великі й блискучі перемоги, слідом за ними прийшла
величезна здобич і доставлений був як бранець нумідійський
цар 37— підтвердження правдивості звісток. Повідомлено,
що римляни спалили одночасно два ворожих табори, і в
полум’ї загинула сила-силенна людей і коней, а також згоріло
безліч ворожої зброї. З Карфагена прибуло посольство
просити Ганнібала, щоб він залишив свої нездійсненні надії
і поспішив на допомогу батьківщині. У Римі в усіх на устах
було ім’я Сціпіона. Але навіть тоді, незважаючи на такі
успіхи, Фабій вимагав зняти Сціпіона з посади
головнокомандуючого й послати йому наступника. При цьому Фабій не
висував ніякої переконливої підстави, лише повторював
заяложений вислів, що, мовляв, у справах особливої ваги
небезпечно покладатися на щастя однієї людини, бо важко
уявити собі, щоб успіхи постійно супроводили ту саму особу.
Але тепер народ слухав Фабієві слова з обуренням: одні
називали його буркотуном і заздрісником, інші твердили,
що він від старості цілком утратив колишню мужність і
зневірився в усьому, через те й тремтить перед Ганнібалом
більше, ніж треба. Мало того, коли Ганнібал із своїм
військом відплив з Італії, Фабій не перестав затьмарювати
59
радість співгромадян і розхитувати їхню віру в перемогу. Він
доводив, що саме тепер держава швидкими кроками йде
назустріч великій небезпеці, і її становище дуже хистке, бо
в Африці, твердив він, перед мурами Карфагена Ганнібал
рине на римлян з подвійним завзяттям, і Сціпіонові
доведеться битися з воїнами, з рук яких ще й досі не змита кров
численних римських полководців — диктаторів і консулів.
Під впливом таких його виступів у місті запанував
переполох і, хоч війна була перенесена в Африку, римляни
повірили, що над ними нависла більша небезпека, ніж колись.
27. Однак, незабаром Сціпіон переміг у кривавій битві
самого Ганнібала 38, повалив ниць і розтоптав пиху
упокореного Карфагена, приніс співгромадянам радість, яка
перевершила всі сподівання, відновив їхню владу, і
Від злої бурі місто знов врятоване 39.
Фабій Максім не дожив, однак, до кінця війни, не почув про
поразку Ганнібала, не побачив великого й тривалого
процвітання своєї вітчизни, бо приблизно в той час, коли Ганнібал
покинув Італію, він захворів і помер 40.
Єпамінонда 41 фіванці похоронили коштом держави, бо
він до самої смерті залишився бідним (кажуть, що в домівці
покійного знайшли тільки один залізний рожен). Фабія
римляни не хоронили коштом держави, але кожний
громадянин приніс особисто від себе по дрібній монеті не як
допомогу біднякові, а як внесок на похорон «батька народу».
Таким чином, він і по смерті удостоївся такої ж пошани
і слави, які випали на його долю за життя.
(ПОРІВНЯННЯ)
28. Такий перебіг мало життя цих славетних людей.
Обидва залишили багато зразків громадянської і військової
доблесті. Але коли мова йде про їхні військові досягнення,
то передусім треба мати на увазі, що Перікл тримав кермо
влади в час розквіту, величі й могутності Афін, тому його
успіхи й заслуги визначалися загальною благополучністю
і міццю держави, тоді як діяльність Фабія, який прийняв на
себе керівництво державою в найтяжчі і найскрутніші для
Риму роки, хоч і не принесла місту повної безпеки, проте
помітно поліпшила його становище. Завдяки успіхам
Кімона, перемогам Міроніда й Леократа, великим і численним
подвигам Толміда 42, Перікл одержав в управління місто,
якому більш потрібна була людина, котра б займалася
влаш60
товуванням урочистих свят і процесій, аніж завойовницькими
війнами й охороною придбаних земель. Фабій, бувши
очевидцем численних поразок, бачив, як часто тікали римляни
з поля бою, скільки воєначальників загинуло, бачив озера,
рівнини й ліси, повні трупів, бачив ріки, які до самого моря
несли кров загиблих, а тому своєю стійкістю й силою волі
протидіяв загибелі держави, служив її непохитною опорою
й не дав їй остаточно занепасти внаслідок помилок своїх
попередників. Щоправда, хтось міг би сказати, що не так
важко керувати державою, яка опинилася в скруті і
громадяни якої з необхідності підкоряються наказам розумної
людини, як тримати в шорах пиху й невитриманість народу,
котрий надмірно чваниться своїми успіхами. Саме в таких
обставинах довелося Періклові панувати над афінянами.
І все-таки тягар і безліч нещасть, які звалилися на римлян,
доводять, що воістину великим і сильним духом був
наділений Фабій Максім, який не похитнувся й не відступив від
своїх задумів.
29. Підкорення Самосу, яке пощастило здійснити Періклу,
можна порівняти з захопленням Тарента, а підкорення
Евбеї, клянусь Зевсом,— із здобуттям міст Кампанії (за
винятком Капуї, яку взяли консули Флавій і Аппій). У
відкритому бою Фабій, очевидно, здобув лише одну
перемогу,— ту, за яку одержав свій перший тріумф, а Перікл
дев'ять разів ставив трофей за перемоги над ворогами на суші
й на морі. Однак, серед подвигів Перікла не знайдеш такого,
який здійснив Фабій, коли вирвав Мінуція з кігтів Ганнібала
і врятував ціле римське військо — прекрасний вчинок, доказ
одночасно і мужності, і розуму, і шляхетності. З другого
боку, серед помилок Перікла немає такої, якої припустився
Фабій, обманутий Ганнібалом, який вдався до хитрощів з
биками. Замкнувши в ущелині противника, котрий
випадково зайшов туди сам, Фабій уночі дав йому змогу вихопитись
із засідки, а вдень сам зазнав нападу й поразки від того, хто
зумів його обдурити.
Добрий полководець повинен не тільки вміло
користуватися сучасними йому обставинами, а й уміти заглянути в
майбутнє. Адже війна для афінян закінчилась точнісінько так,
як передбачив і заздалегідь сказав Перікл: встряючи в чужі
справи, вони занапастили свою сильну державу. Навпаки,
римляни, не зважаючи на докази Фабія, відправили Сціпіо-
на проти Карфагена і здобули повну перемогу не завдяки
щасливій долі, а завдяки мудрості й хоробрості полководця,
який вщент розгромив ворога. Таким чином, нещастя, які
61
спіткали батьківщину одного, підтвердили правоту його
поглядів, а успіхи співгромадян другого показали, як глибоко
він помилявся. Взагалі, чи потрапить полководець
несподівано в скрутне становище, чи пропустить зручну нагоду
через свою розгубленість,— помилка його однаково велика, бо,
як мені здається, і відчайдушність, і боязкість є дітище
недосвідченості. Ось так слід сказати про їхній
полководницький талант.
ЗО. А тепер про них як про державних діячів. Періклові
ставлять у провину те, що він став призвідником війни, тому
що не хотів ні в чому поступитися перед спартанцями.
Зрештою, на мою думку, і Фабій Максім не поступився б перед
карфагенянами, а мужньо пішов би назустріч небезпеці в
боротьбі за першість. М’якість і лагідність Фабія у стосунках
з Мінуцієм наводить на думку зробити Періклу докір за
жорстокість у переслідуванні Кімона та Фукідіда, людей
благородних і прихильників аристократії, яких він вигнав за
допомогою остракізму. Але сили і влади у Перікла було
більше, ніж у Фабія, тим-то він не дозволяв, щоб хтось із
стратегів своїм непродуманим рішенням завдав державі шкоди.
Тільки один-єдиний Толмід, який вислизнув з-під його
нагляду, зазнав поразки, коли вторгся в Беотію, а всі інші
підкорялися йому і прислухалися до його думки — в цьому
і виявлялось виняткове значення Перікла в державі. Фабій,
сам проявляючи обережність і не допускаючи помилок,
поступається перед Періклом у тому, що не міг перешкодити
іншим робити помилки. Римляни ні в якому разі не зазнали б
стількох страшних нещасть, якби Фабій у них мав таку
владу, як Перікл у афінян. Обидва вони відзначалися
безкорисливістю: Перікл виявив великодушну непідкупність, коли не
приймав грошей від тих, хто давав їх йому, Фабій подав
велику допомогу тим, хто її потребував, викупивши
полонених за власні кошти (щоправда, видаток не був великий —
усього близько шести талантів). Немає потреби
перелічувати, скільки разів Перікл мав нагоду збагатитися за рахунок
союзників і царів, використовуючи своє високе становище,
але залишився непідкупним і не приймав хабарів.
Що стосується величезних будівель, пишноти храмів та
інших споруд, якими Перікл прикрасив Афіни, то все те,
що побудовано в Римі до Цезарів, не витримує ніякого
порівняння з ними: велична краса цих будівель дає їм право на
пальму першості.
62
НІКІЙ I КРАСС
НІКІЙ
І. Доречно, на мій погляд, порівняти Нікія з Крассом і
розгром у війні з парфянами із сіцілійською поразкою *.
У зв’язку з цим вважаю за свій обов’язок попередити
читачів, що в зображенні подій, колись блискуче викладених
Фукідідом 2, який перевершив самого себе щодо сили,
яскравості та барвистості стилю, ми не пішли за прикладом Ті-
мея 3. Він, сподіваючись перевершити Фукідіда щодо
виразності, а Філіста 4 показати неприторенним невігласом і
неуком, з головою поринув у змальовування боїв, морських
битв, виступів на народних зборах, які до нього вищезгадані
письменники прекрасно описали. Далебі до нього не можна
віднести слова Піндара 5, що
За лідійською колісницею він пішки ходив,
а радше робить він враження недовченого телепня і, як
каже Діфіл 6:
Товстий і салом сіцілійським напханий,
і в багатьох місцях нагадує Ксенарха 7. Так, приміром, він
вбачає лиховісну прикмету для афінян у тому, що
полководець, ім’я якого походить від слова «перемога» 8,
відмовлявся прийняти командування військом, далі він твердить,
що спотворенням герм божество вказало на страждання,
яких афінянам доведеться зазнати під час війни від Гермо-
крата 9, сина Гермона, і що Геракл повинен був допомагати
сіракузянам заради Кори 10, від якої він одержав Кербера,
а на афінян гнівався за те, що вони підтримували жителів
Егести 11, нащадків троянців, у той час, як сам Геракл за
кривду, заподіяну йому Лаомедонтом І2, ущент зруйнував
Трою. Либонь, Тімей писав такі речі з уподобання до
манірності, і з цієї причини виправляв стиль Філіста й гудив
послідовників Платона й Арістотеля. Взагалі, суперництво
та змагання в стилі — це, по-моєму, марні й софістичні
потуги, а якщо вже мова йде про наслідування того, що
наслідувати не годиться, то це просто-таки нерозумне
намагання.
63
Що стосується подій, описаних Фукідідом і Філістом, то
їх, ясна річ, обійти мовчанням не можна, тим паче що саме
вони дають уявлення про характер і поведінку Нікія, які
виявились у безлічі жахливих знегод. Про ці події я
розповів стисло, обмежившись найнеобхіднішими відомостями.
А щоб мені не дорікали за недбайливість і лінощі, я прагнув
зібрати те, на що багато письменників не звернули уваги:
принагідні згадки в різних творах, написи на стародавніх
пам’ятниках, постанови народних зборів тощо. Я поставив
перед собою завдання не нагромаджувати непотрібного
історичного матеріалу, а викласти те, що конче потрібне для
розуміння способу мислення і характеру людини.
2. Отже, розпочинаючи розповідь про Нікія, годиться
насамперед відзначити (про це вже згадав Арістотель І3), що
в Афінах тоді були троє найвидатніших громадян, які
почували батьківську доброзичливість і любов до народу, а саме:
Нікій, син Нікерата, Фукідід, син Мелесія 14, і Терамен 15,
син Агнона; останній відзначився в меншій мірі, ніж два
попередні. Тераменові, уродженцю острова Коса, дорікали
за його неафінське походження, а за хитання в політичних
поглядах його прозвано «Котурном». Найстарший з них,
Фукідід, як голова аристократичної партії часто виступав
проти Перікла, який був проводирем народу. Молодший за
Фукідіда Нікій домігся деякого впливу ще за життя Перікла,
був разом з ним стратегом і часто займав високі посади,
а після його смерті зразу висунувся на перше місце в
державі, головним чином, завдяки підтримці багатих і значних
громадян, які хотіли протиставити його нахабному і
зухвалому Клеону 16, але й народ ставився до Нікія доброзичливо
і з довірою. А Клеон вбирався в силу,
Догоджаючи старцю і прибутки обіцяючи 179
Однак, бачачи його пожадливість, нахабність і
надокучливість, навіть ті, перед ким він запобігав, переходили на бік
Нікія. Поведінка Нікія не мала в собі нічого суворого й
непривітного, поєднана вона була з обережністю, а певна
боязливість прихиляла до нього народ. Несміливий і нерішучий
від природи, він уміло приховував свою слабодухість на
війні вмінням досягати перемог, та й взагалі його як
полководця невідступно супроводили успіхи. Обачливість у
державній діяльності і страх перед донощиками
розцінювались як демократичні властивості, що в чималій мірі
зміцнили становище Нікія в державі й допомогли йому
при64
хилити до себе народ, який боїться тих, хто нехтує ним, а
підносить тих, хто боїться його. Адже простий народ
вважає для себе за велику честь, якщо можновладці не
гордують ним.
3. Перікл, який був наділений громадянською мужністю
й силою слова, керував державою, не запобігаючи перед
народом і не шукаючи його довір’я. Нікій не володів такими
даними, зате він мав величезне багатство, яке допомагало
йому вести народ за собою. Афінянам припала до вподоби
легковажна поведінка Клеона і його схильність до насолод,
і в цьому відношенні Нікій не спроможний був змагатися
з ним на рівних, зате він оплачував театральні вистави,
гімнастичні змагання та інші заходи, затьмаривши в цьому всіх
своїх попередників і сучасників 18. З його пожертв богам ще
й досі стоїть на Акрополі статуя Паллади, яка вже втратила
позолоту, і побудований на священній ділянці Діоніса храм
для зберігання триніжків — нагород для хорегів. Адже як
хорег Нікій одержував нагороди часто і жодного разу не
зазнав поразки. Розповідають, що під час однієї вистави
роль Діоніса грав його раб — красень, високий на зріст, ще
безбородий. Афінянам дуже сподобався його виступ, і вони
довго плескали в долоні, а Нікій, підвівшись із місця, сказав,
що гріх тримати в неволі тіло, присвячене богу, і відпустив
юнака на волю. Згадують і про його щедрі й достойні бога
Аполлона дари для острова Делосу 19. Річ у тім, що хори, які
відправлялись різними містами для виконування гімнів на
честь бога Аполлона, причалювали як попало і де попало,
юрба острів’ян зустрічала їх тут же" при кораблях, і одразу
прохала їх співати без будь-якого порядку. Хористи з
поспіху виходили на берег безладно, клали на свої голови вінки
й переодягались — усе це робилось поквапом. Коли
священне посольство афінян повів Нікій, то він разом з хором,
жертовними тваринами та іншим вантажем висадився на
Ренії 20. Уночі він через невелику протоку між Ренією й Дело-
сом перекинув міст, який виконаний був заздалегідь у
Афінах за відповідними розмірами, чудово позолочений,
розмальований, прикрашений вінками й килимами. На
світанку Нікій повів через міст урочисту процесію з хором у
пишному вбранні, який співав гімн на честь бога. Після
жертвоприношення, змагань і пригощання він поставив як дар
богові мідну пальму і присвятив йому земельну ділянку, яку
купив за десять тисяч драхм. Прибутки з неї делосці мали
витрачати на жертви й пригощання, а звертаючись до богів з
молитвами, бажати Нікію силу-силенну благ. Це було запи-
3 Плутарх
.65
сано на плиті, яку Нікій залишив, немов сторожа свого
подарунку, на Делосі. Згадана пальма зламалась від буревію
і впала, розтрощивши величезну статую, поставлену нак-
сосцями.
4. Безперечно, Нікій у своїх вчинках керувався в значній
мірі жадобою слави і честолюбством, але в усьому іншому
його спосіб життя і звички дають підставу зробити висновок,
що добродійність і бажання сподобатись народові були
наслідком благочестя. Адже, за словами Фукідіда 2І, Нікій
був людиною богобоязливою і забобонною. В одному з
діалогів Пасіфонта 22 написано, що Нікій щоденно приносив
жертви богам і, тримаючи у себе в помешканні ворожбита,
вдавав, нібито повсякчасно радиться в громадських справах,
а насправді, робив це у своїх особистих, переважно щодо
срібних копалень. Він мав у Лавріотиці 23 багато копалень,
причому дуже прибуткових, але добування в них срібла було
пов'язане з небезпекою для життя. Там було зайнято безліч
рабів, і більшу частину майна Нікія становило срібло. У
зв’язку з цим чимало людей зверталося до нього за позикою
і одержувало гроші. Він позичав без різниці і тим, хто міг
йому зашкодити, і тим, хто заслуговував допомоги. Взагалі,
негідникам наруч була його боязливість, а порядним
людям — його доброзичливість. Свідченням цього можуть бути
твори комедіографів. Так, Телеклід 24 написав на якогось
донощика такі рядки:
Міну дав Харікл мені, щоб я нікому не казав,
Що у матері родився першим він... із гаманця.
І чотири міни дав ось Нікій, Нікерата син.
А за що одержав їх, хоча чудово знаю я,
Не скажу: він — друг мій і, мабуть, розумна голова.
Донощик, зображений Евполідом 25 у комедії «Маріка»,
так розмовляє з якимсь затурканим бідняком:
— Скажи, давно ти розмовляв із Нікієм?
— Не розмовляв. На ринку він стояв якось.
— Так, він признався нам, що бачив Нікія!
Про що балакали? Про зраду, ясна річі
— Гей, приятелі, чуєте?
Вже на гарячому спіймали Нікія!
— Хіба тупоголовим нам
Достойного спіймати на гарячому?
А в Арістофана Клеон так погрожує:
Затулю рот балакунам і Нікію попаде 26.
66
Та й Фрініх 27 зображує Нікія як людину лякливу й
заклопотану:
Він громадянин добрий був, про це я знав.
Він не ходив, як Нікій, чимсь наляканий.
5. Остерігаючись донощиків, Нікій не обідав ні з ким із
громадян, не вдавався в розмови і взагалі не до душі було
йому таке проведення часу. Коли він був при владі, то
засиджувався до пізньої ночі в стратегії28, на засідання Ради
з’являвся першим і виходив останнім. У хвилини вільні від
громадських справ він не приймав нікого на розмову — сидів
у себе, замкнувшись наглухо. Друзі Нікія зустрічали
відвідувачів біля дверей і просили в них вибачення, мовляв,
Нікій і вдома зайнятий невідкладними державними
справами. Найчастіше виступав у цій смішній ролі й оточував ім’я
Нікія ореолом слави його вихованець Гієрон, який в домі
господаря навчився грамоти й музики. Цей Гієрон видавав
себе за сина Діоніса, прозваного Мідяком 29, того самого, чиї
вірші дійшли до наших днів і хто очолив гурт переселенців,
що заснували місто Турії30. Згаданий Гієрон влаштовував
для Нікія таємні зустрічі з віщунами і поширював у народі
чутки, що Нікій веде працьовите й важке життя заради
добра рідного міста. «Навіть у лазні і за обідом,— твердив
Гієрон,— Нікію з голови не виходять державні питання. Він
запустив власні справи в ім’я загального добра і ледве
знаходить змогу лягти, коли інші вже добре поспали. Тим-то в
нього слабке здоров’я, у взаєминах з друзями він мало
привітний і сердечний, та й занедбав ці взаємини, так само як
і управління своїм маєтком, присвятившись повністю
державним справам. Інші ж люди вміють і друзів придбати,
і розбагатіти, і гараздують, використовуючи своє високе
становище і не дбаючи про інтереси суспільства». Справді,
Нікій жив так, що міг віднести до себе слова Агамемнона:
Ім’я високе служить нам щитом в житті,
Однак ми слуги простолюду 31
6. Нікій помітив, що народ інколи охоче користується
досвідом видатних ораторів або розумних людей, але завжди
з підозрою й острахом ставиться до їхнього обдаровання
і старається принизити їхню гордість і славу. Проречистим
доказом цього було засудження Перікла, вигнання Дамо-
на 32, недовіра до Антіфонта із Рамнунта 33 і, особливо,
сумна доля Пахета 34, який після здобуття Лесбосу, складаючи
звіт про свій похід, на суді вихопив меч і заколов себе. Тим-
67
то Нікій відкручувався від командування в тяжких і далеких
військових походах, а якщо вже приймав керівництво, то
перш за все думав про безпеку, і, як наслідок, його походи
кінчалися переважно успіхом. Однак, свої звитяги він
відносив не на карб своїй мудрості, силі чи мужності, а все
приписував волі богів і долі, щоб не стати жертвою заздрощів, які
викликала слава. Про це говорять самі події. Адже Нікій не
був винуватцем ні однієї з безлічі бід, які спіткали тоді
Афіни. Поразки від халкідян у Фракії зазнали полководці Кал-
лій і Ксенофонт 35, нещастя в Етолії мало місце, коли
командуючим був Демосфен 36, у битві коло Делії, де полягла
тисяча афінян, командував Гіппократ 37. Перікла, який під
час війни замкнув в Афінах сільське населення, називали
винуватцем моровиці, яка спалахнула через зміну місця
проживання і звичного способу життя 38.
Вини Нікія у цих нещастях не було ніякої. Навпаки,
командуючи військом, він захопив Кіферу, острів
розташований напроти Лаконії і заселений лаконцями , у Фракії він
здобув і підкорив Афінам багато міст, які збунтувалися,
замкнув мегарян у їхньому місті й невдовзі зайняв острів
Міною. Трохи згодом він підкорив Нісею, висадився на
корінфських землях і переміг у битві, в якій загинула сила-
силенна корінфян, у тому числі їхній полководець Лікофрон.
Там трапилось таке. Афіняни під час прибирання загиблих
через неуважність залишили непохованими трупи двох своїх
воїнів. Як тільки про це дізнався Нікій, він наказав флотові
зупинитися й відправив до ворогів посланця, щоб той
домовився про поховання. Тут слід згадати, що за
загальноприйнятим законом і звичаєм сторона, яка просила видачі тіл
убитих, тим самим відмовлялась від перемоги; вона не мала
права ставити трофей, бо переможцем вважався той, хто
сильніший, а ті, що не можуть домогтися свого, хіба що
проханнями, сили не мають. Отож Нікій волів пожертвувати
славою переможця і втратити нагороду, аніж залишити
непохованими двох співвітчизників. Сплюндрувавши
прибережну смугу Лаконії, розгромивши лакедемонян, які
виступили проти нього, Нікій зайняв Тірею 40, якою
володіли егінці, а полонених відправив в Афіни.
7. Коли Демосфен укріпив Пілос 41, проти цього пелопон-
несці кинули сухопутні й морські сили. Дійшло до битви,
і близько чотирьохсот спартанців опинилися в оточенні на
острові Сфактерії. Взяти їх у полон афіняни слушно
вважали для себе важливою справою, але облога в умовах
безводної місцевості виявилась тяжкою і затяжною. До того ж
68
перевіз туди продовольства влітку забирав багато часу і
обходився дорого, а взимку був небезпечний і навіть зовсім
неможливий. Афіняни нарікали й шкодували, що відправили
з відмовою посольство лакедемонян, яке прибуло для
переговорів про мир. А відправили їх за підмовою Клеона, який
був проти замирення, головним чином, через неприязнь до
Нікія. Як особистий його ворог і, бачачи, що Нікій підтримує
прохання лакедемонян, він намовив народ голосувати проти
перемир’я. Коли облога затягнулася і до Афін почали
доходити чутки про страшні нестатки в таборі, тоді афіняни
повернули свій гнів на Клеона. Той звалив усю вину на Нікія,
закидаючи йому, що в своєму боягузтві і млявості він
шкодує' ворогів, і заявив чванливо, що якби йому доручили
командування, то лакедемоняни не трималися б так довго.
Тоді афіняни піймали його на слові. «Чому ж ти не йдеш
у похід і то незабарно?» — запитали його. Нікій підвівся
з місця й уступив йому керівництво військом біля Пілоса,
порадивши взяти воїнів скільки треба і не показувати свою
відвагу на словах у безпечному місці, а на ділі порадувати
нарешті місто якоюсь важливою послугою. Клеон спочатку
відмахувався, заскочений несподіваним поворотом справи,
але афіняни наполягали, та й Нікій з криком вимагав, тож
Клеонові, підбадьореному й зачепленому у своєму
честолюбстві, не залишалося нічого іншого, як прийняти
командування. Він пообіцяв через двадцять днів після відплиття
або перебити обложених усіх до одного, або доставити їх
живими до Афін. Афіняни більше сміялися, ніж вірили у ці
пихаті запевнення, бо в них увійшло у звичку весело собі
жартувати з легковажності й шаленства Клеона. Кажуть,
одного разу на зборах народ довго сидів на Пніксі 42,
чекаючи Клеона. Нарешті той прийшов з вінком на голові і просив
відкласти збори до завтра. «Сьогодні я зайнятий,— сказав
він,— хочу прийняти своїх гостей і вже приніс жертву
богам». Заливаючись сміхом, афіняни підвелися з місць і
розпустили збори.
8. Однак цього разу щастя всміхнулося Клеонові.
Керуючи військовими діями спільно з Демосфеном, він мав
блискучий успіх: у визначений ним самим строк спартанці, що ще
залишилися в живих, склали зброю і здалися в полон. Ця
подія дуже зашкодила славі Нікія. Самохіть відмовитися
через боягузтво від командування і дати своєму супернику
змогу здійснити видатний подвиг розцінювалось у афінян як
щось гірше й ганебніше, ніж кинути щит. Арістофан
скористався цим, щоб поглузувати з Нікія в «Птахах» 43:
69
Клянуся Зевсом, не пора дрімати нам,
Негоже довше, як Нікій, зволікать.
А в його «Землеробах» 44 так написано:
— Орать хочуі — А хто тобі заважає?
— Ви самі! Драхм відлічу вам я тисячу,
Зніміть лиш з мене керування тягарі
— Гаразд! Додам до цього Нікія хабар,
Дві тисячі їх буде в нас...
Як-не-як, а державі Нікій завдав чималої шкоди тим, що
дозволив Клеонові домогтися такого впливу і слави,
внаслідок чого той набрався незмірної пихи й нечуваної
зухвалості. Клеон накликав на місто безліч нещасть, від нього
немало натерпівся й Нікій. Клеон перестав дотримуватися
будь-яких вимог пристойної поведінки на ораторському
підвищенні, викрикував, скидав з плечей плащ, бив себе по
стегнах, бігав під час промови; його розбещеність і
нехтування пристойністю передалися державним діячам, що
незабаром згубно відбилося на становищі в державі.
9. У той час почав уже звертати на себе увагу афінян Алкі-
віад 45, запобігаючи перед народом, хоч не так нахабно, як
Клеон. Він нагадував плодоносний грунт Єгипту, який,
кажуть,
...родить багато
Зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже 4б.
Так і Алківіад, людина обдарована, але непостійної вдачі,
впадав у крайнощі й виступав призвідником крутих перемін.
Тим-то, навіть звільнившись від Клеона, Нікій не мав часу
повністю навести лад і спокій в місті: хоч він і скерував
державні справи на правильну дорогу, та змушений був
занедбати цю діяльність, бо внаслідок надмірного й
нестримного честолюбства Алківіада був втягнений у нову війну.
А сталося це в такий спосіб.
Найзавзятішими противниками миру в Греції були Клеон
і Брасід 47. Війна приховувала злостивість першого і
вкривала славою доблесть другого. Одному вона Давала привід для
нечуваних безчинств, другому — для подвигів. Обидва вони
полягли на полі бою під Амфіполем. Тоді Нікій,
зміркувавши, що спартанці віддавна хочуть миру та й афінянам
уже відпала охота до війни, що і ті, так би мовити, опустили
безпорадно руки, невідкладно вжив заходів, щоб
установити добросусідські стосунки між обома державами,
звільнити їх від бід і дати мир іншим грекам і в такий спосіб
70
забезпечити тривале щастя в майбутньому. Людям
заможним і літнього віку, а також переважній більшості
хліборобів до душі був мир. Зустрічаючись особисто з багатьма
іншими громадянами й напоумляючи їх, Нікій домігся того,
що вони охололи до війни. Це дало йому змогу обнадіяти
спартанців, запрошувати й заохочувати їх вести переговори
в справі укладення миру. Спартанці довіряли Нікію з уваги
на його порядність і турботу про ув’язнених пілоських
полонених, яким він полегшував гірку долю, виявляючи до них
людяність і теплоту. Попервах обидві сторони уклали
перемир’я строком на один рік. Протягом цього часу афіняни
і спартанці зустрічалися одні з одними, втішалися спокоєм
і безпечним життям, спілкувалися з чужоземцями і
знайомими, прагнули жити без кровопролиття і війни. Вони з
насолодою слухали спів хору:
Хай спис мій павутинням вкритий тут лежить 48.
їм приємно було згадувати вислів, що сплячих людей під час
миру будять не військові сурми, а півні. Вони накидалися
з лайкою і гнали від себе геть тих, хто говорив, що війні
судилось тривати три дев’ятиріччя 49. Дійшовши згоди в
усіх питаннях, вони уклали мир. Більшість громадян вірила,
що настав кінець лихоліттю. Ім’я Нікія було на устах усіх,
його називали улюбленцем богів, який удостоївся того, що
в нагороду за благочестя його іменем названо найбільше
і найпрекрасніше із усіх благ. І справді мир називали
твором Нікія, а війну — Перікла. Бо один з мізерної причини
вверг греків у великі нещастя, другий переконав їх забути
про страшні знегоди, зробив їх друзями. Ось чому понині
цей мир називається Нікієвим 50.
10. Згідно з договором, сторони повинні були повернути
одна одній захоплені землі й міста, а також полонених.
Оскільки жереб мав вирішити, хто першим буде повертати
загарбане, Нікій таємно купив щасливий жереб, внаслідок
чого виконувати умови договору першим випало лакедемо-
нянам. Так принаймні розповідає Теофраст 51. Коли корін-
фяни й беотійці, незадоволені з цього, своїми скаргами й
вимогами знову ледь не викликали війну, Нікій намовив
афінян і спартанців поширити мирний договір, доповнивши
його військовим союзом, мовляв, це додасть миру сили, а їх
зробить грізнішими для бунтівників і вірнішими у
взаєминах.
У ході цих подій Алківіад, від природи не схильний до
спокою, до того ж розгніваний на лакедемонян за те, що
во71
ни шанували й цінили Нікія, а ним нехтували, спочатку
відкрито виступав проти союзу, але його намагання зірвати
переговори не увінчались успіхом. Згодом, помітивши, що
афіняни охололи у своїй прихильності до лакедемонян і
виражають обурення укладенням військового союзу між
Спартою та Беотією і що всупереч умовам договору лаке-
демоняни не повернули ні Панакта 52, ні Амфіполя, Алкі-
віад почав підігрівати незадоволення і при будь-якій нагоді
підбурював народ проти лакедемонян. Нарешті він домігся
того, що аргосці53 прислали в Афіни посольство і став
домагатися, щоб афіняни уклали з ними військовий союз.
Тим часом із Спарти прибули посли з необмеженими
повноваженнями і на попередній зустрічі в Раді довели, що
з’явилися з прийнятними умовами. Алківіад, наляканий, що їхні
доводи можуть переконати й народ, вдався до обману. Він
поклявся спартанцям допомогти у всьому, якщо вони
скажуть привселюдно, що вони не наділені необмеженими
повноваженнями, бо в такий спосіб легше осягнуть свою
мету. Посли дали себе переконати і від Нікія перейшли на його
бік. Алківіад привів їх на народні збори й насамперед
запитав, чи мають вони необмежені повноваження. Ті
заперечили. Тоді він усупереч даним їм обіцянкам, беручи членів
Ради за свідків їхніх слів, просив народ не вірити й не
ставитись з увагою до тих, що так у живі очі брешуть і говорять
раз так, раз сяк. Посли, ясна річ, збентежились, та й Нікій
розгубився, і не знав, що сказати; він був здивований і
засмучений. Народ уже ладен був невідкладно запросити аргосців
і укласти з ними союз, але тут Нікія виручив землетрус, який
призвів до зриву зборів. На другий день народ зібрався
вдруге. Нікій насилу зумів переконати афінян утриматися поки
що від переговорів з аргосцями, а його відправити як посла
до лакедемонян, певний, що все владнається якнайкраще.
Коли він прибув у Спарту, його прийняли з пошаною як
людину щедрої душі й доброзичливу за спартанців, але
нічого там не домігся, бо верх узяли прихильники беотійців.
Нікій вертався в Афіни знеславлений і зганьблений, надто
він боявся гніву й обурення афінян за те, що за його
намовою Спарті повернено стільки важливих осіб. Річ у тім, що
привезені з Пілоса полонені належали до найзнатніших
спартанських родин, а їхні друзі й родичі втішалися
неабияким впливом. Однак гнів проти нього не вилився в лють,
афіняни обмежились тим, що стратегом обрали Алківіада
і, крім аргосців, зробили своїми союзниками елейців і манті-
нейців, які відкололись від лакедемонян. Крім того,
афіня72
ни відправили в Пілос загін з метою пустошити Лаконію.
Ось так війна спалахнула з новою силою.
11. Ворожнеча між Нікієм та Алківіадом сягнула вершини,
коли надійшов строк суду за допомогою черепків. До нього
вряди-годи вдавався афінський народ як до засобу для
вигнання на десять років кого-небудь з осіб, які викликали
підозру або заздрощі своєю славою чи багатством.
Обидва — Нікій і Алківіад неабияк потерпали, опинившись
перед небезпекою, бо хтось із них мав стати жертвою
остракізму. Алківіада незлюбили за його поведінку і боялися його
зухвалості, про що докладніше мова йде в його життєписі,
Нікію ж заздрили за його багатство, але не це основне:
спосіб його життя давав підставу думати, що в Нікія немає
людяності й любові до народу, а лише якась шорсткість,
відлюдкуватість і співчування олігархії. Він настроював
проти себе тим, що приносив користь несамохіть, до того ж
усупереч бажанням і думкам афінян. Коротко кажучи,
войовничо настроєна молодь сперечалася з людьми
миролюбними й поважного віку, причому одні хотіли вигнати
Нікія, інші — Алківіада.
Часто при чварах негідник буває у великій пошані.
Так ось що вийшло тоді: народ, розколовшись на два
табори, дав волю неприторенним негідникам, серед яких був
Гіпербол з Перітед 54. Не сила робила його нахабним, а,
навпаки, нахабністю він домігся сили, і слава, яку він
здобув у місті, обернулася неславою для міста. У той час він
вважав, що йому нема чого боятися остракізму, бо радше
заслуговував кайданів. Нікій сподівався, що після вигнання
одного з двох своїх суперників він з успіхом зможе
протистояти тому, що залишиться. Він не приховував свого
задоволення з чварів між ними й підбурював народ проти обох.
Прихильники Нікія й Алківіада розгадали підступні задуми
мерзотника і, потаємно домовившись між собою та
припинивши непорозуміння, дружно об’єднали свої сили й
перемогли. Внаслідок цього під остракізм підпав не Нікій і не
Алківіад, а Гіпербол. Народ спершу сміявся з цього, а згодом
почав висловлювати своє незадоволення, твердячи, що
застосування остракізму до такого нікчеми ганьбить сам суд,
бо таке покарання свого роду честь. Вважали, що якщо
остракізм для Фукідіда, Арістіда та інших їм подібних був
карою, то для Гіпербола став почестю і приводом для пихи,
тому що негідника спіткала та сама кара, що і найзнамени-
тіших громадян. Про нього комедіограф Платон сказав таке:
73
Хоч справедливо він тепер покараний;
Однак ця кара не в ганьбу йому пішла.
Не для таких, як він, нам остракізм дано 55.
Відтоді нікого більше не карали остракізмом, Гіпербол був
останнім, першим — Гіппарх із Холарга, оскільки виявився
якимсь родичем тирана 56.
Але доля — штука химерна й розумом незбагненна. Бо
якби Нікій на суді черепків виступив проти Алківіада, то
або взяв би верх, вигнавши противника, і жив би безпечно
в Афінах, або, переможений, покинув би місто й не зазнав би
тих бід, які його потім спіткали, та й утвердилася б за ним
слава визначного полководця. Теофраст, наскільки я знаю,
твердить, начебто Гіпербол пішов на вигнання через
ворогування Алківіада з Феаком, а не з Нікієм, але більшість
письменників дотримується погляду, який ми тут виклали.
12. Коли в Афіни прибуло посольство з Сегести й Леонтін
і намовляло афінян піти походом на Сіцілію, Нікій
заперечував проти цього, але Алківіад своїми честолюбними
порадами взяв гору. Йому ще до скликання народних зборів
пощастило захопити юрбу далекосяжними задумами, так
що юнаки в палестрах і літні люди, збираючись у
майстернях і сидячи на лавках, креслили карту Сіцілії, море, яке
її омиває, її гавані й частини острова, звернені до Африки.
Мало того, Сіцілію вони розглядали не як завершення
війни, а як відправну точку для ведення війни з Карфагеном
та для володіння Африкою і морем аж до Гераклових
стовпів 57. Афіняни настільки захопились цією затією, що мало
хто з впливових громадян підтримував Нікія. Заможні люди
не висловлювали голосно своїх поглядів із страху, що їх
можуть звинуватити в небажанні нести витрати на
спорядження кораблів. Нікій, однак, безупинно виступав проти
війни і навіть після того, як афіняни проголосували за війну
і вибрали його першим стратегом разом з АлківіаДом і Ла-
махом 58, він на найближчих народних зборах підвівся з
місця й усілякими доказами відмовляв їх від недоречного
задуму. Наприкінці виступу Нікій закинув Алківіадові, що
він заради особистої користі та в гонитві за славою втягує
державу в тяжку і сповнену небезпек заморську війну. Хоч
гіікій нічого й не домігся, проте його славнозвісну
досвідченість розцінювали афіняни як запоруку безпеки походу.
Сміливість Алківіада й палкість Ламаха, поєднані з
обачливістю Нікія, виправдовували такий вибір полководців. Демо-
страт, який найбільше із народних вождів підбурював
афінян до війни, встав тоді і, заявивши, що покладе край
за74
стереженням Нікія, запропонував наділити стратегів
необмеженими повноваженнями та надати їм право вирішувати
справи за власним розсудом як на батьківщині, так і в
поході, і переконав народ проголосувати за цю пропозицію.
13. Кажуть, однак, що й жерці виступали проти походу,
вказуючи на несприятливі призвістки. Проте Алківіад,
посилаючись на інших ворожбитів і на якісь старовинні оракули,
зробив висновок, що афіняни в Сіцілії здобудуть гучну славу.
І від оракула Аммона з’явилися до нього якісь ясновидці
з віщуванням, що афіняни захоплять усіх сіракузян. Лихі
знамення вони старанно приховували із страху вимовити
лиховісні слова. Навіть явні й очевидні прикмети не змогли
відвернути афінян від походу, як, приміром, спотворення
протягом однієї ночі всіх герм 60 (крім однієї-єдиної, званої
гермою Андокіда, яка була подарунком філи Егеїди, і стояла
перед будинком Андокіда). Не зупинило їх і те, що
трапилося на вівтарі дванадцяти богів. Якийсь незнайомець
вискочив на вівтар, розсівся на ньому й оскопив себе каменем.
У Дельфах на мідній пальмі стояло золоте зображення —
подарунок Афін із здобичі, захопленої в персів. Протягом
багатьох днів круки прилітали і дзьобали статую, а виконані
із золота плоди пальми відкушували і скидалгі вниз. Але
афіняни всупереч здоровому глузду вважали, що це вигадки
дельфійських жреців, підмовлених сіракузянами. Один
оракул велів доставити з Клазомен 61 у Афіни жрицю; її
викликали, і виявилось, що жриця зветься Гесіхія, тобто Тиша.
Цією пересторогою божество, очевидячки, напоумляло
афінян берегти в той час тишу. Чи то наляканий цією
прикметою, чи то чисто по-людськи відчуваючи страх перед
походом, астролог Метон, уже призначений начальником якоїсь
військової частини, прикинувся душевно хворим і вдавав, що
намагається підпалити власний дім. Інші твердять, що він
не прикидався божевільним, але справді вночі спалив свій
будинок, потім, з’явившись на площі, слізно благав
співгромадян зважити на його біду і звільнити від участі в поході
сина, який мав відплисти в Сіцілію як командувач трієри.
А філософові Сократу його внутрішній голос 62 за
допомогою відповідного знаку сповістив, що морський похід
закінчиться невдало для Афін. Сократ розповів про це своїм
знайомим і друзям, і чутка про це широко розповсюдилась.
Чимало громадян були стурбовані, зваживши, в які дні мали
відплисти кораблі. Жінки в той час відзначили свято на
честь Адоніса б3. Повсюдно в місті видно було його статуї,
а жінки хоронили бога з голосінням, так що ті, хто хоч трохи
75
зважав на знамення, переживали за військо, готове до
відплиття, і боялися, щоб його блиск і пишнота скоро не
померкли.
14. Коли Нікій виступав проти постанови народних
зборів про сіцілійський похід, коли він не відступив від своїх
поглядів, не піддаючись оманливим надіям, і не дав себе
засліпити величчю влади, він показав себе людиною
розумною і чесною. Але після того як він не зумів відмовити народ
від війни, йому не вдалося ухилитися від керівництва
походом, коли народ підняв його на висоту і наділив владою
стратега, тоді вже не личило йому більше зволікати,
сумніватись і, мов дитина, дивитися з корабля назад. Мало того,
він своєю поведінкою збивав з пантелику і відбивав
товаришам охоту до дій по керівництву походом, до нудоти
повторював одне й те ж, мовляв, він прийняв керівництво
всупереч власному переконанню, а треба було йому, не гаючи
часу, вдарити на ворога і в битвах шукати щастя. Нікій же
не прислухався до поради Ламаха прямо плисти на Сіракузи
і дати бій поблизу самого міста, знехтував він і порадою
Алківіада, який був за те, щоб підняти проти сіракузян інші
сіцілійські міста, а вже потім іти на самі Сіракузи.
Заперечуючи їм, Нікій вважав за краще спокійно плавати вздовж
берегів Сіцілії, брязкати зброєю і показати грізні трієри, а
потім вернутися в Афіни, залишивши невеликий загін в
Егесті. Цим він зразу розладнав замисли своїх товаришів
по керівництву і вселяв їм зневіру. Через деякий час
Алківіад був відкликаний в Афіни на суд. Нікій, який вважався
другим полководцем, насправді ж будучи
головнокомандуючим, надалі виявляв бездіяльність. Він то плавав навколо
острова, то влаштовував наради, поки воїни не втратили
будь-які надії, а вороги мало-помалу отямилися від
збентеження і страху, якого їм спочатку нагнала пЬява афінської
військової моці.
Коли ще Алківіад був полководцем, афіняни підпливли до
Сіракуз на шістдесяти кораблях. Афінські кораблі
вишикувалися в бойовому порядку при виході з гавані, а десять
кораблів було відправлено в гавань на розвідку. Через оклич-
ника афіняни вимагали від сіракузян дозволити леонтійцям
вернутися в рідне місто, а в гавані захопили ворожий
корабель, який віз таблиці з переліком імен усіх сіракузян за
філами. Ці таблиці зберігалися за містом у храмі Зевса
Олімпійського і їх перевозили тоді для підрахунку
дорослого населення, здатного нести військову службу. Коли
захоплені таблиці було передано стратегам і ті побачили безліч
76
імен, ворожбити замислились, чи, бува, не сповнюється
таким чином віщування про те, що афіняни візьмуть у полон
усіх сіракузян. Зрештою, інші письменники твердять, що це
пророцтво здійснилось для афінян, але іншим разом — тоді,
коли афінянин Калліпп, умертвивши Діона, заволодів
Сіракузами 6\
15. Після того як Алківіад відплив із Сіцілії, повнота
влади перейшла до Нікія. Ламах був людиною мужньою
і справедливою, у битвах його рука не знала втоми, а жив
він так бідно і скромно, що після кожного походу складав
афінянам рахунок на невеличку суму, витрачену ним на одяг
і взуття. А вплив Нікія, крім усього іншого, полягав на
багатстві й гучному імені. Передають, що, коли одного разу
полководці влаштували нараду, Софокл на запрошення
першим висловити свою думку відповів Нікію: «Я
найстарший за віком, ти — за становищем». Так і в той час Нікій
підкорив собі Ламаха, з яким не міг зрівнятися щодо
полководницького хисту, і діяв з надмірною обережністю й
повільністю. Плаваючи спочатку вздовж берегів Сіцілії на
великій відстані від ворогів, він цим і вселив їм сміливість,
потім після невдалого нападу на Гіблу 65 цілком себе обез-
славив. Насамкінець Нікій підійшов до Катани,
обмежившись захопленням Гіккари 66, негрецького містечка, з якого,
як кажуть, серед інших полонених була вивезена і продана
потім у Пелопоннес знаменита гетера Лаїда, тоді ще
дівчинка .
16. Літо добігло кінця68, коли Нікій нарешті зрозумів,
що сіракузяни, які набралися сміливості, першими нападуть
на афінян. Сіракузькі кіннотники зухвало під’їжджали до
самого табору й питали афінян, навіщо вони з’явилися —
щоб жити разом з катанцями чи переселити на старе місце
вигнаних леонтійців. Тоді Нікію урвався терпець і він
наказав кораблям плисти до Сіракуз. З метою безпечно і
спокійно розбити табір для війська, Нікій з Катани підіслав до
сіракузян одного чоловіка, щоб той порадив їм таке: якщо
вони захочуть, то можуть захопити ніким не пильнований
афінський табір і зброю афінян, коли в домовлений день
підійдуть до Катани з усім військом. Він наговорив усякої
всячини — що афіняни більшу частину дня проводять у
місті і що прихильники сіракузян у Катані змовились при
першій звістці про їх наближення захопити ворота і
підпалити афінські кораблі в порту. Змовників, за його словами,
налічується вже чимало, вони тільки чекають приходу
сіракузян. Це був найзнаменитіший подвиг Нікія в Сіцілії. Цими
77
хитрощами він домігся того, що все вороже військо вийшло,
і місто майже опустіло. Сам Нікій відплив з Катани,
заволодів гаванями і зайняв для табору місце, звідки міг
безперешкодно діяти проти ворога тими засобами, в яких мав
перевагу, не зазнаючи втрат, у чому поступався противнику.
Коли сіракузяни вернулися з Катани й вишикувалися в
бойовий стрій біля мурів міста, Нікій без загайки повів афінян
у бій і переміг. Ворогів полягло відносно небагато, тому що
на заваді переслідуванню стояла кінноїа. Нікій наказав
зруйнувати мости через річку, а це дало Гермократу 69
привід сказати у промові для втішення сіракузян, що Нікій
поводить себе смішно, бо ухиляється від бою, нібито він не
приплив у Сіцілію, щоб воювати. Так чи інакше, Нікій нагнав
сіракузянам такого страху, що вони замість п’ятнадцяти
стратегів, як це було досі, вибрали трьох інших, яким
народ поклявся у вірності і наділив їх необмеженими
повноваженнями.
Афіняни дуже хотіли захопити поблизький храм Зевса
Олімпійського, де зберігалося безліч золотих і срібних
приносин. Проте Нікій, навмисно гаючись, прогавив слушну
нагоду і тільки спостерігав, як туди ввійшов відділ
сіракузьких воїнів для його охорони. Він-бо виходив з тієї точки
зору, що коли воїни розграблять храмові скарби, то державі
з цього не буде ніякої користі, а вся відповідальність за
святотатство ляже на нього.
Нікій ніскільки не скористався своєю славною перемогою
і через декілька днів знову відплив у Наксос 70, де
перезимував. Витрачаючи великі кошти на утримання величезного
війська, він мало чого домігся, якщо не рахувати, що на його
бік перейшло декілька сіцілійських міст. Сіракузяни знову
набралися духу, послали військо проти Катани,
сплюндрували околиці міста і спалили афінський табір» За це всі
обвинувачували Нікія, що він своїми розмірковуваннями,
нерішучістю й повільністю втратив зручну нагоду для
успішних дій. За самі ж дії йому дорікати не можна. Раз узявшись
за що-небудь, він виявлявся рішучим і послідовним, але
коли треба було на що-небудь рішитись, він зволікав і
боявся.
17. Коли Нікій знову повів військо проти Сіракуз, то
зробив це з таким умінням, так навально і заодно обережно,
що непомітно зумів причалити до Тапсу і, висадившись,
зайняти Єпіполи 71. Крім того, з загону сіракузьких
відбірних воїнів, що прийшов туди на допомогу, він захопив у
полон триста чоловік і примусив тікати ворожу кінноту, яка
78
досі вважалася непереможною. Але що найбільше вразило
сіцілійців, а грекам видалось неймовірним, так це те, що
Нікій у короткий час оточив мурами Сіракузи — місто, не
менше за своїми розмірами від Афін, до того ж таке, довкола
якого дуже важко побудувати довжелезний мур з уваги на
нерівну місцевість, близькістю моря і околишні болота.
Нікій лише трохи не докінчив будівництво цього муру, бо ці
надмірні клопоти випали на його долю тоді, коли він
нездужав, хворіючи на запалення нирок; цим, власне кажучи,
можна виправдати ту обставину, що роботи не були
закінчені. Я сповнений подиву до дбайливості полководця і відваги
воїнів, які з успіхом виконували складну роботу. Після їх
поразки й загибелі Евріпід склав таку епітафію:
Воїни наші вісім разів сіракузян здолали,
Поки однакову всім поміч давали боги.
До речі, не вісім, а більше разів сіракузяни зазнали
поразки, поки чи боги, чи доля не відвернулися від афінян саме
тоді, коли вони піднялися на вершину своєї могутності.
18. Незважаючи на свою недугу, Нікій брав участь майже
у всіх військових починаннях. Коли одного разу вона
особливо йому дошкуляла, він залишився в таборі з декількома
рабами. Ламах, який узяв на себе керівництво військом,
вступив у бій з сіракузянами, які з боку міста почали
споруджувати мур проти афінського, щоб не допустити до
утворення кільця довкола міста. Коли афіняни після перемоги,
захопившись погонею за ворогом, розстроїли свої ряди,
Ламах виявився відрізаним від своїх і змушений був
прийняти на себе натиск сіракузянської кінноти. Очолював її Кал-
лікрат, натура войовнича і запальна. Викликаний Каллікра-
том на герць, Ламах у двобої першим був поранений, потім
завдав смертельного удару противнику, упав і загинув разом
з Каллікратом. Заволодівши тілом і зброєю Ламаха,
сіракузяни бігом кинулись до афінського муру, побіля якого лежав
без будь-якого захисту Нікій. Насилу піднявшись і миттю
оцінивши небезпеку, Нікій наказав тим, хто був при ньому,
підпалити всю деревину, використовувану для спорудження
облогових машин і самі машини. Це зупинило сіракузян і
врятувало як самого Нікія, так і мур, і майно афінян:
побачивши величезне полум’я, яке, спалахнувши, відрізало їх
від ворога, сіракузяни відступили.
Після цього випадку єдиним стратегом залишився Нікій,
і він був сповнений якнайкращих надій. Бо міста одне за
одним переходили на його бік, навантажені хлібом кораблі
/9
звідусіль прибували до його табору; поки його справи йшли
гладко, всі домагалися союзу з ним. Сіракузяни в розпачі
вже помишляли про переговори з Нікієм. У той час Гіліпп 72,
який поспішав з Лакедемона на допомогу сіракузянам,
зачувши по дорозі про спорудження навколо міста муру і
тяжке становище Сіракуз, переконаний, що Сіцілія вже в руках
ворогів, продовжував плавання лише для того, щоб
захистити італійські міста, якщо це йому вдасться. Скрізь і всюди
поширилась гучна чутка про те, що афінян ніхто не може
побороти, і в особі Нікія вони мають полководця,
непереможного завдяки розуму і щастю. Та й сам Нікій під
впливом сили і успіхів набрався сміливості, не властивої його
вдачі. Довірившись таємним повідомленням із Сіракуз про
те, що городяни незабаром почнуть переговори про здачу
міста, Нікій не взяв до уваги наближення Гіліппа, зовсім
не виставляв варти. Внаслідок такої безтурботності і
халатності Гіліпп, скориставшись цим, непомітно переплив
протоку, висадився поодаль Сіракуз і зібрав значне військо.
Сіракузяни нічого не відали про його висадку і взагалі не
чекали його. Тим-то скликано народні збори для
обговорення умов договору з Нікієм, і дехто вже поспішав на площу
переконаний, що слід укласти мир, поки афіняни остаточно
не оточать місто муром. Незабудованим залишився
невеликий відтинок, і всі матеріали, необхідні для закінчення
робіт, були вже підготовлені.
19. У цей напружений момент з Корінфа приїхав на одній
трієрі Гонгіл. Сіракузяни, які збіглися до нього, дізналися,
що їм на допомогу незабаром прийде Гіліпп і що припливуть
іще інші кораблі. Вони ще сумнівалися: повірити Гонгілові
чи ні, коли прибув гонець від Гіліппа з наказом зустрічати
спартанців. Сіракузяни зразу підбадьорились і почали
озброюватись. Гіліпп прямо з дороги нашвидкуруч
вишикував воїнів у бойовий стрій і повів їх проти афінян. Коли
і Нікій вишикував своїх воїнів, Гіліпп зупинився перед
афінянами і послав окличника передати, що дозволяє афінянам
безперешкодно забратися з Сіцілії. Нікій не вважав за
доцільне відповідати йому. Деякі воїни з насмішкою питали,
невже поява одного спартанського плаща і палиці73
настільки додали сили сіракузянам, що вони зважуються
легковажити афінян, які тримали ув’язненими і вернули лакеде-
монянам триста чоловік 74, сильніших за Гіліппа і з довшим
волоссям, ніж у нього. Тімей передає, що і сіцілійці не
поважали Гіліппа. В його жадібності і скнарості вони
переконалися пізніше, а при першій зустрічі підсміювалися з його
80
довгого волосся й витертого плаща. Цей же історик
повідомляє також, що до Гіліппа, мов птахи до сови, яка раптом
з’явилася, зліталося дуже багато добровольців, аби разом з
ним воювати. Це друге повідомлення більш правдоподібне,
ніж перше. Бо до Гіліппа приєднувалися тому, що в плащі
і палиці вбачали символи спартанської доблесті. Що
заслугою Гіліппа був перелом у війні на Сіцілії, твердить не
тільки Фукідід, а й сіракузянин Філіст, очевидець цих подій.
У першій битві перемогу здобули афіняни. Вони вбили
кількох сіракузян і корінфянина Гонгіла. Однак, на другий
день Гіліпп показав, що значить досвідчений полководець.
В його розпорядженні була та сама зброя і та сама кіннота,
та й битва відбулася на тому ж місці, але, перебудувавши
бойовий порядок, він розбив афінян. Коли вони тікали у
свій табір, він наказав сіракузянам скористатися купами
каменю та стосами деревини, які заготовили афіняни, і
спорудити укріплення поперек муру, побудованого афінянами,
так щоб він їм уже більше не пригодився. Сіракузяни,
окрилені успіхом, споряджали кораблі, своєю і союзницькою
кіннотою робили наскоки, захоплюючи в полон чимало
афінян. Гіліпп, об’їжджаючи міста, підбадьорював і
згуртовував мешканців, домігшись того, що вони йому
беззастережно підкорялися і з усіх сил допомагали. Дійшло до того,
що Нікія, як і раніше, опосіли невеселі думки, і він,
зваживши переміну в ході військових дій, занепав духом і писав
в Афіни, вимагаючи, щоб на Сіцілію вислали нове військо
або відкликали попереднє, крім того, просив настійно
звільнити його від командування з уваги на хворобу.
20. Афіняни вже раніше думали послати підмогу в
Сіцілію, але з заздрості до перших блискучих успіхів Нікія
весь час щось знаходили, щоб відкласти відправлення
війська. Тепер, нарешті, вони прискорювали йому допомогу.
Весною повинен був вирушити з великим флотом Демосфен,
а Еврімедон 75 відплив туди ще взимку, щоб доставити
Нікію гроші й повідомити про призначення стратегами Евті-
дема і Менандра, які воювали при його боці.
Тим часом Нікій зазнав раптового нападу з моря й
суходолу. Хоч його кораблі попервах відступали, все ж він
відігнав і потопив багато ворожих кораблів, зате прийти на
допомогу піхоті не встиг. Гіліпп несподіваним наскоком
захопив Племмірій 76, де зберігалось багато корабельного
спорядження і грошей, крім того, він перебив і взяв у полон
чимало людей. Але головна біда була в тому, що він відрізав
Нікія від постачання продовольством. Річ у тім, що поки
81
Племмірій був у руках афінян, харчі для війська
доставлялися безперебійно і швидко, а після його втрати постачання
загальмувалося, бо довелось вести бій з ворожими
кораблями, що стояли там на якорі. Що більше, сіракузянам тепер
здавалося, що їхній флот був переможений не силами
противника, а внаслідок браку порядку в них самих під час
утечі. Вони знову взялися готувати кораблі до бою, причому
набагато краще, ніж раніше. Нікій не квапився до морської
битви, вважаючи повним безглуздям з малою кількістю
кораблів, до того ж погано оснащених, вступати в бій з
ворогами, коли йому на допомогу спішить сильний флот і свіжі
війська під орудою Демосфена. Однак Менандр і Евтідем,
недавно наділені високою владою, під впливом
честолюбства і заздрощів до двох полководців хотіли відзначитись
якимсь подвигом до приїзду Демосфена і перевершити
славою Нікія. Під приводом, що слава рідного міста померкне
і взагалі пропаде, якщо вони будуть боятися наступу
сіракузьких кораблів, вони наполягали на тому, щоб дати
морський бій. Застосована корінфським стерничим Арістоном
хитрість із сніданком призвела, як пише Фукідід 77, до того,
що афіняни були вщент розгромлені й зазнали величезних
утрат. Нікій впав у розпач, бо й тоді, коли був одноосібним
командуючим, його переслідували невдачі, а тепер він
потрапив у біду через своїх товаришів.
21. У цей час '* при вході в гавань появився флот
Демосфена, сяючи зброєю і наганяючи жах на ворогів. На
сімдесяти трьох кораблях було п’ять тисяч гоплітів і близько
трьох тисяч списоносців, лучників і пращників. Демосфен
хотів приголомшити ворогів, немов у театрі, блиском зброї,
відмітними знаками на трієрах, великою кількістю
начальників над веслярами і флейтистів 79. Сіракузян, зрозуміла
річ, знову охопив невимовний страх, бо вони не бачили
кінця-краю своїм нещастям. їм здавалося, що вони даремно
страждають і гинуть без надії на краще завтра. Але недовго
довелось Нікію тішитись прибуттям підкріплення.
Демосфен при першій зустрічі з Нікієм був за те, щоб негайно
напасти на ворогів і або навальним нападом захопити
Сіракузи, або відплисти з флотом назад. Наляканий і
здивований його безглуздою сміливістю, Нікій просив Демосфена
ні в якому разі не діяти непродумано й необачно. Час,
доводив він, не діє на користь ворога, який не має достатніх
запасів і не розраховує на тривалу підтримку союзників.
Під тиском нестатків сіракузяни скоро, як це було раніше,
вступлять у переговори з ним. І справді, деякі з сіракузян
82
вели таємні переговори з Нікієм і радили йому почекати,
мовляв, громадяни вже тепер виснажені війною й незадово-
лені Гіліппом і, якщо злигодні ще трохи посиляться, то
вони опиняться в безвихідному становищі. Про все це Нікій
говорив натяками або взагалі не хотів висловитись відверто
і через те дав іншим стратегам привід обвинуватити його
в боягузтві. Вони картали його за те, що він знову вдається
до звичної поведінки — затягування, нерішучості,
дріб’язкової обережності, внаслідок чого він прогавив слушну
нагоду, не вдаривши на ворога зразу, а тільки тоді, коли сам
вибився із сил і з ним перестали рахуватися. Тим-то
стратеги підтримали думку Демосфена, і Нікію не залишилось
нічого іншого, як проти волі поступитися їм.
Отже, Демосфен уночі напав з піхотою на Епіполи 80
і перш, ніж вороги змогли опам’ятатися, одних перебив,
інших, що оборонялися, змусив до втечі. Не обмежившись
цим успіхом, він просувався вперед, поки наткнувся на бео-
тійців. Вони зімкнутими рядами з висунутими вперед
списами з криком рушили на афінян і відтіснили їх назад. Усе
військо Демосфена опанував страх і замішання. Втікачі
змішалися з тими, хто ще наступав на противника; тим, хто
йшов уперед, перепиняли дорогу свої, пойняті жахом. Бео-
тійці зупинили наступ афінян і поставили їх у тяжке
становище, тому що останні втікачі приймали за переслідувачів,
а своїх за ворогів. Настала безладна веремія, підсилювана
страхом і відчаєм. До того ж ніч була дивна: ні цілком темна,
ні досить ясна, як завжди буває при заході місяця, сяйво
якого заслоняли сила-силенна зброї та безліч воїнів, які
рухалися. У тьмяному світлі нічого не можна було виразно
розрізнити. Страх перед ворогом спонукав з підозрою
дивитись в обличчя друга — все це, разом узяте,
спричинилося до страшного розгрому афінян. На нещастя, місяць
світив їм у спину, через те вони затінювали одні одних, так
що вороги не бачили ні числа їх, ні пишноти їхньої зброї,
тоді як щити беотійців, відбиваючи місячне світло, сяяли
яскравіше, і складалося враження, що їх далеко більше,
ніж було насправді. Нарешті афіняни не змогли витримати
натиску ворогів, які звідусіль наступали, і кинулись тікати
наосліп. Одні з них полягли на полі бою від рук ворогів,
інші — вбиті своїми, треті знаходили смерть, спускаючись
із скелі. Деякі розбіглись і блукали, а коли настав день,
ворожа кіннота настигла їх і влаштувала січу. Дві тисячі
афінян загинуло, а з тих, що залишилися живими, тільки
одиниці врятувалися із зброєю.
83
22. Нікій до глибини душі вражений цією невдачею,
зрештою, для нього не несподіваною, дорікав Демосфену за його
нерозважливий поспіх, а той, виправдовуючись, радив
якомога скоріше відплисти додому. Нового підкріплення, казав
він, нема чого їм ждати, а наявні сили недостатні для того,
щоб узяти верх над ворогом, бо навіть у разі перемоги їм
все одно довелося б забратися геть і покинути місцевість, як
вони могли переконатися, небезпечну і нездорову для
війська, а тепер, із зміною пори року, просто-таки згубну. По-
чиналась-бо осінь, у війську багато хто хворів, усі занепали
духом. Нікій з болем серця слухав розмови про відплиття
і втечу, причому він не стільки боявся сіракузян, скільки
жахали його афіняни з їхніми судами й доносами. Він
твердив, що не чекає тут нічого страшного, а якби лихо і
трапилося, то він воліє загинути від рук ворогів, аніж від рук своїх
співгромадян. Зміст цього вислову прямо протилежний
тому, що пізніше сказав своїм співгромадянам Леонт Візан-
тійснсий 80: «Волію померти від ваших рук, ніж загинути разом
з вами». Проте Нікій пообіцяв подумати спокійно на
самоті, куди перенести табір. Почувши таку відповідь Демосфен,
перший задум якого зазнав повної невдачі, не наполягав
більше, інші ж полководці, переконані, що Нікій так уперто
заперечує проти від’їзду, тому що чекає чогось від своїх
прихильників у Сіракузах, погодилися з ним. Та коли сіракузя-
ни одержали нові підкріплення, а серед афінян збільшилась
кількість захворювань, Нікій також вирішив відступати і
наказав воїнам готуватися до відплиття.
23. Коли все для відплиття було підготовлено, а вороги,
які нічого такого не чекали, не виставили варти, вночі
сталося місячне затемнення 8|. Це сильно налякало Нікія та
інших, хто внаслідок неуцтва або через забобонність дуже
боявся таких явищ. Майже всім було відомо, що коло
тридцятого числа місяця буває затемнення сонця і що
причиною цього є місяць, але щодо самого місяця важко було
зрозуміти, з чим зустрічається місяць і чому вповні він раптом
утрачає світло і міняє колір. У цьому люди вбачали
надприродне явище, явище божественного походження, яке віщує
великі лиха. Першим дав дуже ясний і сміливий науковий
виклад про місяць, про його світло й затемнення
Анаксагор 82, який тоді ще не належав до числа знаменитих учених,
а твір його був ще мало відомий, а крім того, й заборонений
і передавався з рук до рук лише довіреним особам з
дотриманням якнайбільшої обережності. Бо в той час не терпіли
дослідників природи та базік про небесні явища — так
зва84
них метеоролесхів. Вони нібито зневажають божественне
начало тим, що замість нього вводять у дію сліпі причини,
незбагненні сили, послідовність подій. Протагора вигнано 83,
Анаксагора насилу вдалося Періклу звільнити з в’язниці.
Сократ, який не мав нічого спільного з такими
дослідженнями, все-таки заплатив смертю за філософію. Лише пізніше
Платон, який досяг великої слави своїм життям і вченням,
підкорив природні закономірності божественним і вищим
началам, розвіяв упередження до такого роду творів, і
зробив ці науки доступними для всіх. Беручи це до уваги, його
друг Діон 84 ніскільки не збентежився затемненням місяця,
яке з’явилося тоді, коли він готувався відплисти з Закінта 85
для боротьби з Діонісієм: він вийшов у море, висадився
в Сіракузах і скинув тирана.
На жаль, у Нікія не було тоді під рукою тямущого
ворожбита, тому що його товариш Стилбід, який успішно боровся
з його забобонністю, незадовго перед тим помер. За словами
Філохора 86, це знамення зовсім не було лиховісним,
навпаки, дуже корисним для втікачів, бо всі дії, пов’язані зі
страхом, потребують темряви, а світло для них шкідливе. Та й
взагалі, Автоклід у книзі «Тлумачення» 87 пояснює, що
лиховісної дії сонця або місяця слід чекати лише в перші три
дні після затемнення.
Проте Нікій намовив афінян чекати до наступного
круговороту місяця, начебто тому, що він не побачив його чистим
зразу після затемнення, коли місяць минув темне місце,
заслонене землею.
24. Тримаючись осторонь майже всіх справ, Нікій
приносив жертви і займався ворожінням, аж поки до афінян
підійшли впритул вороги й оточили піхотою їхні укріплення
й табір, а кораблі сіракузян зайняли з усіх боків гавань.
Тепер уже не тільки дорослі сіракузяни на трієрах, а й
хлопчаки на рибальських човнах підпливали з усіх усюд до афін-
ських кораблів і, викрикуючи образливі слова, викликали
афінян на бій. Одного з цих хлопчаків, Геракліда, сина
знатних батьків, який занадто близько під’їхав на своєму
човні, афінський корабель, пустившись у погоню, наздогнав.
У страху за долю хлопця його дядько Полліх рушив проти
афінян з десятьма кораблями, які перебували під його
орудою. Інші ж сіракузяни, боячись за життя Полліха,
попливли за ним. Дійшло до запеклої морської битви, в якій
перемога дісталася сіракузянам, причому загинув у бою Еврі-
медонт та багато інших.
Залишатися далі на місці афіняни не могли. Вони з
кри85
ком вимагали від стратегів, щоб ті почали відступати сушею.
Річ у тім, що сіракузяни зразу після перемоги загородили
гавань і позбавили афінян змоги вийти в море. Але Нікій та
його товариші не погодились на це. Залишити безліч
вантажних кораблів і близько двохсот трієр йому здавалось
страшним злочином, через те відбірних піхотинців і
найкращих списоносців посадили на сто десять трієр — для решти
трієр не вистачило весел. Решту війська Нікій розташував
на березі моря, остаточно залишивши великий табір та
укріплення, які тяглися аж до храму Геракла. Таким чином,
сіракузькі жерці й стратеги змогли ввійти в цей храм, щоб
принести Гераклові звичайну жертву, якої не приносили
довгий час.
25. Ворожбити, повороживши на нутрощах жертовних
тарин, провістили сіракузянам блискучу перемогу, якщо
вони не будуть починати бою, а будуть тільки захищатися,
бо й Геракл виходив переможцем тоді, коли оборонявся
від нападу. Тоді кораблі знялися з якоря, і зав’язався
запеклий і надзвичайно жорстокий бій, настільки жорстокий,
що ті, хто дивився на нього, не менш переживали, ніж самі
учасники його. З берега можна було спостерігати весь хід
бою з його різноманітними й неочікуваними протягом
короткого відтинку часу перемінами. Власне спорядження
шкодило афінянам не менш, ніж сам ворог, бо на важкі й густо
розставлені кораблі афінян нападали з усіх боків легкі
судна ворога. На град каменів, які сипалися і вражали з
однаковою силою, хоч би як падали, афіняни відповідали
списами та стрілами. Пускати їх точно не було спромоги через
хитавицю, так що не всі списи летіли вістрям уперед. Битися
в такий спосіб навчив сіракузян корінфський стерничий
Арістон. Сам він, сміливо воюючи, загинув у цій битві, коли
перемога вже хилилася на бік сіракузян.
Афінський флот був ущент розбитий і зазнав страшних
утрат. Відступ морем для афінян був відрізаний. Бачачи,
що на суші їм також буде важко, афіняни не перешкоджали
ворогам підходити ближче і брати їхні кораблі, не просили
також сіракузян видати тіла загиблих для поховання, тому
що болючішим для них було бачити й залишити
напризволяще хворих і поранених, аніж не поховати мертвих.
Зрештою, вони самих себе вважали нещаснішими від тих
бідолах, бо і їх самих чекав такий самий жалюгідний кінець, але
з іще страшнішими муками.
26. Афіняни вирішили відступати вночі. Гіліпп,
спостерігаючи, як сіракузяни займаються подячними
жертвоприно86
шеннями і влаштовують пиятики, .святкуючи перемогу,
навіть не пробував умовити чи змусити їх ударити на ворогів,
коли ті відступали. Але Гермократ пустився на хитрощі й
послав до Нікія кількох своїх друзів, які сказали, що вони
прийшли від імені тих, хто з самого початку війни таємно
вели переговори з Нікієм, і порадили не виступати вночі,
бо сіракузяни підготували для них засідки й заздалегідь
загородили дороги. Нікій пішов на цей підступ і не рушився
з місця, через те сталося справді те, чого він даремно боявся
раніше.
Удосвіта сіракузяни вийшли з міста і зайняли опорні
місця на дорогах, при переправах через річки побудували
загородження, зруйнували мости, а на рівнинах розмістили
кінноту, так що афіняни не могли ніде пройти без битви.
Виждавши один день і ніч, афіняни вирушили в дорогу
плачучи й нарікаючи. Вони немовби прогулювались, иокидаючи
не ворожу країну, а батьківщину. Вони страждали від
нестачі найнеобхіднішого, а також від того, що довелося
залишити напризволяще друзів і близьких, не спроможних
відправитись у путь власними силами. Все-таки поневіряння,
які випали на їхню долю тепер, здавалося їм легкими
порівняно з тим, що чекало їх попереду.
Із багатьох страхіть, які можна було спостерігати в афін-
ському війську, найжалюгідніше видовище становив сам
Нікій, вимучений хворобою і змушений задовольнятися,
незважаючи на своє високе звання, найнужденнішим
дорожнім пайком для підтримання життя, хоч йому, як
хворому, потрібна була краща їжа. Знесилений, він робив і
переносив те, що ледве витримувало багато здорових. Усі
усвідомлювали, що він терпить страшні муки не заради себе,
не з життєлюбства, а тримається тільки заради своїх воїнів.
Адже в той час, як інші заливалися сльозами від страху й
горя, Нікій, коли вже й плакав, то робив це, безперечно,
тому, що порівнював ганебний і безславний кінець походу з
тими великими і славними подвигами, які він сподівався
здійснити. Дивлячись не тільки на його змарніле обличчя,
а й згадуючи його перестороги, його умовлення, якими він
старався не допустити відправлення війська в Сіцілію, воїни
дедалі більше впевнювалися, що він страждає незаслужено.
Вони зневірились у богах, бачачи, як побожній людині, котра
стільки чудових подарунків піднесла богам, дістається доля
нітрохи не краща від найнікчемніших і слабодухих воїнів.
27. Незважаючи на це, Нікій словами, виразом обличчя,
поведінкою намагався показати, що йому байдужі всі
не87
щастя, які звалилися на нього. Протягом усіх восьми днів
дороги 88, коли вороги переслідували афінян, завдаючи
удару за ударом, раз у раз нападаючи й шарпаючи військо, він
беріг його від розгрому, аж поки біля садиби Полізела під
час сутички з ворогом відірвався від своїх загін Демосфена
й був захоплений у полон 89. Сам Демосфен вихопив меч
і ударив себе, але не помер, бо вороги оточили його і схопили
живим. Про це повідомили Нікія сіракузькі вершники, які
чвалом наблизились до його рядів. Тоді він вислав своїх
кіннотників перевірити, чи це правда, і, переконавшись, що
загін Демосфена справді потрапив у полон, вирішив
вступити в переговори з Гіліппом. Зокрема він просив, щоб
афінянам було дозволено безперешкодно виїхати з Сіцілії,
залишивши заложників для відшкодування сіракузянам збитків,
яких вони зазнали через війну. Але сіракузяни не пішли на
це. В люті, з погрозами і лайкою вони й далі засипали
списами і стрілами афінян, які залишились без їжі й води. Однак
Нікій протримався всю ніч і на другий день, відбиваючись
від наскоків ворога, підійшов до річки Асінара. Тут одних
зіпхнули в течію вороги, інші самі кидались у воду, змучені
спрагою. Почалася нещадна, кривава різанина. Афінян
убивали тоді, коли вони пили воду; для багатьох ковток її став
останнім у житті. Нарешті Нікій кинувся Гіліппові до ніг
зі словами: «Змилостився, Гіліппе, ви перемогли! Не для
себе, чиє ім’я славилось нечуваними нещастями, благаю
пощади, а для інших афінян. Подумайте, що біда на війні може
трапитись з кожним, і що афіняни, коли їм щастило на війні,
обходилися з вами людяно й ласкаво». Гіліппа зворушили
слова й вигляд Нікія. Він знав, як гаряче Нікій підтримував
лакедемонян при переговорах, крім того, він сподівався, що
захоплення стратегів противника живими принесе йому
велику славу. Підвівши Нікія, Гіліпп підбадьорив його й
наказав припинити кровопролиття. Та оскільки його наказ
доходив до воїнів поволі, то тих, що залишились у живих, було
далеко менше, ніж убитих. Багатьох, до речі, крадькома
забрали собі самі воїни 90. Решту полонених сіракузяни
зібрали в одне місце, всю зброю, зняту з афінян, почіпляли
вздовж річки на найгарніших деревах. З вінками на головах,
чепурно прикрасивши своїх коней, а у ворожих остригти
гриви, вони вернулися до міста. Так сіракузяни одержали
повну перемогу в найславетнішій з воєн, яку вели між собою
греки, перемогу, в яку вклали вони всі свої сили, виняткове
завзяття й мужність.
28. На спільних зборах сіракузян і союзників народний
88
вожак Еврікл запропонував вважати день захоплення Нікія
в полон святом, приносити в цей день жертви й
утримуватися від роботи, а саму врочистість найменувати від назви
річки Асінарією. Випало це свято на двадцять шосте число
місяця карне я, який афіняни називають метагітніоном 91.
Що стосується афінян, то Еврікл радив рабів і союзників
продати, а самих афінян та сіцілійців, які перейшли на їхній
бік, тримати в каменоломнях під суворим наглядом, крім
стратегів, яких слід стратити. Сіракузяни підтримали його
думку. На зауваження Гермократа, що розумно
скористатися перемогою річ важливіша від самої перемоги,
зчинилася неймовірна буча. Гіліппа, який вимагав, щоб афінські
стратеги живими були передані лакедемонянам, сіракузяни,
загордившись своїми успіхами, засипали грубою лайкою. До
того ж вони протягом війни насилу витримували різкість
Гіліппа і його суворий лаконський спосіб командування.
Тімей же пише, що йому докоряли за скупість і жадібність,
успадкований порок, через який його батько Клеандрід був
вигнаний за хабарництво. Та й сам Гіліпп пішов ганебно на
вигнання, коли йому було доведено, що він привласнив і
сховав під дахом свого будинку тридцять талантів з тієї
тисячі, яку Лісандр відправив у Спарту 92. Про це докладніше
мовиться в життєписі Лісандра.
Цей же Тімей повідомляє, що Демосфен і Нікій не були
страчені за наказом сіракузян, як твердять Філіст і Фукідід,
а Гермократ ще до закінчення народних зборів послав до
них довіреного чоловіка, якого впустив хтось з вартівників,
і стратеги наклали на себе руки. Тіла їхні були викинуті за
ворота і лежали там, задовольняючи цікавість роззяв 93.
Я чув, що в Сіракузах в одному із храмів ще й досі показують
майстерно оздоблений золотом і пурпуром щит, який нібито
належав Нікію.
29. Безліч афінян загинули в каменоломнях від хвороб
і поганої їжі: вони одержували на день дві котіли 94 ячменю
й котілу води. Чимало з тих полонених, що їх сіракузяни
приховали або видавали за своїх слуг, було продано. їх
продавали в рабство і на чолі випалювали клеймо у вигляді коня.
Ось так деяким полоненим, крім неволі, доводилось терпіти
ще й таке знущання. Проте їхня чесність і почуття гідності
виручали їх у цих злигоднях і їх або відпускали швидко на
волю, або затримували, високо цінуючи. Деяких урятував
не хто інший, як Евріпід. Річ у тім, що сіцілійцям, очевидно,
більше від інших греків, які жили поза Аттікою, полюбилися
його твори. Коли в Сіцілію прибували греки з материка
89
і привозили з собою невеликі уривки його творів, сіцілійці
з насолодою завчали їх напам’ять і ознайомлювали з ними
один одного. Кажуть, що багато з тих афінян, які щасливо
вернулися додому, сердечно дякували Евріпідові і
розповідали йому, як вони одержали волю, навчивши своїх хазяїв
того, що колись запам’ятали з його трагедій, або як,
блукаючи після битви, діставали їжу й воду виконуванням пісень
з його творів. Немає чого дивуватись розповіді про те, що
жителі міста Кавна 95, котрі попервах не хотіли впустити
у свою гавань якийсь корабель, переслідуваний піратами,
потім, дізнавшись, що моряки знають вірші Евріпіда,
дозволили кораблю причалити.
ЗО. Афіняни, як переказують, не повірили звістці про горе,
головним чином зваживши на те, хто її приніс. А було це,
очевидно, так. Якийсь чужоземець зійшов на берег у Піреї
і, сидячи в голярні, розповідав про те, що сталося, як про
щось добре відоме афінянам. Почувши цю новину,
цирульник, поки вона ще не стала відома іншим, негайно погнав
до міста і, зустрівши архонтів, просто на площі переповів
їм розповідь чужинця. Ясна річ, усі налякались і
збентежились, архонти скликали народні збори і веліли ввести
цирульника. На питання, від кого він дізнався про це,
цирульник не міг дати путньої відповіді. Його назвали брехуном
і бунтівником, довго катували, прив’язавши до колеса, аж
поки прибули люди, які достовірно розповіли про страшне
лихо. Тільки тоді афіняни повірили, що Нікій перетерпів
усі ті нещастя, які він не раз віщо прорікав афінянам 97.
КРАСС
1. Марк Красс, батько якого був цензором і
тріумфатором виховувався в невеликому домі разом з двома
братами. Брати одружилися ще за життя батьків, і всі члени сім’ї
збиралися за спільним столом для споживання їжі.
Очевидно, завдяки такому способу життя він був стриманим і
скромним у побуті. Після смерті одного з братів він
одружився з його вдовою, мав від неї дітей і щодо
добропорядності в родинному житті міг би правити зразком не одному
з римлян. Однак, у більш зрілому віці його обвинувачено
у співжитті з Ліцінією, однією з весталок. Ліцінія також
стала перед судом на вимогу якогось Плотіна. У Ліцінії був
чудовий маєток неподалік Рима. Бажаючи його дешево
ку90
пити, Красс упадав коло неї і своєю запобігливістю викликав
до себе підозру. Йому вдалося, посилаючись на свою жадобу
збагачення, викрутитись від звинувачення в перелюбстві
і добитись виправдального вироку. А Ліцінії він не давав
спокою, поки її маєток не перейшов до нього.
2. Римляни твердять, що його численні чесноти
затьмарюються лише однією вадою — жадобою наживи. Але, на
мій погляд, через те, що ця вада виявилась найсильнішою,
у тіні залишились всі інші. Найпереконливішим доказом
його користолюбства може слугувати спосіб, з допомогою
якого він наживав собі гроші й нагромадив величезне майно.
Попервах Красс мав не більше трьохсот талантів, згодом,
під час свого консульства, він міг дозволити собі присвятити
Гераклові десяту частину майна, влаштувати угощення для
народу, видати кожному римлянинові харчів на три місяці із
власних запасів. А на підставі оцінки свого багатства перед
парфянським походом він виявив, що вартість його дорівнює
семи тисячам ста талантам. Якщо говорити гірку правду, то
переважну частину цього багатства він зібрав, використавши
пожежі й воєнне лихоліття. Так суспільні біди стали для
нього джерелом величезних прибутків.
Беручи до уваги постійне прокляття Рима — пожежі й
завали будинків внаслідок їх громіздкості і скупченості,
Красс почав купувати рабів, архітекторів і будівельників.
Потім, коли в нього було вже більше п’ятисот чоловік,
узявся скуповувати пошкоджені пожежею й сусідні з ними
будинки, які власники продавали за безцінь із страху і
невпевненості в завтрашньому дні. Ось у такий-то спосіб значна
частина Рима стала його власністю. Хоч в його
розпорядженні була велика кількість майстрів, сам він не побудував
нічого, крім власного будинку, а про любителів будуватися
говорив, що вони себе розорюють без ворогів. Він мав безліч
срібних рудників, багато родючої землі з відповідною
кількістю робочої сили, але все це можна було вважати нічим
порівняно з вартістю його рабів, а було їх у нього сила-си-
ленна, причому таких, як читці, писарі, пробірники срібла,
домоправителі, подавальники тощо. Він особисто стежив за
їхнім навчанням, цікавився ними, давав поради. Взагалі, він
відстоював думку, що добрий господар повинен у першу
чергу дбати про Своїх рабів як про живі господарські
знаряддя. Красс, безперечно, мав рацію, коли твердив, що всім
У господарстві треба управляти через рабів, а рабами
управляти самому особисто. Бо ми бачимо, що вміння вести
господарство, якщо йдеться про неживі предмети, полягає у
91
збільшенні прибутків, якщо ж ідеться про людей, то тут
виявляється мистецтво правління. Але помилявся він, коли
не вважав і не називав багатим того, хто не спроможний
був утримувати на свої засоби ціле військо 2. Адже війна,
за висловом Архідама 3, не живиться визначеним пайком,
бо кошти, яких вона потребує, необмежені. Красс
розійшовся у поглядах з Марієм 4. Коли Марій дав кожному
воїну по чотирнадцять югерів 5 землі і почув, що вони
вимагають більше, сказав: «Хай ніхто з римлян не вважає малим
шмат землі, достатній для того, щоб прогодувати себе».
3. Красс радо приймав гостей; двері його дому були
відчинені для всіх, друзям він позичав гроші без процентів, але
після закінчення строку позики невідступно вимагав
повернення грошей, так що його безкорисливість інколи ставала
важчою від великих процентів. На обід він запрошував
переважно людей з народу, а простота їжі, поєднана з охайністю
і привітністю господаря, була приємнішою від розкішних
страв.
Що стосується освіти, то він управлявся в красномовстві,
щоб бути корисним народові. Володіючи неабияким
ораторським обдарованням, він наполегливістю і трудом
перевершив найвидатніших ораторів Риму. Не було, кажуть,
такої дрібної чи незначної справи, в якій він виступав би,
не підготувавшись. Коли, бувало, Помпей, Цезар або Ціце-
рон вагалися виступити в суді, Красс сміливо брав на себе
захист і з успіхом виступав. Саме цим він подобався народу
і зажив слави людини чуйної і готової допомогти іншим.
Окрім того, подобались його ввічливість і доступність, які
виявлялись в тому, що він вітався і заходив у розмову з будь-
яким римлянином, навіть з найпростішим. Не було в Римі
такого громадянина незначного й мало відомого, якого він
при зустрічі, відповідаючи на привітання, не назвав би на
ім’я. Кажуть, що він мав глибокі знання з історії і трохи
розбирався у філософії, цікавлячись вченням Арістотеля.
Його вчителем у філософських заняттях був Александр,
який приятелюванням з Крассом довів свою
безкорисливість і лагідність, бо важко сказати, коли він став
біднішим — до чи після знайомства з Крассом. Так чи інакше,
хоч він був єдиним з друзів Красса, що супроводив його
в подорожах, на дорогу одержував шкіряний плащ, який
після повернення вимагали від нього здати назад. Але про
це пізніше.
4. Коли Цінна 6 і Марій взяли гору, зразу стало ясно, що
вони ввійдуть у Рим не для блага батьківщини, а з явним
92
наміром винищити і стратити знать. Усі, хто потрапив до
їхніх рук, в тому числі батько і брат Красса, були вбиті. Сам
він, ще зовсім молода людина, тимчасово уник смертельної
небезпеки, але, бачачи, що його оточують з усіх боків і
тирани полюють на нього, з неймовірною швидкістю втік із
трьома друзями і десятьма рабами в Іспанію, де в той час,
коли батько був її намісником, він завів собі друзів. Там він
застав усіх їх страшно стривоженими і в страху перед
жорстокістю Марія, немовби той перебував серед них. Тож, не
насмілившись відкритися кому-небудь, Красс подався у
приморський маєток Вібія Паціана, де була велика печера, і
сховався в ній. До Вібія послав одного з рабів з метою
випробувати, як той поведе себе, бо в нього харчі вже
кінчалися. Вібій, дізнавшись, що Красс врятувався, зрадів і
спитав, скільки з ним людей і де він перебуває. Особисто
побачитись з ним Вібій не захотів, але, привівши до місця, де
переховувався Красс, свого управителя, велів йому щоденно
носити готовий обід, ставити на камінь і мовчки відходити,
не виявляючи ніякої цікавості і не вистежуючи. За
непотрібну цікавість Вібій пригрозив йому смертю, а за точне
виконування доручень обіцяв волю.
Печера ця розташована неподалік від моря. Скелі, які
оточують її з двох боків, утворюють вузький і ледве помітний
прохід, що веде в печеру. Кожного, хто входить туди,
вражає незвичайна висота печери, у глибині її видно просторі
гроти, які мають сполучення між собою. Не відчувається
тут ні нестачі води, ні світла, тому що біля скелі струмить
джерело чудової води, а природні тріщини в скелі, де вона
найяскравіше освітлена, пропускають у печеру світло,
внаслідок чого вдень у ній буває ясно. Повітря всередині сухе
й чисте, тому що завдяки своїй товщині скеля не вбирає
вологи, а дощова вода стікає з неї в джерело.
5. Поки Красс жив там, щоденно приходив раб, який
приносив утікачам їжу. Він їх не бачив і не знав, а вони його
бачили, знали і чекали приходу в визначену пору. Страви
були поживні і не тільки заспокоювали голод, а й давали
насолоду, бо Вібій всіляко догоджав Крассу, виявляючи
свою радість від прибуття друга. Згадалися йому роки
Красса, що він ще дуже й дуже молодий і треба подумати про
втіхи відповідно до його віку, бо, як гадав Вібій,
задовольняти лише насущні потреби означало б служити радше з
конечності, ніж за велінням серця. Отже, він узяв з собою
двох гарних на вроду служниць, повів їх на берег моря,
а коли прийшов до місця, звідки видно було печеру, показав
93
їм вхід до неї і звелів увійти туди не лякаючись. Красс і його
товариші побачили, як вони прямують до печери,
перелякалися, думаючи, що їх притулок вистежено і викрито, і
запитали дівчат, хто вони і чого їм треба. Коли ті, навчені Вібієм,
відповіли, що шукають тут свого пана, який тут ховається,
Красс догадався, що це люб’язний жарт Вібія, прийняв
дівчат, і вони жили з ним решту часу. Через них він передавав
Вібію, чого йому треба. Фенестелла пише, що бачив одну
з них уже старою і не раз чув, як вона охоче згадувала і
розповідала про свої переживання.
6. Красс переховувався в цьому притулку вісім місяців
і вийшов з нього тільки тоді, коли дізнався про смерть Цінни.
До нього з усіх усюд прийшло чимало людей. З них він
вибрав дві з половиною тисячі чоловік і вів їх з міста до міста.
За словами багатьох письменників, він пограбував одне
з них — Малаку 7, але сам рішуче заперечував це і вступав
у суперечку з тими, хто твердив- таке.
Опісля він зібрав декілька вантажних кораблів,
переправився в Африку і приєднався до Пія Метелла, славного
полководця, що стояв на чолі значного війська. Тут, однак, він
побув недовго. Пересварившись з Метеллом, він подався до
Сулли 8, став одним з його найпалкіших прихильників і був
у нього у великій пошані. Після переправи в Італію Сулла
хотів, щоб усі молоді люди, які були з ним, діяльно
допомагали йому, і з цією метою давав кожному з них різні
доручення. Красс повинен був відправитись у край марсів для
набору війська. Коли він просив дати йому охорону, оскільки
дорога проходила неподалік ворогів, Сулла, спалахнувши
гнівом, різко відповів йому: «Я даю тобі охоронцями твого
батька, брата, друзів, рідних — за них, убитих незаконно
й невинно, я мушу відомстити вбивцям!» Одержавши таку
відповідь, Красс, дійнятий до живого й підбадьорений,
негайно вирушив у дорогу і, сміливо пробившись крізь гущу
ворогів, набрав велике військо і з запалом помагав Суллі
в його боротьбі. Від цих успіхів у Красса уперше
прокинулось честолюбство і прагнення позмагатися щодо слави з
Помпеєм. Хоч Помпей був молодший за Красса та й батько
його мав славу і був украй ненависний співгромадянам, але
вже набув ім’я і став настільки знаменитою особистістю 9,
що Сулла вставав при його появі, схиляв перед ним голову
і називав його володарем. Такої пошани він не виявляв ні до
старших віком від себе, ні до рівних щодо становища. Це
дратувало і гнітило Красса, якого цілком слушно цінували
менше. Йому не вистачало досвіду, до того ж значимість
94
його подвигів підривали природжені йому користолюбство
і скнарість. Так, узявши приступом умбрійське місто Ту-
дертію |0, він привласнив собі велику частину цінних речей,
за що його звинуватили перед Суллою. Однак у битві під
Римом п, яка була найбільшою із усіх і останньою, в той
час, як Сулла зазнав поразки і його військо було відкинуте
і значною мірою перебите, Красс, командуючи правим
крилом, домігся перемоги і переслідував ворога до сутінків,
а потім послав до Сулли гінця з повідомленням про свій
успіх і проханням дати воїнам обід.
Під час проскрипцій 12 і конфіскацій майна знову пішла
поголоска, що Красс скуповує за безцінь дорогі речі або
випрошує їх. Кажуть також, що в Бруттії 13 він у списки
приречених на смерть вніс громадян не за наказом Сулли, а з
власних корисливих міркувань. Сулла, дізнавшись про це,
перестав вдаватися до його послуг у державних справах. Красс
був мастак задурити людям голову лестощами, але в свою
чергу легко давав себе обманути улесливими словами.
Звертають увагу ще на одну притаманну йому рису: сам наскрізь
зажерливий, він страшенно ненавидів і ганьбив собі
подібних.
7. Крассові не давало спокою те, що Помпею щастило як
полководцеві, що він відсвяткував тріумф до того, як став
сенатором і що від співгромадян одержав прізвисько Магн,
тобто Великий. Коли одного разу хтось сказав, що прийшов
Помпей Великий, Красс засміявся і запитав, якої-то він
величини. Утративши надію зрівнятись з Помпеєм на війні,
він поринув у громадську діяльність і всілякими послугами,
захисними промовами в суді, позиками, порадами,
допомогою тим, хто просив чогось у народу, він домігся великого
впливу і слави, рівної тій, яку Помпей здобув цілим рядом
великих військових походів. До того ж тут помічалась якась
дивина: коли Помпея не було в Римі, його слава і вплив були
більшими завдяки походам. Коли ж Помпей був у Римі, він
у змаганні за вплив часто-густо програвав Крассу через свою
зарозумілість і неприступність. Помпей уникав народу,
тримався осторонь форуму, допомагав лише небагатьом — і то
не дуже радо — з тих, хто звертався до нього за підтримкою,
воліючи використати свій вплив у власній справі. Красс,
навпаки, постійно допомагав усім, хто прохав його;
незвичайно товариський, він серед безлічі клопотів своєю
привітністю і людяністю брав гору над пихатим Помпеєм. Що
стосується їх статечного зовнішнього вигляду,
переконливості промов, привабливого виразу обличчя, то ці прикмети
95
були властиві в однаковій мірі обом. Однак це суперництво
не спонукало Красса до ворожнечі та шкідництва у
ставленні до Помпея; його смутило, що Помпей і Цезар були
в більшій пошані, ніж він, проте його шанолюбність була
далека від недружелюбності і підступності. Щоправда,
Цезар, опинившись в Азії в полоні у піратів и, заволав: «Як
невимовно зрадієш ти, Крассе, дізнавшись про мій полон!»
Але потім їхні стосунки стали дружніми, і, коли Цезар мав,
як претор, вирушити в Іспанію і йому бракувало грошей,
щоб розрахуватися з кредиторами, які натискали на нього
й затримували виїзд, Красс не залишив його в біді,
поручившись за його борги в кількості восьмисот тридцяти
талантів.
У той час жителі Рима поділялись взагалі на три табори —
Помпея, Цезаря і Красса (слава Катона була більшою від
його впливу, і він більше був предметом подиву, ніж являв
собою якусь силу в державі), причому розумна і статечна
частина громадян стояла на боці Помпея, люди запальні
й неспокійні тяглися за Цезарем, поділяючи його надії, а
Красс, займаючи середнє становище між ними,
використовував для своєї вигоди тих і тих. Часто міняючи свої погляди
на правління державою, він не був ні надійним другом, ні
непримиренним ворогом, заради особистої користі не
вагався занедбати як свою прихильність, так і ворожість, так за
короткий проміжок часу він міг не раз показати себе
прихильником або противником тих самих осіб і тих самих
законів. Вплив його полягав як на вмінні сподобатись, так (і то
в не меншій мірі) і на страху, який викликав. Тим-то Сіці-
ній 15, який завдавав чимало клопоту тогочасним
службовим особам і проводирям народу, на запитання, чому він
тільки одного Красса шкодує й залишає його в спокої,
відповів: «У нього сіно на рогах». Річ у тім, що римляни мали
звичку прив’язувати до рогів битливого бика сіно для
остороги перехожих.
8. Повстання гладіаторів, що його переважно називають
Спартаківською війною 16, і пов’язане з ним спустошення
Італії, мали таку причину. Якийсь Лентул Батіат утримував
у Капуї школу гладіаторів, більшість яких становили галли
і фракійці, запроторені туди не внаслідок якихось ганебних
злочинів, а через жорстокість хазяїна, що купив їх і змусив
учитися гладіаторського ремесла. Двісті чоловік з них
змовились утекти. Пронюхавши, що на них зроблено донос,
сімдесят вісім гладіаторів встигли вирватись на волю,
озброївшись попередньо захопленими на кухні ножами і
рожна96
ми. Зустрівши випадково по дорозі кілька возів, що везли
до іншого міста зброю для гладіаторів, вони захопили її
і озброїлись. Відтак, зайнявши добре укріплену місцевість,
гладіатори вибрали собі трьох ватажків, першим з яких був
Спартак, фракієць з племені медів, чоловік, що відзначався
не тільки великою відвагою і фізичною силою, а й
перевершував інших розумом і людяністю — взагалі, схожий
був більше на освіченого грека, ніж на фракійця. Кажуть,
що коли Спартака привели вперше до Рима на продаж, то
побачили, коли він спав, обвиту довкола його обличчя змію.
Спартакова дружина, його одноплемінниця, пророчиця,
одержима діонісійським натхненням, провістила, що це знак
майбутньої великої і грізної влади, яка приведе його до
нещасливого кінця. Тепер вона теж була разом з ним і разом
утекла.
9. Насамперед гладіатори відбили наступ загону, що
прийшов з Капуї, і, захопивши багато зброї, з радістю замінили
нею своє озброєння, кинувши його як ганебне й варварське.
Після того претор Клавдій 17, присланий з Рима із
тритисячним загоном, обложив їх на горі 18, що мала тільки один
крутий і вузький узвіз, який він наказав стерегти. З усіх
інших боків були стрімкі й гладенькі скелі, густо порослі
нагорі диким виноградом. Гладіатори зрізали підходящі лози
і сплели з них міцні й довгі драбини. Опустивши їх уздовж
кручі так, щоб вони досягли підніжжя гори, гладіатори всі,
крім одного, благополучно зійшли вниз. Той, що залишився
нагорі стерегти зброю, після того як усі обложені
опустилися по драбинах униз, скинув їм зброю і нарешті спустився
сам. Римляни цього не помітили, тому, зайшовши їм у тил,
гладіатори зненацька вдарили на них і, примусивши тікати,
захопили їхній табір. Тоді до них приєдналося багато
місцевих волопасів і вівчарів, людей сильних і прудконогих. Одні
з них стали важкоозброєними воїнами, інших гладіатори
використовували як розвідників і легкоозброєних.
Другим проти гладіаторів був посланий претор Публій
Варіній. Спочатку гладіатори вступили в бій з його
помічником Фурієм, який командував загоном у три тисячі чоловік,
і примусили його втікати. Опісля Спартак підстеріг
порадника Варінія та його товариша по посаді Коссінія, що прибув
з великими силами, і ледь не взяв його в полон у той час,
коли той купався коло Салін 19. Коссінію пощастило з
великими труднощами врятуватися, а Спартак, заволодівши його
обозом, переслідував його і після кровопролитного бою
захопив його табір. Поліг і сам Коссіній. Претора ж Спартак
4 Плутарх
97
розгромив у декількох битвах і кінець кінцем узяв у полон
його лікторів і захопив його коня.
Тепер Спартак став уже великою і грізною силою, однак,
тверезо оцінюючи становище і не маючи надії зламати
могутність римлян, повів своє військо до Альп з метою перейти
їх і дати змогу кожному повернутися на батьківщину,
одним — у Фракію, іншим — у Галлію. Проте раби, сильні
своєю чисельністю і загордившись своїми успіхами, не
послухались і, просуваючись до Італії, нещадно
плюндрували її.
Тепер уже не тільки розмір і ганебність рабського
повстання стривожили римський сенат. Він, опанований
страхом і усвідомлюючи небезпеку для держави, відправив проти
Спартака обох консулів 20 як на одну з найважчих і
найбільших воєн. Один з них, Галлій, несподіваним нападом
знищив загін германців, які через свавілля і пиху відділилися
від Спартака. Другий консул, Лентул, оточив Спартака
великою кількістю війська, але той, ударивши всіма силами
в одне місце, розгромив його легатів і захопив увесь обоз.
Тоді назустріч Спартаку, який намагався прорватися до
Альп, пішов намісник Цізальпінської Галлії Кассій з деся-
титисячним військом. У битві Кассій зазнав поразки,
втратив багато людей і сам ледве врятувався втечею 21.
10. Дізнавшись про все це, роздратований сенат наказав
консулам припинити воєнні дії і призначив
головнокомандуючим римського війська Красса. Разом з Крассом
вирушило в похід багато представників знаті — хто з
захоплення його славою, хто із дружніх почуттів до нього. Сам він
спинився біля кордонів Піцену 22, щоб зустріти Спартака,
який прямував туди, а свого легата Муммія на чолі двох
легіонів послав в обхід з наказом іти слідом за ворогом, але
ні в якому разі не наближатися до нього й не ув’язуватися
в бій. Але як тільки в Муммія з’явилася надія на перемогу,
він вступив у бій і зазнав поразки: безліч його воїнів полягло,
багато, покинувши зброю, врятувалося втечею. Красс суворо
зустрів Муммія, заново озброїв уцілілих воїнів, але зажадав,
аби за них поручилися, що вони в майбутньому берегтимуть
свою зброю. Відібравши п’ятсот чоловік, які втекли першими
і через те стали призвідниками втечі, він поділив їх на
п’ятдесят десятків і з кожного десятка наказав стратити за
жеребом по одному воїну, відновивши таким чином цю
призабуту кару, яку застосовували колись предки 23. Така страта
була особливо ганебною, тому що при цьому на очах у всіх
виконують ряд жахливих і понурих обрядів.
98
Навівши в такий спосіб суворий порядок у війську, Красс
повів його проти ворога. Спартак тим часом відходив через
Луканію 24 до моря. Зустрівши в протоці кілікійських піратів,
він вирішив переправитися з їх допомогою в Сіцілію і,
перекинувши на острів дві тисячі чоловік, знову підняти
повстання сіцілійських рабів 25, яке недавно погасло і треба було
зовсім небагато палива, щоб воно заново спалахнуло. Але
кілікійці, які домовилися із Спартаком про переправу і взяли
подарунки, обманули його і відпливли. Тоді Спартак
відступив від моря і розташував військо на Регійському
півострові 26. Сюди ж підійшов і Красс. Він вирішив зробити
те, що сама природа підказувала, а саме, укріпити муром
перешийок, щоб водночас дати заняття своєму війську і
позбавити ворога підвозу харчів. Це була велика й важка
робота, але Красс виконав її навдивовижу швидко. Він
наказав вирити від одного моря до другого упоперек перешийка
рів довжиною у триста стадіїв 2 і глибиною в п’ятнадцять
футів і збудувати над ровом мур, який вражав своєю висотою
і міцністю. Спочатку Спартак легковажив ці роботи і
дивився на них з презирством, та, коли харчі вичерпалися і він
хотів перейти в інше місце, то побачив себе замкнутим на
півострові, де не було змоги нічого дістати. Діждавшись
сніжної й буряної зимової ночі, Спартак наказав засипати
невелику частину рову землею, хворостом і гіллям і таким
чином переправив через нього третину свого війська.
11. Красс зажурився, боячись, аби часоїу^ Спартак не
пішов прямо на Рим, але йому полегшало на душі, коли багато
повстанців відокремилися від Спартака через чвари і стали
окремим табором поблизу Луканського озера. Кажуть, що
вода в цьому озері час від часу міняє свої властивості, стаючи
то прісною, то солоною і непридатною для пиття.
Наблизившись до відокремленого загону, Красс відтіснив його від
озера, але не зміг розгромити й переслідувати ворогів, бо
неждано-негадано з’явився Спартак і припинив втечу.
Красс, який раніше написав сенатові, що треба викликати
Лукулла з Фракії 28 і Помпея з Іспанії, тепер пожалкував,
що так повівся, і поспішав скінчити війну, поки підійдуть ці
полководці. Він-бо здавав собі справу з того, що весь успіх
буде приписаний не йому, а тому, хто прийде на допомогу.
З цих міркувань Красс вирішив спочатку напасти на тих,
що відкололися і діяли самостійно під орудою Гая Ганніка
і Каста. Для цього він послав шість тисяч чоловік зайняти
один пагорб, наказавши зробити це непомітно. Намагаючись
не видати себе нічим, воїни прикрили свої шоломи, але
4*
99
були помічені двома жінками, що приносили в цей час
жертву перед ворожим табором. Загін опинився б у скрутному
становищі, якби своєчасно не наспів Красс і не зав’язав бій,
найжорстокіший з усіх у цю війну, в якому полягло
дванадцять тисяч триста ворогів. Серед убитих Красс знайшов
тільки двох поцілених у спину, всі інші загинули, не
залишаючи строю, б’ючись проти римлян.
За Спартаком, який після цієї поразки почав відступати
в напрямі до Петелійських гір 29, ішли слідом Квінт, один
з легатів Красса, і квестор Скрофа. Коли Спартак повернув
і рушив на римлян, ті з переполоху кинулись навтьоки
і ледве врятувалися, забравши з собою пораненого квестора.
Цей успіх і погубив Спартака, бо збіглі раби до нестями
загордилися. Вони й чути не хотіли про відступ і не тільки
відмовились коритися начальникам, а навіть, оточивши їх
по дорозі із зброєю в руках, примусили іти назад через Луканію
на римлян. Туди ж поспішав і Красс, бо надходили звістки,
що Помпей уже наближається. В народних зборах лунали
голоси, що саме Помпею має належати перемога у війні
з рабами: досить, мовляв, йому з’явитися, і він одним махом
покладе край війні. Отже, Красс, бажаючи якомога скоріше
зіткнутися із Спартаком, розбив табір поблизу ворога і почав
копати рів. У той час, як його воїни працювали, раби
непокоїли їх своїми наскоками. Оскільки з обох боків підходили
все нові й нові підкріплення, Спартак був змушений нарешті
вишикувати все своє військо. На початку битви до нього
підвели коня, але він видобув меч і заколов його, сказавши,
що коли переможе, матиме вдосталь чудових коней ворога,
а коли програє бій, йому не буде потрібний і свій кінь. Потім
він рушив на самого Красса; ні ворожа зброя, ні рани не
могли його зупинити, проте до Красса йому не вдалося
дістатися. Він убив лише двох центуріонів, які вступили з ним
у бій. Нарешті, коли почет Спартака втік, він, оточений
великою кількістю ворогів, мужньо захищаючись і не
відступаючи ні на крок, кінець кінцем загинув на полі бою 30.
Хоч Красс, уміло скориставшись випадком, блискуче
керував воєнними діями й наражав себе на небезпеку, все
одно мусив поступитися славі Помпея. Бо тих рабів, що
вийшли живими з битви в кількості п’яти тисяч і потрапили
до рук Помпея, він і знищив. Після цього він відправив у
сенат донесення, що Красс розгромив рабів у відкритому
бою, а він, Помпей, вирвав сам корінь війни. Помпей пишно
відсвяткував тріумф як переможець Серторія і покоритель
Іспанії. Красс навіть не зважився вимагати для себе
велико100
го тріумфу, та й піший тріумф, званий овацією 31, який йому
було ухвалено, вважався недоречною і недостатньою
оцінкою його заслуг у війні з рабами. Чим відрізняється овація
від великого тріумфу та про її назву мова йде в життєписі
Марцелла 32.
12. Одразу після цього Помпею було запропоновано
консульство. Красс, сподіваючись стати його товаришем по
посаді, не завагався просити Помпея про підтримку. Той
охоче пішов назустріч його проханню. Річ у тім, що він дуже
хотів, аби Красс був йому зобов’язаний за якусь послугу,
тому він гаряче клопотався за нього і, кінець кінцем,
виступаючи на народних зборах, заявив, що буде не менш
вдячний за обрання товариша по посаді, ніж за консульство для
себе. Однак, перебуваючи при владі, Красс і Помпей не
зберегли дружніх стосунків 33. Вони майже на все мали різні
погляди, у всьому сперечалися, робили один одному капості,
через це їхнє консульство не принесло ніякої користі
державі і взагалі нічим примітним не ознаменувалося, хіба тим, що
Красс, приносячи Гераклові величну жертву, угостив народ
на десяти тисячах столів і дав кожному хліба на три місяці.
Термін їхнього консульства вже кінчався, коли одного
разу на народних зборах римський вершник Гай Аврелій,
людина незнатного походження й мало освічена (у
громадському житті участі не брав), піднявся на ораторське
підвищення й розповів про сон, який йому приснився
нещодавно. «Сам Юпітер,— казав він,— явився мені й велів
оголосити привселюдно, щоб ви дозволили консулам здати владу не
раніше, ніж вони стануть друзями». Коли він це сказав, і
народ закликав консулів помиритися, Помпей стояв, не
зронивши й слова, а Красс перший простягнув йому руку і
промовив: «Громадяни, я вважаю, що не зроблю нічого
принизливого й негідного мене, якщо першим запропоную любов
і дружбу Помпею, якого ви ще безбородим прозвали
Великим і якому, ще не члену сенату, ухвалили тріумф».
13. Ось стільки гідного згадки при розповіді про
консульство Красса, та й цензорство його минуло безцільно і без
будь-якої користі34, бо він не провів ні перевірки списку
сенаторів, ні перегляду вершників, ні майнової оцінки
громадян, хоч його товаришем по посаді був Лутацій Катул,
людина лагідна, як ніхто з римлян. Щоправда, коли Крассу
прийшла до голови небезпечна і безглузда думка
перетворити Єгипет на данника Риму, Катул, кажуть, рішуче цьому
спротивився.
У грізні хвилини змови Катіліни 35, яка ледь не призвела
101
до повалення існуючого державного ладу в Римі, певне
підозріння впало й на Красса. Хтось назвав його змовником,
але ніхто цьому не повірив. Все-таки Ціцерон в одному із
своїх творів відверто звинувачує Красса й Цезаря у
причетності до змови, але цей твір був виданий після смерті їх обох.
У іншому творі «Про консульство» 36 Ціцерон розповідає,
що Красс з’явився до нього вночі і приніс листа, який
стосувався змови Катіліни й підтвердив її наявність. Красс
завжди ненавидів Ціцерона, але явно шкодити йому не
дозволяв син. Річ у тім, що Публій, допитливий і освічений
юнак, так щиро прив’язався до Ціцерона, що, коли той
потрапив у опалу, він разом з іншими змінив одяг на
жалобний і вплинув на інших молодих людей зробити те саме.
Кінець кінцем йому вдалося помирити батька з Ціцероном.
14. Повернувшись з провінції, Цезар зразу почав
домагатися посади консула 37. Бачачи, що Помпей і Красс
ворогують між собою, він не хотів робити своїм ворогом одного,
звертаючись за допомогою до другого, разом з тим він не мав
надій на успіх без підтримки їх обох. Отож він усе робив
для того, щоб їх помирити, безугавно доводячи їм, що, діючи
на шкоду один одному, вони лише сприяють посиленню
значення Ціцеронів, Катулів і Катонів, вплив яких пропаде
пропадом, якщо вони, утворивши дружній союз, утрьох
правитимуть державою спільними зусиллями й однозгідно.
Цезарю вдалося переконати й помирити їх, і вони,
об’єднавшись утрьох, утворили непоборну силу38, яка позбавила
влади сенат і народ, причому Цезар не зробив одного
сильнішим за рахунок іншого, але сам завдяки їм набрався сили.
Невдовзі, користуючись підтримкою одного й другого, він
з великим успіхом був обраний консулом. Йому, коли ще
він був консулом, постановою народних зборів Помпей і
Красс доручили керівництво військом і дали в управління
Галлію, неначе запроторивши у фортецю. їм здавалося, що,
закріпивши за ним управління провінцією, зможуть
безперешкодно поділити решту влади. Помпей при цьому
керувався своїм безмежним честолюбством, а у Красса до його
давньої недуги — користолюбства — приєдналася нова
пристрасть — жадоба до перемог і тріумфів, яка прокинулась
у ньому з заздрощів до ратних подвигів Цезаря. Не
дорівнюючи Цезарю в цьому одному і вважаючи, що перевищує
його у всіх інших відношеннях, Красс не вгамувався і не
заспокоївся доти, поки не заплатив за своє прагнення слави
безславною смертю і накликанням на народ лиха.
Коли Цезар прибув з Галлії в місто Луку, туди ж приїхало
102
багато римлян, у тому числі Помпей і Красс 39. Вони
приватно домовилися міцно триматися разом і зосередити в своїх
руках усю владу. Цезар повинен був надалі залишатись на
чолі свого війська, а Помпей і Красс мали одержати
провінції і війська. Шлях до цього був один — домагатися їм
другого консульства, а Цезар зобов’язаний був допомагати
їм стати консулами, переписуючись із друзями, і посилати
їм якнайбільше воїнів для голосування.
15. Коли Красс і його прихильники після цього
повернулися в Рим, вони стали предметом обмови, по місту
ходили вперті чутки, що ця зустріч до добра не доведе. В сенаті
Марцеллін і Доміцій 40 запитали Помпея, чи думав він кан-
дидувати в консули. Той відповів, що, можливо, буде канди-
дувати, а можливо, і ні. Коли ж його запитали вдруге, він
відповів, що виставить свою кандидатуру заради добрих
громадян, а не заради поганих. Його відповіді розцінені були
як зарозумілі й самовпевнені, а Красс відповів скромніше;
якщо це може принести державі користь, він буде
домагатися консульства, якщо ні — утримається. Після таких
відповідей зважились домагатися посади консула деякі інші
римляни, серед них і Доміцій. Але, коли Помпей і Красс
оголосили свої кандидатури, інші зі страху відступили, а Доміція,
свого родича й друга, заохочував Катон 4!, намовляючи і
переконуючи не втрачати надії, тому що його чекає боротьба
за загальну свободу, мовляв, Помпею і Крассу потрібна не
консульська влада, а тиранія, а їхні дії — це не домагання
консульства, а захоплення провінцій і військ. Підказуючи
Доміцію такі думки і сам так думаючи, Катон привів його на
форум майже силою, причому до них приєдналося багато
громадян.
І справді, чимало людей дивувалися: «Чому Помпей і
Красс удруге домагаються консульства, чому вони знову
разом, чому вони не з кимось іншим? Хіба в нас мало осіб,
достойних правити разом з Крассом або разом з Помпеєм?»
Налякавшись таких розмов, прибічники Помпея не
нехтували ніяким безчинством і насильством, і на додаток до
всього влаштували Доміцію засідку, коли він разом з іншими ще
вночі прямував на форум. Вони вбили слугу, який ніс перед
ним смолоскип, і поранили багатьох, у тому числі й Катона,
а інших прогнали і замкнули в домах. Так Помпей і Красс
були обрані консулами 42. Трохи згодом вони знову оточили
ораторське підвищення, вбили декількох чоловік, які чинили
їм опір, Цезарю продовжили його владу ще на п’ять років, а
самі одержали в управління провінції Сірію та обидві Іспанії.
103
За жеребом Крассу дісталась Сірія, Помпею — Іспанія.
16. Це жеребкування всім припало до вподоби. Більшість
римлян хотіла, щоб Помпей перебував поблизу міста, та й
він сам, люблячи свою дружину 43, мав намір проводити тут
більшу частину року. Красс, навпаки, як тільки випав йому
щасливий жереб, не приховував своєї радості, вважаючи,
що більший успіх, ніж цього разу, ще не випадав на його
долю. Перед чужими людьми й народом він насилу
стримував себе, але в колі близьких осіб плів усякі нісенітниці
й дитяче пустослів’я, що не було властиве ні його вікові, ні
вдачі, бо взагалі-то в житті він не був хвальком і гордієм.
Але тоді, загордившись надміру і втративши здоровий глузд,
він уже не Сірією та Парфією 44 обмежував розміри своїх
подвигів, і називав такими собі дитячими іграми походи
Лукулла 45 проти Тіграна та Помпея проти Мітрідата, а в
своїх безглуздих мріях ширяв аж по Бактрію 46, Індію і до
моря, яке за нею розливається. Хоч у постанові народних
зборів у справі Красса і згадки не було про війну з
парфянами, проте всі знали, що Красс до неї рветься з усієї сили.
Та й Цезар у своїх листах з Галлії схвалював його наміри
й заохочував до війни. Оскільки народний трибун Атей
намірявся перешкодити походові Красса, і багато римлян поДі-
ляли його погляд, вважаючи неприпустимим, аби будь-хто
йшов війною на тих, що не вчинили римлянам ніякої кривди,
до того ж зв’язаних з Римом мирним договором. Красс,
наляканий не на жарт, просив Помпея підтримати його і
проводити його з міста, бо той користувався серед простого
народу величезною повагою. Тоді багато римлян готові були
підняти крик і загородити Крассу дорогу, але, побачивши
Помпея, який ішов попереду Красса з усміхненим лицем
і спокійним поглядом, вони заспокоїлись, мовчки
розступились і пропустили їх. Проте назустріч їм вийшов Атей і
спершу переконував та благав не йти далі, відтак наказав
ліктору схопити Красса й зупинити. Однак, інші трибуни
заперечили цьому, і ліктор відпустив Красса. Тоді Атей побіг
до міських воріт і поставив там палаючу жаровню. Коли
Красс підходив до воріт, Атей, палячи жертовний фіміам
і виконуючи узливання, почав виголошувати якісь жахні і
грізні закляття, звертаючись при цьому на ім’я до якихось
страшних і невідомих богів. За віруванням римлян, ці
таємничі стародавні закляття мають таку силу, що ніхто, проти
кого вони скеровані не може уникнути їхньої зловісної
дій більше того, навіть той, хто їх вимовить, накликає на
себе біду, через що до них мало хто вдавався, та й то в
особ104
ливих випадках. Тим-то Атея ганили за те, що він, обурений
на Красса заради держави, на цю ж таки державу спрямував
тривожні закляття і нагнав римлянам такого страху.
17. Красс прибув у Брундізій 47. Хоч на морі, як це
звичайно буває взимку, не вщухали бурі, Красс не чекав, поки воно
стане спокійним, а відчалив і втратив багато кораблів.
Поповнивши своє військо, він поквапом рушив суходолом через
Галатію 48. Тут він зустрівся з царем Дейотаром, уже
зовсім старим, який будував нове місто. «Царю! — жартома
сказав йому Красс.— О дванадцятій годині ти починаєш
будувати» 4 . А галат усміхнувся й відповів: «Та й ти,
імператоре, як бачу, не надто рано вибрався в похід проти
парфян». Крассу було за шістдесят, але видавався він
старшим як на свої літа.
Після прибуття на місце спочатку все складалося для
нього якнайкраще, відповідно до його сподівань. Він без
труднощів побудував міст через Євфрат, безпечно
переправив через нього військо і зайняв у Месопотамії багато міст,
які здалися йому добровільно. В одному з них, де
самодержцем був Аполлоній, було вбито сто римських воїнів,
внаслідок чого Красс підтягнув до міста військо і, захопивши його,
пограбував, а городян продав у рабство. Греки називали
це місто Зенодотією. З нагоди здобуття міста Красс не
відмовив війську проголосити його імператором, чим укрив себе
незмивною ганьбою, бо, показавши свою ницість, дав
пізнати, що нічого чекати від нього більшого подвигу, якщо він
спокусився на таку незначну вигоду.
Залишивши в завойованих містах залоги із семи тисяч
піхотинців і тисячі вершників, сам Красс подався в Сірію на
зимівлю, а також для того, щоб вийти там назустріч синові,
який, відзначений бойовими нагородами за доблесть,
прибував від Цезаря з Галлії на чолі тисячі добірних
кіннотників. Першою помилкою Красса, не беручи до уваги самого
походу, який виявився найгіршою з помилок, було, либонь,
те, що він замість піти вперед і захопити Вавілон та Селев-
кію, міста завжди ворожі парфянам, дав ворогові час
підготуватися до війни. Далі, Крассу докоряли за справи, якими
він займався в Сірії, справи, гідні радше торговця, аніж
полководця. Бо він не приділяв уваги ні перевірці чисельності
свого війська, ні військовим вправам воїнів, зате підраховував
прибутки з міст і багато днів підряд докладно важив скарби
богині в Ієраполі 50, визначав містам і правителям, скільки
воїнів вони повинні зібрати, а згодом за гроші звільняв від
військової повинності. Внаслідок цього він знеславив себе
105
до решти і заслужив повної зневаги. Перше лиховісне
знамення дала йому та сама богиня, яку одні називають Афро-
дітою, інші — Герою, ще інші вважають причиною і
природною силою, яка з вологи створила першооснови й зародки
всього сущого і відкрила людям першоджерела всіх благ.
Річ у тім, що при виході з храму, впав, спіткнувшись,
молодий Красс, а потім на нього впав і батько.
18. У той час, як Красс уже почав збирати свої війська
в одне місце, виводячи їх із зимових стоянок, до нього
прибули посли від Арсака 51 із стислим повідомленням. Вони
заявили, що коли військо послане римлянами, то війна буде
непримиренна й нещадна. Якщо ж Красс, як чувано, підняв
зброю й захопив їхні землі не з волі батьківщини, а заради
власної користі, то Арсак готовий утриматись від війни і,
зглянувшись на роки Красса, відпустити до римлян їхніх
воїнів, які під його орудою радше самі вимагають охорони,
ніж можуть охороняти інших. Коли Красс на це самовпев-
нено заявив, що відповідь дасть у Селевкії, найстарший
з послів, Вагіз, розсміявся, показав йому долоню своєї руки
і сказав: «Скоріше тут виросте волосся, ніж ти, Крассе,
побачиш Селевкію». Відтак посли від’їхали до царя Орода
і доповіли, що війна неминуча.
Тим часом з міст Месопотамії, де стояли римські залоги,
декілька воїнів, ледве вихопившись звідти, принесли
тривожні звістки. Вони на власні очі бачили величезні
скупчення ворожих військ, були свідками битв, які вели вороги,
штурмуючи міста. Як звичайно буває, вони все це
передавали в надто страхітливому вигляді; так, вони твердили, що
від парфян утекти неможливо, самі ж парфяни у втечі
невловимі, далі, начебто їхні дивовижні стріли летять невидимі
для людського ока, і, перш ніж можна помітити стрільця,
пронизують усе, що попадається їм на шляху, а зброя
закутих у броню вершників так виконана, що списи їхні
пробивають усе, а лати непробивні. Крассові воїни слухали це,
і мужність їхня занепадала. Досі вони були переконані, що
парфяни нічим не відрізняються ні від вірмен, ні від кап-
падокійців, яких Лукулл громив і грабував донесхочу. Вони
уявляли, що найважчим у цій війні буде довга дорога та
переслідування втікаючих ворогів, які вислизають з їхніх
рук, а тепер, усупереч сподіванням, їх чекає тяжка й
небезпечна війна. Через те навіть деякі начальники вважали, що
Красс повинен зупинитися і на нараді заново обговорити
загальний стан справ. У їх числі був і квестор Кассій 52. Крім
того, ворожбити тайкома давали знати, що
жертвоприно106
шення повсякчас провіщають Крассові лише неминучі
невдачі. Однак Красс не зважав ні на ворожбитів, ні на тих,
хто радив йому щось інше, а прислухався лише до тих, хто
радив йому, не гаючи часу, йти вперед.
19. Найбільше підбадьорив Красса вірменський цар Арта-
баз 53. Він прибув у римський табір з шістьма тисячами
вершників, які мали назву царських охоронців і провідників.
Артабаз обіцяв дати ще десять тисяч кінних латників і
тридцять тисяч піхотинців, зобов’язуючись утримувати їх на
свої кошти. До того ж він радив Крассу вторгнутися у Пар-
фію через Вірменію, тому що там він матиме для війська
вдосталь продовольства, яке постачатиме він — Артабаз,
крім того, Красс зможе безпечно верстати путь, захищений
безперервними горами й пагорбами, через край, непрохідний
для кінноти — єдиної ударної сили парфян. Крассу до
вподоби були і прихильність царя і розмір допомоги, але він
сказав, що має намір іти через Месопотамію, де він залишив
багато хоробрих римлян. Після цієї розмови вірменський
цар від’їхав.
У той час, як Красс переправляв військо через ріку біля
Зевгми, багато разів гуркотіли страшні громи, блискавки
раз у раз мигтіли перед зором війська, вихор, за яким сунули
грозові хмари, налетів на понтонний міст, зірвав з якоря
й потопив багато кораблів. У місце, де Красс намірявся
розбити табір, двічі вдарила блискавка. Один з коней
полководця, в пишній збруї, поніс конюха, занурився в ріку і зник
у хвилях. Кажуть, що перший орел легіону, який піднявся
в повітря сам собою, повернувся назад. Коли після
переправи воїнам почали роздавати їжу, насамперед чомусь було
видано сочевицю й сіль, які римляни вважають жалібною
їжею і ставлять перед покійниками. У самого Красса під час
промови до воїнів вирвалися слова, які страшенно
збентежили їх. Він-бо мовив, що наказує зруйнувати міст через
ріку, аби ніхто з воїнів не вернувся назад. Йому слід було,
як тільки помітив недоречність сказаного, пояснити
сторопілим людям його сенс. Але Красс через свою гордість не
зробив цього. Нарешті, коли він приніс, як вимагав звичай,
очисну жертву і жрець подав йому нутрощі тварини, він
випустив їх з рук. Помітивши, що присутні дуже зажурились
цим, він сказав з усмішкою: «Така-то вже старість! Але
зброя з рук моїх не випаде».
20. З того місця він рушив уздовж берега ріки з сімома
легіонами та майже чотирма тисячами вершників і такою ж
кількістю легкоозброєної піхоти. Декілька вивідачів, які
107
повернулись з розвідки, повідомили, що місцевість
пустельна, але вони натрапили на сліди сили-силенної коней, які
немовби повернули назад і відступали від переслідування.
Від цього повідомлення Красс ще більше розраховував на
успіх, та й воїни набралися зневаги до парфян, бо гадали,
що ті навіть не вступлять у бій. Але Кассій та його
однодумці в розмові з Крассом радили йому зупинитися з
військом в одному з міст, які охоронялися римськими
залогами, поки він не дізнається про ворогів чогось достовірного,
а якщо не дізнається, то слід іти на Селевкію вздовж берега
ріки 54. В такому разі вантажні кораблі з продовольством,
просуваючись одночасно з військом, зможуть удосталь
постачати харчі, до того ж ріка захищала б від ворожого
обходу збоку, і тоді римляни спроможні були б битися з ворогом
у відкритому бою за рівних умов.
21. Поки Красс ще обдумував становище і зважував усі
за і проти, до нього з’явився вождь арабського племені Аб-
гар, людина підступна й хитра. Він став для римлян
найбільшим і вирішальним лихом, які доля об’єднала їм на
згубу. Деякі з тих, хто брав участь у походах Помпея, знали, що
він користувався прихильністю цього воєначальника і
славився як друг римського народу. Але тепер він прибув до
Красса, підмовлений вождями парфянського царя, щоб
постарався виманити Красса якомога далі від ріки й
гористих місцевостей на неозору рівнину, де можна було б його
оточити кіннотою, бо парфяни хапалися за всі засоби, аби
тільки не зіткнутися з римлянами лицем в лице. Отож,
з’явившись до Красса, Абгар (а вмів він переконливо
говорити) почав славословити Помпея як свого благодійника та
захоплювався військовою силою Красса, але заодно й
дорікав йому за повільність, за те, що він вагається і все ще
готується, начебто йому потрібна зброя, а не меткість рук і ніг
проти людей,які давно вже думають над тим, як би то
забратись геть і податись у країну скіфів та гірканів, прихопивши
найцінніші речі й рідних. «Якщо ти маєш намір битися,—
казав він,— то тобі треба поспішати, поки цар не зібрав
в одне місце всі свої сили, бо проти вас відправлені тільки
Сурена 55 й Сіллак з наказом прийняти на себе ваш удар,
самого ж царя ніде ще не видно».
