/
Author: Арментраут Дж.Л.
Tags: художня література американська література фантастичний роман
ISBN: 978-617-548-064-9
Year: 2022
Text
Кров і попіл
ДЖЕНН1ФЕР Л. АРМЕНТРАУТ
13 КРОВІ Й ПОПЕЛУ
РЮМ
ВІОСЮ
АИО
А8Н
#і МЕУ/ ТОЛК ТІМЕ8 ВЕ$Т$ЕШ14С АПТНОЯ.
ІЕИШЕЕК Е.
АКМЕМТКОиТ
Кров і попіл
ДЖЕНН1ФЕР Л. АРМЕНТРАУТ
13 КРОВІ
Й ПОПЕЛУ
З англійської переклала Марія Пухлій
Київ
ВООКСНЕГ
2022
УДК 821.111(73)’О6-31
А83
Арментраут, Дженніфер Л.
А83 Кров і попіл: Із крові й попелу / Дженніфер Л.
Арментраут; пер. з англ. М. Пухлій. — Київ: Видав-
ництво Букшеф, 2022. — 6о8 с.
І8ВИ 978-617-548-064-9
Пенеллафі Балфур, вона ж Маківка — не просто
осиротіла донька багатіїв, наближених до королів-
ської родини, а ще й Діва. Діву роками готують до
важливого релігійного ритуалу, глибоко шанують
і ревно стережуть, тож Маківка виросла в достатку
й має все, крім особистої свободи. Вона скута жор-
сткими рамками правил, але нишком порушує їх усі:
навчається бойових мистецтв, допомагає тим, кому
пощастило менше, потай вибирається на прогулянки
до міста й не тільки. Під час однієї з таких прогулянок
Маківка, сховавшись під маскою, зустрічає прекрас-
ного незнайомця. Той плутає її зі служницею, з якою
в нього побачення, — розвага, про яку Діві навіть
мріяти не можна. Невдовзі цей прекрасний незнайо-
мець опиняється в замку, де живе Маківка, і стає... її
новим особистим охоронцем. Дівчина, звісно, шоко-
вана. Однак це—лише початок неймовірних пригод,
які спонукають її засумніватися майже в усьому, що
вона знає про людство.
УДК 821.111(73)’О6-31
Видано за домовленістю з Тагуп
Раветем А^епсу та Літературним
Агенством Синопсис
Літературно-художнє видання
І8ВМ 978-617-548-064-9
РКОМ ВЬООО АЬГО А8Н -
Соругі^Ьі © 2020
Ьу Леппіїег Аппепігоиї
© Пухлій М., переклад, 2021
© ТОВ «Видавництво Букшеф»,
виключна ліцензія на нидянна,
оригінал-макет, 2022
Присвята
Тобі, читачу.
РОЗДІЛІ
— Фінлі знайшли сьогодні ввечері, зовсім поряд із Крива-
вим лісом, мертвого.
Мій погляд відірвався від карт і ковзнув по пофарбова-
ній у багрянець поверхні до трьох чоловіків, які сиділи за
столиком. Це місце я обрала не просто так. Крокуючи між
велелюдних столиків раніше, я... не відчула в них нічого.
Жодного болю — ні фізичного, ні душевного.
Зазвичай я не визначала спеціально, чи боляче комусь.
Робити це без причини здавалося неймовірною настирли-
вістю, проте в натовпі важко самій визначити, скільки саме
дозволити собі відчувати. Завжди знайдеться хтось, чий біль
ріже так глибоко, зберігає таку свіжість, що мука цієї люди-
ни стає реальною сутністю й мені, щоб відчути таку, навіть
не треба розкривати чуття: я не можу її зігнорувати та проми-
нути. Ця людина проеціює свою муку на довколишній світ.
Мені було заборонено на це зважати. Заборонено гово-
рити про дар, наданий богами, й суворо-пресуворо забо-
ронено не просто відчувати, а справді щось із цим робити.
Щоправда, я не завжди робила те, що мала.
Ясна річ.
Але, коли я дала волю чуттям, щоб уникнути людей,
яким дуже боляче, у цих чоловіків усе було гаразд, і це ди-
вувало, зважаючи на те, як вони заробляли на життя. Вони
були вартовими з Узвишшя — височезної стіни з вапняку
й заліза, видобутих в Елізіумських горах. Відколи чотири
століття тому завершилася Війна двох королів, Узві
ЦІНІ
повністю оточувало Масадонію, і кожне місто в королів-
стві Соліс також захищало своє Узвишшя. Такі самі, але
менші оточували села й навчальні пункти, селянські гро-
мади та інші не надто залюднені поселення.
Вартові часто мучилися через те, що бачили щодня, че-
рез те, що мусили робити, — чи від травм, а чи від чогось
глибшого за роздерту шкіру й пом’яті кістки.
7
Дженніфер Л. Арментраут
Сьогодні вони були вільні не лише від болю, а й від
обладунків і форми. Натомість вони вбралися у вільні
сорочки та штани з оленячої шкіри. І все ж я знала: на-
віть поза службою вони старалися не проґавити ознак
страхітливого туману й жахіття, яке він приносив, а також
тих, хто працює проти майбуття королівства. Ці люди досі
були озброєні до зубів.
Як і я.
Із піхов у мене на стегні, сховане за складками плаща
й тонкої сукні під ним, стирчало прохолодне руків’я кин-
джала, яке геть не нагрівалося від моєї шкіри. Він, пода-
рований мені на шістнадцятиліття, був не єдиною й не
найбільш смертоносною зброєю з тієї, яку я дістала, зате
улюбленою. Його руків’я було виготовлено з кісток давно
вимерлого вовчена — не людини й не звіра, а людини
і звіра водночас, — а клинок зроблено з геліотропу, нато-
ченого до вбивчої гостроти.
Хоча я вкотре робила дещо неймовірно нерозсудливе,
недоречне й однозначно заборонене, мені бракувало дуро-
сті, щоб увійти до такого закладу, як «Червона перлина»,
без захисту, без уміння ним скористатись і без сил, необ-
хідних, щоб без вагань застосувати ці зброю та вміння.
— Мертвого? — перепитав інший вартовий — мо-
лодший, із каштановим волоссям і лагідним обличчям.
Я подумала, що його, можливо, звати Ейррік і він точно
ненабагато старший за мої вісімнадцять років. — Він був
не просто мертвий. Фінлі був геть знекровлений, його
плоть була так обгризена, ніби до нього допалися дикі
пси, та ще й роздерта на шматки.
У мене в животі замерзли крихітні кульки льоду, і мої
карти розпливлися перед очима. Це робота не диких псів.
Не кажучи вже про те, що біля Кривавого лісу, єдиного
місця у світі, де дерева кровоточать, заплямовуючи кору
й листя темним багрянцем, диких псів немає. Ходили
чутки про інших тварин — надміру великих гризунів
8
Із крові й попелу
і стервоїдних, які полювали на трупи тих, хто надто довго
затримався в лісі.
— І ви знаєте, що це означає, — вів далі Ейррік. —
Швидше за все, вони близько. Одна атака...
— Не впевнений, що зараз варто так про це говорити, —
втрутився старший вартовий. Я знала про нього. Філліпс
Раті. Він провів на Узвишші багато років, а це — річ майже
нечувана. Вартові довго не живуть. Він кивнув у мій бік. —
Ти у присутності леді.
Леді?
Леді називали лише Вознесених, але я також була
не з тих людей, яких хтось, а тим паче присутні в цій будів-
лі, очікував би зустріти в «Червоній перлині». Якщо мене
викриють, мені буде... ну, більш непереливки, ніж досі, і я
дістану сувору догану.
Таке покарання, яке Доріан Тірман, герцог Масадоній-
ський, застосує з великою насолодою. І яке, звісно, буде
дуже радий побачити на власні очі його близький това-
риш, лорд Брендол Мазін.
Коли я поглянула на смаглявого вартового, мене охо-
пила тривога. Філліпсові нізвідки було знати, хто я така.
Верхня половина мого обличчя була прикрита білою
маскою-доміно, яку я знайшла цілу вічність тому вики-
нутою в Садах королеви, а ще я надягнула простий зеле-
нувато-синій плащ, який, гм, позичила у Брітти, однієї
з численних слуг у замку, від якої ненароком підслухала
дещо про «Червону перлину». Залишалося сподіватися,
що Брітга не довідається про зникнення свого плаща ра-
ніше, ніж я поверну його вранці.
Однак навіть без маски я могла порахувати на пальцях
однієї руки мешканців Масадонії, які бачили моє лице,
і того вечора тут не мало бути нікого з них.
Позаяк я була Дівою, Обраною, зазвичай моє обличчя
й волосся затуляло покривало — повністю, крім губ і під-
боріддя.
9
Дженніфер Л. Арментраут
Я сумнівалася, що Філліпс може впізнати мене лише
за цими рисами, а якби він мене впізнав, то ніхто з них
не сидів би тут дотепер. Мене вже тягнули б назад, хоч
і обережно, до опікунів — герцога й герцогині Масадо-
нійських.
Причин для паніки не було.
Зусиллям волі розслабивши м’язи пліч і шш, я всміх-
нулася.
— Я не леді. Ви маєте повне право говорити про що
забажаєте.
ПІЦІ
— Одначе було б незле поговорити про щось трохи
менш похмуре, — відповів Філліпс і недвозначно позирнув
на інших двох вартових.
Ейррік підвів погляд і зазирнув мені в очі.
— Перепрошую.
— Вибачення не конче потрібне, та його прийнято.
Третій вартовий нахилив підборіддя й, уважно придив-
ляючись до своїх карт, сказав те саме. У нього вже пороже-
віли щоки, і це здалося мені вельми милим. Вартові, які
працювали на Узвишші, проходили жорстку підготовку,
навчалися поводження з усілякою зброєю й рукопашного
бою. Усі, хто виживав під час першого виходу за Узвишшя,
поверталися, проливши кров і побачивши смерть.
І все ж цей чоловік зашарівся.
Я прокашлялася, бо хотіла розпитати про Фінлі, поці-
кавитися, ким він був — вартовим з Узвишшя чи Мислив-
цем, членом підрозділу армії, який забезпечує зв’язок між
містами й супроводжує мандрівників і товари. Мисливці
по півроку проводять без захисту Узвишшя. Це, поза сум-
нівом, чи не найнебезпечніший рід занять, тож вони ніко-
ли не подорожують самі. Деякі так і не вертаються.
На жаль, деякі з тих, хто повертався, приходили не та-
кими, як раніше. їм наступала на п’яти смерть, яка нестри-
мно поширювалася.
Прокляття,
НІНІ
ю
Із крові й попелу
Відчувши, що Філліпс не дасть ходу жодним подаль-
шим розмовам, я не стала озвучувати жодне з запитань,
що крутилися в мене на язиці. Якщо з ним були інші і їх
поранила та істота, яка, швидше за все, вбила Фінлі, я так
чи інакше про це довідаюся.
Залишалося сподіватися, що довідаюся не з нажаханих
криків.
Мешканці Масадонії насправді гадки не мали, скільки
людей повертається з-за Узвишшя проклятими. Бачили
тільки окремих проклятих то там, то тут, але не бачили,
як воно насправді. А якщо й бачили, то народ, який дійсно
не мав жодного уявлення про жахіття за Узвишшям, неод-
мінно охоплювали паніка і страх.
У мене й мого брата Ієна все було інакше.
Тому, коли розмова за столиком перейшла до більш
приземлених тем, мені було важко розтопити лід, який
укрив мої нутрощі. У намаганні убезпечити тих, хто си-
дів усередині Узвишшя, безліч людей віддавали життя,
добровільно чи недобровільно, але ці намагання давали
збій — і вже давно, — не лише тут, а й по всьому королів-
ству Соліс.
Смерть...
Смерть завжди знаходить спосіб прорватися.
«Припини», — наказала я собі. Тим часом загальне
збентеження було готове щомиті розростися. Цей вечір був
не для всього того, про що я знала, та, певно, не мала знати.
Цей вечір був для життя, не для... безсоння, нездатності
спати, самотності й відчуття власного... власного безсилля,
не... нерозуміння того, хто я така поза своїм призначенням.
Карта знову не пішла, а я достатньо грала в карти з Іє-
ном, щоб розуміти, коли це неможливо виправити. Коли
я оголосила, що виходжу з гри, й підвелася, вартові заки-
вали, і кожен побажав мені гарного вечора.
Ідучи між столиками, я взяла в офіціанта рукою в ру-
кавичці келих шампанського та спробувала знову відчути
її
Дженніфер Л. Арментраут
захват, який нуртував у моїх жилах, коли я цього ж вечора
мчала вулицями.
Я оглянула залу, нікого не чіпаючи і тримаючи свої
чуття при собі. Навіть якщо не говорити про тих, кому вда-
валося випромінювати свій біль у повітря довкола себе,
мені не треба було торкатися людини, щоб здогадатися,
боляче їй чи ні. Досить було побачити когось і зосереди-
тися. Вигляд людини не змінювався, якщо вона відчувала
якийсь біль, і вона не змінювала зовнішності, коли я зосе-
реджувалася на ній. Я просто відчувала її муку.
Фізичний біль майже завжди був гарячий. А біль неви-
димий?
Майже завжди холодний.
Мене вирвали з задуми похабні крики та свист. На
краю столика поряд із тим, який я полишила, сиділа жін-
ка в червоному. На ній була сукня із клаптів червоного
атласу й газу, що ледве прикривала стегна. Один із чолові-
ків схопив її за коротку напівпрозору спідницю, набравши
тканини у жменю.
Із зухвалим усміхом відбившись від його руки, жінка
відкинулася назад, і її тіло чуттєво вигнулося. Її густі бі-
ляві кучері розсипалися по забутих монетах і фішках.
— Хто хоче виграти мене сьогодні? — запитала вона
низьким виразним голосом, ковзаючи долонями по талії
оздобленого рюшами корсета. — Запевняю, хлопці, мене
стане на довше, ніж будь-якого горщика з золотом.
— А якщо буде нічия? — поцікавився один із чоловіків.
Вишуканий крій його плаща підказував, що це заможний
купець або якась ділова людина.
— Тоді ніч для мене вийде набагато веселішою, — про-
мовила вона і провела однією рукою вниз по животу, а тоді
опустила її ще нижче, між...
У мене спалахнули щоки, і я швидко відвела погляд, ков-
таючи трохи колючого шампанського. Мій погляд перейшов
на сліпуче сяйво рожево-золотої люстри. Напевно, «Червона
12
Із крові й попелу
перлина» була успішна, а її власники мали гарні зв’язки.
Електрика була дорога, а королівський двір жорстко її регу-
лював. Я мимоволі замислилася, що за люди є серед клієнту-
ри «Червоної перлини», якщо їй доступна така розкіш.
Під люстрою саме тривала інша гра в карти. Там були
й жінки з волоссям, укладеним у вигадливі, прикрашені
кристалами зачіски, й далеко не таким сміливим убран-
ням, як у жінок, що тут працювали. На них були сукні
соковитих відтінків пурпурового й жовтого та пастельних
відтінків блакитного й бузкового.
Мені як у власній кімнаті, так і на людях (а на людях
я бувала нечасто) дозволялося носити лише біле. Тож мене
заворожувало те, як різні барви пасують людям до шкіри чи
волосся. Я ж, як мені здавалося, найчастіше скидалася на
привид, бо вешталася коридорами замку Тірман у білому.
Ці жінки також були в масках-доміно, що наполовину
прикривали обличчя, захищаючи їхній особистий простір.
Я замислилася, хто є поміж них. Відчайдушні дружини,
яких зайвий раз покинули? Незаміжні дівчата чи, можли-
во, молоді вдови? Служниці чи міські трудівниці, які піш-
ли розважитись увечері? Чи немає серед жінок у масках
за столом і серед натовпу придворних дам і кавалерів? Чи
прийшли вони сюди з тих причин, що і я?
З нудьги? З цікавості?
Із самотності?
Якщо так, то ми подібніші, ніж я думала, хоча вони —
другі доньки й сини, віддані королівському двору після
тринадцятого дня народження під час щорічного Ритуалу.
А я... я — Пенеллафі з замку Тірман, із роду Балфурів, фа-
воритка королеви.
Я Діва,
Обрана.
А трохи менше ніж за рік, коли мені виповниться
дев’ятнадцять, пройду Вознесіння, як і всі придворні дами
й кавалери. Вознесіння для нас мине по-різному, проте це
із
ДженніферЛ. Арментраут
Вознесіння буде найбільшим із часів першого Благословен-
ня богів, яке сталося після завершення Війни двох королів.
Якщо попадуться вони, з ними не станеться майже ні-
чого, зате я... я наражуся на невдоволення герцога. У мені
пустило коріння зерня гніву, змішуючись із липким оса-
дом відрази й сорому, і я стиснула губи.
Герцог був справжньою напастю, бо надто розпускав
руки й відзначався патологічною жагою до покарань.
Однак про нього я теж не думатиму. І не перейматиму-
ся тим, що мене покарають. Якщо вже чинити інакше, то
можна й повернутися до своїх покоїв.
Відвівши погляд від столика, я зауважила, що в «Пер-
лині» є жінки, які всміхаються та сміються без масок,
не приховуючи того, хто вони такі. Вони сиділи за столи-
ками з вартовими й діловими людьми, стояли в затінених
нішах і розмовляли з жінками й чоловіками в масках,
а також із тими, хто працював у «Червоній перлині». Вони
не соромилися й не боялися видимості.
Хай ким вони були, вони мали свободу, якої я жадала
всім серцем.
Незалежність, за якою я гналася цього вечора, бо якщо
залишатися в масці й невідомою, ніхто, крім богів, не знати-
ме, що я тут. А стосовно богів я вже давно вирішила, що в них
є значно цікавіші заняття, ніж стежити за мною. Зрештою,
якби вони дивились уважно, то вже змусили б мене відпо-
вісти за багато дій у минулому, які були мені заборонені.
Тож того вечора я могла бути ким завгодно.
Така свобода п’янила значно більше, ніж я уявляла.
Навіть більше, ніж незрілі макові зернята, які давали ті,
хто їх курив.
Того вечора я не була Дівою. Не була Пенеллафі. Я була
просто Маківкою, носила прізвисько, яке чула з вуст ма-
тері. Так мене називали лише брат Ієн і ще кілька людей.
Маківка не мусила дотримувати строгих правил чи
справджувати очікування, на неї не чекало Вознесіння, яке
М
Із крові й попелу
наближалося швидше, ніж я була готова. Для неї не було
ні страху, ні минулого, ні майбутнього. Того вечора я мала
змогу пожити — трохи, бодай кілька годин, — і здобути
якомога більше досвіду, перш ніж мене повернуть до сто-
лиці, до королеви.
Перш ніж мене віддадуть богам.
По моїй спині навшпиньки пробіг дрож — невпевне-
ність із різкою ноткою відчаю. Я притлумила його, від-
мовляючись давати йому життя. Роздумувати про те, що
станеться й чого не змінити, — марна справа.
До того ж Ієн вознісся два роки тому й, судячи зі що-
місячних листів, які я отримувала від нього, не змінився.
Єдиною відмінністю було те, що він розповідав історії не го-
лосом, а словами в кожному листі. Лише минулого місяця
Ієн написав про двох дітей, брата й сестру, які допливли до
дна моря Сграуда й потоваришували з водяним народом.
Я всміхнулася, піднявши келих із шампанським, бо
гадки не мала, як він таке вигадав. Судячи з того, що знала
я, доплисти до дна моря Страуда було неможливо, а водя-
ного народу не існувало.
Невдовзі після свого Вознесіння він за наказом короле-
ви й короля одружився з леді Елодеєю.
Про свою дружину Ієн не говорив ніколи.
Він узагалі щасливий у шлюбі? Вигин моєї усмішки роз-
гладився, а мій погляд опустився на шипучий рожевуватий
напій. Я не була в цьому певна, та до одруження вони прак-
тично не знали одне одного. Хіба такого часу достатньо,
щоб потім прожити з людиною до кінця своїх днів?
А Вознесені живуть дуже, дуже довго.
Мені досі було дивно думати, що Ієн — Вознесений. Він
не був другим сином, але, позаяк я була Дівою, королева
попросила богів зробити рідкісний виняток у природ-
ному порядку, і вони дозволили йому вознестися. Мені
не судилося пережити те, що пережив Ієн, — одруження
з незнайомою людиною, з іншим Вознесеним, тим, хто
15
Дженніфер Л. Арментраут
неодмінно жадатиме краси понад усе, бо привабливість
уважають подібністю до божества.
А мене, хоч я й Діва, Обрана, ніколи не вважатимуть
богоподібною. На думку герцога, я не вродлива.
Я нещастя.
Мої пальці несвідомо майнули по дряпучому мереживу
з лівого боку маски. Я відсмикнула руку.
Чоловік, у якому я впізнала вартового, встав із-за столи-
ка й повернувся до жінки в білій масці, як у мене. Простяг-
нув їй руку, сказав щось — так тихо, що я не розчула, хоча
вона відповіла кивком і усмішкою, а тоді поклала долоню
ЇЇЩГПГЇ
Я п бузкової сукні спа-
ла їй на ноги, неначе рідина, а тим часом він повів п з зали
до тих двох дверей, які були доступні для гостей (по одних
із кожного кінця сполучених між собою кімнат). Двері
праворуч вели надвір. Ліві — нагору, до більш усамітнених
кімнат, у яких, за словами Брітги, відбувалося всяке.
Вартовий повів жінку в масці ліворуч.
Він запитав. Вона погодилася. Хай чим вони займати-
муться нагорі, це відбуватиметься за бажанням і з вибору
обох, і байдуже, скільки це триватиме — кілька годин чи
все життя.
Я не відривала погляду від дверей ще довго після того,
як вони зачинилися. Може, це ще одна причина, з якої
я сьогодні прийшла сюди? Щоб... щоб відчути насолоду
з тим, кого я оберу сама?
Я могла б це зробити, якби хотіла. Чула ненароком розмо-
ви між придворними дамами, від яких не очікували недотор-
каності. Якщо вірити їм, жінка може зробити... багато такого,
що приносить насолоду, водночас зберігаючи чистоту.
Чистоту?
Я ненавиділа це слово, ненавиділа його значення.
Можна подумати, ніби незайманість визначає, наскільки
я добра, наскільки безневинна, а її наявність чи відсутність
чомусь важливіша, ніж сотня виборів, які я роблю щодня.
16
Із крові й попелу
Я навіть трохи замислювалася, що зроблять боги, якщо
прийти до них уже не справжньою дівою. Вони забудуть
про все інше, що я робила й чого не робила, лише через те,
що я більше не незаймана?
Я не знала напевне, та сподівалася, що це не так.
Не тому, що збиралася зайнятися сексом зараз, наступно-
го тижня чи... взагалі, а тому, що хотіла мати змоіу зроби-
ти такий вибір.
Щоправда, я не знала напевне, як опинюся в ситуації,
де це бодай виявиться можливим. І все ж, гадаю, тут,
у «Червоній перлині», знайшлися б охочі зробити зі мною
те, про що я ненароком чула від придворних дам.
Коли я змусила себе випити ще трохи шампанського,
у мене в грудях здійнявся нервовий дрож. Солодкі буль-
башки залоскотали горло і трохи пом’якшили несподівану
сухість у роті.
Правду кажучи, сьогоднішній вихід був раптовим
рішенням. Як правило, мені вночі не спалося майже до
світанку. А якщо я й засинала раніше, то мало не шко-
дувала про це. Лише за цей тиждень тричі прокидалася
від кошмарного сну, із дзвоном у вухах від власних кри-
ків. А коли вони надходили отак, купками, то здавалися
пророчими. Ніби передчуття, вельми схоже на здатність
відчувати чужий біль, голосно про щось попереджало.
Набравши у груди трохи повітря, я озирнулася туди,
іуди дивилася раніше. Жінка в червоному вже не була на
столі, а сиділа на колінах у купця, який питав, що станеть-
ся, якщо виграють двоє. Він оглядав свої карти, але руку
тримав там, куди раніше тягнулася вона сама, глибоко
зануривши долоню між її стегон.
Ой-ой.
Закусивши губу, я відійшла, поки в мене не спалах-
нуло все лице. Поволі перейшла до іншого простору,
відділеного частковою перегородкою. Там також грали
вітри.
17
Дженніфер Л. Арментраутп
Там було більше вартових, і в деяких я навіть упізнала
членів Королівської варти, таких самих бійців, як і ті, хто
працював на Узвишші, тільки вони боронили Вознесених.
Саме тому Вознесені також мали особистих охоронців.
Раніше людей із Двору намагалися красти заради викупу.
Зазвичай у таких ситуаціях ніхто не потерпав аж надто
серйозно, але були і спроби, що мали геть інакші, жорсто-
кіші мотиви.
Я стояла поряд із листяною кімнатною рослиною, на
якій виднілися крихітні червоні бруньки, й не знала, що
робити далі. Можна було долучитися до іншої гри в кар-
ти чи зав’язати розмову з кимось із численних людей,
що стояли без діла біля столиків, але теревенити ні про
що з незнайомцями мені вдавалося не надто добре. Я не
мала сумнівів, що бовкну щось дивне чи раптом запитаю
щось недоречне в нашій розмові. Тож це було виключено.
Може, варто податися назад, до своїх покоїв. Година вже,
напевно, пізня, і...
Мене накрило дивне відчуття, що почалося з поколю-
вання на карку й щомиті ставало сильнішим.
Неначе... неначе за мною стежили.
Оглянувши залу, я не помітила, щоби хтось дуже зва-
жав на мене, але я сподівалася побачити когось непода-
лік — таке сильне було це відчуття. Усередині розквітла
бентега. Я вже зібралася розвернутися до виходу, але
тут мою увагу привернули тихі протяжні ноти якогось
струнного інструмента ліворуч, і мій погляд перейшов
на напівпрозорі фіранки криваво-червоного кольору, що
легенько погойдувалися від руху інших людей у закладі.
Я завмерла, слухаючи, як зростає й падає темп музики,
до якого невдовзі долучилося важке бумкання барабана.
Відчуття того, що за мною стежать, забулося. І багато чого
забулося. Музика була... була не схожа ні на що з того, що
я чула досі. Вона була глибша, густіша. То сповільнювалася,
то прискорювалася. Вона була... чуттєва. Що там казала
18
Із крові й попелу
Брітга, служниця, про танці, які бувають у «Червоній перли-
ні»? Заговоривши про них, вона стишила голос, а інша служ-
ниця, до якої Брітга зверталася, набула обуреного вигляду.
Ідучи віддаленою частиною зали, я наблизилася до
фіранок і простягнула руку, щоб їх розсунути...
— Здається, тобі не варто туди заходити.
Злякавшись, я повернулася на звук голосу. Позаду мене
стояла жінка — одна з тих пані, які працювали в «Черво-
ній перлині». Я її впізнала. Не тому, що вона вішалася на
купця чи ділового чоловіка, коли я щойно зайшла, а тому,
що вона була бездоганно прекрасна.
Її волосся було непроглядно чорне й закручувалося
в тугі кучері, а шкіра мала темний, насичений смаглявий
відтінок. Червона сукня на ній була без рукавів і мала гли-
бокий викот, а її тканина облягала тіло жінки, наче рідина.
— Прошу? — перепитала я, опустивши руку, бо не зна-
ла, що ще сказати. — Чому? Вони просто танцюють.
— Просто танцюють? — її погляд перейшов через моє
плече на фіранку. — Деякі люди кажуть, що танцювати
означає кохатися.
— Не... не чула такого.
Я поволі озирнулася. Розгледіла крізь фіранки силуети
тіл, що крутилися в такт музиці. їхні рухи були сповнені гіп-
нотичної, плавної грації. Деякі люди танцювали самі, і їхні
вигини й силуети вимальовувалися чітко, тоді як інші...
Я різко вдихнула і швидко перевела погляд назад, до
жінки перед собою.
Її губи, пофарбовані в червоний колір, вигнулися
в усмішці.
— Ти тут уперше, так?
Я розтулила рота, щоб заперечити, але відчула, як усі
видимі частини мого обличчя запалали. Це вже багато
про що говорило.
— А це очевидно?
Жінка засміялася. Сміх вийшов гортанним.
19
Дженніфер Л. Арментраут
— Для більшості людей — ні. А для мене — так. Ще ні-
коли не бачила тебе тут.
— Звідки вам знати, чи бачили ви мене?
Я торкнулася маски, просто перевіряючи, чи не спов-
зла вона.
— Маска в тебе вишукана. — У неї якось дивно, бага-
тозначно блищали очі. Вони були золотаво-карі. Не зовсім
карі. Надто вже яскравим і теплим було золото в них. Вони
нагадали мені про іншу людину, яка мала очі насиченого
цитринового кольору. — Я впізнаю обличчя незалежно від
того, сховані вони наполовину чи ні, і твого тут ще не ба-
чила. Це твій перший раз.
Ніде правди діти, я не знала, як на це реагувати.
— А ще це перший раз, для «Червоної перлини». —
Жінка нахилилася до мене і стишила голос: — Адже в наші
двері ще ніколи не входила Діва.
Мною прокотилася хвиля шоку, і я міцніше взялася за
слизький келих із шампанським.
— Не знаю, про що ви. Я друга донька...
— Ти схожа на другу доньку, але не тим, чим тобі хо-
тілося б, — перебила мене вона і злегка торкнулася мого
передпліччя, схованого під плащем. — То пусте. Боятися
нема чого. Я збережу твою таємницю.
Язик у мене запрацював десь аж за хвилину після того,
як я витріщилася на жінку.
— Якби це було правдою, то навіщо було б берегти таку
таємницю?
— А навіщо її не берегти? — відказала вона. — Що
я могла би здобути, розповівши про це комусь?
— Прихильність герцога й герцогині.
У мене тьохнуло серце.
Усмішка жінки поблякла, а погляд став суворішим.
— Мені не потрібна прихильність когось із Вознесених.
Вона сказала це так, ніби я припустила, що вона дома-
гається ласки від купи багна. Я їй майже повірила, та ніхто
20
Із крові й попелу
з мешканців королівства не проґавив би нагоди добутися
прихильності когось із Вознесених, окрім тих, хто не...
Окрім тих, хто не визнавав королеву Ілеану й короля
Джалару як справжніх, законних правителів. Окрім тих,
хто підтримував чоловіка, що називав себе принцом Касті-
лом, справжнім спадкоємцем королівства.
От тільки він не був ані принцом, ані спадкоємцем. Він
був просто недобитком Атлантії, розбещеного і зболеного
королівства, що впало наприкінці Війни двох королів.
Чудовиськом, яке сіяло руйнацію та спричиняло крово-
пролиття, втіленням чистого зла.
Він був Темним.
І все ж були на світі люди, які підтримували його са-
мого та його претензії. Спусковики, які докладали рук до
бунтів і зникнень багатьох Вознесених. У минулому спу-
сковики викликали розбрат лише маленькими акціями
і протестами, та й навіть тоді їх було дуже небагато, бо тих,
кого підозрювали у приналежності до спусковиків, кара-
ли. Суди над ними навіть не можна було назвати судами.
Жодних других шансів. Жодного тривалого ув’язнення.
Смерть наставала швидко й остаточно.
Однак нещодавно ситуація змінилася.
Багато хто вірив, що спусковики винні в таємничій
загибелі високопоставлених членів Королівської варти.
Кілька з них у Карсодонії, столиці, непоясненним чи-
ном упали з Узвишшя. Двох убило стрілами в потилицю
в Пенсдурті, невеликому місті на узбережжі моря Страуда,
неподалік від столиці. Інші просто зникли, перебуваючи
в невеличких сільцях, і більше від них не було ні слуху ні
духу.
Усього кілька місяців тому закінчилося кровопролит-
тям збройне повстання у Трьох Річках, жвавому торговому
місті за Кривавим лісом. Маєток Золотий Гребінь, коро-
лівську резиденцію у Трьох Річках, було спалено та зрівня-
но з землею, так само як і Храми. Під час пожежі загинув
21
Дженніфер Л. Арментраут
герцог Евертон разом із багатьма слугами й охоронцями.
Герцогиня Трьох Річок утекла лише дивом.
Спусковики були не просто атлантійцями, що ховалися
поміж людей Солісу. У жилах деяких прибічників Темного
не текло і краплини атлантійської крові.
Мій погляд став уважнішим і зосередився на прекрас-
ній жінці. Чи не може вона бути спусковичкою? Я й по-
мислити не могла, як можна підтримувати королівство,
що впало, і байдуже, яке тяжке в тебе життя чи яка ти
нещасна людина. Адже саме через атлантійців і Темного
виник туман, те, що гнило в ньому. Те, що, швидше за все,
позбавило життя Фінлі — і забрало безліч інших життів,
у тому числі життя моїх матері й батька, а моєму тілу ли-
шило згадку про жах, який живе всередині туману.
Тимчасово відкинувши підозри, я відкрилася, щоб
відчути, чи немає в ній якогось великого болю, чогось
більшого, ніж фізичне, й пов’язаного зі скорботою чи об-
разою. Такого болю, який спонукає коїти дещо жахливе
в намаганні полегшити муку.
Вона не випромінювала і крихти цього.
Та це не означало, що вона не спусковичка.
Жінка схилила голову набік.
— Як я вже казала, тобі нема чого в мені боятись. А що
він? Це інша історія.
— Він? — повторила я.
Жінка відійшла вбік: відчинилися головні двері, і рап-
товий порив холодного вітру оголосив про прибуття нових
відвідувачів. Досередини ввійшов якийсь чоловік* а за
ним — немолодий пан із пісочно-білявим волоссям і об-
вітреним лицем, забарвленим сонцем...
Мене блискавично охопив шок, і я вирячила очі. Це був
Віктер Вордвелл. Що він забув у «Червоній перлині»?
Перед очима з’явились образи жінок у коротких сукнях
і з частково оголеними грудьми, і я згадала, чому сюди
прийшла. У мене округлились очі.
22
Із крові й попелу
О боги.
Мені вже не хотілося думати про мету його відвідин.
Віктер був досвідченим членом Королівської варти, чоло-
віком, який уже майже прожив четверте десятиліття свого
життя, але для мене він був дечим більшим. Кинджал,
закріплений у мене на стегні, був подарунком від нього,
і саме Віктер порвав зі звичаєм і подбав про те, щоб я не
просто знала, як користуватися кинджалом, а ще й уміла
орудувати мечем, влучати стрілами по невидимих цілях,
а також долати вдвічі більших за себе чоловіків навіть
беззбройною.
Віктер був мені як батько.
Також він був моїм особистим охоронцем, відколи
я прибула до Масадонії. Щоправда, не єдиним моїм охо-
ронцем. Він ділив обов’язки з Райланом Кілом, який при-
йшов на зміну Ганнесові, коли той менш як рік тому пішов
із життя вві сні. Ця втрата була несподівана: Ганнес мав
трохи більше тридцяти років і відмінне здоров’я. Цілителі
вважали, що причина була в якійсь невідомій серцевій
хворобі. Та все ж важко було повірити, що людина може
лягти спати здоровою, цілою й неушкодженою, а тоді
не прокинутися.
Райлан не знав, що я так добре вишколена, проте знав,
що я вмію орудувати кинджалом. Він не знав, куди ми з Ві-
ктором підозріло часто зникаємо, виходячи за межі замку.
Він був добрий і часто розслаблений, але з ним у мене
не склалось аж таких близьких стосунків, як із Віктором.
Якби тут був Райлан, я з легкістю могла б утекти.
— Трясця, — лайнулась я й повернулась убік, сягнувши
назад і натягнувши на голову каптур плаща. Моє волосся
мало доволі помітний відтінок обпаленої міді, але Віктер
упізнав би мене навіть тепер, коли воно було сховане,
а моє лице — закрите.
Він мав шосте чуття, яке буває лише в батьків і прояв-
ляється, коли їхні діти лізуть у шкоду.
23
Джеюафер Л. Арментраут
Коли я озирнулася на вхід і побачила, що він сидить за
одним зі столиків навпроти дверей — єдиного виходу, —
у мене обірвалися нутрощі.
Боги мене ненавидять.
Точно ненавидять: я не мала жодних сумнівів, що
Віктер мене побачить. Він не скаржитиметься на мене,
проте я краще полізла б у нору, повну тарганів і павуків,
аніж спробувала б пояснити саме йому, чому опинилась
у «Червоній перлині». А ще тоді бути лекціям. Не тирадам
і покаранням, які обожнює герцог, а лекціям, які засіда-
ють у печінках і жахливо псують настрій на кілька днів.
Головно тому, що тебе спіймали на чомусь такому, що
заслуговує на д огану.
А ще я, відверто кажучи, не хотіла побачити Віктерове
обличчя, коли він довідається, що я помітила його присут-
ність. Я крадькома позирнула ще раз і...
О боги, поряд із ним стала на коліна жінка, ще й руку
йому на ногу поклала!
Мені довелося потерти очі.
— То Сарія, — пояснила жінка поряд зі мною. — Під-
ходить до нього, щойно він прибуває. Не сумніваюся, що
вона до нього небайдужа.
Я поволі перевела погляд на ту, хто стояла поруч.
— Він часто сюди приходить?
И губи вигнулися з одного боку.
— Достатньо часто, щоб знати, що відбувається за чер-
воною завісою, і...
— Досить, — перервала я п. Тепер мені треба було
почистити мозок. — Мені більше нічого чути не треба.
Вона тихо засміялася.
— Тисхожаналюдину,якшпотрібнодасьсховатись.Ітак,
у «Червоній перлині» таку людину легко впізнати. — Жінка
спритно забрала в мене келих із шампанським. — Нагорі за-
раз є незайняті кімнати. Спробуй шості двері зліва. Знайдеш
там прихисток. Я прийду по тебе, коли стане безпечно.
Із крові й попелу
Коли я зазирнула їй у вічі, у мене з’явилася підозра,
проте я дозволила їй узяти себе за руку й повести ліворуч.
~ Нащо вам мені допомагати?
Вона відчинила двері.
— Тому що всі повинні мати змогу трохи пожити, бо-
дай кілька годин.
Коли вона повторила те, що я мовчки думала кілька
хвилин тому, у мене відвисла щелепа. Я застигла на місці,
приголомшена.
Жінка, підморгнувши мені, зачинила двері.
Те, що вона здогадалася, хто я, не могло бути збігом.
Повторити, звертаючись до мене, те, що я думала раніше?
Неможливо. З моїх іуб зірвався різкий смішок. Можливо,
ця жінка — спусковичка чи принаймні не в захваті від Воз-
несених. Але може бути, що вона ще й Провидиця.
Я ж гадала, що їх уже не залишилось.
А ще мені досі не вірилося, що тут Віктер — що він
ходить сюди досить часто, щоб подобатись одній із пані
в червоному. Я не зовсім розуміла, чому так здивувала-
ся. Зрештою, королівським вартовим не заборонено ні
шукати насолоди, ні навіть одружуватися. Чимало з них
доволі... нерозбірливі у зв’язках, оскільки їхні життя спов-
нені небезпек і часто аж надто короткі. Віктер просто мав
дружину, яка пішла з життя задовго до того, як я з ним
познайомилася, — померла під час пологів разом із дити-
ною. Він досі кохав свою Камілію, так само як тоді, коли
вона була жива.
Але ж те, що можна знайти тут, явно не має жодного
стосунку до кохання. До того ж усім часом буває самот-
ньо — байдуже, належить чи не належить їхнє серце лю-
дині, з якою вони вже не можуть бути.
Трохи засмучена цим, я розвернулася на вузькому
сходовому марші, освітленому олійними настінними лам-
пами. Важко видихнула.
— У що я вв’язалася?
25
Дженніфер Л. Арментраут
Це знали лише боги, і вороття тепер не було.
Я просунула руку під плащ і, тримаючи її біля руків'я
кинджала, пішла сходами на другий поверх. Коридор
виявився ширшим і навдивовижу тихим. Я не знала, чого
очікувала, але гадала, що почую якісь... звуки.
Похитавши головою, я почала рахувати, доки не діс-
талася шостих дверей ліворуч. Посмикала за ручку і зро-
зуміла, що вони незамкнені. Почала відчиняти двері, але
зупинилася. Що я роблю? За цими дверима може чекати
хто завгодно й що завгодно. Та жінка внизу...
Двері поряд зі мною відчинились, і коридор наповнив-
ся чоловічим реготом. Запанікувавши, я швидко ввійшла
у двері перед собою й зачинила їх.
Поки в мене тупало серце, я роззирнулася. Жодної лам-
пи не знайшлося — лише свічник зі свічками на камінній
полиці. Перед порожнім каміном стояла канапа. Навіть
не озираючись, я здогадалася, що крім неї з меблів тут має
бути лише ліжко. Глибоко вдихнула й оцінила аромат сві-
чок. Кориця? Але й щось інше, таке, що нагадує мені про
темні спеції й сосну. Я почала розвертатись...
Чиясь рука обкрутилася довкола моєї талії та притис-
нула до дуже твердого й дуже чоловічого тіла.
— Це, — прошепотів низький голос, — несподівано.
РОЗДІЛ 2
Заскочена зненацька, я підвела погляд. Помилка, якої
Віктер навчав мене ніколи, не припускатися. Треба було
потягнутися до кинджала, та замість цього я стояла на міс-
ці,. тим часом як рука чоловіка стискала мою талію дедалі
сильніше, а його долоня опустилася мені на стегно.
брав руку.
2б
Із крові й попелу
Вирвавшись зі ступору, я крутнулася, щоб погляну-
ти йому в обличчя. Моя рука потягнулася до кинджала,
а каптур плаща залишився на місці. Я поглянула вгору...
а тоді ще трохи вище.
О боги.
Побачивши його обличчя у м’якому сяйві свічок, я за-
стигла: мене охопив цілковитий шок, начисто поборовши
здоровий глузд.
Я знала, хто це, хоч і ніколи не розмовляла з цією лю-
диною.
Гоук Флінн.
Коли цей вартовий Узвишшя кілька місяців тому при-
був із Карсодонії, столиці, про це дізналися всі в замку
Тірман. І я теж.
Мені хотілося збрехати собі й сказати, що річ у його
приголомшливому зрості: він був майже на фут вищий
за мене. А може, в тому, що він рухався з тією вродженою
хижою грацією та плавністю, яка притаманна великим
сірим печерним котам, що зазвичай блукають Пустиня-
ми, хоча колись, дитиною я бачила такого в палаці коро-
леви. Страхітливу дику тварину посадили у клітку, і те,
як вона постійно снувала туди-сюди в надмірно малій
загороді, рівною мірою заворожувало й жахало. Я не раз
бачила, як Гоук ходив так само, неначе теж сидів у клітці.
Можливо, річ була у відчутті влади, що неначе сочилося
з його пор, хоча він точно був ненабагато доросліший за
мене — може, такий, як мій брат, чи на рік-два старший.
А може, в його вмінні вправлятися з мечем. Якось уранці,
коли я стояла поряд із герцогинею на одному з числен-
них балконів замку Тірман, що виходив на плац унизу,
вона сказала мені, що Гоук прибув зі столиці з блиску-
чими рекомендаціями й упевнено наближається до того,
щоби стати одним із наймолодших членів Королівської
варти. Вона не зводила погляду з лискучих від поту
рукГоука.
27
Дженніфер Л. Арментраут
Як і я.
Відколи він прибув, я не раз ховалась у затінених ні-
шах, звідки стежила, як він тренується з іншими вартови-
ми. Якщо не брати до уваги щотижневих засідань міської
ради, що проводились у Великій залі, більше я його ніколи
не бачила.
Можливо, мій інтерес викликало лише те, що Гоук
був... ну, він був вродливий.
Таке нечасто можна сказати про особу чоловічої статі,
та я не могла дібрати для нього кращого слова. Він мав
густе темне волосся, що закручувалось у кучері біля карка
й часто падало наперед, торкаючись таких самих темних
брів. Дивлячись на грані й кути його обличчя, я шкодувала,
що не маю хисту до орудування пензлем чи ручкою. Вилиці
в нього були високі й широкі, а ніс — навдивовижу прямий,
як на вартового. Багато хто з них щонайменше раз потерпів
від перелому носа. Його квадратне підборіддя було тверде,
а вуста — зграбні. Ті кілька разів, коли я бачила, як він
усміхався, у нього підіймався правий кутик губ і з’являлася
глибока ямка на щоці. Чи є в нього така сама на лівій щоці,
я не знала. Проте однозначно найчарівніпіою з його рис
були очі.
Вони нагадували мені холодний мед — такого приго-
ломшливого кольору я досі не бачила, — а ще він умів так
поглянути на людину, що та почувалася геть оголеною.
Я знала це, бо відчувала його погляд на собі під час Рад,
які проводились у Великій залі, хоча він досі не бачив
мого обличчя й навіть моїх очей. Я була певна, що він
дивиться на мене, тому що я перша Діва за кілька століть.
Коли я опинялася на людях, на мене завжди витріщали-
ся — хоч вартові, хоч придворні дами й кавалери, хоч
простолюд.
А ще його погляд міг бути звичайним плодом моєї уяви,
породженням мого ледь відчутного таємного бажання,
щоб я була так само цікава йому, як він — мені.
28
Із крові й попелу
Можливо, все це пояснювало, чому він мене зацікавив,
але існувала ще одна причина, про яку навіть думати було
трохи соромно.
Побачивши його, я спеціально потягнулася до нього
чуттями. Я знала, що чинити так без поважної причини
неправильно. Ніщо не виправдовує такого втручання.
А в мене не було жодного приводу, крім думки про те,
чому він часто ходить туди-сюди, наче печерний кіт
у клітці
Гоукові завжди боліло.
Не фізично. Цей біль був глибший і неначе дряпав мені
шкіру гострими крижинами. Він був відвертий і здавався
нескінченним. Але мука, що неначе ходила за ним тінню,
ніколи не брала над ним гору. Якби я не поцікавилася, то
ніколи її не відчула б. Він якимось робом тримав такий
біль під контролем, і я не знала жодної іншої людини,
здатної на таке.
Навіть серед Вознесених.
Лише тому, що ніколи не відчувала від них нічого, хоч
і знала, що вони відчувають фізичний біль. Оскільки мені
ніколи не треба було боятися, що я відчую залишки їхньо-
го болю, варто було б тягнутися до них, але це, навпаки,
мене лякало.
— Не очікував побачити тебе сьогодні, — промовив
Гоук. Тепер він звертався до мене з напівусмппкою, не по-
казуючи зубів і демонструючи ямочку в правій щоці. Що-
правда, очі в нього не всміхалися. — Минуло всього кілька
днів, сонечко.
Сонечко?
Я відкрила рота, а тоді стулила його: до мене дійшло.
Кліпнула. Він прийняв мене за іншу людину! Ту, яку,
вочевидь, зустрів тут раніше. Я опустила погляд на свій
плащ — позичену одежину. Він був доволі помітний, світ-
ло-блакитний з оторочкою з білого хутра.
Брітга.
29
Дженніфер Л. Арментраут
Він подумав, що я Брітга?
Ми з нею були приблизно однакові на зріст, трохи
нижче середнього, а плащ приховував контури мого тіла,
далеко не такого худого, як у неї. Хай скільки я рухалася,
мені не вдавалося стати такою стрункою, як герцогиня
Тірман чи деякі інші леді.
Я потай, не знати чому, трішечки... сумувала й, можли-
во, навіть злегка заздрила гарненькій служниці.
Мій погляд ковзнув по Гоуку. На ньому були чорна
сорочка і штани, які носили під обладунками всі вартові.
Прибув сюди відразу після чергування? Я швидко огля-
нула кімнату. Поряд із диваном стояв маленький столик,
а на ньому — два келихи. До мого приходу Гоук був тут
не сам. Може, був з іншою? Ліжко позаду Гоука було за-
стелене, і в ньому начебто ніхто не... спав.
Що робити? Розвернутися й побігти? Це буде дивно.
Він неодмінно спитає Брітту, що то було, та якщо я повер-
ну плащ і маску непомітно для неї, мені ніщо не загрожу-
ватиме.
От тільки Віктер, найпевніше, досі внизу, й та жінка
теж...
О боги, вона точно Провидиця. Чуття підказувало мені,
що вона знала: ця кімната зайнята. І послала мене сюди
навмисне. Знала, що Гоук тут і, цілком імовірно, прийме
мене за Бріпу?
Це здавалось аж надто нереальним, щоб у це повірити.
— Тобі Пенс сказав, що я тут? — запитав він.
Мені перехопило дихання, а моє серце молотком
забило об ребра. Здається, Пенс — це вартовий на Узви-
шші, приблизно одноліток Гоука. Якщо мені не зраджує
пам’ять, блондин, але внизу я його не бачила. Я заперечно
похитала головою.
— То ти за мною стежила? Йшла назирці? — запитав
він і стиха цокнув язиком. — Нам доведеться про це пого-
ворити, чи не так?
зо
Із крові й попелу
У його голосі відчувалась якась дивна загроза, через
яку мені здалося, що думка про те, що Брітта пішла за
ним, не так уже його й тішить.
— Тільки, мабуть, не сьогодні. Ти напрочуд тиха, —
зауважив він. Судячи з того, що я знала про Бріпу, вона
дуже рідко бувала стриманою.
Проте, щойно я заговорю, він здогадається, що я не
служниця, і я... Я не була готова до того, що він це виявить.
І взагалі не знала, до чого була готова. Моя рука вже не ле-
жала на кинджалі, і я не знала, що це означає. Знала тіль-
ки, що Моє серце досі калатає.
— Нам не конче треба розмовляти.
Він потягнувся до поли сорочки і, перш ніж я вдихнула
ще хоч раз, стягнув сорочку через голову, а тоді відкинув
ЇЇ вбік.
У мене розтулилися вуста й округлились очі. Раніше
я вже бачила чоловічі груди, але не Гоукові. М’язи, що
стискались і збирались під тонкими сорочками, в яких
тренувалися вартові, тепер були на видноті. Він був ши-
рокоплечий і широкогрудий, і його підтягнуті м’язи чітко
виділялися завдяки рокам напруженого тренування. Під
пупом виднівся розсип тонкого волосся, що зникав за
штанами. Мій погляд опустився ще нижче, і до мене по-
вернувся жар — інакший, такий, що не лише охоплював
шкіру, а й проникав у кров.
Навіть у сяйві свічок мені було видно, які тісні в нього
пггани, як вони огортають його тіло, майже нічого не за-
лишаючи уяві.
Уява ж у мене була багатюща завдяки тому, що дами
частенько були схильні розповідати забагато, а я частень-
ко була схильна підслуховувати їхні розмови.
У мене внизу живота щось дивно згорнулося. Це
не здавалося неприємним. Аж ніяк. Це було тепло,
лоскітно, нагадувало, як я вперше ковтнула іскристого
шампанського.
Зі
Дженніфер Л. Арментраут
Гоук підійшов до мене, і мої м’язи напружилися, готові
до втечі, та я завдяки зусиллю волі втрималася на місці
Я знала, що треба було відійти. Треба було заговорити
й показати, що я не Брітта. Треба було негайно піти. Те,
як він наближався до мене, як його довгі ноги пожира-
ли відстань між нами, підказало б мені, що він задумав,
навіть якби він не зняв сорочки. І я, хоч і мала небагато
досвіду — ну, гаразд, зовсім, не мала, — підсвідомо розумі-
ла: якщо він дійде до мене, то торкнеться. А може, зробить
іще більше. Можливо, поцілує.
А це заборонено.
Я була Дівою, Обраною. Не кажучи вже про те, що він
прийняв мене за іншу, а перш ніж я сюди дісталася, явно
перебував у цій кімнаті з іншою людиною. Це не означало,
що він із кимось був, але таке могло статися.
Я досі не поворухнулася й не заговорила.
Я чекала. Серце билося так швидко, що в мене почалося
запаморочення. Руки й ноги затрусило від ледь помітного
дрожу.
А я не тремтіла ніколи.
«Що ти робиш?» — прошепотів розважливий, тверезий
голос у мене в голові.
«Живу», — прошепотіла у відповідь я.
«І робиш неймовірні дурниці», — відказав голос.
Він сказав правду, та я все одно стояла на місці.
З загостреними чуттями я побачила, як Гоук зупинився
переді мною й підняв руки, а тоді взявся однією за каптур
іззаду. Якусь мить мені здавалося, що він може його ски-
нути й цьому спектаклеві настане кінець, але він зробив
не це. Каптур лише з’їхав назад дюйми на два.
— Не знаю, в яку гру ти сьогодні граєш. — Його глибо-
кий голос звучав хрипко. — Але радо це з’ясую.
Його друга рука обвилася довкола моєї талії. Я охнула:
він притягнув мене до грудей. Це було геп» не схоже на
нетривалі обійми Віктера. Мене ще ніколи не обіймав отак
32
Із крові й попелу
чоловік. Між нашими грудьми не було ні дюйма. Цей кон-
такт збудив мої чуття.
Гоук поставив мене навшпиньки, а тоді начисто ві-
дірвав від підлоги. Його сила приголомшувала, позаяк
мене годі було назвати легенькою. Я вразилась, і мої руки
опустились йому на плечі. Жар його твердої шкіри неначе
пропалював мені рукавички, плащ і тоненьку білу сукню,
в якій я зазвичай спала.
Його голова схилилася набік, і я відчула на губах тепло
його подиху. У мене всередині все обірвалося від невпе-
вненості, та водночас по моїй спині пробіг напружений
дрож приємного передчуття. Тепер був не час для битви
між двома несумісними почуттями. Гоук крутнувся і сту-
пив уперед із тією самою котячою грацією, що її я вже
помічала раніше. Кілька невпевнених ударів серця — і він
потягнув мене за собою додолу, тримаючи міцно, але
обережно, неначе свідомий своєї сили. Він схилився наді
мною, не прибираючи руку з-за моєї голови, втиснув мене
в ліжко, приголомшивши своєю вагою, а тоді його вуста
накрили мої.
Гоук мене поцілував.
У цьому не було нічого солодкого чи м’якого, хоча саме
такими я уявляла поцілунки. Він був жорсткий і при-
голомшливий, власницький, а коли я зробила різкий,
судомний вдих, Гоук скористався цим і зробив поцілунок
міцнішим. Його язик торкнувся мого, заскочивши мене
зненацька. У животі спалахнув панічний жах, але разом
із ним спалахнуло й дещо інше, дещо незмірно потужніше,
насолода, якої я ще не відчувала. Гоук мав смак золотаво-
го лікеру, якого я колись потай скуштувала, а той дотик
його язика я відчула всім своїм тілом. Він був у дрожі,
що вибухнув по всій моїй шкірі, у непоясненній важкості
у мене в грудях, у тому відчутті скручування й напруження
нижче пупа й навіть нижче за це — у мене між ногами,
там, де несподівано, завзято щось запульсувало. Я здриг-
33
Дженніфер Л. Арментраут
нулася, мої пальці вчепились йому у плоть, і я раптом
пошкодувала, що в рукавичках, бо хотіла відчути на дотик
його шкіру, а тоді засумнівалася, що буду в змозі зосере-
дитися на тому, що відчуває Гоук. Він нахилив голову вбік,
і я відчула легкий дотик його несподівано гострого,,.
Він без попередження розірвав поцілунок і підняв го-
лову.
— Хто ти?
Поки мої думки залишалися дивовижно повільними,
а шкіра іуділа, я закліпала й розплющила очі. Гоукові на
лоба впало темне волосся. На його обличчя у м’якому ме-
рехтливому світлі падала тінь, але мені здалося, що губи
в нього такі ж опухлі, як, вочевидь, і у мене.
Гоук діяв надто швидко, щоб я вловила цей рух: по-
тягнув мій каптур назад і оголив моє обличчя, прикрите
маскою. Поки з моїх думок зник туман, у Гоука піднялися
брови. Моє серце заскакало у грудях, але зовсім не тому,
що мені досі по:
шш
увало іуби від поцілунку.
Мого першого поцілунку.
Золотавий погляд Гоука піднявся до моєї голови, і він
прибрав руку з-за мого карка. Коли він узяв одне пасмо
мого волосся й витягнув так, що воно засяяло від вогню
свічок темним рудим відтінком, я напружилася. Його го-
лова схилилася ліворуч.
— Ти однозначно не та, ким я тебе вважав, — пробур-
мотів він,
— Як ти здогадався? — бовкнула я.
— Коли я поцілував власницю цього плаща востаннє,
вона, зараза, мало не засмоктала мого язика собі в горло.
— О, — прошепотіла я. Мені слід було таке втнути? За
описом це не скидалося на приємне заняття.
Гоук дивився на мене згори вниз оцінним поглядом,
залишаючись половиною тіла на моєму тілі. Одна його
нога опинилася між моїми, а я гадки не мала, коли саме
це сталося.
34
Із крові й попелу
— Тебе вже коли-небудь цілували?
Моє лице спалахнуло. О боги, це так очевидно?
— Цілували!
Один кутик його губ рвонув угору.
— Ти завжди брешеш?
— Ні! — негайно збрехала я.
— Брехуха, — пробурмотів він майже глузливим тоном.
Мною оволоділо зніяковіння, що придушило трепетну
насолоду так, ніби мене облило холодною зимовою сльо-
тою. Я штовхнула Гоука в оголені груди.
— Злізай.
— Саме збирався це зробити.
Він вимовив це так, що в мене примружились очі.
Гоук засміявся, і... і так я вперше почула, як він сміється.
Коли я бачила його в Залі, він був тихий і беземоційний,
як і більшість вартових, а ту його напівусмішку я бачила
лише тоді, коли він тренувався. Його сміху ж не чула ніко-
ли. А знаючи, яка мука криється за його фасадом, я дещо
сумнівалася, що він хоч коли-небудь сміється.
От тільки тепер він засміявся, і цей сміх видався
справжнім, глибоким і милим, прокотився моїм тілом
аж до кінчиків пальців на ногах. Я поволі усвідомила, що
ніколи не чула від нього так багато слів. Він мав легкий
акцент, а тон його голосу відзначався майже музичною
наспівністю. Я не могла оцінити його точно, але бувала
лиш у столиці й тут, а люди, знаючи, що я поряд, нечасто
розмовляли зі мною чи довкола мене. Судячи з того, що
я знала, цей акцент міг бути цілком поширеним.
— Тобі справді треба ворушитися, — сказала я Гоукові,
хоча мені й подобалася його вага.
— Мені й тут цілком зручно, — додав він.
— Ну а мені — ні.
— Скажеш, хто ти така, принцесо?
— Принцесо? — повторила я. В усьому королівстві
не було ні принців, ні принцес, окрім Темного, який нази-
35
Дженніфер Л. Арментраут
вав себе принцом. їх не існувало, відколи Атлантія пере-
стала бути головною.
— Ти доволі вимоглива, — він знизав одним плечем. —
Гадаю, принцеса й має бути вимогливою.
— Я не вимоглива, — заявила я. — Злізай із мене.
Він вигнув брову.
— Справді?
— Сказати тобі посунутися — це не вимогливість.
— Доведеться нам у цьому не погодитися. — Він нена-
довго зупинився. — Принцесо.
Мої губи сіпнулися від похмурого гумору, проте я спро-
моглася притлумити усмішку.
— Не слід мене так називати.
— А як тебе тоді називати? Може, якимось іменем?
— Я... Я ніхто, — сказала я Гоукові.
— Ніхто? Яке дивне ім’я. Дівчата з таким іменем часто
звикають носити чужий одяг?
— Я не дівчина, — різко відказала я.
— Дуже на це сподівався, — він трохи помовчав. Кути-
ки його туб опустилися. — Скільки тобі років?
— Достатньо, щоб бути тут, якщо тебе хвилює саме це.
— Інакше кажучи, достатньо, щоби прикидатися ки-
мось іншим і дозволяти іншим уважати себе за іншу лю-
дину, а потім дозволяти їм поцілувати...
— Я розумію, що ти маєш на увазі, — урвала я Гоука. —
Так, я достатньо доросла для всього цього.
Піднялась одна брова.
— Я скажу тобі, хто я такий, хоча підозрюю, що ти вже
знаєш. Я Гоук Флінн.
— Привіт, — відповіла я й через це відчула себе дуре-
пою.
Ямочка на його правій щоці стала глибшою.
— А тепер ти маєш сказати мені своє ім’я.
У мене не ворухнулися ні губи, ні язик.
— Тоді доведеться й далі називати тебе принцесою.
зб
Із крові й попелу
Тепер його очі були набагато тепліші, і мені захотілося
побачити, чи не ослабнув біль, але я зуміла втриматися.
Подумала, що біль Гоука міг і зникнути. А якщо так...
— Як мінімум можеш сказати, чому не зупинила
мене, — промовив він, перш ніж я змогла піддатися ціка-
вості й сягнути до нього чуттями.
Я гадки не мала, як на це відповісти, якщо сама не до
кінця це розумію.
У нього піднявся один кутик рота.
— Я впевнений, що річ не лише у моїй красі, що
обеззброює.
Я наморщила носа.
— Звісно.
У нього вирвався ще один короткий і начебто здивова-
ний смішок.
— Здається, ти мене щойно образила.
Я скривилася, бо засмутилася.
— Я не це мала на увазі...
— Ти мене зранила, принцесо.
— Дуже в цьому сумніваюся. Ти маєш більш ніж добре
пам’ятати про свою зовнішність.
— Так і є. Вона спонукала чимало людей до сумнівного
життєвого вибору.
— Тоді чому ти сказав, що ображений?.. — Усвідомив-
ши, що він дражниться, й відчувши себе дурепою через те,
що не побачила цього відразу, я ще раз штовхнула його
у груди. — Ти досі лежиш на мені.
— Знаю.
Я вдихнула.
— Доволі нечемно продовжувати це робити, якщо
я чітко дала зрозуміти, що хотіла б, щоб ти посунувся.
— Доволі нечемно вриватися до мене в кімнату вдягне-
ною як...
— Твоя кохана?
Він підняв брову.
37
Дженніфер Л. Арментраут
— Я не став би так її називати.
— А як ти її назвав би?
Гоук, досі наполовину розпластаний на мені, неначе
замислився над цим.
— Добра... подруга.
Почасти мені стало легше через те, що він не згадав
про неї зневажливо — не те що інші чоловіки, яких я нена-
роком підслуховувала під час розмов про жінок, із якими
вони були близькі. Але добра подруга?
— Не знала, що друзі так поводяться.
— Готовий закластися, що ти небагато знаєш про такі
речі.
Правду в його словах було важко зігнорувати.
— І ти готовий отак закластися через один-єдиний по-
цілунок?
— Один-єдиний поцілунок? Принцесо, з одного-єди-
ного поцілунку можна дізнатися дуже багато чого.
Витріщаючись на нього, я не могла не почуватися...
дуже недосвідченою. Його поцілунок говорив мені лише
про одне — які відчуття він у мене викликає. Гоук неначе
норовив у мене вселитися.
— Чому ти не зупинила мене?
Його погляд ковзнув по масці, а тоді — нижче, туди,
де, як я зрозуміла, розійшовся плащ, оголюючи занадто
тонку сукню та її доволі сміливе декольте. Правду кажучи,
я не знала, що собі думала, коли вбиралася в цю одежину.
Я неначе підсвідомо готувалася до... чогось. У мене пере-
вернулися нутрощі. Ймовірніше, що сукня була дешевою
бравадою.
Гоук перехопив мій погляд.
— Здається, я починаю розуміти.
— Це означає, що ти встанеш так, щоб я змогла посу-
нутись?
«Чому ти не змусила його встати?» — прошепотів отой
дурний, дуже розважливий і дуже логічний голос. Чудове
38
Із крові й попелу
запитання. Я вміла використати вагу чоловіка проти ньо-
го. А ще важливіше було те, що я мала кинджал і доступ
до нього. Але я не вдалася до зброї й не зробила жодної
реальної спроби віддалитися від Гоука. Що це означає?
Я... Мабуть, я відчула, що в безпеці. Принаймні поки що.
Може, я й знала про Гоука дуже мало, але він не був чу-
жою людиною, принаймні не здавався таким мені, і я його
не боялася.
Гоук похитав головою.
— У мене є гіпотеза.
— Чекаю на неї, затамувавши подих.
У нього на правій щоці знову з’явилася та ямочка.
— Я думаю, що ти прийшла саме до цієї кімнати з пев-
ного метою.
Тут Гоук мав рацію, та я сумнівалася, що він вгадає
справжню причину.
— Тому ти не заговорила й не спробувала виправити
мою думку щодо того, хто ти така. Можливо, твоє рішення
взяти поносити плащ також було дуже виваженим, — вів
він далі. — Ти прийшла сюди, бо хочеш чогось від мене.
Я зібралася заперечити його припущення, та з язика
не зірвалося жодне слово. Мовчання не було ні заперечен-
ням, ні згодою, проте в мене знов обірвалися нутрощі.
Він ледь помітно змінив положення, і його рука торк-
нулася моєї правої щоки, розчепіривши пальці.
— Я не помилився, так, принцесо?
Моє серце теліпалося мов дурне. Я спробувала ковтну-
ти, але в горлі пересохло.
— Можливо... можливо, я прийшла сюди... поговорити.
— Поговорити? — Він підняв брови. — Про що?
— Багато про що, — відповіла я.
Його обличчя проясніло.
— Наприклад?
Моя голова на кілька секунд безглуздо спорожніла,
а тоді я бовкнула перше, що спало на думку.
39
Дженніфер Л. Арментраутп
— Чому ти вирішив працювати на Узвишші?
— І заради цього запитання ти сьогодні прийшла сюди?
Ніщо в його тоні чи вигляді не показувало, що він мені
вірить, але я кивнула, додавши, що це — черговий при-
клад того, як кепсько я вмію підтримати розмову.
Гоук помовчав, а тоді сказав:
— Я прийшов на Узвишшя з тієї ж причини, що й біль-
шість.
— А саме? — запитала я, хоч і знала більшість причин
нате.
— Мій батько був фермером, а мені таке життя не під-
ходило. Принцесо, на світі є мало можливостей, окрім
вступу до Королівської армії й захисту Узвишшя.
— Маєш рацію.
На його обличчі на мить відбився подив, і Гоук примру-
жив очі.
— Що ти маєш на увазі?
— Що в дітей небагато можливостей стати не тими,
ким були їхні батьки.
— Ти маєш на увазі, що в дітей небагато можливостей
покращити своє становище в житті, досягти більшого, ніж
ті, хто прийшов до них?
Я кивнула як могла.
— Не можна сказати, що... що природний порядок
речей це дозволяє. Фермерський син або стає фермером,
або...
— Або вирішує піти у вартові, щоб ризикувати життям
заради стабільної платні, якою, найпевніше, не встигне
потішитися? — договорив Гоук. — Не бозна-який варіант,
так?
— Так, — визнала я, та я вже думала про це. Існувала
не одна робота, якої Гоук міг би прагнути. Торгівець,
мисливець — щоправда, це також було ризиковано, бо ви-
магало частих виходів за Узвишшя. Просто це було не так
небезпечно, як вступити до Королівської армії й піти на
40
Із крові й попелу
Узвишшя. Він так мучився через те, що бачив під час
служби у варті? — Варіантів, може, й небагато, та я все
одно думаю — ні, знаю, — що для вступу до варти потрібні
певні вроджені сила й відвага.
— Ти думаєш так про всіх вартових? Що вони відважні?
— Так.
— Не всі вартові — хороші люди, принцесо.
Я примружила очі.
— Знаю. Сміливість і сила не дорівнюють доброчес-
ності.
— У цьому ми можемо бути згодні.
Він опустив погляд на мої вуста, і мені не знати чому
стиснуло труди.
— Ти сказав, що твій батько був фермером. Він... він
відійшов до богів?
Його обличчям щось пробігло — і зникло надто швид-
ко, щоб я зрозуміла, що саме.
— Ні. Він живий і здоровий. А твій?
Я злегка хитнула головою.
— Мій батько... обоє моїх батьків пішли з життя.
— Сумно це чути, — відповів Гоук, і це прозвучало
щиро. •— Втрата когось із батьків або членів родини за-
пам’ятовується надовго, біль зменшується, та ніколи
не вщухає. Навіть коли минає багато років, ловиш себе на
думці про те, що зробив би що завгодно, щоб їх повернути.
Гоук мав рацію, і я подумала: можливо, цей біль його
й мучить.
— Ти говориш так, ніби знаєш це з власного досвіду.
— Так і є.
Я подумала про Фінлі. Гоук добре його знав? Вартові
здебільшого були близькі між собою, між ними виникав
зв’язок, тісніший за кровний, але навіть якщо він і не знав
Фінлі, то неодмінно мав утратити інших знайомих.
— Вибач, — перепросила я. — Шкода, що ти когось
утратив. Смерть...
4і
Дженніфер Л. Арментраут
Смерть була повсюди.
І я часто її бачила. Не мала бачити смерть у своїх теп-
личних умовах, але бачила аж надто часто.
Гоук нахилив голову, і йому на лоба спали темні пасма
волосся.
— Смерть подібна до давнього друга, який приходить
у гості — часом тоді, коли цього найменш очікуєш, а часом
тоді, коли на неї чекаєш. Це не перший і не останній раз,
коли вона прийде, та від цього жодна смерть не стає менш
суворою чи безжальною.
У моїх грудях був готовий оселитися смуток, прогнав-
ши звідти тепло.
— Це точно.
Раптом Гоук нахилив голову, наблизивши губи до
моїх губ.
— Сумніваюся, що тебе привела до цієї кімнати потреба
в розмовах. Ти, принцесо, прийшла сюди не розмовляти
про сумну правду, яку неможливо змінити.
Я знала, чому прийшла туди того вечора, і Гоук укотре
не помилився. Я прийшла не поговорити. Я прийшла
пожити. Здобувати досвід. Обирати. Бути ким завгодно,
тільки не собою. Ні для чого з цього не були потрібні роз-
мови.
Однак цієї ночі я вперше поцілувалася. Можна було
зупинитися на цьому, але цієї ночі в мене могло статися
вперше багато чого, і лише з власного вибору.
Невже?.. Невже я справді про це думаю — і байдуже,
про що саме? О боги, справді. Мене ледь помітно затру-
сило. Чи відчуває це Гоук? Дрижаки збирались у мене
в животі, зав’язуючись маленькими вузликами радісного
очікування і страху.
Я була Дівою. Обраною. Мої давніші переконання
про те, чим переймаються боги, втратили міцність. Чи
вирішать боги, що я негідна? Мене не охопила паніка,
хоч і мала охопити. Натомість спалахнула іскра надії, і це
42
Із крові й попелу
збентежило мене сильніше за все. Крихітний проблиск
надії здавався віроломством і справжньою проблемою, бо
на тих, кого визнавали негідними, чекали чи не найсерйо-
зніші наслідки.
Якщо мене визнають негідною, попереду чекатиме вір-
на смерть.
Мене виженуть із королівства.
РОЗДІЛ З
Наскільки я знала, негідною після Вознесіння було визна-
но лиш одну людину. Її ім’я, як і всякі відомості про те,
ким вона була та які дії призвели до її вигнання, було ви-
креслено з наших історичних праць. їй заборонили жити
поміж смертних, а без рідних, підтримки чи захисту на
неї чекала вірна смерть. Від приголомшливої смертності
потерпали навіть ті села й фермери, які мали власні ма-
ленькі Узвишшя й вартових.
Хоча моє Вознесіння відрізнялося від інших, мене
однаково могли визнати негідною, і я гадала, що на мене
тоді чекатиме не менш суворе покарання, та не мала сил
про це думати.
Ні.
Це брехня.
Я не хотіла про це думати. Я не виходила з кімнати,
хоч і мусила б. Не зупиняла Гоука. Я вже зробила ви-
бір, хай навіть і не розуміла, чому він залишається тут,
зі мною.
Змочивши нижню губу язиком, я відчула запаморочен-
ня й навіть невелику слабкість, хоча ніколи не відчувала
слабкості. Неймовірно густі вії Гоука опустились, і його
погляд так уп’явся в мої вуста, що здавався схожим на пе-
стощі. Я здригнулася.
43
Дженніфер Л. Арментраут
Коли його очі стали ще яснішими, ніж раніше, він про-
вів пальцем по контуру моєї маски й дійшов аж туди, де
атласна стрічка щезала під водоспадом мого волосся.
— Можна зняти?
Не в змозі говорити, я заперечно мотнула головою.
Гоук спинився на мить, а тоді на його обличчі з’яви-
лася напівусмішка — щоправда, тепер уже без ямочки.
Він відвів палець від маски, а тоді провів ним уздовж
мого підборіддя й униз по шиї, туди, де був застебнутий
плащ.
— А це?
Я кивнула.
Пальці в нього були спритні, і він легко відкинув плащ,
а тоді провів кінчиком одного-єдиного пальця по лінп
вирізу сукні, там, де швидко здіймалися й падали обриси
моїх грудей. Дотик його пальця викликав найрізноманіт-
ніші відчуття, такі різні, що я навіть не могла осмислити
їх усі.
— Чого ти від мене хочеш? — запитав Гоук, граючись
із маленьким бантиком між моїх грудей. — Скажи, і я це
зроблю.
— Нащо? — бовкнула я. — Нащо тобі... це робити? Ти
мене не знаєш і прийняв за іншу людину.
Його приголомшливе обличчя на мить повеселішало.
— Мені зараз нікуди не треба йти, а ще я заінтригова-
ний.
У мене здійнялися брови.
— Бо тобі зараз нікуди не треба йти?
— А ти хотіла б, щоб я розводився про те, як зачаро-
ваний твоєю красою, хоча бачу лише половину твого об-
личчя? Хоча, зважаючи на те, що я бачу, воно приємне.
Ти хотіла б, щоб я казав, що заворожений твоїми очима?
Судячи з того, що я бачу, вони мають гарний зелений від-
тінок.
Я нахмурилася.
44
Із крові й попелу
— Ну, ні. Не хочу, щоб ти брехав.
— Ніщо з цього не було брехнею. — Гоук, нахиливши
голову, смикнув мене за бантик і злегка торкнувся тубами
моїх губ. Від цього м’якого дотику я напружилася. — Я ска-
зав тобі правду, принцесо. Я заінтригований тобою, а мене
доволі рідко хтось інтритує.
— Отже?
— Отже, — повторив він, хихотнувши, і провів губами
по моєму підборіддю. — Ти змінила мій вечір. Я збирався
повернутися до свого помешкання. Можливо, добре, хоч
і нудно, виспатись, але підозрюю, що сьогоднішня ніч
буде аж ніяк не нудною, якщо я проведу її з тобою.
Я неглибоко вдихнула, відчуваючи, що це, як не див-
но, мені лестить, але його мотивів усе одно не розуміла.
Була б рада, якби хтось був поряд і* запитав про них, але
навіть тоді це було б дивно — і ніяково.
Згадалися два келихи біля канапи.
— Ти... ти був із кимось до мене?
Гоук підняв голову й поглянув на мене згори вниз.
— Несподіване запитання.
— Біля канапи стоять два келихи, — зауважила я.
— Це також несподіване особисте запитання, а ставить
його людина, яку я навіть не знаю на ім’я.
Я зашарілася. Гоук мав рацію.
Він мовчав так довго, що до мене підкрався сумнів.
Може, мене й не мало зачіпати, був він уже з кимось того
вечора чи ні, але таки зачіпало, і це більш ніж чітко під-
казувало мені, що це помилка. Я влипла з головою. Я не
знала нічого про самого Гоука, про те, що...
— Я був з однією людиною, — відповів Гоук, і невдово-
лення зросло. — Із другом, не таким, як власниця плаща.
Другом, якого вже давно не бачив. Ми надолужували зга-
яне наодинці.
Збентеження відступило, і я вирішила, що він, най-
повніше, каже правду. Йому не треба було брехати, щоб
45
Дженніфер Л. Арментраут
мене здобути, якщо він мав можливість заволодіти якою
завгодно іншою жінкою, що радо заінтригувала б його.
— Отже, принцесо, ти скажеш, чого від мене хочеш?
Я знову судомно зітхнула.
— Чого завгодно?
— Чого завгодно.
Тут він ворухнув рукою та обхопив долонею мою мрудь,
проводячи великим пальцем посередині.
Дотик вийшов дуже легким, але, коли мене пройня-
ло раптове задоволення, я охнула. Моє тіло зреагувало
по-своєму, вигнувшись назустріч його дотику.
— Я чекаю, — промовив Гоук, змахнув пальцем ще раз
і розігнав мої думки, вже й без того безладні. — Скажи, що
тобі подобається, щоб я змусив тебе це полюбити.
— Не... — Я закусила іубу. — Не знаю.
Гоук перевів погляд до моїх очей, і пауза затягнулася
так, що я замислилася, чи не сказала щось не те.
— Я скажу тобі, чого хочу сам. — Його великий палець
ковзав повільними маленькими колами по найчутливішо-
му місцю. — Я хочу, щоб ти зняла маску.
— Я... — моїм тілом прокотився різкий, пульсуючий
захват, а за ним одразу з’явилося потужне здивування. Те,
що я відчула... ще ніколи не відчувала нічого подібного.
Різко й солодко, справжня мука, але не така, як завжди. —
Чому?
— Тому що хочу тебе побачити.
— Ти й зараз мене бачиш.
— Ні, принцесо, — відказав Гоук і опустив голову так,
що його губи злегка торкнулися горловини моєї сукні. —
Я хочу, роблячи це, бачити тебе по-справжньому, щоб між
тобою й моїми вустами не було твоєї сукні.
Не встигнувши спитати, що він має на увазі, я відчула
крізь тонку шовкову сукню, як мокро, тепло ковзає його
язик. Охнула, шокована цим порухом і хвилею рідкого
тепла, яку він здійняв. Але тут Гоук підвів погляд і зазир-
46
Із крові й попелу
нув мені в очі, а його вуста зімкнулися на вершині моєї
груді. Він посмоктував глибоко й довго, і моє зітхання пе-
ретворилося на крик, за який мені згодом неодмінно буде
соромно.
— Зніми маску. — Він підняв голову, ковзнувши рукою
по моєму стегну. — Будь ласка.
Якщо я зніму маску, він мене не впізнає. Що з маскою,
що без неї, Гоук ніколи не дізнається, хто я, але...
Якщо я відкрию обличчя, чи скаже він те, що часто
каже герцог? Що я — це шедевр і трагедія водночас?
А намацавши нерівні клаптики шкіри, розсіяні по моєму
животу і стегнах, відсмикне руку від жаху?
Мене почало морозити.
Я цього не обдумала.
Зовсім.
Чудове бадьорливе тепло пригасло. Гоук не був Воз-
несеним, але скидався на них зовнішністю, майже бездо-
ганною. Досі я ніколи не соромилася шрамів. Вони були
доказом жахіття, яке я пережила. Але якщо він...
Рука Гоука ковзнула по моєму правому стегну до роз-
різу на сукні й зупинилася просто над руків’ям кинджала.
- Що за?..
Перш ніж я встигнула бодай вдихнути ще раз, він
витягнув клинок із піхов, а його пальці небезпечно на-
близилися до одного зі шрамів. Я сіла, але Гоук виявився
прудкішим і хитнувся назад.
Сяйво свічки заблищало на червоному клинку.
— Геліотроп і кістка вовчена.
— Віддай, — вимогла я і швидко стала на коліна.
Його погляд перейшов із кинджала на мене.
— Це унікальна зброя.
— Знаю.
Моє волосся впало вперед, накриваючи плечі.
— Дешевою така не буває, — вів Гоук далі. — Чому ти
нею володієш, принцесо?
47
Дженніфер Л. Арментраут
— Це мені подарували. — Правда. — А я не така дурна,
щоб іти до такого закладу беззбройною.
Гоук на мить витріщився на мене, а тоді знову зосере-
дився на кинджалі.
— Якщо людина носить зброю й гадки не має, як нею
користуватися, це не означає, що вона мудра.
У мені спалахнуло роздратування — таке ж сильне,
як жага, яку він викликав у мене якихось кілька секунд
тому.
— Чому ти думаєш, ніби я не знаю, як ним користува-
тися? Тому що я дівчина?
— Не можна дивуватися, що це мене шокувало б. Жін-
ки в Солісі не надто часто вчаться користуватися кинджа-
лами.
— Слушно.
І це таки було слушно. Суспільство не вважало нор-
мальним, коли жінки вміють орудувати зброєю чи мо-
жуть захистити себе, а мене це завжди бентежило. Якби
моя мати вміла захищати себе, то, можливо, досі була б
жива.
— Але я знаю, як ним користуватись.
У нього піднявся правий кутик губ.
— А тепер я справді заінтригований.
Він неймовірно швидко встромив клинок кинджала
вниз, у ліжко. Я охнула й замислилася, що про це подума-
ють власники «Червоної перлини», але тут він атакував.
Скинув мене на матрац, ізнову навалившись усією своєю
вагою, і притиснувся до мене так, що ми зіткнулися всі-
ма цікавими частинами тіла. Його вуста притулилися до
моїх...
Хтось затупав кулаком у двері й зупинив те запитання,
яке Гоук саме зібрався поставити.
— Гоуку! — пролунав чоловічий голос. — Ти тут?
Гоук закляк наді мною, заплющивши очі й зігрівши
мені туби своїм теплим диханням.
48
Із крові й попелу
— Це Кіран.
Ім’я, яке він вимовив, було мені незнайоме.
— Ніби я ще не здогадався, — буркнув собі під носа
Гоук, і у мене вирвався тихий смішок. Він розплющив очі,
й на його обличчі з’явилася та сама напівусмішка.
— Гоуку! — знову постукав Кіран.
— Гадаю, тобі варто йому відповісти, — прошепотіла я.
— Трясця, — лайнувся Гоук і, озирнувшись через
плече, гукнув: — Я зараз цілковито й щасливо заклопо-
таний.
— Прикро це чути, — відповів Кіран, тим часом як Гоук
знову зосередився на мені. Кіран постукав ще раз. — Але
цього вторгнення уникнути не можна.
— Єдине, чого, на мою думку, уникнути не можна, —
це перелом руки в тебе, якщо ти ще раз стукнеш у ці
двері, — застеріг Гоук, і в мене округлились очі. — Що
таке, принцесо? — понизив він голос. — Я сказав тобі, що
по-справжньому заінтригований.
— Тоді доведеться ризикнути рукою, — відказав
Кіран.
У Гоука із глибини горла вирвалося низьке, роздрато-
ване гарчання. Звук вийшов навдивовижу тваринним.
Я вкрилася сиротами.
— Прибув... посланець, — додав із-за дверей Кіран.
Обличчя Гоука спохмурніло. Його губи заворушилися
так, ніби він щось забурмотів, але звук вийшов надто ти-
хим для моїх вух.
Я трохи охолола.
— П-посланець?
Він кивнув і пояснив:
— Запаси, на які ми чекали. Мені треба йти.
Я кивнула у відповідь, зрозумівши, що він мусить піти,
і, потягнувшись до нього, взялася за край його плаща.
Одну довгу мить Гоук не рухався, але тоді відсунувся від
мене й підвівся. Гукнув до Кірана, підібравши з підлоги
49
Дженніфер Л. Арментраут
сорочку. Я вирвала з матраца забутий кинджал і швидко
повернула його в піхви, тим часом як Гоук натягнув сороч-
ку через голову й накинув на плечі портупею, після чого
закріпив пояс на талії. По боках у нього були двоє піхов
для зброї — зброї, якої я досі не помічала.
Гоук підняв зі скрині біля дверей два короткі мечі, і я
подумала, що наступного разу, коли я вломлюся в якесь
приміщення, мабуть, треба буде звертати більше уваги на
оточення.
Гоукові клинки були страхітливо, смертоносно заго-
стрені, призначені для ближнього бою й зазублені з обох
боків, щоб розтинати плоть і м’язи.
Ними я теж уміла користуватись, але про це змовчала.
— Повернуся, щойно зможу. — Гоук сховав мечі в піхвах
по боках. — Присягаюся.
Я ще раз кивнула.
Гоук придивився до мене.
— Скажи, що чекатимеш на мене, принцесо.
У мене перекинулося серце.
— Чекатиму.
Розвернувшись, він пішов до дверей, а тоді зупинився.
Повернувся обличчям до мене.
— З нетерпінням чекаю на можливість повернутися.
Я не сказала нічого, а він тим часом вийшов із кімнати,
відчинивши двері рівно настільки, щоб із них вислизнути.
Коли двері клацнули; зачинившись за ним, я видихнула
повітря, яке набрала у груди, й опустила погляд на свою
сукню. В районі грудей досі було волого, а біла матерія
сукні була майже прозора. Коли я зірвалася з ліжка й під-
велася, попри дивовижну слабкість у ногах, мої щоки
сильно спаленіли.
Я підвела погляд до дверей і заплющила очі, не знаю-
чи напевне, засмутило чи потішило мене це втручання.
Правду кажучи, і те, і те, бо я збрехала Гоукові.
Коли він повернеться, мене тут не буде.
50
Із кроти попелу
— Чим ти займалася вчора ввечері?
Запитання відірвало мою увагу від коржика, який
я саме пощада, і привернуло п до придворної дами, що
сиділа навпроти мене.
Беж Лайон була другою донькою успішного купця,
відданою до королівського двору у тринадцять років
у ході Ритуалу. Висока і гнучка, з насичено-смаглявою
шкірою та прекрасними карими очима, вона легко мокла
викликати заздрощі. Деякі придворні дами й кавалери
діставали ще якісь завдання, крім підготовки до Двору
після Вознесіння, і її, позаяк ми були однолітками, не-
вдовзі після Ритуалу призначили моєю компаньйонкою.
Обов’язки в Беж були різні — від перебування поряд
зі мною до допомоги з купанням чи одяганням у разі
потреби.
Беж була однією з небагатьох людей, які могли розсмь
з небагатьох людей, яким бодай дозволялося зі мною роз-
мовляти. Вона була найбільше схожа на мою подругу, і я
дуже її любила.
Вона, як мені здавалося, теж мене любила чи принайм-
ні симпатизувала мені, проте вона мусила бути зі мною,
якщо я не відпускала її до наступного дня. Якби Беж
не призначили моєю компаньйонкою, ми ніколи не роз-
мовляли б. Це ніяк не свідчило про неї як про людину,
а значило, що тоді їй, як і всім іншим, було б або заборо-
нено зі мною спілкуватись, або трохи лячно перебувати
поряд.
Усвідомлення цього часто обтяжувало мені серце, ля-
гаючи на нього ще однією крижиною, та я, хоч і знала, що
наша дружба ґрунтується на обов’язку, довіряла Беж.
Принаймні до певної міри.
Вона знала, що мене тренують, але не знала, з чим я ча-
сом допомагаю Віктерові, й не відала про мої дари. Про
Дженніфер Л. Арментраут
все це я мовчала, бо, якби поділилася цими відомостями,
то комусь іншому чи їй самій було б непереливки.
— Я була тут.
Змахнувши з пальців маслянисті крихти, я показала на
доволі скромну кімнату. Ми сиділи в маленькому перед-
покої з дверима до спальні. Всього два крісла біля каміна,
шафа для одягу та скриня, ліжко, одна тумбочка й важкий
хутряний килим у нас під ногами. Інші мали більше... зем-
них благ. У кімнаті Беж була прекрасна кушетка й купа
плюшевих килимків для підлоги, а у деяких придворних
дам і кавалерів, як я знала, стояли туалетні столики чи
письмові столи, на стінах висіли численні книжкові поли-
ці й навіть була електрика.
З моєї кімнати ці речі з роками прибрали за ті чи ті
переступи.
— Ти була не у себе в кімнаті, — сказала Беж. Простий
вузол намагався — марно — втримати її пишні каштано-
во-золоті кучері, щоб не лізли їй в обличчя. Чимало з них
повибивалися з зачіски й падали їй на щоки. — Я за-
зирнула до тебе невдовзі після опівночі, й тебе тут
не було.
Моє серце зупинилося на мить. Щось трапилось і гер-
цог чи герцогиня послали по мене Беж? Якщо так, Беж
не могла збрехати, та я підозрювала, що вже знала би про
це, якби таке сталося.
Мене вже викликалй б до особистого кабінету герцога.
— Навіщо ти до мене зазирнула? — спитала я.
— Здалося, що почула, як у тебе відчиняються й зачи-
няються двері, тож вирішила подивитись, але тут нікого
не було. — Беж трохи помовчала. — Нікого. І тебе теж.
Вона аж ніяк не могла почути, як я повернулася.
Я скористалася старим входом для слуг, і, хоча ті двері
рипіли, наче мішок кісток, кімната Беж була розташо-
вана по другий бік від мого ліжка. Ці двері були однією
з причин, чому я ніколи не просилася до новіших, від-
52
Із крові й попелу
ремонтованих частин твердині. Через них я могла ді-
статися майже будь-якого куточка замку, піти й прийти
непоміченою.
Це більш ніж компенсувало відсутність електрики
й постійний зимний вітер, який, здавалося, повсякчас
пробирався всередину під вікнами, хай який сонячний
день був надворі.
Я кинула погляд на зачинені двері до коридору, і в мене
змокли долоні. Мене хтось шукав? Знов-таки, якби це
було так, я вже була б у курсі, тож Беж, імовірно, щось
приверзлося.
Я добре знала Беж і зрозуміла, що вона не облишить
цієї теми, якщо я не скажу їй що-небудь.
— Мені вчора не спалося.
— Кошмари?
Я кивнула. Коли в її очах показалося співчуття, стало
трохи соромно.
— Останнім часом вони часто до тебе приходять. —
Беж відкинулася на спинку крісла. — Ти впевнена, що
не хочеш спробувати якесь снодійне, яке тобі приготував
Цілитель?
— Так. Мені не подобається думка про те, щоб...
— Вирубатися? — договорила вона за мене. — Маківко,
це насправді не так уже й погано. Людина спить дуже міц-
но, по-справжньому. Гадаю, зважаючи на те, як мало ти
спиш, навіть спробувати вже було б добре.
Від самої тільки думки про вживання речовини, яка
приспить мене так сильно, що я прокинуся лише тоді, як
у мене в кімнаті промарширує армія, кидало в піт. Я ж
буду геть безпорадна, а такого я нізащо не допущу.
— То чим ти займалася? — Пауза. — Чи краще спитати:
куди ти ходила?
Беж примружилася, тим часом як я щиро захопилася
витонченою облямівкою серветки.
— Ти втекла, так?
53
Дженніфер Я. Арментраут
Тієї миті Беж довела, що знає мене не гірше, ніж я її.
— Не знаю, чому ти могла так подумати.
— Тому що ти раніше такого не робила? — Коли я під-
вела погляд на Беж, вона засміялася. — Ну ж бо, розказуй,
чим займалася. Певна, що це цікавіше, ніж те, чим займа-
лась я. А я слухала, як пані Камбрія бурчала на негідну
поведінку то тих, то тих придворних дам чи кавалерів.
Я поскаржилася на жахливий розлад шлунка, аби тільки
дістати змоіу піти.
Я захихотіла: знала, що це цілком у дусі Беж.
— Пані — вони такі, їх непросто витримати.
— Це ти ще занадто люб’язна, — зауважила вона.
Широко всміхаючись, я взяла філіжанку кави з верш-
ками. Пані були служницями герцогині, що допомагали
їй керувати господарством і водночас наглядали за при-
дворними дамами. Пані Камбрія була справжньою драко-
ницею, що лякала навіть мене.
— Так, я втекла, — визнала я.
— І куди ти пішла без мене?
— Гадаю, ти засмутишся, коли почуєш куди.
— Найпевніше.
Я поглянула на Беж.
— До «Червоної перлини».
Її очі стали великі й круглі, наче блюдця, що стояли на
візку між нами.
— Ти серйозно?
Я кивнула.
— Не можу... — Здається, вона глибоко вдихнула.—Як?
— Позичила один плащ у служниці й наділа ту маску,
яку знайшла.
— Ах ти... ах ти злодюжка пронирлива.
— Плащ я повернула вранці, тож не думаю, що мене
можна називати злодійкою.
— Та кого обходить, чи повернула ти його? — Беж нахи-
лилася вперед. — Як воно було?
54
Із крові й попелу
— Цікаво, — відповіла я, а коли вона попросила дета-
лей, розповіла їй, що бачила. Беж була зачарована й лови-
ла кожне моє слово так, ніби я розповідала їй про ритуал,
яким завершується Вознесіння.
— Не віриться, що ти не взяла із собою мене. — Беж,
надувши губи, відкинулася на спинку крісла, але відтак
підскочила назад. — А ти там нікого не впізнала? Лорен
стверджує, що ходить туди вечорами мало не через день.
Лорен, ще одна придворна дама, стверджувала багато
всякого.
— Її не бачила, зате... — я поступово замовкла, невпе-
внена, чи варто розповідати Беж про Гоука.
Пішла я щонайбільше за десять хвилин після Гоука
і з радістю побачила, що Віктера також ніде не видно. Як
і дивної жінки, яка знала більше, ніж мала б. Про те, що
сталося в тій кімнаті з ним, я всіляко намагалася не думати.
А щойно я повернулася до ліжка, мої старання ви-
явилися марними. Я лежала там і, доки мене не збороло
виснаження, прокручувала в голові все те, що він сказав...
і все, що він зробив. Прокинулася з надзвичайно дивною
досадою, болем у грудях і внизу живота.
— Зате що? — спитала Беж.
Мені хотілося їй розповісти. О боги, дуже хотілося роз-
повісти хоч комусь, що сталося з Гоуком. У мене крутилася
на язиці сотня запитань, але минула ніч була не така, як
інші. Я переступила важливу межу, і, хоча мені не здава-
лося, що я принизила себе чи скоїла щось по-справжньому
недобре, я знала, що мої опікуни з цим не погодяться. Як
і жерці та жриці. Піти до «Червоної перлини» — це одне.
Розділити себе будь-яким чином з іншою людиною — геть
інше. Це знання може стати зброєю.
Я довіряла Беж, але, як уже визнавала, лише до певної
міри.
І хоча від самої тільки думки про Гоука мої нутрощі зав’я-
зувалися десятками крихітних вузлів, такого ніколи не пов-
55
Дженніфер Л. Арментраут
ториться. Коли я бачитимуся з ним на засіданнях міської
ради, він не здогадуватиметься, що називав принцесою саме
мене. Гадки не матиме, що першим мене поцілував.
Те, що ми зробили... належало тільки мені.
Хай так і буде надалі.
Я повільно видихнула, ігноруючи несподіване дряпан-
ня і клубок у горлі.
— Але багато хто був у масках. Вона могла бути там, і я
про це не здогадалася б. Як і будь-хто інший.
— Якщо ще хоч раз підеш до «Червоної перлини» без
мене, я продірявлю тобі підошви взуття, — застерегла
вона, граючись із білими намистинками на горловині сво-
єї рожевої сукні.
Я вражено реготнула.
— Оце так.
Вона захихотіла.
— Якщо чесно, я рада, що ти не пішла зі мною. — Коли
Беж насупилась, я швидко додала: — Насправді я сама
не мала туди йти.
— Так, ходити до «Червоної перлини» заборонено, і я
впевнена, що тобі це заборонено так само, як тренуватися
з кинджалом чи мечем, наче вартовий на Узвишші.
Приховати таке від Беж я не могла, а вона ніколи про
це не розповідала. Зокрема тому я і знала, що можу дові-
рити їй більшість речей.
— Так, але...
— Як і того разу, коли ти нишком пішла подивитися
на бійцівську арену. Або коли ти вмовила мене скупатися
в озері...
— Це була твоя ідея, — виправила я. Готовність Беж
допомагати мені робити щось заборонене була ще однією
причиною, чому я довіряла їй майже цілком. — І скупати-
ся без одягу — це теж була твоя ідея.
— Та хто купається в одязі? — запитала вона, безне-
винно округливши очі. — І дуже перепрошую, та це була
56
Із крові й попелу
спільна ідея. Гадаю, нам варто повторити це, і чимшвид-
ше, поки не стало надто холодно навіть для виходу надвір.
Але я могла б цілий день перелічувати те, що ти робила,
хоча це або заборонено герцогом і герцогинею, або не доз-
воляється Діві, та досі нічого не сталося. Боги не прийшли
й не визнали тебе негідною.
— Це правда, — погодилась я, розгладжуючи зморшку
на спідниці.
— Звісно, правда. — Беж узяла маленьке кругле тіс-
течко, обсипане пудрою, й закинула його до рота. Чомусь
вона геть не замурзалася цукром. А якщо я бодай дихала
на ті тістечка, то вкривалася тонким шаром білої пудри
в абсолютно несподіваних місцях. — То коли ми знову
підемо?
— Я... Я не думаю, що мені варто це робити.
— Не хочеш?
Я розтулила рота, а тоді закрила його, намагаючись
не впасти в цю кролячу нору. Проблема була в тому, що
я хотіла піти знову.
У ліжку я або знов і знов прокручувала в голові час, про-
ведений з Гоуком, заново переживаючи гостре, як бритва,
жадання й захват, які в мене викликав його поцілунок,
або думала, чи повернувся він, як обіцяв, і чи правильно
я вчинила, пішовши геть.
Звісно ж, на думку моїх опікунів і богів, я вчинила пра-
вильно, та чи правильно це було для мене? Чи не варто
було залишитись і пізнати незмірно більше, доки я не
позбулася можливості це зробити?
Я підвела погляд до вікон, що виходили на західну
частину Узвишшя. Там ворушилися лише темні силуети
вартових, що охороняли виступ. Може, там Гоук? Чому
я взагалі про це думаю?
Тому що доволі сильно шкодую, що не залишилась,
і знаю, що ще довго не припинятиму уявляти, що сталося б,
якби я зачекала. Чи зробив би він усе, чого я захотіла б?
Дженніфер Л. Арментраут
Я навіть не знала, до чого це призвело б. У мене були
певні думки. Була уява. Були оповіді інших про їхній дос-
від, але той досвід не був моїм. То були лише кволі, прозорі
копії того, що відбувається насправді.
А ще я знала: якщо повернуся, то з надією на те, що там
буде він. Тому мені й не варто повертатися.
Поглянувши на відкриту одежну шафу, я найперше
побачила біле покривало з витонченими золотими лан-
цюжками, і мною оволодів оволодів пригнічений настрій.
Я вже відчувала чималу вагу покривала, хоча воно було
виготовлено з найтоншого, найлегшого шовку. Коли його
вперше наділи мені на голову у восьмирічному віці, я за-
панікувала, але наразі, десять років по тому, я вже мала б
до нього звикнути.
Хоча мені більше не здавалося, ніби в ньому я не можу
дихати й нічого не бачу, воно досі здавалося важким.
Поряд із ним висіла єдина кольорова річ у моєму
гардеробі, червона пляма серед моря білизни. Це була
церемоніальна сукня, спеціально пошита для майбутньо-
го Ритуалу. Сукня прибула напередодні вранці, і я її ще
не приміряла. Тоді мені вперше дозволять прийти... доз-
волять надягнути щось не білого кольору й показатися без
покривала. Звісно, на мені, як і на всіх інших, буде маска.
Прийти на цей Ритуал, хоча всі інші були для мене
заборонені, мені дозволили лише через те, що це буде ос-
танній Ритуал перед моїм Вознесінням.
Те, що цей Ритуал буде останнім, притлумлювало мій
захват від нього.
Беж підвелася й підійшла до одного з вікон.
— Туману вже давно не було.
Беж мала звичку перескакувати від однієї теми до ін-
шої, але цей перехід був неприємним.
— Чому ти про це згадала?
— Не знаю. — Вона заправила за вухо кучерик, що
вибився з зачіски. — Та ні, таки знаю. Підслухала вночі
58
Із крові й попелу
розмову Дафіни з Лорен, — пояснила Беж. — Вони ствер-
джували, що чули від одного з Мисливців, нібито туман
збирається за Кривавим лісом.
— Не чула такого.
Коли я згадала про Фінлі, у мене стиснулися нутрощі,
і я пошкодувала, що з’їла стільки скибок бекону.
— Мабуть, не варто було про це згадувати. — Беж відвер-
нулася від вікна. — Просто... просто туман десятиліттями
навіть не наближався до столиці. Там нам не довелося б
ним перейматися.
Туманом треба було перейматися де завгодно. Те, що
він десятиліттями не підходив близько, не означало, що
такому не бувати, та я цього не сказала.
Вона відштовхнулася від вікна й повернулася до
столу, а тоді стала на коліна поряд із кріслом, у якому
сиділа я.
— Можна трішки побути з тобою чесною?
У мене піднялися брови.
— А хіба ти не завжди чесна?
— Ну, чесна, але це... дещо інше.
Мені закортіло знати, про що вона думає, і я кивнула:
хай продовжує.
Беж глибоко вдихнула.
— Я знаю, що ми живемо по-різному, жили по-різному,
та й житимемо по-різному, але ти ставишся до Вознесіння
так, ніби воно цілком може тебе вбити, хоча насправді все
геть навпаки. Воно — це життя. Воно — це новий початок.
Це Благословення...
— Ти починаєш говорити як герцогиня, — жартома
сказала я.
— Але ж це правда. — Беж простягнула руку і стиснула
мою долоню. — Ти не помреш за кілька місяців, Маківко.
Ти будеш жива і вже не обмежена цими правилами. Ти
будеш у столиці.
— Мене буде віддано богам, — виправила її я.
59
Дженніфер Я. Арментраут
— І хіба це не чудово? Ти переживеш те, що випадає
дуже небагатьом людям. Знаю... Знаю, ти боїшся, що
не повернешся від них, але ти улюблена Діва королеви.
— Я її єдина Діва.
Беж закотила очі.
— Ти знаєш, що річ не в цьому.
Я знала.
Королева зробила для мене більше, ніж було необхід-
но, та це не впливало на те, що у мене Вознесіння буде геть
не таке, як у неї.
— А коли ти повернешся Вознесеною, я буду поряд.
Просто уяви, як ми зможемо бешкетувати. — Беж стисну-
ла мені руку, і я зрозуміла, що вона справді в це вірить.
Може, так і станеться.
Але це було не точно. Я гадки не мала, що це означає
насправді — бути відданою богам. Хоча в історії королів-
ства, здавалося, була документально зафіксована кожна
дрібничка, про деякі речі ніхто не писав. Я так і не змогла
знайти хоч чогось про попередніх Дів і вже понад сто разів
питала жрицю Аналію, як це — бути відданою богам, а від-
повідала вона завжди однаково.
«Діва не піддає сумніву плани богів. Вона вірить у ці
плани, не відаючи про них».
Може, я й справді не була гідна звання Діви, бо мені
важко було вірити у щось, не відаючи про це.
Зате Беж було неважко. Так само як і Віктерові з Рай-
ланом, та й буквально всім іншим людям, яких я знала.
Навіть Ієнові.
Щоправда, нікого з них не віддавали богам.
Я вдивилася Беж у вічі, шукаючи бодай найменшого
натяку на страх.
— Ти зовсім не боїшся, так?
— Ти про Вознесіння? — Вона підвелась і зчепила паль-
ці перед собою. — Нервуюся перед ним? Так. Боюся його?
Ні. Я в захваті від того, що перейду на новий етап.
бо
Із крові й попелу
Розпочне власне життя, коли їй можна буде прокида-
тись і їсти коли заманеться, проводити дні як заманеться
і з ким вона побажає, а не бути моєю вічною тінню.
Звісно, вона не боялась. І я, хоч і не відчувала того
самого, жодного разу не зважила на те, що це означає
для неї.
Загалом Беж завжди більш ніж охоче брала участь
у всіх пригодах, які я вигадувала, і частенько пропонувала
якісь пригоди сама. Та якщо боги за нами стежили, тим
паче тепер, коли Вознесіння було таке близьке, вони мог-
ли визнати її негідною через участь у цих пригодах. Тепер
я думала про це не вперше, та досі не усвідомлювала так
чітко, що моє ставлення до Вознесіння може зіпсувати
їй охоту.
З’явилося почуття провини, схоже на гіркоту в глибині
горла.
— Я така егоїстка.
Беж ошелешено кліпнула.
— Чому ти так кажеш?
— Я, напевно, зіпсувала твій захват своїм песиміз-
мом, — пояснила я. — Справді не думала про те, в якому
захваті ти маєш бути.
— Ну, якщо вже так про це заговорити... — сказала
вона, а тоді засміялася, м’яко й тепло. — Якщо чесно,
Маківко, цього не сталося. Твоє ставлення до Вознесіння
не вплинуло на моє.
— Приємно це чути, та все ж я маю більше радіти за
тебе. Це...—я злегка вдихнула, — це нормально для друзів.
— А ти раділа за мене? Тішилася? — запитала вона. —
Хоча за себе бентежишся?
Я кивнула.
— Звісно.
— Тоді ти поводилась як справжній друг.
Може, це й було так, але я пообіцяла собі, що буду
кращою й найперше перестану ставити під загрозу її Воз-
6і
Дженніфер Л. Арментраут
несіння, залучаючи її до своїх витівок. Сама я можу витри-
мати тяжкі наслідки визнання своєї негідності, бо до нього
призведуть мій триб життя й мої власні дії, та чинити так
із Беж я не буду.
Я такого не витримаю.
# # #
Коли я того ж дня повечеряла у своїй кімнаті, до мене
у двері постукав Віктер. Поглянувши на його обличчя, зо-
лоте та обвітрене через життя на Узвишші й багато років,
проведених під сонцем, я подумала не про те, що знаю, де
він був напередодні вночі, й не про те, як мені потім було
ніяково. Я помітила вираз його обличчя і зрозуміла, що
щось трапилося.
— Що сталося? — прошепотіла я.
— Нас викликали, — сказав він, і у мене тьохнуло серце.
Викликати нас могли всього з двох причин. Одна з них —
герцог, а друга була не менш жахливою, хай і геть по-ін-
шому. — Знайшовся проклятий.
РОЗДІЛ 4
Не гаючи ні секунди, ми вийшли з моєї кімнати й поки-
нули замок через старий хід для слуг. Відтак просувалися
містом, наче привиди, доки не опинилися перед старими,
побитими дверима.
Білий носовичок, засунутий трохи нижче дверної
ручки, був єдиним, що відрізняло ту оселю в Нижньому
районі Масадонії від інших приземкуватих вузеньких бу-
диночків, що налазили один на одного.
Зиркнувши через плече на двох міських вартових, що
теревенили під жовтим сяйвом вуличного ліхтаря, Віктер
швидко витягнув носовичок із дверей і засунув його в ки-
62
Іа крові й попелу
шеню всередині свого темного плаща. Маленький білий
клаптик тканини був символом групи людей, які вірили,
що смерть, хай яка жорстока чи руйнівна, заслуговує на
гідність.
А ще він був доказом державної зради й невірності
короні.
Я ненароком довідалася, в чому замішаний Віктер,
коли мені було п’ятнадцять. Якось уранці він поспіхом
пішов з одного з наших тренувань, а я пішла за ним, бо
завдяки психічному болю, який випромінював гонець,
відчула, що щось коїться.
Віктер, ясна річ, не був утішений. Те, чим він займав-
ся, вважалося зрадництвом, і попастися було не єдиною
небезпекою. Утім, мене завжди непокоїло, як із цим за-
звичай розбирались. Я вимогла, щоб він дозволив мені
допомогти. Він відмовився — і повторив відмову разів
зі сто, — та я була непохитна й до того ж мала унікальні
можливості допомагати в таких ситуаціях. Віктер знав,
на що я здатна, а ще моєму бажанню допомогти пішла на
руку його здатність співпереживати.
Ми займалися цим уже роки зо три.
Ми були не єдині. Були й інші люди. Вартові. Кілька
простих громадян. Я ніколи не зустрічала жодного з них.
Судячи з того, що знала я, серед них міг бути й Гоук.
Перш ніж я викинула з голови всі думки про Гоука,
у мене всередині все обірвалося й закрутило в животі.
Віктер тихенько постукав кісточками пальців по
дверях, а тоді повернув долоню в рукавичці на руків’я
палаша. За кілька секунд дверні петлі зарипіли: ста-
рі побиті двері затремтіли й відчинились, а за ними
знайшлися бліде кругле обличчя й червоні опухлі очі
жінки. їй, напевно, було років із двадцять п’ять — трид-
цять, але через зморщене в напруженні чоло та зморш-
ки довкола рота вона здавалася на кілька десятиліть
старшою. Її явне виснаження було очевидно пов’язане
6з
Дженніфер Л. Арментраут
з болем, який вражає не лише тіло, а причиною цього
болю був запах, що линув із будівлі позаду неї. За гус-
тим, нав’язливим димом насичених пахощів відчувався
характерний запах гнилі й розкладу, кислий і нудотно
солодкий.
Запах прокляття.
— Допомога потрібна? — тихо промовив Віктер.
Жінка завовтузилася з ґудзиком на пом’ятій блузі. її
втомлений погляд швидко перейшов із Віктера на мене.
Я відкрила перед нею чуття. Хвилі її душевного болю
були мені невидимі, проте він був такий важкий, що ото-
чував її мало не ореолом. Я відчувала, як він розтинає
мені плащ і одяг, шкрябає шкіру, наче заледенілі іржаві
цвяхи. Здавалося, ця жінка помирає, хоч і не зіткнулася
з жодною травмою чи хворобою. Таким відвертим і силь-
ним був її біль.
Притлумивши сильне бажання відступити на крок,
я здригнулася під своїм важким плащем. Інтуїція всіляко
вимагала віддалитися від жінки, відійти якомога далі,
її скорбота змикалась у мене на щиколотках залізними
кайданами, пригнічувала мене, стискаючись довкола моєї
шиї. Горло здушувало від почуттів, що мали смак... смак
гіркого відчаю й кислої безнадії.
Я прибрала чуття назад, але все одно лишалася відкри-
тою надто довго. Тепер я була налаштована на її муку.
— Хто це? — проскреготіла вона. Голос у неї був хрип-
кий від сліз, і я знала, що вона вже наплакалася.
— Ті, хто можуть тобі допомогти, — відповів Віктер
чудово знайомим мені тоном. Таким спокійним тоном
він говорив щоразу, коли я була готова за кілька секунд
вибухнути гнівом і втнути щось абсолютно нерозважливе
(а таке, на думку Віктера, траплялось аж надто часто). -
Будь ласка. Дозволь нам увійти.
Її пальці зімкнулися на ґудзику під горлом, вона корот-
ко кивнула, а тоді відступила. Я пішла за Віктером усеред-
64
Із крові й попелу
ину й оглянула тьмяно освітлену кімнату, що виявилася
кухнею й одночасно житловим приміщенням. Електрики
в домі не було — лиш олійні лампи й товсті воскові свічки.
Це не було справжньою дивовижею, хоча Нижній район
забезпечували електрикою для освітлення на вулицях
і деяких підприємствах. В оселях вона була лише в багаті-
їв, а таких у Нижньому районі було не знайти. Вони меш-
кали ближче до центру Масадонії, неподалік замку Тірман
і якомога далі від Узвишшя.
А тут Узвишшя височіло поряд.
Неглибоко вдихнувши, я постаралася не надто зважати
на маслянисту чорноту, якою забарвлювала стіни й підло-
гу скорбота жінки. Тут, серед приємних дрібничок і гли-
няних тарілок, стьобаних ковдр із потріпаними краями
й заяложених меблів, зібрався її біль. Зчепивши руки під
плащем, я вдихнула ще раз, тепер уже глибше, й роззир-
нулася.
На дерев’яному столі поряд із кількома підпаленими
ароматичними паличками стояв ліхтар. Довкола цегля-
ного каміна — кілька стільців. Я придивилася до зачине-
них дверей по той бік каміна. Примружилась і схилила
голову набік, не знімаючи каптура. На камінній полиці,
найближче до дверей, виднілося тонке вістря клинка, що
у тьмяному світлі здавався червоно-брунатним.
Геліотроп.
Ця жінка була готова розібратися з цим сама, а з її са-
мопочуттям це обернеться катастрофою.
— Як тебе звати? — спитав Віктер, піднявши руку,
щоби зняти каптур плаща. Він робив так завжди. Показу-
вав обличчя, щоб утішити чи заспокоїти рідних чи друзів.
Коли він повернувся до жінки, йому на лоба впало пасмо
білявого волосся.
Я показуватися не стала.
— А-аґнес, — відповіла вона й заворушила горлом, на-
магаючись ковтнути. — Я... Я чула про білий носовичок,
Дженніфер Л. Арментраут
але не... не була певна, що хтось прийде. Думала, може, то
якась вигадка чи хитрість.
— Це не хитрість. — Хоча Віктер був одним із найсмер-
тоносніших вартових у всьому місті, якщо не в усьому
королівстві, я знала: в його блакитних очах Аґнес не поба-
чила нічого, крім доброти. — Хто захворів?
Аґнес ще раз ковтнула. Коли вона ненадовго заплющи-
ла очі, шкіра довкола них зморщилася.
— Мій чоловік, Марлоу. Він Мисливець, працює на Уз-
вишшя, і... і два дні тому повернувся додому... — їй на мить
сперло подих, і вона важко видихнула. — Його не було
кілька місяців. Я була дуже рада його бачити. Мені його
страшенно бракувало, і я щодня боялася, що він загинув
на дорозі. Але він повернувся.
Моє серце стиснулося так, ніби потрапило в чийсь ку-
лак. Згадався Фінлі. Чи був він Мисливцем із того гурту, до
якого належав Марлоу?
— Спершу він здавався трохи недужим, але це не ди-
вина. У нього виснажлива робота, — вела вона далі. — Але
в нього почали... тієї ночі почали проявлятися симптоми.
— Тієї ночі? — У голосі Віктера з’явилася ледь помітна
нотка тривоги, і в мене округлились очі: мій острах неаби-
як посилився. — І ти чекала дотепер?
— Ми сподівалися, що це щось інше. Застуда чи
грип. — Її рука знову пурхнула до гудзиків. Довкола їхніх
дерев’яних кружалець уже починали виднітись окремі
нитки. — Я... Я до минулої ночі не знала, чи може це бути
щось більше. Він не хотів, щоб я знала. Марлоу хороший,
розумієте? Він не намагався це приховати. В-він збирався
подбати про себе сам, але...
— Але прокляття цьому завадило, — договорив за неї
Віктер, і вона кивнула.
Я швидко озирнулася на двері. Прокляття в усіх про-
гресувало по-різному. Кимось воно оволодівало за кілька
годин, тоді як у інших це могло тривати день чи два. Проте
Із крові й попелу
я не знала випадків, коли це розтягувалося більше ніж на
три дні. Рано чи пізно він мав здатися — можливо, за кіль-
ка годин... або хвилин.
— Нічого страшного, — запевнив її Віктер, але насправ-
ді це було не так. — Де він зараз?
Притиснувши другу руку до рота, жінка показала під-
боріддям на зачинені двері. Рукав її блузи був заквецяний
чимось темним.
— Це досі він. — Її слова звучали трохи приглушено. —
Він... він досі там. Так він і хоче відійти до богів. Самим
собою.
— Тут є ще хтось?
Вона заперечно хитнула головою й ще раз судомно
зітхнула.
— Ви попрощалися? — спитала я.
Почувши мій голос, жінка сіпнулася й вирячила очі.
Плащ у мене був доволі мішкуватий, тож я подумала, що
їй дивно чути від мене жіночий голос. У такій ситуації ні-
хто не сподівається зустріти жінку.
— Це ти, — прошепотіла вона.
Я застигла.
Віктер не застиг. Я краєчком ока помітила, як його до-
лоня повернулася на руків’я меча.
Аґнес раптово ворухнулась, і Віктер зібрався оголити
зброю, та Аґнес упала переді мною на коліна, перш ніж
він чи я встигли зреагувати. Схилила голову і склала руки
під підборіддям.
Я вирячила очі під каптуром, поволі перевівши погляд
на Віктера.
Він вигнув одну брову.
— Вони говорили про тебе, — прошепотіла вона, корот-
ко, різко погойдуючись. У мене ледве не стало серце. —
Вони кажуть, що ти дитя богів.
Я кліпнула — раз, а тоді двічі. Моя шкіра вкрилася
крихітними сиротами. Мої батьки були істотами із плоті
67
Дженніфер Л. Арментраут
та крові. Я однозначно не була дитям богів, але знала, що
багато людей у Солісі вважає Діву за нього.
— Хто таке казав? — запитав Віктер і кинув на мене
погляд, який підказував: ми про це ще поговоримо.
Аґнес підняла залиті сльозами щоки й хитнула голо-
вою.
— Не хочу наразити когось на небезпеку. Будь ласка.
Вони не хотіли поширювати чутки чи скоїти зло. Про-
сто... — Вона замовкла, і її погляд перейшов до мене. Її
голос стишився до ледь чутного шепоту. — Вони кажуть,
що ти володієш даром.
Хтось явно щось розпатякував. По моїй спині пробіг
легкий дрож, але я не стала на нього зважати: біль жінки
пульсував і розгорявся.
— Я не важлива персона.
Віктер шумно вдихнув.
— Аґнес. Будь ласка.
Я стягнула із себе рукавички під плащем і поклала
їх у кишеню. Висунула руку зі щілини між важкими
складками і простягнула їй, крадькома зиркнувши на
Віктера.
Він примружився на мене.
Я дуже багато почую про це згодом, але це виправдає
будь-яку нотацію, що мені світитиме.
Погляд Аґнес опустився на мою долоню, а тоді вона по-
волі підняла руку і приклала долоню до моєї. Коли Аґнес
підвелася, я зімкнула пальці на її холодній долоні й уяви-
ла іскристий золотий пісок довкола моря Страуда, уявила
тепло і сміх. Побачила своїх батьків; риси їхніх облич уже
не уявлялися чітко, а загубились у минулому, стали роз-
пливчастими й невизначеними. Відчула теплий вологий
вітерець у волоссі, пісок під ногами.
Це був мій останній щасливий спогад про батьків.
Аґнес раптом важко зітхнула, і в неї затремтіла рука.
- Що?..
68
Із крові й попелу
Вона замовкла, її вуста обм’якли, а плечі опустилися.
Задушливий біль відступив, обвалився, наче будиночок
із сірників від буревію. Її змоклі вії швидко замахали,
а щоки забарвилися рожевим рум’янцем.
Я відпустила її руку, щойно в кімнаті стало... відкриті-
ше, світліше, свіжіше. У тіні ще тримався різкий присмак
болю, та тепер вона могла його витримати.
І я теж.
— Я не... — Аґнес приклала руку до грудей і злегка мот-
нула головою. Наморщила лоба, витріщившись на свою
правицю. Майже з острахом знову перевела погляд на
мене. — Я наче знову навчилася дихати.
На її обличчі поступово відобразилося розуміння, а за
ним у її очах зблиснуло благоговіння.
-Дар.
Я знову засунула руку під плащ, відчуваючи, як у мені
кулькою зростає напруження.
Аґнес затремтіла. Якусь мить я боялася, що вона знову
звалиться на підлогу, та цього не сталося.
— Дякую. Дуже дякую. Боги мої, дякую...
— Мені ні за що не треба дякувати, — урвала її я й ще
раз запитала: — Ви попрощалися?
Час спливав, хоча в нас його й так не було.
Зблиснули сльози, і вона кивнула, але скорбота не охо-
пила її так, як раніше. Те, що я створила, протримається
недовго. Біль ще дасть про себе знати. Залишається спо-
діватися, що на той час вона вже навчиться його опрацьо-
вувати. Якщо ж ні, то скорбота лишатиметься вічно, буде
привидом, що затьмарюватиме кожну щасливу мить у її
житті, доки вона не перестане відчувати все, крім нього.
— Зараз ми подивимося на нього, — оголосив Віктер. —
Тобі краще залишатися тут.
Аґнес заплющила очі й кивнула.
Віктер, повернувшись, торкнувся мого передпліччя,
і я пішла за ним. Коли Віктер дістався дверей, мій погляд
69
Дженніфер Л. Арментраут
опустився на канапу, що стояла найближче до каміна. За
тоненькою подушечкою частково сховалася ганчір’яна
лялька з повислою головою й жовтим волоссям із пряжі.
У мене в животі скрутилася калачиком бентега, а на шкірі
виступили малесенькі сироти.
— Ви?.. — озвалась Аґнес. — Ви полегшите йому кон-
чину?
— Звісно, — пообіцяла я і знову повернулася до Вікте-
ра. Приклала руку йому до спини й зачекала, поки він
опустить голову. Стиха промовила: — Тут є дитина.
Віктер зупинився, тримаючи руку на дверях, і я злегка
кивнула на канапу. Він подивився туди. Я не вміла відчу-
вати людей — лише їхній біль і лише тоді, коли їх бачила.
Якщо тут є дитина, то вона, напевно, схована і, можливо,
геть не відає про те, що відбувається.
Але тоді чому Аґнес не зізналася, що тут є дитина?
Збентеження посилилось, і у мене в думках розігрався
найстрашніший сценарій.
— Я з цим розберусь. А ти розберися з отим.
Віктер завагався й підвів насторожені блакитні очі на
двері.
— Я можу подбати про себе сама, — нагадала я йому те,
що він і так знав. У тому, що я вміла захистити себе, була
лише його заслуга.
Він тяжко зітхнув і пробурмотів:
— Це не означає, що ти постійно мусиш це робити. —
Однак Віктер відступив і поглянув на Аґнес. — Я тебе
не обтяжу, якщо попрошу чогось теплого попити?
— О, ні. Звісно, ні, — відповіла Аґнес. — Я можу зроби-
ти чаю чи кави.
— А гарячого какао ви часом не маєте? — спитав Віктер,
і я всміхнулася на весь рот. Хоча цей напій може бути під
рукою в батька чи матері й це могло скидатися на пошук
інших доказів присутності дитини, воно було найбільшою
слабкістю Віктера.
70
Із крові й попелу
— Маю.
Аґнес прокашлялась, і я почула, як відчиняється кухон-
на шафа.
Віктер кивнув мені, і я пішла вперед, приклала руку до
дверей і відчинила їх.
Якби я не була готова до надміру солодкого, гір-
ко-кислого смороду, він збив би мене з ніг. Поки мої очі
пристосовувалися до сяйва свічок у спальні, у мене мало
не спрацював блювотний рефлекс. Доведеться просто...
не так часто дихати.
Начебто незлий план.
Я окинула кімнату швидким поглядом. Якщо не брати
до уваги ліжка, високої одежної шафи та двох благеньких
столиків, там було порожньо. Тут теж палали пахощі,
та вони не могли здолати той запах. Моя увага поверну-
лася до ліжка, до тіла, що неприродно завмерло посеред
нього. Ввійшовши досередини, я зачинила за собою двері
й попрямувала вперед, знову засунувши праву руку під
плащ, ближче до правого стегна. Пальці зімкнулися на
вічно холодному руків’ї кинджала, а я тим часом зосереди-
лася на чоловікові. Чи на тому, що від нього залишилося.
Він був молодий, це було видно зразу, зі світло-кашта-
новим волоссям і широкими плечима, що тремтіли. Його
шкіра забарвилася сірою блідістю, а щоки запали так, ніби
він кілька тижнів не їв досхочу. Під повіками, які раз на
кілька секунд зводило судомою, квітнули темні тіні. Губи
були радше сині, ніж рожеві. Глибоко вдихнувши, я ще
раз відкрилася.
Він потерпав від великого болю, як фізичного, так
і емоційного. Не такого, як в Аґнес, але не менш сильного
й не менш важкого. Тут мука не лишала місця для світла
і ставала гірше ніж задушливою. Вона душила й роздира-
ла усвідомленням, що виходу з цього немає.
Коли я змусила себе сісти поряд із чоловіком, мене
пройняв дрож. Вийнявши з піхов кинджал, я залишила
71
Дженніфер Л. Арментраут
його під плащем, а тоді піднесла ліву руку та обережно
стягнула простирадло. Груди в чоловіка були оголені, і,
коли холодніше повітря кімнати торкнулося його воскової
шкіри, дрож посилився. Мій погляд ковзнув по його запа-
лому животу.
Я побачила рану, яку він приховував від дружини.
Поранення було над правим стегном — чотири нерівні
розриви у шкірі. Два зовсім поряд і дві такі самі рани десь
на дюйм нижче.
Його вкусили.
Людина недостатньо обізнана подумала б, що на нього
напала якась дика тварина, та цього поранення завда-
ла не тварина. Звідти сочилася кров і ще щось темніше,
більш маслянисте. З укусу розходилися ледь помітні чер-
вонясто-блакитні лінії, що тягнулися по нижній частині
живота й щезали під простирадлом.
Почувши змучений стогін, я поглянула вгору. Він
вишкірився, показуючи, як наблизився до долі, гіршої за
смерть. З його ясен точилася кров, що текла по зубах.
Зубах, які вже змінювалися.
Два вгорі та два внизу — ікла — вже видовжилися. Я по-
глянула на місце біля своєї ноги — туди, де лежала його
долоня. Нігті в нього також виросли, стали більше схожі на
кігті тварини, ніж на нігті смертного. Щонайбільше годи-
на — і в нього затверднуть і загостряться як зуби, так і нігті.
Вони зможуть розтинати й розжовувати шкіру та м’язи.
Він стане одним із них.
Спраглієм.
Спонукуваний невситимою жагою крові, він убиватиме
всіх, кого побачить. А якщо хтось переживе його напад, то
зрештою стане таким самим.
Ну, не обов’язково.
Я ж не стала.
Однак він перетворювався на істоту з тих, що жили
за Узвишшям, тих, що жили в густому неприродному ту-
72
Із крові й попелу
мані — у гиді, якою прокляло ці землі впале королівство
Атлантія. Після завершення Війни двох королів минуло
років із чотириста, а вони ще залишалися пошестю.
Спраглії — творіння атлантійців, породження їхнього
отруйного цілунку, що діє мов зараза, перетворюючи
невинних чоловіків, жінок і дітей на виголоднілих істот
із тілами й розумом, зіпсутими й зогнилими від безпере-
станного голоду.
Хоча атлантійців здебільшого було винищено, їх лиша-
лося на світі чимало, а одного живого атлантійця було до-
статньо, щоб існувало не менше дюжини спрагліїв. Вони
не геть бездумні. Ними можна керувати, та це до снаги
хіба що Темному.
А цей бідолаха дав відсіч і втік, але, напевно, знав,
що означає цей укус. Ми всі знали це від народження.
Це було частиною кривавої історії королівства. Він був
проклятий, і нічого не можна було вдіяти. Він прийшов
назад, щоб попрощатися з дружиною? З дитиною? По-
думав, що з ним буде інакше? Він дістане Благословення
богів?
Стане обраним?
Байдуже.
Зітхнувши, я поклала простирадло назад, лишивши
верхню частину його грудей оголеними. Намагаючись
не дихати занадто глибоко, приклала долоню до його
шкіри. Його плоть... здавалася геть не такою, як треба,
схожою на холодну вичинену шкіру. Я зосередилася на
берегах Карсодонії, столиці, й на блискучих блакитних во-
дах моря Страуда. Згадала хмари, згадала, які вони пухкі
й пухнасті. Напевно, схожі на мир. А ще згадала Сади ко-
ролеви за замком Тірман, де можна було просто бути, ні
про що не думати й нічого не відчувати, де все, зокрема
й мій власний розум, лишалося тихим.
Я згадала тепло, яке принесли ті занадто короткі миті
з Гоуком.
73
Дженніфер Л. Арментраут
Дрож Марлоу ослабнув, а сіпання за повіками сповіль-
нилося. Зморщена шкіра довкола очей розгладилася.
— Марлоу, — покликала я, ігноруючи тупий біль, що
почав розквітати у мене в очах. Кінець кінцем до мене
прийде головний біль. Він приходив завжди, коли я кіль-
ка разів відкривалася чи користувалася своїм даром.
Груди під моєю долонею сильно піднялись, і затріпоті-
ли пухнасті вії. Він розплющив очі, і я напружилася. Вони
були блакитні. Здебільшого. Райдужки мали червоні про-
жилки. Невдовзі блакиті там не зостанеться. Буде лише
колір крові.
Його сухі губи розтулилися.
— Ти... ти Рейн? Прийшов забрати мене насамкінець?
Він подумав, що я бог простої людини й закінчень, бог
смерті.
— Ні. Я не Рейн.
Знаючи, що його біль буде полегшено достатньо надов-
го, щоб це завершилось, я здійняла ліву руку і зробила те
єдине, що мені прямо забороняли. Забороняли не лише
герцог і герцогиня Масадонійські чи королева, а й боги.
Я зробила те, що просив Гоук, кажучи про маску, й те, що
я відмовилася робити. Стягнула каптур, а тоді зняла білу
маску-доміно, яку наділа на той випадок, якщо каптур
спаде, і відкрила обличчя.
Я чи то вирішила, чи то понадіялася, що для таких ви-
падків боги робитимуть винятки.
Його погляд із багряними прожилками ковзнув по
моєму обличчю, почавши з чола, де закручувалися тонкі
пасма кольору паленої міді, й перейшовши на правий бік
обличчя, а тоді на лівий. Там він затримався, зупинився
на свідченні того, на що здатні кігті спраглія. Я замисли-
лася, чи не думає він про те, про що завжди думає герцог.
«Як прикро».
Ці два слова, здавалося, були улюбленими словами
герцога. Вони та ще «ти мене розчарувала».
74
Із крові й попелу
— Хто ти? — прохрипів він.
— Мене звати Пенеллафі, та брат і ще кілька людей
кличуть мене Маківкою.
— Маківкою? — прошепотів він.
Я кивнула.
— Дивне прізвисько, та мене так мати називала. Воно
ніби прижилося.
Марлоу поволі кліпнув.
— Чому?.. — У нього тріснули кутики рота, і з нових ран
потекли кров і пітьма. — Чому ти тут?
Вимушено всміхнувшись, я міцніше взялася за кинд-
жал і зробила ще одну річ, за яку мене мали б потягнути
до Храму, та досі не потягнули, бо я вже не вперше відкри-
валася людині, що помирає.
— Я Діва.
Його груди піднялися від різкого вдиху, і він заплющив
очі. Його пройняв дрож.
— Ти Обрана, «народжена в покрові богів, захищена
навіть в утробі, вкрита покривалом від народження».
Це про мене.
— Ти... ти тут заради мене. — Він розплющив очі, і я
помітила: червоний колір розповсюдився так, що бла-
киті залишилося зовсім трохи. — Ти... принесеш мені
гідність.
Я кивнула.
Ніхто з проклятих укусом спраглія не вмирав у своєму
ліжку тихо й максимально спокійно. їм не діставалося
такого милосердя чи співчуття. Натомість їх, як пра-
вило, тягнули на міську площу, щоб спалити живцем
перед натовпом громадян. Байдуже, що більшість із них
ставала проклятими, або захищаючи тих, хто радів їх-
ній страхітливій загибелі, або працюючи задля добра
королівства.
Погляд Марлоу перейшов на зачинені двері позаду
мене.
75
Дженніфер Л. Арментраут
— Вона... вона хороша жінка.
— А вона сказала, що ти хороший чоловік.
Його моторошні очі повернулися до мене.
— Я вже недовго... — Верхня губа Марлоу піднялася,
відкривши один смертоносно гострий зуб. — Я вже недов-
го буду хорошим чоловіком.
— Так, недовго.
— Я... я спробував зробити це сам, але...
— Та нічого.
Я поволі витягнула з-під плаща кинджал. Від його тем-
но-червоного клинка відбилося сяйво свічки, що стояла
неподалік.
Марлоу придивився до кинджала.
— Геліотроп.
До появи якихось симптомів прокляття смертного
можна вбити як завгодно, зате після появи симптомів
проклятого можна вбити лише вогнем і геліотропом. Уби-
ти ж повністю оберненого спраглія може лише геліотроп
чи паля, вирізьблена з дерева із Кривавого лісу.
— Я просто... Просто хотів попрощатися. — Чоловік
здригнувся. — І все.
— Розумію, — відповіла я, хоч і шкодувала, що він сюди
повернувся. Але мені не конче треба було погоджуватися
з його діями, щоб їх розуміти. До нього почав вертатися
біль, що здіймався різкими нападами, а тоді спадав. —
Готовий, Марлоу?
Погляд чоловіка знову перейшов на зачинені двері,
а тоді його очі заплющилися. Він кивнув.
Я з важкістю в грудях, не знаючи напевне, що мене
обтяжує — моя чи його скорбота, — ледь помітно змінила
положення. Вбити спраглія чи проклятого можна у два
способи, головне — мати клинок із геліотропу чи дереви-
ну, що виросла у Кривавому лісі. Проникнути в серце або
знищити мозок. Перше виходить не одразу. Кров може
витікати кілька хвилин, а ще це боляче... і негарно.
76
Із крові й попелу
Приклавши ліву долоню до щоки Марлоу (аж надто
холодної), я схилилася над ним...
— Я був не... Я був не єдиний, — прошепотів він.
У мене зупинилося серце.
— Що?
— Рідлі... його... його теж було вкушено. — Він хрипко
видихнув. — Він хотів попрощатися з батьком. Не... знаю,
подбав він про себе чи ні.
Якщо цей Рідлі чекав, доки не почнуть з’являтися
симптоми прокляття, йому це аж ніяк не вдалося б. Якась
речовина у крові спрагліїв — атлантійців — запускає своє-
рідний прадавній інстинкт виживання.
О боги.
— Де живе його батько?
— За два квартали звідси. Третій будинок. Блакитні...
Віконниці, здається, блакитні, але Рідлі... він живе в гур-
тожитках з... іншими.
Боги милостиві, тут недалеко до біди.
— Ти вчинив правильно, — сказала я Марлоу, шкодую-
чи, що він не зробив цього швидше. — Дякую.
Марлоу скривився і знову розплющив очі. Блакиті
в них уже не було. Йому лишилося недовго. Кілька секунд.
— Я не...
Я атакувала швидко, як чорні гадюки, що ховаються
в долинах, які ведуть до Храмів. Вістря кинджала зану-
рилось у м’яку ділянку просто під його черепом. Нахи-
лившись уперед, між хребців, клинок проникнув глибоко
й розітнув стовбур головного мозку.
Марлоу смикнувся.
І все. Він і незчувся, як зробив останній вдих. Смерть
настала максимально стрімко.
Я вийняла клинок, підвівшись із ліжка. Очі Марлоу
були заплющені. Це... це було невеличкою втіхою. Аґнес
не побачить, як близько Марлоу підійшов до перетворен-
ня на кошмар.
77
Дженніфер Л. Арментраут
— Нехай Рейн проведе тебе до раю, — прошепотіла я,
витираючи кров із кинджала об маленький рушничок,
що звисав із приставного столика. — І нехай ти знайдеш
вічний спокій серед тих, хто пішов раніше.
Відвернувшись від ліжка, я вклала кинджал у піхви,
а тоді знову наділа маску й підняла каптур, натягнувши
його на голову.
Рідлі.
Я попрямувала до дверей.
Якщо Рідлі досі живий, то, напевно, обернеться щонай-
більше за кілька хвилин. Надворі ніч, і якщо він у тому
гуртожитку, де сплять інші вартові не на службі...
Я здригнулася.
Хай як добре вони натреновані, уві сні вони такі самі
вразливі, як і будь-хто інший. Я стривожилася за певного
вартового з Узвишшя, і страх проштрикнув мені груди
й живіт.
Можливо, за кілька хвилин почнеться бійня.
Навіть гірше: прокляття пошириться, а я краще
за всіх знаю, як швидко воно може спустошити місто
так, що на вулицях не зостанеться нічого, крім калюж
крові.
РОЗДІЛ 5
Ми покинули Аґнес у спальні. Вона притискала до грудей
безвільну руку чоловіка, обережно прибираючи волосся
з його обличчя.
Цього образу я не забуду ще дуже довго.
Однак тоді я не мала змоги довго про нього думати.
Від Віктера я дізналася, що вони мають доньку, та вона,
на щастя, гостювала в їхніх друзів і їй сказали, що її
батько хворий. Віктер не бачив причин не вірити Аґнес.
78
Із крові й попелу
Мені приємно було дізнатися, що найгірші мої страхи
не справдилися. Що дитина не була так само проклята.
Укус проклятого передає прокляття, а Марлоу, навіть
не обернувшись повністю, був схильний до некерованої
люті та спраги, відколи його вкусили.
Але тепер я стояла під дверима іншого крихітного
будиночка, в тіні вузького ґрунтового завулка, і слухала
іншу трагедію. Щойно я розповіла Віктерові, що сказав
мені Марлоу, ми пішли просто до дому його батька, бо
той стояв ближче, ніж гуртожитки. Я всіляко раділа, що
не бачу його, бо чула сердечний біль у його голосі, поки
він розповідав Віктерові про те, що сталося, і тепер біль
у мене в голові запульсував. Якби я побачила сердешного
батька, то захотіла б якось полегшити його біль. Старий
здогадався, чому саме прийшов Віктер, коли той спитав,
чи бачив він свого сина.
Рідлі не зміг подбати про себе.
Зате про нього зміг подбати батько.
Він показав Віктерові місце на задвір’ї, під грушею,
де поховав Рідлі. Старий позбавив сина життя напере-
додні.
Я ще думала про це, коли ми з Віктером покинули
Нижній район, пішовши до лісистої місцевості за сті-
нами Цитаделі, щоб уникнути міських вартових. Багато
років тому в Гаю бажань було вдосталь таких тварин, як
олені й дикі кабани, та за багато років полювання там
залишилися тільки найдрібніші тваринки й великі хижі
птахи. Тепер Гай, по суті, правив за межу між заможними
й нужденними, густі зарості дерев практично повністю
приховували тісні помешкання переважної більшості
масадонійців від тих, хто мешкав у оселях, утричі більших
за ту, де тепер тужила Аґнес. Одну частину Гаю, ближчу
до центру міста, розчистили, створивши парк, у якому
проводили ярмарки та святкування, часто їздили верхи
на конях, продавали товари, а в тепліші дні влаштову-
79
Дженніфер Л. Арментраутп
вали пікніки. Гай стикався з внутрішніми стінами замку
Тїрман. Буквально.
