/
Author: Лисенко О.Є. Муковський І.Т.
Tags: історія україни військова історія друга світова війна історія срср
ISBN: 5-88500-041-7
Year: 1996
Text
І.Т.МУКОВСЬКИЙ О.Є.ЛИСЕНКО
ЖЕРТОВНІСТЬ
УКРАЇНЦІ НА ФРОНТАХ
ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІКНИ
За редакцією В.Д. Конашевича
N. КИЇВ
ПОШУКОВО-ВИДАВНИЧЕ АГЕНТСТВО
"КНИГА ПАМ’ЯТІ УКРАЇНИ"
1997
ББК 63.3(4УКР)622.78
М90
МУКОВСЬКИЙ І.Т., ЛИСЕНКО О.Є
Звитяга і жертовність: Українці на фронтах другої
світової війни / За ред. В.Д. Конашевича. - К.: Пошуково-вид. агентство
"Книга Пам'яті України", 1996. - 568 с. - 15ВЫ 5-88500-041-7.
Ця монографія є першою спробою комплексного дослідження
боротьби воїнів-украінців з німецько-фашистськими та японськими
загарбниками. На багатому архівному матеріалі, який здебільшого
вводиться до наукового обігу вперше, автори розкривають роль і місце
в другій світовій війні основного "трудівника фронту" - рядового бійця,
плоть від плоті українського народу. В основу роботи покладено
історико-хронологічну послідовність у висвітленні ратної звитяги
громадян України на фронтах, боротьби національного підпілля, участі
українців у збройних силах США, Канади, Франції та інших країн.
Автори документально обгрунтовують і вводять до обігу нові
цифрові показники участі українців у війні та понесених ними військових
утрат.
Книга розрахована на викладачів і студентів вузів, науковців,
працівників і слухачів військових учбових закладів, на всіх, хто цікавиться
новітньою історією України.
Частина коштів від реалізації видання передасться до
фонду Книги Пам'яті України
0503020600-001
М Без оголошення
96
О І.Т. Муковський,
О.Є. Лисенко, 1996
О А.Р. Вишневський
(худ. оформ.), 1996
ЮВЫ 5-88500-041-7
ВСТУП
З розбудовою нового демократичного суспільства в
Україні зростає актуальність осмислення її минулого, того
важкого й неоднозначного шляху, який пройшла вона протягом
своєї історії. Важливою частиною цього шляху є друга світова
війна як один з найскладніших, найтрагічніших і водночас най-
героїчніших періодів історії України. Для наших співвітчизників,
значна частина яких (західноукраїнські землі, як відомо, до
1939 р. перебували в складі Польщі) вимушена була служити у
Війську Польському, друга світова війна почалася 1 вересня
1939 р. з нападом Німеччини на Польську республіку. На
жаль, вичерпних даних про чисельність і втрати українців у
складі польської армії у вересні 1939 р. не вдалося одержати
й досі. Фактичними учасниками другої світової стали
17 вересня 1939 р. і ті наші краяни, які в лавах радянських
військ брали участь у операції, здійсненій за домовленістю
щодо розподілу "сфери інтересів" Німеччини та СРСР згідно
підписаного ними секретного протоколу й названій згодом
"визвольним походом Червоної армії до Західної України та
Західної Білорусії". Заздалегідь спланований і ретельно
підготовлений, але зусиллями радянської дипломатії відтягнутий з
вересня 1939 р. до червня 1941 р., напад Німеччини на СРСР
одразу ж був сприйнятий його народами як агресія, а відсіч
їй - як визвольна, справедлива, вітчизняна війна. Наряду з
агресією фашистської Німеччини проти Польщі, Данії,
Норвегії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, війнами між
Німеччиною й Францією та Англією, між союзником Німеччини
Японією та США - Велика Вітчизняна війна стала найбільш
тривалою, руйнівною і кровопролитною складовою частиною
другої світової війни.
Вітчизняна війна 1941-1945 рр. виявила як значні
соціально-економічні здобутки, що дозволили швидко розгорнути
могутній військово-промисловий потенціал, так і тяжкі наслідки
деформації радянського суспільства, репресій сталінського
режиму проти народу, Червоної армії та її командирів, необ'єк-
тивність оцінок засобами масової інформації голослівних
офіційних тверджень щодо готовності військ до бойових дій, здат-
3
носії "бити ворога на його території" і перемагати "малою
кров'ю". Стали очевидними, особливо в першому періоді
війни, стратегічні прорахунки політичного керівництва й
воєнного командування, погане знання організації та
військового мистецтва фашистської армії, помилки Сталіна в
оцінці намірів гітлерівського керівництва.
Ця війна стала виявом ратного й трудового подвигу
народів СРСР. Велич їхнього волелюбного духу була незрівнянно
вищою від зведення рахунків зі своїм лідером, а тому в одну
шеренгу для боротьби з фашистськими загарбниками ставали
ті, хто схилявся перед Сталіним як перед рятівником, і ті, хто
проклинав його як тирана. Але, водночас, війна розкрила й
прояви злочинної безпечності, благодушності, егоїзму, боягуз-
ства тих, хто намагався залишитися осторонь і навіть йшов на
зрадництво, дезертирство, ухилявся від призову до лав діючої
армії. Проте ці та інші питання порушувалися радянськими
істориками рідко. Як правило, вони обмежувалися неминучими в
ті часи деклараціями про монолітну згуртованість, морально-
політичну єдність народу, його безумовну перевагу над будь-
яким противником. Сама ж історія війни на догоду тодішньому
політичному та воєнному керівництву не раз переписувалася,
при цьому спрощено викладався хід бойових дій, а істина
щодо причини невдач, людських втрат в роки війни
замовчувалася. Натомість посилено поширювалася версія про
несподіваність, раптовість нападу фашистської Німеччини та інша
напівправда. А тому й не дивно, що ми й досі не все знаємо
про цю страхітливу війну, яка забрала життя десятків мільйонів
людей, скалічила й знедолила цілі покоління, загальмувала
соціальний поступ людства.
Велика Вітчизняна війна була найтяжчою й найжорстокі-
шою з усіх воєн, які будь-коли переживали Україна, Білорусія,
Росія й їнші республіки в складі Союзу PCP. В тривалій
боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками вона явила
світові немеркнучі зразки мужності й самовідданості радянських
людей. Не одиниці, не десятки, не сотні й навіть не тисячі, а
мільйони героїв висунув із свого середовища народ. Кожна
нація, кожна народність колишнього СРСР зробила свій
вагомий внесок до перемоги над фашизмом. Офіційна статистика
засвідчує приблизну рівність представництва всіх
національностей у складі Червоної армії періоду 1941-1945 pp. при
його процентному співвідношенні з даними передвоєнного
перепису населення СРСР. Безпристасна об'єктивність
матеріалів статистики, слід думати, має виключати навіть натяк на
4
можливість виявів як національних симпатій чи антипатій, так і
шовіністичних, великодержавницьких настроїв. Було б
неприпустимим громадянським святотатством у кривавому рахунку
спільної для всіх народів тодішнього Союзу Перемоги
виокремлювати особливу роль якогось з них, поклавши в основу
лише етнічну ознаку. Ця істина настільки очевидна й
непорушна, що не піддавалася сумнівам навіть за найкрутіших
змін радянськії політичної кон'юктури, якою донедавна
невідворотно вражалося в нас усе, в т.ч. й історична наука. Проте
в оновлюваних демократичними змінами у країнах СНД
умовах суспільного життя, на жаль, знаходяться сили, які,
незважаючи ні на яку статистику, на догоду настроям творців нової
політики заявляють: "И все-таки главную тяжесть войны вынес
на себе русский народ"1. (Зауважимо: не "россияне -
граждане Российской федерации", а саме "русский народ" - І.М.,
О.Л.). Оскільки подібне жодного відношення до науки не має,
то без будь-яких коментарів полишаємо цю заяву на совісті її
авторів.
Наше ж завдання вбачаємо в необхідності на ширшій і
грунтовнішій, ніж це було можливим досі, документальній
основі розкрити звитягу і жертовність українців2 на фронтах
другої світової війни, по можливості масштабніше відтворити
виявлений у жорстокій боротьбі героїзм і пережиту трагедію,
1Памяти павших. Великая Отечественная война (1941-1945). - М.: "БРЭ",
1995. - С. 64.
2Від редактора: як засвідчують зміст і спрямованість цієї книги, її автори
керуються тим, що з прийняттям Акту проголошення незалежності України 24
серпня 1991 року, схваленого всенародним голосуванням 1 грудня 1991 року, і
Конституції України 28 червня 1996 року термін "українці" вже не обмежується
наведеним у радянському виданні "Словника української мови" (К.: Наук, думка,
1979, т. 10) в цілому правильним, але на той час вимушено звуженим
тлумаченням - "один із трьох східнослов'янських народів..." (с. 423). Нині він містить
ширше, загальніше поняття. Якщо за датованим 1979 роком визначенням того
ж Словника термін "Україна - це "країна", "край" (цив. с. 422), котрі
тлумачаться як "територія, що становить єдність із погляду історії, природних умов,
населення" (див. там само, т. 4, сс. 320, 321), то сьогодні на безсумнівно
законній підставі до цього додаємо: "суверенна і незалежна, демократична,
соціальна, правова держава" (стаття 1 Конституції України). Отже, в розширеному
самим життям, багатовіковою історією українського державотворення новому
понятті терміну "українці" містяться як наведене вище його перше (етнічне), так і
друге (державницьке, громадянське) значення - "український народ - громадяни
України всіх національностей" (преамбула до Конституції України).
І-Т. Муковський і О.Є. Лисенко користуються саме таким, осучасненим
новітньою історією України, поняттям терміну "українці" - В.К.
5
показати зроблений ними разом з усіма народами внесок до
спільної перемоги над гітлеризмом.
Спроби відтворити мужність та героїзм воїнів-українців у
боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками були
зроблені ще в роки Великої Вітчизняної війни. Уже в перші її дні
дивізійні, армійські, фронтові, центральні та місцеві газети
немало розповідали про хоробрість і відвагу бійців та
командирів - громадян України. Так газета "Вечерняя Москва"
24 липня 1941 р. розповіла про повітряний таран командира
ланки, уродженця с. Дейкалівка Зіньківського району на
Полтавщині A.C. Приходька. Газета "Известия" 26 вересня
1941 р. надрукувала статтю про те, як 11 серпня на підступах
до Москви на висоті майже дев'ять тисяч метрів таранив
бомбардувальника ворога командир ланки, уродженець Валк-
івського району на Харківщині О.М. Катрич. "Ленинградская
правда" в листопаді 1941 р. розповіла про мужність та відвагу
особового складу ескадрильї, якою командував уродженець
Київської області (с. Бересняни) П.М. Голодняк.
Значна кількість статей та кореспонденцій про звитягу
воїнів-українців друкувалась у фронтових, армійських і
дивізійних часописах. Червоноармійська газета "Отважный воин"
169-ї стрілецької дивізії в липні 1941 р. розповіла про мужні дії
навідника гармати, уродженця с. Саханське Ширяївського
району Одеської області Я.Х. Кольчака. Газета 18-ї армії "Знамя
Родины" 9 листопада 1941 р. у статті "Один день з життя Івана
Федорка" з великою повагою повідала про відвагу й героїзм
командира відділення, уродженця Конотопського району
Сумської області І.С. Федорка. 8 січня 1942 р. газета Західного
фронту надрукувала велику статтю про те, як у бою за
с. Деньково Волоколамського району хоробро діяв
кулеметник, уродженець Костянтинівського району Сталінської (нині
Донецької) області українець М.В. Ягупець.