Усе це була суща брехня. Ород, поділивши з самого
початку свої сили на дві частини, сам особисто з помсти Артабазу
пустошив Вірменію, а Сурену відправив проти римлян, не
керуючись гордовитістю, як дехто твердить. Адже
недоречним було б вважати Красса, першого з римлян, недостой-
108
ним для себе противником, а йти війною на Артабаза,
нападати на вірменські села й плюндрувати їх. Насправді, цар,
на мій погляд, добре-таки злякався небезпеки, яка нависла
над Парфією, і сам чекав у засідці, що буде далі, а Сурену
послав уперед спробувати своїх сил у бою з ворогом і
відтягати їх убік. Сурена ж не був пересічною людиною: він щодо
багатства, походження і слави посідав друге місце після
царя, а щодо відваги та здібностей був першим серед
сучасних йому парфян. Додаймо, що не було йому рівні ні щодо
зросту, ні щодо вроди. У похід він вирушав, беручи з собою
всілякі припаси на тисячі верблюдів, з двомастами повозів
з наложницями. Його почет складався з тисячі вершників,
закутих у лати, та з ще більшої кількості легкоозброєних.
Загалом кіннотників, слуг і рабів у нього було не менше
десяти тисяч. З уваги на знатне походження йому належав
привілей першим покласти на царя діадему при вступі на
престол. Згаданого Орода, який перебував у вигнанні, він
повернув у Парфію і завоював велике місто Селевкію,
причому першим видерся на мур і власноручно примусив тікати
тих, хто чинив йому опір. Тоді йому не виповнилося ще й
тридцяти років, а він уже втішався великою славою за свою
розсудливість і талант. Саме завдяки цим якостям він,
головним чином, і погубив Красса, бо той спочатку через свою
самовпевненість і пиху, а потім під впливом страху та
невдач легко давав себе обманути.
22. Отже, Абгар, після того як йому вдалося переконати
Красса й відтягти військо від ріки, повів римлян по рівнині
дорогою, спершу рівною й легкою, а згодом важкою, тому
що ноги грузли в глибокий пісок, а навкруг простягалися
безлісні й безводні рівнини, яким не видно було кінця-краю.
Як наслідок, воїни не лише знемагали від спраги та
труднощів походу, а й занепадали духом від гнітючих краєвидів:
вони не бачили ні чагарника, ні струмка, ні гірських схилів,
ні зеленої трави. Перед ними стелилася, немов море, піщана
пустеля, яка оточувала їх звідусіль. Уже в цьому виявився
підступний задум араба. До того ж з’явились посли
вірменського царя Артабаза й повідомили Крассу, що Артабаз
потрапив у вир кривавої війни внаслідок нападу Орода.
Неспроможний послати Крассу підмогу, він радив йому або
чимдуж повертатись і, з’єднавшись з вірменами, спільно
воювати з Ородом, або йти далі, але при цьому розбивати
табір на висотах, уникаючи місць, зручних для дій
парфянської кінноти. Але Красс у нападі гніву й нерозсудливості
нічого у відповідь не написав, а велів тільки передати, що
109
тепер йому нема коли займатися Вірменією, проте пізніше
він з’явиться туди, щоб покарати Артабаза за його зраду.
Кассій і на цей раз не приховував свого незадоволення,
але перестав напоумляти Красса, який поглядав на нього
скоса, а Абгарові наодинці не вгавав дорікати: «Який злий
дух, найнікчемніший негіднику, наслав тебе на нас? Яким
зіллям і чарами ти подіяв на Красса, що він, вивівши військо
в глибину неозорної пустелі, йде манівцями, якими ходити
годиться хіба що ватажку розбійницької зграї кочовників,
а не римському полководцеві?» Та крутій Абгар
підбадьорював і уклінно просив потерпіти ще трохи, а йдучи поруч
з воїнами й помагаючи їм, жартував і казав сміючись: «Вам,
либонь, ввижається, що ви крокуєте по дорогах рідної
Кампанії, і хочеться вам бачити скрізь струмочки, джерела,
тінисті місця, лазні й таке інше; хіба ви забули, що вже
переступили кордони Аравії й Ассірії?» Так Абгар повчав
римлян і, перш ніж його зрада виявилась остаточно, зник
не без відома Красса, запевнивши його, що від’їжджає
підготувати йому успіх і сплутати розрахунки ворогів.
23. Кажуть, що того дня Красс вийшов не в пурпуровому
плащі, за звичаєм римських полководців, а в чорному. Спо-
хопившись, він негайно замінив його. А прапороносці,
добряче напружившись, насилу змогли підняти деякі прапори,
що неначе вросли в землю. Красс підсміювався з цього і
тільки квапив військо до походу, змушуючи піхоту йти за
кіннотою. Раптом декілька чоловік з посланих у розвідку
прискакали, сповіщаючи, що інші розвідники загинули від
рук ворогів, а вони самі ледве врятувалися втечею. Ворог,
повідомили вони, іде у великій кількості і сміливо. Усіх
опанувала тривога, Красс розгубився. Нарешті, ще не цілком
опанувавши себе, він почав шикувати військо до бою 56.
Спершу, за порадою Кассія, він розтягнув свою піхоту
вздовж рівнини на широкому просторі з метою уникнути
оточення, а кінноту розмістив на двох крилах, але потім
передумав і зімкнув ряди, вишикувавши військо у вигляді
міцного чотирикутника, причому з кожного боку його
виставив по дванадцять когорт. При кожній когорті поставив по
загону вершників, щоб жодна з частин війська не
залишилась без прикриття кінноти, а була захищена з усіх боків.
Одне крило війська Красс доручив Кассіїр, друге — своєму
синові, а сам став у центрі. Рухаючись у такому порядку,
римляни підійшли до річки, яка зветься Баліса. Вона була
невеличка і не багата водою, але воїни в нестерпну спеку
після виснажливого походу, де не можна було втамувати
110
спрагу, дуже їй зраділи. Більшість начальників відстоювала
погляд, що тут треба відпочити і, переночувавши, на
світанку рушити проти ворога, попередньо дізнавшись, наскільки
можливо, про його чисельність і бойовий порядок. Проте
Красс, прислухаючись до думки сина та його вершників,
які радили йти вперед і дати бій ворогові, наказав, щоб воїни,
хто бажає, їли й пили, залишаючись у строю. Та, перш ніж
вони встигли це зробити, він повів їх не розміреним кроком,
як це буває перед битвою, а швидко, без перепочинку. Так
вони йшли, поки не побачили ворогів. Над усяке сподівання
вони не видались римлянам ні численними, ні грізними. Річ
у тім, що Сурена заслонив основні свої сили відділами,
висунутими вперед, і закрив блиск зброї, наказавши воїнам
тримати перед собою плащі та шкури. Та щойно парфяни
підійшли ближче, їхній полководець дав знак, і вся рівнина
наповнилась глухим гомоном і страшенним виттям. Бо
парфяни підбадьорювали себе до битви не звуками рогів або труб,
а здіймаючи гуркіт ударами в шкіряні порожнисті бубни,
обвішані навкруж мідними брязкальцями. Ці бубни видають
якийсь оглушливий, застрашливий звук, змішаний немов із
звіриним ревом і гуркотом грому. Парфяни чудово знали,
що слух із усіх чуттів найбільше приводить душу в трепет,
слухові враження швидко збуджують в ній пристрасті і
позбавляють її здатності спокійного мислення.
24. Налякавши римлян цим несамовитим ревищем,
парфяни раптом зняли із своєї зброї покрови й постали перед
ворогом схожими на полум’я через те, що мали шоломи
й панцирі з маргіанської 57 яскраво сяючої сталі та й коні
їхні були в мідних і залізних латах. З’явився й сам Сурена,
надмірно високий на зріст і найвродливіший із усіх. Його
ніжна краса, на перший погляд, не відповідала розголосові
про його хоробрість; за звичаєм мідян 58 він рум’янив лице
й мав зачіску, роздвоєну тонким пробором, тоді як інші
парфяни, щоб видатись страшнішими, зачісували волосся на
скіфський лад — на чоло. Спочатку вороги намірялися
пробитися із списами в перші ряди римлян, розірвати їх і
відтіснити, але, побачивши глибину зімкнутого строю,
непохитність і згуртованість воїнів, відступили. Вдаючи, що
безладно розбігаються, парфяни непомітно для римлян оточили
щільним кільцем римський бойовий чотирикутник. Красс
наказав легкоозброєним вступити в бій, та ледве ті
висунулися трохи вперед, як були засипані градом стріл; їм
довелося відступити назад і сховатися за рядами важкоозброє-
ної піхоти. Вони дали початок безладдю й викликали
замі111
шання в інших воїнів, котрі бачили, з якою силою і швид
кістю вражали ворожі стріли, ламаючи зброю і наскрізь
пронизуючи однаково як легкі, так і тяжкі захисні покрови.
А парфяни, розсипавшись, почали здалеку з усіх боків
пускати стріли, майже не прицілюючись, бо римляни стояли
так скупчено й тісно, що стрілець, навіть якби й хотів, не
міг би не поцілити. Вже тоді римляни потрапили в
жалюгідне становище: залишаючись у строю, вони одержували
рану за раною, а намагаючись зав’язати рукопашний бій,
далекі були від того, щоб битися на рівних і не могли спри
чинити ворогові шкоди, бо парфяни відкочувалися й
безугавно пускали стріли. У цьому відношенні вони
поступалися хіба що скіфам, та й немає нічого розумнішого, як
рятуватись, захищаючи себе, і таким чином звільнитись від
ганьби втечі.
25. Римляни мали ще надію, що парфяни, вичерпавши
запаси стріл, або припинять битву, або вступлять у
рукопашний бій, тим-то трималися стійко. Проте коли було
помічено, що неподалік стоїть безліч верблюдів, навантажених
стрілами, до яких під’їжджають і беруть стріли передні
загони кіннотників, Красс, не бачачи цьому кінця, занепав
духом. Він через посланців передав синові наказ змусити
ворога прийняти бій до того, як той обійде його. Бо парфяни
набігали головним чином на нього і обходили кіннотою його
крило, щоб ударити йому в тил. Отож молодий Красс,
узявши тисячу триста вершників, з яких тисячу прислав Цезар,
п’ятсот лучників і найближчих вісім когорт важкоозброє-
них піхотинців, повів їх для нападу на ворога. Парфянські
кіннотники, які намагалися його оточити, чи то через те, що
натрапили на болото, як твердять деякі, чи то через те, що,
вдаючись до військових хитрощів, задумали напасти на
нього якомога далі від батька, повернули назад і помчали геть.
Молодий Красс з криком, що вороги тікають, погнався за
ними, а разом з ним Цензорин і Мегабакх. Мегабакх
відзначався відвагою й силою, а Цензорин здобув звання
сенатора і був відмінним оратором. Обидва вони були
товаришами і майже ровесниками Красса. Кіннота подалася за
ними, та й піхота не відставала в надії на перемогу,
сповнена бойового запалу й радості. Римляни уявляли собі, що
перемога за ними, тож і переслідували ворога, поки, забігши
далеко вперед, не помітили, що стали жертвами обману,
бо вороги, які вдавали втечу, повернули проти них. Крім
того, до парфян приєдналися й інші кіннотники, причому
в ще більшій кількості. Римляни зупинилися, розраховуючи
112
на те, що парфяни бачачи їх незначну кількість, вступлять
у рукопашний бій. Але ті виставили проти них закутих у лати
вершників, а решта кінноти, яка не вишикувалася до бою,
розбіглася й ганяла довкола римлян. Гасаючи по рівнині
парфянські коні здіймали копитами таку хмару піщаної
пилюки, що римляни не могли ні добре бачити, ні вільно
говорити. Стиснуті на невеликому просторі, вони
відштовхувалися один з одним і, поцілені стрілами, конали нелегкою
й нешвидкою смертю, а мучилися в судоргах і від
пекельного болю. Качаючись по землі із стрілами, які встромилися
в їхнє тіло, вони ламали їх у самих ранах, а коли намагалися
силою витягнути гачкуваті вістря, що проникли крізь жили й
вени, то шматували своє тіло й мучили самих себе. Поки
одні вмирали такою смертю, інші безпорадно дивились на
те, що діялось довкола, і не могли захищатись від ворогів.
Коли Публій закликав їх вдарити на закутих у лати
кіннотників, вони показували йому свої руки, прибиті до
щитків, і ноги, наскрізь проколені й прикуті до землі, так що не
було змоги ні тікати, ні захищатися. Тоді Публій
заохотив кінноту і сам навально кинувся на ворогів. Він
зав’язав бій, нерівний ні щодо сили наступу, ні щодо оборони:
його галли били легкими й короткими дротиками по пан-
цирях з сириці й заліза, в той час як парфяни разили їх
довгими списами в оголені й погано захищені тіла. На
галлів молодий Красс покладав дуже великі надії, бо з ними
творив чудеса військової доблесті. Галли хапалися за
ворожі списи і, опинившись віч-на-віч з ворогами,
неповороткими через важкість зброї, скидали їх з коней. Багато з
галлів спішувались і, підповзаючи під ворожі коні, кололи
їх у живіт. Коні, осатаніли від болю, ставали дибки і
здихали, топчучи і давлячи одночасно і своїх вершників, і
ворогів, які зчепилися один з одним. Галлам дошкуляла
найбільше спрага та спека, незвична для них. До того ж вони
втратили ледь не всіх своїх коней, коли пхалися на ворожі
списи. Через те вони змушені були відступити до важкої
піхоти, несучи важко пораненого Публія. Побачивши поблизу
піщаний пагорб, римляни подалися до нього, коней забрали
в середину, а самі ззовні зімкнули щити, сподіваючись, що
таким чином легше їм буде захищатись від ворогів. Але
вийшло не так, як гадалося. Бо на рівному місці воїни
перших рядів захищають у деякій мірі тих, що стоять за ними,
а тут, на схилі пагорба, де задні ряди стояли вище від
передніх, ніхто не міг урятуватися, а всі однаково падали від
стріл, оплакуючи свою безславну й марну смерть.
113
З Публієм були два греки — жителі сусіднього міста Кар-
ри, Ієронім і Нікомах. Вони намовляли його потай
вислизнути і втікати в Іхни, поблизьке місто, яке було на боці римлян.
Але Публій відповів, що немає такої страшної смерті,
злякавшись якої, він залишив би напризволяще людей, котрі
гинуть через нього, а грекам наказав рятуватись і,
попрощавшись сердечно, розстався з ними. Сам, не володіючи
вже рукою (її пробила стріла), велів зброєносцю заколоти
його мечем і підставив йому для цього бік. Подібно, кажуть,
поліг і Цензорин. Мегабакх сам заподіяв собі смерть, як і
інші видатні римляни. Усіх інших, які не переставали
битися, парфяни, відтісняючи вище на пагорб, проштрикували
своїми довгими списами, а в полон узяли, як кажуть, не
більше п’ятисот чоловік. Потім, відрубавши голови Публію
і його товаришам, не зволікаючи поскакали до Красса.
26. Становище, в якому опинився Красс, було таке. Після
того як він наказав синові напасти на парфян, хтось
повідомив його, що вороги кинулися втікати, і римляни завзято
їх переслідують. Помітивши, що й парфяни, виставлені
проти нього, не нападають так настирливо (більшість їх була
перекинута проти Публія), Красс трохи набрався духу,
зібрав свої сили й відвів їх на височину, з нетерпінням
чекаючи повернення сина, який нібито переслідував парфян.
Перші воїни, яких Публій посилав з повідомленням, що він
опинився в небезпеці, загинули, перехоплені варварами, а
послані пізніше, ледве проскочивши, сповістили, що Публій
пропаде, якщо батько негайно не подасть йому сильну
допомогу. Тоді Красса нараз охопило багато суперечливих
почуттів: він уже не здатний був ні про що тверезо
розмірковувати, опанований зразу і страхом за долю всього війська,
і прагненням подати допомогу синові; нарешті він вирішив
рушити з військом уперед. Тим часом почали надходити
вороги, своїми криками й переможними співами наганяючи
страху ще більшого, ніж раніше, і знову гул безлічі бубнів
здійнявся навколо римлян, які чекали початку нової битви.
Ті з парфян, котрі несли настромлену на спис голову Публія,
прискакали ближче й показали її римлянам, глузливо
запитуючи, хто його батьки і який його рід, бо неймовірно, щоб
такий нікчема з нікчем і боягуз із боягузів, як Красс, був
батьком такого хороброго і благородного сина. Від цього
видовища римляни зневірились більше, ніж від усіх нещасть,
і не жадоба помсти, як слід було б чекати, оволоділа ними,
а жах і тривога. Красс, кажуть, у цьому горі мужністю
перевершив себе. Обходячи ряди, він голосно казав: «Римляни,
114
це горе стосується тільки мене. Велика сила й доля Риму ще
не захитались і не впали, вони у ваших руках. Якщо ви
співчуваєте мені, хто втратив сина, найкращого сина в світі, то
доведіть це своїм гнівом проти ворогів. Позбавте їх радості,
відомстіть їм за жорстокість, не бентежтесь тим, що
трапилось. Той, хто береться за велику справу, мусить не одно
витерпіти. Не без кровопролиття Лукулл розбив Тіграна,
Сціпіон — Антіоха 59, тисячу кораблів утратили наші предки
в боях 3с Сіцілію, а в Італії — багатьох полководців і
воєначальників, але їхні поразки не завадили тому, що ми
зуміли врешті-решт розгромити ворожих переможців 60. Бо не
тільки успіхи, а й витримка в лиху годину і доблесть підняли
Рим на вершину могутності».
27. Так промовляв Красс, щоб підбадьорити воїнів, але
переконався, що лише на небагатьох його слова справили
враження. А наказавши передати цей заклик, помітив, що
настрій у війську гнітючий — так кволо, нерівно й
непереконливо передавали його. На відміну від цього крики
варварів вражали своєю лункістю та бойовитістю. Згодом
парфяни перейшли до рішучих дій. Вершники, гасаючи вздовж
римського строю, випускали стріли, а бійці передньої лінії,
орудуючи списами, змушували римлян тіснитися на
невеликому просторі. І хоча деякі з римлян, не бажаючи загинути
від стріл, зважились відчайдушно кинутись на ворогів, та,
не заподіявши їм відчутної шкоди, самі вмирали швидкою
смертю від важких ран: парфяни метали в римських
вершників важкі, з залізними наконечниками списи, які часто
одним махом пробивали зразу двох чоловік. Так билися
вони, поки з настанням ночі парфяни відійшли, заявивши,
що дарують Крассу одну ніч для оплакування сина, до
того ж, певно, він, добре поміркувавши, визнає за краще
сам прийти до Арсака, а не чекати, що його приведуть
силоміць. Отже, парфяни, розмістившись на ночівлю поблизу,
сповнені були якнайкращих надій. А для римлян настала
жахлива ніч: ніхто не турбувався ні про поховання загиблих,
ні про лікування поранених, кожний оплакував свою лиху
долю. їм здавалося, що загибель неминуча, і не має
значення, чи доведеться їм тут чекати дня, чи вирушити вночі в
безкраю рівнину. До того ж багато мороки завдавали
римлянам поранені: якщо їх забрати з собою, то вони стануть
завадою при поспішному відступі, якщо ж залишити, то вони
своїм криком видадуть утечу. Хоч винуватцем усіх нещасть
римляни вважали Красса, однак хотіли бачити й почути
його. А він, закутавшись плащем, лежав у темряві, ставши
115
для юрби прикладом мінливості людської долі, а для
розумних людей — прикладом обмеженого честолюбства, бо саме
через нього Крассу мало було того, що був першою і най-
впливовішою людиною серед незліченних тисяч людей.
Йому здавалося, що до повного щастя йому далеко, бо його
цінували менше від тих двох 61. Легат Октавій і Кассій
пробували піднести його дух і підбадьорити, але він впав у
повний відчай, внаслідок чого вони самочинно скликали нараду
центуріонів та інших начальників. Після того як на нараді
вирішено було не залишатися на місці, підняли військо без
трубних сигналів, у тиші. Але, як тільки воїни, неспроможні
рухатись, помітили, що їх залишають, у таборі зчинився
невимовний переполох і рейвах, посилені криками та
зойками, тому тих, що вже рушили вперед, опанували тривога
і хвилювання, немовби їх переслідував ворог. Воїни не раз
збочували, не раз заново вишиковували ряди, одних
поранених, які пішли за ними, брали з собою, інших залишали,
через те втратили багато цінного часу, за винятком трьохсот
вершників, яких їхній начальник Егнатій привів глупої ночі
в Карри. Він гукнув латинською мовою варту, яка охороняла
мури міста, і коли та відкликнулась, Егнатій велів передати
начальнику загону Копонію, що між Крассом і парфянами
відбулася велика битва. Нічого більше він не додав до цього,
не сказав навіть, хто він, і погнав до Зевгми. Він, щоправда,
врятував свій загін, але вкрив себе ганьбою, оскільки
покинув свого полководця. Одначе повідомлення, яке тоді
одержав Копоній, прислужилося Крассу. Зметикувавши, що
така поспішність і неясність у словах Егнатія не віщують
нічого доброго, Копоній наказав воїнам озброїтись і як тільки
дізнався, що Красс у дорозі, вийшов йому назустріч і провів
військо в місто. _
28. Парфяни, помітивши ще вночі втечу римлян, не
переслідували їх, а з’явившись на світанку, перебили тих, хто
залишився в таборі, всього не менше чотирьох тисяч чоловік,
а багатьох, які блукали по рівнині, захопили в полон,
випустивши на них кінноту. Легат Варгунтей ще вночі
відділився з чотирма когортами від основного війська, але збився
з дороги. На одному горбі вороги оточили їх і винищили
всіх, незважаючи на їхній відчайдушний опір, за винятком
дванадцяти чоловік, які з оголеними мечами пробивалися
крізь густі ряди парфян. Дивуючись їхній хоробрості,
парфяни дали їм дорогу і дозволили безперешкодно добратись
у Карри.
До Сурени дійшла помилкова звістка, начебто Красс із
116
кращими загонами встиг утекти, а юрба, яка скупчилась
у Каррах, являє собою набрід, не вартий уваги. Отже,
вважаючи, що плоди його перемоги пішли нанівець, але все
ще сумніваючись і бажаючи дізнатись правду, щоб
остаточно вирішити — залишитись йому на місці і облягати місто
чи переслідувати Красса, залишивши жителів Карр у спокої,
Сурена підіслав до мурів міста одного із своїх перекладачів.
Той повинен був викликати, розмовляючи латиною, самого
Красса або Кассія і передати, що Сурена хоче зустрітися
з ними для переговорів. Перекладач сказав те, що йому було
доручено, слова його були доведені до відома Красса, і
той прийняв парфянську пропозицію. Незабаром з’явилися
від варварів араби, які знали в лице Красса і Кассія,
оскільки до битви побували в римському таборі. Побачивши Кассія
на мурах, вони сказали, що Сурена бажає укласти з
римлянами перемир’я і дає їм змогу врятуватися за умови
дружнього ставлення до парфянського царя й виходу з
Месопотамії: на думку Сурени, це буде корисніше для обох
сторін, ніж доводити справу до крайнощів. Кассій погодився
і вимагав точно визначити місце й час зустрічі Красса з Су-
реною. Араби пообіцяли це передати і від’їхали.
29. Сурена на радощах, що Красс і Кассій опинилися в
облозі, наступного дня підтягнув до Карр парфянські сили.
Парфяни поводили себе визивно й вимагали, щоб римляни,
якщо бажають укласти з ними мир, видали їм Красса й
Кассія, закутими в кайдани. Римляни ремствували, що дали себе
обдурити, і радили Крассу відмовитись від пустих і
примарних надій на вірмен і чим скоріш тікати. Про це до часу не
повинен знати ніхто з жителів Карр. Але це стало відомо
Андромаху, найвіроломнішому з городян. Річ у тім, що
Красс довірив йому цю таємницю, мало того, ще й просив
його бути для римлян провідником у дорозі. Таким чином,
ніщо не приховалося від парфян, бо Андромах повідомляв
їх про всі задуми римлян. Та оскільки парфянам було важко
воювати вночі, і це з давніх давен не було їхнім звичаєм,
до того ж Красс вийшов з міста темної ночі, то, щоб
парфяни не відстали занадто, переслідуючи римлян, Андромах
удався до хитрощів і водив римлян то тією, то тією дорогою.
Нарешті після довгого й виснажливого походу він завів їх
у болотисту місцевість, повну глибоких ровів 62. Зрештою
деякі з римлян зміркували, що не для добра Андромах
крутить і водить їх манівцями і не захотіли далі йти за ним.
Так Кассій знову вернувся у Карри. Його провідники —
(це були араби) радили підождати, поки місяць пройде
117
мимо сузір’я Скорпіона, але Кассій відповів їм: «Ще більше
від нього я боюся Стрільця»,— і з п’ятьмастами вершників
подався в Сірію. Інші римляни, які мали надійних
провідників, дійшли до гористої місцевості, званої Сіннаками, і ще
до світанку опинилися поза небезпекою. їх було близько
п’яти тисяч, а очолював цей загін хоробрий Октавій. А
Красса, якого все ще вів Андромах, день застав у непрохідній
місцевості, серед боліт. З ним були чотири когорти
піхотинців, трохи кінноти і п’ять лікторів. Поборовши чималі
труднощі, вони насилу вибрались на дорогу, а тим часом вороги
вже їх доганяли. Для того щоб з’єднатися з Октавієм,
Крассу залишалось приблизно дванадцять стадіїв. Він піднявся
на пагорб, не дуже приступний для кінноти, але й мало
придатний для захисту, розташований під Сіннаками і
з’єднаний з ними довгим гірським кряжем, який тягнеться через
рівнини. Октавій побачив, у якій небезпеці перебуває Красс,
і першим поспішив йому на допомогу зі жменькою воїнів,
а згодом за ним, дорікаючи собі за повільність, помчали й
інші. Вони напали на ворогів, відкинули їх від пагорба,
оточили Красса і, заслонивши його щитами, хвалькувато
викрикували, що немає у парфян такої стріли, яка вразила б
їхнього полководця раніше, ніж вони загинуть, захищаючи його.
ЗО. Тим часом Сурена помітив, що парфяни не з таким
запалом, як раніше, ідуть у бій. Переконаний, що коли
римляни нічною порою досягнуть гір, то перемога
вихопиться з його рук, він вдався до підступу: відпустив деяких
полонених, які чули в таборі варварів навмисні розмови
про те, що парфянський цар не має наміру вести з
римлянами нещадну війну, а навпаки, хоче зав’язати з ними дружбу,
по-людяному ставлячись до Красса. Варвари припинили
битву, і Сурена в супроводі високих чинів під’їхав до
пагорба, спустив тятиву лука й простягнув праву руку. Він
запрошував Красса на переговори для укладення миру,
зауваживши, що римлянам довелось випробувати хоробрість і
могутність царя всупереч його волі, а тепер, коли вони
відступають, цар виявляє свою ласкавість і лагідність з власного
бажання, готовий укласти мир і дати їм змогу врятуватися.
Усі з задоволенням сприйняли слова Сурени й вельми
зраділи. Лише Красс, який стільки витерпів саме через обмани
парфян, вважаючи цю раптову переміну незрозумілою, не
повірив і почав радитися. Тоді воїни розкричались і
вимагали, щоб він пішов на переговори, а далі почали його
картати й ганьбити, мовляв, він жене їх на бій з тими, з ким сам
не зважується навіть вступити в переговори, хоч вони без
118
зброї. Спершу Красс намагався переконати їх, доводячи,
що, провівши решту дня в гористій, нерівній місцевості,
вночі вони зможуть іти далі, показував їм дорогу і умовляв не
втрачати надії, бо порятунок уже близько. Та коли воїни
розлютились і, брязкаючи зброєю, почали осипати його
погрозами, наляканий Красс поступився і, звертаючись до
своїх, сказав таке: «Октавію і Петронію і ви всі, римські
начальники, які тут є! Ви бачите, що мене змушують іти, ви
свідки, яку ганьбу й насильство я терплю. Але, якщо ви
врятуєтесь, скажіть усім, що Красс загинув, обманутий
ворогами, а не зраджений співвітчизниками».
31. Октавій і його люди не залишились на пагорбі, а
зійшли разом з Крассом. Лікторів 63, які пішли з Крассом,
він відправив назад. Першими з варварів його зустріли двоє
напівгреків. Вони, зіскочивши з коней, низько поклонилися
Крассу і, розмовляючи по-грецьки, просили вислати вперед
декількох чоловік, яким Сурена покаже, що ні він сам, ні
його почет не мають ні панцирів, ні мечів. На це Красс
відповів, що якби він хоч трішки цінував своє життя, то не
віддався б їм у руки. Проте він відправив двох братів Росціїв
з метою дізнатися, за яких умов має відбутися зустріч
і скільки чоловік має взяти участь у переговорах. Сурена
наказав негайно схопити їх і затримати, а сам з високими
начальниками під’їхав на коні до римлян і запитав: «Як це
так? Римський володар іде пішки, а ми йдемо верхи?» Він
велів подати Крассові коня. Красс зауважив, що ні він, ні
Сурена не схиблять, якщо на переговорах будуть
дотримуватися кожний звичаїв свого народу. Далі Сурена сказав,
що між царем Ородом і римлянами припинилася війна і
настав мир, але умови угоди треба написати, під’їхавши до
річки 64. «Річ у тім,— сказав він,— що ви, римляни, зовсім
не пам’ятаєте про договори»,— і простягнув Крассові руку.
Коли Красс велів привести свого коня, Сурена сказав:
«Немає потреби, цар дарує тобі оцього». Вмить біля Красса
опинився кінь з вуздечкою, інкрустованою золотом. Конюхи
підсадили Красса, оточили його й ішли поруч, підганяючи
коня ударами. Тоді Октавій першим схопив за уздечку, за
ним військовий трибун Петроній, а далі інші римляни
обступили коня, намагаючись стримати його й відігнати парфян,
які напирали на Красса з двох боків. Зчинилася метушня
і штовханина, дійшло до бійки. Октавій, вихопивши меч,
убив одного з конюхів, інший конюх убив Октавія, завдавши
йому смертельного удару ззаду. Петроній не мав зброї. Його
вдарили в панцир, але він зіскочив з коня неушкоджений.
119
Красса вбив парфянин на ім’я Ексатр. Однак дехто твердить,
що це неправда, а що Ексатр лише відрубав у вбитого голову
й праву руку. Зрештою, все це радше здогади, аніж
достовірні перекази, бо одні з римлян, які там були, загинули на
місці, кинувшись у бій за Красса, а інші поквапом
відступили на пагорб.
Парфяни, які під’їхали до пагорба, оголосили, що Красс
заслужено покараний, а іншим Сурена дозволяє сміливо
зійти вниз. Одні з римлян зійшли і здались, інші вночі
розбіглися, але врятуватися пощастило лише небагатьом, бо їх
вистежували, ловили й убивали араби. Кажуть, що загинуло
тоді двадцять тисяч, а живими потрапило в полон десять
тисяч.
32. Голову й руку Красса Сурена послав Ороду у
Вірменію, а сам через гінців, повідомивши Селевкію, що везе
Красса живим, готував свого роду блазенську процесію,
бундючно називаючи її тріумфом. Одного з полонених, Гая
Пакціана, дуже схожого на Красса, одягненого в шати
парфянських цариць, який мав відігравати роль Красса й
називати себе імператором, повезли верхи на коні. Попереду на
верблюдах їхав гурт трубачів і лікторів. До різок
попричіпляли гаманці, а на сокири насадили недавно відрубані
голови римлян. За ними йшли селевкійські гетери-співачки, які
виспівували безліч глузливих і потішних пісень про
боягузтво й розніженість Красса. Тьма-тьмуща народу дивилась на
це видовище. Сурена, скликавши селевкійську раду
старійшин, показав їм непристойну за змістом книгу «Мілетських
оповідань» Арістіда 65. У даному випадку він не збрехав:
книга була справді знайдена в поклажі Рустія й дала Сурені
привід насміхатися й глумитися з римлян за те, що вони
навіть на війні не можуть утриматись від такого роду
вчинків і книг. Зате мудрим видався селевкійцям Езоп, коли вони
дивились на Сурену, який наказав везти поперед себе торбу
з мілетськими гидотами 66, а за ним сунув цілий
парфянський Сібаріс 67 у вигляді хмари повозок з наложницями.
Взагалі, цей похід мав у собі щось від гадюки і скітали 68;
передня частина його, яка особливо впадала у вічі,
викликала острах і трепет своїми списами, луками та кіннотою,
у хвості його вирували танці, дзвеніли цимбали, лунав спів.
Закінчилося все це нічними оргіями з жінками. Рустій
безперечно заслуговує осуду, але ж і парфяни, які гудили його
за «Мілетські оповідання», тим самим показали своє
нахабство, бо їхні володарі з роду Арсакідів часто походили від
мілетських та іонійських гетер.
120
33. У той час, як відбувалися ці події, Ород уже помирився
з вірменським царем Артабазом і погодився на одруження
свого сина Пакора із сестрою Артабаза. Вони влаштовували
один одному бенкети й пиятики, часто ставили грецькі
твори, бо Ород знав грецьку мову й був обізнаний з грецькою
літературою. Артабаз же навіть писав трагедії, промови й
історичні твори, з яких дещо збереглося до наших днів. Коли
в палац принесли голову Красса, столи вже було прибрано
і трагічний актор Ясон з Тралл 69 декламував з «Вакханок»
Евріпіда уривки, які стосувалися Агави °. І саме тоді, як
йому плескали в долоні, до зали увійшов Сіллак, упав
долілиць перед своїм царем і кинув на середину зали голову
Красса. Парфяни радісно вигукували й аплодували, а слуги
за наказом царя посадили Сіллака за стіл. Ясон передав
одному з акторів одяг Пентея, а сам, схопивши голову
Красса, у приступі вакхічної нестями почав декламувати такі
вірші:
3 гір несемо ми в чертог
Щасливу здобич нашу —
Плюща свіжо зрізану гілку.
Присутні з захопленням слухали його виступ. А в ту
хвилину, коли хор і Агава поперемінно співають:
Хор: Хто його убив?
Агава: Це подвиг мій!71
Ексатр, який був присутній на бенкеті, зірвався з місця й
вихопив у Ясона голову Красса, немовби декламувати ці слова
личило радше йому, ніж Ясону. Цар на радощах нагородив
їх відповідно до звичаїв своєї країни, Ясону дав талант
срібла. Таким, кажуть, було закінчення, немов у Евріпідовій
трагедії, походу Красса.
Однак Ород за жорстокість і Сурена за віроломство
одержали по заслузі. Сурену Ород велів умертвити із заздрості
до його слави, сам утратив сина Пакора, якого перемогли
римляни в битві72; згодом здоров’я Орода підірвала хвороба.
Коли вона перейшла у водянку, другий його син, Фраат,
посягаючи на життя батька, дав йому отруту. Але хвороба
сприйняла її як ліки, бо отрута вийшла разом з водою, так
Що хворому полегшало. Тоді Фраат вибрав найнадійніший
засіб — задушив батька 73.
121
(ПОРІВНЯННЯ)
34. Порівнюючи цих двох мужів, слід насамперед
відзначити, що засоби, з допомогою яких збагатився Нікій, не так
осудливі, як засоби Красса. Взагалі-то не годиться
схвалювати прибутки з рудників, де роботи виконують головним
чином злочинці або варвари, причому деякі з них гинуть,
працюючи в кайданах у небезпечних і нездорових місцях.
Все ж, якщо порівняти цей спосіб збагачення з прибутками,
одержаними з конфіскації маєтків у часи Сулли та з пожеж,
то він здається більш пристойним. Красс займався таким
способом збагачення відверто, як займаються
землеробством і лихварством. Красс спростовував закиди в тому, що
він бере гроші за промови в сенаті, кривдить союзників,
запобігає перед жінками й опікує негідників. Нічого
подібного не закидали Нікію, навіть безпідставно. Над ним
підсміювалися лише за те, що він з боягузтва догоджав
донощикам. Така поведінка, ясна річ, недостойна була б Перікла
чи Арістіда, але зрозуміла в Нікія, кого природа не наділила
хоробрістю. Пізніше оратор Лікург 74, якому ставили за
провину підкуп донощика, для свого виправдання прямо сказав:
«Я радий, що після того як тривалий час я виконував
державні обов’язки, ви звинувачуєте мене в тому, що я давав,
а не брав».
У своїх витратах Нікій приніс більшу користь суспільству,
не шкодуючи з честолюбства грошей на пожертви храмам,
влаштування гімнастичних змагань та вистав театральних
творів. Одначе порівняно з тим, що витрачав Красс на
частування багатьох десятків тисяч людей, яким він потім ще
й роздавав хліб, увесь маєток Нікія, враховуючи витрати,
являв собою крихітку величезного багатства римлянина.
Тим-то диву даєшся, як можна не розуміти, що моральний
порок є не що інше, як викривлення і спотворення людської
душі, коли бачиш, що багатство, придбане нечесним
шляхом, витрачається потім без будь-якої користі.
35. Про їхнє багатство сказано досить. У державних
справах Нікію не притаманні були анітрохи ні лукавство, ні
несправедливість, ні насильство, ні зухвалість. Навпаки, він
давав себе обманювати Алківіаду, виступи ж його на
народних зборах відзначалися обережністю. А Крассові
закидають віроломство і підлість, беручи до уваги його
непостійність у дружбі й ворогуванні. Сам Красс не заперечував,
що домігся консульства шляхом насильства, найнявши за
гроші людей, які посягали на життя Катона й Доміція. Коли
122
на народних зборах відбувалося голосування в справі
розподілу провінцій, багато людей тоді було поранено, четверо
вбито, сам Красс (про що я не згадав у його життєписі)
вдарив сенатора Луція Аннія, який йому заперечував,
кулаком у лице і залитого кров’ю вигнав геть. Якщо Красс не
цурався насильства й тиранії, то Нікій заслуговує найсуворі-
шого осуду за нерішучість у вирішуванні державних справ,
за слабодухість і поступливість неприторенним негідникам.
Красс у подібних випадках виявляв велич духу і твердість,
причому змагатися йому доводилось не з якимись там Клео-
нами й Гіперболами 75, а з уславленим Цезарем та
нагородженим трьома тріумфами Помпеєм. Красс не поступався
перед ними, а зрівнявся з одним і другим щодо впливу, а
на посаді цензора мав навіть більші успіхи, ніж Помпей.
У справах великої державної ваги треба зважати не на те,
що викликає заздрість, а на те, що приносить славу, яка б
своєю величчю здатна була затьмарити заздрість. Якщо ти
над усе цінуєш безпеку й спокій, якщо ти на ораторському
підвищенні ніяковієш перед Алківіадом, у Пілосі76 боїшся
спартанців, у Фракії — Пердікки 77, то в Афінах вдосталь
затишних місць, щоб осторонь турбот плести собі, за
висловом деяких філософів, вінок безтурботності. Любов Нікія до
миру була воістину божественною прикметою, а припинення
війни — найяскравішим виявом еллінського духу
державного діяча. У цьому відношенні Красс, якби він навіть приєднав
до Римської держави Каспійське море й Індійський океан,
недостойний того, щоб його порівнювати з Нікієм.
36. У суспільстві, де вагу має закон честі, визначний
державний діяч не зважиться давати дорогу негідникам,
поступатися владою тим, хто її недостойний, виявляти довіру
тим, хто цього не заслуговує. Не так чинив Нікій, самохіть
передаючи командування військом Клеону, який у державі
нічого не значив, лише безсоромно і лайливо викрикував
з ораторського підвищення. Я не хвалю Красса, який під час
Спартаківської війни, нехтуючи обережністю, квапився дати
рішучий бій. Втім, він, керуючись честолюбством, боявся,
аби не наспів Помпей і не присвоїв собі плоди його перемоги
подібно до того, як Муммій відняв у Метелла славу
завоювання Корінфа 78. А поведінка Нікія була вкрай незрозуміла
й дивна. Він не тільки поступався противнику своїм
честолюбством і владою, коли не слід було обманювати себе
надією на легкий успіх, а й, передбачаючи величезні
труднощі, пов’язані з походом проти Пілоса, пожертвував
добром держави заради власної безпеки. Не так діяв Фемі-
123
стокл 79. Той, щоб нікчемна людина й бездарний
полководець в одній особі не погубив державу, підкупом
відсторонив його від командування. Подібно Катон, бачачи, що
держава опинилася в складних обставинах і небезпеці, не
вагався домагатися обрання його народним трибуном 80. Але
той, хто береже свій полководницький хист для війни з
Міноєю, Кіферою й нещасними мелосцями 81, а коли треба
воювати із спартанцями, знімає з себе військовий плащ і
передає невігласу й нахабі Клеону кораблі, зброю, людей
і владу полководця в поході, де потрібен особливий досвід,—
той жертвує не стільки своєю особистою славою, скільки
безпекою і свободою батьківщини. Пізніше проти своєї волі
Нікій змушений був відправитись на війну з Сіракузами,
і складалося враження, що він не зумів завоювати Сіцілію
для афінян через свою млявість і безвілля, а не тому, що
вважав її завоювання недоцільною справою. І все-таки
доказом великої прихильності афінян до нього може служити
та обставина, що попри його постійну відразу до війни та
відмови від посади командуючого військом, вони не
переставали вибирати його як найдосвідченішого і найкращого
полководця. Крассу, навпаки, хоч він увесь час рвався до посади
командуючого, не вдавалося її одержати, якщо не рахувати
війни з рабами, але тоді в римлян не було іншого виходу:
Помпей, Метелл і обидва Лукулли були поза Римом 82. І хоч
Красс у той час користувався особливою пошаною і
впливом, навіть його прихильники усвідомлювали, що, за
висловом одного комедіографа,
Він усюди доблесний, лише не на війні 83
Через те нічого доброго не міг він дати тим римлянам, яких
усупереч їхньому бажанню кинули у війну владолюбство
і честолюбство Красса. Якщо афіняни силоміць відправили
на війну Нікія, то Красс силою погнав у бій римлян; з вини
Красса зазнала втрат держава, а Нікій потерпів з вини
держави.
37. Отже, якщо брати до уваги те, що випало на їх долю
під кінець життя, то Нікій більше заслуговує похвали, ніж
Красс докорів. Перший, покладаючись на свій досвід і
керуючись здоровим глуздом, як годиться розумному
полководцеві, не дав себе спокусити необгрунтованими надіями,
які плекали його співгромадяни, і рішуче виступав проти
наміру завоювати Сіцілію. Виною Красса є те, що він ув’яз
у війну з парфянами, вважаючи її легкою справою, і, як
наслідок, програв її. Йому марились великі подвиги: в той час,
124
як Цезар підкоряв західні частини Європи — країни кельтів,
германців, Британнію, Красс скерував свій зір на схід,
бажаючи поширити римські володіння аж до Індійського
океану і приєднати до римської держави всю Азію. Такі наміри
виношували вже раніше Помпей і згодом Лукулл, діячі, які
зажили доброї слави серед загалу співгромадян. Вони
прагнули до того самого, що й Красс, і керувалися тими самими
міркуваннями. Сенат відмовлявся призначити Помпея
головнокомандуючим 84, а коли Цезар розгромив триста тисяч
германців, Катон радив видати переможця переможеним
і таким чином спрямувати гнів богів за віроломство на нього
одного. Але народ відвернувся від Катона і, сповнений
великої радості, протягом п’ятнадцяти днів приносив подячні
жертви за перемогу. Що відчував би римський народ і
скільки днів приносив би він жертви, якби Красс повідомив так
само з Вавілона про перемогу і, верстаючи дальшу путь,
перетворив би на римські володіння Мідію, Персію, Гірка-
нію, Сузи й Бактри? 85 Якщо, за словами Евріпіда,
«неодмінно творить зло» 86 той, кому не до вподоби спокійне
життя і хто не вміє користуватися наявними благами, то
принаймні не личило дотла руйнувати Скандію чи Менду 87,
полювати на вигнанців-егінців, які покинули батьківщину і,
немов птахи, ховалися в чужій країні. Ті, хто схвалює похід
Александра і осуджує похід Красса, неправильно судять
про початок справи, беручи до уваги її кінець.
38. Під час самого походу Нікій здійснив немало
подвигів: він переміг ворогів у багатьох битвах і трохи не взяв
Сіракузи. Не він один винен у всіх нещастях, які звалилися
на афінян, вина тут і хвороби, і заздрощів співгромадян
у Афінах. Красс, навпаки, безліччю помилок довів до того,
що щастя цілком відвернулося від нього. Дивує, однак, не
те, що його глупота поступилася силі парфян, а те, що вона
виявилася сильнішою від удачливості римлян. Нікій з
шанобою ставився до мистецтва віщування, Красс глузував із
усього, проте обидва загинули однаковою смертю, тим-то
важко сказати, який шлях надійніший. Все-таки краще
помилятися з обережності, дотримуючись старовинних
вірувань і звичаїв, аніж зухвало їх ламати. Якщо, нарешті,
порівняти їхню загибель, то Красс менше заслуговує осуду: він-бо
не здався в полон, не був зв’язаний, ні обманутий, а
поступився проханням друзів і став жертвою віроломства, а Нікій,
сподіваючись ганьбою й соромом врятувати життя, здався
ворогам і зробив свою смерть ще ганебнішою.
АЛЕКСАНДР І ЦЕЗАР
АЛЕКСАНДР
1. Життєписи царя Александра і Цезаря, переможця
Помпея, які складають зміст цієї книги, насичені такою безліччю
подій, що в передмові нам випадає тільки просити в читача
вибачення, якщо ми не перелічуватимемо всі визначні
подвиги цих особистостей і не будемо детально розглядати
кожний з них зокрема, а про всі розповімо коротко. Ми-бо
пишемо не історію, а життєписи, і часто незначний вчинок, слово
чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви з
десятками тисяч убитих, командування величезними
військами та облоги. Подібно до того, як живописці, мало
звертаючи увагу на інші частини тіла, домагаються схожості
завдяки точному зображенню обличчя й виразу очей, у яких
проявляється вдача людини, так і нам хай буде дозволено
складати життєписи, проникаючи в те, що становить
духовний світ людини, а іншим залишимо право на описи великих
подій і бита
2. Достовірно відомо, що Александр з боку батька виводив
свій рід від Карана *, нащадка Геракла, а з боку матері
Олімпіади — від Неоптолема, потомка Еака 2. Передають, що
Філіпп познайомився з Олімпіадою, коли його разом з нею
посвячували в Самофракійські таїнства 3. Він був тоді ще
юнаком, а вона дівчиною — круглою сиротою. Закохавшись,
Філіпп одружився з нею за згодою її брата Арібба 4. Отож
молодій в ніч, коли її з молодим зачинили у весільній кімнаті,
наснилося, що їй у живіт під гуркіт грому вдарила блискавка
і від цього удару спалахнуло сильне полум’я, язики якого
розбіглися навсібіч і погасли. Трохи згодом Філіппу
приснилося, що він приклав печатку до живота дружини, причому
як йому здавалося, на печатці був викарбуваний лев. Багато
віщунів тлумачили це сновидіння в тому розумінні, що
Філіпп повинен пильно стежити за поведінкою своєї дружини,
але Арістандр з Тельмесса 5 заявив, що Олімпіада вагітна, бо
нічого порожнього не запечатують, а плодом є хлопець, який
відзначатиметься відважною, левиною вдачею. А одного
разу нібито бачили, що біля сплячої Олімпіади лежав,
розтягнувшись, змій. Цей випадок, кажуть, дуже ослабив любов
і прив’язаність Філіппа до дружини, внаслідок чого він рідко
126
проводив з нею ночі. Можливо, він боявся якихось чарів
з боку дружини, можливо, боявся отрути, чи не бажав
зближення з дружиною, як з такою, що має зносини з вищою
істотою. Але існує про це ще інша розповідь. Жінки цієї
країни з давніх давен беруть участь в орфічних таїнствах
і оргіях на честь бога Діоніса під назвою клодонок і мімалло-
нок 6, причому їхня поведінка нагадує поведінку едонянок 7
або фракіянок, які населяють підніжжя Гемосу 8 і від яких,
мабуть, пішло слово «фрескеуейн» 9, що означає розгульні,
нестямні священнодійства. Сама ж Олімпіада старалася
більше від інших дійти до нестями й шаленіла не гірш від
варварок; на святкові процесії вона брала з собою великих
приручених змій, які часто, виповзаючи з-під плюща чи
з священних корзин та оповиваючи тирси 10 й вінки жінок,
наганяли жах на чоловіків.
3. Після цього сновидіння Філіпп відправив у Дельфи
Херона з Мегалополя, який начебто привіз йому у відповідь
наказ Аполлона приносити жертви Аммону 11 й шанувати
цього бога. Кажуть також, що Філіпп утратив саме те око,
яким він через щілину в дверях підглядав, як з його жінкою
спав бог у вигляді змія 12. А Олімпіада, як розповідає Ерато-
сфен 13, проводжаючи Александра в похід, лише йому
одному відкрила таємницю його приходу у світ і наказала йому
бути гідним свого народження. Інші письменники, навпаки,
твердять, що Олімпіада заперечувала ці чутки й казала:
«Коли ж нарешті Александр перестане обмовляти мене перед
Герою?»
Народився Александр на початку місяця гекатомбеона 14,
який у Македонії має назву лой, а точніше шостого дня
цього місяця, в той самий день, коли згорів храм Артеміди
Ефеської 15. З цього приводу Гегесій з Магнесії 16 сказав
дотеп, який своїм холодом міг би погасити ту славнозвісну
пожежу. «Немає нічого дивного,— сказав він,— що храм
цей мусив згоріти, раз Артеміда була зайнята як повитуха
при родах Александра». А всі маги, які в той час перебували
в Ефесі, в один голос визнали нещастя, яке спіткало храм,
предвістям іншого горя. Вони бігали по місту, били себе по
обличчі й кричали, що цей день народив велике лихо і згубу
для Азії. До Філіппа, який саме тоді захопив Потідею 17,
наспіли три повідомлення; перше, що Парменіон у великій
битві переміг іллірійців 18, друге, що його скаковий кінь одержав
перемогу на Олімпійських іграх, і третє — про народження
Александра. Від усього цього він, ясна річ, сповнився великої
радості. Віщуни ще й посилили її, заявляючи, що його син,
127
народження якого збіглося з трьома перемогами, буде
непереможним.
4. Зовнішній вигляд Александра найдостовірніше
передають статуї, виконані Лісіппом 19. Був це єдиний скульптор,
якого цар вважав гідним творити його зображення. Цей
художник зумів точно відтворити те, що згодом наслідувало
багато наступників і друзів Александра — легкий нахил шиї
ліворуч і лагідність погляду. Апеллес 20, малюючи Аледссанд-
ра в образі громовержця, не зумів передати кольору його
шкіри, бо надав їй відтінку темнішого, смуглявішого, ніж
вона була насправді. Як повідомляють, Александр мав ясну
шкіру, яка переходила, особливо на грудях і обличчі, в
рожеву. Шкіра Александра дуже приємно пахла, і з його уст
і всього тіла виходили такі пахощі, що навіть його одяг був
ними просякнутий,— таке я вичитав у «Спогадах» Арісток-
сена 21. Причиною цього був склад його тіла, яке мало в собі
багато тепла й вогню, бо, на думку Теофраста 22, приємний
запах виникає внаслідок випаровування вологи під впливом
тепла. Ось чому найбільше пахощів, до того ж
найприємніших припадає на сухі й жаркі країни, бо сонце витягує з
поверхні тіл вологу, яка спричиняє загнивання. Цією теплотою
тіла, напевне, пояснюється схильність Александра до
п’янства і гніву.
Ще хлопчиком Александр виявив велику стриманість: хоч
і мав він запальну й непогамовну вдачу, але був байдужий
до тілесних утіх і віддавався їм дуже помірковано.
Честолюбністю Александра пояснюється те, що мислив він не на
свій вік поважно і благородно. Не ганявся він за будь-якою
славою й не шукав її аби-де, на відміну від Філіппа, який,
немов софіст, хизувався своїм хистом красномовства і на
монетах увічнював перемоги своїх колісниць на перегонах
у Олімпії. Тим-то Александр, коли друзі запитали його, чи не
хоче він узяти участь у змаганнях з бігу на Олімпійських
іграх (а бігав він швидко), відповів: «Так, якщо тільки моїми
суперниками будуть царі». Взагалі, Александр не любив
атлетів. І хоч він нерідко влаштовував змагання трагічних
поетів, флейтистів, кіфаредів і рапсодів, а ще частіше різного
роду полювання та бої на палицях, проте не виявляв ніяко-
гісінького зацікавлення до кулачних боїв.
5. Коли за відсутності Філіппа в Македонію прибули
перські посли, приймав їх і пригощав Александр. Перебуваючи
в їхньому товаристві, він привернув їх до себе як своєю
привітністю, так і тим, що не задавав їм дитячих або
беззмістовних запитань, а розпитував їх про довжину доріг, про
спосо128
би подорожування у глиб Персії, про самого царя, його
ставлення до ворогів, про збройні сили й могутність Персії.
Посли дивувалися його розважливості і дійшли висновку, що
уславлена доблесть Філіппа — це ніщо в порівнянні з
полум’яним духом і жадобою великих подвигів цього юнака.
І справді, кожного разу, коли приходило повідомлення про
те, що Філіпп завоював якесь відоме місто або здобув велику
перемогу, Александр слухав це без радості, а перед своїми
ровесниками навіть нарікав: «Хлопці, мій батько встигне
все захопити, так що не залишить мені з вами ніякої змоги
здійснити великий і блискучий подвиг». Він мріяв не про
втіхи й багатство, а про доблесть і славу і вважав, що чим
більше одержить від батька в спадщину, тим менше
залишиться зробити йому самому. Переконаний, що з ростом
македонської могутності стає все менше для нього
можливостей проявити себе великими діяннями, він хотів
успадкувати царство, сповнене не багатства, розкошів і втіх, а битв,
війн і змагань за славу.
Освітою Александра займалося багато вихователів,
наставників і вчителів, на чолі яких стояв родич Олімпіади
Леонід, людина суворих звичаїв. Сам Леонід не цурався
назви вихователя, вважаючи це звання прекрасним і почесним.
Але інші з поваги до нього і з уваги на його родинні зв’язки
з царським домом називали його керівником і наставником
Александра. Зрештою, роль і звання вихователя присвоював
собі й Лісімах з Акарнанії 23, людина не дуже освічена, але
через те, що він сам себе називав Феніксом, Александра —
Ахіллом, а Філіппа — Пелеєм, його високо цінували, і серед
вихователів він займав друге місце.
6. Одного разу якийсь фессалієць Філонік привів Філіппу
коня Букефала ^4, щоб продати його за тринадцять
талантів 25. Вийшли вони на відкрите поле, щоб випробувати коня,
але він виявився неприборканим і взагалі непридатним для
їзди. Він не дозволяв нікому сісти на себе верхи, не слухав
голосу нікого з почту Філіппа й перед усіма ставав дибки.
Розгніваний Філіпп звелів забрати Букефала як коня дикого
й необ’їждженого. Тоді присутній там Александр заволав:
«Якого чудового коня втрачають ці люди, котрі через свою
безпорадність і боягузтво не можуть його приборкати!» На
це Філіпп спершу мовчав, та коли Александр ще кілька разів
повторив те саме й далі висловлював своє незадоволення,
озвався: «Ти докоряєш старшим, начебто більше тямиш
у верховій їзді і краще вмієш обходитися з конем».— «З цим
принаймні я впораюсь краще, ніж будь-хто інший»,— відпо-
^ Плутарх
129
вів Александр. «А якщо не даси ради, то яку кару ти згоден
прийняти за свою самовпевненість?» — запитав Філіпп.
«Клянусь Зевсом,— сказав Александр,— я заплачу ціну
коня». Усі заливалися сміхом, потім батько з сином побились
об заклад на гроші, рівні ціні коня. Александр миттю підбіг
до коня, схопив його за вуздечку й повернув мордою до
сонця. Він, очевидно, помітив, що кінь полошився, бачачи перед
собою свою власну тінь, яка лягала на землю й хиталася.
Деякий час Александр біг поряд з конем і гладив його
рукою, а коли побачив, що той перестав боятися й дихає
на повні груди, спокійно скинув із себе плащ, скочив на коня
і впевнено сів. Спочатку злегка натягнув повід і без ударів
і крику стримував ще хвильку на місці. Помітивши, що кінь
заспокоївся і рветься бігти, Александр попустив віжки й
помчав уперед, заохочуючи його голосом і ударами ніг.
Філіпп і його почет спершу мовчали, охоплені тривогою, та
коли юнак уміло повернув коня й під’їхав на ньому до них,
гордий і щасливий, всі привітали його радісними вигуками,
а Філіпп, кажуть, розплакався від радості. Коли Александр
зістрибнув з коня, батько поцілував його в голову і сказав:
«Сину мій, шукай царства більш підхожого тобі, Македонія
для тебе замала».
7. Приглядаючись до впертої й непіддатливої на будь-яке
насильство вдачі сина, Філіпп помітив, що з ним легше
домовитись за допомогою розумного слова, ніж вдаватися до
примусу, тому сам старався більше переконувати його, аніж
наказувати йому. Філіпп не бажав довіряти навчання й
нагляд за сином самим тільки вчителям музики та інших
предметів загальної освіти, вважаючи, що це справа дуже
складна і, як каже Софокл:
Кермо потрібне тут й уздечка не одна 26.
Тим-то цар запросив до себе найзнаменитішого й
найвченішого з грецьких філософів — Арістотеля 27, а за навчання
винагородив його в спосіб якнайкращий і гідний величі цього
вченого. Філіпп відбудував рідне місто Арістотеля Стагіру 28,
яке колись сам зруйнував, і повернув туди жителів, котрі
втекли звідти або перебували в рабстві. Для занять і розмов
Філіпп призначив Арістотелю й Александрові гай біля Міє-
зи 29, присвячений німфам, де й досі показують кам’яні лави,
на яких сидів Арістотель, і тінисті місця для прогулянок.
Александр, очевидно, вивчав у нього не тільки науку про
мораль і державу, а й познайомився з менш доступними й
глибшими основами знання, які філософи називали «усними» та
«захованими» 30 і не розголошували їх. Відправившись уже з
130
військом в Азію, Александр дізнався, що Арістотель деякі
галузі науки опублікував у книгах, і тоді написав йому листа,
сміливо виступаючи на захист філософії. Зміст листа такий:
«Александр Арістотелю шле привіт! Ти поступив
неправильно, опублікувавши дещо з наук, призначених лише для
усного викладання. Чим тоді ми будемо відрізнятися від інших
людей, якщо ті самі науки, на яких ми виховувалися, стануть
доступними всім без різниці? Я волів би перевершувати
інших не стільки владою й могутністю, скільки знанням того,
що в житті найкраще. Будь здоров!» Заспокоюючи ображене
честолюбство Александра, Арістотель виправдовує себе,
що ці науки і видані, і разом з тим не видані. І справді, його
метафізичні дослідження були з самого початку призначені
винятково для вчених і зовсім не годяться ні для викладан-
н, ні для самостійного вивчення.
8. Мені здається, що і любов до медицини прищепив Алек-
сандру не хто інший, як Арістотель 31. Бо Александр
цікавився не тільки теорією цієї науки, а навіть, як можна
висновувати з його листів, допомагав хворим друзям, призначав їм
різні способи лікування й харчування. Окрім того, він від
природи любив літературу і багато читав. Він вважав і
говорив, що читання «Іліади» — це засіб виховання в собі
військової доблесті. Примірник видання, виправленого Арісто-
телем і відомий під назвою «Іліада в скриньці» 32гАлександр,
за словами Онесікріта 33, завжди мав при собі і клав разом
з кинджалом під подушку. Оскільки в глибині Азії він не мав
напохваті ніяких книжок, то велів Гарпалу 34 прислати їх
йому. Тоді той послав йому твори Філіста 35, чимало трагедій
Євріпіда, Софокла й Есхіла, а також дифірамби Телеста
й Філоксена 3 . Александр спочатку захоплювався Арістоте-
лем і навіть любив його не менш, ніж свого батька, бо,
як сам казав, одному він завдячує своїм життям, а
другому — відчуттям краси життя. Пізніше, однак, цар ставився
до філософа з недовірою, щоправда, не настільки, щоб йому
шкодити, але брак того теплого почуття, яким сповнені були
початкові взаємини Александра з учителем, був явним
доказом відчуження, що виникло потім між ними. Проте
природжений і прищеплений йому з ранніх років запал і тяга до
філософії не погасли в душі Александра. На це вказують
повага, яку він почував до Анаксарха 37, п’ятдесят талантів,
висланих Ксенократу 38, а також почесті, виявлені Дандамі-
ду й Калану 39.
9. Коли Філіпп відправлявся в похід проти візантійців,
Александрові виповнилось усього шістнадцять літ. Незва-
5*
131
жаючи на це, батько залишив його правителем Македонії
й передав йому керівництво державними справами й
печатку. Тоді Александр підкорив медів 40, які повстали проти
македонян, захопив їхнє місто і, вигнавши звідти його
мешканців та заселивши переселенцями з різних міст, назвав Алек-
сандрополем. Брав він участь і в битві біля Херонеї 41 проти
греків і перший, як кажуть, напав на священний загін фіван-
ців. Ще й досі показують старий дуб біля річки Кефіса 42,
званий дубом Александра, під яким тоді стояв його намет.
Неподалік знаходяться могили загиблих македонян. За все
це Філіпп, зрозуміло, дуже любив сина і навіть радів, коли
македоняни називали Александра своїм царем, а Філіппа
полководцем.
Але незлагоди в царській сім’ї, викликані одруженнями й
любовними пригодами Філіппа, лихоманили не лише жіночу
частину його дому, а й саму державу; це призводило до
численних скарг і гострих чварів, які посилювались крутою
вдачею Олімпіади, жінки ревнивої і схильної до гніву. Вона-бо
безугавно підбурювала сина проти батька. Найяскравіший
вияв знайшли ці родинні непорозуміння з вини Аттала 43 на
весіллі Клеопатри 44. З цією молодою дівчиною Філіпп
задумав одружитися, закохавшись у неї, незважаючи на свій
немолодий уже вік. Отож Аттал, дядько Клеопатри,
напідпитку під час учти закликав македонян просити богів, щоб від
шлюбу Філіппа з Клеопатрою народився законний
спадкоємець престолу. Скипівши гнівом, Александр закричав: «А я
що, проклятий негіднику, по-твоєму, незаконнонародже-
ний?» — і жбурнув у Аттала чару. Тоді Філіпп кинувся на
сина з оголеним мечем, але на щастя обох цар від сп’яніння
й гніву спіткнувся і впав. Александр, глузуючи з батька,
сказав: «Ось вам, люди добрі, чоловік, який хотів переправитися
з військом з Європи в Азію, розпластався на підлозі,
переправляючись від ліжка до ліжка». Після цієї п’яної сварки
Александр забрав Олімпіаду й завіз її в Епір 45, а сам жив
в Іллірії 46. У цей час до Філіппа приїхав корінфянин Дема-
рат, друг дому, який користувався правом говорити правду
цареві. Після перших привітань і виразів приязних почуттів
Філіпп запитав його, чи дружно живуть між собою греки.
«Якраз тобі, Філіппе, найменше личить турбуватися про
Грецію, тобі, що у власний дім вніс стільки розбрату й біди».
Ці слова змусили Філіппа опам’ятатися, він послав по
Александра і за посередництвом Демарата умовив його
повернутися додому.
10. Піксодар, сатрап Карії 47, намагаючись укласти з Філіп-
132
пом військовий союз, задумав породичатися з ним. З цією
метою він хотів видати свою старшу дочку заміж за Філіп-
пового сина Аррідея 48 й послав у цій справі в Македонію
Арістокріта. Тоді знову з’явилися плітки; друзі й мати
зводили перед Александром наклепи на батька, мовляв, Філіпп
за допомогою блискучого одруження й величезного
багатства надумав забезпечити Аррідею престол. Стурбований
цим, Александр вислав у Карію трагічного актора Фессала
з дорученням переконати Піксодара, щоб він відмовив не-
законнонародженому й недоумкуватому Аррідею, а замість
нього породнився з Александром. Цей задум сподобався Пік-
содару куди більше, ніж попередній. Дізнавшись про це,
Філіпп увійшов у кімнату Александра разом з одним з його
улюблених друзів — Філотом, сином Парменіона.
Накинувшись на сина з грубою лайкою, цар ганив його, називав
людиною без честі, негідною свого високого становища, якщо
йому до душі стати зятем карійця, варвара, слуги перського
царя. Корінфянам Філіпп написав, щоб вони прислали йому
Фессала, закутого в кайдани, а з інших друзів Александра
він вигнав з Македонії Гарпала, Неарха 4 , а також Ерігія
та Птолемея. Потім Александр вернув їх і не шкодував їм
усіляких почестей.
Павсаній 50, украй скривджений з вини Аттала і Клеопат-
ри, не домігшись справедливості у Філіппа, убив його. У
цьому вбивстві найбільше звинувачували Олімпіаду, мовляв,
вона підбурювала й навіть заохочувала розлюченого юнака.
Але й Александра не оминуло звинувачення. Кажуть, що,
коли Павсаній після заподіяної йому образи випадково
зустрів Александра й нарікав на свою лиху долю, той
відповів йому рядком з «Медеї»:
Мсти всім: вітцю, і дочці, і зятеві51.
А проте він не тільки наказав розшукати учасників змови
й покарати їх, а й обурювався тим, що Олімпіада за його
відсутності жорстоко розправилася з Клеопатрою.
11. Отже, на двадцятому році життя 52 Александр
прийняв царську владу, над якою через сильну заздрість і
страшну ненависть сусідів нависла смертельна небезпека. Річ у тім,
що після смерті Філіппа сусідні варварські племена не
хотіли надалі терпіти неволю, а намагались відновити владу
своїх власних царів. Що ж до Греції, то Філіпп, підкоривши її
силою зброї, не мав часу повністю її уярмити і привчити до
нового стану речей. Він тільки запровадив там усілякі зміни
й тим самим викликав велике сум’яттю внаслідок чого зали-
133
шив країну в повному розладі, готову до бунту, тому що люди
ще не встигли звикнути до нових порядків. Македоняни
боялись цієї зручної для їхніх ворогів нагоди скинути
македонське ярмо і вважали, що Александр повинен відмовитись
від Греції й не застосовувати до неї сили, а негрецькі
племена, які збунтувалися проти македонян, треба привести до
покори лагідними засобами і старатися придушувати спроби
бунту в самому зародку. Сам Александр був протилежної
думки, готовий запевнити державі безпеку й непорушність
кордонів рішучістю і сміливістю дій, вважаючи, що досить
ворогам у будь-чому поступитись, як вони усі разом
кинуться на нього. Тим-то заворушенням серед варварських
племен і війнам, які загрожували звідти, він поклав кінець,
швидко просунувшись аж до Істру 53. Тут у великій битві
він розгромив царя трібаллів Сірма 54. Дізнавшись, що фі-
ванці повстали й уклали союз з афінянами, Александр
негайно подався туди, повівши військо через Термопіли, причому
сказав, що Демосфен 55 назвав його хлопчикам, коли він
воював з іллірійцями і трібаллами, але у Фессалії він уже
став юнаком, а тепер хоче під мурами Афін показати себе
зрілим чоловіком. Підійшовши до Фів, Александр дав
мешканцям цього міста змогу розкаятись у тому, що вони
вчинили, і вимагав тільки видати Феніка й Протіта 56, крім того,
він обіцяв повну безпеку тим, хто перейде на його бік. Фіван-
ці, у свою чергу, вимагали від нього видачі Філота й Антіпат-
ра 57 і закликали всіх, кому дорога свобода Греції, разом
з ними стати до боротьби. Тоді Александр наказав
македонському війську почати бій. Фіванці мужньо і відчайдушно
понад свої скромні сили билися з ворогом, який у багато
разів був численніший від них. Коли ж македонська залога,
яка перебувала в Кадмеї, вийшла з замку й напала на них
ззаду, фіванці були оточені і майже всі загинули на полі бою.
Македоняни захопили місто, пограбували й дощенту
зруйнували його. Александр розраховував, що греки,
приголомшені таким нещастям, із страху поводитимуть в
майбутньому себе спокійно. Крім того, він говорив на своє
виправдання, що зробив це на вимогу своїх союзників, бо фокейці та
платейці58 виступали із скаргами на фіванців. Помилував
він лише жерців, громадян, зв’язаних з македонянами узами
гостинності59, нащадків Піндара 60, а також тих, хто
голосував проти повстання, всіх інших продано в рабство, і було
їх понад тридцять тисяч. Убитих було понад шість тисяч.
12. У розпал нещасть і страхіть, які звалилися на місто,
ватага фракійців увірвалася в будинок Тімоклеї, жінки
ша134
нованої й чеснотливої. Поки фракійці грабували її майно,
їхній ватажок згвалтував жінку, а потім запитав її, чи не
має вона схованого десь золота і срібла. Тімоклея відповіла
ствердно і повела його одного в сад, де був колодязь. Вона
сказала, що вкинула сюди свої коштовності, коли в місто
ввірвалися війська Александра. Фракієць нахилився й
глянув униз. Тімоклея, яка стояла ззаду, штовхнула його в
колодязь і вбила, кидаючи туди камінь за каменем. Фракійці
зв’язали її і привели до Александра. По її поставі й ході
одразу було видно, що це жінка знатна й великої душі — так
безстрашно і спокійно вона йшла за фракійцями, що вели
її. Коли цар запитав її, хто вона така, Тімоклея відповіла,
що вона сестра полководця Феагена 61, того, який бився
проти Філіппа за свободу Греції й загинув під Херонеєю як
полководець. Вражений її відповіддю та вчинком, Александр
наказав відпустити її разом з дітьми.
13. З афінянами Александр уклав мир, хоч вони надмірно
співчували нещасній долі Фів, бо, справляючи таїнства 62,
перервали на знак жалоби свято й подавали всебічну
допомогу втікачам із Фів, які шукали притулку в Афінах. А
повівся він так або тому, що вдовольнив/свій гнів, немов лев
кров’ю свою жадобу, або тому, що хотів протиставити
страхітливій і нелюдській дії помсти якийсь людяний вчинок; так
чи інакше, він не тільки пробачив афінянам усі їхні провини,
а й наказав їм стежити уважно за становищем у країні. За
його задумом, Афіни мали правити Грецією на випадок, якби
з ним сталося якесь нещастя. Кажуть, зрештою, що потім
він відчував жаль з приводу розправи над фіванцями і через
це поводився з багатьма з них ласкаво. Взагалі, як убивство
Кліта 63, вчинене ним у стані сп’яніння, так і боягузтво
македонян під час походу проти індійців, яке не дало йому
змоги довести похід до кінця і применшило його славу, він
приписував гніву і мстивості Діоніса 64. Ніхто з фіванців, що
залишилися в живих і приходили до нього щось просити, не
одержав відмови. Стільки про Фіви.
14. Греки, зібравшись на нараду на Істмі 65 й ухваливши
йти війною разом з Александром, на персів, вибрали його
своїм вождем. Тоді до нього приходило багато державних
діячів і філософів з поздоровленнями. Александр сподівався,
що так само зробить і Діоген із Сінопи 66, який у цей час
проживав біля Корінфа. Але Діоген, ніскільки не звертаючи
уваги на Александра, не рухався з Кранія 67. Тому цар сам
подався до нього. Діоген лежав і грівся на сонці. При
наближенні стількох людей філософ злегка підвівся й поглянув
135
на Александра. Цар привітався з Діогеном і запитав, чи не
має він до нього якогось прохання. На це мудрець відповів:
«Відійди трохи вбік, не заслоняй мені сонця». Ця відповідь,
кажуть, справила на Александра глибоке враження. Він
був подивований гордістю й величчю духу цього чоловіка,
який його так злегковажив. Відходячи, Александр сказав
своїм супутникам, що сміялися й глузували з філософа:
«Якби я не був Александром, я хотів би бути Діогеном».
Бажаючи одержати оракул бога Аполлона щодо свого
походу, Александр прибув у Дельфи. Якось так вийшло, що
тоді випали «нещасні» дні, в які було заборонено давати
віщування. Спочатку Александр послав по пророчицю, щоб
вона з’явилась до нього. Оскільки вона відмовлялась прийти,
посилаючись на закон, Александр пішов по неї сам і силою
доставив її у храм. Тоді жриця, підкоряючись настирливості
царя, вигукнула: «Ти непереможний, сину мій!» Почувши
таке, Александр сказав, що йому більш не потрібні
віщування, бо вже одержав бажаний оракул.
Коли Александр вирушив у похід, божество послало йому
чимало призвісток, серед яких була така дивна: в місцевості
Лібетра 6 статуя Орфея 69, виконана з кипарисового дерева,
вкрилася в ті дні густим потом. Усі боялися цього знамення,
але Арістандр 70 заспокоював їх, заявляючи, що Александр
здійснить блискучі і гідні оспівування подвиги, через які
доведеться поетам і музикантам добряче попотіти й
потрудитися.
15. Кількість війська Александра становила, згідно з
даними тих, що подають найменше число, тридцять тисяч
піхотинців і чотири тисячі вершників, а за даними тих, що
подають найвище число, становила сорок три тисячі
піхотинців і п’ять тисяч вершників. На утримання свого війська
Александр мав, як повідомляє Арістобул 71, не більше
сімдесяти талантів, а за повідомленням Дуріда 72, харчів у нього
було лише на тринадцять днів, до того ж, за твердженням
Онесікріта, він заборгував двісті талантів. Незважаючи на те^,
що Александр вибрався в похід скромними засобами, він
не зійшов на корабель, поки не розглянув майнові справи
своїх друзів: кому подарував земельний маєток, кому —
село, кому — прибутки з якогось поселення або гавані. Коли
таким чином усе царське майно було розподілене й роздане,
Пердікка 73 запитав Александра: «А що ти, царю, залишаєш
собі?» — «Надію»,— відповів на це Александр. «У такому
разі,— сказав Пердікка,— дозволь і нам, хто вирушає з
тобою, пристати до неї». І коли Пердікка відмовився від
по136
дарованого йому майна, за його прикладом зробили те саме
деякі з друзів Александра. А тим, хто просив і приймав його
добродіяння, він давав дуже радо й таким чином пороздавав
майже все, що йому належало в Македонії.
З такою рішучістю і з таким настроєм Александр
переправився через Геллеспонт і зупинився біля Іліона 74. Тут він
приніс жертви Афіні і влаштував узливання на честь
загиблих героїв. Біля надмогильного пам’ятника Ахілла він,
відповідно до звичаю, намастив тіло олією і голий змагався з
друзями в бігу, потім поклав вінок на могилу і назвав Ахілла
щасливим, тому що за життя він мав вірного друга, а після
смерті великого співця своєї слави 75. Коли цар ходив по
Іліону і оглядав його славетні пам’ятки, хтось запитав його,
чи не хоче він побачити ліру Александра 76. Цар відповів, що
вона його не цікавить, але він шукає ліру Ахілла, під звуки
якої той оспівував славу й подвиги богатирів.
16. Тим часом полководці Дарія 77 зібрали велике військо
і вишикували його біля переправи через річку Гранік 78. Тут,
неначе перед воротами Азії, довелось боротися за право
входу до неї і початок походу. Більшість у війську Александра
боялася як глибини річки, так і стрімкого берега на
протилежному боці, на який треба було видиратися й одночасно
битися. А ще дехто доводив, що слід остерігатися місяця де-
сія 79, який вважався несприятливим, бо в цьому місяці
македонські царі мали звичку не вирушати у військові походи.
Однак Александр усунув цю йерешкоду, наказавши називати
цей місяць другим артемісісі^ Парменіон 80 не радив йому
ризикувати з уваги на пізню пору дня, але Александр
відповів, що йому буде соромно перед Геллеспонтом, якщо після
переправи через морську протоку він побоїться Граніка.
І сам першим кинувся в річку з тринадцятьма відділами
кінноти. Він вів військо на ворожі стріли і списи, на стрімкі
скелі, вщерть заповнені піхотою й кіннотою ворога, через
бурхливу річку, яка несла й топила коней і людей. Здавалося,
що військо веде скоріше хтось несповна розуму, ніж людина
зі здоровим глуздом. Незважаючи ні на що, Александр
уперто продовжував переправу і ціною неймовірних зусиль досяг
протилежного берега, мокрий і брудний, бо дно річки було
глинясте. Тут він одразу змушений був вступити в безладний
бій, воїни поодинці йшли в рукопашну з наступаючим
ворогом, поки нарешті Александру вдалося вишикувати військо
в сякий-такий стрій. Ворог з галасом наступав, скеровуючи
кінноту проти кінноти, вершники билися списами, а коли
списи поламалися, пустили в хід мечі. Ціла юрма персів
ру137
шила на Александра. Він вирізнявся щитом і шоломом з
султаном: з обох боків султана було по перу дивовижної білизни
й величини. Кинутий у царя спис поцілив його в кріплення
панцира, але не поранив. На Александра напали одночасно
перські полководці Ресак і Спітрідат. Від одного удару цар
устиг ухилитися, а в Ресака метнув спис, але спис від удару
в панцир зламався, і Александр взявся за меч. Коли між
ними почався бій, Спітрідат повернув коня трохи вбік і вдарив
царя перською шаблею. При цьому він збив йому султан
разом з одним пером. Шолом ледве витримав удар, вістря
навіть торкнулось волосся Александра. Спітрідат замахнувся
ще раз, але його випередив Кліт на прізвисько Чорний, який
проштрикнув перса наскрізь списом. Одночасно загинув
і Ресак, уражений мечем Александра.
Поки кіннота вела нерівний бій, через річку переправилась
македонська фаланга і зіткнулася з перськими піхотинцями.
Ті вчинили слабкий і нетривалий опір і незабаром кинулись
навтьоки, за винятком грецьких найманців. Останні
зімкнутими лавами стояли біля підніжжя якогось пагорба й хотіли
здатися Александру за умови, що він дарує їм життя. Однак
Александр, керуючись радше гнівом, ніж розумом, першим
напав на них і при цьому втратив коня, якому пробили бік
(це був не Букефал, а інший кінь). Саме в цій битві загинула
або була поранена більшість македонян, бо їм довелось
битися з загартованими в бою й доведеними до відчаю воїнами.
Кажуть, що перси втратили там убитими двадцять тисяч
піхотинців і дві з половиною тисячі кіннотників. За
твердженням Арістобула, втрати Александра становили всього
тридцять чотири чоловіки, в тому числі дев’ять піхотинців 81.
Александр звелів поставити бронзові статуї загиблих, а
виконав їх Лісіпп 82. Бажаючи показати перемогу як спільну
для македонян і греків, Александр вибрав окремо і послав
афінянам триста захоплених у ворога щитів, а на решту
здобичі наказав помістити такий честолюбний напис:
«Александр, син Філіппа, і греки, крім лакедемонян, здобули у
варварів, які населяють Азію». Келихи, пурпурові тканини та
інші речі подібного роду, захоплені у персів, майже всі він
відправив матері.
17. Ця битва одразу змінила становище на користь
Александра. Він-бо зайняв Сарди 83, опору перського
владарювання на морі, інші ж міста здалися йому добровільно.
Тільки Галікарнас і Мілет 84 вчинили йому сильний опір, але й
ними він заволодів і підкорив навколишні землі. Тепер він
вагався, що йому робити далі: то хотів іти проти Дарія і
вирі138
шити все в одному бою, то схилявся до думки, що спершу
слід скористатися багатствами приморських країн і тільки
тоді, зміцнившись, рушити проти царя.
У Лікії поблизу міста Ксанта 85 є джерело, яке, кажуть,
у той час саме собою почало бити сильніше, розлилося й
викинуло з дна бронзову плиту із стародавнім написом. А
сповіщав він, що перській державі прийде кінець, і знищать її
греки. Заохочений цим пророцтвом, Александр постановив
чим скоріше очистити від ворога морське узбережжя аж по
Кілікію і Фінікію. Швидше просування македонян через
Памфілію 86 дало багатьом історикам барвистий матеріал
для неправдоподібних вигадок і розповідей про чудесні події.
Так, вони теревенять, начебто море за божественним
велінням відступило перед Александром, хоч звичайно воно
з ревом гнало свої хвилі на берег, лише зрідка відслонюючи
невеликі стрімчаки, які виступали з води під прямовисним,
порізаним ущелинами гірським хребтом. Безперечно, саме
цю неймовірну розповідь мав на увазі Менандр, коли в одній
із своїх комедій казав таке:
Як це на Александра схоже: бо коли когось
Знайти я хочу, він негайно знаходиться, якщо
Мені слід море перейти, дорогу дастцмені воно87.
Сам Александр, однак, у своїх листах і словом не
обмовився про жодні чудеса такого роду. Пише тільки, що
просувався вздовж гори званої Драбиною 88 і минув її щасливо,
вирушивши з Фаселіди 89. У цьому місті він провів кілька
днів і побачив там статую Теодекта 90, яку йому поставили
на ринковій площі, тому що він був родом з Фаселіди. Після
обіду Александр, уже напідпитку, в супроводі веселого гурту
подався до статуї і поклав біля її підніжжя купу вінків. У
такий спосіб серед веселощів він віддав честь мужу, з яким
познайомився завдяки Арістотелю і заняттям філософією.
18. Далі він підкорив населення Пісідії 91, яке чинило йому
опір, і зайняв Фрігію92 з містом Гордієм, яке, кажуть, було
столицею легендарного царя Мідаса. Александр побачив тут
славнозвісну колісницю з вузлом з кори терна і почув
переказ, якому фрігійці вірили, а говорилось у ньому про те, що
хто цей вузол розв’яже, той стане володарем світу. Більшість
письменників розповідає, що кінці вузла були сховані, а сам
вузол настільки заплутаний, що Александр, який ніяк не міг
його розв’язати, розрубав його мечем. Тоді з розрізаного
вузла показалося багато кінців сплетінь. Арістобул, навпаки,
розповідає, що цар дуже легко розв’язав вузол завдяки тому,
139
що вийняв з дишла стрижень, яким був прикріплений ремінь
і таким чином потім зняв і саме ярмо.
Потім Александр підкорив собі Каппадокію і Пафлаго-
нію 93. Коли до нього дійшла чутка про смерть Мемнона,
який, очолюючи перський флот, хвалився тим, що зможе
більше від інших перських полководців завдати Александру
клопоту і впектися йому, Александр ще дужче впевнився
у своєму намірі рушити з військом у глиб Азії.
У цей час Дарій вийшов із Суз 94 назустріч Александру,
покладаючи надії на чисельну перевагу свого війська (вів
він шістсот тисяч воїнів). До того ж його підбадьорювало
сновидіння, яке маги витлумачили на його користь, більш
бажаючи догодити йому, ніж розкрити його справжнє
значення. Снилося ж йому, що македонська фаланга вся
охоплена полум’ям, а Александр слугує йому, причому Александр
у шаті, яку колись він, Дарій, носив, ще бувши царським
гінцем, потім Александр увійшов у храм Бела 95 і зник
безслідно. Божество, імовірно, за допомогою цього сновидіння
провіщало, що македоняни вславляться блискучими
подвигами і що Александр заволодіє Азією, подібно до того, як
свого часу нею заволодів Дарій, який з гінця став царем,
але македонянин невдовзі у славі закінчить життя.
19. Дарій набрався ще більшої впевненості, коли довге
перебування Александра в Кілікії сприйняв за ознаку його
боягузтва. Насправді ж, причиною затримки була хвороба
Александра, викликана, на думку одних, виснаженням, на
думку інших — простудою після купання в холодній воді
річки Кщна 96. Ніхто з лікарів не зважувався допомогти
йому, вважаючи стан його здоров’я безнадійним. Лікарі
боялися, що коли їм не вдасться вилікувати Александра,
то вони накличуть на себе з боку македонян звинувачення
у зловмисному шкідництві. Лише Філіпп, акарнанець 97, хоч
бачив небезпечний стан здоров’я хворого, але вірив у
дружбу, яка єднала його з Александром, та й сумління не
дозволяло йому не розділити небезпеку з Александром і
спонукало вдатися до крайньої спроби врятування його, хай і
наражаючи на небезпеку себе самого. Він приготував ліки
й умовив царя повірити в їх дію й випити, коли хоче
якнайшвидше видужати й вести війну далі. У цей же час Пармені-
он відправив із табору листа царю, в якому радив
остерігатися Філіппа, мовляв, Дарій підкупив його великими
подарунками і обіцянкою одружитися з його дочкою, якщо той
позбавить Александра життя. Александр прочитав листа і,
не показуючи його нікому, сховав під подушку. У призначену
140
годину з’явився Філіпп у супроводі друзів царя, несучи ліки в
чарі. Александр подав йому листа, а сам довірливо й охоче
взяв у нього ліки. Це було величезне напруження, драматичне
видовище, коли Філіпп читав листа, а Александр пив ліки.
Потім обидва разом поглянули один на одного, але з
неоднаковим почуттям: на погідному й усміхненому обличчі
Александра можна було прочитати доброзичливість і довіру до
Філіппа, а той, обурений безпідставним наклепом, то кликав
богів у свідки своєї невинності й підносив руки до неба, то
кидався до ліжка Александра, благаючи бути доброї думки
й мати до нього повне довір’я. Бо ліки спершу сильно
подіяли на хворого і, так би мовити, загнали вглиб його життєві
сили, так що Александр утратив мову, знепритомнів і
подавав лише слабкі ознаки життя. Скоро, однак, завдяки Філіп-
пу він прийшов до тями і, підкріпившись, показався
македонянам. А вони весь час були пригнічені, аж поки побачили
свого царя.
20. У війську Дарія був Амінт, утікач з Македонії, який
чудово знав вдачу Александра. Тепер, бачачи, що Дарій,
вирушивши в похід проти Александра, наміряється увійти
у вузькі гірські проходи, Амінт радив йому залишатися на
місці і дати бій на розлогих і відкритих рівнинах, де можна б
розгорнути велике військо проти незначних сил противника.
На це Дарій відповів, що він боїться, аби ворог не вирвався
з його рук і Александр не втік від нього. «Щодо цього, царю,
ти можеш бути спокійний,— сказав Амінт,— він напевно
піде проти тебе і, можливо, вже йде». Проте докази Амінта
не переконали Дарія, і він, згорнувши табір, рушив проти
Александра в Кілікію. Тим часом Александр також ішов
йому назустріч, прямуючи в Сірію. Темної ночі вони
розминулися і потім обидва повернули назад. Александр, радий
щасливій нагоді, старався чимскоріше заскочити противника
у гірських тіснинах, а Дарій намагався вивести своє військо
з міжгір’їв і повернутися на рівнину, де перед цим стояв
табором. Нарешті він зрозумів, що припустився помилки,
вступивши собі на шкоду в місцевість, замкнену морем,
горами й річкою Пінар, яка текла посередині. Тому ця місцевість
не годилась для використання кінноти, до того ж військо
було розірване на частини, зате для дій нечисленних сил
ворога тут було дуже зручно. Це місце для битви подарувала
Александрові щаслива доля, але до перемоги привів не
стільки щасливий випадок, скільки полководницький талант
царя. Бо хоч перси чисельністю набагато переважали його
військо, він не дав оточити себе, мало того, сам обійшов із
141
своїм правим крилом ліве крило ворожого війська, ударив
на персів збоку і примусив їх тікати. Александр бився у
перших лавах і був поранений мечем у стегно. Поранив його, за
словами Харета 98, сам Дарій, бо між ними зав’язався
рукопашний бій. Однак Александр у листі Антіпатру, описуючи
цю битву, не називає того, хто його поранив. Написав тільки,
що був поранений кинджалом у стегно, але рана не була
небезпечна.
Александр здобув блискучу перемогу ", перебивши
більше ста десяти тисяч ворогів, але самого Дарія захопити йому
не пощастило. Бо той випередив його на чотири чи п’ять
стадіїв. Та колісниця й лук Дарія стали здобиччю
Александра, і з тим він вернувся до своїх. Тут він побачив, що
македоняни виносили з перського табору цінні речі, яких було там
вдосталь,, хоч більшу частину свого обозу перси залишили
в Дамаську 100 і до місця битви прийшли порожнем. Намету
самого Дарія македонські воїни не чіпали й залишили його
Александрові. А було в ньому повно челяді, повно дорогого
посуду та грошей. Александр негайно скинув із себе зброю
і передусім пішов у лазню із словами: «Ходімо, змиємо після
битви з себе піт у лазні Дарія». На це хтось із друзів
Александра заволав: «Не Дарія вже, а Александра. Адже
власність переможених повинна належати переможцям і
називатися їхнім ім’ям».
Коли Александр побачив усілякий посуд — дзбани, тази,
флакони, причому все майстерно виконане із щирого золота,
коли почув духм’яні пахощі, коли, нарешті, зайшов у
головний намет, який вражав своїми розмірами й висотою,
чудовими ліжками, столами, столовим прибором,— цар поглянув
на своїх друзів і сказав: «Оце я розумію, оце значить
царювати».
21. Александр уже збирався обідати, коли його
повідомили, що між полоненими є мати, дружина й дві незаміжні
дочки Дарія І01, які, побачивши Дарієві колісницю й лук,
залементували і били себе в груди, переконані, що цар загинув.
На якийсь час Александр впав у задуму, схвильований
більше їхньою недолею, аніж своїм щастям/Потім він послав до
них Леонната 102 з дорученням передати, що Дарій не
загинув і їм нема чого боятися його, Александра, тому що війну
за владу він веде тільки з Дарієм, а в їх розпорядженні буде
все те, чим вони користувалися за панування Дарія. Слова
ці видалися жінкам доброзичливими і благородними, а ще
більш людяними видались їм його вчинки. Він-бо дозволив
їм поховати загиблих персів, усіх, кого вони забажали,
ви142
користавши для цього шати й прикраси з військової здобичі.
Александр не позбавив сім’ю Дарія почестей, які вона мала
раніше, не зменшив кількості слуг, а засоби на їхнє
утримання навіть збільшив. Найбільшим і найпрекраснішим
добродіянням з боку Александра вони вважали те, що їм, жінкам
знатним і цнотливим, а тепер бранкам, не довелось ні почути
лихого слова, ні щось підозрювати, ні боятися чогось
образливого. Можна було подумати, що вони перебувають не у
ворожому таборі, а в якійсь священній і неприступній оселі,
далеко від людських очей, під надійним захистом. Якщо
вірити розповідям, дружина Дарія була найбільшою
красунею серед жінок, як і Дарій був найвродливішим і найвищим
на зріст серед чоловіків; а дочки їхні були схожі на батьків.
Однак Александр, очевидно, вважаючи, що царю більш до
лиця володіти самим собою, ніж перемагати ворогів, не
доторкнувся ні однієї з них, і взагалі не знав до одруження
іншої жінки, крім Барсіни 103. Барсіна, яка після смерті Мем-
нона стала вдовою, потрапила в полон під Дамаском. Вона
одержала грецьку освіту, мала приємну вдачу. Батько її був
нащадком Артабаза 104, який був сином царської дочки. Як
розповідає Арістобул, Парменіон намовив Александра
зблизитися з цією гарною і благородною жінкою. Дивлячись
на інших вродливих і ставних полонянок, Александр
жартома казав, що вигляд персіянок — це мука для очей.
Протиставляючи їхній привабливій зовнішності красу свого
самовладання і стриманості, він проходив мимо них байдуже,
немов мимо краси неживих статуй.
22. Одного разу Філоксен105, який стояв на чолі
прибережних військ, написав Александрові, що якийсь Федор,
тарентинець, має на продаж двох хлопців незвичайної вроди
і запитує царя, чи не бажає він їх купити. Александр був
украй обурений змістом цього листа і не раз нарікав перед
друзями, запитуючи, чи справді Філоксен такої поганої
думки про нього, що так безцеремонно пропонує йому таку
гидоту. Самого Філоксена він гостро вилаяв у листі й наказав
відправити до біса того Федора разом з його товаром. Так
само здорово попало від нього Гагнону 106, який написав,
що наміряється купиі*и й доставити йому славнозвісного
в Корінфі хлопця Кробіла. Коли Александру стало відомо,
що македоняни Дамон і Тимофій, які служили у війську
під орудою Парменіона, збезчестили жінок якихось
найманців, він письмово наказав Парменіонові, щоб той, коли це
виявиться правдою, розправився з ними як з дикими
звірами, породженими на згубу людям. У цьому ж листі він писав
143
і про себе такими словами: «Ніхто не може твердити, що я
або .бачив дружину Дарія, або хотів її бачити, мало того,
м навіть не дозволяв нікому говорити про її красу».
Він також повторював, що сон і любовна пристрасть
особливо переконують його в тому, що він смертний, бо відчуття
втоми й любовна жага походять від тієї слабості людської
природи.
Александрові була властива стриманість у їжі. Доказом
цього є, між іншим, його послання до Ади 107, яку він назвав
своєю матір’ю і призначив царицею Карії. З прихильності до
нього вона щодня посилала йому добірні страви й печива,
а згодом і своїх найкращих кухарів і пекарів. Александр
відповів їй, що вони йому не потрібні, бо він має непереверше-
них кухарів і пекарів, яких йому подарував його вихователь
Леонід, а саме: для сніданку — нічна прогулянка, для
обіду — скромний сніданок. «Цей вихователь,— казав він,—
частенько приходив до мене, відкривав скрині з моєю
постіллю й одягом, перевіряючи, чи, бува, мати не поклала туди
якісь ласощі або ще якийсь непотріб».
23. Та й до вина його тягло менше, ніж це декому
здавалося. А склалася така думка тому, що він любив
засиджуватись на учтах, однак не стільки пив, скільки розважався
розмовою, до того ж за кожною чарою залюбки виголошував
довгу промову. Додаймо, що це бувало тоді, коли він мав
достатньо вільного часу. Але коли його кликали справи, то
не могли його затримати, як це мало місце в інших
полководців, ні вино, ні сон, ні розваги, ні весілля, ні театральні
вистави. Доказом цього служить його життя, яке, хоч і
тривало недовго, але було заповнене багатьма видатними
подвигами. У вільний час, тільки-но прокинувшись, він передусім
приносив жертви богам, потім снідав сидячи; решту дня
проводив на полюванні, розглядав судові справи, давав
розпорядження для війська або читав. Під час походу, коли не
треба було поспішати, він управлявся в стрільбі з лука або
вискакував на ходу в колісницю чи зіскакував з неї. Часто
для розваги він полював на лисів або птахів, як це можна
дізнатися з його щоденника. Зупинившись де-небудь, він
купався або намащував тіло, водночас розпитуючи тих, що
розпоряджалися кухарями й пекарями, чи все приготовлено
як слід до обіду. Обідати він починав пізно, коли вже
сутеніло. Подиву гідною була його турботливість і увага, яку він
приділяв столу, та й дбав він про те, щоб усіх угощали
однаково й нічим не легковажили. Як було вже сказано, через
свою балакучість він мав звичку засиджуватись за чарою
ви144
на. Взагалі, він був найпривітніший із усіх царів і сповнений
особливої привабливості, але за бенкетним столом робився
неприємним через свою чванькуватість і ставав схожим на
простого воїна, причому і сам не знав міри в самовихвалянні
і любив слухати слова облесників. Через те найповажніші
з гостей опинялися в незручному становищі, бо суперничати
з підлесниками їм було не до душі, а відставати від них у
похвалах не хотілося: перше здавалося принизливим, друге
пахло небезпекою. Після випивки Александр ішов у лазню,
потім спав до полудня, а бувало, що не прокидався й цілий
день.
Він не був ласий на вишукані страви: навіть дуже рідкісні
фрукти або рибу, привезені з-за моря, роздавав друзям,
часто нічого собі не залишаючи. Але обіди в нього були
чудові, і відповідно до його успіхів зростали й витрати на них,
які врешті-решт сягнули десяти тисяч драхм. Поза цей
рубіж вони не вийшли; на стільки ж було визначено витрати
для тих, хто приймав Александра в себе.
24. Після битви біля Ісса Александр відправив військо
в Дамаск і захопив гроші, статки, жінок і дітей персів.
Найбільше на цьому нажились фессалійські вершники, які в цій
битві відзначились особливою мужністю. Александр
навмисне вислав їх туди, щоб вони, скориставшись нагодою,
могли збагатитися. Щоправда, і решта його війська зуміла
в той час удосталь нажитися. Тут македоняни вперше вволю
наситилися перським золотом і сріблом, засмакували в
жінках і перському способі життя і, немов собаки, що
винюхують слід, кинулися на пошуки перських багатств. Однак
Александр поки що ставив перед собою як першочергове
завдання зміцнити своє становище в приморських країнах.
Скоро до нього прибули царі Кіпру, готові визнати його
зверхність. Підкорилась йому вся Фінікія, за винятком Ті-
ра 108. Облога цього міста дуже затяглася: вона тривала вже
сім місяців, незважаючи на те, що було насипано вали,
застосовано облогові машини, а двісті кораблів замкнули місто
з боку моря. Тоді-то Александру приснився Геракл, який
вітав його з мурів міста і кликав до себе. А багатьом жителям
Тіра явився уві сні Аполлон, котрий сказав, що відходить
до Александра, бо йому не подобається те, що відбувається
в місті. Тоді тірійці величезну статую бога, немов людину,
спійману на гарячому при спробі перебігти до ворога,
обмотали мотузками і прибили до цоколя, обзиваючи Аполло-
на «александристом». Приснився Александру ще інший сон:
йому з’явився сатир 109, який здалеку манив його до себе,
145
а коли цар намагався його спіймати, сатир спритно
вихоплювався й тікав від нього. Нарешті після довгої біганини та
умовлянь сатир дав себе спіймати. Ворожбити, поділивши
слово «сатир» на дві частини: «са» — твій і Tip, дотепно
пояснили Александрові, що Tip буде його. Ще й досі показують
джерело, біля якого начебто Александр побачив уві сні сатира.
Під час облоги Александр вирушив у похід проти арабів,
що жили в горах Антилівану по. Там він опинився у великій
небезпеці через свого вихователя Лісімаха. Цей вихователь
супроводжував Александра, доводячи, що він не є ні
слабшим, ні старшим від Фенікса П1. Підійшовши до гір,
Александр залишив коней на місці і далі йшов пішки. Дехто вже
далеко загнався вперед, а він не хотів покинути
напризволяще Лісімаха, який вибився із сил і ледве волочив ноги,
до того ж уже западали сутінки, і поблизу були вороги.
Підбадьорюючи й підтримуючи старого, Александр зі жменькою
воїнів мимоволі відстав від війська. Настала холодна ніч, і їх
чекав нічліг у небезпечному місці. Вдалині всюди горіли
багаття, розпалені ворогами. Александр у скрутному
становищі завжди вмів власним прикладом підбадьорити македонян.
Тож, покладаючись на свої прудкі ноги, він підбіг до арабів,
що сиділи навколо найближчого багаття, двох з них убив
мечем і, вихопивши з багаття головешку, вернувся до своїх.
Македоняни розпалили величезне багаття. Частина арабів,
налякавшись, утекла, а інших, які пробували підійти ближче,
македоняни прогнали. Решту ночі вони провели спокійно.
Про цей випадок розповідає Харет.
25. Кінець облоги Тіра був такий. Після тривалих
виснажливих боїв Александр дав більшій частині свого війська
відпочинок, але, щоб противник не зробив того самого, залишив
під мурами Тіра невелику кількість воїнів. У цей час Арі-
стандр, приносячи жертву з тварин і розглядаючи знамення
на їхніх нутрощах, сміливо запевнив присутніх, що Tip
у цьому місяці буде взятий. Ці слова всі зустріли із сміхом
і глумом, бо вже йшов останній день місяця. Александр,
який повсякчас турбувався про поваїу до віщувань,
побачивши розгубленість ворожбита, наказав вважати цей день не
тридцятим, а двадцять восьмим. Потім на знак, даний
трубою, почався штурм мурів Тіра з далеко більшим розмахом,
ніж Александр задумував напочатку. Напад був такий
навальний, що навіть воїни, які залишились у таборі, не могли
стриматись, щоб не поспішити на допомогу тим, що
штурмували місто. Тірійці здалися, і місто було взяте ще того само-
112
го дня .
146
Трохи згодом Александр обложив Газу, найбільше місто
в Сірії. Тоді на його плече впала грудка землі, яку випустив
птах, що пролітав у високості. Потім цей лтах сів на одну
з облогових машин і зненацька заплутався у сплетінні
сухожиль, уживаних для натягування канатів. Тоді
сповнилось віщування Арістандра: Александр був поранений у
плече, але місто все-таки взяв. Значну частку захопленої
здобичі він відправив матері, Клеопатрі 113 та друзям.
Вихователю Леоніду він послав п’ятсот талантів ладану і сто талантів
мира, згадавши одну свою дитячу мрію. Бо давно, коли
Александр під час жертоприношення набрав обома пригорщами
ладану і спалив його на честь богів, Леонід зробив йому
такий докір: «Александре, коли ти заволодієш країною,
багатою на пахощі, то тоді й будеш так щедро жертвувати богам
ладан. А поки що мусиш ощадно вживати те, що маєш».
Тепер Александр написав йому: «Я послав тобі вдосталь ладану
й мира, щоб ти перестав скупитися перед богами».
26. Коли Александрові принесли скриньку, ціннішого від
якої нічого не було знайдено серед коштовностей і речей
Дарія, він запитав своїх друзів, яку цінність слід, на їх думку,
покласти в цю скриньку. Друзі радили по-різному, тоді він
сам сказав, що зберігатиме в ній «Іліаду», і зразу її туди
поклав. Це підтверджує багато письменників, які заслуговують
довіри. Якщо правдою є те, що повідомляють, посилаючись
на Геракліда 1 , александрійські вчені, то Гомер був для
Александра справді корисним і невідступним супутником
у його походах. Розповідають, між іншим, що Александр
після завоювання Єгипту задумав побудувати там велике й
багатолюдне грецьке місто і назвати його своїм ім’ям. За
порадою будівничих він уже відміряв і обгородив місце для
майбутнього міста, аж раптом уночі побачив дивний сон.
Йому приснився поважний, сивочолий старий, який
підійшов до нього і вимовив такі віршові рядки:
Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,
Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос 115.
Прокинувшись, Александр негайно вирушив на Фарос, який
тоді ще був островом, розташованим трохи північніше від
Канобського гирла Нілу П6. Сьогодні він з’єднаний з
материком насипом. Александр оглянув місцевість і оцінив її
дуже вигідні дані. Острів являв собою смугу землі, схожу на
досить широку косу; він відділяв велике озеро від моря, яке
утворює тут зручну гавань. Александр заявив, що Гомер
гідний подиву в будь-якому відношенні, а крім того, він ще й
147
мудрий будівничий. Цар наказав негайно накреслити план
міста, враховуючи особливості місцевості. Оскільки
напохваті не було крейди, будівничі набрали борошна й намітили
ним на чорній землі рівнини вигляд міста. Цар був
задоволений плануванням, аж раптом з ріки й озера хмарою знялась
незліченна кількість птахів різних порід і різної величини,
налетіла на це місце й видзьобала все борошно. Александр
засмутився, розцінюючи це як лиховісне знамення. Але во-
рожбіити заспокоїли його, пояснюючи, що засноване ним
місто буде процвітати й годувати людей різних країн 117.
Александр наказав керівникам будівництва почати роботу,
а сам вибрався в далеку дорогу до храму Аммона. Подорож
була дуже довга, важка й виснажлива. Вона була небезпечна
з двох причин: по-перше, через брак води, бо впродовж
багатьох днів довелося йти пустелею, по-друге, подорожніх
серед безмежних і глибоких пісків міг би заскочити шалений
південний вітер. Кажуть, що колись давно цей вітер налетів
на військо Камбіса 118 і, піднявши й женучи перед собою
маси піску, засипав тоді й похоронив п’ятдесят тисяч
чоловік. Усі ці труднощі майже кожен брав до уваги, але
Александра неможливо було відмовити від раз прийнятого
рішення. Бо доля, яка сприяла його прагненням, виробила в ньому
впертість. Його жадоба до подвигів, підсилювана
честолюбством, зробила його непереможним на війні з ворогами та
допомагала йому долати простір і час.
27. Щасливий перебіг подорожі всупереч неймовірним
труднощам більшою мірою зміцнив у людей віру в
божественну турботу про Александра ніж усі пізніші віщування.
Більш того, саме завдяки цьому переконанню зросла віра
в правдомовність оракулів. Насамперед пішов рясний і
тривалий дощ, який звільнив учасників походу від страху перед
муками спраги. Внаслідок дощу розпечений пісок зробився
вологим і не грузьким, повітря стало чистішим, легше стало
дихати. Потім, коли віхи, розставлені для провідників,
зникли і подорожні почали безладно блукати, не знаючи дороги,
раптом з’явилися круки і взялися вести похід. Вони то
швидше летіли вперед, коли люди встигали йти вслід за ними, то
сповільняли політ, чекаючи на тих, що відставали. Але най-
дивовижніше в цьому всьому, за розповіддю Каллісфена 1І9,
було те, що ці круки навіть уночі кликали людей, що
заблукали, і своїм карканням виводили їх на правильну дорогу.
Коли Александр щасливо пройшов через піщану пустелю
й досяг мети своєї мандрівки, жрець Аммона привітав його,
поздоровляючи від імені бога, неначе сина. Александр
за148
питав, чи не уник кари хтось із убивць його батька. Але
жрець порадив йому не блюзнити, бо батько його не з числа
смертних. Тоді Александр інакше висловив своє запитання
і поцікавився, чи всіх убивць Філіппа бог покарав. Далі
запитав про свою владу: чи призначено йому стати володарем
усіх людей. Бог відповів, що це йому призначено і що за
Філіппа повністю відомстили. Александр підніс богу чудові
дари, а людей щедро наділив грішми.
Так пише про ці відповіді бога Аммона переважна
більшість письменників. Сам Александр у листі до матері писав,
що одержав деякі таємні пророцтва, про які розкаже їй
одній, коли приїде. Дехто ж повідомляє, нібито жрець, аби
підкреслити свою прихильність до Александра, хотів привітати
його по-грецьки: «О, пайдіон!» («О, дитино!»). Але внаслідок
чужоземної вимови, замінивши кінцевий звук «н» на «с»
сказав: «О, пайдіос!» («О, сину Зевса!»). Александру припала
до вподоби ця помилка, і звідси розійшлася чутка про те,
що бог привітав його як сина Зевса. Кажуть також, що
Александр слухав у Єгипті філософа Псаммона 120 і з його
викладу він найбільше вподобав твердження про те, що всіма
людьми править бог, бо закладена в кожній людині здатність
керувати й панувати є божественного походження. Сам
Александр міркував з цього приводу глибше і казав, що
бог — це спільний батько всіх людей, але передусім своїми
дітьми він вважає найкращих з них.
28. Взагалі, до негреків Александр ставився зверхньо і
поводився з ними так, немов був упевнений, що він походить
від богів і є сином бога, а перед греками помірковано й
обережно видавав самого себе за бога. Тільки в листі до афінян
у справі Самосу 121 він так писав: «Я нізащо не віддав би вам
це вільнолюбне і славне місто, але володійте ним, якщо
одержали його від тодішнього вашого володаря, якого звали моїм
батьком». А мав він на увазі Філіппа. Однак, пізніше, коли,
поранений стрілою, він терпів муки, то сказав: «Оце, мої
друзі, тече звичайна кров, а не Плин, що в жилах пливе у
блаженних богів невмирущих |22».
Одного разу, коли сильно загриміло і всі злякались,
присутній там софіст Анаксарх озвався до Александра:
«Очевидно, ти не здатний зробити щось таке, сину Зевса?»
Александр у відповідь на це розсміявся і сказав: «Та я й не хочу
наводити жах на своїх друзів, як ти мені радиш. Адже тобі
не до вподоби мої обіди, тому що ти бачиш на столах рибу,
а не голови сатрапів». І справді, Анаксарх, кажуть, коли
одного разу Александр послав Гефестіону рису, висловився
149
в подібний спосіб, насміхаючись і глузуючи з тих, хто заради
слави наражає своє життя на небезпеку і не шкодує для
цього зусиль, а втіх і насолод зазнає не більше від звичайних
людей. Із сказаного ясно випливає, що Александр не вірив
у своє божественне походження й не хизувався ним, але
користувався цією вигадкою як засобом для уярмлення
інших народів.
29. Після повернення з Єгипту у Фінікію Александр приніс
жертви богам і влаштував на їх честь урочистості з
процесіями і змаганнями дифірамбічних і трагічних хорів,
примітними не лише зовнішньою пишнотою, а й тим, що хоре-
гами вистуйали тут царі Кіпру, як в Афінах вибрані
жеребкуванням громадяни з кожної округи 123. Вони змагалися
між собою з подиву гідним честолюбством. А вже з
найбільшим завзяттям боролися за першість саламінець Нікокреонт
і еолієць Пасікрат 124. їм-бо за жеребом дісталися найела-
ветніші актори, а саме: Пасікратові — Афінодор, а Нікок-
реонту — Фессал 125, до якого прихильним був сам
Александр. Але він не виявив своєї прихильності цьому актору,
аж поки на основі голосування переможцем був оголошений
Афінодор. Тоді, вже виходячи з театру, Александр зауважив,
що схвалює рішення суддів, але сам охоче віддав би частину
свого царства, аби тільки не бачити Фессала переможеним.
Зрештою, коли афіняни наклали на Афінодара грошове
стягнення за те, що він не з’явився на виставу під час Діоні-
сій 126, і той просив царя заступитися за нього перед
афінянами, Александр цього не зробив, але заплатив за нього
скільки вимагалось. Так само, коли Лікон з Скарфеї 127, який
з великим успіхом виступав у театрі, вставив у якусь комедію
рядок, у якому містилося прохання про десять талантів,
Александр засміявся й дав йому цю суму.
Тим часом Дарій прислав до Александра своїх довірених
з листом, у якому пропонував йому десять тисяч талантів
викупу за полонених, усі землі по той бік Євфрату, одну з
дочок за дружину і договір про дружбу й союз. Коли
Александр поділився цією звісткою зі своїми друзями, Парменіон
сказав: «Якби я був Александром, я прийняв би ці умови».—
«Клянусь Зевсом, і я прийняв би, якби був Парменіоном»,—
вигукнув Александр. А Дарію відповів, що коли той прийде
до нього особисто, то буде сердечно прийнятий, у
противному разі він сам піде на нього.
30. Однак незабаром Александр пошкодував за таку
відповідь, тому що дружина Дарія померла від пологів. Він не
приховував свого жалю, що прогавив сприятливу нагоду
150
виявити свою великодушність. Він наказав поховати
померлу врочисто, не шкодуючи ніяких коштів. Дарія повідомив
про смерть дружини один із євнухів, на ім’я Тірей, який був
узятий в полон разом з жінками. Йому пощастило втекти
з македонського табору й верхи дістатися до Дарія. Цар
почав бити себе по голові і зі слізьми на очах заволав:
«Бідолашні перси! Дружина й сестра царя не лише живою
потрапила в руки ворога, а й після смерті була позбавлена
царського похорону!» Тут перебив його євнух і сказав: «Щодо
похорону, всіляких почестей і належної шани, то не маєш
підстави нарікати на лиху долю персів. Бо й цариця Статіра,
і твоя мати, і діти мали всього вдосталь і втішалися не
меншою шаною, ніж раніше, крім можливості бачити твоє
світло, яке з волі владики Оромазда 128 знову яскраво засяє.
Статірі після смерті не відмовлено в жодній почесті, навіть
вороги вшанували її сльозами. Бо Александр наскільки
страшний у битві, настільки благородний як переможець».
Коли Дарій почув це, сум’яття й біль породили в його душі
дивовижну підозру. Він завів євнуха в глибину намету і
сказав: «Якщо ти разом зі щастям персів не перейшов на бік
македонян і ще визнаєш мене, Дарія, за свого володаря,
поклянись на велике світло Мітри й правицю твого царя і
скажи мені чесно, чи не оплакую я найменше з нещасть Ста-
тіри і чи не мав я причини ще більше страждати, поки вона
жива? Чи справді я почував би себе нещаснішим, якби
натрапив на ворога жорстокого і кровожерного? Невже цей
молодий чоловік виявляв би такі почесті жінці ворога, якби
керувався добропорядністю?»
Не встиг цар закінчити свою мову, як Тірей кинувся до
його ніг, благаючи не говорити такі бридкі слова, не
підозрювати Александра безпідставно, не безчестити пам’ять
покійної дружини й сестри, а собі відбирати найбільшу розраду,
в нещасті — думку, що ти переможений надлюдиною. Він
доводив, що Александр заслуговує подиву за те, що його
скромність у поводженні з перськими жінками перевершує
мужність, яку він виявив у боротьбі з перськими чоловіками.
Для підтвердження своєї правдомовності євнух вдався до
страшних клятв, крім того, навів інші приклади стриман-
ності й великодушності Александра. Тоді Дарій вийшов до
своїх друзів і звів до неба руки з такою молитвою: «Боги —
опікуни мого роду й мого царства! Насамперед дозвольте
мені підняти перську державу з занепаду до такого
процвітання, в якому вона перебувала, коли я її одержав, і щоб я,
перемігши, міг віддячити Александрові за доброту, яку він
151
виявив до найдорожчих мені осіб, коли я опинився в скруті.
Але, якщо за велінням долі настав час розплати й перемін,
коли розпадеться перська держава, хай ніхто, крім
Александра, не сяде на трон Кіра!» 130 Саме так передає ці події
і слова переважна більшість письменників.
31. Після того як Александр завоював усі землі аж по
Євфрат, він негайно рушив проти Дарія, який ішов йому
назустріч на чолі мільйонного війська. Хтось із друзів
розповів Дарію, яку забаву для сміху придумали його слуги. Вони
поділилися на дві частини, кожна з яких мала свого вождя
й полководця. Одного з них назвали Александром,
другого — Дарієм. Спочатку слуги кидали одні на одних
грудками землі, потім дійшло до кулачного бою і, нарешті,
в розпалі боротьби вони пустили в хід камені й ломаки.
Багатьох із слуг важко було втихомирити. Почувши це, цар
наказав, щоб обидва вожді помірялись у поєдинку. На цей
поєдинок дивилось усе військо, вважаючи його за провіщення
майбутньої битви. У завзятій боротьбі перемога дісталася тому,
кого звали Александром. В нагороду він одержав від Дарія
дванадцять сіл і право носити перський одяг. Таке
розповідає Ератосфен.
До великої битви з Дарієм дійшло не під Арбелами, як
пише багато істориків, а під Гавгамелами 131* Назва ця у
місцевому говорі означає: «Верблюжий дім», бо хтось із давніх
царів, врятувавшись утечею від ворогів на одногорбому
верблюді, помістив його тут і призначив на його утримання
прибутки з кількох сіл.
У місяці боедроміоні 132, приблизно тоді, коли в Афінах
починають святкувати таїнства, сталося затемнення місяця.
А одинадцятої ночі після затемнення, коли два війська
стояли одне навпроти одного, Дарій наказав своїм воїнам
вишикуватись і при світлі смолоскипів провів огляд своїх військ.
Александр,коли македоняни полягали спати, разом з
віщуном Арістандром здійснював перед своїм наметом таємничі
обряди і приносив жертви Фобу 133. Уся рівнина між горою
Ніфатом і Гордіейським гірським хребтом 134 була освітлена
вогнищами, а з табору ворогів доносився глухий гомін, немов
шум безкрайого моря. Старіші з повірників Александра,
зокрема Парменіон, були приголомшені численною
перевагою ворога і говорили між собою, що важко буде вдень у
відкритому бою витримати натиск такої тьми-тьменної
ворожого війська. Тим-то, коли Александр закінчив
жертвоприношення, вони підійшли до нього і радили йому напасти на
ворога вночі, щоб темрява приховала те, що перед битвою
152
може нагнати македонянам великого страху. І тоді Александр
дав їм знамениту відповідь: «Красти перемогу — не в моїй
звичці». Дехто визнав її легковажною й недоречною перед
лицем такої небезпеки, інші вбачали в цьому прояв
упевненості у своїй силі в дану хвилину і проникливе передбачення
майбутніх подій. Він не хоче, казали ці останні, дати
переможеному Дарію привід для виправдання своєї поразки
нічною темрявою, так само, як раніше перс скидав вину на гори,
межигір’я й море, до того ж Александр здає собі справу з
того, що Дарій, у розпорядженні якого є величезна держава
й невичерпні сили, при достатку зброї й людей не припинить
війни, а зробить це лише тоді, коли, зазнавши поразки у
відкритому бою, занепавши духом і втративши надію,
усвідомить марність дальшого опору.
32. Коли повірники відійшли, Александр ліг у своєму
наметі поспати. Кажуть, що решту ночі він провів у такому
глибокому сні, що всупереч своєму звичаю не встав удосвіта.
Тим-то полководці, які з’явилися до нього спозаранку,
вельми здивувалися і на власну відповідальність віддали воїнам
наказ насамперед поснідати. Потім, коли вже не можна було
далі баритися, Парменіон увійшов у намет Александра,
підступив до його ліжка і двічі, а може, й тричі окликнув його.
Коли той прокинувся, Парменіон запитав, чому він спить
сном переможця, а не того, кого чекає найважча з битв. На
це Александр з усмішкою сказав: «Як це так? Невже ти не
вважаєш, що ми вже виграли бій, якщо нам більше не треба
блукати по цій безмежній і спустошеній країні в гонитві за
Дарієм, який уникає битви?»
Зрештою, не тільки перед битвою, а й перед лицем
смертельної небезпеки Александр виявився людиною сильного
духу, непохитної волі, великої мужності. У бою ліве крило,
на чолі якого стояв Парменіон, захиталося й почало
відступати під навальним натиском бактрійської кінноти, яка
з оглушливим криком шалено вдарила на македонян. У цей
же час Мазей 136 послав загін кіннотників з наказом обійти
фалангу й напасти на обоз. Таким чином Парменіон, на
якого напали з двох боків, опинився в скрутному становищі й
через гінців повідомив Александра, що табір і обоз будуть
утрачені, якщо він негайно не пришле сильне підкріплення
тиловим частинам, відтягнувши деякі підрозділи із своєї
передової лінії. Вийшло так, що Александр одержав це
повідомлення від Парменіона в ту мить, коли давав своїм
воїнам наказ іти в наступ. Почувши таке, він сказав, що
Парменіон з’їхав з глузду й не вміє розсудливо думати, якщо в
153
метушні забув, що переможцям дістається все майно ворога,
а переможеним треба дбати не про багатство та придбання
рабів, а про славу й почесну смерть на полі бою.
Наказавши передати це Парменіону, Александр надів на
голову шолом. Решту обладунку він одягнув уже до того
в наметі, а саме: сорочку сіцілійської роботи з поясом, а на
неї подвійний льняний панцир, який йому дістався із
здобичі, взятої в битві. Його залізний шолом роботи Теофіла сяяв,
немовби був виконаний із чистого срібла. До шолома був
прикріплений нашийник, також залізний, усіяний
коштовними каменями. Меч Александра, який йому подарував цар
міста Кітіона 136, був навдивовижу легкий і чудового гарту,
і в битвах правив йому за основну зброю. На панцир
Александр одягнув плащ, який відрізнявся від усього обладунку
витонченою роботою. Цей плащ був витвором майстерності
Гелікона Старшого, а подарували його Александру на знак
поваги жителі міста Родоса. В ньому любив він іти в бій.
Коли Александр вишиковував військо й заохочував воїнів,
повчаючи їх і перевіряючи їхню бойову готовність, то їздив
не на Букефалі, а на іншому коні, бо Букефала він беріг як
уже немолодого. Але перед самим боєм Букефала підводили
до Александра. Сівши на коня, Александр одразу йшов у
наступ.
33. Потім Александр довго промовляв до фессалійців та
інших греків і домігся того, що вони з криком вимагали, аби
він вів їх проти персів. Це підбадьорило його, він узяв спис
у ліву руку, а праву підніс угору, звернувшись до богів з
молитвою (так розповідає Каллісфен), аби вони, якщо він
справді син Зевса, допомогли грекам і вселили в них відвагу.
Віщун Арістандр у білій шаті і з золотим вінком на голові
їхав верхи поруч з царем і показував на орла, який кружляв
над головою Александра, а потім раптом полетів просто на
ворогів. Усі, хто це бачив, набралися несказанної
хоробрості. Спочатку кіннотники, підбадьорюючи один одного,
рушили учвал на ворогів, а за ними ринули фаланги пішого
війська. Але, перш ніж передні лави зійшлися, перси почали
відступати. Воїни Александра переслідували їх завзято,
причому він гнав розбитих персів просто на те місце, де
перебував Дарій. Александр побачив його здалеку через перші лави
перських воїнів в оточенні царського почту. Сам Дарій стояв
на високій колісниці, ставний і гарний на вроду, а навколо
нього вишикувалися численні підрозділи відбірних
вершників у сяючій зброї, готові зустріти ворога. Коли, однак, вони
побачили зблизька грізного Александра, який гнав утікачів
154
на тих, що ще стояли на місці, ламаючи їхній стрій, більшість
персів, охоплена жахом, розбіглася. Але найхоробріші і
найзнаменитіші гинули, захищаючи царя, і падали один на
одного, в передсмертних корчах чіпляючись за ворожих
вершників та їхніх коней, і тим самим заважали
переслідуванню. Це жахливе видовище відбувалося на очах Дарія.
Воїни, розставлені перед ним для його захисту, перли просто
на нього, так що колісниці не можна було ні повернути, ні
пробитись з нею, бо колеса застряли в трупах і калюжах
крові, коні, майже сховані під купою загиблих, ставали
дибки, а кучер не міг нічого вдіяти. Покинувши колісницю і
зброю, Дарій утік, як розповідають, на якійсь кобилі, що
недавно ожеребилась. Імовірно, йому не вдалося б
урятуватися втечею цього разу, коли б не те, що до Александра
знову прискакали гінці від Парменіона просити допомогу, бо
на тому боці зосереджені були ще великі сили ворога і ніяк
не здавалися. Взагалі Парменіонові дорікають за те, що в цій
битві він виявив себе млявим і бездіяльним, чи тому, що
старість послабила в ньому відвагу, чи тому, що він, як твердить
Каллісфен, вважав за небезпечне зростання могутності і
зазнайства Александра і заздрив йому. Роздратований тим,
що Парменіон у таку хвилину вимагає допомоги, Александр
не сказав воїнам про що йдеться, а просто дав знак
припинити переслідування ворога нібито тому, що наставали сутінки
і через те пора покласти край кровопролиттю. Поспішаючи
до тої частини війська, яка перебувала в небезпеці,
Александр по дорозі дізнався, що вороги повністю розгромлені
і кинулися навтіки.
34. Такий кінець битви вказував на те, що могутності
перської держави настав кінець. Александр, проголошений
царем Азії, приносив богам щедрі жертви, своїм друзям
роздавав багатства, палаци, управління країнами. Бажаючи
прихилити до себе греків, він відправив їм послання, в якому
повідомляв, що владі тиранів покладений край, усі держави
стають незалежними. Окремо він написав платейцям 137, що
відбудує їхнє місто за те, що їхні предки колись віддали
грекам свою землю для битви за свободу Греції. Частину
здобичі він вислав в Італію жителям міста Кротона 138, щоб
ушанувати мужність і відданість атлета Фаілла, який під час
перських війн, коли інші жителі Італії зневірились у перемозі
греків, побудував на власні кошти корабель і поплив до Са-
ламіна 139 з метою розділити з іншими греками їхню долю.
Ось так Александр поважав кожний прояв мужності і
зберігав вдячну пам’ять про славні діяння.
155
35. Під час походу через Вавілонію, яка відразу перейшла
на його бік, Александр з подивом дивився на прірву, з якої,
немов із джерела, бурхало полум’я. Неподалік від цієї прірви
безперервним потоком струменіла нафта, утворюючи ціле
озеро. Нафта має властивості, які нагадують властивості
смоли, але вона настільки сприйнятлива до вогню, що
запалюється ще до зіткнення з полум’ям, вже від самого світла,
випромінюваного вогнем, і часто від неї спалахує повітря
між нею і вогнем. Перси, бажаючи показати Александрові
природні властивості цієї рідини, злегка обприскали вулицю,
яка вела до будинку, де він зупинився. Потім, коли
споночіло, вони зайняли місце на одному кінці цієї вулиці і
приклали смолоскипи до місця, политого нафтою. Нафта відразу
спалахнула, і полум’я, як ок'ом змигнути, дійшло до
протилежного кінця вулиці, так що вся вона була охоплена
вогнем.
Серед слуг, обов’язком яких було мити й намащувати,
а також розвеселяти Александра різними жартами, був
якийсь афінянин Афінофан. Одного разу, коли в купальні
біля Александра стояв хлопчина Стефан, миршавого й
смішного вигляду, але наділений гарним голосочком, цей
Афінофан сказав: «А якби то так, царю, випробувати цю рідину на
Стефані? Якщо вона навіть на ньому спалахне і не погасне,
то я без вагання ладен визнати, що її сила страшна і
непоборна». Хлопець радо дав згоду на цей дослід, але ледве його
натерли нафтою і вогонь торкнувся його, як хлопець увесь
спалахнув, так що Александр від переляку не знав, що
робити. І якби, на щастя, не стояло там декілька слуг, які
тримали посудини з водою для вмивання, то будь-яка допомога не
припинила б поширення вогню. Одначе й так насилу вдалося
погасити вогонь на тілі хлопця, який весь горів, і після цього
ще довго перебував у тяжкому стані.
Дехто з тих, що намагаються тлумачити перекази в
зрозумілий спосіб, не без рації твердить, що саме нафта була
тією отрутою, якою Медея 140 намазала вінок і шату, про що
говориться в трагедії. Бо вогонь не спалахнув з цих
предметів і виник не сам собою, а від полум’я, яке хтось підніс
близько. Вінок і шата притягли його до себе і блискавично
загорілися. Бо якщо промені і струмені вогню йдуть здалеку,
то вони певним тілам приносять тільки світло й тепло,
натомість нагромаджуються в тілах сухих з порами бо
просякнутих жирною вологою і, спалахнувши вогнем, швидко
змінюють речовину.
Що стосується походження нафти, то не відомо, чи вона
156
була... * чи, радше, гарячою рідиною, яка випливає з надр
землі, від природи жирної і вогненної. Річ у тім, що Вавіло-
нія — країна дуже жарка, так що зерна ячменю часто навіть
вискакують із грунту і піднімаються вгору, бо земля тут тріскає
від нестерпної спеки. У Вавілонії люди в спекотну пору
сплять на шкіряних мішках, наповнених водою. Гарпал,
залишений намісником у цій країні, задумав прикрасити
грецькими рослинами царський палац і місця для прогулянок.
