і.
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ЛЬВІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ ім. В. СТЕФАНИКА ЛЬВІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ ІНСТИТУТУ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ім. М. С. ГРУШЕВСЬКОГО
КОСТЯНТИН КУРИЛИШИН
УКРАЇНСЬКЕ ЖИТТЯ В УМОВАХ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1939—1944 рр.)
ЗА МАТЕРІАЛАМИ УКРАЇНОМОВНОЇ ЛЕГАЛЬНОЇ ПРЕСИ
СКАНУВАННЯ
Аиішу Ом
Висловлюємо подяку за сприяння у здійсненні дослідження Канадському інституту українських студій Альбертського університету: — Меморіальному фонду ім. Миколи Кліда; — Меморіальному фонду ім. Нестора Печенюка
Щиро вдячні за допомогу у виданні книжки: — Олегу Осаульчуку — директору Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України;
—	Галині Ніронович — директору Медико-психологічної студії «АМ-ВЕРІТАС»;
—	Львівській обласній раді;
—	Львівській обласній державній адміністрації
Світлій пам'яті мого $Пата, ДЛмхайла Курилишина, заарештованого 2 липня 1948 р., засудженого 9 червня 1949 р. військовим трибуналом військ ДД^С дрогобицької області за ст. 54—12 КК УРСР (контрреволюційні злочини) на 10 років позбавлення волі, звільненого 13 травня 1953 р., реабілітованого ЗО вересня 1992 р. (довідка про реабілітацію № 13/7047-92) на підставі ст. 1 Закону Української РСР від 17 квітня 1991 р. «$1ро реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», та мільйонів українців, що безвинно страждали від усіх окупаційних режимів, присвячую...
Друкується за постановою вченої ради Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника (протокол №1 від 17 березня 2010 р.)
Друкується за постановою вченої ради Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (протокол №8 від 7 грудня 2009 р.)
ББК ТЗ(4Ук)73
УДК 94(477),, 1939/1944”
К931
Курили шин К. Українське життя в умовах німецької окупації (1939— 1944 рр.): за матеріалами україномовної легальної преси : монографія / НАН України. ЛННБ України ім. В. Стефаника. Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — Львів, 2010.—328 с.
У монографії досліджено зміст україномовної легальної преси, що виходила у Генеральній Губернії та Райхскомісаріаті України впродовж 1939—1944 рр.
Проаналізовані публікації представлено окремими розділами, що дозволило найбільш повно розкрити важливі характеристики підокупаційного життя українського народу, а саме: державницькі сподівання, законодавча регламентація його життя, доля військовополонених, переселенські акції, антиєврейська проблематика, формування дивізії «Галичина», окремі малодосліджені аспекти діяльності Українського Центрального Комітету. Окрім того, проаналізовано друковані на сторінках цих видань матеріали, в яких критично висвітлювався радянський період української історії.
Подано авторське бачення проблеми колабораціонізму.
Для наукових працівників, істориків, журналістів, політологів, викладачів і студентів вищих навчальних закладів й усіх тих, хто цікавиться минулим українського народу.
Науковий консультант — д-р іст. наук, проф. Ярослав Дашкевич
Науковий редактор — чл.-кор. НАН України, д-р іст. наук, проф. Мирослав Романюк
Відповідальний редактор — канд. філол. наук, доц. Лідія Сніцарчук
Рецензенти:
д-р філол. наук, проф. Борис Черняков
д-р іст. наук, проф., заслужений діяч науки і техніки України Іван Патер
І8ВИ 978-966-02-5592-0
© Львівська національна наукова бібліотека
України ім. В. Стефаника, 2010
© Курилишин К., 2010
Україномовна легальна періодика, що функціонувала на окупованих Німеччиною українських землях під час Другої світової війни (1939— 1944 рр.), зберегла значну кількість інформації, важливої для дослідження суспільного, економічного та культурного життя українців цього періоду.
Ця преса лише недавно, після проголошення незалежності Української держави 1991 р., стала відкритим джерелом для досліджень. До того часу вона зберігалася у спецфондах наукових бібліотек або архівів і не була доступною більшості науковців. Для її характеристики радянська історіографія, без належного аналізу змісту, використовувала терміни «фашистська» або «націоналістична». Невідомою залишалася і загальна кількість видань.
Дослідницька робота, спрямована на віднайдення та опрацювання підокупаційної преси, дозволяє стверджувати, що найповніші її колекції зберігаються у фондах Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника та Державної наукової архівної бібліотеки у Києві.
У процесі вивчення було встановлено, що у межах адміністративно-територіальних одиниць, створених Німеччиною на окупованих землях, і держав, до яких ввійшли українські землі, виходило не менше 365 періодичних видань*. А це — Генеральна Губернія, до якої 1 серпня 1941 р. була включена Галичина як п’ятий дистрикт; Райхскомісаріат України, а також прифронтова територія, що залишалася під військовою управою; Підкарпаття (тепер — Закарпаття), яке 1939 р. було окуповане Угорщиною; Трансністрія, що як адміністративно-територіальне утворення на південному заході України, створене 19 серпня 1941 р., перейшла під управління Румунії.
Зокрема, у Генеральній Губернії виходило не менше 113 багатотипних часописів, різних за проблемно-тематичним наповненням, періодичністю,
*Курилииіин К. Українська легальна преса періоду німецької окупації (1939— 1944 рр.): історико-бібліографічне дослідження ІНАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. Відділ україніки. Відділення «НДЦ періодики» ; наук, ред.-консульт. М. М. Романюк ; відп. ред. Л. В. Сніцарчук : у 2 т. — Львів, 2007. — Т. 1: А — М. — 640 с., іл..; Т. 2: Н — Я. — 592 с., іл.
цільовим і читацьким призначенням. Серед них 49 назв представляли універсальну складову; 12 — нормативну (містили офіційну інформацію, що подавалася німецькими урядовими чинниками та українськими інституціями, зокрема створеними представниками ОУН); 6 — економічну (3 представляли загальногосподарські справи, 3 — конкретні галузі (пасічники, ремісники, залізничники); 12 — культурологічну, 11 — релігійну (7 стосувалися греко-католицької віри, 4 — православної), 8 — студентську і молодіжну складові. Нечисельними за назвами, однак з уповні виконуваними завданнями, визначеними для саме такого типу видань, були часописи педагогічного, військового, таборового, медичного, спортивного, сатирично-гумористичного напрямів.
На території Райхскомісаріату України й у прифронтовій смузі друком вийшло майже 232 часописи, які, однак, не творили багату за змістовими ознаками і читацьким призначенням типологічну картину: 208 видань універсального змісту, 3 — нормативного, 4 — економічного, 8 — культурологічного, 7 видань — для дітей та молоді. По одному виданню належить до жіночих і фахових пресових друків.
Україномовна періодика, яка виходила у Підкарпатті й Трансністрії, окупованих Угорщиною і Румунією відповідно, розвивалася за відмінними від Генеральної Губернії та Райхскомісаріату сюжетами. Це пояснюється насамперед тим, що окупаційні владні структури вважали ці землі аж ніяк не українськими, будь-які прояви українськості жорстко каралися.
Румунська влада проводила вигідну для себе політику асиміляції. Зазначимо, що офіційною мовою, крім румунської, стала російська, тож преса видавалася здебільшого цими мовами, за винятком трьох україномовних часописів інформаційного та інформаційно-літературного напрямів, що виходили в Одесі та Голті (тепер — м. Первомайськ).
Під угорською окупацією читачі мали змогу користуватися інформаційними послугами 17 газет і журналів, 3 з яких було видавано в Будапешті, а 14 — в Ужгороді. Типологічна структура цієї преси виглядала так: 6 часописів універсального змісту, 3 — релігійного, по два — культурологічного і фахового, по одному часопису — нормативного, економічного, наукового і молодіжного змісту.
Розглядаючи легальну україномовну періодику як одне з джерел дослідження підокупаційного життя українців, розуміємо, що її функціонування і змістове наповнення регламентувалися вимогами німецької пропаганди. Так, у межах Генеральної Губернії, до якої після початку Другої світової війни і поділу території Польської держави між Німеччиною і Радянським Союзом відійшли етнічні українські землі, від 20 березня 1940 р. почав діяти наказ генерал-губернатора, який зробив підконтрольною німецьким структурам діяльність у сфері культури, зокрема преси (після
приєднання Галичини юрисдикція цього наказу поширилася і на її територію).
За «Розпорядком про видавання і продаж друкарських творів» (1942) необхідно було отримати дозвіл на видання і розповсюдження періодичної продукції. Контроль за змістом преси здійснював уповноважений шефа преси у дистрикті Галичина Г. Леман, який керувався принципом максимального контролю за виданнями, що в результаті призвело до закриття багатьох повітових часописів. Обов’язковим джерелом інформації про політичні та військові події було німецьке державне інформаційне агентство «Телепрес».
Особливості пресовидавничого процесу на території Райхскомісаріату України й у прифронтовій смузі визначалися розпорядженням від 20 листопада 1941 р., згідно з яким райхскомісаром Кохом не лише «заряджено» дозволи на видання часописів, регламентовано інформацію, а й визначено «кари» за недотримання усіх пунктів приписів цієї постанови. Для спрощення процедури цензурування у Райхскомісаріаті видавалися спеціальні «Політичні повідомлення Відділу Пропаганди України», матеріали яких призначалися для обов’язкового передруку місцевою пресою.
Незважаючи на жорсткі вимоги німецької цензури щодо змісту преси, суть яких зводилася до аргументування правильності нацистської політики, висвітлення подій на фронтах у вигідному для влади ракурсі, антирадянської та антиєврейської пропаганди, а також заборони торкатися теми майбутнього України, інформаційний масив багатьох видань містив факти проявів суспільного життя українців під німецькою окупацією. Це, зокрема, структура і робота органів влади, діяльність ОУН у Генеральній Губернії та поширення їхнього впливу на схід на початку війни, законодавче регламентування життя населення, що чітко поділялося у наказах окупаційної влади на німецьке, ненімецьке і євреїв, промислове виробництво та сільське господарство, освіта і виховання, релігія, військовополонені, вивіз українців на роботу до Німеччини, допомогові акції, культурне життя тощо.
Вивчаючи зміст преси, ми зосередили увагу на найскладнішій та найменш дослідженій проблематиці українського життя в умовах окупації. Виокремлення таких складових пов’язано, зокрема, й з тим, що ця тематика маловідома або й не відома нині широкому загалу, а отже, потребує докладного висвітлення.
Так, державницькі ідеї, популяризовані на шпальтах тогочасних часописів (листопад 1939 р. — весна 1942 р.), не лише охоплювали пропаганду ідей і висвітлення практичних дій ОУН(б) та ОУН(м), а й розглядали можливість відновлення династичної гетьманської форми правління, представленої гетьманом П. Скоропадським і його нащадками, а також зростання, у результаті занепаду і розпаду Росії, політичної та економічної гегемонії України серед країн Чорноморського регіону.
Закони, постанови, розпорядження, оголошення, які унормовували життя народу на окупованій території, зводилися, при всій своїй різноманітності, до двох основних постулатів — абсолютного послуху і жорсткого покарання. Необхідно відзначити, що загалом для застосування методу примусу окупаційній владі не потрібно було спиратися на якусь офіційну регламентацію. Закони воєнного часу виправдовували будь-яке насильство. Подібним чином можемо охарактеризувати і ставлення німецької влади до євреїв. У цьому випадку легальна преса виконувала роль незаперечного пропагандиста, який обґрунтовував право нацистської Німеччини на знищення цілої нації, а розміщена на її сторінках регламентаційна документація щодо євреїв покликана була утверджувати серед інших народів тезу про меншовартісність цього народу.
Доля мільйонів військовополонених, більша частина яких загинула від голоду, холоду, інфекційних захворювань, куль через нехтування воюючими сторонами спеціальних міжнародних законодавчих актів щодо них, стала однією з найжахливіших сторінок війни. Через цензурні заборони публікації у пресі не висвітлювали загальних масштабів трагедії, але відтворили різницю у трактуванні полонених від І вересня 1939 р. і до початку німецько-радянської війни та після неї, а також представили заходи легальних українських інституцій, що організовувалися для полегшення їхньої долі.
Щодо організації трудової мобілізації населення з території України, то, незважаючи на декларовану добровільність, в її основі була незаперечна примусовість, що підтверджується відповідними публікаціями у пресі. Крім того, за посередництвом часописів маємо змогу простежити різницю у трактуванні та ставленні до українців з Генеральної Губернії і Райхскомісаріату України на території рейху, а також дізнатися про організацію мобілізації трудових ресурсів не тільки у західному напрямі, а й у південні області України.
Матеріали, присвячені дивізії «Галичина», інформували про рішення німецької влади щодо створення цього військового формування, масові зголошення, роботу набірних і лікарських комісій, вишкіл, перші бої та перших убитих і поранених, а також про надання соціальної допомоги родинам добровольців.
Майже у кожному з представлених розділів монографії ми торкалися діяльності Українського Центрального Комітету — репрезентативного органу українства. Окремо виділимо ті питання, які поки що становлять маловідомі сторінки роботи Комітету, а саме — допомога постраждалим від повені, участь у переписі населення 1 березня 1943 р., абстинентська акція.
Антирадянська проблематика, незважаючи на обов’язковість її присутності у змістовому наповненні тогочасної легальної преси з суто пропагандистською метою, дозволила між іншим представити і такі трагічні сторінки
історії, як Голодомор, вінницька й катинська трагедії, масові винищення українців у тюрмах Галичини перед відступом Червоної армії тощо.
Наголосимо: ми свідомі того, що преса є одним із тих історичних джерел, які слугують лише допоміжним тлом для досліджень істориків і потребують ретельного співставлення з іншими джерелами. Така робота в кінцевому результаті і дасть можливість відтворити реальну картину подій.
У пропонованій монографії представлено авторське бачення ще однієї важливої проблеми, яка неоднозначно трактується сучасною історичною наукою. Йдеться про колабораціонізм. Жодним чином не виправдовуючи тих, хто повинен відповідати за воєнні злочини чи злочини проти власного народу, вважаємо, що цей термін можна використовувати для характеристики співробітництва (політичного, військового, адміністративного, економічного, культурного, побутового чи будь-якого іншого) представників українського народу з окупаційною владою тільки у випадку вилучення із класичного визначення колабораціонізму поняття “державна зрада”. Пояснюється це тим, що на початок Другої світової війни Україна не була незалежною державою.
***
Коли основна робота над текстом монографії була завершена, помер професор Ярослав Дашкевич — людина, яка впродовж 2008 р. — на початку 2010 р. перечитувала кожен із підготовлених розділів, своїми порадами вдосконалювала їхній зміст і, при потребі, відповідала на всі запитання, на які я не знаходив відповіді або які можна було трактувати по-різному.
Наше знайомство почалося не так давно, у 90-х рр. минулого століття, у відділі україніки Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України (тепер — Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника), де я працював бібліотекарем і куди професор Я. Дашкевич приходив як читач. Завжди вражала його повага до книги, бібліотеки і людей, які там працюють.
У 2001—2007 рр., під час опрацювання матеріалів до історико-бібліо-графічного дослідження про легальну україномовну пресу періоду Другої світової війни, Ярослав Романович першим звернувся до мене із запитанням щодо тематики дослідження, зацікавився нею і люб’язно погодився при необхідності надавати потрібні консультації.
Останні місяці свого життя професор приходив у відділ україніки як на роботу (основне місце його праці — Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — розташоване у тому ж будинку, тільки двома поверхами вище). Тричі на тиждень (понеділок, середа, п’ятниця) о 9-й годині 40 хвилин він заходив до нас, вітався, обов’язково жартував з приводу моєї ранньої присутності на роботі, брав відкладені книги, давав нові замовлення, сідав за «свій» робочий
стіл і працював до полудня. Я ж використовував цей час, щоби при потребі, часто не один раз, підійти і щось запитати чи уточнити. Ярослав Романович краєм ока зауважував мене, відкладав олівець чи ручку і просто говорив: «Я Вас слухаю».
Після Різдвяних свят 2010 р. професор Я. Дашкевич ще кілька разів приходив у відділ, закінчив збір матеріалів до своєї чергової наукової праці й, прощаючись, сказав слова, які, на жаль, стали пророчими: «Я більше до Вас ходити не буду...».
Вдячний долі, що звела з цією простою Людиною і великим Українцем. Завжди пам’ятатиму Його мудрі поради і докладні консультації, які, сподіваюся, зробили монографію більш фаховою.
А«ІЙЯ(У0М
ДО ПРОБЛЕМИ КОЛАБОРАЦП
Терміни «колабораціонізм» («колаборація») та «колабораціоніст», які широко використовуються сучасною українською історичною наукою при характеристиці підокупаційного життя українців періоду Другої світової війни, почали набувати свого поширення після нападу Німеччини на Францію у травні 1940 р. і наступної капітуляції (22 червня цього ж року) французького уряду А. Петена, який визнав окупацію двох третин території країни включно з Парижем, погодився на роззброєння національної армії і привів свою внутрішню політику у відповідність до вимог німецького законодавства (від запровадження авторитарного правління до видання антисемітських законів). Отже, французький уряд «не тільки капітулював перед носієм «нового порядку» у світі, а й, прислужуючись йому, пішов на відверту зраду інтересів свого народу, чим увів до вжитку таке поняття, як коляборація з окупантом» [1]. За подібним сценарієм розгорталися події і в інших європейських державах — Бельгії, Нідерландах, Данії, Норвегії, уряди яких у квітні—травні 1940 р., зрадивши державні інтереси та інтереси власних народів, капітулювали перед Гітлером. За збереження номінальної державності ці країни заплатили васальною залежністю.
Радянські енциклопедії до початку 80-х рр. XX ст. називали колабораціоністами тих, хто, зрадивши свою батьківщину, співробітничав під час Другої світової війни з нацистами в окупованих гітлерівською Німеччиною країнах Західної Європи [2]. Від середини 80-х рр. при розкритті поняття «колабораціоніст» перестали посилатися тільки на події в західноєвропейських країнах, автоматично поширюючи цим його на всі окуповані території, зокрема східноєвропейські [3].
Ґрунтовне пояснення терміна «колабораціонізм» містить сучасна «Енциклопедія історії України», в якій зазначено: «У світовій суспільно-політичній літературі співпраця з окупантами розглядається як ганебне явище, як дії, спрямовані проти інтересів власного народу, держави та її союзників». За сферами діяльності колабораціонізм поділили на політичний, військовий, військово-політичний, адміністративний, економічний, побутовий. Окрім того, автор відповідного енциклопедичного гасла наголосив, що колабораціонізм характеризує не вимушену, а добровільну співпрацю з окупантами [4].
Автори шеститомної політичної історії України XX ст. охарактеризували прояви колабораціонізму радянських людей з окупаційним режимом у військовій, економічній і побутовій сферах. Для визначення політичного співробітництва було вжито поняття «частковий колабораціонізм» [5].
Ярослав Грицак виокремив два типи колаборації — примусову і добровільну, характер і рівень яких визначається насамперед самим окупаційним режимом. Відповідно в Райхскомісаріаті України рівень співпраці українців з німецькою адміністрацією був найнижчим у Європі через позицію самих окупантів. Щодо поведінки населення, то автор, аналізуючи ці контакти, наголосив на їх пасивності. І це зрозуміло: людям потрібно було виживати в цих екстремальних умовах, аби забезпечити щоденне існування. «З огляду на особливо жорстокий характер окупаційного режиму для місцевих жителів питання не стояло: «колабораціонувати чи неколабораціонувати?», а «як вижити?». Колаборація лише збільшувала шанси на виживання» [6].
Акцентуючи на тому, що колабораціонізм означає співпрацю з ворогом своєї батьківщини, і застосовуючи цей термін окремо до західноєвропейських держав і окремо до української території, Юрій Киричук відзначив, що українці не мали своєї держави.-Співробітництво з окупаційним режимом науковець пояснив ненавистю до радянської влади й прагненням до визволення. Разом з тим Ю. Киричук не заперечував самого терміна «колаборація», а запропонував виділити у ньому вимушену і добровільну складові, які потрібно розрізняти винятково за поведінкою людей, тобто послуговуючись «людським фактором» [7].
Досліджуючи проблему колабораціонізму в сучасній українській історіографії, Олександр ЇЛарущенко класифікував його за такими ознаками: політичний (мало поширений, що діяв на засадах добровільності), військовий (місцева самооборона, допоміжна поліція, охоронні батальйони, служба на допоміжних посадах у вермахті тощо), економічний (найпоширеніший, переважно вимушеного характеру, обґрунтовувався необхідністю народу на окупованій території забезпечувати найелементарніші потреби щоденного виживання), побутовий (мало-вивчений) [8].
Найповніше ж у національній історіографії природу й типологію колабораціонізму охарактеризовано в монографії Валентини Шайкан [9]. Своє дослідження вона побудувала, зокрема, на твердженні, що колаборація — це добровільна або вимушена співпраця громадян УРСР з військовими та цивільними окупаційними владними чинниками в усіх сферах життєдіяльності. У цьому п.онятті В. Шайкан виділила політичну, адміністративну, військову, економічну, побутову і культурну складові, а саму проблему пов’язала зі стратегією виживання народу в умовах окупації, характером міжнаціональних відносин, специфікою релігійного життя тощо. «Аналіз стану колаборації місцевого населення та військових формувань, що утворилися на території
рейхскомісаріату «Україна» і військової зони, дає змогу зробити висновки, що колабораціонізм був цілком закономірним явищем в умовах гітлерівської окупації. Він виник не як прояв нацистської ідеології, а як несприйняття більшовизму, як засіб самозбереження і результат адаптації населення до екзистенційних, екстремальних умов війни та окупації» [10].
Зарубіжна історіографія представлена ґрунтовною працею російського науковця М. І. Сєміряги [11]. Автор розмежував поняття «колаборація» (військово-політична, адміністративна, економічна і побутова) та «співробітництво». Перше поняття характеризується автором як синонім свідомої зради, друге — як вимушені й обов’язкові зв’язки місцевих жителів з окупантами. «Колабораціонізм, — підкреслив російський дослідник, — це особлива система поглядів і їх практичне втілення в інтересах гітлерівської Німеччини, на шкоду власній батьківщині. [...] В умовах окупації діяльність колабораціоністів становить собою зраду батьківщині і відповідно до міжнародного права вони скоюють військові злочини» [12]. Подібно до В. Шайкан, російський науковець природу колабораціонізму радянських громадян пояснює не прихильністю до нацистської Німеччини, а важкими соціально-політичними й національними умовами в СРСР, створеними сталінським режимом [13].
Отже, до середини 80-х рр. XX ст. термін «колабораціонізм» поширювався тільки на ті країни Західної Європи, уряди яких капітулювали перед гітлерівською Німеччиною і пішли на співпрацю з нею. Згодом його почали застосовувати і при характеристиці поведінки під час Другої світової війни й певної частини громадян східноєвропейських держав. У будь-якому випадку тлумачення самого терміна базувалося на факті зради інтересів власного народу і держави. Тут, власне, і виникає основна суперечність. Чи можна (або наскільки можна) називати Українську Радянську Соціалістичну Республіку саме українською — національною —державою?
Якщо говорити про Першу світову війну й українців, то передусім потрібно наголосити на тому, що українці як бездержавна на той час нація змушені були воювати по різні боки фронту, захищаючи інтереси Російської або Австро-Угорської імперій. Разом з тим виснаження воюючих сторін створило передумови для державного будівництва бездержавних народів, які перебували у складі країн-антагоністів. Наприкінці жовтня 1918 р. цим успішно скористалися Угорщина, Чехословаччина та Югославія, які проголосили незалежність.
Поляки та українці також готувалися використати історичний момент. Першість у цьому випадку належала українцям. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. у Львові Український Військовий Комітет, що представляв Українську Національну Раду, взяв владу в свої руки. УНРада 13 листопада затвердила закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії під назвою Західно-Українська Народна Республіка.
Проголошення поляками II Речі Посполитої відбулося 11 листопада цього ж року. Бажання Польщі розширити державні кордони за рахунок українських територій призвело до українсько-польської війни. Перемінний успіх у війні і підтримка польської сторони країнами Антанти мали наслідком рішення Ради послів від 25 червня 1919 р. про надання Польщі права на тимчасову окупацію Східної Галичини на правах автономії та від 14 березня 1923 р. — про остаточне визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною. У подальшому Польська держава всіляко ігнорувала взяті на себе зобов’язання щодо автономії українців.
Прагнення українців Буковини й Закарпаття приєднатися до творення єдиної української держави також були проігноровані, і 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменський мирний договір, укладений державами — переможницями у Першій світовій війні з Австрією, започаткував процес офіційного підтвердження приналежності Північної Буковини до Румунії та Закарпаття — до Чехословаччини.
Щодо українських земель, які входили до складу Російської імперії, то реакцією на Лютневу революцію 1917 р. у Петрограді та зречення Миколою II престолу стало створення 17 березня Української Центральної Ради. Наступна знакова подія у російській історії — це Жовтневий переворот 1917 р., у результаті якого нечисленна, але централізована і жорстко дисциплінована партія більшовиків захопила владу. Перша їх легальна спроба перебрати владу і в Україні відбулася на грудневому (1917 р.) Всеукраїнському з’їзді рад, скликаному за ініціативою більшовиків. Однак, опинившись в абсолютній меншості, вони переїхали до Харкова, де на противагу УЦР проголосили створення радянської Української Народної Республіки. Одночасно розпочався наступ більшовицьких військ із Росії.
Наслідком українсько-російського військово-політичного протистояння став IV Універсал Центральної Ради від 22 січня 1918 р., згідно з яким Українська Народна Республіка розривала зв’язки з більшовицькою Росією і ставала самостійною державою, а через рік у Києві відбулася друга важлива державотворча подія — Акт злуки УНР і ЗУНР в єдину державу.
Політичне та військове протиборство легітимної української влади (УНР, пізніше — Гетьманату і Директорії, яка відновила УНР) із радянською Росією і твореними нею маріонетковими українськими радянськими урядами завершилося на користь останньої. Як пише М. І. Сєміряга, «зусиллями прибулих на українську землю військ Червоної Армії, керованих великоросійськими шовіністами, за підтримки невеликої частини трудівників, національно-визвольна революція була придушена» [14]. ЗО грудня 1922 р. радянські Україна, Білорусь, Російська і Закавказька федерації підписали союзний договір.
У цьому випадку ми не маємо за мету аналізувати причини поразки національно-визвольних змагань, тільки стверджуємо факт ігнорування права
на самовизначення української нації європейськими державами після Першої світової війни, а також факт окупації українських земель Польщею, Румунією, Чехословаччиною і більшовицькою Росією.
У міжвоєнний період польська влада трактувала Галичину і Волинь як невід’ємні складові Польської держави, а її дії щодо українців характеризувалися, наприклад, «осадництвом», коли тисячі польських колоністів переселилися на кращі українські землі, забороною вживання української мови у державних установах та органах самоврядування, перетворенням українських шкіл у двомовні, невідкриттям українського університету, застосуванням, за участі військових підрозділів та поліції, політики «пацифікації» (умиротворення) 1930 р. щодо українських селян, переслідуванням українських патріотів, зокрема їх ув’язненням у концентраційному таборі — Березі Картузькій.
У СРСР одночасно із процесом зміцнення й централізації влади згортався процес українізації. Могутність радянської держави базувалася на нехтуванні прав громадян. Швидкі темпи індустріалізації забезпечувалися за рахунок колоніального пограбування села, у якому безпаспортні селяни змушені були працювати за «трудодні». Колективізація призвела до ліквідації економічної самостійності селянства, зникнення матеріальної зацікавленості у результатах праці, та, зрештою, до Голодомору — геноциду української нації, а масові репресії проти представників різних суспільних верств сприяли поступовому знищенню їх найактивнішої частини. Ті ж, кого не торкнулася репресивна машина, мали стати основою легко керованого безнаціонального єдиного радянського народу, твореного системою.
Румунська влада у ставленні до українців пішла ще далі — вона просто не визнавала їх окремою нацією.
Краща ситуація склалася у Чехословаччині, куди Закарпаття було включене на правах окремого адміністративного краю. Зокрема, селяни отримали додаткові наділи землі, розвивалося українське шкільництво. 8 жовтня 1938 р., після укладення Мюнхенської угоди, згідно з якою частина території Чехословацької держави передавалася Німеччині, керівництво країни погодилося на автономію Закарпаття. Однак уже 2 листопада 1938 р., під час Віденського арбітражу, Німеччина та Італія підтримали претензії Угорщини на Південну Словаччину і частину Закарпаття. У середині березня 1939 р. почалася військова агресія Угорщини проти Карпатської України. У зв’язку із цим 15 березня її сойм проголосив' незалежність і відмовився виконати вимогу про капітуляцію. Наступного дня угорські війська захопили Хуст, у якому перебував український уряд, очолюваний Августином Волошином. Бої, у результаті яких підрозділи Карпатської Січі (збройні сили Карпатської України) були розбиті, тривали ще протягом тижня. Отже, маємо факт чергової окупації Закарпаття, на цей раз Угорщиною. Світ вступив в активну фазу підготовки Другої світової війни.
У ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали договір про ненапад — т. зв. Пакт Молотова—Ріббентропа, який супроводжувався таємним протоколом про розмежування сфер впливу в Європі. Тому після нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. 17 вересня свій західний кордон перейшли й підрозділи Червоної армії. У результаті з карти Європи зникла Польська держава, а українські етнічні землі поділили переможці: Лемків-щину, Холмщину, Підляшшя і частину Посяння окупувала Німеччина, а решту території Західної України — Радянський Союз. 14 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР прийняла рішення про возз’єднання Західної України з УРСР. Радянська мотивація при цьому базувалася на твердженні про захист інтересів українців. (Відзначимо, що у новітні часи керівництво Російської Федерації також експлуатує подібні гасла, наприклад для виправдання військової агресії на території Грузії.)
1940 р. керівництво СРСР почало домагатися від Румунії передання йому Північної Буковини й Південної Бессарабії. Результатом радянських ультиматумів став вступ Червоної армії на ці території і їх подальше приєднання до УРСР згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р.
Отже, незалежно від волі українського народу, шляхом окупації, відбулося об’єднання більшості українських земель у рамках УРСР. Те, що керівництво СРСР не переймалося долею людей, підтверджує терор, застосований до населення на приєднаних землях, який був покликаний забезпечити максимально швидке запровадження нових порядків, що виключали будь-які відмінності від суспільних, економічних і культурних штампів уже встановленого радянського способу життя.
Можемо зробити висновок, що між двома світовими війнами українське державотворення обмежувалося короткими історіями легального творення УНР, ЗУНР і Карпатської України. Усе решта — це окупація, яка завжди спиралася на збройну силу сусідніх держав і нехтування правом української нації на самовизначення.
Наступним етапом окупаційної української історії став початок німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. і чергове розчленування українських земель за волею переможця, тобто гітлерівської Німеччини. Зокрема, Галичину 1 серпня 1941 р. приєднали до Генеральної Губернії, Закарпаття залишилося під владою Угорщини, південно-західні українські землі, об’єднані назвою Трансністрія (юридично оформлена 19 серпня 1941 р.), передали Румунії, решта української території стала основою Райхскомісаріату України із цивільним управлінням і прифронтової смуги — з військовим.
Таким чином, українці на початок Другої світової війни й у її ході не мали власної держави, відбулася тільки зміна окупаційних влад. Якщо аналізувати ситуацію з Польщею, то поляки втратили державу, бо її існування не було передбачене планами Гітлера і Сталіна на майбутнє Європи. Разом з тим
у Лондоні функціонував еміграційний польський уряд, визнаний державами, що входили до антигітлерівської коаліції, який закликав окупований народ до боротьби проти Німеччини. У цьому випадку певні форми співпраці поляків з німецькою адміністрацією можна кваліфікувати як державну зраду. Тут не можемо не погодитися із твердженням А. Боляновського: «Після початку Другої світової війни поляки співпрацювали проти власної Батьківщини, тоді як українці співпрацювали проти своїх загарбників та поневолювачів, оскільки у свідомості багатьох українців (особливо західних) ані міжвоєнна Польща, ані Третій Райх, ані СРСР не були Батьківщиною українців» [15].
Щодо захоплення Німеччиною території УРСР, то загал населення відчув тільки зміну одного окупаційного, по своїй суті — тоталітарного, режиму на інший, що підтверджується тими завданнями, які вони прагнули вирішувати за рахунок приєднаних земель. За твердженням В. Шайкан, політика гітлерівської Німеччини при вирішенні східного питання базувалася на необхідності забезпечити потреби рейху матеріальними і людськими ресурсами, продуктами харчування, а також колонізації окупованих просторів, процедуру якої мало спростити фізичне знищення більшості місцевого населення і вивезення його частини на роботу до Німеччини [16].
Однак і більшовицька Росія одразу прагнула безконтрольно розпоряджатися ресурсами української землі для забезпечення власного існування. Пізніше радянська влада за допомогою жорстоких репресій і Голодомору мільйонами винищувала український народ, а також масово висилала його представників як ворогів народу на безкраї простори Сходу й Півночі Росії чи Казахстану, де використовувала їх як дармову робочу силу. На знекровлену територію переселяли представників інших національностей, що мало спростити завдання зі створення єдиної держави і єдиного народу.
Якщо гітлерівська Німеччина пропагувала світове панування однієї раси за рахунок повного підкорення інших при цілковитому фізичному винищенні окремих націй, наприклад єврейської, то сталінський Радянський Союз аналогічну мету, але під гаслом світової революції, збирався досягти за допомогою диктатури пролетаріату.
Великий відсоток простих українців, які не знали про плани Гітлера, але добре відчули, що таке радянська влада, «перед лицем скоронаступаючої німецької армії не уважали себе оборонцями совєтської системи і тим самим доказали штучність совєтського легалізму, який не видержав першої проби» [17]. Відзначимо, що, витримавши жахливі реалії німецької окупації, вони зі страхом чекали повернення радянської влади. І мали рацію, бо Сталін усіх, кому вдалося пережити окупацію і залишитися живими, трактував не інакше як зрадників. Олександр Довженко саме такий розвиток подій передбачив ще 1942 р., про що свідчить запис у його щоденнику від 27 червня: «Вони [тупоголові воєначальники] будуть карать ні в чім не повинний народ
за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил. Каратимуть зате, що не вміють командувати, карають фактом оддані народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусив якось жити, а не повісився увесь, чи не був розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана» [18].
Однак повернімося до початкового етапу окупації. У середовищі вищого німецького керівництва існувало два підходи до розв’язання українського питання. Один із них, якого дотримувався А. Розенберг, передбачав можливість створення української держави. Інший підхід, який відстоювали Г. Ге-ринг і М. Борман, а втілював з усією жорстокістю в Райхскомісаріаті України Е. Кох, визнавав тільки колоніальний статус українських земель. Гітлер однозначно підтримав останніх, не допускаючи навіть думки про можливість створення будь-якої української національної держави.
До речі, на тлі організованого переможцями справедливого й необхідного Нюрнберзького судового процесу над нацистськими злочинцями і подальшої посиленої роботи з організації розшуку для притягнення до відповідальності тих військових злочинців, які переховувалися від справедливого покарання, дуже дивною і нелогічною виглядає доля ката українського народу — райхскомісара України Е. Коха, якого хоч і засудили до смертної кари, але дозволили спокійно дожити до глибокої старості й померти своєю смертю на території Польщі 1986 р. Одним із пояснень такого феномену є звинувачення Е. Коха у шпигунстві на користь Радянського Союзу [19]. Зрештою, самі німці, аналізуючи тодішню ситуацію, жартома стверджували, що «Сталін, роздаючи ордени, кожночасно відкладає один для Коха, який своєю політикою на Україні допоміг ґрунтовно змінити антирадянські симпатії українців на антинімецькі» [20].
Щодо наявних у сучасній історичній та публіцистичній літературі дискусій навколо співпраці певних українських кіл з гітлерівською Німеччиною (політична колаборація), то адекватна її інтерпретація насамперед передбачає врахування тогочасної міжнародної ситуації. Чому, зокрема, ОУН хотіла заручитися підтримкою гітлерівської Німеччини у процесі відновлення державності України? Та тому, що обидві сторони прагнули перегляду результатів Версальського договору: Німеччина — як держава, що програла Першу світову війну, ОУН — як політична сила, що представляла народ, який втратив державність. Окрім того, ця політична сила використовувала класичну ситуацію, коли «ворог мого ворога — мій друг». Мирослав Прокоп, характеризуючи п’ять ознак розвитку української політичної думки під час Другої світової війни, у першій з них заперечив наявність політичної колаборації, наприклад, французького зразка: «А проте, коли німці окупували Україну, кандидатів на політичних коляборантів західньоевропейського типу вони не
знайшли. Правда, плянуючи перетворити Україну на колонію, вони їх і не шукали, що очевидно вийшло українцям на здоров’я» [21].
Ситуація прояснилася після проголошення Акта відновлення української державності ЗО червня 1941 р. у Львові, якого німці не визнали. Вони вимагали негайного офіційного оголошення про скасування Акта й розпуску створеного уряду. Після відмови почалися репресії проти членів бандерівського крила ОУН не тільки у Генеральній Губернії, а й у самій Німеччині та на території Райхскомісаріату України. Ставлення нацистського режиму до представників організації чітко ілюструє наказ від 25 листопада 1941 р. по «айзанцкоманді с/5» поліції безпеки і СД на Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир і Вінницю, в якому констатувалося: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхскомісаріаті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всіх активістів руху Бандери треба негайно арештувати і, після ґрунтовного допиту, таємно знищити як грабіжників» [22].
Отже, якби гітлерівська Німеччина визнала Акт ЗО червня 1941 р. і при цьому спромоглася, усупереч політичній волі українських національних кіл, нав’язати Україні політичний режим на кшталт вішістського, або якби ОУН капітулювала й офіційно відкликала цей державотворчий документ, тоді і тільки тоді ми могли б говорити про факт політичної колаборації [23].
При розгляді питання про адміністративний колабораціонізм перш за все потрібно звернути увагу на народ. Ті, що залишилися на своїй землі, тобто не були покликані до Червоної армії, не були висококваліфікованими спеціалістами, яких вивезли разом з підприємствами у східному напрямку, не працювали у радянських партійних чи державних органах і тому не були евакуйовані, становили більшість населення України, яке змушене було жити за реалій, що склалися унаслідок німецьких перемог на фронті. Тут насамперед питання до радянського керівництва, збройні сили якого, відступаючи, залишили народ напризволяще, і яке потім звинуватило його у зраді. Загал народу змушений був жити, «не дивлячись на те, що думають, плянують і роблять окупанти», він змушений був «стояти у зв’язках з окупаційною владою» і хтось змушений був «очолювати його репрезентацію» [24].
Створення низових управлінських структур у Райхскомісаріаті України, до яких допускали українців, виключало будь-яку можливість політичної діяльності, але дозволяло хоч якось організовувати українське життя в економічному й культурному плані. На жаль, серед цих управлінців були такі, які, ревно виконуючи накази та розпорядження окупаційної влади, знущалися над своїм народом і не дбали про його інтереси (про цю категорію людей мова піде далі), але їхня більшість використовувала будь-які можливості, щоб «допомогти вижити більшій частині населення в умовах жорстокого гітлерівського режиму» [25].
Кращою була ситуація у Генеральній Губернії, де українці отримали право на створення Українського Центрального Комітету, який міг представляти інтереси українського народу (за винятком прийняття політичних рішень) перед окупаційною владою. Завдяки його діяльності було врятовано не одну сотню тисяч українських життів і полегшено підокупаційне життя загалу народу. Це і надання допомоги найбіднішим дітям (серед іншого — й організація навесні 1942 р. переселення майже 25 тисяч дітей із прикарпатських територій, постраждалих від повені восени 1941 р.), пенсіонерам, інвалідам, студіюючій молоді, військовополоненим, працевлаштованим у Німеччині, та добровольцям, дивізії «Галичина», а також їхнім родинам, організація шкільництва, економічного і культурного життя тощо.
Щодо оцінки участі українців у легальних адміністративних структурах, регламентованих окупаційною владою, то показовим у цьому плані є те, що писав у своїх спогадах Кость Паньківський: «Я завжди свідомий був труднощів лоялістичної політики. Я розумів її як пристосування в часах поразки, щоб забезпечити максимальні користі національній спільноті, щоб мати змогу берегти людей від репресій, щоб зменшити тягар окупації» [26]. Аналіз практичної діяльності УЦК підтверджує слова одного з його керівників.
Аналогічний погляд на цю проблему висловив і американський науковець Джон А. Армстронг у книзі «Український націоналізм, 1939—1945», аналізуючи яку Іван Лисяк-Рудницький наголосив на висновку автора про те, що у своїй більшості ті українці, які займалися легальною громадською працею, не були колаборантами, вони тільки представляли і захищали інтереси свого народу настільки, наскільки це було можливим у реаліях німецької окупації [27].
Подібну оцінку запропонувала і В. Шайкан: «Армстронг визнає співпрацю з гітлерівцями українських самостійників різних напрямків у військовій, економічній, адміністративній сферах, підкреслюючи, що метою цієї співпраці було виборювання української незалежної держави» [28]. Відзначимо, що боротьба за незалежність не має нічого спільного з державною зрадою і колабораціонізмом.
Пишучи про лідерів українського національного руху 1941—1945 рр., Дж. Армстронг виокремив п’ять типів: Тарас Боровець — козацький тип борця, Ярослав Стецько — революційний національний пропагандист, Микола Лебідь — революційний національний конспіратор, Андрій Мельник — офіцер у ролі націоналістичного провідника, Володимир Кубійович — учений як національний керівник. Аналізуючи діяльність останнього, дослідник дійшов висновку, що номінальним завданням голови УЦК було «забезпечити підтримку мінімального життєвого рівня українського населення», а «на практиці він став унікальною зв’язуючою ланкою між населенням, націоналістичними лідерами та німецькою владою». Крім того, на думку Дж. Арм-
стронга, В. Кубійович упродовж 1940—1943 рр. «зробив найбільше серед своїх сучасників у підтримці українства» [29].
При розгляді питання військового колабораціонізму потрібно перш за все усвідомлювати той факт, що України як самостійної держави на початок Другої світової війни не існувало. Із цього виходила й ОУН, коли 1941 р. почала переговори з представниками вермахту — адміралом Канарісом і генералом Браухічем — про створення українського військового підрозділу, який у разі війни зможе боротися проти Радянського Союзу, а також сприятиме відновленню української держави, після проголошення якої стане основою національної армії. Вермахт погодився на створення двох батальйонів під кодовими назвами «Роланд» і «Нахтігаль». Українці їх називали «Дружини українських націоналістів».
Після проголошення Акта відновлення української державності, в якому брав участь український командир батальйону «Нахтігаль» Роман Шухевич, німецьке командування перестало довіряти цим підрозділам. Тому у серпні 1941 р. обидва батальйони були роззброєні. У жовтні цього ж року з їхнього особового складу створили один — 201-й — батальйон охоронної поліції, який відповідно до підписаного військовослужбовцями контракту з 1 грудня 1941 р. до 1 грудня 1942 р. забезпечував охорону шляхів сполучення на білоруській території. Після його розформування українських офіцерів перевезли до Львова й заарештували. Декому з них, зокрема Р. Шухевичу, вдалося втекти та приєднатися до УПА [ЗО].
Міркуваннями про можливий військовий конфлікт після завершення німецько-радянської війни на користь Радянського Союзу між Москвою та її західними союзниками й необхідністю у такому випадку мати власні збройні сили керувався і голова УЦК В. Кубійович, коли погодився на створення стрілецької дивізії СС «Галичина» у квітні 1943 р. В історії цього військового підрозділу потрібно чітко виділити такі моменти: якщо б В. Кубійович не погодився на її створення, то німці зробили б це й без участі УЦК; дивізія повинна була воювати тільки на Східному фронті; масове зголошення добровольців пояснювалося патріотичними почуваннями, аналогією з Українськими січовими стрільцями, необхідністю боротися за власну землю, ненавистю до радянської влади, страхом перед її поверненням, певними соціальними гарантіями для їхніх сімей і необхідністю вибору між виїздом на примусову роботу до Німеччини і призовом.
У липневому бою 1944 р. під Бродами дивізія була розгромлена. Більшість вояків загинули або потрапили в полон, частина поповнила лави УПА, і тільки близько трьох тисяч із одинадцяти тисяч українських добровольців зуміли вирватися з оточення [31].
Історія дивізії «Галичина» закінчилася її перейменуванням на Першу українську дивізію Української національної армії, присягою на вірність укра
їнському народові й капітуляцією перед військами західних союзників. Цим кроком було врятовано тисячі молодих українських життів, долю яких у разі потрапляння до радянського полону не важко було передбачити.
Дж. Армстронг у такий спосіб оцінив створення дивізії й участь у цьому процесі голови УЦК: «Цей останній приклад української колаборації з нацистами подекуди зіграв проти української справи. Як противагу до цього негативного наслідку треба розглядати влиття значної кількості молодих і водночас досвідчених вояків до повоєнних українських громад в еміграції, що мало для останніх, я вважаю, здоровий стабілізуючий ефект. Ті, хто вижив, могли ще допомогти у відтворенні українського національного війська. За умов дуже обмеженого вибору, який мав Кубійович у 1943—1944 рр., його рішення можна розглядати як героїчний крок з метою збереження основ українського суспільства» [32].
Загалом, на нашу думку, створення в умовах Другої світової війни таких військових формувань українців, як батальйони «Нахтігаль» та «Роланд», «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця, УПА, дивізія «Галичина», були проявами не колаборації, а намаганням бездержавної нації використати найменший шанс у боротьбі за незалежність. Міжнародний трибунал у Нюрнберзі «відкинув, незважаючи на неймовірні зусилля совєтської сторони, всі висунуті ОУН та українським збройним формуванням, що воювали проти большевиків, звинувачення в колабораціонізмі з гітлерівцями» [33].
Якщо аналізувати діяльність допоміжної поліції та тих спеціальних підрозділів, які створювалися, наприклад, для охорони концентраційних таборів, то варто розрізняти два ідейно протилежних принципи набору. У тих населених пунктах (особливо в Галичині та на Волині), де місцеві органи управління, зокрема правопорядку, створювалися за участі представників ОУН, у поліцію записувалися переважно чоловіки, які були прихильниками незалеж-ницьких ідей. Це підтверджується тим, що у 1943—1944 рр. українська поліція стала одним із джерел поповнення лав УПА [34]. Показово, що і представники окупаційної влади висловлювали незадоволення роботою українських поліцаїв: «18 червня 1942 р. начальник СС і поліції дистрикту Галичина генерал-майор поліції Фріц Кацман визнав: «Українська поліція не оправдовує очікувань; загалом мусимо відзначити, що польські поліцаї є набагато придатніші для використання» [35].
Гіршою щодо кадрового складу була поліція Райхскомісаріату України, де одним із джерел поповнення стали кримінальні елементи. Фактично передумови для цього створила радянська влада, коли Верховна Рада СРСР 12 липня 1941 р. своїм указом амністувала і випустила з тюрем на волю кримінальних злочинців [36].
Окрім того, багато українців, які служили у лавах поліції як Генеральної Губернії, так і Райхскомісаріату України, у такий спосіб просто заробляли на
До проблеми колаборації прожиття своїх сімей або уникали відправлення на примусові роботи до Німеччини.
Поза тим, діяльність допоміжної поліції базувалася на виконанні наказів німецьких начальників щодо забезпечення порядку на окупованих землях. Для оцінки їхніх вчинків у багатьох випадках необхідно використовувати замість терміна «колабораціоніст» термін «воєнний злочинець», яким, за нормами міжнародного права, є той, хто брав участь у злочинах проти людства.
Тобто якщо людина вбрала військову форму окупанта і брала участь у фізичному знищенні мирного населення, то це — воєнний злочинець, який обов’язково повинен зазнати покарання за вчинене. До воєнних злочинців необхідно також віднести тих, хто у радянській військовій формі стріляв у спини своїм бійцям, спонукаючи їх таким чином на «подвиги» заради Сталіна, хто, перебравшись у форму бійців УПА, знищував мирне населення Західної України. У цьому випадку, на нашу думку, слушним є висновок, запропонований Степаном Петелицьким — Людиною, яка вижила в Освен-цімі: «Але ми повинні також завжди пам’ятати, що кожна така людина, навіть якщо доведено, що вона воєнний злочинець, є індивідуумом, а не представником будь-якого народу, віросповідання чи нації. Я не вважаю ту наволоч, яка на моїх очах катувала або вбивала моїх друзів, євреями, поляками, німцями чи будь-ким, я вважаю їх лише мерзенними вбивцями. Я наполягаю, що треба судити жахливі діяння цих індивідуумів, а не країни чи народи, що їх породили» [37].
Дослідники колабораціонізму характеризують ще такі його форми, як економічний, культурний, побутовий. Зокрема, М. Сєміряга стверджує, що обробіток селянами землі, отриманої від німців, праця на промислових підприємствах на будь-яких посадах — від робітника до керівника, праця за най-мом на окупантів (наприклад домашня прислуга) були «типовою формою колабораціонізму у сфері виробництва» [38]. Разом з тим він переконаний, що правдиві колаборанти повинні зазнати покарання, а ті мільйони громадян, які заради виживання змушені були працювати, — «убезпечені від ганебних ярликів «зрадників» [39].
В. Шайкан, даючи визначення економічному (співпраця у будь-яких галузях економіки), побутовому (налагодження доброзичливих взаємин між окупантами та місцевим населенням), культурному (співпраця у духовній сфері) колабораціонізму, наголосила на тому, що трудову діяльність робітників, селян, службовців, базовану на необхідності вижити, «за відсутністю в ній ознак злочинів, слід вважати такою, що не підлягає переслідуванню» [40].
А чи міг народ, який не розпочинав війни, але найжорстокіші моменти якої відбувалися саме на заселеній ним території, не бути у взаєминах з оку-
гіантом? Міг, але тільки у двох випадках — стовідсоткова евакуація усього населення або масове самогубство. Ні перше, ні друге не є можливим у принципі. Українці не з власної волі опинилися під німецькою окупацією, а тому змушені були працювати, щоб не вимерти з голоду.
Відступаючи, радянська влада і армія не дбали про інтереси та потреби народу. Ті матеріальні цінності, які не вдалося вивезти, вони знищували. Німці, які прийшли їм на зміну, відразу взяли під жорсткий контроль усе, що не знищили їхні попередники. Що залишалося робити народові на окупованій території? Заради елементарного забезпечення власного існування він змушений був працювати. І цей процес, на нашу думку, не підпадає під визначення державної зради (колаборації). На переконання Ярослава Дашкевича, «визначення колаборантства говорить про добровільну співпрацю громадян власної, але вже завойованої держави з окупаційною державою проти цієї самої власної держави — і якраз тому колаборантство дорівнює державній зраді» [41 ].
Отже, на початок Другої світової війни українці не мали власної держави, а дії більшості тих, хто легально працював під німецькою окупацією, не були спрямовані проти власного народу та батьківщини. Тому характеризувати поведінку українців за допомогою термінів «колабораціонізм» («колаборація») та «колабораціоніст», які в основі своїй передбачають державну зраду, не можна. У зв’язку з цим, можливо, потрібно розширити категорію осіб, які би підпадали під визначення «воєнний злочинець», за рахунок тих представників окупованого народу, чия діяльність на користь окупанта заподіювала цьому народові, його батьківщині велику моральну або матеріальну шкоду. Якщо ж усе-таки користуватися цими термінами для відтворення життя українців під німецькою окупацією, тоді, очевидно, логічно говорити також про існування колаборації з Польщею, більшовицькою Росією (згодом — СРСР), Румунією, Чехословаччиною, Угорщиною.
1.	Сергійчук В. Боротьба за волю, а не коляборація / Володимир Сергійчук 11 Визвольний шлях. — Київ ; Лондон, 2001. — Кн. 3. — С. 49.
2.	Українська Радянська Енциклопедія. — К., 1961. — Т. 6. — С. 553; Українська Радянська Енциклопедія. — Вид. друге. — К., 1980. — Т. 5. — С. 271.
3.	Словник іншомовних слів / за ред. О. С. Мельничука. — Вид. друге, випр. і до-пов. — К., 1985. — С. 421; Словник іншомовних слів. — К. : Наукова думка, 2000. —С. 276.
А.Дерейко 1.1. Колабораціонізм, поняття 11.1. Дерейко // Енциклопедія історії України : у 8 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наукова думка, 2007. — Т.4. —С. 440—441.
5.	Політична історія України. XX ст. : у 6 т. / редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. — К. : Ґенеза, 2003. —Т. 4 : Україна у Другій світовій війні, 1939—1945 / кер. тому В. І. Кучер. —С. 343.
6.	ГрицакЯ. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX — XX ст. : навч. посіб. / Ярослав Грицак. — К. : Ґенеза. 1996. — С. 231—241.
7.	Киричук Ю. Український національний рух 40—50-их років XX ст.: ідеологія та практика / Юрій Киричук. — Львів : Добра справа, 2003. — С. 93—94.
8.	Марущенко О. В. Сучасна українська історіографія і проблема колабораціонізму в роки німецько-фашистської окупації України / О. В. Марущенко // Сторінки воєнної історії України : зб. наук. ст. І відп. ред. В. А. Смолій. — К., 2003. — Вип. 7. —С. 50.
9.	Шайкан В. О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни: монографія / В. О. Шайкан ; відп. ред. О. Є. Лисенко. — Кривий Ріг : Мінерал, 2005. — 466 с.
10.	Там само. — С. 408—409.
11.	Семиряга М. И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявлення в годьі Второй мировой войньї / М. И. Семиряга. — М. : Российская политическая знциклопедия (РОССПЗН), 2000. — 863 с.
12.	Там же. — С. 6, 815.
13.	Там же. — С. 471.
14.	Там же. — С. 104.
15.	Боляновський А. Проблема колабораціонізму в умовах нацистського окупаційного режиму в Генеральній губернії / Андрій Боляновський Н Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Львів, 2005. — Вип. 13 : Україна у Другій світовій війні: українсько-польські взаємини. — С. 122—123.
16.	Шайкан В. О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни : монографія І В. О. Шайкан; відп. ред. О. Є. Лисенко. — Кривий Ріг : Мінерал, 2005. — С. 123.
17.	Горак С. М. Українці і Друга світова війна / Степан М. Горак П Український історик. — Нью-Йорк ; Торонто ; Мюнхен, 1979. — Ч. 1/4. — С. 24.
Довженко О. Україна в огні. Кіноповість, щоденник / Олександр Довженко. — К. : Радянський письменник, 1990. — С. 190—191.
19.	Ніньовський В. Міжнародний воєнний трибунал про Україну: Публіцистично-документальний довідник з деякими порівняльними моделями злочинів режимів — націстського з московсько-імперським / Василь Ніньовський. — Едмонтон, 1989. — С. 142—145; Романчук О. Таємниці Розенберга і Коха/ Олег Роман-чук. — Режим доступу: ЬПр:/Ау\у\у.ргаус1а.сот.иа/пе\У5/2009/10/16/103479.1іІпі.
20.	Горбач О. З приводу смерти нацистського ката колишнього «райхскомісара України» Еріха Коха / О. Горбач // Сучасність. — Мюнхен, 1987. — Ч. 3. — С. 79.
21.	Прокоп М. До історії розвитку української політичної думки під час Другої світової війни / Мирослав Прокоп // Сучасність. — Мюнхен, 1979. — Ч. 1. — С. 68.
22.	Цілком таємно...: Секретні документи рейху про діяльність ОУН 1941—1944 рр. — Т. : Рухінформцентр, 1992. — С. 9.
23.	Кульчицький С. Історичний висновок про діяльність ОУН—УПА (Попередній варіант) / Станіслав Кульчицький // Сучасність. — К., 2001. — Ч. 2. — С. 53; Паньківський К. Роки німецької окупації (1941—1944) / Кость Паньківський. — Нью-Йорк ; Торонто : Ключі, 1965. — С. 435 — 436. — («Життя і мислі», кн. 7).
24.	Там само. — С. 434.
25.	Шайкан В. О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни: монографія І В. О. Шайкан ; відп. ред. О. Є. Лисенко. — Кривий Ріг : Мінерал, 2005. — С. 235.
26.	Паньківський К. Роки німецької окупації (1941—1944) І Кость Паньківський. — Нью-Йорк ; Торонто : Ключі, 1965. — С. 445. — («Життя і мислі», кн. 7).
27.	Лисяк-Рудницький І. Український визвольний рух під час Другої світової війни І Іван Лисяк-Рудницький // Сучасність. — Мюнхен, 1962. — Ч. 5. — С. 52.
28.	Шайкан В. О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни : монографія / В. О. Шайкан ; відп. ред. О. Є. Лисенко. — Кривий Ріг : Мінерал, 2005. — С. 22.
29.	Армстронг Дж. Героїчне і людське: спогад про українських національних провідників 1941—1945 років / Джон Армстронг ; перекл. з англ. В. Ковалюка Н Україна модерна.—Львів, 1996.—Ч. 1. — С. ПО.
ЗО.	Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Володимир Косик ; перекл. з франц. Р. Осадчука. — Париж ; Нью-Йорк ; Львів, 1993. — С. 146—155. — (Українознавча б-ка НТШ, ч. 3).
31.	Верига В. Дорогами Другої світової війни І Василь Верига. — Торонто : Новий шлях, 1980. — С. 164—171. — (Канадське НТШ, ч. 21); Грицак П. Спогади. Листування. Публіцистика І Петро Грицак. — Перемишль, 2006. — С. 672. — («Перемиська б-ка» Перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі, т. 10); Федик І. Чи були дивізійники коляборантами? І Ігор Федик 11 Вісті комбатанта. — Торонто ; Нью-Йорк, 1993.—Ч. 1. —С. 57—58.
32.	Армстронг Дж. Героїчне і людське: спогад про українських національних провідників 1941—1945 років І Джон Армстронг ; перекл. з англ. В. Ковалюка // Україна модерна. — Львів, 1996. — Ч. 1. — С. 111.
33.	Сергійчук В. Боротьба за волю, а не коляборація / Володимир Сергійчук П Визвольний шлях. — Київ ; Лондон, 2001. — Кн. 3. — С. 50—51.
34.	Шайкан В. О. Український військовий колабораціонізм в роки Другої світової війни / Валентина Олексіївна Шайкан Н Сторінки воєнної історії України : зб. наук. ст. / відп. ред. В. А. Смолій. — К., 2004. — Вип. 8, ч. 1. — С. 275.
35.	БоляновськийА. Проблема колабораціонізму в умовах нацистського окупаційного режиму в Генеральній губернії І Андрій Боляновський 11 Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. —Львів, 2005. — Вип. 13 : Україна у Другій світовій війні: українсько-польські взаємини. — С. 138.
36.	Шайкан В. О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни : монографія / В. О. Шайкан ; відп. ред. О. Є. Лисенко. — Кривий Ріг : Мінерал, 2005. — С. 256.
37.	Петелицький С. До Освенціму за Україну / Степан Петелицький ; перекл. з англ. О. Тереха. —К.,2001. —С. 10.
38.	Семиряга М. И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявлення в годьг Второй мировой войньї І М. И. Семиряга. — М. : Российская политическая знциклопедия (РОССПЗН), 2000. — С. 496.
39.	Там же. — С. 6.
40.	Шайкан В. О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни : монографія / В. О. Шайкан ; відп. ред. О. Є. Лисенко. — Кривий Ріг : Мінерал, 2005. — С. 48—49.
41.	Дашкевич Я. Вступне слово, або Про проблеми колаборантства / Ярослав Дашкевич // Перша Українська дивізія Української національної армії: історія створення та національно-політичне значення : матеріали наук.-практ. конф. — Львів : Новий час, 2002. — С. 9.
ДЕРЖАВНИЦЬКА АКЦЕПТАЦІЯ: САМООРГАНІЗАЦІЯ І ПРОПАГАНДА ІДЕЙ
Державницькі ідеї, точніше — сподівання на їх здійснення, відображені у легальній пресі і притаманні здебільшого першій половині Другої світової війни (листопад 1939 р. — весна 1942 р.), включають як пропаганду вже зреалізованих планів (Акт відновлення української державності у Львові від ЗО червня 1941 р.), так і популяризацію інших можливих форм державного ладу незалежної України у майбутньому. Наприклад, зростання її політичної та економічної гегемонії серед країн Чорноморського регіону з одночасним розпадом СРСР чи повернення династичної гетьманської форми правління. Зміст багатьох публікацій 113 видань Генеральної Губернії і 232 видань Райхскомісаріату України, що легально розповсюджувалися серед українського загалу, спочатку відкрито пропагував плани на відновлення державності, однак згодом — опосередковано, закликаючи українців насамперед до єдності, здобуття освіти, збереження традицій.
Правдиве відображення змістового наповнення пресодруків вимагає зазначити, що пропаганда ідеї державності чи можливості такої обов’язково супроводжувалася подяками нацистській Німеччині за звільнення і декларуванням підтримки. Однак інакше бути не могло. По-перше, вимоги нацистських відділів пропаганди, які контролювали роботу преси і жорстокішали в процесі утвердження окупаційної влади, не обговорювалися і були обов’язковими до виконання. По-друге, політика керівництва СРСР, спрямована на створення єдиного народу — радянського, в УРСР проводилася за «допомогою» знищення українського селянина за посередництвом голодомору й українського інтелігента за посередництвом репресій. Тож прихід німецьких військ на початках викликав неприховану радість та породжував певні сподівання.
Особливо різноманітною державницька акцептація була до початку німецько-радянського протистояння. Українські пресові органи, що функціонували в досліджуваний період, спонукали український загал до самоорганізації і пропонували різне бачення майбутнього української нації. Так, представники української еміграції у Варшаві — Л. Биковський, Ю. Липа,
В. Садовський, І. Шовгенів — 1940 р. створили Український чорноморський інститут. Завданням цієї науково-дослідницької установи стало вивчення і прогнозування політичного та економічного розвитку майбутньої незалежної України. В її стінах фактично розроблявся новий напрям української політичної думки. Дослідники спадщини Ю. Липи назвали його «імперським», бо у працях «Призначення України» (Львів, 1938), «Чорноморська доктрина» (Варшава, 1940) і «Розподіл Росії» (Варшава, 1940) автор протиставив ідеї великої Росії власну концепцію великої України з її опертям на чорноморський та середземноморський геополітичні простори.
Концепція чорноморської доктрини полягала в тому, що Чорне море творить економічну і духовну єдність з причорноморськими державами, першою серед яких є Україна. Зовнішня політика майбутньої незалежної держави мала базуватися на розбудові митного союзу конфедерації чорноморських держав, перенесенні православного патріархату з Константинополя до України, регіональній домінанті української економічної і закордонної політики [1].
Для популяризації своїх ідей Юрій Липа і його однодумці започаткували у Варшаві видаваний на правах рукопису часопис «Вогонь». Зокрема, Л. Би-ковський формування нового єдиного світобачення українця вбачав у таких критеріях, як розрахунок на власні сили, належність до «міцної» раси, право приватної власності на землю та майно, об’єднання України і Кавказу в одній державі, суспільна однорідність і універсальна національна Церква [2].
У вступній статті цього числа різко критикувалася тогочасна ситуація серед українства, яка полягала в пасивному очікуванні лідера — «геніального вождя». Такий підхід редакція вважала перешкодою у формуванні державницьких доктрин. «Перед українською політичною акцією конечними є студії на колективних засадах. Ця підготовча праця є так само необхідна для державности, як необхідна є лабораторія і досвідна кузня для виробу зброї. Зрештою, і найгеніяльніший вождь нічого не вдіє в середовищі неуцтва й демагогії» [3]. Тому автори збірника ставили за мету підготувати український загал до розв’язання власних національних проблем.
Відродження гетьманської України популяризував часопис «Гетьманець», що виходив у Варшаві на правах рукопису. Ідея видання належала Івану Гладиловичу, який мав намір з його допомогою сприяти об’єднанню українських сил на еміграції. Ще в листопаді 1939 р. він звернувся до німецької влади з проханням дозволити варшавським українцям видавати свій часопис, однак тоді йому відмовили. Зрештою, дозволу на друк не було отримано і в час друку першого числа. І. Гладилович як редактор і провідний діяч Союзу гетьманців-державників планував, що часопис «Гетьманець» стане ідейним наступником часопису «Хліборобський шлях» (Львів, 1932— 1935). Разом із тим реалії Другої світової війни ставили перед українцями
Державницька акцептація: самоорганізація і пропаганда ідей свої вимоги, і, щоб мати можливість пропагувати своє бачення майбутньої української державності, потрібно було декларувати підтримку політиці Гітлера: «Та найкраща міжнародна кон’юнктура, як теж найщиріша приязнь Великої Німеччини та її геніального Вождя не розв’яжуть за нас українського питання, якщо ми самі не будемо приготовані власними силами розпочати будову своєї національної держави» [4]. У цьому випадку, як і в багатьох інших, редактор (а в недалекому майбутньому — очільники інших видань) вдало поєднав національну пропаганду з виконанням обов’язкових вимог до змісту окупаційної влади.
Розвиваючи державотворчу концепцію гетьманства, І. Гладилович, спираючись на ідеї В. Липинського, переконував, що вони виступають проти реставрації українського гетьманства зразка XVII—XVIII ст. або 1918р.: «їх ідеал це Трудова Клясократична Національна Монархія, вони хочуть єдино-владства українського народу персоніфікованого в Особі одинокого законного наслідника українських династій Гетьмана Павла Скоропадського, вони хочуть правдивої єдности, одного Фронту Національної Єдности всіх працюючих, продукційних і войовничих клясів українського народу» [5].
Стаття, яка містила ці слова, була надрукована 15 червня 1940 р., а вже 26 липня у краківській «Гетьманській громаді» з критикою гетьманату як можливого майбутнього устрою України виступив Тарас Бульба. Опонент І. Гладиловича стверджував, що гетьмансько-монархічний рух не користується підтримкою загалу українського народу, негативно впливає на формування єдиного бачення української перспективи і тільки сприяє партійній роздробленості серед національної спільноти. На противагу гетьманським ідеям Т. Бульба висунув гасло «авторитативної Народньої Держави з правдивим, а не династичним проводом!» [6]. Цю промову надрукував часопис «Гайдамака», в логотипі якого був зображений герб-тризуб і містилися гасла «Хай живе український народ і його держава!», «Смерть комуні і московській імперії!», «Своя державність. Збройна сила. Віра Христова!». Видання було офіційним органом «Поліської Січі» — першої української повстанської формації, що діяла на території України під час Другої світової війни. Ще до приходу німецьких частин підрозділи «Січі» очистили Полісся від радянських частин і утвердили там свою, українську, владу. На вимогу окупаційної німецької адміністрації 16 листопада 1941 р. Т. Бульба-Боровець змушено ліквідував команду «Поліської Січі» в Олевську, тож продовжив діяльність у підпіллі. Військові загони Тараса Бульби стали предтечею майбутньої Української Повстанської Армії [7].
Популяризація гетьманства отримала своє продовження на сторінках «Станиславівського слова» після приєднання Галичини до Генеральної Губернії. Зокрема, 5 квітня 1942 р. в газеті опубліковано виступ П. Скоропадського на зібранні берлінської організації Союзу гетьманців-державників.
Гетьман визнав наслідки діяльності організації незначними, але висловив надію на створення за німецького сприяння «Української Самостійної Гетьманської Держави зі мною, а після мене з моїм сином Данилом, на чолі» [8].
Віра у краще майбутнє і бажання згуртувати українців навколо національної ідеї— важливі складові змісту матеріалів української преси, що виходила до початку німецько-радянської війни у Генеральній Губернії. Поділ українських земель між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом у вересні 1939 р. спричинив хвилю еміграції, в результаті якої у Кракові виник табір для українських біженців. Щоб підтримати людей морально та допомогти їм облаштуватися на новому місці, Мстислав-Василь Дольницький започаткував на правах рукопису тижневик «Таборові відгуки». Визначальними у змісті видання стали заклики до об’єднання і праці в ім’я майбутнього: «Викинені з границь Батьківщини — клянемося могилами героїв і присягаємо на все найсвятіше, що Українцями залишимося навік. Ціль наша єдина: служити Україні так, як накаже провід. Ніколи не поганьбимо нашої нації і їй в жертву ми готові принести все, з нашим життям включно!» [9]. Будучи виразником ідей Організації Українських Націоналістів, тижневик табору українських біженців закликав використати події нової війни для об’єднання зусиль одиниць для добра нації і відновлення державності [10].
Найбільшу об’єднувально-інформаційну роль серед українського загалу Генеральної Губернії виконували «Краківські вісті», які «не були німецькою газетою українською мовою, але українською газетою, редагованою в німецькій дійсності» [11], і які на початках своєї діяльності закликали українців передовсім до самоідентифікації. На зміну означенням «місцевий», «тутей-ший» мала прийти власна назва «українець», якою можна і потрібно пишатися. Так, В. Островський найголовнішим завданням вважав національне освідомлення холмщан, яке дозволить їм глибоко усвідомити для себе національну назву «українець». Для означення Холмщини пропонувалося вживати термін «Холмська Україна». У підборі кадрів, особливо священиків, увага насамперед мала приділятися моральним та ідейним рисам претендентів, які повинні були забезпечити виховання загалу в національному дусі та стати провідниками народу на шляху до національної мети. Виховну роботу рекомендувалося поєднувати з практикою, акцентуючи на національному аспекті: «Сотні раз мусить голосно повторити в голос холмська дітвора, юнацтво й старші люди: «я — українець» (чи українка), «Холмська Україна», «українська мова», «українська церква», щоб говорити це без надуми, відрухово» [12].
На українські школи, культурно-освітні товариства та господарсько-кооперативні установи покладалося завдання перевиховати найширші маси українського населення на здорових і міцних засадах віри у власні сили,
«палкої і міцної віри в перемогу нашої правди, без якої ніяка творча праця неможлива» [13].
Незважаючи на те, що на сторінках «Краківських вістей» не було інформації про спроби відновлення української державності або відкритої популяризації її творення, усе-таки опосередковано українці Генеральної Губернії у газетних публікаціях знаходили для себе підтвердження такої можливості. Наприклад: «Ми віримо, що український нарід, де він не живби, збудує не зважаючи на все, збудує свою будуччину героїчну» [14]. Автор статті «За концентрацію сил» стверджував, що життя українців під польською і радянською окупаціями унеможливлювало розвиток нації. Саме тому українців об’єднало гасло «Україна над усе!», суть якого зводилася до творення і популяризації єдиної всеукраїнської ідеї, що полягала в тому, що свої духовні та фізичні сили нація може максимально проявити лише в межах власної національної держави [15].
Послуговуючись відомим висловом Бісмарка, що політика— це мистецтво можливого, важливим було також правильно оцінювати політичну ситуацію та намагатися використати її для вирішення своїх національних завдань: «Головне завдання моменту це підтягнення фахових та організаційних кваліфікацій кадрів до державнотворчої розбудови» [16].
Потребу національного відродження редакція «Краківських вістей» продовжила популяризувати і 1942 р., пояснюючи необхідність працювати над однією з його передумов — «над скріпленням національної єдности і солідарности серед усіх членів українського національного організму, без огляду на їх релігійну, обрядову чи клясову приналежність» [17].
Німецько-радянська війна сприяла активізації діяльності Організації Українських Націоналістів на окупованих Німеччиною українських землях. Вона діяла швидко і рішуче. Відразу після відступу радянських військ їхні представники почали організовувати українську владу по містах і селах як Галичини, так і решти України. Одним із найважливіших завдань стало налагодження видання газет, які мали інформувати населення про організацію і діяльність нової влади, різні аспекти суспільно-політичного і господарсько-культурного життя. Зокрема, у редакційному зверненні до читачів, надрукованому у станіславському часописі «Самостійна Україна», наголошувалося: «Хочемо її видавати щоденно, бо ж треба в ній обговорювати справи такого великого діла, як будова Української Держави» [18]. Редакція сквирівського часопису «Українець», закликаючи жителів району до співпраці, переконувала, що «газета допоможе краще розуміти дійсність, краще працювати на користь нашої батьківщини, для загального добробуту вірних синів і дочок Вільної України» [19]. Відчути особисту відповідальність за державне будівництво, сприяти побудові кращого майбутнього України завдяки участі в розвитку її економіки, піднесенні національної свідомості та національної культури пропонував кіровоградський «Український голос» [20].
„Де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи!**
Т. Шевченко.
Український Народе!
Велика і могутня була наша Держава, відома і славна в усьому світі, за Святослава Хороброго - за Володимира Великого - за Ярослава Мудрого. Славна її могутня була Галицька Держава за Ярослава Ос-момисла і Романа Мстиславича. Своїми грудьми захищала всю Европу перед навалою диких азійських орд.
Була Україна доти сильна й мотутня, доки була єдина, поки не поділилася на маленькі князівства. Українські князі своїми коромолами почали наводити поганців на Українську землю.
І слабла і ниділа Українська земля, а на ослаблену напали чужинці і поневолили її. Одначе народ не піддавався, зривався раз-у-раз до боротьби за волю рідної землі. Не тратив віри, хоча зриви були невдатні. бо не «були отностайні. Аж пригнпоп великий зрив під проводом великого вождя і держабнпка, славного гетьмана Богдана Хмельницького.
Увесь Народ зірвався до боротьби за волю і перемагав:
„Тим то і стала по всьому світу Страшенная Козацька сила. Що у нас, панове — молодці. Була воли і дума єдина*.
І міг тоді народ співати:
„Та не буде, лучче, та не буде краще., Як у нас на Україні,..*—
Пізніші гетьмани не були Богдани Хмельницькі і знову могли господарити на Українській землі чужинці. Петро Великий і Катерина П. катували Україну. Всі вже думали про її смерть неминучу. Аж загримів голос Тараса Шевченка:
„Розкуйтеся, братайтеся*
У чужому краї
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
1 на небі, а не тільки На чужому полі .
В своїй хаті - своя правда, / сила і воля !*
ї прийшло Шевченкове покоління. А цвітом його буліг Українські Січові Стрільці, що клали свої буйні голови за волю України від Карпат аж по Чорне море і скрізь несли визвольні кличі, зазивм до будови Української Держави.
Вони дали почин до створення Славної Української Галицької Армії, яка опущена всіми, окружена зо всіх боків ворогами, донесла прапор волі до наших ча-£ів і передала його непохитним борцям підпілля, ще тепер уже явно стали до боротьби за вільну Україну, стали до будови власної Держави.
УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!
Явилася довгождана воля. Народ піднявся і став творити своє вільне життя, свою державність.
Український Народе! Селяни! Робітники! Інтелігенціє! Всі, хто вірить в Бога й Україну, всі до боротьби з червоними катами України — Москвою. До боротьби з червоним царством сатани, з царстзом мук, насилля, брехні. Геть з комуною та її посіпаками. Смерть жидівським прихвостням, комуно-більшовикам.
УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!
Сьогодні, де тільки живе Українець, де тільки ббться українське серце, скрізь по всіх містах і селах, від золотоверхого Києва до найменшого сільця, гримлять слова: „Воля Українському Народові. Смерть ворогам!"
Від сьогодні існує Українська Держава і Влада.
Сьогодні, в цей великий історичний момент, Україна та її державна рація вимагають від нас більше, як коли, великого гарту, єдності, дисципліни. Не сміємо повторити давніх помилок, які тричі завалили Українську Державність.
Слухняність свойому проводові і відданість українській справі дадуть гарантії успішності в державному будівництві.
Українці! Беріть активну участь в державно-творчій роботі. Всюди відновляйте просвітньо-кооперативне життя і ставайте одностайно всі як один до державного діла. Дорожіть майном нашої Української Держави та бережіть його.
Всім шкідникам української справи дайте належну відправу. Будьте осторжними до провокаторів жидо — більшовицької банди, що намагалася стати на шляху в державно — творчій роботі української надії.
Хай живе Українська Держава!
Хай живе Українська Влада!
Хай живе воЖдь України!
Слава непоборним полкам Ні* мецької Армії!
Хай живе Фірер Адольф Гітлер!
СЛАВА УКРАЇНІ!
Рогаїнн, дня 5 липня 1941 р.
Рогатинське слово. — Рогатин, 1941. — 4.1. — С. 1 (фрагмент)
Необхідність проголошення державності як основного критерію розвитку нації українські націоналісти пояснювали двома об’єктивними причинами — потребою перегляду умов Версальського договору (через його
Державницька акцептація: самоорганізація і пропаганда ідей антиукраїнську складову) і мільйонними жертвами українців (голодомор, репресії) у Радянському Союзі.
Редакції українських часописів закликали українців до об’єднання заради розбудови відновленої Української держави. Українців переконували, що вони перебувають на початковому етапі будівництва нового державно-політичного життя, що боротьба, яка розпочалася на українських землях завдяки організованим силам української нації під проводом ОУН, є святою, що тільки спільними силами можна збудувати сильну національну державу, в якій господарем буде українська нація, що треба згуртовуватися навколо єдиного синьо-жовтого прапора і Володимирового тризуба. Тож «в так важливий історичний момент Української Нації, Її боротьби — змагу за таку величну і святу Справу, не сміє бути Українця, в якого б’ється щире українське серце, якийби стояв поза рамками цієї боротьби, в цьому великому чині будови нового державно-політичного українського життя» [21].
Право нації на державність обґрунтовувалося необхідністю повалення версальської системи, яка узаконила владу над різними частинами українських земель чотирьох держав, і твердженнями, що українці ніколи не переставали боротися за відновлення державності, яка єдино уможливлює повний розвиток національних сил, що сотні тисяч жертв польської і радянської антиукраїнської політики не були даремними, що прийшов час великої спільної праці, об’єднаної гаслом «бути чи не бути українській нації» [22]. В. Стеник у статті «Розвій української державної думки», проаналізувавши державницькі стремління українців від X ст., узагальнив: «Знову виринає квестія нашої державности, виходить на порядок денний Велика справа, за яку гинули тисячі українських патріотів на засланнях, еміграціях та останньо в енкаведівських тюрмах. Ми йдемо за їхньою ідеєю, ідемо за побудовання нового справедливого ладу в Европі, за остаточне завершення ідеї української державності» [23].
Автори перемишльської одноднівки «Свято радості» стверджували, що минув час панування на українських землях її двох найбільших ворогів — Польщі і Росії, що на зміну йому прийшов час побудови незалежної держави. Вони закликали полишити осторонь будь-які партійні суперечності і чвари, об’єднатися навколо українських комітетів і творити свою державність [24].
«Рогатинське слово» важливим фактором побудови Соборної Самостійної Української Держави вважало порозуміння між старшим і молодшим поколіннями українців, коли пасіонарний радикалізм молодих і консервативна поміркованість старших повинні були об’єднатися для єдиної «великої Мети». Кожному, зокрема, пропонувалося затямити одну важливу річ, що він є рядовим, який став до праці при відбудові знищеного українського державництва. Праця кожного — це цеглинка у великій загальнонаціональній будові: «Коли зрозуміємо Франкові слова як наскрізь конструк-
тивну думку, то можемо бути певні, що ми праві працівники Української Нації. Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт!» [25].
На потребі росту національної свідомості кожного наголошувала копи-чинецька «Воля», переконуючи, що Україна буде такою, якою будуть самі українці: «Збільшати на кожному кроці свою духову й моральну скарбницю, бо щастя й доля народу і держави може опертися тільки на величі духа. Чим більше будемо мати духових велетнів серед інтелігенції, селян і робітників, тим більша буде наша сила і певність державності» [26].
За активної участі представників похідних груп ОУН започатковувався видавничий процес і на українських землях, що стали основою Райхскомісаріату України. Популяризація державницьких гасел посідала важливе місце в редакційній політиці. Горлівський «Український Донбас» стверджував, що ще не всі місцеві українці усвідомили важливість моменту, спрямованого на будівництво своєї держави, а керівництво міста і району не усвідомило, що працює в українській державі, тому пропонував гасло «Україна для українців!» прийняти за основний принцип у роботі державницьких структур і взяти його за вихідний орієнтир при вирішенні всіх питань. «Треба запалити всіх національно-свідомих українців святим вогнем ентузіазму відданої праці для України, для українського народу! Треба здійснювати мрії про будову Української Держави власними руками, власними силами!» [27].
Українській молоді як основному учаснику національно-визвольного руху горлівська газета пропонувала об’єднуватися навколо ОУН, мотивуючи це тим, що той, хто любить свій народ і прагне волі, не має права займати вичікувальну позицію, а повинен активно включатися у процес державотворення [28]. На вчителів горлівський осередок ОУН покладав завдання виховувати українських дітей у дусі патріотизму — як майбутніх роз-будовників української самостійності [29].
Гордо заявити про свою приналежність до української нації, у першу чергу — через мову, закликав проскурівський «Український голос», який гостро критикував радянську політику у мовному питанні. «Будь гордий, що ти українець!» — писали ми в передовій нашої газети. І це саме повторюємо тут знову: не плазуй і не викривлюй свого обличчя на догоду будькому, не ховайся з тим, що ти українець, а виявляй це скрізь і завжди у всьому, а насамперед у мові. Не смієш говорити іншою мовою, лише українською і то чистою, справжньою, якщо досі не навчився, то негайно вчись і вимагай цього від інших. Не смієш бути «малоросом», лише українцем, членом великої Української Нації, що змагає за власну національну державу» [ЗО].
Масові репресії радянської влади щодо українських селян, робітників та інтелігенції тетіївська газета «Вільна Україна» використала для фор
мулювання висновку, що Росія (царська чи комуністична) є ворогом України і що лише українська влада на українській землі дасть українському народові волю [31].
Сутність і потребу гасла «Україна над усе!» редакція сквирівської газети «Українець» обґрунтовувала необхідністю пам’ятати про ті утиски, яких зазнавав український народ чи то в межах Польської держави, чи Радянського Союзу, а також про ті жертви, які понесла нація у боротьбі за свої права. Завдання виховувати молодь у дусі націоналізму покладалося на товариства «Просвіта» і «Січ», які свою виховну діяльність мали проводити через газету, театр, бібліотеку тощо. Гасло «Україна над усе!» не возвеличувало українську націю над іншими, а тільки закликало визнати державницькі інтереси важливішими за свої власні. «Це гасло мусить оволодіти мозком і серцем кожного українця, якому дорога батьківщина, дорога Україна» [32].
Тему продовжило чернігівське «Українське Полісся», пояснюючи необхідність відмежування від радянських інтернаціональних штампів потребою об’єднання навколо національного гасла «Україна над усе!» [33]. Редакція стверджувала, що до українців повертається природне право використувати свої національні символи — герб-тризуб, затверджений законом Української Народної Республіки 22 березня 1918 р. як герб державний, і жовто-блакитний прапор [34]. Право українського народу на державність обґрунтовувалося світовою історією, найважливіші події якої часто розгорталися і на українській території, геополітичне розташування якої слугувало межею між Європою та Азією [35]. У новітній історії це право ґрунтувалося на Акті злуки УНР та ЗУНР від 22 січня 1919 р. в єдину Самостійну Соборну Українську Державу, в основі якого лежали три засади: 1) жодна сила не здатна зламати прагнення української нації до самостійного життя, 2) боротьбу за самовизначення треба вести тільки власними силами, 3) жити самостійним державним життям — це незламна воля української нації [36].
Ці та подібні їм державницькі настрої, характерні для преси Генеральної Губернії і Райхскомісаріату 1941 р., пояснюються запізнілим реагуванням окупантів на те, що відбувалося на місцях. Невизнання Гітлером проголошення української державності ЗО червня 1941 р. у Львові, репресії проти членів ОУН і.їх поступовий перехід у підпілля, монополізація видавничого процесу і жорстка цензура змісту призвели до зникнення зі шпальт газет публікацій, що пропагували незалежницькі ідеї. Треба відзначити, що і в наступні роки, незважаючи на всі жорстокості окупації, окремим редакціям вдавалося хоч зрідка, але нагадувати українцям про значення державності. Наприклад: «Змаганням кожної нації є забезпечити прожиток своєї спільноти. Одиноко національна держава може найкраще це зробити. Вона забезпечує нації прожиток, дає моральну й матеріальну допомогу в розбудові культури та цивілізації, сприяючи розвиткові, творить добробут прийдешнім поко
лінням... зрозуміймо, що тільки спільне бажання, нічим не здержане намагання, зусилля всіх шарів української спільноти при найбільших матеріальних і фізичних жертвах, словом героїчне поставлення українського моноліту — зуміє зреалізувати мрію сотень поколінь, розбити кайдани, що ними сковували сотки літ наше самостійне життя наші сусіди. Це нам, тепер живучим, призначило Провидіння бути творцями найціннішого скарбу Нації — Української Держави!» [37].
Подіям ЗО червня 1941 р. у Львові передували кілька спільних заяв представників українства у Кракові. У першій з них, прийнятій 14 червня, стверджувалося, що національним обов’язком українців має стати об’єднання заради праці в ім’я остаточного національно-політичного визволення українського народу. Підписанти закликали забути про будь-які непорозуміння і разом виступити за відновлення державності. Визнаючи боротьбу за Суверенну Соборну Українську Державу найвищою метою, пропонувалося об’єднатися на таких засадах: 1) очистити українське національне життя від будь-яких суперечностей; 2) створити єдиний представницький орган українців для репрезентації національних політичних вимог перед світом; 3) закликати до об’єднання представників усіх політичних партій, груп і організацій; 4) заборонити партійним лідерам очолювати нове об’єднання; 5) «всі, що стають до співпраці, зобов’язуються віддати справі всі свої сили та включити себе як карні громадяни в процес українського державного будівництва на рідних землях, підчинюючись Суверенній Українській Владі, створеній волею Українського Народу на Українській Землі» [38].
22 червня з ініціативи ОУН(б) на з’їзді української політичної еміграції у Кракові був створений Український Національний Комітет, який мав представляти українські інтереси до часу відновлення української держави з столицею у Києві, що й було відображено у його відозві, яка закликала до спільної праці, незважаючи на політичні переконання, посади, віросповідання, вік [39].
Кульмінаційним моментом легальної діяльності ОУН(б) стало відновлення української державності, проголошене ЗО червня 1941 р. на Національних зборах українців Західної України у приміщенні товариства «Просвіта» (Львів, площа Ринок, 10). Зібрання очолював Ярослав Стецько — заступник Степана Бандери. Йому і доручили очолити Крайове правління, яке мало діяти до часу створення центральної української влади у Києві. Таким був перший декрет С. Бандери. 9 липня 1941 р. у Я. Стецька, який приїхав відвідати сестру, стріляли, але жодна з чотирьох куль не влучила у нього. Замах на життя голови Крайового правління розцінили як замах на українську державність: «Одначе все українське громадянство тим більше солідарністю, співпрацею відповість ворогам української нації на цей нечуваний виступ ворожих українському державництву чинників» [40]. Акт проголошення
Ш живе 8іііа [оборка Самостійна Україкна Держава!
АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
1.	Волею Українського Народу, Органіаація Українських Націоналістів під проводом СТЕПАНА БАНДЕРИ проголошу* створення Української Держави, аа яку поклали свої голови цілі покоління на]йкращих синів України.
Органіаація Українських Націоналістів, яка під проводом П Творця й Вождя ЕВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовнцького поневолення завзяту боротьбу аа свободу, ваивас увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.
Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад І порядок, всесторонній розвиток усіх його сил, та заспокоєння його потреб.
2.	На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України—Києві.
3.	Новоповстаюча Українська Держава буде тісно слівдіяти з Націонал-Соціалістнчною Великою Німеччиною, що під проводом свойого Вождя Адольфа ГІтлсра творить новий лад в Європі І світі та допомагає Українському Народові визволитися з під московської окупації.
Українська Національна Революційна Армія, що твориться на Українській Землі боротимесь дальше з Союзною Німецькою Армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу І новий лад у цілому світі.
Хай живе Українська Суверенна Соборна Держава І
ХаЙ живе Організація Українських Націоналісті і
Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів І Українського Народу СТЕПАН БАНДЕРА.
СЛАВА УКРАЇНІ!
ЗВІТ ІЗ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗБОРІВ
УКРАЇНЦІВ ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ — ЯКІ ВІДБУЛИСЯ ДНЯ ЗО ЧЕРВНЯ 1941 Р.
Дня ЗО червня 1941 р. відбулися о ГОЛИНІ 3-ій у вечері в залях матірнього Товариства .Просвіта1* у Львові
ВЕЛИКІ ЗБОРИ ЖРАЇІІЦІВ ЗАХІДНИХ ЗЕМЕЛЬ УКРАЇНИ, на яких проголошено ВІДНОВЛЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
і покликано ПЕРШЕ КРАЄВЕ ПРАВЛІННЯ на чолі з Ярославом СТЕЦЬКОМ, заступником провідника Організації Українських Націоналістів.
Збори пройшли серед небувалого одушевлення.
Збори відкрив промовою заступник провідника ОУН Ярослав СТЕЦЬКО, передав привіт Провідника ОУН Степана БАНДЕРИ, віз-вав віддати честь борцям за волю України і відчитав урочистий акт проголошення Української Державності.
Всі присутні бурею оплесків І слізми радості вітали святочно цю велику історичну хвилину та відспівали потім Національний Тими.
О. Др. ГРИНЬОХ, довголітній душпастир українського студентства, а тепер полевий духовник Українського Націоналістичного Легіону Степана БАНДЕРИ виступив у сірім вояцькім мундурі—передав привіт від команданта легіону сотника Романа ШУХЕВИЧА і всіх Українців вояків, котрі присягли віддати Україні свою кров і своє життя.
Опісля говорив делегат Краєвого Проводу Організації Українських Націоналістів, підкреслював зокрема жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше,—а де вже ситуація дозволяє, стає до безпосереднього державного будівництва.
Опісля відчитано перший декрет провідника ОУН Степана БАНДЕРИ про покликання Краєвого Правління Західних Областей України з головою Ярославом СТЕЦЬКОМ на чолі—до часу створення Центральної Влади у Києві.
О. мітрат СЛІПИЙ привітав Збори в Імені Митрополита Андрея ШЕПТИЦЬКОГО заявляючи, що Митрополит вітає цілим серцем і цілою душею цей великий історичний почин відновлення Української Державносгі та взиває всіх вірних, весь народ стати негайно до праці, до цього великого діла.
Усі промови пройшли серед бурі оплесків І проявів найбільшого ентузіазму.
Збори вислали, як вислів почувань усього Українського Громадянства привіт Провідникові ОУН Степанові Баидері,
Привіт Творцеві й Вождеві Великої* Піиеччиин АДОЛЬФОВІ ГІТЛСР0В1,
Привіт Славній Німецькій. Непереможній Армії,
Привіт Митрополитові АНДІ’ЕСВІ,
Привіт уеіи борцям аа волю України.	•
Делегат провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема дуже гаряче й щиро присутніх на зборах високих старшин німецької армії.
Представник німецької армії, бувший полковник УГА професор КОХ привітав також присутніх і візвав до праці та як найтіснішої співпраці з німецькою армією під проводом великого вождя Німецького Народу Адольфа ГІТЛСРА.
Збори закінчено відсніванням Національного Гимну.
Зборівські вісті. — Зборів, 1941. — №1. — С. 1 (фрагмент)
української держави і звіт з Національних зборів українців Західної України друкувалися у легальній пресі [41].
6 липня 1941 р. у Львові відбулася нарада представників українського громадянства (за винятком представників ОУН(м), які підтримали ідею консолідації усіх сил на шляху розбудови української державності. Наслідком дискусії стала резолюція: «Представники українського львівського громадянства, зібрані в дні 6. VII. 1941 р., вітають непереможні німецькі війська під проводом великого вождя Адольфа Гітлера, що несуть українському народові визволення від большевицького ярма та дають йому змогу від
будувати самостійну українську державу. Зібрані радіють актом консолідації українського громадянства на еміграції, довершеним у Кракові в дні 22. VI. 1941 р. та закликають гарячо всіх українців-патріотів об’єднати у велику історичну хвилину всі творчі сили для розбудови української самостійної держави, підчиняючись Державному Проводові проголошеному у Львові в дні ЗО червня 1941 р.» [42]. Серед 72 підписантів фігурують Кость Левицький, Йосиф Сліпий, Олександр Надрага, Роман Осінчук, Олександр Барвінський, Кость Панківський, Володимир Радзикевич, Юліан Дзерович, Олександр Марітчак, Гавриїл Костельник.
Програмові засади діяльності ОУН, керованої С. Бандерою, затвердив Другий великий збір українських націоналістів у березні 1941 р. Вони декларували боротьбу ОУН за Суверенну Соборну Українську Державу, організацію української держави на основі сильної влади, національної армії та однопартійності, планову організацію господарського і суспільного життя, безплатну медицину й освіту, перевиховання українців на основі славних сторінок національної історії, свободу релігії [43].
Незважаючи на відоме негативне ставлення верхівки нацистської Німеччини до можливого створення українцями держави, Акт ЗО червня 1941 р. відновив державницькі традиції українців і став логічним завершенням легальної діяльності ОУН(б), яка фактично виконала свої програмові зобов’язання [44].
Проголошення незалежності підтримала Церква. 1 липня 1941 р. митрополит Андрей Шептицький видав пастирський лист до українського народу, в якому, зокрема, відзначалося: «Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що Ви дозріли до Державного Життя. Установленій владі віддамо належний послух, узнаємо Головою Краєвого Правління Західних Областей України Пана Ярослава Отецька. Від Уряду ним покликаного до життя очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узглядняли би потреби і добро всіх, замешкуючих Наш край громадян без огляду на це, до якого віроісповідання, народности і суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі Твої праці Український Народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам Святу Мудрість з неба» [45].
6 липня 1941 р. митрополита підтримав станіславський єпископ Григорій, який так само, як і А. Шептицький, висловив сподівання, що українська держава забезпечить спокійне життя і добробут усім громадянам української землі «без огляду на різниці віроісповідні, національні і суспільні» [46].
10 липня луцький єпископ Полікарп також привітав відновлення державності: «Сповнилась наша відвічна мрія. У городі князя Льва з радіо-висильні несеться над нашими горами, нивами, ланами, над нашою так густо зрошеною кров’ю землею радісна вістка: проголошено самостійну Українську Державу. Разом з українським народом радіє і наша многострадальна Церква.
Відроджена у вільній українській Державі — Українська вільна Православна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю» [47].
Потребу об’єднання всіх українських політичних сил обґрунтував у інших своїх посланнях, надрукованих пресою, митрополит А. Шептицький. 5 липня він звернувся до українців із закликом забути про партійні суперечності і разом працювати над відновленням економічного, просвітницького і культурного життя. «Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарности і усильної праці всіх Українців повстане Соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній державний організм, побудований жертвою життя одних та муравельною працею, залізними зусиллями і трудами других» [48].
7 липня митрополит звернувся з відкритим листом до А. Мельника, вимагаючи порозумітися із С. Бандерою: «Ціле Українське Громадянство домагається, як умову конечно потрібну, Вашого порозуміння з Бандерою та зліквідування так страшного, шкідливого для Української Справи роздору. Видається немислиме, щоб Організація Українських Націоналістів приносила-нам по більшовицькій навалі домашню війну і всі нещастя, які вона спричинює. Ми признали п. Стецька Ярослава як Вашого й Степана Бандери підчиненого, не входячи в Ваші внутрішні спори. Прохаю прийняти це до відома. Очікую відповіді про Ваше повне порозуміння» [49]. До порозуміння справа не дійшла, бо два відлами ОУН сповідували різні підходи до досягнення незалежності. Однак головним залишався той факт, що Гітлер не планував надавати Україні державності. Сам же Акт проголошення Української держави назавжди залишиться важливим фактором політичної історії України.
Українська преса Генеральної Губернії відреагувала на проголошення незалежності низкою публікацій, що з’являлися на сторінках різних видань у липні—серпні 1941 р. і роз’яснювали бачення ОУН(б) найближчих перспектив та розкривали їхні програмові засади. Калуський повітовий провід у зверненні до народу стверджував, що незалежна українська держава проголошена волею українського народу і буде розбудовуватися ОУН під проводом С. Бандери, що вся повнота влади в районі перейшла в його руки, та наголосив на необхідності для збереження спокою і порядку виконувати всі накази та розпорядження влади [50]. У результаті перша постанова стосувалася саме облаштування місцевого життя і давала такі вказівки: 1) всі установи, а також житлові будинки прикрасити державними прапорами; 2) населення підпорядковується повітовому проводові; 3) для забезпечення правопорядку створюється повітова охорона; 4) забороняються зібрання і збори; 5) обов’язкове дотримання порядку, чистоти і санітарних приписів; 6) встановлюється комендантська година; 7) обов’язкова здача населенням всієї зброї і амуніції; 8) обов’язкове повернення населенням розграбованого
Організація Українських Націоналістів та її найближчі завдання
Роки 1914-41 це нова доба боротьби українського народу за повну державну, політичну, культурну і господарську незалежність, це доба посилених змагань на всіх ділянках громадського життя. Боротьба та приймає ріжні форми та ціль її одна ...Самостійна Україн-
ська Держава. Збройною боротьбою українського народу кермує від 12 літ ОУН (Організація Українських Націоналістів). Вплив її на українську суспільність був завжди тим-більший, чим більші репресії стосо-вано до нашого народу. Тоді українська молодь і значна частина активних українських патріотів ставала в ряди ОУН, тут знаходила втілення своїх патріотичних почувань. В часах польської і большевицької окупації ОУН виховувало в націоналістичному, непримиримому дусі цвіт народу українську молодь та вело збройну боротьбу з окупантами. Власним прикладом вчили патріотизму, вчили самопосвяти за інтереси громади і нації. Умирали як мученики по тюрмах і шибеницях, а на їх місце ніби заворожені ставали нові ряди героїв, що вміли вмерти За святу справу. Великі політичні процеси до 1939 р. - наглядно свідчать про широкі масштаби революційної роботи ОУН. По большевицькій окупації Західної України тільки частина боєвиків ОУН пішла на еміграцію. Більшість з них залишилася, щоби в змінених умовах продовжувати боротьбу проти наїздника. Залежно від місцевих умовин та боротьба мала форму партизанських боїв, унешкідливлю-вання найбільш небезпечних осібня-ків, що створювали пригожий грунт для большевицької пропаганди, як організаторів колгоспів, голів сільрад, комсомольців, агітаторів та врешті піддержувано віру в народі, що тяжкі хвилі національного гнету скоро скінчаться, а ворог буде розгромлений. Безприкладні переслідування українського національного руху ще вище підносили в українському населенні святість ідеольогії ОУН. Слово „ організація “ (розуміється ОУН) мало якесь містичне значіння для народу, було чарівним словом, яке приносило надії мілі-онам. По тяжких змаганнях і жертвах, які приніс український народ за справу визволення, приходить великий історичний період: досяг-
нення мети — творення Самостійної Української Держави. Нові завдання висувають перед нами, нові зусилля. Українська держава мусить розбудувати всі ділянки політичного, культурного, господарського життя, щоби в новій Европі стати рівнорядним чинником з иішіими народами. Вчорашні революціонери стають будівничими держави. Вони як здисципліновані жовніри зуміють виконати приказ своєї влади чи то будуть воєнні завдання, чи спокійна, але державно - потрібна робота. Які ж завдання висуває нам потреба хвилі?
Передусім треба ВИШКОЛИТИ; нові кадри відданих національній справі людей, які заступили би тих,, що згинули в боях з ворогом або замордованих по вязницях НКВД. Такою школою націоналізму мають бути: Організація Українських Націоналістів,Організація УНМ „Січ“, які організуються покищо тільки в Галичині. Вони будуть виховувати] молоде сильну фізично і духово, щоби вповні викорінити комуністичний блах-ман, яким большевики затроювали душі української молоді. На щастя вплив комунізму на виховання молоді був дуже малий і то хиба тільки на окремі особи. З тих людей треба вишколити фахівців для. ріжних ділянок праці, вихованих на ідеольогії українського націоналізму. Всі чільні становища державної машини повинні обняти люди не тільки фахові, але також такі, до яких народ мав би повне довіря, що вони ніколи не сплямили своєї національної чести працею на шкоду українського народу.
В новій дійности, коли український народ стає господарем на своїй землі, треба зреорганізувати також культурно-наукове і господарське життя. Школи і культурно-освітні установи, за які дотепер нам з трудом приходило боротися, (це були всенародні школи,) будуть тільки першим щеблем виховання молодого покоління, яке повинно дійти до найвищих щеблів освіти й науки, щоби скласти свої рідні цінности в скарбницю всенародньої культури і науки. Організація нових середних шкіл так загально образу-ючих, як зокрема фахових (промислових, рільничих, мистецьких) є одним з перших завдань нашої державної роботи.
Державницька акцептація: самоорганізація і пропаганда ідей майна державних, комунальних та приватних установ чи помешкань; 9) націоналізоване майно залишається і надалі в державній власності; 10) дозволити приватну торгівлю при умові збереження старих цін; 11) по селах організувати охорону шосейних доріг, комунальних будинків, мостів, засобів зв’язку і т. п.; 12) приязне ставлення до німецької армії; 13) повітовій охороні надається право перевіряти документи та затримувати осіб, які порушують приписи цієї постанови [51]. При цьому антирадянські гасла ставали основним доказом необхідності об’єднання українців для розбудови проголошеної державності. Наприклад: «Неповинно пролита кров героїв під Крутами, біля Базару, неповинно катовані в підвалах московської чре-звичайки, замучені і постріляні тисячі в’язнів-бійців за наше радісне сьогодні кличуть нас до єдності, до консолідації, до підпорядкування одному проводові, в ім’я одної найсвятішої мети» [52].
Декларація ОУН, надрукована 13 липня 1941 р. в часописі «Золотий тризуб», розкривала основні засади державного управління, які полягали в тому, що волею українського народу відновлено і проголошено українську державу; українська держава має свою тисячолітню історію; у складі Радянського Союзу Україна фактично не була незалежною; останньою історичною формою державності була українська держава в 1917—1919 рр.; безпосереднім виразником Акта від ЗО червня 1941 р. є ОУН під проводом С. Бандери, яка виступає за «відбудування Української Державності на основах правдивої незалежності і суверенності в протиставленні до нереальної фікції Радянської Союзної Державності»; нова українська держава, «базуючись на повній суверенності своєї влади», підтримує війну Гітлера за «новий лад Європи»; найперше завдання — це створення української армії і організація української влади на звільнених від радянської присутності землях [53].
Своїми найближчими завданнями ОУН(б) вважала розбудову всіх ділянок українського політичного, господарського і культурного життя, для чого пропонувала організувати підготовку кадрів (фахівців, відданих національній справі), а також створити дієву систему початкової, середньої і вищої освіти [54].
26 липня «Рогатинське слово» відобразило бачення українськими націоналістами державного ладу, який мав формуватися за такими основними принципами: державний устрій базується на засадах національності; влада нації у державі здійснюється на основі «національної солідарності, надкласовості і протипартійності»; громадяни об’єднуються за професійною ознакою у відповідні фахові організації; державою керує Голова держави, який уособлює суверенність і єдність нації, очолює збройні сили, призначає органи виконавчої влади; держава сприяє розвитку місцевого самоврядування; запроваджується незалежне судівництво; забороняється діяльність усіх політичних партій і запроваджується однопартійність, причому «єдиною
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) формою політичної організації населення Держави буде ОУН — як підстава державного ладу й чинник національного життя»; ставлення до національних меншин буде залежати від сприйняття останніми української державності [55].
Одним із найперших завдань, яке потребувало нагального вирішення українською владою, мало стати земельне. Свій погляд на розв’язання цього питання ОУН представила за посередництвом преси. Колгоспи і радгоспи як штучні утворення ліквідовувалися, а на зміну їм мали прийти приватні власники. Кількість землі, переданої у приватне користування, залежала би від спроможності конкретної родини обробити її. Назагал мова йшла про середнє селянське господарство, а велику приватну власність на землю планувалося заборонити відповідним законом [56].
Важливим джерелом правових приписів української національної влади став «Вісник Станиславівської обласної управи» (далі — «Вісник...»), єдине число якого вийшло 29 липня 1941 р., а зміст складався із 12 різних постанов, розпоряджень, інструкцій та оголошень. Так, постанова «Організація влади загальної адміністрації», прийнята 22 липня, містила правові поради щодо організації влади першого (окремо взятий населений пункт під управлінням сільської або міської управи), другого (районна управа) і третього (обласна управа, що складалася з 12 відділів— загальної адміністрації, кадрів, народної освіти, земельного, лісового, фінансового, торгівлі та промислу, здоров’я, технічного, суспільної опіки, обласної міліції, культури та мистецтв) ступенів. Владні органи формувалися за принципом призначення через неможливість застосування у воєнних умовах виборчої системи. Наголошувалося, що «до видання законних норм у роботі треба керуватися здоровим розсудком і добром Української Держави та Української Нації». Були визначені також загальні принципи функціонування влади всіх ступенів, рекомендовано методи і форми організації адміністративних одиниць (сільська, міська, районна та обласна управи) [57].
Найбільше місця у виданні займали документи, які стосувалися земельної справи і сільськогосподарського виробництва. Опубліковано розпорядження про створення обласної, районної та громадських сільськогосподарських комісій, визначено їх права, обов’язки, структуру. 23 липня земельний відділ видав розпорядження, що визначало права і обов’язки селян під час жнив, від яких «залежить виживлення населення і війська». Відзначалося, що власними силами проводять жнива селяни-одноосібники та колишні колгоспники, що засівали свої землі власним насінням як одноосібники восени 1940 р. або навесні 1941 р. На землях колишніх колгоспів і спірних землях жнива організовувала сільська управа, оплачуючи працю селян частиною врожаю. Стан і кількість зібраного врожаю підлягали точній фіксації [58].
ч. і
Станиславів, 29 липня 1941 р.
Річник 1.
ВІСНИК
СТАНИСЛАВІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ УПРАВИ
ВИДАЄ В МІРУ ПОТРЕБИ СТАНИСЛАВІВСЬКА ОБЛАСНА УПРАВА
ЗМІСТ, стор.
1.	Поставом з 22-го липня 1941 р.» Організація влади загальної адміністрації. .	1
2.	Розпорядження» я. 1, з дня 22-го липня 1941 р. ........	2
3.	Розпорядження я. 2. а дня 22-гО липня 1941 р. ........	З
4.	Розпорядження я. 3.	........	...	З
5.	Розпорядження я. 4. з дня 23. лизня 1941 р. (Відділ Народньоі Освіти) ....	З
6.	Правильник праці Обласної С.-г. Комісії Стаявслввівської Обласної Управи ...	З
7.	Правильник Районної С.-г. Комісії ..........	4
8.	Правильник Громадської С.-г. Комісії .........	4
9.	Зарядження Обласної Управи — Земельний відділ 8 дня 23. липня 1941 р. про проведення жнив
10.	Розпорядження я. 5. про збереження насіиьових (сортових) культур .....	5
11.	Інструкція про правильне закікяения годівлі шовкопрядки ......	5
12.	Оголошення про Відділи обласної Управи .........	б
ПОСТАНОВА
з дня 22-го липня 1941 року.
ОРГАНІЗАЦІЯ ВЛАДИ ЗАГАЛЬНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
Владу на місцях виконують тільки і єдино покликані до того органи.
В теперішніх обставинах неможливо примінити виборчу систему. Тому всяка влада твориться після потреби та за згодою вищих її органів.
До видання законних норм у роботі треба керуватися здоровим розсудком І добром Української Держави та Української Нації. Влада нижчих ступенів виконує розпорядження органів надрядних.
Влада мусить бути сильна. Вона повинна рішуче проводити в життя рішення так свої, як і вищих органів.
І. ВЛАДА 1-го СТУПНЯ
Кожне село та місто в дотеперішніх границях творить адміністраційну одиницю. Владу над тою одиницею виконує Сільська (Міська) Управа в складі голови та найменше
4 членів, із яких один являється заступником голови. Вона переймає повноту влади на свойому терен! і виконує все, чого для утриманки порядку потрібно, бере в охорону всяке громадське майно, зберігає його та — по змозі — урухомлює установи громадського характеру.
В сільсько-господарській ділянці забезпечити слід управу землі та збір плодів, бо від цього залежить виживлення населення і війська.
З метою заведення порядку та спокою Сільська Управа творить із найчесніших військово вишколених громадян місцеву міліцію. Міліція повиння озброїтися та носити на лівому рамені приписані відзнаки й отримує від Сільської Управи посьідки, по змозі затверджені Військовою Командою.
Голова є відповідальним керівником цілої місцевої адміністрації та міліції, котра по інструкціях своїх вищих органів ділає в порозумінні з головою Сільської Управи.
П. ВЛАДА ІІ-го СТУПНЯ
Вищою адміністраційною одиницею являється район, якого терен покривається з те-
Вісник Станиславівської обласної управи. — Станиславів, 1941. — Ч. 1. — С. 1
За своїм призначенням «Вісник...» повинен був друкувати закони, постанови, розпорядження центральної влади, при потребі з відповідними роз’яснюючими коментарями. Відсутність української державної влади дозволила обласній управі самостійно готувати нормативну базу для облаштування життя на підпорядкованій території. Відповідальний редактор «Вісника...» Василь Яшан згадував: «.. .мабуть у другій світовій війні не було такого випадку, щоб видані українською національною владою приписи легальним способом набули правної сили і фактично обов’язували, значить — у практиці життя були виконувані як зобов’язуюче право» [59].
Реакцією на відновлення державності стали масові віча, що пройшли по всій Галичині і звіти про які друкувалися місцевою пресою. 6 липня біля церкви Юра у Дрогобичі відбулося свято з приводу проголошення Соборної Української Держави за участі 20 тисяч осіб [60]. Цього ж дня мітингували 10 тисяч бережанців [61]. 13 липня Турчанщина відсвяткувала відновлення державності в присутності майже 50 тисяч мешканців краю [62]. У Станіславі, в приміщенні театру ім. І. Франка, 13 липня відбулася «святочна академія», влаштована тимчасовою управою міста [63]. Від ОУН на зібранні виступив В. Гуцуляк, який, зокрема, сказав: «Сьогодні ми вийшли з підпілля, щоб згуртувати під своїм прапором цілу Українську Націю, взяти провід при будованні нової держави і проводити боротьбу до переможного кінця» [64]. 15 тисяч людей зібралися у Богородчанах, щоб «задокументувати ще раз відданість Українській Державі, своїй великій Батьківщині й українському проводові» [65]. Віча в Лисці та Галичі, що відбувалися 13 липня, зібрали по 4 тисячі українців [66]. Теребовля маніфестувала 27 липня за участі 12 тисяч осіб [67]. 20 тисяч людей вітали 20 липня відновлення української державності в Стрию. На мітингу виступив і представник словацької армії, який запевнив, що «Велика Українська Держава знайде собі гідне місце в сім’ї вільних держав Європи», а представник німецької армії говорив, що «світле майбутнє Великої України запевнене» [68].
На українських землях, що стали складовою Райхскомісаріату України, також святкували проголошення самостійності. Зокрема, 8 липня у Костополі після молебня відбувся велелюдний мітинг, який відкрив представник окружного проводу ОУН Гриць Рибак. Подібні заходи пройшли у багатьох селах і всіх районних центрах Костопільської округи [69]. 31 серпня у Крем’янці планувалося провести окружне свято української державності. Місцеве товариство «Просвіта» закликало найкращі хорові колективи і оркестри Крем’янеччини до участі у святкуваннях [70]. Відзначимо, що всі ці багатотисячні масові заходи відбувалися у липні—серпні 1941 р., уже після оголошеного неприйняття нацистською Німеччиною Акта про відновлення української державності, вимог його скасування і арешту лідерів ОУН(б). Усе це свідчило як про слабкість окупаційної влади на місцях (або відсутність
точних вказівок, як поводитися з місцевим населенням), так і про силу духу українців, які масовістю підтверджували своє бажання жити в незалежній державі.
Для популяризації українського націоналізму як суспільно-політичного руху, що найповніше представляє інтереси нації і бореться за їх втілення у життя, використовувалися відповідні публікації про його ідеологію і політику, що друкувалися на сторінках легальної преси Генеральної Губернії і Райхс-комісаріату. Найперша увага приділялася молоді, яка становить основу розвитку будь-якого суспільства. Українській молоді пояснювалося, що націоналізм — не просто політичний рух, а духовно-політичний рух, який повинен охопити всі прояви національного життя і залежно від вимог часу зосереджувати основну увагу або на культурних, або економічних, або на політичних моментах життя нації. Народ перетворювався у націю через процес формування ідеї про необхідність політичної самостійності. Боротися за Україну означало боротися за українські землі, за український народ у лавах українського руху, тобто ОУН, яка представлялася єдиною незалежною, політичною, військовою, визвольною організацією українського народу. Націоналізм трактувався найвищою формою патріотизму, якому протиставлявся шовінізм [71]. «Український націоналізм — це рух, зроджений з внутрішніх потреб української нації, який ставить собі за виключну мету служити лише потребам власної нації і довести до найвищої сили вияву всі прямування, які від віків живуть і нуртують у нації, як окремім гатунку серед других народів. Нація для націоналізму є найвищою ідеєю, якій він підпорядковує все инше, і з її становища оцінює вартість усіх річей, з її потреб виводить усі свої політичні завдання» [72].
Незважаючи на неприйняття Гітлером української державності та арешт провідних діячів ОУН, а також на поступове зосередження усього видавничого процесу в німецьких руках та запровадження жорсткої тотальної цензури за змістом, українська преса Генеральної Губернії та Райхскомі-саріату через публікації знаних українців (членів та не членів ОУН) знаходила можливість спочатку відверто популяризувати державницькі ідеї, а відтак наголошувати на необхідності збереження своїх національних цінностей.
15 і 17 серпня 1941 р. станіславське «Українське слово» надрукувало відповідь Ярослава Отецька на запитання «У чому сила народу?», яка, на переконання автора, базувалася на національній еліті з державницьким світоглядом, єдиній ідеї, розумінні землі як фактора, невід’ємного від нації, сповідуванні закону, за яким усі матеріальні і духовні блага є власністю народу, національній самодостатності. Щодо ставлення до окупанта, то Я. Отецько пропонував революціонізувати кожну ділянку життя і боротися за досягнення основної мети [73]. 28 січня 1942 р. на сторінках цієї ж газети було надруковано новорічне звернення лідера ОУН(м) Андрія Мельника,
Провадити боротьбу до переможного кінця!
(Промова на святочній Академії, виголошена п. Гуцуляком від імені ОУН в Станиславові)
— Самостійна Соборна Українська Держава’.
Скільки ці слова викликають почувань! Скільки ці слова наводять спогадів! Спогадів про боротьбу Організації Українських Націоналістів у підпіллі. Про боротьбу на кожній ділянці нашого життя — про боротьбу, що будила в українській Нації духа вічної непримиримості з існуючим станом, щрб Вона не заснула навіки.
Роками Організація працює в підпіллі — роками падають одиниці, сотки, тисячі членів. Але на зміну в зорганізовані ряди вступають нові люди, щоб прискорити час нашого визволення та ціле своє життя посвятити для добра Української Нації.
Падали люди, та не зневірюва-лись. Приклад замучених героїв народжував нових борців. Організація йшла вперед, Організація могутніла.
Гинули члени в польських тюрмах і ївших в’язницях, гинули з крісом у руці, обороняючи Зелену Полонину, а найбільш загинули в підвалах НКВД.
Боротьба стала найтяжчою під пануванням совітів. Вона тягне за собою і незорганізованих — тут гинуть вже десятки тисяч по тюрмах та на далекій Півночі, в Сибірі. Московське НКВД провадить безпощадне, жорстоке знищення Української Нації. Ріжними способами, щоб тільки зломити й знищити Організацію Українських Націоналістів. Заманює на свою службу застрашуванням та „лас-кою“ різних людців, що зраджують воїнів. Та помимо своєї оска-женілості, НКВД безсильне — ні-
чого не помагає катування, побиття та електричне крісло. Зорганізовані тримаються міцно, не зраджують нікого й нічого, але чимало з них не вернулось до наших лав, — озвірілий кат, коли тікає з наших земель, вимордовує їх безпощадно.
Вони не діждалися цього великого дня — дня проголошення Самостійної Соборної Української Держави.
Відійшли, лишаючи до собі великий чин — героїчний чин - чин твердий, як криця!
Організація Українських Націоналістів витримує всі удари, не заломлюється і довершує свого великого діла.
Сьогодні ми вийшли з підпілля, щоб згуртувати під своїм прапором цілу Українську Націю, взяти провід при будованні нової держави і провадити боротьбу до переможного кінця. Боротьба не скінчена! Боротьбу провадити треба далі, бо навколо нас ворожі елементи та ріжні недобитки комунізму, що напевно ще не заснули і не заспокоїлися своїми дурманними думками, не погодилися з тим, що ми вільні, що е Самостійна Соборна Українська Держава.
Замах на Голову Краєвого Управління—друга Стецька Ярослава — кидає нам виклик і ми приймаємо цей виклик. Ми стаємо на боротьбу безоглядну, гостру з тими всіма, хто проти нас, з тими, хто наважиться пошкодити нашій Самостійній Соборній Українській Державі!
Слав? Провідникові Організації У країнських Націоналістів Степанові Бандері!
Слава Україні! Героям Слава!
який, закликаючи до боротьби з Москвою на боці Берліна (а це було обов’язковою вимогою до публікацій легальної преси), переконував, що Україна нарівні з іншими народами посяде належне їй місце у майбутній Європі, та закликав бути готовим до подальшої боротьби і пам’ятати про відповідальність перед майбутніми поколіннями [74].
У здійснення державницьких ідей вірив і Володимир Кубійович, який на початку німецько-радянської війни звернувся до українців за допомогою статті «У велику хвилину». Голова Українського Центрального Комітету висловив сподівання, що прийшов час здійснення державницьких ідеалів нації: «Нехай же почуття великої відповідальности супроводить кожну нашу думку, кожне слово та кожний учинок, щоб у висліді наступило здійснення того Ідеалу, за який згинули міліони найкращих синів та доньок української землі» [75].
Грудневе число (1941 р.) літературно-мистецького журналу «Наші дні» запропонувало бачення Миколою Голубцем (знаний мистецтвознавець, письменник, редактор) завдань створеного у Львові Літературно-мистецького клубу, який мав розвивати і представляти всі ділянки культурного життя українців: «Ми далекі від того, щоб творити літературу для літератури чи мистецтво для мистецтва. Ми свідомі свого обов’язку творити літературу й мистецтво для Нації. Немає ніякої жертви, якої ми не принесли б, раз цього вимагатиме її добро. [...] Україна понад усе! — ось гасло, з яким ми сьогодні приступаємо до праці» [76].
Син Івана Франка, письменник Тарас Франко, закликав український народ до національної солідарності, яка полягала в наявності спільних ідеалів та спільній боротьбі за їх здійснення. Проголошення самостійності мало сприяти консолідації нації навколо державницьких прагнень. Відзначимо, що про заборонений нацистами Акт відновлення української державності пишеться у теперішньому часі, а це число станіславської газети вийшло 26 липня 1941 р. Автор говорить про єдиний національний провід і народ, хоч і ослаблений жертвами, але сконсолідований у бажанні працювати для майбутнього. На особливу увагу заслуговують два моменти цієї статті. Перший стосується можливої участі національних меншин у процесі державотворення. Т. Франко піддав сумніву політику нацистської Німеччини щодо створення однонаціональних держав і висловив упевненість, що окремі представники національних меншин підтримують українців, а тому їх також треба залучати до розбудови державності. Другий момент переконував у тому, що влада повинна бути у безперервному контакті з народом «не для якогось демократизму, що пережився, але тому, що відірвання проводу від мас все і всюди для кожної держави є дуже небезпечне» [77]. Такий підхід залишається актуальним і сьогодні.
Чортківське видання «Тризуб» за посередництвом інженера Юрія Винницького стверджувало, що окупований народ, який прагне самостійного,
державницького життя, мусить пройти три етапи національного відродження: 1) культурний, 2) економічний, 3) політичний. На думку автора, етап культурно-національного відродження вже пройдено, економічного —триває, а етап політичного відродження ще і не починався. Тож «зараз лиш один клич перед нами: щоденна, муравлина, організована праця у найменших клітинах збірного життя, це будова гранітних основ, на яких найвищий національний ідеал має набрати форм реальної дійсності» [78].
У листопаді 1941 р. низка часописів Райхскомісаріату України передрукувала з берлінського «Українського вісника» статтю голови Українського національного об’єднання Тиміша Омельченка, який закликав сприймати події не тільки серцем, а й розумом, реалістично оцінювати ситуацію і скористатися нею для вирішення української справи. Констатуючи дійсність такою, що «московського окупанта» виганяє з української землі не українське, а чуже військо, автор закликав знаходити інші можливості для того, щоби бути корисним для «відбудови і забезпечення своєї власної Самостійної Соборної Української Держави». Ці можливості Т. Омельченко вбачав у здобутті українцями належної освіти на еміграції, що, в результаті, забезпечить відбудовні процеси в українській державі кваліфікованими фахівцями [79].
Обґрунтування прагнення працювати на користь української нації поетеса, публіцист, редактор тижневика літератури і мистецтва «Літаври» Олена Теліга (діячка ОУН(м) розстріляна нацистами у Бабиному Яру в лютому 1942 р.) базувала на жорсткій критиці радянської системи з її намірами витіснити з людських душ будь-які національні почування. Зі сторінок рівненської «Волині» авторка закликала: «Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами, перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди, кожне наше слово буде непідробленою правдою, незалежно від того чи ця правда усім буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розпалити знов всі ті почування, які ніколи не загасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності» [80]. Протиставляючи українське мистецтво штучному радянському, О. Теліга стверджувала, що національне мистецтво повинно базуватися на любові до своєї нації, до свого минулого, до своїх героїв, і воно повинно сприяти формуванню таких людей, що «вміють жити, творити і вмирати для своєї батьківщини» [81].
Публіцист і редактор Петро Олійник (член ОУН(м) розстріляний нацистами у Бабиному Яру в лютому 1942 р.) стверджував, що прийшов час єднання національних сил для досягнення однієї мети — «працювати на Україні та для України» [82]. В іншій своїй публікації автор наголошував на потребі національної дисципліни, завдяки якій народна маса перетворюється
у націю і суть якої зводиться до підпорядкування усіх національному проводові, що «господарить силами всього народу й відповідає перед Богом за свої діла» [83].
Публіцист і політичний діяч Іван Рогач (член ОУН(м) розстріляний нацистами у Бабиному Яру в грудні 1941 р.) на сторінках чернігівського «Українського Полісся» обґрунтував віковічне право українського народу на державність: «Надійшов час, щоб ми знову випростували свою українську спину і ступили на дальший наш життєвий шлях твердою українською ногою, в якій відчується стопа і княжих дружинників, і козацьких наших предків, і всіх борців за краще українське майбутнє!» [84].
Харківський щоденник «Нова Україна» також відстоював право українців бути господарями на своїй землі, на чому, зокрема, акцентував його редактор Петро Сагайдачний у статті «На руїнах» [85]. Тему продовжив письменник Аркадій Любченко у матеріалі «Україна живе!», в якому відзначалося, що Україна протягом своєї історії зазнала багато страждань, але ніщо не змогло знищити духу нації, її прагнення до державного існування [86]. У наступній публікації А. Любченко закликав «скинути маску» «довголітнього приниження, постійної насторожености, безоглядного остраху, примусової уніфікації, нівеляції, асиміляції» і відчути себе «людьми незалежними і українцями» [87].
Завдяки легальній україномовній пресі ОУН популяризувала свої ідеї і програмові засади, змогла повідомити український народ про відновлення державності у Львові. І навіть після швидкої негативної реакції Гітлера на цю подію уже на початку липня святкування відновлення державності продовжувалося по всій Галичині до кінця літа, про що сповіщали газети. Після радянських реалій українці вірили, що ситуація зміниться на краще — нехай і з допомогою Німеччини. Однак їхні сподівання не реалізувалися: вони були поставлені перед фактом заборони будь-якої політичної діяльності, але опосередковано легальна преса, поряд з обов’язковими подяками Німеччині за визволення, знаходила можливість нагадувати про власні ідеали.
Отже, національна проблематика займала одне з чільних місць на сторінках української преси в період Другої світової війни. Формування державницьких доктрин, тлумачення ідеології українського націоналізму, популяризація гетьманства, полеміка навколо цієї ідеї, згуртування українців — провідні теми власне початкового етапу функціонування досліджуваної преси. Активізація діяльності ОУН визначила ще один напрям у тематичному комплексі періодичних видань, публіцистичним предметом яких була ідея об’єднання українців для створення своєї держави. Популяризація державницьких гасел була тематичною складовою часописів, які виходили не лише в Генеральній Губернії, а й у Райхскомісаріаті. Аудиторії пояснювалися також основні завдання, що потребували нагального вирішення
українською владою. Інформаційний блок публікацій містив повідомлення про народні збори, що відбувалися у Галичині з нагоди відновлення української держави. Однак унаслідок репресивних дій окупаційних керівних структур та введення цензури редакції українських часописів змушені були переформатувати суть цієї тематики. Таким чином, сформувався змістовий блок, основою якого була авторська акцентація на необхідності збереження національних цінностей.
1.	Липа Ю. Чорноморська доктрина / Ю. Липа. — Б. м., 1940. — Ч. 1. — 131 с. — На правах рукопису.
2.	Л. Б. [Лев Биковський]. Світогляд, а не партійництво /Л. Б. Н Вогонь. — Варшава, 1940. — Серп.
3.	Уважаємо, що... // Там само.
4.	Українці! 11 Гетьманець. — Варшава, 1940. — Ч. 1.
5.	Гладилович І, Гетьманська ідея і завдання української інтелігенції під цю пору / Іван Гладилович // Там само.
6.	Легітимізм, чи національний провід? Промова Отамана Тараса Бульби в «Гетьманській громаді» в Кракові дня 26 липня 1940 року // Гайдамака. — Олевськ, 1941. —Ч. 6.
7.	Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху : спогади /. Тарас Бульба-Боровець. — Вінніпег : Накл. т-ва «Волинь», 1981. —Ч. 45. —327 с., 5 іл.
8.	Скоропадський П. Слово на Святочних Загальних Сходинах «МО СГД — Берлін» І Павло Скоропадський // Станиславівське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 39.
9.	Викинені з границь Батьківщини... Н Таборові відгуки. — Краків, 1940. — Ч. 2. 10. Мельник А. Друзям в дорогу... І А. Мельник // Там само. — Ч. 3.
11.	Кубійович В. Українці в Генеральній Губернії, 1939 — 1941: Історія Українського Центрального Комітету / Володимир Кубійович. — Чикаго : Вид-во М. Дени-сюка, 1975. —С. 276.
12.	Островський В. Чергові завдання Холмщини: Від хаосу до оформлення І В. Островський // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1940. — Ч. 58.
13.	Славич М. За перевиховання від основ / М. Славич // Там само. — Ч. 11.
14.	Немирич В. Певним кроком вперід! І В. Немирич // Там само. — Ч. 2.
15.	За концентрацію сил // Там само. — 1941. — Ч. 175.
16.	Організаційні завдання сучасности П Там само. — Ч. 188.
17.	М. П. До джерел національної єдности / М. П. 11 Там само. — 1942. — Ч. 101.
18.	Від Видавництва 11 Самостійна Україна. — Станиславів, 1941. — Ч. 1.
19.	О. Б. Наше слово в пошані І О. Б. // Українець. — Сквира, 1941. — Ч. 2.
20.	До наших читачів 11 Український голос. — Кіровоград, 1941. — Ч. 8.
21.	Під прапор свободи // Теребовельські вісті. — Теребовля, 1941. — Ч. 3.
22.	Іде про «бути чи не бути» української нації І І Турчанські вісті. — Турка, 1941. — № 1.
23.	Стеник В. Розвій української державної думки / Володимир Стеник П Стрийські вісті. — Стрий, 1941. —№ 24—27.
24.	До нового життя // Свято радості. — Перемишль, 1941. — 10 лип.; І. Л. За єдність і дисципліну українського народу! 11. Л. П Там само; Я. М. На зустріч волі / Я. М. // Там само.
25.	Завдання хвилі // Рогатинське слово. — Рогатин, 1941. — Ч. 4.
26.	«Да будет воля Твоя...» // Воля. — Копичинці, 1941. — Ч. 3.
27.	Українці, до праці! // Український Донбас. — Горлівка, 1941. —№ 1.
28.	Українська молодь! // Там само.
29.	Учителі українці! // Там само.
ЗО.	Добиймо малоросійщину! // Український голос. — Проскурів, 1941. — Ч. 20.
31.	На переломі // Вільна Україна. — Тетіїв, 1941. — № 1.
32.	Єднання сил Нації — велична справа // Українець. — Сквира, 1941. — Ч. 1.
33.	Чигирин І. Обнімімо ж, брати мої, найменшого брата! І Іван Чигирин // Українське Полісся. — Чернігів, 1941. — 4.5.
34.	Наш прапор // Там само. — Ч. 1.
35.	Україна і Европа // Там само. — Ч. 3.
36.	КирильчукД. Вічні свідки нашого права / Д. Кирильчук // Український голос. — Проскурів, 1941. — Ч. 15.
37.	Дем’янчук Д. «Не скує душі живої» / Дмитро Дем’янчук // Станиславівське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 39.
38.	Разом — до одної мети! // Самостійна Україна. — Станиславів, 1941. — Ч. 3.
39.	Відозва Українського Національного Комітету до українського народу П Жов-ківські вісті. — Жовква, 1941. — Ч. 1; Українці! П Самостійна Україна. — Станиславів, 1941. — Ч. 3.
40.	Атентат на Голову Краєвого Управління Ярослава Стецька П Самостійна Україна. — Станиславів, 1941. — Ч. 3.
41.	Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 4; Жовківські вісті. — Жовква, 1941. — Ч. 2; Зборівські вісті. — Зборів, 1941. — № 1; Самостійна Україна. — Станиславів, 1941. — Ч. 3.
42.	Всі творчі сили українського народу об’єднуються в одному спільному фронті будови власного державного життя // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 4; Те саме // Жовківські вісті. — Жовква, 1941. — Ч. 2; Те саме // Самостійна Україна. — Станиславів, 1941. — Ч. 3.
43.	З постанов II великого збору Українських Націоналістів 1941 р. // Бережанські вісті. — Бережани, 1941. — Ч. 2; Будуємо Самостійну Соборну Українську Державу//Жовківські вісті.—Жовква, 1941. — Ч. 1.
44.	Перепічка Є. Феномен Степана Бандери / Євген Перепічка. — Вид. 2-ге, допов. — Львів : Сполом, 2008. — С. 359 — 395; Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 : збірник документів і матеріалів / під заг. ред. Я. Дашкевича та В. Кука. — Львів ; Київ : ЛА «Піраміда», 2001. — 557 с.
45.	Пастирський лист їх Ексцеленції Митрополита Андрея Шептицького до Українського Народу // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 4; Те саме // Бережанські вісті. — Бережани, 1941. —Ч. 1; Те саме //Жовківські вісті. —Жовква, 1941. — Ч. 2; Зборівські вісті. — Зборів, 1941. —№ 1.
46.	Григорій, Єпископ. Благословлю Українську Самостійну Державу / Єпископ Григорій // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 4; Те саме // Самостійна Україна. — Станиславів, 1941. — Ч. 3.
47.	Архипастирське послання Преосвященнішого Полікарпа Єпископа Луцького до всіх Українців, сущих на Волині! // Зборівські вісті. — Зборів, 1941. — № 1.
48.	Слово Митрополита до Духовенства і Вірних Архіепархії // Бережанські вісті. — Бережани, 1941. — Ч. 2; Те саме // Стрийські вісті. — Стрий, 1941; Те саме // Турчанські вісті. — Турка, 1941. — № 1.
49.	Лист Митрополита Андрія Шептицького до п. Полковника Андрея Мельника // Бережанські вісті. — Бережани, 1941. — Ч. 8; Те саме // Рогатинське слово. — Рогатин, 1941. — 4.2.
50.	Український народе! Сповнилась Твоя віковічна мрія // Золотий тризуб. — Калуш, 1941. —Ч. 1.
51.	До населення Калуського Повіту : постанова П Там само.
52.	За честь, за славу! // Там само.
53.	Декларація Управління Української Держави // Там само. — Ч. 2.
54.	Організація Українських Націоналістів та її найближчі завдання // Воля Покуття.— Коломия, 1941. — Ч. 14/15.
55.	Організація Українських Націоналістів про державний лад // Рогатинське слово. — Рогатин, 1941. —Ч. 2.
56.	ОУН про земельне питання в Україні П Тризуб. — Чортків, 1941. — Ч. 7; Наша сила в нас самих! Як ставиться ОУН до земельного питання в Україні? 11 Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 7.
57.	Організація влади загальної адміністрації // Вісник Станиславівської обласної управи. — Станиславів, 1941. — Ч. 1.
58.	Про проведення жнив 1941 р. // Там само.
59.	Яшан В. Під брунатним чоботом: Німецька окупація Станиславівщини в Другій світовій війні, 1941 — 1944 / Василь Яшан. — Торонто, 1989. — С. 55.
60.	К. І. Всенародне свято / К. І. // Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — №2.
61.	Перше свято на визволеній землі // Бережанські вісті. — Бережани, 1941. — Ч. 1.
62.	Історичне свято в Турці // Турчанські вісти. — Турка, 1941. — № 1.
63.	Святочна Академія // Українське слово. — Станиславів, 1941. — Ч. 2.
64.	Провадити боротьбу до переможного кінця! // Там само.
65.	Дніпрянський М. Незабутні дні ІМ. Дніпрянський // Там само.
66.	Свято в Лисці 11 Там само; Свято в Галичі // Там само.
67.	Присутній. Свято в княжому городі Теребовлі І Присутній 11 Теребовельські вісті. — Теребовля, 1941. — Ч. З.
68.	М. П. Свято визволення І М. П. 11 Стрийські вісті. — Стрий, 1941. —№2.
69.	Проголошення самостійності в Костопольській Окрузі // Самостійність. — Костопіль, 1941.—№ 1.
70.	Заклик // Кремянецький вісник. — Кремянець, 1941. — Ч. 6.
71.	Походження націоналізму // Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — № 22—23; Теорія націй // Там само. — № 24—25; 3 психології національних почувань // Там само. — № 28; Ідеологічно-політичний вишкіл І. Україна (історія і значення нашої національної назви). Ми означуємо себе: як Українці (національно), українські націоналісти (світоглядово), організовані українці націоналісти (політично) // Зборівські вісті. — Зборів, 1941. — № 1; Ідеольогія й політика українського націоналізму//Самостійна Україна. —Станиславів, 1941. —Ч. 4;
Основи світогляду 11 Український голос. — Проскурів, 1941. — Ч. 14; Нація 11 Там само. — Ч. 17.