Гай перетинало дуже мало людей: вважалося, що
в ньому ходять привиди всіх, хто там загинув. А може,
там ходять духи вартових? Чи духи, які блукають поміж
дерев, належать упольованим тваринам? Я не була певна.
Побутувало дуже багато різних версій. Так чи інакше, це
було нам на руку, бо ми могли з легкістю вислизнути із Са-
дів королеви до Гаю непоміченими — залишалося тільки
стерегтися вартових на чергуванні. З Гаю можна було піти
куди завгодно.
— Нам треба обговорити те, що сталося в тому будин-
ку, — заявив Віктер, поки ми крокували лісом у світлі
одного-єдиного місячного промінчика. — Про тебе гово-
рили.
Я знала, що це скоро станеться.
— А від того, що ти там скористалася своїм даром,
стало тільки гірше, — додав він, не підвищуючи голосу,
хоча нас навряд чи міг ненароком підслухати хтось, окрім
якогось єнота чи опосума. — Ти практично підтвердила,
хто ти така.
— Якщо люди про щось і говорять, то ще не сказали
нічого, — відповіла я. — А я мусила щось вдіяти. Біль тієї
жінки був... для неї він був нестерпним. їй була потрібна
перерва.
— І для тебе він теж став нестерпним? — здогадався він.
Я не сказала нічого, і він додав: — Голова тепер болить?
— То пусте, — відмахнулась я.
— Пусте! — буркнув він. — Я розумію, чому ти хочеш
допомагати. І поважаю це. Але це ризик, Маківко. Наразі
ніхто нічого не сказав. Можливо, люди почуваються вин-
ними тобі, та ситуація може змінитись і тобі треба бути
обережнішою.
— Я обережна, — запевнила я. Хоча мені не було
видно виразу його обличчя, бо він також прикрив лице
8о
1а крові й попелу
каптуром, я знала, що він позирнув на мене з недовірою.
Я всміхнулась, але усмішка швидко померкла. — Знаю, як
ризикую...
— І готова зіткнутися з наслідками, якщо герцог рап-
том довідається, чим ти займаєшся? — відказав Віктер.
Я завовтузилася з ниткою, що висмикнулася з мого
плаща, й відчула, як моя душа йде у п’яти.
— Так.
Віктер лайнувся собі під носа. В будь-якій іншій ситуа-
ції я захихотіла б.
— Ти не менш смілива, ніж вартові на Узвишші.
Я всміхнулася: сприйняла це як величезний комплі-
мент.
— Що ж, дякую.
— І дурна, як новобранець.
Моя усмішка перевернулася догори дриґом.
— Забираю свою подяку назад.
— Узагалі не треба було дозволяти тобі за це брати-
ся. — Він упіймав низьку гілку й відсунув її вбік. — Коли ти
виходиш на люди, ризик викриття завеликий.
Пролізши попід гілкою, я озирнулася на Віктера й на-
гадала йому:
— Ти мені не дозволяв. Ти просто не зміг мене спи-
нити.
Він зупинився, схопив мене за передпліччя й розвер-
нув обличчям до себе.
— Я розумію, чому ти хочеш допомагати. Ти не змогла
допомогти своїм матері й батькові, коли вони лежали при
смерті.
Я здригнулася.
— Вони тут ні до чого.
— Це неправда, і ти це знаєш. Ти намагаєшся надолу-
жити те, чого не могла зробити дитиною. — Віктерів голос
стишився так, що я ледве чула його за вітром, який вору-
шив листя над нами. — Але річ не лише в цьому.
8і
Дженніфер Л. Арментраут
— А в чому ще?
— На мою думку, ти хочеш попастися.
— Що? Ти справді так думаєш? — Я відступила на крок,
вириваючись із його хвату. — Ти знаєш, що зробив би гер-
цог, якби раптом дізнався.
— Повір, знаю. Сумнівно, що я забуду хоч якийсь із тих
випадків, коли допомагав тобі дійти до кімнати.
Його голос посуворішав, і в мене спаленіли щоки.
Я це ненавиділа.
Ненавиділа своє ставлення до того, що зі мною зробив
хтось інший. Просто-таки ненавиділа той важкий сором,
який погрожував мене задушити.
— Ти забагато ризикуєш, Маківко, навіть знаючи, що
тобі довелося б відповідати не лише перед герцогом чи
навіть королевою, — вів він далі. — Часом я замислююся,
чи не хочеш ти, щоб тебе визнали негідною.
Спалахнуло роздратування, і я почасти визнала: це
тому, що Віктер роз’ятрює старі рани й занадто наближа-
ється до прихованої істини, якої я не хочу уважно розгля-
дати й розкривати.
— Спіймають мене чи ні, хіба боги вже не знають, чим
я займаюся? Якщо для них немає нічого прихованого, для
мене немає причин ризикувати ще більше.
— Для тебе взагалі немає причин ризикувати.
— Тоді чому ти вже років із п’ять мене тренуєш? — по-
цікавилась я.
— Бо знаю, чому тобі потрібно відчувати, що ти здатна
себе захистити, — відказав Віктер. — Я можу зрозуміти,
чому тобі після пережитого, після того, з чим тобі дово-
диться жити, необхідно дбати про власний захист. Але
якби я знав, що через це ти наражатимешся на ризик ви-
криття, то ніколи не став би тебе тренувати.
— Що ж, передумувати вже пізно.
— Таки пізно. — Він зітхнув. —-1 того, що я тільки-но
сказав, варто уникати.
82
Із крові й попелу
— Чого уникати? — перепитала я, вдаючи незнання.
— Ти чудово знаєш, про що я кажу.
Мотнувши головою, я повернулася й пішла.
— Я допомагаю тим людям не тому, що хочу, щоб боги
визнали мене негідною. Я допомогла Аґнес не тому, що
сподівалася, що вона комусь розкаже і про це стане відомо.
Я допомагаю їм, бо це вже трагедія й до неї не треба дода-
вати таке видовище, як спалення їхніх близьких живцем. —
Я переступила впалу гілку, і мій головний біль посилився.
Щоправда, це було пов’язано не з моїм даром, а з розмо-
вою. — Вибач, що зіпсувала тобі гіпотезу, та я не садистка.
— Ні, — озвався він із-за моєї спини. — Не садистка. Ти
просто боїшся.
Різко розвернувшись, я витріщилася на нього з роззяв-
леним ротом.
— Боюся?
— Свого Вознесіння. Так. Ти боїшся. Визнавати це
не соромно. — Віктер пішов уперед і зупинився переді
мною. — Принаймні зізнаватися в цьому мені.
Зате перед іншими, приміром, опікунами чи жерцями,
я нізащо не могла таке визнати. їм цей страх видався б
святотатством, неначе причиною мого страху могло бути
лише щось жахливе, а не те, що я гадки не мала, що ста-
неться зі мною після Вознесіння.
Чи житиму я.
Чи помру.
Я заплющила очі.
— Я розумію, — повторив Віктер. — Ти гадки не маєш,
що станеться. Розумію. Справді, але ж, Маківко, байдуже,
навмисне чи ні ти йдеш на такий непотрібний ризик, бай-
дуже, боїшся ти чи ні: кінцевий результат від цього не змі-
ниться. Ти просто викличеш гнів герцога. І все.
Я розплющила очі й не побачила нічого, крім пітьми.
— Бо, хай що ти зробиш, тебе не визнають негідною, —
продовжив Віктер. — Ти вознесешся.
8з
Дженніфер Л. Арментраутп
* * *
Віктерові слова не давали мені заснути більшу частину
ночі, і зрештою я пропустила наше звичне ранкове тре-
нування в одному зі старих залів у практично покинутій
частині замку. Віктер не стукав у старі двері для слуг (воно
й не дивно).
Я не знала, чим він краще за це показав би, як добре
мене знає.
Я не була люта на Віктера. Правду кажучи, я могла
дратуватись і сердитись на нього хоч через день, але ні-
коли на нього не лютувала. Здавалося, він цього не відчу-
вав. Він просто... він зачепив за живе напередодні ввечері
й знав це.
Я боялася свого Вознесіння. І знала це. Це знав Віктер.
А хто не боявся б? Хоча Беж уважала, що я повернуся Воз-
несеною, в цьому не міг бути певен ніхто. Ієн був не такий,
як я. Його не обтяжували жодними правилами, коли ми
були у столиці чи зростали тут. Він пройшов Вознесіння,
тому що був братом Діви, Обраної й тому що королева по-
просила про виняток.
Тож так, я боялася.
Та чи навмисне я виходила за межі й усіляко спокуша-
ла долю в надії на те, що мене визнають негідною й поз-
бавлять статусу?
Це було... було б дивовижно нераціонально.
Я могла бути вельми нераціональною.
Скажімо, зобачивши павука, поводилася так, ніби
він був завбільшки з коня й володів холодним розумом
найманого вбивці. Це було нераціонально. Але визнання
негідною означало б вигнання, а це — ще й смертний ви-
рок. Я боялася померти після Вознесіння, та наразитися
на вигнання навряд чи було б краще.
До того ж я боялася смерті, та Вознесіння остерігалася
не лише тому.
Воно не було моїм вибором.
84
Із крові й попелу
Я дістала це від народження, як і всі другі сини й донь-
ки. Хоча ніхто з них начебто не жахався свого майбутньо-
го, воно й не було їхнім вибором.
Допомагаючи Аґнес чи відкриваючись Марлоу, я не
брехала й не намагалася приховати таємні наміри. Я до-
помагала їм, бо могла — бо це був мій вибір. Я вчилася ко-
ристуватися мечем і луком, бо це був мій вибір. Та чи була
в мене ще якась причина потай дивитися бої чи плавати
голяка? Ходити до гральних закладів чи никати тими ча-
стинами замку, які були для мене заборонені, підслухову-
ючи розмови, яких я не мала чути? Або ж виходити зі своїх
покоїв без Віктера чи Райлана, просто щоб підглядати за
балами, що проводились у Великій залі, та стежити за
людьми в Гаю бажань? А як щодо «Червоної перлини»?
Того, як я дозволила Гоукові себе поцілувати? Помацати?
Все це я робила, бо це був мій вибір, але...
Але чи не могло це бути ще й тим, що припустив Віктер?
Що, як у глибині душі я не просто намагалася пережити
та спробувати до Вознесіння все що зможу? Що, як я якось
підсвідомо намагалася зробити так, щоб Вознесіння вза-
галі не сталося?
Ці думки бентежили мене цілий день, а тепер я неспо-
дівано стала не такою й неспокійною у своєму ув’язненні.
Принаймні до заходу сонця. Відпустивши Беж за кілька
годин до вечері, бо їй не треба було сидіти на місці, поки
я тільки те й робила, що похмуро видивлялася з вікон,
я врешті роздратувалася на саму себе й розчахнула двері.
І побачила, що у протилежному кінці коридору стоїть
розслаблений Райлан.
Я заклякла.
— Ідеш кудись, Пен? — запитав він.
Пен.
Райлан був єдиною людиною, що так мене називала.
Мені це подобалось. Я відпустила двері, і вони поволі по-
вернулися на місце, вдаривши мене по плечу.
85
Дженніфер Л. Арментраут
— Не знаю.
Він усміхнувся мені, проводячи рукою по світло-кашта-
новому волоссю.
— Час настав, так?
Позирнувши на вікна у себе за спиною, я побачила,
що надворі сутінки. Ненадовго здивувалася. Згаяла цілий
день за порпанням у собі.
Жриця Аналія буде в захваті, коли про це почує, тільки
не від причин цього. Так чи інакше, мені хотілося врізати
собі по пиці.
Але час таки настав. Я кивнула й зібралася вийти...
— Здається, ти дещо забула, — сказав він і постукав
пальцем по бородатій щоці.
Моє покривало.
Боги милостиві, я мало не вийшла в коридор без нього
й без каптура. Крім опікунів — герцога й герцогині — і Беж,
бачити мене без покривала дозволялося тільки Віктеро-
ві й Райланові. Ну, ще можна було королеві й королю,
а також Ієнові, та їх тут, звісно, не було. Якби в коридорі
перебував хтось іще, то він, мабуть, беркицьнувся б непри-
томний.
— Зараз повернуся!
Його усмішка поширшала, а я різко розвернулася й по-
бігла назад до кімнати, де накинула на голову покривало.
На те, щоб закріпити його, позастібавши всі маленькі лан-
цюжки, пішло трохи більше двох хвилин. Беж робила це
набагато швидше за мене.
Я вже почала виходити назад...
— Взуття, Пен. Тобі треба взутися.
Опустивши погляд на себе, я дуже нежіночно застогнала.
— О боги! Секунду.
Райлан реготнув.
Геть розгублена, я взулася в добре стоптані туфлі —
лише атлас і тоненька шкіряна підошва, — а тоді знову
відчинила двері.
86
Із крові й попелу
— Поганий день? — поцікавився Райлан, зайшовши до
мене в кімнату.
— Дивний день, — відказала я й попрямувала до старо-
го входу для слуг. — Забудькуватий.
— Напевно, бо ти забула про час.
Райлан мав рацію. Якщо нічого не відбувалося, вони
з Віктером завжди були готові зустріти мене якраз перед
настанням сутінків.
Ми швидко спустилися з вузьких запорошених схо-
дів. Вони виходили в місце поряд із кухнею, і хоча ми
користувалися старим входом, щоб нас бачили якомога
менше людей, цього неможливо було уникнути повністю.
Кухонні слуги, яких було майже неможливо відрізнити
одне від одного через брунатне вбрання й білі шапки,
несподівано застигали, коли ми з Райланом проходили
повз них. Я почула, як упав на підлоіу кошик із картоп-
лею і хтось суворо, ущипливо насварився. Краєчком ока
бачила розмиті?обличчя людей, що схиляли голови, наче
в молитві.
Я проковтнула стогін, тим часом як Райлан зробив те
саме, що завжди, вдавши, ніби в їхній поведінці немає
нічого дивного.
«Ти дитя богів».
Згадалися слова Аґнес. Вони так думали лише через
покривало, картини й різні твори мистецтва з зображен-
ням Діви.
А ще — через те, як часто вони мене не бачили.
Ми попрямували до бенкетної зали. Звідти можна
було вийти в передпокій і мати змогу дістатися Саду
королеви. Слуг там мало перебувати більше, та іншого
способу дістатися його зсередини замку, не видираючись
на стіну, по суті, не було. Коли ми наполовину промину-
ли довгий стіл, за нами відчинились одні з численних
дверей обабіч зали.
-Діво.
87
Дженніфер Л. Арментраут
Моя шкіра стрімко вкрилася сиротами від відрази.
Я впізнала цей голос і хотіла піти далі — вдати, ніби рап-
том утратила слух.
Але Райлан зупинився.
Якщо я піду далі, це для мене добром не скінчиться.
Глибоко вдихнувши, я повернулась обличчям до лорда
Брендола Мазіна. Я була певна, що більшість людей ба-
чили його темноволосим чоловіком років двадцяти п’яти,
гарним і високим, але сама бачила його інакше. Бачила
його задиракою.
Бачила жорстокою людиною, що давно вже забула, як
воно — бути смертним.
Герцог, здавалося, зневажав мене безпричинно, зате
я чудово знала, чому мені з такою насолодою докучає
лорд Мазін.
Ієн.
І все це мало наймарнославнішу, найбезглуздішу
причину з усіх можливих. За рік до Вознесіння мій брат
обіграв лорда Мазіна в карти, через що лорд неґречно за-
явив, ніби Ієн махлює. Я, яка, либонь, узагалі не мала бути
присутньою під час гри, засміялася. Головно через те, що
лорд просто жахливо грав у покер. Відтоді лорд прагнув
дратувати як Ієна, так і мене, коли тільки мав змогу. Коли
Ієн вознісся, а лорд почав... допомагати герцогові з урока-
ми, стало ще гірше.
Зчепивши руки, я змовчала, тим часом як він покро-
кував до мене. Його довгі ноги були прикриті чорними
штанами. На ньому була чорна костюмна сорочка, і його
темний одяг приголомшливо контрастував із блідою шкі-
рою й губами кольору стиглих ягід. Його очі...
Зазирати в них я не любила. Вони здавалися бездонни-
ми й порожніми.
Вони, як і в усіх Вознесених, були чорні — такі тем-
ні, що не було видно зіниць. Я замислилась, який колір
мали його очі до Вознесіння й чи пам’ятає він це взагалі.
88
Із крові й попелу
Хоча здавалося, що лорд розміняв лише другий деся-
ток, я знала, що він вознісся після Війни двох королів,
разом із герцогом і герцогинею. Йому було кількасот
років.
Коли я ніяк не відреаіувала, лорд Мазін усміхнувся —
натягнуто, не розмикаючи губ.
— Дивно бачити тебе тут.
— Вона вийшла на вечірню прогулянку, — беземоційно
відповів Райлан. — Це їй дозволено.
Очі, схожі на скалки обсидіану, примружено зиркнули
на вартового.
— Я ставив це запитання не тобі.
— Я прогулююся, — втрутилась я, встигнувши відпові-
сти, перш ніж Райлан сказав ще хоч слово.
Той бентежний бездонний погляд перейшов на мене.
— Ідеш до саду? — Коли я здивувалася, в нього підняв-
ся один кутик губ. — А хіба не туди ти завжди йдеш о цій
годині?
Туди.
І те, що лордові було про це відомо, серйозно бентежи-
ло.
Я кивнула.
— їй зараз треба йти, — втрутився Райлан. — Як ви зна-
єте, Діва не повинна затримуватися.
Інакше кажучи, мені не можна взаємодіяти навіть
із Вознесеними. Лорд це знав.
Але махнув на це рукою.
— Діва також повинна бути шанобливою. Я бажаю
з нею поговорити й певен, що герцог неабияк засмутив-
ся б, якби дізнався, що вона цього не бажала.
Я виструнчилася: мене пройняла хвиля гніву — так
швидко, що я майже потягнулася до кинджала, закрі-
пленого на стегні. У певному розумінні ця реакція мене
шокувала. Що я зробила б із ним, якби не зупинилася?
Заколола б лорда? Я мало не розсміялася.
89
Дженніфер Л. Арментраут
Тільки нічого кумедного в цьому не було.
Його ледь завуальована погроза — мовляв, він погово-
рить із герцогом — подіяла. Лорд загнав і Райлана, і мене
в куток, бо, хоч я й не мала з кимось взаємодіяти, герцог
не застосовував до лорда Мазіна таких правил, як до ін-
ших. Якщо я піду, мене покарають. І Райлана теж. І хоча
моє покарання не буде дрібницею, порівняно з тим, що
чекатиме на Райлана, це буде ніщо.
Його могли вигнати з Королівської варти, і герцог
подбав би, щоб про те, що Райлан потрапив у неласку до
нього, стало відомо. Невдовзі Райлан був би безробітним
і тому знеславленим. Це не те саме, що вигнання, проте
його життя стало б відчутно складнішим.
Я розправила плечі.
— Понад усе на світі була б рада з вами поговорити.
Його гарне лице набуло самовдоволеного виразу, і мені
понад усе захотілося врізати йому ногою по пиці.
— Ходімо. — Він простягнув руку, а тоді обвив нею мої
плечі. — Я бажаю поговорити сам на сам.
Райлан ступив уперед...
— Це можна, — сказала я йому, хоча насправді було
не можна. Я поглянула на нього, подумки змушуючи по-
слухати. — Справді, все нормально.
Райлан зціпив зуби, дивлячись на лорда, і я здогадала-
ся, що це йому нітрохи не подобається, проте він коротко
кивнув.
— Я буду тут,
— Так, будеш, — відказав лорд.
О боги.
Не всі Вознесені були такі, як цей лорд, що орудував
своєю владою та становищем, наче отруєним мечем, але
лорд Мазін був навіть не найгіршим прикладом.
Він повів мене ліворуч, і одна служниця мало не впу-
стила кошика, який несла. Він наче й не помітив її,
крокуючи вперед. Моїм надіям на те, що він збирався по-
90
Із крові й попелу
говорити зі мною за кілька кроків звідти, швидко настав
кінець: він зайшов зі мною до однієї з затінених ніш між
дверима.
Я мусила здогадатися.
Лорд розсунув цупкі білі фіранки й мало не затягнув
мене до вузького простору, де єдиним джерелом світла був
маленький ліхтар над кушеткою з товстими подушками.
Я гадки не мала, для чого призначені ці напівзаховані
приміщення, та вже не раз у них застрягала.
Я відступила і трохи здивувалася, що лорд це допустив.
Він стежив за мною і знов усміхнувся, коли я стала ближ-
че до однієї з фіранок. Сів на кушетку, витягнувши ноги
та схрестивши руки на грудях.
У мене загупало серце, і я заговорила, ретельно доби-
раючи слова:
— Я справді не можу затримуватись. Якби мене хтось
побачив, я дістала б прочухана від жриці Аналії.
— А що сталося б, якби добра жриця Храмів почула, що
ти затримуєшся? — спитав він. Його тіло здавалось обм’я-
клим і розслабленим, але я розуміла, що це не так.
Зовнішність може бути оманливою. Вознесені рухали-
ся швидко тоді, коли хотіли. Я бачила, як вони рухалися
так швидко, що їхні обриси розмивалися.
— Вона повідомила б про такий переступ герцогові? —
продовжив він. — Мені надзвичайно подобаються його
уроки.
У мені пустила коріння, наче бур’ян, відраза. Ну звісно,
йому подобаються герцогові уроки.
— Не знаю напевне, що вона зробила б.
— Можливо, це варто дізнатися, — знічев’я замислився
лорд. — Принаймні мені.
У мене зігнулися пальці.
— Не бажаю сердити герцога чи жрицю.
Він опустив вії.
— Не сумніваюся в цьому.
9і
Дженніфер Л. Арментраутп
Звідти, де мені в долоні вп’ялися власні нігті, розійшов-
ся різкий, жалючий біль.
— Про що ви бажаєте зі мною поговорити?
— Ти поставила запитання неналежним чином.
Шукаючи витримки та спокою, я пораділа своєму по-
кривалу. Якби лорд бачив моє обличчя повністю, то чудо-
во здогадався б, що я відчуваю.
А відчувала я пекучу, палючу ненависть.
Я не знала, чому лорд так сильно веселиться, докуча-
ючи мені. Чому йому так приємно мене бентежити, хоча
він поводиться так уже кілька років. Однак зі слугами він
поводився ще гірше. Я чула, як вони пошепки застерігали
новачків. Уникайте його уваги чи невдоволення. У пово-
дженні зі мною для нього за будь-яких обставин існували
певні межі. А зі слугами він, думалося мені, навіть не ба-
чив якихось меж.
Я задерла підборіддя.
— Про що ви хотіли б поговорити зі мною, лорде Ма-
зін?
З’явилася тінь холодної усмішки.
— Я усвідомив, що вже давненько тебе не бачив.
Відколи він востаннє загнав мене в куток, минуло шіст-
надцять днів. Отже, недостатньо давненько.
— Я за тобою скучив, — додав він.
Сумнівно.
— Мій пане, я мушу йти...
Коли він підвівся, я різко, судомно вдихнула. Ось він
розтягнувся на кушетці. А тепер став просто переді мною.
— Я ображений, — промовив він. — Я сказав тобі, що
скучив, а ти просто сказала, що мусиш іти? Ти мене раниш.
Те, що він сказав майже те саме, що вимовив Гоук що-
найбільше дві ночі тому, не залишилося непоміченим. Як
і те, що на ці репліки я відреагувала геть по-різному. Якщо
Гоук говорив іронічно, то лорд Мазін вимовив це як пере-
сторогу. Я не була зачарована. Я відчула відразу.
92
Із крові й попелу
— Це ненавмисне, — видушила із себе я.
— Ти впевнена? — запитав він, і я відчула, як він при-
клав палець до мого підборіддя, хоча й не помітила, як він
ворухнув рукою. — У мене склалося чітке враження, що ти
хотіла саме цього.
-Ні.
Я відхилилася...
Він обхопив пальцями моє підборіддя, втримуючи
голову на місці. Вдихнувши ще раз, я подумала, що його
пальці пахнуть... якоюсь квіткою, терпкою й солодкою.
— Якщо бажаєш, щоб я в це повірив, спробуй поводи-
тися переконливіше.
— Вибачте, що я не така переконлива, як треба. —
Притлумити дрож у голосі коштувало мені великих зу-
силь. — Вам не слід мене торкатися.
Він усміхнувся на весь рот, водячи холодним великим
пальцем по моїй нижній губі. По моїй шкірі неначе побіг-
ли тисячі крихітних комашок.
— І чому ж це?
Лорд чудово знав чому, та все ж я сказала:
— Я Діва.
— Так.
Він провів пальцями по моєму підборіддю, прикритому
дряпучим мереживом, що затуляло мені горло. Його рука
потягнулася далі, злегка торкнувшись ключиці.
У мене мало не запалала долоня — так закортіло
прикласти її до руків’я кинджала, а м’язи напружилися,
бо вміли й могли на це зреагувати — змусити його спи-
нитися. Я затремтіла, борючись із бажанням дати відсіч.
Це не виправдає того, що станеться. Я все повторювала це
собі, а тим часом його пальці ковзнули вниз по середині
моєї сукні. Річ була не лише у страху перед покаранням.
Якщо я покажу, на що здатна, герцог дізнається, що мене
тренували, а я сумнівалася, що після цього знадобиться
багато логічних міркувань, щоб визначити, що винува-
93
Дженніфер Л. Арментраут
тець цього — Віктер. І вже вкотре те, що світитиме мені,
виявиться дрібницею порівняно з тим, із чим зіткнеться
Віктер.
Але я могла витримати не так і багато.
Я відступила на крок, віддаляючись від нього.
Лорд Мазін схилив голову набік, а тоді неголосно хи-
хотнув. Спалахнуло чуття, і я спробувала вийти з-за заві-
си, та рухалася недостатньо швидко. Він упіймав мене за
стегно й розвернув. Я не мала й секунди, щоб відреагува-
ти: його рука схопила мене за талію, і він притягнув мене
назад до себе. Друга його рука залишилася там, де й була,
між моїми грудьми. Від дотику його тіла до мого, від його
відчуття мною прокотилася хвиля відрази.
— Пам’ятаєш свій останній урок? — Його дихання
морозило мені шкіру просто під покривалом. — Навіть
помислити не можу, що ти забула.
Я не забула жоднісінького з них.
— Ти не видала ні звука, а я ж знаю, що це мало бути
боляче. — Він міцніше стиснув мою талію, і я, хоч і занадто
мало знала, здогадалася, що саме до мене тулиться. — Слід
визнати, що ти мене вразила.
— Дуже рада це чути, — процідила я.
— О, поїхали, — пробурмотів він. — Цей тон негідний
Діви. Саме він раз чи два — а може, й десяток разів — дово-
див тебе до біди. Я саме думав, коли він з’явиться. Певен,
ти також пам’ятаєш, що сталося, коли він прорізався вос-
таннє.
Це я, звісно, також пам’ятала.
Наді мною взяв гору мій норов. Я гарикнула на герцога,
а він ударив мене так сильно, що я зомліла. Опритомнів-
ши, я відчула себе так, ніби по мені пробіг кінь, і побачила,
що герцог і лорд розтягнулися на канапі — схоже, обидва
видудлили по пляшці віскі, поки я лежала на підлозі. Я не
один день почувалася так, ніби захворіла на грип. Гадаю,
у мене був легкий струс мозку.
94
Із крові й попелу
Та все ж це вартувало того, щоб побачити, як беземо-
ційні зазвичай очі герцога округлилися від шоку.
— Можливо, я піду до герцога сам, — замислився
лорд Мазій. — Розповім йому, як непоштиво ти пово-
дилася.
Я витріщилася на сіре каміння стіни, відчуваючи, як
від люті закипає кров.
— Відпустіть мене, лорде Мазін.
— Ти попросила недостатньо гарно. — Він притиснувся
стегнами до моїх стегон, і моя шкіра спалахнула від гні-
ву. — Не сказала «будь ласка».
Я нізащо не збиралася казати «будь ласка». До біса
наслідки, з мене досить. Я йому не іграшка. Я Діва і знаю,
що можу йому нашкодити, хоча він неймовірно швидший
і сильніший. На моєму боці чинник раптовості, а ноги
у мене вільні. Я розсунула ноги, тієї ж миті відчувши біля
підборіддя щось вологе й мокре...
Нішу розітнув крик, який так здивував лорда, що він
ослабив хват. Я вирвалася й різко розвернулася лицем до
нього. Поки у мене важко здіймалися груди, я просунула
руку в розріз у сукні, до руків’я кинджала.
Коли крики залунали знову, високі й нажахані, лорд
пробурмотів щось собі під носа.
Користуючись тим, що його увагу відвернуто, я вилеті-
ла з-за завіси замість того, щоб діставати кинджал і відрі-
зати те, що, поза сумнівом, було найціннішою власністю
лорда.
Лорд, відкинувши завіси, дременув назовні, але до бен-
кетної зали на крики бігли інші люди. Слуги. Королівські
вартові. Тепер лорд Мазін уже нічого не міг вдіяти. Мій
погляд із-за покривала зустрівся з його поглядом. Я зна-
ла. У нього роздулися ніздрі. Він знав.
Крики залунали знову, долинаючи з однієї з кімнат
неподалік, і привернули мою увагу. Через двоє дверей від
нас стояли відчинені двері.
95
Дженніфер Л. Арментраут
Поряд зі мною опинився Райлан.
— Пен...
Я не далася йому до рук і побігла на звук. Те, що сталося
з лордом у тій ніші, якось забулось, а мої пальці обхопили
руків’я кинджала. Крики — це завжди кепський знак.
З кімнати дременула жінка — служниця, яка несла ко-
шик. її обличчя геть сполотніло, а одна рука то змикалася
на горлі, то розмикалася. Жінка позадкувала, хитаючи
головою.
Я одночасно з Райланом добігла до кімнати й зазирну-
ла всередину.
І відразу побачила її.
Вона лежала на канапі кольору слонової кістки. Її блі-
до-блакитна сукня була зім’ята й зібралася на талії. Одна
рука безвільно звисала збоку, а шкіра жінки здавалася
крейдяною. Мені не треба було відкривати чуття, щоб
знати: вона не відчуває болю.
І більше ніколи нічого не відчує.
Я підвела погляд. її голова лежала на подушці, шия
вивернулася під неприродним кутом, а...
— Тобі не варто це бачити.
Райлан схопив мене, і цього разу я не втекла від нього.
Я не стала зупиняти його, коли він розвернув мене геть,
але вже все побачила.
Я побачила глибокі колоті рани.
РОЗДІЛ 6
Райлан швидко провів мене назад, до моєї кімнати, тим
часом як лорд Мазін стояв у дверях, оточений кількома
людьми, і не зводив погляду з мертвої дівчини. Мені хоті-
лося відштовхнути його й зачинити двері. Якщо не через
її голизну — а в неї було оголено дуже багато плоті, — то
96
Із крові й попелу
через те, що п гідністю було знехтувано заради похмурої
цікавості.
Вона була людиною, і хоча після неї залишилася тільки
звичайна оболонка, вона була чиєюсь донькою, сестрою,
подругою. Найбільше люди говоритимуть про те, якою п
ЇЇЩЩн
було знайдено, з задертою спідницею й зібганим на талії
ліфом сукні. Споглядати це не мав більше ніхто.
Однак мені не випало жодного шансу.
А тепер замок Тїрман опинився практично на каранти-
ні, поки геть у всіх приміщеннях — більш ніж ста кімна-
тах — шукали або винуватця, або нових жертв.
Беж, ходячи туди-сюди перед каміном, смикала за кри-
хітні перлові ґудзики в себе на ліфі.
— Це був спраглій, — промовила вона під шурхіт тем-
но-фіалкової сукні довкола ніг. — Хто, як не спраглій?
Я позирнула на Райлана, який стояв притулившись до
стіни та склавши на грудях руки. Зазвичай він не зали-
шався у мене в кімнаті, та цього вечора все було інакше.
Віктер допомагав у пошуках, але я гадала, що він невдовзі
повернеться.
Покривало з мене було знято, і Райлан зазирнув мені
в очі. Він бачив ту дівчину.
— Думаєш, це був спраглій?
Райлан промовчав.
— А хто ще? — Беж повернулася до крісла, в якому
сиділа я. — Ти сама сказала, що вона була вкушена...
— Я сказала, що це було схоже на укус, але... не на укус
спраглія, — відповіла я.
— Знаю, ти бачила, на що здатен спраглій. — Беж сіла
навпроти мене, не припиняючи крутити між пальцями
перлину, як Аґнес крутила іудзик на своїй блузі. — Але як
ти можеш бути впевнена?
— Спраглії мають чотири видовжені ікла, — пояснила
я, і вона кивнула. Це знали всі. — Але слідів у неї було
всього два, неначе...
97
Дженніфер Л. Арментраут
— Неначе їй проштрикнули горло два гострі ікла, —
договорив Райлан. Беж крутнула головою в його бік.
— А що як це був проклятий? Той, хто ще не обернувся
повністю? — запитала вона.
— Тоді це було б схоже або на звичайні сліди від зубів,
або на укус спраглія, — відповів Райлан і похитав голо-
вою, визирнувши з вікна в бік Узвишшя. — Ніколи нічого
подібного не бачив.
Я не змогла з ним не погодитися.
— Вона... вона була бліда, і це була не просто смертна
блідість. У ній наче не було крові, й навіть якщо це був
спраглій із двома іклами... — У мене наморщився ніс. — Це
було б?., більш неохайно й не так точно. Вона мала такий
вигляд...
— Який вигляд?
Мій погляд опустився на мої руки: перед очима знову
з’явився образ тієї жінки. Вона з кимось була, чи то добро-
вільно, чи то ні, а наскільки мені було відомо, спрагліїв
не цікавило ніщо, крім крові.
— Просто скидалося на те, що з нею в тій кімнаті перед
цим хтось був.
Беж відкинулася назад.
— Якщо це був не спраглій, то хто став би таке ро-
бити?
У замку й поза замком було багато людей: слуги,
вартові, відвідувачі... Вознесені. Але це теж було не-
логічно.
— Та рана, здається, була в неї просто над яремною
веною. Кров мала б бути повсюди, а я не бачила жодної
краплини.
— Це... це доволі дивно.
Я кивнула.
— А ще в неї явно була зламана шия. Не знаю жодного
спраглія, який таке зробив би.
Беж обхопила себе руками.
98
Із крові й попелу
— А я не хочу знати жодної людини, здатної на таке.
Я теж не хотіла, та ми всі знали, що люди здатні на
будь-які звірства, і Вознесені також. Вони ж, як-не-як,
також колись були смертними, і, схоже, однією з небага-
тьох рис, які зберігали деякі з них, була саме здатність до
жорстокості.
Я мимоволі згадала лорда Мазіна. Він був жорстокий,
задиристий, і я, зважаючи на наше останнє спілкування,
підозрювала, що він може бути набагато гіршим. Але чи
здатен він на те, що було скоєно? Я здригнулася. Навіть
якщо так, навіщо йому таке робити і як він таке зробив би?
Відповіді на ці запитання я не мала.
Мені спадала на думку всього одна істота, здатна на
таке, але це здавалося занадто неправдоподібним.
— Ти... ти її впізнала? — тихо спитала Беж.
— Ні, але, зважаючи на її сукню, не можу не думати, що
вона була придворною дамою чи, можливо, гостею, — від-
повіла я.
Беж мовчки кивнула і знову почала крутити перлину на
ліфі. У приміщенні непомітно запанувала тиша, а невдовзі
прийшов Віктер — увійшов до кімнати й тихо заговорив до
Райлана. Коли він відступив від Райлана, я пересунулася
на край крісла, а коли він сів на край скрині, що стояла
в ногах мого ліжка, зітхнула.
— Обшукано кожен дюйм цього замку, і ми не знайшли
жодної іншої жертви чи спраглія, — заявив він і нахилив-
ся вперед. — Командувач Джансен вважає, що на території
безпечно. — Віктер трохи помовчав і примружився, підвів-
ши погляд. — Ну, відносно.
— Ти... ти бачив її? — запитала я, і він кивнув. — Як
гадаєш, це був напад спраглія?
— Ніколи не бачив нічого подібного, — відказав він,
повторивши слова Райлана.
— Що це взагалі означає?
— Не знаю, — сказав він і потер долонею чоло.
99
Дженніфер Л. Арментраут
Я зосередилася на ньому й помітила, як він масажує
шкіру над бровами й мружиться, дивлячись туди, де
біля олійних ламп посідали ми. Іноді у Віктера бували
головні болі. Не такі, як у мене після надмірного від-
криття чуттів чи використання дарів, а набагато сильні-
ші: тоді його нудило від світла і звуку, а голова в нього
пульсувала.
Я відкрила чуття й негайно відчула різкі удари болю
за очима. Швидко обірвала зв’язок, неначе уявивши, як
шнур, що поєднує мене з ним, рветься навпіл. Мені геть
не хотілося втратити сон через черговий пульсуючий го-
ловний біль.
— Якщо це був не спраглій, то якісь підозрювані є? —
запитала Беж.
— Герцог вважає, що це робота спусковика.
— Що? — перепитала я, підвівшись.
— іуг? У замку? — вигукнула Беж.
— Це його думка.
Коли я підійшла до Віктера, він підвів голову. Погляд
у нього був насторожений.
— А яка твоя думка? — запитав Райлан, не сходячи
зі свого місця біля дверей. — Бо я погано уявляю, як спу-
скових міг би примудритися завдати таких ран, не зали-
шивши крові.
— Згода, — буркнув Віктер, дивлячись на мене. — При-
брати щось подібне було б неможливо, тим паче тоді, коли
жертву бачили менш ніж за годину до вбивства.
— То чому герцог наполягає, що це був спускових? —
запитала Беж. — Він же не дурень. Він теж мав би це усві-
домити.
Я невимушено поклала руку Віктерові на карк, одно-
часно потягнувшись до маленької хутряної ковдрочки.
Торкнувшись його шкіри, теплої й сухої, подумала про
пляжі й материн сміх. Коли він глибоко, судомно вдихнув,
я здогадалася, що його біль ослабнув.
1ОО
Із крові й попелу
— Не знаю, чому герцог так думає, та він, певно, має
свої причини.
Коли я прибрала руку й пішла назад до крісла, де
поклала ковдру собі на коліна, Віктер вдячно поглянув
на мене.
Беж глипнула на мене, а тоді глибоко вдихнула і знову
зосередилася на Вікторові.
— Знаєш, ким вона була?
Він випрямився й заговорив знов. Очі в нього одно-
значно пояснішали.
— Один зі слуг установив її особу. Жертву звали Малес-
са Акстон.
Мені це ім’я було незнайоме, зате Беж прошепотіла:
— Ой.
Я крутнулася в її бік.
— Ти її знала?
— Не близько. Ну, тобто знала про неї. — Вона злег-
ка мотнула головою, і з її вузла вибилося кілька ку-
черів. — Здається, вона приїхала до двору приблизно
тоді ж, коли і я, та вона часто була з однією з леді, яка
живе на Променистій вулиці. Здається, леді Ішервуд, —
додала Беж.
Променистою вулицею прозвали ряд будинків, най-
ближчих до замку й парку в Гаю бажань. Багатьма з там-
тешніх розкішних домів володіли Вознесені.
— Така молода... — Беж опустила руку на коліно. —
І в неї так багато було попереду.
Я сягнула чуттями й зрозуміла, що Беж засмучена так
само, як я. Це був не глибокий біль утрати, який прихо-
дить, коли йдеться про знайому вам людину, а смуток,
який супроводжує будь-яку смерть, особливо таку без-
глузду.
Райлан попросив Віктора вийти. За кілька секунд Беж
сказала, що піде до себе в кімнату. Я спромоглася не дати
собі її торкнутися. Знала, що заберу її біль, якщо торкнуся,
101
Дженніфер Л. Арментраутп
хоча колись уже робила це так, що вона й не помітила.
Нарешті я опинилася біля вікна, з якого визирнула на
рівне світло ліхтарів за Узвишшям, але тут знову ввійшов
Віктер.
— Дякую, — сказав він, ттідійшовши до вікна, біля якого
стояла я. — Мене вже почав долати біль у голові.
— Рада, що зуміла допомогти.
— Не треба було. У мене є порошок, який зробив для
мене Цілитель.
— Знаю, та впевнена, що від мого дару тобі полег-
шало набагато швидше, ще й без запаморочення й сон-
ливості, — відповіла я. Це були лише два з численних
побічних ефектів, які часто викликав бурувато-білий
порошок.
— Що правда, те правда.
Віктер затих на кілька секунд, і я зрозуміла, що його
думки такі ж неспокійні, як мої.
Мені важко було повірити, що це зробив спусковик,
хоч я й гадала, що тих ран можна було завдати чимось
схожим на ніж для льоду. Щоправда, здавалося дуже ма-
лоймовірним, що можна штрикнути когось у яремну вену
й не розбризкати кров повсюди. Проте ще більше збивав
із пантелику мотив. На що корисне для їхньої справи
вказують такі рани? Єдине, чим, на мою думку, можна
було завдати таких ран, суперечило всьому, у що вірили
спусковики.
— Райлан поговорив зі мною.
Я поглянула на Віктера, піднявши брови.
-Так?
Його погляд кольору моря ковзнув по моєму обличчю.
— Райлан розповів мені про лорда Мазіна.
Я відвернулась, і в мене все всередині опустилося.
Не можна сказати, ніби я забула про свою сутичку з лор-
дом, але це просто не було найтривожнішою чи найбільш
травматичною подією за останні кілька годин.
102
Із крові й попелу
— Він щось зробив, Маківко? — запитав Віктер.
До мого обличчя прилинуло задушливе, жалке тепло,
і я притулилася щокою до віконної шибки. Мені не хо-
тілося про це думати. Взагалі. Розігралася нудота, а ще
це... дивне зніяковіння, від якого моя шкіра починала
здаватися липкою й брудною. Я не розуміла, чому так
почуваюся. Я знала, що ніяк не привертала уваги лорда,
а якби й привертала, він усе одно вчинив би неправильно.
Та коли я згадувала, як спокійно він мене мацав, мені хо-
тілося дряпати саму себе.
А ще не хотілося думати, як я зраділа крикам служниці,
гадки не маючи, чому вона кричить.
Я викинула все це з голови, щоб це виринуло на по-
верхню згодом — найпевніше, тоді, коли я намагатимуся
заснути.
— Він нічого не робив — тільки бісив.
— Справді?
Я кивнула, хоча це здавалось аж надто далеким від
правди, та брехня мене не бентежила. Що міг би зробити
Віктер, дізнавшись правду? Нічого. І він був досить розум-
ний, щоб це знати.
У нього в щелепі запульсував м’яз.
— Він має дати тобі спокій.
— Згодна, та я можу дати цьому раду.
Начебто.
Насправді мені не хотілося думати, як близько я пі-
дійшла до геть непростимого вчинку. Якби я оголила
кинджал і скористалася ним, надії в мене не лишилося
б. Але ж на богів, після цього я нітрохи не почувалася б
винною!
— Не треба, — відповів Віктер. — А він має бути мудрі-
шим.
— Має, і він, гадаю, мудріший, але йому, здається,
наплювати, — визнала я й повернулася так, щоб сісти на
підвіконня. — Знаєш, я ж бачила її в тій кімнаті. Бачила,
юз
Дженніфер Л. Арментраут
якою її... залишили. Через це я подумала, що вона з ки-
мось була, може, добровільно, а може, й ні.
Він кивнув.
— Цілитель, який оглянув її тіло, подумав, що перед
смертю в неї були якісь фізичні зносини, та не знайшов
жодних слідів боротьби. Ні засохлої крові, ні шкіри під
нігтями, та впевненим у цьому не може бути ніхто.
Я стиснула губи.
— Я тут думала, що для спусковика було б безглуздо
лишати таю рани, навіть якби він мав змогу зробити це...
охайно. Яку думку це взагалі доносить? Єдина істота, здат-
на зробити те, що зробили з нею, це...
Віктер зазирнув мені в очі.
— Атлантієць.
Зрадівши, що це сказав він, а не я, я кивнула.
— Герцог має це знати. Всякий, хто бачив оті рани,
мусив би подумати про це й замислитися, навіщо спуско-
викові імітувати те, що легко можна приписати атлан-
тійцеві.
— Тому я й не думаю, що це був спусковик, — відповів
Віктер, і мені стиснуло груди. — Я вважаю, що це був ат-
лантієць.
* **
Спусковик, що вільно ходить замком Тірман, — це вже
бентежило, але ймовірність того, що атлантієць може
дістатись його так, що ніхто й не здогадається, по-справж-
ньому жахала.
Мені хотілося знайти якісь докази на користь того, що
в нас із Віктером розігралася параноя, тож на світанку,
коли в замку було найтихіше, а Райлан стеріг кімнату
ззовні, я прокралася на головний поверх і проминула мо-
торошно тиху кухню.
Зі сходом сонця я не мусила боятися, що ненароком
зустріну лорда Мазіна чи когось із Вознесених.
104
Із крові й попелу
Увійшовши до бенкетної зали, я попрямувала ліворуч,
до других дверей, де часто зустрічалася зі жрицею Аналією
задля щотижневих занять Опинившись за ними, швидко
позирнула через тьмяно освітлений коридор на кімнату,
в якій знайшли Малессу.
Двері були зачинені.
Відірвавши від них погляд, я тихенько зачинила двері
й помчала до голого дерев’яного стільця, а тоді помітила
книжку, яку, здавалося, ніколи в житті не стала б читати
з власної волі.
Передусім тому, що можна було подумати, ніби я вже
з мільйон разів прочитала «Історію Війни двох королів
і королівства Соліс». Я перенесла книжку до єдиного
вікна і швидко її розгорнула, піднісши до слабенького
сонячного світла. Я обережно гортала тонкі сторінки, бо
знала: якщо раптом порву одну, жриця Аналія буде вкрай
невдоволена. Знайшла розділ, який шукала. Там було
всього кілька абзаців про зовнішність атлантійців, їхні
риси та здібності.
На жаль, він лише підтвердив те, що я й так знала.
Я ніколи не бачила атлантійця на власні очі — принайм-
ні не думала, що бачила, — і проблема була саме в цьому.
Атлантійці були схожі на смертних. Навіть вимерлих вов-
ченів, які колись жили в Атлантії разом з атлантійцями,
легко було прийняти за смертних, хоча смертними вони
ніколи не були. Завдяки здатності зливатися з простим
населенням, яке вони однозначно поневолювали та вби-
вали, атлантійці були смертоносними, вправними хижа-
ками. Атлантієць міг пройти зовсім поряд зі мною, а я
й не здогадалася б. Те саме стосувалося Вознесених. Боги
чомусь геть не зважали на це, коли започаткували Благо-
словення.
Поки я проглядала абзаци, одне слово привернуло мою
увагу, і в мене засмоктало під ложечкою. «Ікла». Я знала,
що там буде, та все одно прочитала відповідні речення.
Ю5
Дженніфер Л. Арментраутп
Між ід і 21 роком життя чисті нащадки атлантій-
ців виходять зі вразливого стану незрілості, в якому
активізуються злі духи в їхній крові. У цей період, поки
вони продовжують дозрівати, спостерігається три-
вожне зростання фізичної сили, а також здатності
відновлюватися після найбільш смертельних пора-
нень. Також слід зазначити, що до Війни двох королів
і вимирання вовченів проводилися ритуали встанов-
лення зв'язку між атлантійцями з певної верстви
й вовченами. Про цей зв'язок відомо небагато, проте
вважається, що такі вовчени були зобов'язані захища-
ти своїх атлантійців.
У справжнього атлантійця два зуби на верхній
щелепі перетворюються на ікла, видовжуються й за-
гострюються, проте не стають надто помітними
непризвичаєному оку.
Я згадала дві колоті рани на шиї в Малесси. Хоча
в атлантійців ікла не такі великі й помітні, як у спрагліїв,
герцог міг наказати перевірити роти в усіх у замку.
Ніде правди діти, це вже занадто.
Я продовжила читати.
З появою ікол починається наступна фаза їхнього
дозрівання, коли в них з'являється спрага. Якщо їхні
неприродні потреби задовольняються, у них різко спо-
вільнюється старіння. Вважається, що один рік жит-
тя смертного еквівалентний трьом десятиліттям
життя атлантійця. Найстарішим відомим атлан-
тійцем був Кілліан Да'Лагон, який, перш ніж померти,
прожив 2702 календарні роки.
Тобто на вигляд атлантійцеві може бути двадцять
із гаком, але насправді буде більш ніж сто, а може,
й ближче до двохсот або більше. Однак вони все одно
старіють, на відміну від Вознесених — тих благосло-
венних богами, хто припиняє старіти в тому віці, коли
дістає Благословення. Лише найстаріші з Вознесених
іоб
Із крові й попелу
здаються старшими за сорок років, і вони можуть
прожити вічність.
Однак і атлантійці, й Вознесені однаково живуть не-
мислимо довго, найближче підходять до безсмертя — до
богів.
Я навіть уявити не могла, як можна жити так довго.
Злегка похитала головою й продовжила читати.
У цей час атлантійці здатні передавати злих ду-
хів зі своєї крові смертним, створюючи жорстоких
істот-руїнників, відомих як спраглії. Спраглії мають
деякі фізичні риси своїх творців. Це прокляття переда-
ється через отруйний поцілунок...
Під отруйним поцілунком мали на увазі не зіткнення
губ двох людей. Атлантійці роблять те саме, що й спраг-
лії, хоч і не так... неохайно. Атлантійці кусають смертних
і п’ють їхню кров, аби вижити.
їхня величезна тривалість життя, сила, здатність зці-
люватися — все це походить від живлення смертними,
їхнім основним харчем. Я здригнулася.
Найпевніше, Малессу вкусив і пожер атлантієць, і це
пояснювало відсутність явного кровопролиття, а також її
неймовірну блідість.
Однак це не пояснювало, чому атлантієць відтак зла-
мав Малессі шию, по суті, вбивши її, перш ніж прокляття
встигло розповсюдитися. Навіщо атлантійцеві заважати
їй обертатись? А втім, укус був не в такому місці, яке легко
можна сховати. Укус сам по собі був пересторогою всім,
хто його побачить.
Серед нас заховався атлантієць.
Згорнувши книжку, я обережно повернула її на табу-
рет і замислилася про те, що в день мого дев'ятнадця-
тирічна Вознесіння станеться в мене самої і приблизно
в цьому віці досягають певної зрілості атлантійці. Це
не надто дивувало. Зрештою, колись наші боги були
їхніми.
107
Дженніфер Л. Арментраутп
Однак тепер боги вже не підтримують атлантійців.
Вийшовши з кімнати, я попрямувала до кухонь, але
відтак мій погляд зупинився на кімнаті, в якій знайшли
Малессу. Мені треба було повернутися до своїх апарта-
ментів, доки не почала працювати прислуга, та я цього
не зробила.
Я перейшла на той бік приміщення й подалася до две-
рей. Коли я повернула ручку, вони виявилися незамкне-
ними. Не встигла я по-справжньому замислитися, що
роблю й де перебуваю, як прослизнула досередини, зра-
дівши, що світильники на стінах омивають м’яким сяйвом
усю кімнату.
Канапа кудись поділась, і в приміщенні було порожньо.
Легкі крісла залишилися на місці, як і круглий кавовий
столик з якоюсь квітковою композицією, охайно вистав-
леною посередині. Я прокралася вперед, не знаючи досто-
ту, чого взагалі шукаю, й думаючи, чи здогадаюсь я, що це
знайшла.
Якщо не брати до уваги зникнення меблів, усе начебто
було гаразд, однак у кімнаті було навдивовижу холодно,
неначе там відчинили вікно, тільки по цей бік від бенкет-
ної зали вікон не було.
Що тут робила Малесса? Читала книжку або чекала на
когось з інших придворних дам чи, може, на леді Ішервуд?
Чи прокралася сюди, щоб зустрітися з людиною, якій до-
віряє? Напад заскочив її зненацька?
По моїй спині пробіг дрож. Я не знала, що гірше — бути
зрадженою чи заскоченою.
Ні, все-таки знала. Гірше бути зрадженою.
Я ступила вперед і різко зупинилася, позирнувши вниз.
За ніжкою одного із крісел щось було. Нагнувшись, я сяг-
нула під крісло й підібрала цей предмет. Схиливши голову
набік, провела великим пальцем по гладенькій м’якій
білій поверхні.
Це була... пелюстка.
іо8
Із крові й попелу
Коли її запах дійшов до мене, мої брови зійшлися до-
купи. Жасмин. Мені чомусь стало зле — дивина. Зазвичай
цей запах мені подобався.
Підвівшись, я поглянула на вазу і знайшла його дже-
рело. У композиції там і тут виднілося кілька білих лілій.
Ніякого жасмину. Нахмурившись, я опустила погляд
на пелюстку. Звідки вона взялася? Захитавши головою,
я підійшла до букета й доклала пелюстку до решти квітів,
а тоді востаннє оглянула кімнату. На кремовому килимі
не було крові, а вона однозначно заляпала б його, якби
пролилася.
Я гадки не мала, що роблю. Якщо тут було знайдено
докази, їх уже забрали, а якщо й не було знайдено, то я не
маю відповідного досвіду. Мені просто хотілося зуміти
зробити щось чи відшукати щось таке, що заспокоїть наші
Однак тут не можна було зробити чи знайти нічого,
крім того, що, найпевніше, було правдою, а що я думала
про правду? Так, вона часто буває страхітливою. Але прав-
да також дає владу.
А я від правди ніколи не ховалася.
* * *
Того ранку я повернулася до своєї кімнати без проблем
і врешті просиділа там цілий день; цим він не так уже
й відрізнявся від будь-якого іншого.
Ненадовго заходила Беж — доки її не викликала одна
з Паш. Нікого не було ізольовано, проте я думала, що на-
пад як мінімум сповільнить приготування до Ритуалу.
Думка, звісно, була дурнувата. Я сумнівалася, що Риту-
алу завадить навіть землетрус.
Я дуже багато думала про те, що сталося з Малессою.
А що більше я думала, навіщо герцогові брехати, буцімто
напасник був спусковиком, то логічнішим це видавалося.
Так само як те, що Філліпс, вартовий з Узвишшя, не хотів
Ю9
Дженніфер Л. Арментраут
говорити про смерть Фінлі, щоб паніка і страх не пустили
коріння й не поширилися.
Та це не пояснювало, чому герцог не був чесний із Ко-
ролівською вартою. Якщо серед нас є атлантієць, вартові
мають бути підготовлені.
Бо ж, хоча Вознесені могутні й сильні, атлантійці такі
самі, якщо не могутніші й не сильніші.
Незадовго до сутінків у мої двері постукав Райлан.
— Хочеш спробувати піти до саду? Я вирішив за-
питати.
— Не знаю. — Я позирнула на вікна. — Думаєш, це буде
дозволено?
Райлан кивнув.
— Так.
Свіже повітря й відволікання від думок справді могли
піти мені на користь. Просто здавалося, ніби... Я не знала.
Ніби вечір вийшов звичайнісіньким, хоча від убивства
Малесси не минуло й доби.
— Тобі не конче треба сидіти тут, — сказав Райлан, і я
знову поглянула на нього. — Ну, хіба що ти якраз хочеш
сидіти тут. Те, що сталося вчора ввечері з бідолашною
дівчиною та з лордом, не має жодного стосунку до того,
що тебе тішить.
Мої губи розтягнулись у легкій усмішці.
— А тобі, мабуть, набридло стояти в коридорі.
Райлан реготнув.
— Можливо.
Широко всміхаючись, я відступила.
— Дай тільки взяти покривало.
Я наділа головний убір і приготувалася всього за
кілька хвилин. Цього разу дорогою до саду нам не зава-
жало ніщо. Так, були слуги, які спинялись і витріщались,
але, поки я йшла шляхом до одного зі своїх улюблених
місць на території замку, мої турботи й нав’язливі думки,
як завжди, позвикали. Поки я перебувала у величез-
но
Із крові й попелу
йому саду, мій розум заспокоювався, і геть усі мої гри-
ініпиик
Я не думала про Малессу й атлантійця, який потрапив
до замку. Мене не переслідував образ Аґнес, яка три-
малася за обм’яклу руку чоловіка, чи того, що сталося
в «Червоній перлині» з Гоуком. Я навіть не думала про
прийдешнє Вознесіння та слова Віктера. У Саду королеви
я просто була... присутня, а не застрягала в минулому чи
майбутньому, повному здогадів.
Я не знала, чому сади звуться так, як звуться. Наскільки
мені було відомо, королева вже дуже давно не відвідувала
Масадонїї, та я підозрювала, що герцог і герцогиня назва-
ли їх так, щоб якось її вшанувати.
Живучи з королевою, я жодного разу не бачила, щоб її
нога ступала до пишних садів палацу.
Я позирнула на Райлана. Зазвичай йому не загро-
жувало ніщо, крім хіба що несподіваних злив, але того
вечора він був такий насторожений, яким я ще ніколи
не бачила його в саду. Його погляд безупинно оглядав
численні стежки. Колись я думала, що ці походи для ньо-
го нудні, та він жодного разу не поскаржився. Зате Віктер
був ладен бурчати буквально про все інше, чим ми могли
зайнятись.
Якщо подумати, то Райланові ці вилазки взагалі могли
подобатись, і не лише через те, що під час них він не стояв
у коридорі під моїми дверима.
Садом пронісся холодний вітер, який заворушив буйне
листя й підняв край мого покривала. Я пошкодувала, що
не можу зняти головний убір. Він був достатньо прозорий,
щоб я все бачила, але ходити в ньому в сутінках і пізніше
в погано освітлених місцях було важкувато.
Я проминула великий фонтан із мармурово-вапняко-
вою статуєю Діви під покривалом. Із глека в її руках не-
впинно лилася вода. Її звуки нагадували мені плюскання
хвиль, що входили до бухт моря Страуда й виходили з них.
ні
Дженніфер Л. Арментраут
Під водою у фонтані виблискували численні монети, по-
даровані богам у надії на здійснення якихось бажань.
Я наблизилася до зовнішньої частини, що зливалася
з маленьким, але густим скупченням жакарандових де-
рев, які маскували внутрішні стіни, що відділяли замок
Тірман від решти міста. Дерева були високі, до п’ятдесяти
з лишком футів заввишки, і в Масадонії цілорічно квітли
яскраві темно-сині квіти у формі сурм. Лише в найхолод-
ніші місяці, коли існував ризик снігопаду, листя з дерев
опадало, вкриваючи землю морем пурпуру. Дерева приго-
ломшували, та я цінувала їх не лише за красу, а й за те, що
вони давали.
Жакарандові дерева приховували напіврозвалену
частину стіни, через яку ми з Віктером часто непоміт-
но залишали територію замку, щоб перейти до Гаю
бажань.
Я зупинилася перед плетивом повзучих рослин, які
вилися по конструкції з дерев’яних трельяжів — такій
завширшки, якими були заввишки жакарандові дерева.
Позирнула на небо, що стрімко темнішало, а тоді твердо
подивилася вперед.
Райлан підійшов до мене ззаду.
— Ми встигли.
У мене піднялися кутики рота, а тоді моя усмішка по-
меркла.
— Сьогодні — так.
Минуло всього кілька секунд, і сонце визнало свою по-
разку перед місяцем. Від лоз відірвались останні сонячні
промені. Сотні бруньок, якими повзучі рослини були обси-
пані, затремтіли, а тоді поволі розкрилися, демонструючи
розкішні пелюстки кольору беззоряного опівнічного неба.
Нічні троянди.
Заплющивши очі, я вдихнула ледь солодкуватий аро-
мат. Найбільш пахучі вони були відразу після розкриття,
а потім — на світанку.
112
Із крові й попелу
— Вони дуже гарні, — зауважив Райлан. — Нагадують
мені...
Його репліка закінчилася придушеним стогоном.
Різко розплющивши очі, я розвернулась, і у мене в гор-
лі засів нажаханий крик: Райлан хитнувся назад зі стрі-
лою в грудях. Коли він підняв підборіддя, на його обличчі
відбився шок.
— Тікай, — видихнув він. З кутика його вуст текла цівка
крові. — Тікай.
РОЗДІЛ т
— Райлане!
Я кинулася до нього і швидко обхопила чоловіка одні-
єю рукою, щойно в нього підкосилися ноги. Важив Райлан
забагато, і, коли він упав, я повалилася разом із ним, гуч-
но гепнувши коліньми об доріжку. Не зауваживши сили
удару, я притиснула обидві руки до поранення Райлана
в намаганні зупинити потік крові. Відкрила для нього чут-
тя, очікуючи, що відчую біль.
— Райлане...
Усі слова, які я збиралася сказати, померли в мене на
язику, осівши на ньому попелом.
Я... Я не відчула нічого, і це було неправильно. Він
мусив потерпати від страшного болю, а я могла цьому
зарадити. Я могла забрати його біль, але не відчувала
нічого, а поглянувши на його обличчя, побачила те, чого
бачити не хотіла. Його очі були розплющені, а погляд
сфокусувався на небі вгорі, але не бачив його. Я замота-
ла головою, та його груди під моїми долонями не вору-
шилися.
— Ні, — прошепотіла я, тим часом як кров перетворю-
валася на лід і сльоту. — Райлане!
из
Дженніфер Л. Арментраут
Жодної відповіді, жодної реакції. Під ним по доріжці
розлилася калюжа крові, що затікала в викарбувані в ка-
мені символи. Коло, проштрикнуте посередині стрілою.
Нескінченність. Сила. Королівський герб. Я натиснула
Райланові на груди (мої руки, тремтячи, облилися кров’ю),
відмовляючись вірити...
Позаду потужно відлунив чийсь крок.
Я крутнулася в поясі. За кілька футів від мене стояв чо-
ловік, тримаючи в одній руці лука. Його обличчя закривав
каптур плаща.
— Діво, зараз ти робитимеш так, як я скажу, — про-
мовив чоловік голосом, схожим на торохтіння гравію. —
І тоді ніхто не постраждає.
— Ніхто? — видихнула я.
— Ну, більше ніхто, — виправився він.
Я витріщилася на чоловіка, а... а Райланові груди під
моїми долонями досі не рухалися. У глибині душі я розу-
міла, що вони вже більше ніколи не здіймуться. Він помер,
ще навіть не торкнувшись землі. Його не стало.
Мене пронизав біль, дуже гострий і дуже реальний.
Щось гаряче проникнуло в жили й вилилось у груди,
заповнюючи цю порожнечу. Руки припинили тремтіти.
Панічний жах і шок ослабли, а їм на зміну прийшла лють.
— Вставай, — наказав він.
Я обережно підвелася, помітивши, як моя сукня, липка
від Райланової крові, чіпляється за коліна тонких лосин
під спідницею. Коли моя рука прослизнула в розріз на
боці сукні, моє серце сповільнилося. Це та сама людина,
яка вбила Малессу? Якщо так, то це атлантієць і, щоб мати
якусь надію, треба діяти швидко.
— Зараз ми вийдемо звідси, — промовив чоловік. —
Не видавай ані звуку й не завдавай мені клопоту. Гаразд,
Діво?
Мої пальці зімкнулися на гладенькому холодному
руків’ї кинджала. Я хитнула головою.
И4
Із крові й попелу
— Добре. — Він підступив до мене на крок. — Не хочу,
щоб мені довелося завдавати тобі шкоди, та якщо ти даси
мені привід, я не вагатимуся.
Я не ворухнулася. У мені зростав жар люті, наближаю-
чись до поверхні. Райлан загинув через мене. Це був його
обов’язок як мого особистого охоронця, але загинув він
через те, що цей чоловік вирішив, ніби може мене забра-
ти. Малесса, можливо, зазнала нападу, а тоді була вбита,
і чому?
Якщо він атлантієць чи спусковик, то не вимагатиме за
мене викупу. Мною скористаються, щоб висловити попе-
редження, достоту як трьома Вознесеними, викраденими
у Трьох Річках. їх повернули пошматованими.
Тоді мені було байдуже, що задумав той чоловік. Ва-
жило лише те, що він убив Райлана, а той вважав нічні
троянди такими ж красивими, як я. А ще, можливо, саме
він убив Малессу, так недбало і зневажливо покинувши її
тіло на видноті.
— Це добре, — улесливо промовив він. — Ти гарно по-
водишся. Розумниця. Будь розумницею й далі, і це мине
для тебе безболісно.
Він потягнувся до мене...
Витягнувши кинджал із піхов, я кинулася вперед і пір-
нула під його передпліччям.
- Що за?..
Я підскочила в чоловіка за спиною і схопила його ззаду
за плащ. Угородила кинджал йому в спину, цілячись туди,
куди навчав Віктер.
У серце.
Навіть заскочений зненацька, він діяв швидко й хит-
нувся вбік, але ворушився недостатньо швидко, щоб ціл-
ком уникнути кинджала. Бризнула гаряча кров: клинок
вгруз йому в бік усього за кілька сантиметрів від серця.
Чоловік зойкнув від болю. Цей звук нагадав мені
дзявкання собаки. Коли я вирвала кинджал, із його горла
П5
Дженніфер Л. Арментраут
вихопився геть інакший звук. Низьке гарчання, від якого
поставало дибки тоненьке волосся на моєму тілі, а моє
чуття запрацювало на повну силу.
Цей звук був просто... нелюдський.
Я міцніше взялася за кинджал і спробувала ще раз до-
бре вгородити його чоловікові у спину. Він розвернувся,
і я не встигла розгледіти його кулак: на підборідді й у ку-
тику рота вибухнув біль, завадивши мені прицілитись.
Я відчула якийсь металевий смак. Кров. Кинджал врізався
чоловікові в бік; рана вийшла глибокою, та все ж недо-
статньо глибокою.
— Сука, — загарчав він і цього разу врізав мені кулаком
у скроню.
Удар був раптовий, приголомшливий. Хитнувшись
назад, я залишилася без бокового зору, а просто перед
очима затанцювали вогники. Я мало не впала й зосталася
на ногах лише завдяки силі волі. Я знала: якщо впаду, то
вже не підведуся. Цього мене також навчив Віктер.
Я спробувала прибрати вогники з-перед очей, швид-
ко закліпавши, а тим часом чоловік накинувся на мене.
З нього спав каптур плаща. Чоловік був молодий, імовір-
но, всього на кілька років старший за мене, й мав кошлате
темне волосся. Одну руку він притиснув до боку. З-поміж
його пальців точилася кров. І виходила вона з нього швид-
ко. Напевно, я зачепила щось життєво важливе.
Добре.
Його вуста вишкірились у дикому вискалі, а погляд
піднявся до моїх очей. Його очі мені було видно навіть
у світлі місяця. Вони мали колір примороженої води. Світ-
ло-блакитні й сяйливі.
— Ти за це заплатиш, — прогарчав він. Його голос став
ще різкішим, неначе йому в горлянку сипалися камінці.
Я опанувала себе. Чуття підказувало: якщо я побіжу,
він гнатиметься за мною, як усякий хижак. А якщо я знов
опинюся поряд, варто буде не схибити.
п6
Із крові й попелу
— Підійдеш до мене ще на крок — і на третій раз я по-
цілю тобі в серце.
Він засміявся, і мене обдало холодом. Сміх був надто
глибокий, надто змінений.
— Я з насолодою здеру шкіру з твоїх слабких, крихких
кісточок. Мені байдуже, що він для тебе задумав. Я скупа-
юсь у твоїй крові й радо з’їм твої нутрощі.
У мені мало не пустив коріння страх, але я не могла
йому піддатися.
— Звучить пречудово.
— О, це й буде пречудово. — Тут він усміхнувся, пока-
зуючи закривавлені зуби, й підступив на крок до мене. —
Твої крики...
З гущі дерев долинув різкий, пронизливий свист,
і чоловік замовк. Зупинився, ворушачи ніздрями. Звук
пролунав знов, і чоловік неначе завібрував від зло-
сті. Шкіра довкола його вуст поблідла, і він відступив
на крок.
За кинджал я трималася міцно, проте, поки я стежила
за чоловіком, уперто не кліпаючи, у мене почався дрож
у ногах.
Він підібрав упалий лук і скривився, випрямляючись.
Його очі знову зустрілися з моїми.
— Дуже скоро я побачуся з тобою знову.
— Не можу дочекатися, — процідила я.
Він усміхнувся.
— Обіцяю збіса добре подбати про те, щоб твоя дотеп-
ність дістала винагороду.
Я сумнівалася, що буду дуже рада одержати цю вина-
городу.
Він задкував, доки не опинився за трояндами, а тоді
розвернувся і дременув геть, хутко зникнувши серед
важких тіней, що зібралися під деревами. Я стояла на
місці, дихаючи уривчасто і швидко, готова до того, що це
виявиться якоюсь хитрістю й він чекатиме, коли я повер-
117
Дженніфер Л. Арментраутп
нуся спиною. Не знаю, як довго я там простояла, та коли
до мене дійшло, що він не повернеться, дрож уже охопив
мою руку.
Я поволі опустила кинджал, і мій погляд зачепив-
ся за бризки крові на тому місці, де стояв чоловік. Знов
уривчасто видихнувши, подивилася вгору, на троян-
ди. На оніксових пелюстках виблискували краплини
крові.
Я здригнулася всім тілом.
Зусиллям волі змусила себе розвернутися.
Райлан лежав там, де впав, з обм’яклими руками по
швах і тьмяними очима. Я відкрила рота, щоб заговори-
ти, але слів не знайшлося, та й усе одно я не знала, що
сказала б.
Я опустила погляд на кинджал і відчула, як у горлі на-
ростає крик, що впивається в мене пазурами.
«Опануй себе. Опануй себе».
Треба було знайти когось, хто допоможе Райланові.
Він не мав лежати отак надворі, та й мені не можна було
показатися комусь із закривавленим кинджалом. Ніхто
не мав знати, що я дала відсіч напасникові. Я стиснула
губи, і вони затремтіли.
«Опануй себе».
А тоді хтось неначе клацнув вимикачем, і тремтіння
припинилось, а моє серце сповільнилось. Я досі не могла
вдихнути достатньо глибоко, проте пішла вперед, нагну-
лася й витерла клинок об Райланові штани.
— Вибач, — прошепотіла я, почуваючись такою вин-
ного через скоєне, що аж мурашки по тілу побігли, хоча це
було необхідно зробити. Відчуваючи, як пульсують голова
й лице, повернула кинджал у піхви. — Зараз знайду когось
для тебе.
Відповіді не було. І не буде ніколи.
Я пішла стежкою, не розуміючи, що роблю. Моїм тілом
оволоділо якесь заціпеніння, що проникло в мене крізь
118
Із крові й попелу
пори й засіло у м’язах. Вогні у вікнах замку кликали мене
вперед, і я обійшла фонтан, а тоді різко зупинилася. Попе-
реду мене залунали кроки. Моя рука ковзнула до кинджа-
ла, пальці зімкнулися на...
—- Діво! Ми чули крики, — озвався чийсь голос. Це був
королівський вартовий, який часто стеріг придворних дам
і кавалерів. Побачивши мене, він вирячив очі. — Це... боги
милостиві, що з вами сталося?
Я зібралася відповісти, та не вимовила ні слова, бо
язик не слухався. Ще один вартовий лайнувся, а тоді повз
двох вартових промайнув ще один, вищий за них силует
із золотим волоссям і незворушним обвітреним лицем.
Віктер. Його погляд зміряв мене, затримавшись на
колінах і долонях, а відтак — на тій частині обличчя, яку
не затуляло покривало.
— Ти постраждала? — Він узяв мене за плечі — лагідно,
хоча говорив іще лагідніше. — Маківко, ти поранена?
— Це Райлан. Він...
Я підвела погляд на Віктера й раптом зупинилася:
несподівано згадалося, що казав Гоук про несподіваний
прихід смерті. Я це вже знала, та це все одно змогло мене
шокувати.
«Смерть подібна до давнього друга, який приходить
у гості — часом тоді, коли цього найменш очікуєш, а часом
тоді, коли на неї чекаєш».
Смерть і справді прийшла в гості несподівано.
* * *
~ Як це сталося? — запитала герцогиня Тірман. Вона хо-
дила залою, в якій зазвичай вітали гостей, і прикрашена
коштовним камінням квітка, що втримувала її каштанове
волосся, мерехтіла у світлі люстри. — Як хтось міг пробра-
тися в сад і мало її не викрасти?
Мабуть, так само як пробратися в замок і вбити при-
дворну даму напередодні.
Н9
Дженніфер Л. Арментраут
— Просто зараз інші обшукують внутрішню стіну, —
сказав натомість Віктер. Він стояв позаду оксамитової
канапи, на якій я сиділа із самого краю, побоюючись
заляпати кров’ю золоті подушки. — Але я вважаю, що
винуватець проникнув через ту її частину, яку пошкодили
жакарандові дерева.
ТУ саму частину, через яку ми з Віктером непомітно
виходили з території замку.
Темні очі герцогині спалахнули гнівом.
— Викорчуйте їх усі, — наказала вона.
Я охнула.
— Перепрошую, моя пані, — пробурмотів Цілитель,
обтер моє обличчя під губами вологою ганчіркою, а тоді
передав тканину Беж, яка дала йому чисту ганчірку. Беж
викликали, щойно мене завели до салону.
— То пусте, — запевнила я сивочолого чоловіка. Я зре-
агувала не на те, що робив Цілитель. Від терпкого засобу,
звісно, щипало, та річ була у вимозі герцогині Тірман. —
Оті дерева стояли там сотні років...
— І прожили довге здорове життя. — Герцогиня повер-
нулася до мене. — А ти — ні, Пенеллафі.
Вона покрокувала до мене. Спідниця її багряної сукні
зібралася довкола щиколоток і нагадала мені про кров, що
стікала в калюжу довкола Райлана. Захотілося відсахнути-
сь, але я не бажала її образити.
— Якби цього чоловіка не відлякнули, він забрав би
тебе і ти геть не переймалася б отими деревами.
Тут вона мала рацію.
Лише Віктер знав, що сталося: що я спромоглася по-
ранити чоловіка, перш ніж він утік, почувши сигнал.
Хоча розповісти про це детально було неможливо, бо
це — ризик бути викритими, Віктер сповістить Ціли-
телів у місті, що людей із такими пораненнями треба
стерегтися.
Але дерева...
120
Із крові й попелу
Може, через них і зруйнувалася стіна, та вона була та-
кою, скільки я її пам’ятаю. Я не мала сумнівів, що герцог
і герцогиня знають про стіну і просто не наказували її по-
лагодити.
— Як сильно вона постраждала? — спитала Цілителя
герцогиня.
— Поверхневі поранення, ваша милосте. Буде кілька
синців і трохи дискомфорту, але нічого довготривалого. —
Старий Цілитель підвівся, хруснувши затерплими сугло-
бами, і на його плечах повис довгий темний плащ. — Вам
неймовірно поталанило, юна Діво.
Мені не поталанило.
Я була підготовлена.
І саме тому сиділа тут лише з болем у скроні й забитою
тубою. Та я все одно кивнула.
— Дякую за допомогу.
— Можете дати їй щось від болю? — спитала герцогиня.
— Так. Звісно. — Він почовгав до своєї шкіряної торби,
що стояла на маленькому столику. — Маю ідеальний засіб.
Попорпавшись і врешті знайшовши те, що шукав, Ці-
литель дістав флакон із рожевувато-білим порошком.
— Це допоможе від будь-якого болю, та водночас
викличе сонливість. Засіб має невеличкий седативний
ефект.
Я геть не збиралася приймати те, що було в тому фла-
коні, проте його передали Беж, а вона сховала його в ки-
шені своєї сукні.
Коли Цілитель пішов, герцогиня повернулася до кана-
пи, на якій я досі сиділа.
— Покажи-но обличчя.
Втомлено видихнувши, я потягнулася до ланцюжків,
але до мене підійшла Беж і стиха мовила:
— Дозволь.
Я зібралася її спинити, та зачепилася поглядом за свої
долоні. їх витерли, щойно мене загнали до вітальні, але
121
Дженніфер Л. Арментраут
кров потрапила мені під нігті, і мої пальці досі були всіяні
цятками засохлої крові.
Райланове тіло досі лежить на подвір’ї біля троянд?
Тіло Малесси пролежало в тій кімнаті кілька годин,
а тоді його прибрали. Я замислилася, повернули її рідним
чи її тіло все-таки спалили, щоб перестрахуватися.
Беж розстебнула покривало, а тоді обережно зняла
його, щоб воно не заплуталось у пасмах волосся, які виби-
лися з вузла, що в нього я зібрала їх уранці.
Герцогиня Тірман стала переді мною на коліна і злегка
провела холодними пальцями по шкірі довкола моїх губ,
а тоді — по моїй правій скроні.
Що ти робила в саду?
— Дивилася на троянди. Як і майже щовечора. — Я по-
глянула вгору. — Зі мною завжди йде Райлан. Він не... —
Я прокашлялася. — Він навіть не бачив напасника. Стріла
влучила йому в груди, перш ніж він бодай усвідомив, що
там хтось є.
Її бездонні очі вдивилися в мої.
— Схоже, він був не такий уважний, як мусив. Його
в жодному разі не мали заскочити зненацька.
— Райлан був дуже вправний, — запевнила я. — Той
чоловік сховався...
— Твій охоронець був такий вправний, що його умерт-
вила одна стріла? — тихо запитала вона. — Той чоловік був
частково привидом і не видавав звуків? Нічим не попере-
див про себе?
Згадавши про звук, який видав чоловік, — не схожий
ні на що людське, — я відчула, як напружилася моя спина.
— Райлан був уважний, ваша милосте...
— Що я тобі казала? — підняла вона м’яко виг-
нуті брови.
Силкуючись це витерпіти, я неглибоко вдихнула.
— Райлан був уважний, Джасіндо, — виправилась я,
назвавши її на ім’я. Часом вона цього вимагала, а я ніколи
122
Із крові й попелу
не знала, коли вона захоче чи не захоче, щоб я зверта-
лася до неї на ім’я. — Той чоловік... він поводився тихо,
а Райлан...
— Був непідготовлений, ~ договорив за мене Віктер.
Я крутнула головою так швидко, що одну мою скроню
пронизав біль. Мені не вірилося в почуте.
Віктерові блакитні очі зустрілися з моїми.
— Він любив гуляти з тобою вечорами в саду. Ніколи
не думав, що трапиться якась загроза, і, на жаль, занадто
розслабився. Події минулого вечора мали б змінити ситу-
ацію.
Події минулого вечора змінили ситуацію. Райлан по-
стійно оглядав територію. У мене згорбилися плечі, а тоді
мій мозок запрацював у іншому напрямку. Ієн.
— Будь ласка, нічого не кажіть моєму братові. —
Я дивилася то на герцогиню, то на Віктера. — Не хочу,
щоб він непокоївся, а він непокоїтиметься, хоча в мене
все гаразд.
— Пенеллафі, мені доведеться повідомити королеву
про те, що сталося. Сама знаєш, — відповіла герцогиня. —
А я не можу прослідкувати за тим, кому вона розповість.
Якщо їй видасться, що Ієн має це знати, вона йому роз-
каже.
Я занурилася в себе ще глибше.
Кінчики її холодних пальців торкнулися моєї щоки —
лівої. Я знову повернулася до герцогині.
— Пенеллафі, ти розумієш, яка ти важлива? Ти Діва.
Тебе було обрано богами. Вознесіння сотень придвор-
них дам і кавалерів по всьому королівству прив’язані до
твого. Це буде найбільше Вознесіння від часів першого
Благословення. Райлан і всі королівські вартові знають,
що опинилося б під загрозою, якби з тобою раптом щось
трапилося.
Герцогиня мені подобалася. Вона була добра, зовсім
не така, як її чоловік, і я на одну коротесеньку мить ви-
123
Дженніфер Л. Арментраутп
рішила, що герцогиня справді тривожиться за мене як за
людину, та її найбільше турбувало моє символічне зна-
чення. Те, що буде втрачено, якщо зі мною раптом щось
станеться. Не лише моє життя, а й майбутнє сотень людей,
які невдовзі мали вознестися.
Гірше ж за все було те, що мені стало сумно, хоча я була
надто розумна для цього.
— Якби спусковики якимось робом зупинили це Воз-
несіння, це стало б їхнім найбільшим тріумфом. — Вона
підвелася й пригладила сукню обома руками. — Це був би
дуже жорстокий удар по наших королеві, королю й богах.
— То ви... ви вважаєте, що він був спусковиком? — за-
питала Беж. — Що він не намагався викрасти її заради
викупу?
— Стріла, якою поцілили в Райлана, була позначена, —
відповів Віктер. — На ній була обіцянка Темного.
Його обіцянка.
Повітря у мене в горлі застрягло, а мій погляд швидко
перейшов до очей Беж. Я знала, що це означає.
Із крові й попелу
Ми повстанемо.
Це була його обіцянка своєму народу та своїм прибічни-
кам, розсіяним по всьому королівству, що вони повстануть
знов. Обіцянка, нашкрябана на сплюндрованих вітринах
у кожному місті й вирізьблена на кам’яній оболонці того,
що залишилося від маєтку Золотий Гребінь.
— Мушу бути з тобою відвертою, — промовила герцоги-
ня і глипнула в бік Беж. — І сподіваюся, що те, що я зараз
скажу, не почне передаватися з вуст в уста.
— Звісно, не почне, — пообіцяла Беж, тим часом як
я кивнула.
— Є... підстави вважати, що вчорашній напасник був
атлантійцем, — сказала вона, і Беж різко, шумно вдихну-
ла. Я ніяк не відреагувала на цю новину, бо ми з Віктером
це вже запідозрили. — Ми не хочемо, щоб ця звістка дуже
124
Із крові й попелу
поширилася. Це спричинило б таку паніку... ну, вона
не пішла б нам на користь.
Я позирнула на Віктера й зауважила, що він пильно
стежить за герцогинею.
— Гадаєте, він і прийшов по мене сьогодні? Та сама
людина, що винна в загибелі Малесси?
— Не можу сказати, чи була то та сама людина, проте
ми вважаємо, що винний у тому, як ганебно повелися з на-
шою придворною дамою, належав до групи, яка прийшла
сюди вчора, — пояснила вона й пішла до креденса попід
задньою стіною. Налила собі прозорого напою зі скляного
графина. — Коли в замку пошукали осіб, яким тут не міс-
це, ми вирішили, що зловмисник пішов, а його дії мали на
меті показати, як легко їм сюди проникнути. Ми вважали,
що безпосередня загроза зникла.
Вона сьорбнула свій напій і ковтнула, скрививши губи.
— Ясна річ, ми помилялися. Може, в замку їх уже й не-
має, зате вони є в місті. — Герцогиня повернулася лицем
до мене. Її шкіра, й без того алебастрова, стала ще бліді-
шою. — Темний прийшов по тебе, Пенеллафі.
У мене на мить зупинилося серце, і я здригнулася.
— Ми тебе захистимо, — вела вона далі. — Проте я не
здивувалася б, якби король і королева, дізнавшись про те,
що сталося, вжили рішучих заходів, щоб тебе убезпечити.
Тебе можуть викликати до столиці.
РОЗДІЛ 8
— Не думаю, що чоловік, якого я бачила в саду, був Тем-
ним, — сказала я Віктерові, коли ми вийшли з вітальні
й пішли попід великими білими знаменами з витисненим
золотом королівським гербом. Віктер проводив нас із Беж
до моєї кімнати. — Кажучи, що він, по суті, з’їсть певні ча-
125
Дженніфер Л. Арментраут
стани мого тіла, він згадував ще когось — казав, що плани
цієї людини йому байдужі. Якщо за цим стоїть Темний, то,
гадаю, людина з планами — це він і є.
— Підозрюю, що той, хто перебував у саду, був спуско-
виком, — зізнався Віктер, поклавши долоню на руків’я
короткого меча й оглядаючи широку залу так, ніби за гор-
щиками з ліліями та статуями в ній ховалися спусковики.
Купкою стояли кілька придворних дам. Коли ми йшли
повз них, їхні голоси стишилися. Деякі з них приклали
долоні до вуст. Якщо вони не чули, що сталося, то тепер
зрозуміли, що сталося щось іще, побачивши, як заляпана
кров’ю моя сукня.
— Треба було йти старим шляхом, — пробурчала я.
Мене рідко бачила котрась із них, і розповідь про мене
в такому вигляді стане пліткою тижня.
— Не зважай на них.
Беж посунулася так, щоб затулити мене майже повні-
стю, доки ми не перейдемо залу. При ній досі був білий
флакон, хоча вона й знала, що я не збираюся ним кори-
стуватися.
— А може, воно й добре, що вони це бачать, — вирі-
шив за мить Віктер. — Те, що сталося вчора й зараз, може
правити за вчасне нагадування, що зараз неспокійні
часи. Ми всі маємо бути насторожі. Ніхто не убезпечений
по-справжньому.
У мене по спині пробіг легкий дрож. Заціпеніння досі
нікуди не поділось, і все це здавалося нереальним, доки
я не згадала про Райлана. У грудях заболіло сильніше, ніж
у пом’ятій щелепі та скроні.
— Коли... коли з Райланом попрощаються?
— Швидше за все, вранці, — Віктер опустив погляд на
мене. — Ти знаєш, що тобі туди не можна.
Вознесених, так само як і придворних дам і кавалерів,
не чекали на похоронах вартових. Ба більше, так просто
було не можна.
126
Із крові й попелу
— Він був моїм особистим охоронцем, і він був... він
був моїм другом. Мені байдуже, що можна й що не можна.
Я не прийшла на похорон Ганнеса через протокол, хоч
і хотіла туди піти.
Через це мене досі гризло почуття провини, зазвичай о
третій ранку, коли я не могла спати.
— Я хочу бути там заради Райлана.
Беж явно хотілося з цим посперечатись, але вона роз-
важливо мовчала. Віктер просто зітхнув.
— Ти знаєш, що його милість цього не схвалить.
— Він рідко щось схвалює. Це може стати ще одним
пунктом у його дедалі більшому списку того, чим я його
розчарувала.
— Маківко, — застеріг Віктер і зціпив зуби, нагадуючи
мені про нашу суперечку напередодні ввечері. — Мо-
жеш і далі поводитися так, ніби сердити герцога —
це дрібниці, але ти знаєш, що від цього його гнів не по-
легшає.
Я завжди це знала, та це нічого не змінювало. Я була
більш ніж готова витерпіти будь-які наслідки, так само як
і допомагаючи зараженим спрагліями.
— Мені байдуже. Райлан загинув у мене перед носом,
а я нічого не могла вдіяти. Я витерла... — мені урвався го-
лос. — Я витерла об його одяг свій клинок.
Коли ми ввійшли до передпокою, Віктер зупинився
й поклав руку мені на плече.
— Ти зробила все що могла. — Злегка потиснув. — Ти
зробила те, що мусила. Ти не винна в його смерті. Маківко,
він виконував свій обов’язок. Так само як я, якби загинув,
боронячи тебе.
У мене зупинилося серце.
— Не кажи так. Ніколи так не кажи. Ти не загинеш.
— Але колись та й помру. Може, мені пощастить і бог
Рейн прийде по мене, поки я спатиму, а може, я загину від
меча або стріли. — Його погляд зустрівся з моїм, попри по-
127
Дженніфер Л. Арментраут
кривало, і в мене в горлі засів клубок. — Байдуже, як і коли
це станеться, — твоєї провини, Маківко, в цьому не буде.
І не марнуй ані миті на почуття провини.
Його обличчя розпливлося через сльози. Я й помис-
лити не могла, як це — щоб із Віктером щось сталося.
Втратити Ганнеса, а тепер ще й Райлана (а вони були геть
не такі близькі мені, як Віктер), уже було доволі тяжко.
Якщо не брати до уваги Беж, Віктер був єдиною людиною
в моєму житті, яка знала, чому я не сплю ночами й чому
мені потрібно відчувати, що я здатна себе захистити. Він
знав більше, ніж мій рідний брат. Це буде все одно що
знову втратити батьків, тільки гірше, бо спогади про ма-
тір і батька, їхні обличчя й голоси меркли з плином часу.
Вони навіки залишилися в минулому, стали звичайними
привидами себе колишніх, а Віктер існував у теперішньо-
му, яскравий і зрозумілий до дрібниць.
— Скажи, що розумієш це, — промовив він уже м’якіше.
Я цього не сказала, та все ж таки кивнула, бо йому тре-
ба було це побачити.
— Райлан був хорошою людиною. — Його голос трохи
охрипнув, а очі на мить сповнилися скорботи, доводячи,
що Райланова смерть його таки зачепила. Він просто був
надто вправний, щоб це показувати. — Знаю, коли ми були
з її милістю, можна було подумати, ніби я так не вважаю.
Я не відмовляюся від своїх слів. Райлан занадто розсла-
бився, та це може статися з найкращими серед нас. Він
був добрим вартовим і переймався тобою. Він не хотів би,
щоб ти почувалася винною. — Віктер ще раз стиснув мені
плече. — Ходімо. Тобі треба почиститися.
Щойно ми дійшли до моєї кімнати, Віктер перевірив
приміщення, пересвідчуючись у тому, що вихід на старі
сходи для слуг замкнено. Думка про те, що він уважав за
потрібне перевірити моє помешкання, серйозно бентежи-
ла, проте я вирішила, що він виходить із того, що обереж-
ність зайвою не буває.
128
Із крові й попелу
Перш ніж він нас покинув, я згадала дещо зі сказаного
герцогинею.
— Та група, про яку казала герцогиня... Ти знаєш, хто
вони?
— Не знав ні про яку групу. — Віктер поглянув на Беж,
яка саме заносила до ванної кімнати оберемок свіжих
рушників. Він часто говорив перед нею відверто, та це...
ця ситуація загалом видавалася інакшою. — А втім, я не
маю актуальних відомостей про все, що відбувається, тож
не можна сказати, що це дивує.
— Отже, герцог просто намагався уникнути паніки, —
припустила я.
— Герцогиня завжди була відвертіша, та він, гадаю,
розповів правду командувачеві. — Віктер зціпив зуби. —
Мені мали сказати негайно.
Мали сказати, і байдуже, що він уже запідозрив правду.
— Спробуй відпочити. — Він поклав руку мені на пле-
че. — Якщо щось знадобиться, я буду під дверима.
Я кивнула.
Мені швидко набрали гарячу ванну, яку поставили біля
каміна, а відтак Беж прибрала забруднену сукню. Я біль-
ше не хотіла бачити ту одіж. Занурившись у воду, від якої
йшла пара, я заходилася шкрябати собі долоні й перед-
пліччя, доки вони не порожевіли від жару й тертя. Раптом
у мене в голові виринув образ Райлана, той шокований
погляд, яким він витріщився на свої груди.
Замруживши очі, я занурилася глибше, так, що вода
накрила мене з головою. Я трималася під водою, доки
легені не запалали, а Райланове обличчя не зникло з-пе-
ред очей. Лише тоді я дозволила собі виринути. І зоста-
лася на поверхні, притиснувши побиті коліна до грудей,
доки шкіра не вкрилася зморшками, а вода не почала
остигати.
Я встала з ванни, надягнула цупкий халат, який зали-
шила Беж на табуреті неподалік, і босоніж почалапала по
129
Дженніфер Л. Арментраутп
зігрітому вогнем камінню до самотнього дзеркала. Стер-
ши долонею трохи пари, вдивилась у свої зелені очі. Цей
колір передав нам з Ієном батько. У нашої матері очі були
карі. Я це пам’ятала. Королева якось сказала мені, що,
якщо не брати до уваги очей, я копія матері в моєму віці.
У мене її вольове чоло й овальне обличчя, різко окреслені
вилиці й повні вуста.
Я нахилила вбік щоку. Легке почервоніння й синці на
шкірі вздовж скроні й у кутику рота були ледь помітні. Те,
чим натер шкіру Цілитель, неабияк прискорило процес
загоєння.
Напевно, цією ж сумішшю я загоювала рубці, які аж
надто часто прикрашали мою спину.
Викинувши цю думку з голови, я поглянула на ліву
щоку. Вона теж уже загоїлась, але на ній залишився
слід.
Я нечасто дивилася на шрами, але тепер таки дивила-
ся. Оглянула зиґзаґ на шкірі — рожевий, але блідіший за
мою шкіру зазвичай, — що починався нижче лінії росту
волосся й перетинав мені скроню, мало не зачепивши ліве
око. Слід від загоєного ушкодження закінчувався біля
носа. Ще одна, коротша рана була вище, перетинала мені
чоло і брову.
Я підняла вологі пальці та притиснула їх до довшого
шраму. Завжди вважала свої очі й вуста завеликими для
цього обличчя, проте королева казала, що мою матір ува-
жали великою красунею.
Королева Ілеана завжди говорила про мою матір із бо-
лісною любов’ю. Вони були близькі одна до одної, і я зна-
ла: королева шкодує, що задовольнила єдине материне
прохання.
Надала їй дозвіл відмовитися від Вознесіння.
Моя мати була придворною дамою, відданою до двору
під час Ритуалу, але батько не був лордом. Вона віддала
перевагу батькові перед Благословенням богів, а таке ко-
130
Із крові й попелу
хання... ну, я не мала такого досвіду. Напевно, не матиму
ніколи, та й сумнівно, що його має більшість людей, хай
що чекає на них у майбутньому. Мамин учинок був чимось
нечуваним. Мама була першою й останньою людиною
в історії, яка вдалася до такого.
Королева Ілеана не раз казала: якби моя мати вознес-
лася, то могла б і пережити ту ніч, але тієї ночі, ймовірно,
не було б узагалі. Я не стояла б тут. Та й Ієн теж. Вона
не вийшла б за нашого батька й, вознісшись, не народи-
ла б дітей.
Думки королеви не мають тут жодного значення.
Зате, якби мої батьки знали, як захистити себе, коли по
наші душі тієї ночі прийшов туман, можливо, вони обоє
досі були б живі. Саме тому я тепер стояла тут, а не була
полонянкою того, хто жадав скинути Вознесених і заради
цього був більш ніж готовий проливати кров. Якби Малес-
са вміла захищати себе, то, можливо, скінчила б так само,
та в неї принаймні був би шанс.
Я знову зустрілася поглядом зі своїм віддзеркаленням.
Темний мене не забере. Щоб дотримати цієї обітниці,
я була ладна вбивати й померти сама.
Я опустила руку, а тоді поволі відвернулася від дзер-
кала. Перевдягнулась у сукню, залишивши біля дверей
лампу, що світила, і залізла в ліжко. Щонайбільше за
двадцять хвилин у суміжні двері тихо постукали й пролу-
нав голос Беж.
Я перекотилася в бік входу.
— Я не сплю.
Беж прослизнула досередини й зачинила за собою
двері.
— Я... Я не могла заснути.
— А я ще й не намагалася, — зізналась я.
— Якщо ти втомлена, я можу повернутися до своєї кім-
нати, — запропонувала вона.
— Ти ж знаєш, що я найближчим часом не засну.
131
Дженніфер Л. Арментраут
Я поплескала долонею по місцю поряд із собою.
Перебігши коротку відстань до нього, вона підхопила
край ковдри та прослизнула під неї. Перевернулася на бік,
лігши обличчям до мене.
— Я досі про все думаю, а мене ж навіть не було там.
Не уявляю, що коїться в голові у тебе. — Вона ненадовго
замовкла. — Мабуть, думаєш про щось пов’язане з крива-
вою помстою.
Я всміхнулася попри все, що сталося.
— Не можу сказати, що це геть не так.
— Я в шоку, — відказала Беж, а тоді її усмішка по-
меркла. — Я все думаю про те, яким нереальним це зда-
ється. Спершу Малесса, а тепер Райлан. Я бачила його
відразу після вечері. Він був живий і здоровий. Учора
вранці пройшла повз Малессу. Вона всміхалася й здава-
лася щасливою, несла букет. Здається... У мене в голові
не вкладається, що їх не стало. Ось вони є, а ось раптом
зникли.
Беж належала до тих нечисленних людей, яких смерть
не торкнулась особисто. Її батьки, старший брат і старша
сестра були живі. Якщо не брати до уваги Ганнеса, жодна
людина, яку вона добре знала чи часто бачила, не помер-
ла.
Однак я була знайома зі смертю аж надто добре, і вона
все одно мене шокувала, та й від цього, як також казав
Гоук, вона не ставала менш жорстокою чи безжальною.
Я ковтнула.
— Не знаю, як це було в Малесси.
Зате я знала, що це мало бути жахливо, хоча, якби я так
сказала, краще від цього не стало б.
— Зате з Райланом усе відбулося швидко. Двад-
цять-тридцять секунд, — пояснила я. — А тоді його
не стало. Болю було небагато, а той, який він таки відчув,
швидко скінчився.
Беж глибоко вдихнула й заплющила очі.
132
Із крові й попелу
— Він мені подобався. Не такий строгий, як Віктер, і не
такий відсторонений, як Ганнес і всі інші. З ним можна
було поговорити.
— Знаю, — прошепотіла я, відчуваючи, як пече в горлі.
Беж помовчала кілька секунд, а тоді сказала:
— Темний.
Розплющила очі.
— Здавалося, він радше...
— Легенда?
Вона кивнула.
— Не можна сказати, ніби я в нього не вірила. Просто
про нього так говорять, ніби це якесь казкове страховись-
ко. — Вона зручно вмостилася, підтягнувши ковдру до
підборіддя. — А що, як у саду був Темний і тобі вдалося
його поранити?
— Це було б... доволі круто, і я до кінця світу хвалила-
ся б цим перед тобою й Віктером. Але я вже казала, що так
не думаю.
— Дякувати богам, ти знала, що робити. — Беж потяг-
нулася на інший бік ліжка, знайшла мою долоню й потис-
нула. — Якби не...
— Знаю. — У такі моменти важко було згадувати, що
нас пов’язав між собою й тримає разом обов’язок. Я потис-
нула їй руку у відповідь. — Просто радію, що тебе зі мною
не було.
— Була б рада сказати, що хотіла б бути там, щоб тобі
не довелося зіткнутися з цим самій, але насправді тішуся,
що мене там не було, — зізналася Беж. — Я лише вереща-
ла б, відвертаючи твою увагу.
— Неправда. Я показувала тобі, як користуватися
кинджалом...
— Коли тобі показують основи володіння клинком —
це одне, а коли ти потім орудуєш ним проти іншої живої
людини — це зовсім інше. — Вона прибрала руку. — Я од-
нозначно стояла б на місці й волала б. Мені не соромно
133
Дженніфер Я. Арментраут
це визнавати, а мої крики, мабуть, швидше привернули б
увагу вартових.
— Ти захистила б себе. — Я цілком у це вірила. —
Я бачила, якою лютою ти стаєш, коли залишається всього
одне тістечко.
Вона засміялась, і шкіра довкола її очей зморщилася.
— Але ж це тістечко. Заради останнього тістечка я на-
віть герцогиню з балкона зіштовхнула б.
У мене вирвався короткий смішок.
Поки Беж гралася з ниткою, що вибилася з ковдри,
на її обличчі знову ненадовго з’явилася й померкла
усмішка.
— Як гадаєш, король і королева викличуть тебе до
столиці?
У мене в плечах напружилися м’язи.
— Не знаю.
Це було не так.
Якщо вони вирішать, що мені небезпечно залишатися
в Масадонії, то вимагатимуть від мене повернення до сто-
лиці, хоча до мого Вознесіння ще майже рік.
Але холод у мене в грудях розійшовся по всьому моєму
тілу не через це. Герцогиня вже довела, що головна про-
блема — зробити так, щоб Вознесіння не зірвали. Подбати
про це можна було в один спосіб.
Королева могла попрохати богів прискорити Воз-
несіння.
* * *
Невдовзі після світанку, коли сонце світило яскраві-
ше, ніж будь-коли на моїй пам’яті так близько до зими,
я стояла поряд із Віктером. Ми перебували біля підніжжя
Невмирущих пагорбів, під Храмами Рагара, Вічного бога,
та Айони, богині переродження. Храми височіли над
нами, збудовані з найчорнішого каменю родом з Далекого
Сходу й такі завбільшки, як замок Тірман. їхня тінь займа-
134
Із крові й попелу
ла півдолини, та не доходила до того місця, де стояли ми.
Боги неначе осявали нас світлом.
Ми мовчки споглядали, як тіло Райлана Кіла, загорну-
те в полотно, здіймають на багаття.
Коли я прийшла до Віктера не підготовленою до тре-
нувань, а вдягненою в біле й під покривалом, він не став
сперечатися. Знав, що не відмовить мене від цього, й не
сказав нічого, поки ми йшли туди, де проводили похо-
рони всіх мешканців Масадонії. Хоча багато хто вражено
глипав на мене, ніхто не поцікавився, чому я тут, поки ми
прямували до багаття. Та й навіть якби хтось щось сказав,
це не вплинуло б на моє рішення. Прийти туди було моїм
обов’язком перед Райланом.
Ми стояли в задніх рядах невеликого натовпу, ото-
чені бійцями Королівської варти й вартовими з Узви-
шшя. Підходити ближче мені не хотілося з поваги до
вартових. Мені Райлан був особистим охоронцем, дру-
гом, зате їм був братом, і на них його смерть вплинула
інакше.
Коли верховний жрець у білому заговорив про силу
та сміливість Райлана, про славу, яку він знайде в товари-
стві богів, про вічне життя, що чекає на нього, крижаний
біль у мене в грудях посилився.
На вогнищі, поки жрець оббризкував його тіло олією
й сіллю, Райлан здавався дуже малим, неначе зменшився.
Повітря наповнилося солодкими пахощами.
Вийшов уперед командувач Королівської варти, Ґріф-
фіт Джансен. Він ніс уперед єдиний смолоскип, а в нього
на плечах розвівався на вітрі білий плащ. Командувач
Джансен повернувся в наш бік і зачекав. Лише за мить до
мене дійшло чому.
Віктер.
Запалювати вогнище доведеться йому, бо саме він
співпрацював із Райланом найтісніше. Віктер уже почав
виходити вперед, але спинився й різко перевів погляд на
135
Дженніфер Л. Арментраут
мене. Йому явно не хотілося мене покидати, хоча мене
оточували десятки вартових, та й було дуже сумнівно, що
щось трапиться.
О боги, тут до мене дійшло: моя присутність не дає йому
задовольнити бажання чи потребу вшанувати загиблого.
Мені й на думку не спадало, що саме тому він попервах
опирався думці про мій прихід напередодні, але я навіть
не замислювалась, як це вплине на нього.
Відчувши себе егоїстичною заразою, я зібралася сказа-
ти Віктерові, що буду в безпеці, поки він ушановуватиме
загиблого.
— Яїї захищу, — промовив глибокий голос позаду
мене. Цей голос не мав бути мені знайомим, але таки був.
У мене обірвалися нутрощі так, ніби я стояла на карни-
зі, а серце тим часом прискорилося. Мені навіть не треба
було розвертатися, щоб зрозуміти, хто це.
Гоук Флінн.
О боги.
Після всього, що сталося, я мало не забула про Гоука.
Ключове слово — «мало», бо того ранку я відразу після
пробудження пошкодувала, що не зачекала на його повер-
нення до «Червоної перлини».
Надто вже лякало те, що мене могли забрати й вико-
ристати в якийсь жахливий спосіб, як тільки заманеться
моїм ворогам, або ж убити, перш ніж я встигну звідати все
те, про що інші говорили тільки пошепки.
Сталевий блакитно-сірий погляд Віктера ковзнув мені
за плече. Одну довгу напружену мить кілька вартових
мовчки на нас дивилися.
— Справді?
— Не шкодуючи ні меча, ні життя, — відповів Гоук
і став пліч-о-пліч зі мною.
Коли я почула його обіцянку, у мене знов обірва-
лися нутрощі, хоча я знала, що так кажуть усі вартові, хоч
з Узвишшя, хоч ті, які захищають Вознесених.
136
Із крові й попелу
— Командувач казав мені, що ти один із найкращих на
Узвишші. — Віктер говорив тихо, крізь зуби, так, що його
чули тільки Гоук і я. — Казав, що аж надто давно не бачив
такого вправного поводження з луком чи мечем.
— Я добре виконую свою роботу.
— І в чому вона полягає? — зухвало спитав Віктер.
— У вбивствах.
Проста, коротка відповідь із вуст, які здавалися рівною
мірою м’якими й жорсткими, вражала. Але одна невелика
репліка мене не лякала. Зовсім навпаки, і це, напевно,
мало б мене збентежити. Чи принаймні стривожити.
— Вона — майбутнє королівства, — застеріг Віктер,
і я зіщулилася від дивної суміші зніяковіння з ніжністю.
Він сказав те, що сказали б усі від герцогині до королеви,
але він, як я знала, сказав це через те, хто я така, а не що
я символізую. — Ось хто стоїть поряд із тобою.
— Я знаю, хто стоїть поряд зі мною, — відказав Гоук.
З моєї горлянки мало не вирвався істеричний смішок.
Він справді гадки не мав, хто стоїть поряд із ним. Милістю
богів я змогла втримати той смішок.
— Зі мною вона в безпеці, — додав Гоук.
Так.
І ні.
Віктер поглянув на мене. Я зуміла хіба що кивнути. Го-
ворити я не могла. Якби заговорила, Гоук міг би впізнати
мій голос, а тоді... о боги, я навіть помислити не могла, що
станеться.
Востаннє кинувши застережний погляд на Гоука,
Віктер розвернувся на підборах і побрів до вартового, який
тримав смолоскип. Коли я наважилася швидко позирнути
в бік Гоука, моє серце не сповільнилось.
Я відразу пошкодувала, що на нього глянула.
На яскравому світанковому сонці його обличчя із за-
чесаним назад синяво-чорним волоссям здавалося суво-
рішим, різкішим і чомусь іще прекраснішим. Лінія його
137
Дженніфер Л. Арментраут
вуст була тверда. Жодного натяку на ямочки. Одягнений
він був у ту саму чорну форму, що була на ньому тієї ночі
в «Червоній перлині», тільки тепер до неї додавались
обладунки вартових з Узвишшя, виготовлені зі шкіри
й заліза, а на поясі висіли палаш і геліотроповий клинок
темно-рубінового кольору.
Чому він виявив бажання за мною наглядати? Тут же
є королівські вартові. Десятки вартових, які мали б так
вчинити. Я окинула поглядом юрбу й усвідомила, що в ній
ніхто не дивиться в мій бік довго, а тоді замислилася чому:
чи то через те, що мене так рідко бачать, чи то люди боять-
ся, що герцог чи боги їх покарають, якщо на мене просто
подивитися.
Обов’язок вимагав від них віддати життя за людину,
яку можна тяжко зневажити задовгим поглядом або на-
ближенням без дозволу. Неприємна іронія цієї ситуації
лежала на моїх плечах важким тягарем.
Однак із Гоуком усе було інакше.
Він аж ніяк не міг знати, що в «Червоній перлині» була
я. Він досі не чув, як я розмовляю, а ще я сумнівалася, що
в мене настільки впізнавані підборіддя й рот.
Герцогиня казала, що він прибув зі столиці з блискучи-
ми рекомендаціями й, імовірно, стане одним із наймолод-
ших королівських вартових. Якщо Гоук хоче саме цього,
така добровільна робота йому точно допоможе. Зрештою,
в Королівській варті якраз раптово, несподівано знайшла-
ся вакансія.
І яка ж це похмура думка!
Біля його підборіддя напружився м’яз. Це ненадовго
мене зачарувало, а тоді я згадала, чому прийшла —
не для того, щоб витріщатися на Гоука з-за покривала.
Я перевела погляд на Віктера, який саме наближався до
вогнища.
Коли він опустив смолоскип, я неглибоко вдихнула
й відчула бажання поглянути деінде, заплющити очі.
138
Із крові й попелу
Та не зробила цього. Я побачила, як полум’я облизало
трут, а тоді тиша наповнилася потріскуванням хмизу.
Коли вогонь ураз спалахнув і розійшовся тілом Райлана,
у мене стиснулися нутрощі, а Віктер опустився перед ба-
гаттям на одне коліно, схиливши голову.
— Твоя присутність робить йому велику честь. — Гоук
заговорив тихо, але його слова заскочили мене зненацька.
Я крутнула головою в його бік. Він дивився на мене зго-
ри вниз, і його очі були такі ясні, ніби то боги власноруч
шліфували бурштин і створили їх. — Твоя присутність —
велика честь для всіх нас.
Я відкрила рота, щоб сказати йому, що Райланові
та всім їм належиться значно більше, ніж така честь, як
моя присутність, але зупинилася. Не могла я так ризику-
вати.
Погляд Гоука ковзнув по моїй нижній щелепі й затри-
мався на кутику рота. Я знала, що шкіра там запалена.
— Ти постраждала. — Це було не запитання, а твер-
дження, вимовлене з гранітною твердістю в голосі. —
Можеш бути певна, що це ніколи не повториться.
РОЗДІЛ 9
Коли я пірнула донизу і крутнулася, а довкола мене май-
нула довга товста коса, мою шкіру змочив піт. Я хвицну-
лась і влучила босою стопою у Віктерову гомілку збоку.
Заскочений зненацька, він похитнувся вбік, а тим часом
я різко підвелася поряд. Він зібрався завдати удару у від-
повідь, але застиг. Його погляд опустився на кинджал,
який я приклала до його горла.
Кутики його рота опустилися.
Я всміхнулася.
— Перемогла.
139
Дженніфер Л. Арментраут
— Головне тут — не перемога, Маківко.
— Та невже?
Я опустила кинджал і відступила.
— Головне тут — виживання.
— Але хіба перемога — це не воно?
Він скоса поглянув на мене, витираючи чоло перед-
пліччям.
— Гадаю, можна й так сказати, але воно ніколи не бу-
ває грою.
— Знаю.
Я вклала кинджал у піхви на стегні. Вдягнена в товсті
лосини та стару Віктерову сорочку, пройшла кам’яною
підлогою до старого дерев’яного столу. Взяла склянку
з водою й добряче приклалася до неї. Якби в такому одязі
можна було ходити цілий день щодня, я була б щаслива.
— Але, якби це була гра, я все одно перемогла б.
— Маківко, ти взяла гору лише двічі.
— Так, але обидва рази могла розітнути тобі шию. Ти
взяв гору тричі, та в тебе не вийшло б нічого більшого за
поверхневі рани.
— Поверхневі рани? — Він несподівано, різко регот-
нув. — Лише ти могла подумати, що випускання нутро-
щів — це жалюгідна поверхнева рана. Ти геть не вмієш
програвати.
— А це ж наче не було грою.
Він пирхнув.
Дивлячись на нього й усміхаючись на весь рот, я зни-
зала плечима. У сонячному світлі, що лилось у відчинені
вікна, танцювали порошинки. Шибки у вікнах уже давно
прибрали, і в залі взимку панували протяги й мало не мо-
роз, а влітку — нестерпна спека. Зате тут нас ніхто ніколи
не шукав, тож з екстремальними перепадами температур
цілком можна було змиритися.
Надворі був ранок наступного дня після похорону Рай-
лана, такий ранній, що більша частина замку ще не вору-
140
Із крові й попелу
шилася. Майже весь персонал і мешканці твердині
жили за розпорядком Вознесених, і слуги, так само як
і герцог із герцогинею, вважали, що я досі в ліжку. Де я,
знала лише Беж. Цього не знав навіть Райлан, оскільки
ранкове чергування зі мною завжди діставалося Вік-
терові.
— Як твоя голова? — запитав він.
— Нормально.
Він вигнув світлу брову.
— Ти правду кажеш?
У мене залишився тільки блідий блакитнувато-ба-
гряний синець над скронею. Шкіра довкола рота вже
не червоніла. Усередині щоки був поверхневий поріз,
у який, здавалося, заходила будь-яка дрібка солі, та поза
тим у мене все було нормально. Я не стала б це визна-
вати, проте значною мірою до цього, певно, доклався
Віктер: учора він порадив мені не напружуватись і від-
почити.
Після похорону Райлана я провела цілий день у своїх
покоях, читаючи одну з книжок, які принесла мені Беж.
То була історія про двох закоханих, нещасливих, але
пов’язаних долею. Том потрапив до категорії «Те, що
Пенеллафі читати зась», а до неї належало практично
все, де немає якогось освітнього матеріалу чи наста-
нов богів. Я дочитала роман увечері й замислилася, чи
не може Беж принести мені ще один. Це було сумнівно.
Підготовка до майбутнього Ритуалу поглинала чималу
частку її вільного часу. Коли Беж не могла принести мені
книжку для читання, я просто прокрадалася до Атенею
й брала що хотіла. До того ж з огляду на спробу викра-
дення й те, що спіткало Малессу, я не хотіла, щоб вона
десь вешталася.
Тобто мені також не варто було вештатися без охорони,
та Атеней стояв не надто далеко. Всього за кілька кварталів
від замку, куди легко було дійти крізь Гай. У маскуванні
141
Дженніфер Л. Арментраут
ніхто не впізнавав у мені Діву, та робити щось подібне так
скоро після нападу все одно здавалося надто ризикованим
і дурнуватим.
— Учора ввечері поболювало, та відколи я прокинула-
ся, не боліло. — Я трохи помовчала. — Удар у того чолов’я-
ги був слабкий.
Віктер, підійшовши до мене, пирхнув і вклав короткий
меч у піхви.
— Добре поспала?
Я замислилася, чи не збрехати.
— А я схожа на невиспану?
Він зупинився переді мною.
— Ти рідко коли спиш добре. Гадаю, те, що сталося
з Райланом, зіубно вплинуло на твій графік сну, хоч він
і так уже нікудишній.
— Ой, ти що, тривожишся за мене? — почала дражни-
тись я. — Ти чудовий батько.
Його лице обм’якло.
— Годі оборонятися, Маківко.
— Чому? Мені це чудово вдається.
— Насправді ні.
Я закотила очі й зітхнула.
— Заснула далеко не відразу, але в мене вже давно
не було кошмарних снів.
Віктер зазирнув мені в очі, неначе намагаючись ви-
значити, чи не брешу я (а він, мабуть, умів це визначати).
Я не брехала... у строгому розумінні слова. Я не бачила
нічних жахіть, відколи сходила до «Червоної перлини»,
а чому, не знала.
Можливо, коли я почала засинати з думкою про те,
що сталося в «Червоній перлині», механізми мого мозку
якось відійшли від минулої травми. Якщо це так, то даро-
ваному коню в зуби не дивляться.
— Як гадаєш, хто посяде місце Райлана? — змінила
я тему, поки Віктер не взявся допитувати мене далі.
142
Із крові й попелу
— Точно не знаю, та вважаю, що це визначать доволі
скоро.
Мені негайно додумалося про Гоука, хоча він аж ніяк
не міг бути кандидатом, бо була ще безліч інших вартових
з Узвишшя, які прослужили тут довше. Але з язика все
одно зірвалося запитання:
— Як гадаєш, це може бути той, який нещодавно при-
їхав зі столиці? Той вартовий, який стояв поряд зі мною
на похороні?
Той, який запевнив мене, що я більше не постраждаю?
— Ти про Гоука? — перепитав Віктер, прибравши дру-
гий свій меч.
— О, то його так звати?
Він поглянув мені в очі.
— Ти жахливо вмієш брехати.
— Ні! — набурмосилась я. — Про що я начебто брешу?
— Ти не знала його імені?
Молячись, щоб мене не виказали рум’яні щоки, я скла-
ла руки на грудях.
— А звідки мені його знати?
— Його ім’я знає кожна жінка в цьому місті.
— Яке це має значення?
У нього засіпалися губи, неначе він намагався не всміх-
нутися.
— Він дуже гарний молодик — принаймні мені так
казали, — і якщо ти його помітила, в цьому немає нічого
поганого. — Він відвів погляд. — Якщо цим усе й закін-
читься.
Тут мої щоки таки спаленіли, бо я не просто помітила
Гоука, а зробила набагато більше.
— Коли саме мені випала б нагода зробити щось біль-
ше, ніж його помітити? До того ж це, нагадую, суворо
заборонено.
Віктер засміявся ще раз, і я набурмосилася сильніше.
— Коли тебе зупиняли заборони?
143
Дженніфер Л. Арментраут
— Це дещо інше, — відказала я, замислившись, чи
не знищать мене боги за таку відверту брехню. — Та й коли
мені бодай випала б нагода щось таке втнути?
— Насправді я радий, що ти про це заговорила. Твоїм
маленьким пригодам доведеться покласти край.
У мене всередині все підскочило.
— Гадки не маю, про що ти.
Віктер не став на це зважати.
— Раніше я мало що говорив про ваші з Беж таємні ви-
лазки, та після того, що сталося в саду, це має закінчитися.
Я різко стулила рота.
— Ти думала, я не знав? — Він поволі самовдоволено
всміхнувся. — Я стежу за тобою, навіть коли ти думаєш,
що ні.
— Що ж, це... моторошно.
Я навіть не хотіла знати, чи знає він, що я побувала
в «Червоній перлині».
— Моторошно це чи ні, просто згадай мої слова, коли
знову надумаєш кудись утекти серед ночі. — Перш ніж
я встигла відповісти, він додав: — А щодо Гоука сказав би,
що вік міг завадити йому стати твоїм охоронцем.
— Але?..
У мене закалатало серце, і я майже не помітила, як Ві-
ктер забрав у мене склянку.
— Але він надзвичайно вправний, вправніший за біль-
шість теперішніх королівських вартових. Говорячи про
це вчора, я не почісував його самолюбство. Він прийшов
сюди, коли столиця вже була про нього високої думки,
і, схоже, близький до командувача Джансена. — Віктер
допив воду з моєї склянки. — Не дуже здивувався б, якби
його таки підвищили в обхід інших.
Тепер моє серце аж билось об ребра.
— Але... але щоб стати моїм особистим охоронцем?
Звісно, тут краще підійшла б людина більш знайома з мі-
стом.
144
Із крові й попелу
— Насправді найкраще підійшов би хтось новенький,
той, у кого менше шансів розслабитися, — відказав Ві-
ктер. — Він бачив би все інакше, ніж чимало з нас, тих, хто
провів тут багато років. Бачив би слабкі місця й загрози,
які ми можемо пропустити через одноманітність роботи.
А вчора він показав, що може запросто зголоситися на
щось, поки всі інші мовчатимуть.
Усе це було логічно, але... але він не міг стати моїм
особистим королівським вартовим. Інакше мені рано
чи пізно доведеться з ним поговорити, а тоді він колись
та й упізнає мене.
А що далі?
Якщо він близький до командувача й рішучо налаш-
тований підійматися службовою драбиною, то неодмінно
доповість про мене. Зрештою, найвищими вартовими, які
мали шанси дожити до безбідної відставки, були королів-
ські вартові, які захищали герцога й герцогиню Масадо-
нійських.
# #
Удень, поки сонце висіло високо, Велика зала, де прово-
дилися щотижневі міські ради й пишні святкування, була
одним із найгарніших приміщень у всьому замку.
Вікна, вищі за більшість житлових будинків у місті, сто-
яли з проміжками футів по двадцять і дозволяли теплому,
яскравому сонцю заливати стіни й підлогу з відшліфова-
ного білого вапняку. З вікон відкривався краєвид на сади
ліворуч і на Храми, що стояли на Невмирущих пагорбах.
Уздовж вікон і між ними висіли важкі білі гобелени.
Посередині кожного знамена виднівся золотий королів-
ський герб. По всій залі, довгій і широкій, стояли кремо-
во-білі колони, оздоблені золотими та срібними цятками.
Зі срібних ваз виростали білі й пурпурові квіти жасми-
ну, що наповнювали повітря солодкими насиченими
пахощами.
145
Дженніфер Л. Арментраут
Істинною ж окрасою Великої зали була розмальована
вручну стеля. Угорі виднілися всі боги, що наглядали за
нами. Айона й Рагар. Полум’яна руда Айос, богиня кохан-
ня, плодючості та краси. Сайон, темношкірий бог неба
і ґрунту; він був землею, вітром і водою. Поряд із ним
перебували Теон, бог злагоди й війни, і його сестра-близ-
нючка Лайла, богиня миру й помсти. Темноволоса богиня
полювання, Бел, озброєна луком. Перус, блідий біловоло-
сий бог Ритуалу та процвітання. Поряд із ним — Рейн, бог
простої людини й закінчень. А ще була моя тезка, Пенел-
лафі, богиня мудрості, відданості та обов’язку (як на мене,
неабияка іронія долі). Обличчя всіх цих богів відзначалися
неймовірними яскравими деталями — всіх, окрім Ніктоса,
короля всіх богів, який сотворив перше Благословення.
Його обличчя й постать складалися з блискучого срібля-
стого місячного сяйва.
Але, коли я стояла на помості ліворуч від того місця, де
сиділа герцогиня, у вікна не лилося сонячне світло — у них
виднілася лише темна ніч. Залу омивали золотим сяйвом
кілька свічників і олійних ламп, розміщених так, щоб за-
безпечувати якнайбільше світла.
Боги під сонцем не ходять.
І Вознесені теж.
Як Ієн пристосувався до цього? У сонячні дні його мож-
на було знайти надворі, де він шкрябав щось у котромусь
зі своїх щоденників, записував історії, які вигадував його
розум. А тепер він пише при місячному сяйві? Якщо мене
викличуть до столиці, я воліла б дізнатися про це якомога
швидше.
У мені розквітла тривога, і я відкинула цю думку, поки
бентега не поширилася. Оглянула юрбу, що заповнила
Велику залу, вдаючи, ніби не шукаю конкретного облич-
чя — шукаю й геть не знаходжу.
Я знала, що Гоук там. Він завжди був там, але я його ще
не бачила.
146
Із крові й попелу
Сповнена тривожного завзяття, я розчепила, а тоді за-
ломила руки, поки хтось — якийсь банкір — продовжував
нахвалювати Тірманів.
— У тебе все гаразд? — Віктер нахилив голову й загово-
рив достатньо тихо, щоб його почула лише я.
Я ледь-ледь повернулася ліворуч і кивнула.
— А чому ти питаєш?
— Тому що ти від самого початку вовтузишся так, ніби
у тебе павуки під сукнею, — відповів він.
Павуки під сукнею?
Якби у мене під сукнею були павуки, я не вовтузилася
б. Я кричала б і роздягалася б догола. І мені було б однако-
вісінько, хто це побачить.
Я не знала напевне, через що так надзвичайно збен-
тежилася. Ну, варіантів було море, зважаючи на все, що
сталося останнім часом, але здавалося, річ... не лише
в цьому.
Це почалося, коли я покинула Віктера, — нетривалий
головний біль, який я списала на удар і на те, що могла
перевантажитися під час тренування. Я не стала б у цьо-
му зізнаватись, але після обіду він ущух, а на зміну йому
прийшов вибух нервового завзяття. Це нагадувало мені
про суміш кавових зернят, яку Ієн замовляв зі столиці. Ми
з Беж випили лише по півфіліжанки кави, та після цього
цілий день не могли всидіти на місці.
Коли я зробила більш свідоме зусилля над собою, щоб
не рухатися, мій погляд посунувся ліворуч, до садів, де
мені колись було так спокійно. У грудях занив біль. Я не
ходила до садів ані напередодні вночі, ані сьогодні. Це
місце не було для мене заборонене, проте я знала: якщо
вийду надвір, мене оточать вартові.
Як невдовзі мине Ритуал, я навіть не уявляла.
Однак я не думала, що коли-небудь зможу повернути-
ся до садів, хай як любила їх і троянди, що росли в них.
Навіть тепер, коли я просто дивилася на тьмяний обрис
147
Дженніфер Л. Арментраутп
саду з вікон, перед очима в мене з’являвся порожній
погляд Райлана.
Неглибоко вдихнувши, я переключила увагу із саду на
передню частину Зали. Члени Двору — ті, хто вознісся, —
стояли найближче, обабіч помосту. Позаду них стояли
придворні дами й кавалери. Поміж них стояли королівські
вартові, у яких на плечах були білі мантії з королівським
гербом. У залі юрмилися купці й ділові люди, селяни
й робітники, що прийшли просити Двір про що-небудь,
озвучити свої претензії чи спробувати добутися ласки від
його чи її милості.
Чимало людей, які дивилися на нас знизу вгору, від
захвату вирячили очі й перестали втримувати на місці
щелепи. Дехто з них уперше бачив вродливу темноволо-
су герцогиню Тірман або герцога, що відзначався прохо-
лодною красою й дуже світлим, майже білим волоссям.
Багато хто вперше опинився так близько до когось із Воз-
несених.
Вони мали такий вигляд, ніби опинилися поруч із са-
мими богами, і, як мені здавалося, в певному розумінні
це було так. Вознесені — нащадки богів, якщо не за похо-
дженням, то за кров’ю.
А ще була... я.
Майже ніхто із простолюдинів, які стояли у Великій
залі, досі не бачив Діви. Вже тому на мене зиркало багато
цікавих поглядів. Я підозрювала, що звістка про смерть
Малесси та спробу мого викрадення вже також розі-
йшлася по всіх усюдах, і була певна, що це підживлювало
цікавість і нервове завзяття, які, здавалося, просочували
всю Залу.
Окрім Беж. Вона стояла ніби в напівсні, а коли вона
притлумила позіх, я куснула себе за щоку. Ми провели
там уже майже дві години, і я замислилася, чи болять
у Тірманів зади, так само як мені починають боліти
ноги.
148
Із крові й попелу
Мабуть, ні.
Обом Тірманам явно було дуже зручно. Герцогиня була
вбрана в жовтий шовк, а герцог, як могла визнати навіть
я, мав доволі показний вигляд завдяки чорним штанам
і фраку.
Він завжди нагадував мені бліду змію, на яку я колись,
ще малою, натрапила біля узбережжя. Подивитися при-
ємно, зате кусається небезпечно й часто смертельно.
Коли банкір заговорив про їхнє чудове керування,
я проковтнула зітхання й надумала перевести погляд у бік
Храмів...
А тоді побачила його.
Гоука.
Коли я його помітила, у мене в грудях зав’язався див-
ний, чудний вузлик. Гоук стояв між двома колонами,
склавши руки на широких грудях. Як і напередодні, на
його обличчі не було глузливої напівусмішки, і його риси
можна було б вважати суворими, якби не неслухняні па-
сма волосся кольору опівночі, що падали йому на лоба,
пом’якшуючи його вираз.
Від усвідомлення побаченого по моєму хребту пробігло
легке поколювання, від якого шкіра повністю вкрилася
крихітними сиротами. Гоук дивився вгору, на поміст, туди,
де стояла я, і я могла заприсяггися: ми зустрілися погля-
дами, навіть попри те, що стояли на протилежних кінцях
зали, а на мені було покривало. З легень ураз вийшло все
повітря, і Зала неначе начисто зникла й затихла, поки ми
витріщались одне на одного.
Мої долоні судомно розчепірювались і стискались,
а серце важко гупало. Він витріщився на мене, та на мене
витріщилося й багато інших людей. На мене часто витрі-
щалися навіть Вознесені.
Я була курйозом, чудасією, яку виставляли напоказ раз
на тиждень, щоб нагадати, що боги можуть активно втру-
чатися в народження й життя людей.
149
Дженніфер Л. Арментраут
Однак із ногами у мене все одно коїлося щось дивне,
а пульс тріпотів так, ніби я останню годину відпрацьову-
вала різні бойові прийоми з Віктером.
Маґнус, стюард герцога, привернув мою увагу, назвав-
ши наступних мовців:
— Ваші милості, пан і пані Тьюліс попросили слова.
Зі скупчення людей, що очікували позаду, вийшла
світловолоса пара, вбрана просто, але чисто. Чоловік
однією рукою тримав нижчу від . себе дружину за плечі,
і вона трималася близько до нього. Ця жінка з волоссям,
прибраним із безкровного обличчя, не носила самоцві-
тів, зате в руках тримала маленький згорток. Коли вони
підійшли до помосту, згорток заворушився, і світло-бла-
Китну ковдру натягнули маленькі рученята й ноженята,
їхні погляди вп’ялися в підлоіу, а голови були злегка
схилені. Угору вони поглянули лише тоді, коли їм дозво-
лила герцогиня.
— Можете говорити, — промовила вона. Голос у неї
був приголомшливо жіночний і нескінченно м’який. Вона
розмовляла як людина, що ніколи не підвищувала голосу
й не здіймала руки у гніві. Жодне з цих вражень не було
хибним, і я — напевно, вже всоте — замислилася, що в неї
спільного з герцогом. Я не пам’ятала, коли востаннє бачи-
ла, щоб вони бодай торкнулись одне одного — щоправда,
це не було конче потрібно Вознесеним для одруження.
Пан і пані Тьюліс, на відміну від інших, явно мали дуже
сильні почуття одне до одного. Це було видно з того, як
пан Тьюліс тримав дружину поряд, і з того, як вона під-
вела погляд: спершу на нього, а вже тоді — на герцогиню.
— Дякую. — Стривожений погляд дружини перемет-
нувся до чоловіка з королівської родини. — Ваша милосте.
Герцог Тірман нахилив голову, показуючи, що її почув,
і сказав:
— Раді вас бачити. Що ми можемо зробити для вас і ва-
шої родини?
150
Із крові й попелу
— Ми прийшли представити свого сина, — пояснила
вона й повернулася так, щоб показати згорток тим, хто
був на помості. Маленьке личко хлопчика було зморщене
й червоне; він кліпнув великими очима.
Герцогиня нахилилася вперед, не прибираючи зціпле-
них рук із колін.
— Він премилий. Як його звати?
— Тобіас, — відповів батько. — Він удався в мою дружи-
ну, милий, як кошенятко, — якщо мені можна так висло-
витися, ваша милосте.
Я мимоволі всміхнулася.
— Це правда, — кивнула герцогиня. — У вас і дитини,
сподіваюся, все гаразд?
— Так. Я цілком здорова, як і він, а він — просто ра-
дість, правдиве благословення. — Пані Тьюліс випря-
милася, притуливши дитину до грудей. — Ми дуже його
любимо.
— Він ваш перший син? — запитав герцог.
Пан Тьюліс ковтнув: у нього підскочив кадик.
— Ні, ваша милосте. Він наш третій син.
Герцогиня зціпила руки.
— Тоді Тобіас — правдиве благословення, йому випаде
честь служити богам.
— Тому ми й тут, ваша милосте. — Чоловік прибрав
руку із пліч дружини. — Наш перший син — наш любий
Джеймі — він... він пішов із життя щонайбільше три міся-
ці тому. — Пан Тьюліс прокашлявся. — Цілителі сказали
нам, що річ була в захворюванні крові. Воно прийшло
дуже швидко, розумієте? У нього все було гаразд, він гасав
і потрапляв у всілякі халепи. А наступного ранку не про-
кинувся. Затримався на цім світі ще на кілька днів, але
все ж нас покинув.
— Неймовірно прикро це чути, — у голосі герцогині,
коли вона відсунулася назад, стало добре чути жаль. —
А що ж другий син?
151
Дженніфер Л. Арментраут
— Ми втратили його через ту саму хворобу, яка забрала
Джеймі. — Мати затремтіла. — Він прожив не більше року.
Вони втратили двох синів? Мені вже заболіло за них
серце. Я сама пізнала в житті втрати, але навіть помисли-
ти не могла, яку муку має переживати хтось із батьків, що
втратили дитину, а тим паче двох дітей. Я знала, що якщо
таке відчую, то захочу щось із цим удіяти, та не зможу.
Принаймні тут. Я заблокувала свій дар.
— Це воістину трагічно. Сподіваюся, вас тішить усві-
домлення того, що ваш любий Джеймі з богами, як і ваш
другий син.
— Так і є. Саме це допомогло нам пережити його втра-
ту. — Пані Тьюліс легенько загойдала малого. — Сьогодні
ми прийшли з надією, попросити...
Вона замовкла, неначе не могла закінчити.
За неї продовжив чоловік.
— Ми сьогодні прийшли попросити про звільнення
нашого сина від Ритуалу після досягнення повноліття.
Залою прокотилося вражене зітхання, що одночасно
залунало зусібіч.
Пан Тьюліс напружив плечі, та все ж уперто вів далі:
— Знаю, зараз ми багато просимо у вас і богів. Він наш
третій син, але перших двох ми втратили, а моя дружина,
за словами Цілителів, не повинна народжувати нових ді-
тей, хай як сильно їх бажає. Він єдина дитина, яка в нас
залишилася. І буде останньою.
— Але ж він усе одно ваш третій син, — відповів гер-
цог, і у мене в грудях стало порожньо. — Те, вижив ваш
первісток чи ні, ніяк не впливає на те, що вашому друго-
му синові, а тепер і третьому, на роду написано служити
богам.
— Але ж ми більше не маємо дітей, ваша милосте. —
У пані Тьюліс затремтіла нижня губа, а груди почали різко
здійматись і падати. — Я могла б загинути, якби завагіт-
ніла. Ми...
152
Із крові й попелу
— Розумію. — Тон герцога не змінився. — А ви розуміє-
те, що, хоча боги надали нам велику владу й великі повно-
важення, Ритуал ми змінити не можемо.
— Зате ви можете розмовляти з богами.
Пан Тьюліс спробував підійти ближче, але застиг, коли
вперед посунулися кілька королівських вартових.
Серед слухачів залунало стишене бурмотіння. Я по-
зирнула туди, де стояв Гоук. Він споглядав, як перед нами
розігрується третя трагедія родини Тьюлісів. Зуби в нього
були зціплені міцно, як вапняк довкола нас. Він має дру-
гого чи третього брата, відданого на Ритуал, — або сестру?
Брата чи сестру, що може надалі служити Двору й дістати
Благословення від богів, і ще одного, якого більше ніколи
не зможе побачити?
— Ви можете поговорити з богами від нашого імені.
Хіба ні? — запитав пан Тьюліс — хрипко, наче у нього
в горлі був пісок. — Ми добрі люди.
— Будь ласка... — По обличчю матері покотилися сльо-
зи, і в мене засвербіли пальці — так закортіло простягнути
руку й торкнутись її, полегшити її біль бодай ненадовго'. —
Благаємо вас: ви хоч спробуйте. Ми знаємо, що боги мило-
сердні. Ми щоранку й щовечора молили про цей дар Айос
і Ніктоса. Просимо одного: щоб...
— Ваше прохання неможливо задовольнити. Тобіас —
ваш третій син, і такий природний порядок речей, —
заявила герцогиня. У жінки вирвався пронизливий
схлип. — Я знаю, це тяжко, і зараз вам боляче, та ваш
син — це дар богам, а не дар від богів. Саме тому ми ніколи
не попросили б їх про таке.
Але чому? Яка шкода може вийти, якщо спитати
про це? На службі в богів, певно, вже достатньо людей,
щоб один хлопчина не порушив природного порядку
речей.
До того ж у минулому винятки вже робили. Мій брат це
доводить.
153
Дженніфер Л. Арментраут
Багато хто зі слухачів явно був шокований, наче не ві-
рив, що комусь стало сміливості про таке просити. Однак
були й інші — люди, чиї обличчя виражали щире співчут-
тя і гнів. Вони вп’ялися поглядами в поміст — у герцога
й герцогиню Тірман — і в мене.
— Будь ласка. Благаю вас. Благаю.
Батько впав на коліна, склавши руки, наче в молитві.
Я охнула, і мені стиснуло груди. Я не знала, як чи чому
це сталося, та я втратила контроль над своїм даром і мої
чуття відкрились. Я різко, судомно вдихнула: скорбота
крижаними хвилями полинула в мене. Від її сили у мене
затрусилися коліна, і тепер я ледве дихала.
За мить я відчула у себе на спині Віктерову руку і зрозу-
міла, що він готовий мене схопити, якщо я раптом піду до
них. Насилу втрималася, щоб не зрушити з місця й нічого
не зробити.
Відірвавши погляд від пана Тьюліса, я глибоко, рівно
задихала. Мої вирячені очі блукали по натовпу, тим часом
як я уявляла собі стіну — велику, завбільшки з Узвишшя,
таку високу й товсту, що її не зміг би пробити нічий біль.
Це завжди спрацьовувало раніше і спрацювало тепер. Па-
зурі жалю ослабили хват, але...
Мій погляд зачепився за одного блондина. Він стояв
за кілька рядів позаду, нахиливши підборіддя, і знач-
ну частину його обличчя приховувала завіса з волосся,
що падало наперед. Я відчула, як... щось пропалює
стіну, яку я збудувала, та це було не зовсім мукою. Це
пекло, як фізичний біль, але він був... він викликав гір-
коту в роті, наче я ковтнула кислоти. Чоловікові точно
боліло, але...
Збентежившись, я заплющила очі й відбудувала стіну
так, щоб не відчувати нічого, крім важких ударів свого
серця. За кілька секунд спромоглася вдихнути глибше, по-
тужніше, і врешті дивне відчуття зникло. Я розплющила
очі, а батько тим часом благав.
154
Із крові й попелу
— Будь ласка. Ми любимо свого сина, — заплакав він. —
Ми хочемо виростити з нього добру людину, хочемо...
— Його виховають у Храмах Рагара та Айони, де про
нього дбатимуть на службі богам, як це було від першого
Благословення, — проказав герцог тоном, що не допускав
заперечень, і жінка захлипала сильніше. — Через наше
посередництво боги захищають кожного й кожну з вас
від жахіть по той бік Узвишшя. Від того, що приходить
із туманом. А ми мусимо лише забезпечувати їм службу.
Ви готові прогнівати богів, щоб ваша дитина залишилася
вдома, зістаріла чи, можливо, занедужала й померла?
Пан Тьюліс заперечно хитнув головою та сполотнів.