Кореспонденції, друковані в армійських газетах,
систематично показували ратні дії воїнів. Так 9 серпня 1943 р. в
червоноармійській газеті "Сын Отчизны" (13-а армія)
надруковано статтю під рубрикою "Слава героям". У ній
розповідалося про рішучість та хоробрість, яку виявив під Само-
дуровкою славний син українського народу старший сержант
Ф.А. Гриценко. 7 липня він під вогнем ворога на напіврозбитій
машині вивіз гармату на нову позицію, чим забезпечив зрив
атаки ворога. Ратні подвиги воїнів-українців знаходили широке
висвітлення на сторінках і таких армійських газет як "Боевой
натиск" (21-а армія), "Боевая тревога" (11-а гв. армія), "За Ро-
6
дину" (7-а гв. армія), "На штурм" ( 5-а гв. танкова армія), "На
разгром врага" (12-а армія) та ін.
Систематично висвітлювалися бойові успіхи уродженців
України і на сторінках дивізійних видань. Часто це робили чер-
воноармійські газети 78-ї стрілецької дивізії "За Родину", 337-ї
стрілецької дивізії "Вперед за Родину", 206-ї стрілецької дивізії
"За доблесть", 163-ї стрілецької дивізії "На страже Родины".
Вони регулярно розповідали своїм читачам про те, як воюють
бійці та командири українського походження. До підрозділів та
частин цих дивізій тільки з 5 по 15 грудня 1944 р. поступило
4 099 воїнів-українців. У процентному відношенні до всього
особового складу вони становили більше 50 відсотків1.
Широке коло питань порушували червоноармійські газети
195-ї стрілецької дивізії "За Родину", 44-ї гв. стрілецької дивізії
"Боевой путь", 14-ї гв. стрілецької дивізії "На страже Родины",
50-ї гв. стрілецької дивізії "Вперед за Родину". Ці газети
закликали бійців та командирів до вдосконалення бойової
виучки, передавали досвід минулих боїв, розповідали про
сміливих і відважних воїнів.
Аналіз публікацій військової преси свідчить про те, що вже
в ході Великої Вітчизняної війни проводилася велика робота
по висвітленню героїзму воїнів-українців, бійців інших
національностей. Що ж стосується наукової оцінки, узагальнення
героїзму солдатів та офіцерів українського походження, його
значення для перемоги над ворогом то, зрозуміло, армійська
преса виконати цього завдання не могла.
Важливо відзначити, що спроба показати ще в роки війни
ратні дії синів та дочок українського народу в боротьбі з
гітлерівськими загарбниками була зроблена не тільки в
газетах, а й на сторінках брошур, популярних збірників2. У них в
масштабі невеликих підрозділів і частин діючої армії
розкривалися епізоди мужності, стійкості та відваги окремих бійців,
командирів українського походження. Висновки та
узагальнюючі дані про участь українського народу в війні з
1Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації [далі
ЦАМО РФ); ф. 240, оп. 2772, спр. 309, арк. 486.
2Сапфиров Н. Парень с Украины: Фронтовые очерки. - Воронеж: Обл.
кн. иэд-во, 1942; Бажан Н. Сыны Украины в боях за Отчизну. - Саратов, 1943;
Гудзенко С. Герой Советского Союза Лазарь Паперник. - М.: Сов. писатель,
1943; Сын Украй ны Роман Смищук. - М.: Сов. писатель, 1944; Герои 3-го
Украинского: Сб. под ред. И.Ле. - К.: Укргизд, 1945, та ін.
7
фашистськими загарбниками в цих виданнях не подавалися. І,
найістотніше, в таких публікаціях замовчувалися, або
перекручувалися ті явища й події, які внаслідок сталінського
керівництва обернулися тяжкими провалами та катастрофами
в ході війни. В той же час перемоги приписувалися його генію.
І все ж, незважаючи на недоліки, можна вважати, що ці
публікації заклали основу висвітлення проблеми, що цікавить
нас сьогодні.
У працях першого післявоєнного десятиріччя1 автори хоч
спеціально й не підходили до аналізу найважливіших бойових
операцій та участі в них воїнів-українців, але й не уникали
політичної оцінки цих питань. Практично всі вони широко
розкривали злодіяння, звершені фашистськими загарбниками
та їхніми співучасниками на території України, всебічно
схвалювали значення дружби народів СРСР у боротьбі з
ворогом. Проте в роботах цього періоду дуже скупо розкрито
внесок і зовсім недостатньо показано втрати українського
народу протягом 1941-1945 рр. Скромність результатів, що
межує з необ'єктивністю у висвітленні участі воїнів-українців та
уродженців України на фронтах діючої армії в роки Великої
Вітчизняної війни, на цьому досить тривалому етапі
пояснюється як недоступністю для дослідження документів і матеріалів,
так і тим, що в роки адміністративно-командної системи та
культу особи історична наука цілковито перебувала під
впливом концепції, сформованої в книзі Й. Сталіна "О Великой
Отечественной войне Советского Союза". Вузькість історичної
бази не дозволила грунтовно розкрити цю проблему, а
всепоглинаючий культ Сталіна - відтворити справді масовий
героїзм бійців та командирів, виявлений ними на фронтах
війни. Цим завдано значної шкоди як суспільству в цілому, так
і, зокрема, історичній науці.
Однак за всіх деформацій у житті суспільства та в науці
процес пізнання, звичайно, не міг зупинитися й завмерти
зовсім. Ширші можливості нового осмислення історії суспіль-
1 Свргієв С. Львів'яни в боях за Батьківщину: Нариси. - Львів: Вільна
Україна, 1946; Карабутенко /. Тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб. -
К.: Укрдержвидав, 1946; Мужні серця. Книга про славних синів і дочок
українського народу - Героїв Радянського Союзу. - К.: Укрполітвидав, 1947;
Герої партизанської боротьби на Україні: 36. нарисів. - К.: Укрполітвидав,
1948; Бедзик Д. Плем'я нескорених: Нариси про комсомольське підпілля на
Україні в дні Вітчизняної війни. - К.: Молодь, 1949; Погрібний М.В. Подвиги в
ім'я Вітчизни. - Харків: Прапор, 1971 та ін.
8
сгва, в тому числі й історії другої світової війни, зяяилися після
XX з'їзду КПРС, на якому було викрито культ особи Сталіна.
Після цього його книга "О Великой Отечественной войне
Советского Союза" перестала бути офіційним методологічним
інструментом у розвитку досліджень. Проте її окремі
положення ще довго лишалися своєрідним гальмом як у свідомості
людей, так і в історичних працях.
Новий період у нашій історіографії почався в середині
50-х і закінчився в 60-х pp. Це був час посилення діяльності
української історичної науки по висвітленню участі України в
боротьбі з гітлерівськими загарбниками. Цьому сприяли як
розширення доступу до відповідних джерел, так і публікація
оригінальних архівних документів та матеріалів. З'явилося ряд
робіт, що поклали початок дослідженню тривалий час
замовчуваного питання про внесок українського народу в розгром
німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної
війни1. Безперечно не всі вони повною мірою висвітлюють
боротьбу українського народу проти гітлерівських загарбників
на фронті, на окупованій ворогом території, в радянському
тилу. В них відсутні будь-які узагальнюючі дані про воїнів-
українців та уродженців України в лавах діючої армії в роки
війни. Загальна суперечливість і непослідовність політики того
часу віддзеркалилася на змісті тих праць. У деяких із них під
впливом тогочасної політичної кон'юктури явно перебільшена
роль М.С. Хрущова в роки Великої Вітчизняної війни та в
післявоєнні часи.
Наступний період поступу української історіографії
почався в середині 60-х і тривав до 80-х pp. Визначною віхою
цього періоду було тритомне видання "Українська PCP у
Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp."2.
^ Супрун енко Н.И. Украйна в Великой Отечественной войне Советского
Союза (1941-1945 гг.). - К.: Госполитиздат, 1956; Мольченко ВПетров М.
Героїчні подвиги молоді України в тилу ворога в роки Великої Вітчизняної війни.
■ К.: Тов-во для пошир, політ, і наук, знань УРСР, 1958; Тронько П.Т.
Бессмертие юных. - М.: Молодая гвардия, 1958; Тронько П.Т. В боях за
Вітчизну (1941-1945 pp.). - К.: Наукова думка, 1960; Лемещук М.М. Участь
українців в обороні Брестської фортеці // Укр. іст. журн. - 1963. - Nq 3;
Лемещук М.М. Участь українців в комуністичному підпіллі концтабору
Бухенвальд. - Там же. - 1964. - Nq 5; Лемещук М.М. Радянські воїни-українці в
Сталінградській битві. - Там же. - 1968. - Nq 2; та ін.
2Українська PCP у Великіи Вітчизняній війні Радянського Союзу: У 3-х т. -
К.: Політвидав України, 1967-1969.
9
Характерною його рисою є те, що в ньому зроблено першу
спробу критико-аналітичного підходу до оцінки всіх форм
боротьби українського народу проти гітлерівських загарбників
у роки Великої Вітчизняної війни: на фронті, в радянському
тилу, на окупованій ворогом території. Однак і в цій
фундаментальній праці не дано вичерпної наукової
характеристики найважливіших бойових операцій та участі в них
воїнів-українців, не висвітлено їхні дії з першого й до
останнього дня війни. Лише в окремих фрагментах, без
розкриття біографічних даних, наводяться певні приклади вияву
мужності та героїзму фронтовиків у оборонних і наступальних
операціях. Про те, що йдеться тут про воїнів-українців,
доводиться лише здогадуватися за прізвищами, які не завжди є
ознакою національної чи громадянської приналежності.
1975 року це тритомне видання колективом дослідників
було доповнено й перекладено російською мовою1. У ньому
на широкій^ документальній базі висвітлено бойові дії
Радянських Збройних Сил на території України. Грунтовний
показ перетворення країни на єдиний бойовий табір,
зміцнення її оборонної могутності, розвитку творчої ініціативи
трудящих, спрямованої на подання всебічної допомоги фронту,
є чи не найбільшим здобутком авторського колективу. Проте й
цьому дослідженню, виконаному в застійний період, бракує
об'єктивності та правдивості. Всупереч очевидним фактам
замовчується явна переоцінка тодішнім політичним та
військовим керівництвом морально-політичної підготовки армії та
народу до війни з німецьким фашизмом, яка з початком
бойових дій знайшла свій вияв у масовій "танкобоязні", "літа-
кобоязні", страху перед оточенням. Автори в дусі офіційних
установок того часу відмовилися від показу негативної ролі
сталінщини в передвоєнний час і в ході воєнних дій. Тут не
тільки не говориться про згубні наслідки репресій у Червоній
армії, але й саме слово "репресії" не вживається. До того ж
цю працю написано сухою, казенною мовою, вона пронизана
апологетикою на адресу Л.І. Брежнєва. На сторінках цього
дослідження викладається парадна, глорифікаторськи
згладжена версія історії радянсько-німецької війни. В ньому немало
* Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза
1941-1945 гг. - К.: Политиздат Украины, 1975.
10
мовлено про роль народних мас у війні, але роль народу як
головного героя війни, як творця перемоги над німецько-
фашистськими загарбниками по суті не показана. Широта
розкриття ходу бойових дій на радянсько-німецькому фронті й
на інших театрах війни не дала можливості його авторам
докладно висвітлити мужність та героїзм воїнів-українців,
уродженців України в боротьбі з фашистськими загарбниками
протягом усього періоду Великої Вітчизняної війни.
Серед праць, присвячених даній проблемі, слід відзначити
сьомий том восьмитомної "Історії Української PCP", який
висвітлює події 1941-1945 pp.1. У ньому значне місце
відводиться розкриттю патріотичного руху трудящих України за
всенародну допомогу фронтові, бойових дій партизанів,
діяльності партійно-комсомольського підпілля,
воєнно-організаторської роботи Комуністичної партії. Проте й цій праці
властиві однобічність та схематизм, відхід від гострих проблем
на догоду "ліберальному сталінізму", що набирав у той час
сили. Суть війни, як глибокої трагедії народу, не розкрито.
Спрощувальний підхід до висвітлення критичних сюжетів,
особливо першого періоду війни, які вже були розкриті
істориками минулого періоду, призвів до того, що вони
просто... зникли. То був крок назад в історіографії Великої
Вітчизняної війни.