З багатьма рослинами йому вдалося це зробити, лише плющ
ніяк не міг прийнятися на цій землі. Він щоразу всихав, бо не
міг витримати місцевої температури. Земля тут розпечена,
а плющ полюбляє холод. Сподіваюсь, що за такі відступи,
аби тільки знати в них міру, не будуть мені дорікати навіть
прискіпливі читачі.
36. Захопивши потім Сузи, Александр знайшов у
царському палаці сорок тисяч талантів карбованої монети, всіляке
начиння та безліч коштовностей. Кажуть, що виявлено там
у коморах запаси пурпуру германського виробу 141 вагою
в п’ять тисяч талантів. Цей пурпур лежав уже сто дев’яносто
років 142, але зберіг давню свіжість кольору. Пояснюється це,
на думку декого, тим, що фарбують його за допомогою
багряної фарби з доданням меду, як для білих тканин
застосовують білу олію, бо й ті довго зберігають первісний блиск
і чистоту кольору. Дінон 143 розповідає, що перські царі у
своїй скарбниці зберігали навіть воду* доставлену з рік Нілу
й Істру , щоб таким чином наочно засвідчити могутність
своєї держави й панування над усім світом.
37. Оскільки Персіда, як країна гориста, виявилася
неприступною для військового походу, до того ж її обороняли
після втечі Дарія найзнаменитіші перси, то Александрові
довелося йти кружною дорогою, що мала вигляд невеликого
кола. За провідника йому служив один чоловік, який володів
двома мовами, бо батько його був лікієць, а мати —
персіянка. І саме це, кажуть, напророчила Александру Піфія, коли
він ще був хлопцем, мовляв, його провідником у поході на
персів буде лікієць. У Персіді було вирізано силу-силенну
перських полонених. Сам Александр пише, що він особисто
дав наказ вимордувати цих людей, бо вважав це корисним
для себе. Тут знайдено грошей стільки ж, скільки і в Су-
зах 145. Крім того, звідси було вивезено різного добра та
дорогоцінностей на десяти тисячах пар мулів і на п’яти
тисячах верблюдів.
* В оригіналі текст зіпсований.
157
Побачивши велику статую Ксеркса, необачно скинуту
юрбою, яка пхалася в палац, Александр зупинився і промовив
до статуї, неначе до живої людини: «Пройти мимо тебе й
залишити лежати за твій похід проти греків чи підняти тебе за
велич духу та інші прикмети?» Нарешті, добре
розміркувавши, Александр мовчки пішов далі. Щоб дати воїнам
відпочинок, тим паче що вже настала холодна пора, він провів
у Персіді чотири місяці. Розповідають, що коли він уперше
сів на царський трон під балдахіном, вигаптованим золотом,
корінфянин Демарат, щирий друг Філіппа й Александра, з
радості розплакався по-старечому і сказав: «Як жаль, що
багато греків не дожили до цього великого щастя й повмирали,
не побачивши Александра на троні Дарія!»
38. Одного разу, після того як Александр вирішив
відновити війну проти Дарія, він улаштував заради друзів розвагу,
в якій взяли участь і жінки, запрошені своїми коханцями.
Серед цих жінок особливу увагу привертала до себе Таїда,
родом з Аттіки, пізніше коханка майбутнього царя Птоле-
мея. Вона, сп’янівши, то спритно вихваляла Александра, то
жартувала з нього, зважилась виголосити промову цілком
у дусі звичаїв її батьківщини, але занадто піднесену щодо
самої себе. Таїда сказала, що за поневіряння під час мандрів
по Азії повною винагородою для неї є те, що вона може
глумитися з гордих хоромів перських царів. Але ще більшої
втіхи вона б зазнала, якби тепер у розпалі забави на очах
Александра підпалила палац Ксеркса за те, що той знищив
колись вогнем Афіни 146. Хай увесь світ говорить про те, що
жінки, які брали участь у поході Александра, відомстили
персам за Грецію більшою мірою, ніж його полководці в
битвах на суші й на морі. Її слова були зустрінуті бурхливими
оплесками і схвальними вигуками. Заохочуваний друзями,
Александр захопився цією думкою. Він підвівся з місця і з
вінком на голові та зі смолоскипом у руці пішов попереду
всіх. Ті, що вийшли за ним, галасливою юрбою оточили
царський палац, сюди ж позбігалися з великою радістю зі
смолоскипами й інші македоняни. Вони були переконані, що
Александр підпалює й нищить царські палаци тому, що
думає про повернення на батьківщину і не має наміру жити
серед варварів. Так описує цю подію частина істориків,
інші ж твердять, що пожежа палацу була заздалегідь
задумана. Але всі згодні в тому, що Александр скоро пожалкував
за свій учинок і велів пожежу погасити.
39. Александр був від природи вельми щедрою людиною.
Ця його риса посилилась, коли його могутність зросла.
Щед158
рість Александра поєднувалася з доброзичливістю, завдяки
якій подарунки стають людям справді приємними. Наведу
декілька прикладів його щедрот.
Арістон 147, вождь пеонійців, убив ворожого воїна і,
показуючи Александрові його голову, сказав: «Царю, у нас за це
нагороджують золотою чарою». На це Александр: «Пустою,
звичайно; а я дам тобі повну вина і вип’ю за твоє здоров’я». Якийсь
рядовий македонський воїн гнав одного разу мула,
навантаженого царським золотом. Коли тварина зовсім вибилась із
сил, воїн узяв ношу на свої плечі й сам ніс її далі.
Побачивши його муки, і дізнавшись, у чому річ, Александр сказав
воїну, який уже хотів кинути геть вантаж: «Тримайся
бадьоро, пройди ще решту дороги і занеси це собі в намет».
Взагалі, він більше гнівався на тих, хто не хотів приймати
його подарунків, ніж на тих, хто їх випрошував. Так,
наприклад, він написав одного разу в листі Фокіону 148, що надалі
не вважатиме його своїм другом, якщо той
відмовлятиметься від його добродіяння. Серапіону, одному з тих юнаків,
з якими він грав у м’яча, Александр не давав нічого, бо той
нічого й не просив. Одного разу під час гри Серапіон кидав
м’яч усім іншим, тільки не Александрові. Коли Александр
запитав його: «А чому мені не кидаєш м’яч?», Серапіон
відповів: «Бо ти мене про це не просиш». Тоді Александр
розсміявся і щедро його обдарував. Якийсь Протей, один
з тих, що за вином уміють чудово забавляти жартами, впав
у неласку. Коли друзі заступилися за нього, і він сам
заплакав, Александр сказав, що прощає йому. На це Протей:
«Гаразд, але дай мені насамперед заставу, що дотримаєш
слова». Цар велів видати йому п’ять талантів.
Які величезні багатства він роздавав друзям і своїм
охоронцям, можна собі уявити з листа Олімпіади Александрові.
У ньому вона пише таке: «Роби добро своїм друзям і виявляй
до них прихильність якось інакше. Адже тепер ти робиш
усіх рівними царю, а самого себе прирікаєш на самотність».
Такі листи Олімпіада писала йому не раз, тим-то він зберігав
їх як щось святе. Тільки одного разу, коли Гефестіон 149
хотів, як звичайно, прочитати разом з ним розпечатаного
листа, Александр не боронив йому, але зняв з пальця свій
перстень і приклав печаткою до губ друга.
Синові Мазея, який при дворі Дарія втішався великим
впливом, Александр хотів додати ще одну сатрапію, до
того ж більшу від тієї, що нею він уже керував. Але той,
відмовляючись, сказав: «Царю, раніше в нас був лише один Дарій,
а тепер ти створив багато Александрів». Парменіонові Алек-
159
сандр подарував палац Багоя 150 поблизу Суз, у якому,
кажуть, було захоплено одягу на тисячу талантів. У листі Анті-
патрові він велів йому запровадити особисту охорону, бо
нібито існує змова проти нього. Матері Александр посилав
багато подарунків, але не дозволяв їй втручатися в державні
і військові справи. Коли вона висловлювала своє
незадоволення з цього приводу, він спокійно витримував її докори.
Одного разу, коли Антіпатр написав йому довгого листа із
скаргами на неї, він прочитав його і сказав: «Антіпатр не
знає, що одна сльоза матері зводить нанівець тисячі таких
листів».
40. Александр помітив, що його оточення повністю
розніжилось, поводило себе безчесно і вело життя надмірно
розкішне: Гагнон з Теосу носив черевики із срібними
цвяшками; Леоннатові для гімнасія цілими караванами
доставляли пісок аж з Єгипту; у Філота назбиралось сітей для
полювання довжиною на сто стадій; більшість друзів при купелі
й натиранні тіла стали вживати пахучі мазі, замість
оливкової олії, кожний возив із собою банщиків і спальників. За
це Александр лагідно й розсудливо докоряв своїм
наближеним, висловлюючи здивування, як вони, хто має за собою
стільки тяжких боїв, не пам’ятають про те, що сон людини
солодший, коли вона добре себе сама втомить, ніж коли її
інші втомлять. Хіба не бачать вони, порівнюючи своє життя
з життям персів, що немає нічого більш рабського, як
розкіш, і більш царського, як праця? «Бо чи зможе,— казав
він,— той з вас сам ходити за своїм конем або чистити свій
спис чи шолом, хто відвик торкатися власними руками того,
що найцінніше,— свого тіла? Хіба вам не дається втямки,
що мета нашої перемоги полягає в тому, що не робити того,
що роблять переможені?»
Сам він ще наполегливіше, ніж раніше, гартував себе в
походах і на полюваннях, наражаючись на небезпеку й
переносячи безліч злигоднів. Один лаконський посол був свідком,
як Александр убив великого лева. Посол тоді вигукнув:
«Александре, ти чудово боровся з левом за царську владу».
Зображення цього полювання Кратер 151 подарував храму
в Дельфах. Він замовив статуї лева й собаки, царя в боротьбі
з левом і себе, який біг на допомогу. А виконав їх частково
Лісіпп, частково Леохар 152.
41. Загартовуючись сам і водночас заохочуючи інших до
доблесті, Александр не боявся небезпек. Проте його
найближчі друзі, засмакувавши в розкошах і піддавшись
гордині, прагнули лише до розкішного життя та бездіяльності,
160
і вже скоса дивилися на мандри й походи і невдовзі вони
дійшли до того, що стали насміхатися над Александром
і лихословити проти нього. Спочатку Александр сприймав
це дуже спокійно, кажучи, що така то вже доля царів — за
добродіяння вислуховувати огуду. Справді-бо, навіть
найменше добро, яке він робив для близьких йому людей, було
доказом його великої прихильності й поваги до них. Як
підтвердження наведу кілька прикладів. Так, Певкестові 153 він
написав листа, докоряючи, чому той не повідомив, що його
покусав ведмідь, хоч іншим про цей випадок написав. «Але
тепер,— вів далі Александр,— напиши мені, як себе
почуваєш, а також про те, чи хто з учасників полювання не покинув
тебе в біді, щоб можна було його покарати». Гефестіонові
та його товаришам, коли вони поїхали кудись в справах,
Александр повідомив, що Пердікка ненароком поранив
Кратера списом у стегно, коли вони разом дражнили єгипетську
ласицю. Після того як видужав Певкест, Александр написав
листа його лікарю з сердечною подякою. Коли захворів
Кратер, Александр мав сновидіння, внаслідок якого сам приніс
жертви за його здоров’я, а йому велів теж їх принести.
Написав також листа лікареві Павсанію, який хотів лікувати
Кратера чемерицею, висловлюючи тривогу й заодно даючи
пораду, як застосовувати ці ліки. Ефіальта й Кісса, які
першими доповіли йому про втечу і зраду Гарпала, Александр
казав запроторити до в’язниці як злісних наклепників.
Коли він відправляв на батьківщину хворих і старих воїнів,
то у хворі записався якийсь Еврілох з Ег. Згодом, однак,
виявилося, що він цілком здоровий. Тоді Еврілох зізнався,
що зробив це з любові до Телесіппи, бо хотів разом з нею
виїхати за море. Александр запитав його, що це за жінка.
Дізнавшись, що це вільнонароджена гетера, сказав: «Я
підтримую тебе, Еврілоху, але оскільки вона вільнонароджена,
подумай, як би її переконати чи то словами, чи подарунками,
щоб вона залишилась тут».
42. Подиву гідне те, скільки часу він витрачав на
листування з друзями навіть про дрібниці. Так, у одному листі він
наказує відшукати раба Селевка 154, який утік у Кілікію,
в іншому листі хвалить Певкеста, раба Кратера. Мегабізові
він пише про одного раба, який знайшов притулок у храмі;
він казав Мегабізу виманити раба по змозі з храму, й тоді
спіймати, але в самому храмі не чіпати його. Розповідають
також, що на початку свого панування, розглядаючи
злочини, за які карають смертю, Александр під час виступу
обвинувача затикав собі одне вухо, щоб зберегти
6 Плутарх
161
слух безстороннім і неупередженим. Пізніше, однак, його
почали гнівити численні наклепи, які під виглядом правди
приховували безсоромну брехню. Надто ж він несамовитів,
коли погано висловлювалися про нього, тоді він ставав
невблаганним і нещадним, бо добру славу цінував більше за
життя й царську владу.
У той час Александр виступив у похід І55, щоб ще раз дати
бій Дарію. Дізнавшись, що його полонив сатрап Бесс 156,
Александр відпустив додому фессалійців, виплативши їм,
крім платні, дві тисячі талантів. Погоня за Дарієм була
тяжкою й довгою. Протягом одинадцяти днів македоняни
проїхали верхи три тисячі триста стадіїв. Багато воїнів
втомились до знемоги, передусім через брак води. Тоді Александр
одного разу наткнувся на кількох македонян, які везли на
мулах у бурдюках воду з річки. Стояв уже полудень, і вони
помітили, що Александру дошкулює спрага. Отже, вони
швидко наповнили водою шолом і подали його царю.
Александр запитав їх, кому вони везуть воду. «Нашим дітям,—
відповіли вони,— поки ти живий, ми матимемо ще й інших
дітей, якби навіть цих утратили». Почувши це, Александр
узяв у руки шолом, але, оглянувшись і бачачи, що вершники,
які його супроводили, поглядають на воду, похнюпивши
голови, повернув своїм благодійникам шолом, не скуштував
ши води. Він подякував і сказав: «Якщо я буду пити один, т /
мої люди занепадуть духом». Тоді вершники, бачачи
стриманість і великодушність царя, всі, як один, вигукнули,
стьобнувши коней батогами, щоб він сміливо вів їх далі, бо
вони вже не відчувають ні втоми, ні спраги, і навіть не
вважають себе смертними, поки мають такого царя.
43. Усі тоді виявили однакове завзяття, але лише
шістдесят вершників увірвалось у ворожий табір разом з
Александром. Не звертаючи уваги на порозкидане великими купами
срібло й золото, промчавши чвалом мимо безлічі возів з
дітьми й жінками, які їхали безладно без візників, македоняни
гнали в напрямі до тих, що були попереду, переконані, що
там і Дарій. Нарешті знайшли його. Він лежав на колісниці,
увесь покалічений списами, вже вмираючий. Він ще
спромігся попросити води. Полістрат приніс холодної води, а
Дарій, втамувавши спрагу, сказав: «Чоловіче добрий!
Вершиною моїх нещасть є те, що я не можу віддячити тобі за твою
доброту. Але Александр винагородить тебе за це, а його
винагородять боги за доброзичливість, яку він виявив моїй
матері, дружині й дітям. Передай йому від мене міцний
потиск руки». З цими словами він узяв руку Полістрата і помер.
162
Александр, підійшовши до Дарія, не міг приховати свого
глибокого суму й болю. Він зняв із себе плащ і вкрив ним
мертвого. Згодом Александр відшукав Бесса й наказав
живцем розірвати його на частини. Було зігнуто два прямих
дерева і до кожного з них прив’язано Бесса, потім дерева
відпущено, і вони, випрямившись із страшною силою,
розірвали його на частини. Тіло Дарія, одягнене по-царськи,
Александр велів відправити його матері, а Ексатра, брата
Дарія, прийняв до гурту своїх друзів.
44. Потім на чолі найдобірніших частин свого війська
Александр подався в Гірканію 157. Там він побачив морську
затоку, яка, здавалось, була не меншою від Понту, причому
з менш солоною водою, ніж у інших морях. Александр хотів
дізнатися про неї щось певніше, але дарма. Шн припускав,
що йдеться про відгалуження Меотіди 158. Тим часом учені
знали правду, бо вже за багато років до походу Александра
писали, що Гірканське море, зване також Каспійським,
являє собою найбільш висунуту на північ одну з чотирьох
заток, якими Океан 159 врізається в землю.
У Гірканії якісь тубільці зненацька напали на людей, що
вели Александрового коня Букефала, і забрали його.
Александр скипів гнівом і оголосив через окличника, що накаже
перебити всіх місцевих жителів разом з жінками й дітьми,
якщо йому не повернуть цього коня. Коли тубільці з’явилися
й повернули коня, до того ж Александру здалися
добровільно міста, він обійшовся з усіма ласкаво й навіть викрадачам
виплатив викуп за коня.
45. З Гірканії Александр попрямував з військом у Пар-
фію 1б°. Тут у мирній обстановці він уперше вдягнув
перський одяг. Невідомо, чи він хотів тільки тимчасово
пристосуватися до місцевих звичаїв, усвідомлюючи, яку вагу має для
здобуття прихильності людей пошана звичного й рідного,
чи пробував у такий спосіб запровадити в ужиток серед
македонян перський звичай падати перед царем на коліна,
привчаючи їх поступово миритися з його нововведеннями та
зміною способу життя. Однак, він не одягався повністю в мі-
дійські шати, надто вже чужі для його оточення й
незвичайні, не вдягав ні шаровар, ні кандія 16 *, ні тіари, а придумав
щось середнє між перським і мідійським одягом, бо його
одяг був скромнішим від першого і пишнішим від другого.
Спочатку він носив цей одяг, перебуваючи в товаристві не-
греків або розмовляючи вдома з, друзями. Пізніше, однак,
почав з’являтися в ньому під час виїздів та прийомів. На
македонян це видовище справляло прикре враження, але,
б*
163
сповнені подиву до його доблесті та інших чеснот, вони
вважали, що треба йому потурати в дечому, якщо це дає йому
втіху або славу. Адже, навіть не беручи до уваги інші докази
його відваги, вони знали, що недавно він був поранений у
гомілку, причому так тяжко, що частина розтрощеної кістки
вийшла назовні, крім того, його поцілили каменем у шию
так, що йому потемніло в очах і він деякий час нічого не
бачив. Незважаючи на це, він не шкодував себе, не уникав
небезпек, навіть перейшов ріку Орексарт, яку прийняв за Та-
наїс 162, і примусив утікати скіфів 163, переслідуючи їх цілих
сто стадій.
46. Тут начебто прибула до Александра амазонка,
принаймні так розповідає багато письменників, зокрема Клі-
тарх, Полікліт, Онесікріт, Антіген та Істр 164, але Арістобул,
секретар Александра Харет, Птолемей, Антіклід, Філон
з Фів, Філіпп з Теангели, Гекатей з Еретрії, Філіпп з Халкіди
і Дурід із Самосу 165 твердять, що це вигадка. їхню думку,
очевидно, підтверджує сам Александр. Він-бо, докладно
описуючи всі події в листі до Антіпатра, пише, що цар скіфів
дає йому за дружину свою дочку, а про амазонку і словом
не згадує. Крім того, розповідають, що, коли через багато
років Онесікріт читав Лісімахові 166, тоді вже цареві,
четверту книгу свого твору, де мова була і про амазонку, Лісімах
з легкою усмішкою запитав його: «А де ж я був тоді?» Так
чи інакше, повірить хтось у цю розповідь чи не повірить,
його захоплення Александром не стане від цього ні меншим,
ні більшим.
47. Александр боявся, що македоняни не захочуть брати
участі в нових походах. Тим-то частину війська він залишив
на місці, а зібравши найдобірніші частини, які були з ним
у Гірканії, в кількості двадцяти тисяч піхотинців і трьох
тисяч кіннотників, виголосив до них промову. Він казав, що
населення Персії дивиться тепер на них мов на якесь
сновидіння, і якби тепер македоняни захотіли забратися звідти
геть, наробивши в Азії стільки замішання, то варвари
накинулися б на них як на слабих жінок. Тим не менш він
звільняє всіх, хто хоче їхати додому, але разом з тим бере богів за
свідків, що македоняни залишають його напризволяще
разом з друзями та з тими, хто бажає взяти участь у поході
в ту хвилину, коли він прагне здобути для македонян увесь
світ. Коли ця спроба увінчалася успіхом, неважко вже було
потягти за собою решту війська, яке добровільно заявило
про готовність іти за ним.
З того часу Александр дедалі більше старався
пристосува164
ти свій спосіб життя до місцевих звичаїв, водночас
намагаючись приблизити їх до македонських, бо вважав, що через
таке змішання і зближення звичаїв він у більшій мірі, ніж
через насильство, зміцнить свою владу на той випадок, що
йому доведеться відправитись у далекий похід. З цією метою
він велів відібрати тридцять тисяч перських хлопців і вчити
їх грецької мови та вмінню битися македонською зброєю.
Для цього призначив він багато наставників. Так само його
одруження з Роксаною, вродливою і привабливою дівчиною,
яка сподобалась Александрові, коли він побачив її одного
разу в танку на бенкеті, цілком відповідало його
тогочасним задумам. Завдяки цьому шлюбу перси пройнялись
більшим довір’ям до Александра й дуже полюбили його за те, що
він проявив велику чесність і не хотів утримувати
незаконний зв’язок навіть з тією єдиною жінкою, яка полонила його
серце.
Коли Александр побачив, що з найближчих його друзів
Гефестіон схвалює його спроби зближення з персами і сам
іде його слідами, а Кратер залишається вірним предківським
звичаям, він став полагоджувати справи з персами за
посередництвом Гефестіона, а з греками й македонянами —
через Кратера. Взагалі Гефестіона Александр дуже любив,
а Кратера дуже шанував. Він вважав і не раз повторював, що
Гефестіон — друг Александра, а Кратер — друг царя. Через
те Гефестіон і Кратер ставились один до одного з
прихованою неприязню, і між ними часто виникали сварки. Одного
разу в Індіях дійшло навіть до того, що вони добули з піхов
мечі. Друзі одного й другого поспішили на допомогу, але тоді
вчасно надбіг Александр і при всіх вилаяв Гефестіона,
назвавши його дурнем і божевільним, раз він не розуміє, що
буде нічим, коли в нього хто-небудь забере Александра. А з
Кратером він суворо порозмовляв сам на сам. Потім він звів
їх разом, помирив і поклявся Аммоном та іншими богами,
що найбільше любить саме їх двох, але якщо побачить, що
вони знову сперечаються, то накаже убити, або їх обидвох,
або лише призвідця сварки. Розповідають, що відтоді вони
навіть жартома ні словом, ні ділом не пробували шкодити
один одному.
48. Філот, син Парменіона, користувався серед македонян
великою повагою як людина дуже хоробра і сильної волі.
Крім Александра, ніхто не міг зрівнятися з ним щодо
щедрості й відданості друзям. Розповідають про такий випадок.
Одного разу хтось із друзів Філота попросив у нього грошей,
і той звелів видати їх. Але його домоуправитель заявив, що
165
грошей у нього немає. На це Філот: «Що ти кажеш? Хіба
немає в тебе чари або якоїсь шати?» З другого боку, своєю
зарозумілістю, величезним багатством, надмірною увагою до
свого тіла та способом життя, незвичним для приватної
особи, а також грубо й різко виявляючи свою пиху й
поверховість, він нажив собі ворогів і заздрісників. Навіть його
рідний батько, Парменіон, зауважив йому одного разу:
«Сину, будь скромнішим!» Та й у Александра вже давно почала
складатися про нього погана думка. Коли в Дамаску
македоняни захопили багатства Дарія після його розгрому в Кі-
лікії, серед безлічі полонених, доставлених у табір
македонян, була неабияка красуня родом із Підни на ім’я Анті-
гона. Філот узяв її собі. І як це буває з молодими людьми,
напідпитку чванився перед коханкою своїми військовими
подвигами, приписуючи якнайбільше заслуг у перемогах
собі і своєму батькові, а Александра називав молокососом,
який їм двом завдячує царським троном. Антігона вибовкала
це одному із своїх знайомих, а той, як це буває, іншому, і
нарешті базікання Філота дійшли до Кратера. Той викликав
до себе Антігону і потай завів її до Александра. Вислухавши
її розповідь, Александр велів їй і надалі зустрічатися з Філо-
том і про все, що той їй скаже, доповідати йому особисто.
49. Нічого не знаючи про цей підступ, Філот проводив
багато часу в товаристві Антігони і в гніві та чванливості
не шкодував непристойних зворотів та слів на адресу царя.
Александр, незважаючи на тяжкі звинувачення, які
ставились Філоту, терпляче мовчав. Поводив він себе так або
тому, що вірив у відданість Парменіона, або тому, що боявся
слави і впливу одного й другого. У цей час один македонянин
на ім’я Дімн із Халастри, який задумав замах на життя
Александра, намагався втягти в нього якогось Нікомаха,
-юнака, свого улюбленця. Однак Нікомах не погодився і
розповів про все своєму брату Кебаліну. Той пішов до Філота
і просив завести їх обох до Александра, мовляв, їм треба
повідомити йому про щось дуже важливе. Філот, невідомо чому,
не повів їх до Александра, мовляв, цар дуже зайнятий
невідкладними справами. І це повторилося ще раз. Поведінка
Філота видалась братам підозрілою, і вони звернулись до
когось іншого. Коли той завів їх до Александра, вони
насамперед розповіли йому про Дімна, а потім, немов мимохідь,
згадали і Філота, як він злегковажив їх, хоч вони двічі були
в нього. Це дуже розгнівило Александра. Він звелів негайно
арештувати Дімна, але той вчинив опір, і був убитий. Це ще
більше вивело з рівноваги Александра, бо він вважав, що із
166
смертю Дімна пропали докази наявності змови. Внаслідок
ворожого ставлення Александра до Філота заворушились ті,
хто віддавна ненавидів останнього, а тепер уже відверто
говорив, що цар поводить себе легковажно, якщо вважає,
начебто Дімн, проста собі людина з Халастри, сам по собі
наважився на такий злочин. Дімн, на їхню думку,
найманець, а радше сліпе знаряддя в руках якоїсь впливової особи,
призвідця ж змови слід шукати серед тих, хто дуже хотів би
залишитись невідомим. Оскільки Александр охоче
прислухався до таких слів, на Філота посипались тисячі інших
звинувачень. Кінець кінцем, Філота було схоплено і в
присутності друзів царя піддано допитові з застосуванням
катувань. Сам Александр слухав усе, стоячи за завісою.
Розповідають, що коли Філот, стогнучи від болю принижено благав
у Гефестіона пощади, Александр озвався: «Як це ти, Філоте,
такий слабодухий і боягуз, зважився на таке мерзенне діло?»
Після страти Філота Александр негайно послав людей у
Мідію з наказом умертвити й Парменіона, того самого Пар-
меніона, що був головним помічником Філіппа й належав
до тих старих друзів Александра, які найбільше заохочували
його до походу на Азію. Із трьох синів Парменіона два
загинули на війні, а тепер і сам Парменіон загинув, разом
з третім сином 168.
Цей учинок сповнив жахом багатьох друзів Александра,
особливо Антіпатра. Він вступив у таємні переговори з ето-
лійцями й уклав з ними договір про взаємну допомогу. Річ у
тім, що етолійці дуже боялися Александра через те, що
зруйнували місто Еніади 169, а Александр, дізнавшись про цю
подію, заявив, що етолійцям відомстять не діти еніадян, а він сам.
50. Трохи перегодом стався прикрий випадок з Клітом.
Якщо розповісти про нього просто, то він видасться ще
жорстокішим, ніж розправа над Філотом. Але якщо взяти до
уваги причину й обставини того, що сталося, то зрозуміємо,
що Александр скоїв злочин не навмисно, а внаслідок
нещасного збігу обставин. Бо в загибелі Кліта винні гнів і сп’яніння
царя. А було це так. До Александра прибули якісь люди,
котрі привезли йому плоди з Греції. Милуючись їхньою
свіжістю і красою, він покликав Кліта, бажаючи показати їх
йому і поділитися з ним. Кліт у цей час був зайнятий
жертвоприношенням. Підкоряючись волі царя, він перервав
жертвоприношення і негайно пішов до Александра, а за ним
побігли три вівці, над якими вже були здійснені узливання.
Дізнавшись про це, цар звернувся за порадою до віщунів —
Арістандра й лакедемонянина Арістомена. Вони пояснили,
167
що це погане знамення. Александр велів чим скоріш
принести жертви за відвернення лиха від Кліта. Сам він три
дні тому бачив дивний сон: йому приснилося, що Кліт сидить
у чорній одежі разом з синами Парменіона, і всі вони мертві.
Кліт, не чекаючи кінця жертвоприношення, з’явився до
Александра на бенкет, коли той щойно приніс жертву Діос-
курам 170. Почалася весела пиятика, під час якої співалися
пісеньки якогось Праніха чи, за словами інших, Піеріона,
які висміювали македонських полководців, нещодавно
розгромлених варварами 171. Старші за віком з присутніх
висловлювали своє незадоволення і лихословили на творця
цих пісеньок та на їх виконавця, проте Александр і його
найближчі друзі з задоволенням слухали їх і казали співакові
виконувати їх далі. Кліт, уже тоді сп’янілий і до того ж від
природи запальний і невитриманий, обурювався найбільше
з усіх. Він казав, що це ганьба, щоб у присутності варварів
і ворогів глузувати з македонян, які, хоч їм на цей раз не
пощастило, далеко кращі від тих, хто з них сміється.
Александр зауважив, що Кліт, очевидно, хоче виправдати самого
себе, коли боягузтво називає несприятливою долею. Тоді
Кліт зірвався з місця й вигукнув: «Але це боягузство
врятувало тебе, сина богів, коли над твоєю спиною завис меч Спіт-
рідата. Завдяки крові македонян і цим ранам ти піднявся
так високо, що, відрікшись від Філіппа, видаєш себе за сина
Аммона!»
51. Тут Александр, шалено розлютившись, закричав:
«Проклятий негіднику! Як довго ти думаєш радіти,
шельмуючи мене при будь-якій нагоді і підбурюючи македонян
проти мене?» На це йому так відповів Кліт: «Та й тепер, Алек-
сандре, ми не тішимось, одержуючи таку подяку за наш
труд. Ми вважаємо щасливими тих, хто загинув ще до того,
як македонян почали шмагати мідійськими різками, і до
того, як македоняни стали змушені канючити в персів дозволу
зайти до свого царя!» При цих його словах друзі Александра
схопилися з місць і накинулись із лайкою на Кліта, тоді як
старші за віком намагалися всіх утихомирити. Александр,
звертаючись до Ксенодоха з Кардії і Артемія з Колофо-
на 72, сказав: «Чи не здається вам, що греки ходять серед
македонян, немов напівбоги серед диких звірів?» Тим часом
Кліт не вгамовувався, він настоював на тому, щоб Александр
при всіх ясно висловив усе, що хоче, або не запрошував до
себе на бенкет людей вільних і звиклих відверто говорити
правду, а жив собі серед варварів і рабів, готових кланятися
його перському поясу й білому хітону. Тоді Александр, не
168
спроможний опанувати гнів, схопив із стола яблуко, кинув
ним у Кліта й почав шукати свій кинджал. Але один з його
охоронців, Арістофан, своєчасно встиг його забрати, а інші
обступили Александра й благали заспокоїтися. Александр
зірвався з місця, викликав по-македонськи особисту
охорону (це був умовний знак особливої небезпеки), наказав
сурмачу дати сигнал тривоги і вдарив його кулаком за те, що
він бариться й не хоче сурмити. Пізніше цього сурмача
вельми поважали за те, що табір не був піднятий на ноги. Кліта,
який нізащо не хотів поступитися, друзі насилу виштовхали
із зали, але він знову ввійшов іншими дверима і зневажливо
та зухвало виголошував рядки з «Андромахи» Евріпіда:
Який поганий звичай є у Греції...173
Тоді Александр вихопив у когось з охоронців спис і
простромив ним Кліта, який, відсунувши дверну завісу, ішов
просто на царя. Кліт з глибоким стогоном звалився на
підлогу. У цей мент гнів залишив Александра. Опам’ятавшись
і побачивши друзів, які мовчки стояли навколо, він вирвав
з убитого Кліта спис і хотів пробити ним собі горло, але
присутні до цього не допустили. Охоронці схопили його за руки
і силоміць забрали в спальню.
52. Усю ніч Александр у розпачі гірко плакав. Наступного
дня він перестав кричати й ридати, а лежав, не кажучи й
слова, тільки тяжко зітхаючи. Друзі, налякані його мовчанкою,
прорвалися в його спальню, але він ні з ким не хотів
розмовляти. Тільки коли віщун Арістандр нагадав йому сон з
появою Кліта і лиховісне знамення при жертвоприношенні
й витлумачив їх як доказ того, що така доля була
призначена цій людині віддавна, Александр трішки заспокоївся.
Потім до нього привели філософа Каллісфена, родича
Арістотеля, і Анаксарха з Абдер І74. Каллісфен пробував
полегшити горе Александра ласкавою й розсудливою мовою,
а Анаксарх, який з самого початку йшов у філософії влас-
ною дорогою і мав славу людини, яка презирливо і звисока
ставиться до своїх знайомих, увійшовши в кімнату
Александра, вигукнув: «І це той Александр, на якого дивиться
увесь світ! А він лежить собі непорушно, ридає, немов раб,
лякаючись закону й людського осуду, хоч сам повинен бути
для людей законом і мірилом справедливості. Адже на те
і є переможець, щоб владарювати й повелівати, а не для того,
щоб бути рабом і рахуватися з пустою думкою людей. Хіба
ти не знаєш,— продовжував він,— що Справедливість і
Правосуддя сидять поруч з Зевсом тільки для того, щоб усе,
вчи169
нене цим володарем, вважалося законним і справедливим?»
Такими словами Анаксарх пом’якшив біль Александра,
але при тому вселив у його душу ще більшу сваволю і
нехтування закону. Використовуючи прихильне ставлення царя до
нього, Анаксарх силкувався підірвати повагу до Каллісфе-
на, спілкування з яким, уже й без того неприємне для царя
через суворі погляди філософа на життя, стало тепер
нестерпним. Кажуть, що одного разу, коли мова зайшла про
пори року і клімат, Каллісфен приєднався до погляду тих,
хто вважав клімат Азії холоднішим, і суворішим від клімату
Греції. Протилежний погляд висловлював і намагався його
обгрунтувати Анаксарх. Тоді Каллісфен сказав так: «Хто як,
але ти повинен визнати, що тут холодніше, ніж у Греції. Там
ти всю зиму ходив у дрантивому плащі, а тут лежиш,
накинувши на себе три покривала». Це їдке зауваження тільки
підсилило вороже ставлення Анаксарха до Каллісфена.
53. Також і інші софісти та підлабузники недолюблювали
Каллісфена за те, що молодь захоплювалася ним за його
красномовство, та й не менш поважали його літні люди з
уваги на бездоганну поведінку, чесність і незалежне мислення.
Його життя неспростовно підтвердило справжню причину,
яка спонукала його залишити батьківщину, бо, як казали, він
вирушив у похід з Александром з благородним наміром
відбудувати своє рідне місто й вернути туди своїх земляків 175.
Йому заздрили за його вплив і добру славу, але він сам давав
ворогам підставу для наклепів. Так, він переважно
відмовлявся від запрошень на бенкет до царя, а якщо й приходив,
то сидів насуплений і мовчав, не приховуючи свого
незадоволення тим, що там відбувалося. Тим-то Александр відніс
до нього слова поета:
Не той мудрець, хто ним для себе не стає ,76.
Розповідають, що одного разу на царському бенкеті в
присутності багатьох гостей Каллісфену доручено було
виголосити за чарою вина похвальну промову на честь македонян,
і Каллісфен так блискуче говорив на цю тему, що присутні
піднялись із місць, плескали в долоні й кидали в нього
вінками. Тоді Александр, посилаючись на Евріпіда, зауважив,
що хто за предмет промови обере собі
Прекрасну тему, той прекрасно виступить 177.
«Але покажи,— провадив він,— свою силу, виголошуючи
обвинувальну промову проти македонян, щоб вони, пізнавши
свої хиби, стали кращими». У відповідь Каллісфен виголосив
промову цілком протилежного змісту, дозволивши собі на
170
сміливі виступи проти македонян. Він.доводив, що тільки
розбрат між греками став причиною росту й могутності
македонської держави за Філіппа, причому навів такий рядок:
Часто при чварах негідник у пошані великій буває ,78.
Це пройняло македонян глибокою ненавистю до Каллісфе-
на, а Александр сказав, що Каллісфен блиснув не стільки
силою свого красномовства, скільки своєю ворожістю до
македонян.
54. Про це розповів Арістотелю, за словами Герміппа 179,
Стреб, читець Каллісфена. Він не. повідомив, що Каллісфен,
відчувши нехіть царя до нього, відходячи, два або три рази
повторив Александрові вірш:
Вмер же Патрокл, а кращий од тебе він був набагато 180.
Арістотель, звісно, мав рацію, коли сказав, що Каллісфен —
дуже здібний оратор, але розуму не має ні крихітки.
Каллісфен рішуче, як годиться філософові, виступив
проти вимоги падати ниць перед царем і один-єдиний відверто
висловлював те, що в душі обурювало всіх кращих і старших
за віком македонян. Він урятував греків від великої ганьби,
а від ще більшої самого Александра. Йому вдалося
відмовити Александра від принизливого звичаю, щоб люди падали
перед ним на коліна, але він сам себе погубив, бо радше
змусив царя це зробити, аніж переконав його.
Харет з Мітілени розповідає, що одного разу Александр
на бенкеті, надпивши з чари, подав її одному з друзів. Той
взяв чару, підійшов до жертовника і, випивши вино, спочатку
впав ницьма перед Александром, потім поцілував його і
повернувся на своє місце. Так само зробили по черзі всі інші.
Коли черга дійшла до Каллісфена, він узяв чару (Александр
у цей час був зайнятий розмовою з Гефестіоном і не звертав
на нього уваги), випив вино і підійшов до царя для
поцілунку. Але тут Деметрій, на прізвисько Фідон, вигукнув: «Царю,
не цілуй його, бо він один із усіх не впав перед тобою ниць».
Александр ухилився від поцілунку, а Каллісфен сказав
голосно: «Ну що ж, відходжу бідніший на один поцілунок».
55. Коли в такий спосіб між Каллісфеном і Александром
поглибилась відчуженість, люди почали вірити насамперед
словам Гефестіона, який твердив, що Каллісфен у розмові
з ним погодився падати ниць перед царем, але не дотримав
свого слова. Потім Каллісфена очорнили різні люди, такі, як
Лісімах і Гагнон, розповідаючи, що цей мудрець тримає себе
так гордо, немовби знищив тиранію, і що молодь збирається
171
навколо нього й ходить за ним у переконанні, що він один
серед стількох тисяч залишився вільною людиною. А коли
ще була викрита змова Гермолая 18*, звинувачення, які
зводили на Каллісфена його вороги, почали здаватися цілком
правдоподібними. Так, наприклад, вони твердили, нібито
на запитання Гермолая, як стати найславнішою людиною,
Каллісфен відповів: «Треба вбити найславнішу людину».
Наклепники казали, начебто Каллісфен заохочував Гермолая
до рішучих дій і радив не боятися золотого ліжка, а
пам’ятати, що перед ним людина, яку, подібно до інших людей, не
оминають ні хвороби, ні рани. Проте ніхто з однодумців Гер-
молая навіть під найжорстокішими тортурами не назвав
Каллісфена учасником змови. Що більше, сам Александр
невдовзі після цього в листах, написаних Кратеру, Атталу
й Алкету 182, повідомляє, що ці молоді люди, піддані
тортурам, брали всю вину на себе і нікого іншого у змову не втяг-
ли. Пізніше, однак, у листі до Антіпатра він вважає
Каллісфена співучасником змови. «Цих молодих людей,— пише
він,— македоняни побили камінням, а цього софіста я ще
покараю, як і тих, хто його послав до мене, а також тих, хто
з радістю приймав у себе в містах змовників, що посягали на
моє життя». Тут Александр недвозначно натякає на
Арістотеля, бо Каллісфен виховувався в його домі як син його
двоюрідної сестри Геро.
Що стосується смерті Каллісфена, то « одні пишуть, що
Александр наказав повісити Каллісфена, інші — що він
помер у в’язниці від хвороби. Однак Харет розповідає, що
Каллісфена після ув’язнення сім місяців тримали під сторожею,
щоб судити його перед великою радою в присутності
Арістотеля, але Каллісфен помер від ожиріння й вошивості
приблизно тоді, коли Александр був поранений в Індії.
56. Але це сталося пізніше. У цей час корінфянин Дема-
рат, хоч був уже людиною похилого віку, забажав вибратись
у дорогу до Александра. А при зустрічі з ним сказав, що
великої радості були позбавлені ті з греків, які померли, не
побачивши Александра на троні Дарія. Але недовго довелось
Демаратові користуватися милістю царя: він помер від
старечої немочі. Йому було влаштовано пишний похорон, воїни
насипали в пам’ять про нього величезну могилу заввишки
у вісім ліктів, а останки його на чудово прикрашеній
колісниці були доставлені до моря для перевезення в Грецію.
57. Задумавши рушити на Індію 183, Александр помітив,
що його військо через надмір здобичі обважніло і стало
неповоротким. Тим-то на світанку, коли вози вже були готові
172
до дороги, Александр підпалив найперше вози свої і своїх
друзів, потім наказав підпалити вози інших македонян. І, як
виявилось, зважитись на таке діло було далеко важче, ніж
виконати його. Бо небагато знайшлося таких, що шкодували
здобич, а переважна більшість македонян з криком і
запалом роздавала речі тим, хто їх просив, а непотріб сама
спалювала й нищила, так що це видовище сповнило Александра
більшою рішучістю вирушити в похід. Зрештою він став
грізним і нещадно карав за будь-які провини. Так, одного із
своїх друзів, якогось Менандра, він призначив начальником
однієї фортеці, а коли той не захотів на цьому посту
залишитись, наказав його стратити. Перса Орсодата, який повстав
проти нього, Александр власноручно застрілив з лука.
У цей час одна вівця привела ягня, у якого на голові
з’явився наріст, своїм виглядом і кольором схожий на тіару, до
того ж з обох боків наросту були яйця. Александр
збентежився цим явищем, вбачаючи в ньому лиху призвістку, і
наказав вавілонянам, до послуг яких вдавався звичайно в
подібних випадках, очистити його від скверни. Друзям він
казав, що боїться не за себе, а за них, щоб у разі його смерті
доля не передала владу людині слабодухій і нікчемній. Але
незабаром його заспокоїло інше знамення — добре. Бо коли
начальник царських спальників, македонянин Проксен,
копав землю, готуючи місце для намета Александра біля річки
Окс 184, виявив джерело густої й жирної рідини. Коли
вичерпали те, що було зверху, з джерела полився чистий і
прозорий струмінь, який ні запахом, ні смаком не відрізнявся від
маслинової олії, та й своєю жирністю й полиском скидався
на неї. Це було особливо дивно, тому що в цих місцях взагалі
не росли маслинові дерева. Зрештою, розповідають, що в
самому Оксі вода дуже м’яка і в людей, які в ній купаються,
шкіра стає жирною.
Отож Александр невимовно зрадів цій призвістці, як
видно з його листа до Антіпатра, вважаючи це явище одним
з найщасливіших знамень, посланих йому богами. Віщуни
витлумачили це як щасливу призвістку походу славного, але
разом з тим важкого і сповненого труднощів, бо олію боги
дали людям для полегшення втоми.
58. У багатьох небезпеках опинявся Александр під час
наступних боїв і не одну одержав рану. Величезних утрат
зазнавало військо як від нестачі продовольства, так і від
шкідливого клімату тих місць. Однак Александр намагався
подолати долю відчайдушністю, а силу — мужністю, бо, як
він твердив, для відважних немає непереборних перешкод,
173
а боягузів ніяка фортеця не може захистити. Так,
наприклад, він довго облягав укріплений замок Сісімітра,
побудований на неприступній скелі. Коли його воїни вже занепали
духом, він запитав Оксіарта 185, чи хоробрий Сісімітр. Оксі-
арт відповів, що Сісімітр — найбільший боягуз у світі. На це
Александр: «Іншими словами, цю скелю ми зможемо здобути,
раз вершина в неї неміцна». І справді, нагнавши страху на
Сісімітра, він узяв фортецю приступом. Іншим разом, коли
військо штурмувало стрімку й неприступну скелю,
Александр послав уперед молодих македонян і, звертаючись до
одного юнака, якого звали Александром, сказав, щоб
підбадьорити його: «Ти повинен показати себе відважним хоч би
заради свого імені». Цей юнак загинув у бою смертю
хоробрих, і Александр тяжко засумував.
Коли македоняни не зважувалися брати штурмом Нісу 186,
тим паче що її боронила глибока ріка, Александр підійшов
до неї і сказав: «І чому я, дурний, не навчився плавати?»
Проте, схопивши щит, він уже був готовий увійти в ріку, щоб
дістатися на другий берег. Або про такий випадок. Коли
одного разу Александр припинив битву, до нього з’явилися
посли обложених міст просити миру. Спочатку вони дуже
налякались, побачивши його в простому одязі і зі зброєю
в руках, але потім йому принесли подушку, і він велів
найстаршому з послів, Акуфіду, сісти на ній. Вражений
ввічливістю й ласкавістю Александра, Акуфід запитав, що їм
робити, аби помиритися з ним. На це він відповів: «Хай твої
співвітчизники виберуть тебе правителем, а сюди хай пришлють
сто найкращих громадян». Акуфід розсміявся і сказав:
«Але ж, царю, мені буде легше правити, якщо я пошлю тобі
сто найгірших, а не найкращих».
59. Частиною Індії, за своїми розмірами рівною Єгипту,
дуже врожайною і багатою на пасовиська, володів тоді Так-
сіл 187. Він був людиною вельми розумною і при зустрічі
з Александром сказав: «Навіщо нам, Александре, вести
війну, якщо ти не прийшов відняти в нас воду й необхідну нам
живність, за що тільки й варто воювати людям розумним?
Всім іншим багатством і майном я ладен поділитися з тобою,
якщо в мене його більше; якщо ж менше, з вдячністю
прийму подарунки від тебе». Радий цим словам, Александр подав
Таксілові руку і сказав: «Невже ти думаєш, що завдяки такій
дружній розмові зустріч наша обійдеться без боротьби? Тобі
не вдасться взяти гору наді мною, я буду змагатися з тобою
добродіяннями, щоб ти при своїй шляхетності не
перевершив мене щедрістю». Він одержав від Таксіла щедрі
пода174
рунки і віддячив йому ще багатшими, а наостанку подарував
йому тисячу талантів у карбованій монеті. Цим учинком він,
щоправда, викликав незадоволення серед своїх друзів, аЛе
зате прихилив до себе місцеве населення.
Однак найхоробріші з індійців, як найманці, розбрелись по
містах і бились відчайдушно, завдаючи Александрові
дошкульних утрат. Через те він уклав з ними в одному з міст
договір про мир, а згодом, коли вони залишили міста,
напав на них у дорозі, взяв у полон і перебив усіх до одного.
Цей єдиний ганебний вчинок заплямував його військові дії,
а взагалі, він, вів війну згідно з загальноприйнятими
звичаями і справді по-царському. Не менше клопоту спричиняли
Александрові індійські філософи, які шельмували володарів,
котрі переходили на його бік, а вільні племена закликали до
опору. За це він багатьох з них наказав повісити.
60. Александр сам у своїх листах описав, як відбулася
його битва з Пором 188. Він пише, що між його табором і
табором ворогів протікала ріка Гідасп. Пор, поставивши на
протилежному березі слонів, увесь час стежив за переправою.
А Александр щодня здіймав у своєму таборі великий галас
і крик, щоб привчити варварів не боятися його. Одного разу
в буряну й безмісячну ніч він узяв з собою частину своєї
піхоти і найдобірніших вершників і, відійшовши від ворога
на досить значну відстань, зумів переправитись на невеликий
острів. У цей час пішов заливний дощ, гримів грім, а
блискавки били в табір Александра. На очах царя кілька воїнів було
вбито або обпалено блискавкою. Не зважаючи на це, він
будь-що намагався переправитись з цього острівця на
другий берег ріки. Тим часом вода в Гідаспі від зливи піднялася,
його розбурхані хвилі розмили в багатьох місцях берег, так
що маси води заливали острівець. Хоч Александр та його
воїни перебували на його середині, проте не могли твердо
сояти на розмитому рікою грунті, ковзалися й падали. Тоді,
кажуть, Александр вигукнув: «О, афіняни, ви не повірите, на
які небезпеки я наражаюсь заради того, щоб здобути у вас
славу для себе?»
Таке пише тільки Онесікріт, сам Александр повідомляє,
що його воїни, залишивши плоти, зі зброєю в руках увійшли
в ріку й по груди у воді почали вбрід переправлятися на
другий берег. Вийшовши на берег, Александр з кіннотою рушив
уперед, випередивши піхоту на двадцять стадіїв. Він
міркував, що коли ворог піде в наступ з кіннотою, то її легко
можна буде перемогти, а якщо ж ворог рушить проти нього
піхоту, то його піхота встигне своєчасно приєднатися до нього.
175
Здійснилося перше з його припущень. Зав’язався бій з
тисячею вершників і шістдесятьма колісницями ворогів.
Вершники були розгромлені, причому загинуло чотириста чоловік,
а колісниці він захопив усі. Пор, дізнавшись, що Александр
уже переправився через ріку, рушив проти нього всі свої
сили, залишивши на березі невеликий загін, щоб
перешкодити дальшій переправі македонян через ріку. Боячись слонів
і кількісної переваги ворога, Александр вирішив сам напасти
на лівий фланг ворога, а Кенові наказав ударити на правий.
Вороги на обох флангах захиталися й відступили до слонів,
де шикувалися до нового удару. Битва стала безладною,
і лише близько восьмої години ранку вороги припинили опір.
Так описав її в своїх листах сам Александр. Більшість
істориків однозначно повідомляє, що Пор, завдяки своєму
зросту в чотири лікті і п’ядь 189, а також кремезній будові тіла,
був у такій пропорції до свого слона, як вершник на коні,
хоч слон під ним був велетенський. Цей слон проявляв
дивовижну тямучість і турботливість про царя: поки царю
вистачало сили, слон захищав його від нападу ворогів, та коли
відчув, що Пор від багатьох дротиків і ран знесилився, то,
боячись, щоб він не впав, поволі опустився на коліна й почав
обережно хоботом виймати з його тіла дротик за дротиком.
Коли Пора взяли в полон, Александр запитав його, як
треба з ним поводитись. «По-царськи»,— сказав Пор. На
запитання Александра, чи не хоче він додати що-небудь, Пор
відповів: «У слові «по-царськи» міститься все». Александр не
тільки залишив Пора при владі, призначивши сатрапом
країни, володарем якої той був, а й приєднав до його володінь
нові землі, підкоривши племена, раніше незалежні.
Розповідають, що ці землі населяло п’ятнадцять народів, було там
п’ять тисяч міст і безліч сіл. Сатрапом іншої країни, утричі
більшої, Александр призначив Філіппа, одного із своїх
найближчих друзів.
61. Битва з Пором укоротила життя Букефалу. Здох він
від ран, щоправда, не зразу, а під час лікування. Так пише
більшість істориків. Тільки Онесікріт твердить, що він здох
від старості, проживши тридцять один рік. Александр
болісно сприйняв смерть улюбленого коня, немовби втратив
когось із рідних або друзів. На його честь він заснував місто
біля ріки Гідаспа й назвав його Букефалією. Розповідають,
що, втративши пса Періта, якого сам виростив і якого дуже
любив, Александр заснував місто й назвав його іменем. Соті-
он каже, що чув таке від Потамона з Лесбосу 190.
62. Битва з Пором остудила запал македонян і стримала
176
їх від дальшого походу в глибину Індії. Бо перемога над
Пором, який виставив проти них двадцять тисяч піхоти і дві
тисячі кінноти, дісталася їм з великим трудом. Македоняни
з усією рішучістю виступили проти задуму Александра
переправитись через ріку Ганг. Вони чули, що ця ріка має
тридцять два стадії в ширину і сто оргій 191 у глибину.
Подейкували також, що протилежний берег кишма кишить
озброєними людьми, кіньми та слонами. Ходили чутки, що
македонян там чекають царі гандаритів і пресіїв на чолі війська,
яке налічує вісімдесят тисяч вершників і двісті тисяч
піхотинців, вісім тисяч колісниць і шість тисяч бойових слонів.
І не було в цьому ніякого перебільшення. Бо Андрокот 192,
який трохи пізніше почав там царювати, подарував Селевко-
ві п’ятсот слонів, а з військом із шестисот тисяч чоловік
підкорив собі всю Індію.
Спершу Александр із жалю й гніву усамітнився у своєму
наметі й довго не виходив на люди. Він гадав, що всі його
дотеперішні подвиги не матимуть ніякої ціни, якщо він не
перейде Ганг, і повернення назад без цього буде явним
визнанням невдачі. Нарешті, прислухаючись до розумних
порад друзів і зворушений сльозами та благанням воїнів, які
юрмилися біля його намету, він поступився й вирішив
вертати назад. Причому тут заради слави вдався до хитрощів.
Він наказав виготовити зброю більшого розміру і стійла для
коней та вуздечки важчі від звичайних і розкидати їх всюди
по дорозі. Крім того, було споруджено богам багато
вівтарів, до яких ще й досі приходять царі пресіїв, щоб
ушанувати богів і принести жертви за грецьким звичаєм.
Андрокот ще хлопцем бачив Александра. Кажуть, начебто
він часто казав потім, що Александр міг легко заволодіти
цією країною, бо її населення ненавиділо і зневажало свого
царя за розпусту й низьке походження.
63. Вибираючись у зворотну путь, Александр загорівся
бажанням побачити Зовнішній Океан 193. З цією метою він
наказав побудувати силу-силенну плотів і веслових човнів, на
яких македоняни пливли поволі вниз ріками 194. Плавання не
було спокійним: часто-густо доводилось воювати. Сходячи
на берег, Александр облягав міста, і все навкруги підкоряв.
У той час у битві з маллами 195, яких вважали найвойовни-
чішими з індійців, він ледь не загинув. Прогнавши ворогів
стрілами з мурів міста, він першим вибрався нагору по
приставленій драбині. Але драбина ні з того ні з сього зламалася,
а варвари, які стояли внизу біля мурів, почали на нього
наступати й засипати градом стріл. Незважаючи на кількісну
177
перевагу ворогів, Александр зістрибнув униз у гущу
ворогів і, на щастя, став на ноги. Вимахуючи зброєю, Александр
кинувся на ворогів, а їм здалося, неначе від його тіла
струмить якесь чудесне сяйво, внаслідок чого вони спочатку
кинулись урозтіч, але, помітивши, що з Александром тільки
два охоронці, рушили проти нього і в рукопашному бою
мечами та списами поранили його, хоч як він захищався, а один
з варварів з близької відстані випустив у нього стрілу з такою
силою, що вона пробила панцир і врізалась глибоко в кістку
біля соска. Від цього удару Александр знесилів і захитався,
а воїн, що його поранив, підбіг до нього з оголеним мечем,
але Певкест і Лімній заслонили царя. Обидва вони були
тяжко поранені, причому Лімній на місці сконав, а Певкест далі
відбивався від ворогів. Тим часом того варвара вбив
Александр. Увесь укритий ранами, Александр одержав ще й удар
ломакою в шию. Він оперся об мур, обличчям до ворогів.
У цю хвилину Александра обступили македоняни, взяли на
руки і знепритомнілого, занесли в намет. По табору миттю
рознеслася чутка, що цар помер. З великим трудом
пощастило відрізати древко злощасної стріли, потім з Александра
насилу зняли панцир і спробували видобути вістря, яке
ввігналося в кістку. Кажуть, що вістря було завширшки в три,
а завдовжки в чотири пальці. Александр кілька разів
непритомнів, борючись із смертю, а прийшов до тями тільки після
того, як вістря видобули з тіла. Уникнувши смертельної
небезпеки, він довго слабував і перебував під лікарським
наглядом і на відповідній дієті. Почувши одного разу, що
македоняни галасують біля його намету, прагнучи побачити свого
царя, Александр одягнувся й вийшов до них. Через деякий
час він приніс жертви богам і знову вирушив у похід,
підкоряючи по дорозі міста і країни.
64. Александр узяв у полон десять так званих гімнософіс-
тів 196 з-поміж тих, які найзавзятіше підмовляли Саббу
повстати і завдали македонянам чимало шкоди. Оскільки вони
славились умінням давати стислі і влучні відповіді,
Александр запропонував їм декілька важких запитань,
попередивши, що того, хто дасть неправильну відповідь, він уб’є
першим, а за ним по черзі всіх інших. Одного з них,
найстаршого, призначив суддею. Перший з гімнософістів на
запитання, кого більше — живих чи мертвих, відповів, що
живих, бо мертві уже не існують. Другий з гімнософістів
на запитання, що вирощує більше тварин — земля чи море,
відповів: «Земля, бо море є частина землі». Третій, коли його
запитали, яка тварина найхитріша, сказав: «Та, якої людина
178
досі не пізнала». Четвертий, якого запитали, чому він
підмовляв Саббу до бунту , відповів: «Я хотів, щоб він жив у
славі або помер зі славою». П’ятому було поставлено
запитання, що було раніше — день чи ніч, і він відповів: «День
був раніше на один день». А коли Александра здивувала така
відповідь, додав: «На важкі запитання слід давати важкі
відповіді». Переходячи до шостого, Александр запитав його,
в який спосіб можна здобути велику любов інших людей.
Той відповів: «Будучи найсильнішим і водночас не
найстрашнішим». З трьох, що залишилися, один на запитання,
як може людина стати богом, відповів: «Якщо зробить те,
чого людина зробити не спроможна». Другому поставили
запитання, що сильніше — життя чи смерть, і він відповів:
«Життя, бо воно може перенести безліч нещасть». Останній
на запитання, як довго життя прекрасне, відповів: «Поки
людина не набереться переконання, що вмерти краще, ніж
жити». Тоді Александр звернувся до судді і велів йому
висловити своє рішення. Коли той заявив, що вони відповідали
один гірше від другого, Александр заявив: «Отже, ти мусиш
умерти першим, раз ти такої думки». На це той відповів: «Але
тоді, царю, виявиться брехнею твоє запевнення, бо ти сказав,
що першим уб’єш того, хто дасть найгіршу відповідь».
65. Кінець кінцем, Александр відпустив їх, щедро
обдарувавши, а Онесікріта відрядив до найславніших із них, які
жили самітниками, з проханням відвідати його. Онесікріт
сам був філософом із школи кініка Діогена. За його
твердженням, Калан прийняв його зверхньо й неввічливо, казав
йому зняти хітон і розмовляти з ним голим, заявляючи, що
в противному разі взагалі не буде з ним говорити, навіть
якби його прислав сам Зевс. Інший гімнософіст, Дандамід,
виявився далеко люб’язнішим. Вислухавши розповідь
Онесікріта про Сократа, Піфагора й Діогена, він сказав, що, на
його думку, ці люди благородної душі, але занадто поважали
закони. За іншими даними, Дандамід не сказав нічого, крім
одного запитання: «Що спонукало Александра прибути
сюди, подолавши таку далеку відстань?»
Врешті-решт Таксіл намовив Калана з’явитися до
Александра. Справжнє ім’я Калана було Сфін. Але оскільки він
зустрічних людей вітав по-індійськи словом «Кале», замість
грецького «Хайре», греки назвали його Калан. Розповідають,
що Калан образно показав Александру, що являє собою
його царство. Він кинув на середину кімнати кусок засохлої
і твердої шкіри і ступив ногою на один її край. Цей край
опустився вниз, а вся шкіра піднялася вгору. Обходячи
шкі179
ру довкола, Калан наступав на її краї щораз в іншому місці,
і кожного разу повторялося те саме. Нарешті він став на її
середину, і тоді вся шкіра зразу розпростерлася. Ось так
наочно він хотів довести Александрові, що йому треба
міцною ногою в першу чергу стояти на середині царства, а не
відходити від неї на далеку відстань.
66. На плавання за течією рік до моря пішло сім місяців.
Коли кораблі вийшли на води Океану, Александр причалив
до острова, який він сам назвав Скіллустідою, а інші —
Псілтукою І98. Тут він зійшов на берег, приніс жертву богам
і, наскільки це було можливо, познайомився з природою
моря та узбережжя. Потім звернувся до богів з молитвою, щоб
ніхто з людей після нього не запускався поза межі, до яких
він дійшов із своїм військом. Тоді він пустився в дорогу
назад. Кораблям наказав плисти вздовж берегів, щоб Індія
була по праву руку. Керівником флоту призначив Неарха,
а головним стерничим — Онесікріта. Сам Александр рушив
суходолом, ідучи через країну орітів 199. Тут він потрапив
у дуже скрутне становище і втратив стільки людей, що не
вивів з Індії навіть четвертої частини своїх військ. А було
в нього на початку походу сто двадцять тисяч піхотинців та
близько п’ятнадцяти тисяч вершників. Важкі хвороби,
погана їжа, нестерпна спека і насамперед голод винищили
більшу частину війська під час походу через пустелю, населення
якої жило в нужді, а отар овець було обмаль, самі ж вівці
худющі, причому вони були привчені споживати морську
рибу, через те м’ясо їх було несмачне і мало неприємний
запах. Шістдесят днів тривав цей виснажливий похід через
цю країну, поки македоняни вибралися з неї і вступили в
Гедрозію 200. Тут вони мали всього вдосталь, бо сатрапи
і царі поблизьких країн подбали про все заздалегідь.
67. Тут Александр дав війську змогу відпочити, відтак
веселим походом рушив уперед і за сім днів пройшов Карма-
нію201. їхав він поволі на колісниці, запряженій вісімкою
коней, сидячи разом з найближчими друзями на високому,
звідусіль видному помості і безперервно бенкетуючи вдень
і вночі. За ним тяглася незліченна валка повозів,
прикрашених пурпуровими та різнобарвними килимами або свіжим
зеленим гіллям. У повозах їхали, попиваючи вино, інші друзі
царя й полководці з вінками на голові. Не видно було там
жодного щита, жодного шолома й списа, а всю дорогу воїни
чарами, кубками, дзбанами черпали вино з великих бочок
і кратерів і пили за своє здоров’я, причому одні йшли собі
вперед, інші ж падали на землю. Повсюдно лунала музика
180
флейт і сопілок, співи, чути було вакхічні вигуки жінок.
Безладний і рознузданий похід нагадував вакхічний розгул, так
що можна було подумати, що сам Вакх з’явився тут і бере
участь у процесії.
Прибувши в столицю Гедрозії 202, Александр знову дав
війську відпочинок і влаштував урочистості. Кажуть, що
одного разу, сп’янілий, він був присутній на змаганнях хорів.
Там Багой, улюбленець Александра, який переміг із своїм
хором, у пишному вбранні пройшов через театр і сів біля
царя. Побачивши це, македоняни почали аплодувати й
волали, щоб цар поцілував Багоя, і не втихомирились, поки
Александр не обняв його й не поцілував.
68. У Карманії до нього прибув Неарх. Александр дуже
зрадів і, вислухавши розповідь про плавання, запалився
бажанням поплисти на чолі великого флоту вниз за течією
Євфрату до моря, а потім, обігнувши Аравію й Африку, через
Гераклові стовпи ввійти у Внутрішнє море 203. З цією метою
він наказав будувати біля Тапсака 204 кораблі різного роду
і звідусіль збирати матросів та стерничих. Але його
сповнений труднощів похід у глибину материка, рана, одержана в
битві з маллами, чутки про величезні втрати, яких зазнало
його військо — все це породжувало сумніви, чи він виживе
і чи буде владарювати, заохочувало підкорені народи до
повстань, а полководців і сатрапів штовхало на зловживання
владою, здирства і свавілля. Взагалі державний лад хитався,
пахло переворотом. Навіть Олімпіада і Клеопатра,
пересварившись із Антіпатром, поділили царство між собою:
Олімпіада взяла собі Епір, а Клеопатра — Македонію.
Дізнавшись про це, Александр сказав, що мати вчинила розумніше,
бо македоняни не стерпіли б, щоб ними правила жінка.
Враховуючи становище, яке склалося, Александр знову
відправив Неарха до моря з наказом силою зброї
приборкати прибережні країни, а сам подався в глибину держави,
щоб розправитись із злочинними полководцями. Оксіарта,
одного з синів Абуліта 205, він убив сам, простромивши його
списом. Коли Абуліт не підготував харчів, а тільки підніс
три тисячі талантів у карбованій монеті, Александр звелів
кинути ці гроші коням. Коні, ясна річ, не їли такого «корму»,
і Александр, вигукнувши: «Навіщо нам здалися такі
припаси?», велів Абуліта ув’язнити.
69. У Персіді 206 Александр насамперед роздав гроші
жінкам, зробивши це згідно із звичаєм перських царів, які
кожного разу, коли приїжджали сюди, давали кожній жінці по
золотому. Кажуть, що з цих міркувань деякі царі зрідка
на181
відувались у Переїду, а цар Ох 207 через свою скнарість не
з’явився ні разу і тим сам себе прирік на перебування поза
батьківщиною. Потім Александр відшукав гробницю Кіра,
але вона виявилась пограбованою. Він наказав стратити По-
лімаха, який скоїв цец злочин, хоч той належав до числа
найзнатніших громадян Пелли. Прочитавши надгробний
наше , Александр велів викарбувати його нижче також і
грецькою мовою. Зміст його був такий: «Чоловіче, хоч би хто ти
був і хоч би звідки ти прийшов,— бо я знаю, що ти
прийдеш,— я Кір, творець перської держави. Не шкодуй мені
цього клаптика землі, який покриває моє тіло». Ці слова
справили на Александра дуже сильне враження і спонукали до
сумних роздумів про непевність і мінливість людської долі.
Тут Калан, який віддавна хворів на шлунок, попросив
підготувати йому вогнище. Потім він під’їхав до нього на
коні, проказав молитву, покропив себе водою і приніс у жертву
богам жмут свого волосся. Тоді, ступивши на вогнище,
попрощався з присутніми там македонянами й попросив їх
провести цей день весело і разом з царем розважати себе
вином. Насамкінець він додав, що царя незабаром побачить
у Вавілоні. З цими словами він ліг на вогнище й закутався
з головою. Вогонь підповзав усе ближче й ближче, але Калан
навіть не ворухнувся. Так він приніс себе в жертву богам за
стародавнім звичаєм мудреців того краю. Багатьма роками
пізніше те саме зробив у Афінах інший індієць, знайомий
Цезаря. Досі там показують намогильний пам’ятник, який
називають «пам’ятником індійця».
70. Александр після самоспалення Калана запросив до
себе на бенкет багатьох друзів і полководців і влаштував
змагання, хто більше вип’є вина, і в нагороду призначив
коштовний вінок. Найбільше із усіх випив Промах, який дійшов до
чотирьох хоїв 208. У нагороду він одержав вінок вартістю
в один талант, але через три дні зійшов із світу. Крім нього,
за словами Харета, померли ще сорок один чоловік
унаслідок сильної судоми після пиятики.
У Сузах Александр улаштував своїм друзям весільні
врочистості, віддаючи найкращим із них у дружини найкращих
перських дівчат, причому сам одружився з дочкою Дарія
Статірою. Для тих македонян, які одружилися до цього,
він улаштував загальну весільну учту, на якій, кажуть, було
запрошених дев’ять тисяч чоловік і кожен з них одержав як
подарунок золоту чару для узливання. Крім того,
Александр зачудував усіх нечуваною щедрістю, бо із власних
коштів заплатив борги македонських воїнів, витративши на
182
це дев’ять тисяч вісімсот сімдесят талантів. Тоді-то Антіген
Одноокий обманним шляхом вніс себе у списки боржників,
привівши до стола якогось чоловіка, що назвався його
позикодавцем. Ось так Антіген одержав гроші. Згодом обман
виявився, і цар, скипівши гнівом, вигнав Антігена з палацу,
одночасно усунувши від командування. Цей Антіген
уславився як незрівнянний воїн. Ще юнаком він у війську
Філіппа брав участь в облозі Перінта 209. Тоді йому в око попала
стріла з катапульти, її хотіли витягти, але він не дозволив
і не переставав битися, аж поки відтіснив ворога й загнав
за мури міста. Свою ганьбу він переживав дуже тяжко і було
видно, що з журби й сорому він собі віку укоротить. Боячись
цього, Александр злагіднів і дозволив Антігену залишити
собі ці гроші.
71. Тридцять тисяч перських хлопців, яких Александр
велів гартувати й навчати, з часом перетворились на сильних
і ставних юнаків, які на військових вправах показували
подиву гідну моторність і сприт. Александрові це давало велику
втіху, а ось македоняни пройнялися журбою і страхом, що
їхній цар тепер менше дорожитиме ними. Тим-то коли він
вирішив відправити на батьківщину хворих і калік,
македонські воїни підняли крик, називаючи ганьбою і образою
використовувати людей до кінця, а тепер, ганебно
позбуваючись їх, повертати батьківщині і батькам не такими, якими
він узяв їх колись із собзю. Вони вимагали, щоб він усіх
визнав непотрібними й відпустив додому, якщо в нього є до
послуг оці молокососи-танцівники, з якими він збирається
завойовувати весь світ. Ці закиди до живого дійняли
Александра. У приступі гніву він гостро вилаяв воїнів, прогнав
їх геть, а охорону своєї особи доручив персам, вибравши
з-поміж них охоронців і жезлоносців. Тоді македоняни,
бачачи Александра в оточенні персів, а себе відштовхнутими
і знехтуваними, занепали духом. Обговорюючи між собою
становище, яке склалося, вони відчули, що від заздрощів
і гніву ось-ось збожеволіють. Нарешті сяк-так
опам’ятавшись, вони без зброї, в одних тільки хітонах, гурмою пішли
до намету Александра. З криком і плачем вони віддавали
себе на милість царя, благаючи, щоб він поступив з ними, як
з невдячними негідниками. Але Александр не виходив до
них, хоч гнів його трохи вгамувався. Воїни не відходили,
а два дні й дві ночі стояли, ридаючи й називаючи його своїм
володарем. На третій день він нарешті вийшов до них і,
бачачи їх такими прибитими горем і жалюгідними, довго плакав.
Потім, злегка дорікаючи їм і виголосивши до них лагідну
183
промову, відпустив нездатних до військової служби, щедро
їх нагородивши. Він написав Антіпатру, щоб на всіх
змаганнях і театральних виставах ці воїни сиділи в перших рядах
з вінками на голові, а сиротам загиблих наказав виплачувати
грошову допомогу.
72. Прибувши в місто Екбатану 210, що розташоване в
Мідії, і залагодивши найневідкладніші справи, Александр знову
почав відвідувати театральні вистави та різні врочистості,
тим паче що з Греції приїхали для цього три тисячі акторів.
Саме в ці дні захворів на лихоманку Гефестіон. Ще
молодий воїн, він не спроможний був дотримуватися суворої
дієти, і коли його лікар Главк пішов у театр, він з’їв на сніданок
вареного півня й випив великий кухоль вина. Йому стало
погано, і він незабаром помер. Горе Александра не знало
меж. На знак жалоби він наказав обстригти гриви в коней
і мулів, з мурів поблизьких міст усунути зубці, а нещасного
Главка велів розіп’ясти. У військовому таборі заборонив
на тривалий час гру на флейті, аж поки від Аммона прийшла
відповідь з наказом віддавати Гефестіону шану і приносити
йому жертви як герою. Втіху від горя Александр шукав у
війні, яку перетворив у полювання на людей. Підкоривши
плем’я коссеїв 21 *, він наказав поголовно вирізати усіх
здатних носити зброю. І це називалося заупокійною жертвою на
честь померлого Гефестіона. На похорон, спорудження
надмогильного пам’ятника та інші, пов’язані з похороном,
потреби Александр вирішив витратити десять тисяч талантів,
причому хотів, щоб пишність поховання перевершила
грошові витрати. Найбільше з усіх майстрів він цінував Стасі-
крата,212 задумам якого властиві були величавість,
сміливість, пишнота й новизна. Цей Стасікрат, зустрівшись колись
із Александром, доводив, що гора Афон у Фракії, як жодна
інша, придатна для того, щоб надати їй вигляд людської
постаті і що він, маючи вказівку Александра, ладен
перетворити Афон у найдовговічнішу і найзнаменитішу статую царя,
яка лівою рукою охоплювала б місто з десятитисячним
населенням, а правою виливала б у море хвилі багатоводної ріки.
Цієї пропозиції Александр тоді не схвалив, а тепер те, що
сам задумував на нарадах з майстрами, було набагато
недоречніше й дорожче.
73. По дорозі у Вавілон Александр одержав від Неарха
пересторогу. Неарх саме повернувся з походу і ввійшов з
кораблями в Євфрат з моря. Він повідомляв, що зустрів
кількох халдеїв, які радили Александру триматися осторонь від
Вавілона. Однак Александр не звернув на це уваги й пішов
184
до міста. Підійшовши до мурів Вавілона, він побачив зграю
круків, які билися між собою і дзьобали один одного. Деякі
з них падали мертвими на землю біля ніг Александра.
Незабаром після цього йому повідомили, що Аполлодор, який
очолював залогу у Вавілоні, приносив жертву з метою
дізнатися про долю Александра. Александр викликав до себе
віщуна Піфагора, який нібито досліджував нутрощі жертовної
тварини. Коли той підтвердив повідомлення, Александр
запитав його про наслідки огляду нутрощів. На це віщун
відповів, що печінка виявилася з ганджем. Тоді Александр
вигукнув: «На жаль, це поганий знак!» Піфагору він нічого
поганого не заподіяв, тільки сам собі дорікав, що
злегковажив пересторогу Неарха. Через те відтоді він довго
перебував поза мурами Вавілона, проживаючи в наметі або
подорожуючи на кораблі по Євфрату. Та все одно йому не давали
спокою різні лиховісні знамення. Так, на найбільшого і
найкрасивішого лева з тих, що їх тримали у звіринці, напав
домашній осел і вбив ударом копита. Іншим разом
Александр роздягнувся для натирання і грав у м’яча. Коли
прийшла пора одягатися, юнаки, які грали разом з
Александром, побачили, що на троні сидить якийсь мовчазний
чоловік у царському вбранні з діадемою на голові. На запитання,
хто він такий, той довго мовчав. Цей чоловік насилу
зрозумів, чого від нього хочуть, і сказав, що його ’звуть Діонісій,
і що він уродженець Мессени213. Його обвинуватили за
якийсь злочин і доставили сюди морем. Тут він довго
перебував у в’язниці. Недавно до нього з’явився Серапіс 2І4, зняв
з нього кайдани, привів сюди й наказав одягти царську шату
й діадему і сидіти мовчки на троні.
74. Почувши таке, Александр за порадою віщунів наказав
стратити цього чоловіка, але сам занепав духом, втратив
віру в богів, став підозріливим у стосунках з друзями.
Особливо боявся він Антіпатра та його синів. Один з них, Іол, був
головним царським виночерпієм, а другий, Кассандр,
приїхав недавно. Одного разу Кассандр, вихований у грецькому
дусі, угледівши, як варвари падають долілиць перед царем,
чого ніколи досі не бачив, нерозважливо розсміявся.
Александр в люті схопив обома руками Кассандра за волосся
і вдарив головою об стіну. Іншим разом, коли Кассандр
пробував заперечити людям, які звинувачували Антіпатра,
Александр перебив його і сказав: «Що ти базікаєш? Невже
ти вважаєш, що люди, яким не заподіяли ніякої кривди,
зважилися б на таку далеку дорогу тільки заради того, щоб
зводити наклеп?» Кассандр доводив, що саме це і є найкращим
185
доказом безпідставного звинувачення, вони, мовляв, для
цього і прибули здалеку, щоб ніхто не міг їх викрити в
брехні. На це Александр розсміявся і сказав: «Мені відомі ці
софізми Арістотеля, оцей хист показати ту саму річ раз сяк,
раз так, але горе вам, якщо виявиться, що ви хоч трішки
скривдили цих людей».
Коротко кажучи, в душу Кассандра вселився гнітючий
страх і так міцно в ній закорінився, що через багато років,
коли Кассандр уже був царем Македонії й володарем Гре-
ції, він, прогулюючись одного разу по Дельфах і
розглядаючи статуї, раптом віч-на-віч опинився перед
зображенням Александра. Немов побитий громом, він сторопів і
затремтів усім тілом, так що ледве оговтався.
75. Зрештою, з того часу, як Александра обхопив страх
перед надприродними знаменнями і мучив його душу,
навіть найбуденніше і найнезначніше явище йому здавалося
чудом і якоюсь призвісткою. Тому-то царський палац кишів
людьми, які приносили жертви, виконували очищальні
обряди і провіщали майбутнє. Воістину, велика біда — невіра
в богів і нехтування їх знаками, але не менш страшна і
забобонність, яка сповнює душу божевільним страхом. Тим не
менш, коли прийшла відповідь оракула Аммона в справі
Гефеста, він припинив жалобу і знову почав влаштовувати
жертвоприношення та великі бенкети. Одного разу він
справив розкішний бенкет на честь Неарха і його супутників.
Після бенкету викупався, як це було його звичаєм перед
спанням, і вже мав лягати в ліжко, але на прохання Медія 215
пішов ще й до нього на бенкет. Там він пив усю ніч і весь
наступний день, поки його не почало лихоманити. То
неправда, що Александр випив «чару Геракла» 216 й відчув
гострий біль у спині, немов від удару списа — все це вигадки
деяких письменників, які вважають своїм обов’язком надати
великій драмі трагічного і зворушливого закінчення. Арісто-
бул пише, що Александр у нестерпних муках від лихоманки
відчув сильну спрагу й випив багато вина, після чого почав
марити і на тридцятий день місяця десія помер 217.
76. У царському щоденнику є такий опис його хвороби.
Вісімнадцятого числа місяця десія Александр у лазні після
приступу лихоманки заснув. На другий день він викупався,
пішов у спальню і провів там увесь день, граючи в кості з Ме-
дієм. Увечері після купелі він приніс жертву богам й
повечеряв. Уночі його знову сильно лихоманило. Двадцятого числа
він викупався, приніс богам жертву і, лежачи в лазні,
проводив час у розмові з Неархом, слухаючи його розповідь про
186
плавання по Великому морю218. Двадцять перше число
Александр провів так само, але гарячка посилилась, і вночі
йому стало гірше. На другий день його далі мучила
лихоманка. Його перенесли й поклали біля великого басейну, де він
розмовляв із своїми полководцями про заміщення вільних
посад у командному складі й велів призначити на них
перевірених людей. Двадцять четвертого числа він знову мучився
від сильного приступу лихоманки. Його на руках піднесли
до жертовника для жертвоприношення. Найвищим своїм
воєначальникам він наказав залишитися на ніч у царському
палаці, а таксіархам і пентакосіархам 219 переночувати поза
палацом. Двадцять п’ятого числа його перенесли в іншу
частину палацу. Тут він трохи поспав, але лихоманка не
залишала його. Коли до нього прийшли воєначальники, він уже
втратив дар мови. У такому ж стані він перебував двадцять
шостого числа, так що македоняни гадали, що він уже
неживий. З криками вони підійшли до дверей палацу і
погрозами змусили охорону відчинити двері. Коли їм відчинили, -
вони в самих хітонах по одному всі пройшли мимо ліжка
царя. Того самого дня Пітона й Селевка 220 відправили
в храм Серапіса запитати, чи не слід перенести туди
Александра. Бог наказав залишити його на місці. Двадцять
восьмого числа під вечір Александра не стало221.
77. Так майже слово в слово написано в царському
щоденнику. Підозріння про отруєння Александра спершу зовсім
не існувало. Лише через шість років Олімпіада внаслідок
доносу наказала багатьох стратити, а останки Іола, який на
той час помер, викинути з могили за те, що нібито саме він
подав Александрові отруту. Дехто твердить навіть, що не
хто інший, як Арістотель намовив Антіпатра скоїти цей
злочин, і що взагалі він подбав про отруту. Кажуть, що таке
розповів Гагнометід, який у свою чергу буцімто чув це від
царя Антігона 222. А за отруту правила, як кажуть, холодна,
мов лід, вода, що краплями стікає з якоїсь скелі поблизу
Нонакріди 223. Там її збирають і зберігають в ослиному
копиті. Ні в чому іншому зберігати цю воду не можна, тому що
вона своїм крижаним холодом і їдкістю нищить будь-який
посуд.
Однак, більшість письменників вважає цю розповідь з
отрутою суцільною вигадкою. Найпереконливішим доказом
цього є, на їхню думку, та обставина, що воєначальники
сперечалися потім протягом кількох днів про владу, не
турбуючись про тіло Александра, яке тим часом лежало непохо-
ване. Незважаючи на те, що це було в країні, де панує не-
187
стерпна спека, на тілі не видно було ніяких ознак розкладу,
а залишилось воно чистим і непошкодженим.
Роксана була тоді вагітною і саме через те користувалася
серед македонян великою пошаною. Опанована дикими
ревнощами, вона заманила Статіру і її сестру до себе за
допомогою листа, в якому запрошувала їх з удаваною сердечністю,
вбила їх, а трупи викинула в колодязь і засипала землею.
Знав про це, кажуть, Пердікка і навіть був співучасником
злочину. Він після смерті Александра зумів домогтися
величезної влади, тягаючи з собою повсюдно Аррідея — німого
статиста в ролі царя. Цей Аррідей, син Філіппа і розпусниці
Філінни, був недоумкуватим унаслідок якоїсь недуги. Недуга
його не була вродженою і не виникла сама собою. Навпаки,
кажуть, що в Аррідея, як хлопця, була приємна і благородна
вдача, але потім унаслідок усілякого зілля, яке йому
підсипала Олімпіада, він став недоумкуватим 224.
ЦЕЗАР 1
1. Прийшовши до влади, Сулла 2 намагався будь-що
розлучити Цезаря з його дружиною Корнелією, дочкою Цінни 3,
який свого часу домігся єдиновладдя в Римі. Після того як
обіцянки й погрози виявлялися марними, Сулла конфіскував
посаг Корнелії. А причиною ворожого ставлення Сулли до
Цезаря були родинні зв’язки останнього з Марієм 4. Річ у
тім, що Юлія, рідна сестра Цезаревого батька, вийшла заміж
за Марія Старшого 4. їхнім сином був Марій Молодший,
який таким побитом доводився двоюрідним братом Цезарю.
Серед безлічі кривавих розправ з противниками та різних
невідкладних діл Сулла поки що не чіпав Цезаря. А той, не-
задоволений своїм становищем, виступав публічно,
домагаючись для себе посади жерця, хоч сам щойно досяг
юнацького віку. Цезар, однак, не пройшов на виборах через
спротив Сулли. Сулла навіть виношував намір позбавити Цезаря
життя. І коли дехто заспокоював його, мовляв, недоречно
вбивати такого молокососа, він відповідав: «Це вам бракує
глузду, якщо ви не помічаєте, що в тому хлопцеві сидить
багато Маріїв». Дізнавшись про ці слова Сулли, Цезар утік
у країну сабінян 5, де довго переховувався, часто міняючи
місце перебування. Коли одного разу його вночі переносили
з одного будинку до другого, він наткнувся на воїнів Сулли,
які нишпорили в цій місцевості, виловлюючи тих, хто
переховувався. Але Цезарю пощастило підкупити начальника
загону Корнелія, який за два таланти відпустив його. Цезар
188
незабаром подався до моря й відплив у Віфінію до царя Ні-
комеда 6. Трохи побувши в царя, він відплив звідти і по
дорозі біля острова Фарманусси потрапив у полон до піратів,
які вже тоді, маючи у своєму розпорядженні чималий флот
і незліченну кількість човнів, панували на морі.
2. Пірати вимагали в Цезаря двадцять талантів викупу.
На це він, розсміявшись, сказав, що вони не знають, кого
спіймали, і сам обіцяв їм виплатити п’ятдесят талантів.
Потім порозсилав своїх людей до різних міст з метою дістати
гроші, а сам з одним другом і двома слугами залишився
серед цих лютих кілікійців 8. На їх лютість Цезар не зважав
і навіть кожного разу, ідучи відпочивати, посилав до них
слугу з наказом, щоб вони не галасували. Всі тридцять вісім
днів, проведені в піратів, Цезар поводився так, немовби вони
були його особистою охороною, а не в’язничною сторожею,
і, впевнений у своїй недоторканості, брав участь в їхніх
забавах і вправах. Писав там також поеми й промови,
виголошував їх, а тих, хто не висловлював свого захоплення,
називав справжніми невігласами й варварами, та ще й жартома
погрожував їм, що накаже їх повісити. Вони сміялися з
цього, вбачаючи в його зухвалій мові лише простодушність і
жартівливість. Та як тільки Цезарю доставили з Мілета
гроші на викуп, і він опинився на волі, то спорядив кораблі
й виплив з мілетського порту в море проти піратів.
Скориставшись тим, що вони ще стояли на якорі біля згаданого
острова, він напав на них і більшість захопив у полон.
Забране в них майно він узяв собі як здобич, а людей запроторив
до в’язниці в Пергамі 9. Сам він тим часом подався до Юнка,
намісника Азії. Той як претор зобов’язаний був покарати
спійманих піратів. Проте Юнк, який із заздрістю дивився
на захоплені гроші (а було їх немало), відповів, що розгляне
справу полонеників, коли в нього знайдеться вільний, час.
Тоді Цезар, попрощавшися з ним, повернувся в Пергам, сам
наказав вивести піратів з в’язниці і всіх до одного розіп’ясти,
як не раз їм на острові передрікав, а їм здавалося, що він собі
тільки жартує.
3. Коли могутність Сулли вже йшла на спад і друзі
закликали Цезаря повернутися в Рим, він спочатку подався на
Родос, у школу Аполлонія, сина Молона, в якого навчався
красномовства Ціцерон 10. Цей Аполлоній мав славу не
тільки видатного вчителя красномовства, а й благородної
людина. Сам Цезар, як повідомляють, відзначався неабияким
обдарованням у галузі політичного красномовства і
наполегливо вдосконалював його, так що, безперечно, він посідав друге
189
місце в цій галузі и, але змагатися за перше місце він
відмовився, бо йому належало більше не тому, щоб стати першим
завдяки владі та силі зброї. Хоча його природні здібності
могли вивести його на вершини красномовства, він не
осягнув їх, зайнятий військовими походами та громадською
діяльністю, за допомогою яких здобув найвищу владу в
державі. Тим-то у своїй відповіді на твір Ціцерона про Катона 12
він просив не порівнювати простий стиль воїна з вишуканою
мовою Ціцерона, талановитого оратора, який багато часу
в своєму житті присвятив винятково красномовству.
4. Повернувшись у Рим, Цезар притягнув до судової
відповідальності Долабеллу 13, звинувативши його у
зловживаннях під час управління провінцією, причому багато
грецьких міст дали в розпорядження Цезаря докази злодіянь
Долабелли. Незважаючи на це, останнього виправдали.
Цезар, бажаючи якось віддячити грекам за їх старанність,
узявся вести їх справу проти Публія Антонія,
обвинуваченого в хабарництві перед судом, на чолі якого стояв претор
Македонії Марк Лукулл 14. Цезар своєю обвинувальною
промовою домігся того, що Антоній звернувся за захистом до
народних трибунів, посилаючись на те, що у Греції він
перебував у гіршому становищі, ніж греки.
У самому Римі Цезар здобув велику славу як судовий
захисник, а в простолюдді — щиру прихильність своєю
привітністю й готовністю допомогти будь-кому, виявляючи до
кожного чуйність більшою мірою, ніж це годилося в його
віці. Крім того, його обіди, бенкети, життя на широку ногу —
все це сприяло зростанню його впливу в державі. Спочатку
заздрісники Цезаря не надавали цьому значення, вважаючи,
що вплив його розвіється, як тільки він вичерпає свої гроші.
Лише тоді, коли могутність Цезаря настільки зросла, що годі
було йому щось протиставити, коли вона відверто була
спрямована на повалення існуючого державного ладу, вони
зрозуміли, що вже запізно і що не слід легковажити початок
у будь-якій справі. Бо внаслідок безнастанного росту
зародок швидко збільшується і саме через легковаження
набирає сили, якої вже ніщо стримати не може.
5. Перший доказ того, що народ любить його, Цезар
одержав тоді, коли він голосуванням був обраний на військового
трибуна, маючи за суперника Гая Помпілія. Другим, ще
переконливішим доказом, був виступ Цезаря на похороні
своєї тітки Юлії, дружини Марія. Тоді він, як її племінник,
не тільки виголосив блискучу похоронну промову на її честь,
а й зважився виставити під час похорону зображення Марія.
190
Ці зображення були показані народові вперше від часів
Сулли, тому що Марія і його прихильників оголосили ворогами
держави. Деякі римляни, щоправда, здійняли у зв’язку з цим
крик обурення проти Цезаря, але народ виявив йому повне
схвалення, свідченням чого були гучні оплески, а також
захоплення тим, що по довгих літах він насмілився
воскресити, немов з Аїда, честь Марія для Рима.
Зрештою, виголошування похвальних промов на
похоронах старих жінок було в Римі стародавнім звичаєм, але
виголошувати їх над прахом молодих жінок не було прийнятим.
Так ось, першим, хто впровадив такий звичай, був Цезар,
виголошуючи надгробну промову, коли померла його
дружина. Цим він здобув прихильність народу, а своїм сумом
зумів привернути до себе широкий загал громадян, які
полюбили його як чуйну й душевну людину.
Поховавши дружину, Цезар вирушив до Іспанії, як
квестор при преторі Ветері 15, якого він незмінно поважав і
пізніше, і коли сам став претором, то взяв собі за квестора його
сина. Повернувшись із Іспанії, він одружився втретє, на цей
раз з Помпеєю ,6. Від попередньої дружини, Корнелії, він
мав дочку, яка пізніше вийшла заміж за Помпея Великого.
Коли Цезар щедро витрачав гроші, то на перший погляд
складалося враження, що він ціною великих витрат здобував
собі коротку й скороминущу славу, насправді ж, він умів
дешево здобувати собі щонайбільші цінності. Він, як кажуть,
ще до того, як одержав першу посаду, наробив боргів на
тисячу триста талантів 17. Призначений доглядачем робіт на
будівництві Аппієвої дороги І8, він витратив багато власних
грошей, а згодом як едил 19 виставив триста двадцять пар
гладіаторів. Так само й іншими витратами на громадські
потреби, на театральні вистави, врочисті процесії та обіди
він затьмарив усіх своїх попередників. Усім цим Цезар зумів
настільки прихилити до себе народ, що кожен винаходив
для нього то нові посади, то нові почесті, аби віддячити йому
в такий спосіб.
6. У той час у Римі існували дві партії: партія сулланців,
яка тримала владу в своїх руках, і маріанців, яка, ущент
розбита й принижена, ледве животіла. Саме її Цезар хотів
відродити й привернути до себе. З цією метою тоді, коли його
щедрість на посаді едила сягнула вершини, він наказав
поставити таємно вночі зображення Марія й богині Перемоги
з військовими трофеями в руці на Капітолії. Рано-вранці
люди побачили ці зображення, які сяяли золотом і вражали
мистецьким виконанням. Написи на зображеннях
звеличу191
вали перемоги Марія у війні з кімврами 20. Римляни не могли
надивуватися відвагою того, хто ці зображення так доставив.
А хто це міг зробити — всі здогадувались. Миттю чутка про
це облетіла все місто, і юрми людей ринули на Капітолій,
щоб побачити їх. Тут одні кричали, що Цезар задумує
встановити тиранію і, відновлюючи почесті, похоронені законами
й постановами сенату, таким чином випробовує народ, щоб
перевірити, чи ладен той, обласканий його щедрістю,
терпіти подібні жарти й дивацтва. Зате маріанці, яких раптом
з’явилось на диво багато, почали підбадьорювати один
одного, а чимало з них, бачачи зображення Марія, навіть плакали
від радості й палко славословили Цезаря як велику людину
і єдиного, хто воістину достойний споріднення з Марієм.
З цього приводу було скликане засідання сенату. І тут Лу-
тацій Катул, який тоді користувався найбільшою повагою
в Римі, виступивши з обвинуваченнями проти Цезаря, сказав
пам’ятні слова: «Не з допомогою підкупів, а вже з
облоговими машинами Цезар зазіхає на державний лад». Проте
Цезар так переконливо захищався від звинувачень, що сенат
залишився задоволеним, а прихильники Цезаря набралися
ще більшої сміливості й навіть заохочували його не
відступати від своїх задумів, бо з волі народу він переможе і
займе перше місце в державі.
7. На той час у Римі помер верховний жрець Метелл. Цієї
посади тепер домагалися два найвидатніші римляни, які
мали великий вплив у сенаті,— Сервілій Таврійський і
Катул 21. Однак Цезар не побоявся їх і виставив на народних
зборах свою кандидатуру на цю посаду. Шанси бути
обраними всі вони мали, здавалось, однакові, але Катул, який
з уваги на своє високе становище, більше від інших боявся
наслідку виборів, послав до Цезаря довірену людину,
пропонуючи йому великі гроші, якщо він зніме свою кандидатуру.
Цезар, однак, відповів, що й далі буде змагатись, хоч би йому
довелось позичити ще більшу суму грошей. Коли настав
день виборів, і мати із сльозами на очах випроводжала
Цезаря на порозі дому, він поцілував її і сказар: «Мамо,
сьогодні ти побачиш свого сина або первосвящеником або
вигнанцем». На виборах після впертого суперництва Цезар узяв
гору й нагнав сенату і знаті страху тим, що він зможе
потягти за собою народ на будь-яке зухвале починання.
Тому-то Пізон 22 і Катул дорікали Ціцерону, що він
пожалів Цезаря, хоч мав докази його причетності до змови Ка-
тіліни. Річ у тім, що Катіліна замишляв не тільки змінити,
а й взагалі повалити існуючий державний устрій і здійснити
192
повний переворот. Сам він покинув Рим, коли були ще тільки
незначні докази його вини, а його найважливіші задуми ще
ніхто не розгадав. У Римі він залишив Лентула й Цетега,
щоб вони без нього керували змовою. Невідомо, чи Цезар
таємно підтримував їх і подавав допомогу, але в сенаті, коли
вина змовників була неспростовно доведена, і консул Ціце-
рон запитував кожного сенатора про його думку щодо
покарання винних, усі, крім Цезаря, висловлювалися за їх страту.
Цезар підвівся й виголосив старанно підготовлену промову,
в якій доводив, що вбивати без суду людей — річ несумісна
з римськими звичаями і справедливістю, особливо ж коли
йдеться про визначних за своїм походженням і становищем
громадян, і коли цього не вимагає доконечна необхідність.
На його думку, змовників слід тримати ув’язненими в
різних містах Італії, які визначить Ціцерон, до повної перемоги
над Катіліною, а пізніше сенат зможе спокійно і розважливо
розглянути питання про долю кожного з ув’язнених.
8. Цю пропозицію всі визнали вельми людинолюбною,
а переконливості їй додало ще й красномовство оратора, так
що не тільки ті, хто промовляв після Цезаря, а й чимало
з тих, хто виступав до нього, почали відмовлятися від своєї
думки й підтримували Цезаря, аж поки черга дійшла до Ка-
тона й Катула. Вони рішуче спротивилися такій пропозиції,
причому Катон у своїй промові запідозрив Цезаря у
причетності до змови й виступив проти нього з такою силою, що
врешті-решт було вирішено стратити змовників. А на
Цезаря, коли він виходив з будинку сенату, напала з оголеними
мечами юрма молодих людей, які охороняли Ціцерона, але,
як повідомляють, Куріон 23, заслонивши Цезаря своєю
тогою, непомітно вивів його в безпечне місце. Та й сам
Ціцерон, коли ці молодики запитально дивились на нього, знаком
стримав їх, чи то злякавшись народу, чи то взагалі вважаючи
таке вбивство несправедливим і протизаконним. Якщо це
правда, то я не розумію, чому Ціцерон у творі про своє
консульство 24 нічого про це не згадує. Згодом Ціцерону
дорікали, що він не скористався з чудової нагоди позбутися
Цезаря, а злякався народу, дуже відданого Цезарю. Ця
відданість знайшла вияв кількома днями пізніше, коли Цезар
прийшов у сенат, щоб захистити себе від висунутих проти
нього підозрінь, і його зустріли тдм ворожими вигуками.
Коли засідання сенату затяглося, народ з криком обступив
будинок сенату й настирливо вимагав відпустити Цезаря.
Тоді-то навіть Катон злякався бунту бідноти, яка, покла-
дючи великі надії на Цезаря, розпалювала весь народ.
Беру7 Плутарх
193
чи це до уваги, Катон переконав сенат у необхідності
віддавати біднякам безплатно щомісяця хліб. Це додавало до
інших витрат державної скарбниці щорічно суму в сім
мільйонів п’ятсот сестерціїв 25. Проте в ту хвилину цей хід
безперечно відвернув грізну небезпеку, тим паче що
позбавляв Цезаря основи його впливу і послабив його становище
якраз тоді, коли він задумав стати претором і завдяки цій
посаді міг бути ще грізнішим.
9. Одначе під час претури Цезаря ніякого заколоту не
сталося, лише в його сім’ї мав місце неприємний випадок,
винуватцем якого був Публій Клодій. Патрицій за походженням,
відомий своїм багатством і красномовством, Клодій
зухвальством і бешкетуванням не поступався нікому з найбільш
горезвісних розпусників. Він закохався в Помпею, дружину
Цезаря, до того ж і їй він не був байдужий. Оскільки жіноча
частина дому пильно охоронялась, а мати Цезаря, Аврелія,
жінка вельми шановна, уважно стежила за поведінкою
невістки, побачення їхні стали вкрай трудними й
небезпечними.
У римлян є богиня, яку вони називають Доброю, а
греки — Жіночою. Цю богиню фрігійці присвоюють собі і
кажуть, що вона була мдтір’ю їхнього царя Міда. Римляни
вбачають у ній німфу Дріаду, дружину Фавна 26. Для греків
це мати Діоніса, ім’я якої не годиться називати. Ось чому
грецькі жінки, які беруть участь у святі на честь цієї богині,
прикрашають намети виноградною лозою, а біля ніг богині
лежить, згідно з переказом, священна змія. Чоловікам брати
участь у цьому святі чи навіть перебувати в домі, де воно
відбувається, суворо заборонено. Священні обряди, які
мають багато спільного з орфічними містеріями , виконують
лише жінки. Коли настає пора цього свята, яке
відзначається в будинку претора або консула, всі чоловіки й сам
господар повинні залишити будинок, а його дружина приймає
його обов’язки й виконує священнодійства. Головна частина
їх відбувається вночі й супроводжується іграми та музикою.
10. Згадане свято справляла цього разу Помпея 28. Клодій,
яий не мав ще бороди і тому вважав, що йому пощастить
залишитися нерозпізнаним, переодягнувся в шату арфістки
й пішов на свято, цілком схожий на молоду жінку. Двері
були відчинені, і його безперешкодно провела всередину
будинку одна служниця, яка була з ним у змові. Вона побігла
вперед, щоб покликати Помпею. Але Клодію набридло довго
чекати там, де його залишили, і він почав походжати по
всьому будинку, уникаючи світла. На свою біду він наткнувся
194
на служницю Аврелії, яка, прийнявши його за жінку,
запросила його до ігор. Коли він відмовився, вона почала тягти
його в глибину будинку і розпитувати, хто він і звідки. Кло-
дій відповів, що чекає на Абру (так звалася служниця
Помпеї, його спільниця). Тут видав його голос, і служниця
Аврелії з криком, що виявила в будинку чоловіка, побігла до
освітленого місця, до гурту жінок. Серед жінок зчинився
переполох. Аврелія припинила священнодійство, сховала
священне начиння, наказала зачинити двері і з світильником
почала ходити з кімнати в кімнату в пошуках порушника
спокою. Нарешті вони знайшли його в кімнаті тієї дівчини,
яка впустила Клодія в будинок. Жінки впізнали його й
вигнали геть. Порозходившись уночі по домівках, вони
розповіли своїм чоловікам про те, що сталося. На другий день
по Риму розлетілась чутка, що Клодій опустився до
святотатства і скоїв злочин, який ображає не тільки дім, у якому
він побував, а й державу та богів. Унаслідок цього один з
народних трибунів публічно звинуватив Клодія у святотатстві,
а найшановніші із сенаторів обвинуватили його, крім інших
гидких неподобств, ще й у кровозмісних стосунках із рідною
сестрою, яка була дружиною Лукулла 29. Але народ
спротивився їхнім наполегливим намаганням і взяв Клодія під свій
захист, і це стало йому в пригоді, бо судді налякалися погроз
натовпу. Цезар негайно розлучився з Помпеєю. Але, коли
його викликали до суду як свідка, він заявив, що не знає,
в чому звинувачують Клодія. Оскільки його заява видалась
присутнім неправдоподібною, обвинувач запитав його:
«Чому ж тоді ти розлучився з Помпеєю?» Цезар відповів:
«Бо вважаю, що на мою дружину не повинна падати навіть
тінь підозри».
Одні твердять, що ця відповідь справді йшла від
переконань Цезаря, інші ж припускають, що він так повівся на
догоду народові, який хотів урятувати Клодія. Клодій був
виправданий, головним чином, завдяки тому, що більшість
суддів проголосувала, подаючи таблички з нерозбірливими
написами, щоб засудженням Клодія не наразитись на
немилість народу, а виправданням не заслужити неслави серед
знаті30.
11. Безпосередньо після претури Цезар одержав в
управління провінцію Іспанію. Оскільки він ніяк не міг
порозумітися із своїми кредиторами, які з криком вимагали від нього
погасити борги до від’їзду в Іспанію, він звернувся за
допомогою до Красса, найбагатшої людини в Римі. Крассу ж
потрібні були сила й рішучість Цезаря для суперництва з Пом-
195
пеєм, тому він погодився задовольнити найбільш
настирливих і невідчепних кредиторів Цезаря і поручився за нього
на суму в вісімсот тридцять талантів, даючи тим самим
Цезарю змогу виїхати в Іспанію.
Розповідають, що коли Цезар перевалив через Альпи і їхав
через якесь нужденне містечко з малочисельним
населенням, друзі, сміючись, жартома запитали: «Невже й тут
мають місце змагання за посади, суперництво за перше місце
і свари серед знаті?» На це Цезар цілком поважно відповів:
«Щодо мене, то я волів би бути тут першим, ніж у Римі
другим».
Іншим разом, уже в Іспанії, читаючи на дозвіллі якусь
книжку про Александра Великого, Цезар надовго поринув
у глибоку задуму, потім навіть пустив сльозу. Здивовані
друзі запитали його про причину цього. Тоді він відповів їм:
«Невже вам не здається, що немає в мене підстави для
смутку, якщо Александр у моєму віці правив стількома народами,
а я досі не здійснив жодного славетного подвигу?»
12. Після прибуття в Іспанію Цезар зразу проявив таку
запопадливість, що протягом кількох днів до двадцяти
когорт, які були в його розпорядженні на початку, додав ще
десять. Потім він вирушив з військом проти каллаїків і лузі-
танців 31, переміг їх і дійшов до океану, підкоривши по дорозі
племена, які раніше не підлягали Риму. Домігшись таких
успіхів на війні, він не гірше полагоджував і громадські
справи. Так, він мирив міста, а, головне, владнав непорозуміння
між боржниками й позикодавцями. Він-бо видав
розпорядження, щоб із щорічних прибутків боржника дві третини
забирав позикодавець, а рештою користувався власник, поки
борг не буде повністю сплачений. Усім цим Цезар здобув
славу й виїхав з провінції, не тільки сам збагатившись, а й
давши змогу розбагатіти під час військових походів воїнам,
які проголосили його імператором.
13. За римським законом, ті, хто бажав одержати тріумф,
повинні були чекати на дозвіл, залишаючись поза Римом,
а хто домагався посади консула, той мав прибути в місто
й особисто клопотатись про своє обрання. Оскільки Цезар
прибув саме на час консульських виборів, щоб погодити
якось ці дві суперечливі постанови, він звернувся до сенату
з проханням дати йому дозвіл домагатися посади консула
заочно, через друзів. Катон спершу виступив проти такої
вимоги, та коли помітив, що Цезар зумів схилити на свій бік
більшість сенаторів, то, щоб відтягти вирішення справи,
виголосив промову, яка тривала весь день. Добре
розмір196
кувавши, Цезар відмовився від тріумфу й почав особисто
домагатися обрання його консулом 32.
Вступивши в Рим, він одразу вдався до спритного заходу,
яким увів в оману всіх, крім Катона. Річ у тім, що йому
вдалося помирити Помпея і Красса, двох найвпливовіших
людей тогочасного Риму 33. Але, домігшись дружніх
стосунків між ними замість ворожнечі, він використав їх
могутність у власних корисливих цілях і під прикриттям
людинолюбного вчинку непомітно здійснив державний переворот.
Бо, насправді, не ворожнеча між Цезарем і Помпеєм, як
гадає більшість письменників, призвела до громадянської
війни, а радше їх дружба, коли вони об’єднувались для
повалення влади знаті, а потім виступили один проти одного. Катон,
який, щоправда, неодноразово точно передбачав майбутні
події, у той час зажив слави людини незлагідної і
прискіпливої, а згодом — розумного, але не дуже вдалого дорадника.
14. Таким чином, Цезар підійшов до виборів, маючи за
собою міцну підтримку Помпея і Красса і був обраний
консулом разом з Кальпурнієм Бібулом. Як тільки він вступив
на свою посаду, то відразу вніс ряд законопроектів, які личи-
ли не стільки консулу, скільки якомусь найзухвалішому
народному трибуну. Ці законопроекти передбачали
заснування кількох колоній і розподіл землі на догоду народові.
В сенаті, однак, він натрапив на рішучий опір оптиматів.
Тепер Цезар, який тільки й чекав на привід для виступу,
почав кричати і клястися, що він проти своєї волі, через пиху
і впертість сенату змушений іти рука в руку з народом. Він
вибіг із засідання сенату на форум і, поставивши з одного
боку Помпея, а з другого — Красса, запитав їх, чи вони
схвалюють його законопроекти. Коли вони відповіли
ствердно, Цезар звернувся до них з проханням допомогти
йому проти тих, хто погрожує виступити проти нього.
Обидва обіцяли йому допомогу, а Помпей додав, що проти мечів
він піде з мечами і щитами. Ці слова прикро вразили
оптиматів, які визнали його виступ гідним якогось навіженого
молодика, не сумісним з повагою до самого Помпея і
образливим для сенату, зате народові вони припали до вподоби.
Цезар, намагаючись іще більше використати могутність
Помпея для власних вигод, видав за нього свою дочку Юлію,
хоча вона була заручена з Сервілієм Цепіоном, а останньому
обіцяв руку дочки Помпея, хоч і та мала нареченого в особі
Фавста, сина Сулли. Трохи згодом Цезар одружився з Каль-
пурнією, дочкою Пізона, якого він протягнув у консули на
наступний рік.
197
Усе це до живого дійняло Катона, який на повний голос
заявляв, що ніяк не можна терпіти таке становище, коли
високі посади здобуваються шлюбами, а управління
провінціями, керівництво військом та інші почесті — через обмін
жінками. Бібул, товариш Цезаря в консульстві, коли
переконався, що його спроби перешкодити законопроектам Цезаря
не увінчалися успіхом, і що йому, як і Катону, неодноразово
загрожувала смерть на форумі, замкнувся у себе вдома і так
діждався закінчення строку своєї посади.
Помпей незабаром після одруження заповнив форум
озброєними людьми і допоміг народові схвалити згадані
законопроекти, а Цезарю одержати в управління на п’ять
років Передальпійську і Заальпійську Галлії разом з Ілліріком
та чотири легіони. Катон спробував цьому протидіяти, тож
Цезар наказав відправити його у в’язницю, розраховуючи на
те, що той звернеться за допомогою до народних трибунів.
Але Катон ішов, не зронивши й слова. Зрештою, не тільки
найвидатніші громадяни не могли стриматись від обурення
перед таким насильством, а й народ мовчки йшов за ним,
пригнічений з поваги до чеснот цієї людини. Цезар,
зваживши на це, потай попросив одного з трибунів відпустити
Катона.
Відтоді мало хто із сенаторів приходив на засідання
сенату, інші, не приховуючи свого обурення з приводу
свавілля, утримувались від участі в громадському житті. Коли
одного разу якийсь Консідій, уже глибокий старий, пояснив
їх відсутність тим, що вони не з’являються із страху перед
зброєю й воїнами, Цезар запитав його: «Чому ж тоді й ти не
боїшся і не сидиш удома?» На це Консідій сказав: «Бо мене
від страху звільняє моя глибока старість, адже та крихта
життя, яка ще залишилася мені, така мізерна, що не
потребує великої обережності».
Але найганебнішою з подій, які мали місце під час
консульства Цезаря, було обрання народним трибуном того
самого Клодія, який поглумився з подружнього життя і
таїнства нічного священнодійства. А став він трибуном лише для
того, щоб погубити Ціцерона. Та й сам Цезар не вирушав
до свого війська доти, поки з допомогою цього Клодія не
домігся повалення Ціцерона й вигнання його з Італії.
15. Такими справами Цезар був зайнятий до Галльських
війн. Зовсім інакше склалося його подальше життя, коли
йому довелось вести війни й ходити в походи, наслідком
яких стало завоювання Галлії34. Бо тоді відкрилася нова
сторінка в його житті, яке ступило на шлях інших діянь. Він
198
виявився воїном і полководцем, який ні в. чому не
поступається жодному з найбільш гідних подиву і найвидатніших
воєначальників світу. Бо, якщо порівняти з ним Фабіїв, Сіці-
піонів, Метеллів або тих, що були його сучасниками чи жили
трохи раніше за нього, наприклад, Суллу, Марія, обох Лу-
куллів і навіть самого Помпея, чия полководницька слава
сягнула тоді вершини і яку підносили до небес, то всіх їх
Цезар своїми подвигами перевершив. Так, одні з них не можуть
рівнятися з ним щодо суворості місць, у яких він змушений
був воювати, других він перевершив розміром завойованої
країни, третіх — кількістю й силою переможених ворогів,
четвертих — труднощами, яких зазнав, воюючи з дикими
й віроломними племенами, ІІЯТИХ — лкдяністю і
милосердям у поводженні з полоненими, шостих — щедрістю і
вдячністю своїм воїнам і, нарешті, всіх — тим, що виграв
найбільше битв і знищив найбільшу кількість ворогів.
16. Серед своїх воїнів Цезар користувався такою любов’ю
і відданістю, що навіть люди, які під іншим керівництвом
нічим особливим не відзначалися, показували небачену
відвагу й ішли у вир небезпек заради слави Цезаря. До таких
належав Ацілій, який у морському бою біля Массілії 35
видерся на ворожий корабель і, коли йому відрубали мечем
праву руку, він, тримаючи щит у лівій руці, гатив ним ворогів
по обличчях, поки не прогнав усіх і не вихопив корабель.
Подібно вславився Кассій Сцева. У битві біля Дірра-
хія 36, хоч стріла поцілила його в праве око, а один спис
поранив у плече, другий у стегно, він щитом захистився від
ста тридцяти стріл і кликав ворогів, буцімто бажаючи
здатися їм. Коли двоє з них підійшли до нього, він одному
відрубав руку, другого ударом у лице примусив тікати. Його
самого врятували свої, які вчасно поспішили на підмогу.
У Британії 37 на передових центуріонів, які вийшли на
болотисті й залиті водою місця, напали зненацька вороги. Тоді
один воїн на очах у Цезаря, що спостерігав за ходом битви,
кинувся в гущу ворогів, і, показуючи чудеса відваги, громив
їх, аж поки врятував центуріонів і примусив ворогів
відступити. Нарешті, сам опинившись у небезпеці, він кинувся в
болотисті хвилі і то вплав, то вбрід таки добрався до своїх,
втративши щит. Цезар і його почет з подивом стежили за
подвигом воїна і зустріли його радісними вигуками. А той із
сльозами на очах кинувся до ніг Цезаря і просив пробачення
за те, що втратив щит.
У Африці люди Сціпіона 38 заволоділи кораблем, на якому
був призначений квестором Граній Петрон. Увесь екіпаж
199
корабля вони взяли в полон, тільки квестору обіцяли
свободу. Але той сказав, що воїни Цезаря звикли дарувати життя,
а не відбирати, і з цими словами пробив себе мечем і загинув.
17. Оцей бойовий дух і славолюбство Цезар сам виховав
і підтримував насамперед тим, що щедро роздавав нагороди
й почесті, даючи цим зрозуміти, що нагромаджує на війнах
багатства не для власної розкоші й утіхи, а береже їх як
загальне добро для відзначень за ратні заслуги і собі залишає
тільки право нагороджувати тих, хто цього заслуговує. Не
менш важливим було й те, що він добровільно йшов
назустріч будь-якій небезпеці і не цурався ніяких труднощів.
Якщо його готовності наражати себе на небезпеку не
дивувалися, знаючи його честолюбність, то всіх вражала його
здатність витримувати знегоди, які, на перший погляд,
перевищували його тілесні сили, бо він був слабої будови тіла,
з білою й ніжною шкірою, страждав від головних болів, та
ще й був схильний до падучої, перший напад якої мав місце
в Кордубі39. Незважаючи на це, він не посилався на слабке
здоров’я, аби вести розніжене життя. Навпаки, військова
служба правила йому за ліки від слабосилості. Він старався
безнастанними походами, простим харчуванням, постійним
перебуванням під відкритим небом, і труднощами подолати
свою кволість і загартувати своє тіло. Спав він переважно
на возі або на ношах, щоб використати для справ і час
відпочинку. Об’їжджаючи вдень міста, укріплення, сторожові
пункти, Цезар мав при собі лише одного раба, який
занотовував те, що він диктував, та одного воїна ззаду, який тримав
меч.
А пересувався Цезар так швидко, що вирушивши в перший
похід з Рима, він протягом восьми днів дійшов до Родана 40.
Верхова їзда давалась йому легко вже з хлоп’ячих років.
Він умів мчати чвалом з закладеними за спину руками. Під
час галльського походу він управлявся ще й у тому, що,
сидячи на коні, диктував листи зразу двом або навіть, як
розповідає Оппій 41, кільком секретарям. Опріч того, Цезар,
як пишуть, перший почав полагоджувати справи та
спілкуватися з друзями листовно, бо величина міста й виняткова
зайнятість не давали йому змоги відвідувати кожного з них
для розмови. Як доказ його скромності в їжі наводять такий
випадок. Одного разу Цезар обідав у Медіолані42 у свого
знайомого, Валерія Леона. Той подав спаржу, приправлену
замість звичайної оливкової олії миррою. Цезар з’їв
спокійно, тоді як його товариші висловлювали незадоволення. Не
витерпівши, він так присоромив їх: «Досить було не їсти
200
того, що вам не смакує. Бо хто дорікає комусь за
невихованість, той сам невихований». Іншим разом Цезаря в дорозі
зненецька застала хурделиця, і він попросив притулку в
хатині якогось бідняка. Тут була лише одна кімнатка, яка
ледве могла б служити одній особі. Тоді Цезар так озвався
до друзів: «Те, що найпочесніше, слід давати найсильнішим,
а те, що найнеобхідніше,— найслабшим». З цими словами
він велів Оппію відпочивати в кімнаті, а сам разом з іншими
спав під навісом перед дверима хатини.
18. Першою з галльських війн, яку Цезарю довелось вести,
була війна з гельветами й тігурінами 43. Вони спалили
дванадцять своїх міст і чотириста сіл і рушили через підвладну
римлянам Галлію, як колись кімври й тевтони, не поступа-
ючись їм ні хоробрістю, ні чисельністю, бо всього їх було
триста тисяч, у тому числі сто дев’яносто тисяч здатних
носити зброю. Тігурінів розгромив біля ріки Арара 44 не
Цезар, а посланий проти них Лабієн. А гельвети напали
на Цезаря несподівано, коли той вів своє військо до одного
із союзних міст. Однак, він устиг відступити в укріплене
місце. Тут, зібравши свої сили, він вишикував їх у бойовий
порядок. Цезарю подали коня, але він сказав: «Кінь мені
буде потрібен після перемоги для гонитви за ворогом. А
тепер — гайда на ворога!» І рушив з піхотинцями на гельветів.
Битва була запекла й тривала, та нарешті гельветів
відкинули. Але найзавзятіший опір Цезар зустрів біля обозу й
табору, бо там билися не тільки воїни, які заново вступили в бій,
а й діти та жінки захищалися до останньої краплі крові.
Жорстока січа закінчилась лише близько півночі.
Цю блискучу перемогу Цезар ознаменував ще
прекраснішим подвигом, наказавши всім гельветам, які врятувалися
від розгрому (а таких набралося ще понад сто тисяч), знову
заселити ту землю, яку залишили і відбудувати знищені
поселення. Зробив це Цезар із страху, що в покинутий край
перейдуть германці і займуть його для себе.
19. Другу війну Цезар вів проти германців, щоб захистити
Галлію, хоч раніше він назвав у Римі їхнього царя Аріовіста
союзником римського народу 45. Для підкорених Цезарем
галльських племен германці були нестерпними сусідами.
Окрім того, видно було, що германці не задовольняться тим,
що мають, а при зручній нагоді захоплять Галлію і вже її
не віддадуть. І саме тоді Цезар помітив, що начальники його
війська набралися страху перед германцями, особливо ж це
стосувалося молодих людей із знатних родин, які пішли
з ним у надії нажити багатство й жити в розкоші.
Зважив201
ши це, він казав їм з’явитися на збори, де заявив, що
дозволяє слабодухим і боягузам вернутися, поки не пізно, додому
і не наражатися проти своєї волі на небезпеку. Далі він
повідомив, що піде на варварів з одним тільки десятим
легіоном, бо ті, з ким йому випадає битися, не сильніші за кімврів,
а він сам не гірший полководець від Марія. Дізнавшись про
це, десятий легіон відправив до Цезаря своїх представників
з подякою за теплі слова про їх товаришів. Тоді інші легіони
почали скидати вину на начальників і врешті-решт всі,
сповнені бойового запалу й відваги, подалися за Цезарем. Після
багатоденного походу вони розташувались табором за двісті
стадіїв від ворога.
Уже сама поява Цезаря підривала самовпевненість Аріо-
віста, який не міг допустити думки, що римляни, котрі, за
його уявленням, не зуміли б витримати натиску германців,
самі зважаться підійти до них. Він дивувався сміливості
Цезаря і водночас помітив, що в його власному війську
спадає бойовитий дух. А ще більше налякали германців
віщування священних жінок, які, спостерігаючи вири в річках та
слухаючи шум струмків, пророкували майбутнє. Вони-бо на
основі таких знамень заборонили Аріовісту вдаватися в бій
до молодого місяця.
Коли Цезар дізнався, що германці не мають наміру
починати битву, він вирішив за краще самому напасти на
них, ніж чекати бездіяльно, поки настане зручна пора для
германців. Тим-то він негайно почав чинити наскоки на
укріплення вздовж пагорбів, де стояв табір германців, і
дражнив їх так довго, поки ті нарешті, рознівавшись, вийшли з
табору й дали втягнути себе в бій. Цезар домігся повної
перемоги і переслідував розгромлених германців аж до Рейну на
відстані чотирьохсот стадіїв. Усе поле битви було вкрите
трупами ворогів і їхньою зброєю. Аріовіст із жменькою
людей устиг переправитись через Рейн. А полягло в цій
битві, як повідомляють, вісімдесят тисяч чоловік 46.
20. Після війни з Аріовістом Цезар залишив своє військо
на зимівлю в країні секванів, а сам, щоб стежити за подіями
в Римі, подався в Галлію, розташовану вздовж ріки Пад 47,
яка входила до складу призначеної йому провінції, бо кордон
між Перед альпійською Галлією і рештою Італії становила
річка Рубікон 48. Перебуваючи там, Цезар зумів прихилити
до себе багатьох приїжджих з Рима, задовольняючи
прохання кожного, так що всі відбували від нього або одержавши
те, чого хотіли, або з надією це одержати. Протягом
усього часу, коли він командував військом, він то громив
202
ворогів зброєю римських громадян, то здобував їхню
прихильність за допомогою грошей, забраних у ворога. А
Помпей цього немовби не помічав.
Тим часом надійшла звістка, що бельги, наймогутніше
галльське плем’я, яке заселяло третину всієї Галлії 49,
повстали і зібрали багатотисячне військо. Цезар негайно
виступив проти них і з неймовірною швидкістю дістався туди.
Він напав на бельгів несподівано саме тоді, коли вони
плюндрували землі галлів — союзників римлян. Він розбив
ущент їхні головні сили і вчинив таку січу, що купи трупів
полегшували римлянам перехід через болота й глибокі річки.
Після цієї перемоги всі інші повсталі племена, які населяли
приморські країни, без боротьби визнали римську владу.
Проте проти нервіїв, найдикіших і найвойовничіших з
бельгійських племен 50, Цезар був змушений піти походом. Нер-
вії, які жили в важкопрохідних лісах, сховали свої сім’ї і
майно в лісових хащах, подалі від ворожого ока, а самі
в кількості шістдесяти тисяч чоловік наскочили на Цезаря
в той час, коли його військо було зайняте спорудженням
валу навколо табору, а сам Цезар тоді нападу не чекав.
Завдяки цьому нервії насамперед розбили римську кінноту,
потім оточили дванадцятий і сьомий легіони й перебили
всіх центуріонів. Коли б Цезар, схопивши щит, не пробився
крізь гущу воїнів на передній край битви й не напав на
ворогів, і якби десятий легіон не вдарив на ворога з пагорбів,
побачивши свого улюбленого полководця в смертельній
небезпеці, і не розірвав ворожі ряди, мабуть, жоден римлянин
не вийшов би з цієї битви живим. Підбадьорені хоробрістю
Цезаря, його воїни почали битися, так би мовити, понад
людські сили. Оскільки нервії не рятувалися втечею, вони
були вщент розбиті, незважаючи на відчайдушний опір. Із
шістдесяти тисяч нервіїв залишилось у живих всього-на-
всього п’ятсот, а із чотирьохсот членів їхньої Ради — тільки
троє.
21. Коли звістка про це прийшла в Рим, сенат прийняв
ухвалу влаштувати п’ятнадцятиденні врочистості з
жертвоприношеннями на честь богів. Такого відзначення військової
перемоги Рим досі, не знав. Бо й небезпека уявлялась
величезною, тому що одночасно проти римлян підняло
повстання стільки ворожих племен, і сама перемога Цезаря набрала
особливого блиску, оскільки була наслідком підтримки
простого народу, який йому сприяв.
Владнавши успішно справи в Галлії, Цезар знову
перезимував у долині Паду, впливаючи на хід подій у Римі. Бо, з
од203
ного боку, ті, хто, користуючись його допомогою домагався
посад, підкуповували народ одержаними від нього грошима,
а діставши посаду, робили все, що могло посилити вплив
Цезаря. З другого боку, в Лукку 51 до нього з’їхалися всі най-
знаменитіші і найвпливовіші люди Риму, такі як Помпей,
Красс, намісник Сардінії Аппій, проконсул Іспанії Непот,
так що там зібралось тоді нараз сто двадцять лікторів і понад
сто двадцять сенаторів. На нараді вони домовились про те,
що Помпей і Красс мають бути обрані консулами на
наступний рік, а Цезарю буде продовжено командування військом
у Галлії на найближчі п’ять років з видачею грошей з
державної скарбниці. Ця остання ухвала видалась кожній
людині із здоровим глуздом дуже дивною. Адже якраз ті люди,
які брали в Цезаря стільки грошей, радили сенатові, а,
точніше, змушували його, всупереч переконанню, видати Цезарю
гроші, немовби він їх не мав. Катона там тоді не було. Його
навмисно відправили на Кіпр 52, а Фавоній53, який був
прихильником Катона, бачачи, що його заперечення виявились
безуспішними, вибіг із Курії і з криком звернувся до народу.
Але ніхто його не слухав: одні боялися Помпея і Красса,
а переважна більшість мовчала на догоду Цезарю, на якого
покладала всі свої надії.
22. Цезар, повернувшись до своїх військ у Галлії, застав
там тяжку війну: двоє могутніх германських племен, а саме,
усіпети й тенктери 54, перейшли через Рейн з метою здобути
собі землю. Про війну з ними Цезар пише у своїх «Записках»
таке. Германці відправили до нього посольство, але під час
перемир’я напали на нього в дорозі, і тому їхній загін із
восьмисот вершників розбив п’ятитисячну римську кінноту, яка
не чекала нападу. Потім германці ще раз прислали послів,
щоб удруге його обманути, але він їх затримав і повів військо
на ворога, бо вважав за глупство вірити брехливому й
віроломному противнику. Так пише Цезар. А Танузій 55
повідомляє, що на засіданні сенату, коли мова йшла про
ухвалення врочистості і жертвоприношень з нагоди перемоги
Цезаря, Катон запропонував видати Цезаря варварам, щоб
очистити Рим від ганьби віроломства й повернути прокляття
на справжнього винуватця. Із тих усіпетів і тенктерів,
що перейшли Рейн, було перебито чотириста тисяч, а
жменьку, яка встигла переправитись назад, гостинно
прийняли до себе сугамбри, які також були одним з германських
племен.
Цю обставину Цезар використав як привід для походу
проти сугамбрів, бо прагнув, щоб йому дісталася слава того,
204
хто перший перейшов з військом Рейн. Тим-то він побудував
на Рейні міст, хоч у цьому місці ширина і глибина ріки була
досить значна, а течія така швидка й сильна, що, несучи
колоди та пні дерев, могла їх ударами розтрощити стовпи, які
підтримували міст. Але й цьому зарадив Цезар: він наказав
позабивати в дно ріки вище моста могутні дерев’яні палі,
які стримали і приборкали таким чином силу течії. Завдяки
цьому міст над усяке сподівання було споруджено протягом
десяти днів.
23. Однак, після того як Цезар переправив своє військо
на другий берег Рейну, ніхто не зважувався вступати з ним
у бій. Навіть свеви, наймогутніше з германських племен,
поховалися в непрохідних лісових нетрях, а він спалював
і плюндрував землю ворогів, додаючи в такий спосіб відваги
тим, хто постійно був союзником римлян. Після вісімна-
дцятиденного перебування в Германії Цезар повернувся
в Галлію.
Похід Цезаря проти британців ознаменувався
незвичайною сміливістю. Він-бо був першим, хто з флотом появився
на водах Західного океану 56 і переправив своє військо через
Атлантичне море для ведення війни.