72.	Ідеольогічний вишкіл молоді: Походження націоналізму. Націоналізм // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 14/15.
73.	Стецько Я. В чому сила народу? І Ярослав Отецько 11 Українське слово. — Станиславів, 1941. — Ч. 11—12.
74.	Слово Андрія Мельника — провідника українських націоналістів 11 Там само. — 1942. —Ч. 11.
75.	Кубійович В. У велику хвилину І Володимир Кубійович П Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1941. — Ч. 135.
76.	Голубець М. За розбудову української культури: Промова Голови на відкритті Літературно-мистецького Клубу І Микола Голубець 11 Наші дні. — Львів, 1941. —Ч. 1.
77.	Франко Т. Національна солідарність І Тарас Франко // Українське слово. — Станиславів, 1941. — Ч. 3.
78.	Винницький Ю. Через культурне та економічне відродження до нового самовизначення І Ю. Винницький 11 Тризуб. — Чортків, 1941. — Ч. 16.
79.	Говорить вояк 11 За вільну Україну. — Плисків, 1941. — Ч. 19; Те саме 11 Українське Полісся. — Чернігів, 1941. — Ч. 2.
80.	Теліга О. Розсипаються мури І Олена Теліга П Волинь. — Рівне, 1941. — Ч. 6.
81.	Теліга О. Прапори духа І Олена Теліга 11 Там само. — Ч. 16.
82.	Олійник П. Україна вступає на новий шлях І Петро Олійник 11 Там само. — Ч. 5-а.
83.	Олійник П. Національна дисципліна І Петро Олійник // Там само. — Ч. 7.
84.	Рогач 1, Вічний дух української людини І Іван Рогач 11 Українське Полісся. — Чернігів, 1941. — 4.6.
85.	Сагайдачний П. На руїнах / Петро Сагайдачний 11 Нова Україна. — X., 1941. — Ч. 1.
86.	Любченко А. Україна живе! І Аркадій Любченко 11 Там само.
87.	Любченко А. Скиньте маску! / Аркадій Любченко П Там само. — Ч. 5.
СКАНУВАННЯ
АмцаіуОА
ОКУПАЦІЙНИМ РЕЖИМ: РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ЖИТТЯ
Важливим чинником для характеристики умов життя українського народу під німецькою окупацією є закони, постанови, розпорядження, нормативно-законодавча документація, оголошення, які видавали представники влади і які доводилися до відома широкого загалу за посередництвом преси. У цьому розділі представлено законодавчу базу, якою регламентувалося життя окупованого народу в межах Генеральної Губернії, Райхскомісаріату України та військової (прифронтової) смуги. Варто відзначити, що не існувало єдиних правил для всієї території, бо на місцях панувало самовладдя. З огляду на це розглянемо дві категорії: 1) закони для Генеральної Губернії і Райхскомісаріату України в цілому; 2) місцеві розпорядження. Загалом, офіційна інформація при будь-якій владі була обов’язковою у корпусі текстів періодики, видаваної владними структурами. У Генеральній Губернії взаємини влади і місцевого населення чітко окреслювала опублікована у пресі відозва генерального губернатора Г. Франка від 26 жовтня 1939 р., у якій, зокрема, відзначалося: «Кожна спроба спротиву проти виданих розпорядків і проти спокою та ладу на польських просторах буде здавлена з безоглядною строгістю сильною зброєю Велико-Німеччи-ни» [1]. Ця відозва була звернена до поляків, які на початку Другої світової війни втратили державність. Разом із тим вона також стосувалася і українців Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, частини Посяння — етнічних українських земель, що стали складовою Генеральної Губернії.
Уся законодавча база, яка регламентувала життя українців, містила два основних постулати — абсолютний послух і жорстке покарання. Після початку німецько-радянської війни окупована Галичина змушена була призвичаюватися до нових порядків. Наприклад, Коломийська повітова управа попереджала мешканців краю, що за грабунки чи провокації, спрямовані проти «державницько-творчої роботи», винні каратимуться смертю [2], а керівник місцевої міліції першим своїм наказом від 2 липня 1941 р. запровадив військовий стан. Населення зобов’язували виконувати розпорядження влади і міліції; заборонялися збори і мітинги; встановлювалася
комендантська година від 20-ї год до 6-ї год (у цей час тільки лікарі та акушерки, які мали довідки від санітарної служби, могли перебувати на вулицях міста); за насилля, грабежі або непідкорення владі оголошувалася смертна кара. Це ж покарання передбачалося за незаконне зберігання зброї або переховування колишніх солдатів та офіцерів Червоної армії, а також робітників і службовців, що в часі радянської влади переїхали до Коломиї зі східних областей, для яких оголошувалася обов’язкова реєстрація [3].
Беззастережної покори вимагали німецькі владні чільники і від мирного населення Райхскомісаріату. Зокрема, комісар Луцької округи Лінднер, переймаючи владу від військових, наголосив на необхідності якнайретельнішого виконання видаваних розпоряджень. Щодо непокори, то німецький високо-посадовець висловився недвозначно: «Таких осіб буду трактувати як ворогів і, без огляду на особу, буду якнайсуворіше карати як саботажників» [4]. Звинувачення у саботажі за законами військового часу передбачало здебільшого смертну кару.
Військова комендатура Горлівки зобов’язала редакцію місцевого часопису публікувати повідомлення про «тяжкі кари» за порушення режиму військового часу. Як випливало з нього, цивільному населенню заборонялося виходити з помешкань, ходити по місту й зупинятися на вулицях з 18-ї год до 6-ї год, зберігати зброю і боєприпаси, підтримувати зв’язок з радянською стороною за допомогою телефону, телеграфу, радіо, оптичних чи інших приладів, переховувати або допомагати солдатам і офіцерам Червоної армії, фотографувати, утримувати поштових голубів, мати радіоприймачі, контактувати з полоненими [5].
Німецька влада Райхскомісаріату України, крім визначення смертної кари як основної міри покарання, застосовувала також принцип колективної відповідальності. Так, у 12-му пункті «Заклику до українського населення» від ЗО серпня 1941 р., підписаному командувачем німецькими військами, визначалося найвищу міру покарання за саботаж, особливо щодо жнив і хлібозаготівель, недозволене зберігання зброї, амуніції та вибухових матеріалів, пограбування складів, переховування радянських солдатів та офіцерів, невиконання наказів. У 13-му пункті наголошувалося, що «якщо винуватих не зловлять, відповідатимуть Голова і ціла громада». Суворість такого рішення мали пом’якшити дві наступні позиції, якими декларувався вільний розвиток культурного і релігійного життя [6].
Розстріл заручників визначало базоване на розпорядженні вищого командування оголошення кіровоградської польової комендатури, яке стосувалося обов’язку кожного включитися у боротьбу з партизанами. Згідно з ним, за неінформування органів німецької влади про перебування партизанів на території району або заховані склади зі зброєю передбачалася смертна кара, а «якщо партизани здійснять вдалий напад, то певна кількість мирних
Військова Комендатура Німецько? Армії в м. Горлівці доводить до відома цивільного населення слідуюче:
І. Піддається тяжким карам цивільне населення, яке буде порушувати нижченаведений режим військового часу, встановлений для м. Готівки ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ:
а)	Виходити з кватири. ходити тю місту й зупинятись і вулицях міста, а також за містом цивільному населенню і 18 годин вечора до 6 годин райку за німецьким часом.
Виняток становлять особи, шо працюють в цей час. підприємствах і в установах і які мають посвідчення Ортс-комендатури.
Всі посвідчення на право ходіння по місту, видані Військовою Комендатурою, дійсні тільки до 31 січня 1942 року;
6)	мати зброю всякого роду і боєприпаси;
в)	всякий зв'язок з противником при допомозі телефону, телеграфу, радіо, оптичних і других засобів;
г)	переховувати бійців і командирів ворожої армії, а також подавати їм допомогу у втечі;
д)	забороняється фотографувати й малювати з натури за будинком і з кватири;
є) мати поштові голуби;
ж) мати радіоустановки;
з) переховувати і мати зв'язки з дезертирами ворожої армії і особами, що не взялися па облік в Міській Управі або Ортскомендатурі, а також з полоненими, що втекли.
Забороняється розмовляти з полоненими, а також здіймати паніку при транспортуванні полонених.
II. Населення мусить також:
Додержувати повного світомаскуваиня в кватпрах, службових будівлях, на вулицях і т. ін. з наступленням темряви.
Про власників зброї і боєприпасів, що сховали і не здали їх поліції, негайно повідомити Комендатуру.
Всі жиди, при виході па вулиці, площі 1 нуолічні місця (установи, підприємства і т. лА повинні носити па правій руці нижче локтя білу пов’язку шириною ІЦО мм із знаком .Давида-.	ВІЙСЬКОВИЙ КОМЕНДАНТ.
по від
* на
місцевих жителів буде розстріляна» [7]. За наказом дніпропетровського воєнного коменданта від 22 вересня 1941 р. заборонялося подавати сигнали ракетами або вогнищами, які би слугували орієнтиром для бомбардування радянською авіацією переправи через Дніпро. «Якщо це не припиниться, то з кожного будинку цієї частини міста буде взято 2 заручників і розстріляно при повторенні сигналів». Окрім того, розстріляють також двох заручників від міської управи і чотирьох — від поліції. їхні прізвища мало визначити жеребкування. Альтернативою ставала обіцяна нагорода розміром 1000 крб для тих, хто видасть німецькій комендатурі осіб, що підтримують зв’язок з радянською стороною, і 2000 крб — за виявлену радіостанцію [8]. Тему матеріального заохочення продовжив військовий комендант України, який запровадив премію у розмірі 1000 крб «за повідомлення, що доведуть до арешту парашутистів, партизан та інших саботажників». Інформатору гарантувалися анонімність і, за бажанням, заміна грошей необхідним товаром [9].
«Бюлетень Банківської районової управи» від 26 листопада 1941 р. наголошував, що нормальні умови роботи і життя забезпечить тільки обов’язкове виконання наказів влади. Населення району востаннє попереджалося про необхідність здачі зброї, розмінування території, найсуворішу відпові
ДО НАСЕЛЕННЯ м. ГОРЛІВКИ
Через тс, що за наказом красно-1 там чуже майно втікачі» армійців, мешканці >>.. Горліяхн, иепошког женим здати зруйнували вікна, двері, опалення, ’*	'
обладнання шкіл і громадських будників, солдати Німецької армії І Союзників змушені кланіювувг.-7ись у' ваших квартирах.
Місцева Комендатура наказує:
І. ЗруйнопапІ будинки і усі аг кування повинні бути і рнведеііі до справного стану.’
Хто зайняв кватири тих, що віекли або жидів з часу виступу червоної армії .мусить знайдене
і жиді» Місцевій
Комендатурі.
2. Хто може надати одне або декілька спад тих .місць (ліжок) для німецьких або офіце Чв заявляє тирному Упршіінніо мнідатурії.
Ці кватири будуть уваги при розподілі тії.
Комендант Капітан Мере.
кватнр!
солдаїпі про це кіш-Місцевої Ко-
гірийіія'.і ;н> електроенер-
Український Донбас. — Горлівка, 1941. — № 2. — С. 4 (фрагмент)
дальність за переховування осіб, що ухиляються від реєстрації. Щодо колективної відповідальності, то «кожний громадянин повинен знати, що за всі випадки збройного нападу або замаху на представників німецької армії чи військове майно карається на смерть певна кількість осіб мирного населення» [10].
У наступних роках окупаційна влада за посередництвом газет періодично нагадувала українцям про те, що смертна кара і колективна відповідальність — основні міри покарання. 24 жовтня 1943 р. «Станиславівське слово» надрукувало розпорядження генерал-губернатора Франка про «боротьбу з насильницькими діями проти німецької відбудовної праці в Генерал-Губернаторстві з 2-го жовтня 1943 р.», у якому повідомлялося, що на підставі § 5 п. 1 декрету фюрера від 12 жовтня 1939 р. ненімці, що порушують закони, урядові накази і розпорядження (наприклад невиконання обов’язку праці, прихильне ставлення до повстанців) караються смертю. При цьому сприяння злочину прирівнювалося до його виконання. Процедуру слідства максимально спрощував і пришвидшував «наглий суд поліції безпеки», вироки якого підлягали негайному виконанню [11].
5 липня 1942 р. «Коростишівські вісті» надрукували оголошення від райхскомісара, в якому смертна кара визначалася мірою покарання для тих, хто будь-яким чином підтримував партизанів, саботажників, волоцюг, полонених, що втекли, або надавав їм будь-яку допомогу. Майно визнаного винним підлягало конфіскації [12]. 6 січня 1943 р. хабнівський гебітскомісар через місцеву газету звернувся до населення району з нагадуванням про необхідність виконувати завдання по заготівлі і вивезенню лісу, поставках сільськогосподарської продукції, сплаті податків тощо. «Хто не виконуватиме чесно свій обов’язок, той накличе на себе кару і в майбутньому буде покараний як саботажник, а за тяжкі випадки злочинців буде каратися розстрілом» [13]. Вовчанська районна управа в січні 1943 р. повідомила, що за крадіжки державного та кооперативного майна до винних буде застосовуватися смертна кара [14]. 1 січня 1944 р. у «Ковельських вістях» була опублікована відозва керівника поліції безпеки і СД, у якій повідомлялося, що за напади на німців у Рівному були заарештовані заручники, яких відпустили після знищення справжніх злочинців. «Ви тепер бачите, що та стріла, вистрілена на нас, німців, повернулася на Вас. Що ця стріла попала поміж Вами і в невинних, це не наша вина. Щоб цього в майбутньому більше не було, Ви мусите все зробити, щоб запобігти дальшим виступам проти німців» [15]. У бажанні окупантів убезпечити своє життя і максимально використати трудові та матеріальні ресурси завойованої землі смертна кара та колективна відповідальність стали основними аргументами у відносинах між окупаційною владою і народом на окупованій території.
Від 1943 р. через зміну ситуації на фронті нацисти змушені були реагувати на посилення впливу як радянської, так і націоналістичної пропаганди, яку вони називали «ворожою» щодо українців і яку необхідно «поборювати всіма способами» [16]. Остання теза означала посилення пропагандистського тиску, особливо коли мова йшла про ОУН—УПА: «Коли ці, так звані націоналісти, думають боротися також проти большевиків, думаючи, як це стверджують їхні агітаційні друки, що у війні ослабнуть і большевики, і німці, а після цього вони збудують свою вільну Україну, то кожна розсудлива людина повинна відповісти їм, що в цій війні між добром і злом, може перемогти тільки одна сторона: або большевизм — і тоді всі європейські народи, а з ними й український народ, будуть знищені, або Німеччина — і тоді повстане нова Европа порядку й справедливості» [17]. Діяльність українських повстанців називалася злочинною і характеризувалася як зрада власного народу (пізніше радянська ідеологія діяла аналогічно, додаючи до висловленого ще й тісну співпрацю з нацистами). З іншого боку, крім психологічного тиску, застосовувалися також репресивні заходи: «Він (німецький провід. — К. К.) мусить вжити деяких твердих профілактичних засобів, які дошкульно відчуватиме українське населення» [18]. Профілактика й означала фізичне знищення заручників.
Унаслідок швидкого просування лінії фронту на схід у тилу було залишено велику кількість зброї, боєприпасів, амуніції — як радянської, так і німецької. Значна кількість чисел періодичних видань містила звернення до місцевого населення з вимогою збирати і здавати військове майно, обіцяючи за це гроші або товари, а за невиконання — розстріл. Подібні вимоги стосувалися і зареєстрованої зброї, яка перебувала у приватному користуванні. Так, військовий комендант Золотоноші у своїй відозві від 20 листопада 1941 р. закликав мешканців міста до 1 грудня (округи — до 10 грудня) здати всю зброю, вибухові матеріали і амуніцію. Якщо після визначених термінів у когось будуть виявлені ці предмети, то покарання — смертна кара, а якщо їх знайдуть у багатоквартирному будинку (підвал, горище) або поблизу, то буде застосовуватися метод колективної відповідальності [19]. Житомирський генерал-комісар визначив дату 10 грудня 1941 р. останнім терміном здачі мешканцями округи всієї вогнепальної зброї німецькій поліції. У цьому ж наказі зазначалося, що всі документи, видані місцевою українською владою на вогнепальну зброю, втрачають свою законність, а оформленням нових документів буде займатися тільки обласний комісар. Розстріл визначався мірою покарання для тих, у кого після 10 грудня знайдуть незареєстровану зброю або боєприпаси [20].
Проблема повернення військового майна була актуальною і в наступні роки. Костопільський окружний комісар опублікував у місцевій газеті оголошення, яким визначив дату 15 червня 1942 р. останнім терміном здачі
Відозва до українців
Командуючий поліції безпеки і СД видав відозву До українців, яка ррзклеєна на мурах міста Ков-ля, такого змісту:
.Українці!
За заїрські напади иа німців у Рівному я арештував цілий ряд заложників.
Останньо зловлено правдивих душогубів і знищено їх Дляспра-ведливости я звільнюзакладників, які будуть святкувати Різдвяні Свята з своєю родиною.
Я надіюся, що кожний українець буде старатися, щоб в майбутньому не було більш подібних виступів проти німців.
Кожний, хто довідається про якийсь пляновий виступ проти німців, мусить негайно про це донести німецьким установам. Коли він цього не вчинить, стріне його ця сама кара, яка чекає прьступника.
Ви тепер бачите, то та стріла, вистрілену на нас, німців, повернулася на Вас. Що ця стріла попала поміж Вами і в невинних, це не наша вина. Щоб цього в майбутньому більше не було, Ви мусите все зробити, щоб запобігти дальшим виступам проти німців.
Тим Ви служите найкраще свое-м ї- власному н а родові.*
зброї, попередивши, що за невиконання передбачається смертна кара [21]. 1 березня 1943 р. по Миколаївській окрузі було видано розпорядження, підписане штурмбанфюрером СС, у якому нагадувалося про заборону володіння зброєю, набоями, вибуховими речовинами або будь-яким військовим спорядженням. Стосовно покарання, то смертна кара передбачалася для тих, хто володіє зброєю, переховує її, знає, де вона захована, але не повідомляє владі про це [22].
Потреба фронту в різноманітних засобах стримування піхоти противника, наприклад таких, як колючий дріт, приводила до організації їх збору в тилу. З цього приводу бориспіль-ський гебітскомісар у липні 1943 р.. оголосив конфіскацію усього колючого дроту, який був у користуванні приватних осіб, громадських господарств, кооператив. За невиконання передбачався штраф у розмірі 5000 крб. «Затримка або утайка колючого дроту буде надалі вважатись як саботаж в справі забезпечення військовим майном і в такому випадку буде каратися смертю» [23].
Щодо виконання покарань, то «Бюлетень Банківської районової управи» 18 січня 1942 р. надрукував оголошення місцевого коменданта про
повішення семи осіб, які не повідо- Ковельські вісті. — Ковель, 1944.— мили владу про склад зброї і були при-	ч- 1—С.4 (фрагмент)
четні до її переховування [24]. Варто зауважити, що назагал німецька влада не дозволяла друкувати у легальній пресі повідомлення про страти місцевих жителів.
Побіч крайніх заходів, застосовувався також метод матеріальної винагороди за добровільно здане військове майно. Зокрема, київський штадтс-комісар у повідомленні від 23 жовтня 1942 р. запропонував за віднайдення та повернення військового спорядження (зброї, боєприпасів, пристроїв) таку винагороду: рушниця — 10 крб або 1/2 пачки махорки, автомат— 15 крб або 2 пачки махорки, кулемет — 40 крб або 3 пачки махорки, гармата (залежно
від класу) — 80—100 крб або 8—10 пачок махорки, гільзи, каністри і т. п. (понад 50 кг) — 20 крб або 2 пачки махорки, телефон — 10 крб або 1/2 пачки махорки, обладнання комутаторів — ЗО крб або 2 пачки махорки [25]. 1943 р. подібні оголошення також друкувалися у пресі. При цьому норми винагороди залишалися незмінними, а у загальний перелік було включено ще й мотоцикл, за який пропонувалося 80 крб або 8 пачок тютюну [26].
Наказова база, яка регламентувала процес прописки і реєструвала працездатних, дозволяла контролювати, а головне — обмежувати, зміну місця проживання і праці. У Генеральній Губернії для контролю за пропискою від 1 квітня 1942 р. був запроваджений «загальний мельдунковий обов’язок», про який, поміж інших, розповіла і коломийська «Воля Покуття». Усі, хто вселявся (або виселявся) у будинок чи квартиру, були зобов’язані впродовж трьох днів прописатися (або виписатися). Хто виїздив більше ніж на два місяці, то мусив повідомляти про це відповідну структуру. Дітей до 15 років реєстрував голова родини. Крім того, власник або адміністратор будинку був зобов’язаний реєструвати всіх, що проживали в підконтрольних йому помешканнях [27]. Починаючи з 1942 р. всі мешканці Генеральної Губернії згідно з постановою від 17 грудня 1941 р. підлягали обов’язковому «поліційному зголошенню». «Для виповнення обов’язку зголошення служать три зразки друків: 1) прибуття до нової громади, 2) вибуття з громади, 3) зміна помешкання унутрі громади», — наголошувалося у «Краківських вістях». Якщо у визначений термін (три дні) прибулий не реєструвався, то покарання передбачалося не тільки для нього, а й для власника житла. У готелях та санаторіях процес реєстрації потрібно було проходити відразу по прибутті [28].
Контроль за працевлаштуванням у Генеральній Губернії здійснював уряд праці (біржа праці), який розподіляв робочу силу за вимогами влади, військових частин, підприємств, установ. Узгодження з цим урядом вимагав і процес прийняття на роботу [29]. Крім того, від 1 січня 1942 р. на території Генеральної Губернії почало діяти розпорядження, згідно з яким процедура працевлаштування або звільнення відбувалася тільки за згодою уряду праці (назагал мова йшла про заборону змінювати місце праці) [ЗО].
Вимоги до прописки діяли і в Райхскомісаріаті України. Так, «Голос Волині» 7 грудня 1941 р. надрукував наказ, підписаний 28 листопада цього року житомирським округовим комісаром, згідно з яким усі, хто проживав на території генерал-комісаріату, повинні були зареєструватися у місцевого старости до 15 грудня 1941 р., вказавши при цьому прізвище, ім’я, дату народження, національність і віросповідання. Обов’язок реєструвати дітей віком до 14 років покладався на батьків або власника помешкання. Зміна місця проживання у межах міста чи села здійснювалася тільки за дозволом старости, а при переїзді з одного населеного пункту до іншого потрібен був дозвіл гебітскомісара. За порушення цього наказу передбачалася каторга або
в’язниця [31]. Як доповнення до цього розпорядження козятинський гебітс-комісар 8 квітня 1943 р. видав своє, яке жорстко обмежувало вільне пересування громадян у районі і регламентувало «прописочні» процеси, що полягали ось у чому: у кожному будинку мав висіти підписаний сільським старостою або міським головою список пожильців (прізвище, ім’я, дата і місце народження, професія); кожне прибуття чи вибуття візував сільський староста або міський голова; кожних п’ять будинків об’єднувалися в один блок; наглядач блоку відповідав за правильне складання списків і за те, щоб у підпорядкованих йому будинках не ночували сторонні, а якщо і ночують, то тільки за письмовим дозволом старости села або міського голови, у якому зазначалися прізвище, ім’я, дата і місце народження, професія, постійна адреса, причина візиту, номер особистого посвідчення, термін дозволеного перебування. За порушення передбачалися штраф, ув’язнення або смертна кара [32].
У Гайсині при зміні квартири вимагалося протягом трьох днів відмітитися у паспортному столі, пред’явивши при цьому ордер від житлово-експлуатаційного відділу. «Стимулом» для дотримання цієї вимоги був штраф у розмірі 100 крб і більше або ув’язнення [33]. У Конотопському районі відповідною «об’явою» кожного мешканця було зобов’язано до реєстрації за місцем проживання, за реєстрацію дітей віком до 18 років відповідали батьки або опікуни, переїзд дозволявся тільки за наявності відповідного документа, передбачалася обов’язкова реєстрація для приїжджих. За все це відповідав домовласник або відповідальний по будинку який повинен був вести домову книгу. За надання притулку незареєстрованим передбачався розстріл [34]. Такий драконівський режим контролю за пропискою дозволяв окупантам, наприклад, легше виявляти як оунівську, так і радянську підпільну мережу.
Для забезпечення найнеобхідніших трудових процесів робочою силою окупаційна влада Райхскомісаріату ввела обов’язкову реєстрацію усього працездатного населення за посередництвом уряду праці. Ухиляння від реєстрації означало смертний вирок. Керівники всіх підприємств, установ та організацій були зобов’язані проводити набір робочої сили тільки через біржу праці. На цьому, зокрема, наголошувалося у наказі № 11 Золотоніської повітової управи [35].
19 грудня 1941 р. набув чинності закон про обов’язок праці, підписаний райхсміністром для окупованих східних територій. На його підставі райхс-комісар України видав перше розпорядження щодо переведення закону в дію, яке надрукувала більшість пресових органів, серед них— і «Кремянецький вісник» від 27 вересня 1942 р. У законі зазначалося: «Загальний обов’язок праці відноситься до всіх праць, що лежать в загальному інтересі, особливо праць в сільському господарстві, при громадських роботах, направі доріг і водяній регуляції, при будові і удержуванню громадських будинків і доріг,
при будові залізниць і праці при сільських культурах». Цьому обов’язкові підлягали усі працездатні особи. Зобов’язані до виконання призначених робіт викликалися за посередництвом уряду праці. Оплата мала здійснюватися згідно із визначеними тарифами. Термін відпрацювань визначав місцевий гебітскомісар. За ухиляння передбачалися арешт і ув’язнення або відправлення до табору примусових робіт на шість тижнів [36].
19 січня 1943 р. житомирський «Голос Волині» повідомив про створення райхскомісаром Української служби будівництва, яка мала своїм завданням організовувати «громадсько-корисні або державно-політичні цінні роботи на Україні». Службі будівництва підпорядковувалися усі чоловіки (ненімці) від 18 до 45 років. Першочергово туди приймалися неодружені віком 18—25 років [37].
Як відбувався контроль за робочою силою, які вікові категорії зобов’язувалися до реєстрації, на яких умовах організовувалися громадські роботи, представимо на прикладі регулятивних публікацій, вміщення
Кремянецький вісник. — Кремянець, 1942. — №78. —	-	-	,
С. 4 (фрагмент)	яких бУло обов ЯЗКОВИМ
для преси Райхскомісаріату. 1941 р., на початковому етапі залучення українців до процесу праці, влада за посередництвом часописів оголошувала обов’язкову реєстрацію безробітних для їхнього працевлаштування. Так, дніпропетровська «Вільна Україна» оголосила від 6 жовтня 1941 р. термінову реєстрацію усіх безробітних (навіть тих, що зареєструвалися раніше), за винятком учнів середніх
ВВЕДЕННЯ ОБОВ’ЯЗКУ ПРАЦІ НА ВИЗВОЛЕНИХ СХІДНІМ ТЕРЕНАХ
—РайхскомІсар України,гау-ляйтер Еріх Кох видав на підставі розпорядження Райхс-міністра для визволених схід-ніх земель про введення обов'язку праці у визволених східніх землях" з 19 грудня 1941 року перше розпорядження щодо переведення ЦЬОГО закону, в якому то розпорядженні між іншим говориться:
„Загальний обов’язок праці відноситься до всіх праць, іцо лежать в загальному інтересі, особливо праці в сільському господарстві,при громадських будовах, направі доріг і водяній регуляції, при будові і удержуванню громадських будинків і доріг, при будові залізниць 1 праці при сільських культурах.
Обов’язкові праці підлягає кожен, хто може працювати. Зобов’язаний до праці має бути по можливости затруд-нений у свойому фаху. Ті,що не цілком здібні до праці, мають бути затруднепі в за-лежности від їхніх здібностей.
Зобов’язані до праці будуть притягнені до виконування своїх обов’язків гебітскоміса-ром,евентуально Урядом Праці при гебітскомісарі. Гебітскомісар може наложити на начальників районів, бурмістрів і начальників громад обов’язок достарчити зобов’язані до праці особи. Оплачування
зобов'язаних до праці відбувається згідно з важними розпорядженнями про платню
Гебітскомісар — Уряд Праці — означує час обов’язку праці. Він може бути згори обмежений па деякий час. Як що ж ні, то звільнення з виконуваної на підставі обов’язку праці роботи може статися лише за згодою ге-бітскомісара.
Зобов’язаний до праці має обов’язок в якнайскоршому часі приступити до праці. Він мусить особливо па жадання гебітскомісара — Уряду Пра ці — ставитись особисто з усіми особистими документами у цій установі і дати всі потрібні інформації щодо своєї особи. На жадання гебітскомісара — Уряду Праці -- мусить зобов’язаний до праці вживати при виконуванні праці річі (знаряддя), що є його власнстю. Яке-небудь заступлення обов’язку при праці не дозволяється.
Хто не виконує свого обов’язку праці, буде покараний арештом, або в’язницею. Так само буде покараний кожен, хто пробує стримати інших від виконування обов’язку праці. Право карати має лише відповідний гебітскомісар. В легших випадках може гебітскомісар покарати висланням до табору примусових робіт ! на час до 6 тижнів”.
і вищих шкіл, які розпочали навчання [38]. Часопис «Українець» (м. Новоукраїнка) повідомив, що згідно з наказом № 5 голови районної управи від 16 вересня 1941 р. всі безробітні жінки і чоловіки віком 16—55 років повинні терміново зареєструватися у міській управі для отримання роботи. При цьому дома дозволялося залишатися тільки одній жінці. Жінки, що мали дітей віком понад шість років, також змушені були працевлаштовуватися, а дітей віддавати до дитячих садків. За відмову передбачалося суворе покарання [39].
6 вересня 1942 р. «Сумський вісник» умістив оголошення місцевої біржі праці, яка закликала до обов’язкової реєстрації усіх мешканців Сум віком 14—50 років. Крайнім терміном визначалося 16 вересня. Також востаннє попереджувалося безробітних про необхідність один раз на тиждень відмічатися на біржі праці. За відсутності такої відмітки у спеціальній «картці явки» безробітного трактували як такого, що спеціально ухиляється від праці. Це розпорядження стало останнім попередженням, за невиконання якого передбачалася сувора відповідальність [40]. 11 грудня 1942 р. цей же часопис надрукував постанову № 74 міської управи, яка на підставі розпорядження ортскомендатури вводила від 1 грудня у Сумах обов’язкову трудову повинність для молоді віком 13—18 років, що не працює і не вчиться. Визначення необхідних робіт покладалося на відділ освіти і культури міської управи, який мав контролювати і їх виконання. Четвертий параграф цієї постанови дозволяв відділу освіти і культури «покладати на осіб, що ухиляються від трудової повинності, штраф до 500 крб, який в разі неповноліття стягається з батьків підлітка» [41].
Брестський окружний комісар підписав «оповіщення», згідно з яким загальній реєстрації підлягали чоловіки і жінки віком від 14 до 65 років, за винятком тих, чию непрацездатність підтверджували лікарі, а також жінок, які мали більше трьох дітей віком до 10 років. Кожна зареєстрована особа отримувала робочу картку. Виняток становили селяни, що обробляли більше чотирьох гектарів землі. Від 15 грудня 1942 р. без робочої картки заборонялося приймати на роботу, а сам процес прийому чи звільнення працівників повинен був узгоджуватися з урядом праці. «Невиконання цього розпорядження, згідно з наказом 28-го червня 1942 р., каратиметься каторгою або ув’язненням. У легших випадках, замість каторги й ув’язнення, винних чекає примусова праця або грошева кара» [42].
Обов’язкова реєстрація залишалася актуальною і 1943 р. Зокрема, часопис «Волинь» 19 грудня 1943 р. надрукував оголошення гебітскомісара, за яким усі чоловіки Рівненської округи віком 14—65 років, що не мали посвідки про працю, зобов’язувалися до реєстрації в уряді праці для їх подальшого використання на найнеобхідніших господарських роботах. Реєстрації також підлягали ремісники-приватники і селяни, що пояснювалося
необхідністю обліку всього працюючого населення. Крім суворого покарання для незареєстрованих, попереджалося, що «приділ продуктів буде в майбутньому залежати від предявлення робітничої карти Уряду Праці» [43]. Гайсинський окружний комісар наголосив, що змушений буде вжити най-суворіших заходів до тих, хто протягом трьох днів не приступить до виконання призначених робіт у повному обсязі [44].
Невдачі німецьких військ на Східному фронті призводили до додаткових трудових зобов’язань для українців. Так, 15 квітня 1943 р. «Донецька газета» надрукувала витяги з постанови начальника генерального штабу німецької армії стосовно трудової повинності і призначення місцевого населення на роботу у прифронтовій смузі, згідно з якою усі мешканці від 14 до 65 років підлягали трудовій мобілізації і повинні були з’явитися до місцевої біржі праці для реєстрації. Без її дозволу зміна місця праці заборонялася. Встановлювався 6-денний 54-годинний робочий тиждень. При потребі тривалість робочого дня збільшувалася, працювати могли зобов’язати і вночі, і в неділі, і в святкові дні [45].
1944 р. за невиконання наказу про обов’язкову трудову повинність передбачалася смертна кара. Саме така відповідальність покладалася на жінок віком 15—45 років і чоловіків 15—60 років, що проживали у Бресті й уникали трудової повинності. Покарання визначалося і для їхніх сімей. Від реєстрації звільнялися ті, хто мав постійне місце праці на німецьких підприємствах, в установах, військових частинах чи будівельних організаціях, а також лікарі, ветеринари, священики і вчителі [46].
При потребі обов’язковому обліку підлягали фахівці окремих спеціальностей, незалежно від того, чи людина працює за фахом, чи ні. Наприклад, калинівський обласний комісар через місцевий часопис «Відродження» від 25 серпня 1942 р. оголосив реєстрацію для всіх медичних працівників (від санітарки до лікара), бо «всі медичні працівники до 65-ти років підлягають загальному службовому обов’язку» [47]. Фотографів і власників фотоапаратів закликав зголоситися голова Козятинського району за посередництвом місцевої газети від 13 лютого 1943 р. [48]. Лубенська міська управа своєю постановою від 3 червня 1942 р. розпочала реєстрацію робітників усіх будівельних спеціальностей віком до 65 років, за винятком тих, хто працював у німецьких установах або військових частинах. За ухиляння від реєстрації передбачався штраф у розмірі до 500 крб [49].
Уже згадувалося про регламентування тривалості робочого дня, більшого за вісім годин. Владні розпорядження, друковані у місцевій пресі, періодично нагадували про нові часові рамки, що відводилися на виконання щоденної роботи. Зокрема, кіровоградський міський комісар через часопис черговий раз нагадав про те, що робочий день триває 10 годин [50], а комісар Брестської округи збільшення тривалості робочого тижня до 56 годин
пояснював необхідністю підвищення продуктивності та врегулювання часу праці. При цьому неділі та свята оголошувалися робочими днями, а при потребі «з притиском зазначаю, що при деяких важних роботах час праці може бути збільшений до 60 годин тижнево» [51]. Отже, під час окупації обов’язок праці стосувався мирного населення України віком 13—65 років. Згідно з ним, встановлювався 10-годинний (і більше) робочий день, а ночі, неділі та свята ставали робочими.
Порівняння заробітньої платні з тим, що можна було за неї придбати або які послуги оплатити, є важливим фактором для розуміння умов під-окупаційного життя українців. «Господарсько-кооперативний часопис» від 20 травня 1942 р. представив таблиці зарплат робітників та службовців Галицької області, що діяли від 1 листопада 1941 р. на підставі закону про «тарифові ординації» від 31 жовтня 1939 р. Згідно з цим законом встановлювався 48-годинний робочий тиждень, який при необхідності збільшувався до 60 годин. За кожну понаднормову відпрацьовану годину оплата становила 1/200 частину місячної ставки (винятком були євреї, яким не оплачували понаднормовий час). Населені пункти Галичини поділили на три класи: 1 — Львів; 2 — Борислав, Дрогобич, Станіслав, Тернопіль; 3 — усі решта. Розмір місячної платні залежав від віку працівника, виконуваної роботи, кваліфікації робітника, класу місцевості і коливався від 65 зл. для службовців віком 15— 16 років із незакінченою освітою до 600 зл. для керівників підприємств чи головних інженерів. Євреї одержували на 20% меншу платню, а єврейки — на 30%. Вони не отримували жодних доплат і не могли займати керівні посади. Звільняти їх могли відразу по закінченні робочого дня [52].
У Райхскомісаріаті умови праці й оплати за неї регламентувалися своїми постановами. Так, проскурівський «Український голос» 5 жовтня 1941 р. опублікував відповідне розпорядження гебітскомісара від 25 вересня цього ж року. Для визначення розміру зарплати встановлювалося шість робочих груп: 1) практиканти — 0,45 крб за год, 2) некваліфіковані робітники — 0,60 крб за год, 3) кваліфіковані робітники — 0,70 крб за год, 4) ремісники — 0,90 крб за год, 5) помічники майстрів — 1,20 крб за год, 6) майстри — 1,50 крб за год. Службовці були поділені на п’ять груп: 1) писарі, канцеляристи, прикажчики, креслярі — 130—220 крб на місяць; 2) бухгалтери, касири, кореспонденти,.керівники малих торговельних підприємств — 220— 350 крб на місяць; 3) керівники будівництв, фабричні інженери, конструктори — 280—450 крб на місяць; 4) технічні та торговельні урядовці, що виконували самостійну і відповідальну роботу та мали вищу освіту, — 400— 600 крб на місяць; 5) керівники середніх і великих підприємств — до 800 крб на місяць. Євреї і жінки отримували 80% визначеної зарплати. Виходити за встановлені зарплатні рамки заборонялося. На порушників чекало суворе покарання «згідно існуючих законів» [53].
«Голос Волині» 7 січня 1942 р. надрукував оголошення райхскомісара стосовно врегулювання зарплат для промислових робітників згідно з § 8 указу Гітлера від 17 липня 1941 р. Усіх робітників поділили на групи, для яких визначили таку оплату праці за годину: 1) чорнороби віком до 18 років — 0,70 крб, від 18 років — 1 крб; 2) кваліфіковані робітники віком до 18 років — 0,90 крб, від 18 років — 1,20 крб; 3) досвідчені ремісники віком 18, 19 років — 1,40 крб, 20, 21 рік — 1,60 крб, від 22 років — 1,70 крб; 4) начальники цехів — 2 крб; 5) майстри — 2,50 крб. Німці отримували на 50% більше, а євреї і жінки — на 20% менше тарифної ставки [54].
Цінова політика на окупованих українських землях базувалася спочатку на розпорядженнях про збереження цін за товари і послуги на попередньому рівні, пізніше встановлювалися максимально дозволені ціни і основні продукти харчування розподілялися за допомогою карткової системи. Наприклад, 6 липня 1941 р. коломийська «Воля Покуття» надрукувала наказ міського посадника про дозвіл на відкриття усіх приватних та артільних підприємств, магазинів і перукарень. При цьому заборонялося підвищувати ціни [55]. 25 вересня 1941 р. «Львівські вісті» вмістили «розпорядок» штадтсгауптмана про встановлення максимальних цін на овочі, фрукти і ягоди за 1 кг: капуста і буряк — до 0,25 зл., морква — до 0,30 зл., помідори — до 0,50 зл., часник — до 0,85 зл., картопля — до 0,36 зл., яблука і груші першого сорту — до 1 зл., гриби білі — до 1,90 зл. тощо. За перевищення цін передбачався штраф 5000 зл. або три місяці ув’язнення [56]. 22 вересня 1941 р. губернатор Галичини оголосив про максимально дозволені ціни на харчові продукти за 1 кг: житній хліб — 0,30 зл., борошно — 0,50 зл., гречка— 2,40 зл., яловичина — 2,50 зл., смалець — 3,10 зл., молоко (за літр) — 0,40 зл., масло — 4,80 зл., яйця (за штуку) — 0,10 зл., чай — 16 зл., цукор — 1,20 зл., сіль — 0,24 зл. і т. д. У цьому випадку за порушення визначеного максимуму загрожували штраф, ув’язнення, а в окремих випадках — і смертна кара [57].
У Райхскомісаріаті відбувалася своя регуляція цінової політики. Зокрема, проскурівський «Український голос» надрукував розпорядження гебітс-комісара щодо максимально дозволених цін на продукти першої необхідності, згідно з яким за 1 кг пшеничного борошна треба було заплатити 1,80 крб, за 1 кг житнього хліба — 1 крб, за 1 кг круп гречаних — 2,20—3,80 крб, за 1 кг макаронів — 4—7 крб, за 1 л молока — 1,50 крб, за 1 кг масла — 24—26 крб, за 1 кг сиру — 3 крб, за 1 кг меду — до 26 крб, яйця (за штуку) — 0,50 крб, за 1 кг солі — 0,50 крб, за 1 кг риби — 4—7,50 крб, за 1 кг яловичини — 5— 8 крб, за 1 кг свинини — 8—10 крб, за 1 кг сала — 15—20 крб, за 1кг ковбаси — 16—20 крб, за 1 кг курятини — 5 крб, за 1 л пива — 4 крб, за 1 л нафти — 1 крб, за 1 коробку сірників — 0,05 крб, за 1 кг мила — 3—5 крб. Також встановлювалися граничні ціни на харчування в їдальнях і на окремі
послуги, такі як стрижка, прання, прасування, дрібний ремонт одягу та взуття. «Хто не буде додержувати параграфів цього розпорядження або їх обійде, рівно як і той, хто буде платити вищі ціни від означених, буде суворо покараний, згідно з існуючими законами» [58].
Розпорядження
відносно регуляції важливіших дрібних торговельних цін на продукти першої потреби, цін в їдальнях та розмірів платні за виконувані послуги
§ 1
Це розпорядження обоа'язуе:
ТЕРИТОРІАЛЬНО: округа Ге-біцкомісара,
Р1ЧЕВО: всі крамниці, державні пункти постачання, базари, їдальні, приватні домові обід: рівно як і вуличну торгівлю.
§ 2
Мають бути додержані нижче подані ціни на:
А. Продукти першої потреби (харчові).
Карбованці
І.	Пшенична мука 1 кгр. 1.80
2.	Житня мука
3.	Житній хліб
4.	Крупа гречана
5.	-----
6.
7.
8.
9.
10.
1.С0 , 1.00 , 2.20 3.80 , 1.50 , 1.10
, 4.00— 7.00 до 1.70
. 2.00- 2.50 літр 1.50
1 кгр. 24.00-20.00 .	3.00
.до 26.00
1 шт. 0.50
1 кгр. 0.50
16.	Оселедці . 4.00 — 7.00 Риба (залежно від
гатунку)	4 00 — 7.50
М'ясо волове залежн.
13.
14.
15.
Крупа пшоняна Кпупа ячмінна Макарон
Горох (сухий) Фасоля Молоко Масло Сир Мед Яйця
17.
18.
ВІД ПІТ.	„ 5.00 - - 8.00
1*.). Теля інна „	, „ 7:М - 9.00
20. Слинні*.:!	. , 8.90—10.’0
21. Сало	„ . 15.0	20.0
22. Ковбаса »	„ , 16.00-20.00
23. Товщ	„	. до 20.00
24. Олій	1	літр 16Л0
25. Кури (живі) 1	кгр. 5.00
26. Качки	„	5.00
27. Гуси ' в	4.00
.28. Індики „ ..	. „ О.оО •
29. Пиво	1	1 літр 4.оо
30. Содова вода	0.50
31. Ситро	„	3.00
32. Цикорія	і кгр. 2.00
Для предметів споживання, котрі, ще не 6улн впроваджені, особливо для овочів, плодів та картоплі, будуть мною в разі потреби уста»
мовлені місцеві ціни. В раз’ потреби буде також в рамах цього розпорядження впроваджена класифікація м’яса та гатунків ковбаси.
Б. Предмети вжитку.
Карбованці
1.	Нафта . . 1 літр . .1.00
2.	Сірники . 1 пачка . . 0.05
3.	Мило . . 1 кгр. . . 3.00- 5.00
В. їжа й пиття.
Карбованці
1.	Обід (борщ, м’ясо або риба, овочі, картопля) . 6.00
2.	Вечеря (хліб, .масло. .
2 яйця, салата, або
ковбаса, або сир, чай) . 5.00
3.	Сніданок (хліб, масло, . мармеляда, 2 яйце, або .
ковбаса, або сир, кава) . 3.50
4.	1 кусок простого печива
(бублик або рогалик)	.	.	0.30
5.	1 кусок кондитерського
пирога Ніаповн.)	....	1.00
6.	І шкляика чаю......0.60
7.	І шкляпка кави.....0.60
8.	Яєчниця............1.20
9.	Варене яйце........0.80
10.	І пляшка мінеральної води 1.00 11. 1 малий кухоль пива 2/10 . 1.00 12. 1 великий кухоль пива 5/10 2.00 Такими цінами обмежується платня за їжу.
Г. Послуги.
1 стрижка чоловіча .... 2.50 2. брнттл (крем, одеколон) 1 00
3.	прання та прасування . . верхньої блюзи . . . 1.СС
4.	прання спідньої білизни (сорочки, або кальсонів). 0.50
5.	прання та церуваиня 1 .
пари панчіх..............0.30
6.	прання та маглювання . гарнітуру постільної білизни (простирадло. . наволока, покриття . .
постелі).................2.50
7.	підбити підметки до чобіт або черевиків .............15.00
8.	поправа обцасів.........5.00
§ З
За всі продукти першої потре-
би. продукти їдальняні, предмети вжитку та за різні послуги, ціни яких не встановлено, забороняється без дозволу Гебіцкомісара визначати більші ціни від тих. які були в силі до 22-УІ -.1941 р.
§ 4
Хто не буде додержувати параграфів цього розпорядження або їх обійде, рівно як і той, хто буде платити вищі ціни від означених, буде суворо покараний, згідно з існуючими законами.
§ 5
Розпорядження входить в силу з днем 25-Х -1911 р. Одночасно всі раніше винятково видані розпорядження втрачають чинність.
25 вересня 1941 р.
Гебіцкомісар.
ОГОЛОШЕННЯ
Гнржа праці міста Проскурова, яка знаходиться по вулиці Герм.ш Герінг (Олександрійська) № 50. (> жовтня розпочинає спою роботу. Завдання біржі праці полягає:
І В охороні прав робітника, а також заробітної плати.
2. В регулюванні робітничої сили і трт.тоннх договорів.
Просимо всіх „и^ртвухііі підприємств но всіх питаннях робочої сили звертатися до біржі праці. Робочою силою жпдіп рсіуліое також біржа прані.
Безробітні' .всіх кмаліфікаїшї, чоловіки та жінки, не дивлячись на спою .освіту. до 50 років, повинні з'явитись де» біржі праці з 6 но 9 жовтня пклкічно н іакому порядку:
в понеділок—6-Х—II р«»ку на літери: Л. Б, В, Г, Д. Є. Ж, у вчіторок 7 -З, І, К, Я, М, Н. О. у середу 8-11, Р. <’:. І, У, Ф, X. у четвер 9--Ц. Ч, III, 111 К). Я, V п'ятницю 10 повинні п'яіійінсь леї ремісники.
Керівники підприємств повинні в письмовій формі здати відомості про сі:1в робочий колектив. Всі безробппі робітнпкії. службовці та ремісники, які не иііксаіають цього рояіорядження будтн* оштрафовані.
Біржа праці відкрита щоденно з 8 до 12 тод. дня.
Німецький окручений комісар	Окружний цивільний комісар
по робочій силі МНІХ.	ШМЕРБЕК&
Український голос. — Проскурів, 1941. — 4.2.— С. 2 (фрагмент)
Зіньківська районна управа 12 січня 1942 р. встановила обов’язкові ціни на 46 найменувань продуктів харчування за 1 кг. Наприклад: кури — 6,50 крб, пшеничне борошно — 1,40 крб, гречка — 3,30—4 крб, рис — 5,50 крб, яловичина — 6,40—8 крб, свинина — 12 крб, риба — 5—8 крб, житній
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) хліб— 1 крб, пшеничний хліб — 1,20 крб, молоко (за 1 л) — 1,10 крб, масло — 25 крб, олія (за 1л) — 12,50 — 14,50 крб, цукор — 4,50 крб, сіль — 0,50 крб. При цьому борошна дозволялося купити не більше 2 кг, а круп — 1 кг. За накопичення продуктів у кількості, що перевищує потреби сім’ї, передбачалися штраф до 3000 крб і конфіскація продуктів, а при повторному порушенні «будуть ужиті більш тяжкі кари за законом військового часу» [59].
На підставі § 2 розпорядження райхсміністра окупованих східних земель від 21 лютого 1942 р. у роздрібній торгівлі харчовими продуктами встановлювалися такі максимальні ціни за 1 кг: борошно житнє— 1,30—1,60 крб, борошно пшеничне — 1,60—2,10 крб, борошно кукурудзяне — 1,30 крб, пшенична каша — 3,40 крб, крупи ячмінні — 2—2,50 крб, ячмінна каша — 2 крб, вівсяна каша — 2,60 крб, крупи або каша гречана — 2,70 крб, кукурудзяна каша — 1,60 крб, кава житня :— 3,50 крб, горох — 2—3 крб, квасоля — 3,10 крб, цукор — 4—5 крб, мед — 9—12 крб, сіль — 0,20 крб [60].
28 березня і 7 квітня 1942 р. райхскомісар підписав чергові розпорядження для врегулювання цін. Проскурівський гебітскомісар на їх підставі видав своє, згідно з яким за 1 кг житнього хліба треба було заплатити 1,20— 1,40 крб, а пшеничного — 1,40—2 крб. Скупні пункти мали приймати від населення свійську птицю за такими розцінками: гуси — 2,80 крб за 1 кг, кури і качки — 3,50 крб за 1 кг. Для ярмаркової торгівлі визначалися значно вищі ціни: качки — 8,80 крб за 1 кг, кури — 9,40 крб за 1 кг, гуси — 10 крб за 1 кг. Окрім того, встановлювалися граничні ціни на послуги перукарів [61].
Після збору врожаю 1942 р. райхскомісар встановив такі ціни на овочі та фрукти за 1 кг: рання картопля — 0,90 крб, капуста — 0,80 крб, морква — 0,90 крб, редиска — 1,75 крб, кріп — 1,40 крб, зелена цибуля — 1,60 крб, часник — 3 крб, баклажани— 1,10—1,30 крб, огірки— 1,50 крб, кабачки — 0,65 — 0,80 крб, вишні — 1,60—2 крб, полуниця і малина — 3,20—4 крб, порічки — 1,70—1 крб, щавель — 1,60 крб [62].
Обов’язкові ціни діяли не тільки на продукти харчування, а й на послуги, про що вже згадувалося. Наведемо ще один приклад. 29 травня 1942 р. райхскомісар видав розпорядження про оплату послуг кравців, згідно з яким кравецькі майстерні ділилися на дві групи. До першої відносилися ті, які отримували право навчати учнів. Відповідно і вартість послуг майстерень різних груп відрізнялася. Так, пошиття чоловічого зимового пальта коштувало 135 крб у майстерні першої групи і 110 крб — другої; костюм відповідно — 160 крб і 130 крб; штани — 45 крб і 35 крб; жіноче зимове пальто— 135 крб і 110 крб; жіноче літнє пальто— 110 крб і 90 крб; шерстяне плаття — 65 крб і 50 крб; просте робоче плаття — 40 крб і 30 крб і т. д. [63]. У кожному окремому випадку визначення граничних цін супроводжувалося попередженням про відповідальність за їх перевищення згідно з «діючими приписами».
Встановлення максимально можливих цін не означало вільного продажу. Часто основні харчові продукти ставали забороненими для реалізації, бо йшли на планове здавання для потреб німецької армії і тилу. Основними джерелами отримання харчів для українських сімей, що проживали у містах, ставали харчові картки, базари або походи на села для того, щоб обміняти речі на продукти.
Упорядкування базарної торгівлі давало можливість окупаційній владі контролювати розподіл сільськогосподарської продукції, яка призначалася насамперед для забезпечення потреб переможця. Владою визначалися дні та час торгів, а також перелік продуктів, якими дозволялося торгувати. Зокрема, коломийський окружний староста на початку грудня 1941 р. видав розпорядження щодо організації базарів. Згідно з ним, торги дозволялися тільки в Коломиї, Косові, Снятині, Заболотові, Кутах, Гвіздці, Печеніжині по. вівторках та п’ятницях від 8-ї до 15-ї год. При цьому гуртова й обмінна торгівля заборонялася. Взагалі, забороненими для продажу визначалися такі продукти: зерно і борошно, кукурудза, гречка, просо, картопля, м’ясо, рогата худоба, вівці, свині (крім поросят до 15 кг), олія, молоко і молочні продукти (крім бринзи). П’ятий параграф передбачав заборону євреям продавати або купувати на базарах. За порушення приписів цього розпорядження встановлювався штраф у розмірі 1000 зл. [64].
Чітке дотримання правил організації базарної торгівлі вимагалося і на території Райхскомісаріату України. Заборона торгувати поза базарами і заборона обмінної торгівлі стали першими складовими при наведенні нового порядку [65]. Однак, незважаючи на заборони, обмінна торгівля набувала поширення. Мирне населення України змушене було ходити у села, щоб обміняти щось зі своїх речей на продукти харчування. Зразком заборони обмінної торгівлі може слугувати «об’ява» коменданта Валківського району, надрукована у місцевій газеті 18 січня 1942 р. У ній наголошувалося, що у зв’язку з тим, що мешканці Харкова ходять по селах і міняють речі на харчі, у Банківському районі «мінова торгівля» забороняється. У порушників цього розпорядження речі будуть конфісковуватися і знищуватися [66].
Якими розпорядженнями регламентувалася робота базарів на окупованій українській землі у 1942 і 1943 рр. — покажемо на прикладі окремих районів. З січня 1942 р. часопис «Життя Зіньківщини» повідомив, що згідно з розпорядженням німецького військового командування базарними днями є середа і неділя. За торгівлю в інші дні товари у порушників будуть конфісковуватися [67].
1 травня 1942 р. ніжинський польовий комендант видав розпорядження, згідно з яким 10 травня в Ніжині почав функціонувати базар. Торгівля дозволялася тільки по неділях від 10-ї до 15-ї год, дозвіл на неї оформляла польова комендатура. Заборонявся продаж м’яса, жирів, картоплі, круп,
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) пшона, збіжжя, молока, масла, вершків, сиру, яєць. Також заборонялося обмінювати речі на харчі і підвищувати ціни. Продаж кролячого м’яса і продуктів, відсутніх у заборонному переліку, дозволявся. За порушення наказу на винних чекав штраф або в’язниця [68].
Порядок торгівлі в Костянтинівці визначив місцевий комендант у розпорядженні від 14 червня 1942 р. Торги дозволялися тільки на визначеній площі щодня від 7-ї до 11-ї год. До продажу допускалася продукція сільського та лісового господарства, а також кустарні вироби. Продаж алкоголю, пального, медикаментів та поношеного одягу заборонявся. Продавці були зобов’язані мати постійне місце, табличку з прізвищем і дотримуватися визначених цін. «Протидіючі особи будуть покарані грошовим штрафом до 1500 крб або в’язницею, а в особливо важких випадках лихварства навіть смертю» [69].
Низка оголошень місцевого комісара, датованих червнем—липнем 1942 р., регламентували базарну торгівлю на Кіровоградщині. 16 червня він підписав «об’яву» про дозвіл по середах і неділях продавати овочі на базарах із власних господарств колгоспників і приватних приміських городів. Продаж і купівля інших товарів заборонялися [70]. 23 червня міський комісар уточнив, що на базарах, які відбуваються по неділях і середах, дозволяється торгувати тільки свіжою городиною та козиним молоком від приватних господарств. Завозити на базар товар підводами категорично заборонялося. Свіжу городину з державних господарств та молоко від корів треба було здавати до постачальних пунктів [71]. 25 липня це рішення було відмінено. Натомість базари могли працювати щодня (понеділок—субота до 10-ї год, неділя до 14-ї год), крім городини і козиного молока, дозволялося ще торгувати «овочами, фруктами та картоплею». Ціни встановлювалися відповідним розпорядженням райхскомісара, і їх заборонялося підвищувати. За торгівлю забороненими для продажу продуктами весь товар підлягав конфіскації [72].
Погіршення (для німців) ситуації на фронті 1943 р. автоматично відобразилося і на житті окупованого народу. Наприклад, бориспільський гебітскомісар у місцевій газеті від 21 травня 1943 р. повідомив: «Всі сільськогосподарчі продукти підлягають обов’язковій здачі державі, а тому продаж їх вільно на базарі до виконання плану здачі на 100% в районі забороняється. Вільний продаж молока, масла, яєць та м’яса забороняється» [73]. Крім того, і самі базари на певний час могли бути закриті. Так, окружний комісар Лохвиччини на час жнивної кампанії 1943 р. від 18 липня заборонив базарну торгівлю, мотивуючи це тим, що в неділю усі зобов’язані працювати на збиранні врожаю [74].
Заборона торгувати на базарах окремими сільськогосподарськими продуктами, особливо зерновими, з метою їх найповнішого використання для потреб нацистської держави, мала своїм наслідком і широку кампанію щодо
Н Л К Я 3 № 31
по І\йуправІ Пирятнисьчого о-ну
від 7 лютого 1942 рику
Оліі’ою з ганебних сп'їдщчч, ідо досталася «м від попа* ленпго непереможною Німецькою Армією більш визму — в сямогпнонарін я, що набпало за останк й час масового характеру. Не гозорячи «»жс про те, що на самогоноваріння вчтрача* е»ья багато ці-> их продуті», «V» моглпб піти по своєму прямому призначенню, цей злочин темні елементи села викорис-топСю ь у своїх ворожих ниміпнх, улаштовуються масові п’ян-кн, де проводиться провокаційна робота, Ш’ розрахована на деякі, правпа незначні, щн неусв^домяені елементи села.
Таке ста свище надалі поможе бути терпимим.
З мстою самої р ш .чої бопитьби з самогоноварінням, як одним з и, Йопасчішйх яаиш. НАКАЗУЮ:
1; Сім >'•<>*! іалрі <ня, схорона його та торгівля самогоном категорично забороняються.
2> Вс« апарати, щ« сл жять для «игонки сомогону. повинні бути негайно здані старостам сел, а останніми до РаймілІ* цЛ, а по місту — Українській Державній Міліц ї.
3)	3* виготовлення і схорону самогону без мети збуту винні притягаються до штрафу 5С0 карб, або до примусово? праці до 2-х місяц'в,
4)	3» мкготлвлечия і схорону самогону для збуту не в вид? прпмисла винні притяглим ься до позбавлення волі до 2-х місяці*.
5	Зі виготовлення і схорону сам нону для збутту, а також за то&гізлю ним у гиді поомисла ВИнаі При ;ЯГ.;ЮТЬСЯ до еідпоН альнп *и за закпим військового часу,
6)	Зі внг .тоїлекня. схоооиу і збу * в вніі пппмисла аійг гаМч, що спе і <ль*о сіцжяіь для виготовлені я самогону, ©няні притягаться до штрафу 500 карб, або приму соі.ої праці до 2 х місяців.
Виконанні нього мого наказу покладаю на органи У країн" ської Державної М лі ції.
Комендант Майор ЗБНЕР
Голова Р^йупраьи Пипятпнського р-ну КОЗАКОМ
заборони самогоноваріння, розгорнуту в Райхскомісаріаті. У постанові № 83 Житомирського обласного управління від 20 жовтня 1941 р. наголошувалося: «На шкоду народньому господарству діють також злочинні члени громадянства, які самочинно переганяють сільськогосподарські продукти на горілку і тим погіршують харчову справу». Через це влада заборонила і самогоноваріння, і зберігання відповідних апаратів. За порушення передбачався штраф до 500 крб або ув’язнення до 5 років. При повторному порушенні майно підлягало конфіскації, а хата — спаленню [75].
Вінницька обласна управа 8 жовтня 1941 р. видала обов’язкову постанову № 5, згідно з якою виготовлення самогону категорично заборонялося, бо на його приготування використовували зерно і цукор. За недотримання цього рішення сплачувався штраф 50 крб, а апарат конфіскову-вався. Повторна провина каралася за законами військового часу [76].
Постановою Зіньківської районної управи від 10 січня 1942 р. виготовлення та поширення спиртних напоїв і апаратів для їх вигонки заборонялися. Продаж алкоголю солдатам німецької армії розглядався як важкий злочин. Штраф 500 крб, а при повторному порушенні — «більш тяжкі кари за законом воєнного часу» мали стати запорукою виконання постанови [77]. Наказ № 31 Пирятинської районної управи за виготовлення самогону для власного споживання передбачав штраф 500 крб або примусову працю до двох місяців, а за збут — позбавлення волі до двох місяців. За заняття самогоноварінням як промислом відповідальність визначалася законами військового часу. Штраф 500 крб або
Рідна нива. — Пирятин, 1942. — N8 11. — С. 2 (фрагмент)
примусова праця до двох місяців чекали на тих, хто виготовляв і продавав самогонні апарати [78]. Костопільський гебітскомісар за посередництвом оголошення, надрукованого у місцевій газеті, визначив смертну кару для тих, хто займався самогоноварінням і обмолотом збіжжя у домашніх умовах [79].
Легальна преса не тільки повідомляла про визначення покарань, а й інформувала про їх застосування. Зокрема, голова Коростишівського району підписав постанову № 34 від 28 серпня 1942 р., згідно з якою за порушення розпорядження окружного комісара про заборону самогоноваріння двох мешканців села Харитонівка було оштрафовано на суму 1000 крб кожного [80].
Важливими для розуміння умов, у яких жили і працювали українці під німецькою окупацією, є перелік та норми харчових продуктів, що видавалися на картки. Часопис «Львівські вісті» щомісяця інформував своїх читачів про «харчові приділи». У спеціальній інструкції повідомлялося, що населення Львова прикріплюється до крамниць за місцем проживання. Картки складалися із контрольних купонів, пронумерованих латинськими літерами А, В, 2, Р, М. Купони А стосувалися бакалійних крамниць, В — хлібних, 2 — бакалійних, але тільки на тютюнові вироби для курців, яким вже виповнилося 18 років, Р — м’ясних від «Центросоюзу», М — молочних від «Маслосоюзу». У листопаді 1941 р. реалізовувалися харчові купони на такі товари: хліб для дітей до 10 років — 1,200 кг, для усіх решта — 5,600 кг, борошно — 800 г, каша або макаронні вироби для дітей до 10 років — 500 г, для усіх решта — 400 г, м’ясо з кістками або м’ясні продукти — 800 г, цукор — 500 г, повидло — 500 г, олія — 120 г,'кава — 240 г, масло — 120 г, яйця — 3 штуки, цигарки — 60 штук. На молоко видавалася окремі молочні картки [81].
«Харчові приділи» на липень 1942 р. передбачали такі продукти: хліб для дітей — 2,800 кг, для дорослих — 5,600 кг, м’ясо або м’ясні вироби — 400 г, борошно — 400 г, харчові продукти для дітей — 500 г, цукор — 200 г, масло — 60 г, цикорій (із висушеного кореня цієї рослини виготовляли домішки до кави або її сурогат) — 150 г, дріжджі — 50 г, цигарки — 60 штук, сірники — 1 коробка. На додаткові харчові картки (призначалися для адміністративних працівників) виділялося: м’ясо з кістками — 400 г, борошно — 200 г, харчові продукти для дітей — 200 г, цукор — 100 г, масло — 60 г, цикорій — 100 г [82].
Ще більше ситуація погіршилася навесні 1943 р. Наприклад, квітневі «харчові приділи» пропонували: хліб для дітей — 2,800 кг, для дорослих — 4,200 кг, м’ясо або м’ясні вироби — 300 г (м’ясо можна було замінити яйцями — 6 штук), борошно — 400 г, харчові продукти для дітей — 500 г, мармелад або штучний мед — 240 г, цукор — 100 г, цикорій — 100 г для дорослих і 100 г для дітей, яйця — 1 штука, дріжджі — 30 г, квашена капуста — 1 кг, цигарки — 60 штук, сірники — 1 коробка. Додаткові картки
уможливлювали придбання таких продуктів: м’ясо або м’ясні вироби — 200 г (м’ясо можна було замінити яйцями — 4 штуки), хліб — 1,400 кг, борошно — 400 г, макарони — 200 г, крупи — 200 г, цукор — 100 г, цикорій — 100 г, масло і смалець — 240 г, яйця — 1 штука, мармелад або штучний мед — 500 г, сіль — 250 г, оцет — 1/8 л [83].
Від вересня 1943 р. норми «харчових приділів» було збільшено і, наприклад, для лютого 1944 р. кількісні показники визначалися такими цифрами: хліб для дітей — 4,50 кг, для дорослих — 9 кг, м’ясо з кістками або м’ясні вироби — до 400 г, крупи для дітей — 300 г, для дорослих — 200 г, цукор — 300 г, мармелад — 500 г, цикорій — 125 г, дріжджі — ЗО г, приправи до зупи — 50 г, оцет — 1/10 л, сірники — 1 коробка. Хліб можна було замінити такою ж кількістю борошна [84].
Приблизно такі ж норми діяли і в інших українських містах Генеральної Губернії. При цьому з нагоди окремих релігійних свят пропонувалися деякі додаткові приділи. Наприклад, станіславське «Українське слово» 4 січня 1942 р. повідомило, що з нагоди свята Різдва Христового додатково буде видано: масла — 100 г, цукру — 250 г, цукерок для дітей — 100 г, борошно — 500 г. Щодо норм на січень, то вони залишалися незмінними: «Дорослі особи одержуватимуть на апровізаційні картки на 4 купони по 350 гр хліба тижнево, а діти лише 3 рази в тиждень по 350 гр, м’ясо на два купони по 100 гр для дорослих, а на один купон по 100 гр для дітей тижнево, мука — для дорослих на 1 купон по 200 гр, для дітей на 1 купон по 100 гр, крупи або інші подібні артикули для дорослих по 100 гр тижнево, а для дітей по 125 гр, цукор — по 500 гр місячно для дорослих та 400 гр для дітей, збіжева кава — по 250 гр місячно для дорослих та 150 гр для дітей, товщі — видаватимуться за окремими повідомленнями в міру надзвичайних приділів» [85].
Менше повідомлень про карткові харчові нормативи містила преса Райхскомісаріату. Так, кіровоградський «Український голос» від 26 листопада 1941 р. інформував, що з 1 грудня щоденна карткова норма хліба буде такою: працюючі — по 350 г, їх утриманці — по 100 г, інваліди, пенсіонери та їх утриманці — по 100 г, безробітні, зареєстровані на біржі праці, та їх утриманці — по 100 г [86]. Горлівський «Український Донбас» 1 серпня 1942 р. повідомив про нові тижневі продуктові норми для робітників та службовців: 2 кг хліба, 150 г м’яса, 50 г олії, 500 г крупи, 2,500 кг овочів. Тим, що працювали на важких роботах, на тиждень належалося: 2,500 кг хліба, 200 г м’яса, 100 г олії, 500 г крупи, 250 г цукру або меду, 3,500 кг овочів. Утриманці працюючих (дружина, діти до 14 років, непрацездатні і старші за 60 років), родини завербованих до Німеччини, інваліди, родини добровольців отримували: 1,500 кг хліба, 70 г м’яса, ЗО г олії, 2 кг овочів. Продуктове забезпечення шахтарів здійснювалося за окремими нормами через вугільне товариство «Схід». Працездатних, але непрацюючих процес розподілу харчів
не стосувався [87]. Обмеженість харчових норм, заборона торгівлі на базарах основними продуктами харчування, заборона міським жителям міняти на селах речі на продукти і, на противагу цьому, вимога щоденної та багатогодинної праці призводили до напівголодного існування українців під німецькою окупацією.
Прагнучи завоювати східні землі, Гітлер націлювався насамперед на український чорнозем, що мав забезпечити потреби окупованої Європи, промисловість якої була перепрофільована на військові потреби, і німецьку армію продуктами харчування. Основним завданням окупаційної влади ставало максимально можливе використання ресурсів української землі і людей, які на ній працювали. Збереженість врожаю мали забезпечити постанови про його охорону. У Генеральній Губернії влада видавала спеціальні «розпорядки про охорону жнив». Перший з них, підписаний генерал-губернатором Франком 11 липня 1942 р., передбачав запровадження надзвичайного стану від 1 серпня до ЗО листопада 1942 р. та смертну кару за
УРЯДИШ НАКАЗИ і РОЗПОРЯДКИ
Генерамлл Губсрнаторство
Диствикт Галичина
Окружний Староста з Нмоииї
Коломия, дня 24 квітня 1^42.
До
всіх Наше Начальників громад Коломийської Округи
З усіх уєк>йів ДОХОДИТЬ ДО и»а»хе ^агиаваннЯ), щ» мяраїясьхе населення стримується від рс€гт по дзірсьикх добрах або при «х-прапї доріг* Того роду поступай — нічим іюппраядоиик -•• суперечить паяиам українського иясепемия, гцо ноно бритими участь в працях кІдбудски. Супроти «ь.-яяту, що німецькі мсояиіря пя9вопи>:н український нарід »п!д кормиги бояьш»» кммія, оапмгатм треба тану підмову робіт за просту мимдячміать*
Зкгртагаеь тему до цілого населеним МомсмийсьмоІ Омруги з тахлмкем, іцаб по всіх місцях иая-лося до прані — порш усього по двіреьимх добрах і при напрані доріг. Маю надію, що населення того замлнму послухає, «цоб ис треба було уживати аж примусе* внх «сходів. Прохаю Панів На» чальнмнім громад ужити всіх засобів враз із заотаиаеиням до помочі громадських радних в ціла притягнення населення до робіт.
Злосливих відмовників праці належить продложити мені поіменно для покорення.
Окружний Староста (-} ФОЛЬКИАН
Коломия. 27 шіья ІУ-'ї.
ЗАРЯДЖЕННЯ
За сабвтуїіян’ія виробничих та упрлпмих робіт карається во» лссть Слобідку Лісну грсшезою парою 2.000 зл., а нійта малості Сяабіднн Лісна грошевою карою КСО зл., а волосного агронома грошевою карою 100 зз.	*
Зазначені грошеві иарн належить оплатити херівнина Сюра Окружного Ст^кс^таа о Волокні до дня 15. V. під гагроаою екзекуції.
Окружний Староста (-) ФОЛЬНМАН вр.
ііІДІІРЄ длк І: ЛИТА. ЕіМ'їСТ? С’л<»6іак:> Ліепя ,К’ віл/на іа приміт-низ
ІІідпг.е одпої ішліеед*? волості С.іобідня Ліспа, КрлЬсляпдтрт сгиеадяс в дій 2і:.П’.. що ані одцв і-пиряг сільського і:аееліпіш вл.тс-сіі Слобідка Ліспа не ирзддоз» на полі при іи.еііяаіі* управі. Супроти сиЬиеної Д<бр<>“ ІГРІОДИ, як такт: короткого часу, який етє-їть до ДКСИО-ІИЦІЇ для проведення иссгяппх робіт, таке поступузяппл становій!. вбее-лютішії саботая; нз індтвлиу ирох.чрчу-ІШІІІІ!!. Таке ;Н»СТ}Н<>В.ЧИНЯ дуїки емдьяо шкодить як ♦роитоіч, який бореться проти болі шегкдеу, так і тутсіїїлмоіу гірському пзссхеипю. Війт ї‘а громадський агроном не могла ніяк обоснувзт»-такого цсступовапия.
Якщо б не що раз поілорилося. дотичних селян потягнеться до іюдімій-ної аідиоиідальиості :;.ч саботаж.
1	Коломия. 27 квітня ІРІЇ.
ЗАРЯДЖЕННЯ
і За недпетпточму достану За» ' прпгіп, лихі постовий молела » злу • доставу молочних ионтіп. тентів ' карається колость Рожнів гриши- пою карою 2.000 зл. Війта волості . Рожнів пиряється грошовою на» : рою 000 зл.
і Зазначені грошеві карк мале» ’ жить впдлтмги в керівника бюра  Окружного Староства в Коломиї і * до д.чя 15. V. 1940 під загрозою екзекуції.	і
Омружаим Староста (-) ФОЛЬКМАН м«.
Відпис для в війта ко-тості Рожні» До відомі; та приміпсиїїя
’Гхкаа: і після гліиог» попороту я курсу яіитіж волость відзначаться кад-ііГиіч.'ійко лихими еіядчсшіями. В кроти-иенстиі до більшості волостей вона зле вииошшза свій «Чкшязокдостав» коїппи-г»-нїіі!. Вив» загалом не доставляло в «•е.гзпиьому часі іяімлгяііих ванрлгіз. Нагін., коли б нйдостачх к<>вріі сіпорю-валя тут деякі труднощі. все :к тики Суво можливим дати хоч часть тшрггії:, щ<<> показати добру волю. ІЬііііє ухилення під достіївн алирягів 0 ЯІЧЛЗ.Ч са-ботажсм, який «ослуговув ял «яйьажчу кару. Якщо б це що раз поліормлоеи, я іиг.ито пплідіііцпх заходів, щоб волості. Рожнів довести до нялея:плї видайності в праці.	,
Окружним Староста] (») *І»ольиман
«ззва
Окружним Староста (-) ФОЛЬКМАН вр.
Коломия. 2« квітня И;42
ЗАРЯДЖЕННЯ
За відмову достаплеиия за» мрягіи карається село Іолас, Пер-бішсьиої волості грошевою карою 1.000 8я«, о солтиса грошепою ка-рою 100 зл.
Належні кари треба вплатмти в пяріпиика бюра Окружного Староства в Коломиї до дим 15,¥. 1942 під загрозою екзекуції.
Окружний Староста (~)4>0ЛЬНМАН вр.
Відпис для п. солтиса в 1 с п а с і до відома та ирнміненяя.
Мимо ролкфяджевиа в останньому тижні місяцн бергцпя та і> першому тиікій місяця квітня село козо н* доставило ні одного язпрягу. мимо того що мило до цього спромогу хоч би черев но достачу к«ней вирядження потшого .числа ііалрягів ге було можлг.епм. тсо таки вмпоьпемяя прниайменпісчастинно •піпрогового обовявку було б знаком доброї ьоді. Повна відмова від достави ьа-прягів твердить про явний саботаж. В повторнім випадку забереться під села всі коні.
Окружним Староста (-) «РОЛЬНМАН вр»
Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 29. — С. 6 (фрагмент)
нищення врожаю, невиконання плану здачі сільськогосподарських продуктів,
перешкоджання представникам влади розпоряджатися зібраним врожаєм, заклики до непокори [88]. У 1943 р. надзвичайний стан встановлювався від 15 липня до 20 грудня, а смертна кара передбачалася за невиконання
обов’язку здачі або нищення сільськогосподарських продуктів чи худоби, забій худоби без дозволу, перешкоджання здачі контингентів, підбурення до цих злочинів [89]. Ці два розпорядження базувалися на § 5 п. 1 постанови Гітлера від 12 жовтня 1939 р. Окрім того, часопис «Сільський господар» повідомив, що до 31 серпня 1943 р. з метою охорони пшеничних полів від злодіїв заборонено перебувати на полях, польових дорогах і випасати худобу з 22-і до 5-ї год. Поліції дозволялося застосовувати зброю до порушників [90].
Жорсткі вимоги до збереження врожаю діяли і на території Райхскомісаріату. 1942 р. райхскомісар видав розпорядження про «громадську охорону жнив», яка діяла і 1943 р. Зокрема, чуднівська газета «Визволена Україна» ЗО червня 1943 р. повідомила, що згідно з розпорядженням райхскомісара від ЗО липня 1942 р. усі мешканці села зобов’язані спільно «охороняти врожай, всі сільськогосподарські продукти, живий і мертвий інвентар та всі влаштування харчувального господарства». За недотримання розпорядження передбачалися покарання, включно до смертної кари та конфіскації майна [91]. Миколаївський генерал-комісар через пресу звернувся 1943 р. з відозвою до мешканців округи, в якій наголошувалося на відповідальності населення (смертна кара) за кожен акт саботажу, здійснений на полях [92].
Час жнив ставав обов’язковим періодом праці, при потребі — і нічної, не тільки для сільських жителів, а й для міських. Калинівський часопис «Відродження» 28 липня 1942 р. надрукував постанову № 144 районної управи, згідно з якою праця у полі ставала обов’язковою для кожного мешканця міста і села, тому все працездатне населення району мобілізо-вувалося на виконання сільськогосподарських робіт. Максимальному використанню робочих рук мав сприяти наказ про організацію під час жнив дитячих садків, де догляд за дітьми мали здійснювати старі жінки, непридатні до праці в полі. Всі коні, що були у приватному користуванні, під загрозою конфіскації також мобілізовувалися на сільськогосподарські роботи. За порушення цієї постанови винні каралися як за саботаж [93]. Валківська сільськогосподарська комендатура тривалість робочого дня під час збирання врожаю восени 1942 р. встановила від сходу до заходу сонця і зобов’язала використовувати корів та коней як тяглову силу. За невиконання передбачалися конфіскація худоби, позбавлення харчових пайок, виключення зі списків при розподілі землі та притягнення до суворої відповідальності [94].
У Генеральній Губернії було видано спеціальне розпорядження щодо корів, що використовувалися як тяглова сила. На них видавалися «звільняючі паспорти», що оберігали тварин від обов’язкової здачі на м’ясні контингенти [95].
Окупаційна влада намагалася максимально використати світловий день для швидшого завершення сільськогосподарських робіт. Так, Яготинська
районна управа у зверненні «До населення» повідомила, що о четвертій годині починаються польові роботи з кіньми, о шостій годині на поле виходять люди і працюють до 20-ї год з перервою на обід у 13 год ЗО хв — 15 год ЗО хв. Порушення цього графіку передбачало покарання [96]. Праця у неділю ставала під час жнив обов’язковою. Про це сповіщали спеціальні оголошення окружних комісарів, наприклад Борисполя [97] і Лохвиці [98]. Прикладом покарання за невиконання постанови про обов’язковість праці може слугувати «зарядження» коломийського окружного старости, надруковане в часописі «Воля Покуття» 3 травня 1942 р., у якому говорилося, що під час інспекції волості Лісна Слобідка ніхто (ні люди, ні коні) не працював при весняно-польових роботах, а це є «абсолютний саботаж на відтинку прохарчування». Тому волость покарали штрафом у 2000 зл., війта — 200 зл., агронома — 100 зл. [99].
Окупація Німеччиною українських земель відразу зробила обов’язковою нормовану здачу сільськогосподарської продукції — контингентів — для задоволення харчових потреб переможця. За невиконання норм або порушення термінів передбачалася смертна кара. Така безальтернативна жорстокість свідчила про важливість харчових продуктів для самої можливості ведення війни. У зв’язку з цим уже згадувалися відповідні «розпорядки про охорону жнив», видані у 1942 і 1943 рр., що базувалися на постанові Гітлера від 12 жовтня 1939 р. і діяли на території Генеральної Губернії. У випадку їх недотримання саму процедуру слідства максимально спрощував «розпорядок про воєнну господарку» від 4 вересня 1939 р., перший параграф якого дозволяв застосовувати смертну кару до тих, хто нищить, приховує або затримує здачу сільськогосподарської продукції. У результаті «більшість наших селян стає перед німецьким спеціальним судом як обвинувачені з § 1 уст. 1, наведеного вище розпорядку про воєнну господарку — за нелегальний заріз свині або її нелегальну продажу на шмугель, нелегальну продажу збіжжя, зловживання при здачі контингенту' і т. д.» [100].
1942 р. тижневик для селян «Рідна земля» попереджав, що за невиконання контингентів передбачені покарання аж до конфіскації майна і смертної кари [101]. 1943 р., переломного у ході Другої світової війни, мова зайшла і про колективну відповідальність: «За невиконання здачі належного контингенту знову наражує селянин себе, свою родину й односельчан на важку відповідальність, бо контингент — це воєнна необхідність, яка мусить бути в сто відсотках безоглядно виконана» [102].
Щодо застосування покарань, то німецька влада намагалася не висвітлювати цього процесу в пресі, бо повідомлення про часті застосування смертної кари могли призвести до масового спротиву. Тільки поодинокі випадки відображалися часописами. Зокрема, дрогобицька газета інформувала, що 20 березня 1942 р. у Любліні за рішенням спеціального суду на
ОКТУЖМНЙ І МІСЬКИЙ КОМЕНДАНТ В ТЕ1ЧГОНОЛІ
Тернопіль, 11. вересня 1941 р.
ОГОЛОШЕННЯ Ч. 20
Достава збіжися
Прийом збіжжя мас зразу початись а достава мас провадитись далі. Належить віддати все збіжжя крім того, котре є призначене в установленій кількості до власного вжитку, а іменно:
Зерновий хліб: 150 клг. на голову річно відраховуючи 20% отрубів.
О п е с : відраховуючи для власного вжитку як корм найбільше 50% зібраного врожаю.
Я ч м і н ь: відраховуючи найвище 25% для власного вжитку в виді круп, пенцаку або корму.
Місцями прийому є місцеві збіжеві збірні пункти, зглядно побічні пункти.
За достану зернового хліба до кіпця вересня 1941 р. платиться 2 зол. за один центнер, як додаткову нагороду за скоре вимолечешія.
Переважаюча частина збіжжя мусить бути віддана до 30 вересня 1941 р., решта до 15 жовтня 1941 р.
Хто свого податку не віддасть, буде беззглядно покараний і може очікувати конфіскати цілого зібраного врожаю.
Всі господарські продукти підлягають примусовому загоспола-рюваїїню. Вільна торгівля цими продуктами с заборонена. — Ці продукти належить доставити в місцевих збірних пунктах.
Г А 1' Е Р.
Тернопіль, дня 15. вересня 1911 р.
До Повітового Староства в Зборові (ЛІГАВА ЗБІЖЕВОГО КОНТІНГЕНТУ:
підставі «воєнного господарського зарядження» за злісне невиконання контингентових норм були страчені селяни Йосиф Мішак (с. Остров) та Іван Липа (с. Воля Гарденицька) [103]. «Львівські вісті» повідомили, що 4 січня 1943 р. за зловживання службовим становищем у процесі прийняття контингентів від селян були розстріляні солтис і три члени комісії с. Рудники Мостиського району.
У замітці наголошувалося: «Нехай це буде грізною осторогою всім тим, що при здачі контингенту шукають власної користі» [104].
Здача сільськогосподарської продукції як стратегічної сировини відразу після приходу окупантів ставала «воєнною конечністю» для усіх без винятку українських селян. Так, 1941 р. до 31 грудня необхідно було завершити виконання обов’язкових поставок, які визначалися на основі засіяних площ і за які селяни отримували відповідну платню [105]. Наприклад, 15 вересня 1941 р. сільськогосподарський керівник Тернопільщини (гебітсляндвірт) встановив контингент для Збо-рівського повіту у розмірі 120 000 ц пшениці і жита та 107 000 ц ячменю і вівса. При цьому німець-
Про конечність і наглість достави збіжжя повідомлено вже кілька разів через устні і письменні заклики Панів Старостів, Начальників урядів і Начальників громад.
Сьогодні одержуєте збіжевий кон-тінгент, який Ваш повіт має достарчити. Контінгент опсрасться на площі в гектарах, засіяні збіжжям вже по увзглядненню площі неу-правленої по причині воєнних відносин, яку то площу відраховано.
Цей усталений контінгент є остаточний і пеиарушимий; Згори назначується, що всякі закиди гроти висоти контінгенту є безцільні.
Ваш контінгент виносить: Пшениця і жито 120.000 цент, (кор.) Ячмінь і овес 107.000 „	„
Замість ячменю може бути доставлена така сама скількість вівса, як також противно. Замість жита може бути доставлена пшениця, як також противно.
Провідники повітів, або в місцевостях, де комунальні повіти не зорганізовані уповажнені до переведення цего — мають негайно розділити контінгент на поодинокі села площі в на хліб
вересня 1941 р. зголосити Урядові для виживлення і сільського господарства при Окружнім Старостві лістами докладний розподіл вище заподаних коптіпгентів.
Провідник повіту має Начальникам громад дати вказівки, щоб вони заложилн докладну поіменну контрольну лісту, з якої булоби видно обов’язок достави (маіочася доставити скількість збіжжя) і виповнений контінгент, відносно поодиноких рільників.
Поодинокі рільники, як продуценти мають повідомляти Начальників громад кождоразово про доконану поставку через предложення посвідчення збіжевого магазину про доконану поставку.
В кожнім селі па підставі лісти в кожнім часі має бути видно скільки рільник з одної сторони має доставити збіжжя, а з другої' сторони скільки він на підставі посвідок доставив.
Ці вказівки треба як найдоклад-нійше виповняти і безуслівло треба додержати термін зголошення.
В селах Начальники громад мають терміново означити д н і поставки, в яких село зорганізовано мас відставити збіжжя.
ДЕР ГЕБІТСЛЯНДВІРТ.
в повіті, відповідно до гектарах засіяної збіжжям і збіжжям на фураж.
Провідники повітів, або важені в повіті мають до
уповно-дня 25.
Зборівські вісті. — Зборів, 1941. — №4. — С. 4 (фрагмент)
кий керівник попереджав: «Цей усталений контінґент є остаточний і не-нарушимий. Згори зазначується, що всякі закиди проти висоти контінґенту є безцільні» [106]. 11 вересня 1941 р. тернопільський окружний комендант наголосив, що до 15 жовтня необхідно здати все збіжжя. Для власних потреб дозволялося залишити 150 кг пшениці, максимум 50% вівса і 25% ячменю. За невиконання передбачалася конфіскація усього врожаю [107].
1942 р. норму 60% контингентів потрібно було виконати до кінця вересня, 100% — до 30 листопада. При визначенні норм здачі сільськогосподарської продукції на контингентові комісії та представників місцевих комітетів покладалося завдання справедливого і рівномірного їх розподілу між окремими господарствами. Потрібно було враховувати природні умови, показники врожайності, кількість засіяного, чисельність родини (для багатодітних встановлювалися менші норми) і т. д. [108]. Селян закликали виконати обов’язкові поставки на 100%, отримати за них гроші згідно з чинними розцінками і за державними цінами придбати найнеобхідніші товари. Так, здана худоба уможливлювала купівлю шкіри, сигарет, горілки, виробів із заліза; вовна — тканин; городина, ягоди, гриби — сигарет, горілки, мармеладу; лікувальні трави — сигарет, мармеладу; молоко, масло — сигарет, мила, свічок, посуду, нафти, текстильних виробів; зернові — горілки, нафти, ниток; насіння олійних рослин — одягу, горілки, нафти; льон, коноплі — одягу, горілки. «Доставці контингентів одержують поруч нормальної заплати додатково як нагороду за лояльну доставу премієвий переказ, що уповажнює названого на ньому продуцента закупити визначену кількість деяких необхідних у господарстві артикулів за нормальну, урядово визначену ціну» [109].
Ті, хто раніше визначеного терміну виконував нормативи по здачі сільськогосподарської продукції, отримував додаткові товари. Звіти про такі акції друкувалися пресою. Так, на Бережанщині громади сіл Нараїв і Завалів отримали по 400 пар робочих черевиків, села Голгочі і міста Рогатин — по 600 кг мила, міст Підгайці і Бережани — по одній тонні порошку для прання. Окрім того, тим селянам, які до 30 листопада виконали 100 відсотків зернових контингентів, належалася додаткова винагорода: 0,5 кгжиру, 0,5 кг порошку для прання, 2 куски туалетного мила [110]. Ще один приклад: до 23 жовтня 1942 р. Борщівщина здала 8 741 788 кг пшениці, жита і ячменю, понад 7 млн (73,84%) яєць, більше 15 т меду. «За свої продукти селяни дістають різні премії: нафту, горілку, цукор, папіроски, мармеляду, текстильні товари і т. ін. За одну тільки здачу яєць дістали села борщівського повіту понад 170 тон цукру, а за здачу збіжжя та бараболь відповідну кількість нафти, текстильних товарів, горілки, заліза» [111].
1944 р. також пропонували додаткові винагороди (діяли від 1 лютого до 30 квітня) за своєчасне виконання контингентових зобов’язань 1943 р. Так,
Окупаційний режим: регламентація життя за молоко і масло обіцяли 5 л горілки, за 100 кг насіння олійних культур — 1 л горілки [112].
У грошовому еквіваленті контингентова акція 1942 р. на території Генеральної Губернії оцінювалася у 350 мільйонів злотих. З цього приводу «Львівські вісті» наголосили, що в результаті селянин зміг легально і за визначеними урядом цінами придбати необхідні товари, не звертаючись до вільної торгівлі, де ціни були вищими [113].
Загальні роз’яснення про преміальну систему містив «Додаток до урядового вісника губернатора Галицької области» від 31 липня 1943 р., у якому зазначалося, що ця система цілком себе виправдала у попередньому сезоні, а тому застосовуватиметься знову. Тільки замість преміальних посвідок влада ввела преміальні марки, що мало «уможливити селянинові перевагу при купівлі за нормальними цінами бажаних товарів».
Суть нововведення полягала у тому, що здані продукти сільського господарства перераховувалися у певному співвідношенні на преміальні одиниці, які, своєю чергою, «преміюватимуться видачею марок у встановленому відношенні з дотриманням розрізнення за гатунками преміальних товарів». Кожним 100 преміальним одиницям відповідали відповідні марки цінністю в 10 пунктів, з яких 2 пункти мали йти на купівлю текстильних товарів, 1 — виробів заліза, 1 — виробів шкіри, 1 — мийних засобів і свічок, 1 — речей домашнього господарства, 2 — горілки, 2 — цигарок.
Далі подавалася оцінка преміальних пунктів: 1 пункт на текстильні товари відповідав «4 ярдам чи метрам швацьких засобів або 15 гр. цюру-вальних ниток»; 1 пункт на залізо — 1/4 кг заліза незалежно від вартості; 1 пункт на шкіру — відпускній ціні в 1 зол.; 1 пункт на мийні засоби і свічки — відпускній ціні в 1 зол.; 1 пункт на речі домашнього вжитку — відпускній ціні в 0,50 зол.; 1 пункт на горілку — 1/4 літра; 1 пункт на цигарки — 15 штукам.
На практиці преміальна система виглядала так: за 100 кг пшениці — 130 преміальних одиниць; за 100 кг гречки — 100; за 100 кг макового насіння — 500; за 100 кг живої ваги великої рогатої худоби класу аа (ще було чотири нижчих класи) — 750; за 100 л молока жирністю до 2% — 54; за 100 кг столових коропів на вивіз — 800 преміальних одиниць тощо.
Щодо марок, то на них був напис: «Преміальна марка — Генерал-Губернаторство», вони мали вигляд поштових марок вартістю 1, 2, 5, 10, 20 і 50 преміальних пунктів, відрізнялися кольором і розміром. «Кількість преміальних пунктів і преміальний товар зазначені на марці цифрою цінности і відповідним образним зображенням». Марки були в обігу тільки в межах округи, де видавалися [114].
На території Райхскомісаріату України діяли свої контингентові закони. Зокрема, 30 жовтня 1941 р. часопис «Голос Волині» помістив наказ війсь-
кового начальника сільськогосподарської частини про те, що в межах Житомирської області до 10 листопада запроваджується обов’язкове здавання сільськогосподарської продукції за цінами, вищими від попередніх. До
ДОДАТОК
ДО УРЯДОВОГО ВІСНИКА ГУБЕРНАТОРА ГАЛИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ! ч. 23 з 31 липня 1943 р.
ЗАГОТІВЛІ ВРОЖАЮ 1913 р.
Преміальна система, як засіб заготівель сільськогосподарських продуктів, цілком виправдала себе за минулий заготівельний період, коли її застосовано в Галицькій області. Відколи сільська людність обізвалася на цьому способі захотівель. він дедалі більше становить передумову длр успішних заготівель урожаю і через це мас бути часі псований і в кампанії, що починається 1 серпня 1943 р.
Преміювальна кампанія 1943/44 р. відзначається запровадженням преміальних марок, іцо замість дотеперішніх преміяльпих посвідок повитії уможливити селянинові перевагу при купівлі нормальними цінами бажаних товарів. У протилежність преміяль-ним посвідкам преміяхьиа марка становить собою виражене пунктами внормоване управнення одержати товари. Преміальні марки запроваджуються, щоб спростити техніку перебігу справи.
Преміальні посвідки видавано було у межах поодиноких заготівельних дій при приставленій певних продуктів, у розмірі відсоткової ставки до їхньої закупної вартості!. Преміальні ж марки тепе-рішньої кампанії видаватимуться в такій формі, що спирається не на поодинокі заготівельні дії, а всі продукти, оскільки їх включено в акцію, обраховуватимуться за певннм ключем на преміальні одиниці та ці одиниці преміюватимуться видачею марок у встановленому відношенні з дотриманням розрізнення за Гатунками преміяльпих товарів.
Не зважаючи па зумовлену тотальним провадженням війни обмеженість усіх виробів. Годинному Відділові Господарства і підпорядкованим йому господарським установам удалося довозом, вилученням з поточної продукції і своєчасним утворенням складів дати до диспозиції в достатній кількості товари для заготівельної кампанії. Поруч речей ужитку і цього разу знову включаються в преміювання монопольні товари.
Засади, за якими розподілятиму іься між селянами призначені для цього товарові маси, ті самі, що й досі. ІЦпб забезпечити успіх кампанії, треба вдатися при урядовому постачанні селянам виключно до преміювальної системи. Отже, надалі забороняється видавати селянам картки па постачання (бе-цуґшайни).
Треба сподіватися, що всі учасники розподілу товарів, які беруть участь у проведенні преміювальної системи, зваживши велике загально-господарське значення успішних сільсько-господарських заготі-
вель, і далі віддано працюватимуть для їх цілковитого успіху.
Особливого значення надається побудованій на порозумінні співпраці з іншими службовими установами, насамперед з Відділом прохарчування і сільського господарства, тому що тільки така співпраця є запорукою повного успіху. Про недостачі, яких не можна усунути в окремих місцевостях, треба якнайшвидше сповіщати Відділові господарства.
Проведення кампанії треба якнайсуворіше контролювати, будь-які порушення енергійно карати, бо загрозою с всяке розхитування умов заготівель урожаю. За перебігом цьогорічної преміювальної кампанії точно стсхситиме принагідним контролем Головний Відділ Господарства спільно з Відділом господарства.
Дальший текст подас часткові моменти загального лляну заготівель урожаю.
А
ПРЕМІЯЛЬНА СИСТЕМА 1943/44 р.
(На час під 1. 8. 1943 до 31. 7. 1944)
І.
ІП'ЕМІЯЛЬШ ОДИНИЦІ — НРЕМІЯЛЬНІ МАРКИ — преміальний пункт — користування
ПРЕМІЯЛЬНИМН МАРКАМИ
Перерахування хліборобських продуктів па премі-яльні одиниці і видача преміяльпих марок
Селянин здає свої продукти до призначеного йому заготівельного пункту. Цей останній перераховує здані продукти па преміальні одиниці за таблицею перерахування, що міститься в списках 1 а — 1 д. Крім урядової ціни він приділяє здавцеві па кожних 100 преміяльпих одиниць преміяльні марки цінністю в 10 пунктів.
Розподіл преміяльпих марок за гатунками товарів
З приділених за кожні 100 заготівельних одиниць 10-ти пунктів упрашіюють:
2 пункти до купівлі текстильних товарів,
1	„	„	„	заліза й залізних товарів,
1	„	„	„	шкіряних товарів і взуття,
1	„ засобів до миття й свічок.
1	.,	„	„	речей домашньою господарства.
і 2	„	„	горілки,
• 2	„	„	„ цигарок.
Додаток до урядового вісника губернатора галицької обпасти. — Львів, 1943. — Ч. 23. — С. 1 (фрагмент)
процесу, який мав тривати цілодобово, зобов’язовувалися колгоспи, радгоспи й одноосібні господарства. За невиконання передбачалися конфіскація усієї продукції і покарання згідно із законами військового часу. При відсутності
належних до здачі плодоовочевих культур чи картоплі можна було зробити заміну: за 10 ц капусти — 2,5 ц цибулі або 7 ц моркви, за 4 ц картоплі — 1 ц зернових культур. Закупівельні ціни встановлювалися за тонну: картопля — 120 крб, цибуля — 550 крб, часник— 1650 крб, морква— 145 крб, капуста — 70 крб, яблука — 500—580 крб і т. д. [115]. Київський генеральний комісар у своєму наказі зазначив, що більшість господарств області не виконують розпорядження від 15 жовтня 1941 р. про «обов’язкову поставку картоплі, садовини й городини», тому 10 листопада визначається військовим командуванням останнім терміном щодо його виконання. Приймати сільськогосподарську продукцію, видавати довідки із зазначенням її кількості й вартості та розраховуватися готівкою повинні були райспоживспілки. Якщо готівки не було, то видавалася тимчасова розписка, яку обіцяли обміняти на гроші після відновлення роботи банку. Відповідальність за збереження зданої продукції покладалася на керівників райспоживспілок. Невиконання плану трактувалося як саботаж [116].
У наступних роках норми обов’язкових поставок оголошувалися заздалегідь, щоб селяни могли відповідно планувати засів. Так, на Заславщині для присадибних господарств 1943 р. встановлювалися такі норми: 3,5 ц картоплі (у степових районах — 2 ц), 25 кг помідорів, 35 кг капусти, 15 кг червоних буряків, 10 кг моркви, 20 кг огірків, 15 кг цибулі. При цьому зазначалося, що контингент із присадибних ділянок ставав обов’язковим у випадку, коли громадські господарства (колишні колгоспи) не зможуть виконати планових показників по здачі сільськогосподарської продукції. Наприклад: «Громадське господарство мусить дати контингент 200 центи, картоплі, але в наслідок бракового насіння та з огляду на зужиття кормової картоплі може дати тільки 150 центи., тоді останні 50 центи, мусить дати присадибна земля, розкладаючи дану кількість між окремі присадибні пункти» [117].
Нормуванню підлягали також продукти тваринництва. Наприклад, план здачі молока на 1943 р. становив 600 л від однієї корови. При наявності в господарстві другої (і більше) корови план (від другої і більше) зростав до 900 л. За невиконання передбачалися штраф, ув’язнення або конфіскація худоби [118]. До речі, у Генеральній Губернії діяли менші норми. «Господарсько-кооперативний часопис» 5 травня 1942 р. повідомив, що мінімальні контингенти здачі молока становлять: від однієї корови — 1 л денно, від двох — 2,5 л, від трьох — 4 л, від чотирьох — 6 л, від п’яти — 10 л. Окрім того, в місцевостях, де діяли районові молочарні, заборонялося виробництво масла домашнім способом, а також власникам корів заборонялося приватно продавати молоко і молочні продукти [119].
Для прикладу назвемо ще кілька позицій продукції тваринництва, що належали до обов’язкових поставок. Накази лохвицького обласного сільсько-
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) господарського керівника встановлювали такі норми здачі яєць від однієї курки на другий квартал 1943 р.: квітень — 12 штук, травень — 8 штук, червень — 5 штук [120], а також норми обов’язкової здачі птиці в заготівельному сезоні 1943/1944 р. (1 вересня — 31 січня) господарствами Лохвицького, Чорнуського і Сенчанського районів: курей — 65 460 кг, гусей — 8669 штук, качок — 5825 штук [121].
За дострокове чи понаднормове постачання сільськогосподарських продуктів окупаційна влада інколи проводила показове преміювання окремих сільських громад. «Коростишівські вісті» 1 серпня 1942 р. повідомили, що гебітскомісар «за добру й показову здачу молока» нагородив громаду села Турбовка 116 л горілки та 232 пачками тютюну. Ще одне село за виконання плану поставок яєць отримало 32 л горілки, 64 пачки махорки і 32 кг цукру [122]. «Гайсинська газета» 17 січня 1943 р. надрукувала повідомлення гебітскомісара про видачу квитанцій як нагороду на одержання солі і махорки: за понад 401 трудодень належалося 4 пачки махорки, 2 кг білої і 2 кг сірої солі, за 300—400 трудоднів — 2 пачки махорки, 2 кг сірої солі, за 200—300 трудоднів — 1 кг сірої солі; діти до 16 років і жінки за 100—200 трудоднів — 0,5 кг сірої солі, за виконання плану поставок яєць — 1,5 кг солі, за здані 600 і більше літрів молока — 3 кг солі. Також власникам п’яти найчистіших хат у селі обіцялося по 1,5 кг солі, а трьом найчистішим селам району — по 100 кг солі [123]. Козятинський гебітскомісар на сторінках місцевої газети 3 лютого 1943 р. повідомив, що той, хто здає двох свиней, одну має право зарізати для власних потреб. За кожну здану свиню належалася премія у вигляді 1 кг цукру, 1 кг солі, 0,5 л горілки і 10 коробок сірників. Разом із тим «той, хто заріже свиню без дозволу і без виконання обов’язкової здачі, буде, не враховуючи виправдовуючих причин, покараний в’язницею або смертю» [124].
Прикладом визначення покарання за невиконання норм обов’язкових поставок може слугувати розпорядження райхскомісара від 20 травня 1942 р., надруковане, серед інших пресових видань, і в «Костопільських вістях». У ньому наголошувалося, що ще не всі підприємства виконали план обов’язкових поставок за 1941 р. Перший параграф цього розпорядження передбачав конфіскацію збіжжя, олійних і стручкових зерен у змолоченому та незмо-лоченому вигляді, другий — визначав норми, що не підлягають конфіскації: 10 кг на кожного, хто належить до підприємства, й на кожного члена його родини, а також потрібна до засіву кількість проса, кукурудзи, гречки та іншого насіння, яке треба засіяти до 1 червня 1942 р. Невиконання наказу райхскомісара передбачало конфіскацію усього насіння і худоби, ув’язнення або смертну кару [125].
Аналіз законодавчої бази, якою регламентувалося українське сільське господарство, дозволяє стверджувати, що український селянин став фактично
Окупаційний режим: регламентація життя дармовим і жорстко контрольованим джерелом надходження сільськогосподарської продукції для задоволення потреб Німеччини.
Для налагодження безперебійного сполучення між фріонтом і тилом важливого значення набувала організація охорони та ремонту доріг, залізничних колій, мостів. Частина розпоряджень, друкованих місцевою пресою, відводилася під забезпечення виконання цих вимог. Так, німецька влада забороняла їздити по шосе підводами, відводячи їм тільки грунтові дороги. На цьому, зокрема, наголосив коростишівський гебітскомісар у розпорядженні, надрукованому у часописі «Коростишівські вісті» 21 червня 1942 р. [126]. «Бориспольські вісті» 12 березня 1943 р. повідомили, що траса від Києва до Полтави з 1 травня до 31 жовтня 1943 р. призначається лише для пересування німецької військової техніки і автомобілів. Для пішоходів, велосипедистів, підвод і худоби відводилися «літні шляхи» [127].
Для ремонту доріг в обов’язковому порядку організовувалося місцеве населення. 23 жовтня 1941 р. «Голос Волині» надрукував постанову № 80 Житомирського обласного управління, у якій повідомлялося, що з метою збереження шляхів і забезпечення безперебійного руху всі мешканці сільської місцевості області (чоловіки віком 18—50 років і жінки — 18—45 років) повинні відпрацювати шість днів на рік на роботах з ремонту чи на побудові нових шляхів. Підводи, що належали селянським господарствам або окремим громадянам, мобілізовувалися на цей же термін. При цьому сільським громадам дозволялося формувати спеціальні шляхові бригади, що звільняло інших селян від обов’язкових відробітків. За порушення постанови час обов’язкових відпрацювань збільшувався удвічі [128]. Подібний наказ надрукувала і богуславська газета «Звільнена Україна» 16 листопада 1941 р. Обов’язковій і неоплатній трудовій повинності терміном шість днів протягом року підлягали чоловіки віком 18—45 років і жінки — 18—40 років за списками сільських старост. Громадські господарства мали створювати шляхові бригади (1 або 2 підводи і 5—10 чоловік), які би відповідали за дороги та мости, закріплені за селом. «За ухиляння від виконання в термін завдання на шляхових роботах громадяни, або громадські господарства притягаються до сплати в обов’язковому порядку грошових внесків в розмірі подвійної вартості невиконаних робіт» [129].
Аналогічні нормативи діяли і в подальших роках. Наприклад, про обов’язкову участь всього сільського населення (чоловіки віком 16—50 років, жінки — 18—45 років) у шляхобудівництві писали «Ніжинські вісті» 9 грудня 1942 р. Від роботи звільнялися інваліди першої та другої груп, службовці державних та громадських установ, священики, вагітні жінки за два місяці до пологів і два — після, жінки, що мають немовлят, яких годують грудним молоком. За відмову від трудової повинності визначався штраф у розмірі 100 крб, при повторній відмові — ув’язнення або табір примусової праці [130].
У Генеральній Губернії з цього приводу встановлювався «шляховий тиждень». Так, «Станиславівське слово» 21 червня 1942 р. повідомило, що всі чоловіки і жінки старші 16 років, без постійної роботи, повинні зголоситися у «свого найближчого шляховика» з власним інвентарем. «Шляховий тиждень» визначався від 22 до 27 червня, робочий день мав тривати 10 годин. За невиконання передбачався штраф до 100 зл. за кожний день або відправлення до карного табору праці у Львові [131].
Окремі заборони стосувалися користування мостами. «Зв’ягельське слово» 2 січня 1943 р. надрукувало оголошення гебітскомісара, яким заборонялося зупинятися на мості або проходити під ним. Порушників чекало суворе покарання [132]. Розпорядження лохвицького гебітскомісара від 9 квітня 1943 р. передбачало штраф 300 крб за порушення заборони наближатися ближче як на 150 метрів до мостів довжиною більше 20 метрів [133].
Подібні заборони стосувалися і залізничних колій. Київське «Українське слово» 10 грудня 1941 р. помістило оголошення про заборону цивільним особам, які не працюють на залізниці, перебувати поблизу колій [134]. Ворошиловградська газета «Нове життя» 13 грудня 1942 р. повідомила про заборону цивільному населенню ходити залізничними коліями [135]. Гебітскомісар Костопільської округи через місцевий часопис від 21 березня 1943 р. оголосив, що в темну пору доби забороняється «всякий рух» через залізничні переїзди. За наближення ближче ніж на 300 метрів до колії передбачався розстріл [136].
Про умови організації будівництва залізниці розповів «Бобринецький голос» 8 жовтня 1943 р. за посередництвом наказу гебітскомісара, в якому, між іншим, зазначалося: «Вся робоча сила повинна бути розквартирована в лагерях та селах понад залізницею. За харчування колгоспи повинні самі турбуватися. [...] Табори будуть охоронятися німецькою охоронною командою. Хто втече від цієї мобілізації або хто без дозволу залишить табір, буде як робітник-саботажник розстрілений. Крім цього, родини притягаються до відповідальності» [137].
Велосипед як основний механічний транспортний засіб населення окупованої України часто ставав змістом постанов і оголошень місцевої влади. Суть їх зводилася до обов’язкової реєстрації або перереєстрації цього виду транспорту. Дозволи на право ним користуватися видавали переважно міські управи. У заяві потрібно було обґрунтувати необхідність мати у власності цей засіб пересування (наприклад далекий доїзд на роботу). Зареєстрованим велосипедам видавали номерні знаки, за що сплачувалося відповідне мито. їх продаж був заборонений, незареєстровані підлягали конфіскації. Від реєстрації звільнялися велосипеди, що були власністю німецьких військових частин [138].
Окрім жорстких обмежень стосовно найпростішого засобу пересування, окупаційна влада, прагнучи обмежити зв’язок народу на окупованій території
із зовнішнім світом, проводила процес конфіскації радіоприймачів і знищення голубів. Богуславська газета «Звільнена Україна» 16 листопада 1941 р. надрукувала наказ № 4 місцевої комендатури, в якому повідомлялося, що згідно з наказом командування німецьким військом усі громадяни під загрозою відповідальності за законами воєнного часу зобов’язані здати радіоприймачі [139]. Для різних районів Райхскомісаріату встановлювалася своя дата граничного терміну здачі радіопристроїв, але всі вони датувалися груднем 1941 р. Ці відозви і накази не стосувалися німців [140].
Голуби для окупаційної влади означали тільки одне — можливий зв’язок з підпільниками, партизанами або радянською стороною. У Райхскомісаріаті наказова база вимагала знищення цих птахів. Так, бориспільський комендант видав наказ, який регламентував ліквідацію усіх голубів у місті та приміській смузі до 26 жовтня 1941 р. За невиконання передбачався розстріл [141]. Штраф у розмірі 500 крб мав сплатити той мешканець Золотоніської округи, який до 25 листопада 1941 р. не знищив усіх голубів [142]. 20 жовтня 1943 р. райхскомісар видав розпорядження про заборону тримати голубів. «Заборона відноситься так до поштових голубів та інших порід, придатних до пере-ношення вісток, як і до голубів утильних та триманих до прикраси». На основі цього «Гайсинська газета» повідомила, що до 20 грудня 1943 р. всі птахи і клітки або приміщення для їх тримання мають бути знищені [143].
У Генеральній Губернії тотальну ліквідацію голубів не проводили, але оголосили їх реєстрацію. Наприклад, коломийський окружний староста за посередництвом часопису «Воля Покуття» від 10 травня 1942 р. оголосив обов’язкову реєстрацію голубів до 1 червня. Також вимагалося оформити дозвіл на їх тримання. Невиконання цього «зарядження» каралося штрафом до 1000 зл. або арештом. А для тих, хто використовував голубів, щоб переслати відомості, передбачалася смертна кара [144].
У міській комунальній господарці основний наголос робився на необхідності прибирання і дотримання санітарно-гігієнічних норм. Часто у пресі і Генеральної Губернії, і Райхскомісаріату України друкувалися накази і оголошення, які зобов’язували жителів міст дотримуватися визначених вимог. Зокрема, «Станиславівське слово» 5 квітня 1942 р. опублікувало заклик посадника міста, в якому містилися конкретні вимоги щодо догляду за будинками, подвір’ями, тротуарами, дорогами, парками: 1) тротуари і вулиці замітати щоденно, сміття виносити на смітники і не забивати ним каналізаційних стоків; 2) подвір’я утримувати в чистоті; 3) коридори і сходові клітки щодня замітати і раз на тиждень мити; 4) через небезпеку поширення інфекційних захворювань туалети утримувати в бездоганній чистоті; 5) пошкоджені ринви і балкони негайно відремонтувати, а самі будинки побілити; 6) пошкоджені паркани, огорожі, будинкові брами відремонтувати і помалювати; 7) клумби і городці засадити квітами і засіяти травою або
яриною; 8) знищені будинки розібрати; 9) не нищити парків; 10) вікна і балкони прикрасити квітами; 11) відповідним чином оформити вітрини магазинів; 12) не наклеювати на парканах, деревах, будинках будь-які оголошення (на цю мету призначалися спеціальні таблички); 13) таблички на будинках не повинні містити старих польських чи радянських назв; 14) державні і національні прапори, вивішувані на будинках, повинні відповідати певним стандартам розміру і кольору. «Це все можна легко перевести в діло, тільки треба трішки зрозуміння, доброї волі та охоти. Хто не співпрацює, той саботує при відбудові, а тим самим буде відповідно трактований» [145].
Окрема увага приділялася дотриманню санітарно-гігієнічних норм з догляду за криницями і туалетами. Наприклад, наказ № 59 від 5 травня 1943 р. по управлінню Конотопського району передбачав ремонт, очищення, засипання щебенем у радіусі двох метрів усіх криниць і колонок, проведення санепідемстанцією аналізів води і в разі негативних результатів заборону нею користуватися [146]. Ніжинська міська управа 20 червня 1942 р. помістила в місцевому часописі оголошення про те, що «помийні та відхідні ями треба кількаразово засипати піском для боротьби з мухами і зв’язаною з ними загрозою епідемії». За невиконання передбачалося суворе покарання [147].
Через поширення епідемічних захворювань у містах відкривалися санітарні пункти. Так, за розпорядженням ніжинського міського голови (листопад 1942 р.) для боротьби з епідемією висипного тифу у місті відкрили два медико-санітарні пропускні пункти, в яких санітарний контроль мали проходити всі, чий шлях пролягав через Ніжин (військовополонені, біженці та ін.). І тільки після отримання відповідного посвідчення їм дозволялося переночувати у місті. Мешканцям міста суворо заборонялося приймати на ночівлю осіб, що не пройшли санітарний контроль або мали посвідчення, видане більше як 14 днів тому [148].
Загрозу санітарному стану міст і сіл становила велика кількість бродячих собак, особливо коли почалося поширення сказу серед них. Тому влада на місцях за посередництвом обов’язкових постанов, оголошень і звернень, друкованих у пресі, постійно наголошувала на необхідності їх знищення. Населення зобов’язали зареєструвати своїх собак, привити від сказу, сплатити за них податок, отримати відповідні бірки, які прикріпити до нашийника, тримати собак тільки на прив’язі, а всіх бродячих знищити. За невиконання передбачався штраф або притягнення до судової відповідальності [149].
У зимовий період вимагалося очищати тротуари і дороги від снігу, під час ожеледиці посипати їх піском або попелом, прибирання закінчувати до визначеної години вранці, а вдень періодично повторювати [150].
Жорсткими обмеженнями і вимогами вчасної оплати характеризувалася система комунальних послуг. Для неплатників справа переважно закін
чувалася виселенням без надання житлової площі [151]. Щодо розміру оплати за їм2 житлової площі, то у різних містах вона була різною. Зокрема, житомирський міський комісар 10 грудня 1941 р. повідомив, що у місті за їм2 квартири з водопроводом і каналізацією треба заплатити 1,10 крб, а без — 0,90 крб, за напівпідвальні і помешкання на горищі — 0,90 крб, за кімнати без вікон — 0,80 крб. Орендна плата за промислові приміщення на головних вулицях встановлювалися в розмірі 2 крб за їм2, на бічних— 1,50 крб [152]. Кременецький гебітскомісар поділив житловий фонд на чотири категорії, де оплата за їм2 відповідно становила 2,40—0,75 крб. За їм2 торговельних приміщень вимагалося сплатити 4,50 крб, складів — 3,40 крб, гаражів і стаєнь— 1,10 крб, промислових приміщень — 3,40 крб, канцелярських — 1,50 крб [153].
Серед комунальних послуг найбільше уваги приділялося електричному струму, для економії якого встановлювалися жорсткі ліміти. Так, 13 грудня 1942 р. кременецький гебітскомісар повідомив про максимально дозволену для використання кількість кіловат за місяцями на 1943 р.: січень — 12 кіловат, лютий, березень — по 9, квітень—червень — по 3, липень — 2, серпень — 4, вересень — 5, жовтень—грудень — по 10 кіловат. Після 20 год 30 хв світло заборонялося включати [154]. «Щадити електричний струм» закликало і «Станиславівське слово», повідомивши, що 21 грудня 1943 р. комісар міста встановив місячні норми для житлових кімнат: 8 кіловат для ненімців, 14 — для німців. При цьому «усі побічні приміщення, як передпокої, лазчички, комірки і т. п., не числяться як мешканцеві приміщення». За понаднормові кіловати додатково потрібно було сплатити 5 зл. за кожний. У період найбільшого навантаження на мережу планувалися відключення окремих ділянок міста. Заборонялося користуватися електронагрівальними приладами. За порушення передбачалися штраф, відключення від мережі на всю зиму або арешт [155]. Економії струму мали сприяти розпорядження, які забороняли використання лампочок великої потужності або лімітували їх кількість у квартирі. Так, з грудня 1941 р. Валківська районна управа дозволила користуватися лампочками потужністю не більше 40 ват [156], а конотопський гебітскомісар підписав постанову, яка від 19 жовтня 1942 р. дозволяла використовувати тільки одну лампочку в квартирі [157]. За порушення цих розпоряджень передбачалося відключення від мережі або арешт. Таке саме покарання чекало на тих, хто не мав письмового дозволу на користування електричним струмом [158] або не оплачував рахунки [159].
У різноманітті культурного життя вважаємо за потрібне виділити два важливих моменти, які регламентувалися законодавчо і яскраво представляли саме окупаційний період. Перший — це визначення днів, коли театри і кінотеатри могли відвідувати тільки німці. Наприклад, генічеський гебітскомісар за посередництвом місцевої газети «Азовський вісник» повідомив,
що від 10 березня 1943 р. по суботах та неділях місцевому населенню забороняється відвідувати кінотеатри, бо у ці дні сеанси призначаються для німців [160]. Кіровоградські «Українські вісті» 26 серпня 1942 р. надрукували оголошення міського комісара, згідно з яким від ЗО серпня по неділях театр мали право відвідувати тільки німці [161]. Другий момент — це ліквідація радянських книжок. Зокрема, львівський часопис 19 липня 1941 р. надрукував постанову міської управи, що зобов’язала директорів бібліотек вилучити з фондів «пропагандивний та ідеологічний большевицький друкований матеріал», який потрібно було зберігати окремо, заборонивши до нього доступ [162]. «Краматорська газета» 23 січня 1942 р. помістила таку «об’яву»: «Міська Управа пропонує всім громадянам міста Краматорського зараз же повернути всю літературу, що у них на руках, як політичну, так і художню й наукову, будьколи взяту в бібліотеках міста, а також і ту політичну літературу, що особисто їм належить». За невиконання передбачалася відповідальність за законами воєнного часу [163]. Наказ Пирятинської районної управи від 6 січня 1942 р., підготовлений на основі розпорядження комендатури і надрукований 14 січня у газеті «Рідна нива», зобов’язував здавати всі радянські книги (видання з політики, політекономії, права, мистецтва, художню літературу), що були в бібліотеках і в населення. Вилученню підлягали також методична література і підручники з шкільних бібліотек, за винятком підручників з фізики, алгебри, геометрії, тригонометрії і хімії. Всі підручники з німецької мови, видані в радянський час, підлягали вилученню. Із творів класиків української, російської і західноєвропейської літератури потрібно було вирвати сторінки з передмовами і коментарями [164]. Крім того, книжками заборонялося торгувати на базарах [165].
Таким чином, офіційна влада вповні використала пресові друки, здебільшого — газети, для нормативно-організаційного інформування населення. Регулятивна офіційна документація була обов’язковою у корпусі текстів часописів і, зрозуміло, оперативно публікувалася відразу після затвердження наказів. Домінантною особливістю вміщення цього блоку змістового комплексу було його розташування на останній сторінці видання. Отже, преса виступала одностороннім посередником між владою і аудиторією.
1.	Відозва Генерального Губернатора з 26 жовтня 1939 р. // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1940. — Ч. 1.
2.	Осторога // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 1.
3.	Начальна команда міліції в Коломиї дня 2 липня 1941 р. Наказ ч. 1 // Там само.
4.	Оголошення // Український голос. — Луцьк, 1941. — Ч. 1.
5.	Військова Комендатура Німецької Армії в м. Горлівці доводить до відома цивільного населення слідуюче // Український Донбас. — Горлівка, 1941. — № 2.
6.	Заклик до українського населення // Український голос. — Кіровоград, 1941. — Ч. 1.
7.	Службова об’ява польової комендатури м. Кіровограда: Активна боротьба проти більшовизму // Там само. — Ч. 22.
8.	Наказ // Вільна Україна. — Дніпропетровськ, 1941. — № 2.
9.	Заклик до українського населення // Український голос. — Проскурів, 194.1. — Ч. 15.
10.	Перевірити виконання наказів! // Бюлетень Валківської районової управи. — Валки, 1941. — № 1.
11.	Розпорядження про боротьбу з насильницькими діями проти німецької відбудовної праці в Генерал-Губернаторстві з 2-го жовтня 1943 р. // Станиславівське слово. — Станиславів, 1943. — Ч. 43.
12.	Оголошення П Коростишівські вісті. — Коростишів, 1942. — № 3.
13.	До населення Крайсгебіту Хабне! // Хабнівські вісті. — Хабне, 1943. — № 2.
14.	Повідомлення // Українське слово. — Вовчанськ, 1943. — Ч. 2.
15.	Відозва до українців // Ковельські вісті. — Ковель, 1944. — Ч. 1.
16.	Ворожа пропаганда та її поборювання // Інформаційна служба для краєвого правління в Генеральній Окрузі Волині й Поділля. — Рівне, 1943. — Серп.
17.	Ворожа агітація та її поборювання // Там само. — Верес.
18.	Люди з лісу і українські національні інтереси // Козятинська газета в Ружині. — Ружин, 1943.—№25.
19.	Відозва // Українське слово. — Золотоноша, 1941. — № 8.
20.	Наказ про здачу пальної зброї і боєприпасів П Голос Волині. — Житомир, 1941. — Ч. 17.
21.	Оголошення // КостопілЬЬькі вісті. — Костопіль, 1942. — Ч. 22.
22.	Оголошення // Бобринецький голос. — Бобринець, 1943. — № 10.
23.	Об’ява про конфіскацію колючого дроту // Бориспольські вісті. — Борисполь, 1943. —№47.
24.	Оголошення // Бюлетень Валківськрї райоПової управи. — Валки, 1942. —№ 9.
25.	Повідомлення П Нове українське слово. — К., 1942. — № 266.
26.	Винагороди за знаходження та доставлення воєнних знарядь // Гайсинська газета. — Гайсин, 1943. —№ 12.
27.	Загальний мельдунковий обов’язок // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 7.
28.	Обов’язок поліційного зголошення // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1942. Ч. 242.
29.	Оголошення // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 16.
ЗО.	Обмеження зміни місця праці // Там само. — 1942. — Ч. 2.
31.	Наказ про обов’язок зголошення переносин і зміни місця перебування // Голос Волині.—Житомир, 1941. — Ч. 17.
32.	Розпорядження про підтримання спокою і порядку в Козятинському у’їзді від 8 квітня 1943 р. 11 Козятинська газета. — Козятин, 1943. — № 34.
33.	Увага! // Гайсинська газета. — Гайсин, 1943. — № 29.
34.	Об’ява по управлінню старшини Конотопського району від 13 січня 1943 р. // Визволення. — Конотоп, 1943. — Ч. 19.
35.	Наказ № 11 по Золотоношській Повітовій Управі від 12 грудня 1941 р. // Українське слово. — Золотоноша, 1941. — № 15.
36.	Введення обов’язку праці на визволених східних теренах // Кремянецький вісник. — Кремянець, 1942. — № 78.
37.	Відозва про Українську Службу Будівництва// Голос Волині. —Житомир, 1943. — №7.
38.	Реєстрація безробітних // Вільна Україна. — Дніпропетровськ, 1941. —№7.
39.	Наказ № 5 по Новоукраїнській Міській Управі від 17.ІХ.1941 р. // Українець. — Новоукраїнка, 1941. — Ч. 2.
40.	Оголошення // Сумський вісник. — Суми, 1942. — № 107.
41.	Обов’язкова постанова № 74 Сумської міської управи від 5 грудня 1942 р. // Там само. — № 148.
42.	Оповіщення про обов’язок праці та одержання робочих карток // Наше слово. — Берестя, 1942. — Ч. 31.
43.	Оголошення // Волинь. — Рівне, 1943. — Ч. 99.
44.	До всіх працездатних громадян Гайсинської округи // Гайсинська газета. — Гайсин, 1943.—№36.
45.	Виписка з постанови 11 Донецька газета. — Слав’янськ, 1943. — № 29.
46.	Приказ комендатури о введений трудовой повинности // Наше слово. — Берестя, 1944. —№22.
47.	Об’ява // Відродження. — Калинівка, 1942. — Ч. 28.
48.	Оголошення // Козятинська газета. — Козятин, 1943. — № 12.
49.	Постанова Лубенської міської управи від 3.VI. 1942 р. // Рідне слово. — Лубні, 1942. —№67.
50.	Оголошення 11 Українські вісті. — Кіровоград, 1942. — Ч. 43.
51.	Оголошення Пана Комісара Берестейської Округи щодо підвищення продуктивносте та урегулювання часу праці // Наше слово. — Берестя, 1942. — Ч. 25.
52.	Таблиці заробітних платень для службовців та робітників зайнятих у торговельних, промислових і ремісничих підприємствах Галицької областе // Господарсько-кооперативний часопис. — Львів, 1942. — Ч. 2.
53.	Розпорядження про урегулювання умов праці і платні // Український голос. — Проскурів, 1941. — Ч. 2.
54.	Оголошення // Голос Волині. — Житомир, 1942. — № 2.
55.	Наказ // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 1.
56.	Розпорядок // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 41.
57.	Оголошення // Там само. — Ч. 44.
58.	Розпорядження відносно регуляції важливіших дрібних торговельних цін на продукти першої потреби, цін в їдальнях та розмірів платні за виконувані послуги // Український голос. — Проскурів, 1941. — Ч. 2.
59.	Об’ява Зіньківської Районової Управи від 12 січня 1942 р. // Життя Зінь-ківщини. — Зіньків, 1942. — № 4.
60.	Розпорядження про ціни у роздрібній торгівлі різними харчовими продуктами // Українські вісті. — Кіровоград, 1942. — Ч. 53.
61.	Розпорядження для врегулювання цін // Український голос. — Проскурів, 1942. — Ч. 43.
62.	Ціни на овочі, городину та картоплю встановлені Райхскомісаром України // Українські вісті. — Кіровоград, 1942. — Ч. 58.
63.	Розпорядження про ціни за роботи кравців від 29 травня 1942 р. // Коростишівські вісті. — Коростишів, 1942. — № 5.
64.	Розпорядок про торг в окрузі Коломия // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. ЗО.
65.	Про базарну торгівлю і встановлення базарного збору І І За вільну Україну. — Плисків, 1941. — Ч. 27.
66.	Об’ява І І Бюлетень Валківської районової управи. — Валки, 1942. — № 9.
67.	Оголошення І І Життя Зіньківщини. — Зіньків, 1942. — № 1.
68.	Розпорядження // Ніжинські вісті. — Ніжин, 1942. —№ 14.
69.	Порядок торгівлі // Костянтинівські вісті. — Костянтинівка, 1942. — Ч. 32.
70.	Об’ява І І Українські вісті. — Кіровоград, 1942. — Ч. 48.
71.	Повідомлення І І Там само. — Ч. 51.
72.	Оголошення 11 Там само. — Ч. 58.
73.	Оголошення про продаж продуктів на базарі І І Бориспольські вісті. — Борисполь, 1943. —№37.
74.	Оголошення // Вісті Лохвиччини. — Лохвиця, 1943. — № 49.
75.	Про боротьбу з незаконною вигонкою горілки. Постанова № 83 Житомирського обласного управління від 20 жовтня 1941 р. 11 Голос Волині. — Житомир, . 1941. —4.5.	€	/
76.	Обов’язкова постанова № 5 Вінницької Обласної Управи від 8 жовтня 1941 р. І І За вільну Україну. — Цлисків, 1941. — Ч. 19.	>
77.	Постанова Зіньківської Районової Управи від І0 січня 1942 р. П Життя Зіньківщини. — Зіньків, 1942. —№ 4.
78.	Наказ № 31 по Райуправі Пирятинського району від 7 лютого 1942 р. 11 Рідна нива. — Пирятин, 1942. — № 11.
79.	Оголошення І І Костопільські вісті. — Костопіль, 1942. — Ч. 21.
80.	Постанова № 34 по Коростишівському Районовому Управлінню від 28. VIII. 1942 р. І І Коростишівські вісті. — Коростишів, 1942. —№ 11.
81.	Інструкція для мешканців м. Львова в справі харчевих карток на місяць листопад // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 74.
82.	Харчові приділи на липень І І Там само. — 1942. — Ч. 145.
83.	Харчові приділи на квітень // Там само. — 1943. — Ч. 72.
84.	Які харчові приділи дістанемо у лютому? // Там само. — 1944. — Ч. 21.
85.	З Харчевого Уряду в Станиславові І І Українське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 2.
86.	Хроніка І І Український гоЯос. — Кіровоград, 1941. — Ч. 26.
87.	Нові норми постачання // Український Донбас. — Горлівка, 1942. — № 34.
88.	Розпорядок про охорону жнив // Господарсько-кооперативний часопис. — Львів, 1942. —Ч. 8.
89.	Розпорядок про охорону охоплення жнив і забезпечення прохарчування І І Там само. — 1943. —Ч. 15.
90.	Заборона перебувати вночі на полі І І Сільський господар. — Львів, 1943. — Ч. 33.
91.	Громадська охорона жнив І І Визволена Україна. — Чуднів, 1943. — № 38.
92.	Відозва до мешканців Миколаївської округи І І Бобринецький голос. — Бобринець, 1943. —№31.
93.	Постанова № 144 Калинівської районної управи від 25.7.1942 р. І І Відродження. — Калинівка, 1942. — Ч. 24.
94.	Наказ с-г комендатури // Бюлетень Валківської районової управи. — Валки, 1942.—№41.
95.	Пашпорти для корів // Сільський господар. — Львів, 1943. — Ч. 33.
96.	До населення // Рідна нива. — Яготин, 1942. — № 19.
97.	Об’ява про роботу в неділю // Бориспольські вісті. — Борисполь, 1943. — № 47.
98.	Оголошення // Вісті Лохвиччини. — Лохвиця, 1943. — № 49.
99.	Зарядження 11 Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 29.
100.	Баран С. Пересторога для нашого населення І Степан Баран П Холмська земля. — Краків, 1943. —Ч. 34.
101.	В. Б. Хлібороби — виконайте обов’язок здачі контингентів! / В. Б. 11 Рідна земля. — Львів, 1942. — Ч. 36.
102.	Здача контингенту — найкраща оборона перед визиском // Львівські вісті. — Львів, 1943. —Ч. 179.
103.	Кара смерти за злобну нездачу контингенту // Дрогобицьке слово. — Дрогобич, 1942.—№39.
104.	Кара смерти за зловживання при здачі контингенту // Львівські вісті. — Львів, 1943. —Ч. 43.
105.	Обов’язок села у воєнний час П Там само. — 1941. — Ч. 103.
106.	До Повітового Староства в Зборові // Зборівські вісті. — Зборів, 1941. —№4.
107.	Оголошення ч. 20: Достава збіжжя // Там само.
108.	М. П. Про збіжжеві контингенти / М. П. // Господарсько-кооперативний часопис. — Львів, 1942. — Ч. 7.
109.	Премії за худобу і вовну // Там само. — Ч. 9; Преміювання городовики П Там само; Премії за доставу молока і масла Н Там само; Премії за збіжжя і олійне насіння // Там само.
110.	Премії за доставу контингентів у Бережанщині // Львівські вісті. — Львів, 1943. —Ч. 1.
111.	На фронті праці // Там само. 1942. — Ч. 266.
112.	Додаткові премії за доставу хліборобських плодів І І Там само. — 1944. — Ч. 47.
113.	350.000.000 зл. на премієву акцію П Там само. — 1943. — Ч. 65.
114.	Додаток до урядового вісника губернатора Галицької области. —Львів, 1943. — Ч. 23.
115.	Наказ Військового Начальника сільськогосподарської частини Житомирщини та Голови Обласного Управління // Голос Волині. — Житомир, 1941. — Ч. 6.
116.	Наказ Генерального комісара Київ ПІ (харчування та сільське господарство) П Звільнена Україна. — Богуслав, 1941. — № 25.
117.	Обов’язок поставки рослинних продуктів присадибними господарствами і селянами одноосібних господарств з жнив 1943 р. // Заславський вісник. — Заслав, 1943. —Ч. 38.
118.	Оголошення П Коростишівські вісті. — Коростишів, 1943. — № 37.
119.	Обов’язкова здача молока до молочарень П Господарсько-кооперативний часопис.—Львів, 1942. — Ч. 1.
120.	Наказ Лохвицького обласного сільськогосподарського керівника /7 Вісті Лохвиччини. — Лохвиця, 1943. — №21.
121.	Наказ по Лохвицькому Гебітсландвірту 11 Там само. — № 49.
122.	Премії за поставки // Коростишівські вісті. — Коростишів, 1942. — № 7.
123.	Повідомлення Гебітскомісара // Гайсинська газета. — Гайсин, 1943. — № 1.
124.	Повідомлення про домашній убій і здачу свиней // Козятинська газета. — Козятин, 1943. —№ 9.
125.	Розпорядження про віддачу збіжжя зі збору 1941 р. підприємств і в них занятих осіб 11 Костопільські вісті. — Костопіль, 1942. — Ч. 21.
126.	Розпорядження 11 Коростишівські вісті. — Коростишів, 1942. — № 1.
127.	Об’ява//Бориспольські вісті. — Борисполь, 1943. — № 17.
128.	Про участь населення на шляхових роботах. Постанова № 80 Житомирського Обласного Управління П Голос Волині. — Житомир, 1941. — Ч. 4.
129.	Наказ № 39 по Богуславській Повітовій Управі від 7.ХІ.1941 р. про трудову повинність на шляхових роботах 11 Звільнена Україна. — Богуслав, 1941. — №25.
130.	Про обов’язкову участь всього сільського населення в шляхобудівництві. Обов’язкова постанова Ніжинського районового старостату по інспектурі шляхового будівництва П Ніжинські вісті. — Ніжин, 1942. —№ 74.
131.	Шляховий тиждень//Станиславівське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 60.
132.	Оголошення П Зв’ягельське слово. — Зв’ягель, 1943. —№82 [1].
133.	Розпорядження гебітскомісара Лохвиччини від 9.4.1943 р. Н Вісті Лохвиччини. — Лохвиця, 1943. — № 22.
134.	Оголошення П Українське слово. — К., 1941. — Ч. 78.
135.	Об’ява// Нове життя. — Ворошиловград, 1942. —№51.
136.	Оголошення до населення Костопільської Округи П Костопільські вісті. — Костопіль, 1943. — Ч. 11.
137.	Промова Бобринецького гебітскомісара п. Гольцманна на нараді старшин сільуправ та старост громадських господарств 6.10.43 р. П Бобринецький голос. — Бобринець, 1943. — № 40.
138.	Оголошення про вживання роверів // Станиславівське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 68; Розпорядки влади в Станиславові: Віддача роверів І І Там само. — 1943. — Ч. 19; Реєстрація велосипедів П Бюлетень Валківської районової управи. — Валки, 1942. — № 29; Постанова Міської Управи м. Кіровограда від 19 червня 1942 р. И Українські вісті. — Кіровоград, 1942. — Ч. 50; Обов’язкова постанова // Визволення. — Конотоп, 1943. — Ч. 49; Постанова № 19 Борис-польської районової управи від 21 червня 1943 р. // Бориспольські вісті. — Борисполь, 1943. —№45.