— Ні, ваша милосте, ми не захотіли б просити про таке,
але він наш син...
— Однак ви просите саме про це, — перебив його гер-
цог. — За місяць від його народження віддайте його вер-
ховним жерцям, і це буде для вас честю.
Уже не в змозі дивитися на заплакані обличчя, я зно-
ву заплющила очі й пошкодувала, що не можу якимось
робом заглушити звуки їхнього горя. Однак я не забула б
їх, навіть якби могла. А ще, правду кажучи, мені потріб-
но було чути їхній біль. Потрібно було споглядати його
й пам’ятати. Служити богам у Храмах — це честь, але це
все одно втрата.
— Припиніть плакати, — заблагала герцогиня. — Ви
знаєте, що так правильно й така вимога богів.
Однак це здавалося неправильним. Яка буде шкода,
якщо попросити залишити одну дитину вдома, з батька-
ми? Щоб вона зростала, жила і стала корисним членом
суспільства? Ні герцог, ні герцогиня не бажали зласка-
витись і задовольнити таке просте бажання. Як смертна
істота могла залишатися незворушною перед благаннями
матері, її плачем і безпросвітною зневірою її чоловіка?
А втім, я вже знала, в чому тут річ.
Вознесені — більше не смертні.
155
Дженніфер Л. Арментраутп
РОЗДІЛЮ
Поки Беж допомагала мені закріпити покривало,
я притлумила позіх, почуваючись так, ніби не спочила ні
намить.
Уночі мій розум ніяк не міг заспокоїтись. Я безупинно
думала про Малессу й Райлана, про загрозу з боку Темно-
го та про те, що сталося з родиною Тьюлісів. Мені не йшла
з голови цілковита безнадія, що відбилася на обличчі
матері, поки чоловік виводив її з зали, і не йшло з голови,
як присутні розступалися й відсувалися від них подалі.
Неначе після висловленого прохання на Тьюлісах з’яви-
лося заразне тавро. Поки вони йшли геть, несучи на руках
немовля, їхня мука розійшлася довкола, перетворившись
на відчутну і тривку сутність.
Але це — не єдине в цій ситуації, що не йшло мені з го-
лови.
Також мені весь час згадувалось, якого виразу набуло
обличчя Гоука, поки він стежив за зламаною парою. Він
сердито зціпив зуби й стиснув губи у тверду, сувору риску.
І Гоук був не єдиним серед присутніх, хто явно виказував
те, що можна було витлумачити як відразу. Мені згадався
блондин, якого я бачила, і те, що я відчула, помітивши
його. Напевно, то був якийсь біль, оскільки більше я не
відчувала в інших людях нічого. Проте він нагадав мені
гнів, що відбився на обличчі Гоука й інших.
Чоловіків і жінок із різних верств, які не дивилися
з відразою на Тьюлісів, а глипали на поміст, нездатні
приховати невдоволення й гіркоту. Хтось із них віддав
третіх синів і доньок жерцям чи невдовзі мав побачи-
ти, як їхні другі сини й доньки, відбувши Ритуал, ідуть
до Двору?
Чи помітили ці погляди герцог і герцогиня? Я в цьому
сумнівалася, зате не сумнівалася, що їх помітили королів-
ські вартові.
156
Із крові й попелу
Як сказав Віктер, настали неспокійні часи, і цей
неспокій шириться. Я не думала, що в усьому можна
звинуватити лише спусковиків. Почасти можна зви-
нувачувати природний порядок речей — Ритуал, який
починає здаватися неприродним, коли ніхто не бере до
уваги таких пом’якшувальних обставин, як становище
Тьюлісів.
Чи можна це змінити? Те, як усе заведено? Ще одна
думка, яка не давала мені заснути. Звісно ж, у богів є вдо-
сталь синів і доньок, які їм служать. У них є ціле королів-
ство, і, можливо, на службу до богів після Ритуалу тепер
можна брати в індивідуальному порядку. Для багатьох
батьків стає честю, коли це відбувається з їхніми дітьми,
а для декого життя у прислужуванні богам набагато кра-
ще, ніж те, яке вони вестимуть, якщо залишаться вдома.
Чи можу я змінити порядок речей після повернення до
столиці й перед Вознесінням? Чи маю я таку владу? Її
в мене, звісно, більше, ніж у придворних дам і кавалерів,
бо я Діва. Я можу поговорити з королевою від імені Тью-
лісів, а якщо врешті повернуся від богів Вознесеною, то
матиму змогу й надалі просити змін.
Можна принаймні спробувати, а це більше, ніж гото-
ві зробити герцог і герцогиня. На цьому я й зупинилася,
перш ніж таки заснути, а кілька годин по тому прокинути-
ся, щоб зустрітися з Віктером.
— Здається, тобі треба поспати, — зауважила Беж, за-
кріпивши останній ланцюжок на покривалі.
— Якби ж то так було можна... — зітхнула я.
— Гадки не маю, чому ти не можеш поспати вдень. —
Беж стала збоку від мене й заховала кінці покривала так,
щоб воно падало мені на спину посередині. — Мені тільки
дай зручне крісло — і...
— І за кілька хвилин ти вирубаєшся. Дуже цьому заз-
дрю. — Я просунула ноги в білі туфельки з занадто тонки-
ми підошвами. — Я не можу спати після сходу сонця.
157
Дженніфер Л. Арментраут
— Це тому що ти не терпиш неробства, — відповіла
вона. — А сон неможливий без певного неробства, і воно
дається мені блискучо.
Я засміялася.
— Усім нам щось та й має вдаватися.
Беж зиркнула на мене, та за мить пролунав різкий сту-
кіт у двері, а тоді гукнув голос Віктера. Попрямувавши до
дверей у коридор, я застогнала, хоч і очікувала його при-
ходу. Мені треба було зустрітися зі жрицею Аналією, щоб
помолитись, але насправді в цей час я здебільшого слуха-
ла, як жриця лає все на світі від моєї постави до зморщок
у моїй сукні.
— Якщо хочеш дати драла, я скажу Віктерові, що ти
вистрибнула з вікна, — запропонувала Беж.
Я пирхнула.
— Це дасть мені фору в п’ять секунд, та й усе.
— Ай справді.
Беж дісталася дверей раніше за мене й мало не роз-
чахнула їх. Я напружилася, щойно побачила лице Вік-
тера. Довкола його рота з’явилися глибокі напружені
зморшки.
— Що сталося? — запитала я.
— Тебе викликали до герцога й герцогині, — оголосив
він, і в мені зіщулився жах.
Беж швидко, нервово поглянула на мене.
— Навіщо?
— Гадаю, це стосовно заміни Райланові, — відповів він.
За тім, як розслабилися плечі в Беж, я здогадалася, що їй
полегшало на душі, але сама, навпаки, ще більше збенте-
жилася.
— Ти знаєш, хто це?
Я вийшла за Віктером у коридор.
Він похитав головою так, що одне пасмо пісочно-
білявого волосся впало йому на лоба.
— Мені не казали.
158
Із крові й попелу
Це не було рідкістю, проте мені здавалося, що Віктер
дізнається про це одним із перших, оскільки тісно спів-
працюватиме з тим, хто замінить Райлана.
— А як же жриця Аналія? — запитала я, не зважаючи
на здивований погляд Беж, із яким вона пішла пліч-о-
пліч зі мною. І так, мене здивувало власне запитання,
бо вистрибнути з вікна було б мало не краще, ніж півдня
слухати, що зі мною не так. Однак у мене в животі засіло
неприємне відчуття тривоги.
— їй повідомили, що цього тижня зустрічі не буде, —
відповів Віктер. — Певен, що ця звістка тебе засмучує.
Беж притлумила смішок, тим часом як я показала
язика за спиною у Віктера. Ми дісталися кінця того крила
замку, в якому не було більше нікого, і попрямували до
вузького проходу, з якого можна було вийти на головні
сходи. Широкі кам’яні сходи виходили у великий перед-
покій, у якому слуги змахували пил зі статуй Пенеллафі
й Рейна. Восьмифутові статуї з вапняку стояли посеред
круглого передпокою, і їх чистили щодня по обіді. Звідки
на будь-якій частині статуї могло взятися хоч трохи пилу
чи бруду, я не розуміла.
Передпокій виходив до передньої частини замку, де
були розташовані Велика зала, вітальні та атріум. Однак
Віктер провів нас праворуч від статуй, за арку, прикрашену
розкішною зеленого гірляндою. На великому бенкетному
столі, розрахованому на кількадесят осіб, не стояло нічо-
го, крім золотої вази посередині, в якій стирчало кілька
нічних троянд на довгих ніжках. Повітря застрягло у мене
в горлі, а мій погляд застиг на трояндах, поки ми обходи-
ли стіл, прямуючи до одних із дверей праворуч, які стояли
відчинені. Вигляд цих квітів, їхній запах...
Я мало не занюхала кров.
Беж легенько помацала мене за плече, привертаючи
до себе увагу. Я видихнула й видушила із себе усмішку.
Вона не відводила стурбованого погляду, тим часом як
159
Дженніфер Л. Арментраут
Віктер відчинив двері до одного з численних кабінетів
Тірманів у замку — того, в якому проводилися менш осо-
бисті зустрічі. Я окинула кімнату поглядом, і моє серце
зупинилося.
Річ була не в тім, що герцог сидів за своїм письмовим
столом, пофарбованим у чорний колір, і, схиливши го-
лову, уважно читав якийсь документ, що тримав у руці.
І не в тому, що герцогиня стояла праворуч від його столу
й розмовляла з командувачем Джансеном. Я зреагувала
так на темноволосого молодика, що стояв поряд із ко-
мандувачем, убраний у чорний одяг і обладунки зі шкіри
й заліза.
У мене розімкнулися вуста, а серце впало аж у живіт,
тим часом як Беж раптом зупинилась і швидко закліпала,
неначе щойно побачила в кімнаті когось із богів. Вона
поволі перевела погляд на мене, і в неї піднялися кутики
рота. Беж явно зацікавилась і звеселилась, а я не сумніва-
лася: якби вона побачила моє обличчя, то, мабуть, вирі-
шила б, що в мене такий вигляд, наче я за п’ять секунд
вискочу з кімнати.
Тієї миті я дуже пошкодувала, що не розповіла їй про
Гоука й «Червону перлину».
Мені геть не спадало на думку, чому ще Гоук може сто-
яти там із командувачем, але я відчайдушно трималася за
надію, що Віктер помилився й заміна Райланові тут ні до
чого. Та яка ще причина могла бути в цього?
Раптом у мені пустив коріння новий страх. А якщо Гоук
довідався, що в «Червоній перлині» тоді була я? О боги.
Це начебто сумнівно, але хіба не таке саме малоймовірне
призначення моїм охоронцем Гоука? Моє серце неначе
заворушилося знов і тепер мчало наввипередки із самим
собою.
Герцог відірвав погляд від свого паперу. З його облич-
чя, що відзначалося прохолодною красою, я геть не зрозу-
міла, що зараз буде.
ібо
Із крові й попелу
— Вікторе, будь ласка, зачини двері.
Коли Віктер пішов виконувати прохання, мені про-
сто-таки впали в око деталі розкішної кімнати. Королів-
ський герб, намальований золотом на білій мармуровій
стіні за спиною в герцога, засліплював, а голі стіни різко
контрастували з чорними рейками, що захищали кожну
стіну кімнати від спинок крісел. Там стояло всього одне
крісло, крім того, в якому сидів герцог. То було кремове
плюшеве крісло з широкою спинкою, яке зазвичай за-
ймала герцогиня. Поза тим сісти там можна було лише на
лави з відшліфованого вапняку, поставлені трьома охай-
ними рядами.
Ця кімната була така сама холодна, як герцог, але наба-
гато краща за те приміщення, якому він зазвичай віддавав
перевагу. Те, до якого мене викликали аж надто часто.
— Дякую.
Тірман кивнув Вікторові й усміхнувся стисненими губа-
ми, опустивши папір на стіл. Його чорні бездонні очі мет-
нулися до дверей, попід якими стояла я. Герцог, жестом
покликавши мене вперед, міцніше стиснув вуста.
— Прошу, сідай, Пенеллафі.
Я з дивним здерев’янінням у ногах примусила себе
подолати цю невеличку відстань, чудово відчуваючи,
як погляд Гоука стежить за кожним моїм кроком. Мені
не треба було на нього дивитися, щоби знати, що він за
мною стежить: такий напружений погляд був у нього
завжди. Я сіла на краєчок лави посередині й склала руки
на колінах. Беж зайняла лаву позаду мене, тим часом як
Віктер спробував стати праворуч від мене, щоб відділити
мене від командувача з Гоуком.
— Пенеллафі, сподіваюся, ти почуваєшся добре, — про-
мовила герцогиня, сівши у крісло поряд зі столом.
Сподіваючись, що мені ставитимуть лише прості за-
питання, на які можна буде відповідати «так» чи «ні»,
я кивнула.
ібі
Дженніфер Л. Арментраутп.
— Приємно це чути. Я побоювалася, що піти на міську
раду так скоро після нападу на тебе буде занадто, — відпо-
віла вона.
Я несподівано більш ніж зраділа своєму покривалу.
Якби моє обличчя було видно, абсурдність цієї тривоги
неможливо було б приховати. Я дістала синці. Не сер-
йозні травми й не стрілу в груди, як Райлан. У мене все
буде гаразд — уже було гаразд. А в Райлана не буде
ніколи.
— Ми зібралися тут саме через те, що сталося в саду, —
продовжив герцог, і в мене почали напружуватися всі
м’язи в шш та спині. — Після загибелі... — Його світле
чоло наморщилось, і я неабияк вразилася. — Як там його
звали? — спитав він герцогиню, і та наморщила лоба. —
Вартового?
— Райлан Кіл, ваша милосте, — відповів Віктер, перш
ніж я встигла випалити його ім’я.
Герцог клацнув пальцями.
— А, так. Раян. Після загибелі Раяна в тебе стало на
одного вартового менше.
Я стиснула кулаки. Райлан. Його звали Райлан.
Не Раян.
Герцога ніхто не виправив.
— Знову, — додав герцог, помовчавши, і його іуби
злегка ворухнулися, складаючись у глузливий усміх. —
Ми втратили двох вартових за один рік. Сподіваюся, що
це не перетворюється на звичну справу.
Він вимовив це так, ніби я якось була в цьому винна.
— Хай там як, оскільки невдовзі буде Ритуал, а ти на-
ближаєшся до Вознесіння, не можна розраховувати на те,
що Віктер сам-один зблизька наглядатиме за тобою, — вів
далі Тірман. — Нам потрібно замінити кимось Раяна.
Я закусила щоку.
— А це, як ти, напевно, вже розумієш, пояснює, чому
тут командувач Джансен і вартовий Флінн.
162
ІЗ Іфоеі Й попелу
Здається, я затамувала подих.
— Місце Раяна віднині посяде вартовий Флінн, — про-
мовив герцог, підтвердивши здогад, який виник у мене,
щойно я ввійшла до кімнати. Однак почути, як він каже
про це вголос, — це було геть інакше. — Певен, що це ди-
вує, позаяк він новачок у нашому місті й доволі молодий,
як на члена Королівської варти.
Про це я й думала. Герцог говорив так, ніби теж сумні-
вався із цього приводу.
— На підвищення чекають кілька вартових Узвиш-
шя, та залучення Гоука не є для них образою. — Герцог
відкинувся назад і закинув ноіу на ногу. — Однак коман-
дувач запевнив нас, що Гоук краще підходить для цього
завдання.
Мені не вірилося в те, що відбувалося.
— Може, вартовий Флінн і новачок у місті, та це
не слабкість. Він здатен дивитися на потенційні загрози
свіжим поглядом, — подав голос командувач Джансен,
мало не дослівно повторивши те, що вже казав Віктер. —
Вартові не зважили б на можливість проникнення до Са-
дів королеви незалежно від того, скільки їх було. Не через
недостатню вправність...
— Сумнівно, — пробурмотів герцог.
Командувач мудро продовжив, не показуючи, що по-
чув заувагу.
— А через хибне відчуття безпеки й розслабленість —
частий наслідок надто тривалого перебування в одному
місті. Гоук не знайомий із ним так близько.
— А ще він нещодавно бачив на власні очі небезпеки,
що чигають за Узвишшям, — заговорила герцогиня, і я
придивилася до неї. — До твого Вознесіння залишилося
трохи менше року, та навіть якщо тебе викличуть швид-
ше, ніж очікувалось, або в час твого Вознесіння, мати
поруч людину з таким досвідом неоціненно. Нам не до-
ведеться відбирати когось зі своїх Мисливців, щоб зро-
163
Дженніфер Л. Арментраут
бити твою подорож до столиці максимально безпечною.
Як ти знаєш, спусковики й Темний — не єдині, кого там
слід боятися.
Я справді це знала.
І те, що вона казала, було логічно. Мисливців менше,
та й мало хто з вартових підходить для мандрів за Узвиш-
шями. А ті, хто підходить, мусять блискучо...
Вбивати.
А хіба Гоук не казав, що дуже добре вміє це робити?
— На моє рішення несподівано вплинуло те, що тебе
можуть викликати до столиці, — заявив Джансен. — Ви-
лазки за Узвишшя ми плануємо щонайменше за шість
місяців, і, можливо, коли та якщо королева накаже тобі
прибути до столиці, нам доведеться зачекати на повернен-
ня Мисливців. Якщо ж до тебе буде приставлено Гоука, ми
загалом зможемо уникнути такої ситуації.
Боги мене ненавидять.
І це, у принципі, не дивує, зважаючи на те, скільки
всього забороненого я регулярно роблю. Може, вони таки
стежать за мною, і це — моє покарання. Бо ж як коман-
дувач міг подумати, що серед вартових Узвишшя немає
нікого гіднішого чи більш кваліфікованого?
Невже Гоук аж такий вправний?
іуг моя голова заворушилася без жодної команди від
мозку. Я поглянула туди, де стояв Гоук, і побачила, що він
уп’явся в мене поглядом. По моїй спині пробіг дрож. Гоук
нахилив голову, показуючи, що зауважив мій погляд, і я
була готова заприсягтися, що його бурштинові очі злегка
зблиснули — так, ніби все це його веселило. Але це, напев-
но, була моя параноя.
— Цілком може виникнути ситуація, коли ти як член
особистої королівської охорони Діви побачиш її без по-
кривала. — Герцогиня говорила лагідно, навіть трохи
співчутливо, і тут до мене дійшло. Я зрозуміла, що зараз
станеться. — Якщо людина вперше бачить чиєсь обличчя,
164
Із крові й попелу
а надто обличчя Обраної, це може відвернути її увагу, і це
може згубно вплинути на твою здатність її захищати. Саме
тому боги допускають такий виняток із правил.
Я чомусь так зациклилася на страху перед викриттям,
що аж забула, що сталося, коли Райлана взяли працювати
разом з Віктором.
— Командувачу Джансен, уклінно прошу вас вийти, —
мовив герцог, і я швидко перевела на нього вирячені очі.
На його обличчі була усмішка — абсолютно задоволена,
геть невимушена й аж ніяк не холодна.
Я навіть не розуміла, що командувач пішов, доки рап-
том не почула, як за ним клацнули й зачинилися двері.
— Зараз ти на власні очі уздриш те, що бачили лише
нечисленні обрані, — Діву без покривала, — оголосив
Гоукові Тірман. Щоправда, його погляд був зосере-
джений на мені, на моїх руках, що тремтіли в мене на
колінах. На його обличчі з’явилася справжня усмішка,
від якої мене почало нудити. — Пенеллафі, будь ласка,
покажися.
РОЗДІЛИ
У моєму житті' вже було кілька випадків, коли реальність
більше скидалася на сон.
Наприклад, тієї ночі, коли я почула лемент матері
та крики батька, який закликав мене тікати. Все було наче
в тумані — ніби я була там, але чомусь утратила зв’язок
зі своїм тілом. Убивство моїх батьків було незмірно сер-
йознішою й травматичнішою подією, ніж те, що відбува-
лося тепер. І все ж я опинилася на межі викриття. А якщо
Гоук розкаже герцогові, де я була...
У моїх грудях десь у глибині стиснувся кулак, а в роті
пересохло.
165
Дженніфер Л, Арментраут
Можливо, у словах Віктера про те, що я хочу, щоб мене
визнали негідною, є частка правди. Та навіть якщо це
й правда, то, коли (і якщо) це станеться, я воліла б бути
якнайдалі від герцога.
Тієї ночі в «Червоній перлині» Гоук не бачив мого об-
личчя повністю, однак побачив достатньо, щоб цей спогад
допоміг йому мене впізнати. Рано чи пізно він неодмінно
про це здогадається. Мабуть, тоді, коли почує мій голос.
Проте я не думала, що це станеться тут, у присутності гер-
цога й герцогині.
— Пенеллафі, — у голосі герцога з’явилася застережна
нотка. Я надто зволікала. — Ми не можемо чекати цілий
день.
— Дай їй трохи часу, Доріане, — повернулася до чо-
ловіка герцогиня. — Ти знаєш, чому вона вагається. Час
у нас є.
Я вагалася не з тієї причини, про яку вони думали, —
не тому, чому герцог усміхався з такою насолодою. Звісно,
мені було ніяково оголювати лице, шрами перед Гоуком.
Правду кажучи, наразі це тривожило мене найменше, але
герцог, напевно, подумки аж верещав від збоченої радості.
Він мене просто ненавидів.
Доріан Тірман удавав, ніби це не так, ніби він, як і його
дружина, вважає мене таким собі вродженим дивом, Об-
раною. Та мене було не обманути. Мої відвідини іншого
його кабінету показали, як саме він ставиться до мене
насправді.
Я не знала напевне, що саме в мені викликало його не-
нависть, але щось таке неодмінно було. Наскільки я знала,
із придворними дамами й кавалерами він поводився при-
наймні більш-менш пристойно. А зі мною? Герцог понад
усе на світі любив довідатися, від чого я ніяковію, а потім
цим скористатись. А щоб дійсно зробити його день, я при-
носила йому якесь розчарування, привід продовжити
давати мені уроки.
166
Із крові й попелу
Тієї ж миті, коли підвелася Беж, я зі спаленілим, не-
наче у вогні, обличчям (радше від гніву й досади, ніж від
зніяковіння) потягнулася до застібок на ланцюжках і мало
не порвала їх, розстібаючи. Покривало стало вільнішим,
і Беж підхопила його з боків, поки воно не впало, а тоді
допомогла мені зняти головний убір.
Холодне повітря розцілувало мені щоки й карк. Я по-
дивилася просто на герцога. Я не знала напевне, що він
бачив у моєму обличчі, та його усмішка померкла, а очі
перетворилися на скалки обсидіану. Він зціпив зуби,
і я зрозуміла, що цього робити не варто, та не змогла втри-
матись...
Я усміхнулася.
Це була лише тінь усміху, така, що її, мабуть, не міг
помітити ніхто, крім герцога, проте він її побачив. Я це
знала.
Я була певна, що ще поплачуся за це, та тоді мені було
байдуже.
Праворуч від мене щось ворухнулось, і я припинила
грандіозну битву поглядів із герцогом і згадала, що ми
не єдині в кімнаті. На мене дивився не лише він.
Правий бік мого обличчя — той, який герцог часто на-
зивав прекрасним, — було видно Гоукові. Я гадала, що цей
бік мого обличчя такий, як у моєї матері.
Неглибоко вдихнувши, я повернула голову так, щоб ди-
витися просто на Гоука. Ніяких профілів. Ні переховуван-
ня, ні маски, що прикриває два моїх шрами. Моє волосся
було заплетене в косу, а та — скручена у вузол, тож воно
теж не правило мені за завісу. Він бачив усе, що було ого-
лено в «Червоній перлині», і навіть більше. Бачив шрами.
Я напружилася. Герцог знав, що так і буде, бо в глибині
душі реакція Гоука мене зачепить, незалежно від того,
знає чи не знає Тірман про причини цього.
Це болітиме мені сильніше, ніж має.
Та я краще провалюся, ніж викажу це.
167
Дженніфер Л. Арментраутп
Задерши підборіддя, я стала чекати, коли на його
обличчі відіб’ється шок, відраза чи навіть гірше — жаль.
Нічого меншого я не очікувала. Краси неабияк жадають, її
обожнюють, а ще більше це стосується бездоганності.
Адже красу вважають подібністю до богів.
По моєму обличчю блукав золотий погляд Гоука, такий
потужний, що здавалося, ніби він пестить мені шрами,
щоки, а потім — губи. Коли він знову перехопив мій по-
гляд, у мене здригнулися плечі. Ми зазирнули в очі одне
одному. І вдивилися в них. З кімнати немовби начисто
зникло повітря, і я відчула, що червонію так, ніби переси-
діла на сонці.
Дивлячись на Гоука у відповідь, я не розуміла, що
бачу, та його обличчя не виражало ні шоку, ні відрази,
ні тим паче жалю. Не можна сказати, що його лице було
порожнім. Воно — його очі, його вуста — щось виражало,
та я гадки не мала, що саме.
Але тут оманливо приємним тоном заговорив герцог:
— Вона справді унікальна, чи не так?
Я напружилася.
— Половина її обличчя — шедевр, — неголосно промо-
вив герцог, і я раптом захолола, а тоді запалала, тим часом
як мої нутрощі стиснулися. — А друга половина — нічний
кошмар.
По моїх руках пробіг дрож, але я не стала опускати під-
боріддя й переборола сильне бажання взяти якийсь пред-
мет, який завгодно, й пожбурити його герцогові в пику.
Заговорила герцогиня — щоправда, я не зовсім зрозу-
міла, що саме вона сказала. Гоук, не зводячи з мене погля-
ду, ступив уперед.
— Обидві його половини такі ж прекрасні, як єдине
ціле.
Мої вуста розтулилися в різкому вдиху. Я навіть не мог-
ла поглянути на реакцію герцога, хоча не сумнівалася, що
вона просто-таки катастрофічна.
168
Із крові й попелу
Гоук поклав долоню на руків’я палаша і злегка вкло-
нився, не зводячи погляду з моїх очей.
— Присягаюсь оберігати тебе, Пенеллафі, не шкоду-
ючи ні меча, ні життя, — проказав він глибоким м’яким
голосом, що нагадав мені густий, розкішний шоколад. —
Віднині й до кінця я твій.
* * *
Зачинивши за собою двері до спальні, я притулилася до
них спиною й судомно видихнула. Під час присяги охо-
ронця він вимовив моє ім’я. Не сказав, що я таке, а сказав,
хто я така, і...
І це мало бути не так.
«Присягаюсь оберігати тебе, Діво, Обрана, не шкодую-
чи ні меча, ні життя. Віднині й до кінця я твій».
Саме так приніс присягу Віктер, а також Ганнес, а по-
тім — Райлан.
Невже командувач не повідомив Гоука, як казати пра-
вильно? Я навіть уявити не могла, щоб він забув. Коли
Гоук випрямився, лице в герцога стало таким, що він
міг би підпалити поглядом мокру траву.
Беж різко розвернулася до мене, і довкола її ніг зашур-
хотіла світло-блакитна сукня.
— Маківко, Гоук Флінн — твій охоронець.
— Я знаю.
— Маківко! — повторила вона моє ім’я мало не кри-
ком. — Там, — тицьнула на коридор, — твій охоронець!
У мене перекинулося серце.
— Тихо; — Я відірвалася від дверей і взяла Беж за руку,
а тоді затягнула її далі до кімнати. — Він же, мабуть, стоїть
за дверима...
— Як твій особистий охоронець, — сказала вона вже
втретє.
— Я знаю.
Поки моє серце важко билося, я потягнула її до вікна.
169
Дженніфер Л. Арментраут
~ І знаю, що це прозвучить жахливо, та я мушу це ска-
зати. Не можу втриматись. — У неї від захвату округлились
очі. — Це набагато краще.
— Беж! — відповіла я й вирвала руку з її долоні.
— Знаю. Визнаю, це було жахливо, та я мусила це ска-
зати. — Вона знову позирнула на двері, притиснувши руку
до грудей. — На нього доволі... цікаво дивитися.
Це точно.
— І йому явно хочеться просунутися по службі.
Вона озирнулася на мене, звівши брови докупи.
— Чому ти так кажеш?
Я витріщилася на Беж, замислившись, чи слухала вона
хоч трохи, що казав герцог.
— Чула хоч раз, щоб королівський вартовий був таким
молодим?
Беж наморщила носа.
— Ні. Не чула. Це все дружба з командувачем Коро-
лівської варти, — зауважила я. Моє серце важко гу-
пало. — Повірити не можу, що не знайшлося більше
жодного королівського вартового з такою кваліфі-
кацією.
Вона розтулила рота, стулила знов, а тоді примру-
жила очі.
— У тебе зараз дуже дивна, несподівана реакція.
Я схрестила руки на грудях.
— Не розумію, про що ти.
— Не розумієш? Ти дивилась, як він тренується на по-
двір’ї...
-Ні!
Звісно, дивилась.
Беж схилила голову набік.
— Я не раз була з тобою, коли ти дивилася з балкона,
як тренуються вартові, і стежила ти не за ким завгодно. Ти
стежила за ним.
Я миттю стулила рота.
170
Із крові й попелу
— Здається, ти мало не розізлилася через те, що його
призначили твоїм охоронцем, і я гадки не маю чому —
якщо ти нічого від мене не приховала.
Я приховала від неї багато всякого.
Поки Беж придивлялася до мене, підозра в її погляді
зросла.
— Що ти від мене приховала? Він уже казав щось тобі?
— А коли він міг би заговорити до мене? — кволо спи-
тала я.
— Зважаючи на те, як багато ти скрадаєшся цим зам-
ком, я певна, що ти підслуховуєш багато всякого, та для
цього тобі не конче потрібно з кимось розмовляти, — від-
значила Беж, а тоді ступила вперед. Її голос стишився. —
Ти підслухала, як він каже щось недобре?
Я мотнула головою.
— Маківко...
Мені менше за все хотілося, щоб вона подумала, ніби
Гоук зробив щось не те. Тому й бовкнула те, що бовкнула.
А може, тому що мусила хоч щось сказати.
— Я його поцілувала.
Її губи розтулилися.
- Що?!
— Чи він мене, — виправилась я. — Ну, ми цілувалися.
Цілували одне од...
— Зрозуміла! — вереснула Беж, а тоді глибоко вдих-
нула — так, що це було видно. — Коли це сталося? Як це
сталося? І чому я чую про це лише зараз?
Я гепнулася на одне з крісел біля каміна.
— Це було... це було того вечора, коли я пішла до «Чер-
воної перлини».
— Я знала. — Беж тупнула ногою в туфельці. — Я знала,
що сталося щось іще. Надто вже дивно ти поводилася —
надто вже боялася, що вскочиш у халепу. О! Я зараз радо
жбурнула б у тебе чимось. Аж не віриться, що ти нічого
не сказала. Я волала би про це з даху замку.
171
Дженніфер Л. Арментраут
— Ти волала би про це, бо могла б. Із тобою нічого
не сталося б. А зі мною?
— Знаю. Знаю. Це заборонено і все таке. — Беж побігла
до другого крісла й сіла, а тоді нахилилася до мене. —
Але ж я твоя подруга. Друзям про таке треба розпо-
відати.
Подруга.
Мені страшенно хотілося вірити, що ми подруги — що
ми були б подругами, якби вона не була до мене при-
в’язана.
— Вибач, що я нічого не сказала. Просто... Я зроби-
ла багато такого, чого не маю робити, але це... це дещо
інше. Я подумала, що якщо я нічого не скажу, то це...
не знаю...
— Зникне? Що боги не дізнаються? — Беж похитала
головою. — Маківко, якщо боги знають тепер, то знали
й тоді.
— Знаю, — прошепотіла я. На душі в мене було жах-
ливо, та я не могла сказати їй, чому тримала це при собі.
Не хотіла її скривдити й відчувала, що цим її скривджу.
Щоб це зрозуміти, мені не був потрібен мій дотик.
— Я пробачу тобі, що ти не розповіла мені про це, якщо
ти в дуже-дуже яскравих подробицях розкажеш, що стало-
ся, — заявила вона.
Я з неохотою всміхнулась, а тоді так і вчинила. Ну, май-
же так. Поволі розстібаючи покривало і складаючи його
на колінах, я розповіла їй, як опинилася в одній кімнаті
з ним і як він прийняв мене за Брітту. Розповіла, як він,
усвідомивши, що я не вона, запропонував зробити все,
що я захочу, і сказала, що він попросив мене зачекати на
його повернення. Тільки не розповіла, як він цілував мене
деінде.
Беж дивилася на мене навіть із більшим благоговін-
ням, аніж Аґнес, коли до неї дійшло, що я Діва.
— О боги, Маківко...
172
Із крові й попелу
Я поволі кивнула.
— Дуже шкода, що ти не залишилася.
— Беж.
Я зітхнула.
— Що таке? Не кажи, ніби не шкодувала, що не зали-
шилась. Анітрішечки не шкодувала.
Я не могла так сказати.
— Закладаюся, якби ти залишилася, то перестала б
бути Дівою.
— Беж!
—- Що таке? — Беж засміялася. — Я жартую, проте за-
кладаюся, що тебе важко було б назвати Дівою. Скажи,
тобі... було приємно? Цілуватися?
Я закусила губу, мало не шкодуючи, що не можу збре-
хати.
— Так. Приємно.
— Тоді чому ти так засмучена, що він твій охоронець?
— Чому? Тобі, певно, гормони заважають раціонально
мислити.
— Дуже дякую, гормони завжди заважають мені раціо-
нально мислити.
Я пирхнула.
— Він мене впізнає. Інакше й бути не може, коли він
почує, як я розмовляю. Правильно?
— Мабуть, так.
— А що, як він піде до герцога й розповість йому, що
я була в «Червоній перлині»? Що я... дозволила йому себе
поцілувати? — І навіть більше, та наразі поцілунок — це
вже достатньо кепсько. — Він, напевно, один із наймо-
лодших королівських вартових, якщо не наймолодший.
Очевидно, що він хоче просування по службі, а хіба
є кращий спосіб його забезпечити, ніж добутися ласки
герцога? Ти ж знаєш, як поводяться з його улюбленими
вартовими чи слугами! Мало не краще, ніж із тими, що
при Дворі.
173
Дженніфер Л. Арментраутп
— Не думаю, що він має охоту добуватися ласки його
милості, — зауважила вона. — Він сказав, що ти пре-
красна.
— Певна, що він просто проявляв люб’язність.
Беж витріщилася на мене так, ніби я зізналася, що
трішки їм собачу шерсть.
— По-перше, ти прекрасна. Ти знаєш, що...
— Я зараз не напрошуюся на компліменти.
— Знаю, але відчула непереборне бажання нагада-
ти тобі про це. — Вона швидко всміхнулася мені на весь
рот. — На те, що герцог загалом поводився як осел, він
не зміг сказати нічого.
У мене сіпнулися губи.
— Він міг би просто не звернути на це уваги й перейти
до присяги королівського вартового, а вона, до речі, у його
виконанні прозвучала... сексуально.
— Так, — визнала я й подумала, що до ночі в «Червоній
перлині» не помітила б цього. — Так, це точно.
— Мені мало не довелося помахати на себе, щоб ти зна-
ла. Але повернімося до більш важливого нюансу цієї події.
Як гадаєш, він тебе вже впізнав?
— Не знаю. — Я відкинулася головою на спинку кріс-
ла. — Того вечора на мені була маска, і він її не знімав,
але, гадаю, сама я впізнала б людину як у масці, так
і без.
Вона кивнула.
— Мені хотілося б думати, що я на таке здатна, і вже
точно сподіваюся, що на таке був би здатен королівський
вартовий.
— Отже, він вирішив змовчати. — Він мовчав навіть
тоді, коли вони з Віктером провели нас до моїх покоїв. —
Хоча може бути й так, що він мене не впізнав. Освітлення
в тій кімнаті було тьмяне.
— Якщо не впізнав тоді, то, гадаю, впізнає, коли ти
заговориш — як ти й сказала. А ти ж не можеш не вида-
174
Із крові й попелу
вати ні звуку щоразу, коли будеш поряд із ним, — заявила
Беж. — Це було б підозріло.
— Звісно.
— І дивно.
— Згода. — Я погралася з ланцюжками на покривалі. —
Не знаю. Або він мене не впізнав, або впізнав і вирішив
змовчати. Може, він планує залякати мене цим абощо.
Беж насурмила брови.
— Ти неймовірно підозрілива людина.
Я зібралася це заперечити, та зрозуміла, що не можу,
і мудро повела далі:
— Він, напевно, просто мене не впізнав.
Дивна суміш полегшення й розчарування з’єдналася
з приємним передчуттям.
— А знаєш що?
-Що?
— Я не знаю, рада чи засмучена, що він мене не впі-
знав. І чи в захваті від того, що він міг мене впізнати. —
Я похитала головою й засміялася. — Просто не знаю, але
байдуже. Те, що... те, що сталося між нами, було єдиним
у своєму роді. То все просто ця... зустріч. Це не може пов-
торитися.
— Звісно, — буркнула Беж.
— А втім, я навіть не думаю, що він захотів би зробити
щось із цього знову, тим паче тепер, коли знає, що то була
я. Якщо дійсно знає.
— Ага.
— Але я намагаюся сказати ось що: про це навіть ду-
мати не треба. Важить лише те, як він розпорядиться цим
знанням, — закінчила я й кивнула.
Беж, здавалося, була готова заплескати в долоні.
— А знаєш, що я думаю?
— Мало не боюся це почути.
Її карі очі зблиснули.
— Невдовзі тут стане набагато цікавіше.
175
Дженніфер Л. Арментраут
РОЗДІЛ 12
Наступного дня невдовзі після опівдня я сиділа у просто-
рому, залитому сонцем атріумі з Беж і з двома (не однією!)
придворними дамами, роздумуючи, як опинилася в такій
ситуації.
Мої вилазки за межі покоїв, особливо походи до атрі-
уму, завжди відбувались у чітко визначений час — тоді,
коли у приміщенні не мало бути нікого, крім мене. Коли
я десь за півгодини до цього прийшла туди, там було так
само порожньо, як зазвичай.
Ситуація змінилася за кілька хвилин після того, як
я сіла й почала клювати малесенькі канапки, що їх кон-
фіскувала з іншої кімнати Беж. Прийшли Лорен і Дафіна,
і я, хоч і сиділа так, як мене привчили (руки на колінах,
злегка зчеплені, щиколотки схрещені, стопи заховані за
подолом сукні кольору слонової кістки), не мала перебу-
вати у приміщенні.
Адже там були придворні дами — вмостилися біля
столу, за який сіли ми з Беж. Цю ситуацію легко було
витлумачити як мою взаємодію з ними, а вона належа-
ла до тих численних речей, які жерці та жриці відверто
забороняли. Як вони казали, взаємодія — це надмірна
фамільярність.
Однак я з ними не взаємодіяла. Я думала, що ідеаль-
но втілюю чемний спокій. Або ж мене з легкістю можна
прийняти за одну зі статуй Дів у покривалах. Зовні я,
може, й видавалася спокійною, та всередині була просто
виснаженим, замученим клубком нервів. Почасти це
було пов’язано з тим, що вночі мені не вдалося спокійно
поспати — ну, якщо чесно, то так було останні кілька днів.
А ще річ почасти була в тому, що я знала: присутність
Дафіни й Лорен поставлять мені на карб. Я навіть не зна-
ла, чи можна мені сидіти в атріумі. Раніше це ніколи
не було проблемою, і зі мною ніхто ніколи про це не роз-
176
Із крові й попелу
мовляв. Однак, коли я була в атріумі раніше, туди не за-
ходив ніхто, крім випадкових слуг чи вартових. І все ж
я була згустком тривожної, неспокійної енергії не лише
через них.
Головна причина цього стояла по діагоналі від того
місця, де сиділа я, тримаючи руку на руків’ї меча. Її бурш-
тинові очі ні на мить не втрачали пильності.
Гоук.
Дивно це було — зиркнути й побачити, як він там стоїть.
І річ була не лише в тому, що зазвичай за цими післяобідні-
ми трапезами, які ми з Беж часом влаштовували в атріумі,
наглядав Райлан. Річ була в тому, що у присутності Гоука
все було геть інакше. Зазвичай Райлан дивився в сад або
в основному розмовляв з іншими королівськими вартови-
ми, що стояли неподалік, тим часом як він сам тримався
біля самого пороіу. Гоук був не такий. Він знайшов єдине
місце, звідки яскраво освітлене приміщення було видно
повністю, а також можна було побачити сади за межами
атріуму.
На щастя, вікна виходили не на троянди.
На жаль, я часто, несподівано для самої себе, дивилася
на фонтан із Дівою в покривалі.
Усього за один день стало майже до болю ясно, як
Райлан почав нехтувати питаннями безпеки. Ніде правди
діти, раніше не було жодного замаху, але він таки розсла-
бився. Мені було прикро навіть визнавати це. Здавалося,
що таким чином я його зраджую, та цей бранч став геть
не таким, як попередні, не лише з цієї причини.
Також він став геть інакшим через появу двох при-
дворних дам. Я підозрювала, що вони зайшли до атріуму
вперше, відколи прибули до замку Тірман після своїх
Ритуалів.
Дафіна, друга донька багатого купця, обмахувалася
шовковим віялом бузкового кольору так, ніби намагала-
ся позбавити життя комаху, не видиму нікому, крім неї.
177
Дженніфер Л. Арментраут
Хоча у вікна лилося майже полуденне сонячне світло,
в атріумі досі було прохолодно, і я сумнівалася, що Да-
фіна перегрілася, поїдаючи бутерброди з огірком і попи-
ваючи чай.
Поряд із нею Лорен, друга донька успішного торгівця,
вже майже припинила нашивати крихітні кристали на
свою маску, яку мала надіти на майбутній Ритуал, і пов-
ністю віддалася спостереженням за кожним порухом тем-
новолосого королівського вартового. Я була впевнена, що
вона знає, скільки вдихів Гоук робить за хвилину.
У глибині душі я розуміла, чому не підвелася й не
вийшла, хоча мала так учинити, хоча знала, що цього від
мене чекає Беж. Розуміла, чому так охоче ризикувала на-
разитися на осуд через те, що просто сиділа й займалася
своїми справами.
Я була заворожена кривлянням двох придворних дам.
Лорен уже кілька разів спробувала привернути увагу
Гоука. Впустила свою торбинку із кристалами (Гоук га-
лантно допоміг їй її підібрати), вдавши, ніби зосередилася
на синьокрилій пташці, яка скакала по гілках дерева біля
вікон. Це спонукало Дафіну прикинутися зомлілою — від
чого, я гадки не мала. Декольте її блакитної сукні чомусь
опустилося так, що я зачудувалась, як Дафіні вдалося з неї
не випасти.
Я не змогла б випасти зі своєї сукні, навіть якби була
охоплена вогнем.
Моя сукня складалася з вільних рукавів, крихітних
намистинок і ліфа, що доходив мало не до шиї. Матерія
була відверто затонка й надто делікатна, щоб я закріпила
на стегні кинджал у піхвах. Щойно буде змога перевдяг-
нутись у щось інше, клинок повернеться туди, де йому
й місце.
Гоук як справжній джентльмен провів Дафіну до ку-
шетки й приніс їй скляночку м’ятної води. Тоді Лорен,
не бажаючи відставати, зомліла від раптового й непояс-
178
Із крові й попелу
ненного нападу головного болю, від якого хутко зцілила-
ся, коли Гоук продемонстрував усмішку — таку, від якої на
його правій щоці з’являлась ямочка.
Не було ніякого головного болю, та й непритомності
теж. Я з цікавості розкрила чуття й не відчула в них обох
жодного болю чи муки, крім нотки суму. Мені подумало-
ся, що він може бути спричинений смертю Малесси, хоча
про неї не говорила жодна з них.
— Знаєш, що я чула? — Дафіна різко змахнула вія-
лом, прикусивши зубами нижню губу, і позирнула в бік
Гоука. — Хто-о-ось... — вона розтягнула це слово, а тоді
стишила голос, — ...доволі часто навідувався до такого
собі... — її погляд перейшов до мене. — Такого собі при-
гону в місті.
— Пригону? — перепитала Беж, облишивши прики-
дання, ніби їх нема у приміщенні. Я не могла поставити
це їй на карб. Вона ж товаришувала з ними, і хоча при-
дворні дами добре знали, що їм навряд чи варто сидіти
зі мною, Беж їхні кривляння явно веселили так само,
як мене.
Дафіна багатозначно поглянула на неї.
— Ну, ти знаєш такі — чоловіки й жінки часто ходять
туди пограти в карти й інші ігри.
Беж підняла брови.
— Ти про «Червону перлину»?
— Я намагалася бути обережною, — зітхнула Дафіна
й демонстративно зиркнула в мій бік. — Але так.
Коли Дафіна спробувала вберегти мене від знання про
такий заклад, я мало не розсміялася. Замислилася, що
вона зробила б, якби дізналася, що я там була.
— І що він робить у такому закладі — ти про це чула? —
штурхнула мене під столом Беж. — Мабуть, ходить туди
пограти в карти — правильно? Чи він?.. — Притиснувши
до грудей одну руку, вона зігнулась у кріслі й зітхнула.
З вигадливої зачіски, що намагалася — марно — втрима-
179
Дженніфер Л. Арментраутп
ти її волосся вкупі, вислизнув один кучерик. — Чи він, на
твою думку, займається іншими, більш непристойними...
іграми?
Беж чудово знала, чим Гоук займається в «Червоній
перлині».
Мені захотілось її копнути... звісно ж, як Діва.
— Я певна, що він лише грає в карти. — Лорен ви-
гнула брову, притиснувши до своєї темно-синьої сукні
жовто-червоне віяло. Контраст між віялом і сукнею був...
жахливий, але водночас цікавий. Мій погляд опустився на
її маску. На її матерію вже було нашито кристали всіх мож-
ливих барв. Я була впевнена, що, коли Лорен закінчить,
буде здаватися, ніби їй заблювала лице веселка. — Якщо
він займається лише цим, це якось... сумно.
— Гадаю, він займається тим, чим займаються всі, коли
туди ходять, — відповіла Беж. Її слова були просякнуті
веселістю, наче сиропом. — Знаходить людину, з якою
можна... гарно провести час..
Її пустотливий погляд зустрівся з моїм.
Я була готова підсунути Беж замість цукру, який вона
обожнювала сипати собі в каву, грубу сіль.
Вона знала, що я не долучуся до розмови, не можу
долучитися. Мені не дозволялося розмовляти з дамами,
а ще я досі не розмовляла з Гоуком чи у його присутності.
Та й Гоук зі мною не розмовляв — тільки спитав учора
після вечері, чи не бажаю я чимось зайнятися. На це я за-
перечно хитнула головою.
Як і раніше, я не була певна, втішило це мене чи засму-
тило.
— Не варто натякати на таке в нашому нинішньому
товаристві, — порадила Дафіна.
Беж похлинулася чаєм, а я закотила очі під покрива-
лом.
— Гадаю, якби зараз була жива панна Вілла, вона зло-
вила б його у свої сіті, — промовила Лорен, і мені стало
180
Із крові й попелу
цікаво. Вона про ту саму Віллу Колінз? — А потім написа-
ла би про нього в щоденнику.
Так, про неї.
Панна Вілла Колінз — це жінка, що жила в Масадонії
років із двісті тому. Вочевидь, у неї було дуже... насичене
особисте життя. Панна Колінз вельми відверто розпо-
відала про свої пригоди, доволі обурливі, у щоденнику,
і його відправили на зберігання до міського Атенею як
своєрідне писемне історичне джерело. Я подумки за-
гадала собі попросити Беж узяти той щоденник для
мене.
— Я чула, що вона писала лише про найвправніших
своїх... партнерів, — шепнула Дафіна й хихотнула. —
Отже, якби він потрапив на ті сторінки, то ви розумієте,
що це означає.
Я розуміла, що це означає.
Завдяки йому.
Мій погляд сам собою перейшов туди, де стояв Гоук.
Чорні штани й сорочка прилипли до його тіла, наче друга
шкіра, і я не могла ставити Дафіні чи Лорен на карб те, що
їхні погляди щокілька хвилин неначе самі собою тягну-
лися до нього. Він був високий, із підтягнутими м’язами,
а меч у піхвах на поясі, так само як і меч збоку, підказував,
що він готовий не лише до зомлілих дамочок. Плечі в ньо-
го віднедавна були накриті білим плащем Королівської
варти.
Однак через нього повітря також сповнилося своєрід-
ного напруження, що не піддавалось оцінюванню; кімната
неначе була наелектризована. Це не могли не усвідомлю-
вати всі довкола нього.
Мій погляд ковзнув по його грудях, і від згадки про те,
які вони були тверді навіть без броні, у мене спаленіли
щоки. У грудях осіла знайома віднедавна важкість, через
яку шовк моєї сукні почав натирати шкіру: та несподівано
стала чутливою й червоною.
181
Дженніфер Л. Арментраут
Можливо, таке-от дурнувате віяло стане мені у пригоді.
Проковтнувши стогін, я відчула, що хочу врізати собі
по пиці. Та, позаяк це було не варіантом, я надпила чай,
намагаючись пом’якшити непоясненну сухість у горлі,
і знову зосередилася на Дафіні з Лорен. Вони з добре від-
чутним захватом розмовляли про Ритуал. До святкування
в ніч Урожайного місяця* лишився всього тиждень.
їхнє збудження було заразливе. Позаяк це мав бути
мій перший Ритуал, я буду там, у масці й не в білому
одязЬ Більшість людей гадки не матиме, що я Діва.
А втім, уважні люди впізнають мене завдяки двом охо-
ронцям, які неодмінно супроводжують мене всюди. І все
ж, коли мій погляд неквапом повернувся до Гоука, мене
раптом охопила невпевненість із домішкою приємного
передчуття.
У мене перекинувся шлунок.
Якщо Гоук побачить мене в масці, чи здогадається він,
що в тій кімнаті з ним була саме я? І чи матиме це якесь
значення? Він точно дізнається ще до Ритуалу, що я —
та сама людина, хіба ні? А може, вже це усвідомив.
Він стояв, розставивши ноги на ширину пліч і дивля-
чись на нашу маленьку компанію. Сонячне світло, зда-
валося, мало не тягнулося до нього, пестячи йому вилиці
й чоло, як кохана людина. Профіль у нього був бездоган-
ний, а лінія підборіддя — така ж витончена, як у статуй,
Що прикрашали сад і передпокій замку.
Сама знаєш: це має означати, що поряд він, — прова-
дила Лорен. - Принц Кастіл.
Від шоку я різко крутнула головою В її бік. Гадки
не мала, про що вона говорила чи як у розмові спливла
ця тема, та мені аж не вірилося, що вона дійсно вимовила
його ім я вголос. Мої губи розімкнулися. Вимовляти його
* Урожайний місяць — повня, найближча до осіннього рівнодення.
(Тут і далі прим, перекладача, якщо не вказано інше.)
182
Із крові й попелу
справжнє ім’я не наважувався ніхто, крім спусковиків,
а вони навряд чи стали б навіть вимовляти його в замку.
Називати його принцом було зрадою. Він же Темний.
Дафіна супилася.
— Через...
Позирнула на мене, насурмивши брови.
— Через напад?
Лише тоді до мене дійшло, що вони, найпевніше, роз-
мовляли про спробу викрадення, поки я...
Ну, поки я займалася саме тим, чим вони раніше: ви-
тріщалася й думала про Гоука.
— До того ж, — Лорен знову взялася нашивати на ма-
ску криваво-червоний кристал, — я ненароком почула, як
уранці так казала Брітга.
— Служниця? — пирхнула Дафіна.
— Так, служниця. — Темноволоса придворна дама під-
няла підборіддя. — Вони все знають.
Дафіна засміялася.
- Все?
Вона кивнула й понизила голос.
— У їхній присутності люди говорять про що зав-
годно. Про які завгодно інтимні чи особисті речі. Вони
наче привиди в кімнаті. Немає нічого такого, чого вони
не підслухали б.
Лорен мала рацію. Я сама бачила, як таке траплялося
з герцогинею й герцогом.
— Що сказала Брітта? — Беж поставила свою чашку на
стіл.
Темні очі Лорен позирнули на мене, а тоді повернулися
до Беж.
— Що принца Кастіла помітили у Трьох Річках. Що
саме він влаштував пожежу, яка позбавила життя герцога
Евертона.
— Як таке можна заявляти? — спитала Беж. — Жодна
людина, яка хоч раз бачила Темного, не бажає розповіда-
183
Дженніфер Л. Арментраут
ти, який він із себе, або ж не дожила до можливості якось
його описати.
— Щодо цього не знаю, — зауважила Дафіна. — Я чула
від Рамсі, що він лисий, із гострими вухами, блідий, досто-
ту як... самі знаєте хто.
Я ледве втрималася, щоб не пирхнути. Атлантійці дуже
схожі на нас.
— Рамсі? Один зі стюардів його милості? — вигнула
брову Беж. — Мені треба було спитати: як таке може заяв-
ляти людина, якій можна вірити?
— Брітта стверджує, що ті нечисленні люди, які бачили
принца Кастіла, кажуть, буцімто насправді він доволі гар-
ний, — додала Лорен.
— О, справді? — замислилася Дафіна.
Лорен кивнула, прикріплюючи кристал до маски.
— Вона казала, що саме так він пробрався до маєтку
Золотий Гребінь. — Її голос понизився. — Що герцогиня
Евертон вступила з ним у стосунки плотського характеру,
не здогадуючись, хто він, і саме так він дістав змогу вільно
пересуватися маєтком.
Ніде правди діти, Брітта багацько теревенила.
— Майже все, що вона каже, виявляється правдою. —
Лорен знизала плечима, нашиваючи поряд із червоним
кристалом смарагдово-зелений. — Тож стосовно принца
Кастіла вона може мати рацію.
— Тобі справді варто більше не вимовляти цього іме-
ні, — порадила Беж. — Якщо тебе хтось раптом підслухає,
тебе відправлять до Храмів швидше, ніж ти зможеш вимо-
вити: «Я знала, що так не можна».
Лорен весело розсміялася.
— Я не боюся. Мені бракує дурості казати таке там, де
мене можуть підслухати, та й сумніваюся, що хтось із при-
сутніх тут щось розказуватиме.
Вона кинула погляд на мене — швидкий, але зна-
чущий. Лорен знала, що я не можу сказати ні словечка,
184
Із крові й попелу
бо тоді муситиму пояснювати, як узагалі долучилася до
цієї розмови.
А я, коли що, до неї не долучалася.
Просто сиділа поряд.
— А якби... якби він насправді був тут? — злегка здриг-
нулася Лорен. — У місті просто зараз? І що, як він саме так
пробрався до замку Тірман?
У неї спалахнули очі.
— Потоваришував із кимось тут — може, навіть із сер-
дешною Малессою.
— Ти так говориш, ніби це тебе не надто бентежить. —
Беж узяла свою чашку. — А якщо відверто, то говориш про
це з якимось захватом.
— Захватом? Ні. Чи заінтригована я? Можливо. — Вона
поклала маску на коліна й зітхнула. — Просто деякі дні
бувають жахливо нудними.
Вражена її заявою, я аж забула, хто я така й де перебу-
ваю. Змогла хіба що не підвищити голосу, коли заговорила.
— То, якби почалося старе добре повстання, обстанов-
ка, на твою думку, могла б пожвавитися? Мертві чоловіки,
жінки й діти — це весело?
На обличчях Лорен і Дафіни ненадовго відбився подив.
Вони обидві, напевно, вперше в житті почули, як я говорю.
Лорен ковтнула.
— Гадаю, я... Можливо, я неправильно висловилася,
Діво. Перепрошую.
Я змовчала.
— Прошу, не зважайте на Лорен, — заблагала Дафі-
на. — Часом вона патякає не думаючи й нічого такого
не має на увазі.
Лорен завзято кивнула, та я не сумнівалася: вона мала
на увазі саме те, що сказала. Повстання порушить одно-
манітність її розпорядку, а про життя, які постраждають
чи закінчаться через нього, вона не подумала, бо просто
не бажала цього робити.
185
Дженніфер Л. Арментраут
Тут це сталося знову — знову без попередження, —
і моє тіло смикнулося вперед, а хребет заціпенів. Мій дар
потягнувся назовні сам собою, і я незчулась, як між Лорен
і мною утворився отой невидимий зв’язок. Завдяки цьому
зв’язку надійшло відчуття, суміш відчуттів, що нагадувала
мені про свіже повітря теплого дня, а ще — про якийсь
гострий смак, як у гіркого гарбуза. Я зосередилася на цих
відчуттях, а тим часом моє серце стукало об ребра. Вони
несли мені... захват і страх. А Лорен між тим витріщилася
на мене так, ніби хотіла сказати щось іще.
Однак річ була явно не в тому, що я вловлювала
в Лорен. Це було безглуздо. Ці емоції не могли не бути
моїми і явно якимось чином впливали на мій дар.
Дафіна взяла подругу під руку.
— Ходімо, нам треба йти,
Дафіна не залишила Лорен вибору: зірвала подругу
із крісла і швидко вивела з зали, шепочучи щось їй на вухо.
— Здається, ти їх налякала, ~ сказала Беж.
Піднявши тремтливу руку, я швидко випила трохи со-
лодкого лимонного напою. Гадки не мала, що тільки-но
сталося.
— Маківко. — Беж легенько торкнулася мого перед-
пліччя. — У тебе все гаразд?
Я кивнула, обережно поставивши чашку на стіл.
— Так, просто...
Як це пояснити? Беж не знає про дар, а якби й знала, то
я навряд чи могла б виразити це словами чи бути певною,
що взагалі щось трапилось.
Я поглянула на неї й відкрила чуття. Як і попервах
із Дафіною й Лорен, не відчула нічого, крім нотки смут-
ку. Ні глибокого болю, ні ще чогось такого, чого не мала
відчувати.
Моє серце сповільнилось, а тіло розслабилось. Я від-
кинулася назад і замислилася: може, мій дар так дивно
поводиться через звичайний стрес?
186
Із крові й попелу
Беж витріщилася на мене. Й обличчя набуло тривож-
ного виразу.
— У мене все гаразд, — запевнила її я, не підвищуючи
голосу. — Просто не віриться, що Лорен таке сказала.
— Мені теж, але її завжди... веселили найстрашні-
ші речі. Як казала Дафіна, вона нічого такого не має
на увазі.
Я кивнула й подумала: насправді неважливо, чи мала
вона щось таке на увазі. Ще раз сьорбнула напій і з полег-
шенням усвідомила, що рука в мене вже не тремтить. Від-
чувши себе значно нормальніше, я списала цю дивовижу
на стрес і недосипання. Думки повернулися до Темного.
Він може стояти за цими атаками й цілком може полю-
вати на мене, та все це не означає, що він справді в межах
міста. Однак, якщо він у межах міста...
Коли я згадала про маєток Золотий Гребінь, мене охо-
пила бентега. Щось подібне цілком могло статися тут, тим
паче зважаючи на те, що на територію замку вже прони-
кли якісь атлантієць і спусковик.
— Що ти робитимеш? — прошепотіла Беж.
— У зв’язку з тим, що в місті може бути Темний? —
спантеличено відповіла я.
— Що? Ні. — Вона потиснула мені руку. — Із ним.
— Із ним? — Я позирнула на Гоука.
— Так. З ним. — Зітхнувши, вона відпустила мою
руку. — Якщо немає ще якогось хлопця, з яким ти лизала-
ся, приховуючи, хто ти така.
— Так. їх багато. У них навіть свій клуб є, — сухо відка-
зала я, і вона закотила очі. — Я не можу зробити нічого.
— Ти з ним хоч розмовляла? — Беж торкнулася підбо-
ріддя й поглянула на Гоука.
-Ні.
Вона схилила голову набік.
— Ти ж розумієш, що рано чи пізно тобі доведеться
заговорити перед ним?
187
Дженніфер Я. Арментраут
— Та я зараз говорю, —- відзначила я, хоч і знала, що
Беж мала на увазі не це.
Вона примружила очі.
— Маківко, ти шепочеш. Навіть я тебе ледве чую.
— Нормально ти мене чуєш, — відповіла я.
їй, здавалося, закортіло ще раз хвицнути мене під сто-
лом.
— Гадки не маю, як ти досі з ним не поговорила. Ро-
зумію, як це ризиковано, та мені конче потрібно було б
знати, чи впізнав він мене. А якщо так, то чому він нічого
не сказав?
— Не можна сказати, ніби мене це не цікавить. —
Я поглянула на Гоука. — Але...
Коли Гоук перехопив мій погляд і вдивився мені в очі,
я заціпеніла. Він дивився просто на мене, і я знала, що
йому моїх очей не видно, та мені все одно здавалося, ніби
видно. Він аж ніяк не міг почути наші з Беж слова, бо сто-
яв занадто далеко, а я говорила занадто тихо, але погляд
у нього був пронизливий — неначе він міг не просто бачи-
ти мене наскрізь, а зазирнути мені в душу.
Я спробувала відмахнутися від цього відчуття, та що
довше Гоук вдивлявся мені в очі, то сильнішим воно става-
ло. Напевно, це все його очі та їхній колір. Такий дивний,
приголомшливий золотавий відтінок. Дивлячись у ці очі,
можна уявити що завгодно.
Він відвів погляд і розвернувся до входу. Я судомно
видихнула, а моє серце знову загупало так, ніби я побігла
через Узвишшя.
— Це було... серйозно, — пробурмотіла Беж.
Я кліпнула й, повернувшись до неї, хитнула головою.
-Що?
— Оце, — відповіла вона з піднятими бровами. — Те, як
ви з Гоуком дивились одне одному в очі. І ні, я твоїх очей
не бачу, але здогадалася, що у вас була вельми завзята
битва поглядів.
188
Із крові й попелу
Я відчула, як мої щоки заливає тепло.
— Він просто виконує свою роботу, а я... я щойно забу-
ла, про що говорила.
Беж підняла брову.
— Справді?
— Звісно.
Я розправила долоні на прикритих сукнею колінах.
— Отже, він просто пересвідчувався, що ти ще жива і...
— Дихаєш? — підказав Гоук, чим заскочив зненацька
нас обох. Він стояв усього за фут від того місця, де сиді-
ли ми, підійшовши туди непомітно, як і годиться підго-
товленому охоронцеві, і тихо, наче привид. — Оскільки
я зобов’язаний берегти її життя, можна сказати, що пере-
свідчуватися, що вона дихає, — це для мене пріоритет.
Я напружила плечі. Гяк багато він почув?
Беж невдало спробувала притлумити смішок серветкою.
— Приємно це чути.
— Інакше я незадовільно виконував би свій обов’язок,
хіба ні?
— А, так, обов’язок. — Вона опустила серветку. — Ти
дуже заклопотаний: і захищаєш Маківку, не шкодуючи
життя, і збираєш розсипані кристали.
— Не забувай, що також я підводжу кволих придворних
дам до найближчого крісла, поки вони не зомліли, — під-
казав Гоук. Його дивні, гіпнотичні очі зблиснули іскрою
пустотливості, і я відчула, що... заворожена ним так само,
як була заворожена придворними дамами. Ось він, той
Гоук, якого я зустріла в «Червоній перлині». Безодня
болю, схована за глузливим і чарівливим фасадом. —
Я людина вельми талановита.
— Не сумніваюся в цьому, — відказала з усмішкою Беж,
тим часом як я притлумила в собі сильне бажання потяг-
нутися до нього чуттями.
Гоук швидко перевів погляд на неї, і на його правій
щоці з’явилася ямочка.
189
Дженніфер Л. Арментраут
— Твоя віра в мої навички зігріває серце, — сказав він
і поглянув на мене. — Маківка?
Я вирячила очі під покривалом і водночас стулила рота.
Беж зітхнула.
— Це її прізвисько. Так її звуть лише друзі. І брат.
— А, той, який живе у столиці? — запитав він, не зводя-
чи з мене погляду.
Я кивнула.
— Маківка, — повторив він так, ніби моє ім’я було вкри-
те шоколадом і готове скотитися в нього з язика. — Мені
подобається.
Я всміхнулась йому, напруживши вуста так само, як
у мене раптом напружилися м’язи внизу живота.
— Нам треба зважати на загрозу бродячих кристалів чи
тобі, Гоуку, щось потрібно? — запитала Беж.
— Я потребую багато чого, — відповів він, знову пе-
ревівши погляд на мене. Беж нахилилася вперед, ніби
їй не терпілося почути, чого саме потребує Гоук. — Але
про це нам доведеться поговорити згодом. Пенеллафі,
тебе викликав герцог. Я мушу негайно провести тебе
до нього.
Беж так застигла, що я не розуміла достоту, чи дихнула
вона ще хоч раз. Нутрощі у мене заледеніли. Виклик від
герцога — так швидко після вчорашнього дня? Я знала,
що це не для пустої розмови. Лорд Мазін справдив свою
погрозу й пішов до герцога? Чи річ у тому, як я диви-
лася на герцога й усміхалася, коли була без покривала?
Він довідався, що я штрикнула чоловіка, який спробував
мене викрасти? Хоча більшість людей були б дуже раді,
що я зуміла перешкодити викраденню, герцога Тірмана
цікавитиме лише те, що у мене при собі був кинджал. Чи
не міг хтось побачити мене тут і вже доповісти йому? Він
довідався про «Червону перлину»? Поки я дивилася знизу
вгору на Гоука, у мене всередині все обірвалося. Може, він
щось розповів?
190
Із крові й попелу
О боги, варіантів направду безліч, і всі кепські.
У животі закрутило так, ніби я ковтнула скислого мо-
лока, та я, підводячись із крісла, все ж зуміла начепити на
обличчя усмішку.
— Чекатиму на тебе у твоїх покоях, — озвалася Беж, і я
кивнула.
Гоук зачекав, коли я пройду повз нього, а тоді пішов
слідом за мною трохи позаду. Так він мав змогу реагу-
вати на загрози спереду і ззаду. Я вийшла разом з ним
у коридор, де на стінах висіли біло-золоті гобелени й ме-
тушилися слуги в багряно-брунатних сукнях і сорочках,
виконуючи різні завдання, що підтримували велике
господарство.
Він не повів мене до бенкетної зали. Він узяв курс на
сходи, і мої нутрощі впали ще нижче.
Ми перетнули передпокій і наблизилися до початку
широких сходів, а тоді він запитав:
— У тебе все гаразд?
Я кивнула.
— Виклик, здається, збентежив і тебе, і твою служницю.
— Беж — не служниця, — бовкнула я й одразу енергійно
вилаяла себе подумки. Намагатися не говорити було дурі-
стю, та було би краще, якби це сталося не в передпокої, де
нас оточувало бозна-скільки людей.
А ще я хотіла б витримати не менше ніж цілий день.
Опанувавши себе, я крадькома позирнула на Гоука.
Гоук дивився на мене з абсолютно непроникним об-
личчям. Якщо він і впізнав мій голос, то не виказав цього
абсолютно нічим.
Подивившись прямо перед собою, я знову відчула ту
дивну суміш розчарування й полегшення. Він справді
не знає, що в тій кімнаті була я? А втім, чи варто мені ди-
вуватися? Він же спершу гадав, що то Брітта, а збагнувши,
що я не вона, все одно спокійнісінько продовжив. Хто його
знає, скількох випадкових жінок він...
191
Дженніфер Л. Арментраутп
— Хіба? — запитав Гоук. — Може, вона і придворна
дама, та мені повідомили, що вона зобов’язана бути тобі
за камеристку. Компаньйонку.
— Так, але вона не... — я позирнула на Гоука на вигині
кам’яних сходів. Одна його рука лежала на руків’ї меча
в нього на поясі. — Вона... — Беж була зобов’язана правити
мені за компаньйонку. — Байдуже. Усе гаразд.
іуг Гоук поглянув на мене — поглянув згори вниз, хоч
я і стояла на сходинку вище за нього. Він однаково був
вищий, і це здавалося несправедливим. Він із запитливим
поглядом підняв одну брову.
— Що таке? — запитала я. Підняла ногу, але недостат-
ньо високо, і в мене застигло серце. Я зашпорталася. Гоук
зреагував швидко: обхопив долонею мій лікоть і втримав
мене. Моїм тілом розлилося зніяковіння, і я пробель-
котіла: — Дякую.
— Не треба нещирих подяк. Оберігати тебе — мій
обов’язок. — Він трохи помовчав. — Навіть від зрадливих
сходів.
Я глибоко, рівно вдихнула й видихнула.
— Моя вдячність не була нещирою.
— Тоді прошу пробачення.
Мені не треба було дивитися на Гоука, щоби знати, що
він усміхається, і я готова була закластися, що тим часом
світ прикрашає та дурнувата ямочка в нього на щоці. Тоді
Гоук затих, і ми мовчки дісталися сходового майданчика
на третьому поверсі. Один коридор вів до старого крила —
до моїх покоїв і кімнат чималої частини обслуги. Ліворуч
було розташоване новіше крило. Відчуваючи, як у животі
залягла купа крихітних свинцевих кульок, я повернулася
ліворуч. Тепер мій розум зациклився на тому, що чекало
попереду, я навіть не дуже зважала на те, що Гоук явно
нічого не помітив, і не замислювалася про те, що буде,
якщо він таки здогадався, ща то була я, і просто нічого
не казав.
192
Із крові й попелу
Гоук дістався широких дерев’яних дверей у кінці ко-
ридору і, відчинивши одну половину, злегка торкнувся
рукою мого плеча. Зачекав, доки я не вийшла на вузькі
гвинтові сходи. Крізь численні овальні вікна лилося со-
нячне світло.
— Пильнуй, куди йдеш. Як зашпортаєшся й упадеш
тут, то, напевно, потягнеш додолу ще й мене.
Я пирхнула.
— Я не зашпортаюсь.
— Але щойно зашпорталася.
— То був рідкісний випадок.
— Що ж, тоді те, що я уздрів це на власні очі, — честь
для мене.
Я була рада, що він тоді не бачив мого обличчя, —
не через страх бути впізнаною, а тому що була певна:
очі в мене округлилися мало не на всю верхню половину
обличчя. Гоук розмовляв зі мною так, як не розмовляв
жоден інший охоронець, окрім Віктера. Навіть Райлан
не був такий... фамільярний. Можна було подумати, ніби
ми знали одне одного багато років, а не кілька годин... чи
днів. Байдуже. Те, як невимушено він зі мною розмовляв,
збивало з пантелику.
Гоук проминув мене й дістався входу на четвертий по-
верх.
— А знаєш, я ж уже тебе бачив.
Моє дихання зупинилось, і я не зашпорталася знову
лише божою милістю.
— Бачив тебе на нижніх балконах. — Гоук, притримую-
чи двері, жестом запросив мене ввійти. — Ти дивилась, як
я тренуюся.
Мої щоки запалали. Не очікувала почути від нього таке.
— Я не дивилася на тебе. Я...
— Дихала свіжим повітрям? Чекала на свою камерист-
ку й зовсім не служницю? — Коли я пішла повз Гоука, він
зловив мене за передпліччя й зупинив. Опустив голову
193
Дженніфер Л. Арментраутп
так, що його губи опинилися всього за кілька дюймів від
мого вуха, прикритого покривалом, і прошепотів: — Мож-
ливо, я помилився, і то була не ти.
Серед його простого лісового запаху у мене зупинилося
дихання. Ми були далеко не такі близькі, як того вечора
в «Червоній перлині», та якби я схилила голову ліворуч
усього на кілька дюймів, його вуста торкнулися б моїх.
У мене в животі знову щось згорнулося й цього разу вляг-
лося ще глибше.
— Ти помиляєшся.
Він відпустив мою руку, і, підвівши погляд, я побачи-
ла, що в нього піднявся один кутик рота. Коли я вийшла
у просторий коридор, моє серце виробляло у грудях щось
дивне й чудне, а пульс аж загупав.
Під дверима особистих покоїв герцога й герцогині сто-
яли двоє королівських вартових. На цьому поверсі було
кілька кімнат, у яких приймали різних мешканців дому
й гостей із Двору. І герцог, і герцогиня мали власні при-
міщення, сполучені з опочивальнями, та з того, де стояли
королівські вартові, я здогадалася, що герцог у головній
кімнаті.
Повернулася бентега, розтікшись моїми жилами.
На одну коротку мить я забула, чому мене могли вик-
ликати.
— Пенеллафі, — озвався ззаду Гоук.
Лише тоді до мене дійшло. По-перше, я начисто за-
стигла в коридорі, і це, напевно, видалося йому дивним.
А по-друге, він уже двічі назвав мене на ім’я, а не Дівою.
Він не Віктер. Не Беж. А вони звали мене на ім’я лише
тоді, коли ми були самі.
Я знала, іцо маю його виправити, та не могла. Не хоті-
ла, і це лякало так само, як те, що чекало на мене в кабінеті
герцога.
Глибоко вдихнувши, я зчепила руки, розправила плечі
й попрямувала вперед.
194
Із крові й попелу
Королівські вартові, коли ми підійшли ближче, вкло-
нилися, стараючись не дивитися нам у вічі. Темношкірий
вартовий відступив убік, тримаючи руку на дверях. Зі-
брався відчинити.
Я чомусь озирнулася на Гоука. Чому, гадки не мала.
— Я зачекаю на тебе тут, — запевнив він.
Я кивнула, а тоді знову перевела погляд уперед і зу-
силлям волі почала переставляти ноги, кажучи собі, що
нервуюся без причини.
Увійшовши до кімнати, я найперше помітила, що фі-
ранки засмикнуто. М’яке світло кількох олійних ламп,
здавалося, поглинали панелі з темної деревини й меблі,
виготовлені з червоного дерева й багряного оксамиту. Мій
погляд упав на великий письмовий стіл, а тоді — на кре-
денс позаду нього, де стояли кілька кришталевих пляшок
різних розмірів, повні бурштинового алкогольного напою.
А тоді я побачила його.
Герцог сидів на канапі, поклавши одну ноіу в че-
ревику на стіл перед собою й тримаючи в одній руці
склянку з напоєм. Від погляду його очей — таких тем-
них, що там майже не видно було зіниць, — мені стало
зимно.
Через це мені спало на думку, що, коли я побачу Ієна
знову, очі в нього вже будуть не зелені, як у мене. Вони бу-
дуть такі, як у герцога. Смолянисто-чорні. Бездонні. Та чи
будуть вони такі ж моторошні?
Раптом я усвідомила, що герцог не сам.
Навпроти нього сидів, нахабно розвалившись, лорд
Мазін. Випивки у нього в руках не було, зате його пальці
знічев’я вистукували по зігнутому коліну. На його зграб-
них вустах виднілась усмішка, і моя інтуїція просто заво-
лала, що треба тікати, бо боротися з тим, що зараз буде,
марно.
Позаду мене клацнули й зачинилися двері, і я злегка
підскочила. Я розізлилася на саму себе й понадіялася, що
195
Дженніфер Л. Арментраут
герцог цього не помітив, але, побачивши, як він усміхаєть-
ся, зрозуміла, що помітив.
Тірман одним плавним порухом — наче в ньому не було
жодної кістки, — підвівся з канапи.
— Пенеллафі, я просто неймовірно тобою розчаро-
ваний.
РОЗДІЛ 13
Захоловши до нутра кісток, я обережно вдихнула трохи
повітря й побачила, як він випив трохи напою зі склянки.
Я знала, що слова треба добирати з обережністю. Вони
не вплинуть на те, що буде далі, але можуть визначити
суворість покарання.
— Вибачте, що розчарувала, — заговорила я. — Я...
— Ти хоч знаєш, чим мене розчарувала?
М’язи у мене в плечах заціпеніли, а погляд перемет-
нувся з мовчазного лорда до кутка кімнати, де попід
книжковою шафою стояло кілька вузьких шматків черво-
нясто-брунатної деревини. Вони були з дерева, що росло
у Кривавому лісі. Знову поглянувши на лорда Мазіна,
я побачила, що він усміхається. Я запідозрила, що він
розповів про щось герцогові, та якщо я не вгадаю, про що
саме, то проблем у мене лише побільшає.
І лорд Мазін, стежачи за мною, знав це. Він нічим не ви-
казував, яку роль відіграє в цьому, хай навіть і був просто
свідком. Він рідко говорив, коли приходив на ці уроки.
Хоча зазвичай мені було легше на душі, поки він мовчав,
тепер його мовчання лише посилювало мою тривогу.
Я таки видушила із себе наступні слова, та вони злетіли
з язика геть не такими, як треба.
— Ні, але певна, що завинила, хай у чому річ. Ви ніколи
не розчаровувались у мені без причини.
196
Із крові й попелу
Це було відвертою неправдою.
Часом я, здавалося, розчаровувала герцога своєю хо-
дою чи манерою різати їжу під час вечері. Я була певна,
що можу образити його навіть частотою дихання.
— Ти маєш рацію. Я не став би розчаровуватися геть
безпричинно, — погодився він. — Але цього разу те, що
мені розповіли, мене ошелешило.
У мене перекинувся шлунок, а на чолі виступив піт.
Любі боги, невже він дізнався про мої відвідини «Черво-
ної перлини»?
Я боялася, що Гоук щось розповість, зациклилася на
цьому і тривожилася через це. Однак почасти мені, на-
певно, не хотілося вірити, що таке можливо, бо в горлі
засіло потужне відчуття зради, що смакувало як несвіжі
харчі. Гоук, найпевніше, гадки не мав, що відбуваєть-
ся в цій кімнаті, проте мусив знати, що якісь наслідки
та й будуть. Хіба не так? Він, мабуть, подумав, що мені
не дістанеться нічого, крім суворої лекції. Зрештою, я ж
Діва, Обрана.
Я дістану нагінку.
Проте навряд чи Гоук хоч трохи здогадувався, що гер-
цогові уроки... ненормальні.
Тірман підступив до мене на крок, і в мене напружили-
ся всі м’язи.
— Зніми покривало, Пенеллафі.
Я завагалася всього на кілька секунд, хоча герцог чи
герцогиня нерідко просили мене про таке. Вони не люби-
ли розмовляти з половиною обличчя. Я не могла ставити
це їм на карб, але у присутності лорда Мазіна герцог за-
звичай не примушував мене його знімати.
— Не варто випробовувати моє терпіння.
Він міцніше стиснув у руці склянку.
— Вибачте. Просто ми... ми не самі, а боги заборонили
мені показувати обличчя, — відповіла я, чудово знаючи,
що вже робила це, але в геть інших ситуаціях.
197
Дженніфер Л. Арментраут
— Боги не побачать у сьогоднішніх подіях нічого пога-
ного, — втрутився герцог.
Ну звісно.
Зусиллям волі позбувшись дрожу в руках, я підняла їх
і розстебнула витончені застібки на покривалі біля вух.
Головний убір одразу став вільнішим. Не підводячи очей
(я знала, що так герцогові подобається більше), я зняла
покривало через карк, на якому було зібране у простий
вузол моє волосся. Коли мої щоки й брови ОГОЛИЛИСЯ, їх
почало поколювати. Тірман вийшов уперед, забрав у мене
покривало й відклав його. Я зчепила руки й зачекала.
Я цього не терпіла.
Проте чекала.
— Підведи погляд, — тихо наказав він, і я так і зробила.
Його непроглядно чорні очі поволі, дюйм за дюймом, ог-
лянули моє лице, не пропускаючи нічого — навіть тоненькі
пасемця волосся кольору паленої міді, що, як я відчувала,
закручувалися біля моєї скроні. Його оглядини тривали
цілу вічність.
— Ти виявляєшся вродливішою щоразу, коли я тебе
бачу.
— Дякую, ваша милосте, — пробелькотіла я. В животі
закипіла відраза. Я знала, що буде далі.
Кінчики його пальців втиснулись у шкіру в мене під
підборіддям, нахилили мою голову ліворуч, а тоді право-
руч.
ВІН ЦОКНуВ ЯЗИКОМг
— Яка прикрість.
А тоді почалося.
Я мовчки зосередилася на великій олійній картині
з зображенням Храмів, на якій жінки в покривалах стояли
навколішки перед яскравою, майже як місяць, істотою.
— Що думаєш, Брене? — запитав він у лорда.
— Як ви й сказали, дуже прикро.
Мені ж було до спраглієвої сраки, що думає лорд Мазій.
198
Із крові й попелу
— Інші шрами сховати легко, але цей? — герцог майже
співчутливо зітхнув. — Колись настане такий час, коли цей
прикрий ґандж не можна буде сховати під покривалом.
Я ковтнула, опираючись сильному бажанню відсахну-
тися: його пальці з мого підборіддя потягнулися вздовж
двох нерівних борозенок, що йшли донизу з моєї лівої
скроні, мало не торкаючись ока, й закінчувалися зовсім
поряд із носом.
— Знаєш, що сказав отой її новий охоронець?
Лорд не сказав нічого, але я подумала, що він запереч-
но мотнув головою.
— Він сказав, що вона прекрасна, — відповів герцог. —
Наполовину вона і справді приголомшлива. — Пауза. — Ти
дуже схожа на матір.
Від шоку мій погляд переметнувся до його очей. Герцог
знав мою матір? Він досі жодного разу — жоднісінького —
про це не згадував.
— Ви її знали?
Він зустрівся зі мною поглядом. Вдивлятись у нескін-
ченну пітьму його очей виявилося важко.
— Так. Вона була... особлива.
Перш ніж я встигла бодай запитати про це, він повів
далі:
— Ти ж розумієш, що охоронець не став би казати інак-
ше? Не став би казати правду.
У грудях у мене стало порожньо, і я здригнулася.
Помітивши мою реакцію, герцог знов усміхнувся.
— Гадаю, в цьому є невеличке благо. Твоє обличчя мог-
ло зазнати набагато більшої шкоди.
Цією шкодою могла бути втрата ока чи навіть гірше —
смерть.
Але я цього не сказала.
Мій погляд знову перейшов на картину, і я здивува-
лася, що його слова можуть зачіпати навіть тепер, коли
минуло стільки років. Коли я була молодша, вони боліли.
Дженніфер Л. Арментраут
Його слова ранили глибоко. Зате останні кілька років я не
відчувала нічого, крім оторопілої байдужості. Зі шрамами
я нічого не вдію. І я це знала. Проте сьогодні ці слова ра-
нили мене так само, як у тринадцять років.
— У тебе дуже гарні очі.
Він прибрав пальці зі шрамів і притиснув один палець
до моєї нижньої губи.
— І гарні вуста.
Герцог замовк, і я була готова заприсягтися, що від-
чула, як його погляд опустився й зупинився.
— Твоє тіло здалося б симпатичним більшості людей.
Жовч наповнила мені горло й розтеклася попід шкірою
так, ніби там розбіглися тисячі павуків. Я не ворушилася
лише завдяки зусиллю волі.
— Деяким чоловікам цього вистачить. — Тірман провів
пальцем по моїй нижній губі, а тоді опустив руку. — Сьо-
годні вранці до мене прийшла жриця Аналія.
Стоп. Що?
Я спантеличилась, і моє серце почало сповільнятися.
Жриця? Що вона могла сказати про мене?
— Тобі немає чого додати? — запитав Тірман і підняв
одну бліду брову.
— Ні. Вибачте. — Я мотнула головою. — Не знаю, що
могла би сказати жриця Аналія. Востаннє я бачила її тиж-
день тому у вітальні на другому поверсі, і все начебто було
гаразд.
— Не сумніваюся в цьому, бо ти провела там усього пів-
години, а тоді несподівано пішла, — відповів він. — Мені
повідомили, що ти жодного разу не взялася за вишивання
й не зав'язала розмови зі жрицями.
У мені спалахнуло роздратування, та я була надто ро-
зумна, щоб йому піддатися. До того ж, якщо його засму-
тило саме це, то це набагато краще, ніж те, чого я боялася.
— Мої думки були зайняті майбутнім Ритуалом, —
збрехала я. Насправді я не вступала в їхню розмову, бо
200
Із крові й попелу
жінки весь час лаяли придворних дам і бурчали, що ті
не заслуговують на Благословення богів. — Напевно,
я замріялася.
— Не сумніваюся, що ти з нетерпінням очікуєш Ри-
туалу, і якби така ситуація була всього одна, я з легкістю
заплющив би очі на твою кепську поведінку.
Він брехав. Герцог ніколи не заплющував очі на пове-
дінку, яку вважав кепською.
— Проте я довідався, що ти тільки-но була в атріумі, —
вів він далі, і в мене опустилися плечі.
— Так. Була. Не знала, що не маю там перебува-
ти, — відповіла я й не збрехала. — Туди я ходжу нечасто,
але...
— Проблема не в тому, що ти проводиш час в атріумі,
і ти достатньо розумна, щоб це знати. Не вдавай простачку
зі мною.
Я відкрила рота, а тоді стулила його назад.
— Ти розмовляла з двома придворними дамами, —
продовжив він. — І знаєш, що це не дозволяється.
Я продовжила мовчати, бо знала, що так буде. Просто
не здогадувалася, що він так швидко про це дізнається.
Напевно, за нами хтось стежив. Може, його стюард,
а може, хтось із інших королівських вартових.
— Тобі немає чого сказати? — запитав герцог.
Опустивши підборіддя, я втупилася в підлогу. Йому
можна було сказати правду. Що я сказала дамам не більше
одного речення, та й це, наскільки мені відомо, перший
раз, коли вони прийшли до атріуму. От тільки це не мати-
ме значення. Герцог правди не сприймає.
— Яка скромна Діва, — пробурмотів лорд.
Я мало не відчула, як у мене загострюється язик, але
все ж пом’якшила свої слова як могла.
— Вибачте. Слід було піти, коли вони зайшли, та я не
пішла.
— І чому?
201
Дженніфер Л. Арментраут
— Мені було... цікаво. Вони розмовляли про майбутній
Ритуал, — відповіла я й підвела погляд.
— Я не здивований. Ти завжди була жвавою дитиною
з допитливим розумом, який пурхав від запитання до
запитання, і я попереджав герцогиню, що ти не переро-
стеш цього так просто, — продовжив він. Його обличчя
стало напруженим, а в очах заблищало приємне перед-
чуття. — Жриця Аналія також повідомила мене, що по-
боюється, що твої стосунки з камеристкою стали занадто
близькими.
У мене напружилася спина, а він повернувся й розпра-
вив покривало, яке повісив на стілець. Відчуваючи в поти-
лиці якесь поколювання, я сказала:
— Беж досі була чудовою камеристкою, і якщо мою
доброту і вдячність прийняли за щось інше, то прошу про-
бачення.
Він поглянув у мій бік і затримав погляд.
— Я знаю, що підтримувати межі у спілкуванні з люди-
ною, з якою проводиш так багато часу, може бути важко,
але Діва не прагне бути близькою серцем чи розумом до
тих, хто їй служить, навіть тих, хто має долучитися до
Двору. Ніколи не забувай, що ти не така, як вони. Тебе
було обрано богами при народженні, а їх обирають під час
Ритуалу. Ви ніколи не будете рівними. Ніколи не будете
друзями.
Слова, які я ледве вимовила, шкрябнули мені по серцю.
— Я розумію.
Тірман ковтнув ще напою.
Скільки він уже випив? Моє серце забилося втричі
швидше. Якось, коли я засмутила герцога, його урок від-
бувся після того, як він потішився напоєм, який вартові на
моїй пам’яті називали «Червоноюруїною», — алкоголем,
який гнали на Скелях Паморозі. Лорд тоді був із ним.
Того разу він мене вдарив, і я змогла продовжити тре-
нування з Віктером лише за кілька днів.
202
Із крові й попелу
— Не думаю, — його голос посуворішав. — Пенеллафі,
тебе було обрано при народженні. Крім тебе, богами за
всю історію було обрано лише одну людину. Саме тому
Темний наслав на твою родину спрагліїв. Саме тому твоїх
батьків було забито.
Я здригнулася ще раз. У животі стало порожньо.
— Тобі боляче, так? Але ж це правда. Ти не мала б
потребувати жодного іншого уроку, крім цього. — Поста-
вивши склянку на стіл, він повернувся обличчям до мене,
тим часом як лорд розправив ноги. — Але ти не помічаєш,
коли переступаєш межі, не прислухаєшся до жриці Аналії,
сьогодні відверто знехтувала тим, чого від тебе очікують,
а... — останнє слово він розтягнув, насолоджуючись мо-
ментом, — ...вчора продемонструвала таке ставлення до
мене. Що таке? Ти думала, що я не згадуватиму твою по-
ведінку під час обговорення заміни Раянові.
Я зробила вдих, але мої легені від цього не наповни-
лись. Його звали не Раян.
— Ти витріщалася на мене так, ніби бажала заподіяти
мені фізичну шкоду. — Він реготнув: його смішила думка
про те, що я на таке здатна. — Та зустріч закінчилася б геть
інакше, якби при ній не були присутні інші, а ми зібралися
не для того, щоб обговорити прихід Гоука на місце Раяна...
— Райлана, — відрізала я. — Його звати Райлан.
Не Раян.
— О, поїхали, — повторив лорд Мазін свої слова того
вечора, коли було знайдено Малессу, і реготнув. — Тепер
ти вже не така скромна.
Я не стала на нього зважати.
Тірман схилив голову набік.
— Хочеш сказати, його звали Райлан?
Я судомно вдихнула повітря, але, здається, марно.
— І це справді має якесь значення? Він був лише коро-
лівським вартовим. Для нього було б честю, що я взагалі
про нього думав.
203
Дженніфер Л. Арментраут
Тут мені по-справжньому захотілося завдати декому
фізичної шкоди.
— Так чи інакше, ти щойно довела, що я мушу по-
двоїти зусилля, щоб зробити тебе більш ніж готовою
до Вознесіння. Судячи з усього, я був надто лагідний
із тобою. — Блиск у його очах посилився. — На жаль, це
означає, що тобі потрібен ще один урок. Залишається спо-
діватися, що він буде останнім, але я чомусь у цьому сум-
ніваюся.
Мої зігнуті пальці зсудомилися. Гнів спалахнув так
швидко, що я здивувалася, коли, видихнувши, не випус-
тила з себе вогонь. Тірман на таке геть не сподівався. Якщо
він не зможе відшукати причину влаштувати мені урок, то
зірветься остаточно.
— Так, — відрізала я й перестала стримуватися. — За-
лишається сподіватися.
Він уважно подивився на мене. Минула одна довга,
напружена мить.
— Гадаю, чотирьох ударів має вистачити.
Перш ніж я встигла нагадати собі, хто я така і хто
такий Тірман, мною заволоділа лють, що спалахнула
у крові. Байдуже, за що він мені вичитував. Усе це не мало
жодного стосунку до участі спусковиків і Темного у спробі
мого викрадення й убивстві Райлана. Боги обдаровують
Вознесених майже вічним життям і немислимою силою,
а ті весь час переймаються тим, із ким я розмовляю? Я не
змогла стриматися.
— Ви певні, що цього досить? Я не хотіла б, щоб вам
здавалося, ніби ви зробили недостатньо.
Його погляд став суворішим.
— Як щодо семи?
У мені спалахнув острах, але я вже діставала й десять
ударів.
— Здається, ця цифра тобі до вподоби, — промовив
він. — Що думаєш, Брене?
204
Із крові й попелу
— Думаю, цього достатньо. — У його голосі добре відчу-
валося завзяття.
Герцог знову поглянув на мене.
— Ти знаєш, куди йти.
Я пройшла повз нього з високо задертим підборіддям,
ледве стримавшись, щоб не перекинути його на спину. Іти
до блискучої звільненої поверхні його письмового столу
було найнеприємніше. Вознесені сильніші навіть за най-
вправніших вартових, але ні Тірман, ні Мазін не брали
участі в боях, відколи закінчилася Війна двох королів.
Я з легкістю могла перекинути його на спину.
Але що далі?
Будуть нові уроки, а ще звістка дійде до королеви Іле-
ани. Вона буде засмучена, по-справжньому засмучена,
а думки й почуття королеви, на відміну від герцогових,
мені не байдужі. Не тому, що я її фаворитка, а тому, що
саме вона подбала про мене, коли я була зраненою, нажа-
ханою дитиною. Саме її руки міняли мені пов’язки та обій-
мали мене, коли я кричала і плакала за матір’ю й батьком.
І саме королева Ілеана сиділа зі мною, коли я не могла
спати, бо панічно боялася темряви. Вона робила те, чого
не мусить робити жодна королева. Якби вона не піклу-
валася про мене, як рідна мати, я розгубилася б так, що,
мабуть, уже й не відновилася б.
Я зупинилася перед столом. Руки в мене трусилися від
ледве стримуваної люті. У глибині душі я вважала: якщо
королева Ілеана дізнається, що герцог виробляє в цій кім-
наті, Вознесеному стане непереливки.
Я краєчком ока побачила, як лорд нахилився вперед,
тим часом як Тірман узяв вузьку червону тростину і провів
рукою по ній.
Але королева нічого не дізнається.
Листи, які надсилають до столиці, завжди читають, і я
не побачу її, доки не повернусь. Але що тоді? Тоді я розпо-
вім їй усе.
205
Дженніфер Л. Арментраутп
Адже, якщо він чинить так зі мною, то чинить так і з ін-
шими, я в цьому певна. І байдуже, що про це ніхто ніколи
не говорить.
Герцог став поряд зі мною. Той блиск завзяття в його
очах уже перетворився на сяйво.
— Ти не готова, Пенеллафі. Наразі ти вже мала б бути
мудрішою.
Зціпивши зуби, я відвела погляд і потягнулася до ряду
ґудзиків. Поки я розстібала ліф, аж надто добре усвідом-
люючи, що Мазін сів там, де сів, знаючи, що зараз буде,
мої пальці здригнулись один-єдиний раз, а тоді застигли.
Мазін бачитиме все.
Герцог залишався поряд зі мною й дивився, як роз-
ходиться ліф моєї сукні, відкриваючи надміру тонку
спідню білизну. І те, і те з’їхало з моїх пліч так, що одяг
зібрався в мене на талії. Моєї с
та грудей торкну-
пи:і:
лося холодне повітря. Я хотіла стояти там так, ніби все
це випробування мене геть не зачіпає. Шкодувала, що
не можу бути сильною, сміливою й незворушною. Мені
не хотілося, щоб вони бачили, як це принизливо, як мені
неприємно, що мене бачать у такому вигляді, до того ж
бачать не ті, кого я обираю сама, а я обрала б когось
гідного.
Тільки я так не могла.
Щоки запалали, в очах запекло. Я прикрила груди од-
нією рукою.
— Це задля твого ж добра, — промовив Тірман, за-
йшовши за мене. Його голос при цьому став похмурим
і грубим. — Цей урок, Пенеллафі, необхідний для того,
щоб ти почала серйозно ставитися до своїх приготувань,
докладала до них зусиль і завдяки цьому не зганьбила
богів.
Герцог говорив так, що можна було подумати, ніби
він вірить у те, що каже, ніби він займається цим не тому,
що йому просто дуже приємно завдавати іншим болю.
206
Із крові й попелу
Але мене було не обманути. Я знала, що робитиме Ма-
зін, якщо дістане змогу, і бачила той погляд герцога.
Бачила аж надто часто, коли здуру дивилася йому в очі.
Той погляд казав мені: якби я не була Дівою, він завда-
вав би мені іншого болю. Те саме стосувалося Мазіна,
і я це знала. Подумавши про це, я не втрималася і здриг-
нулася.
За мить я відчула його руку на своєму голому плечі,
і мене охопила відраза. Річ була не лише в дотику його
шкіри, надто холодної, до моєї, а й у тому, чого я не від-
чула.
А я не відчула нічого.
Ні найменшого сліду муки, яку носять у собі всі люди,
хай як давно вони зазнали болю, що їм нашкодив. Ніякого
болю — і так воно в усіх Вознесених. Хоча мені мало би
стати легше, бо біль не передасться мені, від цього в мене
лише забігали по шкірі мурахи.
Це нагадувало, як сильно Вознесені відрізняються від
смертних, як діє Благословення богів.
— Приготуйся, Пенеллафі.
Я поклала на стіл одну долоню.
У кімнаті стало тихо — було чути хіба що глибоке
дихання лорда. Відтак я почула тихий свист тростини,
що розітнула повітря, а за мить вона вдарила мене по
попереку. Коли по моїй шкірі розійшовся полум’яний
біль, я смикнулась усім тілом. Перший удар завжди
був шоком, хай скільки разів він уже відбувався, і бай-
дуже, що я знала, що зараз буде. Ще один удар дістав-
ся моїм плечам; коли по них промчав вогонь, я різко
видихнула.
Ще п’ять.
Ще один удар — моє тіло задрижало, і я підвела погляд.
«Я не видам ані звука. Я не видам ані звука». Від наступ-
ного удару мої стегна врізались у стіл.
Зарипіла канапа: лорд Мазін підвівся.
207
Дженніфер Л. Арментраут
Відчуваючи, як палає шкіра, я до крові закусила губу.
Крізь пелену сліз дивилася на картину з молільницями
в покривалах і роздумувала, якими жахливими мали бути
атлантійці, якщо такі люди, як герцог Масадонійський
і лорд Мазін, дістали від богів Благословення Вознесіння.
РОЗДІЛ 14
Коли я пішла з герцогових апартаментів, боги зробили
мені одну маленьку ласку. На мене не чекав Гоук, і це було
благословенням. Я гадки не мала, як можна було би при-
ховати, що сталося.
Натомість поряд із двома королівськими вартовими
мовчки стояв Віктер. Коли я вийшла в коридор, бліда
й лискуча від холодного поту, жоден із них не дивився на
мене.
Вони знали, що сталося в герцоговій кімнаті? Я не
видала ні звука, навіть тоді, коли лорд Мазін став поряд
зі столом і відірвав мою руку від грудей, щоб поставити її
поряд із другою. Навіть після шостого й сьомого ударів,
коли мене неначе били по спині блискавки, а Мазін жадіб-
но споглядав, як моє тіло поглинає кожен удар.
Якщо охоронці й знали, то я не могла нічого вдіяти ні
з цим, ні з гірким, ущипливим соромом, який чомусь па-
лав сильніше, ніж моя спина.
Зате Віктер знав. Це знання виднілося в глибоких
зморшках довкола його рота, поки ми йшли до сходів
і в мене з кожним кроком натягувалася запалена шкіра.
Він почекав, доки за нами не зачинилися двері сходового
маршу, а тоді зупинився на майданчику й поглянув на
мене згори вниз. У його світло-блакитних очах відобрази-
лася тривога.
— Наскільки все погано?
208
Із крові й попелу
Я притиснула руки до спідниці, і вони затремтіли.
— У мене все гаразд. Просто треба відпочити.
— Гаразд? — Його розціловані сонцем щоки вкрилися
плямами. — Ти швидко дихаєш і йдеш так, ніби кожен
крок — це для тебе випробування. Зі мною тобі непотрібно
прикидатися.
Я справді не прикидалась, але здавалося, ніби я дам
Тірманові те, чого він хоче, якщо зізнаюся, наскільки мені
кепсько.
— Могло бути й гірше.
Віктер роздув ніздрі.
— Таке взагалі не повинне відбуватися.
З цим я посперечатися не могла.
— Він порвав тобі шкіру? — запитав Віктер.
— Ні. Просто з’явилися рубці.
— Просто рубці. — Він засміявся, різко й невесело. —
Ти так говориш, ніби то звичайні подряпини. Чому тебе
покарали цього разу?
— А йому потрібна причина? — Я всміхнулася — втом-
лено і якось натягнуто, ніби від усмішки моє обличчя
могло розтріскатися. — Його засмутило те, що я вкладаю
замало сил у час, який проводжу зі жрицями. А сьогодні,
поки я була в атріумі, туди нагодилися двоє придворних
дам. Це його не потішило.
— Де в цьому твоя провина?
— Ая конче маю бути винна?
Віктер замовк на мить і витріщився на мене.
— То через це він здійняв на тебе тростину?
Я кивнула й перевела погляд на найближче овальне
вікно. Поки я перебувала в кімнаті, сонце полинуло геть,
і на сходовому марші вже було далеко не так ясно і прос-
торо, як раніше.
— А ще йому не сподобалася моя поведінка під час учо-
рашньої зустрічі. Це далеко не найдрібніший переступ, за
який він мене карав.
209
Дженніфер Л. Арментраутп
— Маківко, тому я і сказав, що тобі треба бути обереж-
ною. Якщо він б’є тебе, бо ти сидиш у кімнаті, поки туди
заходять інші, що він, по-твоєму, зробив би, якби дізнався
про твої маленькі пригоди?
— Чи якби дізнався, що я роками тренувалась, як вар-
товий? — У мене напружилися плечі, розтягуючи шкіру. —
Звісно, мене побили б тростиною. Ударів, напевно, було б
більше, ніж сім.
Золота шкіра Вікгера поблідла.
— Можливо, він подасть королеві прохання визнати
мене негідною. А боги, можливо, вже це зробили, — вела
я далі. — Однак, як ти вже сказав, моєму Вознесінню бути,
хоч що я скою. А що ж ти? Що сталося б із тобою, Віктере,
якби з’ясувалося, що ти мене тренував?
— Не має значення, що вони можуть і чого не мо-
жуть зробити. — Він не вагався ні секунди. — Ризик
вартий того, щоб знати, що ти можеш себе захистити.
Я радо поніс би будь-яку кару й не пошкодував би про
зроблене.
Я підняла підборіддя і вдивилася Віктерові в очі.
— А заради можливості оборонити свою домівку, тих,
кого я люблю, і своє життя можна ризикувати чим зав-
годно.
Віктер трохи помовчав, а тоді заплющив морозно-бла-
китні очі. Може, згадав молитву про терпіння — я знала,
що він згадував її вже багато разів.
Від думки про це я знову злегка всміхнулася.
— Віктере, я обережна.
— Схоже, обережність нічого не важить. — Він роз-
плющив очі. — Як на мене, було б добре, якби королева
швидше викликала тебе до столиці.
Я, здригнувшись, почала спускатися зі сходів.
— Бо тоді мене не можна було б заганяти на уроки до
герцога?
— Саме так.
210
Із крові й попелу
На це варто було очікувати, тим паче що я планувала
розповісти королеві все.
— Він був сам? Я питав вартових, але вони поводилися
так, ніби гадки не мали, хто з ним у кімнаті, — сказав Віктер.
Вони завжди знали, хто сидить із герцогом. Просто
не хотіли, щоб Віктер це знав, і я... я теж не хотіла.
— Він був сам.
Віктер не відповів, і я не знала напевне, що це означає:
вірить він мені чи ні. Вирішила, що настав час змінити
тему.
— Як ти дізнався, де я?
Віктер ішов усього на крок позаду мене.
— Гоук послав по мене одного зі стюардів герцога. Він...
хвилювався за тебе.
Моє серце на мить завмерло.
— Через що?
— Він сказав, що виклик герцога явно засмутив і тебе,
й Беж, — пояснив Віктер. — Вирішив, що я можу пояснити
чому.
— І ти пояснив?
— Я сказав йому, що причин для тривоги нема, й пообі-
цяв супроводжувати тебе до кінця дня. — Віктер невиму-
шено взяв мене попід руку, щоб підтримати, і наморщив
лоба. — Він був не в захваті від цієї ідеї, тож довелося нага-
дати йому, що я вищий за званням.
У мене сіпнулися губи.
— Я впевнена, що це подіяло на нього добре.
— Добре, як ляпас.
Ми проминули ще один поверх. Я йшла далі, бо усві-
домлювала, що наближаюся до ліжка, і роздумувала про
те, що зробив Гоук.
— Він... доволі спостережливий, чи не так? І з гарним
чуттям.
— Так. — Віктер зітхнув: він явно думав, що це недо-
бре. — Авжеж.
211
Дженніфер Л. Арментраут
* * *
За Узвишшям палали три з лишком десятки смолоскипів,
їхнє полум’я було єдиним світлом у безкрайній пітьмі,
обіцяло безпеку місту, що задрімало.
Я тужливо поглянула в бік ліжка і стомлено зітхнула,
скручуючи кінчики коси. Мене вирвали зі сну кошмари
родом з іншої ночі, і моя шкіра стала слизькою від хо-
лодного поту, а серце тріпотіло, наче кролик, що втрапив
у сильце.
На щастя, я не розбудила своїми криками Беж. Останні
дві ночі вона не лягала допізна. Першого разу вона значну
частину вечора робила все можливе, щоб мої рубці заго-
їлись, а минулого вечора Пані покликали її допомогти
з приготуваннями до Ритуалу.
Беж скористалась однією субстанцією, яку обожню-
вали Цілителі і якою часто лікували свої численні ушко-
дження вартові: натерла запалену шкіру в мене на спині
сумішшю із сосни, арніки, що пахла шавлією, й меду. Тим
самим засобом скористався Цілитель у вечір викрадення.
Мазь охолодила мені шкіру й майже негайно втамувала
біль. І все ж ми з власного досвіду знали, що для досяг-
нення бажаного ефекту її потрібно наносити мало не що
дві години.
І вона працювала. Учора ввечері мені було хіба що
трохи незручно, хоча шкіра ще була рожевіша, ніж за-
звичай.
Я не применшувала того, що сталося, коли казала Ві-
ктерові й Беж, що могло бути й гірше. Рубці, найпевніше,
зникнуть до ранку, а болю практично не буде. Мені пощас-
тило, бо в мене все завжди швидко гоїлось, а ще більше
пощастило з тим, що Тірман не пив «Червоної руїни» того
дня, коли мене викликав.
Герцог знав мою матір. Звідки? Наскільки я знала,
вона ніколи не бувала в Масадонії, тож це, найпевніше,
означало, що герцог познайомився з нею у столиці. Возне-
212
Із крові й попелу
сені подорожували рідко, тим паче на такі великі відстані,
проте вони явно зустрічалися.
Коли Тірман говорив про неї, його обличчя мало дуже
дивний вираз. Суміш ностальгії з... чим? Може, гнівом?
Розчаруванням. Невже він поводиться так зі мною через
те, як колись спілкувався з нею?
Чи я просто шукаю причини його ставленню — так,
ніби його жорстокість мусить мати якесь пояснення?
Я небагато знала про життя, але знала, що часом ніякої
причини немає. Людина — Вознесена чи ні — просто така,
яка є, без жодних пояснень.
Зітхнувши, я перенесла вагу з однієї ноги на другу. Ос-
танні два дні я сиділа у себе в кімнаті, головно тому, що
завдяки відпочинку мазь працювала максимально швид-
ко, а ще — тому що уникала... ну... всіх на світі.
Але передусім Гоука.
Я не бачила його, відколи ввійшла до особистого кабі-
нету герцога, і від думки про те, що він відчув, що зі мною
щось не так, у мені кипіли тривога й сором, хоч я й не була
винна в тому, що накоїв Тірман. Просто не хотілося, щоб
Гоук здогадався, що щось не так, а йому вистачало спосте-
режливості, щоб здогадатися.
Звісно, якщо я просиджу два дні у себе в кімнаті, це,
напевно, також буде тривожним сигналом, але він при-
наймні не бачив на власні очі, як обережно я була змуше-
на рухатися, поки в мене гоїлася спина.
Я не хотіла, щоб Гоук уважав мене слабкою, хоча від
Діви варто було очікувати саме цього.
А ще, можливо, річ була в дивній суміші втіхи з розча-
руванням, яку я відчувала щоразу, коли він не показував,
що впізнав у мені ту, з ким зустрівся в «Перлині».
Відвівши погляд від ліжка, я знову почала дивитися
на смолоскипи за Узвишшям. Того вечора вогні були
спокійні, як і кілька попередніх ночей. А якщо полум’я
танцювало, наче божевільні духи, підбурюване сутінко-
213
Дженніфер Л. Арментраут
вими вітрами? Це означало, що туман не забариться. А за
іустою білою імлою приходила страшна масова смерть.
Моя рука ненароком прослизнула крізь тоненькі
складки халата до кістяного руків’я кинджала, закріпле-
ного в мене на стегні. Пальці обхопили холодне руків’я,
нагадуючи мені: якщо та коли Узвишшя паде, я буду до
цього готова.
Так само я буду готова, якщо Темний спробує прийти
по мене знову.
Моя рука зірвалася з руків’я й опинилася за кілька
дюймів над коліном, злегка торкнувшись шерехатої
шкіри зі внутрішнього боку стегна. Гоук опинився не-
ймовірно близько до шраму. Що він зробив би, якби його
торкнувся? Відсмикнув би руку? Чи вдав би, ніби нічого
не намацав?
Я прибрала руку. Не буду про це думати. Стиснула руку
в кулак, викидаючи ці думки з голови. Немає жодної при-
чини йти цим шляхом. З цього нічого доброго не вийде.
Байдуже, впізнає він мене чи ні, якщо я лиш одна з ба-
гатьох дівчат, яких він цілував у напівтемних кімнатах.
І байдуже, чи повернувся він до «Червоної перлини», як
обіцяв...
Я захитала головою так, ніби могла розсіяти свої думки,
та це не допомогло. За останні два дні майже цілковитої
ізоляції я виявила, що можу знов і знов повторювати собі,
буцімто це не має значення, та це все-таки має значення.
Гоук поцілував мене першим, хай навіть і не знав цього.
Коли я безшумно наблизилася до західних вікон,
у кімнату пролилося сріблясте місячне сяйво. Приклавши
пальці до холодного скла, я порахувала смолоскипи. Два-
надцять на Узвишші. Двадцять чотири внизу. Всі палають.
Добре.
Це добре.
Я притулилася чолом до тонкого скла, яке майже
не заважало холоду проникати до замку. На заході, де
214
Із крові й попелу
між морем Страуда й Вербовими рівнинами угніздилася
Карсодонія, скляні вікна були непотрібні. Там літо й весна
були вічні, тоді як тут вічно панували осінь і зима. Ось
вона, одна з тих речей, на які я чекаю після повернення
до столиці. Тепло. Сонце. Пахощі солі й моря, незліченні
мерехтливі затоки й бухти.
Беж, яка ніколи не бачила берегів, буде від них просто
в захваті. Мої іуби розтягнулись у втомленій усмішці.
Коли Беж викликала одна з Пані, вона позирнула на мене
так, наче хотіла сказати, що краще чистила б ванні кім-
нати, ніж цілий вечір намагалася б потішити тих, кому
не догодити.
Я часто почувалася так само, коли наставав час зустрі-
тися зі жрицею. Краще цілий вечір висмикувати собі во-
лосини з дуже чутливих місць, аніж провести кілька годин
з отією драконицею.
Можливо, мені варто краще приховувати свої почуття
до неї та інших жриць.
Мені досі не вірилося, що вона пішла до герцога лише
через те, що я не слухала півдня, як вона та інші скаржать-
ся на всіх на світі.
Обхопивши себе руками, я, мабуть, уже всоте пошкоду-
вала, що мій брат уже не в Масадонії. Ієнові також снилися
кошмари, а якби він зараз ще був тут, то відвернув би мою
увагу дурнуватими вигаданими історіями.
Після Вознесіння йому також сняться кошмари? Якщо
ні, то хіба не варто чекати ще й на це?
Мій погляд ковзнув по Узвишшю й зачепився за варто-
вого, що чергував на стіні.
Я воліла б бути там, а не тут.
Вознесені, як і більшість інших людей, будуть шоко-
вані, якщо таке почують. Навіть подумати про це — що
я, Діва, Обрана, яка піде до богів, можу захотіти помі-
нятися місцями з простолюдином, вартовим, — значить
образити не лише Вознесених, а й самих богів. Люди по
215
Дженніфер Л, Арментраут
всьому королівству ладні на що завгодно, щоб опинитися
поряд із богами. Я...
Я привілейована незалежно від того, що терплю, але
там, на Узвишші, принаймні могла б займатися чимось
корисним. Захищала б місто й усіх тих, хто забезпечував
мені таке комфортне життя. А натомість сиджу тут, до-
сягаючи нових вершин жалю до себе, хоча насправді від
мого Вознесіння користі буде більше, ніж захист одного
міста.
Воно забезпечить майбутнє всьому королівству.
Хіба це не вчинок?
Я не була в цьому певна, а понад усе мені хотілося мати
змогу заплющити очі й заснути, та я знала, що сон не при-
йде. Не прийде ще кілька годин.
Такими ночами, коли я знала, що сон мене уникатиме,
я піддавалася бажанню вислизнути назовні й досліди-
ти мовчазне, темне місто, щоб відшукати там місця, що
не сплять, такі, як «Червона перлина». На жаль, після
спроби викрадення це було б вершиною дурості. Навіть
мені не ставало на таке необачності й...
За Узвишшям затанцював один вогник, і я рвонула
вперед. Притиснула обидві долоні до вікна й не кліпаючи
витріщилася на вогонь.
— То пусте, — сказала я порожній кімнаті. — Це просто
вітер...
Заворушився ще один вогник, а потім — ще один і ще;
уся вервечка смолоскипів за стіною несамовито зарябіла,
плюючись іскрами: вітер посилився. Я перевела дух, але,
схоже, марно.
Першим згас вогник посередині, і моє серце врізалося
в ребра. За ним хутко позгасали інші, несподівано зану-
ривши землю за Узвишшям у пітьму.
Я відступила на крок від вікна.
У повітря здійнялися десятки підпалених стріл, що
описували високі дуги над Узвишшям, а потім мчали до-
216
Із крові й попелу
низу й падали в наповнені трутом рови. Миттю виросла
вогненна стіна вздовж усього Узвишшя. Полум’я не захи-
щало від туману чи від того, що надходило з ним.
Вогонь показував те, що перебувало в імлі.
Повернувшись до вікна, я посунула засув і розчахнула
його. До кімнати полилися холодне повітря і якась незем-
на тиша, а тим часом я схопилася за кам’яне підвіконня і,
примружившись, висунулася назовні.
Дим здіймався вгору і проникав крізь полум’я, лився
в повітря й на землю.
Дим так не рухається.
Дим не заповзає під трут іустою, каламутною білизною
на тлі чорної ночі. Дим не накриває полум’я, душачи його,
доки воно не згасає й не лишається нічого, крім важкого,
неприродного туману.
Туман не був порожній.
Він був повен викривлених силуетів, які колись нале-
жали смертним.
У всіх чотирьох кутах Узвишшя заревіли роги, розбив-
ши напружену тишу. Кілька секунд — і останні вогники,
що сяяли у вікнах, погасли. Пролунав другий застережний
сигнал — і весь замок неначе здригнувся.
Раптом оживши, я схопилася за вікно й замкнула його
назад, а тоді різко розвернулась. У мене було близько
трьох хвилин, а може, й менше, перш ніж усі виходи буде
запечатано. Я пішла вперед...
За мить двері поряд розчахнулись, і всередину влетіла
Беж. Довкола її тіла розвівалася біла нічна сорочка, а пи-
шні каштаново-золоті кучері падали їй на плечі.
— Ні. — Беж незграбно зупинилася. Білки її вирячених
очей яскраво виділялися на тлі смаглявої шкіри. — Ні,
Маківко.
Я, не зважаючи на неї, помчала до скрині, рвучко під-
няла важке віко й попорпалася в ній, доки не знайшла
лук. Підвелася й кинула його на ліжко.
217
Дженніфер Л. Арментраут
— Ти зібралася туди вийти? Не може бути! — вигукнула
вона.
— Та може.
— Маківко!
— У мене все буде гаразд.
Я повісила сагайдак собі на спину.
— Гаразд? — Коли я повернулася до Беж, вона витрі-
щилася на мене з роззявленим ротом. — Аж не віриться,
що мені треба вказувати на очевидне, але маємо те, що
маємо. Ти Діва. Обрана. Тобі туди не можна. Якщо тебе
не вб’ють вони, то вб’є його милість, якщо спіймає.
— Він мене не спіймає. — Я підхопила чорний плащ
із каптуром і, накинувши його, застебнула на шиї та гру-
дях. — Герцог ховатиметься у себе в кімнаті за спинами
не менш як дюжини королівських вартових, разом із гер-
цогинею.
— По тебе прийдуть королівські вартові.
Я взяла вигнутий лук за держак.
— Я певна, що Віктер пішов на Узвишшя, щойно почув
ревіння рогів.
— А Гоук? їхній обов’язок — захищати тебе.
— Віктер знає, що я можу захистити себе сама, а Гоук
навіть не дізнається, що я виходила з кімнати. — Я трохи
помовчала. — Він не знає про вхід для слуг.
— Маківко, у тебе травма. Твоя спина...
— Моя спина майже повністю загоїлася. Сама знаєш.
— А як же Темний? Що, як це — тактичний хід?..
— Беж, це не тактичний хід. Я бачила їх у тумані, — від-
повіла я. Беж посіріла на виду. — А якщо Темний спробує
по мене прийти, я буду готова й до нього.
Коли я перетнула кімнату, вона пішла за мною.
— Пенеллафі Балфур, зупинись!
Здивувавшись, я різко розвернулася й побачила, що
вона стоїть просто за мною.
— Беж, у мене менш як дві хвилини. Я застрягну тут...
218
Із крові й попелу
— А тут безпечно, — зауважила вона.
Я взяла її за плече вільною рукою.
— Якщо вони прорвуться за стіни, то захоплять місто
і зрозуміють, як увійти до замку. А тоді їх буде неможливо
зупинити. Це я знаю точно. Вони добралися до моєї ро-
дини. До мене. Я не буду сидіти й чекати, коли це повто-
риться.
Беж ошаліло поглянула мені в очі.
— Але ж тоді тебе не захищало Узвишшя.
Це було правдою, але...
— Беж, ніщо не може бути нездоланним. Навіть Узви-
шшя.
— І ти теж, — прошепотіла вона. У неї затремтіла ниж-
ня губа.
— Знаю.
Беж глибоко вдихнула, і її плече під моєю долонею
згорбилося.
— Гаразд. Якщо хтось прийде, я скажу, що ти занеду-
жала з переляку й замкнулась у ванній кімнаті.
Я закотила очі.
— Ну звісно. — Відпустила її плече. — У скрині кілька
геліотропових кинджалів, а під подушками — меч...
— Прошу, скажи, що ти не лягаєш щоночі головою на
меч, — промовила Беж із недовірою в голосі. — Не дивно,
що тобі сняться жахіття. Одним богам відомо, які нещастя
накликають, використовуючи меч як подушку...
— Беж, — урвала я її, поки вона не завелася по-справж-
ньому. — Якщо до замку прорвуться, скористайся зброєю.
Ти це вмієш.
— Умію. — І вона таки вміла, бо я потай навчила її, як
Віктер — мене. — Або голова, або серце.
Я кивнула.
— Бережи себе, Маківко. Будь ласка. Я буду неймовірно
засмучена, якщо мене відправлять прислужувати герцо-
гині. Або ще гірше — віддадуть до Храму, на службу богам.
219
Дженніфер Л. Арментраут
Звісно, служити їм було б честю, — додала вона, поклавши
руку на серце, — але вся ця тема з целібатом...
Я всміхнулася на весь рот.
— Я повернуся.
— Постарайся, Маківко.
— Обіцяю.
Швидко поцілувавши Беж у щоку, я розвернулася
й попрямувала до старих дверей для слуг, розташованих
поряд із ванною кімнатою. Ось вона, єдина причина,
з якої я мало не випрошувала, щоб мене перевели до цієї
кімнати у старішій і значно потворнішій частині замку.
Цими ходами та входами вже не користувались, але вони
вели мало не до кожної кімнати у старій частині твердині,
зокрема й до кам’яного містка, що вів просто до південної
частини Узвишшя.
Коли я відчинила двері, їхні старі петлі зарипіли. Ці
ходи дозволяли мені непомітно переміщуватися по всьому
замку. Останні кілька років я користувалася ними, зустрі-
чаючись із Віктером на тренуваннях у старих закинутих
приміщеннях, а ще завдяки ним мала змогу вислизнути
з замку невидимою.
Але найважливішим було те, що старі сходи й коридо-
ри могли в разі потреби забезпечити короткий шлях для
втечі.
— Маківко, — озвалася Беж і зупинила мене. — Твоє
лице.
Я спантеличилась, але лише на мить, а відтак усвідоми-
ла, що моє лице не прикрите.
— Так.
Я підняла важкий каптур і наділа його, після чого ви-
слизнула на вузькі закручені сходи.
Камінь ковзнув по металу, загриміла й почала опуска-
тися товста залізна брама, а тим часом я мчала вниз по
розтрісканих, нерівних кам’яних сходинках. Мої туфлі
були не найкращим взуттям для такого бігу, проте видря-
220
Із крові й попелу
пувати зі схованки мої єдині черевики, запхані під голову
ліжка, було ніколи. Якби їх відшукали служниці, то неод-
мінно про них заговорили б, а їхні балачки рано чи пізно
до когось дійшли б.
На те, щоб вибратись, у мене було менше хвилини.
Замок продовжував здригатись, і згори сипалися пил
і дрібні камінці. Поки крізь потріскані, запорошені вікна
пробивалося місячне сяйво, я подолала останній сходовий
марш, послизнулася на останніх двох сходинках і мало
не з’їхала в порожню комору. При цьому я не відчула ні-
чого, крім нападу тупого болю там, де гоїлися рубці.
Запхавши лук під складки плаща, я вилетіла в безлад-
ну кухню, де слуги голосно вимагали проходу до прихова-
них безпечних приміщень, у яких також зберігали харчі.
Охоронці помчали до головного входу, де за кілька секунд
мав опуститися на місце найбільший щит. Ніхто не звер-
нув уваги на те, як я бігла до заднього коридору, де вже
наполовину опустились одні з залізних дверей.
Лайнувшись так, що Віктер почервонів би, а Райлан...
він усміхнувся б, якби досі був із нами, я збільшила швид-
кість, а тоді пригнулася. Під час спуску мені допомогли
шовково-атласні туфельки. Я прослизнула попід брамою
й мало не втратила рівновагу, вислизнувши на нічне по-
вітря. Важка брама зі стогоном стала на місце. Я позадку-
вала, а тоді розвернулась, і мої губи вигнулись у широкій
усмішці, що здалася б Беж не лише зверхньою, а й підоз-
рілою.
Я дісталася містка.
Не гаючи часу, я побігла вузьким містком високо над
житловими будинками, крамницями й майстернями.
Роззиратися не наважувалася, бо поручнів там не було.
Послизнутись один раз — і, ну...
Мене більше не турбуватиме, що там у тумані.
Діставшись до ширшого виступу Узвишшя, я кинула
лук на нього, а тоді підтягнулася. Шкіра, що гоїлась у мене
221
Дженніфер Л. Арментраутп
на спині, натягнулась, і я скривилася, тим часом як плащ
і халат розійшлися, майже повністю відкриваючи одну
мою ногу. Я пошкодувала, що не надягнула тоненьких
штанців, які часто надягають під сукні певних фасонів, але
на це часу не було.
Я взялася за лук і попрямувала до західної стіни. При-
йшла до неї, коли туман уже неначе перетворився на су-
цільну масу, що несла із собою запах металу й розкладу.
Попереду чекали у своїх кам’яних гніздах схожі на хижих
ла, що до них не треба занадто наближатися, бо вартовий
з Узве
НІНІ
[я неодмінно це помітить і почне ставити зали
тання. І хоча щодо мого вбивства Беж перебільшувала,
мені світитиме ще один урок від герцога.
Я швидко роззирнулася довкола. У місті не потемніли
й не затихли остаточно лише Храми. У них полум’я не га-
сили ніколи. Відірвавши погляд від них і позбувшись бен-
тежного відчуття, яке вони часто викликали, я пошукала
вартовий, там уже хтось був би.
Не відриваючись від тіней, що трималися стін, я прос-
лизнула всередину. Знов усміхнулася, побачивши кілька
сагайдаків, приставлених до короткої драбини. Ідеально.
Стріли з геліотроповими наконечниками, з древками,
виготовленими з деревини із Кривавого лісу, непросто
роздобути, якщо ти Діва — та, хто не має їх потребувати.
Взявши кілька сагайдаків, я хутко видерлася драбиною.
Частково заховавшись за кам’яною стіною, я поставила
сагайдаки поряд із собою й витягнула одну стрілу. І тут
пролунав такий звук, що в мене стало дибки волосся по
всьому тілу.
Спершу це було низьке завивання, що нагадувало впер
у найхолодніші дні зими, однак на зміну цьому стогону
прийшли пронизливі крики. Моя шкіра вкрилася сирота-
ми, а шлунок скрутило від нудоти тієї ж миті, коли я при-
222
Із крові й попелу
клала до тятиви стрілу» Ніколи не забуду цього звуку. Він
ніч за ніччю переслідував мене у снах і будив.
Із землі залунали крики — заклик стріляти. Вражено
затамувавши подих, я витріщилася на небо, що спалахну-
ло підпаленими стрілами. Вони проривалися крізь туман,
що насував, а по всьому Узвишшю знов ожили вогні, що
перетворювали ніч на сріблясті сутінки.
Перед Узвишшям чекали піші вартові в чорних об-
ладунках, через які я ледве їх роздивилася, шукаючи
знайомий білий плащ королівського вартового. Ось. Я по-
бачила світло-біляве волосся та обвітрене лице кольору
піску. Серце на мить завмерло. Ближче до середини стояв
Віктер. Я очікувала побачити його там, де тепер збирала-
ся смерть, але у грудях усе одно зав’язався вузлом страх.
Віктер був найбільшим сміливцем, якого я знала.
А що Гоук? Я гадки не мала, де він: у замку, стоїть у мене
під дверима й думає, що я всередині, чи на Узвишші. Чи,
може, за Узвишшям, як Віктер. Вузол розрісся, та я не мог-
ла допустити, щоб він мене здолав.
Не зводячи погляду з Віктера, я зігнула пальці на тяти-
ві й потягнула її назад, тим часом як-він надягнув шолом.
Полетів ще один залп стріл; цього разу вони сягнули далі.
Коли вони розітнули туман, я почула крики.
А відтак — побачила їх.
Бліді тіла молочно-білого кольору, геть знебарвлені,
обличчя — виснажені й худі, очі палають, наче розжарені
вуглинки. Роти роззявлені, демонструють два ряди щер-
батих, схожих на зубці пили, зубів. Пальці видовжені, па-
зуристі; як ікла, так і пазурі здатні роздирати шкіру, наче
найм’якіше масло.
Я могла це довести, показавши шрами.
Саме такими стали б Марлоу й Рідлі, якби їхні життя
не завершилися, перш ніж стало запізно.
Вони висипали з туману — призвідці моїх кошмарів,
істоти, понад десятиліття тому послані Темним, щоб у ході
223
Дженніфер Л. Арментраут
кривавого побоїща позбавити мене з братом батьків. То
були лихі істоти, які мало не вбили мене ще до шостого
дня народження, дряпаючись і кусаючись у кровожерли-
вому шаленстві.
До нас прийшли спраглії.
РОЗДІЛ 15
І тепер вони атакували вартових за Узвишшям, врізалися
в них хвилею, що не знала страху смерті. Ніч пронизували
крики болю й жаху, і мені заперло дух. За якихось кілька
секунд я загубила Віктера.
— Ні, — прошепотіла я. Пальці, якими я трималася за
тятиву, затремтіли. Де він? Він не міг упасти. Принаймні
так швидко. Це ж Віктер...
Я знайшла його. Він успішно оборонявся, рубаючи ме-
чем крізь повітря, й відтяв голову одному спраглієві, а тим
часом на нього кинувся ще один. Віктер крутнувся й ледь
уникнув удару, який міг пробити йому нагрудник.
Видихати було ніколи. Я трохи відвела погляд, а тоді
геліотропова стріла якогось лучника врізалася в голову
спраглієві так, що та відкинулася назад. Із його потилиці
бризнула темна, схожа на чорнило кров. Я зосередилася
на іншому спраглієві, заспокоюючи дихання, доки воно
не стало глибоким і повільним, як навчав Віктер. Руки
в мене були впевнені не лише завдяки рокам навчання,
а й завдяки досвіду. Я вже не вперше допомагала варто-
вим на Узвишші.
«Коли твої пальці беруться за тятиву, світ довкола
має припинити існувати, — відлунювали у мене в голові
Віктерові настанови. — Залишитися повинні тільки ти,
натяг тятиви й твоя ціль. Усе інше не має значення».
І більше нічого не треба.
224
Із крові й попелу
Впевнена, що прицілилася правильно, я випустила
стрілу. Вона пролетіла крізь повітря і влучила спраглієві
в серце. Я приклала до тятиви наступну, перш ніж істо-
та, що колись була чиєюсь дитиною чи мала дітей сама,
встигла впасти на землю. Я знайшла іншу — спраглія
з вартовим на спині, що шарпав його броню. Я відпустила
тятиву й усміхнулася, коли стріла пробила спраглієві го-
лову. Наклавши наступну стрілу, я помітила Віктера. Він
ввігнав меч якомусь спраглієві в живіт — глибоко, так, що
його залила темна кров, — а тоді, скрикнувши, потягнув
зброю вгору...
На Віктера, поки він витягав меч, накинувся ззаду
спраглій. Я відтягнула тятиву. Стріла розітнула повітря
і влучила істоті в лисувату потилицю. Істота повалилася
НИМ
вперед, загинувши, перш ніж упасти на землю.
Віктер рвучко крутнув головою, і (я готова була запри-
сягтися в цьому) поглянув просто на мене — здогадався,
хто послав оту стрілу. А я, хоч і не бачила його обличчя,
зрозуміла, що воно набуло такого самого виразу, як завж-
ди, коли він одночасно відчував гордість і роздратування.
Широко всміхаючись, я приготувала ще одну стрілу і...
неначе на цілу маленьку вічність розчинилася в убивствах,
нищачи одного спраглія за іншим. Коли я розстріляла два
сагайдаки, один зі спрагліїв прорвався крізь стрій варто-
вих. Врізавшись у стіну, його пазуристі руки вчепилися
в камінь і знайшли опору.
Я застигла на одну коротеньку мить. Істота раптом
відірвала руку, а тоді вдарила нею знову, вище, підтягую-
чись на стіні.
— О боги, •— прошепотіла я.
Спраглій пронизливо заволав і вирвав мене зі ступору.
Я прицілилася й вистрілила просто вниз, йому в череп. Від
удару спраглій зірвався зі стіни...
Я різко повернула голову, почувши крик праворуч від
себе. Один лучник повалився вперед, і в нього з рук випав
225
Дженніфер Л. Арментраут
лук: спраглій ухопив його за плечі та вгородив щербаті
зуби вартовому в шию.
Боги милосердні, вони дісталися вершини.
Крутнувшись на місці, я наклала стрілу і шпарко від-
пустила. Стріла не стала смертельною, проте сила її удару
відірвала спраглія від вартового й повалила істоту назад
на землю. Цей спраглій упав не сам. Вартовий полетів
спиною в порожнечу. Я проковтнула крик і сказала собі,
що цей чоловік уже мрець, а тоді ненадовго замружила
очі, почувши гучний м’ясистий звук зіткнення.
Може, у спрагліїв і зогнилий розум, але їм вистачало
тямки, щоб нападати на лучників. Віктер якось сказав, що
до їхньої кровожерливості може дорівнятися хіба що їхній
же інстинкт виживання.
Почувши високий зойк, я знову почала діяти. Право-
руч від мене ще один спраглій дістався краю Узвишшя
і схопив лучника. Вартовий кинув лук і обняв спраглія,
сунучи вперед.
Він упав на землю за Узви
ПІП
ям, забравши спраглія
із собою.
У повітря знову здійнялася купа вогненних стріл,
високо злетівши над стіною. Падаючи, вони влучали як
у смертних, так і в чудовиськ. За моторошним виттям
і криками було чутно, як по бруківці та ґрунту вистукують
копита, але я все одно дивилася туди, куди впав лучник,
чиє тіло вже обступили спраглії.
Вартовий пожертвував собою. Цей безіменний невідо-
мий вирішив, що краще загинути, ніж дозволити спраглію
опинитися по той бік Узвишшя.
Закліпавши, щоб позбутися раптових сліз, я мовчки
мотнула головою. Залунали бойові кличі, що спонукали
мене до руху. Піднявшись якраз достатньо, щоб глянути
за край, я озирнулася через плече. Тим часом із воріт
висипали нові вартові верхи на конях, розмахуючи сер-
поподібними клинками. Вони розійшлися на два боки,
226
Із крові й попелу
намагаючись відрізати доступ до Узвишшя. Щойно вони
подолали вхід, ворота за ними зачинилися.
Один спраглій накинувся на вартового, прорвавшись
крізь повітря, наче великий кіт із джунглів. Він врізався
у вартового так, що той упав із коня. Вони гепнулись об
землю.
— Трясця, — процідила я і прицілилась у спраглія, який
уже наполовину видерся на Узвишшя.
Я влучила спраглієві в лисувате тім’я і збила його зі сті-
ни. Швидко приклала ще одну стрілу, вишукуючи спраглі-
їв на Узвишші. Вони були очевидною загрозою.
Швидко стало ясно, що ці спраглії не такі, як інші. Вони
здавалися не такими... страхітливими. їхня зовнішність
усе-таки була справжнім матеріалом для жахіть, але об-
личчя в них були не такі худі, а тіла — не такі зморщені.
Вони обернулися недавно? Можливо.
Бій унизу вщухав, тіла падали одне на одне. Побачивши
Віктера, який саме вгородив меч у голову впалому спраг-
лію, я опустилася на одне коліно, щоб зазирнути за стіну.
Плащ розійшовся, майже повністю відкривши сіуденому
повітрю мою ногу від литки до гомілки.
Спрагліїв залишилося зовсім небагато, і половина
з них їла й роздирала поранених вартових, не зважаючи
ні на що довкола себе. Біля Узвишшя я не бачила більше
нічого. Приклавши стрілу до лука, прицілилась у того,
який пробив броню вартовому і проник у черевну порож-
нину, відкривши товсті, схожі на канати нутрощі. Мені до
горла підступила жовч. Вартовий уже був мертвий, але
я не могла допустити, щоб спраглій і далі чинив наругу
над полеглим.
Зосередившись на перемазаному кров’ю роті, я вистрі-
лила просто в нього. Від удару стріли спраглій хитнувся
назад. Моє вдоволення було затьмарене жалем. Туман уже
почав розсіюватися, відкриваючи побоїще, що залишило-
ся. Того вечора полягло дуже багато людей. Занадто багато.
227
Дженніфер Л. Арментраутп
Відчуваючи, як камінь холодить голе коліно, я потяг-
нулася за новою стрілою й пошукала...
— Ти, певно, богиня Бел чи Лайла в подобі смертної, —
проказав глибокий голос позаду мене.
Різко, шумно вдихнувши, я крутнулася на одному колі-
ні. Довкола моїх ніг майнули плащ і халат. Я націлилася
приготовленою стрілою в...
Гоука.
О боги...
Коли я поглянула вниз, у мене всередині все перевер-
нулося від полегшення й переляку. Гоук стояв у потоці мі-
сячного сяйва, неначе самі боги благословили його вічним
світлом. Його широкі, високі вилиці й пряма лінія його
підборіддя були забризкані схожою на чорнило кров’ю.
Широкі, виразні туби розтулилися так, ніби майже не ди-
хали, а дивні, прекрасні очі мало не світилися в місячному
сяйві.
Він тримав збоку залитий кров’ю меч. Його шкіряні
обладунки були подряпані й показували, як близько він
опинився до загибелі.
Гоук побував заУзвишшям, а для нього, як і для Вікгера,
це було необов’язково, бо він був королівським вартовим.
Але він усе одно туди вийшов. У мене в грудях розквітла
повага, зігріваючи мене, і я бездумно на це відреагувала —
потягнулася чуттями, щоб перевірити, чи не постраждав
він.
Відчула зовсім трохи тієї муки, що його не полишала.
Бій її полегшив, дав їй такий самий вихід, який дав би мій
дотик. Тимчасовий, але все одно ефективний. Ушкоджень
у нього не було.
— Ти... — Він уважно, не кліпаючи подивився на мене,
ховаючи меч у піхви на поясі. — Ти просто розкішна. Пре-
красна.
Я вражено здригнулася. Він уже казав, що я прекрасна,
коли побачив моє лице, і тоді здавалося, що він говорить
228
Із крові й попелу
щиро. А зараз? Він вимовив слова, які аж надто часто
не означають нічого й занадто рідко значать дуже багато.
І вимовив так, що у мене внизу живота щось щільно, на-
пружено стиснулося, хоча він гадки не мав, до кого зверта-
ється. Мій важкий каптур залишався на місці.
Треба було вшиватись.
Я позирнула йому за спину, шукаючи найлегшого шля-
ху до втечі. Важко ковтнула. Може, Гоук ще не усвідомив,
що я та сама дівчина, яка була в «Червоній перлині», та за-
раз я геть не могла виказати йому себе. Я гадки не мала,
що він зробить, якщо здогадається, що я — та сама дівчина
на Узвишші.
— Я геть не очікував знайти в одній із бійниць пані
в каптурі та з хистом до стрільби з лука.
На його правій щоці з’явилась ямочка, і я відчула, як
у мене внизу живота щось потягнуло.
І чому в нього така... чарівлива усмішка? Я знала, що
жертвами таких усмішок уже стали багато інших дівчат.
І сумнівалася, що хтось із них шкодував про цю по-
разку.
Я знала, що не шкодую.
Він простягнув руку в рукавичці.
— Чим можу допомогти?
Ледве втримавшись, щоб не пирхнути, я опустила
лук, який тепер тримала однією рукою. Я продовжувала
мовчати, щоб він, бува, не впізнав мого голосу, і жестом
попросила його позадкувати. Вигнувши одну темну брову,
він приклав руку, яку був простягнув, до серця й відступив
на крок.
Гоук уклонився.