Тоді не хотіли вірити в думку, що Британія є острів, і це
з уваги на її неабияку величину. Вона стала предметом
суперечки між багатьма письменниками. Були навіть такі,
які твердили, що її взагалі не існує, а сама назва й
розповіді про неї звичайнісінька вигадка. Цезар, намагаючись
заволодіти островом, поширював римське панування поза
межі відомого на той час світу. Він двічі переправлявся на
цей острів з протилежного берега Галлії, але в багатьох
битвах, які там точилися, він тільки завдав шкоди ворогам, але
не приніс користі своєму війську, бо в тамтешніх бідних
людей, які жили скромно, не було нічого, що варто було
захопити. Тому похід у Британію не дав такого наслідку, якого
бажав Цезар. Він тільки взяв у тамтешнього царя закладни-
ків та зобов’язав його платити данину і з тим покинув
острів.
У Галлії він одержав листа від своїх друзів з Рима, з яким
вони хотіли пливти в Британію. Вони повідомляли про
смерть його доньки Юлії. Вона померла в домі Помпея від
пологів. Смерть її вкрила глибокою скорботою Помпея і
Цезаря. У зв’язку з цим стривожились їхні друзі, бо тепер
розірвались узи спорідненості, завдяки чому підтримувалися
мир і згода в державі, які роздирали внутрішні чвари. Та й
дитина незабаром померла, переживши маму лише на кілька
205
днів. Тіло Юлії народ усупереч протестам народних трибунів
заніс на Марсове поле, де її й поховали.
24. Військо Цезаря на той час було дуже велике, і тому
його довелося на зимівлю поділити на багато частин. Сам же
Цезар, як звичайно, подався в Італію. Але тоді галли знову
підняли повстання проти римлян, і великі полчища
повстанців, пересуваючись з місця на місце, нищили зимові табори
римлян і нападали на інші укріплення. Найбільша й найсиль-
ніша частина повстанців, очолювана Амбіорігом 57, упень
перебила загін Котти й Тітурія, а потім полчище, у складі
якого було шістдесят тисяч чоловік, оточило легіон Ціцерона й
почало облогу його табору. Галли ледь не захопили табір
штурмом, бо всі римляни були в ранах і оборонялися з
завзяттям, яке перевищувало їхні сили.
Цезар, який перебував далеко від легіонів, дізнавшись про
це, одразу подався в дорогу, і, зібравши сім тисяч воїнів,
поспішив на допомогу обложеному Ціцерону 58. Коли про це
дізналися галли, які облягали Ціцерона, вони вийшли
Цезарю назустріч, впевнені,, що своєю чисельною перевагою
зітруть з лиця землі жменьку римлян. Цезар, однак, весь час
уміло уникав зіткнення з ними, аж поки знайшов таке місце,
звідки зручно було відбивати наступ переважаючих сил
ворога. Тут він розташувався табором і, стримуючи своїх воїнів
від сутичок з галлами, наказав сипати високий вал і
побудувати міцні ворота, ніби із страху перед ворогом. Усе це було
розраховане на те, щоб галли злегковажили римлян. Аж
тоді, коли знахабнілі вороги почали нападати безладними
гуртами, Цезар зробив вилазку і розбив їх з величезними для
них втратами.
25. Ця поразка підірвала повстання в багатьох
місцевостях Галії, тим паче що сам Цезар протягом зими появлявся
то тут, то там, враз придушуючи будь-які спроби
заворушень. До того ж на місце втрачених легіонів з Італії прибули
три нові легіони, з яких два віддав у розпорядження Цезаря
Помпей з числа військ, які йому підлягали, а один був
утворений із свіжого набору в Галлії Передальпійській.
Тим часом у Галії знову почали з’являтися перші ознаки
підготовлюваної таємно найбільшої і найнебезпечнішої із
усіх воєн, які там відбувалися. А задум підняти повстання
виношували найвпливовіші люди серед найвойовничіших
племен. Що повстання може мати успіх, свідчили значні
збройні сили, зброя, яку стягували звідусіль, великі суми грошей,
зібрані для війни, укріплені міста й неприступні місцевості.
Стояла зима. Річки вкрилися льодом, у лісах лежав сніг,
206
долини позаливало водою. Глибокий сніг на дорогах, болота
й річки, що вийшли з берегів, створювали непереборні
труднощі для пересування. Через те складалося враження, що
дістатися до місцевостей, охоплених повстанням, Цезар ніяк
не зможе. Повстало багато племен, а очолили повстання
арверни й карнути 59. Верховне командування у цій країні
було доручено Верцінгеторігу, його батька галли стратили,
підозрюючи у прагненні до єдиновладдя 60.
26. Верцінгеторіг поділив своє військо на кілька частин,
поставивши на їх чолі багатьох начальників, і перетяг на свій
бік усі навколишні області аж до ріки Арар. Він мав намір
підняти на повстання всю Галлію, зваживши на те, що саме
тоді в Римі противники Цезаря почали змовлятися проти
нього. І якби він підняв повстання трохи пізніше, коли Цезар
був утягнутий у громадянську війну, то над Італією нависла
б не менша небезпека, ніж під час навали кімврів. Але тепер
Цезар, який умів чудово використовувати на війні будь-які
сприятливі обставини, зокрема зручний момент, одразу
після першої звістки про повстання вирушив у похід, ідучи
тими самими дорогами, якими вже ходив раніше. Швидкість
дій Цезаря і блискавичний марш серед тяжкої зими
показали галлам, що на них іде непереможна й нездоланна збройна
сила. Бо там, куди, здавалось, ні усна звістка, ні посланець
з листом не могли проникнути, з’являвся раптово Цезар із
усім військом. Цезар ішов уперед, плюндруючи по дброзі
країну, знищуючи укріплення, підкоряючи міста, прощаючи
тим, що наверталися до римлян, аж поки проти нього не
виступило з війною плем’я едуїв. На той час едуї були
проголошені братами римського народу і втішалися особливою
пошаною. Коли ж вони тепер приєдналися до повстанців,
військо Цезарй занепало духом. Тому-то ЦеЗар змушений
був відступити з країни едуїв і через володіння лінгонів
податися до секванів, які були його союзниками і чиї землі
простягалися між Італією та рештою4 Галлії. Але тут на нього
напали вороги й оточили великими полчищами. Цезар
вирішив вступити в бій і після тривалої й кривавої битви нарешті
переміг і розбив галлів. Однак, спочатку він, здається, зазнав
невдачі, принаймні арверни й сьогодні показують у себе в
храмі меч Цезаря, здобутий колись ними в бою. Сам Цезар
оглядав його з усмішкою, а коли друзі хотіли зняти меч, він
не дозволив цього зробити, вважаючи його посвяченим
храму.
27. Але переважній більшості галлів пощастило
врятуватися і разом з царем знайти притулок в Алезії 61. Тоді Цезар
207
приступив до облоги цього міста, яке, здавалось, неможливо
було взяти через могутні оборонні мури й велику кількість
обложених галлів. До того ж Цезарю загрожувала велика
небезпека ззовні, яку важко передати словами. Бо всі най-
добірніші сили, які тільки могла виставити Галлія, прибули
під Алезію об’єднані в єдине військо в загальній кількості
трьохсот тисяч чоловік, до того ж кількість захисників міста
становила не менше ста сімдесяти тисяч. Опинившись у
кільці між двома цими могутніми силами, сам обложений
ворогами, Цезар змушений був насипати два вали — один проти
міста, другий — проти прибулих на допомогу галлів. Адже
не було сумніву, що якби двом ворожим військам вдалося
об’єднатися, римлянам настав би кінець. Ось чому битва під
Алезією принесла Цезарю заслужену славу, оскільки тут
були здійснені такі сміливі й нечувані подвиги, яких не знала
жодна інша війна. Але особливо гідним подиву є те, що про
бій і перемогу Цезаря над багатотисячними полчищами
галлів, які оточили римлян іззовні, не знало військо, обложене
в Алезії. Мало того, не знали про це й римляни, які
обороняли вал насипаний від нападу з міста. Вони тільки тоді
дізналися про перемогу, коли почули з мурів Алезії ридання
чоловіків і зойки жінок, які бачили, як римляни з протилежного
боку зносять у свій табір силу-силенну щитів, прикращених
золотом і сріблом, сотні залитих кров’ю панцирів, безліч чар
і галльських наметів. Так швидко зникла й розвіялась, мов
привид у сні, величезна військова сила, залишивши на полі
бою тьму-тьменну трупів.
Насамкінець здалися й захисники Алезії, які і самі
витерпіли немало горя і чимало клопоту завдали Цезарю. Верцін-
геторіг, керівник усього повстання, вдягнув на себе найкош-
товнішу зброю і на чудово прикрашеному коні виїхав з воріт
міста. Він об’їхав підвищення, на якому сидів Цезар,
спішився, скинув із себе всю зброю, сів біля ніг Цезаря і
спокійно чекав, поки його ув’язнили, щоб зберегти для трі-
умфу. 62.
28. Цезар уже давно вирішив повалити Помпея, а Помпей
у свою чергу хотів усунути із своєї дороги Цезаря. Бо коли
Красс, який тільки й чекав смерті і того, і того, сам загинув
у країні парфян 63, Цезарю, щоб здобути першість у
державі, не залишалося нічого іншого, як знищити свого
суперника — Помпея, а Помпей, щоб не зазнати такої долі,
повинен був першим завдати удару тому, кого боявся. Помпей
тільки недавно почав боятися Цезаря, бо досі він легковажив
його, думаючи, що не важко буде знищити того, хто завдячує
208
йому своїм підвищенням. А Цезар, який від самого початку
немов атлет, мав чітко визначену мету, надовго
відсторонився від своїх суперників. У галльських війнах загартував себе
і своє військо і помножив свою славу настільки, що своїми
подвигами піднявся до рівня слави Помпея. Для цього він
використовував усі можливі нагоди, які зрештою давали
йому то сам Помпей, то становище в державі, то занепад
громадянської доблесті в Римі. А це виявлялось, між іншим,
у тому, що люди, які домагалися високих посад, ставили на
площі столи з грішми й безсоромно підкуповували простий
народ, найняті людці приходили на народні збори, щоб
відстоювати справу того, хто їм заплатив, і відстоювати не
голосуванням, а луками, мечами й пращами. Бувало, не раз
підвищення для ораторських виступів було осквернене
кров’ю і трупами, коли юрма розходилась із форуму. А
держава залишена була напризволяще, як корабль, що пливе
без стерничого. Тим-то люди із здоровим глуздом дійшли
висновку, що було б ще дуже добре, коли б це безумство й
хуртовина пристрастей не призвели до гіршого нещастя, ніж
єдиновладдя. Знайшлось багато таких, хто насмілювався
говорити відверто, що державу можна вилікувати лише
встановленням єдиновладдя, треба тільки, щоб ці ліки подав
лагідний лікар. А мався тут на увазі Помпей. Помпей на
словах удавано відмовлявся від цього, насправді ж, із усієї сили
прагнув того, щоб його оголосили диктатором. Катон і його
прихильники, усвідомлюючи становище, домоглися в
сенаті постанови про обрання Помпея єдиним консулом, щоб
він, задовольнившись таким досить законним єдиновладдям,
не наполягав на диктатурі. Крім того, було винесено
рішення про продовження йому строку управління провінціями,
яких у нього тоді було дві — Іспанія і Африка. А управління
ними він доручив своїм легатам, причому на утримання
війська він одержував щорічно з державної скарбниці
тисячі талантів.
29. Тим часом Цезар через своїх поплічників домагався
консульства і просив продовжити йому управління
провінціями, які йому підлягали. Спочатку Помпей відповів
мовчанням на ці вимоги, зате проти їх виконання рішуче
виступили Марцелл і Лентул 64, які завжди ненавиділи Цезаря.
Вони, аби лиш принизити й очорнити Цезаря, до слушних
зауважень додали ще й таке, що не мало ніякого відношення
до справи. Далі вони вимагали позбавлення прав римського
громадянства жителів Нового Кома в Галлії65, колонії,
заснованої незадовго до того Цезарем, а Марцелл як консул
209
наказав навіть відшмагати різками одного з членів
тамтешньої ради примовляючи при цьому, що той заслужив
різок як неримський громадянин, а відтак він може
відправлятися додому й показати рубці Цезарю. Після цього
обурливого Марцеллового вчинку Цезар почав щедро
роздавати зібрані в Галлії багатства всім, хто в Римі був
причетний до управління державою. Народного трибуна Куріона
Цезар звільнив від великих боргів, а консулу Павлу дав
тисячу п’ятсот талантів, за які той прикрасив форум
знаменитою базилікою, побудованою на місці попередньої
базиліки Фульвія 66. І тільки тоді Помпеу схаменувся,
налякавшись цих підступів, і вже цілком явно, як сам, так і
через своїх друзів, робив усе для того, щоб призначити
Цезарю наступника в управлінні провінціями. Крім того,
Помпей вимагав у Цезаря повернути ті війська, які він послав
йому на війну з галлами. Цезар справді відправив
війська, виплативши кожному воїну по двісті п’ятдесят драхм.
Ті, хто привів ці війська Помпею, почали поширювати в
народі злісні чутки про Цезаря, водночас обманюючи
Помпея марними надіями, мовляв, за ним тужить військо Цезаря
і якщо тут, у Римі, його становище нелегке через наявність
заздрісних ворогів, то там до його послуг військо, яке
готове, щойно він з’явиться в Італії, перейти на його бік,— до
такої міри Цезар став ненависним своїм воїнам через
безперервні походи, а також прагнення до єдиновладдя, в чому
його загально підозрюють. Слухаючи все це, Помпей
набирався самовпевненості: він не дбав про підготовку війська, бо
був певен, що боятися нема чого, а Цезаря можна подолати
промовами та постановами. Але Цезар жодної з тих
постанов не виконував. Кажуть, що один з центуріонів,
відправлений у Рим, дізнавшись про відмову сенату продовжити
Цезарю строк управління Галлією, вдарив рукою по рукоятці
меча і сказав: «Це нічого, цей йому продовжить».
ЗО. Зрештою вимоги Цезаря здавалися цілком слушними.
Він погоджувався розпустити свої війська за умови, що й
Помпей зробить те саме, і тоді вони обидва як звичайні
громадяни будуть запобігати ласки в народу. Адже якщо в
нього хочуть відняти владу, а за Ломпеєм закріпити ту, яку він має,
то, звинувачуючи одного в прагнені до єдиновладдя,
зроблять тираном другого. Коли Куріон виступив з такою заявою
від імені Цезаря перед народом, дехто навіть підніс йому
вінки з квітів, немов атлету за перемогу. А народний трибун
Антоній 67 приніс на народні збори листа самого Цезаря в
цій справі і прочитав його, незважаючи на заперечення
кон210
сулів. Зате в сенаті тесть Помпея Сціпіон запропонував
проголосити Цезаря ворогом батьківщини, якщо він не
складе зброї до визначеного терміну. Коли консули
поставили питання, хто за те, щоб Помпей розпустив свої війська,
і хто за те, щоб Цезар розпустив свої, то виявилося, що
за першу пропозицію проголосувало дуже мало, а за
другу — майже всі. Тоді Антоній вніс пропозицію, щоб Цезар
і Помпей одночасно склали свої повноваження, і її
підтримав увесь сенат. Але оскільки Сціпіон рішуче
заперечував, а консул Лентул вигукував, що проти розбійника
треба діяти зброєю, а не голосуванням, то засідання
сенату закрили, і сенатори вдягнули жалобу на знак суму з
приводу такого розбрату на батьківщині.
31. Незабаром від Цезаря знову прийшли листи з
поміркованими вимогами. Бо, відмовляючись від усього іншого, він
вимагав, щоб за ним зберегли Передальпійську Галлію та
Іллірію з двома легіонами до того часу, поки він удруге не
висуне себе на консула.
Відомий оратор Ціцерон, який саме в той час повернувся з
Кілікії 68, намагався примирити ворогуючі сторони. Завдяки
цьому Помпей став настільки поступливим, що в основному
погодився на все, крім одного: не хотів залишити Цезарю
військо. Тоді Ціцерон почав намовляти також і друзів
Цезаря до певних поступок, зокрема обмежитись згаданими
провінціями та шістьма тисячами воїнів, щоб таким чином
покласти край ворожнечі, тим паче, що і Помпей поступився
і погодився на певні умови. Але консул Лентул і його
прихильники зневажили Антонія й Куріона і з грубою лайкою
вигнали їх із сенату. Саме цим вони дали Цезарю зручний
привід виступити з промовою і підбурити своїх воїнів,
вказуючи на те, як поважні люди, що займають високі державні
посади, мусили втікати на найманих возах, переодягнені за
рабів. До цього їм довелося вдатись, щоб потай вислизнути з Рима
32. У розпорядженні Цезаря було тоді близько трьохсот
кіннотників і п’ять тисяч піхотинців. Решта його війська
залишилась за Альпами, і його мали привести Цезарю
відправлені туди полководці. Він усвідомлював, що, аби розпочати
задумане й першим завдати удар, потрібно мати не велике
військо, а відчайдушну відвагу і вміння блискавично
скористатися зручною нагодою. На його думку, легше було саме
тоді налякати ворога несподіваним наступом, ніж перемогти
його, коли він закінчить приготування до війни. Тим-то він
наказав своїм військовим трибунам і центурінам,
озброївшись лише мечами, зайняти Арімін 69, велике місто в Галлії,
211
в міру можливості без кровопролиття й галасу. А
командування військом доручив Гортензію 70. Сам він провів цілий
день на очах у всіх і приглядався до вправ гладіаторів. Перед
вечором, прийнявши лазню, він зайшов у їдальню й мав
коротку розмову з запрошеними на вечерю гостями. Коли
посутеніло, він підвівся з місця, ввічливо вибачився й
попросив почекати, поки він повернеться. Тільки декількох друзів
попередив, щоб вони пішли за ним, але не всі зразу, а
поодинці. Сам сів у найманий віз і спочатку поїхав не на Арі-
мін, а в інший бік, і лише згодом повернув на Арімін.
Діставшись до річки Рубікона, яка відділяє Передальпійську
Галлію від власне Італії, він поринув у глибоку задуму. Це була
вирішальна хвилина. Приголомшений величчю свого задуму,
він сповільнив похід, а потім навіть зупинився, довго мовчки
все обмірковував, охоплений сумнівом. Він поділився своїм
душевним сум’яттям з присутніми друзями, серед яких був
Асіній Полліон71. Цезар ясно усвідомлював, скільки біди
всім людям може принести його перехід через річку і як
оцінять його дії прийдешні покоління. Але кінець кінцем він
відкинув вагання й відважно рушив назустріч долі, вимовивши
пам’ятні слова: «Жереб кинуто!» — слова, які звичайно
вимовляють люди, щоб дати собі відваги, коли зважуються на
ризиковану справу. Не гаючись, він перетнув річку і решту
дороги подолав, поспішаючи, чимдуж, так що ще досвіта
увійшов в Арімін і зайняв його. Кажуть, що вночі
напередодні переходу через Рубікон він бачив жахливий сон: йому
приснилось, що він мав кровозмісні зносини з власною матір’ю.
33. Із захопленням Аріміна широко відчинились ворота
війни на всіх землях і морях, разом з порушенням кордону
провінції були потоптані державні закони. По всій Італії
потяглися чоловіки й жінки, охоплені страхом, як це
звичайно буває у грізний час. Складалось враження, що цілі міста,
немов знявшись із своїх місць, біжать, ворогуючи одне з
одним. У самому Римі, неначе затопленому хвилями біженців,
які покинули рідні місця, ні консули своєю владою, ні
заклики до здорового глузду не могли навести порядку. Не
вистачало тільки, щоб місто само себе погубило в цьому вирі
пристрастей і загальній розгубленості. Повсюдно панувала
ворожнеча й чинилося насильство. Ті, хто з радістю чекав
змін, сповнені зухвалих надій на майбутнє, зустрічаючи
у величезному місті безліч наляканих і зневірених людей,
зачіпали їх і здіймали бучі.
На Помпея, який у цій веремії розгубився, тепер з усіх
боків натискали. При цьому одні докоряли йому за те, що він
212
сприяв посиленню впливу Цезаря на шкоду собі й державі,
інші ж закидали йому, що дозволив Лентулу та його
прихильникам ображати Цезаря тоді, коли той ладен був іти на
поступки і пропонував прийнятні умови примирення. Фаво-
ній радив Помпею тупнути ногою об землю, бо Помпей
колись чваниливо заявив сенаторам, що їм нема чого
метушитись і турбуватися про приготування до війни: якби тільки
Цезар наближався до Рима, то досить йому, Помпею,
тупнути ногою об землю, як уся Італія наповниться його
військами. Зрештою, і тепер Помпей переважав Цезаря кількістю
воїнів, але ніхто не дозволяв йому діяти на власний розсуд.
Тому-то він повірив різним брехливим і застережливим
чуткам, начебто ворог уже біля воріт міста, і все в його руках.
Піддавшись загальному настрою, Помпей заявив публічно,
що в місті виникли заворушення і немає влади, а відтак
покинув Рим, закликаючи сенаторів іти за ним і заявляючи, що
жоден громадянин, якому батьківщина і свобода дорожчі,
ніж тиранія, не може залишатися на місці.
34. Отже, тікали консули, не виконавши перед дорогою
навіть жертвоприношень, передбачених звичаєм, тікала
більшість сенаторів, причому вони забирали із свого майна
похапцем лише те, що під руку попало, немов злодії, які
крадуть чуже добро. Тікали навіть ті, хто досі гаряче
підтримував Цезаря, а тепер, від страху втративши здатність тверезо
оцінювати становище, дали себе захопити хвилі загальної
втечі. Жалюгідне видовище являло собою саме місто Рим,
яке схоже було на корабель, покинутий стерничими
напризволяще перед грізною бурею. Та хоч як гірко було
залишати рідний край, римляни з прив’язаності до Помпея вважали
своєю батьківщиною місце вигнання і покидали Рим, немов
він уже став військовим табором Цезаря. Навіть Лабієн,
один з найближчих друзів Цезаря, колишній його легат,
який особливо відзначився у війнах з галлами, тепер утік від
нього й перейшов на бік Помпея. Однак, Цезар,незважаючи
на це, відправив йому його гроші й речі.
Доміцій 72 з тридцятьма когортами захопив тоді і тримав у
своїх руках місто Корфіній 73. Та коли Цезар підійшов до
мурів міста, Доміцій, втративши надію на порятунок,
попросив у свого раба-лікаря отрути і випив її, щоб таким
чином покінчити з собою. Однак, уже після того як прийняв
отруту й дізнався, що Цезар навдивовижу людяно
поводиться з полоненими, він сам почав оплакувати себе і шкодувати
за своє поспішне рішення. Тут цей лікар заспокоїв його,
запевняючи, що дав йому не смертоносну отруту, а снотвор-
213
не. Доміцій, не тямлячи себе від радості, подався до Цезаря.
Той прийняв його ласкаво, але Доміцій потім знову
перейшов до Помпея. У Римі звістки такого роду діяли на
городян заспокійливо, і через це чимало втікачів вернулися назад.
35. Цезар приєднав загін Доміція до свого війська, а також
і всі військові частини, які встиг захопити в містах, де вони
мали воювати за Помпея. Поповнивши таким чином свої
ряди і маючи тепер у своєму розпорядженні грізну силу, Цезар
рушив проти самого Помпея. Але той, уникаючи зустрічі з
Цезарем, утік у Брундізій 74, звідки відправив спочатку
консулів разом з військом у Діррахій, а невдовзі й сам, коли вже
Цезар підійшов близько, відплив туди ж / про це ми
розповімо докладно в життєписі Помпея /. Цезар хотів негайно
переслідувати його далі, але для цього не вистачило
кораблів, тому він повернувся в Рим. Так протягом шістдесяти
днів без буд£-якого кровопролиття він заволодів усією
Італією. Оскільки становище в Римі виявилось далеко
спокійнішим, ніж можна було чекати, і оскільки він застав у місті
багато сенаторів, то у ввічливій і заспокійливій промові він
закликав їх відправити до Помпея посольство, щоб досягти
угоди на обопільно вигідних умовах. Проте ніхто з
сенаторів не пішов на це чи то зі страху перед Помпеєм, якого вони
покинули в небезпеці, а чи тому, що не вірили в щирість слів
Цезаря, вважаючи, що він говорив так для годиться.
Народний трибун Метелл, посилаючись на закони,
намагався перешкодити Цезарю забрати гроші з державної
скарбниці. Цезар відповів йому так: «Зброя й закони не
вживаються вкупі. Якщо тобі не до вподоби мої дії, то негайно
забирайся звідси геть, бо війні ні до чого свобода слова.
А коли після укладення миру я відкладу зброю набік, тоді
знову можеш виступати перед народом. Тепер же затям собі,
що, розмовляючи в такий спосіб, я поступаюсь моїми драва-
ми, адже і ти, і всі мої противники, яких я тут захопив,
повністю в моїх руках». Після цих слів, звернених до Метелла,
Цезар підійшов до дверей скарбниці і, оскільки не
знайшлося ключів, покликав майстрів і наказав виламати двері. А
коли Метелл, заохочуваний деякими присутніми, вдруге
спробував учинити йому опір, Цезар підвищеним голосом
пригрозив Метеллу, що вб’є його, якщо той і далі ставатиме йому на
дорозі. «Знай, юначе,— додав він,— що мені це важче
сказати, ніж зробити». Ці слова подіяли: наляканий Метелл
змушений був піти геть, а із скарбниці все потрібне для війни
було передане в розпорядження Цезаря швидко й
безперешкодно.
214
36. Однак поки що Цезар вирушив в Іспанію, бо поставив
перед собою завдання — вигнати звідти Афранія й Варро-
на 75, полководців Помпея, і підпорядкувати собі тамтешні
легіони й провінції, аби вже не мати за спиною жодного
противника і спокійно виступити проти самого Помпея. В
Іспанії Цезар не раз ризикував життям, потрапляючи в засідки,
та й війську доводилось терпіти голод. Незважаючи на це,
він довго переслідував ворога, то викликаючи його на бій, то
оточуючи ровами, поки врешті-решт заволодів і його
таборами, і збройними силами. Самі ж полководці втекли й
подалися до Помпея.
37. Після того як Цезар вернувся в Рим, його тесть Пізон
радив йому вислати до Помпея послів для укладення
перемир’я. Але Сервілій Ісаврійський на догоду Цезарю виступив
проти цього. Сенат призначив Цезаря диктатором. Тоді
Цезар дозволив вигнанцям повернутися на батьківщину,
наділив громадянськими правами дітей осіб, яких Сулла оголосив
поза законом, полегшив тяжке становище боржників,
частково звільнивши їх від сплати процентів. Видавши ще
декілька розпоряджень, він, пробувши диктатором одинадцять
днів, відмовився від цих повноважень, проголосив консулом
себе самого та Сервілія Ісаврійського і вирушив на війну.
Поспішаючи, він випередив усе військо, ведучи з собою лише
шістсот добірних вершників та п’ять легіонів. Хоча була це
пора зимового сонцестояння, тобто початок січня, який
відповідає афінському посідеону, Цезар відплив з ними за море.
Переправившись через Іонійське море, він захопив міста
Орік і Аполлонію, а кораблі відправив назад у Брундізій по
решту війська, яке відстало по дорозі. Тим часом військо ще
й досі йшло маршем до Брундізія. Бо складалося з уже не
молодих людей виснажених безнастанними війнами. Воїни
тепер навіть ремствували на Цезаря: «Куди й навіщо
тягатиме нас за собою цей чоловік і де нам нарешті дасть
відпочити? Він ставиться до нас так, неначе ми не живі люди, які
втомлюються, а навіть щиту й панцирю після довгої служби
треба дати перепочинку. Невже рани не спонукають Цезаря
задуматись над тим, що воїни, якими він командує, це
звичайні смертні, підвладні всім людським бідам і
стражданням? Тепер зима, пора буревіїв і навіть богу не під силу
змагатися з розбурханим морем! А Цезар будь-що намагається
перебратися на той бік моря, немов не переслідує ворогів,
а втікає від них». Отакі розмови вони вели між собою й
неквапом посувалися до Брундізія. Але коли прийшли туди й
дізналися, що Цезар уже відчалив, одразу їх настрій змінився.
215
Вони ганили самих себе, називали себе зрадниками свого
вождя, гудили своїх начальників за те, що ті не підганяли їх
по дорозі. Розмістившись на найвищих прибережних
пагорбах, воїни дивились на море в напрямі Епіру 76, чекаючи
прибуття кораблів, на яких мали переправитись до Цезаря.
38. А в цей час Цезар, не маючи в Аполлонії збройних сил,
достатніх для боротьби, і бачачи, що військо, яке
залишилось в Італії, бариться з переправою, зрозумів, що опинився
в скрутному становищі. Він ходив похмурий і врешті-решт
рішився на ризикований хід — на дванадцятивесловому
суденці таємно від усіх повернутися в Брундізій, хоча море
борознило безліч ворожих кораблів. Була ніч. Цезар,
переодягнений за раба, ступив на корабель, зайняв місце в куточку як
скромна людина і сидів тихо. Течія ріки Аой 77 несла
корабель до моря, але східний вітер, який звичайно
втихомирював прибій при гирлі ріки, на цей раз улігся під натиском
шаленого вітру, що вночі подув з моря. Ріка, змагаючись з
морськими хвилями, грізно клекотіла й вирувала.
Стерничий, не спроможний опанувати стихію, наказав матросам
повернути корабель назад. Почувши таке, Цезар сказав, хто
він такий і, схопивши за руку оторопілого стерничого,
заволав: «Уперед, дорогий, не бійся нічого! Ти везеш Цезаря і
разом з ним його щастя». Матроси умить забули про бурю,
налягли на весла і з усіх сил намагалися пробитись через вир
на ріці. Але даремно. Трюм корабля наповнився морською
водою і пливти далі стало смертельно небезпечно. Тоді
Цезар, хоч і дуже нерадо, дозволив стерничому повернути назад.
Коли він підплив до міста, воїни юрмою вийшли йому
назустріч, дорікаючи йому за його необдуманий учинок. Вони
висловлювали незадоволення, що він утратив віру перемогти
ворогів з ними одними і, зажурений запізненням решти
війська, пішов на ризик, не довіряючи тим легіонам, що тепер є
в його розпорядженні.
39. Нарешті з Брундізія прибув Антоній з військами.
Тепер Цезар, набравшись духу, почав викликати Помпея на
бій. А той отаборився на дуже зручному місці, куди йому
постачали все необхідне і морем, і сушею. Військо ж Цезаря,
навпаки, відчувало з самого початку нестачу харчів. Що далі,
то сильніше відчувався брак найнеобхіднішої поживи: воїни
викопували з землі якісь корінці, змішували їх з молоком
і так з’їдали. Інколи вони ліпили з цієї суміші такі собі хлібці,
підбігали близько до ворожого табору і кидали їх туди,
викрикуючи при цьому, що не припинять облоги Помпея, поки
земля родитиме такі корінці. Помпей заборонив у своєму
216
війську показувати ті хлібці й повторювати слова воїнів
Цезаря, тому що його людей лякали грізний тон і
безстрашність ворогів, яких вони боялися, немов диких звірів. Біля
укріплень Помпея безнастанно відбувались поодинокі
сутички, з яких завжди переможцем виходив Цезар, крім
одного випадку, коли він зазнав такої невдачі, що ледве не
втратив свого табору. Тоді внаслідок наскоку під
керівництвом самого Помпея воїни Цезаря не встояли на місці, рови
наповнились трупами, багато загинуло біля валів і палісаду
власного табору. Усі наосліп безладно тікали. Цезар вийшов
назустріч утікачам і намагався їх завернути, але це не
допомогло. Щоразу, коли він намагався вихопити з рук
прапороносця прапор, той кидав його на землю, так що противник
здобув тоді тридцять два прапори, а сам Цезар мало не
поплатився життям. Бо коли мимо нього пробігав, утікаючи,
якийсь дебелий, здоровенний воїн, Цезар простяг руку й
наказав йому зупинитись і повернути на ворога. Але воїн,
нетямлячись від страху, замахнувся мечем на Цезаря.
Добре, що його випередив зброєносець Цезаря й відрубав йому
руку. Цезар утратив тоді вже будь-яку надію на порятунок.
Але Помпей чи то через нерішучість, чи то волею долі не
довів свій успіх до кінця, а відступив, загнавши втікачів тільки
за їхні оборонні вали. Тим-то Цезар, ідучи потім до свого
намету, сказав друзям: «Сьогодні перемога дісталася б
нашому противнику, якби в нього був той, хто вміє перемагати».
Зайшовши в намет, він ліг спати, але ця ніч була для нього
найстрашнішою з усіх, які він будь-коли пережив. Похмурі
думки обсіли його, і він дорікав собі, що припустився великої
помилки, бо, маючи під боком розлогі рівнини й багаті міста,
не думав про те, щоб перенести війну туди, а розбив табір
біля моря, на якому перевагу має ворожий флот, так що він,
Цезар, начебто облягає ворога військом, а сам опинився в
становищі обложеного через нестачу найнеобхідніших
засобів до життя. У такому душевному сум’ятті, зажурений
браком харчів і вкрай поганим становищем, Цезар вирішив
рушити проти Сціпіона в Македонію. Він-бо розраховував на
те, що заманить туди Помпея, де той, позбавлений
постачання морським шляхом, змушений буде вступити у
вирішальний бій. Якщо ж Помпей туди не піде, то Цезар розгромить
Сціпіона, полишеного на самого себе.
40. Відхід Цезаря підняв настрій у війську Помпея як
серед воїнів, так і серед полководців. Переконані, що Цезар
відступив унаслідок поразки, вони наполягали на тому, щоб
негайно пуститися за ним у погоню. Проте сам Помпей
217
зберігав обережність і не хотів ув’язуватися в ризиковану
битву. Забезпечений удосталь усім необхідним для тривалої
війни, він зволікав, чекаючи, поки цвіт війська противника
виб’ється із сил. І справді, найдобірніша частина воїнів
Цезаря славилась бойовим досвідом і відчайдушною відвагою в
битвах, але затяжні походи, спорудження таборів,
вартування на мурах і вадах, недосипання — все це виснажувало
воїнів старшого віку. Перевантажені непосильними
роботами, виснажені, вони втрачали й бадьорість духу. До того ж,
як тоді казали, в таборі Цезаря спалахнула якась пошесть,
викликана поганим харчуванням його людей. Але
найголовніше — у Цезаря було обмаль грошей і харчів, через те
здавалося, що протягом короткого часу його військо
розпадеться.
41. Такі були причини, які стримували Помпея від бою.
Лише Катон хвалив його за те, що той не вступає в бій,
шкодуючи громадян. Бо бачивши, що з війська Цезаря в
попередній битві полягло близько тисячі чоловік, він закрив собі
лице на знак скорботи і заплакав з горя. А всі інші гудили
Помпея за те, що той уникає битви і глузливо називали його
Агамемноном та царем царів: він, мовляв, не бажає
відмовитись від одноосібної влади, а гордиться тим, що йому
підкоряться стільки полководців, як Фавоній, глузливо копіюючи,
як уперто Катон стоїть на своєму, нарікав немов окаянний,
що через владолюбство Помпея навіть цього року не зможе
скуштувати тускульських фіг 78. Афраній, який недавно
прибув після невдач у Іспанії, запитав, коли йому закинули, що
нібито він за гроші продав Цезарю своє військо: «Чому ви не
хочете битися тепер з цим купцем, що купив у мене
провінції»? Кінець кінцем під тиском отаких дорікань Помпей
проти власної волі почав переслідувати Цезаря. А Цезар
пересувався в невимовно важких умовах, тому що ніхто не хотів
постачати йому харчі, нехтуючи ним через його недавню
поразку. Тільки тоді, коли він захопив фессальське місто
Гомфи, становище його змінилося на краще. Тут з’явилася
можливість нагодувати військо, і несподівано знайшовся
спосіб вилікувати хворих від згаданої недуги. Річ у тім, що в
місті виявили великі запаси вина. Воїни добряче підпили,
побешкетували, і дорогою ще довго продовжували гульню.
Ця пиятика поклала край їхній недузі, бо болі припинилися
і здоров’я воїнів поліпшилось.
42. Обидва війська зустрілися нарешті біля міста Фареала 79
і тут стали табором. Помпей і тепер хотів вернутися до свого
попереднього плану, тим паче що і знамення, і сновидіння
218
виявилися для нього несприятливими. Натомість усі з його
оточення були настільки самовпевнені, що надії видавали за
дійсність, такі, як Доміцій, Спінтер 80 і Сціпіон завзято
сперечалися між собою за посаду верховного жерця після
Цезаря. Інші навіть послали в Рим гурт людей, які мали там
заздалегідь найняти й підготувати будинки, підхожі для
консулів та преторів, котрі зразу після битви мали вступити
на свої посади. Однак, з найбільшим нетерпінням чекали
битви вершники, які мали чудову бойову виучку, пишалися
сяючою зброєю, добірними кіньми, усім своїм виглядом і
чисельною перевагою, бо їх стояло сім тисяч проти однієї
тисячі вершників Цезаря. Та й кількість піхотинців не була рівна:
сорок п’ять тисяч воїнів Помпея мали битися проти
двадцяти двох тисяч Цезаря.
43. Цезар скликав своє військо на збори і, повідомивши,
що два легіони під командуванням Корніфіція вже зовсім
близько, крім того, п’ятнадцять когорт на чолі з Каленом 81
перебувають біля Мегар і Афін, запитав воїнів, чи хочуть
вони чекати на прибуття цього поповнення, чи самі готові
заглянути небезпеці у вічі. На це воїни голосними криками
просили Цезаря не чекати, а краще виявити сповна своє
військове мистецтво й винахідливість, щоб якомога скоріше
зав’язати рукопашний бій з ворогом. Через те Цезар
приступив до виконання очищувальних обрядів. Щойно заколовши
першу жертовну тварину, жрець сповістив, що в найближчі
три дні доля війни вирішиться у битві. На запитання Цезаря,
чи не бачить він у нутрощах жертви якихось ознак
успішного кінця битви, жрець сказав: «Ти сам краще можеш
відповісти на це запитання. Боги провіщають велику зміну
нинішнього становища на протилежне. Тим-то якщо ти гадаєш, що
в цю хвилину все складається для тебе сприятливо, то чекай
чогось гіршого, якщо ж несприятливо — жди успіху».
Близько півночі напередодні битви, коли Цезар обходив
вартових, на небі бачили вогнений факел, який пронісся над
табором Цезаря, і, палаючи яскравим полум’ям, упав у
розташування військ Помпея. Потім у час ранкової варти
можна було помітити панічне замішання серед ворогів. Через те
Цезар і гадки не мав, що противник почне бій у цей день.
Він наказав знятися з табору, маючи намір рушити в похід у
напрямі до міста Скотузи.
44. Коли вже було згорнуто намети, примчали на конях
розвідники, й повідомили, що ворог шикується до битви.
Цезар дуже зрадів цій звістці і, помолившись богам, також
почав шикувати своє військо в бойові порядки, поділивши
219
його на три частини. Командування центром він доручив
Доміцію Кальвіну 82, лівим флангом командував Антоній,
сам Цезар очолив правий фланг, бажаючи вести в бій
десятий легіон. Однак, помітивши, що тут з протилежного
боку вишикувалась ворожа кіннота, стривожений її
чисельністю і блиском зброї, він наказав шести когортам,
розміщеним у останній лінії, непомітно перейти до нього.
Ці когорти він поставив ззаду, за правим крилом,
пояснивши їм, що мають робити, коли кіннота противника почне
наступати. Помпей командував правим флангом свого
війська, лівим — Доміцій, на чолі центру стояв Сціпіон, зять
Помпея. Уся кіннота була зосереджена на лівому фланзі,
щоб оточити праве крило Цезаря й завдати нищівної
поразки ворогам саме там, де командував їхній
полководець. Розрахунок був на те, що такого натиску не
зможе витримати жоден стрій піхоти, хоч би який глибокий,
а буде розтрощений і розпадеться вщент, коли на неї вдарить
одночасно численна кіннота. Наближається хвилина, коли
одна і друга сторона мали дати сигнал для наступу, але
Помпей наказав своїй важкоозброєній піхоті стояти на місці у
повній бойовій готовності й чекати зімкнутими рядами, поки
ворог наблизиться на відстань польоту списа. На думку
Цезаря, Помпей припустився помилки, бо не врахував, що
навальне, з розгону зіткнення з противником додає сили
ударові, і сам наступ на ворога розпалює бойовий дух. Цезар уже
мав рушити свої війська вперед і зав’язати бій, коли помітив,
що один з центуріонів, відданий йому й досвідчений у
військовій справі, заохочує своїх воїнів і закликає до особливої
мужності. Цезар заговорив до нього, називаючи по імені:
«Тай Крассіній! Які в нас надії на перемогу, який там
настрій?» Крассіній, витягнувши праву руку, на весь голос за-,
волав: «Здобудемо блискучу перемогу, Цезарю! Мене, в
усякому разі, напевно похвалиш живого чи мертвого». З цими
словами він першим помчав бігом на ворогів, потягнувши за
собою сто двадцять своїх воїнів. Пробившись через перші
ряди противника, він просувався вперед і багатьох поклав
трупом, поки сам не загинув, уражений ударом меча в рот,
так що вістря вийшло через потилицю назовні.
45. Коли вже в центрі йшов запеклий бій між піхотою обох
сторін, кіннота Помпея почала з лівого флангу самовпевнено
наступати, розтягуючись у довгу лінію, щоб оточити праве
крило противника. Але поки вона встигла наблизитись до
нього, згадані вище когорти Цезаря вибігли вперед, причому
всупереч загальноприйнятому звичаю вони не метали списів
220
у гомілки чи стегна ніг, а відповідно до наказу Цезаря
цілилися просто в очі ворогові і ранили їх у лице. Цезар-бо
розраховував, що молоді воїни Помпея, які ще майже не знали
війни і крові, а пишалися своєю красою і молодістю,
найбільше боятимуться таких ударів і не вистоять, як боячись
смерті, так і. пройнявшись тривогою за обличчя. Так воно і
сталося. Помпеєві вершники не витримали граду списів, що
посипались на них. Вони втратили відвагу перед виглядом
скерованого проти них заліза, відверталися і закривали себе,
оберігаючи лице. Кінець кінцем, вони викликали таке
замішання, що всі почали ганебно втікати, занапастивши всю
справу. А переможці негайно взялися оточувати піхоту
Помпея і, нападаючи ззаду, вчинили криваву січу. Коли Помпей
з протилежного флангу побачив, що його кіннота безладно
тікає, він втратив самовладання, забув, що він Помпей
Великий, і поводився як людина, котра з волі богів з’їхала з
глузду. Він мовчки пішов у намет і сидів там, чекаючи, що
станеться далі, поки нарешті все його військо серед загального
переполоху не почало тікати і ворог, увірвавшись у табір, не
вступив у бій з вартовими. Тільки тоді Помпей, немовби
схаменувшись, сказав, як повідомляють, одне речення: «Невже
ворог уже в таборі?» Скинувши зброю і вбрання полководця,
він замінив його одягом, підхожим для втікача і тишком-
нишком чкурнув. Про дальші його страждання та про те, як
він, довірившись єгиптянам, був ними убитий, докладно
розповімо в його життєписі.
46. Цезар, увійшовши в табір Помпея і побачивши купи
ворожих трупів і дальшу різанину, з зойком заволав: «Ось
чого вони прагнули, ось до яких крайнощів мене довели!
Якби я, Гай Цезар, переможець у великих війнах, відмовився
від командування військом, то мені винесли б смертний
вирок». Ці слова, як твердить Азіній Полліон, Цезар сказав
латиною, а сам він записав їх грецькою. Він також повідомляє,
що більшість полеглих виявилась рабами, які загинули після
захоплення табору, а самих воїнів у цій битві полягло не
більше шести тисяч, решту ж було взято в полон. З них
більшу частину Цезар долучив до своїх легіонів. Багатьом
знатним римлянам він дарував прощення, між іншим,
також і Брутові, який пізніше став його вбивцею 83. Цезар,
кажуть, був дуже стурбований, що Брута ніде не було
видно, і невимовно зрадів, коли той виявився поміж живими і
прийшов до нього.
47. Серед багатьох дивовижних знамень, які провіщали
перемогу Цезаря, найпам’ятнішим було, як розповідають, те,
221
що мало місце в Траллах 84. Там у храмі Перемоги стояло
зображення Цезаря. Земля довкола храму була від природи
безплідна і до того ж усипана міцним камінням. Так ось на цій
землі, за переказом, виросла біля самого цоколя статуї
пальма. Далі. В Патавії 85 жив Гай Корнелій, уславлений віщун,
співвітчизник і знайомий письменника Лівія. Він саме того
дня сидів, спостерігаючи за польотом птахів. Найперше, як
пише Лівій, він визначив час битви і заявив присутнім, що
діло вже почалось і противники зав’язали бій. Спостерігаючи
далі й побачивши нове знамення, він захоплено вигукнув:
«Ти перемагаєш, Цезарю!» Присутні були вражені цим, а він
зняв з голови вінок і заприсягся, що не покладе його назад,
поки його мистецтво віщування не підтвердиться дійсністю.
Лівій пише, що все це було саме так.
48. Цезар на відзнаку перемоги подарував фессалійцям
свободу, а потім пустився в погоню за Помпеєм. Прибувши
в Азію, він надав право громадянства мешканцям Кніда 86
з уваги на Теопомпа, автора збірника міфів, крім того, всім
жителям Азії зменшив розмір податків на одну третину.
В Александрію Цезар прибув, коли Помпея вже не було
в живих. Побачивши голову Помпея, яку приніс йому Тео-
дот 87, Цезар відвернувся, а коли тримав у руках його
печатку, сльози навернулися йому на очі. Усіх друзів і
близьких Помпея, які блукали по цій країні й були затримані
царем Єгипту, Цезар прихилив до себе, заплативши добром за
зло. Своїм друзям у Римі Цезар писав тоді, що найбільше
задоволення із здобутої перемоги він має тоді, коли дарує
життя тим громадянам, які воювали проти нього. В Александрії
спалахнула в той час війна 88, без якої, на думку декого,
можна було обійтися, а стала вона небезпечною і
безславною для Цезаря через його захоплення Клеопатрою 89, інші
ж винуватцями цієї війни вважають царських прибічників,
особливо євнуха Потіна, людини тоді дуже впливової. Саме
він перед тим наказав убити Помпея, вигнав Клеопатру і
чигав на життя Цезаря. Тому, щоб убезпечити себе, Цезар, як
повідомляють, почав проводити ночі на бенкетах. Зрештою,
Потін зовсім не приховував своєї ненависті до Цезаря,
виявляючи її словами й ділами, так що годі було це витерпіти.
Воїнам Цезаря Потін наказав відпускати якнайгірше і
найстаріше зерно, заявляючи при цьому, що вони повинні бути
задоволені, бо їдять чуже добро. До столу він видавав лише
дерев’яний і глиняний посуд, виправдовуючись тим, що нібито Цезар
забрав за борги весь золотий і срібний. І справді, батько
тогочасного царя Єгипту винен був Цезарю сімнадцять з
поло222
виною мільйонів драхм, з чого частину Цезар подарував його
дітям, а тепер вимагав тільки десять мільйонів на утримання
війська. Але Потін радив йому поки що залишити Єгипет
і зайнятися своїми великими справами, обіцяючи повернути
ці гроші пізніше з подякою. Цезар на це відповів, що йому не
потрібні єгипетські дорадники. Тоді ж він потай викликав до
себе Клеопатру з вигнання.
49. Клеопатра забрала з собою лише одного із своїх
повірників, Аполлодора з Сіцілії, сіла з ним у невеличкий човен і,
коли вже добре стемніло, причалила неподалік царського
палацу. Оскільки вона не могла залишитись непоміченою, то
забралась у мішок для постелі і витягнулась у ньому на всю
довжину. Аполлодор зав’язав мішок ременем і поніс його
через подвір’я просто до Цезаря. Кажуть, що ця
винахідливість і сміливість Клеопатри зразу полонила Цезаря. Далі,
зачарований її кокетливістю і вродою, він примирив її з
братом і домігся того, що вона царювала нарівні з ним. Під час
бенкету, влаштованого з нагоди цього примирення, раб
Цезаря, перукар (такий боягуз, що своїм боягузством
перевершив усіх), який всюди щось винюхував, всюди
підслуховував і в усе встрявав, розвідав, що царський воєначальник
Ахілл і євнух Потін готують замах на життя Цезаря.
Перукар повідомив про це Цезаря, і той.наказав негайно оточити
сторожею залу. Потіна вбили, а Ахіллу пощастило своєчасно
втекти до табору єгипетських військ. Тепер він розв’язав
проти Цезаря тривалу й важку війну. Цезарю, в якого було
незрівнянно менше війська, довелося захищатися проти
населення величезного міста й. численного війська противника.
Насамперед він потрапив у скрутне становище через те, що
його позбавили водопостачання. Річ у тім, що водопровідні
канали засипали вороги. Далі, бачачи, що вороги хочуть
відрізати його від кораблів, Цезар був змушений, аби запобігти
небезпеці, запалити пожежу, яка, поширюючись від кораблів,
знищила Велику бібліотеку 90. Третю небезпеку пережив
Цезар під час битви, яка точилася навколо морської вежі Фарос,
коли він зіскочив з насипу в човен, щоб подати допомогу
своїм. До нього зусюди попрямували єгипетські кораблі,
тому він кинувся в море й насилу врятувався вплав. Кажуть,
що тоді він мав при собі якийсь згорток і не випускав його
з руки, хоч тонув і був під обстрілом ворожих луків. В одній
руці він тримав цей згорток високо над головою, а з
допомогою другої тримався у воді і плив, бо його човен одразу
потопили. Кінець кінцем, коли й цар приєднався до його
ворогів, Цезар напав на нього і в битві взяв над ним гору.
223
Сила-силенна ворогів полягла, а цар пропав безвісти. Аж
тепер Цезар посадив на єгипетський трон Клеопатру, і
вона невдовзі народила від нього сина, якого александрійці
нарекли Цезарюном. Сам Цезар подався в Сірію.
50. Коли Цезар з Єгипту прибув до Азії, йому повідомили,
що син Мітрідата Фарнак 91 завдав поразки Доміцію, який
із жменькою людей змушений був тікати з Понту, а Фарнак,
не задовольнившись цією перемогою, зайняв Віфінію й Кап-
падокію, зазіхав на так звану Малу Вірменію і пробував
втягти в повстання всіх тамтешніх царів і тетрархів. Цезар,
не гаючи часу, пішов на Фарнака з трьома легіонами й у
великій битві біля міста Зели вщент розгромив його війська,
а самого Фарнака вигнав з Понту 92. Повідомляючи про цю
подію в Рим одному із своїх друзів, Матію, Цезар раптовість
і швидкість, з якою діяв, висловив трьома словами:
«Прийшов, побачив, переміг». У латинській мові ці слова, маючи
однакові дієслівні закінчення, відзначаються непереверше-
ною стислістю вислову.
51. Потім Цезар переправився в Італію і прибув у Рим
наприкінці того року, на який він був повторно обраний
диктатором, хоч ця посада ніколи до того часу не була
цілорічною. На наступний рік його обрали консулом. Зрештою,
Цезаря ганили, оскільки воїнів, які збунтувалися і вбили
двох колишніх преторів — Косконія і Гальбу, він покарав
у незвичайний спосіб. Він-бо у промові до них назвав їх
громадянами, а не воїнами, а потім кожному з них дав по тися-
• QQ • • •• •
чі драхм і наділив їх значними земельними ділянками
в Італії. Були такі, хто дорікав Цезарю за безглузді
вибрики Долабелли 94, корисливість Матія та пиятики Антонія.
Останній, привласнивши собі обманом будинок Помпея,
взявся до його перебудови, мовляв, він для нього затісний.
Усе це викликало серед римлян велике незадоволення. Та й
Цезарю було це відомо і хоч йому не до вподоби була їхня
поведінка, та з уваги на становище в державі він змушений
був вдаватися до послуг цих своїх сподвижників.
52. Після битви при Фарсалі Катон і Сціпіон утекли в
Африку й там завдяки допомозі царя Юби 95 зібрали чимале
військо. Отож Цезар вирішив вирушити проти них. І хоч це
була пора зимового сонцестояння, він переправився на Сіці-
лію і там, бажаючи відняти у своїх полководців будь-яку
надію на зволікання, зразу казав поставити свій намет біля
самого берега моря. Як тільки повіяв ходовий вітер, він сів на
кораблі з трьома тисячами піхотинців і невеликим загоном
кінноти і благополучно переправився на той берег моря. Тут
224
він висадив це військо, а сам непомітно відплив назад,
пройнятий турботою про головну частину своїх збройних сил.
Він зустрів їх уже на морі і доставив до свого табору. Тут
він дізнався, що противник покладає великі надії на якесь
старовинне провіщення, згідно з яким роду Сціпіонів
призначено долею завжди перемагати в Африці. І важкохказати,
чи то жартома, щоб висміяти Сціпіона, ворожого
воєначальника, чи то всерйоз, бажаючи витлумачити це віщування на
свою користь, Цезар відшукав серед своїх воїнів якогось
непомітного, богом і людьми забутого уродженця Африки,
на ім’я Сціпіон з прізвиськом Саллюстіон. Оцьому-то Сці-
піонові Цезар велів, немов головнокомандуючому,
виступати на чолі своїх військ під час битв. А вступати в бій і битись
нестямно доводилось доволі часто. До того ж війську Цезаря
давалась узнаки нестача харчів, та й коней нічим було
годувати, так що воїни змушені були давати їм як корм
прибережний мох, сполоскуючи з нього морську сіль і додаючи
трохи трави для кращого смаку. Річ у тім, що в країні
панувала нумідійська кіннота, раз у раз з’являючись зненацька
у великій кількості. Одного разу трапилось таке: вершники
Цезаря, відпочиваючи, захоплено дивилися, як якийсь
лівієць чудово танцював і сам собі пригравав на флейті.
Сиділи вони, отже, насолоджуючись видовищем, а догляд за
кіньми доручили на цей час рабам. Аж раптом наскочили
на них нумідійці і одних перебили на місці, інших погнали
нестримно до табору. І якби сам Цезар та Азіній Полліон
не поспішили з табору й не зупинили втечу, то війна на тому
була б закінчена. Подібно в іншій битві ворог уже брав гору
після запеклої рукопашної, але Цезар схопив за шию
прапороносця, який тікав щодуху, і повернув його в
протилежний бік зі словами: «Ось там вороги!»
53. Заохочений успіхами, Сціпіон зважився вступити з
Цезарем у вирішальний бій. Відокремившись від Афранія
і Юби, з яких кожен мав окремий табір цеподалік, він сам
почав укріплювати місце для нового табору за озером біля
міста Тапса 96, щоб цей табір став під час битви опорою для
нападу й заразом захистком для всього війська. Поки
Сціпіон ще був зайнятий цією роботою, Цезар з неймовірною
швидкістю пробився через лісисті місця, зручні для
несподіваного набігу, одну частину війська Сціпіона оточив,
підійшовши ззаду, а другій вдарив у лоб. Розбивши ворога
вщент, Цазар скористався сриятливою нагодою і щасливим
збігом обставин: йому вдалось одним махом захопити
табір Афранія, а коли Юба втік, дотла знищити табір нумідій-
8 Плутарх
225
ців. Таким чином за відносно короткий проміжок часу
Цезар заволодів трьома ворожими таборами, перебив
п’ятдесят тисяч ворогів, а з власного війська втратив несповна
п’ятдесят воїнів. Так розповідають про хід цієї битви деякі
письменники. Інші ж пишуть, що Цезар особисто участі в ній
не брав, бо в ту хвилину, коли він шикував військо в
бойовий порядок, з ним стався напад його звичної хвороби. Як
тільки він відчув, що наближається напад, то звелів, поки
не втратив свідомості і хвороба не опанувала його повністю,
занести його в найближчу башту, де він перележав увесь
час цієї битви. Деякі з колишніх консулів і преторів, які
врятувалися втечею, наклали на себе руки, аби не попасти в
полон, а багатьох з тих, що опинвдися в полоні, Цезар наказав
стратити.
54. Катона Цезар прагнув захопити будь-якою ціною
живим і тому чимдуж поспішив до Утіки 97. Катон охороняв
це місто і тому не брав участі у згаданій битві. Коли Цезар
почув, що Катон наклав на себе руки, то явно засумував, хоч
невідомо було, чому саме. Він сказав тільки таке: «Катоне,
мені осоружна твоя смерть, бо тобі було осоружно одержати
від мене помилування». Однак, твір, який потім Цезар
написав проти Катона після його смерті, ніяк не вказує на
лагідне й примирливе ставлення Цезаря до нього. Бо чи
пожалів би він Катона живого, якщо стільки гніву вилив на
мертвого? З другого боку, Цезареве милосердя, виявлене щодо
Ціцерона, Брута та безлічі інших, хто воював проти нього,
дає підстави зробити висновок, що згаданий твір був
написаний не під впливом ненависті до Катона, а через
суперництво за вплив у суспільстві. А причина була така: Ціцерон
видав на честь Катона похвальний твір під назвою «Катон»,
який мав серед римлян, ясна річ, великий успіх, оскільки
був захоплююче написаний видатним оратором на
прекрасну тему. Цезаря дійняв до живого зміст цього твору, бо він
вважав, що похвала Катону, смерті якого він був причиною,
обертається обвинуваченням проти нього. Виходячи з цих
міркувань, Цезар відповів на похвалу іншим твором, у якому
зібрав цілий ряд закидів проти Катона, назвавши твір «Ан-
тикатоном». Обидва ці твори мали багато пристрасних
читачів як з уваги на особу Катона, так і Ціцерона.
55. Повернувшись із Африки в Рим, Цезар насамперед
виголосив перед народом промову, в якій вказав на велике
значення своїх перемог. Він повідомив, що захопив
стільки землі, що вона щорічно буде давати в державні
зерносховища двісті тисяч аттічних медімнів зерна 98 і три мільйони
226
літрів оливкової олії. Після цього він справив чотири
тріумфи — галльський, єгипетський, понтійський і
африканський 99 (останній не з нагоди перемоги над Сціпіоном, а над
царем Юбою). В африканському тріумфі вели сина Юби,
тоді ще маленького хлопця. Для нього неволя вийшла на
добро, бо з нумідійця й варвара він став одним з
найвченіших грецьких письменників. Після цих тріумфів Цезар
почав роздавати воїнам щедрі подарунки. Народ він старався
прихилити до себе, влаштовуючи пригощання та видовища.
Так, на двадцяти двох тисячах столів було справлено
пригощання для всіх громадян, а на честь своєї недавно
померлої дочки Юлії Цезар влаштував гладіаторські бої та
морські битви.
Потім було здійснено перепис громадян. Виявилося, що,
замість трьохсот двадцяти тисяч чоловік, занесених у
списки під час попереднього перепису, тепер зареєстровано
всього сто п’ятдесят тисяч 10°. Стільки втрат спричинила
громадянська війна, таку велику кількість народу вона вигубила,
не враховуючи тієї шкоди, якої завдала решті Італії та
провінціям.
56. Відтак Цезаря вчетверте обрали консулом, і він одразу
вирушив з військом в Іспанію проти синів Помпея, які,
незважаючи на молодий вік, зуміли зібрати на диво велику
армію, до того ж вони відзначалися неабиякою відвагою,
необхідною для полководців. Вони були поставили Цезаря в
дуже небезпечне становище, бо коли дійшло до великої
битви при місті Мунді101, війська Цезаря почали навіть
відступати, неспроможні витримати натиску противника.
Цезар, побачивши це, побіг крізь ряди воїнів, волаючи:
«Якщо у вас немає вже ні крихти сорому, то видайте мене
на поталу цим молодчикам!» Лише завдяки величезній
самовідданості воїнів йому пощастило відтіснити ворога й
перемогти. Понад тридцять тисяч помпеянців полягло на полі
бою. Втрати Цезаря становили тисячі найдобірніших
воїнів. Після битви Цезар сказав, що він багато разів боровся
за перемогу, а на цей раз уперше — за життя. Цю перемогу
він здобув у свято Діонісій, причому того самого дня, коли
чотири роки тому Помпей Великий вступив у війну.
Молодший із синів Помпея врятувався втечею, а голову старшого
кількома днями пізніше приніс Цезарю Дідій 102.
Це була остання війна, яку вів Цезар. Але тріумф, який
він улаштував з нагоди перемоги в цій війні, як ніщо інше,
прикро вразив римлян. Адже йшлося про те, що він переміг
не чужоземних вождів, не варварських царів, а винищив
си8*
227
нів і рід найзнаменитішого, але долею покривдженого
римлянина! Не годилося Цезарю справляти тріумф над
нещастям батьківщини й хизуватися тим, чому виправданням
перед богами й людьми могло б бути лише те, що до цих
дій його змусила крайня необхідність. Зрештою ніколи досі
(так люди говорили) він не слав у Рим ні гінців, ні урядових
листів з повідомленнями про свої перемоги в громадянських
війнах, навпаки, з почуття сорому він нехтував такою
славою.
57. Однак, зважаючи на щасливу долю Цезаря і легко
давши надіти на себе вуздечки, а до того ж і гадаючи, що
тільки єдиновладдя може дати їм спокій після громадянських
війн та інших бід, римляни вибрали його довічним
диктатором. По суті, це означало встановлення тиранії, бо до
необмеженої влади диктатора додавався ще й необмежений
термін її тривалості Перші особливі почесті ухвалив для
Цезаря сенат на пропозицію Ціцерона. Якщо ці почесті сяк-
так вкладалися в рамки людської гідності, то наступні,
якими його безугавно засипали, бажаючи перевершити один
одного в лестощах, вийшли за межі будь-якої пристойності.
Тому-то через надмірні і просто-таки безглузді постанови,
які стосувалися його особи, Цезар став неприємним і
ненависним навіть найпоміркованішим громадянам. А
змагалися у цій грі, як гадають, в однаковій мірі і його
підлабузники, і його ненависники, щоб було якнайбільше приводів для
незадоволення і щоб якнайважчими обвинуваченнями
виправдати замах на його особу. Зрештою, Цезар після
громадянських війн поводився бездоганно. Було навіть
ухвалено і, як гадали, не без підстави, побудувати храм Милосердя
на знак вдячності за його людяність. І справді, він пробачив
багатьом, хто воював проти нього, а декого, як наприклад,
Брута і Кассія 103, допустив до високих посад: обидва вони
стали преторами. Коли було скинуто з п’єдесталів статуї
Помпея, Цезар не дивився на це байдуже, а казав поставити
їх на попередні місця. З цього приводу Ціцерон зауважив, що
Цезар, встановлюючи заново статуї Помпея, утверджує свої
власні. Друзі вважали за необхідне, щоб він оточив себе
охоронцями, і багато хто з громадян пропонував йому для цього
свої послуги. Він, однак, не погодився на це, кажучи, що
краще один раз умерти, аніж жити в постійному страху за
життя. Вбачаючи прихильність до себе найкращою і
найнадійнішою охороною своєї особи, він знову влаштував угощення
і роздачу хліба, щоб прихилити до себе народ. А воїнів
зробив відданими собі, засновуючи колонії, серед яких
най228
більш відомими були ті, які засновано на місці Карфагена
й Корінфа. Обидва ці міста були зруйновані в один час, а
тепер одночасно відбудовані.
58. Що стосується впливових людей, то одним він давав
посади консулів і преторів, інших привертав до себе різними
почестями й привілеями, а всім вселяв великі надії,
прагнучи панувати над тими, хто самохіть визнавав його владу. Тут
трапився такий випадок. Після того як помер консул Мак-
сім, то на один день, що залишився до закінчення строку
його влади, Цезар призначив консулом Канінія Ребілія.
Коли багато римлян, як велів звичай, йшли вітати Канінія
з цього приводу, Ціцерон жартома сказав: «Поспішімо, щоб
устигнути застати його на посаді консула». Але природжена
жадоба великих діянь і великої слави не дозволяла Цезарю
по багатьох досягненнях користуватися плодами своєї
діяльності. Успіхи ставали для нього радше поштовхом і
заохоченням для подальших подвигів і розпалювали прагнення
нової слави, немовби всі дотеперішні звершення вже
поблякли. Ним заволоділа пристрасть змагатися з самим со~
бою, немов із суперником, і честолюбне прагнення майбут-
німи подвигами перевершити все те, що він раніше звершив.
Цезар виношував задум піти походом на парфян і навіть
почав відповідну підготовку, а після їх підкорення замишляв
пройти через Гірканію 104 вздовж Каспійського моря й
Кавказу, обійти кругом усе Чорне море, вторгнутись у
Скіфію 105, далі напасти на країни, сусідні з Германією,
і на саму Германію і, нарешті, повернутися в Італію через
Галлію, щоб таким чином замкнути коло римських
володінь і щоб римська держава з усіх боків межувала з
Океаном.
Під час підготовки до парфянського походу Цезар
задумав викопати канал через Корінфський перешийок і
доручив це завдання Анієну. Далі він мав на увазі повернути
течію Тібру трохи вбік від Рима, проривши глибокий канал
до Цірцейського миса, щоб Тібр вливався в море біля
міста Тарраціни 106, даючи таким чином для торговельних
кораблів безпечний і легкий прохід до Риму. Крім того, Цезар
хотів осушити болота неподалік міст Пометії й Сетії 107, щоб
потім передати врожайну землю багатьом тисячам людей.
Але це ще не все. Він-бо надумав побудувати греблю в морі
біля Остійського берега 108, а потім розчистити мілини,
усунути інші небезпечні місця й утворити там зручні гавані та
якірні стоянки, необхідні для посиленого судноплавства.
Усе це було в стані підготовки.
229
59. Розумно задумана і цілеспрямовано здійснена
Цезарем реформа календаря, коли було виправлено помилки, які
назбиралися з бігом часу, принесла величезну користь. Бо
вже в давні часи римляни користувалися календарем, у
якому панувало таке безладдя з тривалістю місяців, існувала
така неузгодженість із дійсною довжиною року, що
жертвоприношення і свята внаслідок постійних пересувань
припадали на невідповідні пори року. А коли був упроваджений
сонячний рік, який застосовували і в часи Цезаря, широкому
загалу він був невідомий і лише жерці знали, в який момент
слід внести поправку, і несподівано вставляли додатковий
місяць,— його вони називали мерцедонієм. Уперше, як
свідчить переказ, почав вставляти такий місяць Нума,
придумавши його як засіб для виправлення хиб календаря, але
користь із цього була мізерна та й звичай цей не
протримався довго. Про це я пишу в його життєписі І09. Цезар
запропонував спочатку найвизначнішим ученим і математикам
розв’язати це питання, а потім на підставі вивчення
запропонованих йому способів розробив власний, ретельно
продуманий і досконаліший календар110. Цим
календарем послуговуються римляни досьогодні і, певне,
завдяки йому в них у літочисленні похибок менше, ніж в інших
народів. Однак, і цей захід дав ворогам і зловмисникам
Цезаря привід для невдоволення. Так, наприклад,
славнозвісний оратор Ціцерон, коли хтось сказав, що «завтра зійде
сузір’я Ліри», зауважив: «Звичайно, за наказом», немовби
навіть і цю реформу календаря люди прийняли під примусом.
60. Проте найбільше неприхованої ненависті до Цезаря,
яка врешті-решт спричинила його смерть, викликала його
жадоба царської влади. Для загалу римлян вона була
основною причиною нелюбові до Цезаря, а для затаєних його
недругів давно стала пристойним приводом, щоб кувати
проти нього змову. Люди, які заохочували Цезаря прийняти
царську владу, поширювали серед народу чутку, начебто
згідно з Сівіллиними книгами 111 римляни зможуть
завоювати парфянске царство тільки в тому випадку, коли підуть
походом на парфян під проводом царя, інакше це
завоювання неможливе. Одного разу, коли Цезар вертався з Аль-
би 112 в Рим, ці люди наважились вітати його як царя. Цезар,
помітивши незадоволення народу, з обуренням сказав, що
його звуть не царем, а Цезарем. Оскільки у відповідь на це
запало загальне мовчання, Цезар пішов геть у дуже
невеселому й похмурому настрої.
Іншим разом, коли сенат ухвалював для нього якість
над230
звичайні почесті, Цезар сидів на підвищенні для ораторів.
До нього підійшли консули і претори, а також сенат у
повному складі, але Цезар не підвівся із свого місця, а,
ставлячись до них як до приватних осіб, відповів, що ухвалені йому
почесті краще зменшити, ніж збільшити. Така зневажлива
поведінка обурила не лише сенат, а й народ, який визнав,
що образа сенату стосується всієї держави. Одразу ж ті,
кому можна було не залишатись на засіданні, вийшли з
сенату дуже пригнічені. Та й Цезар зрозумів, у чому річ, і сам
незабаром пішов додому. Тут у присутності друзів він
відкрив шию і кричав, що готовий підставити горло під ніж ч
кожному, хто цього забажає. Пізніше він виправдовував
свою поведінку нападом хвороби, кажучи, що люди, які
хворіють на цю недугу, у хвилину її нападу виходять з
рівноваги, якщо мають стоячи промовляти до народу, бо вона
приводить їх у стан збудження, викликає запаморочення голови
й судому. Насправді, було не так. Навпаки, Цезар дуже хотів
тоді встати перед сенатом, але його спинили друзі, чи пак
лестуни, зокрема Корнелій Бальб, який сказав: «Не
забувай, що ти Цезарі Невже ти не вважаєш, що тобі належить
особлива пошана, як вищій істоті?»
61. До цих непорозумінь долучилася зневага, якої зазнали
з боку Цезаря народні трибуни, під час свята Луперкаліїв 113.
Свято це, за свідченням багатьох авторів, у сиву давнину
справляли пастухи, і воно справді нагадує багато в чому
аркадські Луперкалії. У Римі чимало молодих людей, ба
навіть високі службові особи бігають тоді вулицями міста
голі і, з жартами й сміхом шмагають кожного стрічного
кошлатими шкурами. Багато заміжніх жінок навмисно
виходять їм назустріч і, немов у школі, підставляють їм
обидві руки під удари в переконанні, що це полегшує вагітним
пологи, а бездітним дає змогу мати потомство. Цезар
дивився на це видовище з підвищення ^я ораторів, сидячи в
золотому кріслі, одягнений у пурпуровий одяг тріумфатора.
Антоній, у той час консул, був одним з тих, хто брав участь
у священному бігу. Коли Антоній з’явився на форумі, і юрба
розступилася перед ним, він підбіг до Цезаря й підніс йому
корону, оповиту лавровим вінком. Пролунали оплески, але
слабенькі, до того ж заздалегідь підготовлені. Та коли Цезар
відштовхнув корону, весь народ дружно зааплодував із
схвальними вигуками. Антоній удруге подав йому корону,
і лише дехто заплескав у долоні. Цезар знову відмовився
вяти її, і тоді залунали гарячі оплески. Так настрій народу
був підданий випробуванню, після чого Цезар підвівся із
231
свого місця й наказав віднести корону на Капітолій. Там
виявилося, що статуї Цезаря прикрашені царськими коронами.
Тоді два народні трибуни, Флавій і Марулл, миттю підбігли
й позривали їх, а тих, що першими привітали Цезаря як
царя, повели у в’язницю. Юрба людей пішла за ними, з
оплесками вітаючи вчинок трибунів і називаючи їх «брутами», бо
колись Брут знищив царську владу, яка переходила від
батька до сина, а правління державою передав сенату й народу.
Цезар, розлючений невдачею, позбавив Флавія й Марулла
влади, а в обвинувальному виступі ображав не тільки
трибунів, називаючи їх «брутами» й «кіманцями», а тим самим
образив і народ 114.
62. Тим-то народ звернув свій погляд на Брута. Рід його
по батьківській лінії походив, як вважали, від славнозвісного
Брута, а по материнській від іншого знаменитого роду —
Сервіліїв. Крім того, він був зятем і племінником Катона.
Почесті й увага, якими його обдаровував Цезар, притупили
в ньому бажання повалити єдиновладдя. Бо Брут не тільки
сам завдячує життям Цезарю. Адже той після розгрому
Помпея в битві при Фарсалі, пожалів його, а вже Брут
врятував життя багатьох своїх друзів, заступаючись за них
перед Цезарем, і взагалі втішався величезним його довір’ям.
Брут одержав найвизначнішу з тогочасних преторських
посад 115 і через три роки мав стати консулом, причому йому
була віддана перевага перед Кассієм, який також
домагався цього звання. У зв’язку з цим Цезар, як переповідають,
заявив, що, хоч Кассій має більше підстав для цього, проте
він, Цезар, не може знехтувати Брутом. А коли вже
склалася змова, і якісь люди донесли на Брута, Цезар не надав
цьому значення. Доторкнувшись рукою до свого тіла, він
сказав донощикам: «Брут ще почекає на мою шкуру»,
бажаючи цим показати, що, на його думку, Брут завдяки своїм
якостям гідний високої влади, але саме завдяки ним він не
стане невдячним і нікчемним. Однак, ті, хто прагнув зміни
державного ладу, скеровуючи свої погляди або на нього
одного, або з-поміж інших віддавали йому перевагу, хоч
ніхто не наважувався сказати це йому відверто. Але на
підвищенні й на кріслі, на якому Брут сидів, розглядаючи судові
справи як претор, вночі з’являлися написи: «Ти спиш, Бру-
те?» або «Ти не Брут!» та багато інших подібного змісту.
Отож коли Кассій помітив, що ці написи дедалі більше
й більше пробуджують честолюбність Брута, він почав
настирливіше підбурювати його, тим паче що відчував до
Цезаря відразу з причин, які ми подаємо в життєписі Брута.
232
Зрештою, Цезар ставився до Кассія з недовірою. Одного
разу він навіть сказав друзям: «Як ви гадаєте, чого хоче Кас-
сій? Мені не дуже подобається його надмірна блідість».
Іншим разом, коли до нього надійшли доноси, що Антоній і
Долабелла замишляють бунт, він сказав: «Я зовсім не боюся
цих довговолосих товстунів, а радше блідих і струнких»,
даючи зрозуміти, що має на увазі Брута й Кассія.
63. Однак, як виявляється, того, що призначено долею,
не стільки не можна передбачити, скільки не можна
уникнути. Тоді, як пишуть, появлялися дивні знамення й видіння,
блискавки на небі, гуркіт, який, бувало, розлягався вночі то
там, то там, самотні птахи, що спускалися на форум — усе
це явища, про які, можливо, і не слід було б згадувати при
такій жахливій події. Однак учений Страбон 116 розповідає,
що з’являлося багато вогненних людей, які мчали кудись,
у раба одного воїна з руки бурхало сильне полум’я, і тим,
хто дивився на це полум’я, здавалося, що воїн горить, але
коли полум’я погасло, раб залишився неушкоджений. Під
час одного жертвоприношення, яке виконував сам Цезар,
виявилося, що в жертовної тварини немає серця. Це було
лиховісне диво, бо в природі не трапляється жодної живої
істоти без серця. Багато авторів докладно пишуть про те,
як котрийсь віщун провістив Цезарю, що в той день місяця
березня, який римляни називають Ідами 117, йому слід
стерегтися великої небезпеки. А коли настав цей день, Цезар,
ідучи в сенат, привітався з віщуном і жартома зауважив:
«Ось уже й настали березневі Іди!» На це віщун спокійно
відповів: «Так, настали, але не минули!»
За день перед цим Цезар гостював у Марка Лепіда 118. Тут
він за столом, як це було його звичаєм, підписував якісь
листи, коли ні з того, ні з сього зайшла мова про те, яка смерть
найкраща, Цезар, випереджаючи всіх, заволав:
«Несподівана!» Потім уночі, коли він спав з дружиною, як завше, в
одній спальні, враз розчахнулися всі двері й вікна кімнати. Від
шуму й яскравого світла місяця Цезар прокинувся й помі-
тв, що Кальпурнія спить глибоким сном, але крізь сон ви-
мовляє,стогнучи, якісь невиразні, нерозбірливі звуки. їй-бо
марилось, що вона ридає, тримаючи в обіймах убитого
чоловіка. Однак дехто заперечує, що дружина Цезаря бачила
такий сон. Дім Цезаря мав, за рішенням сенату, на
вершині фронтона скульптурну прикрасу. Отож, за розповіддю
Лівія, 119 Кальпурнії приснилося, що ця скульптурна
прикраса відірвалася й падає вниз, тому вона стогнала й плакала.
Коли настав день, вона просила чоловіка, щоб він того дня
233
по змозі не виходив з дому й відклав засідання сенату;
якщо ж для нього нічого не важить її сон, то хай з допомогою
віщунів і жертвоприношень зазирне в майбутнє. Тоді й
Цезаря пройняла якась незрозуміла тривога й передчуття
лихого, бо раніше він ніколи не помічав у Кальпурнії
забобонного страху, властивого жіночій природі, а тепер побачив
її дуже схвильованою. Коли ж віщуни після багаторазових
жертвоприношень підтвердили наявність несприятливих
прикмет, Цезар вирішив послати Антонія, щоб той
відкликав засідання сенату.
64. У цю хвилину з’явився Децім Брут 120 на прізвисько
Альбін, який користувався такйм довір’ям Цезаря, що той
призначив його в своєму заповіті другим спадкоємцем. Він
також належав до змови Брута й Кассія. Тим-то, боячись,
тцоб змову часом не виявили, якщо Цезар цього дня
відмінить засідання сенату, він почав висміювати віщунів, а
Цезарю докоряти за те, що він накликає на себе звинувачення
з боку сенату, який розцінить його вчинок як неповагу до
себе. Адже сенат уже зібрався на його пропозицію, і сьогодні
всі готові проголосувати за те, щоб проголосити його царем
позаіталійських провінцій і щоб він носив царську корону
на землі й на морі поза межами Італії. Якщо тепер, коли вже
всі сенатори сидять на своїх місцях, хтось скаже їм
розійтись і прийти знову, коли Кальпурнії пощастить бачити
кращі сни, то можна собі уявити, що скажуть на це його
недоброзичливці. І хто після цього буде слухати його друзів,
коли твердитимуть, що таке становище — це не неволя, не
тиранія? Навіть якщо він через лиховісні прикмети вирішив
не брати участі в засіданні, то краще йому самому піти в
сенат і оголосити, що засідання.сенату відкладається. З цими
словами Брут узяв Цезаря за руку й витяг його з дому. Та
щойно вони переступили поріг, як чийсь раб почав
пробиватися до Цезаря з наміром поговорити з ним. Але юрба,
яка оточувала Цезаря відштовхнула раба, і тоді він
протиснувся до його будинку й попросив у Кальпурнії дозволу
залишитись там, поки повернеться Цезар, кажучи, що має
повідомити йому щось дуже й дуже важливе.
65. Артемідор з Кніда як знавець грецької літератури був
у близьких стосунках з деякими римлянами з оточення
Брута, тож йому було відомо багато чого, що ті замишляли.
Артемідор підійшов до Цезаря, тримаючи в руці сувій, у якому
було написано все, що він хотів донести про змову.
Побачивши, що Цезар приймає кожний сувій і зразу передає
слугам, які його оточували, він підійшов дуже близько і сказав:
234
«Прочитай це, Цезарю, тільки сам і то негайно! Тут
написано про дуже важливі й не байдужі для тебе справи». Цезар
узяв цей сувій, але прочитати його не дав йому змоги натовп
прохачів, хоч він декілька разів намагався це зробити. Так
він і ввійшов у сенат, тримаючи в руці тільки цей сувій.
Деякі автори повідомляють, що той, хто вручив Цезарю цей
сувій, був хтось інший, а не Артемідор, бо той взагалі не зміг
пробитися до Цезаря, відштовхуваний від нього юрбою на
всьому шляху.
66. Усе це можна було б пояснити випадковим збігом
обставин. Але якщо місцем, де відбувалася драма вбивства
Цезаря і де тоді зібрався сенат, був прекрасний будинок, що
його спорудив Помпей поруч з його ж театром, а засідання
відбувалося в залі, де стояла статуя Помпея, то тут,
безперечно, виявилася воля якогось божества і за його вказівкою
саме в цьому місці було скоєне це страхіття. Розповідають
навіть, що Кассій перед убивством поглянув на статую
Помпея й подумки закликав його в помічники, хоч сам був
пристрасним прихильником учення Епікура 121. Однак у ту
хвилину, коли мала статися жахлива подія, на нього, очевидно,
щось найшло, і він так розхвилювався, що забув усі
попередні погляди. Антоній був безмежно відданий Цезарю, надто
він відзначався неабиякою тілесною силою. Тому-то тепер
Брут Альбін зумисне затримав його перед будинком сенату
і втяг у довгу розмову. Тим часом Цезар увійшов у сенат.
Усі сенатори підвелися із своїх місць на знак пошани. Одні
із змовників, на чолі яких стояв Брут, стояли ззаду, за
кріслом Цезаря, інші підійшли до нього, нібито для того, щоб
підтримати прохання Туллія Кімвра про помилування брата,
що перебував на вигнанні. З цими проханнями про
помилування змовники проводжали Цезаря до самого крісла. Коли
він, сівши, відмовив їм, вони ще настирливіше почали
наполягати на своєму. Нарешті роздратований Цезар кожному
з них висловив своє незадоволення. Тоді Туллій обома
руками схопив Цезаря за тогу і почав стягувати її з шиї. Це був
умовний знак для нападу. Каска першим ударив Цезаря
мечем у потилицю. Удар виявився не смертельним і рана
неглибокою, бо з самого початку втратив необхідну для bhkq-
нання такого сміливого вчинку впевненість у собі. Цезар,
обернувшись, схопив його за руку й затримав меч.
Одночасно обидва вони закричали — поранений Цезар латиною:
«Каско, негіднику, що ти робиш?», а нападник грецькою,
звертаючись до свого брата: «Брате, поможи!»; від такого
видовища невтаємничені у змову сенатори сторопіли: з
пере235
ляку вони не спроможні були ні тікати, ні захищати
Цезаря, ні навіть видобути з себе слово. А змовники, які
підготувалися до вбивства, всі, як один, оголили свої мечі проти
Цезаря й оточили його щільним кільцем. Куди б не звернув
Цезар свій погляд, всюди бачив блиск заліза, з усіх боків
його почали колоти навіть у лице й очі, й рубати мечами,
немов дикого звіра, бо всі змовники повинні були взяти участь
у вбивстві, так би мовити, скуштувати крові жертви. Тим-то
і Брут устромив меч у пахвину Цезаря. Цезар, як пишуть
деякі автори, ще захищався від інших, кидаючись з криком
то туди, то сюди, та коли побачив і в Брута оголений меч,
накинув на голову тогу й підставив себе під удари. І чи то
доля так веліла, чи то змовники його відштовхнули, але він
упав біля постамента, на якому стояла статуя Помпея. Увесь
постамент був забризканий кров’ю. Складалося враження,
що сам Помпей з’явився, аби відомстити своєму ворогу,
який тепер лежав під його ногами й конав у судорогах від
безлічі ран. Цезар отримав, як кажуть, двадцять три рани,
причому багато змовників у метушні поранили один одного,
спрямовуючи стільки ударів у одну людину.
67. Після вбивства Цезаря Брут вийшов на середину,
немов з наміром сказати щось про те, що сталося. Але
сенатори не захотіли слухати його, а кинулись гурмою до дверей
і втікали, передаючи свій страх і народові. Люди не знали,
що робити. Одні зачиняли будинки, інші залишали
крамниці й рундуки, ще інші бігом гнали до місця вбивства, щоб
поглянути на вбитого, а багато бігло вже звідти,
надивившись. Антоній і Лепід, найвідданіші друзі Цезаря, нишком
вислизнули з курії й поховалися в чужих домах. А Брут
з рештою змовників, ще забризкані свіжою кров’ю, з
оголеними мечами в руках^ зібрались разом і подалися з Курії
на Капітолій. Вони не справляли враження втікачів, навпаки,
задоволені своїм учинком, сміливо закликали народ до
свободи, а людей знатного походження, яких надибували по
дорозі, запрошували приєднатися до їхнього походу. Деякі,
як Гай Октавій і Лентул Спітер, навіть пішли разом з ними,
поповнивши їхні ряди, і видавали себе за учасників вбивства,
приписуючи собі славу. Пізніше вони поплатилися життям
за свої хвастощі, бо згодом їх стратили Антоній і молодий
Цезар 122. Ось так нічого не дала їм слава, заради якої вони
вмерли, бо ніхто не повірив у їхню вигадку. Навіть ті, хто
карав їх, карали не за участь у вбивстві, а за саме бажання
взяти в ньому участь.
Наступного дня Брут і його прихильники зійшли з Ка-
236
пітолія на форум і виголосили промови перед народом.
Щоправда, народ слухав ораторів, але своєю поведінкою не
виражав ні задоволення, ні обурення тим, що сталося, а
глибоким мовчанням виразив, як свою тугу за Цезарем, так і
повагу до Брута. Сенат, прагнучи до прощення винуватців
убивства і до загального замирення, з одного боку, ухвалив
Цезарю божественні почесті й заборонив відміняти будь-
які його постанови, з другого боку, Бруту та його прихгільни-
кам призначив провінції, вшанувавши їх належним чином.
Тим-то тепер усі були впевнені, що становище в державі
нарешті зміцнилось і дійшло рівноваги.
68. Коли розпечатали духівницю Цезаря, виявилося, що
він заповідав кожному римлянину цінний подарунок.
Бачачи, як його тіло, спотворене ударами, несуть через форум,
натовп, не зберігаючи вже порядку і спокою, нагромадив
навколо трупа лавки, дерев’яні решітки й столи, підпалив цю купу
і таким чином спалив труп. Потім одні з палаючими
смолоскипами в руках побігли до будинків вбивць, щоб підпалити
їх, інші почали нишпорити по всьому місту в пошуках
змовників, щоб спіймати їх і роздерти на місці. Проте нікого з них
знайти їм не пощастило, бо кожен з них надійно сховався.
Інша доля спіткала одного з друзів Цезаря, якогось
Цінну. Розповідають, що він попередньої ночі мав предивний
сон. Йому снилося, що Цезар запросив його на обід; а коли
він відмовився, Цезар схопив його за руку й силоміць
потягнув за собою. Дізнавшись, що на форумі спалюють тіло
Цезаря, Цінна вийшов з дому й подався туди, щоб віддати
йому шану, хоч був ще під враженням жахного сну і його
лихоманило. Хтось із юрби побачив його і на запитання
іншого, хто це, назвав ім’я Цінни. Той передав третьому і так
далі, врешті-решт усі повірили, що це один з убивць Цезаря.
Річ у тім, що серед змовників справді був якийсь Цінна.
Переконана, що це і є той убивця, юрба кинулась на Цінну і в
одну мить роздерла його у всіх на очах. Украй налякані цією
подією, Брут, Кассій та інші змовники через декілька днів
виїхали з Рима. Про дальшу їхню долю — їхні подвиги,
поразки й загибель я пишу в життєписі Брута 123.
69. Цезар помер на п’ятдесят шостому році життя,
переживши Помпея не більше, ніж на чотири роки ,24. Цезарю
не довелося скористатись могутністю і владою, до яких^він
прямував крізь незліченні небезпеки і яких досяг з
величезним зусиллям. Йому дісталося тільки ім’я володаря і слава
серед громадян разом з її невідступною супутницею —
заздрістю. Але його великий геній — опікун, який не підводив
237
його за життя, не покинувши й після смерті, став месником
за вбивство. Він переслідував убивць, ганяючись за ними по
землях і морях, аж поки ніхто з них не залишився в живих.
Він подбав і про те, щоб кара не оминула тих, хто в будь-якій
мірі ділом чи порадою сприяв злочину. З усіх див, з якими
людина може зустрітися в житті, найдивовижніше випало на
долю Кассія. Він-бо після поразки коло Філіпп 125 заподіяв
собі смерть тим самим кинджалом, який встромив у Цезаря.
Із надприродних явищ найбільш примітними були появи
великої комети, яка після смерті Цезаря яскраво сяяла сім
ночей, а потім зникла, а також небувале послаблення
сонячного світла. Бо протягом усього того року сонячний диск був
блідий, сонце сходило тьмавим, а тепло, яке воно
випромінювало, було слабе і мляве. Повітря стало важким і
каламутним, бо сонячним променям не вистачало сили, щоб
пробитись крізь нього і прояснити його. А плоди землі через
холодне повітря залишалися недоспілими, не повністю
розквітали й не сягали повного розвитку.
Найочевиднішим доказом того, що боги не схвалили
вбивство Цезаря, була поява привида Цезаря Марку Бруту. А
було це так. Брутове військо мало переправитися з Абідоса 126
на другий материк. Уночі Брут, як завше, відпочивав у
своєму наметі. Але він не спав, а роздумував про те, що може
статися. Кажуть, що цей чоловік спав найменше з усіх
полководців, бо мав від природи здатність довго обходитися
без сну. Отож, коли він відпочивав у наметі, йому причувся
якийсь шелест біля дверей. При світлі світильника, який уже
гаснув, він побачив страшний привид людини надприродного
зросту і грізної своїм виглядом. Спочатку Брут злякався.
Та коли побачив, що привид не рухається з місця і не
озивається, а тільки мовчки стоїть біля його ліжка, запитав:
«Хто ти такий?» Привид відповів: «Я — твій злий дух, Бруте.
Ти побачиш мене коло Філіпп». На це Брут відважно сказав:
«Побачу», і привид в один мент зник. Через деякий час Брут
вишикував свої війська під Філіппами проти Антонія й
молодого Цезаря. У першому бою він навіть здобув перемогу
на своєму фланзі, розгромивши противника, і під час
переслідування спустошив табір Цезаря. Коли ж він мав стати
до другого бою, вночі йому знову з’явився цей привид, не
зронивши й слова, але Брут зрозумів, що доля його
вирішена. Він кинувся у вир небезпеки, але не поліг на полі бою;
коли його війська були розгромлені, він піднявся на якесь
підвищення, і, кинувшись на оголений меч, який приставив
до його грудей хтось із друзів, загинув.
238
АГІД І КЛЕОМЕН
агід
1. Не без підстав і просто-таки цілком слушно дехто
вважає, що міф про Іксіона 1 придуманий стосовно людей, які
ганяються за славою. Бо як Іксіон замість Гери в обіймах
тримав схожу на неї хмару і звідти появились на світ
кентаври, так і честолюбці, пропадаючи за славою, яка є лише
нужденною примарою чесноти, не творять нічого
благородного й цінного, а здійснюють чимало неправильних учинків
або таких, що є сумішшю добра і зла. Вони, заполонені
щораз то іншим поривом, стають жертвою заздрості та інших
людських пристрастей, так що до них можна віднести слова
поета Софокла, які в одному з його творів кажуть пастухи
про свої стада:
Ми їхні владарі, і їхні слуги ми,
Хоча вони мовчать, їх слухать треба нам 2.
Справді-бо, державні діячі, догоджаючи пристрастям і
капризам юрби, по суті, стають її слугами, аби тільки
заслужити назву «вождів народу» і «правителів». Порівняти їх
можна з начальниками носової частини корабля 3, які, хоч
море перед кораблем бачать ліпше і раніше, ніж стерничі,
проте постійно оглядаються на них і виконують їхні
розпорядження. Так само державні діячі, які бачать перед собою
тільки власну славу, насправді, є слугами юрби і тільки на
словах її керівниками.
2. Людині справді досконалій і благородній в повному
значенні цього слова слава взагалі не потрібна, хіба та, яка
відкриває їй дорогу до громадської діяльності і здобуття
довір’я серед громадян. Лише людям молодим, честолюбним
припустимо в міру хизуватися славними й гарними
вчинками. Бо чесноти, які в людей у цьому віці починають тільки
зароджуватись і пароститися, спершу, як каже Теофраст 4,
набирають сили від похвал, а згодом розвиваються вже,
маючи підпору в благородному способі мислення. Будь-яка
надмірність небезпечна в усіх відношеннях, а надмірне
марнославство на державній ниві просто-таки згубне. Бо людей,
які досягли великої влади, воно доводить до нестями та
явного божевілля, коли вони перестають вважати гідними
сла239
ви добрі вчинки, а, навпаки, найбільшим добром вважають
те, що приносить славу.
Одного разу Фокіон 5 сказав Антіпатру 6, який вимагав
від нього зробити щось, що суперечило добропорядності:
«Я не можу бути для тебе другом і улесливим догідником
в одній особі». Державний діяч повинен звернутися з такими
або подібними словами до народу: «Не можете, громадяни,
мати в мені одночасно і правителя і прислужника». Бо
інакше все вийде точнісінько, як із змією в байці: її хвіст
збунтувався проти голови, вимагаючи, щоб і він по черзі
показував дорогу, а не завжди тільки ззаду плентався. А коли хвіст
зайняв місце попереду, то повз бездумно, так що і себе
погубив ганебно і голову розбив на гамуз, бо вона всупереч
природі змушена була йти за сліпою і глухою частиною тіла як
за поводирем 7. Відомо, що така доля дістається багатьом
державним діячам, які все роблять у догоду народові.
Потрапивши в залежність від юрби, яка навмання жене вперед
у скороминущому пориві, вони потім неспроможні вже ні
зупинитися самі, ні протидіяти смуті.
Такі думки про те, до чого призводить гонитва за славою
серед юрби, прийшли мені до голови, коли я роздумував над
долею братів Тіберія та Гая Гракхів: їх, чудових від
природи людей, прекрасно вихованих, які керувалися в
громадській діяльності найблагороднішими спонуками, погубила
не стільки безмежна жадоба слави, скільки страх перед
безславністю, страх, який мав цілком благородні підстави. Бо,
здобувши серед співгромадян велику любов і підтримку,
вони соромились залишитись у них у боргу і, постійно
стараючись корисними для народу заходами перевершити
виявлені їм почесті й одержуючи за це ще більші докази
вдячності й довіри, вступили в свого роду честолюбне змагання
з народом і взагалі не помітили, як опинилися в становищі,
де й рухатись далі не було для них почесно, і зупинятись
було ганьбою. Порівняти з ними можна двох спартанських
вождів народу — царів Агіда й Клеомена. Бо і вони, як Грак-
хи, хотіли допомогти простолюду і, намагаючись відновити
справедливий суспільний лад, уже давно призабутий, так
само стали жертвою ненависті з боку можновладців, які не
хотіли позбутися своїх дотеперішніх привілеїв та влади.
Братами, щоправда, ці два спартанці не були, але
спорідненими й братніми були їх суспільні цілі, які вони ставили
перед собою і підгрунтя яких також було однакове.
3. Як тільки вкоренилося в Спарті прагнення до срібла
й золота 8, услід за придбанням багатства з’явилися
пожад240
ливість і скнарість, а разом з користуванням ним прийшли
розкіш, розбещеність і марнотратність. Втратила тоді
Спарта більшість своїх прекрасних прикмет і, потрапивши
в жалюгідне не достойне її славного минулого становище,
перебувала в ньому, аж поки царями стали Агід і Леонід.
Агід, з роду Евріпонтідів 9, син Евдаміда, був шостим царем
після Агесілая 10, який уславився своїми походами в Азію
і справедливо вважався колись найвидатнішим діячем серед
греків. Сином Агесілая був Архідам, який загинув у Італії
біля Мандурія в битві з мессапіями и. У Архідама було два
сини: старший Агід і молодший Евдамід, який після
загибелі бездітного Агіда в битві з Антіпатром коло Мегалопо-
ля 12 успадкував царський титул. Сином цього Евдаміда був
також Архідам, сином же Архідама — ще один Евдамід,
батько того Агіда, чиє життя ми тут описуємо 13. Леонід,
син Клеоніма, походив з іншої царської родини, яка
панувала в Спарті, а саме від агіадів. На трон він вступив
восьмим після того Павсанія, котрий розгромив Мардонія в
битві коло Платей 14. У Павсанія був син Плістоанакт, у Плісто-
анакта — Павсаній, який втік з Спарти в Тегею 15, а царем
на його місце став старший син Агесіполід, після смерті ж
бездітного Агесіполіда царська влада дісталася молодшому
синові Павсанія Клеомброту. У того народився син
Агесіполід і Клеомен, з яких перший панував недовго й помер
бездітним, а Клеомен, який правив після нього, пережив
старшого із своїх синів Акротата і залишив молодшого сина
Клеоніма. Однак не він став царем, а Арей, внук згаданого
раніше Клеоніма й син Акротата. Арей загинув у бою під
Корінфом 16, а царем стаз його син Акротат. Той також
загинув незабаром, розгромлений тираном Арістодемом у
битві коло Мегалополя, залишивши дружину вагітною. Вона
народила хлопчика, опікуном якого став син Клеоніма
Леонід. А коли дитина померла, не сягнувши зрілого віку,
царська влада перейшла до Леоніда, якого не злюбив простий
народ. Хоч у Спарті тоді почався загальний занепад, і
розпуста охопила всіх без винятку, однак Леонід набагато далі
ніж інші, відійшов від предківських звичаїв, бо тривалий час
вештався по палацах перських сатрапів, служив Селевку 17,
а тепер безсоромно проявляв азіатську гордовитість як у
користуванні царською владою, що повинна підкорятися
законам, так і в своєму ставленні до грецьких справ...
4. Що стосується Агіда, то він благородством мислення
й величчю духу набагато перевершив не тільки Леоніда, а й
майже всіх царів, які правили в Спарті після Агесілая
241
Великого. Йому не сповнилось ще й двадцяти років, коли він
став царем. Він був вихований у багатстві й розкошах
жінками — матір’ю Агесістратою та бабою Архідамією, яких
вважали найбагатшими серед лакедемонян. Але Агід одразу
оголосив війну насолодам, зняв з себе прикраси, які, за
уявленнями всіх, мали додавати його зовнішності особливого
блиску й привабливості, і рішуче відмовився від будь-яких
утіх та марнотратства. Він пишався своїм грубим
спартанським плащем, хотів користуватися спартанським столом
і взагалі вів спартанський спосіб життя, причому казав, що
царська влада потрібна йому лише для того, щоб мати змогу
з її допомогою відродити стародавні закони і звичаї.
5. Початок занепаду й недуги спартанської держави
припадає приблизно на той час, коли спартанці, зломивши
могутність афінян І8, наповнили своє місто золотом і сріблом.
Та поки залишався в силі закон Лікурга 19 про кількість
родин при спадкуванні, поки батько передав свою власність
тільки синові, то цей порядок і ця майнова рівність певною
мірою рятували державу від усіляких інших бід. А змінилося
все, коли ефором став якийсь Епітадей, людина впливова,
але зухвала й важкої вдачі. Він, посварившись із сином,
запропонував ретру 21, за якою кожному надавалося право
віддавати при житті або відписувати в заповіті свій дім і
земельний наділ будь-кому за своїм бажанням. Епітадей вніс
цей законопроект, щоб заспокоїти свій гнів, а інші прийняли
його й затвердили під впливом користолюбності і таким
чином занапастили те, що було розумне в суспільному ладі.
Бо відтоді можновладці почали набувати землю, не знаючи
міри, нещадно відсували тих, хто мав право на спадщину,
тому незабаром багатства зібралися в руках небагатьох,
а держава від цього почала бідніти. Загальна бідність разом
із заздрістю й ворожістю до маєтних спричинила
байдужість до доброго й прекрасного, бо верх узяли низькі
почуття. Спартанців залишилось не більше семисот чоловік, та
й з них, може, тільки сотня мала землю і спадкове майно,
а решта громадян була безмаєтною і безправною черню і
проживала в місті. Чернь в разі потреби неохоче, без запалу
ставала на захист Спарти від нападів зовнішніх ворогів,
зате завжди чекала слушної нагоди вчинити державний
переворот і змінити існуючий порядок.
6. Виходячи з таких міркувань, Агід, який вважав своїм
благородним завданням установити майнову рівність
громадян і поповнити їх число, почав випробовувати настрій
народу. Молодь, над усяке сподівання, зразу відгукнулась на
242
слова Агіда, готова була разом з ним воскресити давні
спартанські чесноти, і заради свободи перемінила спосіб життя,
неначе одежу. Не те було з людьми старшого віку. Вони,
наскрізь просякнуті зіпсуттям, ніяк не бажали повернення
Лікургових порядків, вони почували себе так, як збіглі раби,
коли їх ведуть назад до дому суворого рабовласника. Отже,
вони гудили Агіда за те, що він висловлює незадоволення
нинішнім становищем і тужить за давно відгомонілою
величчю Спарти. Зрештою, і поміж літніми людьми були такі, що
вихвалювали честолюбні й благородні задуми Агіда, зокрема
Лісандр, син Лібія, Мандроклід, син Екфана, і Агесілай
заохочували його до здійснення своїх починань. Лісандр
втішався великою повагою серед співгромадян, а Мандрокл
перевершував усіх греків умінням вести таємні справи, з
відвагою поєднуючи і обережність. Дядько царя, Агесілай,
талановитий оратор, але людина розбещена і грошолюбна,
удавав, що відгукнувся на намови і прохання свого сина, Гіп-
помедонта, уславленого подвигами в декількох війнах. Гіп-
помедонт міг тут подати велику допомогу завдяки любові,
яку відчувала до нього молодь. Проте, правду кажучи,
справжньою причиною, яка спонукала Агесілая
приєднатися до починань Агіда, був надмір боргів, від яких він
сподівався звільнитись при зміні державного устрою. Після того
як Агід зумів схилити на свій бік дядька, він одразу
спробував за його допомогою залучити до задуманої справи свою
матір, сестру Агесілая, яка користувалася в Спарті великим
впливом через безліч залежних від неї людей, боржників і
друзів. Крім того, її вплив на хід державних справ не раз
мав вирішальне значення.
7. Однак, тепер, почувши про ці задуми, Агесістрата
попервах налякалася й почала переконувати сина, щоб він
відмовився від своїх починань — вони, мовляв, нездійсненні
й непотрібні. Однак, Агесілай узявся доводити їй, що ці
починання мають на меті загальне добро і будуть успішно
звершені з великою користю для Спарти, та й сам Агід просив
матір пожертвувати багатством заради його слави і доброго
імені серед громадян: «Адже грішми,— доводив він їй,—
мені не під силу змагатися з іншими царями, бо слуги
сатрапів і раби намісників Птолемея й Селевка 22 багатші від усіх
спартанських царів разом узятих, але якщо своєю
поміркованістю, простотою й величчю духу я візьму гору над
їхньою розкішшю, якщо встановлю серед громадян майнову
рівність і запроваджу однаковий для всіх спосіб життя, то,
безперечно, здобуду ім’я і славу воістину великого царя».
243
Вражені цими честолюбними замислами молодого Агіда,
обидві жінки врешті-решт змінили свою думку і настільки
захопились, якщо можна так висловитись, цим невтримним
прагненням юнака до благородної слави, що тепер уже самі
підбадьорювали й підганяли Агіда до здійснення його
починань. Більш того, вони запрошували до себе знайомих і
намовляли їх підтримати молодого царя, розмовляли з
жінками, бо знали, що лакедемоняни з давніх-давен радо
прислухались до порад жінок, і набагато більше дозволяли їм
втручатись у громадські справи, аніж собі — в справи
домашні. Майже всі багатства Лаконії перебували в той час
у руках жінок, і саме ця обставина великою мірою
ускладнювала й гальмувала починання Агіда. Бо більшість жінок
неприхильно поставилась до його намірів, тому що не хотіли
відмовитись від розкоші, в якій вони, не маючи уявлення
про благородні цінності, вбачали своє щастя, а також
усвідомлювали, що новий порядок поклав би край їхньому
значенню і впливу, які їм давало багатство. Вони звернулися
до другого царя, Леоніда, з настирливими проханнями, щоб
він, як старший за віком, протиставився починанням Агіда
і приборкав його. Леонід, звичайна річ, дуже хотів стати
по бік багачів, але зі страху перед народом, що виступав за
переміни, явно жодних заходів проти Агіда не вживав, і
лише тайкома старався цій справі шкодити й остаточно
розладнати її. З цією метою він обмовляв Агіда перед
високими службовцями в Спарті, начебто молодий цар
обіцяє бідноті майно багатих взамін на тиранічну владу
для себе. Роздачею землі та відміною боргів він нібито хоче
купити собі юрму охоронців, а не придбати для Спарти
громадян.
8. Проте завдяки заходам Агіда ефором був обраний його
прихильник, Лісандр. Через нього Агід одразу запропонував
старійшинам 23 ретру, головні статті якої були такі: всі борги
боржникам скасовуються, земля розподіляється заново.
Смуга землі між Пелленським видолинком і горою Тайге-
том, Малеє ю і Селласією 24 буде поділена на чотири тисячі
п’ятсот ділянок, земля поза межами цієї смуги — ще на
« * * • t и •• ос
п ятнадцять тисяч ділянок, які мають відіити до періеків ,
здатних носити зброю, а внутрішня смуга з чотирма з
половиною тисячами ділянок буде надана самим спартанцям,
число яких має поповнитись за рахунок періеків і
чужоземців, які одержали старанне виховання, гарних на вроду, в
розквіті віку, всі спартанці складатимуть п’ятнадцять фі-
дітіїв по чотириста і по двісті чоловік і вестимуть такий спо-
244
сіб життя, який вели їх предки Фідітій — спільна трапеза
в стародавній Спарті і одночасно сукупність учасників такої
трапези.
9. Такий законопроект був поданий Раді старійшин. Та
оскільки старійшини не змогли прийти до єдиної думки
щодо нього, то Лісандр скликав народні збори й сам виступив
перед громадянами. А Мандроклід і Агесілай закликали
народ не звертати увагу на жменьку людей, які глумляться
з простолюду, і не ставитись байдуже до того, що Спарта
втратила свою гідність і повагу. «Згадайте,— казали вони,—
стародавні провіщення, які умовляли остерігатися користо-
любності, як згубного для Спарти зла. Не забувайте і про
недавнє провіщення, яке принесено нам від Пасіфаї!»
Храм же Пасіфаї й оракул міститься в Таламах 26. Пасі-
фая, за одним переказом, була дочкою Атланта, і від Зевса
народила сина Аммона, на думку інших, в Таламах
умерла Кассандра 27, дочка Пріама, яка одержала ім’я Пасіфаї
за те, що всім відкривала майбутнє 28. Знову ж Філарх 29
доводить, що йдеться про дочку Амікла на ім’я Дафна 30, яка,
втікаючи від закоханого в неї Аполлона, перетворилась на
лаврове дерево, а бог ушанував її, наділивши даром
віщування. Отож згадані оратори нагадували тепер, що й оракул
Пасіфаї наказував спартанцям установити в себе рівність
для всіх згідно з законом Лікурга.
Насамкінець перед зібраними спартанцями виступив цар
Агід і в короткій промові заявив, що робить великий внесок
у побудову нового суспільного ладу — першим віддає в
загальне користування все своє величезне особисте майно,
яке складається з орної землі й пасовищ, а також із
шестисот талантів грошей. Те саме ладні зробити його мати й баба,
а також його друзі й родичі — найбільші багачі серед
спартанців.
10. Народ був вражений такою великодушністю молодого
Агіда і зрадів невимовно, що майже через триста років
з?явився нарешті цар, гідний Спарти. Зате тоді з особливою
запеклістю виступив проти Агіда цар Леонід. Він
усвідомлював, що коли й він змушений буде вчинити так само, то
не матиме такої ж вдячності від співгромадян, бо хоч усі
віддадуть нажите ними майно, честь повністю' дістанеться
тільки тому, хто перший показав у цьому приклад, тобто
А гіду. Тим-то Леонід задав А гіду запитання: «Як ти гадаєш,
чи був Лікург справедливою й порядною людиною?» А коли
одержав ствердну відповідь, знову запитав: «А хіба Лікур
видав який-небудь закон про відміну боргів або про надання
245
громадянських прав чужинцям? Він, який вважав, що без
вигнання чужинців не може бути мови про здорове
суспільство?» На це Агід відповів йому так: «Немає нічого дивного
в тому, що ти, Леоніде, котрий виховувався в чужих краях
і наплодив дітей з доньками сатрапів, не знаєш законів Лі-
курга. Він-бо разом з монетою вигнав із Спарти борги й
позики грошей. Не знаєш також, що він не стільки косо
дивився на чужинців, які поселялися в містах, скільки на
людей, у яких звичаї і спосіб життя відмінні від спартанських.
Таких-то людей він справді виганяв, але не з особистої не-
хіті до них, а тому, що боявся, аби вони, спілкуючись із
спартанцями, не прищепили їм жадобу до наживи, розкіш
і розбещеність. Адже Терпанд, Фалет і Ферекід 31 були
чужинці, але в своїх піснях і повчаннях висловлювали погляди,
близькі до поглядів Лікурга, і через те зажили в Спарті
великої пошани. А ти, Леоніде,— говорив далі Агід,— хвалиш
Екпрета, який, бувши ефором, відрізав сокирою музиканту
Фрінніду 32 на кіфарі дві струни з дев’яти. Хвалиш також
тих, хто в подібний спосіб обійшовся з Тимофієм 33, а мене
ганиш за те, що я хочу вигнати з Спарти розкіш,
марнотратність і чванливість! Але ж ті люди були всього-на-всього
проти надмірної вигадливості й вишуканості в музиці. Вони-
бо хотіли, щоб ці хиби не розвинулися далі, коли вже брак
ритму й милозвучності в житті й звичаях призводить
державу до внутрішнього розладу й дисгармонії».
11. Після цієї промови народ став на бік Агіда, а багачі
звернулися До Леоніда з проханням захистити їх. Вони
також просили допомоги у старійшин, які були наділені
правом розглядати попередньо законопроекти, що виносяться
на народні збори, і своїми умовляннями домоглися того,
що кількість голосів проти прийняття ретри була на один
голос більша, ніж за її прийняття. Тоді Лісандр, який ще
залишився ефором, вирішив притягти Леоніда до суду на
підставі стародавнього закону, який забороняв Геракліду мати
дітей з чужинкою, а тих, хто від’їжджав зі Спарти й
переселявся в іншу країну, засуджував на смерть. Однак
виступати з обвинуваченням проти Леоніда Лісандр підмовив
інших, а сам разом з товаришами по посаді став спостерігати
за появою на небі особливого знамення. Річ у тім, що кожні
дев’ять років ефори в ясну, але безмісячну ніч сідають разом
і мовчки дивляться на небо. Якщо тоді з однієї його частини
перелетить на другу зірка, вони починають проти царів
судове переслідування за зневагу до богів і позбавляють
їх влади до того часу, поки з Дельф або з Олімпії не прийде
246
оракул, який виправдовує обвинувачених царів. Отож
Лісандр оголосив, що йому явилось таке знамення і притягнув
Леоніда до судової відповідальності. Він виставив свідків,
які заявили, що той прижив собі двоє дітей з азіаткою, яку
віддав йому за жінку котрийсь начальник кінноти царя Селен-
ка, але оскільки вона зневажала й ненавиділа Леоніда, він
повернувся проти свого бажання в Спарту і тут захопив
трон, бо інших спадкоємців трону не було. Одночасно
Лісандр намовив зятя Леоніда, Клеомброта, який також був
царського походження, пред’явити свої права на царську
владу. Наляканий Леонід утік, шукаючи притулку в храмі
Афіни Міднодомної 35. Разом з ним пішла туди його дочка,
яка покинула Клеомброта. Леоніда викликали в суд, але
він не з’явився. Тоді спартанці позбавили його царського
трону й передали його Клеомброту.
12. Тим часом скінчився строк перебування Лісандра 35
на посаді ефора, і він утратив владу. Новообрані ефори зразу
дозволили Леоніду залишити його притулок, а проти
Лісандра й Мандрокліда висунули обвинувачення в тому, що
вони протизаконно подали пропозицію про скасування
боргів і розподіл землі. Обвинувачені, бачачи, що непереливки,
умовляли царів виявити одностайність і не звертати уваги
на рішення ефорів. Адже вся сила і значення ефорів,—
казали вони,— полягає в незгоді між царями, бо ефори повинні
віддавати свої голоси за того царя, чия думка правильна,
коли другий цар задумує щось некорисне. Якщо, однак,
обидва царі мають однакові погляди, то тоді їхня влада
непохитна, і ефори, виступаючи проти царів, діють протизаконно,
бо вони повинні діяти як посередники в суперечках між
царями, а не втручатися в справи, коли ті одностайні. Після
того як обвинуваченим пощастило переконати царів, вони
вийшли на майдан у супроводі своїх друзів, прогнали ефорів
з їхніх крісел і призначили нових, у числі яких був і
Агесілай. Відтак вони озброїли багато молоді і звільнили
ув’язнених з тюрем, тим самим нагнавши неабиякого страху
противникам, які чекали, що тепер посипляться смертні вироки.
Однак царі не стратили нікого, навпаки, коли Леонід таємно
тікав у Тегею, рятуючись від убивць, яких послав навздогін
за ним Агесілай, Агід, дізнавшись про це, пославг вірних йому
людей, які взяли під захист Леоніда і в безпеці доставили
в Тегею.
13. У той час, як справа успішно просувалася вперед, і
ніхто вже не стояв їй на заваді й не заперечував, раптом
знайшлася одна людина, яка все занапастила й погубила.
247
А зробив це Агесілай, який спотворив найблагородніший,
у повному значенні цього слова, спартанський задум най-
ганебнішим з пороків — користолюбством. Агесілай мав
багато надзвичайно врожайної землі, але по вуха був у
боргах, а що сплатити їх ніяк не міг і в той же час не хотів
втратити свої землеволодіння, то почав переконувати Агіда, що
коли той одночасно здійснить обидва свої наміри, в Спарті
можуть виникнути великі заворушення; та коли
землевласників задобрити спочатку скасуванням боргів, то вони
потім спокійно й легко погодяться на переділ землі. Так думав
і Лісандр, до речі, обманутий Агесілаєм. Кінець кінцем, усі
принесли з собою на майдан боргові розписки — в Спарті
вони називаються «кларіями»,— склали їх на купу і спалили.
Коли полум’я знялося високо вгору, багачі й лихварі
розходилися вкрай засмучені, а Агесілай, немов глузуючи з них,
вигукнув, що ніколи ще не бачив яскравішого світла й
чистішого вогню.
Народ тепер вимагав негайно переділити землю. Царі
навіть дали такий наказ, однак Агесілай знаходив усілякі
перешкоди, викручувався на всі лади й затягував справу
доти, поки Агіду не довелось виступити в похід, бо ахейці 36,
союзники Спарти, просили допомоги, боячись, що етолій-
ці37 через Мегариду38 нападуть на Пелопоннес. Щоб
перешкодити цьому нападові, ахейський полководець
Арат зібрав військо і про свої починання написав ефо-
рам.
14. Ефори негайно відправили до Арата Агіда, який
виявляв честолюбний запал і пишався відданістю своїх воїнів.
Були це переважно люди молоді й бідні, які, щойно
звільнившись від боргів, плекали надію, що після повернення з війни
одержать землю. Тим-то вони горіли бажанням показати
себе перед Агідом у якнайкращому світлі. Своєю поведінкою
вони викликали подив у жителів міст Пелопоннесу, через
які проходили, бо не завдавали їм ніякісінької шкоди,
марширували спокійно і майже без галасу, так що всі греки
тільки дивувалися, який то порядок мав бути в
спартанському війську колись давно під проводом славного Агесілая
або Лісандра чи незапам’ятного Леоніда39, якщо тепер
спартанські воїни показують такі взірці поваги і страху
перед юнаком, молодшим мало не від кожного з них. Зрештою
й сам юний Агід був предметом загального подиву й пошани
через свою простоту, працьовитість, скромний одяг і зброю,
які нічим не відрізнялися від обладунку звичайного воїна.
Але багатіям не до душі були нововведення Агіда, бо вони
248
боялися, щоб його дії часом не стали для простого народу
спонукою до заворушень, а він — зразком справжнього
правителя.
15. З’єднавшись біля Корінфа з Аратом, який ще
остаточно не вирішив, коли дати противнику бій і як вишикувати
військо, Агід виявляв готовність битися і відвагу, але не
необдуману й відчайдушну. Він твердив, що, на його думку,
слід вступати в вирішальний бій, щоб не дати ворогу пройти
через ворота Пелопоннесу, і не допустити, що війна
перенеслася в глиб півострова. Проте він зауважив, що вчинить
так, як визнає за доцільне Арат, бо Арат старший віком за
нього і стоїть на чолі ахейців, а він, Агід, прийшов не для
того, щоб командувати ними, а щоб подати їм допомогу
в боротьбі зі спільним ворогом. А Батон із Сінопи 40,
навпаки, твердить, начебто Агід був проти битви, хоч на ній
наполягав Арат, але Батон просто не читав того, що про це
пише сам Арат. Бо, виправдовуючи своє становище, Арат
пише, що оскільки селяни вже встигли звезти з полів увесь
урожай, він вважав за доцільніше залишити ворогам дорогу
вільною для вступу в Пелопоннес, ніж ризикувати,
вирішуючи в битві долю ахейців у цілому. Отже, відмовившись від
думки про вирішальну битву, Арат, подякувавши союзникам
і похваливши їх, відправив їх додому. Тоді й Агід подався
назад у Спарту, де тим часом дійшло до заворушень і
великих змін.
16. Річ у тім, що Агесілай, ставши ефором і звільнившись
від журби, яка його досі гнітила, не цурався тепер ніякого
протизаконного вчинку, аби тільки він давав йому грошову
вигоду. Так, він, порушуючи освячений звичаєм порядок, бо
ще не надійшов строк, якого вимагав круг часу, вставив у рік
тринадцятий місяць41, щоб брати за нього додатковий
податок. Боячись відплати з боку тих, кого він кривдив,
ненависний для всіх спартанців, він утримував озброєних
охоронців і ходив у будинок Ради лише в їх супроводі. Він
виразно давав зрозуміти, що одного з царів має ні за що,
а до Агіда зберігає певну видимість поваги радше як до свого
родича, ніж як до царя. До того ж він поширював чутки,
що залишиться ефором і на наступний строк. Але саме тому
його вороги, щоб не допустити цього, змовилися між собою
й на очах у всіх повернули в Спарту Леоніда з Тегеї і знову
віддали йому трон, причому народ на це охоче погодився,
бо ніхто не приховував свого обурення з того приводу, що
їх безсоромно ошукано обіцянкою переділу землі.
Агесілая врятував, потай вивівши з міста, його син Гіп-
249
помедонт, якого всі любили за його мужність і який просив
співгромадян помилувати батька. Із царів Агід мусив
шукати захисту в храмі Афіни Міднодомної, а Клеомен
подався просити притулку у храм Посейдона, бо видно було,
що Леонід відчуває до нього більшу ненависть, ніж до Агіда.
Так і було: Леонід, не чіпаючи поки що Агіда, прийшов до
Клеомброта в супроводі воїнів і гнівно картав його за те, що
він — його зять — вчинив зло своєму тестю, віднявши
в нього царську владу й вигнавши з батьківщини.
17. Клеомброт, який не мав чим виправдати себе, сидів
з похнюпленою головою й мовчав. Разом з ним була Хіло-
ніда, дочка царя, яка раніше, коли батько потрапив в опалу,
вважала батькову кривду своєю кривдою, і коли Клеомброт
став царем, покинула його, свого чоловіку, щоб поділити
гірку долю батька. Опісля, коли Леонід перебував на
вигнанні, вона сумувала за ним і дорікала чоловікові. Але тепер,
коли зайшли разючі зміни в долях одного й другого,
змінилася й вона. Люди бачили, як вона сиділа прохачкою разом
з Клеомбротом, обіймаючи його обома руками, а двоє дітей
горнулися до неї з двох боків. Усі гляділи на неї з подивом,
усі були зворушені до сліз її добротою й любов’ю до
чоловіка. А вона, показуючи на свій сяк-так накинутий одяг і
незачесане волосся, сказала: «Поглянь, батьку, як нужденно
я виглядаю. Проте причиною цього не є моє нинішнє
співчуття до Клеомброта, ні, бо печаль стала моєю нерозлучною
подругою й супутницею, відколи нещастя посипались на
тебе, і ти пішов на вигнання. Як бути мені тепер, коли ти
переміг і знову став царем Спарти: чи мені далі жити в горі,
чи вдягнути на себе розкішні царські шати й дивитись, як
мій чоловік, що взяв мене за дружину дівчиною, загине від
твоїх рук? Зрештою, якщо він не зуміє випросити в тебе
помилування і не зворушить тебе сльозами своїх дітей і
дружини, то його спіткає за нерозум кара тяжча, ніж
задумав ти сам, бо, перш ніж умерти, він побачить смерть
найдорожчої своєї дружини. Адже як я зважусь жити й
дивитись у вічі іншим жінкам, якщо ні чоловік, ні батько не
змилостивились наді мною, залишившись глухими до моїх
прохань? На мою долю випало як дружині і як дочці поділяти
безталання й ганьбу моїх близьких! Якщо в тебе, батьку,
були якісь слушні підстави нарікати на мого чоловіка, то
я їх відняла, коли стала на твій бік, коли спільно з тобою
терпіла біду, яка нас спіткала, і в такий спосіб осудила його
вчинок. Зрештою, ти сам своєю7 поведінкою показуєш, що
таку провину можна зрозуміти й виправдати, якщо царську
250
владу вважаєш настільки цінною й жаданою, що, на твій
погляд, справедливо і вбити зятя і бездушно ставитись до
рідної дочки».
18. Так гірко нарікаючи, Хілоніда притулилась лицем до
голови Клеомброта й помутнілими від сліз і скорботи очима
обвела присутніх. Леонід після короткої наради з друзями
наказав Клеомброту встати й забратись геть на вигнання,
а дочку вмовляв залишитись і не покидати батька, який її
так любить, що заради неї пожалів її чоловіка. Але
переконати її він так і не зміг. Вона подала одну дитину
чоловікові, який підвівся, другу взяла на руки сама і, поцілувавши
вівтар бога, пішла разом з Клеомбротом на вигнання. І якби
Клеомброт не був засліплений жадобою пустої слави,
вважав би вигнання з такою дружиною більшим щастям, аніж
царську владу.
Позбувшись Клеомброта і відсторонивши від влади до
теперішніх ефорів, Леонід призначив інших і став чигати на
життя Агіда. Спершу він намовляв царя вийти з притулку
і правити, як і раніше: громадяни, мовляв, йому прощають,
бо розуміють, що він як людина молода й честолюбна став
жертвою підступів Агесілая. Але Агід, запідозривши в цьому
щось недобре, залишався у храмі, тож Леонід нарешті
перестав брехати й лицемірити і вдався до інших підступів.
Агіда часто відвідували й розмовляли з ним Амфарет, Дамо-
харет і Аркесілай. Час до часу вони брали з собою Агіда
в лазню і після купелі знову проводили в храм. Усі три були
його добрими приятелями, але Амфарет, незадовго до цього
позичив у Агесістрати кілька дорогих шат і чар і, щоб їх
привласнити, почав замишляти зле проти Агіда та двох
жінок — його матері й баби. Він, як передають, піддався
намовам Леоніда і, крім того, під’юджував проти Агіда ефорів,
до числа яких належав і сам.
19. Агід і далі перебував у храмі, лише вряди-годи
виходячи в лазню. Тим-то вирішено було схопити його, коли
він буде поза межами храму. «Приятелі» підстерегли його,
коли він вертався з лазні, вийшли йому назустріч,
привіталися й пішли разом з ним, розмовляючи й жартуючи, як
ведеться в гурті молодих і добрих знайомих. Але як тільки
вони підійшли до повороту, що вів до темниці, Амфарет,
як наділений владою ефора, схопив Агіда за плече і
сказав: «Я веду тебе, Агіде, до ефорів, щоб ти склав їм звіт про
свою діяльність». Одночасно Дамохарет, чоловік високий
на зріст і дужий, накинув йому на шию плащ і потяг Агіда
за собою, а інші, як було домовлено, штовхали його ззаду.
251
Оскільки місце було безлюдне, ніхто не прийшов цареві на
допомогу. Так змовники кинули Агіда у в’язницю. Негайно
з’явився Леонід з великим загоном найманців і наказав
оточити будинок. Ефори увійшли всередину в’язниці до Агіда
і привели з собою тих старійшин, які були їх однодумцями.
Щоб надати розправі над Агідом видимість судового
розгляду, вони зажадали, щоб він виправдався за свої дії. У
відповідь молодий цар висміяв їхнє лицемірство. Тоді Амфарет
крикнув: «Ти ще пошкодуєш і поплатишся за своє
зухвальство!» Один з ефорів, який співчував Агіду й хотів
підказати йому спосіб зняти з себе вину, спитав його, чи не діяв
він часом з примусу Леоніда й Агесілая. Але Агід відповів,
що ніхто його не примушував, і тільки маючи перед очима
образ Лікурга, він прагнув установити в Спарті такий
державний устрій, який був у давнину. Тоді той самий ефор
запитав його, чи не розкаюється він у своїх учинках. На це
юнак відповів, що він не розкаюється в найблагородніших
своїх починаннях і не розкається, навіть коли побачить,
що йому доведеться витерпіти найжорстокіші муки. Тоді
ефори винесли йому смертний вирок і наказали вартовим
повести Агіда в так звану дехаду. Це таке приміщення у
в’язниці, де засуджених страчують через задушення. Бачачи,
що вартові не наважуються підійти до Агіда, і навіть
найманці відвертаються і відмовляються виконати цей наказ,
мовляв, ні закони, ні звичаї не дозволяють підняти руку на
особу царя, Дамохарет узявся їх лаяти й погрожувати, а
відтак сам потяг Агіда на місце страти.
Тим часом багато хто вже встиг дізнатися, що Агіда
схоплено, і коло дверей в’язниці зчинився галас,
палахкотіли факели, прибігли мати й баба Агіда, щоб урятувати його,
і вимагали, щоб цар спартанців став перед судом всіх
громадян і захищав себе. Але це тільки прискорило страту, бо
ефори побоювались, що коли збереться ще більше народу,
то Агіда визволять ще цієї ночі.
20. Йдучи на страту Агід побачив, що один з вартових
гірко плаче, до глибини пройнятий його сумною долею, і
сказав йому: «Перестань плакати наді мною, чоловіче!
Умираючи всупереч закону і справедливості, я стою вище від
своїх убивць». З цими словами він без опору дозволив
накинути собі на шию зашморг.
Після цього Амфарет підійшов до дверей в’язниці. Тоді
Агесістрата впала перед ними як перед давнім добрим
приятелем сина навколішки з проханням про помилування
Агіда. Амфарет підняв її з землі й запевняв, що Агіду не
252
вчинять ніякої кривди. Він навіть запропонував їй, якщо
вона хоче, пройти з ним до сина. Агесістрата просила, щоб
разом з нею впустили матір. На це Амфарет відповів, що
він не заперечує. Впустивши обох жінок усередину, він
наказав знову зачинити двері в’язниці. Тут він найперш
віддав на страту Архідамію, стареньку вже дуже похилого
віку, яка зажила великої поваги серед спартанських жінок.
А коли ця була страчена, казав впустити також Агесістрату.