139.	Наказ № 4 Комендатури німецького командування від 14 листопада 1941 р. // Звільнена Україна. — Богуслав, 1941. — № 25.
140.	Відозва П Українське слово. — К., 1941. — Ч. 74; Відозва П Бюлетень Валківської районової управи. — Валки, 1941. — № 6; Наказ № 12 Повітового старости Золотоношського повіту від 13 грудня 1941 р. П Українське слово. — Золотоноша, 1941. — № 15.
141.	Наказ//Українське життя.—Бориспіль, 1941. — Ч. 6.
142.	Наказ по Золотоношській Окрузі від 19.ІХ.1941 р. 11 Українське слово. — Золотоноша, 1941. —№8.
143.	Заборона тримати голуби П Гайсинська газета. — Гайсин, 1943. — № 49.
144.	Зарядження про обов’язок зголошення поштових голубів // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 30.
145.	Заклик посадника міста Голембйовського до населення міста Станиславова // Станиславівське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 39.
146.	Наказ № 59 по управлінню старшини Конотопського району від 5 травня 1943 р. // Визволення. — Конотоп, 1943. — Ч. 51.
147.	Оголошення // Ніжинські вісті. — Ніжин, 1942. — № 25.
148.	Розпорядження Голови міста Ніжина від 6-го листопада 1942 // Там само. — №65.
149.	Об’ява // Український голос. — Кіровоград, 1941. — Ч. 1; Обов’язкова постанова Кіровоградської Міської Управи від І4 вересня 1941 р. про міроприємства по боротьбі зі сказом собак у м. Кіровограді 7/ Там само. — Ч. 7; Обов’язкова постанова начальника Золотоношської Округи від 6-го листопада 1941 р. // Українське слово. — Золотоноша, 1941. — № 3; Постанова № 8 Зіньківської Районової Управи від 23 лютого 1942 р. // Життя Зіньківщини. — Зіньків, 1942. — № 13; Оголошення // Там само. — № 22; До населення Гайсинського гебіту // Гайсинська газета. — Гайсин, 1943. — № 17.
150.	Обов’язкова постанова № 9 Валківської міської управи від 24 грудня 1941 р. про ' санітарний стан м. Валок та району // Бюлетень Валківської районової управи. — Валки, 1941. — № 6; Поліційний розпорядок ... // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. ЗО.
151.	Обов’язкова постанова Міської Управи м. Кіровограда від 12 листопада 1941 р. // Український голос. — Кіровоград, 1941. — Ч. 23; Об’ява // Визволення. — Конотоп, 1942. — Ч. 8; Оголошення // Ніжинські вісті. — Ніжин, 1942. —№72.
152.	Повідомлення Житомирського Міського Комісара // Голос Волині. — Житомир, 1941. —Ч. 19.
153.	Повідомлення гебітскомісара в Крем’янці // Кремянецький вісник. — Кремянець, 1942. —№ 10.
154.	Повідомлення гебітскомісара в Крем’янці // Там само. — № 100.
155.	Щадити електричний струм // Станиславівське слово. — Станиславів, 1944. — Ч. 3.
156.	До відома споживачів електроструму // Бюлетень Валківської районової управи. — Валки, 1941.—№5.
157.	Постанова // Визволення. — Конотоп, 1942. — Ч. 60.
158.	Розпорядження. Про забезпечення електричним освітленням мешканців м. Лохвиця // Вісті Лохвиччини, 1943. — № 3.
159.	Об’ява // Українські вісті. — Кіровоград, 1942. —,4. 52...... ...
160.	Повідомлення // Азовський вісник. — Генічеськ, 1943. — № 20. - •
161.	Оголошення // Українські вісті. — Кіровоград, 1942. — Ч. 66.
162.	Постанова в справі большевицькоїлітератури в бібліотеках //Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. — Ч. 12.
163.	Об’яви // Краматорська газета. — Краматорськ, 1942. — № 2.
164.	Наказ Пирятинської районної управи від 6 січня 1942 р. // Рідна нива. — Пирятин, 1942.—№ 1.
165.	Торгівля книжками на базарі заборонена // Нове життя. — Ворошиловград, 1942. —№57.
СКАН ДШІУРІА
ВИСВІТЛЕННЯ АНТИЄВРЕЙСЬКОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ
Важливе значення для забезпечення комплексності й повноти характеристики життя українського народу в реаліях окупації має аналіз офіційної політики Німеччини щодо євреїв у період Другої світової війни на шпальтах легальної україномовної преси.
Після Першої світової війни Гітлер у книзі «Моя боротьба» сформулював власну концепцію минулого, сучасного і майбутнього розвитку німецької нації, згідно з якою євреї ставали винними не тільки у невдачах Німеччини, а й у всіх негативних явищах соціально-економічного і політичного розвитку світової цивілізації: «...наш рух (націонал-соціалістинний. — К. К.) повинен спрямовувати загальний гнів проти тих, хто є дійсним ворогом усього людства і справжнім винуватцем усіх страждань» [1]. Гітлер переконував німців, що євреї спочатку знищать їхню інтелігенцію як носія національної ідеї, а потім перетворять загал народу на рабів. Про-рахунки й поразки у Першій світовій війні він з легкістю списував на «нерозуміння важливості расової проблеми і зокрема нерозуміння єврейської небезпеки», після усунення якої і мало розпочатися відродження німецької нації [2].
Для швидшого поширення власних ідей, базованих на юдофобії, Гітлер прагнув максимально використовувати можливості пропаганди, в основу якої закладалися примітивні методи переконання. «Усе мистецтво тут повинно полягати в тому, щоби змусити масу повірити: такий-то факт справді існує, така-то необхідність справді невідворотна, такий-то висновок справді правильний і т. д.» [3]. Після приходу Гітлера до влади 1933 р. необхідність знищення однієї нації, звинуваченої у всіх земних і неземних гріхах, стало основою внутрішньої і зовнішньої політики нацистської Німеччини.
Логічним завершенням і крахом такого підходу стала Друга світова війна, яка втягнула у вир знищення десятки національностей, представлених мільйонами громадян, зокрема українців та євреїв. Якщо говорити про загиблих, то, за статистикою, втрати серед мирного населення у рази перевищили втрати серед військових. Також можна із упевненістю стверджувати, що загальну кількість загиблих встановити не вдасться ніколи, бо
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) специфіка фізичного знищення одних людей іншими у процесі воєн фактично узаконює безконтрольний прояв інстинкту вбивати.
Сучасні дослідники людські втрати України в ході Другої світової війни визначають цифрою 8—10 млн. Зокрема, таку кількість назвав Сергій Грабовський, посилаючись на відкритий лист українських дослідників від квітня 2005 р. до керівництва держави [4]. Про 8 млн, з яких 5,5 млн — жертви серед цивільного населення і 2,5 млн — серед військових, писав В. Косик. Дослідник зазначав також, що у дев’ятьох західних і центрально-західних областях України (без Закарпаття) загинуло 2 205 000 цивільних осіб (в т. ч. майже 1 млн євреїв), а у п’ятнадцятьох центральних і східних областях (без Криму) — 1 693 000 цивільних осіб (в т. ч. близько 500 000 євреїв) [5].
На початку Другої світової війни євреї становили значну частину (у Галичині часами більшу) населення українських міст і містечок. Інформація про їх кількісний склад друкувалася на сторінках підокупаційних видань Генеральної Губернії та Райхскомісаріату України. Так, за даними торговельного відділу Львівської міської управи, що базувалися на реєстрації харчових карток, станом на 4 жовтня 1941 р. у місті проживало 321 647 мешканців, серед яких 145 446 поляків, 111 471 єврей, 60 554 українців, 2 441 німець [6]. У Самборі на 29 листопада 1941 р. нараховувався 23 861 житель (у т. ч. 11 662 поляки, 6915 євреїв, 5093 українці, 129 німців) [7]. На середину січня 1942 р. населення Станіслава становило 58 870 осіб, серед яких євреїв і поляків було майже порівну — 21 059 і 20 962 особи відповідно, українців — 14 321, німців — 2421 [8]. У Станіславському окружному старостві, яке охоплювало п’ять повітів (Галич, Делятин, Надвірна, Рогатин, Станіслав), на березень 1942 р. проживало 482 330 осіб: 388 990 українців, 66 476 поляків, 42 617 євреїв, 3958 німців [9]. У результаті адміністративної реформи Рогатинський повіт перейшов у підпорядкування Бережанської округи, яка включала також Бережанський і Підгаєцький повіти. На території цієї округи станом на листопад 1942 р. проживало 330 480 жителів, серед яких 250 698 українців, 58 022 поляки, 21 399 євреїв, 253 німці [10]. Загальні статистичні дані по Генерал-Губернаторстві подали «Львівські вісті» у вересні 1942 р.: 11 300 000 поляків, 4 290 000 українців, 2 092 000 євреїв, 75 000 німців тощо [11]. Станом на вересень 1941 р. у Житомирі проживав 40 131 мешканець (за переписом 1939 р. — 95 090), серед яких 24 544 українці, 7022 поляки, 4079 євреї [12]. Українці (24 124 особи), євреї (5099) і росіяни (3819) переважали у національному розмаїтті жителів Вінниці, яких на 1 січня 1942 р. нараховувалося 35 618 осіб [13]. Ці окремі дані не становлять якоїсь цілісної картини, але дозволяють уявити масштаби трагедії, коли окремі населені пункти чи території на українській землі внаслідок спочатку несистематичних знищень євреїв, потім створення гетто (з вересня—жовтня 1941 р.), а згодом — процесу їх ліквідації (весна 1942—1943 рр.) оголошувалися «зонами, вільними від жидів».
Політика знищення супроводжувалася антиєврейською істерією у засобах масової інформації. Чи могли редакції легальних україномовних видань, які виходили на окупованих територіях, не друкувати подібних матеріалів? Відповідь однозначна — ні, не могли, тому що вимоги до редакційної політики формувалися німецькими пропагандистськими відділами. Тут можна говорити тільки про те, що хтось ревніше виконував вказівки, а хтось намагався змінімізувати присутність антиєврейських матеріалів на сторінках окремого видання. Наведемо тільки один приклад. Шлях Юрія Шевельова, знаного мовознавця, у роки окупації проліг за маршрутом Харків—Київ—Львів. Пережите в цьому часі, зустрічі, співпраця з редакціями восьми різних видань, які виходили у згаданих містах, лягли в основу спогадів. Особливістю його взаємин із редакцією харківської «Нової України» стало небажання виконувати антиєврейські вимоги нацистської пропаганди: «Нова Україна» не друкувала мене за небажання слухатися наказу писати не «большевицький», а «жидо-большевицький» [14]. Таких прикладів можна наводити багато, але вони не впливали на загальний стан справ. Нацистська пропаганда продукувала спеціальні матеріали, які у простій популістській формі обгрунтовували необхідність знищення єврейської нації. Ці публікації не мали авторства й були обов’язковими до друку. Із цією метою у Райхскомісаріаті виходили «Політичні повідомлення відділу пропаганди України». У кожному їх числі під логотипом містилася інформація про те, що всі матеріали видання пройшли цензуру і призначені для друку у місцевій пресі. Завершувалися ці відомості проханням до редакцій газет надсилати по п’ять своїх примірників на номер польової пошти 38716 — очевидно, щоб контролювати, як використовуються матеріали відділу пропаганди на місцях. Ми не будемо аналізувати цей пласт ідеологічних антиєврейських публікацій, а зупинимося лише на характеристиці законів, постанов, оголошень, друкованих у періодичних виданнях, якими обмежувалися права євреїв і які, у результаті, узаконювали і створення гетто, і фізичне знищення народу.
Почавши Другу світову війну 1 вересня 1939 р., Німеччина відразу приступила до «врегулювання» єврейського питання. 28 листопада цього ж року було підписано розпорядження про утворення єврейських рад. Якщо єврейська громада нараховувала до 10 000 осіб, то їхні інтереси мали репрезентувати 12 представників загальної кількості, якщо понад 10 000 — то 24. Члени ради вибирали голову і заступника, а її діяльність регламентував § 5 розпорядження: «Жидівська рада зобов’язана через голову або його заступника приймати накази німецьких службових станиць. Вона відповідає за їх сумлінне проведення у повному обсязі. Усі жиди й жидівки мають слухати вказівок, виданих нею, для виконання німецьких запоряджень» [15]. Тобто будь-яка самостійність у прийнятті рішень виключалась. У міру
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) поширення зони окупації це розпорядження починало діяти на інших українських землях.
24 липня 1940 р. німецька влада законодавчо визначила приналежність до єврейської нації (у Галичині цей закон почав діяти від 7 серпня 1941 р.). Згідно з ним євреєм уважався той, у кого двоє й більше дідів були євреями та належали до «жидівської віросповідної громади» (подальша практика показала, що сама зовнішня подібність до євреїв становила смертельну небезпеку). Крім того, промислове підприємство, власником якого був єврей, трактувалося як єврейське. Під таке ж визначення підпадало підприємство з колективним органом управління (спілка), у якому був хоча б один єврей. Також «промислове підприємство юридичної особи вважається жидівським: а) якщо одна або більше осіб, покликаних до законного представництва або хтось з надзір-ної ради, є жидами, б) якщо жиди за капіталом або правом голосування мають вирішальну участь» [16]. Така чітка регламентація за національністю і діяльністю дозволила з часом виокремлювати, обмежувати
і знищувати все єврейство.
Прикладом застосування
цих розпоряджень може слугувати постанова Львівської міської управи від 22 липня 1941 р. щодо організації єврейської громади міста. Тимчасове управління, яке складалося із семи осіб, очолив Й. Парнас. Обов’язками управи стало ведення обліку та соціальна допомога (організація харчування
і медичного обслуговування) [17]. Тобто вона виконувала тільки допомогові функції.
Подібні комітети організовувалися по містах і містечках Генеральної Губернії та Райхскомісаріату України. їхнім найпершим завданням стала обов’язкова реєстрація єврейського населення. Для незареєстрованих
 «УКРАЇНСЬКІ ЩОДЕННІ ВІСТИ»
ОГОЛОШЕННЯ УПРАВИ МІСТА ЛЬВОВА
ПОСТАНОВА
Управи м. Львова від 22. 7. 1941 р.
гх •	§ * Е
Організувати жидівську громаду м. Львова
§2-
Затвердити Тимчасове правління жидівської віроісповідної громади в такому складі:
Голова: Д-р Парнас Йосиф, адвокат, замешкалий при вул. Пекарській 1 ц.
Заступник голови: Д-р • Ротфельд Адольф, адвокат, замешкалий при пул. Панській 2.
Члени Управи: Д-р Гінсберг їсидор, лікар, замешкалий при вул. Ягайлои-ській 15, Ерліх Йозуа, купець, з. при вул. Офіцерській 14. Зайденфрау Ізак, купець, з. на Кракінській площі 2, Хірер Яков, ремісник, з. при вул. Різницькій 3, Лян-дау Нафталі, іпж., з. при вул. Асника 11.
§ 3.
На потреби віроісповідної жидівської
громади призначити будинок при вул. Старотандетній 2 а, що первісно призначений був під нову поліклініку.
Водночас зобов’язати Відділ Здоров’я м. Львова і Житлове Управління підшукати під жидівську поліклініку інший відповідний будинок.
§ <
Дозволити жидівській громаді наложити на членів громади податок, який призначується иа цілі організації громади та фінансування установ.
§ 5.
Встановити такий тимчасовий круг діяння жидівської громади:
1) Ведення метрик. 2) Ведення евіден-ції жидівського населення. 3) Ведення шпиталів, поліклінік і санітарних установ для потреб жидівського населення. 4) Організація соціальної забезпекн, дешевих кухонь і апровізації.
Голова Управи м. Львова:
Д-р Ю. ВОЛИНСЬКИЙ.
Українські щоденні вісті. —Львів, 1941. — 4.15. — С. 4 (фрагмент)
передбачалися кримінальна відповідальність і позбавлення права претендувати на допомогу продуктами харчування [18].
За допомогою цих комітетів німецька влада також збирала контрибуції з єврейських громад. Наприклад, дніпропетровський воєнний комендант 2 жовтня 1941 р. звинуватив єврейську громаду міста у систематичних грабунках і, як покарання, призначив штраф у розмірі 3 000 000 марок, або 30 000 000 карбованців. Саме на єврейський комітет і покладалося завдання зібрати потрібну суму та здати її голові міської управи до 1 листопада. «Несвоєчасна або неповна сплата штрафу поведе за собою найсуворіші міри і, в разі потреби, дальше значне збільшення штрафу» [19]. 12 вересня 1941 р. «Вінницькі вісті» повідомили, що єврейське населення міста повинно сплатити контрибуцію у розмірі 300 000 крб. За відмову передбачався розстріл [20]. Єврейські громади українських міст сплачували німецькій окупаційній владі визначені суми в надії на якесь полегшення для себе, але їхні сподівання виявилися марними. Поступово робота допомогових комітетів обмежувалася, і вони припиняли свою діяльність. У часі це співпало з початком фізичного знищення євреїв у гетто навесні 1942 р.
Для виокремлення євреїв із загалу населення окупованої території влада 23 листопада 1939 р. видала «Розпорядження про розпізнальне означення жидів і жидівок у Генеральній Губернії» (на території Галичини воно почало діяти із 6 вересня 1941 р.). Закон зобов’язував євреїв з 10-річного віку носити на правому рукаві білу пов’язку шириною 10 см з «сіонською звіздою». За його невиконання передбачалися штраф і ув’язнення «до необмеженого розміру» [21]. З незначними змінами це розпорядження дублювалося на територіях дистрикту Галичина і Райхскомісаріату України. Так, у Станіславі угорська адміністрація видала аналогічний наказ ч. 64 від 28 липня 1941 р., згідно з яким відповідну пов’язку, але вже жовтого кольору, необхідно було носити з 12-річного віку. «Жидів, які появляться після 4 серпня 1941 р. без опаски покарається примусовою роботою, а за другим разом інтернуванням в таборі праці» [22]. Тринадцятий пункт оголошення жовківського коменданта від 10 липня 1941 р. наполягав на пов’язці білого кольору із синьою «Давидовою звіздою». Таку ж відмітку потрібно було прикріпити до вхідних дверей єврейських квартир і магазинів [23].
Генеральний комісар Брест-Литовського комісаріату 6 вересня 1941 р. підписав розпорядження, згідно з яким нарукавну пов’язку мав замінити круглий кусок жовтої тканини діаметром 8 см. Цю відзнаку євреї зобов’язані були пришити на верхній одяг у ділянці лівої частини грудей та середини спини. Штраф у розмірі 1000 крб передбачався як покарання за недотримання наказу [24]. Комендант Дніпропетровська 23 вересня 1941 р. наказав місцевим євреям, починаючи з 10-річного віку, носити на лівому рукаві білу пов’язку з «сіонською зіркою». Щодо покарання, то «той, хто пізніше 8 години ранку 25 вересня буде виявлений без пов’язки, підлягає розстрілу» [25].
Подібні обмежувальні накази видавалися переважно влітку і восени 1941 р., тобто до часу створення гетто. 1942 р. якщо вони і відображалися пресою, то пов’язувалися із забороною євреям з’являтися у громадських місцях. Так, уманський комендант поліції у розпорядженні, надрукованому місцевим часописом 6 серпня 1942 р., звинуватив євреїв у вільному пересуванні містом і відсутності на їх одязі відповідних розпізнавальних знаків. «А тому наказую всім жидам носити встановлені для них ознаки: жовті плями на спині посередині (зверху) та на лівому плечі спереду. Також суворо забороняю жидам з’являтися на базарі, в парку Софіївці, скверах, крамницях та взагалі у всіх присутніх місцях м. Умані. Жидів, яких буде помічено в порушенні цього розпорядження, буде суворо покарано» [26].
Установлюючи комендантську годину, німецька окупаційна влада й у цьому випадку виділила євреїв із загалу місцевого населення. Сам проміжок часу, протягом якого заборонялося ходіння вулицями, установлювався залежно від пори року та окремо взятого міста чи території. Так, у Жовків-ському районі у липні 1941 р. запровадили комендантську годину від 21-ї до 5-ї год, а для євреїв — від 19-ї до 6-ї год [27]. У листопаді 1941 р. коломийський окружний староста заборонив українцям і полякам з’являтися на вулицях від 22-ї до 5-ї год, а євреям — від 19-ї до 6-ї год [28]. Львівський штадтсгауптман (голова міста) у серпні 1941 р. розпорядком № 8 заборонив місцевим євреям виходити на вулиці міста після 20-ї год, усім іншим — після 22-ї год [29]. У січні 1942 р. він повторив наказ. «На основі нового розпорядку львівського Штадтгауптмана арійцям-ненімцям ходити можна по місті до год. 23-ї (11 вечора). Жидам вільно й дальше ходити лише до 20-ї години. Порушників цього розпорядку жде грошева кара в сумі 1000 зол. або кара 3-місячного ув’язнення» [ЗО].
Подібні часові обмеження запроваджувалися і на території Райхс-комісаріату України та у прифронтовій смузі. Наприклад, у серпні 1941 р. Уманська міська управа на підставі розпорядження військового коменданта встановила комендантську годину для євреїв від 19-ї до 6-ї год, а для усіх решта — від 20-ї до 5-ї год [31]. 2 жовтня 1941 р. воєнний комендант Дніпропетровська заборонив євреям з’являтися на вулицях від 18-ї до 5-ї год, іншим — від 19-ї до 5-ї год [32]. На зимові місяці 1942 р. райхскомісар України Е. Кох визначив єдину комендантську годину для єврейського населення — від 19-ї до 6 год ЗО хв [33].
Ці, здавалося б, дрібні чи несуттєві обмеження з пов’язками і годинами (були ще й інші, про них піде мова далі) дозволяли нацистам отримати два важливих психологічних наслідки: по-перше, вони принижували людську гідність самих євреїв, по-друге, переконували загал, що євреї не такі як усі, а гірші.
Налагодження поштового зв’язку мало одну законодавчо визначену заборону — не обслуговувати євреїв. Так, керівник Головного поштового 100
управління в уряді Генеральної Губернії на підставі § 5 розпорядження від 31 жовтня 1939 р. про адміністрацію пошт і телеграфів 21 листопада 1941 р. постановив: «Для уникнення небезпеки пошести не приймаються більше до поштового перевозу почавши від дня 1 грудня 1941 р. аж до відкликання малі
ВЕКАНИТМАСНЦМО.
Оег Негг Сепегаїкоттіззаг іп ВгезІ-ІіІоу/зк ЬаІ їоідепсіе Роїіхеіапогсіпипд ипіегт 6.ІХ.1941 егіаззеп:
§ 1.	Оіе рсП$сИе Веубікегипд іт ЄвЬіеї сіез Єепегаїкоттіззагіаіз Вгезі-иіоуґз ігаді ап ЗівІІе с/ег ЬізНег іипасНзі еіпдеіийгіеп А«тЬіпсІе тії вет Оагісізіегп ап $атНІ-сНеп Кіеісіипдззійскеп еіп КєппхеісНеп іп Рогт еіпез деІЬеп Кгеізез тії 8 ст ОигсН-теззег. Оіезез КвппгвісЬеп угігс! еіптаї ОЬег сіег Ііпкеп Вгиз/зеііе ипсі аиззегсіот іп сіег МіНе с!в$ іїйскопз двігадеп.
§ 2.	Оаз КеппхеісЬеп тизз аиз ЗіоН одег Наїі-Ьагет Раріег апдеївгііді зеіп.
§ 3.	Уегзібззе дедеп сііе$е УегогсІпипд ууегдеп тії 1000 КігЬеІ ЬезігаІІ.
йег Сепегаіксттіззаг дех. $сЬбле.
Вгезі'іііоу/зк, веп 6ІХ.І94І,
Іт ОеЬіеї Коу/по тизз Ьіз Ргеіїад, сіеп 19.IX. 1941, уогтШадз 12.00 *ОІіг, сііе дезатіе ІйсІізсЬе Веу&Ікегипд тіі дет пеиеп Кепп-хеісЬеп уегзеЬеп зеіп. У/ег пасії сііезет ХеіІрипк/ оЬпе сіісзет КеппиеісБеп апдекоНеп хуігсі, м/ігс/ пасЬ § 3 с/ег УегогсІпипд ЬезтгаН.
□ег СеЬіеїзкоттіззаг
дех. йг. ВЕЕР. Яоууло, с/еп 17.ІХ.1941.
ОГОЛОШЕННЯ
Пап Генеральний Комісар в Бресті-Лито» сьвому 6.ІХ.1941 року видав таке розпорядження:
§ 1.	Жидівсько населеная на терені Генермь ного Комісаріату Брест-Литовського кві місце дотеперішнього знаку Давида и рукаві має носпти па всіх* одягах внаї у формі жовтого круга 8 сан. пересічності Цей знак мав бути ношений па лівії частині грудей, а крім цього на середи спини.
§ 2.	Знак мусить бути зроблений з матері! або з трійного паперу.
§ 3.	Недотримання цього розпорядження по тягле за собою кару 1000 крб.
Генеральний Коміеа]
(—) ПІ БОНЕ. Брест-Литовський 6.ІХ.1941.
На терені області Рівне від п'ятийц 19ДХ.1941 р. від 12 години перед полуднем цілі жидівське населення мусить мати новий знш Хто після означеного часу не буде цього знак мати буде покараний на підставі § 3.
Краєвий Комісар
(-) Д-р БЕЕ1 Рівне, 17 вересня 1941.
Волинь. — Рівне, 1941. — Ч. 4. — С.4 (фрагмент)
пачки, звичайні пакети, запечатані та незапечатані вартісні пакети від жидівських надавців» [34]. У Райхскомісаріаті України 5 жовтня 1941 р. генеральний поштовий комісар повідомив про відновлення роботи очолюваної ним структури, наголосивши на забороні євреям користуватися послугами поштового зв’язку [35]. Також вони, як і всі інші, були зобов’язані здавати власні радіоприймачі у міські поштові відділи. За недотримання цього розпорядження передбачалося відповідне покарання [36]. Позбавивши окрему націю засобів зв’язку, окупаційна влада таким чином сприяла ізоляції громад одна від одної.
Використання транспорту не стало винятком із загальних правил стосовно євреїв. Зокрема, їм заборонялося користуватися залізницею [37]. Тут потрібно уточнити, що заборона поширювалася на приватні поїздки і не діяла при примусовому транспортуванні євреїв, наприклад, у концентраційні табори. Щодо міського транспорту, то найповніше обмеження в його
ВЕКАНМТМАСНІІМЄ
ОВЕК ОЕМ УЕ^ВКАОСН УОИ НЕІ2ОА5 □ N0 ЕІЕКТКІ5СНЕМ 5ТКОМ
Иіс йснатіс Ве?б1кегші£ и-ігЛ аиї^еіоїхіегг. (Іеп УсіікаисЬ *ои Неі^аа ипб сІскІгіясЬст $кот аЬ 5ои’е:1 иіе їпС»$ї-іісіі сіпгисінЗпкеп. 8оІ1іе сііе гЛи((огсІе:ип£ пісіп Сен •’еу.’йя-$сМеп ЕіГоіи ІіаЬся, зо и’егскп еіиясИпеіскіиіе МаязпііЬшеп ПОІЯ’еПСІІЙ *ЄІП. 0ІЄ8Є ІЛ55ЇЙП НІСІ1 УОГ.НІаьІСІТІІІсЬ ПНГ 1)Є! ІГЄІ-\уі1ІІ£ег дгбзяїег ЕіпдеІігЙпкіті* сісг Веу'бікегииц уегтеіЛеп.
Лиски І8І тії	КУикипц )е<»Нс!»сг Х’ггЬгаисЬ уоп
е1скігі$сІ'.ет Зігот уегЬоіеп. АизпаЬтеп чгегйеп іди гоп бет 8(асккотпііз$-іг £Є8іаііеі.
ОгокоЬусз, сіеп 17 КоуєіпЬєґ 194!.
ОЕЦ КЙЕІЗНАСРТМА^Ч’' дех. ЛесЗотхік.
ОГОЛОШЕННЯ
ПРО ЗУЖИВАННЯ ГАЗУ ТА ЕЛЕКТРИЧНОГО СТРУМУ
Вливається все населення огрзничитм негайно зуживання газу та електричного струму до мінімум. Колиб це візвання не принесло бажаного наслідку, будуть приманюватися радикальні середники. їх правдоподібно .можна буде оминути лише при добровільному, значному обмеженні газу та елект. струму через населення.
Жили обов'яза’ і негайно здержатися від зуживання електричного струму. В виняткових випадках дозвіл може вида гм тільки Міський Комісар.
Дрогобич, дня 17 листопада 1941 р.
ПОВІТОВИЙ СТАРОСТА дех. 4есіатхік.
ОСЮ5ХЕМІЕ
V/ 5РНАУ/ІЕ ХЦХУСІА ОАХИ І раДОІ) ЕІЕКТКУСХНЕСО
ХУгуи-я зіе еаіа Інбпойс, аЬу паіусЬлііаМ оргапісхукі шу-и-апіе раги і ргцсіи еіеккусгпе^о сіо іпіиіпкип. СніуЬу іо «епгапіе г.іе (кіпіо.сіо роаадапс^о акигки. 'рггеїІ.чіеЬгапе чгойкі габукаїпе. Те сіасіг.?, хіе ргг.урінхсхаїпіе ияікіцс Іуїко ргху боЬгоиоІпупі хпасхпут о"гапісхе.пііі зі? Іисічо.чсі.
Яубои- оЬоиЦгиіе паіусіїтіааіоше м’.чіглушапіе осі т.и-Аум’апіа рпріи Єіок!гус7.ие?о. XV и’уяікои'усЬ гсурасікасії лег-шоіета тл£е тігіеіід іуїко Котізагг Міахіа.
ОгоІіоЬус/, сііна 17 Іізіораііа 1941.
5ТАКО5ТА РОХЇІАТОХХ'У (—) ^сіатхік.
використанні єврейським населенням подали «Львівські вісті», і стосувалися вони трамваїв. «Дирекція Львівських Трамваїв повідомляє, що жидам вільно їхати тільки в трамвайних возах з написом: «ЬІиг £йг Іисіеп» («Тільки для євреїв». — К. К.). Що третій поодинокий віз, і що друга причіпка означена написом «ЬІиг £йг Іисіеп», і тільки тими возами вільно їхати жидам від 26 серпня ц. р.» [38]. Згодом з’явилися вагони, у яких разом могли їхати і арійці, і євреї. У цьому випадку останнім доводилося сплачувати 3 марки як пеню. Такі вагони проіснували менше двох місяців [39]. У часі створення гетто для послуг євреїв призначалися тільки кілька трамваїв у ранкові та вечірні години [40]. Пізніше і їх не стало, що пояснюється завершенням процесу переселення львівських євреїв до окремої дільниці.
Від листопада 1941 р. у часописах почали з’являтися оголошення про необхідність економії електроенергії та газу. Наприклад, 4 грудня цього ж року станіславська газета надрукувала повідомлення, яке лімітувало використання електрики у приватних помешканнях. Освітлювати дозволялося тільки одну з кімнат, причому тільки до 21-ї год. Євреї змушені були вимикати світло о 20-й год. За порушення розпорядження передбачалося покарання «тяжкими грошовими карами» [41]. Дрогобицький повітовий староста 17 листопада 1941 р. звернувся до населення району із закликом обмежити використання газу й електроенергії до мінімуму, а євреям наказав негайно припинити використання електрич
ного струму [42]. 5 січня 1942 р. комісар управи міста Дрогобича заборонив «ненімецькому населенню і жидам» використовувати газ від 8-ї до 18-ї год
Вільне слово. —Дрогобич, 1941. — № 58. — С. 4 (фрагмент)
під «загрозою кари на підставі зарядження судових чинників» [43]. Кременецький гебітскомісар 1 січня 1942 р. видав спеціальне розпорядження, яке стосувалося користувачів електроенергії — євреїв за національністю. їх у процесі обов’язкового переселення зобов’язали зареєструвати відключення електрики й оплатити абонентську плату згідно з кінцевими показниками лічильників. Відповідальність за виконання наказу покладалося на єврейську раду міста [44].
Проваджена Німеччиною дискримінація євреїв визначала її політику й у організації медичного обслуговування — німцям заборонялося лікувати євреїв, а останнім дозволялося надавати медичну допомогу тільки одноплемінникам (розпорядження № 1). Цей наказ, підписаний 6 березня 1940 р. керівником відділу здоров’я при уряді Генеральної Губернії, стосувався лікарів, стоматологів, зубних техніків, фельдшерів і акушерок. Його підґрунтям стало твердження про поширення інфекційних захворювань, таких як висипний тиф, «переважно між жидівським населенням» [45]. Наприклад, 1 листопада 1942 р. часопис «Тернопільський голос» повідомляв: «Натерені Золочева вжито заходів, що мають на меті провести віджидівлення в ділянці медичного звання». Міська управа заборонила 34 євреям — лікарям, стоматологам, зубним технікам, лаборантам, дезінфекціоністам, санітарам — надавати медичні послуги представникам інших національностей, дозволивши «виконувати своє звання тільки у відношенні до жидів» [46].
У зв’язку з тим, що не всюди були відповідні фахівці певної національності, 7 травня 1940 р. з’явилося доповнення до наведеного розпорядження № 1, яке дозволяло польським лікарям надавати медичну допомогу євреям там, де не було «жидівських лікарів», а лікарям-євреям — лікувати «арійців» [47]. При цьому ненімецькі лікарі та стоматологи змушені були обслуговувати німців безплатно [48].
Контролювати виконання розпорядження № 1 німецька влада намагалася за допомогою рецептів, виписаних єврейськими лікарями. У них мало бути чітко вписане прізвище лікаря і наявна печатка у вигляді «сіонської звізди» [49]. Також єврейським медикам заборонялося наказом від 12 травня 1941 р. вступати до фахової організації — «ради здоровя»: «Вільно їм тільки творити відокремлені локальні жидівські організації лікувальних звань під наглядом та керівництвом приналежних місцевих керівників Рад Здоровя» [50].
Щодо харчових норм у медичних закладах Генеральної Губернії, то для німецьких лікарень на них виділялося 12—28 зл. денно на одного хворого, ненімецьких — 9—22 зл., єврейських — 6—14 зл. [51].
На декларований соціальний захист у випадку захворювання з працюючого населення стягався відповідний податок. На території Райхскомісаріату України соціального захисту законодавчо були позбавлені військовополонені, євреї та цигани [52].
Про організацію медичної допомоги єврейському населенню в окремо взятому місті на початковому етапі німецько-радянської війни більш-менш докладно інформував львівський часопис «Українські щоденні вісті» у липні 1941 р. Так, на пропозицію відділу здоров’я міський голова Ю. Полянський 18 липня дозволив перепрофілювати школу ім. Рея на площі Місіонарській (тепер — вул. Під Дубом) під єврейську інфекційну лікарню [53]. Цей же відділ 23 липня назвав адреси п’яти тубдиспансерів, де під № 4 значилося: «Жидівський Туберкульозний Диспансер, вул. Боїмів (тепер — вул. Староєврейська.— К. К.) 29 (часово). Керівник д-р Бергер Леопольд» [54]. У Львові також почали надавати медичні послуги шість стоматологічних поліклінік, серед яких одна єврейська [55].
Для задоволення санітарно-гігієнічних потреб міського населення від 8 липня 1941 р. у Львові почали працювати лазні № 1,4, 5, 8, 9, 10. «Для громадянства жидівського лазня ч. З, Божнича (тепер — вул. Сянська. — К. К.) 2; лазня ч. 2, Котлярська 6» [56]. У процесі посилення дискримінаційної політики щодо єврейського населення вчинки окупаційної влади ставали щораз цинічнішими. Наприклад, у жовтні 1941 р. євреїв звинуватили у поширенні інфекційних захворювань нібито через небажання митися і силоміць змусили 850 їхніх представників пройти дезінфекційну процедуру.
«Постепенно усі жиди будуть мусіти перейти купіль у дизенфекційному заведенні, щоб в цей спосіб охоронити населення Львова перед пошестя-ми» [57].
Обмеження для євреїв стосувалися і процесу організації забезпечення місцевого населення продуктами харчування. Так, 9 липня 1941 р. управа Львова прийняла постанову, якою зобов’язала директорів системи харчової і промисловоїторгівлі продавати товар євреям тільки з 15-ї до 17-ї год. Також встановлювалися відповідні норми на продаж одній особі солодощів, круп, сірників, м’яса. Цукром, борошном і милом заборонялося торгувати до запровадження карткової системи [58].
Від 17 липня 1941 р. продаж хліба
єврейському населенню Львова обмежувався одним кілограмом, а торговельний відділ міської управи зобов’язаний був до 20 липня виділити для них окремі ресторани, кав’ярні, їдальні та магазини [59]. Директор тресту
—о—
ПОСТАНОВА
УПРАВИ МІСТА ЛЬВОВА з 9 липня 1941 року
1) Зобов’язати директорів Харчтооггв і Промторгів встановити в часі від 15-ої до 17-ої години продаж в крамницях тільки для жидівського, а в годинах від 7—15 і від 17—18 для арійського населення.
2) Встановити тимчасово такі норми одноразової продажі споживчих товарів для одної особи:
а)	Солодоїц’в	...	10	дкг	денно
б)	Муки.........50	дкг	тижнево
в)	Круп або	каші	.	.	50	дкг	тижнево
г)	Сірники.......4	короб, ти.жн.
д)	М’яса........40	дкг	тижнево
3) 3 огляду на хвилеву трудність регулювання, застановити продаж цукру, муки і мила аж до часу заведення карткової системи.
Голова Управи міста Львова
Д-р ІО. ПОЛЯНСЬКИЙ.
Українські щоденні вісті. Львів, 1941. — Ч. 4. — С. 4 (фрагмент)
ресторанів Р. Луцький інформував, що станом на 11 липня його організація з метою забезпечення населення Львова прохарчуванням налагодила роботу 62 ресторанів, їдалень та кав’ярень. «Для прохарчування жидівського населення міста організовано 2 їдальні в жидівських дільницях, які з 14.VII. 1941 р. почнуть нормально працювати, організуються для цієї мети ще 2 їдальні, які будуть урухомлені в наступному тижні» [60].
Подальші обмеження стосувалися заборони євреям займатися торгівлею. Зокрема, німецький очільник Львова Куят 6 серпня 1941 р. підписав розпорядження ч. 2, згідно з яким не дозволялося без узгодження з владою торгувати на вулицях і площах міста. «Жидам взагалі заборонена торгівля на публичних вулицях і площах міста, хоч би вони й мали промислову карту». Покаранням за порушення визначалися конфіскація товару і штраф до 5000 крб або арешт на термін до трьох тижнів [61]. Комісар Станіслава за ігнорування євреями заборони займатися торгівлею передбачав відправлення винних у примусовий табір праці. Неєврейському місцевому населенню заборонялося купувати харчові продукти в євреїв [62]. Торговельні заборони передбачали і ліквідацію єврейських крамниць під будь-яким приводом. Наприклад, коломийський окружний староста закрив «жидівський комісійний магазин «Медіятор» за порушення розпорядження про ціни», а весь товар конфіскував [63].
Щодо організації базарної торгівлі, то окупаційна влада чітко декларувала, що «виключне право на закуп всіх с-г продуктів мають господарська централя, кооперація і урядово допущені скупщики». Усім решта, а особливо євреям, оптова закупівля сільськогосподарських товарів у селян або на базарі заборонялася. Селян зобов’язали визначений контингент і всі залишки реалізовувати тільки в системі кооперації [64].
Спочатку євреям дозволялося тільки у визначені години приходити на базари, пізніше взагалі заборонили бути учасниками процесу купівлі-продажу. Наприклад, розпорядком ч. 21 від 12 вересня 1941 р. євреям дозволялося купувати на львівських базарах тільки з 12-ї до 14-ї год. Штраф до 1000 зл. або арешт на термін до трьох місяців мали забезпечити виконання наказу [65]. Коломийський окружний староста, визначаючи місця, час і дозволене до продажу, у розпорядженні від 7 грудня 1941 р. передбачив у § 5 таке: «Вступ жидам в торгові дні на торгову площу є заборонено. Не вільно їм на торгових площах нічого ні продавати ні купувати». За порушення передбачався штраф у розмірі 1000 зл. [66]. Незважаючи на це, торгівля між євреями й українцями відбувалася. Селянам потрібно було продати сільськогосподарські продукти, а міським мешканцям, зокрема євреям, їх придбати. У результаті часописи друкували перестороги, які закликали українських селян під загрозою можливих карних санкцій не торгувати з представниками єврейської національності. Так, «Калуський голос» 28 вересня 1941 р.
попереджав: «Щоденно рано можна бачити, як селяни чи пак селянки продають жидам молоко та інші харчеві продукти. [...] Найвища пора, щоб наше селянство перестало займатися цею безсоромною торгівлею, яка є національним злочином» [67].
У процесі обов’язково-примусового переселення євреїв у гетто між ними і представниками інших національностей набув поширення процес торгівлі меблями, який німецька влада всіляко забороняла, наголошуючи, що такі торговельні взаємини можуть мати тільки «неприємні наслідки» [68]. У січні 1942 р. «Львівські вісті» інформували, що згідно з розпорядженням голови міста (штадтсгауптмана) усі речі, залишені в єврейських квартирах, підлягають опису, який оформляють представники «жидівської віросповідної громади» і управитель будинку. Власник квартири своїм підписом підтверджував правдивість складеного опису. «Без письмового дозволу Меблевого Відділу не можна набувати жидівських меблів та без дозволу Трой-гандштеллє ніяких інших речей» [69].
Харчові картки дозволяли не тільки мінімально забезпечувати людей продуктами харчування, а й вести їхній облік. Особливо це стосувалося євреїв і процесу їх подальшого переселення у гетто. Так, на 18 листопада 1941 р. у Львові було видано 325 408 харчових карток для населення (крім німецького). З них 104 126 — для євреїв і 12 383 — для їхніх дітей [70]. 8 січня 1942 р. голова львівської єврейської громади А. Ротфельд повідомив, що німецька влада наказала з 18 січня провести реєстрацію єврейського населення міста. Незареєстровані не могли претендувати на отримання харчових карток [71]. До речі, євреям належалася тільки половина із зазначених кількісних норм продуктів, що підлягали реалізації за допомогою цих карток [72]. У результаті їм доводилося вибирати з двох лих: або голод і страх невідомості, або мінімальний харч і переселення у гетто.
Окрім карткової системи, був ще один легальний канал отримання євреями продуктів харчування — їх розподіл єврейськими допомоговими комітетами. Наприклад, 29 вересня 1941 р. комісар міста Коломиї заявив про процедуру обміну харчових карток для населення таке: «Жиди не підлягають під цей розпорядок. Вони дістають свої приділи через жидівський допомо-говий комітет» [73].
У Райхскомісаріаті України, визначаючи норми хліба, що реалізовувався за допомогою хлібних карток, усе населення поділили на чотири категорії. До першої включили тих, хто працював при військових частинах або установах (вони отримували найбільше). Другу категорію представляли всі інші працюючі. Третю формували «утриманці 1-ї і 2-ї категорії, інваліди (українці), жиди, що працюють у німецьких установах і при місті». Всі інші євреї та їхні утриманці увійшли до четвертої, найменш забезпеченої категорії. Непрацюючі, за винятком інвалідів, дітей (з 14 років підлітки вже рахувалися
працездатними), жінок з маленькими дітьми, не отримували хліба. Такою була інструкція проскурівського гебітскомісара [74].
Щодо працевлаштування, то 12 грудня 1939 р. були затверджені по-
правки до розпорядження від 26 жовтня цього ж року «про введення примусу
праці для жидівського населення Генеральної Губернії», які зо-бов’язовували євреїв віком 14— 60 років до дворічних обов’язкових відпрацювань на користь Німеччини. На території Галичини цей закон почав діяти від 7 серпня 1941 р. Євреям обіцяли працевлаштування, по можливості, згідно з їхньою фаховою освітою. Третій параграф розпорядження передбачав першочергову реєстрацію «зобов’язаних до примусової праці» на заклик місцевої окупаційної влади для чоловіків єврейської національності віком 12—60 років (у § 1 йшлося про 14 років як нижню межу). Зареєстровані повинні були у точно визначений час з’явитися на збірні пункти із дводенним запасом харчів і двома чистими покривалами для спання, а ремісники чи власники майстерень — ще й з інвентарем, який їм заборонялося продавати, передавати комусь або переховувати. За протидію цьому розпорядженню передбачалося ув’язнення терміном до 10 років і, в окремих випадках, конфіскація майна [75].
Назагал процесом працевлаштування єврейського населення займалися відповідні
ІНСТРУКЦІЯ ПРО ХЛІБНІ КАРТКИ
1	категорія: робітники важкої роботи;
2	„	працівники інші;
З	„	утриманці 1-ої і 2-ої категорії, інваліди
(українці), жиди, .що працюють у німецьких установах і при місті;
4	„ інші жиди і утриманці жидів.
ПРИМІТКА: Важкою роботою є хто працює при військовій частині або установі, яких робота занесена до списку важкої роботи.
Біржа Праці дає число працюючих робітників, іцо зайняті при такій частині або установі.
ДОКАЗ РОБОТИ:
Хто не працює, той не має можливостей одержувати хліб (виняток—інваліди, діти, жінки з маленькими дітьми).
Працездатні є всі особи чоловічої та жіночої статі, які досягли 14 років, одружені жінки толі, коли їм можна працювати (тобто якщо це не перешкоджає домові), наприклад: жінка без дітей, з одною дитиною вище 10 років.
Рішення в цій справі керівника хлібного бюра мусить бути суворе і вірне, у випадках гагання треба базуватися на довідках.
Безробітні хліба не одержують, бо в цей час хто шукає роботу, її знайде, винятки мусять бути завірені Біржею Праці. Про цю кількість мусить хлібне бюро та Біржа Праці вести відповідні списки
Доказ працюючого є, як і досі, посвідчення під того, хто найняв на роботу, яке має такий зміст:
1.	Прізвище та ікп
2.	Спеціяльвість
3.	Місце мешкаяяя, вулиця
4.	Н» роботі у
5.	З якого часу
І. Родинний стан (одружений, не-
одружений, розвівся*.
7.	Чи жінка працює (тая, ні)
8	Де на роботі
9.	З якого часу
10.	Число дітей нижче 14 років II Підпис того, хто дає роботу
Коли німецька установа може завірити лише з першого по пятий пункт, то бюро аголошень (паспортне або адресне бюро) завірить останні питання. Посвідчення повинно відмічатися хлібним бюром для того, щоб та сама посвідка пе могла бути використана два рази; коли нічого не змірилося, може бути продовжена тим, хто дає роботу.
Керівники хлібного бюра повинні точно перевірити дані за домовою кі*и*к.чою та відділу зголо-ихень (паспортне та адресне бюро) Проти порушників треба вживати заходи.
Для того, щоб тих, які тільки стають на роботу на 1 ас видачі хлібних карток, примусити до постійної роботи, я постановляю:
хто після 15 числа кожного місяця стане на роботу, одержить карточку на одну категорію нижче» ніж тоді, коли б ВІН ЦЮ роботу прийняв ДО 15. Гебіцкомісар -------------------------ІіШ!І:ІТ.Ш!І1йшШіііІІІПіІН!І !!»ІВ---------
Український голос. — Проскурів, 1942. — Ч. 42. — С. 4 (фрагмент)
німецькі владні чинники, українські не мали такого права. Прикладом може слугувати повідомлення Станіславської міської управи, яке інформувало про необхідність реєстрації безробітних, але «крім жидів» [76].
Щодо приватного підприємництва, то в одних містах євреям воно було заборонено відразу, в інших — згодом, напередодні створення гетто. Наприклад, 18 серпня 1941 р. комісар міста Станіслава дозволив дрібним приватним підприємцям займатися власним бізнесом. Для цього потрібно було отримати відповідний дозвіл. При цьому
Оголошення
в справі заборони жидам занизатись торгівлею
Цим забороняю жидівському населенню міста Станиславова займатись торгівлею споживчими товарами та товарами вжитку якогонебудь ролу.
Звертаю увагу, що арійському населенню заборонено заосмотрюватись харчевими продуктами у жидів.
Сподіваюсь, що пе розпорядження знайде в арійському населенню признання й зрозуміння.
Супроти жидів, які переступлять шо заборону, виступиться якнайстрогіпіе. їх по покаранню відішлеться в примусовий табор праці.
При переступлеввю цієї постанови арійцями, задержую собі відповідне право на накладання кари.
Станиславів, 18. серпня 1941 р.
КОМІСАР МІСТА:
(-) БО
ВекаппітасЬпп^
ВеігіПІ:
НапсІеІзуегЬоі Шг Лийеп
Іск ^егЬіеіе кегтіі Нег ](1дІ8скеп Веубі-кегип^ дег §1а<11 8іапі&1аи сіеп НапдеІ тії ЬеЬепь- ипд бепи&впніїеіп іедІіеЬег Агі.
Іск тасЬе (іагаиі аиїтегкзат, <1язз <1ег агізскев ВеуІЯкегип£ <ііе Ве<1агЇ£СІескіт£ Ніг ЬеЬепатіНеІ /Ьеііп Лисіеп еЬепіаПз гегЬо-Іеп І8І.
Іск ЬоИе, <іаз5 дієве Апог(1пип£ Ьеі (іег агІБсЬеп Веубікегиод Иивіііптшщ ипд Уег-зНІшіпіз Гіпбеі.
Сгедеп ,іидеп, діє Лаз УегЬої йЬегігеІеп, хуігд всккгівіепв еіп^еяскгііісп.
8іе и’егдеп паск Вевігаіипд іп еіп 2*ап«8агЬеіІБІа£ег еіп£е*’іевеп.
Се£еп Агіег ЬеЬаПе іск тіг ЬеІ Уег-бібавеп епівргескепде ВевІгаНшц гог.
81ав?в1аи, <1еп 18. Айвові 1941.
ПЕК 8ТАПТКОМІ58АК: (-) ВЕАИ
застерігали, що «жидам принципово не будуть
видавані довідки на право виконування промислу» [77]. У Львові ситуація трошки різнилася. 20 вересня 1941 р. німецький голова міста Куят під-
Українське слово. — Станиславів, 1941. — Ч. 14. — С. 6 (фрагмент)
писав розпорядження ч. 26, яке зобов’язувало власників чи орендарів ресторанів, кав’ярень, магазинів, майстерень, євреїв за національністю, до 31 жовтня цього ж року позначити свою власність «сіонською зіркою». Невиконання наказу передбачало арешт або штраф у розмірі 1000 зл. [78].
У лютому 1942 р. у дистрикті Галичина відбулася реєстрація ремісників — євреїв за національністю. Обліку підлягали не тільки ремісники, які працюють індивідуально чи як члени кооперативів, господарських установ або союзів, а також ті, хто раніше мав власний бізнес або хотів ним займатися у майбутньому. За реєстрацію єврейських ремісників у Львові відповідали «дистриктова група ремесло» і керівник промислового відділу єврейської ради. Зареєстрованим видавалося тимчасове посвідчення, за яке сплачувався податок у розмірі 120 зл. і без якого після 28 лютого 1942 р. заборонялося працювати [79].
26 березня 1942 р. «Львівські вісті» повідомили про плановану загальну реєстрацію «усього кваліфікованого ремесла на території цілого Дистрикту Галичина». Пояснювалося це необхідністю ліквідації нездорової конкуренції, яку спричинювали нелегально працюючі. У результаті усі самостійні ремісники повинні були об’єднатися у цехи. Для єврейських майстрів передбачався окремий цех [80].
15 грудня 1941 р. був прийнятий законодавчий акт, яким регламентувалася оплата праці євреїв на території Генеральної Губернії. У ньому зазначалося, що їм оплачується тільки фактично виконана робота. Тому євреї не могли претендувати ні на оплачувану відпустку, ні на будь-який соціальний захист, зокрема пенсійне забезпечення. Окрім цього, «жиди не одержують до своєї винагороди за працю жодних доплат (нпр. додатку за надчисельну працю), додатків, датків чи гратифікацій, винагород у формі тринадцятої місячної пенсії, відправи ратифікації за вірну службу, ювілейних дарів ані жодних спеціальних допомог, коли трапиться якийсь випадок їм чи їхнім кревним». Звільняти євреїв з роботи дозволялося з кінцем будь-якого робочого дня [81]. Щодо розміру зарплати, то євреям нараховували на 20%, а єврейкам — на 30% менше, ніж іншим працівникам [82].
На території Райхскомісаріату України оплату праці регулював наказ райхскомісара від 1 грудня 1941 р. Згідно із § 2 німці отримували на 50% більше встановлених норм, а євреї — на 20% менше. Наступний параграф передбачав максимальну надбавку у розмірі 50% за перевиконання норм або важкі умови праці. При цьому «жиди не одержують жодних підвишок за справність в праці» [83]. Означених 20% поверталися до скарбниці у вигляді окремого податку. Крім того, за наказом райхскомісара євреїв зобов’язали додатково сплачувати своєрідну «данину», величина якої визначалася окружними комісарами (гебітскомісарами) [84].
Збільшення величини обов’язкових грошових зборів могло залежати і від розпорядження місцевої влади. Наприклад, 17 жовтня 1941 р. постановою уманського міського управління були визначені розміри державних і місцевих податків. Її третій параграф стосувався євреїв: «Жиди, що підлягають оподаткуванню вищезгаданими податками і зборами, сплачують такі в подвійному розмірі» [85].
Початок створення гетто, наперед визначеного району міста, який заселяли євреями, попередньо виселивши звідти представників інших національностей, припав на вересень 1941 р. Ці «резервації» облаштовували в більших містах, куди з інших населених пунктів і зганяли єврейське населення. Наприклад, у Тернопіль з навколишніх міст та містечок прибуло близько 50 000 осіб, а косівських євреїв перегнали до Коломиї [86]. Фактично гетто стало завершальною фазою реалізації нацистського плану фізичного знищення окремого народу. Самі ж масові ліквідаційні акції розпочалися з другої половини 1942 р.
Законодавчою основою політики, спрямованої на ізоляцію євреїв, можна вважати «Перший виконний припис до розпорядження з дня 26 жовтня 1939 про введення примусу праці для жидівського населення Генеральної Губернії», що набув чинності з 11 грудня 1939 р. (у Галичині — від серпня 1941 р.). Згідно з ним євреям заборонялося змінювати місце проживання без пись-
мойого дозволу відповідної структури німецької адміністрації. Ті ж, хто прибував на територію Генеральної Губернії, зобов’язані були упродовж 24 годин зголоситися за місцем проживання і зареєструватися у єврейській раді. За порушення приписів передбачалося покарання у вигляді «загостреної довготривалої примусової служби праці» [87].
1 вересня 1941 р. керівник уряду дистрикіу Галичина підписав нове розпорядження, яке повторило згадану заборону євреям змінювати місце проживання, заборонивши їм покидати межі населеного пункту, де проживають. Винятком уважалася необхідність виконання службових обов’язків, про що мало підтверджувати спеціальне посвідчення від відділу внутрішніх справ при губернаторові дистрикіу Галичина. Ув’язнення терміном на три місяці і штраф у розмірі 1000 зл. мали гарантувати виконання розпорядження [88]. 15 жовтня 1941 р. генерал-губернатор Франк підписав доповнення до закону «про обмеження побуту», яким передбачалася вже смертна кара для євреїв, що без дозволу «опускають приділену їм мешкальну дільницю». Таке ж покарання визначалося для тих, хто переховуватиме євреїв. Винесення вироків покладалося на спеціальний суд [89].
Пропагандистським виправданням таким жорстоким покаранням слугувала одна з найбільш поширюваних на окупованих територіях тез про необхідність боротьби з епідеміями, носіями яких нацистська ідеологія і визначила євреїв. «Через те Г. Губернатор постановив визначити сувору, але справедливу кару для всіх цих, що в якийнебудь спосіб є спричинниками переносу заразних недуг з жидівських дільниць. На підкреслення заслуговує факт, що нове зарядження не робить різниці між жидом, котрий евентуально розносить хворобові бакцилі з жидівської дільниці, а цими особами, котрі переховують у себе ж жидів поза їхнім місцем замешкання, хоч знають, що це заборонено» [90]. У січні 1942 р. легальні україномовні часописи ще раз нагадали, що євреям, які без дозволу покинуть межі гетто, і тим, хто буде їх переховувати, загрожує смертна кара [91].
Про застосування цих норм на практиці газети не повідомляли, як і не інформували про масові знищення євреїв. Очевидно, діяла заборона, яка не дозволяла зайвий раз документувати злочини німецької влади. Винятком можуть бути короткі замітки із станіславського «Українського слова». Одна з них інформувала про смертний вирок для восьми варшавських євреїв, які покинули територію гетто [92]. Інша повідомила про аналогічне покарання за таку ж провину для 17 євреїв Радома, Кельць і Ченстохова [93].
У часописах, що виходили на території Генеральної Губернії, не знайдемо також інформацій щодо покарання українців чи поляків за надання будь-якої допомоги євреям або їх переховування, хоча такі випадки були непоодинокі. Непрямим доказом цього може слугувати розпорядження уряду Генеральної Губернії від 10 жовтня 1942 р. щодо заборони хрещення євреїв.
Священиків зобов’язали старанно перевіряти, чи схрещуваний не єврей. «В який спосіб Настоятель парафії в цьому переконається, залежить від обставин поодиноких випадків». Особлива увага мала приділятися дорослим претендентам, які за допомогою відповідних документів (паспорт для німців, «розпізнавча карта» синього або сірого кольору для інших) повинні були доказувати свою неприналежність до єврейської нації. Посвідчення особи жовтого кольору свідчило, що його власник — єврей. На завершення обов’язкових перевірок претендент на охрещення писав заяву: «Я запевняю, що помимо найпевніших справджень, мені невідомі ніякі обставини, які могли б оправдати припущення, що я є жидом або уважаюся за жида» [94].
ОКРЕМА ЖИДІВСЬКА ДІЛЬНИЦЯ
!===. ПОЛ.ОА	...... ДРТАи. .тлиц, А. ХиА„. .
Відтинки <нгкі/ч.«нл *"**",', Головні вулиці М п. __	АМтниці
—•	•»	9 ПОПІД 5ЛЛІЗНИЧІ ПЄГЄІ5ДИ АЛЛ
^іга ”	„ ГРАНИЦІ МІСТА	▼ Н6ЖиА«оськия лсєїселснців
У Львові творять окрему жидівську дільницю, про то ми написали вчора. Вчора подали чми також виносне оголошення Губернатора Д-ра Ля та. Сьогодн подаємо орієнтацій ний план до цієї Ьірави
Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 83. — С. 7 (фрагмент)
Можемо припустити, що ця заборона стала наслідком випадків, коли саме в такий спосіб євреїв намагалися врятувати від неминучої смерті у гетто. Відзначимо, що певна частина євреїв знайшла притулок і спасіння від реалій окупації за стінами українських монастирів.
Назагал на території дистрикту Галичина станом на ЗО листопада 1942 р. гетто були створені у таких містах: Львів, Бібрка, Новий Яричів, Городок, Рудки, Яворів, Золочів, Перемишляни, Броди, Рава-Руська, Любачів, Буськ, Сокаль, Бережани, Букачівці, Підгайці, Рогатин, Тернопіль, Скалат, Теребов-ля, Зборів, Збараж, Чортків, Бучач, Борщів, Копичинці, Товсте, Станіслав, Стрий, Дрогобич, Борислав, Самбір (цей перелік не можна вважати остаточним, його треба доповнити ще, наприклад, такими містами, як Коломия, Городенка). Згідно з наказом державного секретаря з питань безпеки в уряді Генеральної Губернії усі євреї зобов’язані були переселитися на визначену територію вказаних міст до ЗО листопада 1942 р., а представники інших національностей — виселитися з «жидівських округ замешкання». Виняток становили ті євреї, «що зайняті в підприємствах військового господарства і зброєння та приміщені в замкнених таборах». Смертна кара визначалася для євреїв, які самовільно покинуть територію гетто, а також для тих, хто допомагає євреям переховуватися або знає про такі випадки і не повідомляє поліції [95].
Порядок і умови виникнення гетто в окремих містах висвітлювалися місцевою пресою. Так, з неї дізнаємося, що у Львові окрема єврейська дільниця створювалася за постановою губернатора дистрикту від 8 листопада 1941 р. Процес переселення мав тривати від 16 листопада до 14 грудня 1941 р. Звинувачення у спекуляції продуктами харчування мало слугувати поясненням необхідності створення гетто. Українці та поляки, які проживали на території майбутньої єврейської дільниці, повинні були до 14 грудня виселитися в інші райони Львова.
При переселенні євреям дозволялося брати із собою тільки документи і найнеобхідніші речі. Решта майна цілим і неушкодженим мала залишатися у квартирах. Відповідальність за це покладалася на «жидівську раду й ціле жидівське населення міста». Магазини, власниками яких були євреї, опечатувалися, а майно і товари обліковувалися. Усе це не підлягало перевезенню в гетто. Після 14 грудня заходити на територію єврейської дільниці заборонялося всім, окрім, звичайно, самих євреїв.
За порядок при переселенні, за чистоту і безпеку в межах гетто відповідальність покладалася на єврейську раду, яка отримала право на створення відповідної «порядкової служби» у кількості до 500 осіб. «Жиди, що без дозволу покидають призначену їм дільницю, можуть бути покарані смертю на основі розпорядження з 15 жовтня 1941, як також особи, що свідомо дають захист жидам» [96].
У визначений час переселення не закінчилося, а тому встановлювався новий термін — до 28 лютого 1942 р. [97]. Самим процесом займався спеціально створений «уряд переселення», що функціонував від 6 листопада 1941 р. Наслідком його роботи станом на липень 1942 р. стало створення «точної картотеки всіх мешкань жидівських родин у місті» [98].
Єврейським ремісникам і робітникам, які працювали на німецьких підприємствах, відводилася окрема дільниця між вулицями Полтв’яною (тепер — вул. В. Липинського), Шпитальною, Раппапорта, Клепарівською та залізничним насипом. їм видавалося спеціальне посвідчення. Іншим євреям заборонялося проживати у цій дільниці [99].
У Станіславі євреям виділили північну частину міста, що охоплювала єврейський цвинтар і межувала із селом Крехівці. Переселення планували закінчити до 1 грудня 1941 р., а його причину пояснювали необхідністю боротьби зі спекуляцією, яку нібито спричинили євреї, скуповуючи в українських селян сільськогосподарську продукцію за будь-яку ціну. Територію гетто обіцяли обнести високим парканом. За порядком у єврейській дільниці мала слідкувати «жидівська служба порятунку» [100].
Коломийський окружний староста 20 січня 1942 р. заборонив євреям змінювати місце проживання, оскільки ще не було визначено дільниці під гетто (згодом вона з’явилася) [101]. Самбірські євреї змушені були виконати розпорядження щодо переселення до 12 березня 1942 р. За недотримання визначеного терміну передбачалося примусове виселення без надання житлової площі [102]. У Теребовлі «осібну дільницю для жидів» було створено З листопада 1942 р. [103].
9 жовтня 1942 р. чортківський окружний староста визначив для створення гетто чотири міста округи — Чортків, Борщів, Бучач та Копичинці. Переселення планували закінчити до 15 жовтня цього ж року, а до 25 жовтня місцеві єврейські ради зобов’язані були передати окружній єврейській раді поіменні списки переселених [104]. У Золо-чівській окрузі для проживання євреїв виділили дільниці в Зо-лочеві, Бродах і Перемишлянах. «Всі жиди мали найдальше до 30-го листопада ц. р. (1942. — К. К.) заняти місце перебування в одній із визначених дільниць так, що від 1-го грудня не вільно жидові без окремого дозволу перебувати поза жидівською дільницею» [105].
Антиєврейські закони, постанови, розпорядження та ого
лошення, друковані на сторінках часописів Генеральної Губернії, мали здебільшого попереджувальний характер, тобто в них визначалися провини
ПОВІДОМЛЕННЯ .
Жидівські палії спалили вже багато будинків міста. Численні родини зостались без даху над головою.
Мешканці міста Житомира!
Це ж понищено Ваше майно!
За це розстріляно 19 липня 1941 року 100 ЖИДІВ.
Пересторога для всіх.
У випадку дальших підпалів поступатиму ще суворіше, а крім цього всі мешканці домів, віддалених на 100 м. від місця пожару, будуть заарештовані як підозрілі в саботажі.
Українці!
Уважте сами й бережіть власне майно від жидівсько-комуністичних саботажників.
Командуючий генерал.
Українське слово. — Житомир, 1941. — 4.1. — С. 4 (фрагмент)
Нові розпорядження для жидів
Окружний Комісар Косто* нільської округи видав 16.X. б. р. розпорядження про та-борові порядки для жидів в гетто, обозі праці та в дільниці для спеціалістів. Згідно цього розпорядження всі справи жидівського життя регулює жидівський комітет, що вирішує справи помешкання, постачання і санітарії та гігієни в порозумінні з районною чи міською управою.
Всюди мусить панувати порядок і чистота, в противному разі можут бути відібрані харчі на 3 дні.
Всі жиди (чоловіки) мають остригтись; також забороняється носити бороду. Забороняється також тримати собак та котів.
Забороняється також без дозволу виходити на місто. Жиди, які самовільно вийдуть, будуть покарані.
Для цивільного населення заборонений вступ до жидівських дільниць.
Виняток становлять поче-кальні і кабінети лікарів.
Всі замовлення складаються виключно в жидівському комітеті.
Коли стрінеться когось в жидівському помешканні, буде покараний він і жид, до якого він прийшов.
і покарання за них. Інформацій про практичне застосування законодавства, за незначними винятками, майже не було. Інакше ситуація складалася на території Райхскомісаріату України — у пресі, яка виходила тут, переважала публікація повідомлень про фактичну страту людей, мотивовану наведенням порядку в умовах воєнного часу, а не якимись попереджувальними заборонами. Наприклад, у першому числі житомирського часопису «Українське слово» німецький генерал повідомив, що 19 липня 1941 р. у Житомирі за навмисний підпал будинків було розстріляно 100 євреїв. І тільки наступне речення формулювало саме попередження: «У випадку дальших підпалів поступатиму ще суворіше, а крім цього всі мешканці домів, віддалених на 100 м. від місця пожару, будуть заарештовані як підозрілі в саботажі» [106].
Подібна ситуація була і в інших українських містах, окупованих німцями. При цьому розстрілювали не тільки євреїв, а й українців, росіян та представників інших національностей. Зокрема, комендант Києва генерал-майор Ебергард 2 листопада 1941 р. підписав оголошення, у якому інформувалося про розстріл 300 мешканців міста. Така жорстокість мотивувалася підпалами і саботажем. Далі попереджалося, що за кожний новий акт саботажу буде розстрілюватися значно більша кількість людей, і закликалося повідомляти німецькій поліції про все підозріле [107]. Наступною каральною акцією київського коменданта, про яку інформувалося у місцевій газеті, став розстріл у кінці листопада 400 чоловіків за кимось пошкоджені засоби
„	. . .	зв’язку [108].
Костопільські вісті. — Ксстопіль,	/	*
1941. _ ч. 14, — с.4 (фрагмент)	6 червня 1942 р. дунаєвецький окруж-
ний комісар інформував мешканців округи, що польовий суд присудив до розстрілу чотирьох євреїв і чотирьох українців «за намір збройного нападу на німецьку урядову охорону в м. Віньків-цях» [109].
Ці повідомлення не відображали реальної картини застосування смертної кари щодо мирного населення України, але свідчили про методи, які застосовувала окупаційна влада для його упокорення.
Перед створенням гетто на території Райхскомісаріату України, як і у Генеральній Губернії, євреям спочатку заборонили змінювати місце проживання. Наприклад, 15 жовтня 1941 р. рівненський гебітскомісар заборонив «жидам запитувати місце перебування» [ПО], а проскурівський — передбачив «суворе покарання» для тих євреїв, які зважаться покинути межі населених пунктів, де прописані, без спеціального дозволу [111].
Після заборони на вільне пересування почався процес створення гетто. Так, проскурівський гебітскомісар наказав єврейському населенню із своїм домашнім майном до 18-ї год 14 грудня 1941 р. переселитися у визначену дільницю. За невиконання передбачалося покарання і конфіскація майна [112].
Порядки на території костопільського гетто регламентувалися розпорядженнями окружного комісара від 16 жовтня 1941 р. Справи поселення, харчового забезпечення і санітарно-гігієнічні мав вирішувати єврейський комітет. Чоловікам наказали підстригтися і зголити бороди. Євреям заборонили виходити за межі гетто, а представникам інших національностей — заходити на його територію: «Коли стрінеться когось в жидівському помешканні, буде покараний він і жид, до якого він прийшов». Виняток становили лікарські кабінети. Також євреям заборонили тримати собак і котів [113].
Внутрішні порядки на території кожної окремої єврейської дільниці часто залежали від волі місцевого німецького керівництва. Десь вони були жорстокіші, десь — ліберальніші. Ми вже згадували про лікарські кабінети. Також на території гетто могли функціонувати майстерні. Зокрема, в межах єврейської дільниці м. Кам’янця-Подільського з 4 травня 1942 р. почали надавати послуги «жидівські майстерні» — швейна, в’язальна, вишивальна, шевська, хутряна, капелюшна, годинникова, столярна, палітурна, бляхарна, слюсарна, штампувальна і майстерня з виготовлення ґудзиків. Кожен мешканець округи, надавши відповідний матеріал, міг зробити потрібне замовлення за визначеним тарифом. Дозвіл на відкриття майстерень і контроль за їхньою роботою здійснював окружний комісар [114].
Крем’янецький гебітскомісар зобов’язав усіх євреїв, що проживали на підконтрольній йому території, до 28 лютого 1942 р. переселитися в гетто. Свої розпорядження стосовно процедури створення окремої єврейської дільниці німецький керівник доводив до загалу через єврейські ради. За порушення владних вказівок або за переховування євреїв представниками інших національностей передбачався арешт і обіцялося покарати «якнайбільш суворо», а за пограбування звільнених євреями квартир чи будинків загрожувала смертна кара [115].
Назагал смертна кара стала визначальною у стосунках між німецькою окупаційною владою і поневоленими народами. Вона могла ховатися за нечітким визначенням «суворого (або тяжкого) покарання», а могла чітко прописуватися як кінцевий результат будь-якого порушення. Щодо євреїв і тих, хто насмілиться їм допомагати, то поняття «єврей» і «смертна кара» ставали фактично синонімами. Наприклад, 4 листопада 1941 р. начальник остерської повітової поліції підписав наказ такого змісту: «Всі громадяни, які переховують або знають де переховуються жиди і не повідомлять про те поліцію, караються смертю також, як і жиди» [116]. 21 жовтня 1942 р. дунаєвецький гебітскомісар повідомив, що багато євреїв втекли з гетто. Він вимагав від місцевих жителів затримувати їх і передавати до жандармерії, а за будь-яку допомогу втікачам обіцяв «тяжке покарання» [117]. Пінський окружний комісар застерігав, що розстріл чекає кожного, хто насмілиться підійти ближче ніж на три метри до огорожі гетто або передаватиме на його територію продукти харчування чи будь-які інші предмети [118].
Те, що українці (окремих з них у повоєнний час визнали «праведниками світу») як Генеральної Губернії, так і Райхскомісаріату України все-таки допомагали євреям переховуватися, є фактом відомим. Однак у тогочасній пресі про виявлення таких фактів майже не повідомлялося. Нам вдалося віднайти тільки одне подібне повідомлення — витяг з наказу № 31 Кам’янець-Подільської міської управи від 19 листопада 1941 р. У його § 5 зазначалося: «Бухгалтеру житлового відділу Мозолевському Юркові Дмитровичу та геодезисту технічного відділу Міської Управи Відюку Миколі Трохимовичу за переховування жидівських дітей — оголосити сувору догану з оголошенням в пресі» [119]. Таке незначне покарання можемо пояснити тим, що рішення приймала не німецька владна інституція, а українська. Зазначимо, що євреї не тільки переховувалися, а й боролися проти нацизму, наприклад у лавах Української Повстанської Армії.
Окрім пропагандистських публікацій, у яких обґрунтовувалася необхідність знищення євреїв як нації, і законодавства, яким регламентували їхнє життя на українських землях, часописи Генеральної Губернії і Райхскомісаріату України змушені були друкувати матеріали про «упорядкування жидівської проблеми» у європейських державах — союзниках або васалах нацистської Німеччини. Так, на території Франції 1941 р. почали діяти два закони, один з яких заборонив євреям займатися торгівлею землею, а інший, заборонивши діяльність усіх єврейських союзів, створював один, який і мав представляти інтереси єврейського народу перед владою. Євреїв звільняли з керівних посад і не дозволяли змінювати прізвища. Законом від 8 липня 1942 р. їм заборонили користуватися готелями і загальними телефонами, відвідувати кав’ярні, театри, концерти, кінотеатри, музеї, бібліотеки, різноманітні виставки, спортивні змагання, ярмарки, базари, пляжі. На
Протижидівські розпорядки в Словаччині
Словацьке міністерство внутрішніх справ розпорядком з 15 липня ц. р. заборонило жидам і на рівні з ними поставленим особам купатися на прилюдних місцях, заходити до садів, виходити на місто перед 10-го годиною або купувати що-небудь від арійських продавців. Жидам не вільно відвідувати арійські родини по домах, ані арійцям не в’льно заходити до жидівських домів. Недозволені також зустрічі і розмови арійців з жидами на вулицях і прилюдних льокалях. Заборона обов’язує на цілому просторі Словацької Республіки. Провини проти цього розпорядку каратимуться гривною від 10 до 10.000 словацьких корон.
території французьких колоній у Північній Африці управителів призначали до всієї єврейської власності — магазинів, будинків, підприємств, маєтків [120].
Румунія як союзниця Німеччини отримала у своє підпорядкування три нових губернаторства — Бессарабію (столиця Кишинів; включала Ізмаїльську область), Буковину (столиця Чернівці) і Трансністрію (столиця Тирасполь; від жовтня 1941 р. — Одеса; включала Одеську область, південну частину Вінницької та західну частину Миколаївської областей). Для проживання євреїв виділяли спеціальні дільниці тільки у визначених містах. У серпні 1941 р. були видані два розпорядження, що регламентували життя євреїв на Буковині. Перше дозволяло їм ходити по місті з 6-ї до 20-ї год, і то не більше як по три особи, купувати продукти харчування та інші товари тільки від 9-ї год ЗО хв до 11-ї год. Також вони були зобов’язані носити відмітки жовтого кольору, а на дверях власних квартир чи будинків написати «жид». Інше розпорядження визначало смертну кару за будь-яку провину перед румунськими урядовцями або військовими, зокрема німецькими та італійськими. Євреїв у віці 15—50 років зареєстрували для подальшого виконання обов’язкових громадських робіт.
У Трансністрії єврей, затриманий поза межами гетто, трактувався як шпигун, якого мав судити військовий суд. 29 листопада 1941 р. тут прийняли закон про концесії єврейських аптек, медичних лабораторій і підприємств з виробництва ліків. Також євреям заборонили змінювати віросповідання [121]. У столиці Румунії «100 найвизначніших жидів, серед них над-рабін Букарешту» стали заручниками, на яких покладалася відповідальність за будь-яку «жидівську спробу саботажу» [122].
Узаконені проблеми для євреїв Словаччини почалися з розпорядження міністерства внутрішніх справ від 15 липня 1941 р., яке забороняло їм користуватися громадськими пляжами' заходити в парки, виходити на вулиці
раніше 10-ї год і купувати що-небудь у «арійських» продавців. Євреям і представникам інших національностей заборонили провідувати одне одного і навіть розмовляти на вулицях. За порушення передбачався штраф від 10 до
Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — №10. — С. 4 (фрагмент)
10 000 словацьких корон [123]. У той же час за наказом міністра внутрішніх справ почали створювати примусові табори праці, куди відсилали працездатних євреїв 18—50 років. За відмову працювати людей відправляли до концентраційного табору у Гіяделі [124]. До жовтня 1941 р. відкрили три табори праці, у яких нараховувалося 10 000 осіб.
На початку жовтня цього ж року влада Словаччини вирішила провести акцію «віджидівлення столиці». Для відселюваних виділили 14 місць у провінції. Станом на кінець 1941 р. у Братиславі з 15 000 євреїв залишилося 5000, і то нібито тимчасово. Це були державні службовці, лікарі, адвокати, інженери, яких, очевидно, не було ким замінити. Для фінансування процесу переселення створили спеціальний еміграційний фонд із статутним капіталом у 18 млн корон. Поповнювати його повинні були самі євреї: «До цього фонду мають вплатити жидівські власники домів суму 1,2 мільярди корон». Окрім того, у листопаді 1941 р. їм заборонили без дозволу змінювати постійне місце проживання, користуватися автомобілями і залізничними вагонами І і II класу, а всю кореспонденцію потрібно було позначувати «зіркою Давида». Земля й підприємства, що належали євреям, націоналізовувалися [125].
У Сербії прийняли закон, який передбачав смертну кару для всіх тих, хто допомагатиме євреям [126], а в Угорщині «заборонили подружжя між арійцями і жидами, а також фізичні зносини». Перед одруженням необхідно було пройти лікарський огляд [127].
Представлення антиєврейського законодавства інших країн мало на меті підтвердити правильність та однотипність його застосування на українській землі.
Отже, антиєврейські матеріали, друковані пресою Генеральної Губернії і Райхскомісаріату України, можемо поділити на дві основні складові. Перша охоплює спеціально підготовлені пропагандистськими відділами статті, обов’язковими для друку, в яких обґрунтовувалося право Німеччини на знищення єврейської нації. Неєврейське населення окупованих українських земель наполегливо і систематично переконували у простій, з погляду нацистської пропаганди, істині — проблеми минулого всіх народів загалом і кожного зокрема пов’язані з євреями. Тому їх потрібно ізолювати і знищити, після чого почнеться процвітання під керівництвом, звичайно ж, гітлерівської Німеччини.
До другої складової варто віднести ті закони, постанови, розпорядження, оголошення, які на практиці втілювали нацистські плани морального і фізичного знищення окремої нації. Це створення єврейських рад (комітетів) з мінімальними правами, спеціальні відзнаки на одязі і в документах, триваліша комендантська година, заборона користуватися послугами поштового зв’язку і залізничного транспорту, обмеження і подальша заборона використовувати міський транспорт, поступове відсторонення від процесу
купівлі-продажу, лімітоване використання електроенергії та газу, суттєві обмеження у наданні медичної допомоги, мінімальні норми з оплати праці та харчування, ліквідація приватного бізнесу, обов’язкова реєстрація, заборона змінювати місце проживання, примусова праця, виселення з власних квартир і будинків та подальше переселення у гетто, розстріл за найменшу провину (переважно такою провиною була сама приналежність до єврейської нації). Усе це становило окремі етапи одного цілого, кінцевим результатом якого стало узаконене масове знищення єврейського народу.
1.	Гитлер А. Моя борьба І Адольф Гитлер; пер. с нем., с коммент. ред. — М.: Витязь, 1998. —С. 543.
2.	Там же. — С. 274.
3.	Там же. — С. 150.
4.	Грабовський С. Друга світова: вселюдський та український виміри І Сергій Грабовський // Сучасність. — К?, 2005. — Ч. 9. — С. 48.
5.	Косик В. Втрати України під час Другої світової війни І Володимир Косик // Український історик. — Нью-Йорк ; Київ та ін., 2005. — Ч. 2/4. — С. 203.
6.	(т.). Число населення м. Львова / (т.) //Львівські вісті. — Львів, 1941. —Ч. 50.
7.	Самбір І І Українське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 3.
8.	Національний склад населення м. Станиславова // Там само. — Ч. 9.
9.	Олійник Г. Станиславівське окружне староство / Г. Олійник // Там само. — Ч. 35. 10. Населення Бережанської округи // Чортківська думка. — Львів, 1942. — Ч. 14.
11.	Українців 4.290.000: Населення Г. Г. //Львівські вісті. —Львів, 1942. —Ч. 198.
12.	М. Д. Перепис населення закінчено / М. Д. // Українське слово. — Житомир, 1941. —Ч. 10.
13.	Національний склад мешканців міста Вінниці // Українське слово. — Станиславів, 1942. —Ч. 28.
14.	Шевельов Ю. (Шерех Юрій). Я — мене — мені... (і довкруги) : спогади / Ю. Шевельов . — Харків ; Нью-Йорк : Вид-во М. П. Коць, 2001. — С. 325.
15.	Розпорядження про установлення жидівських рад // Вісник розпоряджень для Генеральної Губернії. — Краків, 1943. — № 56.
16.	Розпорядження про означення поняття «жид» у Генеральній Губернії // Там само.
17.	Постанова Управи м. Львова від 22.7.1941 р. //Українські щоденні вісті. —Львів, 1941. —Ч. 15.
18.	Таблиці зголошення жидівського населення І І Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — №7; До безробітних громадян м. Жовкви і Жовківського Району. Відозва // Жовківські вісті. — Жовква, 1941. — Ч. 7.
19.	Наказ // Вільна Україна. — Дніпропетровськ, 1941. — №5.
20.	Винокурова Ф. А. Вінницька обласна окупаційна преса 1941 — 1944 рр. у науково-довідковій бібліотеці Держархіву Вінницької області як джерело вивчення ідеології і практики геноциду / Ф. А. Винокурова П Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. — К., 2004. — Вип. 13. — С. 455—456.
21.	Розпорядження про розпізнальне означення жидів і жидівок у Генеральній Губернії // Вісник розпоряджень для Генеральної Губернії. — Краків, 1943. — №56.
22.	Приказ П Українське слово. — Станиславів, 1941. — Ч. 4.
23.	Оголошення //Жовківські вісті. — Жовква, 1941. — Ч. 3.
24.	Оголошення // Волинь. — Рівне, 1941. — Ч. 4.
25.	Об’ява // Вільна Україна. — Дніпропетровськ, 1941. — № 2.
26.	Розпорядження П Уманський голос. — Умань, 1942. — Ч. 63.
27.	Оголошення. Для наладнання порядку і забезпечення спокою в місті і всьому районі, команда міста заряджує слідуюче // Жовківські вісті. — Жовква, 1941. — Ч. 1.
28.	Оголошення П Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 27.
29.	Хроніка: Ходимо до години 10 вечора П Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. —Ч. 36.
ЗО.	Поліційна година 11 Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 19.
31.	Розпорядження міського управління м. Умані П Уманський голос. — Умань, 1941. _ Ч. 1.
32.	Наказ П Вільна Україна. — Дніпропетровськ, 1941. — № 5.
33.	Повідомлення Гебітскомісара в Кремянці і Райхскомісара для України // Кремя-нецький вісник. — Кремянець, 1942. —№ 3.
34.	Запорядок про припинення перевозу малих пачок і пакетів від жидівських надавців // Денник розпорядків для Генерального Губернаторства. — Краків, 1941. —Ч. 36.
35.	Відновлено поштовий рух для цивільного населення 11 Український голос. — Проскурів, 1941. — Ч. 7/8; Повідомлення//Волинь. — Рівне, 1941. — 4.7.
36.	Оголошення П Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — №7, 22.
37.	Користування залізницями // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 8.
38.	Окремі трамваї для жидів //Львівські вісті. —Львів, 1941. — Ч. 16.
39.	«Фір Юден цугеляссен» П Там само. — Ч. 38; Нема трамваїв для жидів // Там само. — Ч. 86.
40.	Зміни напряму їзди трамваю ч. 10 // Там само. — Ч. 91; Зміни в трамваях // Там само. — Ч. 104.
41.	Оголошення про вживання електричної струї... // Українське слово. — Станиславів, 1941. — Ч. ЗО.
42.	Оголошення про зуживання газу та електричного струму П Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — №58.
43.	Зарядження // Там само. — 1942. — № 5.
44.	Розпорядження для жидівських абонентів елєктрівні Н Кремянецький вісник. — Кремянець, 1942. — № 10.
45.	До обласних лікарів як уповноважених Палати Здоровя 1. Зарядження І І Здоровя і життя. — Краків, 1943. — Р. І/ІІ.
46.	Віджидівлення медичного звання у Золочеві П Тернопільський голос. — Львів, 1942. —Ч. 15.
47.	До обласних лікарів як уповноважених Палати Здоровя 2. Зарядження // Здоровя і життя. — Краків, 1943. — Р. І/ІІ.
48.	Обіжник ч. 54: Лікування німецьких членів Каси Хворих ненімецькими лікарями // Там само. — Р. III.
49.	Зарядження ч. 22. В справі: Видавання рецепт жидівськими членами лікувальних звань // Там само. — Р. І/ІІ.
50.	Зарядження ч. 29. Відноситься до: Жидів в Радах Здоровя // Там само.
51.	Декрет Установи для Творення Цін Уряду Генеральної Губернії із дня 28 липня 1942, Акт. У/649 — 5655/42 // Там само. — Р. III.
52.	Перше зарядження щодо розпорядку про охорону над хворими з дня 18 серпня 1942 р. // Пінська газета. — Пінськ, 1942. — Ч. 12/13.
53.	Розпорядок//Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. — Ч. 12.
54.	Туберкульозні диспансери 11 Там само. — Ч. 18.
55.	Оголошення 11 Там само. — Ч. 21.
56.	Управління міських лазень Н Там само. — Ч. 9.
57.	Примусова купіль //Львівські вісті. —Львів, 1941. — Ч. 83.
58.	Постанова управи міста Львова з 9 липня 1941 рокуИ Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. — 4.4.
59.	Постанова Управи м. Львова з дня 17 липня 1941 р. 11 Там само. — Ч. 13.
60.	Трест ресторанів П Там само. — Ч. 7.
61.	Розпорядок ч. 2 П Там само. — Ч. ЗО; Ліквідують жидівські будки П Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 67.
62.	Оголошення в справі заборони жидам заниматись торгівлею П Українське слово. — Станиславів, 1941.—Ч. 14.
63.	Оголошення // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 21.
64.	Постанова ч. 5: Право на закуп всіх сільськогосподарських продуктів П Українське слово. — Станиславів, 1941. — Ч. 23.
65.	Розпорядок ч. 21 //Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 42.
66.	Розпорядок про торг в окрузі Коломия // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. ЗО.
67.	Селяни торгують з жидами 11 Калуський голос. — Калуш, 1941. — Ч. 8.
68.	Не купувати у жидів меблів 11 Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 46.
69.	Не купувати жидівських речей без дозволу П Там само. — 1942. — Ч. 13.
70.	Скільки видано харчових карток? // Там само. — 1941. — Ч. 90.
71.	Оголошення в справі реєстрації жидівських консументів міста Львова на харчові картки П Там само. — 1942. — Ч. 5.
72.	Ковба Ж. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання» / Жанна Ковба. — К. : Сфера, 1998. — С. 63.
73.	Видача харчевих листків //.Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 21.
74.	Інструкція про’хлібні картки 11 Український голос: — Проскурів, 1942. — Ч. 42.
75.	Другий виконний припис до розпорядження з дня 26 жовтня 1939 про введення примусу праці для жидівського населення Генеральної Губернії // Вісник розпоряджень для Генеральної Губернії. — Краків, 1943. —№ 56; Жиди мусять працювати П Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 44.
76.	Оголошення П Українське слово. — Станиславів, 1941. — Ч. 4.
77.	Оголошення П Там само. — Ч. 15.
78.	Розпорядок ч. 26 в справі фірмових написів на промислових підприємствах // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 42.
79.	Оголошення. Реєстрація жидівського ремесла // Там само. — 1942. — Ч. 35.
80.	Реєстрація ремісників у Галичині // Там само. — Ч. 66.
81.	Девятий Виконний Розпорядок 11 Денник розпорядків для Генерального Губернаторства. — Краків, 1942. —№ 2; Управильнення праці жидів у Генеральному Губернаторстві//Львівські вісті.—Львів, 1942. — Ч. 18.
82.	Таблиці заробітних платень для службовців та робітників зайнятих у торговельних, промислових і ремісничих підприємствах Галицької области П Господарсько-кооперативний часопис. — Львів, 1942. — Ч. 2.
83.	Розпорядження відносно урегулювання умов праці та платні для робітників, промисловців П Волинь. — Рівне, 1941. — Ч. 27.
84.	Тимчасове розпорядження про побирання податків і інших грошових данин на території Райхскомісара для України И Вінницькі вісті. — Вінниця, 1941. — № 33; Оголошення П Кіровоградські вісті. — Кіровоград, 1942. — Ч. 98.
85.	Постанова Уманського Міського Управління від 17 жовтня 1941 р. про запровадження державних і місцевих податків П Уманський голос. — Умань, 1941. — Ч. 16.
86.	Макарчук С. Втрати населення Галичини в роки Другої світової війни (1939— 1945) / Степан Макарчук П Вісник Львівського університету. Сер. історична. — Львів : ЛНУ ім. 1. Франка, 2000. — Вип. 35/36. — С. 329.
87.	Перший викопний припис до розпорядження з дня 26 жовтня 1939 про введення примусу праці для жидівського населення Генеральної Губернії П Вісник розпоряджень для Генеральної Губернії. — Краків, 1943. — № 56.
88.	Зарядження про обмеження перебування жидів в Дистрикті Галичина від 1 вересня 1941 р.//Львівські вісті.—Львів, 1941. — Ч. 24.
89.	Оголошення П Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 3.
90.	Обмеження місця побуту в Генеральному Губернаторстві: Кара смерти для жидів поза дільницею І І Львівські вісті. —Львів, 1941. — Ч. 72.
91.	Обмеження побуту в генеральному губернаторстві П Вільне слово. — Дрогобич, 1942. — № 8.
92.	На кару смерти засудили... // Українське слово. — Станиславів, 1941. — Ч. ЗО.
93.	Кара смерти за опущення жидівської дільниці П Там само. — 1942. — Ч. 34.
94.	Хрещення жидів у Генерал-Губернаторстві цим забороняється // Звідомлення з Холмсько-Підляської Єпархії. — Холм, 1942. — Ч. 24.
95.	Поліційний розпорядок про утворення жидівських округ замешкання в Областях Радом, Краків і Галичина. З дня 10 листопада 1942 П Денник розпорядків для Генерального Губернаторства. — Краків, 1942. — № 96.
96.	Жидівська дільниця у Львові П Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 82.
97.	Про переселення П Там само. — Ч. 99.
98.	Уряд Переселення 11 Там само. — 1942. — Ч. 149.
99.	Мешканевий район для ремісників // Там само. — 1941. — Ч. 93.
100.	Жидівська дільниця в Станиславові П Там само. — Ч. 96; Жидівська служба порятунку П Українське слово. — Станиславів, 1941. — Ч. 30; Жидівська дільниця в Станиславові П Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — № 65.
101.	Зарядження // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 3.
102.	Самбірські жиди мусять вибратися з Ринку і деяких вулиць П Вільне слово. — Дрогобич, 1942. — № 29; Жидівська дільниця в Самборі // Львівські вісті. — Львів, 1942. —Ч. 54.
103.	Жидівська дільниця 11 Тернопільський голос. —Львів, 1942. — Ч. 19.
104.	Зарядження ч. 13 // Чортківська думка. —Львів, 1942. — Ч. 9.
105.	Унормування місць перебування для жидів П Тернопільський голос. — Львів, 1942. —Ч. 20.
106.	Повідомлення П Українське слово. — Житомир, 1941. — Ч. 1.
107.	Оголошення // Українське слово. — К., 1941. — Ч. 48.
108.	Оголошення П Там само. — Ч. 72.
109.	Повідомлення Дунаєвецького Окружного Комісара від 6 червня 1942 року // Урядові Дунаєвецькі вісті. — Дунаївці, 1942. — № 45.
110.	Оголошення // Волинь. — Рівне, 1941. — Ч. 8.
111.	Від гебіцкомісара//Український голос. — Проскурів, 1941. — Ч. 5/6.
112.	Оголошення // Там само. — Ч. 20.
113.	Нові розпорядження для жидів // Костопільські вісті. — Костопіль, 1941. — Ч. 14.
114.	Обява // Подолянин. — Кам’янець-Подільський, 1942. — № 38.
115.	Розпорядження Гебітскомісара в Кремянці про обов’язкове замешкання жидів // Кремянецький вісник. — Кремянецьк, 1942. — № 9.
116.	Наказ по остерській повітовій поліції від 4-го листопада 1941 р. П Новий шлях Остерщини. — Остер, 1941. —Ч. 6.
117.	Розпорядження Дунаєвецького Гебітскомісара від 21 жовтня 1942 року П Урядові Дунаєвецькі вісті. — Дунаївці, 1942. — № 79.
118.	Пересторога // Пінська газета. — Пінськ, 1942. — Ч. 5.
119.	Не переховуйте жидів // Подолянин. — Кам’янець-Подільський, 1941. — № 25.
120.	З паризьких підприємств усувають жидів // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 26; Жиди у Франції П Тернопільський голос. — Львів, 1942. — Ч. 3; Законодавчі акти європейських держав для упорядковання жидівської проблеми П Кремянецький вісник. — Кремянець, 1942. — № 12.
121.	Законодавчі акти європейських держав для упорядковання жидівської проблеми П Кремянецький вісник. — Кремянець, 1942. — № 12.
122.	Жиди — закладники в Румунії І І Українське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 29.
123.	Протижидівські розпорядки в Словаччині П Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — № 10.
124.	Табори праці для жидів на Словаччині П Там само. — № 11.
125.	В Словаччині виселюють жидів // Там само. — № 47; Словаччина вивласнює жидів // Там само. — № 53; Законодавчі акти європейських держав для упорядковання жидівської проблеми // Кремянецький вісник. — Кремянець, 1942. — № 12.
126.	Жиди в Сербії // Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — № 56.
127.	Заборона подруж з жидами у Мадярщині // Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. —Ч. 31.
СКАНУВАННЯ
Аицаіу ОМ
РАДЯНСЬКА ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА ЯК ОБ’ЄКТ КРИТИКИ
Антирадянська проблематика була важливим напрямом змістового наповнення підокупаційної преси. Публікації цієї тематики становили обов’язкову складову змісту часописів і використовувалися нацистською пропагандою як доказова база антинародності радянської системи влади. Це робилося з метою завоювати довіру народу, який перебував на окупованій території. Зазначимо, що від 1 вересня 1939 р., початку Другої світової війни, і до 21 червня 1941 р. писати правду про реалії українського життя в СРСР заборонялося, бо Німеччина і Радянський Союз у той час були союзниками. Про це, зокрема, згадує Іван Кедрин, який друкувався у «Краківських вістях» [1]. Ситуація докорінно змінилася після початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. Так, у додаткових директивах щодо ведення пропаганди в Україні за посередництвом преси, підписаних 16 грудня 1942 р. А. Розенбергом, наголошувалося на необхідності розпалювати ненависть не тільки до радянського, а й до імперського російського, а також розповідати про двадцятирічну боротьбу радянської влади проти українських селян і голодомор [2]. З одного боку, нацистська пропаганда була зацікавлена в якнайбільшій кількості антирадянських публікацій, а з іншого — самі українці прагнули якнайповніше представити і проаналізувати події 20—30-х рр. У результаті легальні часописи, які виходили на територіях Генеральної Губернії і Райхскомісаріату України, містили велику кількість критичних матеріалів щодо різних аспектів життя українців в УРСР.
1941 р. поряд із суто пропагандистськими публікаціями друкувалося багато повідомлень, статей, заміток, спогадів про те, що відбувалося за стінами тюрем у Галичині та на Волині перед відступом радянських військ. Наприклад, коломийський часопис 10 серпня 1941 р. опублікував замітку «Українська Голгофта», у якій, зокрема, відзначалося: «В кожному числі львівських «Українських Щоденних Вістей» під рубрикою «Подайте вістку» просить рідня політичних увязнених всіх, що з ними де стрінулися, подати про них інформації. Крім того подає часопис проймаючі жахом описи знущань над політичними вязнями у Львові в Бригідках, в Буську (тут вбито
між иншими лікаря др. Миколу Ваня і кооператора Миколу Чучмана), в Золочеві (де знайдено 800 трупів по-варварськи закатованих людей), в Підбужчині, в Камянці Струміловій (де між иншими вбито адвоката др. Стефановича, проф. Мельника і о. Сярока), в Теребовельщині, Бердичеві, Монастириськах, на мості в Заліщиках (де висадили большевики міст у воздух, коли на нім найшовся поїзд з увязненими з Бережан), в Ошмянах (де з дитячого будинку большевики пігнали малих дітей з вибухом війни пішки на схід), в Городку, Чорткові (де начислено 800 трупів), в Дрогобичі (де закатовано до 300 вязнів, між ними о. Бараника, ігумена дрогобицького монастиря оо. Василіян), в Станиславові (де замордовано до 2500 вязнів), в Отинїї (три пивниці повні трупів) та в Пасічній (три великі могили — всіх до 300 осіб)» [3].
Повітові часописи Галичини відтворювали події на місцях, а загальну картину винищення українців по тюрмах найповніше представляли львівські «Українські щоденні вісті», у яких, окрім публікації відповідних матеріалів, була запроваджена спеціальна рубрика «Українські Гекатомби», де подавалася інформація про конкретних осіб (прізвище, коли і за що заарештована, в який спосіб убита).
24 липня 1941 р. «Бережанські вісті» повідомили, що в місцевій тюрмі протягом 27—30 червня було закатовано приблизно 150 осіб. Страту організувала «карна експедиція — мабудь з Києва (22 енкаведистів і двоє сержантів під командою молодшого лейтенанта Глови). Ця частина належала до 223 відділу конвойних військ НКВД». Щоб відтворити цілісну картину подій, редакція звернулася до громадян із проханням приносити фотографії, листи, документи замордованих для укладання історичної книги пам’яті [4].
У буській в’язниці нарахували 40 закатованих «найвидніших українських громадян», про мученицьку смерть яких свідчили проломлені черепи, різані і колоті рани. Крім того, в каплиці, розташованій у місцевому парку, знайшли ще 50 тіл, переважно сільських дівчат [5].
«Бучацькі вісті» 3 серпня 1941 р. надрукували поіменний список утрат села Жизномир — 2 вбитих, 2 поранених, 13 заарештованих (5 повернулося), 48 вивезених [6]. 28 вересня цей часопис подав дані про ще два села Бучаччини: с. Сороки— 17 заарештованих, 28 вивезених; с. Ріпинці — 1 убитий, 11 заарештованих, 10 вивезених [7].
Приблизно 1000 осіб обчислювалися жертви Добромильського і Перемишльського повітів. У добромильській в’язниці виявили 51 труп, дві могили поблизу будинку дирекції, а також спалені тіла в приміщенні місцевого управління лісами. Свідчення очевидців, прізвища закатованих та виконавців підтверджували правдивість викладеного фактажу. Щодо систематичності винищення українців, то «число вистріляних по дорозі під час відступу в кожному селі не можна тепер устійнити, але села, де нема жертв, належать до рідкости» [8].
17 і 22 липня 1941 р. «Українські щоденні вісті» повідомили про 300 в’язнів дрогобицької тюрьми, з яких мало хто врятувався, про 70 українських селян, розстріляних у с. Підбуж на Дрогобиччині, про 15 «покривавлених і змасакрованих трупів», виявлених поблизу с. Нагуєвичі [9].
З серпня 1941 р. «Краківські вісті» назвали орієнтовну кількість жертв НКВС у Дрогобичі — 2000 осіб, серед яких — колишній посол до польського сейму від УНДО А. Максимович, учасники визвольних змагань — старшини Січових стрільців О. Левицький та І. Чаповський, сотник Січових стрільців, соратник Є. Коновальця І. Чмола [10]. Масову могилу, закидану вугіллям, розкопали на подвір’ї будинку суду, в якому розташовувався місцевий відділ НКВС. Інші таємні поховання відкрили на кладовищах і залізничному вокзалі. Процес віднайдення тіл замордованих описало дрогобицьке «Вільне слово», яке, між іншим, наголосило: «Руки вбитих звернені назад та зв’язані дротом або шнурами. Тіла до непізнання змасакровані. Деякі голови були обкручені шматами і зверху перев’язані шнурами. Серед покатованих можна було побачити лиця без носів, з повідрізуваними губами, без ушей тощо. На всіх тілах виднілися червоно-сині п’ятна від сильних побоїв» [11]. Редакція дрогобицького часопису звернулася до своїх читачів з пропозицією подавати відомості про заарештованих. У результаті надходження таких даних «Вільне слово» надрукувало список із 562 прізвищ, повідомляючи при
цьому, коли людину було заарештовано, в якій тюрмі перебувала, куди вивезена. Часто біля прізвища зазначалося — «з родиною» [12].
Подробиці із Золочева представили «Українські щоденні вісті» від 17 і 18 липня. Тут було розкопано дві великі ями з тілами вбитих людей: з першої,
Наш тернистий шлях
В попередньому числі „В. С/ ми просили Ш. Читачів подавати в Редакцію відомости про замордованих, інтернованих і вивезених большевиками людей. Треба бодай приблизно підвести підсумок невинно катованих людей, що погинули або караються ще по тюрмах, в степах Казахстану і т. д. Нічого казати, що такі інформації можуть навіть не одного врятувати, як будемо знати, де він знаходиться. Тому далі звертаємось з проханням подавати про них відомости, які будемо містити під заголовком „Наш тернистий шлях".
З сіл і містечок не маємо ніяких відомостей.
В цьому числі подаємо перший список большевйцьких жертв.
1)	Бальцер Єміль, службовець теспу в Стебнику, арештов. 27. IV. 1940 р., вивезений у березні до Старобільська.
2)	о. ігум. Бараник Севсріян, забраний 22. VI. 1941 р.
3)	Бараник Гриць, службовець ПСК, арештований в 1940 р.
4)	Бенін Іван, службовець, інтернований 22. VI. 1941 р.
5)	ДрГ Блажкевнч Іван, арештований в жовтні 1939 р.
6)	Блажкевичева Наталка, вивезена в 1940 р.
7)	Бульфан Володимир, арештований у перших днях війни.
8)	Бульфан Альбін, арештований у перших днях війни.
9)	Проф. Бурко Дмитро, інтернований 22. VI. 1941 р.
10)	Вісьньовський Гіполіт, службовець теспу в Стебнику, арештований 27. IV. 40 р., 28. X. 40 р. повідомив карткою що везуть його зо Кам'яная Под.
II)	Гладилович Степан, службовець, інтернований 22. VI. 1941 р.
12)	Грабовський Тадей, штигар у Стебнику, арештований 24. VI. 40 р., вивезений з Самбора в травні 1941 р.
13)	Дережииькнй Тсодор.
14.	Дзіковський ЙосиЛ, фельдшер, арештований 9. VII. 40 р., 9. VI. 41 р.була від нього відомість з Харкова.
15-16) Дзюбка з братом, не маємо даних про ближчі дати.
17)	Заремба Казимир, службовець теспу в Стебнику, арештований 24. IV. 1940 р.
18)	Ільницький Володимир, арештований у жовтні 1939 р.
19)	Кашуба Володимир, службовець „Галичини", інтернований 22. VI. 1941 р.
20)	Др. Квасневський Мечислав, інтернований 22. VI. 1941 р.
21)	Кіцила Клим, службовець, інтернований 22. VI. 1941 р.
22)	Кіцила Кость, вчитель, інтернований 22. VI. 1941 р.
23)	Кіцила Тарас, службовець, інтернований 22. VI. 1941 р.
24)	Клебан Маріян, службовець нафтоперегінного заводу ч. 1, інтернований 22. VI. 1941 р.
25-26) Др. Кобрин з дружиною, інтернований 22. VI. 1941 р.
27)	Кобрин Ярослав, інженер, інтернований 22. VI. 1941 р.
28)	Мгр. Кобрин Ганна, інтернована 22. VI. 1941 р.
29)	Когут Гриць, службовець П.С.К. інтернований 22. VI. 1941 р.
ЗО)	Інж. Левицький Остап, інтернований 22. VI. 1941 р.
31)	Мак Надія, інтернована 22. VI. 1941 р.
32)	Максимович Антін, бувший посол, інтернований 22. VI. 1941 р.
33)	Огородник Степан, вчитель музики, інтернований 22. VI. 1941р.
34)	Інж. Олексишин Семен, завідуючий лябораторією нафтоперегінного заводу ч. 1, інтернований 22. VI. 1941 р.
35)	Інж. Петро Людвик, інтернований 22. VI. 1941 р.
36)	Пілецький Юрій, син бувшого директора банку, арештований II. VI. 1940 р., був у Самборі до 10. VI. 1941 р.
37)	Рафал Олена, вчителька, інтернована 22. VI. 1941 р.
38)	Репа Франко, завід, елєктро-варстатом, інтернований 23. VI 1941 р.
39)	Інж. Рудницький Володимир, інтернований 23. VI. 1941 р.
40)	Сваричевський Антін, службовець нафтоперегінного зав., арештований 4. VI 41 р., був у Самборі до 29. VI 1941 р.
(Закінчення на 4 стор.)
Вільне слово. —Дрогобич, 1941. — №7. — С. З (фрагмент)
розташованої перед в’язницею, дістали 432 трупи, з другої, на тюремному дворі, — 217. «В числі 649 закатованих було приблизно 633 українців і 16 поляків». Про останні хвилини життя безневинних жертв повідомлялося: «Багато з них закопано живцем. На подвір’ї гуділа машина, яка заглушувала страшенний крик і стогін мучеників і стріли катів» [13]. 25 січня 1942 р. часопис «Золочівське слово» надрукував прізвища розпізнаних із 649 жертв [14].
ЗО червня 1941 р. на подвір’ї в’язниці в Комарні, розташованої у центрі містечка навпроти церкви св. Петра і Павла, видобули із землі 23 трупи. Перед убивством в’язнів піддавали жорстоким тортурам. У результаті тільки шістьох вдалося розпізнати за одягом і взуттям. «Серед розпізнаних учитель Микола Здерко мав повиколювані очі й обгорілу голову, чорну як головня. Абсольвент гімназії Дмитро Рядович (відомий з мовчаливої завзятости) мав одну ногу босу й обгорілу, а шкіру підошви закочену аж на литку» [15].
Прізвища закатованих чи розстріляних у львівських тюрмах постійно друкувалися на шпальтах «Українських щоденних вістей». У тюрмі по вул. Лонцького (тепер — вул. К. Брюллова) були знищені сотні українців, і тільки кілька десятків з них змогли розпізнати родичі та поховати окремо. Решта знайшла спочинок у спільній могилі на Янівському кладовищі. Близько 1000 осіб перебувало перед окупацією німцями Львова в Бригідках —тюрмі по вул. Казимирівській (тепер — вул. Городоцька). Врятувалося усього 80 осіб, а на в’язничному подвір’ї виявили велику могилу. Найгірша ситуація була в тюрмі по вул. Замарстинівській, де тіла замордованих перебували в такому стані розкладу, що унеможливлювало працю з ними. Вдалося витягнути тільки 36 тіл, а решту (майже 600) так і залишили в підвалах, замурувавши щільно всі вікна та двері. Крім цього, українців знищували і на Повиставовій площі (тепер — частина Стрийського парку). Шофер, який возив туди в’язнів з Бригідок, свідчив про понад 300 вбитих. Також інформувалося про розстріли у Білогорському лісі [16].
У самбірській тюрмі спеціальна комісія нарахувала близько 1200 людей, закатованих енкаведистами. За свідченнями очевидця, масові винищення почалися 26 червня 1941 р., коли за допомогою динаміту було підірвано дві камери жіночого відділу, в яких перебувало 30 жінок. Усі вони загинули. 27 червня почали розстрілювати на тюремному подвір’ї [17].
На внутрішньому дворі станіславської в’язниці виявили багато закривавлених сорочок і штанів, кількість яких свідчила про щонайменше 1500 жертв. Там же розкопали велику яму, вщент заповнену тілами замордованих. Також трупами були закладені три великі камери у тюремному підвалі. Опис «зали тортур» дозволяє зрозуміти, у який спосіб вибивалися потрібні свідчення: «...щипці, кліщі, молотки, корсети з набитими цвяхами, які вдягали тортурованим на груди, «кафтани безпеки», що не дозволяли
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) арештованому ворухнутися ні в одну сторону, електричне крісло з різними дротами й дротиками...Назагал у тюрмі Станіслава загинуло близько 2500 осіб, а по Станіславщині ця цифра перевищила 10 000 [18].
Понад 200 людей було знищено у стрийській в’язниці. 2—4 липня з п’ятиметрової ями на тюремному подвір’ї дістали 90 тіл і перепоховали. Прізвища впізнаних надрукувала місцева газета. Решту (понад 100) через велику ступінь розкладу було вирішено закопати на місці [19].
Майже 800 невинно замордованих віднайшли у чортківській в’язниці, розташованій за містом. Під час розкопок тюремного подвір’я площею 3/4 гектара виявилося, що тіла в ямі розміщувалися трьома шарами, пересипаними сіллю. Зверху землю зарівняли і посадили квіти. Багато трупів виявили в камерах. У одній з них підлогу залили бетоном, щоб ніхто не здогадався, що під ним закопані людські тіла. «Глибоким трагізмом віяло від такого образу: сотні селянок, жінок, дівчат і бабусь, надіючись застати своїх дорогих живими, чекали під мурами (поки їх пустили до середини) годинами і цілими днями, деякі з їдою в руках для ув’язнених... Що вони бідні переживали на вид тої гори трупів, між якими були певно їх найдорожчі, яких ніхто не був уже всилі пізнати!» [20]. Від 30 листопада 1941 р. чортківський «Тризуб» почав друкувати список українців Чортківського повіту, «арештованих більшовиками за час 2-ох років їхнього панування», подальша доля яких потребувала вияснення. Список нараховував 287 осіб [21].
Галичани гинули не тільки в тюрмах своїх рідних міст. Зокрема, «Краківські вісті» 5 жовтня 1941 р. повідомили, що перед війною до Умані привезли понад 2000 в’язнів з Галичини. Частину з них розстріляли в лісах поблизу Умані, а решту знищили в підземеллях в’язниці: «Лише на основі вишиваних сорочок, рушників і торбинок можна здогадуватися, що тут маємо до діла з жертвами зі Станиславівщини і Коломийщини» [22]. 31 жовтня «Краківські вісті» розповіли, що в підвалі уманської тюрми, вхід до якого був завалений сміттям і землею, виявили понад 800 трупів. За знайденими документами 84 тіла було ідентифіковано (процес ідентифікації відбувався за безпосередньої участі дружини одного із закатованих — інженера Турули). Вони виявилися в’язнями чортківськоїтюрми, яких було засуджено в Чорткові 17 травня 1941 р. на терміни від 5 до 10 років ув’язнення, а вивезено 2 липня [23]. За свідченнями місцевих жителів, їхня страта могла відбуватися між 20 і 23 липня. Тоді під в’язницею стояли трактори та своїм гудінням заглушували стрілянину і передсмертні крики. «Більшість цих трупів босі, побиті, покривавлені, не похожі навіть на людину, і всі подібні один до одного. Вбивали їх по страшних муках, стріляючи, або чимось важким і гострим ударяючи в голову. Багато з них мають і постріли і рівночасно розторощену голову. Це мабуть, ті, що по стрілянні мучилися, отже їх по-звірськи добивали». Похорон закатованих відбувся 5 жовтня на уманському кладовищі [24].
Стою 4
«УКРАЇНСЬКІ ЩОДЕННІ ВІСІМ»
Як масакрували в'язнів у тюрмі при вул. Лонцького
Селянин з Жовгівіціш». по «гуж»* соле-гя від смертм з тюрми при вул. Саміги— Аоннького, оповідає:
Я сидів уже три місяп» в тюрмі при вуя. Салігм—Іоицьмго, в келії па П. поверсі. Всіх пас бум там в останньому часі 8, самі українці: селяпи, робітпвкя й іятвлі-тент».
В понеділок 23 червня ц. р., мніш-більш жом 6 ГОД. попол. (7 год. НІН, часу), прикладам вам негайно зійти вниз з речами. Я і мої товариші з камери «нп-пвлксь у келії в партері, де всіх пас було точно 20 (в’язні з трьох горішніх камер). Також до інших камер у партері стягнули всіх в’язнів в обох горішніх по
верхів.
Нараз двері вашої камери олюрнлмсь І в них появилися з револьверами в руках сом начальним тюрми при Лочиького, якого нрільитда п? знаю, і 3 сторожі-сикаве-дмсти. Начальним крикнув до пас: «Ло-жісь» і став стріляти негайно по нгс усіх, а за ним І згадані анкаведисти. Одіж з них, здається, спочатку пе стріляв, бо начальник крикнув до нього: «СтрєляЯ є... сіпоф, чево стоїш?» Я впав відрухозо один з перших па долівку, на непе повалились тіла моїх пострілянпх товаришів. Деякі з них не погинули відразу, але те мучились; більшість, лострілепа кількома кулимі,
померла на місці.
• Потім начальник і три епкаведнети перейшли до інших камер на партері і постріляй людей таксам», ям у н?с. Я ие був навіть ранений і но стратив пі па хвилину прятомпостн: я обмазав собі все лице кров’ю, шо оіілнмада з голови но-стрілсного тов. Маркуєм, який упав на мене і вже вмираючи, мазав мене сам власно» крон’», аби я міг урятуватись. За якийсь час впкиедисти вернулися з-ог-у дл нас і віада-п ще кілька пий л<» тих всщаспих, що рухалися або давай ознаки життя Потім — все затихло.
За якої пів годним я дуже обережно піднявся і розглянувся НО коридорі й су-межнмх камерах: всюди там лежали по-масакроваїїі тіла в’язнів, цілі їх стоси, а нікого з епкаведкетів не було. Я пробував схонатпе» спершу па горі, на стрмху, але там було замкнено. Тоді я. ввесь окрива-мепий, але цілий, перебіг одним махом подвір'я і сховався в густих кушах, що ростуть там від вул. Томіткого. Я пробував спуститись па ту вулицю, адо по Рій ходила ввесь час сторежа з епкавс-дигтів, і я чекав до ночі.
Вночі я також пе міг з тих кушів утоктн. бо клхн тільки обережно виглянув па вулицю, все бачив сторожу. Зрештою я чув і її кр'м.п. Тлі пам’ятнії для иеііс ночі бачим я з кущів також, як еннаесдікти занопуезпи помасаироеяні тіла у слгцішіьно нз ту ц’пь еиііоламій ни-
мп могилі зараз при вході до тюрми від вул. Лонцького, попри сам мур в’язниці. Деяких, то ще, ввдно, давали ознаки життя, добивали.
В кущах пересидів я у смертельній тривозі цілу віч. Я трохи обчистився від кроки та обмив лице землею і власно» сеч’ю. Була може 4 година рапо, як сторожа (пост) пішла па подвір’я: я скорі-,став з тої хвилини, скочмо па ринву сусіднього дому, шуетнвея по пій бистро ва діл і пішов криваючи попід доми (я звихнув поту) А» недалекого помешкайвя свого знайомого.
Так я урятувався чудом — один ва кілька сот людей — від певної смертм.
Сам я — голова читальні «Просвітні і працював також в інших установах свого села. Мене знає багато людей в Жов-ківщяііі. Як прийду трохи більше до себе, опишу сам докладно свій побут у тюрмі і всі останні страшні переживання.
З гієнами треба б о р от и с я
ПЬ мурах міста і в паяному часописі проголошуються різні постанови і роопо-ряджопня чи то Військової Влади, чи то Управи м. Львова. М. іл. повнився заклик Військової Влади до нідіьшеських селян про постачання харчових продукі® містові, а вслід за тим розліплено на мурах міста всталовлепі т. ». тверді ціп». Управа міста з свого боку подала тимчасові харчові порци, які мають по мсті устняояитл спрадьдлие.мЗ роопохіл іарчо-вях продуктів. Все це конечні І всім зрозумілі механічні засоби.
Льг.іо уже кілька разів переживав такі переломові хвилини. коли треба було справу харчування населення, для його влаопого добра, упори уваги та озброїти відповіднимв ровпорядками. Воеяпвй час — це так» пора, коли вслід за геройством вояка і посвято» чесного громадянства хлинуть ва крій І гієни, що жирують на своїх ближніх. Не ті внкщькп суспільносте, які ніколи пе співчували ближнім, яким чужі всі сопіялілі питання. які все міряли метром власг.ліо, особистого Шкурного інтересу. По люди, що топтатимуть по людських трупах, обдиратимуть їх без совісти. витягатимуть ппопоптп з людської крови і поту. Пе сумніваємося ні трохи, що ті гієни будуть вітшпумві з усією С.уВС4>ІСТЮ воєнних загонів. Та ця внкмпл діляшг* па-
ХТО ЩЕ ЗГИНУВ У ТЮРМІ ПРИ ВУЛ. САПІГИ—ЛОНЦЬНОГО
Паш співрозмовець — селян ип з Жав* ківщтіи — падав пам прізвища постріляти в’язнів з його камери, що їх тіла лежали па ньому або поруч нього. Це вгаданий вже 1) Мариусь, родом зі Сам-бора, що був шофером у Львові; 2) Василь Климчун, господар з Поздлмирз, пов. Со-каль; 3) Микальчуи, іптелігепт з Морввч, пов. Львів; 4) Юрив Брей і 5) його товариш — оба селяни з Вороцова, пов. Львів). (Товариш Брей був низького росту, лице кругле з веснянками); 6) селянський хлопець Гкатович, літ коло 20, а села Пл-рипев, одинак; був' сторожем у банку в
Псмирові; 7) робітник (технік) а ЕКО мри вул. Лотоцького 66, якого првведп з війська і вій ногкб у військовому однострою червопоармійця. Літ мав к. ЗО. був середнього росту, доволі грубий, здоловий, чорнявий.
галапасуеаїтя гієн і робляться відповідні заходи з місця уі;спиидлимювати їх. Центросом і Маслосоюз, икі мають за собою світляну традицію прмгі. вже відбудовують емї низові А раймпі клітини. Пе треба підкреслювати. з якам мітузіяз-мом горнеться пашо селянство до СВОЇХ, рідних, установ. Цей ешузіязм треба я&-слід використати. Відомо, що гієни підходитимуть до поодиноких селян і Пробуватимуть оГіиїтікамії великих висків розкладати здорове в остовах українсько селянство. За&даїнія провідних громадян пліпого села полягатиме в першу чорту ма введенні зааізної диспшміия і послуху місцевій владі і керівникам украіїп-сьхпх господарських коздісративинх установ. Український селянин не сміє сплямити себе опівіграцсю з гієнами, хочби не знати які золоті гори вона йому вбілювала. Бо гієна працює на шкоду укоаДц-ському парадові, якому тепер засвітало сонце насправді кржого майбутнього. Чи знайдеться хочбк один еоііганй український селянин, одна українська душа взагалі*, яка, по досвідах педаляого польського і свіжого шв кривавою боль-нісвппького режимів, котла б. хоч иа мент прикласти руку на шкоду українській справі’ Віримо, що пс знайдеться!
А з гієнами, які, чи то з оссбисто-шк.уриих, чи з підптню-дияерсаптськд
Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. — Ч. 6. — С. З (фрагмент)
Долю десятків тисяч безневинно заарештованих, катованих і знищених радянською системою розділили й українські греко-католицькі священики. Релігійний місячник «Місіонар» у 1941 і 1942 рр. надрукував список із 76 прізвищ священиків Львівської архієпархії, ПеремиськоГ та Станіславської єпархій, що були заарештовані, депортовані, закатовані або розстріляні в
період з вересня 1939 р. до липня 1941 р. Список склав о. Роман-Степан Лукань, зазначивши при цьому: «Містимо ці згадки та відомості про страждання українсько-католицьких священників для відома нашого ширшого загалу, на доказ про терпіння галицького духовенства для інших та й для будучої історії Української Церкви в Галичині» [25].
Для збереження документів про радянський терор проти українців Галичини відділ культурної праці Українського крайового комітету у Львові видав відозву щодо організації «Архіву пам’яток большевицького терору» і закликав громадянство збирати відповідні документи: «Списки арештованих, катованих, вивезених (може бути у відписах, але оригінали більш бажані), описи катувань і їх метод, прізвища й національність катів, описи і знимки місць катувань, знарядів, оригінальні документи, зізнання, білля чи одяг закатованих, світлини масових большевицьких могил — все це не сміє пропасти, але мусить знайтися в «Архіві», а відтак у пропам’ятній книзі». На основі достовірних документів планувалося підготувати документальний кінофільм і спеціальну виставку, які мали відтворити цілісну картину трагедії [26].
«Українські щоденні вісті» повідомляли і про масові винищення українських політичних в’язнів у тюрмах волинських міст. У дубненській в’язниці, перед захопленням міста німецькими військами, знищили близько 1500 осіб: «В келіях лежать стосами трупи. Найжахливіший вид уявляють собою жіночі келії, в яких червоні бандити дали повну волю своїм злочинним інстинктам. Як ствердили лікарські оглядини, перед закатуванням зна-силувано ще молодих дівчат і жінок, навіть вагітних. Кров морозить у жилах вид одної келії, в якій 3 хлопці у віці около 14 років жахливо понівечено» [27]. Така ж кількість українців загинула від рук енкаведистів у Крем’янці. Серед них було 8 священиків (один із них — о. Олексій Дубицький) та владика Симон. Автор матеріалу, посилаючись на свідків, відтворив смерть владики: «Провівши його голого під ударами крісових прикладів через вулиці Кре-м’янця до тюрми, змасакровано його там жорстоко. Звироднілі енкаведисти осмалили єпископові бороду, відрізали п’яти, ніс та язик і викололи очі» [28]. 2800 українців прийняли мученицьку смерть у луцькій в’язниці, де в камерах довжиною 10 метрів перебувало по 200 заарештованих. В’язнів розстрілювали на тюремному подвір’ї з кулеметів і закидували гранатами. Там же і закопували за допомогою тих, хто вцілів [29].
При формуванні текстів подібних повідомлень їх автори намагалися добирати такі слова, які би найяскравіше представили мучеництво українців і жорстокість енкаведистів: «закатовані», «закопані живцем», «жахлива масова різня», «найжахливіші обряди», «масові поховання», «звірська розправа», «садистично-звірські методи», «совєтські кати», «садизм енкаведистів», «червоні кати», «світова опінія під враженням». Картину доповнювали описи катувань у подробицях.
Через відсутність необхідних документів неможливо визначити точну кількість закатованих. О. Романів та І. Федущак, проаналізувавши доступні джерела, підрахували, що на початковому етапі німецько-радянської війни в тюрмах Західної України було фізично знищено майже 22 000 осіб [ЗО]. Важко передати словами трагедію кожної окремої родини, але наслідок для усієї нації передбачити можна. Політика радянської влади в Україні, спрямована на винищення найактивніших представників українства (не мало жодного значення — це селянин, робітник чи інтелігент), свідомо гальмувала природний розвиток нації, перетворюючи її на легко керовану людську масу.
Широкого розголосу в пресі набув процес виявлення масових поховань
поблизу Вінниці. Навесні 1943 р. спеціальна комісія за участю лікарів судової медицини, представників місцевої влади та преси «приступила до розкопування могил цих невинних жертв більшовицького терору». 24 травня відкрили першу з них по Літинському шосе (на вул. Підлісній). Тіла в ямі розташовувалися хаотично, «неначе брухт», і були пересипані цементом і вапном. Створення закритої зони на цьому місці площею один гектар розпочалося у березні 1938 р. Тоді ж з’явилися і перші жертви. Це підтверджують їхні особисті речі, що збереглися. У масових за-хороненнях на глибині до двох метрів знаходили одяг, а ще метром глибше — людські тіла. Протягом перших двох тижнів було розкопано 19 могил. Місцеві жителі за фрагментами одягу або залишками документів упізнавали своїх близьких. Родичі свідчили, що на їхні звернення до місцевого НКВС щодо долі заарештованих відповідь
була одна — «висланий як ворог на- Вінницькі вісті. — Вінниця, 1943. —
роду без права листування» [31].	№47.— С. З (фрагмент)
17 червня 1943 р. «Вінницькі
вісті» надрукували «Протокол № 1 медичної експертизи трупів-жертв, розстріляних Вінницьким НКВД», що стосувався 102 тіл, викопаних із могили № 1. Перше, що довелося задокументувати, — це те, що руки всіх без винятку
були зв’язані за спиною. Експертизу проводила комісія у складі завідувача кафедри судової медицини Вінницького медичного інституту доцента С. Дорошенка, завідувача кафедри патологічної анатомії Кубанського медичного інституту професора І. Калініна, судово-медичного експерта О. Клунка. Експерти зробили такий висновок: «На підставі даних зовнішнього огляду та розтину трупів встановлено, що:
1.	Смерть настала від вогнепального пошкодження життєво-важливих центрів довгастого мозку.
2.	Вхідним вогнепальним отвором є єдиний отвір, розташований на задній поверхні шиї у вищезазначенім місці.
3.	Судячи по наявності копоті, яка збереглася у вогнепальному каналі, постріли переводились на дуже близькому віддаленні або в упор.
4.	По напрямку ходу вогнепального каналу, постріли переводились у в’язнів в задню частину їх шиї, коли вони, очевидно, мали стояти навколішках з низько нахиленою додолу головою.
5.	Беручи на увагу відсутність у великій кількості випадків вихідних вогнепальних отворів, а також характер і зовнішній вигляд деформованих свинцевих куль, виявлених у черепній дуп-лині, — такі безумовно смертельні пошкодження пере-
водилися з дрібнокаліберної зброї (очевидно з пістоля).
Сьогодні ми публікуємо третій список громадян Вінничани, які булш розстріляні Вінницьким НКВД.	|
Факт їх загибелі установлено; 1) розпізнанням особастоети трупі» рід-1 ними: 2) наявністю документів при трупах та в одежі, що лежала окремії в могилах з тілами; 3) розпізнанням рідними одягу загиблих; 4) написами тл позначками різного типу на речах та одягові.	.
Читайте Ег імена і задержте їх назавжди в своїй пам'яті! і
м. ВІННИЦЯ
169.	Харчук Іван—бухгальтер Він ницьхого хлібзаводу. Знайдено пе репустку, датовану 1934 р. та про фесійний квиток.
170.	Свічинський Олександер — торговельний інспектор. Знайдено військовий квиток, датований 1937 Р-
171.	Соломок Василь — свище ник, заарешт. в 1937 р. Розпізнано дві сорочки і пальто.
172.	Шишневський Пилип — коваль, заарешт. 5. травня 1938 р. Дру жина Янана розпізнала сорочку.
173.	Стигорецьхий Микола — заарешт. в 1937 р. Дружина Настя розпізнала піджак.
174.	Комашенко Андрій — знайдено протокол обшуку. Заарешт. 26. травня 1938 р.
175.	Чсрнявський Лев — старший ревізор. Знайдено частину акта оскарження.
176.	Семчук Роман — службовець Вінницького банку. Заарешт.
13. березня 1938 р. Дружина Ольга розпізнала плащ.
177.	Лукіянович Іван — сторож, заарешт. в лютому 1938 р. Племінник Сергій Малиневський розпізнав торбинку.
178.	Пролінський Йосип —кухар ресторану № 2, заарешт. 20. грудня 1937 р. Дружина розпізнала паль то.
ВІННИЦЬКИЙ РАЙОН
179.	Бабінчук Василь — с. Ми хайлівка, працював завгосподар-ством, заарешт. в 1937 р. Дружина Фросина розпізнала плащ.
180.	ІІетребчук Іван — с. Бітова, учитель, заарешт. в жовтні 1938 р. Дружина Софія розпізнала брюки.
181.	Вітковський Антін — с. ВІ-тава. одноосібник, заарешт. 21. кій ті. я 1938 р. Дружина Розалія розпізнала піджак.
182.	Кшшовський Віцентій — с. КрушлиятЕ, столяр, заарешт. 23.гру дня 1937 р. Дружина Франя розггіз мала кожух і жилег.
183.	Данилюк Трохим — с. Зар-ванні, колгоспник, заарешт. 24. жов тня 1937 р. Дружина Мотря резпіз нала білизну.
184.	Ковальський Василь — с. Пи сарівха, знайдено посвідку про зві льнсикя з комунгоспу та документ на право одержання ділянки землі.
185.	Усов Микола — с. Стрижав ка, столяо. заарешт. 1. січня 1938 р. Дружина Агафія ргмизнала під-
жак, торбину, дві спідні і верхні со рочки.
ШАРГОРОДСЬКИЙ РАЙОН
186.	Паешпс Кароль — с. Михай лівка, залізничник, заарешт. 15. гру, дня 1937 р. Дружина розпізнала со рочку.
187.	Шафранецький Габро — с. Михайлівна, одноосібник, заарешт. 12. лютого 1937 р. Дружина Люж-біта розпізнала плащ.
188.	Паянок Яи — с. Михайлівна, колгоспник, заарешт. 12. лютого 1938 р. Мати Павліна розпізнала брюки.
189.	Паянок Карл — с. Михайлів ка, колгоспник, заарешт. 1938 р. Дружина Марія розпізнала піджак.
190.	Шафранецький Янко — с. Михайлівна, колгоспник, заарешт. в грудні 1937 р. Дружина Ганна роз пізнала плащ.
191.	Квятковський Флоріян — с. Михайлівна, машиніст, заарешт. 5. травня 1938 р. Дочка Дідик Марія розпізнала сорочку.
192.	Мартишін Броніслав — с. Козлівка, колгоспник, заарешт. в грудні 1937 р. Дружина Ганна роз пізнала піджак та сорочку.
193.	Сувінський Стефан — с. Се монівка, городник, заарешт. 26. грудня 1937 р. Дружина Яніна розпізнала пальто і брюки.
194.	Габель Амбросій — с. Михай лівка, робітник, заарешт. 26. грудня 1937 р. Дочка Кардаш Ганна роз пізнала спідню сорочку.
195.	Святий Гсрасим — с. Мура-фа. робітник, заарешт. 11. квітня 1938 р. Дружина Горпина розпізна ла плащ.
196.	Шклярчук Франко — с. Му рафа, робітник, заарешт. 25. листо пада 1937 р. Дружина Фільомена розпізнала плащ.
197.	Сувінський Стах — с. Семе-нівка, робітник, заарешт. 1. грудня 1937 р. Дружина Апеля розпізнала піджак.
198.	Лукишеиич Вацлав — с. Му рафа, швець, заарешт. 8 вересня 3937 р. Дочка Гаїпіа розпізнала під жах і шапку.
199.	Огородник Ян — с. Розкош’, продавець, заарешт. в 1938 р. Дружина Михайліпа розпізнала піджак і брюки.
200.	Сметана Валентин — с. ІПо-стаківка, колодій, заарешт. 24. тра вня 1938 р. Дружина Мар'яна роз пізнала сорочку і піджак.
201.	Блазина Прокіл — с.Розкоші , колгоспник, заарешт. 24. травня 1938 р. Дружина Вікторія роїП’з-нала піджак.
Вінницькі вісті. — Вінниця, 1943. — № 68. — С. 1 (фрагмент)
Вважаючи на вищезазначені трупні зміни, давність знаходження трупів у могилі визначається в межах 3—5 років» [32]. У цьому ж числі повідомлялося про перший велелюдний похорон 204 тіл «безневинно замучених людей», який відбувся 12 червня [33].
29—ЗО червня розпочалися розкопки масових поховань в інших частинах Вінниці — на православному кладовищі та в парку «культури і відпочинку». У 29 могилах лежали «закатовані мученики-українці з зв’язаними руками, розстріляні в потилицю» [34]. 25 липня «Вінницькі вісті» надрукували судово-медичний протокол, підписаний головою німецького товариства судової медицини і криміналістики професором Шрадером, та короткий звіт про відвідини міста міжнародною комісією у складі професорів судової медицини з Бельгії, Болгарії, Голландії, Італії, Румунії, Словаччини, Угорщини, Фінляндії, Франції, Хорватії і Швеції. Було констатовано, що причиною смерті ставав постріл у потилицю із зброї малого калібру. Інколи постріл не призводив до смерті, і людину закопували ще живою. Про це свідчила значна кількість глини, виявлена у стравоході окремих загиблих: «Борючись зі смертю, ці мученики при вдихуванні повітря ковтали землю і гинули в страшних муках» [35]. 19 серпня вінницький часопис представив протокол обстеження масових поховань українського населення, складений представниками міжнародної комісії [36].
10 жовтня 1943 р. відбувся останній (дев’ятнадцятий) похорон жертв вінницького НКВС. Панахиду відправляв єпископ Житомирський та Вінницький Григорій у супроводі сімох священиків. Назагал перепоховали 9439 осіб: «Тут лягли вони на багато віків, щоб наприкінці світу, в день страшного суду встати, рушити разом з тисячами тисяч своїх товаришів по долі з усіх кінців колишнього сталінського царства, прийти безкраїми лавами як небувале у віках землі воїнство до престолу Всевишнього і ожилими, некривдомовними устами піднести перед Ним громоносну скаргу на своїх чорних гонителів і вбивць» [37].
Хронологія розкопок, свідчення очевидців, висновки різних комісій, відгуки української і світової преси постійно друкувалися «Вінницькими вістями» і передруковувалися іншими часописами. Зокрема, «Львівські вісті» так відгукувалися на цю трагедію: «Вінниця вчить, що ніякий злочин, а тимбільше ніякий масовий злочин на народі, хоч як прихований, не скриється на віки! Він виявиться, він вийде на денне світло. Він буде свідчити проти злочинців, буде кричати до неба за пімстою» [38]. На події у Вінниці зреагував і Радянський Союз, який 12 серпня 1943 р. видав надзвичайне повідомлення, звинувативши німців у масових розстрілах. 29 серпня «Вінницькі вісті» надрукували спростування на радянське повідомлення [39].
У процесі віднайдення масових поховань міська управа оголосила збір коштів на спорудження пам’ятника безневинним жертвам радянських
репресій. Про надходження коштів з усієї України повідомляв вінницький часопис, точно інформуючи, скільки і від кого. Наприклад: «Всього за вересень місяць надійшло 203 070 карб. 18 коп. Разом з попередніми внесками вже зібрано на пам’ятник 584 135 карб. 63 коп.» [40].
Публікації про вінницьку трагедію належали перу власного кореспондента місцевої газети Аполлона Трембовецького, який згодом підготував та видав книгу «Злочин у Вінниці» [41]. Наступну книгу, яка містила роздуми А. Трембовецького, офіційні матеріали, свідчення і спогади очевидців, списки жертв, було видано 1994 р. в Києві з передмовою і під редакцією Є. Свер-стюка [42].