По-справжньому вклонився, так театрально, що в мене
мало не вирвався смішок. Я спромоглася його притлуми-
ти, поклавши лука на нижній виступ і притуливши його
до стіни. Підбігла до драбини й поволі злізла, не зводячи
погляду з Гоука й не повертаючись до нього спиною.
229
Дженніфер Л. Арментраут
Унизу звуки бою вже практично вщухли. Мені треба
було повернутися до своєї кімнати, та я аж ніяк не могла
ввійти до замку так, як вийшла з нього, допоки тут був
Гоук. Це викликало б підозри. Я сховала лук під плащем
і почепила його на спину. Здригнулася, коли він приту-
лився до рубців, які досі гоїлися.
— Ти... — Він замовк, і його обличчя набуло дивного
виразу. Я не могла зрозуміти, що воно виражає. Підозру?
Задуму? Щось геть інше? Він примружив очі.
Унизу застогнали важкі ворота, знову відчиняючись,
щоб можна було забрати поранених і мертвих. Спрагліїв
спалять на місці. Я зібралася вийти з бійниці...
Гоук легко заступив мені шлях, і моє серце тяжко пере-
кинулось, а долоні стиснулися в кулаки. Я зусиллям волі
розслабила пальці. Грайливі вогники у нього в очах уже
згасли.
— Що ти тут робиш?
Де й поділося терпіння, що прийшло до нього разом
із цікавістю! Я проштовхалася повз нього, знаючи, що до-
ведеться зійти на землю й відірватися від Гоука в натовпі.
Тим часом люди почали виходити з осель, аби оцінити
втрати.
Далеко я не зайшла.
Гоук упіймав мене за передпліччя.
— Здається...
Спрацювала інтуїція, оволодівши мною. Я закрутилася
й запручалася під рукою, що схопила мене за руку, не зва-
жаючи на легке печіння на спині. Коли на його обличчі
відбився шок, на моїх вустах з’явився жорстокий усміх.
Вискочивши позаду нього, я низько пригнулась і хвицну-
лась, збиваючи його з ніг. Він випустив моє передпліччя,
викидаючи руки вперед, аби зупинити падіння.
Поки у моїх вухах відлунювала Гоукова лайка, я дреме-
нула ~ помчала з бійниці на внутрішній край Узвишшя.
До найближчих сходів було кілька ярдів...
230
Із крові й попелу
Щось упіймало мене за плащ. Сила хвату розвернула
мене й відкинула спиною до стіни. Я спробувала від-
сторонитись, але віддалилася всього на кілька дюймів.
Опустивши погляд, побачила встромлений углиб стіни
кинджал, що зачепив мій плащ. Від шоку в мене відвисла
щелепа.
Гоук побрів до мене, нахиливши підборіддя.
— Це було не дуже чемно.
Що ж, це теж видасться йому не надто чемним.
Я взялася за руків’я кинджала й висмикнула його.
Перевернула так, щоб тримати за клинок, відвела руку
назад...
— Не треба, — застеріг Гоук і спинився.
Я метнула кинджал йому просто в обличчя — таке гар-
не, що воно аж бісило. Гоук крутнувся, як я й розрахову-
вала...
І впіймав кинджал за руків’я, підхопивши його в пові-
трі так, ніби зброя була невагома. Це... вражало. А ще мені
стало заздрісно. Я так нізащо не змогла б. І навіть Віктер,
мабуть, не зміг би.
Очі Гоука виблискували, наче дрібні шматочки золота.
Він тихо цокнув язиком і знову пішов до мене.
Відштовхнувшись від стіни, я побігла знову. Попереду
виднілися сходи. Якщо я зможу до них добігти...
Переді мною приземлилася темна постать. У мене ков-
знули обидві ноги, і я послизнулася, втративши рівновагу.
Кляті туфлі з їхніми гладенькими м’якими підошвами!
Я гепнулася на стегно і проковтнула зойк болю, що про-
штрикнув мені поперек. Ну хоч на спину не впала.
Гоук випрямився, тримаючи кинджал біля стегна.
— А це вже було геть нечемно.
Як він?.. Мій погляд перейшов до вузького гребеня
стіни вгорі. Гоук може побігти вздовж нього? Він же що-
найбільше кілька дюймів завширшки.
Він божевільний.
231
Дженніфер Л. Арментраут
— Я знаю, що мені треба підрівняти волосся, та ці-
лишся ти кепсько, — заявив Гоук. — Над цим тобі варто
добряче попрацювати, бо я вельми небайдужий до свого
обличчя.
Цілилася я саме туди, куди було треба.
Беззвучно вишкірившись, я зачекала, доки Гоук не пі-
дійшов достатньо близько, а тоді хвицнулась і влучила
йому по нозі нижче коліна. Він охнув, а я скочила на ноги,
не зважаючи на біль (вочевидь, забила стегно й зад).
Я крутнулася праворуч, а він підскочив, щоб мене забло-
кувати, та я шарпнулася ліворуч. Він знову накинувся на
мене, і я ще раз хвицнулася...
Гоук спіймав мене за щиколотку. Я охнула й замахала
руками, доки не повернула рівновагу. Витріщилася на
нього круглими очима. Він підняв брови, оглядаючи мою
голу ногу.
— Обурливо, — пробурмотів Гоук.
Я роздратовано загарчала.
Він засміявся.
— І такі вишукані туфельки. Атлас і шовк? Вони скроє-
ні так само витончено, як твоя нога. Такі туфлі не взув би
жоден вартовий Узвишшя.
Дуже проникливо.
— Якщо його не екіпірують інакше, ніж мене.
Гоук відпустив мою щиколотку, але, перш ніж я встигла
побігти, спіймав мене за передпліччя й потягнув уперед.
Раптом я притулилася до нього, ставши навшпиньки.
Від раптового дотику я забула видихнути. Мої гру-
ди притиснулися до твердої вичиненої шкіри й заліза
в нього на животі. Тепло його тіла неначе просочувалося
крізь броню, проникало крізь мій плащ і тонкий халат
під ним. Я глибоко вдихнула, і мене кинуло в жар. За
гниллю крові спрагліїв відчувався запах Гоука — запах
темних спецій і знадливого диму. У мене зарум’янилися
щоки.
232
Із крові й попелу
Він роздув ніздрі, і, хай як божевільно це звучить, його
очі неначе потемніли — набули приголомшливого бурш-
тинового кольору. Гоук підняв другу руку.
— Ти знаєш, що я думаю...
Йому не дав договорити клинок, що втиснувся у шкіру
на його шиї. Розтягнувши губи, Гоук згори вниз поглянув
на мене. Він не став ні ворушитися, ні відпускати мене,
тож я втиснула вістря кинджала саме настільки, наскіль-
ки треба. Просто під горлом у Гоука виросла краплинка
крові.
— Виправляюся, — промовив він, а тоді засміявся, тим
часом як по його шиї потекла кривава цівка. Сміх був
не грубий і не зверхній. Йому явно було весело. — Ти про-
сто приголомшлива маленька вбивця.
Трохи помовчавши, він позирнув униз.
— Гарна зброя. Геліотроп і кістка вовчена. Дуже ціка-
во... — Його погляд швидко піднявся. — Принцесо.
РОЗДІЛ 16
Кинджал. Трясця. Я й забула, що він бачив цей ніж у «Чер-
воній перлині». Боги, як я могла забути?! Я відсмикнула
клинок, але вже запізно.
І це також було помилкою.
Друга рука Гоука майнула, мов блискавиця, і спіймала
за зап’ясток мою руку, що тримала зброю.
— Нам з тобою треба багато про що поговорити.
— Нам нема про що говорити, — відрізала я, сердита
на саму себе через те, що впорола не одну, не дві, а три
неймовірні дурниці. А ще більш ніж зла на Гоука, бо він
узяв гору.
— Вона розмовляє! — Він вирячив очі, вдаючи шок,
а тоді опустив підборіддя. Я напружилася. — Я думав,
233
Дженніфер Л. Арментраутп
ти любиш говорити, принцесо. — Гоук трохи помов-
чав. — Чи лише тоді, коли ти буваєш у «Червоній
перлині»?
На це я змовчала.
— Ти ж не вдаватимеш, ніби гадки не маєш, про що
я кажу? — запитав він. — Ніби ти не вона?
Я потягнула руки.
— Відпусти.
— О, це навряд... — Гоук різко повернувся, і я раптом
притулилася спиною й луком до кам’яної стіни Узвишшя.
Від цього дотику мою спину, досі незагоєну, накрило хви-
лею тупого болю, та Гоук насував далі, загороджуючи моє
тіло своїм. Між нами зосталося не більше дюйма. — Після
всього того, що ми пережили разом... Ти метаєш мені в об-
личчя кинджал?
— Того, що ми пережили разом? То були кілька хви-
лин і кілька поцілунків, — відповіла я й напрочуд чітко
усвідомила, що це правда. А й справді, ось і все, що було
між нами. О боги, я така... теплична. Бо для мене з моїм
скромним досвідом це стало... чимось незмірно більшим.
Раптове усвідомлення того, що це лише кілька поцілунків,
було просто жахливе.
— Це було дещо більше, ніж кілька поцілунків, — Гоук
понизив голос. — Якщо ти забула, я більш ніж готовий
тобі нагадати.
У мене в животі скрутилося крихітними колечками
напруження. Почасти захотілося, щоб він нагадав мені
про те, чого я, звісно, не забула. Дякувати богам, переміг
інший бік мене — розумніший, логічний.
— Там не було нічого вартого згадки.
— Ти метнула мені в обличчя кинджал, а тепер ще й об-
ражаєш? Ти зранила мої ніжні почуття.
— Ніжні почуття? — пирхнула я. — Не розводь драми.
— Цього важко не робити, коли ти метнула кинджал
мені в голову, а тоді порізала мені шию, — відказав Гоук.
234
Із крові й попелу
Порівняно з його суворим тоном тримався він за мене на-
прочуд лагідно.
— Я знала, що ти зійдеш із дороги.
— Справді? Тому й спробувала розітнути мені горло?
Його золоті очі запалали під важкими, густими віями.
— Я дряпнула тобі шкіру, — виправила я. — Бо
ти схопив мене й не відпускав. І тебе це явно нічого
не навчило.
— Насправді багато чого навчило, принцесо. Саме
тому твої руки та кинджал уже не наблизяться до моєї
шиї. — Він погладив мені великим пальцем зап’ясток, щоб
нагадати про це, і я судомно вчепилася пальцями в руків’я
зброї. — Та якщо ти відпустиш кинджал, я дозволю тобі
наблизити руки до багатьох частин свого тіла.
ТУг я мало не задихнулася. Він що, не розуміє, з ким
розмовляє? Мій голос такий звичайний, що Гоук не здога-
дується, що це я? Та якщо він ще не здогадався про це, то
виходить, що в мене досі є фора. Невеличка, та все ж таки.
— Як великодушно, — відказала я.
— Познайомившись зі мною, ти зрозумієш, що я можу
бути вельми доброзичливим.
— Я не маю наміру з тобою знайомитися.
— Отже, ти просто маєш звичку прослизати в кімнати
до молодих чоловіків, зваблювати їх, а тоді тікати?
— Що? — видихнула я. — Зваблювати чоловіків?
— А хіба не це ти зробила зі мною, принцесо?
Він знову неквапливо погладив мені зап’ясток великим
пальцем.
— Ти просто смішний, — сплюнула я.
— Та ні, заінтригований.
Застогнавши, я потягнула за руки, а він захихотів. Його
очі нагадали мені краплі теплого меду.
— Чому ти весь час так мене тримаєш?
— Ну, на додачу до того, що ми вже обговорили, —
а саме небайдужості до мого обличчя, а також історії
235
Дженніфер Л. Арментраут
з моєю шиєю — ти перебуваєш там, де не маєш бути. За-
тримуючи й допитуючи тебе, я виконую свою роботу.
— А ти часто допитуєш отак людей на Узвишші, яких
не впізнаєш? — зухвало спитала я. — Яка дивна методика
допиту.
— Лише милих дам зі зграбними голими ногами. — Він
нахилився до мене, і, коли я вдихнула знову, мої груди
торкнулись його грудей. — Що ти тут робиш під час атаки
спрагліїв?
— Розслабляюся на приємній вечірній прогулянці, —
різко сказала я.
Його вуста вигнулися з одного боку, але ямочка не по-
казалася.
— Що ти тут робила, принцесо? — повторив він.
— А на що це було схоже?
— На неймовірно дурнувату й нерозсудливу пове-
дінку.
— Прошу? — Я просто не вірила своїм вухам. —
Наскільки нерозсудливо я поводилася, коли вбивала
спрагліїв і...
— Я не знаю про якусь нову політику набору, за якою
на Узвишші тепер потрібні напіводягнені дами у пла-
щах? — запитав він. — Ми аж так відчайдушно потребуємо
захисту?
Гнів підпалив мені кров, наче лісова пожежа.
— Відчайдушно? Чому моя присутність на Узвишші
має свідчити про відчай, якщо я, як ти вже бачив, умію
стріляти з лука? О, стривай. Річ у тім, що в мене просто
є груди?
— Я знав жінок далеко не з такими гарними грудьми,
які могли зарубати чоловіка, не змигнувши оком, — від-
повів Гоук. — Але жодна з цих жінок не мешкає тут, у Ма-
садонії.
Я була б рада знати, де живе ця група явно крутих жі-
нок... стоп. Далеко не з такими гарними грудьми?
236
Із крові й попелу
— І ти неймовірно вправна, — продовжив він, знову
привертаючи до себе мою увагу. — Не лише зі стрілами.
Хто навчив тебе битися й користуватися кинджалом?
Я не захотіла відповідати й стулила рота.
— Готовий закластися, що та сама людина й дала тобі
той клинок. — Гоук помовчав. — Шкода, що ця людина
не навчила тебе уникати потрапляння в полон. Ну, тобто
шкода для тебе.
Мене знов охопив і переповнив гнів. Я різко підняла
коліно, цілячись у дуже чутливу частину тіла Гоука — ту,
яка чомусь робила його придатнішим до бою, ніж я.
Гоук відчув мій порух і посунувся, заблокувавши моє
коліно своїм стегном.
— Ти просто неймовірно жорстока. — Він трохи помов-
чав. — Здається, мені це до вподоби.
— Відпусти! — закипіла я.
— Щоб ти мене копнула чи заколола? — Гоук просунув
одну ноіу між моїми ногами, щоб уберегтися від майбутніх
копняків. — Ми про це вже говорили, принцесо. Не раз.
Я відірвала стегна від стіни, намагаючись скинути його
із себе, та змогла хіба що притиснути дуже чутливу части-
ну свого тіла до його твердого стегна. Від цього тертя спа-
лахнув несподіваний, бентежний жар — такий сильний,
що мене наче блискавкою вдарило. Я вражено, судомно
вдихнула й застигла.
Гоук, притулившись до мене, зробив те саме, і його
велике тіло напружилося. Його груди здіймалися й опу-
скалися, торкаючись моїх. Що... що коїться? Мені стало
жарко, хоча ми піднялися високо і стояли на холодному
нічному повітрі. Моя шкіра, здавалося, вібрувала, неначе
по моїй плоті танцювали тонкі потоки енергії, а на зміну
болючому холоду в моєму тілі прийшло жорстке пульсую-
че тепло.
Так для нас минуло кілька секунд, які розтягнулися
занадто надовго, а тоді Гоук сказав:
237
Дженніфер Л. Арментраутп
— Тієї ночі я повернувся по тебе.
Гамір унизу починав ущухати. Сюди із хвилини на
хвилину міг хтось піднятись, але я таки була навдивовижу
нерозважлива й дурна, бо дозволила собі заплющити очі,
осмислюючи його слова.
Він повернувся.
— Як і обіцяв. Повернувся по тебе, а тебе не було на
місці, — вів Гоук далі. — Ти ж мені обіцяла, принцесо.
У мені кволо спалахнуло почуття провини —• чому саме,
я не знала: чи то через те, що я йому збрехала, чи то через
те, що я метала йому в обличчя кинджал. Мабуть, і тому,
йтому.
— Я... Я не могла.
— Не могла? — Його голос знову понизився, став ти-
хішим, хрипкішим. — Мені щось підказує, що, якщо ти
достатньо сильно чогось захочеш, тебе ніщо не зупинить.
У мене вирвався різкий, гіркий смішок.
— Ти нічого не знаєш.
— Може, й так.
Він відпустив мою руку, і перш ніж я зрозуміла, що він
робить, його долоня прослизнула мені під каптур. Його
холодні пальці торкнулися чистої шкіри на моїй правій
щоці. Від цього дотику я охнула і спробувала відсахнутись,
але тікати було нікуди.
— А може, я знаю більше, ніж ти думаєш.
Мене охопила легка бентега.
Гоук схилив голову, притулившись щокою до мого кап-
тура зліва.
— Ти справді думаєш, що я не здогадуюся, хто ти така?
Усі м’язи в моєму тілі напружились, а в роті пересохла
— Тобі нема чого на це сказати? — Гоук помовчав, а тоді
сказав майже пошепки: — Пенеллафі?
Трясця.
Я шумно видихнула, не знаючи, полегшало мені на
душі чи стало лячно через те, що більше не треба думати,
238
Із крові й попелу
знає він чи ні. Від спантеличення моє роздратування дося-
гло небачених висот.
— А до тебе це тільки зараз доходить? Якщо так, то мене
бентежить те, що ти один із моїх особистих охоронців.
Він низько реготнув. Смішок вийшов обурливо зараз-
ливим.
— Я здогадався, щойно ти зняла покривало.
Я розтулила вуста в неглибокому вдиху.
— Чому... чому ти нічого тоді не сказав?
— Тобі? — перепитав Гоук. — Чи герцогові?
І мені, і йому, — прошепотіла я.
— Хотів побачити, чи згадаєш ти про це. Ти, вочевидь,
просто збиралася вдавати, ніби ти не та сама дівчина, яка
вчащає до «Червоної перлини».
— Не вчащаю я до «Червоної перлини», — виправила
його я. — Але чула, що ти вчащаєш.
— Ти розпитувала про мене? Це лестить.
— Не розпитувала.
— Не певен, що можу тобі повірити. Ти багато брешеш,
принцесо.
— Не називай мене так, — вимогла я.
— Мені більше подобається звати тебе так, ніж так, як
я маю. Дівою. Ти маєш ім’я. Воно звучить інакше.
— Я не питала, що тобі подобається, — сказала я, хоч
і всім серцем погоджувалася з його нелюбов’ю до офіцій-
ного звертання до мене.
— Але ти питала, чому я не розповів герцогові про твої
маленькі дослідження, — зауважив він. — Навіщо? Я твій
охоронець. Якби я тебе зрадив, ти не стала б мені довіря-
ти, а через це оберігати тебе однозначно стало б набагато
важче.
У його вельми логічних поясненнях, чому він нічого
не казав, відчувалося гірке невдоволення, а чому, мені
геть не хотілося розбиратися.
— Як бачиш, я здатна вберегти себе сама.
239
Дженніфер Л. Арментраут
— Бачу.
Гоук відсторонився, насупивши брови, а тоді ледь-ледь
округлив очі, неначе щось збагнув.
— Гоуку! — покликав голос із землі внизу, і в мене під-
скочило серце. — У тебе там усе нормально?
Він якусь мить вдивлявся в темряву під моїм каптуром,
а тоді озирнувся через плече.
— Усе гаразд.
— Відпусти мене, — прошепотіла я. — Хтось неодмінно
прийде сюди...
— І впіймає тебе? Змусить сказати, хто ти така? — Його
бурштинові очі знову перейшли на мене. — Можливо, це
було б на краще.
Я різко вдихнула.
— Ти ж сказав, що не зрадиш мене...
— Я сказав, що не зрадив тебе, але то було раніше, ніж
я дізнався, що ти здатна на щось таке.
Мене обдало крижаним холодом.
— Мені було б незмірно легше виконувати свою ро-
боту, якби не доводилося боятися, що ти втечеш битися
зі спрагліями... чи на зустріч із першим-ліпшим чоловіком
у закладі на кшталт «Червоної перлини», — продовжив
він. — І хто знає, чим ще ти займаєшся, коли всі думають,
ніби ти сидиш у безпеці у своїх покоях.
-я...
— Гадаю, якби я довів це до відома герцога й герцогині,
мені більше не довелося б перейматися через твою схиль-
ність озброюватися луком і лізти на Узвишшя.
Мені зсудомило груди від панічного жаху, і я бовкнула:
— Ти гадки не маєш, що він зробив би, якби ти пішов
до нього. Він...
Я замовкла.
— Що він?
Повільно, рівно вдихнувши й видихнувши, я підняла
підборіддя.
240
Із крові й попелу
— Байдуже. Роби те, що вважаєш за потрібне.
Гоук дивився на мене згори вниз так довго, що здава-
лося, ніби так минула ціла вічність, а тоді відпустив мене
й відступив. Між нами повіяло холодом.
— Біжи до своїх покоїв, принцесо. Цю розмову дове-
деться закінчити згодом.
Я всього на кілька секунд застигла у спантеличенні,
а тоді вирвалася з нього. Відступила від стіни й побігла,
розуміючи — хоч і не озиралася, — що Гоук не зводить
із мене очей.
* * *
Я не здивувалася, коли, прослизнувши у старий вхід для
слуг, побачила, що Беж досі в моїх покоях, хоча на піднят-
тя воріт і можливість прослизнути назад мені довелося
чекати майже годину.
Беж охнула.
— Я думала, ти вже не повернешся.
Я зачинила за собою рипливі двері й повернулась
обличчям до неї, поволі здійнявши руку, щоб зняти
каптур.
Беж застигла.
— Ти... ти в нормі? — Вона вдивилася мені в очі, і я по-
бачила, як її проймає легкий дрож. — Кепсько було? Ну,
під час атаки.
Я відкрила рота і, зрозумівши, що не знаю, з чого
почати, згадала все, що сталося. Притулилася спиною
до дверей. Моє серце досі важко билося після зіткнення
з Гоуком. Розум перетворився на чудну мішанину, а в жи-
воті крутило від усвідомлення того, що спраглії видерлися
на Узвишшя.
— Маківко... — прошепотіла Беж.
Я вирішила почати з найважливішого.
— їх було багато. Кілька десятків.
У неї заворушилися груди: вона глибоко вдихнула.
241
Дженніфер Л. Арментраутп
— І що?
Я не знала напевне, чи справді Беж хоче це знати, але
незнання було значно небезпечніше, ніж страх перед
правдою.
— І кілька з них долізли до вершини Узвишшя.
Беж вирячила очі.
— О боги. — Вона притиснула руку до грудей. — Але ж
щити піднялися...
— їх зупинили, але... але сьогодні загинуло багато вар-
тових. — Я відірвалася від дверей, захололими пальцями
розстібаючи плащ. Підійшла до каміна й кілька хвилин
простояла там, дозволяючи його теплу трохи розвіяти
холод. — їх просто було стільки, що вони, по суті, перепов-
нили лінію фронту. Якби їх було більше...
— Вони прорвалися б за стіну?
— Цілком можливо. — Відступивши від вогню, я ки-
нула плащ, і той упав негарною калюжею. Я зняла лук
і обережно поклала його у скриню, а тоді опустила її
кришку. — Послали кавалерію, та на той час на Узвишшя
вже видерлося щонайменше двоє спрагліїв. Якщо вони
й наступного разу так зволікатимуть, може стати запізно.
Однак я не думаю... Не думаю, що вони очікували від них
такого.
Беж сіла на край ліжка.
— Ти... вбила когось із них?
Скинувши туфлі, я поглянула на неї.
— Звісно.
— Добре. — Її погляд перейшов до вікна, туди, де в тем-
ряві тепер яскраво палали смолоскипи. — Завтра підні-
муть багато чорних прапорів.
Що правда, те правда. У кожному домі, де втратили
сина, батька, чоловіка чи друга, піднімуть такий прапор
для вшанування пам’яті. Наступного дня, а може, і зго-
дом, командувач Джансен приходитиме до кожного з них.
Розпалять чимало багать.
242
Із крові й попелу
А ще я боялася, що дехто з людей, які сміливо проти-
стояли спрагліям сьогодні, повернуться до своїх осель чи
гуртожитків укушеними. Так бувало після кожної атаки.
Я плюхнулася на ліжко й помітила, що моє волосся
пахне паленою деревиною. Не встигла я сказати ще хоч
щось, як у двері постукали.
— Я відповім.
Беж підвелася, і я не стала її зупиняти: здогадалася, що
це до нас навідався Віктер чи якийсь інший королівський
вартовий. Коли вона підійшла до дверей, я схопилася за
кінець кіски і швидко її розплела. Тим часом Беж відчи-
нила двері й мовила:
— Діва спить...
— Навряд чи.
Моє серце вдарилось об ребра. Я підскочила з ліжка
й різко розвернулась, а тим часом у двері зайшов Гоук.
У мене відвисла щелепа — так само, як у Беж.
Гоук ногою зачинив за собою двері.
— Час поговорити на ту тему, принцесо.
РОЗДІЛ 17
Кров із обличчя Гоука було стерто, а його темне волосся
змокло й закручувалось у кучері на скронях і лобі. Пала-
ша при ньому не було, зате на поясі досі були закріплені
два коротші мечі. Гоук, який стояв у моїх покоях, розста-
вивши ноги в чоботях на ширину пліч і зціпивши зуби,
здався мені неймовірно схожим на Теона, бога злагоди
й війни.
Вигляд у нього був не менш небезпечний, аніж на Уз-
вишші.
А з вогню в його бурштинових очах було ясно, що він
прийшов не миритися.
243
Дженніфер Л. Арментраут
Гоук позирнув туди, де стояла Беж. Та затихла й за-
стигла, так само як я.
— Твої послуги цього вечора більше не знадобляться.
У Беж відвисла щелепа.
Я ж, вийшовши зі ступору, зреагувала геть інакше.
— Ти не маєш повноважень її виганяти!
— Не маю? — Він підняв темну брову. — Я як твій осо-
бистий королівський вартовий маю повноваження усува-
ти будь-які загрози.
— Загрози? — насупилася Беж. — Я не загроза.
— Ти становиш загрозу, бо можеш вигадувати якісь
виправдання чи брехати для Пенеллафі. Наприклад, ти
сказала, що вона спить, хоча мені достеменно відомо, що
вона щойно була на Узвишші, — заперечив він, і Беж сту-
лила рота.
Вона повернулася до мене.
— Здається, я не знаю дечого важливого.
— Я не встигла тобі розповісти, — пояснила я. — До
того ж це було не так важливо.
Беж підняла брови.
Гоук поряд із нею пирхнув.
— Певен, що це — чи не найважливіше, що сталося
з тобою за тривалий час.
Я примружила очі.
— Якщо ти справді так гадаєш, то переоцінюєш свою
участь у моєму житті.
— Я гадаю, що добре розумію, яку значну роль від іграю
у твоєму житті.
— Сумнівно, — відказала я.
— Цікаво знати, чи справді ти віриш бодай у половину
своїх побрехеньок.
Беж дивилася то на мене, то на нього.
— Дуже перепрошую, та я не брешу.
Він усміхнувся, продемонструвавши ямочку на правій
щоці.
244
Із крові й попелу
— Кажи собі що схочеш, принцесо.
— Не зви мене так! — тупнула я ногою.
Гоук підняв брову.
— Тобі від цього стало краще?
— Так! Бо єдина альтернатива — копнути тебе.
— Яка жорстокість, — реготнув він.
О боги.
Мої долоні стиснулися в кулаки.
— Ти не повинен тут перебувати.
— Я твій особистий охоронець, — відповів він. — Я можу
перебувати там, де вважаю за потрібне, щоб тебе вберегти.
— А від чого, на твою думку, мене треба захищати
тут? — поцікавилася я й роззирнулася довкола. — Від не-
слухняного стовпчика з ліжка, об який я можу забити па-
лець? О, стривай, ти боїшся, що я можу зомліти? Я знаю,
як добре ти даєш раду таким лихам.
— Ти справді якась бліднувата, — відказав він. — Моє
вміння ловити кволих, тендітних жіночок може стати
у пригоди
Я різко вдихнула.
— Але, як я розумію, якщо не брати до уваги несподі-
ваних спроб викрадення, найбільшою загрозою для тебе
є ти сама, принцесо.
— Ну... — протягнула Беж, а коли я кинула на неї такий
погляд, що вона мала б утекти з кімнати, знизала плечи-
ма. — Тут він по-своєму має рацію.
— Від тебе жоднісінької користі.
— Нам із Пенеллафі справді треба поговорити, — мо-
вив він, вдивляючись мені в очі. — Можу тебе запев-
нити, що зі мною вона в безпеці, і я певен: хоч що ми
з нею зараз обговоримо, згодом вона розповість тобі все
про це.
Беж схрестила руки на грудях.
— Так, але це й близько не так цікаво, як побачити все
на власні очі.
245
Дженніфер Л. Арментраут
Я зітхнула.
— Усе гаразд, Беж. Побачимося вранці.
Вона витріщилася на мене.
— Серйозно?
— Серйозно, — підтвердила я. — Підозрюю, що, якщо
ти не підеш, він просто стоятиме тут і позбавлятиме мою
кімнату безцінного повітря...
— Маючи неймовірно гарний вигляд, — додав Гоук. —
Ти забула про це сказати.
У Беж вирвався короткий легкий смішок.
Я пропустила цю заувагу повз вуха.
— А ще хотіла б відпочити до сходу сонця.
Беж гучно видихнула.
— Гаразд. — Позирнула на Гоука. — Принцесо.
— О боги... — пробурмотіла я. За очима запульсував
тупий біль.
Гоук провів Беж поглядом, зачекав, доки вона не прос-
лизне за суміжні двері, а тоді сказав:
— Вона мені подобається.
— Приємно це знати, — відповіла я. — Про що ти бажа-
єш поговорити, що це не може зачекати до ранку?
Він знову перевів погляд на мене.
— Ти маєш прекрасне волосся.
Я кліпнула. Волосся в мене було розплетене, і я, навіть
не бачачи його, знала, що воно перетворилося на незугар-
ну масу пожмаканих хвильок. Придушила сильне бажан-
ня його торкнутися.
— І про це ти хотів зі мною поговорити?
— Не зовсім.
іуг його погляд опустився й неквапливо заковзав по
мені, розпочавши із пліч і опустившись аж до кінчиків
пальців у мене на ногах. Погляд у Гоука був важкий, май-
же як дотик, і від нього я зашарілася.
Саме тієї миті я згадала, що у мене не просто відкрите
обличчя — на мені також немає нічого, крім тоненького
246
Із крові й попелу
нічного халата. Я знала, що Гоук добре бачить мій силует,
оскільки позаду мене світять вогонь і олійні лампи. Рум’я-
нець став яскравішим, сильнішим. Я пішла до халата, що
лежав у ногах ліжка.
Гоук скривив губи в багатозначній напівусмішці, від
якої мене пройняло роздратування.
Я спинилася, зазирнула йому в очі й затримала погляд.
Може, Гоук і не бачив усі затінені місця, що проглядалися
під тоненьким білим халатом, зате він добряче обмацав
їх руками. У глибині душі мені подумалося, що варто
було б посунути волосся, щоб прикрити лівий бік обличчя,
та шрами він уже бачив і я їх не соромилась. Я категорично
не бажала піддаватися словам герцога про те, чому Гоук
назвав мене прекрасною. Ховати обличчя чи прикрива-
тися було безглуздо, та ще важливіше було те, що в його
погляді я чітко побачила виклик. Неначе Гоук очікував від
мене і того, й того.
Нічого такого не станеться.
Минула одна довга, напружена мить.
— Під плащем на тобі не було більше нічого?
— Не твоє діло, — сказала я Гоукові, тримаючи руки по
швах.
На його обличчі щось промайнуло — щось схоже на по-
гляд, яким Віктер часто обдаровував мене, коли я його пе-
ремагала, — та це зникло надто швидко, щоб я була певна.
— Здається, радше навпаки, — сказав Гоук.
Від його хрипкого голосу моя шкіра вкрилася сиро-
тами.
— Здається, це бентежить тебе, а не мене.
Він знову витріщився на мене з отим дивним виразом
обличчя — як мені здавалося, воно виражало щось серед-
нє між веселістю й цікавістю.
— Ти... ти геть не така, як я очікував.
Гоук вимовив це так щиро, що моє роздратування дещо
ослабло.
247
Дженніфер Л. Арментраут
— Річ у тому, як я вправляюся з луком чи клинком? Чи
в тому, що я тебе завалила?
— Ледве завалила, — виправив він. Опустив підборіддя
й опустив вії, прикриваючи свої дивні очі. — Та все це.
Однак ти забула додати про «Червону перлину». Ніколи
не сподівався знайти там Діву.
Я пирхнула.
— Ще б пак.
Він підняв вії. В його погляді читалася безліч запитань.
Цього разу, подумалося мені, від них не ухилитися.
Я раптом відчула себе надто втомленою, щоб стояти
та сперечатись, і підійшла до одного з двох крісел біля
вогню, аж надто добре усвідомлюючи, як розходяться
боки мого халата, майже повністю відкриваючи мою
ногу.
І надто добре розуміючи, як Гоук стежить за кожним
моїм кроком.
— Тоді я була в «Червоній перлині» вперше, — пояс-
нила я й опустила руки на коліна. — А на другому поверсі
опинилася, бо зайшов Віктер. — Я злегка здригнулася
й наморщила носа. — Він упізнав би мене хоч із маскою,
хоч без. Я пішла нагору, бо якась жінка сказала мені, що
в кімнаті нікого немає. — Мені досі здавалося, що вона
мене підставила, але наразі це не мало значення. — Я роз-
повідаю про це не тому, що думаю, ніби мушу пояснювати
свої дії, — я просто... кажу правду. Не знала, що в кімнаті
є ти.
Гоук не зрушив із місця.
— Але ти знала, хто я, — сказав він, і це було не запи-
тання.
— Звісно. — Я перевела погляд на вогонь. — Твоє при-
буття вже стало темою для багатьох... розмов.
— Це мені лестить, — стиха мовив він.
Поки я дивилась, як полум’я закручується й рябить
довкола товстих полін, у мене засіпалися вуста.
248
Із крові й попелу
— Чому я вирішила залишитись, обговоренню не під-
лягає.
— Я знаю, чому ти залишилася, — сказав Гоук.
— Справді?
— Тепер це зрозуміло.
Я повернулася думками до тієї ночі й пригадала, що він
сказав. Він неначе відчув, що я прийшла здобути досвід,
пожити. Тепер же, коли він знав, хто я така, це стало зро-
зуміло.
Але я однаково не бажала це обговорювати.
— Що ти робитимеш із тим, що я ходила на Узвишшя?
Одну довгу мить Гоук зволікав із відповіддю, а тоді,
із плавною грацією рухаючи довгими ногами, підійшов
туди, де сиділа я.
— Можна?
Він показав на порожнє крісло.
Я кивнула.
Сівши навпроти мене, Гоук нахилився вперед і поста-
вив лікті на зігнуті коліна.
— Тебе тренував Віктер, правильно?
У мене збився пульс, але я не виказала обличчям нічого.
— Хто, як не він? У вас близькі стосунки, і він був із то-
бою, відколи ти прибула до Масадонії.
— Ти розпитував про мене.
— Я був би дурнем, якби не вивідав усього, що міг, про
людину, яку зобов’язаний захищати до смерті.
Тут Гоук, безперечно, мав рацію.
— Я не відповідатиму на твоє запитання.
— Боїшся, що я піду до герцога, хоч і не ходив до нього
раніше?
— На Узвишші ти сказав, що маєш піти, — нагадала
я йому. — Що це полегшить тобі роботу. Я не збираюся
топити когось, потопаючи сама.
Він нахилив голову.
— Я сказав, що маю піти, а не що піду.
249
Дженніфер Л. Арментраутп
— А є якась різниця?
— Кому, як не тобі, знати, що так? — Він оглянув моє
обличчя. — Що зробив би його милість, якби я пішов до
нього?
Я зігнула пальці.
— Це неважливо.
— Тоді чому ти сказала, буцімто я гадки не маю, що він
зробить? І говорила так, ніби збиралася сказати більше,
але тоді зупинилась.
Я відвела погляд на вогонь.
— Нічого я не збиралася казати.
Одну довгу мить Гоук мовчав.
— І ти, і Беж якось дивно реагували на його виклик.
— Ми не сподівалися дістати від нього якоїсь звістки, —
легко збрехала я.
Знову мовчання.
— Чому ти після його виклику майже два дні просиділа
у себе в кімнаті?
З моїх долонь — там, де в них уп’ялися нігті, — розі-
йшовся гострий, кусючий біль. Полум’я вмирало і злегка
мерехтіло.
— Що він із тобою зробив? — аж надто лагідно запитав
Гоук.
Я відчула в горлі кислотний смак задушливого сорому.
— Чому ти взагалі цим переймаєшся?
— А чому б ні? — запитав Гоук — знову неймовірно
щиро.
Я повернула голову, не встигнувши це усвідомити. Гоук
сидів, відкинувшись назад і обхопивши руками підлокіт-
ники широкого крісла.
— Ти мене не знаєш...
— Закладаюся, що знаю тебе краще за багатьох.
У мене потепліли щоки.
— Гоуку, це не означає, що ти мене знаєш. Знаєш до-
статньо, щоб перейматися.
250
Із крові й попелу
— Я знаю, що ти не така, як інші придворні.
— Я не придворна, — зауважила я.
— Ти Діва. Простолюдини вважають тебе за дитя богів.
Уважають тебе вищою, ніж Вознесена, проте я знаю, що
ти співчутлива. Тієї ночі в «Червоній перлині», коли ми
говорили про смерть, ти дійсно співчувала моїм утратам.
Це було не вимученою ґречністю.
— Звідки тобі знати?
— Я добре оцінюю чужі слова, — зауважив Гоук. — Ти
не хотіла висловлюватися, щоб тебе не викрили, доки я не
назвав Беж твоєю служницею. Ти захистила її, ризикуючи
виказати себе.
Він трохи помовчав.
— А ще я бачив тебе.
— Що саме бачив?
Він знову нахилився вперед і понизив голос.
— Я бачив тебе під час міської ради. Ти не погоджува-
лася з герцогом і герцогинею. Твого обличчя я не бачив,
але здогадувався, що тобі ніяково. Тобі було шкода тієї
сім’ї.
— Беж також.
— Не хочу образити твою подругу, та більшу частину
тієї історії вона здавалася напівсонною. Сумніваюся, що
вона бодай розуміла, що відбувається.
З цим я посперечатися не могла, та тоді Гоук побачив,
як я ненадовго втратила контроль над своїм даром. Однак
те, що відбувалося з сім’єю Тьюлісів, мені однаково не по-
добалося.
— А ще ти вмієш битись — і добре вмієш. Ба більше,
ти явно смілива. На світі багато чоловіків — тренованих
чоловіків, — які не виходили б на Узвишшя під час атаки
спрагліїв, якби не мусили. Вознесені могли б вийти туди
й мали б вищі шанси вижити, та все ж не виходили. А ти
вийшла.
Я похитала головою.
251
Дженніфер Л. Арментраут
— Це просто риси характеру. Це не означає, що ти
знаєш мене достатньо добре, щоб перейматися тим, що
зі мною відбувається чи не відбувається.
Він уп’явся поглядом мені в очі.
— А ти переймалася б тим, що станеться зі мною?
— Ну, так... — Я нахмурила брови. — Я...
— Але ж ти мене не знаєш.
Я стулила рота. Трясця.
— Принцесо, ти порядна людина. — Він відкинувся
назад. — Тому тобі й не все одно.
— А ти не порядна людина?
Гоук опустив погляд.
— Я багато яка людина. І порядною людиною буваю
рідко.
Як відповісти на цю чесну заяву, я гадки не мала.
— Ти, певно, не розкажеш мені, що скоїв герцог? —
Гоук зітхнув і трохи зігнув спину в кріслі. — Знаєш, я ж так
чи інакше довідаюся.
Я мало не засміялася'. Не сумнівалася, що саме про це
ніхто й ніколи не заговорить.
— Якщо ти вже так думаєш...
— Я це знаю, — відказав він, а за мить додав: — Дивина,
еге ж?
— Що дивина?
Він знову зазирнув мені в очі, і я відчула, як тьохнуло
моє серце. Я не могла відвести погляд. Неначе... втрапила
в пастку.
— Здається, ніби я знав тебе довше. І ти теж таке від-
чуваєш.
Мені хотілося заперечити, але він мав рацію, і це
було дивно. Я не сказала про це ні слова, бо не хотіла
це визнавати. Здавалося, так я ступлю на шлях, яким
не можу йти. Усвідомлюючи це, я відчувала, як щось
стискається у мене глибоко в грудях, і визнавати це теж
не хотілося.
252
Із крові й попелу
Це здавалося дуже схожим на розчарування. А хіба це
не означає, що я вже пішла тим шляхом? Я відвела погляд
і опустила його на свої долоні.
— Чому ти була на Узвишші? — запитав Гоук, міняючи
тему.
— А хіба не ясно?
— Які в тебе мотиви — ні. Принаймні розкажи мені
про них. Розкажи, що спонукало тебе піти туди, битися
з ними.
Розтиснувши пальці, я засунула два з них у правий
рукав. Вони ковзнули по моїй шкірі й урешті торкнулися
кінчиками двох нерівних розривів. У мене були й інші —
на животі та стегнах.
Тут легко було збрехати, назвати скільки завгодно при-
чин, але я сумнівалася, що від правди буде якась шкода.
Якщо правду знатимуть троє, а не двоє, хіба світ від цього
перевернеться? Я так не думала.
— Шрам на моєму обличчі. Знаєш, звідки він у мене?
— Коли ти була дитиною, на твою сім’ю напали кілька
спрагліїв, — відповів він. — Віктер...
— Він тобі розповів? — Мої губи розтягнулися в ледь
помітній стомленій усмішці. — Цей шрам не єдиний.
Гоук не сказав нічого, і я витягнула руку з рукава.
— Коли мені було шість, мої батьки вирішили поїхати
зі столиці до долини Наєл. їм хотілося набагато тихішого
життя — принаймні мені так казали. Я особливо нічого
не пам’ятаю з тієї подорожі — пам’ятаю тільки, що мати
й батько весь час були неймовірно напружені. Ми з Ієном
були малі й небагато знали про спрагліїв, тож не боялися
перебувати надворі чи зупинитись у якомусь невеличко-
му селі — там, де, як мені потім казали, кілька десятиліть
не було жодної атаки спрагліїв. Там була просто невисока
стіна, яків більшості невеликих поселень, а ми зупинили-
ся в заїзді всього на одну ніч. Там пахло корицею та гвоз-
дикою. Я це пам’ятаю.
253
Дженніфер Л. Арментраут
Я заплющила очі.
— Вони прийшли серед ночі, в тумані. Коли вони з’яви-
лися, часу не залишилося. Батько... він вийшов на вулицю,
намагаючись їх відігнати, поки мати ховала нас, але вони
полізли у двері й вікна, перш ніж вона встигла бодай вий-
ти з будинку. — Я мимоволі розплющила очі, згадавши
материні крики, й ковтнула. — Одна жінка, яка зупинила-
ся в заїзді, змогла схопити Ієна й затягнути до прихованої
кімнати, та я не хотіла кидати маму, і це просто...
Темні, розрізнені миті тієї ночі спробували склеїтися
докупи. Кров на підлозі, на стінах, тече з материних рук.
Я гублю п слизьку руку, а далі — хапкі руки та клацання
зубів. Пазурі... А тоді — нищівний, вогненний біль, доки
нарешті не залишається нічого.
— Прокинулась я кілька днів по тому в столиці. Поряд
була королева Ілеана. Вона розповіла мені, що сталося.
Що наших батьків не стало.
— Співчуваю, — промовив Гоук, і я кивнула. — Справді.
Ти вижила лише дивом.
— Мене захистили боги. Так мені сказала королева.
Сказала, що я Обрана. Згодом я дізналася, що це — одна
з причин, із яких королева благала моїх матір і батька
не покидати безпечної столиці. Що... що якщо Темний
довідається про беззахисне становище Діви, то пошле за
мною спрагліїв. Тоді він хотів мене вбити, але тепер, воче-
видь, хоче, щоб я була жива.
Я засміялася. Це було трохи боляче.
— Ти не винна в тому, що спіткало твою сім’ю, а напас-
ти на те село вони могли з будь-якої причини. — Гоук про-
вів рукою крізь волосся, прибираючи з лоба вже висохлі
пасма. — Що ще ти пам’ятаєш?
— Ніхто... ніхто в тому заїзді не вмів битися. Ні мої
батьки, ні жодна з жінок, ні навіть чоловіки. Усі вони
покладалися на нечисленних вартових. — Я потерла ру-
ками. — Якби мої батьки вміли захищати себе, то могли б
254
Із крові й попелу
вижити. Може, шанси були б зовсім невеликі, та вони
все ж таки були б.
На обличчі Гоука відбилося розуміння.
— І ти хочеш мати ці шанси.
Я кивнула.
— Я не буду... Не хочу бути безпорадною.
— Ніхто не має бути безпорадним.
Шумно видихнувши, я припинила ворушити паль-
цями.
— Ти бачив, що сьогодні сталося. Вони дісталися вер-
шини Узвишшя. Якщо один перелізе, за ним перелізуть
інші. Жодне Узвишшя не є неприступним, а якби й було
інакше, то деякі смертні вертаються з-за Узвишшя про-
клятими. Це трапляється частіше, ніж люди знають. Це
прокляття може щомиті поширитися в місті. Якщо вже
я маю загинути...
— То в бою, — договорив він за мене.
Я кивнула.
— Як я вже казав, ти дуже смілива.
— Не думаю, що це сміливість. — Я знов опустила по-
гляд на свої руки. — Думаю, це... страх.
— Страх і сміливість — це часто одне й те саме. Це
робить людину або воїном, або бояіузом. Різниця лише
в тому, в якій людині це живе.
Я в ошелешеному мовчанні підвела погляд на Гоука
й лише за мить сформулювала відповідь:
— Ти говориш як набагато старша людина.
— Лише іноді, — відповів він. — Сьогодні ти врятувала
не одне життя, принцесо.
Я не стала зважати на прізвисько.
— Але багато хто загинув.
— Аж надто багато, — погодився він. — Спраглії — це
чума, що не має кінця.
Притуливши потилицю до спинки крісла, я посунула
пальці ніг до вогню.
255
Дженніфер Л. Арментраутп
— Спраглії існуватимуть доти, доки житиме хоч один
атлантієць.
— Так кажуть, — промовив Гоук. Коли я поглянула
на нього, він дивився на вогонь, що згасав, а в нього на
щелепі сіпався м’яз. — Ти сказала, що з-за Узвишшя при-
ходить більше проклятих, аніж знають люди. Звідки це
тобі відомо?
Я відкрила рота. Трясця. А звідки мені це знати?
— До мене доходили чутки.
От лайно.
Його погляд ковзнув до мене.
— Про це говорять небагато, а якщо говорять, то лише
пошепки.
Я збентежилася.
— А тепер, будь ласка, детальніше.
— Я чув, буцімто проклятим допомагає дитина богів, —
сказав він, і я напружилася. — Що вона виручала їх, давала
їм померти гідно.
Я не знала, чи видихнути мені з полегшенням через
те, що він більше нічого не чув і не згадав про мій дар.
Але те, що він — людина, яка прожила в місті не надто
довго, — познайомився з такими чутками, не надто заспо-
коювало.
Якщо Віктер довідається, що Гоук про таке чув, то
не зрадіє. А втім, я все одно сумнівалася, що після ос-
таннього випадку Віктер ще дозволить мені йому допо-
магати.
— Хто таке казав? — запитала я.
— Кілька вартових, — відповів Гоук, і я ще більше зане-
пала духом. — Попервах я, якщо чесно, їм не вірив.
Я постаралася нічого не виказувати обличчям.
— Ну, варто було не вірити й надалі. Якщо вони вва-
жають, ніби я здатна на відверту зраду корони, то поми-
ляються.
Його погляд ковзнув по моєму обличчю.
256
Із крові й попелу
— Хіба я щойно не казав тобі, що добре оцінюю чужі
характери?
— То й що?
— А те, що я знаю: ти брешеш, — відповів Гоук. Я за-
мислилася, чому він вірить, що вартові говорили саме про
мене. — І я розумію, навіщо тобі брехати. Ті люди говорять
про тебе з таким пієтетом, що я до зустрічі з тобою мало
не очікував дізнатися, що ти дитя богів. Вони нізащо на
тебе не донесли б.
— Може, й так, але ж ти чув, як вони про це говорили,
їх могли почути й інші.
— Можливо, мені варто чіткіше пояснити, як
до мене доходили чутки. Вони насправді говорили
зі мною, — уточнив він. — Позаяк я теж допомагав про-
клятим помирати з гідністю. Допомагав у столиці й допо-
магаю тут.
У мене розтулилися вуста, а нутрощі припинили
крутитись, але серце заборсалося, наче риба, витягнута
з води.
— Ті, хто повертається проклятими, вже віддали все за-
ради королівства. Ні їм, ні їхнім родинам не потрібно, щоб
замість ушанування їхнього героїзму їх витягали перед
людські очі, щоб убити.
Дивлячись на нього, я не знала, що й сказати. Він
висловлював мої думки, і я знала, що є й інші люди, які
вважають так само. Ясна річ. Але знати, що він готовий
ризикнути вдатися до державної зради, щоб учинити як
годиться...
— Я вже достатньо давно не даю тобі заснути.
Я вигнула брову.
— І ти більше нічого не можеш сказати про мою при-
сутність на Узвишші?
— Прошу в тебе лиш одного. — Він підвівся, і я при-
готувалася до того, що він попросить мене триматися
подалі від Узвишшя. Мабуть, я скажу йому, що тримати-
257
Дженніфер Л. Арментраут
муся. Це, звісно, буде не так, і я не думала, що він мені
повірить. — Коли виходитимеш наступного разу, взуйся
у краще взуття й надягни щось щільніше. Ті туфельки,
ймовірно, тебе погублять, а той халат... погубить мене.
РОЗДІЛ 18
Гоук не став доносити про мої відвідини, однак декому
таки про них розповів.
Я дізналася про це, коли прокинулася всього за кіль-
ка годин після того, як він пішов, і пішла поглянути, чи
готовий Віктер до тренування. Геть не здивувалася, поба-
чивши, що він чекає на мене й цілком готовий застосувати
силу. Мені хотілося поговорити з ним про те, що сталося
зі спрагліями, які долізли до вершини Узвишшя.
Віктер хотів поговорити про те, що розповів йому Гоук.
Той, вочевидь, покинувши мою кімнату, відразу пішов до
Віктера. Не можна сказати, ніби я через це розлютилася.
Передусім я просто роздратувалася через те, що Гоук ува-
жав за потрібне розповісти щось Віктерові. Однак це під-
тверджувало, що Гоук думає: Віктер неодмінно знає про
мої походи на Узвишшя чи принаймні не здивується й не
розсердиться через них.
Щодо «не розсердиться» Гоук відверто помилився.
Віктер, насуплений, тихо пішов круг мене, оглядаючи
мою стійку. Він перевіряв, чи стою я достатньо міцно й чи
стоять мої ноги на ширині пліч.
— Тобі не слід було виходити на Узвишшя.
— Але я вийшла.
— І тебе спіймали. — Віктер зупинився переді мною. —
Що ти зробила б, якби тебе виявив інший вартовий?
— Якби це був хтось інший, мене не спіймали б.
— Це не жарт, Маківко.
258
Із крові й попелу
— А я не сказала нічого смішного, — відповіла я. — Чес-
но. Гоук... він швидкий і дуже добре підготовлений.
— Саме тому ми працюємо над твоїми навичками руко-
пашного бою.
Я стиснула губи.
— У мене непогані навички рукопашного бою.
— Якби це було правдою, він тебе не спіймав би. Да-
вай, — наказав Віктер.
Я, не задираючи підборіддя, завдала удару. Віктер
заблокував його передпліччям, і я відступила, шукаючи
вразливого місця, та все ж його не знаходячи. Тож я його
створила. Перенесла вагу, неначе для копняка, і в нього
зовсім трохи опустилися руки. Переді мною з’явилося
вразливе місце, і я, замахнувшись, врізала кулаком Вікто-
рові в живіт.
Він стиха охнув.
— Гарний прийом.
Я, всміхаючись, опустила руки.
— Атож.
Віктер усміхнувся, але ця усмішка швидко зникла.
— Я знаю, що тобі, мабуть, уже набридло це від мене
чути, — розпочав він, — але я повторюся. Тобі треба бути
обережнішою. А ще ти б’єш рукою, а не корпусом.
Мені таки набридало чути це від нього.
— Я обережна і б’ю так, як ти мене навчив.
— Замахуєшся слабко. Кволо. Я тебе вчив не так. —
Віктер схопив мене за передпліччя й потрусив ним, наче
мокрою макарониною. — У тебе небагато сили у верхній
частині корпусу. Твоя сила отут. — Він опустив руку до
мого живота. — Так ти завдаватимеш набагато більше
шкоди. Коли ти б’єш, твої тулуб і стегна мають рухатися
разом із тобою.
Я кивнула і зробила так, як він казав. Промазала,
та все ж відчула різницю під час замаху.
— Гоук не доповідатиме про мене його милості.
259
Дженніфер Л. Арментраут
— Ти справді так думаєш? — Він заблокував мій на-
ступний удар. — Уже краще.
— Якби він зібрався щось розповісти, то відразу пі-
шов би до герцога.
— На те, що він досі нічого не сказав, може бути сотня
причин.
Кілька днів тому я з цим погодилася б, але тепер, з ог-
ляду на його зізнання напередодні вночі, вже не погоджу-
валася.
— Віктере, я не думаю, що це станеться. Мені нема про
що тривожитись, і тобі теж. Я не розповідала йому, що
мене тренував ти.
— Маківко, — промовив він — так само, як тоді, коли
я питала, чи можна, на його думку, сховати палаш під
моїм покривалом. Я досі вважала, що можна. Просто тре-
ба правильно його розмістити... — Ти його не знаєш.
— Я знаю. — Коли Віктер позадкував, я схрестила руки
на грудях. — Але ти теж його не знаєш.
— Ти не знаєш, які в нього мотиви — навіщо йому мов-
чати.
Я знала, що він казав про «Червону перлину», й не
сумнівалася, що це також стосується Узвишшя. Однак річ
була не лише в цьому. Те, що Гоук був готовий ризикнути
наразитися на звинувачення в державній зраді, допома-
гаючи проклятим, дуже красномовно говорило про нього
як про людину. Однак казати про це Віктерові здавалось
якось неправильно. Ми ж недарма не знаємо, ким є інші
люди в цій мережі.
Тож я обмежилася словами:
— Він сказав, що знає, що я не стану йому довіряти,
якщо він це зробить, а це ускладнить йому роботу. Треба
визнати, що він має рацію.
— Так, але це не означає, що тобі не варто бути обе-
режною. — Віктер ненадовго замовк. — І я все розумію.
Справді.
2 бо
Із крові й попелу
— Що розумієш?
— Як я вже казав, він привабливий молодик...
— Це тут ні до чого.
— А довкола тебе досі були такі старигани, як я.
— Не такий ти вже й старий.
Він кліпнув.
— Дякую.
Пауза.
— Мабуть.
— Його зовнішність тут ні до чого. Я не хочу сказати,
ніби не вважаю його привабливим. Таки вважаю, та дові-
ряю йому не тому. — І це було правдою. Моя віра зросла
не завдяки його зовнішності. — Я не така дурна.
— Я не натякаю, що ти дурна. — Віктер запустив руку
у волосся. — То ти йому довіряєш?
— Я... я сказала йому, чому мені потрібно було вийти
на те Узвишшя. Розповіла про ту ніч, коли на моїх рідних
напали. І знаєш, як він відреагував? Спершу сказав, що
мені не слід там бути, та все-таки вислухав мої пояснення
і сказав лиш одне: що мені треба краще взуватися. — Слова
про халат я вирішила притримати при собі. — Я довіряю
йому, Віктере. Хіба є якісь причини цього не робити?
Віктер, відвернувши погляд, тяжко зітхнув.
— Він не дав нам жодного приводу для сумнівів.
Я знаю. Просто ми його не знаємо, а ти, Маківко, для мене
важлива. Не тому що ти Діва, а тому що ти... це ти.
У мене в грудях скрутився клубок емоцій і потягнувся
вгору, до горла. Я перейшла до дій так швидко, що Віктер
нічого не зрозумів. Кинулася на нього, схопила обома ру-
ками за талію й міцно обняла.
— Дякую, — пробурмотіла я, притулившись обличчям
до його грудей.
Віктер оторопів, як вартовий, що вперше опинився на
Узвишші, та відтак поклав долоні мені на спину. І пог-
ладив.
261
Дженніфер Л. Арментраутп
Я всміхнулася.
— Ти знаєш, що я ніколи не заміню тобі батька, та й ні-
коли не намагався б це зробити, але ти мені як донька.
Обняла його ще міцніше.
Він знову мене погладив.
— Я за тебе хвилююся. Почасти тому, що це моя робота,
та передусім тому, що це ти.
— Ти теж для мене важливий. — Мої слова поча-
сти заглушили його груди. — Хоч і вважаєш, що я б’ю
слабко.
Він різко реготнув, опустивши підборіддя мені на ма-
ківку.
— Ти б’єш слабко, коли б’єш неправильно. — Віктер
відсторонився і взяв мене за щоки. — Але цілишся ти
смертоносно, дівчинко. Ніколи про це не забувай.
** *
— Нас не підвели боги. Вас не підвели Вознесені.
Голос герцога розносився з балкона на замковій стіні,
де він стояв того вечора. Під ним на відкритому подвір’ї
зібралась юрба людей, і у світлі олійних ламп і смолоски-
пів мені було видно, що кілька з них повністю вдягнені
в чорне, у похмурий колір смерті. Серед людей були
вартові верхи на конях. Вони наглядали за збентеженим
натовпом.
Ніколи не чула, щоб його милість отак звертався до на-
роду. Він і герцогиня ще ніколи не виходили до такої сили
людей, навіть під час Рад чи Ритуалу. Коли після вечері
прийшли й Віктер, і Гоук, щоб провести мене до балкона,
моєму подиву не було меж.
А втім, скільки років минуло, відколи Узвишшя востан-
нє дісталася значна кількість спрагліїв?
Надто багато чорних прапорів було піднято над хатами,
і надто багато поховальних багать запалало на світанку.
Повітря досі було наповнене попелом і пахощами.
2б2
Із крові й попелу
— Завдяки Благословенню богів, — вів далі Тірман, —
Узвишшя не впало минулої ночі.
Тримаючись на віддалі, поряд із Беж, тим часом як
обабіч мене стояли Віктер і Гоук, я замислилась, як саме
Благословення богів уберегло стіну від падіння. Це зро-
били вартові, такі люди, як той лучник, які вирішили,
що краще загинути, ніж дозволити спрагліям перелізти
через неї.
— Вони долізли до вершини! — крикнув якийсь чоло-
вік. — Мало не перебралися через Узвишшя. Чи будемо
ми в безпеці?
— Коли це станеться знову? — відповіла герцогиня. її
тихий голос поклав край бурмотінню людей. — Адже це
станеться знову.
Я підняла брови, ховаючись за покривалом. Почула, як
Гоук за моїм правим плечем сухо буркнув:
— Це, звісно, заспокоїть страхи.
У мене засіпалися губи.
— Правда існує не для того, щоб розвіювати страхи, —
відповів Віктер.
— І тому ми брешемо? — запитав Гоук. Я міцно стулила
вуста.
Вони поводилися так, відколи прийшли супроводити
мене з Беж. Один щось скаже. Що завгодно. Другий не по-
годиться, а той, який заговорив першим, зробить так, щоб
останнє слово лишилося за ним. Спершу Гоук зауважив,
що сьогодні ввечері навдивовижу тепло і я маю цим на-
солоджуватись, а Віктер у відповідь заявив, що не вийде:
температура однозначно впаде надто швидко. Далі Гоук
запитав Віктера, звідки в нього такі знання про майбутню
погоду.
Протягом наступної години ситуація лише погіршува-
лася: вони все намагалися покепкувати один з одного.
Гоук перемагав: він дав принаймні на три дотепні від-
повіді більше.
263
Дженніфер Л. Арментраут
Навіть заступившись за нього перед Віктором (і я не бре-
хала, коли казала йому, що довіряю Гоуку), я все одно по-
части не могла повірити в те, що він сказав. Він не наказав
мені більше ніколи не підійматися на Узвишшя. Не вима-
гав від мене сидіти у себе в кімнаті, де теоретично більше
безпеки. Навпаки, він послухав, чому мені треба там бути,
і прийняв мої мотиви — тільки попросив мене взуватись
у щось доречніше.
І краще вдягатись.
Останнє мене одночасно дратувало і збуджувало, і це
начисто збивало з пантелику. А ще я однозначно не роз-
повідала про це Вікторові вранці.
Мій погляд ковзнув до герцогині, яка саме вийшла
вперед.
Вас не підвели боги, — повторила вона й поклала
руки на перила, що доходили їй до пояса, поряд із чоло-
віком. — Вас не підвели ми. Однак боги невдоволені. Саме
тому спраглії досягли вершини Узвишшя.
Юрбою, наче злива, прокотилось обурене бурмотіння.
— Ми поговорили з ними. Вони незадоволені останні-
ми подіями, як тут, так і в навколишніх містах, — заявила
вона, оглядаючи обличчя внизу, що полотніли й сірі-
ли. — Вони бояться, що добрі люди Солісу почали втра-
чати віру в їхні рішення і звертаються до тих, хто бажає
занапастити майбутнє цього великого королівства.
Шепіт перейшов у відверто несхвальні крики, що по-
чали лякати коней. Вартові швидко заспокоїли нервове
вибрикування тварин.
— А на що ви всі сподівалися, коли ті, хто підтримують
Темного і з ним у змові, просто зараз перебувають серед
вас? — запитав герцог. — Цієї ж миті, поки я говорю,
спусковики дивляться на мене, приємно вражені тим,
що спраглії забрали вночі стільки життів. У цьому-таки
натовпі є спусковики, які моляться, щоб рано чи пізно
прийшов Темний. Ті, хто святкував побоїще у Трьох Річ-
264
Із крові й попелу
ках і падіння маєтку Золотий Гребінь. Подивіться ліворуч
і праворуч — і, можливо, побачите учасника змови з метою
викрадення Діви.
Поки я ніяково тупцяла ся, на мене перейшли де-
сятки поглядів. А тоді люди одне за одним, неначе їхні
обличчя були фішками доміно, виставленими в ряд,
перезирнулися, неначе вперше бачачи своїх сусідів
і знайомі обличчя.
— Боги чують і знають усе. Навіть те, що не вимовля-
ється вголос, але живе в серці, — сказав герцог, і в мене
стиснулися нутрощі від бентеги. — На що ми можемо
сподіватися? — повторив він. — Якщо ті, кого боги захи-
щали за всяку ціну, приходять до нас і ставлять під сумнів
Ритуал?
Я напружилася. В голові негайно виринув образ пана
й пані Тьюліс. Герцог не вимовив їхніх імен, але все одно
що прокричав їх із вершини замку Тірман. Я не бачила їх
у натовпі, та це не означало, що їх там не було.
— На що можна сподіватись, якщо є ті, хто бажає нам
смерті? — запитав Тірман, здійнявши руки. — Якщо ми —
боги у плоті, і єдине, що стоїть між вами, Темним і про-
кляттям, яке його народ наклав на цю землю.
І все ж жоден Вознесений — ані герцог, ані герцогиня,
ані хтось із лордів чи леді — палець об палець не вда-
рив, щоб захистити Узвишшя. Всі вони були моторніші
й сильніші за будь-якого вартового. Мені здавалося, що
вони могли б винищити вдвоє більше спрагліїв, аніж
я з луком, та й, як сказав Гоук, у них вищі шанси пере-
жити напад.
— Як гадаєте, що сталося б, якби спраглії подолали
Узвишшя? — Тірман опустив руки. — Багато хто з вас
народився в цих стінах і ніколи не переживав жаху атаки
спрагліїв. Однак дехто з вас усе знає. Ви родом із гірше
захищених міст чи зазнавали нападів на дорогах. Ви знає-
те, що сталося б, якби крізь нашу варту пробилися всього
265
Дженніфер Л. Арментраут
кілька—якби боги відвернулися від народу Солісу. Людей
убивали б сотнями. Ваших дружин. Ваших дітей. Вас са-
мих. Багато хто з вас не стояв би тут.
Він зупинився, і натовп розрісся...
Це сталося знов.
Я зрозуміла, що мої чуття тягнуться назовні, і це
не надто дивувало. У такому натовпі важко лишатися
замкненою, проте я не... я відчула не лише біль.
Щось торкнулося мого горла й нагадало мої відчуття
в атріумі через Лорен.
Жах.
Я відчувала, як жах зростає та здіймається, бо надхо-
дить із безлічі різних напрямків, тим часом як мій погляд
переходить від одного обличчя до іншого. До мене долину-
ло ще одне відчуття. Жарке й кислотне. Не фізичний біль.
Гнів. Моє серце важко забилось. Я не відчувала болю, але...
але точно щось відчувала. Це було безглуздо, проте я від-
чувала, як це тисне мені на шкіру, наче розпечена праска.
У мене висохло горло, і я важко ковтнула. Люди зчепили
руки під підборіддями й почали молитися богам. Я трохи
відступила. Інші витріщилися з суворими обличчями...
Віктер торкнувся однією рукою мого плеча і стиха за-
питав:
— У тебе все гаразд?
Так?
Ні?
Я не знала напевне.
Моє тіло від тривоги наповнилось адреналіном, а по
моєму карку запурхали примарні крижані пальці. Груди
стиснулися. Захотілося дати драла. Мені треба було опи-
нитись якомога далі від людей.
Але я не мала змоги.
Я заплющила очі й зосередилася на диханні, силкую-
чись відбудувати свої психічні стіни. Дихала й дихала —
вдих-видих — якомога глибше й повільніше.
266
Із крові й попелу
— А якщо вам пощастить, вони потягнуться до ва-
шого горла і смерть настане швидко, — провадив
герцог. — Більшості з вас так не поталанить. Вони роз-
диратимуть вашу плоть і ваші тканини, обпиватимуться
вашою кров’ю, поки ви волатимете до богів, віру в яких
утратили.
— Це, мабуть, найменш заспокійлива в історії промова
після атаки, — пробурчав собі під носа Гоук.
Його заувага вирвала мене з виру паніки, а відверта су-
хість його слів розітнула шнур, що пов’язував мене з людь-
ми. Мої чуття відступили — неначе якісь двері грюкнули
й замкнулись.
Я відчувала... Я не відчувала нічого, крім важких ударів
серця й поту на лобі. Він не просто трохи звільнив мене від
людського страху, не просто послабив його хват, а знищив
його. Ці відчуття зникли так швидко, що я мало не замис-
лилася, чи були вони взагалі. Якщо це з мене просто зну-
щалася моя психіка, тим часом як обличчя переді мною
знову набули чітких обрисів, а мене безперервно атакува-
ли різні відтінки страху та паніки...
Ще раз поглянувши на юрбу, я придивилась уваж-
ніше, зосередилася на обличчях, які не виказували
жодних почуттів. їхня беземоційність мене стривожила,
і по моєму хребту поповзла легка бентега. Я зосереди-
лася на одному з чоловіків. Він був відносно молодий,
із білявим волоссям, що падало йому на плечі. Стояв
надто далеко, щоб розібрати, якого кольору в нього очі,
проте дивився на герцога з герцогинею, міцно стулив-
ши іуби. Підборіддя в нього було суворе й широке.
Тим часом ті, хто стояв довкола нього, нажахано пере-
зиралися.
Я його впізнала.
Він був иа міській раді. Тоді в нього було таке саме об-
личчя і сталося саме це — дивний приплив відчуттів, які
мають бути мені недоступні.
267
Дженніфер Л. Арментпраут
А може» й доступні — просто я не в курсі.
Я ще раз оглянула юрбу, з легкістю зауважуючи та-
ких, як він. З тих, кого я бачила, таких було не менше
дюжини.
Мій погляд знову ковзнув до блондина, а тим часом
я згадувала, що відчувала, коли була з Лорен. Тепер,
зважаючи на те, що тоді сталося, було зрозуміло, які її по-
чуття я вловила. Вона була в захваті від того, що Темний
може перебувати поблизу, хоча це має бентежити. І в неї
є причини боятися, що я щось розповім. Цей чоловік,
може, й не виказує емоцій обличчям, але, якщо він незго-
ден із тим, чому піддають родину Тьюлісів, то не дивно,
що тепер він гнівається.
А може, це все я собі надумала. Може, з моїм даром
щось коїться. Може, він розвивається так, щоб я відчувала
не лише біль, а й інші емоції? Я не знала й мусила це з’ясу-
вати, але тепер мала щось сказати про всяк випадок.
Я повернула голову праворуч, до Віктера.
— Бачиш його? — прошепотіла йому й описала блон-
дина.
— Так.
Віктер підступив ближче.
— Є ще такі, як він.
Я повернулась обличчям до слухачів.
— Бачу, — озвався Віктер. — Будь насторожі, Гоуку.
— Можуть бути проблеми? — урвав його Гоук. —
Я вже двадцять хвилин стежу за блондином. Він поволі
просувається вперед. І ще троє також поступово набли-
жаються.
Я підняла брови. Він був надзвичайно спостереж-
ливий.
— Ми в безпеці? — запитала Беж, не відволікаючись від
натовпу.
— Завжди, — стиха відповів Гоук.
268
Із крові й попелу
Коли її погляд ненадовго зустрівся з моїм, я кивнула,
сподіваючись, що вона заспокоїлася. Моя рука злегка
торкнулася стегна. Під білою сорочкою до підлоги ховався
мій кинджал у піхвах. Коли я намацала його кістяне ру-
ків’я, залишки панічного жаху зникли.
Герцог досі заворожував юрбу оповідями про кров і жа-
хіття, тим часом як я не зводила погляду з блондина. На
його широких плечах був темний плащ, а під ним могло
ховатися скільки завгодно зброї.
Я знала це з особистого досвіду.
— Але ми поговорили з богами від вашого імені, —
залунав голос герцогині. — Сказали їм, що люди Солісу,
особливо ті, хто живе в Масадонії, гідні. Вони не махнули
на вас рукою. Ми в цьому впевнилися.
Залунали радісні вигуки, настрій юрби різко змінився,
та блондин усе одно ніяк не реагував.
— І ми вшануємо їхню віру в людей Солісу,
не боронячи тих, кого ви запідозрите у підтримці
Темного, тих, хто не прагне нічого, крім руйнації та смер-
ті, — промовила вона. — І в цьому житті, і в прийдешньо-
му ви дістанете велику винагороду. Це ми можемо вам
пообіцяти.
Знову радісні крики, а тоді хтось крикнув:
— Ми вшануємо їх під час Ритуалу!
— Так! — вигукнула герцогиня й відштовхнулася від
поручня. — Хіба є кращий спосіб показати богам нашу
вдячність, аніж відсвяткувати Ритуал?
Тут його та її милість відступили від балкона, одночас-
но, майже торкаючись одне одного, але не зовсім, підняли
руки з протилежних боків і замахали...
— Брехня! — крикнув голос із натовпу. Блондин. —
Брехуни.
Час неначе зупинився. Всі застигли.
— Ви ніяк нас не захищаєте й ховаєтесь у своїх замках,
за спинами вартових! Тільки те й робите, що крадете дітей
269
Дженніфер Л. Арментраут
в ім’я фальшивих богів! — прокричав він. — Де треті й чет-
верті сини та доньки? Де вони насправді?
А тоді пролунав звук: усі довкола мене і я сама різко
вдихнули.
Плащ блондина розійшовся: він висмикнув руку. Десь
унизу пролунав зойк — застережний крик. Один вартовий
на коні повернувся, але недостатньо швидко. Блондин
відвів руку назад і...
— Схопіть його! — прокричав командувач Джансен.
Чоловік щось кинув. Не кинджал і не камінь. Надто вже
дивну форму мав цей предмет, що розітнув повітря, поле-
тівши просто до герцога Масадонійського. Чоловік рухався
неймовірно швидко, його постать майже втратила чіткість,
а тим часом Віктер штовхнув мене назад. Гоук обняв мене
за талію однією рукою та притягнув до себе, а предмет про-
летів повз нас і врізався у стіну. Гупнув, відскочив від землі,
і я мимоволі опустила погляд туди, де він зупинився.
Це була... це була долоня.
Віктер опустився на коліна, підняв її й підвівся. Його
вуста напружилися.
— На богів, що це таке? — пробурмотів він.
Однак це була не просто долоня. Це була пазуриста
сірувата долоня спраглія.
Я поглянула на блондина. Королівський вартовий по-
ставив його на коліна і скрутив йому руки за спиною. Його
вуста були заляпані кров’ю.
— Із крові й попелу, — крикнув він, хоча вартовий схо-
пив його за потилицю. — Ми повстанемо! Із крові й попе-
лу ми повстанемо!
Він знов і знов вигукував ці слова, тим часом як вартові
тягнули його крізь юрбу.
Герцог знову повернувся до натовпу й засміявся, хо-
лодно й сухо.
— І таким чином боги викрили принаймні одного з вас,
чи не так?
270
Із крові й попелу
РОЗДІЛ 19
Гоук швидко завів нас із Беж назад до замку, поки Віктер
зібрався поговорити з командувачем.
— Де той чолов’яга взяв руку спраглія? — запитала
Беж, поки ми йшли під знаменами, минаючи Велику залу.
Шкіра довкола її вуст була напружена.
— Він міг побувати за Узвишшям і відтяти її в когось
із убитих уночі, — відповів Гоук.
— Це... — Беж приклала руку до грудей. — У мене немає
слів, справді.
У мене їх теж не було, та кінцівка могла належати про-
клятому, що обернувся в межах Узвишшя. Я притримала
цю думку при собі, поки ми минали кількох слуг.
— Аж не віриться, що він сказав таке про дітей — третіх
і четвертих синів і доньок.
— І мені, — докинула Беж.
Яка жахлива заява. Ті діти, багато з яких уже стали до-
рослими, жили у Храмах, служили богам. Хоча відсутність
винятків була мені не до вподоби, натяки на те, що їх кра-
ли, неначе для чогось лихого, обурювали. Кілька слів уже
можуть перетворитися на заразу, що затьмарює людині
розум. Мені навіть уявляти не хотілося, що тепер думають
батьки тих дітей.
— Я не здивувався б, якби щось таке думали й інші
люди, — зауважив Гоук, і ми з Беж повернули голови
в його бік. Він ішов поряд зі мною, всього на крок поза-
ду. Гоук підняв брови. — Жодного з тих дітей ніхто ніде
не бачив.
— їх бачили жерці, жриці й Вознесені, — виправила
Беж.
— Але не їхні рідні. — Поки ми йшли до сходів, його
погляд ковзнув по статуях. — Можливо, якби люди мали
змогу раз у раз бачити своїх дітей, такі думки легко було б
розвіювати. Заспокоювати страхи.
271
Дженніфер Л. Арментраут
Він мав рацію, проте...
— Ніхто не має робити такі заяви без доказів, — за-
уважила я. — Це лише викликає безглузду тривогу й па-
ніку — паніку, яку створили і з якої потім скористаються
спусковики.
— Згода. — Він опустив погляд. — Дивися, куди йдеш.
Тобі не варто підтримувати свою нову звичку, принцесо.
— Спіткнутись один раз — це не звичка, — відказала
я. — А якщо ти згоден, то навіщо казати, що ти не здиву-
вався б, якби так думав хтось іще?
— Згода не означає, що я не розумію, чому дехто може
так думати, — відповів Гоук, і я швидко стулила рота. —
Якщо Вознесених справді бентежить, що цим заявам
вірять, їм достатньо дозволити побачення з дітьми. Не ду-
маю, що це аж надто заважатиме їхній службі богам.
Слушно.
Я теж так не думала.
Позирнувши на Беж, я побачила, що вона витріщилася
на Гоука. Тим часом ми крокували коридором на другому
поверсі, прямуючи до старішої частини замку.
— Що думаєш? — запитала я.
Перевівши погляд на мене, Беж кліпнула.
— Думаю, що ви кажете одне й те саме.
На обличчі Гоука з’явилася напівусмішка, і я помовча-
ла, доки ми не піднялися сходами. Гоук зупинив нас під
дверима Беж.
— Якщо ти не проти, мені треба трішки поговорити
з Пенеллафі віч-на-віч.
Я підняла брови під покривалом, тим часом як Беж,
майже не криючись, перезирнулася зі мною і в неї під-
нялися кутики рота. Відтак вона зачекала, коли я подам
знак, можна погоджуватися чи ні.
— Це можна, — сказала я їй.
Беж кивнула, а тоді відчинила двері й зупинилася, щоб
сказати:
272
Із крові й попелу
— Якщо я знадоблюся, стукай.
Трохи помовчала.
— Принцесо.
Я застогнала.
Гоук реготнув.
— Вона мені дуже подобається.
— Впевнена, що вона буде рада це почути.
— А ти будеш рада почути, що дуже мені подоба-
єшся? — запитав він.
Моє серце застигло на мить, але я не стала зважати на
цей дурнуватий орган.
— А ти засмутився б, якби я сказала «ні»?
— Я був би згорьований.
Я пирхнула.
— Не сумніваюся.
Ми дійшли до моїх дверей.
— Про що тобі знадобилося поговорити?
Він показав рукою на кімнату, і я, зрозумівши, що він
хоче сказати щось не призначене для випадкових вух,
пішла відчиняти двері...
— Я маю зайти першим, принцесо.
Гоук із легкістю мене обійшов.
— Чому? — Я набурмосилася на його спину. — Думаєш,
на мене може хтось чекати?
— Якщо Темний прийшов по тебе один раз, то прийде
знову.
По моїй спині пробіг холодок, а тим часом Гоук увійшов
до кімнати. Біля дверей і ліжка досі горіли дві олійні лам-
пи, а до каміна підкинули дров, тож кімната була залита
м’яким теплим світлом. Я не стала приглядатися до ліжка,
тож ненароком зупинила погляд на широкій спині Гоука,
який саме оглядав кімнату. Його волосся по краях зачіски
злегка торкалося комірця сорочки, і ці пасма здавалися
дуже... м’якими. Я не торкалася їх тієї ночі в «Червоній
перлині» й тепер про це шкодувала.
273
Дженніфер Л. Арментраут
Мені була потрібна допомога.
— Можна зайти? — спитала я, зціпивши руки. — Чи че-
кати тут, поки ти шукатимеш під ліжком випадкові клапті
пилу?
Гоук озирнувся через плече.
— Мене бентежать не клапті пилу, а сходинки.
— О боги...
— А Темний приходитиме знову, доки не дістане того,
чого хоче, — додав він і поглянув убік. Я здригнулася. —
Твою кімнату слід завжди перевіряти, перш ніж ти туди
ввійдеш.
Я склала руки на грудях, бо змерзла, попри вогонь.
Провела поглядом Гоука, який тим часом повернувся до
дверей і тихо їх зачинив.
Гоук став обличчям до мене, тримаючи одну руку на
руків’ї короткого меча, і тріпотіння у мене в грудях удвічі
посилилося. Його обличчя було просто неймовірним по-
єднанням рис. Широкі губи, трохи здійняті вгору брови,
затінені западини під високими й широкими вилицями —
він міг би бути музою картин, які висіли в міському Атенеї.
— У тебе все гаразд? — запитав Гоук.
— Так. А чому ти питаєш?
— Здається, з тобою щось сталося, поки герцог звертав-
ся до народу.
Я подумки наказала собі запам’ятати, який Гоук спо-
стережливий.
— У мене... — Хотілося сказати, що у мене все було
гаразд, але я знала, що він цьому не повірить. — Голова
трохи запаморочилася. Мабуть, я сьогодні замало їла.
Його напружений погляд окинув видиму частину мого
обличчя, а коли він дивився на мене так, як тоді, я навіть
під покривалом почувалася нестерпно оголеною.
— Ненавиджу це.
— Що ненавидиш? — спантеличено запитала я.
Гоук відповів не одразу.
274
Із крові й попелу
— Ненавиджу розмовляти з покривалом.
— А... — Вмить усе зрозумівши, я підняла руку й торк-
нулася того відрізка, що приховував моє волосся. — Гадаю,
це не до смаку більшості людей.
— А я гадаю, що це не до смаку тобі.
— Не до смаку, — визнала я, а тоді швидко оглянула
кімнату, неначе очікуючи, що в ній десь ховається жриця
Аналія. — Ну, тобто хотілося б, щоб люди могли мене ба-
чити.
Він схилив голову набік.
— І як воно?
У мене застигло повітря в горлі. Ніхто... Мене ще ніхто
й ніколи про таке не питав, і хоча в мене було багацько
думок і почуттів щодо покривала, я не знала напевне, як
виразити їх словами, хоч і довіряла Гоукові.
Деякі речі, коли їх озвучують, починають жити влас-
ним життям.
Я підійшла до одного з крісел і сіла на край, намага-
ючись збагнути, що сказати. Раптом мій мозок неначе
виплюнув єдине, що спало на думку.
— Воно душить.
Гоук підійшов ближче.
— Тоді чому ти його носиш?
— Не думала, що маю вибір.
Я підвела на нього погляд.
— Ти маєш вибір зараз. — Він став на коліна переді
мною. Тут лише ти і я, стіни й жалюгідно недостатнє
меблювання.
У мене засіпалися губи.
— Аз Беж ти носиш покривало? — запитав він.
Я заперечно мотнула головою.
— То чому ти в ньому зараз?
— Тому що... З нею мені можна бути без покривала.
— Мені казали, що ти маєш постійно ходити в покри-
валі, навіть поряд із тими, кому дозволено тебе бачити.
275
Дженніфер Л. Арментраут
Він» звісно не помилявся.
Гоук вигнув брову.
Я зітхнула»
— Я не ношу покривала у себе в кімнаті й не очікую,
що сюди може зайти хтось, окрім Беж. І не надягаю
його тоді, бо почуваюся... так, ніби в мене більше влади.
Я можу...
— Обирати його не носити? — договорив він за мене.
Я кивнула, неабияк вражена тим, що він ідеально вло-
вив суть.
— Ти маєш вибір зараз.
— Так.
Але мені важко було пояснити, що покривало також
слугує бар’єром. Під ним я пам’ятала, хто я така й наскіль-
ки це важливо. Без нього, ну, легко було хотіти... просто
хотіти.
Його очі придивилися до покривала. Минула одна до-
вга мить. Відтак він кивнув і поволі підвівся.
— Якщо щось знадобиться, я буду за дверима.
У моєму горлі з’явився дивний клубок, який заважав
говорити. Поки Гоук вийшов із кімнати, я залишалася
на місці й витріщалася на двері, що зачинилися за ним.
Я не ворушилася. Не знімала покривала. І так тривало
довго.
Доки мені не перехотілося.
* * *
Наступного вечора я стояла під дверима приймальні гер-
цогині на другому поверсі. Її й герцогова приймальні були
розташовані у протилежних кінцях одного коридору, і я
трималася спиною до кімнати герцога. Мені навіть бачити
її не хотілось, а думати про неї — тим паче.
Під дверима кімнати Джасінди стояли двоє королів-
ських вартових, тим часом як поряд зі мною чекав Віктер.
Того ранку я розповіла йому, що насправді сталося під
276
Із крові й попелу
час звернення герцогині й герцога до народу, й зізна-
лася, що не знаю напевне, відчула щось насправді чи ні.
Він запропонував мені поговорити з герцогинею, позаяк
жриця навряд чи повідомить мені щось корисне, а гер-
цогиня радше говоритиме відверто, хоча це залежить від
її настрою.
Я просто понадіялася, що вона налаштована пого-
ворити.
Ми з Віктером не говорили у присутності інших коро-
лівських вартових, але я знала, що його збентежила моя
оповідь. Збентежило те, що це означає, якщо так мій дар
розвивається або ж мені просто привиділося.
— Можливо, це просто стрес від усього, що стало-
ся, — припустив він. — Можливо, краще зачекати, доки
ти не зрозумієш, чи був це твій дар, перш ніж когось
сповістити,
Я знала: Віктер боїться, що, якщо це мені здаєть-
ся, то це так чи інакше поставлять мені на карб, — але
не хотіла чекати, доки це не повториться. Краще вже
зараз дізнатися, річ у моєму дарі чи ні, щоб краще на це
реагувати.
Двері відчинились, і за поріг вийшов один із королів-
ських вартових.
— її милість готова вас прийняти.
Віктер залишився в коридорі, як ми й планували, бо
про мій дар мали знати лише герцог, герцогиня і храмове
духовенство.
Не дивно, що Гоук явно вразився, коли я напередодні
не схотіла знімати покривало: я ж порушувала стільки
правил. Про це я й думала, заходячи до приймальні. Роз-
зирнулася довкола та облишила ці думки.
Ця кімната з її стінами кольору слонової кістки та світ-
ло-сірим умеблюванням завжди мені подобалась. У ній
було щось спокійне, а ще вона була тепла і привітна, попри
відсутність вікон. Напевно, річ була в численних сліпучих
277
Дженніфер Л. Арментраут
люстрах. Я побачила, що герцогиня сидить за маленьким
круглим столиком і п’є щось із маленької чашечки. Вбра-
на в сукню дуже блідого жовтого кольору, вона нагадувала
мені весну в столиці.
Герцогиня підвела погляд. На її обличчі, що зовсім
не старіло, з’явилася легка усмішка.
— Ну ж бо. Сідай.
Вийшовши вперед, я зайняла стілець навпроти неї
й помітила тарілку з тістечками. Залишилися тільки
ті, що з горішками. Шоколадні скони, напевно, було
з’їдено першими. У герцогині була така сама слабкість,
як у Віктера.
— Ти бажала зі мною поговорити?
Вона поставила витончену чашку у квіточку на блюдце
з таким самим візерунком.
Я кивнула.
— Так. Знаю, ви дуже зайняті, та я сподівалася, що ви
зможете мені де з чим допомогти.
Вона схилила голову набік, і їй на плече попадали м’які
рудуваті хвилі волосся.
— Мушу визнати, ти пробудила в мені цікавість.
Не можу згадати, коли ти востаннє приходила до мене по
допомогу.
А я могла. Тоді я попросила про переведення до старі-
шої частини замку. Певна, що герцогиня досі не розуміла,
чому так сталося.
— Я хотіла поговорити з вами... — Я глибоко вдихну-
ла. — Хотіла поговорити з вами про мій дар.
Її смолянисто-чорні очі дещо розширилися.
— Не очікувала, що ти підіймеш таку тему. Хтось дові-
дався про твій дар?
— Ні, ваша милосте. Сталося аж ніяк не це.
Узявши з колін серветку, герцогиня витерла пальці.
— А що тоді? Будь ласка, не тримай мене в напру-
женні.
278
Із крові й попелу
— На мою думку, з ним щось відбувається, — відпові-
ла я. — Було кілька ситуацій, коли я... здається, відчула
не біль, а щось інше.
Вона неквапом поклала серветку на стіл.
— Ти користувалася своїм даром? Сама знаєш, боги за-
боронили це тобі. Ти не маєш користуватися таким даром,
доки тебе не буде визнано гідною його.
— Знаю. Я не користувалася. — Збрехала я легко. Ма-
буть, аж надто легко. — Але часом таке просто буває. У ве-
ликому натовпі мені важко його контролювати.
— Чи було це обговорено зі жрицею?
Боги милосердні, ні.
— Таке буває нечасто. Присягаюся. Та й відбувалося це
лише недавно. Я подвою зусилля, з якими його контро-
люю, та коли це відбувалося раніше, я, здається... я, зда-
ється, відчувала не біль, а щось інше.
Герцогиня не кліпаючи витріщилася на мене — здава-
лося, на цілу вічність, — а тоді підвелася. Я, трохи схви-
льована, провела її поглядом, поки вона пішла до білої
шафки під стіною.
— Як гадаєш, що ти відчула?
— Гнів, — відповіла я. — Під час міської ради й учора
ввечері я відчувала гнів. — Не буду я говорити про Ло-
рен. Не буду піддавати її такому. — Це був отой чоловік,
який...
— Спускових?
— Так. Принаймні я так думаю, — виправилась я. —
Здасться, я відчувала його гнів.
Вона налила собі якогось напою з графина.
— Ти не відчувала ще чогось такого, що здалося б тобі
ненормальним?
— Я... Здається, я також відчула страх. Коли герцог
говорив про атаку спрагліїв. Жах дуже подібний до болю,
але відчувається інакше, а ще я, здається, могла відчути
щось схоже на... не знаю. Збудження? Чи приємне очіку-
279
Дженніфер Л. Арментраут
вання. — Я нахмурилася. — Гадаю, ці дві емоції в певному
розумінні однакові. У певному розумінні...
— Зараз щось відчуваєш?
Вона повернулася до мене, тримаючи в руці склянку
чогось схожого на херес.
Я кліпнула під покривалом.
— Хочете, щоб я застосувала свій дар до вас?
Вона кивнула.
— Я думала...
— Байдуже, що ти думала, — перебила мене герцо-
гиня, і я напружилася. — Я хочу, щоб ти зараз засто-
сувала свій дар і сказала, що відчуваєш, — якщо щось
відчуєш.
Хоча її вимога здалася мені більш ніж дивною, я вчи-
нила так, як вона вимагала. Відкрила чуття, відчула,
як між нами розтягується шнур і... і не доходить ні до
чого, крім безмежної порожнечі. По моїй шкірі пробіг
дрож.
— Відчуваєш щось, Пенеллафі?
Обірвавши зв’язок, я мотнула головою.
— Нічого не відчуваю, ваша милосте.
Герцогиня різко видихнула крізь ніздрі, а тоді одним
приголомшливим ковтком вихилила свою склянку.
Мої очі округлились, а розум тим часом стрімко осмис-
лював її реакцію. Можна було подумати, ніби вона...
очікувала, що я відчую щось від неї, та мені це ніколи
не вдавалося. І я не думала, що колись удасться.
— Добре, — видихнула вона. Довкола її щиколоток
майнули спідниці: вона знову повернулася до шафки
й поставила туди склянку.
— Я думала, чи справді щось відчуваю, а чи... — коли
герцогиня повернулася до мене, я замовкла.
— На мою думку, твій дар... зріє, — відповіла вона
й пішла до мене. Коли герцогиня взялася за спинку стіль-
ця, яскраве світло над нею відбилося від обсидіанового
280
Із крові й попелу
персня в неї на пальці. — Не дивно, якщо це відбувається,
коли ти наближаєшся до Вознесіння.
— То це... нормально?
Герцогиня цокнула язиком об піднебіння. Якусь мить
здавалося, ніби вона збирається щось сказати, та відтак
герцогиня передумала.
— Так, я справді так думаю, але... але не стала б говори-
ти про це його милості.
Коли я почула майже неприкрите застереження, мої
плечі напружилися. Я ніколи не знала напевне, чи відо-
мо герцогині про... нахили її чоловіка. У мене в голові
не вкладалося, як вона може геть їх не помічати, та я по-
части сподівалася, що це так. Адже, якщо вона про них
знає й ніяк не намагається його спинити, хіба вона тоді
краща за нього? Та чи справедлива я до неї взагалі? Те, що
герцогиня — Вознесена, ще не означає, що вона має владу
над своїм чоловіком.
— Це... нагадало б йому про першу Діву, — прошепоті-
ла вона.
Шокована, я витріщилася на неї. Не очікувала, що вона
згадає першу Діву, ту, що була до мене, — єдину іншу Діву,
про яку я знала.
— Це... відбувалося з попередньою Дівою?
— Так. — Кісточки її пальців почали біліти, і я кивнула.
Обраних богами Дів досі було всього дві. — Що ти знаєш
про першу Діву?
— Нічого, — визнала я. — Не знаю, ні як її звали, ні
навіть коли вона жила.
І що сталося з нею після Вознесіння.
І чому так важливо, нагадає чи не нагадає про неї гер-
цогові розвиток мого дару.
— На те є причина.
Справді? Жриця Аналія мені ніколи нічого не казала.
Усі запитання про неї чи моє Вознесіння вона пропускала
повз вуха.
281
Дженніфер Л. Арментраут
— Пенеллафі, ми не говоримо про першу Діву, пояс-
нила герцогиня. — Річ не в тім, що ми просто так виріши-
ли. Річ у тім, що ми не можемо.
— Це... заборонили боги? — запідозрила я.
Вона кивнула. Її погляд неначе проникав під моє по-
кривало.
— Я порушу правило один-єдиний раз і молитимуся,
щоб боги мені простили, та розповім це тобі, сподіва-
ючись, що твоє майбутнє не закінчиться так, як це було
з першою Дівою.
У мене з’явилося дуже кепське передчуття.
— Ми не говоримо про неї. Ніколи. Її ім’я не варте ні
наших вуст, ні повітря, яким ми дихаємо. Якби це було
можливо, я б начисто стерла її ім’я та історію.
Стілець тріснув під рукою герцогині Тірман, і я зляка-
лася.
У мене мало не стало серце.
— Боги... визнали її негідною?
— Якимось дивом не визнали, та це не означає, що
вона була гідна.
Якщо її не визнали негідною, то чому про неї ніколи
не говорять? Ну не могла ж вона бути аж такою поганою»
якщо її не визнали негідною.
— Загалом її гідність не мала значення. — Герцогиня
Тірман підняла пальці. Стілець викривився, розтріскав-
ся. — Вона власними стараннями вийшла на шлях, що
призвів її до загибелі. Її вбив Темний,
РОЗДІЛ 20
— «Коли світ після років руйнації, що вигублювала ідо
міста, лишаючи сільську місцевість і села знищеними
й позбавляючи життя сотні тисяч людей, опинився
282
Із крові й попелу
на межі хаосу, Джалара Соліс із Водінських островів
напередодні Битви зламаних кісток зібрав свої сили під
містом Помпей, останнім оплотом атлантійців».
Я прокашлялася. Мені було жахливо ніяково. Це
не просто було найдовше речення в історії людства —
я завжди ненавиділа читати вголос, але особливо тоді,
коли мене слухав Гоук. На нього я не дивилася, відколи
почала читати. Та все ж я майже не сумнівалася, що він
щосили старається залишатись уважним і не заснути сто-
ячи з нудьги.
— «Який стояв біля підніжжя гір Скотос»...
— Скотос, — перебила жриця Аналія. — Читається як
«Скотїс». Ти знаєш, як це вимовляється, Діво. Вимовляй
правильно.
Я міцніше стиснула шкіряну палітурку. В «Історії Війни
двох королів і королівства Соліс» тисяча сторінок із чима-
лим гаком, і я щотижня була змушена читати кілька роз-
ділів із неї під час посиденьок зі жрицею. Я вже, напевно,
прочитала весь цей том уголос більше десятка разів і була
готова заприсяггися, що жриця щоразу змінювала вимову
слова «Скотос».
Я не стала про це говорити, а натомість глибоко, про-
тяжно вдихнула і спробувала зігнорувати майже непере-
борне бажання пожбурити книжку їй в обличчя. Книжка
завдала б їй якоїсь шкоди. Мабуть, зламала б носа. Уяв-
ляючи, як жриця тримається за скривавлене обличчя,
я підозріло сильно зраділа.
Притлумивши позіх, я зосередилася на тексті. Спала
я перед цим мало, бо більшу частину ночі думала про по-
чуте від герцогині.
І відповідей на свої запитання я дістала мало, як і ска-
зала Віктерові. Однак приємно було дізнатися, що те, що
відбувається, —• не плід моєї уяви. Мої здібності зріють,
хай що це означає. Говорити про це детальніше герцогиня
не хотіла. Тож я одночасно знала, що те, що відбувається,
283
Дженніфер Л. Арментраутп
до певної міри нормально, і довідалася, що перша Діва
через власні дії ступила на шлях до взаємодії з Темним,
а той її вбив.
Не можна сказати, що це мене заспокоювало.
Не заспокоювало і знання про те, що перша Діва
була якось пов’язана з герцогом. Це тому він поводиться
зі мною так, як поводиться? Імовірно, моя мати тут ні до
чого.
Я неглибоко вдихнула.
— «Який стояв біля підніжжя гір Скотіс»...
— Насправді це вимовляється «Скотос», — перервали
мене з кутка кімнати.
Я вирячила очі під покривалом і перевела погляд на
Гоука. Його лице не виражало практично нічого. Я по-
зирнула на жрицю, що сиділа навпроти мене на такому ж
твердому дерев’яному табуреті без подушки.
Я гадки не мала, скільки жриці років. Її обличчя було
ненафарбоване і гладеньке, та я підозрювала, що вона
наближається до тридцятиліття. В її каштановому волоссі,
енергійно зачесаному назад і зібраному у вузол на карку,
не було жодного сивого пасма. Через зачіску її обличчя
нагадувало мені яструбів, яких я іноді бачила на високому
гіллі в Садах королеви. Її тіло прикривала безформна чер-
вона сукня з горловиною трохи нижче шиї, залишаючи
видимими лише долоні.
Я ніколи не бачила, як ця жінка всміхається.
І вона однозначно не всміхалася тепер, глипаючи через
плече на Гоука.
— І звідки ви знаєте?
В її голосі відчувалася пекуча насмішка.
— Моя родина походить із сільськогосподарських зе-
мель не надто далеко від Помпея, з тих часів, коли та міс-
цевість ще не була знищена й не стала тими Пустинями,
які ми знаємо тепер, — пояснив він. — Мої рідні та інші
люди з того району завжди називали гірський хребет так,
284
Із крові й попелу
як спершу сказала Діва. — Гоук трохи помовчав. — Опа-
нувати мову та акцент мешканців далекого заходу декому
може бути... важко. Однак Діва, схоже, не належить до
таких людей.
Я була впевнена, що через таку явну образу в мене от-от
вилізуть з орбіт очі. Закусила губу, щоб, бува, не всміхну-
тися.
Жриця Аналія, різко розправивши вже й без того на-
пружені плечі, витріщилася на Гоука. Здавалось, у неї
з вух от-от піде пара.
— Я не пам’ятаю, коли питала вашої думки, — промо-
вила вона не менш нищівним тоном, аніж її погляд.
— Перепрошую.
Він покірно схилив голову, та геть не старався, бо його
бурштинові очі мало не іскрилися веселістю.
Вона кивнула.
— Вибачення...
— Я просто не хотів, щоб Діва здавалася некультурною,
якщо раптом почнеться дискусія про гори Скотос, — додав
він.
О боги...
— Але надалі я сидітиму тихо, — пообіцяв Гоук. — Діво,
будь ласка, продовжуйте. Коли ви читаєте, у вас такий гар-
ний голос, що історія Солісу заворожує навіть мене.
Мені захотілося розсміятися. Сміх наростав у мене
в горлі, готовий вирватися на волю, та я не могла цього
допустити. Мої пальці трохи відпустили краї книжки.
— «Який стояв біля підніжжя гір Скотос, боги нареш-
ті обрали, на чий бік стати». — Жриця не казала нічого,
і я продовжила: — «Ніктос, король богів, і його син Теон,
бог війни, явилися Джаларі та його армії. Атлантій-
ський народ і його неприродна жага крові та влади вже
викликали в них недовіру, тому вони прагнули поспри-
яти кінцю жорстокості та гноблення, що панували на
цих землях за правління Атланти».
285
Дженніфер Л. Арментраут
Я відсапалася.
— «Джалара Соліс і його армія були сміливі, проте
Ніктос у мудрості своїй побачив, що їм не перемогти
атлантійців, які здобули богоподібну силу, пускаючи
кров невинним...»
— За час свого правління вони вбили сотні тисяч лю-
дей. «Пускаючи кров» — це ще м’яко сказано про те, що
вони робили насправді. Вони кусали людей, — роз’яснила
жриця Аналія. Коли я поглянула на неї, в її темно-ка-
рих очах був дивний блиск. — Пили їхню кров і п’яніли
від моїутності — сили й майже цілковитого безсмертя.
А ті, кого вони не вбивали, ставали пошестю, що її ми
нині знаємо як спрагліїв. Ось проти кого сміливо висту-
пили наші любі король і королева, готові померти, щоб
їх скинути.
Я кивнула.
Вона так міцно стиснула долоні в себе на колінах, що її
пальці поступово рожевіли.
— Продовжуй.
Я не наважувалася поглянути на Гоука.
— «Не бажаючи, щоб Джалара з Водінських островів
зазнав невдачі, Ніктос сотворив перше Благословення
богів, поділившись кров'ю богів із Джаларою та його
армією». — Я здригнулася. Знову м’яко сказано про пиття
крові богів. — «Підбадьорені одержаною силою і владою,
Джалара з Водінських островів і його армія змогли зав-
дати поразки атлантійцям у Битві зламаних кісток
і таким чином поклали край владі розтлінного й нікчем-
ного королівства».
Я зібралася перегорнути сторінку, знаючи, що в на-
ступному розділі йдеться про Вознесіння королеви та зве-
дення першого Узвишшя.
— Чому? — поцікавилася жриця.
Я, спантеличившись, поглянула на неї.
— Що — «чому»?
286
Із крові й попелу
— Чому ти зараз здригнулася, прочитавши про Благо-
словення?
Я гадки не мала, що це було так помітно.
— Я...
Я не знала, що такого сказати, щоб не роздратувати
жрицю й щоб вона не побігла до герцога.
— Ти здавалася стривоженою, — наголосила вона, та її
тон пом’якшав. Я знала, що цьому не слід довіряти. — Що
у Благословенні так на тебе впливає?
— Я не стривожена. Благословення — це честь...
— Але ти здригнулася, — не вгавала вона. — Якщо акт
Благословення не видається тобі приємним, хіба я не маю
подумати, що він тебе тривожить?
Приємним? Моє лице спалахнуло яскравим рум’янцем,
і я пораділа, що в покривалі.
— Просто... Здається, Благословення подібне до того,
як атлантійці набули такої могутності. Вони пили кров
невинних, а Вознесені п’ють кров богів...
— Як ти смієш порівнювати Вознесіння з тим, що ро-
били атлантійці?! — Жриця швидко нахилилася вперед
і затиснула між пальцями моє підборіддя. — Це не одне
й те саме. Можливо, ти полюбила тростину й навмисне
стараєшся засмутити не лише мене, а й герцога.
Щойно її шкіра торкнулася моєї, я заблокувала чуття.
Не хотіла знати, чи відчуває вона біль або щось інше.
— Я такого не казала, — заперечила я й побачила, як
Гоук виходить уперед. Ковтнула. — Воно просто нагадало
мені...
— Діво, те, що ти одночасно думаєш про ці два явища,
неабияк мене турбує. Атлантійці брали те, чого їм не дава-
ли. Під час Вознесіння боги надають кров добровільно. — Її
хват зміцнів, став мало не болючим, і мій дар притиснувся
впритул до шкіри, ніби хотів, щоб ним скористалися. —
Я не маю пояснювати таке майбутньому королівства,
спадщині Вознесених.
287
Дженніфер Л. Арментраутп
Скільки я себе пам’ятала, так казали всі, навіть Віктер,
і це діяло мені на нерви й лежало каменем у мене на плечах.
— Майбутнє всього королівства залежить від того, чи
віддадуть мене богам у мій дев’ятнадцятий день народ-
ження?
Її губи, і без того тонкі, стали майже невидимими.
— А що сталося б, якби я не вознеслася? — запитала
я, думаючи про першу Діву. Вона, схоже, не вознеслась,
і всі залишилися живими. — Як це завадило б возне-
стись іншим? Боги відмовилися б так спокійно віддавати
свою кров...
Коли жриця відвела одну руку, я різко вдихнула. Вона
вже не вперше давала мені ляпаса, та цього разу жалючий
удар не досяг цілі.
Гоук рухався так швидко, що я не бачила, як він вий-
шов із кутка. Однак тепер він тримав жрицю за зап’ясток.
— Приберіть пальці з підборіддя Діви. Негайно.
Жриця Аналія перевела погляд на Гоука, вирячивши
очі.
— Як ти смієш мене торкатись?
— А як ви смієте чіпати Діву хоч пальцем?
Він, зціпивши зуби, гнівно дивився на жінку згори
вниз.
— Можливо, я недостатньо чітко висловився. При-
беріть руку від Діви, бо інакше я вживу заходів у зв’язку
зі спробою їй нашкодити. І можу вас запевнити: вам геть
не думатиметься про те, що я вас торкався.
Спостерігаючи за ними, я мало не затамувала подих. Ти-
рад жриці не перебивав ніхто. Беж так не могла. У такому
разі їй довелося б ще гірше, а цього я ніколи не очікувала
й не хотіла. Райлан тоді часто відвертався, і Ганнес також.
Навіть Віктер ніколи не був таким сміливим. Зазвичай він
знаходив спосіб утрутитися, запобігти загостренню ситуа-
ції. Проте я не раз діставала ляпаса в нього перед носом,
і він нічого не міг вдіяти.
288
Із крові й попелу
Однак тепер Гоук стояв між нами, явно готовий
справдити свою погрозу. І хоча я знала, що, найпевніше,
поплачуся за це згодом (як і він), мені захотілося підско-
чити та обняти його. Не тому, що він мене захистив: мене
сильніше били по обличчю випадкові гілки під час хо-
діння Гаєм бажань. Причина була значно дріб’язковіша.
Побачити, як звична самовдоволеність жриці зникає під
тиском шоку, як у неї відвисає щелепа, а щоки вкривають-
ся червоними плямами, було майже так само приємно, як
було б пожбурити книжку їй в обличчя.
Жриця, трусячись від люті, відпустила моє підборід-
дя, і я відхилилася назад. Гоук відпустив її зап’ясток, але
лишився на місці. Поки її груди під сукнею здіймалися
й опадали, вона поклала обидві розправлені долоні на
коліна.
Жриця повернула голову до мене.
— Саме по собі те, що ти готова навіть заговорити про
таке, показує, що ти не шануєш пожалуваної тобі честі.
Однак, коли ти підеш до богів, до тебе поставляться з та-
кою ж пошаною, яку ти продемонструвала сьогодні.
— Що це означає? — запитала я.
— Це заняття завершено, — відповіла жриця замість
цього й підвелася. — Позаяк до Ритуалу всього два дні,
у мене забагато справ. Я не маю часу на таку негідну лю-
дину, як ти.
Я побачила, як Гоук примружив очі, й підвелася, а тоді
поклала книжку на табурет і заговорила, випереджаючи
Гоука.
— Я готова повернутися до своїх покоїв, — звернулась
я до нього, а тоді кивнула жриці. — Гарного дня.
Вона не відповіла, і я попрямувала до дверей. Коли
Гоук пішов за мною, мені відлягло від серця. Я зачекала,
доки ми не опинилися посередині бенкетної зали, а тоді
заговорила, звертаючись до нього:
— Не треба було цього робити.
289
Дженніфер Л. Арментраут
— Треба було дозволити їй тебе вдарити? У якому світі
це було би прийнятно?
— У такому, де карають за те, що не принесло б жодної
шкоди.
— Мені байдуже, чи б’ється вона, як мишеня. Якщо це
здається комусь прийнятним, цей світ всратий.
Вирячивши очі, я зупинилася й поглянула на Гоука.
Його очі скидалися на скалки бурштину, а підборіддя зда-
валося твердим, як бурштин.
— Чи варто це втрати становища й остракізму?
Гоук сердито глянув на мене згори вниз.
— Якщо ти взагалі змушена про таке питати, то геть
мене не знаєш.
— Я тебе практично не знаю, — прошепотіла я, роздра-
тована тим, як його слова боліли.
— Ну а тепер знаєш, що я ніколи не дивитимусь мовч-
ки, як хтось б’є тебе чи кого завгодно лише тому, що думає,
ніби може, — відказав Гоук.
Я вже зібралася сказати йому, що він верзе дурниці
й не розуміє суті справи, та він не верз дурниць. Цей світ,
у якому ми жили, був зіпсований, і боги свідки, я вже
не вперше так думала. Тільки досі не усвідомлювала цього
так чітко.
Я мовчки відвернулася від Гоука й пішла. Він ішов зов-
сім поряд. Минуло кілька секунд.
— Не можна сказати, ніби її поводження зі мною мене
влаштовує. Я ледве стрималася, щоб не жбурнути в неї
книжку.
— Шкода, що ти цього не зробила.
Я мало не засміялася.
— Тоді вона доповіла би про мене. Про тебе вона, на-
певно, доповість.
— Герцогові? Ну й нехай. — Він знизав плечима. — По-
вірити не можу, що він допустить, щоб вона била Діву.
Я пирхнула.
290
Із крові й попелу
— Ти не знаєш герцога.
— Тобто?
— Він їй, мабуть, поаплодував би, — пояснила я. — Вони
обоє не контролюють свого норову.
— Він тебе бив, — заявив Гоук. — Вона це мала на увазі,
коли сказала, що ти полюбила тростину?
Він узяв мене за передпліччя й розвернув обличчям до
— Він бив тебе тростиною?
Його золоті очі наповнилися таким подивом і гнівом,
що мене почало нудити. О боги. Усвідомивши, що я тіль-
ки-но визнала, я відчула, як полотнію, а тоді швидко чер-
вонію. Потягнула за руку. Він відпустив.
— Я такого не казала.
Він дивився просто себе, ворушачи щелепою.
— Що ти мала на увазі?
— П-просто що герцог швидше покарає тебе, ніж
жрицю. Гадки не маю, що вона мала на увазі під трости-
ною, — поспіхом продовжила я. — Часом вона каже щось
безглузде.
Гоук поглянув на мене, опустивши вії.
— Я, певно, неправильно зрозумів, що ти сказала
тоді.
Я з полегшенням кивнула.
— Так. Просто не хочу, щоб ти вскочив у халепу.
— А як щодо тебе?
— У мене все буде гаразд, — швидко запевнила я, пі-
шовши знову. При цьому я відчувала, як у наш бік швид-
ко позирали слуги, що минали нас. — Герцог просто...
прочитає мені нотацію, зробить із цього урок, зате тобі
світить...
— Нічого мені не світить, — заперечив він. Я була
не надто в цьому впевнена. — Вона завжди така?
Я зітхнула.
— Так.
291
Дженніфер Л. Арментраутп
— Жриця схожа на... — Він замовк, і я позирнула на
нього. Губи в нього стиснулися. — На сучку. Я нечасто так
кажу, але тепер скажу. З гордістю.
Я відвела погляд, мало не захлинувшись сміхом.
— Вона... вона — це щось, а моя... відданість обов’язкам
Діви завжди її засмучує.
— І як саме ти маєш доводити свою відданість? — за-
питав він. — А ще краще так: чому саме ти маєш бути
віддана?
Тут я мало не наскочила на нього й не обняла обома ру-
ками. Не зробила цього, бо це було б жахливо недоречно.
Натомість лише спокійно кивнула.
— Точно не знаю. Я ж не намагаюся втекти чи ухилити-
ся від Вознесіння.
— А ти так вчинила б?
— Кумедне запитання, — пробурмотіла я. У мене досі
важко билося серце, бо я мало не виказала себе.
— Та ні, серйозне.
Моє серце здригнулось, і я спинилася посеред корот-
кого вузького коридору, а тоді підійшла до одного з вікон,
що виходили на подвір’я. Поглянула на Гоука. Усе в ньому
говорило про те, що запитання дійсно було щире.
— Не віриться, що ти здатен таке питати.
— Чому?
Він став позаду мене.
— Бо я так не змогла б, — пояснила я. — І не вчи-
нила б.
— Мені здається, що від цієї честі, якої тебе вдостоїли,
дуже мало користі. Тобі не можна показувати обличчя
чи виходити за територію замку. Ти навіть не здавала-
ся дуже здивованою, коли жриця на тебе замахнулася.
Це підштовхує мене до думки, що це — явище доволі
часте, — відповів він. Його брови перетворилися на тем-
ні косі риски над очима. — Тобі не можна розмовляти
з більшістю людей, і говорити до тебе теж не можна. Ти
292
Із крові й попелу
більшу частину дня сидиш запроторена у своїй кімнаті,
і твою свободу обмежено. Усі права, які мають інші, для
тебе є привілеями, винагородами, які, схоже, неможливо
заслужити.
Я відкрила рота, та не знала, що сказати. Він звернув
увагу на все, на що не звертала я, і зробив це до болю оче-
видним. Я відвела погляд.
— Отож я не здивувався б, якби ти справді спробувала
втекти від цієї честі, — завершив він.
— А ти зупинив би мене тоді? — спитала я.
— А Віктер зупинив би?
Я нахмурилася, невпевнена, що взагалі хочу знати,
чому він про це спитав, але все ж чесно відповіла:
— Я знаю, що небайдужа Віктерові. Він... Гадаю, таким,
як він, був би мій батько, якби досі був живий. А я — наче
Віктерова донька, якій не випало зробити жодного вдиху.
Але він зупинив би мене.
Гоук промовчав.
— То ти мене зупинив би? — повторила я.
— Гадаю, мені було б надто цікаво довідатись, як саме
ти збираєшся тікати, щоб я тебе спиняв.
У мене вирвався короткий смішок.
— А знаєш, я справді цьому вірю.
— Вона доповість про тебе герцогові? — спитав він за
мить.
Я поглянула на нього, і мені почало тиснути на груди.
Гоук тим часом дивився у вікно.
— А чому ти питаєш?
— Вона доповість? — запитав він замість відповіді.
— Мабуть, ні, — аж надто легко збрехала я. Жриця,
мабуть, пішла просто до герцога. — У неї забагато клопоту
з Ритуалом. Як і в усіх.
І в герцога, тож мені може поталанити: можливо, мені
принаймні дістанеться відстрочка перед неминучим ви-
кликом. Сподіваюся, це означає, що Гоукові теж пощас-
293
Дженніфер Л. Арментраут
тить. Якщо його знімуть із посади, сумнівно, що я ще хоч
раз побачу його знов.
Від цієї думки мені стало сумно — отже, вже давно на-
став час змінити тему.
— Я ніколи не бувала на Ритуалі.
— І ніколи не ходила на нього крадькома?
Я опустила підборіддя.
— Мене ображає те, що ти взагалі таке припускаєш.
Він хихотнув.
— Яка дивовижа: я можу подумати, що ти, знана хулі-
ганка, на таке здатна.
У відповідь я всміхнулася.
— Правду кажучи, ти мало що втратила. Це багато
балачок, трохи сліз і забагато пиятики. — Він зазирнув
мені в очі. — Це після Ритуалу може початися... цікаве.
Сама знаєш, як воно буває.
— Не знаю, — нагадала я, хоч і уявляла, що він має на
увазі. Беж розповідала мені, що після завершення Риту-
алу, коли Пані та стюарди приймали нових придворних
дам і кавалерів, а жерці йшли, забравши із собою третіх
доньок і синів, святкування змінювалося. Ставало більш...
несамовитим і емоційним. Принаймні так я зрозуміла
слова Беж, але надто вже дивно було думати, що Вознесені
беруть участь у чомусь такому. Вони ж завжди були такі...
холодні.
— Але ти знаєш, як легко бути собою, коли на тобі ма-
ска, — стиха промовив він, вдивляючись мені в очі. — Як
усе, чого хочеться, стає досяжним, коли є змога вдати,
ніби ніхто не знає, хто ти є.
Мої щоки залило тепло. Так, я це знала, і нагадати про
це дуже люб'язно з його боку.
— Краще про це не згадуй.
Він схилив голову набік.
— Поряд немає нікого, хто міг би підслухати.
— Байдуже. Тобі... нам не варто про це говорити.
294
Із крові й попелу
— Ніколи?
Я зібралася сказати «так», але щось мене зупинило.
Я відірвала погляд від його очей. За вікном на вітерці
злегка ворушилися фіалкові будлеї.
Гоук кілька секунд помовчав, а тоді спитав:
— Хотіла б повернутися до себе в кімнату?
Я мотнула головою.
— Не дуже.
— Хотіла б, навпаки, вийти туди?
— Думаєш, це було б безпечно?
— Якщо про це знатимемо лише ти і я, то, гадаю, без-
печно.
У мене піднялися кутики рота. Мені сподобалося, що
він згадав мене, визнав, що я можу мати свої погляди.
— Колись я дуже любила подвір’я. То було єдине місце,
де... не знаю... мій розум був тихий і я могла просто бути.
Я не думала й не тривожилася... ні про що. Мені здавало-
ся, що там надзвичайно спокійно.
— А зараз уже ні?
— Ні, — прошепотіла я. — Тепер уже ні. Дивно, що ніхто
не говорить про Райлана чи Малессу. Можна подумати,
ніби їх ніколи не існувало.
— Часом згадувати померлих означає усвідомити влас-
ну смертну природу, — сказав Гоук.
— Гадаєш, Вознесеним неприємна думка про смерть?
— Навіть їм, — відповів він. — Може, вони й богоподіб-
ні, та їх можна вбити. Вони можуть помирати.
Кілька хвилин ми обоє мовчали, поки за нашими
спинами йшли слуги й дехто ще. Кілька придворних дам
зупинились і вдали, ніби споглядають садовий краєвид,
розмовляючи про Ритуал, але я знала, що вони затриму-
ються поряд із нами не через приголомшливі квіти й буй-
ну зелень і не тому, що мене так рідко буває видно, а через
красеня, який стояв поряд зі мною. Він, здавалося, й не
помічав їх, і я, хоч і дивилася вперед, щокілька секунд від-
295
Дженніфер Л. Арментраутп
чувала на собі його погляд. Урешті надійшла одна з Пані,
прогнала дам, і ми знову лишилися самі.
— Ти в захваті, що побуваєш на Ритуалі?
— Мені цікаво, — визнала я. До Ритуалу залишалося
всього два дні.
— А мені цікаво побачити тебе.
Мої губи розімкнулись: я тихо вдихнула. Подиви-
тися на Гоука я не наважувалася, бо боялася, що тоді
зроблю щось неймовірно дурне. Щось таке, чим перша
Діва могла наштовхнути герцогиню на думку про свою
негідність.
— Ти будеш без покривала.
— Так. — А ще від мене не очікуватимуть білого вбран-
ня. Це буде майже як похід до «Червоної перлини», бо
я зможу злитися з оточенням і ніхто тоді не знатиме, хто
я — і що я. — Але я буду в масці.
— Такою ти мені подобаєшся більше, — зізнався він.
— У масці? — перепитала я, здогадавшись, що він ду-
має про нашу зустріч у «Червоній перлині».
— Чесно? — Його голос залунав ближче, а коли я знову
зробила глибокий вдих, мене оточили пахощі вичиненої
шкіри й сосни. — Найбільше ти мені подобаєшся без ма-
ски й без покривала.
Я відкрила рота, але, як це вже постійно траплялося,
коли йшлося про Гоука, не знала, що сказати. Я начеб-
то мала не заохочувати таких заяв, але такі слова теж
не йшли з язика, як і раніше.
Тож я зробила єдине, що спадало на думку: змінила
тему.
— Пам’ятаю, ти казав, що твій батько — фермер. —
Я прокашлялася. — Ти маєш братів чи сестер? У вашій
родині є придворні кавалери? Маєш сестру? Чи... — верзла
я далі. — У мене тільки Ієн — ну, тобто я маю лише одного
брата. Не дочекаюся, коли побачу його знову. Скучила
за ним.
296
Із крові й попелу
Гоук мовчав так довго, що мені довелося поглянути на
нього, щоб пересвідчитися, що він досі поряд і дихає. Так
і було. Він дивився на мене згори вниз холодними бурш-
тиновими очима.
— Я мав брата.
— Мав?
Мої чуття потягнулись, і я навіть не встигла спробувати
їх опанувати. Я відкрилась і зчепила ноги, щоб не позад-
кувати. Я не відчула нічого дивного, проте відчула муку
Гоука, сіудений біль, що забив по моїй шкірі. Він був го-
стріший. Ось звідки взявся його біль.
Гоук утратив брата.
Я зреагувала, не роздумуючи, що він подумає, й не
зважаючи на те, що ми були не самі. Це було непере-
борне й дуже сильне бажання, неначе мною заволодів
мій дар.
Я просто торкнулася його руки й стиснула її, сподіваю-
чись, що це буде витлумачено як співчутливий жест.
— Вибач, — сказала й подумала про тепле узбережжя
та солоне повітря. Ці думки швидко перейшли в мої від-
чуття після поцілунку Гоука.
Гоук поглянув у вікно, і його напружене обличчя роз-
гладилося. Він кліпнув — не один раз, а двічі.
Прибравши пальці з його пальців, я зчепила руки в на-
дії на те, що він не зрозумів, що я дещо зробила. Однак він
стояв на місці так, ніби закляк. Я підняла брови.
— У тебе все гаразд?
Він знову кліпнув і цього разу тихо засміявся.
— Так. Це... Щойно відчув дещо дуже дивне.
— Справді?
Я уважно стежила за ним.
Гоук кивнув, потираючи труди однією долонею.
— Навіть не знаю, як це пояснити.
Тепер я вже починала побоюватися, що якимось чином
не полегшила його біль, а зробила щось інше. Що саме,
297
Дженніфер Л. Арментраут
я точно не знала, та якщо мої дари розвиваються, мож-
ливо все. Я ще раз сягнула чуттями й не відчула нічого,
крім тепла.
— Якесь погане відчуття? Може, знайти Цілителя?
— Ні. Аж ніяк. — Тепер сміх Гоука був потужніший і не
такий невпевнений. Його погляд, тепер уже тепло-медо-
вий, зустрівся з моїм. — До речі, мій брат не мертвий. Тож
не треба співчувати.
Тут настала моя черга закліпати.
— Отакої! Я просто подумала...
Я поступово замовкла.
— Ти впевнена, що не хочеш до саду?
Подумавши, що мені вже давно пора замкнутися, поки
я не втнула ще чогось необачного, я мотнула головою.
— Зараз я, мабуть, хотіла б повернутися до себе в кім-
нату.
Він повагався якусь мить, а тоді все-таки кивнув. До-
рогою ніхто з нас не говорив. Гоук, вочевидь, намагався
збагнути, чому почувається... щасливішим, легшим.
А я роздумувала, що саме сталося з його братом, якщо він
так відреагував, тим паче що його брат досі живий.
РОЗДІЛ 21
Менш ніж за добу я вкотре зробила дещо геть необачне.
Щоправда, цього разу я таки могла про це пошкодува-
ти. Я уявляла, як гину в безліч способів, але мені ніколи
не спадало на думку, що це може статися, коли я братиму
книжку в Атенеї.
За вісімнадцять років життя я робила дещо значно не-
безпечніше й побувала в ситуаціях, коли мала вищі шанси
загинути. Випадків, коли навіть мене трохи дивувало, що
я залишилася живою й неушкодженою, було хоч греблю
298
Із крові й попелу
гати. Але тепер я опинилася за один неправильний крок
від падіння і смерті, тримаючись за гаданий щоденник та-
кої собі панни Вілли Колінз, книжки, про яку розмовляли
Лорен і Дафіна. Книжка, звісно ж, однозначно належала
до того чтива, яке жриця Аналія прямо забороняла. І якби
мене зловили на її зберіганні, в неї з’явилася б ще одна
причина вважати, буцімто я не шаную свого обов’язку Діви.
Тож я, звісно, мусила її прочитати. Увесь той день мені
було страшенно нудно.
Я вже щонайменше тричі прочитала кожну книжку, яку
мені потай приносила Беж, і не могла змусити себе прочи-
тати ще одну до болю знайому сторінку ще хоч разок. Беж
укотре залучили до роботи герцогиня й Пані, і я знала, що
наступного ранку можу навіть не побачитися з нею. Тож
доведеться ще один день витріщатися на чотири кам’яні
стіни — безперервно, якщо не брати до уваги тренування
з Віктером. А що довше я стирчала у своїй кімнаті, не ма-
ючи чим забити голову, то більше думала про те, що казав
Гоук про численні права, забрані в мене.
Не можна було сказати, ніби я досі цього не знала, та інші
цього наче й не зауважували. Можливо, річ була в тому, що
вони постійно перебували зі мною, тож усе це стало нор-
мою. Зате для Гоука, новачка, все це було ненормально.
І саме це спонукало мене пройти без супроводу крізь
Гай бажань до Атенею, поки Гоук стояв під дверима моєї
кімнати, думаючи, що я всередині. Віктер же... ну, я гад-
ки не мала, де він. Зважаючи на те, якими втомленими
й сумними здавались його очі того ранку, я підозрювала,
що минулого вечора його викликали подбати про одного
із проклятих, але мене він не запросив.
Також я підозрювала, що надалі він не залучатиме мене
взагалі, і це дратувало. Звісно ж, я планувала обговорити
це з Віктером, щойно дістану нагоду. Не хотілося, щоб
мене відсторонювали, коли я можу допомагати людям.
І йому доведеться просто з цим змиритись.
299
Дженніфер Л. Арментраут
Однак зараз треба було зосередитися на тому, як не за-
гинути й не попастися, що було б іще гірше.
Довкола мене хльостало холодне нічне повітря, а я
стояла впритул до кам’яної стіни й молилася хтозна-яко-
му богові, щоб карниз завширшки з фут, на якому я сто-
яла, не завалився під моєю вагою. Я сумнівалася, що
його будівничі врахували, що колись на ньому стоятиме
дурна-предурна Діва.
Як дійшло до такого жахіття?
Прокрастися до Атенею було неважко. Я сумнівала-
ся, що в безформному чорному плащі, при вірній масці
та з обличчям, захованим під каптуром, хоч хтось на вули-
цях Масадонії зміг здогадатися, чоловік я чи жінка (а тим
паче — Діва), поки я бігла провулком до чорного входу
бібліотеки. Непомітно пройти сіткою вузьких коридорів
і сходів теж було легко.
Я вміла за потреби ставати привидом, тихим і нерухомим.
Проблема виникла, коли я знайшла щоденник панни
Колінз у шкіряній палітурці. Замість піти й повернутися
до замку (хоч я й знала, що так треба) я проскочила до
якоїсь порожньої кімнати.
Я просто... Я дуріла в тій кімнаті від неробства, і йти
назад було лячно. А ще мене кликали канапи з товстими
подушками. Однак заставлена алкоголем шафка — як
мені здалося, дивне видовище в бібліотеці — збила мене
з пантелику. І все ж я сіла під великими вікнами, що вихо-
дили на місто внизу, й розгорнула потріпану книжку. Мої
щоки запалали ще до кінця першої сторінки: я довідалася,
що відбувається, коли хтось цілує когось не в губи й не
у груди, як... як Гоук, коли ще не знав, хто я така, а в певне
значно інтимніше місце.
Я не могла відірватися від читання й мало не пожирала
кремові сторінки.
Панна Вілла Колінз прожила дуже... цікаве життя
разом з безліччю інших... захопливих особистостей.
зоо
Із крові й попелу
Я дісталася тієї частини, де вона говорила про свою ко-
ротеньку інтрижку з королем, якої я й близько уявити
не могла (та й не хотіла), аж раптом почула голоси за
дверима — зокрема, один голос, якого геть не сподівалася
почути в Атенеї.
Голос герцога.
Те, що я почула його голос, означало, що я так занури-
лась у щоденник, що навіть не помітила, як сонце сіло.
Мене не викликали на зустріч із ним ані напередодні,
ані того дня. У зв’язку з приготуваннями до Ритуалу мені
дали тимчасовий перепочинок, і Гоукові, як я вирішила,
теж, оскільки він залишався моїм охоронцем. Але цьому
перепочинку швидко настане край, якщо герцог мене
знайде.
Тому я тепер стояла на карнизі за стінами приміщен-
ня, що виявилось особистою кімнатою герцога в Атенеї.
Пощастило мені хіба з тим, що вікно, з якого я вилізла,
не виходило на вулицю: його затуляв Гай бажань.
Лише яструби могли побачити мене... чи моє падіння.
Почувши, як лід цокотить об скло, я проковтнула сто-
гін. Герцог уже провів у кімнаті щонайменше тридцять
хвилин, і я готова була закластися, що він зібрався ви-
пити другу склянку віскі. Що він робив, я гадки не мала.
Позаяк Ритуал мав розпочатися всього за кілька годин,
я гадала, що він знайомиться з новими придворними да-
мами й кавалерами, а також батьками, що віддадуть своїх
третіх синів і доньок Храмам. Але ні, він був тут, пив віскі
на само...
Пролунав стукіт у двері. Я заплющила очі й легенько
буцнулася потилицею об стіну. Товариство? Він прийма-
тиме відвідувачів?
Можливо, боги весь цей час стежили за мною, і це було
черговою карою.
— Заходь, — озвався він, і за кілька секунд я почула, як
клацнули й зачинилися двері. — Ти спізнився.
Зої
Дженніфер Л. Арментраутп
Ой леле. Я впізнала цей холодний, беземоційний тон.
Герцог був незадоволенні
— Перепрошую, ваша милосте. Я прибув, щойно зміг, —
долинула відповідь. Голос був чоловічий, і я не впізнала
його відразу. Отже, це міг бути хто завгодно. Із Вознесе-
них лордів. Стюардів. Купців. Вартових.
— Недостатньо швидко зміг, — відказав герцог, і я зі-
щулилася зі страху за того, на кого зараз, напевно, дуже
несхвально дивилися. — Сподіваюся, ти можеш мені щось
розповісти. Якщо так, це неабияк допомогло б відновити
мою віру в тебе.
— Можу, ваша милосте. Для цього знадобилося чимало
часу, бо він, як ви знаєте, не бажав говорити.
— Так, вони ніколи не бажають говорити, коли їх ви-
водять з-перед людських очей туди, де їхніми словами
не можна спровокувати сцену, — зауважив герцог. —
Гадаю, тобі довелося повестися надзвичайно переконли-
во, щоб розв’язати йому язика.
— Так. — Грубий смішок, а тоді: — Він не атлантіець.
Це підтверджено.
— Шкода, — сказав герцог, і я нахмурилася. Чому це
має бути погано?
— Я дізнався, як його звати. Лев Баррон, перший син
Александра й Меґґі Барронів. Він мав двох братів: другий
помер від... хвороби до проходження Ритуалу, а третього
віддали до Храмів три роки тому. Він раніше не підоз-
рювався у злочинах, і такої поведінки, як на зібранні, від
нього не очікували.
Вони говорили про спусковика — того, який кинув руку
спраглія, поки герцог і герцогиня зверталися до народу
після атаки.
— Ти щось дізнався про його родину? — запитав герцог.
— Так. Батько пішов із життя. Мати живе сама в Ниж-
ньому районі. Вона стала у пригоді, коли йому розв’язува-
ли язика.
302
Із крові й попелу
Герцог хихотнув. Від цього звуку в мене перевернувся
шлунок.
— Що ще ти дізнався?
— Здається, в нього було небагато зв’язків у спільноті
спусковиків. Він стверджує, що ніколи не зустрічався
з Темним і не вважає, що той у місті.
Хоча вітер смикнув мене за поли плаща, я відчула не-
ймовірне полегшення в усьому тілі.
— Іти йому повірив? — запитав герцог.
— Я дав йому добрий привід не брехати, — відповів чо-
ловік — як я вирішила, один із вартових. Я подумала про
матір заарештованого. Вона була однією з причин, чому
він заговорив?
Якщо так, то думка про це ляже мені на душу важким
каменем. Зі спусковиками треба було розбиратися суворо,
та я не знала, як ставитися до витягання інформації за
допомогою членів родини.
— А він сказав тобі щось стосовно тієї своєї заяви? Про
третіх синів і доньок?
— Він лише казав, що знає правду — буцімто вони
не служать богам, — і що невдовзі це дізнаються всі.
— Він не казав, що вважає за правду?
Я повернула голову до вікна, мало не затамувавши подих.
Мені дуже хотілося знати, що, на його думку, відбувається.
— Ні, ваша милосте. Поза тим я зміг дізнатися від нього
лише про те, як він заволодів рукою спраглія, — відказав
чоловік. Що ж, це... цікаво знати. — Вочевидь, він відтяв
її від тіла одного з вартових, які заразилися й повернули-
ся до міста. Він допоміг рідним вартового розправитися
з ним після зміни.
— Смерть із гідністю, — пирхнув герцог, і в мене округ-
лились очі. Він... він знає про це? Про нас? — Ці жалісливі
душі скоро погублять усе місто.
Це було трохи занадто, та я досі не думала, що в нашій
мережі можуть бути спусковики.
303
Дженніфер Л. Арментраут
— Він, бува, не розповів, хто займався забиттям нещо-
давно обернених спрагліїв? — запитав герцог.
— Ні. Не схотів.
— Теж прикро. Був би дуже радий дізнатися, хто й чому
до нас не звертався. — Герцог зітхнув так, ніби найгірше
було не мати відповіді саме на це запитання. — Можеш
доповісти ще про щось?
— Ні, ваша милосте.
Негайної відповіді не було, та згодом герцог запитав:
— Спусковик ще дихає?
— Поки що.
— Добре. — Судячи зі звуків, він уже підвівся. Я споді-
валася, що це означає, що він от-от піде. «Боги, благаю,
хай це означатиме, що він от-от піде». — Гадаю, я відвідаю
його сам.
Я підняла брови.
Це мене таки здивувало.
— Як бажаєте. — На мить стало тихо. — Нам потрібно
готуватися до суду?
Я мало не розсміялася. Спусковиків, по суті, не судили,
їх виставляли напоказ, виголошуючи звинувачення проти
них. Невдовзі після цього відбувалася страта.
— Після мого візиту до нього в цьому не буде потре-
би, — відповів герцог, і в мене відвисла щелепа.
Його слова були цілком зрозумілі. Якщо суду не буде,
не буде й публічної страти, а так могло скластися лише
з однієї причини: якщо спусковик уже загинув. Таке
вже траплялося, коли вони перебували в ув’язнен-
ні. Зазвичай уважали, що вони гинули від власних
рук або від рук надміру фанатичного охоронця. Та чи
не може бути так, що герцог вершить правосуд ця само-
тужки?
Той самий Вознесений, у якого на руках, як мені здава-
лося, після Війни двох королів не з’явилося ні краплинки
крові?
304
Із крові й попелу
Цьому не варто було дивуватися. Він відзначався по-
тужною схильністю до жорстокості та злобою, проте завж-
ди добре приховував це під маскою ґречності. А ще мене
не мала бентежити думка про вбивство спусковика без
пародії на суд. Вони ж підтримують Темного, а якщо деякі
з них і не брали участі в заворушеннях і кровопролитті,
то вже самі по собі їхні слова не раз сіяли зернята, з яких
зростало кровопролиття.
Однак мене... мене бентежила думка про те, що когось
у темній, сирій камері вбиває Вознесений, навряд чи кра-
щий за атлантійця.
Урешті двері відчинилися й зачинилися. Запанувала
тиша. Я зачекала, силкуючись розчути хоч якийсь звук.
І не почула нічого. Замислившись, чому герцог вирішив
провести цю зустріч тут, і дивуючись тому, як добре йому
відомо про мережу, я обережно посунула карнизом до
вікна. Задубілими пальцями притискаючи щоденник до
грудей, наблизилася до вікна...
З кімнати долинуло якесь клацання. Я застигла. Це
двері зачиняються? Чи замикаються? О боги, якщо вони
замкнені, доведеться їх ламати... Стоп, двері можна
замкнути лише зсередини. До кімнати зайшов хтось ін-
ший? Герцог? Він аж ніяк не може знати, що я тут, якщо
раптом не навчився бачити крізь стіни. А хто ще?..
— Ти досі там, принцесо?
Почувши його голос, я мимоволі округлила очі
й розімкнула вуста. Гоук. Це Гоук. У тій кімнаті. Аж
не віриться.
— Чи впала й розбилася на смерть? — продовжив він.
Я ненадовго замислилася, чи не краще стрибнути. —
Дуже сподіваюся, що це не так, бо я цілком певен, що
це кинуло б тінь на мене, позаяк я вважав, що ти у себе
в кімнаті. — Пауза. — Поводишся пристойно. А не стоїш
на карнизі на висоті в кількадесят футів із причин, яких
я геть не уявляю, проте дуже хочу дізнатися.
305
Дженніфер )і. Арментраут
— Трясця, — прошепотіла я, роззираючись довкола
так, ніби могла знайти ще один шлях до втечі. Дурість.
Якщо в мене раптом не виростуть крила, піти звідси мож-
на лише крізь вікно.
За мить Гоук висунув голову з вікна й поглянув на мене.
У нього на вилиці виблискувало м’яке сяйво лампи. Він
підняв одну брову.
— Привіт? — писнула я.
Гоук на мить витріщився на мене.
— Лізь усередину.
Я не ворухнулася.
Він, зітхнувши так тяжко, що стіни мали б загриміти,
простягнув до мене руку.
— Негайно.
— Можна було б сказати «будь ласка», — пробель-
котіла я.
Він примружив очі.
— Я міг би сказати тобі багато чого такого, що ти маєш
бути вдячною, бо я тримаю це при собі.
— Байдуже, — буркнула я. — Відійди.
Він зачекав, але, коли я не взяла його руки, зник у кім-
наті, буркочучи собі під носа.
— Якщо впадеш, тобі буде дуже непереливки.
— Якщо я впаду, то загину, тож не знаю напевне, як
мені потім може бути непереливки.
— Маківко, — різко озвався він, і я не втерпіла — всміх-
нулася.