Побачивши мертвого сина на підлозі й матір, яка висіла на
петлі, вона з допомогою вартових зняла її з петлі, положила
поруч з Агідом і накрила їх. Потім, припавши до тіла сина
й поцілувавши його обличчя, промовила: «Сину, твоя
надмірна довірливість, твоя лагідність і людинолюбність
погубили і тебе, і нас з тобою!» Амфарет, який, стоячи в
дверях, все бачив і чув, підійшов ближче до Агесістрати і
гнівно крикнув: «Якщо ти поділяєш погляди сина, то
поділиш і його долю!» Коли Агесістрату підставили під петлю,
вона ще сказала такі слова: «Аби тільки це пішло Спарті на
добро».
21. Коли звістка про цей страшний злочин облетіла місто,
і з в’язниці винесли три мертві тіла, страх перед
можновладцями не був настільки великий, щоб громадяни бодай
намагалися хоч трішечки приховати свій біль з приводу того,
що сталося, і ніхто вже не стримував своєї ненависті до
Леоніда й Амфарета. Всюди обурено говорили, що відколи
дорійці населяють Пелопоннес 42, у Спарті не було скоєно
такого страшного й нечестивого злочину. На царя лакеде-
монян навіть вороги не піднімали рук, зустрівшись із ним
на полі бою, відступали зі страху і з поваги до його високого
достоїнства. Тим-то, незважаючи на безліч битв, які
точилися між лакедемонянами й іншими греками аж до часів
Філіппа 43, лише один цар — Клеомброт — був убитий
ударом списа коло Левктр 4 , щоправда, мессенці твердять,
начебто ще цар Теопомп поліг на полі бою від руки Арісто-
мена 45, але самі лакедемоняни заперечують це й доводять,
що Теопомп був тільки поранений. Так чи інакше, існує тут
розбіжність думок. Зате немає сумніву, що Агід був перший
із спартанських царів, який загинув, страчений ефорами.
А загибель його тим сумніша, що почав він благородну й
гідну Спарти справу, та й загинув у такому віці, в якому до
помилок людей ставля'ґься поблажливо. Якщо вже він
заслуговував якогось докору, то хіба з боку друзів, а не ворогів,
і передусім за те, що зберіг життя Леоніду і як людина
шляхетного серця і м’якої вдачі надто довіряв людям.
"V
253
КЛЕОМЕН
1. Після смерті Агіда 1 його брат Архідам негайно втік
із Спарти, так що Леонід не встиг його схопити, але дружину
загиблого Агіаду разом з недавно народженою дитиною
забрав з дому чоловіка й силоміць видав заміж за свого сина
Клеомена, хоч той для одруження був ще замолодий. А
зробив це Леонід тому, що не хотів, аби з нею одружився хтось
інший. Річ у тім, що Агіада була дочкою Гіліппа і як його
спадкоємиця мала одержати величезний маєток, а гожістю
і вродою перевершувала всіх грекинь, до того ж славилась
бездоганною поведінкою. Як передають, вона вдавалася до
всіляких засобів, аби не допустити цього примусового
шлюбу з Клеоменом, та коли вийшла за нього заміж, хоч і не
перестала ненавидіти Леоніда, але для свого молодого
чоловіка була дружиною доброю й відданою. Та й Клеомен
полюбив її щиро з першого дня і навіть певною мірою співчував
її тузі й радо слухав спогади про покійного, часто розпитував
про життя і вчинки Агіда, слухав її розповіді про його
задуми й погляди на життя.
Клеомен був людиною честолюбною і великодушною.
Від природи він був не менш, ніж Агід, схильний до
самовладання, стриманості і скромності в побуті, зате не
було в ньому м’якості й обережності Агіда, навпаки, в його
душі сиділо немов якесь вістря завзятості, яке штовхало
його щоразу, коли перед ним з’являлася якась благородна
мета, і він нестримно рвався до неї. Найпрекрасніше діло,
на його погляд, було правити людьми, які самохіть
підкоряються владі, водночас не менш прекрасним ділом він
вважав приборкувати непокірних, силою скеровуючи їх на
правдиву путь.
2. Становище, в якому в той час перебувала Спарта, аж
ніяк не могло подобатись Клеомену. Громадяни повністю
поринули в бездіяльність і життєві насолоди, сам цар до
всього проявляв байдужість, аби тільки ніхто не заважав
йому жити в багатстві і розкошах. Ніхто не дбав про
громадські справи, бо кожний думав лише про свій дім та власну
вигоду. А про гартування молоді вправами, про
прищеплення їй скромності й витримки, про суспільну рівність — про
все це після загибелі Агіда та його оточення небезпечно було
навіть згадувати.
Кажуть, що Клеомен ще підлітком ознайомився з
філософськими вченнями під керівництвом Сфера з Бористе-
на , який поселився в Спарті й багато уваги присвячував
254
навчанню хлопців і юнаків. Цей Сфер був одним з найзна-
менитіших учнів Зенона з Кітіона. Він полюбив Клеомена за
його мужню вдачу й розпалив у ньому честолюбство. За
переказом, славетний Леонід 3 на запитання, яка його думка про
поета Тіртея 4, дав таку відповідь: «Він чудово розпалює душі
молоді!» І справді, молодь, натхнена його піснями,
сповнена запалу, не шкодувала свого життя в битвах. Подібно
стоїчне вчення містить у собі щось, що може мати
небезпечний вплив на сильні й гарячі вдачі, але якщо натрапить
на глибшу і спокійнішу натуру, справляє благотворний вплив.
3. Коли після смерті Леоніда Клеомен вступив на
престол 5, він помітив, що громадяни вкрай розкладені. Бо
багачі, які думали тільки про власні втіхи й наживу, цуралися
громадських справ, а народ, знемагаючи від нужди й злиднів,
на війну йшов нерадо і навіть у вихованні потомства
проявляв повну байдужість. Сам Клеомен побачив, що йому
залишилась лише пуста назва царя, а справжня влада
належить ефорам. Тоді-то визріла в нього думка змінити
існуючий стан справ і запровадити нові порядки. Мав він
друга в особі Ксенара, який став його улюбленцем (такі
стосунки спартанці називають «натхненною любов’ю»).
Він почав випробовувати цього друга, розпитуючи, що він
думає про Агіда, що це був за правитель, яким чином і за яких
обставин ступив на свою дорогу. Ксенар дуже радо говорив
про ті події, розповідав докладно про їх перебіг, але коли
помітив, що Клеомен занадто схвильовано сприймає його
розповіді і що нововведення Агіда справили на нього дуже
сильне враження, і він має охоту слухати про все це ще й ще,
то спересердя вилаяв Клеомена і сказав йому, що він з’їхав
з глузду і, врешті-решт, перестав зустрічатися з ним.
Клеомен зрозумів, що й інші настроєні так само щодо
нововведень, тому вирішив не втаємничувати нікого у свої
задуми. Перш за все він дійшов висновку, що переворот
легше здійснити під час війни, ніж у мирний час, і тому
штовхав Спарту на збройне зіткнення з ахейцями, які своїми
діями не раз давали приводи до скарг. Бо Арат, найвпливо-
віша людина серед ахейців, з самого початку мріяв про те,
щоб усіх пелопоннесців об’єднати в один союз. Саме таку
мету ставив він перед собою, коли стояв на чолі військ у
численних походах і довгі роки керував державою, бо був
переконаний, що тільки такий союз зможе убезпечити
Пелопоннес від нападу зовнішніх ворогів. Майже всі міста
стали його союзниками, осторонь тримались лише Спарта,
Еліда6 і частина жителів Аркадії, які були залежні від
255
Спарти. Одразу після смерті Леоніда Арат почав непокоїти
аркадян, спутошуючи особливо сильно ті частини Аркадії,
які межували з Ахайєю. Ось у такий спосіб він хотів
перевірити настрої серед спартанців, бо Клеомена, як людину
молоду й недосвідчену, він взагалі мав ні за що.
4. Тоді ефори відправили Клеомена в похід з дорученням
захопити в першу чергу храм богині Афіни неподалік від
міста Бельбіни 7. Ця місцевість лежить при вході в Лаконію.
Вона була предметом суперечок між Спартою й Мегалопо-
лем 9. Клеомен захопив храм і обвів його муром. Арат нічого
на це не сказав, але вночі вирушив з військом, щоб напасти
на Тегею й Орхомен 9. Та оскільки зрадники в останню
хвилину передумали здати місто, він відступив,
переконаний, що ніхто цього походу не помітив. Але Клеомен,
удаючи з себе наївного, написав йому, немов союзнику Спарти,
листа з запитанням, куди це він ходив нічним походом. Арат
відповів, що йому стало відомо, начебто Клеомен має намір
укріпити Бельбіну, і він хотів йому в цьому перешкодити.
Тоді Клеомен у новому листі повідомив Арата, що приймає
до відома його слова, однак, просить, щоб він люб’язно
написав, навіщо тягнув з собою стільки смолоскипів і драбин.
Ці дотепні слова розсмішили Арата, і він запитав присутніх,
що за людина цей юнак. На це відповів йому вигнаний із
Спарти Дамократ: «Якщо ти задумуєш що-небудь проти
Спарти, то тобі треба поквапитись, поки в цього півника
не відросли шпори».
Клеомен з невеликим загоном кінноти й трьомастами
піхотинців стояв табором в Аркадії. Але невдовзі ефори,
боячись, аби через це не спалахнула війна, наказали йому
відступити. Тільки-но Клеомен відійшов, як Арат зайняв
Кафії 10, і ефори знову відправили в похід Клеомена. Він
захопив Метідрій і чинив наскоки на Арголіду 11. Тоді проти
нього рушило військо ахейців під проводом Арістомаха 12
в кількості двадцяти тисяч піхоти й тисячі вершників.
Клеомен зустрів їх біля Паллантія 13 і був готовий вступити в бій,
але Арат, злякавшись його відчайдушності, не дозволив Арі-
стомаху піти на ризик і наказав відступити. Через це Арат
наразився на образи й ремствування з боку ахейців, та на
насмішки й глузування з боку спартанців, чисельність яких
не перевершувала п’яти тисяч чоловік. Цей успіх окрилив
Клеомена, і він, чванячись ним, у своїх промовах перед
громадянами нагадував їм слова одного із спартанських давніх
царів, який сказав, що лакедемоняни не питають, скільки
ворогів, а де вони14.
256
5. Тим часом ахейці пішли війною на місто Еліду, і
Клеомен поспішив на допомогу його жителям, але зустрів
ахейське військо коло Лікея |5, коли воно верталося додому. Тут
він ударив на ахейців, розгромив їх і примусив тікати. Дуже
багато ворогів полягло на полі бою, багато потрапидо в
полон, так що по Греції полинула чутка, що загинув навіть сам
Арат. Однак він, вміло використавши слушний момент і
.оговтавшись від розгрому, негайно пішов на Мантінею 16 і,
оскільки ніхто цього не сподівався, захопив місто й зумів у
ньому закріпитись. Через це лакедемоняни занепали духом і
вимагали, щоб Клеомен припинив війну. Тоді-то Клеомену
спало на думку викликати з Мессени 17 Агідового брата
Архідама, котрому як представникові ще однієї царської
родини за законом належав другий трон. Клеомен сподівався, що
могутність ефорів пощастить обмежити, коли царська влада
сягне колишнього значення й рівноваги. Проте, вбивці Агіда,
пронюхавши це, не на жарт налякалися, що коли
повернеться Архідам, їм доведеться відповідати за свої злодіяння.
Вони дружньо прийняли Архідама, коли він тайкома
вернувся в Спарту, але зразу його порішили. Не відомо, чи сталося
це всупереч волі Клеомена, як гадає історик Філарх 18, чи,
можливо, він поступився намовам друзів і свідомо віддав
його на поталу ворогам. У всякому разі, головна вина падає
на них, бо, як люди твердили, Клеомен дав згоду на цю
розправу під примусом.
6. Проте Клеомен вирішив не затягувати виконання свого
задуму перебудувати суспільний лад у Спарті. У зв’язку
з цим він підкупив ефорів, щоб вони знову доручили йому
вирушити в похід. Йому вдалось схилрти на свою сторону
багатьох громадян завдяки допомозі мадері, Кратесіклеї,
яка підтримувала честолюбні наміри сина й не пщодувала
коштів на їх здійснення. Заради сина вона, як передають,
вийшла вдруге заміж (хоч здружуватись не збиралась) за
одного з найзнаменитіших, і на#впливовіших громадян у
Спарті.
А Клеомен повів військо на війну й захопив містечко Левк-
три, розташоване у володіннях мегалопольців. Однак, туди
одразу поспішили на допомогу ахейці під проводом самого
Арата. Клеомен вишикував спартанців до бою неподалік
Левктр. Частина його війська зазнала поразки й безладно
відступала. Та коли Арат припинив переслідування, не
дозволивши ахейцям переправлятися через якусь глибоку
драговину, мегалополець Лідіад, знехтувавши цей наказ,
кинув свою кінноту в дальшу погоню і, переслідуючи ворога.
9 Плутарх
257
загнався в місцину, порослу виноградними лозами, порізану
ровами, повну загородок, так що бойовий порядок кінноти
розладнався, і вона цілком втратила боєздатність. Це
помітив Клеомен і негайно послав туди тарентінців і крітян 19,
внаслідок чого Лідіад, відчайдушно захищались, загинув на
полі бою. Збадьорені цією удачею лакедемонянгі з
оглушливим криком напали на ахейців, і все військо змусили до втечі.
Тіла загиблих ворогів, яких тоді полягла сила-силенна,
Клеомен видав ахейцям на основі перемир’я, а тіло Лідіада
велів принести до себе, прикрасив мертвого пурпуровим
покривалом, поклав йому на голову вінок і таким відправив
до воріт Мегалополя. Це був той самий Лідіад, який
відмовився від влади тирана в цьому місті, вернув громадянам
свободу і приєднався до Ахейського союзу.
7. Відтоді Клеомен, уже впевнившись у сцоїх силах,
вирішив, що зможе легко перемогти ахейців, якщо вестиме
війну, діючи на власний розсуд. Він почав переконувати
свого вітчима Мегістоноя, що настала вже пора визволити
Спарту з-під влади ефорів, усуспільнити все майно громадян
і через встановлення рівності відродити спартанський дух,
а потім повести Спарту прямою дорогою до панування над
усією Грецією. Після того як йому вдалось схилити Мец-
стона на свій бік, він добрав собі для здійснення своїх
задумів ще двох-трьох чоловік з-поміж довірених друзів. І
трапилось так, що приблизно в ці дні одному з ефорів приснився
в храмі Пасіфаї дивний сон. Йому-бо наснилось, що на тому
місці, де звичайно засідають ефори, розглядаючи службові
справи, стояло тільки одне крісло, а чотири інші кудись
поділися. Коли він висловив своє здивування, із храму озвався
голос, який заявив, що так краще для Спарти. Про свій сон
ефор розповів Клеомену. Той спершу стривожився, що ефор
запідозрює якесь лихо і хоче вивідати його думку щодо
цього. Але потім пересвідчився, що оповідач не бреше, і
заспокоївся. Забравши з собою у військовий похід тих
громадян, яких вважав найзапеклішими противниками
перебудови в Спарті, він захопив підвладні ахейцям міста Герею
та Альсаю, доставив у Орхомен харчі і, нарешті,
отаборившись біля Мантінеї, далекими походами в усі боки так
виснажив лакедемонян, що на їх власне прохання більшість
свого війська залишив в Аркадії, а сам з найманцями рушив
до Спарти. Поділившись дорогою своїми потаємними
задумами з кількома чоловіками, яким найбільш довіряв,
Клеомен неквапом просувався вперед, щоб напасти на
ефорів під час обіду.
258
8. Підійшовши до міста, Клеомен вислав уперед, до ефо-
рів, туди, де вони збиралися на спільну трапезу, Еврікліда
нібито повідомити про хід воєнних дій. Слідом за Евріклідом
ішли з кількома воїнами Терікон, Фебід і двоє так званих
мотаків 20, які виховувалися разом з Клеоменом. У той час,
як Евріклід ще розмовляв з ефорами, надбігли його
товариші й кинулись на них з оголеними мечами. Першим упав
від удару меча Агілей, і здавалося, що він загинув. Але він
зібрався з силами, виповз непомітно із зали й добрався до
якогось будиночка, який виявився храмом Страху 21.
Звичайно цей храм був зачинений, але тоді випадково був
відчинений. Заповзши туди, Агілей зачинив за собою двері.
Інші четверо з ефорів були вбиті та ще близько десяти
чоловік, які старалися прийти ефорам на допомогу. Хто
поводив себе спокійно, той не заплатив життям, так само не
роблено перешкод тим, хто хотів покинути місто. Навіть
пожаліли були Агілея, коли він на другий день вийшов з
храму 22.
9. Варто тут згадати, що в лакедемонян є храми не лише
Страху, а й Смерті і Сміху та інших подібного роду
душевних почуттів. Стріх вони шанують не з тих міркувань, що він
шкідливий і таким чином прагнуть відігнати його від себе, як
інших злих духів. Навпаки, вони переконані, що страх — це
могутня сила, яка зміцнює державу. Тим-то, ефори, як пише
Арістотель 23, приступаючи до виконання своїх службових
обов’язків, через оповісника зверталися до громадян з
наказом обстригти вуса й підкорятися законам, щоб не
накликати на себе кару. Вимагаючи обстригти вуса, вони хотіли,
як мені думається, вказати, що молодь повинна звикати
до слухняності навіть у найменших дрібницях. Далі, я
гадаю, що мужністю давні люди вважали не стільки
безстрашність, скільки страх перед доганою і боязнь ганьби. Бо хто
більше боїться законів, той відважнішим від інших буває віч-
на-віч з ворогом, а хто особливо лякається неслави, тому
менше від інших страшні біда і біль. Через те влучно
висловився якийсь поет:
Де страх, там і стид.
Сюди відносяться й слова Гомера:
Свекре лютий, я страх і пошану до тебе відчуваю 2\
Гарно сказано і в іншому місці:
Йшли в мовчанні, покірні вождям 25.
9*
259
Найбільше загал людей шанує тих, перед ким відчуває
страх. З цієї причини лакедемоняни і спорудили храм Страху
неподалік від трапезної ефорів, як зримий знак їхньої
величезної влади, рівної єдиновладдю.
10. Наступного дня Клеомен оприлюднив список
вісімдесяти громадян, яким належало покинути Спарту. Крім
того, він наказав забрати геть усі крісла ефорів, за винятком
одного, на якому сам мав намір сидіти, полагоджуючи
державні справи. По цьому він скликав народні збори, щоб
виправдати свої дії, і так сказав: «Лікург до царів додав раду
старійшин, і довгий час вони управляли містом, не
відчуваючи потреби в ще якійсь владі. Лише пізніше, коли війна
з мессенцями 27 затягнулася надто довго, царі, безперервно
зайняті походами, почали призначати з-поміж своїх друзів
кількох чоловік, які й вершили суд серед громадян, і
залишали їх замість себе, назвавши їх ефорами, тобто
наглядачами. На перших порах вони були не що інше, як царські
помічники й слуги, але поступово почали набирати значення
й непомітно стали цілком самостійним управлінням.
Доказом того, що так було колись, є звичай, який існує по
сьогоднішній день, а саме: коли ефори посилають по царя, то він
ні перший, ні другий раз не з’являється, відмовляючись
прийти на їхню вимоіу, і тільки, коли його втретє
запрошують, встає і йде до них. До того ж відомо, що той, хто
перший розширив і зміцнив владу ефорів, а саме Астероп,
жив через багато поколінь після появи посади ефорів.
Зрештою, якби ефори дотримувалися належної міри, то можна
було б їх терпіти, та коли ж вони самовільно привласнили
собі широкі права, почали підривати основи влади,
успадковані від предків, коли почали одних цздів виганяти, інших
убивати без суду, залякувати погрозами кожного, хто хоче
бачити в Спарті прекрасний і богами освячений суспільний
лад — цього далі терпіти ніяк не можна. І якби вдалося без
кровопролиття звільнити Спарту від занесених ззовні лих —
розкошів, марнотратства, боргів, лихварства, а також
викоренити дві ще старіші болячки — бідність і багатство, то
я вважав би себе найщасливішим із усіх спартанських царів,
немов лікар, який зумів вилікувати батьківщину, не
завдаючи їй болю. Якщо ж за нинішніх умов я змушений був
застосувати силу, то мене виправдовує приклад Лікурга. Він-бо
не був наділений ніякою владою, а як звичайний собі
громадянин, бажаючи здобути царську владу, прийшов на
майдан зі зброєю, так що тогочасний цар Харіл із страху шукав
порятунку біля віртаря. Але Харіл був людиною чесною і
260
бажав батьківщині добра, тому скоро сам почав
співпрацювати з Лікургом над втіленням у життя його задумів і схвалив
зміну державного устрою, яку той здійснив. Ось так Лікург
своїми діями засвідчив, що без насильства і страху змінити
існуючий суспільний лад важко. Тим-то я вдався до цих
двох засобів зі зваженою поміркованістю, бо я тільки усунув
тих, хто заважав Спарті стати на шлях порятунку. Усім
іншим громадянам Спарти я віддаю в розпорядження всю
її землю, боржників звільняю від їхніх боргів, влаштую
перевірку й відбір чужинців, щоб найдостойніші з них стали
громадянами Спарти і обороняли місто із зброєю в руках
від ворогів. Бо годі далі дивитись, як Лаконія через
відсутність людей для її захисту стає здобичею етолійців та
іллірійців.
11. Після такої промови Клеомен першим віддав своє
майно в загальне користування, те саме за його прикладом
зробили його вітчим Мегістоной, усі його друзі, а потім усі
інші громадяни. Згодом уся земля країни була поділена.
Клеомен відвів земельні наділи й кожному з тих, кого
відправив на вигнання і обіцяв вернути всіх, як тільки в
державі запанує спокій. Крім того, він поповнив число
громадян найдостойнішими з періеків, утворив з них
чотиритисячний загін важкої піхоти й навчив їх послуговуватися
замість спису саріссою, тримаючи її ооома руками, і носити
не на держаку, а на ремені 27.
Відтак багато уваги він присвятив вихованню молоді і
славетному спартанському способові життя, причому тут
велику допомогу подав йому Сфер. Завдяки цьому невдовзі були
впроваджені заново обов’язкові тілесні вправи, а також
спільне харчування 28. Декого до цього треба було заганяти
силою, але таких було мало. Зате більшість швидко й охоче
пристосувалася до простого і справді спартанського способу
життя. Щоб відвернути від себе неприємну для вух
спартанців назву «єдиновладдя», Клеомен віддав другий престол
своєму братові Евкліду. Це єдиний випадок, коли в Спарті
були два царі з одного дому.
12. Тим часом Клеомен помітив, що ахейці на чолі з Ара-
том вважають, що становище його внаслідок проведення
змін у країні хистке, і через те він не наважиться вийти за
межі Спарти й залишити місто, яке переживало сильне
внутрішнє потрясіння. Тим-то Клеомен вважав справою
честі й користі показати ворогам бойову готовність свого
війська. Він напав на володіння мегалопольців, сильно
сплюндрував країну і забрав багату здобич. Під кінець
похо261
ду він затримав групу акторів, яка прямувала кудись із Мес-
сени, побудував на ворожій землі кін і, витративши сорок
мін 29, влаштував виставу. Сам він цілий день просидів у
театрі як глядач не тому, що його вабило видовище, а тому,
що, немов глузуючи з ворога, своїм презирством хотів
показати, наскільки він перевищує їх силою. Зрештою, на
відміну від інших грецьких і царських військ , за
спартанським не тяглися всілякі міми, штукарі, танцюристки й
кіфаристки. Цьому війську чужі були всякого роду
розбещеність, блазенства й марнотратство. Молоді воїни
здебільше займалися вправами й навчанням під керівництвом
старших за віком. А якщо вже інколи й випадало дозвілля,
то проводили його з веселими жартами, влучними
висловлюваннями та розповідями у дотепному й суто лаконському
дусі. Яку користь приносять такі забави, я написав у
життєписі Лікурга.
13. Зрештою Клеомен сам був у всіх відношеннях
найкращим наставником для своїх підданий. Його скромне,
просте, без крихітки зверхності життя, яке нічим не
відрізнялося від життя будь-якого простолюдина, могло служити
взірцем стриманості. Ця його властивість мала неабияке
значення в його стосунках з іншими греками. Бо багатство
й розкоші інших царів викликали в людей, які з ними
стикалися, не стільки подив, скільки огиду через пиху й
зарозумілість цих володарів та через їхню грубість і різкість у
спілкуванні з людьми. Зовсім інакше поводив себе Клеомен.
Коли хтось приходив до нього, царя не лише за назвою,
а й по суті, то не бачив на ньому ні багряниці, ні дорогого
вбрання, ні розкішних ліжок і нош. Не метушилась коло
нього юрма гінців і воротарів. Не полагоджувалися тут
справи через писарів і, як це буває, неохоче та з запізненням, бо
Клеомен, одягнений у простий плащ, приймав відвідувачів
особисто, привітно вітався, кожного уважно вислуховував.
Для кожного, хто потребував допомоги, він завжди
знаходив час, ставлячись до всіх ввічливо й доброзичливо. Тим-то
всі були захоплені й зачаровані поведінкою Клеомена до
такої міри, що його називали єдиним справжнім потомком
Г еракла.
Так само й щоденні його обіди були прості й
по-справжньому спартанські, а подавали їх на столі з трьома
ложами 31, якщо ж Клеомен приймав у себе послів або
чужоземних гостей, додатково ставили для них два ложа, і слуш
трохи прикрашали трапезу, але не якимись вишуканими
стравами й печивом, а дещо більшим достатком їжі й вина.
262
Коли один із друзів Клеомена, приймаючи чужоземних
гостей, подав їм чорну юшку 32 та ячмінні коржики, як це
бувало на спартанських спільних трапезах, Клеомен,
дізнавшись про це, зробив йому зауваження, мовляв, що в таких
випадках — з чужинцями — не треба надто суворо
дотримуватись спартанських правил.
Після того як забирали стіл, ставили триніжок з мідним
кратером 33, наповненим вином, два срібні коряки місткістю
в два котили 34 і кілька срібних чар, з яких пив кожний, хто
хотів, а того, хто не хотів, не змушували. Ні музикою, ні
співом там не розважались та й цілком добре обходились без
них. Сам цар розважав гостей за чарою вина приємною
розмовою, то розпитуючи їх, то сам розповідаючи що-небудь
цікаве, причому навіть поважна його мова не була
позбавлена привабливості, та й жартам його була притаманна
делікатність і витонченість. У той час як інші царі Знялися за
популярністю в людей, принаджуючи й розбещуючи їх
грішми й подарунками, Клеомен вважав таку поведінку і
непристойною, і образливою. А всіх, хто з ним мав справу, старався
прихилити до себе доброзичливою розмовою, приємним і
довірливим словом. Така поведінка здавалась йому
прекрасною і воістину царською, бо, як він казав, друг
відрізняється від найманця тільки тим, що одного
привертають до себе принадністю вдачі й розмови, а другого —
грішми.
14. Першими звернулись по допомогу до Клеомена манті-
нейці. Вони вночі непомітно відчинили йому ворота і
впустили до міста. Вигнавши спільно ахейську залоіу, вони
віддали себе під владу Спарти. Клеомен повернув їм попередні
закони й державний устрій і ще того ж дня повернувся в Те-
гею. Незабаром після цього окружною дорогою, оминаючи
Аркадію, він підступив до ахейського міста Фер з наміром
або викликати ахейців на бій, або осоромити Арата, мовляв,
той тікає від нього й кидає країну напризволяще 35. На чолі
ахейського війська стояв тоді Гіпербат, але вся влада в
Ахейському союзі належала Арату. Дхейці вирушили на
війну з усім своїм військом і отаборилися біля міста Дими
неподалік Гекатомбея 36. Підійшовши туди, Клеомен
зміркував, що стояти табором між ворожим містом Димою і
ахейським військом для нього вкрай небезпечно.
Незважаючи на це, він сміливо викликав ворогів на бій і таки змусив
їх битися. У цій битві Клеомену дісталася повна перемога,
він-бо розбив ворожий стрій, багато ворогів полягло на полі
бою, багато живими потрапили в полон. Після цього Клео-
263
мен підійшов до Лангони, звідки вигнав ахейський
сторожовий загін, а саме місто вернув елейцям.
15. Після такого розгрому Арат, якого звичайно обирали
кожного другого року стратегом, не захотів зайняти цю
посаду і, незважаючи на прохання й заклики ахейців, не дав
себе умовити. Вчинок не похвальний: покинути кермо й
віддати керівництво в інші руки, коли лютує над Ахайєю буря.
Клеомен спочатку запропонував ахейським послам помірні
умови миру, але згодом передумав і, відправивши своїх
послів, вимагав передати йому верховну владу над ахейцями,
обіцяючи, що про все інше сперечатись не буде, а негайно
поверне їм полонених і захоплені землі. Ахейці вже були
готові прийняти перемир’я на таких умовах і з цією
метою запросили Клеомена в Лерну 37, де вони хотіли
скликати збори з цього питання, але на біду сталося так, що цар
після напруженого походу напився води не в пору,
внаслідок чого в нього появилася кровотеча з горла, і він
утратив голос. Тим-то він відправив ахейцям найзначніших
полонених, а саму зустріч відклав на пізніше й повернувся в
Спарту.
16. Цей випадок згубно позначився на подальшому
розвитку подій у Греції, яка в той час ще сяк-так могла
піднятися з занепаду і не стати жертвою хапливості й
високодумства македонян. Річ у тім, що Арат або не довіряв Клеомену
і боявся його, або заздрив його несподіваним успіхам.
Можливе й те, що він, хто тридцять три роки очолював Ахейський
союз, вважав для себе страшним ударом, щоб якийсь
молодий вискочень відняв у нього славу і вплив та перейняв
владу, яку він так поширив, високо підніс і довго держав
у руках. Спочатку Арат намагався силою втримати ахейців
від їхнього наміру. Але ахейці були підчтаким враженням
від відваги Клеомена, що не тільки не слухали Арата,
навіть вважали справедливим прагнення лакедемонян
відновити на Пелопоннесі лад, встановлений предками. Тоді Арат
вдався до заходу, який нікому з греків не робив честі,
а для нього виявився зовсім ганебним і вкрай негідним його
попередньої державної діяльності, а саме: він вирішив
викликати в Грецію македонського царя Антігона 38 й заселити
Пелопоннес македонянами. Він забув, що колись тих-таки
македонян сам, бувши ще молодиком, вигнав звідси і
звільнив від них Акрокорінф 39. Він не посоромився взяти тепер
собі в помічники царя, хоч сам був ненависний усім царям і
не ладнав з ними, причому взяв у помічники саме того
Антігона, на якого накинувся зі зливою образливих слів у своїх
264
«Спогадах». Арат-бо пише, яких він доклав зусиль і на які
наважився небезпеки заради афінян, аби звільнити їхнє
місто від македонської залоги, а тепер тих самих озброєних
македонян він привів у своє рідне місто, до власного
родинного вогнища, навіть до дверей жіночої частини дому! А щоб
нащадок Геракла, спартанський цар, який хотів відродити
державний устрій Спарти згідно з законами Лікурга й немов
розстроєному інструментові повернути їй попередню
гармонію, відновивши суворі правила дорійського життя,— щоб
цей цар став головою сікіонців і трітейців 40, він ніяк не хотів
допустити. Жахаючись ячмінного коржа, грубого
спартанського плаща і, що найголовніше, знищення багатства та по-
облегшення життя бідноти (це був основний закид, який
він ставив Клеомену), він підкорив усю Ахайю і самого себе
діадемі, багряниці й наказам македонських сатрапів. Заради
того, щоб часом хтось не подумав, ніби він виконує
розпорядження Клеомена, Арат улаштовував урочистості на
честь Антігона, з вінком на голові приносив жертви і співав
пеани на славу людини, яка вмирала від сухот. Зрештою,
я пишу це не в докір Арату. Адже це була людина в
багатьох відношеннях справді велика і щиро віддана Греції.
Тим-то радще треба нарікати на слабість людської
природи, якщо вона навіть людям благородним і видатним не
спроможна надати досконалості і бездоганної душевної
краси.
17. Коли ахейці через деякий час знову скликали збори, на
цей раз — в Аргосі, і туди ж з’явився з Тегеї Клеомен, усі
сповнились надії, що нарешті буде укладено мир. Але Арат,
в основному погодивши свої плани з Антігоном, щоб
Клеомен намовами або навіть силоміць не схилив народ на свій
бік і не виконав успішно свої задуми, поставив Клеоменові
вимогу або взяти від ахейців триста закладників і з’явитися
на збори самому, або разом зі своїм військом підійти до
гімнасія Кіларабіса 41 й вести переговори за мурами міста.
Клеомен, почувши таке, відповів, що він розцінює таку
вимогу як тяжку образу і що слід було повідомити його
заздалегідь, а не виявляти йому недовір’я і гнати геть, коли
він уже біля воріт міста. Він написав листа, переповненого
звинуваченнями проти Арата. Окільки Арат із свого боку
не залишився в боргу і обмовляв Клеомена перед народом,
той швидко згорнув табір і оголосив ахейцям війну через
вісника, якого відправив не в Аргос, а в Егій 42 для того, як
пише Арат, щоб противник не встиг підготуватися і був за-
скочений зненацька.
265
Серед ахейців виникли великі заворушення. Міста почали
швидко відпадати від союзу, бо народ мріяв про поділ землі
та відміну боргів, навіть перші громадяни в багатьох місцях
висловлювали невдоволення діями Арата, а дехто гнівно
засуджував його намір привести в Пелопоннес македонян.
Підбадьорений таким станом, Клеомен напав на Ахайю.
Насамперед він несподіваним нападом захопив Пеллену й
вигнав звідти ахейську залогу, потім підкорив Феней і Пенте-
лій 43. Оскільки ахейці, боячися зради в Корінфі й Сікіоні,
вислали туди з Аргоса кінноту й наймане військо для
охорони цих міст, а самі подалися в Аргос для участі в немей-
ських іграх 44, Клеомен розраховував, і зрештою цілком
правильно, що, коли він нападе раптово на місто,
переповнене святковим натовпом, прибулим звідусіль на врочистості,
то викличе небувалий переполох. Виходячи з цих міркувань,
він підійшов уночі до мурів міста й захопив Аспіду — важко
приступний горб над самим театром — і так налякав
ахейців, що ніхто не думав про оборону, навпаки, громадяни
безперешкодно впустили в місто спартанський загін, видали
двадцять закладників і стали союзниками лакедемонян під
керівництвом Клеомена.
18. Цей успіх значною мірою примножив славу й силу
Клеомена. Бо ні спартанські царі колись не змогли, хоч як
старались, надійно підкорити Агрос, ні дуже талановитий
полководець Пірр 45, хоч і ввійшов уже до міста й заволодів
ним, не втримав його в своїх руках, а загинув і разом з ним
була перебита значна частина його війська. Тим-то всі
дивувалися швидкості й продуманості військових дій Клеоме-
на. А ті, хто раніше підсміювався над ним, коли він казав, що
відміною боргів і майновим зрівнянням наслідує Солона
й Лікурга, тепер остаточно переконалися в правильності
змін, які він здійснив у Спарті. Адже становище Спарти досі
було настільки злиденне і безнадійне, що, коли етолійці
вторглися одного разу в Лаконію, то забрали з собою
п’ятдесят тисяч чоловік у неволю. Тоді-то, кажуть, якийсь
спартанський старий з гіркотою зауважив, що ворог зробив
Спарті добру послугу, звільнивши її від такого тягара. І не
багато треба було часу, щоб, замаскувавши у предківських
звичаях і відродивши уславлений спартанський спосіб
життя, спартанці дали Лікургу, який немовби сам був присутній
серед них і разом з ними займався державними справами,
переконливі докази своєї мужності і згуртованості,
повертаючи Спарті гегемрнію над Грецією і знову опановуючи
Пелопоннес.
266
19. Одразу після захоплення Аргоса до Клеомена
приєдналися Клеони і Фліунт 46. Арат у той час перебував у Ко-
рінфі, де розглядав справи громадян, яких запідозрювали
в прихильності до Спарти. Стурбований звістками, які до
нього надходили, і бачачи, що Корінф схиляється на бік
Клеомена й хоче відколотися від ахейського союзу, Арат
наказав скликати корінфян до будинку ради, а сам тим часом
крадькома добрався до воріт. Там йому подали коня, і він
утік у Сікіон. Тоді корінфяни, як пише Арат, так мчали
наввипередки в Аргос до Клеомена, що всі загнали коней, а
Клеомен ще їм і докоряв, що не спіймали Арата, а дали йому
вислизнути. Зрештою, до Арата прибув Мегістоной і від
імені Клеомена пропонував йому великі гроші, якщо той
передасть спартанцям Акрокорінф (там ще стояла
ахейська залога). На це Арат відповів, що уже не він керує
перебігом подій, а радше вони керують ним. Отак пише
Арат.
Тим часом Клеомен вирушив з військом з Аргоса і після
підкорення Трезени, Епідавра й Герміони 47 ввійшов у
Корінф. Та оскільки ахейська залога не хотіла покинути
фортецю, він наказав обвести її частоколом, потім викликав до
себе друзів і управителів Арата і велів їм дбати про його дім
і управляти його маєтками, як досі. Він знову вислав до
Арата довіреного4 чоловіка — мессенця Трітіпалла з
пропозицією, щоб Акрокорінф охороняли спільно ахейці й лаке-
демоняни, а від себе обіцяв Арату платню вдвічі більшу від
тієї, яку він одержував від царя Птолемея 48. Коли Ар&і; дав
заперечну відповідь і дезом з іншими закладниками послав
і свого сина Антігону Tk намовив ахейців проголосувати за
передачу Акрокорінфа Антігону, Клеомен напав на землю
сікіонян і спустошив її, а також згідно з постановою
корінфян прийняв як свою власність маєток Арата.
20. Тим часом Антігон з великим військом перевалив через
Геранію 49. Клеомен визнав за доцільне обороняти
Пелопоннес не на Істмі, а на схилах Онея, які обвів частоколом
та мурами, і, використовуючи природні дані, радше
вимотувати сили противника, аніж вступати у відкритий бій з
чудово навченою фалангою. Цей план оборони Клеомена
завдав Антігонові неабиякого клопоту, бо в нього не було
достатніх запасів харчів, а пробивати собі дорогу, коли там
сидів Клеомен, було нелегко. Він пробував уночі пройти
в обхід через корінфський порт Лехей але зазнав невдачі
і втратив при цьому кількох воїнів. Завдяки цьому в
Клеомена піднявся настрій, а його воїни, підбадьорені успіхом,
267
спокійно взялися вечеряти. Антігон, занепавши духом,
змушений був шукати виходу із скрутного становища, вдаючись
до інших, дуже незручних засобів. Він уже поклав був
перебратися на мис Герей 51 і звідти переправити військо на
кораблях у Сікіон. Цей задум, однак, вимагав тривалого часу
і старанної підготовки. Але в цей час, уже під вечір, прибули
до нього морем друзі Арата з Аргоса і запросили його до
цього міста, запевняючи, що аргосці готуються порвати
з Клеоменом. Натхненником цієї зради був якийсь
Арістотель, та й простолюд охоче піддавався його намовам,
незадоволений тим, що Клеомен обманув їхні надії, не
відмінивши боргів. Тоді Арат узяв у Антігона тисячу п’ятсот
воїнів і на кораблях переправив їх в Епідавр. Арістотель, не
чекаючи його приходу, почав на чолі місцевих жителів
облогу фортеці із спартанською залогою, а на допомогу йому
Тімоксен привів ахейців із Сікіона.
21. Звістку про ці події Клеомен одержав під час другої
варти 52. Він викликав до себе Мегістоноя і, скипівши гнівом,
наказав йому негайно вирушити в Аргос на допомогу
спартанцям. Річ у тім, що саме Мегістоной був тим, хто найбільш
ручався за вірність аргів’ян перед Клеоменом і перешкодив
йому вигнати з міста всіх підозрілих. Відправивши
Мегістоноя з двома тисячами воїнів у Аргос, Клеомен стежив за
діями Антігона і заспокоював корінфян, мовляв, у Аргосі
нічого поважного не сталося, лише жменька людей
намагалася викликати там безпорядки.
Мегістоной увірвався в Аргос, але, загинув у бою, а тим
часом обложена спартанська залога вже ледве витримувала
натиск ворога. Спартанці слали до Клеомена гінця за гінцем,
і Клеомен, боячись, що вороги, заволодівши Аргосом,
відріжуть йому дорогу до відступу й безперешкодно
пустошитимуть Лаконію, а потім підуть на Спарту, яка залишилась
без захисників, вийшов з військом з Корінфа і одразу
'втратив його. У Корінф увійшов Антігон і поставив там свій
сторожовий загін. А Клеомен підійшов до Аргоса і спробував
узяти його приступом. З цією метою він зібрав усі свої
війська, які йшли на місто, відтак пробив підземні ходи під
Аспідою і таким чином дістався на гору, де з’єднався зі
спартанцями, які все ще чинили відчайдушний опір. Звідси він
по драбинах спустився вниз, здобув деякі дільниці міста і,
наказавши крітянам безперервно пускати стріли, очистив
від ворога вузькі вулиці. Та коли під час бою побачив
здалеку, що піхота Антігона сходить з пагорбів на рівнину; а
його кіннота стрімко мчить в напрямі до міста, він
відмовив268
ся від дальшої боротьби за оволодіння містом, зібрав усі свої
частини, благополучно зійшов униз і вибрався за мури міста.
Ось так після блискучих успіхів, яких Клеомен домігся в
незвичайно короткий строк і внаслідок одного походу трохи не
став володарем усього Пелопоннесу, враз усі його здобутки
пішли шкереберть.
22. Після такого завершення походу Клеомен вів своє
військо назад, і неподалік Тегеї ввечері гінці із Спарти
принесли йому звістку про нещастя, не менше від недавніх
невдач: вони повідомили, що померла його дружина Агіатіда.
Він любив її так палко і так цінував над усе на світі, що навіть
у хвилини найбільших своїх успіхів на війні не міг
утриматись, щоб не навідуватись якомога частіше у Спарту для
побачення з нею. Ця звістка приголомшила його і завдала
йому такого болю, який може спричинити молодому
чоловікові лише втрата гарної на вроду, цнотливої і коханої
жінки. Проте у своїй печалі Клеомен не втратив душевної
рівноваги і не посоромив ні розуму, ні величі духу, але його
голос, вираз обличчя і весь вигляд залишились незмінними,
він давав розпорядження начальникам і дбав про безпеку
Тегеї. На світанку наступного дня Клеомен прибув у Спарту,
разом з матір’ю і дітьми оплакав своє горе, а потім узявся
до державних справ.
У той час єгипетський цар Птолемей запропонував Клео-
мену допомогу з умовою, що він дасть йому як закладників
своїх дітей і матір. Клеомен довго не зважувався сказати
про це матері, хоч не раз заходив до неї в цій справі, але
щоразу, коли мав заговорити про це, не міг вимовити слова.
Нарешті сама Кратесіклея почала підозрювати недобре і
розпитувала навіть його друзів, чи, бува, він не хоче
попросити про щось, але не сміє. Кінець кінцем Клеомен все-таки
набрався сміливості й розповів про що йдеться. На це вона
голосно розсміялася і сказала: «Так ось про що ти стільки
разів збирався поговорити зі мною, але кожного разу
ніяковів. Якнайшвидше посади нас на корабель і посилай туди, де,
по-твоєму, моє старече тіло може принести якнайбільшу
користь, поки воно ще не Цілком одряхліло від старості та
бездіяльності». Коли все було підготовлене до подорожі,
вони пішки подались до Тенара 53, а проводжало їх військо
в повному озброєнні. До того як сісти на корабель,
Кратесіклея повела Клеомена, одного, в храм Посейдона, там
обняла його, понурого і пригніченого, поцілувала і попрощалася
з такими словами: «Гляди-но, спартанський царю, щоб1
ніхто, коли ми вийдемо звідси, не побачив наших сліз або не
269
докоряв нам за вчинок, недостойний Спарти! Бо це одне
залежить від нас. А чекає нас доля, яку дасть божество».
Сказавши це, вона прибрала спокійного вигляду, піднялась
на борт корабля з онуком і веліла стерничому швидше
відчалювати. Прибувши в Єгипет, Кратесіклея дізналася, що
Птолемей саме приймає послів Антігона й веде з ними
переговори, а заодно їй стало відомо, що Клеомену ахейці
запропонували перемир’я, але він через неї боїться припинити
з ними війну без відома Птолемея. Отже, вона негайно
написала йому, щоб він у своїх діях мав на увазі лише честь
і добро Спарти, а не зважав постійно на Птолемея заради
однієї старої і однієї дитини. Такий дивовижний гарт духу
виявляла ця жінка в скруті.
23. Тим часом Антігон захопив Тегею і пограбував Ман-
тінею та Орхомен, так що Клеомен був відтіснений в межі
самої Лаконії. Потрапивши у скрутне становище, він дав
свободу тим ілотам, які могли викупитись за п’ять аттічних
мін і таким чином на зібрані п’ятсот талантів озброїв на
македонський лад додатково дві тисячі чоловік як противагу
левкоаспідам 54 Антігона. Окрім того, в його голові визрів
великий і надзвичайно сміливий задум. У цей час місто Ме-
галополь і само по собі не було ні менше, ні слабше від
Спарти, а до того ж воно могло розраховувати на допомогу
ахейців і Антігона, який стояв табором зовсім близько — рукою
подати, і взагалі, тоді всі вважали, що саме мегалопольці
найбільш наполягали на тому, щоб ахейці викликали
Антігона в Пелопоннес. Вирішивши пограбувати Мегалополь
(іншої мети, певне, не міг мати цей раптовий і несподіваний
хід), Клеомен наказав воїнам запастись харчами на п’ять
днів і повів усе військо в напрямі до Селласії55, начебто
з наміром плюндрувати Арголіду. Звідти, однак, він стрімко
спустився у володіння Мегалополя і після короткого
перепочинку біля Ретея, де воїни підкріпилися обідом, рушив
далі через Гелікунт просто на Мегалополь. Коли до міста
було вже недалеко, він послав уперед Пантея з двома
загонами спартанців з наказом захопити частину мурів
Мегалополя між двома баштами, де, як він дізнався, зовсім не
було вартових. Сам тим часом з рештою війська поволі
продовжував похід. Пантей знайшов незахищеним не лише цей
проміжок, а й взагалі значну частину мурів. Він місцями
заволодів мурами безперешкодно, місцями, перебивши
поодиноких вартових, зруйнував їх. За цей час підійшов і
Клеомен і, поки мегапольці встигли збагнути, що сталося,
спартанське військо було вже в місті.
270
24. Нарешті городяни усвідомили, яке лихо на них
звалилося. Одні з них забирали із свого майна те, що
навернулося під руку, і поспіхом тікали, інші, схопивши зброю,
заступили. дорогу ворогові і намагалися його відтіснити. І хоч
не зуміли вони дати спартанцям належної відсічі, проте дали
змогу втікачам безпечно вийти з міста, так що в неволю
потрапило не більше однієї тисячі чоловік, решта ж з дітьми
й жінками встигла втекти в Мессенію. Окрім того,
врятувалась і значна кількість тих, хто бився на вулицях і,
загородивши дорогу ворогові, прикривав утікачів. В неволю
потрапило відносно небагато, але серед них були два вельми
значні і впливові громадяни Мегалополя, а саме Лісандрід
і Теарід. Тим-то спартанські воїни, спіймавши їх, зразу
повели до Клеомена. Лісандрід, тільки-но побачив його,
здалеку заволав: «Царю лакедемонян! Тобі випала нагода
звершити вчинок прекрасніший і достойніший царя, ніж той,
який ти щойно зробив, і через те набути великої слави!»
Клеомен, здогадавшись, куди він гне, запитав: «Що ти маєш
на увазі, Лісандріде? Адже, гадаю, ти не радиш мені вернути
вам це місто?» А Лісандрід у відповідь мовив: «Саме це я й
маю на увазі і раджу тобі не нищити таке велике місто, а
наповнити його вірними друзями й надійними союзниками, бо
якщо ти повернеш мегалопольцям їхню батьківщину, тим
самим станеш рятівником цілого народу». Трохи
помовчавши, Клеомен сказав: «Важко в таке повірити. Але хай завжди
благородна справа бере в нас верх над користю!» І
вирішивши так, він відправив цих двох полонених у Мессану, а разом
з ними й свого посланця, який від його імені мав дати згрду
на повернення Мегалополя його громадянам за умови, що
вони укладуть з ним дружбу й союз, порвавши з ахейцями.
Пропозиція Клеомена, продиктована великодушними й
людинолюбними міркуваннями, на жаль, була відхилена мега-
лопольцями, бо Філопемен не дозволив їм порушити слово,
дане ахейцям, а Клеомена звинуватив у тому, що він таким
чином не тільки не хоче повернути їм місто, а ще й
намагається на додачу заволодіти його жителями. Тому він
вигнав з Мессени Теаріда і Лісандріда. Це був той самий
Філопемен 56, який потім стояв на чолі ахейців і зажив великої
слави серед греків, про що я пишу в життєписі, йому
присвяченому.
25. Протягом усього цього часу Клеомен зберігав місто
недоторканим і неушкодженим, так що ніхто навіть
крадькома не привласнив собі найменшої дрібниці. Та одержавши
від мегалопольців відмову, він обурився й не тямив себе од
271
гніву. Він наказав розграбувати майно городян, статуї й
картини відправив у Спарту, зруйнував і зрівняв із землею
найбільш забудовані дільниці міста, після чого відійшов,
боячись нападу Антігона й ахейців. А вони поки що проти
нього ніяких заходів не вживали, бо в цей час ахейці
проводили в Егії нараду. Арат піднявся на підвищення й довго
плакав, затуливши обличчя плащем. Коли здивовані такою
поведінкою присутні запитали його про причину цих сліз,
він сказав: «Юіеомен знищив Мегалополь». Збори було
негайно розпущено — настільки вразило ахейців це страшне
й несподіване щастя. Антігон спершу хотів був поспішити
союзникам на допомогу, та оскільки його війська збиралися
з місць зимівлі дуже й дуже повільно, він наказав їм
вернутись назад і залишитись на місці, а сам з невеликим загоном
подався в Аргос. Звістка про це підказала Клеомену другу
ризиковану справу, на перший погляд, неймовірно зухвалу
й просто-таки шалену, насправді ж, здійснену з точним
розрахунком, як твердить Полібій 57. Клеомен, знаючи, що
македоняни (так пише цей історик) на зиму розміщені в різних
містах, а Антігон з прибічниками й незначною частиною
найманців зимує в Аргосі, напав на Арголіду, розраховуючи
на те, що переможе Антігона в бою, якщо сором не
дозволить останньому сидіти на місці, якщо, той не наважиться
вступити в бій, то накличе на себе гнів і зневагу аргів’ян. Так
воно й сталося. Бо коли спартанці почали пустошити
Арголіду, все з неї забирати, всю худобу гнати в Лаконію, аргів’я-
ни не могли на це дивитись байдуже. Охоплені обуренням,
вони юрмились перед дверима македонського царя, кричали
й вимагали, щоб він вийшов на бій з ворогом або передав
командування іншим, здібнішим людям. Але Антігон, як і
личить розумному полководцю, вважав, що не слід наражати
себе на небезпеку всупереч здоровому глуздові, а на лайку
й образи, які сипались на нього, не звертав уваги, і через те
не вирушив на бій, дотримуючись своїх попередніх задумів,
так що Клеомен зміг підійти з військом до самих мурів Ар-
госа і, поглузувавши і сплюндрувавши все навколо,
безперешкодно відступив.
26. Трохи згодом, дізнавшись, що Антігон знову йде на
Тегею, щоб звідти напасти на Лаконію, Клеомен швидко
зібрав свої війська і, оминувши Антігона крутими дорогами,
наступного дня вдосвіта з’явився поблизу Аргоса,
плюндруючи угіддя на рівнині. Спартанці не стали жати хліб серпами
й не косили, як це звичайно роблять, а почали гамселити
довгими дрюками, витесаними на зразок великих мечів, і,
272
немов граючись, нищили без найменшого труда весь урожай.
Але коли спартанці підійшли до гімнасія Кіларабіса й хотіли
цого підпалити, Клеомен не дозволив їм це зробити, даючи
зрозуміти, що і зруйнування Мегалополя було радше
наслідком гніву, аніж учинком, що приносить славу. Антігон
негайно повернув в Аргос і розставив вартових на всіх
навколишніх висотах та перевалах, але Клеомен, удаючи, що
це його зовсім не турбує, відправив у місто посланців з
вимогою дати йому ключі від храму Гери, бо цар перед відходом
хоче принести жертви богині. Насправді, цей хід мав за мету
хитрощами обманути ворога. Посміявшись з недотепності
противників, він приніс жертву богині при зачинених дверях^
храму, потім повів військо на місто Фліунт, а звідти,
прогнавши залогу з Олігірта й оминувши Орхомен, вернувся
в Лаконію 58. Ці успіхи не лише підбадьорювали й додавали
відваги співвітчизникам Клеомена, а й серед ворогів здобули
йому славу визначного полководця, гідного великих
подвигів. Бо вести війну одночасно проти македонського війська,
всього Пелопоннесу та засобів царської скарбниці силами
одного лише міста, до того ж не тільки зберігати Лаконію
недоторканою, а й ще пустошити ворожий край та здобувати
велелюдні міста — хіба це не можна визнати доказом
виняткового обдаровання й великого розуму?
27. Однак той, хто перший сказав, що гроші — це основа
всього, мав, мені здається, передусім на увазі війну. Ось і
Демад 59^ коли афіняни хотіли спустити на воду нові трієри
й набрати для них людей, а грошей на це не мали, сказав:
^Спершу треба замісити хліб, а потім уже думати про посади
на кораблях». Переказують, що й Архідам 60 у далекі часи —
на початку Пелопоннеської війни, коли союзники вимагали,
щоб кожному був визначений точний розмір внеску для
ведення війни, відповів: «Війна не живиться відміряними
пайками». Подібно досвідчені борці, які мають значний
запас тілесних сил, затягують бій і таким чином виснажують
навіть вправних і спритних противників до повної перемоги
над ними. Так само й Антігон, маючи у своєму
розпорядженні невичерпні засоби для ведення тривалої війни, знесилив
до знемоги і врешті-решт подолав Клеомена, який вже ледве
спроможний був оплачувати, та й то скупо, найманців і
годувати своїх громадян. Але, з другого боку, час певним
чином працював і на користь Клеомена, тому що внутрішнє
становище Македонії вимагало повернення Антігона
додому. Бо під час його відсутності варвари почали непокоїти
й пустошити Македонію. У той же час із півночі навалилося
273
величезне військо іллірійців 61, і македоняни, яким давалися
взнаки ці спустошливі напади, закликали Антігона до
повернення в Македонію. І мало чого бракувало, щоб лист про
ці події прийшов ще до битви з Клеоменом. Отримавши таку
звістку, Антігон, напевно, негайно відійшов би і, не
задумуючись, попрощався б з ахейцями. Та що вдієш, коли доля,
котра любить впливати на найважливіші справи якоюсь
незначущою обставиною, і в цьому випадку показала вагу
й силу випадковості. Бо зразу після битви коло Селласії6 ,
в якій Клеомен утратив і владу, і батьківщину, до Антігона
прибули посланці, які відкликали його в Македонію. Ця
обставина робить нещастя Клеомена особливо жалюгідним.
Адже якби він зумів ще два дні протриматись, ухиляючись
від вирішальної битви, йому взагалі не потрібно було б
битися, а після відходу македонян він міг би укласти з
ахейцями договір на корисних для себе умовах. Але, як ми
вже згадали, відчуваючи брак грошей, він ризикував
спробувати щастя в бою, в якому виставив двадцять тисяч
воїнів (так подає Полібій 63) проти тридцяти тисяч
противника.
28. У битві коло Селласії, яка закінчилася поразкою
Клеомена, він проявив себе відмінним полководцем
неабиякої особистої відваги. І спартанці билися під його проводом
з неймовірною самопожертвою, та й найманці заслужили
похвали, але долю битви вирішили перевага македонян в
озброєнні й удар важкоозброєної фаланги. А Філарх твердить,
що основною причиною поразки Клеомена була зрада. За
його словами, Антігон насамперед наказав іллірійцям і акар-
нанцям 64 непомітно обійти й оточити один із спартанських
флангів — той, на чолі якого стояв Евклід, брат Клеомена,
і тільки потім вишикував решту війська. Клеомен,
спостерігаючи за діями противника з високого місця і не бачачи
ніде іллірійських та акарнанських військ, стривожився, чи,
бува, не захоче Антігон вжити їх для нападу ззаду. Тому-то
він покликав Дамотеля, якому підлягали криптії , і наказав
йому перевірити, чи часом не загрожує їм якась небезпека
ззаду і з боків. Оцей Дамотель, як кажуть, повідомив Клео-
мену, що нічого їм боятися, бо там, мовляв, усе в порядку,
і радив йому головну увагу звернути на тих, що вдарять на
спартанців спереду. Отже, Клеомен, повіривши його
повідомленню, рушив на Антігона, силою натиску спартанських
воїнів відкинув македонську фалангу назад і приблизно п’ять
стадіїв переможно гнав відступаючих македонян. Раптом
через деякий час фланг, очолюваний Евклідом, був
оточе274
ний. Зупинившись і усвідомлюючи силу небезпеки, Клеомен
вигукнув: «Ти пропав, найдорожчий мій брате, ти пропав, але
ти служитимеш зразком мужності для спартанських дітей,
а жінки будуть тебе звеличувати в піснях». Евклід і його
воїни загинули на полі бою, а переможні македоняни,
подолавши їх опір, кинулись на Клеомена. Клеомен, бачачи,
що в його ряди вкрався переполох і ніхто вже неспроможний
чинити опір ворогові, вирішив рятувати своє життя.
Передають, що тоді загинула сила-силенна найманців, а із
спартанців полягли майже всі, бо із шести тисяч урятувалося
лише двісті чоловік.
29. Добравшись до Спарти, Клеомен порадив громадянам,
які вийшли його зустрічати, впустити Антігона в місто, а
також заявив, що він, допоки житиме, діятиме так, як
вимагатиме добро батьківщини. Бачачи, що спартанські жінки
підбігають до воїнів, які з ним врятувалися, допомагають
їм знімати зброю й подають їм пити, він також пішов у свій
дім. Але коли молода полонянка, з вільних громадянок
Мегалополя, яку він привів після смерті дружини,
підійшла і хотіла пригостити його чим-небудь, як звичайно
після повернення з походу, він відмовився від напою, хоч
знемагав від спраги, і навіть не сів, хоч ледь тримався на
ногах, а як був у панцирі, обперся ліктем об якусь колону,
схилив голову на зігнуту руку і так трішки відпочив,
перебираючи в думці всі можливі плани дальших дій. Незабаром
він разом з друзями поквапом подався в Гітій66. Там
вони сіли на заздалегідь підготовлені кораблі й випливли
в море.
30. Тим часом Антігон підступив до Спарти і зразу
ввійшов у місто, з мешканцями обійшовся по-людяному, нічим
не принизив і не зневажив гідності Спарти, але відновив
попередні закони й державний лад. Принісши богам жертви,
він на третій день вирушив у зворотну путь, бо дізнався, що
в Македонії йде жорстока війна і країну плюндрують
варвари. До того ж у Антігона посилилась хвороба — сухоти
з сильним кашлем і тривалим харканням. Однак, він не
піддавався недузі, а зібрав усі сили для боротьби за свою країну
й помер славною смертю після кровопролитної війни й
великої перемоги над варварами. Імовірно (в усякому разі, так
пишуть Філарх та його послідовники), що під час битви він
надривним криком розірвав собі нутрощі, але в звичайних
розмовах побутує погляд, начебто після перемоги Антігон
голосно заволав на радощах: «Який чудовий день!» — після
чого в нього появилася сильна кровотеча з горла,
безу275
пинна гарячка і, нарешті, настала смерть. Оце стільки про
Антігона.
31. Клеомен поплив на Кіферу 67, потім на інший острів —
Егалію з наміром переправитись у Кірену 68. Однак на Егалії
один з його друзів на ім’я Терікіон, який у своїх учинках
проявляв неабияку кмітливість, а в мові — високопарність
і самовпевненість, так озвався до нього, коли одного разу
поруч нікого не було: «Царю! Ми прогавили найпочеснішу
смерть — смерть на полі бою, хоч ми говорили і всі це чули,
що Антігон не переможе інакше спартанського царя, хіба
що переступивши через його труп. Але залишилась нам ще
інша смерть, славою і мужністю найближча до тої. Бо куди
ми пливемо, нерозумно тікаючи від близької біди й женучи
за тією, що чекає нас десь далеко? Якщо тільки нащадкам
Геракла не соромно слугувати спадкоємцям Філіппа й
Александра, то ми можемо з користю відмовитись від далекої
подорожі, здавшись Антігону, який, безперечно, настільки
вище стоїть від Птолемея, наскільки македонська зброя
перевершує єгипетську. Якщо ми вважаємо несумісним з
нашою гідністю підпорядковуватись владі того, хто переміг
нас у бою, то навіщо нам шукати володаря, який не є нашим
переможцем, хіба тільки для того, щоб показати, що ми
слабші не лише від Антігона, від якого ми тікаємо, а й від
Птолемея, перед яким запобігаємо, тобто від двох зразу?
Може, скажемо, що їдемо туди заради твоєї матері?
Воістину прекрасним і завидним видовищем буде для неї, коли
вона перед жінками двору хизуватиметься своїм сином, що
з царя став полоненим і вигнанцем! Чи не краще для нас,
поки ми володіємо нашими мечами, а перед нашими очима
видніють береги Лаконії, розквитатися тут з нашим життям
і виправдати себе перед тими, хто загинув за Спарту коло
Селласії, ніж сидіти в Єгипті й чекати звістки, кого Антігон
призначив сатрапом?» На ці слова Терікіона Клеомен так
відповів: «Невже тй, слабодуху, докотився до того, що
шукаєш найлегшого, яке кожен може собі заподіяти, причому
тобі здається, що показуєш неабиякий взірець відваги, не
усвідомлюючи, що твоя втеча від життя стократ гірша від
втечі з поля бою? І кращі за нас відступали перед ворогом,
чи зраджені долею, чи внаслідок чисельної переваги про*
тивника, але той, хто відступає перед труднощами й
нещастями або перед осудом і людським поговором, той стає
переможеним через власну слабість. Самогубсто має бути не
втечею від дій, а самою дією! Бо ганебно жити лише для себе
і вмерти заради себе. А ти саме до цього нас заохочуєш,
276
кваплячись звільнитися від нинішніх життєвих ускладнень
і не маючи перед собою ніякої благородної чи корисної мети.
Я вважаю, що ні тобі, ні мені не личить втрачати надії на
краще майбутнє нашої вітчизни, а коли надія ця підведе —
ось тоді ми помремо з охотою». На це Терікіон не озвався
ні словечком, але тільки-но трапилась йому нагода відійти
від Клеомена, він пішов на берег моря й наклав на себе
руки/
32. Через деякий час Клеомен відчалив з Егалії і прибув
у Єгипет. Птолемей прийняв його'спочатку із стриманою
ввічливістю, як будь-кого іншого, але з часом, коли Клеомен
дав докази широкого світогляду, показав себе людиною
розумною, яка вміє поєднувати в щоденному спілкуванні
спартанську простоту з шляхетною привітністю, не ганьблячи
нічим своєї високої гідності й не впадаючи у відчай під
ударами долі, він почав викликати у Птолемея довір’я до себе
більше, ніж облесники, котрі намагалися сподобатись царю.
Тим-то Птолемей відчував великий сором за себе самого
й дуже жалкував, що знехтував цією людиною й кинув
Клеомена на поталу Антігону, який своєю перемогою здобув
гучну славу й набрався сили. Тим-то тепер він намагався
прихилити Клеомена до себе почестями та ввічливістю, і
щоб підняти його дух, обіцяв дати кораблі й грошей і
відправити в Грецію, аби той повернув собі царську владу. Він
призначив Клеомену платню в розмірі двадцяти чотирьох
талантів на рік. З цих грошей Клеомен витрачав незначну
частину на утримання себе та друзів, а більшість ішла на
щедру допомогу тим з греків, які втекли з Греції в
Єгипет.
33. Однак старий Птолемей 69 помер, не встигши виконати
обіцянку, дану Клеомену — послати його в Грецію. Новий
володар приніс із собою розпусту, пияцтво і владу жіноцтва,
так що про справи Клеомена ніхто не турбувався. Сам цар
був настільки зіпсутий розпустою й пиятикою, що в хвилини
відносної тверезості та самовладання влаштовував таїнства
і з тимпаном у руці збирав у царському палаці пожертви
Для богині Кібели 70, а найважливіші державні справи по-
лагоджували царська коханка Агатоклея та її мати Енанта,
власниця кубла розпусти. Спочатку здавалося, що Клеомен
матиме якийсь влив: молодий Птолемей, боячись свого брата
Мага 71, котрий завдяки своїй матері користувався сильною
підтримкою війська, задумав його порішити. У змову він
намагався втягти й Клеомена, запрошуючи його на таємні
наради. І коли всі заохочували Птолемея до цього злочину,
277
лише Клеомен відражував його від цього, кажучи, що
взагалі цар мав би радше старатися про примноження кількості
своїх братів, аби забезпечити своєму царству більшу
безпеку та довготривале панування. Тоді Сосібій, найвпливові-
ший із друзів царя, почав доводити, що, поки Маг живий,
Птолемей не може довіряти найманим військам. Але
Клеомен запевняв, що це не повинно нікого турбувати, бо в цих
військах понад три тисячі пелопоннесців, які йому безмежно
віддані і досить йому тільки кивнути, як усі вони негайно
з’являться із зброєю в руках. Ці слова наповнили тоді
присутніх твердою впевненістю в доброзичливому ставленні
Клеомена до Птолемея та високою думкою про його силу,
але потім у міру зростання безпорадності Птолемея зростав
і його страх перед оточенням. І, як це буває з людьми
вкрай нерозумними, Птолемею почало здаватися, що краще
нікому не вірити, через те й придворні з острахом дивились
на Клеомена як на такого, що користується великим
впливом серед найманців. Тим-то часто-густо можна було
почути такі висловлювання, що Клеомен, мовляв, це лев
серед овець. І справді, він виявляв саме левину вдачу,
спокійно й уважно приглядаючись до всього, що діялось у
палаці.
34. За таких обставин Клеомен уже втратив надію
одержати обіцяні кораблі та військо, але коли дізнався, що
Антігон помер і що ахейці втяглися у війну з етолійцями 72,
зрозумів, що становище на Пелопоннесі вимагає його
повернення, бо весь півострів охоплений сум’яттям і чварами.
Він просив відправити його і найближчих друзів, але ніхто
на це не зважав. Цар взагалі не приймав його й не хотів з ним
розмовляти, тому що безнастанно був зайнятий жінками,
розвагами та бенкетами, а Сосібій, який усім відав і все
вирішував, вважав, що затримувати непокірного Клеомена
проти його волі небезпечно, але й не зважувався відпустити
цього відважного й заповзятливого чоловіка, тим більше, що
він став очевидцем розкладу єгипетського царства. Адже
навіть дарами не можна було привернути його до себе, бо
як і священний бик Апіс 73, незважаючи на достаток їжі
й розкіш, котрими він, здавалося б, мав би насолоджуватися,
тужить за вільним життям на лоні природи й хоче погасати
собі, вирвавшись із-під нагляду та опіки жерців, так само
й. Клеомен не терпів бузтурботного існування. І, як Ахілл,
лише ятрив своє серце,
нудячи світом, душею ж борні він жадав бойової 74.
278
35. Ось у такому стані були справи Клеомена, коли в Алек-
сандрію прибув мессенець Ніканор, який відчував до нього
люту ненависть, але вдавав із себе його друга. Причиною
цієї ненависті було те, що він продав Клеомену гарний
маєток, але той, чи через перевантаженість справами, чи через
війну, гроші йому заплатити не встиг. Ось цього чоловіка
Клеомен, прогулюючись одного разу по набережній, пізнав,
коли* той сходив з торгового корабля, сердечно з ним
привітався й запитав, у якій справі він прибув у Єгипет. Ніканор
увічливо відповів на привітання і сказав, що привіз Птоле-
мею чудових бойових коней. На це Клеомен розсміявся
й зауважив: «Краще б ти приїхав з арфістками й питущими
хлопцями — ось такий товар украй потрібен нашому
володарю». Ніканор, почувши таке, тільки усміхнувся. Через
декілька днів він нагадав Клеомену про продаж маєтку і
вимагав розрахуватися, додаючи, що не набридав би з цією
справою, якби не великі втрати, яких він зазнав у торгівлі.
Коли Клеомен відповів, що з тих грошей, які він тут
одержав, йому нічого не залишилось, Ніканор, роздратований
відмовою, переповів Сосібію жарт Клеомена щодо
Птолемея. Той дуже зрадів цьому доносу, але, бажаючи настроїти
царя проти Клеомена ще вагомішим звинуваченням,
намовив Ніканора залишити листа із скаргою на Клеомена,
який начебто заявив, що, коли отримає від Птолемея
трієри й воїнів, то захопить Кірену. Ніканор написав такого
листа і відплив, а Сосібій через чотири дні приніс листа
Птолемею, нібито щойно одержав його, і при цій нагоді ще й
сам настроїв молодого царя проти Клеомена. Розлючений
цар наказав замкнути Клеомена у «великому домі» 75 із
збереженням попереднього утримання.
36. Уже це було для Клеомена прикрим ударом, але
далеко сумнішим уявлялось йому майбутнє, особливо після
такої події. Птолемей, син Хрісерма, один з друзів царя,
увесь час доброзичливо ставився до Клеомена, так що вони
подружили і в розмовах нічого не приховували один від
одного. І тепер Клеомен, потрапивши в опалу, просив
Птолемея відвідувати його. І ось Птолемей прийшов, поговорив
з ним приязно, намагаючись розвіяти підозри Клеомена і
водночас виправдати рішення царя. Але, виходячи з того
будинку й не помітивши за своєю спиною Клеомена, який
нишком ішов за ним аж до самих дверей, Птолемей при
виході суворо вилаяв вартових за те, що вони недбало й
легковажно стережуть такого лютого й небезпечного звіра. Ці
слова Клеомен почув на власні вуха і, не помічений Птоле-
279
меєм, відійшов і розповів про все друзям. Вони зовсім
втратили надії, які досі тримали їх на світі, і, опановані гнівом,
поклали відомстити Птолемею за кривду і померти в спосіб,
гідний Спарти, не чекаючи, поки їх заріжуть, мов
відгодованих для жертвоприношення баранів. їм здавалось
нестерпним, щоб Клеомен, який знехтував переговорами з Анті-
гоном, людиною попри все діяльною і войовничою, сидів
склавши руки й терпеливо чекав, поки цар — цей збирач
пожертв для Кібели — знайде вільну хвилину, відклавши
тимпан і відірвавшись від бенкету, і прикінчить його!
37. Після прийняття такого рішення, скориставшися з
того, що випадково в цей час цар Птолемей виїхав з Алек-
сандрії в поблизький Каноп 76, вони насамперед розпустили
чутку, начебто цар звільняє Клеомена з-під варти. Оскільки
при дворі був звичай давати багатий обід і подарунки тим,
хто мав бути звільнений з ув’язнення, друзі Клеомена
подбали в місті про багато такого роду речей і прислали їх
Клеомену. Таким чином вони обманули вартових, які повірили,
що все це було прислано царем. Клеомен приносив жертви
богам, щедро частував вартових і сам з вінком на голові
весело бенкетував з друзями.
Кажуть, що Клеомен приступив до виконання свого
задуму раніше, ніж було домовлено, боячись доносу, бо
дізнався, що один з рабів, утаємничений в їхній задум,
подався в місто до своєї коханки. Отже, в полудень,
побачивши, що вартові понапивалися й позасинали, Клеомен одягнув
хітон, розпоров шов з правого боку, щоб через нього можна
було видобути меч і з озброєними друзями прожогом
вибіг на вулицю. Усіх їх було тринадцять. Один з них, на
ім’я Гіппіт, кульгав. Він у запалі спершу біг разом з іншими,
та коли побачив, що з-за нього товариші уповільнили біг,
попросив, щоб вони порішили його на місці й не занапастили
всієї справи, чекаючи на нікому не потрібного каліку. Але
трапилось так, що якийсь александрієць проходив мимо
воріт, ведучи на поводі коня. Спартанці забрали в нього коня,
посадили на нього Гіппіта і помчали чвалом вулицями,
закликаючи народ скинути ярмо неволі. Проте александрій-
цям, очевидно, вистачало мужності лише на те, щоб дивува*
тися й захоплюватись відвагою спартанців, але ніхто не
зважився піти за Клеоменом і підтримати його справу. У
всякому разі, на Птолемея, сина Хрісерта, .коли він виходив
з палацу, напали зразу троє і вбили на місці. Інший
Птолемей, начальник міської сторожі, погнав на спартанців свою
колісницю, але вони загородили йому дорогу, розправилися
280
з його слугами й охоронцями, а його самого стягли з
колісниці й умертвили. Потім спартанці попрямували до
фортеці з наміром зламати ворота в'язниці і приєднати до бунту
юрму ув’язнених. Але охорона встигла вчасно зачинити всі
входи. Таким чином, Клеомен після невдалої спроби
заволодіти фортецею ганяв безцільно по місту, але ніхто до нього
не приєднався: усі тікали й ховалися зі страху.
Кінець кінцем, Клеомен, зневірившись, сказав до друзів:
«Нічого дивуватись, що тут, де люди втікають від свободи,
правлять жінки», і закликав усіх померти, не зганьбивши
свого царя й колишніх подвигів. Першим загинув Гіппіт,
який попросив, щоб хтось із молодших заколов його. Потім
усі по черзі безстрашно і спокійно покінчили з собою, окрім
Пантея, того самого, що першим колись увірвався в Мега-
лополь. Був це юнак, гарний на вроду, який найкраще з
молодих засвоїв основи спартанського виховання, улюбленець
Клеомена. Тепер він одержав від царя наказ накласти на
себе руки тоді, коли Клеомен і всі інші будуть мертві. Коли
вже всі лежали на землі, Пантей обійшов їх і кинджалом
уколов кожного, перевіряючи, чи в комусь із них не тліє
іскорка життя. А коли в такий спосіб уколов і Клеомена
біля кісточки ноги, і той повернув до нього обличчя, Пантей
поцілував царя, сів біля нього, а коли побачив, що в Клео-
мені вже погасло життя, обняв мертвого і сам заколов
себе.
38. Так судилось загинути Клеомену, великій людині, яка
правила Спартою протягом шістнадцяти років 77. Коли чутка
про його загибель миттю облетіла місто, його мати, Кра-
тесіклея, хоч була жінкою мужньою, втратила самовладання
під тягарем такого горя і, пригортаючи до грудей дітей
Клеомена, ридма заридала. На ранок старший онук вирвався
з її рук і перш ніж хтось устиг уторопати, що він хоче
робити, кинувся вниз головою з даху. Але хлопець не загинув,
а тільки сильно побився. Коли, однак, його підняли, він
кричав од гніву, що йому не дають умерти.
Птолемей, дізнавшись про те, що сталося, велів тіло
Клеомена одягнути в звірину шкуру і розіп’ясти, а дітей, Крате-
сіклею і жінок з її оточення стратити. Серед них була і
дружина Пантея, жінка виняткової вроди і душевного гарту.
Нони лише недавно побралися, і гірка доля спіткала їх у
розпалі їхнього кохання. Вона хотіла виїхати з Пелопоннесу
разом з чоловіком, але батьки не пускали її. Вони силоміць
замкнули її вдома й пильнували. Та через час вона зуміла
роздобути собі коня, дістала трохи грошей, вночі втекла і
281
без перепочинку помчала до Тенара. Там сіла на корабель,
який відправлявся в Єгипет. Так вона дісталася до чоловіка
і на чужині жила з ним у злагоді, на радість собі і людям.
Тепер, коли воїни вели Кратесіклею на страту, вона взяла її
за руку, підняла поділ її шати і втішала стару. Зрештою,
Кратесіклея не боялася смерті, лише про одне-однісіньке
просила, щоб могла померти раніше від онуків. Але коли
прийшли на місце страти, кати насамперед убили дітей на
очах Кратесіклеї, а потім її саму. Серед пекельних мук перед
смертю, дивлячись на дику розправу з дітьми, вона тільки
й сказала: «Дітоньки любі, до чого ви дожили!» Дружина
Пантея, жінка дужа й висока на зріст, підсмикнувши мовчки
поділ, з незворушним спокоєм кожну із страчених клала
на бік і, як тільки могла, лаштувала до похорону.
Насамкінець після всіх і сама приготувалася до смерті: опустила
поли шати і, не дозволивши нікому підійти й дивитись, крім
того, хто мав виконати вирок, загинула, як справжня
героїня, не потребуючи нічиєї допомоги — щоб хто-небудь після
страти поклав її і вкрив плащем. Так навіть у хвилину смерті
вона зберегла душевну чистоту, яку за життя поставила на
сторожі чистоти свого тіла.
39. Ось так цією трагедією, де жінки успішно змагалися
в мужності з чоловіками в скрутний час, Спарта показала,
що над справжньою душевною стійкістю навіть доля не
спроможна взяти гору.
Кількома днями пізніше вартові, які пильнували тіло
розп’ятого Клеомена, побачили, що голову його оповила
кільцями величезна змія, закривши його обличчя, тому жоден
хижий птах не підлітав туди. Це явище вселило в Птолемея
забобонний жах, та й жінок пойняв острах, який спонукав
їх влаштувати очищальні обряди, бо в Клеомені тепер
вбачали улюбленця богів і надприродну істоту. Александрійці
юрмами приходили до місця розп’яття, навіть зверталися до
Клеомена з молитвами, називаючи його героєм 78 і сином
бога, аж поки мудріші люди 79 не поклали край цій вірі,
пояснюючи, що з плоті бика, який розкладається, утворюються
бджоли, з коня — оси, з трупа осла вилітають жуки, а
людське тіло, коли загниваючі рідини навколо спинного мозку
зіллються і згуснуть, породжує змій. Це помічали вже давні
люди і через те героям присвячували з усіх тварин саме змію.
ТІБЕРІЙ І ГАЙ ГРАКХИ
ТІБЕРІЙ ГРАКХ
1. Закінчивши розповідь про Агіда й Клеомена, можемо
порівняти їх долі з не менш хвилюючими життєписами
римської пари — братів Тіберія і Гая Гракхів. Були вони синами
Тіберія Гракха *, який був цензором, двічі консулом і двічі
тріумфатором. Але набагато більше, ніж ці почесті, уславили
його високі особисті якості. Саме завдяки цьому він
удостоївся честі після смерті Сціпіона, переможця Ганнібала,
стати чоловіком його дочки, Корнелії, хоч Тіберій не був
другом Сціпіона, а, навпаки, його противником. Одного разу,
як розповідають, він знайшов у себе в ліжку пару змій і
викликав ворожбитів, а ті, задумавшись над цим знаменням,
заявили, що не слід ні вбивати, ні відпускати обох зразу, але
одну треба умертвити, а другій дарувати життя: якщо вбити
самця, вмре Тіберій, якщо самку — Корнелія. Тіберій, який
дуже любив дружину і вважав, що більше личить умерти
йому як старшому за віком (Корнелія була ще зовсім
молода), самця вбив, а самку випустив на волю. І справді, як
кажуть, незабаром по тому він пішов з життя 2, залишивши
від шлюбу з Корнелією дванадцятеро дітей. Корнелія, яка
взяла на себе всі турботи про домашнє господарство й
виховання дітей, виявила стільки розуму, любові до дітей і
величі духу, що, здається, Тіберій цілком правильно вирішив
сам умерти, а дружині зберегти життя. Потім до Корнелії
сватався цар Птолемей і хотів розділити з нею царську
діадему, але вона відмовила йому й залишилась удовою. З часом
вона втратила більшість своїх дітей, крім дочки й двох синів.
Дочка вийшла заміж за Сціпіона Молодшого, а синів,
Тіберія і Гая, про яких тепер пишемо, виховувала з такою
подиву гідною старанністю, що вони, одностайно визнані най-
обдарованішими серед римлян, свої чудові якості
завдячували в більшій мірі вихованню, аніж природним даним.
2. Подібно до того, як на статуях і картинах, що
зображають Діоскурів 3, разом зі схожістю передані й деякі
відмінності, зумовлені різною зовнішністю кулачного бійця
й бігуна, так і ці юнаки попри їх велику схожість у
хоробрості, стриманості, благородстві, красномовстві й
великодушності, у своїх діях і підході до державних справ значно
різ283
нилися один від одного. Через те мені здається доцільним
відзначити ці їхні риси на самому початку. По-перш, Тіберію
були властиві лагідний і спокійний вираз обличчя, спокійні
погляд і рухи, а Гаю — палкіші й різкіші. Тіберій,
промовляючи до народу, скромно стояв на місці, а Гай перший з
римлян мав звичку походжати по ораторському підвищенні,
зривати з плечей тогу, як колись, кажуть, афінянин Клеон 4
був узагалі першим, хто з промовців на народних зборах
відслонив своє тіло і плескав себе по стегні. Далі, тоді як Гай
промовляв грізно, аж навіть вселяючи жах, промови Тіберія
були приємні для вуха й легко викликали співчуття.
Нарешті, Тіберій висловлювався ясно й виважено, а Гай —
схвильовано й пишно. Відмінності були і в їхньому способі
життя: Тіберій жив скромно й ощадливо, Гая порівняно з
іншими можна було вважати поміркованим і суворим, але
поруч з Тіберієм він здавався легковажним і марнотратним.
Тим-то Друз 5 та інші докоряли Гаю за те, що за срібні столи
він заплатив по тисячу двісті драхм за кожний фунт ваги.
Відмінності, притаманні їхнім способам промовляти, помітні
були і в їхній вдачі: один був лагідний і згідливий, другий —
запальний і різкий, так що, траплялося, Гай під час промови
збуджувався, впадав у гнів, підвищував голос, вдавався до
лайки, внаслідок чого збивався й губив думку. Щоб зарадити
цьому лихові, він, коли мав виступати, брав із собою
кмітливого раба Ліцінія. Тримаючи в руках інструмент 6, яким
користуються вчителі співу, Ліціній під час кожного виступу
Гая ставав ззаду й стежив за його голосом. Кожного разу,
коли Гай надмірно підвищував голос і вже мав спалахнути,
раб награвав ніжні звуки, і тоді Гай зразу вгамовував своє
збудження, стишував голос і так опам’ятовувався й
заспокоювався.
3. Такі були загальні відмінності між двома Гракхами.
Зрештою, і той, і той відзначалися однаковою відвагою віч-
на-віч з ворогом, справедливістю у ставленні до підлеглих,
сумлінністю у виконуванні службових обов'язків,
поміркованістю в насолодах. Тіберій був старший на дев’ять років.
І ця вікова різниця спричинила те, що їхня громадська
діяльність припала на різний час, а це завдало непоправної шкоди
справі, яку вони відстоювали, бо вони не могли одночасно
дійти до вершини свого впливу і об’єднати свої сили в
боротьбі за спільну мету. А така об’єднана сила могла стати
величезною й непоборною. Ось чому мені треба говорити про
кожного зосібна і спершу — про старшого.
4. Тіберій Гракх, тільки-но вийшовши з дитячих літ 7,
284
зажив слави настільки гучної, що був удостоєний жрецького
сану як член колегії так званих авгурів 8, то не стільки з
уваги на знатне походження, скільки завдяки своїм небуденним
особистим прикметам. Його оцінив високо Аппій Клавдій 9,
колишній консул і цензор, якого так поважали, що він стояв
першим у списку римських сенаторів і розумом перевищував
своїх сучасників. Одного разу за спільною трапезою жреців
він у дружній розмові запропонував Тіберію руку своєї дочки.
Тіберій радо дав на це згоду. Так відбулися заручини. Аппій
Клавдій прийшов додому і зразу з порога гукнув дружині:
«Гей, Антістіє, я нашу Клавдію засватав!» Та здивовано
запитала: «А що це за заручини? Чому ти так поквапився?
Невже ти Тіберія Гракха знайшов для неї за жениха?» Мені,
звичайно, достеменно відомо, що деякі письменники всю цю
історію пов’язують з батьком Гракхів і Сціпіоном
Африканським, але більшість розповідає її так, як ми. А Полібій 10
виразно пише, що тільки після смерті Сціпіона
Африканського його родичі із усіх женихів вибрали для Корнелії
Тіберія, тому що батько, Сціпіон, не встиг ні видати її заміж,
ні засватати. Молодий Тіберій відбував військову повинність
в Африці, на війні, що її вів Сціпіон п, який був одружений
з його сестрою. І оскільки Тіберій жив з полководцем в
одному наметі, він скоро пізнав його вдачу, його численні
прекрасні риси, що справили на Тіберія глибокий вплив і
спонукали до наслідування у своїй діяльності. Швидко Тіберій
випередив усіх молодих воїнів відвагою і вмінням
підкорятися. Згідно з розповіддю Фаннія І2, він першим під час
штурму ворожого міста видерся на мури. Фанній пише
також, що він сам разом з Тіберієм брав участь у цьому
подвигу, за що обидва були нагороджені. Живучи в таборі,
Тіберій зумів прихилити до себе воїнів, і коли він виїхав, то
залишив по собі гарний спогад і жаль.
5. Після цього походу він був обраний квестором 13, і йому
випав жереб вирушити під проводом консула Гая Манціна
на війну з нумантинцями ,4. Манцін був людиною непоганою,
але невдахою з невдах серед римських полководців. Через
те на тлі його незвичайних невдач і нещасть іще яскравіше
засяяли не лише розум і відвага Тіберея, а також — і це
особливо гідне подиву — його скромність і повага до свого
начальника, який, прибитий лихом, вже й сам не знав, чи він
полководець, чи ні. Переможений у великих битвах, Манцін
мав намір уночі покинути табір і відступити з-під міста, але
нумантинці, пронюхавши це, негайно захопили табір і,
переслідуючи втікачів, перебили тих, що замикали відступ.
285
Вони оточили все римське військо і відтіснили його до
таких місць, звідки тікати далі було неможливо. Тоді Манцін,
втративши надію пробитися силою, відправив до нумантин-
ців гінця з проханням укласти перемир’я і припинити воєнні
дії. Але нумантинці відповіли, що вони не мають довір’я ні
до кого з римлян, окрім Тіберія, і вимагали, щоб саме його
Манцін прислав до них для переговорів. Наполягали вони на
цьому не тільки з поваги до молодого чоловіка, але й
зберігаючи добру пам’ять про його батька. Бо той, воюючи в
Іспанії, підкорив чимало тамтешніх народів, але з нумантин-
цями уклав мир і завжди старався, щоб римський народ
ретельно і беззастережно дотримувався умов договору.
Отже, послано було до них Тіберія, і той на зустрічі з
представниками нумантинців переконав ворогів дечим
поступитись, у дечому змушений був поступитися сам, унаслідок
чого й уклав мирний договір. Таким чином Тіберій без
сумніву врятував життя двадцяти тисячам римських громадян,
не рахуючи рабів і тих, хто тягся за римським військом.
6. Усе захоплене в римському таборі майно нумантинці
забрали й розподілили між собою. Були там і таблички з
записами та рахунками Тіберія, які він вів як квестор.
Оскільки для нього питанням першорядної ваги було вернути їх,
він у супроводі трьох чи чотирьох чоловік, коли вже римське
військо пішло далеко вперед, з’явився перед ворітьми Ну-
манції. Викликавши нумантинських начальників, він просив
передати йому ці таблички, пояснюючи, що він стане
предметом наклепів з боку противників, коли не зможе
пред’явити звіт з виданих йому грошей. Нумантинці зраділи нагоді
зробити йому послугу і запрошували його ввійти в місто.
Коли він, вагаючись, стояв на місці, вони самі підійшли до
нього, взяли за руки і щиро просили не вважати їх більше
ворогами, а друзями і мати до них повну довіру. Бажаючи
одержати таблички і боячись розгнівати нумантинців
недовір’ям, Тіберій погодився задовольнити їхнє прохання.
Коли він увійшов у місто, нумантинці насамперед
пригостили його сніданком і дуже просили, щоб він сів до столу
і їв разом з ними. Потім повернули йому згадані таблички,
до того ж запропонували йому взяти собі з інших речей усе,
що тільки забажає. Тіберій не взяв нічого, крім ладана,
потрібного йому при громадських жертвоприношеннях і,
подружньому попрощавшись з нумантинцями, покинув їхнє
місто.
7. Однак, коли він вернувся в Рим, укладання договору
з Нуманцією було визнано страшенною ганьбою, а Тіберія
286
як винуватця цього піддано різкому осуду. Але рідні й друзі
воїнів, які врятувалися, становили значну частину народу.
Вони гуртувалися навколо Тіберія і всю вину за цей сором
покладали на полководця, доводячи, що саме заслугою
Гракха є врятування тисяч громадян від неминучої загибелі.
Ті, хто був найбільш незадоволений тим, що сталося,
вимагали наслідувати в цьому випадку приклад предків. Бо
колись давно, коли римські полководці, щоб вийти з
оточення, прийняли ганебні умови, нав'язані самнітами, римляни
видали їх ворогам беззбройними й голими, а разом з ними
видали й усіх тих, що були причетні до перемир'я і сприяли
йому, як, наприклад, квесторів і військових трибунів,
роблячи їх відповідальними за клятвопорушення і скасування
договору 15. Але тут народ проявив на повну силу свою
прихильність і прив’язаність до Тіберія: консула, голого і
зв’язаного, римляни ухвалили видати нумантинцям на поталу, а
всіх інших пожаліли заради Тіберія. Не обійшлося,
здається, і без допомоги Сціпіона, який у той час втішався в
Римі величезним впливом і повагою. Одначе Сціпіону докоряли
за те, що він не врятував також Манціна і не потурбувався
про затвердження договору з нумантинцями, укладеного
завдяки заходам Тіберія, його родича і друга. Але головною
причиною розладу між Сціпіоном і Тіберієм було
честолюбство обох і нашіптування друзів та софістів Тіберія 16. Та
все-таки непорозуміння не переросли у відкриту й
непримиренну ненависть. Мені особисто здається, що Тіберія не
спостигла б така сумна доля, якби під час його виступів
у державних справах поруч був Сціпіон Африканський. Але
коли Тіберій почав виступати з новими законопроектами,
Сціпіон був тоді під Нуманцією і вів там війну.
8. Забрану в сусідів під час війни землю римляни почасти
продавали, а почасти, перетворивши в державну власність,
роздавали безмаєтним та бідним громадянам, які платили
за це в державну скарбницю невеликий податок. Коли багаті
почали пропонувати державі більший податок і таким чином
витісняти з землі бідняків, був виданий закон, який
забороняв володіти більш як п’ятьмастами югерів 17. Цей закон,
стримавши на якийсь час зажерливість багатіїв, допоміг
бідним залишатись на зданій їм в аренду землі і обробляти
Ділянку, одержану кожним на самому початку. Але потім
багачі, які раніше були сусідами бідняків, через підставних
осіб стали орендувати ділянки бідняків самі і врешті-решт
Уже відкрито зайняли більшу частину ділянок. Тоді бідняки,
вигнані із своєї землі, почали і в військо йти неохоче, і
не287
дбайливо ставитись до виховання своїх дітей, так що скоро
по всій Італії стала відчуватись нестача вільнонароджених
людей, зате зросла кількість чужоземних рабів, з допомогою
яких багаті, вигнавши вільних громадян, обробляли свої
землі. Друг Сціпіона Гай Лелій 18 пробував зарадити лихові,
але, зустрівши рішучий опір можновладців і злякавшись
можливих безпорядків, відмовився від свого наміру, за що
й одержав прізвисько «Мудрий» або «Розважливий», бо
латинське слово «сапієнс» (sapiens) уживається в подвійному
значенні. Тіберій Гракх, вибраний народним трибуном ,
зразу взявся за здійснення того ж задуму, що й Лелій, за
порадою і намовою, як твердить більшість письменників,
оратора Діофана і філософа Блоссія. Перший був мітілен-
ський вигнанець, другий — уродженець самої Італії,
виходець із міста Кум . У Римі Тіберій здружився з Анті-
патром з Тарса 21, який навіть присвятив йому свої
філософські твори. Дехто частину вини за виступи Гракхів приписує
Корнелії, яка часто докоряла синам, що римляни звуть її
тільки тещею Сціпіона, а не матір’ю Гракхів. Інші
винуватцем усього називають якогось Спурія Постума, ровесника
Тіберія й суперника на ниві красномовства. Бо коли Тіберій
повернувся з походу, то побачив, що Спурій набагато
перевершив його славою і впливом і став предметом загального
подиву. Тоді Тіберей, либонь, загорівся бажанням
перевершити його, взявшись до втілення в життя сміливих і ба-
гатообіцяючих суспільних заходів. Брат Тіберія Гай в
одному із своїх творів розповідає, що Тіберій по дорозі в Ну-
манцію, проїжджаючи через Етрурію, бачив запустіння
країни, бачив, що її землю обробляють або пасуть на ній
стада чужоземні раби, і тому в нього визріла думка про
суспільну перебудову, що стала для обох братів джерелом
незліченних бід. Втім сам народ пробудив у Тіберія завзятість
і честолюбність, бо портики, мури будинків і пам’ятники
рясніли написами, які закликали його повернути біднякам
громадську землю.
9. Однак Тіберій не сам склав свій законопроект, а
скористався в цій справі порадами найвизначніших і найдо-
стойніших громадян. Серед них були верховний жрець
Красс, законознавець Муцій Сцевола, який тоді був
консулом, і Аппій Клавдій, тесть Тіберія. І, мабуть, ніколи ще не
було запропоновано закону поміркованішого і м’якшого
проти такої кричущої несправедливості й такого
користолюбства, якими керувалися багатії щодо бідних! За
закликом Тіберія ті, хто заслуговував кари за беззаконня, мали
288
покинути, одержавши відшкодування, ті землі, якими вони
володіли несправедливо, і передати їх громадянам, які
потребували допомоги.
Попри всю м’якість і поміркованість земельного
законопроекту народ, готовий пробачити минулі кривди, радів, що
беззаконню нарешті прийде кінець. Але багаті та власники
цих земель, спонукувані користолюбством, ставилися з
ненавистю до самого закону, а злість і честолюбство штовхали
їх до виступу проти законодавця. Вони пробували умовити
народ відхилити законопроект Тіберія, кажучи, начебто
Тіберій хоче запровадити переділ землі не для добра загалу,
а з метою вчинити переворот і викликати загальне сум’яття.
Але з цього нічого не вийшло, бо Тіберій відстоював свої
прекрасні і справедливі починання з таким красномовством,
що воно здатне було виставити в гарному світлі навіть
погану справу. Він був грізний і непоборний, коли з ораторського
підвищення, яке щільно обступав народ, змальовував
злигодні бідних. «Дикі звірі,— казав він,— що населяють
Італію, мають нори-й лігво для ночівлі, а ті люди, які б’ються
і вмирають за Італію, не мають нічого, крім повітря і світла.
Бездомними бродягами блукають вони з дітьми й жінками
повсюди, а полководці брешуть, коли перед битвою
закликають воїнів захищати від ворога могили предків і храми, бо
ні в кого з такої сили-силеної римлян немає ні отчого олтаря,
ні могил предків! А воюють і вмирають за чужі розкоші й
багатство оці «володарі світу», як їх називають, хоч у них
самих немає й клаптика власної землі!»
10. Проти таких промов, виголошуваних Тіберієм з
глибоким переконанням і непідробною пристрастю і звернених
до народу, що сприймав їх з невимовним захопленням і
хвилюванням, ніхто з противників не зважувався виступати.
Тим-то, відмовившись самим говорити проти нього, вони
звернулися до одного з народних трибунів, Марка Октавія,
людини молодої, але статечної й добропорядної, до того ж
близького Тіберієвого товариша. Через те Октавій,
соромлячись зраджувати друга, спочатку не піддавався
умовлянням з боку багатіїв. Але, врешті-решт, унаслідок
безнастанних прохань багатьох впливових громадян, немов змушений
поступитись перед їхніми домаганнями, він виступив проти
Тіберія та його законопроекту. А в Римі трибун, який
висловлював заперечення, мав завжди перевагу над іншими
трибунами, тому що попри повну одностайність інших
У чомусь, коли хоч один противився їхній думці, вони не
Могли нічого вдіяти. Тоді-то Тіберій, обурений цим вчинком,
ю Плутарх
289
взяв назад свій перший, лагідніший законопроект і вніс
новий, ще приємніший для народу, але вже суворіший для його
кривдників. Бо на цей раз він поставив вимогу, щоб багатії
беззастережно покинули ті землі, які придбали в обхід
раніше виданих законів. Майже щодня точилися суперечки
між Тіберієм і Октавієм, але, хоч сперечалися вони з
найбільшим завзяттям і впертістю, ні один з них, як
переказують, не мовив про свого суперника нічого образливого, ні
один у приступі гніву не вдавався до непристойних слів. А це
тому, що природна благородна вдача і старанне виховання
підтримують у людині добропристойність не лише на
вакхічних святах, а й у найполум’яніших і найчестолюбніших
суперечках. Тіберій швидко зметикував, що його
законопроект зачіпає й Октавія, який володів значними ділянками
громадської землі. Він по-дружньому просив його
відмовитись від боротьби, обіцяючи відшкодувати йому втрати за
рахунок власного маєтку, до речі, не великого. Але Октавій
і на це не пішов. Через те Тіберій видав указ, на підставі
якого повноваження всіх службових осіб утрачали свою
силу доти, поки його законопроект не пройде голосування.
Він зачинив і опечатав власною печаткою храм Сатурна 22,
щоб квестори не могли з нього нічого винести і нічого туди
внести, а через оповісника попередив преторів, що накладе
на них грошову кару на випадок непослуху, так що всі ішні
службові особи припинили виконування своїх звичайних
обов’язків. Тоді великі землевласники перемінили своє
багате вбрання і з’являлись на форум у жалюгідному і
пригнобленому вигляді. Але потай вони кували лихо проти Тіберія
і підмовляли людей до замаху на його життя, через те він,
не приховуючи, почав носити розбійницький кинджал, який
римляни називають долоном.
11. Коли настав день голосування і Тіберій почав
запрошувати народ проголосувати за законопроект, виявилося,
що багаті викрали урни. Це призвело до великого сум’яття.
Прихильники Тіберія могли, спираючись на юрбу, вдатися
до насильства і з цією метою почали вже збиратися, але
колишні консули Манлій і Фульвій підбігли до Тіберія і,
тримаючи його за руки, із сльозами на очах благали, щоб він
відмовився від свого наміру. Тіберій, і сам усвідомлюючи
небезпеку, яка нависла над Римом, і шануючи цих поважних
громадян, спитав їх, що вони радять йому зробити. Вони
відповіли, що неспроможні дати йому вораду в такій
відповідальній справі від свого імені, а просять передати справу
на розгляд сенату. Задовольняючи їх прохання, Тіберій
по290
годився на це. Сенат зібрався, але не міг нічого вирішити,
бо багатії мали в ньому перевагу. Тоді Тіберій вдався до
заходу протизаконного й негожоготне бачачи іншої
можливості провести голосування, він вирішив позбавити Октавія
трибунської влади. Але спершу він у всіх на очах благав
Октавія поступитись і зробити це для добра народу.
Говорив з ним ласкаво, тримаючи за руку. Він доводив йому, що
вимоги народу справедливі, і за свої великі труди й
самопожертву він одержав лише скромну винагороду. Однак
Октавій і на цей раз відхилив його прохання. Тоді Тіберій
змушений був заявити йому, що неможливо уникнути війни,
коли обидва трибуни, наділені однаковими повноваженнями,
розходяться в поглядах на справу такої ваги. І нарешті
сказав, що він бачить лише один вихід, а саме, щоб хтось
із них склав свої повноваження. Він запропонував Октавію,
щоб спочатку народ мав змогу висловитись шляхом
голосування про нього, Тіберія, запевняючи, що він негайно
відмовиться від посади трибуна і стане приватною особою, якщо
така буде воля громадян. Проте Октавій й на це не схотів
погодитись. Тоді Тіберій попередив, що в такому разі він
сам проведе голосування у його, Октавія, справі, якщо той,
добре подумавши, не змінить свого рішення.
12. На цьому Тіберій тоді розпустив народні збори.
Наступного дня народ знову зібрався, і Тіберій, вийшовши на
підвищення, вже вкотре спробував умовити Октавія. Коли
ж той залишився непохитним, Тіберій вніс пропозицію
позбавити Октавія звання народного трибуна і закликав
громадян негайно подавати голоси. Коли із тридцяти п’яти триб
проголосували вже сімнадцять і не вистачало ще голосу
однієї триби, щоб Октавій став приватною особою, Тіберій
зробив перерву і знову просив Октавія, обіймав і цілував
його на очах у народу, благаючи не наражати себе самого
на ганьбу, а на нього, Тіберія, не накликати
обвинувачення в тяжкій і прикрій дії. Кажуть, що Октавій не
виявився зовсім невблаганним і глухим на ці умовлення.
На його очі навернулись сльози, і він довго мовчав. Та коли
поглянув на багатих і власників, що щільною купою стояли
неподалік, то сором перед ними і страх презирства, з яким
вони будуть ставитись до нього, зробили своє: він відважно
вирішив витерпіти всі страхіття і сказав Тіберію чинити те,
Що він вважає за доцільне. Коли таким чином законопроект
був схвалений народом, Тіберій наказав одному з
вільновідпущеників стягти Октавія з підвищення. Слугами при ньому
були його ж вільновідпущеники, тим-то Октавій, якого силою
10*
291
тягли вниз, являв жалюгідне видовище. До того ж народ
кинувся до Октавія, але надбігли багатії й захистили його.
Він ледве врятувався, вихопившись із рук розлюченої юрби,
при цьому його вірному рабу, який стояв попереду й захищав
свого господаря, викололи очі. Але все це сталося проти
волі Тіберія, який, дізнавшись про те, що діється, поспішив
туди, де зчинився галас, щоб навести порядок.
13. Потім був прийнятий земельний закон, і для
розмежування й поділу полів було обрано трьох чоловік: самого
Тіберія, його тестя Аппія Клавдія і брата Гая Гракха, якого
в той час не було в Римі, бо він воював під проводом Сціпіона
під Нуманцією. Завдання своє Тіберій виконав спокійно,
без будь-яких перешкод з чийогось боку, а замість Октавія
поставив трибуном не когось із визначних людей, а свого
клієнта 23, якогось Муція. Усіма цими діями Тіберія опти-
мати були вкрай незадоволені, надто ж боялися вони
зростання його впливу і тому шельмували його в сенаті як хотіли.
Коли він просив, за загальноприйнятим звичаєм, видати
йому за рахунок держави намет, щоб жити в ньому під час
поділу земель, йому відмовили, хоч іншим давали навіть
у менш важливих справах, а на утримання йому призначили
всього дев’ять оболів денно 24. А все це йшло від Публія На-
зіки 25, який був лютим ворогом Тіберія. Цей Назіка володів
незліченними ділянками громадської землі і не міг пережити
того, що мусив позбутися їх. Тим часом пристрасті в народі
стали розпалюватися ще більше. Коли в той час помер
наглою смертю один з друзів Тіберія і на його тілі з’явились
підозрілі плями, народ почав кричати, що його отруєно.
У день його похорону зібрався великий натовп, римляни
підняли й несли на раменах поховальні ноші до місця
спалення. їх припущення, що тут мало місце отруєння,
очевидно, виявилися небезпідставними, бо труп лопнув, і з нього
вихлюпнуло стільки смердючої рідини, що вогонь у вогнищі
погас. Тому купу дров підпалили ще раз, але вони все не
хотіли горіти. І тільки тоді, коли вогнище перенесли в інше
місце, після тривалих спроб полум’я нарешті спопелило
труп. Цей випадок дав привід Тіберію ще дужче розбурхати
народ. Він надів жалобу, вивів до народу своїх дітей і
просив його подбати про них і їхню матір, бо його переслідують
погані передчуття.
14. У той час помер пергамський цар Аттал Філометор 26.
І коли пергамець Евдем привіз у Рим його заповіт,
виявилося, що цар призначив своїм спадкоємцем римський народ.
Тоді Тіберій, догоджаючи простолюду, негайно вніс
законо292
проект, за яким царську скарбницю мали привезти в Рим
і заповідані гроші розподілити між громадянами, які
одержали земельні ділянки, аби за них вони придбали собі
землеробське знаряддя для обробітку землі. Потім Тіберій
сказав, що стосовно міст, які належали Атталу, сенат не має
права виносити будь-які рішення, а він, Тіберій, висловить
у цій справі свою точку зору перед народом. Цією заявою
він до живого дійняв честолюбство сенату. Один із сенаторів,
Помпей, підвівшись, сказав, що він, як сусід Тіберія, добре
відає, що пергамець Евдем передав йому в ознаку царської
влади діадему і багряницю як тому, хто має стати царем
Риму. Квінт Метелл 27 дорікав Тіберію за те, що той
вертається додому пізно вночі і дорогу йому освітлюють найзухва-
ліші й найзлиденніші з простолюдинів, а коли його батько,
бувши цензором, вертався після обіду додому, громадяни
гасили світло в себе раніше, аби він не подумав, начебто
вони непростимо засиділись при вині. А Тіт Анній, який не
відзначався ні добропристойністю, ні розумом і якого
вважали непереможним у суперечках, вимагав від Тіберія дати
чітку і ясну відповідь, чи не зневажив він свого товариша по
посаді — особу, згідно з законами, священну й
недоторканну. Тут у сенаті зчинився галас, Тіберій прожогом вибіг
з курії, скликав на збори і велів привести Аннія, щоб
виступити проти нього з обвинуваченням. Тоді Анній, який
набагато поступався Тіберію і красномовством, і впливом,
вирішив покластися на свою винахідливість і попросив Тіберія,
поки той почне свою промову, відповісти на одне невелике
запитання. Тіберій погодився. Настала тиша. Тоді Анній
запитав: «Припустімо, що ти, Тіберію, захочеш мене
знеславити і образити, а я звернуся по допомогу до когось із твоїх
товаришів по посаді, і він виступить на мій захист, чи ти
й тоді розгніваєшся і позбавиш його влади?» Це запитання,
як переказують, так збило з пантелику Тіберія, що він хоч
завжди мав на все готову відповідь і вмів кожному дати
відсіч, цього разу просто-таки занімів.
15. Того дня він невдовзі народні збори розпустив. Потім
він помітив, що з усіх його дій розправа над Октавієм не
тільки дуже вразила можновладців, а й народ сприйняв її
болісно. Адже велике й високе достоїнство народних
трибунів, на яке ніхто до того часу не посягав, бо це було б
святотатством, виявилось знеславленим і грубо потоптаним.
Тому Тіберій виступив перед народом з промовою, з якої
варто навести деякі докази, щоб виробити собі загальне
уявлення про переконливість слова і глибину мислення
293
цього чоловіка як оратора. А казав він таке: «Воістину,
народний трибун — особа священна й недоторканна, оскільки
він присвятив себе народові й захищає народ. Але, якщо
він діє всупереч своєму призначенню, кривдить народ,
підриває його силу, не дає йому виявити свою волю
голосуванням, то такий трибун сам себе позбавляє цього
високого звання, не виконуючи ті завдання, які він зобов’язаний
виконувати. Навіть якщо він зруйнує Капітолій або спалить
корабельні верфі, треба б було його терпіти як трибуна.
Звичайно, якби він так чинив, то був би поганим трибуном, але
трибуном. Хіба це не безглуздя, щоб народний трибун мав
право відправити консула у в’язницю, а народ не міг забрати
у трибуна владу, якщо він уживає її проти того, хто наділив
його тією владою? Адже і консула, і трибуна обирає не хто
інший, як народ. Царі не лише зосереджують в своїх руках
повноту влади, а й їхня влада освячується за допомогою
великих жертвоприношень до рівня божественної величі.
Але ж місто зважилось вигнати Тарквінія 28, який знущався
з народу, тому через зухвалу гординю одного чоловіка був
знищений державний устрій наших предків, якому Рим
зобов’язаний своїм виникненням. Далі. Чи є для римлян щось
святіше й шановніше, ніж діви, які сторожко пильнують
незгасний вогонь? Проте якщо котрась із них порушує свою
обітницю, її живцем закопують у землю 29, бо хто грішить
супроти богів, той втрачає право на недоторканність, яка
дається від імені богів. Так само неприпустимо, щоб
народний трибун, який діє на шкоду народові, зберігав
недоторканність, якою його наділив народ, бо він сам знищує ту
силу, в якій полягає його влада. Якщо хтось на законній
підставі одержав посаду трибуна завдяки тому, що більшість
триб проголосувала за нього, то наскільки більше підстав
є позбавити його цієї посади, коли всі триби одностайно
проголосують проти нього? Немає нічого священнішого
й недоторканнішого, ніж приносини богам. Однак, ніхто не
може заборонити народові користуватися ними як завгодно,
рухати їх і переносити з місця на місце. Значить, і звання
трибуна, неначе якийсь дар, народ має право переносити
з однієї особи на іншу. Отже, ця влада не є чимось
недоторканним і навічно за кимось закріпленим. Доказом цього є
те, що ті, хто були нею наділені, самохіть відмовлялися від
неї або не хотіли її прийняти».
16. Ось такі були головні докази виправдально! промови
Тіберія. Друзі Тіберія, бачачи небезпеку, яка йому загрожує
вважали, що йому слід домагатися посади народного три
294
буна на наступний рік. Тому він намагався привернути народ
на свій бік новими законопроектами. Так, він запропонував
скоротити строк військової служби, дати громадянам право
оскаржувати вироки суддів перед народними зборами,
ввести в суди, які складалися тоді лише з сенаторів,
представників вершницького стану в рівній кількості з сенаторами,
взагалі всілякими способами намагався обмежити вплив
і могутність сенату, радше керуючись особистою нехіттю
до нього й честолюбством, аніж заради справедливої й
корисної справи. Коли ж настав день виборів і прихильники
Тіберія переконалися, що противники беруть гору, бо
зібрався не весь народ, Тіберій спершу, щоб затягти час, почав
ганити товаришів по посаді, а потім розпустив народні збори
й наказав усім зібратися наступного дня. Після цього він
вийшов на форум і там із сльозами на очах, принижено
просив громадян про захист, потім говорив, що боїться, аби
вороги вночі не вломились до нього в дім і не вбили його, і так
зворушив народ, що ціла юрба оточила його дім і всю ніч
вартувала.
17. Другого дня на світанку чоловік, який доглядав курей,
що їх римляни використовують для ворожіння, прийшов
і кинув їм корм. Але кури чомусь із клітки не виходили.
Тільки одна курка вийшла та й то лише після того, як
прислужник добряче потряс кліткою, але й вона не торкнулася їжі,
тільки підвела вгору ліве крило, витягнула одну ногу і знову
вбігла в клітку. Це нагадало Тіберію про інше знамення,
що мало місце раніше. Він мав чудово оздоблений шолом,
який надівав на голову на війні в битвах. Ось у цей то шолом
заповзли змії, знесли яйця й висиділи змієнят. Тим-то
поведінка курей особливо занепокоїла Тіберія. Однак, почувши,
що народ збирається перед Капітолієм, він вирішив піти
туди. Але, виходячи з дому, спіткнувся об поріг і так дуже
забив ногу, що на великому пальці зламався ніготь і по
сандалії розлилася кров. Щойно відійшовши від дому, він
побачив зліва на даху двох круків, які билися між собою. Йшло
тоді з ним, як звичайно, чимало людей, але, дивна річ,
камінь, скинутий одним із круків, впав саме біля його ноги.
Це збентежило тоді навіть найсміливіших з його оточення.
Але Блоссій з Кум почав доводити, що це буде велика ганьба
й сором, якщо Тіберій, син Гракха й дочки Сціпіона
Африканського, проводир римського народу, не відгукнеться на
заклик співгромадян, злякавшись крука. Ця ганьба,
провадив далі Блоссій, може дати ворогам привід як для
насмішки, так і для звинувачень його перед народом у тому,
295
що він дозволяє собі сваволити як тиран. Тут-таки до
Тіберія підбіг гурт його прихильників, які йшли йому назустріч
із Капітолію. Вони закликали, щоб він поспішав, і запевняли,
що все йде гаразд. І справді, спочатку все йшло якнайкраще
для Тіберія. Його появу перед Капітолієм народ зустрів
радісними вигуками, а коли він піднімався вгору, привітно
вітав його і стовпився навколо нього, щоб ніхто незнайомий
не міг наблизитись до нього.
18. Коли Муцій 30 знову почав викликати триби до
голосування, нічого з цього не вийшло через метушню, яка
зчинилася в крайніх рядах: прихильники Тіберія намагались
відтіснити ворогів, які натискали на них, силою пробиваючи
собі дорогу вперед. Тим часом сенатор Фульвій Флакк 31
став на видне місце і, оскільки його слів не було чути в галасі,
давав рукою знаки Тіберію, що хоче йому щось віч-на-віч
сказати. Тіберій наказав людям розступитися, і Фульвій,
насилу протиснувшись, повідомив, що багаті на засіданні
сенату не змогли привернути консула на свій бік і через те
вирішили самочинно розправитися з Тіберієм і з цією метою
підготували ватаги озброєних рабів та своїх друзів.
19. Коли Тіберій розповів про це своїм товаришам, що
стояли поруч, вони одразу підперезали свої тоги й почали
ламати списи прислужників, якими ті звичайно стримують
натовп. Уламки списів вони розбирали поміж собою, щоб
захищатись від нападу. Ті, що стояли трохи далі,
здивувались і питали, що сталося, але здалека не могли почути
голосу Тіберія. Тоді він торкнувся рукою голови, даючи
зрозуміти, що його життя в небезпеці. Вороги його, побачивши
це, помчали в сенат і сповістили, що Тіберій вимагає для
себе царської діадеми, доказом чого, мовляв, є те, що він
торкнувся своєї голови. Всі були вкрай збентежені. Назіка
звернувся до консула з вимогою захистити державу і
знешкодити тирана. Коли консул спокійно відповів, що не вживе
насильства й нікого з громадян без вироку суду страчувати
не збирається, але якщо Тіберій намовить або змусить народ
постановити щось протизаконне, то він, консул, таку
постанову не буде вважати правочинною. Назіка, схопившись
з місця, закричав: «Коли голова держави зраджує
батьківщину, тоді всі, хто готовий захищати закони,— за мною!»
З цими словами, накинувши край тоги на голову, він рушив
прямо до Капітолія. Кожний з сенаторів, що йшли вслід за
ним, обкрутивши тогу навколо лівої руки, правою
розштовхували тих, що стояли їм на дорозі. Зрештою ніхто не чинив
їм опору з уваги на велику повагу до цих людей, а’ всі
роз296
бігалися, штовхаючи один одного. Дехто з тих, хто їх
супроводжував, ніс узяті з дому дрюки й палиці, самі ж сенатори
захопили з собою уламки й ніжки стільців, поламаних
натовпом. Вони йшли прямо на Тіберія й били без розбору
всіх, хто його захищав. Одні з його однодумців заплатили
життям, інші кинулись утікати, Тіберій також пробував
рятуватися втечею, але хтось ззаду схопив його за тогу. Тоді
він скинув її з себе й побіг у самій туніці, але спіткнувся
й упав на купу тих, що попадали раніше від нього. Він хотів
підвестися, але тут першим (у цьому немає ніякого сумніву)
ударив Тіберія по голові ніжкою стільця Публій Сатурей,
один з його товаришів по посаді. Другого удару завдав Ті-
берію Луцій Руф, який сам чванився цим, немов якимось
подвигом. Усього загинуло тоді понад триста чоловік, убитих
ломаками й камінням, а від меча не загинув ніхто.
20. Це, як переказують, був перший заколот після
повалення царської влади, що закінчився кривавою розправою
над громадянами. Усі інші, хоч і не зазначені і не з дрібних
причин виниклі, закінчувалися взаємними поступками:
можновладні боялися народу, народ поважав сенат. Мабуть,
тепер Тіберій легко дав би себе умовити і ще легше пішов би
на поступки своїм ворогам, якби вони не довели справу до
вбивства й ран, тим паче що в нього прихильників було не
більше трьох тисяч. Але, очевидно, багачі, виступаючи проти
нього, керувалися головним чином ненавистю і злобою, а не
тими міркуваннями, якими вони виправдовували свої дії.
Безперечний доказ цього — звіряча і протизаконна наруга
над трупом Тіберія. Незважаючи на прохання брата
загиблого, Гая, дозволити йому забрати й поховати Тіберія
вночі, вороги кинули його тіло в Тібр разом з іншими
трупами. Одначе, на цьому все не кінчилось. Бо одних друзів
Тіберія вони вигнали без суду, інших спіймали й умертвили.
Загинув тоді й оратор Діофан. Якогось Гая Віллія кинули
в бочку, наповнену отруйними зміями й гадюками, і так його
замучили. Блоссія з Кум привели на допит до консулів.
Відповідаючи на їх запитання, він заявив, що точно
виконував накази Тіберія. Тоді Назіка запитав його: «А що зробив
би ти, коли б тобі Тіберій наказав підпалити Капітолій?»
Спершу Блоссій твердив, що Тіберій ніколи такого наказу
не дав би, але коли інші сенатори настирливо вимагали
відповіді на це запитання, Блоссій кінець кінцем відповів: «Ну
Що ж, якби Тіберій так розпорядився, то я вважав би для
себе за честь виконати його наказ. Та Тіберій ніколи не
наказував би того, що не принесло б користі народові». Блос-
297
сію вдалося врятувати життя, пізніше він виїхав у Азію, до
Арістонка 32, і кави повстання Арістоніка закінчилося не*
вдачею, вій наклав на себе руки.
* 21. Зваживши на становище, яке склалося в державі, сенат
для заспокоєння народу більше не заперечував проти
розподілу землі й дозволив вибрати на місце Тіберія іншу особу
для розмежування земельних наділів. На підставі
голосування було обрано Публія Красса, родича Гракха, бо дочка
Красса, Ліцінія, була одружена з Гаєм Гракхом. Щоправда,
Корнелій Непот пише, що Гай одружився з дочкою не
Красса, а Брута — того, який справив тріумф після
перемоги над лузітанами 34. Але більшість письменників
відстоює той погляд, що и ми. Народ, однак, дуже переживав
смерть Тіберія, і видно було, що він лише чекає слушної
нагоди, аби виступити месником за нього. Проти Назіки
готувалися порушити справу в суді. Боячись за його життя, сенат
без достатніх підстав вирішив відправити його в Азію.
Римляни, не приховуючи своєї відрази до нього, при зустрічах
з гнівом обзивали його підлим злочинцем, тираном, що
кров’ю народного трибуна — особи, священної і
недоторканної, осквернив найшановніший і найдорожчий серцю
мешканців Рима храм. Тим-то Назіка змушений був
тишком-нишком покинути Рим, хоч він як верховний і перший
серед жерців зобов’язаний був виконувати обряди великої
державної влади. Жив він відтоді на чужині в тузі за
батьківщиною, безславно блукаючи з місця на місце і невдовзі
помер десь неподалік Пергама. І не дивина, що народ так
зненавидів Назіку, якщо навіть Сціпіон Африканський,
якого римляни, либонь, любили більше — і заслужено —
від інших, ледь не втратив прихильності народу. А річ у тім,
що коли Сціпіон під Нуманцією дізнався про смерть Тіберія,
виголосив такий вірш з Гомера:
Хай же так кожен загине, хто мав би таке учинити 35.
Пізніше Гай Гракх і Фульвій запитали його на народних
зборах, що він думає про смерть Тіберія. Тоді він також не
схвально висловився про його діяльність. Обурений народ
перебив його промову, чого раніше ніколи не бувало.
Сціпіон дійшов до того, що лихословив самому народові. Про
це докладніше я розповів у життєписі Сціпіона 36.
298
ГАЙ ГРАКХ
1. Гай Гракх після смерті 1 брата спочатку, чи то боячись
ворогів, чи то з метою настроїти проти них співгромадян,
тримався осторонь громадської діяльності і усамітнився,
живучи як звичайна собі людина, яка не має наміру ні тепер,
ні в майбутньому займатися державними справами. Така
поведінка давала навіть привід декому запідозрювати його
в тому, що він не схвалює починань брата Тіберія і
відцурався від них. Зрештою, Гай був тоді ще дуже молодий, на
дев'ять років молодший від брата, якому не виповнилося
ще й тридцяти, коли загинув. З плином часу почала
виявлятися його вдача, напрочуд діяльна, ворожа розніженості,
пияцтву, збагаченню. Він наполегливо вдосконалював себе
в красномовстві, немов розправляючи крила для високого
злету на державній ниві Все це вказувало на те, що він не
думає жити в затишші. Коли Гай одного разу захищав у суді
свого друга Веттія, народ не тільки слухав його з
задоволенням, а й шалів від захоплення. Гай довів тоді, що всі інші
оратори порівняно з ним — немовлята, і цим знову нагнав
страху могутнім багатіям. Тим-то вони тепер почали
змовлятися, аби будь-що перешкодити йому стати народним
трибуном.
Тим часом, однак, Гаю на основі жеребкування довелося
відправитись квестором у Сардінію разом з консулом Авре-
лієм Орестом 2. Ця обставина вельми порадувала його
противників і ніскільки не засмутила самого Гая. Він був
людиною войовничої натури й не гірше підготовлений до
військової служби, ніж до ораторських виступів у суді, проте ще не
зважувався поринути у вир державної діяльності і вийти
на ораторське підвищення. А устояти перед закликами
народу й умовляннями друзів він не почував себе в силі і тому
нагоду виїхати з Рима прийняв з неприхованим
задоволенням. Щоправда, побутує думка, начебто Гай належав до тих,
хто будь-якою ціною домагається прихильності простолюду,
і далеко пристрасніше від Тіберія жадав слави в юрби.
Насправді ж, воно не так. Навпаки, мабуть, радше з
необхідності, аніж з власної волі він присвятив себе державним
справам. Бо ж славетний оратор Ціцерон 3 повідомляє, що
Гаю, коли ще він й не думав про державні посади і хотів
жити у спокої, з'явився уві сні брат Тіберій і так до нього
промовив: «Чому ти так баришся, Гаю? Все одно своєї долі
уникнути не можна, якщо нам дано життя і обом нам
значена однакова смерть в боротьбі за щастя народу».
299
2. У Сардінії Гай переконливо показав свою мужність,
значно перевершуючи всіх молодих відвагою в битвах,
справедливістю щодо підлегих, шанобливим ставленням до
полководця, а стриманістю, скромністю і працьовитістю
випередив навіть старших за віком. Коли в Сардінії настала сувора
й нездорова зима, консул вимагав від міст теплого одягу для
війська. Але міста відправили в Рим посольство з проханням
відмінити цю вимогу. Сенат задовольнив це прохання і
наказав консулу самому подбати про потрібний воїнам одяг
в інший спосіб. Унаслідок такої постанови консул не знав,
як вийти із скрутного становища, а воїни тим часом мерзли
від холоду. Тоді-то Гай, об’їхавши міста, домігся того, що
вони подали римлянам допомогу і добровільно прислали
війську одяг. Коли звістка про це дійшла до Рима, вона дуже
стривожила сенат, який розцінив поведінку Гракха як
провісницю його домагань на керівництво народом. Тим-то,
коли в Рим прибули посли з Африки від царя Міціпси 4 з
повідомленням, що цар послав римському полководцю в
Сардінії хліб, керуючись прихильністю до Гракха, сенатори
грубо обійшлися з ними й вигнали з курії. Потім вони
ухвалили замінити військо в Сардінії, залишивши надалі Ореста
головнокомандуючим, бо сподівалися, що Гай з почуття
службового обов’язку залишиться при ньому. Однак Гай,
дізнавшись про це, страшенно обурився, невідкладно сів
на корабель і несподівано з’явився в Римі5, за що його
гудили не лише вороги, а й сам народ, якому видалося не-
чуваним, що квестор залишав провінцію раніше від
намісника. Проте, коли на нього подали скаргу на розгляд цензорів 6,
Гай попросив слова і своєю промовою домігся повної зміни
в поглядах слухачів: його не тільки виправдали, а й
утвердились у думці, що його було скривджено. «Я служив у
війську,— сказав Гай,— дванадцять років, тоді як
обов’язковий термін військової служби — десять років; як квестор
я прослужив при полководці три роки, тоді як закон
дозволяє повернутися після року служби. Я єдиний із усього
війська взяв із собою в Сардінію набитий грішми гаманець,
а привіз його порожнім, інші ж брали з собою вино, а після
того як випили його, верталися в Рим з амфорами, по вінця
наповненими сріблом і золотом».
3. Відтоді проти нього вигадували щораз інші закиди,
зокрема, звинуватили його в тому, начебто він підмовляв
союзників відколотись від Риму і брав участь у розкритій
у Фрегеллах змові7. Але Гай відвернув від себе всі підозри
й довів свою безневинність, після чого негайно почав
до300
магатися посади народного трибуна, причому вся знать
одностайно виступила проти нього, зате народ, який
підтримував Гая, прибував у Рим з усіх усюд Італії на ці вибори
і то так велелюдно, що для багатьох не вистачило
пристановища в місті, навіть Марсове поле 8 не змогло всіх умістити.
Тим-то крики виборців линули з дахів і глиняних покрівель
будинків. Знаті вдалося вирвати в народу лише те, щоб він
був проголошений на підставі виборів не першим, як
розраховував, а четвертим з черги у. Але він, обійнявши посаду,
одразу зумів здобути серед трибунів першість, бо йому як
оратору не було рівні, а жахлива загибель брата надавала
мові Гая особливої відвертості, коли він з плачем згадував
його долю. При будь-якій нагоді він скеровував увагу народу
на цю подію, нагадуючи події тих днів і наводячи для
порівняння приклади з минулого — як предки римлян
оголосили війну фаліскам 10 за те, що вони образили народного
трибуна, якогось Генуція, і як засудили до страти Гая Ве-
турія 11 за те, що він один не дав дороги народному
трибунові, котрий проходив через форум. «А у вас перед очима,—
провадив Гай — мого брата, Тіберія, на смерть побили
палицями, потім з Капітолію волокли через середину міста
і вкинули в річку! На ваших очах ловили і вбивали без
вироку суду його друзів! Хіба ми не успадкували від предків
звичай, за яким коли когось звинувачено в злочині, що
заслуговує смертної кари, і обвинуваченого не ставлять перед
суддями, то рано-вранці до дверей його дому підходить
сурмач, щоб звуком сурми ще раз викликати його па суд? І
лише після цього, а не раніше, виносять вирок. Ось якими
обережними і уважними були наші предки в судових справах».
4. Зворушивши і підбуривши народ такими промовами,
Гай (а голос у нього був могутній і на диво дзвінкий) вніс
два законопроекти. Перший звучить так: якщо народ
позбавляє влади службову особу, то вона втрачає право
займати в майбутньому будь-яку державну посаду. Другий
проголошував: «Якщо службова особа вигнала громадянина
без суду, народові надається право притягти її до суду».