Досліджуване нами/питання певною мірою розкривається
в книгах, присвячених історії міст і сіл Української PCP2.
Перше видання цих оригінальних наукових робіт, яке обумовило
новий напрям української історіографії, випущено українською
мовою в 1967-1974 pp. У підготовці цієї 26-и томної історії
брали участь широкі кола громадськості: наукові працівники
та викладачі вузів, учителі та студенти, працівники культурно-
освітніх установ і краєзнавці, письменники, журналісти,
архівісти - всього близько 100 тис. чоловік. Ці книги відзначаються
наявністю значного фактичного матеріалу. В них у стислій
формі роповідається про окремих мешканців міст і сіл України,
які виявили безприкладну мужність, стійкість та героїзм у
' Історія Української PCP: У 8-й т., 10-и кн. - К.: Наук, думка, 1977.
^Історія міст і сіл Української PCP: У 26-и т. - К.: Голов, редакція Укр. рад.
Енциклопедії АН УРСР, 1967-1974.
11
боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки
Великої Вітчизняної війни.
Відзначаючи безперечні переваги цієї багатотомної праці,
мусимо сказати, що, на жаль, вона не стала своєрідним
реквіємом мужніх дій воїнів-українців та уродженців України на
фронтах у роки Великої Вітчизняної війни, всебічним
висвітленням участі українського народу в другій світовій війні.
Жоден з 26-и томів не містить ніяких узагальнених даних про
кількість призваних до лав діючої Червоної армії за роки
війни, про кількість загиблих на фронтах, у тилу ворога, в
таборах смерті, про тих, які пропали безвісти. Відсутні тут й
узагальнені дані про народне ополчення, винищувальні
батальйони, розповіді про українських матерів, котрі втратили
своїх синів і чоловіків у роки війни. Звичайно, не лише в цьому
полягають недоліки "Історії міст і сіл Української PCP", яка вже
тоді могла стати Книгою Пам'яті усім загиблим від голодомору
в 1932-1933 pp., в катівнях НКВС у другій половині 30-х років
і в роки Великої Вітчизняної війни. Основним її недоліком є те,
що події воєнного часу змальовано тут у мажорному тоні, без
критико-аналітичного підходу до висвітлення об'єктивних і
суб'єктивних причин тяжких поразок Червоної армії на початку
війни, прорахунків Сталіна, помилок керівників Наркомату
Оборони та Генштабу. З першої й до останньої сторінки всі
томи цього видання пройняті апофеозом Перемоги, яку вміло
використала тодішня система влади для увіковічнення самої
себе. Прагнення довести універсальність цієї системи, не
допустити інших тлумачень історичних фактів стало головним
гальмом для об'єктивного, правдивого висвітлення минулого
нашої країни.
Звичайно, розвиток науки в застійний період не
зупинився, хоч і був значно пригальмований шляхом
обмеження доступу до архівних матеріалів, твердістю тодішніх
ідеологогічних приписів. Розширенню джерельної бази певною
мірою сприяло видання союзних і республіканських праць, у
яких знаходимо немало розповідей про ратні подвиги воїнів-
українців на фронтах Великої Вітчизняної війни. Так у книзі
"Героический Ленинград" (М.: Воениздат, 1972) говориться про
мужні дії майстра повітряних боїв П.А. Покришева, уміле
керівництво боями І.Д. Черняховського, М.П. Сімоняка, Д.І.
Осатюка та ін.
Авторський колектив книги "Дваждьі Герой Советского
Союза" (М.: Воениздат, 1973) присвятив немало сторінок
мужнім діям проти німецько-фашистських загарбників воїнів-укра-
12
їнців С.Є. Артеменка, І.Н. Бойка, М.З. Бондаренка, ЛІ. Біди,
A.A. Гречка, Д.Д. Лелюшенка та ін.
Про бійців та командирів різних національностей, у тому
числі й воінів-українців, які прийняли на себе й витримали
перші удари агресора на західному кордоні, виснажили його
війська в запеклих прикордонних битвах і зірвали гітлерівський
"бліцкріг" у ході оборонних боїв на підступах до Києва,
розповідається у збірнику "Год 1941. Юго-Западный фронт”
(Львов: "Каменяр", 1975).
Значний інтерес викликає робота С.І. Мельникова
"Маршал Рыбалко: Воспоминания бывшего члена Воєнного совета
3-й гвардейской танковой армии" (K.: Политиздат Украины,
1980). У ній автор докладно висвітлює життєвий шлях
командуючого цієї армії - українця, двічі Героя Радянського
Союзу, маршала бронетанкових військ Павла Семеновича
Рибалка.
Заслуговує уваги книга О.О. Трокаєва "Подвиг на
шахтерской земле: Очерки о советских воинах, совершивших
высшие ратные подвиги" (Донецк: Донбасс, 1983). На історично
достовірній основі автор переконливо показує за яких умов
здійснили свій вищий подвиг наші земляки І.Ф. Войтенко,
М.І. Олійник, В.І. Риндя, І.С. Федорок, Д.І. Шамура та ін.
Яскрава картина мужніх дій бійців та командирів
змальована в роботі "Днепр - река героев: Свидетельства
всенародного подвига" (К.: Политиздат Украины, 1983). У ній
приведені імена багатьох синів українського народу, які в ході
переслідування ворога вступили в бій за Дніпро, форсували
його, зломили опір ворога й закріпилися на правому березі
ріки.
Цінні матеріали й узагальнення проблеми, яку ми
розглядаємо, містяться в книзі "Герои Советского Союза: Историко-
статистический очерк" (М.: Воениздат, 1984). її авторський
колектив уперше в історичній літературі систематизував
відомості про всіх Героїв Радянського Союзу, в тому числі й за
роки Великої Вітчизняної війни. Це дозволяє простежити
динаміку надання цього звання воїнам різних національностей
як за окремими періодами, так і протягом усієї війни.
Значний інтерес з точки зору дослідження обраної нами
теми, являє книга "Шел парнишке в ту пору...: Герои-
комсомольцы в боях за Советскую Украину в годы Великой
Отечественной войны 1941-1945 гг." (К.: Молодь, 1985).
Авторський колектив зробив спробу вперше в історичній та
художній літературі зосередити в одному виданні
доку13
ментально обгрунтовані дані про Героїв Радянського Союзу -
комсомольців і молодих воїнів (до 26-и років), синів і дочок усіх
народів СРСР, які були удостоєні цього високого звання за
мужність і героїзм у боях за Радянську Україну в роки Великої
Вітчизняної війни. Внаслідок копіткої пошукової роботи було
встановлено, що їх нараховується 845 чоловік, із них - 135
воїнів-українців.
Важливим внеском до розробки цієї проблеми є ще одна
група праць, які склали різного роду дослідження про бойову
діяльність таких воєначальників і полководців, маршалів та
генералів-українців, як А.Л. Бондарєв, А.А. Гречко, М.Є.
Гаркуша, В.А. Горішній, А.Л. Гетьман, П.Ф. Жмаченко, І.М. Коже-
дуб, М.П. Кирпоніс, С.А. Козак, А.Г. Кравченко, П.К. Кошовий,
Д.Д. Лелюшенко, П.М. Лащенко, О.О. Лосік, Р.Я. Малиновсь-
кий, К.С. Москаленко, О.Г. Молодчий, П.С. Рибалко, С.Г. Ру-
денко, В.О. Судець, З.К. Слюсаренко, М.П. Сімоняк, С.К. Ти-
мошенко, І.М. Третяк, І.Д. Черняховський та ін. їхня
полководницька діяльність знайшла висвітлення в різних
енциклопедичних довідниках та словниках, у монографіях, брошурах
та статтях про Велику Вітчизняну війну, в мемуарах учасників
битв з німецько-фашистськими загарбниками. Своєю бойовою
роботою названі воєначальники зробили немалий внесок до
розробки питань стратегії й тактики боротьби з ворогом.
Серед них однією з найяскравіших постатей є військовий
діяч, Маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського
Союзу Р.Я. Малиновський. Це людина глибоких знань,
незвичайної працьовитості, величезного бойового досвіду. Його
полководницький талант особливо розкрився, коли він коман-
ував Південним, Південно-Західним, 3-м, 2-м Українськими, а в
липні-жовтні 1945 р. Забайкальським фронтами. Під його
керівництвом була розроблена й успішно здійснена значна
кількість наступальних операцій, у тому числі й під Яссами.
Видатним воєначальником Збройних Сил СРСР був
Маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу
С.К. Тимошенко - уродженець с. Фурманівка Кілійського
району Ізмаїльської (нині Одеської) області. З початком Великої
Вітчизняної війни він був представником Ставки ГК, членом
Ставки ВГК, головнокомандуючим Західного,
Південно-Західного напряму, потім командував Західним і Південно-Західним
фронтами. У другому й третьому періодах війни маршал
С.К. Тимошенко, як представник Ставки, успішно координував
дії кораблів Чорноморського флоту та Північно-Кавказького
фронту, військ 2-го і 3-го Прибалтійських, 2-го, 4-го
Укра14
їнських фронтів. Йому належить значний внесок у розробці та
здійсненні Яссько-Кишинівської операції.
Багато й успішно працювали над питаннями оперативного
мистецтва в роки війни командуючі арміями та фронтами
П.Ф. Жмаченко, А.Г. Кравченко, Д.Д. Лелюшенко, І.Д. Черня-
ховський, командири корпусів А.Л. Бондарев, С.А. Козак,
П.К. Кошовий, О.О. Лосік. Значний внесок до розробки
"науки перемагати" зробили маршал бронетанкових військ
П.С. Рибалко, маршали авіації В.О. Судець, С.Г. Руденко та ін.
Всі вони в роки війни немало займалися вдосконаленням
багатьох питань тактики та стратегії радянських військ. їхня
праця гідна теоретичного осмислення.
Значна робота по пропаганді ратних подвигів бійців і
командирів українського походження була здійснена місцевими
істориками, учасниками війни, краєзнавцями, письменниками
та художниками як у роки війни, так і після її завершення.
Напередодні 40-річчя Перемоги на сторінках
республіканських, міських та районних газет з цих питань була
вміщена не одна сотня статей. За нашими далеко не повними
підрахунками тільки на сторінках газети "Правда Украины" в
цей період було надруковано 132 статті, присвячені учасникам
війни.
Як бачимо, ратні подвиги воїнів-українців отримали значне
висвітлення в союзних і республіканських виданнях. З кожним
роком підвищувалась якість, збагачувався зміст нових книг, які
виходили в Україні. Вважаємо, що з середини 80-х pp. почався
новий етап в розвитку нашої історіографії. Характерною
рисою цього етапу є подолання застійних явищ в історичній
науці, ліквідації "білих плям" в історії нашої держави, в тому
числі й історії Великої Вітчизняної війни. Прагнення
перебороти старі догми та стереотипи, тенденційність і
декларативність, вияв нових підходів до вивчення поставлених питань
характерні для книг Ю. Борця "У вирі боротьби" (К.: Наукова
думка, 1993), С. Мечника "У вирі воєнного лихоліття" (Львів:
Край, 1992), Д.І. Рябишева "Первый год войны" (М.: Воениздат,
1990), В.І. Зюзіна "Малоизвестные страницы войны" (М.:
Знание, 1990), В.О. Анфілова "Крушение похода Гитлера на
Москву, 1941" (М,: Наука, 1989), Є.А. Долматовського
Зеленая брама. Документальная легенда об одном из первых
сражений Великой Отечественной войны" (Изд. 3-є. - М.:
Политиздат, 1989), А.М. Самсонова "Сталинградская битва"
(Изд. 4-е, испр. и доп. - М.: Наука, 1989) та ін.
15
З нових позицій окремі аспекти досліджуваної нами
проблеми порушуються в монографіях, підготовлених
істориками України1, а також у журнальних і газетних публікаціях
М.В. Коваля, В.І. Кучера, М.М. Мельниченко, І.Т. Муковського,
A.C. Чайковського та інших учених2.