Це він уперше так мене назвав? Обережно сунучись
карнизом, я подумала, що так. Учепившись у верхнє
підвіконня, я пірнула. Гоук стояв біля канапи, та, по-
бачивши мене, неймовірно швидко заворушився. Зля-
кавшись, я відсахнулася, та не впала. Він обхопив мою
талію однією рукою. За мить я опинилася в кімнаті,
стала ногами на підлогу, а щоденник застряг між мо-
їми та його грудьми. Однак фізичний контакт усе одно
306
Із крові й попелу
вийшов неабиякий. Я притиснулася до нього животом
і ногами, а зробивши вдих, мало не відчула на язиці
його запах — темні прянощі й сосну. Не встигла я ска-
зати бодай слово, він підняв руку і схопив мене ззаду
за каптур.
— Не... — почала я.
Пізно.
Він зірвав каптур.
— Маска. Це навіває давні спогади.
Його погляд, блукаючи, ковзнув по пасмах волосся, що
вибилися в мене з коси й тепер падали на щоки.
Я спробувала відсторонитись і зашарілась. Він не від-
пустив.
— Я розумію, що ти, напевно, засмучений...
— Напевно? — Він засміявся.
— Гаразд. Ти однозначно засмучений, — виправилась
я. — Але я можу все пояснити.
— Звісно, я на це сподіваюся, бо маю дуже багато за-
питань, — відповів Гоук, виблискуючи золотими очима,
що вдивлялися в мої. — Почнімо з такого: як ти вибралася
з кімнати й опинилася... на богів, чому ти стояла на кар-
низі?
Розповідати йому про старий вхід для слуг геть не хоті-
лось. Я спробувала віддалитися від нього.
— Можеш мене відпустити.
— Можу, та не знаю, чи варто. Ти можеш утнути щось
іще більш необачне, ніж видертися на карниз щонайбіль-
ше у фут завширшки.
Я примружила очі.
— Я не впала.
— А що, це якось змінює ситуацію на краще?
— Я такого не казала. Просто звертаю увагу на те, що
цілком контролювала ситуацію.
Гоук кліпнув, а тоді розсміявся — глибоко зареготав.
Цей звук прокотився моїм тілом і здійняв стрімку хвилю
307
Дженніфер Л. Арментраутп
гарячого дрібного дрожу, Гоук, на щастя, начебто не помі-
тив цієї реакції.
— Ти контролювала ситуацію? Дуже не хотів би поба-
чити, що буває, коли це не так.
На це я не відповіла, бо сумнівалася, що мені може піти
на користь хоч якась відповідь. Не йшла мені на користь
і наша близькість. Як і на Узвишші, те, як він притискав
мене до себе, нагадувало мені про нашу зустріч у «Черво-
ній перлині», а нагадувань про неї я не потребувала. Важ-
ко було мислити ясно, коли він тримав мене так близько
до себе. Я запручалася, намагаючись вислизнути, та в ре-
зультаті ми лише зблизилися нижніми частинами тулубів.
Гоук міцніше обняв мене, і його хват, схоже, змінився.
Неначе він уже не втримував мене, а... а просто тримав.
Обіймав. Коли я поволі підвела погляд до його очей,
у мене всередині все обірвалося.
Гоук дивився на мене згори вниз. Зморшки довкола
його вуст натягнулись, а між нами тим часом розтягу-
валася тиша. Я знала, що маю вимагати, щоб він мене
відпустив. А ще краще змусити його це зробити. Я вміла
вириватись із хвату, та... не ворушилася. Навіть тоді, коли
він підняв другу руку і приклав пальці до мого обличчя
просто під маскою. Стояти на місці й допускати це було,
либонь, найсолодшою мукою, якій я себе коли-небудь
піддавала. Він завагався, і я замислилася, чи не хоче він
подивитися, що я робитиму, почути, що я скажу. Я одна-
ково нічого не робила, і його очі набули ярого, вогненного
бурштинового кольору. Його пальці відірвалися від ма-
ски й поволі окреслили мою вилицю. Поки його погляд
стежив за шляхом кінчиків пальців, моя шкіра починала
вібрувати. Він провів ними вниз по моєму обличчю й роз-
тулених вустах. Я різко вдихнула. У грудях раптом стало
занадто тісно.
Гоук опустив підборіддя, а коли він нахилив голову,
мені перехопило дух. Усі м’язи в моєму тілі, здавалося,
308
Із крові й попелу
напружилися від п’янкої суміші паніки з радісним очіку-
ванням. У тому, як опустились його вії, й тому, як він нахи-
лився до мене, відчувалося: все це не просто так. Зараз він
мене поцілує. Коли його губи прослизнули по моїй щоці,
лишаючи по собі вогненний слід, моє серце затанцювало.
Я знала, що маю робити, та не робила цього. Можливо,
Гоук мав рацію, коли сказав, що, перебуваючи в масці,
маю змогу вдавати, ніби ніхто не знає, що я за людина,
і можу дістати що завгодно. Напевно, таки мав рацію.
Бо мої очі заплющились і я не ворушилась. Гоук поці-
лував мене першим, але, якщо він поцілує мене зараз, то
це... це буде наш перший справжній поцілунок. Тепер він
знає, хто я. Бачив мене без покривала. Він знає.
І я хотіла цього — хотіла його.
РОЗДІЛ 22
Коли його пальці пурхнули до мого підборіддя, моє серце
дуже важко билося. Він відхилив мою голову назад, і я
неначе почала падати. Його вуста перемістилися до мого
вуха, і від його теплого дихання мене пройняло гаряче
поколювання.
— Маківко, — пробурмотів він. Слово прозвучало різко,
хрипко.
— Так? — прошепотіла я, ледве впізнаючи власний
голос.
Його пальці ковзнули по моїй шиї.
— Як ти вибралася з кімнати так, що я тебе не побачив?
Я вирячила очі.
— Що?
— Як ти покинула свої покої? — повторив він.
Лише за мить до мене дійшло, що Гоук не намагається
мене поцілувати. Він просто намагається відвернути мою
309
Дженніфер Л, Арментраут
увагу. Відчувши себе дурепою приблизно в семи різних
значеннях цього слова, я вилаялася собі під носа і спробу-
вала звільнитися з його обіймів. Цього разу він відпустив.
Я позадкувала з охопленим вогнем обличчям. Відсту-
пила на кілька кроків і опустила щоденник, а тоді зробила
глибокий вдих.
Я просто неймовірна... дурепа.
Відчайдушно бажаючи не показувати Гоукові, як
близько підійшла до того, щоб дозволити себе поцілувати,
й що думала, ніби він мене поцілує, я задерла підборіддя.
Однак сильні почуття нікуди не поділись, і легше мені
не стало.
— Може, пройшла просто в тебе перед носом.
— Ні. І я знаю, що ти не вилазила з вікна. Це було не-
можливо, — відповів Гоук. — То як ти це зробила?
Я роздратувалася ще сильніше і знову повернулася до
вікна, радіючи прохолодному повітрю, що линуло в нього.
Може, мені й вистачило дурості, щоб попастися, та я була
недостатньо дурна, щоб подумати, ніби можу безкарно
не розповісти йому про це.
— До моїх покоїв веде старий хід для слуг. — Я міцніше
взялася за щоденник. — Через нього я можу непомітно
доходити до першого поверху.
— Цікаво. І куди саме на першому поверсі він веде?
Я пирхнула, знову повернувшись до Гоука.
— Якщо хочеш це знати, то з’ясуй це сам.
Він підняв брову.
— Гаразд.
Вдивляючись йому в очі, я не змогла не визнати, що
досі не відчуваю полегшення. Лише... боги, лише розча-
рування через те, що він мене не поцілував. А це може
говорити лише про те, що мені треба опанувати себе.
— Он як ти вибралася на Узвишшя непомітно, — заявив
Гоук, і я знизала плечима. — Віктер, як я розумію, чудово
про це знає. А Райлан знав?
Зіо
Із крові й попелу
— А це має значення?
Він схилив голову набік.
— Скільки людей знає про цей вхід?
— Чому ти про це питаєш? — зухвало поцікавилась я.
Гоук підсіупив на крок до мене.
— Тому що це — питання безпеки, принцесо. Якщо
ти раптом забула, ти потрібна Темному. Одну жінку вже
вбито, і нам уже відомо про одну спробу викрадення.
Йому здалося б цінним таке знання, як можливість не-
помітно пересуватися замком, пройти безпосередньо до
твоїх покоїв.
У мене здригнулися плечі.
— Деякі слуги, які давно працюють у замку Тірман,
знають про нього, але більшість — ні. Це не проблема.
Двері замикаються зсередини. Комусь довелося би злама-
ти двері, а якби так сталося, я була б до цього готова.
— Не сумніваюся, — буркнув Гоук.
— І я не забула про те, що сталося з Малессою і що хтось
спробував мене викрасти.
— Не забула? Тоді, гадаю, ти просто не врахувала нічого
з цього, коли вирішила прогулятися містом до бібліотеки.
— Я ніде не прогулювалася. Я пройшла Гаєм бажань
і провела на вулиці менше хвилини, — відказала я. — А ще
на мені були каптур плаща і ця маска. Ніхто не міг побачи-
ти жодного дюйму мого обличчя. Я не боялася викраден-
ня, та водночас прийшла підготовленою — так, про всякий
випадок.
— Зі своїм вірним маленьким кинджалом? — Знову
з’явилася та ямочка.
— Так, із моїм вірним маленьким кинджалом, — різко
промовила я. Ще зо дві секунди — і я метну кинджал йому
в обличчя. Знову. — Досі він мене не підводив.
— І так ти врятувалася від -викрадення того вечора,
коли було вбито Райлана? — припустив Гоук. — Того чо-
лов’ягу не відлякнуло наближення вартових.
зн
Дженніфер Л. Арментраут
Я шумно видихнула. Брехати про це тепер стало без-
глуздо.
— Так. Я його порізала. І не раз. Коли його відкликали,
він був поранений. Сподіваюся, він помер.
— Яка ти жорстока, — майже промуркотів Гоук.
— Ти постійно це повторюєш, але насправді це
не так.
Гоук знову засміявся — глибоким, справжнім сміхом.
— Насправді ти не так уже й добре знаєш себе.
— Байдуже, — буркнула я. — Як ти взагалі зрозумів, що
я зникла?
— Зазирнув до тебе, — відповів він і провів рукою по
спинці канапи. — Подумав, може, тобі хочеться товари-
ства, і мені здалося, що тупо стояти в коридорі й нудьгува-
ти до нестями, поки ти у себе в кімнаті й, найпевніше, теж
нудьгуєш до нестями. А так воно, звісно, й було, позаяк ти
пішла.
Його слова заскочили мене зненацька.
— Що, справді?
Він підняв брови.
— Ну, тобто ти справді зазирнув до мене, щоб запитати,
чи... чи потрібне мені товариство?
Гоук кивнув.
— Нащо мені про таке брехати?
— Я... — Я не знала, як пояснити, що такого під час
чергування не робив навіть Віктер. Моїм охоронцям
цього не дозволялося, позаяк герцогові це видавалося
надмірною фамільярністю. Проте до старого крила ніхто
не заглядав. І все ж Віктер тримався за порогом, а я — все-
редині, однак Гоук був інакший. Він показував це мені від
початку. Я похитала головою. — Байдуже.
Гоук змовчав, і, поглянувши на нього, я побачила, що
він опинився ближче і спирається на канапу.
— Як ти опинилася на карнизі?
— Ну, це доволі кумедна історія...
312
Із крові й попелу
— Я так і думав. Тож, будь ласка, розкажи про це де-
тально.
Він схрестив руки на грудях.
Я зітхнула.
— Я прийшла знайти собі чтиво й зупинилася в цій
кімнаті. Я... ще не хотіла повертатися до себе й не знала,
що в цій кімнаті є щось особливе. — Я придивилася до
шафки з алкоголем. Вона сама по собі вже мала б бути пе-
ресторогою. — Я була тут і почула, що герцог за дверима,
в коридорі. Тож заховатися на карнизі було значно краще,
ніж дозволити йому застукати мене тут.
— А що сталося б, якби він тебе застукав?
Я знову стенула плечима.
— Він мене не застукав, а все інше не має значення. —
Швидко повела далі: — У нього тут була зустріч з охорон-
цем із в’язниці. Принаймні я думаю, що то був він. Вони
розмовляли про спусковика, який кинув руку спраглія.
Охоронець розв’язав йому язика. І казав, що спусковик
думає, ніби Темного в місті немає.
— Гарна новина.
Тон Гоука привернув мою уваїу. Я позирнула на нього.
— Ти йому не віриш?
— Не думаю, що Темний виживав так довго, розпо-
відаючи всім про своє місцеперебування — навіть своїм
найревнішим прибічникам, — відповів Гоук.
На жаль, він мав рацію.
— Гадаю... гадаю, герцог збирається вбити спусковика
сам.
Він злегка схилив голову набік.
— Це тебе бентежить?
— Не знаю.
— Здається, бентежить, і ти просто не хочеш про це
казати.
Слушність його думок — ще й така часта — просто жах-
ливо бісила.
ЗіЗ
Дженніфер Л. Арментраут
— Мені просто не подобається думка про чиюсь смерть
у підземеллі.
— А смерть від публічної страти — це краще?
Я витріщилася на Гоука.
— Не зовсім, але вона принаймні відбувається так, що
це схоже на...
— Схоже на що?
Я важко вдихнула.
— Принаймні тоді не здається, ніби хтось щось при-
ховує.
Гоук майже з цікавістю придивився до мене.
— Цікаво.
У мене опустилися кутики рота.
— Що цікаво?
-Ти.
-Я?
Він кивнув, а тоді заворушився, викинув руку вперед.
Не встигла я бодай зрозуміти, що він робить, як Гоук ухо-
пив книжку.
— Не треба!
Я була до цього не готова, і мої пальці ковзнули по шкі-
ряній палітурці, а тоді книжка звільнилася з моєї руки.
Вона в Гоука! О боги, щоденник у нього, а це гірше, ніж
розбитися на смерть. Якщо він побачить, про що книжка...
— «Щоденник панни Вілли Колінз»? — Гоук перевер-
нув книжку, суплячи брови. — Чому це ім’я здається мені
знайомим?
— Ану, віддай. — Я потягнулася до книжки, але Гоук
відскочив. — Негайно віддай!
— Віддам, якщо ти мені її почитаєш. Упевнений, що це
має бути цікавіше за історію королівства.
Він розгорнув книжку.
Може, Гоук не вміє читати.
Будь ласка, хай виявиться, що він не вміє читати.
Усмішка поволі зникла з його обличчя.
314
Із крові й попелу
Звісно» він уміє читати. Чому життя таке несправед-
ливе?!
Поки Гоук швидко гортав сторінки, його темні брови
підіймались. Я знала, що там на першій сторінці. Той ін-
тимний поцілунок панна Вілла Колінз описала до болю
детально.
— Яке цікаве чтиво.
Моє лице вже палало вогнем тисячі сонць, і я замис-
лилась, як сильно розлютиться Гоук, якщо я метну свій
кинджал йому в обличчя.
Знов.
Усмішка повернулась, і ямочка також.
— Пенеллафі. — Він вимовив моє ім’я так вражено, що
я закотила б очі, якби не була неймовірно знічена. — Це...
просто скандальне чтиво для Діви.
— Стулися.
— Дуже нечемно, — насварився він і похитав головою.
Роздратування досягло нових вершин, і я задерла під-
боріддя.
— Якщо я читаю про кохання, в цьому немає нічого
поганого.
— Я не казав, що в цьому є щось погане. — Гоук погля-
нув на мене. — Але не думаю, що те, про що вона пише,
має якийсь стосунок до кохання.
— О, то тепер ти експерт із цієї теми?
— Гаддю, більший, аніж ти.
Я швидко стулила рота. Це твердження було неприєм-
но правдиве, і я розізлилася.
— Авжеж. Про твої відвідини «Червоної перлини» го-
ворили багато слуг і придворних дам, тож у тебе, гадаю,
багатющий досвід.
— Здається, хтось ревнує.
— Ревнує? — Я розсміялася, закотивши очі. — Як я вже
казала, ти вважаєш себе важливішим у моєму житті, ніж
насправді.
315
Дженніфер Л. Арментраут
Він пирхнув, знову взявшись гортати книжку.
Я, роздратована, повернулася до шафки з алкоголем.
Поза нею досі стояла одна чарка.
— Те, що ти маєш більше досвіду в... тому, що відбува-
ється в «Червоній перлині», ще не означає, що я не знаю,
що таке кохання.
— Ти колись була закохана? — спитав він. — Тобі впав
у око котрийсь зі стюардів герцога? Хтось із лордів? Чи,
може, якийсь сміливий вартовий?
Я мотнула головою.
— Я не була закохана.
— Тоді звідки тобі знати?
— Я знаю, що мої батьки дуже кохали одне одного. —
Я завовтузилася з оздобленим самоцвітами корком гра-
фина. — А ти? Ти коли-небудь був закоханий, Гоуку?
Відповіді я не очікувала, тому більш ніж здивувалася,
коли він за кілька секунд таки відповів.
— Так.
Коли я поглянула на нього через плече, у мене в грудях
щось дивно скрутилося — чому, я не розуміла, — і я усві-
домила, що той болючий холод ослаб. Я гадки не мала,
що в Гоукові доводить мене до такого. Мабуть, це якось
пов’язано з тим, що він мене дратує.
— У когось удома?
«Ти досі її кохаєш?»
Це було друге запитання, що напрошувалося саме со-
бою, та я милістю богів спромоглася від нього втриматися.
— Так. — Він досі дивився вниз, на книжку. — Однак це
було давно.
— Давно? Коли ти був ким? Дитиною? — запитала я, зна-
ючи, що Гоук старший за мене щонайбільше на кілька років,
хоч і висловлюється так, ніби це було цілу вічність тому.
Він реготнув, а тоді його вуста вигнулись у маленькій
напівусмішці. На правій щоці з’явилась ямочка, тож скру-
чування в мені посилилося.
316
Із крові й попелу
— Скільки з цього ти прочитала?
— Не твоє діло.
— Мабуть, не моє, та мені потрібно знати, чи дісталася
ти до цього моменту...
Він прокашлявся.
Стоп.
Він що, читатиме книжку вголос?
Ні.
Тільки не це.
— Я прочитала лише перший розділ, — квапливо від-
повіла я. — А ти, схоже, на середині книжки, тож...
— Добре. Тоді це буде для тебе свіжим і новим. Зараз
подивлюся, де я там зупинився? — Він провів пальцем
по сторінці, а тоді потицяв у середину. — О, так. Отут.
«Фултон пообіцяв, що, коли він зі мною закінчить,
я цілий день не зможу ходити прямо, і не збрехав». Хе.
Вражає.
У мене округлились очі.
— «Те, що цей чоловік виробляв язиком і пальцями, пе-
ревершували лише приголомшлива величина, розкішна
пульсація й несамовиті рухи його...» — Гоук реготнув. —
Ця жінка знається на епітетах, чи не так?
— Можеш на цьому закінчити.
— «Чоловічого єства».
— Що? — видихнула я.
— Це кінець речення, — пояснив Гоук. Коли він підвів
погляд, я вмить здогадалася: те, що зараз злетить із його
вуст, спалить мене живцем. — О, можливо, ти не знаєш,
що вона має на увазі під чоловічим єством. Я впевнений,
що вона має на увазі його прутень. Цюцюрку. Пісюна.
Його...
— О боги, — прошепотіла я.
— Його — вочевидь — надзвичайно великий, рухливий
і пульсуючий...
— Зрозуміла! Я все розумію.
317
Дженніфер Л. Арментраут
— Просто хотів упевнитися. Не варто бентежити тебе
так, щоб ти не змогла перепитати й вирішила, буцімто
вона говорила про його кохання до неї абощо.
— Ненавиджу тебе.
— Ні, не ненавщ
— І зараз тебе заколю, — попередила я. — Дуже жор-
стоко.
л;іп
Коли Гоук опустив книжку, на його обличчі ненадовго
відбилася тривога.
— А цьому я вже вірю.
— Поверни мені щоденник.
— Та звісно. — Він простягнув книжку, і я швидко вир-
вала його з руки Гоука та притиснула до грудей. — .Треба
було просто попросити.
— Що? — У мене відвисла щелепа. — Я ж просила.
— Вибач. — Вибачення прозвучало відверто нещиро. —
У мене вибірковий слух.
— Ти... Ти жахливий.
— Ти заплуталась у словах. — Крокуючи повз мене,
Гоук погладив мене по голові. Я кинулася в атаку й зовсім
трохи промазала. — Хотіла сказати, що я чудовий.
— Я не заплуталась у словах.
— Ходімо. Мені треба повернути тебе, перш ніж ти на-
разишся на ризик через щось іще, крім власної дурості. —
Він зупинився біля дверей. — І не забудь своєї книжечки.
Завтра я очікуватиму переказу змісту кожного розділу.
Ми з ним більше ніколи не говоритимемо про цей що-
денник.
Однак я, йдучи за Гоуком до дверей, таки понесла його
із собою. Лише тоді, коли Гоук сягнув до ручки дверей, до
мене дійшло:
— Як ти здогадався, де я?
Гоук озирнувся на мене через плече. На вустах у нього
грала ледь помітна усмішка.
— У мене неймовірні навички слідопита, принцесо.
318
Із крові й попелу
* * *
— У мене неймовірні навички слідопита, — пробурмотіла
я собі під носа наступного дня по обіді.
— Що? — повернулася до мене насуплена Беж.
— Нічого. Просто розмовляю сама з собою, — відповіла
я, глибоко вдихнула й викинула з голови думки про Гоу-
ка. — Маєш чудовий вигляд.
І це було правдою.
Волосся в Беж було зібране на маківці, хоча кілька за-
кручених кучериків обрамляли лице. Губи в неї мали на-
сичений і яскравий червоний відтінок, у тон масці й сукні.
Тоненька сукня без рукавів облягала її гнучке тіло. Ідучи
туди, де я стояла біля каміна, Беж була не просто гарна.
Вона була впевнена в собі й у злагоді зі своїм тілом і самою
собою, а я була в захваті від неї.
— Дякую. — Вона розгладила матерію в себе на плечі,
а тоді опустила руку. — У тебе, Маківко, вигляд абсолютно
приголомшливий.
У мене в грудях розпочався дрож, що перекинувся на
живіт.
— Справді?
— О боги, так. Ти ще не дивилася на себе?
Я заперечно хитнула головою.
Беж витріщилася на мене.
— Отже, ти надягнула сукню — цю абсолютно пре-
красну спеціально пошиту сукню — й навіть не погля-
нула на себе? Та ще й дозволила мені тебе зачесати.
Я ж могла б зробити твою зачіску схожою на пташине
гніздо.
Я нервово хихикнула.
— Дуже сподіваюся, що це не так.
Вона мотнула головою.
— Ти часом дуже... дивна.
А й справді. Треба було це визнати. Але важко було
пояснити, чому я досі на себе не подивилася. Я так рідко
319
Дженніфер Л. Арментраутп
бачила себе не в білому, а якщо й одягалась якось інакше,
щоб вибратися на волю, то не дивилася на себе по-справж-
ньому. А ця ситуація також була інакша, тому що мені це
дозволили. Тому що мене побачить дехто з тих, хто мене
знає.
Побачить Гоук.
Замість дрожу мої нутрощі почали клювати великі хижі
птахи. Я була дуже... знервована.
— Уперед. — Беж упіймала мене за руку й потягнула
до ванної кімнати, де було єдине дзеркало. Провела мене
просто до кутка, в якому стояло це люстро майже на пов-
ний зріст. — Поглянь.
Хай як це було дурнувато, я мало не заплющила очі,
та все ж поглянула. Витріщилася на своє відображення,
не зовсім упевнена, що впізнаю себе, і відсутність покри-
вала й червона маска-доміно, доставлена разом із сукнею,
були тут ні до чого.
— Що думаєш? — запитала Беж. Її відображення з’яви-
лося позаду мене.
Що я думаю? Я почуваюся... голою.
Сукня була прекрасна. В цьому сумнівів не було. Багря-
ні серпанкові рукави, забарвлені якраз достатньо, щоби
приховати шрами зі внутрішнього боку моїх передпліч,
були довгі й вільні, а на манжетах були оторочені витон-
ченим мереживом. Тоненька тканина на грудях і аж до
стегон була непрозора, сукня ледь торкалася ліній мого
тіла і прикривала ці його частини. Спідниця була вільна,
кожні кілька дюймів смуга товщого серпанку створювала
враження нового шару, тоді як усе інше було прозоре, мов
нічна сорочка.
Мені справді варто було приміряти сукню. Вона до-
статньо давно висіла в моїй шафі. Ягідки не мала, чому
її не приміряла.
«Брехня».
Я знала: якщо її приміряю, то, напевно, відішлю назад.
320
Із крові й попелу
Беж умовила мене залишити більшу частину волосся
розпущеним. З обличчя вона прибрала лише пасма по бо-
ках, закріпивши їх крихітними шпильками. Решта падала
мені до середини спини вільними хвилями.
У цій сукні мене побачить Гоук.
— Чи не можна мені скористатися волоссям як пла-
щем? — припустила я, зібрала пасма двома частинами
й натягнула їх на плечі.
— О боги. — Беж засміялась і прибрала мої руки, а тоді
зачесала важкі хвилі назад. — Ти ж нічого не бачиш.
— Знаю, але... — Я приклала холодні долоні до спале-
нілих щік.
— Тобі ніколи не дозволяли носити щось подібне, —
договорила вона за мене. — Розумію. Нервуватися нор-
мально. — Вона відступила й попорпалась у маленькій
торбинці, яку принесла із собою. — Але ти зараз гарна,
Маківко.
— Дякую, — пробурмотіла я й поглянула на своє від-
дзеркалення. У цій сукні я справді почувалася гарною. Хто
завгодно почувалася б гарною.
Беж знову стала поряд зі мною, в одній руці тримаючи
якийсь горщик, а в другій — тоненький пензлик.
— Тримай губи розтуленими й не рухайся.
Я виконала її наказ і цілковито застигла, поки вона
фарбувала мені губи під колір сукні. Закінчивши, Беж
відступила. Губи в мене були... яскраві.
Я ще ніколи не мала фарби на губах чи очах. Цього
мені, ясна річ, не дозволяли. Чому? Моя шкіра мала бути
такою ж чистою, як моє серце, чи щось таке. Я гадки
не мала. Якось герцогиня пояснила це мені, та я, мабуть,
відключилася десь на середині цієї розмови.
— Ідеально, — стиха промовила Беж і повернула гор-
щик і пензлик до своєї торбинки. — Готова?
Ні.
Аж ніяк.
321
Дженніфер Л. Арментраут
Але мусила бути готовою. Ритуал мав розпочатися в су-
тінках, а сонце вже сідало.
Відчуваючи, як шалено стукає мій пульс, я кивнула.
Беж усміхнулася мені, а я, здається, всміхнулась у відпо-
відь. Чи принаймні понадіялася на це, йдучи слідом за
нею до головної кімнати. Коли Беж потягнулася до дверей
і відчинила їх, я відчула легке запаморочення. Там буде
Гоук із Віктером! І мені захотілося розвернутися й побіг-
ти — куди, я гадки не мала. Можливо, до ліжка, де можна
закутатись у ковд...
Віктер стояв сам.
Я оглянула коридор, сподіваючись побачити Гоука,
та довкола, крім Віктера, не було нікого.
— Ви обидві маєте премилий вигляд, — мовив Віктер.
Побачити його не в чорному й без білої мантії королів-
ського вартового було... дивно. На Ритуал він убрався
в темно-багряну сорочку без рукавів і штани в тон.
— Дякую, — відповіла Беж і підхопила мене попід руку,
поки я белькотіла те саме.
Коли Віктер зосередився на мені, у нього піднялися
кутики губ.
— Маківко, ти впевнена, що готова?
— Так, — відповіла за мене Беж, погладжуючи мене по
РУЦІ.
— Так, — сказала я й усвідомила: якщо я змовчу, Віктер
не рушить уперед.
Він кивнув, а тоді ми втрьох пішли вздовж коридору.
Гоук сьогодні не працює? Я гадала, що під час Ритуалу
біля мене черіуватимуть вони обидва, та що, як я вирі-
шила неправильно? Однак він сказав, що йому... цікаво
мене побачити. Хіба це не означає, що він буде тут, навіть
не маючи чергування?
Поки ми спускалися сходами на другий поверх, моє
серце важко билося. Мене не мало обходити, тут він чи ні
і що він казав. Я ж одягнулася не д ля нього.
322
Із крові й попелу
Але де він?
Я наказала собі не питати про це. Знов і знов нагадува-
ла собі, та все одно бовкнула:
— Де Гоук?
— Здається, йому довелося зустрітися з командувачем.
Він зустріне нас на Ритуалі.
Мені враз полегшало, а після полегшення з’явилося
п’янке й майже солодке передчуття. Я різко видихнула.
Якщо моє запитання чи моя реакція здалися Віктерові
дивними, то він цього не показав. Зате Беж стиснула мені
передпліччя. Я позирнула на неї.
Вона всміхнулась, і, якби маска не прикривала її брів,
я побачила б, як Беж підняла одну брову.
Ми пройшли до передпокою, де морем багрянцю роз-
лилася безліч людей: простолюдинів, леді, лордів — як
остаточно Вознесених, так і придворних дам чи кавале-
рів, — а також прислуги. Звуки сміху та розмов змішува-
лися з одеколоном і парфумами.
Ми саме минали одну зі статуй, і це було... непросто
витримати. Найперше я заблокувала свій дар і зміцнила
свої стіни. Однак, коли ми ввійшли до зали знамен, у мене
однаково гупало серце. Попереду височіла яскраво освіт-
лена арка Великої зали.
Коли ми відтак увійшли до Великої зали, повітря
неначе саме собою проникало мені в легені й витікало
з них.
О боги...
Людей було дуже багато. Сотні людей стояли перед по-
мостом, між колон і в нішах із вікнами. За звичайних об-
ставин я перебувала б на помості, осторонь від юрби, але
не сьогодні. Мене досі шокувало те, що герцог і герцогиня
не вимогли від мене долучитися до них, але для цього про-
сто не було місця. На помості перебувало не менше пів-
дюжини служителів Храмів (у тому числі жриця Аналія)
та стільки ж королівських вартових.
323
Дженніфер Л. Арментраут
Я роззирнулася довкола, намагаючись опанувати ди-
хання. На зміну біло-золотим знаменам, які зазвичай ви-
сіли між вікнами й за помостом, прийшли темно-багряні
знамена Ритуалу, оздоблені королівським гербом. З ваз
висипав темно-червоний цвіт — різні троянди та інші
квіти подібних відтінків. Угорі, біля помосту, серед цієї
червені виднілася несподівана біла пляма. Цього разу
нарешті виділялася не я. То стояли другі сини й доньки,
вбрані в білі сорочки й сукні, зі своїми рідними. Позаду
них з’юрмилися батьки третіх синів і доньок, які тримали
в обіймах дітей. У всіх них, навіть у батьків, на головах
були вінки з червоних троянд і шнурків.
— Я житиму щасливо, якщо більше не побачу жодної
троянди, — зауважила Беж, дивлячись туди ж, куди і я. —
Ти не уявляєш, скільки шипів мені довелося витягнути
з пальців, поки я робила ті вінки.
шш
— Зате вони гарні, — відповіла я, тим часом як Віктер
оглядав людей, які продовжували заходити.
Більшість не зважали на те, що ми ходили серед них.
Лише кілька здивовано придивлялися, коли їхні погляди
ковзали по нас. Очі, що визирали з масок, округлювалися,
впізнаючи Беж або Віктера: люди знали, що між ними
маю бути саме я. У мене спаленіли щоки, та мало хто з-по-
між них це помічав. Для всіх інших я була... такою самою
людиною. Загалом я не виділялася. Була ніким.
Тиск у мене в грудях ослаб, а пульс сповільнився.
Дихати стало набагато легше, а психічні стіни, що бло-
кували мій дар, більше не здавалися щомиті готовими
завалитися.
Наразі я була не Дівою.
Я була Маківкою.
Ненадовго заплющила очі. М’язи, натягнуті, мов тяти-
ва лука, розслабилися. Ось... ось те, чого я з нетерпінням
чекала: можливість просто побути Маківкою.
А тому ця мить цієї ночі стала трішки чарівною.
324
Із крові й попелу
Розплющивши очі, я знову глипнула на поміст, але
не дивилась у лівий кінець сцени, де стояла жриця. За-
уважила герцогиню, яка розмовляла з одним із королів-
ських вартових, яких я впізнавала. Зазвичай я бачила
його за дверима кабінету герцога. Я побіжно оглянула
поміст, але самого герцога не побачила. Поки я замис-
лилася, де він є, до герцогині й королівського вартового
долучився один із жерців. Мій погляд опустився на тих,
хто стояв перед помостом, і мій захват пригас: згадалася
родина Тьюлісів. Вони, певно, вгорі із сином, готуються
попрощатися з черговою дитиною. Сьогодні в них буде
не свято, не...
— Діво.
Коли я озирнулася через плече, вже знаючи, кого поба-
чу, у мене стало дибки волосся на карку.
Лорд Брендол Мазін.
РОЗДІЛ 23
Якщо не брати до уваги герцога й Темного, він був ос-
таннім, кого я хотіла побачити в себе за спиною. Він, як
і Віктер, був у червоній сорочці без рукавів. Його смоляни-
сто-чорні очі неначе виблискували за маскою. Я вимови-
ла, стримавши дрож у голосі:
— Мій пане.
Його вуста, не розтуляючись, скривились у сардонічно-
му усміху, а його погляд швидко окинув мене й затримався
так, що я страшенно пошкодувала, що не закутана в мішок
із голови до ніг. Урешті він відірвав погляд і кивнув Беж
із Віктером. Відтак його увага знову зосередилася на мені.
— Чув, певна жриця дуже тобою незадоволена.
Напруження повернулося й угородило свої жорсткі
кігті мені в шию, щойно я витріщилася на нього.
325
Дженніфер Л. Арментраутп
Лорд підійшов поближче — надто близько, щоб це було
хоч трохи пристойно.
— Певен, що на тебе чекає ще один урок, моя люба.
Я різко вдихнула, і мене мало не зборов якийсь густий,
мускусний запах одеколону. Мій погляд пурхнув до очей
лорда: його пахощі навіяли мені спогад. Того вечора, коли
він загнав мене до ніші — того вечора, коли було вбито
Малессу, — від нього не пахло одеколоном.
Тоді від нього пахло дечим іншим — солодким і муску-
сним.
Жасмином.
Від нього пахло жасмином.
Одразу згадалася пелюстка, яку я знайшла під стіль-
цем у кімнаті, де знайшли Малессу. Жасмину в тій кімнаті
не було — хіба що його, може, замінили ліліями, — та хіба
Беж не?..
— Перепрошую, — втрутився Віктер і поклав долоню
мені на руку. — Нам треба...
— Не треба тікати. — Мазін не зводив погляду з моїх
очей. — Зараз я піду. Приємного Ритуалу.
І з цими словами він обігнув нас і пішов сходами дони-
зу, до основної частини Великої зали.
— Що це було? — стиха запитав Віктер.
— Та нічого. — Я з вихором думок у голові знову повер-
нулася до Беж. — Ти казала, що бачила Малессу в день її
загибелі. Вранці, правильно?
Беж міцно стулила іуби.
— Так. Було таке.
— У неї був у руках букет? Пам’ятаєш, які там були
квіти?
Вона кліпнула.
— Не... не знаю. Знаю, що вони були білі.
Пелюстка в кімнаті була біла й однозначно жасминова.
У мене обірвався шлунок.
Вона зазирнула мені в очі.
326
Із крові й попелу
— А чому ти питаєш?
— Гарне запитання, — докинув Віктер.
— Не знаю...
Я поглянула на безліч людей, не в змозі відшукати лор-
да. Згадала, як він стояв у тих дверях, пильно дивився й не
рухався. Він був поруч, коли Райлан провів мене до моїх
покоїв. І вийшов з однієї з кімнат. Котрої, я точно не зна-
ла, та що це все взагалі означало?
Він міг бути з Малессою перед п загибеллю, а може, то
був збіг, але вбив п атлантієць. Це було очевидно. Жодна
інша істота не могла зал
ШПП
ти таку рану, не розбризкав-
ши крові повсюди.
— Маківко. — Віктер легенько торкнувся мого перед-
пліччя, коли жрець попрямував до середини помосту. —
Все гаразд?
Я кивнула. Згодом поговорю з ним про це, та тепер на-
віть не знала, що думати.
— Де герцог? — шепнула Беж. — Ритуал починається.
А його досі немає поряд. Герцогиня все ходила й хо-
дила ліворуч, де можна було вийти на поміст через чор-
ний хід-
— Сьогодні ми зібралися тут, щоб ушанувати богів, —
заговорив жрець, і юрба, що зібралася внизу, затихла. —
Щоб ушанувати Ритуал.
— Перепрошую, — долинув тихий голос позаду нас.
Я повернулась одночасно з Віктером і знову вразилася,
впізнавши жінку, яка там стояла.
То була Аґнес.
О боги...
Я округлила очі, а вона нервово позирала то на Віктера,
то на мене. Вона, як і всі, була вбрана в червоне — спідни-
цю й пофарбовану в тон блузу. Вигляд у неї був кращий,
аніж коли я бачила її востаннє, та під очима залягли гли-
бокі тіні, що підказували мені: горювання для неї вийшло
непростим.
3«7
Дженніфер Л. Арментраут
— Вибачте, що втручаюся, — промовила вона, не здій-
маючи погляду. — Побачила вас... і не змогла не підійти.
— Та нічого. — Віктер зиркнув на мене. — Не хотіла б
поговорити зі мною десь наодинці?
Вона кивнула, не підводячи погляду. Мені геть не зда-
валося, ніби вона не зрозуміла, хто я.
Ми з Віктером зустрілися поглядами.
— Зараз буду.
— Узагалі-то, я хотіла б поговорити з нею, — мовила
Аґнес, тим часом як жрець розпочав молитву. — Якщо
можна.
Її погляд ненадовго зустрівся з моїм.
— Усього на секунду.
Віктер зібрався їй відмовити, та люди починали зверта-
ти на нас уваїу й несхвально зиркали в наш бік.
— Та нічого, — швидко запевнила я. — Можна вийти.
«Хто це?» — самими губами спитала мене Беж, і я по-
старалася невимушено знизати плечима.
— Я буду тут, — сказала вона.
Віктер швидко вивів Аґнес у майже порожній коридор.
Там ще було кілька запізнілих відвідувачів, які поспішали
до Зали. Віктер провів нас до ніші поряд з однією з відкри-
тих арок, що вели до саду.
— Підійти до нас дуже нерозумно із твого боку, — май-
же негайно почав він.
— Знаю. Вибачте. Не треба було цього робити, та я... —
Аґнес позирнула на мене, і її очі злегка збільшилися. —
Я не думала, що ти тут будеш.
— Як ти здогадалася, що це я? — спитала я.
Віктер різко повернув голову в мій бік. Маска майже
не приховувала його подиву. Те, що Аґнес упізнала мене,
не побачивши мого обличчя, вартувало ризику.
— Я здогадалася лише тоді, як почула, що той Возне-
сений — тобто лорд — говорить до тебе, — відповіла вона
й повторила: — Не очікувала побачити тебе тут.
328
Із крові й попелу
— Трясця, — буркнув собі під носа Віктер.
Що ж, ще один привід ненавидіти лорда Мазіна. Хоча
ще одного приводу для цього я не потребувала.
— Про що ти хотіла з нею поговорити?
У Аґнес заворушилася горлянка: вона важко ковтнула.
— Якби я могла поговорити з нею наодинці...
— Цьому не бувати. — Де й поділася м’якість у голосі
Віктера! — Ніколи.
На спаленілому обличчі жінки на мить відбився острах.
— Не бувати, — докинула я. — Усе, що тобі потрібно
мені сказати, можна говорити у присутності Віктера.
Вона зціпила руки.
— Ти... я просто... хотіла подякувати тобі за те, що ти
зробила. — Вона роззирнулася довкола, а тоді продовжи-
ла: — За те, що ти зробила для мене й мого чоловіка.
— Не треба дякувати, — запевнила я, думаючи, чому їй
захотілося сказати це мені наодинці.
Судячи з того, як примружились очі у Віктера, він явно
думав про те саме.
— Знаю. Ви були дуже добрі. Обоє. Не думаю — ні,
знаю, що не змогла б упоратися з цим самотужки. Я про-
сто... — вона поступово замовкла і стиснула губи.
У приміщенні здійнявся радісний крик, і я позирнула
в бік входу. Там оголошували імена. Імена придворних
дам і кавалерів, яких передадуть прислузі.
— Ти просто що? — запитав Віктер.
— Просто... — Її груди здійнялись у важкому зітхан-
ні. — Я чула про те, що сталося з вами — що відбувається
тут. Та... та бідолашна дівчина. І що хтось спробував тебе
викрасти. Ходять чутки.
— Які чутки? — поцікавився Віктер.
Аґнес облизала губи.
— Люди подейкували, що по тебе приходив Темний.
Це годі було назвати новиною, та моя шкіра однаково
вкрилася сиротами.
329
Дженніфер Л. Арментраут
— Не знаю, що там було з тією бідолашною дівчи-
ною, — вела далі Аґнес. — Я просто... Не думала, що ти
сьогодні будеш тут. А побачивши тебе, відчула, що мушу
переказати тобі почуте.
— Дякую, — відповіла я, тим часом як із приміщення
долинув ще один радісний крик. — Я високо це ціную.
Аґнес ненадовго зазирнула мені в очі.
— Я просто хочу подбати про те, щоб ти була в безпеці.
— Як і я. — Віктер випростався на весь зріст.
Вона кивнула.
— Особливо в таких юрбах. Тут стільки людей, а якщо
він... він уже якось пробрався сюди, то міг би зробити це
знову. Інші теж могли б.
— Він пробирався сюди вже двічі, — виправила я. — Чи
принаймні сюди пробралися двоє його прибічників.
У неї відкрився рот, але відтак вона його стулила.
— Гадаю, ти вже здогадалася, що я її особистий коро-
лівський вартовий, — зауважив Віктер, і Аґнес кивнула. —
Охороняти її — мій єдиний обов’язок. Я високо ціную твою
готовність розповісти, що ти чула.
Вона кивнула ще раз.
— Ми вічно були б твоїми боржниками, якби ти змогла
розповісти нам усе, що знаєш, — продовжив він. — А мені
здається, що ти дечого не кажеш.
Я придивилася до Віктера.
— Не розумію, про що ти.
— Не розумієш? — тихо перепитав він.
Вона мотнула головою.
— Я забрала у вас забагато часу. Треба йти. — Аґнес по-
чала задкувати. — Перепрошую. Просто... — Вона зустрі-
лася зі мною поглядом. — Будь обережна. Прошу.
Аґнес розвернулася й поквапилася до парадного вхо-
ду в замок. Віктер подався слідом за нею, та все ж зупи-
нився.
— Трясця, — прогарчав він. — Де Гоук?
330
Із крові й попелу
— Не знаю. — Я роззирнулася довкола, і мін погляд
зачепився за одну із садових арок і темряву за нею. — Чого
вона, на твою думку, нам не казала?
— Точно не знаю. — Віктер провів рукою крізь волос-
ся. — Це лише відчуття. Може, це в мене просто параноя.
Ходімо. — Він поклав руку мені на спину. — Я певен, що
це дурниць
Я була не надто впевнена, що він справді так гадає, про-
те дозволила йому провести себе назад до Великої зали
й до Беж.
— Усе гаразд? — запитала вона.
— Так.
Принаймні я на це сподівалася. Що думати про слова
Аґнес, я й гадки не мала.
Беж поглянула на Віктера, а тоді сказала:
— Уже майже закінчили із третіми синами й доньками.
Я подивилася на поміст.
— Герцог досі не прийшов?
— Ні, — прошепотіла вона. — Дивно, еге ж?
Дуже дивно. Невже щось сталося, коли він напере-
додні пішов на зустріч зі спусковиком? Якщо так, то
вже прозвучало б якесь оголошення. Через зникнення
герцога, підозри стосовно лорда Мазіна й несподівану
присутність Аґнес я ніяк не могла зібратися з думками,
поки церемонія тривала. Бачать боги, жрець неначе роз-
мовляв якоюсь іншою мовою. А може, так і було. Я не
мала змоги слухати уважно, а шкода, бо мене завжди
цікавило...
У мене защипало карк, і мене охопило потужне усві-
домлення. Пояснити його я не могла, проте знала: як
озирнуся через плече, побачу його.
Гоука.
І я не помилилася.
Повітря, яке я вдихнула далі, неначе зникло в нікуди,
коли мій погляд ковзнув по багряних штанях і червоній
ЗЗі
Дженніфер Л. Арментраут
сорочці, що відкривала зовсім трохи шкіри нижче шиї
Гоука, а також по його точеному підборіддю й розкішних
губах. Вигин червоної маски-доміно привертав увагу
до рельєфу його вилиць. На чоло йому падало одне
пасмо темного волосся, що злегка торкалося жорст-
кої тканини.
Він був...
Гоук мав такий вигляд, у якому, на мою думку, являвся
хтось із богів, що чекали у Храмах: приголомшливий і не-
досяжний, знадливий і трохи лячний цим.
А ще я знала, що він дивиться на мене так само уважно,
як я на нього. Від його погляду — такого зосередженого,
що він скидався на ласку, — я затремтіла. Кожен дюйм
моєї шкіри, оголеної чи ні, відчув його дуже гостро. Оте
тріпотіння повернулося ще сильнішим.
— Привіт, — озвалась я та вмить пошкодувала, що
не втримала рота на замку.
У нього швидко піднявся один кутик губ, а на щоці з’я-
вилась ота ямочка.
— Маєш... премилий вигляд, — проказав Гоук, і в мене
дуже приємно обірвалися нутрощі. Він повернувся до
Беж. — Ти також.
Беж усміхнулася.
— Дякую.
Він позирнув на Віктера.
— Іти.
Віктер пирхнув, а я всміхнулася, тим часом як Беж за-
хихотіла.
— Ти сьогодні навдивовижу красивий, — мовила вона,
і я була готова заприсяггися, що у Віктера зарум’янилися
щоки. Тим часом я знову повернулася до помосту.
— Перепрошую за затримку, — сказав Гоук, ставши
позаду мене.
— Усе гаразд? — запитала я, глипаючи знизу вгору на
поміст. Якщо лорд Мазін знає про те, що сталося зі жри-
332
Із крові й попелу
цею Аналією, то вона однозначно пішла до герцога,
як і очікувалось. Я сумнівалася, що вона змовчала про
скоєне Гоуком.
— Звісно, — відказав Гоук. — Мене викликали допомог-
ти з охоронними обшуками. Я не думав, що це триватиме
так довго.
Мені захотілося спитати, чи казав йому хтось що-небудь
про те, що сталося зі жрицею. Проте, якби я заговорила на
цю тему перед Віктером, у нього виникли б запитання, а я
не хотіла, щоб він тривожився.
Поки людей, відданих Двору та Храмам, виводили
із зали, герцогиня зійшла з помосту й зупинилася, щоб
поговорити з рідними, а також деякими іншими членами
Двору. Поряд із помостом заграла музика, і через вхід-
ні двері зайшли слуги, що несли таці з шампанським.
Леді, лорди, придворні дами й кавалери розбилися на
менші компанії. До них долучилися купці та інші просто-
людини.
Віктер оглянув усе попереду, а тоді повернувся до мене.
— Мені треба поговорити з командувачем, — сказав
він. Коли я кивнула, Віктер повернувся до Гоука.
— Я про неї подбаю, — відповів Гоук, перш ніж Віктер
бодай щось сказав, і я знову відчула те дурнувате, дивне
тріпотіння в животі.
Я очікувала, що Віктер поставить ці слова під сумнів,
і здивувалася, коли він погодився з цією відповіддю. Не-
вже він починає симпатизувати Гоуку? Довіряти йому?
Чи просто хоче спіймати командувача, доки не загубив
його з поля зору?
Мабуть, останнє.
— Я щось пропустив?
Гоук перейшов по праву руку від мене і стояв десь за
фут позаду.
— Нічого* — відповіла Беж. — Якщо ти не дуже чекав на
кілька молитов і слізні прощання.
333
Дженніфер Л. Арментраут
— Не надто, — сухо зауважив він.
Тут я дещо згадала й поглянула на Беж.
— Родину Тьюлісів викликали?
Вона наморщила чоло.
— Знаєш, мені здається, що ні.
Отже, вони не прийшли? Якщо так, це вважатимуть за
зраду. До них додому прийдуть вартові, дитину однаково
відправлять служити богам, а пана й пані Тьюліс, найпов-
ніше, буде ув’язнено.
Якийсь шанс у них з’явиться, лише якщо вони поки-
нуть місто, та ніхто не приходить до міста й не виходить
із нього без відома королівської родини. Щоб бодай спро-
бувати здійснити щось таке, їм потрібні неймовірно добрі
зв’язки, а якщо вони й спробують, то куди їм іти? По всіх
навколишніх містах і селищах розішлють наказ пиль-
нувати їх.
Я знала все це, та однаково розуміла, чому вони могли
так ризикнути. Це ж їхня єдина дитина.
Я переключила увагу: герцогиня підійшла ближче,
а обабіч неї йшли кілька королівських вартових, які, по-
дібно до Віктера й Гоука, сьогодні не носили білих мантій
і звичного чорного вбрання.
— Пенеллафі, — промовила вона з відпрацьованою
усмішкою.
— Ваша милосте, — якомога покірніше пробель-
котіла я.
Вона кивнула Беж і Гоукові, на кілька секунд затримав-
ши на них погляд. Я закусила щоку, щоб не всміхнутися.
— Подобається Ритуал?
З огляду на те, що я дивилась його лише кілька хвилин,
я кивнула.
— Хіба його милість не присутній тут?
— Здається, він запізнюється, — м’яко відповіла
герцогиня, проте кутики її вуст напружилися. Вона пі-
дійшла ближче й понизила голос: — Пам’ятай, хто ти
334
Із крові й попелу
така, Пенеллафі. Тобі не можна взаємодіяти з іншими чи
спілкуватися.
— Знаю, — запевнила я її.
П темні очі ненадовго зазирнули в мої, а тоді вона пішла
своєю дорогою, схожа на оздоблену самоцвітами колібрі,
що шумно перелітає від однієї компанії до іншої. Вибух-
нув сміх, що привернув мою увагу. Я побачила Лорен
і Дафіну.
— У мене є запитання, — сказав Гоук.
Я нахилила голову.
— Так?
— Якщо тобі не можна з кимось взаємодіяти чи спіл-
куватися — до речі, це одне й те саме, — промовив він, і я
всміхнулася, — то навіщо тобі дозволили прийти?
Моя усмішка померкла.
— Насправді це слушне запитання, — відзначила Беж,
злегка зчепивши руки перед собою.
— Правду кажучи, не знаю навіщо, — визнала я.
Кілька хвилин ми всі мовчали. Я загубила герцогиню
з поля зору, а герцог, як я зрозуміла, досі не з’явився.
Зітхнувши, я позирнула на Беж.
Того вечора вона справді мала абсолютно прекрасний
вигляд. Її червоне вбрання підкреслювало насичену смаг-
лявість її шкіри. Я знала, на чому Беж так відверто зосе-
редилася, хоч і не стежила за її поглядом. Вона з виразом
обличчя, який можна було назвати лише смутним, спосте-
рігала, як розбиваються пари для якогось вальсу, якого я,
напевно, ніколи не змогла б опанувати, навіть якби мені
дозволили. Її очі ревно відстежували рухи танцюристів,
і я не сумнівалася, що вона знає кожен крок цього танцю.
Чому вона тут, а не там, із ними?
Звісно ж, я знала відповідь.
Через мене.
У моїх грудях каменем осіло почуття провини.
— Беж?
335
Дженніфер Я. Арментраут
Вона крутнулася до мене.
— Так?
— Тобі не конче треба стояти тут, поряд зі мною. Мо-
жеш піти повеселитися.
— Що? — Вона наморщила носа під маскою. — Мені
вже весело. А тобі хіба ні?
— Звісно, весело, та ти не мусиш стояти поряд зі мною.
Тобі слід бути там, — я показала на танцюристів і за них,
на людей, що збилися в купки по троє-четверо. — Нічого
страшного.
— Мене все влаштовує. — Вона начепила на обличчя
ясну усмішку, і в мене стиснулося серце. — Як на мене,
краще стояти тут, із тобою, ніж бути там без тебе.
— Ти найкраща, — сказала я й пошкодувала, що
не можу її обняти. Натомість простягнула руку й по-
тиснула їй передпліччя. — Справді, та мені не треба,
щоб ти сьогодні була мені за тінь. У мене вже й так
дві тіні.
Беж позирнула мені за плече.
— Насправді лише одна. Віктер досі з командувачем.
— А більше однієї мені й не треба. Будь ласка. — Я зно-
ву потиснула їй передпліччя. — Беж, іди. Будь ласка.
Вона вдивилася мені в очі, і я здогадалася, що Беж
вагається. Перш ніж вона встигла вирішити, що не піде,
я збрехала:
— Правду кажучи, я дуже втомилася. Вночі спала
не дуже добре, тож не збираюся стирчати тут ще довго.
— Ти впевнена?
Я кивнула.
Беж мало не затремтіла всім тілом від намагань стрима-
тися й не кинутися мені на шию, та вона таки спромоглася
на легкий кивок, коли я відпустила її руку. Беж востаннє
зміряла мене довгим поглядом, а тоді спустилася зі сходів
і пройшла туди, де стояли Дафіна й Лорен разом із трьома
придворними кавалерами.
336
Із крові й попелу
Я всміхнулася з полегшенням. Сподівалася, що вона
дозволить собі насолодитися вечором, а для цього мені, як
я знала, треба було піти. Якщо я пробуду тут ще хоч трохи,
стоячи між величезними червоними геранями, вона по-
вернеться.
Я відчула, як Гоук підійшов ближче, і перш ніж він бо-
дай заговорив, по моїй шкірі затанцювало непевне тепло.
Я повернула голову праворуч, до нього; він стояв щонай-
більше за кілька дюймів позаду мене.
— Ти проявила доброту, — зауважив він, дивлячись на
підлогу з того боку.
— Не бозна-яку. Чому вона має стояти тут і нічого
не робити, бо мені не можна нічого, крім цього?
— А тобі справді не можна нічого, крім цього?
— Ти ж тут-таки й стояв, коли її милість нагадала, що
мені не можна ні з ким взаємодіяти чи...
— Чи водити дружбу.
— Вона сказала «спілкуватися», — виправила я.
— Але ти не мусиш тут залишатися.
— Не мушу. — Я знову повернулася до зали й про-
ковтнула чергове зітхання. Мені справді треба було піти.
Думка про повернення до покоїв не надто приваблювала,
та якщо я не повернуся туди, до мене повернеться Беж. —
Я хотіла б піти назад до своєї кімнати.
— Впевнена?
Ні.
—• Звісно.
— Після вас, принцесо.
Я повернулася й примружила очі, тим часом як він від-
ступив убік.
— Припини так мене називати.
— Але ж мені подобається.
Пройшовши повз нього, я підняла поділ спідниці й сту-
пила на невелике підвищення.
— А мені — ні.
337
Дженніфер Л. Арментраутп
— Брехня.
Я, мотнувши головою, почала обходити компанії
усміхнених людей у масках. У мій бік не дивився ніхто:
більшість уже й забула, що бачила, як герцогиня зі мною
розмовляла.
За стінами Великої зали повітря було значно прохолод-
ніше завдяки вітерцеві, що віяв крізь відчинені входи до
саду. Швидко визирнувши в сад, я попрямувала вздовж
коридору.
— Ти куди? — запитав Гоук.
Зупинившись, я спантеличено повернулася до нього.
— До своїх кімнат, як і...
Я замовкла.
Гоук окинув мене оцінним поглядом бурштинових
очей, затримавшись на волоссі, яке падало мені на плечі.
Його погляд ковзнув по крихітних хвильках мережива, що
оторочували ліф моєї сукні. Викот у неї був не такий гли-
бокий, як часом у деяких придворних дам на моїй пам’яті,
і видно було лише верхні обриси моїх грудей, але... для
мене це було багато, зважаючи на те, що мої звичайні сук-
ні були закриті аж по шию.
— Сказавши, що ти маєш премилий вигляд, я поми-
лився, — заявив Гоук.
-Що?
— Маківко, вигляд у тебе просто вишуканий. Прекрас-
ний, — сказав він і злегка мотнув головою. — Я просто...
Мені треба було це тобі сказати.
Його слова викликали в мене такий різкий, потужний
сплеск почуттів, що я втратила контроль над своїм даром
і мої чуття потягнулися назовні, перш ніж я встигла їх
зупинити. Я не відчула в Гоукові болю — відчула лише
вібрацію смутку. Мій погляд майнув до його обличчя.
Я відчула... дещо інше. Два окремих почуття. Одне нагаду-
вало мені лимон — різкий смак на язиці. Друге було більш
важке і... гостре, трохи димне. Я подумала, що перше — це,
338
Із крові й попелу
можливо, спантеличення чи невпевненість. Неначе він
у чомусь сумнівається. А друге...
О боги.
Мої чуття зосередилися на ньому лише за кілька се-
кунд. Від нього мені стало жарко й... й боляче. Це було
схоже на збудження.
— У мене є ідея, — сказав він і поволі підвів напруже-
ний погляд, щоб зазирнути мені в очі.
— Справді? — Я відчула, що якось дивно засапалася,
борючись зі своїм даром і блокуючи його.
Він кивнув.
— Вона не передбачає повернення до твоєї кімнати.
Приємне передчуття й захват зросли, але...
— Я певна, що мушу повернутися до кімнати, якщо
не залишатимуся на Ритуалі.
— Ти в масці, як і я. Вбрана не як Діва. Якщо керувати-
ся твоєю ж філософією минулого вечора, ніхто не здогада-
ється, хто ми.
— Так, але...
— Якщо ти не бажаєш повернутися до кімнати. Може,
ти так занурилась у ту книжку...
— Я не занурилась у ту книжку.
У мене зарум’янилися щоки.
— Я знаю, що ти не хочеш сидіти під замком у своїх
покоях. — Коли я розтулила рота, Гоук додав: — Не треба
мені брехати.
— Я... — Я не могла збрехати. Мені ніхто не повірить. —
І куди ти пропонуєш мені піти?
— Нам піти? — Коли він показав підборіддям у бік саду,
на поверхні його маски зблиснуло світло ламп.
Моє серце одночасно стиснулось і підскочило.
— Не знаю. Це...
— Раніше це було місце для втечі, — промовив Гоук. —
Тепер воно стало місцем кошмарів. Але воно може зали-
шатися таким, лише якщо ти це допускатимеш.
339
Дженніфер Л. Арментраут
— Якщо я це допускатиму? І як мені вплинути на те, що
там загинув Райлан?
— Ніяк.
Я витріщилася на нього.
— Не розумію, до чого ти хилиш.
Він підступив ближче й опустив підборіддя.
— Ти не можеш вплинути на те, що там сталося.
Так само як не можеш вплинути на те, що перебування
у дворику колись тебе заспокоювало. Просто заміни свій
останній спогад, поганий, новим, добрим, і продовжуй це
робити, доки перший не припинить переважати новий.
Я відкрила рота, але тоді по-справжньому замислилася
над тим, що сказав Гоук. Мій погляд перейшов до пітьми
за дверима. У його словах дійсно була логіка.
— Ти говориш так, що це здається дуже простим.
— Це не просто. Це важко й незручно, зате пра-
цює. — Він простягнув оголену руку, і я опустила погляд,
витріщившись на неї так, ніби в нього на долоні лежала
небезпечна тваринка — пухнаста, мила й така, яку хочеть-
ся погладити. — І ти будеш не сама. Я буду поряд із тобою,
а не просто тебе глядітиму.
«Я буду поряд із тобою, а не просто тебе глядітиму».
Мій ошелешений погляд піднявся до його обличчя.
Слова Гоука торкнулися тієї душевної струни, якої я ста-
ралася ніколи не чіпати. О боги, я й близько не здога-
дувалася, скільки разів почувалася самотньою, відколи
Ієн поїхав, хоч і рідко перебувала на самоті. Однак ті,
хто перебував поряд найбільше, часом були поруч лише
тому, що мусили. Навіть Беж і Віктер. Від думки про це
я не забувала, як сильно небайдужа їм, а вони — мені,
та вона й не впливала на те, що вони, хоч і були зі мною,
часом цього не усвідомлювали. А ще не впливала на те,
що я знала: значною мірою я надумала це сама. Та ма-
ленька й дуже невпевнена частка мене, яка побоювалася,
що ми з Беж не товаришували б, якби вона не була моєю
340
Із крові й попелу
служницею, ніколи не зникала по-справжньому. Я бо-
ялася, що Беж була б такою, як Дафіна, Лорен та інші
придворні дами.
Звідки Гоук це знав? Чи знав він, що я таке відчуваю?
Мені захотілося про це спитати, та цього мені також не хо-
тілося торкатися чи обговорювати. Самотність часто тяг-
нула за собою важку, грубу ковдру сорому і плащ, зітканий
із ніяковості.
Але з Гоуком я не почувалася самотньою, хоч і зна-
ла його недовго. Може, річ просто в його присутності?
Перебуваючи в якомусь приміщенні, він, здавалося,
ставав центром уваги. Чи в чомусь більшому? Я не мог-
ла заперечувати, що відчуваю до нього потяг, заборо-
нений чи ні.
А ще я не хотіла повертатися до себе в кімнату й ли-
шатися сам на сам із неоднозначними думками, яких
не могла послухатися. Не хотіла провести ще одну ніч,
шкодуючи, що не живу, замість того, щоб власне жити.
Та чи розважливо це, якщо я не помиляюся стосовно
того, що відчула в Гоукові? Я могла помилитись, але що,
як я не помиляюся? Не варто й намагатися це з’ясувати.
Але я... я цього хотіла.
Неглибоко вдихнувши, я потягнулася до його руки,
проте зупинилась.
— Якби хтось побачив мене... побачив тебе...
— Побачив нас? Як ми тримаємося за руки? Боги мило-
стиві, який скандал! — Знову швидко з’явилась усмішка,
і цього разу показалася ямочка. — Тут нікого немає. — Він
швидко оглянув коридор. — Ну, хіба що ти бачиш тих,
кого не бачу я.
— Так, я бачу духів тих, хто робив кепський вибір
у житті, — сухо відказала я.
Він хихотнув.
— Сумніваюся, що у дворику нас хтось упізнає. Ми ж
обоє в масках, а світитимуть нам дорогою лише місяць
341
Дженніфер Л. Арментраут
і кілька ламп. — Гоук помахав пальцями. — До того ж мені
щось підказує, що люди, які будуть там, будуть надто за-
клопотані, щоб цим перейматися.
Моя багатюща уява змалювала те, чим можна бути за-
клопотаним занадто, щоб цим перейматися.
— Ти дуже погано впливаєш на інших, — пробурчала я,
вклавши долоню в його руку.
Гоук обхопив мої пальці своїми. Вага й тепло його до-
лоні приємно вражали.
— Принцесо, впливати можна лише на поганих.
РОЗДІЛ 24
— Як на мене, це якась зіпсована логіка, — відповіла я.
Він, захихотівши, пішов до садової арки.
— Моя логіка ніколи не псується.
— Мені здається, що таке неможливо усвідомлювати
самому, — відзначила я і злегка всміхнулася.
Ми вийшли на холодне нічне повітря, і моє серце тьох-
нуло від знайомого солодкого запаху квітів і родючого
вологого ґрунту.
Мій погляд дещо безладно поскакав із боку в бік, поки
я шукала чогось неправильного, не такого, як тоді, коли
я була там востаннє. Щось таке та й мало бути. Головна
доріжка була обсаджена олійними ліхтарями, зате на її
відгалуженнях було темно: місячне сяйво до них навіть
не дотягувалося. Легенький вітерець зашумів у кущах,
здійняв пасма мого волосся, і мої кроки сповільнилися.
Гоук стиха заговорив:
— Моїм улюбленим місцем було одне з останніх, де
я бачив свого брата.
Це мене зацікавило, і я припинила оглядати кожну
заквітчану гілку на нашому шляху в пошуках не знати
342
Із крові й попелу
чого. Так, наче сподівалася побачити зів’ялі пелюстки,
з яких крапає кров, чи чекала, коли нарешті покажеться
герцог. Із того, як Гоук раніше мучився через брата, у мене
склалося враження, що він не хоче про це говорити, тож
ця тема мене здивувала.
— У нас удома є таємні печери, про які знає дуже мало
людей, — вів він далі. Його пальці досі тісно переплітали-
ся з моїми. — Конкретно в тому тунелі треба йти доволі
далеко. Він вузький і темний. Мало хто готовий іти вздовж
нього, щоб відшукати те, що чекає в кінці.
— А ти й твій брат пішли?
— Я, мій брат і один наш друг, коли ми були малі й мали
більше сміливості, ніж здорового глузду. Проте я радий,
що ми це зробили, бо в кінці тунелів була ота величезна
печера, наповнена найблакитнішою водою, яку я коли-не-
будь бачив, бурхливою й теплою.
— Наче в гарячому джерелі?
Із затінених місць долинали стишені розмови — що-
правда, коли ми їх минали, розмови припинялися.
— І так, і ні. Вода вдома... Це справді неможливо порів-
няти.
— А де?..
Позирнувши вздовж стежки, туди, де почула тихі звуки,
я важко ковтнула і швидко відвела погляд. Ще гостріше
відчула, як моєї долоні торкається рука Гоука, грубі мозо-
лі в нього на долонях і силу його хвату. Згадала те важке
відчуття, пікантне й димне, яке вловила в ньому раніше.
— Звідки... звідки ти?
— З маленького села, про яке ти точно ніколи
не чула, — відповів він і стиснув мені долоню. — Ми ті-
кали до печери за будь-якої нагоди. Всі втрьох. Вона була
для нас неначе власним маленьким світом, а в ті часи
відбувалося багато всякого — надто серйозного й дорос-
лого, щоб ми це тоді розуміли. — Його голос став відсто-
роненим, неначе він перемістився до іншого простору
343
Дженніфер Л. Арментраутп
й часу. — Нам було потрібне таке місце для втеч, куди
можна піти й не перейматися тим, що могло бентежити
наших батьків, а також не сушити собі голову через усі ті
розмови пошепки, яких ми не зовсім розуміли. Ми знали
достатньо, щоб розуміти, що вони віщують щось погане.
То була наша тиха гавань. — Він зупинився й поглянув на
мене. — Як у тебе — цей сад.
Фонтан із Дівою в покривалі стояв усього за кілька фу-
тів від нас, і довкола нас дзюркотіли струмені води.
— Я втратив їх обох, — сказав Гоук. Його очі перебували
в тіні, та його погляд від цього не вражав менше. — Коли
ми були менші — брата, а потім, за кілька років — най-
кращого друга. Місце, що колись було наповнене щастям
і пригодами, перетворилося на кладовище спогадів.
Я й помислити не міг про те, щоб повернутися туди без
них. Там неначе оселилися привиди.
Мені не треба було розкривати чуття, щоб здогадатися,
що цей біль у ньому гниє, а двічі застосовувати до Гоука
свою силу — не найкраща ідея, тим паче тоді, коли вона
розвивається. Проте я, скориставшись тим, що наші руки
з’єднані, зосередилася на джерелі щасливих думок (аж
надто мілкому) й ненадовго дозволила йому потекти крізь
Гоука.
Відчула, як у нього злегка затремтіла рука, а тоді заго-
ворила, сподіваючись відвернути його увагу:
— Розумію. Сама весь час роззираюся, думаю, що сад
повинен мати інакший вигляд. Уважаю, ніби в ньому мала
відбутися помітна зміна, що показуватиме, яким він мені
здається тепер.
Гоук прокашлявся.
— Але він незмінний, так?
Я кивнула.
— Я дуже довго набирався сміливості, щоб повернутися
до печери. І теж так почувався. Наче вода за час моєї від-
сутності мусила замулитися, стати брудною й холодною.
344
Із крові й попелу
Та це було не так. Вона була така ж спокійна, блакитна
й тепла, як завжди.
— Ти замінив сумні спогади щасливими? — запитала я.
Коли Гоук мотнув головою, у місячному промінчику,
що впав йому на лице, з’явилася напівусмішка. Обриси
його обличчя розслабилися.
— Не мав такої можливості, та планую це зробити.
— Сподіваюся, що зробиш, — мовила я, бо знала, що
він, як королівський вартовий, ще багато років не матиме
змоги це зробити. Вітерець кинув одне пасмо волосся мені
на плечі й груди. — Співчуваю щодо брата й друга.
— Дякую. — Гоук поглянув на всіяне зорями небо і ска-
зав: — Знаю, що це — не те, що сталося тут із Райланом,
але справді розумію, як воно.
Я опустила погляд на його долоню, що досі тримала
мене за руку. Я трималася за неї неміцно, та все ж жор-
стко, розчепіривши пальці замість того, щоб їх зігнути.
Мені захотілось обхопити пальцями його пальці.
— Часом я думаю... Думаю, що це благословення — те,
що я була мала, коли ми з Ієном утратили батьків. Мої
спогади про них туманні, а тому я від них така... не знаю,
відсторонена? Хай як погано це прозвучить, мені в пев-
ному розумінні пощастило. Так витримати їхню втрату
легше, бо це майже все одно що їх ніколи не існувало.
З Ієном усе не так. У нього спогадів набагато більше, ніж
у мене.
— Це не погано, принцесо. Як на мене, так просто пра-
цюють розум і серце, — відповів Гоук. — Ти взагалі не ба-
чила брата, відколи він поїхав до столиці?
Я хитнула головою.
— Він пише коли тільки може. Зазвичай раз на місяць,
але я не бачила його від того ранку, коли він поїхав.
Стиснувши іуби, я обхопила пальцями Гоукові пальці,
і мій шлунок трішки опустився. Гоук уже не тримав мене за
руку. Ми трималися за руки. Для багатьох людей це було б
345
Дженніфер Л. Арментраут
дрібницею. Декому це навіть видалося б дурнуватим, але
для мене це було дуже серйозно, і я цим дорожила.
— Мені його бракує. — Я підвела погляд і виявила,
що Гоук дивиться на мене згори вниз. — Я певна, що тобі
бракує брата, і сподіваюся... сподіваюся, ти побачиш його
знову.
Він злегка нахилив голову, і його вуста розтулилися
так, ніби він зібрався щось сказати, та відтак зімкнулися.
Минула якась мить, і він підняв другу руку й підхопив
одне пасмо мого волосся. Я здивовано, різко вдихнула:
від того, як кісточки його пальців ковзнули по оголеній
шкірі в мене на грудях, мене пройняла хвиля дрожу.
І цей дрож не зупинився, а опустився нижче моїх грудей
і ще далі.
Зашарівшись, я відпустила його руку й відступила,
а тоді відвернулася. Мій пульс швидко стукотів. Я зі-
мкнула пальці. Чи нормально так бурхливо реагувати на
легкий дотик чужої шкіри? Я не була в цьому впевнена,
та геть не думала, що таке може бути нормальним. Ступи-
ла кілька кроків, думаючи, що сказати. Ну хоч щось.
— Я... — Я прокашлялася. — Моє улюблене місце
в саду — це нічні троянди. Там є лава, — белькотіла
я далі. — Колись я мало не щовечора виходила, щоб поба-
чити, як вони розкриваються. То були мої улюблені квіти,
та тепер мені важко дивитися на них, навіть коли вони
зрізані й у букетах.
— А хочеш піти туди тепер? — запитав Гоук, тримаю-
чись щонайбільше за фут позаду мене.
Я замислилася про це, про шовковисті чорні пелюстки
й темно-фіалковий квіт жакарандових дерев... і про кров,
що зібралася в калюжі на стежці. Те, як вона затікала
у тріщини в камені, нагадувало мені про іншу ніч.
— Не... не думаю.
— А хотіла б побачити моє улюблене місце?
Я позирнула через плече, коли Гоук став поряд зі мною.
346
Із крові й попелу
— Ти маєш улюблене місце?
— Так. — Він знову простягнув руку. — Хочеш поба-
чити?
Знаючи, що я не маю цього робити, проте не в змозі
зупинитись, я вклала руку йому в долоню. Гоук мовчки
обійшов зі мною фонтан і покрокував головною стежкою.
Лише тоді, коли він відхилився ліворуч і повітря наповни-
лося м’яким солодким ароматом лаванди, я здогадалася,
куди він мене веде.
Верба.
Із південного боку Садів королеви, на самісінькому
краю, стояла велика, кількасотрічна плакуча верба. Її
гілля звисало мало не до землі, утворюючи густу крону.
У тепліші місяці серед її листя виднілися крихітні білі кві-
точки.
— Ти шанувальник плакучих верб? — запитала я, коли
її стало видно. На стовпах поряд із вербою висіло кілька
ліхтарів. У їхніх скляних оболонках досі горіло полум’я.
Він кивнув.
— Ніколи їх не бачив, доки не потрапив сюди.
Мене не дивувало, що він не бачив їх у столиці. Люди
знали, що ці дерева, які мають неглибоке коріння, прори-
ваються крізь землю, проте мені цікаво було знати, в яко-
му це селі він жив, якщо там були сільське господарство
й печери, та не було плакучих верб.
— Колись ми з Ієном гралися всередині неї. Нас ніхто
не бачив.
— Гралися? Чи ти хочеш сказати «ховалися»? — пере-
питав він. — Бо я робив би саме це.
Я всміхнулася.
— Ну, так. Я ховалась, а Ієн, як порядний старший брат,
ішов за мною. — Я поглянула на Гоука. — Ти заходив під
неї? Там є лави, та зараз їх не видно. — Насупилася. —
Взагалі-то, там зараз може бути хто завгодно, а ми й не
здогадуємося.
347
Дженніфер Л. Арментраут
— Там нікого немає.
Я підняла брови над маскою.
— Як ти можеш бути в цьому певен?
— Я просто певен» і все. Вперед. — Гоук потягнув мене
за руку, крокуючи вперед. — Дивися собі під ноги.
Я замислилася, чи не пов’язана впевненість Гоука
з його блискучими навичками слідопита. Я з легкістю по-
долала невисоку кам’яну стіну і йшла слідом за ним, коли
ми проминули один із ліхтарів. Гоук сягнув вільною ру-
кою та прибрав кілька пишних гілок. Я зайшла під вербу,
і за кілька секунд, коли гілки попадали назад, ми пори-
нули в майже цілковиту темряву. Місячне сяйво не могло
пробратися крізь важке листя, і під вербу проникало лише
зовсім трохи світла від навколишніх ліхтарів.
Я роззирнулася довкола й побачила лиш обрис стов-
бура.
— О боги, я забула, як темно тут уночі.
— Тут неначе інший світ, — зауважив Гоук. — Наче ми
зайшли за якусь завісу й опинились у зачарованому світі.
Я всміхнулась: його слова нагадали мені про Ієна.
— Ти ще не бачив її тоді, коли тепліше. Листя розкві-
тає — ох! Або під час снігопаду, в сутінках. Сніжинки запо-
рошують листя й землю, та сюди, всередину, їх проникає
небагато. Тоді тут справді неначе інший світ.
— Можливо, ми це побачимо.
— Думаєш?
— А чому ні? — запитав Гоук, і я відчула, як його тіло
хилиться до мого. Коли він заговорив знов, я відчула його
дихання в себе на лобі. — Сніг же піде, хіба ні? Ми втечемо
якраз перед сутінками і прийдемо сюди.
Чудово усвідомлюючи, як близько він тепер стоїть до
мене, я нервово облизала губи.
— Та чи будемо ми тут? Королева може викликати мене
до столиці до того часу, — зауважила я, озвучивши те, про
що старалася не думати.
348
Із крові й попелу
— Можливо. Якщо так і станеться, нам, гадаю, дове-
деться знайти інші пригоди, — відповів Гоук. — Чи їх кра-
ще називати незгодами?
іуг я засміялася.
— Гадаю, у столиці буде важко втекти хоч кудись,
оскільки мені... оскільки мені до Вознесіння лишатиметь-
ся дуже недовго.
— Якщо ти думаєш, ніби я не здатен знайти для нас
спосіб утекти, тобі варто більше вірити в мене. Можу за-
певнити: хай у що я тебе втягну, ти в результаті не опи-
нишся на карнизі. — Мені здалося, що кінчики його
пальців у темряві погладжують мою ліву щоку, та цей дотик
був надто м’який і надто швидкий, щоб знати це напев-
не. — А зараз, у ніч Ритуалу, ми заховалися під плакучою
вербою.
— Здається, це було не так і складно.
— Лише тому, що я йшов попереду.
Я знову розсміялася.
— Звісно.
— Твій сумнів мене ранить. — Гоук, відвернувшись, по-
тягнув мене за руку. — Ти казала, що тут є лави? Стривай.
Я їх бачу.
Я витріщилася на те, що здавалося мені тьмяним силу-
етом його потилиці.
— Як ти тільки бачиш ті лави?
— А ти не бачиш?
— Гм, ні.
Я примружено вдивилась у морок.
— Тоді я, певно, маю кращий зір, аніж ти.
Я закотила очі.
— Здається, ти просто кажеш, ніби їх бачиш, а ми, ма-
буть, от-от перечепимося...
— Ось вони.
Гоук зупинився. Як не дивно, він сів так, ніби чудово
бачив лави.
349
Дженніфер Л. Арментраутп.
Я просто витріщилася на нього з роззявленим ротом.
А тоді зрозуміла: цілком імовірно, що він бачить, як я роз-
зявила рота, мов риба, що вмирає, тому стулила рота.
Може, в нього і справді кращий зір, аніж у мене.
Або в мене зір гірший, аніж я думала.
— Не хочеш сісти? — запитав він.
— Хотіла б, але, на відміну від тебе, не бачу в темря-
ві... — Я охнула: він смикнув мене за руку й потягнув униз.
Незчулась, як сіла йому на коліна — йому на коліна.
— Зручно? — спитав він — судячи з тону, з усмішкою.
Мені відібрало мову. Гоук досі тримав мене за руку, а я си-
діла в нього на колінах, і думалося мені лише про той момент
у щоденнику Вілли Колінз, де вона розповідала, як сиділа
в одного чоловіка на колінах. Одягу на них було менше...
— Не може бути, щоб тобі було зручно. — Він обняв
мене за плечі однією рукою й притулив мій бік до своїх
грудей. — Отак. Так має бути набагато краще.
Так.
І ні.
— Не хочу, щоб ти змерзла, — додав Гоук, зігріваючи
мені скроню своїм диханням. Він був набагато вищий за
мене; навіть тоді, коли я сиділа так прямо, як тепер, моя
голова не діставала йому до підборіддя. — Здається, це
важлива частина мого обов’язку як твого особистого коро-
лівського вартового.
— Те, чим ти зараз займаєшся? Захищати мене від хо-
лоду, садовлячи собі на коліна?
— Саме так.
Він тримав руку біля мого боку, притуливши її, наче
тавро.
Я витріщилася туди, де, як мені здавалося, могло бути
його горло.
— Це неймовірно непристойно.
— Непристойніше, ніж для тебе читати похабний що-
денник?
350
Із крові й попелу
— Гак, — наполягла я, і моє лице спаленіло.
— Ні. — Я завібрувала від його глибокого сміху. — Я на-
віть збрехати не можу. Це непристойно.
— Тоді чому?
— Чому? — Його підборіддя злегка торкнулося моєї
маківки. — Тому що я так захотів.
Я кліпнула — раз, а тоді ще раз.
— А якщо я цього не хотіла?
Від чергового смішка мене пройняв різкий дрож.
— Принцесо, я впевнений: якби ти не хотіла, щоб
я щось зробив, то я розпластався б на спині з кинджалом
біля горла, не встигнувши навіть дихнути. Навіть якщо ти
не бачиш на дюйм поперед себе.
Що ж...
— Кинджал при тобі, так?
Я зітхнула.
— Так.
— Я так і знав. — Він відпустив мою долоню, і я безвіль-
но опустила руку на коліно. — Нас ніхто не бачить. Ніхто
навіть не знає, що ми тут. Судячи з того, що всім відомо,
ти у себе в кімнаті.
— Це все одно необачно з безлічі причин. Якщо хтось
сюди зайде...
— Я почув би таку людину заздалегідь, — відповів Гоук
і, перш ніж я встигла зауважити, що його слух не може
бути таким унікальним, як зір, додав: — А якби хтось і за-
йшов, то гадки не мав би, хто ми.
Я відхилила голову назад, відсторонюючи верхню ча-
стину свого тулуба від його.
— І заради цього ти привів мене сюди?
— Чого — «цього», принцесо?
— Заради... непристойності.
— І нащо мені так чинити? — запитав Гоук. Його
голос понизився, а одна долоня торкнулася мого перед-
пліччя.
351
Дженніфер Л. Арментраут
— Нащо? Гадаю, це цілком очевидно, Гоуку. Я сиджу
в тебе на колінах. Сумніваюся, що для тебе це нормальний
спосіб вести безневинні розмови.
— Принцесо, мої дії дуже рідко бувають безневинними.
— Який шок, — пробурчала я.
— Отже, ти натякаєш, що я привів тебе сюди, а не до
усамітненої кімнати з ліжком, — він провів кінчиками
пальців по моїй правій руці, — щоб удатися до певної не-
пристойної поведінки?
— Саме це я й маю на увазі, хоча моя кімната підійшла б
краще.
Моє серце важко забилося, щойно мій зад опустився
йому на коліна. Тепер же воно неначе норовило вирватися
в мене з грудей і вибухнути.
— А якби я сказав, що це не так?
— Я... — Коли його пальці ковзнули до мого стегна,
у мене затріпотіло щось у животі. — Я тобі не повірила б.
— Тоді що було б, якби я сказав, що це почалося
не так? — Його великий палець ковзнув по моєму стегну. —
Був місяць, і була ти, з розпущеним волоссям, у цій сукні,
а потім мені спало на думку, що це місце буде ідеальним
для шалено непристойної поведінки.
— Тоді я... я сказала б, що це більш імовірно.
Його рука пурхнула по тонкій прозорій матерії сукні.
— Так отож.
— Принаймні ти говориш чесно.
Я закусила губу: тріпотіння посилилося. Це було
небезпечно. Здавалось, я спокушаю долю й богів, неза-
лежно від того, знайде нас хтось чи ні. Кілька поцілун-
ків крадькома — ну, гаразд, трішки більше, ніж кілька
поцілунків крадькома — це, мабуть, ще можна простити.
Але це?
Та навіть оті поцілунки крадькома не були простими-
ми, принаймні якщо вірити герцогові з герцогинею й ко-
ролеві. Утім, якщо боги мусили втрутитися, то хіба вони
352
Із крові й попелу
не зробили б цього раніше? Мені згадалось, як Беж одного
разу сказала, що не знає напевне, чи є правила, які мені
нав’язують, наказом богів.
А якщо я правильно витлумачила слова герцогині про
першу Діву, вона робила багато чого забороненого.
І її не визнали негідною.
— Послухай. Я запропоную тобі домовленість.
— Домовленість?
— Якщо я зроблю щось таке, що тобі не сподобаєть-
ся... — Гоукова рука ковзнула по моєму стегну так, що мені
заперло дух. Його долоня зімкнулася на кинджалі під сук-
нею. — Даю тобі дозвіл мене штрикнути.
— Це було б занадто.
— Я сподівався, що ти залишиш мені якусь жалюгідну
поверхневу рану, та й усе, — додав він. — Але це варто
було б перевірити.
Я всміхнулася.
— Ти дуже погано впливаєш на інших.
— Здається, ми вже встановили, що впливати можна
лише на поганих.
- А я, здається, вже казала тобі, що в тебе якась зіпсо-
вана логіка, — повторила я й заплющила очі, поки його
пальці ковзали по обрису клинка в піхвах.
По моїй спині знову пробіг гарячий, напружений дрож,
і мені раптом закортіло стиснути ноги докупи. Чомусь
я від цього втрималась.
Я опиралась йому, хоч і знала, що напередодні була
готова дозволити йому поцілунок.
— Я Діва, Гоуку, — нагадала я — чи то йому, чи собі,
точно не знала.
— А мені байдуже.
Я вражено розплющила очі.
— Не віриться, що ти зараз таке бовкнув.
— Але бовкнув. І бовкну ще раз. Мені байдуже, ким
тебе вважають. — Гоукова рука з’їхала з моєї спини. За
353
Дженніфер Л. Арментраут
мить я відчула, як його долоня з безпомилковою точністю
притулилася до моєї щоки. — Мені не байдуже, хто ти.
Ох.
О боги.
Мої груди так швидко й сильно переповнились емоці-
ями, що я лише дивом не злетіла з Гоукових колін у віття
верби. Його слова...
Певно, ніхто на світі не міг сказати нічого солодшого
і кращого.
— Чому? — запитала я, мало не шкодуючи, що він це
сказав. — Нащо ти таке кажеш?
— Ти питаєш мене серйозно?
— Так. Це безглуздо.
— Ти взагалі безглузда.
Я вдарила його у плече, а може, у груди. В якусь дуже
тверду частину тіла.
Гоук глухо охнув.
— Йой.
Я й близько не вдарила його достатньо сильно.
— Нічого з тобою не сталося.
— У мене синець.
— Ти просто смішний, — відказала я. — І це ти безглу-
здий.
— Я зараз сиджу тут і говорю чесно. А ти мене б’єш. Як
я можу поводитися безглуздо?
— Це все взагалі безглуздо. — Мене швидко пройняла
досада, і я спробувала підвестись, але мене спинила рука,
що лежала на моєму стегні. А може, я дозволила їй себе зу-
пинити. Точно не знала. І це дратувало ще більше. — Гоу-
ку, ти міг би зараз проводити час із ким завгодно — із ким
завгодно, з ким тобі не довелося б ховатися під вербою.
— Та все ж я тут, із тобою. І ще, поки тобі не спало на
думку, що річ у моєму обов’язку перед тобою: це не так.
Я міг би просто провести тебе назад до кімнати й залиши-
тися за порогом, у коридорі.
354
Із крові й попелу
— Я про це й кажу. Це безглуздо. Ти можеш добровіль-
но втягнути купу людей у... байдуже, що це таке. Це було б
легко, — відповіла я. Згадалася гарненька Брітта. Я була
певна, що він її завоював. — Я не можу тобі дістатися. Я...
Я недіставна.
— Я певен, що такого слова взагалі немає.
— Суть не в цьому. Мені таке не дозволяється. Ніщо
із цього. Я не мала робити те, що робила в «Червоній пер-
лині», — вела я далі. — Байдуже, чи хочу я...
— А ти хочеш, — зашепотів він мені у щоку. — І хочеш
ти мене.
Мені на мить заперло дух.
— Це не має значення.
— Твої бажання завжди повинні мати значення.
У мене вирвався короткий, різкий смішок.
— Вони не завжди мають значення, і суть також
не в цьому. Ти міг би...
— Принцесо, я почув тебе з першого разу. Ти маєш
рацію. Я міг би знайти людей, із якими було б простіше. —
Його пальці ковзнули по краю моєї маски від правого вуха
вздовж щоки. Я гадки не мала, як він його роздивився. —
Придворних дам чи кавалерів, не обтяжених правилами
чи обмеженнями, — не Дів, яких я присягнувся захищати.
Я міг би коротати час у безліч способів і не мусити при
цьому детально пояснювати, чому бажаю бути там, де я є,
з тією людиною, яку обираю.
У мене почали опускатися кутики рота.
— Річ у тім, — продовжував він, — що мене не інтригує
ніхто з них. А ти інтригуєш.
«Ти мене інтригуєш».
— У тебе справді все так просто? — запитала я, бажаю-
чи й водночас не бажаючи йому повірити.
Він несподівано притулився чолом до мого чола.
— Ніщо й ніколи не буває простим. А якщо щось про-
сте, то навряд чи того варте.
355
Дженніфер Л. Арментраутп.
— Тоді чому?
— Мені починає здаватися, що це — твоє улюблене за-
питання.
— Можливо. — У мене сіпнулися губи. — Просто... боги,
є безліч причин, чому я не розумію, як тебе можна було
так заінтригувати. Ти мене бачив. — Моє лице спалахнуло,
і я щиро понадіялася, що Гоук цього не бачить. Мені було
соромно це казати, та це було правдою. — Ти бачив, яка
я із себе...
— Бачив, і ти, здається, вже знаєш, що я думаю. Я ска-
зав це При тобі, при герцогові, і сказав тобі за дверима
Великої зали...
— Я знаю, що ти казав, і згадую про свою зовнішність
не для того, щоб ти обсипав мене компліментами. Про-
сто... — Боги, якби ж то я промовчала! Я захитала голо-
вою. — Не зважай. Забудь, що я це казала.
— Не можу. Не забуду.
— Чудово, — буркнула я.
— Ти просто звикла до таких засранців, як герцог, —
відповів він, і в нього вирвалося щось схоже на стише-
не гарчання. — Може, він і Вознесений, але він нічого
не вартий.
У мене впало серце.
— Гоуку, не варто таке казати. Ти...
— Я не боюся казати правду. Може, він і могут-
ній, але він просто слабак, який доводить свою силу,
намагаючись принижувати сильніших за себе. Така
людина, як ти, з такою силою? На цьому тлі він почу-
вається нікчемою — втім, нікчема він і є. А твої шрами?
Вони — це свідчення твоєї витривалості. Вони підтвер-
джують, що ти пережила. Вони — це доказ того, чому ти
тут, хоча це не світило б безлічі людей, удвічі старших
за тебе. Вони не потворні. Аж ніяк. Вони прекрасні,
Маківко.
«Маківко».
356
Із крові й попелу
— Ти вже втретє так мене назвав, — зауважила я.
— Учетверте, — виправив він, і я кліпнула. — Ми ж
друзі, так? Тебе так називають лише друзі й брат, і, хоча
ти Діва, а я королівський вартовий, загалом я волію споді-
ватися, що ми з тобою друзі.
— Ми друзі.
І це було так.
Його рука притулилася до моєї щоки, і він здригнувся
від зітхання.
— І зараз... Зараз я поводжуся не як добрий друг чи
охоронець. Я не... — Рука Гоука ковзнула, і його пальці на
кілька секунд зігнулись у мене на карку, а тоді він хутко
прибрав долоню. — Мені справді варто відвести тебе назад
до кімнати. Вже доволі пізно.
Я нерівно зітхнула.
— Так.
Він зібрався відвести мене назад — до тієї кімнати,
де я була Дівою, Обраною. Туди, де я була не Маківкою,
а тінню людини, якій не можна здобувати досвід, мати
потреби, жити чи хотіти. Я перестану бути тією, кого він
бачить.
— Гоуку, — шепнула я. Моє серце оглушливо гупало. —
Поцілуй мене. Будь ласка.
РОЗДІЛ 25
Гоук так завмер поряд зі мною, що я не могла зрозуміти,
чи вдихнув він хоч раз. Моє прохання шокувало його —
і шокувало мене.
Підозрюю, що я сама могла затамувати подих.
— О боги, — видихнув він, і одна рука повернулася до
моєї щоки. — Принцесо, тобі не треба просити мене двічі,
і в жодному разі не треба випрошувати.
357
Дженніфер Л. Арментраут
Перш ніж я встигла якось відповісти, його губи злегка
торкнулися моїх. Від цього легкого дотику я охнула. Тоді
я була готова заприсягтися, що відчула, як його губи,
притулившись до моїх, вигнулися в усмішці. Я шкодува-
ла, що цього не бачу, бо він, схоже, всміхнувся на весь
рот — так, що піднялись обидва кутики вуст і на обох
щоках з’явились ямочки. Але відтак Гоук ковзнув вуста-
ми по моїх вустах, напрочуд повільно, неначе складаючи
мапу вигину моїх губ. Я геть застигла, тим часом як моє
серце неначе перетворилося на спійманого метелика,
а Гоук повторював шлях, яким щойно пройшов. Усе моє
тіло пройняв ледь відчутний дрож. Я затремтіла, а мої
руки вчепилися в його сорочку на грудях, поза сумнівом,
зім’явши витончену матерію.
Цей дотик важко було назвати поцілунком, але, боги
милостиві, його ніжність, його солодкість мене зворуши-
ла, вразила до глибини душі.
Відтак Гоук нахилив голову й посилив тиск, поглиблю-
ючи цілунок. Раптом усе змінилося. Від цього поцілунку —
від його емоційності — мені заперло дух. У результаті ми
обоє важко дихали, коли розійшлися, наші груди швидко
здіймалися й опадали. Я не бачила Гоукових очей через
темряву, проте відчувала його пронизливий погляд.
У ті секунди я не думала, хто я така. Не думала про те,
що заборонено, а що правильно. І взагалі, правду кажучи,
не думала й не знала, хто зробив крок першим. Гоук? Я?
Ми обоє одночасно? Наші губи знову зіткнулись, і цього
разу вагань не було. Було лише бажання, неймовірно
сильне, і ще сотня інших почуттів — могутніх, забороне-
них, — що проймали мене. Його губи обпалили мої губи,
зігріли мені кров і підпалили мої чуття. Руки Гоука пе-
рейшли мені на плечі й ковзнули по передпліччях. Гоук
здригнувся, і з глибини його горла вирвався звук, щось
схоже на напівгарчання, напівстогін. Від нього мене охо-
пив легкий дрож задоволення й панічного жаху, а тим
358
Із крові й попелу
часом Гоук розімкнув мені вуста. Жага нашого поцілунку
мала б мене злякати — і, можливо, таки трохи злякала, бо
він одночасно здавався надмірним і відверто недостатнім.
Коли його руки ковзнули по моїх боках, я застогнала. Моє
тіло неначе іскрило, спалахувало...
Він схопив мене за талію, підняв і посадовив знову —
так, що мої коліна опинилися по боках від його стегон і я
притиснулася до нього. Його штани й моя сукня, по суті,
нічому не заважали. Я відчувала його і здригнулася, коли
мене пройняла гостра пульсація болю. Він відповів мені
стогоном — черговим глибоким, різким звуком, — і так
я остаточно позбулася вагань. Я поклала руки йому на
груди й зачудувалася тому, як смикнулось його тіло, коли
я ковзнула ними вгору, по його плечах, а тоді обвила ними
його шию. Тоді я зробила те, що хотіла б зробити в «Чер-
воній перлині». Встромила пальці йому у волосся. Його
пасма були такі м’які, як я й сподівалася. Більше в Гоукові
не було нічого такого. Він увесь був твердий і гарячий, і я
це відчувала.
Гоукові руки ковзнули довкола мене й так сильно
притиснули мене до нього, що між нами практично не за-
лишилося простору. Він знову цілував мене, цілував без
упину, і я знала, що це більше ніж поцілунок. Це було щось
значніше, більше, ніж вираження його й моїх почуттів.
Його слова зворушили мене до глибини душі, і це було
захопливо. Я почувалася живою, неначе нарешті почала
прокидатись.
І я хотіла, щоб це ніколи не закінчувалося.
Тому що мене проймав цілий вихор відчуттів. Я під-
свідомо розуміла, що втратила контроль над своїм даром.
Мій захист геть не працював, і я ніяк не могла зрозуміти,
кому належать мої відчуття — Гоукові, мені чи нам обом.
Мною заволодів інстинкт, який керував моїм тілом —
стегна почали штовхатись і сунутись, — і Гоук знову здриг-
нувся, а тоді спіймав губами мою нижню губу. Вчепився
359
Дженніфер Л. Арментраут
обома руками у спідницю моєї сукні й задер її так, що його
долоні торкнулися моїх литок. Мене блискавично про-
йняв дрож.
— Пам’ятай, — мовив він, не відриваючись від моїх
губ, тим часом як його долоні підлетіли до вигину
моїх колін. — Якщо тобі щось не сподобається, скажи —
і я зупинюся.
Я кивнула, шукаючи в пітьмі його вуста. Знайшовши
Гоука, я замислилась, як витримала так довго без нових
поцілунків.
Замислилась, як можна жити далі, не цілуючи його
частіше.
Ця думка погрожувала притлумити жар, але його руки
вже заворушилися знову — легенько ковзнули по шкірі
так, що до всіх частин мого тіла полинув потік зігрітої кро-
ві. Я посунулася вперед так, що наші стегна зіткнулися.
Ворухнулася. Ми ворухнулися. І я, здається, прошепотіла
його ім’я, а тоді поцілувала його знову, просунувши язика
між його губами, до зубів...
Гоук різко відвів голову назад і важко задихав, приту-
лившись чолом до мого чола.
— Маківко, — вимовив він так, що моє ім’я здалося схо-
жим одночасно на молитву й на прокляття.
-Так?
Мої пальці то змикалися на шовковистій м’якості його
волосся, то розмикалися.
— Якщо ти досі рахуєш, то я вже вп’яте вимовив твоє
ім’я.
Я всміхнулася.
— Я рахую.
— Добре. — Він прибрав руки з-під моєї сукні, і одна
з них піднялася до моєї щоки. Гоук провів пальцями
вздовж краю моєї маски, вкотре здивувавши мене своїм
зором. — Здається, кілька секунд тому я висловився не-
правдиво.
Збо
Із крові й попелу
— Щодо чого?
Я відпустила його волосся й поклала руки йому на
плечі.
— Щодо зупинки, — тихо визнав він і провів пальцями
по моїй щоці й підборіддю. — Я зупинився б, але не думаю,
що ти мене зупинила б.
— Не зовсім розумію, про що ти.
Я дозволила собі заплющити очі. Хоча мене збивали
з пантелику його слова й те, що ми не цілувалися, мені
подобалася наша неймовірна близькість, подобалось, як
його голова тулиться до моєї.
Він провів кінчиками пальців по моїй шиї.
— Хочеш, висловлюся відверто?
— Я завжди хочу, щоб ти був чесний.
Мої чуття залишалися відкритими. Я знала це, бо від-
чула, як до мене завдяки зв’язку між нами прийшло чуже
відчуття, та воно існувало надто мало, щоб я зрозуміла, що
то було.
А тоді Гоук поцілував мене у скроню, і мені згадалося те
дивне відчуття, ніби моє горло вкрилося попелом.
— Ще кілька секунд — і я повалив би тебе на землю
і став би дуже-дуже поганим вартовим.
У мене в горлі застигло повітря, а моє тіло пройняла
хвиля тепла. Я мало що знала, проте знала достатньо, щоб
зрозуміти, що він має на увазі.
— Справді?
— Справді, — серйозно відповів Гоук.
Мені мало б стати легше на душі, бо він зупинився,
і таки стало. Та водночас не стало. Я відчула щось незрозу-
міле й суперечливе. Проте одне знала напевне.
— Не думаю, що я тебе зупинила б, — шепнула я. Я до-
зволила б йому повалити себе на землю й раділа б його
діям, начхавши на наслідки.
Гоук здригнувся всім тілом і застогнав.
— Ти мені не допомагаєш.
361
Дженніфер Л. Арментраут
— Я погана Діва.
— Ні. — Він поцілував мене у другу скроню. — Ти ціл-
ком нормальна дівчина. Погано саме те, чого від тебе очі-
кують. — Трохи помовчав. — І так, також ти дуже погана
Діва.
Замість образитися (бо я ніяк не могла це заперечува-
ти, навіть не беручи до уваги цього вечора) я засміялася.
Винагородою мені стало повернення Гоукових обіймів.
Гоук знову притиснув мене до свого тулуба й пересунув
руку мені на карк. Я притулилася щокою до його плеча,
коли його хват ненадовго посилився, а тоді його пальці
заворушилися, розминаючи м’язи в моїй шиї. Я не знала,
як довго ми так сиділи, тихі, заховані під вербою, проте
знала, що за цей час моя кров давно встигла охолонути,
а серце — сповільнитися. Тоді я не ворушилась, і Гоук
теж. Мені подумалось: а може... може, такі-от обій-
ми, такі тісні й такі міцні, нічим не гірші за поцілунки
й дотики.
Можливо, навіть кращі, але по-своєму.
Однак година була доволі пізня, і Гоук повівся відпо-
відально (а втім, не дивно, що це зробив саме він). Він
поцілував мене в тім’я, від чого моє серце стиснулося —
солодко мало не до болю.
— Принцесо, мені треба провести тебе назад.
— Знаю.
Та все ж я його не відпускала.
Він хихотнув, а я всміхнулась йому в плече.
— Однак тобі треба мене відпустити.
— Знаю. — Я зітхнула, та все ж залишилася на місці,
бо знала: вийшовши з-під гілля верби, ми негайно знов
опинимось у реальному світі й покинемо свою тиху гавань,
де я Маківка, а те, хто я така, має значення. — І не хочу.
Він так довго мовчав, що я почала боятися, ніби ска-
зала щось не те, але відтак він знов обняв мене міцніше.
Заговорив Гоук напрочуд хрипким голосом.
362
Із крові й попелу
— Я теж не хочу.
Я мало не спитала, чому ми мусимо це зробити, та змог-
ла стриматися. Відтак Гоук підвівся, заразом піднявши
мене, і я нехотячи опустила ноги. Ми постояли на місці
ще якусь мить, аж надто коротку. Він обіймав мене однією
рукою, я тримала руки над головою, а наші тіла досі тор-
кались одне одного.
Тоді я глибоко вдихнула, розплющила очі й відступила
на крок. Гоука я не бачила, проте не здивувалася, коли
його долоня знайшла мою й він повів мене до вербового
гілля.
Гоук зупинився.
— Готова?
Я була геть не готова, проте відповіла ствердно, і ми
вийшли з-під верби. Серце у мене в грудях було готове
розірватись. Я вперто цього не бажала. Принаймні просто
зараз. На те, щоб усі мої відчуття перетворилося на спога-
ди, в мене ще була ціла ніч.
На це в мене було багато ночей попереду.
Ми повернулися до стежки, освітленої газовими ліхта-
рями. У саду було тихо, якщо не брати до уваги звуків вітру
й наших кроків. Я дивилася на затінені стежки й думала,
куди поділися стишені розмови й негучні стогони. Ми за-
вернули за ріг, наближаючись до фонтана...
І зіткнулися лицем до лиця з Віктером. Без маски.
Я незграбно відступила на крок, а моє серце здригну-
лося. Гоук повернувся так, ніби захотів мене впіймати,
та я відновила рівновагу.
— О боги, — прошепотіла я, дивлячись на Віктера. — Ти
мене мало до інфаркту не довів.
Він одну довгу мить дивився на мене, а тоді повер-
нувся до Гоука. Коли він опустив погляд на руку Гоука,
що досі тримала мою долоню, у нього стиснувся м’яз
у щелепі.
Ой, блін.
ЗбЗ
Дженніфер Л. Арментраутп
Віктер поволі підвів погляд, поки я намагалася звіль-
нити руку. Гоук тримався якусь мить, а тоді відпустив.
Я зціпила руки, вирячивши очі під маскою.
— Час вертатися до себе в кімнату, Діво, — неголосно
відрізав Віктер.
Від його тону я скривилася.
— Я саме проводжав Пенеллафі до кімнати, — відповів
Гоук.
Віктер рвучко повернув голову в його бік.
— Я чудово знаю, що ти зараз робив.
У мене відвисла щелепа.
— Сумнівно, — пробурмотів Гоук.
Дарма він таке сказав.
— Думаєш, я не знаю? — Віктер упритул підійшов до
Гоука, і, хоча Гоук був на дюйм-два вищий, вони поди-
вились один одному просто в очі. — Щоб здогадатися,
достатньо один раз на вас поглянути.
Один раз на нас поглянути? Я, закліпавши, піднесла
пальці до губ, які досі вібрували і, схоже, розпухли. Мій
погляд перелетів до вуст Гоука. Його губи явно роз-
пухли.
Гоук не став відступати чи відводити погляд від очей
Віктера, а я геть не розуміла, що він може сказати.
— Віктере, нічого не сталося.
Ну...
— Нічого? — загарчав Віктер. — Хлопче, може, я й на-
родився вночі, та ця ніч була аж ніяк не вчора.
Я кліпнула.
— Дякую, що звернув увагу на очевидне, — відказав
Гоук. — Але ти явно забагато на себе береш.
— Я?! — Віктер розсміявся — щоправда, невесело. — Ти
розумієш, що вона таке? — тихим, ледь чутним голосом
запитав він. — Ти хоч розумієш, до чого міг би довести,
якби на вас натрапив не я?
Я вийшла вперед.
364
Із крові й попелу
— Вікторе...
— Я чудово знаю, хто вона, — різко відказав Гоук. —
А не що вона таке. Може, ти й забув, що вона не просто
якась нежива річ, призначена лише для служби королів-
ству, та я не забув.
— Гоуку! — накинулась я на нього.
— О, так, чути це від тебе безцінно. Ким ти її бачиш,
Гоуку? — Віктер підійшов ще ближче. Раптом вони опи-
нилися так близько один до одного, як ми з Гоуком під
вербою. — Своїм черговим завоюванням?
Я охнула й розвернулася назад.
— Віктере.
— Це тому що її завоювати найважче? — продовжив
Віктер, і в мене розтулилися губи.
Гоук трохи нахилив голову.
— Я розумію, що ти прагнеш її захистити. Розу-
мію. Та скажу тобі ще раз — і все: ти забагато на себе
береш.
— Ая пообіцяю тобі таке... Якщо ти проведеш із нею ще
хоч мить, то лише через мій труп.
Тут Гоук усміхнувся, піднявши один кутик вуст. Ямоч-
ки не було. У місячному сяйві його риси неначе загостри-
лися, під очима й на вилицях з’явилися тіні.
— Вона має тебе за батька, — проказав він таким тихим
голосом, що в мене по спині пробіг холодок. — їй було б
дуже боляче, якби з тобою сталося щось прикре.
— Це погроза? — підняв брови Віктер.
— Я просто доводжу до твого відома, що це — єдина
причина, з якої я не справджую твоєї обіцянки просто за-
раз, — попередив він. — Але тобі необхідно відступитись.
Інакше комусь буде непереливки, і цим кимось буду не я.
Тоді Маківка засмутиться, — Гоук повернувся до мене, —
між іншим, я сказав це вже вшосте, — додав він. Я змогла
хіба що витріщитися на нього. — Я не хочу бачити її засму-
ченою, тому. Відійди. Нахрін.
365
Дженніфер Л. Арментраут
— Припиніть, обидва, — прошепотіла я і схопила Ві-
ктера за передпліччя, та він не піддався. — Серйозно. Це
скандал на порожньому місці. Будь ласка.
Вони не зводили погляду один з одного. Можна було
подумати, ніби мене поряд нема. Урешті Віктер відступив.
Я не знала, що сталося: чи то він побачив щось на обличчі
Гоука, чи то я смикнула його за руку, — та він відступив ще
на крок. У місячному сяйві його шкіра здавалася незвично
блідою.
— Я охоронятиму її до кінця вечора, — заявив Віктер. —
Ти вільний.
Гоук самовдоволено всміхнувся, і я зиркнула на нього,
та він цього, схоже, й не помітив. Поки він мовчав, Віктер
узяв мене попід руку й розвернувся. Я пішла з ним, але,
ступивши всього кілька кроків, озирнулася через плече.
Місце, на якому стояв Гоук, спорожніло.
Я швидко роззирнулася довкола й не побачила його.
Куди ж він?..
— Навіть не знаю, що тобі зараз сказати, — заявив Ві-
ктер. — О боги... Після розмови з командувачем я не зміг
відшукати тебе, зате натрапив на Беж. Вона сказала, що ти
повернулася до себе в кімнату. Я пішов поглянути, як ти,
а коли тебе там не знайшлося, вирішив, що ти можеш бути
тут. Але не очікував побачити це.
Він, схоже, чудово знав, що хоче сказати.
— Трясця, Маківко, ти надто розумна для цього. Ти
знаєш, що зараз під загрозою, і я, бля, не про королівство
зараз кажу.
Його лайка привернула мою увагу. Я підвела погляд,
тим часом як він побрів далі, тягнучи мене за собою.
— Якби хтось побачив тебе з ним, пропустити кілька
днів тренувань — це найменше, чого я боявся б, — повів
він далі, і в мене всередині все обірвалось. — І Гоук також
мав би бути мудрішим. Трясця, йому взагалі не варто було
розпускати руки...
366
Із крові й попелу
— Віктере, нічого не сталося.
— Брехня, Маківко. Ти була вся зацілована. Сподіваю-
ся, більше нічого не сталося.
— О боги! — вигукнула я, і моє лице спалахнуло.
— Не бреши мені.
— Ми поверталися до моєї кімнати...
Віктер зупинився й поглянув на мене, вирячивши очі
й піднявши брови.
— Це не те, що ти думаєш, — наполегливо заговорила
я, і це було правдою. — Благаю. Просто дай мені пояснити,
що сталося, — промовила я, відчайдушно намагаючись
збагнути, як це виправити.
— Здається, я не хочу цього знати.
Я не стала на це зважати.
— Коли ти пішов поговорити з командувачем, мені
стало соромно, бо Беж мене не полишала. Я знала: допоки
я залишатимуся на Ритуалі, їй здаватиметься, ніби вона
мусить залишатися зі мною. Тож я сказала їй, що поверну-
ся до себе в кімнату, щоб вона повеселилася.
— Це не пояснює, як ти опинилася тут, із ним.
— Я саме до цього підходила, — пояснила я, намагаю-
чись зберігати терпіння. — Гоук знав, що я не хочу повер-
татися до себе в кімнату, і знав, як сильно я любила сади.
Тому він вивів мене, щоб я... щоб я переступила через те,
що сталося тут із Райланом. Тому ми й були тут.
— Здається, ти багато чого опускаєш.
Тепер я зрозуміла, що не можу брехати далі — при-
наймні не можу брехати про все.
— Ми гуляли, і Гоук показав мені одне місце в саду, яке
йому подобається. Я... Я попросила його мене поцілувати.
Віктер відвів погляд, зціпивши зуби.
— І ми поцілувались. Ясно? Це сталося, та більше ні-
чого не було. Він зупинився, перш ніж усе зайшло далі, —
пояснила я — і висловилася правдиво. — Знаю, не варто
було його просити...
367
Дженніфер Л. Арментраут
— Він не мав так охоче тобі потурати.
— Річ не в цьому.
— Річ саме в цьому, Маківко.
— Ні. — Я вирвала руку і стиснула кулаки, щоб не взята
чогось і не пожбурити. — Річ не в ньому, хай йому грець!
На обличчі Віктера промайнув шок.
Я постаралася стишити голос.
— Річ у всій цій дурні. Річ у тому, що мені нічого
не можна робити. Що я не можу присвятити один вечір
чомусь нормальному, цікавому і приємному. Що я нічого
не можу пізнати на власному досвіді без нагадувань про те,
хто я така. Що я не маю жодного з привілеїв, які маєш ти,
має Беж і мають усі інші. — Мені запекло в горлі й урвався
голос. — Я не маю нічого.
Його обличчя пом’якшало.
— Маківко...
— Ні. — Я відступила на крок, і риси його обличчя роз-
пливлися.—Ти не розумієш. Я не можу святкувати свої дні
народження, тому що це не благочестиво. Мені не можна
ходити на пікніки до Гаю чи вечеряти з іншими, тому що
я Діва. Не можна захищати себе, бо це було б негарно.
Я навіть верхи їздити не вмію. Мені заборонені майже всі
книжки. Я не можу з кимось спілкуватися чи знаходити
друзів, бо моє єдине призначення — прислужитися коро-
лівству, відійшовши до богів, а як це, ніхто навіть не пояс-
нює. Що це насправді означає?
Важко дихаючи, я спробувала опанувати свої емо-
ції, та не змогла. У мені щось зламалося, розчахнулося,
і я не могла спинитися.
— Я навіть не знаю, чи матиму майбутнє після Воз-
несіння. Менш ніж за рік чи навіть швидше я можу
втратити всі можливості робити все те, що інші люди
сприймають як норму. Віктере, у мене немає життя. Немає
нічого.
— Маківко... — прошепотів він.
368
Із крові й попелу
— У мене забрали все: особисту волю, вибір, майбут-
нє, — і мені все одно доводиться терпіти уроки герцога, —
сплюнула я і здригнулася. — Все одно доводиться стояти
на місці й дозволяти йому себе бити. Дозволяти йому ди-
витися на себе й мацати себе! Робити все, що захоче він чи
лорд... — Судомно, з болем вдихнувши палючого повітря,
я здійняла руки, вчепилася ними у волосся й відтягнула
їх назад, тим часом як Віктер заплющив очі. — Я мушу
стояти на місці й терпіти. Мені не можна навіть кричати
чи плакати. Нічого не можна. Тож вибач, що, обравши те,
чого я собі бажаю, я розчарувала тебе, королівство, всіх ін-
ших і самих богів. Чому бути Дівою — це честь? Чим саме
я маю пишатися? Хто захотів би такого? Покажи мені цю
людину, і я радо поміняюся з нею місцями. Не має дуже
вражати, що я хочу, щоб мене визнали негідною.
Щойно ці слова злетіли з моїх вуст, я швидко затулила
губи долонями. Віктер різко розплющив очі, і одну довгу
мить ми дивились одне на одного. Правда застигла між
нами двосічним мечем.
— Маківко... — Віктер роззирнувся довкола, а тоді по-
тягнувся до мене. — Нічого страшного. Все буде гаразд.
Я відскочила так, щоб він до мене не дотягнувся, і зі-
гнула притиснені до рота пальці. Це було страшно. Нічого
не буде гаразд. Я сказала це. Правду. Вголос. Серце гупа-
ло, у животі крутило, і я розвернулася й пішла до замку,
побоюючись, що мене знудить.
— Хочу повернутися до своїх покоїв, — прошепотіла
я й опустила руки. Віктер зібрався щось сказати. — Будь
ласка. Я просто хочу повернутися до своєї кімнати.
Він, дякувати богам, не відповів, але відразу пішов за
мною. Я могла зосередитися хіба що на ногах, які пере-
ставляла перед собою. Інакше лютий, огидний, жорсто-
кий згусток емоцій, що засів у мене в горлі, вибухнув би.
Я вибухнула б. Так мені здавалося. Я вибухну й розлечуся
навсібіч зливою іскор і полум’я. Мене не обходило, який
Зб9
Дженніфер Л. Арментраутп
вигляд я мала, коли ми ввійшли до зали й вийшли на
світло, що побачать люди, поглянувши на мене й усвідо-
мивши, що я Діва. Я трусилася всім тілом, силкуючись
стримати...
Ми спинилися, почувши гучний тріск — мені здалося,
що зі схожим звуком ламається дерево. Щойно ми зверну-
ли до Великої зали, пролунав один крик, а тоді — багато
зойків, пронизливих зойків один за одним. У мене обірва-
лося серце.
Хтось задом наперед вийшов із Великої зали. При-
дворна дама з затуленим обома руками ротом і в червоній
сукні, що розвівалася довкола її ніг.
Віктер попрямував до входу, але спинився. Він повер-
нувся до мене, і я здогадалася, що зараз він відведе мене
назад до кімнати, але зойки не припинялись, а на зміну
їм прийшли панічні, нажахані крики. До тієї придворної
дами долучилася ще одна людина. А потім — ще одна,
служник із порожньою тацею. Він повернувся й заблював.
— Що сталося? — запитала я, та на це ніхто не відповів.
Мене ніхто не чув за зойками. Мої вирячені очі зустрілися
з Віктеровими. — Там Беж.
Віктерові, судячи з виразу його обличчя, було байдужі-
сінько. Він спробував мене вхопити, та я швидко втекла,
бо він навчив мене, як рухатися швидко, коли швидкість
потрібна. Я ухилилася від його хвату, помчавши до входу.
У вухах у мене відлунювала його тиха лайка.
Зі входу вибігла ціла купа людей, що врізалися мені
у плече. Зусібіч надходили обличчя в масках, що злива-
лися в єдине ціле. Мене відштовхнули вбік, і мої туфлі
послизнулися на начищеній підлозі, та я просувалася впе-
ред. Беж залишалася там. Прориваючись крізь нажахану
юрбу, я не могла думати більше ні про що.
Я ковзнула й зупинилась, а тоді мій погляд зупинився
на помості — на тому, що було за помостом.
— О боги, — прошепотіла я.
370
Із крові й попелу
Я знала, що тоді затріщало. Тріснула одна з дерев’яних
жердин, на яких трималися важкі знамена. Знамено Ри-
туалу впало й лягло на поміст, однак на стіні залишилася
червона смуга.
Я побачила, що зламало ту жердину й що висить на тій,
яка встояла. Витягнуті руки на мотузці й дуже багато блі-
дої шкіри, перемазаної червоним. Я знала, хто це. Знала,
чому герцогиня стоїть посеред Великої зали, тримаючи
руки по швах, і чому всі інші застигли в шоці. Волосся
в повішеного було дуже світле, майже біле.
То був герцог.
Навіть я зі свого місця розгледіла, що встромили йому
у груди — в серце. Впізнала б цей предмет де завгодно.
То була тростина, якою він мене бив.
А над ним була червона — кривава — мітка Темного.
Із крові й попелу...
Ми повстанемо.
РОЗДІЛ 26
Герцог Масадонійський був мертвий.
Убитий.
Я не могла відірвати від нього погляд, навіть тоді, коли
зрозуміла, що поряд зі мною зупинився Віктер. Він сказав
щось, алея не чула його за ударами свого серця.
Герцогові проштрикнули груди в такий самий спо-
сіб, у який убивають проклятих чи спрагліїв, — кілком
із дерева, що виросло у Кривавому лісі.
Тією самою тростиною, яку він частенько любовно по-
гладжував, перш ніж вона свистіла в повітрі й била мене
по спині до синців, іноді навіть розсікаючи шкіру.
Я дурнувато замислилась, як можна було про-
штрикнути герцогові груди цією тростиною. Кінці в неї
371
Дженніфер Л. Арментраут
не гострі, а гладенькі й заокруглені. Які для цього зна-
добилися б зусилля й сила... Вже не кажучи про те, що
герцог мав відбиватись, якщо його не вивели з ладу
заздалегідь.
Таке могло вдатися лише атлангійцеві.
Віктер торкнувся мого передпліччя, і я поволі відвела
погляд від решток герцога.
— Він мертвий, — промовила я. — Справді мертвий.
Мало не вирвався недоречний смішок, і я затулила
рота, знову повернувшись до того місця, де був прохром-
лений герцог.
Я не вважала це смішним. Анітрохи. Він мені не подо-
бався — відверто кажучи, я ненавиділа його всіма фібрами
душі, — але до замку Тірман укотре потрапив атлантієць,
і це лякало. Тому це не було смішно.
Але й сумно не було.
О боги, я справді негідна й, мабуть, жахлива людина.
Проте я стиха зітхнула, і звук, що зірвався з моїх вуст,
виражав... полегшення. Кінець урокам. Кінець тривалим
поглядам і дотикам. Кінець болю від його рук. Кінець
важкому, липкому сорому. Мій погляд перейшов до гер-
цогині, до якої долучився високий Вознесений із темним
волоссям. Кінець лордові Мазіну.
Без герцога він не мав значної влади наді мною, і я
мало не всміхнулася знову.
Мою увагу привернув якийсь порух ліворуч. Я поверну-
лася й побачила, що крізь гурт Вознесених, придворних
дам і кавалерів проштовхується Беж. Вона побігла через
усю залу, вирячивши очі під маскою.
Замотала головою так, що її кучері почали відскакува-
ти від щік.
— Очам своїм не вірю. — Вона схопила мене за руки
й позирнула на поміст. Здригнулась і швидко перевела
погляд назад на мене. — Не може бути, щоб це дійсно
сталося.
372
Із крові й попелу
— Це дійсно сталося. — Я знову повернулася до помос-
ту. Вартові намагалися зняти герцога, та він висів занадто
високо на стіні. — їм потрібна драбина.
— Що? — шепнула Беж.
— Драбина. їм до нього не дотягнутися, — підкресли-
ла я й відчула на собі погляд Беж. — Думаєш, він був там
увесь Ритуал? Увесь цей час?
— Я навіть не знаю, що думати. — Вона повернулася
спиною до помосту. — Взагалі.
— Принаймні ми знаємо, чому він не прийшов, —
зауважила я.
— Маківко! — стиха виїукнула вона.
— Вибач. -- Я побачила, як герцогиня повернулася до
лорда, швидко ворушачи губами. — Здається, герцогиня
не така вже і згорьована.
Тут утрутився Віктер.
— Здається, мені час повернути тебе до покоїв.
Він, напевно, мав рацію, тож я кивнула й зібралася роз-
вернутися...
Розбилося скло. Я крутнулася на звук, тим часом як
у повітрі розлетілися скалки. Постраждало одне з вікон,
що виходили в сад. Беж міцніше взялася за мою руку.
Розбилося ще одне вікно, цього разу ліворуч від нас,
і ми обидві крутнулись і побачили, як скалки влітають
у гурт, який стоїть на місці, — ту компанію, в якій раніше
була Беж. Враженим крикам прийшли на зміну крики
болю: зазублені шматки скла врізалися тим, хто стояв,
у шкіру. Одна дівчина незграбно відійшла від компанії,
що розсіялася, й піднесла до закривавленого обличчя
руки, що тремтіли. Її щоки й чоло були всіяні безліччю
крихітних порізів. То була Лорен. Вона зігнулася й за-
волала, тим часом як білявка перед нею повільно роз-
вернулася.
В неї з ока стирчало скло, а по обличчю текла червона
рідина. Вона зім’ялася, наче паперова торбинка.
373
Дженніфер Л. Арментраут
— Дафіно! — скрикнула Беж, відпустила мою руку
й побігла до неї.
Я миттю вирвалась із шоку й невпевнено посунула
вперед, ухопивши Беж попід руку, тим часом як один
придворний кавалер упав на коліна й повалився вперед.
У нього теж влучило скло? Я не була певна. Вона крутнула
головою.
— Що таке? Я мушу піти до неї. їй потрібна допомога...
— Ні. — Я потягнула її назад, тим часом як Лорен пішла
до подруги та спробувала змусити її підвестися — завору-
шитися. Вибухнуло ще одне вікно. — До вікон підходити
не можна. Вибач. Неможна.
У Беж заблистіли очі.
— Але ж...
Щось просвистіло в повітрі й підбило одного лорда.
Від сили зіткнення він крутнувся на місці, і Беж закрича-
ла. Йому влучили стрілою в око. Він був Вознесеним, але
впав, загинувши, перш ніж торкнутися підлоги. Під ним
розтеклася калюжа крові.
Вознесені можуть помирати.
Голова й серце в них такі самі вразливі, як у смертних,
і той, хто випустив стрілу, знав це.
Віктер, оголивши короткий меч, штовхнув нас із Беж
собі за спину, а герцогиня, оточена королівськими варто-
вими, закричала:
— Виведіть її звідси! Негайно! Ви...
Королівського вартового, що стояв перед нею, про-
хромила стріла. Коли він потягнувся до стріли, беззвучно
роззявляючи та стуляючи рота, із його шиї бризнула кров.
О боги...
Коли Віктер розвернув нас і погнав до виходу, я вріза-
лася в Беж. Ми пішли вперед, і я потягнулася до кинджала
в себе на стегні...
Усе це зупинилося на якихось кілька секунд через кри-
ки, що долинули з-за порогу Великої зали. Ці звуки...
374
Із крові й попелу
Біль.
Жах.
Смерть.
А тоді до Великої зали кинулася ціла хвиля людей, Воз-
несених і смертних, простих і осіб королівської крові, і всі
вони бігли до нас. У деяких червоні сукні й сорочки тепер
були темніші, а обличчя — або сполотнілі, або забризкані
багрянцем. Деякі падали, не діставшись сходів із глибоко
вгрузлими у спини стрілами й... ножами. Тнпгі падали
зі сходів під час панічної втечі.
Нас мали от-от здолати.
Я навіть не дотягнулася до кинджала. Битися з ними
я не могла. Вони не ворог.
— От лайно, — загарчав Віктер і крутнувся до мене,
тим часом як Беж застигла на місці. Наші погляди зустрі-
лись, і я зрозуміла, що зараз станеться. У мене обірвалося
серце.
— Захищайте Діву! — крикнув він.
Схопивши Беж за обидва передпліччя, я притягнула
п до себе та обхопила обома руками, якомога
ЛНіігіІіі
[Є
вчепившись у неї. Віктер обхопив руками мене. Вартові
насували, і через те, як сильно я притискала до себе Беж,
їм довелось оточити нас обох.
— Я боюся, — прошепотіла мені в щоку Беж.
— То пусте, — збрехала я і змусила себе розплющити
очі, дарма що їх хотілося заплющити. Моє серце билось об
ребра. Я трохи помолилася богам. Послала їм молитву за
те, щоб поряд не було Гоука. Щоб він пішов спустити пару
до міста. — Приго...
На нас наче посипалося каміння.
Тіла, здавалося, врізались у вартових зусібіч і штовхали
їх на Беж і на мене. Руків’я мечів бились об ребра та інші
кістки. Лікті штурхали плоть. Билися вази. Ламалися
люди. Тиснява, утворена сотнями втікачів із Великої зали,
які тепер поверталися, була надто сильна...
375
Дженніфер Л. Арментраутп
По підлозі неначе прокотилася величезна хвиля, яка
відривала вартового за вартовим, аж доки я не відчула, як
слабшає хват Віктера. А тоді він зник, і щось сильно вда-
рило мене — хтось сильно вдарив мене, — врізалося в нас
із Беж. ЇЇ погнало геть, понесло слідом за хвилею людей,
що волали й верещали, тікаючи від того, що їх налякало.
Це була моя остання думка, коли зала неначе перевер-
нулася догори дриґом. Мої ноги відірвалися від долівки, і я
неначе позбулася кісток і наповнилася повітрям. Побачи-
ла намальованих на стелі богів, а потім — нажахані облич-
чя, кров, піну. Знов опустилася на підлогу, послизнулася
й гепнулася колінами на тверду долівку.
Спробувала відштовхнутися й підвестися, бо знала, що
лишатися на підлозі не можна.
— Беж! — закричала я, шукаючи її, та не бачила нічого,
крім червені... повсюди.
Чиєсь коліно врізалося мені в ребра так, що з легень
вибило повітря. Нога в черевику опустилася мені на спину
і прип’яла до підлоги. Хребет пронизав біль. Я наосліп
поперла вперед по розкиданій їжі, розчавлених трояндах,
і боги... о боги, по вологих і теплих тілах, намагаючись під-
вестися. Щось учепилося в мою спідницю, і я повалилася
вперед.
Я опинилася лицем до лиця з Дафіною, і час неначе
зупинився: я витріщилася на одне з її прекрасних блакит-
них очей, розплющене й оскляніле. Та її маска, не менш
кричуща, ніж у Лорен, була залита кров’ю й тепер переду-
сім червона. Я потягнулася вперед, бажаючи стерти кров
із кристалів...
Тут я побачила Лорен, яка скрутилася калачиком за
Дафіною, накривши голову руками. Швидко посунула
вперед і схопила її за руку. Її голова рвучко піднялася.
Жива. Вона була жива.
— Вставай, —• сказала я й потягнула її, силкуючись
підвестись, але щось мені заважало. Я озирнулася через
376
Із крові й попелу
плече й негайно пошкодувала. То був труп. Я схопилася
за спідницю й порвала її. Знову повернулася до Лорен,
занюхавши ледь відчутний запах чогось сірчаного, їдкого.
У мене обірвався шлунок.
— Вставай. Вставай. Вставай!
— Не можу! — вигукнула вона. — Не можу. Не можу...
Скрикнувши, коли на мене хтось упав, я почала хапати
Лорен за сукню, за руку, за волосся — за все, за що можна
було схопитись, — і перетягнула її через Дафіну. Мої чуття
розчахнулись, і від неї та звідусіль полинули жах і біль.
Я знайшла рівновагу й зіп’яла Лорен на ноги. Побачила
колону й попрямувала до неї.
— Бачиш колону? — спитала я Лорен. — Можна зали-
шитися там. Триматись її.
— Моя рука, — видихнула вона. — Здається, зламана.
— Вибач.
Я взялася за неї інакше — обняла її за талію.
— Мені треба забрати Дафіну, — сказала вона. —
Треба її забрати. Не варто так її кидати. Мені треба її
забрати.
Я з клубком у горлі продовжувала тягнути Лорен до
стовпа. Не могла думати ні про Дафіну, ні про ту маску,
ні про те єдине прекрасне око, що залишилося. Не могла
думати про тіла, по яких сунула. Не могла.
— Ми майже дійшли.
Хтось упав і врізався в нас, але я втрималася — Лорен
втрималася, — і ми майже дійшли. Ще якихось кілька кро-
ків — і ми виберемося з тисняви. Ми...
Лорен смикнулась, і моє обличчя й шию оббризкало
справа чимось мокрим і теплим. Руки Лорен ослабли, і я
підхопила її. Її несподівана вага потягнула за чутливу шкі-
ру довкола моїх ребер.
— Тримайся, — сказала я Лорен. — Ми майже дійшли...
Поглянула донизу, придивилася до неї, бо вона падала,
і не змогла її втримати.
377
Дженніфер Я. Арментраут
Лорен упала, а я не вірила власним очам. Геть не хо-
тіла миритися з тим, що бачила, поки мене штовхали то
ліворуч, то праворуч. Не може бути, щоб у неї з потилиці
стирчала стріла, вібруючи оперенням.
— Ми ж майже дійшли... — прошепотіла я.
Знадвору долинув пронизливий свист — один раз, а по-
тім іще раз і ще. Я поволі підняла підборіддя і вдивилася
в тіні в саду. Деякі з них були глибші й темніші за інші.
Вони насувалися.
Я щойно була там із Гоуком. Чи встиг він вибратися?
Чи його здолали...
Я не могла так думати. Найпевніше, він пішов. Інакше
й бути не могло.
Хтось схопив мене за передпліччя й розвернув.
— Бічний вхід. — Переді мною з’явилось обличчя ко-
мандувача Джансена. — Діво, нам зараз потрібно дістати-
ся бічного входу.
Я закліпала — повільно, отетеріло.
— Віктер, Беж. Я мушу їх знайти...
— Зараз вони не мають значення. Мені треба вивести
тебе. Трясця! — лайнувся він, коли я відвернулася, розпа-
чливо вишукуючи серед маси людей тих, хто був мені не-
байдужий. Він спробував мене вхопити, та моя рука була
надто слизька. Він утратив хват, і я помчала до бурхливого
скупчення людей.
— Беж! — заволала я, проштовхуючись за якогось стар-
шого чоловіка. — Віктере! Беж...
— Маківко! — Мене схопили за спину чиїсь руки, і я
розвернулася. Мене обняла Беж. На ній не було маски, а її
зачіска наполовину розсипалась. — О боги, Маківко!
Тримаючись за неї, я поглянула їй за плече й перехопи-
ла крижаний погляд лорда Мазіна.
— Приємно бачити, що ти досі жива, — промовив він.
Перш ніж я встигла відповісти, до нас проштовхався
Віктер і відірвав мене від Беж.
378
Із крові й попелу
— Ти постраждала? — голосно спитав він, витираючи
кров у мене на обличчі. — Ти травмована?
У мене розтулилися вуста. Позаду нас я побачила гер-
цогиню, оточену вартовими. А за ними — герцога.
Полум’я, здіймаючись дедалі вище, лизало йому ноги,
видиралося по його тулубу й розходилося по руках.
— О боги, — вимовила Беж. Я подумала, що вона уздрі-
ла те саме, що і я, та тоді до мене дійшло, що вона дивиться
в бік входу. Я повернулася.
Вони стояли на вході й біля розбитих вікон — десятки
осіб, одягнених у церемоніальне вбрання для Ритуалу,
з обличчями, прикритими срібними масками. Вовчени.
Маски, що закривали їхні обличчя, були зроблені під
вовченів — із вухами, писками, видовженими іклами.
Ті, що стояли біля входу, були озброєні кинджалами
й бойовими сокирами. Ті, що біля вікон, пускали стрі-
ли. Серед людей у масках були спусковики, а може,
й атлантійці.
Тут мене осінило.
Вони були серед нас увесь вечір. Я згадала Аґнес, її сло-
ва, її нервовий вигляд, і згадала, що Віктерові здавалося,
ніби вона нам чогось не сказала. Вона знала й намагалася
попередити мене? Не вартових і простолюдинів, які лежа-
ли на підлозі травмовані й мертві. Не Вознесених, які по-
лягли. Не Лорен і Дафіну, які ніколи не завдавали шкоди
жодній людині.
Мої руки стиснулися в кулаки.
— Із крові й попелу! — крикнув один із них.
Ще один заволав:
— Ми повстанемо!
— Із крові й попелу! гукнули кілька з них, почавши
спускатися зі сходів. — Ми повстанемо!
Віктер схопив мене, тим часом як я взялася за руку Беж.
— Нам треба йти швидко, — зауважив він і кивнув на
командувача, який уже був поряд із лордом.
379
Дженніфер Л. Арментраут
Королівські вартові оточили герцогиню й нас, а тоді по-
сунули назад крізь юрби. Я відчувала глибоку огиду, поки
вони вели нас крізь натовп до відчинених дверей, від яких
людей відтісняли. Ми тікали, а їх тримали всередині.
— Це неправильно, — сказала я, а тоді прокричала це,
перекриваючи чужі крики, поки мене тягнули за двері. —
їх зараз переб’ють!
Герцогиня попереду мене різко крутнула головою, і її
чорні очі зустрілися поглядом із моїми.
— Про них подбає королівська родина.
За звичайних обставин я розсміялася б у відповідь.
Королівська родина? Вознесені, які, здається, й палець об
палець не вдарять, подбають про них? Але в її очах, майже
там, де були б зіниці, якби я їх бачила, було щось... Щось
схоже на розжарене вугілля.
Ми пройшли у двері, а тоді... тоді до Великої зали
ввійшли інші. Не вартові. Вознесені, чоловіки й жінки,
з таким самим безбожним вогнем в очах.
Помчавши за іншими, я озирнулася через плече. Тим
часом у двері пробігла остання з Вознесених у багряній
сукні, схожій на плащ. Королівський вартовий зачинив
за нею двері, а тоді став, притулившись до них спиною
та схрестивши короткі мечі.
Відтак, поки ми бігли через передпокій, огинаючи ста-
туї, повз нас промчали вартові, і я дивилася на кожного
з них, боячись і сподіваючись побачити Гоука. Всі облич-
чя, що минали мене, були мені не знайомі.
А тоді крики з Великої зали припинилися.
Моя хода стала невпевненою. Беж теж озирнулася.
Крики просто... припинилися.
— Ходімо, Маківко, — підганяв Віктер.
Ми вибігли до бенкетної зали. До нас підбіг вартовий
із забризканими кров’ю лицем і рукою.
— Вони біля заднього входу, оточують увесь замок, щоб
їх. Вийти можна, лише проминувши їх.
380
Із крові й попелу
— Ні, — заперечила герцогиня. — Ми зачекаємо, доки
вони не підуть. Тут. Це приміщення підійде. — Вона по-
брела вперед. — Вони так із нами не вчинять.
— Ваша милосте... — заговорив Віктер.
— Ні. — Герцогиня повернулася до нього. В її очах палав
той самий дивний вогонь, який я бачила раніше. — Вони
так із нами не вчинять. — Її погляд швидко перейшов на
мене. — Приведи Пенеллафі.
Шкіра довкола Віктерових вуст напружилась, і ми
перезирнулися. Він мотнув головою. Я взялася за руку
Беж, і ми перетнули залу й вийшли до однієї з гостьових
віталень. У глибині душі я раділа, що це принаймні не та
кімната, в якій було вбито Малессу.
Тому що ми мали чималі шанси тут загинути.
Командувач залишився зовні з оголеним мечем, і я
знала, що він повернеться до Зали. Кинджал мало не об-
пікав мені стегно.
Коли за нами зачинилися двері, я відпустила руку Беж
і роззирнулася. Вікно було всього одне, але таке мале, що
в нього могла пролізти хіба що дитина.
Герцогиня гепнулася на канапу, стиснувши іуби в жор-
стку риску. Лорд Мазін пішов до неї, і я помітила, що все-
редині залишилося кілька королівських вартових.
— Люба дівчинко, ти маєш такий вигляд, наче от-от
зомлієш із переляку, — сказала Беж герцогиня. — Тут у нас
усе буде чудово. Запевняю. Ходи сюди. — Вона поплескала
по канапі. — Посидь зі мною.
Беж позирнула на мене, і я стримано їй кивнула. Вона
неглибоко вдихнула, а тоді долучилася до герцогині, яка
повернулася до лорда.
— Брене, може, наллєш нам віскі?
Коли лорд підвівся, щоб виконати прохання герцогині,
я поглянула на Віктера й шепнула:
— Неймовірна дурість.
Він заворушив щелепою.
381
Дженніфер Л. Арментраутп
— Якщо вони проберуться сюди, з нами буде легко впо-
ратися. — Говорила я тихо. — Якщо ми не згоримо живцем
через полум’яного герцога.
Він відвернувся від герцогині й кивнув.
— Ти озброєна?
— Так.
— Добре. — Він уп’явся поглядом у двері. — Якщо сюди
хтось прорветься, без вагань користуйся тим, чого навчи-
лася.
Я запитливо поглянула йому в очі.
— Мені байдуже, хто тебе побачить, — прошепотів
він. — Захищайся.
Я кивнула, повільно видихнувши. Відтак зі звуків ли-
шилося лише дзенькання скла об скло, а потім не стало
і його. Вартові не відривалися від дверей, а я залишалася
поряд із Віктером, раз у раз поглядаючи на Беж. Вона ди-
вилася поперед себе, майже забувши про келих у руці. Що-
разу, коли я дивилася на лорда, той дивився на мене сам.
Яка несправедливість! Він досі дихає, тоді як безліч
інших — уже ні.