Перший з цих законопроектів, безперечно, був спрямований
проти Марка Октавія, якого Тіберій позбавив влади трибуна;
другий стосувався Попілія, який, бувши претором, вигнав
однодумців Тіберія. Попілій, не чекаючи суду, втік з Італії,
а перший закон Гай сам узяв назад, заявляючи, що він милує
Октавія на прохання своєї матері Корнелії. Народ був дуже
задоволений з цього і дав свою згоду. Взагалі, римляни
вельми поважали Корнелію за її дітей нітрохи не менше, ніж за
301
її батька. Пізніше їй поставили бронзове зображення з
написом: «Корнелія, мати Гракхів». Згадують також чимало
влучних, але різких слів Гая, що він їх сказав на захист
матері, зокрема комусь із ворогів: «Ти,— вигукнув він,—
~мієш гудити Корнелію, яка спородила Тіберія Гракха?!»
Оскільки огудник зажив недоброї слави розпусника, Гай
продовжував: «Якого ж то нахабства набрався ти,
порівнюючи себе з Корнелією! Ти що, родив дітей, як вона? Адже
весь Рим добре відає, що вона прожила без чоловіка більше,
ніж прожив ти, будучи чоловіком!» Ось така гостра
дошкульність властива була мові Гай Гракха, і багато подібних
прикладів можна ще надибати в різних його писаннях.
5. Із законів, які він запропонував на догоду народові та
з метою послабити вплив сенату, один стосувався
заснування колоній. Цей закон передбачав одночасно й розподіл
громадської землі між бідняками, другий стосувався воїнів,
вимагаючи видавати їм одяг на кошти державної скарбниці
без вирахування його вартості з їхньої платні, а також
забороняв брати до війська осіб, яким не виповнилося
сімнадцять років. Закон про союзників надавав італійцям однакові
права з римськими громадянами. Хлібний закон передбачав
продаж хліба бідним по дешевій ціні. Судовий закон своїми
змінами найбільш відчутно підривав владу сенату. Досі
суддями були тільки сенатори, тому вони стали пострахом як
для народу, так і для вершників. Тепер Гай до числа
трьохсот суддів із сенаторів додав триста вершників 12 і таким
чином віддав судочинство в однаковій мірі тим і тим у
кількості шестисот чоловік. Кажуть, що, вносячи цей
законопроект, він наполягав на ньому з особливим запалом, крім
того, якщо досі ті, хто виступав перед народом, під час
промови ставали лицем до сенату і так званого «коміція» 13,
він перший тоді повернувся в інший бік — до форуму і так
промовляв до народу. Відтоді це стало його правилом і
пізніше цим незначним поворотом тулуба він впровадив важливу
зміну в досі прийнятому способі виступати, він-бо
перетворив до певної міри державний устрій з аристократичного на
демократичний, даючи іншим зрозуміти, що промовці
повинні звертатися до народу, а не до сенату.
6. Народ не лише схвалив судовий законопроект, а й
доручив Гаю відібрати суддів з числа вершників, через що він
досяг свого роду єдиновладдя. Мало того, навіть сенат почав
прислухатися до його порад. Зрештою він завжди давав
поради, які сприяли повазі до сенату. Сюди, наприклад,
належить прекрасна і надзвичайно справедлива постанова,
302
ухвалена за порадою Гая, щоб хліб, який присилав з Іспанії
намісник Фабій, продати, а виручені гроші віддати
іспанським містам. Крім того, ухвалено було висловити Фабію
догану за те, що він владу Рима робить для населення провінції
ненависною й нестерпною. Цим Гай здобув гучну славу і
любов у провінціалів. Потім Гай вніс ще й законопроект про
нові колонії, про будівництво доріг і хлібних комор,
причому сам керував цими роботами, сам за ними наглядав,
ніскільки не втомлюючись ні від кількості, ні від важливості
занять. З дивовижною швидкістю і старанністю виконував
він кожну роботу, немовби вона була єдина. Тому навіть ті,
що люто його ненавиділи й боялися, дивувались його
невичерпній діловитості та цілеспрямованості. Народ
захоплювався, коли бачив його постійно в оточенні підрядчиків,
ремісників, послів, службовців, воїнів, учених, коли бачив, як
він привітно з усіма розмовляв, а в доброзичливому став-
ленні до людей зберігає власну гідність і кожному віддає
належне. Тим самим він викривав злісних наклепників, які
називали його страшним, грубим, жорстоким. Ось так через
щоденне спілкування з людьми і співпрацею він прихилив
до себе народ у більшій мірі, ніж промовами з ораторського
підвищення.
7. Найбільше уваги Гай приділяв будівництву доріг,
турбуючись не лише про їх корисність, а й вигоди та гарний
зовнішній вигляд. Дороги закладались прямі, незважаючи
на перешкоди. їх вимощували тесаним каменем або
покривали верствою щільно втоптаного піску та гравію. Рови
засипали, а там, де дорогу перетинали струмки чи яри,
будували мости та робили насипи, які з обох боків гладко
вирівнювали. Одне слово, все будівництво милувало око гарним
і приємним виглядом. Крім того, Гай розмірював довжину
дороги від початку до кінця за римськими милями (миля
дорівнює несповна восьми грецьким стадіям 14), а при
дорогах казав поставити стовпи з позначенням міри відстані.
Більш того, з обох боків доріг на невеликих відстанях один
від одного ставили ще й камені, щоб вершники могли легше
сідати з них на коня, обходячись без допомоги стременного.
8. За все це народ славив Гая і готовий був дати йому
докази своєї прихильності. Тоді Гай, виступаючи одного разу
на народних зборах, сказав, що хоче просити про одну
послугу для себе і, якщо народ його прохання задовольнить,
він вважатиме себе безмежно щасливим, якщо ж йому
відмовить, то він ні словечком не дорікне нікому. Його слова
всі зрозуміли як прохання надати йому консульство і були
303
переконані, що він домагатиметься одночасно посади і
консула, і народного трибуна. Та коли настали консульські
вибори, яких римляни чекали з небувалим напруженням,
Гай привів на Марсове поле Гая Фаннія і в такий спосіб
разом з друзями виявив йому свою підтримку. Ця обставина
й мала для Фаннія вирішальне значення, бо його обрали
консулом, а Гая — вдруге народним трибуном 15, хоча він
не робив ніяких заходів із свого боку для цього і навіть не
виставляв своєї кандидатури — сам народ подбав про це
з величезним запалом. Бачачи, однак, що сенат явно вороже
ставиться до нього, а Фанній теж охолов у прихильності
до нього, він старався знову привернути до себе народ
новими законопроектами. Так, він пропонував послати колонії
в Тарент і Капую 16, а також надати права громадянства
всім латинцям. Тоді сенат із страху, що Гай стане зовсім
непоборним противником, вдався до незвичайного, досі не
вживаного способу, щоб відвернути народ від Гая: сам почав
змагатися з Гаєм у догоджанні народу на шкоду своїм
інтересам і таким чином привертав народ до себе.
Серед товаришів Гая по трибунату був тоді Лівій Друз,
який не поступався ні своїм походженням, ні вихованням
нікому в Римі, а своєю поведінкою, красномовством і
багатством міг суперничати з найвидатнішими і найвпливовішими
громадянами того часу. До нього-то і звернулись
найвизначніші сенатори, намовляючи його виступити проти Гая, і
ополчитися на нього разом з ними, причому радили не
вдаватися до насильства і не противитися народові, а навпаки,
задовольняти всі його забаганки навіть у таких випадках,
коли, по суті, слід було б чинити запеклий опір.
9. Лівій справді віддав свою трибунську владу до послуг
сенату і виступив з рядом нових законопроектів, які не
виходили з благородних спонук і не мали на меті
загальнонародне добро, а лише одне — будь-що перевершити Гая
в прагненні догодити народові і здобути його прихильність.
А робив це Лівій, немов персонаж однієї комедії 17, з
неймовірною запопадливістю та поспіхом. Так сенат показав
з усією очевидністю, що його не стільки обурює діяльність
Гая, скільки він прагне знищити його або вкрай принизити.
Коли Гай запропонував вивести дві колонії і відібрав для
цього найдостойніших громадян, знать закинула йому, що
він підлещується до народу. Коли ж Лівій пропонував
заснувати дванадцять колоній і в кожну з них послати по три
тисячі бідняків, то його в цьому питанні сенат підтримував.
Гая Гракха сенатори ненавиділи й називали облесником
304
юрби за те, що він розподілив землю між бідними й велів
кожному з них вносити податок у державну скарбницю, а
Лівій, хоч і не вимагав податку за наділи, був сенатором до
вподоби. Вимога Гая про надання рівних прав латинцям була
не до вподоби сенаторам 18, а підтримали вони законопроект
Лівія, який забороняв бити києм будь-кого з латинців, коли
той служив у війську. Зрештою сам Лівій, виступаючи на
народних зборах, не приховував того, що його проекти
схвалює сенат, який, за його словами, вболіває за народ. До речі,
із усієї діяльності Лівія була одна-єдина користь, а саме та,
що народ почав ставитись до сенату примирливіше, бо якщо
досі найзнатніші громадяни викликали в плебеїв лише
недовіру й ненависть, то тепер Лівій, виступаючи нібито від
імені сенату як проводир народу і намагаючись йому
догодити, затер у пам’яті народу заподіяні йому кривди і
пом’якшив напруження.
10. Віра в щирість і безкорисливість починань Друза
грунтувалась на тому, що в жодному із своїх законопроектів,
наскільки можна було судити, він не мав на увазі ніякої
користі для себе самого. Як керівників колоній він посилав
інших і в грошові розрахунки не заглиблювався, тоді як Гай
Гракх виконання починів такого роду, як правило, брав на
себе.
У цей же час ще один з трибунів, якийсь Рубрій,
запропонував відбудувати й заново заселити Карфаген, що його
зруйнував Сціпіон. Керувати переселенням жереб випав
Гаю Гракха. Коли він у зв’язку з цим відплив до Африки,
Лівій Друз, скориставшись його відсутністю, пішов далі
у своїх діях проти нього й переманював народ на свій бік,
використовуючи головним чином звинувачення проти Фуль-
вія. Цей Фульвій дружив з Гаєм і разом з ним був обраний
для поділу землі. Був це чоловік неспокійної вдачі, сенат
глибоко ненавидів його. Були й такі, що запідозрювали його
в намаганні бунтувати союзників і тайкома підбурювати
італійців до розриву з Римом. Усе це були непевні й непереві-
рені чутки, але Фульвій своєю нерозважливою поведінкою
і аж ніяк не мирними переконаннями надавав їм
достовірності. Це сильно підривало вплив Гая, бо ненависть до Фульвія
почала певною мірою переходити й на нього. Крім того, коли
без усякої видимої причини нагло помер Сціпіон
Африканський 19 і на тілі померлого виступили, як гадали люди, сліди
насильства, винуватцем цього вважали головним чином саме
Фульвія. Він-бо був ворогом Сціпіона і в день смерті ганьбив
його з ораторського підвищення. Підозріння про участь
305
у цьому злочині впала і на Гая. І хоч як дивно, у справі
такого жахливого злодіяння, жертвою якого стала найвидат-
ніша і найвпливовіша людина того часу в Римі, не було
проведено розслідування й нікого не притягли до
відповідальності. Сталося це тому, що народ не дозволив передати
справу в суд, боячись за Гая, щоб розслідування причин
смерті Сціпіона не зашкодило йому. Зрештою все це
сталося до описуваних тут подій.
11. У той час в Африці при заснуванні колонії на місці
Карфагена, яку Гай назвав Юнонією, або по-грецьки Ге-
раєю, виникло за велінням божества чимало перешкод. Так,
поривчастий вітер навально налетів на головний прапор і,
оскільки прапороносець опирався з усієї сили, древко
зламалося навпіл. А ураган поскидав з вівтарів жертви й поніс
їх ген за намічені межі міста, потім наскочила зграя вовків,
повиривала межові стовпчики й понесла їх хтозна-куди.
Проте Гай зумів усе привести в лад і завершити свою
діяльність протягом сімдесяти днів. Дізнавшись, що Друз
переслідує Фульвія і справи вимагають його присутності, він
повернувся в Рим.
Річ у тім, що Луцій Опімій, людина олігархічних поглядів
і з великим впливом у сенаті, ще торік домагався
консульства, але не пройшов на виборах, бо через підтримку, яку
Гай подав Фаннію, він зазнав невдачі. Тепер Опімій, покла-
даючись на допомогу багатьох однодумців, був упевнений,
що стане консулом і як консул розправиться з Гаєм. До
того ж вплив Гая певною мірою йшов на спад, та й народ
був уже пересичений починаннями, подібних до тих, які він
пропонував, бо на той час у Римі розвелось повно всіляких
проводирів народу, котрі догоджали юрбі, до того ж і сенат
самохіть ішов їй на поступки.
12. Після повернення з Африки Гай насамперед
переселився з Палатинського горба в дільницю, розташовану
нижче форума, яку вважали за плебейську, бо була вона
заселена переважно людьми бідними та низами суспільства.
Потім він оголосив декілька законопроектів з наміром
подати їх на голосування. На його заклик з’явився простолюд з
усіх усюд, але сенат умовив консула Фаннія прогнати з міста
всіх, хто не є громадянами Рима. Коли було оголошено
дивне й нечуване розпорядження, за яким ніхто із союзників і
друзів римського народу не мав права з’являтися в Римі
в найближчі дні, Гай із свого боку видав указ, у якому
засуджував розпорядження консула і зобов’язувався
захищати союзників, якщо вони залишаться в місті Однак, нікого
306
захистити він не зміг, ба навіть бачачи, як ліктори Фаннія
силою тягнуть одного з його близьких приятелів, він
пройшов мимо й не заступився за нього,— чи то боявся
показати, ідо його вплив підупав, чи, як сам твердив, справді не
хотів давати противникам зачіпки до суперечки й сутички,
якої вони жадібно чекали.
Трапилось так, що він посварився з товаришами по посаді,
і ось чому. На форумі мали відбутися для народу
гладіаторські змагання, і власті вирішили поставити довкола форума
помости, а за місця на них брати плату. Гай же звелів ці
помости розібрати, щоб бідні мали змогу дивитися на змагання
безплатно. Але оскільки ніхто цього розпорядження не
виконав, він під покровом ночі напередодні видовища зібрав
усіх підлегих йому ремісників і розібрав ці помости, так що
на світанку наступного дня люди побачили форум порожнім.
Народ не міг нахвалитися цим учинком, називав Гая
справжнім мужчиною, зате його товариші по посаді обурювалися
і вважали його поведінку вкрай зухвалою й визивною. Через
те він, імовірно, і не одержав посади трибуна втретє. На
виборах за нього було подано величезну кількість голосів, та
все одно ім’я його серед вибраних не було оголошене, бо
його товариші по посаді вдалися до підлого обману,
підробивши наслідки голосування. А втім питання це спірне.
Правдою є те, що Гай не зумів спокійно перенести свою
поразку. Він, кажуть, не витримав і вигукнув до ворогів, які
кепкували з нього: «Смійтеся, але сміх ваш сардонічний 20.
Ви ще усвідомите, яким мороком окутали вас мої
починання!»
13. Поставивши Опімія консулом 21, вороги Гая одразу ж
заходились відміняти багато його законів і присікалися до
його розпоряджень щодо заселення Карфагена. Вони хотіли
таким чином роздратувати Гая, щоб він у приступі гніву
дав їм привід розправитися з ним. Гай спершу стримував
себе і поводився спокійно, але, нарешті, підбурюваний
друзями, зокрема Фульвієм, знову почав згуртовувати своїх
однодумців для боротьби з консулом. Дехто твердить, що в цій
змові брала участь і його мати, яка, начебто, потай вербувала
чужоземних найманців і посилала їх у Рим як женців. Такі
натяки, нібито, можна вичитати в її листах до сина. Інші
письменники, навпаки, висловлюють думку, що вона не
схвалювала дій Гая.
Хай там як, але в день, коли Опімій із своїми
прибічниками мали відмінити закони Гракха, прихильники обох
спозаранку зайняли Калітолій. Після того як консул приніс
307
жертву, один з його лікторів, на ім’я Квінт Антіллій, несучи
нутрощі жертовної тварини, так вигукнув до тих, що
товпилися навколо Фульвія: «Гей, ви, підла голото! Уступіться
і дайте дорогу порядним людям!» Дехто додає, що він при
цих словах, проходячи повз прихильників Гракха, оголив
руку по плече і зробив образливий жест. Тої ж миті Антіллій
упав мертвий, простромлений великими паличками для
писання, які кажуть, були навмисно виготовлені для такої
мети. Це вбивство викликало в народі велике замішання,
а самих проводирів роздирали суперечливі почуття. Гай був
дуже стурбований і картав своїх прихильників за те, що вони
самі дали ворогам давно очікуваний привід до збройного
виступу, а Опімій із задоволенням ухопився за нього і
закликав народ до відплати.
14. Однак пішов дощ, і всі розійшлися. Наступного дня
рано-вранці консул скликав засідання сенату. У той час,
коли він полагоджував справи в курії, голий труп Антіллія
поклали на мари й понесли через форум мимо курії
навмисно з голосінням і надривними зойками. Опімій, ясна річ,
добре знав, що там відбувається, але вдавав здивованого
і пропонував сенаторам вийти з курії й подивитися. Коли
мари поставили посередині форума, сенатори лицемірно
забідкались, немовби сталося якесь страшенне й непоправне
нещастя, а в народі така поведінка викликала тільки відразу
і з ненависть до прихильників олігархії. Люди з обуренням
говорили, що ці самі сенатори вбили на Капітолії Тіберія
Гракха, народного трибуна, і глумились над його тілом, а
тепер, коли загинув ліктор Антіллій, якого спіткала,
можливо, надто жорстока доля, а проте завинив більше, ніж будь-
хто інший, його тлінні останки виставлено на форумі, а сенат
стоїть навкруг, оплакуючи і проводжаючи в останню путь
найманого слугу. І все це робиться, казали вони, для того,
щоб мати привід розправитися з останнім із тих, хто дбав
про народ.
Опісля сенатори повернулись у курію і винесли
постанову 22, яка зобов’язувала консула Опімія рятувати державу
всіма наявними в його розпорядженні засобами і знищити
тиранів. Консул наказав сенаторам узятись до зброї, а
кожному з вершників привести вранці двох озброєних рабів.
Тоді Фульвій почав готуватися до оборони і збирати народ,
а Гай, відходячи з форуму, зупинився перед зображенням
батька й довго дивився на нього, не зронивши й слова. Відтак
він заплакав і, застогнавши, відійшов. Багатьох з тих, що це
бачили, взяв живий жаль і співчуття до Гая. Вони самі гірко
308
докоряли собі за те, що покинули його і зрадили в біді. Так
поміркувавши, вони прийшли до дому Гракха й пильно
вартували біля дверей усю ніч. Зовсім інакше поводились
охоронці Фульвія. Вони провели ніч у бучній і розв’язній гульбі
за вином. Сам Фульвій першим сп’янів, плів щось недоладне
і взагалі поводився в спосіб, що ніяк не пасував його вікові.
Зате люди Гая, усвідомлюючи загрозливе становище, в
якому опинилася батьківщина, зберігали повну тишу і
роздумували над тим, що буде далі, по черзі відпочиваючи та
вартуючи до ранку.
15. На світанку люди Фульвія розбудили свого проводиря,
що після випитого спав міцним сном, потім розподілили
між собою зброю, яка була в його будинку (а забрав він її
в переможених галлів23), і з погрозами та оглушливим
криком рушили на Авентінський горб 24 і зайняли його. Гай
не хотів озброюватись, але, мов ідучи на форум, вийшов
одягнений у тогу, причепивши до пояса невеликий кинджал.
На порозі заступила йому дорогу дружина Ліцінія і,
обіймаючи однієї рукою його, а другою синочка, промовила: «Не
проводжаю тебе сьогодні, мій Гаю, як народного трибуна,
що колись піднімався на ораторське підвищення, і не як
законодавця. Не йдеш ти й на війну здобувати славу, щоб
залишити мені по собі почесну і всіма шановну скорботу,
якби тебе спіткала доля, яка всіх нас рано чи пізно чекає.
А йдеш ти, щоб віддати себе в руки вбивць Тіберія, причому
йдеш безборонний, і це гарно з твого боку, бо волієш зазнати
зла, аніж заподіяти його комусь іншому. Але твоя
самопожертва не принесе ніякої користі людям. Зло вже
перемогло! Насильство й меч вершать нині суд. Якби твій брат
загинув при Нуманції, то на основі перемир’я нам віддали б
його тіло. А тепер, певно, і мені доведеться просити річку
або море, щоб сказали, де сховане твоє тіло. Бо хіба можна
після смерті Тіберія мати довір’я до законів і вірити в богів?»
Так скаржилася на свою долю бідолашна Ліцінія, а Гай
делікатно звільнився від її обіймів і мовчки пішов разом з
друзями. Ліцінія хотіла ще схопити його за край плаща, але
впала на землю і довго лежала безмовно, аж поки слуги
підняли її непритомну й занесли до її брата, Красса.
16. Коли всі зібралися на Авектіні, Фульвій за порадою
Гая відправив на форму свого молодшого сина з жезлом
окличника 25. Був це юнак напрочуд гарний на вроду. Він
підійшов скромно й шанобливо до консула і з сльозами на
очах звернувся до нього й сенату з проханням про
примирення. Більшість присутніх з задоволенням виявила
готов309
ність до переговорів. Але Опімій заявив, що сенат треба
просити про мир не через посланців, хай, мовляв, противники
самі прийдуть, як юшу ватці на суд, хай віддадуть себе на
милість сенату і тільки так спробують угамувати його гнів.
Юнакові він наказав або прийти із згодою на його вимоги,
або зовсім не вертатися. Гай, як кажуть, хотів іти і схиляти
сенат до миру. Оскільки, однак, ніхто не погодився піти
з ним, Фульвій послав сина з умовами перемир’я, які
нагадували попередні. Проте Опімій квапився дати бій і наказав
схопити юнака й кинути до в’язниці, а на Фульвія рушив
з великим загоном важкоозброєних піхотинців і крітських
лучників. Саме ці останні, головним чином, своїми влучними
стрілами викликали замішання в рядах противника і безліч
поранили. Коли почалася втеча, Фульвій сховався в якійсь
закинутій лазні, де його скоро виявили і вбили разом із
старшим сином. Ніхто не бачив, що Гай брав участь у битві
Обурений тим, що діється, він пішов у храм Діани і там хотів
накласти на себе руки. Однак найбільш віддані йому його
друзі, Помпей і Ліціній, не дали йому це зробити: вони
відняли в нього кинджал і умовили тікати. Тоді Гай, як пишуть,
упав навколішки перед статуєю богині і, витягнувши руки,
молився, щоб римський народ за свою чорну невдячність і
зраду залишився навіки в рабстві. Бо більшість народу явно
перекинулись на бік ворогів Гая; як тільки через окличника
було оголошено помилування за це.
17. Під час втечі вороги переслідували Гая і настигли його
коло дерев’яного мосту 26. Двоє згаданих друзів радили йому
тікати далі, а самі спинили переслідувачів і вступили з ними
в бій перед мостом, нікого не пропускаючи, поки самі не
загинули. Разом з Гаєм тікав один з його рабів, Філократ.
Всі втікачі, немов на змаганнях, підбадьорювали один
одного, рятуючи самих себе, але ніхто не допоміг Гаю, ніхто
не хотів, незважаючи на його прохання, дати йому коня.
Тим часом погоня була вже близько. Однак Гай устиг
добігти до священного гаю Фурій 27 і там загинув разом з Фі-
лократом, причому Філократ спочатку вбив його, а потім
заколов себе самого. Деякі письменники, щоправда,
твердять, що їх обох вороги спіймали живими, але ніхто не міг
завдати Гаю удару доти, поки Філократ, який його
прикривав, не впав під незліченними ударами.
Голову Гая, як повідомляють, хтось відрубав і ніс консулу,
але друг Опімія, якийсь Септумулей, забрав її в нього, бо
на початку битви було оголошено, що ті, хто принесе голову
Гая і Фульвія, одержать стільки золота, скільки заважить
310
кожна з голів. Настромивши голову на спис, Септумулей
з’явився до Опімія по винагороду. Коли принесли ваги,
виявилося, що голова важила сімнадцять фунтів і дві
третини 28. Септумулей і тут повів себе як підлий шахрай. Він-бо
вийняв з голови Гая мозок і звільнений простір для більшої
ваги заповнив свинцем. А ті, хто приніс голову Фульвія,
люди зовсім незначні, нічого за неї не одержали. Тіла обох,
а також усіх інших, що загинули в битві (а було їх три тисячі
чоловік), скинули в річку, а майно їхнє передали в державну
скарбницю. Дружинам загиблих заборонено було носити
жалобу, а в Ліцінії, дружини Гая, навіть забрали посаг.
Найжорстокіша доля спіткала молодшого сина Фульвія,
який ні на кого не підняв руки й не брав участі в битві, бо
його ув’язнили ще до цієї січі, коли він прийшов як речник
примирення, а замучили його вже після битви. Зрештою,
ще більшим жахом пройняла народ побудова храму Згоди 29,
який спорудив не хто інший, як Опімій. Всі-бо розцінили це
як блюзнірство, чванство і свого роду тріумфальну наругу
над пам’яттю багатьох тисяч замордованих громадян.
Одного разу вночі хтось під присвятним написом на храмі
дописав такий рядок:
Розбрат поставив Згоді цей храм.
18. Цей Опімій, який першим на посаді консула вдався до
диктаторської влади, вбив без суду три тисячі громадян і
серед них Гая, що славою та особистими якостями
перевищував усіх своїх ровесників, і Фульвія, колишнього консула
й тріумфатора,— цей Опімій потім не погребував хабарем.
Бо коли його відправили послом до Югурти, царя Нумідії,
він дав підкупити себе золотом 30. За це він був ганебно
засуджений як хабарник. Дожив він похилого віку в неславі,
ненависний народові, що зневажав його як найгіршого
мерзотника. А народ, попервах після цих подій прибитий і
принижений, незабаром показав, як палко він любив Гракхів і
як тужить за ними. Він поставив їм статуї на видному місці,
оголосив священними ті місця, де вони загинули, і приносив
їм перші плоди, які родять пори року. Багато хто навіть
щодня приносив їм жертви і ходив туди з поклоном, ніби в
храми богів.
19. Корнелія витримала всі ці нещастя, як пишуть,
благородно і стійко, а про священні місця, де загинули Гракхи,
сказала, що її сини після смерті одержали достойні могили.
Решту своїх літ вона провела біля Мізена31, анітрохи не
змінюючи звичного способу життя. У неї завжди було повно
311
друзів, славилась вона гостинністю і добірним столом, у її
оточенні постійно бували греки й учені, вона обмінювалась
подарунками із всіма тогочасними царями. Всі, хто її
відвідував, і друзі з її кола з величезною насолодою слухали
цікаві розповіді Корнелії про життя й погляди її батька,
Сціпіона Африканського. Але особливий подив викликала вона
тоді, коли розповідала про своїх синів, згадувала їхні
переживання і дії без скорботи і слів, немовби вела оповідь про
когось із далекої минувшини. Тим-то дехто навіть висловив
припущення, що вона з’їхала з глузду і отала нечутливою до
ударів долі. Насправді ж, самі ці люди проявили тут
нечутливість, не розуміючи того, як багато важать для здобуття
душевної рівноваги благородна натура, добре походження
й виховання. Адже нерідко бувають такі випадки, коли над
душевною мужністю, яка намагається оберегти себе від
нещасть, бере гору доля, але вона не спроможна позбавити
її здатності переносити горе розсудливо і спокійно.
(ПОРІВНЯННЯ)
1. Тепер, коли наша розповідь підійшла до кінця, нам
залишається розглянути життя цих діячів на основі
порівняння.
Навіть закляті вороги Гракхів, які не знаходили для них
доброго слова, не могли заперечити, що ніхто з римлян не
відзначався такою природженою шляхетністю і що обидва
вони здобули прекрасне виховання і широку освіту. Однак,
природні здібності Агіда і Клеомена, бачиться мені, були
сильніші, бо ці двоє, хоч і не одержали належної освіти і
виховувались у таких звичаях, нравах і в такій моралі, які
призвели до духовного спустошення попередні покоління, самі
стали проповідниками простоти й поміркованості. Далі.
Брати Гракхи, у той час, як Рим був на вершині своєї сили і
слави, вважали для себе ганьбою відставати в змаганні за
першість у прекрасних учинках, немов виконували
моральний заповіт батьків і дідів, а спартанці, чиї батьки
обстоювали погляди, протилежні поглядам синів, хоч і одержали
в спадок батьківщину в жалюгідному стані і замучену
хворобами, але ні на крихту не охололи в своєму потягу до
добра. Найпереконливішим доказом нехіті Гракхів до збаиачен-
ня, їхньої байдужості до грошей є те, що, перебуваючи на
високих посадах і орудуючи справами держави, вони не
заплямували себе нечесною наживою. Але Агід, який віддав,
крім іншого майна, шістсот талантів дзвінкою монетою,
обу312
рився б, якби його хвалили за те, що він не привласнив собі
нічого чужого. Тож якою страшною вадою вважав нечесне
користолюбство Агід, коли мати більше від інших людей,
хоч би і в чесний спосіб, йому здавалось шкідливою
жадібністю.
2. Досить різними були розмах і сміливість нововведень,
які здійснили ті і ті. Один займався будівництвом доріг і
заснуванням міст; найвідважнішим з усіх починань Тіберія
було повернення суспільної землі державі, а Гая —
установлення змішаних судів, у склад яких він увів триста
вершників. А Агід і Клеомен, виходячи з того міркування, що
лікувати й викорчовувати незначні недуги одну за одною —
це те саме, що, за словами Платона \— відрубати голову
гідрі, здійснили зміну суспільного ладу, здатну докорінно
усунути все зло одним махом. Власне, правильніше було б
сказати, що вони усунули ту зміну державного устрою, яка
спричинила все зло, і вернули державі первісний лад. Тут
можна б ще додати, що починанням Гракхів чинили
відчайдушний опір найзнатніші з римлян, а в основі того, що
започаткував Агід і завершив Клеомен, лежав найпрекра-
сніший і найдосконаліший із взірців — предківські ретри про
поміркованість і рівність, і якщо спартанські царі
посилалися на Лікурга як на поручителя своїх починань, то ретри
були освячені повагою самого Піфійського бога 2. Однак,
найважливіше те, що починання братів Гракхів ні на
краплину не збільшили могутність Риму, тоді як завдяки діям
Клеомена за короткий час Греція стала свідком
владарювання Спарти на Пелопоннесі і її боротьби з наймогутні-
шими противниками за гегемонію, метою якої було
звільнити Грецію від іллірійської та галатської зброї і вернути
їй правління рідних Гераклідів.
3. І смертний кінець цих людей, на мою думку, виявляє
певну відмінність у їх поведінці. Брати Гракхи воювали із
своїми співгромадянами і загинули під час утечі, а із
спартанських царів Агід пішов з життя мало не з власної волі —
аби ніхто з громадян не став жертвою розправи, Клеомен
же намагався відомстити за образи та кривди, коли ж
обставини не посприяли цьому, він сам мужньо наклав на себе
руки.
Якщо тепер приглянутись до всіх з іншого боку, то Агід
зовсім не встиг відзначитись на війні, тому що загинув у
молодому віці, а численним і славним перемогам Клеомена
можна протиставити те, як Тіберій оволодів мурами
Карфагена,— подвиг неабиякий! — а також те, як він уклав під
313
Нуманцією договір про перемир’я, завдяки чому врятував
життя двадцяти тисячам римських воїнів, котрі втратили
вже будь-яку надію на порятунок. Гай, знову ж, відзначився
великою відвагою і під Нуманцією, і на Сардінії, так що
обидва Гракхи могли б суперничати з найвидатнішими
римськими полководцями, коли б їх не спіткала передчасна
смерть.
4. Державні справи Агід вирішував надто мляво, зокрема,
передавав їх Агесілаю, та ще й підвів громадян, не
здійснивши обіцяного розподілу землі і взагалі через нерішучість
і молодість не доводив до кінця того, що задумував і
привселюдно проголошував. Навпаки, Клеомен, здійснюючи
перебудову, зразу вдався до насильницьких і жорстоких
засобів, протизаконно повбивавши ефорів, яких легко
можна було приборкати силою зброї і вислати з країни, як він
повиганяв чимало інших громадян. А вдаватися до заліза
без крайньої необхідності не годиться ні лікарю, ні
державному діячу, бо це доказ неуцтва, а в другому випадку, до
неуцтва долучається ще й несправедливість і жорстокість.
Із Гракхів жоден не був зачинателем міжусобної різні, а Гай,
як повідомляють, навіть, коли на нього сипались стріли, не
захотів оборонятися, навпаки, рішучий на війні, він під час
заколоту показав себе бездіяльним. Він-бо з дому вийшов
без зброї, залишив поле битви і взагалі було видно, що він
радше думає про те, щоб не заподіяти зла іншим, ніж
зазнати його самому. Ось чому втечу Гракхів слід розглядати
не як ознаку їхнього боягузтва, а як вияв їхньої
обережності: треба було або відступати перед нападниками, або,
залишаючись на полі бою, битись не на життя, а на смерть.
5. Із закидів, які можна зробити Тіберію, найтяжчий той,
що він позбавив трибунської влади свого товариша і сам
удруге домагався посади трибуна. Що стосується Гая, то
ставити йому за провину вбивство Антіллія і несправедливо,
і безпідставно. Адже вбивство цього ліктора сталося не лише
всупереч бажанню Гая, а й дуже обурило його. Клеомен,
крім кривавої розправи над ефорами, звільнив усіх рабів і
правив лише на словах удвох, а по суті один, бо дібрав собі
за співправителя брата Евкліда, тобто із своєї царської сім’ї.
Архідама ж, який мав законне право на царювання, оскільки
походрв з іншої царської сім’ї, він умовив повернутися з
Мессени в Спарту, де його і вбили. Клеомен тодд не покарав
убивцю, тим самим підтвердивши звинувачення в своїй
причетності до душогубства. Інакше повівся Лікург, якого
Клеомен, за власним визнанням, наслідував, бо він добровільно
314
передав царську владу братовому синові, Харіклу, а потім,
боячись, щоб на випадок смерті хлопця підозра якимось
чином не впала на нього, довго подорожував по чужих
країнах і повернувся не раніше, ніж у Харікла появився син —
спадкоємець престолу. Отож ніхто з греків не може
витримати порівняння з Лікургом.
Що Клеомен у своїй державній діяльності здійснював
нововведення сміливіше і без вагань порушував закони, ми
вже показали. А ті, хто ганить вдачу Агіда й Клеомена,
звинувачують їх у тому, начебто з самого початку їм було
притаманне прагнення до тиранії та пристрасть до війни.
Навпаки, Гракхам навіть недоброзичливці не могли закинути
нічого, крім надмірного честолюбства. І всі згодні в тому,
що лише у гніві, розпалені боротьбою з противниками і
діючи всупереч своїй природі, вони вже під кінець своєї
діяльності немовби пустили державу на волю вітрів. Бо що могло б
бути прекраснішим і справедливішим від їхнього первісного
способу мислення, якби багачі не старалися силою і
сваволею відхилити запропоновані закони і не втягли братів у
затяжну боротьбу, в якій одному доводилося стерегтися
смерті, а другому — мстити за брата, страченого без суду і без
вироку влади?
Із сказаного вище ти сам, читачу, легко зрозумієш, яка
різниця існує між однією і другою парами. Якщо ж треба
скласти думку про кожного з цих діячів зокрема, то я ставлю
Тіберія вище від їх усіх за душевними якостями, найменше
закидів за помилки заслуговує молодий Агід, а Клеомен
діяннями і відвагою далеко випереджає Гая.
ДЕМОСФЕН І ЦІЦЕРОН
ДЕМОСФЕН
1. Той, хто склав хвалебний вірш на честь Алківіада *,
коли він здобув у Олімпії перемогу на кінних перегонах — чи
це був Евріпід, як прийнято вважати, чи хтось інший,—
доводить, дорогий Сосію Сенеціоне 2, що головна передумова
щастя — це мати за батьківщину «уславлене місто». На мою
думку, для того, хто прагне справжнього щастя, яке
передусім залежить від вдачі та способу мислення людини, немає
найменшого значення те, що він уродженець нічим
непримітного й маленького міста або що його мати не вродливиця
й невисока на зріст. Справді-бо, смішно було б, якби хтось
вважав, що Іуліда, малесенька частина невеликого острова
Кеоса, або Егіна, яку один афінянин назвав «гноєм у оці Пі-
рея» 3, здатна породжувати чудових акторів і поетів, але не
може дати світу мужа справедливого, який задовольняється
малим, розумного й великодушного. Цілком можливо, що
такі види мистецтва й ремесла, які націлені на прибуток або
здобуття слави, в малих й невідомих містах хиріють, але
доброчесність, мов сильна й невибаглива рослина, пускає
коріння в будь-якому місці, де натрапить на шляхетну
натуру і працелюбну душу. Отож і я сам, якщо в чому-небудь
збочу від правильного способу мислення й життя, вину за це
з повним правом візьму на себе, а ні в якому разі не
звинувачуватиму своє невелике рідне місто.
2. Однак той, хто задумав написати історичний твір не
лише на підставі легкодоступних вітчизняних книг, а й
багатьох іноземних, розпорошених по далеких країнах, той
справді ніяк не може обійтися без «уславленого міста»,
освіченого й велелюдного. Там у його розпорядженні буде
вдосталь усіляких книг, а те, що пройшло повз увагу
письменників, але збереглося достовірним у пам’яті, він візьме до уваги,
збираючи чутки та розпитуючи людей, і, таким чином, зможе
написати твір, майже позбавлений вад.
Що стосується мене, то я живу в невеликому місті і, щоб
воно не стало ще меншим, думаю далі в ньому проживати.
Коли я бував у Римі та в інших містах Італії, то справи
державної ваги й учні, з якими я займався філософією, не
залишали мені вільного часу для того, щоб управлятись у мові
римлян, і тому я досить пізно, вже на схилі віку, почав
чита316
ти римські книги. Тут зі мною трапилось на перший погляд
щось дивне, але насправді правдиве. Річ у тім, що я розумів
і пізнавав, про що йдеться, не стільки із самих слів, скільки
з предметів, про які я мав певне уявлення, і завдяки цьому міг
схоплювати значення слів. Але відчувати красу і стислість
латинської мови, метафори та милозвучність слів — узагалі
все, що є окрасою мови, я вважаю справою приємною і
привабливою, проте вона потребує впертої праці і під силу лише
тим, у кого більше вільного часу і чий вік не стоїть на заваді
таким похвальним старанням.
3. Ось чому, розповідаючи у цій — п’ятій з черги — книзі
порівняльних життєписів про Демосфена й Ціцерона,
я досліджуватиму й порівнюватиму вдачу та спосіб мислення
обох на підставі їхніх щоденних учинків і державної
діяльності, а не оцінюватиму їхні промови і не з’ясовуватиму, хто
з них приємніший чи переконливіший як оратор. Мені не
хотілося б опинитися в становищі, до якого можна
застосувати вислів Іона: «Дельфін на суші неповороткий» 4. Не
знаючи його, самовпевнений у всьому, Цецілій 5 необдумано
видав порівняння Демосфена з Ціцероном. Зрештою, якби
кожен дотримувався знаменитого правила «Пізнай самого
себе» 6, то воно, вочевидь, не здавалося б нам божественною
заповіддю. Божество з самого початку, як мені бачиться,
створило Демосфена й Ціцерона на одну подобу, бо не лише
характерам одного й другого дало багато схожих рис: і
честолюбство, і вільнолюбство — це воно визначило їхню
поведінку як державних діячів, і малодушність віч-на-віч з
небезпеками та війнами, але додало ще й чимало випадкових
збігів. Навряд чи можна знайти двох інших ораторів, які, бувши
людьми незнатними і скромними, здобули б славу й
могутність, уступили в бій з царями й тиранами, втратили дочок,
були вигнаними з батьківщини, повернулися з пошаною,
знову втікали і, спіймані ворогами, загинули саме тоді, коли
вмерла свобода їхніх співвітчизників. І якби отак характер
і випадок, немов художники, влаштували між собою
змагання, то важко було б вирішити питання, в чому полягає
схожість цих двох мужів: чи в особливостях їхньої вдачі, чи
в життєвих перипетіях. Спершу слід розповісти про того, хто
жив раніше.
4. Батько Демосфена, також Демосфен, належав, за
словами Теопомпа 7, до шанованих громадян: мав він
прізвисько Ножар, бо був власником великої майстерні, де раби
виготовляли ножі й мечі. Стосовно твердження оратора Есхіна 8,
Що мати Демосфена нібито була дочкою такого собі Гілона,
317
котрого обвинуватили в державній зраді і через те він утік
з Афін, і жінки варварського походження, ми не можемо
встановити, чи Есхін каже правду, чи зводить злісний наклеп.
На сьомому році життя Демосфен утратив батька 9,
успадкувавши великий маєток (його оцінювали майже в п’ятнадцять
талантів), але опікуни повелися з хлопцем безчесно 10, бо
маєток частково розтринькали і недбало ним порядкували,
тому навіть учителі Демосфена не одержували належної їм
платні. Внаслідок цього він не здобув освіти, яку годиться
мати хлопцеві знатного походження. До цього
спричинилася й квола та ніжна будова тіла, бо мати не допускала сина
до виснажливих фізичних занять, а дядьки-опікуни до них не
примушували. З раннього дитинства Демосфен був
хирлявий і хворобливий: глузуючи з його слабосилля, ровесники
прозвали його насмішкувато Баталом. А Батал, як каже
дехто, був розніженим флейтистом, і Антіфан 1 \ насміхаючись
із нього, написав навіть комедію. Інші згадують поета Бата-
ла, який складав застольні пісні непристойного змісту. Далі,
є думка, що словом «батал» афіняни в той час називали одну
не зовсім пристойну частину тіла. А інше прізвисько, Apr,
дісталось йому за його злу і прикру вдачу (деякі поети
«аргом» називають змію) або за неприємну для слуху
мову — від імені поета Арга 12, котрий писав паскудні й
немилозвучні вірші. Але про це досить.
5. Кажуть, що потяг до красномовства виник у Демосфена
у зв’язку з такою подією. Оратор Каллістрат мав виступати
в суді у справі міста Оропа . Виступ його викликав
величезне зацікавлення як з уваги на саму справу, так і на
майстерність оратора, який досяг вершини слави. Демосфен,
помітивши, що його вчителі й дядьки домовляються піти
на засідання суду, просив-благав свого дядька взяти його з
собою, щоб послухати виступ Каллістрата. Дядько завдяки
знайомству з воротарями суду роздобув місце, звідки
хлопець непомітно міг слухати промови ораторів. Каллістрат
виступив блискуче й викликав неймовірне захоплення.
Демосфен позаздрив його славі, коли побачив, як юрба
з захопленими вигуками проводжала Каллістрата додому,
а ще більше враження справила на хлопця сила слова,
здатна, як він зрозумів, усе подолати і всіх підкоряти.
З того часу, занедбавши всі інші науки та хлоп’ячі ігри,
він почав наполегливо вправлятися в красномовстві,
сподіваючись і собі згодом стати оратором. Хоч у цей час
викладав Ісократ 14, учився Демосфен красномовства в Ісея 15,
можливо, тому, як дехто гадає, що через своє сирітство не
318
міг внести визначену Ісократом плату за навчання в
десять мін, а, можливо, тому, що (і це імовірніше) вважав
красномовство Ісея дійовішим і кориснішим. А Герміпп 16
твердить, що в якомусь творі невідомого автора знайшов
згадку, начебто Демосфен належав до слухачів Платона,
і в першу чергу саме йому він зобов’язаний своїм
красномовством. Далі, той же Герміпп, спираючись на Ктесібія 17,
пише, що Демосфен грунтовно вивчив підручники риторики
Ісократа й Алкідаманта, тайкома одержавши їх від сіракузя-
нина Каллія та деяких інших.
6. Тільки-но Демосфен дійшов повноліття, як одразу
ж подав у суд скаргу на своїх опікунів і, оскільки ті
винаходили всілякі викрути та приводи для перегляду справи, не
вгавав писати проти них промови. Здобувши досвід, за
висловом Фукідіда 18, серед труднощів і небезпек, він,
врешті-решт, виграв процес. Щоправда, не зумів він вернути собі
навіть незначної частини батьківського спадку, зате
набрався відваги виступати й набув достатньої вправності19. До
того ж, відчувши смак честолюбства й сили, які дістаються
завдяки участі в публічних дискусіях, Демосфен твердо
вирішив виступити перед народом і присвятитися державній
діяльності.
Розповідають, що Лаомедонт з Орхомена 2и, аби
вилікувати хвору селезінку, вправлявся за порадою лікарів у бігу на
великі відстані і поступово дійшов такої досконалості, що
брав участь у змаганнях, де нагородою є вінок, і став одним
з кращих бігунів. Так і Демосфену довелося спершу взятися
за красномовство для того, щоб поправити своє майнове
становище, і тільки згодом, досягнувши майстерності й сили,
він став першим оратором на народних зборах, неначе у
змаганнях на здобуття почесного вінка, і перевершив усіх
співвітчизників, які виступали на ораторському підвищенні.
Проте попервах народ зустрів його виступ незадоволеним
гулом і висміяв незвичну побудову його промови, періоди
якої визнав заплутаними й неоковирними, а докази надто
неприродними або притягнутими за вуха. Спричинився до
Цього, вочевидь, і слабкий голос, і нечітка вимова та
переривчастий віддих, який, розриваючи періоди, затемнював зміст
промови. Кінчилось тим, що знеохочений Демосфен
перестав бувати на народних зборах, і одного разу, коли він у
пригнобленому настрої блукав по Пірею, його помітив Евном
з Трії 2\ на той час уже глибокий старець, і здорово вилаяв
за те, що, володіючи красномовством, рівним Перікловому,
через несміливість і слабку волю занепащає свій талант,
бо319
язко ніяковіючи перед юрбою, і не гартує свого тіла до
ораторських змагань, байдуже споглядаючи, як воно в’яне від
розніженого життя.
7. Переповідають, що коли Демосфен одного разу після
чергового невдалого виступу вертався додому вкрай
прибитий, з похнюпленою головою, до нього підійшов актор
Сатир, його щирий друг. Демосфен почав нарікати, що з усіх
ораторів він найпрацьовитіший і віддає красномовству мало
не всі свої сили, однак народ його не визнає, хоча радо
слухає п’яниць, моряків та невігласів і не відпускає їх з
підвищення. «Це правда, Демосфене,— відповів Сатир,— але
я швидко зараджу твоїй біді. Прочитай-но мені,будь ласка,
напам’ять уривок з Евріпіда або Софокла». Коли Демосфен
прочитав, Сатир продекламував той самий уривок,
передаючи властивий йому настрій і ідейний зміст так виразно, що
Демосфену цей уривок видався зовсім іншим. У такий спосіб
він переконався, скільки краси й привабливості надає про-
• оо • • •
мові акторська гра , і зрозумів, що самі вправи — це ще не
все: самі собою вони мало що дають, а то й взагалі нічого не
важать, якщо недооцінювати спосіб виголошення й передачі
змісту своїх слів. Тоді Демосфен улаштував собі в підземеллі
приміщення для вправ, яке, до речі, збереглося понині і, за-
ходячи туди щоденно, вчився прийомів акторського
мистецтва та зміцнював свій голос. Часто проводив він там по два,
а то й по три місяці підряд, поголивши собі половину голови,
аби було соромно показатися людям на очі, навіть якби дуже
захотілося.
8. Але цим він не обмежився: будь-які зустрічі, бесіди,
ділові переговори він використовував як привід і предмет для
наполегливої роботи. Залишившись наодинці, він чимскорі-
ше спускався в свою кімнату для вправ і там відтворював
увесь хід розмов, а також докази, висловлені в них.
Запам’ятовуючи промови, які йому довелось почути, він потім
намагався відновити з пам’яті послідовність міркувань і мовні
періоди. Крім того, придумував усілякі виправлення і способи
іншого висловлення того, що сказав він сам або хтось інший.
Звідси і взялася думка, начебто він був мало здібний від
природи і вся сила його вислову та майстерність здобуті тяжким
трудом. І нібито важливим підтвердженням такого погляду
було те, що дуже рідко можна було почути непідготовлений
виступ Демосфена, навіть коли народ на зборах часто
викрикував його на ім’я, вимагаючи, щоб він виступив, Демос-*
фен не погоджувався, якщо не продумав добре й не
підготував собі заздалегідь промову. З цього приводу багато
прово320
дирів народу насміхалися з нього, а Пітей 23 одного разу
пожартував, що докази Демосфена тхнуть гнотом. «Тільки ж
моя й твоя лампи знають не одне й те саме»,— ущипливо
зауважив йому Демосфен. Зрештою, в розмовах з іншими
він сам визнавав, що хоч і не пише своїх промов повністю,
але ніколи не промовляє без попереднього старанного
начерку. При цьому він доводив, що той, хто готується до
виступу,— справжній друг народу, бо така підготовка свідчить
про повагу до народу, а цілковито не дбати про те, як люди
сприймають промову — властивість прихильника олігархії,
який більше розраховує на насильство, аніж на переконання
за допомогою слова. Наводять ще й такий доказ того, що
Демосфен не любив говорити без підготовки: коли слухачі
починали галасувати, і Демосфен через те розгублювався,
то вставав із свого місця Демад і виручав його, а ось
Демосфен ніколи не допоміг Демадові24.
9. Але чому в такому разі Есхін (міг би хтось тут
заперечити) назвав Демосфена напрочуд сміливим оратором?
Чому, коли Піфон Візантійський 25 зухвало спрямував на
афінян цілу лавину образ, один тільки Демосфен підвівся, щоб
дати йому відсіч? Або коли Ламах Смірнський
^виголошував- у Олімпії похвальну промову на честь царів Філіппа
й Александра, нещадно картаючи фіванців та олінфців 27, хіба
не Демосфен підвівся й докладно, на прикладах з історії
показав, скільки доброго зробили для Греції фіванці й халкі-
дяни і, навпаки, скільки лиха спричинили улесливі
прислужники македонян. Причому своєю промовою він до такої міри
вплинув на присутніх, що софіст, злякавшись крику юрби,
непомітно вислизнув з урочистих зборів. Демосфен,
очевидно, вважав, що коли не в усьому може брати собі приклад
з Перікла, то його гідність, поведінку і звичку промовляти
неквапливо й розважливо повинен брати собі за зразок для
наслідування, бо ці риси, як йому здавалось, були основою
величі Перікла. Демосфен не прагнув дешевої слави і лише
зрідка, та й то неохоче, довіряв свою майстерність
щасливому випадкові. У всякому разі, якщо вірити Ератосфену 28,
Деметрію Фалерському 29 і комічним поетам, промовам, які
виголошував Демосфен без підготовки, була притаманна
більша сміливість і наступальна сила, ніж написаним.
Ератосфен каже, що Демосфена часто під час промови
опановувала якась вакхічна нестяма, а Деметрій Фалерсь-
кий пише, що одного разу Демосфен, немов у натхненні
проказав перед народом клятву у віршованій формі:
Беру за свідка землю, джерело, потік.
11 Плутарх
321
Один комедіограф називає Демосфена «пусто-базіко-ме-
лею», інший, глузуючи з його схильності до вживання при-
ставлень, каже так:
Забрав своє, чужого він не брав; слова
Такі ніхто не любить так, як Демосфен 30.
Зрештою Антіфан, мабуть, жартує тут, маючи на увазі
промову про Галоннес 31, де Демосфен, застосовуючи гру
складів, радить афінянам не брати острів, а забрати його
назад у Філіппа.
10. Всі, однак, були згодні в тому, що Демад, який
розраховував лише на своє природне обдаровання, був
непереможний і своїми непідготовленими промовами брав гору над
Демосфеном, який старанно продумував і готував виступи.
Арістон Хіоський 32 наводить, між іншими, думку Теоф-
раста 33 про цих ораторів. Коли його запитали, що він думає
про Демосфена, він відповів: «Гідний свого міста», а про Де-
мада сказав: «Вищий від свого міста». Той самий філософ
розповідає, що Поліевкт 34 з дема Сфетт, один з тогочасних
державних діячів Афін, називав Демосфена найвидатнішим
оратором, а Фокіона — найздібнішим, тому що він у най-
коротші слова вкладав найбільше змісту. І сам Демосфен, за
переказом, кожного разу, коли Фокіон35 піднімався на
ораторське підвищення, щоб заперечувати йому,
зауважував друзям: «Зводиться сокира, щоб розтрощити мою
промову». Неясно тільки, на що натякав Демосфен: чи на
красномовство Фокіона, чи на його бездоганне життя й
гучну славу, свідомий того, що одне слово або один жест
людини, яка користується довірою, важить більше, ніж
цілий ряд довгих періодів.
11. Свої тілесні вади Демосфен намагався усунути
різними вправами, про що повідомляє Деметрій Фалерський,
посилаючись на слова самого оратора, вже тоді літньої людини.
Нечітку, шепеляву вимову він виправляв у той спосіб, що
у рот вкладав камінці і так виголошував уривки з поетів.
Голос свій він зміцнював тим, що розмовляв на бігу чи
піднімаючись на гору, або тим, що виголошував вірші чи якісь
речення, не переводячи дихання. Вдома у нього було велике
дзеркало, стоячи перед яким, він виконував свої вправи.
Розповідають, що до Демосфена прийшов одного разу якийсь чоловік
з проханням, аби оратор виступив на суді як його захисник,
і при тому нарікав, як його безжалісно відлупцювали. «Але
ж тобі нічого від цього не сталося»,— зауважив Демосфен.
Відвідувач тоді підвищив голос і з обуренням закричав: «Як
це, Демосфене, мені нічого не сталося?» — «Ось тепер,
кля322
нусь Зевсом, я чую голос людини потерпілої і
скривдженої»,— вигукнув Демосфен. Це свідчить про те, скільки
переконливості, на його думку, надає словам тон і спосіб
виголошення. Його власною манерою виголошування промов
неймовірно захоплювався народ, але люди з витонченим
смаком, у тому числі Деметрій Фалерський, вважали її
нужденною, недолугою і млявою. За словами Герміппа, коли
одного разу запитали Есіона 36, як він оцінює стародавніх і
сучасних йому ораторів, він відповів, що коли б йому
пощастило послухати виступи стародавніх, то він був би вражений,
як красномовно й велично вони промовляли до народу, але
промови Демосфена безумовно кращі за їхні завдяки своїй
силі та старанній обробці.4 Не підлягає ніякому сумніву, що
промови Демосфена у записаному вигляді вельми сурові
й різкі, але у випадкових відповідях він умів і дотепно
пожартувати. Демад сказав якось: «От дивина! Демосфен мене
повчає, як свиня Афіну» 37.— «Але цю Афіну позавчора
спіймали на гарячому як розпусницю»,— з місця відрубав
Демосфен. Один злодюга, на прізвисько Мідяк, також якось
спробував пожартувати з безсонних ночей і нічних занять
Демосфена. «Знаю, знаю,— відповів йому Демосфен,— тобі
не до вподоби, що в мене горить світло вночі. А ви, афіняни,
не дивуйтеся частим крадіжкам,— злодії у вас мідні, а стіни
глиняні». Цій темі покладемо край, хоч можна було б тут
навести далеко більше подібних влучних висловів і дотепів.
А тепер нам слід познайомитися із способом мислення та
рисами характеру Демосфена, зокрема, як вони відбилися
в його діях і державній діяльності.
12. І сам Демосфен каже 38, та й з його промов проти
Філіппа 39 випливає, що брати участь у громадській
діяльності він почав, коли спалахнула Фокідська війна 40. Деякі
з цих промов виголошені були вже після закінчення війни,
а найперші мають безпосереднє відношення до воєнних
подій. Крім того, відомо, що обвинувальну промову проти
Мідія 41 Демосфен підготував, коли йому було тридцять два
роки; в цей час у політичному житті він нічого не важив, і
слава до нього ще не прийшла. Саме це, головним чином, як
мені здається, спонукало його прийняти гроші й помиритися
з противником.
Був це не лагідний на вдачу муж, не ласкаво сердечний 42,
а навпаки, твердий і непоступливий. Отже, Демосфен, бачачи,
Що йому важко ведеться і не під силу перемогти багатія,
котрий мав надійну опору в багатстві, красномовстві і друзях,
поступився тим, хто просив за Мідія. Три тисячі драхм самі
її*
323
собою, як мені бачиться, не вгамували б гніву Демосфена,
якби він мав певність і міг виграти справу.
Демосфен обрав собі чудове поле державної діяльності —
захист греків від посягань Філіппа на свободу Греції. Він
з честю боровся проти Філіппа і скоро здобув гучну славу
та привернув до себе увагу красномовством і відвагою, що
ним захоплювалася вся Греція, цінував його сам великий
цар 43, а при дворі Філіппа далеко більше було мови про
нього, ніж про інших народних вожаків. Навіть його противники
визнавали, що мають справу з видатною людиною. Так
відгукувались про Демосфена його обвинувачі Есхін і Гіпе-
44
рід .
13. Тим-то я ніяк не можу зрозуміти, що спонукало Тео-
помпа твердити, начебто Демосфен був людиною
непостійної вдачі і не міг довго бути вірним одним і тим же справам
і людям. Навпаки, відомо, що він у політичній діяльності від
самого початку, обстоював ті самі погляди, і не тільки в
житті не змінював своїх переконань, а навіть не пошкодував
свого життя, щоб не зрадити їх. Демосфен був повною
протилежністю Демада, який для виправдання непостійності своїх
поглядів казав, що він сам собі часто суперечить, але ніколи
не на шкоду державі. Був Демосфен протилежністю і Ме-
ланопа, який проповідував інші політичні погляди, ніж Кал-
лістрат, але не раз, підкуплений противником, міняв свої
погляди, і казав народу таке: «Цей чоловік, щоправда, мій
ворог, але благо вітчизни хай буде над усе!» Не нагадував
Демосфен і мессенця Нікодема, який спочатку був
прихильником Кассандра, а згодом перейшов на бік Деметрія 45,
заявляючи, що він не суперечить собі, бо завжди вважав,
що треба служити сильнішому. Про Демосфена не можемо
такого сказати: він не збочував з прямого шляху і ні словом,
ні ділом не зраджував себе, навпаки, вся його державна
діяльність була, якщо можна так висловитись, настроєна на
один, незмінний лад, зберігаючи завжди той самий тон. За
твердженням філософа Панетія 46, і промови Демосфена
в переважній більшості написані з тією думкою, що слід
вибирати лише морально прекрасне і віддавати йому перевагу
заради нього самого. Сюди належать такі промови, як: «Про
вінок», «Проти Арістократа», «Про звільнення від
провинностей», «Філіппіки». У цих промовах Демосфен закликає
своїх співвітчизників не до того, що найприємніше, найлегше
чи найвигідніше, а висловлює думку, що в багатьох
випадках слід прекрасному і достойному віддавати перевагу над
власною безпекою й порятунком. Отже, якби високий політ
324
його задумів і шляхетний зміст його промов поєднувалися
з військовою мужністю й повною безкорисливістю, то його
не зараховували б до числа таких ораторів, як Мерокл, По-
ліевкт, Гіперід та інші, а він удостоївся б набагато більшої
честі — стоячи поруч з Кімоном, Фукідідом і Періклом 47.
14. З-поміж Демосфенових сучасників Фокіон, чия
державна діяльність не знаходила схвалення, бо його вважали
прихильником македонян, анітрохи мужністю і
справедливістю, на загальний погляд, не поступався Ефіальту, Арісті-
ду й Кімону 48. Що стосується Демосфена, то він, за
висловом Деметрія, не був на полі бою воїном надійним і не
цурався хабарів. Щоправда, непідкупним він^ виявився щодо
подарунків з Македонії, від Філіппа, зате не противився, щоб
його залила злива золота із Су з і Екбатан 4 . Він, як ніхто
інший, володів даром славити чесноти предків, але
наслідувати їх було йому не під силу. Зрештою, сучасників своїх
(Фокіона я не беру до уваги) він перевищував і славою свого
життя. З його промов можна зробити висновок, що з
народом він говорив сміливіше й відвертіше від усіх інших, не
догоджаючи забаганкам юрби й нещадно картаючи її помилки.
Теофраст розповідає, що афіняни одного разу хотіли, щоб
він притягнув до суду якогось громадянина. Демосфен
відмовлявся, і незадоволені афіняни зчинили великий галас.
Тоді Демосфен виступив і сказав: «Афіняни, ви завжди
матимете в моїй особі порадника, навіть якби ви цього не хотіли,
але донощиком я ніколи не буду, хоч би ви цього не знати
як хотіли!» Беззастережним прихильником аристократії він
виявився в справі Антіфонта: хоч Антіфонта народні збори
виправдали. Демосфен узяв його під варту й передав справу
в Ареопаг 5 . Не рахуючись із тим, що його вчинок не буде до
вподоби народові, він довів, що підсудний обіцяв Філіппу
спалити корабельні верфі. Рада Ареопагу ухвалила смертний
вирок, і Антіфонт був страчений. Демосфен виступив з
обвинуваченням і проти жриці Теоріди, закидаючи їй, крім інших
ганебних учинків, ще й те, що вона вчила рабів обманювати
своїх господарів. Теоріду після Демосфенового
обвинувачення засудили до страти.
15. Кажуть, що і промову Аполлодора проти полководця
Тимофея 51, якого суд зобов’язав сплатити борг скаржнику,
написав Демосфен, а також і промови Форміона та Стефана,
за що його справедливо ганили. Мало того, і Форміонову
промову на суді проти Аполлодора, написав Демосфен, який
таким чином, немов торговець, з однієї збройної крамниці
продавав кинджали двом ворогуючим сторонам.
325
Із промов, у яких порушувалися державні питання, для
інших він писав промови проти Андротіона, Тімократа й
Арістократа ще до того, як уперше виступив на полі
державної діяльності; під час складання згаданих промов йому,
імовірно, виповнилось двадцять сім або двадцять вісім років.
А ось промову проти Арістогітона він виголосив сам
особисто 52, так само й промову «Про звільнення від повинностей»,
з якою виступив, як свідчить сам Демосфен, заради Ктесіп-
па 53, сина Хабрія, або ж, як гадають інші, тому що
залицявся до матері цього молодика. Зрештою, як повідомляє Де-
метрій з Магнесії 54 у творі «Про однойменних
письменників», Демосфен одружився не з нею, а з якоюсь жінкою
родом з острова Самосу. Важко встановити, чи сам він
виголосив промову «Про несумлінне виконання посольських
доручень» 55, скеровану проти Есхіна. Ідоменей 56 твердить,
що Есхін був виправданий більшістю лише в тридцять
голосів. Але навряд чи це відповідає дійсності, якщо брати до
уваги промови двох противників — Демосфена й Есхіна
«Про вінок». Адже ніхто з них не говорить там ясно й
недвозначно, що їхня суперечка дійшла до суду. Зрештою,
це питання вирішать інші краще за мене.
16. Політичні погляди Демосфена стали всім цілком
ясними ще під час миру, бо він засуджував усі дії
македонського царя, при будь-якій нагоді підбурював і запалював афінян
своїми промовами проти нього. Тим-то при дворі Філіппа
не вщухали розмови про Демосфена, а коли він приїхав
у Македонію в складі посольства з десяти чоловік ,
Філіпп вислухав усіх, але дуже докладно відповів лише на
виступ Демосфена. Проте Філіпп не виявив йому такої
пошани й уваги, як цього заслуговував Демосфен, а більше
намагався прихилити до себе Есхіна й Філократа. Тим-то,
коли вони з захопленням говорили про Філіппа, хвалили
його як оратора, красеня і навіть, клянусь Зевсом, як
незрівнянного мастака у випивці, Демосфен із заздрощів
ущипливо зауважив, що перша прикмета личить софісту,
друга — жінці, третя — губці, а не царю.
17. Тим часом війна стала неминучою, бо, з одного боку,
Філіпп не міг далі зберігати спокій, а з другого, Демосфен
заохочував до воєнних дій. Насамперед Демосфен намовляв
афінян піти походом на Евбею, яку тирани видали на поталу
Філіппові 58. Після того як його пропозиція була схвалена
народними зборами, афіняни переправились на острів і
вигнали македонян. Потім Демосфен подав допомогу Візантії
й Перінту 59, які вели війну з Філіппом. Він переконав народ
326
облишити ворожнечу, забути про помилки, допущені під
час Союзницької війни 60, а послати цим містам на допомогу
військо, яке і врятувало їх. Опісля, роз’їджаючи як посол по
грецьких містах, Демосфен шляхом переговорів і
полум’яних промов зумів згуртувати для боротьби проти Філіппа
майже всіх греків. Завдяки йому вдалося набрати військо
в п’ятнадцять тисяч піхотинців і дві тисячі вершників, не
рахуючи загону озброєних громадян. Гроші для виплати
найманцям кожне місто вносило з великою охотою. Тоді-то, за
словами Теофраста, у відповідь на вимогу союзників
визначити розміри їхніх внесків, народний вожак Кробіл заявив,
що «війну відміряними пайками не прогодуєш».
Уся Греція з напруженням і тривогою дивилась у
майбутнє. У протимакедонський союз об’єдналися різні племена
й міста — евбейці, ахейці, корінфяни, мегарці, левкадці, кер-
кіряни б1, але найважче завдання було ще попереду, а саме:
приєднати до союзу ще й фіванців — жителів країни, яка
межувала з Аттікою і мала в своєму розпорядженні
першокласне військо, а самі фіванці славились тоді поміж греками
як незрівнянні воїни. Особливо на заваді тут стояли постійні
чвари між Афінами та Фівами через прикордонні
непорозуміння.
18. Коли Філіпп, заохочений своїм успіхом біля Амфісси,
раптово напав на Елатею і зайняв Фокіду 62, афіняни були
настільки приголомшені, що ніхто не зважувався піднятися
на ораторське підвищення, бо не знав, що сказати народові.
Серед загальної розгубленості й мовчання лише Демосфен
виступив і порадив укласти союз з фіванцями. Крім того, Де-
мосфену пощастило підбадьорити народ ще й в інший спосіб,
як це він умів, і переконати, що не слід упадати у відчай.
Разом з іншими громадянами його відправили послом у Фіви.
Туди ж прибуло, як повідомляє Марсій 63, і посольство від
Філіппа, у складі якого були македоняни Амінт, Клеандр
і Кассандр, а також фессалійці Даох і Трасідей, щоб
перешкодити діям афінських послів. Фіванці чітко усвідомлювали,
що для них корисне, а що шкідливе, але перед їхніми очима
Ще зринали страхіття недавньої війни і не зажили ще свіжі
рани від фокідських боїв. Однак, сила Демосфенового слова,
як пише Теопомп, підняла їхній дух, запалила честолюбність
і затьмарила інші почуття, так що вони забули і про страх,
і про здоровий глузд, і про вдячність. Натхнені промовами
Демосфена, фіванці думали лише про свою честь. Вплив
оратора виявився настільки вражаючим і блискучим, що Філіпп
негайно прислав вісника з проханням про мир, та й Греція
327
з надією дивилася в майбутнє. Дійшло до того, що Демос-
фену підкорилися й стали виконувати його накази не лише
афінські стратеги, а й беотархи . На народних зборах фі-
ванців з ним рахувалися не менше, ніж афіняни, він втішався
любов’ю двох народів і здобув владу над ними не всупереч
справедливості, як твердить Теопомп, а, навпаки, цілком
заслужено.
19. Імовірно, що невблаганна доля або круговерть подій
вирішили в цей мент покласти край свободі Греції; вони
противились зусиллям Демосфена й посилали багато
лиховісних віщувань щодо майбутнього. Серед них грізні оракули
надходили від Піфії, згадались також і віщування Сівілли 65:
О, якби міг я не звідати сам Термодонтської битви,
А з-поза хмар озирать її, наче орел гострозорий!
Сумно зітха переможений, а переможець — загинув.
Термодонт, на думку деяких, це невелика річка у нас біля
Херонеї, яка вливається в Кефіс 66. Ми, однак, не знаємо
в наш час бодай одного струмка з такою назвою, через те
припускаємо, що Термодонтом називали в давнину Гемон 67.
Він-бо пливе попри храм Геракла, де стояли табором греки.
Звідси й робимо здогад, що під час бою річка заповнилась
кров’ю і трупами, внаслідок чого і змінила свою назву. Ду-
рід 68, однак, твердить, що Термодонт зовсім не річка. Подає
він переказ, начебто якісь люди, копаючи землю, коли
ставили намет, знайшли кам’яну статуетку. З викарбуваного на
ній напису виникало, що це Термодонт, який несе на руках
поранену Амазонку. У зв’язку з цією знахідкою, додає Ду-
рід, наводили ще й інший оракул:
Битви дождись Термодонтської, птахо з оперенням чорним! —
Там не забракне тобі, вже повір мені, м’яса людського 69.
20. Як ішли справи насправді — з’ясувати важко. У цей час
Демосфен, як переказують, впевнений у силі грецької зброї
й довіряючи боєздатності та запалу великої кількості воїнів,
які відважно викликали ворога на бій, не дозволяв своїм
звертати увагу на оракули і прислухатися до віщувань. Він
навіть Піфію запідозрив у співчуванні Філіппові, фіванцям
наводив приклад Епамінонда 70, а афінянам Перікла, які
подібні побоювання вважали виправданням боягузства і
керувалися міркуваннями здорового глузду. До цієї пори
Демосфен тримався як справжній герой, але в битві71 не здійснив
ніякого подвигу, мало того, він залишив бойовий стрій і в
найганебніший спосіб утікав, кинувши зброю і не
посоромившись, за словами Пітея, навіть напису на щиті, де
золотими буквами було викарбувано «В добру годину».
328
Після перемоги зраділий Філіпп, гордий успіхом, пиячив
до нестями прямо-таки серед трупів і в похміллі виспівував
перші слова Демосфенового законопроекту, розподіляючи
їх на склади і вистукуючи в такт:
Демосфен, син Демосфена з Пеонії,
запропонував таке...
А коли витверезів і усвідомив усю глибину небезпеки, що. в
ній був опинився, жахнувся сили і впливу оратора, який на
коротку частинку дня зумів поставити під загрозу не тільки
його владу, а й саме життя.
Звістка про цю подію докотилася до перського царя. Він
відправив сатрапам 72 приморських областей письмовий
наказ відпускати Демосфену гроші й подавати всебічну
допомогу як нікому з греків, оскільки Демосфен спроможний
протистояти македонському царю і прикувати його увагу до
заворушень у Греції. Усе це згодом виявив Александр,
віднайшовши в Сардах 73 листи Демосфена і звіти царських
полководців, у яких значилась кількість виданих йому
грошей.
21. Після того як греків спіткало таке горе, оратори —
противники Демосфена накинулися на нього: вони хотіли
віддати його під суд і вимагали від нього докладного
службового звіту 74. Проте афінський народ не тільки очистив його
від усіх закидів, а й надалі незмінно поважав і запрошував як
свого вірника знову займатися державними справами.
Більше того, коли з Херонеї доставлено в Афіни тлінні останки
загиблих воїнів для поховання, йому було доручено
виголосити на їхню честь похвальну промову. Таким чином,
афінський народ переносив нещастя не малодушно й
покірно, як з трагічним забарвленням пише Теопомп, а, навпаки,
цінував Демосфена незвичайно й нагороджував його,
показуючи тим самим, що не шкодує своїх попередніх постанов.
Похвальну промову Демосфен виголосив, але під своїми
законопроектами він ставив не своє ім*я, а ім’я того чи того
із своїх друзів, немов відмежовуючись від свого генія
лиховісного і злої долі. Знову набрався відваги Демосфен після
смерті Філіппа, який помер, не набагато переживши свою
перемогу біля Херонеї. Такий кінець, очевидно, провістив
йому оракул в останньому своєму рядку:
Сумно зітха переможений, а переможець загинув.
22. Про смерть Філіппа Демосфен дізнався тайкома 75.
Бажаючи першим вселити в серця афінян кращі надії на
майбутнє, він прийшов у раду з сяючим обличчям і заявив,
329
що мав сновидіння, яке віщує афінянам велике щастя.
Незабаром прибули гінці з повідомленням про кончину Філіппа.
Афіняни постановили негайно принести богам подячну
жертву й нагородити Павсанія вінком. Демосфен з’явився на
народні збори в ясному одязі з вінком на голові, хоч його дочка
сім днів тому померла. За це картає його Есхін і закидає
йому ненависть до дітей 76. Проте саме Есхіна, на мою
думку, можна вважати низькою й малодушною людиною, якщо
в скорботі й голосінні він вбачає прояви ніжної й лагідної
вдачі, а засуджує душевну рівновагу і спокійну поведінку,
виявлені в горі. З другого боку, мені не здається
добропорядністю вкладати вінок на голову і приносити офіри з
приводу загибелі царя, який після перемоги ласкаво й людяно
повівся з переможеними. Бо низькою і неблагородною
рисою є ухвалювати комусь почесті за життя, в тому числі
присвоювати афінське право громадянства, а коли той загине від
руки вбивці, то не спромогтися стримати свою радість,
дозволяючи собі танцювати біля трупа і співати радісних пісень,
неначе було здійснено якийсь небувалий подвиг. Та коли
Демосфен свої сімейні злигодні, сльози й голосіння доручив
жінкам, а сам робив те, що вважав за корисне для держави,
то я за це його хвалю. Річ у тім, що я вважаю за властивість
мужнього державного діяча повсякчасно думати про
загальне добро, занедбуючи задля нього домашні справи й
нехтуючи особистим болем, а також зберігати свою гідність
куди краще, ніж це роблять актори, які грають ролі царів і
тиранів. Ми бачимо, що актори плачуть і сміються на
сцені не тоді, коли їм забагнеться, а коли цього вимагає їхня
роль у п’єсі. Окрім того, як не годиться залишати людину
нещасну, охоплену нестерпним болем, без утіхи, а, навпаки,
слід її втішати ласкавими словами та скеровувати увагу на
приємні теми так само, як хворим на очі радять відвертати
зір від яскравих і різних кольорів і більше дивитися на
зелений і ніжний, так хіба може дати щось інше людям більшу
розраду, ніж успіхи і процвітання держави? Коли суспільні
успіхи збігаються з особистим горем, то радісне, так би
мовити, відсуває в тінь наші біди. Я вважав своїм обов’язком
висловити свій погляд на цю справу, бо бачив, що Есхін
своєю промовою зворушив багатьох і спонукав до співчуття, не
притаманного мужам.
23. На заклик Демосфена грецькі міста знову об’єдналися
проти македонян. Фіванці, яким зброю постачав Демосфен,
напали на македонський загін у місті і перебили його значну
частину. Демосфен не сходив з ораторського підвищення,
330
він писав у Азію царським полководцям, намовляючи їх
вступити у війну проти Александра, якого називав
зневажливо хлопчаком і Маргітом 77. Після того, як Александр
упорядкував справи в Македонії і з’явився особисто на чолі
великого віська в Беотії, відвага афінян зразу зникла і Де-
мосфенів запал охолов. Фіванці, зраджені афінянами,
билися з македонянами без підтримки інших греків і втратили
місто 78. Афінян охопив неймовірний розпач. Демосфен був
відправлений разом з іншими в складі посольства до
Александра, але, злякавшись гніву царя, біля Кіферона 79
відлучився від послів і повернувся назад. Александр незабарно
відправив в Афіни гінця з вимогою видати, за словами Ідоме-
нея й Дуріда, десятьох народних проводирів, а, за
твердженням більшості, причому найіменитіших письменників —
вісьмох, а саме: Демосфена, Поліевкта, Ефіальта, Лікурга,
Мерокла, Дамона, Каллісфена і Харідема. Саме тоді
Демосфен розповів байку про овець, які видали своїх сторожових
собак на поталу вовкам. Себе самого й товаришів по біді, які
бились за народ, він порівняв з собаками, а Александра
Македонського назвав небаченим вовком. Крім того, він сказав:
«Ми бачимо, як купці, показуючи на тарілці жменьку зернят
пшениці, продають за цією невеличкою кількістю весь запас.
Так само й ви, видаючи нас ворогам, непомітно для себе
видаєте в нашій особі самих себе». Таке пише Арістобул з Кас-
сандрії 80. Афіняни радили раду, але так і не знали, як їм
бути. Виручив їх із того становища Демад, який, одержавши
від вищенаведених осіб п’ять талантів, погодився
відправитись до царя і просити його про помилування для них.
А зробив він це, чи то розраховуючи на свою дружбу з
Александром, чи то сподіваючись застати його, немов лева,
ситого кривавою здобиччю. Так чи інакше, Демад домігся
у Александра помилування для всіх восьми й помирив його
з афінянами.
24. У той час, як Александр був зайнятий походом проти
персів, вся влада в Афінах опинилася в руках прихильників
македонян, а Демосфен був позбавлений будь-якого впливу.
Коли спартанці під проводом царя Агіда підняли повстання,
на недовгий час зібрався з духом і Демосфен, але потім із
страху відступив, тому що афіняни не приєдналися до
спартанців. Як наслідок, Агід загинув і спартанці були вщент
розгромлені 81. У цей час розглядалась у суді скарга проти Кте-
сіфонта в справі про вінок 82. Скарга була подана в суд коли
архонтом був Херонд, незадовго до битви біля Херонеї, але
вирішена була остаточно лише через десять років, коли
архонтом став Арістофонт. Жоден з державних процесів не
зажив такої слави, як цей, з уваги і на іучні імена ораторів, і на
мужність суддів. Хоча проти Демосфена виступили найвпли-
вовіші тоді прибічники македонян, судді не проголосували
проти нього, а навпаки, настільки блискуче виправдали його,
що Есхіну не вдалось зібрати навіть п’ятої частини голосів.
Есхін негайно виїхав з Афін і решту життя провів на Родосі
та в Іонії, заробляючи як учитель красномовства.
25. Трохи перегодя в Афіни з Азії прибув Гарпал 83, який
утік від Александра, почуваючи себе причетним до злочинів,
скоєних з марнотратства. Крім цього, він боявся гніву царя,
котрий у стосунках з друзями був далеко не таким ласкавим,
як раніше. Коли Гарпал звернувся до афінян з проханням
дати йому притулок і віддав себе в їхні руки разом з усім
багатством і кораблями, інші оратори, жадібно поглядаючи на
скарби Гарпала, зразу підтримали його і радили захистити
прохача. Лише Демосфен спочатку радив прогнати Гарпала,
щоб необачно не вплутати державу у війну з дрібної і
несправедливої причини. Однак, через кілька днів, коли
відбулися огляд і оцінка Гарпалового майна, Гарпал сам помітив,
що Демосфен із захопленням розглядає одну перську чару,
милуючись її різьбою й формою. Він попросив Демосфена
взяти її в руки й визначити, скільки прйблизно вона важить.
Чара ця видалась Демосфену напрочуд важкою, тому він
запитав, яка її вага. «Для тебе вона варта двадцяти
талантів», — з усмішкою відповів Гарпал. Тільки-но споночіло,
він відправив Демосфенові чару разом з двадцятьма
талантами грошей. Річ у тім, що Гарпал тонко вмів відгадати в
людині по очах і виразу обличчя пристрасть до золота. Демоо
фен не встояв перед спокусою і, підкуплений подарунком,
здався, немов здаючи місто і відчиняючи ворота ворожому
війську. Наступного дня Демосфен, старанно закутавши
горло вовняною хусткою, з’явився на народні збори. Коли йому
запропонували встати й виступити, він знаками дав
зрозуміти, що в нього пропав голос. Дотепники глузували, мовляв,
Демосфен захворів уночі внаслідок не звичайної, а срібної
простуди. Незабаром весь народ дізнався про хабара, який
взяв Демосфен. І, коли він захотів виступити, щоб захистити
себе, йому не дали слова. Серед галасу і викриків обурення
хтось сказав: «Невже ви, афіняни, не вислухаете того, хто
має дорогоцінну чару?» 84
Афіняни вигнали Гарпала з міста 85 і, зі страху, що від
них вимагатимуть звіту про розкрадене ораторами майно,
провели ретельне слідство, обшукуючи будинок за будинком.
332
Не заходили лише, як повідомляє Теопомп, до будинку
Каллікла, сина Арреніда, який щойно одружився, щоб не
осоромити молоду дружину, яка в той час там перебувала.
26. Тоді Демосфен, щоб знешкодити удар, запропонував
народним зборам передати розслідування справи Ареопагу,
аби ті, кого він визнає винними, були покарані. Одним з
головних винуватців Ареопаг визнав саме Демосфена. Він
з’явився до суду, був засуджений до штрафу в п’ятдесят
талантів і ув’язнений. Від сорому за свою провину та через те, що
як сам каже, не міг з огляду на поганий стан здоров’я
витримувати злигодні ув’язнення, він утік з в’язниці 86, причому
одних вартових йому вдалося обманути, інші ж самі сприяли
його втечі. У зв’язку з цим розповідають таке. Коли він,
утікаючи, відбіг ще недалеко від Афін, то помітив, що за ним
женеться кілька чоловік. Він гадав, що то його противники,
і вже хотів був сховатися, коли ті гукнули його по імені,
підійшли ближче й попросили прийняти від них на дорогу
трохи грошей; саме заради цього вони, мовляв, і гналися за ним.
Одночасно вони радили йому не занепадати духом і мужньо
витримати те, що сталося, але Демосфен заплакав і заволав:
«Як же мені зберігати рівновагу духу, прощаючися з містом,
де в мене навіть вороги такі люди, якими в іншому місці
навряд чи можуть бути друзі?»
На вигнанні Демосфен поводився малодушно. Він
перебував здебільшого на Егіні або в Трезені 87, і очі його повні сліз
були завжди звернуті до Аттіки. В його словах того часу
відсутні і шляхетний спосіб мислення, і юнацький
запал, притаманні його державній діяльності. Кажуть, що
покидаючи Афіни, він простяг руки в напрямі до Акрополя
і проказав: «Чому, володарко Афіно, ти прихильна до трьох
найзлостивіших створінь — до сови, до змії88, й до
народу?» Молоді, яка навідувалась до нього й розмовляла
з ним, він, кажуть, не радив брати участь у державній
діяльності. І при цьому казав, що якби йому запропонували ще
раз на вибір два шляхи — один до підвищення для ораторів
і народних зборів і другий — просто до смерті і якби він
заздалегідь знав про невіддільні від державної діяльності
труднощі, страхи, заздрощі, небезпеки, наклепи, то без вагання
обрав би другий, що веде просто до смерті.
27. Коли Демосфен ще перебував на вигнанні, помер
Александр 89. Грецькі міста знову почали згуртовуватися під
впливом військових успіхів Леосфена, який обложив Анті-
патра в Ламії 90. Оратор Пітей і Каллімедонт, прозваний
«Крабом», утекли з Афін, перейшли на бік Антіпатра і разом
333
з його друзями й послами об’їжджали грецькі міста, щоб
перешкодити їм повстати і приєднатися до афінян. Демосфен
увійшов у склад афінського посольства і, разом з іншими
послами, докладав усіх зусиль, щоб грецькі міста об’єдналися^
проти македонян і дружно вигнали їх з Греції. За
повідомленням Філарха 91, одного разу в Аркадії на народних
зборах виникла гостра суперечка між Пітеєм і Демосфеном,
коли один промовляв в інтересах македонян, другий — Греції.
Пітей тоді, начебто, сказав таке: «Подібно до того, як можна
думати, що в домі, куди носять осличе молоко, щось не
гаразд, так треба визнати й місто, в яке приїхало афінське
посольство, хворим». Демосфен у відповідь зумів цьому
порівнянню надати протилежного значення: як молоко ослиці
п’ють для здоров’я, так прибуття афінських послів прино-
qo
сить хворим порятунок .
Афінський народ, радий діям Демосфена, виніс постанову
про повернення його з вигнання. Пропозицію подав Демон
з дема Пеанія, двоюрідний брата оратора. За Демосфеном
послали на Егіну трієру 93. Коли він з Пірея простував до
Афін, назустріч йому вийшли не лише всі службові особи
і жерці, а й усі без винятку громадяни, радісно його вітаючи.
Тоді Демосфен, за словами Деметрія Магнесійського,
здійняв руки до неба й назвав себе з уваги на цей день щасливою
людиною, бо він повертається до рідного міста достойніше
від Алківіада94, оскільки співгромадяни приймають його
самохіть, а не з примусу. Зваживши на те, що грошовий
штраф, накладений на Демосфена, залишався досі неспла-
ченим (вирок народу, хоч і прихильного тепер за
Демосфена, відмінити не було змоги), афіняни вдалися до
хитрощів, щоб обійти закон. Згідно із звичаєм, під час
жертвоприношення Зевсові Рятівнику тим, хто будував і прикрашав
вівтар, виплачували гроші. Отож виконати цю роботу було
доручено Демосфену, за що йому виплатили п’ятдесят
талантів, саме стільки, скільки він повинен сплатити у вигляді
штрафу.
28. Однак, Демосфен не довго втішався свободою
батьківщини. Невдовзі від свободи й сліду не залишилось. У місяці
метагітніоні закінчилась поразкою битва коло Краннона,
в боедроміоні до Муніхію увійшов македонський загін 95,
а в піанепсіоні 96 Демосфен загинув. Помер він так. Коли
надійшли чутки, що Антіпатр і Кратер 97 підходять до Афін,
Демосфен і його прихильники завчасно втекли. На
пропозицію Демада народ виніс їм смертельний присуд. Вони
розбіглися хто куди і, щоб їх усіх спіймати, Антіпатр послав за-
334
гін, на чолі якого стояв Архій на прізвисько «Мисливець за
втікачами». Кажуть, що походив він з Турій 98 і раніше був
трагічним актором. Його учнем був егінець Пол,
незрівнянний актор того часу. Але Герміпп називає Архія учнем
оратора Лакрита, тоді як Деметрій твердить, що він відвідував
школу Анаксімена ". Оратора Гіперіда, Арістоніка з Мара-
фона 100 й Гімерія, брата Деметрія Фалерського, які втекли
на Егіну, згаданий Архій силоміць виволік із храму Еака 101
й відправив у Клеони 102 до Антіпатра. Там їх стратили,
причому Гіперідові перед смертю відрізали язика.
29. Дізнавшись, що Демосфен шукає захисту біля вівтаря
храму Посейдона на острові Калаврії 103, Архій
переправився туди з фракійськими списоносцями на невеликих суднах
і почав намовляти Демосфена вийти з храму й разом поїхати
до Антіпатра, запевняючи, що йому не зроблять нічого
поганого. Демосфен якраз напередодні вночі мав дивний сон.
Йому снилося, що він як трагічний актор змагався у грі
з Архієм і, хоч грав чудово, і глядачі не шкодували йому
оплесків, через слабу й бідну постановку його не нагородили.
Отож у відповідь на улесливу мову Архія Демосфен, не
підводячись із землі, поглянув на нього і сказав: «Архію, як на
мене не справляла враження твоя гра, так тепер не
переконують твої обіцянки». Тоді розлючений Архій пустив у хід
погрози. На це Демосфен зауважив: «Ось вони, справжні
104
віщування з македонського триніжка , а рашше ти просто
грав роль. Підожди-но трохи, я хочу написати рідним пару
слів». З цими словами він відійшов у глибину храму, взяв
аркуш, немов бажаючи писати, підніс до рота очеретяне перо і
прикусив кінчик, як робив звичайно, коли над чимось думав
перед тим, як написати. Деякий час він так сидів, потім
закутався в плащ і похилив голову. Списоносці, які стояли за
дверима, глузували з нього, гадаючи, що він дрижить від
страху, обзивали його боягузом і нікчемою. Архій знову
підійшов і переконував його встати, повторюючи попере дні'за-
певнення і обіцяючи помирити його з Антіпатром.
Демосфен, відчувши, що отрута вже почала діяти, відслонив
обличчя, сміливо поглянув на АрхГя і сказав: «Ось тепер ти можеш
зіграти роль Креонта з трагедії105 і кинути моє тіло без
поховання. Я, добрий Посейдоне, виходжу з твого храму ще
живим, але Антіпатр і македоняни не побоялися осквернити
навіть твоє святилище». Вимовивши ці слова, він попросив
підтримати його, бо вже хитався і дрижав усім тілом. Ледве
він устиг ступити кілька кроків і пройти вівтар, як упав і зі
стогоном сконав.
335
30. Арістон повідомляє, що отруту Демосфен прийняв, як
і я вважаю, з очеретяного пера. Але, за твердженням якогось
Паппа 106, оповідь якого вмістив Герміпп, при Демосфені,
коли він упав біля вівтаря, знайшли аркуш папірусу з
початковими словами листа: «Демосфен Антіпатру...» і нічого
більше. Всі були вражені раптовою смертю. Фракійці, які
вартували при вході, розповідали, начебто Демосфен вийняв
отруту з якоїсь хустинки, поклав на долоню, вкинув у рот
і проковтнув, а вони подумали, що він ковтає золото. Коли
Архій почав допитувати рабиню, яка слугувала Демос-
фенові, вона сказала, що він давно носив при собі вузлик,
немов талісман. Знову ж Ератосфен пише, що Демосфен
носив отруту в пустому браслеті, якого не знімав з руки.
А проте, немає потреби наводити далі суперечливі розповіді
про смерть Демосфена. Згадаю лише думку Демохарета,
Демосфенового родича, який вважав, що Демосфен не
помер від отрути, а милістю й турботою богів був вирваний
з рук жорстоких македонян і удостоївся швидкої і
безболісної смерті.
Він загинув шістнадцятого числа місяця піанепсіона,
в найпохмуріший день Тесмофорій 107, коли жінки постять
біля храму богині. По якомусь часі афінський народ
належно вшанував його пам’ять: він поставив бронзову статую
Демосфена 108 і відповідною постановою надав право
найстарішому з його роду харчуватися в пританеї 109. На
п’єдесталі був викарбуваний всім відомий напис:
Мав би ти силу таку, Демосфене, як розум, могутню,
То македонський Арей влади в Елладі б не взяв 110
Ті, хто твердить, начебто ці рядки написав сам Демосфен на
Калаврії до того, як прийняти отруту, верзуть несосвітенну
нісенітницю.
31. В Афінах незадовго до мого приїзду трапився, кажуть,
такий випадок. Один воїн, якого начальник віддав під суд,
поклав трохи грошей на руки статуї Демосфена,
зображеного із сплетеними пальцями рук. Неподалік ріс невисокий
платан. Купа листя з цього дерева, яку чи вітер випадково
навіяв, чи сам воїн навмисно зверху накидав, довго
приховувала гроші під собою. Коли воїн, повернувшись, знайшов
гроші недоторканими, чутка про це розійшлася по всьому
місті. Дотепні люди розглядали цей випадок як доказ
безкорисливості Демосфена і навперебій складали на його честь
вірші.
Демад недовго втішався своєю ганебною славою. Помста
336
богів за кривди, заподіяні Демосфену, привела його в
Македонію. Ті самі люди, яким він так принизливо догоджав,
справедливо покарали його. Вони ненавиділи його й раніше,
а тепер він ще й неспростовно був викритий у зраді. Пере-
хопили-бо його листи, в яких він намовляв Пердікку
напасти на Македонію і врятувати греків, які, мовляв, висять на
старій і гнилій нитці (тут він мав на увазі Антіпатра).
Обвинувачував його корінфянин Дінарх, а оскаженілий Кассандр
наказав убити спершу його сина в обіймах батька, а потім —
і самого Демада. Ці нечувані муки повинні були переконати
Демада в тому, що зрадники зраджують перш за все самі
себе. На це вказував йому раніше Демосфен, але він не
зважав на ті перестороги.
Ось тобі, Сосію, життєпис Демосфена, написаний на
підставі того, що я прочитав або почув про нього.
ЦІЦЕРОН
1. Мати Ціцерона Гельвія була, кажуть, жінкою знатного
роду і бездоганної поведінки, а про батька не можна було
дізнатися нічого певного, бо одні твердять, що він народився
й виріс у якійсь сукновальні, інші ж рід його виводять від
Тулла Аттія, що славно царював над вольсками 1 і з успіхом
воював проти римлян. Та хай там як, а перший, хто одержав
у його роду прізвисько Ціцерон, був, очевидно, людиною
визначною, тому що його нащадки не тільки не відмовилися від
цього прізвиська, а, навпаки, полюбили його, хоч воно
правило багатьом за привід для насмішок. Річ у тім, що словом
«ціцер» латиняни називають горох. У першого Ціцерона,
імовірно, на широкому і приплюснутому кінчику носа була
бородавка, схожа на горошину, звідти він і одержав своє
прізвисько. Кажуть, що й сам Ціцерон, про життя якого
тепер іде мова, ще тоді, коли вперше домагався державної
посади і тільки починав свою громадську діяльність, з
молодечим запалом відповів своїм друзям, які радили йому уникати
Цього прізвиська і змінити його, що він подбає, аби ім’я Ціце-
рон стало славнішим, ніж імена Скаврів чи Катулів 2.
Згодом, перебуваючи на Сіцілії як квестор 3, він одного разу
посвячував богам срібний дарунок. При цьому він велів
написати на ньому лише два перші із своїх імен — Марк Туллій,
* замість третього казав майстру задля жарту поруч з
букшами викарбувати горошину. Ось що розповідають про його
ім’я.
337
2. Кажуть, що мати народила його легко й безболісно.
А сталося це на третій день після новорічних календ 4; тепер
у цей день власті моляться і приносять жертви за здоров’я
імператора. Ціцероновій годувальниці явився (так
розповідають) привид і сповістив їй, що вона вигодує дитину, яка
принесе велике добро всім римлянам. Взагалі вважають, що
такі випадки — це не що інше, як сонні марева або
нісенітниці, але Ціцерон скоро довів, що провіщення не було
брехнею. Тільки-но він досяг шкільного віку, як засяяв такими
природженими здібностями, здобув собі таке ім’я й зажив
такої слави серед дітей, що навіть їхні батьки приходили на
заняття, бажаючи на власні очі побачити Ціцерона й
пересвідчитися в його розхвалюваній кмітливості й тямущості;
інші ж, неотесаніші, гнівались на своїх синів, бачачи, як ті
на вулицях шанобливо ставили Ціцерона в середину свого
гурту. Мавши, як цього вимагає Платон 5, натуру жадібну до
знань і схильну до філософствування, спроможний
сприймати будь-яку науку й не гребувати ніяким видом знання чи
освітнім предметом, Ціцерон особливо пристрасно тягнувся
до поезії. Збереглась донині його невеличка поема «Главк
Понтійський» , яку він написав ще в дитячі роки
тетраметрами. З часом, удосконаливши свій поетичний талант і
спробувавши своїх сил у різноманітних видах поезії,
Ціцерон уславився не лише як найвидатніший римський оратор,
а й як визначний поет. Щоправда, слава ораторського
обдаровання Ціцерона не поблякла понині, хоч у
красномовстві з того часу відбулися чималі зміни, а поетична його
творчість у зв’язку з появою багатьох талантів цілком
утратила славу і пішла в забуття.
3. По закінченні школи Ціцерон слухав академіка Філо-
на 7, якого римляни найбільше полюбили з-усіх учнів Кліто-
маха за його вдачу і захоплювалися його красномовством.
Спілкуючись водночас із Муцієм 8 та його друзями,
досвідченими державними діячами й видатними сенаторами,
Ціцерон ознайомився з законами. Деякий час він служив у
війську і брав участь у походах під командуванням Сулли під
час Марсійської війни 9. Але потім, бачачи, що насуваються
міжусобиці, а за міжусобними чварами — необмежене
єдиновладдя 10, він вибрав життя спокійне і віддане науці,
перебував у товаристві вчених греків і наполегливо займався
науками до того часу, поки Сулла взяв гору і в державі
настав, як здавалося, спокій.
У цей час Хрісогон, вільновідпущеник Сулли, оголосивши
продаж майна одного громадянина, який загинув під час
338
проскрипцій, сам купив його всього-на-всього за дві тисячі
драхм п. Росцій, син і спадкоємець убитого, обурений цим,
почав доводити, що майно це варте двохсот п’ятдесяти
талантів 12. Сулла розлютився, що крутійства викрито, і за
посередництвом Хрісогона звинуватив Росція у
батьковбивстві, а потім притягнув його до суду. Ніхто не допомагав
Росцію, мало того, всі від нього відвернулися, злякавшись
жорстокості Сулли. Покинутий всіма юнак звернувся до
Ціцерона. Ціцеронові друзі всі, як один, радили йому взятися
за цю справу, кажучи, що іншої, блискучішої й зручнішої
нагоди вступити на шлях до слави йому не знайти. Ціцерон
погодився захищати Росція і на превеликий подив виграв
процес 13, але із страху перед Суллою виїхав до Греції,
поширивши чутку, начебто йому потрібне лікування. Та
й справді, він був худорлявий і змарнілий, а через хворобу
шлунку їв дуже мало, та й то лише на ніч. Голос він мав
сильний і приємний, але різкий і не відшліфований. У промовах,
які вимагали сили і пристрасті, голос його постійно
підвищувався настільки, що, здавалося, ось-ось зірветься.
4. Прибувши в Афіни, Ціцерон слухав лекції Антіоха
з Аскалона 14, захоплюючись плавністю і красою його мови,
але не схвалюючи змін, які той вносив у філософське
вчення. Бо Антіох у цей час відійшов від так званої Нової
Академії, порвав з напрямком Карнеада і, чи то покладаючись на
достовірність чуттєвих сприйнять, чи, як твердять інші,
змінивши свої погляди з честолюбства і під впливом
розходжень з послідовниками Клітомаха й Філона, в основному
дотримувався вчення стоїків. Ціцерону припала до душі
наука академіків, і він заглибився в неї, виношуючи намір,
якщо його не допустять до державної діяльності,
переселитися в Афіни, покинувши форум і державні справи,
і вести далі життя в тиші, цілком віддане філософії. Проте
коли прийшла звістка про смерть Сулли 15 і одночасно тіло
його, загартоване вправами, стало здоровим, як у
справжнього юнака, а голос, тепер уже вироблений, набрав
приємного звучання й сили і відповідав фізичному станові, до то-
^ ж Друзі в численних листах не переставали просити його,
Щоб він повернувся, та й сам Антіох настійно радив
зайнятися державною діяльністю, Ціцерон знову взявся за
вдосконалення свого красномовства як необхідного знаряддя своєї
Діяльності, вправляючись у ньому сам і відвідуючи
уславлених ораторів. З цією метою він подався в Азію і на Родос.
Із азійських ораторів він учився у Ксенокла з Адраміттія,
в Діонісія з Магнесії і в карійця Меніппа 16, а на Родосі —
339
в оратора Аполлонія, сина Молона 17, і у філософа Посі-
донія 18. Розповідають, що Аполлоній, який не знав латин*
ської мови, попросив Ціцерона виголосити промову по-
грецькому. Той охоче погодився, вважаючи, що таким
чином легше буде виправляти його помилки. Коли він
закінчив промову, всі були вкрай вражені і навперебій
розсипалися в похвалах. Лише Аполлоній слухав його без
виразного задоволення, а по закінченні промови довго сидів у
задумі% Нарешті, помітивши, що Ціцерон зніяковів, сказав:
«Я хвалю тебе, Ціцероне, і дивуюсь твоєму обдарованню,
але мені жаль нещасної Греції, коли я бачу, як те єдине
з прекрасного, що нам залишилось — освіченість і
красномовство завдяки тобі переходять до римлян».
5. Окрилений успіхами, Ціцерон зважився присвятити
себе державній діяльності, але одне провіщення остудило
його запал. Річ у тім, що, коли він запитав бога в Дельфах,
у який спосіб зажити йому гучної слави, піфія веліла йому
керуватися в житті власного природою, а не думкою юрби.
У Римі 19 він спочатку поводився обережно, не квапився
займати державні посади, через що ніхто не звертав на нього
уваги, до того ж йому нерідко доводилось вислуховувати
звичайні й поширені серед римського простолюддя лайливі
слова: «грек», «учений». Та коли Ціцерон, честолюбний від
природи, а надто заохочуваний батьком і друзями, почав
виступати в суді як захисник, він вийшов на перше місце
не поволі, а відразу прославився, випередивши далеко
всіх ораторів, що суперничали між собою на форумі.
Кажуть, що в нього, як і в Демосфена, слабким місцем була
акторська виразність, через те він наполегливо вчився в
комічного актора Росція і трагічного — Езопа. Про цього то
Езопа розповідають таке. Коли він одного разу, граючи на
сцені роль Атрея, виголошував міркування, як помстити-
ся Фієсту 20, повз нього несподівано пробіг служник. Езоп
скипів і в нестямі так торохнув його скіпетром, що вбив на
місці. Акторська виразність стала для Ціцерона важливим
чинником, що підвищував переконливість його промов.
Кепкуючи з ораторів, які вдавалися до голосного крику*
він говорив, що вони у своїй безпорадності не можуть
обійтися без крику, як кульгаві без коня. Влучні жарти
і сміховинки тоді вважали за тонкий і доречний засіб у
судовій практиці, але часто зловживаючи ним, Ціцерон діймав
до живого, через що набув слави злісної людини.
6. Вибраний квестором у голодний рік, Ціцерон одержав
на підставі жеребкування Сіцілію 21. Спочатку він не зумів
340
догодити сіцілійцям, бо змушував їх посилати хліб у Рим.
Але коли згодом вони спізнали його старанність,
справедливість і лагідність, то ставились до нього з такою пошаною,
якої не почували раніше до жодного з правителів. Коли ж до
претора Сіцілії було прислано багато родових римських
юнаків, яких обвинуватили в непослуху та браку мужності
під час війни, Ціцерон блискуче захищав їх і врятував від
покарання. У бадьорому настрої від цих успіхів Ціцерон
вертався в Рим 22, але по дорозі, як сам розповідає, мав смішну
пригоду. У Кампанії він випадково зустрів одного
визначного римлянина, якого він вважав за свого друга.
Переконаний, що весь Рим сповнений славою його імені і його
подвигів, Ціцерон запитав його, що кажуть і думають римляни
про його, Ціцерона, діяльність. У відповідь він почув: «А,
власне кажучи, де ти був, Ціцероне, весь цей час?» Тоді
Ціцерон геть занепав духом, бо зрозумів, що розголос про його
діяння загубився в Римі, немов пірнув у безмежне море,
нітрохи не примноживши його попередню славу. Але потім,
спокійно поміркувавши й усвідомивши, що слава, до якої
він прагне, є щось невизначене і безкрає, він порозумнішав
і вгамував своє честолюбство. Проте надмірний потяг до
похвал і нестримне бажання слави не залишали його до
кінця життя і часто розладнували його добрі наміри.
7. Пристрасно захопившись державною діяльністю, він
вважав за неприпустиме явище, що ремісники, які
користуються бездушним знаряддям і приладами, прекрасно знають
і назви їх, і де їхнє місце, і як їх застосовувати, а державний
діяч, заходи якого на благо суспільства здійснюють живі
люди, благодушно і легковажно не бажає пізнати своїх
співгромадян. Тим-то Ціцерон привчав себе запам’ятовувати
їхні імена, а також знати, де живе той чи той з відомих людей,
де його землеволодіння, хто його друзі і сусіди. Завдяки
цьому хоч би якими дорогами в Італії не їздив Ціцерон, він
міг одразу назвати й показати землі й господарські будинки
своїх друзів.
Маєток Ціцерона був невеликий, але цілком достатній, щоб
покривати його витрати. Ціцерон дивував тим, що не брав ні
винагороди, ні подарунків як судовий захисник23,
особливо ж ця безкорисливість вразила всіх тоді, коли він
виступив обвинувачем Верреса 2 . Того самого Верреса, намісника
Сіцілії, який заплямував себе цілою низкою ганебних
злочинів і якого сіцілійці притягли до судової відповідальності.
Ціцерон не промовою домігся того, що суд визнав Верреса
винним, а радше тим, що промови не виголосив. Коли
пре341
тори, потураючи Верресу, безперервними проволочками
й переносами дотягли розгляд справи до останнього дня,
всім стало ясно, що часу для виголошення промов у цей день
не вистачить і, отже, процес не зможе завершитись. Тоді
Ціцерон, підвівшись із місця, заявив, що промови тут зайві,
викликав і допитав свідків, а потім попросив суддів
приступити до голосування. І все-таки окремі дотепні вислови
Ціцерона, якими він блиснув під час цього процесу
запам’яталися. Словом «веррес» римляни називають вихолощеного
кабана. Так ось, коли якийсь вільновідпущеник, на ім’я Цеці-
лій 25, який сповідував іудейську релігію, хотів сам
виступити в ролі обвинувача проти Верреса замість сіцілійців,
Ціцерон зауважив: «Яке діло іудею до свині?» У Верреса був
дорослий син, про якого говорили, начебто він марнує свої
молоді літа. Коли Веррес дорікав Ціцеронові в розпусті, той
відповідав йому: «Картатимеш у себе вдома синів». Оратор
Гортензій 26 не зважився відкрито захищати Верреса, але
погодився бути присутнім при оцінці заподіяних збитків і як
винагороду за це одержав сфінкса із слонової кості. Ціцерон
сказав Гортензію щось у загадковій формі, а коли той
відповів, що не вміє відгадувати загадок, Ціцерон здивувався: «Як
це так? Адже в тебе вдома сфінкс!» 27
8. Після того як Верреса засудили, Ціцерон оцінив збитки
на суму в сімсот п’ятдесят тисяч драхм. Недруги Ціцерона
оббрехали його, начебто він, підкуплений, применшив
розміри заподіяної шкоди. Але вдячні сіцілійці в той рік, коли
він був едилом 28, відвідували його в Римі, при возячи дари
полів острова. Проте Ціцерон скористався цією щедрістю не
для своїх потреб, а лише для того, щоб по-можливості
зменшити ціни на продовольство на римському ринку.
У Ціцерона був гарний маєток поблизу Арпіна і два
невеликі — один неподалік Неаполя, другий біля Помпей. До
цього слід додати посаг його дружини Теренції в сто
двадцять тисяч драхм і спадок, одержаний від когось, вартістю
в дев’яносто тисяч денаріїв. Тому Ціцерон міг жити хоч і не
в розкошах, але в достатку, проводячи час у гурті грецьких
та римських учених. Рідко коли він обідав перед заходом
сонця, причому не стільки за браком часу, скільки тому, що
слабував на шлунок. А взагалі він дуже педантично стежив
за своїм здоров’ям, скрупульозно дотримуючись визначеної
лікарем кількості розтирань і прогулянок. Зміцнивши в
такий спосіб своє тіло, Ціцерон зумів зробити його
несприйнятливим до захворювань і здатним витримувати тяжкі
випробування й труднощі.
Батьківський дім він віддав брату, а сам жив біля Палати-
на 30, щоб не втомлювати своїх відвідувачів довгим ходінням.
А відвідувачів, які щоденно з’являлися до нього, щоб
виявити свою шану, було не менше, ніж у найвизначніших тоді
людей у Римі — Красса і Помпея, з яких перший відзначався
багатством, а другий — впливом у війську. Та й сам Помпей
запобігав перед Ціцероном, і діяльність Ціцерона значною
мірою примножила його славу й могутність.
9. Хоч посади претора разом з Ціцероном домагалося
багато знатних людей, проте його вибрали першим, і, на думку
всіх, обов’язки судді 31 він виконував чесно і вміло.
Розповідають, що Ціцерон розглядав справу обвинуваченого в
розкраданні державного майна Ліцінія Макра, людини в Римі
визначної. До того ж Ліцінія підтримував Красс. Коли судді
ще тільки почали подавати голоси, Ліціній пішов додому,
упевнений у своєму впливові і зв’язках, нашвидку обстриг
голову і, вдягнувши білу тогу, немовби вже виграв процес,
зібрався повертатись на форум. У дверях він зустрівся
з Крассом, який повідомив, що судді одностайно визнали
його винним. Ліціній вернувся до себе, ліг у ліжко й помер.
Ця справа принесла Ціцеронові славу непохитного
ревнителя законності.
Ватіній 32, котрий як захисник проявляв у своїх виступах
нахабство й неповагу до влади, мав шию всуціль укриту
набряками. Одного разу він прийшов до Ціцерона й попросив
його про щось. Той не давав згоди й довго роздумував. Тоді
Ватіній сказав, що» якби він був претором, то не вагався б
у такій справі. Ціцерон, обернувшись до нього, промовив:
«Так то так, але в мене не така товста шия, як у тебе» 33.
Ціцерону залишилося два чи три дні до кінця перебування
на посаді, коли хтось подав скаргу на Манілія,
обвинувативши його в розкраданні державного майна 34. Народ був
прихильний до Манілія, вважаючи, що його переслідують через
Помпея, бо вони були друзями. Коли Манілій попросив
відкласти розгляд справи, Ціцерон дав йому всього один —
наступний — день. Народ обурився, бо претори звичайно
давали обвинуваченим не менше десяти днів. Народні трибуни
вимагали від Ціцерона, щоб він виступив з поясненням,
закидаючи йому порушення закону. Ціцерон попросив, щоб
його вислухали, і* пояснив, що він до обвинувачених завжди
ставився людяно і поблажливо, наскільки це допускали
закони, і саме тому він і вважав за свій обов’язок дати
Манілію змогу скористатися цим. Ось чому він навмисно
призначив для розгляду цієї справи той єдиний день, що
343
залишився в його розпорядженні як претора. Інакше він
мав би передати справу іншому, а це аж ніяк не означало б
бажання допомогти Манілію. Ці слова викликали різку
зміну в настрої народу. Голосно вихваляючи Ціцерона, люди
просили його взяти на себе захист Манілія. Той охоче
погодився, головним чином з уваги на Помпея, якого тоді не було
в Римі. Виступивши знову на народних зборах, Ціцерон
виголосив промову і з молодечим завзяттям накинувся на
прихильників олігархії та заздрісників Помпея.
10. Одначе, коли Ціцерона обирали на консула 35, то від
аристократії за нього подали голосів не менше, ніж від
народу. І ті, і ті підтримували його заради блага держави ось з
якої причини. Зміни, які зайшли в державному устрої при
Суллі, спочатку багатьом здавались недоречними, та з бігом
часу люди звикли до них і стали вважати їх чимсь тривалим
і непоганим. Проте були й такі, хто намагався розхитати
і змінити існуючий порядок, маючи на оці корисливі цілі,
а не загальне добро. У цей час Помпей все ще воював з
царями Понту й Вірменії 36, а в Римі не було рівної йому
сили, спроможної протистояти тим, хто прагнув перевороту.
Очолював їх Луцій Катіліна 37, людина смілива, рішуча й
лицемірна. Крім інших тяжких злочинів, йому закидали
колись, що він спокусив власну дочку і вбив рідного брата.
Побоюючись кари за це вбивство, Катіліна намовив Суллу
внести в список приречених до страти свого брата, ніби ще
живого. Обравши Катіліну своїм вожаком, лиходії
поклялись один одному у вірності, мало того, вони, заколовши на
жертовнику людину, скуштували людського м’яса. Катіліна
розбестив значну частину римської молоді, він догоджав
юнакам усілякими розвагами й насолодами, постачав їм
коханок, щедро сипав грішми на такі цілі. До повстання
була підготовлена вся Етрурія і значна частина Передаль-
пійської Галлії. Та й у самому Римі становище було вкрай
загрозливе внаслідок майнової нерівності: найбільш
відомі і знатні римляни розорились, витратившись на театральні
вистави, бенкети, будівлі, гонитву за посадами, а їхні
багатства перейшли до людей низького походження й нікчемного
способу мислення, так що досить було незначного поштовху,
щоб порушилась рівновага, і будь-який зухвалець міг
здійснити переворот у наскрізь розкладеній державі.
11. Проте Катіліна, бажаючи мати міцну опору для
виконання своїх намірів, домагався консульства. Він твердо
вірив, що правитиме разом з Гаєм Антонієм, котрий сам як
правитель не здатний був ні на щось хороше, ні на щось
344
погане, але міг стати додатком до іншої, керівної сили.
Здаючи собі справу з цього, більшість кращих громадян
висунула кандидатуру Ціцерона в консули, а оскільки й
народ охоче підтримав її, Катіліна не пройшов. Консулами
були обрані Ціцерон і Гай Антоній, незважаючи на те, що з
тих, хто домагався консульства, тільки Ціцерон був сином
вершника, а не сенатора.
12. Заміри Катіліни все ще залишалися нерозгаданими,
але вже сам початок консульства Ціцерона ознаменувався
тяжкими сутичками. Так, з одного боку, ті, кого закони
Сулли не допускали до управління державою (а таких було
немало та й являли вони собою значну силу), рвалися до
влади, запобігаючи перед народом. Вони в багатьох
відношеннях справедливо і слушно нарікали на тиранію Сулли,
але разом з тим невчасно, без огляду на обставини,
розхитували державний лад. З другого боку, народні трибуни з
тих самих міркувань пропонували вибрати десять чоловік з
необмеженими повноваженнями і підкорити їхній владі
Італію, Сірію та всі нещодавно приєднані Помпеєм землі
з правом продавати державне майно, притягати до судової
відповідальності будь-кого, відправляти його на вигнання,
засновувати колонії, брати гроші із скарбниці, утримувати
війська й набирати їх у міру потреби . Ось чому цьому
законопроекту трибунів співчували деякі визначні люди,
особливо ж товариш Ціцерона по консульству Гай Антоній,
який розраховував бути обраним у число цих десяти. Дехто
припускав, що Антоній знав про змову Катіліни, але дивився
на неї крізь пальці, бо заліз по вуха у борги. Ця обставина
дуже насторожувала кращих громадян. Ціцерон, стараючись
насамперед прихилити до себе Антонія, віддав йому в
управління Македонію, а сам відмовився від пропонованої йому
Галлії, і цією поступкою домігся того, що Антоній, немов
найманий актор, грав при ньому другорядну роль, а це йшло
на благо батьківщини. І ось, коли Антоній став послушним
знаряддям у руках Ціцерона, той з більшою рішучістю
пішов у наступ на тих, хто думав про зміну державного
Устрою. У сенаті він виголосив промову проти їхнього
законопроекту і так налякав тих, хто його пропонував,
Що вони не зважились ні в чому заперечувати Ціцеронові.
Потім, коли вони знову виступили із своїм законопроектом,
краще підготувавшись до боротьби, на народні збори
викликали консулів. Ціцерон, нітрохи не злякавшись, велів
сенаторам іти за ним і, виступивши перед народом, своїм
блискучим красномовством не тільки переконав його провалити
345
законопроект, а й самих трибунів змусив відмовитись від
усіх їхніх задумів.
13. Особливою заслугою Ціцерона є те, що він зумів
показати римлянам, скільки привабливого й прекрасного
таїть у собі красномовство. Він довів їм, що справедлива
справа непереможна, якщо її належно висловити, і щ0
розумний державний діяч повинен завжди у своїх учинках
мати на оці істину, а не вдаватися до лестощів, уміти
красномовством принести користь, не завдаючи болю. Прикладом
чарівного впливу його слова може служити суперечка про
місця в театрі, яка мала місце під час його консульства.
Колись вершники сиділи в театрі впереміж з народом і,
займаючи місця де попало, дивились вистави разом з ним.
Але претор Марк Отон дав вершникам на знак пошани до
цього стану почесні місця, відділивши їх від інших громадян.
Ці місця вони зберігають за собою понині. Народ сприйняв
це як образу для себе і, коли одного разу в театрі з’явився
Отон, привітав його оглушливим свистом, а вершники,
навпаки, зустріли його гучними оплесками. Народ засвистів ще
дужче, але й оплески вершників подужчали. Невдовзі обидві
сторони перейшли до взаємних образ. У театрі зчинився
неймовірний рейвах. Коли Ціцерону повідомили про це,
він з’явився в театр, вивів народ до храму Беллони і став
картати його та напучувати. Кінець кінцем, усі повернулися
в театр і нагородили Отона бурхливими оплесками,
змагаючись з вершниками у виявленні йому своєї поваги і
прихильності.
14. Змовники з Катіліною на чолі спочатку дуже були
налякалися, але згодом набралися духу. Вони знову почали
збиратися разом і закликали один одного сміливіше
братися до справи, поки не з’явився Помпей, котрий, як ходили
чутки, вже вертається з величезним військом. Найбільше
з усіх підбурювали Катіліну ветерани Сулли. Вони
поселилися по всій Італії, але більшість їх, причому найвойовничі-
ша, була розміщена по етруських містах; тепер усі вони
знову почали мріяти про грабунки та привласнення чужих
багатств. Очолювані Манлієм, одним з тих, що колись
особливо відзначились у походах під командуванням Сулли, вони
приєдналися до Катіліни і з’явилися в Рим, щоб підтримати
його на виборах. Річ у тім, що Катіліна вдруге домагався
посади консула 39 і замишляв убивство Ціцерона,
викликавши безпорядки під час виборів службових осіб. Здавалося,
що саме божество провіщало ці події землетрусами, громо;
вими ударами і всілякими примарами. А свідчення, які
346
давали люди, хоч і були достовірні, але не могли правити за
достатні докази проти такої знатної і дуже впливової
людини, як Катіліна. Тому Ціцерон відклав вибори, викликав
Катіліну в сенат і запитав його, що він думає про чутки,
які ходять про нього. Катіліна, переконаний, що в сенаті є
люди, які прагнуть перевороту, і бажаючи показати свою
вагу перед учасниками змови, дав Ціцерону дивну відповідь:
«Хіба я зроблю щось страшне, якщо, маючи перед собою
два тіла — одне сухе і змарніле, але з головою, а друге —
безголове, але сильне й дуже, я сам приставлю йому
голову?» Після цих слів, у яких відчувався натяк на сенат і народ,
Ціцерон злякався ще більше; через те його, вдягненого в
панцир, супроводили від дому до Марсового поля всі
впливові громадяни і багато молоді. Сам він, спустивши з пліч
тогу, навмисно показував свій панцир, щоб усі бачили,
в якій він опинився небезпеці. Обурений народ щільним
кільцем оточив Ціцерона. Врешті-решт у результаті
голосування Катіліна вдруге зазнав невдачі, а консулами були
обрані Сілан і Мурена 40.
15. Трохи згодом, коли в Етрурії почали збиратися
озброєні загони прихильників Катіліни і наближався день,
призначений для збройного виступу, до будинку Ціцерона
опівночі підійшло троє перших і найвпливовіших людей у
Римі — Марк Красс, Марк Марцелл і Сціпіон Метелл.
Постукавши у двері й викликавши воротаря, вони наказали
розбудити Ціцерона й повідомити йому про їхній прихід.
А йшлося ось про що. Крассу після обіду його воротар подав
кілька листів, що їх приніс якийсь невідомий чоловік.
Листи, призначені іншим особам, були підписані, лише один
на ім’я Красса був непідписаний. Красс прочитав тільки цей
лист. У ньому йшлося про те, що Катіліна готує жахливу
різанину, і Крассу давалась порада тайкома втекти з міста.
Інших листів Красс не розпечатав, а негайно подався до
Ціцерона, вражений навислою небезпекою, і заодно
бажаючи відвернути від себе звинувачення, які посипались на нього
через дружбу з Катіліною. Порадившись із ними, Ціцерон
Уранці наступного дня скликав засідання сенату, вручив
листи тим, кому вони були адресовані, і звелів прочитати
1Х уголос. Усі вони без винятку повідомляли про змову.
Так, колишній претор Квінт Аррій повідомляв про появу
озброєних загонів в Етрурії. Крім того, прийшло
повідомлення про те, що Манглій з великою ватагою бродить поміж
^Руськими містами, з нетерпінням чекаючи новин з Рима.
у зв’язку з цим сенат ухвалив доручити державу опіці
347
консулів, щоб вони діяли на свій розсуд для блага держави.
До таких заходів сенат вдавався не часто — лише у випад*
ках крайньої небезпеки .
16. Маючи таку владу, Ціцерон доручив керівництво
зовнішніми справами Квінту Метеллу , а управління
містом Римом узяв у свої руки. Він щодня виходив з такою
сильною охороною, що, коли прибував на форум, його
супутники займали значну частину площі. А Катіліна, не
спроможний далі зволікати, вирішив податись у загін Ман-
лія, а Марцію й Цетегу наказав узяти мечі і з’явитись
рано-вранці до дверей Ціцерона, нібито щоб привітати його,
насправді ж, щоб напасти на нього і вбити. Про це
повідомила Ціцерона Фульвія, жінка знатного роду 43. Вона відвідала
його вночі й порадила берегтися Цетега та його товаришів.
Згадані змовники з’явилися на світанку і, коли їх не
впустили всередину, зчинили страшенний галас, чим викликали
до себе ще більшу підозру. Ціцерон, вийшовши з дому,
скликав засідання сенату в храмі Юпітера, якого римляни
називають Статором. Храм цей побудовано на початку
Священної дороги, при підйомі на Палатинський горб.
Сюди разом з іншими змовниками прийшов і Катіліна, щоб
виправдати себе. Ніхто з сенаторів не захотів сидіти поруч
з ним; усі залишили лавку, на яку він сів, і перейшли на інші
місця. Тільки-но він починав говорити, як його галасливо
перебивали. Нарешті Ціцерон, підвівшись, наказав Катіліні
залишити Рим. «Оскільки я,— сказав він,— дію словом,
а ти зброєю, то між нами повинен постати мур» 44. Катіліна
негайно виїхав, узявши з собою триста озброєних чоловік,
оточений, немов висока службова особа, свитою лікторів із
сокирами й різками, і подався до Манлія, давши сигнал до
збройного виступу. Зібравши двадцять тисяч чоловік, він
почав переходити від міста до міста, намовляючи їх
приставати на його бік і закликаючи до повстання. Коли вже
дійшло до відвертої війни, проти Катіліни відправили з
військом Антонія.
17. Обдурених Катіліною людей, які залишились у Римі,
гуртував і підбадьорював Корнелій Лентул на прізвисько
«Сура». Це була людина знатного роду, але поганої
поведінки. Свого часу він був виключений з сенату, а тепер удруге
займав посаду претора, як це було звичаєм тих римлян,
котрі хотіли повернути собі втрачене сенаторське звання.
Кажуть, що прізвисько Сура він одержав з такого приводу*
Бувши в часи Сулли квестором, він розтринькав силу-
силенну державних грошей. А коли розгніваний Сулла на
348
засіданні сенату вимагав від нього звіту, Лентул виступив
j з безтурботним і зневажливим виглядом заявив, що звіту
він не подасть, але виставить литку: так звичайно роблять
хлопці, коли промахнуться під час гри в м’яч. За це його
і прозвали Сурою, тому що римляни словом «сура»
називають литку ноги. Притягнутий до судової відповідальності
вдруге, він підкупив декількох суддів і був виправданий
більшістю лише у два голоси. Тоді він безсоромно зауважив,
що витратив зайві гроші, бо даремно дав хабара двом
суддям: для виправдання йому, мовляв, досить було
більшості в один голос.
Оцього від природи відчайдушного Лентула, підмовленого
Катіліною, остаточно звели з пуття пустими обіцянками
лжепророки і ворожбити. Вони обдурювали його вигаданими
пророцтвами та оракулами, начебто почерпнутими з Сівіл-
линих книг45, які віщували, що трьом з роду Корнеліїв
долею призначено єдиновладно правити Римом. Щодо двох
з них, тобто Сулли й Цінни 46, говорили вони, вже збулося
віщування, а тепер і йому, третьому з Корнеліїв, божество
дарує єдиновладдя. А він повинен прийняти цей дар і не
запропащувати щасливої нагоди своєю нерішучістю, як це
зробив Катіліна.
18. До речі, Лентул затіяв потворне діло, бо поклав собі
перерізати весь сенат і, скільки вдасться, інших громадян,
а саме місто спалити геть-чисто, не пожаліти нікого, крім
дітей Помпея. У його намір входило захопити їх і тримати
закладниками, щоб таким чином домогтися замирення з
Помпеєм, бо повсюдно ходили небезпідставні чутки, що
Помпей вертається з великого походу. Для нападу була
призначена одна з ночей Сатурналій 47. Мечі, віхті та сірку
змовники занесли в дім Цетега і там сховали. Вони вибрали
сто чоловік і, поділивши Рим на сто частин, кожному з них
призначили по одній, щоб полум’я охопило Рим звідусіль.
Інші змовники мали позатикати водогони і вбивати всіх, хто
приходив би по воду.
У той час, як ішли ці приготування, у Римі випадково
перебували два посли племені аллоброгів , яке тоді перебу-
вало в тяжкому становищі, знемагаючи під гнітом
римського панування. Лентул і його спільники, вважаючи, що посли
можуть їм прислужитися для того, щоб підняти на
повстання Галлію, втаємничили їх у змову і дали їм листи для
їхнього сенату і для Катіліни. Сенату аллоброгів він
пообіцяв звільнення від римського панування, а Катіліні радив
Дарувати волю рабам і рушити на Рим. Разом з аллоброгами
349
змовники вислали до Катіліни якогось Тіта, родом з Крото-
на 49, який мав передати йому листи. Але за тими
необачними змовниками, які радилися між собою переважно за
вином і в товаристві жінок, невсипуще стежив Ціцерон,
протиставивши їм наполегливість, тверезий розрахунок і
неабиякий сприт. За допомогою багатьох людей, які
стежили за діями змовників і допомагали йому викривати їх,
він потаємно підтримував зв’язки з такими, які удавано
пристали до змови, і завдяки їм дізнався про договір з
чужоземцями. Влаштувавши вночі засідку, Ціцерон не без
потаємної допомоги самих же аллоброгів, затримав кротон-
ця з листами.
19. Скликавши на світанку наступного дня засідання
сенату в храмі Згоди, Ціцерон прочитав сенаторам
перехоплені листи й вислухав свідчення виявників. Потім виступив
Юній Сілан. За його словами, деякі люди чули, як Цетег
говорив, що готується вбивство трьох консулів і чотирьох
преторів 50. Повідомлення такого ж змісту зробив колишній
консул Пізон. Один з преторів, Гай Сульпіцій, відправлений
у дім Цетега, знайшов там багато списів і панцирів, безліч
свіжовигострених мечів і кинджалів. Нарешті, коли сенат
запевнив кротонця, що його свідчення не будуть використані
проти нього, Лентула остаточно викрили, і він склав із себе
владу (він-бо був тоді претором). У курії він зняв із себе тогу
з пурпуровою каймою і замінив на одяг, який личив його
незавидному становищу5І. Лентула та його спільників
передали преторам, щоб узяти під варту. Уже сутеніло,
і народ юрмився, нетерпеливо чекаючи кінця засідання 52.