Своєрідним реквіємом мужнім воїнам є двотомне видання
"Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь"
(В 2-х т. - М.: Воениздат, 1987 -1988). Розроблялось воно
Головним управлінням кадрів та Інститутом воєнної історії
Міністерства оборони СРСР. У ньому широко використані
документи та матеріали Президії Верховної Ради СРСР,
Центрального архіву Міністерства оборони СРСР, Центрального
державного архіву Радянської армії та Центрального воєнно-
морського архіву. Цей біографічний словник Героїв
Радянського Союзу є своєрідним пам'ятником майже 12 700
кращим синам і дочкам різних народів, у тому числі й
українського. У ньому розповідається про мужні дії воїнів армії та
флоту, партизанів і підпільників, які були виявлені ними в
боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Коли
читаємо ці короткі біографії, то ніби стикаємося з живою,
конкретною історією, з її славними людьми та подіями.
Здійснений огляд літератури дозволяє зробити висновок
про великий інтерес істориків, письменників, журналістів до
1Галаган В.Я. Ратный подвиг женщин в годы Великой Отечественной
войны. - K.: Вища шк., 1986; Курас И.Ф., Кентий A.B. Штаб непокоренных.
Украинский штаб партизанского движения в годы Великой Отечественной
войны. - К.: Политиздат Украины, 1988; Сила, победившая фашизм / Под ред.
В.А.Замлинского. - К.: Вища шк., 1990; Чайковский A.C. За нами большая
земля: Помощь советского тыла в организации народной борьбы против
фашистских захватчиков на временно оккупированной территории Украины,
1941-1944. - К.: Вища шк., 1990.
2 Коваль М.В. Український народ у Великій Вітчизняній війні // Укр. іст.
журн. - 1990. - Nq 3; Кучер В.И. На Киевском направлении // Политика и
время. - 1991. - Nq 9; Мельниченко М.М. Яма, ставшая вершиной духа: О
концентрационном лагере "Уманская яма" на территории Украины в годы
Великой Отечественной войны // Коммунист Украины. - 1990. - Nq 12;
Муковский И.Т. Причины неудач советских войск под Харьковом в мае 1942
года // Правда Украины. - 1992. - 25 мая; Муковський /.Т. Трагедія під
Харковом // Народна Армія. - 1992. - 2 лип.; Муковский И. Т. Они сражались
за Сталинград // Правда Украины. - 1992. - 30 дек.; Муковский И.Т. Отстояли
город на Неве. - Там же. - 1993. - 20 янв.; Муковський LT. Приборкання
"Тайфуна" // Народна армія. - 1993. ■- 8 груд.; Чайковский A.C. Маловідома
сторінка Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. // Укр. іст. журн. - 1987. -
Nq 7; та ін.
іб
ратних дій воїнів-українців на фронтах Великої Вітчизняної
війни. Проте наукову розробку цієї теми не можна вважати
закінченою. При значній кількості монографій, науково-
популярних та художніх публікацій про мужність, відвагу та
героїзм бійців та командирів українського походження в
боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у роки війни
в історичній літературі й досі немає спеціальної праці, яка б
комплексно розкривала тему, яку ми взялися висвітлити.
З певними застереженнями можна назвати тільки
колективну працю "Краснознаменный Киевский: Очерки истории
Краснознаменного Киевского Военного Округа. 1919 - 1988.”
(Изд. 3-є, испр. и доп. - К.: Изд-во политической литературы
Украины, 1989). У ній в науково-популярній формі
викладається історія округу, приводяться яскраві приклади мужності
та героїзму бійців і командирів, у тому числі й воїнів-українців,
на початку війни та в ході визволення України від
фашистських загарбників. Проте концептуальна основа цієї
досить ретельно виконаної роботи, методологічні принципи
аналізу поставлених у ній питань нічим не відрізняються від
вже згаданої літератури застійних часів з аналогічної
проблематики. Загальним її недоліком є безперечна вузькість,
схематизм, а головне - відхід від гострих питань, які зараз
перебувають у центрі уваги громадськості. Так у цьому виданні
не дано об'єктивної оцінки вступу військ округу на територію
Західної України 17 вересня 1939 р., який мав суттєві наслідки
для ПольЩі та України. Відсутня оцінка стану бойової
готовності округу напередодні війни, не розкрито, як на це
вплинули сталінські масові репресії проти армії та її керівного
складу, не показано до чого призвели прорахунки в
морально-політичній підготовці радянських людей до захисту
Батьківщини. Висвітлення цієї непростої проблеми вимагало
глибшого наукового дослідження й відтворення формування
духовного потенціалу бійців та командирів у ті роки під
впливом суперечливих факторів сталінської політики.
У роботі не показано таких негативних явищ як
неорганізованість, утрата управління, перетворення в окремих
частинах відступу на панічну втечу. В дійсності ж поряд з
виявами масового героїзму траплялися випадки недостатньої
стійкості з боку окремих підрозділів, частин та з'єднань, було й
масове дезертирство, особливо серед призовників західних
областей України та Північної Буковини. Всупереч історичній
правді про ці явища на сторінках книги мови не ведеться.
17
Слід зазначити, що як у першому та другому, так і в
третьому виданнях чомусь лишилося поза увагою авторського
колективу питання про хід мобілізації в областях округу, що
ввійшли до його складу після "визвольних походів" як на
початку війни, так і в ході вигнання німецько-фашистських
загарбників з території Західної України. В роботі нічого не
говориться про накази Ставки ВГК № 270 від 16.08.1941 р. і
НКО СРСР № 227 від 28.07.42 р., а також про трагедію під
Харковом у травні 1942 р.
Окремо варто виділити публікації, присвячені втратам
України, які умовно поділяються на дві частини: перша -
жертви серед цивільного населення1, друга - військові втрати2.
Ця проблема й насьогодні є однією з найскладніших унаслідок
відсутності точного обліку різного роду втрат - санітарних,
безповоротних і т.п., а також обмежень у доступі до
відповідних архівних джерел.
У вітчизняній та зарубіжній літературі питання про жертви
серед цивільного населення висвітлено досить детально, хоча
основна маса дослідників розглядала його крізь призму
окупаційного нацистського режиму. І все ж результати,
напрацьовані в ході багаторічного вивчення найрізноманітніших
матеріалів, гігантська за обсягом робота багатьох тисяч
пошуковців у ході створення Книги Пам'яті України, підводять
нас до цифри, що має відображати дійсний стан речей.
Складніше з оцінкою військових втрат. Тому, підраховуючи
кількість солдатів та офіцерів, які були мобілізовані з України й
1Максудов С. Потери населения СССР. - М., 1989; Мюллер Н. Вермахт и
оккупация(1941-1944). О роли вермахта и его руководящих органов в
осуществлении оккупационного режима на советской территории: Пер. с нем.
- М.: Воениздат, 1974; Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні:
36. документів і матеріалів. - K.: Держполітвидав УРСР, 1963; Демографічні
втрати народонаселення Української PCP у 40-х pp. // Укр. іст. журн. - 1990. -
No 2. - С. 15-20; Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу
1941-1945 pp.: У 3-х т. - K.: Політвидав України, 1969; Перишка Т.С.
Фашистский геноцид на Украине, 1941-1944 гг. - K.: Наук, думка, 1985.
2Козлов В. И. О людских потерях Советского Союза в Великой
Отечественной войне 1941-1945 гг. // История СССР. - 1989. - No 2. - С. 132-
137; Кривошеев Г.Ф. В первых сражениях // Воен.-ист. журн. - 1991. - No 2. -
С. 10-16; Кривошеев Г.Ф. Цена освободительной миссии. - Там же. - No 3. - С.
48-51; Копасов В.Б., Терещук A.B. К вопросу о безвозвратных людских потерях
СССР в период Великой Отечественной войны // Вестн. Ленингр. ун-та. - Сер.
6. - Вып. 4. - No 27. - С. 3-10. - (Ист. КПСС); Соколов Б.В. О соотношении
потерь в людях и боевой технике на советско-германском фронте в ходе
Великой Отечественной войны // Вопр. истории. - 1988. - No 9. - С. 116-126;
та ін.
18
загинули в лавах Червоної армії, ми базувалися на
статистичних даних, уведених до наукового обігу авторами названих
публікацій. Наведені ними цифри, як і позиції дослідників,
часто суперечливі, а це ще раз дає підстави вважати, що
науковий пошук у цьому напрямі має бути продовжений.
Важливим аспектом вивчення проблеми втрат є оцінка
долі радянських військовополонених: адже відомо, що значна
їх частина загинула в нацистських концентраційних таборах. У
ряді праць, у тому числі й зарубіжних авторів, зроблено
спроби вийти на узагальнену кількість червоноармійців, які
потрапили в полон1. Однак у загальній чисельності
військовополонених складно визначити точну кількість вихідців з України,
оскільки відомо, що в початковий період війни командування
вермахту відпустило додому близько 1 млн. наших земляків, які
склали зброю.
Надзвичайною полемічною гостротою відзначається
література, що висвітлює український національний рух опору2.
Ця проблема й понині лишається ідеологічним вододілом для
учасників війни. Справа ускладнюється й тим, що представники
двох течій ОУН, кожний по-своєму трактуючи діяльність
націоналістичного підпілля й УПА, виплескуючи на читача свій
полемічний запал, відтворюють події минулого зі значним
привнесенням суб'єктивізму. Більш зваженими підходами
відзначаються публікації неукраїнських учених зарубіжжя3. Лишивши
осто1 Штрайт К. Они нам не товарищи: Главы из книги // Воен.-ист. журн. -
1992. - Nq 3. - С. 33-41; Коренюк Н. Пленные нам не нужны // Смена. - 1990.
- No 2, - С. 89-96; Назаревич Р. Советские военнопленные в Польше в годы
второй мировой войны и помощь им со стороны польского населения // Вопр.
истории. - 1989. - Nq 1. - С. 35-43; Хорьков А.Г. К вопросу о военнопленных //
Воен. мысль. - 1991. - Nq 6. - С. 26-30; та ін.
2Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - Товариство Волинь - Вінніпег,
1981; Верига В. Втрати ОУН в часі другої світової війни. - Торонто: Новий
шлях, 1991; Косик В. Український національний рух опору. - К., 1993; Лебідь М.
УПА. - Дрогобич: Відродження, 1994. - Част. 1; Літопис Української
Повстанської армії. - Торонто: Літопис УПА, 1977-1987; Мірчук /7. Українська
Повстанська Армія (1942-1952): Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991;
Мірчук П Українська Повстанська Армія. - Львів: Основа, 1992; Українська
Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950
pp.: Матеріали Всеукр. наук. конф. 25-26 серп. 1992 p. - К.: Ін-т історії України
НАН України, 1992; та ін.
3Ang/o-american perspective on the Ukrainian Question (1938-1953): A
Documentary collection. - Kingston - New-York, 1987; Marp/es D.R. Stalinism in
Ukraine in the 1940-s. - Edmonton, 1991; Sullivant R.S. Soviet Politics and the
Ukraine (1917-1957). - New-York, 1962; та ін.
19
ронь політичні пристрасті та розходження в керівництві ОУН,
вони прагнуть показати структуру, мету, форми та засоби
діяльності українського повстанського руху, спрямованого
проти обох тоталітарних режимів - гітлерівського й сталінського.
Одним з найменш висвітлених питань у вітчизняній
історіографії лишається така важлива сторінка війни як участь
українців у збройних силах інших держав. Цю проблему
радянська історіографія спеціально не вивчала. У працях,
присвячених війні, глибокий аналіз причин масової колаборації
населення України, за яких творилися та діяли українські збройні
формування, що перебували на боці Німеччини, був
практично відсутній. Науковий аналіз підмінювався ідеологічним
шельмуванням, штучним підбором фактів, які б вкладалися в
усталену схему.
Підсумком новітнього етапу досліджень проблем участі
народів колишнього Радянського Союзу у війні став зведений
том Книги Пам'яті, створений колективом російських авторів.