Ще одне масове вбивство стало темою висвітлення і обговорення українською та світовою пресою навесні 1943 р. Йдеться про знищення майже 12 000 офіцерів колишньої польської армії, розстріляних упродовж лютого — березня 1940 р. за 12 км на захід від Смоленська, в лісі поблизу Катині. На місці трагедії розкопки розпочалися у присутності представників німецької влади і польського громадянства, преси і лікарів. Спочатку було виявлено спільну могилу розміром 28x16 метрів, у якій 12 рядами лежали лицем донизу польські офіцери (їх було вбито пострілом у потилицю). У багатьох були зв’язані руки і кляп у роті. До 23 травня розкопали сім масових поховань із 3000 жертв. Серед убитих члени комісії розпізнали двох генералів — Сморавінського та Богатировіча, а також інших осіб з відомими польськими прізвищами [43]. Процес ідентифікації полегшував той факт, що у приречених до страти не забрали особистих документів. Наприклад, у доктора В. Каліцінського, який упродовж тривалого часу був домашнім лікарем маршала Ю. Пілсудського. Після смерті маршала 1935 р. саме В. Ка-ліцінський бальзамував його тіло. Долю цього знаного польського доктора після взяття у полон після капітуляції польської армії вдалося відтворити завдяки знайденим документам: у грудні 1939 р. його транспортували до табору військовополонених у Старобільську, на початку 1940 р. —у Козельськ під Москвою, а звідти — на розстріл у Катинський ліс [44].
Загальну статистику польських військових втрат Запропонував конотопський часопис, який повідомив, що польська армія в мирний час нараховувала 200 000 кадрових офіцерів. 1939 р. на службу призвали 60 000 офіцерів запасу. Із загальної кількості близько 12 000 потрапили до рук каральних органів радянської сторони після розділу земель, що належали Польській державі, у вересні 1939 р. 1060 офіцерів загинули на війні. «Таким чином, большевики розстріляли в одинадцять разів більше, ніж пало на полі бою» [45]. В іншій публікації цього ж числа наголошувалося, що «ці 12 000 польських офіцерів загинули не як хоробрі бійці на полі бою за свою вітчизну, а загнані в лісові хащі були замордовані кривавою рукою сталінського НКВД» [46]. «Заславський вісник» 4 липня 1943 р. повідомив, що в докумен
тах смоленського ГПУ знайдено звіт керівника особливого відділу табору ГПУ в Катині молодшого лейтенанта державної безпеки Стариковича до керівника головного управління державної безпеки Смоленської області капітана Купріянова від 6 серпня 1940 р. з поміткою «суворо довірочно». У звіті інформувалося про те, що після транспортування польських офіцерів на розстріл «у старшинському таборі не досить добре усунуто сліди, так що нові в’язні табору відразу ствердили, що в таборі приміщені були воєнно-полонені польські офіцери» [47].
«Львівські вісті» 21 квітня 1943 р. дали свою оцінку цій події і висловили співчуття польському народові: «Ми, українці, глибоко розуміємо сьогодні той превеликий біль, що переповнив ущерть серце польського народу на жахливу вістку про те, що сталося біля шляху між Вітебськом і Смоленськом, розуміємо і маємо для нього щире співчуття» [48].
Цифра 12 000, представлена пресою як кількість розстріляних польських вояків у Катинському лісі, потребує уточнення. Якщо там і знищили таку кількість людей, то це були не тільки поляки, а й представники інших національностей. З березня 1959 р. голова КДБ СРСР О. Шелєпін звернувся до керівника радянського уряду і першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова (оригінал документа рукописний) із пропозицією знищити всі матеріали, що стосувалися розстрілу «полонених і інтернованих офіцерів, жандармів, поліцейських, осадників, поміщиків і т. п. осіб колишньої буржуазної Польщі». Голова КДБ доповідав, що згідно з рішеннями спеціальної трійки НКВС СРСР було розстріляно 21 857 осіб. З них 4421 — у Катинському лісі, 3820 — у Старобільському таборі, 6311 — в Осташківському, 7305 — в інших таборах і тюрмах Західної України та Західної Білорусії. Сама операція відбувалася на основі постанови ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р. З часу її проведення жодних довідок нікому не готувалося і всі справи в кількості 21 857 зберігаються в опломбованому приміщенні. Проект постанови Президії ЦК КПРС (оригінал документа також рукописний) передбачав дозвіл на знищення документів, за винятком протоколів засідань трійки НКВС СРСР [49]. Л. Зашкільняк називає подібну цифру, стверджуючи, що 4253 ув’язнених Ковельського табору було розстріляно в Катинському лісі. «Серед страчених було 12 генералів, 300 полковників, 500 майорів, 2500 капітанів і підпоручників» [50].
Не залишилася поза увагою журналістів ще одна аналогічна подія, коли подібним чином радянська система розправилася і зі своїми військовими, які мали нещастя побувати в полоні. Йдеться про те, що під час радянсько-фінляндської війни 1939—1940 рр. у полон потрапили 20 000 червоно-армійців, які після укладення мирного договору навесні 1940 р. були передані радянській стороні. їм не судилося продовжити службу і побачити своїх рідних— військовослужбовців розстріляли на території Карелії, поблизу
Петрозаводська, і поховали в чотирьох великих могилах [51]. Ця інформація також потребує перевірки й уточнення. Обміном військовополоненими між Радянським Союзом та Фінляндією займалася змішана комісія, яка працювала у м. Виборг Ленінградської області. Перемовники заявили про кількість полонених— 5 395 радянських військовослужбовців і 806 — фінських. Списки постійно уточнювалися. Після процедури обміну Фінляндія зустріла своїх вояків як героїв, а Радянський Союз відправив своїх у Южський табір (на території Івановської обл.), де проводилася оперативна робота з виявлення серед них шпигунів і тих, хто добровільно здався у полон. 28 червня Л. Берія доповів Й. Сталіну, що в таборі перебуває 5175 червоноармійців і 293 офіцери. Із загальної кількості 414 осіб заарештували за підозрою у зраді і вже 158 розстріляли за постановою суду. Більшу частину військовослужбовців засудили на терміни від 5 до 8 років з відбуванням покарання у виправно-трудових таборах [52].
Важливими для розуміння тюремно-табірних порядків на території Радянського Союзу стали свідчення тих, хто їх пережив і вижив. Йдеться про політичних в’язнів — основний показник виконання і перевиконання планів радянської каральної системи по боротьбі з власним народом. Заарештованим за невчинені злочини, їм довелося жити в нелюдських умовах, призвичаюватися до них, не втрачаючи почуття власної гідності, запам’ятати те, про що хочеться якнайшвидше забути, і розповісти тим, хто не знав або не вірив. Легальна підокупаційна преса друкувала ці одкровення. Так, Люба Гаращак поділилася Святвечірніми спогадами, пережитими 1940 р>у 46-й камері замарстинівської тюрми у Львові. Не зважаючи ні на що, стіл був застелений вишитим рушником, ялинку зробили з гілочок, виломлених під час прогулянок. Святою вечерею слугувала капуста, перемішана з цибулею і оселедцем, борщ, торт із хлібних крихт, цукру і води, кутя з перемитого пенцаку (пшеничних зерен) з цукром. Молитва і розмови, які підтримували та обнадіювали, доповнювали Святий вечір. Апогеєм «святкування» стала коляда «Бог Предвічний...», розпочата одними і підхоплена в’язнями всієї тюрми. Показовим є те, що найбільші переживання заарештованих стосувалися не власних доль, а родини: «В нічому не винуваті старенькі батьки, маленькі діти, чи навіть дальші свояки, що по 54 статті радянського кодексу, як «сім’я арештованих» можуть бути наражені на вивезення, ув’язнення, конфіскату майна а то й розстріл» [53]. Великдень застав Л. Гаращак у тій же в’язниці, але вже у 72-й камері. І знову потреба та необхідність у будь-який можливий спосіб долучитися до Великодніх обрядів перемогли страх перед можливим покаранням: «Ми надягнули святочну одежу й сіли до сніданку. Кава, хліб, папіроски та багато цукру, а потім побажання, велична пісня «Христос Воскрес!» і... ні одної сльози» [54].
Подібним чином зустрічали Святвечір 1940 р. у ще одній львівській в’язниці — Бригідках. Тюремна юшка і наперед приховані хліб, сухарі та
Четвер. 24. черви» 19 В р.
ВІППИДЬКІ ВІСТІ
Ось вона-пСталінсьна Конституція СССР“!
Місяць тому у м. Вінниці в саду на Підлісній вулиці. ><♦ 1 за розпо рядженмям пана Гебітскомісара бу ло розпочато розкопування могил безвинних мучеників. Р-глегрІЛЯИИ'С Вінницьким НКВД
Напружена і невпинна праця комісії, допомога і залучення до ціпі справи широких громадських кіл ^розкрили на всю широчінь жахливі картини кривавої системи стал н ського володарства на У країн* 1 '.Зокрема в нашому місті.
У Сотні трупів, яю викопані з могил і нині лежать коло цих страш-
них ям. численні докухеит::	-
ві докази . покази живих які розпізнали тут езоіх р.д*.ш\ т» близьких, дають на.с можливість зробити деякі висновки пр*. т*. як » роки соціялістичного будівництва : особливо з прийняттям нозоі сталінської конституції СССР- від бувалися «глибокі зміни з жкгт: СССР», як .сяяло ніжне сонце' цієї конституції — «непорушного за кону «соціалістичної державі: робітників і селян». Ці страшні могили показують нам справжні лице «Сталінської Конституїс:"* 'конче з великих літер!!.
СТАТТЯ 123. Рівноправність громадян СССР, незалежно від їх ниціона.тьноети і раси...
СТАТТЯ 3. Вся влада в СССР належить трудящим міста і села.
з.лзідатн '.ьогодн' ікніть Жі-ніі. і :•».!* Бригидівки Бурського Рїі:о;іу. Всі вони знайшли серед ре че»і загі’.бтих речі своїх чоловіків 27. листопада 1937 року їхні чоловіки: Стрілецькій': Болеслав Іванович. Балщьхий Рафаїл Кирилович, Федорович Іван Миколайович, Хмі іьовськнй Митрофан Семенович, Мерииозич Йосип Яховлевич та Ра децьхий Михайло Іванович були заарештовані органами НКВД.
Усім жінкам цих громадян, які ким лежать у цих страшних моги-тах, НКВД дало одну відповідь:
На 10 років суворої .золяші. а як виправдають себе з робо*, то б\*Дс ОТВіТ»...
Хто вони, ці жертві:? Уоі вони к« галицького віросповідання, отже на думку енкаведистів, уже тим са мим поляки, а раз поляк::, то і «со-циально опасньїе» для ісоциалисти чеекого села».
А таких фактів, холи чесні трудівники за те тільки, що вони поля ки, прийняли смерть від рухи 00-вєтських катів, ми маємо за дотеперішніми даними вже чимало.
Ми оглядаємо цей страшний сад Лише з 6 могил відкопано понад 600 трупів. Усі вони лежать з зв’язани чи руками, простріляй в потилицю, а деякі з проломами черепів в*д ударів прикладами
^Ходимо поміж рядами людських — страшних, муміфікованих,
Т*п івзітлілих. 1 так щоденно. Що-іряно сотні людей з далеких сіл і жйонів приходять сюди, щоб СЛІЗЬ *И своїми окропити ТО-.'ПИ ЦИХ ’лу -$е«иків.
£:'Хто ж справді вони, ці «вороги ^роду», ЯКИЙ злочин учинили во-?	СТАТТЯ 122. Ж
ки. що зазнали такої жорстокої кари? і відповідь приходить сама, коли ии з очима, повними сліз, ділимось іа ц. мертві тіла. Більшість гргпів одягнена в гру'бі полотняні сорочки з красивими українськими вишивками, ноги в старих полатаних юхтових чоботях, ваги, прост. штани, робітничі спеновки. ВІЙСЬКО його зразка одяг, брезентові дорож ні плащ, і безліч селянських торбинок : рушиик;в. Цс вони, трудя-щ. міста * села знайшли тут собі назавжди спокій, бо • влада належить з СССР трудящим м ста . сила-
чці в СССР належать рівні права
V Праворуч, серед численних тру-дів чоловіків лежить труп голої / жінки. «Рівне право» з мужчиною < дослужила вона, ця нещасна. Му-Ьчениці теж, як і всім іншим, зв’яза "хХО ззаду руки, простріляна вона та '"кож, як і всі, в шию. Трохи далі ле ;?жигь ще п'ять трупів жінок; «за Срівним правом» вони закатованими самим способом.
" Цими днями ми одержали лист ід п. Котовича Анатолія Васильо-а з м. Крем'лиця. Не можна бет юваїоія читати цей лист. Не-цасний батько просить нас допо-гти йому з розв'язанні таємний' і смерти його 22-р.чної до-Котопич Ніни, студентки кого медичного інституту, ^арештованої НКВД Доля іі неві-батьхам.
угий, не менш трагічний прохання надійшов до нас гр. м. Вінниці Лебединськпго Ми
коли Ананїйовича. Ось то пише батькс 21. лютого 1938 року моя одружена дочка Олександра, народ жекня 1-?12 року, по національності українка, була арештована о 2. газ. ночі у себе в помешканні органами НКВД по невідомим нам причинам При арешті ніякого обшуку не було, а заявлено, шо їй нєсйхщно зайти на 10-15 хвилин до НКВД для дачі якихось показань. В день арешту' дочка залишила малу груд яу динасу 3 місяців. По наведених спразках дочка відправлена на 10 років в далекий табір без права .ти •тгзамня протягом 5 років. У зере-дн. року я з дружиною хотіли передати дочці зміну білизни в тюрму та нам заявили, що дочка забула з далекий табір, а куди саме н.еаідо’л?
От так . чайдемократичнима стя-лінеька констігтуиія* охороняла жінку—дівчину. жінку-магір.
Знайдені в могилі 16. червня чпс лекк> фото священиків, архичрея. іконі:, крести,. печатки костьолів нагрудні обризки і хрестики, чотки, молитовники слов'янською та поль ською мовами, біблії, окремі шматки та*, духовенства православного та католицького •> жахливою ілю-страдчю «свободи релігії в СССР».
Ось протокол обшуку в квартирі громадянина села Погурець Уланів скхого району Кузьмука Максима Корн'йовича. 25. квітня 1937 р. він Зуз. чзрхущтрданий. чк. •ідднг.адкх. При обшукові було вилучено, хрест настільний, великий, залізний, великий дерев'яний хрест, євангеліє, псалтир, біблія, малюнок ікони на полотні, р:зні малі ікони та ікона са Михайла. Усі ці речі, як видно :» протоколу обшуку, були вилучені як речові докази того, що громадянин Кузьмух М. К мав «свободу ги.хоиання релігійних культів».
СТАТТЯ 124. Свобода виконання релігійних культів...
Покази громадянки с. Лозна Ула нівського району Бобик Кклини Трифонівни. яка розпізнала труп батька свого чоловіка Бобика Федора Трохнмовігча. говорять нам про глумливе ставлення більшовиків до віруючих під машкарою кр« сивих слів конституції.
Громадянин Бобих Ф. Т. працював сторожем у колгоспі. На день арешгу йому було 62 роки. Вій був людина мирна і лагідна і нікому кривди не чинив. Він буа глибоко віруючою людиною. В цьому ж ду сі виховував і своїх скнів, Степана та Давида. 1 от цього вже було досить, шо він упав жертаою разом з синами за віру . за молитви Богові, які не «заборонялись» совєтським законом. В цей день у селі заарештували 20 євангелістів, доля яких, очевидно, така ж сама, як : згаданих їх однопільні з.
Колгосіжик с. Пксарівка Вінниця кого району Коцюбинський Іван ше зовсім молодим окікчив військову школу і одержав звання лейтенанта червоної армії. У грудні 1937 року зім буа забраний до НКВД разом з кільканадцятьма командирами. заарештованими як «вороги на роду-
Цей молодий лейтенант загинув тут у цих страшних могилах. Але він не один. Знайдені командирсь-
СТАТТЯ 132. Військова служба в робітничо-селянській червоній армії с почесний іюо в’язок громадян СССР.
кі петлиці, фог > черзоноармійц:в та військові квитки дають підстави догадуватись цю тут замучено і інших військових.
Така справжня лице «сталінської конституції-. Кров'ю безвинних мучеників залиті її сторліки. Тепер нам усім добре видно, як «ці глибокі зміни в житті СССР, ці вирішаль ні успіхи соціалізму в СССР дістали ев'й виоаз V нозій конституції СССР».
З 
Вінницькі вісті. — Вінниця, 1943. — № 52. — С. З (фрагмент)
цукор символізували 12 страв. На завершення «Бог Предвічний...» і побої від наглядачів [55].
Михайла Росляка як «контрреволюціонера з Чорткова» заарештували на вулицях Львова 22 червня 1941 р. — в день початку німецько-радянської війни. Наступного дня його привезли в Бригідки. У ніч з 23 на 24 червня енкаведисти покинули тюрму. В’язням вдалося розбити камерні двері і вийти на подвір’я. Гамір, вчинений ними, привернув увагу радянських військових підрозділів, колони яких проїжджали поряд. За допомогою зброї військові загнали ув’язнених назад у камери. В результаті стрілянини багато з них загинули. У камеру, де сидів М. Росляк, із 65 в’язнів повернулося тільки 50, решта загинула. Енкаведисти, які повернулися, почали виносити розстріляних
із коридорів та вивозити тіла з подвір’я і змивати сліди крові. Наступними з’явилися військові прокурори, які після допиту поділили всіх на дві категорії — звичайних злочинців і політичних (авторові спогадів вдалося переконати слідчих, що його випадково заарештували за хуліганство). Політичних розстрілювали на тюремному подвір’ї і тіла вивозили в невідомому напрямку. «Такі дантейські сцени відогравалися до пізної ночі з 26/УІ на 27/VI — а ми сиділи, а радше лежали як колоди дерева, один при однім та з острахом очікували своєї черги. Під впливом несамовитих сцен, що відогравалися під вікнами нашої камери, одні в’язні плакали, другі молилися гарячо до Бога, а треті, закам’янілі, видавали час від часу з себе важкі стони безсилої розпуки». В ніч з 27 на 28 червня тюремні жахи закінчилися, заарештованих було звільнено [56].
Власними переживаннями ділилися і ті, хто пережив ув’язнення на території УРСР у передвоєнні 30-ті рр. Наприклад, К. Делія після закінчення 1936 р. аспірантури у Харкові скерували викладачем математики в Ніжинський педагогічний інститут, де і заарештували 25 квітня 1938 р. Йому запропонували зізнатися у приналежності до української націоналістичної організації, хоча вся «вина» звинуваченого обмежувалася двома словами — «люблю Україну». В’язничний побут К. Делій характеризував безперервними допитами з обов’язковим насильством; харчами, денна норма яких складалася з 10 г цукру, 60 г хліба і «сталінської баланди»; професійною приналежністю співкамерників — вчителі, агрономи, селяни; їх віком — від 15 до 70 років; щоденною коротенькою прогулянкою по тюремному подвір’ї; переживаннями у камері смертників [57].
Перебування у підвальних камерах харківської будівлі НКВС стали предметом спогадів В. Страхова, якого 1937 р. вигнали з місцевого університету, а згодом заарештували. Автор розповів про слідство, яке тривало понад п’ять місяців; методи слідчого Замкова; заняття «фізкультурою» (за відмову свідчити змушували 200—300 разів присідати); тортури, після яких закривавлену людину непритомною заносили до камери; кілька літніх тижнів 1938 р., коли в тримісній камері перебувало 27 осіб. Також Страхов згадував тих, з ким довелося пережити тюремні будні: «В цій же тюрмі я зустрівся з колишнім комендантом Кремля, секретарем ЦВК Єнукідзе, який був вигнаний Сталіним з Москви, потім завідував... гужовим транспортом у Харкові, де й був арештований» [58].
Порядки київської Лук’янівської в’язниці описав М. Приходько, який у 1937—1938 рр. отримав там «тимчасову прописку». Перше враження — це камера площею 30 м2 і 111 людей, що в ній утримувалися. На допити починали викликати з першої години ночі: «Найчастіше катували чотиригранними ніжками від дубових стільців, гумовими линвами й іншими символами світської слідчої «гуманності». Багатьох чоловіків і жінок били
дубовою лінійкою по найбільш уразливих місцях людського тіла». Денний харчовий раціон складався із 600 г чорного глевкого хліба і двох порцій ріденької юшки. Продуктові передачі від рідних заборонялися до червня 1939 р. і назагал зв’язок із зовнішнім світом був максимально обмеженим. За спробу передати листа М. Приходька відправили на чотири доби в мокрий карцер, у якому годували тільки 300 г хліба денно. Видаткові «права» заарештованих обмежувалися 50 крб на місяць від родини. Ці гроші можна було отоварити у «в’язничній лавочці» двічі на місяць (насправді магазинчик відкривався значно рідше). Купівельна спроможність обмежувалася маленькою хлібиною, 100 г маргарину, 100 г цукру і невеликою кількістю тютюну [59].
Окрім тюремних спогадів, легальна підокупаційна преса друкувала також розповіді тих, кого радянська каральна система відправляла на заслання. Так, 10 червня 1943 р. у львівському Літературно-мистецькому клубі виступив Гринь, якому довелося пережити заслання на Колиму. 12 грудня 1937 р. на харківському вокзалі заарештованих завантажили у вагони і відправили на Далекий Схід. З Владивостока подорож продовжилася морем. 8000 в’язнів мучилися від спеки і тисняви в трюмах вантажного пароплава. Денно видавали тільки піввідра води на 300 осіб. Багато людей померли: «Живі і мертві лежали поруч себе в дружній згоді». На 15-ту добу подорож закінчилася у містечку Нагаїв, звідки і починалася Колима — «найбільш непривітна земля, просякнута кров’ю і сльозами сотень тисяч невинних в’язнів», яким доводилося примітивним знаряддям добувати золото. Норми були такими, що доводилося працювати по 16—18 годин на добу, а за їх невиконання розстрілювали. Засуджені масово гинули від виснаження і знущань. Тож мало хто врятувався із «золотого пекла» [60].
Порядки байкало-амурського табору НКВС, який займався будівництвом залізниць, описав каторжанин Василь Дубровський. На прокладанні колії працювало 200—250 тисяч ув’язнених, зосереджених у приблизно 20 територіально розмежованих відділах. Часто доводилося працювати цілодобово, незважаючи на 30—40-градусний мороз. При встановленому 10-годинному робочому дні відробляти доводилося і по 18 годин. Фактичним вихідним ставало перше число кожного місяця, коли підводилися підсумки виконання плану за попередній місяць. Система «зарахування» передбачала при максимальному перевиконанні плану записувати один відпрацьований робочий день за два. В кінці терміну часто знаходилася маса причин відмінити ці «зарахування» [61].
Один із трагічних епізодів перебування в норильському таборі відтворив О. Є., який розповів про систематичні розстріли ув’язнених на різні терміни людей «на вапнякових каменоломнях з красивою назвою Коларгон». Тут протягом зимових місяців 1937/1938 рр. без суду і слідства розстріляли близько тисячі ув’язнених, що становило 10% їх загальної кількості [62].
Статистика і свідчення очевидців становили основу часописних матеріалів про ставлення радянської влади до селян, у результаті чого мільйони українських трударів померли від голоду. Документальною базою хлібозаготівель ставали рішення партійного керівництва країни. Наприклад, у резолюції пленуму ЦК КП(б)У від 11 червня 1933 р. серед іншого вимагалося: «На відміну від чинного в минулому році порядку хлібозаготівель на основі контрактаційних договорів, система хлібоздавання 1933 року на основі закону про обов’язкову поставку державі зерна перетворила план на непорушний, обов’язковий для всіх колгоспів та одноосібних господарств закон. [...] Партійні організації України, взявши до уваги науку хлібозаготівель минулого року, зробивши відповідні більшовицькі висновки з виступу тов. Сталіна й постанови ЦК ВКП(б) від 24. І. повинні розгорнути більшовицьку організацію мас і боротьбу проти куркульських, петлюрівських, махновських та інших антирадянських елементів, які ще залишилися в колгоспах, радгоспах
ЩО ДАЛИ
ОРГАНІЗАЦІЯ ГОЛОДУ, ЯК ЗАСОБУ ТЕР( ЙОГО ПРАЦЮВА
Сеядшство не бажало ярацюватя в капоти, Я» ародусти й-чо арлаі больпивмкв безсоромно грабували. Перед большевіпіами постио 3-в-Капи, не зупиняючись перед нзйжсретокішизт шодами. «рим)сятя його працювати.
Голод па Ггрвїиі в 1932—33 ропі і був саме тагігм заходом.
Ми кам-горвчіїч твердимо, па голод 1932— >3 |юкт булл і>пан:зпеаио штучно. Справді, за метеорологічними умовами 1932 річ не був пмнчаймим. ікг.оиим. мапрмклві. до 1931 Року
В 1932, ропі ноіркніі була иедм-гатяж кіль-місті, «надів, була місцева посуча, хоча в інших місцях «палів було н досси. В усякому разі з •о» у природних ум* ііі’лте чзтастрофічмсто в 1932 рщ! »♦ було.
Щодо уолчірУ засівної пасші, Те вона бивше, міх па м’іьнси та. перевищувала площу 1927 та 1928 коку А була їй такому ж рівні, як і • роки після 1932 рої.у. дорівнюючи 26 мли га. Проект. іідіпм засіеу теркових у 1932 ропі Станових всього 18.124 200 га проти зви-Чзйяит 20 чан гз.
Урожейпіпь перлових хлібів, як свідчать офіційні большсвшіькі джерела, була в 193? І*иі не низькою. Пересічно всіх зермвих «ер-**го з 1 іа 8.1 центнера (зокрема урожаї <мжм.»і іішеинці був «.5 центнера. жита — 8 шжтиер’ш. яро: пик кипі — 5.7 иеотвера. Кипілій ао:р .іериоаіи у тому ж році стамоие.а о94 най пудів
Зібімінио к 1932 ропі хліба цілком вистачило б ііа шків • харчтизпи українського аз-селевая, при віє свіїчягь таки! розрахунок:
Валовий збір	894 мав пуд.
Потреба в иасіпні (20 мли
гаХ8 луд)	усо »	»
Залишаються після залого-аооня яасіядееях потреб 734 »	»
Почагок ліги. у тижневому вюааяі , Я «НОВА УКРАЇНА» ч. З *о 13 исрясия ц. р. |
У СЕЛЯНСТВУ
ХИЗУВАТИ СЕЛЯНСТВО ТА ПРИМУСИТИ ГИ В К0ЛХ03АХ )
Пркпадас на І душу >і.іь-гького лвеел'іпіи	28,7 ву;з
Припадав ха 1 душу всього исскіевия	22.5 ь
Балд б місько паселсмя заЛиееділяти за ссрмою 1? пупів зед-на яа душу, то дай сільського иселеиия залишилося б .хліба пересічно 25 рудів на душу.
Підйом очевидно шо такої кількостж хліба вистачило б на годівач худоби В па хзвчуввв-ия паселепм, а про голої по иогао бути З мови.
В чопу ж справа’ .< в у«иу, що п людською логікою, коли селям спіпсас недорід, то вони зменшують свої товарові лиши, ліквідують містину мкш пінної худоба і тзкги чином переживають недорідне! рік без глибоких еструсів.
Але в большеввків це робилось іншим. У них емчаїчгу треба було виконати тик звану /першу заповідь», цебто вмочати план хлібс-ча-гогівель. дяді ше інші мштйі (и*туі*0-’*м МТС, «добровільпй продаж»), і лише те. ви залишиться після викоезшн цих заповідей, Ішло на потребі еідьськя-гоеподарського вироб-ихптвз. зокрема аз спожлеапиж сільеьчої люд-поети.
А зважаючи яв те, шо бмьшевицьг.вх «по-відигій було багато і кожвз з впх була «досить гийяою*. т* зо дим». що иа овпадов хоча б кевкикого икздюду гілмгдло населеная їм-трвпаяле ь критечие ставоьяще.
Значний обсяг хлібмстотіпдь у 1930 та 1931 роках, з сивого боку, примусів геллгпо ліквідувати всі гїсі хлібні змиєм попередніх років, з другого—у бодьпнвсиьих верховодів вів утворював настрій: «Мн можемо зробити все*.
Не дивно тому. Шо В 1932 ропі всі незчве-лонжа орда бодьтевшиких уповвоважеввх. що мсіав ие всіх селах і хуторах Ухріїив, віки-' яу-лась на укрвїяеьмго оеаяииа з вимогою: давай хліба, хоч цього року хліба Суло Зібрано м«яше. ніж у яооередаі ром?	І
І вона, та большевицька орда, діяла вастгр-.тям. аевблаганво. наслідуючи прилад сгого вождя, ненажерливого кровопивці Стиіиа.
Спочатку* забрий з ксаходии номер ті. що по було досі до»м кодхезнвкам на трудодні. Скгін забрали фуражний фонд, далі изсівчсвий матерій, ларешіі, ходили по хатах і ззбярали в селив осгапяя зерно з одержати неня ял трудодні авлягіг.
Большевиси звали, то яз Укрзїиі пссіяло аетизвих ненин; і етан їх у 1932 ропі гіршиі. ніж за попередніх ролів. Праго, «яли хлібні і-готівель мне було яаазвячаАмо високий. Хіба ле но дерши! захід м організації голоду?
Коли було^зківчено збвроявя хлібів і почз-хнея хлібозаготівлі, (лльтевикх побач.чхи. що хліба в «лші -»ио. Пик, же зввжліочя яі на шо. мпг йвьрмп хгб *о остяшьогв згриз. Силоміць набрати естампе, вирвати з рота — оце і к справжня ор.ашз*шя голоду. І тшу жахиизу операцію снятсьиа опала, бояьшо-впиьив партія вчинили в 1932-33 рви! иаі усім уизаїнсьиим народом, штучно організувавши нечуйний еввіии ролмірами гонок.
ІЦ« по закінчили но селах Гкраївв стягати огдашіі відсотки типу хлібозаготівель, те ми встигли улошнвахмі різних мртійіии мкіп-тіи відрапортувати стиіисьин сатрапам, що, «керуючись мудрими вказівками, наданий йми хлібозаготівель не тільки ввконгм, а й явровв-кояано». як почиося щось страшне.
Па Укрвімі иочавеж гол» 1932-33 року, голод. що своїми вимірами, числом своїх жертв це міч аоіпеаеягів у еаповій історії.
Хвхлвві часи! Нізабупіі картини! У країн-сма нехай церевоьимаасж погоном гслодшп, криком днем, плачем мазерів, «а очах у жквх нигарма Іхві звесндіві діти, муками коиаю-чех. Люди бежеволии і в божевіллі їаж одам «того.
Смерть, посівна лютим диктатором Сталіяом, і носився вад Україною.
' В уси селах, на до* гах. па йолах Украіаи. |асюдя а обличчями, заученями голодои, аежжлв і загиблі від іолоду. Земля вцмідасі тручими. Не встигали ховати номорлях, і вени ставив ио-бжччю вджшідш собак.
Що пеІ-ИатвЗ із своєю монгольські^.' црзйшав ло їфкраївсьхІЙ землі. иеречЦ її Па руїни і вкриваючи т;ухкмв? | , «мяць гайювого пролетаріату», но * і батько, трудящих*, ие кровожера ой жбе- . із сосен большевацькою наволоччю вв^ Україні «соціалізм». Це коал будуаад^ слпс й Тагілі» життя». Це вона яц ' тиіівськоИу селянинові за те, шо він ш-' . лропюватя «іч:олхозах, ие вояв терор* зшкушв ч«х. шс злзкшвляея, щеб біф к-рбщо працювали. .
1 кми до деякої міри шо моала.оряпШ шо бмьтевжкв «яа доглеаілз», «воимл* взявши у селян хліба більше, ніж в"£^ порхмьво дато, то дальші мдП ни ию<  якої підстави для такого прявущрпія. Ба' те. ще було далі, «о -гіамги ствегцкус. шА було організовано ваамгск». а доїволяс 39 , доишовнЗ висновок: Баяьшапияи вилиц* захоїіи, щоб цей у гігантських розмірах ж ваіишинй тервр№тичні*й вмт проти сттщ був яинайефеитивиішмй.
Про голод яе лоавшиосж висоті Й говоі Офіційно Не тільки голоду, а й жміть Дав ммідапия у мас ив буде. Через м прадИ оахуяки, жкі яадсидии німецьких холош* їхні родячі з-за помолу, хідевлимсь ваза ваапсапимц від диктант ГПУ-всьшх катів стати, що в вас усо гаразд...
Прооозшііі захоріовавх фімнроц1ч»х | шзлній налагодити допомогу голодуючи цй липеч з глузливою ігармою допомога а безробіпяя.
Нарешті, тут у нас. в еермпі храіяжі ' номиоги гоаиуючим м бум зробимо вбоиа м нічого, хоч у той час елеватори булл К хліба.
В наслідок перелічевпх мше заходів ж оргавізлігіТ голоду, ак з боку техніка іцм<* як, так І водо результатів, бум внмІМ больтеоікзмв цілком.
Чого ж коштуй* пей черговій «вхід мл> гьмі иадв укрсіиському нарадо*!, украйМН иу ееляпству? Скільки лпиостн замкум>< голвду?	4
ВцоовЦь и ця буде дана в истужМ ЧА«1-
Дфяиож«мамоиІст С. СОСІИИЙі»
Нова Україна. — X., 1942. — Ч.4. — С.2 (фрагмент)
та МТС, а також проти опортуністичних, меншовицьких елементів, які ще є в середині партійних і комсомольських організацій і які намагатимуться провадити роботу на зрив закону про хлібоздавання державі» [63]. Саме такі рішення і стали основою подій, що призвели до голодомору — геноциду української нації.
Дрогобицьке «Вільне слово» від 19 жовтня 1941 р. проведення радянської аграрної політики поділило на окремі стадії, перша з яких характеризувалася терором, непомірно високими податками, засланнями або знищенням на місці. Внаслідок цього 1921 р. кількісні показники виробленої продукції сільського господарства становили тільки половину від рівня 1913 р., що змусило владу частково повернути селянам приватно-господарську ініціативу, запровадивши нову економічну політику (неп), яка врятувала радянське господарство від розвалу. Були зменшені податки і дозволена приватна торгівля. Однак уже 1926 р. вільну торгівлю заборонили і сільське господарство автоматично перейшло на систему товарообміну. Із проголошенням першої п’ятирічки почалася примусова колективізація, наслідком якої стало, наприклад, уведення 1929 р. карткової системи на хліб та інші продукти [64]. Запровадження високих податків улітку 1929 р. мало підірвати основу приватного господарства і полегшити загнання селянина в колгосп. Восени того ж року, під час проведення хлібозаготівель, усіх селян збирали на збори і примушували (під тиском бідноти) приймати рішення про продаж державі визначеної районним керівництвом кількості зерна. Професор Іван Чинченко необхідність колективізації пояснював планами радянського керівництва, спрямованими на перебудову народного господарства із сільськогосподарського на промислове. Потрібне для цього устаткування можна було привести з-за кордону, обмінявши на зерно. А цю життєво важливу міжнародну «валюту» легше отримувати з цілком контрольованих владою колективних господарств. Наприклад, буде кон’юнктура світового ринку вимагати більше пшениці або цукру, тоді колгоспи в наказовому порядку збільшать посівні площі пшениці або цукрового буряку. Звичайно, аж ніяк не всі власники погоджувалися добровільно позбуватися свого майна, чесно нажитого важкою багаторічною працею. Для таких випадків влада зрежисерувала протистояння «бідний — багатий (куркуль)», забезпечивши підтримку першим. На село також відправили 25 тисяч міських комуністів, завданням яких було навчити селян господарювати по-соціа-лістичному. «І почалося... Десятки селянських родин пограбовано і силоміць вивезено з рідних місцевостей у далеку сувору північ. Потім неспокійний елемент заарештовували. Валками чоловік в ЗО—70 кінна міліція виганяла десь із села, що багато з них і не повертались, а ті, що повернулися в 1930 р., зникли зі сіл та колгоспів в 1937 р.». Результатом такої політики стали селянські повстання, які жорстоко придушувалися [65].
Терор проти селян посилився після опублікування 1 лютого 1930 р. постанови ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів про «ліквідацію кулаків». Закон від 27 серпня 1932 р. за найменшу провину проти вимог «боль-шевицького господарства» відправляв українських селян на примусові роботи до Сибіру. Унаслідок насильницької колективізації на 1932 р. 61% усіх
селянських господарств перебували в колгоспах, на 1938 р. — 93,5 %. Розпорядженням від 27 травня 1939 р. передбачалися негайна ліквідація решток приватних селянських господарств і приєднання їх до колгоспів. «На 7 конгресі совєтів Молотов особисто повідомив, що число кулаків в 1928 р. виносило 5 618 000, а шість років пізніше, отже в 1934 р. вже тільки 149 000! Це значить, що 5 469 000 солідних сільських господарств — згідно з власними большевицькими заподаннями — зруйновано. Як почислити на одне господарство 4 до 5 осіб, то вийде жахливе число 20 до 25 мільйонів осіб, що їх большевики замордували, заслали на примусові роботи, або заморили голодом» [66].
Представлення колективізації як трагедії, що призвела до масового пограбування і знищення селянства та руйнування села, було провідною темою відповідного пласту газетних публікацій. На зниження показників врожайності найбільший вплив мала централізація планування, коли конкретні кількісні показники розраховувалися у Москві для всієї території Радянського Союзу. Тож керівництво колгоспу як найнижча ланка в управлінській ієрархії було позбавлене можливості планування річної роботи з урахуванням місцевих кліматичних умов і змушено виконувало вказівки (що і скільки сіяти) районного начальства. Фактично селян позбавили господарської ініціативи. «Колективізація вбила у селянина інтерес та любов до праці на ріллі, та не спромоглася дати, так голосно заповіджених, надзвичайних показників врожайності», — стверджував В. Іванець у публікації, вміщеній у «Львівських вістях». Мізерність оплати праці селянина також не сприяла її ефективності. Так, 1937 р. за один трудодень селянин отримував 4 кг зерна. За максимальних 200 трудоднів на рік належалося 800 кг. Частину зарплати видавали грошима, які через інфляційні процеси і брак най-необхідніших товарів втрачали свою вартість [67]. Наслідками реалізації політики колективізації в УРСР стало зниження продуктивності сільськогосподарського виробництва, зменшення посівних площ, зниження природного приросту населення, знищення найпродуктивнішого прошарку селянства і голодомор — як кульмінаційний момент створення системи радянського сільського господарювання.
1—3 грудня 1943 р. у «Львівських вістях» було надруковано статтю І. Майстренка, журналіста, викладача Харківського інституту журналістики, про голод 1933 р., у якій наголошувалося, що в СРСР голодували на територіях, заселених українцями, — це Україна, Кубань, Середня Волга, Казахстан. Добрий врожай 1932 р. ставав прямим доказом того, що голод організувала радянська влада. Однією з найважливіших причин голодомору став наказ Сталіна (осінь 1932 р.), згідно з яким хлібозаготівлі проводили не від загальної кількості обмолоченого зерна, не від засіяної площі, а від доведеного Москвою плану засівів. Різниця між фактичним і запланованим
призвела до жахливої трагедії. Керівники окремих областей намагалися представити центральній владі реальні цифри. Так, секретар Харківського обласного комітету партії Терехов створив і скерував у райони спеціальні комісії, які обліковували реальні показники врожайності. Однак це не допомогло — Терехова замінили Постишевим. До речі, І. Майстренко відзначив, що з прибуттям Постишева в Україну почали закривати українські школи, театри, газети, з бібліотек вилучали твори українських класиків, а серед партійного апарату розпочалися розмови про те, що Харківщина, Донеччина і Дніпропетровщина ввійдуть до складу Російської Федерації під назвою «Південно-промислова область». (Як бачимо, ідеї, виголошені на зібранні Партії регіонів у Сєвєродонецьку 28 листопада 2004 р., мають глибоке коріння.) Щоб врятуватися від голодної смерті, люди прагнули потрапити до лікарні або до тюрми, де хоч якось годували. Найстрашнішим проявом голоду стало людоїдство. Одночасно з цим з Одеського порту всю зиму 1933 р. вивозили найдешевшу у світі українську пшеницю. Доповненням до фактажу стали спогади самого автора: «Не сила змалювати образи голодних людей. Ось я йду центральною вулицею невеличкого містечка на Полтавщині. Впереді бреде людська істота, років 12, в лахмітті, що не виявляє вже ні хлопчика, ні дівчинки. Воно йде й не плаче вже, а тільки жалібно виє, як звірятко. Я заговорюю. Поволі обертається в мій бік дитяча голівка і переді мною обличчя усе в зморшках. Йому треба дати 45 — 50 років. Воно бреде до широкого ганку давно порожньої сільської крамниці, забивається в куток і маленька чорна пляма, злегка ворушачись, починає знову тихо і тоскно вити. В тому стогоні не було вже ні людської скарги, ні прохання. То був тільки прояв згасаючого життя» [68].
Треба відзначити, що загальні мільйонні цифри жертв голодомору не сприймаються так важко, як розповіді про конкретні прояви голодної смерті або кількість жертв у конкретному селі, місті чи районі. Наприклад, дрогобицький часопис «Вільне слово» надрукував спогади К. І. про пережиття 1929—1933 рр. У них автор коротко охарактеризував події, що безпосередньо передували голодомору, — примусова організація колгоспів, жіночі бунти і розправа з ними, 100—200 г зерна як оплата за трудодень, залишення батьками дітей на вулицях міст з надією, що у такий спосіб збережуть їх від неминучої голодної смерті, втеча селян на заробітки в міста або добровільний виїзд до Сибіру на важкі роботи, і більш ґрунтовно зупинився на подіях 1933 р., коли після Різдва розпочалася справжня трагедія. Розпач голодних батьків поєднувався з наївним дитячим нерозумінням причин відсутності їжі. Значно зросла кількість самогубств (у такий страшний спосіб люди рятувалися від життя). Навесні вони почали їсти траву, бур’яни, кору дерев, вишукували в землі залишки минулорічної городини. Однак це не рятувало, і селяни почали масово вмирати. Так, у с. Володарка поблизу Сквири з
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) 5000 жителів залишилися живими тільки 100 осіб, а сама ситуація виглядала таким чином: «Отупіла людина, втративши від голоду почуття і людський розсудок, могла їсти і людське м’ясо. Факти людоїдства були в кожному селі України» (№ 6) або: «33 рік... голод, в крамницях нічого дістати, порожньо, на бруках валяються опухлі люди, бігають зграї голодних дітей, проходять виснажені робітники. Всюди висить, давить людину єдине і невмолиме прохання — їсти! Воно гнітить, ламає людську гідність, підриває сили, жорстоко вриває життя...» (№ 11) [69]. Калинівський часопис 24 листопада 1942 р. повідомив, що район до 20 грудня 1933 р. зменшився на 1835 селянських господарств, що становить приблизно 8000 осіб [70]. За твердженнями Д. Я., викладеними у київському «Українському слові», лише за одну березневу добу 1933 р. на вулицях Полтави підібрали 1043 померлих від голоду, а в Межиріччі на Дніпропетровщині за зиму 1932/1933 рр. вимерла з голоду половина жителів села [71].
На забороні радянської влади оприлюднювати будь-які дані, що могли би підтвердити факт голодомору, акцентували «Краківські вісті» 6 березня 1943 р. У наведеній публікації стверджувалося, що з усіх районних і обласних лікарень вилучили книги реєстрації хворих та їхні історії захворювань за 1932—1933 рр. Така ж доля спіткала й документацію інших установ (загсів, сільрад і т. п.), що «могли б дати статистичні відомості про голод і його розміри». Цей же матеріал містив цифри, що випадково збереглися, про смертність кінця 1932 р. та першої половини 1933 р. по п’яти селах Ладижинського району Черкаської області, де від старості померло 143 особи, від хвороб — 110, а від голоду— 1251. При цьому наголошувалося, що ця статистика не врахувала тих, хто намагався шукати їжу поза межами села і там помер. їх взагалі ніхто не обліковував. Також більшість померлих «від хвороб» треба віднести на рахунок померлих від виснаження літніх людей і на рахунок шлункових хвороб, викликаних споживанням неперетрав-люваних речовин, — хліба з бруньок і липової кори, основного джерела харчування на Уманщині під час голоду [72].
Характерною ознакою діяльності радянської судової системи в період голодомору стали смертні вироки «за колосок». Навесні 1932 р. започаткувався відлік масових смертей від голоду. Відсутність хліба і картоплі призвела до того, що люди почали варити бур’яни і траву. У липні — серпні, коли достигли зернові, селяни почали зривати дозрілі колоски, сушити їх, зерно перемелювати і в такий спосіб отримувати борошно для виготовлення хліба. Щоб завадити цьому, радянський уряд 7 серпня 1932 р. видав закон «Про охорону соціалістичної власності», який передбачав смертний вирок (розстріл) за крадіжку «державної соціалістичної власності». Однак зневірені, знесилені, голодні селяни вже не мали жодного страху перед смертю, бо необхідно було щось їсти самим і годувати родину. Так, голод змусив Явдоху
Корольчук із с. Стетківець, що на Бердичівщині, піти на колгоспне поле за зерном. Її заарештували 9 серпня. «За короткий час переведено слідство й обвинувачена голодна селянська жінка, як арештантка, з опухлими від голоду ногами й лицем станула перед виїзною сесією Бердичівського окружного суду». Рішення радянської феміди було швидким. На підставі закону від 7 серпня не судиму, заміжню, малописьменну, позапартійну, не члена колгоспу Я. Корольчук, 1888 р. н., звинуватили у крадіжці соціалістичної власності й оголосили остаточний вирок, який не підлягав оскарженню, — смертна кара через розстріл і конфіскація майна. Вирок було виконано 24 серпня 1932 р. у Бердичеві [73]. За аналогічними звинуваченнями були розстріляні тисячі українських селян.
Короткий виклад наукової праці агронома-економіста С. Соснового під назвою «Що дали большевики українському селянству», яка базувалася на даних радянської офіційної і таємної статистики, надрукував харківський тижневик «Нова Україна» [74]. Автор підкреслив, що в процесі колективізації,
ДОДАЛИ БОЛЬШЕВИКИ УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛЯНСТВУ	тористая	МТС коохот сім*- д -,ч	>і чуьав їй *“'« ..іаіпмоч-.-шяо зериа (слід заум- Совєтські МТС—знаряддя «закріпачення селянства ) рдХ” *	і, « — 8.8%). при комбайнуванні-- 3%. а к*- фдсько-поодчхьи йапіккц прііімгл.1 се-, Отам, протягом останніх 5 років іслумиш»; ац грідумт» очпщрпя.ч, —10 — 11% ,„етїТ « ийиіу світі ммеивеши иічотй і ье- {МТС «.1937—1041) всі ьшхоза иммші бпа; М ГС Хярг.івщиаи окрг„таи н 1910 г-'»и » *л»	П продуктшшосіи. Німецький | «Іфясіувзтася допомогою МТС.	р|ЛІ	кількість зерна з» 1 га- удявив, застосовуючи трактори, молотарки,; щь ж та була зі дополота? Кой МТС пль- кд парів — 123,4 кг, культмвмся — 11,6 хг. рвбаЛам та інші складні «шш, домігся ве-1 почашлц іибсіу, большевики не скуаишя нереорювапвя—87 хь посів ісяинх—23,3 кг двого піднесення поору хлібів та технічних і 1И ш<ч,і м(,імш;й донологта бцвяпькому нам- і т і((. в той же час защі'ТЬ «ранки та в осів У ірьгур, • також значного поліпшення свої». ае(ШЮ сма п^иіуючи робота ла значно де- 9а рнжшвпмн іішаик аз пі роботи я Харківській /І/еІТП-	|невшу плату, між раиіш Це було в 1928— губернії г 1913 роїг дорівнювала- ораяг.а Зовсім інакше було у большевлків. Сню*, 29 рр.	73.2 кг. посів—18.8 кг м гектар рцичп МТС, помп обіїилв баї ато, а жаолроді ПіадІїие. коля седжтськл робоча худоба Гакпи чином »а оравку і посів пішаково-йлшевмкя перетвори» ш^**‘™“*к,![буаа .ікбільшего .іііінпепз. і в <елвя, обЧдаа- -тракторні нашій брали на 20—25е/» дорожче ТльХвХ^МТС 'аиХ V ГадХ<вИ- «	"М"'	•* ««*««< "« « “ ^хи- їич Із колхозом стали зброєю припшблеям! ^«^атися йога утоки МТС. остаяш нияввлп л от1иясвЛ яИрп пг ві^вть плата грак-Хш.ч^Гс^г.баянна або.	^ястові 1 “И*тврсві. Сюди ж не вчозвть ймонш казали, «провіднвмв ортаиЬапіямя = І"кЧат" С(?іга Ме	инсгамжия вада і пального. бо це Мели , вобтіові соиіяліакт в сільсьпніу господар- «««мх»- *я>мж«міяиі магавпово-трактоїлі етап- млхюм зл г»-;й рахувог. Якщо врахувати і у побудові ешішод сиьсммму госп	врю1пЧяЛ.|	1!ІЯЖ го„. ||м	мі>	6ліпІ,і:0 ! Д.-’	>П чі-З илхйіишм бтлі !И І",щі ” иш" ?<л,,-НТ<<сік.	1,5—2 і «з погіиі близько0,5м на гектар,іа в	иҐХй на ' т,Л ИС ,жямпми,е	6,л,’", вартість пцвооу води і шаьпого. то и.вшепі ?Ч9ЯТ^,гінАіблвхчмн м-	»«“«“«« чборчвшиї колхШам ма-	пв ,6ІДІП111Ь„; орим ло 12у/., п„. Оедип, в 1928 ршр. Зьцьі: пайближчкмв ро Т| { купувати трактори та митій, сільсько-гос-. гі_ _ . 12С<г т»п вони поткрххись «ю псі! Україні.	„«царські изглаші.	і це збкінпяшя йшло па корвеп- иіюдслргь- 3 иочачімш так звааої суцільної код ситна ш- н „.топій роки кпупала така система оплати гія грж!т; ♦д..|ц»Вогу» маїпяппно-трікторіїяі Я Йьхість МТС збільшувалась дуже швидко, робіт МТС: усі сільсько-іосподмсмл рибогз, „зший загваивм до здіхозів селяпам. Не плота Ь < роки (1930—1933) бучо угаорево досить	іьшбайкувіяпя і иміпібм, оціяк-валвсь у .Л	и<Модіяня тракторами і піашивачи. •«РО» мемжг МТС Вже а 1933 г-опі 75’/. ТММ'Й “латі иатурі-ю (зериом). Плата була ]^и м молотьбу хлібів, то їх брали МТС ЗТО мережу МТС. вже а хд« г«ш / • дяфадеипйоваиа млежпо гід грум врожай-. , 1940	, 2-2,5 рам иермашушп рпп- ^«««хххпя обслугоеукапеь магаавово-п>ак- вости	чиу , ввілмиспиям врожаїиоегя. М8І щИП „а мадоп,бУ 1913 року. 'Чивв ставиіхіги і 80% площі коліозів об- збільшувалась і паата та роботу.	ца Я13ІІ им ип нщкмк порівняти взртостя *М»еь трмегораик і з допомогою реммекту Врожайність у коахозі, залежно від якої Його збираная комбайпита а 1913 та 1940 роках. Але <10.	залічували до пеї чи іншої трупи, встановлю-, слід зауважити, шо, м еоідчеипяи прааізнвків обслтл«гмміи холюош иашшмво- >иаСь «а підставі оціжяи врожаю за ввдаиж ва МТС. “™« « збжр,"я* 1 га ’еРп‘ІІ’,ІХ т«й,„ Ш. «шш.. В 1037	..«...	и.,.«т'її .їХ.',..рї т’інійжо всі емхоаи і майже вся пий илоша сгемЯі ЧПим ведшуезпі вгратя, ♦лктачіп ьижаї т;.п <ийтв комйлйпаии. (Хвилеві МТС. Зернових того ім»ку з.браио були значно ввжчі тил, що пали бути.—коало-.	(.дме ці,.ю можлязісіи. ні а ша брали в ^«ейвпми 6784 тис. із. Площа хлібш. зібра- їж ян прявилп. потряпзяаи до авшої гвуиіі( код холін гелику кількість хліба й:іі'і>г.ігио грл-^'."чиибайоамя. палзл! більшала аж до 8.419 вьожайи-сіс і ропилачуваліил з МТС з рол-, бупзтп «оліми пояснюються такі дикі фач-ЇЦ	„„ .	. ,	ТИ. як ьтбої-іпа 'ебнрли х.і.-б ціьігтиліи майні* ИІЗІ>	^Хуигу тжювиаемоТ мати	П4МП , „6ое-мзма)> хшіозйиами. Збирання ж статті С Сосвювого а попередніх чи- Ш0-»" л''«т» м Ч’М»Т’>«Г ' тлмояйиуьавия,,	мміт иормальивх 10—15 авіз тм^'п Ч4Є0П. «ноав Україна».	то м робота брався певмй відсоток урожаю: ,рЯЧЖ,0 мімнь-віятора, а в «кремах випадках і	до 3 мкапіо, наслідком чого буди величезні еирати перил :І№леглрській іержаві пе було -мпідио. Хлй а.т»гі<лі. 15 ік-итцспи з г* буде вкмолочсио линів 8. а 7 цеіггиі^ів іагянул., проте, а ::пк восьма якісь 0,8—0.9 пвпти«рз пертіїадв державі. з йот 0.5—0.6 игатиерз — чнотдй подарунок совітській влад, за ионоіивьпе пртао ил володіння кочбайлаии. За свою роботу МТС брали з колхозів недпку кількість хліба У висотках від іуртового збору кзпгапопе-трактаріих сіавпій у пілоту по У«раілі оігр-жзво: 1933 року — 9.6»/а. 1934 р. — ІО.Г-'о. 1935 р — 13,1е/.. 1936 р. — І6.8’.в. 1937 р—15.3%, 1938 р.— 17.6’/з. 1939 р,— 21,4»/.. В 1939 ропі МТС одержали в/Д ппхпаю и ссоїт роботу 37.145.20І) центнерів, ;бо 227 мли пуіія зеніа. 3 цісї кількосте не ш-шие дг. 25— 33% або 65—75 мли пудів хліба, за иашиив сб;..иут;і:амя, МТС икя.іи з селян пал иарткп. СВОЇХ робіт, КОРИСТУЮЧИСЬ СПОЇМ ИПНОПСДкИПЧ иіавом ядоиомагаїи» ііилхозам тяггоі->,ю спа»». і сьлз.іпям (смапеигсм !1(—«еіячппа сума Во>:д дорігше-г. їй—ІЗ пулів хліба з ьсж.-юіо іедьііськог., дгіфу Забіпмючц в сі-ляі) чсіч-.> МІГ к-шо гуртової проду иші тої повні. Єсл.іиі піістсьі.ь ♦соїгіядістичва* держана .пілчнч гсорочузала хзіічсві фмііліі ьойхошіїки.. іул.е ринжуі,ч;і иии і оплаті трудніші, тркмдмч:і геляпизз г. місі»-іолоіиотіу стані. 1 чи пе праіи були селяни • Гмнітапі-н чч Одещині, коли від час оріашадціі баштані ьі.М МТС ще восени 1928 року, чинами <и:|і ньому заходові, говорили: «Заберуть майко, а сипім палками будуть гнати на роботуг. Гелянстчо буде позбавлене іірзіа ро ішірялдотік ь і.<і* Сом, а одержуватиме лише пайку, яку й<»у призначать». Пг пророч: слон Треба лише іадотіі п:о ! паіікл. яку іій-Ліі инконаиня •.ідс.р-ьіійч >-ііі»«!. лей соясісь:.з влли залииі.иа іиітізб.іс.іиому і-е.)яиріі<,і:і. була дул;- чі ерпа :.-.а чі'-і-. ч»: ьу.ц. « 1933 ,«•«:. на У.-.рзїіп ’ч-ир, «ля - пі тигзч селян па гчішіїу гм<|ііі.. С. СОСНОВИЙ. оГронвм-ееомомкі. 		  ’ЇНОВА	УКРАЇНА»,~^Ї4 Неділя, 29 листопада 1942 року 3
Нова Україна. — X., 1942. — Ч. 14. — С. З (фрагмент)
тобто підкорення українського селянина радянській владі, за п’ять років було знищено близько 3 млн коней, понад 4 млн великої рогатої худоби (в т. ч. понад 1,5 млн корів), майже 5 млн свиней, понад 6 млн овець. «Велика рогата худоба була знищена на 48,6 %, коні — на 52,6 %, свині — на 70 %, а вівці —
на 75,3 %» (ч. 3). Звинувачуючи владу в організації голоду, С. Сосновий стверджував, що «тут у нас, в середині країни, для допомоги голодуючим не було зроблено абсолютно нічого, хоч у той час елеватори були повні хліба» (ч. 4). У наступному числі економіст втрати України від голоду визначив цифрою 7,5 млн осіб: «...з загальної кількости зумовленої голодом нестачі населення в 7,5 млн людей, 4,8 млн загинуло з голоду (1,5 млн в 1932 році і 3,3 млн в 1933 році) і 2,7 млн — зменшення в наслідок зниження приросту населення після голоду» (ч. 5). Глибше усвідомити масштаби національної трагедії українців дозволяло таке порівняння: «Під час світової війни (Першої. — К. К.) щодня було вбитих близько 6800 чол., а в останні 2 місяці 1932 року та в першому півріччі 1933 року на Україні вмирало щодня з голоду близько 23 тис. людей. Це майже 1000 щогодини, 17 щохвилини, кожні 3,5 секунди вмирала людина!» (ч. 5). Критикував автор і організацію роботи машинно-тракторних станцій (МТС). Вони почали з’являтися 1928 р., а 1933 р. уже 75 % колгоспів користувалися їхніми послугами. Після знищення більшої частини тяглової худоби і заборони колгоспам купувати техніку, МТС перетворилися на монополіста і засіб закріпачення селян. За свою роботу станції отримували визначений відсоток врожаю. Наприклад, за користування молотаркою — 7% намолоченого зерна, комбайна — 9% (ч. 14). Праця С. Соснового в скороченому варіанті друкувалася і в інших часописах, наприклад у «Ніжинських вістях» від 5 грудня 1942 р. [75].
Очевидно, що точної кількості жертв голоду встановити не вдасться ніколи. Радянська влада зробила для цього все можливе. Однак потрібно усвідомити одне: місця мільйонів померлих займали переселенці, зокрема з Росії. У результаті різкої зміни етнічного складу населення України і відповідної національної політики українське питання мало би з часом зникнути взагалі. Тому ті, що живуть нині, повинні усвідомити для себе одну правду: голодомор — спланована акція радянської системи проти українського селянина, а у кінцевому результаті — і проти нації, яка за всіма ознаками підпадає під означення «геноцид» [76].
Для характеристики економічного життя Радянського Союзу журналісти використовували тезу про експлуатацію робочої сили. Зокрема, у тижневику «Краківські вісті» 19 березня 1944 р. наголошувалося на тому, що профспілки фактично були відсторонені від можливості представляти інтереси робітників, перетворившись на «прибудівки партійних комітетів». Замість того, щоб дбати про охорону праці, збільшення заробітної плати, соціальний захист, їхня робота звелася до популяризації партійної ідеології (до керівництва профспілками допускалися тільки члени партії). У провину радянській владі ставилася і низька купівельна спроможність працюючих, коли при зарплаті 250—300 карбованців на місяць обов’язкові відрахування становили 30—35 %, кілограм хліба коштував 1 крб 50 коп, кілограм м’яса— 12—
15 крб, пара взуття — 180—250 крб [77]. Критикували підокупаційні газети і радянське соціальне забезпечення. Відповідну статистику представив «Голос Полтавщини» 11 січня 1942 р. Так, згідно з законом 1928 р. величина пенсії для інвалідів першої та другої груп мала становити 47—67 % зарплати останнього року праці, але не більше 300 крб. Натомість пенсія по інвалідності не перевищувала 140—200 крб, хоча сама зарплата могла значно перевищувати 300 крб. Цей же максимум стосувався і тих, хто виходив на пенсію після досягнення пенсійного віку (60 років і 25 років трудового стажу). Виплати для цієї категорії людей не могли перевищувати 150 крб. У зв’язку з тимчасовою непрацездатністю (хворобою) 100% виплачували тільки тим, хто мав шестирічний стаж безперервної роботи на одному підприємстві чи в установі. У інших випадках — менше. «Коли до цього додати, що кожний робітник і службовець за 8—10 місяців мусив віддати повністю свій місячний заробіток за облігації позик, на які підписувався «добровільно», і, крім того, систематично сплачував великий культподаток і різні одноразові внески — на іспанських робітників, на міжнародну організацію революціонерів і т. інш., і т. п., — то картина безсоромного грабунку трудових копійок робітника з боку «соціалістичної» держави буде приблизно повною» [78].
Зростання продуктивності праці в Радянському Союзі повинен був забезпечити стахановський рух. Про його започаткування розповів «За-славський вісник» 2 травня 1943 р. Отже, 29 серпня 1935 р. Олексій Стаханов за зміну виконав майже 11 норм, що призвело до збільшення виробничих норм і зменшення розцінок. «Стаханов досягнув цього рекорду тому, що до його послуг були всі механічні прилади і всі транспортові засоби. Крім того, йому допомагали в роботі аж десятеро шахтарів. При звичайних умовах він не досяг би подібних успіхів. Так осягнений Стахановим «рекорд» ліг в основу системи визиску й поневолення робітничих мас Совєтського Союзу» [79]. Як «творилися» продовжувачі Стаханова — розповідали інші часописи. Наприклад, костопільська «Українка» 3 вересня 1942 р. повідомила про «рекорди» ланкової Марії Демченко [80], а миргородське «Відродження» 2 травня 1942 р. — ланкової Ганни Овчаренко, майбутнього депутата Верховної Ради СРСР [81]. Усі ці неправдиві «рекорди» дозволяли жорстко заідеологізованій системі домагатися від трудівників підвищення продуктивності праці без оновлення основних фондів та модернізації самого виробництва.
Методи радянської економічної політики, викристалізувані в УРСР протягом 20—30-х рр., прийшли на західноукраїнські землі у вересні 1939 р. і почали проявлятися після листопадових Народних зборів Західної України, які проголосували за приєднання звільнених від поляків українських земель до радянської України. Багатших селян змушували продавати державі зерно і безоплатно відвозити його до залізниці. Розраховувалися з господарями польськими золотими, які у дуже короткому часі замінили радянськими
грошима. Поміщицькі господарства просто грабувалися, а все майно (зерно, худоба, меблі, дерево, техніка і т. п.) вивозилося на Схід. Наприклад, на цукровому заводі в Березовиці Великій під Тернополем демонтували «наймодерніше устаткування, яке в 1938—39 рр. там заінстальовано». Навесні 1940 р. почалося «добровільне» оформлення колгоспів. Для пришвидшення цього процесу частину селян визнали куркулями і почали вивозити до Сибіру: «В липні 1940 р. списали всіх «кулаків», причому «кулаком» уважали хазяїна-хлібороба вже від 7 моргів поля вгору. Одначе норма 7 моргів не була обов’язкова. «Кулаком» дуже часто називали боль-шевики і бідніших селян, якщо зібрані про них інформації свідчили, що це національно свідомі й активніші українці» (ч. 73). Після весняно-польових робіт для селян став обов’язковим новий податок м’ясом — 20 кг від гектара, пізніше зерном — 90 кг з гектара. Прийшла черга платити і за худобу (за корову — 60 крб, за коня — 120 крб) і за землю — 50 крб за гектар. Окрім того, чоловіки віком 18—60, жінки— 18—55 років змушені були відпрацювати шість днів у році на безоплатних громадських роботах (здебільшого це було будівництво або ремонт доріг). Узимку і навесні 1941 р. чоловіків зобов’язали до «воєнно-підготовчих робіт». Кожен мав викопати 12 кубометрів землі, піску або каменю. Навесні 1941 р. з’явився ще один податок— «культзбір», мінімальна ставка якого дорівнювала 15 крб і стосувалася тих, хто мав тільки хату і присадибну городню ділянку. Якщо ж у господарюванні перебувало більше семи моргів землі, то величина «культзбору» сягала 100% «грошевого збору», тобто загальної суми податків за худобу, землю і рухоме майно. Загальну картину податкового тиску доповнили податки молоком, медом, городиною. «Під тягарем тих най-різнородніших податків і данин, а передусім ізза колективізаційного терору, вивозів, як також наслідком найрізнородніших чинитьб у натурі, що переходили економічну спроможність, наступала постепенна економічна руїна західно-українського села» (ч. 75) [82].
Радянську судову систему журналісти представляли як таку, що при визначенні міри покарання керувалася не законом, а поняттям «пролетарське походження». Якщо заарештований підпадав під це визначення, то міг розраховувати на мінімальний термін. Противагою принципу права і справедливості ставали принципи «класового підходу», «революційного сумління» і «соціалістичної правосвідомості» [83]. Свобода слова, зборів, недоторканність особи, право на працю, освіту, право обирати або бути обраним, що декларувалися «сталінською конституцією», заперечувалися, з відповідним обґрунтуванням, інженером К. Крамаренком. «Свобода» слова мала право на існування тільки в рамках партійної ідеології і спиралася на процес цензурування. «Свободу» зборів організовували і контролювали партійні осередки. «Недоторканність» особи характеризувалася масовими арештами без-
невинних громадян, «право» на працю — законом про заборону за власним бажанням змінювати місце праці, низькими зарплатами і пенсіями, «право» на освіту — скасуванням стипендій і запровадженням оплати за навчання в інститутах і технікумах. Сама виборча система перетворилася на процедуру виборів без права обирати [84]. Усе це в комплексі дозволяло владі жорстко контролювати суспільні процеси в державі.
Поза увагою журналістів легальних видань не залишилися і проблеми науки, яка після встановлення радянської влади в Україні змушена була перейти з національних критеріїв розвитку на марксистсько-ленінські. І це стосувалося не тільки історії, марксистсько-ленінською теорією пояснювалися і хімія, фізика чи медицина [85].
При висвітленні релігійного питання автори публікацій сповна використали аналіз антирелігійної політики радянської влади для розкриття її антинародної суті. 4 лютого 1942 р. «Львівські вісті», наприклад, почали друкувати статтю о. Петра Табінського, в якій коментувалося законодавство СРСР щодо релігії [86]. Спочатку автор процитував 124-ту та 135-ту статті Конституції 1936 р., які ніби і гарантували свободу совісті, але водночас розставляли потрібні владі акценти. Так, у 124-й статті вказувалося, що Церква в СРСР відокремлена від дер-
тим «свобода виконування релігійних культів і свобода протирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами» (ч. 23). Тобто в другій частині речення було представлене правдиве ставлення влади до релігії. Атеїстична пропаганда стала обов’язковим програмним пунктом діяльності партії та уряду. Фактично до церкви могли ходити ті, хто не займав жодних посад. Присутність на відправі чинов-
ника будь-якого рангу трактувалася як підтримка Церкви і закінчувалася відповідними «оргвисновками».
Відокремивши школу від Церкви, радянська влада розгорнула в навчальних закладах широку антирелігійну пропаганду: «Зобов’язуючи партію, владу і школу до систематичної й неухильної боротьби з релігією, приписуючи протирелігійну пропаганду «всіма приступними засобами», со-вєтське законодавство виключило із своїх регламентацій право громадян на оборону свойого віроісповідання — свободу релігійної пропаганди» (ч. 24).
жави, а школа — від Церкви. Разом із
26 березня. і 94" р.
Які церкви зруйнували большевики в Києві
За час свого .майже двадцятилітнього панування у Києві большевики старалися знищити в ньому все. що дороге українському серцю. Київ мав багата церков, що були правдивою прикрасою міста і являлися великою пам’яткою старовини. Безбожницька влада не зупинилась навіть перед величезною архітектурно - мистецькою вартістю цих пам'яток. Особливий шал нищення церков огорнув большевиків у рр. 1933 — Зі, коли то вони задумали знищити найбільшу евлтиіпо Києва Софійський Собор. Лише в наслідок інтервенції закордону залишено цей злочинний намір. Зате знищено ряд інших прекрасних церков Києва. Як довідуємось большевики зруйнували у Кисні такі церкви: Михайлівський монастир XII ст., Братський манастир на Похцолі. Десятинну церкву, Миколаївський Собор, збудований Гсть-•маном Мазепою, Микольський
віщун
ггацдрв
'СЕСМ
церкву. КІЛҐІЯСЬК . , Тр.ЮХ.'ЗЯІІ гельськ* • Сх.ІЗіГ»	»
цькій .ідзіпі, Схорбьеі Бо Матері. Во-жссеиськл. с
Пет,л>пзйяівську і сз. Різдва ІЦскоглшкк’
я:о; Федора, Моделі, церкву, дамську. Крім	ілочдз
большсюицьг.а рукз висалила повітря головну шрхнм Кий Печорської Лаври.
Безумовно подаємо ляше т головніші церкви, багато з різних менших церков так ( мо зникло п наслідок . пишем їх безбожницькрю жг.,.о - і муяісти'ікою владою. Ціс; < ас бмої варварської роботи ба шевиків. яка перейде- до ісп з іншими ганебними її хрк вики злочинами і буде слід ти перед усіма віками пр< комунізмі, українські::' на; школи не забуде.
в.
Волинь. — Рівне, 1942. — Ч. 24. — С. 2 (фрагмент)
Докладніше П. Табінський розкрив суть радянської антирелігійної істерії в Галичині після вересня 1939 р. Головними її проявами стали відповідні гасла («Релігія — опіум народу», «Священики — вороги розуму і опікуни темряви» і т. п.), відкрита критика в людних місцях, поява спеціальної преси (тижневик «Безбожник», місячник «Антирелигиозник»), брошур та книжок. Місцеві часописи змушені були друкувати багато статей антирелігійного змісту. До атеїстичної пропаганди долучилися радіо і кіно. По селах їздили лектори з професорськими «титулами», на зустрічі з якими людей примушували приходити. Викладання релігії заборонили. У вищих навчальних закладах запровадили викладання марксизму-ленінізму, у школах вчителі історії, фізики, математики та інших предметів змушені були базувати навчальний процес на атеїстичних засадах. Церковне майно (зокрема друкарні) націоналізували, монастирі закрили, архіви та бібліотеки передали до центральних установ. Священиків спочатку обклали непосильними податками, позвільняли з роботи тих, хто працював у шкільництві або кооперативних установах, взяли на облік як «служителей культа», а потім почалися арешти, суди, вивезення до Сибіру або смертні вироки. Незважаючи на все це, антирелігійна акція в Галичині не мала успіху. Причина цього, за визначенням автора, полягала в тому, що «український народ з природи своєї релігійний і схильний до містики. Його релігійність оперта не на вихованні, не на роздумуванні, а на безпосередньому прийманні свідомістю ідеї надприродного буття чи надсвітової Істоти; атеїстичність у ньому, навпаки, явище, що походить з виховання, раціоналізму. Тому знищення обрядових форм, церковної організації для України не є рівнозначне з знищенням самої релігії чи віри в Бога, як то є для москаля» (ч. 29).
Розповідаючи про українську Церкву в Галичині в радянських реаліях, Йосип Фільчин наголосив на перемозі високих ідеалів віри над радянським безбожництвом. Не зважаючи ні на що, у церквах продовжували брати шлюби, хрестити дітей, відправляти молебні за український народ. Митрополит Андрей Шептицький протестував перед новою владою проти атеїстичної пропаганди у школах і націоналізації церковного майна [87].
Жовківський «Місіонар» за липень—серпень 1941 р. повідомив про долю місцевої друкарні і видавництва за «більшовиків». Релігійні книжки з магазинів вилучили і знищили. Така ж доля спіткала і нові наклади молитовників, і книги, що перебували в процесі друку, і монастирську бібліотеку, що нараховувала близько 35 000 книг [88]. Знищенню підлягали і церкви. Це стало однією із складових радянської атеїстичної кампанії. Рівненська «Волинь» 26 березня 1942 р. опублікувала список зруйнованих церков у Києві та Чернігові [89].
«Голос Полтавщини» 15 січня 1942 р. розповів, як виглядала атеїстична діяльність, підтримувана владою. Так, під час нічної Великодньої відправи
1927 р. комсомольці Полтави провели антирелігійний карнавал з оркестром, свистом, криками, феєрверками. Також було створене ініційоване владою «товариство войовничих безвірників», представники якого у 1929 — 1930 рр. організовували по селах збори місцевих жителів і домагалися прийняття рішень про закриття церков. Храми перетворювалися на клуби або знищувалися. Проведення окремих акцій «безвірники» спеціально планували на основні релігійні свята. Наприклад, на Різдво 1930 р. вони організувала збір ікон по церквах Руновщанського району і їх показове спалення [90].
Представляючи антирелігійну спрямованість радянської ідеології, журналісти підокупаційних видань акцентували увагу читачів на масовій атеїстичній роботі в школах, яка полягала в протиставленні родинним і національним ідеалам антирелігійних та інтернаціональних і яку втілювали в життя за допомогою організацій жовтенят, піонерів та комсомолу [91].
Знищення української культури, а точніше — її вимушений перехід з національних основ на радянсько-партійні, стало об’єктом пильної уваги редакції легальних часописів. Більшість статей цієї тематики остаточну розправу з національною культурою виводили від часу повернення П. Пос-тишева в Україну на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У і керівника Харківської обласної партійної організації в січні 1933 р. Результатом його політики стало самогубство 13 травня 1933 р. М. Хвильового і 7 липня 1933 р. — М. Скрипника. 19 листопада 1933 р. Постишев виступив на пленумі оновленого ЦК КП(б)У, де, між іншим, ствердив, що викриття націоналістичного ухилу Скрипника дало змогу очистити українську соціалістичну культуру від націоналістичних елементів: «Досить сказати що за цей час було винищено понад 2000 чоловік націоналістичних елементів, з системи Наркомпреси понад 300 наукових і редакційних працівників. Тільки з восьми центральних радянських установ ми викинули понад 200 націоналістів, які мали посади завідуючих відділами, завідуючих секторами, тощо». Відтак автор публікації, вміщеній у газеті «Вблийь», наголосив на нових завданнях українських письменників, що полягали в написанні творів, «напоєних героїчною боротьбою міжнароднього пролетаріату, патосом перемоги соціалізму, що відображують велику мудрість і героїзм комуністичної партії» [92].
Найперше держава перебрала на себе функції видавця, тож тільки її пропагандистські кадри формували видавничу політику. І якщо автор пише те, що не відповідає партійній ідеології, то його не друкують і не оплачують його працю, позбавляючи елементарних засобів до існування. У результаті він приречений на вибір — прилаштуватися або страждати. Більшість вільних духом українських письменників не зрозуміли наказу партії, не захотіли виконувати роль партійних ідеологів чи агітаторів і жорстоко за це поплатилися. С. Кокот у «Краківських вістях» 27—29 жовтня 1943 р. назвав
понад 100 прізвищ митців, що були відсторонені від праці, репресовані, заслані або знищені [93]. Крім тактики терору, застосовувався також цілком протилежний підхід, який полягав у матеріальній зацікавленості. На тлі загальних злиднів письменникові давали урядові нагороди, премії, автомобіль, заміський будинок, і, в результаті, він ставав покірним владі та чесно виконував її замовлення. Трагічна доля літераторів у радянських реаліях часто ставала темою газетних публікацій [94].
С. КОКОТ.	2)
Доля українських письменників під Оольшезикамн
Український іінсьмсчікшс у цьому відношенні був поставлений у виключнії важкі умояиян. Після короткотр:ізц.іпі стрзтеї ічної передишки, ;іка була дзхіз українському іихьяспстгу з 1920 по 1929 рік, тобто якихось деіяток років, настав в украпчькйї літер .кур» Чорни її день, доба жахлива по своїй сут-., що скорино скидається на важкий фздіксіьчиі.і сил. .і:ж и.і жкзу діїїсичп». Дії фантастичність жахливої доби снге.ггь а і рсалп. міні ґрунт ф.ікт плмчс-віяок; ьишкцсіимі всіх українських .іаскман-і ік в. Рсііреилііііігми, зінідлінииі, бо Зін.и.ііКііа „.ері іідми мольшгницької о терору виявилися такі ііи.и.мі ні.илії, ьи.іьгіаючц і п о-А ОДНІ фи)ри, ЩО о?ли збротіо МірИГИПОЇ ПИЛ ЛИКИ б0ЛЬ:ІіЄи>іЬШ (І. Ьл.:л, ). МііпІіГСИпО, 1 Кііріі-лепко та «ніш;. 1. Борг*. Аиіоііенко-Дландояич, 2. Василь Ат..м:)н:<.к, 3. Василь Бобинський, 4. Дми. тро Ьорзль, б- Гордзі Бр-кюк, б. Дмигро Бузько, 7. Кость Буревій, 8. Остап Бніипя, 9. Олекса Блн. зььь, 10. Микола Вироичи. 11. Марко Вороний, 12. Василь цр.>.і.л шин, ІЗ. ІОр и Вухналь, N. Мечп-став ’’••••». •	ч.-іир Ґ/китькігй, 16. Дмчгро
! >)р.т»ч. - . ...	Грудина, 18.’Леонід Грс-
.янка, 1» м..есь ї років, л). Олесь Доснітниіі, 21. .окхаилс Дрми-Х.;ара, 22. Микола - Дуиин, 23. Грииько Епік, 21. Сергій Жигалко, 25. Дмитро . З пул, 26 Микола Зероч, 27. Михайло Іачепіхі, 26. Мвр-'С’іьз Ірчх.і, 29. !ззн Кіірклсико, ЗО. МелстіИ К-:чїра, ЗІ. Мі.хіч-іо Которіс, 32. Гсо Коляда, 33. Гркгоріх К'с*ині»а. 34. Ійкіь Котко, 35. Микола Куліш, 35. і».іи Ку->к», 37. Ол, ?І;иі, 36. Петро .:1і. еозин, 39. Микола Марфієвнч, 40. Іван Мини тон-
ко, 41. Василь Мнмьо, 42. Василь Мисик, 41. Михайло Могнлянськнй. 44. Галина Ор.'.іапа, 45. Андрій Попів, 16. Серіій ІІіминснко, 47. Задерли іРдмсгильпий, 46. Євген Плужник, 49. Ватсріял Поліщук, 50. Клісл Поліщук, 51. Яків Саичеихо, 32. Михайло Селено, 53. Леонід Скринник, 54. Олекса Слхврсніш, 55. Людмила Старицька-Чср-няхівська, 56. Дмитро Т.иь, 57. Борис Тенета, 58. Ьаи Ткачук, 59. Дмитро Фа.',ькіа«.ькі;й, 60. Павло Фплкш.юііч, 61. Микола Хнильоііиіі, 62. Дмитро Чепурний, 63. Євген Черпак, 61. Леонід Чсріїоз, 65. Василь Чечвинсьіаїй, 66. Гридько Чупринка, 67. Роман Шевченко, 6а. Гсо Шкуру ній, 69.10ліяи Шнол, 70. Володимир Шганісй, 71. Грецько Яко. іісііко, 72. Во.кіднмщ> Ярошенко, 73. Мами Йогліі-сеи, 74. І ордій Коціооа, 75. Віктор Судим, 75. Грицько Саченкз, 77. Микола Ті’рсіценко. Сюди тргб.і дедітіі критиків і літературознавців, яких також у.у.и.ио >>од бкітмії ж методами, нключакіш: і іих, руками яких-до нори, до часу оольшевизм здійснював свою ч.ірну роботу (Хвиля, Коряк, Коваленко Б. та інші;.
Знищені, вбо усунуті від лтературч були такі*. 1. Андрій РічицьккА, 2. Аиавій Лебідь, 3. Олек. сандер Дорошксвня, 4. Сергій Єфрсмов, Б. Андрій Нікомьккй, & С. Федчншии, 7. Є. Гірчак, 8. Іван Лвкиза, 9. Фсліхс Якубоаськіпі, 10. Володимир ПоХальчук, 11. Коетж Довгаиь, 12. В. Васіменко, 13. Григорій Костюм, 14. М. Яшех, 15. Микола Новіть ким, 16. В. Дурдуковський, 17. М. Плеиако, 13. Г. Майфет, 19. Шемрай, 20. О. Кисіль, 21. А. Музичкз, 22. Ковж>івськ»А, 23. Анатоль Машкін, 24. Євген Шабльонеькнй, 25. Яосипчук, 26. Ф. Таран, 27. Ол. Шумський, 28. II. Хрнстюк, 29. Г. Іва. ігмця, ЗО. Дога, 31. Дмитро Руднк, 32. Серий Козуб, 33. Іван Лита ямським, 34. Волндітмнр Юри-мепь, 35. Лавринечко, 36. Василь Бойко та багато пгших.
Вилучено з ужитку теорії померлих, «бо тих, шо перебували за межами УССР.і Біамнною, Михайличенка, Чул.ка, І риї орукз, Дішіроііськсго, Заливчого, Ксбиляїкької, Косячепка, Ст.фаника, Черемшини, Федьковича та багатьох ііщніх.
З-поміж цієї маси українських письменній»», серед яких, правда, були і иеукрапсД згнітилися до пори, до часу. 1.‘Микола Бажав, 2. Андрій Головко, 3.‘Сігаз ГодояаиЬе'->.::.и, 4. О.ісеь Доі'чснко, 5. Ната.-.і Забіла, бЛЯ.ч» Качура, 7. О. лсксаіідер Копімсгко, 6.'Олс«саі).д.р Корнійчук, 9. Іваи Кочерга, 10 Іван Ле, II. Тс-.снь Мас сіні «, 12. Петро Пліч, 13.‘Лсіімз ікраіумгнськім, II. Марш Праї ара, 13. Мспскм Рильський, 16. Іе»а Се>і-чепко, 17. Леонід Схі< іяшькищ 18. Юрмі Сволач, 19. Володимир Сосюрв, 20. І1<тз.'О Ііічин». 21- Павло Уссико, 22. Міііюла Ш<*рс>і*.г, 2С. К’рй Ячев-смкіій. Якщо ирихуі ані з-іиніил. :і.чх и-дсгліК жш дів, то на долю українська!о інкьяенстна лишилося якихось ііютира десятка справді иисьими'іі-ків-украВіЦІ».
Півтора десятка іпх, що лишилися в жнвих 1 іірсдсгам-'лінль сьогодні українську літературу в СССР — це також жертви і може їх доля сьосод. ні жахливіш» 9а долю тмх, що Діє гали хулю ІІКВД, чи стрміуян-толодку смерть у далеких лін-іьічних чи сибірських таборах. Але про це далі.
Здається, укреінські письменники були першою суспільною верствою, па якій большеники спробували перевірити свою методику побудови безкласового соціалістичного суспільства в одній країні. Після процесу СВУ, колі: юрндп'пю закон-но (звичайно, на совітський мміір!) кинуто у в'яа-ініцю і на заслання кілька десятьш українських письменників — у серс.кмнші пікігіеніпліькому настає доба т. і. ілікриваїїив ктас'тніх ворога. Вона спочатку прлбіфае форми подіти «лої класифікації І квжліф.'кзуіі ДИьЬДіСНИИіШКІІХ груп, течій
Краківські вісті. — Краків, 1943. — Ч. 241. — С. З (фрагмент)
Завдяки пресі читачі дізнавалися і про конкретні прояви нищення українських національних надбань. Зокрема, «Краківські вісті» 9 і 12 листопада 1941 р. опублікували статтю Володимира Дорошенка про руйнацію «большевиками» бібліотек і архівів у Західній Україні. Представники нової влади порушили цілісність твореної десятиліттями системи. Зокрема, частково або повністю були розграбовані і знищені книгозбірні багатьох знаних галицьких родин, а також редакцій «Діла», «Нового часу», «Українських вістей», видавництва «Червона Калина», товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Українська бесіда», «Народний дім». Книги в книгарнях, що вціліли після першої неконтрольованої хвилі нищення, були піддані процесу цензурування. У результаті всю національну і релігійну літературу відправили в макулатуру. Наслідком роботи цензорів з фондами бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка стало створення спецфонду (своєрідної тюрми для
книг), куди відправили майже всю українську друковану продукцію міжвоєнного періоду — книги (художні та наукові) і періодичні видання. Під обов’язковий «арешт» підпадали всі друковані праці «ворогів народу»: «Так вилучено книжки «петлюрівської» політеміграції, писання проф. О. Ло-тоцького, Ст. Сірополка (навіть з бібліотекознавства), всі твори поетів Олеся і Маланюка, праці Р. Смаль-Стоцького, І. Мазепи, М. Шаповала та ін., а по ув’язненні д-ра В. Старосольського й К. Левицького вилучено всі їх твори, незалежно від змісту й року видання. Одночасно усунено з бібліотеки силу-силенну книжок давніше виданих в Рад. Україні, або тому, що їх автори стали «ворогами народу» (всі твори Гр. Чупринки, Івченка, Фальківського, Хвильового, Слісаренка, О. Вишні, Донченка, Вороного і т. д.), або тому, що містили твори ворогів чи статейки про розстріляних пізніше большевицьких діячів...» [95]. Таким чином, українська книжка розділила долю найкращих представників нації — її було заарештовано (створювалися спецфонди, доступ до яких був обмежений) і частково знищено.
Про долю окремої збірки пам’яток української культури, подарованої Павлом Потоцьким Україні, розповів В. Косаренко-Косаревич у «Дрогобицькому слові» 24 квітня 1942 р. Договір між дарувальником і урядом УРСР підписали 28 квітня 1926 р. У наступному році колекцію перевезли з Петербурга до Києва, де на території Києво-Печерської лаври було створене «Музейне містечко». Експозиція «Український Музей — Збірка Потоцького» достойно представляла національну минувшину сім років. 21 січня 1934 р. за наказом народного комісара освіти УРСР В. Затонського договір уневаж-нили як антирадянський. Шукаючи справедливості, П. Потоцький звернувся до В. Молотова та Й. Сталіна. Відповіддю став арешт 80-річного вченого і жертводавця. Саму ж колекцію — «одинокий повний, комплетний і цілосний Музей європейської культури України» — радянська влада ліквідувала напередодні війни [96].
Нищення української культури супроводжувалося і заходами з русифікації української мови, про що також багато писалося на шпальтах преси, яка виходила на окупованих територіях. 1933 р. заборонили до вжитку «Український правопис», виданий у 1928 — 1929 рр., замінивши його новим — русифікованим. Усі термінологічні словники ВУАН оголошено шкідливими і вилучено з користування. «Все, зроблене на Україні до 1933 р. в ділянці мови, було заборонене для вжитку в широких масах», — стверджував М. Куп’янський на нараді українських письменників у Харкові. Замість шести випусків Академічного словника живої мови 1937 р. з’явився «Російсько-український словник», про завдання якого писалося у передмові так: «...очистити українську літературну мову від націоналістичних перекручень і вигадок». 1938 р. на XIV з’їзді КП(б)У необхідність вивчення російської мови М. Хрущов обґрунтував потребою кращого розуміння
«вчень» Леніна і Сталіна [97]. Максимальне наближення української мови до російської через спрощення першої і зміни усталених мовних правил на користь другої, поступове витіснення української мови з газет, радіо, театрів, кіно, освіти, діловодства, поширення тези про примітивність української мови і неможливості її використання у процесі науково-технічного розвитку та про непрестижність використання української мови при спілкуванні, страх, що за оборону мовних прав можуть і заарештувати, дали свій негативний результат. Тому автори відповідних статей наголошували на необхідності термінових змін, спрямованих на відновлення прав української мови в усіх царинах національного життя [98].
Німецька окупація дозволила журналістам легальних видань по-новому охарактеризувати роботу радянської пропаганди загалом і її основного рупора — преси — зокрема. Журналісти відзначали, що в радянській системі пропаганди, яка спромоглася терор проти однієї частини населення «логічно» пояснювати іншій (і та вірила), вдалося виконати покладені на неї завдання. «Заславський вісник» від 10 грудня 1942 р. з цього приводу відзначав: «Дуже помилився б той, хто думав би, що ця пропаганда не мала впливу. Геометрично замкнені кордони, які не дозволяли глянути совєтському «громадянинові» за пліт до сусіда, і масовий терор — з одного боку, та постійна саламаха з «досягнень» рекордів, що от-от «доженуть і переженуть», «радісний і веселий сміх колгоспників» — все це паралізувало волю, дезорієнтувало людей. Ніхто не знав справжньої дійсності і не міг знати її» [99]. Керівництво країни добре усвідомлювало, що найефективнішим засобом впливу на маси є контрольована, без жодних ознак самостійної редакційної політики, преса, і зробило все можливе, щоб вона виконала поставлені перед нею завдання.
В. Нікітін, аналізуючи роботу радянської преси, визначив її принципи таким чином: читач повинен знати рівно стільки, скільки повідомляє газета; все написане є істиною, яку не можна піддавати сумніву; повторення певного твердження багато разів робить його незаперечним [100]. Тому часописи в СРСР були переповнені інформаціями про «ворогів народу» (читацький загал переконували про наявність саме ворогів народу, а не системи); передовий досвід стахановського руху і його послідовників, яких в промисловості та сільському господарстві є тисячі і всі вони змагаються за право називатися передовиками виробництва (спробуйте після цього заявити про необхідність покращання технічного оснащення — відразу поповните лави «ворогів народу»); мудру і прогресивну, спрямовану на спасіння усього світу, політику товариша Сталіна; страждання гноблених світовим імперіалізмом робітників і селян поза межами Радянського Союзу (хто має сумнів, той безальтер-нативно — «ворог народу»). В результаті такого пресингу досягалася основна мета — загал переставав думати й аналізувати самостійно, віддаючи ці розумові процеси на відкуп радянській ідеології.
На двох важливих закономірностях творення радянської преси наголосили «Наші дні» в лютневому числі за 1942 р. Перша полягала в тому, що редакторами газет могли бути тільки члени партії. Друга — переповненість пресових сторінок відгуками на різноманітні події (позика, судовий процес, партійний з’їзд тощо), авторами яких значилися робітники, колгоспники, студенти і навіть діти [101]. На фальсифікаціях як незаборо-неному методі формування змісту будь-якого видання акцентував журналіст І. Медведюк. Наприклад, співробітник газети отримував завдання «зробити виступ» передовика (робітника, селянина, вченого). Це означало, що потрібно зв’язатися з дирекцією підприємства, колгоспу чи установи, отримати потрібну інформацію, написати правильну статтю і опублікувати її за підписом передовика [102].
Пресу як єдине знаряддя, за допомогою якого партія щоденно спілкувалася з. народом на своїй, потрібній їй, мові, охарактеризував А. В. у публікації «Преса за панування совєтів», вміщеній у «Новому українському слові» 4 лютого 1942 р. Між іншим, автор зробив висновок, який об’єктивно узагальнював тогочасні реалії: <<Мимоволі спадає на думку, що дві боль-шевицькі організації працювали «бездоганно»: преса, що мала найвідповідальніше завдання — заховувати якомога глибше правду про совєтську дійсність, та НКВД, що старанно заховувало і як можна далі тих, хто хотів цю правду витягти на світло Боже» [103].
Найяскравіше проявлялося ставлення народу до влади, партійних керівників, радянського побуту за посередництвом народної творчості. Все пережите народом відтворювалося у піснях, анекдотах, приказках, прислів’ях, коломийках. Люди, безсилі перед сваволею НКВС, висловлювали свій протест за допомогою гумору, складеного безіменними авторами. Журналістика, творена в умовах німецької окупації, мала можливість- присвячувати цій тематиці багато уваги. Саму суть трагедії українського народу в Радянському Союзі одним реченням, але дуже влучно, передав Ю. Середяк, пишучи в «Краківських вістях» про «підсбвітський гумор»: «Руїна старого порядку і творення норого, викликало цілий ряд ускладнень, які часто густо, для багатьох громадян, кінчалися їздою на «краєзнавчу прогульку» в Казахстан, на Урал або в Сибір» [104].
Темою дотепів ставали черги, колективізація, індустріалізація, голодомор, масові арешти та інші яскраві прояви державного будівництва в СРСР. Особливо полюбляли в народі давати своє особливе тлумачення радянській абревіатурі. Наприклад: НКВД— «Не знаєш Коли Вернеш Додому», ВКП(б) — «Второе Крепостное Право Большевиков», МТС — «Могила Товариша Сталіна» [105] або СССР — «Смерть Сталіна Спасає Росію» [106].
Найбільше прислів’їв та коломийок стосувалося найтрагічнішої сторінки української історії в радянській дійсності — голодомору. Зокрема,
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) горлівський «Український Донбас» 28 листопада 1942 р. надрукував статтю про антирадянську народну творчість, в якій наголошувалося: «Жодне насильство з боку большевиків не могло вбити усної художньої творчості нашого народу» [107]. Далі в статті представлено зразки такої творчості: «Серп і Молот — смерть і голод», «В 33-ому году люди мерли на ходу», «Ой спасибі тобі Сталін, що «заможні» усі стали: ходим босі, ходим голі, слізьми зрошуємо в полі. Всі голодні хочуть їсти, зате ситі комуністи», «Колективно зерно сіїм, колективно і жнемо, тільки їсти кат-ма чого, колективно й помремо». Коломийська «Воля Покуття» цій темі присвятила спеціальну підбірку «Колгоспний рай», зразком якої були такі рядки: «Сидить баба на рядні та рахує трудодні... Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні», «Нема хліба, нема сала, бо совєтська вдасть забрала», «До колгоспу косяком, а з колгоспу босяком» [108].
Фактична відсутність свободи слова і проста людська потреба реагувати на різні суспільні процеси радянської дійсності привели до появи ще одного зразка усної народної творчості — політичних анекдотів, які пошепки поширювалися серед найближчих і які стали (поряд з відповідними прислів’ями і коломийками) найпоширенішою формою критики існуючого ладу, що народжувалася у межах самої тоталітарної системи. Безправність простої людини в Радянському Союзі спричинилася до появи такого анекдоту: «Мчить по полю щодуху заєць. Назустріч йому біжить другий. — Куди це ти так біжиш? — питається він у першого. — Як куди? А хіба ти не чув, що вийшов наказ підкувати всіх верблюдів? — Так яке ж тобі до цього діло? Хіба ж ти верблюд, чи що? — Ну, брате, піймають, підкують, а потім доводь, що ти не верблюд». Коли влада сталінську конституцію повсюдно представляла як «сонце», під яким «квітне мистецтво», «зростає наука», «розквітає національна культура», то народ не забарився з відповіддю про повсякденне і на запитання «де ділося масло?» відповідав: «Розтануло під сонцем сталінської конституції». На популяризацію гасел про потребу допомогти народам, що страждають під гнітом світового імперіалізму, уїдлива відповідь твердила: «Ми простягнули руку допомоги нашим західним братам, а ноги вони самі простягнуть» [109]. Тему доповнювали спеціальні публікації в багатьох часописах [110]. Усна творчість стала першою правдивою реакцією народу на будь-які прояви внутрішньої і зовнішньої політики влади.
Майже кожне видання містило на останній сторінці невеликі гумористичні добірки, що мали різні назви: «Куток гумору», «Гумор», «З радянського фольклору», «Народні анекдоти і прислів’я», «Веселі рядки» тощо, їхній зміст формувався переважно за рахунок антирадянської народної творчості. Наприклад: «При Сталіні жили не горювали — хліба не мали, тільки в чергах стояли», «Нема пити, нема їсти — все забрали комуністи» [111], «Нема хліба, нема сала, бо совітська власть забрала», «Самі голі, лапті в
РеволюцІйна комедія
ФЕЙЛЕТОН
Талпмоп, син Кирила Сільвест-ровича Бакуна, вже років три но писав де батька, тож старий ис *кзв, де він і що робить. Востаннє він прислав листа десь у тридцяту л-*’яз батька, що той не хоче вступати до колгоспу. Цим старий нібито хоче підмочити репутацію Талнмона, але син не дасть нікому наплювати йому в кашу, навіть р<дному батькові, і от він називав батька класовим ворогом, контрреволюціонером і в кінці сповіщав, що поривав всякі зв'язки а ним, як з „чуждим елементом'*.
Важко пережити було такс Кирилу Сільвестровичу від рідного сина, довго жалкував, що син пішов ,.іншою лінією", а потім і забув. Жив самотньо. Скільки ие аіітувсли старого, скільки не за-ірожували йому, просили вступати дп колгоспу, а він якось так чуд-і:г - гх’ж « каже!
— Ще ие переконався...
Отак жив індивідуальником, всі; ма забутий, хібвщо сільвикоиавці часто набридали.
Якось принесли Кирилові Сіль-вестрдвнчу листа. Глянув—звичайно, від сипа. Не дуже радо сприйняв лукаві слова енна. Талимон просив пробачення за довгу мовчанку і обіцяв приїхати гостювати, коли батько ке заперечує. Мусив старий одписаги! .Хоч я і не колгоспник, але вгощати є чим. Коли не цураєшся „чуждого елемента*, то приїжджа*, милості просимо".
Незабаром Талнмон приїхав. Та ке сам, а з дружиною і маленькою дочкою, П'ятиліткою звали. Здивувався старий з такого імени, але помовчав. Ще дивніше старому ста-•'ло, коли сип назвав себе пеТалимо-ном, а Октябрем Інтериаціоналовн-чем, а дружину—Революцією Бер-ківною. Що ж поробиш? Треба
гостям догоджати—радий чи ні, бо коли звав сина справжнім іменем, той'не озивався та ще й сердився. Довго заплутувався язик, поки навчився Кирило звати всіх по-со-вєтськи, а все ж дійшов цієї мудрості. Проте ніколи не терпів, лаявся 1 плював, коли на нього казали Інднвідуал Капіталізмович.
Отож, коли мали обідати, батько ішов у сад і гукав:
— Прошу обідати, товариші. Октябр Інтернаціоиалович, проси Революцію Берківну та ходім до столу.
Все йшло ніби гаразд, та лихо знову впало иа голову Кирила Бакуна. 1 все, думаєте, через що? Через оті прокляті імена.
Одного разу Революція спала в саду, син читав, а П'ятилітка в хаті гуляла. Звісно, маленькі діти. Вони ис розуміють, що погано, а що гарно. Тож П'ятиліточка і зробила тс, що дорослі звуть погано. Кирило Сільвсстрович хотів, щоб мати прибрала біля дитини і обмила її. Старий вийшов иа подвір'я й гукнув:
— Октябр, а Октябр! Буди Революцію, бо П'ятилітка обмазалась...
Господи, що ж тоді сталося! Син розчервонівся, розприскався, мало ие лусне. Верхівка прокинулась і собі давай герготіти, хоч і ие знала в чім справа. Хотів Октябр Інтернаціоиалович батька потягти а енкаведе за „контрреволюцію*, та одпросився старий.
Знову Кирило нічого ие знає про сина. Живе сам, індиаідуаль-имком. а в колгосп не вступає, бо „ще не переконався".
Микола Дерипащук.
ОбухІиеькиА р-и, с. Гериияївка.
клітку, виконуєм пятилітку» [112], «Батько в допрі (в’язниця. — К. К.), мати в созі (примусові роботи. — К. К.), а я живу на дорозі, живіт голий, штани в клітку: виконую п’ятилітку...» [113]. Безперспективність і приреченість народженого в СРСР народ представив через «життєпис совєтської людини»: «В понеділок народився, у вівторок зголосився в «Загсі», в середу арештований, в четвер замкнутий у в’язницю, в п’ятницю привезений до НКВД, в суботу розстріляний, в неділю похований» [114].
Відображення радянської дійсності народною творчістю ставало і темою окремих доповідей у львівському Літературно-мистецькому клубі. Так, 14 травня 1944 р. тут виступив пись-менник-гуморист Леонід Грім. Він акцентував увагу на тому, що сатира і гумор, які правдиво відображали реалії життя в Радянському Союзі, не мали права на легальне існування, а тому складалися і поширювалися народом у своєму середовищі. На тих, хто пробував відверто критикувати існуючий лад (наприклад письменники Остап Вишня, Юрій Вухналь, Василь Чечнянський, Кость Котко), чекали арешт і заслання на Північ [115]. Київський письменник О. Ващенко 26 жовтня 1943 р. представив аудиторії Літературно-мистецького клубу зразки народного гумору, які стосувалися
колгоспів, каральних органів, п’ятирічок, освіти, преси, побуту тощо. При цьому більша їх частина стосувалася персонально Сталіна, який для простих людей акумулював у собі першопричину всіх страждань. Антидержавний гумор у СРСР ставав ознакою тихого, але масового спротиву існуючому ладу. «Отже, не зважаючи на перенесені віки страждань, наш нарід не втратив здорового почуття гумору, оптимізму, віри в краще майбутнє. Весела вдача українців має свої підстави. Гумор народу — цікавий, самобутній, має свої особливі ознаки. Коли вістря його скероване на помилки і недоліки пози
Васильківські вісті. — Васильків, 1942. — № 50. — С. 4 (фрагмент)
тивних людей, він лагідний і повчальний, коли ж — проти ворогів, він уїдливий і нищівний» [116].
З огляду на комплекс завдань, визначених владними структурами, антирадянська проблематика займала чільне місце в змістовому наповненні аналізованої преси. Серед тем, опрацьованих журналістами саме під цим оглядом, були: 1) масові винищення українців міст і сіл Галичини, Волині, Вінниччини, польського офіцерства у Катині (автори не лише подавали жахливі факти діянь радянських військовиків, а й публікували списки жертв для інформування широкої аудиторії); 2) розправи з радянськими вояками, що побували в полоні; 3) ставлення до українського селянства, зокрема насильницька колективізація, що на тривалий період загальмувала розвиток сільського господарства; 4) голод в Україні, на Кубані, Середній Волзі, у Казахстані та його наслідки; інформаційна блокада цієї проблеми в радянській пресі; 5) діяльність радянської судової системи загалом і під час голодомору зокрема; 6) невідрадний стан економічного життя у СРСР; 7) розвінчання «подвигу» Стаханова і стахановського руху загалом; 8) тотальність марксистсько-ленінського напряму в науці; 9) атеїстична сутність держави; 10) заборона будь-яких проявів національного в українській культурі; репресивні заходи проти культурної еліти українства; 11) характеристика радянської пропаганди, зокрема оцінювання її згубного впливу на розвиток журналістики; 12) іронічно-сатиричне зображення радянського способу життя.
Матеріали, в яких висвітлювалася антирадянська тематика, спрямовувалися головно на заперечення методів і способів формування світогляду радянської людини, її суспільно-ідеологічного зашорення. Цей масив публікацій також дозволяє порівняти дві тоталітарні системи — нацистську та радянську — і побачити багато спільного: масові арешти безневинних людей, їх фізичне знищення або заслання з подальшим використанням як дешевої (або безплатної) робочої сили, жорстока експлуатація села, аж до організації голодомору — геноциду української нації, обмеження і заборони в освітянському процесі, нищення національної науки. Все це в комплексі позбавляло народ права називатися державницькою нацією. Зауважимо, що згідно із задекларованою темою ми ведемо мову про українців. Однак знаємо і пам’ятаємо, що разом з українцями страждали представники всіх інших національностей, які потрапляли під вплив тоталітаризму.
І все-таки нацистські ідеологи не були зацікавлені у представленні цілісної картини радянської системи, що, власне, і пояснюється подібністю цих тоталітарних утворень. Так, дуже вибірково подавалася інформація про винищення представників радянського управлінського апарату, яких ліквідовували, щоб назавжди позбутися виконавців, а значить — свідків, злочинних діянь системи. Взагалі, преса не торкалася справи організації та
проведення виборів і диктатури комуністичної партії при забороненій багатопартійності, тобто відсутності політичних свобод.
1.	Кедрин І. Життя — події — люди: Спомини і коментарі / Іван Кедрин. — Нью-Йорк : Червона Калина, 1976. — С. 349.
2.	Україна в Другій світовій війні у документах : збірник німецьких архівних матеріалів / зібрав і впорядкував Володимир Косик. — Львів, 1999. — Т. 3: .1942—1943. —С. 38.
3.	Українська Голгофта//Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 10/11.
4.	В. 3. Бережани в огні останніх днів більшовицької «влади» / В. 3. // Бережанські вісті. — Бережани, 1941.—Ч. 1.
5.	Большевицький погром у Буську П Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. — Ч. 9.
6.	Жертви більшовицького наїзду в селі Жизномир // Бучацькі вісті. — Бучач, 1941. — Ч. 2.
7.	Спис жертв московсько-більшовицького наїзду // Там само. — Ч. 6.
8.	М. А. Кривава масакра в Добромилі / М. А. // Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. —Ч. 25.
9.	Жертви енкаведистів в Підбужчині И Там само. — Ч. 10; Масакра в Дрогобичі // Там само. — Ч. 14.
10.	Жертви НКВД в Дрогобичі // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1941. — Ч. 169.
11.	Д. Л. У тюрмах Дрогобицького НКВД / Д. Л. П Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — №3.
12.	Наш тернистий шлях // Там само. — № 7—9, 12—14, 27, ЗО, 32, 35/36, 37, 40, 43.
13.	М. М. Нелюдські звірства енкаведистів у Золочеві ІМ. М. // Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. — Ч. 10; Жертви большевицьких звірств у золочівській в’язниці // Там само. — Ч. 11.
14.	Список помордованих НКВД-истами в Золочеві // Золочівське слово. — Золочів, 1942. —Ч. 3.
15.	Й. П. Жертви большевицького терору в Комарні / Й. П. // Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. — Ч. 28.
16.	У львівських тюрмах НКВД П Там само. — Ч. 1; Ще про українські гекатомби у Львові // Там само. — Ч. 5; Ще одна тюрма у Львові // Там само. — Ч. 6.
17.	Як шаліли червоні в Самборі // Там само. — Ч. 4; Дні жаху в Самборі // Воля Покуття. —Коломия, 1941. —Ч. 4.
18.	Як шаліло НКВД у Станиславові // Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. — Ч. 9; Жертви НКВД // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1941. — Ч. 163.
19.	Жертви більшовицького терору // Стрийські вісті. — 1941. — № 1; Р. С. Жахливі дні Стрия / Р. С. 11 Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. — Ч. 6.
20.	Масакра в’язнів у Чорткові // Там само. — Ч. 21.
21.	Список українських громадян з Чортківського повіту, арештованих більшовиками за час 2-ох років їхнього панування // Тризуб. — Чортків, 1941. — Ч. 20—21; 1942.-4.3,4, 6, 7.
22.	Ц. М. Понад 2000 жертв большевицького терору в Умані ІЦ. М. П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1941. — Ч. 220.
23.	Львовянин. У безконечній черзі... Трагічна смерть 800 українських в’язнів у підвалах уманської тюрми / Львовянин // Там само. — Ч. 242.
24.	Уманські жертви... // Воля. — Копиченці, 1941. —Ч. 12.
25.	Лукань Р. Мучеництво українських священників І Р. Лукань 11 Місіонар. — Жовква, 1941. —Ч. 3/4; 1942. —Ч. 3/4—6.
26.	Відозва в справі зберігання документів большевицьких звірств і катувань П Самбірські вісті. — Самбір, 1941. — Ч. 34.
27.	Бандити мордують без кінця 11 Українські щоденні вісті. —Львів, 1941. —Ч. 4; Масова різня в Дубні // Там само. — Ч. 6.
28.	Садизм енкаведистів: Як згинув владика Симон // Там само. — Ч. 37.
29.	Ще про масову катівню в луцькій в’язниці // Там само. — Ч. 8.
30.	Романів О. Західноукраїнська трагедія 1941 / Олег Романів, Іван Федущак. — Львів ; Нью-Йорк, 2003. — С. 63. — Українознавча бібліотека НТШ. Ч. 18. Друге видання.
31.	Трембовецький Ап. Розкриття жахливого злочину: Жертви більшовицького терору в м. Вінниці І Ап. Трембовецький // Вінницькі вісті. — Вінниця, 1943. — № 44— 46.
32.	Протокол № 1 медичної експертизи трупів-жертв, розстріляних Вінницьким НКВД // Там само. — № 50.
33.	Похорон першої групи жертв, замучених Вінницьким НКВД в 1938 році // Там само.
34.	Трембовецький Ап. Розкопи нових могил у м. Вінниці: Нові факти потворних злочинів НКВД І Ап. Трембовецький // Там само. —№ 60.
35.	Звіт професора Шрадера, голови німецького товариства судової медицини і криміналістики // Там само. —№ 63; Міжнародня комісія професорів судової медицини в м. Вінниці // Там само.
36.	Представники медицини європейських країн про більшовицькі вбивства у Вінниці: протокол 11 Там само. — № 71.
37.	Останній похорон жертв НКВД // Там само. — № 87.
38.	Вінниця //Львівські вісті. —Львів, 1943. —Ч. 157.
39.	Совєтське повідомлення про Вінницькі могили // Вінницькі вісті. — 1943. — №74.
40.	П. Ш. Пам’ятник жертвам НКВД у м. Вінниці / П. Ш. // Вінницькі вісті. — Вінниця, 1943. —№ 86.
41.	С. К. Книга про злочини НКВД у Вінниці / С. К. // Там само. — № 77.
42.	Вінниця: злочин без кари (Документи, свідчення, матеріяли про большевицькі розстріли у Вінниці в 1937 — 1938-х роках) І ред. і упоряд. Тексту : Є. Сверстюк, О. Скоп. — К. : Воскресіння, 1994. — 333 с., XXXII іл.; Цраган А. Пам’ятаймо про Вінницю! І Антін Драган. — Джерзі Ситі : Видавництво Українського Народного Союзу «Свобода», 1986. — 47 с., іл.
43.	Вбивство більшовиками 12 000 обеззброєних офіцерів колишньої польської армії // Вінницькі вісті. — Вінниця, 1943. — № 33; До вбивства більшовиками польських офіцерів 11 Там само. — № 35; Катинь — приклад того, як іуда б’є Европу // Голос Охтирщини. — Охтирка, 1943. — Ч. 30; Закордонна
преса про могили польських старшин у Катинському лісі // Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 88; Ще про різню польських старшин під Смоленськом // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 17; Масова могила польських старшин біля Смоленська // Там само.
44.	У Катині дотепер видобуто і частинно ідентифіковано 3000 вбитих // Заславський вісник. — Заслав, 1943. — Ч. 46.
45.	Де ділися польські офіцери? // Визволення. — Конотоп, 1943. — Ч. 46.
46.	Епопея совєтських звірств // Там само.
47.	Ще про Катин // Заславський вісник. — Заслав, 1943. — Ч. 54.
48.	Катинський ліс //Львівські вісті. —Львів, 1943. —Ч. 88.
49.	Записка председателя КГБ при СМ СССР А. Н. Шелепина от 3 марта 1959 г. № 632 — Ш с предложением ликвидировать все дела по операции, проведенной органами НКВД в соответствии с постановлением ЦК ВКП (б) от 5 марта 1940 г. — Режим доступу : ЬИр://каїуп.ги
50.	Зашкільняк Л. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів / Леонід Опанасович Зашкільняк, Микола Григорович Крикун. — Львів : Львівський національний університет ім. І. Франка, 2002. — С. 514.
51.	Любімов В. Чотири могили / В. Любімов // Нове життя. — Кахівка, 1943. — № 44; Розстріляно 20 000 військовополонених // Український кур’єр. — [Прилуки], 1943,—№6.
52.	НосьіреваЛ. «Пойдем на Голгофу, мой брат ...»/ Л. Носьірева, Т. Назарова П ЬПр://гісо1ог.ог§.
53.	Гаращак Л, Свят-Вечір у тюрмі / Люба Гаращак // Львівські вісті. — Львів, 1942. —Ч. 4.
54.	Гаращак Л, Тюремний Великдень / Люба Гаращак П Там само. — Ч. 73.
55.	Венц. Святвечір в Бригідках (Спомин вязня) / Венц П Воля Покуття. — Коломия, 1942. —Ч. 1.
56.	Росляк М. Як то було в Бригідках. Оповідання очевидця / Михайло Росляк // Українські щоденні вісті. —Львів, 1941. — Ч. 9.
57.	Делій К. Свідоцтво большевицького терору / К. Делій // Голос Волині. — Житомир, 1941. —№ 18—19.
58.	Страхов В. Хто був, той не забуде / В. Страхов П Відродження. — Миргород, 1942. —Ч. 1.
59.	Приходько М. Спогади вязня І М. Приходько // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1942.—Ч. 137, 138.
60.	ВЕН. Колима — найтяжчий табор засланців у СССР / БЕН // Там само. — 1943. — Ч. 129, 130.
61.	Дубровський В. Бамлаг / Вас. Дубровський // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 47—49.
62.	О. Є. Українські кістки на Таймирі. Із спогадів в’язня НКВД / О. Є. // Там само. — 1943.—Ч. 80—82.
63.	Про організацію здавання хліба державі 1933 року : резолюція пленуму ЦК КП(б)У на доповідь тов. Степанського, ухвалена на засіданні 11. VI — 1933 року // Комуніст: Робсількор. — X., 1933. — № 14.
64.	Селянство під «стінкою»: Як большевики знищили на Україні вільне селянство // Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — № 45.
65.	Чинченко І. Тяжке ярмо. Ще про те, як переводили в Україні хлібозаготівлю та колективізацію / Іван Чинченко П Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 45.
66.	Селянство під «стінкою»: Як большевики знищили на Україні вільне селянство // Вільне слово. — Дрогобич, 1941. —№ 45.
67.	Іванець В. До мартирологи селянства в СССР / Володимир Іванець // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 67—69.
68.	Майстренко І. Голод 1933 р. / Іван Майстренко // Там само. — 1943. — Ч. 276— 278.
69.	К. І. Пекло на землі / К. І. // Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — № 4—6, 8, 11, 15, 16.
70.	К-ий Гриць. Трагедія українського селянства за часів більшовицького панування / Гриць К-ий // Калинівські вісті. — Калинівка, 1942. — № 42.
71.	Д. Я. Селянська політика більшовиків / Д. Я. // Українське слово. — К., 1941. — Ч. 32.
72.	кс. До статистики голоду в Україні / кс П Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1943. —Ч. 46.
ІЗ.	Хоменко П. «Смерть за колосок»/П. Хоменко//Львівські вісті. —Львів, 1943.— Ч. 73.
74.	Сосновий С. Що дали большевики українському селянству / С. Сосновий // Нова Україна : тижневик. —X., 1942. —Ч. З—5, 11; 1943. — Ч. 4.
75.	Сосновий С. Правда про голод на Україні в 1932 — 1933 роках / С. Сосновий // Ніжинські вісті. — Ніжин, 1942. — № 73.
76.	Борисенко В. Свіча пам’яті: Усна історія про геноцид українців у 1932 — 1933 роках / Валентина Кирилівна Борисенко. — К. : ВД «Стилос», 2007. — 288 с., 16 іл.; Голодомор 1932 — 1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. — К. : ВД «Києво-Могилянська академія», 2007. — 1128 с., 24 іл.; Голодомори в підрадянській Україні (Праці членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні) / редкол.: Олександра Веселова, Станіслав Кульчицький, Левко Лук’яненко, Василь Марочко. — Київ ; Львів ; Нью-Йорк : Вид-во М. П. Коць, 2002. — 724 с., іл.
77.	В. Ц. Совітський робітник / В. Ц. // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1944. — Ч. 12.
78.	Голобородько. Як більшовицький собез «забезпечував» своїх підопічних / Голобородько // Голос Полтавщини. — Полтава, 1942. — Ч. 4.
79.	Так повстала стахановська експлуатація // Заславський вісник. — Заслав, 1943. — Ч. 36.
80.	Іванович О. Марія Демченко — чергове шахрайство / О. Іванович // Українка. — Костопіль, 1942. — Ч. 17.
81.	М. Ш. Сталінські батоги / М. Ш. // Відродження. — Миргород, 1942. — Ч. 34.
82.	(77./ Економічна руїна Галичини підчас большевицької окупації / (П.) П Львівські вісті.— Львів, 1941. —Ч. 71—75.
83.	Олександрович Г. Совєтський суд / Г. Олександрович II Нове українське слово. — К., 1942. — № 4; Сахновський. Про совєтський суд / Сахновський // Голос Полтавщини. — Полтава, 1942. — Ч. 2; С-ий Ігор. Большевицька юстиція в
Галичині / Ігор С-ий // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 62, 63.
84.	Крамаренко К. Слова і діла большевиків (Правда про «сталінську конституцію») // Нова Україна. — X., 1942. — Ч. 79
85.	Гренджа-Донський В. Нищення української науки і культури / В. Гренджа-Цонський П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1941. — Ч. 201; Граничка Л. Як большевики писали історію українського народу / Л. Граничка // Там само. — 1942. — Ч. 36; Ц. М. Наука і поступ у большевиків / Д. М. 11 Там само. — 1943. — Ч. 191; С. О. Совітська «наука» / С. О. Н Там само. — Ч. 194.
86.	Табінський П. Большевицька протирелігійна акція: Законодавство СССР про релігію / Петро Табінський // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 23—32.
87.	Фільчин Й. Українська церква за большевиків / Йосип Фільчин // Українські щоденні вісті.—Львів, 1941. — Ч. 37.
88.	М. П, Як то було за час більшовиків у Жовкві / М. П. // Місіонар. — Жовква, 1941. —Ч. 1/2.
89.	Які церкви зруйнували большевики у Києві // Волинь. — Рівне, 1942. — Ч. 24.
90.	Гарахно. Про свободу совісті за більшовизму / Гарахно // Голос Полтавщини. — Полтава, 1942. — Ч. 5.
91.	С. К. За душу української дитини / С. К. // Українські щоденні вісті. — Львів, 1941. — Ч. 5; Рихтицький Л. Українська молодь і комсомол / Любомир Рих-тицький // Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — №8; Бурик Н. З життя молоді в совітській Україні / Ніна Бурик // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1941. — Ч. 256; Капустяк С. Молодь і релігія за совєтської окупації в Галичині / Софія Капустяк // Місіонар. — Жовква, 1942. — Ч. 3/4; (М. 3.) Душевна пустка І (М. 3.) // Українське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 36; Когут М. Школа і релігія в СССР / М. Когут // Краківські вісті. — Краків, 1942. — Ч. 211; Крин П. Виховання в совітській школі / Петро Крин // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943.—Ч. 50.
92.	Николишин С. Під сталінським обухом (Уривок з книги «Культурна політика большевиків і український культурний процес») / С. Николишин // Волинь. — Рівне, 1941. —Ч. 11.
93.	Кокот С. Доля українських письменників під большевиками / С. Кокот // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 240—242.
94.	С. Г. Боротьба з українськими письменниками / С. Г. // Там само. — 1941. — Ч. 203; Первак М. Література в закутні / Микола Первак // Літаври. — К., 1941. — Ч. 2; Штуль О. Козаки і свинопаси / Олег Штуль // Там само. — Ч. 4; Як червона Москва нищила Україну // Дрогобицьке слово. — Дрогобич, 1942. — № 36—38; Східний Г. Дещо про голосну мовчанку (3 думок про критику на Совєтській Україні) / Гліб Східний // Наші дні. — Львів, 1942. — Ч. 5; Роман-ченко І. Українська література за доби совєтів / Ів. Романченко // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 230.
95.	Дорошенко В. Бібліотеки й архіви на Західній Україні за большевицького панування / В. Дорошенко // Там само. — 1941. — Ч. 250, 252.
96.	Косаренко-Косаревич В. Пропащі скарби (Знищення найціннішої збірки пам’яток української культури) / В. Косаренко-Косаревич // Дрогобицьке слово. — Дрогобич, 1942. — № 48—49.
97.	Куп’янський М. Большевицька русифікація української мови / М. Кубинський // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 145.
98.	О. П. Обрусителі / О. П. П Вільне слово. — Дрогобич, 1941. — №5; Штуль О. Русифікація / О. Штуль П Українське слово. — К., 1941. — Ч. 53; ІєвлевД. Большевицька русифікація України / Д. Ієвлев // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 216—217; Совєтизація української мови П Заславський вісник. — Заслав, 1943. — Ч. 29; І. Ж. Заходи совєтів русифікувати українську мову /1. Ж. // Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 201—203.
99.	Чад совєтської брехні // Заславський вісник. — Заслав, 1942. — Ч. 99.
100.	Нікітін В. О. Замітки про большевицьку пресу / В. О. Нікітін Н Дзвін. — Кривий Ріг, 1942.— Ч. 152.
101.	Обличчя совєтської журналістики // Наші дні. —Львів, 1942. — Ч. 3.
102.	Медведюк І. Зерна істини / Ігор Медведюк П Українське слово. — К., 1941. — Ч. 33.
103.	А. В. Преса за панування совєтів / А. В. П Нове українське слово. — К., 1942. — №26.
104.	Середяк Ю. Підсовітський гумор / Ю. Середяк П Краківські вісті. — Краків, 1942. —Ч. 24.
105.	Підсовєтський гумор П Український Донбас. — Горлівка, 1942. —№ 17.
106.	Вільний М. Як трудящі Совєтського Союзу любили своїх вождів / М. Вільний // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 10/11.
107.	Антибольшевицька народна творчість П Український Донбас. — Горлівка, 1942.—№52.
108.	Колгоспний рай // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 20.
109.	М. В-в. Історія в анекдотах / М. В-в П Українське слово. — К., 1941. — Ч. 37.
110.	Мерега Г. Творчість українського народу / Г. Мерега П Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 68; Танцюра Ю. Большевизм в українському фольклорі / Юрій Танцюра П Дзвін. — Біла Церква, 1942. — Ч. 26; Мовчан Ю. Большевицький «рай» в українському фолькльорі / Юліян Мовчан // Львівські вісті. — Львів, 1942. —Ч. 201.
111.	Народні анекдоти і прислів’я // Українець. — Павлоград, 1941. — № 1.
112.	З радянського фолькльору // Самбірські вісті. — Самбір, 1941. — Ч. 5.
113.	Нові народні приказки // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 16.
114.	Веселі рядки // Переяславські вісті. — Переяслав, 1943. — № 26.
115.	Щербина Н. У Спілці українських письменників: Гостре слово гумору / Н. Щербина // Львівські вісті. — Львів, 1944. — Ч. 114.
116.	Совєтська дійсність в українському народному гуморі Н Там само. — 1943. — Ч. 247.
СКАНУВАННЯ
АнйшуВм
ПОЛОНЕНІ — УЗАКОНЕНА ТРАГЕДІЯ І СПРОБА СУСПІЛЬНОЇ ДОПОМОГИ
Однією з найтрагічніших сторінок війни є захоплені у полон військовиків, доля яких залежить від волі переможця, що може або помилувати, або знищити. Німецько-радянська війна особливо яскраво проявила бажання знищувати.
Що стосується полонених, українців за національністю, то їхня історія розпочалася з Другої світової війни, коли 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, до складу якої тоді входили і західноукраїнські землі. Чоловіки з цих територій в обов’язковому порядку призивалися для проходження служби у рядах польської армії. Воєнні дії закінчилися крахом Польської держави, яка припинила своє існування, а у полоні серед інших опинилося близько 90 000 українців.
Уже 12 вересня Гітлер підписав розпорядження про створення на підлеглій німцям польській території, що була поділена між Німеччиною і Радянським Союзом, Генеральної Губернії, до складу якої увійшли українські Лемківщина, Холмщина, Підляшшя і частина Посяння. З дозволу окупаційної влади українці почали створювати допомогові комітети (загалом на території Генеральної Губернії діяло 26 українських допомогових комітетів), а на початку червня 1940 р. був затверджений статут для центрального осередку, що отримав назву Український Центральний Комітет. Важливість створення УЦК перш за все полягала у можливості мати єдину репрезентативну установу, яка б організовувала життя українців і представляла та захищала (наскільки це було можливо у реаліях окупації) інтереси української нації перед владою.
Однією з напрямних діяльності стала робота зі звільнення з полону українців — військовослужбовців колишньої польської армії. Наприклад, УДК в Сяноку з серпня 1940 р. до квітня 1941 р. у цій справі розіслав 624 клопотань до урядів, різноманітних установ, організацій і приватних осіб як Генеральної Губернії, так і Німеччини й інших окупованих нею територій [1].
Згідно із рішенням Верховного командування німецької армії, протягом вересня 1940 р. з полону звільняли українців з колишньої польської армії. Хто
Понад 3.000 інтернованих українців у Швейцарії
(КОМУШКАТ УКРАЇНСЬКОГО ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА В ЖЕНЕВІ).
Після розгрому Франції, 20—23 .червня 1940 р. справа досягти контакту з нашими людьми, а на* до Швейцарії перейшла ціла польська дивізія віть довідатися, де вони перебувають, бо вся вла* сформована у Франції в силі 17 тисяч багнетів з да по цих таборах у руках польських старшин, гарматами, кіньми та' іншим військовим знаряддям. при тому швайцарське командування почуває її інтерновано та розміщено по різних швейцар* окрему нехіть сприяти ьсепаратнзмоаіс — А проте ськнх місцевостях. Серед тих інтернованих май* Комітет УЧХ. досяг свого і в міру невеличких аа* же третина це українці, здебільша галичани, на* сланих »ОБЄДІІАННЯМ< і ін. запомог, організа* сильно, іноді в брутальний спосіб за помічю фран* сланих аОБЄДНАННЯМ* і ін. запомог, організа* цузькнх жандармів змобілізовані — робітники та ціямк Злуч. Держав і Канади, поодиноких парохій емігранти у Франції.	і приватних осіб дів що може. Комітет У. Ч X. в
Комітет Українського Червоного Хрест? в Же* Женеві, що до речі складається в більшості з неві, ще иа початку війни зорганізований під про- приятелів України, — швайцарців, листується з водом ті. Іди Бачінісьхої — перебрав на себе зав* .численними інтернованими окремих таборів, виси* дання продовжувати за кордоном діяльність Укра* лав потребуючим білля, взуття, мнло, тютюн Ате їиського Червоного Хреста заснованого в Києві українськн книжки. Комітет також відшукує рога квітня 1919 р., негайно увійшов в зносини а днни окремих інтернованих у Франції і иа тере* представниками інтернованих українців та почав нах прилучених до Совітів, або Німеччини, а тах свою допомогову акцію. У. Ч X. в Женеві має само і на заокеанській еміграції. У. Ч X. в Женеві заязки майже зі всіма таборами, де поміж по* має численні подяки і надзвичайно цікаві листи лаками є інтерновані українці. Це була нелегка від наших інтернованих з описом іноді дуже наїв-
не міг довести свою національну приналежність, той продовжував перебувати у статусі полоненого. Також не звільняли тих осіб, чиї сім’ї після поділу Польщі між Німеччиною і СРСР опинилися на радянській стороні, влада якої відмовилася їх приймати.
Частина полонених, що були працевлаштовані робітниками у сільському господарстві або на підприємствах Німеччини, при звільненні підписували трудову угоду до кінця війни. Для повернення цієї категорії українців додому їх родини повинні були подати відповідне клопотання у відділ праці за місцем свого проживання.
Сім’ї не звільнених з полону у вересні, які проживали на території Генеральної Губернії, повинні були підготувати та надіслати у відділ суспільної опіки УЦК такі дані та документи: адреса родини, місце перебування полоненого після ЗО вересня 1940 р., довідка від місцевого УДК з підтвердженням, що полонений за національністю є українцем, довідка від місцевої влади про прописку. Це розпорядження не стосувалося українців, які потрапили у полон із французькою армією [2].
Усі клопотання про звільнення українців з полону, що надходили від родин, відділом суспільної опіки підтверджувалися і пересилалися німецькому військовому командуванню для прийняття остаточного рішення. У лютому 1941 р. УЦК інформував про те, що більше не потрібно надсилати жодних клопотань щодо полонених, бо «згідно з повідомленням компетентних чинників, усі українці полонені, без огляду на їх попереднє місце замешкання, будуть із таборів звільнені вже в найближчому часі» [3]. Таке рішення можна пояснити підготовкою Гітлера до наступного етапу війни.
Табір полонених у Відні відкрив свої ворота для українців 1 квітня 1941 р. Про їхню долю на сторінках «Краківських вістей» розповів Анатоль Курдидик. Автор згадував, що його перша зустріч з полоненими відбулася на Різдво у церкві св. Варвари, куди їх привели у супроводі вартових і ще у польських одностроях. Просили вони одного — книжок і газет. До речі, ще
Краківські вісті. — Краків, 1940. — Ч. 97. — С. 4 (фрагмент)
Полонені — узаконена трагедія і спроба суспільної допомоги у травні 1940 р. німецька військова влада дозволила полоненим українцям читати і передплачувати, крім німецьких і польських газет, також «Краківські вісті». У зв’язку з цим редакція часопису закликала УДК власним коштом здійснити передплату для кожного табору, де перебували українці [4]. Наступна зустріч відбулася у тій же церкві на Великдень — уже після звільнення. А. Курдидик розповів читачам, як налагоджувалося життя колишніх полонених у Відні. Разом із тим він чітко охарактеризував долю полонених, що представляли бездержавну націю: «Це справді трагедія, вічна трагедія нашої землі, що її сини мусять каратись за чужу й ворожу їм справу» [5].
У червні 1940 р. після розгрому Франції у таборах на території Швейцарії опинилася польська дивізія (17 000 осіб), сформована на французькій землі. Серед інтернованих понад 3000 — це українці, яких без їхньої згоди мобілізували до лав дивізії часто за допомогою французьких жандармів.
Комітет Українського Червоного Хреста, організований у Женеві на початку війни їдою Бачинською, до складу якого входили 19 українців і 37 швейцарців, відразу налагодив зв’язок з усіма таборами, де серед поляків були інтерновані українці. Комітет висилав їм білизну, взуття, теплі речі на зиму, рушники, мило, тютюн, українські книжки. «Треба признати, що під зглядом мешкання, харчів і гігієни інтерновані не можуть нарікати. Швайцарська влада і громадянство робить усе можливе, щоб облегшити їм життя». Зокрема, вони мали право на вільне пересування у радіусі п’яти кілометрів, добову відпустку для відвідування знайомих, безкоштовне листування з родиною. Комітет УЧХ у Женеві клопотав перед швейцарською владою і німецьким окупаційним командуванням про дозвіл інтернованим українцям виїхати до родини, якщо вона проживала на французькій території, або на заробітки до Німеччини.
Найбільшою проблемою стало вимушене сусідство з поляками, які зневажали українців. Окремий табір не було можливості створити, бо українці входили до складу польського підрозділу як частини французької армії [6].
Кардинально ситуація змінилася з початком німецько-радянської війни. Гітлерівська Німеччина, яка пропагувала вищість своєї нації і обґрунтовувала її абсолютне право розпоряджатися долями народів світу, вела війну згідно зі своїми ідеологічними засадами, а не зобов’язаннями міжнародного права, зокрема Гаазькою та Женевською конвенціями щодо військовополонених.
Майбутню наджорстокість людей у німецькій військовій формі узаконювали відповідні розпорядження командування. Так, 13 травня 1941 р. був підписаний наказ про особливі повноваження військ, згідно з якими кожний німецький офіцер отримував право без дотримання будь-яких формальностей карати усіх запідозрених у ворожому ставленні до Німеччини. Цей же документ звільняв від карної відповідальності солдатів німецької армії за
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) злочини проти населення окупованої території. Ще один наказ від 6 червня 1941 р. узаконював розстріл на місці всіх політпрацівників і комуністів зі складу Червоної армії [7].
Якщо нацистська Німеччина возвеличувала власну націю, то Радянський Союз, навпаки, зневажав саме поняття нації, експериментуючи над створенням майбутнього ідеалу — радянської людини. Подібні експерименти ще до початку Другої світової війни стали причиною мільйонних жертв серед власного народу. З початком німецько-радянського воєнного протистояння трагедія тільки поглибилася. Радянське керівництво продовжувало воювати з власним народом. Воно назвало полонених зрадниками і не пропонувало жодних заходів для унормування цього питання на світовому рівні.
Ставка Верховного головнокомандування Червоної армії 16 серпня 1941 р. видала наказ № 270, згідно з яким офіцери, які потрапили у полон, визнавалися дезертирами і зрадниками батьківщини, а їхні сім’ї підлягали арешту. Родини полонених червоноармійців позбавлялися державної допомоги. Також дозволялося розстрілювати на місці тих, хто почне панікувати і виявить бажання здатися у полон. 28 липня 1942 р. Народний комісар оборони СРСР И. Сталін підписав наказ № 227, яким заборонялося відступати без розпорядження вищого командування. За його порушення офіцери ставали зрадниками батьківщини, з яких формувалися штрафні батальйони по 800 осіб. Із солдатів і молодших офіцерів, звинувачених у панікерстві, формувалися штрафні роти по 150—200 осіб. Ці підрозділи (переважно слабо озброєні) направляли на найважчі ділянки фронту, даючи їм таким чином можливість спокутувати «провину». Запобігти безладному відступу повинні були і створювані «заградотрядьі» — загородзагони, які розміщувалися за передовою і у разі безладного відступу відкривали вогонь по своїх [8].
Отже, передвоєнні репресії і бездарне керівництво стали основною причиною появи багатьох мільйонів полонених. їхня доля була жахливою і характеризувалася голодом, холодом, інфекційними хворобами, розстрілами на марші (коли знесилена людина падала, то її добивали), непристосованими таборами (часто навіть без будь-яких будівель), масовими розстрілами офіцерів, комісарів, комуністів як носіїв ворожої ідеології, а також євреїв і азіатів як представників неповноцінних народів, відсутністю медичної допомоги або використанням полонених як «живого щита» під час бойових операцій чи при розмінуванні території, а також для проведення злочинних медичних експериментів.
У забезпеченні харчуванням і медичним обслуговуванням радянських полонених діяли відповідні директиви. Так, одна з них дозволяла готувати їжу тільки за допомогою трофейних кухонь. Тобто якщо навіть і було з чого варити, то часто не було на чому. Інша директива дозволяла надавати медичну
Полонені— узаконена трагедія і спроба суспільної допомоги допомогу полоненим тільки радянським медичним працівникам і використовувати ліки [9].
Найжахливішим проявом реалій полону став канібалізм. Зокрема, дослідник В. Король, посилаючись на спогади очевидців з київського табору на вул. Керосинній, стверджує: «Дійшло до того, що полонені чекали, поки труп охолоне, а потім починали його їсти» [10]. Науковець М. Демкович-Добрянський пише про факти людоїдства у переходовому таборі № 112 (Молодечне), а також цитує автора книги про вермахт і радянських військовополонених: «Канібалізм був «злочином», який, видно, часто траплявся в жахливих умовах у таборах полонених узимку 1941—1942 р., потім його брали як доказ расової та моральної меншовартості радянських полонених. Але від того не встереглися й німецькі полонені в радянському полоні» [11].
Нацистська військова потуга не була готова до такої велетенської кількості полонених і необхідності їх утримування. Вона не тільки не могла організувати хоча би мінімального забезпечення їх існування, а й не хотіла цього робити, сподіваючись на свою швидку перемогу, яка приховає будь-який злочин, особливо проти людини. Як наслідок, найбільша кількість полонених загинула від холоду, голоду і куль узимку 1941/1942 рр. Загалом у ході німецько-радянської війни у полон потрапили близько 6 млн 400 тис. осіб, з яких понад 4 млн 700 тис. загинули [12].