Ціцерон вийшов і розповів громадянам, про що була мова
на засіданні. Потім люди провели Ціцерона в дім одного
з його сусідів, бо його власний дім зайняли жінки. Річ у тім,
що вони справляли таємні священнодійства на честь богині,
яку римляни звуть Доброю, а греки — Жіночою. Цій богині
щорічно приносять жертви в домі консула його дружина
або мати в присутності весталок. Отже, Ціцерон увійшов
у дім сусіда і в товаристві кількох осіб почав обдумувати,
що робити з затриманими лиходіями. Застосувати до них
найсуворішу кару відповідно до їхніх злочинів він вагався
насамперед через свою лагідну вдачу. А ще він боявся, щоб
люди не подумали, ніби він зловживає своєю великою
владою, суворо розправившись з людьми визначними, які до
того ж мали впливових друзів у Римі. Але й повестися
м’якше йому не давав страх перед небезпекою, яку
становили змовники. Бо якщо їх спіткає легша кара, ніж страта,
З 50
то вони не оцінять цього, знову наберуться зухвалості, і до
своєї давньої ницості додадуть ще й нову злість. Та й сам він
здавався б малодушним і безхарактерним боягузом, тим
паче що й без того не славився хоробрістю.
20. У той час як Ціцерон вагався, що йому робити, жінки,
які приносили жертву богині, побачили дивовижне
знамення. Коли вогонь на вівтарі, здавалось, уже зовсім погас,
із попелу й вигорілих головешок раптом вихопилось велике
і яскраве полум’я. Усі жінки страшенно налякалися, а
весталки 53 веліли дружині Ціцерона Теренції негайно піти
до чоловіка і сказати йому, щоб він не барився виконати
те, що задумав для блага батьківщини, тому що богиня
подарувала яскраве світло, яке віщує йому успіхи і славу.
Теренція (до речі, жінка від природи аж ніяк не лагідна і не
смілива, а честолюбна і, за словами самого Ціцерона,
більше готова встрявати в державні справи чоловіка, аніж
ділитися з ним домашніми клопотами) не тільки передала
йому ці слова, а й сама почала нацьковувати його проти
змовників. Подібно поводився і його брат Квінт 54, а також
Нігідій Фігул 55, один з тих, з ким Ціцерона єднали
філософські зацікавлення та чиїми порадами він керувався при
вирішенні найважливіших державних справ.
Коли на другий день сенат почав обговорювати питання
про покарання затриманих, Сілан, якому першому дали
слово, заявив, що їх слід перевести у в’язницю і застосувати
до них найвищу міру покарання. До його думки
приєднувалися всі, хто виступав за ним, аж поки слово взяв Цезар,
який потім став диктатором. Тоді він був ще молодий, і ще
тільки закладав підвалини своєї майбутньої величі, але вже
в той час свої дії й задуми скерував по шляху, по якому
згодом привів римську державу до єдиновладдя. На відміну
від інших, Цезар умів приховувати свої наміри, але його
поведінка не раз викликала в Ціцерона підозру, хоча той
нічим себе не видавав. Дехто навіть подейкував, що його
ледве не викрили, але він зумів викрутитися. Інші ж
твердять, що Ціцерон навмисно не звертав уваги на доноси на
Цезаря і не давав справі ходу із страху перед його впливом і
Друзями, бо не мав сумніву, що радше змовники були б
виправдані разом з Цезарем, ніж останній засуджений
разом з ними.
21. Отже, коли черга дійшла до Цезаря, він, підвівшись,
висловив думку, що затриманих не слід карати на смерть, а,
конфіскувавши їхнє майно, вислати їх в міста Італії, які до
вподоби Ціцеронові, і тримати їх там закутими під
охоро351
ною, аж поки буде розбитий Катіліна. Цьому поглядові,
людяному й переконливому, надав певної ваги й Ціцерон.
Він, узявши слово 56, співставив два погляди, підтримуючи
в дечому перший, а в дечому — погляд Цезаря. Та й всі
друзі Ціцерона вважали, що пропозиція Цезаря більше на
руку Ціцеронові, тому що його в майбутньому менше
звинувачуватимуть, якщо він не стратить тих людей, і через те
віддавали перевагу другому погляду. Навіть Сілан змінив свою
думку і пояснив, що він мав на увазі не смертну кару, бо
найвищою мірою покарання для римського сенатора є
в’язниця. Проти погляду Цезаря першим виступив Лутацій
Катул 57, потім Катон, який у пристрасній промові
зупинився на підозрах щодо Цезаря, і наповнив серця таким гнівом
і безжальністю, що змовникам був винесений смертний
вирок. Далі Цезар виступив проти конфіскації майна,
вважаючи несправедливим, щоб сенат скористався лише найсу-
ворішою частиною його пропозиції, відкинувши все, що в ній
було людяного. Оскільки багато наполягали на конфіскації,
Цезар звернувся за допомогою до народних трибунів. Однак
вони не підтримали його, тоді Ціцерон сам відмовився від
конфіскації і припинив обговорення питання.
22. Потім Ціцерон разом з сенаторами відправився до
засуджених. Вони перебували в різних місцях, кожний під
охороною в одного з преторів. Насамперед Ціцерон забрав
на Палатині Лентула й повів його Священною дорогою та
через форум, причому найвизначніші громадяни оточили
його кільцем, немов охоронці, а народ із страхом дивився на
те, що відбувалося, і мовчки проходив мимо. Особливо ж
налякана і здивована була молодь. їй здавалося, ніби вона
є свідком якогось старовинного таємничого обряду, що
знаменує могутність знаті. Перетнувши форум і підійшовши
до в’язниці, Ціцерон передав Лентула кату, наказавши
стратити його. Потім по черзі він привів Цетега та інших,
причому Цетега наказав також умертвити. Багато учасників
змови купчились на форумі й чекали ночі, переконані,
що ув’язнені живі і що їх можна буде викрасти. Ціцерон
голосно крикнув в їхній бік: «Вони жили!» Так римляни
кажуть про людей, які померли, коли не бажають вимовляти
лиховісні слова. Вже запали сутінки, коли Ціцерон через
форум подався додому, але тепер громадяни проводжали
його не в німій тиші і зберігаючи порядок, а криками й
оплесками вітали його впродовж усього шляху, називаючи
рятівником і захисником батьківщини. Вулиці були яскраво
освітлені, біля дверей стояли світильники і смолоскипи.
352
Жінки з дахів освітлювали дорогу, щоб ушанувати консула,
який врочисто вертався у супроводі найзнаменитіших людей
міста. Майже всі вони відбули великі війни і в’їжджали в Рим
тріумфаторами, поширили римські володіння на суші й на
морі, а тепер одностайно говорили, що багатьом сучасним
полководцям римський народ зобов’язаний багатством,
воєнною здобиччю й могутністю, але своєю безпекою і
порятунком — одному лише Ціцеронові, який відвернув від
нього таку велику і грізну небезпеку. Подиву гідним
здавалося не те, що він знешкодив злочинні дії й покарав
змовників, а те, що найбільшу із змов, які будь-коли виникали в
Римі, він придушив з незначними втратами, без міжусобиць
і потрясінь. І справді, переважна більшість тих, хто тягнувся
до Катіліни, як тільки дізналися про долю Лентула й Цетега,
покинули його і порозбігалися хто куди, сам же Катіліна,
вступивши на чолі тих, що залишилися, в бій з Антонієм,
загинув, а його загін був перебитий 58.
23. Проте знайшлися люди, які готові були ганити дії
Ціцерона і шкодили йому. А очолювали їх з числа вибраних
на наступний рік службових осіб претор Цезар і народні
трибуни Метелл і Бестія. Вступивши на посаду, коли до
закінчення повноважень Ціцерона залишилось усього кілька
днів 59, вони не дозволяли йому виступати перед народом і,
розставивши лавки на підвищенні для ораторів, не пускали
його туди і не давали змоги говорити, щоправда, погодились
на його виступ для того, аби він поклявся зректися
влади, якщо сам захоче виступити 60. З такою умовою і
виступив Ціцерон, немов для клятви, та коли запанувала тиша,
він сказав клятву, але не ту, яку запровадили предки, а
власну, зовсім не видану: він поклявся, що врятував
батьківщину і зберіг непорушним панування Риму. І весь народ
повторив за ним слова клятви. Внаслідок цього Цезар і народні
трибуни ще більше заповзялися на нього, замишляючи
проти нього всілякі підступи; вони запропонували викликати
Помпея з військом, щоб покласти край пануванню Ціцерона.
Але тут велику послугу Ціцеронові і всій державі зробив
Катон 61. Він, бувши у той час народним трибуном, виступив
проти затій своїх товаришів, хоч наділений був однаковою з
ними владою, але славою далеко переважав їх. Він легко
Розладнав їхні плани і на народних зборах так розписав
Ціцерона, що йому ухвалили небачені досі почесті і присвої-
ли звання «батька вітчизни». На мою думку, Ціцерону
першому з-поміж римлян був присвоєний такий титул.
24. У цей час вплив Ціцерона в Римі сягнув вершини,
12 Плутарх
353
однак, саме тоді багато римлян недолюблювали його не
через якийсь ганебний вчинок, а тому, що він відвертав
людей від себе постійним самовихвалянням і
самозвеличанням. Бо ні засідання сенату, ні засідання суду не минали без
того, щоб на них не лунало надокучливе Ціцеронове
базікання про Катіліну й Лентула. Мало того, свої книги й твори
він заповнив похвалами на честь своєї особи, а його мова,
колись приємна і просто чарівна, стала нудною і нестерпною
для тих, хто її слухав, бо самовихваляння, немов пліснява,
пронизувало її. При цьому всьому, незважаючи на надмірне
марнославство, він був далекий від заздрості до інших.
Як видно з його творів, він без крихітки заздрості вихваляв
своїх попередників і сучасників. Чимало його влучних
висловлювань на вустах і понині. Так, наприклад, Арістотель,
за його словами, це ріка, яка пливе чистим золотом62,
діалоги Платона — це мова самого Зевса 63, котрий саме так
розмовляв би, якби йому довелося скористатись людською
мовою. Теофраста він називав своєю втіхою. На запитання,
яку з промов Демосфена він вважає найкращою, Ціцерон
сказав: «Найдовшу». Щоправда, дехто, хто видає себе за
шанувальника Демосфена, прискіпується до слів Ціцерона,
які в нього вихопилися в листі до одного з друзів, що,
мовляв, Демосфен подеколи дрімає в своїх промовах. Але
ці люди забувають про щирі й захоплені похвали, яких
Ціцерон не шкодує для цього оратора, забувають також про
ті з його власних промов, у які він уклав особливо багато
праці, тобто промови проти Антонія, названі Ціцероном
«філіппіками». Серед його сучасників, які зажили слави
завдяки красномовству або вченості, немає жодного, кого
він не зробив би ще славнішим через доброзичливу згадку
в своїх промовах або писаннях. У Цезаря, коли той став
главою держави, він випросив для перипатетика Кратіппа 64
право римського громадянства, а Ареопаг переконав видати
постанову про те, щоб просити цього філософа залишитись
у Афінах і вести мудрі розмови з молоддю, які б стали
окрасою міста. Дійшли до наших днів листи Ціцерона до Ге-
рода та до сина Марка 65, в яких він заохочує їх займатися
філософією під керівництвом згаданого Кратіппа, а ритора
Горгія звинувачує в тому, що той намовляє молодика до
любострастя і пияцтва. Сину Ціцерон просто забороняє
спілкуватися з Горгієм. Цей лист і другий до Пелопа
Візантійського — чи не єдині з-поміж грецьких листів
Ціцерона, написані спересердя. Горгія Ціцерон ганить
справедливо, бо той справді був підлою людиною, тож і славу мав
354
недобру, а ось Пелопу дорікає з дріб’язкового приводу,
мовляв, той не постарався виклопотати для нього, Ціцерона,
у візантійців якісь почесні постанови.
25. Отакі свідчення його честолюбства. А не раз,
захопившись силою свого слова, він переступав межі пристойності,
розповідають, що одного разу він захищав Мунація66,
і коли той, виправданий судом, подав у суд скаргу на Ціцеро-
нового друга Сабіна, Ціцерон, скипівши гнівом, сказав:
«Хіба ти, Му націю, домігся виправдання власними силами,
а не тому, що я затуманив суд, немов затьмаривши мороком
сонце?» Якось Ціцерон похвалив з трибуни Марка Красса,
а через декілька днів гудив його. Коли ж той нагадав йому:
«Хіба не ти з того самого місця хвалив мене нещодавно?» —
Ціцерон відрубав: «Так, для вправи. Вправлявся говорити на
нікчемну тему». Іншим разом Красс сказав, що ніхто з
Крассів не жив більше шістдесяти років, а згодом став
відмовлятися від своїх слів, кажучи: «Чого б це я мав такд
говорити?» — «Ти знав, що римлянам припадуть до душі
такі слова, тому й підлещувався до них»,— зауважив
Ціцерон. Той же Красс доводив, що йому подобаються стоїки
своїм твердженням, згідно з яким кожна доброчесна людина
багата. «А можливо, вони подобаються тобі тим, що, на їх
думку, все належить мудрому?» — запитав Ціцерон,
натякаючи на грошолюбство Красса. Один із синів Красса,
дуже схожий на котрогось Аксія (ця обставина кидала на
його матір ганебні підозріння), виголосив у сенаті промову,
яка припала всім до вподоби. Коли Ціцерона запитали,
що він про нього думає, він сказав: «Достойний Красса»
(Aksios Krassou) 67.
26. Маючи намір відплисти в Сірію 68, Красс волів мати
в особі Ціцерона друга, а не ворога. Зізнаючись йому у своїй
приязні, Красс виявив бажання пообідати в нього, і Ціцерон
прийняв його радо. Через кілька днів деякі з друзів просили
Ціцерона за Ватінія, який прагнув помиритися з ним і
жити в приязні (бо досі був його ворогом). «Невже Ватіній
хоче пообідати в мене?» — зауважив Ціцерон. Так ставився
він до Красса. Самого ж Ватінія, коли той виступав у суді,
назвав надутим оратором, маючи на увазі опухи на його шиї.
Почувши, що Ватіній помер, а незабаром дізнавшись
достовірно, що він живий, Ціцерон вигукнув: «Хай би підла смерть
спостигла того, хто так підло збрехав!» Коли Цезар вніс
законопроект, щоб дати земельні наділи в Кампанії воїнам,
багато хто з сенаторів виявляв незадоволення, а Луцій
Геллій, чи не найстарший за віком серед них, заявив, що,
12*
355
поки він живий, цьому не бути. «Ну що ж, підождемо,—-
сказав Ціцерон,— не такої вже й довгої відстрочки вимагає
Геллій». Був у Римі певний Октавій, якому закидали, щ0
він родом з Африки. Коли він під час судового розгляду
сказав, що не чує Ціцерона; той здивувався: «Як це так?
Адже в тебе вухо проколоте!» 69 На зауваження Метелла
Непота, що Ціцерон як обвинувач більше людей погубив,
ніж як захисник урятував, він відповів: «Згоден з тобою,
що чесності в мене більше, ніж красномовства». Один юнак,
якого звинувачували в тому, що він подав батькові отруту
в коржику, поводився визивно й намірявся вилаяти
Ціцерона. Тоді Ціцерон йому відказав: «З більшою радістю прийму
від тебе лайку, аніж отруту». Публій Сестій 70, попросивши
Ціцерона виступити захисником у якійсь справі разом з
декількома іншими, увесь час хотів говорити, і сам нікому
не давав виступити. Коли стало ясно, що судді його
виправдають, і вже йшло голосування, Ціцерон сказав:
«Користуйся сьогодні слушною нагодою — наговорися, Сестію, бо
завтра вже ніхто тебе слухати не буде». Публія Косту, який
видавав себе за знавця законів, насправді ж, був людиною
неосвіченою й бездарною, Ціцерон викликав як свідка в
одній справі. Коли той заявив, що нічого не знає, Ціцерон
сказав йому: «Ти, либонь, гадаєш, що тебе питають про щось
із галузі правознавства». Під час якоїсь суперечки Метелл
Непот декілька разів запитував Ціцерона: «Хто твій батько,
Ціцероне?» — «Дати тобі відповідь на таке запитання дуже
важко завдяки твоїй матінці»,— відрубав Ціцерон. Річ у тім,
що мати Непота мала славу розпусниці, а сам він — людини
химерної. Одного разу він ні сіло ні впало відплив до Помпея
в Сірію, а потім вернувся звідти, що було ще безглуздішим
учинком. Похоронивши з великою запопадливістю свого
наставника Філагра, Непот поставив на його могилі
кам’яного крука. На це Ціцерон зауважив: «Ти дуже мудро
зробив, бо він скоріше навчив тебе літати, ніж говорити».
Марк Аппій, виступаючи в суді, у своїй промові попередив,
що його друг і підзахисний просив виявити турботливість,
красномовність і вірність. «Невже,— перебив його
Ціцерон,— ти такий безсердечний що не проявиш нічого з тих
якостей, про які говорив твій друг?»
27. Уїдливі насмішки з ворогів та судових противників
можна було б ще сяк-так пояснити риторичним прийомом,
але Ціцерон дошкульно глузував з людей просто, заради
сміху, за що його недолюблювали. Наведу кілька прикладів.
Манія Аквілія 71, два зяті якого перебували на вигнанні, він
356
назвав Адрастом. Коли Ціцерон домагався посади консула,
цензором був Луцій Котта, пристрасний любитель вина.
Одного разу Ціцерон, тамуючи спрагу водою, сказав до
друзів, що його обступили: «Ви слушно боїтесь, щоб цензор не
розсердився на мене за те, що я п’ю воду». Зустрівши
Воконтія, котрий ішов з трьома неймовірно бридкими
дочками, Ціцерон вигукнув:
Він проти волі Феба їх на світ родив 72.
Марк Геллій, котрий, як гадали, не походив від вільнона-
роджених батьків, сильним і звучним голосом прочитав у
сенаті якісь листи. «Не дивуйтесь,— сказав Ціцерон,—
адже він сам із окличників». Коли Фавст, син того Сулли,
який самодержавно правив Римом і багатьох відправив на
той світ, оголосивши їх поза законом, розтринькав більшу
частину свого майна і потрапив у боргову кабалу, а тому
оголосив продаж майна з торгів, Ціцерон зауважив, що це
оголошення йому подобається куди більше, ніж оголошення
його батька.
28. Внаслідок оцієї злостивості Ціцерон нажив собі
ворогів, до того ж проти нього ополчились прихильники Кло-
дія 73. А сталося це з такої причини. Клодій був людиною
знатного роду, віку молодого, за вдачею зухвалий і само-
впевнений. Закоханий у Помпею, дружину Цезаря, він
тайкома, переодягнувшись у кіфаристку, проник у дім
Цезаря. У цей час там жінки (з чоловіків не було нікого)
відзначали таємне й заборонне для зору чоловіків жіноче
свято 74. Але Клодій, ще безбородий молодик, сподівався
невпізнаним протиснутись крізь юрму жінок до Помпеї.
Однак, увійшовши вночі у великий дім, він заблукав у
переходах. І коли він так блукав, на нього звернула увагу
одна із служниць Аврелії, матері Цезаря, і запитала, нібито
дівчину, як її звати. Змушений заговорити, Клодій відповів,
що шукає служницю Помпеї на ім’я Аура. Та, помітивши,
Що голос не жіночий, зчинила крик і покликала інших
жінок. Ті позачиняли двері і, обнишпоривши геть чисто весь
будинок, знайшли Клодія в кімнаті рабині, яка відчинила
йому двері. Справа набула розголосу, Цезар розлучився
з Помпеєю, а Клодія обвинуватили у святотатстві.
29. Ціцерон був другом Клодія і під час подій, які виникли
У зв’язку із справою Катіліни, мав у ньому запопадливого
помічника й охоронця. Але тепер, коли Клодій, заперечуючи
звинувачення, вперто твердив, начебто він перебував тоді
пе в Римі, а в дуже віддалених місцях, Ціцерон посвідчив,
357
що Клодій прийшов до нього в дім і про щось із ним
розмовляв. Саме так і було насправді. Але склалася думка,
що Ціцерон дав свідчення не заради правди, а заради того,
щоб виправдати себе перед своєю дружиною Теренцією.
Теренція ж ненавиділа Клодія через його сестру Клодію 75,
котра, на її думку, хотіла вийти заміж за Ціцерона і
влаштовувала цю справу за посередництвом якогось Тулла з
Тарента. Цей Тулл був одним з найближчих друзів
Ціцерона. Буваючи часто у Клодії, яка жила по-сусідству, він робив
їй усілякі послуги, чим і викликав підозри Теренції. Оскільки
Теренція відзначалася норовливою вдачею і верховодила
своїм чоловіком, то вона й намовила його виступити разом з
іншими проти Клодія і дати показання на суді. Свідчили
проти Клодія багато шановних громадян Рима,
обвинувачуючи його у клятвопорушеннях, шахрайствах, підкупі
народу, спокушуванні жінок. Лукулл навіть привів до суду
рабинь — свідків того, що Клодій мав любовний зв’язок з
наймолодшою із своїх сестер у той час, коли та була його,
Лукулла, дружиною 76. По місту ходили чутки, що Клодій
був у близьких стосунках з двома іншими сестрами —
Терцією, дружиною Марція Рекса, і Клодією, яка була
одружена з Метеллом Целером, і яку прозвали Квадранта-
рією, бо один з її коханців послав їй гаманця з мідяками
замість срібних монет, а найдрібнішу мідну монету римляни
називають квадрантом. Саме ця сестра неабияк
спричинилася до і без того недоброї слави Клодія.
Однак народ вороже поставився до тих, що свідчили і
одностайно виступали проти Клодія. Через те налякані судді
оточили себе озброєною вартою і дуже багато з них подали
таблички з нерозбірливо написаними літерами. Як показав
підрахунок голосів, більшість проголосувала за
виправдання Клодія, але пішов поголос, що тут мав місце підкуп.
Тим-то Катул 78, зустрівши суддів, сказав їм: «Ви правильно
зробили, коли вимагали охорони для себе, бо ви боялись,
щоб у вас не забрали гроші». А Ціцерон Клодію, який
глузував з нього, мовляв, судді не повірили його, Ціцерона,
свідченням, так відрубав: «Все-таки мені повірили двадцять
п’ять суддів, тобто стільки, скільки проголосувало за твоє
засудження, а тобі не повірили тридцять, бо вони
виправдали тебе тільки після того, як одержали гроші». Цезар,
викликаний до суду, проти Клодія не свідчив, тільки заявив,
що дружину в перелюбстві не звинувачує, а розлучився з нею
тому, що подружні стосунки Цезаря повинні бути чистими
не лише від ганебних учинків, а й від брудного поговору.
358
30. Уникнувши небезпеки, Клодій, обраний народним
трибуном 79, одразу пішов у наступ на Ціцерона, підбурюючи
проти нього всіх і вся. До того ж він зумів привернути
до себе народ корисними законами,а консулів —
постановами про призначення їм великих провінцій: Пізону —
управління Македонією, а Габінію — Сірією 80. Він залучив до
своїх задумів та дій багатьох бідарів і оточив себе
озброєними рабами. З трьох найбільш впливових у той час людей
відверто ворогував з Ціцероном Красс, Помпей у відносинах
з одним і другим виявляв дворушність, Цезар готувався
вирушити в Галлію з військом. Ціцерон пробував здобути
собі прихильність Цезаря, хоч той і не був його другом і
викликав у нього недовіру з часів змови Катіліни. Ціцерон
просився взяти його легатом у Галлію. Коли Цезар на це
погодився, Клодій, бачачи, що Ціцерон вислизає з-під його
влади як трибуна, вдав, що ладен помиритися, звалюючи
головну вину на Теренцію, а про Ціцерона всюди згадував
з пошаною і з показовою доброзичливістю, кажучи, що не
відчуває до нього ні ненависті, ні злоби, і лише по-дружньо-
му злегка його картав, так що повністю розвіяв побоювання
Ціцерона. Тоді Ціцерон відмовився від посади легата і знову
зайнявся державними справами. Роздратований цим Цезар
підбурив Клодія, повністю відвернув від Ціцерона Помпея
і сам перед народом заявив, що, на його думку, стратити без
вироку суду Лентула, Цетега та інших було протизаконною
і ганебною справою. У цьому полягала суть звинувачення,
і на цій підставі Ціцерона притягали до судової
відповідальності 81. Опинившись у становищі підсудного, Ціцерон
перемінив одяг, відпустив волосся і, обходячи місто, просив
народ захистити його. Але всюди на вулицях його зустрічав
Клодій, оточений зграєю відчайдушних і нахабних посіпак,
які безкарно глузували з переміни в обличчі Ціцерона й
нерідко закидали його камінням та болотом,
перешкоджаючи йому просити про допомогу.
31. Разом з Ціцероном спочатку майже всі вершники
перемінили одяг, і не менш двадцяти тисяч молодих людей
з нестриженим волоссям ходило за ним, разом з ним
благаючи народ. Потім зібрався й сенат, щоб винести постанову,
яка зобов’язувала б народ змінити одяг, немов на знак
жалоби. Коли консули цьому спротивилися, а Клодій
поставив озброєних людей біля курії, багато сенаторів вибігли на
вулицю і з криком рвали на собі туніки. Але оскільки й таке
видовище не викликало ні жалощів, ні сорому, Ціцерон
опинився перед необхідністю або піти на вигнання, або ж
359
зводити рахунки з Клодієм збройною силою. Тоді він
звернувся по допомогу до Помпея, який навмисно тримався
осторонь і проживав поза Римом у своєму албанському
маєтку 82. Спочатку Ціцерон послав до нього свого зятя
Пізона 83, потім сам подався туди. Дізнавшись про прибуття
Ціцерона, Помпей не зважився показуватись йому на очі,
бо відчував пекучий сором перед тим чоловіком, який заради
нього не вагався вступати в тяжку боротьбу і зробив йому
чимало послуг великої державної ваги. Але тепер, коли
Помпей став зятем Цезаря84, він на вимогу останнього
пустив у непам’ять давні добродійства і, вийшовши через
інші двері, відмовився від зустрічі. Зраджений у такий
спосіб Помпеєм і залишившись самотнім, Ціцерон став
шукати допомоги в консулів. Габіній поставився до нього,
як завжди, грубо. Пізон розмовляв з ним м’якше, але радив
виїхати й поступитись перед натиском Клодія, витримати
переміну долі і тим самим ще раз стати рятівником
батьківщини, яка потрапила у вир тяжких міжусобиць. Одержавши
таку відповідь, Ціцерон звернувся за порадою до друзів.
Лукулл радив залишитися, сподіваючись, що врешті-решт
справа Ціцерона візьме гору, інші ж вважали, що йому слід
піти на вигнання, бо народ скоро затужить за ним,
переситившись безумством і відчайдушністю Клодія. З цією
думкою погодився Ціцерон. Він велів перенести на Капітолій
статую Мінерви, яка довгий час стояла в його домі і яку він
особливо цінував. Там він посвятив її, викарбувавши на ній
такий напис: Мінерві, охоронниці Рима. Потім узяв у друзів
супровідників, близько півночі виїхав з міста й подався через
Луканію з наміром переправитись на Сіцілію.
32. Як тільки виявилось, що Ціцерон виїхав, Клодій провів
постанову про його вигнання і оголосив указ, згідно з яким
заборонялось давати Ціцерону вогонь і воду та приймати
його під свій дах у межах п’ятисот миль від Рима 85. Проте
ніхто з поваги до Ціцерона не зважав на цей указ.
Виявляючи йому щиру доброзичливість, його тепло проводжали в
дальшу дорогу. Тільки в луканському місті Гіппонії, що
тепер зветься Вібоном 86, якийсь Вібій, сіцілієць родом, якому
колись Ціцерон зробив чимало важливих послуг і під час
свого консульства призначив начальником будівельників,
не прийняв опального вигнанця до себе в дім, а повідомив,
що відводить йому притулок за містом. А Гай Вергілій,
намісник Сіцілії, який був Ціцеронові багато дечим
зобов’язаний, написав йому, щоб не приїздив на Сіцілію. Прибитий
горем, Ціцерон подався в Брундізій 87 і звідти попутним
360
вітром відплив у Діррахій. Коли, однак, на морі подув
супротивний вітер, він на другий день повернувся у Брунді-
зій, але потім знову відчалив. Кажуть, що коли він прибув
у Діррахій і мав зійти на берег, земля задвигтіла й море
захвилювало. З цього ворожбити зробили висновок, що його
вигнання не буде тривалим, бо ці явища вони витлумачили
як знамення про переміну долі. Хоч Ціцерона відвідувало
багато людей, і грецькі міста наввипередки відправляли до
нього врочисті посольства 88, однак, він проводив час
переважно в журбі й тузі, скеровуючи свій погляд у бік Італії,
немов знехтуваний коханець на предмет свого кохання.
У своєму горі він надмірно занепав духом і був так
пригнічений, що навряд чи хто-небудь міг чекати такого від людини,
яка все життя дружила з наукою. Адже він сам частенько
просив друзів звати його не оратором, а філософом, мовляв,
філософію він обрав своїм основним заняттям, а
красномовство для нього допоміжний засіб, яким він користується
в разі потреби у державній діяльності. Але жадоба слави
здатна змивати з людських умів веління доводити, немов
фарбу, і через зіткнення та спілкування з юрбою залишати
в душах державних діячів відбиток її пристрастей, хіба що
той чи той зуміє, оберігаючи себе якнайстаранніше,
пристосуватися до зовнішніх обставин настільки, що зважає лише
на суть слів, залишаючись невразливим до пристрастей,
які викликають ці слова.
33. Вигнавши Ціцерона, Клодій спалив його заміські
будинки, пустив димом його дім у Римі, а на тому місці
побудував храм Свободи. Інше Ціцеронове майно він
призначив для розпродажу і щоденно через окличника
оголошував про це, але ніхто нічого не купував. Унаслідок таких дій
прихильників аристократії взяв страх. Підштовхуючи
розбещений народ до зухвалих і нахабних учинків, Клодій
почав нападати на Помпея й підривати деякі його
розпорядження, які той зробив під час своїх походів. Ображений
Помпей не міг собі подарувати, що кинув Ціцерона
напризволяще. Тепер він, навпаки, робив усе для того, щоб з
допомогою друзів повернути його з вигнання. Оскільки ж
Клодій противився цьому, сенат ухвалив не затверджувати
жодного рішення й не займатися державною діяльністю,
якщо Ціцеронові не буде дана змога* вернутися. У рік
консульства Лентула 89, коли заворушення настільки
посилились, що в сутичках на форумі було поранено народних
трибунів, а брат Ціцерона Квінт лише дивом уникнув
смерті, прикинувшись мертвим серед трупів, настрій у народі
361
почав круто змінюватися. Один з народних трибунів, Анній
Мілон9 , перший зважився притягти Клодія до суду за
насильство. Помпея підтримало багато громадян з народу і
жителі сусідніх міст. З’явившись з ними на форум, Помпей
прогнав Клодія і закликав громадян приступити до
голосування. Ще ніколи, кажуть, у жодній справі народ не
голосував з такою одностайністю. Та й сенат, змагаючись
із народом, висловив подяку тим містам, які піклувалися
про Ціцерона під час вигнання, і ухвалив відбудувати на
державні кошти його дім та заміські вілли, котрі зруйнував
Клодій.
Ціцерон повернувся на шістнадцятому місяці вигнання 91.
Міста зустрічали його з такою бурхливою радістю, що навіть
слова самого Ціцерона, котрий згодом описав ці дні,
виявляються не досить виразними. А сказав він. що вся Італія
несла його на плечах і так внесла в Рим 9 . Навіть Красс,
який до вигнання був ворогом Ціцерона, з радістю вийшов
його зустрічати і помирився з ним, як сам сказав, щоб
зробити приємність своєму синові Публію, палкому
шанувальникові Ціцерона.
34. Невдовзі Ціцерон, діждавшись моменту, коли Клодій
виїхав з Рима, піднявся у супроводі багатьох осіб на Капі-
толій і зірвав та знищив таблички, на яких були записані
постанови народних трибунів. Коли Клодій з цього приводу
подав на нього скаргу, Ціцерон доводив, що Клодій, як
патрицій за походженням, незаконно став народним
трибуном і через те жодна з його дій не має законної сили. Катон
обурився виступом Ціцерона і заперечив йому, заявляючи,
що він сам Клодія не схвалює, навпаки, рішуче засуджує
його діяльність, а проте страшним насильством було б,
якби сенат відмінив стільки постанов і діянь, у числі яких
є і його власні розпорядження під час перебування на Кіпрі
та у Візантії. Ціцерон образився на Катона, і хоч образа
ця не перетворилась у відкриту ворожнечу, та все-таки
колишня щира приязнь розвіялась.
35. Потім Мілон убив Клодія уз. Переданий суду за
вбивство, він виставив своїм захисником Ціцерона. Сенат
боявся, щоб через небезпеку, в якій опинився відомий і до того ж
палкої вдачі чоловік, як Мілон, у місті не виникли
заворушення. Тому доручив Помпею головувати при розгляді цієї та
інших справ, і забезпечити водночас порядок у місті й суді.
Помпей ще вночі розставив воїнів на височинах довкола
форуму, а Мілон, боячись, щоб Ціцерон, наляканий
незвичним для нього видовищем, не виступав гірше, ніж звичайно,
362
умовив його прибути на форум на ношах і спокійно чекати,
поки зберуться судді, а люди заповнять судилище. Ціцерон,
виявляється, не тільки не був відважний на війні, а й
виступати як оратор починав зі страхом: він перестав дрижати
й труситися під час виступу тільки після того, як у багатьох
процесах його красномовство досягло вершини й сили.
Одного разу, коли Ціцерон узяв на себе захист Ліцінія
Мурени, якого Катон притягнув до судової відповідальності,
він під впливом честолюбства, намагаючись перевершити
Гортензія, блискучого оратора, провів ніч, не склепивши
очей, і внаслідок цього, виснажений до краю надмірним
трудом і безсонною ніччю, виступив нижче своїх
можливостей. І ось тепер, вийшовши з нош, він подався до місця,
де мав відбутися суд над Мілоном. Побачивши Помпея,
який сидів на підвищенні, немов серед військового табору,
і форум, що яскраво сяяв зброєю, Ціцерон розгубився й
насилу зміг почати промову. Голос його зривався, все тіло
трусилось. А Мілон з’явився до суду бадьорим і
безстрашним, вважаючи негідним для себе обстригти волосся і
вдягнути жалобу. Ця обставина, очевидно, значною мірою
спричинилася до його засудження. Однак, у цьому випадку
Ціцерон виявив радше відданість другові, аніж боягузтво.
36. Ціцерона прийняли в колегію жерців, яких римляни
називають авторами, на місце Красса молодшого, що
загинув у Парфії . Потім він одержав за жеребом провінцію
Кілікію та військо, яке складалося з дванадцяти тисяч
піхотинців і двох тисяч шестисот вершників, і відплив у
Азію95. Йому було доручено навести порядок у Каппа-
докії96 і домогтися, щоб населення корилось царю Артабар-
зану. Ціцерон виконав це доручення і владнав там справи
бездоганно, не вдаючись до війни. Помітивши, що серед
кілікійців почалися заворушення у зв’язку з поразкою
римлян у війні з парфянами і повстанням у Сірії, він
утихомирив їх засобами лагідного правління. Подарунків він не
приймав навіть тоді, коли їх давали царі. Жителів провінції
він звільнив від влаштування бенкетів на честь намісника,
тобто на свою честь, а сам щоденно запрошував приємних
йому осіб до столу, вгощаючи їх не розкішно, але цілком
пристойно. В його домі не було воротаря, і ніхто не бачив,
Щоб Ціцерон вилежувався без діла, навпаки, він з самого
рання був на ногах, приймав відвідувачів, стоячи або
походжаючи перед дверима своєї спальні. Кажуть, що він нікого
не звелів відшмагати різками, ні на кому не рвав одягу,
нікого не ганьбив у приступі гніву паскудними словами,
363
не накладав принизливих стягнень. Викривши крупні
розкрадання народного добра, він підніс добробут міст, а
розкрадачів після того, як вони відшкодували збитки, нічим
більше не покарав і не позбавив громадянських прав. Він
вів і війну і розгромив грабіжників, які населяли околиці
Амана 97, за що воїни проголосили йогочімператором. Коли
оратор Целій 98 просив його прислати йому в Рим леопардів
для якихось ігрищ, Ціцерон написав йому, що леопардів
у Кілікії немає: вони повтікали в Карію, розгнівавшись на
те, що з ними одними воюють, тоді як усе навкруги
втішається миром.
Виїхавши з провінції, Ціцерон спочатку зупинився на
Родосі, потім із задоволенням побував у Афінах, з тугою
згадуючи свої давні заняття. Тут він зустрівся з найславетні-
шими вченими, задушевно спілкувався з друзями і
знайомими, взагалі, Греція належно його вшанувала. Повернувшись
до Рима, Ціцерон застав там украй напружене становище:
розсварені римляни, немов у якійсь лихоманці, рвалися до
• w QQ
громадянської вшни .
37. Сенат хотів ухвалити Ціцеронові тріумф, але Ціцерон
заявив, що йому було б приємніше супроводжувати в
тріумфальному поході Цезаря, аби тільки помирилися ворогуючі
сторони. Від себе особисто він радив обом припинити
чвари: Цезареві написав багато листів, не раз просив і
Помпея, заспокоюючи й умовляючи кожного з них зокрема.
Коли лиха не можна було вже відвернути, і Цезар почав
наступ 10°, а Помпей з багатьма видатними людьми без
опору залишив Рим і втік, Ціцерон не приєднався до цієї
втечі, тому здавалося, що він перейшов на бік Цезаря. Немає
сумніву, що він довго вагався, яке прийняти рішення, і
мучився неймовірно. Бо в своїх листах він пише, що не знає,
на чий бік стати: у Помпея поважна і слушна підстава
вести війну, зате Цезар краще вміє скористатися
обставинами і більше турбується про інтереси власні і друзів,
так що від кого втікати йому ясно, але неясно, до кого. У цей
час Ціцерону написав листа якийсь Требацій 101, один з
прихильників Цезаря, в якому повідомляв, що, на думку
останнього, Ціцеронові вигідніше приєднатися до його табору і
розділити з ним надії; якщо ж він не згоден з цим, то хай
їде у Грецію і живе там спокійно, тримаючись осторонь
і тих, і тих. Здивований тим, що Цезар не написав йому сам
особисто, Ціцерон відповів спересердя, що він не вчинить
нічого такого, що було б негідним його попередніх дій. Таке
можна прочитати в листах Ціцерона.
364
38. Тільки-но Цезар вирушив у Іспанію 102, як Ціцерон
відплив до Помпея. Усі там зраділи його приїздові, лише
Катон віч-на-віч різко вилаяв його за те, що він приєднався
до Помпея. Для нього, Катона, було б ганьбою залишити
свій державний пост, який він вибрав із самого початку,
тоді як Ціцерон міг би принести більше користі і
батьківщині, і друзям, якби, залишаючись у Римі безсторонньою
особою, узгоджував свою діяльність із перебігом подій, а він
усупереч здоровому глуздові і без будь-якої потреби став
ворогом Цезаря і прибув сюди, щоб наразитися разом з
іншими на серйозну небезпеку. Ця розмова докорінно
змінила настрій Ціцерона; значною мірою до цього
спричинилась і та обставина, що Помпей не залучав його до жодного
важливого починання. Винен був у цьому зрештою сам
Ціцерон, який не приховував свого розчарування тим, що
тут відбувалося. Він гудив приготування Помпея,
посміювався тишком-нишком з його планів, не утримувався від
уїдливих глузувань з його союзників. Ходив він по табору
похмурий і скорботний, а інших змушував сміятися,4 хоч
їм було зовсім не до сміху. Деякі з його дотепів варто тут
навести. Так, коли Доміцій 103, наміряючись призначити
начальником якогось чоловіка, мало здібного до війни,
доводив, що той має чудову вдачу і неабиякий розум,
Ціцерон запитав його: «Чому в такому разі ти не використаєш
його для опіки над твоїми дітьми?» Дехто хвалив Теофана
з Лесбоса І04, який у таборі був начальником робітників,
за те, що він чудово зумів утішати родосців у їхньому
горі з приводу втрати флоту. «Яке ж то щастя мати
начальником грека!» — вигукнув Ціцерон. Коли Цезар уже скрізь
мав успіхи і вже оточив військо Помпея, Лентул 105 заявив,
що йому достеменно відомо, начебто друзі Цезаря
перебувають у пригніченому настрої, Ціцерон тоді запитав його:
«Невже ти хочеш сказати, що вони незадоволені Цезарем?»
Коли якийсь Марцій, який прибув з Рима, розповів, що в
Римі ходять уперті чутки, начебто Помпей опинився в облозі,
Ціцерон зауважив: «Виходить, ти для того й прибув сюди
кораблем, щоб на власні очі це побачити». Після поразки
Ноній 106 твердив, що не слід утрачати надій, бо в таборі
Помпея залишалося сім орлів. «Ти чудово втішив би нас,
коли б ми воювали з галками»,— сказав Ціцерон. Коли
Лабієн 107, покладаючись на якісь віщування, доводив, що
Помпей повинен перемогти, Ціцерон промовив:
«Виходить, то була військова хитрість, коли ми втратили свій
табір?»
365
39. Після битви при Фарсалі 108, у якій Ціцерон не брав
участі через недугу, і втечі Помпея Катон, у чиєму
підпорядкуванні в Діррахії було численне військо і сильний флот,
вважав за свій обов’язок передати Ціцерону командування
згідно з законом, бо останній як колишній консул, мав
перевагу перед Катоном. Але Ціцерон не тільки відмовився
від влади, а й взагалі не бажав далі брати участь у війні.
Через те він мало не поплатився життям, бо син Помпея
та інші назвали його зрадником і вже видобули мечі, але
тут за Ціцерона заступився Катон: він насилу відстояв його
і відпустив з табору. Ціцерон прибув у Брундізій і жив там,
чекаючи повернення Цезаря, якого затримали справи в Азії
та Єгипті. Коли ж прийшло повідомлення, що Цезар прибув
у Тарент109 і звідти сухопутним шляхом прямує в Брундізій,
Ціцерон вийшов йому назустріч, не стільки втративши
надію на порятунок, скільки соромлячись у присутності
багатьох людей піддавати випробуванню великодушність
свого ворога, до того ж переможця. Однак, йому не довелось
нічого чинити й говорити, що йшло б урозріз із його гідністю.
Бо Цезар, побачивши Ціцерона, який ішов йому назустріч,
далеко попереду від інших, скочив з коня, привітався з ним
і пройшов чималу відстань, досить довго розмовляючи з ним
одним.
Відтоді Цезар виявляв до Ціцерона постійну пошану і
доброзичливість. Навіть спростовуючи похвальний твір на
честь Катона, Цезар належно оцінив і красномовство, і все
життя Ціцерона, порівнюючи його з Періклом і Фераме-
ном по. Твір Ціцерона має назву «Катон» П1, а Цезаря —
«Антикатон». Кажуть також, що коли Квінт Лігарій 1 став
перед судом за те, що належав до ворогів Цезаря, і Ціцерон
узяв на себе його захист, Цезар сказав друзям: «А що
заважає нам послухати виступ Ціцерона після довгої перерви,
адже й так уже вирішено, що Лігарій негідник і мій ворог».
Але Ціцерон із самого початку схвилював Цезаря до
глибини душі, далі його промова стала настільки барвистою у
висловленні почуттів і сповнена такої принадності, що Цезар
раз у раз мінився на обличчі; видно було, що в його душі
вирують суперечливі почуття, а під кінець, коли оратор
згадав битву при Фарсалі, Цезар затремтів усім тілом і, до краю
вражений, випустив із рук якийсь записник. Розчулений,
він виправдав Лігарія.
40. Трохи згодом, після того як республіканський лад
змінився монархічним, Ціцерон відсторонився від
громадських справ і своє дозвілля присвятив молоді, синам най-
366
знатніших і найвпливовіших громадян, які бажали вивчати
філософію. Завдяки спілкуванню з ними Ціцерон знову
набув великої ваги в Римі. Основним заняттям його стало
тепер писання та переклад філософських діалогів, а також
відтворення латинською мовою окремих термінів з галузі
діалектики 113 і фізики. Кажуть, що Ціцерон першим дав
назви таким поняттям, як «уявлення», «утримання від
судження», «згода з висловленим судженням», «сприймання»,
а також «неподільне», «просте», «порожнеча» та багато
інших подібного роду. Окремі поняття він зумів зробити
зрозумілими й загальновживаними або за допомогою
метафор або через осмислення основного значення слів. Свою
вправність у віршуванні використовував для розваги.
Кажуть, що кожного разу, коли йому хотілося розважитись
у такий спосіб, він складав за одну ніч по п’ятсот віршованих
рядків.
Проживаючи в той час переважно в своєму маєтку
поблизу Тускула, Ціцерон писав друзям, що живе життям Лаер-
та . Невідомо, чи він просто жартував, як це було його
звичаєм, чи, можливо, писав так під впливом честолюбства,
спраглий за державною діяльністю і засмучений
тогочасними порядками. Вряди-годи він приїжджав у місто, щоб
виявити свою відданість Цезарю, причому завжди був
першим серед тих, хто ратував за почесті для нього, і намагався
сказати щось нове на похвалу Цезареві та його діянням. До
таких висловлювань належать і слова Ціцерона про статуї
Помпея. їх були зняли й поскидали на землю, але Цезар
велів поставити їх на свої місця, і вони були поставлені.
З цієї нагоди Ціцерон сказав, що Цезар завдяки своїй
великодушності не тільки піднімає статуї Помпея, а й
утверджує свої власні.
41. Передають, що Ціцерон задумав написати історію
Риму в повному обсязі, включаючи багато подій з історії
Греції, а також вплітаючи міфи й перекази, які сам зібрав.
Але здійснити цей намір не дали йому змоги численні
клопоти та прикрощі, як громадські, так і особисті. Не
обійшлося тут у великій мірі і без вини самого Ціцерона.
По-перше, він розлучився із своєю дружиною Теренцією 115
під приводом того, що вона ніскілечки не турбувалася
про нього під час війни, бо він виїхав з Італії без будь-яких
засобів до життя, а після повернення не відчув сердечності
3 її боку. Так, Теренція не відвідувала його тоді, коли він
тривалий час проживав у Брундізії. А коли їхня малолітня
Дочка вибралася 116 в цю далеку дорогу, то мати не дала їй
367
ні відповідних провідників, ні харчів, ні грошей на витрати.
Мало того, Теренція геть-чисто спорожнила будинок у
Римі, опинившись по вуха в боргах. Такі були, кажуть,
найсуттєвіші приводи для розлучення. До речі, Теренція
заперечувала їх, а Ціцерон блискуче підтвердив її
виправдання, одружившись незабаром з молодою дівчиною Публі-
лією. Теренція тоді почала поширювати чутки, начебто
Публілія причарувала його своєю юною вродою, але
вільновідпущеник Ціцерона Тірон 117 пише, що він зробив це
заради грошей, аби сплатити свої борги. Дівчина була дуже
багата, а Ціцерон управляв її маєтком на правах опікуна
згідно з заповітом її батька. Оскільки в Ціцерона було боргів
на багато десятків тисяч, то він за порадою друзів та рідних
і одружився з Публілією, незважаючи на велику вікову
різницю, щоб, скориставшись маєтком Публілії,
розрахуватися з кредиторами. Антоній, згадуючи про цей шлюб у
своїй промові-відповіді на «Філіппіки», каже, що Ціцерон
вигнав дружину, біля якої постарівся. Заодно Антоній,
ущипливо глузуючи з домосідства оратора, називав його
неробою і боягузом. Невдовзі після одруження померла
від пологів Ціцеронова дочка Туллія, яка була одружена
з Лентулом. Вийшла вона за нього після смерті Пізона,
першого свого чоловіка. Щоб утішити якось Ціцерона в
скорботі, звідусіль зібралися філософи. Ціцерон настільки
був прибитий горем, що розлучився з молодою дружиною,
котра, як йому здавалося, була рада смерті Туллії.
42. Такий був стан родинних справ Ціцерона. У змові
проти Цезаря він участі не брав, хоч належав до
найближчих друзів Брута 118 і, либонь, як ніхто інший відчував нехіть
до нових порядків і тужив за старими. Але змовники не
довіряли його нерішучій натурі та похилому віку, в якому
навіть сильні духрм втрачають попередню відвагу.
Після того як Брут і Кассій з товаришами виконали свій
задум119, і прихильники Цезаря згуртувалися проти них,
над Римом знову нависла загроза громадянської війни.
Антоній, який тоді був консулом, скликав засідання сенату й
виголосив коротку промову, закликаючи до згоди. Ціцерон
промовляв довго й доречно, переконуючи сенат піти за
прикладом афінян 120 і пустити в непам’ять усе, що
стосується Цезаря, а Кассію і Бруту призначити провінції. Проте
нічого з цих постанов не вийшло. Бо народ, і без того
охоплений співчуттям до Цезаря, побачивши покійника, якого
несли в похоронному поході через форум (Антоній у цей
час показував зібраним залитий кров’ю і пошматований
368
Мечами одяг Цезаря), у нестямі від гніву кинувся шукати
на форумі змовників. Не знайшовши їх, юрба зі
смолоскипами в руках розбіглася підпалювати їхні будинки. Убивці
завдяки заздалегідь ужитим запобіжним заходам,
щоправда, уникли розправи, проте, передбачаючи інші, не менш
грізні й численні небезпеки, покинули Рим.
43. Антоній одразу піднісся духом, і всіх узяв острах перед
єдиновладдям. Особливо ж осоружним став Антоній для
Ціцерона. Антоній бачив, що вплив Ціцерона в державі знову
зростає, знав про його приязнь із Брутом, ніяково почував
себе в його присутності. Додаймо, що вже раніше в їхніх
взаєминах не було щирості через повну розбіжність у
поглядах на життя і в способі життя. Стривожений не на жарт
тим, що відбувалося, Ціцерон спочатку хотів податися в
Сірію з Долабеллою як його легат, але Гірцій і Панса,
вибрані консулами на наступний рік 121, люди чесні й палкі
прихильники Ціцерона, просили не залишати їх, обіцяючи
з його допомогою зламати силу Антонія. Ціцерон і вірив
їм, і не вірив, проте з Долабеллою не поїхав, а з Гірцієм
домовився, що літо проведе в Афінах, і як тільки Гірцій з
Пансою вступить на посаду консула, зразу повернеться.
З тим він і виїхав. Але його плавання відкладалося, до того ж
із Рима почали надходити вісті, начебто з Антонієм сталася
дивна переміна, усі свої дії він погоджує з сенатом і що
бракує лише присутності його, Ціцерона, щоб справи
повернули на добре. Докоряючи собі за надмірну
обережність, Ціцерон незабарно повернувся в Рим. І напочатку
його надії виправдалися: від радості й бажання побачити
його назустріч йому вийшло стільки народу, що дружні
вітання й потиски рук біля міських воріт та по дорозі додому
забрали в нього майже весь день. Наступного дня Антоній
скликав засідання сенату й запросив на нього Ціцерона,
але той не з’явився і не вставав з ліжка під приводом того,
що почував себе нездоровим після стомливої подорожі.
Насправді ж, причиною неявки був страх перед підступами
ворогів, викликаний деякими підозрами та недовірою, які
визріли в ньому по дорозі в Рим. Антоній, украй обурений
такою образою, послав воїнів з наказом або привести
Ціцерона, або спалити його дім. Та коли багато сенаторів
заступилися за Ціцерона і просили Антонія не робити цього, він
поступився, одержавши заставу. З того часу Антоній і
Ціцерон не віталися при зустрічах і уникали один одного.
Такі стосунки тривали між ними до приїзду з Аполлонії
молодого Цезаря 122, який, виступивши як спадкоємець
369
ПОКІЙНОГО, затіяв суперечку З АНТОНІЄМ у зв’язку З ТИМ, Що
той привласнив двадцять п’ять мільйонів драхм Цезаря.
44. Згодом Філіпп, вітчим молодого Цезаря, і Марцелл ‘23,
чоловік його сестри, прийшли з юнаком до Ціцерона й
домовилися, що Ціцерон підтримуватиме Цезаря в сенаті
і перед народом силою свого красномовства та своїм
впливом, який він мав у державі, а Цезар забезпечить йому
охорону за допомогою грошей і війська. Річ у тім, що вже
тоді цей молодий чоловік мав у своєму розпорядженні
чимало колишніх воїнів Цезаря.
Була, либонь, ще й інша, важливіша причина, через яку
Ціцерон охоче погодився прийняти дружбу з молодим
Цезарем. Ще за життя Помпея й Цезаря йому наснився дивний
сон. А снилося йому, що хтось скликав на Капітолій
сенаторських синів, бо Юпітер має намір призначити одного
з них правителем Риму. Громадяни, які з поспіхом
позбігалися, юрмились навколо храму, а хлопці мовчки сиділи в
тогах, облямованих пурпуром. Раптом відчинилися двері,
і хлопці по черзі піднімалися й шанобливо проходили
навколо бога. Приглянувшись до кожного з них, бог
відправляв їх одного за одним, а вони відходили незадоволені.
Та коли підійшов молодий Цезар, бог простягнув руку і
мовив: «Римляни, вашим міжусобицям буде покладено край,
коли оцей хлопчина стане володарем». Такий сон бачив
Ціцерон. Зовнішній вигляд хлопця виразно закарбувався
в пам’яті Ціцерона, хоча він не знав, хто це такий. Другого
дня Ціцерон прийшов на Марсове поле в той час, коли
хлопці розходились по домівках, закінчивши свої вправи.
І тут першим на очі Ціцеронові попався хлопчик, який
йому приснився. Вражений цим, Ціцерон запитав, хто його
батьки. Виявилося, що це син Октавія, людини не дуже
знатної 124, і Аттії, племінниці Цезаря. Тим-то Цезар, який
не мав дітей, заповів йому весь маєток і будинок. Відтоді,
кажуть, Ціцерон при зустрічах з хлопцем приділяв йому
значну увагу, а той радо приймав його прихильність. До
того ж трапилось так, що рік народження хлопця збігся з
роком консульства Ціцерона 125.
45. Такі, очевидно, були, як загалом гадають, причини
їхньої дружби. Однак Ціцерона зблизила з Цезарем
передусім ненависть до Антонія, а також його натура, жадібна до
почестей. Він сподівався, що зможе долучити до свого
впливу як державного діяча ще й силу Цезаря. Річ у тім, що юнак
так підлещувався до нього, що навіть називав його своїм
батьком. Брут у листах Аттіку 126, не приховуючи
незадово370
лення, звинувачує Ціцерона в тому, що він, догоджаючи
цезареві із страху перед Антонієм, явно робить це не заради
свободи для батьківщини, а підшукує собі ласкавого хазяїна.
Незважаючи на це, Брут узяв до себе сина Ціцерона, який
тоді вивчав філософію в Афінах, зробив його начальником і
давав йому різні доручення, котрі той успішно виконував.
у той час вплив Ціцерона в Римі сягнув вершини.
Вирішуючи справи, як сам захотів, він вигнав з Рима Антонія,
підбурював проти нього і відправив на війну з ним двох
консулів — Гірція й Пансу — з військом. Крім того, він
переконав сенат ухвалити Цезареві, як борцеві за інтереси
батьківщини, свиту з лікторів і знаки преторської влади.
Та коли Антоній у битві зазнав поразки і обидва консули
загинули 127, переможні війська стали під командування
Цезаря. Тоді сенат, злякавшись сили цього молодика, якому
доля не шкодувала блискучих успіхів, спробував за
допомогою подарунків та почестей відтягнути від нього військо
і зменшити його силу під тим приводом, що після втечі
Антонія відпала потреба в захисниках. У свою чергу
наляканий Цезар підіслав до Ціцерона людей, щоб вони його
переконали домагатися консульства для них обох,
запевняючи, що, одержавши владу, Ціцерон правитиме самочинно
і керуватиме юнаком, якому в голові лише звання консула і
слава. Цезар сам згодом зізнався, що він боявся, аби його
військо не було розпущене, і він не залишився одиноким,
і тому вчасно скористався владолюбством Ціцерона,
намовивши його домагатися консульства і обіцяючи йому
всебічну підтримку під час виборів.
46. Заохочений такими обіцянками, старий Ціцерон дав
себе обдурити молодику, просив за нього на виборах,
заступався за нього перед сенаторами. Друзі засуджували його
за це вже тоді, а невдовзі він і сам відчув, що погубив себе
і запропастив свободу римлян. Бо, ставши консулом і
піднявшись високо 128, молодик відійшов від Ціцерона і зв’язався
з Антонієм та Лепідом. Вони, об’єднавши свої сили, поділили
між собою верховну владу 129, немов якесь майно. Склали
вони також списки намічених до страти в кількості двохсот
чоловік. Із усіх спірних питань найзапеклішу суперечку
викликало питання про те, чи вносити Ціцерона, в списки,
чи ні. Антоній уперто наполягав на страті Ціцерона
погрожуючи, що інакше відмовиться від будь-яких переговорів.
Лепід підтримував Антонія, а Цезар заперечував обом.
Три дні тривали таємні переговори неподалік міста
Бонові 30, а збирались вони на якомусь острівці посеред річки,
371
далеко від військових таборів. Передають, що перші два дні
Цезар пробував відстояти Ціцерона, а на третій поступився
і пожертвував ним. Взаємні поступки виглядали так: Цезар
пожертвував Ціцероном, Лепід — своїм братом Павлом,
Антоній — Луцієм Цезарем, який доводився йому дядьком
з боку матері. Ось так оскаженілі від гніву й злості, вони
втратили людські почуття або, точніше, довели, що немає
звіра лютішого від людини, якщо до її пристрасті
приєднається влада.
47. Ціцерон у той час перебував разом з братом Квінтом
у своєму маєтку поблизу Тускула. Дізнавшись, що вони
обидва оголошені поза законом, брати вирішили дібратися
до Астури 131, невеликого приморського маєтку Ціцерона, а
звідти попливти в Македонію до Брута, бо вже ходили
чутки, начебто він там захопив владу. їх несли на ношах,
з горя вони вкрай знесилились і, часто відпочиваючи і ставлячи
поруч ноші, разом оплакували свою гірку долю. Особливо
занепав духом Квінт, якого ще мучила й думка про злидні,
які їх чекають. Він сам не встиг нічого взяти з дому, та й у
Ціцерона було обмаль грошей, тому Квінт вважав за
доцільніше, щоб Ціцерон їхав уперед, а він дожене брата, взявши
з дому щонайнеобхідніше. Так вони й домовились, потім
обнялись і, голосно ридаючи, розстались. Квінта через
кілька днів видали переслідувачам його ж раби, а переслідувачі
вбили його разом із сином. Ціцерон прибув в Астуру і,
знайшовши судно, негайно піднявся на борт і з попутним
вітром доплив до Цірцея 132. Стерничі хотіли без затримки
плисти далі, але Ціцерон, чи то відчуваючи страх перед
морем, чи ще не остаточно зневірившись у Цезарі, висів і
пройшов близько ста стадіїв у напрямку до Рима. Потім
знову впав у відчай і, міняючи рішення за рішенням,
повернув до моря й прибув в Астуру. Там він провів ніч у
тривожних і гнітючих роздумах. Йому навіть спало на думку таємно
проникнути в дім Цезаря, убити себе біля його домашнього
вогнища і цим накликати на господаря дому духа помсти.
Але страх перед муками спонукав його відмовитись і від
цього наміру. Міняючи одне за одним плутані й суперечливі
рішення, він звелів нарешті рабам доставити його морем до
Кайєти 133. Тут він мав садибу — чудовий захисток від
літньої спеки, в час, коли морські вітри повівають якнацпри-
ємніше. Там над морем стоїть маленький храм Аполлона.
З храму піднялася зграя круків і з карканням полетіла
до судна Ціцерона, коли воно на веслах наближалося до
берега. Круки сіли на реї обабіч щогли, причому одні з них
372
кричали, інші дзьобами рвали кінці снастей. Усі визнали це
за лиховісну прикмету. Ціцерон зійшов на берег, подався
в садибу і там ліг відпочивати. Багато круків сиділо на вікні,
пронизливим вереском порушуючи тишу, а один підлетів
до ліжка, де, закутавши голову, відпочивав Ціцерон, і
дзьобом трішки стягнув плащ із його обличчя. Бачачи таке
диво, раби почали картати себе за те, що нічого не роблять
для врятування свого хазяїна, а тільки бездушно чекають
тієї хвилини, коли стануть свідками його смерті, тоді як
дикі створіння подають йому допомогу і піклуються про
нього, щоб він безвинно не загинув. Вони почасти упросили,
почасти силою поклали Ціцерона на ноші й понесли його
до моря.
48. Тим часом наспіли вбивці — центуріон Геренній і
військовий трибун Попілій, якого Ціцерон колись захищав,
звинуваченого в батьковбивстві, а також їхні підручні.
Знайшовши двері зачиненими, воно вломились в дім.
Ціцерона там не знайшли, а всі, хто був усередині, казали,
що не знають, де він перебуває, лише якийсь молодик на
ім’я Філолог, котрий одержав у Ціцерона гарну освіту й
виховання, вільновідпущеник його брата Квінта, сказав
трибуну, що Ціцерона понесли на ношах глухими й тісними
стежками до моря. Захопивши з собою кількох чоловік,
трибун помчав до виходу з гаю кружною дорогою, а
Геренній бігом гнав стежкою. Почувши тупіт, Ціцерон наказав
рабам зупинитися й покласти ноші на землю. Підперши,
за звичкою, лівою рукою підборіддя, він безстрашно чекав
на своїх катів, брудний, давно не голений, із змарнілим
від журби обличчям. Більшість присутніх заплющила очі,
коли Геренній вбивав його. Ціцерон сам підставив шию
під меч, і Геренній перерізав йому горло. Так загинув
Ціцерон на шістдесят четвертому році життя 134. Відповідно
до наказу Антонія, Геренній відрубав йому голову й руки,
якими він написав «Філіппіки». Ціцерон сам назвав промови
проти Антонія «Філіппіками» 135, так вони називаються
по сьогодні.
49. Ко. м в Рим доставили відрубані частини Ціцеронового
тіла, Антоній був тоді на виборах службових осіб. Почувши
про це й побачивши їх, він заволав: «Тепер кінець стратам!»
Голову й руки Ціцерона він наказав виставити на
ораторському підвищенні над корабельними носами 136 —
видовище, від якого кров холола в римлян. А ввижалося їм, що вони
бачать не обличчя Ціцерона, а образ душі Антонія. Лише
в одному Антоній повівся справедливо — в тому, що видав
373
Філолога Помпонії, дружині Квінта. Коли цей нікчема
потрапив до її рук, вона піддала його найстрашнішим
катуванням. Так, вона змусила його відрізати шматочками
власне м’ясо, смажити і їсти. У всякому разі, так
розповідають деякі письменники. Однак, вільновідпущеник Ціцерона
Тірон зовсім не згадує про зраду Філолога.
Мені відомо, що через багато років Цезар якось прийшов
до одного із своїх онуків. Хлопець саме мав у руках якийсь
твір Ціцерона і злякано сховав його під одяг. Цезар помітив
це, взяв у нього книжку і, стоячи, прочитав чималу її
частину. Повертаючи її хлопцеві, він сказав: «Вчений це був муж,
дитино, вчений, до того ж любив батьківщину».
Коли трохи згодом Цезар переміг Антонія і став
консулом, він узяв собі за товариша на посаді Ціцеронового
сина 137, в консульство якого сенат велів знищити
зображення Антонія, відмінив усі інші почесті, раніше йому ухвалені,
і повелів, щоб ніхто з Антоніїв не мав імені Марка. Ось так
божество дозволило дому Ціцерона завершити покарання
Антонія.
(ПОРІВНЯННЯ)
50. Оце все, що заслуговує пам’яті з розповідей про
Демосфена й Ціцерона. Не беручи до уваги їхній ораторський
талант, не можна, на мою думку, не відзначити того, що
Демосфен віддав ораторському мистецтву без решти все,
чим наділила його природа, і те, що здобув невсипущим
трудом, перевершуючи переконливістю та силою вислову
своїх суперників на зборах і в судах, пишнотою і блиском —
красномовців, точністю і майстерністю — софістів. Ціцерон
став глибоко освіченим і всебічним оратором завдяки
наполегливій праці, крім того, він залишив чимало філософських
творів на зразок учення академіків, навіть у його судових
промовах скрізь пробивається бажання похизуватися своєю
вченістю.
Проявляється в промовах і вдача кожного з них.
Красномовство Демосфена далеке від будь-яких оздоб і
пустотливості, націлене на силу й гідність, і не тхне воно
світильником, як ущипливо висловився Пітей, а свідчить про тверезий
розум, глибокодумність і сувору та прикру вдачу, яка. була
загальновідома. Навпаки, Ціцерон від схильності до
дотепу часто скочується до блазенства. Він у суді про
справи, які вимагали поважного трактування, не рахуючись
із пристойністю, говорив з легковажною насмішкою. Так, у
374
промові на захист Целія 138 він сказав, що нема нічого
недоречного, якщо його підзахисний серед загальної
розкоші й пишноти не відмовлявся від насолод, бо не
користувався тим, що дозволено,— просто-таки безглуздя, тим більше,
що найіменитіші філософи в насолоді вбачають щастя 139.
Кажуть також, що, захищаючи під час свого консульства
Мурену, якого притягнув до суду Катон, Ціцерон,
натякаючи на Катона, різко висміював стоїчну філософську школу
за безглуздість так званих «дивних тверджень» |40. Усі
заходились від сміху, не виключаючи й суддів, а Катон,
злегка усміхнувшись, озвався до тих, що сиділи поруч:
«Який жартівник з нашого консула, римляни!» Очевидно,
Ціцерон взагалі від природи був людиною веселою й
жартівливою, його обличчя сяяло ясною усмішкою, а з обличчя
Демосфена не сходив вираз поважний і стурбований, і тому
вороги, як він сам визнає, називали його буркотуном і
упертюхом.
51. Із творів обох можна також побачити, що Демосфен
хвалив себе помірковано й ненастирливо, та й то лише тоді,
коли цього вимагала вища мета, бо в інших випадках він був
обачливий і скромний, Тоді як надмірне самовихваляння
Ціцерона говорить про нестримну жадобу слави. Ціцерон
кричить, що зброя повинна поступатися перед тогою, а
тріумфальний лавр — перед силою слова 14 *. Кінець кінцем, він
розхвалює не лише свої подвиги й діяння, а й промови, які
виголосив і записав, немов той хлопець, що змагається з Ісо-
кратом, Анаксіменом 142 та іншими софістами, а не як
людина, котра вважає себе покликаною вести і повчати
римський народ:
Своїм мечем тяжким він ворогам страшний мз.
Державному діячеві необхідно діяти з допомогою слова, але
сліпо ганятися за славою, яку дає красномовство,—
непристойно. Коли дивитися з такого погляду, величнішим і
змістовнішим виявляється красномовство Демосфена, який
казав, що красномовство його — це своєрідна справа, яка не
може обійтися без прихильності слухачів, а тих, що
хизуються такою справою, він вважав нікчемними
ремісниками 144.
52. Значення одного й другого на народних зборах і в
державній діяльності було однаково ветшке, тож навіть
воєначальники й полководці зверталися до них за підтримкою.
Так, до Демосфена зверталися Харет, Діопіт, Леосфен, до
Ціцерона — Помпей і молодий Цезар, як свідчить сам Цезар
375
у своїх спогадах, присвячених Агріппі й Меценату 145. Того,
в чому, як гадають, яскраво проявляється і перевіряється
характер людини, тобто високої влади, яка розбурхує
пристрасті й розкриває всі погані риси людської натури, Демо-
_фен не мав, до того ж він не спробував у цьому своїх сил, бо
не займав жодної важливої посади, навіть не стояв на чолі
війська, яке зібрав проти Філіппа. Інакше було в Ціцерона:
його посилали квестором на Сіцілію й намісником у Кілікію
та Каппадокію. І в той час, коли процвітала жадоба наживи,
коли полководці й правителі, яких відправляли в провінції,
вдавалися до грабунку, хоч крадіжка — річ неблагородна,
коли брати чуже не вважали за щось ганебне і кожний, хто
в міру здирав, тим самим здобував прихильність населення
Ціцерон дав переконливі докази своєї відрази до наживи,
свого людинолюбства й чесності. А в самому Римі, вибраний
консулом, насправді ж, наділений необмежною владою
диктатора, для боротьби із змовниками, яких очолював
Катіліна, він підтвердив слушність віщих слів Платона, що
держави тільки тоді відпочинуть від бід, коли велика сила й
мудрість якимсь щасливим збігом обставин з’єднаються із
справедливістю 146.
Демосфена ганять за те, що він заробляв своїм
красномовством (так, він потай написав промови для Форміона та
Аполлодора, які судилися один з одним), його звинуватили
в тому, що він узяв гроші від перського царя, його засудили
за те, що він прийняв хабара від Гарпала. Навіть якщо стати
на ту точку зору, що ті, хто пише таке (а їх чимало),
допустилися брехні, то неможливо заперечити, що Демосфен не
знайшов у собі сили духу байдуже дивитись на царські
подарунки, піднесені ласкаво й шанобливо — та це й не дивно
для людини, яка позичила гроші під заставу кораблів. А
Ціцерон, як уже було сказано, відмовився взяти щедрі дарунки,
хоч як настійно його прохали, і від сіцілійців, коли був еди-
лом, і від царя Каппадокії, коли був там намісником, і від*
друзів, коли йшов на вигнання.
53. Вигнання для одного, викритого в хабарництві, було
ганьбою, а другому принесло велику славу, бо він потерпів за
те, що винищив тих,хто шкодив батьківщині. Через те за
Демосфена ніхто не сказав і слова, а з приводу вигнання
Ціцерона сенат на знак смутку змінив одяг і не хотів
обговорювати будь-які справи, поки народ не винесе ухвали про
повернення Ціцерона. Якщо Ціцерон жив на вигнанні в Македонії
у повній бездіяльності, то Демосфен розгорнув широку
діяльність на благо держави й на вигнанні. Як уже було
зга376
дано, він допомагав грекам, їздив від міста до міста,
виганяючи македонських послів, і виявив себе далеко кращим
громадянином, ніж Фемістокл і Алківіад у подібному
становищі 147. І, повернувшись із вигнання, він відстоював
попередні погляди на державні справи, воюючи проти Антіпатра
й македонян. А Ціцерона Лелій 148 у сенаті ганив за те, що він
зберігає мовчання в той час, як Цезар, ще безбородий
молокосос, домагається консульства всупереч законам. Докоряв
Ціцерону в листах і Брут за те, що він виростив тиранію,
гіршу й тяжчу від тієї, яку він, Брут, знищив.
54. А тепер — як загинули вони. Глибоким співчуттям
проймаєшся сценою, як Ціцерона, опанованого страхом
старого, носили з місця на місце раби, як він утікав від смерті,
як ховався від убивць, що прийшли по його душу трохи
раніше від строку, призначеного природою, і як був убитий.
А в Демосфена, хоч він і намагався випросити собі життя,
викликає подив те, що він заздалегідь підготував собі отруту
і старанно беріг її; гідне подиву в нього і те, як він прийняв
її, коли бог не дав йому притулку, і коли він немов
врятувався під захистом іншого, вищого вівтаря, і, вихопившись
із рук озброєних списоносців, загинув, поглузувавши з
жорстокості Антіпатра.
АНТИЧНИЙ МАЙСТЕР БІОГРАФІЧНОГО ЖАНРУ
Либонь, мало хто з тих, що залюбки зачитуються творами про життя
й діяльність видатних людей, задумується над питанням про походження
біографічного жанру — де й коли він виник. А з’явився він, як і переважна
більшість сучасних літературних родів і жанрів, у далекій грецько-римській
давнині Бо вже в античній літературі викристалізувалися певні його
різновиди, мовно-стилістичні особливості, була розроблена й відповідна теорія
цього жанру. Як і нас, античних читачів цікавило життя і діяльність
видатних полководців, державних діячів, філософів, письменників, ораторів,
учених. З доволі широко розвинутої літератури цього роду сьогодні
найбільш відомі твори Плутарха, Непота і Светонія. 3 цих імен, безперечно,
найбільшої слави зажило ім’я Плутарха, автора славнозвісних
«Порівняльних життєписів», які вже в античності користувалися величезною
популярністю, зберегли її протягом багатьох подальших століть і ще й сьогодні
знаходять численних читачів, які бажають ознайомитися з життям
знаменитих людей стародавнього світу — великого завойовника Александра
Македонського, уславленого римського полководця й політичного діяча
Юлія Цезаря, славетних ораторів Демосфена й Ціцерона, видатного
державного діяча стародавніх Афін Перікла та інших.
Але що ми знаємо про самого всесвітньо відомого представника
біографічного жанру в античній літературі?
Давньогрецький філософ-мораліст і визначний письменник Плутарх
(бл. 46 — бл. 126 pp. н. е.) народився в Херонеї, невеликому місті Беотії,
однієї з областей центральної Греції. Походив він із знатної й багатої
родини, освіту здобув у Афінах, де вивчав філософію під керівництвом
платоніка Аммонія, а також риторику, математику і природознавчі науки, багато
подорожував, не раз бував у Римі, столиці величезної Римської імперії,
де виступав публічно й мав численних друзів у колах правлячої верхівки,
навіть в особі імператорів Траяна (98—117 pp. н. е.) та Адріана (117—
138 pp. н. е.). За часів Адріана Плутарх був прокуратором по управлінню
імператорськими маєтками в Ахайї (таку назву мала Греція, перетворена
на римську провінцію). Як патріот рідного міста, Плутарх волів
проживати в Херонеї; земляки дуже поважали його, він брав активну участь у
громадському житті міста і навіть заснував філософську школу, щось на
зразок філії афінської Академії Платона. Коли письменник помер, йому
спорудили на громадські кошти пам’ятник, надгробний напис якого зберігся
донині.
Плутарх був дуже плідним і різнобічним письменником. Античний
список його творів налічує двісті двадцять сім назв; до наших днів дійшли
сто п’ятдесят чотири твори. Багату літературну спадщину Плутарха
звичайно поділяють на дві великі групи: 1) моральні трактати і 2) історичні
біографії. Група творів, яка має загальну назву «Моралії» або «Моральні
378
трактати» — це статті невеликого розміру на різні теми — філософського,
етичного, релігійного, психологічного, музикознавчого, літературознавчого
змісту. У своїх філософських поглядах Плутарх, хоч формально зараховує
себе до школи Платона, по суті — еклектик, який поєднував поняття,
концепції, доктрини різних філософських напрямків (Платона, Епікура,
стоїків) . Плутарх — філософ не абстрактний, а практичний, тому в його «Мо-
раліях» переважає етична тематика (наприклад, про цікавість, гнів,
заздрість, балакучість, дружбу, любов до дітей, братерську любов, сімейне
ясиття тощо). Він любить змальовувати високі моральні якості, сувору
доброчесність, простоту звичаїв, героїзм, патріотизм, вільнолюбність і т. ін.
Питанням літератури присвячені такі його твори, як «Порівняння Арісто-
фана й Менандра», «Життєписи десяти ораторів», «Про упередженість
Геродота», «Як слухати поетів». Переважна більшість його трактатів має
форму діалогу, який завдяки Платону здобув собі право громадянства в
античній філософській літературі. «Моралії» цінні численними цитатами
з давньогрецьких поетів і прозаїків класичного періоду, а також
критичними висловлюваннями самого Плутарха.
Проте особливої слави зажив Плутарх завдяки своїм «Порівняльним
життєписам» Це біографії п'ятдесяти уславлених діячів античного світу.
Названі вони «порівняльними» чи «паралельними» (як назвав їх сам автор)
тому, що життєписи знаменитих людей подані попарно, тобто кожна пара
складається з двох біографій: одна — знаменитого грека, друга —
знаменитого римлянина. До наших днів дійшли двадцять три пари таких
біографій, тобто сорок шість парних життєписів і, крім того, чотири поодинокі
біографії. Отже, усього збереглося п’ятдесят біографій. Добір історичних
постатей для зіставлення базується на критерії однакової категорії слави,
наприклад, полководницької (Александр Македонський і Гай Юлій Цезар),
політичної та ораторської (Демосфен і Ціцерон), великого багатства
(Нікій і Красс), законодавчої діяльності (Лікург і Нума Помлілій),
соціальної перебудови (Агіс і Клеомен; Тіберій і Гай Гракхи) тощо. Пари
біографій об'єднані, як правило, спільною післямовою — підсумковим
порівнянням схожих і відмінних рис, у якому розкривається ставлення
автора до своїх героїв. У багатьох випадках парі життєписів передує ще
й спільний вступ (наприклад, до життєписів Александра Македонського
і Юлія Цезаря, Демосфена і Ціцерона). Інколи утворення парних
біографій досить натягнуте, штучне (наприклад, Перікла і Фабія Максіма або
Агесілая і Помпея).
Життєписи, що збереглися до наших днів, не становлять повного
доробку Плутарха в біографічному жанрі. Так, деякі біографії, як, наприклад,
героя битви при Термопілах Леоніда, улюбленого героя Плутарха, фіванця
Нпамінонда та інших — усього 20 життєписів — загубилися в плині
часу.
Біографічний жанр не був винаходом Плутарха. Вже задовго до нього
олександрійські вчені складали життєписи видатних письменників і
філософів, культивували цей жанр і перипатетики, тобто послідовники Арісто-
теля, але Плутарх першим упровадив біографічний жанр в історію. Біографії
Плутарха — не наукові дослідження, а популярний виклад основних відо-
Мостей про того чи того славетного діяча, запозичених у інших письменників,
переважно істориків (наприклад, Геродота, Фукідіда, Ксенофонта, Ефора,
379
Теопомпа, Полібія, Тімея, Діонісія Галікарнаського — з грецьких; Лівія,
Саллюстія, Непота, Цезаря та інших — з римських) та з мемуарної
літератури. Сам Плутарх, до речі, не вважав себе істориком. Мета автора
біографій, на його думку, відмінна від завдань історика. Своє завдання
він сформулював у біографії Александра Македонського в такий спосіб:
«Ми пишемо не історію, а життєписи; часто незначний вчинок, слово чи
жарт краще розкривають характер людини, ніж битви, в яких десятки
тисяч убитих, ніж керівництво величезними арміями й облоги міст. Подібно
до того, як живописці, мало звертаючи увагу на інші частини тіла,
добиваються схожості завдяки точному зображенню обличчя і виразу очей,
у яких проявляється характер людини, так хай і нам буде дозволено
складати життєписи, проникаючи в те, що складає духовний світ людини,
залишивши іншим право на описи великих справ і битв».
Отже, у Плутарха на першому плані не достовірність історичних фактів,
не виявлення їх причин та закономірностей в історичному процесі; у центрі
його уваги стоїть характер окремої особи — того чи того діяча, моральні
якості того чи того героя, значно менше цікавить його перебіг історичних
подій. У своїх біографіях Плутарх ставив перед собою завдання виховного
характеру, намагаючись показом історичних постатей, їхніх вад і чеснот
викликати в читача прагнення до доброчесності, піднести його морально,
застерегти від злодіянь. Його життєписи мали викликати бажання
наслідувати знаменитих людей, долі яких він описував. «Не приносять користі,—
пише Плутарх у життєписі Перікла,— такі твори, які не пробуджують
прагнення до наслідування: доблесними справами люди не лише
захоплюються, а й бажають наслідувати тих, хто їх здійснює». Образи видатних
людей він пропонує читачам як зразки для морального вдосконалення,
щоб, «дивлячись в історію, немов у дзеркало, кожний старався змінити на
краще власне життя і влаштувати його за прикладом тих, про чиї доблесті
розповідає автор («Емілій Павел», розд. І). Втіленням справедливості,
людинолюбства, доброти показані Арістід, Лікург, Перікл, Евмен, Фокіон,
зразками волелюбності є образи Катона, Коріолана, Тімолеона, Брута,
братів Гракхів. Переважна більшість персонажів Плутарха — це позитивні
герої, які відзначаються патріотизмом і відвагою, простотою звичаїв і
скромністю. Плутарху пощастило виліпити пластичні образи видатних
людей античності, образи, не схожі один на одного. Він дав цілу галерею
таких образів, хоча історично вони не завжди достовірні, бо створені не
ученим істориком, а моралістом. Але як художні образи історичні постаті
античності у Плутарха надзвичайно рельєфні, живі, змальовані всебічно,
на тлі широкої панорами суспільно-політичного життя. З симпатією
написаний портрет романтичного Александра Македонського, зворушує
трагічна постать невтомного борця за свободу Греції Демосфена, викликають
співчуття образи античних революціонерів, захисників прав трудового
люду — спартанців Агіса і Клеомена та римлян — братів Тіберія і Гая
Гракхів, величчю дихає портрет керманича афінської демократії Перікла,
непривабливо зображений багатий лихвар Красс, який придушив повстання
Спартака.
Античний біограф віддає належне й людям низького соціального
становища. Так, усупереч римській історіографії, він з симпатією зобразив
постать вождя повсталих рабів Спартака. Плутархів опис цього повстання
380
в декількох розділах біографії Красса (розд. 8—11) має виняткову
цінність для історичної науки.
Особистість Плутарх розуміє статично, як закінчений у собі характер,
тому, як правило, не показує його у розвитку і становленні. Головна увага
письменника скерована на період розквіту особистості, коли характер
людини вже сформувався, коли всі її якості вже склалися, тому Плутарх
не цікавиться дитинством і юністю своїх героїв.
Крізь Плутархові життєписи пробивається визнання виняткової ролі
великих людей в історії. Такий погляд та індивідуалізм характерні не лише
для нього, а й для деяких інших письменників епохи Імперії. Та й як тут
не дійти такого висновку, коли бачиш, що такі великі люди, як Александр
Македонський або Гай Юлій Цезар докорінно змінили карту Стародавнього
світу, або коли діяльність Перікла настільки позначилась на історії Афін,
що період його перебування при кермі влади називають «золотим віком
Перікла»?
Отож, незважаючи на суб’єктивність «Порівняльних життєписів»,
інколи довільне поводження з історичними фактами, в цілому вони мають
велике значення для розуміння історії Стародавньої Греції і Риму.
Виходячи з того погляду, що метою його творів не є опис подій, а
змалювання характерів, які проявляються не лише в блискучих подвигах, а
й у незначних учинках, влучних висловах, сімейному житті, Плутарх
наводить усілякі анекдоти, багато уваги присвячує приватному життю своїх
героїв, їх зовнішньому вигляду. Так, для характеристики Александра
Македонського, на думку Плутарха, важлива його розмова з філософом
Діогеном, коли великий полководець привселюдно заявив, що він хотів би
стати Діогеном, якби не був Александром.
Плутарх — талановитий оповідач. Він уміє зацікавити читача і змістом
життєписів, і колоритним зображенням знаменитих греків та римлян, і
мінливим тоном своєї оповіді — то спокійно-неквап)швим, то схвильовано-
драматичним. З непідробним драматизмом описані останні хвилини життя
Демосфена, Ціцерона, Помпея, Цезаря, Антонія, розгром римської армії
під командуванням Красса в битві з парфянами біля Карр («Красс», розд.
26—32), сцена прощання Брута з дружиною Порцією («Брут», розд. 13),
хвилює розповідь про те, як Клеопатра підняла у вікно вежі, в якій
зачинилася, вмираючого Антонія («Антоній», розд. 37).
Знайшло вияв у «Порівняльних життєписах» Плутарха і його
марновірство: він не пропускає нагоди розповісти про всілякі чудеса й дивні
знамення, начебто пов’язані з певними історичними подіями, переказує
безліч різних прикмет, довіряє провіщенням оракулів.
«Порівняльні життєписи» Плутарха — вершина античного
біографічного жанру — користувалися незмінним успіхом на протязі багатьох віків
завдяки цікавому змістові, живій характеристиці героїв, духові гуманності,
високому громадянському звучанню, глибокій ерудиції автора, простоті
і ясності викладу. Велику популярність вони здобули, як і його твори на
моральні й педагогічні теми, в епоху Відродження. їх високо цінували такі
гуманісти, як Еразм Роттердамський, Рабле, Монтень. Останній писав у
«Нарисах»: «3 будь-якого погляду Плутарх — мій автор; це філософ, який
вчить доброчесності». Поважали Плутарха гуманісти, а також керівники
.Реформації як ворога аскетизму, людинолюбного мораліста. 3 біографій
381
Плутарха черпав матеріал для своїх римських трагедій («Коріолан», «Юлій
Цезар», «Антоній і Клеопатра») Шекспір. З Плутархових життєписів
запозичили сюжети для своїх драм Корнель («Цінна», «Серторій», «Смерть
Помпея», «Агесілай») і Расін («Мітрідат»). Плутархом зачитувався в юні
роки Ж.-Ж. Руссо, як сам він про це згадує у «Сповіді»; античний біограф
був одним з улюблених письменників Монтеск’є, Гете, Шіллера, Емерсона.
Діячі французької революції, а в Росії декабристи захоплювалися Плутар-
ховими героями як втіленнями волелюбності і громадянських чеснот.
«Порівняльні життєписи» перекладені багатьма європейськими мовами.
Деякі народи, в тому числі росіяни, мають кілька перекладів цього твору.
Українською мовою біографії Плутарха досі не перекладалися, лише в
посібнику «Антична література. Хрестоматія», що його упорядкував О. І. Бі-
лецький (1968), вміщено декілька розділів із життєписів Солона й Лікурга,
які переклав Ю. Ф. Мушак. Нинішній переклад біографій є першою
спробою заповнити серйозну прогалину в нашій перекладній літературі
Йосип КОБІВ
КОМЕНТАРІ
ПЕРІКЛ
1. Йдеться про Гая Юлія Цезаря Октавіана, першого римського імпе
ратора (27 р. до н. е.— 14 р. н. е.), прозваного Августом, онука Taj
Юлія Цезаря.
2. Характерне для античних греків зневажливе ставлення до прац
ремісників і художників, яка вважалася негідною вільного громадянина
3. А н т і с ф е н (бл. 435—370 pp. до н. е.) — учень Сократа, засновниі
філософської школи кініків.
4. Ісменій з Тісби в Беотії, знаменитий флейтист.
5. Мова йде про Філіппа II; македонського царя, та його сина Алексан
дра Македонського.
6. Ф і д і й — великий давньогрецький скульптор і архітектор (бл. 500—
431 pp. до н. е.), творець славнозвісної статуї Зевса Олімпійського (в Олім
пії), яку вважали одним із семи чудес світу, та Афіни-Паллади (в Афінах)
Фідія несправедливо обвинуватили у крадіжці частини золота, призначеного
на прикрашення статуї Афіни.
П і с а — місто в Еліді, області Пелопоннесу, на території якої
відбувалися Олімпійські ігри.
7. Поліклет — видатний давньогрецький скульптор і теоретик ми
стецтва (V ст. до н. е.), творець знаменитої статуї богині Гери, яка стоялг
у храмі міста Аргоса на Пелопоннесі.
8. А н акреонт, Філемон, Архілох — славетні давньогрецьк
лірики.
9. Д е м — територіальний самоврядний адміністративний округ Аттіки
на які підрозділялися філи — великі територіальні округи (філа — первісно
«плем'я»).
10. Морська битва між грецьким і перським флотами біля мису Мікале і
Малій Азії відбулася 479 р. до н. е. і принесла перемогу грекам.
11. Пісістратиди — Гіппій і Гіппарх, сини Пісістрата, тиранг
Афін (560—527 pp. до н. е.). Після смерті батька взяли владу в свої руки
у 510 р. їх владі покладений був край.
12. Кратін — визначний аттічний комедіограф (V ст. до н. е.)
суперник Арістофана.
13. Кронос (Крон) — син Урана і Геї; скинув свого батька і стаї
правити світом. Згодом Кроноса скинув його син Зевс.
Гомер називає Зевса «нефелегеретом», тобто «збирачем хмар». Кратії
на зразок цього епітета утворив слово «кефалегерет» — «збирач голів»
глузуючи з Перікла, який мав велику голову.
14. Телеклід — давньогрецький комедіограф (V ст. до н. е.).
15. Евполід —разом з Арістофаном і Кратіном найвидатнішиї
представник старої аттічної комедії. У комедії «Деми», поставленій 415 f
до н. е., розповідається про прихід з підземного царства на землю герої
384
греко-перських війн з метою показати переваги давнього ладу над новим
і висміяти крайнощі демократії.
16. X і р о н — у давньогрецькій міфології людинокінь, кентавр, учитель
Ахілла.
17. З е н о н з Елеї в Італії (V ст. до н. е.) — філософ, учень Парменіда.
Історичне значення має його вчення про пізнання. Плутарх показує
його як засновника діалектики — мистецтва вести суперечку.
18. Т і м о н з Фліунта (III ст. до н. е.) — сатиричний поет.
19. Анаксагор з Клазомен у Малій Азії (бл. 500—428 pp. до
н е.) — великий давньогрецький філософ, який вважав рушійною силою
світу «нус» («розум»), уявляючи його як найтоншу матерію.
20. І о н з Хіосу (помер 422 р. до н. е.) — поет і прозаїк.
21. Кімон (504—449 pp. до н. е.) —син Мільтіада, переможця
у битві коло Марафона в 490 р. до н. е., видатний афінський полководець
і політичний діяч консервативної партії.
22. Давньогрецький трагік здавав для постановки тетралогію, до складу
якої входили три трагедії і одна сатирівська драма — щось середнє між
трагедією і комедією,— яка ставилась для того, щоб розрядити важкий
настрій після трагічної трилогії.
23. Ф у к і д і д, син Мелесія — афінський державний діяч і оратор,
один з лідерів консервативної партії в Афінах, противник політики Перікла,
вигнаний з Афін у 445 р. до н. е.
24. А р і с т і д (бл. 540—467 pp. до н. е.) — афінський полководець
і впливовий політичний діяч, учасник греко-перських війн, стояв на чолі
афінського морського союзу. Відомий своєю справедливістю й
безкорисливістю.
Фемістокл (бл. 525—бл. 459 pp. до н. е.) — афінський
полководець і видатний державний діяч, проводир демократичної партії. При ньому
Афіни стали могутньою морською державою.
25. Крітолай — філософ-періпатетик і ритор II ст. до н. е.
26. Саламінська трієра — «Саламінія»,— священний корабель, на якому
вирушали релігійні посольства на храмові свята, наприклад, на острів Делос.
27. Е ф і а л ь т — видатний політичний діяч, один з проводирів
демократичної партії, противник Кімона. З його ініціативи в 461 р. до н. е.
була обмежена влада Ареопагу — найдавнішої ради в Афінах, опори
аристократії. Ефіальт загинув у 457 р. до н. е. як жертва олігархічної
змови.
28. Платон. Держава, VIII.
29. Платон. Федр, 270 а.
30. Див. комент. 23.
31.Егіна — острів у Саронській затоці, між Аттікою і Пелопоннесом,
предмет суперечки між Афінами і Спартою. Взаємини між Егіною й
Афінами були вкрай ворожими.
32. С т е с і м б р о т з острова Тасосу — давньогрецький софіст,
коментатор творів Гомера, автор твору «Про Фемістокла, Фукідіда й Перікла».
33. Ф у к і д і д, син Олора (464 — бл. 400 pp. до н. е.) — видатний
Давньогрецький історик, автор «Історії Пелопоннеської війни»; тут посилан-
Ня на книгу II, розділ 65 цієї праці.
34. Клерухії — розподіл земельних ділянок у завойованих країнах
‘З Плутарх
385
за жеребом між бідними громадянами Афін, яких туди переселяли.
Переселенці називалися клерухами. Таке переселення мала подвійну мету:
забезпечення бідних громадян землею і військову охорону придбаних
земель.
35. Арістотель. Державний лад афінян, 29.
Д а м о н і д і згаданий раніше JI а м о н — та сама особа.
36. Під архонтом мається на увазі архонт-епонім, голова колегії із
дев’яти архонтів — високих службових осіб; крім нього, до цієї колегії
належали: архонт-цар, який був верховним жрецем, архонт-полемарх,
який відав військовими справами, і шість архонтів-тесмотетів
(законодавців).
37. Танагра — місто в Беотії; спартанці вторглися в цей округ
457 р. до н. е.
38. Мається на увазі судовий процес 463 р. до н. е., в якому Кімона
звинувачували в тому, що після завоювання острова Фасосу він не пішов
походом на Македонію і не завоював її, начебто підкуплений македонським
царем.
39. Ідоменей з Лампсака (III ст. до н. е.) — учень і друг Епікура,
автор творів «Про учнів Сократа» і «Про народних вожаків».
40. Так називали себе аристократи.
41. Херсонес — півострів на півночі Греції, сьогодні Галіполі.
42. Наксос і Андрос — острови в Егейському морі.
43. Бісалти — плем'я у Фракії (країна на території теперішньої
Болгарії).
44. С і б а р і с — грецьке місто в Південній Італії. Жителі Сібаріса
(сибарити) славилися пристрастю до розкошів. Зруйноване жителями
міста Кротона в 510 р. до н. е.; відбудоване в 446 р. до н. е. під назвою
Фурії.
45. Скарбниця морського союзу, утвореного для продовження війни
з персами і визволення решти греків, у 454 р. до н. е. була переведена з
острова Делосу в Афіни і відтоді, по суті, стала афінською державною
скарбницею.
46. 3 е в к с і с — славетний давньогрецький живописець (друга
половина V ст. до н. е.). Агатарх із Самосу — живописець; започаткував
давньогрецьку сценографію.
47. Парфенон (Партенон) — храм Афіни на Акрополі.
Побудований на місці зруйнованого персами в 480 р. храму; мав 100 аттічних
футів у довжину і тому називався «Стофутовий». Цю назву зберіг і
Парфенон, хоч був далеко більших розмірів.
48. Е л е в-с і н — місто неподалік від Афін, де відбувалися містерії
на честь богинь Деметри й Персефони.
49. Платон. Горгій, 455 е.
50. Одеон — державний будинок для музичних виступів в Афінах.
51. Панафінеї — найурочистіше свято на честь Афіни-Паллади
з процесією до її храму — Парфенона на Акрополі — та спортивними Й
музичними змаганнями. Великі Панафінеї відбувалися кожних чотири
роки, а малі (без процесії) — щороку.
52. Афіна Гігія — Афіна Зцілителька.
53. П і р і л а м п — багатий афінянин, розводив павичів, які були в той
386
час такою рідкістю, що люди з різних міст Греції приїжджали подивитися
на них.
54. Платон. Федр, 271 с.
55. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, кн. II, 65,8.
56. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, кн. II, 65,8.
57. Леократ, Міронід і Толмід — видатні афінські
полководці V ст. до н. е.
58. Е т е й ц і — жителі місцевості біля підніжжя гори Ети у Фессалії.
59. Толмід загинув у 446 р. до н. е. під Коронеєю в Беотії.
60. П е г и — портове місто в Мегаріді, області, яка межувала з
Аттікою.
61. Сікіонці — жителі Сікіона, міста в Північному Пелопоннесі;
Немея — місто неподалік від Сікіона, уславлене іграми, що відбувалися
кожних два роки.
62. Т р о ф е й — пам’ятка про перемогу — стовп, прикрашений зброєю,
забраною у ворога після перемоги.
63. А х е л о й — річка, яка розділяла Акарнанію й Етолію, дві області
в Середній Греції; вливається в Іонійське море.
64. Е н і а д и — місто в Акарнанії в гирлі Ахелоя.
65. П о н т — нинішнє Чорне море, а також країна на його південному
березі.
66. Афіняни двічі — в 463 і 449 pp. до н. е. — відправляли флот на
допомогу єгиптянам, які повстали проти персів.
67. Алківіад (бл. 451—404 pp. до н. е.)—політичний діяч і
стратег Афін, походив із знатного аристократичного роду. Відзначався
безпринципністю й політичною нестійкістю, обстоював завоювання Сіцілії.
68. Священна війна — мова про війну в 448 р. до н. е. за володіння
храмом Аполлона в Дельфах, де був знаменитий оракул.
69. Евбея повстала в 446 р. до н. е., намагаючись вийти з морського
союзу, керованого афінянами.
70. Плістонакт вторгнувся в Аттіку в 445 р. до н. е.
71. Гіліпп — спартанський полководець, часів Пелопоннеської
війни, розгромив афінське військо на Сіцілії у 413 р. до н. е.
72. Лісандр — спартанський полководець, який у 404 р. до н. е.
переміг афінян у морському бою біля Егоспотам і взяв Афіни; йому
Плутарх присвятив окрему біографію.
73. Теофраст (бл. 372—287 pp. до н. е.) — філософ, учень Арісто-
теля, після його смерті керівник періпатетичної школи.
74. Талант — найбільша давньогрецька вагова й грошова одиниця.
Як грошова одиниця талант дорівнював 6000 драхм, як вагова дорівнював
26,2 кг.
75. X а л к і д а — місто на острові Евбеї; гіппоботи — досл. «ті, що
годують коней» — великі землевласники.
76. Г і с т і є я — місто на Евбеї; після заселення афінянами
перейменоване на Ореос.
77. Війна з островом Самосом припадає на роки 441—439 до н. е.;
велася вона за місто Прієну, що в Малій Азії.
78. M і я е т — багате торгове місто на західному узбережжі Малої
Азії.
13*
387
79. Аспасія — афінська гетера, славилась високою культурою і
красою, стала дружиною Перікла в 450 р. до н. е.
80. Есхін — учень Сократа, ритор і письменник, автор діалогу
«Аспасія». Його повідомлення — явна нісенітниця, тому що Перікл помер восени
429 р. до н. е., а Лісікл — узимку наступного року.
81. Платон. Менексен, 235 е.
82. Омфала і Деяніра — дружини Геракла.
83. Сина Перікла й Аспасії вважали незаконнонародженим, тому
що між Афінами й Мілетом, рідним містом Аспасії, не було договору, який
би стверджував законність шлюбів між громадянами цих міст-держав.
Про «Деми» Евполіда див. примітку 15.
84. Мається на увазі Кір II Молодший, який повстав проти свого брата
Артаксеркса, перського царя, і загинув у битві біля Кунакси в 401 р. до н. е.
85. Піссуфн — сатрап (намісник) міста Сард, столиці завойованої
персами Малої Азії.
86. Очевидно, або Плутарх наплутав, або Арістотель у якомусь творі,
що не зберігся, допустився помилки, тому що Фукідід, історик
Пелопоннеської війни, нічого про такий факт не знає.
87. Сова була чимось на зразок герба Афін, її зображення карбували
на монетах.
88. Полікрат — володар острова Самосу (VI ст. до н. е.).
89. Цитата з комедії Арістофана «Вавілоняни», яка збереглась у
фрагментах.
90. Ефор — давньогрецький історик (IV ст. до н. е.).
91. Гераклід Понтійський (IV ст. до н. е.) — письменник,
який писав на різні теми.
92. Дурід Самоський (340—270 pp. до н. е.) — давньогрецький
історик і письменник, автор історії Греції від 371 р. до н. е. і твору,
присвяченого історії та культурі острова Самосу.
93. Смисл слів Перікла такий: як старій жінці не личить вживати
духи, так і Ельпініці не слід устрявати в політику.
94. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, VIII, 76, 4.
95. К е р к і р а (Коркіра) — острів у Іонійському морі, навпроти
Епіру, сучасний Корфу.
96. Аркадійка — уродженка Аркадії, області в центральній частині
Пелопоннесу.
97. Під загальногрецьким правом слід розуміти право вільних стосунків
між греками в мирний час; під клятвами — 30-річне перемир’я (див. розділ
24-й).
98. П о т і д е я — місто в Македонії, яке підняло повстання проти
Афін у 432 р. до н. е. і після дворічної облоги здалося.
99. Йдеться про територію між Елевсіном та Мегарою, яка належала
богиням Деметрі й Персефоні, тому названа священною.
100. Арістофан. Ахарняни, р. 524—527. Переклад А. Содомори.
101. У 432 р. до н. е.
102. До таких наклепників належав і Арістофан. Див. комедію «Мир»,
р. 603 і наступні.
103. Наприкінці Мегакл з роду Алкемеонідів дозволив прихильникам
тирана Кілона вийти з храму, де вони шукали захисту після того, як були
388
переможені, запевнивши їм недоторканість, а коли вони вийшли, наказав їх
поголовно перебити. З того часу вважалося, що рід Алкмеонідів (до нього
належала й мати Перікла Агаріста) заплямований скверною. (Фукідід.
Історія Пелопоннеської війни, кн. І, розд. 126 і наступні).
104. У 431 р. до н. е. Це був початок довготривалої Пелопоннеської
війни (431—404 pp. до н. е.).
105. А х а р н и — один із демів Аттіки.
106. Йдеться про хори в комедіях, в яких комедіографи висловлювали
свої погляди на актуальні політичні події.
107. К л е о н — вождь радикальної рабовласницької демократії в
Афінах, противник політики Перікла, прихильник наступальних дій під час
Пелопоннеської війни. Уславився захопленням у полон спартанців на
острові Сфактерії (425 р. до н. е.). Загинув у битві під Амфіполем (422 р.
до н. е.).
108. Сатири — лісові й гірські божества нижчого рангу, козлоногі
супутники бога Діоніса, які уособлювали буйні сили природи. Сатирів
зображали звичайно боягузами. Владика сатирів — Перікл.
109. Важко встановити, якого роду була ця епідемія — чума чи інша
заразна хвороба.
110. Епідавр — місто у північно-східній частині Пелопоннесу. У Епі-
даврі був храм бога-зцілителя Асклепія, тому його називали священним.
111. Протагор з Абдери (бл. 480—410 pp. до н. е.) —відомий
давньогрецький софіст, учитель красномовства. Учив, що неможливо знати,
чи існують боги, чи ні, а тим більше, які вони є. За це його звинуватили
в безбожництві й вигнали з Афін.
112. Єгипетський фараон Псамметіх подарував афінянам у 444 р. хліб,
коли в Афінах панувала дорожнеча.
113. Фратрія являла собою об'єднання певної кількості родів і
входила до складу дема. Афіняни не відмінили закону по незаконнонаро-
джених, а тільки як виняток син Перікла й Аспасії одержав право
громадянства на основі окремої постанови народних зборів.
114. Морська битва коло Аргінузьких островів відбулася 406 р. до н. е.
Афінські стратеги здобули велику перемогу над спартанцями, але шторм
перешкодив їм підібрати й похоронити плаваючі трупи воїнів. Згідно з
давньогрецькими віруваннями, душі непохованих людей були приречені на
страшні муки. Переможців-стр&тегів звинуватили в релігійному злочині і
стратили.
115. Перікл помер у вересні 429 р. до н. е.
116. Так, наприклад, описує оселю богів Гомер у «Одіссеї», VI, р. 44 і
наступні.
ФАБІЙ МАКСІМ
1. Мова йде про Квінта Фабія Максіма (302—203 pp. до н. е.),
видатного римського державного діяча і полководця, який у війні з
Ганнібалом застосував у 217 р. тактику уникнення рішучих зіткнень, турбуючи
ворога дрібними сутичками. За це він був прозваний Кунктатором
(Повільним).
389
2. Етимологія ненаукова. Прізвище Фабій походить від слова faba
біб, по-нашому Бобівський.
3. Квінт Фабій Рулліан (IV ст. до н. е.), перший з роду
Фабіїв, який одержав прізвисько Максім. Уславився успішними війнами з
самнітами, етрусками і галлами.
4. Консулом він був у 213 p., помер 207 р. до н. е.
5. У 233 р. до н. е.
6. Ганнібал — славетний карфагенський полководець, герой другої
Пунічної війни (218—202 pp. до н. е.), завдав поразки римлянам у двох
битвах біля річок ТІціна і Требії (на півночі Італії) у 218 р. до н. е.
7. А н ц і й — місто в Лації.
8. Фалерії — місто в Етрурії.
9. Марк Фурій Камілл — знаменитий римський полководець,
якому після поразки римлян у битві з галлами біля річки Аллії в 390 р. до
н. е. була доручена оборона Рима.
10. Битва коло Тразіменського озера відбулася навесні 217 р. до н. е.
11. З обранням диктатора повноваження всіх інших службових осіб,
за винятком народних трибунів, припинялися. Згаданим консулом, колегою
Фламінія, був Гней Сервілій Гемін. Римські консули (їх було два) мали
кожний свиту з 12 лікторів. Ці ліктори в числі 24 ставали особистою
охороною диктатора.
12. Сивілині книги — книги грецькою мовою, складання яких
приписувалось легендарній пророчиці Сивілі Кумській (з приморського
міста Кум у Кампанії). Вони начебто містили віщування щодо майбуття
Риму. До них зверталися у виняткових випадках.
13. У римлян і в інших італійських племен був звичай у випадках
особливої небезпеки давати обітницю принести Юпітерові в жертву всіх
тварин, які мали народитися в найближчу весну. Це жертвоприношення
називалося «священною весною».
14. Денарій — срібна римська монета, яка дорівнювала чотирьом
сестерціям або шістнадцятьом асам.
Драхма — основна срібна монета у греків, яка дорівнювала шістьом
оболам.
15. Трійку, як і сімку, вважали за ідеальне число. Це знайшло вияв у
латинському прислів’ї: все, що потрійне, досконале. Символіку цифр
проповідували піфагорійці.
16. У 340 р. до н. е., під час війни з латинами, консул Тїт Манлій
Торкват наказав стратити свого сина за те, що той, порушивши його наказ,
вийшов перед табір і в поєдинку вбив ворога.
17. Рідкісний випадок у історії Риму, коли було призначено двох
диктаторів. Гай Юній Брут успішно воював з самнітами і як диктатор
у 302 р. до н. е. вів війну з еквами.
Фабій Бутеон — маловідома особа.
18. Діоген із Сінопа (бл. 404—323 pp. до н. е.) — філософ-кінік.
Про його життя розповідають багато анекдотів.
19. Основу кінноти Ганнібала становили наймані вершники з ну
мідійців — жителів Нумідії, країни в Північній Африці (нині Алжір).
20. Римські військові прапори являли собою зображення орлів,
насаджених на довгу жердину.
390
21. А в ф і д — річка в Апулії, області в південно-східній частині Італії.
22. В е н у с і я — місто в Апулії, батьківщина римського поета Горація.
23. Битва коло Канн відбулася 2 серпня 216 р. до н. е.
24. Барка — йдеться про Магарбала, визначного карфагенського
полководця, який у битві коло Канн командував правим флангом
карфагенської армії.
25. К а п у я — місто в Кампанії, відоме своїми багатствами.
26. Квінт Фабій Піктор — римський історик, який писав
грецькою мовою.
27. Весталки — жриці Вести, богині домашнього вогнища,
покровительки сім’ї і дому.
28.П о с і д о н і й — давньогрецький учений і філософ стоїчного напрямку
(II—І ст. до н. е.), автор історичного твору, в якому описані події від 145 до
86 pp. до н. е. (твір цей не зберігся).
29. Метапонт — місто в Південній Італії, грецька колонія.
30. М а р с и — італійське плем’я, яке населяло середню частину Італії,
відоме своєю відвагою.
31. Луканець — житель Луканії, області в Південній Італії.
32. Р е г і й — місто на півдні Італії.
33. Фабій взяв Тарент у 209 р. до н. е.
34. Мова йде про Квінта Фабія Максіма Рулліана, згаданого в першому
розділі.
35. Син Фабія Максіма помер у 207 р. до н. е.
36. Йдеіься по Публія Корнелія Сціпіона (235—183 pp. до н. е.),
переможця Ганнібала.
37. С і ф а к — нумідійський цар, союзник карфагенян, був узятий в
полон у 203 р. до н. е.
38. У битві коло Зами в 202 р. до н. е.
39. Цитата з трагедії Софокла «Антігона» (р. 163).
40. Фабій помер у 203 р. до н. е., проживши майже сто років. Війна
закінчилась у 201 р. до н. е.
41. Епамінонд (бл. 418—362 pp. до н. е.) — видатний фіванський
полководець і державний діяч.
42. Міронід, Леократ, Толмід — визначні афінські
воєначальники першої половини V ст. до н. е., попередники Перікла.
НІКІЙ
1. Мова йде про Нікія, афінського державного діяча й полководця
V ст. до н. е., одного з керівників невдалої для Афін сіцілійської експедиції
У 415 р. до н. е., і Марка Луцінія Красса, римського політичного діяча й
оратора, учасника першого тріумвірату, керівника невдалого походу на
Парфію у 54 р. до н. е.
2. Війни Афін з сіцілійським містом Сіракузами описав давньогрецький
історик Фукідід у шостій і сьомій книгах своєї «Історії Пелопоннеської
війни».
3. Тімей із Тавроменії у Сіцілії — давньогрецький історик
IV—ЦІ ст. до н. е., автор багатотомної історії Італії та Сіцілії, зневажливо
ставився до праць своїх попередників.
391
4. Ф і л і с т із Сіракуз (IV ст. до н. е.) — історик Сіцілії; твір його не
зберігся.
5. П і н д а р (521—442 pp. до н. е.) — славнозвісний давньогрецький
поет, представник хорової лірики; цитата з оди, яка не збереглася.
6. Д і ф і л із Сінопи (друга половина IV ст. до н. е.) — видатний
представник нової аттічної комедії, з багатющої його спадщини до нас
дійшли дрібні фрагменти.
7. Ксенарх з Афін (IV ст. до н. е.) — давньогрецький комедіограф,
представник середньої аттічної комедії.
8. Ім’я Нікій утворене від грецького слова «ніке» — «перемога».
9. Г е р м о к р а т (V ст. до н. е.) — командуючий сіракузьким флотом
у війні з Афінами в 415 р. до н. е., визначний державний діяч і оратор.
Тімей, використовуючи етимологічну спорідненість імен бога Гермеса і
Гермократа, доводив, що Гермес у особі Гермократа покарав афінян за те,
що напередодні відплиття афінського флоту до Сіракуз хтось уночі
порозбивав і спотворив статуї бога Гермеса (герми), які стояли на
перехрестях вулиць у Афінах.
10. Кора, або Персефона, дружина володаря підземного царства
Плутона, опікунка Сіцілії і зокрема Сіракуз; допомогла Гераклові викрасти
Кербера, триголового потворного пса, який стеріг вхід в Аїд.
И.Егеста — місто в Західній Сіцілії. Його скарга на Сіракузи, з якою
егестійці звернулися до союзних з ними Афін, стала причиною сіцілій-
ської експедиції афінян.
12. Лаомедонт — віроломний володар Трої, який обманув Аполлона
і Посейдона, не заплативши їм за укріплення міста мурами. Щоб урятувати
троянців від страшного морського чудовиська, посланого Посейдоном,
Лаомедонт віддав йому на поталу дочку Гесіону. Геракл на прохання Лао-
медонта вбив потвору і врятував Гесіону, але Лаомедонт не віддав йому
дочку за дружину й обіцяних чудових коней, за що Геракл здобув місто
і вбив Лаомедонта.
13. Арістотель. Державний лад афінян, розд. XXVIII.
14. Ф у к і д і д, син Мелесія, керівник аристократичної партії в Афінах,
противник Перікла. Див.: «Перікл», розд. 6.
15. Терамен — афінський державний діяч другої половини V ст. до
н. е., несталих політичних поглядів, страчений олігархами в 411 р. до н. е.,
його прозвали Котурном, тобто Дволичним, тому що котурн (особливе
взуття, яке носили актори на сцені) можна було взувати однаково і на
праву, і на ліву ногу.
16. Клеон — див. комент. 107 до життєпису Перікла.
17. Рядок з невідомої комедії. Під старцем тут слід розуміти уособлення
афінського демосу.
18. Багаті громадяни в Афінах зобов’язані були на власні кошти
оснащувати військові кораблі (трієрархія), готувати хор для драматичних
вистав або музичних змагань (хорегія), влаштовувати гімнастичні ігри
(гімнасіархія). Такі повинності називалися літургіями. Громадянин, який
на власні кошти підготував хор, називався хорегом.
19. На острові Делосі, місці народження Аполлона й Артеміди, що
п’ять років влаштовувались урочистості, на які прибували греки з усіх
усюд.
392
20. Р е н і я (Ренея) — невеличкий острівець поблизу Делосу.
21. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, VII, 50.
22. Пасіфонт — маловідомий автор діалогів на філософські теми.
^Сив у НІ ст. до н. е., учень філософа Менедема.
23. Лавріотика — місцевість за горою Лаврій на півдні Аттіки.
24. Т е л е к л і д (V ст. до н. е.) — давньогрецький комедіограф,
представник старої аттічної комедії. У цитованих рядках з якоїсь його
комедії міститься натяк на звичай багатих, але бездітних афінянок, які,
бажаючи мати дітей, таємно купували чужу новонароджену дитину й
видавали чоловікові за свою. У той час в Афінах розвелись донощики
(сикофанти), які шантажували під усілякими приводами багатих громадян.
25. Евполід (V ст. до н. е.) —афінський комедіограф, разом
з Арістофаном і Кратіном належить до трійці класичних представників
староаттічної комедії.
26. Арістофан. Вершники, р. 358.
27. Ф р і н і х — аттічний комедіограф, сучасник Арістофана.
28. Стратегій — будинок, де збирались стратеги (полководці).
29. Діоніс був прозваний Мідяком, бо радив афінянам карбувати
мідну монету.
30. Т у р і ї — місто в Південній Італії, засноване на місці зруйнованого
в 510 р. до н. е. Сібаріса, славнозвісного розкішним життям своїх жителів
(звідси сибарит — людина, звикла до розкошів).
31. Цитата з трагедії Евріпіда «Іфігенія в Авліді», р. 449—450.
32. Про Дамона див.: «Перікл», розд. 4.
33. Антіфонт з Рамунта — визначний афінський оратор і
стратег, страчений в 411 р. до н. е. за участь в олігархічному перевороті.
34. П а х е т — афінський полководець; у 428 р. до н. е. захопив місто
Мітілену на острові Лесбосі, яке виступило проти Афін.
35. Помилка Плутарха. Насправді, Каллій переміг і загинув у битві
біля Потідеї на Халкідському півострові в 432 р. до н. е., а Ксенофонт у
429 р. до н. е. змусив Потідею після трьох років облоги капітулювати.
36. Мова йде про поразку афінського війська під командуванням одного
з кращих афінських полководців Демосфена під Егітієм у Етолії, західній
області Середньої Греції, в 427 р. до н. е.
37. Поразка афінян, на чолі яких стояв стратег Гіппркрат, біля Делії в
Беотії мала місце в 424 р. до н. е.
38. Про це йдеться в 34 розділі Плутархового життєпису Перікла.
39. Військові подвиги Нікія у першій половині Пелопоннеської війни:
були такі (не в хронологічному порядку): 1. Захоплення в 424 р. до н. е.
острова Кіфери, розташованого напроти Лаконії, південної області
Пелопоннесу; 2. Придушення в 423 р. до н. е. на Халкідському півострові міст, які
збунтувалися проти Афін (Потідея, Скіоне, Менде, Амфіполь); 3.
Захоплення в 427 р. до н. е. Міної, острівця при вході в Нісею — порт Мегаріди,
області, союзної з лакедемонянами; 4. Похід проти Корінфа в 425 р. до н. е.
40. Т і р е я — місцевість на кордоні Лаконії й Арголіди; тут спартанці
поселили жителів острова Егіни, вигнаних афінянами в 431 р. до н. е.
41.Пілос — портове місто в Мессенії, області Пелопоннесу, важливий
стратегічний пункт, захоплений афінянами в 425 р. до н. е.
42. П н і к с — пагорб у Афінах, на якому відбувалися народні збори.
393
43. Арістофан. Птахи, р. 638—639.
44. Комедія Арістофана «Землероби», уривок якої цитує Плутарх, не
збереглася.
45. Алківіад (бл. 451—404 pp. до н. е.) —див. коментар 67 до
життєпису «Перікл».
46. Гомер. Одіссея, кн. IV, р. 229—230. Переклад Бориса Тена.
47. Б р а с і д — спартанський полководець, завдав афінянам декілька
дошкульних поразок під час Пелопоннеської війни, загинув у битві при
Амфіполі в 422 р. до н. е.
48. Цитата з трагедії Евріпіда «Ерехтей», яка не дійшла до наших днів.
49. Такі прогнози давали, за свідченням Фукідіда (кн. V, розд. 26),
різні оракули й віщуни.
50. Мир між Афінами і Спартою був укладений у квітні 421 р. до н. е.
51. Теофраст (372—287 pp. до н. е.) — давньогрецький філософ і
дослідник природи, учень Арістотеля, автор «Історії рослин» і «Характерів».
На який його твір посилається Плутарх — невідомо.
52. Фортеця Панакт у Аттіці, захоплена спартанцями в ході війни була,
щоправда, повернена афінянам, але всупереч договору всі укріплення були
знищені.
53. А р г о с ц і — жителі Аргосу, головного міста Арголіди, області
Пелопоннесу, в якому гору взяла демократична партія, прихильна до Афін.
54. Гіпербол з Перітед (Перітеди-дем, тобто район в Аттіці) —
один з лідерів радикальної партії в Афінах, загинув у 411 р. до н. е. під
час кривавого терору афінської олігархії.
55. П л а т о н — мається на увазі афінський комедіограф, сучасник
Арістофана, який творив між 428 і 390 роками до н. е. До нас дійшли
дрібні фрагменти з його творів.
56. Г і п п а р х — родич афінського тирана Пісістрата; був підданий
остракізму у 487 р. до н. е.
57. Гераклові стовпи — гора Кальпе на європейському та гора
Абіла на африканському берегах Гібралтарської протоки, власне —
Гібралтарська протока.
58. Ламах — афінський полководець під час Пелопоннеської війни,
у 415 р. до н. е. разом з Алківіадом і Нікієм очолював афінський похід на
Сіцілію, загинув у 414 р. до н. е.
59. А м м о н — єгипетський бог сонця, його славнозвісний оракул
містився в оазі Сіва.
60. Герма — зображення бога Гермеса.
61. Клазомени — грецьке місто на західному узбережжі Малої
Азії.
62. Знаменитий внутрішній голос (даймоніон) Сократа, який оберігав
його від неетичних і несправедливих учинків.
63. Адоніс — улюбленець Афродіти й Персефони. Відповідно до
рішення Зевса, Адоніс повинен був одну частину року проводити з Персефо-
ною, а другу — з Афродітою. Загинув він від ікл вепра під час полювання
і був перетворений на мірт. На його честь відзначали влітку протягом восьми
днів свято Адонії. Спочатку оплакували його смерть, потім несли його
статуї, славлячи воскресіння юнака. Культ Адоніса має східне походження.
Він символізував завмирання природи восени та її відродження навесні.
394
64. У 353 р. до н. е. філософ Калліпп з Афін, близький друг сіракузького
тирана Діона, очолив повстання проти нього, наказав найманцям убити
Діона і сам став на чолі держави.
65. Г і б л а (нині Патерно) — невелике місто неподалік Катани, одного
з найбільших міст Сіцілії, розташованого на північ від Сіракуз.
66. Г і к к а р а — приморське місто на північно-східному узбережжі
Сіцілії.
67. Лаїда Молодша — знаменита гетера, про яку ходило безліч
анекдотів. За переказом, її вбили у храмі Афродіти жінки, які заздрили її
красі.
68. Йдеться по літо 415 р. до н. е.
69. Гермократ — видатний політичний діяч Сіракуз, командував
сіракузькими збройними силами під час війни з Афінами, переміг афінський
флот.
70. Н а к с о с — грецьке місто на північно-східному узбережжі Сіцілії.
71. Т а п с — невеликий півострів неподалік від Сіракуз.
Епіполи — висота на захід від міста.
72. Г і л і п п — спартанський полководець; у 414 р. до н. е. командував
спартанською армією і флотом, допомагаючи Сіракузам проти афінян, і
здобув перемогу.
73. Звичай наказував спартанцям носити взимку і влітку той самий
грубий плащ, голити вуса, не голити бороди і носити довге волосся та
палицю (скиталу).
74. Натяк на спартанців, захоплених у полон на острові Сфактерії.
75. Демосфен — афінський полководець часів Пелопоннеської
війни, захопив у полон спартанських гоплітів на острові Сфактерії.
У 413 р. до н. е. повів афінський флот на допомогу Нікію, потрапив у полон
і був страчений у Сіракузах.
Еврімедон — афінський полководець, відправлений з флотом на
Сіцілію, загинув під Сіракузами в 413 р. до н. е.
76. Племмірій — мис на південь від Сіракуз при вході в затоку;
його укріпив Нікій і влаштував там продовольчі склади.
77. Про це розповідає Фукідід у сьомій книзі (розділи 39—41) своєї
історії. Сіракузькі моряки виходили в місто на ринок снідати, і афіняни
почували себе в той час безпечними. Арістон запропонував міським
властям перенести ринок на берег моря, про що не знали афіняни. Швидко
поснідавши на березі, сіракузяни знову сіли на кораблі, напали на афінян,
які не чекали нападу, і одержали перемогу.
78. У липні 413 р. до н. е.
79. Начальник над веслярами (т. зв. келевст) вибивав дерев’яним
молотком такт для ритмічного веслування; йому допомагав грою флейтист.
80. Леонт Візантійський — філософ-платонік (друга
половина VI ст. до н. е.), успішно керував обороною Візантії, коли його обложив
У 340 р. до н. е. Філіпп II, батько Александра Македонського.
81. Сталося це 27 серпня 413 р. до н. е.
82. Анаксагор — див. комент 19 до «Перікла».
83. Протагор — див. комент III до «Перікла».
Згаданий нижче філософ Сократ був страчений у 399 р. до н. е.,
звинувачений у тому, що не визнає державних божеств.
395
84. Діон Сіракузький (408—354 pp. до н. е.) — філософ,
друг Платона, поклав кінець тиранії Діонісіїв — Діонісія І і Діонісія II в
Сіракузах.
85. З а к і н ф — острів у Іонійському морі біля західного узбережжя
Пелопоннесу.
86. Ф і л о х о р (III ст. до н. е.) — історик Аттіки, писав також про
релігійні звичаї та ворожіння.
87. А в т о к л і д (IV ст. до н. е.) — у творі «Тлумачення» пояснював
значення релігійних обрядів і вірувань.
88. Афійське військо спочатку пробувало пробитися на північ до
союзного міста Катани; після трьох днів походу, переслідуване сіракузянами,
змушене було повернути назад і відступати по Елорійській рівнині.
89. З Демосфеном було 6000 воїнів. Він здався за умови, що йому і
воїнам дарують життя.
Сіцілійська експедиція коштувала Афінам понад 200 кораблів і близько
6000 воїнів, не рахуючи військового спорядження і грошей.
90. Щоб потім дорого продати в рабство.
91. Карней — один з місяців лаконського календаря; метагітні-
он — другий місяць аттічного календаря, який відповідає нашому вересню.
92. Про це розповідає Плутарх у життєписі спартанського полководця
Лісандра (розд. 16).
93. Фукідід у своїй «Історії Пелопоннеської війни» (кн. VII, розд. 86)
пише: «Із сучасних мені греків він менше від усіх заслужив такої жахливої
смерті,— у всій своїй поведінці він ішов за голосом честі».
94. К о т і л а (буквально — «чашка») — грецька міра рідких і сипких
тіл; приблизно чверть літра.
95. К а в н — місто на південно-західному узбережжі Малої Азії.
КРАСС
1. Публій Ліціній Красс, батько Марка Ліцінія Красса, про
якого розповідає Плутарх, був консулом у 97 р. до н. е.; за перемогу над
повсталими лузітанцями — населенням південно-західної частини
Піренейського півострова (сьогодні Португалія) у 93 р. до н. е. його відзначили
тріумфом. Цензором він був у 89 р. до н. е. Марк Красс народився близько
115 р. до н. е., помер 9 липня 53 р. до н. е.
2. Цей вислів Красса був широко відомий в античності; на нього не раз
посилалися.
3. Архідам II — спартанський цар (бл. 469—427 pp. до н. е.).
4. Гай Марій Старший (156—86 pp. до н. е.) — видатний
римський полководець, переможець кімврів і тевтонів (германських племен),
вождь демократичної партії, консул 107, 104—100, 86 pp. до н. е.
5. Югер — римська міра площі, один югер дорівнює 25,18 ара
( = 2534 м2).
6. Луцій Корнелій Цінна — консул у 87 р. до н. е., після смерті
Марія — керівник демократичної партії (популярів). У 84 р. до н. е. був
убитий власними солдатами. Панування демократичної партії, очолюваної
Марієм і Цінною, припадає на 87—82 pp. до н. е.
396
7. Малака — місто на південному узбережжі Піренейського
півострова, сьогодні Малага.
8. Луцій Корнелій Сулла (138—78 pp. до н. е.) — знаменитий
полководець, вождь аристократичної партії (оптиматів), консул 88 p.,
диктатор 82—79 pp. до н. е. Запровадив т. зв. «проскрипційні списки»,
тобто списки осіб, яких оголошували поза законом. Таких осіб можна було
вбивати будь-кому, а їхнє майно кОнфісковувалося й переходило в
державну скарбницю.
9. Гней Помпей Великий ( 106—46 pp. до н. е.) — визначний
римський полководець і державний діяч. Відзначився у Союзницькій
війні (90—88 pp.) та у війні з маріанцями (83—81 pp.), далі згадуються
його війна із Серторієм у Іспанії (76—72 pp.) та Мітрідатом, царем Понту
в Малій Азії (66—65 pp.).
Батько його Гней Помпей Страбон, консул 89 р. до н. е., людина
жорстока, жадібна і віроломна. Помер у 87 р. до н. е.
10. Правильна назва — Т у д е р, місто в Умбрії, області в Середній
Італії.
11. Йдеться про битву біля Коллінських воріт у 83 р. до н. е.
12. Проскрипції—списки осіб, оголошених поза законом як
противників Сулли; їх позбавляли прав, майна і життя.
13. Бруттій — область у південній частині Італії.
14. Про це розповідає Плутарх у життєписі Юлія Цезаря (розд. 1—2).
15. Гай Сіціній — народний трибун у 76 р. до н. е., домагався
розширення прав народних трибунів, обмежених у часи диктатури Сулли.
16. Повстання Спартака припадає на роки 74—71 до н. е.
17. Гай Клавдій Глабр — претор 73 р. до н. е.
18. Йдеться про вулкан Везувій.
19. Імовірно, йдеться про поселення Гераклові Саліни (Гераклові
солеварні) в Кампанії між Помпеями і Геркуланумом.
20. Консулами в той час (72 р. до н. е.) були Луцій Геллій Поплікола
і Гней Корнелій Лентул Клодіан.
21. Спартак переміг Гая Кассія Лонгіна, намісника Передальпійської
Галлії (тепер Ломбардія) у битві коло Мутіни (нині Модена).
22. П і ц е н — область у Середній Італії.
23. Йдеться про так звану децимацію (від слова decimus — «десятий») —
страту кожного десятого солдата перед очима всього війська в супроводі
жорстоких обрядів.
24. Л у к а н і я — область у Південній Італії.
25. Мова про друге повстання рабів у Сіцілії (104—101 pp. до н. е.).
26. Регійський півострів (названий від Регія, міста на березі
Мессінської протоки) — південна * кінцева частина Бруттія, області в
Південній Італії.
27. Тобто 55,5 км.
28. Марк Ліціній Лукулл, консул 73 р до н. е., в 72 р. був
намісником Македонії і вів війну з фракійцями.