Видання здійснене на основі широкого залучення
різноманітних вітчизняних та зарубіжних джерел і базується на
загальносоюзному матеріалі. Вказана фундаментальна праця
є спробою підсумку тривалого періоду вивчення вузлових
питань другої світової та Великої Вітчизняної воєн і
характеризується наявністю ряду нових положень і оцінок. Проте
приведені тут статистичні дані по Україні, які відображають,
зокрема, мобілізаційні процеси та втрати, не можна вважати
остаточними й абсолютними1.
Новим явищем сучасної вітчизняної історіографії є
осмислення історії війни на світоглядно-наукових засадах,
звільнених від ідеологічних нашарувань. У цьому плані вдалою
спробою сучасного концептуального бачення відзначаються
праці М.В. Коваля2. Цілий ряд нових, актуальних і
водночас недостатньо розроблених проблем знайшли відображення
^Див.: Памяти павших. Великая Отечественная война (1941-1945) - М.:
"БРЭ", 1995.
2Див.: Коваль М.В. Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війнах
(1939-1945 рр.) Спроба сучасного концептуального бачення. - К.: Ін-т історії
України НАН України, 1994; Коваль М.В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і
непрочитані сторінки історії. - К.: Вища шк., 1995.
20
на Міжнародній науковій конференції "Україна у другій
світовій війні: уроки історії та сучасність"1.
Іншими підходами відзначаються публікації зарубіжних
українських авторів, серед яких поряд з ученими є багато
учасників воєнних подій. Не всі вони, зрозуміло, рівнозначні за
змістом, науковим рівнем обробки матеріалу, ідеологічним
забарвленням, Однак загалом дають досить повну картину
участі українців у військових зусиллях США, Канади, Франції,
Польщі, Чехосповаччини, Німеччини. Частина цих видань
вирізняється глорифікацією українських з'єднань, які діяли на
боці гітлерівців, надмірною політизацією й суб'єктивною
пристрасністю2.
Німецька та англо-американська історіографії подають
концептуальне осмислення надзвичайно болючого й складного
аспекту війни, яким є колаборація, інтерпретують це явище з
позицій міжнародного права та загальнолюдських цінностей3.
У процесі роботи над книгою ми використовували й
спогади воєначальників німецької армії4- Незважаючи на певний
суб'єктивізм цих мемуарних видань, вони дають можливість
глибше зрозуміти стратегічні плани воюючих сторін та
обставини, які впливали на їх перебіг.
Оцінюючи загальний стан наукової розробки цієї теми,
можна констатувати, що в історичній літературі ще немає
^ив.: Україна у другій світовій війні: уроки історії та сучасність:
Матеріали Міжнародної наукової конференції 27-28 жовт. 1994 p. - К.: Ін-т
історії України НАН України, 1995.
2Верига В. Дорогами другої світової війни. - Торонто, 1981; Гунчак Т. У
мундирах ворога. - К.: Час України, 1993; Марунчак М.Г. Історія українців
Канади: У 2-х т. - Вінніпег: Накп. УНАН в Канаді, 1974; Маруняк Володимир,
Олександер Бойків. Організатор українського життя у Франції. - Париж, 1986;
Небелюк М. Під чужими прапорами. - Париж - Ліон, 1951; Українська дивізія
"Галичина": Іст.-публіцистич. зб. / Братство колішніх вояків 1-ї УД УНА, УВКР;
Вісті з України". - Київ - Торонто: "Негоціат-Плюс", 1994; та ін.
3Dallin A. German Rule in Russia 1941-1945: A Study of Occupation
Policies. - London, 1957; Neu/en H.W. An Deutsche" Seite: Internationale
Freiwillige von Wehrmacht und Waffen-SS. - München, 1985; Ukraine during
World War II: History and Its Aftermath (Ed. by G. Boshyk); Werth A. Russia at
War 1941-1945. - London, 1964; та ін.
4 Див.: Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника
Генштаба сухопутных войск (1939-1942): В 3-х т. - М.: Воениздат, 1968-1971;
Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941-1944). - М.: Воениздат, 1974; Меллен-
тин ф. Танковые сражения (1939-1945). - М.: Воениздат, 1957; Манштейн Э.
Утерянные победы: Пер. с нем. - М.: Воениздат, 1957; Типпельскирх К. История
второй мировой войны: Пер. с англ. - М.: Изд-во иностр. литер., 1956; та ін.
21
праці, яка б комплексно розкривала ратний подвиг воїнів-
українців на фронтах другої світової війни. Більше того,
картина подій, що стосуються участі в ній українського
національного фактору як у період культу особи, так і в
застійний час, висвітлювалася спотворено, не повно. Ця тема
не була предметом спеціального дослідження, а якщо й
розглядались окремі її аспекти, то робилося це, як мовиться,
між іншим.
Враховуючи актуальність і науково-практичну значимість
проблеми, її недостатню розробку, автори поставили перед
собою завдання на основі вивчення й аналізу фактичного
матеріалу, який у більшості вперше вводиться до наукового
обігу, глибше й грунтовніше висвітлити ратні дії воїнів-українців
та уродженців України в екстремальних, специфічних умовах
війни. При цьому йдеться не лише про тих, хто призивався до
Червоної армії з території УРСР, але й про українців, які на
час війни проживали в інших радянських республіках. Багато з
них залишили територію України з різних причин: внаслідок
сталінської колективізації та розкуркулення, примусово-
добровільних мобілізаций на будови п'ятирічок у східні райони
СРСР, переселень, репресій тощо. В книзі знайшли
віддзеркалення події з перших днів війни на Заході й до
останнього пострілу на Сході.
В основі роботи лежить історико-хронологічна
послідовність викладення фактичного матеріалу про учасників
бойових дій - солдатів чи маршалів, офіцерів чи генералів. їхні
образи подаються такими, якими вони збереглися в
документах громадських, державних і воєнних архівів. Усі
біографічні дані приводяться на момент звершення подвигу.
Уточнено лише деякі назви міст і сіл: вони подані згідно
адміністративно-територіального поділу на 1 вересня 1946 р.
У процесі дослідження на основі архівних документів було
зроблено окремі підрахунки та узагальнення про кількість
воїнів-українців у деяких з'єднаннях того чи іншого фронтів,
показано національний склад ряду дивізій і армій, подано
прізвища воїнів, які повторили подвиг Матросова, Талаліхіна,
Гастелло. Цифровий аналіз мобілізаційних заходів радянського
командування, втрат українського народу протягом війни
подано окремими параграфами.
Для написання монографії використано документи й
матеріали, які опубліковані в збірниках до 20-и і 40-річчя
22
Перемоги радянського народу в Великій Вітчизняній війні,
мемуарній літературі, військовій і центральній періодичній
пресі воєнних та післявоєнних років. Під час роботи з цими
джерелами враховувалося, що ступінь їх достовірності
визначається рівнем тогочасних кон'юктурних та ідеологічних
впливів.
Основним джерелом для створення цієї праці стали
документи й матеріали Центрального архіву Міністерства
оборони Російської Федерації, Центрального державного
архіву громадських об'єднань України, Центрального
державного архіву вищих органів влади та управління України,
Державних архівів областей України. В них зберігаються
цифрограми, довідки, звіти, копії статей, нарисів, фотогазети
про оборону мм. Одеси, Севастополя, Києва, спогади бійців
та командирів про бойові дії в роки війни. Так у фондах
Центрального державного архіву громадських об'єднань
України представлено матеріали й документи про окремі
бойові епізоди; списки генералів і офіцерів українського
походження, котрі відзначилися в боях; звіти партійних і
комсомольських організацій областей республіки про їх
роботу в роки війни. Являють значний інтерес, зокрема,
матеріали про військові мобілізаційні заходи радянських
властей та командування Червоної армії на території України
в 1943-1945 рр., довідки та звіти про стан і діяльність
винищувальних батальйонів у роки війни (фонд 1, опис 23).
У фондах Центрального державного архіву вищих органів
влади та управління України, Державних архівів областей
України зберігається значний матеріал: спогади бійців та
командирів, які виявили мужність та героїзм у боротьбі проти
фашистських загарбників; описи бойових дій комсомольців
окремих військових частин; історико-біографічні нариси про
Героїв Радянського Союзу українського походження. їхня
цінність полягає ще й у тому, що в них містяться виписки із
нагородних листів на окремих бійців та командирів.
Головний же масив джерельної бази склали документальні
матеріали з фондів Центрального архіву Міністерства
оборони Російської Федерації, в якому автори вивчили близько
30-и фондів Польових управлінь фронтів, армій, корпусів,
Дивізій, а також Головного політуправління РСЧА. Цікаві
відомості про мужні дії бійців та командирів при виконанні
бойових завдань, у тому числі й воїнів-українців, почерпнуто в
фондах колишнього ГоловПУРСЧА (ф. 32). Це, переважно,
Директиви, вказівки, доповіді та політдонесення політуправлінь
23
фронтів, армій, корпусів, дивізій, бригад, стенограми нарад,
довідки, доповідні записки. Змістовний матеріал про
національний склад з'єднань міститься в фондах Сталінград-
ського, Південного фронтів (ф. 228), 1-го Українського фронту
(ф. 236), 5-ї гвардійської армії 1-го Українського фронту (ф.
308). Характерною особливістю цих фондів є те, що їх аналіз
дозволив простежити помітні зміни в національному складі
Червоної армії в період визволення України від німецько-
фашистських загарбників. Заслуговують на увагу матеріали
військових рад, доповідні записки інспекторів політуправлінь
Південно-Західного (ф. 229), Західного (ф. 208), Донецького (ф.
206) фронтів про виховання в бойових умовах у бійців та
командирів мужності, відваги. Вивчення зазначених документів
дає уяву про розмах і наслідки цієї роботи. Водночас у тих же
політдонесеннях, звітах, доповідних записках, особливо в
перший період війни, випущено цілий ряд важливих позицій, які
б могли допомогти дослідникам скласти більш об'єктивну й
повну картину участі воїнів-українців у війні. В них відсутні дані
про хід мобілізації військовозобов'язаних до лав Червоної
армії на початку війни в західних областях України. Це
зумовило істотні труднощі у вивченні даної проблеми. Тому
матеріал про участь воїнів-українців у війні, особливо в її
першому періоді, автори, окрім архівів, черпали з
документальних довідників, періодичної преси та мемуарів.
Відчувалися труднощі й у доборі матеріалів, що
характеризують процес розгортання мобілізації
військовозобов'язаних, бо за своїм змістом та ідеологічною
спрямованістю він був неоднорідний.
Матеріал про участь воїнів-українців у війні авторам
довелося збирати шляхом критичного вивчення політдонесень,
зведень про бойові дії та нагородних листів. Складність
доступу до цілого ряду документів, що зберігаються в
архівосховищах ЦАМО Російської Федерації, не дає підстав
вважати всі статистичні дані, наведені в книзі, остаточними. Це
стосується в першу чергу цифрового матеріалу про хід
військових мобілізацій, а також про втрати особового складу
діючих бойових частин.
Автори продовжують науковий пошук. Це стосується,
зокрема, вивчення документів, присвячених участі воїнів-
українців у бойових діях Червоної армії по визволенню від
фашистських загарбників Білорусії, Прибалтики, Кавказу,
Молдови. Ці матеріали, сподіваємося, згодом побачать світ.
24
Дослідники свідомо обійшли проблему діяльності
радянських партизанських з'єднань і підпільних організацій1, участі
громадян України в європейському русі Опору2, оскільки ця
тема достатньо висвітлена в цілому ряді публікацій.
Що ж стосується українського національного підпілля, то
ми вважали за свій обов'язок якомого зваженіше й
об'єктивніше викласти власний погляд на шляхи його формування,
засоби, форми та мету боротьби.
У книзі наводяться дані про участь українців у збройних
силах США, Канади, Франції, Чехословаччини та Польщі.
Окрім цього розглядається проблема створення та діяльності
українських збройних частин, які воювали на боці Німеччини.