І все ж військовополонені були потрібні Німеччині як безкоштовна робоча сила, яку вони могли максимально використовувати. Для цього на початковому етапі війни проводилася політика виокремлення українців і навіть їх звільнення, що, знову ж таки, пояснювалося браком робочих рук, особливо у сільському господарстві, яке
ПОВИННО було забезпечити прохарчу- Краківські вісті. — Краків, 1941. -вання німецьких армії і тилу. При тому,	Ч. б. — С. 12 (фрагмент)
незважаючи на швидке припинення кампанії зі звільнення полонених, згорнутої за наказом верховного командування, на місцях потреба робочої сили диктувала свої умови і процес, хоч і мінімальний, виходу з таборів продовжувався [ІЗ]. Наприклад, ІЗ січня 1942 р. штадтскомендант Харкова підписав наказ № 14: «Радянських військовополонених української національності, які працювали перед війною на підприємствах сільськогосподарського машинобудування і які будуть зайняті на виробництві, слід звільнити». Також могли відпустити на підставі клопотання родини або односельчан, підтриманого місцевою владою [14].
В справі звільнення полонених, бувших вояків польської армії, що перебувають у таборах полонених, подається до відома, що згідно з повідомленням компетентних чинників, усі українці полонені, без огляду на їх попереднє місце за-мешкання, будуть із таборів звільнені вже в найближчому часі. Прохань у цій справі не потрібно ніде вносити. — Керманич Відділу Праці і Сусп. Опіки при УЦК.
Усім цим скористалися легальні українські організації, такі як УЦК з його низовими клітинами — українськими допомоговими комітетами та Український Червоний Хрест, що розгорнули максимально можливу роботу з організації допомоги полоненим. Для цього керівництво УЦК звернулося окремим меморандумом до німецької влади з проханням узаконити цю акцію. «У висліді цих заходів УЦК одержує дозвіл зайнятись опікою полонених українців, а саме в напрямі релігійної опіки, освідомної акції та матеріальної допомоги» [15].
Через три тижні після початку німецько-радянської війни «Вісник Українського Центрального Комітету» (далі — «Вісник УЦК») повідомив, що згідно з наказом німецького військового командування полонені українці будуть відокремлені від представників інших національностей. Також дозволялося організовувати допомогу пораненим полоненим, але у чітко визначених рамках, вихід за межі яких означав позбавлення права вести допомогову акцію. Українські допомогові комітети, на території яких розміщувалися табори або лазарети, зобов’язані були сконтактуватися з місцевою німецькою владою, комендантом табору або головним лікарем військового шпиталю для оформлення офіційного дозволу на організацію опіки над полоненими. При цьому наголошувалося на забороні створювати додаткові комітети для ведення харитативної кампанії та організовувати обов’язкові збірки серед населення. «Натомість, якщо хтось з громадян зложить добровільно на цю ціль якийсь даток, датки ці принимати вільно» [16].
Населенню окупованих територій, крім офіційно визначених представників українських інституцій, заборонялося контактувати з полоненими. Також строго заборонялося надавати будь-яку допомогу військовослужбовцям Червоної армії, які намагалися уникнути полону. Зокрема, жовківський комендант попереджав, що за переховування радянських військових передбачена смертна кара [17]. Відповідне розпорядження генерал-губернатора від 23 жовтня 1941 р. забороняло населенню контактувати з полоненими, навіть з тими, яких відправляли на визначені роботи, допомагати їм при втечі або переховувати [18].
Загалом, поведінку щодо військовополонених регламентував наказ міністра внутрішніх справ Німеччини від 11 травня 1940 р., який забороняв будь-які контакти з полоненими, крім випадків, пов’язаних із виконанням службових обов’язків. Оскільки такі контакти все-таки відбувалися, то їх необхідно було зводити до мінімуму.
25 липня 1941 р. керівник поліції безпеки й служби безпеки підписав та розіслав на місця розпорядження такого змісту: «Існуючу в Райху заборону всякого стосунку німецького населення з воєнно-полоненими належить застосовувати до населення Генерал-Губернаторства й решти зайнятих
земель. Всякий стосунок населення з російськими або іншими воєнно-полоненими, оскільки він не викликається евентуальним звантажуванням до праці, треба при всіх обставинах припинити. Я прошу відповідними оголошеннями негайно освідомити населення, і в данім випадку проти справників виступати з гострими державно-поліційними мірами. В тяжких випадках залишається тамошньому присудові ставити проти обвинувачених внесок на особливе трактування» [19].
У лютому 1942 р. «Вищий Начальник 88 і Поліції Сходу» нагадав про найвищу міру покарання за будь-яку допомогу військовослужбовцям Червоної армії, які втекли з полону. При цьому якщо винуватця не знайдуть, то передбачалося застосування принципу колективної відповідальності. За інформування ж поліції про виявлення полонених, які втекли, обіцялася грошова нагорода до 10 000 зл. [20].
Незважаючи на всі обмеження та жорстокості, українці в рамках власних легальних комітетів і товариств організовували допомогу полоненим. Окрім УДК, цією роботою займався також відновлений протягом липня 1941 р.
Завдання Українського Червоного Хреста
Організаційний Реферат Головного Проводу Українського Червоного Хреста у Львові оголошує таку інструкцію:
а)	організувати допомогу українським раненим і полоненим;
б)	збирати на ту ціль датки (грошеві та в натурі: харчі, одяг, взуття) та передавати негайно до Централі У. .4. X. у Львові;
в)	вести на місцях докладний реєстр пропавших без вісти українців, чи то взятих до війська, чи арештованих, та збирати по 3 крб. Списки та гроші передавати негайно до Централі У. Ч. X. у Львові, Личаківська 37 а, І пов.;
г)	організувати по повітах повітові по селах сільські клітини У. Ч. X. та вибрати управи. (В повітах по 7 членів, по селах по 3 члени);
д)	втягнути в ряди членів
У. Ч. X. всіх місцевих українців без уваги на те, чи вони мають який зв’язок з медичною службою, чи ні — та стягати постійно вписове і членські вкладки. Вписове є 2 крб. одноразово, вкладка 1 крб. місячно. Гроші, одержані з вписового і вкладок та звіти, передавати негайно до Централі У. Ч. X. у Львові, задержуючи собі лише необхідну суму на адміністра-ційні видатки;
е) довірені Централі У.Ч.Х. або вибрані проводи переберуть негайно на даних місцях усе майно Радянського Червоного Хреста. Український Червоний Хрест тісно співпрацює з Українською Допомоговою Акцією, якої два представники входять в склад Головного Проводу У.Ч.Х. у Львові. Протекторат над У. Ч. X. перейняв Ексцелєнція Митрополит Андрей Шептицький. В організаційних справах звер-
татися до організаційного референта лікаря Василя Кіналя в домівці У. Ч. X. в понеділок, середу й п’ятницю від 17—18 год.
Дві вистави в музею В. Б. У.
Від 15 липня до 15 серпня ц. р. відбувалась в Музею Визвольної Боротьби України у Празі вистава пам'яток Української Республіканської Капелі. На виставі було багато світлин, спогадів, пам'ятко-вих книжок, приладів, національні одяги капелян і т. д. Матеріялом до чергової вистави Музею послужила колекція сатирично-гумористичних українських часописів, яка нараховує 70 різних назв журналів, які виходили на українських землях та на еміграції. Нова вистава триватиме до кінця серпня 1941 р.
Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 19. — С. З (фрагмент)
Український Червоний Хрест. Його централя відкрилася у Львові на початку серпня. Управу товариства очолив О. Барвінський. УЧХ, який діяв під патронатом митрополита А. Шептицького на винятково доброчинні пожертвування,
Хто вони?
Хто Є Ті ПОЛОНЄНі, що проходять тепер, довгими валками но наших шляхах? Не кожний відчуває, що ті постаті вдягнені в большевицькі однострої з * виснаженими обличчями — це українці, це мільйони нашої молоді, насильно загнаної до больше-внцького війська і кинутої на фронт до боротьби з німецькою армією. Не кожний зясовує собі на вид тих, до всього здавалось би збайдужнілих людей, що вони — це наш національний актив, суспільна ос* нова існування, майбутнє нашого народу. .Чим ми його зустрічаємо, що даємо у велику дорогу цим рідким, дорогим гостям, нашим братам по крові?
Вони не хочуть оагаго. Коли зустрінете їхні погляди, здається, немов вони нічого не бажають, нікого близького не мають на землі. Матерей, ні батьків, сестер, ні братів, дітей ні дружин. Большевмзм вибив на їхніх лицях печать трагізму. Але спиніться біля них. Намагайтеся увійти в їхнє становище! Не зрозуміти, а — відчути! Вони не просять. Вони не жебрають. Вони радніше вмерли б. Іючуття особистої гідности не вбив у них навіть комунізм. За ввічливість, за гостинне прийняття, за уважливість до їхнього становиш^ — не дякують/еловемж Но їхніх обличчях котяться сльози. Чи Це не більше за всі подяки? Чи це не зворушує ваші душі? Нехай маса в чужих одностроях переміниться для Нас у людей, що думають 1 відчувають так, як і ви.
Нам мріялось колись про те, як упадуть кордони, як із бояьшевицької тюрми народів вийде наш нарід,' а*, над руїнами й згарищами зустрінуться наші руки. І мрія стала дійсністю. Упала тюрма народів і йдуть сірі валки людей, ідуть жертви боль-шевизму, проходять кашею землею рідкі гості...	:
Щасливі ті, кому доля дала змогу стиснути руку братові з України!
Ірина Винницька.
організовував збірки грошей, харчів і одягу по всій Галичині. Товариство, яке перебрало у свої руки майно радянського Червоного Хреста, закликало до членства всіх українців. До початку вересня його місцеві комітети розпочали свою діяльність у Зборові, Золочеві, Самборі, Теребовлі, Тернополі [21], а згодом відкрилися і в інших містах Галичини, наприклад, 17 вересня представництва почали діяти у Сокалі [22], Копичинцях [23] і Коломиї [24].
12 жовтня 1941 р. було проголошено днем Українського Червоного Хреста. Повідомляючи про це, «Львівські вісті» закликали городян максимально підтримати плановані заходи, чим безпосередньо долучитися до акції допомоги полоненим. У результаті вуличної збірки допомоговий фонд поповнило майже 5000 зл. [25].
Чи не найважливішою справою діяльності українських допомогових інституцій, що вимагала миттєвого реагування, стало звільнення полонених українців восени 1941 р. 23 вересня першими звільнили 61 українця з табору, розташованого на львівській Цитаделі. 27 вересня відпустили другу групу кількістю 1500 осіб. Ці показові акції відбувалися з належними урочистостями й у присутності представників німецької влади, які закликали вже колишніх полонених повертатися додому й активно включатися у процес відбудови своєї батьківщини. Чергове звільнення із табору на Цитаделі відбулося 29 вересня. У цей день відповідні довідки отримали понад 900 українців, які вирушили у бік Тернополя. Наступного дня ще 400 осіб попрямували у напрямку Дрогобича. За повідомленням часопису, у черзі на звільнення чекали 13 колишніх солдатів Червоної армії з Волині, 160 — з Буковини і близько 300 — з Кам’янець-Подільщини.
Український Червоний Хрест у межах можливого забезпечив уже колишніх полонених медичною допомогою, продуктами, одягом, а також
Краківські вісті. — Краків, 1941. •— Ч. 46. — С. 8 (фрагмент)
Полонені — узаконена трагедія і спроба суспільної допомоги «повідомив свої відділи в краю, в яких днях будуть переходити звільнені з полону і наказав їм приготовити харчі, нічліг та підводи». Тих, хто через хворобу не міг іти, розміщували у лікарнях [26].
Наступною інформацією стали повідомлення про звільнення 40 000 українців з табору для військовополонених під Ярославом і 70 000 — з табору у Холмі. їх відпускали не всіх одночасно, а групами від одної до двох тисяч людей, що формувалися за принципом місця проживання. Зокрема, з Ярослава колишні полонені, мешканці Прикарпаття, йшли у напрямку Стрия, мешканці північної частини Галичини і Волині — Сокаля, мешканці Львівщини, Тернопільщини і східноукраїнських земель — у напрямку Кам’янця-Подільського. У зв’язку з цим Український крайовий комітет у Львові звернувся до окружних комітетів з проханням підготувати по шляху переходу колишніх полонених приміщення для ночівлі, продукти харчування і підводи для транспортування хворих і знесилених [27]. Варто зазначити, що у листопаді німецька влада заборонила звільненим полоненим заходити у Львів, визначивши дорогу в обхід міста. Це пояснювалося процедурою переселення євреїв у гетто [28].
24 жовтня 1941 р. відбулося чергове засідання президії УЧХ, на якому заслухали звіт про діяльність товариства, основна робота якого стосувалася допомоги звільненим полоненим української національності з усіх українських земель [29]. У зв’язку з необхідністю розвивати допомогову акцію УЧХ звернувся до українського громадянства з відозвою: «Від кількох тижнів німецька влада з наказу Фірера звільнює з табору полонених українців по цей і по той бік Збруча та дає змогу їм вернутися на рідну землю, до рідного села та до своєї сім’ї. Тепер вертатимуться додому тисячі українців усіми шляхами.
Громадяни! Облегшіть поворот українським полоненим під свої рідні стріхи, до своїх милих батьків і жінок. Усі транспорте українських полонених, що будуть переходити через наші околиці, мусимо прохарчувати, дати їм нічліг і взагалі надати всяку допомогу, щоб якнайскоріше та в здоровому стані могли вони всі дістатись додому. Багато серед полонених є слабих і виснажених, які не тільки потребують харчу чи нічлігу, але також треба їм подати медичну допомогу, та підводу для перевезення їх з одного місця постою до другого» [30].
Разом із тим УЧХ закликав усі українські установи, товариства і організації в міру можливого максимально долучатися до допомогової акції, результати якої залежали тільки від самих українців. «На нашій совісті лежатиме важкий докір, коли через нашу байдужість декілька тисяч цих бідолашних наших братів згине з голоду чи холоду, чи інфекційних хвороб на поворотному шляху до своїх родин» [31].
Повідомлення про те, як на місцях організовувалася допомога колишнім полоненим, часто друкувалися на сторінках українських часописів Гене-
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) ральної Губернії. Наприклад, у Станіславі, на залізничному вокзалі, створили медичну комісію, яка зобов’язана була оглянути кожного звільненого й у разі необхідності направити його на лікування, особливо коли це стосувалося інфекційних захворювань. До початку червня 1942 р. її послугами скористалися 3547 потребуючих [32].
19 жовтня 1941 р. допомогова акція розгорнулася і у Жовкві. Місцевий український допомоговий комітет звернувся до мешканців навколишніх сіл з проханням підтримати звільнених, мотивуючи це тим, що, можливо, хтось інший у цей же час сприяє його братові, синові чи батькові, який міг опинитися у подібній ситуації, прямуючи додому. Для організації гарячого харчування у Жовкві почала діяти кухня, яка протягом місяця роздала понад 7370 порцій теплої їжі. Крім того, колишні полонені мали де переночувати, а для продовження подорожі їх забезпечували ліками, підводами і грошима (за місяць було видано 8323 зл.).
Потребуючі медичної допомоги користувалися послугами місцевого шпиталю. Від 19 жовтня до 9 листопада госпіталізували 156 хворих, з яких 37 померли. Через тиждень кількість тих, кого лікували жовківські лікарі, зросла до 221 особи, що обійшлося українському комітетові у 10 272 зл., не рахуючи харчових продуктів. В організаційному плані важливим було те, що місцевий часопис друкував списки тих, хто помер. Від 23 листопада 1941 р. до 18 січня 1942 р. «Жовківські вісті» подали прізвище, ім’я, місце народження, вік і дату смерті 85 осіб з усієї України [33]. Таким чином, родини померлих могли дізнатися хоч і найсумнішу, але правду про долю своїх рідних, а не жити усе життя з думкою про «безвісти пропавшого».
«Золочівське слово» повідомило, що протягом вересня—жовтня близько 900 колишніх полонених, які проходили через місто, мали можливість переночувати і підживитися харчами, а також закликало жителів краю посилити гуманітарну допомогу, мотивуючи це великою смертністю серед звільнених, спричинену виснаженням, голодом і холодом. «Пам’ятаймо — це українці, це мільйони нашої молоді, це наш національний актив, основа нашого національного існування, майбутнє нашого народу» [34].
У Зборові харитативною діяльністю займався жіночий комітет, що діяв у рамках відділу суспільної опіки. Дякуючи навколишнім селам за допомогу, комітет інформував, що за час від 1 жовтня до 5 листопада 1941 р. було зібрано 585 буханок хліба, 51 кг борошна, 49 кг круп, 913 л молока, 12 кг сиру, 4700 яєць, 81 кг м’яса, 25 курей, 4 кг товщу, 26 кг цукру та інших продуктів. З усього цього скористалися 1067 потребуючих, яким приготували 1768 сніданків, 1020 обідів і 164 вечері. Також вдалося налагодити транспортування звільнених полонених до Тернополя. Проблемою залишалася медична допомога, яка вимагала негайного вирішення [35].
Представництво Українського Червоного Хреста у Рогатині, яке розпочало діяльність на початку жовтня 1941 р., мало у своєму розпорядженні
закликав розпочати роботу зі
кухню і співпрацювало з міською лікарнею. За два місяці його допомогою скористалися 1247 колишніх полонених [36].
Відділ суспільної опіки УДК в Сокалі організував для полонених, звільнених із таборів у Замості, Ярославі, Холмі, Любліні, Ковелі, Сідлеці, лазню, дезінфекційну процедуру, медичну допомогу, харчування і
збору серед мешканців краю захованих ще з радянських часів коців, шинелей, куфайок, чобіт і білизни, украй необхідних для забезпечення ними звільнених. Обґрунтовувалося це потребою взаємодопомоги: «Ми маємо зареєстрованих 457 полонених українців з самого Сокальського повіту. Вони теж вертають домів. Вони теж користають з допомоги українського громадянства інших повітів» [37].
Сокальське представництво УЧХ повідомило, що до 20-х чисел листопада 1941 р. понад 320 українців, переважно з Волині та східних областей, обслуговувалися працівниками товариства. Особливо наголошувалося на необхідності надання медичної допомоги пораненим українським солдатам, яких привозили з табору у Замості. їхнє лікування мало бути тривалим і витратним, тому місцевий осередок Червоного Хреста висловив сподівання, що «громадянство Сокаль-щини напевно покриє всі кошти,
зв’язані з акцією допомоги полоненим». Тим, у кого ще залишалися не обміняні карбованці та копійки, пропонувалося передавати їх для тих, хто прямував на територію Райхскомісаріату України [38].
Окрім того, місцевий часопис інформував про полонених українців, які лікувалися або померли у сокальській лікарні і були уродженцями інших місцевостей Генеральної Губернії або східноукраїнських земель [39].
ВІСТІ
з Українського Червоного Хреста в Сокалі
За прикладом інших українських часописів у краю й за кордоном помішуватимемо пало в нашій газеті вісті про українських полонених споза Сокальською повіту, які по дорозі з таборів додому задержались були коротший або довший час у Сокалі;
Полонені з Галичини:
В днях між 20 жовтня і ЗО сіисто-падв 1941 р. перейшли через Со-каль такі українські полонені з Галичини і з Крем'янеччини.
Львівська область:
1) Соловей Іван. — Городок Ягай-лонський, 2) Шалай Микола,—село Жа палів р-н Ляшки, 3) Малиці Дмитро, — село Заліська Воля р-н Ляшки, 4) Терешко Микола родом з Забіря коло Рави Руської пішов до с. Романова (обл. Луцька). 5) Харчук Іван, 6) Доляйчук Василь.
Станіславівська й Дрогобицька обл.:
7) Боднарчук Дмитро м. Жидачів, 8) Савчук Петро, село Сілець, р-н Єзупіль, 9) Бортійчук Дмитро, село Старий Гвїздець, 16) Сапович Гриць, село Залуччя, 11) Вівчарик Дмитро с. Вшюірад, 12) Гурик Степан м. Станіславів, 13) Тимчин Євген м. Станіславів (вул. Котляревського), 14) Буряк Василь с. Вільховеиь, 15) Матвіїв Михайло с. Микитиііці, 16) Комаречко Василі», с. Улична, р-н Дрогобич, 17) Салабавка Мілько, с. Завадівка, р-н Турка, 18) Лех Карп, с. Рибник, р-н Підбуж, 19) Башурина Тодоз, с. Вільшанці, 21) Добрянський Осип, 21) Клеванич Євстахий, 22) Крисневич Іван, 23) Хамус Петро, 24) Непорадний Олекса, 25) Олексин Іван, 26) Зрийко Іван, 27) Броданюк Микола, 28) Ушак Маріян, 29) Хемій Юрко, ЗО) Базюк Василь, 31) Іпмчук Дмитро, 32) Лнсак Василь, 33) Харук Василь, 34) Янишин Юрій, с. Скоморохи Старі.
Тернопільська обл. враз з Крем’янеччиною:
35) Бурсук Микола, 36) Козюб-ський Михайло, 37) Камарнииький Євіеи. 38) Кубіла Петро, 39) Лиіцук Володимир, 40) Рудий Володимир, 41) Новицький Михайло, 42) Дубчак Мирослав, 43) Здирко Петро, 44) Дженджера Іван с. Богданівна, 45) Ілевич Ярослав, є. Млинівці, р-н Зборів.
Крем’янсць:
46) Петручок Анапій, с. Сапанів
р-н Крем’янець, 47) Хоптар Кузьма, а Старий Коколь р-н Крем’янеиь, 48) Косік Прокіп. с. Оншнківці, р-н Шумський, 49) Рудь Федір, с. Он-шиківці, р-н Шумський, 50) Башук Радіол, с. Онишковиці, р-н Шумський, 51) Гіровозюк Володимир, с. Бриків, р-н Шумський, 52) Годованок Микола, с. Гисерпа, р-н Шумський, 53) Мнчипорук Сильвестер, с. Мишня, р-н Крем кінець, 54) Вітер Теодор, с. Жонівка пов. Бережани.
Померли в Загальній Лікарні в Сокалі
1) Варварук Василь ур. 1912, с. Студениця р-н, Сгароушиця обл. Камінець-Подільська помер на чср-вінку 3. XI. 1941. 2) Ломачко Іван, ур. 1911, с. Збураж обл. Берести Литовська, помер н.т чероінку 3. XI. 1941, 3) Слапецький Яків, ур. 1913, с. Круповя обл. Рівеньська помер 10. XI. 1941, 4) Демилович Дмитро ур. 1902, е. Клеванець обл. Рівсн-ська помер 14. XI. 1941 (Родина забрала тіло до домів), 5) Шевчук Іван, ур. 1912, с. Маковице. обл. Луцька помер 17. XI. 1941.
Перебувають на лікуванні в Загальній Лікарні в Сокалі (хворі, ранені)
1) Пасічник Петро, с. Велика їло-виьд р-н Дубно, лікується від 2. XI. 1941, 2) Кононенко Микота, літ 22, с. Ждани Полтавська обл, маляр-художник, 3) Перетяткс Гордій, літ 36, с. Христннівка, о5л. Київська, зоотехнік, 4) Скляр Семен, літ 38, с. Терни р-н Ульяновський, обл. Сумська, 5) ІІІмугельсжий Петро, літ 24, с. Зіньків, р-і Мінко-вецький, обл. Кам'янснь Подільська, 6) Десятник Олексії, літ 36, с. Лєсніче, р-н Ольгопіль збл. Винницька, 7) Дробний Іван, літ 22. с. Блуди, р-н Омозовськнй, обл. Винницька, 8) Палюх Олексії, літ 28, с. Ляшки, р-н Яворів, обя. Львів, 9) Савчеико Микола, літ 21, с. Баин-війково, обл. Харківська, 10) Архі-пов Степан, с. Хоцька, р-» Переяславський, обл. Київська, .1) Редько Микола, с. Літвіиово, >-н Заш-ків, обл. Київська, 12) Фіртушний Василь, с. Грушівка, р-н Аюстолів-ський, обл. Дніпропетровгька 13) Зорлч Леонтій, с. Куряче, р-н Свер-дловський, обл. Ворошиловград-ська, 14) Юрєць Григорій с. Куаи-ківці, р-н ЛітинськиЙ, обл. Винницька, 15) Скляров Іван, а Мілововча, р-н Ольховатка, обл. Харківська — сліпий, 16) Шкор Гнат, с. Плосква, р-н Носовка, обл. Чернігівська.
Українські вісті. — Сокапь, 1941. — Ч. 78. — С. 4 (фрагмент)
У Перемишлі, через який проходили групи приблизно по 900 осіб, заходами українського допомового комітету і «Жіночої Служби України» були підготовлені приміщення на 1000 осіб, кухня і санітарна служба [40].
У листопаді 1941 р. акцію масового звільнення полонених було згорнуто, але сам процес продовжувався і в подальшому. Так, 19 липня 1942 р. тижневик «Краківські вісті» повідомив, що у травні з таборів відпустили понад 800 військовополонених українців, причому ті з них, які «внаслідок недуги не можуть відбути дороги, приміщені заходами УЦК в перехідному таборі або в шпиталі» [41].
У Станіславі при сприянні комісії допомоги полоненим 1942 р. було звільнено 46 осіб. Комендант табору дозволив також забрати ще 36 хворих, переважно мешканців Східної України, на лікування. З них 13 померли, а решта, вилікувавшись, виїхали додому [42].
Наступна інформація стосувалася 28 осіб, які після звільнення у травні і червні 1942 р. з табору у Вільхівцях прибули у Сянок. Тут же, у місцевій лікарні, перебувало ще 25 колишніх полонених. Із цих 53 людей 5 померли, 21 виїхали до Львова, а рештою (27) опікувався місцевий комітет. Окружна жіноча секція і родини, в яких на утриманні перебували колишні полонені, подбали про одяг для них. Тих, що відправилися до Львова, забезпечили документами, харчами, книжками, тютюном та ліками [43].
Незважаючи на те, що наведені приклади не творять цілісної картини, все-таки вони свідчать про максимально можливі зусилля українських легальних інституцій для організації допомоги звільненим військовополоненим. Тим більше, що німецька влада у цьому процесі участі не брала. Для неї полонені виявилися зайвим тягарем, обслуговування якого вона не планувала. З багатьох мільйонів цієї категорії абсолютна більшість була приречена на смерть, і тільки необхідний мінімум мав бути використаний як безкоштовна робоча сила. Тому якби не організована допомога українців для українців, то померлих унаслідок холоду, голоду і відсутності медичної допомоги було би значно більше.
Щодо можливості звільнення полонених, то у часописах щороку друкувалися роз’яснення, за яких умов це можливо і хто має право клопотати про це перед німецькою військовою владою. Зокрема, у грудні 1941 р. «Жовківські вісті» інформували про можливість повернення уже звільнених полонених, колишніх селян, які працювали робітниками на території Німеччини. Для цього родичі конкретної особи мали отримати відповідне посвідчення від сільськогосподарського відділу районної німецької влади з підтвердженням, що їхнє господарство розташоване у межах підвідомчої території і що цей господар справді необхідний для його нормального функціонування. Згодом клопотання про звільнення робітника та повернення його до рідного села подавалося до уряду праці району [44].
Коломийський часопис у січні 1942 р. повідомляв, що полонені можуть розраховувати на звільнення тільки тоді, коли їхні робочі спеціальності дозволяють працювати на підприємствах із виробництва зброї. Клопотання про конкретну людину подавало керівництво підприємства через місцевий уряд праці до командування збройними силами Німеччини. Щодо тих, кого звільнили раніше з таборів на території рейху і залишили там працювати, то повернення уможливлювала ситуація, якщо цей звільнений працював не за своєю спеціальністю, але такі фахівці були необхідні на його батьківщині. У цьому випадку йшлося уже не тільки про сільськогосподарських працівників. На завершення роз’яснення наголошувалося, що «всі инші подання (внески) є безцільні і будуть безуспішні» [45].
Більш чіткі вказівки представив «Вісник УЦК» у вересні 1942 р. Згідно з ними, прохання про звільнення полоненого мав оформляти і підписувати особисто хтось із представників найближчої родини (наприклад дружина або котрийсь із батьків), а не установа, підприємство чи громада. Клопотання німецькою мовою до верховного командування німецької армії повинно було містити такі дані: прізвище та ім’я полоненого, рік та місце народження, віросповідання, національність, адреса табору, номер полоненого, а також мотивація подання, наприклад, такого змісту: «Українець, до війська пішов, бо мусів, потрібний до ведення господарства— подати яке велике господарство — чи до несення помочі родині, яка є без засобів до життя».
Клопотання, підтверджене громадським урядом, поліцією і окружним комітетом, пересилалося до секції допомоги полоненим УЦК для наступних інтервенцій. За змогою потрібно було долучити свідоцтво про народження німецькою мовою із зазначенням, що полонений — українець за національністю. Винятком були ті, хто перебував у таборах на території Німеччини, звідки звільнення у той час не проводилися. У цьому випадку можна було клопотати про зміну статусу шляхом «перенесення» полоненого на «цивільні роботи». Також це роз’яснення не стосувалося раніше звільнених і працевлаштованих, що трактувалися як звичайні робітники [46].
У листопаді 1943 р. «Вісник УЦК» нагадав, що військовополонені Радянської армії, ті що народилися на території тогочасної Генеральної Губернії і українці за національністю, можуть бути переведені на цивільні роботи. Для цього у відділ суспільної опіки, що займався справами полонених, вимагалося представити визначені відомості про претендента: прізвище, ім’я, військове звання, свідоцтво про народження з підтвердженням національності (німецькою мовою), довідка з місця проживання із зазначенням, що ця особа не є комуністом (німецькою мовою), адреса табору, табірний номер і дата останнього листа від нього. «Якщо в поодиноких місцевостях є ще родини, що їхні члени перебувають у таборах воєнно-полонених та якщо в справі їхнього перенесення на цивільну роботу не
вийшли ще подання, повинні вони негайно подати Рефератові Справ Полонених вище згадані дані, щоб можна було поробити заходи в справі звільнення їхніх рідних з полону». У результаті відповідних інтервенцій 1943 р. було звільнено понад 8000 українців [47].
Процес припинення масового звільнення полонених, українців за національністю, співпав із реорганізацією, точніше — централізацією, допомо-гових інституцій. Самостійність УЧХ припинилася 20 листопада 1941 р.
Товариство продовжило свою роботу як комісія допомоги полоненим при Українському крайовому комітеті. Структурно вона складалася із секретаріату, організаційного, господарського, санітарного і фінансового відділів. Її очолив Тома Воробець [48]. У цьому ж місяці у дист-рикті Галичина місцеві до-помогові комітети ставали секціями окружних комітетів і перепідпорядкову-валися відділу суспільної опіки. Після об’єднання УЦК і УКК у березні 1942 р. справами полонених мав право займатися тільки відповідний підрозділ відділу суспільної опіки. Всі централізіційні заходи, проваджені німецькою владою, були спрямо-
Жовківські вісті. — Жовква, 1941, — Ч. 28. — С. 2 ван* не на покращання ро-(фрагмент)	боти щодо допомоги поло-
3 ЖОВКВИ І ПОВІТУ
Створення Комісії Допомоги Полоненим в Жовкві
Сотки тисяч наших братів-укра-Тнців, що ще перебувають в таборах полонених або і вже випущені та вертаються домів, потребують, немає сумніву, піклування нашого громадянства. Наші брати, яких силоміць забирали червоні у ряди бійців, мусять побачити, що є ще хтось, хто ними піклується, хто бажає їхнього життя. Конечною річчю є, щоб наш народ рятував ті хоч вже виснажені сили, які є потрібні для відбудови нашого краю.
Такі й тим подібні мотиви подиктували потребу створення Комісії Допомоги Полоненим при Українськім Краєвім Комітеті у Львові, яка заступає в нас тов. «Червоний Хрест* державних народів. Відділи цієї Комісії створюються при Українських Комітетах в кожному майже місті.
Саме кілька днів тому 24.ХІІ на засіданні Жовківського громадянства, на якому був присутній делегат з «Краєвої Комісії Допомоги Полоненим у Львові* п. Крохмалюк, створилась і в Жовкві при Українському Комітеті така Комісія.
Зараз ця Комісія взялась за організацію висилки пачок для полонених. Німецька влада дозволила висилати пачки три — і пятькіло-грамові. В пачках можна буде пересилати сушений хліб, солонину, топлене масло чи смалець, сушені овочі, цукор, цибулю, чосник. Справою виготовлення пачок та висилкою займеться Комісія, громадянству треба буде достарчити матеріялу на пачки та відповідних харчів.
Збірку харчів на місцях зорганізують делегати, що їх Комісія вишле в терен.
Полонені, що померли в Жовкві
69. Тарвовецький Микола, син [ 74. Пастух Йосип з Проскурова. Михайла • Марії, з села Бортів, р. За-13 німецького полону звільнений ло болоті», обл, Станиславів. Помер по^-ГЬвова.
дорозі додому в селі Воля Висоцька^ 75. Чернпш Семен, уроджений 1912 КОЛО ЖОВКВИ.	І рочу. З німецького полону звільнений
70. Бєлоус Петро Самійлович, уро-! до Винниці.
«жеипй 15. лютого 1920 р. село К.нснь, І 76 к_ лів уроджений 7.Ш р. Кр.лелецькли, обт. Чернягів Помер ,907	"М| с й обл Сгаии.
6, грудня 1941 р. у кухні УДК. тзв.і	г
»Лазарк* « « Жовкві.
71. Бегар Михайг
кв.тня 1906 р., село Збора, обл. С-а-; ниславів. Помер в часі повороту з по-1 лону до родинної місцевості у селі' Увага: Том?, що ці попоне-Воля Висоцька дня 5. листопада 1941 р. і ні померли по дорозі, а не в шпи-72. Когутяк Василь, уроджений 1.VI | тал। та поза Ваказкою звільнення с-авІБР’СЄЛ0 ОРИШКІВЦ1 °бл’ Стани‘|(Еп11аззипдзаизч?еі5) не мають копо "’тГ'Пстрат П-трг, уроджений 1907 і «в« ніяких і .ших йокунентік, ии бу-року. З німецького полону звільнений • яе«о попросту передавати те, Щ'> в до Дніпропетровська.	і документах є написано.
уроджений 5.
77. Шайбам Мик ли, ураджений . 5.ХІІ 1910 р., село Колодівка, сбл. і С*ан’сллвів.
неним, а на полегшення контролю окупаційної влади за діяльністю легальних українських організацій.
У зв’язку з тим, що полонені українці, яких нараховувалося близько 150 000 тільки на території Генеральної Губернії, змушені були зимувати у таборах, новостворена комісія організацію своєї праці підпорядкувала гаслу «Допоможімо українським полоненим перезимувати!». Вимагалася негайна
допомога продуктами харчування, теплим одягом, взуттям, ліками. Насамперед пропонувалося збирати продукти для посилок вагою 3 або 5 кг. У меншу з них дозволялося покласти 2 кг сухарів, 0,5 або 1 кг солонини чи смальцю і 0,5 кг цибулі, часнику, сушених фруктів, цукру, солі. Вміст більшої передачі складався з тих же продуктів, тільки дозволена вага сухарів збільшувалася до 3,5 кг. Посилкові коробки мали бути прямокутної форми, обшиті мішковиною і обв’язані шнурівкою. Зверху зазначалися дата виготовлення, прізвище й ім’я, а також адреса жертводавця, який персонально відповідав за її вміст [49].
З цього приводу «Краківські вісті» надрукували відповідне попередження: «Звертаємо увагу всіх громадян, що жертвують пачки для полонених, що харчева пачка може обіймати тільки непсувальні харчеві продукти. Всякі інші предмети, як ліки, гроші, папір чи листи гостро заборонені. Пригадуємо недавній закон, що передбачує кару смерти за недозволені зносини з полоненими. Легковажний підхід до харчевої акції може наразити не лише того, що висилає, але цілу акцію допомоги полоненим» [50].
Загалом від початку акції і до березня 1942 р. комісія допомоги полоненим зібрала 38 126 посилок. За округами звітність виглядала таким чином: Львів — 3076 посилок, Кам’янка-Струмилова — 3693, Золочів — 3785, Тернопіль — 2390, Бережани — 5569, Городенка — 1138, Чортків — 10 439, Станіслав — 3452, Коломия — 503, Калуш — 14, Стрий — 1996, Самбір — 502, Судова Вишня — 694 посилок тощо [51].
1943 р. граничні вагові норми посилок були збільшені. Через відділ суспільної опіки можна було відправити шестикілограмову передачу. Хто не мав такої можливості, той міг приватно через пошту відправляти хоч щодня посилку вагою 250 г. Вимоги до вмісту не змінилися: він мав бути представлений «непсувальними харчами» — сухарями, вудженою солониною, цибулею, часником, цукром, сіллю, сушеними фруктами тощо. До заборонених речей належали скло, алкоголь, папір з будь-яким текстом і т. п. [52].
Оскільки акція допомоги полоненим велася тільки заходами легальних українських інституцій, тому визначальна роль в організації безперервного гуманітарного процесу відводилася добровільним збіркам харчів, одягу і грошей серед загалу громадянства. Від 27 серпня 1941 р. уряд Генеральної Губернії офіційно дозволив збирати кошти на потреби суспільної опіки, зокрема полонених [53].
Українські часописи популяризували необхідність допомогової акції за допомогою відповідних гасел, виділених напівжирним шрифтом. Наприклад: «Жертвуйте гроші, харчі і одіж для полонених українців!» або «Допоможімо перезимувати українським полоненим! Складаймо для них гроші, харчі й одяг!» Окрім того, на шпальтах газет друкувалися інформації про конкретні прояви доброчинності (називалося прізвище та ім’я, а також зазначалося,
скільки і що пожертвувано) у спеціальних добірках і рубриках, як-от: «Що приносить день...», «На фонд українських полонених», «Жертви на полонених», «На полонених зложили...», «На українських полонених», «Вісті з УКК» і т. п. або в окремих повідомленнях [54].
Від кінця 1941 р. у пресі почали публікуватися звіти про підсумки роботи на місцях за певний проміжок часу. Так, у Золочеві від 4 вересня до 15 листопада 1941 р. було зібрано 2967 зл., 520 л молока, 818 кг хліба, 5166 яєць, 397 кг борошна, 116 кг круп, 84 кг квасолі, 2353 кг картоплі, 53 кг капусти, 44 кг буряків, 448 кг яблук та інших продуктів. «Жертводавцями були станиці УДА, установи міста, 24 села та 154 священиків, селян і міщан» [55]. Від Сокальщини з 18 вересня до 31 грудня 1941 р. для полегшення долі потребуючих надійшло 8008 зл., а також 403 одиниці одягу, 333 кг муки, 810 кг борошна, 1728 кг картоплі, 306 кг ярини й овочів, 1032 яйця та інші сільськогосподарські продукти [56].
«Львівські вісті» у вересні 1942 р. повідомили, що на Городеччині організована допомога полоненим почалася восени 1941 р. спочатку за посередництвом української допомогової акції, пізніше — комісії допомоги полоненим, а з травня 1942 р. — відділу суспільної опіки у таких формах: забезпечення одягом, продуктами харчування, грошима, нічлігом, медичною допомогою, при потребі — дезінфекцією і відправленням до Львова. За звітний період було зібрано майже 3901 кг продуктів і 5620 зл. [57].
У Збаразькому повіті від початку грудня 1941 р. до кінця квітня 1942 р. гуманітарна допомога поповнилася 20 875 кг харчів, 887 одиницями різного одягу і понад 14 000 зл. З цієї кількості певну частину відправили до центрального представництва у Львові, а решту — безпосередньо до таборів [58].
На Ярославщині місцевий комітет опікувався двома лікарнями у місті і двома таборами для полонених, для організації допомоги яким місцеві українці зібрали 31 849 зл., «68 одягових речей, 556 штук посуди, 200 їдунок з бляшанок консерв, 249 л. молока, 1.347 кг. хліба, 1.192 кг. сухарів, 2.089 харчових пачок, 1.972 яєць, 26 кг. товщу, 106 кг. цукру, 16 кг. борошна, 188 кг. круп, 2.036 кг. картоплі, 14.748 цигарок, 74 кг. мила та інші речі й продукти». Від УЦК надійшло 25 000 зл. Щодо релігійної опіки, то Богослужіння для греко-католиків у таборах відправляв о. Д. Савка, а для православних — о. Гриневич із Кракова [59].
Релігійна опіка велася у таборах для військовополонених Червоної армії з дозволу німецької влади. Митрополит А. Шептицький закликав священиків зголошуватися до «душпастирської праці», яка часами вимагала абсолютної посвяти. Так, у зв’язку з поширенням серед полонених епідемії тифу і запровадженням карантину митрополит запропонував священикам на час його дії заради неперервності духовної праці поселитися в межах табору.
Стор. 4,
.ЗОЛОЧІВСЬКЕ СЛОВО
ІНСТРУКЦІЯ ч. II.
в справі організації і переведення допомогової акції українським полоненим.
1. Негайно по одержанні інструкції ч. 1. (організаційної) скликати нараду активу місцевих громадян представити завдання Комісії та покликати членів Комісії до негайної праці.
Обговорити план переведення збіркової акції харчів і одягів для українських полонених.
Під теперішню хвилю найпекучі-ша справа цс доживлення 150.000 українських полонених в зимових таборах.
Допомога для них буде можлива тільки тоді, коли зможемо придбати сухих харчів у стандартних пачках по 3 або 5 кілограмів.
Містимість пачки така: при 3 кілограмових пачках: 2 кілограми добре висушеного в печі покраяного хліба, 1 кілограм нспсувальних тов-щів, (вуджена солонина, топлене сало або топлене масло) або пів кілограма товщу і пів кілограма цибулі або часнику, сушених овочів, цукру і соли.
5 кілограмові пачки: 3 і пів кілограма сухарів, півтора кілограма таких продуктів, як товщі, сушені овочі, цукор, цибуля, часник і сіль,
у кількості, на яку стати жертводавця.
Вигляд і спосіб^опанування: Пачки повинні бути виготовлені у виді прямокутника, обложені по боках твердшим матеріалом (дикта, тек-тура), з верха обвинені полотном (зі старого випраного мішка), зашиті і добре обв’язані мотузком. На пачці напис:
1.	Дата виготовлення пачки.
2.	Ім’я і прізвище жертводавця.
3.	Адреса жертводавця.
Примітка. У пачках не вільно пересилати нічого іншого, крім ви-часлених продуктів, бо в іншому разі можемо дістати заборону дальше вести збіркову акцію. За зміст пачки відповідає жертводавець.
Пачки належить зберітати у сухих і холодних місцях, а по закінченню збірки негайно переслати до назначених Комісією місць.
Крім сухих пачок переводиться ще збірку інших харчів, такі як крупи, мука, яйця, сир, товщі, фа-соля, горох. Це вже для потреб звільнених з полону, хворих, що перебувають по шпиталях чи перехідних пунктах, а яких треба ви-живити. Ті збірні харчеві датки
доставляються рівночасно зі «сухими пачками* до місця призначення.
Збірки нернводяться на збірко-вих листах, які виповняються в З примірниках. Перший примірник остав в Комісії, яка прийняв збірку, другий примірник, на якому є потверджений відбір’ збірки, дістає Повітова чи Волосна Комісія, як доказ виконання доручених завдань. Третій примірник задержує голова Кружка, який переводив збірку.
Місцеві Комісії чи Кружки повинні негайно по переведенні збірки власними засобами доставити харчі до назначеного місця. Йде проте, щоб харчі через брак відповідного перехований не псувалися.
Окружна чя Повітова Комісія пересиляє щотижня повідомлення до Краевої Комісії про стан збірок та одержує від Краевої Комісії диспозицію,куди пересилати збірки.
Окружні й Повітові Комісії проситься якетій підготовляти МОЖЛИВОСТІ! перевозу збірок до Головного Магазину Українського Краєвого Комітету (Львів, Міцкевіча 10), для подання негайної допомоги полоненим Українцям в таборі на Цитаделі у Львові та хворим полоненим в шпиталях.
За Комісію Допомоги Полоненим у ЛьвовЬ	За Український Красний Комітет у Львові
Д-р ТОМА ВОРОБЕЦЬ	Д-р ЙОСТЬ ПАНЬКІВСЬКИЙ
Золочівське слово. — Золочів, 1941. — Ч. 10. — С. 4 (фрагмент)
У зверненні А. Шептицького наголошувалося, що станом на грудень 1941 р. у таборах Генеральної Губернії перебували близько 42 546 українців, зокрема поблизу Варшави — 2640 осіб, поблизу Перемишля — 5190, у Сідлеці — 888, Ченстохові — 88, Холмі — 5 185, Володаві — 4551, Білій Підляській — 1009, Замості— 1717, Риманові — 2218, Тернополі — 4, Дрогобичі— 1170, Стрию — 26, Львові — 2130, Раві-Руській — 824, у Яворові — 14 осіб, «...всіх ОО. Душпастирів прохаю в мойому імені усильно поручати молитвам вірних цю справу і душпастирську справу й опіку полонених. Коли не можемо нести їм в такому тяжкому положенні ніякої помочі, пам’ятаймо бодай про них в наших молитвах. Просім усильно Всевишнього, щоб нашим по національності братам подав поміч від наших братів по вірі. І будьмо
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) переконані, що наші молитви будуть вислухані, коли написано: «Просіть і дасть ся вам» [60].
У липні 1942 р. «Вісник УЦК» інформував про збільшення кількості полонених, українців за національністю, наголосивши при цьому на необхідності посилення гуманітарної акції. У зв’язку з цим УЦК запропонував своїм низовим клітинам до 10 серпня провести опитування, яке покликане було відповісти на такі запитання: чого більше в організації збірок на місцях — плановості керівництва чи ініціативності населення; який процент населення брав участь у допомоговій акції і чи є передумови для її посилення; які нові форми допомоги можна запровадити. Крім того, львівська централя звітувала, що від 1 січня до 15 липня 1942 р. на фонд допомоги полоненим надійшло 246 829,08 зл., 109 270 кг продуктів харчування, 14 000 штук яєць і 5557 одиниць одягу та взуття. Ці гроші, харчі й одяг були використані для полегшення життя понад 42 000 полонених у 28 таборах та 32 102 звільнених з полону [61].
Активність українського громадянства у допомоговій діяльності посилювалася під час Різдвяних та Великодніх свят і проходила під гаслами «Дар на ялинку» та «Писанка для полоненого». У новорічні свята 1942 р. особливий наголос робився на необхідності єднання українців. «Це ж бо вчинками, а не словами проводиться в життя ідея тіснішого обєднання і скріплення почуття приналежності до однієї нації між українцями західних земель та нашими братами знад Дніпра. Всі ці полонені українці, колишні червоноармійці, які одержали й одержують матеріальну і моральну допомогу від наших Комісій Допомоги, нераз може вперше в житті усвідомлять собі як слід, що це таке кровна і расова приналежність до однієї нації і як вона проявляється назовні. Це усвідомлення понесуть вони у свої рідні сторони та розкажуть, що з ними поводилися в нас, як з рідними і допомагали їм, чим могли» [62].
Одним із проявів практичного втілення ідеї національної єдності стала Свята Вечеря, організована комісією допомоги полоненим у Львові, у якій взяли участь понад 90 полонених з різних областей України. Спільна молитва, пастирський лист митрополита А. Шептицького, різдвяні страви і, на завершення, спільне виконання гімну «Ще не вмерла Україна» були дивиною для полонених з радянської України [63].
Відзначимо, що більшість повідомлень у пресі про кількість зібраного стосувалися саме різдвяних і великодніх акцій. Наприклад, мешканці Снятинщини 1942 р. «на коляду» зібрали 14 616 зл., а 1943 р. — 16 153 зл. (частина цих коштів була використана на потреби полонених) [64].
Комісія допомоги полоненим Жовківщини інформувала, що надходження протягом січня 1942 р. становили 414,4 кг товщу, 5 192,4 кг сухарів, 361,8 кг сушених фруктів, 647,6 кг часнику і цибулі, 169,5 кг квасолі, 20,5 кг
Полонені — узаконена трагедія і спроба суспільної допомоги круп, 95 кг зерна, 31,5 кг пшона, 2,5 кг грибів, 3 кг цукру, 405 одиниць одягу і 5 172,82 зл. У 1944 р. жовківський комітет підготував для полонених місцевого табору різдвяні подарунки, кожен з яких містив 3 кг хліба, 2 кг картоплі, по 100 г масла, цукру, часнику, цибулі, сухофруктів, 0,5 кг круп, 10 медівників, 20 сигарет і кусок мила. Крім того, 3 січня до Львова відправили 215 кг хліба, 54 кг масла, 54 кг цукру, 7 кг сушених фруктів, 7 кг часнику, 750 медівників, 1500 сигарет і 50 кусків мила [65].
У Перемишлі заходами і зусиллями працівників комітету допомоги полоненим до 22 січня 1942 р. було зібрано 274 кг картоплі, 763 кг часнику і цибулі, 759 кг квасолі, 6541 кг хліба, 504 яйця, 224 кг цукру, 53 курки, 11 кроликів, 2100 кг борошна і 300 кг необмолоченого збіжжя, 1754 кг сухарів, 81 кг солонини і масла. При цьому у Перемишль надходили різдвяні дарунки не тільки з району, а й із Самбора, Рудок, Комарного, Мостиськ і Радимна. «Із того зладжено полоненим на Різдво і Йордан 5.785 пачок. Готівкою зібрано 23.789,76 зол. Незалежно від того Делегатура в Добромилі зібрала 2.920 пакунків і 6.626,80 зол.» [66].
Табір полонених у Холмі отримав від місцевого УДК з нагоди новорічних свят 1942 р. 5199 харчових пакунків, 3 мішки цибулі, 100 буханок хліба, 360 пачок тютюну і 700 сигарет. «Годі описати ту радість та вдячність, з якою наші брати-полонені приймали цей дар, який бодай дещо поміг їм та дав віру, що вони не забуті, що вони не самі. Ось так українська Холмщина відсвяткувала свої свята. Так прийшов з допомогою в святі дні різдва Христового брат — братові» [67].
Подібні акції відбувалися і з нагоди Великодня. Так, стараннями представниць жіночої секції Самбірського окружного комітету полонені табору поблизу Дрогобича отримали 1943 р. паски, а також 114 п’яти-кілограмових продуктових наборів і книжки [68]. 2354 пакунки з харчами, 331 яйце, багато хліба, 58 кг цукру, 38 кг пшона, 95 кг квасолі, 24 кг гороху, 2 банки меду, а також насіння овочів для городу, струни для музичних інструментів і книги для бібліотеки передали представники секції допомоги полоненим у Холмі до місцевого табору і таборового шпиталю [69].
Кожен із понад 200 полонених українців, що перебували у краківському таборі, отримав 1943 р. від місцевого УОК великодню передачу (паска, медівник, буханець хліба, 3 крашанки і 15 цигарок). Служба Божа, відправлена у Великодню неділю на території табору, для багатьох полонених стала першою у житті [70].
Як свідчать наведені приклади, до найнеобхідніших речей поряд із продуктами і одягом потрапили і сигарети, збір яких також організовували українські допомогові організації. Ця акція визнавалася не такою важливою, як харчова, але потрібною, бо «полоненим дуже дошкулює недостача курива». Її виконання покладалося на курців, яких закликали поділитися з тими, хто
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) опинився у полоні. Наприклад, краківський УДК запропонував любителям подиміти не курити один день на місяць, а зекономлені таким чином цигарки віддавати на користь українських полонених [71].
Після припинення процесу короткотривалого масового звільнення полонених восени 1941 р. УЦК звернув увагу також на необхідність організації духовної опіки завдяки забезпеченню таборів пресою та книжками, що сприяли б зміні радянських світоглядних штампів на національні у військовополонених українців, — вихідців з СРСР. У зв’язку з цим УЦК звернувся до українців Генеральної Губернії з проханням жертвувати для доброї справи книги з власних бібліотек, насамперед історичної та релігійної тематики. Крім того, у пресі надрукували список книжок, які комітет готовий був купувати у більшій кількості [72]. У квітні 1943 р. відділ суспільної опіки у Львові повідомив, що «зорганізовано між іншим вже 350 українських бібліотек (по 100 книжок кожна) так, що кожний табор дістане 1—2 такі бібліотеки» [73]. Черго-
вою акцією організації духовної опіки стало прохання до українського громадянства жертвувати для потреб полонених музичні інструменти та настільні ігри (доміно, шахи тощо) [74].
Клопотання про звільнення полоненого, процедура оформлення якого вже описувалася, вимагало точних відомостей щодо його місцезнаходження. Спочатку таких даних узагалі не було, тому перша офіційна відповідь УЦК на численні звернення щодо розшуку полонених їхніми близькими була невтішною і пояснювалася відсутністю реєстру полонених українців і точних відомостей про місця розташування таборів. «Якщо знається, що хтось перебуває в такому чи іншому таборі, то радше випадково через чиюсь устну передачу». Тому всіх зацікавлених просили не звертатися у розшукових справах ні в УЦК, ні в Німецький Червоний Хрест, ні в Українську установу довір’я у Берліні. Як вихід пропонували надіслати відповідне оголошення у
Полонені українці просять книжок, часописів і журналів
.Львів, 7 березня. । мі домагаються, щоб дз-пі їм редус’м іде тут про тихих »?
‘	"	'	‘читати те, чого не вільно бс- горів, які були заборонені з-
ло їм за Сонепн. Тому Крає больїиеьищв. оа Комісія Довимопі Полоне- Г|............... '
ним звернеться до українсько то іромадянства ще з одним проханням. Хто має які зайві українські книжки, журнали й часописи нзціонз.тьмого змісту, хай жертвує їх для полонених Бажані і» першій мі рі белетристичні. популярно |
(Іолінеяим веде широко закроєну млершльну й санітарку додомоіу десяткам тнепч полонених українці», що ие-ре<?уі'л.»ть тепер у таборах абл по звільненні вертаються до своїх родин.
Одначе крім матеріальної й гашгарищ ді-.ччмоги необхідна пі/лоічним теж ідейка і м. р4.ЧІ.:»а підтримка, цебто відповідна лектура: книжка журнали, часописи. Відомо чейл?» що больїііеввш.ьа про-і рама понад 20 років затрімо-над а іепепішкіх полонених і нвес-ь український нарід за '»';ру’,ем комуністи-іним, боль-шезицьким чадом та намагалася виюр-нити в них усяк’ яіщюнальїп, релігійні й на-
’Іому українським полоне їм у тзбірах, игіитзлях і
українську* не
змкгу й духу: книжку-, журнал, ЧмСОІІИС.
Полонені українці проячля-.41 гь ВЄї’ІКИЙ голод книжки і ; вацідзвлсння лектурою та се-
Дари цьои» роду з поля кою приймає ічраєвз Комісія Допомоги Полонений у Дьмі» оі, вул. Осгшграссе 17и, гел 234-2’1, або просимо нас ласкаво повідомній усно, чи письменно, а тоді наш прі-д СТавмнк, який внк:'.неться в’’ ; ПОВІДНИМ ун0Иг>Ог<.іжЄ»ПІЯМ, » Історичні, а також твори ре-! вказаній адресі ці дари Сгм ліийво-морального змісту. Ие-1 відбере.
Совєтський терор в
ЖЕРТВАМИ ЙОГО КОЛИШНІ РОСІЙСЬКІ ЕМІІР
БЕРЛІН, 7 березня (тп) —-ірсііе.ілн до Казвіну і гам уби Про совєгський терор в Ірані І ли Коли ці публичні мнчинм у відношенні до колишніх ро- —..*
сійськнх емігрантів та кавказців подають такі подробиці. Два місяці тому найшли кав-кюци Кеидерз Шейхи Цлма ні неживим в його домі V Тегерані. Незабаром після того вивели совітські агенти кав-казця Мушіна Са.іімовз, який теж жив у Тегерані, з його власного дому та вбили на вулиці. Кавказця Кербеля Ба- та Ксифо \лі Алісиде, що дап лі з Маргуду орешіували со-.иіше був відомим політиком ьітські агенти при праці, пе-‘>в Азербайджані, вбили на ву
Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 50.
почали обурювати місцеве населення, сванські агеити стали нападати на признвче них на смерть на дорозі : за ЛНГ.ЯІЛ1! їх трун п. а сліди ьбнічі.ікім щезали ївкл доля зустріла Кемаля Ганіїадз. якого найшли вбі:>им на шли ху між Тегераном ї Нарад хом. У Караджі був ще тол. советський гарнізон. Еміграк-
С. 2 (фрагмент)
редакцію берлінського часопису для полонених українців «Нова доба» і у такий спосіб, можливо, дізнатися про долю своїх рідних [75].
Як наслідок, часописи Генеральної Губернії передруковували відомості з «Нової доби» про тих полонених, що перебували на території Німеччини. На початку 1942 р. редакція берлінського часопису запевнила, що і надалі буде проводити розшуково-інформаційну політику, але просила не надсилати «прохань за розшуками, яких не має змоги використати» [76]. Загалом, українські часописи, особливо повітові до їх ліквідації 1942 р., ще друкували прізвища полонених, що перебували у Німеччині або були звільнені на території Генеральної Губернії і потрапили до лікарні чи померли. На жаль, подібні інформації були винятком, а не правилом.
Після об’єднання УЦК і УКК у березні 1942 р. сектор допомоги полоненим при відділі суспільної опіки у Львові повідомив, що для організації процедури розшуків потрібно представити такі дані: прізвище, ім’я, дата і місце народження, імена батьків або дружини, національність, віросповідання, військове звання, місце проживання, дата останньої вістки з табору. При цьому не потрібно було подавати жодних офіційних документів, як-от свідоцтво про народження. У процесі надходження цих клопотань створювалася картотека полонених. Пошукових заходів не вживали щодо осіб, про яких не було відомостей, що вони перебувають у полоні. Такі звернення реєстрували окремо.
У своїй роботі сектор допомоги полоненим послуговувався листуванням з офіційними німецькими чинниками і послугами «мужів довір’я» — дозволених німецькою владою представників українських комітетів, що мали право заходити на територію окремого табору для організації гуманітарної допомоги. Заявки на розшук полонених, що перебували на території союзних з Німеччиною держав, потрібно було оформляти через Німецький Червоний Хрест [77].
За кілька місяців від часу оголошення українською пресою інформації про те, що розшукати рідних можна за посередництвом «Нової доби», до редакції берлінського часопису надійшло понад 20 000 індивідуальних і збірних подань. Працівники газети не мали фізичної можливості ні опрацювати ці клопотання, ні надрукувати їх. Справу вирішив дозвіл німецької влади, який почав діяти у серпні 1942 р., про поштовий зв’язок між полоненими та їх рідними, при умові, що вони проживали в зоні окупації. Листи (а полоненим дозволялося писати один раз на місяць) надходили на спеціальних бланках сірого кольору зі штампом «пошта військовополонених». До них долучався, знову ж таки, спеціальний бланк для відповіді. Ці листи необхідно було зберігати, бо при оформленні клопотання щодо звільнення вони слугували документом, який вказував адресу табору [78].
Не всі вістки доходили, бо війна вносила свої жорсткі корективи у розмірений спосіб життя, тому багато сімей з різних причин змінили місце
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) проживання або й загинули під час проходження лінії фронту через їхні міста чи села. Однак якщо лист знаходив свого адресата, то це давало якусь надію на можливість звільнення з полону.
На території Німеччини допомогою військовополоненим української національності займалася Українська установа довір’я. Для посилення гуманітарної діяльності на початку 1942 р. був створений Комітет допомоги полоненим, який очолив Р. Димінський. Міністерство для окупованих східних територій затвердило статут новоствореної організації, який акцентував тільки на харитативній діяльності, провадженій власним коштом. У короткому часі на всій території Німеччини почали функціонувати 53 місцевих комітети. Ще три філії були відкриті у межах Протекторату Чехії та Моравії— Празі і Подебрадах. Основним завданням Комітету стала організація збіркових акцій на користь тих сотень тисяч українців, що перебували у таборах для військовополонених. Так, на початок квітня 1942 р. понад 1000 індивідуальних передач, у кожній з яких була візитка зі словами «Братам полоненим — українське громадянство», передали за адресою.
Для наповнення подібних посилок просили приносити або присилати таке: сухарі, кекси, часник, цукор, сіль, житній кавовий напій, чай (сурогат), цигарки та «інші харчі по змозі», а також одяг, білизну, шкарпетки або онучі, носові хустинки, нитки, голки, ґудзики, дзеркальця, гребінці, безпечні бритви із запасками, олівці, зошити, настільні ігри (шахи, доміно), мило, вату. Забороненими до передачі були ножі, звичайні бритви, гральні карти, сірники, запальнички [79].
До вересня 1942 р., тобто через вісім місяців від створення, грошовий фонд Комітету нараховував ЗО 000 марок. Окрім того, було зібрано, закуплено і розділено поміж українцями у таборах 1000 кг сухарів, 207 кг круп, 55 кг борошна, 500 кг мармеладу, 280 одиниць одягу, 140 пар черевиків, 2350 кусків мила, 500 пачок тютюну, 23 000 цигарок тощо. Поза матеріальною допомогою багато полонених при сприянні Комітету змогли налагодити листування з родинами [80].
В організаційному плані КДП закликав зібрані продукти та речі у межах Німеччини і Протекторату Чехії та Моравії розподіляти на місцях і не висилати їх у Генеральну Губернію, пояснюючи це тим, що на вказаних територіях перебуває у 10 разів більше українських полонених, ніж у Генеральній Губернії. Власне так і відбувалося, а крім того, ще й УЦК пересилав частину харчових посилок у Берлін або Гельсінкі. Побіч продуктів, туди також відправляли музичні інструменти й українські книги [81].
У столиці Фінляндії Комітет допомоги українським полоненим було створено у вересні 1942 р. «До Комітету і його управи ввійшли всі члени української колонії у Фінляндії, що від довгих років живуть зорганізованим життям та гуртуються в гельсінській «Українській Громаді» під керівництвом
Засиля Дегтяра». Зважаючи на їх невелику чисельність допомогові можливості були обмежені. Тому Комітет, стверджуючи, що з Північного рронту у фінський полон потрапили тисячі українців, закликав УЦК органі-увати допомогу і для них. При цьому у першу чергу просили жертвувати не продукти, а одяг, взуття, часописи, книги і засоби для організації власної идавничої справи. Посилки і перекази для гельсінського Комітету можна >уло пересилати через Міжнародний Червоний Хрест у Женеві, а також німецьке, шведське і фінське товариства Червоного Хреста [82].
Комітет допомоги українським полоненим у Фінляндії
Комітет повстав формально у вересні 1942 р. заходами Українського Інформаційного Бюра для Фінляндії й Скандинавії (УІФС) у Гельсінках. До Комітету і його управи ввійшли всі члени україн-ської колонії у Фінляндії, що від довгих років живуть зорганізованим життям та гуртуються в гельсінській „Українській Громаді*” під нров >доч Василя Дегтяра. З огляду на дуже невелику численність української колонії в Гельсінках Комітет може нести пллоМеним матеріальну допомогу тільки в невеличких межах. Тому Комітет вважає своїм моральним обов’язком звернутись до українського Громадянства в Батьківщині і на еміграції з таким закликом:
З північного фронту попали тирячі українців до фінського полону. Широко закроєна акція у-країнського громадянства в користь українських полоненйх не може забути й про. них.
Закликаємо українські організації й Комітети повести зорганізовану акцію для допомоги українським полоненим у Фінляндії. Гельсінському Комітетові потрібні першу чергу одяг, взуття та
засоби на видавання часопису й книжок для полонених. Видавництва й редакції українських ча. сописів просимр надсилати нам свої видання в можливо найбільшій кількості.
Посилки й перекази для Гельсінського Комітету можна пересилати за посередництвом Між-народнього Червоі.ого Хреста в Женеві та Німецького, Шведського й Фінського Червоного Хреста, з якими, наш Комітет стоїть у контакті.
Адреса Комітету Допомоги Українським Полоненим у Фінляндії: Неїзіпкі, МаплегЬеітіп-ііе № 134.
Всі українські часописи просимо передрукувати цей заклик.
Комітет Допомоги Українським Полоненим у Фінляндії.
Гельсінкі, 15. лютого 1943.
Хочеш активно причинитися до розвою нашого національного життя, стань членом УОК і вплачуй точно національну вкладку.
Краківські вісті. — Краків,-1943. — Ч. 61. — С. З (фрагмент)
У червні 1943 р. «Краківські вісті» подали аналіз змісту 150 індивідуальних і колективних листів, написаних полоненими українцями, що перебували на території Фінляндії, до свого Комітету у Гельсінкі. Найбільша <ількість звернень стосувалася бажання воювати проти Радянського Союзу. 26 полонених у 48 листах просили надіслати їм українські книжки та газети. Заступні позиції зайняли прохання сприяти розшукам родин, надання латеріальної допомоги, створення окремого українського табору [83].
Найскладніше в організаційному плані розвивалася акція допомоги полоненим у Райхскомісаріаті України, на території якого не діяли жодні міжнародні норми щодо них і не було створено єдиного репрезентативного органу українців, яким був УЦК у Генеральній Губернії. Відповідно і місцева треса не так часто висвітлювала це питання. У цій тематиці основне місце зідводилося роз’ясненням про заборону переховувати чи у будь-який інший
спосіб контактувати з полоненими, які втекли, або військовослужбовцями Червоної армії, що переховувалися.
Німецьке військове командування від початку своєї присутності на українській землі чітко встановлювало норми нового порядку, 12-й пункт яких передбачав смертну кару за невиконання наказів та розпоряджень окупаційної влади. До переліку заборон належало і переховування військовослужбовців Червоної армії [84]. За порушення цієї заборони міг бути застосований принцип колективної відповідальності. Зокрема, кам’янець-подільський окружний комісар у січні 1942 р. попередив: «Хто дає чужостороннім особам притулок, допомагає харчами, одягом, чи в який будь інший спосіб підтримує їх — цей буде розстріляний. Коли в якійсь місцевості така допомога буде доведена на основі певних доказів, а винуватець не знайдеться, то на його місце будуть розстріляні закладники, коли в точно зазначеному терміні винуватці не будуть виявлені і їх не можна буде затримати» [85].
1942 р. регіональні часописи друкували розпорядження німецьких владних чинників з нагадуванням про в’язницю, каторгу або смертну кару за допомогу військовополоненим, що втекли. Заборона контактувати з ними обґрунтовувалася небезпекою заразитися інфекційною хворобою. Також попереджалося, що під солдатською «маскою» може переховуватися колишній енкаведист або політпрацівник, які не заслуговують на співчуття українців [86].
6 червня 1942 р. райхскомісар України Е. Кох підписав постанову, яка визначала смертну кару і конфіскацію майна як покарання за допомогу або неінформування влади про місцеперебування військовополонених, які втекли. Відповідно за співробітництво з владою передбачалася премія до 1000 крб, або право першості у придбанні продуктів, або можливість отримати чи збільшити присадибну земельну ділянку [87]. Щодо практичного застосування цього розпорядження, то нам вдалося знайти тільки одне повідомлення такого змісту: «Німецький суд покарав смертю Килину Вар-гатюк з с. Болеславчика первомайського району за те, що вона прийняла на одну ніч совєтського комісара, дала йому харчів і не повідомила негайно про його присутність найближчий німецький уряд» [88]. Це не означає, що таких
вироків було мало. Ні, навпаки, їх було аж надто багато — жорстоких і переважно безпідставних присудів смерті, але нацистська пропаганда забороняла писати про них у пресі.
ПО УКРАЇНІ
Підтримування банд карається смертю
Німецький суд покарав емер тю Килину Варгатюк з с. Болеславчика первомайсі кого району за те. що вона прийняла на одну ніч совєтського комісара, дала йому харчів і не повідомила негайно про його присутність найближчий 'німецький уряд.
Цей присуд має бути поважною пересторогою для всього населення, щоб воно пам’ятало про розпорядження Райхскомісара в справі піитрицу-ванчя саботажника та втікачів-полонених а 10 червня 1942 р., згідно з яким всяке п'дтримування саботажників і втікачів полонених та занедбання негайного повідомлення про них німецьких уряд’в карається найтяжчою карою.,
Український голос. — Луцьк, 1943.— Ч. 46. — С. 4 (фрагмент)
Правила поведінки навколо таборів також регламентувалися і мали здебільшого заборонний характер. Наприклад, білоцерківський гебітскомісар заборонив місцевим жителям у радіусі 1000 м навколо табору приймати когось на квартиру, зупинятися або збиратися перед табором, самовільно передавати полоненим продукти. За недотримання цих норм охоронним службам дозволялося використовувати проти порушників зброю [89]. Ка-м’янець-подільський комендант заборонив будь-які контакти з військовополоненими, але дозволив передавати їм харчі через вартових від 10-ї до 11-ї год. щодня. «Особи протидіючі будуть суворо переслідувані вартовими» [90]. 22 травня 1942 р. комендант Богунського табору, розташованого у Житомирі, повідомив, що продукти полоненим можна передавати у понеділок і четвер від 9-ї до 11-ї год. «В цей час доступ дозволяється без довідок» [91].
Загалом, у Райхскомісаріаті України допомогу полоненим організовували Український Червоний Хрест і місцеві допомогові комітети, діяльність яких забезпечувалася доброчинністю українців. Так, у Рівному працівники різних установ і приватні особи погодилися добровільно перераховувати для потреб УЧХ 1% від місячної зарплати розміром до 500 крб, 2% від 500—1000 крб, 4% від 1000—2000 крб, 6% від понад 2000 крб. Села області пропонувалося поділити так, щоб забезпечити щоденне надходження продуктів харчування до Рівного. Усіх небайдужих закликали записуватися у члени УЧХ. «Свідома, активна співучасть мусить бути національним обов’язком кожного українця» [92].
На початку листопада 1941 р. київський часопис повідомив, що УЧХ розпочав гуманітарну акцію з організації допомоги найбільш потребуючим, зокрема полоненим, через збір добровільних пожертв від населення у формі грошей, продуктів і одягу. Все зібране пропонувалося здавати на склади районних управ представникам УЧХ під розписку або до головної управи товариства на вул. Пушкінській, 30 [93]. Майже водночас почав працювати і комітет УЧХ у Житомирі, очолюваний архієпископом Олексієм, який своїм першочерговим завданням уважав налагодження функціонування шпиталю для хворих і поранених військовополонених [94].
Місцеві часописи повідомляли про створення представництв УЧХ по всій Україні та закликали українців не бути байдужими і долучатися до гуманітарної допомоги, від якої залежало полегшення долі полонених [95]. Зазначимо, що процедура створення представництв УЧХ в одних містах відбувалася одночасно з їх поступовою ліквідацією та злиттям в одне ціле з діючими допомоговими комітетами в інших. Так, одним з останніх пресових повідомлень про створення комітету УЧХ стала інформація з Зінькова Полтавської області, де тільки з 20 січня 1942 р. він розпочав свою діяльність [96].
Також у січні цього ж року відкрилося районне представництво УЧХ у Валках, що на Харківщині, яке очолив лікар Селіванов. За посередництвом
часопису він нагадав, що Червоний Хрест виник у місті ще 1924 р. з ініціативи медичних працівників, а чи не найголовнішою його акцією стало те, що «в 1933 р. товариство утворило в районі 11 харчових пунктів, що дало змогу спасти від смерті багато дітей під час страшного голоду». У тому часі для забезпечення свого фінансування УЧХ відкрив крамницю, пральню, фотоательє, перукарню. У другій половині 1930-х рр. через централізаційні процеси робота товариства занепала [97]. В реаліях веденої війни Червоний Хрест відновив свою діяльність, щоб у межах можливого і дозволеного проводити харитативну діяльність. У Харкові під опікою товариства перебували військовополонені Холодногірського табору, допомога яким надавалася у таких напрямах: пошукова діяльність і клопотання про звільнення, організація збірок продуктів, одягу, грошей. За цією ж схемою повинен був працювати і Банківський районний комітет УЧХ, короткий звіт про діяльність якого з’явився у місцевій газеті 25 лютого 1942 р.: зібрали 4637 крб членських внесків; відкрили у Валках ательє пошиття і ремонту одягу та взуття, у с. Ков’яги — аптеку; жителі Рудого Байрака зібрали для полонених 50 одиниць одягу, 3 рушники, по 100 кг цукрових буряків і кукурудзи тощо [98].
Окрім УЧХ, опікою полонених займалися також українські допомогові комітети. Наприклад, Луцький допомоговий комітет опікувався місцевим табором. 4 жовтня 1941 р. він отримав офіційний дозвіл окружного комісара на проведення збірки харчових продуктів за винятком м’яса, молока, жирів, олії і збіжжя [99].
Кам’янець-Подільський УДК відкрив сім приймальних пунктів для надходження продуктів та одягу для полонених українців. Села проводили збірки на місцях і потім організовано привозили їх на визначені пункти. Наприклад, із с. Пукляки Орининського району на допомогу полоненим у грудні 1941 р. надійшло понад 100 кг хліба, 280 кг борошна, 300 кг картоплі, 38 кг круп, 15 теплих шапок, 9 сорочок тощо. Місцева газета інформувала, що всі харчові надходження щоденно передаються у табір [100]. Від 23 листопада 1941 р. редакція почала друкувати списки тих, хто жертвував гроші.
Уманський допомоговий комітет через часопис звернувся до населення з проханням збирати одяг і взуття для місцевого табору, мотивуючи тим, що полонені погано одягнуті й потерпають від холоду та вогкості. Наступне звернення стосувалося організації харчової допомоги пораненим полоненим, які лікувалися у чотирьох міських медичних закладах. Мешканців навколишніх сіл просили збирати продукти і привозити їх до найближчої лікарні. Як проходили збіркові акції — газета не повідомляла, але те, що вони відбувалися, засвідчує подяка, датована січнем 1942 р.: «Медичний персонал Уманського табору й шпиталів військовополонених висловлює щиру подяку тим старостам і громадянам, які зібрали й надіслали до шпиталів харчові
Про роботу Комітету Взаємодопомоги
З метою допомоги військово полоненим пораненим, їх родинам та родинам репресованих з І. січня 1942. р. розпочав свою гірашо Комітет Взаємодопомоги.
За цей час серед населення нашого гебіту зібрано добровільних внесків 114.501 крб. 74 коп.
Видано шпиталям на поліпшення харчування 47 9?4 крб.-82 коп., на медикаменти 4.145 крб. 10 коп., на господарчі витра-іп шпиталям 3.828 крб. 75 коп., одноразова допомога відпущеним полоненим 875 крб , на розшук полонених 3.000 крб., одноразова допомога родинам репресованих батьків -3.735 крб. тощо.
Велику допомогу населення подає харчовими продуктами, що безпосередньо йдуть до шпиталів. Місто щиро йде назустріч допомозі грішми, а село -харчовими продуктами.
Велику допомогу для третього шпигали подає харчами МанькІвський та Хрис-іинівський Комітети Взаємодопомоги, віддалені райони, як ось Тальнівеькпй, поки шо допомоги харчовими продуктами ще не давали.
Засоби грошові зменшуються щоденно, і тому Комітет звертається до населення гебіїу з проханням через свої Комітети активізувати справу добровільного збору грішми, щоб можна було й надалі допомагати шпиталям поліпшувати харчування по.іонених-норанених.
К-т Взаємодопомоги.
продукти вдні Різдвяних Свят» [101]. За вісім місяців 1942 р. комітет зібрав добровільних внесків на суму 114 501 крб 74 коп., з яких на поліпшення харчування у лікарнях виділили 47 974 крб 82 коп., на медикаменти — 4145 крб 10 коп., на одноразову допомогу відпущеним полоненим — 875 крб, на розшук полонених — 3000 крб тощо [102].
Як і на території Генеральної Губернії, допомогова активність українського населення Райхскомісаріату України зростала напередодні та під час Різдвяних і Великодніх свят. Наприклад, в Олександрійському районі Рівненщини на коляду для українських полонених 1942 р. зібрали: Кустин— 5184 крб, Олександрія — 3332 крб, Забороль — 2434 крб, Козлин — 1557 крб, а також продукти і одяг [103]. Молодь містечка Мізоч заколядувала 1135 крб і понад 100 буханок хліба. «В більшості волинських сіл колядували цього року на українських полонених та в користь УЧХ. Зібрано поважні грошеві суми та багато продуктів» [104].
Криворізький часопис у грудні 1942 р. повідомив, що у часі Різдвяних свят 1941 р. у місті був створений комітет допомоги військовополоненим, який за рік зібрав і передав за призначенням десятки тонн продуктів харчування. Перед новорічними святами 1942 р. комітет пропонував створити фонд різдвяних подарунків (харчі, одяг, білизна, взуття, рукавиці, тютюн) для розподілу серед полонених [105].
З нагоди Різдва Христового 1943 р. працівники відділу суспільної опіки Валківської управи відвідали табори, розташовані у межах району, з подарунками (пироги, холодець, тютюн, газети) [106].
Подібні збіркові акції організовувалися і напередодні та під час Великодня [107].
Інколи часописи повідомляли і про використання безкоштовної праці військовополонених. Зокрема, на Кіровоградщині восени 1941 р. в одинадцятьох господарствах на збиранні цукрового буряка працювали понад 3500 полонених, яких забезпечили житлом і харчуванням. Незабаром планувалося відправити на роботи ще 4500 осіб. «Керівники районів та колгоспів повинні
Уманський голос. — Умань, 1942. — Ч. 63. — С. 4 (фрагмент)
* Відносно шлюбів військовополонених і І В останній час помічається, що військово- > І полонені, які знаходяться на роботах у колгос- | ! пах, одружуються на корінних українках. ? НЕГАЙНО ЗАБОРОНИТИ ШЛЮБИ ВІЙСЬКО-
I ВОПОЛОНЕНИМ НА ВЕСЬ ЧАС ПЕРЕБУВАННЯ | > IX У ТАБОРІ. Виняток в особливо необхідних і < випадках може бути дозволений Комендатурою і табору.	і
ї Всім місцевим владам забороняється давати { дозвіл військовополоненим на шлюб, коли у них ) ? не буде на те дозволу від Комендатури табору. ) __________РОТМІСТР І АД'ЮТАНТ ВО Д1ЦК А.____І
Визволення. — Конотоп, 1942. — Ч. 42. — С. 4 (фрагмент)
створити їм добрі житлові умови і залучити їх на всі важливі сільськогосподарські роботи» [108]. При такій організації праці, яка уможливлювала відносну свободу, доходило і до одружень полонених із місцевими українками. З цього приводу комендант табору, розташованого у Конотопі, розпорядився заборонити шлюби. «Виняток в особливо необхідних випадках може бути дозволений Комендатурою табору» [109].
У серпні 1942 р. таль-нівський часопис (Черкащина) повідомив, що мешканці села Романівка відправили сім возів з продуктами військовополоненим, які працювали на місцевому кар’єрі [110].
У вересні 1942 р. газети озвучили розпорядження райхскомісара про створення на території Райхскомісаріату України місцевих комітетів самодопомоги, які перебирали на себе всі функції ліквідованих представництв УЧХ і допомогових комітетів. Після реорганізації при інформуванні про завдання місцевих комітетів самодопомоги потреба організації допомоги полоненим вже не згадувалася окремим пунктом [111].
Щодо процедури звільнення полонених, то у Райхскомісаріаті України, як і в Генеральній Губернії, жовтень і листопад 1941 р. характеризувалися масовим відпущенням з полону українців за національністю (і не тільки). Так, ЗО вересня цього року з Житомирського табору, розрахованого на 100 000 осіб, звільнили тисячі українців, литовців, латвійців, естонців, фінів [112].
Як стверджував луцький «Український голос», 16 жовтня 1941 р. за наказом німецької військової влади розпочалося звільнення полонених українців з усіх таборів. Зокрема, 16—18 цього місяця з Луцького табору вийшло на волю 730 колишніх червоноармійців, родом переважно з Ка-м’янець-Подільської, Житомирської та Вінницької областей. Хворим і пораненим забезпечили лікування у місцевому шпиталі. 100 осіб із 730 відпущених було працевлаштовано міською управою на будівництві лікарні, а 15 роз’їхалися по селах. «Селяни мають право в порозумінні з Українським Допомоговим Комітетом брати звільнених українців до себе на господарства» [113].
У Ковелі створили спеціальний пункт, де можна було помитися і поїсти тим, кого відпустили на волю. За короткий проміжок часу послугами пункту скористалися понад 1000 звільнених з місцевого табору і ті, що поверталися
додому з території Генеральної Губернії. Крім того, місцевим українським родинам дозволили прийняти у себе хворих і поранених [114].
Відпущені з таборів військовополонені після прибуття на місця проживання зобов’язані були зареєструвати свої «відпускні свідоцтва» у комендатурі. Наприклад, у Кіровограді така реєстрація відбувалася 17 листопада 1941 р. [115]. Також, згідно з §5 довідки про звільнення, радянську військову форму (або її елементи) необхідно було здавати місцевим старостам для подальшої передачі у комендатуру. За недотримання цієї вимоги звільненого трактували як такого, що втік з полону, і відправляли до найближчого табору або й розстрілювали [116].
У короткому часі масове звільнення за національною ознакою було припинене, але сам процес не зупинено. Тепер він вимагав документального оформлення. Так, УЧХ у Києві, щоб отримати списки полонених по різних таборах, відправляв спеціальні експедиції у міста їх найбільшого скупчення — Білу Церкву, Вінницю, Гомель, Житомир, Кіровоград, Кременчук, Лубни, Проскурів, Умань, Хорол, Шепетівку та ін. Окрім оформлення реєстру, відряджені мали при собі списки розшукуваних людей, складених на підставі поданих родичами заяв. Результатом такої пошукової роботи стали відомості про наявність, наприклад, у Хоролі понад 80 полонених — вихідців з Києва, у Білій Церкві — близько 50 і у Гомелі — понад 20. До того ж самі звільнені надавали інформацію в УЧХ про місцеперебування конкретних осіб.
Для оформлення розшукового клопотання родичі повинні були подати офіційну заяву у секцію допомоги полоненим УЧХ. До заяви додавалася довідка, що розшукуваний — мешканець Києва, українець, не комуніст, не співробітник НКВС, у ній також зазначалися сімейний стан, дата народження, освіта і місце останньої роботи. Якщо було відоме його тогочасне місцеперебування, то адреса вказувалася у заяві. Довідка засвідчувалася п’ятьма особами і підтверджувалася управителем будинку за місцем проживання [117].
У лютому 1942 р. «Краківські вісті» інформували, що за весь час діяльності УЧХ (пізніше — комітету допомоги полоненим) у Києві було подано понад 20 000 заяв, а розшукано майже 3000 полонених [118].
У Рівному при УДК створили «комітет несення помочі полоненим українцям», головним завданням якого стало оформлення клопотань перед німецькою владою щодо звільнення з полону українців — уродженців Рівненської області. Для документального оформлення внесків потрібно було подати районним управам такі відомості про розшукуваних: прізвище та ім’я, дата народження, у яких військах служив до полону і звання, домашня адреса, номер табору, де перебуває або може перебувати. Крім того, потрібно було здати п’ять карбованців «на кошти переведення цієї акції». Від себе районна управа також виписувала обов’язкову довідку такого змісту: «Стверджуємо,
Повідомлення
Дунаєвецького Окружного Комісара від 14 листопада 1941 року
Я звертаю увагу на те, що за § 5 довідки звільнення українських полонених, які прийшли раніш і приходять зараз, повинні здати старостам всі російські мундири і уніформи, які в них знаходяться,
Старости повинні ці мундири і уніформи здати Комісаріату. Цей наказ відноситься також до полонених, випущених ва початку війни, що знаходяться в нашій окрузі і мають російську військову одежу.
Відпущені українські військово-полонені, які будуть зустрінуті в російському мундирі, вважатимуться за російських полонених які втікли, і підлягатимуть розстрілу,
ОКРУЖНИЙ КОМІСАР - ЕГГЕРС.
Дунаєвецькі вісті. — Дунаївці, 1941. — № 14. — С.2
що названі громадяни є українцями, примусово змобілізовані до червоної армії і жодної акції комуністичної не проводили» [119].
Процедуру розшуків міг спростити обмін інформацією між Генеральною Губернією та Райхскомісаріатом України за посередництвом часописів. Зокрема, «Жовківські вісті» друкували прізвища померлих полонених у місцевій лікарні із зазначенням їхнього місця народження, а «Подолянин» передруковував дані тих, хто був родом із Кам’янець-Подільщини [120]. Таким чином сім’ї дізнавалися сумну, але необхідну правду. На жаль, така взаємодія була винятком, а не правилом.
У березні 1944 р., коли гітлерівські війська продовжували втрачати свої позиції на всіх фронтах, для інтенсифікації розшукової діяльності Німеччиною були створені чотири центральні довідкові бюро, що працювали за територіальним принципом. Окуповані українські землі були поділені між двома першими. За адресою польової пошти Реіброзі 57800 могли звертатися мешканці Запорізької, Миколаївської, Одеської, Донецької областей, а Реісірозі 11900 — усіх решта окупованих земель Райхскомісаріату України. Для оформлення запитів дозволялося використовувати лише спеціальні листівки польової пошти, т. зв. фельд-посткарте [121]. Зазначимо, що ця акція не стала наслідком розуміння нацистською владою проблем, у цьому випадку — полонених. Це радше запізніла спроба заручитися підтримкою народів на окупованій території, інтересами яких абсолютно нехтували у період ейфорії наступу.
Отже, Друга світова війна, а особливо її німецько-радянська складова, характеризувалися повним ігноруванням усіх міжнародних законодавчих актів щодо полонених. Для нацистської Німеччини їх виявилося занадто багато, а Радянським Союзом вони трактувалися як зрадники. Результат такого підходу виявився закономірним — із близько 6 млн 400 тис. полонених червоно-армійців 4 млн 700 тис. загинули від виснаження, голоду, холоду і куль.
Легальна преса, що виходила на окупованих Німеччиною українських землях, не висвітлювала (через жорстку цензуру) загальних масштабів трагедії і не пояснювала її причин, як і не розповідала про вербування військовополонених до Українського визвольного війська та різних німецьких військових формувань, але вона інформувала про всі ті акції, які могли організовувати дозволені окупаційною владою українські інституції, і тільки
Полонені — узаконена трагедія і спроба суспільної допомоги вони, для полегшення долі полонених, а саме: забезпечення продуктами харчування, одягом і найнеобхіднішими побутовими речами, медична допомога, релігійна і культурна опіка, допомога звільненим по дорозі додому, пошукова діяльність, клопотання про звільнення тощо.
Сама харитативна діяльність спиралася тільки на жертовність українського народу, який, сам виживаючи у реаліях окупаційного режиму, знаходив можливість поділитися, чим міг, з тими, хто перебував у ще гірших умовах. Врятовані життя і здоров’я сотень тисяч полонених, які скористалися з організованих для них допомог, є свідченням важливості та необхідності проробленої роботи.
1.	Таркович Ю. Як працює УДК — Сянік / Юрій Таркович // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1941. —Ч. 88.
2.	Звільнення полонених б. вояків польської армії // Там само. — 1940. — Ч. 110, 114; Справа звільнення українців-полонених б. вояків польської армії // Там само. — Ч. 125; Справа звільнювання полонених // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1940. —Ч. 3.
3.	Звільнення полонених // Там само. — 1941. — Ч. 3; В справі звільнення полонених // Там само. — Ч. 6.
4.	«Краківські вісті» дозволені для полонених // Краківські вісти : щоденник. — Краків, 1940. —Ч. 45.
5.	Курдидик А. Вони вже на волі / Анатоль Курдидик // Там само. — 1941. — Ч. 117.
6.	Понад 3.000 інтернованих українців у Швайцарії (Комунікат Українського Червоного Хреста в Женеві) // Там само. — 1940. — Ч. 97.
7.	Король В. Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941 — 1944 роках / Віктор Юхимович Король. — К.: ВЦ «Академія», 2002. — С. 97—98.
8.	Там само. — С. 47—54.
9.	Демкович-Добрянський М. Доля радянських вояків у гітлерівському полоні / Михайло Демкович-Добрянський //Сучасність. — К., 1993. — Ч. 12. —С. 62, 64.
10.	Король В. Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941 — 1944 роках / Віктор Юхимович Король. — К. : ВЦ «Академія», 2002. — С. 72.
11.	Демкович-Добрянський М. Доля радянських вояків у гітлерівському полоні / Михайло Демкович-Добрянський // Сучасність. — К., 1993. — Ч. 12. — С. 62— 63.
12.	Король В. Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941 — 1944 роках / Віктор Юхимович Король. —К. : ВЦ «Академія», 2002. — С. 117.
13.	Радченко Ю. Національна та расова політика націонал-соціалістичної Німеччини щодо українців у 1941 — 1945 рр. (на прикладі військовополонених і східних робітників) / Юрій Радченко // Друга світова війна і доля народів України : матеріали 2-ї Всеукр. наук, конф., м. Київ, 30—31 жовт. 2006 р. — К. : Зовнішторгвидав, 2007. — С. 50.
14.	Скоробогатов А. В. Харків у часи німецької окупації (1941 — 1943) І Анатолій Васильович Скоробогатов. — X. : Прапор, 2004. — С. 78.
15.	Акція допомоги полоненим П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 20.
16.	Опіка та допомога над полоненими та раненими українцями // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1941. — Ч. 14.
17.	Оголошення // Жовківські вісті. — Жовква, 1941. — Ч. 3.
18.	Справа полонених // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1941. — Ч. 19; Не вільно зближатися до полонених! // Львівські вісті. — Львів, 1941. —Ч. 106.
19.	Про заборону стосунків з воєнно-полоненими П Звідомлення з Холмсько-Підляської єпархії. — Холм, 1942. — Ч. 8.
20.	Там само.
21.	Завдання Українського Червоного Хреста // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 19; Цаниш Т. Важна установа / Тарас Даниш П Там само. — Ч. 22.
22.	Макар В. Говорить Український Червоний Хрест І В. Макар // Українські вісті. — Сокаль, 1941.—Ч. 76.
23.	Український Червоний Хрест // Воля. — Копичинці, 1941. — Ч. 9.
24.	Український Червоний Хрест в Коломиї // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 28.
25.	День Українського Червоного Хреста // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 51; Збірка на У.Ч.Х. // Там само. — Ч. 58.
26.	Звільнили полонених українців П Рідна земля. —Львів, 1941. — Ч. 1; Харчі для звільнених з полону П Львівські вісті. —Львів, 1941. — Ч. 41.
27.	40.000 полонених українців І І Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 23; Звільнили 70.000 полонених 11 Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 70.
28.	Допомога звільненим полоненим // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 83; Вертаються полонені 11 Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1941. — Ч. 48.
29.	Оришкевич О. Даймо змогу братам вернутись до рідних стріх! З діяльности Українського Червоного Хреста / О. Оришкевич П Львівські вісті. — Львів, 1941. —Ч. 71.
30.	Облегчім поворот полоненим! Відозва Українського Червоного Хреста до Українського Громадянства // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1941. — Ч. 238.
31.	Оришкевич О. Громадянство і У. Ч. Хрест / О. Оришкевич // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 77; Винницька І. Хто вони? / Ірина Винницька П Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1941. — Ч. 46; Є. Ю. П. Заопікуватись полоненими І Є. Ю. П. П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1941. — Ч. 262.
32.	Допомога полоненим 11 Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 122; В. Г. Стани-славівщина полоненим / В. Г. // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 158.
33.	Поможіть полоненим // Жовківські вісті. — Жовква, 1941. — Ч. 18, 20; Зі Жовківщини // Там само. — Ч. 22; Померші полонені в Жовкві // Там само. — Ч. 23—28; 1942. — Ч. 2; Підсумки допомоги полоненим // Там само. — Ч. 24; Снідання, обіди і вечері для інтелігенції. З діяльности суспільної опіки при УПД//Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 159.
34.	З діяльності Української Допомогової Акції в Золочеві // Золочівське слово. — Золочів, 1941. — Ч. 3; Поможім братам // Там само. — Ч. 6.
35.	З діяльності Жіночого Комітету в Зборові // Зборівські вісті. — Зборів, 1941. — Ч. 12.
36.	Червоний Хрест у Рогатині//Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 101.
37.	Допомога повертаючим полоненим // Вісник Українського Повітового Комітету. — Сокаль, 1941. —4.2.
38.	Макар В. Говорить Український Червоний Хрест / В. Макар И Українські вісті. — Сокаль, 1941. —Ч. 76.
39.	Вісті з Українського Червоного Хреста в Сокалі // Там само. — Ч. 78, 81, 82; 1942. —Ч. 7.
40.	Мандюкова Я. Поворотні з полону / Я. Мандюкова// Краківські вісті : щоденник.— Краків, 1941. — Ч. 235.
41.	Звільнення воєнно-полонених П Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 28.
42.	В. Г Станиславівщина полоненим / В. Г. П Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1942. —Ч. 158.
43.	Е. Г. Сянік полоненим / Е. Г. И Там само. — Ч. 168.
44.	Важне для родин полонених // Жовківські вісті. — Жовква, 1941. — Ч. 26.
45.	Звільнення воєнно-полонених і бувших воєнно-полонених П Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 1.
46.	Справа звільнень полонених згл. перенесень їх на цивільні роботи П Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 9.
47.	Звільнення з таборів полонених П Там само. — 1943. — Ч. 10; В. Ч. З діяльности Українського Центрального Комітету / В. Ч. П Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1944. —Ч. 157.
48.	Організація Комісії Допомоги Полоненим при У К. П Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 104; Створення Комісії Допомоги Полоненим в Жовкві // Жовківські вісті. — Жовква, 1941. — Ч. 28; БЕН. Краєва Комісія Допомоги Полоненим у Львові / БЕН П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 40.
49.	Допомогова акція українським полоненим П Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 104; Допомога українським полоненим. Що вільно посилати та як пакувати? // Рідна земля. —Львів, 1941. — Ч. 10.
50.	Пачки для полонених П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 22.
51.	Жертви на полонених. Харчові пачки //Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 45.
52.	Харчеві посилки для полонених //Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 216.
53.	Перепровадження збірок// Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1941. —Ч. 17.
54.	Виказ жертводавців на фонд допомоги полоненим // Українські вісті. — Сокаль, 1941. — Ч. 76; Як представляється акція Допомоги Полоненим в Жовків-щині П Жовківські вісті. — Жовква, 1942. — Ч. 2; Виказ жертв для українських полонених // Золочівське слово. — Золочів, 1942. — Ч. 3; Український Червоний Хрест в Коломиї подає до загального відома жертводавців для українських полонених, зложених установами, товариствами і громадянами Коломийської Округи до 5.II. 1942 р. П Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 9.
55.	Звіт з діяльності повітової станиці Української Допомогової Акції за час від 4.IX.— 15.ХІ.1941 р.//Золочівське слово. — Золочів, 1941. — Ч. 6.
56.	Звідомлення з діяльности Українського Повітового Комітету на день 31.XII. 1941 р. // Українські вісті. — Сокаль, 1942. — Ч. 9.
57.	Харчі і гроші. Допомога полоненим //Львівські вісті. —Львів, 1942. — Ч. 204.
58.	Харитативна діяльність УПД // Там само. — Ч. 127.
59.	Е. Г. Допомога полоненим у Ярославщині / Е. Г. // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. —Ч. 198.
60.	Андрей, Митрополит. В справі опіки над полоненими Українцями / Митрополит Андрей П Львівські архіепархіяльні відомости. — Львів, 1942. — Ч. 1; В справі полонених на терені Генерал-Губернії П Вістник Станиславівської дієцезії. — Станиславів, 1942. — Ч. 1 —3.
61.	Акція Допомоги Полоненим і Потребуючим // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 7.
62.	До українського громадянства! // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 3; Полонені українці! // Там само.
63.	М. П. Свят-Вечір у полонених / М. П. // Там само. — Ч. 10.
64.	З діяльности Снятинської делегатури // Там само. — 1943. — Ч. 88.
65.	Жовква: допомога полоненим //Львівські вісті. —Львів, 1942. — Ч. 23; Жовква для полонених // Там само. — 1944. — Ч. 3; Жовква для полонених // До перемоги. — Львів, 1944. — Ч. 4.
66.	М-ович Р. Допомога полоненим у Перемишлі / Р. М-ович // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 21.
67.	Я. О. Брат — братові / Н. О.//Там само. — Ч. 20.
68.	(к.). Писанка для робітників у Німеччині та полонених / (к.) // Там само. — 1943, —Ч. 99.
69.	Великдень для полонених І І Холмська земля. — Краків, 1943. — Ч. 20; Допомога полоненим // Там само. — Ч. 23.
70.	К-ова. Свячене для полонених у Кракові / К-ова Н Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. —Ч. 103.
71.	Куриво 11 Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1942. — Ч. 2; Відмовмо собі курення один день у місяці на річ полонених! // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 22.
72.	Полонені українці просять книжок, часописів і журналів // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 50; До українського громадянства // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 2; Книжки для полонених. Купимо для полонених у більшій кількості наступні книжки П Там само. — 1943. — Ч. 85.
73.	Двічі дає — хто скоро дає // Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 78.
74.	Уможливіть духову розривку полоненим та раненим українцям — воякам німецької армії // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 216.
75.	Справа розшуків полонених з большевицької армії і пропавших та арештованих большевиками // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1941. — Ч. 50.
76.	Вістки від полонених 11 Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 56.
77.	Розшуки полонених і тих, що пропали без вісті // Там само. — Ч. 112; Справа розшуків полонених і пропавших без вісті // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 9.
78.	КТВ. Полонені українці з червоної армії можуть писати до родин / КТВ // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 94; Справа листування з полоненими // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. —4.9.
79.	До Українського Громадянства П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 82.
80.	ТРН. Допомогова акція українським полоненим у Німеччині І ТРН 11 Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 213; Допомога українським полоненим // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 37.
81.	УЦК — полоненим Н Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 36.
82.	Комітет допомоги українським полоненим у Фінляндії 11 Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1943. —Ч. 61.
83.	Б. К. Полонені пишуть листи / Б. К. // Там само. — Ч. 116.
84.	Заклик до українського населення // Український голос. — Кіровоград, 1941. — Ч. 1.
85.	Об’ява П Подолянин. — Кам’янець-Подільський, 1942. — № 6.
86.	Повідомлення Гебітскомісара в Кремянці і Райхскомісара для України // Кре-мянецький вісник. — Кремянець, 1942. — № 3; Повідомлення Генерального Комісара для Волині і Поділля 11 Там само. — № 14; За допомогу втікаючим військово-полоненим буде суворо каратися // Подолянин. — Кам’янець-Подільський, 1942. — № 36; Оголошення // Дзвін. — Біла Церква, 1942. — Ч. 21/22; Пересторога! П Голос Волині. — Житомир, 1942. — № 36.
87.	Оголошення // Український голос. — Луцьк, 1942. — Ч. 27; Оголошення! П Коростишівські вісті. — Коростишів, 1942. — № 3.
88.	Підтримування банд карається смертю // Український голос. — Луцьк, 1943. — Ч. 46.
89.	Оголошення // Дзвін. — Біла Церква, 1942. — Ч. 36.
90.	Подарунки полоненим 11 Подолянин. — Кам’янець-Подільський, 1941. —№ 18.
91.	Оголошення 11 Ружинський вісник. — Ружин, 1942. — № 16.
92.	М. В. Допомога жертвам війни / М. В. П Волинь. — Рівне, 1942. — Ч. 5.
93.	Про пожертви для полонених та поранених Н Українське слово. — К., 1941. — Ч. 50.
94.	Л. В. Український Червоний Хрест / Л. В. 11 Голос Волині. — Житомир, 1941. — Ч. 9; Склад комітету обласної організації Українського Червоного Хреста // Там само. — Ч. 10.
95.	Відозва Українського Червоного Хреста до громадян Богуславського повіту П Звільнена Україна. — Богуслав, 1941. — № 23; Організація Червоного Хреста // Подолянин. — Кам’янець-Подільський, 1942. — № 12; Скеля Г Організуймо Український Червоний Хрест / Г. Скеля // Там само. — № 13.
96.	Червоний Хрест Зіньківщини // Життя Зіньківщини. — Зіньків, 1942. — № 7; Чудовий почин 11 Там само. — № 8.
97.	Селіванов. Організуймо Червоний Хрест / Селіванов П Бюлетень Валківської Районової управи. — Валки, 1942. — № 9.
98.	Селіванов. На допомогу військово-полоненим / Селіванов П Там само. — № 14; З діяльності комітету Червоного Хреста П Там само. — № 15.
99.	Український Допомоговий Комітет ... // Український голос. — Луцьк, 1941. — 4.4.
100.	Допомога військовополоненим // Подолянин. — Кам’янець-Подільський, 1941. —№ 19, ЗО; Збір речей для військовополонених // Там само. —№21.
101.	До населення м. Умані та Уманщини 11 Уманський голос. — Умань, 1941. — Ч. 1; Н. Допоможемо шпиталям І Н. 11 Там само. — Ч. 16; Допоможемо полоненим // Там само. — 1942. — Ч. 7.
102.	Про роботу Комітету Взаємодопомоги // Там само. — 1942. — Ч. 63.
103.	Обсерватор. Праця району І Обсерватор 11 Волинь. — Рівне, 1942. — Ч. 9.
104.	Вісті з Волині 11 Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 10.
105.	Від комітету допомоги військовополоненим // Дзвін. — Кривий Ріг, 1942. — Ч. 158.
106.	По таборах полонених 11 Українське слово. — Валки, 1943. — Ч. 4.
107.	До населення м. Зінькова та Зіньківського району, до керівників підприємств та установ 11 Життя Зіньківщини. — Зіньків, 1942. — № 22.
108.	Степовий. Про роботу військовополонених І Степовий // Український голос. — Кіровоград, 1941. — Ч. 22.
109.	Відносно шлюбів військовополонених 11 Визволення. — Конотоп, 1942. — Ч. 42.
110.	Б. Приклад, вартий наслідування / Б. 11 Тальнівський вісник. — Тальне, 1942. — Ч. 59.
111.	Місцеві Комітети Самодопомоги» в Райхс комісаріаті України 11 Костопільські вісті. — Костопіль, 1942. — Ч. 37; Місцевий Комітет Самодопомоги (М.К.С.) в Костопільській окрузі 11 Там само. — Ч. 39; Б. Реорганізація Українського Допомогового Комітету в Луцьку І Б. 11 Український голос. — Луцьк, 1942. — Ч. 48; Міський Комітет Допомоги в Кіровограді // Там само. — 1943. — Ч. 27; Ц. Місцевий Комітет Самодопомоги ІД. 11 Там само. — Ч. 30; Місцевий Комітет Самодопомоги 11 Там само. — 1944. — Ч. 1.
112.	Хроніка//Український голос.—Луцьк, 1941. — Ч. 5.
113.	Звільняють полонених українців 11 Там само. — Ч. 6.
114.	Хроніка // Волинь. — Рівне, 1941. — Ч. 15.
115.	Об’ява П Український голос. — Кіровоград, 1941. — Ч. 23.
116.	Повідомлення Дунаєвецького Окружного Комісара від 14 листопада 1941 року // Дунаєвецькі вісті. — Дунаївці, 1941. — № 14; Оголошення про здачу російських частин уніформи й виряду // Подолянин. — Кам’янець-Подільський, 1941. —№31.
117.	Яресько О. Як розшукати полонених І О. Яресько 11 Голос Волині. — Житомир, 1941. — Ч. 16; Богатирчук. До відома осіб, зацікавлених у розшуку та звільненні військовополонених І Богатирчук // Українська думка. — Васильків, 1941. — 4.2.
118.	П-ко В. Допомога полоненим в Україні / П-ко В. // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. —Ч. 21.
119.	Оголошення // Волинь. — Рівне, 1941. — Ч. 10.
120.	Полонені, що померли в Жовкві // Подолянин. — Кам’янець-Подільський, 1941. — № 29; 1942. — № 4; Померли в лікарні в Золочеві // Там само. — № 27; Важливе для родин військовополонених 11 Там само. — № 45.
121.	Б. О. Розшуки бувших червоноармійців, що попали в німецький полон / Б. О. // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1944. — Ч. 61.
ПЕРЕСЕЛЕНСЬКІ АКЦІЇ: ЮРИДИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ І ПРАКТИКА
Переселення українців у період Другої світової війни відбувалося у двох площинах — політичній і трудовій. Підґрунтям першої стали договори про ненапад між Німеччиною та СРСР від 23 серпня 1939 р. (Пакт Молотова— Ріббентропа) і про дружбу та кордони від 28 вересня цього ж року. 4 жовтня договір про кордони було доповнено додатковим протоколом, який остаточно затвердив його лінію, а також розмежував взаємні інтереси обох договірних сторін на території ліквідованої Польської держави.
Наступним кроком у відносинах двох (на той час — дружніх) держав, які, розтоптавши міжнародне право, почали реалізовувати силовий варіант поділу Європи на свої сфери впливу, стало підписання договору про добровільне переселення, підписаний у Москві 16 листопада 1939 р. Згідно з ним, німці, що опинилися у межах збільшеної радянської держави, здобули право переселитися на німецьку сторону. Таку ж можливість отримали українці, білоруси та росіяни, які виявили бажання перебратися із Генеральної Губернії до СРСР.
На початку грудня 1939 р. розпочали свою роботу відповідні німецькі та радянські комісії. У зв’язку з цим 5 грудня генеральний губернатор Франк звернувся з відозвою до українського, білоруського і російського населення Генеральної Губернії. Він, зокрема, наголосив: «Цей договір відповідає великому задумові Вождя німецького народу, а саме дати спільну Батьківщину Німцям, які жили дотепер розсіяні по світі й одночасно відповідає бажанню керманича Совітського Союзу відкрити дорогу словянським меншинам, яких дотепер гнобила Польща, щоб вони могли обєднатися зі своїми земляками» [1].
5 грудня 1939 р. у Холмі радянську делегацію приймав надбургомістр міста оберштурмбанфюрер Гагер, який висловив сподівання, що «співпраця делегації з німецькою владою буде так зразкова, як взаємини двох найбільших держав Европи». Керівник представництва радянської сторони Троїцький, подякувавши за дружне прийняття, побажав, щоб «спільна праця увінчалась повним успіхом і причинилась дійсно до остаточного вдоволення Европи». Неофіційна частина візиту продовжилася у ресторані, де звучали взаємні дружні тости на честь Німеччини і Радянського Союзу [2].
Наступного дня у Кракові з радянською делегацією зустрічався генеральний губернатор Франк. Через два дні візит закінчився, а на місцях почали працювати представники СРСР, які були уповноважені організовувати виїзд тих, хто добровільно зголоситься до переселення. Головне бюро радянсько-німецької комісії для охочих виїхати до Радянського Союзу розмістилося у Кракові [3]. Для полегшення її роботи німецька влада попередила про найжорсткіше покарання за саботаж або антипропаганду переселенської кампанії [4].
Одночасно аналогічна німецька комісія почала функціонувати на радянській території у Західній Україні. Її головне представництво розмістилося у Луцьку, а філії — У Костополі, Володимирі-Волинському, Львові, Станіславі та Стрию. Саму акцію планувалося закінчити до 1 березня 1940 р.
У лютому 1940 р. «Краківські вісти» повідомили, що процес переселення німців з Волині майже завершився і розпочався від’їзд охочих до Радянського Союзу. Комунікат переселенської комісії, підписаний президентом Варшави Денгельсом і уповноваженим СРСР Шкляренком, інформував, що перший транспорт буде відправлено на схід 18 лютого. Клопотання щодо бажання переселитися, підтверджене документом про національну приналежність, необхідно було вносити особисто.
Щодо майна, то, згідно з § 3 німецько-радянського договору про переселення, при переїзді залізницею голові родини дозволялося взяти 50-кіло-грамовий багаж, а кожному члену сім’ї — 25-кілограмовий. Також могли формуватися валки возів. У цьому випадку родина могла підготувати одну навантажену фіру, запряжену двома кіньми. Грошей дозволялося взяти у розрахунку 50 злотих на одну особу. Забороненими до вивозу були коштовності, предмети мистецтва, цінні папери, автомобілі. Щодо виробів із золота чи срібла, то можна було взяти з собою перстені, годинники, портсигари тощо, виготовлені з цих металів, але не більше ніж одну річ на особу, старшу 18 років. Ремісники, лікарі, науковці мали право забрати необхідні засоби виробництва. Залишене майно влада описувала і оцінювала [5].
18—20 лютого 1940 р. поїзди з переселенцями були відправлені в бік радянського кордону. З окремих міст, таких як Нови-Сонч і Грибів, від’їзд двох ешелонів відбувся ще 11 і 12 лютого. У часописі наголошувалося, що «швидке закінчення цієї акції з переселенням було можливе завдяки тісній співпраці німецьких і совітських представників» [6].
У кінці березня 1940 р. був підписаний новий договір міЗк СРСР та Німеччиною про переселення, згідно з яким у Кракові почала діяти німецька комісія, очолювана губернатором Краківської області О. Вехтером, і радянська — під керівництвом Єґнарова [7].
У зв’язку з цим український комітет суспільної самопомочі у Варшаві від 30 березня почав приймати клопотання від тих, хто домагався повернення
Переселенські акції: юридичне підґрунтя і практика своїх рідних з радянської території у Генеральну Губернію. За перших чотири дні надійшло 7000 подібних заяв [8]. У травні 1940 р. до Варшави почали прибувати поїзди з тими, кому вдалося виїхати з Радянського Союзу. На вокзалах для них комітетом суспільної опіки УЦК було організовано харчування. Станом на 11 травня із Бреста прибуло 1500 осіб, з Білостока — 300, з Володимира-Волинського — 50 і т. д. Більшість переселенців (близько 50 000) очікувалося прийняти у Перемишлі. 13 червня 1940 р. «Краківські вісті» інформували про завершення переселенської кампанії, у результаті якої на територію Генеральної Губернії прибуло майже 60 000 осіб, і про припинення роботи відповідних комісій [9].
Поворот 80.000 осіб З СССР
На основі Договору, що' його підписа- 1.500 осіб прибуло досі з Берестя, 300 з ли між собою німецький і совітський уря- Білостоку, 200 з Бильна і 50 Володимира ди у справі виміни збігців зачинають при- Волинського. В найближчому часі мають бувати до Варшави перші більші транс- надійти нові транспорти таких осіб. Зага-порти осіб, які вертаються з СССР. На лом, на основі підписаного договору, має головному двірці і на двірці Варшава- вернутися з СССР до своїх передвоєнних Прага комітет суспільної опіки організує місць осідку у Генерал • Губернаторстві для них харчеву допомогу. Найбільше, бо 60.000 осіб.
Краківські вісті. — Краків, 1940. — Ч. 36. — С. 5 (фрагмент)
У жовтні 1940 р. УЦК повідомив переселенців про можливість отримання матеріальної допомоги за умови їхнього прибуття у Генеральну Губернію до 26 червня 1940 р. і подальшого проживання на цій території. Також потрібно було представити довідку з митниці про вилучення польських злотих. У клопотанні на адресу УЦК, завіреному місцевим допомоговим комітетом чи делегатурою, необхідно було вказати точну адресу, національність, реєстр майна, розмір зарплати. «Хто подасть незгідні з правдивим станом дані щодо свого майна, відповідатиме перед судом за обман» [10].
Отже, після ліквідації за допомогою військової сили Польщі і поділу її території між двома тоталітарними державами, їхні уряди почали декларувати перед світом свої мирні ініціативи (підґрунтя переселенської кампанії), які у цьому випадку полягали у тезі про захист прав своїх громадян. Про права польської нації, звичайно, не згадувалося. (До речі, подібним чином діяла 2008 р. Російська Федерація, «захищаючи» права росіян у Грузії.) Саме ж переселення дозволяло у законний спосіб позбутися нелояльних елементів, проблема з якими могла виникнути у разі початку війни між поки що дружніми країнами. Новостворений УЦК, якому була заборонена будь-яка політична діяльність, виконуючи своє пряме призначення, відразу включився у процес організації допомоги тим, кому вдавалося виїхати з української території колишньої Польщі, що відійшла Радянському Союзові.
Трудові переселенські акції можна поділити на три основні складові: 1) після 1 вересня 1939 р. з Генеральної Губернії до Німеччини, 2) після 22 червня 1941 р. затим же маршрутом, 3) після 22 червня 1941 р. з Райхскомісаріату України до Німеччини і південних областей України.
Одна з перших публікацій про організацію виїзду робітників на територію рейху з’явилася у «Краківських вістях» 17 березня 1940 р. У ній зазначалося, що протягом осінньо-зимового періоду з Генеральної Губернії за посередництвом урядів праці (німецька структура, що відповідала за працевлаштування) на роботу виїхали десятки тисяч сільськогосподарських трударів. їм обіцялося оплату згідно з чинними тарифами, соціальне забезпечення, медичне страхування і можливість висилати зароблені гроші родинам. Процедура виїзду була організована таким чином. Для робітників із західної частини Лемківщини та Ряшівщини на місцях створювалися перехідні табори, де вони забезпечувалися харчуванням і нічлігом та очікували на відправлення. Заробітчани з інших частин Краківської області збиралися у Кракові, де перед від’їздом проходили медичну комісію у двох окремих таборах — для чоловіків і жінок. «Дотепер виїхало з краківської областе вже 31.000 рільних робітників і понад 7.000 інших робітників» [11].
Відзначимо, що у той час населення Генеральної Губернії у своїй більшості добровільно зголошувалося на роботу до рейху, що пояснювалося переважно відсутністю достатньої кількості трудових вакансій на місцях і бажанням покращити матеріальне становище своїх сімей. Незважаючи на це, Німеччина почала законодавчо запроваджувати для народів на окупованих територіях принцип обов’язковості праці. Так, у перших числах травня 1940 р. генеральний губернатор Франк підписав відозву із закликом до народжених у 1915—1924 рр. зголошуватися на сільськогосподарські роботи до Німеччини. Відозва мала характер обов’язкової, за її невиконання передбачалося суворе покарання [12].
Якщо у подальшому часописи, закликаючи населення окупованих територій їхати на роботу до Німеччини, не конкретизували місця праці, то 1940 р. така інформація була присутня. Зокрема, у травні—серпні «Краківські вісті» повідомляли про процедуру виїзду на берлінське підприємство з виготовлення радіоапаратури «Сіменс». Для організації робітничого транспорту 16 травня до Кракова приїхав представник фірми для набору 100 чоловіків і 50 жінок. Охочих закликали зголошуватися у референта праці УДК. Уже 25 травня перший транспорт було відправлено. Друга партія (200 чоловіків і 200 жінок) виїхала 24 червня, наступні — 1,8, 11 липня і 16 серпня. Також повідомлялося про потребу робочих рук на суднобудівному заводі Бремена. У часописі наголошувалося, що ці підприємства працевлаштовують тільки українців, віком від 18 років, незалежно від фахової освіти. У дорогу дозволялося брати продукти харчування, одяг, білизну, максимум 20 зл.
Переселенські акції: юридичне підґрунтя і практика грошима, а «більші квоти лише в марках за дозволом девізової комісії у Кракові» [13].
Звичайно, всі відправлення відбувалися тільки за узгодженням з німецькими урядами праці і під їх безпосереднім управлінням. У зв’язку з цим відділ суспільної опіки попереджав, що ні УЦК, ні краківський УДК не формують робітничих транспортів до Німеччини. Українські інституції на початках могли тільки відповідати на письмові звернення щодо планованого відправлення охочих на конкретне підприємство [14].
Декларована добровільність виїзду на заробітки, підкріплена розпорядженням про обов’язок праці, призвела до зловживань з боку чиновників урядів праці, поляків за національністю, стосовно українців. У результаті УЦК почав отримувати десятки листів зі скаргами на проведення набірної кампанії місцевими урядами праці. Люди писали, що польські чиновники навмисно весь тягар визначених кількісних норм перекладали на українців, щоб у такий спосіб не зобов’язовувати до виїзду поляків. Тому УЦК, щоб мати можливість оскаржувати такі дії, просив допомогові комітети, деле-гатури і мужів довір’я у найкоротшому часі повідомляти про факти зловживань своїм службовим становищем польських чиновників, подаючи при цьому докладну інформацію про час, місце, особи і обставини конкретного порушення. Разом з тим УЦК попереджав про обов’язковість виконання отриманого «призначення на виїзд». «Звертаємо увагу, що за непослух Урядам Праці в цьому случаї є предвиджені дуже високі кари аж до вивласнення включно, так що цього зарядження не можна легковажити. Зазначуємо, що в таких випадках інтервенції будуть безуспішні» [15].
Окрім дискримінації за національною ознакою, окремі УДК повідомляли і про те, що з поодиноких сільськогосподарських дворів забирають усіх працездатних, унеможливлюючи таким чином ведення господарства. УЦК інформував, що звернення до центральної влади з цього приводу не є результативними, бо набір на роботу в Німеччині проводиться на основі окремих картотек про стан поодиноких господарств, за яким визначався контингент, складених на основі даних самих господарів ще минулого року. Тоді, щоб здавати менше сільськогосподарської продукції державі, селяни вказували меншу площу оброблюваної землі і більшу кількість дорослих членів родини. УЦК радив у таких випадках спробувати вирішувати справу на місцях у набірних комісіях.
Назагал Комітет повідомляв, що обов’язку праці не підлягають учні середніх і фахових шкіл, яким не виповнилося 16 років, учні сільськогосподарських шкіл та слухачі курсів виховательок дитячих садочків [16].
У березні 1941 р. українські періодичні видання надрукували узагальнюючі вказівки для сільськогосподарських робітників з Генеральної Губернії, які виїздили на роботу до рейху. Згідно з ними, працевлаштування відбувалося
і2	> КРАКІВСЬКІ ВІСТІ« — ТИЖНЕВИК, Ч. 12.
Справа виїзду сільських робітників на роботи до Райху
Вже 19 місяців німецький нарід находиться у важкій боротьбі за своє бути — не бути. Майже все військово-спосібне населення Німеччини покинуло свої довоєнні варстаги праці, щоб у військових рядах сповнити свій обовязок супроти народу і свого Вожда. Зокрема загал німецького воєнно- спосібпого селянства проміняв тепер плуг за кріс, щоб у руках з ним станути до оборони рідного краю.
Та сьогоднішня війна має два фронти — один воєнний фронт у стислому розумінні, другий — господарський фронт. Цей другий не менше важний від пер-
шого. Оба вони себе доповняють і узалежняють. Воєнний фронт забезпечує спокійну творчу працю населення внутрі краю, знов-же ж добре зорганізованннй господарський фронт забезпечує воєнний фронт у весь потрібний воєнний матеріял. Тому теж цьому другому фронтові німецькі міродайні чинники присвячують велику увагу. Завдяки добре зорганізованій господарській ділянці, Німеччина зуміла не тільки зліквідувати в себе безробіття, але наставила свою національну господарку на такни рівень, що вона венлі примістити в себе цілі маси посто-
ронних робочих рук. Не дивно отже, що сьогодні найшли в Німеччині працю і заробіток сот-ні-тисяч осіб з поза меж Райху, Італії, Словаччини, Данії, Болгарії і т. д. Та щоб з одного боку поповнити проріджені ряди власного робітництва> що найшлося у військових рядах, з другого відповісти вимозі свого, на високу міру поставленого господарства, німецькі власіі вербують до праці в Райху теж робітників з усіх теренів, що є під німецьким володінням, у тому числі теж з Генеральної Губернії.
Так, як минулого року, так
теж цього року буде переведений набір до праці сільських робітників з ГГ. Теж частина українського населення буде призна чека на працю до Райху. Знаємо, що ті, які виїжджають на працю до Райху звертатимуться до УДК (Дслегагур) за ін-формаціями, щодо умовив праці, зокрема за інформацію, як довго вона буде тривати. З у-ваги на те подаємо точний переклад урядоьих обіжників у цій справі, що подає точні і достовірні інформації в справі праці в Німеччині.
Увшкно чиї
Вказівки для рільшіх робітників (-иць) з ҐІ\ що їдуть на роботи до Райху.
1. Рільннх робітників з ГГ. забруднюють в Німеччині на підставі заключеної на означений протяг часу умови, яка дає ім право на винагороду й унормовані життєві обставиш).
• 2. Винагороду усі ійпіое окрема тарифи. Воші уложена після віку й роду прані і в різних областях Німеччини є дещо відмінна. Уряди Праці ь і Ґ. і їхні відділи докладно інформують про те, яка внн.иорода пале-ЖИТЬі’Я; При тому треба взяти під увагу, що пок.\п:іа аїла іро-ша є в Німеччині висока и тому за меншу суму можна купити більше товарів.
3.	Винагорода є так вмміреиа, шо поза дрібними конечними покупками можна післатн родині до дому місячну квоту. Ті, що не потребують журитися своєю родиною, можуть заощаджений гріш переказати до місцової каси ощадпости в своїм краю. Під тим оглядом нема ніяких труднощів,навпаки запевнено, що всі зроблені в Німеччині ощадно-сти в цілости можна переказувати до ГГ. Ніхто не потребує лякатися, що веріаючись до дому, буде мусів в Німеччині лишити свої гроші.
4.	Назагал береться цього року на рільїіі роботи до Німеччини тільки нежонатих і незаміж-них, лнш виїмково таких жонатих, яких родини про удержання своїх родичів, чи близької родини, а в поодиноких випадках не вистарчають носилки винагород, тоді родині призначу-єтьси окремі запомоги. Прохання про при'ліашія такої запомоги повинен зложити голова потребуючої заиомоіи родини у властивому Уряді Праці (Ар-байтсамті) у 1 Г. Формулярі подань можна дістати в усіх відділах властивих урядів праці.
5.	Завдяки упорядкованим відносинам німецької рільної господарки тв завдяки її багатим доходам, вижіївлепня і у-держання робітників є добре І вистарчаюче. І саме цю обставину підчеркують в листах робітники з Німеччини.
6.	Умова праці для робітників» що цього року поїдуть до
айте 1 другому
Німеччини, є передбачена на 9 місяців. По девяти місяцях праці в Райху можуть усі робітники, по вподобі або вертатись до дому, або продовжити умову. З поміж робітників висланих попередного року до Німеччини багато там лишилося до нинішнього дня. Впрзвді мусілн й ті, що радо може були б вернулися на зиму до дому, тпмча-сом лишитися в Райху, але також їх поворот є предвндже-ний, як тільки обставини на це позволять.
7.	Уряди праці в Німеччині сюять до роснорядимости робітників з ГҐ. Вони можуть там поінформуватися, коли б заходили ще які неясности відносно пересилання винагороди, чи що інше. В уряді праці вони можуть в даному випадку внести спої аажалепня, чи побажання, що відносяться до їхнього мі-ця праці. В разі потреби вони поссредішчать у задержанні звязку з родиною в краю.
8.	Через уряджування окремих Богослужепь дається робітникам з ГГ. можливість заспокоїти свої релігійні поірсбн.
9.	Кошти подорожі поносить уряд праці. Перед виїздом до Райху робітники піддаються лікарським оглядинам на ту обставину, чи вони надаються до праці. Хто при оглядинах свідомо затаює хворобу, особливо заразливу, шкодить собі й іншим. Перед виїздом очищується робітників разом з їхньою о* дежою і клунками зі здоровиих оглядів, отже і в їхньому власному інтересі — від насікомих. Супроти того поживу, яка через відкажування могла б попсуватися, не можна накупати разом з одежою, тільки окремо.
10.	Одежу до праці, білля і взуття треба взяти зі собою у вистарчаючій скількости. На о-дежові картки, які робітники дістають в Райху, можна щоправда по таинх цінах робити покупки — але тільки в обмеженій скількости. На час доїзду до збірних таборів нехай кожний робітник заосмотриться їдою на дьа дні. За це звертається йому 4,— зол.
11.	Робітники, що у своїй власній господарці не мають до-
перекажіть1
сить роботи, ані запевнення 1 прожитку, можуть бути зобовя-зані до праці в Німеччині також через призначення зі сторони начальника уряду праці. При тому треба брати під увагу родинні обставини. Також до призначених до праці в Райху відноситься обовязок 9 місячної праці.
По упливі цього часу призначені до праці мають до вибору або вернутися до дому, або продовжити умову. Також до їхньої праці в рільництві відноситься все сказане в точках 1—9.
Виразно остерігається перед непослухом в разі признання до праці. Суди тяжко карають зл непослух. Можна підлягти карі позбавлення волі, а кромі того
Питання винагороди І1
Винагорода робітпнків-укра-їнців є управильнена не тарнфо-вою ординацією для польських рільннх робітників, але по тарифі для німецьких рільннх робітників. Супроти того ие можуть бути для пербунку українців примінені формулярі вербунку, впроваджені для польських рільннх робітників. Формулярі для вербунку українців мають тим різнитися від формулярів, примінюваних для вербунку поляків, що на місце речення:,.Ваша винагорода і інші умови праці.” вступає речення: „Ва-
ша винагорода і решта умовин праці є управильнсні тарнфово ординацією’’. Транспортові вн-казки рільннх робітників, що подаються за українців, треба перед відтрапспоргуванням до збірної станиці означити червоним написом — „українець.” Також в транепортовій листі треба відзначити українців.
Врешті українці — як всі особи, що не належать до польської національиости — не підлягають поліційному розпорядкові міністра внутрішннх справ про означування затруднених в Райху цивільних робітників (—ниць) польської національ-ности з 8. 111. 1940. То саме відноситься також до всіх інших виданих зароджень для робітничих сил польської національ-ности в Райху. Одначе перед-
також карі грошевій до необмеженої висоти, отже також у вартості цілого майна особи призваної до праці. Ця кара відноситься теж до родини чи інших осіб, які помагали у відмові сповнити обовязок праці. Окрім того зобовязаннй до праці ис звільняється від обовязку виконати цю працю, бо крім карк поліція змусить його виконати цю працю.
Отже, хто добровільно зголошується, або совісно сповнює поручення начальника уряду праці, той поступає иа користь собі самому і охорониш себе, та інших перед іяжкими карами. На роботу в Райху треба зголошуватися якнайскоршс в урядах праці, аОм в їхніх відділах. Також війти приймають оголошення і уділююгь інформації! про те, де є найближча збірна станиця.
жування Українців умовнною є, щоб приналежність до української національної групи була доказана. На основі розпорядку І’айхсфірера СС. і Шефа Німецької Поліції в „РІМ” з 3. ЇХ. 1940. можна вважати, як тимчасовий доказ українсько! національної приналежності) за-подання греко • православного» або греко-унійного віросповідання у виказках німецьких властей, або в давніших польських військових документах і паш-кортах. Остаточне потверджень ня української національної приналежності) видають УДК в ҐҐ., або Українська Установа Довіря, Берлін, 'V. ЗО. Зрсуегєг. вігаа. 10.	УВАГА.
Кожний робітник (—ниця), що виїздить добровільно ня рільні роботи до Райху, або призваний (—на) до виїзду на роботи точно СТР.ВИТІЛЯ до виїзду, одержу? вії уряду праці, одноразово допомогу в сумі 50 йол.
Ця допомога буде виплачена сейчас по виїзді до Райху робітника (—нці) до рук котроїсь особи з рідні, яку він (вона) подасть .На бажання може та сума бути зложена до котроїсь з оіцадиостсвих кас в ГҐ.
Робітники (—нці), що у визначеному на виїзд дні не прибуду іь на означене місце, не можуть мати нретснсій до цеї допомоги.
Краківські вісті. — Краків, 1941. — Ч. 12. — С. 2
на підставі договору на визначений термін. Оплата праці здійснювалася за встановленими тарифами як для німецьких сільськогосподарських працівників (для поляків діяли окремі розцінки). Зарплата мала покривати необхідні витрати, а її залишок можна було пересилати сім’ї, якій, при необхідності, за посередництвом місцевого уряду праці призначалася і додаткова матеріальна компенсація. Родині також виплачувалася одноразова допомога у сумі 50 зл. відразу після від’їзду робітника.
1941 р. обов’язкова трудова угода підписувалася на дев’ять місяців. По закінченні цього терміну робітник міг повернутися додому або продовжити її дію. Усі можливі проблеми працевлаштовані у Німеччині повинні були вирішувати тільки за допомогою урядів праці. Українські легальні інституції могли лише вносити подання про певні порушення, а остаточне рішення залишалося за німецькими владними чинниками. Релігійні потреби робітники мали право задовольняти через «уряджування окремих Богослужень». Вартість подорожі до місць призначення покривалася урядами праці. Перед виїздом необхідно було пройти медичну комісію і дезінфекційну процедуру. З собою дозволялося взяти одяг, взуття, білизну і продукти харчування на два дні (за власні харчі обіцяли повернути 4 зл.).
Роз’яснення завершувалися переліком покарань, передбачених для порушників розпорядження про обов’язок праці або їх родин: «Виразно остерігається перед непослухом в разі призвання до праці. Суди тяжко карають за непослух. Можна підлягти карі позбавлення волі, а кромі того також карі грошевій до необмеженої висоти, отже також у вартості цілого майна особи призваної до праці. Ця кара відноситься теж до родини чи інших осіб, які помагали у відмові сповнити обовязок праці. Окрім того зобовязаний до праці не звільняється від обовязку виконати цю працю, бо крім кари поліція змусить його виконати цю працю» [17].
Окрім того, на території Німеччини діяв закон про заборону змінювати місце праці, особливо коли справа стосувалася переходу з сільського господарства на промислові підприємства [18].
Щодо можливого звільнення робітника і його повернення додому, то у цьому випадку родина повинна була подати відповідне клопотання німецькою мовою в уряд праці за місцем проживання. Єдиною причиною позитивного рішення могла стати велика площа землі конкретного сільського господарства, яку нікому було обробляти. Прохання засвідчувалося волосною управою і відправлялося на адресу уряду праці за місцем працевлаштування того, за кого просили, для прийняття остаточного рішення. УЦК попереджав, що у більшості випадків клопотання відхилялися [19].
З часом при наданні відпусток виникли проблеми, які полягали у небажанні робітників повертатися на роботу. Урядам праці доводилося за допомогою поліції їх розшукувати і відправляти на попереднє місце праці.
Відділ суспільної опіки УЦК попереджав: «Хто після упливу речинця відпустки не поверне до праці, буде трактований нарівні з тим, що самовільно працю покинув». Окрім відповідних покарань, такі неповернення призвели до того, що працедавці відмовлялися оформляти відпустки своїм робітникам [20].
Щодо можливості пересилати зароблені гроші родинам, то 1940 р. кожного місяця дозволялося відправляти до 100 зл. У 1941 р. загальнорічна сума не повинна була перевищити 1000 марок. Фінансові операції дозволялося проводити через Українбанк. Гроші повинен був відправляти керівник підприємства або його заступник, представивши посвідчення уряду праці. Робітник, який без узгодження з урядом праці змінював роботу, втрачав право на пересилання зароблених грошей [21].
Щоб уможливити організацію допомогових акцій для працюючих на території Німеччини та їх родин у Генеральній Губернії, УЦК намагався створити загальний реєстр робітників. Для цього допомогові комітети повинні були надіслати до централі такі відомості про працюючих: прізвище та ім’я, дата і місце народження, віросповідання, професія, дати народження батьків і членів сім’ї, точна адреса місця праці в рейху та від якого часу працевлаштований [22]. 23 лютого 1941 р. тижневик «Краківські вісті» повідомив, що загалом на території Німеччини трудиться близько 200 000 українців. Ця цифра не враховувала полонених із колишньої польської армії та переселенців [23].
Соціальне забезпечення унормовувало розпорядження німецької влади від 21 січня 1941 р. На тимчасову допомогу могли претендувати ті, хто захворів або травмувався на виробництві, був визнаний непрацездатним і відправленим додому. При смерті працівника компенсації мали нараховуватися родині. Місцеві уряди праці часто відмовлялися призначати відповідні відшкодування і «переадресовували» постраждалих до УДК. Щоб уможливити нарахування компенсаційних виплат, УЦК просив надсилати такі відомості про кожного робітника: прізвище та ім’я, імена батьків, дата і місце народження, адреса, професія, сімейний стан, яким урядом праці і коли відправлений на роботу, де працював у Німеччині (точна адреса), дата і причина звільнення (копії документів, насамперед — медичної довідки), чи подавав клопотання в уряд праці на оформлення компенсації і який результат. Ці дані обов’язково завірялися в УДК.
За цим же розпорядженням дружинам працюючих у Німеччині і їх дітям до 16 років належалося медичне страхування, а також визначені грошові компенсації. З часом ці виплати перестали нараховувати. Виняток становили ті сім’ї, які не володіли жодним майном і перебували на повному утриманні тих, хто змушено виїхав на роботу до рейху [24].
Назагал період від поділу Польщі між Німеччиною та Радянським Союзом і до початку війни між ними для українців Генеральної Губернії,
незважаючи на розпорядження про обов’язок праці, характеризувався переважно добровільністю, яка на початках передбачала навіть можливість працевлаштовуватися на конкретних підприємствах. Однак потрібно наголо-
сити, що ця «добровільність» часто базувалася на відсутності достатньої кількості робочих місць у краю і необхідності матеріально забезпечувати сім’ї. Також у цей час у ролі посередника між українськими робітниками і німецькими урядами праці почав виступати УЦК, який у міру можливого намагався відстоювати інтереси заробітчан, особливо у соціальній сфері.
Після початку війни з Радянським Союзом Німеччина почала запроваджувати організаційні обмеження щодо українських робітників. Так, якщо до цього новоприбулі для працевлаштування на території рейху могли претендувати на членство та відповідну опіку двох українських інституцій з осідком у Берліні — Українського Національного Об’єднання і гетьманської «Громади», то після 22 червня 1941 р. їм заборонялося вступати до названих організацій. У березні 1942 р. німецька влада видала нове розпоряджен-
Комунікат У країн банку
Ні левові обсіпуючих девізових приписі! І о* Сібних дозяолів, які стрими наш Банк, подаємо заінтересованим до відома:
Ь Пересилка заробітних ощадносте# до Ген. Губернаторства баз окремих девізоаих дозволів.
1. Хто має право пересилати?
Кожний робітник із ІТ, який аа згодою уряду праці (АгЬеіІзаиіІ) працює на терені Райху, має право пересилати саоі заробітні ошвдності а Німеччини до 1'. Г. бев особливих девгзових дозволів.
Це право прислугуе як робітникам, шо звиягі а промислових підприємствах (Сіеп'егЬеагЬеНег), так і тим, шо працюють на селі (ЬапсіагЬеіІег).
2. Скільки і як часто можна пересилати?