Мене не обходило, яка це негідна думка. Я справді так
уважала. Я не знала, скільки часу минуло, та думками
мимоволі повернулася до Гоука. У мене в крові розтікся
крижаний страх.
Легенько торкнувшись Віктерової спини, я зачекала,
доки він не повернувся обличчям до мене.
— Як гадаєш, у Гоука все гаразд? — прошепотіла я.
— Він добре вміє вбивати, — відказав він і знову зосере-
дився на дверях. — Упевнений, що в нього все гаразд.
Багато вартових, які полягли, добре вміли вбивати.
Навіть усі таланти в королівстві нічого не значать, коли
нізвідки прилітає стріла.
Я змусила себе глибоко, неквапливо вдихнути й видих-
нути. Герцог мертвий. Масадонія стала новим маєтком
Золотий Гребінь, але з Беж усе гаразд. І з Віктером. І, на-
382
Із крові й попелу
певно» з Гоуком. Це... це закінчиться не так, як ніч, коли
прийшли спраглії, коли моя мати...
Щось ударило у двері, і Беж охнула. Затулила рота до-
лонею.
Віктер підніс до губ палець. Я затамувала подих. Це
могло бути що завгодно. Панікувати безглуздо. Так, ми
наче риби в бочці, але ми...
Від наступного удару двері загриміли так, що аж петлі
затрусилися. Беж підвелась, і герцогиня теж. Вартові зі-
бралися заблокувати вхід, оголивши мечі.
Хряснуло й розтріскалося дерево: двері пробило смер-
тельне лезо бойової сокири.
— Що ви там казали, ваша милосте? — зітхнув лорд. —
Що вони нас не дістануться?
— Стули пельку, — процідила вона. — У нас усе гаразд.
Упав один кусень дерева. Не гаразд.
Віктер озирнувся на мене через плече. Наші погляди
зустрілись, і я видихнула повітря, яке тримала в легенях.
Повернулася й поставила ногу на порожнє крісло. Піді-
брала спідницю...
— А це вже цікаво, — зауважив лорд.
Ми зустрілися поглядами, щойно я вийняла з піхов
кинджал, шкодуючи, що не можу встромити зброю йому
в серце. Він, напевно, прочитав це в моєму погляді, бо
в нього роздулися ніздрі.
— Пенеллафі, — видихнула герцогиня. — Що ти ро-
биш із кинджалом? Та ще й під спідницею? Увесь цей
час?!
Із-під долоні Беж, що затуляла її рота, вирвався висо-
кий, переляканий смішок, і вона вирячила очі.
— Вибачте. Вибачте.
Герцогиня Тірман похитала головою.
— Пенеллафі, що ти робиш із кинджалом?
— Стараюся не загинути, — відповіла я. У неї відвисла
щелепа.
383
Дженніфер Л. Арментраут
Знаючи, що ще дістану за це нагінку — якщо її буде
кому влаштовувати, — я знову повернулася до дверей.
Коридор затих. За діркою в дереві не ворушилося ніщо.
Один із королівських вартових сторожко пішов уперед
і нахилився, щоб визирнути.
Його голова схилилася набік.
— От лайно! — вигукнув він і повернувся. — Назад!
Я підскочила, Віктер теж, але двоє з вартових не всти-
гли врятуватися. Двері зірвалися з петель і врізалися в них
так, що один упав, а другого вдарило у груди тараном.
Я почула огидний хрускіт.
Віктер змахнув мечем і розітнув чиюсь кістку і тканини.
Таран упав на землю разом із рукою жертви. Один чоловік
заволав і незграбно позадкував. Із його відтятої кінцівки
цебеніла кров. Він повалився на бік, а тоді вони кинулись
юрбою, поглинаючи Віктера й вартових. Часу на паніку
ВІПІ5
чи страх не лишилося: один зі спусковиків пішов уперед,
перевернувши в руці бойову сокиру. Я гадки не мала,
нащо вони прийшли — по мене чи просто пролити чиюсь
кров, — але завдяки моїм масці й одягу вони не здогадува-
лися, що я Діва.
Чоловік у вовчій масці реготнув.
— Гарний кинджал.
Вони гадки не мали, що я вмію ним користуватися.
Він здійняв сокиру, і герцогиня, здається, скрикнула.
А може, скрикнула Беж. Я не була впевнена, та звуки, які
вони видавали, відійшли на задній план, коли я віддалася
на милість інтуїції.
Зачекала, поки лезо сокири не засвистіло в повітрі, а тоді
кинулася вперед і проскочила в чоловіка під рукою. Крутну-
лася в нього за спиною, поки він розвертався, вгородила ки-
нджал йому в карк—саме так, як прикінчувала проклятих.
Він помер, навіть не зрозумівши, що я його вбила.
Коли він повалився вперед, я побачила, як герцогиня
витріщається на мене з відвислою щелепою.
Із крові й попелу
— Ззаду! — крикнула Беж.
Швидко розвернувшись, я скочила на землю, а тим ча-
сом у повітрі пролетіла ще одна сокира. Я хвицнулася так,
що в бійця підкосилась одна нога. Поки він падав, Віктер
повернувся й опустив меч, описавши ним дугу в повітрі.
Щойно я скочила на ноги, один зі спусковиків спробував
угородити кинджал Вікторові у спину.
Я застережно крикнула, і Віктер вистромив лікоть,
ударивши чоловіка під підборіддя так, що його шия смик-
нулася назад.
На мене, замахнувшись сокирою, накинувся спусковик.
Я чкурнула ліворуч, а тим часом щось — келих — врізалося
в металеву маску спусковика. Озирнувшись через плече,
я побачила Беж без келиха. Однак вона недовго залиша-
лася з порожніми руками: схопила графин і взялася за
нього, як за меч.
Я кинулася вперед і глибоко встромила кинджал у гру-
ди спусковикові. Він упав, потягнувши за собою мене.
Я, охнувши, впала на нього й почала підійматися. Мене
вдарила по долоні взута нога. Вибухнув полум’яний біль,
а кинджал вибило з моєї руки.
Удар був болючий, такий, що повітря вийшло з легень.
О боги, як же пече. Я позадкувала й упала на п’яту точку.
Підвела погляд і квапливо посунула назад. Моя зболіла
рука ковзнула по держаку сокири.
Спусковик обіруч здійняв наді мною меч, приготував-
шись його опустити. У мене тьохнуло серце.
— Вона Діва! — заверещала герцогиня. — Вона Обрана!
Якого?..
Спусковик завагався.
Міцніше взявшись за держак сокири, я кинулася впе-
ред і потягнула важку зброю крізь повітря. Спусковик
спробував відступити, та я вдарила його в живіт. Бризнула
кров, і він скрикнув, кинувши меч, щоб узятися за сонячне
сплетіння, а...
385
Дженніфер Л. Арментраут
Мені обпалила горло жовч, щойно я опустила сокиру
йому на шию, поклавши край його смерті від випускання
кишок — поза сумнівом, болючій.
Я, попри біль у руці, вчепилася в сокиру, тим часом як
один спусковик здолав одного з вартових, а тоді пішов до
Беж. Із його меча крапала кров. Здійнявши сокиру над
головою, я вчинила саме так, як учив Віктер. Пересвідчи-
лася, що клинок тримається бездоганно прямо, занесла
його над головою, а тоді перевела вперед і відпустила. Він
пролетів крізь повітря і влучив спусковикові у спину. Той
повалився долілиць, і його меч упав на підлогу.
— О боги, — вимовив лорд Мазін, витріщившись на
мене круглими очима.
— Пам’ятай про це, — застерегла я і швидко нагнулася,
щоб підняти короткий меч, який упав, а тоді сплюнула: —
І це.
Легким і двосічним мечем я розітнула горло наступно-
му спусковикові.
Важко дихаючи, знову повернулася до дверей — саме
тоді, коли Віктер прохромив мечем останнього спускови-
ка. На ногах, окрім нього, залишався всього один варто-
вий. Я опустила меч. Поки я переступала через... частини
тіл, мої груди важко здіймалися й опадали.
— Це все?
Віктер швидко визирнув у коридор.
— Здається, так, але нам не варто тут залишатися.
Я аж ніяк не збиралася залишатись у цій кімнаті.
Хай герцогиня й лорд роблять що хочуть. Я повернулася
до Беж.
— Як? — запитала герцогиня. На її руках й одязі
не було крові, тоді як я, певно, була нею залита. — Як таке
можливо? — поцікавилася вона, дивлячись на безлад дов-
кола.—Як?
— Я її тренував, — шокував мене своєю відповіддю Вік-
тер. — Ніколи не радів так, як зараз, що займався цим.
386
Із крові й попелу
— Я не думаю, що їй потрібні королівські вартові, —
сухо зауважив лорд, наморщивши носа і змахнувши щось
із сорочки. — Але це надзвичайно негідно Діви.
Ще дві секунди — і я покажу йому, якою негідною можу
бути.
Віктер торкнувся моєї руки, привертаючи увагу до себе.
«Пізніше», — мовив він самими іубами.
— Ходімо. — Він позирнув на Беж. — Тут небезпечно.
— Справді? — прошепотіла Беж і пішла вперед, не ви-
пускаючи з рук графина. — Я нізащо не помітила б.
Віктер знову перевів погляд на мене і всміхнувся, хоча
червені на його щоках було більше, ніж золота.
— Я пишаюся тобою.
Поки ми були в саду, мені хотілося щось у нього жбур-
нути, а тепер захотілось його обняти. Я підступила до ньо-
го, але тут Беж скрикнула.
Час сповільнився, і все ж його виявилося недостатньо,
щоб зупинити те, що відбувалося.
Віктер крутнувся в поясі, повернувши обличчя до две-
рей, і глянув на пораненого спусковика, який зіп’явся на
ноги та здійняв меч. Зброя просвистіла в повітрі. Клинок
у неї виблискував від крові.
— Ні! — вигукнула я, але пізно.
Меч знайшов свою ціль.
Віктер смикнувся всім тілом і вигнув спину, щойно меч
пробив йому груди просто над серцем. Коли він опустив
погляд, на його обличчі відбився шок. Я теж витріщилася
на нього, не в змозі осмислити те, що бачила.
Спусковик вирвав меч, і я впустила свою зброю, спро-
бувавши підхопити Віктера. Йому не можна було пада-
ти. Не можна було гинути. Він заточився, а я тим часом
обхопила його обома руками. Його рот то розтулявся, то
закривався.
У Віктера підкосилися ноги, і він звалився. Впав.
Я притиснула обидві долоні до його рани, не пам’ятаючи,
387
Дженніфер Л. Арментраут
як опустилася слідом за ним. Підвела погляд, спробувала
покликати на допомогу.
Рука спусковика несподівано відлетіла від тулуба, і я
побачила, що поряд стоїть Гоук. Його бурштинові очі па-
лали, а щоки були перемазані кров’ю й... й сажею. Позаду
нього були інші вартові. Оглянувши кімнату, Гоук знай-
шов поглядом нас і зупинився. Поки він опускав закри-
вавлений меч, я помітила дещо на його обличчі, в його
золотих очах і сказала йому:
-Ні.
Гоук заплющив очі.
— Ні. Ні. Ні. — Я з болем у горлі притиснула руку до
Віктерової рани, і мені в руку бризнула кров, яка відтак
потекла по моєму передпліччю. — Ні. О боги, ні. Благаю.
Ти в порядку. Будь ласка...
— Вибач, — прохрипів Віктер і накрив мою долоню
своєю.
— Що? — видихнула я. — Не треба тобі вибачатися.
В тебе все буде гаразд. Гоуку! — Рвучко
їла голову. —
Допоможи йому.
Гоук став на коліна поряд із Віктером і поклав руку
йому на плече.
— Маківко, — тихо промовив він.
— Допоможи йому! — вимогла я. Гоук не сказав і не
зробив нічого. — Будь ласка! Приведи когось. Зроби
щось!
Віктер міцніше взявся за мою долоню; опустивши по-
гляд, я побачила, що на його обличчі починає відбиватися
біль. Його я відчула завдяки дару. Я була така шокована,
така вражена, що навіть не подумала ним скористатися.
Спробувала забрати Віктерів біль, але не змогла зосере-
дитися, не змогла відшукати *п щасливі, теплі спогади.
Нічого не змогла вдіяти.
— Ні Ні, — проказала я й заплющила очі. Цей дар
у мене не просто так. Я здатна йому допомогти. Здатна
388
Із крові й попелу
забрати його біль, а це допоможе його заспокоїти до при-
буття підмоги...
— Маківко, — прохрипів він. — Поглянь на мене.
Я розплющила очі й здригнулася від побаченого. У ку-
тиках його губ, надміру зблідлих, темніла кров.
— Вибач, що... не... захистив тебе.
Його обличчя розпливлося в мене перед очима. Тепер
кров уже не так вільно текла з рани.
— Ти мене захистив. І ще захистиш.
— Не... захистив. — Його погляд перейшов за моє пле-
че, туди, де стояв лорд Мазін. — Я... підвів тебе... як чоло-
вік. Прости мені.
— Тобі нема чого прощати! — вигукнула я. — Ти не зро-
бив нічого поганого.
Його очі, тьмяніючи, зосередилися на мені.
— Будь ласка.
— Я тобі прощаю. — Я хитнулася вперед і опустила
чоло до його чола. — Я тобі прощаю. Справді. Прощаю.
Віктер здригнувся.
— Будь ласка, не треба, — прошепотіла я. — Будь ласка,
не покидай мене. Будь ласка. Я не можу... Не можу робити
це без тебе. Будь ласка.
Його рука вислизнула з моєї.
Я втягнула в себе повітря, та воно зникло невідомо
куди, коли я підняла голову й поглянула на Віктера зго-
ри вниз. Я гарячково придивлялася до його обличчя. Очі
в нього були розплющені, губи — розтулені, та він мене
не бачив. І взагалі нічого вже не бачив.
— Віктере! — Я натиснула йому на груди, шукаючи
навпомацки серце, хоч один удар. Більше нічого мені
не хотілося знайти. Лиш биття серця. «Будь ласка». —
Віктере!
Хтось тихо прошепотів моє ім’я. Гоук. Він накрив мою
долоню своєю. Я поглянула на нього й хитнула головою.
- Ні.
389
Дженніфер Л. Арментраутп
— Вибач, — мовив він і лагідно підняв мою долоню. —
Прошу, вибач.
— Ні, — повторила я, тепер уже дихаючи уривчасто
і швидко. — Ні.
— Я справді вважаю, що наша Діва також переступила
певну межу у спілкуванні зі своєю королівською охоро-
ною. Мабуть, її уроки були не такі вже й ефективні.
Коли Гоук підвів погляд на лорда, по моїй спині розте-
клася крижана хвиля від потилиці. Його вуста заворуши-
лись, і мені здалося, що він щось сказав, але світ просто
зник. Я не чула Гоука через шум у вухах, через абсолютну,
пекучу лють, що пульсувала у моїх жилах.
«Прости мені».
«Я підвів тебе».
«Прости мені».
«Я підвів тебе».
Я ворушилася, моя рука намацала метал. Я підвелася
з калюжі крові й розвернулася. Побачила, що лорд Мазін
стоїть на місці, на ньому майже ні краплини крові, з його
зачіски не вибилося майже жодне пасмо.
Він поглянув на мене.
«Прости мені».
Усміхнувся.
«Я підвів тебе».
— Цього я ще довго не забуду, — пообіцяв він, кивнув-
ши на Віктера.
«Прости мені»,
У мене вирвався звук — сплеск люті й болю, які ранили
так глибоко, що в мені безповоротно щось розкололося.
Я діяла швидко, як і навчав Віктер. Замахнулася мечем.
Лорд Мазін не був готовий до атаки, проте рухався так
швидко, як міг Вознесений, викинув руку вперед, неначе
зібрався перехопити моє передпліччя (та він, певно, на це
й розраховував). Його усмішка нікуди не поділася, проте
лють була швидша, сильніша, смертоносніша.
390
Із крові й попелу
Шаленство — це чиста сила, і врятуватися від нього
не можуть навіть боги, а Вознесені й поготів.
Я розітнула йому руку, шкіру, м’язи, а потім — кістку.
Кінцівка впала на підлогу, така ж нікчемна, як усі інші
частини його тіла. Коли він завив, наче жалюгідна пора-
нена тварина, мене накрило солодке задоволення. Лорд
витріщився на фонтан крові, що бив із кукси трохи вище
його ліктя. Вирячив темні очі. Лунали вереск, крики, дуже
багато криків, але я на цьому не зупинилася. Я опустила
меч на лівий зап’ясток лорда й відтяла долоню, що при-
пинала мою долоню до столу герцога, грубо позбавляючи
мене останніх крихт скромності, поки герцог бив мене
тростиною по спині.
«Я підвів тебе».
Лорд позадкував і врізався у крісло, вишкірився, і в ньо-
го вирвався інший звук — схожий на вітер, який віє, коли
надходить туман. Я крутнула мечем і описала ним широку
дугу. Цей меч — Віктерів меч — знайшов свою ціль.
«Прости мені».
Я зітнула лордові Брендолу Мазіну голову з пліч.
Його тіло сповзло на підлогу, а я тим часом здій-
мала й опускала меч, рубаючи його по плечу, по грудях.
Зупинятись я не стала. І не хотіла зупинитися, доки
його не буде пошматовано. Не хотіла зупинитися навіть
тоді, коли для мене не залишиться нічого, крім вереску
і криків.
Мене обняла ззаду якась рука й потягнула назад, поки
в мене з рук виривали меч. Я вловила запах сосни й лісу
і здогадалася, хто мене тримає, здогадалася, хто відтягує
мене від решток лорда. І все ж я пручалася — дряпалася,
виривалася на волю. Хват був нездоланний.
— Годі, — промовив Гоук і притулився щокою до моєї
щоки. — На богів, годі. Годі.
Відбиваючись ногами, я влучила йому в гомілку, а по-
тім — у стегно. Я смикнулася так, що він заточився.
391
Дженніфер Л. Арментраутп
«Прости мені».
Гоук схрестив руки на моєму тулубі, підняв мене, а тоді
опустив назад так, що я причавила собі ноги власного
вагою.
— Припини. Прошу, — заговорив він. — Маківко...
«Я підвів тебе».
Крики були такі гучні, що мені від них боліли вуха, го-
лова, шкіра. Якоюсь далекою частиною мозку, яка ще пра-
цювала, я усвідомлювала, що сама так кричу, та не могла
зупинитися.
Перед очима вибухнуло світло, і до мене прийшло за-
буття.
Я провалилася в порожнечу.
РОЗДІЛ 2?
Напівлежачи на підвіконні, я визирала з вікна на смо-
лоскипи за Узвишшям. Очі в мене були зболілі й утомлені
від сліз, які тиснули, та не падали.
Я була б рада, якби могла плакати, та шнур, який з’єд-
нував мене з емоціями, неначе перерізало. Не тому, що
загибель Віктера мені не боліла. О боги, вона боліла, пуль-
сувала болем щоразу, коли я згадувала хоча б його ім’я,
та перші півтора тижня після його смерті я не відчувала
майже нічого іншого. Мені розтинав груди гострий біль.
Жодного жалю. Жодного жаху. Лише біль і гнів... дуже
сильний гнів.
Можливо, річ була в тому, що я не пішла на його по-
хорон. Я не потрапила на жоден похорон, а мерців було
стільки, що похорони проводили щонайменше по десятку
одночасно — принаймні так розповідала Беж.
Я не відвідувала заупокійних служб не з власного ви-
бору. Я спала. Того тижня я спала дуже багато. Цілі дні
392
Із крові й попелу
просто минали в імлі сну й дурману. Я навіть не пам’я-
тала, як Беж допомогла мені змити кров і як я поверну-
лася до ліжка. Я знала, що тоді Беж розмовляла зі мною,
та не могла згадати жодної її репліки. У мене склалося
дивне враження, ніби спала я не сама. Я відчувала, як моєї
щоки торкаються мозолисті долоні, з мого обличчя при-
бирають волосся чиїсь пальці. Ледве пам’ятала, як до мене
говорив Гоук — шепотів, коли кімната була залита сонцем
і коли в ній царювала ніч. Я досі відчувала той дотик до
свого обличчя, волосся. Він був єдиним, що з’єднував мене
зі світом, поки я спала.
Я міцно зімкнула повіки так, що фантомні відчуття
зникли, а тоді знову розплющила очі.
Лише тоді, коли від нападу на Узвишшя минуло дні
з чотири, я довідалася, що Гоук вивів мене з ладу, нама-
цавши якусь больову точку в мене на шиї. Згодом я про-
кинулась у себе в кімнаті без голосу. Ті крики... порвали
мені горло. Поряд був Гоук, а також були Беж, герцогиня
й один Цілитель.
Мені запропонували снодійне, і я вперше в Житті його
випила. Може, пила б його й далі, якби Гоук чотири дні
тому не забрав порошок із моєї кімнати.
Саме тоді я дізналася, що напад на Узвишшя був
не єдиним того вечора. Спусковики підпалили кілька
розкішник осель на Променистій вулиці, чим привабили
вартових з Узвишшя й замку. Саме там опинився Гоук,
коли покинув сад. Це пояснювало, звідки на його обличчі
з’явилася сажа.
З підпалами спусковики вигадали гарно. Я не могла
цього не визнати. Відвернувши увагу вартових, спуско-
вики змогли ходити серед ночі й забивати вартових, що
стояли довкола замку, поки ті й не здогадувалися, що
спусковики поряд. Вони дістали змоіу розпочати масові
вбивства, перш ніж вартових, які пішли до Променистої
вулиці, вдалося бодай викликати.
393
Дженніфер Л. Арментраут
Ніхто не міг сказати напевне, про що мав говорити
напад на Ритуал і чи шукали спусковики мене. Тієї ночі
не було взято живцем жодного спусковика, а ті, які втекли,
знову поховалися в тінях.
Вознесені вчинили так, як передбачала герцогиня.
Вони зайнялися чорною роботою, та їхня допомога на-
дійшла запізно. Більшість із тих, хто зостався в тій залі,
загинули. Вижило лише кілька осіб, і більшість були такі
травмовані, що навіть не могли згадати, що сталося.
Тієї ночі загинуло значно більше сотні людей.
О боги, краще б я спала, ніж була при тямі.
Принаймні під час сну я не згадувала, як повішений
і прохромлений герцог палав. Не могла згадувати єдине
блакитне око Дафіни чи згадувати, як Лорен намагала-
ся повернутися до подруги, та її просто знищили. Я не
бажала згадувати, як воно було — повзти по людях, які
або вже загинули, або помирали, й нічим не мати змоги
допомогти йому. Металеві вовчі маски не переслідували
мене вві сні. Як і усмішка, якою обдарував мене Віктер,
чи його слова проте, що він пишається мною. Під час сну
я не думала про те, що його останні слова були благанням
про прощення за те, що він мене не захистив. І не могла
згадати, як мій дар підвів мене, коли я потребувала його
найбільше.
Я шкодувала, що сказала в саду те, що сказала.
Шкодувала... Шкодувала, що взагалі пішла на Ритуал
чи під вербу. Якби я сиділа у себе в кімнаті, де мені й на-
лежало бути, ми не опинилися б у гущі подій. Напад одна-
ково відбувся б, і дехто однаково загинув би, зате Віктер,
можливо, досі був би на світі.
Одначе тонесенький голосок у глибині мого розуму на-
шіптував, що Віктер у будь-якому разі пішов би туди, щой-
но дізнавшись про те, що коїться, а я подалася б за ним.
Смерть прийшла по нього, і цей голосок також шепотів,
що смерть відшукала би спосіб.
□04
Із крові й попелу
У дні занурення у глибоку порожнечу я не могла визна-
ти того, що зробила з лордом Мазіном, і того, як тепер до
цього ставилася.
Чи як до цього не ставилася.
Жалю не було ні крихти. Я вп’ялася нігтями собі в до-
лоні. Я зробила б це знову. О боги, я була б рада дістати
таку змогу, і це мене бентежило.
У несвідомому стані я не думала й нічим не переймалася.
Зате тепер я була при тямі й не мала нічого, крім своїх
думок, болю та гніву.
Мені хотілося знайти всіх до одного спусковиків і зро-
бити з ними те саме, що з лордом.
Другої ночі після пробудження я спробувала це зро-
бити. Надягнула плащ, маску і взяла короткий меч, який
подарував мені багато років тому Віктер, оскільки мій
кинджал загубився в хаосі тієї кімнати в ніч Ритуалу. Я зі-
бралася прийти в гості до Аґнес.
Вона знала. Ніщо не могло переконати мене на інше.
Вона знала, і п намагань мене попередити було недо-
статньо. Кров, що пролилася тієї ночі, була на її совісті; її
шкіра була забруднена кров’ю Віктера. Мого наставника
і друга, який пив її гаряче какао й утішав її. Вона могла все
це зупинити.
Гоук наздогнав мене на півдорозі через Гай бажань
і мало не потягнув мене назад до замку. Тоді скриню
зі зброєю винесли з моєї кімнати, а вхід для слуг замкнули
на засув із боку сходів.
Тож я сиділа. І чекала.
Щовечора, коли не спала, чекала, коли мене викличе
герцогиня. Коли буде застосовано покарання. Адже я ско-
їла дещо заборонене настільки явно, що всі мої попередні
діяння на тлі цього видавалися дрібницею.
Я вбила Вознесеного.
За це мало бути якесь покарання навіть для Діви. Мене
мусили визнати негідною.
395
Дженніфер Л. Арментраут
Почувши стукіт, я відірвала погляд від вікна. Двері від-
чинились, і досередини ввійшов Гоук, зачиняючи за собою
двері. Він був одягнений у форму вартових — повністю чор-
ну, якщо не брати до уваги білої мантії Королівської варти.
Віктерової посади ще не обійняв ніхто. Чому, я не
знала. Може, побачивши, на що я здатна, герцогиня
усвідомила, що мені більше не потрібен такий потужний
захист. Однак захищатися без доступу до зброї буде важ-
кувато. А може, річ була в тому, що в мене за один рік уже
змінилося троє охоронців. Чи, може, в тому, що під час
нападу їх загинуло дуже багато і людей бракувало.
Коли ми з Гоуком подивились одне на одного з проти-
лежних кінців кімнати, у мене напружилася спина.
Наші стосунки складались якось дивно.
Чому, я не знала напевне: чи то через те, що сталося
в саду, а потім — із Віктером, чи то через те, що я скоїла
в тій кімнаті після загибелі Віктера. А може, й через усе це.
Однак поряд зі мною він мовчав, і я гадки не мала, що він
відчуває чи думає. Мій дар заховався за стіною — такою
товстою, що вона навіть тріснути не могла.
Він стояв мовчки й нічого не робив. Просто схрестив
руки на грудях і витріщився на мене. Він уже робив так
після мого пробудження — може, один раз, а може, і п’ят-
сот. Можливо, через те, що, коли він намагався зі мною
поговорити, я просто витріщалася на нього.
Мабуть, через це наші стосунки й складалися дивно.
Тиша між нами розтягнулась, і я примружила очі.
— Що таке?
— Нічого.
— Тоді чому ти тут? — запитала я.
— А мені потрібен якийсь привід?
— Так.
— Мені — ні.
— Ти просто пересвідчуєшся, що я не знайшла способу
втекти з кімнати? — зухвало поцікавилась я.
39б
Із крові й попелу
— Принцесо, я знаю, що тобі з цієї кімнати не виб-
ратися.
— Не називай мене так, — обурилась я.
— Мені треба нагадати собі, що це прогрес.
Я насупила брови.
— Прогрес у чому?
— У тобі, — відповів він. — Ти поводишся не дуже чем-
но, та принаймні розмовляєш. Це прогрес.
— Я не скандалю, — різко відказала я. — Просто не лю-
блю, коли мене так називають.
— Угу, — буркнув він.
— Байдуже. — Я відірвала погляд від його очей, від-
чувши... Я не знала, що відчула. Я ніяково зіщулилась,
але аж ніяк не через те, що піді мною був дуже твердий
камінь.
Я не злилася на Гоука. Просто сердилася на... все.
— Розумію, — тихо мовив він.
Поглянувши на нього, я побачила, що Гоук підійшов
ближче, хоча я цього не чула. Тепер він був усього за кіль-
ка футів від мене.
— Справді? — Я підняла брови. — Ти розумієш?
Гоук придивився до мене, і тієї миті я відчула ще дещо,
крім гніву й болю. Мене обпік, наче кислота, сором. Ну
звісно, Гоук у курсі, принаймні до певної міри. Однак він,
мабуть, мудріший за багатьох інших людей.
— Вибач.
— За що? — У моєму голосі вже не було суворості.
— Я казав це тобі раніше, невдовзі після всього, та ти
мене, здається, не почула, — відповів Гоук. Я згадала ті
нечіткі відчуття його близькості. — Треба було повторити
це раніше. Вибач за все, що сталося. Віктер був хорошою
людиною. Попри наш останній діалог, я його поважав,
і мені прикро, що я не зміг нічого вдіяти.
Мені звело всі м’язи в тілі.
— Гоуку...
397
Дженніфер Л. Арментраутп
— Не знаю, чи вплинула б на результат моя присут-
ність — а я мав там бути, — вів він далі, — але мені шкода,
що мене там не було. Що, діставшись туди, я вже нічого
не міг вдіяти. Вибач...
— Тобі нема за що вибачатись. — Я підвелася з підві-
коння. Суглоби в мене заціпеніли від тривалого сидіння. —
Я не ставлю тобі на карб того, що сталося. Не люта на тебе.
— Знаю. — Він подивився через мою голову у вікно, на
Узвишшя. — Та я однаково шкодую, що не зміг зробити
нічого, щоб цьому запобігти.
—Я багато чого хотіла б зробити інакше, — зізналась
я, втупившись у свої долоні. —- Якби я пішла до себе в кім-
нату...
— Якби ти пішла до себе в кімнату, це однаково стало-
ся б. Не вішай цього на себе. — Мить — і я відчула його
пальці в себе під підборіддям. Він підняв моє лице так, що
наші погляди зустрілися. — Маківко, ти в цьому не винна.
Нітрохи. Якщо вже на те пішло, це я... — він зупинився
і стиха лайнувся. — Не бери на себе провину, що належить
іншим. Розумієш?
Я розуміла, та це нічого не змінювало, тож я сказала:
— Десять.
Він зсунув брови докупи.
-Що?
— Ти десять разів назвав мене Маківкою.
У нього піднявся один кутик губ. З’явилася ледь поміт-
на тінь ямочюгна щоці.
— Я люблю так тебе називати, та називати тебе принце-
сою люблю ще більше.
— Здуріти можна, — відказала я.
Він опустив підборіддя.
— Це нормально, ти знаєш?
— Що нормально?
— Відчувати те, що ти відчуваєш, — пояснив він. —
І не відчувати того, чого ти не відчуваєш.
398
Із крові й попелу
Мені заперло дух, мої груди стиснулись, і сталося це
не лише від болю. Річ була в чомусь світлішому, теплішо-
му. Те, що він це знав, доводило, що він так чи інакше вже
пережив те, що тепер переживала я. Я не зрозуміла, хто
з нас ворухнувся — я чи він, — але мої руки раптом обхопи-
ли Гоука, і він обняв мене не менш міцно, ніж я його. Моя
щока притиснулася до його грудей, нижче серця, а коли
його підборіддя опустилося мені на маківку, я здригну-
лася від полегшення. Ці ніжні обійми не зцілили світу.
Біль і гнів нікуди не поділись. Але Гоук був такий теплий,
а його обійми... о боги, вони здавалися схожими на надію,
на обіцянку, що ці мої почуття не вічні.
Ми постояли так певний час, а тоді Гоук відсторонився
і прибрав із мого обличчя неслухняні пасма волосся. Мене
пройняв дрож: я впізнала цей порух.
— Я все ж прийшов сюди не просто так, — сказав
Гоук. — Герцогині треба з тобою поговорити.
Я кліпнула. Отже, час настав.
— І ти кажеш мені це лише зараз?
— Вирішив, що те, що ми маємо сказати одне одному,
набагато важливіше.
— Не думаю, що герцогиня з цим погодилася б, — від-
повіла я. Його обличчя набуло виразу, який неначе гово-
рив: йому насправді байдуже. — Час дізнатись, як мене
покарають за те, що я... за те, що я зробила з лордом. Так?
Гоук нахмурився на мене.
— Якби я думав, що веду тебе на кару, то не вів би тебе
туди.
Я на мить здивувалася. Отже, я була здатна ще на одне
почуття.
— І куди ти мене повів би?
— Кудись далеко звідси, — сказав Гоук, і я йому пові-
рила. Він зробив би те, чого не зробив би більше ніхто,
навіть... навіть Віктер. — Тебе викликають, бо надійшла
звістка зі столиці
399
Дженніфер Л. Арментраут
# * #
Дивно було, коли Беж прийшла допомогти мені з покри-
валом, надіти його після всього, а ще дивніше було усві-
домити, що замок має такий самий вигляд, як до нападу.
Весь, окрім Великої зали. Як я зрозуміла, її забарикадува-
ли. Швидко позирнувши на кімнату, в якій загинув Віктер,
я здогадалася, що там замінили двері.
Ось і все, що мені потрібно було знати.
Герцогиня була в білому, як і я, та якщо на мені було
вбрання Діви, то на ній — колір жалоби. Вона сиділа
за столом, який раніше належав герцогові, й оглядала
якийсь папірець. Не за тим столом, який стояв у більш
особистому кабінеті герцога. Якби ми зустрілися там, я не
знаю, що зробила б.
Мені досі не вірилося в те, як герцога було вбито.
Звісно, зброя була випадкова, та це однаково бентежило
у глибині душі.
Герцогиня позирнула на двері, що зачинилися за нами.
Зовні вона... змінилася. Річ була не в кольорі волосся й не
в тому, що воно було прибране з обличчя і хвацько закруче-
не у просту зачіску. Річ була в чомусь іншому, та я, минаю-
чи лави, не могла зрозуміти, в чому саме. У кімнаті було ще
двоє людей — командувач і один королівський вартовий.
Її погляд ковзнув по мені, і я замислилася, чи здогаду-
ється вона, що волосся в мене під покривалом розпущене.
— Сподіваюся, в тебе все добре. — Вона трохи помов-
чала. — Чи принаймні краще, ніж коли я бачила тебе
востаннє.
— У мене все гаразд, — відповіла я. Це здавалося
не брехнею й не правдою водночас.
— Добре. Будь ласка. Сідай.
Вона показала на лаву, і я виконала прохання.
Беж сіла поряд зі мною, але Гоук так і стояв ліворуч від
мене. Я щосили старалася не думати про те, що тут пови-
нен бути Віктер.
400
Із крові й попелу
— Поки ти... відпочивала, відбулося дуже багато по-
дій, — заговорила герцогиня. — Королеву й короля спові-
стили про недавні події.
Вона потицяла одним довгим пальцем у пергамент.
Послання, напевно, відправили до столиці поштовим
голубом, але доставити королівське послання сюди міг
лише Мисливець. Він, напевно, їхав день і ніч, міняючи
дорогою коней, щоб дістатися назад. Як правило, таку від-
стань долали за кілька тижнів.
— Після спроби викрадення й нападу на Ритуал
вони перестали вважати, що ти тут у безпеці, — ого-
лосила герцогиня. — Тебе викликали назад до Карсо-
донії.
Я знала, що так і буде. Ще після спроби викрадення
змирилася з думкою про те, що королева цілком може
викликати мене до столиці. Також я знала, що у зв’язку
з цим Вознесіння може відбутися раніше, ніж очікувало-
ся. Мабуть, тому я й не здивувалася, та це не пояснювало
відсутності жаху чи страху.
Я не відчувала нічого, крім... смирення. Та ще, може,
невеликого полегшення, бо мені вже геть не хотілося пе-
ребувати в цьому замку, а про те, що може статися, коли
я доберуся до столиці, мені не думалося. Не думалося
навіть про нову зустріч з Ієном. Однак я знала, що ще
відчуваю. А відчувала я спантеличення.
— Вибачте, — вирвалось у мене. — А чому мене не ка-
рають?
Гоук повернувся до мене, і я, не дивлячись на нього,
здогадалася, що в нього, мабуть, такий самий вираз об-
личчя, який був би тепер у Віктера.
Герцогиня довго мовчала, а тоді промовила:
— Як я розумію, ти маєш на увазі лорда Мазіна.
Я кивнула, і в мене стиснувся шлунок.
Вона схилила голову набік.
— Гадаєш, тебе слід покарати?
401
Дженніфер Л. Арментраут
Я вже зібралася відповісти так, як відповіла би два
тижні тому, до нападу, тоді, коли ще силкувалася бути лю-
диною, якою, як я починала думати, мені бути не можна.
— Не думаю, що можу відповісти на це запитання.
— Чому? — На її обличчі відобразилася цікавість.
— Тому що... це мало свою передісторію. — На цьому
я спинилася й зауважила, як посунулася Беж, притулив-
шись ногою до моєї ноги. Глибоко вдихнула. — Я знаю, що
мене слід покарати.
— Слід, — погодилася вона. — Він був Вознесеним, од-
ним із найстарших серед нас.
Гоук помітно напружився, і я відчула, як він ледь-ледь
наблизився до мене.
— Ти порізала його, як різник — шмат м’яса, — про-
довжила герцогиня. Я мала б відчути жах чи відразу — що
завгодно, тільки не потужний приплив задоволення. —
Однак я певна, що в тебе були на те причини.
У мене відвисла щелепа.
Герцогиня взяла перо й відкинулася назад.
— Я знала Брена багато, багато років, і дуже мало
не знаю про його... особисті якості. Я сподівалася, що він
буде мудрішим, зважаючи на те, хто ти така. Вочевидь,
помилялася.
Я нахилилася вперед.
- Ви?..
— Я не ставила б такого запитання, — перебила вона,
вп’явшись невблаганним поглядом мені в очі. — Моя
відповідь тобі не сподобалася б, та й ти її не зрозуміла б.
А втім, я цього від тебе не очікувала б. Пенеллафі, сприй-
май це як дуже корисний урок. Деякі істини лише руйну-
ють і розкладають те, чого не знищують. Істини не завжди
звільнюють. У це вірять лише дурні, яким ціле життя
брехали.
Я, важко дихаючи, швидко стулила рота
ві
іула-
и
ся назад. Вона знає. Завжди знала про лорда й герцога.
402
Із крові й попелу
Може, не знала, що саме вони робили, але знала. Я вп’яла-
ся пальцями у спідницю сукні.
— Ти Діва, — продовжила герцогиня. — Саме тому тебе
не буде покарано. Радій своєму щастю й більше ніколи про
нього не говори. — У неї під оком засіпався м’яз. — І зроби
собі ласку: не марнуй більше ні секунди на роздуми про
жодного з них. Я точно не марнуватиму.
Я витріщилася на герцогиню, яка тим часом припинила
так міцно стискати перо. Тут до мене дійшло. Якщо герцог
так зі мною поводився, чому я вважала, ніби з дружиною
він поводиться інакше? Зрештою, я ніколи не бачила, щоб
вони звертались одне до одного з любов’ю, і це було занад-
то навіть для майже холодної вдачі Вознесених. Я ніколи
не бачила, щоб вони торкались одне одного. Якщо ти Воз-
несений, це не означає, що з тебе вже не можна знущатися.
Опустивши погляд, я кивнула.
— Коли... коли я виїду до столиці?
— Завтра вранці, — відповіла герцогиня. — Ти виїдеш
зі сходом сонця.
РОЗДІЛ 28
— Я не залишу тут Беж, — енергійно заявила я Гоукові. —
У жодному разі.
— Вона з нами не поїде. — Його очі спалахнули бурш-
тиновим вогнем. — Вибач, але ні.
Ми перебували в моїх покоях щонайбільше за півго-
дини після того, як покинули кабінет герцогині. І мали
глядачів. Там була Беж. Був і командувач. Але вони неначе
перебували в іншій будівлі.
Останні десять хвилин ми з Гоуком сварилися.
— Добре, що всім заправляєш не ти, — зауважила
я й повернулася до командувача. — Мені потрібно...
403
Дженніфер Л. Арментраутп
— Вибач, Діво, та я з тобою не поїду. — Командувач
Джансен увійшов до кімнати, перетнувши поріг. — Поїде
лише невеликий гурт, але Гоук — твій особистий королів-
ський вартовий. Він буде головним.
— Як він може бути головним?! — мало не крикнула
я. — Він став моїм королівським вартовим не так давно.
— Але він твій єдиний королівський вартовий.
Від цієї заяви мало не стало боляче, тож я різко повер-
нулася до Гоука і вдалася до єдиного абсолютно дитячого
вчинку, до якого могла вдатися. Зігнала злість на ньому.
— Ти справді очікуєш, що я покину її тут? Там, де спу-
сковики вбивають людей направо й наліво?
— Ти справді очікуєш, що я вивезу її за Узвишшя?
Беж вийшла вперед.
— А можна...
— Так! — вигукнула я. — Ти вивезеш мене за Узвишшя.
— Отож-бо. На твій супровід можна виділити лише
кількох вартових. Усі вони передусім оберігатимуть тебе.
Не її.
— Я можу...
— Я знаю, що ти можеш захищати себе. Повір, це зна-
ють усі в цій кімнаті, але ми поїдемо далеко, принцесо.
Вищемо за Узвишшя. Ти знаєш, яким шляхом нам дове-
деться піти? — запитав він. — Нам доведеться перетнути
Безплідні рівнини та Кривавий ліс.
У мене зі страху обірвалися нутрощі.
— Знаю.
— А ще ми перетинатимемо райони, де мешкає багато
спусковиків. Подорож буде непроста, і я не ризикуватиму
твоєю безпекою, — сказав він, гнівно дивлячись на мене
згори вниз. Де й подівся той Гоук, який так міцно й так
ніжно обіймав мене якихось кілька годин тому! Замість
нього з’явився...
Замість нього з’явився королівський вартовий, яким
пишався б Віктер. Біль був непереборний. Гоук мені
404
Із крові й попелу
не друг і не... ну, хто він там мені тепер. Він королівський
вартовий, зобов’язаний зберегти мені життя і спокійно
доправити мене до королеви й короля.
Він опустив підборіддя, не зводячи погляду з моїх очей.
— Якщо ми візьмемо із собою Беж, це буде все одно що
відправити її поперед себе, зробивши з неї приманку для
спрагліїв.
Я витріщилася на нього з роззявленим ротом.
— Це, мабуть, найабсурдніша заява в історії.
— Це не абсурдніше, ніж сваритися тут із половиною
твого обличчя, — відказав Гоук.
Я розвела руками.
— Здається, це твоя проблема, а не моя.
Він подивився на мене згори вниз, ворушачи щелепою,
коротко, різко реготнув, а тоді повернувся до того місця,
де стояла Беж.
— Я знаю, що ти хочеш її супроводити. Я тебе розумію,
та це не буде схоже на звичайний караван. Не буде десят-
ків охоронців, і ми не зупинятимемось у найвишуканіших
заїздах. Просуватися ми будемо швидко і з труднощами,
і є надзвичайно великі шанси, що ти ще побачиш крово-
пролиття після Ритуалу.
Я повернулася до Беж, але, перш ніж я встигла щось
сказати, вона промовила:
— Знаю. Розумію. — Ступила вперед. — Маківко, я ці-
ную те, що ти хочеш узяти мене із собою, та я не можу.
Тієї миті мене можна було би збити з ніг пір’їнкою.
— Ти... ти не хочеш?
їй же так кортіло побачити столицю!
Однак, якщо мене не буде тут, то її час почне належати
їй самій — принаймні більша його частина. Я стиснула
губи.
— Хочу. Дуже сильно. — Вона зупинилася вереді мною
й узяла мене за руки. — І
Іваюся, що ти цьому віриш,
але мені страшно думати про такий вихід туди.
405
Дженніфер Л. Арментраут
Я... Я хотіла їй повірити.
Вона піднесла наші з’єднані руки до своїх грудей.
— Це правда, але те, що сказав Гоук, також правда.
Стільки вартових... загинуло. А ті, які поїдуть із тобою,
не зможуть приділяти багато уваги мені. Я не вмію битися.
Так, як ти. Не можу зробити те, що зробила ти.
А що я зробила? Вона має на увазі те, що я захищалася,
чи... чи те, що я зробила з лордом?
— Я не можу поїхати, — прошепотіла вона.
Я заплющила очі й судомно видихнула. Беж має рацію.
Гоук теж. Узяти із собою Беж буде безвідповідально й не-
логічно. І хоча мені було трохи лячно залишити її в такому
неспокійному місті, я сперечалася, тому що... тому що...
Залишала позаду все знайоме.
Сталося стільки всього. Стільки втрат. А позаяк мені
не вистачало ні розумових, ні душевних сил, щоб пере-
йматися можливим прискоренням Вознесіння чи навіть
імовірністю того, що боги визнають мене негідною, я не
сушила собі голову майбутніми проблемами. Однак усе
невпинно змінювалось, а Беж була... була останнім, що
залишалося від минулого.
Що, як я більше її не побачу?
Я судомно вдихнула. Не могла я дозволити собі такі
думки. І не могла допустити, щоб так думала Беж. Я роз-
плющила очі.
— Ти маєш рацію.
У неї в очах забриніли сльози.
— Ненавиджу мати рацію.
— Дякувати богам, що в цій кімнаті є хтось раціональ-
ний, — пробурмотів Гоук.
Я різко повернула голову в його бік.
— Твоєї думки ніхто не питав.
Командувач Джансен стиха присвиснув.
— Що ж, принцесо, ти її почула. — Коли я відпустила
руки Беж і повернулася до нього, він усміхнувся на весь
406
Із крові й попелу
рот. Підійшов до дверей, а тоді зупинився. — І можу
висловити ще одну думку для тебе. Збирай небагато ре-
чей. І не бери із собою того клятого покривала. Ти його
не носитимеш.
* * *
Заплющивши очі й задерши підборіддя до світанкового
сонця, я насолоджувалася прохолодним ранковим пові-
трям, яке цілувало мені оголені щоки й лоба, поки я стоя-
ла біля чорних мурів Узвишшя. Це було сущою дрібницею,
та сонце й вітер уже роками не торкалися мого обличчя
повністю. Мою шкіру приємно поколювало, і цієї миті
не затьмарювала навіть причина, з якої я мала змоіу цим
насолодитися.
Під час поїздки до Карсодонії покривало перетворить
мене на дуже помітну рухому мішень. Щоб уникнути спу-
сковиків і Темного, найкраще було зробити так, щоб жод-
на особа, з якою ми контактуватимемо, не здогадалася,
хто я, тому наша компанія збиралася біля Узвишшя і на
мені були простий темно-брунатний плащ і важкий светр,
а також мої єдині штани й черевики. Я гадки не мала, що
думатимуть люди, побачивши мене, та про Діву вони точ-
но не думатимуть.
З цієї ж причини я попрощалася з Беж у себе в кімнаті.
Нечисленні замкові слуги, які були тоді на ногах, могли
впізнати в Беж мою компаньйонку, і Гоук не став ризику-
вати, нехтуючи ймовірністю того, що серед тих, хто пра-
цює в замку, ще можуть бути спусковики.
А тому попрощатися з Беж було ще важче. Віднині й до
того часу, коли вона долучиться до мене у столиці, могло
статися що завгодно, а я про це й гадки не матиму, доки
хтось не вирішить мені сказати. Через це мені крутило
в животі від безпорадності, бо я нічого не могла з цим вді-
яти. Я могла лише сподіватися, що побачу ц знову. Могла
вірити, що побачу її знову.
407
Дженніфер Л. Арментраут
Та молитися не збиралася.
Досі боги ніколи не відповідали на мої молитви.
Та й здавалося неправильним просити їх про щось те-
пер, коли я... я вже не могла заперечувати те, що сказав
Віктер.
Що я хочу, щоб мене визнали негідною.
Я зітхнула й зосередилася на вітрі, що здіймав пасма
волосся довкола мого чола і скроні.
Герцогиня прощатися не прийшла.
Це мене не дивувало. І не ображало так, як раніше. На-
віть розчарування не було, і я не знала напевно, добре це
чи погано.
—• Ти, здається, насолоджуєшся життям.
Почувши голос Гоука, я розплющила очі, розвернулася
й мало не пошкодувала, що розплющила очі.
Гоук, який стояв поряд із величезним чорним конем,
був одягнений не як вартовий. Темно-брунатні штани
облягали його довгі ноги, демонструючи, яке сильне
в нього тіло. Сорочка на ньому була важка, з довгими ру-
кавами, годяща для холодної погоди, як і підбитий хутром
плащ. На сонці його волосся було чорне, як крила ворона.
В одязі простолюдина він чомусь здавався ще більш
приголомшливим.
І тепер він дивився на мене, піднявши одну брову, поки
я... ну, іфосто витріщилася на нього з роззявленим ротом.
У мене спалахнули щоки.
— Це приємно.
— Коли вітер торкається обличчя? — запитав він, здо-
гадавшись, що я маю на увазі.
Я кивнула.
— Можу тільки уявити, як воно. — Він швидко огля-
нув моє лице. — Цей варіант мені подобається набагато
більше.
Я, закусивши губу, простягнула руку і злегка потерла
коневі ніс збоку.
408
Із крові й попелу
— Він прекрасний. У нього є ім’я?
— Мені сказали, що так, Сетті.
Я всміхнулася.
— На честь бойового коня Теона? — Сетті тицьнувся
носом мені в руку, щоб я погладила його ще. — Йому
є на кого рівнятися.
— Це точно, — відповів Гоук.—Ти, як я розумію, не вмі-
єш їздити верхи.
Я заперечно мотнула головою.
— Не сиділа на коні, відколи... — Моя усмішка стала
ширшою. — О боги, це було три роки тому. Ми з Беж
нишком утекли до стаєнь і спромоглися вилізти на коня,
перш ніж прийшов Віктер. — Коли я опустила руку й від-
ступила, моя усмішка згасла. — Тож ні, я не вмію їздити
верхи.
— Це буде цікаво. — Гоук трохи помовчав. — І болісно,
позаяк ти їхатимеш зі мною.
Коли я поглянула на нього, у мене тьохнуло серце.
— А чому це цікаво? І болісно?
щоці.
— Окрім того, що це дозволить мені наглядати за то-
бою з дуже близької відстані? Застосуй уяву, принцесо.
іуг уява мене не підвела.
— Це непристойно, — сказала я Гоукові.
— Справді? — Він опустив підборіддя. — іуг ти не Діва.
Ти Маківка, без покривала й без тягаря.
Мій погляд зустрівся з його поглядом, і мене охопили
приємне передчуття й полегшення. Вони доводили, що
за цим болем і гнівом ховаються й інші емоції.
стану Дівою.
— Однак це буде не сьогодні й не завтра, — відповів він
і знову повернувся до однієї із саков на сідлі свого коня. —
Я взяв дещо для тебе.
409
Дженніфер Л. Арментраут
Я зачекала, думаючи, що це може бути, позаяк сама
змогла взяти із собою лише спідню білизну й ще два све-
три-сорочки.
Відкривши одну зі шкіряних торб, Гоук сягнув усереди-
ну й витягнув якийсь згорток із тканини. Розгорнув його,
повернувшись до мене.
Моє серце зупинилось, а тоді прискорилось: я побачи-
ла, що він тримає в руці, й упізнала руків’я кольору слоно-
вої кістки та червонясто-чорний клинок.
— Мій кинджал. — Мені стиснуло горло. — Я думала...
думала, що він пропав.
— Я знайшов його тієї ж ночі. — Під кинджалом лежа-
ли піхви. — Не хотів віддавати його тоді, коли боявся, що
ти можеш утекти та скористатися ним, але в цій поїздці
він тобі знадобиться.
Те, що Гоук подбав про те, щоб мені було чим захи-
ститися в разі потреби, значило для мене неймовірно
багато. Однак те, що він знайшов кинджал і зберіг його
для мене...
— Не знаю, що й сказати. — Коли Гоук передав мені
кинджал, я відкашлялася, щоб не хрипіти. Щойно мої
пальці зігнулися довкола руків’я, я уривчасто зітхнула. —
Це мені Віктер подарував на шістнадцятиріччя. Це була
моя улюблена зброя.
— Вона прекрасна.
Клубок у горлі розсіявся, та я змогла хіба що кивнути,
обережно повертаючи кинджал у піхви й закріплюючи
його на правому стегні. Заговорила лише за мить.
— Дякую.
Гоук не відповів. Підвівши погляд, я побачила, що до
нас наближається невеликий гурт людей. Двоє незнайо-
мих чоловіків на конях і ще шестеро, які вели своїх коней
до нас.
Двох із вартових я впізнала миттєво. З ними я грала
в карти в «Червоній перлині». Філліпс, а другий — здаєть-
410
Із крові й попелу
ся, Ейррік. Якщо вони мене й упізнали, то це залишилося
непомітним, коли вони привіталися зі мною короткими
кивками, не зазираючи в очі.
Мені злегка защипало шрами, та я опиралася бажан-
ню їх торкнутися чи повернутися так, щоб їх не було
видно.
Побачивши їх, я здивувалася, бо знала, що вони не Мис-
ливці, проте я підозрювала, що вільних Мисливців для нас
бракувало, та й була рада бачити Філліпса. Він знов і знов
стикався зі спрагліями й досі залишався живий.
— Супровід прибув, — пробурмотів Гоук, а тоді, вже
голосніше, почав нас знайомити. Швидко назвав усі іме-
на — два з них я знала, а більшість із решти мені не за-
пам’ятались, — але відтак назвав ще одне ім’я, яке навіяло
мені спогади.
— Це Кіран. Він прибув зі столиці разом зі мною і зна-
йомий зі шляхом, яким ми маємо рушити.
То був вартовий, який постукав у двері тієї ночі в «Чер-
воній перлині». Це своєрідне возз’єднання, подумала я,
коли нарешті змогла його побачити. Він здавався при-
близно однолітком Гоука й мав коротко підстрижене
темне волосся. Його очі мали приголомшливий світ-
ло-блакитний відтінок, який нагадував мені небо взимку
й дивовижно контрастував із його тепло-бежевою шкірою,
що нагадувала мені про Беж.
— Радий знайомству, — промовив Кіран, сівши на коня.
— Навзаєм, — сказала я собі під носа, зауваживши, що
в нього такий самий легкий акцент, як у Гоука, та їхню
вимову я досі не могла ідентифікувати.
Він поглянув у бік Гоука. Обриси його обличчя були
різкі й більш ніж приємні оку.
— Щоб перетнути рівнини до настання ночі, треба ру-
шити вже зараз.
Гоук повернувся до мене.
— Готова?
4П
Дженніфер Л. Арментраут
Я позирнула на захід, у бік центру Масадонії. Над
Нижнім районом і Цитаделлю височів замок Тірман,
величезна споруда з каменю та скла, прекрасних спогадів
і невідступних кошмарів. Десь там ходила Беж, а герцо-
гиня перебрала на себе владу над містом. Десь там моє
теперішнє стало минулим. Я повернулася до Узвишшя.
Десь там чекало моє майбутнє.
РОЗДІЛ 29
За кілька годин шляху через Безплідні рівнини у мене від-
пала потреба застосовувати уяву, щоб зрозуміти, що мав
на увазі Гоук, сказавши, що я їхатиму з ним.
Між нашими тілами майже не було простору. На по-
чатку, коли відчинилася важка брама Узвишшя і ми про-
минули смолосі
ЗШІ
і, було не так. Усвідомлюючи, що люди,
які ідуть із нами, знають, хто я така, я сиділа прямо і старан-
но не зважала на Гоукову руку в себе на талії, але темп був
жорсткий. Швидкість була не шалена, проте мені, не при-
звичаєній до рухів коня, швидко стало незручно й боляче
сидіти нерухомо. Я щогодини опинялася ближче до Гоука,
аж доки моя спина не притулилася до його грудей, а стегна
не опинилися між його стегнами. Якоїсь миті з мене з’їхав
каптур плаща, і я не стала надівати його знову — почасти
тому, що хотіла відчувати вітер на обличчі.
А почасти — тому, що відчувала на щоці тепле ди-
хання Гоука щоразу, коли він нахилявся, щоб щось мені
сказати.
Я не помилилася. Для Діви це було відверто непристой-
но. Чи принаймні для Діви були непристойними відчуття,
які викликали його обійми.
Однак за якийсь час я розслабилася й почала насолод-
жуватися відчуттям його обіймів, бо знала, що, коли ми
412
Із крові й попелу
дістанемося пункту призначення, це закінчиться, хай як
високо Гоук оцінює свої навички.
У столиці все буде інакше.
Я дивилася на порожню землю. Колись тут були фер-
ми й заїзди, в яких можна було зупинятись і відпочива-
ти. Але тепер не було нічого, крім нескінченної трави,
зігнутих і скривлених дерев, а також високого очерету,
яким заростали розтрощені руїни фермерських домів
і корчми.
Я була впевнена: на нашому шляху повсюди є привиди.
Спраглії знищили Рівнини, забруднивши плодючу ко-
лись землю кров’ю й забивши всіх, хто наважився осісти
за Узвишшям.
Так близько до Кривавого лісу.
Я не заплющувала очей, виглядаючи ліс, і всіляко ста-
ралася не думати, в якому положенні зараз сонце й де ми
опинимося з настанням ночі.
Гоук посунувся, і його рука якимось робом до половини
прослизнула у складки мого плаща. Кінь сповільнився,
і в мене пересохло в роті. Долоня Гоука лежала в мене на
стегні та здавалася важкою, мов тавро, хоча мою шкіру
відділяли від його мої вовняний светр і штани.
— Ти в нормі? — запитав він. Його дихання залоскота-
ло мені щоку.
— Не відчуваю ніг, — зізналась я.
Вінхихотнув.
— За кілька днів ти до цього звикнеш.
— Чудово, — відповіла я і глибоко вдихнула, відчувши,
як його великий палець ковзнув по моєму стегну. Міцніше
взялася за луку сідла.
— Ти впевнена, що поїла достатньо?
Дорогою ми перекусили сиром і горіхами, і я, хоча до
цього часу зазвичай обідала набагато ґрунтовніше, не була
впевнена, що можу навчитися їсти, поки мене трусить на
коні. Я кивнула й зауважила, що Кіран і Філліпс, які їдуть
413
Дженніфер Л. Арментраут
попереду, також сповільнилися. Вони раз у раз заговорю-
вали між собою, та їхали надто далеко від мене, щоб їхні
слова було чутно.
— Ми зупиняємося? — спитала я.
-Ні.
Я зсунула брови докупи.
— Тоді чому ми сповільняємося?
— Це стежка... — Ейррік, який їхав ліворуч від нас, за-
мовк, і я всміхнулась. Я знала, що він хотів назвати мене
Дівою. За останні кілька годин він зробив це вже стільки
разів, що Гоук пригрозив скинути його з коня, якщо він
зробить так ще раз. На щастя, цього разу Ейррік спохо-
пився. — Тут стежка стає нерівною, а ще є струмок, але
розгледіти це крізь зарості важко.
— Це ще не все, — докинув Гоук, який досі ворушив
великим пальцем, зачепив ним вовну й поволі крутив її по
колу, не зупиняючись.
— Не все?
— Бачиш Ладді? — Гоук мав на увазі одного з Мис-
ливців, який їхав праворуч від нас. Лядді мало що сказав,
відколи ми поїхали. — Він стережеться щурил.
Я вишкірилася. Щурила — це не просто собі гризуни.
То щось жахливе, і ходили чутки, що вони завбільшки
з кабанів.
— Я думала, їх уже нема на світі.
— Вони єдині істоти, яких не їдять спраглії.
Промовиста деталь, далебі. Я здригнулася.
— Скільки їх тут, на твою думку?
— Не знаю. — Гоук міцніше обняв мене за талію, і я за-
підозрила, що він чудово це знає.
Я поглянула на Ейрріка.
Він відвів погляд.
— Ейрріку, ти знаєш скільки?
— Гм, ну, знаю, що колись було більше, — відповів
він і нервово позирнув на Гоука. Негайно перевів погляд
4И
Із крові й попелу
уперед. — Колись вони не були проблемою, розумієш?
Принаймні так мені дідо казав, коли я був малий. Він жив
тут. Один з останніх.
— Справді?
Ейррік кивнув. Палець Гоука тим часом продовжував
ворушитися.
— Вирощував кукурудзу й помідори, квасолю й карто-
плю. — З’явилася слабка усмішка. — Розповідав мені, що
колись щурила були звичайною неприємністю.
— Навіть уявити не можу, як щури майже двісті фунтів
завважки можуть бути просто неприємністю.
— Ну, вони просто харчувалися чужими недоїдками
й боялися людей більше, ніж ми їх, — пояснив Ейррік.
Я була впевнена, що боятимусь їх, дадуть вони людям
спокій чи ні. — Але коли всі почали їхати геть, вони втра-
тили...
—’ Джерело харчування? — закінчила за нього я.
Ейррік кивнув, оглядаючи горизонт.
— Тепер усе, на що вони натрапляють, — це харчі.
— Зокрема й ми.
Я щиро сподівалася, що Ладді бездоганно бачить щу-
рил і передчуває їхню появу.
— Ти інтригуєш, — зауважив Гоук, коли Сетгі швидким
кроком пішов перед Ейрріком.
— «Інтригувати» — це твоє улюблене слово, — відпові-
ла я.
— Поряд із тобою — так.
Я дозволила собі всміхнутися, бо на мене ніхто не ди-
вився й мені так хотілося.
— Чим я інтригую зараз?
— А коли ти не штрихуєш?—сказав він.—Ти не боїшся
як мокре кошеня,
варто лише згадати про щурила.
— Спраглії та спусковики не швендяють на чотирьох
лапах і не мають хутра.
415
Дженніфер Л. Арментраут
— Ну, щурила не швендяють, — відповів Гоук. — Вони
бігають, майже так само швидко, як мисливський пес,
який женеться за жертвою.
Мене знову пройняв дрож.
— Іще гірше.
Він засміявся.
— Знаєш, чого мені зараз дуже хотілося б?
— Щоб ніхто не говорив про велетенських щурів-людо-
жерів?
Гоук міцно обняв мене, і я відчула, як у мене в грудях
щось обірвалося.
— Крім цього.
Я пирхнула.
— Зроби мені ласку й засунь руку в торбу біля своєї лі-
вої ноги. Тільки обережно. Тримайся за луку.
— Я не впаду.
Однак, тягнучись уперед і підіймаючи клапан торби,
я не стала відпускати луку.
— Ага.
Я не стала на це зважати й сягнула всередину. Мої
пальці торкнулися чогось гладенького і шкіряного. Нах-
мурившись, я взялася за цей предмет і витягнула його.
Побачивши червону обкладинку, охнула й запхнула його
назад у торбу.
— О боги.
Я випрямилася, вирячивши очі.
Гоук розреготався, і Кіран, який їхав попереду, озир-
нувся на нас через плече. Чи видно йому, як у мене роз-
червонілося лице?
— Повірити не можу. — Я розвернулася в поясі й на
мить трохи розгубилася через оту ямочку в Гоука на правій
щоці. Така починала з'являтись і на лівій. А тоді я згадала,
що лежить у торбі. — Як ти взагалі знайшов оту книжку?
— Як я знайшов отой хуліганський щоденник леді
Вілли Колінз? Маю свої канали.
416
Із крові й попелу
-Як?
Коли я бачила його востаннє, він опинився в мене під
подушкою, а позаяк стільки всього відбулося, мені й на
думку не спадало, що хтось може його знайти й мати за-
питання.
Багацько запитань.
— Нізащо не скажу, — відповів Гоук, і я ляснула його по
руці. — Яка жорстокість.
Я закотила очі.
— Ти мені не читатимеш?
— Ні. Однозначно.
— Може, я почитаю тобі згодом.
Ще гірше.
— У цьому немає потреби.
— Ти впевнена?
— Цілком.
Він тихо, м’яко розсміявся мені в шию.
— Як далеко ти просунулася, принцесо?
Я стиснула губи, а тоді зітхнула.
— Майже дочитала.
— Тобі доведеться повністю мені його переказати.
Сумнівно. Я повірити не могла, що він не просто
знайшов ту кляту книжку, а ще й узяв її із собою. Він міг
узяти із собою стільки всього, а взяв щоденник. У мене
засіпалися кутики губ, і я незчулась, як усміхнулась, а тоді
засміялась. Коли рука Гоука знов обняла мене міцніше,
я розслаблено притулилася до нього.
Гоук... інтригував.
Після того наша швидкість збільшилась, і можна було
подумати, ніби ми щемо наввипередки з місяцем. Мені
не треба було дивитися вперед, щоб знати, що ми програємо.
А тоді я побачила його.
Щойно я зауважила щось червоне, мене обдало кри-
жаним холодом. А тоді його стало видно. Море багрянцю
простягалося всюди, куди тільки сягало око.
417
Дженніфер Л. Арментраутп.
Ми досягли Кривавого лісу.
Коні несли нас уперед, хоча моя інтуїція голосно
попереджала про те, що лежить попереду. Я не могла
відвести погляд від лісу, хоча здавалося, ніби він ще
багато, багато років переслідуватиме мене у снах. Я ні-
коли не бачила його зблизька, бо прибула до Масадонії
іншим шляхом, яким ми тепер їхали б на кілька днів
довше. Я бачила перед собою покручену червону масу
й темнішу за неї тінь, що нагадувала засохлу кров. Зем-
ля, яку топтали копита, стала більш кам’янистою. Щось
хрускотіло і тріскалося. Дрібні сучки? Гілля? Я зібралася
поглянути вниз...
— Не треба, — наказав Гоук. — Не дивися вниз.
Я не змогла втриматися.
Мене почало нудити. Земля була всіяна вицвілими
на сонці кістками. Черепами оленів і дрібніших тварин.
Може, кроликів? Були там і довші кістки, надто довгі для
тварин, і...
Різко, судомно вдихнувши, я відірвала від них погляд.
— Кістки... — проказала я й ковтнула. — Не всі ці кістки
належать тваринам, так?
-Ні.
Моя рука потягнулася до руки, що обіймала мене за
талію. Я стрималася.
— Це кістки померлих спрагліїв?
Не харчуючись, вони в’януть, аж доки від них не зоста-
ється нічого, крім кісток.
— Деякі — так.
Мене пройняв дрож.
— Я ж казав тобі: не дивися.
— Знаю.
Але я подивилася.
Тепер я так само не могла заплющити очі. Червоне
листя виблискувало на призахідному сонці так, що зда-
валося, ніби в мільйонах листочків зібралися малесенькі
418
Із крові й попелу
калюжки крові. Це видовище було рівною мірою страхіт-
ливе й бентежно прекрасне.
Коні сповільнились, і кінь Ейрріка став дибки й захитав
головою, та все ж посунув уперед. Ми йшли далі. Моє сер-
це оглушливо стукало, а тим часом до нас тягнулися гілки
з гладеньким листям, що злегка рябіло й неначе кликало
нас уперед.
Щойно ми проїхали під першими гілками, температура
знизилась, а сонячне проміння, що ще залишалося, май-
же не могло проникнути крізь листя. Коли я поглянула
вгору, моя шкіра вкрилася сиротами. Деякі гілки висіли
так низько, що я подумала, що можу потягнутися вгору
й торкнутись одного з листочків, формою схожих на кле-
нові. Але не потягнулася.
Ми мовчки вишикувалися по двоє і пліч-о-пліч по-
їхали второваною стежкою. Всі були насторожі. Позаяк
хрускоту не було, мені здалося, що можна й поглянути
вниз.
— Листя немає, — сказала я.
- Що?
Гоук нахилився до мене, не підвищуючи голосу.
Я оглянула ґрунт у лісі, що швидко темнішав.
— На землі немає листя. Лише трава. Як таке можливо?
— Це місце неприродне, — відповів Філліпс.
— Це ще м’яко сказано, — докинув Ейррік і роззирнув-
ся довкола.
Гоук відкинувся назад.
— Невдовзі доведеться зупинитися. Коням потрібно
відпочити.
Мені щось натиснуло на груди, і я міцніше взялася
за руку Гоука. Я знала, що мої нігті починають впива-
тися йому в передпліччя, та не могла змусити себе від-
пустити.
Нерівно видихнувши, я побачила, як клубочиться пові-
тря з мого носа.
419
Дженніфер Л. Арментраут
Ми проїхали ще годину, а відтак, коли не залишилося
нічого, крім сріблястого місячного сяйва, Гоук подав нам
знак. Коні сповільнилися до швидкого кроку, а тоді вреш-
і ; і; і
— Здається, тут непогане місце для табору, — зауважив
Гоук.
У мене з’явилося дуже дивне й сильне бажання за-
хихотіти, та в тому, що ми мали зробити, не було нічого
смішного.
Ми збиралися провести ніч тут, у Кривавому лісі, де
бродять спраглії.
РОЗДІЛ ЗО
Здавалося, мені ще ніколи не було так холодно.
Постіль ніяк не перешкоджала холоду підійматися
з землі, а ковдра, хай яке важке було її хутро, не могла дати
відсіч морозу в повітрі. Мої пальці в рукавичках неначе
перетворилися на кубики льоду, а шкіра не нагрівалася,
хоч скільки я трусилася.
Уночі в Кривавому лісі було, певно, щонайменше на
двадцять градусів холодніше, і мені здавалося, що дощ
там обернеться на сніг.
Я вже хвилин із двадцять намагалася примусити себе
заснути. Не при тямі я менше боятимуся перетворитися
на брилу льоду. Однак я мимоволі тягнулася до кинд-
жала, захованого під торбою, з якої я зробила собі по-
душку, щоразу, коли хрустіла трава чи віяв вітер. Через
холод, імовірність того, що десь спокійно бігають щу-
рила, та загрозу нападу спрагліїв я тієї ночі геть не мог-
ла поспати. Та й не знала, як хтось за таких умов може
спати. Під час нашої швидкої тихої вечері я ледве змогла
поїсти.
420
Із крові й попелу
Четверо вартових спали. Четверо стояли на сторожі за
кілька ярдів від нас, по одному на кожен кут табору. Гоук
розмовляв з одним із них, але тепер ішов до мене. Спало
на думку, що варто вдати, ніби я сплю, та мені щось підка-
зувало, що він здогадається.
Гоук, зупинившись переді мною, став на коліна.
— Ти мерзнеш.
— У мене все гаразд, — пробурчала я, вистукуючи зу-
бами.
За мить відчула, як його пальці, не прикриті рукави-
чкою, злегка торкнулися моєї щоки. Напружилася.
— Поправка. Ти замерзаєш.
— Я зігріюся. — Я на це сподівалася. — Колись.
Він опустив руку, і вона зависла в нього між колінами.
— Маківко, ти не звикла до такого холоду.
— А ти звик?
— Ти гадки не маєш, до чого я звик.
лует його долоні. Зважаючи на те, які грубі, мозоли-
сті долоні він мав, пальці в нього були доволі довгі
й витончені. Такі пальці пасують митцеві, а не вартовому.
Вбивці.
Гоук підвівся, і я на мить вирішила, що він, мабуть, піде
геть, до інших, що стоять на сторожі, та цього не сталося.
Якомога щільніше кутаючись у жорстку ковдру, я по-
бачила, як він відчепив від своєї торби скручену ковдру,
а тоді кинув торбу на землю. Не кажучи ні слова, пере-
ступив через мене, як через звичайну колоду. Не встигла
я вдихнути ще раз, як Гоук почав вкладатися позаду мене.
Я повернула голову.
— Що ти робиш?
— Дбаю про те, щоб ти не замерзла до смерті. — Він
розгорнув важку хутряну ковдру й накинув п собі на
— Я не замерзну до смерті.
421
Дженніфер Л. Арментраут
Моє серце безладно забилося. Гоук був так близько, що
якби я лягла на спину, то торкнулася б плечем його плеча.
— Ні, але приманиш своїм тремтінням усіх спрагліїв
у радіусі п’яти миль.
Він перекотився на бік, обличчям до моєї спини.
— Ти не можеш спати поряд зі мною! — процідила я.
— Ая не думаю це робити.
Узявши в руку край своєї ковдри, він одночасно накрив
мене нею та своєю рукою.
Його важка кінцівка опустилася мені на талію, і на
кілька безцінних секунд я отетеріла.
— То як це називається?
— Я спатиму з тобою.
Я широко розплющила очі.
— А яка тут різниця?
— Різниця величезна. — Його тепле дихання ковзнуло
по моїй щоці, і мій пульс спершу сповільнився, а тоді по-
силився.
Я витріщилася в темряву, повністю зосередившись на
його руці, що обвилася довкола мене.
— Гоуку, ти не можеш зі мною спати.
— І не можу допустити, щоб ти замерзла чи захворіла.
Запалити вогонь надто небезпечно, а якщо ти не хочеш,
щоб я попросив спати з тобою когось іншого, варіантів, по
суті, небагато.
— Я не хочу, щоб зі мною спав хтось інший.
— Я вже й так це знав, — глузливо й водночас самовдо-
волено відповів Гоук.
Мої щоки спалахнули.
— Я не хочу, щоб зі мною взагалі хтось спав.
Його погляд у темряві зустрівся з моїм, і наступного
разу Гоук заговорив ще тихіше.
— Маківко, я знаю, що в тебе бувають кошмарні сни,
і знаю, що вони можуть бути потужними. Віктер мене про
них попереджав.
422
Із крові й попелу
Жаль розітнув зніяковіння, перш ніж воно бодай ви-
кристалізувалось, і знищив його.
— Справді? — незграбно, хрипко перепитала я.
— Справді.
Мої очі замружилися, ховаючись від пекучого болю.
Ну звісно, Віктер розповів Гоукові, що до чого. Мабуть,
першого ж вечора, коли Гоукові довелося за мною наг-
лядати. У глибині душі я розуміла, що Віктер поділився
цими відомостями заради мого добра, а не готував Гоука
до тієї ночі, коли якийсь кошмар не дасть мені спати. Він
зробив це, щоб Гоук не відреагував на це так, що я знічуся
чи знервуюся.
Віктер був... о боги, мені його бракувало.
— Я хочу бути достатньо близько, щоб мати змогу втру-
титись, якщо ти раптом побачиш кошмар, — продовжив
Гоук, і я розплющила очі. — Якщо ти закричиш...
Договорювати йому було непотрібно. Криком я могла
привабити навколишніх спрагліїв.
— Тож, будь ласка, розслабся і спробуй відпочити.
Якщо ми сподіваємося, що нам не доведеться провести дві
ночі у Кривавому лісі, завтра на нас чекає важкий день.
У мене на язиці закрутилася сотня відмов, але мені
було холодно, а якщо я дійсно побачу кошмарний сон,
треба буде, щоб хтось був поряд і зупинив мене, перш ніж
я почну кричати як різана. А жар Гоука... тепло його тіла
вже проникало крізь ковдру, в яку ми були закутані, і всо-
тувалося в мої охололі шкіру та кістки.
До того ж він просто зібрався спати поряд зі мною. Чи
спати зі мною, як висловився він сам. Але ніщо з цього
не заборонялося.
Та й не можна сказати, ніби ми раніше не робили тако-
го, від чого я мала б відмовлятись або тікати. У порівнянні
з ніччю в «Червоній перлині» й подіями під час Ритуалу
це було надзвичайно цнотливо, і байдуже, що тепер я тру-
силася зовсім не від холоду.
423
Дженніфер Л. Арментраутп
— Спи, Маківко, — наполегливо сказав він.
Видихнувши якомога гучніше й неприємніше, я знов
опустила щоку на торбу і скривилася. Поки я тримала
голову наввисячки, матерія відчутно охолола. Через це
я витріщилася просто перед собою, зосередившись на не*
чіткому силуеті одного з вартових, що стояв у місячному
сяйві.
Я заплющила очі й одразу повністю зосередилася на
тому місці, де тіло Гоука торкалося мого тіла.
Гоукова рука майже повністю обкрутилася довкола
моєї талії, та його долоня мене не торкалася. Вона, най-
певніше, зависла у просторі переді мною. Це було навди-
вовижу... ґречно з його боку. Його груди лежали біля моєї
спини, і з кожним вдихом Гоука його тіло дедалі більше
стикалося з моїм.
Окрім ударів мого серця (мені було цікаво, чи не чує їх
він), чути було лише шурхотіння листя на вітрі, що нага-
дувало мені звук, із яким труться одна об одну сухі кістки,
і тихе іржання коней.
Гоук уже заснув? Якщо так, я зараз дуже розсерджуся.
— Це шалено непристойно, — пробурмотіла я.
Він хихотнув у відповідь, і це хихотіння подіяло мені на
нерви — саме так, як не треба, і саме так, як треба.
— Непристойніше, ніж той випадок, коли ти в «Черво-
ній перлині» прикидалася геть інакшою дівчиною?
Я так швидко й міцно стулила рота, що здивувалася,
що не зламала жодного кутнього зуба.
— Чи непристойніше, ніж той випадок у ніч Ритуалу,
коли ти дозволила мені...
— Стулися, — процідила я.
-- Я ще не закінчив, відказав він і притулився грудь-
ми до моєї спини; — А як щодо втечі на бій зі спрагліями
на Узвишші? Чи той щоденник?..
— Гоуку, я зрозуміла, про що ти. Можеш тепер замовк*
нути?
404
І
Із крові й попелу
Ти сама це почала.
— Насправді ні.
— Що? — У нього вирвався тихий смішок. — Ти сказа-
ла — цитую: «Це шалено, жахливо, безсумнівно...»
— Ти що, тільки сьогодні дізнався, що таке прислів-
ники? Бо я такого не казала.
Гоук зітхнув.
— Вибач.
Тон у його вибачення був анітрохи не щирий.
Я не знав, що ми знову вдаємо, ніби не вдавалися до
ЦИХ ІЕ
НІС»?
непристойностей, — промовив він. — Щоправ-
да, я не здивований. Ти ж, як-не-як, чиста, незаплямована
й неторкана Діва. Обрана.
О боги...
Яка береже себе для чоловіка з королівської ро,
тя:і
Який, до речі, не буде чистим, незаплямованим чи нетор-
каним...
Я спробувала штрикнути його ліктем, але забула, що
наразі закутана в одну ковдру й накрита ще однією. Мені
вдалося хіба що розкрити тулуб спереду, підставивши
його холодному повітрю.
Гоук засміявся.
— Я тебе ненавиджу.
Я швидко закуталася назад у свій ковдровий кокон.
— Розумієш, у цьому й проблема. Ти мене не ненави-
диш.
На це я не мала відповіді.
— А знаєш, що я думаю?
— Ні. І знати не хочу.
Він не став на це зважати.
— Я тобі подобаюся.
Я зсунула брови докупи, глипаючи на маленьку га-
лявинку.
— Достатньо, щоб ти поводилася зі мною шалено не-
пристойно. — Пауза. — І не раз.
425
Дженніфер Л. Арментраут
— Боги милостиві, тепер я краще замерзнуло смерті.
— О, так. Ми вдаємо, ніби нічого з цього не було. Я все
забуваю.
— Те, що я не згадую про це що п’ять хвилин, ще не оз-
начає, що я вдаю, ніби цього не було.
— Але згадувати про це що п’ять хвилин дуже весело.
У мене піднялися кутики рота, і я підтягнула краї ков-
дри вище підборід дя.
— Я не вдаю, ніби нічого з цього не було, — стиха ви-
знала я. — Просто...
— Просто цього не мало статися?
•Мені не хотілося це казати. Здавалося, сказавши це,
я не зможу забрати свої слова назад.
— Просто мені не можна... все це робити. Сам знаєш.
Я Діва.
Гоук кілька секунд помовчав.
— А що ти думаєш про це насправді, Маківко?
Кілька разів спробувавши йому відповісти й не зумів-
ши, я заплющила очі й просто відповіла чесно:
— Я не хочу цього. Не хочу бути відданою богам, а по-
тім, опісля — якщо там є «опісля» — не хочу бути виданою
заміж за того, з ким ніколи не зустрічалася, того, хто, на-
певно...
— Напевно що? — тихим і навіть заспокійливим голо-
сом перепитав він.
Я важко ковтнула.
— Того, хто, напевно, буде... — зітхнула. — Сам знаєш,
які вони, члени королівської родини. Краса — річ суб’єк-
тивна, а ґанджі... ну, вважають неприйнятними. — На-
решті у мене зігрілися щоки. Ці слова на смак нагадували
попіл. — Якщо я стану Вознесеною, то той, кого королева
зробить моєю парою, буде таким самим, я певна.
Гоук довго мовчав, і я так цьому зраділа, що мало не пе-
рекотилася й не обняла його. Жодні його слова не зроби-
ли б цього визнання менш принизливим.
426
Із крові й попелу
— Герцог Тірман був мудаком, — сказав він. — І я ра-
дий, що він мертвий.
У мене вирвався вражений смішок, такий гучний, що
я побачила, як вартовий, що ходив із боку в бік, зупинився.
— О боги, це було голосно.
— Та нічого.
Судячи з голосу, він усміхнувся.
Усміхнувшись у ковдру, я сказала:
— Однозначно так, але це... навіть якби я не мала цих
шрамів, то не була б у захваті. Я не розумію, як це вдалося
Ієнові. Він практично не знав своєї дружини, і мені... мені
здається, що він нещасливий. Він ніколи про неї не гово-
рить, і це сумно, бо наші батьки кохали одне одного. Він
має цим потішитися.
Я маю цим потішитися, Діва я чи ні.
— Я чув, твоя мати відмовилася вознестися.
— Це правда. Мій батько був первородним сином. Він
був багатий, але його не обрали, — відповіла я. — Мама
була придворною дамою, коли вони зустрілися. Це стало-
ся випадково. Його батько — мій дід — був наближений до
короля Джалари. Мій батько якось подався з ним до замку
й саме тоді побачив мою матір. Це начебто було кохання
з першого погляду. — Моя усмішка померкла. — Знаю,
звучить дурнувато, та я в це вірю. Таке буває, принаймні
з деякими людьми.
— Це не дурнувато. Таке справді існує.
Я скривила губи, злегка нахмурившись. Голос у нього
був якийсь підозрілий. Я не могла пояснити це точно,
та тепер замислилася, чи не побачив Гоук когось і не зако-
хався після однієї-єдиної розмови. Згадала, як він зізнав-
ся, що вже був закоханий.
У мене спалахнуло щось посередині грудей.
— Це тому ти була в «Червоній перлині»? Шукала ко-
хання?
— Я не думаю, що хтось ходить туди в пошуках кохання.
Дженніфер Л. Арментраутп
— Неможливо знати, що ти там знайдеш. — Він трохи
помовчав. — Що знайшла ти, Маківко?
Його запитання прозвучало дуже м’яко, майже... зва-
бливо.
— Життя.
— Життя?
Я знову заплющила очі.
— Я просто хочу пізнати дещо на власному досвіді до
Вознесіння. — До того, що відбувається під час Вознесін-
ня.—Я не пережила дуже багато. Сам знаєш. Я пішла туди
не в пошуках чогось конкретного. Я просто хотіла пізнати
на власному досвіді...
— Життя, — відповів він. — Розумію.
— Розумієш? Справді?
Мені здавалося, що цього не розуміє навіть Беж.
— Так. Усі довкола тебе, по суті, можуть робити що хо-
чуть, зате ти скута архаїчними правилами.
— Ти хочеш сказати, що слово богів архаїчне?
— Це ти сказала, а не я.
Я наморщила носа.
— Ніколи не розуміла, чому це саме так, а не інакше. —
Розплющила очі. 1 все через те, як я народилася.
— Боги обрали тебе ще до народження. — Він, схоже,
опинився ближче. Здавалося, що, якби ми не були закута-
ні, я відчула б його дихання в себе на карку. — А все через
те, що ти «народжена в покрові богів, захищена навіть
в утробі, вкрита покривалом від народження»,
— Так, — прошепотіла я й розплющила очі. — Часом
я хочу... хочу бути...
— Ким?
Іншою людиною. Не Дівою. Одна річ — думати про це.
Інша — говорити про це вголос. Я була готова визнати це
перед Віктером, але наблизитися собі до цих слів ще біль-
ше не дозволяла.
Уже давно настав час змінити платівку.
428
Із крові й попелу
— Байдуже. А ще я погано сплю. Ще одна причина,
з якої я була в «Перлині».
— Кошмари?
— Іноді. А часом моя голова не... заспокоюється. Щось
крутиться у ній знов і знов, — відповіла я. Моє тремтіння
трохи вщухло.
— І про що так голосно розповідає твоя голова? — за-
питав Гоук.
Це запитання заскочило мене зненацька. Про це мене
не питав більше ніхто, крім, можливо, Беж — не питав на-
віть Віктер. Ієн запитав би, якби досі був поряд.
— Останнім часом — про Вознесіння.
— Гадаю, ти в захваті від перспективи зустрітися з бо-
гами.
Я рохнула, мов порося.
— Аж ніяк. Насправді вона мене жаха... — Я різко вдих-
нула, вражена тим, що так радо зізналася в цьому вголос.
— Та нічого, — промовив він, неначе відчув мій по-
див. — Я мало що знаю про Вознесіння й богів, але зустрі-
тися з ними мені було б дуже лячно.
— Тобі? — Подив посилився. — Дуже лячно?
— Хочеш — вір, а хочеш — не вір, але деякі речі мене
лякають. Серед них — таємниця ритуалу Вознесіння. Ти
правильно сказала того дня, коли була зі жрицею. Це дуже
схоже на те, що роблять спраглії, та що тоді роблять, щоб
ні >
гги старіння — зупинити хвороби на термін, який
смертному, напевно, здається вічністю?
У мене від занепокоєння перевернувся шлунок.
— Це боги — їхнє Благословення. Вони показуються
під час Вознесіння. Людина змінюється, навіть просто
поглянувши на них, — пояснила я. Щоправда, мої слова
прозвучали підозріло нещиро.
— Напевно, вони — ще те видовище. — Якщо мої слова
здавалися порожніми, то його слова — сухими, як вели-
чезна ділянка Пустинь. — Я здивований.
429
Дженніфер Л. Арментраут
~ Чим?
— Тобою. — Він глибоко вдихнув, і його груди знову
торкнулися моєї спини. — Ти просто не така, як я очікував.
Що правда, те правда.
Більшість людей із нетерпінням чекали на зустріч із бо-
гами, на можливість стати Вознесеними. Так було з Ієном,
а також із Беж і всіма придворними дамами й кавалерами,
але не зі мною чи моєю матір’ю, і це вирізняло нас. Однак
не робило унікальними. Особливими. Через це нам просто
було... важко бути тими, ким ми були, хай і з геть інших
причин.
Я хитнула головою.
— Мені треба спати. Тобі теж.
— Сонце зійде швидше, ніж ми думаємо, та ти най-
ближчим часом не заснеш. Ти як натягнута тятива.
«- Ну, сон на твердій холодній землі у Кривавому лісі,
в очікуванні на ту мить, коли спраглій спробує вирвати
мені горлянку чи щурило — з’їсти моє обличчя, не дуже
заспокоює.
— До тебе не добереться жоден спраглій. І жоден щу-
рило.
— Знаю. У мене кинджал під торбою.
— Звісно.
Я всміхнулася ночі.
— Закладаюся, що можу розслабити тебе достатньо,
щоб ти спала, наче на хмаринці у променях сонця.
Я знову пирхнула й закотила очі.
— Ти в мені сумніваєшся?
— Такого нізащо не досягти нікому й нічому на цім
світі.
— Ти дуже багато чого не знаєш.
Я примружила очі.
— Може, це й так, але це я таки знаю.
— Помиляєшся. І я можу це довести.
— Байдуже.
430
Із крові й попелу
Я зітхнула.
— Можу, а коли я закінчу, ти, перш ніж з усмішкою на
обличчі поринути в сон, скажеш мені, що я маю рацію, —
промовив Гоук.
— Сумнівно, — сказала я, водночас бажаючи, щоб він
і справді міг...
Рука, яка висіла в повітрі, раптом притиснулася до
верхньої частини мого живота, налякавши мене.
Моя голова рвучко крутнулася назад.
— Що ти робиш?
— Розслабляю тебе, —відповів Гоук. Я хіба що здогада-
лася, що він опустив голову.
— Як це мене розслабляє?
— Зачекай, і я тобі покажу.
Я вже зібралася сказати Гоукові, що йому нічого не тре-
ба мені показувати, та відтак його рука заходилася поволі
описувати невеликі кола. Я стулила рота. Гоук якимось
робом просунув ту руку між складками моєї ковдри, під
плащ і светр, а тоді торкнувся моєї тонкої нижньої сороч-
ки. Почав водити пальцями по колу — спершу описуючи
маленькі, вузькі кола, а далі — ширші, аж доки його паль-
ці не дотягнулися нижче мого пупа. Великий палець при
цьому діставав мало не до грудей. Гоук просто гладив мені
живіт, однак це було незвично, ні на що не схоже і, зда-
валося, було... було чимось більшим. Від його руки йшли
якісь тепло й вібрація.
— Здається, це мене не розслабляє.
— Розслабило б, якби ти припинила намагання розтяг-
нути шию. — Раптом його голова опустилась, і його губи
торкнулися моєї щоки. — Лягай назад, Маківко.
Я виконала його наказ лише через те, як близько його
вуста опинилися до моїх.
— Здається, коли ти мене послухаєш, зорі впадуть. —
Він лаг слідом за мною, тож говорив трішки вище мого
вуха. — Якби ж то я міг якось зафіксувати цю мить.
431
Дженніфер Л. Арментраут
— Ну а тепер мені знову хочеться підняти голову.
— Чому я не здивований? — Його дотики опустилися
ще нижче, і тепер він торкався мене лише нижче пупа. —
Але, якби ти це зробила, то не довідалася б, що я заплану-
вав. А вже що-що я знаю про тебе достеменно, так це те,
що ти допитлива.
Під його рукою розквітло зустрічне тепло, яке полину-
ло донизу. Я нервово позирнула на вартового.
— Я... Я не думаю, що це має відбуватися.
— Що саме — «це»? — Його пальці злегка торкнулися
поясу моїх штанів, і я смикнулася. — У мене є для тебе
краще запитання. Маківко, чому ти пішла до «Червоної
перлини»? Чому дозволила мені поцілувати тебе під
вербою?
Я відкрила рота, але його губи ковзнули по моїй щоці,
і мені відібрало мову.
— Ти прийшла пожити. Хіба ти не так казала? Ти до-
зволила мені втягнути себе в ту порожню кімнату, щоб на
власному досвіді пізнати життя. Дозволила мені поцілува-
ти себе під вербою, бо хотіла відчувати. У цьому немає ні-
чого поганого. Нічогісінько. — Його губи знову ковзнули
по моїй щоці, і моєю шкірою розійшовся легкий дрож. —
Чому так не може бути сьогодні?
Я ненадовго заплющила очі, а тоді знов їх розплющила
й уп’ялася поглядом у вартового.
— Дозволь показати тобі лише дещицю з того, що ти
пропустила, не повернувшись до «Червоної перлини».
— Вартові, — прошепотіла я й зауважила, що мене
бентежать саме вони. Не боги. Не правила. Не те, що
я таке.
— Ніхто не бачить, що я роблю. — Його рука посуну-
лася, прослизнула вниз, між моїх стегон. Коли він зігнув
долоню, торкаючись мене крізь штани, що вже геть
не здавалися товстими, я охнула. — Зате ми знаємо, що
вони є.
432
Із крові й попелу
Я ледве дихала через ошалілий вихор відчуттів, що
засів у мене внизу живота й через який у мене обважніли
й занили груди.
— Вони гадки не мають, що відбувається. Не здогаду-
ються, що моя рука лежить між стегнами Діви, — гаряче
шепотів він, потягнувши мене назад і притиснувши до себе
так, що з моїх вуст знову зірвалася хмарка повітря. Моя
п’ята точка вмостилася в нього між стегнами. Він низько
загарчав, і мене кинуло в жар. — Вони гадки не мають, що
я тебе торкаюся.
А тоді Гоук перестав просто торкатися мене рукою. Він
мене мацав, тер двома пальцями шов на штанях просто
посередині мене. Мене накрило хвилею вологого тепла.
Мій погляд опустився, і я була майже впевнена, що поба-
чу, що саме він робить під ковдрою.
Я не бачила нічого через темряву.
Зате відчувала все.
Як ми до цього дійшли? Я не могла це збагнути й не
була певна, що хочу збагнути. Я вже трохи скуштувала
того, що відчувала тепер, і здавалося, що просто дражни-
ти мене цим страшенно нечесно. Та й хіба не це означає
жити? Більше ніж трохи надпивати це і злегка надкушу-
вати оте. Головне в житті — сьорбати й ковтати стільки,
скільки можеш.
Мені хотілося відчути якомога більше, тим паче після
того, як я так довго не відчувала нічого, крім болю і гніву.
Тепер я не відчувала нічого подібного.
Невдовзі я опинюся в столиці, і цілком можливо, що
моє Вознесіння відбудеться швидше, ніж очікувалось.
А якщо я повернуся з нього живою, то та людина, з якою
я буду, поза сумнівом, не викликатиме в мене й половини
того, що Гоук, здавалося, завше викликав у мене, — хоч
роздратування і гніву, хоч сміху та веселощів, хоч цього —
цієї хвилі гострої насолоди, що поглинала мене, накрива-
ла з головою.
433
Дженніфер Л. Арментраутп
Його пальці гралися зі стібками й просувалися всере-
дину з завзяттям, якраз достатнім для того, щоб я відчула
цей дотик усім тілом аж до кінчиків пальців на ногах. Усі
частини мого тіла збудились.
І як це, на його думку, допоможе мені заснути?
Тепер я геть не була сонна. Мій пульс важко гупав, сер-
це гриміло, а він торкався й потирав мене так, що в мене
сіпалися стегна.
Гоук підняв долоню до передньої частини моїх шта-
нів. Злегка ковзнув долонею по оголеній плоті внизу
мого живота. Його довгі пальці лягли на одну точку, що
пульсувала, й почали неквапливо й розмірено описувати
кола.
— Не сумніваюся, що ти м’яка, мокра й готова, — роз-
кішно забурмотів його голос мені у вухо. — Мені переві-
рити?
Я здригнулася, побоюючись, що він перевірить.
І почасти злякавшись, що він не перевірить.
Тертя його пальців, груба матерія біля моєї плоті...
і його слова... О боги, вони були розтлінні, відверто гріхов-
ні, а я хотіла, щоб це не закінчувалося ніколи.
— Не хочеш цього? — запитав він, і я несвідомо крутну-
ла стегнами, шукаючи його дотику. Він знову видав отой
звук — схвально буркнув, так безсоромно й дико. — Я зро-
бив би й більше.
Тримаючи очі ледь-ледь розплющеними, я споглядала
не надто далекий силует одного з вартових, що поволі об-
ходив північний бік табору. Мої шкіра й тіло палали забо-
роненим теплом, а стегна ворухнулися знову. Цього разу
це було не просто непідвладною мені реакцією. Я ворух-
нула ними навмисне, гойднула в такт отому повільному,
невпинному кружлянню його пальців. Коли після цього
спалахнула болюча, кусюча насолода, я зраділа.
Я не повинна такого допускати. Навіть усамітнившись
у кімнаті. І вже точно не там, де хтось може просто роз-
434
Із крові й попелу
вернутись. Я думала, що інші, якби були достатньо уважні,
то здогадалися б, що щось коїться. Майже не сумнівалася,
що найближчий до нас вартовий, той, за яким я стежила
тоді, був Кіраном. Він здавався таким самим настороже-
ним, як Гоук.
Це було неправильно.
Але тоді як це може... як це може здаватися таким пра-
вильним? Таким приємним? Я перетворювалася на ріди-
ну, пульсацію вогню, і все це лише завдяки двом довгим
витонченим пальцям.
— Маківко, відчуваєш, що я роблю?
Я кивнула.
— Уяви, які відчуття викликали б мої пальці, якби між
ними й твоєю шкірою не було нічого.
Я здригнулася.
— Я зробив би так. — Його пальці втиснулися всереди-
ну, трохи сильніше, трохи грубіше, і мої ноги смикнули-
ся. — Я проникнув би в тебе, Маківко. Скуштував би тебе.
Закладаюся, що ти солодка, як нектар.
О боги...
Відпустивши ковдру, я закусила іубу. Потягнулася
донизу й поклала долоню Гоукові на передпліччя. Він зу-
пинився. Зачекав. Я без жодного слова підняла стегна до
його долоні, а мої пальці вп’ялись йому в шкіру. Біль тим
часом ставав нестерпним.
— Так, — видихнув він. — Тобі сподобалося б, еге ж?
— Так, — прошепотіла я, ледве виштовхнувши це слово
з вуст.
Його пальці знову заворушились, і я мало не скрикнула.
— Я ввів би ще один палець. У тобі було б тісно, та ти
водночас готова до більшого.
Я дихала коротко, неглибоко, уривчасто, відчуваючи,
як сухожилки в його руці напружуються й розслабляються
під моєю долонею, тим часом як мої стегна описували такі
самі кола, як ті, що описував він на моїй плоті.
435
Дженніфер Л. Арментраут
— Я всовував і висовував би пальці. — Його губи ков-
знули по шкірі трохи нижче мого вуха. — Ти всілася б на
них, так само як зараз сидиш на моїй долоні.
Так усе й було, і я цього не соромилася. Я схопила його
за передпліччя й загойдалася, торкаючись його руки й же-
нучись за тим неймовірним напруженням, яке все поси-
лювалось і посилювалось.
— Але сьогодні ми так не робитимемо. Не можемо. Бо
якщо я просуну в тебе хоч щось, то опинюся в тобі весь,
а я хочу почути всі звуки, які ти видаватимеш, коли це
станеться.
Перш ніж я встигла бодай засмутитися, перш ніж
я встигла по-справжньому осмислити шовкову обіцянку,
виражену в його словах, він пересунув долоню нижче
і притиснув пальці до самісінької середини мого тіла, тим
часом як його великий палець перекочувався по тому, що
пульсувало. Тоді його рухи аж ніяк не були повільними.
Він чудово знав, що робить із цим напруженням, яке кру-
жляє й не лишає виходу. Гоук змінив положення поряд
зі мною й не знати як просунув мені під плечі другу руку.
Притягнув мене впритул до свого торсу, і я почала тертися
не просто об його руку, а об нього, безладно й різко крутя-
чи стегнами. З моїх губ зривалися тихі, приглушені стого-
ни. Я почувалася загнаною, чудово затиснутою між його
долонею та його твердим, непіддатливим тілом. Щось...
щось відбувалося. Те, на що натякали й що обіцяли його
поцілунки та швидкі дотики. Моє тіло раптом натягнуло-
ся, мов тятива лука, з якого ціляться, губи розтулились,
а за мить Гоук накрив мені рота рукою, заглушуючи сто-
гін, якого я не змогла би притлумити. Його гарячі вуста,
його губи, зуби ковзнули збоку по моїй шиї. Якась люта
різкість...
Напруження розсіялось. Я розсіялась. Вирвалася на
волю насолода, потужна й раптова. Неначе я стояла на
карнизі, а тоді мене зіштовхнули. Я впала, затремтів-
436
Із крові й попелу
ши — запульсувавши, завібрувавши, — і падала, доки рука
в мене між ногами не сповільнилась і не зупинилась. Я не
знала напевне, скільки часу минуло, коли пальці Гоука
висунулися з-поміж моїх стегон чи його рука відстала від
мого рота. Поки моє серце лише починало сповільнятись,
я зрозуміла, що він притиснув долоню до мого живота,
а його передпліччя обвиває мені плечі так, що моє обм’як-
ле тіло міцно тулиться до його тіла.
Я замислилася, чи не варто щось сказати. Але... що?
«Дякую» видавалося недоречним. Та й, подумала я,
не зовсім справедливо, що він дав мені таке, тоді як я не
дала йому нічого подібного. А ще мені спало на думку, що,
мабуть, варто поглянути, чи не помітив Кіран чи ще хтось
із вартових, що робив Гоук — що робили ми — під ковдра-
ми, та не могла втримати очі розплющеними. І не могла
нічого вимовити.
— Знаю, що ти в цьому не зізнаєшся, — низьким, хрип-
ким голосом промовив Гоук. — Але ми з тобою завжди
знатимемо, що я мав рацію.
Мої губи вигнулись у легкій, сонній усмішці.
Він мав рацію.
Знову.
розділ зі
Прокинувшись просто перед світанком, я повірити не мог-
ла в те, як міцно спала. Наче лежала не на твердій землі,
а в найм’якішому на світі ліжку.
Мабуть, і не прокинулася б сама, якби не стишена роз-
мова поряд зі мною.
— Ми просунулися далі, ніж я думав, — неголосно ска-
зав Гоук. — Ми маємо дістатися Трьох Річок до настання
ночі.
437
Дженніфер Л. Арментраут
— Нам не можна там залишатися, — пролунала відпо-
відь, і я впізнала голос Кірана. — Ти це знаєш.
У Трьох Річках дуже активно діяли спусковики, тож
це було логічно. Я кліпнула й розплющила очі. Побачила
крізь морок, що вони стоять за кілька футів від мене. Коли
мій погляд піднявся до Гоука, зашарілася. Його обличчя
було видно не надто добре, та мені згадалося, що ми ро-
били раніше.
— Знаю. — Гоук стояв, схрестивши руки на грудях. —
Якщо ми розділимося на півшляху до Трьох Річок, можна
буде їхати всю ніч і до ранку дістатися Нової Гавані.
— Ти готовий до цього? — запитав Кіран, і я зсунула
брови докупи.
— А чому ж ні?
— Думаєш, я не помітив, що відбувається останнім ча-
сом?
Моє серце мало не вискочило із грудей. Я негайно
яскраво уявила, як Кіран стояв на сторожі, поки Гоук
шепотів мені на вухо такі непристойні, погані слова. Чи
не побачив Кіран нас?
О боги. По моїй шкірі забігали мурахи, мені стало
жарко, та я, попри зніяковіння, з подивом зрозуміла, що
нітрохи про це не шкодую. Не відмовилася б від жодної
миті своїх відчуттів.
Гоук не відповів, і я швидко замислилася про найгірше.
Він про це шкодує? Те, що ми робили, заборонене не лише
для мене. Хоча я не знала, які саме правила встановлено
для королівських вартових, я була цілком певна, що ко-
мандувач не заплющив би очей на те, що скоїли ми з Гоу-
ком, на те, чим ми займалися.
Проте Гоук має це знати.
Як і я. Та все ж я це зробила.
— Пам’ятай, яке в тебе завдання, — заявив Кіран, не до-
чекавшись від Гоука відповіді.
Кіран придивився до Гоука й повторив:
438
Із крові й попелу
— Пам’ятай, яке в тебе завдання.
— Я не забував цього ні на мить. — Його голос став су-
ворішим. — Ні на мить.
— Приємно це знати.
Гоук зібрався повернутися в мій бік, і я заплющила
очі, бо не хотіла, щоб вони здогадалися, що я почула їхню
розмову. Я відчула, як він зупинився, а за мить його пальці
торкнулися моєї щоки.
Я розплющила очі й поглянула на нього, гадки не ма-
ючи, що сказати. Коли він провів великим пальцем по
моїй щоці, а відтак — по нижній губі, всі думки розбіглись
і мене пройняла тремтлива хвиля збудження.
— Доброго ранку, принцесо.
— Доброго, — прошепотіла я.
— Ти добре спала.
— Так.
- Я ж тобі казав!
Я всміхнулася, попри жар у щоках і попри підслухану
розмову.
— Ти мав рацію.
— Я завжди маю рацію.
— Сумнівно.
— Я мушу довести це тобі знову? — спитав він.
Моє тіло прокинулось і було однозначно за цю ідею.
Однак мій мозок також запрацював.
— Не думаю, що це буде необхідно.
— Шкода, — пробурмотів він. — Треба рушати.
— Гаразд. — Я сіла і скривилася, відчувши, як затерпли
суглоби. — Мені просто треба кілька хвилин.
Коли я звільнилася від ковдри, Гоук намацав долонею
мою долоню. Допоміг підвестися й розправив на мені
сорочку. Його руки затрималися на моїх стегнах. Це було
звично, інтимно, і від цього у мене в грудях з’явився тяіу-
чий біль. Я підвела погляд до його очей, і його уважний
погляд зачарував мене попри тіні Кривавого лісу.
439
Дженніфер Л. Арментраутп
— Дякую за ніч, — сказав він — тихо, так, щоб почула
тільки я.
Я на мить здивувалася.
— А мені здається, що це я маю тобі дякувати.
— Хоча те, що тобі так здається, тішить моє себелюб-
ство, ти не мусиш це робити. — Його пальці переплелися
з моїми. — Учора вночі ти довірилася мені, та ще важливі-
ше те, що я знаю: те, що було між нами, ризиковано.
А й справді.
Він підступив до мене ближче, і я перестала відчува-
ти всі запахи, крім отих його пахощів — сосни й темних
спецій.
— І те, що ти готова так ризикувати зі мною, Маків-
ко, — це честь для мене. Тож дякую.
Крізь мене промчала солодка потужна хвиля, та в його
голосі відчувалася дивна важкість. Я, не відриваючи рук,
відкрила чуття, чого не робила від ночі Ритуалу.
Я відчула вже знайомий смуток, що був гострий,
мов бритва, й ранив його дуже глибоко, та поряд із ним
було й дещо інше. Не жаль, але на смак схоже на лимон.
Я зосередилася так, що емоції Гоука стали моїми, щоб
можна було відфільтрувати їх і зрозуміти, що я відчу-
ваю. Спантеличеная. Ось що я відчула. Спантеличення
й неоднозначність, що було не дивно. Я сама гостро їх
відчувала.
— Ти в нормі? — запитав Гоук.
Розірвавши зв’язок і відпустивши його руку, я кивнула.
— Треба готуватися.
Відійшовши вбік, я відчула на собі його погляд і по-
дивилася вгору. Між важкими від листя гілками просо-
чувалося ледь помітне сіре світло. Я зустрілася поглядом
із Кіраном.
Він увесь цей час стежив за нами, і, судячи з того, як він
зціпив зуби, задоволення це йому не принесло.
Кіран був явно стурбований.
440
Із крові й попелу
* * *
Усі мої побоювання, що розмова з Кіраном вплине на по-
ведінку Гоука, розсіялися, не встигнувши навіть оформи-
тися. Полегшення, що прийшло до мене, мало б підказати,
що ситуація... ну, загострюється.
Вже загострилася.
Мені не варто було втішатися. Навпаки, нам обом
украй необхідно було нагадати про обов’язки, та я відчула
не просто полегшення. Я відчула захват і надію.
Тільки на що я могла надіятися? Майбутнього нам
не світило. Тепер я, може, й була Маківкою, та все одно
залишалася Дівою, і навіть якби мене після Вознесіння
визнали негідною, це не означало б, що на мене чекало б
довге й щасливе життя з Гоуком. Найпевніше, мене вигна-
ли б, а такого я ніколи не бажала іншим людям.
Не можна сказати, ніби я думала, що наші особистості
чи стосунки доросли до такого етапу, на якому Гоук міг
піти у вигнання зі мною. Це було дурістю. Це було...
Це було схоже на якесь легендарне кохання — таке, як
кохання моєї матері до мого батька.
Так чи інакше, минула ніч здавалася сном. Я просто
не могла сказати про неї інакше. І не збиралася допускати,
щоб роздуми про можливе чи наслідки отруювали спогад
про неї чи її значення для мене. Я розберуся з цією про-
блемою тоді, коли настане час.
Тепер же я могла зосередитися лише на намаганнях
не впасти із Сетгі.
Ми їхали Кривавим лісом, довкола виднілася розплив-
часта маса червоного кленового листя й сіро-багряної
кори, а мені щипало щоки від крижаного вітру.
Ми опинилися в самому серці лісу, де дерева росли
не так густо і крізь них пробивалося більше проміння.
Однак сонце не зігрівало повітря. Ба більше, що далі ми
заїздили, то холодніше ставало, а дерева виявлялися де-
далі дивнішими.
441
Дженніфер Л. Арментраут
Стовбури й гілля викривлені, закручені вгору, віття
переплетене. Вітер тут точно був ні до чого. Всі дерева сто-
яли прямо, а їхня кора... здавалася вологою, неначе з них
витікав сік.
Я мала рацію, коли раніше подумала, що в разі дощу
тут падатиме сніг. За кілька годин від початку їзди закру-
тилися й полетіли снігові вихорці, вкриваючи розкішну
яскраво-зелену траву обабіч уторованого шляху. Я знову
наділа рукавички, та мої пальці, здавалося, так і не від-
танули після ночі. Закріпила на голові каптур, але він
прикривав мені лице лише частково, а я гадки не мала,
скільки ще нам їхати. Ліс здавався нескінченним.
Коли товсте вузлувате коріння почало вириватися
з землі й заступати нам шлях, неначе намагаючись по-
вернути собі ділянку землі, якою користувалися живі, ми
сповільнилися.
Трохи відпустивши луку сідла, я поглянула донизу
і злегка зачудувалася силою коріння, поки коні обережно
його долали. Мою увагу привернуло дещо, що тягнулося
по землі. Я поглянула праворуч, за коня Ейрріка. Поряд
з одним із дерев лежала купа каміння, така охайна, що
я уявити не могла, як воно могло лягти так природним
шляхом. За кілька футів знайшлося ще одне скупчення
каміння. Тільки цього разу камені лежали не купою,
а правильним візерунком. Ліворуч я побачила ще одне
бездоганне коло з каміння. Були й інші — і з брилою посе-
редині, і порожні, і навіть такі, де каміння було вкладено
так, ніби коло пронизувала стріла.
Як на королівському гербі.
По моїй спині пробіг тривожний холодок. Це каміння
аж ніяк не могло скластися в ці візерунки природним шля-
хом. Я повернулася в сідлі, щоб показати на них Гоукові...
Раптом один із коней попереду став дибки й мало
не скинув із сідла Кірана. Кіран утримався за повід і за-
спокоїв коня, почухавши йому шию.
442
Із крові й попелу
— Що таке? — запитав Ноа, Мисливець, який їхав попе-
реду нас, коли ми всі зупинилися.
Філліпс підняв один палець, наказуючи всім затихнути.
Я, затамувавши подих, роззирнулася довкола. Я нічого
не чула й не бачила, проте відчувала, як під моїми ногами
сіпаються м’язи Сетті. Він захвицався й позадкував. Я по-
клала одну руку йому на шию, намагаючись його заспо-
коїти, тим часом як Гоук потягнув за повіддя. Інші коні
нервово затупцяли.
Гоук тихенько помацав те місце, де був закріплений
мій кинджал, і я кивнула. Сягнула під плащ, витягнула
клинок із піхов і взялася за нього. Оглянула дерева, досі...
Це прийшло нізвідки. Чорно-червоний спалах підско-
чив у повітря і врізався збоку в Ноа. Його наляканий кінь
став дибки, а Ноа впав і сильно вдарився об землю. Раптом
істота опинилася на ньому й заклацала на його лице го-
стрими зубами, поки він силкувався від неї оборонитися.
Це був щурило.
Я спромоглася притлумити крик, який з’явився у мене
в горлі. Істота була величезна, більша за кабана. На її
вигнутому хребті настовбурчилося лискуче, масне хутро.
Вона мала загострені вуха й писок завдовжки з половину
мого передпліччя, а її пазурі хапалися за траву й виривали
її з землі, поки істота намагалася напасти на Мисливця.
Філліпс повернувся в сідлі, тримаючи лук і стрілу наго-
тові. Він відпустив стрілу, та просвистіла в повітрі й влу-
чила істоті в карк. Щурило заверещав, щойно Ноа скинув
його із себе, покотився й захвицав лапами, намагаючись
позбутися стріли.
Ноа, квапливо зіп’явшись на ноги, витягнув короткий
меч. Коли він ударив мечем униз і змусив звіра замовкну-
ти, геліотроп клинка зблиснув на сонці.
— О боги, — пробурчав Ноа, стираючи з чола бризки
крові. Повернувся до Філліпса, який досі тримав лука,
приготувавши нову стрілу. — Дякую, друже.
443
Дженніфер Л. Арментраут
— Немає за що.
— Де один, там ціла орда, — зауважив Гоук. — Треба...
Увесь ліс довкола неначе ожив. Шурхіт, що лунав пра-
воруч, став тучнішим.
Коли орда таки прийшла, я сахнулася, мало не прилип-
нувши до Гоука. Ноа, лайнувшись, підскочив до невисокої
гілки й підтягнув ноги, коли гризуни висипали з кущів
і побігли між деревами.
Вони не нападали.
Вони бігли повз нас, сновигаючи між стривожених
коней. їх були десятки, і вони щебетали й вищали, пере-
тинаючи коріння, а тоді позникали серед кущів і дерев.
Від того, що тільки-но сталося, мені геть не полегшало
на душі. Якщо вони біжать, то неодмінно тікають від
чогось.
Глянувши на землю, я побачила, як збираються густі
струмені імли. Крихітні волосинки по всьому моєму тілу
стали дибки. Цей несподіваний запах...
Скидався на запах смерті.
— Треба забиратися звідси. — Кіран помітив те саме,
що і я. — Негайно.
Ноа зігнувся, припавши до землі, і його стопи зникли
в тумані, що стрімко густішав. Коли я нахилилася вперед,
узявшись за луку сідла, моє серце мало не вискочило
із грудей. Я відчула, як піді мною напружився Сетгі, а тим
часом Ноа побіг до свого коня й однією рукою взявся за
повідця біля його шиї, а другою — за меч. Він здійняв кли-
нок у повітря.
Спраглій, який вибіг із-поміж дерев, був швидкий, як
стріла, що влучила в щурила. На ньому теліпався рваний,
пошарпаний одяг. Учепившись Мисливцеві в шию, він
угородив пазуристі пальці йому у груди. По тулубу Ноа
потекла багряна рідина, він заволав і відкинувся назад,
випустивши меч, а тим часом його кінь побіг, промайнув-
ши повз вартових на чолі нашого гурту.
444
Із крові й попелу
Пролунало виття, від якого в мене захолола кров, а тоді
мені зсудомило шлунок: йому відповідали знов і знов...
— От лайно, — загарчав Гоук, тим часом як Ладді роз-
вернув коня й ударив спраглія, що здолав Ноа, геліотро-
повим списом у голову.
— Ми не врятуємось, якщо побіжимо. — Ладді підняв
свою зброю наконечником догори. — Коріння зава-
жатиме.
У мене важко билося серце. Я знала, що це означає.
Туман уже був нам по коліно, і удача нас покинула.
— Ти знаєш, що робити, — сказав мені Гоук. — Уперед.
Я коротко кивнула, а тоді він перекинув ногу через
Сетті й зіскочив на коріння. Я сповзла з коня і стала так,
щоб не опинитися ногами в закрученій масі. Швидко
глянувши, побачила, як те саме роблять інші. Ейррік
зауважив кинджал у мене в руці, і в нього піднялися
брови.
— Я вмію ним користуватися, — сказала я Ейррікові.
Він по-хлоп’ячому мені всміхнувся.
— Чомусь я не здивований.
— Вони тут.
Кіран заніс меч.
Він не помилився.
Вони вилетіли з-поміж дерев масою сірої запалої плоті
й напівзотлілого одягу. Панікувати було ніколи. Від них
не лишилося майже нічого, крім шкіри й кісток, але вони
були страхітливо швидкі.
— Не пускайте їх до коней! — гукнув один із вартових,
коли Гоук ступив уперед і мечем прохромив одному спраг-
лієві груди.
Я опанувала себе, не бачачи довкола нічого, крім за-
кривавлених ікл, а тоді один із них пішов просто на мене.
Я кинулася вперед і врізала йому долонею у плече, не ду-
маючи про те, як його шкіра й кістка неначе прогнулися
під моєю долонею, а тоді вгородила йому в груди кинд-
445
Дженніфер Л. Арментраутп
жал. Коли я вирвала звідти клинок, бризнула гнила кров.
Спраглій упав, і я різко розвернулась, а тоді схопила за
рвану сорочку іншого спраглія, який біг до Сетті. Вгороди-
ла кинджал в основу його черепа і скривилася, витягаючи
клинок.
Підвівши погляд, я ненароком зазирнула в очі Гоукові.
Він напружено мені всміхнувся, і з’явився слід ямочки.
— Ніколи не думав, що щось пов’язане зі спрагліями
видасться мені сексуальним. — Він замахнувся й зітнув
голову тому, що опинився найближче до нього. — Але те,
як ти з ними б’єшся, неймовірно збуджує.
— Як непристойно, — пробурчала я й відпустила спраг-
лія. Повернулася й відскочила від іншого, що спробував
мене вхопити. Кинулася на нього, щойно він учепився
в мій плащ, і вдарила його кинджалом у груди. Він упав
і мало не потягнув за собою мене.
Мій клинок діяв. Однак він, на жаль, передбачав тіс-
ний контакт. Я швидко оглянула місцевість і побачила,
як Кіран рухається із грацією танцівника, тримаючи
по мечу в кожній руці й долаючи спраглія за спраглієм.
Ладді чудово орудував списом, а Філліпс — луком. Ейр-
рік залишався поряд зі мною, а туман уже доходив нам
до стегон.
На мене з виттям кинувся спраглій. Міцніше стиснувши
руків’я з кістки вовчена, я зачекала, доки істота не опини-
лася в межах досяжності, а тоді чкурнула ліворуч, штри-
каючи його під підборіддя геліотропом. Різко вдихнувши,
відступила і подумки наказала своїм нутрощам заспокої-
тися. Той запах...
•— Принцесо! У мене для тебе є краща зброя.
Гоук підібрав упалий геліотроповий меч Ноа, кинув
його мені, і я його спіймала.
— Дякую.
Вклавши кинджал у піхви, я розвернулася й ударом
розітнула шию найближчому до себе спраглієві.
446
Із крові й попелу
Кинджал мені дуже подобався, та легкий геліотропо-
вий меч у цій ситуації був більш помічний. Маючи змогу
тримати невелику дистанцію, я здолала ще одного спраг-
лія. Моє серце билося об ребра. Стопа врізалася в щось
іззаду, і я сіпнулася праворуч, тупнувши ногою. Мій че-
ревик ковзнув у коріння, коли я замахнулась і вдарила
одного спраглія у груди. Удар вийшов неідеальним. Я не
влучила йому в серце. Я вирвала меч і пересунула ноги,
готуючись до удару по його шиї.
Про коріння я вже й забула.
Зачепившись однією ногою, я зашпорталась і завзято
спробувала втриматися, та все ж упала, коли в мене хтось
врізався й відірвав від коріння. Ейррік. Коли я впала, він
упіймав спраглія й повалив його, а тоді вони обидва зни-
кли в тумані.
Моя голова опустилася в туман, і якусь мить я не ба-
чила нічого, крім білої плівки. Усередині мене вибухнув
панічний жах. Моя вільна рука торкнулася землі. Земля
під моєю долонею була занадто слизька. Я мимоволі
полинула на багато років назад, у той час, коли була зов-
сім мала й налякана, відчайдушно трималася за матір,
але втрачала її...
У мене в голові пролунав голос Віктера. Пересторога,
яку я почула від нього під час навчання, на самому по-
чатку. «Ніколи не піддавайся паніці. Якщо піддасися, то
загинеш». Він мав рацію. Страх може загострювати чуття,
зате паніка все сповільнює.
Я не дитина.
Я вже не зовсім мала й безпорадна.
Я вмію давати відсіч, умію захищати себе.
Я з криком відірвалася від спогаду й зіп’ялася на ноги,
а тим часом до мене добрався безволосий спраглій. Я ви-
кинула меч уперед і проштрикнула йому серце. Коли
бездушні очі спраглія перехопили мій погляд, спраглій
навіть не заскімлив. Просто здригнувся, а тоді повалився
447
Дженніфер Л. Арментраут
на спину. Я повернулася й побачила Ейрріка, а тоді до
мене дійшло, що туман відступив, поступово відпускає
наші ноги й рідшає. Добрий знак. Я побрела до вже ви-
димого пораненого спраглія, що повз по землі до одного
з коней. Поставила ногу йому на спину і штовхнула на
землю. Він завив. Я зацитьнула його ударом меча. Тепер
туману практично не стало.
Коли Гоук штрикнув мечем у груди останнього
спраглія, я, важко дихаючи, розвернулася, щоб оцінити
заподіяну нам шкоду. На ногах, окрім Гоука, трималися
лише п’ятеро вартових. Я побачила Кірана й Ладді над
Мисливцем, який уже явно був мертвий. Побачила варто-
вого, чий меч тримала, і зрозуміла, що Ноа загинув, щой-
но спраглій уп’явся зубами йому в шию. Повертаючись
далі, я врешті побачила Філліпса. Він стояв на колінах
поряд з...
Ейрріком.
Ні.
Він лежав на спині. І сам Ейррік, і Філліпс притиснули
руки до його живота. На тлі блідої шкіри Ейрріка його
каштанове волосся здавалося набагато темнішим, а ще
було... було дуже багато крові. Опустивши меч і обігнувши
полеглих спрагліїв, я підійшла до того місця, де лежав
Ейррік.
— У... неї... у неї все гаразд? — Коли він поглянув на
Філліпса, у нього з рота потекла цівка крові. — У...
Філліпс позирнув на мене. Його смаглява шкіра стала
сіруватою. Він кивнув із похмурим поглядом.
— Більш ніж гаразд.
— Добре. — Він хрипко видихнув. — Це... добре.
Відчувши, як у мене обірвалося серце, я опустилася на
коліна й поклала меч поряд із собою.
— Ти мене врятував.
Його погляд перейшов на мене, і він кволо засміявся,
одночасно кашлянувши кров’ю.
448
Із крові й попелу
— Не думаю... що тебе... треба було рятувати.
— Та треба було, — відповіла я й позирнула на його жи-
віт. Йому дісталося від пазурів спраглія, і вп’ялися вони
глибоко — занадто глибоко. Його нутрощі вже не трима-
лися в нутрі. Коли Гоук підійшов ближче, я приховала
свій дрож.
— І ти мене підтримав. Ейрріку, ти справді мене вря-
тував.
Гоук став на коліна поряд із Філліпсом і зустрівся
зі мною поглядом. Похитав головою — щоправда, мені
не треба було підказувати. Після таких ран не виживають,
і вона, напевно, жахливо боліла. Щоб це зрозуміти, мені
не був потрібен дар, але я відкрила чуття і здригнулася,
коли у встановленому зв’язку запульсувала непритлумле-
на мука.
Зосередившись на Ейррікові, я взяла його за руку
та обхопила її обома долонями. Врятувати його я не могла,
зате могла зробити те, чого не змогла зробити з Віктером.
Я могла допомогти Ейррікові й полегшити це. Це було
заборонено й не надто розважливо за наявності свідків,
але мене це не обходило. Я не могла сидіти склавши руки,
знаючи, що здатна допомогти.
Тож я подумала про узбережжя, про те, як Гоук смішив
мене, про те, як я завдяки йому почувалася живою, і ввела
це тепло й радість через наш зв’язок в Ейрріка.
Я відразу здогадалася, коли це досягло вартового. Його
обличчя розслабилось, а тіло припинило тремтіти.
Ейррік поглянув на мене круглими очима. Він здавався
просто страшенно молодим.
— Мені більше... не болить.
— Справді? — Я натужно всміхнулася, підтримуючи
зв’язок і накриваючи Ейрріка хвилями світла й тепла.
Хотілося, щоб до нього не доходило ні краплинки болю.
— Так. — На його обличчі відбився захват. — Я це знаю,
та мені... мені добре.
449
Дженніфер Л. Арментраут
— Приємно це чути.
Він подивився на мене, і я зрозуміла, що Філліпс і Гоук
стежать за нами. Навіть не дивлячись на них, здогадала-
ся, що вони розуміють: це несподіване полегшення, ніяк
не пов’язане зі стадією помирання. Ніхто, діставши таке
поранення, не йде з життя спокійно.
— Я тебе знаю, — промовив Ейррік. Його груди важко
підіймались, а тоді поволі опускались. — Не думав... що
варто щось казати, але ми зустрічалися. — 3 його рота
знову потекла кров. — Ми грали в карти.
Я здивувалась, і моя усмішка стала щирою.
— Так. Як ти здогадався?
— Завдяки... твоїм очам, — відповів він. Опустившись,
його груди підіймалися назад аж надто повільно. — Ти
програвала.
— Так. — Я нахилилася, стримуючи його біль. — За-
звичай я граю в карти краще. Брат мене навчив, але карта
мені геть не йшла.
Він знову засміявся, тепер ще кволіше.
— Так... карта не йшла. Дякую... — Його погляд перей-
шов до мого плеча. Те, що він побачив, було за мною, за
всіма нами. Це було щось приємне. Коли Ейррік усміхнув-
ся, у нього затремтіли губи. — Мамуся?
Його груди не опустилися. Піднялися, та не опустили-
ся назад. За кілька секунд Ейррік пішов із життя. Його
губи залишалися вигнутими в усмішці* а очі потьмяні-
ли, та все ж блищали. Я не знала, чи побачив він свою
матір, чи побачив хоч що-небудь, але сподівалася на це.
Я бажала, щоб по Ейрріка прийшла його мати, а не бог
Рейн. Приємно було думати, що людей, які йдуть із життя,
вітають близькі. Хотілося вірити, що на Віктера чекали
дружина й дитина.
Я поволі опустила Ейррікову руку й поклала її йому на
груди. Відтак підвела погляд і побачила, що Філліпс і Гоук
витріщилися на мене.
450
Із крові й попелу
— Ти щось із ним зробила, — заявив Гоук, вдивляючись
мені в очі.
Я змовчала.
Мені не треба було говорити. Філліпс сказав усе за мене.
— Це правда. Ті чутки. Вони до мене доходили, та я їм
не вірив. О боги. У тебе дар дотику.
РОЗДІЛ 32
Наш гурт їхав швидко, в енергійному й неприємному тем-
пі, і відколи ми виїхали з Масадонії, серед нас стало на троє
вартових менше. Кілька годин по тому ми знайшли коня
Ноа, який саме пасся, і рушили знову, щойно прип’яли
його до коня Ладді.
Зупинившись на якихось кілька годин під Трьома Річка-
ми, щоб коні відпочили, ми їхали цілу ніч. На серці в мене
було важко, ноги заніміли й боліли, а ще я тривожилася.
Коли до нас долучились інші, Філліпс не став говорити
про те, що я зробила, та все ж крадькома позирав на мене.
Він щоразу дивився на мене так, ніби не був певен, що я іс-
ную насправді, і це нагадувало мені погляди, які кидали
на мене слуги, зобачивши мене в покривалі.
Мені від цього було ніяково, та це було геть не схоже на
те, як мій дар сприйняв Гоук.
Він дивився на мене над тілом Ейрріка так, ніби я була
головоломкою, якій бракує всіх крайніх деталей. Він оче-
видно був здивований, але я не могла поставити це йому
на карб. Я не сумнівалася, що в нього виникнуть запитан-
ня. Коли ми зупинилися під Трьома Річками, я спробува-
ла поговорити з Гоуком про зроблене, та він лише похитав
головою. Просто сказав мені «пізніше» й наказав перепо-
чити. Я, звісно, не погодилась, і в результаті він чи то вдав,
ніби заснув поряд зі мною, чи то заснув по-справжньому.
45і
Дженніфер Л. Арментраутп.
Я не знала, розлючений він, стурбований чи... засмуче-
ний через те, що я йому не розповіла, проте не шкодувала,
що скористалася своїм даром, щоб полегшити Ейррікові
відхід. Ми з Гоуком ще поговоримо, і «пізніше» може
настати швидше, ніж йому хочеться. Та все ж я змогла
втриматися від застосування дару, щоб визначити його
почуття. Хай краще він сам мені скаже, ніж я змахлюю.
А прочитавши його емоції тепер, я почувалася б так,
ніби змахлювала.
Коли ми дісталися Нової Гавані, швидко настали су-
тінки. Ми без проблем подолали невеличке Узвишшя.
Гоук спішився й пішов уперед, щоб поговорити з одним
із вартових, а тоді знову вискочив на коня позаду мене
й першим поїхав уздовж брукованої вулиці.
Кіран, зайнявши місце Ейрріка, їхав поряд із нами,
поки ми перетинали сонне містечко, оточене густими ліса-
ми. Спершу їхали повз крамниці й майстерні, зачинені на
вечір, а потім в’їхали до житлового району. Будинки там
були такі ж маленькі, як у Нижньому районі, та й близько
не такі скупчені. А ще вони були в набагато кращому стані.
Маленьке торгове містечко явно мало прибутки, а пред-
ставник королівської родини, який правив цим містом,
судячи з усього, розумівся на ремонті краще, ніж Тірмани.
Коли ми проїхали десь із квартал від межі району,
відчинилися двері першого будинку, і на вулицю вийшов
немолодий смаглявий чоловік. Він не сказав нічого — про-
сто кивнув Кіранові й Гоуку, коли ми їхали повз нього. За
чоловіком вибіг якийсь хлопчик і подався до сусіднього
будинку. Він постукав у двері, і віконниці в будинку роз-
чахнулися. Філліпс попереду нас підніс руку до меча, коли
звідти висунув голову ще один хлопчина.
— Мій тато...
Він замовк і вирячив очі, побачивши нашу маленьку
процесію. Радісно гукнув і з усмішкою на весь рот зник
у будинку, голосно кличучи батька.
452
Із крові й попелу
Хлопчик із першого будинку пробіг ще два будинки
й викликав іншу дитину — дівчинку з волоссям, рудішим,
ніж у мене. Коли вона побачила нас, її очі стали схожі на
блюдця.
Потім відчинилися ще одні двері через дорогу, і за
ними показалася жінка середнього віку з малою дитиною
на руках. Жінка всміхнулась, а дитина помахала рукою. Я,
піднявши руку, ніяково помахала у відповідь, а тоді помі-
тила, що перший хлопчик зібрав неабияку ватагу. Тепер
за нами йшла тротуаром ціла компанія дітей і відчиня-
лися все нові двері: люди Нової Гавані виходили на нас
подивитися. Ніхто з них не озивався. Дехто махав рукою.
Ще хтось усміхався. Лише кілька байдужливо дивилися на
нас із ґанків.
Я відхилилася назад і прошепотіла:
— Це трохи дивно.
— Думаю, в них буває небагато гостей, — відповів Гоук
і стиснув мою талію. Від цього моє дурнувате серце злегка
підскочило.
— Для них це захопливий день, — весело зауважив Кі-
ран.
— Справді? — стиха промовив Гоук.
— Вони поводяться так, ніби серед них опинилися чле-
ни королівської родини.
Гоук пирхнув.
— Тоді в них точно буває небагато гостей.
Кіран зміряв його довгим косим поглядом, але Гоук,
схоже, розслабився, і я подумала, що це добрий знак.
— Ти вже бував тут? — запитала я.
— Недовго.
Я позирнула на Кірана.
— А ти?
— Проїздом раз чи двічі.
Я підняла брову, але тут показалася Твердиня Гавані.
Розташована біля лісу, вона не мала допоміжної стіни,
453
Дженніфер Л. Арментраут
як замок Тірман, але й завбільшки була набагато менша,
ніж він. Ця зеленувато-сіра кам’яна споруда всього два по-
верхи заввишки мала такий вигляд, ніби пережила якусь
іншу епоху.
Ледве пережила.
Коли ми поїхали вперед, кінчика мого носа торкнулося
щось холодне. Я підвела погляд. Поки ми перетинали двір,
прямуючи до стаєнь, додолу безладно падали сніжинки.
На нас чекали кілька вартових у чорному, які кивнули,
коли ми ввійшли до відкритого простору, що пахнув кінь-
ми й сіном.
Я нерівно видихнула й ненадовго заплющила очі, тро-
хи відпустивши сідло. Мандрівка через усе королівство
була далека до завершення, та принаймні цієї ночі на нас
чекали ліжко, чотири стіни й дах над головою.
Те, що я більше ніколи не сприйматиму як належне.
Гоук зліз позаду мене й повернувся, підняв руки й за-
ворушив пальцями. Я вигнула брову, а тоді з’їхала з коня
з іншого боку.
Гоук зітхнув.
Я, всміхнувшись, почухала Сетгі шию з надією на те,
що він досхочу наїсться найкращого сіна й відпочине. Він
на це заслужив.
Закинувши на плече одну торбу із саков, Гоук підійшов
до мене.
— Тримайся мене.
— Звісно.
Він позирнув на мене так, що було ясно: моя швидка
згода довіри не викликає. Коли до нас долучились інші,
ми вийшли. Тепер сніг падав трохи завзятіше й запоро-
шував землю. Я щільніше закуталась у плащ, а тим часом
відчинився парадний вхід і за ним показався ще один вар-
товий — високий блондин зі світлими, блідо-блакитними
очима.
Кіран привітався з вартовим, потиснувши йому руку.
454
Із крові й попелу
— Радий тебе бачити, — промовив вартовий, і його по-
гляд перейшов на Гоука, а тоді — на мене. Він на кілька
секунд зосередився на лівому боці мого обличчя, а тоді
знову поглянув на Кірана. — Радий бачити вас усіх.
— Навзаєм, Делано, — відповів Кіран, тим часом як
Гоук поклав руку мені на поперек. — Давно не бачилися.
— Недостатньо давно, — прогудів глибокий голос
із твердині.
Повернувшись, я побачила відкриту місцевість, освіт-
лену олійними лампами. З двох великих дерев’яних две-
рей вийшов високий широкоплечий бородань. Він був
одягнений у темні штани й важку сорочку. Хоча він і не
був убраний як вартовий, на поясі в нього був закріплений
короткий меч.
Кіран усміхнувся, і я кліпнула. Вперше побачила, як він
усміхнувся. При цьому холодна врода Кірана перетвори-
лася на приголомшливу привабливість.
— Ілайджо, ти сумував за мною більше за всіх інших.
Ілайджа зустрівся з Кіраном на півдорозі, затиснувши
молодшого чоловіка в потужних обіймах і відірвавши
вартового від землі. Його очі — карі, більше золотаві, ніж
брунатні — перейшли до нас із Гоуком.
Чоловік підняв один кутик губ і відпустив Кірана. Чи
радше впустив. Кіран мимоволі відступив на крок і різко
спинився, захитавши головою.
— Що тут у нас? — запитав Ілайджа.
— Нам потрібен прихисток на ніч, — відповів Гоук.
Відповідь Гоука чомусь здалася цьому Ілайджі кумед-
ною. Він закинув голову назад і розсміявся.
— Прихистку в нас досхочу.
— Приємно це чути.
Гоук тримав руку в мене на попереку, а я спантеличено
оглядала простір біля входу.
Із-за дверей вийшло кілька людей, чоловіків і жінок.
Вигляд вони мали різний, як і городяни. Більшість усміха-
455
Дженніфер Л. Арментраут
лася, та декілька дивилися на мене так, що мені згадався
білявий спусковик, який пожбурив руку спраглія.
Де лорд чи леді, що наглядає за містом? Сонце ще
не сіло, та простір не мав вікон, а отже, не образив би бо-
гів, якби йому чи їй довелося кудись ходити. Я не бачила
серед тих, хто зібрався, жодного Вознесеного. Може, цей
чоловік — один зі стюардів лорда, а лорд зайнятий чимось
іншим? Я помітила, що Кіран примружено роззирається
довкола — мабуть, думає те саме, що і я.
— Нам треба багато чого... надолужити, — сказав Ілай-
джа і плеснув Кірана по плечу — важко, так, що в мене аж
брови піднялися.
Вийшла вперед чорноволоса жінка в зеленій, наче лі-
сові хащі, сорочці до колін і штанях того ж кольору. Плечі
в неї були закутані у важку кремову шаль. Мій погляд
одразу привабило її взуття.
Вона була в черевиках.
Жінка підійшла ближче, і я зауважила, що очі в неї
дуже схожі кольором на Ілайджині, а може, й такі самі.
Вони родичі? Вона здавалася щонайменше на десятиліття
молодшою, ближчою за віком до мене з Гоуком. Може,
небога? Вона всміхнулася всім нам, не розтуляючи губ, а її
погляд, як і погляд Делано, впав на мої відкриті шрами
й зачепився за них. Жалю на її обличчі не було — лише...
цікавість, а це набагато краще, ніж жаль.
— Я мушу де з ким поговорити, але Маґда проведе тебе
до кімнати. — Перш ніж я встигла відповісти, Гоук повер-
нувся до темноволосої жінки. — Подбай про те, щоб вона
дістала кімнату для купання і їй відправили гарячу їжу.
— Так... — Вона почала присідати, неначе роблячи
якийсь реверанс, але зупинилася на півдорозі. Коли жін-
ка позирнула на мене, на її щоках з’явився симпатичний
рум’янець. — Вибачте. Мене часом трохи заносить. — Вона
погладила себе по трохи округлому животу. — На мою
думку, це все дитина номер два.
456
Із крові й попелу
— Вітаю, — сказала я, сподіваючись, що відреагувала
доречно, і повернулася до нього. — Гоуку...
— Пізніше, — відповів він, а тоді розвернувся й нек-
вапом пішов до Кірана, який стояв з Ілайджою. З ними
тепер був і Філліпс, який уважно розглядав кожен дюйм
твердині.
— Ходімо. — Маґда злегка торкнулася мого перед-
пліччя. — У нас на другому поверсі є кімната з окремою
купальнею. Я скажу принести нагору гарячої води, і ти
зможеш скупатися, поки кухар готуватиме тобі вечерю.
Я не знала, що ще робити, тож подалася за Маґдою,
залишивши вхід, і пройшла в бічні двері, за якими стояли
сходи. Здивована тим, що Гоук покинув мене саму, я ви-
рішила, що він просто знає, що я чудово здатна себе захи-
стити, та все ж це здавалося дивним. Хіба що він певен, що
тут немає спусковиків.