Літопис ратного подвигу воїнів-українців та уродженців
України на фронтах другої світової війни може, на нашу
думку, бути використаний як довідковий матеріал про бійців та
командирів, які зробили гідний внесок у розгром німецько-
фашистських загарбників і японських мілітаристів, але й досі в
силу різних обставин були невідомі широкому загалові. Не
загубити їхні імена й долі, розповісти про них сучасному
поколінню і є одним із завдань цієї книги. Вона допоможе
справі військово-патріотичного виховання молоді. Читач
глибше пізнає хід бойових дій, висвітлених з нових позицій,
ознайомиться з героїчними й трагічними сторінками минулої
війни, осмислить військову історію як науку, що вивчає
найскладніше з суспільних явищ - війну. Знати це необхідно,
бо військова історія зберігає безцінне багатство нашого
'Див.: Кучер В./. Бойова діяльність антифашистського підпілля на Україні
(1941-1944). - K.: Наук, думка, 1983; Клоков В.И. Действия партизан Украины
на железнодорожных коммуникациях в тылу фашистских фойск (1941-1944). - K.:
Наук, думка, 1984; Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине
(1941-1944): В 2-х кн. - К.: Наук, думка, 1985; Пономаренко П.К. Всенародная
борьба в тылу немецко-фашистских захватчиков (1941-1944). - М.: Наука, 1986;
Курас И.Ф., Кентий A.B. Штаб непокоренных. Украинский штаб партизанского
движения в годы Великой Отечественной войны. - К.: Политиздат Украины,
1988; Чайковський A.C. Невідома війна: Партизанський рух в Україні 1941-
1944 рр. мовою документів, очима історика. - K.: Україна, 1994.
2Див.: Клоков В.И. Борьба народов славянских стран против фашистских
поработителей (1939-1945). - К.: Ин-т истории АН УССР, 1961; Клоков В.И.
Партизаны Словацких гор: О словацком национальном восстании 1944 г. - К.:
Политиздат Украины, 1986; Антифашистское движение. Сопротивление в
странах Европы в годы второй мировой войны. - Казань: Изд-во Казанского
Ун-та, 1969; Семиряга М.И. Советские люди в европейском Сопротивлении. -
М.: Наука, 1970; Семиряга М.И. Борьба народов Центральной и Юго-
Восточной Европы против немецко-фашистского гнета. - М.: Наука, 1985;
Чойковський A.C. Відлуння далеких сурм. - K.: Наук, думка, 1995; та ін.
25
феномену вірності, стійкості, звитяги та героїзму наших дідів та
батьків, братів і сестер, які вони виявили, відбиваючи
чужинецьку навалу й зберегли наш гордий дух свободи та
незалежності. Зрозуміти це - значить краще пізнати свої
корені, життєдайні українські джерела, зрештою, глибше
усвідомити самих себе. Наша праця покликана сприяти
утвердженню спадкоємності поколінь, бо зв'язує, по суті,
історичні бойові традиції захисту нашої Вітчизни з її
теперішнім і майбутнім.
Автори (І.Т. Муковський - вступ, розділи І, II, III, IV, V, VI,
§ 4 розділу VII та розділ VIII у співавторстві, розділ XI;
О.Є. Лисенко - § 1, 2, 3 розділу VII, § 4 розділу VII та розділ
VIII у співавторстві, розділи IX, X, післямова) висловлюють щиру
вдячність усім, хто надав їм плідну допомогу в роботі над
книгою й у нинішній складній для українського книговидання
ситуації забезпечив її підготовку та вихід у світ.
Розділ І
В ОБОРОННИХ БОЯХ
НА УКРАЇНІ
§ 1. ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ
Увечері 21 червня 1941 р. німецько-фашистське
командування за наказом Гітлера оголосило умовний пароль
"Дортмунд". Це був сигнал до нападу на Радянський Союз. О
3-й годині ЗО хвилин 22 червня на нечисленні радянські
війська в прикордонній зоні було спрямовано могутньої сили
артилерійсько-мінометний удар. За кілька хвилин танкові й
моторизовані полчища гітлерівської армії вдерлися в межі
СРСР. Одночасно сотні німецьких літаків піддали масованому
бомбардуванню залізничні станції, вузли та лінії зв'язку, місця
дислокації військових частин і штабів, військові бази, інші
об'єкти. Повітряний напад було здійснено на ряд міст в
Україні, зокрема на Львів, Рівне, Житомир, Київ, Одесу,
Севастополь та інші населені пункти, а також на території
прибалтійських республік, Білорусії, Російської Федерації, Молдавії.
Особливо* сильних повітряних атак зазнали військові
аеродроми. У перший день війни фашистська авіація знищила 1 200
радянських літаків, головним чином нових конструкцій.
Внаслідок масових ударів по 23-х аеродромах авіація Київського
особливого округу, який на початку війни був реорганізований
у Південно-Західний фронт, втратила 180 із 485 літаків нових
типів (МІГ-3, ЯК-2, ПЕ-2, СУ-2). Противникові вдалося
запанувати в повітрі. Та, незважаючи на це, наші льотчики сміливо
вступали в повітряні бої, намагаючись надати допомогу
наземним військам.
Так гітлерівська Німеччина, порушивши угоду про
ненапад, розпочала війну проти Радянського Союзу. Одразу ж ця
війна стала для нього визвольною, справедливою, вітчизняною,
бо мільйони людей стали на захист своїх сімей, домівок,
Вітчизни від іноземного поневолення.
Вітчизняна війна - одна з особливо складних,
неоднозначних і суперечливих сторінок в історії нашого народу. На
перебігу подій першого періоду війни особливо негативно
позначилися стратегічні прорахунки сталінського політичного
керівництва та воєнного командування. Але, незважаючи на ці
та інші прорахунки, громадяни України, всіх республік СРСР
піднялися на боротьбу проти фашистських поневолювачів, які
ставили за мету завоювати панування над світом ціною
знищення цілих народів, у тому числі й українського. І коли цей
людиноненависницький план почав здійснюватись, український
народ не лишився байдужим свідком гігантської боротьби
проти фашизму.
29
З перших днів війни трудящі республіки безперервним
потоком йшли до військкоматів, партійних та комсомольських ор-
ганізаций і подавали заяви з проханням терміново відправити
їх на фронт. Уже на другий день війни в Шполянський рай-
військкомат, зокрема, було подано 50 таких заяв, а на 1
липня їх було 280і. Лише 26 червня 1941 р. до райкомів ЛКСМУ
м. Києва надійшло 3 тис. заяв від юнаків і дівчат з проханням
направити їх до лав Червоної армії2. А на 5 липня тільки по
Київській області у військкомати, райкоми, міськкоми від
комуністів, комсомольців та безпартійних надійшло більше 52 тис.
заяв3. Нерідко комсомольці з'являлися до військкоматів цілими
організаціями й подавали колективні заяви з проханням
направити їх на фронт. У Кіровський райвійськкомат м.
Дніпропетровська, наприклад, звернулися з колективним проханням
терміново відправити до Червоної армії 147 комсомольців на
чолі з секретарем райкому ЛКСМУ4.
З перших годин війни у військових округах, що
дислокувалися на території України, почалася напружена робота по
мобілізації військовозобов'язаних до лав Червоної армії. В
ряді областей та районів Київського особливого військового
округу мобілізація військовозобов'язаних пройшла організовано
й швидко. Наприклад, по м. Проскурів (нині Хмельницький)
вона була закінчена 25 червня 1941 рА Своєчасне й повне
здійснення мобілізаційних планів було забезпечено
Житомирським облвійськкоматом. У період з 23 до 25 червня 1941 р.
явка на призовні пункти по області складала: командного
складу до 90 відсотків, молодшого комскладу - 92 відсотки,
рядового складу - 96 відсотків6. Тільки по м. Києву в перші дні
війни було мобілізовано й відправлено на фронт до 200 тис.
чоловік, у тому числі 16 339 комуністів, тобто майже половину
всієї партійної організації столиці України7.
Надзвичайно складно проходила мобілізація
військовозобов'язаних у західних областях України, що входили до складу
^ Державний архів Київської обл., ф. 4, оп. 1. спр. 20. арк. 15.
2 Там само, ф. 1, оп. 2, спр. 102, арк. 29-30.
3 Там само, ф. 4, оп. 1, спр. 12, т. 1, арк. 24.
аЦАМО РФ, ф. 32, оп. 11289, спр. 200, арк. 109.
5Державний архів Хмельницької обл., ф. 484, оп. 1, спр. 90, арк. 40.
^Державний архів Житомирської обл., ф. 76, оп. 1, спр. 543, арк.80.
7Державний архів Київської обл., ф. 4, оп. 1, спр. 1, арк. 5.
ЗО
Київського особливого військового округ/. В зв'язку з швидким
просуванням фашистських військ у деяких із них вона взагалі
була зірвана, в інших нерідко проходила під обстрілом
наступаючого противника. Так, наприклад, військовозобов'язані,
котрі призивалися до 44-1 і 58-ї стрілецьких дивізій Станіслав-
ським (нині Івано-Франківським) військкоматом, у ряді випадків
опинилися під вогнем фашистських військ1. Аналогічна ситуація
склалась і в інших прикордонних областях республіки. Тому
частина військовозобов'язаних вимушено евакуювалася, або
лишалася в окупації. На Рівненщині, зокрема, з 8 900
комсомольців перед гітлерівською окупацією області евакуювалося
на схід близько 4 000 чоловік, решта залишилася на
захопленій ворогом території2 Подібне становище склалось і в
Дрогобицькій (нині Львівській) області. Там з 8 тис.
військовозобов'язаних членів ЛКСМУ 3 тис. чоловік залишилося на
окупованій гітлерівцями території3.
За цих умов Військова рада та штаб округу, військкомати,
партійні та радянські органи робили все від них залежне, щоб
своєчасно провести мобілізацію військовозобов'язаних. За
неповними даними протягом перших десяти днів війни
військкоматами Кам'янець-Подільської (нині Хмельницької),
Вінницької, Житомирської та Київської областей було мобілізовано до
діючої армії 622 615 чоловік. Лише з Житомирської області на
5 липня 1941 р. до лав Червоної армії призвано 78 тис.
комсомольців4. Архівні документи свідчать, що мобілізовані горіли
бажанням якнайшвидше потрапити на фронт. Вони
відмовлялися проходити медичну комісію і вимагали термінової
відправки до армії. Наприклад, колгоспник Максим Самдул із
с. Підлісівка Ямпільського району на Вінничині в своєму виступі
на мітингу заявив: "У моїй сім'ї 7 чоловік. Щоб їх захистити від
німецько-фашистських загарбників, я йду до Червоної армії і
вимагаю негайної відправки на фронт"5. Подібні заяви були
типовими, їх тисячі.
Мобілізовані в областях Київського особливого
військового округу направлялися як до діючих, так і резервних
війсь]ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр. 12, арк. 77.
2Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі:
ЦДАГО України), ф. 7, оп. 10, спр. 92, арк. 3.
3 Там само, спр. 81, арк. 3.
4 Там само, спр. 82, арк. 25.
^Державний архів Вінницької обл., ф. 425, оп. 1, спр. 1, арк. 164.
31
кових частин та з'єднань Південно-Західного фронту. Вони
складали основу сформованих для потреб З 7-ї, 38-ї та 40-ї
армій, 13-ї, 17-ї стрілецьких бригад, двох полків НКВС, десятків
частин та підрозділів окружного й фронтового
підпорядкування, польових пересувних і стаціонарних госпіталів.
Зокрема, 297-а стрілецька дивізія складалася переважно з
військовозобов'язаних Київської і частково Сумської областей,
а мобілізовані Проскурівським міськвійськкоматом були
направлені до частин 80-ї стрілецької дивізії1.
Звертає на себе увагу той факт, що як в українських
архівах, так і в Центральному архіві Міністерства оборони
Російської Федерації цифрових даних про хід мобілізації
військовозобов'язаних до лав Червоної армії на початку війни в
західних областях України майже не міститься. В архівних
матеріалах початкового періоду війни (звіти радянських
органів, партійних і комсомольських організацій західних областей
України про їх роботу) зовсім нічого не говориться про хід
мобілізації. На нашу думку все це замовчувалося,
"ретушувалося” тодішньою системою влади за рахунок загальних даних
з інших областей Київського особливого військового округу
тільки тому, що на початку війни мобілізація в Західній Україні
та Північній Буковині була зірвана.