В ЇМ і р. може кожний робітних переслати свої заробітні ощадності до Г. Ґ. до висоти одної тисячі райком арок. В одному календарному місяці
чей, які ОПІСЛЯ можні б без труднощів перевести додому.
1. Як пересилати гроші на це конто?
На це конто вигачують робітники свої ощадності, переснтаюч.і заощаджені гроші через філії 1)гев<іпег Бвпк. через інші місцеві банки згг. Брагкозтеп, або, шо біде найпростіше й найдешевше (бо ці всі банки почислять собі підноси.> дорожче зз посередництво), через П Мінове КОНІ" Ьгелііпег Вапк складанхою цьою ж банку (Кокіо Ліг. 800 Ро»(м:Ііескат< Вегііп).
Такі складанкн висилає на бажання паш банк згл. наш кореспондент на Ве.інкоііімеччіїну с Берліні: (іеог« Гіноі, ВсгІІп-СІїагіиНепЬіігя 2, Кис-зеЬсекзІг. З, Ьріг. г.
Жадайте їх теж через УНО. Складанкн виповняйте чиїко й точно.
2. Як вибирати гроші з нього копта'-
(т. ви. в часі від кожного першого до кінця даного Виплат и з цього м-.-.. для вида і кіп унутр. Ні місяця) аїльно пересилати тільки один раз. Кожне- меччиип не вимагають нінких дозволі», мусить чвсио пересилана сума може бути довільно висока, бути тільки переведені за посередиишшім нашого щоби тільки асі посилки разом у 194 і році ие пе- банку.
рвмищила вище поданої меж!, т. є — не перевищили квоти 1000 аім. марок.
Робітникам, які через хворобу або нещасливий випадок підчас праці проводять час лікування дока а Ґ. Ґ, можна пересилати усі, прислуговуючі їм грошеві соціяльиі чниитьби.
Крім того вільно пересилати одномісячну платню підчас відпустки.
1 В який спосіб треба пересилати гроші?
Впрамі для пересилки вище иаведемнх ощад-костей не потрібно особливих деаізоьнх дозволін, аса ж таки мусить бути збережений такий припис:
Пересилка відбувається пошювою дорогою через керманича підприємства (ВеІгіеЬзїйЬге?) вгл. його заступника. Він мусить предложити иа пошті окрему посвідку уряду праці, т. «з. ВелсЬеіпівипд (От <1іа ОЬвгтгеізішв топ Ьоііпегзрагпізаеп пасії <іет Оепвгаївоиіегпеїиепі.
Уряди првиі й поштові уряди одержати окремі повідомлення про спосіб пересилання А приписані при тому формуляри.
4. Куди посилати гроші?
При пересилці належить точно подати адресу того, кому призначені гроші а Ґ. Ґ. Ми радимо однак нашим робітникам, щоб своїх місячних о-шадиостей ие розгублювали малими квотами, тільки щоби відкрили собі в нашому Банку конто і постійно, що-місяии посилали іуди свої ощадності.
На тому конгі збереться згодом більше сумз, з скою зони справді могтимуть шонебудь почати після повороту. В цей спосіб той гріш набере для них подвійної ваги, а попри те могтиме пра-шовзін ще й ззгз іьиого леора. Коли б у Між-часі треба було допомогти родині, ми кожіючаснк перешлемо гхаззиу суму иа адресу, яку подасть нгм власник копта. Тому всі свої грошеві пересилка спріїмоїунте па адресу: ІікгаїпЬаіік, Кга-кац, (іеіігаисіепзігаме 12.
5. Хто тратить право персснгки грошей без де-візових дозволів?
Кожний роби ник, який без згоди даною уряду праці змінить місце езого заііняпя або після довшої перерв'.) іоі.іьш, я,. 5 тижнів), ні.у і оді вважати відпусткою, знову підійметься працювати в Німеччині, тратить ввір» зясон.іііс право перссилмі грошей. Усім робітникам, що виїжджають з І'. 1. иа роботи до Німеччини, прислуговує рівно.к право одержати по 50— зол. одноразово, як підмоіу для родини. Ці гроші робітник не дістає иа рук.і, тільки вказує, куди іх висл.іи.
Надимо тому всім спрнмоауваїн ні гроші до Уьраїлбзньу в прахом, а Украінбанк згідно з бажанням або вінчає на шадішчу вкладку, або перешле іх на вказану ад) ссу.
II. Можливість шаджеїшя для українських рсбіг-пиків у Німеччині.
Придержування при собі більшої грошевої гуми грозить у тратою через згубу, крадіж чи інші випадки. Тому постаралися ми, щоби її український роо-.тііик мав можність зіожнти в забезпеченні свої гроші (депозит).
Кожні..і уіграіисьхип робітник, яким зл згодою уряду праці працює в Німеччині, має прано складати свої ощадиоси па конто: СкгаїїіЬапк. Кга-каи, Бошіегкопіо <1ег І.'кгміпіяеііеп їі’.иик-гат. Іимісг, Ііеі Іігсчбпег Вапк, Негііп XV 8.
Це значить, якщо робітник хоче вибрані гроші, мусить про це повідомити нас або наш >ю кореспондента в Берліні. На наше доручення перешле банк гроші на подану адресу. Подавайте точні адреси.
Для кожного робітника провадить банк окреме підконто, де будуть нотовані всі його вплагп й виплати. За кожний опис на конто лотручуе собі банк одноразово 0,50 Р.М в тягар власника канта Тому аибиратн гроші треба можлиао якиайрідше й впзачуаати більшими сумами.
0 усіх справах, звяззинх із господаркою грошей, звертайтесн до нас, або до ившого кореспондента в Берліні. Ми старатимемось в міру можливості! порадити Вам і допомогти.
УКРАІНБАНК 2071 1-І	Краків, Гертраудепштр. 12.
ВЗКВЯЗЕ&ЯЯБВЯИБИЕВВ82
І КЕ КЛОПОЧІТЬСЯ	І
як відсвяткувати свято Н
У ПОШАНУ ІВАНА ФРАНКА | у 25. роковини смерти поета! Я
ЗАМОВТЕ НЕГАЙНО КНИЖКУ В
Поклін
Іванові Франкові
Тич найдете вас ютові: інсцені : ії. реферати й декллмації.
...інжка має 80 сторіїї аа гарному папері, в картоновій оправі.
Ціпа: 2.30 зол., з пересилкою 2.80 зол.
Висилаємо тільки за готівку :: вбо за післяплатою.
До Німеччини за післяплатою киижчь «. можні висилаїк. Хто з Німеччини хоче наші книжки дістати, мусить на наше коню ч. 68Л& а Берліні аплатнтн належність, а нас повідомній карткою, які книжки маєм? внелзти. Чеки можна діл аги є кожнім поні товім уряд:.
Замовляти: „Українське Видавництао" Краків, Райхсшірассе 34.
На це конто складати гроші шойио тоді, коли вже кожний робітник використав вповні дозвіл вислати зол. 1 ШО до Г. Г., або тоді, коли робітник хоче призбирати собі гроші в Райху иа купко рі-
Оголошуйтесь у „К. В.“
ня щодо можливого членства в українських організаціях Німеччини. Згідно з ним, це могли бути тільки українські політичні емігранти. Під цю категорію підпадали представники старої політичної еміграції і особи, що переїхали на територію рейху до 1 вересня 1939 р., а також робітники і колишні військовослужбовці, українці за національністю, з Франції, Бельгії, Голландії і Югославії, яких доля привела на німецьку землю після 1 вересня цього року. «Особи, які
Краківські вісті. — Краків, 1941. — Ч. 122. — С. 6 (фрагмент)
Сбов'язок праці
На основі розпорядку Генерального Губернатора’ з 6 IX. 1941, на терен! Галичини важний закон про обов'язок прані з 26 X. 1939. Всі особи, що не працюють, мають зголоситися в Уряді Праці в прн-належному, з уваги на їх професію пункті. Крім цього Уряд Праці проведе в днях від 27 жовтня до 22-го листопада провірку всіх осіб української та польської національності від 16-го до 25-го року життя (без уваги, чи працюють вони, чи н). Ці особи зобов’язані зголоситися в Уряді Праці (Дверницького 15, партер, кімната 89) з довідками праці, згідно з порядком, поданим у спе-щяльному розпорядку львівського Штадтгауптмана.
походять із теренів теперішнього Генерального Губернаторства, та прибули до Німеччини після 1 вересня 1939 р., чи то як українські робітники, чи як українці-вояки колишньої польської і совітської армії, вважаються сезоновими робітниками, й не можуть бути членами ніякої української організації в Німеччині». Ці обмеження пояснювалися не антиукраїнською політикою, а формально-адміністративними причинами [25].
Отже справами робітників мали право займатися дві німецькі установи. Для промислових робітників це був Німецький фронт праці, а для сільськогосподарських — Установа державного прохарчування. Окрім того, міністерство внутрішніх справ для посилення контролю над емігрантами зі сходу ще до початку Другої світової війни створило в Берліні Українську установу довір’я, основні завдання якої на початках функціонування обмежувалися видачею довідок про приналежність до української нації. Пізніше їй дозволили співпрацювати, звичайно на правах підпорядкованості і залежності, з НФП у напрямі організації опіки над своїми робітниками з Генеральної Губернії.
Територія Німеччини була поділена на 42 області, у кожну з яких (або у кілька) призначався обласний зв’язковий. На початок березня 1943 р. їх нараховувалося 27. Праця зв’язкових не могла принести великої користі, бо згідно з головними засадами діяльності НФП вони, намагаючись захищати права українського робітника, змушені були зважати на права підприємства, на якому цей робітник працював [26]. У липні 1944 р. «Краківські вісті» повідомляли, що «опіку над робітниками в Німеччині ведуть засадничо українські відділи при німецьких державних установах: через 26 обласних зв’язкових при Німецькому Фронті Праці (ДАФ), що опікується промисловими робітниками, та через 13
обласних зв’язкових при Державній Установі Прохарчування (Райхснер-штанд), що опікується рільними робітниками» [27].
Щодо УЦК, то його представник для координації допомогових зусиль постійно перебував при УУД у Берліні. На початках можливості Комітету обмежувалися організацією видачі посвідчень про національність робітника, інформуванням загалу про порядок виїзду й умови праці, духовною і культурною підтримкою. Наприкінці 1942 р. при відділі суспільної опіки за дозволом німецької влади була створена окрема комісія опіки над укра
Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 68. — С. 6 (фрагмент)
їнськими заробітчанами з Генеральної Губернії. І тільки у березні 1943 р. комісія отримала дозвіл організовувати допомогу у збірних таборах, створених у Львові, Дрогобичі, Станіславі, Тернополі, Перемишлі, і супроводжувати ешелони із завербованими робітниками до місць призначення на території Німеччини [28].
Процес декларованого добровільного виїзду спирався на відповідні законодавчі акти про обов’язковість праці. Так, від 6 вересня 1941 р. на території Галичини набув чинності закон Генеральної Губернії від 26 жовтня 1939 р. про обов’язок праці. Згідно з ним, усі непрацюючі повинні були зареєструватися в уряді праці, який займався працевлаштуванням на місцях (зокрема і для примусової праці в організації «Українська служба батьківщині») та відповідав за організацію виїзду необхідної кількості робочої сили до Німеччини. «Львівські вісті» стверджували, що через міський уряд праці щоденно проходило до 500 осіб, переважно селян, які за обіцяні вигідні умови праці побажали виїхати на роботу до рейху. їх реєстрували, виписували дорожні документи і відсилали до збірного пункту для проходження медичної комісії, дезінфекційної процедури і подальшого відправлення [29].
Контроль за робочою силою посилювало розпорядження генерального губернатора, підписане 1 січня 1942 р., яке вимагало обов’язкового узгодження з урядом праці процедури прийняття і звільнення робітника, незалежно від місця роботи та посади [ЗО].
13 травня 1942 р. був прийнятий ще один законодавчий акт щодо обов’язку праці. Твердження про надлишок робочих рук у Генеральній Губернії стало причиною запровадження «інтенсивної вербункової акції». Це розпорядження уповноважувало війтів складати списки «зайвих» трудівників у сільськогосподарських родинах, завербовувати їх і контролювати відправлення. «Зобовязаних до праці рільних робітників треба докладно поінформувати, що ті, які добровільно зголосяться, не понесуть ніякої шкоди, а тих, які старалися б втекти від обовязку праці, зустріне сувора кара» [31].
Верхня межа вікового цензу для завербованих характеризувалася у пресі Генеральної Губернії словом «працездатний». Більш конкретні вказівки стосувалися жінок і учнів. Зокрема, для працевлаштування у німецьких сільських господарствах запрошувалися жінки віком 16—50 років. При цьому матерям дозволялося взяти з собою одну дитину, якій ще не виповнилося 14 років. Двох малолітніх дітей дозволялося брати у випадку, якщо виїздили мама разом із дорослою донькою [32].
За погодженням відділу науки та навчання з відділом праці в уряді дистрикту Галичина учні торговельних шкіл, які станом на 1 січня 1943 р. досягли 16-літнього віку, зобов’язувалися до добровільного зголошення для працевлаштування у Німеччині терміном на один рік. При доброму фізичному стані підлітка нижня вікова межа могла становити 15 з половиною роки.
Директори шкіл повинні були представити у відділ науки та навчання докладний список учнів призивного віку з точними домашніми адресами, що, своєю чергою, гарантувало контроль і унеможливлювало ухиляння від «добровільного» обов’язку [33].
Осінній період 1941 р. характеризувався відправленням трудівників у більшості випадків справді за власним бажанням. Однак, прибувши на місця призначення, вони стикалися з відсутністю обіцяних умов, а тому часто самовільно залишали роботу. Поліція затримувала порушників, яким за законами військового часу загрожувало ув’язнення або й відправлення у концентраційний табір. УЦК попереджав, що у таких випадках не має права звертатися до німецьких владних чинників з проханням про звільнення, а тому просив родичів працевлаштованих у Німеччині пояснювати своїм рідним «не кидати самовільно місць праці та ненаражувати себе на непотрібні репресії» [34].
Також УЦК за посередництвом преси звертався до українців, щоб ті не виїздили до Німеччини для працевлаштування без попередньої реєстрації в уряді праці. Особливо це стосувалося випадків, коли хтось із близьких приїздив у відпустку, а на зворотному шляху без узгодження з цією установою брав із собою когось з родини чи знайомих, щоб разом працювати в одного господаря [35]. Загалом, якщо 1941 р. при наявності належного документа від німецького господаря можна було вносити клопотання щодо працевлаштування у конкретному сільському господарстві, то 1942 р. не дозволялося. «Виїздити на роботу до Німеччини можуть виключно ті, що зголосилися як фабричні й рільні робітники в повітовому Уряді Праці й за посередництвом тих урядів будуть приділені на відповідне місце. Ніхто не сміє без згоди Уряду Праці намовляти когось до виїзду» [36].
Справу можливого звільнення від виконання обов’язку праці на території рейху можна було пробувати полагодити за допомогою УЦК. Для цього у Комітет направлялося клопотання, завірене місцевою українською владою і УДК, з незаперечними аргументами, що підтверджували незамінність у власному господарстві претендента на працю у Німеччині. 1943 р. таке прохання повинен був завірити повітовий староста як представник німецької влади. Аналогічним чином потрібно було діяти і при конечній потребі повернути уже працюючого у Німеччині додому. Чітко обґрунтовані та правильно оформлені клопотання УЦК направляв в уряд праці для остаточного вирішення, але попереджав, що позитивні рішення у цій справі приймалися дуже рідко. Ті, які приїхали у відпустку і бажали залишитися вдома, мали скеровувати свої прохання безпосередньо на адресу уряду праці, а «рекламацій у справі звільнення тих робітників, що продовжили самовільно відпустку і попали в карний табір, не приймається взагалі» [37].
Статистичних звітів про кількість українців, які виїздили на роботу до рейху з окремих населених пунктів Галичини, часописи не подавали.
Винятком можна вважати інформацію про Золочівщину, з якої до 27 листопада 1941 р. зареєструвалися для працевлаштування у Німеччині 1600 осіб, а дані на початок червня 1942 р. підтверджували виїзд 7000 чоловіків і жінок з цієї округи [38]. З Брідщини до грудня 1942 р. було відправлено на роботу 8400 робітників, зокрема 3000 жінок і дівчат [39].
Щодо загальних кількісних характеристик, то коломийський часопис «Воля Покуття» інформував, що від 1 серпня до початку листопада 1941 р. у Галичині зареєстрували понад 30 000 добровольців, з яких 75% становили українці за національністю. З цієї кількості 68% були працевлаштовані у сільському господарстві Німеччини, а решта — на промислових підприємствах [40]. 13 березня 1942 р. з Перемишля відправили 100-тисячного галицького робітника. Для транспортування такої кількості людей було використано 117 окремих ешелонів [41].
300 тисяч робітників із Галичини до Райху
„Працюйте гарно та приїжджайте щасливо на відпустку11
У переходовому таборі Уряду Праці у Львові (вул. Пєрзцького) — небуденне, історичне свято. На великому майдані, перед першими бараками зібралися, виїжджаючи до Німеччини робітники, силою около 3000 — здебільше з поаітів; Тернопіль, Коломия, Самбір, Калуш, Львів, Рудки і т. д. Майдан особливо гарно прикрашений. На ньому алаїженз трибуна з мегафонами, а навколо неї високо мають німецькі націопал-соціялістпчні прапори в гакеикройцами. Збоку трибуни стоїть залізніїча оркестри. Нтближаеть ся 9-та голина ранку. До табору сходяться гості. Бачимо між ними німець ких урядовців і представників УЦК з Провідником нроф. д-ром В. Кубі Повинен та його заступником мец. д-ром К Пальмірським у проводі. Автами прибувають раз у раз представники влади, між паші бачимо шефа уряду Галицької Области д-ра Блуера і полк. А.іьфреда Бізлнца. Вкінці прибуває
з почотом сам Губернатор Галичини д-р Всхтер. .Між іірнявпнмп є також відзначений Лицарським Хрестом Залізного Хреста, оберлейтяант Требес.
Перед трибуну виступає у прегарних козацьких строях чоловічий хор Осіа шевського. Музика залізничників грає прнвітию пісню. Прнявні відчувають святочність хвилини. Хор під батутою Осташевського співає чудову пісню „Засяло сонце золоте”. Прнявні висловлюють вдоволення рясними оплесками.
На трибуну входить керівник Уряду Праці, п. Ніче і виголошує таку промову:
„Пане Губернаторе, шановні гості, робітники й робітниці з Галичини!
Нипішикм транспортом ві.тїжтжзе 300.000 робітників із Галичини до Рай ху. Заледве І */і року від вересня 1941 року поставлено цю визначну кількість робітників і робітниць з Галичи-
ни на працю в Райху. Щоб ушанувати відповідно цю подію, приготовано тут у Переходовому Таборі Уряду Праці у Львові 300.000-ому робітникові святочне прощання. Я вітаю підчас того свята пана Губернатора, д-рв Вехтсра, а також інших представників урядів тв дякую їм за те, що прибули. Вітаю Вас, робітники Й робітниці Галичини, що 'маєте залишити батьківщину та маєте поїхати слідами своїх краішів до Райху. Ваша праця п Райху не буде Вам забути; її впишуть иазапжди на добро Вашої Батьківщини. Це станеть ся передусім з огляду на прпгідіїий перебіг справи.
Уже при кінці жовтня 1941 р., зараз після перейняття влади цього краю німецькою цивільною управою, виїхав перший транспорт з около І.С00 добровольцями до праці в Райху. Хоч тоді ще були важкі транспортні умовний та чималі воєнні труднощі, число тих, що добровільно голосилися, рос-
Не забуваймо про народні потреби!
.	тзкн»в селі. Багато є хворих, иездіб- скрсссішя, як не впоаяі весело, то бо-них до праці та безпомічних у важ- -	..-— ..
міх хвилинах теперішнього життя. їх не можемо поминути перед цим великим святом. Не даймо їм відчути в цей день, що вони бідніші піл нас. Хай вони бачать, що всі українські селяни жипуть ОДІІЗКОЗНМ* ЖИТНІМ. Допоможім їм у цій важкій хвилині відсьяткуаатп сніп а Хрисгозого Во-
Народна жертвепіксть завжди мала й має велике значення у всіх народів. Зокрема у пас — не іержаапої нації, вона відігравала ззяждч велику ротю в побудові народного життя. З усіх ділянках народного жиггп треба було завжди великих матеріальних засобів, щоб а піти нашого народу плило нормальним руслом. До цього було потрібно рідної ШКОЛИ, КМЧЖКИ, преси, різного роду уст .ноні і товариств. На ці потреби складнії гроші цілий український нарід. Завжди, при кожній нагоді. чито різного роду спят. родин-них торжеств складали громадяни гроші на народні погреби. Так воно бувало перед війною, коли українське організоване життя не мало ніякої на-
дай без жалю в душі.
Ті псі народні потреби ми мусимо самі «нпопшіти з нагоди Великодня-Не допустім до того, щоб між Н.ІЧІ' був громадянин, чи громадянка, які відмовилися б від датків на ці потреби. Для таких не може бути місця між українськими хліборобами!
В. Балицький.
ЗБЛИЖАЮТЬСЯ СВЯТА
Опіка громадянства над робітниками з Райху
Потреби воєнного часу вимагають, В рамах цієї опіки треба отже вдер-Шо десятки тигяч наших земляків зі жуиати з нашими робітниками пнсь-виїздять па роботи до Ні- мопий звязок при помочі перепнгкн.
ло постійно — І вже спочатку березня 1942 року могли ми свніочно проща* ти 100.000-го робітника з Галичини у Переходовому таборі о Перемишлі. У жовтні 1912 р. підскочило те число вже на 25О.(ХЮ, а сьоіодш, після чергових 7 місяців ми стоїмо тут, щоб супроводжати 300.000-ого робітника на дорогу до Райху. Разом після від’їзду сьогоднішнього транспорту переведено до Райху 30*1.255 осіб, у тому 188.895 чоловіків і 111.360 жінок. 220.114 сил впряжено до праці у сільському господарстві, а 80 141 у промисловому господарстві. Ці сили перевезено до Райху у 330 спеціальних поїздах, а частинно у звичайних по. іздах.
Ці 300.000 пішли до Райху не як засланці або невільники, тільки як вільні робітники у пристойні умовним заплати та життя, хоч є тепер воєнна скрута. Вони мають, між іншими користями нагоду, збагатити своє звапе-ве й особисте знання. Вони вернуться колись як пробойовики до езоєї батьківщини. Особливо вони повинні мптм горде почування, що пізнали вчас конечність перемогти большевнзм та що станули в ряди тих, які працюють без посередньо для перемоги. Цим спів-діють вони при визволенні та наладь наипі Ног.ої Європи.
Нехай буде мені дозволене подякувати всім, хто співпрацював при посе-релпнцтві. Крім ол ієних співробітників Уряду Прані моя подяка звертається головно до папа Губернатора, до пана ІІІсфп Уряду та до інших уря донній обіленої управи, до дирекції Східної Заплішці та до паїїіз Окружних Старостів. Воші псі. відповідно до своїх сил. причинилися до загального успіху. Прошу тепер папа Губернатора сказати слово,**	_______•
Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 16. — С. 2 (фрагмент)
У жовтні ця цифра зросла до 250 000 осіб, а 14 квітня 1943 р. Галичина звітувала про виїзд 300-тисячного робітника. З цього приводу у львівському збірному таборі уряду праці відбулися урочистості у присутності губернатора Вехтера, керівника уряду Бауера, голови УЦК В. Кубійовича, його заступника К. Паньківського та інших офіційних осіб. У своєму виступі керівник уряду праці спробував переконати присутніх, що у Німеччині заробітчан трактують
не як невільників, а як вільних робітників, що, однак, не відповідало дійсності. Загальну статистику промовець представив таким чином: «Разом після від’їзду сьогоднішнього транспорту перевезено до Райху 300.255 осіб, у тому числі 188.895 чоловіків і 111.360 жінок. 220.114 сил виражено до праці у сільському господарстві, а 80.141 у промисловому господарстві. Ці сили перевезено до Райху у 330 спеціальних поїздах, а частинно у звичайних поїздах» [42]. К. Паньківський у своїх спогадах стверджував, що з цієї загальної кількості українці становили приблизно 80% [43].
Інша цифра фігурує у додатку до «Вісника УЦК». За даними Українського Центрального Комітету, на початок березня 1943 р. у Німеччині працювали понад 400 000 українців з Галичини, що становило 10% всього українського населення краю і не менше як 25—30% його працездатної частини. На відміну від попереднього, цей показник враховував і тих, хто потрапив на територію рейху у період між 1 вересня 1939 р. і 22 червня 1941 р. [44].
Узагальнююча статистика УЦК базувалася на даних, які надсилали окружні комітети. Для цього заповнювалися такі графи спеціальної таблиці: 1) місцевість; 2) скільки виїхало на роботу до Німеччини загалом і українців зокрема; 3) скільки українців поїхало добровільно, а скільки примусово; 4) скільки сімей залишилося без годувальника; 5) відсоток українців у загальній кількості населення даної місцевості; 6) скільки українців, колишніх військовослужбовців польської армії, залишилися працювати у Німеччині після звільнення з полону [45].
Однією із найважливіших організаційних справ для українського робітника було вироблення посвідчення, що підтверджувало національність. З допомогою часописів УЦК проводив роз’яснювальну роботу у цьому напрямі. Так, станом на кінець 1941 р. за відсутності потрібного документа пропонувалося брати в дорогу будь-який інший, наприклад колишнє польське військове або шкільне свідоцтво чи підтвердження від священика. Хто не мав при собі жодних документів, того німці трактували як поляка, зобов’язували носити на одязі відмітку «Р», менше платили тощо.
Щоб уникнути такої двозначності, українці перед відправленням повинні були виробити в УДК за місцем проживання «виказку української приналежності» — документ на картонній основі зі світлиною і даними про дату і місце народження, адресу, освіту, спеціальність та сімейний стан. Якщо виникали непередбачені затримки з виготовленням посвідчення, наприклад брак бланків, то УЦК у таких випадках рекомендував на звичайний цупкий папір наклеювати власне фото, завіряти його печаткою УДК і вписувати туди перераховані відомості, вказавши ще й національність. Такий документ мав характер тимчасового.
Якщо людина вже працювала у Німеччині без посвідчення, то родина повинна була звернутися за його виготовленням в УДК. Також можна було
клопотати у цій справі перед УКК у Львові або УЦК у Кракові. Українській установі довір’я у Берліні на той час уже заборонили виписувати свідоцтва з підтвердженням української національності. Необхідність такого документа пояснювалася тим, що «українські робітники, які мають українську виказку, мають такі самі права як німецькі робітники» [46].
1942 р. ввели «розпізнавчі виказки» нового зразка. У період їх запровадження, знову ж таки, виник дефіцит бланків, тому на підставі розпорядження губернатора дистрикту Галичина від 20 січня цього року українським окружним комітетам та їх представництвам на місцях дозволялося підтверджувати приналежність до української нації спеціальною червоною печаткою на інших особистих документах претендента. Однак практичніше було виробляти оригінальне посвідчення із світлиною та докладним переліком усіх необхідних даних про особу, що уможливлювало користування на території Німеччини певними пільгами, наприклад, від кількості записаних у документі членів сім’ї залежала величина відповідних податків або підтвердження української національності звільняло від сплати податку на відбудову Генеральної Губернії [47].
Як і 1941 р., документ про національну приналежність можна було виробити й у Львівському осередку УЦК. Для цього потрібно було представити свідоцтво про народження або його аналог, клопотання від представника української влади за місцем проживання, дві світлини і заплатити З зл. [48].
Навесні 1943 р. замість довідок про національність, видаваних українськими комітетами, німецька влада розпочала процедуру вироблення нового документа — т. зв. розпізнавчої карти, чи кенкарти, з позначкою «11» (українець). Отримати його могли ті, кому виповнилося 15 років. Для виготовлення паспорта необхідно було представити свідоцтва про народження, хрещення та одруження, довідку від українського комітету з підтвердженням національності, три світлини і сплатити 4 зл. [49]. Розпізнавчі карти визнавалися недійсними у випадку, коли «стан світлини, чи відтиску пальців не дає змоги докладно пізнати власника карти, чи коли печатки чи написи годі відчитати» [50]. У цьому випадку потрібно було виробляти новий документ.
Позитивні зрушення щодо офіційного трактування українців Генеральної Губернії як окремої нації настали з 1 січня 1943 р. До цього часу німецьке трудове законодавство трактувало іноземних робітників не за національною, а за територіальною ознакою. Тому й українців з колишньої Польщі означували як поляків. Щоправда, діяв закон, який українських робітників з Галичини ділив на дві категорії, залежно від часу працевлаштування у Німеччині. Тих, що приїхали до 12 грудня 1941 р., прирівнювали до заробітчан з інших європейських держав, прибулих після 12 груд-
ня, — як поляків, стосовно яких діяли визначені обмеження, наприклад обов’язок носити на верхньому одязі нашивку з літерою «Р» і сплачувати додатковий 15-відсотковий «суспільно-вирівняльний» податок, або, як його ще називали, податок на відбудову Генеральної Губернії. Зазначимо, що це відрахування стосувалося тільки зарплат промислових робітників. Працевлаштовані у сільському господарстві Німеччини його не сплачували, бо їхня зарплата нараховувалася згідно із спеціальними тарифами для поляків, які були нижчими порівняно з усіма іншими національностями.
10 грудня 1942 р. міністр фінансів підписав розпорядження, яке зменшувало податковий тиск на українців і зобов'язувало проводити податкові стягнення з них на рівні з «чужинецькими робітниками». Таким чином, було скасоване 15-відсоткове дискримінаційне нарахування. 28 грудня 1942 р., за наказом генерального уповноваженого у справах праці, українців Генеральної Губернії зрівняли у правах з робітниками інших країн, за винятком СРСР. Ці розпорядження, які не стосувалися поляків, вступили в дію з 1 січня 1943 р. Головною умовою підпадання під юрисдикцію цих законодавчих актів і був документ, який підтверджував приналежність до української нації [51].
Оплата праці в Німеччині безпосередньо залежала від
Львівські вісті.—Львів 1944. — Ч. 53. — С. З (фрагмент) ТОГО, чи робітник
Акція допомоги для родин осіб, що виїхали на роботи до Німеччини
Львів, 7-го березня.
. Багатьом родинам у Генера іьніп Г убернії доводилось тяжко відчувати відсутність своїх чіенів, що дія загально.європейської справи працюють у Німеччині й не могти забезпечити якеліт свою рідню, яка лишалась ие раз яеапбезпече-на. Згідно з соціялістнчніім посіав-ленням німецької влади до всіх, шо на будьякій стійці борягься з бочьшенизмом, байдуже, чи це б\ -дуть робітники, селяни, чи вояки з сім’ї європейських народів також у Генерал .ній Губернії переведено акцію допомоги дія родин осіб, що працюють у Німеччині. Український Центратьний Комітет зібрав потрібні дані так, іцп тепер уже докладно усгійнене число осіб, що мають прано до підмоги. Зпд. но з декретом Правління Генералі, ної Губернії, ближча родина німецьких робітників, шо зайняті в Німеччині, зокрема їх жінки и малолітні діїи, одержують постійну місячну допомогу до суми 100 ЗЛ-, р окремих у моіивованих юіпадках навіть до 150 зі. Після усКАнепня чиста заінтересованих Пранііїшч відпускає в розпорядження УЦК 600.000 зл. місячно. Крім цієї гро ШОВОЇ ДОНИНОЇ її «гієни ближчої родини, зн. жінки й діти до 14 років < тержують додаткові харчові призі тн так, що частину грошової допомоги можна обернути па закупно них хзрчів. У ній .юи їМОГОВІИ акції Правіший корнстає з ппмп»г
-УНК і УДК «усіх округах Генеральної Губернії. Ця допомога являється признанням з боку влади для тієї частішії населення Генеральної Губернії, що прийняла за свій обов’язок боротьбу з большє. ішзмом • жидівською П’.уіпкрапєю — щоправда не зі зброєю в рухах і з няражсішям гласного життя, як вояки на фронті, тільки в мирній яолііжн-и і твердій праці з промн-<лі і хт.боробспм. Одно важне-такса мо, як і друге і подяка Европи належиться всім, що мають добру волю і ділами її доказують. (-—)
Артим Гарним
Станіславів, 7-го березня.
У Стапнс іавозі помер від розрм-і;у серця па 52-му році житі-! у. кримський режисер Артим Гаоник (наш з 1892 р.).
Він працював режисером у театрі ім. Л.Українки. Після яаняіія Харкова німцями, організує гам театр і стає в ньому мистецьким керівником. Коли цей театр був переведений до Києва, Гарник продовж}-вав гам робо і у на посаді мистецької о керівника, здійсняв там постави комедій „За двома зайцями” Сгариііького ї Рожеве павутиння” Мамонтова та готував до постави трагедію Шіїлера „Підступність і ьохалня*’. Останнім часом прзшо-ваз в:п режисером Стапяслзвів-ської о театру.___________
працював у промне-ловості, чи у сільському господарстві. Якщо у промисловості то на величину зарплати також впливали галузь, величина міста, кваліфікація. Українці, переважно вихідці з галицьких сіл. здебільшого відносилися до неквалі-фікованої і низькооплачуваної робочої сили, яка ще й змушена була спла-
чувати до кінця 1942 р. призначений для вихідців з колишньої Польщі податок на відбудову Генеральної Губернії. Менше отримували працевлаштовані у сільських господарствах, але це компенсувалося кращим житлом і харчуванням. У більш дискримінаційному становищі перебували жінки, які, згідно із законом, могли претендувати тільки на 50—70% зарплати чоловіка. Загалом, умови праці часто залежали від ставлення конкретного працедавця до іноземного робітника.
За роз’ясненнями УЦК, згідно з розпорядженнями міністерства праці від 15 травня 1941 р., підприємства, крім визначеної платні, могли нараховувати робітникам сімейну надбавку на дружину і неповнолітніх дітей, які залишилися у Генеральній Губернії. Цей закон не стосувався усіх підприємств і взагалі не враховував сільськогосподарських працівників. Денна величина можливої допомоги встановлювалася у розмірі 2 зл. на жінку і 1 зл. на дитину. Щоб уможливити ці нарахування, робітник повинен був представити довідку про склад сім’ї із зазначенням дат народження, виписану за місцем проживання родини. «Брак цієї посвідки був часто причиною невиплати робітникам належного «добавку» [52].
Необхідно відзначити, що до 1943 р. соціальною опікою займалися уряди праці, і тільки у березні цього року ці функції передали УЦК, дозволивши створити окрему комісію допомоги українським робітникам у Німеччині. Кошти для забезпечення діяльності комісії повинен був виділяти головний відділ праці уряду Генеральної Губернії. Матеріальна допомога сім’ям працюючих на території рейху могла бути одноразовою або постійною. На призначення виплат претендували діти до 14 років, батьки віком понад 60 років і непрацездатні за станом здоров’я члени найближчої родини. «Про допомогу рішають Українські Допомогові (Окружні) Комітети, від рішення котрих прислуговує кожному право відклику до УЦК, Львів, вул. Семіна-ріяльна ч. 18 (Відділ Суспільної Опіки). УЦК рішає тоді остаточно і від його рішень немає жадного дальшого відклику» [53].
Загалом 1943 р. матеріальну допомогу виплатили на загальну суму 14,4 млн зл., а 1944 р. з цією метою планувалося виділити ЗО млн зл. [54]. Також 1943 р. сім’ям тих львів’ян, які виїхали на роботу до 1 квітня 1942 р., щомісяця видавали додаткові харчові картки. Право на їх отримання давала довідка про добровільний виїзд від уряду праці, представлена у відділ суспільної опіки українського комітету [55].
Одночасно з ускладненням для Німеччини ситуації на всіх фронтах і переходом воєнної ініціативи до держав антигітлерівської коаліції зростали соціальні гарантії для народів на окупованих Німеччиною територіях. Так, УЦК назвав важливим досягненням рішення влади про виплати постійних компенсацій починаючи з січня 1944 р. малозабезпеченим сім’ям тих, хто працював на території рейху [56].
У березні 1944 р. «Львівські вісті» повідомили, що згідно з декретом уряду Генеральної Губернії дружини і неповнолітні діти працевлаштованих у Німеччині можуть отримувати матеріальну допомогу у розмірі 100—150 зл. щомісяця, а також додаткові харчові картки. «Після устійнення числа заінтересованих Правління відпускає в розпорядження УЦК 600.000 зл. місячно». Для своєчасного нарахування компенсаційних виплат потрібно було у визначений термін направляти відповідне клопотання на адресу українських комітетів [57].
Справа соціального забезпечення українських робітників, яких через хворобу або виробничу травму визнали непрацездатними і відправили додому, у різні періоди війни вирішувалася по-різному. 1942 р. відділ суспільної опіки УЦК повідомляв, що він не уповноважений німецькою владою опікуватися цією категорією людей, і пропонував їм звертатися з відповідними документами, головним серед яких вважалася довідка про непрацездатність, завірена відділом праці за місцем роботи у Німеччині, для відділу суспільного забезпечення, який і відповідав за організацію лікування хворих та нарахування законних грошових виплат їм, а у випадку їхньої смерті — сім’ям. Цей порядок стосувався також жінок, які завагітніли в Німеччині і з цієї причини були відправлені додому [58].
На початку 1943 р. справи законного призначення компенсацій робітникам, що отримали виробничі травми чи захворіли, або їх родинам після смерті (загибелі) годувальника, ще не були розв’язані. УЦК з цього приводу роз’яснював: «Обовязуючі на теренах Г. Г. обіжники (Рундерлясси) з 13.9.40 р., 11.6.41 р. і 24.7.41 р. містять постанови про забезпечення скаліченого робітника та його рідні в випадку його смерти, однак згадані зарядження передбачають малу матеріяльну підмогу, і в практиці її одержання обумовлене різними формальностями» [59].
Після створення у структурі відділу суспільної опіки комітету допомоги українським робітникам у Німеччині права УЦК у цьому питанні розширилися, і він отримав можливість захищати інтереси робітників, які стали непрацездатними через хворобу чи травму. У зв’язку з цим у пресі публікувалися необхідні пояснення. Зокрема, у випадку захворювання пропонувалося звертатися у т. зв. касу хворих за місцем роботи, де мала надаватися необхідна медична допомога й оформлялася історія хвороби. Жінки, які завагітніли, могли претендувати на відповідну допомогу тільки після 10 місяців перебування у Німеччині.
Якщо робітник захворів під час відпустки, то повинен був відразу звернутися до місцевого відділу суспільного забезпечення за медичною допомогою. При встановленні непрацездатності йому оформлялася матеріальна допомога у розмірі 60% від зарплати, отримуваної у Німеччині. Неінформування про хворобу і можливе недотримання у зв’язку з цим дати виїзду на місце роботи передбачало покарання.
Якщо на території рейху працюючого визнавали непрацездатним через хворобу, то довідку про це, як і дозвіл на повернення у Генеральну Губернію, виписувала каса хворих за місцем працевлаштування. По поверненні додому ці документи необхідно було зареєструвати у відділі суспільного забезпечення для подальшого нарахування належних грошових компенсацій.
Втрата працездатності у разі нещасного випадку давала право на медичну допомогу і призначення постійної грошової допомоги. На пенсію по інвалідності міг претендувати той, хто пропрацював у рейху не менше 50 тижнів. Право на безплатну медичну допомогу поширювалося і на членів сімей робітників, працевлаштованих у Німеччині [60].
У лютому 1944 р. УЦК інформував про збільшення кількості померлих працівників (природною смертю або у результаті нещасного випадку), а також тих, які поверталися з Німеччини у статусі непрацездатного. У зв’язку з цим Комітет на основі відповідних розпоряджень уряду Генеральної Губернії від 25 серпня 1943 р. розпочав «широку акцію виєднання відповідних фондів на забезпечення цих людей, поминаючи акцію допомоги родинам працюючих в Німеччині».
Налагодження ефективної роботи вимагало створення єдиного реєстру непрацездатних робітників. З цією метою низові клітини УЦК зобов’язані були зібрати і надіслати в Комітет такі дані про кожного з них: прізвище та ім’я, дата і місце народження, адреса, дата виїзду на працю і дата повернення, причина непрацездатності, отримання урядових соціальних виплат (якщо ні, то вказати причину відмови), перелік документів, що підтверджують непрацездатність.
УЦК ще раз наголосив на тому, що після повернення хворого додому ним зобов’язаний опікуватися відділ суспільного забезпечення. На території Галичини його головні представництва діяли у Львові, Дрогобичі, Станіславі та Тернополі. В інших містах функціонували філії. Якщо ці структури відмовляли претендентові у призначенні законних соціальних компенсацій, тоді Комітет отримував право опротестовувати такі відмови у відділі праці уряду Генеральної Губернії: «У випадках відмовного полагодження Суспільними]. Обезпечальнями рент чи прав на лікування доручаємо прислати всі ці відомості до дальшого поладнання. Це наше доручення слід виконати обов’язково, бо від нього залежить допомога непрацездатним поворотцям з Німеччини. Уряд призначує на це потрібні фонди, а нашою річчю є зібрати потрібний до цього матеріал, на підставі якого будуть виасигнувані на цю ціль фонди. На випадок невиконання цього доручення, недбайливим Комітетам не зможемо дати грошей на допомогу робітникам» [61].
Як і у випадку з соціальною допомогою, можливості щодо отримання відпустки українськими заробітчанами можна умовно поділити на два
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) періоди — до початку 1943 р. і після цього року. Наприкінці 1941 р. УЦК повідомляв, що згідно з інформаціями від німецьких владних чинників дозвіл на поїздку додому отримати майже неможливо. Це пояснювалося військовим часом, браком робочих рук у Німеччині і транспортними труднощами, пов’язаними з перезавантаженістю залізниць військовими перевезеннями. Винятки обіцяли тільки для тих, хто тривалий час працював на території рейху.
Дозвіл на відпустку видавав уряд праці за поданням працедавця. Якщо робітник при поїздці додому не користувався потягом, спеціально сформованим для транспортування відпускників, то зобов’язаний був додатково виробляти в поліції дозвіл на перетин кордону. При відмові рекомендували додатково клопотати про видання дозволу на поїздку у Генеральну Губернію, на основі якого поліція видавала і відповідний дозвільний документ на перетин кордону [62].
1942 р. інформацій про можливість отримання відпустки преса не друкувала. Винятком може слугувати повідомлення у «Львівських вістях» щодо українських жінок і дівчат, які працювали у Німеччині домашніми помічницями. їхній приїзд на батьківщину уможливлювали тільки виняткові родинні справи, такі як важка хвороба, смерть або вінчання. Однак остаточне рішення приймав уряд праці [63].
Загалом, німецьке законодавство передбачало два види відпусток. Перша, оплачувана, відпустка оформлялася після року праці терміном на один—три тижні. Друга, неоплачувана, терміном 10—14 днів, призначалася для поїздки додому. Одружений міг претендувати на родинну відпустку двічі протягом року, неодружений — тільки один раз. До 1 січня 1943 р. українцям з території колишньої Польщі не належалася родинна відпустка, оскільки на них поширювалися обмеження, що стосувалися поляків. «Помимо цього, при помочі ДАФ (Німецький фронт праці) вдалося українцям вибороти право, що з Райху виїжджає, почавши від 1 вересня 1941 р. щоденно 100 українців на відпустку, а кромі цього дістали ми шість транспортів по 1.000 людей. Однак це розвязання позволило найбільше 1/4 скористати з права родинної відпустки» [64]. У цьому випадку, очевидно, йдеться про роботу УЦК, спрямовану на забезпечення українців документом про національну приналежність.
Наприклад, 21 липня 1943 р. спеціальним потягом до Львова прибули 900 робітників з Німеччини на двотижневу відпустку. Після обов’язкової процедури перевірки документів представниками уряду праці вони змогли роз’їхатися по домівках [65]. Про наступні приїзди інформував тижневик «Краківські вісті». Зокрема, часопис повідомив про прибуття 860 галицьких робітників з Берліна і про очікувані групи кількістю 550, 780 і 800 осіб з Ессена, Лейпцига і Відня [66]. Ці матеріали обов’язково супроводжувалися пропагандистськими штампами про добрі умови праці в рейху.
1944 р. українцям через газету нагадали, що безпроблемну поїздку на батьківщину гарантують правильно документально оформлені дозвіл на відпустку, проїзні документи, а також дозволи підприємства, уряду праці і поліції. Транспортування могло відбуватися тільки у спеціальних потягах, а причиною окремої подорожі могла стати смерть або важка хвороба когось із найближчих родичів [67].
Проблемою, що утруднювала оформлення відпускних дозволів, ставало неповернення частини робітників на місця праці у Німеччині. їх оголошували у розшук і якщо знаходили, то ув’язнювали або відправляли у концентраційний табір. З цього приводу УЦК відзначав: «Сподіваємось, що робітники зрозуміють тверді закони воєнного часу, зрозуміють свої завдання та своїм поворотом уможливлять відпустку для тих земляків, які в Німеччині нетерпеливо на відпустку ждуть» [68]. Також українським робітникам заборонялося зголошуватися добровольцями до лав дивізії «Галичина» [69].
Трудівники, які збиралися у відпустку, мали право взяти з собою зароблені гроші. У зв’язку з тим, що марки заборонялося ввозити на територію Генеральної Губернії, їх необхідно було обміняти на злоті у трьох визначених німецьких банках, які підтверджували процедуру відповідним документом із вказаною сумою і прізвищем робітника. Сам обмін уможливлювала офіційна довідка про зарплату. Крім того, легально працюючим, тобто завербованим урядами праці,
дозволялося щомісяця відправляти поштою заощаджену частину зарплати родині за посередництвом керівника підприємства. Заборонялося висилати гроші у листах [70].
З дому тим, хто працював у рейху, дозволялося отримувати посилку з одягом, що пояснювалося незабезпеченістю робітника, особливо зимовими речами. Вага посилки не повинна була перевищувати 10 кг, а забороненими до пересилання визначалися продукти харчування та легкозаймисті матеріали. Спаковані і точно адресовані передачі приймали у збірному таборі уряду праці у Львові, після чого власним коштом пересилали на територію Німеччини [71].
Вказівки для українських робітників, що ідуть на відпустку, про перевіз грошей до Генерал-Губернаторства
Львів, 2 лютого.
Кожний український робітник і службовець із Генерйл-Губсрпатор-ствз, шо правильно ; за згодою приналежмого уряду праці виїжджає на відпустку до Ґснерал-Губеркаторствя, має право перед своїм виїздом на відпустку додому набути злоті за всі заощаджені в Німеччині гроші та перевезти ні злоті через границю до Генерал-Губернаторства.
Набувати злоті можна в Німеччині — а Дрезденер Баик. у Ваг-тегау — в Остбанк. у Позепі. в Осгмарк —• в Леядсрбанк у Відні або у філіях них трьох банків. На домагання банків кожний робітник і службовець мусить виказатися посвідкою одержання заробітної
:ькии часопис
торкаються закордонного робітництва у Великонімеччині взагалі та українського робітництва з Генерал - Губернаторства зокрема".
платні або іншими лрнлогамн, :н<> гроші, які вимінює вій на злоті, походять Із заробітних отцзлпостей Банки можуть ьідмсзитп «иміяи грошей. якщо вважатимуть, що нрсдлпжепа посвідка *гм прилоги не вистачають
Кожний робітник чи службовець має одержати від банку, я якому вимінює німецькі грош* на злоті, посвідку, в ЯКІЙ буде ‘ЧЙЗН.ІЧСИС ім’я робітника і вписана сума вн-мінених грошей. Цю посвідку треба на границі па домагання граничних сужбовців показати і віддати.
Якщо до Генерзл-Губсризторствя вибирається з якогось підприємства більше робітників, то — шоб забезпечити стйрйшту і скору виміну ощадностей ни злоті — мають керівники підприємств порозумітися з уповноваженими до виміни банками завчасу, щонайменше !4 днів перед виїздом робітників.
Увага! Під загрозою кари заборонено брати з собою до Генерал-Г убериаторства німецькі грот; (ряйхсмарки).
Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 22. — С. З (фрагмент)
КРАКІВСЬКІ ВІСТІ
Духовна опіка йод українськими робітниками у Вшонімтииі
Двома пяверотпми порушувано иа сторінках „Краківських Вістей'’ справу жатих робітників у Вс.іикс«і>.сч-чині. Перший раз вдарено „в даній — на тривогу", будьтоби наші робітний марну ьаш пилко .іоппииьовхіїий гріш. Цю справу вниснила Головна управа УНО. На днях вдруге порушено справу наших робпііпків у Бо-ликопімеччіші. Особливо увергається увагу в тих статтях на духовну опіку над пашим робітництвом в Німеччині. Д-р Слііоиькнй вислови* думку, шобп визначні особи о солі, як священик, учитель і т. п. писали до своїх односельчан з вагони більших свят і в той спосіб втримували звязок і не залишали односельчан без духової опіки. Знову п. ,0с гро-ііорха, ца основі своєї розмови з одним робітником, звернув уви:> ип брак дупшастнрської опіки над вашими робітниками и Німеччині, бо н якомусь селі в Ьоликонімсччіїиі е около сто українці:» робітііпків, а шс дотепер ие ирпїчаа тим наш свито-ник.
' Тик і відио з виша згаданих статей повну непоінформованість про душ-паштнрську опіку над ПАШИМ робіт-ництіюм у Німеччині, яка вже третій рік інтенсивно діє па тероиі цілої Великоиїмеччнші.
На тероиі Великонімоччпппп в 1939 р. буди дві паші гроьо-католицшй паровії, а само о Берліпі й у Відні. Події, вказані з дсрссуисиїїям збру-чаиського кордону па Сян, спричинити великий приплив нашої молоді до Ікликоііімсччиин. Но і було причин" », що цінніший иарох Берліна, о. цра.іаі д-р Вергун, попризиачу-еии у більших осередках схуичеиия наших хплодих. вуховиикія. Одначе безиастиниий приріст нової еміграції вимкгаь що більшої д'ушпастир-ІЬПСії ОІҐ.лИ і чому Іїапа МІЙ КІІ, в І грамоті з 24. XI. Н>:0, іменував о. лралача д-ра Петра Ііергува Апо-сто.іі <т-ьпм Візіїтаюром з правами Аіімітю:.; ьі.ог«> Адмінаг.ратора, для всіх українців ірско-міп-ликів а цілій Б«дивоніметшиі Від тієї пори почалася формальна організація дуашястмрської обслуги на цілому тероиі Вадикокімеччшш.
Сьогодні вже прошов п душпа-етнретві 15-ох священиків. Багато переїздить кождої поділі сотки кі-дьометрів, шоб якелід ВИКОПАТВ свої зидаакя. Кожної наділі десятка тисяч ваших робітників у Воликоні-кеччкяі мать нагоду браги участь в Службі Божій, наслухати проповідь, пркступитз до св. Тайн, дістати ваші духовні порада і т. п. Розуміється, шо про богослужоиня кожної велілі, на виїмком найголовніших осередків дупшАСтерства, но може бути і мови. Зрештою, колівий розуміє, що 1& свяшевнків но мають спромоги одночасно обслужити всі місцевосте, де перебувають и.іші робітники. С місцевості!, о котрих наші люди мають плоду раз у місяць брати участь в нашому Богослужен-ні і т. п., але а і місцевості, де бував пе один раз на два, три, або і ше більша місяців. Та кожне наше Бого-плужавня мав таи величавий характер, то чужинці еавсіди по мають ввів припавши для ваших людей.
Дня аагальвої орівитапіі подою схему дуптастирської організації грехо-хатоляиької Церкви у Велпхо-иімеччкні» Орднпарій всіх українців грохо-мтолнків на тероиі Вели-копімоччиив е Апостольський Ійізи-тптор а правами Апостольського Адміністратора, о. д-р Петро Пергуи.
навів, розсіяних по різних селах, місточках І містах Велкхоаімеччиик? Якщо ухраТнці-роб'.твики но авають наших адрес 1 тому ие мажуть нас віднайти, то нічого дивного, то і ми, ие аиаючи адрес иашвх нових робітників не можемо їх відшукати і тому с десь в Німеччині соло, н котрому живе коло ста наших людей, але на жаль ми про те нічого па здаємо і тому до тепер не було там нашого священика.
Автори статей на тему забсіїпекв духової опіки над пашим робітництвом у Велнконімоччині порушили справді дуже важну справу. 1 тут треба з цілям притиском навести наголовок статей п, Жіноцького: ДІо забувай ва пас, рідіївй Краю І"- — Там душпастнрська опіка дійсна вже діяльна, але треба пройти їй а допомогою, щоби ве тратити часу Л енергії на вишукуваний своїх людей. Апостольський Візнтатор звернувся о проханням до українських крайніх установ, котрі ззапгажовзні у виїзді наших людей ва робото, щоб в висилкою робітників до Німеччини од-пота.-яо висилали спис уих робітників до канцелярії Апостольського Ві> авіатора, і аазначуиали при тім бодай иаприм їхнього впіаду. Тоді локши і скоріше можна буде віднайти наших людей. Ало, па жаль, минуло багато часу, внову прибуло кількадесят тисяч нових робітників, а списи ше до сьогодні ие прийшли'.»
Щоб улекшити і запевнити всім боа виїмку пашим українським робітникам дуіиііастнрську опіку, треба: 1) В кожному селі і місті в рідному краю иимісиги в церквах из видному місці перегляд дуціпистир-сьхих станиць у Ведвкоиімеччияі, щоб рідня моїла повідомити своїх рідних на роботах и Німеччині, де шукати їм свойого духовиого отця.
3) Всі кроєві часоинся, календарі | і т. н., повити в відділі „важніші а*
Адреса: Вегііп 87. .$сНІе.чмгіиег Шег б. Теїсїоп; 39 32 19.
1. Пзрохія Берлін; церква Пр. Род Вегііп N 58. бгеИспііавепсг Зігамс 10/1) иарох о. д-р Іван Чорняк, канцлер Аіюст. Візитат>)ри а правами генерального вікара; сотруднпк о. Петро Романи тип її.
Адреса Канцелярії Апостольського Біантатора і иарохіяльиого уряду: Вегііп N 58. Реррсіаіісс 60/1. Теїеїоп 4419 ІЗ.
Крім парохіяльної иоркви наші Б> гослужоиия бувають ше в каплиці: Магіа йсЬоіі, ВегІіпЛУіітегміїогГ, ИпіхЬигбегьІгаьхс 18/П і и каплиці Оса Нсііи-івзіїсіпіе*, Вегііп N 4, До-ішппізігпв&е 4.
2. Білень. Церкка си. Варвари. Роаірлякс Изрох о. д-р Мирои Гор-яіе.сшіч. Адреса: АУісп І. Кісіпсг-Саєас 10/1. Обслугозує: Озітагк.
а Мшхси. Дуішшстмр о. Володимир Мил&пчук. Адреса: Мйпсіїсп, Кііиііізсіиіг. 47. Обслуговує єпархії: Мікхси, Леїибірг і Нассав.
4. Б-імберг. Душиасгир о. Гормон ІАчтср. Алріхз: ВиїгЬсгв. 5». ДакоЬ»-ріаїх 8. ()бс.тупш>с єпархії: Бамберґ, Ііірцбурґ, Айхштсг, 1'сісиі.бург, Рот-тсііоурґ і Фраіібург.
& Лімбург/Лин. ,'Іуівпастнр о. Л-рос.чаи Нсляисі.кий. Адреса: Ьііп* Ьигв/ЬаЬп, ХУісаЬшІепег 51г. 1. Об-слуговув ошірхії: Лімбург, Майни, Фульда, Ппдерборц, Кельн, Дахам, Тріїф і Шнаср.
Є. Бремен. Душна? тир о. Михайли Москалик. Адреса: Іігсіпеи, Ь'еіксн-ВІПМ.М! 49. Ободу гону є спархії: Мін-стер. ОеіиФрік, Гільдчсгаіім і Падер-Сори.	. ..	_________ __________________
7.	Дрезден. Парок о. Василь Гу- Ідресн" помісти гм адреси оо. душпа-мовськяй. Адреса: Бгеа<1еп-Неі<Іепаи, стиріа у Овликоиімоччипі, котрі ми Кбпівкігиме 7. РСс.чугопус єпархії: І тут навели.
Мийній, Падерборм і Фульда. І з) При виїзді давати кожній робіт-8. ЛлЯтмеріп. Порох о. Ннколай Бо-1 ииці і кожному робітникові „Бьазіи-яжстський. Адреса: Ьеіішсгіїх, Лг. ; ші", ик слід поводитися українцеві Мсіпсгісахзе 7. Обслуговує опархію і в Німеччині па роботах; в тих відмо-Ляйтмеріп І цілі Судети.	І вілио оаіюцьоіішіпх „Вказівках** по-
9.	ЛямсдорФ/коло Опнельп. Порох ; Мі’л“тв •» »»диому місці адреси о. Григорій Музична. Адреса: Ілім-, о* лушпастирів та їхній ториторі-бог! ЬвІ Орреїн, ОЬегзсЬІехІеп, 5іа.!	’««»' УР«уеавия. та пору-
ки УЩ В. Цбслугооуе опкрхію Бре-' ,оШ,я' »»Р3 иісля пРа* С1ЯЛ	І ці зголосити душиастироаі свою ад-
10.	Віліп. Душпастжр о. Стефап і РвсУ* Тоді иаиевио пе буде таких ' Білпнськвй. Адреса: Вісііїх/ОЬег- *ія “ я—* л“ ““	‘ иИ пп'*
। асїіісаіеп, БсЬагпЬопІгаме 16/1. Обслуговує опархію Катовій.
11.	Повен. Душпастнр о. д-р Фс-, лимон Побігушка. Адреса: Гоасп. \'іезспаІга»ке 7/П. Обслуговує єпархії Гиеави-Поаея.
12.	Ліикакшталт. Душпаистинр о. Володимир Боробкеьв'ї. — Адреса; иіхтаппсіабі, Тгісг-$ігиме 31/7. — Обслуговує опархію Ліпмиїїштелт і частиш єпархії Лкс.-шв, прилучені до Німеччини.
13.	Кенігсберг. Дуііпіасгіїр о. Константи и Тимочка. Адреса: Копій»-Ьсгй/О.Мргеиаксн. Тіїсиїегліг. 6 (Ьеі Ргам). Обслуюиус єпархію Ермяип, Дзииіг, Кульм, дралатуру Шпайдв-мігль і взагалі всю східну Прусію.
14.	Лімц. Душпастир о. Дами» Мо* галіцький. Адреси: Бінв, Йііаасіїсаіг. 40/ІЕ Обслуговує єпархію Ліяд, Бозиерс іио, щз а місцевосте у Ве-лнкопімоччані, в котрих до тепер що ніхто в ваших оішіцанвхів ве був а Богослужбою для ваших робітників, але пе не в провиною наших душ* пастирів. Всі без виїмку оо. душна* стнрі. бел:.«ст і!іп.) і при всякій нагоді розшукують ШІРІНХ людей. Азе чи це можливо маги а точній ввідоп-лії всіх наших триста тисяч робіт-
сіл, де були Ом наші люді, а ми про віх не аиалн.
Безперечно, ми пічого же мммо проти того, шоб оо. парохи писали до своїх аарохЬш ви чужині. Цей проект дійсно гідний похвали. Цього року порад Різдвом ми самі ваохо-чувала ваших людей, шобп писало
НОВИНА ДЛЯ ЖІНОК НА СЕЛІ Появилася дуте цікава І хоеениа
ОЛ. КИСІЛЕВСЬКОІ
Українська селянка при праці
ілюстрований порадник як вести працю я Жіночих Секція УОТ.
Книжечка мав 104 сторін друку, форм. 17X12 цм.
ЦІНА ?.ЗО 30Л„ з паро*- ПО зон.
Висилаємо лише ва попорвднни надіславшої грошві
Питайте аа цісю іитжвчиою :: м усік нмигвршіжі і: :і 8амомятв:
УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО Кранів, Райхсштрассо X
Галичина замовляв:
УКРАЇНСЬКЕ видавництв; Львів, Унгариштрессе 21.
^ИНВИЙіВИ9 святочні побажанні! до своїх оо. вл-рохів. Але ми також будемо дуже раді, коли оо. оарохв будуть і ва ваші письма скоро шдповідата, особливо, коли просимо прислати свідоцтва хрещення і мкровомазавм і т. а. котрі нераа спішно потрібні пашим людям».
А врім того мв будемо дужа вдячні, коли в ріднім краю будуть ввертати увагу иа то, щоб каші робіпж-кн, внбцраючися в дорогу на роботи в Німеччині, брали зі собою но тільки відповітпий одяг і білизну ва нмі*. пу, не їхали пообдирані, але, шобя при тім ввертати увагу, щоб брали в собою молитвеник, бодай маленьку історію Уараіин, словарець лі-мсцько-укрАїиськмй і валвадареов.
ііе мнемо наміру самі хвалите* своєї ириці, хаА ті. икі беруть участь ь Богослужеишіх, проаоаідях, ирг ступакґгь до св. Тайм, котрі недавно засідали з ними до святої Вечері, Дв-? леко під рідного гнізда, хай вони са^ мі оцінять нашу прапюі Я тілажці твсрда:у, їло пісенька про июльеь»^ кого священика, котрий до кількох: своїх овечок знаходить час приїхати' в душпасткреьш відвідима-, ва си шому духовному Грунті стала ДВИВО; переспіваною пісенькою! Наше ф ховонство не тільки в краю, але і еміграції дало в своїй душшстарв|$ кій діяльности багато доказів еаме^ відречення і тому виоані заслуговує иа іфнзнадна і підтримку від ТИХц ютрі справді щвро журяться ДухшК пою опікою над иашам робітництвом; поза рідким краєм.
о. Нииолай Вояховсмній.
 ------- ' ......*.....................
Нем« ДОЗІРЯ В МИРОВІ ШШ СОЮЗНИКІВ і
ЦІРІХ — Навіть ’иевтральн; держави не вірять у мирові плани Вошнигтону- Цс виходить ясно із передової статті часопису — „Націонали Иайгунг”. що виходить у Бвзсль. Вона каже: Діляни ин майбутнє, що їх пропагує воєнна партія аж-внтів, не надто надаються для того* щоб забезпечити справді нашому континентові бажаний мир”. Чесько.иольський та ,,ю-гословянсько-греиький” договір про федерацію пробують зліквідувати (к*свмовите державне роздрібленмя передьоєн-иого часу в межах регіональних бльокіп- Щоправда можна уявити собі один такий бльок держав у СкмдиившІ, один з .ба-
ссйні Висли і Дунаю і один ні балкліськсму півострові. Але досолі приїздиш собі такі колишні тьсрива» як „мале антал-та*', чи „бгілклнська антамта", щоб зремуилн б-ліадійніст* таких рсґіоі.альгйіх бльоків. І як „мала антпнта" була спорена колись проти Мадярщишь й •.балкянська піпанга” проїм Болгари, так і в майбутньому зводитимуться регіональні бльо ки до того, щоби сдииювати спільного ворога- А держав» які почуватимуть себе покрив* джеиінш сусідами, будуть і в майбутньому джерелом невдо-во и'.п.г, іріїедсмк іа пової »<• бощжи віПна.
Краківські вісті. — Краків, 1942. — Ч. 34. — С. 4
Моральний зв’язок працевлаштованих у Німеччині з батьківщиною підтримувався за допомогою листів, книжок і періодичних видань. Українські часописи закликали листуватися не тільки близьких родичів, а й просто знайомих чи сусідів. Повідомляти радили тільки добрі новини, пояснюючи, що позитивна інформація заспокоювала, а її відсутність посилювала тугу за рідним краєм. Якщо родичі були неписьменні, то їм повинні були допомогти ті, хто умів писати. Таку саму допомогу закликали надавати робітникам, які не вміли читати і писати. «Він (лист. — К. К.)є виявом кровного зв’язку між поодинокими членами того самого народу, а його зміст може нераз облегшити важку долю людини на чужині та додати їй сили видержати на відповідній стійці» [72].
Наголошуючи на необхідності забезпечення українських робітників Генеральної Губернії на території рейху історичною, художньою, спеціалізованою літературою, а також газетами і журналами, все-таки більше уваги часописи приділяли організації постачання національної книжкової продукції вихідцям з радянської України, що пояснювалося необхідністю боротьби з антиукраїнською спрямованістю радянської ідеології [73].
Після створення у структурі УЦК окремої комісії опіки над робітниками однією з перших загальнонаціональних акцій стало збирання та висилання посилок з нагоди Великодня 1943 р. [74]. У квітні комісія повідомила, що усі поштові відділи Галичини зобов’язані без обмежень і митних зборів приймати святкові відправлення, адресовані робітникам у Німеччині. Пересилати заборонялося алкоголь і велику кількість тютюну або тютюнових виробів [75].
Окремі цифри цієї акції подав на своїх сторінках тижневик «Краківські вісті». Зокрема, повітова жіноча секція при УОК у Станіславі вислала 1130 великодніх посилок, а з цієї округи відправили 2320 подарунків [76]. Від УЦК за допомогою обласних зв’язкових при Німецькому фронті праці й Установі державного прохарчування роздали 51 передачу з продуктами. Окрім того, заходами Комітету було розіслано 21 000 великодніх листівок і таку ж кількість примірників часопису «Краківські вісті» [77].
Питаннями організації духовної опіки над робітниками з Генеральної Губернії займалися православна і греко-католицька Церкви. Так, архієпископ Холмський і Підляський Іларіон акцентував, що турбота про українську молодь Холмщини під час її перебування на території рейху є одним з найперших обов’язків парафіяльного священика, який повинен «писати до них час-од-часу кілька слів пастирської потіхи й по можливості пересилати їм нашу релігійну літературу» [78].
Більш широко у Німеччині була організована робота української греко-католицької Церкви. Уже 1939 р. на її території діяли дві парафії — у Берліні та Відні. У зв’язку із збільшенням кількості українців Папа Пій XII23 листо
пада 1940 р. іменував пароха Берліна о. прелата Петра Вергуна апостольським візитатором з правами апостольського адміністратора для всіх греко-католиків української національності у рейху. Таким чином, у 15 містах розпочали свою душпастирську працю українські священики. Для максимального охоплення усіх працюючих релігійною опікою пропонувалося інформувати загал про їхні адреси через відповідні оголошення в усіх церквах і часописах Галичини. Також перед виїздом кожному робітникові пропонувалося видавати «Вказівки», у яких, окрім роз’яснень щодо поведінки у нових реаліях, друкувати адреси душпастирів і вказувати, на які навколишні території поширюється їхня діяльність [79].
Митрополит Андрей Шептицький, звертаючись до тих, що виїжджали на роботу, перш за все закликав їх зберігати вірність своїй Церкві і «стерегтися, як вогню, всякої спокуси відступити від тої віри», а також уміти пояснити німцям, у чому відмінність латинського й українського (грецького, візантійського, східного) обрядів. Відсутність церковного приміщення, обов’язковість праці у вихідні чи свята митрополит просив замінювати чи супроводжувати щирою молитвою. Основним же було те, що він, як завжди, закликав українців до єдності: «На кінець, Дорогі Мої, ще одна заввага: буває, що наші хлопці є незгідливі та зі собою сваряться, зприводу того, що належать до різних партій. Перед такими роздорами дуже усильно вас, Дорогі Мої, дуже усильно мушу вас перестерегти. Ми не маємо про що сваритися і ділитися. Це ж наше від віків нещастя, що задлячогонебудь ділимося і для марниці рідні брати сваряться і ненавидяться. Дуже вас прошу, коли були б де поміж вами такі роздори і сварні, подайте собі руки і перестаньте навіть говорити про дотеперішній предмет сварні. Усіх нас єднає Христос-Спа-ситель, що за всіх пролив Свою Кров і всіх нас хоче спасти. Старайтеся Його любити, вірно Йому служити, пізнати Його святу науку, держатися Його святого Закону» [80].
1943 р., у зв’язку із значним збільшенням українських робітників у рейху, А. Шептицький закликав священиків зголошуватися до душпас-тирської праці серед них [81].
Зазначимо, що усі матеріали стосовно організації вивозу українців Генеральної Губернії до Німеччини, умов їхнього працевлаштування і побуту супроводжувалися спеціально підготовленими агітаційними публікаціями, що переконливо змальовували переваги виїзду для роботи на території рейху. Поза тим, заборонялося друкувати будь-які критичні зауваження з цього приводу.
Найбільш чисельною і найбільш безправною категорією робітників, що добровільно чи примусово вивозилися на роботу до Німеччини, були вихідці з Радянського Союзу, яких керівництво рейху трактувало, не поділяючи на окремі нації, як східних робітників, або інакше — остарбайтерів. Одну з
причин особливої політики ізоляції та приниження громадян СРСР можемо пояснити ідентичністю кінцевої мети радянського і нацистського соціалізму. Один прагнув світової диктатури пролетаріату, а другий — світової диктатури однієї вибраної раси. Отже, лідери двох тоталітарних держав бажали безроздільно володіти світом. Звідси і політика дружби та братерства на початковому етапі Другої світової війни та ігнорування усіх міжнародних домовленостей у ході німецько-радянського військового протистояння.
Якщо проаналізувати спогади тих, хто працював на території рейху, то на тлі невеликої кількості більш-менш позитивних відгуків, що у своїй основі мали людський фактор (не всі німці — нацисти, багато з них створювали нормальні умови життя і праці для остарбайтерів), загальна картина реєстрації, транспортування і працевлаштування мала дуже мало спільного з цивілізацією.
Першим шоком для відправників, особливо жінок і дівчат, ставав медичний огляд, який часто відбувався у одному великому приміщенні й у присутності не тільки лікарів, а й сторонніх осіб. Людей оглядали як худобу, після чого заганяли у товарні вагони. Інколи їхня кількість не дозволяла сидіти, і вони змушені були подорожувати стоячи. Найбільш слабкі помирали, і їх на зупинках виносили з вагонів. На один вагон давали відро води , інколи якусь баланду або й не давали нічого. Харчувалися тим, що змогли взяти з дому. Туалетом слугувало відро, яке випорожнювали під час зупинок, але і воно не завжди було у вагоні. Втікати транспортовані боялися, бо покаранням за таку провину визначалася смертна кара, а найгіршим було те, що відповідальність перекладалася і на родину. За втечу німці погрожували арештувати членів сім’ї або і розстріляти їх, спалити хату.
Перед перетином кордону з Німеччиною проводили обов’язкову процедуру дезінфекції людей та одягу. По прибуттю на місце призначення остарбайтерів чекала ще одна принизлива процедура — їх відбирали для працевлаштування, як рабів на середньовічних базарах. Після вибору нові господарі часто платили за «товар» гроші. Ті, що потрапляли у селянські господарства, мали надію на краще житло і харчування.
Гірше було на підприємствах. Остарбайтери жили переважно у бараках з дво- або триярусними ліжками, на роботу і з роботи ходили під конвоєм. Працювати доводилося по 10—12 годин. Основний харчовий раціон складався з капусти, брукви, шпинату, картоплі. Денна норма хліба становила приблизно 150—400 г (більше отримували працевлаштовані на важких роботах у шахтах, кар’єрах, на залізниці). Особливою відміткою робітників з Радянського Союзу була синя нашивка, на якій білою фарбою наносилися літери О8Т. Організація релігійної опіки для них заборонялася. Після усіх відрахувань робітникові залишалася мізерна зарплата — від 4 до ЗО марок на місяць, і то не завжди її виплачували.
Від рідних працевлаштовані у Німеччині могли отримувати листи і 200-грамові посилки, переважно з гарбузовим насінням. У вихідні дні вони могли підпрацьовувати у німецьких селян за їжу. З часом, у вільні від роботи дні, дозволили виходити за межі табору, але забороняли розмовляти з місцевими жителями. Також остарбайтерам заборонялося без письмового дозволу місцевої поліції залишати місця праці, користуватися транспортом (поїздами, автобусами і навіть велосипедами), володіти фотоапаратами, відвідувати німецькі культурні, церковні, розважальні заклади, а також готелі, користуватися телефоном.
За провини робітників жорстоко карали — фізична розправа була узаконена. Крім того, людину могли відправити у концентраційний табір або й розстріляти. На виробництві робітники часто гинули не тільки від нещасних випадків, де про техніку безпеки не йшлося, а й від бомбардувань британо-американської авіації, а пізніше і радянської [82].
Звичайно, про все це не писалося на шпальтах легальної преси, що виходила на території Райхскомісаріату України й у прифронтовій смузі. На вимогу німецьких пропагандистських відділів редакції часописів зобов’язані були друкувати тільки позитивні матеріали про працевлаштування. Зміст безлічі спеціально підготовлених публікацій переконував, що українці на території рейху забезпечені житлом, їжею і культурним відпочинком. Статті підсилювалися відповідними світлинами з усміхненими обличчями українських робітників, мальовничими місцевими пейзажами, історичними пам’ятками.
Обов’язковими серед газетних публікацій (інколи у формі спеціальних рубрик) були листи робітників до своїх рідних, у яких розповідалося про добрі умови праці, а також спеціальні гасла, виділені у тексті іншим шрифтом, що передруковувалися по кілька разів. Наприклад: «Українці! Німеччина закликає вас до мирної праці на її полях та в її фабриках. Через це дається Вам змогу вирішно співдіяти для німецької перемоги над Вашим смертельним ворогом — большевизмом. Зголошуйтесь у ваших районних шефів або урядах праці!» [83]; «Українці! Хто зголошується на працю до Німеччини, вертається з багатим досвідом та має найкращі передумови покращити своє будуче» [84].
Незважаючи нате, що на початках окупації українці, як і в Генеральній Губернії, справді добровільно реєструвалися для виїзду на роботу до Німеччини, сам процес не можна назвати добровільним, бо він спирався на законодавчо затверджений обов’язок праці, ухиляння від якого передбачало покарання за вимогами воєнного часу. 19 грудня 1941 р. райхсміністр у справах східних територій А. Розенберг підписав розпорядження про запровадження такого обов’язку на окупованих землях. У вересні—грудні 1942 р. з’явилися відповідні роз’яснення з цього приводу райхскомісара
Беруться під увагу:
1)	Мужчини віком від 14 до 45 років.
2)	Жінки віком від 14 до 35 років.
3)	Особи, що мають більше років понад зазначену вище ступінь віку, але ще здорові її мають бажання працювати в Німеччині.
Пе беруться під увагу:
1)	Робітники, що працюють у державних маєтках, на залізниці, при будові доріг, у військових та цивільних службових інституціях. Усі, що працюють у зазначених інституціях, повинні мати при собі відповідні посвідки (бешай-нігунг).
2)	Жінки в тяжі.
3)	Жінки обтяжені дітьми.
4)	Мужчини, обтяжені дітьми.
5)	Особи з явними фізичними
України Е. Коха. їх суть зводилася до тези, що «обов’язкові праці підлягає кожен, хто може працювати» [85]. Щодо декларованої добровільності, то цей принцип переставав діяти при найменшому недовиконанні плану з набору робочої сили. «Якщо число жінок та чоловіків, що добровільно зголосяться, не вистарчить, тоді в Україні, так, як і в Франції, уряд дорогою закону буде примушений забезпечити потрібний контингент» [86].
За відправлення українців на територію рейху відповідали уряди (управи) праці на місцях, що підпорядковувалися головному уповноваженому — відповідальному за організацію набору іноземних робітників гауляйтеру Заукелю. Масова виїзна кампанія з території Райхскомісаріату України розпочалася з січня 1942 р. Конкретні дати й умови реєстрації повідомлялися за посередництвом місцевих часописів. Наприклад, житомирський штадтс-комісар добровільну реєстрацію призначив на 9 і 10 січня 1942 р. [87]. Керівник маріупольського уряду праці для працевлаштування у Німеччині закликав зголошуватися чоловіків віком 15—50 років та жінок — 15—
45 років, а міський комендант попередив, що за поширення неправдивої інформації щодо майбутнього використання робочої сили винні будуть нести відповідальність за законами воєнного часу. Покарання передбачалося і для тих, хто спробував би уникнути відправлення [88].
Брестський часопис на початку травня 1942 р. повідомив, що зобов’язаними до виїзду є чоловіки 14—45 років та жінки 14—35 років, а також старші за віком, якщо вони здорові. У дорогу рекомендувалося взяти особисті документи, одяг, запас харчів на 3—5 днів, посуд, вовняний коц. Звільненню підлягали працівники управлінських структур, військових підприємств, залізничники, будівельники, вагітні жінки або ті, у кого на утриманні були неповнолітні діти, інваліди й особи з інфекційними хворобами [89]. У грудні цього ж року місцевий бургомістр, посилаючись на розпорядження генерального комісара Волині й Поділля, оголосив реєстрацію молоді 1924— 1927 р. н. і вчителів для наступного відправлення на сільськогосподарські
Правильник щодо вибору робітників на виізд до Німеччині
і вадами (брак частіш тіла, ум хворі, епілептики (хворі на і думку), тошо.	
6) Заразно хворі, папр. на вія хворобу очей, венеричні хворо! тощо.	і
До транспорту й для* роботу
Німеччині треба взяти з собй
1)	Убрання для праці, тая літне убрання.	і
2)	Провізіі на 3 -5 днів.
3)	Посуд до іджеїшя і питті
4)	Особисті документи.
5)	Вовняний кой, якщо е. 	
Куточок мови.
Слова, шо ввійшли н нашу в у з грецької мови, де е грецьі ітета), треба писати: Атсни, Ь І т. д, а не так, як іх пишуті вимовляють москалі: ••А|Ч „Лфоц- і т. д.|
Наше слово. — Берестя, 1942. — Ч. 5. — С. 4 (фрагмент)
Вербовка в Німеччину
Вербовка робочої сили для Німеччини до цього часу в Роменсь-кому районі мала гарний успіх. П‘ят-ма ешелонами було надіслано до Німеччини 6.000 завербованих. По одержаних до цього часу звістках, усім в Німеччині дуже подобається.
В зв'язку з тим, що Роменському району в липні місяці ще треба буде відправити ешелони — вербовка продовжується. Слідуючий ешелон залишить Ромен 6-го липня 1942 р. Вербовка буде провадиться в будні на Біржі праці № 2, по вул. „10 Вересня*, з 8 годин ранку до 16 годин дня. Треба сподіватися, що всі дочки та сини, що живуть дома у своїх батьків тя нічим не зайняті, завербуються. Кожен повинен приймати участь, аби швидше покінчити з цією війною.
Особливо звертають увагу на те, що вербовка провадиться по власному бажанню. З другого боку, кожен, хто по власному бажанню завербувався, повинен поїхати в Німеччину, бо вербовка до цього зобов'язує. Крім того треба також сподіватися, що всі ті, що завербувалися дня перших п'яти ешелонів і не поїхали, повинні поїхати в Німеччину 6-м ешелоном, що відправиться 6 липня цього року. Місце збору—станція Ромен, 6-го липня 1942 р., об 11 годині ранку.
Вербовочна комісія.
роботи у Німеччині. Виїзд призначався на 14 грудня [90]. У травні 1943 р. комісар Брестської округи закликав зголошуватися для працевлаштування у рейху на дворічний термін народжених у 1922—1925 рр. При проходженні медичної комісії необхідно було пред’явити паспорт, реєстраційну картку з уряду праці і довідку з роботи [91].
9 жовтня 1942 р. штадтскомісар Києва повідомив, що на підставі §2 і 4 доповнень до постанови про трудову повинність від 19 грудня 1941 р. всі жінки віком 16—45 років повинні зареєструватися для виїзду до Німеччини. Звільненню підлягали матері з неповнолітніми дітьми, інваліди та учні навчальних закладів, дозволених німецькою владою [92]. Щодо останньої із вказаних категорій, то 24 жовтня 1942 р. з’явилося розпорядження райхскомісара України Е. Коха про закриття шкіл та інститутів: «...я вимагаю від панів генерал-комісарів закрити всі школи і інститути, в яких навчаються учні старші 15 років, а всіх учнів і викладачів з цих закладів, незалежно від статі, закритим способом відправити на роботи до Німеччини» [93]. У квітні 1943 р. трудову мобілізацію оголосили для киян і мешканців округи 1922—1925 р. н., а у липні цього ж року — 1926 р. н. [94].
Таким же чином організовувався набір робочої сили для відправлення, з подальшим працевлаштуванням у рейху, по всій території Райхскомісаріату України. Більшість українців змушені були зголошуватися «добровільно» через без-альтернативність ситуації, створеної законами про обов’язковість реєстрації на біржі праці, заборону самовільно змінювати місце праці та місце проживання, а також через страх бути покараним, при цьому не так особисто, як через загрози родині. Наприклад, кам’янець-поділь-
ський гебітскомісар 4 серпня 1943 р. попередив, що тих, хто ухилятиметься від дворічної трудової повинності, трактуватимуть як учасників банд (партизанських формувань) і відповідно з цим карати, а керівників установ, у яких працюватимуть особи 1920—1926 р. н. без довідки про звільнення,
Відродження. — Ромни, 1942. — № 48. — С. 1 (фрагмент)
будуть прирівнювати до саботажників. За такі правопорушення за законами воєнного часу передбачався розстріл [95].
За неприбуття у визначений для виїзду до Німеччини час районний комісар м. Пологи (Запорізька обл.) обіцяв «тяжке покарання» не тільки зобов’язаному, а й членам його сім’ї, яких трактуватимуть як спільників [96]. Більш відверто висловився гебітскомісар Лохвиччини (Полтавська обл.), який заявив: «Я знаю, що не дивлячись на всі роз’яснення більшість жителів області не хочуть розуміти, що невелика кількість з них мусить їхати до Німеччини. [...] Для цих саботажників і зрадників не буде пощади, вони і їхні родини будуть покарані» [97]. Візначимо, що невеликий відсоток українців все-таки ухилялися від вивозу. Вони поповнювали лави червоних партизанів (у Генеральній Губернії — підрозділів УПА) або цілими сім’ями переселялися на недосяжні для німців території поза населеними пунктами.
Щоб забезпечити виконання наказу німецької комендатури про набір робочої сили, старшина Конотопського району (Сумська обл.) 11 грудня 1942 р. зобов’язав старост сіл зібрати усіх неодружених чоловіків та незаміжніх жінок віком 16—ЗО років, забрати у них паспорти і 13 грудня привести їх із запасом одягу та харчів на вокзал у Конотопі. За невиконання старостам сіл загрожував арешт і звинувачення у саботажі [98].
Повідомлення про дату виїзду до Німеччини виділялися у часописах напівжирним шрифтом. У них нагадувалося про обов’язковість явки, наявність дозволених речей та необхідних документів і відповідальність за спроби уникнути відправлення [99].
Інколи часописи інформували і про кількість вивезених. Наприклад, з Кам’янського (Дніпропетровська обл.) планувалося відправити понад 1000 осіб, з яких перших 300 виїхали 5 березня 1942 р. Наступний транспорт готувався на 18 березня [100]. 19 травня 1942 р. до Німеччини вирушив перший ешелон з 1200 мешканцями Роменського району (Сумська обл.). Наступні виїзди відбувалися 25 і 29 травня. Бургомістри і старости повинні були забезпечити своєчасний підвіз завербованих підводами з містечок та сіл району. До кінця червня 1942 р. на Роменщині було завербовано і відправлено на роботу до Німеччини близько 6000 чоловіків і жінок [101]. Павлоградський район (Дніпропетровська обл.) станом на кінець червня 1942 р. звітував про виїзд 2348 осіб [102].
Для проводів певної «круглої кількості» завербованих із території Райхскомісаріату України окупаційна влада організовувала пропагандистські урочистості. Так, 9 липня 1942 р. у черговому транспорті, що відправлявся з Ніжина, перебував 350-тисячний український робітник на прізвище Прокопенко, який отримав у дарунок годинник і 50 марок, а його родина — продукти харчування. 400-тисячний робітник виїхав з Харкова 17 липня цього ж року. Як бачимо, тільки за один тиждень німецька влада спромоглася
організувати відправку 50 000 осіб [103]. Ще через три тижні, 7 серпня 1942 р., з Рівного на територію рейху поїхав 500-тисячний українець Юрій Онищук. Звичайно, не обійшлося без урочистостей і подарунків. Звіт про цю подію передруковувався в усіх газетах [104].
Якщо говорити про цифри, що не відображалися пресою, то 3 жовтня 1942 р. генеральний уповноважений з набору робочої сили Заукель повідомляв, що нова програма озброєнь вимагає додаткового залучення у німецьку економіку приблизно 2 млн робітників, яких здебільшого планувалося завербувати у межах новоокупованих східних земель. Тому до 31 грудня 1942 р. він вимагав направити з Райхскомісаріату України 225 000 осіб і таку ж кількість — до 1 травня 1943 р. [105].
Щодо визначення загальної кількості українських остарбайтерів з території Райхскомісаріату і прифронтової смуги, то сучасні дослідники називають 2,4 млн осіб [106], а Енциклопедія Українознавства — близько З млн [107]. Точної ж цифри не вдасться встановити ніколи.
Перелом у ході Другої світової війни на користь СРСР та його союзників позначився і на остарбайтерах, стосовно яких почали поступово скасовувати різноманітні обмеження щодо умов і оплати праці. Так, згідно з розпорядженням Заукеля від 1 серпня 1943 р. встановлювався дворічний термін обов’язкових відпрацювань для східних робітників. Відлік починався з першого дня роботи на території Німеччини, але не раніше 1 серпня 1942 р. При необхідності строк збільшувався ще на один рік.
Закон, підписаний 20 лютого 1942 р., встановлював середньомісячну зарплату для остарбайтерів у розмірі 30 марок, 15 з яких вираховувалися у формі спеціального податку. 30 червня цей податок було зменшено до 12 марок, а 5 квітня 1943 р. — до 8 марок. Окрім того, 23 липня 1943 р. для східних робітників після року праці та при умові виконання плану встановлювалася 20-відсоткова надбавка. Після відпрацювання двох років вона збільшувалася на 10%, після трьох — на 30% [108]. У вересні 1943 р. рівненська «Волинь» повідомила, що за весь час роботи на території рейху східні робітники заощадили 13,5 млн марок, понад мільйон з яких було переказано родинам у Райхскомісаріат України [109].
Згаданим розпорядженням генерального уповноваженого з набору робочої сили від 1 серпня 1943 р. унормовувався і порядок надання відпусток. Протягом другого року праці остарбайтер міг претендувати на тижневу відпустку, але тільки у межах Німеччини. Для цього планували облаштувати спеціальні табори. Працюючий понад два роки міг отримати двотижневу відпустку додому із збереженням зарплати і покриттям видатків на дорогу. «Час відпустки встановлюється згідно з потребою на робочу силу, а також згідно з інтересами регулярного сполучення і обставинами воєнного становища. Подробиці до проведення цього регулювання будуть визначені нака-
зом» [110]. Очевидно, що лінія фронту, яка поступово посувалася у західному напрямку, і постійна потреба трудових ресурсів унеможливлювали надання відпусток у переважній більшості випадків.
Працевлаштовані у Німеччині мали право двічі на місяць відправляти листи додому. Щоб вони швидше доходили до адресата, рекомендувалося писати на поштових листівках. До них додавалася листівка з уже вписаною адресою робітника для відповіді [111].
Восени 1942 р. розгорнулася кампанія з пересилання зимового одягу працюючим у рейху. Для цього остарбайтери відсилали своїм родичам листи зі спеціальними додатками-дозволами на відправлення теплих речей. Вага посилки не повинна була перевищувати 40 кг. На кожну річ рекомендувалося нашити бірку з прізвищем одержувача. Підготовлений одяг відправляли через збірні пункти урядів праці [112]. У грудні 1942 р. щоденник «Нова Україна» інформував, що за другу половину листопада харків’янам надійшло понад 1200 листів від рідних з рейху. З них — чимало «з талонами на дозвіл переслати робітникові в Німеччину теплий зимовий одяг, взуття». Часопис закликав не зволікати й обов’язково скористатися можливістю забезпечити близьких потрібними речами [113]. Тим паче, що за це виплачувалася грошова компенсація у сумі 250 крб. Від листопада 1942 р. до кінця січня 1943 р. у Райхскомісаріаті України було виплачено 230 000 компенсаційних карбованців [114].
Щодо медичного обслуговування, то тільки у серпні 1942 р. згідно з розпорядженням міністра праці на східних робітників поширили відповідні соціальні гарантії. Усі видатки, пов’язані з хворобою остарбайтера, повинен був покривати працедавець [115].
Наступним кроком стало підписання
30 березня 1943 р. розпорядження про нарахування матеріальних компенсацій робітникам з Райхскомісаріату України при нещасних випадках на вироб-
ПІАЬГИ
ДЛЯ РОБІТНИКІВ З! СХОДУ
У зв’язку з тим, що завербовані Яо Райху робітники і- робітниці зі Сходу виявили на (звичайну працездатність, генеральний упевповаже ний в справі набору ообочо7 сили гавляйтер Завкель видав розпори і-жемня з багатозначними нововведеннями. Він визначив тривалість роботі! і широкі пільги що (о платні і відпустки для тих робітниць і робітників Сходу, які відзначилися ’обригли успіхами з роботі і еумліи лою працею.
Віднині (розпорядження набрало 'шнмосіи з 1. серпня 1943 року) тривалість роботи для робітників Сходу у Німеччині встановлюється у 2 роки. Цей період рахується з дня вступу на роботу до першого німецького підприємства або домашнього господарства, але не раніш як з 1. серпня 1942 року. Строк роботи може бути в' .щорічно продовжений те на рік, якщо нього вимагач иоі-реба на робочу силу піл час злічи. 0,’щак повернення лсиому в цьому випадну мсжл»іве, ч.чщо роб-тник зі Схоїу виконуватиме з з»ненях сх;і”С іх областч--: векщщ- важливу роботу, а замість себ-л я«ч;.-.а;п:г? ступнпка — го •::<їог’ з чле’.'о ролики.
Ті робинг.лк і робітниці Схолу, що в»дзпа»шлжя сіюмп усніш.юю і ЬІрШПО роботою, згідно З у.'Г зг-прч (-жс'іііям Рзйггеміїхістра Нн?.нсїв у.ісля закінч! ипп першого року Іх роботи в Німеччині одержують аре мію у 20'4 Після закінчення другого року їх воооіи ця премія підвищує тьси до а після закінчення третього року — до 50’/* типа чуваного їм утримання.
Щодо відпусток, то робітники зі Сходу можуть протягом другого ро ку їх роботи е Райху дістати тижневу відпустку в межах Німеччини, якщо г.оші довели свою продук тивиість і сумлінність. Протягом відпустки підприємець має продовжувати регулярну виплату компен сації робі гпикові Сходу. Дбають про те, щоб улаштувати в Німеччині спеціальні табори для відпуекни ків—робітників зі Сходу, де вони зможуть відпочити. Ті робітники Сходу, строк роботи яких продовжено на третій рік або й більше, можуть під чає третього або кожного дальшого року іх праці я Райху діставати двотижневу відпустку додому. До цього будуть додані потрібні иа проїзд дні.
Вінницькі вісті. — Вінниця, 1943. — № 73. — С. 1 (фрагмент)
ОГОЛОШЕННЯ
Про видачу допомоги членам родини осіб, направлених на роботу до Німеччини.
В найближчий час почнеться видача грошової допомоги родинам робітників, відправлених до Німеччини. Виплата буде проведена за весь час -з моменту відправки робітника до Німеччини. Право мають на допомогу ті члени родини, що івідпо-відають нижчезазначеним вимогам: а) ті члени родини, що 'з’являлись утриманцями до часу від’їзду робітника до Німеччини;' б) ті члени родини, що їм у значній мірі допомагав витравлений до Німеччини; в) як правило одержують допомогу члени роди'нп, що до моменту відправки до Німеччини жили в одній сім’ї.
Для одержання допомоги члени родини повинні -подати відповідні документи, завірені домоуправою. Остаточне вирішення іНЯ право одержання як грошової допомоги, так і продуктів залишається за -Управою Праці.
Управа Праці може позбавляти повністю, частково або на певний термін допомоги членів родини у випадку порушення з боку того, хто одержує допомогу, або. працюючого в Німеччині трудового законодавства (відмовлення від роботи або залишення її та інших дисциплінарних порушень). Те ж саме стосується до осіб, що -працюють у Німеччині, так і їх утриманців, коли вони зробили якийсь державний злочин.
Всі, що згідно з цим оголошенням мають право на одержання допомоги, повинні негайно з’явитись з відповідними документами до Управи Праці м. -Маріюполя (2. поверх, кімната № 16).
Міський Комендант.
ництві. У разі його смерті вдові мала бути нарахована щомісячна грошова допомога. У цьому випадку припиняли виплачувати компенсацію, оформлену сім’єю після від’їзду годувальника до Німеччини. На щомісячну допомогу претендував і робітник, який у результаті нещасного випадку став інвалідом і за дозволом уряду праці повернувся додому [116].
Компенсації передбачалися і для сімей остарбайтерів. На грошові виплати могли претендувати ті члени родини, які перебували на повному або частковому утриманні вивезеного на роботу. Допомога оформлялася на основі паспорта, довідки з уряду праці та документа, що засвідчував родинний зв’язок із працюючим у Німеччині. Остаточне рішення про призначення грошової компенсації приймала управа праці, яка за будь-які порушення чи з боку працевлаштованого на території рейху, чи його близьких у Райхскомісаріаті України мала право позбавляти сім’ї відповідних пільг. Гроші не нараховувалися і у випадку, коли представник родини не встигав до визначеної дати зареєструватися у місцевих органах влади, що відповідали за оформлення належних виплат [117].
Розмір місячної компенсації спочатку становив 130 крб. За ці гроші дозволялося купувати продукти харчування за державними цінами. Тим представникам найближчої родини, які працювали, грошова допомога не нараховувалася, але їм видавали додаткові харчові картки [118]. Від вересня 1943 р. розмір компенсаційних нарахувань збільшили до 180 крб, а від жовтня цього ж року — до 200 крб. За певних умов, таких як більша середньої зарплата працюючого
у Німеччині, велика кількість неповнолітніх дітей, важка хвороба когось із членів сім’ї, компенсація збільшувалася до 250 крб [119].
Про загальні суми виплат свідчили звіти про діяльність місцевих органів влади, які дуже рідко друкувалися на шпальтах преси. Наприклад, відділ суспільної опіки Луцької міської управи повідомляв, що у серпні 1942 р.
Маріюпільська газета. — Маріюпіль, 1942. — № 88. — С. 2 (фрагмент)
сім’ям відправлених на роботу до Німеччини виплатили 18 720 крб [120]. У Чернігівській області від червня 1942 р. до 15 травня 1943 р. компенсацій на загальну суму 5 603 830 крб було нараховано і виплачено 8305 родинам. Тільки у квітні ця сума становила 1 220 000 крб [121].
Окрім відправлення завербованих із Райхскомісаріату України для працевлаштування на території рейху, німецька влада 1942 р. організовувала також виїзд робітників з генеральних округів Волині й Поділля, Житомира і Києва для участі у сільськогосподарських роботах на Півдні України — \ Кіровоградській, Дніпропетровській, Миколаївській і Херсонській областях. Основною причиною необхідності такої трудової міграції називалася дуже низька густота сільського населення, яка тоді становила приблизно 5—7 осіб на один квадратний кілометр [122].
Для сезонних робіт планувалося завербувати 400 000 осіб віком від 14 років, з яких 170 000 — на Миколаївщину [123]. В дорогу рекомендували взяти запас одягу, ковдру, посуд для їжі та флягу для води, сільськогосподарські знаряддя (серп, мотика) і музичні інструменти для організації дозвілля. Від’їжджаючим у південні області влада обіцяла 50 крб завдатку і забезпечення харчуванням під час переїзду та у процесі роботи.
Щодо оплати праці, то вона визначалася у розмірі 4 крб за трудодень. Якщо порахувати, то протягом місяця, при відсутності вихідних днів, працюючий мав заробити 120 крб, з яких 100 дозволялося відправляти сім'ї. Крім того, працевлаштованим на Півдні України й у Німеччині влада обіцяла першочерговість при наділенні землею у процесі запровадження приватної власності на неї [124].
Загалом, ситуація у Райхскомісаріаті України щодо набору робочої сили була більш дискримінаційною порівняно не тільки з робітниками окупованих європейських держав, а й з українцями Генеральної Губернії. Якщо інтереси галицьких українців у міру можливого намагалися захищати легальні українські інституції, що діяли на території Німеччини і Генеральної Губернії, то радянські українці були позбавлені такої можливості. Вихідців з окупованої частини Радянського Союзу навіть не розділяли за національною ознакою. Усі вони на законодавчому рівні трактувалися як остарбайтери, тобто східні робітники.
Однією з важливих причин такого становища була політика керівництва СРСР, яке не вважало за потрібне захищати радянський народ у ситуації, що склалася у результаті відступу Червоної армії, а навпаки — з легкістю назвало певні категорії тих, хто опинився під німецькою окупацією (полонені та легально працевлаштовані), зрадниками. На це можна відповісти тільки словами тих, хто пережив увесь жах окупаційного режиму: «Какие мьі бьіли предатели?! Вот предатели те, которьіе нас бросили. Они предатели бьіли настоящие. Многие звакуировались, а людей бросили на произвол...» [125].
Отже, переселенські акції Другої світової війни, що стосувалися українців, можна поділити на дві основні складові — політичну і трудову. Політична базувалася на німецько-радянських договорах від листопада 1939 р. і березня 1940 р. щодо добровільного переселення німців, а також представників інших національностей, які до поділу Польської держави проживали у її межах, із новоприєднаних територій Радянського Союзу на німецьку сторону та українців, росіян, білорусів з території Генеральної Губернії на радянську сторону.
Трудова складова характеризувалася трьома різноумовними чинниками, два з яких забезпечували виїзд українців Генеральної Губернії до рейху до 22 червня 1941 р. і після цієї дати. Третій — забезпечував трудову міграцію * Райхскомісаріату України у двох напрямках — до Німеччини і південних облає гей України. За вербувальні акції відповідали тільки німецькі уряди (управи) праці. Щодо добровільності та примусовості, то перший принцип базувався на відсутності достатньої кількості трудових вакансій на місцях, необхідності забезпечувати родину, обіцянках щодо компенсацій сім’ям у вигляді грошових виплат і додаткових харчових карток, ненависті до радянської влади. Другий принцип через впровадження обов’язку праці, за невиконання якого передбачалося покарання (зокрема смертний вирок) не тільки безпосередньому порушникові, а і його родині, перетворював декларовану добровільність на незаперечну примусовість.
І Відозва І енерал Губернатора: Початок великої акції переселення по обох сторонах німецько-російського кордону. Тісна співпраця з совітськими повновласниками. Майбутнє Східньої Европи запевнене П Холмські вісті. — Холм, 1939. — Ч. 5; Справа переселення // Краківські вісти : щоденник. — Краків, 1940. — Ч. 1.
2.	Російська комісія в Холмі 11 Холмські вісті. — Холм, 1940. — Ч. 6.
3.	Урядові оголошення // Краківські вісти : щоденник. — Краків, 1940. — Ч. 4.
4.	Справа переселення // Там само.
5.	Починається переселення до Совітів // Там само. — Ч. 12.
6.	Закінчення переселення до СССР // Там само. — Ч. 14.
7.	Новий договір між СССР і Німеччиною про переселення // Там само. — Ч. 26.
8.	7.000 зголошень на поворот зі совітів // Там само. — Ч. 28.
9.	Поворот 60.000 осіб з СССР // Там само. — Ч. 36; Нові транспорти з СССР П Там само. — Ч. 37; Переселенча акція між совітами і Німеччиною покінчена // Там само. — Ч. 50.
10.	Підмоги для переселенців з СССР П Там само. — Ч. 103.
11	Організація виїзду рільних робітників до Німеччини // Там само. — Ч. 20.
12	Відозва Генерал-Губернатора д-ра Франка до польського населення // Там само. — Ч. 36.
ІЗ.	Безробітним до відома 11 Там само. — Ч. 40; Виїзд до фабрики «Сіменса» П Там само. — Ч. 49; Відїзд до фабрики Сіменса! // Там само. — Ч. 53; Третій передостанній транспорт... П Там само. — Ч. 57; Справа робітничих транспортів
до Німеччини // Там само. — Ч. 62; 3 Українського Доп. Ком. у Кракові // Там само. — Ч. 77.
14.	Виїзд на працю до Німеччини // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1941. —4.5.
15.	Справа виїзду сільських робітників на роботи до Райху // Там само. — Ч. 7; У справі вербункової акції на роботи до Німеччини // Там само. — Ч. 8.
16.	Справа вербунку українців на працю до Німеччини // Там само. — Ч. 9; Інтервенції в справі висилки робітників до Німеччини П Там само. — Ч. 10.
17.	Справа виїзду сільських робітників на роботи до Райху // Там само. — Ч. 6; Те саме П Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1941. — Ч. 59; Те саме // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1941. — Ч. 12.
18.	Під увагу українським робітникам, що перебувають на праці в Райху // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1941. — Ч. 24.
19.	Що треба знати українським робітникам у Німеччині? // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1940. — Ч. 77; Усім, що мають рідню в Німеччині на роботі і хочуть її з цієї праці звільнити, — до відома! // Там само. — 1941. — Ч. 80.
20.	Поворот до праці робітників, що є на відпустках П Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1941. — Ч. 12.
21.	Робітники з Німеччини можуть пересилати по 100 зол. // Краківські вісти : щоденник. — Краків, 1940. — Ч. 11; Комунікат Українбанку П Там само. — 1941. —Ч. 122.
22.	Справа списків робітників у Райху П Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1941. — Ч. 3; Списки робітників, що перебувають на праці в Райху // Там само. — Ч. 6; До відома робітникам із ҐҐ., що перебувають на праці у Великонімеччині та їх родинам // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1941. —Ч. 80.
23.	Біля 200.000 українців... Н Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1941. — Ч. 8.
24.	Соціяльна забезпека родин робітників з ҐҐ, що працюють в Райху // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1941. — Ч. 3; Справа нездібних до праці робітників, що вернули з Німеччини П Там само. — Ч. 11; Підмоги для родин робітників, що виїхали до Німеччини П Там само.
25.	КТВ. Хто може бути членом українських Товариств у Німеччині / КТВ П Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 10.
26.	Установи й організації в Німеччині П Українське робітництво в Німеччині: Додаток до вісника УЦК, ч. З, з дня І.Ш. 1943. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 21; Дойче Арбайтсфронт і Райхснерштанд П Там само.
27.	В. Ч. З діяльности Українського Центрального Комітету / В. Ч. // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1944. — Ч. 157.
28.	Паньківський К. Роки німецької окупації (1941—1944) / Кость Паньківський. — Нью-Йорк ; Торонто : Ключі, 1965. — С. 209—210; Опіка над українськими робітниками в Німеччині // Львівські вісті. —Львів, 1943. — Ч. 64; УЦК буде опікуватися робітниками підчас транспорту до Німеччини // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 82.
29.	Робітники в Німеччину // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 53; Уряд Праці П Там само. — Ч. 59; Обов’язок праці // Там само. — Ч. 68; В Уряді Праці // Там само. — Ч. 70.
ЗО.	Обмеження зміни місця праці // Там само. — 1942. — Ч. 5.
31.	Завдання війтів при вербуванні робітників до Німеччини // Порадник: Службовий місячник для війтів. — Краків, 1942. — Ч. 5.
32.	Запотребування на робітниці до хліборобських і городницьких праць // Львівські вісті.—Львів, 1942. — Ч. 126.
33.	Виїзд молоді торговельних шкіл на працю до Німеччини // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 6.
34.	Втеча робітників з місць праці // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1941. —Ч. 18.
35.	Осторога робітникам що їдуть до Німеччини // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 122; Виїзд на працю до означених місць И Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1941. —Ч. 18; У справі самовільного вербування робітників до Німеччини // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 4; У справі вербування робітників 11 Там само. — Ч. 11.
36.	Пересторога! Українцям-робітникам під увагу! 11 Там само. — Ч. 34.
37.	У справі реклямації наших робітників в Німеччині // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1942. — Ч. 2; Реклямації Українців, призначених на виїзд до Німеччини // Там само. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 10; Вербування згл. забирання людей до Німеччини та інтервенції в справі їх звільнення // Там само. — Ч. 11.
38.	Набір робітників до Німеччини П Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 76; На працю до Німеччини 11 Там само. — 1942. — Ч. 126.
39.	На роботу до Німеччини // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 48.
40.	Робітники до Німеччини // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 26.
41.	Великий транспорт робітників до Райху//Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 58; Виїзд робітників П Там само. — Ч. 65; 100.000 робітників виїхало з Галичини до Німеччини П Порадник: Службовий місячник для війтів. — Краків, 1942. — Ч. 1.
42.	300 тисяч робітників із Галичини до Райху // Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 16; БЕН. В переходовому таборі Уряду Праці у Львові: 300.000-й робітник / БЕН П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 84.
43.	Паньківський К. Роки німецької окупації (1941—1944) / Кость Паньківський. — Нью-Йорк ; Торонто : Ключі, 1965. — С. 209.
44.	Українське робітництво в Німеччині // Українське робітництво в Німеччині: Додаток до Вісника УЦК, ч. З, з дня І.III. 1943. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 21.
45.	Справа наших робітників у Німеччині // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 10.
46.	Виказки для українських робітників П Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 88; Під увагу тим, що їдуть до праці в Німеччину, або вже там працюють // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1941. — Ч. 51.
47.	Виказка української приналежности // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 21; Необхідно мати українську посвідку! // Воля Покуття. — Коломия, 1942. —
Ч. 29; Увага робітники, що виїжджаєте на працю до Німеччини! // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 110.
48.	Виказки для робітників, що їдуть до Райху // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 121.
49.	Виказки української національности. Для українців львівської округи // Там само. — Ч. 292; До українців міста Львова // Там само. — Ч. 294; Справа розпізнавчих карт (Кенкарт) // Там само. — 1943. — Ч. 72; Видача розпізнавчих виказок. Які документи потрібні для цього? // Там само. — Ч. 125; Видача розпізнавчих карт // Там само. — Ч. 229.
50.	Коли розпізнавча карта тратить дійсність // Там само. — 1943. — Ч. 119.
51.	Полегші для українських робітників у Німеччині // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 3; Нове урегулювання справ українських робітників в Райху // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 2; Нові зарядження // Українське робітництво в Німеччині: Додаток до Вісника УЦК, ч. З, з дня І.III. 1943 / Відділ культурної праці УЦ.К. — Краків ; Львів, 1943. —Ч. 21.
52.	Заробітки й економічне положення //Українське робітництво в Німеччині: Додаток до Вісника УЦК, ч. З, з дня І.III.1943. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 21.
53.	Опіка над родинами українських робітників // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 24; Вуд. Для добра справи / Вуд. // Там само; См. Про допомоги для родин робітників / См. // Там само. — Ч. 31.
54.	Уряд Г. Г. допомагає родинам тих, що працюють в Німеччині // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1944. — Ч. 15.
55.	Підмога для родин осіб, працюючих у Німеччині // Львівські вісті. — Львів, 1943. —Ч. 206.
56.	Як УЦ.К. опікується робітниками в Німеччині // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1944. —Ч. 1/2.
57.	Акція допомоги для родин осіб, що виїхали на роботи до Німеччини // Львівські вісті. — Львів, 1944. — Ч. 53; Важне для родин робітників у Німеччині // Там само. — Ч. 135.
58.	У справі робітників, що вертають хорі з Німеччини // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків, 1942. — Ч. 2.
59.	Заробітки й економічне положення // Українське робітництво в Німеччині: Додаток до Вісника УЦК, ч. З, з дня І.III.1943. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 21.
60.	Допомога родинам робітників, працюючих в Німеччині // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 7; Що повинні знати робітники в Німеччині та їх родини в краю // Там само. — Ч. 10; Що повинні знати робітники в Німеччині та їхніродини в краю? // Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 248; Що повинен знати робітник та його родина: Про суспільну допомогу ненімецьким робітникам з Генеральної Губернії, які працюють в Німеччині // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1944. — Ч. 7, 8.
61.	Опіка над непрацездатними повернутими з Райху // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1944. — Ч. 1.
62.	Відпустки // Там само. — Краків, 1941. — Ч. 18; Під увагу тим, що їдуть до праці в Німеччину, або вже там працюють // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1941. —Ч. 51.
63.	Приїзд домашньої прислуги з Німеччини до родин у Генерал-Губернаторстві П Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 83.
64.	Справа відпусток П Українське робітництво в Німеччині: Додаток до Вісника УЦК, ч. 3,з дня І.ІІІ.1943. —Краків ; Львів, 1943. —Ч. 21.
65.	Робітники з Райху їдуть на відпустку //Львівські вісті. —Львів, 1943. — Ч. 164.
66.	Робітники на відпустці // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 35.
67.	Особисті документи робітника І І Там само. — 1944. — Ч. 11.
68.	У справі відпусток для робітників з Німеччини 11 Там само. — 1942. — Ч. 4; Справа робітників-урльопників з Німеччини // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 10.
69.	Українським робітникам в Німеччині до відома//Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 193.
70.	Переказування заробітків робітників з Райху // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 29; Вказівки для українських робітників, що їдуть на відпустку, про перевіз грошей до Генерал-Губернаторства 11 Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 22; В. Б. Що треба знати робітникам, які їдуть працювати до Райху? / В. Б. // Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 7.
71.	Висилка зимового одягу робітникам у Німеччині // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 48; Справа посилок робітникам в Німеччині // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 7.
72.	Дуже важний листовний зв’язок // Писанка для українських робітників у Німеччині: Додаток до Вісника УЦК, ч. 4, з дня І.IV. 1943. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 26; М. К. За листовий зв’язок з робітниками в Німеччині І М. К. П Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1944. — Ч. 1/2.
73.	Опіка над українськими робітниками в Німеччині П Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 64; С. Ж. «Дайте нам книжку й газету» / С. Ж. 11 Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 32; Женецький С. Виховний вплив книжки: Даймо книжку українським робітникам зі Сходу / С. Женецький // Там само. — 1943. —Ч. 32.
74.	Писанка для українських робітників при нагоді Великодня П Писанка для українських робітників у Німеччині: Додаток до Вісника УЦК, ч. 4, з дня І.IV. 1943. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 26; Поможім українським робітникам із Ген. Губ. у Німеччині І І Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 14.
75.	Опіка над українськими робітниками в Німеччині // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943.—Ч. 75.
76.	Робітникам у Німеччині // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 23.
77.	Робітникам у Німеччині 11 Там само. — Ч. ЗО.
78.	Обов’язок Духовенства духово опікуватися робітниками, що виїхали до Німеччини на роботи П Звідомлення з Холмсько-Підляської єпархії. — Холм, 1943. — Ч. 6.
79.	Вояковський Н., о. Духовна опіка над українськими робітниками у Велико-німеччині І о. Николай Вояковський // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. —Ч. 34.
80.	Андрей, Митрополит. До тих, що виїжджають на роботи до Райху / Митрополит Андрей П Львівські архіепархіяльні відомості. — Львів, 1942. — Ч. 12.
81.	Андрей, Митрополит. У справі душпастирства над робітниками у Райху / Митрополит Андрей // Там само. — 1943. — Ч. 8—10.
82.	Гоголь О. Спогади про моє перебування в таборі «остарбайтерів» / Олександра Гоголь П Визвольний шлях. —Лондон, 1985. — Кн. 12. — С. 1508—1521; 1986. — Кн. 1. — С. 109—118; Паньківський К. Роки німецької окупації (1941— 1944) І Кость Паньківський. — Нью-Йорк ; Торонто : Ключі, 1965. — С. 202-205; «...То була неволя»: Спогади та листи остарбайтерів гол. ред. В. А. Смолій. — К., 2006. — 544 с.
83.	Вірним шляхом. —Ярмолинці, 1942. — Ч. 19.
84.	Голос Сарненщини. — Сарни, 1942. — Ч. 22.
85.	Введення обов’язку праці на визволених східних землях // Волинь. Рівне. 1942. — Ч. 74; Розпорядження про обов’язок праці // Там само. Ч. 100.
86.	До людей доброї волі 11 Наше слово : спеціяльний випуск. — Берестя. 1942 5 лют.
87.	Українські чоловіки та жінки! П Голос Волині. — Житомир, 1941	№ 24.
88.	Оголошення П Маріюпільська газета. — Маріюпіль, 1942. — № 44; Заклик на роботу до Німеччини П Там само. —№ 71; Українці працюють у Німеччині Там само. — № 75.
89.	Правильник щодо вибору робітників на виїзд до Німеччини Наше слово Берестя, 1942. — Ч. 5.
90.	Оголошення П Там само. — Ч. 35.
91.	Оголошення відносно Обов’язку Праці для Молоді // Там само	1943	Ч 19.
92.	Повідомлення штадтскомісара // Нове українське слово. - К.. 1942.	№ 235
Виїзд нових робітників з Києва ІІ Краківські вісті: тижневик. Краків. 1942 Ч. 43.
93.	Гальчак С. Д. «Остарбайтери» Поділля: поліційно-адміністративні заходи нацистів у проведенні депортації населення до Німеччини / Сергій Дмитрович Гальчак 11 Студії Кам’янець-Подільського Центру дослідження історії Поділля. — Кам’янець-Подільський : Оіюм, 2005. — Т. 1. — С. 441.
94.	Оголошення // Бориспольські вісті. — Борисполь, 1943	№ 32: Об’ява до
українців Броварського району народ. 1926 р. // Там само № 47
95.	Оголошення Н Подолянин. — Кам’янець-Подільський. 1943 - № 62
96.	Об’ява 11 Нове життя. — Пологи, 1943. — № 22.
97.	Подумайте! Думки про виділення робочої сили до Німеччини іа про весняні роботи//Офіціальні вісті гебітскомісара Лохвиччини. - Лохвиця. 1943 Ч. 19.
98.	Наказ № 157 по Конотопському району від 11 грудня 1942 року /' Визволення. Конотоп, 1942. —Ч. 11.
99.	Українські чоловіки й жінки! 11 Нове українське слово. - К.. 1942 - № 7; Всі чоловіки й жінки міста Києва... П Там само. — № 10; Транспорт робітників-фахівців до Німеччини вирушає 28 лютого 1942 року замість 1 березня 1942 року// Нова Україна. — X., 1942. — Ч. 38; До уваги фахівців, що мали вирушити з транспортом до Німеччини // Там само. Ч. 48: Попитів. На роботу до Німеччини І Потапів // Українські вісті. — Кіровоград. 1942 Ч. 33. Повідомлення // Там само. — Ч. 72; Оголошення // Маріюпільська газета. Маріюпіль, 1942. — № 53; Оголошення //Там само. — 1943.	№ 28.
100.	Перший транспорт робітників з Кам’янського до Німеччини відправлено // Кам’янські вісті. — Кам’янське, 1942. — Ч. 30; Об’ява // Там само. — Ч. 31.
101.	Вербовка в Німеччину // Відродження. — Ромен, 1942. — № 39, 48.
102.	Федоров В. Підсумки відбудовчої роботи / В. Федоров І І Українець. — Павлоград, 1942. —№32.
103.	Від’їзд 350.000-го робітника до Німеччини И Визволення. — Конотоп, 1942. — Ч. 42.
104.	П’ятисоттисячний українець виїхав до Німеччини П Відродження. — Тараща, 1942.— № 93.
105.	Гальчак С. Д. «Остарбайтери» Поділля: поліційно-адміністративні заходи нацистів у проведенні депортації населення до Німеччини / Сергій Дмитрович Гальчак // Студії Кам’янець-Подільського Центру дослідження історії Поділля. — Кам’янець-Подільський : Оіюм, 2005. — Т. 1. — С. 439.
106.	Лисенко О. Проблема «остарбайтерів» як предмет соціальної історії / Олександр Лисенко // «...То була неволя» : Спогади та листи остарбайтерів / гол. ред. В. А. Смолій. — К., 2006. — С. 8; Пастушенко Т. Ідеологія нацизму та правовий статус «остарбайтерів» у системі примусової праці нацистської Німеччини / Тетяна Пастушенко // Друга світова війна і доля народів України : матеріали 2-ї Всеукр. наук, конф., м. Київ, 30—31 жовт. 2006 р. — К. : Зовнішторгвидав, 2007. —С. 36.
107.	Енциклопедія Українознавства : загальна частина : перевид. в Україні. — К., 1995. —Т. 2. —С. 587.
108.	Нові удогіднення для українських робітників зі Сходу, як признання за добру працю // Наше слово. — Берестя, 1943. — Ч. 34; Курдидик А. Закордонні робітники в Німеччині / А. Курдидик // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1943. —Ч. 219.
109.	13,5 міліонів РМ. заощаджено робітниками зі Сходу// Волинь. — Рівне, 1943. — Ч. 73.
110.	Пільги для робітників зі Сходу // Вінницькі вісті. — Вінниця, 1943. — № 73.
111.	Чи маєш родичів... П Дзвін. — Кривий Ріг, 1942. — Ч. 138; Поштовий зв’язок з Німеччиною // Нова Україна. — X., 1943. — Ч. 13.
112	Забезпечення одежою українських робітників у Райху П Волинь. — Рівне, 1942. — Ч. 84; Зимовий одяг для робітників, що працюють в Райху П Дзвін волі. — Біла Церква, 1942. — Ч. 67; Увага! // Нова Україна. — X., 1942. — Ч. 266.
113.	Г. К Поспішайте! ІГ. К. // Нова Україна. — X, 1942. — Ч. 274.
114.	Допомога родинам громадян, що виїхали працювати до Великонімеччини // Український кур’єр. — Чернігів, 1943. — № 4.
115.	Розпорядження про охорону здоров’я робітників, що працюють у Німеччині П Дзвін. — Кривий Ріг, 1942. — Ч. 126.
116.	Забезпечення від нещасливих випадків українських робітників у Райху П Заславський вісник. — Заслав, 1943. — Ч. 54; Забезпечення від нещасливих випадків Українських робітників в Райху // Наше слово. — Берестя, 1943. — Ч. 28.
117.	Об’ява Міської Управи П Українські вісті. — Кіровоград, 1942. — Ч. 33; Оголошення. Про видачу допомоги... // Маріюпільська газета. — Маріюпіль, 1942. — № 88; Об’ява // Нове життя. — Ворошиловград, 1942. — № 45; Оголошення // Визволення. — Конотоп, 1943. — Ч. 51.
118.	Родичі спеціялістів, відряджених до Німеччини, увага! // Нова Україна. — X., 1942. — Ч. 38, 50; Піклування членами сімей українських робітників в Німеччині // Відродження. — Ромен, 1942. — № 46; Об’ява // Дзвін. — Кривий Ріг, 1942. — Ч. 125; Опіка над родинами закордонних робітників // Волинь. — Рівне, 1942. —Ч. 93.
119.	Утримання родин робітників, що працюють в Німеччині значно поліпшено // Волинь. — Рівне, 1943. — Ч. 68; Запомога для родин позісталих Робітників із Східних Областей // Костопільські вісті. — Костопіль, 1943. — Ч. 39.
120.	З діяльности Суспільної Опіки Міської Управи П Український голос. — Луцьк, 1942. —Ч. 38.
121.	Допомога родинам громадян, що виїхали працювати до Великонімеччини // Український кур’єр. — Чернігів, 1943. — № 4.
122.	На сільсько-господарські роботи з півночи України на південь // Краківські вісті: Тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 9; Праця і хліб в південній Україну 11. Крр-мянецький вісник. — Кремянець, 1942. — № 19.
123.	400.000 робітників для південної України І І Кремянецький вісник. — Кремянець, 1942. — № 15; Вісті з України // Там само. — № 22.
124.	Кілька уваг що до польових робіт в Південній Україні // Там само. — № 20; Чоловіки й жінки! // Ружинський вісник. — Ружин, 1942. — № 2; Скільки зароблятимуть рільні робітники, які будуть працювати в південній Україні Н Там само; Сільські робітники, що працюють на польових роботах поза межами своєї громади, не будуть покривджені при земельних наділах у громадських господарствах // Наше слово. — Берестя, 1942. — Ч. 3.
125.	Буренко (Угрюмова) Галина Костянтинівна // «...То була неволя»: Спогади та листи остарбайтерів / гол. ред. В. А. Смолій. — К., 2006. — С. 369.
СКАНУВАННЯ
АмоаіуО/і
ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА»: ФОРМУВАННЯ І ПІДТРИМКА СУСПІЛЬСТВА
Створення українського військового формування стало можливим як наслідок поразок Німеччини у Другій світовій війні. До Сталінградської битви нацистські керівники переконливо стверджували, що тільки сила німецької зброї здатна перемогти СРСР. Відповідно народам на окупованих територіях відводилася роль солдатів “лопатного” тилу, озброювати яких не було жодної потреби. Перелом у німецько-радянській війні на користь Москви, великі людські втрати, ресурс яких вичерпувався, змусили Берлін піти на створення військових підрозділів,із представників народів окупованих країн. Потрібно наголосити, що не йшлося про їх включення у війну як союзників. Німеччина потребувала солдатів і отримала їх у вигляді військових формувань військ СС, якими командували німецькі офіцери.
Українські провідники — як ті, що діяли легально (Український Центральний Комітет), так і ті, що перебували на нелегальному становищі (Організація Українських Націоналістів, Українська Повстанська Армія), — усвідомлювали це, але всі свої рішення змушені були приймати у реаліях, творених німецькою окупаційною владою.
Представники УЦК вимагали, щоб дивізію очолив українець, щоб у її назві було слово «українська», а відзнакою став тризуб, щоб вона належала до військ вермахту, у яких передбачалася організація духовної опіки над особовим складом, а не військ СС, щоб підрозділи дивізії воювали тільки на Східному фронті, а не проти західних союзників СРСР. Однак її відзнакою став лев, а не тризуб, командувати дивізією призначили німецьких офіцерів, підпорядкованість залишилася за військами СС. Щодо назви «українська^, то у червні 1943 р. райхсфюрер СС Гіммлер наказав іменувати її «галицька». У його наказі начальникам штабів від 14 липня 1943 р. наголошувалося: «При згадці про галицьку дивізію я забороняю коли-будь говорити про українську дивізію чи українську національність» [1].
Незважаючи на те, що тільки незначна частина українських вимог була врахована, УЦК підтримав необхідність створення дивізії. І основна причина цього, мабуть, у тому, що німецьке керівництво сформувало би таку дивізію і без згоди українських лідерів.
Керівництво ОУН(б) офіційно засудило створення дивізії, мотивуючи це тим, що без національної держави, без національного уряду не може бути і національної армії, що українських вояків використають як гарматне м’ясо. «Те, що планують німці — це дальший визиск, цим разом фізичної сили народу, це дальше його нищення і ставлення наше до цього у тому випадку може бути тільки негативне» [2]. Незважаючи на таку оцінку, добровольцями записалося багато членів обох груп ОУН. Відомо також про переговори між представниками легальних і нелегальних українських організацій з приводу творення та діяльності дивізії. Так, наприкінці червня — на початку липня 1944 р. відбулися таємні консультації між Військовою управою, представленою Іваном Рудницьким, і командиром Української Повстанської Армії Романом Шухевичем. Сторони домовилися, що підрозділи УПА не вестимуть бойових дій у районі розташування дивізії «Галичина», а «коли б через воєнні дії прийшло до зустрічі, обі військові формації мають одна одній допомагати». Згідно із домовленостями заборонялася взаємна антипропа-ганда [3].
У необхідності контактів з УПА був переконаний і голова УЦК Володимир Кубійович, який згадує про плани щодо дивізії, обговорювані від початків з Дмитром Паліївим (один із перших добровольців, після вишколу працював у штабі дивізії, загинув у бою під Бродами). Вони були переконані, що ця військова структура може стати основою українських збройних сил, що тільки в дивізії українці можуть отримати відповідні військові знання, що за сприятливих умов «дивізії треба зірвати зв’язок з німцями і перейти на бік західних альянтів» [4]. Сприятливі умови означали можливий збройний конфлікт між Радянським Союзом та його західними союзниками після розгрому Німеччини.
Голова Українського Крайового Комітету у Львові Кость Паньківський у своїх спогадах наголосив на двох позитивних моментах при створенні дивізії: «Можливість військового вишколу молоді та відтягнення її від примусової, принижуючої праці лопатою вважалося річчю з національного огляду корисною» [5]. І справді, одночасно із процесом набору добровольців відбувалася реєстрація працездатного населення для їх наступного виїзду на примусову працю до Німеччини. Відповідно ті, хто виявляв бажання вступити до лав дивізії, звільнявся від обов’язку такої реєстрації [6].
Тогочасна офіційна преса, контрольована німецькою пропагандою, не могла представляти думок українських провідників стосовно можливого розвитку подій та участі в них створюваного військового підрозділу. Однак тем, які мали сприяти формуванню в українській свідомості потреби записуватися добровольцями, вистачало. І основною з них стало обґрунтування необхідності боротьби з радянським режимом. Поряд із матеріалами про створення дивізії друкувалися повідомлення про виявлення масових
УКРАЇНСЬКІ
ГРОМАДЯНИ!
На годиннику нашої історії бє дванадцята година. Створюється реальна можливість про» довжувати дальше ділом нашу лицарську традицію, воскресити її з пороху проклятих років, створити підвалини власної армії. Сміливі мрії і горді думи наших предків помалу стають живим тілом. Випрямлюються струнко не тільки живі свідки наших визвольних змагань, але в цілому нашому національному організмі живо стало бити його лицарське серце.
Це наша — українська дійсність! Цю дійсність обовязані ми сприймати і серцем і холодним розсудком. Серце каже нам підняти похилені стяги й підняти червону калину, що в нашому лузі давно вже до долу похилилася, а розум повинен нам сказати одне: „Або тепер — або ніколи*. Цей наш капі он-» ?»• зум створив свій погляд про такі моменти нашого життя, як оцей момент, що його ми переживаємо. і вбрати Його у форму наказу: „Добути — або дома не бути! або у форму імперативного нрислівя „Або пап — або пропав". Цей розум повинен і тепер підказати нам наше рішення.
Українські Громадяни! Памя-тайте про те. то ми українці маємо більш ворогів на світі як друзів та що ці вороги вжиють і вже вживають всіх своїх заходів на те, щоб наш загал поставився до формування СС Стрілецької Дивізії вороже, бо вони знають добре те, що й ми знаємо: „Або тепер — або ніколи !•
поховань безневинно замордованих енкаведистами українських громадян у Вінниці і польських офіцерів поблизу Смоленська, у Катинському лісі, про терор проти місцевого населення на відвойованих радянськими військами українських територіях, про багатотисячні «протибольшевицькі віча», що відбувалися по містах і містечках Галичини, про визвольні змагання українців у минулому. Разом з тим і самі галичани добре пам’ятали радянський прихід у вересні 1939 р., який закінчився масовим знищенням людей по тюрмах галицьких міст перед відступом підрозділів Червоної армії.
Із початком зголошення (загалом добровольцями записалися понад 80 тисяч українців) основна частина газетної площі відводилася під інформації про збори населення краю, що вітало створення дивізії, про роботу набірних і військово-лікарських комісій, виїзд на вишкіл, про різноманітні соціальні допомоги родинам добровольців. З’явилися спеціальні рубрики, такі як «До зброї» або «Формування Галицької Дивізії», а також фотодобірки: «Із святочних днів СС Стрілецької Дивізії Галичина», «У вишкільному таборі наших Добровольців», «Наша ілюстрація».
Окрім того, про справи дивізії розповідали й окремі видання. 15 травня 1943 р. Український окружний комітет у Станіславі видав одноднівку «До зброї!», яка розповіла про львівські урочистості з нагоди її створення. У зверненні місцевого освітнього товариства підкреслювалося, що виникла реальна можливість продовжувати українську лицарську традицію, «воскресити її з пороху проклятих років», створити підвалини власної армії [7]. Ще одна одноднівка була надрукована у лютому 1944 р. під назвою «Ми йдемо в бій». Її титульну сторінку оформив Леонід Перфецький, а основним наповненням стали світлини, які відображали процес ство
рення військової формації (фрагменти з побуту добровольців, вишкіл, присяга, вояцький хор). Текстову частину формували розповіді про історію
До зброї! — Станиславів, 1943. — 15 трав. — С. 1 (фрагмент)
Дивізія «Галичина»: формування і підтримка суспільства дивізії, виїзд на вишкіл і виступи львівських артистів у вишкільному таборі. Вояцький гумор і карикатури Еко (псевд. Едварда Козака) доповнювали матеріали видання.
23 грудня 1943 р. вийшло друком перше число тижневика Військової управи для добровольців дивізії та їх родин «До перемоги» (від ч. 2 за 1944 р. слова «їх родин» забрали з логотипа видання), відповідальним редактором якого призначили Михайла Островерху. Духовний зв’язок між добровольцями і галицьким громадянством, права родин добровольців, воєнні та політичні новини, історична проблематика, події літературно-мистецького життя, гумор — такі основні тематичні напрями визначила Військова управа для роботи редакції [8].
Кожне число розпочиналося здебільшого редакційною статтею з визначенням завдань українського народу, за тогочасних умов, звичайно, у контексті створення дивізії. У пропаганді основний наголос пропонувалося робити на необхідності боротьби з «большевизмом». Епізоди з життя добровольців, переважно у нарисах воєнних звітодавців, описувалися в рубриці «З вояцького життя». Часопис друкував також відомості про пільги родинам добровольців, статті культурницької та історичної тематики, художні твори, гумор.
Назагал у легальних часописах не було жодної попередньої інформації стосовно можливості створення окремого українського військового формування. Першим повідомленням, яке започаткувало нову тематику у газетах «Львівські вісті», «Краківські вісті» (щоденник і тижневик), «Холмська земля», «Рідна земля» та похідних від неї «Волі Покуття», «Голосі Підкарпат-тя», «Станиславівському слові», «Тернопільському голосі», «Чортківській думці», став звіт з «урочистого акту в уряді Губернатора Галичини» від 28 квітня 1943 р., на якому губернатор Галичини О. Вехтер оголосив про дозвіл Гітлера на «творення з’єднання добровольців з галицьких українців» [9]. Звертаючись до молоді, губернатор запевнив, що матеріальне забезпечення вояків дивізії і соціальні гарантії їхнім родинам будуть такими ж, як і для німецьких військових [10]. З української сторони на зібранні виступили Володимир Кубійович як голова УЦК і Михайло Хроновят від українських комбатантів. Суть їхніх промов зводилася до висловлення вдячності керівництву Німецької держави за дозвіл на створення стрілецької дивізії.
Того ж дня розпочала свою роботу Військова управа, до складу якої були включені полковник Альфред Бізанц (голова), о. Василь Лаба, Осип Нав-роцький, Андрій Палій, Любомир Макарушка, Євген Пиндус, Іван Руд-ницький, Михайло Кушнір, Степан Волинець, Юрій Крохмалюк, Володимир Білозор, Михайло Хроновят, Зенон Зелений [11]. Статут управи передбачав її пряму підпорядкованість губернаторові Галичини та узгодженість дій з УЦК, а також відповідальність за процедуру набору добровольців та органі-
зацію духовно-культурної і соціальної опіки над ними та членами їхніх родин [12]. 4травня 1943 р. почесним головою Військової управи призначили генерала Віктора Курмановича [13].
Відзнакою галицької стрілецької дивізії став лев із трьома коронами, а не тризуб, як цього вимагали представники українства. Пропагандивно це пояснювали тим, що зображення лева уперше з’явилося у гербі Галицько-Волинської держави на грамотах князів Андрія і Лева II від 1316— 1320 рр. [14].
Духовним опікуном дивізії митрополит А. Шептицький оголосив о. Василя Лабу, а кожен військовий підрозділ мав свого священика. Православні вояки також мали духовного заступника. Ним став о. Олександр Новицький, якого призначив владика Палладій під час урочистої архієрейської Служби Божої у варшавському православному соборі 25 липня 1943 р. [15].
Після маніфесту 28 квітня по всій Галичині розпочалися урочистості з нагоди творення дивізії і водночас організовувалася праця набірних комісій. Так, 2 травня відбулося зібрання українських комбатантів, які підтвердили готовність продовжити славні традиції УГА. Між іншими від Військової управи виступив А. Палій, який у максимально можливій формі дав відповіді на всі запитання, пов’язані з необхідністю створення українського військового формування: «Ми все були готові до бою, були готові в 1939 р., були готові також у 1941 р. Нам дозволено щойно сьогодні взятися за зброю. Чому щойно сьогодні? Чому в цій, не в іншій формі? Мабуть тому, що тільки на таку форму дозволяють сучасні обставини. Та наперед зброя в руки і зброєю докажімо, чого ми хочемо!» [16].
4 травня у Львові свої наради провели «об’єднання праці» українських інженерів і техніків, купців, учителів, ремісників, робітників, дозорців (сторожів) і висловилися за створення дивізії [17]. Цього ж дня у залі Інституту народної творчості маніфестували представники українського студентства. Перед присутніми виступили і відповіли на поставлені запитання Б. Лончина, М. Хроновят, А. Палій. Збори закінчилися співом «Не пора...» і «Ще не вмерла Україна», виконаними 500 студентами [18].
По всій Галичині відбувалися народні зібрання, звіти про які друкувалися легальними часописами. Усі вони проходили приблизно за одним сценарієм: відповідне приміщення прикрашалося німецькими та українськими прапорами, президію займали представники німецької і української влади, Військової управи, виступи стосувалися справи формування дивізії «Галичина» і базувалися на необхідності воювати проти «большевицької» загрози, у кінці — богослужіння і концерт. Також віча збиралися і на церковних подвір’ях після завершення Служби Божої. Таку подібність можна пояснити можливими вказівками окупаційної влади щодо проведення подібних заходів, результатом яких мала стати одностайна підтримка українцями процесу творення галицької добровольчої дивізії.
Набірні комісії розпочали свою роботу не тільки у межах дистрикту Галичина, айв інших, зокрема Перемишльському, Ярославському та Сяноцькому округах [19]. Реєструватися добровольцями закликали колишніх старшин без вікових обмежень, військовиків будь-яких армій 1900—1925 р. н. і цивільних після 1908 р. н. (у газетній публікації вказано «народжені до 1908 р. включно» — припускаємо, що це друкарська помилка) [20]. Через рік,
від 13 червня 1944 р., верхню межу дати народження охочих зареєструватися добровольцями збільшили на п’ять років (1900—1930 рр.) [21].
Щодо самого процесу зголошення, то першою пропа-гандивною акцією треба вважати збори українських комбатантів, що відбулися 2 травня 1943 р., після яких і почався набір добровольців: «Перший зголосився провідник УЦК проф. В. Кубійович, вся Військова Управа, керманичі культурних і господарських установ, а вкінці понад 100 комбатантів» [22].