Але навіть якщо це так, це не пояснює, звідки Гоук знає
ім’я цієї жінки, якщо він був у цьому місті зовсім недовго,
а нас ніхто не знайомив.
♦ ♦ *
Кімната була напрочуд велика і простора, хоча єдиним
джерелом природного світла в ній було маленьке вузьке
віконце, що виходило на подвір’я. Оголені дерев’яні балки
на стелі мені сподобались, а ліжко здавалося найприва-
бливішою річчю, яку я коли-небудь бачила.
Підійти до нього я не наважувалася, бо мої плащ і одяг
були забруднені кров’ю спрагліїв, землею й потом. Я пові-
сила плащ на важкий дерев’яний стілець, а тоді прикрила
светром кинджал.
Запалили багаття. їжа — розкішне, смачне яловиче
рагу — надійшла швидше за гарячу воду. Я з’їла рагу до
останку, як і подані до нього галети, і, мабуть, вилизала б
миску дочиста, якби не маленька армія слуг щд орудою
Маґди.
457
Дженніфер Л. Арментраутп
Коли ванну наповнили гарячою водою, від якої йшла
пара, Маґда повісила на гачок у ванній кімнаті світло-бла-
китний халат. Я витріщилася на нього. Мені раптом за-
перло дух від емоцій.
Він не білий.
Я заплющила очі.
— Маківко, — озвалася жінка, і я різко розплющила
очі. Вона вже питала, як мене звати, і я назвалася так. —
У тебе все гаразд?
— Так. — Я кліпнула. — Нам було... непросто сюди ді-
статися.
— Можу собі уявити, — відповіла вона — щоправда,
я в цьому сумнівалась. — Якщо ти залишиш свій одяг
тут, біля дверей, я подбаю про те, щоб його почистили
за ніч.
— Дякую.
Вона всміхнулася.
— Біля твоєї ванни поклали свіже мило й рушники.
Більше нічого не потрібно?
Я хотіла запитати, де Гоук, але не думала, що вона це
знає. Я мотнула головою, і вона пішла до дверей. Тоді мені
згадалися Вознесені.
— Маґдо, — покликала я. — Хто тутешні лорд і леді?
— Лорд Галверстон поїхав на полювання де з ким
із чоловіків, — відповіла вона. — Він прийшов би сюди вас
привітати, та вже готувався виїхати, бо до сутінків було
зовсім близько.
Лорд поїхав на полювання з чоловіками? Люди тут...
дивні.
— Щось іще?
Цього разу я мотнула головою й не стала зупиняти
Маґду. Швидко роздягнулася, покинула одяг біля дверей,
а тоді з кинджалом у руці пробігла охолодженою підло-
гою, якої ще не нагрів вогонь.
458
Із крові й попелу
Велика ванна, напевно, була чи не найкращим, що
я коли-небудь бачила.
Мої зболілі м’язи негайно зраділи гарячій воді, і я за-
трималася в ній довше, ніж було необхідно, обтершись
милом із бузковим запахом і двічі вимивши волосся,
а тоді злякалася, що стану зморщена, мов чорнослив,
якщо просиджу там ще хоч хвилинку. Витершись рушни-
ком, я накинула на себе теплий халат і босоніж потупала
до маленького туалетного столика, де з радістю знайшла
гребінець. Побрела до спальні, ліниво вичісуючи вузли
й ковтуни у волоссі, а тоді поклала кинджал на тумбочку.
Опісля мені залишилося тільки чекати.
Я сиділа на краю ліжка й роздумувала, що тепер робить
Беж. Заводить дружбу з іншими придворними дамами
й кавалерами? Мені заболіло у грудях від смутку, і я цьому
зраділа. Це було набагато краще, ніж відчувати лише гнів
і біль, але за Беж я сумувала.
І сумувала за Віктером.
Коли я провела рукою по гладенькій блакитній матерії,
у мене в горлі від емоцій знов утворився клубок. Очі пекло,
але сльози... не надходили. Я мало не захотіла, щоб вони
надійшли. Зітхнула й позирнула назад, на голову ліжка. Там
лежали дві подушки, неначе ліжко призначалося для двох...
Мене сполохав стукіт у двері. Я зіскочила з ліжка й ки-
нулася до тумбочки, але тут двері відчинились. Я підхопи-
ла кинджал і різко розвернулася.
— Гоук, — видихнула я.
Він підняв брови.
— Я думав, що ти, напевно, спиш.
— Тому і ввірвався сюди?
— Я не вважаю, що ввірвався, бо постукав. — Гоук за-
чинив за собою двері й вийшов на світло. Він уже помився
й перевдягнувся. Його вологе волосся кучерявилося біля
щік. — Але радий бачити, що ти була готова на той випа-
док, якщо гість виявиться небажаним.
459
Дженніфер Л. Арментраут
— А якщо ти для мене небажаний гість?
З’явилась його характерна напівусмішка.
— Ми обоє знаємо, що це не так. — Він окинув мене
поглядом. — Абсолютно.
— Мене не перестає вражати твоя думка про себе.
Я поклала кинджал назад, а тоді роззирнулася довкола.
Позаяк сидіти було більше ніде, крім явно дуже незручно-
го стільця, єдиним варіантом залишилося ліжко. Я сіла на
його край.
— Я завжди тебе вражаю, — відповів Гоук.
Я всміхнулася.
— Дякую, що довів те, що я тільки-но сказала.
Він реготнув і ступив уперед.
— Ти поїла?
Я кивнула.
— А ти?
— Поки купався.
— Взірець багатозадачності.
— Я вправний. — Він залишався там, де зупинився, за
кілька футів від мене. — Чому ти не спиш? Ти ж, напевно,
виснажена.
— Я знаю, що скоро настане ранок і ми знову поїдемо,
та спати не можу. Поки що. Я чекала на тебе. — Раптом
занервувавшись, я почала гратися з поясом халата. — Це
місце... особливе, так?
— Гадаю, що особливе для людини, яка звикла лише
до столиці й Масадонії, — відповів він. — Тут усе набагато
простіше, без великих розкошів і пафосу.
— Я помітила. Не бачила жодного королівського герба.
Він схилив голову набік.
— Ти чекала на мене, щоб поговорити про королівські
знамена?
— Ні. — Я зітхнула й відпустила пояс. — Я чекала на
тебе, щоб поговорити про те, що зробила з Ейрріком.
Гоук змовчав.
460
Із крові й попелу
Моя знервованість поступилася місцем роздратуванню.
— Для тебе зараз уже достатньо пізно? Час слушний?
Його губи характерно вигнулися.
— Час слушний, принцесо. Усамітнення достатньо, а я
думав, що воно нам і потрібне.
Я відкрила рота, а тоді різко його стулила. Трясця. Це
тому він від цього тікав? Якщо так, то все зрозуміло.
— Ти поясниш, чому ні ти, ні Віктер жодного разу
не казали, що в тебе такий... дотик?
У мене розтулилися щелепи.
— Я його так не називаю. Лише кілька людей, які... до
яких доходили чутки про це. Тому дехто й гадає, що я дитя
якогось бога. А ти, який неначе все чує й усе знає, не сти-
кався з цією чуткою?
— Я справді багато знаю, та ні, такого ніколи не чув, —
відповів Гоук. — І ніколи не бачив, щоб хтось робив те, що
робила ти.
Я зазирнула йому в очі й, здається, побачила в його
погляді правду.
— Це дар богів. Тому я Обрана. — Принаймні це одна
з причин. — Сама королева наказувала мені ніколи про
нього не говорити й не користуватися ним. Доки мене
не визнають гідною. Здебільшого я слухалася.
— Здебільшого?
— Так, здебільшого. Віктер знав про це, а Беж — ні.
Райлан і Ганнес теж не знали. Герцогиня знає, і герцог
знав, але на цьому все, — відповіла я. — І я не користуюся
ним часто... дуже часто.
— Що це за дар?
Я повільно видихнула.
— Я можу... відчувати чужий біль, як фізичний, так
і душевний. Ну, принаймні так усе почалося. Схоже, що
ближче я до Вознесіння, то більше він розвивається.
Гадаю, треба сказати, що тепер я можу відчувати чужі
емоції, — виправилась я і смикнула за ковдру поряд із со-
461
Дженніфер Л. Арментраут
бою. — Торкатися людей мені не треба. Можна просто
поглянути на них — і неначе... я неначе відкриваюся для
них. Зазвичай я можу його контролювати й тримати свої
чуття при собі, та часом це складно.
— Приміром, у натовпі?
Я знала, що він думає про той випадок, коли герцог
звернувся до міста, і кивнула.
— Так. Чи тоді, коли хтось проеціює свій біль, не усві-
домлюючи цього. Таке буває рідко. Я не бачу нічого тако-
го, чого не бачив би ти чи хтось інший, але відчуваю те, що
й інші.
— Ти... просто відчуваєш те, що й вони?
Я поглянула на нього.
Він дивився на мене, злегка округливши очі.
— Отже, ти відчула біль, який відчував Ейррік, дістав-
ши дуже болюче ушкодження?
Я кивнула.
Гоук кліпнув.
— Це, напевно, була...
— Страшна мука? — підказала я. — Так, але це не най-
страшніше, що я відчувала. Фізичний біль завжди теплий,
і він гострий, але психічний, емоційний біль — це наче...
наче купання в льоду в найхолодніший день. .Такий біль
набагато гірший.
Гоук підійшов і сів на ліжко поряд зі мною.
— А ти можеш відчувати інші емоції? Скажімо, щастя
чи ненависть? Полегшення... чи почуття провини?
— Можу, та це почалося недавно. А ще я нечасто чітко
розумію, що відчуваю. Доводиться покладатися на те, що
я знаю, ну і... — Я знизала плечима. — Але якщо відповіда-
ти на твоє запитання, то так.
Гоукові, схоже, вперше відібрало мову, відколи я з ним
познайомилася.
— Це ще не все, що я можу, — додала я.
— Звісно.
/
462
Із крові й попелу
Я зігнорувала іронію в його тоні.
— Також я можу дотиком полегшувати чужий біль.
Зазвичай людина цього не помічає, якщо не потерпає від
сильного, очевидного болю.
-Як?
— Я думаю про... щасливі миті й посилаю цю думку
через зв’язок, який установлює мій дар, — пояснила я.
Гоук знову витріщився на мене.
— Ти думаєш про щось радісне, і все?
— Ну, я так не сказала б. Але так.
На його обличчі щось промайнуло, а тоді його погляд
перейшов до моїх очей.
— А ти раніше відчувала мої емоції?
Захотілося збрехати. Я не збрехала.
— Так.
Він відкинувся назад.
— Спершу я робила це ненавмисне — ну, гаразд, нав-
мисне, та лише через те, що в тебе завжди був такий ви-
гляд, ніби... не знаю. Як у тварини у клітці щоразу, коли
я бачила тебе в замку, і мені було цікаво дізнатися чому.
Я розумію, що не мала цього робити. І робила це... нечасто.
Змусила себе спинитися. Начебто, — додала я. Його брови
поповзли на лоба. — Здебільшого. Іноді просто не можу
втриматися. Я наче заперечую природу, коли не...
Не користуюся тим, із чим народилася.
Саме тому це іноді важко було контролювати. Ніде
правди діти, часто мене спонукала користуватися цим ці-
кавість, але заперечувати це і тримати при собі здавалося
протиприродним. Це душило.
Достоту як покривало, незліченні правила, очікуван-
ня... майбутнє, якого я ніколи не обирала собі сама.
Чому все моє життя здається таким неправильним?
— Що ти в мені відчула?
Я, вирвавшись із задуми, поглянула на Гоука.
— Смуток.
4бз
Дженніфер Л. Арментраутп
На його обличчі відбився шок.
— Глибоку скорботу і смуток. — Я опустила погляд на
його груди. — Він ніколи нікуди не дівається, навіть тоді,
коли ти дражнишся чи всміхаєшся. Не знаю, як ти даєш
собі з ним раду. Гадаю, він великою мірою пов’язаний
із твоїми братом і другом.
Гоук мовчав, і я подумала, що бовкнула зайвого.
— Вибач. Мені не слід було застосовувати свій дар до
тебе, і, мабуть, треба було просто збрехати...
— Ти раніше полегшувала мій біль?
Я поклала долоні на ноги.
— Так.
— Двічі. Правильно? Після зустрічі зі жрицею та в ніч
итуалу.
Я кивнула.
— Що ж, тепер я розумію, чому відчув, що мені стало...
легше. Вперше це тривало... трясця, це тривало доволі
довго. Я багато років не спав так добре. — Він коротко,
різко реготнув, і я позирнула на нього. — Шкода, що це
не можна розливати по пляшках і продавати.
Я не знала, що й сказати.
— Чому? — запитав Гоук. — Чому ти забирала в мене
біль? Так, я... відчуваю смуток. Щомиті сумую за братом.
Його відсутність не йде мені з голови, та витримати це
можна.
— Знаю. Ти не дозволяєш цьому заважати тобі жити,
та я... мені неприємно було знати, що тобі болить, —• зізна-
лась я. — І я мала можливість допомогти, бодай тимчасо-
во. Я просто хотіла...
— Чого?
— Хотіла допомогти. Хотіла своїм даром допомагати
людям.
— І допомагала? Не лише мені та Ейррікові.
— Так. Тим, хто був проклятий? Я часто полегшую їхній
біль. А Віктер потерпав від жахливих головних болів. Іноді
464
Із крові й попелу
я допомагала йому з ними. І ще Беж, хоча вона ніколи про
це не знала.
— Звідси й пішли чутки. Ти робиш це, щоб допомогти
проклятим.
— Іноді ще їхнім рідним. Вони часто так сумують, що
я мушу.
— Але тобі не можна.
— Ні, і те, що мені не можна, здається великою дур-
нею. — Я сплеснула руками. — Те, що мені начебто не мож-
на. Причина взагалі безглузда. Хіба боги вже не визнали
мене гідною, якщо дали мені цей дар? — зауважила я.
— Певно, визнали. — Він трохи помовчав. — А твій брат
так може? Або ще хтось у твоїй родині?
— Ні. Лише я, та ще попередня Діва. Ми обидві народи-
лися під покровом, — відповіла я. — А моя мати здогадала-
ся, на що я здатна, коли мені було три чи чотири.
Він нахмурився і знову витріщився на мене, як на голо-
воломку без деяких шматочків.
— Що таке?
Він похитав головою, і його лице розгладилося.
— Ти зараз мене читаєш?
— Ні. Серйозно, стараюся не читати, навіть коли дуже
хочеться. Здається, що це наче ошуканство, коли йдеться
про людину, яка... — я замовкла. Перед цим я хотіла сказа-
ти: «Коли йдеться про людину, яка мені небайдужа».
Мені скрутило шлунок, а мої круглі очі враз поверну-
лися до Гоука. Гоук був мені небайдужий. Дуже. Однак
не в такому розумінні, як Беж чи Віктер. Це було дещо
інше.
О боги.
Це, напевно, було недобре, але й поганим не здавалося.
Це скидалося на очікування чогось приємного й на надію,
на захват і на сотню інших непоганих відчуттів.
— А тепер я шкодую, що не маю твого дару, бо дуже
хотів би знати, що ти зараз відчуваєш.
465
Дженніфер Л. Арментраут
Я не могла зрадіти тому, що він цього не знає.
— Від Вознесених я не відчуваю нічого, — вихопилось
у мене. — Геть нічого, хоч я і знаю, що вони відчувають
фізичний біль.
- Це...
— Дивно, так?
— Я хотів сказати «підозріло», та це, звісно, дивно.
— Знаєш що? — Я нахилилася вперед і понизила го-
лос. — Мене завжди бентежило те, що я нічого не відчуваю.
Від цього мало б бути легше на душі, та ніколи не ставало
легше. Від цього мене просто... морозило.
— Розумію. — Він підсунувся вперед і теж понизив го-
лос. — Я мушу тобі подякувати.
— За що?
— За те, що полегшила мій біль.
— Не треба.
— Знаю, але хочу, — відповів Гоук. Його вуста опини-
лися просто неймовірно близько до моїх. — Дякую.
— Немає за що.
Мої очі наполовину заплющилися. Від нього пахло
сосною й милом, а його дихання чудово зігрівало мені
губи.
— Я не помилився.
— Стосовно чого?
— Стосовно того, що ти смілива й сильна, — пояснив
він. — Користуючись своїм даром, ти багато чим ри-
зикуєш.
— На мою думку, я ризикувала недостатньо, — зізна-
лась я. — Не зуміла допомогти Віктерові. Була надто...
приголомшена. Можливо, якби я не опиралася цьому так
сильно, то принаймні забрала б його біль.
— Але ж ти забрала біль Ейрріка. Допомогла йому. —
Він нахилив голову, і його чоло зіткнулося з моїм. — Ти
геть не така, як я очікував.
— Ти постійно це повторюєш. Чого ти очікував?
466
Із крові й попелу
— Чесно кажучи, я вже й не знаю.
Я мимоволі заплющила очі й усвідомила, що ця близь-
кість мені подобається. Подобається, коли мене... торка-
ються і це — мій вибір.
— Маківко.
А ще мені подобалося те, як він вимовляв моє ім’я.
— Так?
Він торкнувся пальцями моєї щоки.
— Сподіваюся, ти розумієш: хай що тобі коли-небудь
казали, ти гідніша, ніж будь-яка людина, яку я коли-не-
будь зустрічав.
Моє серце дуже приємно стиснулося.
— Отже, ти зустрічав замало людей.
— Навпаки, забагато. — Він підняв підборіддя й по-
цілував мене в лоба. Відхилився назад і провів великим
пальцем по моїй щелепі. — Ти заслуговуєш на значно біль-
ше, ніж те, що на тебе чекає.
Напевно, так.
Я мимоволі розплющила очі.
Найпевніше, так.
Я ж не погана людина. Під моїм покривалом, за моїм
титулом і даром ховалася така сама людина, як усі інші. От
тільки до мене ніколи так не ставились. Як уже відзначив
Гоук, усі привілеї, що їх мали всі інші, я не могла навіть
заслужити. І я...
Я збіса від цього втомилася.
Гоук відсторонився й важким голосом промовив:
— Дякую, що довірила це мені.
Я не могла відповісти — надто зациклилася на тому,
що відбувалося в мене всередині, а там щось зсувалося,
змінювалося. Щось колосальне й водночас дрібне. Моє
серце загупало так, ніби я щойно боролася за своє життя,
і... боги милосердні, це я й робила. Просто зараз. Боролася
не за життя, а за можливість ним жити. Ось що поступово
доходило до мене.
467
Дженніфер Л. Арментраут
Діва чи ні, добра чи погана, Обрана чи забута, я заслу-
говую жити й існувати, не будучи обмеженою правилами,
на які ніколи не погоджувалася.
Я поглянула на Гоука, по-справжньому поглянула,
і побачила дещо більше за видиме оку. Зі мною він завжди
був інакшим, він ніколи не намагався мене зупинити. Від
тієї ночі на Узвишші до випадку у Кривавому лісі, коли він
кинув мені меча, Гоук не лише захищав мене. Він вірив
у мене й поважав мою потребу в самозахисті. А ще, як він
уже казав, можна було подумати, ніби ми знали одне од-
ного цілу вічність. Він... він розумів мене, а я гадала, що
можу зрозуміти його. Бо він був сміливий і сильний, а ще
глибоко відчував і мислив. Він пережив не одну втрату,
вистояв і продовжував вистоювати, хоч і, як я знала, ніс
із собою страшну муку. Він приймав мене.
І я довіряла йому своє життя.
Довіряла все на світі.
— Не дивися так на мене, — сказав він дещо захриплим
голосом.
-Як?
— Ти чудово знаєш, як на мене дивишся. — Він заплю-
щив очі. — А взагалі, може, й ні, і тому мені слід піти.
— Гоуку, як я на тебе дивлюся?
Він розплющив очі.
— Так, як я не заслуговую. Принаймні від тебе.
— Неправда, — відказала я.
— Хотів би я, щоб це було так. О боги, як я хотів би...
Треба йти. — Він підвівся й позадкував, не відводячи по-
гляду. Мені здавалося, що йти йому зовсім не хочеться.
Він глибоко вдихнув. — На добраніч, Маківко.
Я провела його поглядом, поки він пішов до дверей. На
язиці в мене застигло його ім’я. Я не хотіла, щоб він ішов.
Не хотіла провести ніч самотою. Не хотіла, щоб він гадав,
ніби не заслуговує на це.
Я хотіла жити.
468
Із крові й попелу
Хотіла його.
— Гоуку.
Він зупинився, та не повернувся.
Моє серце знову прискорилося.
— Ти... ти залишишся зі мною на ніч?
розділ зз
Гоук не відповів, і, можливо, навіть не вдихнув. Це нагада-
ло мені ніч Ритуалу, коли ми перебували під вербою. Цей
спогад не приніс мені різкого уколу болю.
Тоді він заговорив:
— Я хочу цього понад усе, та не думаю, що ти розумієш,
що станеться, якщо я залишуся.
Мені злегка запаморочилася голова.
— А що сталося б?
Тут він повернувся. Його погляд став пронизливим.
— Я точно не міг би лягти в це ліжко з тобою й не на-
кинутися на тебе за якихось десять секунд. Та ми навіть
до ліжка не протрималися б. Я знаю свої межі. Знаю, що
недостатньо доброчесний, щоб пам’ятати про свій і твій
обов’язок чи про те, що я неймовірно негідний тебе — на-
стільки, що це, певно, гріх. І навіть знаючи це, я неодмінно
зняв би з тебе цей халат і зробив би саме те, про що казав
тобі, коли ми були в лісі.
Я витріщилася на нього, і мене пройняв жар.
— Я знаю.
Він різко вдихнув.
— Справді?
Я кивнула.
Гоук на крок відійшов від дверей.
— Я не просто тебе обійматиму. Не зупинюся на поці-
лунках. У тобі побувають не лише мої пальці. Маківко, ти
469
Дженніфер Л. Арментраутп
занадто мені потрібна. Якщо я залишуся, ти не вийдеш
із цих дверей Дівою.
Від відвертості цих слів я здригнулася. Шок викликали
не вони, а його жага. Я не вважала себе людиною, що може
бути предметом таких несамовитих почуттів. Мені такого
ніколи не дозволяли.
— Знаю, — повторила я.
Він підійшов до мене ще на крок.
— Справді, Маківко?
Так.
І мені було дивно знати себе й бути такою впевне-
ною, хоча я так довго не знала себе: мені, по суті, ніколи
не дозволялося дізнатися, хто я така, що мені може подо-
батися чи не подобатися, чого я хочучи потребую. Зате
тепер я знала.
Я зрозуміла це, щойно попросила його залишитися.
Я знала, якими можуть бути наслідки. Знала, що я таке, чого
від мене очікують, і знала, що більше не можу такою бути.
Я хотіла від життя не такого. Я ніколи такого не обирала.
Зате цього... цього хотіла.
Хотіла Гоука.
Ось він, мій вибір.
Я повертала собі своє життя, і це почалося задовго
до Гоука. Тоді, коли я вимогла, щоб мене навчали бити-
ся, тоді, коли я змусила Віктера брати мене із собою на
допомогу проклятим. Це були важливі кроки, та поряд
із ними були й дрібніші. У певному розумінні вони були
навіть важливіші. Я змінювалася, розвивалася, так само
як той дар, яким мені заборонили послуговуватися, хоча
я все одно була рішучо налаштована ним користуватися.
Це проявлялося в кожній моїй пригоді й кожному ви-
падку, коли я ризикувала. Проявлялося в моєму бажанні
пізнати те, в чому мені відмовляли.
Тому я спершу залишилася в кімнаті «Червоної перли-
ни» з Гоуком.
470
Із крові й попелу
Через це я зазирала герцогові в очі й усміхалася йому,
коли з мене знімали покривало.
Так я вперше заговорила з Лорен і виходила на Узви-
шшя. Завдяки своєму розвитку я мовчала, коли герцог вів
свої уроки, а відтинаючи лордові Мазіну руку й голову,
я рвала кайдани, яких ніколи для себе не обирала. Просто
тоді я цього не усвідомлювала. За багато років, а надто —
за останні кілька тижнів, я зробила безліч маленьких
кроків. Я не знала, коли це таки сталося, та одне знала
напевне.
Гоук не був каталізатором цього.
Він був винагородою.
Я піднесла руки — дивно, та вони не тремтіли — до
пояса. Не відводячи погляду, розв’язала вузол. Халат ро-
зійшовся, а тоді сповз із моїх пліч. Я покинула його коло
своїх ніг.
Гоук ні на мить не зводив із мене погляду. Дивля-
чись на мене й уп’явшись поглядом мені в очі, він навіть
не кліпав. Його погляд мало-помалу окинув усе моє тіло.
Я знала, що світла в кімнаті достатньо, щоб він побачив
усе. Всі западини й опуклості, затінені, приховані місця,
всі шрами. Зазублені рвані рани в мене на руках і животі,
а також сліди на ногах, схожі на рани від гострих нігтів,
хоча саме вони доводили, що мене обрали боги.
Адже ці мітки в мене на ногах були не від кігтів, а від
ікол, що впивалися мені у шкіру. Тієї ночі мене вкусили.
Та я не була проклятою.
Гоук не міг побачити в цих шрамах правду. Двох із тих
людей, які її знали, вже не було на світі, і тепер її знали
лише королева з королем, герцогиня й мій брат. Мені
вперше в житті захотілося розповісти комусь правду, що
ховається за ними. Захотілося розповісти Гоукові.
Тільки тепер час для цього був не слушний.
Адже його погляд поволі вертався до моїх очей. Адже
він дивився на мене так, ніби впивався кожним дюймом
471
Дженніфер Л. Арментраут
мого тіла. Коли його погляд урешті зустрівся з моїм, я ми-
мохіть здригнулася.
— Ти просто збіса гарна, — прошепотів він захриплим
голосом. — І збіса несподівана.
Відтак Гоук почав рухатися — так, що при цьому завж-
ди було важко повірити, що він не Вознесений. Мить — і я
опинилася в його обіймах, а його вуста притулилися до
моїх. Цілував він мене аж ніяк не повільно й не солодко.
Мене неначе пожирали, а я цього й хотіла. Я цілувала його
у відповідь, міцно тримаючись за нього, та він відсторо-
нився, щойно я відчула, як його язик торкається мого.
Далі все було мов у тумані. З нього не без моєї допомо-
ги спала сорочка, а потім спали чоботи та штани. Уперше
побачивши його, я затремтіла.
Він був... прекрасний.
Розцілована сонцем шкіра й видовжені підтягнуті
м’язи. Груди й живіт у нього сформувалися завдяки ба-
гаторічним тренуванням, і в міці та силі його тіла можна
було не сумніватися. Також можна було не сумніватися
в тому, що життя лишило на ньому свій відбиток у вигляді
ледь помітних відмітин і видовжених шрамів на плоті. Він
був боєць, як і я, і тепер я по-справжньому бачила те, що
раніше мені заважали розгледіти нерви. Його тіло також
свідчило про все, що він пережив, а глибший і червоні-
ший шрам на стегні доводив, що в Гоука, ймовірно, є свої
кошмари. Шрам скидався на якесь тавро, неначе йому
втискали у шкіру щось гаряче й болюче.
— Шрам у тебе на стегні, — запитала я. — Коли ти його
дістав?
— Багато років тому, коли мені вистачило дурості по-
пастися, — відповів Гоук.
Часом він розмовляв так, ніби прожив на кілька де-
сятиліть більше, ніж я була певна, і це було дуже дивно.
Я знала, що декому один рік може здатися цілим життям.
Мій погляд відійшов деінде, і я округлила очі.
472
Із крові й попелу
Оце так.
Я закусила губу, знаючи, що витріщатися, мабуть,
не варто. Це видавалося непорядним, але я цього хотіла.
— Ти досі так на мене дивишся, і це закінчиться,
не почавшись.
У мене спаленіли щоки, і я зусиллям волі відвела
погляд.
— Я... ти ідеальний.
Його обличчя напружилося.
— Ні, я не ідеальний. Ти заслуговуєш на ідеальну лю-
дину, та я надто велике падло, щоб це допустити.
Я похитала головою, не розуміючи, як він не бачить,
що на все заслуговує.
— Я не згодна ні з чим із того, що ти зараз сказав.
— От несподіванка! — відповів Гоук, а тоді обняв мене
однією рукою.
За мить я опинилася на ліжку, а він — наді мною. Жор-
стке волосся в нього на ногах неймовірно дивно і приємно
терлося об мої ноги. Однак, варто мені було відчути дотик
його тіла до мого стегна, як я нервово ковтнула, а ще зга-
дала, що це може мати певні дуже реальні наслідки.
- Ти?..
— Захищений? — Його думки, вочевидь, ішли тим
самим шляхом, що й мої. — Користуюся щомісячним
засобом.
Він мав на увазі траву, від якої особи як чоловічої, так
і жіночої статі тимчасово стають безплідними. Її можна
пити чи жувати, а на смак вона, як я чула, нагадує кисле
молоко.
— Ти, як я розумію, ні, — додав він.
Я пирхнула.
— Хіба це не був би скандал? — мовив Гоук, легенько
провівши долонею по моїй руці.
— Був би. — Я всміхнулась. — Але це...
Його очі зустрілися з моїми.
473
Дженніфер Л. Арментраут
— Це змінює все.
Так.
Справді.
І я була до цього готова.
Гоук поцілував мене, і думалося мені лише про те, що
його губи мало не дурманять. Ми цілувалися, доки моє
серце не почало важко гупати, а шкіра не завібрувала від
задоволення. А потім, аж тоді, коли я відчула брак пові-
тря, він почав мене досліджувати.
Його пальці торкалися кожного дюйма оголеної шкіри,
а коли його рука опинилася в мене між стегнами, я скрик-
нула, швидко довідавшись, що те, що він робив пальцями
в лісі, крізь мої штани, — це просто ніщо у порівнянні з до-
тиком його шкіри до моєї.
Гоук потягнувся донизу, ротом, а потім язиком дола-
ючи шлях, прокладений його руками. Він затримувався
в особливо чутливих місцях, змушуючи мене видавати такі
звуки, що я ненадовго замислилася про товщину тутешніх
стін, а відтак затримався на шрамах у мене на животі, ці-
луючи їх, ушановуючи їх, доки я не впевнилася в тому, що
вони аж ніяк не здаються йому підозрілими чи негарними.
Але потім він перейшов ще нижче — нижче пупа.
Коли я відчула його дихання біля того місця, що так
люто мені боліло, в мене стало серце. Розплющивши очі,
я побачила, як він умостився в мене між ніг. Його золотий
погляд уп’явся мені в очі.
— Гоуку, — прошепотіла я.
Один кутик його губ піднявся в хуліганській, лихій на-
півусмішці.
— Пам’ятаєш першу сторінку щоденника панни Вілли?
— Так.
Тієї першої сторінки я не забуду ніколи.
Тоді він, не зводячи погляду з моїх очей, опустив вуста.
З першим дотиком його губ у мене вигнулася спина,
а коли прослизнув його язик, мої пальці вп’ялися в про-
474
Із крові й попелу
стирадло. Мені здавалося, що в мене може зупинитися
серце, а може, й уже зупинилося. Доти буяння відчуттів,
яке він пробудив, видавалося немислимим. Воно було
майже нестерпне, і я не могла влежати на місці. Я підняла
стегна, і він глухо загарчав на знак схвалення — майже так
само приємно, як те, що він робив.
О боги...
Моя голова знову впала на матрац, і я зрозуміла, що
корчуся, щулюся і в моїх рухах немає жодного ритму. Од-
нак оте різке напруження в глибині мене все скручувалось
і вигиналось, а тоді повністю розплуталось і вразило мене
силою. Можливо, я вимовила його ім’я. Можливо, навіть
вигукнула щось незрозуміле. Я цього не знала, і, здава-
лося, минула ціла маленька вічність, перш ніж я змогла
бодай розплющити очі.
Гоук підняв голову. У сяйві свічок його губи здава-
лися розпухлими й блискучими. Коли його очі зустрі-
лися з моїми й зупинилися, його напружений погляд
обпалив мені шкіру. Гоук, здавалось, як ніколи пишався
собою. Його вуста розтулились, і його язик ковзнув
погубах.
— Нектар, — прогарчав він. — Як я й казав.
Мені сперло дух, і я здригнулася. Він не так заворушив-
ся, як прокрався вздовж мого обм’яклого тіла. Я дивилася
на нього, не в змозі відвести погляд, поки його тверде тіло
пестило моє, не в змозі притлумити дрож, що з’явився,
коли жорстке волосся в нього на ногах залоскотало чут-
ливу шкіру.
— Маківко, — видихнув він, і його губи торкнулися
моїх. Він поцілував мене, і моя шкіра спалахнула від його
смаку, мого смаку й отих його дивовижно гострих зубів.
Відчувши, як він умощується в мене між ногами, щось
намацує й зовсім трішки насувається, я поринула у вихор
відчуттів.
— Розплющ очі.
475
Дженніфер Л. Арментраут
Вони заплющилися? Так. Заплющились. Я розплющи-
ла їх і побачила, що в нього піднявся один кутик губ, але
дражливість, зазвичай властива його усміху, зникла. Гоук
мовчки дивився на мене згори вниз. Його стегна й тіло
не ворушилися.
— Що таке?
— Я хочу, щоб у тебе були розплющені очі, — сказав він.
— Чому?
Він хихотнув, і я судомно вдихнула через те, що викли-
кав у мені цей звук тепер, коли Гоук був так близько до тієї
частини мого тіла, що пульсувала.
— У тебе завжди стільки запитань...
— Гадаю, ти був би розчарований, якби я їх не мала.
— Ай справді, — пробурмотів він і провів рукою по моїй
шиї, а потім — нижче. Його долоня обхопила мою грудь.
— То чому? — не вгавала я.
— Тому що я хочу, щоб ти мене торкалася, — відповів
Гоук. — Хочу, щоб ти бачила, як на мене дієш, коли мене
торкаєшся.
По моїй шкірі пробіг дрож.
— Як... як ти хочеш, щоб я тебе торкалася?
— Та як тобі заманеться, принцесо. Ти не можеш у цьо-
му помилитися, — хрипко прошепотів він.
Відірвавши пальці від простирадла, я підняла руку
й торкнулася його щоки. Поки він не зводив погляду з моїх
очей, я водила пальцями по його підборіддю, його м’яких
губах, а потім — униз по шиї. Коли кінчики моїх пальців
пурхали по його грудях, я ще відчувала забагато, щоб від
мого дару була хоч якась користь. Його груди, підіймаю-
чись на вдиху, тулилися до моєї долоні, і я не припиняла
досліджень, упиваючись дотиком до напружених, зібганих
м’язів унизу живота Гоука й розсипу волосся нижче пупа,
а потім — тіла ще нижче. Мої пальці ковзнули по чомусь
твердому й шовковистому, а тоді він смикнувся всім тілом.
Я завагалася.
476
Із крові й попелу
— Будь ласка. Не зупиняйся, — прохрипів він, зупи-
нивши пальці в мене на груді та стиснувши зуби. — Боги
милосердні, не зупиняйся.
Торкаючись його, я зосередилася на його обличчі. Все
його тіло було охоплене крихітними реакціями. Він вип-
нув підборіддя і злегка розтулив губи. Лінії його обличчя
стали різкішими, а сухожилля в шиї напружилися, варто
мені було зігнути руку довкола нього. Він відкинув голову
назад, і його велике, сильне тіло задрижало. Я помітила,
яким швидким стало його дихання, коли ковзнула рукою
до того місця, де наші тіла майже злилися. Тоді Гоук
здригнувся всім тілом, і я прийшла в захват від того, як
сильно мій дотик на нього вплинув. Я зміцнила хват, стала
впевненішою.
— О боги, — загарчав він.
— Так можна?
— Усе, що ти тільки зробиш, можна й потрібно. — Його
голос понизився ще більше. — Але особливо це. Одно-
значно.
Я стиха засміялась, а тоді зробила це ще раз, провівши
рукою вгору-вниз по його жезлу. Тут його стегна ворухну-
лися приблизно як мої, ковзнули по моїй долоні, по мені
самій. Він видав низьке, похмуре бурчання, від якого мене
накрило хвилею задоволення.
— Бачиш, як на мене діє твій дотик? — запитав Гоук,
ворушачи стегнами в такт моїй руці.
— Так, — прошепотіла я.
— Він мене вбиває. — Його голова опустилась, а очі...
Вони здавалися мало не осяйними, коли він подивився
на мене, а тоді опустились його густі вії та прикрили їх. —
Вбиває так, що тобі, гадаю, ніколи цього не зрозуміти.
Я придивилася до його обличчя.
— У... у хорошому розумінні?
Гоук підняв руку, щоб обхопити долонею мою щоку,
і його лице пом'якшало.
477
Дженніфер Л. Арментраут
— У такому, якого я ще не знав.
-О...
Він нахилив голову й поцілував мене, перенісши свою
вагу на ліву руку. Його долоня з’їхала з моєї щоки й ков-
знула вздовж тіла так, що опинилася між нами.
— Ти готова?
Мені заперло дух, і я кивнула.
— Я хочу почути, як ти це кажеш.
У мене піднялися кутики губ.
— Так.
— Добре, бо, якби ти не була готова, я, може, і справді
помер би.
Я захихотіла і здивувалася, що цей легкий звук пролу-
нав у таку напружену, важливу мить.
— Ти думаєш, я жартую. Ти просто не знаєш... — по-
дражнився Гоук і поцілував мене знов, а тоді трішечки
підсунувся. Спинився і знову видав отой звук. — О, так, ти
цілком готова.
Усе моє тіло палало і дрижало.
Гоук знову підвів погляд до моїх очей.
— Ти мене вражаєш.
— Чим? — спантеличено прошепотіла я. Я не робила
майже нічого, поки він... він розбивав мене такими поці-
лунками, про які я раніше лише читала.
— Ти без страху виходиш проти спрагліїв. — Він провів
іубами по моїх губах. — Але червонієш і тремтиш, коли
я розповідаю, яка ти гладенька й чудова, коли тулишся до
мене.
Тепер я однозначно розчервонілася ще більше.
— Ти дуже непристойно поводишся.
— А зараз поведуся по-справжньому непристойно, —
пообіцяв Гоук. — Тільки спершу може бути боляче.
Я знала достатньо про секс, щоб це було мені відомо.
— Знаю.
— Знову читала похабні книжки?
478
Із крові й попелу
У мене в животі щось затріпотіло, і це тріпотіння по-
ширилося.
— Можливо.
Він хихотнув, але коли він заворушився, смішок перей-
шов у стогін.
Тиск, на мить я перестала розуміти, як він може просу-
нутися далі, а тоді мені заперло дух від раптового, різкого
болю, і я заплющила очі. Напружилася, вп’явшись паль-
цями йому у плечі. Я знала, що біль буде, та мляве тепло
повністю обернулося на лід.
Гоук завмер наді мною, важко дихаючи.
— Вибач. — Його губи торкнулися мого носа, моїх по-
вік, щік. — Вибач.
— Та нічого.
Він м’яко поцілував мене знов, а тоді притулився чо-
лом до мого чола. Мої груди піднялись у неглибокому
вдиху. От і все. Я перетнула останню, заборонену межу.
Без сплеску почуття провини чи нападу паніки. Правду
кажучи, цю межу я перетнула тоді, коли Гоук поцілував
мене, не знаючи, хто я, і все, що вело до поточної миті,
поволі усувало цей бар’єр, аж доки він не зник. Мені
не було вороття ще від ночі в «Червоній перлині», а це...
це здавалося надто правильним, щоб не бути в певному
розумінні моєю долею. Я почувалася так, ніби мусила
бути тут, цієї миті з Гоуком. Тут було важливо, хто я, а не
що я таке. Байдуже, чи визнають мене боги негідною,
бо я гідна цього: сміху та захвату, щастя та радісного
очікування, безпеки та прийняття, задоволення й дос-
віду, всього того, що приносить мені Гоук. А він гідний
зіткнутися з будь-якими наслідками цього, бо це пе-
редусім не для нього. Я знала це, відколи попросила
його залишитися.
Передусім це для мене.
Для моїх бажань.
Мій вибір.
479
Дженніфер Л. Арментраутп
Я глибоко вдихнула, і жар зменшився. Гоук досі
не рухався наді мною й чекав. Я обережно підняла стегна
до його стегон. Трохи боліло, та не так сильно, як рані-
ше. Я спробувала ще раз. Гоук здригнувся, та рухатися
не став. Заворушився лише тоді, коли я трохи відпустила
його плечі, а тоді мені заперло дух, тільки зовсім не тому.
Я відчувала пекуче тертя, але вже не таке. У мене напру-
жилися м’язи внизу живота, і мною прокотилася хвиля
задоволення.
Лише тоді Гоук заворушився — обережно, так лагідно,
що я відчула на очах сльози. Заплющила очі та обвила ру-
ками його шию, знову іублячись у цьому безумі, у дедалі
потужнішій хвилі відчуттів. Мене охопив якийсь прадав-
ній інстинкт, який спонукав мої стегна рухатися в такт
його стегнам. Ми рухалися разом, і в кімнаті не було чути
нічого, крім моїх негучних зітхань і його стогонів, уже
глибших. Повернулося те вишукане, майже болюче від-
чуття скручування. Мої ноги піднялися самі собою та об-
вилися довкола стегон Гоука. У мені знову наростав тиск,
але цього разу вже потужніший.
Гоук підсунув руку мені під голову та обхопив долонею
моє плече, тим часом як друга його долоня міцніше взяла-
ся за моє стегно. Він почав рухатися швидше, проникаючи
глибше, різкіше рвучись уперед і втримуючи мене під
собою. Я трималася за нього й наосліп відшукала вустами
його вуста, а тим часом між нами прослизнула його рука.
Великий палець Гоука намацав оту чутливу точку, і коли
його стегна закрутилися вузькими колами біля моїх,
напруження вибухнуло знов. Я скрикнула від різкого
припливу ЦЬОГО відчуття, потужнішого й більш кусючого,
ніж раніше. Те полегшення, яке Гоук приніс мені раніше,
у порівнянні з цим чомусь видавалося дрібницею. Я роз-
сипалася на шматочки в найкращий спосіб із можливих,
і лише тоді, коли почала влягатись остання хвиля, поміти-
ла, що його напружені золоті очі прикипіли до моїх, а тим
Із крові й попелу
часом він прибрав із-під мене руку. Я негайно здогадалася,
що Гоук увесь цей час стежив за мною, і в мене вирвався
задиханий стогін.
Я з дрожем у руці приклала долоню до його щоки.
— Гоуку, — прошепотіла я, прагнучи словами виразити
те, що тільки-но відчула, — те, що відчувала досі.
Його лице посуворішало, зуби зціпились, а тоді він...
він неначе остаточно втратив самовладання. Його тіло
врізалося в моє так, що ми обоє сунулися на ліжку. Під
моїми долонями напружувалися й перекочувалися його
м’язи, а тоді він відкинув голову назад і, здригнувшись,
скрикнув.
Гоук опустив голову до моєї голови, до чутливого місця
в мене збоку на шиї. Я відчула, як його губи торкнулися
того місця, де в мене був пульс, а тим часом його стегна
сповільнилися. Здригнулася від легкого дотику його зубів,
а тоді відчула тиск його іуб.
Я не знала, як довго ми чекали, поки наша волога шкіра
холонула, дихання сповільнялось, а я проводила пальця-
ми крізь волосся Гоука. М’язи в нього вже розслабилися,
він переніс вату на лікті, проте я мало-помалу почала від-
чувати напруження в його тілі. Це дар поволі пробивався
крізь мої п’янкі емоції.
Гоукові вуста ковзнули по моїй щоці, а тоді дійшли до
моїх вуст. Він поцілував мене — м’яко, солодко.
— Не забувай цього.
Я торкнулась його щелепи.
— Та я, мабуть, ніколи не могла б забути.
— Пообіцяй мені, — попросив він, піднявши голо-
ву, — так, наче й не почув мене. Його погляд уп’явся мені
в очі. — Пообіцяй, що не забудеш цього, Маківко. Хай що
станеться завтра, післязавтра, наступного тижня, ти не за-
будеш цього — не забудеш, що це було насправді.
Я не змогла відвести погляд.
— Обіцяю. Не забуду.
481
Дженніфер Л. Арментраут
РОЗДІЛ 34
Кілька годин по тому мене розбудив якийсь звук. Я лежала
на боці, а довкола мого тіла обвилось інше, довге й тепле.
Одна його нога опинилася в мене між стегнами, і мене зу-
сібіч обвивали руки. Хоча я досі була напівсонна, все моє
тіло вмить охопили незвичні відчуття, що їх приносять
обійми. Дотик чужої шкіри до моєї шкіри, короткі жорсткі
волосини, що тулилися до моєї плоті, біцепси в мене під
головою, тепле дихання, що відбивалося від моєї щоки...
Все це було чудово й незвично. Хоча мій розум досі за-
туманювало павутиння сну, я знала, що позбутися цього
відчуття буде непросто.
Останній мій спогад був про те, як я лежала навпроти
Гоука, а він грався з моїм волоссям, розповідаючи мені,
як дістав деякі зі своїх невеликих шрамів. Здебільшого він
здобував їх у бою, хоча деякі дістав тоді, коли був нерозсуд-
ливим малим шукачем пригод. Я хотіла розповісти йому
правду про деякі зі своїх шрамів, але, напевно, задрімала.
Гоук позаду мене заворушився й підняв голову, коли
звук долинув знову. То був негучний стукіт у двері. Гоук
обережно прибрав ноіу з-поміж моїх ніг. Застиг на мить,
а тоді я відчула, як кінчики його пальців торкаються моєї
руки. Вони ковзнули вниз, а тоді з’їхали по моєму стегну
до ковдри. Він натягнув ковдру мені на груди й відсто-
ронився, підклавши мені під голову замість своєї руки
подушку. Мої іуби мимоволі розтягнулись у сонній задо-
воленій усмішці.
Коли Гоук підвівся, ліжко опустилось, а тоді я почула,
як він зупинився в ногах ліжка. Закліпала й розплющила
очі. Одна олійна лампа досі палала, омиваючи кімнату
м’яким, схожим на масло сяйвом. За маленьким вікном
досі було непроглядно темно, та все ж я побачила,
як Гоук випрямився, надягаючи штани, яких не став
застібати. Коли я побачила це, у мене всередині все
482
Із кроеі й попелу
обірвалося. Так він і пішов до дверей, без сорочки й напів-
роздягнений. Хіба тому, хто за дверима, не буде очевидно,
що тут сталося?
Я зачекала на прихід паніки, тривоги та страху через
те, що нас побачать у дуже компрометуючій, недозволеній
ситуації.
Вона не прийшла.
Може, річ була в тому, що я досі прокинулася лише
наполовину. Може, приємна млявість у м’язах якимось
чином просочилася мені в мозок і розтопила мій здоро-
вий глузд.
А може, мені просто було байдуже, спіймають мене
чині.
Гоук прочинив двері, і людина за порогом заговори-
ла — надто тихо, щоб я щось почула. Я не розібрала, що
відповів Гоук, але побачила, що він узяв якийсь предмет,
який йому передали. Він якихось кілька секунд постояв
біля дверей, а тоді зачинив їх знов і поклав те, що приніс,
на стілець.
Зобачивши, що я прокинулася, Гоук підійшов до мене.
Без жодного слова потягнувся вниз, помітив пасмо волос-
ся і прибрав його з мого обличчя.
— Привіт, — шепнула я й заплющила очі, притулив-
шись щокою до його долоні. — Час вставати?
-Ні.
— Усе гаразд?
— Усе чудово. Мені просто треба піти де з чим розі-
братися, — відповів він. Я розплющила очі. Дивлячись
на мене згори вниз, він провів великим пальцем по моїй
щоці й опустив його трохи нижче шраму. — Тобі вставати
ще не треба.
— Ти впевнений? — позіхнула я.
З’явилася ледь помітна усмішка.
— Так, принцесо. Спи. — Він ще раз підіткнув мені ков-
дру, а тоді підвівся. — Повернуся, щойно зможу.
483
Дженніфер Л. Арментраутп
Мені хотілося щось сказати, якось згадати, що сталося
між нами й що це означає для мене, та я не знала, як це
сказати, та й очі в мене поступово злипались» Я знову за-
снула, та ненадовго. Коли я прокинулася вдруге, лампа ще
горіла, а на ліжку поряд зі мною нікого не було.
Потягнувши кінцівки, я відчула дивний тупий біль між
ногами й стиснула іуби. Мені не треба було нагадувати про
минулу ніч, але це про неї нагадувало. Я швидко оглянула
кімнату, і мій погляд зачепився за стілець. На ньому був
складений мій одяг. До дверей підходила Маґда? Чи хтось
інший? Так чи інакше, хоч хто то був, те, яким розхриста-
ним відчинив двері Гоук, говорило про все.
Я закусила губу, лежачи нерухомо й дивлячись на
маленьке віконце. Як і раніше, не було ні паніки, ні жаху.
Люди балакають. Так чи інакше, чутка про те, що тут
сталося, вийде за межі брукованих вулиць. Рано чи пізно
вона дістанеться столиці, а потім — королеви. А якщо
й не дістанеться (хоча це малоймовірно), боги не можуть
не знати, що я насправді вже не діва. Означає це чи ні, що
в їхніх очах я залишаюся Дівою, я гадки не мала.
Проте сама себе Дівою вже не вважала.
Я не могла повернутися до такого життя.
Мені проштрикнув груди короткий напад страху, та ні-
чого кепського в цьому не було, бо приплив рішучості
швидко загасив його, як вода гасить полум’я.
Я не повернуся до того безправного життя, в якому мій
дар треба приховувати, допомагати людям неможливо,
а іншим доводиться дозволяти робити зі мною що зав-
годно, бо я не маю іншого вибору чи постійно опиняюся
в такому становищі, що мушу миритися з тим, що роблять
зі страху за когось іншого. Я знала, що королева ніколи
не обійдеться зі мною кепсько, та від мене все одно очі-
куватимуть, що я приховуватиму свій дар, буду тихою
й невидимою, привітною й запопадливою. Геть усе це
суперечило самій сутності моєї природи.
484
Із крові й попелу
Я не могла вознестись.
А це означало, що у мене два варіанти. Можна спробу-
вати зникнути й сховатися. Тут те, що я стільки прожила
під покривалом, піде мені на користь, оскільки дуже мало
людей знає, яка я із себе. Однак тих, хто може мене опи-
сати, достатньо. Я була певна, що всі до одного міста й мі-
стечка сповістять, що мене треба виглядати, проте знала,
як зберігати невидимість.
От тільки куди мені піти? Як виживати? І що станеться
з Гоуком, якщо я зникну, поки він муситиме мене супро-
воджувати?
Я не вважала, що в моєму майбутньому — тепер геть
незрозумілому, непевному — буде Гоук. Однак у мене
в грудях усе одно щось затріпотіло. Те, що було між нами
вночі, мусило бути чимось більшим, аніж простий пошук
фізичного задоволення. Його Гоук міг знайти де завгодно,
та він обрав мене.
А я обрала його.
Це мусило означати щось більше за минулу ніч — щось
таке, чого я ніколи не сподівалася пізнати на власному
досвіді.
Буде в моєму житті Гоук чи ні, єдина альтернатива для
мене — піти до королеви й чесно все розповісти. А це мене
лякало, тому що я... не хотіла її розчаровувати. Проте вона
мусила мене зрозуміти. Королева зрозуміла мою матір,
а я ж фаворитка королеви. Вона мусить зрозуміти, що я не
можу бути такою. А якщо не зрозуміє, то мені треба зму-
сити її зрозуміти.
Я сіла, не скидаючи із себе ковдри.
Я знала, чого не можу зробити, та не знала, що це озна-
чає для королівства чи для мене самої в далекій перспек-
тиві. Небо за вікном почало світлішати. Я поговорю про
це з Гоуком і чекати не буду. Він має знати про це, а я хочу
дізнатися, що він думає.
Що він скаже.
485
Дженніфер Я. Арментраут
Знаючи, що світанок швидко наближається, я підвела-
ся й приготувалася, швидко помившись залишками води.
Вода була холодна, та я не відчула невдоволення, бо гадки
не мала, коли ми знову дістанемо доступ до чистої води.
З полегшенням одягнувшись у чисте вбрання, я закріпи-
ла на стегні кинджал. Коли я доплітала собі косу, у двері
постукали.
Вирішивши, що Гоук просто зайшов би досередини,
я сторожко підійшла до них.
— Так?
— Це Філліпс, — озвався знайомий голос.
Я відчинила двері, і він увірвався до кімнати, зачинив
за собою двері й відштовхнув мене назад. Коли він розвер-
нувся, у нього розійшовся плащ, відкривши руку на руків’ї
меча.
Я відступила на крок, уловивши тривожний сигнал.
— Ти сама? — запитав він і перевів погляд на ванну
кімнату.
— Так. — Моє серце прискорилося. — Щось сталося?
Він знову повернувся до мене, вирячивши очі.
— Де Гоук?
— Не... не знаю. Що відбувається?
— У цьому місці щось не так.
Я мимоволі підняла брови.
— У всій цій чортівні щось було не так. Треба було
послухатися чуття. Воно зберігало мені життя весь цей
час, але цього разу я не послухав, — теревенив він далі,
пішовши до маленької торбинки із саков. — Я тут дещо
оглянув. Не побачив жодного Вознесеного. А лорд Гал-
верстон? Ним, людиною з королівської родини, тут
і не пахне.
— Мені казали, що він полює зі своїми людьми, — за-
певнила я Філліпса. — Я вчора питала Маґду, де він.
Він повернувся обличчям до мене, тримаючи в руці
мою сумку й вигнувши темні брови.
486
Із крові й попелу
— Ти знаєш хоч одного Вознесеного, що пішов би на
полювання?
— Не знаю жодного такого, та ми не знаємо всіх Воз-
несених.
— А знаєш, кого ми не знаємо? Цього Кірана. — Він
зупинився переді мною. — Ми не знаємо про нього
нічого.
Не розуміючи, до чого він хилить, я мотнула головою.
— Я не знаю жодного з вас.
Окрім Гоука. Його я знала.
— Ти не розумієш, про що я. Я ніколи не бачив Кіра-
на. До того ранку, коли він з’явився на Узвишші. Нічого
не зміг із нього витягнути — лише те, що він працює у сто-
лиці. Всі інші відповіді були короткі й туманні.
Я згадала, як часто бачила їх за розмовами під час
подорожі. Та все ж те, що Кіран не бажав відповідати на
запитання незнайомої людини, ще нічого не означало.
— На Узвишші багацько вартових. Ти знаєш усіх?
— Я знаю достатньо, щоб щось запідозрити, коли но-
вачка долучають до команди, якій доручено супроводити
Діву, — заявив він. — За нього особисто попросив Гоук,
ще один відносно новий вартовий, який чомусь за кілька
місяців став одним із найважливіших людей у всій Коро-
лівській варті.
Я різко вдихнула.
— Що ти маєш на увазі?
— Гоук — це ще одна людина, про яку майже ніхто
майже нічого не знає. Та все ж він прийшов, і тепер
ти залишилась аж без двох особистих королівських
вартових.
У мене відвисла щелепа.
— Я на власні очі бачила, як було вбито Райлана
й Віктера...
— А ще я знаю, що ненормально обділяти кількох вар-
тових, призначаючи твоїм охоронцем хлопака, який ледве
487
Дженніфер Л. Арментраутп
став чоловіком) — урвав мене Філліпс. — Мені байдуже,
з якими рекомендаціями він прибув до Масадонії й що
там казав про нього командувач. Гоук попросив за Кірана,
і тепер ми у твердині, де не знайти жодного Вознесеного.
— До чого ти хилиш, Філліпсе?
— Я хилю до того, що це пастка. На богів, ми разом
з ними вийшли з міста і втрапили в пастку.
— Із ними? — прошепотіла я.
— Із Кіраном, — відповів він. — Із Гоуком.
Я на мить просто витріщилася на нього.
— Знаю, тобі неприємно це чути. Ви з Гоуком, здаєть-
ся... близькі, проте кажу тобі, Діво: у цьому місці, у них
щось не так, і...
— І що?
— Зникли Еванс і Воррен, — назвав він двох вартових,
озирнувшись на двері. — Ми з Ладді востаннє бачили їх
десь за годину після прибуття сюди. Вони пішли до своїх
кімнат, а тепер щезли. їхніх ліжок ніхто не торкався, і їх
не бачили ніде у твердині.
Це... Якщо це правда, то справи кепські. Однак те,
на що він натякав, було неймовірно. Кірана я не зна-
ла, зате знала Гоука, а якщо Гоук довіряє Кіранові, то
я теж йому довіряю. То який зиск може мати Філліпс від
таких слів?
Коли у мене в голові сформулювалась єдина можлива
відповідь, по моїй шкірі пробіг холодок. Філліпс, най-
певніше, спусковик. Я вразилася й не хотіла в це вірити,
проте згадала, як були одягнені на честь свята спусковики
на Ритуалі. Вони весь час губилися серед усіх. Це не було
неможливо.
Тому що немає нічого неможливого.
А якщо Філліпс — спусковик, то це... це кепсько. Він
надзвичайно добре натренований. Навіть гірше: він
знає, що я також озброєна й натренована, тож мені
не грає на руку чинник раптовості. А ще мені неприєм-
488
із крові й попелу
но було сидіти в цій кімнаті на самоті з ним, тим паче
не знаючи, хто є поряд.
Мені було потрібне якесь оточення.
— Гаразд. Ти... ти довго був у Масадонії. А Віктер...
він завжди відгукувався про тебе лише добре, — заявила
я. Наскільки я пам’ятала, Віктер узагалі не говорив про
Філліпса, та мені було потрібно, щоб він мені повірив. Тоді
я відкрила чуття. — Що мені робити?
— Дякувати богам, ти розумна. Я боявся, що тебе до-
ведеться звідси тягнути. — Він ще раз позирнув на двері,
а тим часом його почуття проходили крізь мене. — Нам
треба швидко звідси забратись.
— А що далі? — Лише за мить я осмислила те, що від-
чула. Якогось надзвичайного болю не було, зате я відчула
різкий смак... страху.
— Ходімо. — Він жестом покликав мене до дверей,
не прибираючи руки з руків’я меча. Прочинив двері й ви-
зирнув за поріг — надто швидко, щоб я скористалася тим,
що він повернувся до мене спиною. — Усе чисто. — Його
погляд зустрівся з моїм. — Мені хочеться вірити, що ти
знаєш, що я кажу тобі правду, проте я не дурень. Я знаю,
що ти, напевно, озброєна, і знаю, що ти вмієш користува-
тися цією зброєю. Тому тримай руки так, щоб я їх бачив.
Не хочу шкодити, та знерухомлю тебе, якщо це знадобить-
ся, щоб забрати звідси туди, де безпечно.
Не можна сказати, що я почувалася в безпеці, чуючи
погрози, та він був наляканий.
Він злякався. Я здогадалася про це, коли він відступив
убік, і усвідомила, що він хоче, щоб я йшла попереду.
Моя рука смикнулася до кинджала. Чого він боїться?
Попастися?
— Ладді та Браянт чекають на нас у стайнях. Готують
коней.
Я кивнула й вийшла в коридор, Тут відчинилися двері
в іншому кінці коридору.
489
Дженніфер Л. Арментраут
Вийшов за поріг Кіран, а тим часом у коридорі повіяло
холодом. Без плаща я далеко не зайду. Хіба Філліпс не ро-
зуміє? Чи це не має значення? Кіран зупинився, піднявши
брови.
— Що ви тут робите?
Не встигнувши відповісти, я почула, як Філліпс оголює
меч. Моє серце важко забилося.
— А що ти тут робиш? — запитав Філліпс. — Зараз
не час іти.
Він пішов уперед.
— Я йшов до своєї кімнати. — Знову поглянув на мене.
Схоже, не помітив, що Філліпс приготував меча. — А ти
не відповів на моє запитання.
Філліпс стояв за мною, і я зрозуміла, що мушу бути
обережною. Може, він і хоче зберегти мені життя, та за до-
помогою мого трупа донести свою думку можна не менш
ефективно. Він устромить меча мені у спину, перш ніж
я дотягнуся до свого кинджала.
Я мовчки дивилася на Кірана й молилася богам, щоб
він зрозумів, чого я не можу сказати.
Він ступив уперед і невимушено потягнувся до меча
в себе на боці.
— Що тут відбувається?
Філліпс ухопив мене за передпліччя й потягнув назад.
Швидко зробив мечем випад уперед. Кіран теж. Він від-
бив удар, однак смертоносне вістря клинка було лише
збито зі шляху. Воно не проникло йому у груди, а вріза-
лося в живіт і ногу. Я скрикнула, а Кіран опустив погляд
на себе...
Від звуку, з яким Кіран незграбно позадкував, у мене
стало дибки все волосся на тілі. Я заклякла. Спершу це
було низьке гуркотіння, якого й близько не має видавати
смертна людина. Я чула його раніше — тієї ночі, коли Рай-
лана було вбито в Саду королеви. Такий самий звук видав
спусковик.
490
Із крові й попелу
Гуркотіння погучнішало, перетворилося на низьке гар-
чання, від якого мені заперло дух. Коли він підняв голову,
мені мало не стало серце.
Його світло-блакитні очі...
Сяяли веселкою на тьмяному світлі.
— Тобі справді не варто було це робити. — Голос у ньо-
го був спотворений, геть не такий, як треба, ніби у нього
в горлі було повно гравію. — Аж ніяк.
Кіран відкинув меч, і зброя грюкнула об дерев’яні мос-
тини. Я не могла зрозуміти, чому він кинув зброю, та від-
так побачила чому.
Він змінився.
Його шкіра неначе потоншала й потемнішала. Ще-
лепа випнулася й видовжилася разом із носом. Кістки
тріщали й мінялися, тим часом як із його шкіри — при-
наймні видимої мені — повсюди виростало світло-бру-
натне хутро. Його сорочка розійшлася на грудях.
Штани порвалися, а коліна зігнулися. Він нахилився
вперед, пальці у нього на руках виросли, а на зміну ніг-
тям прийшли пазурі. Вуха видовжились, і він розтулив
рота в холодному, жорстокому вишкірі. З його щеле-
пи вистромились ікла, а його руки — лапи — ляснули
об підлогу.
Кілька секунд — лише секунд — і перед нами вже була
не людина. Перед нами стояла на чотирьох велетенська іс-
тота заввишки майже з Філліпса, велика маса м’язів і гла-
денького хутра. Те, що я бачила, було неможливо, істота,
яку я бачила, вимерла кілька століть тому: їх вибили під
час Війни двох королів.
Однак я знала, ким є Кіран.
О боги.
Кіран — вовчен.
— Тікай! — крикнув Філліпс і схопив мене за перед-
пліччя.
Мене не треба було припрошувати.
49і
Дженніфер Л. Арментраут
Щодо Гоука Філліпс глибоко помилявся, та щодо Кі-
рана не помилився. Щось у ньому явно було страшенно
не так.
Кіран, дряпнувши кігтями по дереву, подався до нас,
змахнув лапою й мало не влучив по плащу Філліпса.
Я побігла так швидко, як не бігла ніколи в житті. Коли
я озирнулася через плече, Філліпс розчахнув двері. Чуття
криком кричало мені, що цього робити не треба, та я не
змогла втриматись. Я подивилась.
Вовчен скочив і крутнувся в повітрі. Приземлився він
на стіну. Його пазурі вп’ялись у камінь, а тоді він кинувся
геть і приземлився посеред коридору.
— Іди! — Філліпс штовхнув мене поперед себе на сходи.
Там було темно; дорогу осявало ледь помітне світло.
Мої черевики ковзнули по каменю. Я схопилася за перила
й, кинувшись за майданчик, мало не впала. Проте не зу-
пинилася.
Ми промчали останній сходовий марш і вилетіли за
двері. Мій мозок нарешті бовкнув дещо корисне — нагадав
мені, що я маю зброю. Геліотроп. Він може вбита вовчена,
так само як спраглія, влучивши в серце чи голову.
Поки мої ноги тупали по замерзлій землі, я звільнила
кинджал.
— Стайні.
Філліпс побіг. Його плащ здіймався в нього за спиною
чорними хвилями.
Гоук.
Кіран зробив щось Гоукові? У мене тьохнуло серце...
Світанкову тишу розітнуло виття згори, і я рвучко
підняла голову, та тієї ж миті перескочив через перила
вовчен.
Він опустився на землю позаду нас і знову завив так, що
по спині побігли мурахи.
Я почула, як йому відповідають чи то з лісу, чи то з твер-
дині. То був рев, від якого мене пройняв холо;
і жах.
л і
492
Із крові й попелу
Він не один.
— О боги. — Я задихалася, біжучи як ніколи завзято.
Я аж ніяк не могла піти звідси без Гоука, та мусила опи-
нитись якомога далі від цієї істоти. Це було єдине, на
чому я могла зосередитися: варто мені буде сповільнитися
бодай на півсекунди, як він на мене наскочить.
Ми завернули за ріг. Філліпс послизнувся, та все ж
повернув собі рівновагу, і ми помчали до стаєнь. Довкола
не було видно жодного вартового, і це було неправильно.
В таку годину надворі мали бути вартові.
Я побачила Ладді й іншого вартового.
— Зачиніть двері! — крикнув Філліпс, коли ми ввірва-
лися до стаєнь, наполохавши осідланих коней. — Зачиніть
двері, хай їм трясця!
Двоє чоловіків розвернулись, а я загальмувала, спи-
нилася й крутнулася на місці. Відразу здогадалася, коли
вони побачили вовчена.
— А щоб його... — прошепотів Браянт і сполотнів.
Кіран наздоганяв нас.
Я кинулася вперед, до однієї половини дверей, а тим
часом Ладді та Браянт оговталися від шоку. Схопившись
за один бік дверей разом із Ладді, ми вдруге захряснули
їх, устигнувши швидше, ніж зачинили свій бік Браянт
і Філліпс.
— Суньте засув! — заволав Ладді, і двоє інших вартових
розвернулися й узялися за важку дерев’яну опору. Опусти-
ли її, і дерево зі стогоном пересунулося.
Я, задихаючись, позадкувала... І задкувала, доки
не врізалася в одну з жердин. Руків’я кинджала втиснуло-
ся мені в долоню. Я опустила погляд на нього, на кістку
вовчена...
Великі подвійні двері задрижали, бо в них врізався вов-
чен, і я підскочила.
— Це те, про що я думаю? — запитав хтось — здається,
Браянт. — Вовчен?
493
Дженніфер Л. Арментраут
— Якщо ти не знаєш інших великих вовкоподібних
істот, то так. — Філліпс повернувся, а Кіран знову врі-
зався у дерев’яні двері так, що ті затрусилися. — Зда-
ється, ці двері довго не протримаються. Є ще якийсь
вихід?
— Є чорний хід. — Ладді вийшов уперед. — Але коні
з нього не вийдуть.
— До сраки коней. — Браянт підібрав свій меч. — Пере-
дусім забираємося звідси самі.
— Ви бачили Гоука? Його викликали серед ночі, —
сказала я їм. На мене подивилися три пари очей. Що
вони думають, мені було байдуже. — Хтось із вас його
бачив?
Тріснула одна дошка, пробита пазуристою волохатою
лапою. Кіран схопився за деревинку й відірвав її.
— Треба йти.
Філліпс попрямував до мене.
Я відійшла з дороги.
— Я не піду, доки не знайду Гоука...
— Ти зараз бачила те, що бачив я? — запитав Філліпс,
роздувши ніздрі. — Ти казала мені, що розумієш, що я тобі
кажу. Гоук — один із них.
— Гоук — не вовчен, — заперечила я. — Він не з отих. —
Я показала на двері, тим часом як вовчен зламав ще одну
їх частину. — Щодо Кірана ти мав рацію, проте не щодо
Гоука. Хтось із вас його бачив?
-Я.
Моя голова повернулася на звук голосу. У тіні стояв
чоловік, і щось... щось у мені зіщулилося.
Він вийшов на світло. Закудлане каштанове волосся.
Дуже коротка борода. Бліді, наче іній, блакитні очі. У мені
спалахнула чиста, непідробна лють.
Це був він.
Там був чоловік, який убив Райлана, і він усміхався.
— Я ж казав тобі, що ще тебе побачу.
494
Із крові й попелу
Я окинула його поглядом і мимоволі підняла брови,
тим часом як троє вартових наставили на нього мечі
— Здається, у тебе немає долоні. Шкода, що це не моя
робота.
Він підняв ліву руку, що закінчувалася куксою трохи
вище зап’ястка.
— Тая якось живу без неї.
Його моторошні бліді очі перейшли до мене, а позаду
нас затих Кіран. Залишалося сподіватися, що це підви-
щить наші шанси за7
глпі
ітися після цього живими.
— Пам’ятаєш мою обіцянку?
— Скупатись у моїй крові. Поласувати моїми нутроща-
ми, — відповіла я. — Не забула.
— Добре, — прогарчав він і ступив на крок уперед. — Бо
зараз я справджу цю обіцянку.
— Не підходь! — наказав Філліпс.
— Він вовчен, — застерегла я, тепер знаючи, що у твер-
дині їх не менше трьох.
— Розумничка, — озвався чоловік.
Філліпс не відступав.
— Мені байдуже, що ти за богопротивна істота. Зробиш
іще крок — і він стане для тебе останнім.
— Богопротивна? — Він закинув голову назад й роз-
сміявся, піднявши руки. — Та ми створені точнісінько за
образом і подобою богів. Богопротивні аж ніяк не ми.
— Кажи собі що завгодно, аби тільки тобі полегшало, —
відповіла я й міцніше взялася за кинджал. — Голова чи
серце, так, Філліпсе?
— Так. — Філліпс опустив підборіддя. — І те, і те...
Дошки позаду нас розкололись, а двері злетіли з пе-
тель і врізались у бічні стіни сараю. Коні поставали дибки,
та не мали куди бігти, бо були припнуті. Я крутнулася вбік,
тримаючи кинджал наставленим на вовчена й серйозно
очікуючи, що побачу, як по соломі мчить Кіран.
Від побаченого я мало не впала на коліна.
495
Дженніфер Л. Арментраут
— Гоуку! — вигукнула я, надто зрадівши, щоб сороми-
тися свого голосу, й побігши до нього. — Дякувати богам,
у тебе все гаразд.
— Не підходь до нього, — схопив мене за руку Філліпс.
Я спробувала звільнитися від Філліпса, побачивши, що
Гоук несе щось в одній руці. Це скидалося на вигнутий
лук, але було прикріплено до якоїсь ручки, і до зброї вже
була приставлена стріла, що якимось чином трималася на
місці сама. Байдуже. Це спрацює.
— Убий його! — крикнула я і звільнилася від Філлі-
пса. — Це він...
Позаду нього з’явився кремезний силует — величез-
ний, мало не по груди Гоукові. Кіран неквапом пішов до
нього. Моє серце затремтіло.
— Гоуку, ззаду! — заверещала я.
Філліпс ухопив мене за талію й потягнув назад, тим
часом як Гоук підняв дивний лук. Кіран уже майже напав
на нього, а геліотропу я на луку не бачила. Він його не вб’є.
Гоук перехопив мій погляд.
— То пусте.
Філліпса несподівано відірвали від мене. Я повалила-
ся вперед і впала на коліна. Моя коса ковзнула по плечу,
коли я озирнулася, мало не чекаючи побачити, як вовчен
тримає Філліпса.
Вовчен із Саду королеви не ворухнувся, зате Філліпс...
Філліпс тулився до жердини, а його меч лежав на
соломі. Стоп. Він хилився, бо навіть не діставав ногами
до землі, а на солому крапало щось темне. Я підвела
погляд.
Я навіть закричати не змогла: мене почало нудити.
Гоук вистрілив із лука. Я навіть не бачила як, але він ви-
стрілив. Стріла проштрикнула рота Філліпсові й жердину,
прип’явши його до неї.
Я здригнулася й почула, як кричить Ладці. Знову по-
вернулася до Гоука, ледве відвівши погляд від Філліпса.
496
Із крові й попелу
Кіран у подобі вовчена пройшов повз нього, прихи-
ливши велику голову до соломи й нюхаючи повітря.
Ладді кинувся на нього, та втратив рівновагу й повалився
вперед.
Я набрала у груди повітря, та через тиск воно миттю
з мене вийшло.
Ладді не зашпортався.
Чорна стріла влучила йому у спину. Тут із-за одного
з коней вийшов вартовий, який зустрів нас біля дверей
напередодні. Делано. Він теж мав бліді очі. Тепер я знала,
що такі очі бувають у вовченів. Він опустив лук.
Браянт сахнувся.
Він розвернувся і дременув, але далеко не забіг. Кіран
присів, а тоді кинувся в повітря., Плавний і швидкий,
мов стріла, — і такий самий влучний. Приземлився Бра-
янтові на спину, поваливши його на солому. Вартовий
навіть скрикнути не зміг. Вовчен вишкірив зуби й зробив
випад...
Почувши вологий хрускіт, що луною розійшовся по
сараю, я відвернула голову.
А тоді запала тиша.
Я побачила, як убивця Райлана пішов уперед, невиму-
шено, спокійно переставляючи довгі ноги. Він самовдово-
лено всміхнувся, поглянувши на мене.
— Дуже радий, що опинився тут і побачив цю мить на
власні очі.
— Стулися, Джеріко, — беземоційно відповів Гоук.
Я поволі перевела погляд на Гоука. Він стояв там, де
й зупинився. Вітер здіймав його темні пасма і прибирав
їх із його приголомшливого обличчя. Він мав такий са-
мий вигляд, як тоді, коли серед ночі покинув кімнату, як
за кілька годин до того — тоді, коли цілував мене, мацав
і обіймав.
Але ось він тут, а поряд із ним стоїть закривавлений
вовчен.
497
Дженніфер Л. Арментраут
— Гоуку... — прошепотіла я, хапаючись вільною рукою
за вогку солому під собою.
Він подивився на мене» і мій дар ожив. Протягнувся
невидимий шнур, утворюючи зв’язок, і я відчула... Не від-
чула в ньому нічого. Ні болю. Ні смутку. Нічого.
Я сахнулася. Мої груди здіймалися й падали. На-
певно, з моїм даром щось не так. Емоції відсутні лише
у Вознесених. Не у смертних. Не в Гоука. Але цей зв’я-
зок неначе наштовхнувся на цегляну стіну завтовшки
з Узвишшя.
Грізну, як мур, що його я вибудувала довкола себе, коли
намагалася втримати свій дар при собі. Він... він мене бло-
кує? Таке взагалі можливо?
— Прошу, скажи, що я можу її вбити, — промовив
Джеріко. — Я знаю, які саме частини тіла хочу відрізати
й послати.
—- Торкнешся її, і цього разу втратиш більше, ніж одну
руку. — Від холодного тону Гоука я змерзла до нутра кі-
сток. — Вона нам потрібна. — Він не зводив із мене погля-
ду. — Живою.
РОЗДІЛ 35
Я, стоячи на колінах, підвела погляд на Гоука. Я чула його
слова й бачила, що відбувається, та здавалося, ніби мій
мозок не здатен осягнути ніщо з цього.
Або ж мій мозок це осягає, а моє серце... моє серце це
заперечує.
«Вона нам потрібна».
«Живою».
Нам.
— Ти нудний, — буркнув Джеріко. — Я це тобі вже
казав?
498
Із крові й попелу
— Чи то один раз, чи то десяток разів, — відповів Гоук,
і я сахнулася. Все моє тіло охопила відраза. Він стиснув
зуби й, відвівши погляд, швидко оглянув сарай. — Цей
безлад треба прибрати.
Вовчен поряд із ним обтрусився, достоту як пес, що
зайшов до хати з-під дощу. А тоді підвівся на задні лапи
й перетворився. Його хутро згорнулося всередину, відкри-
ваючи шкіру, що тим часом потовщувалась. Його ноги ви-
прямились, а пальці повернули собі нормальний розмір.
Щелепа враз стала на місце. Кіран стояв у рваних штанях
(сорочка десь загубилася). Від рани в нього на животі, зав-
даної мечем Філліпса, не лишилося нічого, крім рожевої
відмітини.
Я розслабилася.
Кіран покрутив шиєю з боку в бік так, що вона захру-
стіла.
— Це не єдиний безлад, який треба прибрати.
Гоук поглянув на мене, і в його щелепі напружився
м’яз.
— Нам із тобою треба поговорити.
— Поговорити?
У мене вирвався абсолютно ненормальний смішок.
— Певен, що у тебе багато запитань, — відповів він, і я
вловила нотку знайомого глузливого тону.
Зачувши його, я знову сахнулася.
— Де... де інші двоє вартових?
— Мертві, — без вагань відповів Гоук, поклавши лук
собі на плече. — Це була прикра необхідність.
«Я добре виконую свою роботу».
«І в чому вона полягає?»
«У вбивствах».
Я не сумнівалася, що цим він і займався, коли пішов
із кімнати. Коли я усвідомила, що позаду нього на подвір’ї
збираються інші люди, застигаючи на ріденькому враніш-
ньому сонці, у мене зашуміло у вухах.
499
Дженніфер Л, Арментраут
Він підступив на крок до мене.
— Пропоную...
— Ні. — Я з дивовижною впевненістю звелася на
ноги. — Скажи, що тут відбувається.
Гоук зупинився. А тоді заговорив трішечки м’якіше:
— Ти знаєш, що тут відбувається.
Наступний вдих обпалив мені горло й легені, бо я усві-
домила, що таки знаю. О боги, точно знаю, що тут коїться.
Шум посилився, коли я побачила, що надворі стоїть Ілай-
джа, схрестивши руки на кремезних грудях. Побачила
Маґду, яка, сторожко обхопивши живіт однією рукою,
вдивлялась у сарай. На її обличчі яскраво відбивалися...
співчуття і жаль.
«Ти заслуговуєш на значно більше, ніж те, що на тебе
чекає».
Так він сказав мені напередодні вночі. А я — дурна, на-
ївна — подумала, що він має на увазі моє Вознесіння. Ні.
Він мав на увазі оце.
Маґда повернулася і, проминувши Ілайджу, пішла на-
зад до твердині.
— Філліпс мав рацію, — сказала я з дрожем у голосі,
озвучивши те, що вже й так знала.
— Справді? — перепитав Гоук і віддав дивний лук одно-
му з чоловіків, що з’явилися позаду нього.
— Я справді вважаю, що Філліпс почав про все здо-
гадуватися, — відповів Кіран, дивлячись на свій живіт.
Блідо-рожеві відмітини на ньому вже зникли. — Коли
я пішов поглянути, як там вона, вони виходили з кім-
нати. Однак вона, здавалося, не вірила тому, що він їй
сказав.
Таки не вірила.
Я нітрохи не вірила Філліпсові, бо вірила Гоукові. Дові-
ряла йому — довірила йому своє життя і...
У мене в грудях з’явився несподіваний біль — такий,
неначе хтось проштрикнув мене кинджалом. Я опустила
500
Із крові й попелу
погляд, тому що біль здавався надто реальним, але внизу
не було ніякого клинка, ніякої кривавої рани, що поясню*
вала б люту муку, що мене охоплювала. Коли я підвела
погляд, у Гоука смикнувся м’яз у щелепі.
— Що ж, більше він ні про що не здогадається. —
Джеріко взявся за стрілу й вирвав її. Філліпс повалився
вперед. Джеріко штурхнув труп вартового чоботом. — Це
вже точно.
Я знову повернулася до Гоука, почуваючись так, ніби
земля піді мною розчахувалась і двигтіла.
— Ти спусковик.
— Спусковик? — Ілайджа розсміявся глибоким сміхом,
і я смикнулася.
Кіран усміхнувся.
— А я ще казав, що ти розумна, — згадав Джеріко.
Я не стала на них зважати.
— Ти працюєш проти Вознесених.
Гоук кивнув.
У мене в грудях розверзлася ще одна тріщина.
— Ти... ти знав цю... цю істоту, що вбила Райлана?
— Істоту? — пирхнув Джеріко. — Я ображений.
Гоук змовчав.
— Здається, це твоя проблема, а не моя. — Я остаточно
повернулася до Гоука. — Я гадала, що вовчени вимерли.
Гоук невимушено знизав плечима.
— Багато що з того, що ти вважаєш правдою, такою
не є. Однак, хоча вовчени не вимерли, залишилось їх не-
багато.
— Ти знав, що він убив Райлана?! — вигукнула я.
— Я думав, що зможу прискорити події та схопити тебе,
але ми знаємо, чим це закінчилося, — озвався Джеріко.
Я різко крутнула головою в бік Джеріко.
— Так, я чітко пам’ятаю, чим це закінчилося для тебе.
Він вишкірився й застережно загарчав — так, що
я вкрилася сиротами.
501
Дженніфер Л. Арментраутп
— Я знав, що він забезпечить зручну нагоду, — відповів
Гоук, і я мимоволі знову перевела погляд на нього.
— Щоб ти... став моїм особистим королівським вар-
товим?
— Мені треба було наблизитися до тебе.
Я судомно вдихнула, а моє серце неначе розкололося.
— Що ж, це тобі вдалося, хіба ні?
Той м’яз у нього в щелепі знову напружився.
— Те, що ти думаєш... твої думки максимально далекі
від істини.
— Ти гадки не маєш, що я думаю, — відказала я,
до болю міцно стиснувши кинджал. — І все це було...
чим? Обманом? Тебе послали сюди, щоб наблизитися
до мене?
Кіран підняв брови.
— Послали...
Гоук зацитьнув його поглядом, і Кіран закотив очі.
Я знала, що він зараз скаже.
— Тебе послав Темний.
— Я прибув до Масадонії з думкою лише про одну
ціль, — відповів Гоук. — І нею була ти.
Я здригнулась.
— Як? Чому?
— Ти здивувалася б, дізнавшись, скільки близьких до
тебе людей підтримують Атлантію, бажають відновлен-
ня цього королівства. Ці численні люди проклали шлях
мені.
— Командувач Джансен? — запідозрила я.
— Вона розумниця, — промовив Гоук. — Як я і казав
вам усім.
У мене запалали очі, горло і груди.
— Ти взагалі працював у столиці? — А тоді мене осіни-
ло, і мій погляд ураз перейшов до Кірана. — Ніч у... — Мені
було несила сказати: «Червоній перлині».
— Ти від початку знав, хто я така.
502
Із крові й попелу
— Я стежив за тобою стільки ж, скільки й ти за мною, —
тихо мовив він. — І навіть довше.
Цей удар мене мало не вбив. У мене неначе розбилися
груди. Я зібралася відвернутись, але побачила Джеріко,
який створив певний вакуум, щоб Гоук зміг установити
зі мною більш особистий, тісніший зв’язок.
До мене все дійшло, і я задрижала так, що мало не впу-
стила кинджал.
— Ви... ви вже давно це планували.
— Дуже давно.
— Ганнес, — через силу прохрипіла я. — Він помер
не від серцевої хвороби, так?
— Я вважаю, що в нього дійсно здало серце, — відповів
Гоук. — До цього, звісно, мала певний стосунок отрута, яку
він випив разом з елем тієї ночі в «Червоній перлині».
Шум став майже нестерпним.
— А йому допомагала там випити певна жінка? Та сама,
що відправила мене нагору?
Гоук не став відповідати. Зате Делано сказав:
— Здається, я не знаю про це дечого дуже важливого.
— Я тобі потім розповім, — зауважив Кіран.
Я трусилася. Я відчувала це. Так само я відчувала, як
стіни сараю змикаються довкола мене. Я була просто не-
ймовірно наївна.
— Віктер?
Гоук мотнув головою.
— Не бреши мені! — заволала я. — Ти знав, що на Риту-
ал буде напад? І тому зник? Чому тебе не було поряд, коли
Віктера вбили?
Його щоки запали ще більше.
— Я знаю, що ти засмучена. Не ставлю цього тобі на
карб, але я також бачив, що відбувається, коли ти почи-
наєш лютувати по-справжньому, — зауважив він і на крок
наблизився до мене, піднявши руки. — Мені треба багато
чого розповісти...
503
Дженніфер Л. Арментраут
Біль вибухнув і вирвався з мене так само, як у ніч Риту-
алу, коли я накинулася на лорда Мазіна. Я не мала влади
над собою. Рухалась інтуїтивно — відвела руку назад і мет-
нула кинджал.
Цього разу я цілилась йому у груди.
Гоук відступив убік, лайнувшись, і підхопив кинджал
у повітрі. Хтось позаду нього тихенько свиснув, а тим ча-
сом Гоук крутнувся до мене з таким враженим обличчям,
що воно майже смішило. Проте в глибині дупп я розуміла,
що він спіймає зброю. Мені було потрібно лише відверну-
ти його увагу, щоб нагнутись і взяти впалий меч Філліпса.
Я замахнулася, прицілившись у того падлюку, що вбив
Райлана. Джеріко відскочив назад, але діяв недостатньо
швидко. Я порізала його знову, цього разу поранивши
в живіт.
— Сучка! — скрикнув Джеріко, притиснувши єдину
руку до рани, з якої цебеніла кров.
Я розвернулась, і тієї ж миті хтось врізався в мене
з одного боку, а тоді — з другого. Мені викрутили руку.
Щось гаряче різонуло мені по животу, коли я смик-
нулася назад, використовуючи вагу напасника проти
нього. Він упав, не відпускаючи мене. Я сіпнула головою
і врізала черепом йому по пиці. Пролунав зойк, і його
хват ослабнув достатньо, щоб я змогла вирватись.
Я підхопила меч із соломи й наосліп зробила випад.
Побачила лише, як зблиснув шок у карих очах юнака, не-
набагато старшого за мене, коли той опустив погляд. Я ви-
рвала меч і, розвернувшись, опинилася лицем до лиця
з Гоуком.
Завагалася.
Завагалася як цілковита ідіотка, хоч і знала, що він
співпрацює з Темним. Він спусковик. Через нього загину-
ло так багато безневинних людей. Ганнес. Райлан. Лорен.
Дафіна. Малесса — о боги, він убив її?
Віктер.
504
Із крові й попелу
— Це було дуже нечемно, — насварився Гоук і вихопив
меч у мене з руки так, ніби я не трималася за нього. — Ти
просто неймовірно жорстока.
Він опустив підборіддя і прошепотів:
— Це мене досі заводить.
У мене вихопився лютий крик, і я штрикнула лік-
тем уперед і вгору так, що Гоукова голова шарпнулася
назад.
— Трясця, — вимовив він і закашлявся — ні, розсміяв-
ся. Він сміявся. — Те, що я зараз сказав, усе одно правда.
Я розвернулася й пішла до дверей, але загальмувала,
коли переді мною, вмить перемістившись, з’явився Ілай-
джа. Він заперечно хитнув головою й тихо, ледь чутно
цокнув язиком.
Розвернувшись, я побачила знудженого Кірана, а тоді
крутнулася й помітила між жердинами вільний простір.
Побігла...
Мене схопили за талію дві руки, і я відчула запах, який
могла впізнати де завгодно. Сосна. Темні спеції. Гоук,
А тоді до мого обличчя полетіла тверда земляна долівка.
Зараз буде боляче. Дуже.
Зіткнення так і не сталося.
Гоук, спритний, мов кіт, вивернувся так, щоб при-
йняти удар під час падіння на себе, та я все одно оте-
теріла, коли приземлилася. Якусь мить я не могла пово-
рухнутися.
— Не дякуй, — буркнув Гоук.
Вереснувши, я врізала підбором йому в гомілку. По-
чувши, як він охнув від болю, я дико всміхнулась, а тоді
перекотилась і викрутилась так, що мені обурено заболів
шлунок, але мені таки вдалося розвернутися в його обій-
мах, тепер уже слабших. Я всілася на нього...
Гоук усміхнувся мені. На правій щоці в нього з’явилась
ямочка.
— Цей розвиток подій мені до вподоби.
505
Дженніфер Л. Арментраут
Я вдарила його в обличчя, просто в оту кляту ямочку.
Кісточки на пальцях пронизав біль, але я відвела руку
назад.
Гоук упіймав мій зап’ясток і потягнув мене вниз так, що
моє тіло майже притулилося до його тіла.
— Ти б’єш так, ніби розсердилася на мене.
Я посунулась і врізала йому коліном між ніг, цілячись
у дуже чутливе місце. Гоук очікував цього прийому, і моє
коліно влучило йому у стегно.
— Це завдало б певної шкоди, — сказав він мені.
— Добре, — прогарчала я.
— Годі, годі. Пізніше, якби я не зміг цим скористатися,
ти засмутилася б.
Якусь мить мені не вірилося, що він дійсно таке сказав,
але це було так. Однозначно.
— Я воліла б відрізати це тобі.
— Брехуха, — прошепотів він.
Звук, який вирвався з мене, налякав би мене, якби його
видала будь-яка інша людина. Я підскочила, вирвавшись
із хвату Гоука. Зібралася поставити ногу йому на горло,
та Гоук упіймав її й потягнув. Я полетіла донизу й упала
на бік. Спалахнув біль, але я зігнорувала його і врізала
кулаком Гоукові в бік.
— Трясця, — протягнув Кіран.
— Нам втрутитися? — стурбовано запитав Делано.
— Ні, — відповів зі смішком Ілайджа. —• Я вже давно
не бачив нічого настільки гарного. Хто би міг подумати,
що Діва вміє битися?
— Тому й не слід змішувати справи з задоволенням, —
зауважив Кіран.
— А це правда? Ілайджа присвиснув. ** Тоді ставлю
на неї.
— Зрадники, -* видихнув Гоук і перекотив мене так,
щоб опинитися вгорі. Я потягнулася до його обличчя,
та він упіймав мої зап’ястки. -* Припини.
зоб
Із крові й попелу
Я спробувала підняти стегна, а коли це не спрацювало,
посунула вгору верхню частину тіла. Це забрало в мене всі
сили, а Гоук просто прип’яв мої зап’ястки до соломи.
— Злізь із мене!
— Припини, — повторив він. — Маківко. Припини...
— Ненавиджу тебе! — заволала я, почувши своє ім’я,
і в гніві вирвала одну руку. Врізала йому в обличчя кула-
ком. — Ненавиджу!
Гоук перехопив мою руку й різко повернув п на землю,
вишкіривши зуби, що були прикриті закривавленими гу-
бами.
— Припини!
Я зупинилася.
Геть застигла, витріщившись на нього. Від шоку мені
на кілька секунд відібрало мову. Я побачила його — поба-
чила таким, яким він був насправді.
То був не просто собі спусковик, який іде за Темним.
— Ось чому ти ніколи не всміхався по-справжньому, —
прошепотіла я.
Бо як він міг це робити?
Він мусив приховувати гострі-прегострі зуби.
Два зуби.
Ікла.
Я згадала, як вони торкалися моїх іуб, моєї шиї, — зга-
дала, як вони дивували гостротою.
О боги.
Тепер я розуміла, як він може так швидко рухатися,
чому мав кращі слух і зір, ніж усі, кого я коли-небудь
зустрічала, і чому іноді говорив так, ніби жив на багато
десятків років довше за мене. Ось чому він швидко зу-
пиняв поцілунок щоразу, коли я майже дотягувалася до
його ікол.
Я була геть сліпа.
Він не смертний.
Не вовчен.
507
Дженніфер Л. Арментраутп
Гоук— атлантієць.
Глибоко всередині мене щось зів’яло, і я здригнулася.
— Ти чудовисько.
Очі Гоука зблиснули яскравим золотом. Вони були не-
нормальні. Вони иіколн не були природними.
— Нарешті ти зрозуміла, хто я.
Так.
Вій персонаж кошмарів, що ховаються під личиною
звичайного сну, а я на це купилася. Дуже щиро купилася.
Мені перехотілося битися.
Якщо він спусковик, це вже кепсько, але атлантієць?
Його народ створив істот, які забрали в мене матір і бать-
ка, які мало не вбили мене саму.
Гоук, схоже, відчув це, бо швидко заворушився й поста-
вив мене на ноги.
— Делано, — покликав він, — Забери її.
Мене передали з рук у руки, наче лантух картоплі, і Де-
лано взявся за мене так, щоб я тримала руки по швах.
— Куди її відправити? — запитав Делано.
У Гоука різко піднялися груди.
— Туди, звідки вона не зможе втекти йде не зможе собі
нашкодити. — Він трохи помовчав. — Або нашкодити ко-
мусь іншому — це ймовірніше, ніж перше.
— Вона наша полонена? — запитав хтось. — Ми зали-
шаємо її живою? Ми це годуватимемо й триматимемо
в себе?
Це.
Неначе я чудовисько, істота, яка підтримує Темного
й може створювати спрагліїв. Цим людям уже не допо-
могти.
— Вона Діва! — крикнув хтось інший. — Вона має по-
мерти!
Залунали схвальні вигуки, а ще хтось сказав:
— Поверніть її їхнім фальшивим коралеві й королю.
Лише голову, щоб вони знали, що на них чекає.
508
Із крові й попелу
— Із кроні й попелу! — прокричав маленький хлопчик,
проштовхавшись уперед. То був малий, який напередодні
бігав від хати до хати.
У мене ослабли ноги.
Кілька голосів відповіли:
— Ми повстанемо!
— Її ніхто не чіпатиме. — Гоук оглянув присутніх на
подвір’ї так, що вони затихли. — Ніхто, — повторив він
і повернувся. — Ніхто, крім мене.
Щойно я побачила сирі темні камери під твердинею й шар
покручених білих кісток, що повністю вкривав стелю, мені
знову захотілося боротись. Я аж ніяк не могла просто взя-
ти й допустити, щоб мене зал
яли там, звідки, вочевидь,
і:і ні
ніхто не виходить. Навіть після смерті.
Делано не був до цього готовий.
Я вирвалася з його хвату й дісталася кінця коридору, але
тоді зрозуміла, що вийти звідти можна лише через вхід.
Я зібралася з ним побитись, але опинилася в кутку, і він
не без допомоги іншого чоловіка з майже такими сами-
ми золотими очима, як у Гоука, затягнув мене до камери
з тонким матрацом на підлозі, а відтак закував у кайданки.
Холодне залізо різко зімкнулось у мене на зап’ястках.
А тоді я зосталася сама.
Я повернулася довкола своєї осі й не побачила жодного
виходу. Проміжки між пруттям ґрат були завузькі, а коли
я потягнула за ланцюги, гак, із яким вони були з’єдняні,
не ворухнувся.
Я відступила на крок, і в мені здійнявся панічний жах.
Як так вийшло? Я очікувала на майбутнє, що належатиме
лише мені, в якому я сама вирішуватиму, що я робитиму
й що зі мною відбуватиметься, і як я дійшла до цього?
Тепер я скута ланцюгами в камері, оточена людьми, які
хочуть порубати мене на шматки.
509
Дженніфер Л. Арментраут
Я знала відповідь.
Гоук.
Жар лютої муки, що розітнула мені груди, затьмарив
біль у животі. Горло й очі запекло. Гоук... він узагалі
не смертний. Він атлантієць. Його народ створив спраглі-
їв, які стали для цієї землі непереможною пошестю, тих
самих істот, які умертвили моїх батьків і мало не вбили
мене. Він підтримує Темного, який убив останню Діву
й полює на мене. Гоук і вовчени — втілення всього, проти
чого виступали боги й повставали люди. Саме через них
боги благословили Вознесених.
Як я не бачила, хто він насправді? Хіба я могла бути
такою дурною? Чи він просто аж такий розумний?
А може, і те, і те водночас?
Адже Гоук був добрим. Він говорив і робив саме те, що
треба, а я так жадала встановити справжній зв’язок із ки-
мось, на власному досвіді пізнати життя й відчути себе
живою. Так жадала, що не помічала жодної потенційної
перестороги. Він прибув до Масадонії з одним наказом:
здобути доступ до мене. Він зробив це й навіть більше.
Здобув мою дружбу, мою довіру, мою...
У мені стрімко запульсували, забилися гніві жаль. Хо-
тілося закричати, та звук не виходив через клубок у горлі.
Чому він мусив... зробити те, що зробив? Усе, що він
казав і робив, було лише вправними хитрощами. Те, що
він називав мене сміливою й сильною. Те, що він називав
мене прекрасною. Його начебто непохитна зосередже-
ність була породженням не обов’язку, а наказів. А я в неї
повірила. Повелася на неї.
Чи є хоч щось справжнє?
Його біль.
Це я знала напевне, та звідки він узявся? Я вже не мог-
ла точно сказати.
Піднісши до обличчя руки, які охопив дрож, я запра-
вила за вухо волосся, що вибилося в мене з коси. Тільки
5Ю
Із крові й попелу
нащо йому було заходити так далеко? Нащо йому було
лізти мені в душу, в серце? Я не просто йому довірилась.
Я йому віддалась. Уся.
А це було брехнею.
Він знав, хто я така, від початку, від найпершої ночі
в «Червоній перлині», а я, сама того не знаючи, показала
йому дуже багато себе.
Перейшовши до кутка камери, я сіла на матрац і по-
волі притулилася до стіни, а тоді неквапливо, розмірено
видихнула, тим часом як мені по шлунку різонув палючий
біль. Я поглянула на свою правицю. Кісточки пальців
укрилися синцями й розпухли від того мого удару. Моя
усмішка швидко померкла. Я сумнівалася, що Гоук дістав
хоч якесь ушкодження. Він же атлантієць.
У мене перекинувся шлунок.
Почасти мені в це не вірилося. Він здавався таким...
смертним, але чому це має мене дивувати? Атлантійці ж
можуть увійти за смертних, так само як і вовчени. Я цілу-
валася з атлантійцем.
Спала з атлантійцем.
Мені обпекла горло жовч, і я замружила очі. Я не могла
про це думати. Від цього у мене в голові починали відлу-
нювати крики. А треба було зосередитися.
Що робити?
Це місто взагалі було повне спусковиків і атлантійців,
які бажали мені смерті, і я всією душею раділа, що Беж
залишилася позаду. Звісно ж, мене тримають до прибуття
самого Темного чи його наказів. Темний убив останню
Діву, а тепер я в полоні й готова до зустрічі з ним. Треба
забиратися звідси, тільки виходу немає.
Я підвела погляд і здригнулася. Тонкі переплетені кіст-
ки нагадували мені коріння у Кривавому лісі. Вони тягну-
лися вгору й накладались одна на одну — ребра і стегнові
кістки, хребти й черепи. На це могли дивитися всі, кого
тут тримали, найпевиіше, для того, щоб не забувати, що
5И
Дженніфер Л. Арментраут
сталося зі в’язнями, які тут сиділи. Хто міг таке створити?
Хто зберігав здоровий глузд, дивлячись на таке?
Я не знала, скільки часу минуло, перш ніж двері
відчинились і до камери наблизилися кроки. Судячи
з порожнечі у мене в животі, минуло кілька годин. Я на-
пружилась, але трішки розслабилась, коли побачила, що
це Делано.
Він підступив до ґрат і простягнув невеличкий міше-
чок.
— Голодна?
Так. Я була голодна, проте не відповіла.
Делано закинув торбинку всередину, і вона з тихим не-
гучним звуком упала біля моїх ніг. Я витріщилася на неї.
— Там сир і хліб, — пояснив Делано. — Я приніс би тобі
рагу, та боявся, що ти вихлюпнеш його мені в пику, а рагу
надто добре, щоб його переводити.
Я поглянула на Делано.
— Із ними все гаразд. Вони не отруєні й взагалі.
— Чому я маю довіряти твоїм словам?
— Він сказав, щоб тебе ніхто не чіпав. — Делано при-
хилився до ґрат. — Цілком логічно вважати, що це також
стосується шкоди тобі.
Я вишкірилась.
— А навіщо чекати? Рано чи пізно Темний уб’є мене.
Його бліді очі перехопили мій погляд.
— Якби принц бажав тобі смерті, ти вже була б мертва.
Поїж.
Принц. Те, що спусковики вважають Кастіла законним
спадкоємцем, ще не означає, що він ним і є.
Мій погляд упав на торбинку. Я була голодна й по-
требувала сил», а також, можливо, Цілителя, бо до рани,
хоч вона і перестала кровоточити, у цьому місці, мабуть,
потрапить зараза.
Я сторожко ворухнулася й підняла торбинку.
— Ти що, стоятимеш тут і дивитимешся, як я їм?
Із крові й попелу
— Не хотів би, щоб ти вдавилася.
У мене виникло дуже дивне й сильне бажання засмі-
ятись, але я розкрила мішечок і з’їла сир із хлібом. Харчі
лягли в мій порожній шлунок, наче камінці.
Після того Делано не сказав нічого. Я теж. А тоді я знову
притулилася до стіни. За якийсь час двері знову відчини-
лись, і я визирнула, хоч і не бажала цього робити. Поба-
чила аж надто знайому високу постать у чорному вбранні,
неймовірно схожу на... на вартового, який дражнив мене
щоденником панни Вілли Колінз. Моє серце стиснулося
так, наче втрапило в чийсь кулак.
Гоук зупинився перед заґратованими дверима. Його
приголомшливе обличчя одночасно здавалося знайомим
і чужим.
— Тди геть, — наказав Гоук, і Делано завагався на якусь
мить, а тоді різко кивнув і пішов. Відтак залишилися тіль-
ки ми, розділені ґратами.
— Маківко, — зітхнув Гоук, і я здригнулася. — Що мені
з тобою робити?
РОЗДІЛ 36
Наче він ще не знає.
— Не зви мене так.
Я зіп’ялася на ноги, не зважаючи на те, як боляче на-
тягнулася шкіра довкола рани, і ланцюги загриміли об
кам’яну підлогу. Стояти було боляче, та я не бажала йому
це показувати.
— Але ж я думав, що це тобі подобається.
— Ти помилявся, — відповіла я, і він усміхнувся. — Чого
треба?
Він схилив галову набік. Минула одна мить.
— Ти навіть не уявляєш, як багато мені треба.
513
Дженніфер Л. Арментраут
Я гадки не мала, що він хоче цим сказати, та й не бажа-
ла знати. Анітрохи.
— Ти прийшов мене вбити?
— А нащо мені це? — запитав він.
Я підняла руки, загримівши ланцюгами.
— Ти наказав закувати мене в кайдани.
— Так.
Від його байдужості в мені спалахнула лють.
— Усі за цими стінами бажають мені смерті.
— Це правда.
— А ще ти атлантієць, — сплюнула я. — Ось чим ти за-
ймаєшся. Вбиваєш. Руйнуєш. Проклинаєш.
Він пирхнув.
— Кумедно чути таке від людини, яку все життя оточу-
вали Вознесені.
— Вони не вбивають невинних і не обертають людей на
чудовиськ...
— Ні, — урвав він мене. — Вони просто змушують ді-
вчат, поряд із якими здаються гіршими, підставлятися
під тростини, а що ще вони з ними роблять, відомо самим
лише богам. Так, принцесо, вони направду гідні взірці
всього доброго і правильного на цім світі.
Я різко вдихнула, розтуливши вуста. Ні. Здригнулася.
Не може бути.
— Ти думала, я не дізнаюся, що за уроки влаштовує
герцог? Я ж казав тобі, що дізнаюся.
Я відступила на крок. Сором від того, що Гоук дізнався
правду, пік сильніше, ніж будь-який удар герцога.
— Він користувався тростиною, вирізаною з дерева,
що росло у Кривавому лісі, і примушував тебе частково
роздягатися. — Гоук узявся за ґрати, і моє серце забилось
об ребра. — А також казав тобі, що ти на це заслугову-
єш. Що це задля твого ж добра. Та насправді це просто
задовольняло його ненормальну потребу завдавати
іншим болю.
5И
Із крові й попелу
— Як? — прошепотіла я.
У нього піднявся один кутик рота.
— Я можу бути дуже переконливим.
Я відвела погляд і раптом яскраво уявила собі герцога
з простягнутими руками й тростиною в серці. Задрижала
і знову перевела погляд на Гоука.
— Його вбив ти.
Тут Гоук усміхнувся, і я досі не бачила на його обличчі
такої усмішки. Цього разу він не тримав губи стуленими.
Навіть там, де я стояла, можна було трохи побачити ікла.
Мене знов охопив дрож.
— Так, — відповів він. — І мені ніколи не було так при-
ємно дивитись, як із чиїхось очей зникає життя, як тоді,
коли я споглядав смерть герцога.
Я витріщила очі.
— Він сам напросився, і повір мені: його дуже повільна
й дуже болюча смерть ніяк не була пов’язана з тим, що
він був Вознесеним. Рано чи пізно я добрався б до лор-
да, — додав Гоук. — Але ти сама дала раду тому хворому
покидькові.
Неправда... Я не знала, що про це й думати. Він убив
герцога, і лорда теж убив би, тому що...
Я викинула з голови всі ці думки й мотнула головою.
Мені було незрозуміло, чому йому захотілося зробити те,
що він зробив, з огляду на наше теперішнє становище. Ро-
зуміти це мені було непотрібно. Принаймні так я собі ка-
зала. Це не має значення. Як і те, що у глибині душі я була
рада дізнатися, що, можливо, те, що він робив зі мною,
врешті почасти призвело до смерті герцога.
— Те, що герцог і лорд були жахливі й лихі, ще не озна-
чає, що ти хоч трохи кращий, — відповіла я. — Це не ро-
бить усіх Вознесених винними.
— Маківко, ти нічогісінько не знаєш.
Я стиснула кулаки, опираючись бажанню закричати,
але тут він відімкнув двері й усі мої м’язи напружилися.
515
Дженніфер Л. Арментраутп
Поки я люто дивилася на Гоука, він увійшов до камери,
Я хотіла б, щоб там була якась зброя, хоч і знала: я мало
що могла б зробити, навіть якби була озброєна до зубів.
Він був швидший, сильніший і міг узяти мене одним по-
рухом зап’ястка.
Але я не здамся без бою.
— Нам із тобою треба поговорити, — сказав він, зачи-
нивши за собою двері.
— Ні, не треба.
— Ну, насправді ти не маєш вибору, чи не так? — Його
погляд опустився на кайданки в мене на зап’ястках. Він
підступив до мене на крок, а тоді зупинився. У нього
роздулися ніздрі й розширилися зіниці. — Ти трав-
мована.
Моя кров. Він занюхав мою кров. У мене пересохло
в роті, і я позадкувала.
— У мене все добре.
— Ні. — Його погляд ковзнув по мені й зупинився на
сонячному сплетінні. — У тебе йде кров.
— Зовсім трохи, — відповіла я.
Мить — і він опинився просто переді мною. Я, охнувши,
сахнулася й наштовхнулася на стіну. Як він раніше при-
ховував таку швидкість? Гоук потягнувся до подолу моєї
сорочки, і в мені вибухнув панічний жах.
— Не торкайся мене! — Я обійшла його і скривилась:
один бік охопив біль. Гоук застиг, дивлячись на мене зго-
ри вниз, а моє серце забилось об ребра. — Не треба.
Він вигнув брову.
— А коли я торкався тебе вчора вночі, ти не заперечу-
вала.
Мою шкіру охопив жар, і я вишкірила зуби.
— То була помилка.
— Точно?
— Так, — процідила я. — Я хотіла б, щоб цього взагалі
не сталося.
516
Із крові й попелу
О боги, ось вона, правда. Мені понад усе хотілося забу-
ти, що те, що ми робили, здавалося прекрасним і доленос-
ним, здавалося просто неймовірно правильним.
Я була дурепою.
Він зціпив зуби. Минула одна довга мить.
— Так чи інакше, принцесо, ти все одно поранена, і ти
дозволиш мені поглянути на рану.
Я, важко дихаючи, задерла підборіддя.
— А якщо не дозволю?
Його сміх нагадав мені про минуле, тільки тепер у ньо-
му відчувався присмак холодної втіхи.
— Наче ти можеш мене зупинити, — тихо заговорив
він. Сказане було правдою, і це краяло серце. — Можеш
дозволити мені допомогти тобі або...
Я так міцно стиснула кулаки, що пальці аж защи-
пало.
— Або ти мене присилуєш?
Гоук змовчав.
У мене запекло у грудях, а тим часом я дивилася на
нього й ненавиділа його, ненавиділа саму себе за те, що
відчула себе такою, якою заприсяглася не почуватися
більше ніколи.
Безпорадною.
Я могла відмовитись і дуже ускладнити цю справу,
та що це зрештою дало б? Він мене здолає, а я доб’юся хіба
що нових ушкоджень для себе. Я була достатньо розлюче-
на, щоби вчинити саме так, але не була дурна.
Відвівши погляд, я поволі випустила повітря з легень.
— Чому тебе взагалі обходить, помру я від утрати крові
чині?
— А чому ти думаєш, що я бажаю тобі смерті? Якби
це було так, то чому б мені було не погодитися на те,
чого вимагали надворі? — запитав він, і я рвучко повер-
нула голову до нього. — Мертвою ти не принесеш мені
користі.
517
Дженніфер Л. Арментраут
Отже, я буду твоєю заручницею, доки сюди не діс-
танеться Темний? Ви збираєтеся використати мене проти
короля й королеви.
— Розумниця, — пробурмотів він. — Ти улюблена Діва
королеви.
Я не знала чому й не хотіла цього, та усвідомлювати,
що він хотів обробити мені рану лише через те, що плану-
вав мене використати, було дуже боляче.
— А тепер ти даси мені тебе оглянути?
Я не стала відповідати, бо насправді це було не запи-
тання. Вибору я не мала. Гоука, схоже, задовольнило те,
що я його зрозуміла, бо він потягнувся до мене й цього
разу я напружилася всім тілом, але не ворухнулася.
Гоукові руки взялися за поділ темної сорочки. Він
підняв тканину, а коли кісточки його пальців ковзнули
по низу мого живота й по моєму стегну, я закусила щоку.
Він це навмисне? Поки Гоук продовжував задирати
сорочку, я дивилася на блискучі темні хвилі його во-
лосся. Зуі
ся він трохи нижче моїх грудей, відкрив-
ши рану, від якої, напевно, мав залишитися черговий
шрам.
Якщо я до цього доживу. Я сумнівалася, що мене від-
пустять, використавши з запланованою метою. Це було
безглуздо.
Гоук занадто довго дивився на мене, на кривавий, во-
логий поріз. Мій пульс прискорився, і мені аж надто легко
згадувалось, як його зуби — ні, ікла — торкалися моєї
шкіри. Я здригнулася. Від відрази? Страху? Відгомону
непотрібного відчуття, які оживив спогад? Можливо, від
усього цього. Я гадки не мала, від чого.
— О боги, — промовив він гортанним голосом, під-
нявши товсті вії й зустрівшись зі мною поглядом. Його
вилиці, коли під ними розквітли тіні, почали здаватися
гострішими. — Тобі ж могли випустити нутрощі.
— Ти завжди був дуже спостережливий.
518
Із крові й попелу
Гоук зігнорував цю заувагу, дивлячись на мене згори
вниз, наче на звичайне дурне дівча.
— Чому ти нічого не сказала? Сюди могла потрапити
інфекція.
Я ледве втримала руки по швах.
— Ну, взагалі-то, часу було небагато, зважаючи на те,
що ти саме мене зраджував.
Він примружив очі.
— Це не виправдання.
Я різко, грубо реготнула й замислилася, чи не почина-
ється в мене жар.
— Звісно, не виправдання. Дурна я, бо не второпала, що
людина, причетна до вбивства небайдужих мені людей, яка
зрадила мене й разом із тим, хто доклав рук до винищення
моїх рідних, збиралася використати мене з якоюсь лихою
метою, перейматиметься тим, що мене було поранено.
Бурштинові очі Гоука засяяли, наповнившись золотим
вогнем. Риси його обличчя набули різкості, і моя шкіра
вкрилася сиротами. По моїх жилах розтікся крижаний
холод: я поступово згадала, що він не такий, як я завжди
думала. Смертний. Хотілося побігти геть, але я навіть
не відсахнулася.
— Завпеди така смілива, — пробурмотів він. Відпустив
мою сорочку й відвернувся. Гукнув Делано. Той, вочевидь,
пішов не надто далеко, бо за кілька секунд опинився перед
камерою.
Я притулилася до стіни, не видаючи ні звука, поки
Гоук чекав на повернення Делано з речами, які попросив
принести. Те, що він так довго стояв до мене спиною, без-
доганно показувало мені, вважає чи не вважає він мене
загрозою.
З’явився Делано з кошиком, і я замислилася, чому саме
такі речі тримають напоготові. Мій погляд ковзнув по ка-
мері. Тут дбають про здоров’я полонених? Навіть краще —
тут опинилися всі Вознесені й лорд із твердині?
519
Дженніфер Л. Арментраутп
^Олв ^оук повернувся до мене обличчям, ми знову за-
лишилися самі.
Може, приляжеш?.. — Він швидко оглянув камеру
и зосередився на потертому матраці так, ніби щойно
збагнув, що там немає ліжка. Його плечі напружилися. —
Може, приляжеш?
Дякую, мені й стоячи добре.
Коли він попрямував до мене з кошиком у руці, я заки-
піла з нетерплячки.
— Може, мені стати на клліна?
Мої губи розтягнулись у жахливій, лихій усмішці: я зі-
бралася погодитися...
Тая не проти. — Він опустив погляд, закусивши ниж-
ню губу. — Так я опинюся на ідеальній висоті для певної
дп, яка тобі точно сподобалася б. А мені, зрештою, завжди
хочеться нектару.
Від шоку з моїх легень начисто вилетіло повітря, та йому
на зміну швидко прийшов гнів. Я відірвалася від стіни й ки-
нулася до спального місця. Сіла на нього — повільніше, ніж
підвелася — й кинула на Гоука крижаний погляд.
— Ти огидний.
Він, хихотнувши собі під носа, підійшов до спального
місця і став на коліна.
— Як скажеш.
Гоук із нашвусмипкою поставив кошик на підлогу.
Швидко зиркнувши на нього, я побачила там бинти й ма-
лесенькі баночки. Нічого такого, з чого вийшла б ефектив-
на зброя. Гоук жестом попросив мене відкинутися назад,
і я, лайнувшись собі під носа, виконала прохання.
— Стеж за язиком, — буркнув він. Коли Гоук знову по-
тягнувся до моєї сорочки, я задерла її сама. — Дякую.
Я заскреготіла зубами.
Він із легкою
тхлому повітрі з’явився різкий гіркий запах.
520
Із крові й попелу
— Я хочу розповісти тобі історію, — промовив Гоук,
насуплено оглядаючи рану.
— Мені зараз не до історій... — Коли він узявся за мою
сорочку, я охнула. Схопилась обома руками за його зап’я-
сток, майже не відчуваючи на животі холодного ланцю-
га. — Що ти робиш?
— Той клятий клинок мало не вирізав тобі ребра, — по-
яснив він, і його очі знову спалахнули лихим золотом. —
Рана тягнеться збоку впоперек твоїх ребер.
Рана була не така вже й страшна, але справді тягнулася
вздовж мого боку.
— Це, мабуть, сталося, коли в тебе вирвали з рук меч? —
запитав він.
Я не відповіла й не відпустила його зап’ястків. Після
такого я очікувала, що він просто вирветься з мого хвату,
та замість цього Гоук зітхнув.
— Хочеш — вір, хочеш — не вір, але я намагаюся роз-
дягнути тебе не для того, щоб тобою скористатися. Прин-
цесо, я прийшов не зваблювати тебе.
Від цього мені мало стати легше на душі, та це поді-
яло зовсім навпаки. Печіння у грудях дійшло до мого
горла й зав’язалося вузлом, який майже не давав дихати,
а тим часом я витріщилася на Гоука. Звісно, він не нама-
гався мене звабити. Зрештою, це йому вже вдалося: він
змусив мене не просто розслабитись, а ще й довіритись
йому. Я відкрилася йому, розповіла про свої мрії ста-
ти іншою людиною, про те, як мені лячно вертатися
до столиці, а також про (о боги!) свій дар. І я дала йому
не лише слова, а й дещо значно більше. Я пустила його
до себе в кімнату, в ліжко, а потім і в себе саму. Він ше-
потів, що мій дотик поглинув його, що він обожнює моє
тіло, мої шрами. Казав, що завдяки їм я ще прекрас-
ніша, і я...
Він мені подобався.
Значно більше, ніж просто подобався.
521
Дженніфер Л. Арментраут
О боги, я запала на нього, хоча це й було заборонено.
Запала так, що це, як я знала в глибині душі, трохи під-
штовхнуло мене до рішення сказати королеві, що я від-
мовлюся від Вознесіння. Коли печіння в горлі дійшло до
моїх очей, мої пальці затремтіли.
— У цьому було хоч трохи правди? — мимоволі спитала
я хрипким голосом, якого майже не впізнавала. Щойно ці
слова звільнились, я відчула бажання забрати їх назад, бо
знала... вже знала відповідь.
Гоук застиг і став схожим на статуї, що прикрашали пе-
редпокій замку Тірман. Я відсмикнула руки. У нього в ще-
лепі засіпався м’яз, а губи залишалися міцно стуленими.
У мене в горлі прослизнув судомний, нервовий схлип,
і я ледве втримала його в собі. Це геть не полегшило соро-
му, що засів у мене в грудях, схожий на розжарену вугли-
ну. «Я не плакатиму. Я не плакатиму».
Більше не в змозі дивитися на Гоука, я заплющила очі.
Не допомогло. Я негайно побачила, як він дивився на мене
з розпухлими блискучими губами. Мені защипало повіки
від гніву й сорому, а ще — від глибокого болю, якого я досі
не знала.
Тоді я відчула, як його руки заворушились, обережно
задерли сорочку й мало не відкрили всю мою грудну кліт-
ку. Цього разу кісточки його пальців не ковзнули по моїй
шкірі. Я знала, що тепер, як і раніше, попри тьмяне світло,
видно блідіші, майже блискучі ділянки моєї пошрамова-
ної плоті й тим паче їх видно атлантійцеві. Минулої ночі
я роздяглася для нього й дозволила йому витріщатися до-
схочу, бо вірила його словам. Він був дуже переконливий,
і від думки про те, що він мав думати насправді, мене мало
не знудило.
Як він мав почуватися насправді, коли торкався шра-
мів, цілував їх.
Тут Гоук порушив тишу й наполохав своїм голосом
мене.
522
Із крові й попелу
— Можливо, тобі пектиме.
Мені здалося, що його голос звучить грубіше, ніж за-
звичай, але тоді я відчула, як він нахилився до мене й рани
торкнулися перші краплі ледь теплої рідини. Я засичала
крізь зуби, коли палючий біль різонув мене по животу й ре-
брах із правого боку. Рідина забулькала в рані, здійнявся
гіркий, терпкий запах, і я зраділа цьому жару, зосередив-
шись на ньому замість болю, що пульсував у моїх грудях.
Я відхилила голову назад, не розплющуючи очей, а тим
часом на рану знову хлюпнула рідина, знов утворивши
піну і знову накривши мій живіт хвилею болю.
— Вибач, — стиха мовив Гоук, і я мало не повірила
у щирість цього вибачення. — Доведеться трохи потерпі-
ти, щоб воно випалило будь-яку інфекцію, яка могла туди
потрапити.
Чудово.
Може, ця штука пропалить моє дурне серце.
Запала тиша, та трималася вона недовго.
— Спраглії на нашій совісті, — несподівано сказав
Гоук. — Тобто їхнє створення. І все це. Чудовиська в ту-
мані. Війна. Те, що сталося з цією землею. Ти. Ми. Усе
це почалося з неймовірно відчайдушного, дурнуватого
діяння в ім’я любові за багато-багато століть до Війни двох
королів.
— Знаю, — відповіла я і прокашлялася. — Я знаю істо-
рію цих подій.
— Але чи знаєш ти справжню історію?
— Я знаю єдину історію. — Я розплющила очі й відвела
погляд від ланцюгів і покривлених кісток.
— Ти знаєш лише те, що нав’язали всім Вознесені, а це
неправда. — Він потягнувся й підняв ланцюг, що трохи
лежав у мене на животі. Коли Гоук обережно прибрав
його, я напружилася. — Мій народ тисячі років жив поряд
зі смертними в гармонії, та потім король О’Мір Малек...
— Створив спрагліїв,—урвала його я. —Якя вже казала...
523
Дженніфер Л. Арментраутп
Ти помиляєшся. — Він посунувся так, щоб сісти,
піднявши одну ногу й поклавши руку на коліно. — Король
Малек безнадійно закохався у смертну жінку. Її звали Іс-
бет. Дехто каже, що її отруїла королева Елоана. Інші ствер-
джують, що ії заколола якась відкинута коханка короля,
бо він, судячи з усього, відзначався неабиякою зрадливі*
стю. Але, так чи інакше, її було смертельно поранено. Як
я вже сказав, Малек відчайдушно бажав її врятувати. Він
здійснив дещо заборонене — возніс її. Ця дія відома тобі
як Вознесіння.
Серце мало не вискочило мені з грудей і застрягло десь
у горлі, поряд із безладним клубком емоцій.
Гоук підвів погляд і зазирнув мені в очі.
— Так. Першою вознеслася Ісбет. Не твої фальшиві
король і королева. Вона стала першою вампрі.
Брехня. Відверта, неправдоподібна брехня.
— Малек пив із неї й зупинився лише тоді, коли відчув,
що її серце потроху перестає працювати, а відтак поділив-
ся з нею своєю кров’ю. — Він схилив голову набік. Його
золоті очі блищали. — Можливо, якби твоє Вознесіння
не охороняли так добре, подробиці цього дійства не ста-
ли б для тебе несподіванкою.
Я спробувала сісти, та згадала про рану і про шипучу
рідину.
— Вознесіння — це Благословення богів.
Він усміхнувся.
— Аж ніяк. Це радше дійство, яке може або дарувати
майже цілковите безсмертя, або справджувати кошмарні
сни. Ми, атлантійці, народжуємося майже смертними.
Й залишаємося такими до Вибракування.
— Вибракування? — перепитала я, не встигнувши сха-
менутися.
— Час, коли ми змінюємося. — У нього задерлася верх-
ня губа, і він кінчиком язика потицяв у гостре ікло. Я це
знала. Це згадувалось у книжках з історії. — З’являються
524
Із крові й попелу
ікла, що видовжуються лише тоді, коли ми живимось,
а ще ми змінюємося в... інші способи.
— Як саме? — Мене охопила цікавість, і я вирішила:
якщо мені вдасться звідси вибратися, все, що я зможу діз-
натися, стане у пригоді.
— Неважливо. — Гоук потягнувся за ганчіркою. — Може,
нас і важче вбивати, ніж Вознесених, але нас можна вбива-
ти, — продовжив він. Це я також знала. Атлантійців можна
вбивати так само, як спрагліїв. — Старіємо ми повільніше за
смертних, а поводячись обачно, можемо жити тисячі років.
Мені захотілося відзначити, що важливо все, зокрема
те, в які інші способи змінюються атлантійці, та мене збо-
рола цікавість.
— Скільки... скільки тобі років?
— Більше, ніж здається.
— На кількасот років більше? — запитала я.
— Я народився після війни, — відповів Гоук. — Прожив
два повних століття.
Два століття?
О боги...
— Король Малек створив перших вампрі. Вони... части-
на всіх нас, але не такі, як ми. Сонячне світло на нас не діє.
Не діє так, як на вампрі. Скажи, кого з Вознесених ти хоч
раз бачила на денному світлі?
— Вони не ходять під сонцем, тому що цього не роблять
боги, — відповіла я. — Так вони їх ушановують.
— Як зручно для них! — Усмішка Гоука стала самов-
доволеною. — Може, вампрі й пощастило бути майже
безсмертними, як нам, але вони не можуть ходити при
денному світлі так, щоб у них не почала розкладатися
шкіра. Хочеш убити Вознесеного, не забруднивши рук?
Затримай його надворі без можливості сховатися. Він за-
гине ще до опівдня.
Це не могло бути правдою. Вознесені не виходять на
сонце із власної волі.
525
Дженніфер Л, Арментраут
— А ще їм треба живитись, і кажучи «живитись», я маю
на увазі кров. Живитись їм треба часто, щоб жити, щоб за-
побігти поверненню будь-яких смертельних поранень чи
хвороб, які вони переносили до Вознесіння. Розмножува-
тися після Вознесіння вони не можуть, і багато хто з них,
живлячись, відчуває жагу крові й при цьому часто вбиває
смертних.
Він промокнув рану ганчіркою, прибираючи рідину,
що заспокоїлася, і стараючись не надто тиснути.
— Атлантійці не живляться смертними...
— Байдуже, — різко сказала я. — Ти очікуєш, що
я справді в це повірю?!
Він підвів погляд і зазирнув мені в очі.
— Смертна кров не дає нам нічого дійсно цінного,
принцесо, бо ми ніколи не були смертними. Вовченам жи-
витися не треба, зате нам треба. Ми живимося тоді, коли
цього потребуємо. Іншими атлантійцями.
Я захитала головою. Як він міг серйозно очікувати, що
я цьому повірю? Боги покинули їх, а прості смертні пов-
стали саме через те, як вони поводилися зі смертними,
робили з них мало не худобу.
— За допомогою своєї крові ми можемо зцілювати
смертних, не обертаючи їх, і це не до снаги вампрі, од-
нак найважливіша відмінність між нами — це створення
спрагліїв. Атлантійці їх ніколи не створювали. А вампрі
створювали. І якщо ти мене до цього не слухала, вампрі —
це ті, кого ти знаєш як Вознесених.
— Брехня.
Мої долоні стиснулися в кулаки — щоправда, марно.
— Правда. — Дивлячись на рану й зосереджено су-
плячи брови, він відклав ганчірку й нарешті позирнув
на мене. — Вампрі не можуть створювати іі
вампрі.
Не можуть проводити Вознесіння. Осушуючи смертних,
вони створюють спрагліїв.
— Ти верзеш нісенітниці
526
Із крові й попелу
— Чому?
— Тому що, якщо у твоїх словах є хоч трохи правди, то
Вознесені — це вампрі й вони не можуть проводити Возне-
сіння. — Мої груди запалали гнівом, болючішим, аніж ріди-
на, якою Гоук очищував мені рану. — Якщо це правда, то як
вони створили інших Вознесених? Приміром, мого брата?
Він зціпив зуби. Його очі стали крижаними.
— Дар життя надають не Вознесені. Для цього вони
використовують атлантійців.
Я різко реготнула.
— Вознесені нізащо не стали б працювати з атлантій-
цями.
— Я сказав щось не те? Здається, ні. Я сказав, що вони
використовують атлантійців. А не працюють із ними. —
Гоук узяв одну баночку й відкрутив кришечку. — Коли
рівні королю Малеку дізналися, що він зробив, король
скасував закони, що забороняли проводити Вознесін-
ня. З’явилися нові вампрі, і чимало з них були нездатні
контролювати свою жагу крові. Вони повністю випивали
багатьох зі своїх жертв і створили пошесть, відому як
спраглії, а ті спустошували королівство, мов чума. Коро-
лева Атлантії, королева Елоана, спробувала це зупинити.
Вона знову заборонила Вознесіння й наказала знищити
всіх вампрі, щоб захистити людство.
Я подивилась, як Гоук занурив руку в баночку, а тоді
відставив її. Його довгі пальці вкривала густа молочно-бі-
ла речовина. Я впізнала її запах. То була та сама мазь, яку
мені вже давали.
— Деревій?
Він кивнув.
— А також іще дещо, що прискорить твоє зцілення.
— Я можу...
Коли охолоджена мазь торкнулася моєї шкіри, я смик-
нулася. Гоук розмазав суміш по моєму животу, нагрівши
при цьому й ліки, й мою плоть.
527
Дженніфер Л. Арментраутп
А тоді зігрів мене.
Коли мене охопив несподіваний дрож усвідомлення,
мені занили кісточки пальців. «Він тебе зрадив, — иагаг
дала я собі. — Зіграв тобою». Я його ненавиділа. Справді.
Я сильно зашарілась, а тим часом клубок у мене в горлі
виріс.
Гоук, здавалося, повністю зосередився на своїх діях,
і це було благословенням. Я не хотіла, щоб він побачив, як
на мене діє його дотик.
— Вампрі повстали, — сказав він, набравши ще
мазі. — Це й спровокувало Війну двох королів. Під час неї
не смертні відбивалися від жорстоких нелюдів-атлантій-
ців, а вампрі давали відсіч.
Мій погляд перейшов із руки Гоука на його облич-
чя. Дещо з його слів здавалося знайомим, але це була
перекручена, похмура версія того, в чому я не сумні-
валася.
— Кількість жертв війни не перебільшена. Власне,
багато хто вважає, що їх було значно більше. Нас не пере-
могли, принцесо. Король Малек був скинутий, розлучився
й пішов у вигнання. Королева Елоана знову вийшла за-
між, а новий король, Да’Нір, відвів їхні сили, наказав їхнім
людям вертатися додому й завершив війну, що руйнувала
цей світ.
— А що сталося з Малеком та Ісбет? — запитала я, хоч
і не вірила у значну частину того, що розповів Гоук.
— Ваші джерела стверджують, що Малека здолали
в бою, та насправді цього не знає ніхто. Він і його кохан-
ка просто зникли, — заявив Гоук і знову накрив баночку
кришечкою. — Вампрі взяли під контроль решту земель,
коронували власних короля й королеву, Джалару та Іле-
ану, і перейменували ці землі на королівство Соліс. Вони
назвалися Вознесеними й за допомогою наших богів, які
вже давно позасинали, пояснили, чому стали такими,
якими є. За сотні років, що минули відтоді, їм вдалося
528
Із крові й попелу
стерти з історії правду: що переважна більшість смертних
насправді билася пліч-о-пліч з атлантійцями проти спіль-
ної загрози — вампрі.
Я, здавалося, цілу хвилину не могла заговорити.
— Усе це звучить неправдоподібно.
— Гадаю, важко повірити, що ти належиш до суспіль-
ства страхітливих убивць, які забирають третіх доньок
і синів під час Ритуалу, щоб живитись. А якщо їх не випи-
вають повністю, вони стають...
— Що? — видихнула я. Моя недовіра обернулася на
гнів. — Ти весь цей час годував мене суцільними по-
брехеньками, але зараз зайшов надто далеко.
Гоук, поклавши на рану чистий бинт, пригладив його
краї так, що бинт приклеївся до моєї шкіри.
— Я не сказав тобі нічого, крім правди, — як і той чоло-
вік, що кинув руку спраглія.
Я сіла й поправила на собі сорочку.
— Хочеш сказати, що ті, кого віддали на службу богам,
стали спрагліями?
— А чому, на твою думку, до Храмів не пускають нікого,
крім Вознесених і тих, кого вони контролюють, — як-от
жерців і жриць?
— Тому що це святі місця, до яких не вдирається навіть
більшість Вознесених, — зауважила я.
— А ти бачила якусь дитину з тих, яких віддали? Хоч
одну, принцесо? Знаєш когось, окрім жерців, жриць чи
Вознесених, хто стверджував би, що бачив таких? Ти ро-
зумна. Знаєш, що таких людей немає, — зухвало заявив
він. — Тому що більшість із них гине, ще навіть не навчив-
шись говорити.
Я розтулила рота.
— Принцесо, вампрі потрібне джерело харчування,
таке, що не викликало б підозр. А що може бути краще,
ніж переконати ціле королівство віддавати своїх дітей
заради вшанування богів? Вони створили на цій основі
529
Дженніфер Л, Арментраут
релігію, таку, що тепер, якщо хтось із них відмовиться
віддати дитину, брат піде на брата. Вони обдурили ціле
королівство, використали проти людей страх перед своїм
же витвором. І це ще не все. Ніколи не думала, що напро-
чуд багато дітей швидко помирає від таємничої хвороби
крові? Як у родині Тьюлісів, яка втратила через неї першу
і другу дитину. Не кожен Вознесений може дотримувати
строгої дієти. Жага крові — цілком реальна, дуже часта
проблема вампрі. Вони — це нічні злодії, що крадуть дітей,
дружин і чоловіків.
— Ти справді думаєш, що я вірю чомусь із цього? Що
атлантійці невинні, а все, чого мене навчали, брехня?
— Не надто, але спробувати було варто. Не можна ска-
зати, що ми не винні в жодному злочині...
— Такому, як убивство чи викрадення? — кинула
я йому в обличчя.
— І такому теж. Ти не хочеш вірити тому, що я кажу.
Не тому, що це звучить надто дурнувато, щоб вірити,
а тому, що ти зараз у дечому сумніваєшся. Тому що
це означає, що твій безцінний брат живиться невин-
ними...
-Ні.
— І перетворює їх на спрагліїв.
— Стулися, — загарчала я і звелася на ноги. Цей різкий,
раптовий рух майже не завдав мені болю.
Гоук, підвівшись одним плавним рухом, швидко виви-
щився переді мною.
— Ти не хочеш приймати те, що я кажу, хай як логічно
це звучить, бо це означає, що твій брат — один із них, а ко-
ролева, яка про тебе дбала, забила тисячі...
Далі я діяла не роздумуючи. Просто жахливо розлю-
тилася і злякалася, бо він мав рацію: через його слова
у мене виникли запитання. Скажімо, про те, чому жодного
Вознесеного не бачили вдень.чи чому до Храмів не входив
ніхто, крім них. Але ще гірше було те, що це спровокувало
530
Із крові й попелу
інше запитання: нащо Гоукові все це вигадувати? Нащо
витворювати цю вигадливу побрехеньку, коли він не міг
не знати, як важко мене буде переконати?
Ні, я не думала ні про що з цього.
Я просто взялася до дій.
Ланцюг потягнувся по підлозі, і я накинулася на Гоука,
стиснувши кулак.
Гоук рвучко підняв руку й перехопив мій кулак, перш
ніж він торкнувся його щелепи. Боги, він рухався просто
неймовірно швидко. Скрутив мені руку й розвернув мене.
Підштовхнув мене до своїх грудей, твердих, мов стіна,
і затиснув мою руку між нами, а тоді взявся за другу мою
долоню. З мого горла вирвався сердитий крик, і я спробу-
вала підняти ноіу...
— Не треба, — пролунав у моєму вусі його м’який, за-
стережний голос. По моїй спині пробіг дрож.
Я не послухала.
Коли моя підошва врізалась у його ноту, він охнув.
Я різко хвицнулася.
Раптом я зрозуміла, що притиснута до стіни, а біля моєї
спини стоїть Гоук. Запручалась, але марно. Між мною
й ним чи між мною й холодною, мокрою стіною не було ні
дюйма простору.
— Я сказав «не треба». — Його тепле дихання ковзнуло
по моїй скроні. — Справді, принцесо. Я не хочу заподіяти
тобі шкоду.
— Не хочеш? Та ти вже за... — я замовкла.
— Що таке? — Він пересунув мою руку так, щоб вона
більше не була затиснута між нами. Але зовсім не відпу-
стив. Натомість Гоук втиснув мою долоню у стіну і вчинив
так само з другою.
Я стулила рота, не бажаючи казати йому, що він уже
завдав мені шкоди. Зізнатись у цьому означало, що в мене
ще є чому шкодити, є чим скористатись, а він уже й так
мав змоіу використати дещо проти мене.
531
Дженніфер Л. Арментраут
— Ти знаєш, що не можеш завдати мені серйозної
шкоди, — промовив він і притулився щокою до моєї
щоки.
Я напружилася.
— Тоді чому я в кайданах?
— Тому що копняки, удари чи подряпини — це все одно
неприємно, — відказав Гоук. — І хоча іншим наказано тебе
не торкатися, це не означає, що вони будуть такі ж терпи-
мі, як я.
— Терпимі? — Я спробувала відштовхнутися від стіни,
та нічого не добилася. — Це ти називаєш терпимістю?
— Зважаючи на те, що я тільки-но завдав собі клопоту
очистити й забинтувати тобі рану, можна сказати й так.
І незле було б почути «дякую».
— Я не просила тебе про допомогу, — закипіла я.
— Ні. Бо ти або надто горда, або надто дурна для цього.
Ти радше зогнила б, аніж попросила про допомогу, — ска-
зав він. — Тож подяки мені не дочекатися, так?
Я відповіла йому, сіпнувши головою назад. Однак Гоук
цього очікував, і вдарити його мені не вдалося. Він при-
тулив мою щоку до стіни. Я запручалася, намагаючись
вирватися з його хвату.
— Ти надзвичайно вправно виражаєш непокору, — за-
гарчав він. — Краще тобі вдається хіба що бісити мене.
— Ти забув ще одне вміння.
— Справді?
— Так, — процідила я. — Я добре вбиваю спрагліїв. Га-
даю, атлантійців убивають так само.
Гоук зареготав глибоким сміхом, і я відчула, як цей
звук відлунив по всій моїй спині.
— Нами не заволодіває голод, тож нас відволікти не так
просто, як спрагліїв.
— І все ж вас можна вбивати.
— Це погроза?
— Сприймай це як хочеш.
532
Із крові й попелу
Він трохи помовчав.
— Я знаю, що ти багато пережила. Знаю, що розповів
тобі багато, та все це правда. Все до останнього, Маківко.
— Припини так мене називати!
Я зіщулилася.
— А ти припини так робити, — відказав він уже грубі-
шим, нижчим голосом. — От знову. Будь ласка, продов-
жуй. Це ідеальні тортури.
Якусь мить я не розуміла, що він має на увазі, але тоді
відчула, як він торкається мого попереку, і мене осінило,
а тоді мені заперло дух.
— Ти хворий.
— І ненормальний. Збочений і темний. — Шорстка
щетина на його підборідді ковзнула по моїй щоці, і в мене
вигнувся хребет. Гоук накрив мої пальці своїми й неначе
підсунувся ще ближче. — Я багато який...