Таке явище не було випадковим. Воно мало як об'єктивні,
так і суб'єктивні причини: з одного боку, швидке просування
ворога, звичайно, вплинуло на хід мобілізації; з другого -
значна частина жителів Західної України та Північної Буковини
була під впливом ідей ОУН. Про це ще до початку війн'
інформували ЦК ВКП(б) і начальника Головного управління
політпропаганди Червоної армії своєю доповідною запискок
від 11 травня 1941 р. Військова рада та начальник управлінн
політпропаганди Київського особливого військового округ
бригадний комісар Михайлов. "Частина допризовників облас
тей Західної України, - підкреслювалось у ній, - перебуває під
впливом контрреволюційної організації українських націона
лістів, які саботують призов, здійснюють провокації. Так під час
проведення збору допризовників Підгаєцьким райвійськкома-
том Тернопільської області на території 21-го інженерно-
аеродромного батальйону допризовник Кубой із револьвера
застрелив чергового по батальйону сержанта Манухіна. З
метою проведення обшуку та вилучення зброї 229 допри-
1ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр. 9, арк. 473.
32
зобників були оточені. На місце події прибув народний суддя
Бесковирний і рекомендував скласти зброю, але з їхньої групи
були кинуті дві гранати. В ході перестрілки вбито 14 і
поранено 11 допризовників. Убитий також і народний суддя
Бесковирний. На допиті допризовники Михайлишин і Стояновський
заявили, що вони є членами ОУН"1.
З огляду на це стають зрозумілими причини численних
фактів дезертирства, що мали місце з початком бойових дій
серед тих, хто був призваний до Червоної армії. Про це
свідчать архівні документи. Так у політдонесенні начальника
управління політпропоганди Південного фронту дивізійного
комісара Вороніна на адресу начальника Головного
управління політпропаганди Червоної армії від 13 липня 1941 р.
повідомлялося, що в період з 22 червня до 10 липня 1941 р. у
частинах фронту здійснено 688 дезертирств. Дезертирства
здійснюються, - пише комісар Воронін, - не лише одинаками,
а й групами червоноармійців із зброєю2. В політдонесенні
начальника відділу політпропаганди 18-ї армії полкового
комісара Маркіна до управління політпропаганди Південного
фронту від 13 липня 1941 р. повідомлялося про дезертирство
призваного з районів Чернівецької області приписного складу
з 60-ї, 96-ї гірсько-стрілецьких дивізій та інших частин3.
У південних і східних областях України мобілізація
військовозобов'язаних до лав Червоної армії пройшла більш
організовано. В Одеському військовому окрузі явка громадян 1905-
1918-х рр. народження, які підлягали призову, була високою,
«леревищуючи 100 відсотків4. На 17 вересня 1941 р. по
Дніпропетровській, Запорізькій, Ізмаїльській, Кіровоградській,
Миколаївській та Одеській областях було мобілізовано до
Червоної армії та Військово-Морського флоту 623 444
чоловічки. Тільки по Одеський області з початку війни й до середини
серпня 1941 р. до діючої армії було мобілізовано 155 474
чоловіки. Із них рядового й молодшого командного складу -
142 519 чоловік, начальницького складу - 12 955 чоловік5.
В обстановці великого патріотичного піднесення було
здійснено мобілізацію військовозобов'язаних військкоматами
]ЦАМО РФ, ф. 32, оп. 11289, спр. 5, арк. 114-115.
2 Там само, ф. 228, оп. 747, спр. З, арк. 26.
^Там само, оп. 710, сгір. 34, арк. 107.
*Там само, ф. 32, оп. 11289, спр. 200, арк. 201-202.
5ЦЦАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 44, арк. 104.
2 І. Муковськїій
33
Харківського військового округу. Колгоспи та підприємства
супроводжували призваних в армію на автомобілях і підводах,
прикрашених гаслами, плакатами й квітами. Військкомати
Ворошиловградської (нині Луганської), Сумської, Харківської,
Чернігівської областей швидко провели мобілізацію
військовозобов'язаних першої черги й направили до лав Червоної
армії 197 376 чоловік. Тільки в Полтавській області в перші дні
війни ряди діючої армії поповнило 52 тис. комсомольців1.
Продовжуючи призов до армії, військкомати Сталінської
(нині Донецької), Полтавської, Сумської областей з 23 червня
до середини вересня 1941 р. мобілізували 292 613 чоловік.
Майже сгільки ж військовозобов'язаних було призвано у Воро-
шиловградській, Харківській та Чернігівській областях. Понад
35 тис. юнаків і дівчат за цей час послала на фронт
комсомольська організація Сумської області2. У Харківській області
пішло до лав Червоної армії 86 424 комсомольці3, а
Чернігівська комсомольська організація, в лавах якої
нараховувалося 76 тис. комсомольців, до 9 вересня 1941 р. направила до
Збройних Сил дві третини свого складу4. У Ворошиловград-
ській області на боротьбу з ворогом у перші місяці війни
пішло 162 тис. чоловік, з них 72 тис. комсомольців і 90 тис.
безпартійних5.
З областей та районів Донецького басейну, які ще не
були окуповані фашистськими загарбниками, в період з
19 жовтня до 6 листопада 1941 р. було мобілізовано ще
18 720 чоловік. Всього ж по Харківському військовому округу
до Червоної армії з початку війни й до листопада 1941 р.
було направлено 969 832 чоловіка.
При цьому слід мати на увазі, що мобілізовані до армії
вчорашні робітники й колгоспники у військовому відношенні
були підготовлені слабо. І не вина, а швидше народна
трагедія в тому, що напередодні війни перепідготовкою
військовозобов'язаних фактично ніхто не займався. Як стало відомо з
опублікованих актів про прийом С.К. Тимошенком Наркомату
оборони СРСР від К.Є. Ворошилова, не існувало навіть плану
1ІЩАГО України, ф. 7, оп. 10, спр. 91, арк. 7.
27ол* само, спр. 95, арк. 3.
2 Там само, спр. 97, арк. 9.
4 Там само, спр. 100, арк. 7.
5 Там само, спр. 79, арк. 12.
34
Наркомату з перепідготовки військовозобов'язаних1. Внаслідок
цього призовники Полтавської, Сумської та інших областей
Харківського військового округу на 40 відсотків не були
навчені військовій справі2. Подібне становище було характерним
і для інших військових округів країни.
Підсумовуючи хід мобілізації військовозобов'язаних,
відзначимо, що лише протягом перших місяців війни із 16
областей України - Вінницької, Житомирської, Кам'янець-По-
дільської, Київської, Дніпропетровської, Запорізької,
Ізмаїльської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Ворошилов-
градської, Полтавської, Сумської, Сталінської, Харківської,
Чернігівської - до Червоної армії та Військово-Морського
флоту влилося (за неповними даними) 2 515 891 чоловік.
Радянські Збройні Сили поповнювалися не лише за
рахунок військовозобов'язаних. Водночас на призовні пункти
приходили й громадяни, які не підлягали мобілізації. У своїх
заявах вони вимагали відправити їх на фронт. Наприклад, у
перший день мобілізації на призовний пункт військкомату
Сталінського (нині Радянського) району міста Києва з такими
заявами звернулися Є. Демич, О. Кола, В. Фурса, Г.
Приходько, Р. Цинова, М. Калюжна та інА 3 подібним проханням
у перші два дні мобілізації виступили 150 студентів Київського
педінституту4. Лише з 23 по ЗО червня 1941 р. до рай-
військкоматів Кіровоградської області надійшло 1 654 заяви.
Одним із перших попросився на фронт колишній червоно-
гвардієць, учасник громадянської війни, працівник залізничної
станції Кірово-Українського депо А. Ладога5. Багато громадян,
котрі, не підлягаючи мобілізації, добровільно йшли до армії,
були вихідцями з українських сіл. Тільки с. Михайлівка Ям-
пільського району Вінницької області, наприклад, дало 15
чоловік добровольців6.
У перші місяці війни діюча армія поповнювалася також за
рахунок особового складу винищувальних батальйонів, що
створювалися в областях України для боротьби з ворожими
1 Див.: ИзвестияіХК КПСС. - 1990. - N0 1. - С. 198.
2ЦЦАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 8, арк. 4.
3 Там само, ф. 7, оп. 10, спр. 86, арк. 19.
4 Там само, арк. 18.
5Російський центр зберігання та використання документів новітньої історії,
ф. 17, оп. 8, спр. 99, арк. 2.
6Державний архів Вінницької обл., ф. 425, оп. 1, спр. 1, арк. 164.
2*
35
диверсантами-парашутистами. На початку липня 1941 р. у 16
областях республіки діяло 657 винищувальних батальйонів, у
яких налічувалося 158 704 бійці1. Вдень і вночі вони
охороняли важливі господарські та військово-оборонні об'єкти,
вели боротьбу з фашистськими диверсантами, виловлювали
пілотів підбитих літаків ворога. Винищувальні батальйони гідно
зарекомендували себе в боях з німецькими загарбниками. Так
24 липня 1941 р. винищувальний батальйон Обухівського
району Київської області вибив ворога з с. Мала Вільшанка.
А три групи винищувального батальйону Звенигородського
району розгромили підрозділ німецьких мотоциклістів і дві доби
разом з частинами Червоної армії обороняли Звенигородку2.
Нерідко при відході наших військових частин винищувальні
батальйони вливалися до регулярних військ і разом билися за
рідні міста й села. До 20 липня 1941 р. тільки з Київської,
Житомирської, Дніпропетровської, Миколаївської, Одеської,
Харківської, Чернігівської областей з винищувальних
батальйонів до лав Червоної армії прийшло 18 835 чоловік3.
Значну роль у боротьбі з німецько-фашистськими
загарбниками, в поповненні лав Червоної армії зіграло народне
ополчення. До нього записувалися десятки, тисячі громадян
України віком від 18 до 60 років, котрі вміли володіти зброєю,
але мобілізації не підлягали. На 8 липня 1941 р. лише по місту
Києву було сформовано 19 загонів народного ополчення в
складі 29 400 чоловік4. У загонах добровільних народних
формувань Київської області нараховувалося понад 80 тис.
ополченців5.
Багатотисячні загони народного ополчення були
сформовані й у інших містах і областях. Про розмах цього
патріотичного руху в Україні свідчить той факт, що лише в Київській,
Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській,
Микола1 Див.: Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского
Союза (1941-1945): В 3-х т. - К.: Политиздат Украины, 1975. - Т. 1. - С. 92.
2Краснознаменный Киевский. Очерк истории Краснознаменного
Киевского Военного Округа (1919-1988). - Изд. 3-є, испр. и доп. - К.:
Политиздат Украины, 1989. - С. 188.
3Див.: Советская Украина в годы Великой Отечественной войны (1941-
1945). Документы и материалы: В 3-х т. - Изд. 2-е, доп. - К.: Наук, думка, 1985.
- Т. 1. - С. 84.
АДержавний орхів Київської обл., ф. 4, оп. 2, спр. 1, арк. 49.
5 Там само, арк. 5.
36
ївській, Ворошиловградській, Сталінській, Кіровоградській,
Полтавській, Сумській та Чернігівській областях за неповними
даними до народного ополчення протягом другої половини
1941 р. вступило 1 млн. 300 тис. чоловік1. У Кам'янець-Поділь-
ській, Вінницькій та Житомирській областях у зв'язку з швидким
наближенням лінії фронту роботу по створенню народного
ополчення не було завершено. Західноукраїнські ж області
стали театром бойових дій ще до виникнення цього народного
руху.