Назагал інформації про роботу вербувальних комісій — це численні повідомлення і замітки, які підтверджували процедуру масового записування добровольцями здорових і молодих українських чоловіків. Рідше називалися прізвища або вказувалася кількість зголошених. Наприклад,
23 травня часопис «Рідна земля», конкретизуючи перебіг призову, інформував, що у Львові добровольцями стали 500 учнів гімназій та фахових середніх шкіл, а у Дрогобичі — учні трьох старших класів місцевої гімназії [23]. У цьому ж числі було надруковане повідомлення про львівських купців «свідомих свого національного обов’язку». Це — Петро Шудрак (крамниця, вул. Городоцька, 11), Ляхович (галантерейна крамниця, вул. Галицька, 12); Василь Надицький (крамниця капелюхів, вул. Краківська, 34), Іван Богачевський (крамниця паперових товарів, вул. Краківська) [24].
и-Стрілецька Дивізія Галичина
Урочистий акт в уряді Губернатора Галичини
^мет	аіе яврі а&емзд п
пи. иир<іг;р клНмашьм ькмехе
Ліпнії г«м«»і»і« поем*. Олхда
ІФсчуВМ У|идт Губеріамр»,
етанмив ТПМУ- «ірт'.І, аіАили. еаліаіі та члева ГИК, мвам голоаж УОК,
м.ш меідш Г< д і» Ссх-
Губсраатоуа маважусаа жаелгжгам* а»|«Л усуаївшмп вм£а» т. В. Кур» важчав«а.
У »имаі ктуау а. Губерсатира ж вочоюч аж ам«» аасідаи <«вф«й вумічвої чеха ле.уїда трублап ,По-яр*, ж орхесірх грає уараівахі мар-
вам, Ііу-мідом ЛІК проф д-ра В. стиімеал. лбо нли сов» ж,« вхвіу-КуІІМзВЧЖ і Г»а. Н ІіурВВВММЧХ. Від ’	’ Гл«^.»и »»»/А , М.ІЛГИП •
па. Дном Ерам*, вовіиииїт* и-л. II го Корауеу >ГА і жсххидіигх хід-ниву Дума у Кас» у—-------------------
ГНІМ* р.. сасМ» дв<г»,
треба двсумтв, ж» »о.*одміі Карна ааін С>И» <Йі аіівх «мате» аиа ааМутав.
у рсмччатоау діжі.
до цию, дж іронії»»» І бн<жь,
Промова Губернатора Др. Вехтері
Мв іібркшсж ежомдеі а урочасті*
«руїаумп, яит а» »>жо *Сж*сїі>ов і мчмкш. Іооріж воаамго гімном-
у пмгаіЯ дІЯсисгі, у е»а<1 Самим-рдаї* гаяаі І а-ман а* вісдсвм
ст»! «Гімилквоссі.
девк ммяімаА, б/дуаяа*. і мгіма* » аасдНп а мС<тисЧ
ІЬлаґчаав ам вожу аорта*», аиїжу І бурхливу, Миту а &Д «сторін.
Стріхи»» врохчлвла час арка « «жгаду аа евід мама, вужчі, рмк-вваж і ампі «» вий та аомргиївся М)іаатй<дш>1 вулг.турв; МССлчя», ж » ввив гамм члежх имшх хулітур» жах варедів, жусшімда і тнучим аут, одшив ссраммі етрздгкхжі ма-дми.
аиахиа Гіиамяа людя і добро д? ва ШІД та аблмшиа де І‘»|
«.іодмм І пацдмМ.
Паодоаж 1іл> рос* «твіжво оліелл ші вростір г осеутлаві лрмп*рЕ»|н* на. З шрмавч вроаодоч у ваїжужло-ау рюрмни ежромУикої ситам, у змсіі та іодіаіа гвімімі ж ам<-аеввлм веселою ту» *Р«». си**-"іао ааілсаево ж «ііхжчгга І імтяят, я»ілн жжатж» вобудтеаао ажчав:стем'.вЦиг, відіжсм» жгжльваї ріже»* оміга, від-авглоио індустрій, роавхсво тергиле», ообулокев шажка І млісааві та 1 па-
вгас сджмі у ому р>Л! мобудив. І махай едермвм г тої час, ммш-
облот Кяі-лвм. »ро борепб» і віжшу,
ХЛж*-..8а?'Діу, » дгсжтиж їіег» к?-
УНУАЇНСЬКХЙ ВОЯК
Змах бум «ралж.хчеао діжа І*аСху. а ехаау <оджнж а Адилжоі Птмн ФІМР арсіяшеї млачі, ауопктамгаи
До зброї!
їм*
В*. ВІЇ ЖМ>Л)
«На 1&І4-- І’-ІД і?
І'ілсн	віст І «гаа.
хівсх І д*ті», евучохкажу ериуру і «смліхацікі, <5л <4о;л>ла» -ах«» Галж-
їждухт» їу-ссгч нледтж гробі» сі бої. Вслвчста ажлждаа «Ьгчгмгоі »ро-
удар іирвсмгскцж «ргії Лотам
їздаш-иа ул-вслачібммх аіічав від Кж;4»х
Під охоровожі лігесмігх хіісьх і аа-лм у АалпГ-смН* <аум. у Ійаоруа і в УхувУві, ао де;аялч« шс арага Сходу, вила ьікаадхі иімрсхеї дгриа-
ХДЛЖТЧ	дераЛМИХ вл»лтй>гі».
депкам-кін. буде аелимеі -гілік» ума-с-идо* ге химго жиу м моді.
та пеу-тв допиши яижчдо-увічїв» <«і «'«дмем, вже міедл піч, м мова бородвса Оулн рожмої у елАхероб-рішмх сагтріАсиих ««мм, від »с«о-дог, мвмЕве, аагтріїемаа офімтй віяечч»< і уврімсмкі ирсдвостг..
діпя. а осі »у«а можу в<тгтхор»<п-м у мобосмав.
Ііавіагачшага еігаатячва сажа м гиді. Ціол уоау а« тілма »аг«м сливі «а ЛГ)Г°І ЛГрмм або П форм уаужмім*. чжГ уси сдаж* » слову ро»
і« анисемкі аемм доброї* і прмм
* Жеш бр)<мм>»і діах иідос аммаж ж*рдів мимо н&чжсловавх мм-.1.	і:--.. «ллклпо ..—»
дг-х уси» ваг лаво їв Свбір, гта(нжаа і дуаааввжі». гровадаи усіх масі*,
ІІСГІІЧЛВВХІ »«<
ваувіаажм вбахстмі тиглів тждввмвх лхиИ таіхріжг'1 і|*жа, ах тоді М-
Дні*.
вжеД Сжугдааі'У Кил;.*, лхі ііинааж еоамсаау лллду беаомтедкьо, «авжа-лч г»м сумаліае хиже. Вом уссиг-Д-.-С («Мчесрхдчміо ГГ44СЖМ воспм-ЛОСЗ вхаіиж та міжяіт», жа днасбудь
ссжвх емтопаслалвіелів.
відмиєм бисвішж, <к чима іиімрс-нгв» у димах овруїжа Га-’мша. а* тіліжи «а ссллиа м аані, аж інбісахм » провислі. ас саі»аі>»'дігжах» » ’ара»
аа рИмтама у ммпраацпп > а Іііаставні. але тажмж а* жосжа хі жбуссв  русі аусмстатсм бежшаь ам-.чам м тв роАсж хм умсп у МчпЛІ м жжіияму бкмісаша. м хСаПаку І мМгутаж Гареч».
Ті, »і.х уежлл» .-лличмб».умаІі.»ииео мимш. «мбД' га 1«г» аовлажмиш мктуаттмм, Ужріаижмі Пестуй*-вжж Кочіпма, Вмї Нам Нрефсссрж КубІІеаач, ж>»|О'Міі і жф-мпаі а»-чгчм ажСаммаа де Уьжаиіжжл Іиж-
Станиславів, 1943.
С. 1 (фрагмент)
15 трав.
Часопис «Воля Покуття» акцентував увагу читачів на тому, що в окрузі першим серед старшин зголосився директор коломийської гімназії Олекса Кобуз, а першим серед стрільців — професор цієї ж гімназії Мирослав Кульматицький [25]. У Косові через велику кількість охочих записатися добровольцями змушені були додатково залучити 8 друкарських машинок і 15 працівників. Першим зареєстрували хорунжого УГА Михайла Кіящука [26]. Повідомляючи, що із с. Стецева Снятинського повіту 320 чоловіків виявили бажання пройти вишкіл, редакція висловила побажання, щоб інші села брали приклад з земляків і «пішли слідом свідомого, культурного і патріотичного села» [27].
«Голос Підкарпаття» як тижневик для Дрогобиччини, Самбірщини і Стрийщини повідомив, що зі Сколівського краю перший доброволець зголосився ще до початку офіційної реєстрації. Ним став Іван Лях — син Кирила із с. Верхнє Синьовидне [28].
Добровольцями ставали також представники професій дуже далеких від військової. Наприклад, взяти до рук зброю виявили бажання 21 працівник концертного відділу УЦК і співаки хору В. Осташевського. «В письмі до Української Військової Управи просять вони залишити їх по змозі разом, бо бажають, як тепер так і перед лицем ворога, з крісом в руках стояти один за всіх, всі за одного» [29]. Так само вчинили й усі актори Коломийського окружного театру під керівництвом Івана Когутяка, які, крім зголошення, від початку функціонування призовних комісій давали безкоштовно по два концерти і виставу «Тріумф прокурора Дальського» майже щодня [ЗО].
Серед різних спеціальностей, якими володіли добровольці, по важливості та необхідності після кадрових військових можна назвати медичних працівників. Першими свою заяву зробили медсестри: «В той час, коли на наших землях твориться СС Стрілецька Дивізія «Галичина», яка чинно має взяти участь в боротьбі за краще майбутнє, Кружок Гігієністок-медсестер Українського Медично-санітарного Об’єднання Праці при УЦК, ухвалив одноголосно на сходинах дня 6-го травня 1943, віддати до розпорядження Військової Управи свої фахові сили і в цей спосіб чинно причинитися до спільного діла. Ми готові на кожний поклик Військової Управи» [31]. 1 серпня 1943 р. на сторінках часопису «Воля Покуття» було надруковане повідомлення про те, що і представники «об’єднання праці» лікарів Коломийського окружного комітету зголосилися для служби в дивізії [32].
Ці окремі, на перший погляд, незначні факти, виконували важливу функцію — переконували тих, хто вагався у необхідності визначатися на користь галицької дивізії.
Наступний етап формування українського військового підрозділу розпочався 11 травня 1943 р. відкриттям і початком роботи медичних комісій у Львові, Тернополі, Коломиї та Дрогобичі. У перші кілька днів львівські
Дивізія «Галичина»: формування і підтримка суспільства медики оглянули понад 300 старшин і підстаршин, а тернопільські — понад 400 [33]. В подальшому лікарі працювали у різних містах і містечках Галичини по кілька днів протягом приблизно двох тижнів. Наприклад, у Косові перша медична комісія виконувала свої функції 14 і 15 травня 1943 р. До її складу входили чотири лікарі і штат помічників. У цьому випадку йшлося про учнів коломийської гімназії, які проводили реєстрацію і допомагали медикам заповнювати відповідні формуляри. Останній військово-лікарський огляд у Косові відбувся 3 червня цього ж року [34].
Численні повідомлення про роботу медичних комісій рясніли інформацією про святково прибрані (прапорами та відзнаками) будинки, де вони працювали, черги добровольців, що формувалися задовго до початку прийому, позитивний настрій серед претендентів на військовий однострій, які були переконані, що удостояться честі зі зброєю в руках захищати рідний край. «Кожен старається бути вищим, мужнішим, щоб бути дефінітивно прийнятим» [35].
Для тих добровольців, які з певних причин вчасно не пройшли медичної комісії, організовувалися додаткові військово-лікарські огляди. Зокрема, у Львові його призначили на 6 липня 1943 р. У результаті 75% старшин, підстаршин і стрільців, що з’їхалися з Варшави, Кракова, Рогатина, Жовкви, Золочева, Кам’янки-Струмилової, Долини та Самбора, отримали підтвердження придатності до військової служби [36].
Для визнаних здоровими з медичного погляду фізичною перепоною могли стати вік і ріст. У Німеччині на військову службу призивали чоловіків не нижчих 165 см віком 17—45 років, а серед українських добровольців було багато старших віком і нижчих зростом [37]. Ті, хто не пройшов медичної комісії, отримував відповідне посвідчення про непридатність до військової служби [38]. їхня доля переважно вирішувалася у той спосіб, що вони змушені були їхати на роботу до Німеччини, бо одночасно з призовними та лікарськими комісіями працювала ще одна — з набору робочої сили.
Тогочасні часописи не оприлюднювали загальних підсумків призову до лав галицької дивізії, та «згідно з офіційними даними на 30-те жовтня 1943 р. до Дивізії зголосилося 82.000 добровольців, але фактично відправлено на вишкіл лиш 13.245, а після звільнення хворих їх залишилося тільки 11.568. В листопаді 1943 р. додатково покликано ще біля 6.000 осіб, так, що разом на вишколі опинилося 17.200 осіб» [39].
Визнані придатними до військової служби, очікуючи самого виклику, отримали час на полагодження особистих справ. Також у цей період Військова управа організувала для добровольців заняття з військової, фізичної і виховної підготовки: «Новобранці будуть поділені на сотні, чоти й рої з відповідними проводами. В малих групах новобранців буде переводитися виховну роботу гутірками, викладами, роз’яснюваннями та відповідями на
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) запити стрільців. Буде теж плекатися серед них пісню, яка має велике значення для вояка» [40].
Після понад двох місяців, протягом яких працювали військово-лікарські комісії, прийшов час організованого виїзду добровольців на вишкіл. Викликом для проходження військової служби слугувала «синя картка покликання». Цей документ складався із трьох частин і зобов’язовував добровольця прибути у визначений час за вказаною адресою. Невиконання наказу передбачало відповідальність згідно із законами військового часу. «Картка покликання» перетворювала цивільного у солдата, життя якого починало регламентуватися законами, постановами і розпорядженнями для військових. «Доручення синьої картки покликання велить добровольцеві поладнати продовж кількох днів усі свої правні справи та віддати себе всеціло до розпорядимости військової влади. Від хвилини явки до військової служби закривається за покликаним добровольцем світ цивільного життя, а відкривається новий світ з військовою дисципліною, з військовими обов’язками і відповідальністю перед військовими законами» [41].
Необхідність армійського вишколу для українців відстоював і пояснював на сторінках «Краківських вістей» Лев Шанковський, який назвав цю галузь однією з найбільш занедбаних ділянок українського життя і нагадав, що брак військових кадрових офіцерів негативно проявив себе після Першої світової війни, коли потрібно було розбудовувати національну армію. Тому українську молодь необхідно було переконувати у потребі вишколу для здобуття відповідних військових знань, вважав автор, що, своєю чергою, дозволить їм як фа-
хівцям взяти активну участь у «боротьбі за майбутнє Нації» [42].
18 липня 1943 р. у Львові відбувалися урочистості, організовані УЦК та Військовою управою, з приводу від’їзду перших добровольців на вишкіл. Урочистості розпочалися Службою Божою, відправленою на великому
Пісня СС-ів
ґра - ЮТЬ сур' МИ, С/у у	і - де.
Нижньо^
КЛИЧ ОД- - НИЙ ГО-НОНО*
є - Д”
раз* д&з, раз, два, го- дари -и// доаз/
Грають сурми. Січ у бій Іде! Попереду їдо отаман. Кінь вороний, золотий жупан, (2) Гей, за мною, всі до бою, Роз-два, раз-два, Товариші, зразі
За хорунжим розстеливсь похід, С’с дугою стр’чки красок цзіт,
(2) Гей, як меро, сині гори,
Раз-дее, рез-дза, Товариші, срсзі
В сонці сяють срібні стремена» З отаманом їда старшина, (2) 3 буньчукеми, з пірначами, Роз-два, раз.два1_ Товариші, враз!
Вмовили сурми, в серці грзс кров, В б Й 33 солю, правду і любові
(2) В- шо груди, села буде, Роз-два, раз-два, Товариші, вразі
М. Курцсба.
До перемоги. — Львів, 1944. — Ч. 11, —С. З (фрагмент)
майдані при вул. Пелчинській (тепер — вул. Д. Вітовського) преосвященним Никитою разом з польовим духівником УГА (а тепер — дивізії), о. В. Лабою та о. С. Сапруном. Під час Служби співав зведений хор у складі «Сурми», «Бояну» і студентів ветеринарного інституту під управлінням О. Плешкевича. Опісля о. В. Лаба благословив добровольців на боротьбу з «східним варваром», самбірський духовий оркестр виконав український національний гімн, і присутні організованими колонами рушили до оперного театру, де відбувся 50-тисячний мітинг, на якому між іншими виступили заступник голови УЦК К. Паньківський та губернатор Галичини О. Вехтер. К. Пань-ківський, звертаючись до добровольців, наголосив: «Ви продовжуєте світлі традиції недавніх років. Згадайте спільну боротьбу в рядах австрійських військ, згадайте славної пам’яти Українське Січове Стрілецтво, походи Української Галицької Армії. Згадайте криваві рани Крут і Базару та пожежу народних повстань! Згадайте розстріли, заслання, масакри! Згадайте розкопані нині гроби у Вінниці! Ось українські подвиги і українські жертви в бою проти ворога, що сьогодні, викинутий із українських земель переможною німецькою армією, стоїть на межах нашої батьківщини, готовий ще раз кинутися на неї». Завершенням урочистостей став парад перед будівлею університету, який приймали губернатор, представники УЦК та Військової управи, а о 14-й і 19-й год перших два ешелони з вояками відправилися до місця розташування вишкільних таборів [43].
Подібні святкові заходи, що відбувалися по всій Галичині, мали засвідчити солідарність українського народу з українськими добровольцями. Вагони уквітчані зеленню, у вікні — національний прапор як «найкращий вислів вояцьких сподівань», квіти, пісні, велика кількість проводжаючих, харчові пайки на дорогу від місцевого УОК і побажання повертатися зі славою характеризували процедуру проводів у Стрию 17 і 19 липня 1943 р. [44]. 17 липня і Дрогобич влаштував свято для своїх перших добровольців у місцевому театрі, звідки організована колона вирушила на вокзал [45].
У Коломиї для проводів першої групи новобранців у центрі міста організували 12-тисячний мітинг, який розпочався Службою Божою. Потім виступали представники німецької й української влади. Сотник УГА Задурович, звертаючись до колишніх вояків УГА, наголосив: «Кров Ваших Товаришів зброї, що згинули на полі слави, кличе Вас завершити розпочате діло, виконати велику обітницю — присягу, складену 1918 р. Ви мусите пліч-об-пліч з німецькою Армією раз на завжди знищити московсько-жидівську потвору. Це для Вас приказ від усього українського населення Покуття. Ви мусите помститися за неповинну кров міліонів Ваших братів, закатованих НКВД на Соловках, на Сибірі, у Вінниці, Казахстані, за міліони братів, позаголоджуваних на наших родючих, насильно сколективізованих ланах» [46].
Організація наступних виїздів відбувалася повсюдно за приблизно однаковим сценарієм. Зокрема, у Коломиї 8—10 жовтня 1943 р. були і Служба Божа, і марші центральними вулицями, і стрілецькі пісні, і вітання місцевого громадянства, і патріотичні промови, і безкоштовні театральні вистави, і харчові пайки від окружного комітету [47].
Проводи добровольців на вишкіл відбувалися не тільки в межах Галичини, а й у інших містах Генеральної Губернії, де компактно проживали українці. Так, 23 липня 1943 р. «українська варшавська емігрантська колонія» провела першу групу призваних на військову службу до лав галицької дивізії [48], а 7 вересня цього ж року Ярослав відправляв уже третю групу добровольців, у яку входили 52 учні та випускники гімназії і торговельної школи [49].
Вишкільні табори організовувалися не лише для військових, а й для медичного персоналу. Так, 19 травня 1944 р. «Краківські вісті» повідомили, що Військова управа розпочала набір медсестер для галицької дивізії. Зголошуватися закликали кваліфікованих медсестер і українських жінок віком 20—ЗО років, фізично здорових, із середньою (або рівнозначною) освітою. Після проходження санітарного курсу претендентки мали працювати у лікарнях [50]. Уже через кілька днів, 21 травня, часопис інформував, що 25 числа цього ж місяця в Криниці розпочне роботу вишкільний табір санітарок для поранених вояків дивізії «Галичина». Навчання мало відбуватися у два етапи: перших шість тижнів теоретичні заняття, наступних шість — практика у лікарнях на території Лемківщини [51]. Урочисте відкриття курсів відбулося пізніше, 8 червня, у присутності представників Військової управи, УЦК та голови місцевого допомогового комітету. Член Військової управи В. Білозор висловив надію, що «наші медсестри відповідно будуть держати прапор української жінки-санітарки, чим принесуть славу не тільки українській жінці, війську, але й Україні» [52].
Щодо інформацій з вишкільних таборів (легальні часописи не вказували їх точного місця розташування), то «Краківські вісті» 31 липня 1943 р. наголосили, що завданням Військової управи є не лише організаційна робота, вона також зобов’язана контролювати ситуацію на навчальних базах та інформувати про неї загал українців. З цією метою у липні цього ж року голова управи полковник А. Бізанц та один з її членів — Л. Макарушка — зробили інспекційну поїздку. Опісля вони звітували про порядок у таборі, якісне харчування, роботу медичної комісії і запевнили, що родичі можуть бути спокійні за своїх синів, братів, чоловіків, батьків, які «здорові та під доброю опікою». Побажання ж добровольців зводилися до прохань присилати часописи, книги, фільми, українські платівки, а також організовувати виступи мистецьких колективів [53].
Щоб забезпечити потреби добровольців друкованою продукцією, Військова управа звернулася до українців з проханням прочитані газети не
Театр
у вишні льному табсрі Днв'зії „Галичина"
ІІ-ПК. Миттю роз1 йшлася . ,Тн не ііиінй” та споїм ніжним г--. ка, шо до табору приїхав .іь^’и- :о.ом • мисіеньким виї.оч нчям п.. ський театр Малих Форм”, щ<,5 с.нь ііьоювала вояньх: серця. Оп-ці.тий тиждень давати стр.шічч іменам пе було кінця. Ш.ішар виььа розвагу та культурний к дііочинсч и ЛаврІвський мусіли спіааїл ше А по цілоденних вправах. За годіга нзадатки. Далі мо.і;.да ці інфанта перед початком З’йшиіся стрільці в акторка Ніна Мурзгова ділилася з залі, нетерпляче очікуючи вистави, публікою своїми грама пічними бачимо тут німецьких та україн- грудиощьмн в куплеті „Два займем, ськпх старшин, підстаршин і стріль- ниКи". Багато щирогф сміху пикли. ців. Понад 1.500 осіб виповнило за. кав монолог Муратова ,,Ніг’' та лю вщерть. Оркестре під проводом дуже дотепний скетч .Добрий ви* д.ра Цєгельського розпочала ви- нзхід”. Рясними оплесками ьа-ьро. ставу темпераментним пассо-добл.. джу« публіка танцюристів Тамару Появляється директор і мистецький й Кирила Янушковських за вико, керівник театру п. Зенон Тарная, наїшя танкових композицій .,Пое-ський. Вій поздоровляє глядачів люд” і „Серенада”. Пінною була окликом „Слава!” та великоднім поява п. Гаєвої, що відспівала „Христос Воскрес”. Лунає відпо. „Пісню доярки’’ та ..Купіть . с!р-відь „Воістину воскрес”. Програма ники”.
почалася. Мов на фільмовій стріч. Фінальним танцем всього аисамб. ці, пересуваються перед глядачами лю тв піснею „Гей, весна прилітав’' окремі картини програми: танці, закінчується цей милий вечір.
співи, скетчі й монологи. Кожну Довго будуть пам’ятати стрільці точку програми глядячі нагороджу- великодній виступ „Театом малих ють гарячими оплесками та вябуха. Форм”. Гарних хвилин підчас вони щирого сміху. Слід підкреслити яцького вишколу ніколи не забу. луже добре виконання солоспівів зветься. „Театр малих форм” вніс відомого співака баритона Юрія у Тхне тверде вояцьке життя бета. Лаврівського, що своїми дотепними то гумору та вдоволення. Стрілець куплетами вшілнкав загальне за. знає й відчуває, що сусп:чьн>сть хоплення та безупинні оплески дбає про його, і він непжнгно сто-стрілецької .публіки* На високому ягиме на сторожі й бооснитиме мистецькому різні слід вважати ви- свою батьківщину перед больше-пуп артистки оперного театру п. вицькою загрозою.
Лізи Шашар;вської. шо відспіваю	Воєнний звігодавець
два і<астроєв4 танго: „Сніг паде” й	Мгр.. Олександер Луцький.
викидати, а приносити і віддавати їх працівникам відділу культурної опіки [54]. Ця ж пропозиція стосувалася і книжок, які мали сприяти вихованню галицьких новобранців у патріотичному дусі. Завдяки таким надходженням відділ культурної опіки і пропаганди при Військовій управі організував пересилання часописів і невеликих книжкових збірок для задоволення духовних потреб добровольців. Звернення до українського громадянства з проханням передавати книги активізувалися у період наближення радянських військ до Галичини, який спровокував виїзд українців на Захід. Своє прохання пропагандистський відділ мотивував тим, що більша частина приватних бібліотек залишиться на місці та буде знищена [55]. І книги надходили, що підтверджується оголошенням такого змісту: «Складаємо щиру подяку всім жертводавцям, які на наш заклик у пресі надіслали книжки для наших добровольців. Просимо українське громадянство й надалі не забувати про лектуру для наших стрільців. Зокрема просимо мати на увазі видання «Червоної Калини», історію України і Українського війська, воєнно-історичні спогади, романи, оповідання і т. п.» [56].
Окрім того, моральних дух добровольців у вишкільних таборах підтримували і гастрольні виступи мистецьких колективів Галичини. Так, 23 і 24 серпня 1943 р. на запрошення Військової управи перед ними виступив колектив Львівського оперного театру. У концерті брали участь артисти О. Переяславець, І. Яро-славців, М. Сахарчук, А. Чер-
ник, Н. Шевченко, О. Ольховий, В. Сметанюк і жіночий квартет «Богема». Комедія М. Куліша «Мина Мазайло» у постановці режисера О. Гірняка завершувала гастрольну програму [57].
У жовтні 1943 р. тижневик «Краківські вісті» повідомив, що один з навчальних таборів стрілецької дивізії «Галичина» відвідала балетна студія Коломийського окружного театру, яка відпрацювала п’ять концертів. Найбільше захоплення глядачів викликало виконання національних танців.
До перемоги. — Львів, 1944. — Ч. 21. — С. З (фрагмент)
«Удень від’їзду гостей стрільці з Покуття та Гуцул ьщини просили їх передати батькам і знайомим привіти та заявити всім, що їм тут живеться добре, що вони сильні тілом і духом» [58].
Театр малих форм (кабаре) «Веселий Львів» також виступав перед добровольцями. Зокрема, 24—29 серпня 1943 р. колектив відвідав місця вишколу із ревією «Бо війна війною...» [59]. Навесні 1944 р. театр, очолюваний директором і мистецьким керівником 3. Тарнавським, знову гастролював у вишкільних таборах. Звіт про їхній виступ, заповнений співами, танцями, монологами, для читачів підготував «воєнний звітодавець» О. Луцький, який наголосив на необхідності організації культурного дозвілля новобранців, що мало посилювати їх духовний зв’язок з рідним краєм: «Стрілець знає й відчуває, що суспільність дбає про нього, і він непохитно стоятиме на сторожі й боронитиме свою батьківщину перед большевицькою загрозою» [60].
Гастрольні мистецькі групи могли формуватися і з артистів окремих жанрів, які представляли різні колективи. Наприклад, 22 листопада—4 грудня 1943 р. у вишкільному таборі, розташованому у Південній Франції, відбулося 16 таких концертів, які формувалися з різножанрових музичних та циркових номерів [61].
Поза тим, кожен із полків галицької дивізії мав власний хор, а дивізія загалом — оркестр духових інструментів, на необхідності створення якого наголошувала Військова управа у наказі про реєстрацію до 10 липня 1943 р. тих добровольців, що володіли майстерністю гри на духових музичних інструментах [62]. І такий колектив був створений, що підтверджує інформація про те, як після короткої гастрольної поїздки по Галичині духовий оркестр стрілецької дивізії 10 липня 1944 р. дав концерт у залі кінотеатру «Одеон» [63].
Для висвітлення навколодивізійної проблематики був створений спеціальний пропагандистський підрозділ. Його започаткував заклик Військової управи до письменників, журналістів, художників, фотографів, кінодокументалістів, дикторів, які зголосилися добровольцями, негайно зареєструватися у відділі культурної опіки і пропаганди [64]. З них була створена перша пропагандистська чота стрілецької дивізії «Галичина», яку 3 серпня 1943 р. урочисто провели з Львова до Німеччини на навчання. «Вони мають бути звеном поміж фронтом і батьківщиною. їх завдання є дати правдивий образ геройських подвигів фронтових вояків і в такий спосіб піддержувати на дусі запілля та напоювати його вірою в перемогу. Кожний воєнний звітодавець мусить бути рівночасно добрим вояком і через те мусить перейти подвійний вишкіл — вояцький та по своїй спеціальності» [65]. 15 листопада 1943 р., після закінчення навчального курсу, губернатор Вехтер прийняв дванадцятьох з них, які поповнили ряди відділу воєнних звітодавців (корес-
Дивізія «Галичина»: формування і підтримка суспільства понДентТЗу, і висловив сподівання, що після того, як добровольці побачили Німеччину на п’ятому році війни, а у минулому на власній шкірі випробували реалії радянських порядків, вони стануть «найкращими пропагандистами в боротьбі Европи за її існування» [66]. Після цього легальна преса почала друкувати матеріали «воєнних звітодавців», які тільки у позитивних тонах описували все, що стосувалося дивізії.
Добрий, оптимістичний настрій добровольців покликані були створювати і підтримувати спеціальні добірки або рубрики із зразками солдатського гумору, такі як: «Веселий куток», «З вояцького гумору СС Дивізії Галичина», «З гумору й карикатури» і т. д. Наприклад: «Як називається вояк, що виходить на вправи без кріса, без наплічника? — Генерал», або: «Стрілець Репетило! Що воно таке — військова тайна? — Військова тайна є тоді, коли я другий раз по обід іду» [67], або: «Один командант полку був великим противником алкоголю. Він наказав порозвішувати в казармах таблички з написом: «Алкоголь убиває!» На другий день найшов на табличках дописки: «Вояк смерти не боїться» [68].
Важливе значення для збереження матеріалів про стрілецьку дивізію мало розпорядження Військової управи окружним та повітовим уповноваженим із закликом надсилати на адресу відділу культурної опіки і пропаганди «по 10 примірників усіх летючок, одноднівок, афішів і т. п. матеріалів, виданих у зв’язку з формуванням СС. Стрілецької Дивізії Галичина» [69].
З жовтня 1943 р. «Станиславівське слово» повідомило про створення спеціальної комісії при Військовій управі УОК, яка повинна була збирати матеріали і документи, що стосувалися дивізії, починаючи від часу її проголошення. Сюди, крім зазначених, відносилися також протоколи зборів, засідань, мітингів, звіти про роботу набірних та лікарських комісій, повідомлення про поїздки у табори вишколу, життєписи старших віком добровольців, які колись служили в австрійській армії, УСС чи УГА, повідомлення про участь населення краю у різних допомогових акціях, що влаштовувалися для збору коштів на потреби дивізії тощо. Все це мало полегшити у майбутньому написання історії галицького військового фор-мувацня, [70].
.У справі відвідування добровольців їхніми родичами у вишкільних таборах діяли певні обмеження, які з часом посилювалися. Так, 29 серпня 1943 р. тижневик «Краківські вісті» опублікував повідомлення, у якому зазначалося, що така подорож можлива тільки за наявності спеціального посвідчення від Військової управи. Відвідувати добровольця дозволялося раз на тиждень, залишатися на ніч заборонялося. Також наголошувалося, що дозволи будуть видаватися у дуже обмеженій кількості через перезаван-таженість залізниці. Окремий дозвіл потрібно було виробляти на харчові
ДО ПЕРЕМОГИ
З ВОЯЦЬКОГО життя
„Ви репрезентуєте тут український нарід“
Львів вітає добровольців СС Стрілецької Дивівії „Галичина"
22. лютого через Львів промаршу-вали зі стрілецькою піснею на устах перші частини СС Стрілецької Див'зіТ ,.Галичина”. Внбучши
вишкіл, вони відходять на свої місця призначення.
Привітання добровольців' були коротке, вояцьке. Перед будинком уряду області:, прикрашеним дер. жлзними прапорами та емблемами СС Стр;.іеііької Дивізії „Галичина”, зібралися великі маси українського громадянства, щоб повітати та рівночасно попроїдати на дальшу путь наших цобровольців та побажати щастя в бою й перемоги першим нашим воякам. Окликами „Слава!” вітали зібрані добровольців, пю примаршувала від двірця під будинок уряду обласні та стали тут у відкритий чотирикутник.
В авдієниійній залі п. Губернатор у присутності представників Уралу, Партії, Збройних Сил, УЦК, Військової Управи прийняв делегацію стрільців під проводом кількох німецьких старшин та- виголосив до неї коротку привітальну промову.
„Тішуся, — сказав п. Губернатор, — що можу привітати Вас у Львові. Ви одержали призначення ств-ціонувати в Галичині. Вам дісталася честь охороняти Вашу батьків-) _____,	______ ______г_,.... __
шину. Тим самим Ви репрезентуєте рез Вашу рідну батьківщину, м тут український нарід.	Ітимете змогу цю батьківщину охо-
Після того п. Губернатор приві-І роняти й боронити.
тався зі старшинами та провів кіль-4—Ви маєте честь укупі й поруч ні. ка хвилин на розмові зі стрільцями, мецького вояка, що в твердих боях Відтак п. Губернатор разом з ні- визволив Вашу батьк вшнну від мецькими та українськими, пред- большевнзму і вже в лозголітньо-ставниками вийшов на .балькон, де му, тяжкому та геройському змагу представник Військової Управи інж. відбиває постійно большевнаькі ма-Пипдус, передавши стрільцям при- си. тепер і самі боротися й проявити віт від різних, знайомих і Львова, себе.
сказав:	Ви, як мала вибрана частина Ва-
„Вн стали вояками, здатними бо- шого народу, добровільно вхопили ронити кордони й честь україн- зброю і т^пер добровільно стоїте ського народу. На Вас дигитьсч готові до бортьби. З Вашої акції, все наше громадянство, цілий край Вашої бопотьби й Вашого ставтен-і закордон. Ви репрезентуєте наш ця будуть судити й оцінювати цілу народ, що також змагає до побу- Вашу* батьківщину й Ваш иар:д. лови нової, справедливої Барони. Тому в своїх серцях Ви несете ве-Не заплямуйте ж нашої козацької лику, тяжку, але й горду віїзпові-чести. Ви приїхали сюди в мо- дальність.
мент, коли наш відвічний ворог Але ворог, що брехнею й яакле-наближяєгься до нашої батьківщи- пами намагався ставити иа Вашому
ни. Уважайте, що крім ворога явного крутиться тут ще ворог тай-ний. запільний. Він буде намагатися посіяти у Ваші душі знев:ру та внести в Ваші лави розклад. Пам’ятайте, що український вояк в 1914—1918 рр. виявив непохитну вояцьку твердість, відвагу й хоробрість. Покажіть, шо й у Вас не за-иик дух геройства, ие завмерла сг.рага слави. Наш карій. на цій землі вже не раз боровся проти деструктивних сил Сходу. Покажіть, що Ви гідні нащадки своїх славних
предків. Військова Управа, для якої Ви були єдиною і повсякчасною турботою, яка завжди була з Вами, буде й Наталі нести Вам.всяку можливу поміч. Стрільці! Ворог вдирається до • Ваших рідних сіл і рідних хат» Український нарід.жде, що Ви помстите ті кривди, які заподіяв йому ворог; що Ви ласте
пдну ; відсіч жидо-большевлньким убивцям. Військова Управа бажав Вам вояцького шастк. щоб Ви і іссію виконати наказ хвилини; б*»
іадійшла пора, про яку наш вели <ий поет Фоанко каже: „Бо пора це великая єсть. У завзятій, важкій боротьбі Мі: поляжем, щоб славу і волю і честь, Рідний Краю, здобути Тобі.” Після того до стрільців промовив Губернатор д-р Вехтер: Добровольці!
Одна частина Вашого гарного галицького СС-добровольчого полку маршуе- сьогодні через Львів • виступає тут як представник багатьох куренів галицьких СС-добро-зольців, іцо повернулися цими днями зі зброєю в руквх у свою батьківщину.
З радістю й гордістю будуть поздоровляти Ваші частини вскхтн у Вашій батьківщині, у містах і селах. Ви самі маршуете через густі шпалери людей, шо вітають Вас радісно, а супроводять Вас гарячі бажання Вашої батьківщини й Ва шого українського народу.
' Ви, молоді вояки, маєте щастя, я-, лиш рідко трапляється воякам. 4 саме, те щастя, що маршуючи чи.
шляху перешкоди тепер уже доконаний.
Ви знаєте ці брехні. Вороги говорили, що німці хочуть Вас використати як гармз'тне м’ясо. Після кількох тижнів негишколених кинуть Вас на фронт. А тимчасом Ви стоі-теї тут після кількамісячного твердого вишколу, добре навчені, відбувши довгий вишкіл, як кожний німецький вояк.
Брехуни говорили ще: німці використають,- Вас далеко від батьківщини иа Лівані або иа Балканах
і скажуть Вам кричззчтися далек >. від рідного краю. Тепер марічуєте ви гордо через Вашу тіслішу батьківщину, щоб .твердо й р'іпуче сгь-ти перед цією батьківщиною, перед Вашими батьками, маїг'кми. дружинами й дітьми.
Ось, як кричали наклепники: ..Вас будуть зле харчувати й я^дягаї.и.
зажену і ь до невільничої служби”. А ось стоїте ви перед . ми, здорові й сильніші, як лосі, чисто зодягнені й добре <нбооєн;. як справжні
горді вояки.
Так само й проявиіг себе всупереч твердженням цих наклепник:в. Проявите себе не лиш, коли станете на горіяику відвічному московському ворогові Вашого нараду, але й тоді, коли своєю поставою заперечите гасла підбурених і збаламучених одиниць Вашого власного народу.
Тоді, як Ви, рішуче й повні надій. одзерто рушаєте до боротьби проти большевинького всесвітнього впрога, пі люди з „зеленої каи-ри” забивають безборонних чоловіків, жінок, дітей. У той спосіб поринають чимраз більше у злочин * і хаос та вкривають ганьбою ім’я свого народу.
За майбутнє свого народу й за кращий світ не вбивається скрито, але бореться одверто, зднечипліно-вано і по-вояцькому на фронтах цієї єдиної у своєму роді війни.
Тому Ви, молоді українські юб-НОВОЛЬЦІ, не лише будете бити Мо-сковію, але своєю непорочною кров'ю мусите змити також ганьбу, якою інші вкривають Ваш власний нарід.
Хто з чистим серце»: ! сміливою вірою в шй найбільшій війні всіх часів жертвує себе, той і в новому світі, шо Його зродить ця війна, зможе йти з піднесеною головою в нове, велике й щасливе майбутнє!”
Після промови Губернатора лунає команда „струнко”, стрільці стають у маршові ряди, і частина відходить під проводом своїх Кі’МІ.І-іирів на конях. З вояцьких грсігй добувається українська мяршозз пісня; під П звуки. наші стрільці проходять твердим аояпьким хрт-кпм вулицями Львова на лвір-иь. Обабіч маршових рядів збирають *я маси львівських українців, радіючи на еид наших хлопців у сталевих шоломах та з цілої душі бажаючи, щоб „щаслива була тая лорїжень-ка, куди вони йдуть”.
НАРОДИ, ЧИ ЯКІСЬ ІНШІ СОЦІЯЛЬ. НІ ГРУПИ, В ПЕРІОДИ ТВОРЕННЯ СВОЇХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЦІКАВЛЯТЬ. СЯ, ЗВИЧАЙНО. ДВОМА РЕЧАМИ: ЗБРОЄЮ І ПРАКТИКОЮ, А НЕ ТЕОРІЄЮ ВІРИ. Вячеслав Лмпинський.
ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ДАНИНИ ЗА МЕШ. КАННЯ РОДИН ДОБРОВОЛЬЦІВ СС СТРІЛЕЦЬКОЇ ДИВІЗІЇ
„ГАЛИЧИНА*4
Військовий Повноиласник у Сга-ниславові повИомляе, що в наслідок заходе Військової Управи Управа міста згодилася звільняти зовсім або частинно родини .добровольців від плачения данини за мешкання на 1944 р. Щоб дістати звільнення від данини, треба вне-
продукти. У ньому німецькою мовою зазначалося, хто везе, які та скільки продуктів, куди і для кого. Без такого посвідчення продуктову передачу могли конфіскувати [71].
У грудні цього ж року командування 14-ї галицької добровольчої СС стрілецької дивізії визначило, що письмова згода на відвідування добровольця оформляється командиром підрозділу. Цей документ пересилався родичам, і вже на його основі з 20 грудня 1943 р. Військова управа оформляла дозвіл на користування залізницею [72].
З початком 1944 р. комендант вишкільного табору у Краківській області, де розташовувалися підрозділи дивізії «Галичина», взагалі заборонив цивільним (зокрема й родичам) перебувати у межах підконтрольної йому території, що пояснювалося небезпекою поширення плямистого тифу [73].
20 лютого 1944 р. уповноважений Військової управи у Станіславі нагадав, що відвідини будуть мати сенс тільки за наявності відповідного документа: «Буває так, що коли поїхати без дозволу, то можуть мати неприємності від військової влади і добровольці, як рівнож і рідні, яких не допустять до табору вишколу. Тому, щоби не тратити даром часу і грошей на дорогу та не наражуватися на неприємності, належить пам’ятати, що тільки тоді можна їхати у відвідини, коли дістанеться на це спеціальний дозвіл» [74].
Зв’язок між Галичиною і навчальними таборами здійснювався не лише завдяки опублікуванню звітів про інспекційні поїздки представників влади, родичів чи гастролі артистів. Відбувався і зворотний процес, коли окремим добровольцям оформляли кількаденні відпустки, а на місцях обов’язково відбувалися «святочні сходини» у присутності стрільців, їхніх родичів, представників влади і громадянства. Накривалися столи, лунали патріотичні промови, суть яких зводилася до запевнень, що «добровольці виконають узятий на себе обов’язок попри будь-які обставини» [75].
Після завершення вишкільного курсу у таборах військові підрозділи дивізії відправлялися на місця призначення. Під час їхнього переміщення містами Галичини організовувалися відповідні урочистості. Наприклад, 22 лютого 1944 р. через Львів промарширували перші дивізійні частини. Перед будинком уряду дистрикту їх вітав багатотисячний мітинг. Делегацію стрільців прийняв губернатор, який після короткої розмови з ними виступив перед загалом з балкона урядового будинку. Німецький урядовець між іншим сказав: «Ви, як мала вибрана частина Вашого народу, добровільно вхопили зброю і тепер добровільно стоїте готові до боротьби. З Вашої акції, Вашої боротьби й Вашого ставлення будуть судити й оцінювати цілу Вашу Батьківщину й Ваш нарід. Тому в своїх серцях Ви несете велику, тяжку, але й горду відповідальність» [76]. 28 лютого населення Золочева вітало один з полків галицьких добровольців [77].
Наприкінці лютого 1944 р. першими прийняли бій підрозділи дивізії «Галичина», що дислокувалися під Бродами. З’явилися перші вбиті та поранені. 2 березня у Бродах відбувся величний похорон двох перших загиблих стрільців — Олекси Бобака і Романа Андрійчука, обидва родом із Станіслава [78]. 7 березня у Львові поховали добровольця Степана Андрусяка (також із Станіслава), який помер у військовій лікарні від ран [79].
Останніми двома публікаціями легальна преса фактично завершила відтворення подій, пов’язаних з процесом створення, вишколу й участі у боях військових підрозділів СС стрілецької дивізії «Галичина». Подальша їхня участь у бойових діях, особливо під Бродами 13—22 липня, коли із 11 тисяч українських добровольців з оточення вдалося вирватися тільки приблизно трьом тисячам, не була темою публікацій часописів, зрештою, як і наступні події — формування нової дивізії на території Словаччини та Словенії, її участь в оборонних боях аж до капітуляції Німеччини, перепідпорядкування дивізії Українському національному комітетові, створеному у березні 1945 р., зміна назви на Першу українську дивізію Української національної армії під командуванням генерала П. Шандрука, присяга на вірність українському народові 14 квітня 1945 р., відступ у британську й американську зони окупації та капітуляція.
Аналіз матеріалів про дивізію «Галичина», опублікованих на сторінках легальної преси Генеральної Губернії, був би неповним без подання інформації про різні форми організації матеріальної допомоги добровольцям від галицького громадянства та пільг їхнім родинам, надаваних владою. Так, найбільше коштів вдалося зібрати під час організації та проведення «Великого Радієвого Концерту вибраних пісень, присвячених Добровольцям СС. Стрілецької Дивізії «Галичина», який відбувся 15 (з повтором 16) вересня 1943 р. у Львівському оперному театрі. 21 числа цього ж місяця його транслювали у запису по всій Галичині.
Цей захід започаткував заклик УЦК від 10 серпня 1943 р., в якому формулювалася ідея і визначалася дата проведення концерту [80]. Крім демонстрації духовної єдності українського народу і добровольців, концерт мав показати готовність загалу до матеріальної жертовності на їхню підтримку. Слухачам було запропоновано до вибору 78 стрілецьких, ліричних, жартівливих пісень, оперних арій і оркестрових композицій. Вибираючи конкретний твір, вони вносили за його виконання довільну суму грошей. Програму мистецького заходу склали пісні, що зібрали найбільші суми. «Завдяки цьому концертові українські добровольці матимуть змогу спільно вислухати найкращі зразки української пісенної та музичної творчості у виконанні найкращих наших мистців. У той спосіб встановиться тісний зв’язок поміж добровольцями й батьківщиною. Добровольці відчують, що
Великий Радієвий Концерт вибраних пісень, присвячений ДО ВИБОРУ Нк0НВцЕр’ТКИЙ РАДІ€ВИЯ Добровольцям СС Дивівії Галичина
* УЦК улаштовує в дні 15-го верес- зівки, як провадити акцію в терені. цію повинні включитися школи й спор & Ой яв світи ня ц. р. Великий Радієвий Концерт вИ- У зв'язку з тим УЦК видав окремий — ! --------*.......................    4	’п,маІС
браних пісень, присвячений Добро- заклик до українського громадянства вольцям СС. Стрілецької Дивізії Га- разом зі списком пісень і музичних личина для культурної опіки над ними, творів, призначених до вибору, який
Оце вперше українське галицьке ми помішуємо на іншому місці иашо-громадянство матиме змогу у двого- го часопису. Цей заклик та збіркові динній радієвій передачі вислухати лістн розіслано в край і акція пожертв найкращі народні і стрілецькі пісні, у повному ході. Про хід цієї акції та хорові та музичні твори наших ком- про її висліди будемо інформувати познторів у виконанні наших мистців наше громадянств}). — співаків, хорів, маидолінової орке- Тому, що цей концерт присвячений стрн, бандури й жіночого вокального українським добровольцям СС., усе квартету.	,	українське громадянство повинно
Цей великий концерт відбудеться включитися активно в акцію його під-в дні 15-го вересня ц. р., у залі Опер- готови й переведення. Зокрема в ак-ного Театру у Львові і передаватиме його відтак Львівське Радіо правдоподібно в дні 21-го і ,	-
ний реченець буде поданий ___________
на хвилях етеру.
Великий Радієвий Концерт Вибраних Пісень буде присвячений добро- ______________________г________________ _________________________________ ...	«л.п
вольцям СС. Стрілецької Дивізії Га- тинґенту, крім його справедливого ці в заготівельних пунктах. Одні од- 25. Баркароли — Лисенко: сопран-барігой, личина, які тепер перебувають на ви- розподілу — це заготівля і достава на —.......— ----------- —---------- — - м	=-
школі у вишкільннх таборах. Завдяки збірні пункти хліборобських продук-ньому концертові українські добро- тів. Це нелегка справа і тому треба вольні матимуть змогу спільно внелу- зорганізувати та пляново перевести хати найкращі зразки української пі- заготівлю і доставу контингенту. Му-сенної та музичної творчости у вико- симо взяти на увагу, що багато гос-панні найкращих наших мистців. У поларств не має робочих рук для мо-	.
той спосіб встановиться тісний зв’н- лотьби, нема потрібного господар- працювати „	...	...	__....__,____
зок поміж добровольцями й батьків- ського інвентаря, як млинків, возія, плпп праці вцілості і для кожного іл’Латалки Попавші" -шиною. Добровольці відчують, що міхів, нема коней. Таким господар- зокрема та строго допильновувати, ЗХОв піл •ишнею — вапітои,.. т—.. про них край не забуває, а навпаки ствам мусимо допомогти, щоб не спіз- щоб кожний і кожна виконали своє- "'ііепи — сопржі-’еиХ’зФорг' вміє якеліл оцінити їхню готовість по- нювалися зі здачею і т.ік не наражу- часпо свій обовизок. Щойно зчасом, .	ОРКЕСТР А
жертвувати своє життя „за друзів наіися па прикрі наслідки занедбання як уже односельчани втягнуться до зб. Укпап/і.нй байт своїх”.	в своєчасній здачі наложеною иа них т.,кої самодономогової акції, вона	Ліаидоліиив оркестре
Цей концерт буде получений зі збір- контингент)’.	станс для ннх чимось буденним і са- «»"««••• '“*££££ ",с':"ь
кою пожертв, з яких чистий дохід бу- Самодопомогу в заготівлі і здачі мозрозумілнм. А тепер треба ще при- 33. п Ди „ бандуру — зл Про Зап<л«-»«у де призначений на здобуття постійних контингенту повинен зоргянізувати мусу, бо неодні між собою ворогують, СІЧ — 40. ГІПО Лсбґігнк. — 41. Свист.
ьке Радіо правдо- /«		а
ЯійіЯк організувати здачу контингенту?
За своєчасність виконання нашого обов’язку
НаЙважиішою справою в здачі коп- людей иа поодинокі дні тижня до пра-
Ліричні народні пісні
1. Ясен місяцю — Лисенко: тенор, з фортт
2. Без тебе, Олесю — Лисенко: тенор, з форт. .. ..._г С. О" ~'-ж — Лисенко: сопран, з форт, тоиі клюби, українське духовенство, 4. 7пСо5"тош^ьккй^Х яке може підчас проповідей освідоми- ^форт. 6. Черзоиатроянда - РевуцькнА: ти вірних про цю акцію, наше купец- ^тон, з Форт.
тво, яке може у своїх крамницях прий	Жартівливі народні пісні
мати зголошення пожертв за вибрані 7 н» бспіжку у ставка — Бвраінсьхнй: соп-ПІСНІ І Т. П.	ран. з форт. 8. Косарі — Берлінський: барі-
Слухання радіопередачі відбудеть- тон, з форт. 9. Казав,»'с^®отько — Ли«нхо;
« спільно у більш»х З.Л.Х (»»р. кі- Х*“Д?7
нових), де будуть заінстальовані ра- Коссико: барітон, з Форт. 12. Козак Ревуха дієві апарати. Вони будуть прикраше- -
ні зеленню, каітами, килимами, прано- скрипка грає — Реауцький: сопран, з форт, рами, гербами Дивізії так, щоб слу-	Авторизовані пісні
хання концерту пройшло в вкнайкра- £	б” Те' 'мій-Людманч’ «нор,
шій атмосфері.	17. Веснівка — Матюк: сопран, з Форт.
18. Цвіти ше трохи — ЛоїіаткиськііЛ: сопран, з форг. 19. Як я був молодий — Лопатки-сьхий: тенор, з форт. 20. О незабудь — Ни-жанківськнй: сопран, з форт. 21. Україна — Степовий: сопран, з форт. 22. Із сліз моїх — СічинськиА: тенор- а форт. 23, Ях почуєш вночі — Сочинський: тенор, з форт. 21. Дума про Ннчая — Січнпський: тенор, з форт.
Дуети
ним мають Помагати, ЯК НЄ тепер, прн з форт. 26. Люблю днаятнсь — Няжанків. заготівлі, то в іншій порі року, в часі «ькнй- соііраіі-баі>ітон. з форт. 27. Баламут пильних робіт. Взагалі самодопомогу "
хліборобів не можна дорипочно орга- |я „], „Запорожця" — Артемовсььин-Гулак: візувати; вона мусить бути постійна 28. Пісня Карася — бас, з Форт. 29. Дует продовж цілого року. Таку самодоно-	— сипран-бас, з форт.
мїгу треб, .«.ргаїїізрмт»
докладний. подрібнни 3 форт. Л2. Арія султана — барітон. з форт, „..і-.„..-і : ..о «лиилгл Із Латалки Полтавки" — Лисенко.
* ' и, а форт. 34. Дві
ки і Петра — сопраа-теиоп. з форг.
кою пожертв, з яких чистий дохід бу-
ДС ІІрІІЛпаЧГГІИЛ на »1ДІІР¥ І І М ІШЬІ ШПП А пип І ППІ ЬП І	\/ИГ>еа^гт .з,/!*» ПІП.’; •• *» В V» •	шавг^	,---, .       ............
засобів, потрібних до ведення постій- Кружок Товариства „Сільський Госпо зависні на успіхи В господарці і т* п. жартівлива пісна — 42. Молодичка, жартіа-ної опіки над добровольцями СС. Стрі дар” у порозумінні і за співпрацею Організація самодопомоги — це важ- п*с"" ~~ Трн ліан, жартівлива пісня лецьклї Дивізії Галичина і тому кож- громадської управи та місчевнх орга- ний чинник у зцементуваині наших *' стрілгиьі/п'сиі (смм<з^»пМЬИІ,> ннй член української національної нізацій. Кружок у першу чергу повн- рядів, у виробленні почуття обовязку 45. Чічм — тенор.* 4о. Засумуй трембіто — спільноти па всіх теренах Генеральної неи брати на увагу своїх членів, бо во- та зрозуміння національної збірноги тенор. 47. і снилося — т-нор.
Губернії, ззмешканих українцями, му- ни зрозумінням потреби гуртування в і спільноти праці.	х 0 р
сить докласти й свою цеголку до то- своїй становій хліборобській оргаиі- Приготоване збіжжя та інші хлібо-	ри,"*а "Хмя П,ПЙ
го великого діла. Бо в цей спосіб Вій- зації заслуговують на допомогу зага- робські продукти треба зорганізова- 48. Верховино — Лисенко! 4Я оп — хо — хо-ськова Управа, яка є зв’язковим поміж лу в разі потреби.	........—---------------- — -Л:—:	"----- «--------- <'*
добровольцями й українським запіл- Я"	.. __	,	... _
лям, здобуде засоби, потрібні до ве- Треба підшукати в селі простору сю- с„ „звіть урочисто. Цим задокументо- и*®"!"!?’ _ дення її праці й опіки над доброволь- лолч з обійстям лля спільного обмо- ....................л.»,»»
цямн. Ця акція матиме не лиш фінансове, але й велике виховне значення, бо вона наклонить і заставить наше громадянство живо й активно цікавитися та опікуватися найкращими синами нації, які своє житти приносять за її кращу долю й майбутність.
Грошеві пожертви подумані так, що по краю є розіслані иа руки довірених людей, Українських Комітетів лісти й список пісень до вибору. З ними ходитимуть від хати до хати до українських громадян, які вибиратимуть з-поміж залученого списка довільну пісню, присвячуючи її виконання комусь із близьких добровольців. Разом з вибором пісні вплачуеться добровільну грошеву пожертву у довільній риглті П	ВПНСу€Т!?СЯ ІМ’Я І Пр!*
явище жертводавця, вибрану пісню й
Прнготоаане зб'.жжя та інші хлібо-
—-----,----- НИМ способом доставити иа збірні — Лисенко. 50. Щедрик — Леоитпіич. 5І. ОА
Як організувати самодопомогу? — пункти. Така здача повинна відбути- "мл* — Леопговкч. 52. Ой зійшла зоря -~ ....................:------------- •	.	**	..	• Лсонтович. 52. Ой Морозе — Людкеакч. 54.
’’   'ТГУ	”	. г	- -	*-п папим >|7мчт,іи.	мамиптян.іи V ЧООН* РІЛЛЯ — ЛЮЛКСЯНЧ.
долу з обійстям для спільного обмо- вуємо, то наш нарід бажає швидкого	Жартівливі народні пісні
лоту та першої очистки зерна. Знає-	। переможного закінчення війни	иад	а кзпсяля
мо, ШО по наших селах є багато таких	споконвічним	ворогом українського 5<г Чїс до	Д0!*7 ч»с — Лисенко. 56. На аули-
бідних господарств, що не мають	хлібороба —	тепер червоною	Мо- луд*4	пр•,* “ л^,к0' 67‘ Ой„пілу " до
ж,а™»ї стодоли. , часто нс.„ »,.ігь	”П'Р 'вР"<>““”	%Х7ЛГчЖ:
ВІДПОВІДНОГО Обійстя. Розуміється, ЩО р^дп Кружків через внлелєґованих Р»Ші<а — Людхевич. бі. Боданся копт дну-прн необхідній перевізні збіжжя та мужів довіра повинні взяти активну дн» ~ Людкенич. Ь2. Дуби — Козицькнй.
взагалі прн обмолоті треба дбайливо учЗСТЬ прн прийомі доставленого кон- м -т.*0?0*1 "Я* а*оп*ляяЄд , , зберігати кожне зерно. Тому внете- тингенту та при розподілі премій. ^це -&°ьс7киЛ
люймо вози і підвози стелім верети; Хлібороби! Приступайте до негайної кіаськнй. 66. Закувала та сива зазтля — також при молоченні й очистці тр-б.і заготівлі та здачі призначеного Вам Нлиииський. перестерігати марнування зерна. Для контингенту. Радо слухайте проводу обмолоту вживати молотарки. Піл те- Кружка та'організуйте самодопомогу ,и,но село _Кп«е.-а «9 перішню воєнну пору боротьби за потребуючим братам і сестрам. Нехяй чанкн — Колесса. 70. Ішов жовнір врожай с.-г. машини стають спільним цьогорічний контингент пройде ще — "------------------ в-------
добром загалу. Самозрозуміло, що краще, іце успішніше від минулоріч-Рада Кружка перебирає вілповідаль- н0| злачі. Засвідчім своєю карністю і	Хопи , о
ність за визичені с.-г. машини та до- зрозумінням справи, що нам лежить на 74. Купальний хоровід з «п „Купмо* - А. ------	------------г.-, ,	ручає обізнаним у тому ділі обслугу- ссрці перемога над большевиками та Вахкяиин: в форт. 75. Т>мвк хвилями а висоті. В ЛІСП’ вписується ім’я І прі- ввти таку машину.	• допомога МІСЬКОМУ' населенню І робіт- ••Утопленої" — Лисенко: з форт.
1 В кожному селі повяиеи Кружок -------------- — - ----------- •------------• жіночна впк>и.ниа
висоту пожертви, яку стверджує жер- „С. Г." зорганізувати зерноочистці тводавець своїм підписом. У програ- станиці для приготування насіння на му концерту увійдуть пісні, на які скла посів. Ці станиці треба використати деться найбільше пожертв і ці пісні для заготівлі зерна на контингент. Це будуть виконані на концерті й пере- зерно мусить бути зовсім чисте. Така дані на хвилях етеру. Пожертви мож- станиця під управою Ради Кружка на слати теж поштовим переказом	...
на конто: „Сігоїх-ПііпііГипк-Коптегі, ОретЬмін, І.сіпЬсі8, Ьеі ЕтіззІопз-Ьяик іп Іх’піЬегд'*.
Підготовні праці до концерту вже в ПОВНОМУ ході. Як ми вже ПОВІДОМЛЯЛИ, 8 дні 19-го ц. м. відбулася у Льво ві, піл приводом керівника Відділу Пропаганди Всргуца в цій справі нарада референтів Відділів Пропаганди при окружних староствах і референтів культурно-освітної праці Українських комітетів, иа якій обговорено доклад-но_напряьіні праці й подано точні вка-
Стрілеиькі пісні
67. Казись дівчино — БарвіиськнА. 68. Ой видно село — Колесса. «9. Зажурились Гали-_= Кслсссз. 70. ііііоа жоьняр з войни — Людкевіїч. 71. Біісгг.а вола — Людхевич. 72. Човник хитається — .’Іюдкевнч. П. Як в Бережан до кадри" — Людхевич.
Хори з Опер
дає запоруку справного переведення заготівлі і здачі, бо здаватиме Гарантовано високоякісне збіжжя, так, що будуть виключені можливі зловживання прн прийомі доставленого зерне на збірні пункти. Такі зерноочистці станиці повинні мати, крім добрих млинків, ше трієри, або змійки та приладдя для протруювання насіння.
Рада Кружка на спільній папа ті проводу села' повинна виготовити плян праці. Треба приготовити список господарств, що кому потрібно — робочих рук, коней, возів. Треба визначити
•«“* ш»	к ЯИ	к„.
мети.	інж. Василь оаричко. иа. _ Сонце низенько.
Незломна сила німецького народу
Сучасне положення вимагав дід аліянтів вирішення
Війна довела аигло-вмернкаяпіа І больше-виків до такого пункту, акий вимагав від них рішуче вкткаиости та шуканні за вирішеи-ням. Так з'ясовує теперішню ситуаиію „Бер-лікер Берзенцайгунг". обміриоауючи вього-РІчяу літню офеизиау противників осі. Боаь-шевики добувають від поверх місяця просто неімовірних сил, щоб здобути вирішення. Бо червоний цзр у Кремлі потребує скорого закінчення війни. Він зиае, шо його исдожнв-лея] і тепер голодуючі народи не можуть витримати війни без кінця. В обличчі велетенських совсгських втрат успіхи тісї ин-щняьяої битки, яка ШЯЛІС ВІД тижнів ив сході. « по боні німецьких військ. Англійці 1 вмернканиі діють також ііід подвійним примусом. З одного боку аоии примушені ак-
ткано діяти з уваги иа нагне* большеанкіа, що розпучзкао домагаються другого фронту, з Іншого боку мусять рахуватися а не-хіттю до а|*ин, шо п відчувають аліиитсьмі народи. Тому аліянти говорять сьогодні, явне б найгірше було вже позаду них. Тим часом на було ніякого звороту а їх користь. Повітряний терор ие зміг заломити ні аій-сьисаої, ні моральної сили німецького народу | тому він ие в силі вирішити війну. Лякаючнся німецького протнузару, вони по-лучили свій висад на Синілії зі советською офеизивою та з продовжуванням повітряних
силлам зламати Німеччину. Однцс |іа
Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 35. — С. 2
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) про них край не забуває, а навпаки вміє якслід оцінити їхню готовність пожертвувати своє життя «за друзів своїх» [81].
Окрім того, відбувалися також і масові заходи, присвячені збору коштів. Наприклад, у неділю 12 вересня така акція проходила на площі перед оперним театром у Львові, фасад якого прикрашали плакати і прапори із зображенням лева — дивізійної відзнаки. На окремих трамваях також були зроблені рекламні написи, які закликали львів’ян долучатися до акції. Перед присутніми виступали оркестр духових інструментів і хоровий колектив. Підсумком збірки стала сума у 8977 зл. [82].
Проміжні дані про кількість зібраних грошей друкувалися у часописах. При цьому інформація подавалася у вигляді результатів змагань (яке місто на якому місці) і закінчувалися нагадуванням про те, що збір коштів триває. Наприклад: «Під оглядом суми пожертв зайняв дотепер перше місце Львів-місто, зложивши 61.929 злотих і 26 сот., на друге місце висунувся Чортків з сумою 53.291,30 зл., третє місце зайняла Рава Руська (32.960 зл.), четверте — Львів-округа (27.940), п’яте — Станиславів (22.940), шосте — Дрогобич (21.007), сьоме — Стрий (16.513), восьме — Коломия (2.694), дев’яте — Бережани (1.294), десяте — Кам’янка-Струмилова (690). Досі зібрано разом 240.345, 56 зл.» [83].
Як і планувалося, сам концерт розпочався 15 вересня о 20-й год у Львівському оперному театрі у присутності губернатора Галичини, представників УЦК, Військової управи, добровольців і українського громадянства краю. Перед ними виступали симфонічний оркестр (диригент Л. Туркевич), змішаний хор Львівського радіо (диригент Є. Козак), хор «Сурма» (диригент О. Плешкевич), хор дивізії «Галичина» (диригент В. Осташевський), гуцульський оркестр мандоліністів з Печеніжина (диригент В. Якуб’як), оркестр бандуристів (диригент Ганушевський), жіночий квартет «Богема», цимбаліст В. Габрин, солісти В. Тисяк (тенор), Л. Рейнарович (баритон), С. Гаврищук (мецо-сопрано), М. Сабат-Свірська (сопрано), Н. Шевченко (альт), М. Вільховий (бас).
Під час концерту повідомили, що Львів зібрав 433 368 зл., Станіслав — 348 318 зл., Тернопіль — 317 157 зл., Стрий — 301 060 зл., Дрогобич — 130 000 зл. тощо.
Концертні номери оголошував 3. Тарнавський, який повідомляв, скільки грошей надійшло на ту чи іншу пісню. Зокрема, пісня «Засяяло сонце золоте» отримала загальну підтримку у сумі 80 000 зл., «Гей у лузі червона калина» — 263 439 зл., «Ой видно село» — 20 000 зл. від Тернопільської округи, «Ой джигуне» — 1 635 зл. від старшинської школи «Української Служби Батьківщині» і т. д. На завершення концерту' голові Військової управи передали 2 308 684 зл. Полковник Бізанц запевнив присутніх, що гроші будуть використані тільки на «культурні потреби Галицької Дивізії» [84].
21 вересня усі охочі змогли прослухати радіоверсію концерту. Наприклад, у Львові трансляція відбувалася у кінотеатрах «Одеон» (вул. Шашкевича, 5; тепер — пл. М. Шашкевича), «Ріяльто» (пл. Академічна, 5; тепер — частина просп. Т. Шевченка), «Люна» (ріг вул. Коперника і Марійської площі; тепер — ріг вул. Коперника і пл. А. Міцкевича), а також у залі Інституту народної творчості (вул. Францисканська, 7; тепер — вул. В. Короленка). Вхід був безкоштовний, але за посвідченнями, що засвідчували українську національність [85]. У Станіславі трансляція відбувалася у приміщеннях українського театру, товариства «Сокіл» та кінотеатру «Вікторія» [86]. На теренах Покуття і Гуцульщини прослухати запис концерту можна було у таких містах, як Коломия, Городенка, Снятин, Косів, Печеніжин, Заболотів, Гвіздець, Яблунів, Обертин, а також по селах у домівках «Просвіти» [87].
Інформацію про остаточну суму зібраних грошей часописи не подали, але, за твердженням К. Паньківського, «наше громадянство зложило з нагоди цього концерту кругло три мільйони злотих» [88].
1944 р. львівські театри також проводили доброчинні концерти, прибутки з яких призначалися на культурну опіку над добровольцями. Зокрема, такий захід відбувся 18 червня в оперному театрі. Перед присутніми виступили письменник Олександр Ващенко і доброволець Борис Лепкий, а театральний колектив показав «Вечорниці» композитора Петра Ніщинського. На завершення присутні відспівали національний гімн [89]. Ще один концерт, у програмі якого виступили О. Ващенко, капела бандуристів під управлінням Г. Китастого, хор ім. М. Леонтовича під управлінням Н. Городовенка, балетна трупа Львівської опери, відбувся 25 червня на сцені драматичного театру [90].
17 листопада 1943 р. була створена жіноча комісія для співпраці з відділом опіки над родинами стрільців Військової управи. «Поруч загальної опіки над родинами добровольців жіноцтво, об’єднане в Головній Жіночій Комісії, по її низових клітинах, піднялося акції збірки різдвяних пакунків для добровольців Галицької Дивізії» [91]. Так, у Львові окружна комісія звернулася до львів’ян з проханням сприяти їй в організації цієї акції шляхом підготовки вмісту посилок. Самі коробки (однакової величини і не заадресовані), а також п’ять польових листів, календар, листівку зі святковими вітаннями від Військової управи можна було отримати у військового уповноваженого. У посилку дозволялося покласти 250 г цукру або «масломеду», 250 г сухого солодкого печива, 250 г жиру, 250 г сушених фруктів або З яблука, 200 г горіхів, 50 сигарет, пасту для взуття, зубний порошок, мило, 10 м ниток, шнурівки і олівець. «Зверху галузочка смерічки, як символ різдвяної ялинки» [92].
Інформація про кількість зібраного на святковий подарунок для добровольців друкувалася на шпальтах часописів. Наприклад, «Львівські вісті»
повідомляли, що у Станіславі школа жіночих ремесел підготувала 20 посилок, а українська гімназія — ЗО. Зі Стрия 20 грудня відправили на адресу Військової управи у Львові 1285 посилок, а 24 грудня із Золочева, Тернополя і Чорткова — 3792 посилок.
Косівщина звітувала 93 пакунками з Косова, 28 — зі Старих Кут, 20 — з Рожнева, 15 — з Кут, 13 — зі Старого Косова, 10 — з Кобаків, 6 — з Яворова, 5 — з Соколівки, 5 — з Пістині, 2 — з Смодної, 2 — з Розток. Окрім того, селяни зібрали 8 кг сушених фруктів, 6 кг горіхів, 31 кг яблук. «Кожна родина щирим серцем наповняла пачку стрільцеві харчами і раділа, що десь там далеко поза засягом народного колядкового гомону оця пачка пригадує йому весь час Святвечора на рідній землі» [93].
Подібні звіти друкував і тижневик «До перемоги» у спеціальній добірці «На ялинку добровольцям». Зокрема, від ч. 2 за 14 січня 1944 р. читачі дізналися, що Сокальщина на різдвяний подарунок підготувала 450 посилок, Бережанщина — 505, Дрогобиччина — 1268, Станіславщина — 1516, Покуття і Гуцульщина— 1500 (від Снятинського повіту додатково передали на кутю 100 кг пшениці і 50 кг цукру). Ходорівщина зібрала 52 кг масла, 82 кг цукру, 47 кг муки, 42 кг сушених фруктів, 66 яєць та 5 027,50 зл. готівкою, за яку придбали нитки, голки, цигарки [94].
Щоденник «Краківські вісті» інформацію про грошові пожертви для добровольців дивізії містив у рубриці «Народна жертвенність». Наприклад: «Фабрика дріжджей 1.805 зол.; зі збірки на празнику на Замарстинові 485 зол.» [95]; «Учителі й учні Української Народної Школи в Букачівцях 250 зол.» [96].
Назагал 1943 р. жіноча комісія зібрала для культурних потреб добровольців дивізії «Галичина» 95 670 зл. і 2 649 кг харчових продуктів, у результаті чого було відправлено 18 000 посилок [97].
На потреби Військової управи використовувався також прибуток з марок, виданих її військово-історичним відділом. Марки, що коштували по 1 зл. за штуку, були двох видів: одна — голубого кольору із зображенням стрільця (по пояс) з рушницею, друга — бронзового кольору із зображенням голови стрільця у шоломі. На обох фігурувала емблема дивізії. Проект марок розробив С. Гординський, їхній продаж відбувався під гаслом «Українська громада — своїй Дивізії!» [98].
Після від’їзду основної частини добровольців на навчання у вишкільні табори одним із найважливіших завдань Військової управи стала організація допомоги їхнім родинам. Робота велася у двох основних напрямах — грошові виплати та додаткове забезпечення продуктами харчування і промисловими товарами. Розмір компенсацій визначався розпорядженнями уряду Генеральної Губернії від 3 травня 1943 р. «про зрівняння прав щодо забезпечення родин добровольців Дивізії з родинами німецьких вояків» і губернатора
дистрикту Галичина від 29 травня 1943 р. «про надання родинам покликаних добровольців Дивізії законного утримання за тими самими постановами і в такій самій кількості, що й німцям».
На грошові відшкодування претендували дві категорії найближчих родичів. До першої належали дружина і діти, до другої — батьки, діди, внуки, брати, сестри, колишні дружини. Останні зобов’язані були документально підтвердити, що видатки на їхнє утримання щонайменше на 50% покривалися із заробітку добровольця. Розмір допомоги залежав від зарплати призовника. До цієї суми також додавалися виплати на малолітніх дітей, вагітних жінок, інвалідів та інших непрацездатних членів родини, субсидії на оплату за квартиру (чи будинок) і соціальне страхування. Загальна сума компенсації не могла перевищувати 85% заробітку добровольця за останнім місцем праці.
Родинам приватних підприємців (купці, ремісники і т. п.) допомога нараховувалася окремо у розмірі, що мав покривати найнеобхідніші сімейні видатки, а селянам — залежно від кількості оброблюваної землі з додатковими нарахуваннями на дітей до 14 років [99].
«Незалежно від
державної допомоги
Забезпечення родин Добровольців і опіка над Тх родинами
В часі, коли більшість прілИія. А що в багатьох випадках тих добровольців СС Дивізії Га. (зокрема тоді, коли покликаний личина відійшли вже виконувати одержував висок» побори і має на-исппшу службу, па Військову •« число члені* родини — д-тей) Управу пріяшае нленчперед зав. вакоині етапнії е такі низькі, шо дакчя забезпечувати родшіи д->0* не внстачп.іи би у наших умовах ровоЛьців та опікуватися самими задовільне утримання родини, добровольцями в межах обов'яз. маємо іде дальший розпорядок ........................... .......
нового Статі ту Військової Улрл. Уряду І зарядження Пана Губер* перш,: відповідне письмове ви. До виконування тієї прані шпора: при Військовій Управі є окремий 3) Егіаїв бет НвирівЬСеДипд її. реферат.	ЬлГі.си «і	V,
Забезпечення родин ролпадаєть- ПМЗ/ТУ/4. Ріп. Р, 2100 ся на дзі основні части, я саме:	У ------! -------* ~
Неталежно від іровіечоі лс:к»і« ги на утриманий родин иа.'їзпж ні-вішт ролю я кяших уиинпііа.х ні. Діграе приділ хврчів. одягу, взуття, опвлу тощо, за урядові ні'ііі. 1 цг.м саме справам присвячуємо ч>-не няйі'пьше упіігн.
Вже дня 12. V. 1943 внесли ми пред-
ставлення до влади.
	_____________________я ... І. Па те наше представтекня ми папзеп	іл Кгаісаи___________уопт 28. С.	одержала	підліш!ть Пана Шефа
Ріг.. Г,	— 81 роіп.	Уряду Дистрикту Гатчина з дані
.. ,и.,	~	У справі дальшої виплати не. 2«- V. 15*13, о якій між іншим скв-
І.	Грошеве	забезпечення утри» німоям-службовикам	установ • нуб-	з«но так:	„Забезпечення харчами
манвя	родин	добровольців.	нічного	орава з Генеральній Гу.	приблизно	буде аідповідвтн забез-
Я. Забезпечення харчами та 4и.	бериії, покликаним	до військової	"*'!еии'®,	нІМ«*«ькцк	громадян	у
втжчламм конечними в езчжби	Рвйху. Незначні иідхі:леіп:я будуть
шимв^рптулюїи. конечними	тільки в ті»; артикулах, які надхо-
і	ПАИГЯ <1ег СЬеГ без	Апиел Ах. СН.	Дутимуть	з Рейху, *-.і	їх не проду*
V справі	утримання	родин лоб.	Рої. 425/8 гот 8.	ЛИ 1МЗ ап	^7ькостГ	'*	Гіберн'1	’
ровзльців	появилися	відповідні	Кгеіікаиріїеиіе, ЗибПіаирСтапп	ЛО”В™ІЙ	к»’ькості .	...
урядові розпорядки:	ипб Ьапбкоттіяяате.	» г„.я.
1)	Егіааа бег Ве(іегипг б. СС. в обіжнику порпається на-!п Кгакав гоиь 3.	б. 1043 АКТ.	зваццМ	урядам впливати иа	кри-
2.	ІУ/1100 — 46	а Гііг вьтіїіске	ВЯГ|^	підприємства в тому	на.
Оіїігікіе без СЛ.	- про зрчшяі.	прпмі.	щоб ці підприємства	вїл-	ОЛСр„уиаік	карткіі<	дору.
ня прав щодо забезпечення Р<>і»пі	ПО»І,ТЯ<| до своєї матеріальної	,1М	0І?лавд,и крій основної	харче-
доброаольпів Дивізії з родинами слромо;кНОСІЯ 3 власних засоо.в ВОІ карІкП „|сисі101 ЛІОЛностк, німецьких вояків.	доплачували споїм покликаним до (це додаїхоео Кузац-карте І. 'а над.
2)	Розпорядок Папа Губсрчато* в^о,мз службовцям різ.::ішо між то Тр> ТОащу місвчпо иа осо. — 	.......... г-..-..—	і оя 5 дерЖ8а;к,ю диііомогою иа утри- 4у.
мг,!іич ті ».*>"<'• останньо од.-ржг.'а. Поріеияііі.я тпх кпрчії- -.юрма. МОЇ ПІПІП; (нетто).	ЧІІ хс.-’ЧІЧ V Г
Щгб одержати держсьяу допо- ропотьніп, не* МІ’ГУ па УП'ИМЗІІІІИ родшіі'. чк-ба щи.щі ці-ІНГЛОСІІИТК СІ.ІШ'иіДІІІі’1 длук-недгн- 3 у и;і-И!|ч п? з хі'хкмн тллучіїнкамії:	поиіпіе п-ч-,
а) посвідка про управленім до г,ер-ізіорй' побираиии підмоги иа утримання на(. /, (и’дтид.щ к.'.ргн пох.і'іканки Зіи* 1<ї4д‘ (| ’ ськоьої чвсітіиіі про іе. П» печли* чя Нід:іт*-
Л) гилнмия/ім* засіпав * • ря Дистрпктг Гатнч.міз з 24. » 1943 р?х\. (АтиЬІаІІ Х’-г 22 сош 2з. б. 1943 — 8. ЗОН) з .олаїко-вам поссіснням про надання родинам яоклнквннх добровольвіа Дивізії звксніюго утримання за тими самими іюстаїюввмії і о такій самій кількості, то й німцям.
Ня основі тих роп<»;.і,дк’в р— ДІЖІІ ПИКІНИЗІГІХ доброиоіьц» одержують законну гропьве підмогу па утричемня тоді, коли покликаний покриви* о. ред споїм відходом до військової служби щонайменше МЧ* каїптіч їх утримання. До того ж для ріиіні урядовців і робітикіо 'іншії ставки аіжонт для- німців. а саме н) Основна ставка на утриманий за теж-
6) Доказ’ споріднення |з оокяк-
. ----- ------. —- уряду
2. Слідом за тим П. Шеф Уряду видав довірчий обіжник до Ста* ростів у Галичіиц з дати ЗО. VI. 1943 Ап. X. Поль 425/Ва. ч якому родинам добровсиьііів. гпраиніїїіім одсржуїіаги хапч-аі картки, длру.
• і:>! 10 П. Г,-
иіа у П Кс:
□ю на ті пизі'.ці
канпм (метрика, лося! ікз уряду іу.нщ .х плрохіяльиого. тощо).	ги Уг.еяяж.,ч,п.м •в:п;;кро,я уІІса.
а) Посвідка про висоту плачеш»- ті 3.-)ірі1і бецугиіг:*і<іі .тлч іятьпи».
ГО чиншу.	го РС.-ПОДІЛУ тих предуктін поміж
____	... „тимаиііи за теж* г> Посвідка підприємця, у ЯКОГО мірпаиеішмі» ПОЛИЦЯМИ лг.бпоп ТІ.. •и*иа. “ ГЛР ,Г 1-1 »Лув-м пр«и»«»» покликаний, про висоту ц,х Ц,; справа у Львові вже по від МШЦСВС’СТЖ де' •'» А його осгвииїх поборів нетто.	толжеиз. г з паояінціТ чбчра:о:ьі-ч
Хлібороби повинні подати оосвід- '	.......-
ку про ЇХ маєтковий стан — кількість власного шия 1) заіюданням Його ужнткозости (орна рілля, пасовиськ*, нсужпткн. тошо). Справа грошевих допомог ия
:“1Д- матерінти іі>: остаточного їі по га-кіль- годжепнч.
З днем 1. X. 43 р. змелено в Ге. перах. Губернії нові харчеві пр.іді. -:н дтя місцевої людності!. .V цій п’і’.ііїо.ч ............ чіНіій дійсності та'іе«печений <<•
утримання родин добровольців о а Літня тпбречо.іь.чіп харчами ві»»-і-Колн ніс"існують якісь вкініяткові представлення тієї справи ми слср-винздмі недомагання у цім и.чпря* жз.і:і я'д Голоси В. Уяравік п. мі. то гоні-, залежать головко під "пік. Бсшіцг, загіг-нкіпія. що ро. самих петентіи. що не ппес.тз своє- д*пн доітровц н.ців будуть і тлі. чйсао подання' або ие додати від- аж до нової регуляції. отержупз-ПО8ІДНКХ зз іучників. Частіше гра- нт збов’изкоііі тепер норма пчі пляються чсдсмасзння л виплатою харчеві картки для місцевої лют-допомог селянам, пк настілок не- пости та ііуздц І у давнім кілько, поінформоввиосгн самих селян та сті 3 додатком товщу і молока деякого спізнення, не завжди до- ТЗК( досі< тс рішеі:ііп поле” п. сіаткьо кваліфікованого хрядніічо- ПО1К Бі,аяц д0 „;Д(Піа асІМ Ста. то персоналу, шо має справу зло. ростжм Дистпихту иа ьопфер'чігї піп. Ї'КлЛ-ІИИ1ГК оАЧІїеЛСШІЯМИ. ДЛЯ для	Ю43 Р
Побіч тою * ще -іісірукніч П.
.тарна ставка залежмо віз того, .тхя платню отрнмум* поунікзііин перед підходом ДО ВІЙСЬКОВОЇ служби. У практиці надається пер. щу або другу ставку, а саме ту. •яха є кориснішою для родили но.
п — Мш«х ”‘к» Г».'»™. «•	*«*»’- “>'* >»’««’*»« дамеччви ’ЯІ
мають управиении до підмоги за законними іюс*сновачч; б) зворот чиншуі в) підмета иа випадок не. дуги (зокрема д*я штітшіх жінок та підчас злогів); г) складки на суспільне ззбезпечеяиа; л) виАівикові підмоги.
Родішзм покликаних до ьшсіжа підприємців, промисловців, господарів рітьпих і лісових або пред. стявніїкіз вільних фзхіп, дасться утримання а лрьзила у формі гос. педаракої допомоги.
У кожному г
деякого егізненнп, не завжди сіаткьо кваліфікованого уояднйчо-спгь складними обчисленнями. Для допомоги ролкіїал добровольців у .*цх справах « покликані Округові
. ...._____. в‘4!іе наеелеьих га п,,аіТ„й! Повіюетасніїкн Вій*
їчіпадхів допомога на утримання Є|.!(Озої Управи. Вони мають зїв. ротиин не може у своїй сумі пе- дьния гдітювятн вичерпні -ифоп- ••— ---------------
равнщвти 95*/» останніх иоборів манії, в на вііпвлок погреби також сецугшаїш.: пск.тіщаиого (нетто).	удаватись до відповідних властей, -и-ло.
про признач"-» п. рніп.-тз ?а під-.-илми ло5роиі»ііш'. у чрч і’-ювзні і па ікак-шпі. взуття.
До перемоги. — Львів, 1943. — Ч. 1. — С. 5 (фрагмент)
Військова Управа уділює також одноразові дрібні допомоги у наглих випадках. На ту ціль Військова Управа асигнувала вже раз 25.000 зл., а другий раз 100.000 зл. та розподілила ці фонди на Округи» [100].
Для отримання належних компенсацій претенденти повинні були заповнити подання визначеного взірця німецькою мовою і разом з додатковими документами подати міському або окружному старості. До цих документів належали довідка про те, що доброволець справді відбував для проходження військової служби (відрізний талон «синьої картки покликання»), свідоцтво про народження, довідки про розмір оплати за житло і про зарплату добровольця за останніх шість місяців. Сім’ї приватних підприємців, що зголосилися до лав дивізії, представляли ще документи про розмір сплачуваних податків — прибуткового, з обороту і майна, а селянські родини — довідку про вартість земельного господарства. Рішення про призначення допомоги і спосіб її виплати (особисто в руки або поштою)
№»
і*ГЇЧГГ-ґГ?і:ііпЖГ№і—
Зустріч з добровольцями
у Станиспавокі
У пиг.й день Ріядіяиих Сигг ст»-ки<.4Л»іх.->.,ке іромад:і:кт*'> зуетрі-•ило н» .ичтччхих гхсдиипх Доб-рио>льи:и СС ДляізЙ Гхдк-ишя, шо приїхали ка кілі.ивзгнч/ «.-«хточиу •і.ТПуСТКУ ДО СЮІХ ріДЯЧХ 3 ТЗбО-різ гитка.іу. Злгр'.ч мала яісие • ресторані «.Крчк’’. де »же о год. 4 ІІ.П6Л.	Досить численно
> СГр:.1ЄІ!Т»а Й (Г.ІСІСГ40ІІИКИ ГрО-изічк. 5 громадхч явилися: лоса:-них ичта в. І олгмбАпяг>.кч;'і, го.ю-ііа Сг-юзу Громад д-р Яшмі. Вій здсхий Псачч.нлзп<іі»і іиж. Поно-яхч, «еріоііицм Відділу С-к- Опл<>< при УОК і голова Жіноче: Комісії п. Рублена, кергіаи» Віллі.-.) К«ль турвої Праці при УОК д.р Кня-4.іінс;.хкй ; Саіато нгаїіїх. 3. <ті*-'ль-чін. а іх пркіхахо ии оідпустку па свята щось із 7'3 чоловіка, була декілька старшин. ях іп. .Мдргхііюч. Мзртігмст.. Руаяхсаич і ні., віл-старшини і стрільці з саоім-л рід-ними. Вглкк'чо серісчиою рс інію» з.х: ні добровольці ирьз із „ниаі іькиин • до «тол», застелених пггсчссками та напоями. Серет гоегей буя теж п. ГІс.іотьл, кегіяиігх тюгюноього магазину. Я» старий *рчк першої сллоьої »:Лии з великим ьатллленичи аіиь »ін ианкл стрільці*. Схі дний нізхриа
ьріиїтазьиок» промова» ‘иж, По-гючнч, від іхяни Військової Управи, вискснвиїи свою радили з того приколу. щз може пояітати й гоеткги имьнх славним доброаімь-и.н. Дуже сердечною нрсмоврю тав добровольців також посадник мчта ироф. Ґолембйовськ-нй. 'а по-тім *ід.-іО(‘уч>;их У0К Д-р Кмяжян-сьхиЛ. Д-р Кияжіїїіський пор.акяа чаїних добровольців у хвилину їх хкіад) до аишкільиах габорім і Тепер. В.я ствердив, ща військовий Л,.--1ІІС1 <х переродив, зробив :з них справжніх лицарів, иа пкнх українська суспільність ноже покласти асі свої надії і може гордитися і'ииіі. Від і чеки добровольїйа вії-і’-лвідаз йор. Мзртіїиміь. Твердими аьяиькимк словами впевннв »-и громадянство, що добровольці ви-кпнвють узятий не себе обов’язок попри будь-які обставини. В;« подякував за пгй мило проведі-ниА ВЄ.ЧІР серед ДОріИИЧ р'диил. Сходині: тріпали До пізнього вечора серед сгрілеііьхих пісень то сердеч них розмов. Військо** Управо диб-ре зробила, шо влаштувала тдеі сходнин з дебровольиями т* скріпила зв'язки між нашим славним вояцтвом і громвдниствоя. (Я.)
УКРАЇНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ ОКРУГИ КАМ’ЯНКА СТРУМИЛО-ВА НА НОВОРІЧНИХ ЗБОРАХ У ОКРУЖНОЮ СТАРОСТИ Д ія У січня ц. р. у меляк.д тса:р*.іьній залі Німецького Дом> в Кам'яніті Струиилоьій. відбулися збори ііредсгавників украГк. еькмо населили* кам’япецькоі округи з нагоди Нового Року. На збори прибули вилосН) сіяршнии й секретарі. ірома.иькі голови, кііизіїдіити Української Лодіц 1 га' представники інтелігенті установ. У перших рядах засіли
Ялиина для дітей
ЯЛИНКА для дітеп СС дог» РОВОЛЬЦШ Велику нссіодизіїхт грчготгваля Іі.йсььовз Управо в Стаиі!слз*:«4 для а: і ей кзпіих СС Д ібропсл..ні». Сзче 16. :и м.( в неділю. відбулася яіимкл для д.твік ри СС Добровольців Стзнисллііоаа та околиці. Ягимьз відбулася в нростор.-й зал: українського .Сокола". Вже перед 1-ою год. вполуд-ие почати сходитися нами з тті,-мл. мл 2 до 15 л‘і. Зал* заповнилася незабаром малим народом, що з пікм'стю посіяла* па сгеиу. відділену важкою котярою. Врешті підиеслвса завіса, і перед дітьми тзяскіла крко осьітлснз і іірабргі-а хлипка, обаїшаїїз т:ст<’жзмп, я-5-/учкзми. горішками тв іншими ла-еоиїзмп. Довкола дермпч стали 4 внгелихи. що відсп.язли ..Бог Предвічний". Після відспіваних кола ям олив ашч»икз продсклчмувала при-иа.-ідіїу дехлямаїїію, а потім -1 хлопчики пі дії ради комічну сиенку. Ці виступи дітей підготовила народив школа а рзді'іе п, директорка Голубом. Пі.ли цього роздиззли па-
«умр’жіі; кожні дитина д-стала па-перову т-ір.-іинку з яблучками, тістечками. МГ.ЗШІІІК.ІМ. печивом, то-рішками та літний лвсошямн. Крім цього, діти д'столи також іврні книжечки. По і >м дій колядували та бавилися весело під проводом піі- Васи.ипимиоі і Голу бони). Свято ЗМ.МЧИЛССЯ під ялинкою. л« діти відкллядували те кі.тьха колах Діїи стояли па ялиихою. иг хотіли сходити зі спеки, аж доки згоріла остаїпіч ончечк* и* ялинці. На езя то ялинки прибуло майже 150 дїтеА. хоч Військово Управ* сп<>-діпальсв Ік більше.. Прикро вражало ге. то не бузо дітей -д поблизьких с:л. хоч «ІГО ас свято поп.лоя-леїіа села та й у часопис: бт-ло оголошеїшя. А діти з села могли бчти иа саяті, бо Його улаштовано майже влолудме, итож вони йогам те завидна вернути додому.
Улаштувала пе дитяче сокто Військова Улраиа. В імені иеі Повно-алаоиик іиж. Попович відкрив це свято принагідною екчточмию промовою. Багато труау коло цього
До перемоги. — Львів, 1944. — Ч. 4. — С. З (фрагмент)
мент підписом, печаткою і приміткою «Покликаний був головною робочою силою в господарстві» або «Покликаний давав своїм батькам в останньому півріччі повне (половину, більш як половину) вдержання». У другому випадку
представники духовенстві в особах майже ІІХИіпнього о. шам-бслнні Цегельського і йою сина о- Д-ра Пегсльського. керівники місцевих Німецьких УТЯДІВ, пред-Сіашіикії Української о Центрального Комітету та кілька добровольців СС Дивізії Галичина, шг перебивали тут на відпустці.
Окружний староста п. Нерімг у своїй промові іюздоровха перед, усіх членів Дизізі! Галичина, мси-заяіо» на них присутнім як н.і приклад, гідний наслідування. Далі приь.твм духовенство. Членіи Українського Комітету і представників міст та сіл.
У промовах українських пред.
приймав староста [101].
Щодо розміру грошової компенсації, то при зарплаті 320—1180 зл. вона коливалася у межах 128—400 зл. (це без додаткових виплат). Якщо земельна ділянка оцінювалася сумою до 60 000 зл., то «гуртова допомога» становила 60—116 зл. плюс по 20 зл. на кожну дитину до 14 років [102].
Окружні Військові управи за посередництвом часописів нагадували про необхідність безпомилкового і вчасного оформлення всіх необхідних документів, оскільки через допущені помилки виплати затримувалися або й взагалі не призначалися. У роз’ясненнях наголошувалося, що заяву потрібно власноруч підписувати, без підпису вона не дійсна. Для селянських сімей волосний старшина візував такий доку-
ця примітка була особливо важливою, бо якщо старшина писав лише «помагав», то батьки втрачали право на грошову компенсацію. При підтвердженні родинних зв’язків потрібно було простежити, щоб священик вписав усіх найближчих родичів, що проживали в одному господарстві, тому що тільки вписані претендували на допомогу. При цьому кількість родичів, зазначених у заяві, мала співпадати з метричними записами священика. Якщо селянин працював додатково поза власним господарством, то рекомендувалося виробити довідку про місячний заробіток. Якщо сім’я не мала власного помешкання, а винаймала його, то представлялася довідка про орендну плату. Військова управа рекомендувала, щоб доброволець сам, ще до дня призову, підготував усі необхідні документи для призначення грошових і продуктових компенсацій своїй родині. Здавати документи можна було безпосередньо у повітову або окружну Військову управу (уже згадувалося тільки міського або окружного старосту). Доброволець, після прибуття на місце призначення, повинен був припильнувати, щоб документ, який підтверджував його присутність у військовій частині, був відправлений окружному старості за місцем проживання. Сукупність цих довідок давала право на отримання компенсаційних виплат [103].
Правильно оформивши всі необхідні документи, претенденти починали отримувати визначені допомоги. Для вироблення додаткових харчових карток на дружин та дітей до 16 років потрібно було щомісяця представляти продовжену довідку від відділу суспільної опіки, основні харчові картки і документ, що підтверджував вік дитини [104].
Інформація про те, де можна отоварювати картки, друкувалася у пресі. У Львові з 1 жовтня 1943 р. окремі магазини призначалися тільки для продажу товарів за основними та додатковими харчовими картками сімей добровольців. Це — крамниця «Маслосоюзу» (пл. Ринок, 10) з молоком і молочними продуктами і крамниця «Центросоюзу» (пл. Ринок, 44) з м’ясними виробами. Через місяць цей перелік поповнила крамниця «Народної торгівлі». До реалізації приймалися картки з печаткою Військової управи [105]. Крім визначених норм, родинам добровольців інколи виділяли додаткові приділи. Наприклад, у Львові це були масло, молоко, мармелад, картопля і текстильні товари [106].
Під час Різдвяних свят 1944 р. заходами жіночої комісії повсюдно пройшла акція «ялинка для дітей добровольців», у ході якої діти мали змогу переглянути, а також взяти участь у театралізованих виставах і отримати подарунки з цукерками, печивом, фруктами, теплими речами, книжечками [107].
У медичному обслуговуванні також існували пільги. Так, об’єднання медичних і санітарних працівників Станіславської округи 7 вересня 1943 р. повідомило Військову управу про своє рішення надавати безплатну лікарську
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) допомогу членам родин добровольців. За містами і районами закріплювалися окремі лікарі. Рецепти, виписані ними, давали право на безкоштовне отримання лікарств у відділі Червоного Хреста [108]. Для вагітних дружин добровольців передбачалася грошова компенсація видатків на роди. «Треба тільки, щоби поліжниця внесла відповідне прохання до Суспільної Опіки при окружнім старостві в Станіславові, долучити до прохання оригінальні квити й посвідки. Такі прохання треба вносити через канцелярію Військової Управи, яка на проханні ствердить, що чоловік дійсно відійшов до Дивізії» [109].
Матеріальні компенсації виплачувалися і у період наближення фронту, коли окремі сім’ї почали виїжджати у західному напрямку. Так, на початку травня 1944 р. Військова управа Станіславської округи звернулася до таких родин з проханням зареєструватися для отримання належних грошових і харчових компенсацій [110]. Ті, що опинилися на території Краківського дистрикту, повинні були звернутися до канцелярії військової управи в Криниці і подати свої точні дані (прізвище та ім’я, дата народження, кількість членів родини, стара і нова адреси). Це було необхідним не тільки для оформлення допомог, а й для інформування добровольців про місце перебування їхніх родин [111]. Тижневик «Рідна земля» від 2 липня 1944 р. повідомляв про конкретну працю з біженцями, що зупинилися на Самбірщині та Турківщині. До кінця травня таким сім’ям було виплачено 64 300 зл. із фондів військової управи і 4000 зл. — із державних коштів. Загалом одна родина отримувала близько 500 зл. Крім того, місцеве українське управління допомагало їм харчами [112]. В подальшому доля цих сімей склалася по-різному. Одні виїхали на Захід, інші залишилися на місці і змушені були пережити повернення радянської влади.
Загалом, матеріали, присвячені дивізії «Галичина», можна поділити на два блоки — військової і соціальної тематики. Перший блок представляти публікації, що починалися повідомленнями про дозвіл німецької влади на створення військового формування з українців-галичан і звітами про масову народну підтримку цього акту. Також сюди варто віднести інформацію про роботу набірних та військово-лікарських комісій, відбуття добровольців на вишкіл з подальшим їх переїздом на місця дислокації, перші бої, перших убитих та поранених (усе зазначене супроводжувалося відповідними урочистостями). Масова підтримка народу ототожнювалася з необхідністю організованої боротьби проти небезпеки повернення радянської влади, а українці мали багато причин боятися її відновлення. Винятково позитивну тональність цих матеріалів можна пояснити вимогами німецької пропаганди. Зображення абсолютної підтримки не дозволяло писати, наприклад, про те, що призов давав можливість уникнути примусового вивозу на роботу до Німеччини (призовна комісія і комісія з набору робочої сили працювали паралельно).
Блок матеріалів соціального спрямування формують газетні публікації, які висвітлювали питання законодавчого впровадження різноманітних пільг для родин добровольців (грошові компенсації, додаткові харчові картки, безкоштовне медичне обслуговування тощо) та організації різноманітних доброчинних акцій для збору коштів або продуктів харчування для забезпечення потреб добровольців та їх родин.
1.	Гайке В.-Д. Українська Дивізія «Галичина»: Історія формування і бойових дій у 1943—1945 рр. І Вольф-Дітріх Гайке // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. — Торонто ; Париж ; Мюнхен, 1970. — Т. 188: Праці Історично-Філософічної Секції НТШ. — С. ЗО.
2.	Довкруги СС стрілецької дивізії Галичина // Сучасність. — Мюнхен, 1963. — Ч. 10. —С. 107.
3.	Крохмалюк Р. Заграва на Сході: Спогади й документи з праці у Військовій Управі «Галичина» в 1943—1945 роках І Роман Крохмалюк. — Торонто ; Нью-Йорк, 1978. —С. 92.
4.	Кубійович В. Мені 85 / Володимир Кубійович. — Мюнхен : Молоде життя, 1985. — С. 121.
5.	Паньківський К, Роки німецької окупації (1941—1944) / Кость Паньківський. — Нью-Йорк ; Торонто : Ключі, 1965. — С. 224.
6.	Висоцький Р. Спогади дивізійника / Роман Висоцький. — Чікаґо, 1994. — С. 6.
7.	Українські громадяни! // До зброї! — Станиславів, 1943. — 15 трав.
8.	Ідемо в світ//До перемоги.—Львів, 1943. — Ч. 1.
9.	СС-Стрілецька Дивізія Галичина: Урочистий акт в уряді Губернатора Галичини 11 Рідна земля.—Львів, 1943. — Ч. 18.
10.	До зброєздатної молоді Галичини // Там само.
11.	Військова Управа 11 Там само.
12.	Статут Військової Управи Галичина. — Б. м., б. р. — 7 с.
13.	До спільної перемоги. Ген. Курманович почесний голова Військової Управи 11 Рідна земля.—Львів, 1943. — Ч. 19.
14.	X. X. Відзнака СС. Дивізії Галичина / X. X. // Там само.
15.	Православний духівник Галицької Дивізії// Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943.—Ч. 171.
16.	Збори українських комбатантів у Львові // Там само. — Ч. 94.
17.	Льва город приймає проклямацію // Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 19.
18.	До зброї. Українське студентство масово голоситься П Там само.
19.	Набірні комісії на Засянні та Лемківщині // Там само. — Ч. 20.
20.	Набірна комісія до СС. Стрілецької Дивізії Галичина у Львові почала свою працю // Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 97.
21.	Реєстрація чоловічого населення міста Львова // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1944. —Ч. 142.
22.	Перші зголошення до СС. Стрілецької Дивізії Галичина // Рідна земля. — Львів, 1943. —Ч. 19.
23.	Українська молодь // Там само. — Ч. 21.
24.	Перші львівські купці зголосилися до Дивізії // Там само.
25.	Зголошення добровольців до СС. Стрілецької Дивізії Галичина в Коломийській окрузі // Воля Покуття. — Львів, 1943. — Ч. 20.
26.	Зголошення добровольців // Там само.
27.	320 добровольців з одного села // Там само. — Ч. 22.
28.	Перший доброволець СС. Стрілецької Дивізії в Скільській Верховині // Голос Підкарпаття. — Львів, 1943. —Ч. 20.
29.	Співаки — добровольці // Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 20.
ЗО.	Українське мистецтво на услугах СС. Стрілецької Дивізії Галичина // Воля Покуття. —Львів, 1943. —Ч. 21.
31.	До військової управи СС. Стрілецької Дивізії «Галичина» // Рідна земля. — Львів, 1943. —Ч. 20.
32.	Лікарі до СС. Стрілецької Дивізії Галичина // Воля Покуття. — Львів, 1943. — Ч. 31.
33.	Лікарські оглядини охотників // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 100.
34.	Лікарський перегляд добровольців // Воля Покуття. — Львів, 1943. — Ч. 22; Військово-лікарський перегляд у Косові // Там само. — Ч. 25.
35.	Закінчення лікарського перегляду добровольців СС. Стрілецької Дивізії Галичина // Станиславівське слово. — Львів, 1943. — Ч. 27; Військово-лікарський перегляд добровольців // Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 29.
36.	Додатковий перегляд добровольців у Львові // Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 29.
37.	Військово-лікарський перегляд старшин // Воля Покуття. — Львів, 1943. — Ч. 22; Паньківський К. Роки німецької окупації (1941—1944) / Кость Паньківський. — Нью-Йорк ; Торонто : Ключі, 1965. — С. 235.
38.	З Військової Управи // Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 223.
39.	Порив: Правда про першу Українську дивізію «Галичина» (УНА) (Статті, нариси, спогади). — Львів : Основа, 1994. — С. 61—62.
40.	Перевишкіл новобранців // Станиславівське слово. — Львів, 1943. — Ч. 28.
41.	Синя картка покликання //Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 157.
42.	Шанковський Л. Значіння військової освіти. З приводу від’їзду старшин і підстаршин на вишкіл охотників Галицької Дивізії / Лев Шанковський // Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 154.
43.	Заклик! //Львівські вісті. —Львів, 1943. — Ч. 159; Величава маніфестація Львова з нагоди від’їзду перших добровольців СС. Стрілецької Дивізії Галичина // Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 30; Батьківщина кличе до бою // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 30; Святочна відправа добровольців СС Стрілецької Дивізії Галичина // Там само. — Ч. 31.
44.	У щасливу дорогу // Голос Підкарпаття. — Львів, 1943. — Ч. 31.
45.	Для рідного краю. Прощання добровольців у Дрогобичі // Там само.
46.	Величаве свято добровольців // Воля Покуття. — Львів, 1943. — Ч. 31.
47.	Здвиг Добровольців Дивізії Галичина // Станиславівське слово. — Львів, 1943. — Ч. 43.
48.	Від’їзд перших охотників з Варшави // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. —Ч. 166.
49.	Прощання охотників // Там само. — Ч. 209.
50.	Набір медсестер для Галицької Дивізії // Там само. — 1944. — Ч. 107.
51.	Табори // Там само. — Ч. 109.
52.	Відкриття курсів медсестер для Галицької дивізії // Там само. — Ч. 131.
53.	М. К-ий. Перша вістка про охотників, що поїхали на вишкіл / М. К-ий П Там само. — 1943. —Ч. 165.
54.	Часописи для добровольців СС Стрілецької Дивізії «Галичина» // Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 229.
55.	Книжка для добровольців дивізії Галичина// До перемоги. — Львів, 1944. — Ч. 8; Повідомлення // Львівські вісті. — Львів, 1944. — Ч. 123.
56.	Подяка// Львівські вісті. —Львів, 1944. —Ч. 153.
57.	М. Гостина театру в наших добровольців / М. // Там само. — 1943. — Ч. 203; На гостинних виступах у вишкільному таборі // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1943. —Ч. 39.
58.	Для добровольців // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 42.
59.	Гостинні виступи «Веселого Львова» // Там само. — Ч. 38.
60.	Луцький О. Театр «Малих форм» у вишкільному таборі Дивізії «Галичина» / Ол. Луцький // До перемоги. — Львів, 1944. — Ч. 21.
61.	Вражіння з подорожі по таборах добровольців Дивізії Галичина у Півд. Франції // Там само. — 1943. — Ч. 1.
62.	Організація дивізійної дутої оркестри П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 144; Диригентів треба! 11 Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 244.
63.	Концерт дивізійної оркестри // Львівські вісті. — Львів, 1944. — Ч. 161.
64.	Оголошення // Холмська земля. — Краків, 1943. — Ч. 30.
65.	Пропагандивна чота дивізії «Галичина» виїхала на вишкіл // Там само. — Ч. 33.
66.	Галицькі Добровольці у Губернатора // Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 47.
67.	З вояцького гумору СС Дивізії Галичина П Залізничник. — Краків, 1944. — Ч. 3.
68.	З гумору й карикатури // До перемоги. — Львів, 1943. — Ч. 1.
69.	Архівні матеріяли // Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 22.
70.	Заклик до всіх повітових уповноважених Військової Управи П Станиславівське слово. — Львів, 1943. — Ч. 40.
71.	До родин добровольців СС Дивізії // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 35; Важне для родин добровольців // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. —Ч. 257.
72.	Оголошення // До перемоги. — Львів, 1943. — Ч. 1.
73.	Важне для членів родин добровольців СС. Дивізії Галичина // Львівські вісті. — Львів, 1944. —Ч. 3.
74.	Без дозволу не можна відвідувати добровольців // Станиславівське слово. —Львів, 1944, —Ч. 8.
75.	(Ч.), Зустріч з добровольцями у Станиславові / (Ч.) // До перемоги. — Львів, 1944. —4.4.
76.	«Ви репрезентуєте тут український нарід». Львів вітає добровольців СС Стрілецької Дивізії «Галичина» // Там само. — Ч. 9.
77.	Золочів вітає СС Добровольців // Там само.
78.	«Смерть принесла Вам невмирущу славу». З похорону Стрільців Дивізії «Галичина» // Там само. Ч. 10.
79.	Над могилою стрільця Андрусяка // Там само. — Ч. 11.
80.	Заклик Українського Центрального Комітету // Станиславівське слово. — Львів, 1943. —Ч. 35.
81.	Великий Радієвий Концерт вибраних пісень, присвячений Добровольцям СС Дивізії Галичина П Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 35; Список пісень і музичних творів до вибору на Великий Радієвий Концерт П Там само; М. К. Великий радіо-концерт вибраних пісень, присвячений Галицькій Дивізії / М. К. // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 36.
82.	Львів для Галицької Дивізії // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 206.
83.	На першому місці Львів-місто П Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 37.
84.	М Піснею вітаємо добровольців / М. Н Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 214; Великий радіоконцерт — присвята СС Дивізії Галичина Н Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 38; Великий радіоконцерт у Львові, присвячений Галицькій Дивізії П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 208.
85.	Українці міста Львова! // Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 215; Для СС Стрілецької Дивізії Галичина П Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 39.
86.	Радіо-концерт бажань // Станиславівське слово. —Львів, 1943. — Ч. 40.
87.	Підготовка до вислухання Радіо-концерту в Коломийщині П Львівські вісті. — Львів, 1943. —Ч. 215.
88.	Паньківський К. Роки німецької окупації(1941—1944) / Кость Паньківський. — Нью-Йорк, Торонто : Ключі, 1965. — С. 246.
89.	Пестрий ранок для добровольців // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1944. — Ч. 134.
90.	Черговий різноманітний ранок для добровольців // Там само. — Ч. 137; Ранок для українських добровольців // Там само. — Ч. 142.
91.	Створення Головної Жіночої Комісії при Військовій Управі // Там само. — 1943.—Ч. 266.
92.	Різдвяні дарунки для добровольців П Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 280.
93.	Українське громадянство складає різдвяні дарунки для СС добровольців П Там само. — 1944. — Ч. 1.
94.	На ялинку добровольцям // До перемоги. — Львів, 1944. — Ч. 2.
95.	На ялинку для вояків СС Дивізії «Галичина» П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1944. —Ч. 8.
96.	На ялинку для Галицької Дивізії // Там само. — Ч. 20.
97.	ий. Тиха праця української жінки / ий. // Там само. — Ч. 132.
98.	Пам’яткові марки Дивізії «Галичина» Н Там само. — Ч. 59.
99.	Забезпечення для родин добровольців. Наради референтів Відділу Населення і Соціяльного Забезпечення разом з Військовою Управою та її уповноваженими в округах П Рідна земля. — Львів, 1943. — Ч. 32; Розмір родинного утримання П До перемоги. — Львів, 1944. — Ч. 7.
100.	Забезпечення родин Добровольців і опіка над їх родинами П До перемоги. — Львів, 1943. —Ч. 1.
101.	Як старатися про родинну допомогу // Там само. — 1944. — Ч. 5.
102.	До відома рідні добровольців. Права членів сім’ї, що їх кормителі вступили до військової служби // Станиславівське слово. — Львів, 1943. — Ч. 43.
103.	Допомога родинам добровольців СС. Стрілецької Дивізії Галичина П Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 242; До відома Добровольців та їх рідні. Про все треба в пору подбати П Станиславівське слово. —Львів, 1943. — Ч. 45.
104.	Повідомлення 11 Львівські вісті. — Львів, 1944. — Ч. 28.
105.	Для родин добровольців П Там само. — 1943. — Ч. 226.
106.	Повідомлення П Там само. — Ч. 196, 297; 1944. — Ч. 13; Приділ масла П Там само. — 1943. — Ч. 232; Картоплі для родин добровольців І І Там само. — Ч. 259, 266.
107.	Ялинка для дітей // До перемоги. — Львів, 1944. — Ч. 4; Ялинка для дітей наших добровольців П Там само. — Ч. 5.
108.	Лікарська допомога П Станиславівське слово. — Львів, 1943. — Ч. 47; Лікарська опіка над родинами добровольців // Там само. — Ч. 49.
109.	Допомога поліжницям — жінкам добровольців 11 Там само. — Ч. 51.
ПО. Важне для родин СС-добровольців П Львівські вісті. — Львів, 1944. — Ч. 104.
111. Родини добровольців СС-Дивізії Галичина П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1944. —Ч. 95.
112. Допомога родинам українських добровольців П Рідна земля. — Львів, 1944. — Ч. 27.
З ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ
Після початку Другої світової війни на окупованих Німеччиною етнічних українських землях колишньої Польської держави почали виникати національні комітети під різними назвами — Національна рада, Народна рада, Допомоговий комітет. Потреба створення єдиного репрезентативного органу українців спричинила проведення першої конференції представників окремих комітетів, що відбулася у середині жовтня 1939 р. у Кракові. Однак тільки 4 травня 1940 р. відділ справ населення і суспільної опіки уряду Генеральної Губернії дозволив оформлення організації українського життя у формі допомогових комітетів, а на початку червня цього року німецька влада затвердила статут для центрального осередку, що отримав назву Український Центральний Комітет. Незважаючи на те, що його діяльність не поширювалася на вирішення політичних питань, усе-таки важливість створення УЦК перш за все полягала у можливості мати єдину репрезентативну установу, яка б організовувала життя українців і представляла та захищала (наскільки це було можливо у реаліях окупації) інтереси української нації перед окупаційною владою [1].
1 серпня 1941 р. Галичина, окупована німецькими військами, була включена до складу Генеральної Губернії як п’ятий дистрикт. Цього ж місяця у Львові розпочав роботу Український крайовий комітет, який поширив свою діяльність на всю галицьку землю. «З днем 1 березня 1942 р. наступило остаточне оформлення одного керівного організаційно-диспозиційного осередку для всього організованого життя в Генеральній Губернії» [2]. Цим осередком став Український Центральний Комітету Кракові під керівництвом В. Кубійовича (голова), К. Паньківського (заступник), В. Глібовицького (генеральний секретар).
Керівництво Комітету прагнуло виконувати посередницькі функції між окупаційною владою і українським народом. їм це не завжди вдавалося, бо завдання німецької адміністрації полягало не у налагодженні співпраці, а у забезпеченні якнайповнішого використання матеріальних та людських ресурсів захопленої землі. Окупаційна влада розглядала Галичину як
З діяльності Українського Центрального Комітету резервуар дешевої робочої сили і сільськогосподарський придаток Німеччини. І все-таки позитив роботи УЦК засвідчує організація різноманітних допомо-гових акцій для різних верств українців, що сприяло їх виживанню. «Охорона народу перед небезпеками, що внаслідок кожної війни загрожує його фізичному існуванню, та його моральній силі, це завдання, що саме поставив перед собою Український Центральний Комітет в теперішній грізний час» [3].
Структурно Комітет складався із семи відділів. Організаційний відділ відповідав за підбір кадрів і створення управлінських структур на місцях. Відділ культурної праці, замінивши товариство «Просвіта», опікувався культурно-освітнім життям. У всіх населених пунктах замість просвітянських читалень створювалися українські освітні товариства. Шкільний відділ, замінивши довоєнні товариства «Рідна школа», «Учительська громада», «Взаємна поміч українського учительства» і т. п., відповідав за дошкільне виховання, організацію українського шкільництва у співпраці з німецькою шкільною владою, а також займався кадровими питаннями. Інтереси українських селян, робітників, ремісників, купців та промисловців представляв господарський відділ. Завдання довоєнних молодіжних організацій, таких як «Сокіл», «Луг», «Пласт», почав виконувати відділ опіки над молоддю, який відповідав за фізичне і духовне виховання, а також представляв інтереси українського студентства. Фінансову діяльність УЦК забезпечував однойменний структурний підрозділ. Для налагодження нормальної діяльності керівництво Комітету закликало всіх українців ставати членами організації і вчасно сплачувати необхідні внески. Кошти також надходили із загальнонаціональних збірок, що організовувалися для забезпечення виконання якогось конкретного завдання, наприклад «на студіюючу молодь», «на допомогу полоненим» тощо.
Найбільше роботи доводилося виконувати відділу суспільної опіки. Це — опіка сиротами, вдовами, інвалідами, допомога переселенцям, полоненим, виїжджаючим на роботу у Німеччину та їхнім сім’ям, організація дитячих садків, гуртожитків, дешевих кухонь, охорона народного здоров’я (медична допомога, санітарна опіка, санаторії, бази відпочинку і т. п.), проведення антиалкогольної кампанії, матеріальна допомога потребуючим, надання правних порад населенню тощо [4].
Виступаючи у березні 1944 р. на нараді представників відділу суспільної опіки УЦК з усієї Генеральної Губернії, його керівник М. Сопуляк зазначив: «Завдання Сусп. Опіки зростають, враз з ними зростають також перешкоди і труднощі в праці. Та труднощі на те і є, щоб їх поборювати. Ми бачимо наші досягнення та бачимо одночасно і всі недосягання. Ми будемо старатися на майбутнє усунути їх нашою жертвенною працею, в яких би то не було умовинах. Відділ Сусп. Опіки перший з Відділів УЦК почав свою працю і тільки останній міг би її закінчити» [5].
У попередніх розділах ми представили роботу УЦК у контексті конкретних висвітлюваних питань. У цьому — зосередимо увагу на трьох важливих суспільних акціях, проведення яких здебільшого залежало від організаційних можливостей Комітету.
ДОПОМОГА ПОСТРАЖДАЛИМ ВІД ПОВЕНІ
Повінь на Підкарпатті
Радіо Львів, 16.1Х. — В перших днях місяця вересня навістила Підкарпаття небувала повінь. Від сильних дотів виляли ріки: Дністер, Прут, Черемош, Лімниця і Бистриця. Повінь прийшла нечайно, що спричинило жертви в людях. В Делятині евакуовано з причини залиття водою ціле передмістя т. зв. Заріччя. В Надвірній осунулась гора Насічка і вода заляла саме місто так, що значна частина Надвірної була на півтора метра висоти залята водою. В Битькові повінь заляла простори, на яких містилася часть нафтових копалень та засипала їх глиною. В копальнях перервано роботи внаслідок повені. В Микуличині повінь заляла елєктрівню, яка постачала електричним струмом майже цілу долину Прута. В Станиславові вода заляла передмістя Княгинин та Май-злі. З причини повені місто протягом 4 днів було без світла. Повінь ушкодила залізничні шляхи Надвірна-Ста-ниславів та шлях на Рафайлову. В Ямниці вода заляла простір коло 100 га та кілька хат. Великі шкоди спричинив вилив рік: Лімницяі Луква. Цей вилив забрав весь збір сіна, понищив поля, городи іі сади.
Для несення допомоги населенню, яке потерпіло від повені, організувався в м. Станиславові український допомоговий комітет.
Поряд із нещастями, які принесла війна, одним із перших великих випробувань для українців Галичини стала і природна стихія. Від 31 серпня до 3 вересня 1941 р. територію Покуття заливав безперервний дощ, у результаті якого ріки Лімниця, Бистриця, Прут, Черемош, Дністер з усіма притоками вийшли з берегів і затопили навколишні території, зокрема багато сіл і міст. Вода розмивала дороги і залізничні насипи, зносила мости, нищила сільськогосподарські угіддя. Під час повені гинули люди, а також багато домашньої птиці та худоби. Тисячі сімей в одну мить залишилися без даху над головою і без жодних засобів до існування. Подібне за масштабами стихійне лихо на Покутті мало місце у далекому 1886 р. [6].
У Делятині евакуювали мешканців передмістя. Через зсув гори поблизу Надвірної було перекрито русло річки, у результаті чого 2 вересня 1941 р. вода на вулицях міста піднялася на 1,5 м затопивши комунікації. У Битькові під водою опинилися нафтові свердловини, а у Микуличині — електростанція. Станіслав, передмістя якого були затоплені, залишився без світла і тимчасово, через розмиті дороги і зірвані мости, без сполучення зі Львовом, Стриєм, Коломиєю. Тисячі гектарів землі опинилися під водою. Пропало заготовлене сіно, врожаї картоплі, кукурудзи, буряка та інших сільськогосподарських культур [7].
На Тлумаччині Дністер вийшов з берегів і розлився на 2—5 км, затопивши всі навколишні села. Наприклад, Нижнів, у якому проживало близько 5000 мешканців, повністю
опинився під водою, в Долині затопило 75 хат, а 25 взагалі знесло сильною течією. На жаль, подібні нещастя призводили до появи такого ганебного
Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 19/20. — С. 2 (фрагмент)
явища, як мародерство. «Так, пр. було в Нижневі, але органи державної безпеки дослідили тих людей та посадили в тюрму. Віримо, що кара, яку дістануть виновні буде відповідна до бандитських злочинів, які в теперішній воєнний час, як нам відомо, будуть карані карою смерті» [8].
Окрім Покуття, постраждали й інші частини Прикарпаття. Так, на Стрийщині рівень води у ріці Стрий піднявся на 3 м, що також завдало великої шкоди навколишнім селянським господарствам. Наприклад, Верчани опинилися місцями під двометровим шаром води, яка пошкодила 78 хат, знищила 60% збіжжя, 50% заготовленого сіна, 40% овочів, 295 фруктових дерев, 38 вуликів. Від стихії загинули 385 штук домашньої птиці, 1 теля і 1 свиня [9]. В Угорському затопленими виявилися 75% усіх будівель та земель, а з 50 хат людям довелося евакуюватися. У Голобутові селяни через підтоплення тимчасово перебралися жити на горища і дахи [10].
У ситуації, що склалася, необхідно було негайно організовувати допомогу постраждалим від повені. Для цього повсюдно створювалися допомогові комітети. Зокрема, у Стрию такий комітет у складі семи осіб виник за ініціативою господарських товариств «Сільський господар», «Союз кооператив», «Маслосоюз». Його роботу очолив голова районної управи Володимир Нарожняк. Відзначимо, що допомогу також надавали такі Товариства, як Український Червоний Хрест і Українська допомогова акція, але вони працювали на постійній основі, тому їхні гуманітарні акції поширювалися на всіх потребуючих.
Діяльність новоствореного комітету спрямовувалася винятково на ліквідацію наслідків повені, а його діяльність у часі обмежувалася жнивами 1942 р. «Метою Рятункового Комітету є зорганізувати і розвинути допомогову акцію, керувати розподілом допомоги планомірно, щоб не було хаосу і щоб допомога була своєчасна, якнайшвидша». У кожному селі повинен був з’явитися такий комітет у складі трьох осіб — сільського голови, представника товариства «Сільський господар», священика або вчителя. Його основним завданням ставала організація збору пожертв на користь потерпілих. Села, які повінь обминула, повинні були забезпечити постраждалим матеріальну допомогу у вигляді грошей, продуктів харчування, одягу, будівельних матеріалів, насіння для майбутніх посівів. Для унормування допомогової акції стрийський комітет пропонував віддавати на користь повенян 5 кг зерна і 20 кг картоплі з кожного непостраждалого гектара [11].
Коломийський окружний комітет допомоги жертвам повені постановив організувати у кожному населеному пункті свій осередок, що мав складатися з п’яти членів — голови, заступника, касира, секретаря і відповідального за збіркові акції. У постраждалі райони відправлялися комісії, які мали задокументувати всі збитки, завдані кожному конкретному господарству, і відповідно до цього визначити необхідні компенсації. Окрім того, потерпілим гарантувалися безкоштовна медична допомога та ліки [12].
Про надходження і розподіл зібраного повідомлялося у місцевому часописі. Наприклад, у жовтні «Воля Покуття» інформувала, що на користь потерпілих Лісна Слобідка зібрала 200 кг зерна і 310 яєць; Березів-Се-редній — 120,7 зл., 33,6 м полотна, 51 одиницю одягу, 7 рушників; Уто-ропи — 315, 6 зл., 148 кг зерна; Люча — 17,2 зл.; Рогиня — 36 зл., 243 кг зерна, 686 яєць; Сопів — 10,1 зл., 200 кг картоплі, 190 кг зерна, 334 яйця; Старий Гвіздець — 11 зл., 185 кг зерна, 10,5 кг квасолі, 30 кг картоплі, 96 яєць тощо. У результаті комітет зміг виділити для постраждалих Воскресінець 541 кг зерна, а для Корнича — 321 кг. Громадській кухні направили 200 кг борошна, 10,5 кг квасолі, 710 кг картоплі, 294 яйця [13].
Офіційна німецька влада також надавала допомогу. Зокрема, генеральний губернатор на ліквідацію наслідків повені виділив 2 млн зл., а губернатор Галичини направив кошти на відкриття народних кухонь, які призначалися для безкоштовного забезпечення гарячою їжею найбільш потребуючих. Незабаром «народні столівки» почали діяти у Коломиї, Яблонові, Косові, Кутах. Коломийський допомоговий комітет отримав також від окупаційної влади 5 бочок консервів для приготування перших страв, 1000 кг борошна і 500 зл. Консерви та борошно розподілили між Коломиєю, Косовом, Кутами, Яблоновом, Річкою, Соколівкою, Тудовом, Лючею, Воскресіннями [14].
Збір коштів відбувався і за посередництвом різноманітних культурних заходів. Так, 4 жовтня 1941 р. у Станіславі проходило відкриття зимового концертного сезону, під час якого між іншими виступили хор «Думка» й оркестр театру ім. І. Франка. Виручені за квитки кошти призначалися для ліквідації наслідків стихійного лиха [15].
Потрібно наголосити, що, незважаючи на всі зусилля, виділеного німецькою владою та зібраного українськими допомоговими комітетами виявилося недостатньо для покриття усіх збитків і у постраждалих від повені районах почався голод. У березні 1942 р. відділ суспільної опіки Коломийського окружного комітету, інформуючи голодуючі села та містечка про необхідність прислати своїх представників для отримання талонів (бецуг-шайнів) на борошно, вимагав «негайно представити списки осіб голодуючих» [16].
Допомогова акція набрала масштабніших розмірів після рішення Українського Центрального Комітету про тимчасове переселення (до завершення жнив 1942 р.) дітей віком 8—14 років з бідних підгірських районів на Поділля. Підготовчу роботу відділ суспільної опіки провів у лютому—березні 1942 р. Були розроблені інструкції щодо способу переселення, зібрані дані про кількість дітей, що потребували допомоги, а також інформації про те, скількох переселюваних може прийняти той чи інший населений пункт.
Інструкції для Комітетів жертвам повені
§ 1.	Комітети організується в кожному населеному пункті Коломийської Округи.
§ 2.	Комітет складається з 5 членів, а саме: голови, заступника, касісра, секретаря та референта збірок у натурі.
§ 3.	Організація праці Комітету:
1.	Комітет організує збірки в натураліях і грошах. Збіркою займається референт збірок, добираючи собі до помочі від 10-20 людей, залежно від потреби, на прізвища яких Комітет виставляє збіркові листи.
2.	В місцевостях, діткнених повінню, місцевий Комітет організує оціночну комісію шкід. Ця комісія складає до 3 днів поіменний список по-шкодованих, з зазначенням при кожному, яка площа і якою культурою зайнята підпала знищенню і в якій частині (половина, четвертини).
3.	Люди, що стратили ціле господарство з будинками включно, можуть бути переселені до вільних будинків в бувших німецьких кольоніях. Список тих, що рефлектують на таке переселення, Комітет негайно передасть Окружному Комітетові в Коломиї, Ринок (б. Народна Торговля).
4.	Потерпівіні від повені одержують безплатну лікарську опіку, коли викажуться посвідкою, потвердженою місцевим Комітетом і Управою села. Кошт ліків покриє в цьому випадку місцевий Комітет.
5.	В громадах, що потерпіли від повені, місцеві Комітети розділю-ють зібрані жертви по узгідіїенню з Повітовими Комітетами. Збірками з громад, де шкід не було, або були тільки невеликі, диспонує тільки Окружний Комітет в Коломиї.
Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 18. — С. 4 (фрагмент)
Загалом, ця кампанія стосувалася дітей гуцулів, бойків і лемків з таких підгірських повітів, як Самбір, Турка, Дрогобич, Стрий, Сколе, Жидачів, Калуш, Долина, Станіслав, Надвірна, Богородчани, Коломия, Косів та ін., яких погодилися прийняти Тернопільщина, Збаражчина, Брідщина, Золо-чівщина, Чортківщина, Бережанщина, Пере-мишлянщина та інші регіони. В окремих повітах (Судова Вишня, Галич) відбувалося внутрішнє переселення, тобто у межах самих повітів. Основою цілої акції стало добровільне рішення українських господарів забезпечити тимчасовий притулок дітям бідної на орну землю і постраж-далої від повені частини Прикарпаття.
Щодо способу переселення, то, хоч це і
було дуже складно, вдалося домовитися з німецьким керівництвом залізниці про перевіз дітей цим транспортом та інколи у окремих вагонах на великі відстані. Українські господарські товариства і кооперація організовували транспортування автомобілями. Переїзди на невеликі відстані відбувалися за допомогою підвод — основного селянського транспорту.
Згідно з попередніми розрахунками, планувалося перевезти 23 000 дітей (з часом ця цифра зросла). Найбільша кількість (майже 5000) мала виїхати із Стрийщини. Найбільше прийняти погодилася Тернопільщина (понад 5000 осіб). Основними пунктами переселення стали Львів, Станіслав, Бучач, Чортків.
У кожному селі, куди привозили дітей, окружні комітети УЦК призначали патрона-опікуна. Ним переважно ставав священик, учитель або хтось із свідоміших селян, обов’язком якого було полагодження усіх справ щодо побуту прибулих [17].
Перед від’їздом діти в обов’язковому порядку проходили медичний огляд. Окрім того, їх купали, дезінфікували одяг, а хлопців обстригали «на лисо». Все це робилося для запобігання інфекційним захворюванням. При потребі у дорозі дітей забезпечували теплою їжею і нічлігом. У кожного з переселюваних на грудях висіла картонна табличка із необхідними даними
(прізвище та ім’я, дата народження, домашня адреса). Після прибуття за місцем призначення опікуни були зобов’язані відразу організувати баню для дітей, переодягнути їх у чистий одяг, а при виявленні будь-яких симптомів хвороби негайно відправити до лікаря [18].
Сама допомогова акція, на переконання її організаторів, побіч суто матеріальної користі, мала також сприяти розвитку у дітей почуття національної єдності. «Виявляється, що стихійне нещастя можна використати на те, щоб поглибити почуття солідарности і єдности серед українського народу. Бо нема сумніву, що й ця акція пересолювання дітей у великій мірі причиниться до того, щоб зміцнити почуття єдности серед нашої великої української родини, особливо тих наймолодших» [19].
Вісті з Українського Центрально;о Комітету
Переселення 5.000 дітей
Український Центральний Комітет, Акція Допомоги Голодуючим повідомляє, що акція переселення дітей з гірських околиць на Поділля переводиться, не зважаючи на незвичайні труднощі, з повним успіхом завдяки позитивній поставі до цієї справи свідомого українського подільського селянина.
Стан переселених дітей по день 28. квітня 1942 переступив перших 5.000 дітей: а того через перехідну станицю у Львові (в Золочівську Округу) 2.100 бойківських дітей, через Коломию і Городенку (перехідню станицю в Устечку над Дністром) у Чоргківщину та через Стрий у Тернопільщину 1.072 бойківських і гуцульських дітей, через Стаписла-вів -- Нижнів (над Дністром) на Бучач 430 дітей, підводами з Мико-лаївщини, Яворівщини й Перемищи-пи та внутрішнє переселення в повітах 1.398 дітей.
Запляновано переселити 25.000 дітей. Завдяки тому, що Український Центральний Комітет одержав дозвіл перевозити дітей залізницею на всіх залізничих шляхах Галичини, дальших 20.000 дітей, в тому Й кількасот лемківських дітей (з Кринич-чики), буде пересслано до кінця травня ц.* р.
Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. ЗО. — С.4 (фрагмент)
Зусилля, спрямовані на полегшення долі голодуючих, підтримав і галицький єпископат, який закликав священиків активно підтримувати усі акції, що організовувалися УЦК у цьому напрямі, а в неділі та свята при церквах проводити збірки на користь постраждалих. Щодо тимчасового переселення дітей, то єпископат Української греко-католицької церкви висловив упевненість, що священик «повинен стати тим добрим архангелом Рафаїлом, що допоможе у виїзді, послужить радою і опікою нашій дітворі, та з другої сторони на місці їх нового побуту заступить їм батька, відвідуючи їх і піддержуючи на дусі». Послання підписали митрополит Галицький, архієпископ Львівський Андрей Шептицький, єпископ Перемиський Йосафат, єпископ Станіслав-ський Григорій Хомишин [20].
Часописи постійно інформували про кількість і умови переселення. Наприклад, від 17 квітня до 5 травня 1942 р. через спеціальний збірний пункт у Коломиї пройшло 1214 дітей із 31 села Покуття та Гуцульщини. 5 травня у місті було зібрано 300 дітей віком 8— 14 років у чистому одязі, з невеликим запасом харчових продуктів, книжками та інформацією
про себе, написаною на табличці, що висіла у кожного на грудях. Малих переселенців залізничними вагонами перевезли у Городенку, що на Тернопільщині, а звідти — возами до місць призначення [21].
Від 28 квітня до 20 червня Станіславщпна переселила 3440 дітей, з яких Чортків прийняв для розселення 1090 осіб з Делятина, Теребовля — 790 із
Надвірної, Копичинці — 725 із Солотвини, Бучач — 606 із Богородчан [22]. Рава-Руський повіт прозвітував, скільки дітей і з яких сіл знайшли притулок у конкретних селах краю [23].
У процесі кампанії УЦК періодично інформував загал українства про її перебіг. Зокрема, на початку травня 1942 р. «Львівські вісті» повідомили, що до 28 квітня переселили 5000 осіб (серед них — кількадесят з Лем-ківщини) із запланованих 25 000. У зв’язку з тим, що Комітет отримав дозвіл перевозити дітей залізницею, усю акцію планували завершити протягом травня [24], але вона тривала і наступного місяця.
Станом на 5 травня свої нові тимчасові домівки почали обживати 7000 маленьких українців [25], а до 15 травня — понад 15 000, з яких 10 407 представляли Бойківщину та Підгір’я, 1905 — Гуцульщину, 79 дітей — Лемківщину тощо. У цей час кількість зголошених для переселення зросла до 35 000, а можливості відділу суспільної опіки коливалися у межах 25 000 осіб. Тому УЦК, називаючи цю акцію «вимогою нашої національної совісті», закликав «кожного українця, який хоче облегшити життя одній українській дитині, негайно зголоситись до свого Окружного Комітету або Делеґа-тури» [26]. До 24 травня на нових місцях розселили 18 000 юних переселенців [27].
Підсумовуючи наслідки кампанії, УЦК повідомляв, що загалом переселили 21 652 дітей, зокрема 3200 — із Самбірської округи, 3500 — з Дрогобицької, 5630 — із Стрийської, 2300 — з Коломийської, 2050 — з Калуської, 3539 — із Станіславської, 1200 — з Перемишльської, 122 — з Криницької, 111 — із Львівської округи. «Коли зважити, що кожна округа приняла крім того сотки, а то й тисячі дітей, що прибули з гір самочинно (якими наші патрони теж опікуються), то треба прийняти таки кругле число 25.000 переселених дітей» [28].
Висловлюючи вдячність українським родинам, що дали тимчасовий притулок потребуючим, віддаючи належне допомозі українських кооператорів, лікарів, духівництва, вчителів, не обійшлося і без докорів УЦК, який, зокрема, наголосив на подекуди поганій організації медичного огляду дітей перед відправленням, а також у занижених кількісних даних від окремих повітів щодо можливості розміщення переселених [29].