— Убивця? — прошепотіла я, не знаючи напевне, кому
про це нагадую: йому чи собі. — Ти вбив Віктера. І всіх
інших.
Він застиг, а тоді вдихнув і видихнув, притулившись
грудьми до моєї спини.
— Я вбивав. Делано й Кіран теж. Я і той, кого ти на-
зиваєш Темним, причетні до загибелі Ганнеса й Райлана,
але не тієї сердешної дівчини. То був один із Вознесених,
найпевніше, охоплений жагою крові. І я готовий побитись
об заклад, що то був або герцог, або лорд.
Лорд.
Який пахнув квітами, що їх того ж дня принесла Ма-
лесса.
— І ніхто з нас не мав стосунку до атаки на Узві
НІНІ
й до того, що спіткало Віктера.
О боги, як же мені хотілося в це вірити! Мені потрібно
було вірити, що я не спала з чоловіком, причетним до за-
гибелі Віктера.
— А хто мав?
533
Дженніфер Л. Арментраутп
— Ті, кого ти називаєш спусковикамм. Наші прибіч-
ники, — майже пошепки відповів Гоук. — Однак наказу
атакувати Ритуал ніхто не віддавав.
— Ти справді очікуєш, що я повірю, буцімто істота,
за якою йдуть спусковики, не наказувала їм атакувати
Ритуал?
— Те, що вони йдуть за Темним, ще не означає, що
він їх веде, — відповів Гоук. — Чимало спусковиків діють
самостійно. Вони знають правду. Більше не хочуть жити
у страху, що їхніх дітей перетворять на чудовиськ або вкра-
дуть комусь іншому на харч. Я не мав жодного стосунку до
загибелі Віктера.
Я здригнулася, бо повірила словам Гоука щодо його
непричетності, а чому, не знала. Однак, вів Темний спу-
сковиків по-справжньому чи ні, Віктер однаково загинув
через нього. Вони підхопили його ідею й діяли відповідно
до неї.
— Але щодо інших ти не заперечуєш. Ти їх убив.
Зізнання не змінює суті справи.
— Так мало статися. — Він відірвав підборіддя від моєї
щоки, а тоді сказав: — А тобі потрібно зрозуміти, що вихо-
ду з цього немає. Ти належиш мені.
Моє серце поволі перекинулося.
— Ти хочеш сказати, що я належу Темному?
— Я хотів сказати те, що сказав, принцесо.
— Я нікому не належу.
— Якщо ти в це віриш, то ти справді дурепа, — глузливо
сказав він і приіулився головою до моєї голови, поки я не
розлютилася. — Чи брешеш собі. Ти належала Вознесе-
ним. Сама знаєш. Це одна з тих обставин, які тебе бісили.
Вони тримали тебе у клітці.
Взагалі не треба було йому щось казати.
— Принаймні та клітка була зручнішою, ніж ця.
— Це правда, — пробурмотів він. Минула одна мить. —
Але вільною ти ніколи не була.
534
Із крові й попелу
— Правда це чи ні... — А це таки було болючою прав-
дою. — ...Це ще не означає, що я припиню з тобою бороти-
ся, — застерегла я. — Я не скорюся.
— Знаю. — Його голос набув дивного тону, схожого на...
захоплений. Однак це було безглуздо.
— А ти все одно чудовисько, — заявила я.
— Справді, та я таким не народився. Мене таким зроби-
ли. Ти питала про шрам у мене на стегні. Ти дивилася на
нього зблизька чи занадто витріщалася на мій пру...
— Стулися! — крикнула я.
— Ти мала помітити, що на шкірі в мене тавро у ви-
гляді королівського герба, — промовив він, і я охнула.
Шрам дійсно був схожий на королівський герб. — Маків-
ко, хочеш знати, звідки в мене такі глибокі знання про
те, що відбувається під час вашого граного Вознесіння?
Звідки я знаю те, чого ти не знаєш? Мене п’ять десятиліть
тримали в одному з отих Храмів, різали, розтинали й по-
жирали. Мою кров наливали в золоті чаші, з яких пили
другі сини й доньки, коли їх самих випивали королева,
король чи якийсь інший Вознесений. Я, хай йому трясця,
був худобою.
О ні.
Я не могла в це повірити.
— І використовували мене не лише як харч. Я всіляко
розважав інших. Я чудово знаю, як воно — не мати вибо-
ру, — продовжував Гоук. Його слова викликали жах. —
Мене затаврувала твоя королева, і якби не чужа дурнувата
сміливість, я досі був би там. Ось як я дістав отой шрам.
Його руки несподівано зісковзнули з моїх, і він відсто-
ронився. Я тремтіла й не рухалася кілька довгих секунд.
Коли я розвернулася, Гоук уже вийшов із камери.
Якщо його слова правдиві...
Ні. Це неможливо. Боги, це неможливо.
Раптом стало нестерпно холодно, і я обхопила себе ру-
ками, схрестивши ланцюги.
535
Дженніфер Л. Арментраут
Гоук дивився на мене крізь ґрати.
— Ні принцові, ні мені не хочеться, щоб ти постраледа-
ла. Як я вже сказав, ти потрібна нам живою.
— Чому? — прошепотіла я. — Чому я така важлива?
— Тому що у них істинний спадкоємець королівства.
Вони захопили його, коли він звільнив мене.
Я думала, що єдиний спадкоємець атлантійського пре-
столу — це Темний. Якщо Гоукові слова правдиві, це може
означати лиш одне...
— Темний має брата?
Він кивнув.
— Ти фаворитка королеви. Ти важлива для неї й ко-
ролівства. Чому, не знаю. Можливо, це якось пов’язано
з твоїм даром. А може, й ні. Однак ми відпустимо тебе до
них, якщо вони звільнять принца Маліка.
Усе, що він тільки-но сказав, поволі просочилося в мій
мозок.
— Ви плануєте використати мене як викуп.
— Це краще, ніж відіслати тебе назад пошматованою,
хіба ні?
Мене охопила потужна недовіра, а за нею — той біль,
що, пульсуючи, виходив із моїх грудей.
— Ти весь цей час просто розповідав мені, що королева,
Вознесені й мій брат — злі вампрі, які живляться смертни-
ми, а звільнивши брата Темного, просто відправиш мене
назад до них?
Гоук промовчав.
У мене вирвався хворобливий, занадто мокрий смішок.
Якщо його слова правдиві, вони підтверджують те, що вже
й так ставало очевидним.
Йому байдужі моя безпека й добробут — досить лише
зробити так, щоб я дихала, коли настане час здійснити
обмін.
Я піднесла одну руку до грудей, щоб полегшити ту
пульсацію, і в мене знову несподівано вирвався смішок.
536
Із крові й попелу
Гоук ворухнув щелепою.
— Тобі буде забезпечено більш комфортні умови для
сну.
Я не знала, що на це сказати, та дякувати йому точно
не збиралася.
Він підняв підборіддя.
— Якщо хочеш, можеш не вірити жодному моєму слову,
та вірити все ж варто, щоб те, що я зараз скажу, шокувало
тебе не так сильно. Невдовзі я піду звідси на зустріч із ко-
ролем Да’Ніром Атлантійським, щоб розповісти йому, що
ти в мене.
Я рвучко підняла голову.
— Так. Король живий. Як і королева Елоана. Батьки
того, кого ти називаєш Темним, і принца Маліка.
Я заціпеніла від шоку, а він повернувся до виходу, але
зупинився.
А тоді Гоук, не озираючись, сказав:
— Не все було брехнею, Маківко. Не все.
розділ зт
Не все було брехнею.
А що саме?
Історія про брата Гоука? Про решту його сім’ї? Про пра-
цю на землі й печери, які він досліджував малим? Про те,
що він уже закохувався і втрачав? Чи все те, що він казав
про мене?
Байдуже, що він називає правдою. Це не повинно мати
значення, поки я ходжу туди-сюди так далеко, як дозволя-
ють ланцюги (виходить аж ніяк не далеко).
Коли він пішов, я сіла на матрац і спробувала відділити
правду від вигадки, хоча це здавалося неможливим. Ще
неймовірніше було те, що я якимось чином задрімала. Мій
537
Дженніфер Л. Арментраут
розум не вимкнувся, зате тіло просто відмовило. Я спала,
доки мене не розбудили кошмари. Мої крики тоді відлу-
нювали від кам’яних стін.
Спогад про ніч загибелі моїх батьків уже дуже давно
не приходив до мене вві сні. Те, що він знайшов мене тут,
аж ніяк не дивувало.
Я змахнула з обличчя кілька пасом волосся й поверну-
лася, стараючись не заплутатись у ланцюгах.
Можливо... можливо, Вознесені — це й справді вампрі,
ненароком створені атлантійцями. Я могла в це повірити.
Ця історія здавалася надто складною, щоб не бути прав-
дою. А ще я могла повірити, що лорд Мазін причетний до
смерті Малесси. Не можна сказати, ніби вія не був здатен
на таку жорстокість.
І на богів, я таки вірила словам Гоука про те, звідки
в нього взялося тавро. У те, що поставила його королева,
я, може, й не вірила, як і в те, через що його тримали в по-
лоні, та емоції в його голосі не могли бути награними. Гоу-
ка утримували проти його волі й використовували в такі
способи, яких я навіть уявити не могла.
Віра в це не означала, що всі інші його твердження
правдиві. Що Вознесені живляться смертними, ізолюю-
чи їх у храмах і прокрадаючись до осель серед ночі, щоб
робити спрагліїв із тих, кого вони не випивають дочиста.
Як вони тільки могли б зберегти таку таємницю? Люди
дізналися б правду.
Вже могли б дізнатися.
Якщо саме знання про це спонукало спусковиків під-
тримати впале королівство Атлантію.
Я захитала головою.
Але ж це означало б, що про те, що відбувається, знають
усі Вознесені. Що жоден із них не від мовився від Вознесін-
ня, дізнавшись, чого воно коштуватиме. Навіть мій брат.
Однак наша мати відмовилася від Вознесіння.
Моє серце на мить застигло.
538
Із крові й попелу
Вона відмовилася, тому що кохала мого батька. Не тому,
що дізналася правду й відступилася. Вона відмовилася че-
рез кохання, а Темний однаково її вбив.
Хіба, може... хіба, може, герцогиня про це збрехала.
Але чому? Нащо їй було брехати? Темний, принц Кастіл,
керує спрагліями.
Щоправда, чи схожі спраглії на істот, якими керує
щось, окрім голоду? Я жодного разу не бачила, щоб вони
зупинялися посеред атаки чи демонстрували здатність до
справжнього свідомого мислення.
Та якщо це неправда, якщо Темний не може ними ке-
рувати, то чи означає це, що Вознесені за допомогою них
контролюють простих людей? Щоб ті не ставили надто
багато запитань і були готові віддавати своїх дітей, щоб
боги не ображалися й не підставляли їхні міста під атаки
спрагліїв?
Здавалося, мене буде знищено вже за сумнів у цьому.
Тому що Гоук мав рацію. Це релігія.
Я знову заходила з кута в кут.
Як спраглії дісталися містечка, яке кілька десятиліть
не зазнавало атак, щойно я прибула туди з рідними, якщо
їх не послав Темний?
Це було безглуздо, і від усіх цих роздумів мені почина-
ла боліти голова. Навіть якщо деякі з Гоукових тверджень
правдиві, вони самі все одно винні в безлічі смертей.
Це не може бути правдою лише тому, що мій м’який,
лагідний брат у жодному разі не вознісся б, якби знав, що
коїться. Це неможливо.
Гоук... він просто дурить мені голову, робить мене нері-
шучою й невпевненою. Я цьому не здивувалася б.
Я зупинилась, опустивши погляд на свої руки. Він зби-
рається повернути мене тим самим людям, що, за його
словами, знущалися з нього. Хіба це не жахливо?
Мені на очі почала тиснути волога, проте я глибоко
вдихнула. Не буду я плакати. Ні сльозинки не проллю
539
Дженніфер Л.Армешпраут
через Гоука, через те, що могли зробиш з ним, і через те,
що він зробив зі мною. Не допущу, щоб це мене зламало.
Зрештою, він уже розбив мені серце.
Двері в кінці коридору відчинились, і я підняла голову.
чено-смаглявою шкірою. Очі в нього були такі ж золота-
во-карі, ЯК у деяких І£
Атлантієць.
тривожити тебе раніше, коли зазирав до тебе.
Мені й думати не хотілося про те, що він побував тут,
поки я спала.
— Зараз я відчиню ці двері, і ми з Нейллом проведемо
тебе до затишнішого помешкання, — пояснив він, і в мене
піднялися брови. — А ти не роби дурниць. Гаразд?
— Гаразд, — повторила я. В мені зажевріла надія.
Делано всміхнувся.
— Анітрохи не переконливо.
— Ай справді, — погодився Нейлл. — Утім, я не можу
поставити це їй на карб. Я в її становищі думав би, що це —
добрий шанс утекти.
Надія згасла.
Усмішка Делано зникла.
— Тобі потрібно дещо зрозуміти, Діво. Я вовчен.
— Я вже здогадалася.
— Тоді ти маєш знати, що напередодні обігнала Кірана
лише тому, що він не хотів тебе спіймати. Ая хотітиму тебе
спіймати.
По моїй шкірі пробіг дрож.
— Я маю бездоганні навички слідопита. Немає такого
місця, де я тебе не знайшов би; — вів він далі.
— Насправді, — промовив Нейлл, і мій погляд мимо-
волі перейшов до його високих загострених вилиць, —
я навіть швидший за нього, і ніхто з нас не хоче завд авати
тобі шкоди. А це, на жаль, станеться, якщо ти побіжиш, бо
540
Із крові й попелу
щось мені підказує, що ти якимось чином зробиш зброю
з нічого й нам доведеться захищатися. Сумніваюся, що він
розбиратиметься, хотіли ми тобі нашкодити чи вимушено
намагалися захистити себе.
Я судомно видихнула, розширивши ніздрі. Мене не об-
ходило, чого він хоче, що робить і що думає.
— Він прип’яв би нас до стін у Залі, а нам обом по-
добається дихати й ходити цілими. Тому прошу, будь
хорошою, — сказав Делано і відімкнув двері. — Бо, хоча
втрата руки чи вірна смерть — це було б жахливо, мені
осоружна думка про необхідність ударити жінку. — Він
увійшов до камери. — Навіть таку відверто небезпечну,
як ти.
Я всміхнулася йому — не зовсім із ґречності. Я всміхну-
лася, бо раділа, що вони знають: я небезпечна.
Однак я також не була дурною. Втекти від них мені
не вдасться. Я це знала. Мені було безглуздо наражатися
на ушкодження, просто щоб ускладнити всім життя. Це
могла визнати навіть я.
Я підняла зап’ястки, забряжчавши ланцюгами.
Делано придивився до мене, витягнувши з кише-
ні сорочки ключ і відімкнувши кайдани. Вони з’їхали
та з дзенькотом відскочили від уторованої землі.
Нейлл відвернувся першим, крутнувши головою в бік
входу, а тоді так само повернувся Делано. А я зі звільне-
ними руками прикипіла поглядом до меча, закріпленого
в Делано на талії.
— От лайно, — промовив Нейлл, і це привернуло мою
увагу.
Делано низько, застережно загарчав — так, що у мене
мурахи побігли по шкірі.
— Якого хріна ти тут робиш, Джеріко?
Я затамувала подих, побачивши, як із тіні виплив його
високий силует.
— Прогулююся, — відповів він.
541
Дженніфер Л. Арментраут
— Фігня, — сплюнув Нейлл. — Ти тут сам. Прийшов
заради неї.
Джеріко поглянув на мене, і я напружилася.
Помиляєшся, — сказав він. — І не помиляєшся.
Зі входу долинули кроки, і я почула, як Делано знову
лайнувся.
— Я прийшов заради неї, — промовив Джеріко. —
Та я не сам.
Ні, не сам. З ним було шестеро чоловіків, які тримали-
ся ближче до тіні.
— Ти робиш неймовірну дурницю, — зауважив Нейлл
і заблокував двері.
Джеріко поглянув на мене крізь ґрати.
— Може, й так.
— Я знаю, що ти думаєш, ніби мусиш дещо отримати.
Вона тебе порізала.
— Двічі, — докинула я.
Делано зиркнув на мене, неначе говорячи, що я тільки
заважаю.
Джеріко посміхнувся.
— Не забувай про долоню. — Підняв ліву руку. — Це
слід мати на увазі.
— Це твоя провина, — відповів Делано. — Не її.
— Ну, так, хіба я можу окошитися через це на принцо-
ві? — сказав Джеріко, і я насупилася: до цього я вважала,
що руки його позбавив Гоук.
— Ти ж розумієш, що він тобі голову зітне, якщо
ти їй нашкодиш? Постинає голови вам усім, — промо-
вив Делано. — Він сказав, що ніхто не має їй шкодити.
Якщо ви спробуєте зробити те, що хочете, то всі до од-
ного помрете. Ти хочеш цього, Ролфе? Айвене? — Він
швидко назвав на ім’я всіх, хто ховався. — Він сприйме
це як зраду, та у вас ще є можливість вибратися з цього
живими. Якщо хтось із вас ступить уперед, вам живими
не вибратися.
542
І9 крові й попелу
Жоден із них І не спробував піти.
Один пішов уперед. То був немолодий чоловік із кари-
ми очима.
— Делано, вона ж грана Діва. Її ж виховали практично
як Вознесену — виховала сама королева, хай їй трясця*
Кляті Вознесені забрали серед ночі мого сина.
— Але твого сина забрала не вона, — відказав Нейлл.
— Я розумію, що принц хоче скористатися нею, щоб
звільнити брата, але ми обидва знаємо, що Малік, швид-
ше за все, мертвий, — кинув Джеріко. — А якщо ні, то це,
мабуть, погано. Він, напевно, вже такий замаханий, що
гадки не має, де він.
— Але, якщо ми відправимо її назад до королівської
сім’ї кровопивць, то в нас вийде збіса потужний сигнал, —
зауважив інший чоловік. — Це їх вразить. Нам потрібна
така перевага.
— І ми хочемо її мати, — сказав той, хто звався Рол-
фом. — Інакше не можна. Ті гади перебили всю твою хату,
Делано. Вбили твою матір. Твого батька. Твоїм сестрам
пощастило менше. Вони трохи почекали, перш ніж убити
твоїх сестер...
— Я чудово знаю, що зробили з моїми рідними, — про-
гарчав Делано, і я відчула, як у мене скручується шлу-
нок. — Але я все одно не дозволю вам їй нашкодити.
— Вона стояла поряд із герцогом і герцогинею Тір-
ман, — пролунав голос, від якого по моїй спині пробіг
холодок. — Стояла поряд, коли мені й моїй дружині ска-
зали, що мого сина слід віддати богам. Просто стояла й не
робила нічого.
Коли чоловік, що заговорив, вийшов із тіні, я незграб-
но позадкувала. То був пан Тьюліс. Я була така вражена
його появою, що змогла хіба що витріщитися на нього.
Тоді він із ненавистю поглянув на мене.
— Ти не можеш сказати мені, ніби не знала, чим вони
займаються. Не можеш сказати, ніби гадки не мала, що
543
Дженніфер Л. Арментраут
відбувається з нашими дітьми! — прокричав він. — Що
відбувалося з людьми, які лягали спати й не прокидалися?
Ти мусила знати, що вони таке.
Я відкрила рота і змогла сказати лише таке:
— Твій син зараз із тобою?
— Вознесені ніколи не доберуться до Тобіаса, — пообі-
цяв він. — Ми не втратимо через них ще одну дитину.
Мій дар ожив, і я через хвилювання мало не пропусти-
ла повз вуха слова Делано.
— А ти зрадив би принца, який допоміг твоїй сім'ї
втекти? Який подбав про те, щоб твоя дитина могла рости
й квітнути?
Пан Тьюліс не зводив із мене погляду.
— Я зробив би що завгодно, аби тільки відчути, як по
моїх руках тече кров Вознесених.
— Я не Вознесена, — прошепотіла я.
— Ні, — глузливо промовив він і змахнув ножем. — Ти
просто все їхнє майбутнє.
Мені хотілося сказати йому, що я збиралася звернутися
від їхнього імені до королеви, та не дістала такої нагоди.
А втім, це ні на що не вплинуло б — таку ненависть він
випромінював.
— Не роби цього, — застеріг Делано й оголив меч.
— Він ще оговтається від цього, — сказав Джеріко. —
А якщо нам доведеться вбити вас двох, щоб він ніколи
про це не дізнався, то хай буде так. Це ваша могила.
Не моя.
Все відбулося дуже швидко.
Ролф відштовхнув пана Тьюліса, а тим часом Нейлл
атакував, наче гадюка, схопивши більшого чоловіка за
грудну клітку. Нейлл устромив зуби йому в шию й почав
рвати, роздирати...
Якийсь чоловік врізався в Нейлла так, що він відірвав-
ся від Ролфа, а той заточився і врізався у ґрати. Полилася
кров, і чоловік засміявся.
544
/а крові а попелу
— Ти мене вкусив. — Він викинув руки вперед, а тим
часом його спина зігнулася й затріщала. — Справді вку-
сив, — проказав чоловік, і останні його слова перетвори-
лися на хрипіння, а тим часом у нього зігнулися коліна.
Він загарчав і опустився накарачки.
Нейлл хвицнув чоловіка, щоб звільнитись, і ого-
лив ікла, зашипівши так по-котячому, що мені
згадався хижак, якого я багато років тому бачила
у клітці.
Печерний кіт, якого мені завжди нагадував Гоук.
Нейлл налетів на чоловіка й повалив його на землю,
тим часом як Делано повернувся до мене.
— Убивай усякого, хто наблизиться до тебе.
Він кинув мені свій меч, і я, здивована, спіймала його,
тим часом як він повернувся до тих, хто збирався під
дверима камери.
Делано змінився. У нього на спині розійшлася со-
рочка, коли він повалився вперед, а його руки, що не-
впинно видовжувалися, ляснули об землю. Між тим на
його велетенському тілі сліпучим спалахом виросло біле
хутро.
Мить — і переді мною постав величезний вовчен, тим
часом як у коридорі з’явились інші.
— Це вечірка, — промовив Джеріко, і всім моїм надіям
на те, що вони мені допоможуть, настав кінець. Він під-
моргнув мені. — Ти популярна.
— І маю дві руки, — відказала я.
Усміх на його обличчі зник.
Ролф зайшов досередини, і Делано врізався в нього.
Вони покотилися по підлозі камери клубком із бурого
й білого хутра. Делано взяв гору і клацнув зубами за кіль-
ка дюймів від зубів Ролфа.
Нейлл упіймав одного з чоловіків на бігу. Повернувся
і гепнув ним об ґрати з такою силою, що їхнє залізо трісну-
ло. Той чолов’яга впав і більше не встав.
545
Дженніфер Л. Арментраут
Атлантієць повернувся й сягнув до одного з решти, хцо
прослизнули повз нього в камеру. Швидко зазирнувши
йому в очі — не блакитні, мов іній, і не золотаво-бурш-
тинові, — я здогадалася, що протистою смертному. Тому,
який заговорив першим.
— Я не хочу тобі шкодити, — сказала я.
— То пусте, — промовив він, тримаючи в руках стра-
хітливий серпоподібний меч. — Зате я хочу тобі на-
шкодити.
Він із криком кинувся вперед. Відступити вбік вияви-
лось аж надто легко. Я крутнулася на місці й вирубала
його, вдаривши по потилиці ефесом меча. А може, й запо-
діяла трохи більше шкоди. Мені не хотілося* визнавати, що
його слова так сильно на мене вплинули, що я не завдала
зумисне смертельного удару.
Істота, яка пройшла наступною, не була смертною. То
був великий рябий вовчен. Вінфозтягнув губи, що завіб-
рували від гарчання, й оголив величезні зуби.
— Бляха-муха, — прошепотіла я.
Вовчен кинувся на мене. Я відскочила назад і за-
махнулася. Лезо меча чиркнуло істоті по боку, коли
вона врізалась у стіну й одразу відскочила. Я запа-
нікувала, крутнулася й добряче замахнулася мечем.
Цього разу він влучив здоровезному чудиську в живіт.
Я смикнула за меч, але він мене не послухався, тим
часом як вовчен дзявкнув і змахнув лапою. Я відпус-
тила меч, але недостатньо швидко. Пазурі дряпнули
мені по сорочці трохи нижче шиї. Розірвалася тканина,
і передню частину мого тулуба пройняв різкий, жалю-
чий біль.
Відхитнувшись, я опустила погляд і побачила, що моя
сорочка наполовину розітнута, а оголена шкіра забризка-
на червоними краплями.
Нейлл помчав уперед.
— Серпомеч! — крикнув він. — Візьми...
546
Із крові й попелу
Якийсь чоловік ударив його по потилиці кийком. Усе
тіло Нейлла зсудомило, і він закотив очі. Поки Нейлл па-
дав, я нахилилася до серпомеча.
Коли я випрямилася, пролунав зойк. Делано. Його біле
хутро змокло від крові. Я помолилася, щоб кров була Ро-
лфова.
Делано хитнувся вбік, і тут я зрозуміла, що кров нале-
жить не Ролфові, а Делано. У нього підкосилась одна нога,
і він звалився, а тим часом Ролф насторожено покрокував
до нього, хитаючи великою головою.
Я не знала, чому зробила те, що зробила далі. Мені тре-
ба було зосередитися на інших із тих, хто заповзявся мене
вбити, та я кинулася вперед і опустила серпомеч вовченові
на карк. Клинок виявився таким гострим, що пройшов
крізь сухожилля й кістку, наче ніж крізь масло.
Ролф навіть не зойкнув. Не встиг.
А я не встигла уникнути удару в середину спини, що
повалив мене на землю. Спину мені пекло, та я все ж
не випускала меча й дихала, попри вогонь, що неначе
спалахнув...
Я закричала. Мені у плече вп’ялися гострі кинджали,
а тоді вони перекинули мене на спину. Не кинджали.
Пазурі. Я замахнулася серпоклинком, і він врізався вовче-
нові в бік. Той, загарчавши, швидко зліз із мене, а я пере-
котилася і стала на одне коліно. На мить усе перед очима
розпливлося.
Я не помітила наближення чобота.
Мені з легень вибило повітря, а в ребрах вибухнув
біль. Я впала на бік, і моя ліва рука вмить запалала болем.
Я квапливо позадкувала й підвела погляд.
Джеріко покрокував уперед.
— Що я обіцяв?
— Скупатись у моїй крові, — прохрипіла я, думаючи,
що в мене точно зламані ребра. — Поласувати моїми ну-
трощами.
547
Дженніфер Л. Арментраут
— Так. — Він опустився на коліна. — Так, я...
Я змахнула мечем. Джеріко швидко відсахнувся й упав
на дулу. Закричав. Його тіло зігнулось, а тоді випря-
милось.
— Ах ти сучка... — сплюнув він і підняв обличчя. Серп
розітнув йому щоку й чоло,
Око.
— Я тебе навпіл розірву.
— Це допоможе тобі відростити руку? зашггала
я й зіп’ялася на ноги. Було боляче. — Або око?
Я тупцяла довкола нього, старанно уникаючи його,
й повернулася...
Я побачила пана Тьюліса, і, коли наші погляди зустрі-
лися, сталося дещо надзвичайно дивне. З наступним по-
дихом мені заперло дух від вибуху болю в животі. Усе моє
тіло зсудомило, і я впустила меч.
Я спантеличено опустила погляд. У мене в животі дещо
стирчало. Кинджал. Клинок кинджала. Я підняла голову.
— Я... мені стало... легше на душі, коли я не побачила
вас і вашого сина на Ритуалі.
Пан Тьюліс вирячив очі, коли я потягнулася донизу
й вирвала клинок, мимоволі скрикнувши. Я відступила на
крок, намагаючись відсапатись, а тим часом по моїх ногах
текла кров. Я почула, як Джеріко спинається на ноги, й по-
вернулась. Його правиця... перестала бути схожою на люд-
ську руку, а коли вона рвонула вперед, я навіть не встигла
ухилитись. Його пазурі розітнули мені одяг і плоть, а одна
моя нога ковзнула по підлозі, тепер уже слизькій від кро-
ві — моєї крові.
У мене підкосилася ліва нога, і я впала. Спробувала
викинути руки вперед, щоб загальмувати, та вони не ре-
агували на накази мозку. Я впала й майже не відчула
зіткнення.
Хтось засміявся.
«Вставай».
548
Із крові й попелу
Я спробувала, досі тримаючись за кинджал, відчуваю-
чи його в долоні.
Залунали... залунали радісні вигуки. Я почула, як хтось
сказав «ура».
«Вставай».
Усе застигло.
Відчувши, як у мене в горлі посилюється металічний
присмак, я здригнулася. Знала, що це означає. Знала, що
означає нездатність ворушити руками чи триматися на
ногах.
Наді мною з’явилося скривавлене лице Джеріко. Його
патли злипнулися від крові.
— Знаєш, із якої частини твого тіла я почну? З доло-
ні. — Він підняв мою руку. — Мабуть, залишу її собі як
сувенір. — Зблиснув клинок. — І я знаю, як саме ним ско-
ристаюся. Що думаєте? — запитав він.
Йому у відповідь залунав сміх. Хтось рекомендував збе-
регти інші частини тіла. Згадка про ці частини тіла також
викликала сміх.
Я помирала.
Можна було лише сподіватися, що смерть настане швид-
ко, що я не переживу того, що зараз станеться, при тямі.
— Треба починати! — зареготав Джеріко й різко опу-
стив клинок.
Удар так і не завершився.
Спершу я думала, що просто перестала щось відчувати,
та потім усвідомила, що Джеріко вже не стоїть наді мною.
Лунали якісь звуки — крики й гарчання. Високі зойки,
а потім я відчула, як хтось тепло задихав мені в маківку,
в щоку. Повернувши голову, побачила блідо-блакитні очі
й білосніжне хутро. Вовчен тицьнув мені в щоку мокрим
носом, а тоді задер голову й завив.
Я кліпнула, і раптом на мене впала тінь. Наді мною
височів Кіран.
— От лайно, — сказав він. — Приведіть принца. Негайно.
549
Дженніфер Л. Арментраут
РОЗДІЛ 38
Лагідні руки підняли мене з долівки. Кіран. Його облич-
чя розпливлось, а у вухах у мене стояв шум. Усе довкола
потьмяніло, і врешті не зосталося нічого, а я перестала
відчувати біль. Так було, доки я не почула, як мене кличе
він. Гоук.
— Розплющ очі, Маківко. Ну ж бо, — підганяв він, і я
відчула, як його пальці виривають у мене з руки кинджал.
Зброя бомкнула об підлогу поряд зі мною. Гоук узяв мене
однією рукою за підборіддя. — Розплющ очі. Будь ласка.
Будь ласка.
Я ніколи не чула, щоб він отак вимовляв «будь ласка».
Моє мляве серце прискорилось, і до мене повернулася
свідомість, принісши із собою палючий біль у всьому тілі.
Я насилу розплющила очі.
— Ну от. — З’явилась усмішка, тільки геть не така, як
треба, й натужна. Без глибоких ямочок, без тепла чи весе-
лого світла в його золотих очах.
Я чи то через брак сили волі, чи то здуру зробила те, чого
не робила, відколи дізналася правду про Гоука. Сягнула
чуттями, хоча вони слабшали, й відчула, як він випромінює
лютий біль. Він був глибший, аніж раніше, і вже не дряпав
мені шкіру крижинками, а розтинав її кинджалами.
Пазурами.
Я вдихнула й відчула присмак металу.
— Боляче.
— Знаю. — Гоук неправильно зрозумів мої слова і вди-
вився мені в очі. — Я це виправлю. Зроблю так, що біль
зникне. Зроблю так, що все це зникне. Нового шраму
в тебе не з’явиться.
Я спантеличилась. Я не знала, як він може це зробити.
Ран було надто багато. Я втратила забагато крові й відчу-
вала це, бо мої ноги поступово холонули.
Я помирала.
550
Із крові й попелу
— Ні, ти не помираєш, — заявив Гоук, і я усвідомила,
що сказала про це вголос. — Ти не можеш померти. Я цьо-
го не допущу.
Відтак він підніс одну руку до вуст, і я побачила ті самі
гострі зуби, які раніше відчула, і з подивом побачила, як
він вгризся собі в зап’ясток, розтинаючи шкіру. Я скрик-
нула і спробувала підняти руку, щоб накрити рану. Він
мене викрав. Він убивав, щоб до мене добратися, зрадив
мене. Він ворог. Через це я знову стала безпорадною. Я по-
мирала, мені мало б бути байдуже, що в нього тече кров.
Але мені було не байдуже.
Тому що я була ідіоткою.
— Візьму й помру ідіоткою, — промимрила я.
Гоук насупив брови.
— Ти не помреш, — повторив він, напруживши вуста. —
І в мене все гаразд. Тобі просто треба випити.
Випити? Мій погляд опустився на його зап’ясток. Не-
вже він хоче сказати...
— Кастіле, ти... — втрутився голос Кірана.
Кастіл?
— Я чудово знаю, що роблю, і твоя думка чи твої поради
мене не цікавлять. — По його руці тягнулася темно-черво-
на кров. — І я не маю в них потреби.
Кіран не став на це відповідати, а я все дивилася, за-
стигнувши в завороженому жаху. Гоук опустив роздертий
зап’ясток до мене — до мого рота.
— Ні. — Я відсунулася, та відсунулася не дуже далеко,
бо його друга рука сталевим обручем обвилася довкола
моєї спини. — Ні.
— Ти мусиш. Інакше помреш.
— Я краще... помру, ніж перетворюся на чудовисько, —
заявила я.
— Чудовисько? — Він реготнув — щоправда, смішок
вийшов грубим. — Маківко, я вже розповів тобі правду
про спрагліїв. Від цього тобі лише стане краще.
55і
Дженніфер Л. Арментраутп
Я йому не вірила. Не могла повірити. Бо, якщо йому
повірити, це означає... це означав, що всі його слова прав-
диві й Вознесені лихі. Отже, Ієн...
— Ти зробиш це, — повторив він. — Вип’єш. Житимеш.
Зроби цей вибір, принцесо. Не змушуй мене робити його
за тебе.
Я відвернулася й різко вдихнула. Занюхала дивний за-
пах. Цей запах... анітрохи не нагадував кров чи спрагліїв.
Він нагадував мені цитрусові у снігу, свіжі й терпкі. Як... як
кров може мати такий запах?
— Пенеллафі, — заговорив Гоук, і в його голосі щось
змінилося. Він звучав м’якіше і глибше, неначе відлуню-
вав. — Поглянь на мене.
Я неначе втратила здатність керувати власним тілом
і перехопила його погляд. Його очі... в їхніх бурхливих
медових глибинах крутилися ще яскравіші золоті цятки.
Мої губи розімкнулись. Я не могла відвести погляд. Що...
що він робить?
— Пий, — чи то прошепотів, чи то крикнув він — я точ-
но не знала, та його голос був повсюди, довкола мене
й усередині мене. А його очі... Я ніяк не могла відвести від
них погляд. Зіниці в нього, здавалося, розширилися. —
Пий мене.
З його руки мені на губи впала крапля крові. Вона про-
сочилася між них, і я одночасно відчула на язиці терпкість
і солодкість. У роті защипало. Гоук сильніше притиснув
зап’ясток до моїх губ, і його кров потекла мені в рота й по-
бігла моїм горлом, густа й тепла. Десь у глибині розуму
мені думалося, що я не маю такого дозволяти. Що це не-
правильно. Я стану чудовиськом. Але цей смак... він був
геть не схожий на все, що я досі куштувала, він повністю
пробуджував. Я ковтнула і втягнула в себе ще крові.
— Отак. — Голос Гоука став нижчим і більш насиче-
ним. — Пий.
І я пила.
552
Із крові й попелу
Пила, поки Гоук не зводив із мене погляду і, здавалося,
не пропускав нічого. Я пила, і в мене завібрувала шкіра.
Я пила, хапаючись за його закривавлену руку і пригор-
таючи його до себе, навіть не усвідомлюючи, що роблю.
Смак його крові... то був чистий гріх, розкішний і насиче-
ний. З кожним ковтком фізичні болі слабшали, а биття
серця сповільнялося, вирівнювалося. Я пила, доки в мене
не заплющились очі. Доки мене не оточив калейдоскоп
яскравих блакитних барв — кольору, що нагадував мені
море Страуда. Ця блакить відзначалася приголомшливою
прозорістю, неначе то була неторкана водойма.
Але це був не океан. У мене під ногами був холодний
твердий камінь, а до моєї шкіри тулилися тіні. Почувши
тихий сміх, я відірвала погляд від водойми й перевела
його на темноволосого...
— Досить, — різко сказав Гоук. — Цього достатньо.
Не могло цього бути достатньо. Принаймні поки що.
Причепившись до його зап’ястка, я жадібно пила. Харчу-
валася так, ніби вмирала з голоду — щоправда, мені здава-
лося, що так і є. Що цього харчу мені бракувало все життя.
— Маківко, — простогнав він, вирвався з моєї хватки
й відсмикнув роздертий зап’ясток.
Я спробувала потягнутися за ним, бо хотіла більшо-
го, та м’язи в мене розрідились, а кістки розм’якли.
Я поринула в його обійми й неначе попливла, трохи
загубившись у вібрації своєї шкіри. Груди мені залило
тепло. Я гадки не мала, скільки часу минуло. Перш ніж
Гоук покликав мене, могло минути як кілька хвилин, так
і кілька годин.
Розплющивши очі, я побачила, що він дивиться на мене
згори вниз. Його лице було трохи не у фокусі й розпливло-
ся по краях. Він притулився спиною до стіни й прихилив
до неї голову. Цієї миті він здавався абсолютно розслабле-
ним, неначе це йому, а не мені, випало скуштувати трохи
магії.
553
Дженніфер Л. Арментраут
— Як ти почуваєшся? — запитав він.
Я не знала, як відповісти на це запитання. Моє тіло па-
лає, наче від вогню? У мене щось пече й пульсує? Ні.
— Мені не холодно. У мене у грудях... не холод.
— Там не має бути холоду.
Він не зрозумів.
— Я почуваюсь... інакшою.
З’явилася невеличка усмішка.
— Добре.
— Я почуваюся так, ніби моє тіло... не належить мені.
— За кілька хвилин це минеться. Просто розслабся
й насолоджуйся цим.
— Мені більше не боляче. — Я спробувала заспокоїти
свої думки, та вони крутились у вирі. — Не розумію.
— Це моя кров. — Він підняв руку і прибрав із моєї
щоки кілька пасом волосся. Від його дотику мене охопив
дрож усвідомлення, і це відчуття мені подобалося. Мені
подобалося, які відчуття він у мене викликає. Так було
завжди, та тепер це було недоречно. — Кров атлантійців
має цілющі властивості. Я тобі казав.
— Це... це неймовірно, — прошепотіла я.
— Та невже? — Простягнувши руку, він узяв мене за
передпліччя. — Хіба тебе не було тут поранено?
Я слідом за Гоуком поглянула на внутрішній бік свого
передпліччя. Поверхня була забруднена засохлою кров’ю
й землею, та тепер шкіра, яку колись роздирали пазурі,
стала гладенькою, хоч і була вкрита шаром бруду.
— А тут? — запитав він і ворухнув рукою так, що його
великий палець крутнувся довкола мого передпліччя,
просто під моєю пахвою. — Невже тебе не було подряпано
отут?
Мій погляд зачепився за блідий шрам, що зостався
після давньої атаки спрагліїв, майже на згині мого ліктя.
Я змусила себе поглянути на те, як його великий палець
і далі ковзає невеликими колами. Не знайшлося жоднт
554
Із крові й попелу
свіжої відмітини. Жодної зяючої рани. Я зачудовано ви-
тріщилася.
— Жодного... жодного нового шраму.
— Нових шрамів не буде, — сказав Гоук. — Я це обіцяв.
Так.
— Твоя кров... чудова.
І це було правдою. Мій розум мляво занурювався в усе,
чого цим можна досягти. Які рани можна зцілювати,
скільки життів урятувати. Більшість людей буде проти
пиття крові, але...
Стоп.
Я швидко зазирнула йому в очі знову.
— Ти змусив мене пити твою кров.
— Так.
-Як?
— Це одна з тих речей, що бувають у час зрілості. Не всі
ми вміємо... зачаровувати інших.
— А ти вже робив таке? Зі мною?
— Ти, мабуть, хотіла б, щоб на це можна було списа-
ти твої давніші дії, та я цього не робив, Маківко. Ніколи
не потребував цього й не хотів.
— Але тепер зробив.
— Так.
— Тобі, здається, нітрішечки не соромно.
— Ні, — відповів він. З’явилася тінь глузливої усміш-
ки. — Я казав тобі, що не допущу твоєї смерті, а ти померла
би, принцесо. Ти помирала. Я врятував тобі життя. Дехто
сказав би, що належна реакція в цій ситуації — подя-
кувати.
— Я тебе про це не просила.
— Але ти вдячна, хіба ні?
Я стулила рота, бо зі мною так і було.
— Лише ти міг би посперечатися зі мною про це.
Я не хотіла помирати, але ставати спраглійкою також
не хотіла.
555
Дженніфер Л. Арментраут
— Я не обернуся...
— Ні, — зітхнув Гоук і повернув мою руку на місце так,
щоб вона лежала в мене на животі. — Я сказав тобі правду,
Маківко. Спрагліїв створили не атлантійці. їх створили
Вознесені.
Моє серце на мить зупинилось, а погляд перейшов до
оголених дерев’яних балок попід стелею. Ми перебували
не в камері. Я повернула голову й побачила просте ліжко
з товстими ковдрами, а поряд із ним — маленький столик.
— Ми у спальні.
— Нам було потрібне усамітнення.
Я згадала, як почула голос Кірана, та тепер у примі-
щенні було порожньо.
— Кіран не хотів, щоб ти мене врятував.
— Тому що це заборонено.
Лише за кілька секунд я згадала, що він казав мені ра-
ніше, і в мене обірвалися нутрощі.
— Я обернуся на вампрі?
Він реготнув.
— Що смішного?
— Нічого. — Тепер піднявся і другий бік його вуст. —
Я знаю, що ти досі не хочеш вірити правді, та в глибині
душі віриш. Тому й поставила те запитання.
Він мав рацію, та я не мала ні розумових, ні душевних
сил, щоб до цього дійти. Принаймні поки що.
— Щоб обернутися, тобі знадобилося б набагато більше
крові. — Він знову відхилив голову до стіни. — Також мені
тоді довелося б поводитись активніше.
У мене стиснулися м’язи внизу живота, доводячи, що
насправді вони не м’які.
— Як... як ти поводився б активніше?
Гоукова усмішка задиміла і стала такою ж грішною, як
його кров.
— А ти хотіла б, щоб я тобі не розказав, а показав?
Моя шкіра спалахнула.
556
Ія крові й попелу
- Ні.
— Брехуха, — прошепотів він і заплющив очі.
Тепло в моїй шкірі почало ширитися, наче іскра, і я
змінилася, відчула себе не такою... плавучою й більш...
урівноваженою. Я спробувала на це не зважати.
— Нейлл і Делано... в нормі?
— У них усе буде гаразд, і Вони, я певен, будуть раді
знати, що ти про них питала.
Я в цьому сумнівалась, але тим часом щось відбувалося,
змінювалося.
Моє тіло вже здавалося чужим, бо жар проникав мені
у м’язи, підігрівав мені шкіру й накопичувався всередині
мене. Я уявила, що то був він... Кров Гоука поволі долала
кожну частину мого тіла.
Він був у мені.
Мені здавалося, що я ні над чим не маю влади, достоту
як тієї ночі у Кривавому лісі й тоді, коли ми опинилися
в кімнаті над корчмою.
Груди в мене раптом занили та обважніли, але не від
болю, не від браку повітря й не від холоду. Ні. Це скида-
лося на ті випадки, коли Гоук торкався мене, оголював
мене повністю й цілував — цілував усюди. Я почувалася
так, ніби розвалююся. Нутрощі злегка поколювало, а шкі-
ра вібрувала. В мені пульсувала гостра, мов бритва, хіть,
палюча темна жага.
Гоук вдихнув, роздувши ніздрі, а тоді його груди нена-
че припинили рухатися. Риси його обличчя залишалися
розпливчастими, та що довше я на нього дивилася, то
спекотніше мені ставало.
— Маківко, — різко промовив він.
— Що таке?
Мій голос був неначе повен меду.
— Припини думати про те, про що думаєш.
— Звідки тобі знати, про що я думаю?
Він нахилив голову. Його погляд був наче пестощі.
557
Дженніфер Я. Арментриут
— Я просто знаю.
Я, здригнувшись, ворухнула стегнами, і Гоук міцніше
мене обняв.
— Не знаєш.
Він не відповів, і я замислилася, чи відчуває він рідкий
вогонь у моїх жилах і вологе тепло всередині мене.
Закусивши губу, я відчула смак його крові, а тоді за-
стогнала й заплющила очі.
— Гоуку.
Він видав якийсь звук і, ймовірно, щось сказав, але роз-
шифрувати це було неможливо.
Я потягнулася, швидко й неглибоко дихаючи. Грубі
сорочка і штани дряпали мені шкіру й чутливі, затверділі
вершини грудей.
— Гоуку, — видихнула я.
— Не треба, — сказав він і заціпенів. — Не називай мене
так.
— Чому?
— Просто не називай.
Мені багато чого не можна було робити чи казати,
та я повністю зосередилася на тому, як усе моє тіло палало
й пульсувало від жаги. Моя рука заворушилася, ковзнула
по животу, по зіпсованій, роздертій сорочці, до грудей.
Я, керуючись лише чуттям і жагою, зімкнула пальці на
тремтливій плоті, виліплюючи її під свою долоню. Мене
пройняв болючий дрож.
— Маківко, — видушив із себе Гоук. — Що ти робиш?
— Не знаю, — прошепотіла я й вигнула спину, погла-
дивши себе крізь тонку потерту сорочку. — Я палаю.
— Це просто кров, — хрипко сказав він, і чуття підка-
зало мені, що Гоук стежить за мною. Від цього мені стало
ще спекотніше. — Це минеться, та тобі варто... потрібно це
припинити.
Я не припинила. Не могла. Мій великий палець ковзав
по твердій, кам’янистій поверхні, і я втягнула в себе
558
Із крові й попелу
повітря. Це нагадувало мені те, що робив Гоук, але
він користувався не лише руками. Хотілося, щоб він
зробив це знову. Мої нутрощі скрутило від потужного
пульсуючого болю між ногами. Пересунувши стегна,
я звела ноги докупи, та це не допомогло. Від тиску стало
тільки гірше.
— Гоуку.
— Маківко, ради богів...
Я розплющила очі під гучні удари власного серця, і ви-
явилося, що я мала рацію. Його погляд уп’явся в мене —
у мою другу руку, ту, що жила власним життям і ковзала
по моєму животу.
— Поцілуєш мене?
Довкола його рота з’явилися напружені зморшки.
— Тобі це не треба.
— Та треба. — Мої пальці дотягнулися до талії, туди, де
були розчахнуті штани. — Треба.
— Ти просто зараз так думаєш. — Обличчя Гоука про-
ясніло, і його риси явно стали різкішими. — Це все кров.
— Мені байдуже. — Кінчики моїх пальців злегка торк-
нулися голої шкіри нижче мого пупа. — Торкнися мене.
Будь ласка.
Гоук видав низький гортанний звук.
— Думаєш, ти ненавидиш мене зараз? Якщо я зроблю
те, про що ти просиш, тобі захочеться мене вбити. — Він
трохи помовчав, і кутики його губ загнулися вгору. — Ну,
захочеться сильніше, ніж хочеться тепер. Ти наразі не кон-
тролюєш себе.
Те, що він говорив, було логічно й водночас нелогічно.
- Ні.
— Ні? — Він підняв брови, та погляду від моєї руки
не відвів.
— Я тебе не ненавиджу, — відповіла я, і моє серце бо-
ляче стиснулося, підказуючи мені, що це правда. Це має
мене засмучувати.
559
Дженніфер Л. Арментраут
Він знову видав отой звук, і, коли його рука зімкнулася
в мене на зап’ястку, я мало не заридала з радощів. Він зі-
брався мене торкнутись.
От тільки Гоук просто тримав мою руку на місці,
та й усе.
— Гоуку!
— Я замислив розлучити тебе з усім, що ти знала,
і досяг цього, та це далеко не найгірший із моїх злочинів.
Маківко, я вбивав людей. На моїх руках стільки крові, що
вони ніколи не будуть чистими. Я скину королеву, яка
дбала про тебе, і до цього загине ще багато людей. Я не
хороша людина. — Він важко ковтнув. — Але зараз нама-
гаюся нею бути.
У мене в животі щось нервово затріпотіло. Його слова...
мали б мене розлютити, та я... я хотіла його, а думати... ну,
я все життя тільки те й робила, що думала. Думати надалі
не хотілося.
— Я не хочу, щоб ти був хорошим. — Я, навіть не усві-
домлюючи цього, підняла другу руку і схопилася за його
сорочку. — Я хочу тебе.
Гоук хитнув головою, та коли я потягнула за руку, яку
він тримав, схилився наді мною. Коли він зупинився і його
вуста опинилися всього за кілька дюймів від моїх, я міцні-
ше взялася за його сорочку.
— За кілька хвилин, коли ця буря мине, ти знову поч-
неш лютувати через те, що я взагалі існую, і недарма.
Тобі буде огидно, що ти благала мене про поцілунок,
про щось більше. Проте я знаю, що ти ніколи не пере-
ставала мене хотіти, навіть не маючи в собі моєї крові.
Однак, коли я знов опинюся в глибині тебе, а це таки
станеться, ти не зможеш списати це на вплив крові чи
щось іще.
Я витріщилася на нього. Мій розум почасти звільнився
від туману жаги, але тут Гоук підняв мою руку й підніс до
свого рота. Несподівано для мене поцілував середину моєї
560
Із крові й попелу
долоні. Це було дуже... ніжно, мені здавалося, що так по-
стійно роблять закохані.
Я потягнула руку до себе, і він її відпустив. Я приклала
долоню до грудей. Поколювання на шкірі вщухало, зате
біль від невивільненої жаги нікуди не дівався. Він був
і близько не такий непереборний, як кілька хвилин тому,
але та частина мого «я», що неначе починала прокида-
тися, знала, що Гоук сказав правду. Мої почуття до нього
ніяк не були пов’язані з кров’ю.
Я відчувала дещо... дещо непросте і справжнє. Я нена-
виділа його й... не ненавиділа. Хай яким ідіотизмом це
було, він був мені небайдужий. А ще я хотіла його — його
поцілунків, його дотиків. І водночас хотіла зробити йому
боляче.
Ми не були закоханими.
Ми були ворогами й нізащо не могли стати кимось ін-
шим. Я була оточена ненависниками.
— Мені взагалі не треба було йти, — сказав Гоук. —
Треба було здогадатися, що щось таке може статись, але
я недооцінив їхню жагу помсти.
— Вони..: вони бажали мені смерті, — промовила я.
— Вони заплатять за скоєне.
Я посунулася. Тепер я почувалася не такою... легкою
й більш твердою. Я посунула руку вздовж ноги, досі диву-
ючись відсутності болю.
— Що ти зробиш? Повбиваєш їх?
— Так, — відповів він, і в мене округлились очі. —
А також уб’ю всякого, хто надумає піти їхнім шляхом.
Я витріщилася на Гоука, не сумніваючись, що він го-
ворить щиро. Гоук не міг сумніватись у кожному своєму
прибічнику чи кожному із собі подібних, тут для мене
було небезпечно.
— А я... що ти робитимеш зі мною?
Він відвів погляд від моїх очей. У нього в щелепі стис-
нувся м’яз.
561
Дженніфер Л. Арментраут
— Я вже тобі казав. Я скористаюся тобою для обміну
з королевою, щоб звільнити принца Маліка. Присягаюся,
більше ти не зазнаєш шкоди.
Я хотіла заговорити, але згадала, яким іменем його
назвав Кіран. Коли я зазирнула в його прекрасні очі, все
моє тіло звела судома.
— Кастіл?
Він застиг зовсім поряд зі мною.
— Кіран... Кіран вимовив ім’я Кастіл.
Мій погляд ковзав по його приголомшливому об-
личчю, а тим часом мені згадувалися слова Лорен. Вона
стверджувала, що чула, буцімто Темний гарний із себе
і зовнішність забезпечила йому вхід до маєтку Золотий
Гребінь, дозволила звабити леді Евертон...
А тоді мені згадалися слова самого Гоука, ті, з якими
він звернувся до мене в «Червоній перлині». «Вона спо-
нукала чимало людей до сумнівного життєвого вибору».
Моє серце перед цим неначе зупинилось, але тепер
воно прискорилось і помчало. Все почало ставати на свої
місця. Дрібнички на кшталт невеличких зауваг, які він раз
у раз робив, серйозніші речі — наприклад, те, як я вимови-
ла його ім’я, а він зацитьнув мене тієї ночі, коли ми... тієї
ночі, коли ми кохалися. Як усі виконували його накази,
як Джеріко скорився йому в сараї, наче не бажаючи його
дратувати, хоча це його й не спинило. Як Кіран та інші
вимовляли його ім’я, наче жарт.
Просто його звали не Гоук.
І ми не кохалися. Він мене трахнув.
— О боги. — Мене почало нудити, і я притиснула руку
до рота. — Ти — це він.
Він змовчав.
Я злякалася, що виблюю, і пересунула руку до грудей,
щоб шарпнути вже й так пошарпану сорочку.
— Ось що сталося з твоїм братом. Ось чому ти так за
ним сумуєш. Він — той принц, якого ти сподіваєшся по-
562-
Із крові й попелу
вернути моїм коштом. Тебе звати не Гоук Флінн. Ти — це
він! Ти — Темний.
— Я віддаю перевагу імені Кастіл або Кас, — відповів він
на це жорстким і відстороненим тоном. — Якщо не хочеш
звати мене так, можеш називати мене принцом Кастілом
Да’Ніром, другим сином короля Валіна Да’Ніра, братом
принца Маліка Да’Ніра.
Я здригнулася.
— Тільки не зви мене Темним. Це не моє ім’я.
Мене пройняв жах. Як так вийшло, що це доходить до
мене лише зараз? Дещо на це вказувало. Я була великою,
великою дурепою. І не раз. Дізнавшись, що він атлантієць,
я не порозумнішала. Не бачила того, що було просто
в мене перед носом.
Не бачила, що все і справді було брехнею.
Я зреагувала не думаючи — врізала йому кулаком у гру-
ди. Вдарила його. Від ляпаса мені защипало долоню. Він
мене не зупинив. Стримався, коли я пхнула його у плечі.
Я кричала на нього, а в мене перед очима все розпливало-
ся від сліз. Я била знов і знов...
— Припини. — Він схопив мене за плечі, притягнув до
своїх грудей і обхопив руками, притиснувши мої руки до
боків. — Припини, Маківко.
— Відпусти, — вимогла я. Горло в мене палало.
Моє серце стиснулося від лютого болю, який я раніше
помічала в інших. Я мало не потягнулася до Гоука, щоб
перевірити, чи випромінює він цей біль, чи не вибухнув
він у глибині мене, але зупинилася.
«Я скористаюся тобою».
Біль... біль був мій. Гоук урятував мене не тому, що був
до мене небайдужий. Пообіцяв, що я більше не зазнаю
шкоди, не тому, що був до мене небайдужий. Чому я по-
стійно про це забуваю? Гоук...
Гоук.
Це ж навіть не його ім’я. Його ім’я — Кастіл.
563
Дженніфер Л. Арментраут
І він має власні плани. Усі наші розмови, щоразу,
коли він цілував мене, торкався, казав мені, що я сміли-
ва й сильна, що я його інтригую й відрізняюся від усіх,
кого він коли-небудь зустрічав. Він робив це не просто
під фальшивою личиною, а ще й під фальшивим іменем,
аби завоювати мою довіру. Змусити мене розслаблятися
поряд із ним, щоб я добровільно пішла з ним із Масадо-
нії й одразу опинилась у ямі з гадюками, які або хочуть
використати мене, бо я Діва, Обрана — фаворитка коро-
леви, — або бажають мені смерті точнісінько з тих самих
причин.
Я замружила очі.
Він гірший за Джеріко й інших із тих, хто бажав
мені смерті. Вони принаймні не прикидались. А в Гоу...
в Кастілі все від імені до першої ночі в «Червоній
перлині» було брехнею, покликаною завоювати мою
довіру.
Він досяг успіху, тільки якою ціною?
Райлан мертвий.
Філліпс, Ейррік, усі вартові й Мисливці вже мертві.
Віктер мертвий.
Мої батьки мертві.
Він забрав у мене всіх, хто був мені небайдужий, або
власноруч, або чужими руками, або розлучаючи, або вби-
ваючи. І все заради того, щоб він возз’єднався з братом,
іншим принцом, заради того, що могла зрозуміти навіть
я, чому могла поспівчувати навіть я. Та при цьому він ще
й забрав моє серце.
І змусив мене закохатись у Темного.
Ось хто він такий, і байдуже, що всі інші його тверджен-
ня таки видаються правдивими. Байдуже, чи є брехнею
вся історія, якої мене навчали. Байдуже, чи є Вознесені
вампрі, які створюють спрагліїв, які винні в тому, що
спіткало моїх батьків і мене. Байдуже, що тепер мій брат —
один із них.
5б4
Із крові й попелу
— Маківко.
Мені запекло очі, і я перекотилася на бік. Мені був
потрібен простір. Треба було забратися якнайдалі звід-
си — від нього. Тут для мене всі становили небезпеку,
а він — тим паче.
Бо що довше він триматиме мене тут, біля себе, то
важче мені буде пам’ятати правду. То більше я жадатиму
повірити, що є особливою для нього, бо просто хочу бути
особливою для когось. Кого завгодно. Бути не пішаком.
Що довше я з ним буду, то вищі в мене будуть шанси забу-
ти про кров на його руках.
І про те, що він уже двічі розбив мені серце, бо це від-
бувалося знов. Я залишалася до нього небайдужою навіть
після першої зради. Дарма що мені хотілося його ненави-
діти. Я мусила його ненавидіти, та не могла. Тепер я знала
це, бо почувалася так, ніби знову помираю. Як можна було
бути такою дурною?
Я не могла дозволити це йому знову. Не могла про це
забути.
Мене охопила паніка, і я розплющила очі. Мій ошалі-
лий погляд заскакав кімнатою.
— Відпусти.
— Маківко, — повторив він моє ім’я і приклав
пальці мені до шш. Я напружилась, а тоді зрозуміла,
що він перевіряє мій пульс. — Твоє серце б’ється надто
швидко.
Мені було байдуже. Хай моє серце взагалі вибухне
й вирветься із грудей.
— Відпусти! — крикнула я.
Його хват ослабнув достатньо, щоб я відсторонилася
й сіла. Його рука залишалась у мене на талії. Я поклала
одну долоню на підлогу, щоб скористатися своєю вагою,
та зачепила долонею кинджал...
Кинджал, яким мене заколов пан Тьюліс. Він був гелі-
отроповий.
5б5
Дженніфер Л. Арментраут
Мені обірвалося серце, і я опустила погляд на клинок.
Від смутку мені стиснуло горло. Мені заважав дихати цей
смуток, усвідомлення того, що я... кохаю чоловіка, причет-
ного до смерті стількох людей.
Того, хто покинув мене тут, із цими людьми, своїми
людьми, які бажають мені смерті.
Того, хто брехав мені про все, зокрема і про те, хто він
насправді.
Моє серце розкололося навпіл і оббризкало груди
крижаною сльотою. Віднині й до кінця мені завжди буде
холодно.
— Маківко...
Я крутнулася в його обіймах, рухаючись інтуїтивно.
Я не відчувала холодного руків’я в долоні, проте відчула,
як клинок угруз йому в груди. Відчула, як його тепла кров
бризнула мені на кулак, коли руків’я кинджала зіткнулося
з його шкірою.
Я поволі підвела погляд і зазирнула йому в очі.
Він якусь мить утримував мій погляд, здивовано округ-
ливши бурштинові очі, а тоді позирнув униз.
Туди, де з його грудей стирчав кинджал.
На своє серце.
РОЗДІЛ 39
Я з дрожем у руках відпустила кинджал і з’їхала з колін
Кастіла. Швидко позадкувала, не в змозі відірвати погляд
від враженого виразу, якого набувало його лице.
— Вибач, — прошепотіла я, не знаючи, чому взагалі
прошу пробачення. Я не знала, чому в мене вологі щоки.
Це кров? Його кров?
Він підвів погляд і зазирнув мені в очі.
— Ти плачеш.
566
Із крові й попелу
З кутика його рота текла тоненька цівка крові.
Я справді плакала. Я не плакала, відколи на моїх очах
загинув Віктер, але тепер, коли я підвелася на заціпенілих
ногах, по моєму обличчю струменіли сльози. Я відступила
вбік. Я не розуміла, що роблю й куди йду, та дісталася две-
рей. Вони були незамкнені.
— Вибач, — повторила я, трусячись.
У нього вирвався здушений, вологий смішок, і він на-
хилився вперед, ляснувши рукою по долівці.
-Ні, — важко видихнув він. — Ні, ти не хочеш вибача-
тись.
Але я цього хотіла.
Я розвернулася й наосліп вибрела за двері, на порожню
стежку, в кінці якої стояли ще одні двері. Крізь відкриту
стіну туди проникало холодне вологе повітря, та я його
майже не відчувала. Я не мала плану. Жодної думки про
те, як вибратися з твердині. Я йшла і йшла.
На середині коридору в мені неначе ляснув ви-
микач. Жах і жаль начисто зникли, і мною заволо-
діла інтуїція. Важко дихаючи, я розчахнула двері
й помчала вниз вузькими сходами, а тоді вибігла за відчи-
нені двері на...
На сніг.
Якусь мить я була ошелешена красою товстих сніжи-
нок, що поволі летіли донизу. Вони вже лежали тонень-
ким шаром на землі й укривали голі дерева. Довкола було
дуже тихо, і все було чисте й неторкане.
Почувши голос із твердині, я ожила. Побігла засніже-
ною травою до лісу. У глибині душі я розуміла, що не го-
това до втечі. Одяг на мені був надто тонкий, навіть якщо
забути, що він також був роздертий мало не на клапті.
Я гадки не мала, де саме перебуваю чи куди йти далі.
У цих лісах могли водитися спраглії. Однозначно мали
бути спусковики. Ще могли бути вовчени, які, звісно ж,
будуть здатні відстежувати мої переміщення, та я все одно
567
Дженніфер Л. Арментраутп
бігла, ковзаючись тоненькими підошвами взуття по запо-
рошеній землі в лісі. Я бігла, тому що...
Заколола його.
Штрикнула його в серце.
Він, певно, вже помер.
Його вбила я.
У мене вирвався судомний схлип, а сніг, що літав, змі-
шувався з моїми сльозами. О боги, я мушу це зробити. Все,
що стосується його, стосується нас, — брехня. Усе. Я мушу
це зробити. Мушу...
Не було жодного попередження — ні звуку, нічого по-
дібного.
Чиясь рука обхопила мене за талію, спіймавши під
час бігу. Коли в мене підкосилися ноги, я заверещала,
та не впала. Мене потягнули назад і грубо притиснули до
чиїхось твердих теплих грудей. Мої ноги метлялися мало
не за фут від землі.
Від шоку в мене спорожніли легені. Я здогадала-
ся, хто це, перш ніж він бодай заговорив. А все зав-
дяки його запаху розкішних спецій і сосни. Завдяки
вибуху присмаченого люттю болю й такого самого
спантеличення, як у мене, і він доходив до мене зав-
дяки чуттям, яких я не притлумила. Вперше, відколи
я з ним зустрілася, його — і, відповідно, мене — накрило
емоціями.
Мене тепер обіймав не той Гоук, на якого я так швидко
запала.
Не вартовий, який заприсягся життям, що мене убез-
печить, і тепер запустив долоню мені у волосся і смикнув
головою назад, а тоді — вбік.
Гаряче дихання, що пестило мою оголену шию, нале-
жало не Гоукові.
Це був він.
Принц Кастіл Да’Нір Атлантійський.
Темний.
568
Із крові й попелу
— Атлантійця, на відміну від вовчена чи Вознесеного,
не можна вбити ударом у серце, — прогарчав він і відсунув
мою голову ще трохи назад. — Щоб мене вбити, принцесо,
тобі варто було цілитися в голову. Та ще гірше те, що ти
забула.
— Що забула?
— Що це насправжки.
А тоді він атакував.
Мою шию пронизали два однакових вибухи полум’яно-
го болю, і я смикнулася всім тілом. Вогонь пройшов крізь
усе моє тіло, приголомшивши мене своєю силою. Я не
могла поворухнутися. Навіть крикнути не могла через цей
біль.
Рука Гоука тримала мене за талію, неначе залізні кліщі,
а тим часом він старанно й завзято пив із рани, залишеної
його іклами. Коли мої руки впали йому на передпліччя,
я здригнулася й вирячила очі. Вп’ялася в нього нігтями.
Від вогню та сильного періодичного потягування за гор-
ло, з якого моя кров вільно витікала в Гоука, мій організм
остаточно замкнуло накоротко. Крик, що наростав у мені,
з боями пробився крізь біль...
А тоді, всього за кілька секунд після того, як він устро-
мив у мене ікла, все змінилося.
Потужний біль обернувся на щось інше — таке, що при-
голомшувало в абсолютно інший спосіб. У мені вибухнув
новий біль, і він нагрів мені кров так, що почало здавати-
ся, ніби моє тіло наповнюється розпеченою лавою.
Мої очі були широко розплющені, та не бачили нічого,
а тим часом цей жар наповнював мені груди, живіт, зби-
рався між моїх стегон. Його вуста ще раз потягнули за моє
горло, і тепер це відчуття дійшло до самісінького нутра.
Моє тіло смикнулося, запульсувавши від потужного збу-
дження.
Він застогнав, зміцнив обійми, і я відчула, як він ту-
литься до моєї п’ятої точки, твердий і широкий. Коли
569
Дженніфер Л. Арментраутп
в мені скрутилося кільцем напруження, я схопила його за
передпліччя...
Кастіл несподівано відірвав вуста від моєї шиї. Він
відпустив мене, а я хитнулася вперед і мало не впала.
Затремтівши від спантеличення й жаги, що досі іскрила
всередині, я повернулася до нього.
Він стояв за кілька футів від мене. Його груди здійма-
лися й падали від швидких, коротких вдихів і видихів. Очі
в нього були круглі. Губи — перемазані червоним.
Я підняла руку і притиснула її до шиї. На кінчиках
пальців з’явилося вологе тепло. Я відступила на крок.
— Аж не віриться, — проказав він і провів язиком по
нижній губі. Ненадовго заплющив очі й здригнувся, за-
гарчавши так, що мені мимоволі згадалися вовчени. Його
вії злетіли вгору. Зіниці в нього розширилися так, що було
видно лише тоненьку смужку бурштинової райдужки. —
Проте я мав би здогадатися.
Перш ніж я встигла збагнути, що він має на увазі чи що
станеться далі, він накинувся на мене — так швидко, що
я не розгледіла його рухів.
Його вуста врізалися в мої, одна рука вчепилася мені
у волосся, а друга вхопила мене за талію. Мене не просто
цілували.
Мене пожирали. Я відчувала смак своєї крові на його
губах і язиці. Відчувала його смак.
Я не знала, коли саме відповіла на його поцілунок.
Це сталося кілька секунд по тому чи я цілувала його,
відколи його вуста торкнулися моїх? Я цього не знала.
Знала лише, що жадала його, хотіла його, правильно це
було чи ні.
Тому я й не стала відбиватися, коли він опустив мене
на землю. Відчувши контраст між холодним снігом, що
торкнувся моєї спини, й теплом його тіла, що притулилося
до мене спереду, я мимоволі охнула. Він навряд чи почув
це, бо захопився своїми спраглими поцілунками, і тут мені
570
Із крові й попелу
спало на думку, що під час усіх попередніх цілунків він
стримувався. Тепер же він не приховував своєї сутності.
Він хитнувся на мене й пересунув руку з моєї талії на
стегно. Ми рухалися, витяіуючись і важко дихаючи. Його
зуби перехопили мою нижню губу. Її трохи защипало, і він
здригнувся й застогнав, а тим часом знову з’явився мета-
лічний присмак.
Перервавши поцілунок, він піднявся достатньо, щоб
поглянути на мене.
Скажи, що хочеш цього. — Його стегна досі терлись
об мої. — Скажи, що хочеш ще.
— Ще, — прошепотіла я, не встигнувши Й помислити
про те, що ми робимо, що ми зробили — і хто він такий.
— Бля, яка радість, — прогарчав він, а тоді простягнув
руку між нами й пальцем зачепився за мої штани. Потяг-
нув за них так, що мої стегна піднялися. Ґудзики на них
відірвалися й полетіли в довколишній сніг.
— О боги... — пробурмотіла я.
Він коротко, різко реготнув і стягнув із мене штани так,
що одна нога звільнилася повністю, хоча на другій вони
зачепилися за щиколотку.
— Ти ж знаєш, що цю сорочку вже було не врятувати?
- Що?..
Замість пояснення я лише почула, як рветься тканина.
Нахиливши голову, я побачила свої груди. Кастіл також
витріщився: поки він смикав рукою за власні штани,
його очі оглядали патьоки крові, що засохли в мене на
животі, тягнучись по дедалі твердіших вершинах моїх
грудей.
— Я їх уб’ю, — прошепотів він. — Усіх, бля, повбиваю.
, Я подумала, що він має на увазі не мої старі шрами.
А потім перестала думати взагалі.
Він поцілував мене, вмостившись наді мною, між мої-
ми ногами, а потім... усе закрутилося. Цього разу не було
повільного зваблення, тривалих і розтягнутих пестощів
571
Дженніфер Л. Арментраут
і поцілунків. Була дрібка дискомфорту, та вона швидко
поступилася місцем щемкій, пульсуючій насолоді, а в мо-
єму тілі, моїй душі чи між нами не зосталося місця ні для
чого, крім того, що ми відчували. Залишилися тільки він
і я, смак крові — моєї та його — на губах і ця жага, яку я не
до кінця розуміла.
Сніг довкола нас падав крізь дерева вже рясніше, змо-
чуючи Кастілову спину й моє волосся, поки ми чіпляли-
ся й хапалися одне за одного. Не було чути нічого, крім
наших вологих поцілунків, того, як стикалися й розходи-
лися наші тіла, й наших стогонів.
Далі був один довгий, розтягнутий поцілунок, а тоді
його вуста перейшли з моїх губ на підборіддя й ще нижче.
Його іуби й гострі зуби ковзнули по моєму горлу. Від його
дій по моїй спині пробіг дрож, а тим часом він застиг наді
мною. Він що... надумав вкусити мене знову? Я відчула
не страх, а приплив палючого жару. Біль від його ікол три-
мався недовго, а те, що настало опісля...
Я стиснула його плечі, надто розгублена, щоб бодай за-
мислитися, чи варто мені хотіти його укусу, хоча я зайшла
надто далеко, щоб помислити про наслідки.
Я відчула його язик на своїй шкірі. Він крутився по колу
та облизував чутливу мітку, яку Кастіл залишив по собі.
Тоді він підняв голову. Я зазирнула йому в очі достатньо
надовго, щоб побачити, що його зіниці звузились, а тоді
його вії опустились і його вуста знову накрили мої.
А відтак він знову почав рухатися.
Його стегна то відступали, то насували знову, крути-
лися й терлися, а його пальці тим часом грали з однією
моєю груддю. Тепер він рухався повільно, так неспішно,
що я почувалася так, ніби мене розтягують. Я задри-
жала під ним і запустила руку в його мокре від снігу
волосся.
Напруження знову почало зростати, зіщулилося так,
що мені стало несила терпіти повільні, розмірені, рухи
572
Із крові й попелу
Кастіла. Те, як він дражнив мене тертям і перекочуванням.
Я підняла стегна, намагаючись спонукати його рухатися
швидше, проникати глибше, та він стримувався, доки я не
скрикнула й не смикнула його за волосся.
Він, піднявши голову, чи то засміявся, чи то загарчав.
— Я знаю, чого ти хочеш, але...
Моє серце некеровано закалатало, і я зіщулилася під
вагою Кастіла.
— Але що?
— Я хочу, щоб ти вимовила моє ім’я.
-Що?
Його стегна продовжували нестерпно повільно рухати-
ся по колу.
— Я хочу, щоб ти вимовила моє справжнє ім’я.
Я розтулила вуста в різкому вдиху.
Він знову застиг, сяючи очима.
— Більше нічого не проситиму.
Більше нічого? Та це вже багато.
— Це визнання, — пояснив він, поки його великий па-
лець кружляв і тягнув. — Так ти визнаєш, що цілком усві-
домлюєш, хто зараз у тобі, кого ти так сильно хочеш, хай
і знаєш, що не повинна хотіти. Хай тобі й хочеться понад
усе не відчувати того, що ти відчуваєш. Я хочу почути, як
ти вимовляєш моє справжнє ім’я.
— Ти падлюка, — прошепотіла я.
У нього піднявся один кутик іуб.
— Так, дехто мене так і зве, принцесо, та це не те ім’я,
яке я зараз хочу почути.
Мені хотілося йому відмовити. Боги, як же хотілося...
— Як сильно ти цього хочеш, Маківко? — запитав він.
Я міцніше взялася за його волосся і смикнула його го-
лову вниз. У його сяйливих очах спалахнув подив.
— Сильно, — процідила я. — Ваша високосте.
Його вуста розтулились, але я підняла ноги та обхо-
пила ними його стегна. Скориставшись його подивом
573
Дженніфер Л. Арментраут
і прислухавшись до власного гніву, перекотила його на
спину, рішучо налаштована так його й залишити, та я не
передбачала, до чого призведе цей порух, коли я хитнуся
назад...
Я повністю опустилася на нього, і моє тіло диво-
вижно притулилося до його тіла. Коли я вперлася
долонями в його груди, мій крик завершився, перей-
шовши в його стогін. О боги. Ця наповненість була майже
нестерпна.
— Ох, — прошепотіла я, нерівно дихаючи.
Його груди під моїми долонями ворушилися так само
нерівномірно.
— Знаєш що?
-Що?
Я мимоволі зігнула пальці на взутих ногах.
— Мені не треба, щоб ти вимовляла моє ім’я, — прока-
зав він, прикривши очі. — Треба лише, щоб ти зробила це
знов, але ти можеш мене вбити, якщо не почнеш рухатись.
У мене вирвався ошелешений смішок.
— Я... я не знаю, що робити.
Його обличчя якось пом’якшало, хоча вузькі щілини
його очей продовжували світитися гострою жагою.
— Просто ворушися. — Його руки перейшли на мої
стегна. Він підняв мене на кілька дюймів і опустив назад.
Видав якийсь низький звук. — Отак. Ти не можеш схиби-
ти. Як ти досі цього не зрозуміла?
Я не знала напевне, що він хоче цим сказати, та пов-
торила його рух, піднявшись і опустившись, тим часом
як його сорочку засипало снігом. Моя долоня ковзнула,
і я похилилася вперед. Щось торкнулося якоїсь точ-
ки в глибині мене, породивши стрімкі хвилі потужної
насолоди.
— Отак? — видихнула я.
Він міцніше взявся за мої стегна.
— Саме так.
574
Із крові й попелу
Я відчувала дотик до цієї точки з кожним порухом
стегон, і мене знов і знов проймало блаженство. Я й нез-
чулась, як почала рухатися над ним швидше, а тоді зрозу-
міла, що він стежить за мною, тим часом як мої очі поволі
заплющуються, а голова відхиляється назад. Я знала, що
він не відводить погляду від моїх грудей і того місця, де ми
з’єднались, і це знання було майже нестерпне.
Напруження різко зросло й розбило мене. Я задрижала
і скрикнула. Моє тіло охопив спазм, і мене пройняв силь-
ний, гострий екстаз.
Відтак він заворушився — перекотився так, щоб знов
опинитися наді мною, і штовхнув стегнами мої стегна.
Його вуста заволоділи моїми вустами, а його тіло зро-
било те саме з моїм, врізаючись у мене, доки насолода
не вийшла на пік знов. Його несамовитість вражала: зда-
валося, він геть утратив відчуття контролю. Його велике
тіло рухалося над моїм і в мені, а тоді він щосили приту-
лився до мене, задрижавши, і його крик заіубився серед
наших поцілунків.
Я не знала, як довго ми пролежали там, поки на
нас падав сніг, а наші серця й дихання ніяк не заспо-
коювались. Я досі міцно тримала його за плечі, а він
притулився чолом до мого чола. За якийсь час я усвідо-
мила, що він знічев’я водить угору-вниз великим пальцем
по моїй талії.
Жар пристрасті охолов, а на зміну йому прийшло
снантеличення. Не жаль. Не сором. Просто... спанте-
личеная.
— Я не... Я не розумію, — хрипко прошепотіла я.
— Чого не розумієш?
Він посунувся наді мною.
— Усього цього. Скажімо, як це взагалі сталося?
Коли він почав випручуватись, я скривилась.
Він спинився, насупивши брови.
—- У тебе все гаразд?
ІІИІІ
575
Дженніфер Л. Арментраут
— Ага. Так.
Я заплющила очі. Він тим часом застиг на кілька се-
кунд, а тоді ліг поряд зі мною.
— Ти впевнена? — перепитав він.
Я кивнула.
— Поглянь на мене і скажи, що тобі не боляче.
Я розплющила очі й подивилася на нього. Він лежав,
спершись на один лікоть, і неначе не помічав снігу, що
падав довкола нас.
— У мене все гаразд.
— Ти скривилась. Я тебе бачив.
Я вражено хитнула головою. Від мого дару не було
жодної користі, бо я відчувала надто багато, щоб зосере-
дитися, тому я не могла навіть... махлювати.
— Ось чого я не розумію. Якщо останні кілька днів мені
не примарилися.
— Ні, тобі нічого не примарилося. — Поки я кліпала,
позбуваючись снігу на віях, його погляд ковзав по моєму
обличчю. — Тобі хотілося б, щоб цього — того, що тут ста-
лося, — не відбулося?
Я могла збрехати, та все ж не збрехала.
— Ні. А... а тобі?
— Ні, Маківко. Мені дуже неприємно, що ти вважаєш
за потрібне таке питати. — Він відвів погляд і завору-
шив щелепою. — Коли ми зустрілися вперше, я неначе...
не знаю. Мене потягнуло до тебе. Тоді я міг узяти тебе,
Маківко. Я міг запобігти багато чому з того, що сталося,
та... та багато про що забув. Опиняючись поряд із тобою,
я щоразу мимоволі почувався так, ніби тебе знаю. Здаєть-
ся, я знаю, чому так було.
Він вимовив це так, наче це пояснювало, як так вийш-
ло, що спершу я штрикнула його в серце, а потім ми по-
зривали одяг одне з одного. Затремтівши від холодного,
вологого повітря, я знову мотнула головою.
Взаємний потяг нічого з цього не пояснював.
576
Із крові й попелу
— Тобі холодно. — Одним плавним рухом зіп’явшись
на ноги, він застебнув штани на єдиний ґудзик, що на них
залишився, а тоді простягнув руку. — Нам треба сховатися
від холоду.
Нам треба. Ну, мені треба. Він цього, напевно, не по-
требував, зважаючи на те, що він міг дістати поранення
у труди й за кілька хвилин прийти в норму.
Я вклала руку йому в долоню і сказала те, про що, як
мені здавалося, йому треба було нагадати:
— Я спробувала тебе вбити.
— Знаю. — Він зіп’яв мене на ноги. — Не можу
по-справжньому ставити це тобі на карб.
Я отетеріло витріщилася на нього, а він швидко сягнув
униз і, вставши, підтягнув мої штани.
— Та невже?
— Справді. Я брехав тобі. Зрадив тебе й доклався до
загибелі людей, яких ти любиш, — відповів він, пере-
раховуючи причини так, наче зачитував список поку-
пок. — Я здивований, що ти спробувала це зробити лише
зараз.
Я не зводила з нього погляду.
— І сумніваюся, що ця спроба буде для тебе останньою.
Коли він спробував застебнути штани, та виявив, що
їхні гудзики загубилися десь на засніженій землі, у нього
опустилися кутики рота.
— Трясця, — пробурчав він і потягнувся до моєї сороч-
ки. Вона була розірвана рівно посередині. Він узявся за
неї з боків і звів їх докупи так, ніби матерія від цього мала
зростися. Знову лайнувся і здався. Сягнув угору і зняв че-
рез голову другу сорочку. — Ось.
Я стояла й думала, від чого страждаю: від утрати крові
чи від блаженства після оргазму. А може, і від того, і від
того водночас, оскільки я не могла в це повірити.
— Ти;., не лютий?
Він перехопив мій погляд і підняв брову.
Дженніфер Л. Арментраут
— А хіба ти не люта на мене дотепер?
Мені не довелося над цим думати.
— Так. Я досі серджуся.
— А я досі серджуся через те, що ти штрикнула мене
у груди. — Він підступив до мене. — Підійми руки.
Я підняла руки.
— До речі, ти не промазала, цілячись мені в серце. Ти
незле його зачепила, — продовжив він, надягнув на мене
через голову свою сорочку, потягнувши її донизу з моїх
закоцюблих рук. — Тому я й наздогнав тебе лише за хви-
лину.
— Це сталося більш ніж за хвилину. — Мій голос
прозвучав приглушено, бо моя голова на мить застрягла
в його сорочці, а вже тоді вирвалася на волю.
У нього піднявся один кутик рота, і він опустив другий
рукав.
— Це сталося за кілька хвилин.
Я опустила погляд на сорочку й побачила зиґзаґопо-
дібний розрив спереду. У мене він опинився не на грудях,
а на животі. Мій погляд перейшов на його оголені груди.
Там була рана, оточена розірваною рожевою шкірою. Я,
відчувши нудоту, мотнула головою.
— Вона загоїться?
— За кілька годин усе буде добре. А може, й швидше.
— Атлантійська кров, — прошепотіла я й насилу ковт-
нула.
— Моє тіло негайно починає відновлюватися після
будь-якого несмертельного поранення, — пояснив він. —
А ще я підживився. Це допомогло.
«Я підживився».
Моя рука пурхнула до горла, до двох крихітних ранок,
які, схоже, вже почали загоюватись. У мені запульсувало
легке й гостре задоволення. Я відсмикнула руку.
— Зі мною щось станеться через те, що... через те, що
ти підживився?
578
Із крові й попелу
— Ні, Маківко. Я забрав недостатньо, а ти перед цим
забрала недостатньо в мене. Згодом ти, напевно, будеш
трохи втомлена, та на цьому все.
Я знову витріщилася на його рану.
— Болить?
— Ледь-ледь, — стиха відповів він.
Я йому не повірила. Приклала долоню до його грудей
за кілька дюймів від рани й спробувала застосувати свій
дар. Відчула, як він тягнеться, й тому відкрила чуття.
Гоук заціпенів. Мука, яку я завжди відчувала, була на
місці, гостріша й сильніша, ніж раніше, хоча йому якось
вдалося взяти її під контроль. Вона більше не поглинала
його, та за нею ховався інакший біль. Гарячий. Фізич-
ний. Рана загоювалася, та все ж боліла, і цей біль не був
дрібницею.
Я знову не роздумуючи зробила що могла. Забрала
його біль, як душевний, так і фізичний, тільки цього разу
думала не про пляжі на морі Страуда. Я подумала про те,
що відчувала, коли він був у мені, рухався всередині мене.
І все це хіба що спантеличило мене ще більше.
Він накрив мою долоню своєю, і я, підвівши погляд,
побачила, що напружені білі зморшки довкола його вуст
щезли. В його очах виднілося зачудування.
— Я мав би здогадатися ще тоді.
Він підніс до вуст мою руку, заляпану нашою кров’ю,
і поцілував кісточки пальців.
— Про що здогадатися? — запитала я, намагаючись
не зважати на те, як у мене від цього занило серце.
— Здогадатися, чому вони так тебе жадали, що зроби-
ли тебе Дівою.
Я не зовсім розуміла його слова, та в цьому, можливо,
передусім був винен мій затуманений мозок.
— Ходімо. — Він потягнув мене за руку й пішов.
— Куди ми йдемо?
— Зараз? Вертаємося досередини, щоб помитись і...
579
Дженніфер Л. Арментраут
Він зітхнув і замовк, помітивши, що я тримаюся за
свої штани, щоб вони не спали. Не встигла я зрозуміти,
що він задумав, як він підхопив мене та обняв, пригор-
нувши до грудей, так, ніби я важила не більше, ніж мокре
кошеня.
— І, вочевидь, відшукати тобі нові штани.
— Це були мої єдині штани.
— Я роздобуду тобі нові. — Він покрокував уперед. —
Певен, що тут є якась малеча, яка охоче розлучиться
зі своїми штанцями за кілька монет.
Я насупила брови.
Його вуста були м’які. Він з легкою усмішкою на губах
обійшов упалу гілку.
— А що після того? — запитала я.
— Я відвезу тебе додому.
Моє серце всоте за той день мало не зупинилося.
— Додому? — Я не очікувала почути таке від нього. —
До Масадонії? Чи до Карсодонії?
— Ні іуди, ні туди. — Він опустив погляд. Його очі були
повні таємниць. А тоді він усміхнувся — широко, так, що
мені аж дух заперло. Ямочок на його щоках і справді було
дві, по одній на кожну, і тут я зрозуміла, чому раніше він
обмежувався напівусмішками: побачила два його заго-
стрені ікла. — Я відвезу тебе до Атлантії.
РОЗДІЛ 40
Мене розмістили в тій самій кімнаті, де він дав мені свою
кров, а потім я штрикнула його. Його. Я витріщилася на
мокре місце на дерев’яній підлозі, з якого змили кров.
Його.
Треба було припинити так його називати. Він же має
ім’я. Справжнє. Може, я ніколи не вимовлятиму його,
580
Із крові й попелу
коли він хотітиме і як він хотітиме, та треба було припи-
нити думати про нього як про Гоука чи безіменну істоту.
Його звати Кастіл. Кас.
Тут він урятував мені життя, і в цій же кімнаті я потім
спробувала забрати його життя.
Йому вдалося.
Мені — ні.
Мій погляд перейшов до дверей, біля яких стояв Кіран.
Він пильно дивився на мене, неначе очікуючи, що я помчу до
вікна й викинуся звідти. Він вигнув брову, і я підвела погляд.
Він пішов — лише богам було відомо, у яких справах він
пішов, — а Кірана залишив за вартового. Що ж, я знала,
що він дещо зробив. Коли він пішов, близько десятка слуг
налили в латунну ванну у ванній кімнаті гарячої води, від
якої йшла пара, тим часом як інші слуги поклали на ліжко
свіжі чорні штани й сорочку.
Почасти я дивувалася, що він повернув мене сюди, а не
до камер. Я не знала напевне, що це має означати, а якщо
це таки щось означає, то чи має це щось важити.
У мене досі макітрилося в голові від усього, і поки що
я нічого не знала, а він не відповів на жодне запитання,
яке я поставила дорогою назад. Приміром, чи справді Ат-
лантія досі існує?
Бо, судячи з того, що знала я, її під час війни практично
зрівняли з землею.
А втім, усе, що я нібито знала, тепер виявлялося брехнею.
Я позирнула на Кірана, потираючи долонею щоку.
— Атлантія досі існує?
Якщо моє несподіване запитання заскочило його зне-
нацька, то він цього не показав.
— А чому б їй не існувати?
— Мені казали, що Пустині...
— Колись були Атлантією? — перебив він. — Колись
вони були околицею, та територія королівства ніколи
не обмежувалася тією землею.
581
Дженніфер Л. Арментраутп
— То Атлантія досі існує?
— А ти колись бувала за горами Скотос?
У мене опустилися кутики рота.
— Ти завжди відповідаєш запитанням на запитання?
— А що, так і є?
Я весело подивилася на нього.
З’явилася ледь помітна усмішка, а тоді щезла.
— За горами Скотос ніхто не бував, — сказала я. — Там
лише інші гори.
— Гори, які тягнуться так далеко, що їхні вершини
губляться в непроглядному тумані? Це правда, але гори
не тягнуться вічно, Пенеллафі, а в тамтешньому тумані,
може, й немає спрагліїв, але він усе-таки не є природ-
ним, — відповів він, і в мене здригнулисяплечі. — Туман
захищає.
-Як?
— Він такий густий, що там проста нічого не видно.
А здається, ніби видно все. — Його блідо-блакитні очі на-
повнилися дивним світлом. — Гори Скотос оточує туман,
щоб усякий, хто наважиться там пройти, захотів поверну-
ти назад.
— А що ті, хто не повертає назад?
— Вони не проходять на той бік.
— Тому що... тому що за горами Скотос — Атлантія? —
запитала я.
— А ти як думаєш?
Я думала, що розмови з Кіраном забирають багато тер-
піння й сил, а їх у мене вже було обмаль.
— Митися будеш? — запитав він.
Я хотіла помитися. Моя шкіра не просто забруднилась,
а ще й змерзла. До того ж на мені досі була його закривав-
лена сорочка.
Однак я також хотіла завдати клопоту, бо все страшен-
но збивало мене з пантелику, а ще я, як і попереджав він,
стомилася.
582
Із крові й попелу
— А якщо не буду?
— Вибір за тобою, — відповів Кіран. — Але пахне від
тебе Кастілом.
Я сахнулася, почувши його ім’я. Його справжнє ім’я.
— На мені його сорочка.
— Я не про цей запах.
Лише за хвилину до мене дійшло, що він має на увазі.
А коли дійшло, у мене відвисла щелепа.
— Ти відчуваєш запахи?..
Кіран усміхнувся. Його усмішкою неможливо було наз-
вати інакше, ніж вовчою.
— Зараз помиюся.
Він захихотів.
— Стулися, — гарикнула я, підібрала новий одяг і по-
бігла до ванної кімнати. Зачинила за собою двері й роз-
сердилася, не побачивши на них замка.
Лайнувшись собі під носа, я роззирнулася довкола
й побачила на стіні кілька гачків. Повісила на них со-
рочку та штани. Швидко роздягнулась і ступила у ван-
ну, не зважаючи на різкий біль, що виник у певному
дуже інтимному місці, коли я занурилась у напахчену
лавандою воду. Не дозволяючи собі жодних думок,
заходилася зчищати із себе кров — свою та... та його.
Попри нудоту, вимила волосся бруском мила. Коли по
моєму карку потекла мильна вода, я занурилася під воду
й затрималася.
Я залишалася там^ доки не запалали легені й горло, а за
зімкненими повіками не спалахнули білі плями. Лише
тоді я виринула на поверхню й жадібно ковтнула повітря.
Що робити з ним? З усім?
У мене вирвався здушений, хрипкий смішок. Я не зна-
ла, з чого навіть починати роздуми над цією катавасією.
Я щойно дізналася, що королівства Атлантія досі існує,
і це, напевно, було найменш божевільним із того, що я до-
відалася. Боги, я досі навіть не розуміла, як могла дізна-
583
Дженніфер Л. Арментраут
тися, хто він насправді, штрикнути його в серце, а потім
добровільно впасти в його обійми.
Замруживши очі, я провела руками по обличчю. Пояс-
нити все укусом я не могла, хоча він і мав певний збуджу-
вальний ефект, так само як і його кров. І хто, до речі, міг
подумати, що це буде приємно?
Але ж трясця, як це було приємно...
Унизу мого живота щось зіщулилось, і я здригнулася.
Тепер я мусила думати аж ніяк не про це, якщо сподіва-
лася збагнути, що треба робити.
А ще треба було вигадати якийсь план і зробити це
швидко, бо тут я була в небезпеці, хоча він, схоже, й не
тримав на мене зла через спробу його вбити. З його людь-
ми я не буду в безпеці ніде. Вони мене ненавидять, а якщо
бодай половина з того, що він і Кіран розповідають про
Вознесених і їхні діяння, є правдою, то я не можупостави-
ти це їм на карб, хоча не зробила їм нічого. Річ у тому,що
я символізую.
Та все ж мені було не до снаги повірити, що атлантій-
ці безневинні, а Вознесені — жорстокі тирани, які так чи
інакше зуміли відвернути від правди ціле королівство.
Але...
Але я ніколи не бачила нікого із третіх! четвертих синів
і доньок, яких віддали богам під час Ритуалу.
Ніколи не могла зрозуміти, як дістали Благословення
від богів такі люди, як герцог Тірман і лорд Мазін.
Але я жодного разу не бачила, щоб Вознесений бодай
спробував боротися зі спрагліями -т єдиним, чого народ
Солісу боявся більше, ніж самої смерті.
Єдиним, від чого він був готовий берегтися як завгод-
но, повіривши в що завгодно.
Він стверджував, що за допомогою спрагліїв коро*
лівська родина тримає народ під контролем, а якщо це
правда, то це працює. Люди віддають рідних дітей, аби
стримати чудовиськ.
584
Із крові й попелу
Це має бути правдою.
Ба гірше: найпевніше, до цього причетні й інші. Жер-
ці та жриці. Наближені до Двору, які не вознеслися. Мої
батьки?
О боги, я вже не можу брехати собі далі.
Те, що сталося з ним, було достатнім доказом. Його
кров зцілила мене, а не обернула. Його поцілунки не ста-
ли для мене прокляттям. І його укус поки що теж.
Вознесені — це вампрі, прокляття, що мучить цю
землю. Вони контролюють людей за допомогою страху,
і вони — це зло, що ховається просто під носом, жив-
лячись тими, кого взялися боронити, присягнувши
богам.
А мій брат тепер — один із них.
Підтягнувши коліна до грудей, я обхопила ноги рука-
ми. Заплющила очі, відчуваючи, як печуть сльози, і при-
клала щоку до коліна. Він не може бути таким, як герцог.
Герцогиня не така вже й погана. Королева теж, але...
Але, якщо вони живляться дітьми, випивають майже
всю кров із невинних людей і створюють спрагліїв, то вони
не кращі за герцога.
Я стулила губи, стримуючи сльози, які норовили
звільнитись. Я вже наплакалася за цей день, але Ієн...
О боги, Ієн не може бути таким, як вони. Він добрий і ла-
гідний. Мені просто не вірилося, що він на таке здатен.
Не вірилося.
А ще ж є я. Якщо все це — брехня, то мене ніколи не від-
дадуть богам. Що для мене задумали? Чому мене зробили
Обраною, чому стільки Вознесінь прив’язали до мене? Річ
у моїх здібностях? Я згадала, що він сказав, коли я забрала
його біль. Він щось знав.
Щось таке, що мусив сказати мені.
Я не в безпеці тут і вже точно не в безпеці серед Воз-
несених. Якщо мені таки вдасться втекти, як можна буде
повернутися до них, знаючи те, що я знаю тепер? Як мож-
585
Дженніфер Л. Арментраут
на залишитись і дозволити йому відвезти себе до Атлантії,
хоча я буду символом королівства, що вирізало без ліку
тамтешніх людей, поневолило їі принца, щоб за допомо-
гою нього робити нових вампрі?
Як можна залишатися з ним?
Хай що я до нього відчуваю, довіряти йому в жодному
разі не можна; до того ж тепер я вже не можу вдавати, ніби
моїх почуттів до нього не існує. Я його кохаю.
Закохалася в нього.
І навіть якби я раптом змогла забути про те, що він
прибув до Масадонії з наміром забрати мене і зроби-
ти з мене пішака в переговорах, то забути про пролиту
через нього кров не зумію в жодному разі. Я в жодному
разі не можу забути, що Райлан і Віктер, Лорен і Дафіна,
а також безліч інших загинули — або від його руки, або за
його наказом, або від того, що він символізував. Я в жод-
ному разі не можу довіряти його словам про нас.
Але що саме він казав про нас?
Він змусив мене повірити, що має певні почуття до
мене. Що я аж ніяк не людина, яку він мусить захищати як
Гоук і мусить використовувати у власних цілях як принц
Атлантії. Він був заінтригований від початку, бо я була
не така, як він очікував, а він, судячи з усього, очікував
зустріти аморальну, розбещену прибічницю Вознесених.
Він був добрий і зацікавлений, бо мусив якнайбільше про
мене довідатися, та ще, може, тому що я його вабила. Тіль-
ки що це означало насправді?
Може, те, що сталося в лісі, й довело, що він мені сим-
патизує й це не фарс, але хіть — не кохання, не відданість,
і вистачає її ненадовго.
Стосовно нас він ні про що не говорив — ані як Гоук, ані
як Кастіл.
Реальність неприємно вражала й завдавала болю. Вона
глибоко ранила, бо він зігрів мене, але це все-таки була
реальність, і з нею треба було щось робити.
586
Із крові іі попелу
Я перебрала в голові всі варіанти. Втекти. Знайти брата,
бо я мушу знати, чи не змінився він, а тоді... що? Зникну-
ти? Але спершу треба збагнути, як утекти.
Вовчени можуть мене вистежити, а він...
Утекти від нього буде майже неможливо.
Однак спробувати треба, і на світі повинен бути якийсь
спосіб. Можливо, коли мені перестане здаватися, ніби моя
голова повна павутиння, я зрозумію, що робити. Втомле-
на, я відпустила думки у вільне плавання. Найпевніше,
я чомусь задрімала, скрутившись калачиком у ванні, бо
наступним, що я почула, було моє ім’я: мене кликали.
— Пенеллафі.
Рвучко піднявши голову, я швидко закліпала. Перед
очима з’явилося лице Кірана. Якого?..
— Добре. — Він стояв на колінах по той бік ванни —
ванни, в якій я лежала абсолютно гола! — Я побоювався,
що ти вмерла.
— Що?! — Я швидко прикрила груди рукою й чимдуж
зімкнула ноги. Мені навіть думати не хотілося про те, що
він бачить під водою. — Що ти тут робиш?
— Я покликав тебе, а ти не відповіла, — пояснив він
холодним, як лід, тоном. — Ти вже давненько тут сидиш.
Я подумав, що варто перевірити, чи жива ти.
— Звісно, жива. Чого б мені не бути живою?
Він підняв одну брову.
— Якщо ти забула, тебе оточують люди, що намагалися
тебе вбити.
— Я не забула. Сумніваюся, що хтось із них ховається
у ванні!
— Сказати напевне ніколи не можна.
Він і не намагався підвестися й піти.
Я витріщилася на нього.
— Ти не повинен тут стояти, а я не повинна це пояс-
нювати.
— Тобі нема чого мене боятися.
587
Дженніфер Л. Арментраут
— Чому? Через нього? — сплюнула я.
— Через Каса? — перепитав він, і я кліпнула, бо вперше
почула це прізвисько не від нього. — Він розсердився б,
якби застукав мене тут.
Я не знала, радіти цій звістці чи розсердитися ще
більше.
З’явилася примарна усмішка.
— А потім він був би... заінтригований.
У мене відкрився рот, але розум радо вхопився за
почуте. Я не мала чого сказати. Абсолютно. Однак мені
згадалося те, що я читала про вовченів і атлантійців. Між
деякими з них існував зв’язок, і хоча про наслідки цього
зв’язку мало що було відомо, я була певна, що принц із тієї
верстви, з представниками якої зв’язували вовченів. Захо-
тілося про це спитати, та тепер це було недоречно, зважа-
ючи на те, що я лежала гола у ванні.
Кіран опустив погляд, ковзнув ним по моїх руках до
обрисів живота і стегна.
— Серед мого народу шрами шанують. І ніколи не при-
ховують.
Йому було видно лиш один шрам — той, що в мене на
талії. Принаймні я на це сподівалася.
— А серед мого народу вважається нечемним витріща-
тися на голу жінку у ванні.
— Здається, твій народ — неймовірні зануди.
— Геть! — вереснула я.
Захихотівши, Кіран підвівся — майже так само грацій-
но і плавно, як увійшов.
— Принц не хотів би, щоб ти сиділа в холодній брудній
воді. Тобі, мабуть, варто закінчувати купання.
Мої нігті вп’ялись у шкіру на ногах.
— Мені байдуже, чого він хоче.
— А має бути не байдуже, — відказав Кіран, і я заскрего-
тіла зубами. — Тому що він хоче тебе, хай і міг би від цього
втриматися, хай і знає, що це скінчиться черговою трагедією.
588
Із крові й попелу
РОЗДІЛ 41
Швидко витершись і перевдягнувшись у все чисте й сухе,
я щосили постаралася забути про коротку розмову з Кіра-
ном у ванній кімнаті.
Штани трохи тиснули, тож я замислилася, чи не на-
лежали вони справжній дитині, проте вони були чисті
та м’які, і я не скаржилася. Сорочка з довгими рукавами
була пошита з важкої вовни й діставала мені до колін. Роз-
різи по боках сорочки закінчувалися на стегнах, завдяки
чому мені легко було б дотягнутися до кинджала.
Однак свого кинджала я не бачила від подій у стайнях,
а з огляду на те, що я зробила з останнім...
Я скривилася.
Я сумнівалася, що найближчим часом дістану кинд-
жал, і це ускладнювало втечу. Я потребувала зброї, хоч
якоїсь, але насправді хотіла кинджал, який мені подару-
вав Віктер.
Я додала цей пункт до свого плану — насправді не зов-
сім плану. Принаймні поки що.
Кіран пішов невдовзі після того, як я вибралася з ван-
ної, й замкнув за собою двері. Я сумнівалася, що він відій-
шов дуже далеко. Він, мабуть, стояв під дверима.
Я почала заплітати волосся, ще не висохле остаточно,
в косу, але згадала про відмітану на шиї й залишила па-
сма розпущеними. Відтак безцільно заходила по кімнаті.
Можливостей для втечі не було. Я навіть у вікно протис-
нутися не могла. Невже мене триматимуть тут, доки він
не вирішить, що мені можна вийти?
Зітхнувши, я плюхнулася на ліжко. Воно було м’яке,
набагато товще за солом’яний матрац у камері. Я лягла на
бік, обличчям до дверей, і згорнулася клубком.
Що станеться, коли він повернеться по мене? Чи змі-
ниться його ставлення до мого замаху на вбивство, позір-
но спокійне? Цілком можливо, що все, що він казав про
589
Дженніфер Л. Арментраут
Вознесених, правда, та він усе одно Темний і залишається
так само небезпечним. Він сам так казав.
На його руках багато крові.
З огляду на те, як сильно напружилися мої нерви, я не
думала, що знову задрімаю, та, зрештою, саме так і стало-
ся. Напевно... напевно, річ була в укусі, який досі поболю-
вав, і його дії. Тому що я спершу була бадьора й дивилася
на зачинені двері. А тоді раптом вимкнулася, провалилася
в глибокий сон без сновидінь. Попервах я не розуміла,
що мене розбудило. Мене не кликали на ім’я. Та й узагалі
мене розбудили не слова.
Мене розбудив легкий дотик до щоки, а потім — до
шиї, трохи вище укусу. Мої повіки розімкнулися. В кім-
наті було темно (світло було лише від свічників на стінах
і єдиної олійної лампи на тумбочці), та я все одно його
побачила.
Він сидів на краю ліжка. Щойно я його побачила,
у мене в грудях, як завжди, щось обірвалося. Я гадала, що
так буде завжди, хай що я знатиму про нього.
Принаймні він знайшов собі сорочку.
І десь помився, бо волосся в нього було вологе й закру-
чувалося біля скронь і вух.
Повністю вдягнений у чорне, він мав показний дефек-
тний вигляд, а я більше не сприймала його вбрання як
однострій вартового. Я бачила в ньому Темного. Я позир-
нула на рукав своєї темної сорочки, а тоді — на свою зігнуту
ногу, очікуючи побачити чорні штани; Натомість побачи-
ла, що мої ноги закутані у стьобану ковдру. Занервувавши,
я підвела погляд і зазирнула йому в очі.
Він мовчав. Я теж. Так тривало довго. Його пальці
й далі лежали на моєму горлі, над міткою. Коли, здавало-
ся, вже минула ціла вічність, він прибрав руку й затягав:
— Як почуваєшся?
Я засміялася. Мимоволі. Сам собою вирвався смішок.
Він схилив голову набік і відповів мені напівусмішкою.
590
Із крові й попелу
— Що таке?
— Не віриться, що ти питаєш мене, чи все в мене га-
разд, хоча я штрикнула тебе в серце.
— Думаєш, ти сама повинна мене про це питати?
Так? Ні? Можливо?
Усмішка посилилася.
— Приємно чути, що тобі не байдуже. У мене все про-
сто чудово.
— Мені байдуже, — пробурчала я й сіла.
— Брехня, — пробурмотів він.
Він, звісно, мав рацію, бо я, сама не усвідомлюючи, що
роблю, сягнула чуттями, щоб перевірити, чи не потерпає
він від фізичного болю. Він не потерпав. Наслідки моїх
давнішніх дій зникли. Я зрозуміла це, бо відчула душевну
муку, що завжди бурлила майже на поверхні. Однак було
й дещо інше. Я вже відчувала таке. Чи то спантеличений,
чи то намагання визначитися.
— Ти не відповіла на моє запитання.
— У мене все гаразд.
Прибравши свій дар, я опустила погляд на ковдру.
Вона була блідо-жовта і стара. Я замислилася, кому вона
належить.
— Кіран сказав, що ти задрімала у ванні.
— А він сказав тобі, що ввійшов до ванної кімнати?
— Так.
Здивувавшись, я швидко зазирнула йому в очі.
— Я довіряю Кіранові, — сказав він. — Ти проспала
кілька годин.
— А хіба це не нормально?
— Це не аномалія. Гадаю, я... — Він насупився так, ніби
йому саме спало щось на думку. — Гадаю, я почуваюся
винним через те, що тебе вкусив.
— Гадаєш? — У мене піднялися брови.
Він, схоже, поміркував над цим, а тоді кивнув.
— Думаю, що так.
591
Дженніфер Л, Арментраут
— Ти мусиш почуватися винним!
— Хоча ти штрикнула мене й кинула помирати?
Мені закрутило в животі від нудоти, і я швидко стулила
рота.
— Ти не помер. Ясна річ.
— Ясна річ. — Його очі глузливо зблиснули. — Я майже
не засапався.
— Вітаю, — пробурчала я, закотивши очі.
Він реготнув.
Я, роздратувавшись, скинула з ніг ковдру й посунулася
на інший бік ліжка.
— Чому ти тут? Надумав повернути мене до камери?
— Мав би повернути. Якби хтось, окрім Кірана, діз-
нався, що ти мене штрикнула, від мене очікували, б саме
цього.
Я підвелася.
— Тоді чому ти цього не робиш?
— Не хочу.
Я витріщилася на нього, тримаючи руки по швах. Вони
стискалися й розтискалися, тим часом як він продовжував
сидіти на ліжку.
— То що тепер? Як це відбуватиметься, ваша високо-
сте? — Побачивши, як він зціпив зуби, я відчула при-
плив задоволення. — Ви триматимете мене під замком
у якійсь кімнаті, доки не будете готові виїхати разом
зі мною?
— Невже тобі не подобається ця кімната?
— Вона набагато краща за брудну камеру, та це все
одно в’язниця. Клітка, хай які гарні в ній умови.
Він трохи помовчав.
— Кому, як не тобі, це знати? Тебе ж тримали.» ув’яз-
ненні з дитинства. У клітці, під покривалом...
Заперечувати тут було безглуздо. Мене тримали як
у зручних клітках, так і в дуже простих. Причини були
інакші, зате кінцевий результат — такий самий. Схрестив-
592
Із крові й попелу
ши руки на грудях, я поглянула на маленьке віконце, на
нічне небо за ним.
— Я прийшов провести тебе на вечерю.
— Провести мене на вечерю? — Я вражено вирячила
очі, знову зосередившись на ньому.
— Здається, в цій кімнаті щось відлунює, але так, гадаю,
що ти зголодніла, — відповів він, і саме тієї миті мій живіт
вирішив це підтвердити. — А закинувши в себе трохи їжі,
ми поговоримо про те, що буде далі.
-Ні.
Він підняв брови.
-Ні?
Я знала, що завдаю клопоту з не вартої цього причини.
Достоту як із Кіраном. Однак я не збиралася так просто ко-
мусь коритися. Я вже перестала бути Дівою. А те, що в лісі ч
ми тимчасово втратили здатність мислити, ще не означає,
що наші стосунки в нормі. Він мене зрадив. Я спробувала
його вбити. Він досі планує використати мене, щоб звіль-
нити свого брата. Ми вороги, і байдуже, що говорять факти.
Байдуже, що я його кохаю.
— Ти, напевно, голодна, — промовив він і трохи по-
мовчав, розтягнувшись на боці й підперши щоку кулаком.
Вигляд у нього був максимально спокійний.
І максимально привабливий.
Я хитнула головою.
— Я голодна.
Він зітхнув.
— Тоді в чому проблема, принцесо?
— Я не хочу їсти з тобою, — пояснила я. — Ось у чому
проблема.
— Що ж, цю проблему тобі доведеться терпіти, бо іншо-
го вибору ти не маєш.
— Розумієш, у цьому ти й помиляєшся. Я маю вибір. —
Я відвернулася від нього. — Я радше помру з голоду, ніж
їстиму з вами, ваша високосте,..
593
Дженніфер Л. Арментраут
Я писнула й мало не вискочила зі шкіри, бо раптом він
став переді мною, заворушившись так швидко й тихо, що
я ледве це помітила.
— О боги, — пробурмотіла я, притиснувши руку до сер-
ця, яке аж загупало.
— Тут ти й помиляєшся, принцесо. — Він сердито по-
глянув на мене згори вниз, і його очі запалали бурштино-
вим вогнем. — Ти не маєш вибору, коли йдеться про твій
же добробут і твою ж дурнувату впертість.
— Прошу?
— Я не дозволю тобі здуру ослабнути чи заморити
себе голодом. І я все розумію. Розумію, чому ти засму-
чена. Чому тобі хочеться опиратися мені в усьому, на
кожному кроці. — Він підступив до мене, та я не стала
задкувати, і мені скувало хребет. Його очі запалали
яскравіше. — Я хочу, щоб так і було, принцесо. Це мені
подобається.
— Ти ненормальний.
— Ніколи цього не заперечував, — відказав він. —
Тому опирайся мені. Сперечайся зі мною. Подивимося,
чи вдасться тобі справді поранити мене наступного разу.
Я кидаю тобі виклик.
Вирячивши очі, я опустила руки.
— Ти... з тобою щось не так.
— Може, це й правда, та правда також полягає в тому,
що я не дозволю тобі наражатися на небезпеку без
потреби.
— Може, ти вже забув, але я здатна подбати про себе
сама, — відказала я.
— Я не забув. Ніколи не заважатиму тобі здіймати меч,
щоб захистити своє життя чи тих, хто тобі небайдужий, —
запевнив він. — Але не дозволю тобі проштрикнути цим
мечем власне серце, щоб щось довести.
Почасти я була в захваті — досі вражена тим, що він
не хоче заважати мені битися. З іншого боку, розлютилася,
594
Із крові й попелу
бо він вирішив, ніби може хоч трохи мене контролювати.
А загалом я тоненько скрикнула з досади.
— Звісно, що не дозволиш! Яка тобі користь із мене
мертвої? Гадаю, ти досі плануєш використати мене, щоб
звільнити брата.
У нього сіпнувся м’яз на щелепі.
— Мертвою ти будеш для мене нічим.
Я різко, болісно вдихнула. Вдих обпалив мені легені.
І що я очікувала від нього почути? Що він не хотів би,
щоб я загинула, бо йому не все одно? Я надто розумна для
цього.
Мусила бути надто розумною для цього.
— Ходімо. їжа остигне. — Він, не чекаючи на мою реак-
цію, взяв мене за руку й пішов, але я вперлася в підлогу.
Він повернув голову в мій бік, тримаючи мене за руку
твердо, але не боляче. — Маківко, не сперечайся зі мною
зараз. Якщо ти сподіваєшся не сидіти цілими днями під
замком у кімнаті, тобі треба поїсти, а моїм людям треба
побачити, що ти під моїм захистом.
Усе в мені вимагало, щоб я вдалася саме до того, що
йому буцімто подобалося. Щоб я сперечалася з ним
на кожному кроці. Однак здоровий глузд узяв гору.
Ледве. Я була голодна, а щоб справдити плани на вте-
чу, потребувала якомога більше сил. До того ж мені
було необхідно, щоб його люди побачили: мене чіпати
не можна. Якщо цього можна досягти, повечерявши
з ним так, ніби ми дуже близькі друзі, то треба погод-
жуватися.
Тож так я і вчинила.
Дозволила йому вивести себе з кімнати й навіть не зди-
вувалася, побачивши, що на нас чекає Кіран. Судячи
з ледь помітної веселості на обличчі, він, швидше за все,
чув не менше половини нашої суперечки.
Кіран відкрив рота.
— Не провокуй мене, — застеріг він.
595
Дженніфер Л. Арментраутп
Кіран, реготнувши собі під носа, змовчав і пішов слідом
за нами. Ми скористалися тими самими сходами, якими
промчали за кілька годин до цього, і я постаралася не зга-
дувати свій шалений біг у лісі. І те, що сталося, коли він
мене спіймав.
Але кров у мене все одно спалахнула.
Він запитливо поглянув на мене згори вниз, але я зіг-
норувала його погляд, молячись, щоб він не відчув, куди
звернули мої думки.
Щойно ми опинились у спільному приміщенні, Кіран
сповільнив крок і пішов просто в мене за спиною. Я знала,
що це було зроблено свідомо. Попід стінами стояли чис-
ленні спусковики з блідими обличчями й перешіптували-
ся, проводжаючи нас поглядами. Я впізнала деяких — тих,
хто стояв під камерою. Помітила Маґду. Тепер у її очах
не було жалю. Лише... задума.
Я задерла підборіддя й випрямила спину. Цілком мож-
ливо, Вознесені — це втілення зла, ймовірно, їм допомага-
ла безліч людей у Солісі, та те, що зробили зі мною вони,
доводило, що вони не кращі.
Ми завернули за ріг, і я підвела погляд...
— О боги, — прошепотіла я й незграбно позадкува-
ла, мимоволі піднісши вільну руку до рота. Врізалася
в Кірана.
Той опустив руку мені на плече, гальмуючи мене, тим
часом як я витріщилася на стіни коридору. Я застигла.
Жах здушив мене так, що я ледве дихала.
Тепер я зрозуміла, чому люди у спільному приміщенні
такі бліді. Попід стінами виднілися тіла з простягнутими
руками. Долоні в них були прохромлені геліотроповими
вістрями. В одних червонясто-брунатні палі стирчали
з середини грудей, у інших — із голови. Одні були смерт-
ні. Інші — атлантійці. По півдюжини з кожного боку.
Я побачила Ролфа й чоловіка, якого вивела з ладу, а ще
побачила...
596
Із крові й попелу
Побачила пана Тьюліса.
Коли я поглянула на нього, у мене підігнулися ноги.
Він був мертвий, а лице в нього страхітливо посіріло. Він
був смертним, але з його нерухомих грудей однаково сти-
рчала паля.
Він хотів лише врятувати свою останню дитину. Йому
надали таку можливість. Він утік, а тепер... тепер був тут.
Не всі вони були мертві.
Один ще дихав.
Джеріко.
Я заблокувала чуття, поки не сягнула ними й не поба-
чила, від якого болю він потерпає. Він повісив кучмату
голову, а його груди здіймались у судомному, нерівному
диханні. Геліотроп проштрикнув йому долоню й перед-
пліччя над куксою, проте останнє, смертоносне вістря
йому встромили в горло. Багрянець заливав його ого-
лені груди й штани та збирався калюжею на підлозі
під ним.
— Я обіцяв тобі, що вони заплатять за скоєне. — У його
вигляді чи голосі геть не було самовдоволеності. Говорив
він без гордощів. — А тепер інші знають, що станеться,
якщо вони не послухаються мене й надумають тобі наш-
кодити.
Мені підступила до горла жовч.
— Він... він ще живий, — прошепотіла я, дивлячись на
вовчена.
— Це лише доти, доки я не буду готовий позбавити
його життя, — зауважив він і випустив мою руку, а тоді,
не озираючись, ступив уперед. Двоє чоловіків відчинили
великі дерев’яні двері до Великої зали, і він увійшов туди
й покрокував до столу посередині, де чекали кілька накри-
тих тарілок.
Мене почало нудити.
Мені стиснула плече Кіранова рука.
— Це найменше, на що вони заслуговували.
597
Дженніфер Л. Арментраут
Справді?
Навіть пан Тьюліс, який, найпевніше, завдав мені
фатального удару?
— Іди.
Він підштовхнув мене рукою. Я не знати як заворушила
ногами і пройшла повз тіла, пришпилені до стіни, наче
метелики.
Вражена, я не усвідомлювала, що сіла за стіл праворуч
від нього, на місце, що зазвичай вважається почесним.
Кіран зайняв стілець поряд зі мною. Поки я отетеріло
сиділа на місці, слуги повідкривали тарелі з їжею, а тим
часом решта його почту так само вмостилася за столом.
Я впізнала Делано й Нейлла, з дивним полегшенням
усвідомивши, що в них усе гаразд. Вони мене захищали,
а чому саме, думати не хотілося.
Перед нами був справжній бенкет. Тушкована ялови-
чина. Смажена качка. М’ясні закуски й сир. Печена карто-
пля. Усе це чудово пахло.
Однак я сиділа на місці з неприємними відчуттями
в животі й не могла поворухнутися. Кіран запропонував
мені яловичини, і я, напевно, пристала на пропозицію, бо
вона опинилася в мене на тарілці. Потім надійшли качка
й картопля. Він, потягнувшись до свого келиха, відламав
кусень сиру й поклав його мені на тарілку — наче згадав,
що це одна з моїх слабкостей.
Я витріщилася на свою тарілку. Бачила я там не їжу.
Я бачила тіла за дверима зали. Тим часом зав’язалася
розмова — зав’язалася не відразу, зате швидко набрала
обертів і перетворилася на розмірене іудіння. Дзенькали
келихи й тарілки. Лунав сміх.
А до стін за дверима Великої зали булй прибиті тіла.
— Маківко.
Я кліпнула й поглянула на нього. Його золоті очі вже
остигли, проте зуби він зціпив так, наче силкувався роз-
колоти скло.
598
Із крові й попелу
— їж, — тихо наказав він.
Я потягнулася до виделки, взяла її й наколола шма-
точок м’яса. Надкусила й неквапом почала жувати. Смак
у нього був такий самий добрий, як запах, але воно занад-
то обтяжило мені шлунок. Я підчепила трохи картоплі.
За кілька секунд він сказав:
— Тобі не до вподоби те, що я з ними зробив?
Я поглянула на нього, не знаючи, як узагалі відповісти
на це запитання — якщо це, власне, було запитання.
Він відкинувся назад із келихом у руці.
— Чи ти так вражена, що тобі аж відібрало мову?
Проковтнувши останній шматочок їжі, я обережно
поклала виделку на стіл.
— Я цього не очікувала.
— Я на це й не сподівався.
Він усміхнувся, піднісши келих до губ.
— Як... як довго ти їх не зніматимеш?
— Доки не набриднуть.
У мене стиснулися груди.
— А Джеріко?
— Доки я не впевнюся в тому, що більше ніхто не нава-
житься здійняти на тебе руку.
Усвідомивши, що декілька людей довкола нас припи-
нили розмовляти й наслухають, я ретельно дібрала слова
для наступної репліки.
— Я не знаю твоїх людей добре, проте здогадуюся, що
вони дістали урок.
Він випив із келиха.
— Те, що я зробив, тебе бентежить.
Я здогадалася, що це не запитання, й перевела погляд
назад на тарілку. Чи бентежить це мене? Так. Гадаю, що
це вибило б із колії більшість людей. Принаймні я на це
сподівалася. Відвертість насильства, на яке він був здатен,
шокувала, хоч і не зовсім дивувала, і це ще більше віддаля-
ло його від вартового, якого я знала як Гоука.
599
Дженніфер Л. Арментраут
— їж, — повторив він і опустив келих. — Я знаю, що тобі
потрібно більше харчів.
Я притлумила сильне бажання сказати, що я сама
здатна визначити, скільки їжі треба спожити, а натомість
відкрила для нього чуття. Його мука стала інакшою — те-
пер вона була... терпкою й мало не гіркою. Мене охопило
бажання потягнутися до нього, і я мимоволі зігнула одну
долоню на колінах. Це через те, що сталося між нами? Річ
у тому, що він зробив із власними прибічниками? Можли-
во, і те, і те. Я потягнулася до свого келиха й заплющила
очі, а розплющивши їх, побачила, що він стежить за мною
з-під густих вій.
Можна було сказати йому, що це мене бентежить. Мож-
на було не сказати геть нічого. Я гадала, що він, можливо,
очікує котрогось із цих двох варіантів. Але я сказала йому
правду. Не заради нього, а заради себе.
— Побачивши їх, я жахнулася. Це був шок, особливо
з паном Тьюлісом. Те, що ти скоїв, було дивно, та найбіль-
ше мене бентежить те, що мені... — я глибоко вдихнула, —
...мені не так уже й гірко.
Він підняв важкі повіки й пронизав мене поглядом.
— Ті люди сміялися, коли Джеріко говорив, що мені
слід відтяти долоню. Голосно раділи, коли я стікала
кров’ю й кричала, і пропонували Джеріко відрізати та збе-
регти дещо інше, — згадала я, і довкола нас запала майже
нестерпна тиша. — Більшості з них я до того навіть не ба-
чила, а вони були раді побачити, як мене розривають на
шматки. Тому я їм не співчуваю.
— Вони на це не заслужили, — тихо заявив він.
— Згоден, — буркнув Кіран.
Я підняла підборіддя.
— Але вони все одно смертні — або атлантійці. Вони все
одно заслужили на гідну смерть.
— Вони не вважали, що ти заслуговуєш на гідність, —
зауважив він.
боо
Із крові й попелу
— Вони помилялись, але це не означає, що оце пра-
вильно, — відповіла я.
Він окинув поглядом моє обличчя. Той м’яз припинив
сіпатися.
— їж, — повторив він.
— Ти зациклився на тому, щоб змусити мене їсти, —
сказала йому я.
У нього піднявся один кутик рота.
— їж, і я розповім тобі про наші плани.
Тут кілька присутніх нашорошили вуха. Сподіваючись,
що мій шлунок не збунтується, я почала їсти, а не ко-
лупатися в їжі. Поглянути на Кірана я не наважувалася,
бо тоді зазирнула б до коридору за дверима Великої
зали.
— Ми рушимо вранці, — сказав він, і я мало не вдави-
лася шматком сиру, який надкусила. Люди довкола мене,
схоже, геть не здивувалися.
— Завтра? — писнула я, розриваючись між панікою
й надією. У дорозі в мене будуть кращі шанси втекти,
ніж тут.
Він кивнув.
— Як я вже казав, ми вирушимо додому.
Я добряче хильнула з келиха.
— Але ж Атлантія мені не дім.
— Та ні, дім. Принаймні частково.
— Тобто? — вперше заговорив навпроти мене Делано.
— Тобто я мав би здогадатися про це швидше. Тепер
стало на свої місця дуже багато того, що раніше здавалося
безглуздим. Чому тебе зробили Дівою, як ти пережила
напад спрагліїв. Твої дари, — промовив він, на останній
фразі понизивши голос так, щоб його чули лише я й най-
ближчі до нас люди. — Маківко, ти не смертна. Принаймні
не повністю.
Я розтулила рота, а тоді стулила його, не впевнена, чи
розчула все правильно. На мить мені здалося, що у мене
бої
Дженніфер Л. Арментраут
в горлі щось застрягло. Я трохи випила, та це відчуття ні-
куди не поділося.
Блакитні, як самоцвіти, очі Делано посерйознішали.
— Ти маєш на увазі, що вона...
— Частково атлантійка? — договорив він. — Так.
У мене затремтіла рука, і рідина хлюпнула мені на
пальці.
— Це неможливо, — прошепотіла я.
— Ти впевнений? — запитав Делано. Поглянувши на
нього, я побачила шок у його очах, які ковзнули по мені
й зупинилися на моїй шиї.
— На сто відсотків, — відповів його співрозмовник.
— Як? — запитала я.
На його повних губах заграла легка усмішка. Його по-
гляд теж опустився й зупинився... на моєму горлі.
На укусі, що його, як я зрозуміла, майже не прихову-
вали пасма волосся. Моя кров. Він здогадався, коли...
скуштував моєї крові?
Делано відкинувся назад, вирячивши очі й витріщив-
шись на мене так, ніби побачив мене вперше. Забувши про
Залу, я поглянула на Кірана. І не побачила нічого тако-
го. Він позирнув на мене, вигнувши брову. Для нього це
не було новиною.
— Це рідкість, але таке буває. Смертна людина пере-
тинається з атлантійцем. Природа робить своє, і дев’ять
місяців по тому народжується смертна дитина. — Кіран
зупинився і провів великим пальцем по вінцю своєї
чаші. — Однак часом народжується дитина, що належить
обом царствам. Смертних і атлантійців.
— Ні. Ти, напевно, помиляєшся. — Я крутнулася на
стільці. — Мої мати й батько були смертними...
— Як ти можеш бути в цьому певна? — перервав мене
Гоук — ні, не Гоук. Кастіл. Принц. — Ти й мене вважала
смертним.
Моє серце затріпотіло.
602
Із крові іі попелу
— Але ж мій брат тепер Вознесений.
— Це слушне запитання, — докинув Делано.
— Лише якщо відштовхуватися від припущення, що він
на сто відсотків твій кровний брат, — сказав він, і я охнула.
— Чи що він узагалі пройшов Вознесіння, — зауважив
хтось.
Келих почав випадати в мене з пальців...
Його реакція була блискавична. Він підхопив келих,
перш ніж той торкнувся столу. Поставив його, а тоді на-
крив мою руку й опустив її на стіл.
— Твій брат живий.
У мене стало серце.
— Як ти можеш бути в цьому певен?
— Маківко, я стежив за ним не один місяць. Його ще
не бачили вдень, і я можу лише припускати, що це озна-
чає, що він Вознесений.
Хтось лайнувся, а тоді сплюнув на підлогу. Я заплющи-
ла очі. Частково... частково атлантійка? Якщо я саме тому
стала Обраною й дістала свої здібності, то чи знали про це
герцог і герцогиня? Королева? Я розплющила очі.
— Нащо їм було б зберігати мені життя, якби вони
знали?
Він стиснув губи.
— А нащо вони тримають мого брата?
Я смикнулася й завмерла.
— Я так не можу. Правильно? Ну, тобто мені... гм, ана-
томія не дозволяє.
— Анатомія? — Кіран кашлянув. — Чим ти забивав їй
голову?
Принц лагідно поглянув на нього.
— Зуби. Певен, що вона має на увазі саме їх. — Підняв-
ши верхню губу, він провів язиком по одному іклу, і від
задоволення, змішаного з ніяковістю, у мене обірвався
та стиснувся шлунок. — Цього їм не треба. їм просто по-
трібна твоя кров, щоб завершити Вознесіння.
603
Дженніфер Л. Арментраут
Якби я не сиділа, то, мабуть, перекинулася б. Мені за-
хотілося спростувати його слова, та на думку не спадало
жодної переконливої причини, з якої він міг би про це
збрехати. Це не могло принести жодного зиску. Я трохи
зігнулася на стільці, думаючи, чи не почався в мене сер-
цевий напад.
— Касе, мені зараз цікаво... Чому ми мусимо їхати до-
дому? — запитав Кіран — як мені здалося, підвищивши
голос від завзяття. — Ми ж віддалимося від того місця, де
тримають твого брата.
— Це єдине місце, до якого ми можемо вирушити, —
відповів він, не зводячи з мене золотих очей. — Ти знав,
що атлантійці можуть одружуватися лише тоді, коли оби-
дві половинки пари стоять на рідній землі? Лише так вони
можуть стати єдиним цілим.
У мене розтулилися губи, а тим часом уся зала приниш-
кла. Я досі перетравлювала ту звістку про напіватлантійку
й не могла повірити власним вухам. Він має на увазі...
На його правій щоці з’явилася та клята ямочка. Потім
така сама з’явилася на лівій. Кастіл Да’Нір, принц Атлан-
тії, всміхнувшись на весь рот, підняв наші з’єднані руки
та сказав:
— Ми їдемо додому, щоб побратися, моя принцесо.
ПОДЯКИ ВІД АВТОРКИ
Коли ми з Лорою Кей 2016 року стояли в аеропорту міста
Цинциннаті, я розповіла їй про «Із крові й попелу». Лора
була першою людиною, яка сказала: «Негайно це напиши».
Я не написала. Це ж епічне фентезі, те, чого я досі не писала,
і я постійно казала собі, що потребую часу, щоб зрозуміти,
чи здатна витворити з цієї божевільної ідеї щось осмислене.
Цього часу я не знайшла ні 2016, ні 2017, ні 2018 року. Я зна-
йшла його, лише поговоривши з Дж. Р. Ворд про те, як писати
книжки серця — не зовсім ті книжки, яких від нас очікують,
але які все-таки треба написати. Саме ця розмова у вересні
2019 року надала мені відваги нарешті сказати: настав час
написати цю книжку. Тож, Лоро Кей і Дж. Р. Ворд, я мушу вам
подякувати. Без вас «Із крові й попелу» ніколи не перетвори-
лася б з ідеї на повноцінний роман.
До того, щоб я завершила цю книжку, доклали рук і інші.
Бріджид Кеммерер, чий захват, коли я розповіла їй про книж-
ку, надав мені відваги продовжити писати щось незвичне для
себе. Гарем Гоука на дві особи. Венді Гіґґінс, яка, прочитавши
книжку, надіслала мені надзвичайно гарний й наснажливий
відгук. Джен Фішер, яка закохалася в Гоука ще до третього
розділу й нескінченно надавала фідбек. Андреа Джоан, яка
надсилала мені есемески завдовжки в абзац про книжку
в процесі читання. Усі ДжЛАндери*, які відразу скочили на
корабель таємничого тизера, готові рушити зі мною в цю
подорож.
Спершу я планувала видати цю книжку самостійно. При-
чин на те було багато, та найважливішими для мене були дві.
Першою була моя мета доправити цю книжку до вас якомога
швидше. Другою — необхідність написати й опублікувати цю
книжку без очікувань і тиску. Але тут я почула про видавни-
* ДжЛАндери (ЛАшіегз) — шанувальники творчості Дженніфер
Л. Арментраут. Назва походить від ініціалів авторки — ЛА.
605
Дженніфер Л. Арментраут
цтво Віие Вох Ргезз і, знаючи, скільки неймовірної праці воно
вкладає у свої повісті «юоо й 1 темна ніч»*, звернулася до Ліз
Беррі. Розповідаючи їй, що саме я пишу і яким чином хочу
це опублікувати, я гадки не мала, що вона подумає. Я справді
вважала, що вона негайно відмовиться від дискусії, та цьо-
го не сталося. Вона за один телефонний дзвінок, ще навіть
не прочитавши книжки, не лише зажадала її, а й (присягаюся)
склала маркетинговий план, який відповідав моїм побажан-
ням. Я зрозуміла, що «ІКіП» у чудових руках. Дякую М. Дж.,
Ліз і Джилліан (а також Стівові, тому що СТОРІТАЙМИ ЗІ СП-
ВОМ БЕРРІ), дякую, що зробили цей несподіваний стрибок
разом зі мною. Ваші захват, любов, підтримка й фідбек мали
неоціненне значення для завершення цієї історії й донесення
її до читачів. Дякую всій команді, що працювала над цією
книжкою: Челл Олсон, Дженн Вотсон, Кім Ґідроз!
Дякую Сарі Дж. Маас за підтримку. Коли побачу тебе
наступного разу, постараюся не гладити тебе по волоссю, як
причепа. Лексі Блейк, я цілком певна, що без твоїх порад ми
й досі теревенили б про задній бік суперобкладинки. Дякую.
А ти, Хан Ле, просто неймовірно талановита. Тобі можна
назвати три речі: мечі, стріли й закривавлений ліс. І з цього
скупого опису ти створила таку чудову обкладинку, якої я вже
давно не бачила. Ти просто бімба. Дякую Стефані Браун за те,
що дбала про все, та Ернесто Пухінґїону III за те, що шумів,
як маленький гремлін, крутячись у мене над головою, поки
я працювала. Усім рецензентам-ДжЛАндерам, які набагато
швидше за всіх інших дізналися про вихід цієї книжки: дякую,
що мовчали й завжди писали чесні рецензії. І нарешті, дякую
ТОБІ, читачу, який візьме і прочитає цю книжку. Без тебе
не було б можливо ніщо з цього.
* «1,001 Оагк МІ£І1І5» — міжавторська серія повістей про кохання
(часто з фантастичним сюжетом), яку видає Віие Вох Ргеза, сво-
єрідне переосмислення історії Шахерезади. їх лй'гдяуд постать
оповідачки — мандрівниці в часі та просторі,'яка розповідає історії
про світи, вже створені авторами серп.
ПРО АВТОРКУ
Дженніфер Л. Арментраут, авторка бестселерів №1 за версією
Мею ¥огк Тітез і міжнародних бестселерів, мешкає в місті
Шепердстаун (Західна Вірджинія). Всі чутки про її штат, які
доходили до вас, неправдиві. Якщо вона не пише в поті чола,
то читає, дивиться дуже погані фільми про зомбі, вдає, ніби
пише, й проводить час із чоловіком, їхнім собакою Дизелем
(колишнім поліційним псом), пришелепкуватим цуценям
бордер-джека на кличку Аполлон, шістьма категоричними
альпаками, чотирма кудлатими вівцями та двома козами.
Мріяти про письменництво вона почала на уроках алге-
бри, де більшу частину часу писала оповідання... що пояснює,
звідки в неї нікудишні оцінки з математики, Дженніфер пише
містику, наукову фантастику, фентезі й реалістичні любовні
романи для підлітків. Публікується у видавництвах Тог Тееп,
Епіапдіесі Тееп і Вгагеп, Иізпеу/Ну регіон і Нагіециіп Тееп.
Права на екранізацію її книжки ХУіскесі («Лихі») придбано
РаззіопДіх. Початок зйомок було призначено на кінець 2018
року. Її підліткову книжку в жанрі романтичного саспенсу
Поп’і: Ьоок Васк («Не озирайся») було номіновано на премію
¥АЬ8А 2014 року за найкращу книжку для підлітків, а її роман
ТЬе РгоЬІет ХАГіЙі Рогєуєг («Проблема з вічністю») здобув пре-
мію КІТА Аууагсі 2017 року.
Також вона пише дорослі й молодіжні любовні романи
(реалістичні й фантастичні) під псевдонімом Дж. Лінн. Публі-
кується у видавництвах Епіапдіесі Вгагеп і НагрегСоІІіпз.
Літературно-художнє видання
КРОВ І ПОПІЛ
ДЖЕННІФЕР А. АРМЕНТРАУТ
13 КРОВІ Й ПОПЕЛУ
18+
Перекладач Марія Пухлій
Літературний редактор Анна Вовк
Коректор Олена Кондрат
Випусковий редактор Жанна Валкова
Керівник едиційної команди Євген Плясецький
Дизайнер макета і верстки Марина Полежаєва
Дизайнерка обкладинки Юлія Ясінська
Менеджер із прав Тетяна Чміль
Підписано до друку 25.10.2022. Формат 84x108 7^.
Гарнітура «Сеог^іа». Друк офсетний.
Тираж 8ооо прим. Обл. вид. арк 9,24.
Надруковано в Україні ПП «Юнісофт»
61036, м. Харків, вул. Морозова, 13 б
г¥млу.ипІ8оЛ.иа IIN15 О Р Т
Свідоцтво ДК № 5747 від 06.11.2017 Р-
Замовлення № 257/10
ТОВ «Видавництво «Букшеф», 04073, м. Київ, вул. Вербова, буд. 17 А
Тел. (044) 290 99 44,
Інтернет-магазин и^У.ЬооксЬеЕпа
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів
видавничої продукції ДК № 7309 від 14.04.2021 р.
Усі права застережено, жодну частину цього видання не можна
відтворювати, зберігати в пошуковій системі або передавати
в будь-якій формі і будь-якими способами: електронними»
механічними, фотокопіювальними чи іншими — без
попереднього письмового дозволу власника авторських прав.
Пенеллафі Балфур, вона ж Маківка — не просто
осиротіла донька багатіїв, наближених до королів-
ської родини, а ще й Діва. Діву роками готу-
ють до важливого релігійного ритуалу, глибоко
шанують і ревно стережуть тож Маківка виросла
в достатку й має все, крім особистої свободи.
Вона скута жорсткими рамками правил, але ниш-
ком порушує їх усі: навчається бойових мистецтв,
допомагає тим, кому пощастило менше, потай
вибирається на прогулянки до міста й не тільки.
Під час однієї з таких прогулянок Маківка, сховавшись
під маскою, зустрічає прекрасного незнайомця. Той
плутає її зі служницею, з якою в нього побачення, —
розвага, про яку Діві навіть мріяти не можна.
Невдовзі цей прекрасний незнайомець опиняється
в замку, де живе Маківка, і стає... її новим особистим
охоронцем. Дівчина, звісно, шокована. Однак це —
лише початок неймовірних пригод, які спонукають
її засумніватися майже в усьому, шо вона знає про
людство.
В
ВООКСНЕГ
форт-ує ОСОб^С^'С’Гь
у\лллл/.Ьоо^сг~е( ^а
РЬ Іпзіадгат ЬооксКеїиа