29. Петелійські гори — гірське пасмо біля Петелії, міста на
східному узбережжі Бруттія.
30. Спартак загинув у 71 р. до н. е.
31. Тріумф — урочиста процесія, в якій полководець у лавровому
397
вінку і пурпурній, оздобленій золотом тозі в'їжджав на колісниці в Рим
у супроводі переможного війська. Процесія доходила до Каштолію, де
відбувалось урочисте жертвоприношення.
Овація — малий тріумф, за якого полководець вступав у Рим верхи
на коні або ж пішки, з миртовим вінком на голові, і одягнений у звичайну
тогу.
32. Марк Марцелл — видатний римський полководець під час
Другої Пунічної війни, завойовник Сіракуз на Сіцілії.
33. Помпей і Красс були консулами в 70 р. до н. е.
34. Цензором Красс був у 65 р. до н. е. До компетенції цензорів
(службових осіб — магістратів) входило: проведення цензового перепису
населення, нагляд за звичаями, визначення величини податків, мит, проведення
громадських робіт тощо.
35. У 63 р. до н. е. змову викрив і придушив видатний римський оратор,
державний діяч і письменник Марк Туллій Ціцерон, у той час консул.
36. Твір цей, як і згаданий раніше, не зберігся.
37. Цезар у 61—60 pp. до н. е. був намісником Іспанії. Консулом був
обраний на 59 р. до н. е.
38. Мова йде про так званий перший тріумвірат — неофіційний союз
Помпея, Цезаря і Красса.
39. Зустріч у Луці відбулася навесні 56 р. до н. е.
40. Гней Корнелій Лентул Марцеллін — консул у 56 р.
дон. е. Луцій Доміцій Агенобарб — консул у 54 р. до н. е.
41. Марк Порцій Катон Молодший (95—46 pp. до н. е.) —
оратор, політичний діяч, філософ-стоїк, претор у 54 р. до н. е., фанатичний
республіканець, покінчив самогубством після поразки помпеянців у Африці
в битві під Тапсом.
42. На 55 р. до н. е.
43. Дружиною Помпея була Юлія, дочка Цезаря. Померла вона 54 р.
до н. е.
44. Сірія, завойована Помпеєм, стала римською провінцією у 64 р.
до н. е.
П а р ф і я — тут: стародавня держава на території нинішнього Іраку й
Ірану.
45. Луцій Ліціній Лукулл — консул 74 р. до н. е. (брат Марка
Лукулла, згаданого вії розділі), успішно воював з царем Понту Мітрідатом
та його союзником вірменським царем Тіграном II Великим у 74—64 pp.
до н. е. Його ім'я стало прозивним на ознаку величезного багатства.
46. Бактрія — стародавня країна в Середній Азії у верхів'ї й середній
течії Аму-ДарЧ.
47. Брундізій — місто в Калабрії на півдні Італії.
48. Галатія — країна в Малій Азії, заселена галатами, племенем
кельтського походження.
49. Тобто в останню годину дня. Стародавні ділили добу на день, який
починався близько 6 години ранку, і ніч, яка починалася близько 6 години
вечора.
50. Ієраполь («Священне місто») в Північній Сірії був осередком
культу богині Атаргатіс (Деркето). її храм був одним з найбагатших у
античному світі.
398
51 Арсак XIII (Ород І) — парфянський цар (57—37 pp.
до н. е.).
52. Гай Кассій Л о н г і н — пізніший убивця Гая Юлія Цезаря.
53. А р т а б а з (Артавазд II) — цар Вірменії в 56—34 pp. до н. е.
54. Йдеться про ріку Євфрат.
55. Сурена — це не власне ім'я, як гадає Плутарх, а почесний
титул голови найвпливовішого після царської династії Аршакідів
парфянського роду. Сурена був перший серед царських вельмож і
головнокомандуючим парфянською армією.
56. Армія Красса складалася з 7 легіонів (легіон налічував 3000—3600
чоловік, до його складу входило 10 когорт по 300—360 чоловік), 4000
вершників, декількох сот лучників і метальників списів, отже, налічувала
близько 40000 чоловік.
57. Маргіана — область у Середній Азії, розташована в пониззі
річки Марг (тепер Мургаб у Туркменській РСР).
58. М і д я н и — народ, який населяв одну з областей Персії (Парфії),
Мідію.
59. Луцій Корнелій Сціпіон — брат Публія Сціпіона,
переможця Ганнібала. Розбив у битві коло Магнезії в 190 р. до н. е. сірійського
царя Антіоха (фактичним керівником воєнних дій був Публій Сціпіон).
60. Маються на увазі великі поразки римлян під час Першої і особливо
під час Другої Пунічних воєн.
61. Тобто Цезаря і Помпея.
62. У нагороду Андромах був призначений парфянами правителем
Карр.
63. Ліктори — почет високих римських сановників: у диктатора
були 24 ліктори, у консула 12, у претора 6; вони йшли попереду з пучками
прутів з вкладеними в них сокирами, прокладали дорогу в натовпі і
виконували вироки.
64. Очевидно, йдеться про Євфрат.
65. «Мілетські оповідання» Арістіда з Мілета — збірник новел
кінця II — початку І ст. до н. е. переважно еротичного, інколи дуже
фривольного змісту. Латинською мовою переклав цей твір Л. Корнелій
Сізенна у І ст. до н. е.
66. Натяк на славнозвісну байку Езопа про те, що кожна людина
носить перед собою сумку з чужими вадами, а ззаду — сумку із своїми,
через те бачить хиби інших, а не помічає власних.
67. С і б а р і с — грецьке місто в Південній Італії, яке славилось
розкішним життям своїх мешканців; зруйноване жителями міста Кротона
в 510 р. до н. е.
68. С к і т а л а — вид отруйних змій.
69. Т р а л л и — місто в південно-західній частині Малої Азії.
70. У «Вакханках» Евріпіда розповідається про розправу бога Діоніса
(Вакха) над гонителем його культу царем Фів Пентеєм (Пенфеєм).
Вакханки на чолі з Агавою, матір'ю Пентея, в нестямі роздирають його
на шматки, вважаючи, що шматують дикого звіра, а потім з тріумфом несуть
голову Пентея, як мисливський трофей.
71. Цитати з «Вакханок» — рядки 1169—1171 і 1178—1179.
72. Пакор загинув 9 червня 38 р. до н. е.
399
73. Наступником Орода був Фраат III (Арсак XII), який повернув
римському імператору Августу прапори й орлів Крассового війська.
74. Л і к у р г (396—326 pp. до н. е.) — афінський оратор, противник
Македонії, однодумець оратора Демосфена.
75. Гіпербол — після смерті Клеона в 424 р. до н. е. керівник
демократичної партії в Афінах; як і Клеона, його висміювали тогочасні
комедіографи.
76. П і л о с — портове місто на південному заході Пелопоннесу, в
області Мессенія. У 425 р. до н. е. афіняни захопили це місто і блокували
острів Сфактерію, розташований напроти міста. Закінчив бої за це місто і
острів не Нікій, а Клеон.
77. Пердікка — цар Македонії (бл. 440—413 pp. до н. е.), противник
Афін.
78. Намісник Македонії 146 р. до н. е. Квінт Цецілій Метелл переміг у
битві на Істмі військо Ахейського союзу, але закінчив війну Гай Муммій,
який захопив і зруйнував Корінф. Після цього Греція стала римською
провінцією.
79. Фемістокл — афінський політичний діяч (525—460 pp. до
н. е.), проводир демократичної партії; в другій греко-перській війні
командував грецьким флотом у бою при Саламіні (480 p.). Про те, як Фемістокл
підкупив нікчемного Епікіда, щоб той відмовився від посади командуючого,
розповідає Плутарх у життєписі Фемістокла (розд. 6).
80. Про це розповідає Плутарх у життєписі Катона Молодшого
(розд. 20).
81. Міноя — невеликий острів у Саронічній затоці; Кіфера —
острів на південь від Пелопоннесу; М е л о с — острів у Егейському морі.
Тут згадуються походи Нікія проти островів — союзників Спарти у
Пелопоннеській війні (431—404 pp. до н. е.).
82. У той час Помпей і Метелл вели війну в Іспанії проти Серторія, Луцій
Лукулл воював проти Мітрідата й Тіграна у Малій Азії, Марк Лукулл був
намісником Македонії.
83. Вірш невідомого поета.
84. У 66 р. до н. е. народний трибун Гай Манілій вніс законопроект про
передачу верховного командування у війні з Мітрідатом Помпею, проти
якого виступали деякі сенатори.
85. Г і р к а н і я — країна в Азії на південь від Каспійського моря;
С уз и — місто в Персії, одна з резиденцій перського царя; Б а к т р и
(суч. Балх) — місто в теперішньому Північно-Західному Афганістані.
86. Евріпід. Фінікіянки, р. 524.
87. С к а н д і я — місто на острові Кіфера; Менда - місто на
Халкідському півострові.
АЛЕКСАНДР
1.Каран з Аргоса — міфічний засновник Македонської держави,
вважався потомком Геракла в шістнадцятому поколінні.
2. Неоптолем — син Ахілла, внук Пелея, правнук Еака.
3. На острові Самфракії, розташованому в північній частині
400
Егейського моря біля фракійського узбережжя, процвітав культ Кабірів,
богів родючості, на честь яких відбувалися містерії.
4. А р і б б а — цар Епіру, дядько Олімпіади і її опікун.
5. Арістандр з Тельмесса — ворожбит. Тельмесс — місто в
Лікії у Малій Азії, славилося своїми ворожбитами.
6. Клодонки і мімаллонки — так македонською мовою
називалися вакханки — учасниці розгульного свята на честь бога Діоніса-
Вакха.
7. Едони — фракійське плем’я, яке проживало на лівому березі
нижньої течії Стримону (теперішня Струма).
8. Г е м о с (Гем) — гірський кряж у Північній Фракії.
9. Фрескеуейн — грецьке слово, утворене від іменника
«фракс» — «фракієць», означає «поводитись по-фракійському».
10. Тирс — палиця, оповита виноградом або плющем, атрибут
вакханок.
11. Аммон — єгипетський бог, якого греки в елліністичну епоху
шанували на рівні з Зевсом. У лівійській пустелі був його храм з оракулом.
12. Діодор Сіцілійський («Історична бібліотека», XVI, 34)
повідомляє, що Філіппові вибило око стрілою під час облоги Метони —
грецького міста в Македонії.
13. Ератосфен з Кірени — видатний давньогрецький вчений-
енциклопедист (III ст. до н. е.).
14. Гекатомбеон — аттічна назва місяця липня.
15. Знаменитий храм Артеміди в місті Ефесі у Малій Азії (одне із семи
чудес світу) згорів у 356 p., підпалений Геростратом.
16. Гегесій з Магнесії — оратор III ст. до н. е., представник
пишномовного стилю в красномовстві, автор історії Александра
Македонського, яка не збереглась до наших днів.
17. Потідея — місто на македонському півострові Халкідіці,
захоплене Філіппом і зруйноване в 356 р. до н. е.
18. Іллірійці — племена індоєвропейської мовної групи, які
населяли східне узбережжя Адріатичного моря.
19. JI і с і п п — один з найвидатніших давньогрецьких скульпторів
(IV ст. до н. е.).
20. Апеллес — найвизначніший античний живописець (IV ст.
до н. е.).
21. Арістоксен з Та рента — учень Арістотеля,
музикознавець, писав також біографії.
22. Теофраст (372—287 pp. до н. е.) — грецький філософ і
дослідник природи, учень Арістотеля.
23. Лісімах з Акарнанії (західна область у Середній
Греції), Фенікс — учитель Ахілла, Пелей — батько Ахілла.
24. Букефал — дослівно «Бикоголовий».
25. Талант — найбільша давньогрецька грошова одиниця
(дорівнювала 60 мінам) і міра ваги (26,2 кг).
26. Цитата з трагедії Софокла, яка не збереглася.
27. Це сталося в 343 р. до н. е., коли Александр мав 13 років.
28. С т а г і р а — місто на півострові Халкідіці, взяте і зруйноване
Філіппом у 349 р. до н. е.
401
29. М і є з а — місто у Македонії в області Ематія.
30. «Усними» і «захованими» називалися заняття для вибраних, де
основи науки засвоювалися усно і не призначались для широкого загалу.
31. Сам Арістотель, як син Філіппового придворного лікаря, цікавився
медициною.
32. Коли Александру була передана дорогоцінна шкатулка, знайдена в
перському обозі (див. розділ 26), він використав її для зберігання
примірника «Іліади», відредагованого Арістотелем.
33. Онесікріт — учень кініка Діогена, супроводжував Александра
в поході. Написав історію походу, яка не дійшла до нас.
34. Гарпал під час походу був скарбником Александра. Коли Александр
з військом перебував у Індії, Гарпал утік у Грецію, прихопивши п’ять
тисяч талантів. Загинув на острові Кріті.
35. Філіст — давньогрецький історик (IV ст. до н. е.), написав
історію Сіцілії.
36. Телест і Філоксен — поети першої половини IV ст. до н. е.,
автори дифірамбів — пісень на честь Діоніса та Аполлона.
37. Анаксарх з Абдери — учень філософа Демокріта,
супроводив Александра в поході проти персів.
38. Ксенократ з Халкедона — учень Платона, керівник
Академії в 339—314 роках до н. е.
39. Дандамід і Калан — індійські мудреці (див. розд. 65).
40. Меди — плем’я, яке жило біля підніжжя Пангея, гірського кряжа в
Македонії.
41. У битві біля Херонеї в 338 р. об’єднане грецьке військо було
переможене, внаслідок чого Греція змушена була визнати македонську
гегемонію.
42. К е ф і с — річка у Північній Беотії, області в Середній Греції.
43. А т т а л — один з полководців Філіппа.
44. Клеопатра — родичка Аттала, з якою Філіпп одружився в
337 р. до н. б. після смерті Філіппа в 336 р. Олімпіада змусила її накласти
на себе руки.
45. Е п і р — гірська область у Північній Греції, яка межувала з
Адріатичним морем на заході та Македонією і Фессалією на сході.
46. Іллірія — країна на захід від Македонії (див. комент. 18).
47. К а р і я — країна в південно-західній частині Малої Азії. П і к с а-
д о р — перський сатрап (намісник) Карії, виношував задум
відокремитися з допомогою Македонії від Персії і утворити власне царство.
48. Аррідей — незаконний син Філіппа, після смерті Александра в
323 р.до н. е. військо проголосило його царем Македонії. Коли його често-
любива дружина Еврідіка посварилася з Олімпіадою, його вбили разом з
Еврідікою.
49. Н е а р х — друг Александра в юні роки, супроводив Александра
в поході проти Персії та в Індію, у 327 р. був призначений
головнокомандуючим флотом Александра.
50. Павсаній — начальник охорони Філіппа.
51. Рядок з трагедії Евріпіда «Медея» (р. 288). У Евріпіда маються на
увазі Креонт, Креуса і Ясон, яким погрожує помстою Медея. Александр
натякає на Аттала, Клеопатру і Філіппа.
402
52. У 336 р. до н. е.
53. Істр. — нинішній Дунай.
54. Трібалли — фракійське плем'я, яке населяло територію
нинішньої Сербії.
55. Демосфен (384—322 pp. до н. е.) — великий афінський оратор і
політичний діяч; боровся проти македонян.
56. Фенік і Протіт — керівники антимакедонської партії у Фівах.
57. Ф і л о т — начальник македонського гарнізону у фіванському замку
Кадмії; Антіпатр — полководець Філіппа. Александр, вирушивши в
похід проти персів, призначив його правителем держави.
58. Ф о к е й ц і — жителі Фокіди, невеликої області в Середній
Греції, на території якої знаходились Дельфи із знаменитим храмом
і оракулом Аполлона; платейці — жителі Платей, міста в Беотії, завжди
вороже настроєні проти Фів, головного міста Беотії.
59. Право міждержавної гостинності полягало в тому, що коли хтось
приймав у себе громадянина іншої держави і зав'язував з ним дружбу, то
і їхні нащадки підтримували цю дружбу.
60. П і н д а р (бл. 520— 442 pp. до н. е.) — поет, найвидатніший
представник хорової лірики, зокрема славився епінікіями — віршами на
честь переможців на Олімпійських іграх.
61. Фе а ген — командуючий військом Фів у битві проти Філіппа
біля Херонеї в 338 р. до н. е.
62. Йдеться про Елевсінські містерії — свято на честь богині Деметри та
її дочки Персефони, яке відбувалося в Елевсіні, місті в Аттіці, недалеко
від Афін. Це свято з часом набрало характеру містичних обрядів.
63. К л і т, прозваний Чорним,— полководець Александра,
Македонського. У битві біля Граніка врятував йому життя, після страти Філота
командував македонською кіннотою.
64. Діоніс (Вакх) — бог вина, виноградарства, веселості й
насолоди життям, вважався покровителем Фів. Фіви були зруйновані в 335 р.
до н. е.
65. Александра було обрано вождем походу проти Персії на загально-
грецькому з'їзді, який відбувся в Корінфі у 334 р. до н. е.
66. Діоген із Сінопи (бл. 404—323 pp. до н. е.) — філософ-
кінік. Про його життя розповідають багато анекдотів. Жив у бочці,
вів життя бездомного жебрака.
67. К р а н і й — передмістя Корінфа.
68. Л і б е т р а — містечко біля підніжжя Олімпу в Південній Македонії.
69. О р ф е й — міфічний співець і музикант. Своїм співом приборкував
диких звірів.
70.Арістандр з Тельмесса — головний віщун у війську
Александра.
71.Арістобул супроводив Александра у поході проти персів,
написав його історію досить достовірно, твір його зберігся у фрагментах.
72. Дурід із Самосу — давньогрецький історик (IV—III ст. до
н. е.), автор історії Греції в 23 книгах.
73. Пердікка — видатний македонський полководець у війську
Філіппа й Александра. Вбитий у Єгипті в 321 р. до н. е.
74. Іліон, інакше — Т^зоя.
403
75. Тобто Гомера, який зробив Ахілла головним героєм «Іліади».
76. А л е ксандр, або Паріс — син Пріама, троянський царевич,
який викрав Єлену, дружину спартанського царя Менелая, що послужило
причиною Троянської війни.
77. Д а р і й III К о д о м а н, останній цар Персії (336—330 pp.
до н. е. ).
78. Г р а н і к — річка, яка тече з гірського пасма їда в Троаді і
вливається в Егейське море.
79. Д е с і й — восьмий місяць у македонян, який ішов за артемісієм
і відповідав нашому травню.
80. Парменіон — визначний македонський полководець. Саме йому
Александр значною мірою завдячує перемогами над персами. Страчений
разом із своїм сином Філотом у зв’язку із змовою останнього проти
Александра.
81. Битва біля Граніка відбулася в 334 р. до н. е.
82. Згадану скульптуру Лісіппа пізніше забрав з Македонії в Рим
римський консул Цецілій Метелл.
83. С а р д и — багатолюдне місто в Малій Азії, столиця Лідії; після
завоювання Малої Азії персами — місце перебування перського сатрапа.
84. Галікарнас — місто в Карії, країні в Малій Азії. Тут була
знаменита гробниця царя Мавзола (звідси й мавзолей). Мі лет багате
торгове місто на західному узбережжі Малої Азії.
85. Ксант — місто в Лікії (Мала Азія).
86. П а м ф і л і я — прибережна країна між Лікією і Кілікією в
Малій Азії.
87.Менандр — знаменитий давньогрецький комедіограф (IV ст. до
н. е.). Цитата з' його невідомої комедії.
88. Гора «Драбина» (по-грецьки «Клімакс») тягнеться вздовж
узбережжя Памфілії. Між горою і морем є лише вузький прохід.
89. Фаселіда — грецьке портове місто в Памфілії.
90. Теодект — учень Платона й Арістотеля, філософ, оратор і
комедіограф. Твори його не збереглися.
91. П і с і д і я — гірська область у південній частині Малої Азії.
92. Фрігія —країна на північному заході Малої Азії.
93. Каппадокія — гірська країна на сході Малої Азії; Пафлаго-
нія — країна в Малій Азії; межувала з південним узбережжям Понту
Евксинського (Чорне море).
94. С у з и — місто на ріці Хоаспі, одна з резиденцій перських царів.
95. Бел — ассірійсько-вавілонський верховний бог.
96. К і д и — невеличка річка в Кілікії біля міста Тарса.
97. Філіпп з Акарнанії — лікар і друг Александра.
98. Харет з Мілета — автор історії царювання Александра
Македонського, яка не дійшла до наших часів.
99. Мова про битву біля міста Ісси, яка мала місце восени 333 р.
до н. е.
100. Дамаск — головне місто Сірії.
101. Крім матері Дарія Сізігамбіди, дружини Статіри, дочок Барсіни
і Дріпетіди, в полон потрапив і його шестирічний син Ох.
102. Леоннат — один із полководців і друзів Александра.
404
103. Б а р с і н а — дружина Мемнона, грека з острова Родосу, який
помер у 333 р. до н. е., бувши головнокомандуючим військами Дарія
в Малій Азії під час облоги міста Мітілени на острові Лесбосі; від Барсіни
Александр мав сина Геракла.
104. Артабаз — один із полководців перського царя Ксеркса під
час походу на Грецію в 480 р. до н. е.
105. Філоксен — македонський полководець, якому підлягала Мала
Азія.
106. Г а г н о н — друг Александра (див. розділ 40), після смерті
Александра командував флотом правителя Малої Азії Антігона.
107. А д а разом з братом і чоловіком Гідрієм правила Карією (343—
340 pp. до* н. е.); позбавлена влади другим братом Піксодаром (див.
розд. 10). Завдяки Александру знову стала правителькою Карії. Названа
матір'ю, тому що хотіла усиновити Александра.
108. Tip — велике торгове місто у Фінікії.
109. Сатири — нижчі божества, козлоногі супутники Діоніса, які
уособлювали буйні сили природи.
110. Антіліван — гірське пасмо в Сірії.
111. Фенікс — (див. комент. 23).
112. Tip здався влітку 332 р. до н. е.
113. Клеопатра — сестра Александра,дочка Філіппа й Олімпіади.
114. Гераклід Понтійський (IV ст. до н. е.) — учень
Платона й Арістотеля, філософ і історик, автор багатьох творів з етики, а
також біографій.
115. Гомер. «Одіссея», IV, 354—355 (переклад Бориса Тена).
116. Канобське гирло Нілу — один з рукавів дельти Нілу.
117. Александрія в Єгипті була заснована взимку 332—331 pp. до н. е.
118. Перський цар Камбіс (529—523 pp. до н. е.) завоював Єгипет 525 р.
119.Каллісфен з Олінта — родич Арістотеля, супутник
Александра в його поході проти Персії, автор «Історії Александра» (до року 329).
Згодом попав у неласку і помер у в'язниці.
120. Псаммон — єгипетський жрець і філософ.
121. Самос — острів у Егейському морі, який афіняни силою
змушували до союзу з ними.
122. Гомер. «Іліада», V, 340 (переклад Бориса Тена).
123. Див, комент. 18 до життєпису Нікія.
124. Нікокреонт — володар Саламіна, міста на східному
узбережжі острова Кіпру; Пасікрат — володар міста Солої на північно-східному
узбережжі Кіпру.
125. Афінодор і Фессал — тогочасні трагедійні актори.
126. Діонісії — грецькі свята на честь бога виноградарства Діо-
нісія, на них влаштовувалися театральні вистави. ^
127. Лікон із Скарфеї (Скарфея — невелике місто в Локріді
біля Фермопіл) — знаменитий трагедійний актор.
128. Оромазд (Ахурамазда) — бог світла й добра в релігії
персів.
129. М і т р а — бог сонця в давньоперській релігії.
130. Кір Старший — творець величезної перської держави і
перший її цар (VI ст. до н. е.).
405
131. Місто А р б е л и і село Гавгамели, розташоване приблизно за
100 км на північ від Арбел, знаходились на території теперішнього Іраку.
Битва відбулася 1 жовтня 331 р. до н. е.
132. Аттічний боедроміон відповідає нашому вересню.
133. Фоб (Фобос) — бог панічного жаху, супутник бога війни
Ареса.
134. Н і ф а т (тобто Сніжний) і Гордіейський гірський
хребет — два гірських кряжі, продовження Тавру.
135. Мазей — один з воєначальників Дарія III.
136. К і т і о н —місто на Кіпрі.
137. П л а т е й ц і — жителі міста Платей на рубежі Аттіки й Беотії.
Тут у 479 р. до н. е. греки здобули перемоіу над персами. #
138. Кротон — багате місто на півдні Італії, на узбережжі
Іонійського моря, засноване греками у VIII ст. до н. е.
139. Саламін — грецький острів у Саронській затоці, недалеко від
Аттіки. Біля цього острова греки в 480 р. до н. е. перемогли перський флот.
140. М е д е я — дочка Еета, царя Колхіди. З її допомогою Ясон,
керівник походу Аргонавтів, заволодів золотим руном. Ясон зрадив Медею,
тому вона помстилася на його новій дружині Главці, дочці Креонта,
подарувавши їй шату, яка її спопелила.
141. Герміона — місто в Арголіді, області на Пелопоннесі, що
славилось виробництвом пурпурної фарби.
142. Отже, від 520 р. до н. е.
143. Дінон з Колофона — автор історії Персії, майже сучасник
Александра.
144. І с т р — тут ідеться про нижній Дунай.
145. Йдеться про столицю Перс іди Персеполь.
146. Афіни наказав спалити в 480 р. до н. е. Ксеркс, а в 479 р. повторив
це його полководець Мардоній.
147. Арістон — начальник кінноти пеонійців (племені, яке жило на
північ від Македонії) у війську Александра.
148. Ф о к і о н (бл. 402— 318 pp. до н. е.) — афінський полководець
і державний діяч промакедонського напрямку. Завдяки своєму впливу
домігся того, що Александр пожалів Афіни після зруйнування їх у 336 р.
до н. е.
149. Гефестіон — друг Александра, одружений з дочкою Дарія,
помер у 324 р. до н. е.
150. Б а г о й — єгипетський євнух, який допоміг Дарію Кодоману
вступити на престол, умертвивши царя Артаксеркса Оха. Згодом страчений
за спробу отруїти Дарія.
151. Кратер — один з полководців Александра. Після смерті
Александра став правителем Македонії.
152. JI е о х а р (IV ст. до н. е.) — видатний давньогрецький скульптор.
153. Певкест — полководець у війську Александра; врятував йому
життя під час облоги одного міста, за що був призначений сатрапом Пер-
сіди.
154. Селевк — один з полководців Александра Македонського,
згодом цар величезної держави, яка включала в себе багато земель
Малої Азії та Сірію.
406
155. У 330 р. до н. е.
156. Б е с с — сатрап Бактрії, однієї з північних перських провінцій,
розташованої на північних схилах Гіндукуша та по середній течії
Амудар'ї- Разом із спільниками вбив Дарія і був проголошений царем Персії.
157. Гірканія — країна в Азії на південь від Каспійського моря,
захоплена Александром у 330 р. до н. е. Далі мова йде про Каспійське
море.
158. Меотіда — тепер Азовське море.
159. Океан — велика світова ріка, що, за уявленням греків текла
навколо земної тверді.
160. П а р ф і я — частина Перської держави на південь від
Каспійського моря, сусідня з Гірканією.
161. К а н д і й — довгополий верхній одяг з рукавами.
162. Орексарт (Яксарт) — нинішня Сирдар’я. Танаїс —
теперішній Дон.
163. Скіфи — загальна в античності назва різних кочових племен
Східної Європи і Азії.
164. К л і т а р х — син згаданого вище Дінона (див. розд. 36), автор
«Історії Александра»; Істр з Кірени — історик III ст. до н. е. Про
Полікліта й Антігена нічого достовірного невідомо.
165. Птолемей — полководець Александра, згодом цар Єгипту.
Описав похід Александра. А н т і к л і д з Афін (III ст. до н. е.) —
автор книжки про Александра. Філіпп з Теангели в Карії (III ст.
до н. е.) — автор історичного твору з історії Карії, який не зберігся.
Ф ілон з Фів, Гекатей з Еретрії, Філіпп з Халкіди —
невідомі історики.
166. JI і с і м а х — македонський полководець, учасник походу
Александра. Після смерті Александра був правителем Фракії, загинув у 281 р.
до н. е.
167. П і д н а — місто в Македонії.
168. Філот і Парменіон були страчені в 330 р. до н. е.
169. Е н і й д и — місто в Акарналії, одній з областей Середньої Греції,
захоплене сусідніми етолійцями в 330 р. до н. е.
170. Діоскури — Кастор і Полідевк, сини Зевса і Леди.
171. Мова про поразку македонського загону, висланого на допомогу
обложеного бактрами і скіфами гарнізону в Маракандрі (теперішній
Самарканд).
172. Кардія — місто на Херсонесі Фракійському (тепер півострів
Галліпольський); Колофон — місто в Малій Азії.
173. Плутарх наводить один рядок (693) з трагедії Евріпіда «Андрома-
ха», вважаючи, що читачі знають дальші рядки. Зміст їх такий: після
перемоги вся слава дістається царю, а ратний подвиг багатьох тисяч
простих воїнів не згадується. Так говорить Менелаю батько Ахілла Пелей,
ганячи його й Агамемнона за те, що вони приписували собі всі заслуги в
здобутті Трої.
174.Анаксарх з Абдер — філософ із школи Демокріта, супро-
80Див Александра в його поході за Схід.
175. Каллісфен був уродженцем міста Олінта (на півострові Халкіді-
*а), зруйнованого Філіппом, батьком Александра, в 348 р. до н. е.
407
176. Рядок з невідомої трагедії Евріпіда.
177. Рядок 267 з трагедії Евріпіда «Вакханки».
178. Цитата з невідомого твору, фігурує також у життєписі Нікія (II, 3)
і Сулли (39, 3).
179. Герміпп із Смірни в Малій Азії (друга половина ІП ст.
до н. е.) — автор збірки біографій, у тому числі й Арістотеля.
180. Цитата з «Іліади» Гомера (XXI, 107). Переклад Бориса Тена.
Слова Ахілла, звернені до троянця, який просив у нього пощади.
181. Гермолай очолив змову молодих македонян, придворних
Александра, незадоволених його намаганням установити деспотичну
монархію перського зразка.
182. А т т а л — полководець у війську Александра. Після смерті
Александра підгримував Пердікку і в 323 р. до н. е. став царем Македонії;
А л к е т — брат Пердікки.
183. Похід на Індію почався весною 327 р. до н. е.
184. О к с — теперішня Амудар’я.
185. Оксіарт — батько Роксани, дружини Александра, бактрійський
вельможа. Визнав владу Александра незадовго до його походу на Індію.
186. Н і с а — місто на території теперішнього Пакистану.
187. Це царство розташоване було між рікою Індом і його притокою
Гідаспом (теперішній Джелам). Нині це частина Пакистану.
188. П о р (по-індійському Паврава) — володар держави між Гідаспом
і річкою Акесіном (теперішній Хенаб). Битва між Александром і Пором
відбулася в травні 326 р. до н. е.
189. Приблизно 2 метри й 10 см.
190. Сотіон з Александрії (І ст. н. е.) — філософ, учитель
Сенеки. Потамон з Мітілени (бл. 75 р. до н. е.— бл. 15 р. н. е.) — ритор
і письменник, кінець життя провів у Римі.
191. Оргія — давньогрецька міра довжини (1,85 м).
192. Андрокотт (по-індійському Чандраіупта) — володар
індійського народу пресіїв. Завоював значну частину Індії; після смерті
Александра уклав договір із Селевком, полководцем Александра,* царем Сірії.
193. Зовнішній Океан-— за уявленнями стародавніх греків,
Атлантичний океан.
194. Спочатку притоками Інду, потім за течією Інду.
195. Малли жили в Пенджабі на схід від Інду поблизу теперішнього
міста Мултан.
196. Гімнософісти (досл. «голі мудреці») — так греки називали
індійських філософів-аскетів однієї із сект брахманів.
197. С а б б а — індійський раджа гірської країни на захід від
нижньої течії Інду, спочатку підкорився Александрові, потім підняв проти
нього повстання.
198. Йдеться про Кіллуту, острів біля гирла Інду. Псілтукою
називає його Арріан, автор «Походу Александра Великого».
199. Оріти — плем’я, яке населяло землі на захід від гирла Інду.
200. Гедрозія — південно-східна область перської держави
(теперішні Белуджистан і Мекран).
201. Карманія — область на захід від Гедрозії (теперішній Кірмен).
202. У 325 р. до н. е.
408
203. Внутрішнє море — Середземне море. Гераклові
стовпи — див. комент. 57 до життєпису Нікія.
204. Т а п с а к — місто в Сірії на правому березі Євфрату.
205. А б у л і т — намісник у Сузах, страчений Александром після
повернення з Індії.
206. Персіда — область у центрі Персії.
207. Артаксеркс III Ох (360—337 pp. до н. е.)—попередник
Дарія III, убитий в 337 р.
208. Чотири хої — приблизно 13 літрів.
209. П е р і н т — місто на західному узбережжі Пропонтиди
(Мармурового моря), яке Філіпп облягав у 341—340 pp. до н. е. (теперішнє
Ереклі).
210. Екбатана — місто, одне з резиденцій перських царів (сьогодні
Хамадан у північно-західній частині Ірану).
211. Коссеї — розбійницьке плем'я, яке проживало в горах, що
відділяли Мідію від Сузіани й Персіди.
212. Стаськрат — архітектор; деякі автори, наприклад, Вітрувій,
історію з горою Афон приписують архітекторові Дейнократу.
213. Мессена — область і місто в південно-західному Пелопоннесі.
214. Серапіс (С арапі с) — одне з найважливіших божеств
елліністичного Єгипту. Його культ значно розповсюдився поза Єгиптом.
215. Медій з Ларісси у Фессалії — безсоромний лестун,
після смерті Гефестіона став найближчим другом Александра.
216. Так називали чари великого розміру.
217. Македонський місяць десій відповідає частині нашого квітня і травня.
Помер Александр Македонський у 323 р. до н. е. на 32-му році життя.
Похоронений в АлександріІ єгипетській.
218. Велике море, тобто Індійський океан.
219. Таксіарх — військовий командир високого рангу; пентако-
с і а р х — командир загону з 500 воїнів.
220. Можливо, йдеться про Пітона з Візантії, прихильника Філіппа.
С е л е в к — македонський полководець, від 301 р. до н. е. цар Сірії.
221. Приблизно 20 травня 323 р. до н. е.
222. Йдеться про Антігона Одноокого, згаданого вже у 70-у
розділі, видатного македонського полководця, від 314 по 301 pp. до н. е.
царя великої держави в Сірії і Малій Азії.
223. Нонакріда — місто в Аркадії, області в Пелопоннесі.
224. Кінець життєпису Александра не зберігся.
ЦЕЗАР
1. Початкові розділи життєпису з описом походження і юності Цезаря,
який народився 13 липня 100 р. до н. е. (його ім’ям був названий липень)
не збереглися.
2. Люцій Корнелій Сулла — див. комент. 8 до життєпису
Красса.
3. Люцій Корнелій Цінна — див. комент. 6 до життєпису
Красса.
4. Гай Марія Старший — див. комент. 4 до життєпису Красса.
409
Був ініціатором реформи римської армії. Гай Марій Молодший —
його син.
5. Сабіняни — плем'я у Центральній Італії, найбільш близьке
латинянам.
6. В і ф і н і я — область у північно-західній частині Малої Азії. У 75 р.
після смерті царя Нікомеда III стала римською провінцією.
7. Фармакусса — острів неподалік Мілета біля узбережжя Малої
Азії.
8. К і л і к і й ц і — жителі Кілікії, країни у південно-східній частині
Малої Азії, які славились піратами.
9. Пергам — велике місто у Місії, країні Малої Азії, столиця
Пергамського царства, яке з 133 р. до н. е. стало римською провінцією.
10. Аполлоній Молон — оратор і вчитель красномовства на
Родосі.
11. Після Ціцерона.
12. Мова про Марка Порція Катона Молодшого (див.
комент. 41 до життєпису Красса). Ціцерон хвалив йоК> як захисника
республіки, на його твір Цезар відповів двома творами, що називалися
«Антикатонами».
13. Гней Корнелій Долабелла — прихильник Сулли, консул
81 р. до н. е., обвинувачений у 77 р. Цезарем за здирства під час управління
провінцією Македонією.
14. Процес проти П. Антонія відбувся в 76 р. до н. е.; М а р к
Лукулл — див. комент. 28 до життєпису Красса.
15. Гай Антістій Ветер був намісником Іспанії в 68 р. до н. е.;
Квестор відав фінансовими справами.
16. П о м п е я — дочка Помпея Руфа і Корнелії, дочки Сулли. Плутарх
називає її третьою дружиною, бо до одруження з Корнелією Цезар був
заручений з Коссутією.
17. Т а л а н т — грецька міра ваги (26,2 кг) і грошова одиниця.
18. Аппієва дорога зв’язувала Рим з Капуєю в Кампанії,
потім її продовжили до Брундізія. Назву свою одержала від Аппія Клавдія
Сліпого, цензора 312 р. до н. е., який почав II будівництво. .
19. Едил — магістрат (службовець), до обов’язків якого належала
організація народних видовищ, міський благоустрій, нагляд за
громадськими будинками, поліцій ний нагляд і забезпечення населення продуктами.
Цезар був едилом у 65 р. до н. е.
20. Плутарх має на увазі війну з германськими племенами — кімврами
й тевтонами, яких Марій розгромив біля Акв Секстійових у 102 і біля
Верцелл у 101 р. до н. е.
21. Публій Сервілій одержав прізвисько Ісаврійський від того,
що в 76 р. до н. е. переміг ісаврів — жителів невеликої країни Ісаврії
у південно-західній частині Малої Азії.
22. Гай Кальпурній Пізон — консул 67 р. до н. е. У 63 р.
виступав за те, щоб стратити учасників змови, на чолі якої стояв Люцій
Сергій Катіліна, що намагався в 63 р. до н. е. зробити державний
переворот.
23. Гай Скрібоній Куріон — консул 76 р. до н. е., батько
запопадливого цезаріанця.
410
24. Від великої поеми Ціцерона «Про моє консульство» збереглися
незначні уривки.
25. Сестерцій — римська срібна монета, дорівнював 2,5 аса.
26. Фавн — римський бог лісів і полів, опікун стад.
27. Орфічні містерії — темні обряди секти орфіків,
послідовників релігійного руху, який виник у VIII ст. до н. е.;секту нібито
заснував міфічний співець і музикант Орфей.
28. У 62 р. до н. е.
29. Мова про К л о д і ю, яку оспівував поет Катулл під ім’ям Лесбії,
дружину Цецілія Метелла Целера, котрий помер раптово в 59 р. до н. е.,
начебто отруєний.
30. При письмовому голосуванні судді подавали таблички з одним з
трьох написів: А — перша літера слова absolvo (виправдовую),
С — condemno (засуджую) або NL — non liquet (неясно).
31. Каллаїки заселяли північно-західну частину Іспанії (нинішню
Галісію); лузітанці — теперішню Португалію.
32. На рік 59 до н. е.
33. У 60 р. до н. е. Помпей, Красс і Цезар склали неофіційний союз
і зобов’язались допомагати один одному. Це’об’єднання прийнято називати
першим тріумвіратом, тобто союзом трьох осіб.
34. Галлія (нинішня Франція) була завойована Цезарем у 58—49 pp.
до н. е.
35. У 45 р. Цезар заволодів після довгої облоги Массілією (теперішній
Марсель).
36. Битва коло Діррахія (тепер Дураццо в Албанії) відбулася на початку
громадянської війни з Помпеєм у 49 р. до н. е.
37. На Британію ішов Цезар походом у 55—54 pp. до н. е.
38. В Африці Цезар у 46 р. до н. е. воював з прихильниками Помпея,
на чолі яких стояв Квінт Цецілій Метелл Сціпіон.
39. Кордуба — нині Кордова в Іспанії.
40. Р о д а н — теперішня Рона, ріка у Франції.
41. Гай Оппій — довірена особа Цезаря, автор його життєпису,
який не зберігся.
42. Медіолан — теперішній Мілан.
43. Г ельвети — кельтський народ, який населяв сьогоднішню
Швейцарію. Разом з сусідніми тігурінами залишили свій край з наміром
поселитися у південній Галлії. Цезар зупинив їх, переміг у битві коло Бібракте
(на території теперішньої Франції) у 58 р. до н. е. і змусив повернутися
у свої краї.
44. Ар ар — права притока Родана (Рони); сьогодні Сона.
45. А р і о в і с т — вождь германського племені свевів, який у час
консульства Цезаря одержав від сенату титул «друга римського народу»,
перейшов Рейн і вступив у Галлію на заклик галльського племені секванів
допомогти їм у війні з сусідніми едуями.
46. Битва ця відбулася у вересні 58 р. в районі сучасного міста
Страсбурга.
47. Пад — річка в Північній Італії (нині По).
48. Передальпійська Галлія — римська провінція між
Альпами і річкою Рубіконом, яка була кордоном між Італією і провінцією.
411
49. Бельгії, які населяли, крім сучасної Бельгії, частину північної
Франції, підняли повстання взимку 54—53 pp. до н. е.
50. Нервії були переможені Цезарем улітку 57 р. до н. е., пізніше
ще декілька разів повставали проти римлян.
51. У місті Луці (на північний схід від Пізи) навесні 56 р. відбулася
зустріч Помпея, Цезаря і Красса для продовження тріумвірату на наступне
п’ятиліття.
52. Катон був відряджений на Кіпр у квітні 58 р. до н. е. на чолі римської
комісії, завданням якої було прийняти цей острів під римську адміністрацію.
53. Марк Фавоній — претор 49 р. до н. е.; під час громадянської
війни воював проти Цезаря.
54. Повстання германських племен усіпетів і тентерів, які жили на
нижній течії Рейну, спалахнуло в 55 р. до н. е. Про війну з ними
розповідає Цезар у четвертій книзі своїх «Записок про Галльську війну».
55. Танузій Гемін — римський історик, сучасник Цезаря, автор
історичного твору, написаного у ворожому до Цезаря дусі. Цезар вів
переговори з послами усіпетів і тенктерів, а потім віроломно напав на
них.
56. Західний океан — Атлантичний океан. Називався Західним тому,
що його вважали західною частиною великого Океану, який, за уявленням
стародавніх греків і римлян, омивав земну кулю.
57. А м б і о р і г — вождь галльського племені ебуронів, які жили між
ріками Мозою і Рейном.
58. Квінт Ціцерон, брат знаменитого оратора Марка Туллія
Ціцерона, воював у Галлії від 54 р. до н. е.
59. А р в е р н и жили на верхній течії Лаури, карнути — на
північний схід, між Лаурою і верхньою течією Сени (біля сьогоднішнього
Орлеана і Шартр). Повстання спалахнуло в 52 р. до н. е.
60. Верцінгеторіг — вождь арвернів, керівник загального
повстання галлів у 52 р. до н. е.
61. Алезія — місто на території мандубіїв, північно-східних сусідів
едуїв, поблизу витоків ріки Сени.
62. Цей тріумф відбувся через шість років після закінчення
громадянської війни. Верцінгеторіг увесь цей час перебував у в’язниці і після тріумфу
був страчений.
63. Красс загинув у битві коло Карр у 53 р. до н. е., зазнавши
поразки від парфян, які населяли сьогоднішній Іран.
64. Марк Клавдій Марцелл, консул у 51 р. до н. е., і Л ю ц і й
Корнелій Лентул Крус, консул у 49 р. до н. е.,— запеклі
противники Цезаря.
65. Новий Ком — місто на березі озера Комо в північній Італії.
Воно одержало право римського громадянства завдяки Цезарю.
66. Луцій Емілій Павел побудував на Форумі базиліку —
будинок судовий і біржевий.
67. Марк Антоній (бл. 82—ЗО р. до н. е.), римський полководець
і політичний діяч, помічник Цезаря, суперник Октавіана. Розгромлений
у битві при Актії в 31 р. до н. е., покінчив самогубством у Єгипті.
68. Ціцерон як проконсул був намісником цієї провінції від липня 51 р.
до липня 50 р. до н. е.
412
69. А р і м і н (нині Ріміні) — місто в Умбрії, області Італії, на південь
від гирла Рубікону. Захоплення цього міста було рівнозначне оголошенню
війни.
70. Квінт Гортензій Гортал — син видатного римського
оратора, полководець у війську Цезаря.
71. Асіній Полліон — римський полководець, політичний діяч
і письменник, помічник Цезаря, засновник першої публічної бібліотеки
в Римі.
72. Люцій Доміцій Агенобарб — консул у 54 р. до н. е.,
воював проти Цезаря, загинув у битві коло Фарсали в 48 р. до н. е.
73. К о р ф і н і й — місто в центральній Італії в південних Апеннінах.
74. Брундізій (тепер Бріндізі) — портове місто в Апулії, області
на півдні Італії.
75. Від імені Помпея Іспанією управляли його легати: Люцій
А ф р а н і й, консул 60 р. дон. е., Марк Теренцій Варрон
Реатинський, римський вчений-енциклопедист, іМарк Петре й.
76. Е п і р — область на півночі Греції.
77. А о й — річка в Іллірії (сьогоднішній Албанії).
78. Т у с к у л — місто в Лації неподалік Рима.
79. Фарсала — головне місто Фессалії, області в північній Греції.
Битва тут відбулася 9 серпня 48 р. до н. е.
80. Публій Корнелій Лентул Спінтер — консул 57 р.
до н. е., прихильник Помпея.
81. Квінт Корніфіцій, пізніший претор у 47 р. до н. е.; К в і н т
Фуфій Кален, пізніший консул у 47 р. до н. е., командири у війську
Цезаря.
82. Гней Доміцій Кальвін — консул 53 р. до н. е., прихильник
політики Г. Юлія Цезаря.
83. Марк Юній Брут разом з Кассієм та іншими склав змову
проти Цезаря, коли той став повновладним імператором Риму.
84. Т р а л л и — місто в Карії, країні на південному заході Малої
Азії.
85. Патавій — нинішня Падуя, батьківщина знаменитого історика
Тіта Лівія (59 р. до н. е.— 17 р. до н. е.), автора історії Риму від його
заснування (753 р. до н. е.) до 9 р. н. е. в 142 книгах, яка збереглася
частково.
86. К н і д — місто й півострів у Карії. Там, у храмі Афродіти, була
славетна статуя цієї богині, вирізьблена Праксітелем; батьківщина Тео-
помпа, автора збірника міфів, друга Цезаря.
87. Теодот з Хіосу — вчитель риторики при дворі Птолемеїв,
царів Єгипту.
88. Мова про так звану Александрійську війну, описану полководцем
Цезаря Авлом Гірцієм, яка точилася від осені 48 р. до літа 47 р. до н. е.
89. За заповітом Птолемея Авлета, Єгиптом у той час повинні були
управляти його старша дочка Клеопатра і неповнолітній син Птолемей
Діоніс, але його міністри Потін, Ахілла та інші позбавили Клеопатру влади
й вигнали з Александрії. Цезар допустив її до співучасті в управлінні
Єгиптом.
90. Мова про знамениту Александрійську бібліотеку, засновану царем
413
Птолемеєм II Філадельфом, яка в той час налічувала 700.000 сувоїв,
охоплюючи весь літературний і науковий доробок попередніх століть. Називали
її Великою на відміну від Малої, доступної для широкого кола читачів.
91. Фарнак — син Мітрідата VI Євпатора, цар Понту, країни на
північному сході Малої Азії. Завдав поразки згаданому вище (розд. 44)
Домінідію Кальвіну коло міста Нікополя в Понті.
92. Битва біля міста Зели мала місце в серпні 47 р. до н. е. Про свою
перемогу Цезар лаконічно сповістив у Рим: «Прийшов, побачив, перемігк
93. Аттічна драхма — срібна монета, що дорівнювала 6 оболам.
94. Публій Корнелій Долабелла, зять Ціцерона, цезаріа-
нець, консул 44 р. до н. е.
95. Ю б а — цар Нумідії, країни в північній Африці на території
сучасного Алжіру, прихильник Помпея, переможений Цезарем у битві
коло Тапса в 46 p., покінчив самогубством.
96. Т а п с — прибережне місто в Африці на південний схід від
Карфагена.
97. Утіка — портове місто на узбережжі Африки неподалік
Карфагена.
98. М е д і м н — грецька міра сипких тіл, дорівнює 52,5 л.
99. Тріумфи ці відбулися в серпні 46 р. до н. е.
100. Подані тут цифри стосуються лише громадян, занесених у список
для одержання за зниженими цінами щомісяця продуктів, зокрема хліба
та олії.
101. Мунда — місто на півдні Іспанії неподалік нинішньої Кордови.
Битва відбулася 17 березня 45 р. до н. е. в свято Лібераліїв, що відзначалося
на честь бога вина Лібера, ототожнюваного з Вакхом-Діонісієм, а свято —
з грецькими Діонісіями.
102. Старшого сина Помпея звали Гней Помпей, молодшого — Секст
Помпей. Останній потім довго воював проти Антонія і Октавіана. Гай
Д і д і й — легат Цезаря, після битви коло Мунди переміг на морі флот
Гнея Помпея.
103. Гай Кассій Лонгін — запеклий республіканець, один з
організаторів змови проти Цезаря.
104. Г і р к а н і я — країна в Азії на південь від Каспійського моря.
105. Скіфія — грецька назва північного Причорномор'я, заселеного
скіфами.
106. Тарраціна — приморське місто в Лації; Ц і р ц е ї — невелике
місто на південний захід від Тарраціни.
107. Йдеться про розлогі болота, звані Помптинськими, які простяглися
з північного заходу до моря, до Цірцей і Тарраціни.
108. О с т і я — річковий порт у гирлі Тібру, сильно в той час замулений.
109. Нума Помпілій, другий легендарний цар Риму, за переказом,
мудрий і побожний; йому приписувалося встановлення різних культів,
створення жрецьких колегій, реформа календаря, про що пише Плутарх
у своєму життєписі «Нума».
110. Юліанський календар, створений з допомогою александрійського
астронома й математика Сосігена і впроваджений в стародавньому Римі
з 1 січня 45 р. до н. е., був у вжитку в Європі до 1582 p., коли папа римський
Григорій XIII замінив його новим.
414
111. Сивілині книги — див. комент. 12 до життєпису Фабія
Максіма.
112. Альба (Альба-Лонга) — стародавнє місто в Лації, розташоване на
південний схід від Рима.
113. ЛуперкаліІ — свято на честь бога полів і лісів фавна, яке
римляни відзначали 15 лютого; Лікеї — свято на честь Зевса, яке
справляли жителі Арка дії, країни Пелопоннесу, багатої на ліси й пасовища.
114. Латиною brutus означає «тупий», «тугодум»; подібно жителі міста
Кіми в Малій Азії мали славу обмежениєх і забобонних.
115. У той час у Римі обирали чотирнадцятьох преторів. Найпочесні-
шою була посада так званого «міського претора», який відав
судочинством у самому Римі.
116. Страбон (бл. 68 до н. е.— бл. 20 р. н. е.) — знаменитий
давньогрецький географ, крім географічних творів, видав «Історичні
записки» — історичних подій від 146 по 27 pp. до н. е., які збереглися
фрагментарно.
117. Ідами римляни називали 13 або 15 день місяця, у березні іди були
15-м числом.
118. Марк Емілій Лепід — консул 46 р. до н. е., прихильник
Цезаря; після смерті Цезаря ввійшов у 43 р. до н. е. до складу другого
тріумвірату (Антоній, Октавіан, Лепід).
119. Посилання на 116 книгу Тіта Лівія «Від заснування Рима», яка
не збереглася.
120. Децім Юній Брут Альбін, служив під командою
Цезаря в Галлії, один з організаторів убивства диктатора.
121. Епікур (341—270 pp. до н. е.) — давньогрецький філософ-матеріа-
ліст заперечував віру і втручання богів у людські справи і віру в
безсмертя душі.
122. Мається на увазі Гай Юлій Цезар Октавіан, внучатий племінник
(внук сестри) Юлія Цезаря, який став імператором Августом.
123. Див. життєпис Брута, розд. 21 і далі.
124. Точніше кажучи, Цезар прожив після смерті Помпея ще три з
половиною роки, бо Помпей загинув 1 жовтня 48 р. до н. е., а Цезар —
15 березня 44 р. до н. е.
125. Республіканську армію під проводом Брута і Кассія розбили
Антоній і Октавіан під Філіппами в Македонії 42 р. до н. е.
126. А бідо с — портове місто на азіатському березі Геллеспонту
(Дарданелл).
АГІД
1.1 к с і о н — цар лапіфів у Фессалії, якого Зевс запрошував на трапези
богів у Олімпії. Закохавшись у Геру, він посягав на її честь. Зевс підмінив
свою дружину примарою Гери, утвореною з хмари. За святотатство й
віроломство Іксіон був скинутий у Тартар, де його прикували до колеса,
обвитого зміями, що невпинно крутилося. Плутарх тлумачить міф про Іксіона
алегорично: в пристрасті Іксіона він вбачає жадобу слави, а в кентаврах
бачить політичні дії, які належать людям, що керуються жадобою
слави.
415
2. Рядки з трагедії Софокла, яка не збереглась до наших днів. ( Переклад
власний).
3. Начальник носової частини корабля (прорат) був помічником
стерничого і командував веслярами.
4. Теофраст — див. життєпис Нікія, комент. 51.
5. Ф о к і о н — афінський полководець і політик, голова промакедон-
ської партії. Уславився своєю чесністю.
6. Антіпатр — див. комент. 57 до життєпису Александра. Після
смерті Александра розгромив грецьких повстанців у битві коло Краннона
в 322 р. до н. е.
7. Ця Езопова байка дійшла до наших днів у поетичній обробці
давньогрецького байкаря Валерія Бабрія з II ст. н. е.
8. За словами Плутарха (див. також життєписи «Лікург», розд. ЗО і
«Лісандр», розд. 16—17), спартанське законодавство, приписуване Лікур-
гові, забороняло карбування і ввіз золотої та срібної монети. Уперше цю
заборону порушив спартанський полководець Лісандр (кінець V — початок
IV ст. до н. е.) після перемоги над Афінами в 404 р. до н. е.
9. У Спарті правили одночасно два царі, один з роду евріпонтідів,
другий з роду агіадів, тобто нащадки Евріпонта й Агіда. Обидва роди
вважали себе нащадками Геракла, тобто гераклідами.
10. А г е с і л а й (399—358 pp. до н. е.) — спартанський цар,
знаменитий полководець. Йому Плутарх присвятив окремий життєпис.
11. Архідам III, викликаний на допомогу жителями міста Тарента в
південній Італії, загинув у 338 р. до н. е. у битві з італійським племенем
мессапіїв.
12. Йдеться про Агіда III (338—330 pp. до н. е.), який, проводячи
антимакедонську політику, під час походу Александра на Персію обложив
місто Мегалополь у Аркадії (центральний Пелопоннес), але був
розгромлений Антіпатром.
13. Агід IV став спартанським царем у 245 р. до н. е.
14. П л а т е ї — місто в Беотії, області в центральній Греції. Тут у 479 р.
до н. е. греки добилися блискучої перемоги над персами, на чолі яких
стояв Мардоній.
15. Павсаній утік у Тегею, місто в Аркадії, тому що повинен був
стати перед судом, обвинувачений за повільні дії у війні з фіванцями,
внаслідок чого спартанці зазнали поразки біля Галіарта в 395 р. до
н. е.
16. Арей загинув у 265 р. до н. е. у битві проти македонського царя
Антігона Гоната.
17. Мова йде, очевидно, про Селевка II Каллініка (247—226 pp. до
н. е.), царя великої держави, до складу якої входили Сірія, Месопотамія,
частина Малої Азії і Вірменія.
18. Тобто перемігши афінян у Пелопоннеській війні (431—404 pp.
до н. е.).
19. Лікург — міфічний спартанський законодавець, діяльність якого
відносять до IX—VIII ст. до н. е. Кількість родин повноправних громадян
і кількість земельних наділів, нарізаних Лікургом, становила 9000.
20. Ефори — аристократична колегія з п’яти осіб, яку щороку
обирали для виконування державного нагляду. Навіть царі зобов’язані
416
були звітувати перед ними про свою діяльність. Епітадей був ефором
близько 400 р. до н. е.
21. Р е т р и — усні постанови, які передавалися за традицією. У Спарті
не було писаних законів.
22. Сучасником Агіда на царському престолі в Єгипті був
Птолемей III Евергет (246—221 pp. до н. е.).
23. Рада старійшин (герусія) складалася з ЗО членів — 28 геронтів
і 2 царів.
24. Пеллена — місто в північно-західній частині Лаконії. Тайгет —
гірське пасмо між Лаконією, областю, в якій розташована була Спарта,
і Мессенією. Мис М а л е я — південно-східний край Пелопоннесу.
Селласія — лаконське місто на північ від Спарти.
25. Періеки (букв, «жителі навколишніх місць, сусіди») —
неповноправна частина населення Спарти, нащадки корінного населення, підкореного
дорійцями. Періеки могли займатися землеробством, ремеслом і торгівлею,
служили у важкоозброєній піхоті, але політичних прав не мали.
26. Т а л а м и — місто в Лаконії на північний захід від Спарти.
27. Кассандра — донька троянського царя Пріама і Гекаби,
наділена даром віщування, але ніхто не вірив її пророцтвам. Після захоплення
Трої греками стала полонянкою Агамемнона й загинула разом з ним від
руки його дружини Клітемнестри.
28. Народна етимологія: стародавні греки ім'я Пасіфаї тлумачили як та,
що всім відкриває майбутнє.
29. Ф і л а р х — давньогрецький історик кінця III початку II ст. до н. е.,
написав історію років 272—220, твір його зберігся фрагментарно.
30. Д а ф н а (по-грецькому «лавр») — у грецькій міфології німфа, яку
переслідував закоханий у неї Апполон; перетворилась у лаврове дерево.
31. Терпандр — давньогрецький поет і музикант VII ст. до н. е.
родом з острова Лесбоса. За порадою Дельфійського оракула спартанці
запросили його в Лакедемон, щоб з його допомогою владнати внутрішні
чвари. Ф а л е т — легендарний поет і музикант з острова Кріта, якого
Лікург намовив переселитися в Спарту. Ферекід (родом з острова Сі
роса) — перший давньогрецький прозаїк і філософ, автор містичного твору
про богів і створення світу.
32. Ф р і н н і д — поет і музикант V ст. до н. е. родом з острова
Лесбоса. До семь струн Терпандра він додав ще дві, що любителі старовини
визнали за ознаку розбещеності.
33. Тимофій з Мілета — поет і музикант V—IV ст. до н. е.,
збільшив кількість струн кіфари до дванадцяти. Це нововведення в Спарті
було засуджене.
34. Афіна названа Міднодомною, тому що колони й покрівля в її
храмі в Спарті були з міді. Кожний храм був місцем притулку, тобто
давав недоторканість тому, хто шукав у ньому захисту перед
переслідуванням.
35. У 243 р. до н. е.
36. А х е й ц і — мешканці Ахайї, області в північній частині
Пелопоннесу, які утворили союз, до якого приєдналися і не ахейські міста, як Ко-
рінф, Сікіон, Мегари. Особливого значення набув цей союз під керівництвом
його засновника сікіонця Арата (272—228 pp. до н. е.).
14 Плутарх
417
37* Етолійці — жителі Етолії, гірської області в середній Греції,
які утворили в IV ст. до н. е. етолійський союз, що ворогував з ахейським.
38. Мегарида — область на захід від Аттіки.
39. Незапам’ятний Леонід — славетний спартанський цар, який у 480 р.
до н. е. з трьомастами спартанців героїчно захищав Фермопільську
ущелину від перської навали.
40. Батон із Сінопи (місто на північному узбережжі Малої
Азії) — маловідомий давньогрецький історик, твори якого не
збереглися.
41. Стародавні греки користувалися місячним календарем, у якому рік
ділився на 12 місяців по ЗО і 29 днів, що становило 354 дні, і різнився
від сонячного року на 11 днів. Щоб усунути цю невідповідність, до кожного
третього, п’ятого і восьмого року додавали додатковий тридцятиденний
місяць.
42. Дорійське плем’я греків вторглося на Балканський півострів з
півночі в XII ст. до н. е. Значна частина їх поселилась на Пелопоннесі.
43. Йдеться про Філіппа II, царя Македонії, батька Александра Великого.
44. У битві біля Левктр у Беотії фіванці під проводом Епамінонда в
371 р. розгромили спартанське військо, яким командував цар Клеомброт
і там загинув.
45. Теопомп — спартанський цар, який у VIII ст. до н. е. вів затяжну
війну з Мессенією, західною сусідкою Лаконії, і переміг її, захопивши
фортецю Ітоме. Арістомен — вождь мессенців у другій їхній війні
із Спартою (VII ст. до н. е.).
КЛЕОМЕН
1. У 241 р. до н. е.
2. С ф е р — давньогрецький філософ-стоїк родом з Борисфена,
грецької колонії в гирлі Дніпра, учень засновника стоїчної школи Зенона з
Кітіона, автор ряду творів з етики, діалектики, фізики, геометрії тощо;
реформи Клеомена підтримував у трактатах «Про спартанський державний
устрій», «Про Лікурга і Сократа», «Про закони».
3. Див. комент. 39 до життєпису Агіда.
4. Т і р т е й — давньогрецький поет VII ст. до н. е., своїми запальними
елегіями заохочував спартанців до мужності під час війни з мессенцями —
жителями сусідньої області.
5. Клеомен став царем у 236 р. до н. е.
6* Е л і д а — область у північно-західній частині Пелопоннесу з
однойменним головним містом.
7. Бельбіна на кордоні Аркадії і Лаконії між Мегалополем і
Пелленою. Храм Афіни був захоплений у 229 р. до н. е.
8. Мегалополь — головне місто Аркадії.
9. Тегея і Орхомен — міста Аркадії, які, як виникає з розповіді
Плутарха, сприяли Арату.
10. К а ф і ї — місто в північній Аркадії.
1Ь Метідрій — місто в північній Аркадії. Арголіда — область
у північно-східній частині Пелопоннесу з головним містом Аргосом.
12. Арістомах — тиран Аргоса, союзник Арата.
418
13. Паллантій — невелике місто в південній Аркадії. Описувані
події мали місце в 228 р. до н. е.
14. Вислів цей належить спартанському царю Агіду II (426—401 pp.
до н. е.).
15. JI і к е й — гора в південно-західній Аркадії.
16. Мантінея — місто біля східного кордону Аркадії, уславлене
перемогою Епамінонда над спартанцями в 362 р. до н. е.
17. Мессена — головне місто Мессенії, області на захід від Лаконії.
18. Ф і л а р х — див. комент. 29 до життєпису Агіда; його відомостями
користувався Плутарх при написанні життєпису Клеомена. Філарх був
противником Арата, прихильником політики Клеомена.
19. Т а р е н т і й ц і — легка кіннота, озброєна дротиками, названа так
від назви міста Тарента в південній Італії, де вперше були утворені такі
кавалерійські підрозділи. Крітяни славились як незрівнянні лучники.
20. М о т а к и — діти ілоток (ілоти — підкорене дорійцями
землеробське тубільне населення Мессенії і Лаконії, зведене до становища рабів)
від повноправних спартанців; одержували виховання разом з молодими
спартанцями.
21. Страх, по-грецькому Фобос — божество уособлення страху.
22. Переворот був здійснений Клеоменом на переломі 227—226 pp.
до н. е.
23. Йдеться про твір Арістотеля «Про державний устрій лакедемонян»,
який не зберігся до наших днів.
24. Г о м е р. Іліада, III, 172. Переклад Бориса Тена.
25. Гомер. Іліада, IV, 431.
26. Йдеться про Першу мессенську війну, тобто війну між спартанцями
й мессенцями в середині VIII ст. до н. е., яка закінчилась уярмленням
мессенців і перетворенням їх на ілотів.
27. Сарісса — македонський спис завдовжки близько 6 м.
28. Мова про так звані сіссітії — обов’язкові громадські обіди в Спарті,
які вели початок від звичаїв родового суспільства. Мали вони за мету
виховання в громадян почуття єдності.
29. Міна — давньогрецька грошова одиниця, яка дорівнювала 100
драхмам або 600 оболам.
30. Тобто військ вільних грецьких держав (напр. Ахейського союзу)
і наступників Александра Македонського.
31. Стародавні греки і римляни обідали, лежачи за столом, спираючись
на лікоть, по двоє на одному ложі.
32. Улюблена страва спартанців — варена свинина з оцтом і сіллю в
крові.
33. Стародавні греки і римляни пили вино змішане з водою. Ця суміш
приготовлялась у спеціальних посудинах, званих кратерами.
34. К о т и л а (досЛ. «чашка») — давньогрецька міра рідин і сипких тіл,
дорівнює 0,274 л.
35. Цей похід Клеомена відбувся в 226 р. до н. е.
36. Д и м а — місто в західній Ахайї. Гекатомбей — поселення біля
Дими.
37. Л е р и а — місто в Арголіді, яке входило в Ахейський союз.
38. Йдеться про Антігона III Досона (229—221 pp. до н. е.).
14*
419
39. Акрокорінф — корінфський замок (акрополь) на пагорбі
заввишки 575 м над рівнем моря.
40. С і к і о н ц і — диА комент. 61 до життєпису Перікла. Сікіон —
батьківщина Арата; т р і тте й ц і — жителі міста Трітеї в Ахайї.
41. Цей гімнасій, тобто навчальний заклад, де юнаки віком від 16 до
28 років займалися різними видами спорту, а також слухали лекції з
різних галузей знань, був побудований неподалік міських мурів Аргоса
на честь аргоського героя Кіларабіса.
42. Е г і й — місто в Ахайї, на північному узбережжі Пелопоннесу,
в якому відбувалися збори представників Ахейського союзу.
43. Пеллена, Феней, Пентелій — міста в Ахайї.
44. Немейські ігри — загальногрецькі змагання, які відбувалися щодва
роки в Немейській долині в Арголіді на честь Зевса. До їх програми
входили гімнастичні, кінні та музичні змагання. Мова тут іде про Немейські
ігри 224 р. до н. е.
45. П і р р — цар Епіру, області в північно-західній частині Греції,
який воював з Римом (280—279 pp. до н. е.) і кілька разів перемагав ціною
великих втрат (звідси вираз «Піррова перемога»). Загинув під час облоги
Аргоса в 272 р. до н. е.
46. Клеони і Фліунт — міста в Арголіді.
47. Трезен, Епідавр (місто, знамените храмом Ескулапа, бога
медицини), Г ерміона — міста східної Арголіди.
48. Мова про єгипетського царя Птолемея III Евергета (246—221 pp.
до н. е.).
49. Антігон Досон прийшов Арату на допомогу в 223 р. до н. е. Г е р а -
н і я — гірський хребет у Мегаріді, області між Аттікою і Пелопоннесом.
І с т м — Корінфський перешийок між середньою Грецією і Пелопоннесом;
О н е й — гірський кряж на південний схід від Корінфа.
50. Л е х е й — гавань Корінфа на західному узбережжі Корінфського
перешийка.
51. Мис Г е р е й (з храмом Гери, звідси його назва) лежить на північ
від Корінфа і Лехея на протилежнрму боці Корінфської затоки.
52. Ніч у грецькому (і римському) війську поділялася на чотири варти
(кожна по три години) від шостої вечора до шостої ранку, тут ідеться про
час між 9 і 12 годинами.
53. Т е н а р — мис на півдні Пелопоннесу з однойменним портом.
54. Левкаспіди (буквально «білощитники») — загони відбірної
піхоти в македонському війську.
55. Селласія — місто в Лаконії, недалеко від Спарти.
56. Філопемен (бл. 253—183) — видатний політичний діяч і
полководець, який потім успішно воював із спартанцями і примусив їх
вступити до Ахейського союзу.
57. П о л і б і й (бл. 201 — бл. 120 р. до н. е.) — визначний
давньогрецький історик, автор «Загальної історії» в 14 книгах (події років 264—168
до н. е.), з яких до наших днів дійшло п’ять початкових, решта у
фрагментах.
58. О л і г і р т — місто в північно-східній Аркадії.
59. Демад — афінський оратор і політик IV ст. до н. е., противник
Демосфена.
420
60. Архідам II (469—427 pp. до н. е.) — спартанський цар
початку Пелопоннеської війни (431—404 pp. до н. е.).
61. Іллірійці — жителі Іллірії, країни на західному узбережжі
Ддріатичного моря (нинішня Албанія).
62. Червень 221 р. до н. е.
63. Полібій. Загальна історія, II, 65.
64. Акарнанці — жителі Акарнанії,приморської області на заході
середньої Греції.
65. К р и п т і ї — загони молодих спартанців, які стежили за ілотами та
проводили каральні операції; тут, можливо, мається на увазі розвідувальний
загін.
66. Г і т і й — порт у Лаконії на південь від Спарти.
67. Кіфера — острів на південь від Пелопоннесу, відомий культом
Афродіти. Е г а л і я — острів між Пелопоннесом і Крітом.
68. К і р е н а — місто в Лівії, засноване вихідцями з грецького міста
Фери.
69. Птолемей III Евергет помер у 221 р. до н. е., його наступником
став Птолемей IV Філопатор (221—205 р. до н. е.).
70. К і б е л а — фрігійська богиня родючості і відроджуваної природи,
велика мати богів і всього живого на землі. Її оргіастичний культ був
поширений по всьому античному світі, її священнослужителі, мандруючи,
збирали пожертви для богині.
71. Маг був не рідним, а єдинокровним братом Птолемея Філопатора.
72. Після смерті Антігона Досона в 221 р. до н. е. спартанці уклали
угоду з етолійцями для спільної боротьби проти Ахейського союзу з
наміром вернути престол Клеомену.
73. А п і с — священний бик єгиптян, якого тримали в храмі в Мемфісі
і розкішно годували.
74. Гомер. Ілліада, І, 491—492.
75. «Великий дім» — частина царських будинків в Александрії.
76. К а н о п — приморське місто в гирлі Нілу за 22 км від Александрії.
77. Клеомен помер навесні 219 р. до н. е.
78. Героями стародавні греки називали видатних предків —
легендарних засновників міст, вождів, потомство від шлюбу богів із смертними
(Геракл, Ахілл, Єлена Прекрасна). Вони вірили, що й по смерті герої,
будучи посередниками між людьми й богами, захищають людей від
усілякого лиха.
79. «Мудрішими людьми» Плутарх називає тих, хто відстоював погляд
про виникання комах із загниваючих трупів тварин. Хизуючись
такою «вченістю», Плутарх спотворює трагічний фінал Клеомена і його
близьких.
ТІБЕРІЙ ГРАКХ
1. Тібері*й Семпроній Гракх — цензор 169 р. до н. е.,
консул 177 і 163 р. до н. е. Тріумфи йому були дозволені за перемоги в
Іспанії і за остаточне підкорення Сардінії й Корсіки.
2. У 154 р. до н. е.
421
3. Діоскури — сини Зевса й Леди; смертний Кастор і
безсмертний Полі девк, брати прекрасної Єлени. Появлялися вони як помічники в
битвах на білих конях.
4. Клеон — (див. комент. 107 до життєпису Перікла).
5. Марк Лівій Друз, народний трибун 122 р. до н. е., противник
Гая Гракха.
6. Йдеться, мабуть, про флейти.
7. Тіберій Гракх народився бл. 162 р. до н. е.
8. Авгури — жерці, які розгадували волю богів по польоту птахів.
9. Аппій Клавдій Пульхр — консул 143 р. до н. е., цензор
137 р. до н. е. Сенатора, який першим фігурував у списках сенаторів,
консули насамперед питали про його думку при голосуванні в сенаті.
10. Полібій. Загальна історія, XXXI, 27.
11. Мова про Третю Пунічну війну (149—146 pp. до н. е.), яка
закінчилась зруйнуванням Карфагена. Римською армією командував тоді Публій
Корнелій Сціпіон Еміліан Африканський.
12. Гай Фанній — консул 122 р. до а. е., противник Гая Гракха,
автор літопису, змістом якого була історія Рима від заснування міста до
часів, сучасних автору.
13. На 137 р. до н. е.
14. Нуманція — місто у північній Іспанії, центр повстання
іспанських племен проти римських поневолювачів. Остаточно придушив
повстання і взяв Нуманцію Сціпіон Молодший у 133 р. до н. е.
15. У 321 р. римське військо, очолюване консулами Спурієм Постумієм
Альбіном і Тітом Ветурієм Кальвіном, було замкнуте в Кавдінському
міжгір’ї і змушене здатись на ласку переможця. Римлянам довелося пройти
під ярмом, що вважалось великою ганьбою. Сенат відмовився
ратифікувати договір римських полководців з самнітами (одним з італійських
племен).
16. Софістами називались у греків платні вчителі красномовства і
філософії. Тут маються на увазі Діофан і Блоссій, про яких
мовиться в наступному розділі.
17. Мова про аграрні закони народних трибунів Секстія і Ліцінія,
ухвалені в 367 р. до н. е. Ю г е р — римська міра' площі, приблизно четверта
частина гектара.
18. Гай Лелій, народний трибун в 151 р. до н е., тоді виступив з
земельним законопроектом.
19. На 133 р. до н. е.
20. Діофан був уродженцем Мітілени, міста на Лесбосі, Блоссій
походив з міста Кум у Кампанії неподалік Неаполя.
21. Антіпатр з Тарса в Малій Азії — філософ стоїчного
напрямку.
22. У храмі Сатурна на римському форумі містилася державна
скарбниця і архів.
23. Клієнтами називали в Стародавньому Римі незаможних
громадян і вільновідпущеників, котрі від давали себе під опіку якоїсь впливової
особи, за що були зобов’язані робити їй певні послуги: під час виборів,
у суді, супроводити на публічні виступи, приходити вранці з привітанням
тощо.
422
24.0 б о л — давньогрецька мідна монета, 1/6 частина драхми, вартістю
відповідала римському денарію.
25. Публій Корнелій Сціпіон Назіка, консул 138 р.
до н. е., противник реформ Гракха, його двоюрідний брат.
26. Аттал III Філометор (138—133 pp. до н. е.), умираючи,
заповідав своє царство (в північно-західній частині Малої Азії) Риму.
27. Мова про Квінта Цецілія Метелла Балеарського,
консула 123 р. до н. е., який розгромив піратів, що мали свої бази на Бале-
арських островах.
28. Луцій Тарквіній Гордий, останній, за переказом,
римський цар, вигнаний з Рима в 509 р. до н. е.
29. Йдеться про весталок — жриць богині домашнього вогнища Вести.
Тхнім обов'язком було підтримувати в храмі вічний вогонь. Весталки
давали обітницю дотримуватись дівоцтва; за порушення цієї обітниці їх
заривали живцем у землю.
30. Марк Фульвій Флакк — консул 125 р. до н. е., народний
трибун 122 p., прихильник Гая Гракха, загинув разом з ним.
31. Публій Муцій Сцевола, консул 133 р. до н. е.
32. Арістонік — позашлюбний син пергамського царя Евмена II,
звідний брат Аттала III, не визнав його заповіту, очолив у 133—129 pp.
до н. е. антиримське повстання в Пергамі. Повсталі хотіли створити
«державу сонця», де б усі були рівні між собою. Повстання було
придушене, Арістонік потрапив у полон і в Римі був страчений.
33. К о р н е л і й Непот (І ст. до н. е.) — римський історик, автор
біографій знаменитих людей.
34. Децим Юній Брут, консул 138 р. до н. е. Л у з і т а н и —
жителі Лузітанії (сьогоднішної Португалії).
35. Гомер. Одіссея,І, 47 (переклад Бориса Тена).
36. Плутархів життєпис Сціпіона Молодшого не зберігся.
ГАЙ ГРАКХ
1. Тіберій Гракх загинув 133 р. до н. е.
2. Тобто 126 р. до н. е.
3. Ціцерон. Про ворожіння, І, 26.
4. Міціпса — цар Нумідії, країни в північній Африці, вірний союзник
римлян.
5. У 124 р. до н. е.
6. Цензори — див. комент. 34 до життєпису Красса.
7. Фрегелли (нині Черрано) — місто в Лації на південний схід
від Рима. У 125 р. там спалахнуло повстання, коли було відмовлено в
наданні прав латинам римського громадянства. Повстання придушив претор
Луцій Опімій, пізніший убивця Гая Гракха.
8. Марсове поле — велика рівнина (не забудована в той час)
на березі Тібру. Тут відбувалися гімнастичні і військові змагання, а також
вибори вищих службових осіб.
9. Серед десяти вибраних трибунів на 123 р. до н. е. Гай Гракх був
четвертим щодо числа зібраних голосів.
10. Ф а л і с к и — жителі міста Фалеріі, розташованого на південь від
423
Рима. У 124 р. до н. е. вони зневажили римського народного трибуна
Генуція.
11. Мова про Г. Ветурія, консула в 455 р. до н. е.
12. Вершники — соціальний стан у Стародавньому Римі,
торгово-фінансова аристократія.
13. Сенат збирався в спеціальному будинку, званому Гостілійовою ку-
рією. Народні збори відбувалися на місці, званому Коміцієм; у II ст. н. е.
народні збори перенесено на форум (первісно торгова площа); тут
у його західній частині містилася трибуна — ораторське підвищення,
оздоблене носами ворожих кораблів.
14. Римська миля дорівнювала 1478,7 м, грецький стадій — приблизно
185 м.
15. На 122 р. до н. е.
16. Т а р е н т (нині Таранто) — велике місто в Італії на березі
Тарентської затоки. К а п у я — одне з найстаріших і найбільших міст
Кампанії, країни в Середній Італії.
17. Натяк на комедію Арістофана «Вершники», де Ковбасник і Клеон
наввипередки старались догодити народу.
18. Законопроект Гая Гракха про надання прав римського громадянства
латинам (жителям Лація) зустрів опір як у сенаті, так і на народних зборах,
бо римський народ не хотів поступитися бодай частиною своїх прав.
19. Сціпіон Африканський Молодший помер у 129 р. до н. е. Ходили
чутки, начебто вбивцю (серед яких нібито були Фульвій і Гай Гракх)
впустила в спальню Сціпіона його дружина Семпронія, рідна сестра
Гракхів.
20. Сардонічний сміх — в'їдливий, злісний сміх; цей вислів
виник, як гадали в античності, від назви острова Сардінії (отже,
«сардонічний» — те саме, що й «сардінський»), де росла дуже гірка трава, яка
спотворювала риси обличчя.
21. Луцій Опімій вступив на посаду консула 1 січня 121 р. до н. е.
22. Мова про прийняту тоді вперше в історії Риму надзвичайну
постанову сенату, яка оголошувала державу в небезпеці й надавала консулові
надзвичайні повноваження.
23. Марк Фульвій Флакк був посланий сенатом у Галлію, щоб придушити
повстання.
24. Авентінський горб — один із семи горбів стародавнього
Рима.
25. Жезл окличника або посланця, який ішов до противника з
пропозиціями миру.
26. Дерев'яний міст — найстаріший міст на р. Тібрі в Римі. Кам'яний
міст (т. зв. Еміліїв міст) було зведено в 173 р. до н. е.
27. Фурії — у римській міфології богині помсти (те саме, що в
грецькій Ерінії), які переслідували людей за провини.
28. Римський фунт дорівнював 327,5 г.
29. Храм Згоди побудував ще в IV ст. до н. е. Камілл на відзначення
примирення плебеїв з патриціями. Опімій за згодою сенату зніс старий
храм і побудував новий за рахунок конфіскованого майна прихильників
Гая Гракха.
30. Югурта, племінник нумідійського царя Міціпси, умертвив двох
424
його синів, законних спадкоємців престолу, заволодів Нумідією, вів з
Римом тривалу війну (110—105 pp. до н. е.). Широко користувався
підкупом, зокрема римських сановників.
31. М і з е н (нині Мізено) — місто в Кампанії, на морському
узбережжі неподалік Неаполя.
ПОРІВНЯННЯ
1. Платон. Держава, IV, 426 с.
2. Піфійський бог — Аполлон, знаменитий храм якого в
Дельфах біля підніжжя гори Парнасу знаходився в місцевості, званій у
сиву давнину Піфо.
ДЕМОСФЕН ч
1. Уривок з цього вірша наводить Плутарх у біографії Алківіада.
Його автором сьогодні вважається Евріпід.
2. Квінт Сосій Сенеціон — знатний римлянин, друг
римського імператора Траяна і Плутарха. Йому Плутарх присвятив свої
«Життєписи» і деякі інші твори.
3. З Іуліди на острові Кеосі, що лежав неподалік від узбережжя
Аттіки, походили знамениті давньогрецькі поети Сімонід Кеоський (VI—
V ст. до н. е.) і Вакхілід (V ст. до н. е.). Уродженцем острова Егіни,
розташованого поблизу Аттіки, був трагічний актор Пол, сучасник
Демосфена. Зневажливо про Егіну висловився славнозвісний афінський
державний діяч Перікл.
4. І о н з острова Хіос — давньогрецький поет і прозаїк V ст. до н. е.
писав у різних жанрах. З його творів збереглися незначні фрагменти.
5. Ц е ц і л і й з Калакти на Сіцілії — давньогрецький ритор і
літературний критик на рубежі І ст. до н. е. і І ст. н. е., автор твору «Порівняння
Демосфена й Ціцерона».
6. Цей славетний вислів був викарбуваний при вході в храм Аполлона
в Дельфах.
7. Теопомп з острова Хіос — давньогрецький історик IV ст.
до н. е., автор «Грецької історії» й «Історії Філіппа Македонського» —
творів, які збереглися в уривках.
8. Есхін (бл. 390—314 pp. до н. е.) — видатний афінський оратор і
політик промакедонського напрямку, завзятий противник Демосфена —
борця за незалежність Греції. Плутарх має тут на увазі промову Есхіна
«Проти Ктесіфонта». Гілон, обвинувачений у державній зраді, втік у
столицю босфорських царів Пантікапей (тепер Керч), нажив на торгівлі
великі статки, одружився з скіфянкою. Його дочку, матір Демосфена,
звали Клеобулою.
9. Демосфен народився 384 р. до н. е.
10. Опікуни Демосфена — Афоб, Демофонт і Теріппід. Перші два
були племінниками батька Демосфена, Теріппід був* його близьким
другом. Про талант див. комент. 12 до життєпису Ціцерона.
11. Антіфан з Карісти, міста на острові Евбеї, сучасник Демосфена,
плідний комедіограф, з численних його творів збереглись лише фрагменти.
425
12. Apr — маловідомий давньогрецький поет першої половини IV ст.
до н. е.
13. Каллістрат — визначний афінський оратор і політичний діяч
першої половини IV ст. до н. е.
О р о п — місто на кордоні між Аттікою і Беотією, предмет суперечки
між афінянами і фіванцями. Коли афіняни втратили це місто в 366 р.
до н. е., винуватцями цього визнали Каллістрата і визначного афінського
полководця Хабрія. У 364 р. до н. е. на суді Каллістрат успішно захищав
себе і Хабрія.
14. І с о к р а т (436—338 рр, до н. е.) — славетний оратор, вчитель
красномовства, його промови (політичні, парадні, судові) збереглися,
відзначаються блискучим стилем, чистотою і ясністю аттічної літературної
мови.
15. І с е й — давньогрецький оратор-адвокат, учитель красномовства
(перша половина IV ст. до н. е.). До наших днів дійшло 11 промов на
судові теми.
16. Герміпп — письменник другої половини II ст. до н. е, автор
збірки біографій давньогрецьких мислителів (не збереглися). Твердження
про те, що Демосфен був учнем Платона, неправильне. Так само немає
нічого спільного між стилем Платона і Демосфена.
17. К т е с і б і й — прозаїк кінця IV ст.— початку III ст. до н. е.;
Алкідамант — відомий'оратор IV ст. до н. е., учень Ісократа; Кал*
лій — сіцілійський історик.
18. Фукідід — див. комент. 33 до життєпису Перікла. Тут ідеться
про місце з його історії (1, 18, 3), де говориться про військовий досвід,
який здобули афіняни і спартанці між Перськими війнами і
Пелопоннеською.
19. Процес, в якому Демосфен подав у суд скаргу на опікунів, почався
в 364 р. до н. е. і тягнувся шість років. Промови, які стосувалися цієї
справи, збереглися.
20. Орхомен — місто в Беотії.
21. Трія — дем в Аттіці (дем — одиниця територіально-адміністратив-
ного поділу в Аттіці).
22. В античній риториці, тобто теорії красномовства окремий розділ
(останній) складали поради, які стосувалися способу виголошення вже
готової промови. Тут ішлося про міміку й жести, дикцію та інші виразні
засоби, якими користувалися актори і які взяли на своє озброєння оратори.
23. П і т е й — афінський оратор і політик промакедонської орієнтації.
24. Демад — визначний афінський оратор, сучасник Демосфена.
його політичний противник, один з головних представників промакедонської
партії.
25. Піфон Візантійський — довірена особа македонського
царя Філіппа II, часто бував у різних містах Греції з дипломатичною місією.
26. Ламах Смірнський — невідома особа.
27. Ф і в и — головне місто Беотії — однієї з областей в Центральній
Греції. О л і н ф — місто на Халкідському півострові, колонізованому
вихідцями з міста Халкіди на Евбеї (звідси й назва півострова).
28. Ератосфен з Кірени (бл. 275—195pp. до н.е.) — давньоірець-
кий вчений-математик, астроном, географ, філософ, історик літератури.
426
29. Деметрій Фалерський (354—283 pp. до н. е.) — оратор і
вчений, учень Теофраста, правитель Афін (318—283 pp. до н. е.), ініціатор
заснування Александрійської бібліотеки).
30. Рядки з комедії Антіфана «Неоттіс».
31. Галоннес — невеликий острів у північній частині Егейського
моря, належав афінянам. Філіпп Македонський, визволивши його від
піратів, заявив, що дарує його афінянам, Демосфен у промові про Галоннес,
яка не дійшла до наших днів, доводив, що тут не йдеться про подарунок,
за який треба дякувати, а про повернення власності.
32. Арістон Хіосський — філософ стоїчного напрямку III ст.
до н. е.
33. Теофраст — учень Арістотеля, давньогрецький філософ і
всебічний вчений, після смерті Арістотеля керівник перипатетичної школи.
34. Поліевкт — афінський оратор і державний діяч, сучасник
Демосфена, противник промакедонської партії.
35. Ф о к і о н — афінський оратор і політичний діяч промакедонської
орієнтації, противник Демосфена, славився зразковим життям і
справедливістю. Плутарх присвятив йому окремий життєпис.
36. Е с і о н — афінський оратор, сучасник Демосфена.
37. Давньогрецьке прислів’я, в якому свиня символізує глупоту;
вживали його стосовно неуків, які повчають знаючих людей.
38. Демосфен. Про вінок, 18.
39. Йдеться про «Філіппіки», «Олінфські промови», «Про мир», «Про
херсонесців».
40. Ф о к і д с ь к а, або Священна війна — війна, яка точилася
між фокейцями і фіванцями в 355—346 роках до н. е. Причиною війни
послужило пограбування храму Аполлона в Дельфах. У цю війну втрутився
і Філіпп, цар Македонії.
41. Мідій — багатий афінянин, недруг Демосфена. У 350 р. до н. е.,
коли Демосфен як хореограф готував до постановки трагедію, Мідій
вдарив його по обличчю. Демосфен передав справу в суд і написав
промову проти нього, яка не збереглася.
42. Цитата з «Іліади», XX, 467. Переклад Бориса Тена.
43. Тобто перський цар.
44. Г і п е р і д (390—322 pp. до н. е.) — видатний афінський оратор
(увійшов у канон десяти найславетніших давньогрецьких ораторів) і
політичний діяч антимакедонської орієнтації, обвинувачував Демосфена
в одержанні хабара від Гарпала. Загинув одночасно з Демосфеном.
З його 77 промов збереглося 6.
45. Мова йде про війну між македонським царем Кассандром і Деметрі-
єм Поліоркетом.
Кассандр (бл. 355—297 pp. до н. е.) — син Антіпатра, намісника
Македонії під час походу Александра Македонського на Персію; після
битви коло Іпса в 301 р. до н. е.— цар Македонії.
Деметрій Поліоркет, син Антігона Одноокого, одного з
найзнаменитіших воєначальників Александра Македонського, сам видатний
полководець, цар Македонії, після смерті Кассандра (295—287 pp. до н. е.),
прізвисько Поліоркет одержав від того, що славився вмінням брати
облогою міста.
427
46. П а н е т і й — давньогрецький філософ-стоїк II ст. до н. е. З його
творів збереглися уривки.
47. К і м о н — див. комент. 21 до життєпису Перікла.
Фукідід, син Мелесія,— див. комент. 23 до життєпису Перікла.
Перікл (бл. 490—429 pp. до н. е.) — вождь афінської
рабовласницької демократії в період її розквіту, стратег Афін.
48. Е ф і а л ь т — див. комент. 27 до життєпису Перікла.
А р і с т і д — див. комент. 24 до життєпису Перікла.
49. Сузи і Екбатани — зимова і літня резиденції перських
царів.
50. Рада Ареопагу — верховний суд у кримінальних справах в Афінах,
який засідав на Ареєвому пагорбі (звідси його назва).
51. Тимофей — афінський полководець, який довго командував
афінським флотом. Після одного невдалого походу, обвинувачений у
державній зраді, був засуджений до штрафу в 100 талантів і в 350 р. до н. е.
пішов на вигнання, де й помер.
52. До наших днів дійшли як Демосфенові дві промови проти Арістогіто-
на, з яких одна безперечно неавтентична, а автентичність другої сумнівна.
53. К т е с і п п — син визначного афінського полководця Хабрія.
Промова Демосфена «Про звільнення від^ повинностей» була виголошена
в 354 р. до н. е. У цій промові Демосфен полемізував з Лептіном, який
пропонував відмінити пільги щодо виконання літургій, тобто повинностей,
які накладались на багатих громадян. Ктесіпп користувався такою пільгою
з уваги на заслуги свого батька.
54. Деметрій Магнесійський (з Магнесії у Фессалії або в
Малій Азії) — письменник-компілятор І ст. до н. е.
55. У цій промові і Демосфен звинувачував Есхіна в тому, що він,
підкуплений Філіппом, діяв на шкоду інтересам Афін.
56. Ідоменей зЛампасака (місто на північному заході Малої
Азії) — учень Епікура, автор філософських трактатів і твору про
давньогрецьких діячів.
57. Йдеться по посольство, яке в 346 р. до н. е. афіняни відправили
до Філіппа для переговорів у справі міста Олінфа. На Олінф, сусіднє
місто з Македонією, зазіхали македоняни. Олінфяни просили допомоги в
афінян, та, перш ніж ті відгукнулися на їхнє прохання, Філіпп зайняв
місто і зруйнував.
58. Сталося це в 354 р. до н. е.
59. Філіпп напав на Візантію в 340 p., на Перінт — у 341 р. до н. е.
60. Союзницька війна (358—355 pp. до н. е.) — війна, яку
вели проти Афін союзні з ними міста і яка закінчилась розпадом другого
афінського морського союзу (378—355 pp. до н. е.).
61. Е в б е й ц і — жителі острова Евбеї, ахейці — жителі Ахайї —
країни на півночі Пелопоннесу, мегарці — жителі Мегари — міста
на захід від Афін, левкадці — жителі острова Левкади біля
західного узбережжя Греції, керкіряни — жителі острова Керкіри (Кор-
ФУ)-
62. У 339 р. до н. е. жителі Амфіси (на північний захід від Дельф)
напали на храм Аполлона Дельфійського. Держави — гаранти
недоторканості храму, так звані амфіктіони, доручили Філіппу покарати святотатців.
428
Македоняни вторглися в Грецію й захопили стратегічно важливе місто
Елатею у Фокіді, поблизу кордону з Беотією.
63. М а р с і й — давньогрецький історик IV ст. до н. е., автор історії
Македонії.
64. Стратегами в Афінах називали 10 виборних
воєначальників. Беотархи — політичні та військові керівники Беотійського
союзу.
65. Сивіла — див. комент. 12 до життєпису Фабія Максіма.
66. Термодонт — річка в Малій Азії, яка впадає в Чорне море; на її
берегах, за переказом, жили Амазонки. У Беотії Термодонтом називався
струмок, що вливався в річку Асоп. Біля Херонеї річки з такою назвою
не було.
К е ф і с — річка в Аттіці.
67. Г е м о н — народна етимологія. Плутарх тут співставляє назву річки
з грецьким словом haima — «кров».
68. Дурід Самоський (340—270 pp. до н. е.) — давньогрецький
історик, автор загальної історії Греції від 371 р. до н. е., а також історії
рідного острова Самосу. Його твори збереглися у фрагментах.
69. Цей і попередній оракул наводимо в перекладі А. Содомори.
70. Епамінонд (бл. 470—362 pp. до н. е.) — видатний фіванський
полководець і державний діяч, переможець спартанців у 371 і 362 pp.
до н. е.
71. Битва біля Херонеї в Беотії відбулася у вересні 338 р. до н. е.
72. Тобто намісникам перських володінь у Малій Азії.
73. Сарди — столиця Лідії, стародавнього царства в західній частині
Малої Азії, з VI ст. до н. е.— перської сатрапії.
74. Кожна службова особа в Афінах зобов’язана була протягом ЗО днів
після залишення посади дати звіт по свою діяльність. Тоді будь-хто мав
право виступити з обвинуваченням, викриваючи підзвітного у зловживанні
службовим становищем.
75. Філіпп був убитий в 336 р. до н. е. одним із своїх прибічників
Павсанієм, якого афіняни вирішили нагородити за це почесним вінком.
76. Про це згадує Есхін у промові «Проти* Ктесіфонта».
77. М а р г і т — персонаж пародійної епічної поеми невідомого автора
(античні приписували його Гомерові), в якій Маргіт був зображений
несусвітнім дурнем.
78. Фіви були здобуті і зруйновані, македонянами в 335 р. до н. е.
79. К і ф е р о н — гірський кряж між Аттікою і Беотією.
80. Арістобул з Кассандрії — історик Александра Македонського,
якого він супроводив в його поході на Персію.
Кассандрія — нова назва ҐІотідеї, зруйнованої Філіппом і
відбудованої Кассандром.
81. Агід III цар спартанський (338—330 pp. до н. е.), проводив
послідовну антимакедонську політику, у битві з македонянами зазнав нищівної
поразки в 330 р. до н. е.
82. У 336 р. до н. е. афінянин Ктесіфонт запропонував нагородити
Демосфена почесним вінком за великі заслуги перед державою. Есхін
подав скаргу в суд на Ктесіфонта, доводячи, що ця пропозиція
протизаконна. Справа вирішувалась аж через шість років, а не через десять, як пише
429
Плутарх. Есхінові дав відповідь Демосфен у знаменитій промові «Про
вінок».
83. Гарпал — придворний Александра Македонського, завідував
царською скарбницею у Вавілоні під час походу на Персію. Коли Александр
з військом перебував у Індії, Гарпал утік у Грецію і привіз із собою 5000
талантів.
84. Натяк на застольний звичай на бенкеті, коли чару пускали по колу і
кожний, у чиїх руках вона опинялась, підводився з місця й щось співав або
декламував.
85. Македоняни вимагали видачі Гарпала. Гарпал утік з Афін разом
зі своїми скарбами й найманцями (він мав 6000 навербованих чоловік)
і переправився на острів Кріт, де загинув від рук одного із своїх прибічників.
86. Демосфен утік із в'язниці 323 р. до н. е.
87. Т р е з е н — місто на сході Пелопоннесу в Арголіді.
88. Сова і змія — священні тварини Афіни.
89. Александр Македонський помер у 323 р. до н. е.
90. Цю війну звичайно називають Ламійською від імені міста-фортеці
Ламії у Фессалії, де союзне грецьке військо на чолі з афінським
полководцем Леосфеном облягало сили македонян під командуванням Антіпатра,
намісника Македонії під час походу Александра на Персію і правителя
держави при малолітньому царевичі, синові Александра від Роксани.
91. Ф і л а р х — давньогрецький історик кінця III — початку II ст.
до н. е.; його твір, який охоплював історію Греції від 272 до 221 pp. до н. е.,
дійшов до нас в уривках.
92. Ослине молоко вживалося як лікувальний засіб проти туберкульозу.
93. Трієра — корабель з трьома рядами весел.
94. Алківіад (бл. 451—404 pp. до н. е.)—відомий політичний
діяч Афін, відзначався політичною безпринципністю; під час
Пелопоннеської війни перейшов на бік Спарти.
95. Краннон — місто у Фессалії, біля якого в 322 р. до н. е.
македонський полководець Кратер переміг греків.
Муніхій — кріпость неподалік Афін.
96. Метагітніон, боедроміон і піанепсіон — другий,
третій і четвертий місяці аттічного календаря, які відповідають серпню —
вересню, вересню — жовтню і жовтню — листопаду.
97. Кратер — один з кращих полководців Александра
Македонського, вже наприкінці походу на Персію відправлений в Македонію з
дорученням прийняти від Антіпатра посаду намісника Македонії. Він прийшов
на допомогу Антіпатрові, обложеному в Ламії.
98. Т у р і ї — грецька колонія в південній Італії.
99. Анаксімен з Лампсака (IV ст. до н. е.) — оратор, учитель
красномовства, історик, автор історії Філіппа і Александра Македонського.
100. Марафон — місцевість на східному березі Аттіки, біля якої в
490 р. до н. е. греки одержали славнозвісну перемоіу над персами.
101. Е а к — міфічний цар Егіни, син Зевса, батько Пелея і дід Ахілла,
після смерті суддя в підземному царстві.
102. К л е о н н — місто на Пелопоннесі між Корінфом і Аргосом.
103. Калаврія — невеличкий острів з однойменним містом у Са-
ронській затоці напроти міста Трезена в Арголіді.
430
104. Натяк на Піфію, жрицю Аполлона Дельфійського, яка
виголошувала свої віщування, сходячи на великий триніжок, поставлений над
розколиною в скелі, з якої виходили дурманні випаровування.
105. У трагедії Софокла «Антігона» фіванський цар Креонт забороняє
поховати тіло Полініка, котрий пішов з військом здобувати Фіни і загинув
у двобої з братом Етеоклом, який захищав місто.
106. П а п п — маловідомий історик IV—ПІ ст. до н. е.
107. Тесмофорії — жіноче свято на честь Деметри.
108. У 280 р. до н. е. Демосфенові була поставлена бронзова статуя
роботи скульптора Поліевкта на центральній площі Афін.
109. Пританей — громадський будинок в Афінах, де засідала
колегія пританів,— частина Ради, яка займалася поточними справами.
У пританеї годували на державний кошт самих пританів, а також
заслужених громадян та іноземних послів.
110. Переклад А. Содомори.
ЦІЦЕРОН
1. Тулл Аттій — цар вольсків, племені, яке населяло Лацій —
область, в якій був розташований Рим. Як вважали римляни, жив у V ст.
до н. е.
2. Скаври — галузка одного із старовинних патріціанських родів
Еміліїв і Авреліїв; Лутації Катули — плебейський рід, який дав
Риму чимало визначних державних діячів і полководців. Скавр і Катул —
це, по суті, прізвиська (як і Ціцерон): перше означає «клишоногий»,
друге — «щеня».
3. Квестором, тобто фінансовим службовцем, Ціцерон був у 75 р. до н. е.
Це була його перша державна посада.
4. Календи — перший день кожного місяця в римському календарі.
Ціцерон народився 3 січня 106 р. до н. е. в невеликому місті Арпіні на
південний схід від Рима.
5. Платон. Держава, V, 475 в.
6. Поема ця не збереглася, написана була тетраметром, тобто віршовим
розміром, який складався з чотирьох подвійних ямбічних або хореїчних
стіп. Не збереглися й інші поетичні твори Ціцерона, написані в зрілому
віці. Вже в античності його вважали бездарним віршоробом.
7. Ф і л о н з Ларісси (місто у Фессалії — області в Центральній
Греції), представник так званої Нової (третьої) Академії, тобто
видозміненої філософії Платона; у 88—87 роках н. е. перебував у Римі, був учителем
Ціцерона, після 74 р. перебрався на постійне проживання в Рим. Учителем
Філона був Клітомах (друга полйЬина II ст. до н. е.), один з видатних
платоніків.
8. Ціцерон учився римського права у двох визначних юристів того часу:
у Квінта Муція Сцеволи (на прізвисько Авгур) і його сина Квінта Муція
Сцеволи (на прізвисько Жрець).
9. Марсійська, або Союзницька війна (90—88 pp.
до н. е.) — війна, яку вели італійські племена з Римом за надання їм
громадянських прав. Марсійською названа тому, що в ній найважливішу
роль відіграло італійське плем'я марсів. Ціцерон брав у ній участь під
431
командуванням не Сулли, як подає Плутарх, а консула Гнея Помпея
Страбона.
10. Мається на увазі громадянська війна між популярами під
керівництвом Гая Марія і Корнелія Цінни та оптиматами в 87—82 роках до н. е.,
яка, кінець кінцем, закінчилась перемогою оптиматів і встановленням
диктатури Сулли в 82 р.
11. Назвою грецької драхми Плутарх позначає рівну їй щодо вартості
римську срібну монету денарій.
12. Талант у стародавніх греків служив як мірою ваги (26,2 кг), так і
грошовою одиницею (один талант дорівнював 6000 срібних драхм).
250 талантів — це 1500000 драхм, отже, й римських денаріїв.
13. Промова «На захист Секста Росція Амерійського» була виголошена
в 80 р. до н. е.
14. Антіох з Аскалона (місто в Сірії) — керівник філософської
школи Платона в Афінах, учень згаданого вище Філона. Виступаючи
проти скептицизму, характерного для представників Середньої (другої)
Академії, а також проти Карнеада (бл. 213—129 pp. до н. е.), одного із
засновників Нової (третьої) Академії і його учня Клітомаха, Антіох
проповідував еклектичну філософію, основу якої становило вчення Платона
з елементами філософії стоїків.
15. Сулла помер у 78 р. до н. е.
16. Ксенокл з Адраміттія, Д і о н і с і й з Магнесії, карієць (з Карії,
країни в Малій Азії) Меніпп — тогочасні відомі вчителі красномовства в
Малій Азії.
17. Молон — знаменитий вчитель красномовства на острові Родосі.
18. П о с і д о н і й (бл. 135 — бл. 50 pp. до н. е.) — видатний
давньогрецький філософ-стоїк та історик.
19. Ціцерон повернувся в Рим у 77 р. до н. е.
20. Атрей, міфічний цар Мікен, щоб відомстити братові Фієсту, наказав
убити, засмажити й подати Фієсту м’ясо його власних синів.
21. Див. комент. 3.
22. Ціцерон повернувся в Рим у 77 р. до н. е. Про свою смішну пригоду
він розповідає у промові «На захист Г. Планція».
23. Римські закони забороняли адвокатам брати будь-які винагороди
від клієнтів.
24. Славнозвісний процес проти колишнього намісника Сіцілії Гая
Верреса відбувся у 70 р. до н. е. Промови Ціцерона, написані у зв’язку
з цим процесом, дають уявлення про здирства, яких допускалися
користолюбні намісники провінцій.
25. Коли Ціцерон як обвинувач подав у суд скаргу на Верреса,
аналогічну подав і Квінт Цецілій Нігер, колишній квестор Верреса. У таких
випадках суд вирішував, кому з двох дати перевагу, Ціцерон у окремій
промові довів, що Цецілій є підставною особою, висунутою покровителями
Верреса для того, щоб своїм бездарним обвинуваченням провалити процес.
26. Квінт Горталій Гортал (114—50 pp. до н. е.) — видатний
римський оратор, суперник Ціцерона.
27. Статуя, яку Веррес подарував Гортензію як хабар, зображувала
сфінкса — чудовисько, яке, за міфом, зупиняло людей, котрі йшли до Фів,
столиці Беотії, і пропонувало відгадати загадку, обіцяючи життя тому,
432
хто її відгадає. Ніхто відгадати не міг, тож воно всіх убивало. Тільки
Едіп зміг дати правильну відповідь.
28. Ціцерон був курульним едилом у 69 р. до н. е. Як едил він
відповідав, між іншим, за безперебійне постачання Рима продовольством.
29. Ціцерон одружився з Теренцією у 80 р. до н. е.
30. Палатинський пагорб — один із семи пагорбів, на яких був
розташований стародавній Рим, вважався в той час найаристократичній-
шою частиною міста, пізніше на ньому був побудований імператорський
палац*
31. Претором-службовцем, який займався судочинством, Ціцерон був
у 66 р. до н. е.
32. Публій Ватіній як квестор у 63 р. до н. е. і згодом як намісник
Іспанії заплямував себе різними зловживаннями. Пізніше став запеклим
цезаріанцем; У 47 р. до н. е. був консулом.
33. Товсту шию вважали за ознаку зарозумілості й нахабства.
34. Гай Манілій, народний трибун 66 р. до н. е., прихильник Помпея,
подав народним зборам законопроект про надання Помпею верховного
командування у війні з Мітрідатом Евпатором, царем Понту. Цей
законопроект підтримав Ціцерон. Манілія притягли до суду після закінчення
трибунських повноважень, тобто після 10 грудня, а претори виконували
свої обов’язки суддів по 31 грудня.
35. Ціцерона обрали консулом на 63 р. до н. е. разом з безхарактерним
Гаєм Антонієм, дязиком пізнішого тріумвіра Марка Антонія.
36. Помпей залишився в Азії до 62 р. до н. е.
37. Луцій Сергій Катіліна, за походженням аристократ,
уклав змову для викликання перевороту і встановлення диктатури типу
Сулли. Окремий твір під заголовком «Змова Катіліни» присвятив їй історик
Гай Саллюстій Кр сп.
38. Йдеться по аграрний законопроект Публія Сервілія Рулла,
народного трибуна 64 р. до н. е. Ціцерон виголосив проти нього декілька промов.
Законопроект так і не був прийнятий.
39. Катіліна виставив свою кандидатуру в консули на 62 рік під час
виборів восени 63 р. до н. е. Крім нього, кандидували: Сервій Сульпіцій
Руф, Децім Юній Сілан і Луцій Ліціній Мурена.
40. Консульськими виборами керував Ціцерон. Відбулися вони 25
жовтня 63 р. до н. е. на Марсовому полі в Римі.
41. Мова йде про надзвичайну постанову сенату, яка надавала консулу
(консулам) необмежені, диктаторські повноваження, неначе встановлюючи
в Римі виняткове становище.
42. Квінт Цецілій Метелл Целер був тоді претором і одним з головних
помічників Ціцерона в боротьбі з Катіліною.
43. Фульвія дізналася про плановий замах на життя Ціцерона від свого
коханця Кв. Курція, учасника змови. До Ціцерона з'явилися, щоб його
вбити, Г. Корнелій і Л. Варгунтей.
44. Перша промова проти Катіліни була виголошена Ціцероном 8
листопада 63 р. до н. е.
45. Сивіли ні книги — див. комент. 12 до життєпису Фабія
Максіма.
46. Луцій Корнелій Цінна — консул 87 р. н. е., разом з
433
Гаєм Марієм очолював партію популярів; після смерті Марія в його руках
деякий час була повнота влади в Римі.
47. Сатурналії — римське свято на честь бога Сатурна, яке
відзначалось у грудні протягом кількох днів (починаючи з 19 грудня).
48. Аллоброги — кельтське плем’я, яке населяло частину Галлії
між Альпами, річкою Роною та її лівою притокою Ізером, підкорене
римлянами в 121 р. до н. е.
49. Кротон — грецьке місто на півдні Італії в області Бруттій.
50. Тобто Деціма Сілана і Луцінія Мурену, вибраних консулами на 62 p.,
і Ціцерона, який займався змовою Катіліни.
51. Лентул, знявши тогу з широкою пурпурною каймою, яку носили
високі службові особи, вдягнув темний одяг, який личить особам, що
перебували під обвинуваченням і хотіли викликати співчуття у судців і в
народу.
52. Йдеться про «Третю промову проти Катіліни», виголошену 3 грудня
63 року до н. е.
53. Весталки — жриці богині домашнього вогнища Вести, які
складали обітницю дівочої непорочності.
54. Квінт Туллій Ціцерон, молодший брат Ціцерона (народився в
102 р. до н. е.).
55. Нігідій Фігул, друг Ціцерона, високоосвічена людина, у філософії
примкнув до вчення піфагорейців, цікавився астрологією і мантикою,
тобто мистецтвом ворожіння.
56. Йдеться про «Четверту промову проти Катіліни».
57. Квінт Лутацій Катул, Оптимат, видатний державний діяч.
58. Катіліна загинув у січні 62 р. до н. е. у битві коло Пісторії в Етрурії.
59. Народні трибуни вступали на свою посаду 10 грудня, а строк
консульських повноважень Ціцерона кінчався 31 грудня.
60. За звичаєм, консули, перед тим як скласти з себе повноваження,
звітували про свою діяльність на народних зборах і клялися в тому, що свої
обов’язки виконували сумлінно.
61. Марк Порцій Катон Молодший (95—46 pp. до н. е.), видатний
державний діяч, фанатичний республіканець, прихильник стоїчної
філософії, антицезаріанець, загинув у битві біля Тапса в Африці 46 р. до н. е.
62. Ціцерон. Академічні дослідження, II. 38.
63. Ціцерон. Брут, 31, 121.
64. Кратіпп у сорокових роках викладав філософію Арістотеля в
Афінах, був учителем сина Ціцерона.
65. Син Ціцерона Марк Туллій Ціцерон, який народився коло 65 р.
до н. е., вивчав філософію і риторику в Афінах без особливого успіху.
У 43 р. примкнув до Брута і воював проти другого тріумвірату. Імператор
Ангуст дав йому консульство в ЗО р. до н. е.
66. Йдеться, очевидно, про Тіта Мунація Планка Бурсу, народного
трибуна 52 р. до н. е., прихильника Цезаря й Антонія. Промова Ціцерона
на його захист не збереглася.
67. Ці два грецькі слова можна розуміти ще й як «Аксій, син Красса»,
в чому і полягав дотеп Ціцерона.
68. Марк Ліціній Красс вирушив у 56 р. до н. е. в Сірію з наміром
прославити себе завоюванням Парфії.
434
69. Натяк на африканське походження Октавіана. Річ у тім, що жителі
Африки проколювали собі вуха, щоб чіпляти прикраси.»
70. Публій Сестій — друг Ціцерона. Як народний трибун 57 р.
до н. е. чимало посприяв поверненню Ціцерона з вигнання. У 56 р. Ціцерон
захищав Сестія, якого Клодій обвинуватив у насильстві під час виборів
на посаду едила.
71. Маній Аквілій — консул 101 р. до н. е., придушив повстання
рабів на Сіцілії. Адраст — міфічний цар Аргоса. Одна з його дочок
була Одружена з Полініком, друга — з Тідеєм, які обидва були вигнані
з рідних міст.
72. Вірш з невідомої трагедії. Очевидно, йдеться тут про фіванського
царя Лайя, якому оракул Аполлона не радив мати дітей.
73. Публій Ашгій Клодій Пульхер походив із стародавнього
патриціанського роду Клавдіїв. У той час, тобто в 62 р. до н. е^ як квестор міг мати
близько ЗО років.
74. Йдеться про жіноче свято Доброї богині, згадане в 19 розділі,
Клодій проник у дім Цезаря 5 грудня 62 р. до н. е.
75. Клодія — дружина Метелла Целера (див. прим. 42), уславлена
римським ліриком Катуллом під іменем Лесбії; у 56 р. до н. е. звинуватила
свого коханця Целія в намаганні отруїти її. Целія захищав Ціцерон.
76. Йдеться про Луція Ліцінія Лукулла.
77. Див. комент. ЗО до життєпису Цезаря.
78. Див. прим. 57.
79. На 58 р. до н. е.
80. Луцій Кальпурній Пізон Цезонін — тесть Цазаря,
Авл Габіній — легат Помпея під час його походу на Схід у 66—65 pp.
до н. е.
81. Законопроект, внесений Клодієм, звучав: «Хто стратив без суду
римського громадянина, повинен бути позбавлений права користуватися
водою і вогнем». Такою формулою у Стародавньому Римі засуджували
на вигнання.
82. Албанський маєток — біля підніжжя Албанської гори в Лації,
на південний схід від Рима.
83. Гай Кальпурній Пізон, другий чоловік дочки Ціцерона.
84. Помпей для зміцнення свого союзу з Цезарем одружився з дочкою
Цезаря Юлією.
85. 500 миль дорівнює 740 км.
86. В і б о н — прибережне місто не в Луканії, а в Брутії (тепер Калаб-
рія).
87. Брундізій (сьогодні Бріндізі) — див. комент. 47 до життєпису
Красса.
88. Ціцерон подався в Македонію, де жив у місті Тессалоніці (Салоніки)
у квестора Гнея Планція, якого згодом у 54 р. до н. е. захищав на
процесі.
89. Публій Корнелій Лентул Спінтер, друг Ціцерона, консул 57 р.
до н. е., вніс у сенат пропозицію про повернення Ціцерона.
90. Тіт Анній Мілон Папіан, народний трибун 57 р. до н. е., недруг
Клодія, зробив усе для повернення Ціцерона з заслання.
91. Ціцерон повернувся в Рим 4 вересня 57 р. до н. е.
435
92. «Вдячна промова сенатові», в якій Ціцерон подякував сенату за
заходи, вжиті для його повернення.
93. Клодій загинув 18 січня 52 р. до н. е. у кривавій сутичці, яка виникла
між озброєними людьми Мілона і його.
94. Публій Ліціній Красс, молодший син тріумвіра Марка Красса,
загинув у битві з парфянами в 56 р. до н. е.
95. Ціцерон як колишній консул був призначений «намісником провінції
Кілікії — країни на південно-східному узбережжі Малої Азії. Виїхав іуди
1 травня 51 р. до н. е.
96. Каппадокія — залежна від Риму країна в Малій Азії, сусідня
з Кілікією.
97. А м а н — гірський хребет на сході Кілікії на кордоні з Сірією.
98. Марк Целій Руф (82—48 pp. до н. е.), друг Ціцерона,
народний трибун у 52 р. Листування Ціцерона з Целієм частково збереглося.
99. Ціцерон повернувся в Рим під кінець 50 р. до н. е., коли війна між
Цезарем і Помпеєм стала неминучою.
100. Цезар перейшов прикордонну річку Рубікон, яка відділяла Італію
від Передальпійської Галлії 10 січня 49 р.
101. Гай Требацій Теста, юрист, листувався з Ціцероном.
102. Захопивши Італію, Цезар, перш ніж податися за Помпеєм, який
у Македонії збирав військо, вирушив до Іспанії, де розгромив значні
сили помпеянців.
103. Луцій Доміцій Агенобарб, консул 54 р. до н. е., друг
Ціцерона, непримиренний ворог Цезаря, загинув у битві біля Фарсала у
48 р. до н. е.
104. Теофан, родом з Мітілени на острові Лесбосі, письменник, супутник
Помпея в його походах, які описував у окремому творі.
105. Луцій Лентул, консул 49 p., противник Цезаря, після битви біля
фарсала втік з Помпеєм у Єгипет і там загинув.
106. Марк Ноній Суфенат, трибун 56 p., претор 53 р. до н. е.
107. Тіт Аттій Лабієн — талановитий полководець, легат і
найближчий помічник Цезаря під час Галльської війни. У 49 р. перейшов на
бік Помпея, після поразки біля Фарсала воював проти Цезаря в Африці
й Іспанії, де в битві біля Мунди в 45 р. загинув.
108. Битва біля Фарсала відбулася в серпні 48 р. до н. е.
109. Цезар прибув у Тарент у вересні 47 р. до н. е.
110. Ферамен —афінський державний діяч і визначний оратор
кінця V ст. до н. е.
111. «Катон» — панегіричний твір Ціцерона, в якому він славив Марка
Порція Катона Молодшого. У відповідь Цезар написав твір «Антикатон»,
у якому Катон був зображений з негативного боку. Обидва твори не
збереглися.
112. Квінт Лігарій, легат Помпея, був узятий у полон Цезарем. Ціцерон
захищав його в 46 р. до н. е.
113. Діалектика — тут ідеться про мистецтво логічної мови.
114. Тускул — місто в Лації поблизу Рима. Тут у період 47—44
років до н. е. Ціцерон написав низку творів з філософії і риторики.
Л а е р т — міфічний цар острова Ітаки, батько Одіссея, під час
відсутності сина жив переважно на селі в глибокому сумі.
436
115. У 46 р. до н. е.
116. Дочка Ціцерона Туллія (народилася 78 р. до н. е.), улюблениця
батька, тричі була одружена (див. комент. 83), третім її чоловіком був
Публій Корнелій Долабелла, якого усиновив Публій Лентул. Померла
вона в 45 р. до н. е. при пологах на 31 році життя.
117. Марк Туллій Тірон — вільновідпущеник Ціцерона,
винахідник стенографії, якою римляни довгий час користувалися, видавець
листів Ціцерона, автор його життєпису.
118. Йдеться по Марка Юнія Брута (85—42 pp. до н. е.), який разом
з Кассієм очолив змову на життя диктатора Г. Юлія Цезаря з метою
відновлення республіканського ладу.
119. Гай Юлій Цезар був убитий 15 березня 44 р. до н. е.
120. В Афінах у 403 р. до н. е. після вигнання тридцяти тиранів,
які прийшли до влади на короткий час після поразки афінян у
Пелопоннеській війні, партія, яка перемогла, обіцяла не пам’ятати зла, скоєного
політичними противниками. Звідси грецький термін амністія — «забуття
минулого», який увійшов у політичний словник.
121. Авл Гірцій і Гай Вібій Панса були обрані консулами на 43 р. до н. е.
Мова тут про Публія Корнелія Долабеллу, колишнього зятя Ціцерона,
який після закінчення строку свого консульства вирушив у Сірію,
призначений її намісником.
122. Йдеться про Октавіана, пізнішого імператора Августа, внука сестри
Гая Юлія Цезаря, котрий усиновив Октавіана і призначив його спадкоємцем
свого маєтку.
Аполлонія — місто в Іллірії.
123. Луцій Марцій Філіпп, консул 56 р. до н. е., вітчим Октавіана
Августа; Гай Клавдій Марцелл, консул 50 р. до н. е., чоловік Октавії,
сестри Октавіана.
124. Батько Октавіана Гай Октавій дійшов до посади претора, пізніше
був намісником Македонії, помер у 58 р. до н. е. Взагалі, рід Октавіїв нічим
особливим не відзначився в історії Риму.
125. Октавіан народився в 63 р. до н. е.
126. Тіт Помпоній Аттік (109—32 pp. до н. е.), щирий друг Ціцерона.
Листування Ціцерона з Аттіком, яке хронологічно охоплює період від 61 до
44 pp. до н. е., збереглося до наших днів.
127. У битві біля Мутіни (тепер Модена) 21 квітня 43 р. до н. е. консули
Гірцій і Панса загинули.
128. Октавіан був рбраний консулом у серпні 43 р. до н. е. Другим
консулом став не Ціцерон, а Квінт Педій, двоюрідний брат Октавіана.
129. Йдеться по утворення другого тріумвірату, до складу якого увійшли
Октавіан, Марк Антоній і Марк Емілій Лепід, який до того часу був
намісником Нарбонської Галлії (теперішній південь Франції).
130. Тепер Болонья.
131. Астура — місто в Лації у гирлі однойменної річки.
132. Цірцей — мис на південний схід від Астури.
133. Кайєта — мис і місто в Лації за 45 км від Цірцея.
134. Ціцерон загинув 7 грудня 43 р. до н. е.
135. «Філіппіками» назвав Ціцерон свої промови проти Антонія,
виголошені з вересня 44 р. по квітень ІЗ р. до н. е., через схолгість
437
їх змісту з промовами, які виголосив Демосфен проти Філіпп^ царя
Македонії.
136. Ораторське підвищення — чотирикутна кам'яна трибуна,
прикрашена носами трофейних ворожих кораблів. Латиною ніс — ростра, тому
трибуну називали рострами.
137. У ЗО р. до н. е.
138. «На захист Целія», 17, 41.
139. Ціцерон має на увазі філософію Епікура.
140. Мова йде про так звані «парадокси». Так стоїки називали судження,
які людям видаються неочікуваними, суперечними із здоровим глуздом,
наприклад, що всі злочини рівноцінні.
141. «Друга філіппіка», ЗО.
142. Ісократ і Анаксімен — давньогрецькі оратори і вчителі
красномовства.
143. Рядок з трагедії Есхіла, яка не збереглася.
144. Демосфен. Про вінок, 227.
145. Із цих «Спогадів» дійшли до нас дрібні фрагменти. Марк Віпса-
ній Агріппа — видатний полководець, друг і зять Октавіана Августа.
Гай Цільній Меценат — друг і дорадник Августа, покровитель
літератури (зокрема піклувався про Вергілія і Горація).
146. Платон. Держава, V, 473 d.
147. Фемістокл і Алківіад — видатні давньогрецькі державні
діячі.
148. Д е ц і м Лелій — помпеянець, народний трибун 54 р. до н. е.
Йосип Кобів
ЗМІСТ
ПЕРІКЛ І ФАБІЙ МАКСІМ
ПЕРІКЛ *
Переклав Йосип Кобів
5
ФАБІЙ МАКСІМ ♦**
Переклав Юрій Цимбалюк
38
(Порівняння ***)
60
НІКІЙ І КРАСС
Переклав Йосип Кобів
НІКІЙ *
63
КРАСС•
90
(Порівняння *)
122
АЛЕКСАНДР І ЦЕЗАР
Переклав Йосип Кобів
АЛЕКСАНДР •
126
ЦЕЗАР *
188
АГІД І КЛЕОМЕН
Переклав Йосип Кобів
АГІД•
239
КЛЕОМЕН •
254
ТІБЕРІЙ І ГАЙ ГРАКХИ
Переклав Йосип Кобів
ТІБЕРІЙ ГРАКХ *
283
ГАЙ ГРАКХ *
299
(Порівняння*)
312
ДЕМОСФЕН І ЦІЦЕРОН
Переклав Йосип Кобів
ДЕМОСФЕН*
316
ЦІЦЕРОН **
Переклали Йосип Кобів та
Юрій Цимбалюк
337
(Порівняння *)
Переклав Йосип Кобів
374
Античний майстер
біографічного жанру.
Післямова Йосипа Кобова
378
Коментарі
Литературно-художественное издание
СЕРИЯ
«ЖИЗНЕОПИСАНИЯ»
Основана в 1991 году
ПЛУТАРХ
СРАВНИТЕЛЬНЬШ ЖИЗНЕОПИСАНИЯ
Переводьі с древнегреческого
И. У. Кобова и Ю. В. Цимбалюка
Киев, издательство
художественной литературм
«Днипро»
На украинском язьікє
Художній редактор О. Д. Назаренко
Технічні редактори І. М. Драгончук,
Л. М. Смолянюк
Коректор 3. П. Шкода
ИБ № 5003
Здано до складання 26.02.91.
Підписано до друку 21.08.91.
Формат 84 X 108 і/32. Папір друкарський № 2.
Гарнітура тайме. Друк високий.
Умови, друк. арк. 23,52. Умови, фарбовідб. 24,15.
Обл.-вид. арк. 28,663. Тираж 30 000 пр.
Зам. 1—884. Ціна 5 крб.
Видавництво художньої літератури «Дніпро».
252601-, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.
Головне підприємство республіканського
виробничого об’єднання «Поліграфкнига».
252057, Київ, вул. Довженка, 3.
Плутарх
П40 Порівняльні життєписи. /Пер. з давньогрецької
Й. Кобова та Ю. Цимбалюка; Передм. Й Кобова.— К.
Дніпро, 1991.— 440 с. іл. /Життєписи/.
ISBN 5-308-00901-5
«Порівняльні життєписи» Плутарха, славетного давньогрецького
письменника, філософа-мораліста й історика /бл. 46—125 pp.
н. е./ — галерея яскравих образів видатних діячів Стародавньої
Греції й Риму: Перікла, Демосфена, Александра Македонського,
Ціцерона, Гая Юлія Цезаря та ін., розкритих всебічно і з глибоким
драматизмом на тлі напруженого суспільного життя.
Видання містить кращі зразки біографічних творів Плутарха.
п4704000000—174 п4 п
М 205(04)—91
ББК 84(0)3
ВИДАВНИЦТВО
ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ
«ДНІПРО»
ВИХОДЯТЬ У СВІТ
1992 рік
Серія
«МАЙСТРИ ПОЕТИЧНОГО ПЕРЕКЛАДУ»
ГОМБР
ІЛІАДА
Поема
Переклад всесвітньовідомої поеми Гомера «Іліада» —
героїчного епосу Давньої Греції — здійснений Борисом Теном,
належить до найвищих вершин українського художнього
слова.
В поемі, що виникла, очевидно, у ІХ—VIII ст. до н. е. на
основі переказів про Троянську війну (XIII ст. до н. е.),
міфологічні уявлення підпорядковані естетиці героїзму: над
людьми та богами панує невблаганна доля, а людська велич
полягає у славних діяннях та свідомому сприйнятті життя
як неминучих приписів долі.
Серія
«ПЕРЛИНИ СВІТОВОЇ ЛІРИКИ»
Сальваторе КВАЗІМОДО
ПОЕЗІЇ
Лірика видатного італійського поета (1901—1968)
водночас і «елітарна», і глибоко демократична, вкорінена в
багатовіковій традиції італійського поетичного мистецтва,
належить сьогодні до світової класики.
Віддавши данину авангардним течіям новочасної
італійської поезії, Сальваторе Квазімодо віднайшов неповторні
власні шляхи до сердець читачів.
На Україні твори Сальваторе Квазімодо виходять
окремим виданням уперше.
Серія
«ФАНТАСТИКА, ПРИГОДИ, ДЕТЕКТИВ»
IL ВАЛЕ, М. ШЕВАЛЬ
ПОЛІЦАЙ СМІЄТЬСЯ
Романи
Твори відомих шведських письменників Май Шеваль
(нар. 1935) та Пера Вале (1926—1975) належать до жанру
соціального детективу, засновником якого і був у Швеції
П. Вале. У романі «Поліцай сміється» автори показують,
як легко під машкарою високої моральності може ховатися
найнебезпечніший злочинець. У «Негіднику із Сефле» за
детективною фабулою проступає правдива картина звичаїв
і методів роботи шведської поліції.
Артур КОНАН ДОЙЛЬ
СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ
Повість, оповідання
До книш ввійшли твори, головний персонаж яких —
славетний Шерлок Холмс. У повісті «Собака Баскервілів»
розповідається про те, як знаменитий детектив розкрив
страхітливий злочин, у результаті якого нащадок знатної
англійської родиірі сподівався привласнити маєток багатого дядька.
Видання доповнюють вибрані оповідання з різних збірок.
Шановні нитті!
Книжки видавництва «Дніпро» ви можете
попередньо замовити і придбати в книгарнях
республіки або в магазині «Книга поштою (252117,
Київ, вул. Попудренка, 26).