Завершення кампанії не вичерпувало самої проблеми. Необхідно було ще організувати побут дітей на нових місцях. А це не тільки їжа, одяг, чиста постіль і, при необхідності, медична допомога (зазначимо, що кошти для потреб переселених часто збирали у місцевих церквах, для чого в окремих з них призначалася спеціальна таця). Ситуацію потрібно було використати для поглиблення національних почувань у дитячих душах. А тому організація дитячих садочків, шкільного процесу (багато хто не встиг вдома закінчити обов’язкову семикласову школу й отримати свідоцтво), а також посильна
сільськогосподарська робота поряд з місцевими ставали першими завданнями опікунів. Якщо забезпечити щоденне навчання не було можливості, тоді пропонувалося хоча би раз на тиждень збирати всіх дітей (місцевих та приїжджих) разом для занять з граматики, читання і виховних розмов. Усі ці матеріальні та духовні жертви однієї частини українського народу заради іншої у складних умовах окупації свідчили про мудрість, внутрішню культуру і високу національну зрілість української нації [ЗО].
Щодо самих дітей, то автор циклу статей про них, Ярослав Наддністрянський, висловив сподівання, що «в їх душах зливатимуться відтепер звуки мелянхолійної гірської трембіти й гудіння рвучких гірських потоків із повільним та безупинним журчанням подільських рік та бойовим співом подільських юнаків і дівчат, а зближення й зрозуміння братніх почувань гуцула, бойка, лемка й «галичанина» з’єднається в одну думку, одну волю й один чин» [31].
Організаційною проблемою, яку довелося вирішувати УЦК, стали приїзди батьків до дітей. Так, із Золочева 10 червня 1942 р. повідомляли, що на Зелені свята багато матерів, які не звикли до довготривалих розлук, відвідали свою малечу. Батьків добре приймали, і вони змогли переконатися, що їхні діти забезпечені всім необхідним [32].
Негативною стороною цих поїздок були певні труднощі для делегатур, окружних комітетів і опікунів на місцях, які змушені були займатися приїжджими батьками, часами за рахунок інших важливіших справ. Тому відділ суспільної опіки УЦК підготував і надрукував у пресі спеціальний комунікат, яким повідомляв зацікавлених, що усі діти здорові, відвідують садки або школи, забезпечені медичною опікою, їжею, одягом. Окрім того, представники українських комітетів, здійснюючи інспекційні поїздки, постійно контролювали умови життя переселених. Тож, щоб заспокоїти родичів, УЦК запропонував батькам кожного окремого села делегувати представника, який би відвідав усіх дітей, переважно переселених компактно до одного населеного пункту, і переконався, що все гаразд [33].
У зв’язку з тим, що батьки продовжували одноосібно їздити до своїх нащадків, УЦК на початку липня змушений був більш жорстко заявити про неможливість опікуватися родичами переселених. «Український Центральний Комітет подає до відома, що всі переселені діти мають якнайкращі умовини побуту, є здорові і задоволені. Рівночасно УЦК остерігає, щоб батьки припинили всякі відвідування, бо інакше Українські Комітети відсилатимуть домів тих дітей, яких відвідує хтось з рідні» [34].
І ще в одній справі УЦК просив батьків не чинити самовільно. Йшлося про те, що окремі з них передчасно забирали дітей від опікунів. У цьому випадку Комітет попереджав, що не несе жодної відповідальності за труднощі, які, можливо, спіткають їх у зворотній дорозі [35].
Поворот переселених дітей
Комукікат Українського Центрального Комітету
Український Центральний Комітет визначує початок повороту переселених дітей на день 15 серпня ц. р. УЦК запевнив собі вже згоду Дирекції Залізниць па іраиспорти дітей залізницею на всьому терсні Галичини, а Голови УОК, зокрема вузлових залізничних місцевостей, узгід-цять з місцевою німецькою залізничною владою докладний розклад транспортів дітей. Як при переселенні дітей уся ініціатива була » руках УОК, що висилали Дітей, так при повороті вона в рухах УОК, що прий нили дітей: вони опрацюють негайно план повороту дітей, що приміщені на їхньому терені, та повідомлятимуть безпосередньо такті УОК, коли й скільки дітей мають вони прийняти та розіслати Із своїх кінцевих заліз-ніічііпх стяцій домів. З центра-лею порозуміваються тільки ті УОК, що пересилають дітей через Льв’З. Тому що сисціяльні заґожі з дітьми йтимуть безпосередньо аж до місця призначення, можна тепер пересилати більші транспорті! (навіть 3—4 ваґени), але за попереднім по-•іідоялешіям Нейтралі згл. початкової стадії. Більшими вузловими стадіями будуть тепер: Львів, Тернопіль, Чортків (згл. Городелка), Стрпи. Згадані У. О. К. опрацююіь негайно свій плин та перешлють його до Централі, яка подасть час і чергу транспортів з тсрспу поодиноких УОК. Кожний опікун, Де-леґатура й УОК допильнують, щоб переселені діти мали свої ьихазки, власні речі, харч найменше на 2 дні та повну опіку, зокрема здоровиу, щоб вернули домів в якнайкращому фізичному;, духовому й моральному стані.
Звергається ще раз увагу, що додому КОЗЩП.'і вернутись тільки ті Діти, що їхні батьки за
можмігаї, а на місцях пересолення повинні остатися всі ті діти, що не мають батьків, поля ні дому, або що їхні батьки виїхали до Німеччіпіи. Дотичні У. О. К. дістануть окремо списки таких дітей та розмістять їх наново в цілій окрузі у тих селян, що погодяться їх прийняти за своїх або на час війни.
Ясно, що ця остання акція найважніша і тому УЦК зажадає окремою звітування та подасть П внелід до прилюдного відома, підкреслюючи заслуги поодиноких УОК і Делегятур у тій акції.
В усіх справах, що торкаються акції повороту дітей, зокрема в час просування транспор-тів, треба порозуміватися з Цен-тралею (Реферат Допомоги Потребуючим, Львів, вул. Лича-ківська 37а.) тільки телефонічно на число 234-21.
І^шваміваавага^явавкзЕзхая
Городнича школа у Львові
Дворічна нижча юроднича школа з українською мовою нав «атія у Львові з цьому шкільне му році мата ;*> учнів, що и.ійже всі жили в інтернаті. Про і рама навчання охоплює. 4(1 годин гижмевої праці. Вона сіма-дається з теоретичних лекцій і практичних вправ, які учні ведуть під керівництвом інструкторів і вчителів. У класовій науці вчителі послуговуються багатою збіркою допоміжних на-учних засобів. Для практичних вправ є тут великий, добре за-дожепий та зразково ведений шкільний город, теплярні, інс-пекти. Майбутнє завдання випускників городинної школи — це керізницгио меншими городничими господарствами, фільварками, власними городами і праця в міських городах.
Офіційно початок повернення переселених призначили на 15 серпня 1942 р. Усю акцію планували завершити до 15 вересня. Для полегшення транспортування УЦК уклав угоду з дирекцією залізниць про виділення додаткових вагонів, що значно пришвидшило б процедуру повернення дітей. У зв’язку з цим голови УОК повинні були узгодити з начальниками місцевих залізничних станцій докладний розклад відправлень, а також повідомляти своїх колег у кінцевих пунктах призначення про кількість дітей, яких потрібно зустріти і розвезти по домівках.
Щодо оплати за проїзд, то керівництво залізниці відмовилося надавати будь-яку знижку. Повну вартість квитків, а за дітей до 10 років — її половину, повинні були оплатити українські комітети, які відправляли. При відсутності потрібних коштів необхідно було заздалегідь вносити відповідне клопотання на адресу відділу суспільної опіки УЦК.
Для транспортування дітей на короткі відстані використовувалися підводи, вони слугували також для їх підвезення до залізничних станцій. Відповідальні особи зобов’язані були простежити, щоб у дітей перед відправленням були іменні таблички, особисті речі, продукти харчування на два дні.
Разом з тим відділ суспільної опіки передбачив можливість залишення окремих дітей на триваліший період, навіть до завершення війни, у своїх опікунів або у сім’ях, які добровільно зголосяться продовжити опікунство. Це стосувалося насамперед сиріт і тих, у кого батьки виїхали на роботу до Німеччини, а також дуже бідних родин [36].
Процес повернення дітей повсюдно супроводжувався святковими прощаннями з різноманітними забавами, концертами, подарунками [37].
Загалом, організація допомоги постраждалим від повені, а особливо — переселення близько 25 000 дітей віком 8—14 років, стала однією з найважливіших цілісних акцій УЦК, що засвідчила не лише потрібність
Краківські вісті. — Краків, 1942. — Ч. ЗО. — С. З (фрагмент)
створення самого Комітету, а і його можливості, хоч і обмежені, представляти та захищати інтереси українського народу під німецькою окупацією.
1.	Гін до організації українців у Ґен. Губернаторстві // Краківські вісти : щоденник. — Краків, 1940. — Ч. 130; Завдання та можливості УЦК // Там само. — Ч. 132; А/. К Як дійшло до створення Українського Центрального Комітету / М. К. // Там само. — 1942. — Ч. 66; В. Г Сторінка з найновішої нашої історії І В. Г. // Там само. — 1943. — Ч. 162.
2.	Координація нашого зорганізованого життя в Генеральній Губернії // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 3.
3.	Кубійович В. Час великої проби І Володимир Кубійович // Холмська земля. — Краків, 1943. —Ч.З.
4.	Український Краєвий Комітет — єдина українська організація в Галичині // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 1; Український Комітет // Жовківські вісті. — Жовква, 1942. — Ч. 2; Галій Б. Організація українців у Генеральній Губернії / Б. Галін // Рідна земля. — Львів, 1942. — Ч. 24.
5.	Діяльність Суспільної Опіки П Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1944. — Ч. 13.
6.	Велика повінь на Покуттю П Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 17.
7.	Катастрофальна повінь на Підкарпаттю//Львівські вісті. —Львів, 1941. — Ч. 33; Повінь на Підкарпатті П Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 19/20.
8.	Страхіття повені П Наша будуччина. — Товмач, 1941. — Ч. 3.
9.	Гарасим В. Наслідки повені в с. Верчани / В. Гарасим // Стрийські вісті. — Стрий, 1941.—№ 17.
10.	Зубрицький М. Жахлива повінь / М. Зубрицький П Там само. — № 14; М. П. Допомога потерпілим від повені / М. П. // Там само.
11.	Акція допомоги потерпілим від повені // Там само. — № 15; Л. М. Українська Допомогова Акція / Л. М. // Там само. — № 18; Допомога потерпілим від повені // Там само. — № 19.
12.	Відозва Окружного Комітету помочі жертвам повені // Воля Покуття. — Коломия, 1941. — Ч. 18; Інструкція для Комітетів помочі жертвам повені // Там само.
13.	Подяка Комітету Допомоги Повінянам П Там само. — Ч. 21; 3 праці Окружної Суспільної Опіки в Коломиї // Там само. — Ч. 24.
14.	Губернатор Галичини злагіднює нужду населення в Коломийській окрузі // Там само. — Ч. 18; Генеральний губернатор жертвує 2 міліони золотих для усунення шкід повені в Дистрикті Галичина П Там само. — Ч. 19/20; Подяка Комітету Допомоги Повінянам Н Там само. — Ч. 21.
15.	Концерт на допомогу жертвам повені // Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 54. 16. «Бецугшайни» для голодуючих П Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 17.
17.	З убогого Підгір’я на хлібні села // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 84; (М. П.). У потребі пізнається братнє серце (Поміч дітям) / (М. П.) И Краківські вісті : тижневик.—Краків, 1942.—Ч. 17.
18.	Дбаймо про здоров’я переселюваних дітей // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 102; Зберігання санітарних умовин при переселюванні дітей П Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 5.
19.	(М. П.). У потребі пізнається братнє серце (Поміч дітям) / (М. П.) П Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 17.
20.	Послання до Духовенства всіх греко-кат. єпархій Генералгубернаторства // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 29.
21.	Допомога Українським Дітям // Там само. — Ч. 31.
22.	Акція переселення дітей // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 135; Переселення дітей // Станиславівське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 62.
23.	Переселення дітей // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 123.
24.	Вісті з Українського Центрального Комітету. Переселення 5.000 дітей // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. ЗО; Бардз красні ми ся удало (Переселення лемківських дітей) // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 20.
25.	Переселили вже 7.000 дітей П Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 19.
26.	Дві пекучі справи // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 5; Вже переселено 15.000 дітей // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1942. —Ч. 20.
27.	Вже перевезли понад 18.000 дітей 11 Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1942. —Ч. 22.
28.	Акція переселення дітей // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 7.
29.	Хто найкраще виконав громадянський обов’язок? Перші підсумки переселення дітей // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 117; Акція переселення дітей // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 7.
30.	Наддністрянський Я. Будуюче милосердя. За поширення і поглиблення акції переселення дітей / Ярослав Наддністрянський // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 114; Його ж. За повну моральну опіку над переселеними дітьми // Там само. — Ч. 132; Його ж. Над Серетом і Золотою Липою. В гостині у переселених дітей та їхніх опікунів // Там само. — Ч. 145; Голос учителя про переселення дітей // Там само. — Ч. 144; Переселені діти з Покуття і Гуцуль-щини про себе // Там само. — Ч. 145.
31.	Наддністрянський Я. Між переселеними дітьми в школі. Враження з поїздки в Золочівщину й Тернопільщину / Ярослав Наддністрянський // Там само. — Ч. 148.
32.	Відвідують дітей 11 Там само. — Ч. 127.
33.	До відома батьків переселених дітей (Комунікат Українського Центрального Комітету) // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 23.
34.	Не відвідувати переселених дітей // Станиславівське слово. — Станиславів, 1942. —Ч. 64.
35.	До відома батькам переселених дітей. Комунікат Українського Центрального Комітету // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 29.
36.	План повороту переселених дітей // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 7; Акція переселення дітей // Там само. — Ч. 8; Поворот переселених дітей. Комунікат Українського Центрального Комітету // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 30.
37.	Переселені діти вертаються до батьків І І Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 199; 1.136 дітей з Підкарпаття було в Збаражчині // Там само. — Ч. 204; Вдячність
Бойківщини за опіку над її дітьми // Там само. — Ч. 212; 2.063 дітей було в Скалатщині. Поворот дітей з Підкарпаття в родинні місця // Там само. — Ч. 220; Рідна кров. Ще на маргінесі від’їзду дітей з Підкарпаття // Там само. — Ч. 221.
ПЕРЕПИС НАСЕЛЕННЯ ЯК СПРОБА ІДЕНТИФІКАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ
На 1 березня 1943 р. рішенням уряду було призначено загальний перепис населення. 111-й номер «Денника розпорядків для Генерального Губернаторства» від ЗО грудня 1942 р. надрукував це розпорядження влади. Згідно з ним, обліку підлягали всі особи, що проживали на території Генеральної Губернії понад два місяці. Виняток становили військовослужбовці німецьких збройних сил та поліції, працівники митниці, «служби праці» і «будівельної служби», представники організації «Тодт» і члени їхніх родин. Також не бралися до уваги військовополонені і ті, хто виїхав на роботу в Німеччину.
Перепис проводився поквартирно і побудинково. На переписних формулярах зазначалися назва вулиці та номер будинку, а у графі, призначеній для конкретної квартири, вказувалися кількість кімнат і кількість проживаючих за національністю, статтю, віком. Також в обов’язковому порядку робилася відмітка стосовно забезпечення проживаючих продуктами харчування, тобто чи це сільськогосподарські продукти з власного городу, чи карткові приділи. В рамках поділу на національні групи запроваджувалося вікове розмежування до і після десятилітнього віку, незважаючи на стать.
Усі мешканці, навіть при тимчасовій відсутності з причин, наприклад, хвороби чи працевлаштування в іншому населеному пункті, підлягали перепису за місцем свого постійного проживання. Якщо хтось працював понад два місяці поза місцем прописки, то облік проводився за місцем праці. В готелях і пансіонатах перепису підлягали власники, члени їхніх сімей та прислуга, яка проживала там більше двох місяців. Процедурі обліку підлягали і ті, хто не мав постійного місця проживання, зокрема цигани.
Щодо національності, то німецький уряд поділив населення Генеральної Губернії на такі групи: німці з німецьким громадянством або без нього, які володіли «бронзовими виказками», українці, поляки, євреї та ін. Під «іншими» записували німців без німецького громадянства, що не мали «бронзових виказок», білорусів, росіян, ґуралів (поляки — населення гір, яке намагалися представити окремою нацією), циган та ін. У цьому випадку для означення німецької національності передбачалося використання букви «П», білоруської — «В», російської — «К», циганської — «2», т. зв. ґуральської — «О», усіх інших — «А».
Процедуру перепису проводили представники статистичного відділу уряду Генеральної Губернії, наділені відповідними повноваженнями, при
співпраці з місцевими органами влади й у присутності власника або відповідального за конкретний будинок, який також завіряв своїм підписом переписні формуляри. Службовці мали право наочно перевірити всі кімнати, звірити кількість зголошених із записами у будинковій книзі, а також перевірити їхню національність. Окрім того, вони зобов’язувалися не розголошувати отримані у результаті опитування дані.
За спробу фальсифікувати зібрану інформацію передбачалося ув’язнення терміном до п’яти років і необмежено великий штраф. Один рік тюремного ув’язнення і штраф (або одне з цих покарань) передбачалися для порушників зобов’язання дотримуватися таємниці перепису, а також для тих, хто подасть неправдиві відомості або заважатиме представникам статистичного відділу виконувати їхню роботу [1].
Українське населення Генеральної Губернії повинно було найповніше використати цю реєстраційну процедуру для того, щоб максимально достовірно встановити правдиву кількість українців, яка при проведенні переписів у колишній Польській державі спотворювалася у бік зменшення за допомогою, наприклад, поділу на три національності — українську, русинську і «тутешніх», або коли українців римо-католиків приписували до польської національності. Тому УЦК закликав свої низові структури до проведення широкомасштабної агітаційної кампанії. Особливо це стосувалося священиків та вчителів. Найбільше зусиль пропонувалося спрямувати для розгортання ідеологічної роботи на території Холмщини, Під-ляшшя, Посяння, де місцева адміністрація перебувала переважно у
польських руках. Окрім того, українців закликали записувати свої імена і прізвища правильною українською мовою, не змінюючи їх на польський лад. «В дні 1 березня ц. р. жде нас важне завдання, яке вповні мусимо виконати і не допустити більше до того, щоб при списі населення пропали для нас ще й нині сотки тисяч наших громадян» [2].
У зв’язку із зазначеним УЦК наголошував, що запланована реєстрація відбудеться у нових політичних реаліях, які сприяють об’єктивності, а отже,
Список населення.в Г.-Г
Львів, 13 січи*.
1-го березня ’943 р. відбудеться еумаркчний список населення в Ґснерал-Губернаторстзі.
Цей список буяє переведений за мешканнями, при чому буде устій* кений кімнатний склад кожло-о мешкання. Поруч того устіипигь-ся. чи і в ЯКОМУ обсягу посідач мешкання прохарчовує себе, особи
до нього яричалежк’. ! свеит. <'н-г.іих спіамеїпкнніїіч з власних рііь- їх продуктів, чи на основі приді-
Спнсков: підлягають усі особі:, шо псрсбуьаюгь в Генерал-Губернаторстві довше як два місяці.
Вийнятая творять: гршіалежіґ до Німецьких Збройних Сил. Зброї СС і Німецько! Поліп:!, Митної Сторож», Служби Праці і Будівельно! Счужби в Генерал-
V» іНчкИлт». ппиглянит нми- Губернаторстві, як теж організації КИ» КІЛЬКІСТЬ присланих КНИ ^од { члени родин та особи, жок стенуть замість голосних, які е в службі названих формашГ» часом дешевих і порожних » які жиеуть у *««’*“*•* фраз правдивим свідоцтвом ”ях- иих його вартості: як члена иаціо- ‘ ОкО и‘ 11,0 п вальної спільноти.
Даймо ж швидше книжкуі Нехай з неї черпають сили: і лемко, і холмшак, і всі наші ближчі й дальші брати! Нехай наша молодь, притуливши до серця рідну книжку. мандрує в широкий світ, куди її кличе наказ. Та КНИЖ- мецького похотження букчою д, к'а загріватиме його на чужи- гурллів літерою Г. мпг;ал:в літе-ні, підтримуватиме на дусі й	чуіиХз ліїе-
іцодня нагадуватиме про рід- рою д.
КИй край. Не зволікаймо, бо Ближчі подробив!, що відносять-час не жде! Шо повинно бути « »ччоиа»шя розпорядку про зроблене сьогодні, нехай бу- ^яд^ГЗ’ Г.-гЛ ЇИ’Т. де зроблене зараз.	1942 р.
СПІЛЬНИХ приміщен-... .	___ — воєнні половся!
і особи, шо перебувають у переходових таборах.
У списку візьметься під уваг* теж лриналежнісгь до наи-.она.чь-иої групи Ні грп.и е так’.: кінці (німецькі громадяни 9 особи німецько! кац’оизіькости). українці, по.’ччп. жиди й „інші". У рамах тих груп < подія за статтю і віком	10 років-. ..10 років
і вище". У групі .інші" спеція ТКНИ треба 5чаглял:;;:ги оссбд ні-
Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 8.— С. 2 (фрагмент)
в її результаті має бути названа об’єктивна цифра представників української національності, що проживають на українських етнічних землях Генеральної Губернії. Для цього лютий було оголошено місяцем посиленої праці з підготовки загалу населення до перепису, відповідальність за яку покладалася на організаційний відділ УЦК. Низові клітини Комітету отримали спеціальні вказівки, як проводити агітаційну кампанію. їхні представники повинні були постійно контактувати з владою на місцях і з представниками статистичного відділу для того, щоб перших інформувати про їхню роль і завдання у процесі проведення перепису, а других — про національні відносини на українських етнічних землях. Планувалося, що до 15 березня 1943 р. українські окружні комітети зможуть відзвітувати про здійснену акцію та її' підсумки. «Мабудь не треба пояснювати, що кожний перепис населення є своєрідним плебісцитом, що дає образ національно-суспільного обличча даної території, та який опісля є основою для національної, шкільної, господарської політики уряду на даному терені» [3].
Від листопада 1942 р. і до кінця весни 1943 р. українські часописи Генеральної Губернії друкували багато матеріалів стосовно важливості результатів перепису для планування майбутнього розвитку національного життя. Українцям пригадали, що в межах Австрійської імперії їх облікували у 1869,1880,1890, 1900 і 1910 рр., а в польських кордонах — у 1921 і 1931 рр. Однією з особливостей цих переписів були масові фальсифікації поляків, які за допомогою, висловлюючись сучасною мовою, адмінресурсу сотні тисяч українців записували поляками. Створюючи таким способом у місцях компактного проживання українців штучну більшість, польська меншість отримувала можливість управляти краєм виходячи з власних інтересів, які часто кардинально відрізнялися від українських.
Завданням внутрішньої політики Польської держави по закінченні Першої світової війни стала якнайшвидша асиміляція українського населення. Для цього, наприклад, використовувався етнічний поділ, коли гуцулів, лемків, бойків, поліщуків та інші групи польська влада намагалася представити не приналежними до української нації. Також з національною ідентифікацією ототожнювалося поняття «мова», тобто якщо особа послуговується у побуті польською мовою, значить — вона поляк.
Однак найпотужніше для фальсифікації точної кількості українського населення використовувалася віросповідна приналежність. Так, греко-католиків трактували не тільки українцями, а й русинами. Українців римо-католиків записували поляками, бо, як і у випадку з мовою, за допомогою віри також визначали національність [4]. Як приклад наводилися дані про штучне зменшення кількості українців в результаті перепису населення у Польській державі 1931 р. Тоді у Львівському воєводстві із зголошених 1 305 300 греко-католиків (у дослідженні В. Кубійовича ця цифра менша і становить 1 269 000
[5]) українцями записали 1 067 000 осіб (різниця — 238 200), у Стані-славському — із загальної кількості 1 079 000 греко-католиків українцями виявилися 1 028 900 осіб (різниця — 50 100), у Тернопільському воєводстві тільки 728 200 українців представляли 872 000 греко-католиків (різниця — 143 000). Відзначимо, що у цифрових підрахунках по Львівському воєводстві помилка становить 100 осіб, а по Тернопільському — 800. Якщо додати результати різниць між греко-католиками й українцями, то виявиться фальсифікація у 431 300 осіб (В. Кубійович називає цифру 437 000 [6]), яких записали поляками.
Найповніше проявився польський адміністративний ресурс на території Люблінського воєводства (Холмщина і Підляшшя), де із 210 100 православних українцями записали тільки 73 700. Решту 136 400 осіб представили поляками. До наведених фальсифікаційних цифр (431 300 і 136 400) пропонували долучити також 11 800 православних і близько 600 000 українців римо-католиків Східної Галичини, облікованих під час перепису поляками, а також майже 160 000 т. зв. калакутів (так називали українців римо-католиків Холмщини і Підляшшя), у результаті чого щонайменша цифра українських «недорахувань» у процесі перепису 1931 р. зростала орієнтовно до 1 339 500 осіб [7].
Окрім масових фальсифікацій під час переписів, польська адміністрація проводила політику, спрямовану на асиміляцію українського населення. Для цього використовувалися найрізноманітніші методи, в основі яких лежала одна неписана, але обов’язкова теза про польську зверхність і українську меншовартість. Тобто щоб отримати кращу землю, добре оплачувану роботу, якісну освіту тощо, треба змінити віру батьків і національність, зробитися поляком — і більшість проблем зникнуть самі по собі, а ті, що залишаться, буде набагато легше вирішувати. І частина українців користувалася можливістю у такий антинаціональний спосіб облаштовувати своє життя. Наприклад: «Ось деякі дані зі села Б., віддаленого 9 кілометрів від Тернополя. В тому селі від 1920—1939 р. 100 осіб переписало метрики з греко-като-лицького на римо-католицький обряд. Згідно з даними пароха та наших громадян в тому селі переписало метрику 20 осіб, щоб дістати на парцеляції землю, 54 при шлюбі з латинниками, в більшості жінки і то заможніші, 15 осіб перетягнув фільварок п. С., даючи їм працю, а 5 дістало службу при залізниці» [8]. У самому Тернополі впродовж 1918—1943 рр. на римо-католиків переписалися 764 греко-католики. Найбільша кількість змінила віросповідання у 1937 і 1938 рр., відповідно 64 і 88 осіб, а найменше — у 1940—1943 рр., коли було зареєстровано тільки три подібних випадки [9].
За офіційною статистикою, Ярослав у 1936—1942 рр. недорахувався через процедуру зміни обряду 115 греко-католиків. Неофіційні підрахунки за 1919—1942 рр. цю цифру збільшують до 3—4 тисяч [10]. В Станіславській
парафії на римо-католицизм у 1919—1938 рр. переписалися 692 греко-католики. Найбільша кількість таких змін (119 осіб) припала на 1938 р. Після поділу Польщі між Німеччиною і Радянським Союзом почався зворотний процес. Так, під час радянської присутності на західноукраїнських землях у 1939—1941 рр. було зареєстровано 19 випадків повернення до батьківського
КРАКІВСЬКІ ВІСТІ ________ --------------------------” Л? Дії
Наші втрати в Ярославі
І.
Нав'язуючи до незвичайно цікавих стіп сії д-ра і. 11. з минулого року у „Кр. В." про наші втрати у Львові за Польщі, шо йдуть на десятки тисяч, вже від року старався я збирати матеріяа:і про ачалогічні втрат н в Ярославі, де наступ поляків і римо-квт. духовенства був і за Австрії і за Польщі дуже великий, куди більший ніж у Сх. Галичині. Па жлль я одержав дуже мало матеріалі*, бо наші ііарохіяльні уряди в Ярославі і Ярослашнки! ке звертали великої уваги на докладне реєстрування всіх випадків переходу на латітство. Хоч грохав в окремих парохів зі сіл, піхто не подав до УДК шяхнх матеріалів, не тільки щодо поодиноких осіб, але навіть сумарнчннх.
Мої матеріялн про саме місто Ярослав сягають «ід 1936—1942 а тим, що за 1936—1937 рр заното-иаио в матерія а ах тільки 4 випадки, а найбільше переходів на латлпетво в аа я>. 1936—1939, менше зв 1941—1942, себто разом за час нецілих 4 років. Усіх переході* аанотоваво за ті роки 115, з цього в9 жінок, отже 42.68*/» і 66 чоловіків ,себто 57,4*/». Бони покидали греко-хвт. обряд «вйчастіим у віці 20—29 рр. І таких випадків маємо 35 (12 жінок і 23 чоловіків), далі 29 випадків у віці 30—39 років, з цього жінок 9 і 20 чол., 16 випадків переходу на латнхетво у віці 9—19 літ (7 жінок І 9 чол.), 12 у в'ці 40—49 років (7 ж'пь і 5 чол.), 10 випадків у иі-иі 50—69 літ (6 жіи. і 4 чол.) і 6 випадків у. вічі 60—69 (5 жін. І 3 чол.),в 2-рх випадках ке подано вху.
П.
Докладні причини переходу па латинство в кожному випадку важко подати, одначе хто знає історію вашого життя і страждлиі» зв роки 1913-Іь39, то легко про них догадається. Зрештою про ке юворять проречкето статистичні цифри віку тих, то перейшли па латннство. Цей вік (‘20—29 ,.т) показує, шо же час лошухуважія посад і служби для дівчат і хлоаціл, а для дівчат також пора виходу заміж. Отже для одержання посади або чоловіка (у дівчат) зміняли ці люди свою рідку віру й національність. Розуміється, що це най-слабші характер», які від намовою батьків чи начальників або господарів, ж яких дівчата служили, ішьидали свій обряд. Старші віком (30-39 літ), і<е вже люди м одкіеї категорії. Це ті, що хотіли зіірикати свою віру, одначе під натиском обставин таки ааломалнсь, бо або боролись із життям і таки пе встигли влзсвяик силами втриматись, або мали вже працю і під загрозою втрати П покинули віру і нарід. Тому саме тут число чоловіків веревишув удвоє кількість жінок (20 иа 9). Годі всіх цих людей осуджувати і проклинані, мо-
же багато з них треба вважати за справді негласних людей, ь*еио;і2лккх І пало енергійних, і тільки меншість належатиме зо поганих характерів. Скільки тихих трагедій ложе скривитися в цих сухих цифрах і прізннщах, скільки діяоольськлх хитрощів і спокус, лідшептів і брехень, погроз га підлесник обіцянок МОЖ<ІВ б тут відкрити, коли б усі люди мали змогу щиро висловитись про  спонуки своїх учинків. Безумовно багато причинилась до инх відстуїіннцго шкода й костел, товариство А оточення, а врешті ііераз почуття »меі> шевартиостн” і бажання „пошитись у лата**.. Жаль, шо в своїх матеріалах пе було рубрики фаху і зайнять усіх цих відступників, бо це краще пояснило б нам цілу трагедію і мотиви переходу, цих багатьох людей.
Ш.
Важче пояснити відступе: во людей у середньому віці 40—49 і в старшому віці 50—59 і 60—69 г!т. Першу позицію (40—49 літ) можу пояснити також рятуванням посади всяких, здебільше іясж-чкх, службовців, як залізничники, канцеляристи й камекичні сторожі. Відступництво старших людей (50—69 років) ввжко вже пояснити страхом пе-ред утратою лссади, а рвдше треба пояснити тим,. шо вони тим рятували себе аід злиднів передчасної нужденної емеритури. Але це тільки ВІДО--кремлеві випадки, бо починаючи від рубрики 40і до 49 років І йдуче вище, більшість ВЬ*ІСТУПНИКІИ. творять жінки. Цс мабуть такі жіпки-укрзївки,, піо повиходили за поляків і під впливом саоїх чоловіків, а головно під впливом римо-католидь- • ких священиків і польських „законниць" вирікалися своєї рідпоі віри не для власної корнети, а> для своєрідного „вищого сгнлю”. 1 тут ерихо-диться сказати, що в 50*/» причиною відступництва є мішані подруаикя, такі дуже поширені 11,1 шкідливі є Ярославі 1 Ярослзишніїі. Інші иричниіг  в дстулництва українців у рр. 1941—1942, хоча їх тепер годі докладно з асовувати. Одначе, хто живе в Ярославшнні, той добре знає всі причини, тим більше, що покидали нашу віру здебільш а м шле, а саме 21 на всіх 39 ослі. Прикро вражає майже громадне відсіупнндтво аж 22 наших людей, останків українців у сподьщеіюму селі Вербна лід Ярославом. Між відступниками є багато уродженців мішаних сіл, як Угорка, Рінлия, Рекетів, Міроптн, Монинз або сгіольщенігх, ик Ки-даловичі, хоч не бракує їх і з українських сіх і містечок, як Яворів, Олсшмчі, Сурохів, та іи. Переглядаючи прізвища тих, що покинули нашу- віру й церкву, знаходимо багато польських або споль-щеких і чужннишс прізвищ, а це знак, що українки виходили заміж за поляків» як Влос, Бжсзін*
ськай, Бжез, Льос, Датг.і. Вебсрт, Г\р.іх. Горак. Бзрлог, Мільц, ВоГшіиький. Сибітз. Бдіхяч, Ве-хсиь, Мєльніцка, Ківер. Дечемус, Мііцп.іск.
жинсььий, Лібіч, Ґл^'ріі'и, і’орсіи>і< ііі, Сп.:і;і.'п-;), З.'рЖСЧІІИ І І. И. Але більші,.!!' Гі:Х, Щ'І ІІСРС-ИІІ ІЗ на лагпнегво, мзь українські ирипащ-: । і-о *.»-в.юні і по йаг.ікезі. ик І.'рзиіч.и., .Чск.ірл, II». ір-і-гхо, Прсікон, Почекай.ю, Жонкір. Трухни, Кисіль, Ду броикіїїі, Гуіа, Васьо, Гилаііі.'м. Сішц.к-.-, Сі! у не. Ґудзій, Бучєо. Колямик, ІІІпнра. Гойдах, Грснюк, Мнкптюк, Басяк, Козак. Березка, Гулюї., Ба?з і, Еоловий, ЬІгиїдо, Лекиш.кий, Взрцгб... І.у Дгюбз» Подолеиь, Гіліціиськшї, Пигльоззіііій, Рідке, Сава, Зажіь, Просіах, Сосиоиськнї:, Ксд<>ді:і, Дубаппк, Висюгв, Оріги.ік її п.
Протилежне явище, а саме поворот до ріішИ в'ря трапляється тут дуже рідко.
IV.
Важко сказати в підсумках, скільки думі тили українці Ярослава за Польщі. І Із осніїаі неповних матеріалі*, які я використав, в.іходпю б пересічно по 35 душ иа рік, отже за І919--1937 перейшло б на латиисгво 630 душ. Одначе насправді було цих випадків більше, бо в 1919-1922 рр. переходили тутешні греко-католики на латшидв» в дуже великій кількості- Тому число 3—4 твгичі м іжіів вважати за дуже імовірну кількість наших втрат. Останній 1942-ий рік приніс нону хвалю відступництва.	Є. Г.
ЯПОНЦІ ЗАТОПИЛИ ТРИ ВЕЛИКІ ТРАНСПОРТНІ КОРАБЛІ.
ТОКІО. — Цісарська головна ьеатира подала е неділю до відома:
13. серпня морські СИЛИ ЯПОНСЬКОГО ЛСГУИСіВа виконали атаку на відтинок Люша. Використовуючи темряву, воші заіггакуж.ли групу -іранспорт-инх кораблів, що стояли ял ьотві і .мпопили три великі транспорті кораблі В тон самий чле інший відділ бомбардував летоянщс.
Відділ домшдшх літаків зудадшнец к*л островом Рейдова з 10-ма япрпжнми ловецькими лігм-каин та вбив б Із щіх.
Один японський літак іде не вернувся до .«-.і і бази.
ПОРАЗКА АМЕРИКАНСЬКОГО ЛЕТУИСТОА Н*. ТИХОМУ ОКЕАНІ
На ніидапюму Тихому аглащ шімігшо здери-жяяськв лстунство зазнало ьажкнх иоразос. За повідомленням японської годовпої Кііатиря а.ч<_-ртікзлці назвали вааашх іприт підчас севітряио) атахн ва острів Буґеавіли Японські донецькі х<.-гуни ибнлн 51 американські машини і і 'загалья’і-го числа 55 атакуючих літаціи. Американська .ітв-ка спричинила псзиа’піу шкоду. Крім того не и?р-иуласл до своє! бази одна японська машина.
Краківські вісті. — Краків, 1942. — Ч. 51. — С. 4 (фрагмент)
обряду, а під німецькою окупацією до кінця лютого 1942 р. на такий крок зважилися 103 українці [11].
Щодо процесу зміни обряду львівськими греко-католиками, то у Львові церква св. Юра втратила від 1919 р. до 1939 р. включно 5000 вірних, церква Успення Пресвятої Богородиці — 2638, церква св. Петра і Павла — 1682,
церква св. Миколая — 175, церква при «Загальному Шпиталі» — 644 вірних. Разом ці п’ять парафій втратили 10 139 душ. За підрахунками Івана Німчука, загальні втрати греко-католицької Церкви у Львові за 1880—1939 рр. становили щонайменше 50 000 вірних. Про причини переходу українців на римо-католицизм автор писав: «Це, як і по інших парохіях, люди переважно залежні, отже всякого роду залізничники, трамваєвики, поштовці, в’язничні сторожі, тощо, далі робітники різних міських підприємств, всякі ремісники (між ними багато кваліфікованих) та нижчі службовці в державних і комунальних установах. З жінок є багацько домашньої прислуги, є теж дуже численні швачки, модистки, кельнерки, санітарки і т. д. Дивно вражають теж численні прізвища нар. учителів (льок), а також студентів вищих та учнів середніх шкіл. Людей з вищими студіями, людей на становищах, у списках дуже мало, але трапляються і такі. З усього видно наглядно, що натиск на наших людей за зміною обряду йшов усюди, що противник не перебирав у засобах та не спинявся перед ніким і нічим» [12]. Інакше ці причини можна пояснити відсутністю власної держави і жорсткою політикою Польщі, спрямованою на якнайшвидшу асиміляцію українського народу будь-якими методами.
Напередодні перепису Український Центральний Комітет наголошував, що німецька влада не зацікавлена в штучному збільшенні якоїсь однієї нації, що їй потрібна об’єктивна кількісна характеристика національного складу населення Генеральної Губернії. Тому всі, кого раніше трактували як «православний», «тутешній», «русин», «калакут» або ще якось, тільки не як українець, повинні були зрозуміти важливість моменту і чітко та однозначно вказати свою національність у переписних листах. Українцям пояснювали, що запитання, на які потрібно відповісти, зведені до мінімуму, а основним серед пропонованих буде питання національної приналежності. Рубрика про віросповідання, яка дозволяла польській владі фальсифікувати результати на свою користь, переписом 1 березня 1943 р. не передбачалася. У зв’язку з цим часописи вели належну пропагандистську роботу, пояснюючи, що незалежно від віросповідання (греко-католик, православний, римо-католик тощо) українцем є кожний, хто походить з української родини, чиї батьки — українці, кого об’єднує спільна історія та культура [13].
До роз’яснень долучився і архієпископ Холмський і Підляський Іларіон (у 1919—1939 рр. на території Холмщини і Підляшшя польська адміністрація знищила 189 православних церков, 149 перетворила на римо-католицькі костели, залишивши для духовних потреб православних тільки 51 культову споруду [14]), який спеціальною резолюцією звернувся до духівництва з вимогою пояснювати вірним важливість наслідків перепису для майбутньої організації життя українського народу в Генеральній Губернії, наголошуючи, що до уваги буде братися тільки національна приналежність, а не релігійна.
«Належить закликати вірних, щоб вони правильно подавали свою українську національність, пам’ятаючи, що після перепису всякі помилки буде дуже трудно поправити» [15].
Певним орієнтиром першоберезневої акції 1943 р. покликані були слугувати статистичні дані про кількість населення станом на вересень 1942 р. Згідно з ним, на території Генеральної Губернії проживали 75 000 фольксдойче (німці без німецького громадянства), 11 390 000 поляків (зокрема 90 000 т. зв. ґуралів), 4 290 000 українців, 2 092 000 євреїв, 15 000 білорусів, 6500 росіян, а також грузини, вірмени, татари [16].
Щодо населення області Галичина (без Перемищини та Сяніччини), яка була поділена на 14 старосте (Бережани, Чортків, Дрогобич, Калуш, Кам’янка, Коломия, Львів-повіт, Львів-місто, Рава-Руська, Самбір, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Золочів), то на 15 вересня 1942 р. кількісні характеристики виглядали так: 43 442 (0,93%) німці, 3 247 353 (71,71%) українці, 955 821 (21,1%) поляк, 278 132 (6,14%) євреї, 3575 (0,12%) представників інших національностей. Загальна кількість становила 4 528 323 особи. Інакше кажучи, на кожних 100 жителів Галичини припадали приблизно 72 українці, 21 поляк, 6 євреїв, 1 німець [17].
Ці дані продемонстрували різке збільшення числа українців. Зокрема, якщо напередодні 1939 р. польська статистика реєструвала близько 50 000 мешканців Львова українцями, то на 15 вересня 1942 р. ця цифра зросла до 83 570 осіб, а у Тернопільській окрузі загальна кількість поляків зменшилася від 59% у 1930-х рр. до 23,4% у вересні 1942 р. При цьому робилося припущення, що з цієї кількості майже 13—15% — це українці римо-католики. Тобто відсоток польського населення міг становити приблизно десяту частину всього населення [18]. Ці цифри, базовані на національній, а не віросповідній приналежності, підтверджували правильність позиції УЦК щодо розгортання широкої агітаційної кампанії серед українського народу Генеральної Губернії за масову участь у планованому німецькою владою переписі та зголошення себе українцем.
Як і було заплановано німецькою владою, перепис відбувся 1 березня 1943 р. Функції переписувачів виконували визначені місцевою владою особи або певні категорії осіб, контрольовані фахівцями урядового статистичного відділу. Так, у Станіславі рахівниками призначили вчителів шкіл, яких напередодні проінструктували, як правильно заповнювати переписні формуляри. У зв’язку із залученням учителів навчання 1 березня відмінили [19].
Український Центральний Комітет позитивно оцінив результати перепису населення, які продемонстрували збільшення, подекуди значне, кількості українців не тільки у селах, а й у містах. «Є вже лише кілька міст на нашій етнографічній території, де ми є в меншості, натомість в інших ми вже творимо більшість». Поза тим, Комітет визнав, що дотепер його праця
поширювалася переважно на ті населені пункти, де українці творили самодостатню свідому групу, і майже не зверталася увага на мішані села, особливо ті, де українці були у меншості. Тому передбачалося як необхідність спрямувати зусилля УЦК на відкриття у таких населених пунктах приватних українських шкіл, заснування українських освітніх товариств, а при них —
Населення Галичини по староствам СТАТИСТИКА 3 15-го ВЕРЕСНЯ 1942 Р. Населення обіасти Галичина в дні 15-го вересня 1942 р. по староствам мало такий чисельний уклад:							
Староство	РайхсдоГпі	Фольксдойчі	Українці	Поляки	Жиди	Особи інших національностей	Разом
Ьережани	360	1.956	252 ЇЯЗ	58.210 .	15.000		327.610
Чортків	1.251	625	353.152	114.203	29.000	22	498.253
Дрогобич	1.001	2.435	129.528	38.697	12.475	65	184.201
Калуш	256	2.142	162.534	19.348	5.804	113	190.197
Камяика	120	601	144.110	42.055 і	20.231	—	207.117
Коломия	289	1.262	347.143	35.677 і	1.500	255	386.126
Львів-повіт	305	2.034	398.483	133.803	31.988	79	566.662
Львів-иісто	4.510	7.391	83.570	172.735	50.000	1.400	319.606
Рава Руська	419	933	100.980	26.853	12.460	583	142.237
Самбір	350	854	128.802	36.549	10 455	331	177.341
Станиславів	890	5.560	361.213	68.135	6.119	215	442.132
Стрий	1.241	1.189	228.961	34.229	26.399	153	292.472
Тернопіль	2.500	65і	335.1 і 0	113.146	29.612	200	481.221
Золочів	874	1.143	221.665	62.179	27.089	159	313.109
	14.366	29.076	3,247.353	955.821	278.132	5.575	[ 4,528.323
Краківські вісті. — Краків, 1942. — Ч. 51. — С. 4 (фрагмент)
гуртків молоді та жіночих секцій, а також дитячих садочків. Здібнішу молодь планували відправляти на навчання у міста. «На підставі вислідів перепису населення мусимо переставити нашу працю з припадкової на плянову і систематичну та охопити нею передусім ті осередки і терени, на які ми досі не звертали уваги» [20].
Щодо конкретних цифрових даних, то у часописах надрукували загальні підсумки без поділу на національні групи. Отже, станом на 1 березня 1943 р. у Генеральній Губернії, що займала площу 145 180 км2, нараховувалося 14 853 798 мешканців, зокрема 7 085 690 чоловіків та 7 768 108 жінок. На її території розташовувалися 7 великих і 206 малих міст, а також 17 365 сіл. Найбільша кількість населення проживала у Галицькій області — 4 200 760 осіб, у Краківській — 3 482 124, Варшавській — 2 699 403, Радомській — 2 396 968, Люблінській області — 2 074 543 осіб [21]. Відзначимо, що матеріали перепису також були опубліковані німецькою мовою окремою книжкою як офіційне видання.
ТЕРНОПІЛЬСЬКА ОКРУГА у дзеркалі останнього перепису
За останнім переписом населення в дні 1. березня 1943 р. Тернопіль мар. 12.810 українців, а поляків 8.155. У приналежних до Тернополя перед містях — хуторах Гаї Великі, було українців 1.416, а поляків 119. У Гаях Малих українців 507, а поляків 86; разом м. Тернопіль має 14.733-у-країнців, а поляків 8.666.
Повіт Тернопіль має українців 91.712, (71,80 ІВІДС.), ПОЛЯКІВ 30.911, (24,20 відс.).
Повіт Зборів: українців 71.329. (84,35 відс.), а поляків 11.195 (13,24 відс.).
Повіт Збараж: українців 48.243 (79,85 відс.), а поляків 10.885 (17,88 . відс.).	І
Повіт Скалат: 62.214 українців І (74,28 відс.), а поляків 20.622 (24,62 » відс.). ,	|
Повіт Теребовля: українців 58.994 । (77,30 відс.), а поляків 15,261, (20,02 *відс.).
Ціла тернопільська округа має у-країнців 332.492, цебто 76,84 відс., а поляків 88.794, цебто 20,52 відс.
Щодо інформації про українців, то винятком можна вважати часопис «Краківські вісті», який єдиний повідомив про їхню кількість, ще й порівняно з кількістю поляків, але тільки у Тернопільській окрузі. Зокрема, на цій території, яка охоплювала Тернопільський, Зборівський, Збаразький, Скалатський і Теребовельський повіти, проживало 332 492 (76,84%) українців і 88 794 (20,52%) поляків [22].
Відповідь на запитання, чому не були оприлюднені офіційні результати перепису за національностями, спробуємо пояснити, порівнявши вересневу 1942 р. та березневу 1943 р. статистики. Згідно з вересневими даними, населення Генеральної Губернії становило близько 17 868 500 жителів, а з березневими даними — 14 853 798. Різниця— 3 014 702 особи. Можемо зробити припущення, що таке різке зменшення населення відбулося через невклю-чення євреїв (2 092 000 осіб) у загальний реєстр, а якщо і включення, то дуже незначної кількості, а також масовий вивіз людей для працевлаштування у Німеччині, репресії проти мирних громадян і їхній перехід у підпілля (для українців — це, зокрема, поповнення лав УПА).
Неврахування євреїв у процесі перепису підтверджує і порівняння наявних даних по Тернопільській окрузі, де у березні 1943 р. тільки обліковані українці та поляки становили разом 97,36% (421 286 осіб) усього населення. Решта 2,64% — це 11 424 представники інших національностей, зокрема єврейської, яка
у вересні 1942 р. нараховувала 29 612 осіб.
Порівняння даних по Тернопільщині підтверджує і той факт, що українцями записувалися ті, кого раніше влада трактувала поляками. Так, офіційні дані свідчили, що восени 1942 р. представників польської національності у вказаній окрузі було 113 148, а 1943 р. — 88 794 (різниця — 24 354 особи). Чисельність же українців в обох статистиках, незважаючи на уже згадані репресії, вивози до Німеччини і перехід до повстанців, залишалася приблизно однаковою — 335 110 і 332 492 особи відповідно.
Краківські вісті. — Краків, 1943. — Ч. 23. — С. 6 (фрагмент)
Отже, можна ствердити, що УЦК завдяки правильно організованій агітаційній кампанії використав планований німецькою владою перепис населення Генеральної Губернії для об’єктивного відтворення кількісного складу представників української нації і відповідно перепланування на цій основі своєї праці у майбутньому.
1.	Хто є постійним мешканцем Г.-Г.? На марґінесі спису населення в березні 1943 р. П Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 293; Список населення в Г.-Г. П Там само. — 1943. — Ч. 8; Спис населення // Там само. — Ч. 43; Завтра перепис населення. Спосіб, як він буде відбуватися П Там само. — Ч. 44; Спис населення в Ген. Губернаторстві в березні 1943 року // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 3; За правдивий стан. Перепис населення П Станиславівське слово. — Львів, 1943.—Ч. 10.
2.	Сумаричний перепис населення // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 28.
3.	Основне завдання И Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1943. —Ч. 2.
4.	М. К-ий. Перед переписом населення / М. К-ий П Холмська земля. — Краків, 1943. — Ч. 7; В. Б. Перед іспитом національної зрілості / В. Б. П Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 37; Баричко В. За скріплення української нації / Василь Баричко П Там само. — Ч. 39.
5.	Кубійович В. Національні відносини в Галичині в світлі перепису з 9.XII. 1931 р. І Володимир Кубійович П Вістник : місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя.—Львів, 1936. — Т. 1, кн. 3. — С. 215.
6.	Там само.
7.	Баран С. Перед важною подією / Степан Баран // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 26; Його ж. Перепис населення. Не сміє пропасти ні одна наша душа // Холмська земля. — Краків, 1943. — Ч. 8; Ценко М. Чергове завдання нашої організації / М. Ценко//Львівські вісті. —Львів, 1943. — Ч. 29.
8.	А. Ч. Як відбувалося польщення українських сіл на Поділлі / А. Ч. П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 81.
9.	Чернецький А. Ще про наші міста (Тернопіль, столиця Поділля) / А. Чернецький // Там само. — Ч. 70.
10.	Є. Г Наші втрати в Ярославі / Є. Г. П Там само. — Ч. 179.
11.	Переходи з греко-кат. обряду на римо-кат. обряд // Станиславівське слово. — Станиславів, 1942. — Ч. 41.
12.	/. Н. Ще про справу львівських римо-католиків / І. Н. И Краківські вісті : щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 31; Його ж. Ще про львівських римо-католиків // Там само. — Ч. 73, 78, 80, 82.
13.	Баран С. Перепис населення. Не сміє пропасти ні одна наша душа / Степан Баран // Холмська земля. — Краків, 1943. — Ч. 8; Перед важливою подією // Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 40.
14.	Українська кооперація на Холмщині і Підляшші П Голос Холмщини. — Краків, [1944].
15.	В справі перепису населення дня 1-го березня 1943 р. П Звідомлення з Холмсько-Підляської єпархії. — Холм, 1943. — Ч. 4.
16.	Населення Генеральної Губернії // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 194.
17.1	. Н. Преважна справа. II. Що виказують всі дотеперішні переписи населення в Галичині 11. Н. // Там само. — Ч. 267; Населення Галичини по староствам. Статистика з 15-го вересня 1942 р. // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1942. —Ч. 51.
18.	С. Г. Цікава статистика / С. Г. П Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 280.
19.	Перепис населення відбувся // Станиславівське слово. — Львів, 1943. — Ч. 11.
20.	Перепис населення та наші висновки // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 5.
21.	Із статистики населення Ген. Губернії // Порадник : службовий місячник для війтів. — Краків, 1943. —Ч. 12.
22.	Національна проблема в Тернопільщині // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 112; Тернопільська округа у дзеркалі останнього перепису // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 23.
АБСТИНЕНТСЬКА АКЦІЯ: ІНІЦІАТИВА І ВТІЛЕННЯ
Пропаганда здорового способу життя завдяки широко розгорнутій кампанії, спрямованої проти вживання алкоголю і куріння, не була чимось новим у суспільному житті Галичини періоду німецької окупації. Її початком прийнято вважати обіжник митрополита Львівського, кардинала Михайла Левицького до українських парафій, виданий 1844 р. У ньому констатувався факт різкого поширення пияцтва серед загалу та вказувалося на необхідності організації боротьби з цим ганебним явищем. Крайовий уряд підтримав ініціативу священиків, а про результат розпочатої антиалкогольної агітації свідчило хоча б те, що, наприклад, у Рогатинському деканаті станом на червень 1845 р. нараховувалося 11 312 тих, хто зобов’язався не вживати міцних напоїв.
Загальний успіх акції приніс користь народу, але став причиною великих матеріальних збитків для тих, хто продукував або продавав алкоголь. У результаті той же крайовий уряд заборонив антиалкогольну кампанію і створювані у зв’язку з її проведенням братства тверезості.
Рух за здоровий спосіб життя відновився після заснування у 1868 р. товариства «Просвіта» і посилився після того, як митрополит Львівський Йосиф Сембратович 1874 р. підготував два звернення до українських священиків. У першому зверненні він назвав пияцтво народним лихом і закликав усіх освічених українців, особливо священиків, до боротьби з ним. Зміст другого зводився до роз’яснень стосовно того, що ефективну абсти-
З діяльності Українського Центрального Комітету нентську роботу зможуть організувати пропоновані до відновлення при церквах братства тверезості. 1888 р. 75% усіх українських парафій мали такі братства, кожне з яких нараховувало майже 150 членів.
Після усунення Й. Сембратовича з митрополичого престолу і переведення його до Рима антиалкогольний рух черговий раз занепадав. Незаможний у переважній більшості український народ знову почав більше пити і курити, доводячи таким чином свої сім’ї, а в результаті — і націю, до ще більшого зубожіння. Зокрема, у 1900—1908 рр. українці Галичини щорічно витрачали на придбання алкоголю 20 млн австрійських корон і 10 млн — на тютюн. Більша частина цих грошей осідала у кишенях виробників, переважно поляків, які частину з них витрачали на зміцнення своїх позицій у суспільно-політичному житті краю. Тобто можна говорити про те, що таким чином самі українці частково фінансували антиукраїнські акції поляків.
Необхідність посилення абстинентського руху привела до створення відповідної організації. 1908 р. Олександр Гарасевич розробив статут українського протиалкогольного і протинікотинового товариства та в кінці грудня цього ж року подав його на затвердження у намісництво. 1 і 2 лютого 1909 р. у Львові працював організований «Просвітою» перший Український освітньо-господарський конгрес, на засіданнях якого були виголошені чотири доповіді про шкідливість алкоголю і тютюну для кожного зокрема і нації загалом. 14 лютого 1909 р. відбулися перші збори новоствореного українського абстинентського товариства «Відродження», яке очолив Андрій Чайківський. По містах Галичини почали виникати його філії, а по селах — кружки (гуртки), організовувалися пропагандистські лекції для народу і щорічні курси для майбутніх активістів товариства.
Після Першої світової війни і подальшого включення Галичини до складу Польської держави фаза активної діяльності товариства «Відродження» розпочалася 1928 р. у Рогатині (у Львові загальні збори абстинентів відбулися 27 лютого 1929 р.). Станом на 1934 р. товариство нараховувало 27 філій (22 у Галичині та 5 на Волині), 156 гуртків і близько 6000 членів.
З одного боку, польську владу не задовільняла активна робота «Відродження», і вона, знаходячи найменші порушення статутної діяльності, забороняла діяльність його філій. Так, у короткому часі були ліквідовані усі філії на Волині, у Снятині та Тернополі. З іншого — 25 квітня 1920 р. польський сейм прийняв закон, який узаконював проведення на місцях «протикорчменних плебісцитів», за підсумками яких закривалися корчми і заборонялася торгівля алкоголем. Упродовж 1928—1930 рр. на території Польщі відбулося 630 таких референдумів, з яких 470 — в українських селах. Із них результати тільки 185 затвердила влада. З цієї кількості 170 припало на українські села. Наслідком активної діяльності абстинентського това-
риства, яка знайшла підтримку серед українського народу, стало те, що у ці роки прибуток з торгівлі алкоголем на «східних кресах» зменшився з 45 до 18 млн зл.
В 34-ті РОКОВИНИ Украї-іський ііротналькогольний рух належить до найстарших у світі. й дна роки, себго з 1944 ропі сзяткувтпме.мо 100-ЛІГТЯ ПСіШИХ ііочишз українського протнальсо-рольного' руху. На тому довгому шляху прогиалькогольноі праці і боротьби визначається важлива дата 14 лютого 1909 р. Тоді само повстала перша статутова протиалкогольна 1 пмтниікотшша органімція -Відродження*. Величезні шкоди і знищення в Бароні й у цілому еліті пор били ці найбільші суспільні отруї: алько-голь 1 нікотниа. Та хто знас чн не найбільш» втрати поніс український нарід. Загляньмо до Історії. Якщо б не альксголь-горілка, то не було б у нас Берестечка, а тоді наша доля Йшла б буланншимн ращ. ми шляхами. Під Берестечком боролися проти поляків кітззхи й татами. Одного разу наш гетьман Хмельницький мав мати спільну параду з татарським вождем Тугай Бесм. та після доброго калитку ту нараду проспав. Цс так розгнівало Тугай Бея, що він зняв своїх татар | відступив й таким чином відслонив полякам фронт. Розбуджений гетьман Хмельницький пігнався за Тугій Бесм. але вміжчасі доля Берестечка була вже вирішена в нашу некористь. Польські дідичі силою старалися роз.ююаати український нарід І в тій ц.ли побудували безліч корчем та понаставляли в них жидв-арсн-дарів, які розпоюаалн 1 деморалізували та омоіувалн наш нарід мов павуки. Наш нарід тратив здоро'ля, силу, майно І зближувався до за-іибелі. На щастя брацтва твере-юс-ти світлої памяти Митрополита йо-сифа Сембратовича врятували український нарід від тої загибелі. Від 14 лютого 1909 р. перебн-рас керму протиллькогольної акції товариство .Відродження*. Невпинна боротьба .Відродження* за зло-ровля, силу і економічний добробут у країно кого народу, спі праця а культурно-освітнимн та економічними установами | систематична пропаганда .Відродження* — не дивлячись па величезні перепони з боку польської влади, видала була прегарні овочі.. В багатьох селах познпкзли корчми, в багатьох селах і містах всякі імпрез,; відбувалися в чисті ке.іа троєній димом атмосфері та (без каплі алькоголю. Та найьажіїїш*.- поступова і свідома українська молодь перейнята відроджененькою ідеєю масово не пс і не курить, бо знас. що це шкідливе з національно-виховних, господарських і гіп-нічних оглядів. Чимраз частіше весілля, хрестини, похорони і всілякі забави відбуваються без алькоголю і тютюну, а в слід за тим зникли гарабур-ди та бешкет, що давніше так часто траплялися при таких оказіях. Здавалось би, що тепер в часі війни справа протиплькогольної і  проіиііікопінної акції неактуальна, | бо тепер альког-лю і тютюну в за-	„ВІДРОДЖЕННЯ» галі обмаль І він рллмірно дорожчий як перед війною. Одначе 1-х воно на ділі не с. Бо хю тепер хоч« пити і купити, ТОЙ їсти ие буде й оотапне І,..-Щасть, :: '.б тіль-и роздобути альюголь і тютюн. 4 якщо нема очищеної-о алькоголю. то гонять самі самогон, на що тра-тять багато дорогого збіжжя, яке повинно бути вжите для прохарчування населення. Такий самогон га денатурований спірт не прямо вбивчий для людського організму і чимало людей посліпло, вживаючи самогону з фузлями і денатурованого спірту. Величезні міліопи проливає » прокурює український народ, що мешкає в бувшій Польщі. На підставі книжки іпж. Івана Проксіюва .Алькоголь і народне госіюдарстео* Львів 1936, стор. 13 І 17 україн.іАе населення бувшої Польщі 1933|34 р. пропило 45 міліоиіо зл. і прокурило 150 міл оіііа зл., разом 195 м-ліонів зл., себто кругло двіста міліоніїї зл Зз ті сотки міліоніа, що їх /• краТнський нарід пропизис га прокурює та за ті величезні шкоди, що їх спричинюють алькоголькі нл-питки 1 тютюн, можна попраиити наше господарство, нол-пшіїтн ремісничі варстати, позакладати нош фабрики, побуду іати д-ропі, зре-іулюзатії ріки, побудувати школи, піднести освіту, виховання і куль гуну та загальну життєву степу. Тому використаймо кожну нагоду* 1 поширюймо здорові кличі. Не пиймо і не курім! Особливо ж повинна робити це масово шкільна молодь під проводом свого вчительства, як також реміснича і хліборобська молодь, якої не опанував ще дурман алькоголю і нікотини Але також алькоголіми і курці повинні гартувати свою волю І змагатися так доаго, аж доки ие побілять власного шкідливого ііалогу. Використаймо кожну иаіслу. щоб оскідомнти український загал про шкіллі вість алькоголю І нікотини. Найближча нагода, яку ми повинні викорнсіатц, ие 34-ті роковини заснування українського ирі-ги-алькогольїкго і протиііікотіпіного товариства .Відродження* дня 14 лютого 1942. Тої днини, а нійдпль-ше до кінця лютого 1942 слід плані-туватн всюди прот.і;:лі.кого..ьііі 1 вротиніхо пінні свята можливо з про-ІИВЛІ.КОГОЛЬНОЮ І ІірОІННІКОТІІНІН'ІО виставою, чайні вечори, відповідні театральні представлення, концерти з протиальк гольними піснями | де-клямаиіямн, ві.ічитн і виклади з метою освіаомити наш загал про шкідлі-вість алькоголю І нікотини. Ідім слідами Вожда-Фіре а Ве-ликонімеччі ви Адольфа Гітлєра, який не не алькоголю і не курить. Нехай кеюда повстануть лроти-алького- ьні і протинікотинні гуртки при УОК з тисячами член.н, нехай пануючим стане в нас здоровий клич: На пий і ие кури, а всі твої сади віддам для пиаці на народній ьияі,  для добо» української манії 1
	।	Подбаймо про оспІАОмиу а. ицію с<р>А пояомочих у-раіииіоі >, Складаймо дла ммх кплшлп 1 чає о» - •піком.
Така політика викликала сильний спротив виробників та продавців алкоголю і тютюну, та й сама держава не зацікавлена була втрачати одне з важливих джерел надходження коштів до бюджету. Тому 13 березня 1931 р. польський сейм відмінив результати попередніх плебісцитів, заборонив проводити їх у майбутньому, а також розширив права алкогольного і тютюнового виробництва.
Незважаючи на все це, товариство продовжило популяризацію своїх ідей за посередництвом лекцій, видання відповідних книг та брошур, спеціалізованого місячника «Відродження» (1928—1939) і додатка «Ми молоді» [1]. Крім того, наприкінці 30-х рр. проходила акція «весілля без алькоголю», що загалом не була сприйнята українським народом, який знаходив можливість випити чарку-другу (або і значно більше) за здоров’я молодих. (Подібна ситуація склалася і у СРСР кінця 80-х рр., коли під тиском влади відбувалися безалкогольні т. зв. «комсомольські» весілля, на яких господарі все-таки подавали спиртне, розлите для конспірації у пляшки з-під солодкої або мінеральної води.) З приходом радянської влади у вересні 1939 р. усі українські організації і товариства припинили свою діяльність.
Якщо на галицькій землі, де встановлювалися радянські порядки, абс-
Воля Покуття. — Коломия, 1942. —
ч. ю. — с. 1 (фрагмент)	тинентська акція виявилася зайвою, то
на українській етнічній території, що
стала складовою Генеральної Губернії, питання відновлення діяльності товариства «Відродження» неодноразово порушувалися на сторінках українських
часописів. Думці, що у зв’язку з розвалом Польщі та ліквідацією державної монополії на виробництво алкоголю і тютюну не має потреби відроджувати абстинентський рух, протиставлялися дані про поширення пияцтва серед народу. Зрештою, рух за здоровий спосіб життя представлявся не як боротьба з державними монополіями, а як бажання «виховати тверезе покоління нашого народу, заповнити нашою ідейною молоддю школи, бурси та ремісничі варстати, а за ощаджені міліони грошей піднести загальний рівень освіти, розбудувати рідні школи, народні доми та визволитися на економічно-господарському і політичному полі» [2]. У зв’язку з цим лютий, визначений світовою спільнотою як місяць антиалкогольної та антинікотинової агітації, пропонувалося використати для відновлення і поглиблення «відродженець-ких» ідей серед українців.
Необхідність такого руху була очевидною, бо українські села спивалися, часто через неякісний самогон або й т. зв. «кропку», для приготування якої брали ефір — речовину, що використовувалася медиками для наркозу під час операцій, і змішували з горілкою. Вживання такого алкоголю часто закінчувалося летальними випадками і призводило до поступової деградації нації. Для наочності наводилися окремі яскраві приклади. У Мостах (Біло-Підляський повіт) хрестини закінчилися бійкою. Інша бійка у цьому ж селі привела одного з учасників на лікарняне ліжко, а іншого — на тюремні нари. В Любичині, що поблизу Володави, наслідком п’яної сутички, влаштованої на сільських танцях, стало важке поранення кількох учасників, а в Рожанці місцевий селянин помер від отруєння надмірною кількістю самогону [3].
Подібних прикладів ставало чимраз то більше. Пияцтво потрохи ставало нормою життя. Доходило до того, що у товаристві було соромно оприлюднювати своє небажання пити. Загалом, робилися досить невтішні висновки: вживання неякісного алкоголю і куріння дешевого тютюну поширилося на жінок та дітей; від перепою люди втрачали контроль над своїми вчинками, що призводило до дебошів у громадських місцях; через пияцтво бідний (суспільно-економічні причини) український народ втрачав можливість фінансувати найнеобхідніші заходи власного національного розвитку [4].
На противагу цьому пропонувалося відродити загальнонаціональний абстинентський рух, активно використовуючи попередній досвід. Його основою визнавалося твердження про те, що лише здорове і тверезе покоління здатне будувати та творити майбутнє нації. «Не можна надіятись, щоб за один місяць вдалося знищити наліт, що в’ївсь у кров і кість через цілі десятки літ. Протиалькоголеві відчити, театральні пєси, виставки получені з широкою освітньою працею, спортовими організаціями, ось засоби боротьби з пянством і темнотою» [5].
З новою силою ідея відновлення товариства «Відродження» запрацювала після окупації Галичини німецькими військами і подальшим вклю
ченням її території до складу Генеральної Губернії. Ініціатори чітко заявляли про необхідність протидії двом важким суспільним хворобам, що гальмували фізичний і духовний розвиток народу, — безмірному вживанню алкоголю і курінню. В організації роботи «відродженецькі» активісти розраховували на активну підтримку священиків, які власним прикладом і проповідями зобов’язані були закликати українців до здорового способу життя; лікарів, які з огляду на професійні обов’язки мали поширювати дані щодо шкідливого впливу алкоголю і тютюну на здоров’я людини; учителів і вихователів, які повинні були проводити широку роз’яснювальну роботу серед дітей та молоді. Поза тим, жіночі організації, просвітні, економічно-торговельні й інші товариства у своїй професійній діяльності мали спиратися на абстинентські ідеї [6].
На початку вересня 1941 р. товариство «Відродження» офіційно відновило діяльність. Його централя розмістилася у Львові, на вул. Академічній, 28 (тепер — просп. Т. Шевченка) [7]. У січні 1942 р. «Львівські вісті» повідомили про збори товариства, на яких, окрім організаторів і активістів «відродженецького» руху, були присутні представники інших українських товариств. Доповідь про напрямні праці виголосив голова абстинентів М. Никифорчин, який одним з найважливіших завдань назвав необхідність створення антиалкогольних союзів у всіх станових організаціях [8].
У лютому 1942 р. більшість українських часописів Генеральної Губернії переважно на першій сторінці надрукували матеріал, присвячений 34-й річниці заснування товариства. Короткий виклад історії абстинентського руху та приклад невтішної статистики (протягом 1933 і 1934 рр. українське населення, яке проживало у межах Польщі, пропило 45 млн зл. і прокурило 150 млн зл.) дозволяли зробити відповідний висновок: «За ті сотки міліонів, що їх український нарід пропиває та прокурює та за ті величезні шкоди, що їх спричинюють алькогольні напитки і тютюн, можна поправити наше господарство, поліпшити ремісничі варстати, позакладати нові фабрики, побудувати дороги, зрегулювати ріки, побудувати школи, піднести освіту, виховання і культурну та загальну життєву стопу» [9].
У зв’язку з цим місяць лютий традиційно пропонувалося використати для широкої агітаційної кампанії за посередництвом спеціальної літератури, антиалкогольних та антинікотинових свят, вечорів, концертів, лекцій тощо, а також для створення абстинентських гуртків у кожному селі та секцій при українських окружних комітетах і делегатурах [10].
Практичним кроком на шляху до загальнонаціонального руху за здоровий спосіб життя став заклик святкувати Різдво Христове без алкоголю і тютюну, адже Христос народився в убогих яслах і першими Ісусові поклонилися тверезі пастухи, а Його місія не мала нічого спільного з алкогольним дурманом. Безалкогольні святкування пропагувалися як запорука не тільки
СВЯТКУИАЮ ТВЕРЕЗО!
Українська Святочна Ро-ііз Народженим перед лу-ДИЧОІ	ІКЗУИМ цього світа і зберегти
Колг до українських хат1 його для спасеиня людно містах і селах злине із ства...
першим блиском Свят-вечір-1 Пригадай же собі ту мьо» зірки радість і мир; хвилю, Українська Святочна коди в хаті кожної сімї Родино, коли святкувати-засяе Сшгг-вечірня свічка, ;мещ різздо Бога Правди— у куті стане лі тух, а на і і святкуй без дурману аль-столі кутя: коли під гомін; к оголю, без чаду тютюно-мельо цйаої коляди відро-1 його диму. Пригадай собі, їигься вся родена у мирі-(скільки лиха накоїв Тобі згоді нз нові труди і зма-|за століття цей дурман і ганця до нового, кращого  - - - • л кіт.-, - пригадай одно:
Народження Того, що іірініс Праглу на землю, не святкували панствуванним: Родився Вчи в убогих яслах і перші поклонилися Йому простодушні, тверезі пас-у ХИ. що вів до перемоги Правди иа землі й до Нос^ресення, почався тверезим чином, —бо зараз же Пресвята Родина вирушила у дорогу, щоб схоронитися
власного здоров’я, а й здоров’я цілої нації. «Хай Радість і Надія вітає в ці свята між тверезими членами Великої Української Сімї» [11].
Початок березня 1942 р. приніс певні організаційні зміни. Згідно з вимогами німецької окупаційної влади українські організації чи товариства не могли функціонувати автономно, а повинні були реорганізуватися у рамках Українського Центрального Комітету. Тому і товариство «Відродження» стало секцією абстинентів (реферат протиалкогольної і протинікотинової акції) при відділі культурної праці УЦК у Львові, яка продовжила свою роботу під незмінним гаслом «За тверезість нації!» [12].
28 березня 1942 р. відбулося розширене засідання секції у присутності	представників
митрополичого ординаріату, об’єднання лікарів, товариства «Сільський господар», інших відділів УЦК. Було зазначено, що нові реалії вимагають нових організаційних методів, при яких абстинентська акція мала стати важливим напрямом роботи усіх структурних підрозділів УЦК, а при самих секціях планувалося створити «ширші колегії, зложені зі зв’язкових усіх товариств, професійних об’єднань та діячів-спеціялістів в організуванні відродженецької акції». До кінця травня цього ж року секції і колегії
повинні були запрацювати у низових структурах Комітету, який закликав будь-які масові заходи використовувати для пропагування тверезого способу життя [13].
Здійснення практичної діяльності покладалося на спеціальні гуртки, створювані при УОТ. Для унормування їхньої роботи відділ культурної праці УЦК розробив, а його керівник Михайло Кушнір 10 червня 1942 р. підписав «Правильник Протиалькогольного і Протинікотинового Гуртка Українського Освітнього Товариства». їхніми завданнями визначалася боротьба з пияцтвом і курінням, що гальмували духовний та фізичний розвиток народу і перешкоджали росту його матеріального добробуту. Пропонувалося заборонити торгівлю алкоголем у готелях і буфетах, пропагувати проведення будь-яких родинних чи загальнонародних святкувань без спиртного і тютюну, популяризувати ідею виробництва безалкогольних напоїв. На заощаджені у такий
знай, то правдива святочна радість вітати може тільки у щирій, тверезій, чистій душі.
Замість панщнзняиої звички пяничення та туринського нзлогу курення — святкуймо всі без алько-ГОЛЮ й нікотини, — во імя добра й росту Української Нації! Хай Радість і Надія вітає в ці Свята між тверезими членами Великої Української Сімї!
Калуський голос. — Калуш, 1942. — Ч. 1. — С. 7 (фрагмент)
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) спосіб кошти рекомендували створити постійно діючий фонд фінансування абстинентської акції.
Діяльність гуртків мала базуватися на організації зібрань, лекцій, курсів, виставок, розповсюдженні спеціальної літератури, використанні у пропагандистських цілях можливостей театрів і музичних (хорових) колективів, активному протиставленні пияцтву заняття спортом.
На членство в гуртку міг претендувати активний абстинент, який після позитивного рішення на урочистому засіданні виголошував обітницю такого змісту: «Заявляю, що не буду вживати напитків, що містять в собі алькоголь, як горілка, пиво, вино і т. п. та не буду курити тютюну» [14].
Щодо колегії абстинентів як дорадчого органу секції (реферату) відділу культурної праці УЦК, то її завдання регламентувалися «Правильником» від 2 липня 1942 р.: розробляти напрямні абстинентської акції в межах Генеральної Губернії; координувати співпрацю з іншими громадськими установами; організовувати фахову підготовку активістів абстинентського руху;
Розпорядження Єпархіяльної Влади.
До Всечесного Духовенства Хопмсько-Підияської Єпархії.
і. Про стосунок дяків до Урядів Праці.
З розпорядження Ного Високопреосвященства, Високопреосвящеппішого І л а р і о н а, Ар-хпєпископа Холмського і Підляського, з дня 1-го вересня ц. р.. Духовна Консисторія подає до відома Всечесного Духовенства наступний зміст листа Уряду Праці в Лукові про стосунок дяків і Священиків до Урядів Праці: „Генерал-Губернаторство. Дистрикт Люблип. Повітовий Староста. Уряд Праці в Лукові. Відділ в Білій Пілляеькій. Біла Піддяська 26. серпня 1943. До Православної Консисторії вХолмі. Справа: Зго-лошуіанпя дяків в Уряді Праці: Па: Ваш лист від 17. 8. 1943 11р. 3385 І-ІЬІ. Дяки також, як і Священики, не підлягають обов’язкові посідання карт праці. Тому Ви можете їх призначувати на становища без регістрації в відповідному Уряді Праці”. (Підпис). М. Холм, дня 2-го верес в я 1943 року ч. 4051.
Ді/товна Уьонснсторія.
II. В справі боротьби з алькоголізмом.
Холмсько-Підляськя Духовна Консисторія, у виконання розпорядження Ного Високопреосвя-шенсіва, Високопреосвященпішого 1 л ар і о и а, Архиєїгископа Холмського й Підляського, а дня
14-го серпня ц. р., закликає Всечеспе Духовеп-ство в своїх проповідях а церковних амвонів і в приватних розмовах я вірними виступати проти збільшення вживання алькоголв», іцо помічається в останніх часах серед нашого народу, та уділюватп відповідних пояснень вірним про шкідливий вплив алкоголю на організм людини та її моральність. М. Холм, дня 4-го вересня 1943-го року, ч. 3784/1V’ — 125.
Дуз-а в на Конспсто рія.
III. Про акцію хлібозаготовлі.
У виконання постанови своєї, затвердженої Його Високопреосвященством, Високопреосвя-щеннішим 1 л а р і о п о м, Архиєпископом Холм-ськіїм і Підляським, резолюцією з дня 13-го вересня її. р., Духовна Консисторія надсилає при цьому проііагапдивпі плакати для кожної парафії, видані Українським Центральним Комітетом, у справі акції хлібозаготівлі.
Духовна Консисторія при цьому нагадує, що в порушеній справі належить Всечеспому Духовенству керуватися вказівками, поданими в Архипастпрському Посланії Його Високопреосвященства, залученім до „Звідомлень” з дня 1-го серпня ц. р. № 15/40. Холм, дня 13 вересня 1943 р. .V» 4050/П-481. Духовна Консисторія
Звідомлення з Холмсько-Підляської єпархії. — Холм, 1943. — Ч. 18. — С. 70 (фрагмент)
збирати й опрацьовувати статистичні дані щодо негативного впливу алкоголю і тютюну на суспільне життя; готувати необхідні публікації для преси і видавати спеціальну літературу; розробляти заходи для поступового впровадження у народне життя нового абстинентського побуту, а також «підготовляти для влади й українського громадянства матеріяли й інформації про стан поширення алькоголізму й нікотинізму, проекти законного обмеження
З діяльності Українського Центрального Комітету їх поширення та наставляти громадську опінію про потребу боротьби з отрутами» [15].
5 липня 1942 р. відбулося засідання колегії, на якому розглянули питання розвитку абстинентської діяльності в рамках УЦК та його низових структур. В обговоренні взяли участь керівник відділу культурної праці М. Кушнір, відомий абстинентський діяч Ю. Каменецький, лікарі Б. Олесницький і Р. Осінчук, священик О. Годунько та ін. Наголошувалося, що у нових умовах потрібно використовувати нові методи антиалкогольної кампанії [16].
Абстинентська секція користувалася підтримкою різних верств українського суспільства. Зокрема, тема необхідності боротьби з пияцтвом і курінням обговорювалася на зібранні студентів 9 лютого 1942 р. у Львові. Результатом дискусії стало прийняття відповідної резолюції, а також збільшення прихильників тверезого способу життя на 25 молодих й енергійних українців. 15 лютого 1942 р. робітники, організовані у товаристві «Сила», на своїх зборах підтримали абстинентський рух, а понад 20 їхніх представників поповнили ряди «відродженецької» секції [17].
Важливого значення для популяризації серед українського народу, основна маса якого проживала у селах, норм тверезого способу життя мала співпраця товариства «Сільський господар» та організації «Хліборобський вишкіл молоді», члени яких, добре розуміли шкідливість алкоголізму для матеріального і духовного розвитку нації, з абстинентською секцією. Взаємна вигода від такої співпраці була очевидною. Завдяки представництвам «Сільського господаря», максимально поширеним по усій Галичині, «від-родженецькі» ідеї швидше досягали найдальших закутин краю. Керівництво ж товариства отримувало в абстинентах фахового союзника у боротьбі з пияцтвом і курінням [18].
До активної пропаганди здорового способу життя долучилися також українські православна та греко-католицька Церкви, які з огляду на своє призначення зобов’язані були постійно дбати про духовний стан нації. Зокрема, 14 серпня 1943 р. архієпископ Холмський і Підляський Іларіон закликав духівництво у проповідях та приватних розмовах нагадувати вірним про негативний вплив алкоголю на фізичний і моральний стан людини та у зв’язку з цим вимагати у них відмови від шкідливих звичок [19]. Аналогічним чином діяла і греко-католицька Церква, яка, крім проповідей і приватних розмов, ще й створила при митрополичому ординаріаті «Союз священиків абстинентів» [20].
Посилення праці Церкви було необхідним з причин веденої війни, що, як завжди, оголила всі найгірші, найпримітивніші прояви людської суті. У таких умовах священики зобов’язані були зробити все можливе для протидії руйнації духовних і фізичних цінностей народу, зокрема шляхом боротьби з поширенням пияцтва. «Алькоголь причиною несповнювання багатьох
родинних і суспільних обовязків. Гріш, виданий на нього — ціна крови мужів і синів, що кладуть своє життя і здоровя. Тому продовжати традицію абстинентської акції на соборчиках, проповідях, катехізаціях, організувати братства тверезости, відбувати місії — ось головне завдання і наказ хвилини» [21].
Активними пропагандистами здорового способу життя стали українські жінки, які створили секцію абстиненток при організації «Жіноча служба Україні». У зв’язку з черговою лютневою антиалкогольною кампанією 1943 р.
М. 0. ч. 109. В СПРАВІ ТВЕРЕЗОСТИ, ОЩАДНОСТИ Й МОРАЛЬНОСТИ.
Митрополичий Ордипаріят доручає всім 00. Душпастирям звертати вірним увагу в проповідях на страшні наслідки пиянства та заохочувати до тверезости й повздсржности по вказівкам поданим в Арх. Від, 1917 р, ч, ІХ„ стор. 95., ч. 4073., 1915., ч. VI., стор. 56, ч. 2866., 1914., ч. III., стор. 20., ч. 12501/13. і 1904, ч. XVII., стор. 199, ч. 103. 00. Душпастирі познайомляться з виїце згаданими відозвами, порушать справу тверезости иа деканальних соборчиках та своїм приміром, вступаючи до союзів священиків абстинентів, вплинуть на вірних, щоби запехалп страшний і шкідливий наліг пиття алькоголсвих напоїв, які не тільки пищать здоровля, але спричинюють матеріальну нужду і так вже убогого нашого народу.
Львівські архіепархіальні відомості. — Львів, 1942. — Ч. 3/4. — С. 69 (фрагмент)
вони поставили перед собою такі завдання: підготувати реферати «Жінка в протиалькогольній і протинікотинній боротьбі» та «Потреба боротьби із куренням та піянством», поширювати інформації щодо негативних наслідків від вживання алкоголю і куріння, особливу увагу звернути на антирекламу куріння серед молоді та жіноцтва, намагатися максимально залучити жінок до абстинентської акції, пропагувати виготовлення у домашніх умовах безалкогольних напоїв, розгорнути широку кампанію за тверезе святкування релігійних і родинних свят [22].
Іншими заходами під час місячника посиленої боротьби за тверезість мали стати заборона куріння у громадських місцях, організація збору коштів, зекономлених під час тижневої відмови від куріння і вживання спиртних напоїв, на користь фонду допомоги українському студентству, шкільній молоді та для придбання спортивного інвентаря. Українцям черговий раз пояснювали, що сільськогосподарські продукти, з яких виготовляють самогон, у важкі воєнні часи потрібно використовувати за їх прямим призначенням, що п’яна людина — це безпосередня загроза родині та суспільству [23].
Окрім того, відділ культурної праці УЦК у лютому 1943 р. видав окремий додаток до «Вісника УЦК» під назвою «Українські Освітні Това-
З діяльності Українського Центрального Комітету риства в боротьбі за тверезість», яким підтвердив важливість акції для збереження фізичного і морального здоров’я народу, а також нагадав, що у 1944 р. виповниться 100 років від започаткування українською Церквою абстинентського руху в Галичині.
Ще одна реорганізація відбулася у лютому 1943 р., коли за рішенням керівництва УЦК «реферат для протиалькогольних і протинікотинних справ» перепідпорядкували відділу суспільної опіки. Необхідність такого кроку пояснювалася потребою тіснішої співпраці абстинентської акції із секцією народного здоров’я. Разом з тим відділ культурної праці продовжив свою роботу у «відродженецькому» напрямі через виконання організаційно-ревізорських функцій, а також через Інститут народної освіти, Інститут народної творчості, Головну жіночу секцію та українські освітні товариства [24].
Основну роботу відділ суспільної опіки планував здійснювати через популяризацію абстинентських ідей в українських родинах як найдрібніших. але найважливіших клітинах суспільства, в середовищі робітників і студентів. У дитячих садках, інтернатах, школах ідеї тверезого способу життя повинні були максимально використовуватися у виховному процесі. Побіч того, хворим на алкоголізм планувалося надавати медичну допомогу. В народних кухнях мали заборонити продаж і розлиття алкогольних напоїв [25].
Щодо останнього, то на початку серпня 1943 р. УЦК звинуватив окремі окружні комітети в тому, що, незважаючи на заборону, їдальні все-таки продовжували торгувати спиртним. Комітет наголосив, що організація харчування при УОК — це допомогова акція, тож особи, які витрачають гроші на алкоголь, очевидно, не потребують допомоги, а тому не повинні претендувати на соціальну їжу. «Кромі того подавання алькоголевих напитків у цих харчівнях підривають престіж Комітету, як установи, яка кермує і відповідає за наше національно-суспільне життя та наражує його на небажані наслідки з боку влади». Від УОК вимагали негайно припинити торгівлю спиртним у закладах соціального харчування [26].
Альтернативою високоградусним мали стати безалкогольні напої. Для популяризації цієї ідеї УЦК 1943 р. організував п’ять спеціальних курсів, присвячених їх виготовленню, у Заліщиках, Іване-Пустому, Калуші, Болехові. Загалом у курсах взяли участь 157 осіб з дев’яти округів Галичини. Програма занять складалася із теоретичних викладів, на яких розповідали про значення безалкогольних овочево-фруктових напоїв, процес їх виробництва і можливості поширення на території Галичини, і практичних занять, на яких слухачі брали безпосередню участь у їх виготовленні. У результаті найбільшого поширення отримало приготування безалкогольного напою з червоних буряків, що називався «бурачанкою». Постійно діючий осередок для під-
Українське життя в умовах німецької окупації (1939—1944 рр.) готовки фахівців з продукування безалкогольних напоїв УЦК планував створити у Болехові [27].
Незважаючи на всі заходи щодо поширення абстинентських ідей, Комітетові доводилося констатувати факт поширення пияцтва серед населення. Відповідно зростала і необхідність посилення боротьби з цим явищем. Українська влада пропонувала завершити процес створення при кожному освітньому товаристві абстинентського гуртка і посилити роз’яснювальну роботу священиками, вчителями і представницями жіночих секцій [28].
Через збільшення самогоноваріння Дрогобицький УОК у березні 1944 р. видав спеціальний обіжник, у якому розповідалося про шкідливий вплив самогону на здоров’я людини, засуджувалося використання сільськогосподарських продуктів на його приготування, що, своєю чергою, зменшувало харчові запаси, попереджалося, що за виготовлення горілки в домашніх умовах передбачене суворе покарання за законами воєнного часу (штраф, конфіскація майна, тюремне ув’язнення або й розстріл) [29]. Водночас за вчасну або понаднормову здачу сільськогосподарської продукції німецька влада видавала українським селянам як премію т. зв. «алкогольні пункти», тобто горілку, і тютюн.
Разом з тим не можна стверджувати, що абстинентська акція не мала успіху. Робота тривала і приносила свої результати. Зокрема, у Чортківській окрузі завдяки наполегливій праці лікаря-абстинента Ю. Павлишина і голови УОК Росляка за неповних два роки створили передумови для ведення постійної антиалкогольної і антинікотинової кампанії. 13 грудня 1943 р. у Чорткові відбулася конференція абстинентів. Представник Чортківщини зазначив, що у повіті діють 43 гуртки народного здоров’я і абстиненції, що об’єднують 1500 членів. Бучаччина звітувала про створення 24 гуртків з 915 членами, Копичинеччина — 9 гуртків з 320 членами, Борщівщина — 22 гуртків [ЗО]. 28 грудня цього ж року пройшла перша нарада абстинентського активу Стрийського УОК, у межах якого діяли 32 гуртки. У її роботі взяв участь референт абстинентської акції УЦК М. Никифорчин [31].
УЦК наприкінці 1943 р., зазначаючи, що «Проводи Українських Комітетів є відповідальні за ті велетенські фізичні, матеріальні і моральні шкоди, що їх приносить дике п’янство, поширене в нашому народі ізза масового гонення самогону», вимагав від місцевих структур Комітету підготувати звіти за 1943 р. щодо проведеної роботи в абстинентській кампанії і запропонувати заходи з покращання її результативності у майбутньому, призначити відповідальних за ведення абстинентської акції, продумати плани проведення чергової «відродженецької» кампанії у лютому, заборонити в усіх структурах Комітету під час будь-яких урочистостей
вживати алкоголь, активніше пропагувати засади тверезого способу життя серед сільського населення [32].
Разом із зростанням діяльності абстинентської секції 1943 р. посилилася антиалкогольна і антинікотинова пропаганда на сторінках україномовний часописів. З одного боку, українцям популярно пояснювали про шкідливиг вплив навіть невеликих доз алкоголю на організм людини, особливо вагітних жінок і малолітніх дітей [33]. З іншого — обґрунтовували необхідність викорінення самогоноваріння як явища, що гальмує розвиток нації [341
Дч> СОФІЯ ПАРФАНОБИЧ
ЗА ЗДОРОВЕ ПОКОЛІННЯ
Львів. 4 вересня.
Загально відомий шкідливий вплив алькоголю на організм людини. Майже нема органу людського тіла, шо його він не но-шкоджу» м би, без огляду на вік та стать. Але найбільше шкодить він ж.Чші. що носить і родить мо-лоде покоління й затроіоеться сама. а рівночасно ззтроюе спін плід. То ж вона з питанні влько-голізму найбільше зацікавлена.
Алькоголь пошкоджує організм жінки тзк. як чоловіка. Якихось типових жіночих хворіб від аль-королю нема. Та жінки, шо вживають алькоголк», мають проьо-лочні й багаті щомісячні захво-рінпл. Деньки алькоголіків, крім інших обтяжень, що їх алькоголь несе з собою, виказують незмогу годувати немовлят. У них бракує корму. А несвідомі люди дають жінці  полові пити алькоголь, найчастіше пиво, щоб збільшити карм. Це погубний й неузаездне. ний забпбоя. Краще виконає це завдання склянка молока, що не школить ані матері, ні немовляті.
ажшввнітатмнмшЕмашмнмтм кинути до гоголзів.
3.	Яблука сполохати, .пообирати, покраяти на чвертки, більші на вісімки, докинути до маси.
4.	Як те все трохи підсмажиться, докинути цукор і смажити мішаючи.
5.	Коли ос; овочі стануть прозорі, меланж готовий.
Зложити до слоїків, зав’язати папером.
Бо пиво, таке захвалюване, діє хіба тільки, як рідина. Зате має отруту, ще з матернім молоком дістається до організму дитини та затроюе його ніжні клітини, ви. ігекаючи у них вже заздалегідь п итно нплогозпя. До того вав: • не треба, щоб мати пила багато» чи нп-іогопо. Вистане, щоб лила деколи, та ще в часі вагітностк. чи й у кодо*:. Деякі підчас пологу п’ють горілку на усмиренчя доліз, а тим часом наслідок є гой. що продовжується пород.
Алькоголь впливає на статеві клітини жінки. їх затроює він гак, що вони стають зовсім неплідні., або не доношують, викидають. Коли ж у них родяться діти, то обтижені різними каліцтщгми і хибами, и. пр., заячі губ:і, умове улослілження • т. п.. та иироста. ють иа покидьків, злочинців, чи налоговців. Таким робом алькоголь вироджу* нарід та веде до вимирання і упадку.
Що так є — свідком історія: вигинули та звелись найбільше п’юч: кола громадянства: лицарство і боярство. Вигинули, чи вигибають народи, що розпікаються. Такими є американські індіяни. що дістали від європейців разом з „культурою” горілку і кинулися її пити, подібно і негри. Так побілник старається приспати горілкою чуйність раба та позбавити його сили. Недаремно каже привіовідка: ..Вухо п’яного раба не чує брязкоту кайдан, в які його закували”. Тож не повинна жінка родити п’яниць і калік та вести до ослаб-
лення і руїни свого народу'. Отже в першу чергу жінці треба здержуватися від пиття.
Дехто подумає, що тільки на-логеве щоденне пиття школить, а зиппти час ВІД часу — ні. Отож треба знати, що алькоголь, спожитий навіть у невеликих кількостях, переходить до соків організму та затроює їх. Уже навіть старинні знали, до перша дигина. почата в поштюбну ніч серед адь-когодьного похмілля, буває фізично, чи психічно ледача. Те саме відносяться й до одинаків, шо „як не злодій, то п'яниця”, бо їх почали в весільному похміллі.
Дальша небезпека тільки принагідного вживання алькогочю така. що людина привикає пити і не потрапить згодом зовсім здержатися. Алькоголь, як багно, потягає у своє мутне плесо. Привичка вироблюється дуже швидко і непомітно.
Отож, як бачимо, алькоголь пошкоджує організм людини і часто вживаний, навіть у малих кількостях, витискає п'яти о иа організмі та на психіці людини: крім того пошкоджує він її зародок, ще логубно відбивається на потом-стві. Діти п'яниць, як не каліки, то умово недорозвинені, з яких виростають ненормальні та зло. •игняі одиниці.
Тому завданням жінкч-українкн вести на кожному кроці боротьбу з вживанням алькоголю, серед своїх найближчих та серед гро-мадянства. а передусім самому ніколи не пят»
Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 202. — С. 5 (фрагмент)
Небайдужих закликали до посилення боротьби за тверезий спосіб життя. «Тут не вистане обмежитися до протиалькогольної пропаганди при помоч рефератів, докладів, проповідей, показів, вистав, але в першу чергу требс пожвавити культурно-освітну роботу в читальнях, збудити заінтересуванну театральними виставами, концертами, академіями, пописами, спортом показати, що можна корисно й приємно провести час на культурних роз-ривках, які дадуть розвагу, навчать багато корисного і додадуть сил де
дальшої праці, а не треба зараз шукати розради в алькоголю й самогоні, який замінює людину в тварину й замість користи й приємности приносить лиш шкоду» [35].
Щодо куріння, то автори відповідних публікацій погоджувалися з тим, що ця звичка дуже давня і дуже поширена. Курців закликали зрозуміти те, що вдихання тютюнового диму — це шкода не тільки власному організму, а й здоров’ю оточуючих, т. зв. пасивних курців, бо нікотин негативно впливає на функціонування легенів, серця, шлунка, особливо жінок і дітей. Одним із важливих кроків абстинентів у боротьбі з нікотиновою залежністю поряд з агітацією і спробами поступової заборони куріння у громадських місцях мала стати пропагандистська робота, у результаті якої курці перестали би палити у хатах, завдаючи таким чином шкоди здоров’ю членам сім’ї, а виходили би на двір [36].
У цьому контексті варто відзначити, що антиалкогольна і антинікотинова боротьба — це складова функціонування суспільства, яка може мати позитивний результат тільки при власному бажанні людини позбутися шкідливих звичок і сприянні держави. Владні заборонні рішення, не оперті на волі загалу, будуть безрезультатними. Згадаймо хоча би сухий закон у США або боротьбу з алкоголізмом і вирубування виноградників у СРСР за М. Горбачова. Поза тим, і держава, особливо з низьким рівнем соціальних стандартів і монопольним правом на виробництво алкоголю і тютюнових виробів, просто не зацікавлена в розвитку абстинентського руху, позитивний результат якого може позбавити її бюджет значної суми надходжень від продажу алкоголю і сигарет.
У досліджуваному випадку війна стала тим негативним чинником, який сприяв посиленню пияцтва серед народу, а тому протидія цьому явищу з боку УЦК хоч і не мала якихось вагомих результатів, але гальмувала загальну тенденцію як стримуючий фактор.
І.	«Відродження» // Енциклопедія Українознавства : словникова частина : перевид. в Україні. — Львів, 1993. — Т. 1. — С. 270; Раковський 1. За тверезість І Іван Раковський // Ювілейне видання Українського Протиалькогольного Т-ва «Відродження». — Львів, 1934. — 48 с.; Його ж. Чому ми заснували Т-во «Відродження»? // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 42,43,46;
З історії протиалькогольного руху в Галичині //Львівські вісті. —Львів, 1942. — Ч. 59.
2.	Тверезий. Чи тверезість вже нам не потрібна? І Тверезий // Краківські вісти : щоденник. — Краків, 1940. — Ч. 14.
3.	Крилатий. До боротьби з алькоголем / Крилатий // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1941. —Ч. 38.
4.	Кисілевська С. Справа — якої не вільно легковажити ІС. Кисілевська І І Краківські вісти : щоденник. — Краків, 1940. — Ч. 81; Раковський І. Годі мовчати / Іван
Раковський П Там само. — 1941. — Ч. 24; Дяченко М. Алькоголь / Михайло Дяченко // Там само. — Ч. ЗО; Будьмо тверезі! Не пиймо самі й не призвичаюймо дітей до пиття! І І Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1941. — Ч. 4.
5.	Борімся з пянством. Завдання нашої молоді на громадянському полі // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1941. — Ч. 7.
6.	Цуліба М. В абстиненції сила і майбутнє народу І М. Дуліба П Львівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 54; Никифорчин Н. Організаційні напрямні. Ідея «Відродження» — великий суспільний почин / Н. Никифорчин П Там само. — Ч. 55.
7.	М. Д. За тверезість народу. Завдання т-ва «Відродження» / М. Д. Н Там само. — Ч. 32; За тверезість народу // Рідна земля. — Львів, 1941. — Ч. 1.
8.	Збори Т-ва «Відродження» // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 5.
9.	В 34-ті роковини «Відродження» // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 10.
10.	Герасимович І. До тверезих світ належить! З нагоди протиалькогольного місяця лютого І Іван Герасимович // Там само. — Ч. 6; Чайковський М. Боротьба з алькоголізмом / Микола Чайковський // Там само. — Ч. 12; і. д. Найбільший ворог людства. До боротьби з алькоголем та нікотиною! І і. д. І І Рідна земля. — Львів, 1942. —Ч. 8.
11.	Святкуймо тверезо! // Калуський голос. — Калуш, 1942. — Ч. 1.
12.	(д). Будьмо тверезі! І (д) // Зборівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 6; БЕН. За тверезість нації / БЕН // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1942. — Ч. 11; За тверезість нації // Воля Покуття. — Коломия, 1942. — Ч. 18.
13.	Ширші сходини Абстинентів при УЦК «Відродження» у Львові 11 Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 73; Абстинентська акція П Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 5.
14.	Протиалькогольні і протинікотинні справи // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 6.
15.	Правильник Колегії Абстинентів у Відділі Культурної Праці У.Ц.К. // Там само. — Ч. 8.
16.	Колегія абстинентів при УЦК // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 154.
17.	БЕН. У боротьбі з алькоголем і нікотиною / БЕН // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. —Ч. 44.
18.	«Сільський Господар» і «Відродження» // Львівські вісті. — Львів, 1942. — Ч. 40; «Сільський Господар» в абстинентській акції // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1942. — Ч. 7.
19.	В справі боротьби з алькоголізмом // Звідомлення з Холмсько-Підляської єпархії. —Холм, 1943. — Ч. 18.
20.	В справі тверезости, ощадности й моральности П Львівські архіепархіяльні відомосте. —Львів, 1942. —Ч. 3/4.
21.	Церква на сторожі тверезости // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1942. — Ч. 125.
22.	Участь жіночих секцій в абстинентській кампанії // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 2.
23.	Баричко В. Ставаймо до боротьби з ворогами народу! І Василь Баричко // Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 26; Протинікотинна і протиалькогольна боротьба // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 2.
24.	Організація одномісячної протиалькогольної і протинікотинної акції // Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1943. — Ч. 3; Співпраця Відділу Культурної Праці із рефератом Абстинентської акції у Відділі Суспільної Опіки УЦК // Там само. — Ч. 4.
25.	Шляхи здійснювання абстинентської акції в ділянках праці Відділу Суспільної Опіки // Там само. — Ч. 2.
26.	Справа алькоголевих напитків в народніх кухнях // Там само. — Ч. 7.
27.	Нова ділянка абстинентської акції 11 Львівські вісті. — Львів, 1943. — Ч. 290.
28.	УОТ-ва на фронті боротьби з алькоголізмом та нікотинізмом // Тернопільський голос. — Львів, 1943. — Ч. 16; За поширення абстинентського руху. Боротьба з алькоголем 11 Чортківська думка. — Львів, 1943. — Ч. 23.
29.	Поборюймо великого ворога народу — самогон! // Львівські вісті. — Львів, 1944. —Ч. 57.
ЗО.	Конференція абстинентів у Чорткові // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943, —Ч. 285.
31.	Никифорчин М. Відродженецькі змагання. Звітово-інструктивна нарада абстинентів у Стрию І Микола Никифорчин // Голос Підкарпаття. — Львів, 1944. — 4.2.
32.	Абстинентська акція 11 Вісник Українського Центрального Комітету. — Краків ; Львів, 1943. —Ч. 11.
33.	Парфанович С. Бережіть дітей перед алькоголем І Софія Парфанович Н Львівські вісті.—Львів, 1943. — Ч. 83; Її ж. Заздорове покоління//Там само.—Ч. 202.
34.	Галіт В. Самогон — нове суспільне лихо І В. Галіт // Краківські вісті: щоденник. — Краків, 1943. — Ч. 94; Боротьба з самогоном // Краківські вісті: тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 8; О. К. Боротьба з найбільшим ворогом / О. К. // Там само. — Ч. 13; (Я. Ч.). Грізне лихо треба поборювати / (Я. Ч.) // Там само. — Ч. 15; Борімся всі з язвою самогону // Львівські вісті. — Львів, 1944. — Ч. 55; В. Ів-ко. «Кропка» — лихо Лемківщини І В. Ів-ко П Там само. — Ч. 110.
35.	В. Б. Алькоголізм велике суспільно-національне лихо І В. Б. // Рідна земля. — Львів, 1943. —Ч. 28.
36.	Дяченко М. Здоров’я — скарб людини і народу / Михайло Дяченко // Краківські вісті : тижневик. — Краків, 1943. — Ч. 26; Тютюн — ворог здоров’я // Тернопільський голос. — Львів, 1944. — Ч. 9.
СМНУвА^
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
ГПУ кдп мкс	— Головне політичне управління — Комітет допомоги полоненим — місцевий комітет самодопомоги
НФП (ДАФ) — Німецький фронт праці
ОУН (б)	— Організація Українських Націоналістів, очолювана С. Бандерою
ОУН (м)	— Організація Українських Націоналістів, очолювана А. Мельником
сд сс УДА УДК УДП УКК УНДО УНО УНРада УОК УПА УУД УЦК УЦР УЧХ цвк О8Т	—	служба безпеки рейху —	охоронні відділи рейху —	Українська допомогова акція —	Український допомоговий комітет —	Установа державного прохарчування —	Український крайовий комітет —	Українське національно-демократичне об’єднання —	Українське національне об’єднання —	Українська Національна Рада —	Український окружний комітет —	Українська Повстанська Армія —	Українська установа довір’я —	Український Центральний Комітет —	Українська Центральна Рада —	Український Червоний Хрест —	Центральний Виконавчий Комітет —	остарбайтер
ІМЕНИНИ ПОКАЖЧИК
А
А. В. 155
Андрій, князь 246
Андрійчук Роман 258
Андрусяк Степан 258
Армстронг Дж. див. Армстронг
Джон А.
Армстронг Джон А. 20, 22
Б
Бандера С. див. Бандера Степан
Бандера Степан 36, 38, 39, 41
Бараник 125
Барвінський О. 171
Барвінський Олександр 38
Бауер 213
Бачинська їда 167
Бергер Леопольд 104
Берія Л. 136
Биковський Л. 27, 28
Бізанц див. Бізанц Альфред
Бізанц А. див. Бізанц Альфред
Бізанц Альфред 245, 252, 260
Білозор В. див. Білозор Володимир
Білозор Володимир 245, 252
Бісмарк 31
Бобак Олекса 258
Богатировіч 134
Богачевський Іван 247
Боляновський А. 17
Борман М. 18
Боровець Тарас див. Бульба-Боровець
Тарас
Браухіч 21
Бульба Тарас див. Бульба-Боровець
Тарас
Бульба-Боровець Т. див. Бульба-Боровець Тарас
Бульба-Боровець Тарас 20, 22, 29
В
Вань Микола 125
Варгатюк Килина 188
Ващенко Олександр 261
Вергун Петро 224
Вехтер див. Вехтер О.
Вехтер О. 202, 213, 245, 251, 254
Винницький Юрій 47
Вишня О. див. Вишня Остап
Вишня Остап 153, 157
В і дюк Микола Трохимович 116
Вільховий М. 260
Волинець Степан 245
Волошин Августин 15
Воробець Тома 178
Вороний 153
Вухналь Юрій 157
Г
Габрин В. 260
Гаврищук С. 260
Гаґер 201
Ганушевський 260
Гарасевич Олександр 295
Гаращак Люба 136
ГерингГ. 18
Гіммлер 242
Гірняк О. 253
Гітлер див. Гітлер Адольф
Гітлер Адольф 11, 16—18, 29, 35, 37, 39, 41, 45, 49, 74—76, 95, 165, 166, 245
Гладилович І. див. Гладилович Іван
Гладилович Іван 28, 29
Глібовицький В. 272
Глова 125
Годунько О. 300
Голубець Микола 47
Горбачов М. 306
Гординський С. 262
Городовенко Н. 261
Грабовський Сергій 96
Григорій, єпископ 38, 133
Гриневич, о. 180
Гринь 139
Грицак Ярослав 12
Грім Леонід 157
Гуцуляк В. 44
д
Д. Я. 144
Данґельс 202
Дашкевич Я. див. Дашкевич Ярослав
Дашкевич Ярослав 9, 10, 24
Дегтяр Василь 187
Делій К. 138
Демкович-Добрянський М. 169
Демченко Марія 147
Дзерович Юліан 38
Димінський Р. 186
Довженко Олександр 17
Дольницький Мстислав-Василь 30
Донченко 153
Дорошенко Володимир І 52
Дорошенко С. 132
Дубицький Олексій 130
Дубровський Василь 139
Е
Ебергард 114
Еко див. Козак Едвард
Є
Єґнаров 202
Єнукідзе 138
З
Задурович 251
Затонський В. 153
Заукель 227, 230
ЗашкільнякЛ. 135
Здерко Микола 127
Зелений Зенон 245
І
Іванець Ф. 142
Івченко 153
Іларіон, архієпископ 223, 289, 301
Й
Йосафат, єпископ 278
К
К. І. 143
Калінін І. 132
Каліцінський В. 134
Каменецький Ю. 300
Канаріс 21
Кацман Фріц 22
Кедрин Іван 124
Киричук Юрій 12
Китастий Г. 261
Кіящук Михайло 248
Клунко О. 132
Кобуз Олекса 248
Когутяк Іван 248
Козак Едвард 245
Козак Є. 260
Кокот С. 151
Коновалець Є. 126
Король В. 169
Корольчук Явдоха 145
Косаренко-Косаревич В. 153
Косик В. 96
Костельник Гавриїл 38
Котко Кость 157
Кох див. Кох Е.
Кох Е. 7, 18, 100, 188,227, 228
Крамаренко К. 148
Крохмалюк Юрій 245
Кубійович див. Кубійович Володимир
Кубійович В. див. Кубійович Володимир
Кубійович Володимир 20—22,47, 213, 243, 245, 247, 272, 286, 287
Куліш М. 253
Кульматицький Мирослав 248
Куп’янський М. 153
Купріянов 135
Курдидик А. див. Курдидик Анатоль
Курдидик Анатоль 166, 167
Курманович Віктор 246
Кушнір М. див. Кушнір Михайло
Кушнір Михайло 245, 299, 300
Куят 105, 108
Л
Лаба В. див. Лаба Василь
Лаба Василь 245, 246, 251
Лебідь Микола 20
Лев II, князь 246
Левицький К. див. Левицький Кость
Левицький Кость 38, 153
Левицький Михайло 294
Левицький О. 126
Леман Г. 7
Ленін 154
Лепкий Борис 261
Липа Іван 77
Липа Ю. див. Липа Юрій
Липа Юрій 27, 28
Липинський В. 29
Лисяк-Рудницький Іван 20
Лінднер 55
Лончина Б. 246
Лотоцький О. 153
Лукань Роман-Степан 130
Луцький О. 254
Луцький Р. 105
Любченко Аркадій 49
Лях Іван 248
Лях Кирило 248
Ляхович 247
М
Мазепа І. 153
Майстренко І. 142, 143
Макарушка Л. див. Макарущка
Любомир
Макарушка Любомир 245, 252
Максимович А. 126
Маланюк 153
Марітчак Олександр 38
Марущенко Олександр 12
МедведюкІ. 155
Мельник 125
Мельник А. див. Мельник Андрій
Мельник Андрій 20, 39, 45
Микола II 14
Мішак Йосиф 77
Мозолевський Юрко Дмитрович 116
Молотов див. Молотов В.
Молотов В. 142, 153
Н
Навроцький Осип 245
Наддністрянський Ярослав 280
Надицький Василь 247
Надрага Олександр 38
Нарожняк Володимир 275
Никифорчин М. 298, 304
Нікітін В. 154
Німчук Іван 288
Ніщинський Петро 261
Новицький Олександр 246
О
О. Є. 139
Овчаренко Ганна 147
Олексій, архієпископ 189
Олесницький Б. 300
Олесь 153
Олійник Петро 48
Ольховий О. 253
Омельченко Тиміш 48
Онищук Юрій 230
Осінчук Р. див. Осінчук Роман
Осінчук Роман 38, 300
Осташевський В. 248, 260
Островерха Михайло 245
Островський В. 30
П
Павлишин Ю. 304
Паліїв Дмитро 243
Палій А. див. Палій Андрій	Селіванов 189
Палій Андрій 245, 246	Сембратович Йосиф 294
Палладій, владика 246	Середяк Ю. 155
Паньківський К. див. Паньківський	Сєміряга М. див. Сєміряга М. І.
Кость	Сєміряга М. І. 13, 14, 23
Панківський Кость 20, 38, 213, 214,	Симон, владика 130
243,251,261,272	Сірополко Ст. 153
Парнас Й. 98	Скоропадський П. див. Скоропадський
Переяславець 0. 253	Павло
Перфецький Леонід 244	Скоропадський Павло 7, 29
Петелицький Степан 23	Скрипник М. 151
Петен А. 11	Сліпий Йосиф 38
Пиндус Євген 245	Слісаренко 153
Пій XII, Папа Римський 223	Смаль-Стоцький Р. 153
Пілсудський Ю. 134	Сметанюк В. 253
Плешкевич 0.251, 260	Сморавінський 134
Полікарп, єпископ 38	Сопуляк М. 273
Полянський Ю. 104	Сосновий С. 145, 146
Постишев див. Постишев П.	Сталін див. Сталін Й.
Постишев П. 143, 151	Сталін Й. 16, 17,23, 136, 138, 140, 142,
ПотоцькийП. 153	153,154, 156, 157, 168
Приходько М. 138, 139	Старикович 135
Прокоп Мирослав 18	Старосольський В. 153
Прокопенко 229	Стаханов див. Стаханов Олексій
	Стаханов Олексій 147, 158
Р	Стеник В. 33
Радзикевич Володимир 38	Стефанович 125
Рейнарович Л. 260	Стецько Ярослав 20, 36, 38, 39, 45
Рибак Гриць 44	Страхов В. 138
Рогач Іван 49	Сярок, о. 125
РозенбергА. 18, 124, 226	
Романів 0. 131	Т
Росляк див. Росляк Михайло	Табінський П. див. Табінський Петро
Росляк Михайло 137, 304	Табінський Петро 149, 150
РотфельдА. 106	Тарнавський 3. 254, 260
Рудницький Іван 243, 245	Теліга Олена 48
Рядович Дмитро 127	Терехов 143
	Тисяк В. 260
С	Трембовецький Аполлон 134
Сабат-Свірська М. 260	Троїцький 201
Савка Д. 180	Туркевич Л. 260
Сагайдачний Петро 49	Турула 128
Садовський В. 28	
Сапрун С. 251	Ф
Сахарчук М. 253	Фальківський 153
СверстюкЄ. 134	Федущак 1. 131
Фільчин Йосип 150
Франк див. Франк Г.
Франк Г. 54, 57, 74, 110, 201,202, 204
Франко Іван 47
Франко Тарас 47
X
Хвильовий див. Хвильовий М.
Хвильовий М. 151, 153
Хомишин Григорій 278
Хроновят М. див. Хроновят Михайло
Хроновят Михайло 245, 246
Хрущов М. 135, 153
Ч
Чайківський Андрій 295
Чаповський І. 126
Черник А. 253
Чечнянський Василь 157
Чинченко Іван 141
Чмола І. 126
Чупринка Гр. 153
Чучман Микола 125
Ш
Шайкан В. див. Шайкан Валентина
Шайкан Валентина 12, 13, 17, 20, 23
Шандрук П. 258
Шанковський Лев 250
Шаповал М. 153
Шевельов Юрій 97
Шевченко Н. 253, 260
Шелєпін О. 135
Шептицький А. див. Шептицький
Андрей
Шептицький Андрей 38, 39, 150, 171, 180—182, 224, 246, 278
Шкляренко 202
Шовгенів І. 28
Шрадер 133
Шудрак Петро 247
Шухевич Роман 21, 243
Я
Якуб’як В. 260
Ярославців І. 253
Яшан Василь 44
УКРАЇНСЬКІ ЧАСОПИСИ ПЕРІОДУ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ
Азовський вісник. — Генічеськ, 1943
Баранівські вісті. — Баранівка, 1941
Бережанський урядовий денник. — Бережани, 1942
Бережанські вісті. — Бережани, 1941—1942
Берездівські вісті. — Берездів, 1941
Благов’кстникь. — Унгварь, 1921—1942
Близнецівські вісті. — Близнюки, 1942
Бобринецький голос. — Бобринець, 1942—1943
Богословіа. — Львів, 1923—1939, 1943
Боєвик. — Тернопіль, 1941
Бориспольські вісті. — Борисполь, 1943
Бурштиновий шлях. — Біла Підляська, 1941
Бучацькі вісті. — Бучач, 1941
Бюлетень. — [Львів], 1943
Бюлетень Бердянської районової і міської управи. — Бердянськ, 1942
Бюлетень Валківської районової управи. — Валки, 1941—1942
Бюлетень Вукоспілки. — Київ, 1942
Бюлетень Костянтиноградського округового та міського управління. —
Костянтиноград, 1942
Бюлетень Медичної громади. — Львів, 1943
В боротьбі. — Сянок, 1940
В наступ. —Одесько, 1941
Валківські вісті. — Валки, 1942—1943
Варшавські вісті. — Варшава, 1941
Васильківські вісті. — Васильків, 1942—1943
Верхнєдніпровська газета. — Верхнєдніпровськ, 1941—1943
В'кстникь народньїхь учителевь. — [Будапешт], 1942—1943 [?]
Вечірній листок. — КгетепІ8сЬи§, 1942
Вечірня година. — Краків, 1942—1944
Визволена Україна. — Чуднів, 1941—1943
Визволення. — Конотоп, 1942—1943
Відбудова. — Костянтинівка, 1942—1943
Відділ культурної праці УЦК. — Краків (1941); Краків—Львів (1942— 1943), 1941—1943, [?]
Відомості Київської міської управи. — Київ, 1942, [?]
Відродження. — Тараща, 1941—1942
Відродження. — Ромен, 1941—1943
Відродження. — Миргород, 1941—1942
Відродження. — Калинівка, 1942
Військовий звіт. — [Дружківка], 1942
Вільна Україна. — Богуслав, 1941
Вільна Україна. —Дніпропетровськ, 1941
Вільна Україна. — Тетіїв, 1941
Вільне слово. — Дрогобич, 1941—1942
Вінницькі вісті. — Вінниця, 1941—1943
Вірним шляхом. — Ярмолинці, 1942—1944
Вісник Головної Групи Промислового Господарства і Звязку в Центральній Палаті і головних груп промислового господарства і звязку в обласних палатах для заг. Господарства. — Краків, 1942—1944
Вісник Проводу ОПУС-у. — Львів, 1943
Вісник розпоряджень для Генеральної Губернії. — Краків, 1943—1944
Вісник Станиславівської обласної управи. — Станиславів, 1941
Вісник Українського повітового комітету. — Сокаль, 1941
Вісті. — Миньківці, б. р.
Вісті Апостольської адміністрації Лемківщини. — Риманів-Здрій (1935—1938 ч. XIII); Сянік(1938 ч. XIV, 1941 ч. XV, XVI, 1942—1943); Краків (1941 ч. XVII), 1935—1938, 1941—1943
Вісті для українських селян. — Рівне, 1942—1943
Вісті Лохвиччини. — Лохвиця, 1942—1943
Вісті Остерщини. — Остер, 1942—1943
Вісті Прилуччини. — Прилуки, 1941—1943
Вістник для справ господарства і кооперації. — Сянок, 1941
Вістник Станиславівської дієцезїї. — Станиславів, 1942
Вістник Українського Центрального Комітету. — Краків (1940—1942 ч. 4(30);
Краків—Львів (1942 ч. 5(31)—1944), 1940—1944
Вогонь. — Б. м., 1939—1941
Волинь. — Рівне, 1941—1944
Воля. — Копичинці, 1941
Воля Покуття. — Коломия (1941—1942); Львів (1943—1944), 1941—1944
Воскресення. — Краків, 1941
Гадяцька газета. — Гадяч, 1942—1943
Гайдамака. — Олевськ, 1941
Гайсинська газета. — Гайсин, 1943
Гандя. — Будапешті», Унгварь, 1939—1944
Гетьманець. — Варшава, 1940
Голос Волині. — Житомир, 1941—1943
Голос Дніпра. — Херсон, 1941—1943
Голос Новгород-Сіверщини. — Новгород-Сіверський, 1942
Голос Охтирщини. — Охтирка, 1942—1943
Голос Підкарпаття. — Львів, 1942—1944
Голос Полтавщини. — Полтава, 1941—1943
Голос Сарненщини. — Сарни, 1941—1943
Голос Холмщини. — Краків, 1944
Горлівська газета. — Горлівка, 1942
Горохівські вісті. — Луцьк, 1943
Господарство Харкова. — Харків, 1942
Господарсько-кооперативний часопис. — Львів, 1921— 1944
Денник розпорядків для Генерального Губернаторства. — Краків, 1941—1944
Дзвін. — Кривий Ріг, 1941—1943
Дзвін. — Біла Церква, 1941—1942
Дзвін. — Кіровоград, [?]
Дзвін волі. — Біла Церква, 1942—1943
Дніпрова хвиля. — Кременчук, 1941—1943
Дніпропетровська газета. — Дніпропетровськ, 1941—1943
До зброї!. — Станиславів, 1943
До перемоги. — Львів (1943 — 1944 ч. 28(29); Краків (1944 ч. 31(32}—1945), 1943—1945
Добрьій пастьірь. — Ужгородь, 1932—1942
Додаток до Урядового вісника губернатора Галицької области. — Львів, 1943, [?]
Донецька газета. — Слав’янськ, 1941—1943
Донецькі новини. — Лисичанськ, 1942—1943
Дорога, —Львів (1937—1938, 1942 ч. 2 — 1944); Краків (1940—1942 ч. 1),
1937—1938, 1940—1944
Досвітні вогні. — Краків, 1941
Дрогобицьке слово. — Дрогобич, 1942
Дружківське слово. — Дружківка, 1942
Дунаєвецькі вісті. — Дунаївці, 1941
Душ пастьірь. — Ужгородь, 1924—1941
Життя Зіньківщини. — Зіньків, 1941—1942
Жовківські вісті. — Жовква, 1941—1942
За вільну Україну. — Плисків, 1941—1942
За волю і права. — Б. м., 1944 -
За краще життя. — Хорол, 1941—1942
Закувала та сива зозуля. — Холм, 1940
Залізничник. — Краків, 1943—1944
Заславський вісник. — Заслав, 1941—1943
Зборівські вісті. — Зборів, 1933—1938, 1941—1942
Звідомлення з Холмсько-Підляської єпархії. — Холм, 1942—1944
Звільнена Україна. — Богуслав, 1941
Звягельське слово. — Звягель, 1942—1943
Здоровя і життя. — Краків, 1943—1944
Зиз. — Станиславів, 1942
Золотий перстень. — Львів, 1944
Золотий тризуб. — Калуш, 1941
Золотоніські вісті. — Золотоноша, 1942—1943
Золочівське слово. — Золочів, 1941—1942
Зоря. — Унгварь, 1941—1943
Іванківські вісті. — Іванків, 1942—1943
Ілюстровані вісті. — Краків, 1940—1941
Інформаційна служба для краєвого правління в Генеральній окрузі
Волині й Поділля. — Рівне, 1943
Інформаційний бюлетень Українського національного комітету. — Краків, 1941
Калинівські вісті. — Калинівка, 1942—1943
Калуський голос. — Калуш, 1941—1942
Кам’янські вісті. — Кам’янське, 1941—1943
Карпаторусскій голось. — Унгварь, 1931—1942
Карпатска недФля. — Унгварь, 1939—1941
Київські вісті. — Київ, 1943
Кіровоградські вісті. — Кіровоград, 1942—1943
Клич. — Луцьк, 1943
Ковельське слово. — Ковель, 1941
Ковельські вісті. — Ковель, 1942—1944
Козятинська газета. — Козятин, 1942—1943
Козятинська газета в Ружині. — Ружин, 1943
Коростишівські вісті. — Коростишів, 1942—1943
Корсунські вісті. — Корсунь, 1942—1943
Костопільські вісті. — Костопіль, 1941—1943
Костянтинівські вісті. — Костянтинівка, 1941—1942
Костянтиноградські нові вісті. — Костянтиноград, 1942—1943
Костянтиноградщина. — Костянтиноград, 1942
Краєва ланка копаного м’яча. — Краків, 1944
Краківські вісти. — Краків (1940—1944), Відень (1944—1945), 1940—1945
Краківські вісті. — Краків, 1940—1944
Краматорська газета. — Краматорськ, 1942—1943
Кремянецький вісник. — Кремянець, 1941—1944
Кролевецькі вісті. — Кролевець, 1941—1942
Ланцет. — Харків, 1943
Лебединський вісник. — Лебедин, 1942
Лемківщина в ілюстраціях. — Краків, 1941
Листок школяра. — Славута, 1942
Литературна неділя Подкарпатского общества наукь. — Унгварь, 1941— 1944
Литературно-наукова прилога кь «Карпатской Нед’кл’Ь». — Унгварь, 1941
Лікарська справа. — Краків, 1941
Літаври. — Київ, 1941
Література і мистецтво. — Київ, 1941
Літературна газета. — Лохвиця, 1942
Літературна газета. — Козятин, 1943
Літературні вісті. — Краків; Львів, 1942
Літинські вісті. — Літин, [?]
Лозівські вісті. — Лозова, 1943
Лохвицьке слово. — Лохвиця, 1941—1942
Лубенський вісник. — Лубни, 1942—1943
Львівські архіепархіяльні відомости. — Львів, 1889—1944
Львівські вісті. — Львів, 1941—1944
Любачівські вісті. — Любачів, 1941—1942
Лятичівські вісті. — Лятичів, 1943
Малі друзі.— Львів (1937—1938,1942—1944); Краків (1940—1941), 1937— 1938, 1940—1944
Маріупольська газета. — Маріуполь, 1941—1943
Мелітопольський край. — Мелітополь, 1941—1943
Мета цієї війни. — Б. м., 1941
Меч. — Кривий Ріг, 1941
Ми йдемо в бій. — Б. м., 1944
Мир. — Одеса, 1943
Миргородські вісті. — Миргород, 1942—1943
Місіонар.— Жовква (1897—1914, 1916—1918, 1920—1939, 1941—1944);
Загреб (1915); Перемишль (1940), 1897—1918, 1920—1944
Молоде перо. — Ярослав, 1941
Народна школа. — Унгварь, 1939 — 1941
Наука й мистецтво. — Полтава, 1942
Наука і навчання. — Краків, Варшава, 1944
Наш шлях. — Житомир, 1942
Наша будуччина. — Товмач, 1941
Наша ілюстрація. — Львів, 1941
Наша сила. — Б. м., 1944
Наше слово. — Берестя, 1942—1944
Наше слово. — Берестя, 1944
Наші вісті. — Любомль, 1941—1943
Наші дні. — Львів, 1941—1944
Нед'кля. — Унгварь, 1941—1944
Ніжинські вісті. — Ніжин, 1942—1943
Нова доба.—Бердичів, 1941—1943
Нова Сновська газета. — Сновськ, 1942
Нова Україна. — Харків (1941 — 1943 ч. 24(338); Полтава (1943 ч. 36(350)— 136(450); Вінниця (1944 ч. 1(457)—7(463), 1941—1944
Нова Україна. — Харків, 1942—1943
Нова Шепетівщина. — Шепетівка, 1942—1943
Нове життя. — Скалат, 1941
Нове життя. — Козятин, 1941—1942
Нове життя. — Рудки, 1941
Нове життя. — Старокостянтинів, 1941—1943
Нове життя. — Дебальцево, 1942
Нове життя. —Первомайськ, 1942—1943
Нове життя. — Ворошиловград, 1942—1943
Нове життя. — Пологи, 1942—1943
Нове життя. — Кахівка, 1943
Нове життя. — Куп’янськ, [?]
Нове Запоріжжя. — Запоріжжя, 1941—1943
Нове українське слово. — Київ, 1941—1943
Новий час. — Вознесенськ, 1942—1943
Новий час. — Петриківка, 1942—1943
Новий час. — Шостка, 1942—1943
Новий час. — Куп’янськ, 1942—1943
Новий шлях. — Остер, 1941—1942
Новий шлях. — Сватове, [?]
Новий шлях Остерщини. — Остер, 1941
Нові вісті. — Краків, 1941—1943
Нові дні. — Сновськ, 1942—1943
Новогеоргїївські вісті. — Новогеоргіївськ, 1943
Овручські вісті. — Овруч, 1943
Олевські вісті. — Олевськ, 1942—1943
Олександрійський бюллетень. — Олександрія, 1942—1943
Олександрійські вісті. — Олександрія, 1943
Опошнівські вісті. —Опішня, 1943
Орленя. — Рівне, 1941—1942
Останні вісти. — Коломия, 1941
Останні вісті. — Київ, 1941
Останні вісті. — Біла Церква, 1941
Останні вісті. — Переяслав, 1942
Останні вісті. — Кролевець, 1942—1943
Останні вісті. — Сарни, 1943
Останні вісті. — Тараща, [?]
Офіціальні вісті Гебітскомісара Лохвиччини. — Лохвиця, 1943
Павлоградська газета. — Павлоград, 1942—1943
Педагогічний інформаційний бюлетень. — Харків (1942); Полтава (1943), 1942—1943
Перемога. — Житомир, 1941
Переяславські вісті. — Переяслав, 1942—1943
Пінська газета. — Пінськ, 1942—1944
Подкарпатский в'кстникь. — Унгварь, 1939—1944
Подкарпатское дружество. — Будапешта, 1940—1943
Подолянин. — Кам’янець-Подільськ (Кам’янець на Поділлі), 1941—1944
Політичні повідомлення відділу пропаганди України. — Б. м., 1943
Полтавська сторона. — Полтава, 1942 [?]
Порадник. — Краків, 1942—1944
Прибугські вісті. — Голта, 1941—1942
Промінь. — Нікополь, 1941—1943
П’ятихатська газета. — П’ятихатки, 1943
Ранок. — Попасна, 1943
Рідна земля. — Львів, 1941—1944
Рідна земля. — Львів, 1944
Рідна нива. — Пирятин, 1942—1943
Рідна нива. — Яготин, 1942
Рідне слово. — Звенигородка, 1941—1943
Рідне слово. — Лубні, 1941—1942
Рідне слово. — Київ, 1943
Рідний край. — Богодухів, 1942—1943
Рідний край. — Карлівка, 1943
Рідний край. — Кагарлик, [?]
Рогатинське слово. — Рогатин, 1941
Роменські вісті. — Ромни, 1941
Ружинський вісник. — Ружин, 1942—1943
Русская правда. — Унгварь, 1939—1940
Русское слово. — Унгварь, 1940—1944
Руська молодєжь. — Унгварь, 1941—1944
Самбірські вісті. — Самбір, 1941
Самостійна Україна. — Станиславів, 1941
Самостійність. — Костопіль, 1941
Світ у картинах. — Б. м., 1942—1943, [?]
Світанок. — Бердянськ, 1942—1943
Світанок. — Черниця, 1943—1944
Світлий промінь. — Антоніни, 1941—1944
Свято радості. — Перемишль, 1941
Сільський господар. — Львів (1926—1939, 1942—1944), Ярослав (1940— 1941), 1926—1944
Слово Батьківщини. — Київ, 1943
Сніжнянський вісник. — Сніжне, 1942—1943
Сокальське слово. — Сокаль, 1942
Станиславівське слово. — Станиславів (1942 ч. 38(79)—78(119); Львів (1942—1944), 1942—1944
Стерничий. — Б. м., 1943
Стрийські вісті. — Стрий, 1941—1942
Студентський прапор. — Львів (1943 — 1944 ч. 3(9); Краків (1944 ч. 4/5 (10/11), 6(12), 1943—1944
Сумський вісник. — Суми, 1941—1943
Таборові відгуки. — Краків, 1940
Тальнівський вісник. — Тальне, 1942—1943
Тальнівський тижневик. — Тальне, 1941
Таращанські вісті. — Тараща, 1943
Теребовельські вісті. — Теребовля, 1941
Тернопільський голос. — Львів, 1942—1944
Тернопільські вісті. — Тернопіль, 1941
Тижневик Барської округи. — Бар, 1942—1944
Тризуб. — Чортків, 1941—1942
Турчанські вісти. — Турка, 1941—1942
У бій! —Косів, 1941
Українець. — Новоукраїнка, 1941
Українець. — Павлоград, 1941—1942
Українець. — Сквира, 1941
Українець. — Б. м., 1941
Українка. — Костопіль, 1941—1943
Українська дитина. — Костопіль, 1942
Українська думка. — Миколаїв (Ніколаєв), 1941—1944
Українська думка. — Черкаси, 1941—1943
Українська думка. — Васильків, 1941
Українська думка. — Новогеоргіївськ, 1941—1943
Українська земля. — Макіївка, 1942—1943
Українська кореспонденція. — Рівне, 1942
Українська правда. — Кахівка, 1941—1943
Українська православна церква. — Холм, 1942—1944
Українська пресова служба. — Львів, 1941
Українська школа. — Коломия, 1942
Українська школа. — Краків, 1942—1944
Українське життя. — Борисполь, 1941—1942
Українське життя. — Рівне, [?]
Українське Полісся. — Чернігів, 1941—1943
Українське село. — Машівка, 1942
Українське слово. — Станиславів, 1941—1942
Українське слово. — Житомир (1941 ч. 1—19); Київ (1941 ч. 15—81), 1941
Українське слово. — Золотоноша, 1941—1942
Українське слово. — Вовчанськ, 1942—1943
Українське слово. — Валки, 1943
Українське слово. — Звенигородка, [?]
Український бюлетень Олександрії. — Олександрія, 1941—1942
Український голос. — Кіровоград, 1941
Український голос. —Луцьк, 1941—1944
Український голос. — Миколаїв, 1941
Український голос. — Проскурів, 1941—1944
Український доброволець. — [Харківщина], 1942—1943
Український доброволець. — Б. м., 1943—1945
Український Донбас. — Горлівка, 1941—1943
Український засів. — Харків, 1942—1943
Український кур’єр. — Чернігів (1943 № 37(195)—43(201); Прилуки (1943
№ 1(44)— 24[?]), 1943
Український пасічник. — Львів, 1928—1939, 1942—1944
Український православний вісник. — Холм, 1941
Український ремісник. — Краків, 1943—1944
Український робітник у Німеччині. — Ворошиловград, 1942
Український хлібороб. — Рівне, 1942
Український хлібороб. — Київ, 1942—1943
Українські вісті. — Сокаль, 1941—1942
Українські вісті. — Кіровоград, 1941—1942
Українські вісті. — Голта, 1942—1943
Українські вісті. — Гарбузинка, [?]
Українські вісті Новгород-Сіверщини. — Новгород-Сіверський, 1942—1943
Українські новини. — Сміла, 1941—1943
Українські Перемишлянські вісті. — Перемишляни, 1941
Українські щоденні вісти. — Львів, 1941
Уманський голос. — Умань, 1941—1943
Урядовий вісник губернатора для Галицької области. — Львів, 1942—1943
Урядові Дунаєвецькі вісті. — Дунаївці, 1941—1943
Хабнівські вісті. — Хабне, 1942—1943
Харківські короткі зведення. — Харків, 1943
Харків’янин. — Харків, 1943
Харцизький вісник. — Харцизьк, 1942
Хлібороб. — Волноваха, 1942
Хмільницькі вісті. — Хмільник, 1943
Холмська земля. — Краків, 1943—1944
Холмські вісті. — Холм, 1939—1940
Хорольські вісті. — Хорол, 1943, [?]
Церковні відомості. — Варшава, 1943—1944
Часопис. — Хабне, 1943
Черкаська думка. — Черкаси, 1942
Чернігівський кур’єр. — Чернігів, 1943
Чортківська думка. — Львів, 1942—1944
Шевченківське слово. — Канів, 1942
Шершень. — Б. м., 1944
Школяр. — Остер, 1942
Школяр. — Васильків, 1942—1943
Школярик. — Дубно, 1941
Ярославські єпархіальні відомості. — Ярослав, 1940—1941
Озі-коггезропсіепг.— Б. м., 1942
Ргеззе- ипб В і Ісіегсііепзі дег Ргора§апда- АЬіеі1ип§ икгаіпе. — Б. м., 1942— 1943,[?]
ЗМІСТ
Вступ ..............................................................5
До проблеми колаборації............................................11
Державницька акцептація: самоорганізація і пропаганда ідей.........27
Окупаційний режим: регламентація життя.............................54
Висвітлення антиєврейської проблематики............................95
Радянська політична система як об’єкт критики.....................124
Полонені - узаконена трагедія і спроба суспільної допомоги........165
Переселенські акції: юридичне підґрунтя і практика................201
Дивізія “Галичина”: формування і підтримка суспільства............242
З діяльності Українського Центрального Комітету...................272
Допомога постраждалим від повені..............................274
Перепис населення як спроба ідентифікації національності......284
Абстинентська акція: ініціатива і втілення....................294
Список скорочень..................................................309
Іменний покажчик..................................................310
Додаток. Українські часописи періоду німецької окупації...........315
Національна академія наук України Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського
Костянтин Курилишин
УКРАЇНСЬКЕ ЖИТТЯ В УМОВАХ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1939—1944 рр.): за матеріалами україномовної легальної преси
Монографія
Редактори Ольга Катола, Олена Бошко Комп’ютерне верстання і дизайн Надії Брайлян
Підписано до друку 12.05.2010. Формат 70x100/16 Папір офсетний № 1. Друк офсетний. Умови, друк. арк. 28,0 Умови, фарбовідб. 28,0. Обл.-вид. арк. 22,5 Тираж 1000 пр. Зам. №
Надруковано з оригінал-макета в друкарні ЛА «Піраміда» 79024, м. Львів, вул. Промислова, 45