Історична література, архівні документи свідчать, що після
певного військового навчання переважна більшість особового
складу загонів народного ополчення вливалася до частин
Червоної армії. Так ополченці Жовтневого, Залізничного,
Ленінського (нині Старокиївського), Печерського та Сталінського
(нині Радянського) районів м. Києва після нетривалого
військового навчання на базі 3-ї зенітної дивізії протиповітряної
оборони були направлені до частин та підрозділів 147-ї, 175-ї,
206-ї стрілецьких дивізій. До лав Червоної армії влився також
Комсомольський полк, створений з молоді м. Києва. В ньому
нараховувалось 1 450 чоловік, 'астини регулярної армії
поповнили ЗО тис. ополченців з міста Одеси, близько 100 тис.
чоловік з Дніпропетровської області, 10 полків з Миколаївської
області, майже 100 тис. чоловік з Харківської області. До
складу 383-ї стрілецької дивізії влилися ополченці Донбасу, а з
ополченців Ворошиловградської області було створено 395-у
стрілецьку дивізію. В ній нараховувалося рядового складу
9 101 чоловік, молодшого командного складу 886 чоловік,
політпрацівників - 135 чоловік2.
Узагальнюючи встановлені нами за архівними джерелами
підсумкові показники мобілізації військовозобов'язаних та
поповнення армії за рахунок бійців і командирів
винищувальних батальйонів та загонів народного ополчення,
маємо документальні підстави стверджувати, що до Червоної
армії та Військово-Морського флоту протягом перших місяців
Вітчизняної війни було направлено 3 184 726 чоловік
українців, громадян України всіх національностей3. З введенням до
*Див.: Історія Української PCP: У 8-й т. - К.: Наук, думка, 1977. - Т. 1. - С.
ЗО.
*ЦАМО РФ, ф. 1721, on. 1, спр. 1, арк. 2.
3Підраховано по: ЦЦАГО України, ф. 1, оп. 23; ф. 7, оп. 10; ЦАМО РФ,
Ф- 1721, оп. 1; ф. 240, оп. 2772; ф. 206, оп. 294; ф. 236, оп. 2675.
37
наукового обігу досі невідомих історичних документів ці дані,
зрозуміло, можуть бути уточнені в бік збільшення.
У планах німецько-фашистських загарбників важливе місце
відводилось окупації України. Гітлерівці розраховували, що
захоплення ними українського хліба, вугілля, руди значно
ослабить воєнно-економічний потенціал Радянського Союзу,
набагато посилить можливість матеріального забезпечення їхніх
військ і принесе швидку перемогу1.
У зв'язку з цим велике значення надавалося групі армій
"Південь", яка повинна була, маючи попереду танкові й
моторизовані з'єднання та спрямовуючи головний удар лівим
крилом на Київ, "знищити російські війська в Галичині й
західній частині України, своєчасно захопити переправи на
Дніпрі в районі Києва та на півдні від нього, забезпечити
подальший наступ на схід від Дніпра"2. До складу цієї групи
входило 57 дивізій і 13 бригад, що становило 36 відсотків
німецько-фашистської армії. Головні її сили та засоби були
спрямовані проти військ Київського особливого військового
округу. Співвідношення сил і засобів сторін у смузі Київського
особливого військового округу станом на 22 червня 1941 р.
показано в таблиці3:
Найменування сил 1 засобів
Радянські
війська
Противник
Співвідношення
ДИВІЗІЇ
58
36,5
1.6:1
особовий склад
(тис. чол.)
867,7
730
1,2:1
гармати та міномети
13 634
9 700
1,4:1
танки:
середні (Т-31 1 важкі КВ)
761
210
3,5:1
легкі (Т-26, ЬТ-7)
3 440
540
5:1
літаки
2 256
800
2,5:1
З наведеної таблиці видно, що війська КОВО мали немалі
можливості для успішного виконання покладених на них
завдань. Проте вони змушені були відступати під натиском
противника, який зумів зайняти вигідніше оперативне становище
відносно наших армій прикриття кордону й створити могутні
*Див.: Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника
Генштаба сухопутных войск (1939-1942): Пер. с нем.: В 3-х т. - М.: Воениздат,
1968-1971. - Т. 3. - Кн. I. - С. 65-66.
2Филиппи А. Припятская проблема. Очерк оперативного значения
Припятской военной кампании 1941 года: Пер. с нем. - М.: Изд-во. иностр.
лит., 1959. - С. 160.
3Див.: Військово-історичний журнал. - 1988. - N0 8. - С. 35.
38
ударні угруповання на напрямах головних ударів. Про це
свідчить той факт, що проти 45-1, 62-ї, 87-ї та 124-ї стрілецьких,
41-ї танкової дивізій і двох укріпрайонів першого ешелону 5-ї
армії КОВО противник мав п'ять танкових, чотири
моторизованих і дванадцять піхотних дивізій. Тільки проти 41-ї
стрілецької дивізії наступали 24-а, 71-а, 262-а та 295-а піхотні дивізії
противника1. Ще більшу концентрацію військ вороже
командування зосередило на 80-кілометровій ділянці від Устилуга до
Рави-Руської, де фактично вирішувалася доля прикордонної
битви. Сюди гітлерівське командування кинуло в перший день
війни 13 піхотних і 3 танкові дивізії2.
Створення на напрямах головних ударів високої
оперативно-тактичної щільності військ дало противнику можливість
на багатьох ділянках уже протягом першого дня війни
вклинитися на 10-15 км, а на Сокольському напрямі
просунутися вглиб розташування радянських військ до 15-20
км. У тих умовах частини Південно-Західного фронту могли
вести лише оборонні бої, оскільки його резерви були на
відстані 200-400 км від лінії бойових дій.
Початковий період війни був найважчим і
найдраматичнішим не лише для військ Південно-Західного фронту, але й
для всіх прикордонних округів. Причини такого становища
були складними й різноманітними. Вони обумовлювалися
низкою політичних, економічних і військових факторів. У той
само час були й внутрішні негативні явища, притаманні,
переважно Південно-Західному фронтові. Але основна
причина полягала в допущенні стратегічного прорахунку з боку
Сталіна та його оточення щодо часу нападу фашистської
Німеччини на Радянський Союз. Отримане ціною величезних
політичних і моральних втрат відтягнення вступу у війну було
ним перекреслене. Зосередивши всю владу в своїх руках,
Сталін одноосібно приймав рішення як з державних, так і з
військових питань. Дані радянської політичної та військової
розвідок про підготовку фашистської Німеччини до нападу на
Радянський Союз, що надходили до Сталіна, розглядалися ним
]ЦАМО РФ, ф. 334, оп. 3949, спр. 6, арк. 21.
2Див.: Краснознаменный Киевский. Очерки истории Краснознаменного
Киевского Военного Округа (1919-1988). - Изд. 3-е, испр. и доп. - К.:
Политиздат Украины, 1989. - С. 154; Вакулов И.Д., Андреев Г.И. Генерал
Кирпонос. - М.: Воениздат, 1969. - С. 68.
39
як провокаційні1. Тому Сталін не давав згоди на приведення
військ прикордонних округів до повної бойової готовності. Він
вважав, що такий крок може бути використаний керівництвом
фашистської Німеччини як привід для війни проти СРСР. У
даному випадку Сталін не мав рації. Слід було відкинути ці
сумніви, вжити рішучих заходів щодо належної бойової
готовності військ прикордонних округів, бо війна вже стояла
на порозі. Але Сталін цього не зробив. Його гординя, егоїзм,
небажання рахуватися з думками інших, примхливість не
дозволили своєчасно відчути ту межу, поза якою його політика
ставала шкідливою і небезпечною для країни.
Фашистське командування використало цей прорахунок
для раптового нападу та захоплення стратегічної ініціативи.
Ми вважаємо, що фактор раптовості в нападі фашистської
Німеччини на Радянський Союз може бути визнаний тільки в
тактичному та оперативному плані. При цьому виходимо з
того, що радянські війська прикордонних округів не були
своєчасно приведені до бойової готовності через те, що
Сталін не давав на це дозволу до початку війни. Що ж
стосується раптовості в стратегічному плані, то її для нас не
було, оскільки керівництво країни та Збройних Сил СРСР
через органи розвідки та німецьких перебіжчиків знало день і
час нападу, але ефективних заходів не вжило. Більше того,
несміливі спроби здійснення попереджувальних заходів, які
вживалися командуючими Західним і Київським особливим
військовими округами, були паралізовані позицією Сталіна та
його найближчим оточенням. "Атмосфера тотальної підозри,
хворобливої недовіри, шпигуноманії позбавляли командирів
усіх рангів самостійності, створювали таку обстановку, -
відзначав у доповідній записці до НКО СРСР від 1 квітня 1940 р.
командарм 2-го рангу М.М. Воронов (пізніше Головний
маршал артилерії), - що командир якось не почуває себе
впевненим у своїх діях: будь-який підлеглий може в перший-ліпший
момент підняти галас щодо кожного його заходу... і командир
ніколи не гарантований від того, що негайно не розпочнеться
розбір його справи..."2.
У дезінформації широких народних мас, у тому числі й
військових, згубну роль відіграло повідомлення ТАРС від 14
'Див.: Известия ЦК КПСС. - 1989. - 1Чв 3. - С. 146-147; Волков Ф.А.
Шифровки осели в архиве // Красная звезда. - 1989. - 23 дек.; та Ы.
2Див.: Правда. - 1989. - 22 июня.
40
червня 1941 р. V ньому відкидалися "плітки", що з'явилися в
західній пресі, про можливість війни між Радянським Союзом і
Німеччиною та стверджувалося, що "Німеччина так само
неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про
ненапад, як і Радянський Союз"1. Не знаючи дійсних мотивів
появи цього повідомлення, радянські люди, в тому числі й
військові, притупили пильність, послабили готовність до опору
ворогові.
Однією з причин наших невдач на початку війни було й
те, що планування прикриття державного кордону в
Генеральному штабі було закінчено тільки на початку травня
1941 р. І хоча в цілому воно відповідало існуючій теоретичній
концепції на початковий період війни, все ж у ньому був
наявний ряд істотних недоліків. Передусім, планом
передбачалася надмірна централізація, що втілювалася в деталізації
завдань не тільки глобальних, але й другорядних. А це
сковувало ініціативу командування на місцях, яке краще знало
обстановку та конкретні умови. Крім того, армійські плани
захисту держкордону були розраховані тільки на наявність
загрозливого періоду, не передбачали варіантів завчасного
приведення військ у бойову готовність на випадок раптового
нападу. Планування, як показав досвід, також не відзначалося
реальністю задумів. Так у плані 6-ї армії КОВО не
враховувалися можливості удару противника у стик з 5-ю армією. А
такий удар саме й відбувся в початковий період війни. Як
відзначав Маршал Радянського Союзу К.К. Рокоссовський, ці
та інші недоліки в питаннях планування прикриття державного
кордону не могли не спричинити тяжкої поразки наших військ
у початковий період війни2.
Суттєвою причиною невдач Червоної армії на початку
війни було те, що розпорядження Наркома оборони С.К. Ти-
мошенка та начальника Генштабу Г.К. Жукова щодо
приведення військ західних військових округів до бойової готовності
й зайняття ними бойових позицій було віддано тоді, коли до
початку війни лишалися лічені години. Від командуючих
прикордонних округів вимагалось у ніч на 22 червня 1941 р.
потай зайняти вогневі точки укріплених районів на
державному кордоні, частини привести в повну бойову готовність:
'Див.: Правда. - 1941. - 14 июня.
2Див.: Рокоссовский К.К. Солдатский долг // Воен.-ист. журн. - 1989. -
N0 4. - С. 55.
41
розосередити й замаскувати їх, підготувати всі заходи щодо
затемнення міст і об'єктів. Характерно, що цей документ
вимагав будь-яких інших заходів без особливого
розпорядження не вживати, не підддаватися ні на які провокаційні
дії, котрі могли б викликати значні ускладнення1. Слід
відзначити, що на передачу цього розпорядження у війська
пішло багато часу. З'єднання та частини округу отримали його
зі значним запізненням, а тому не могли виконати в повному
обсязі вказані вимоги. Лише деякі артилерійсько-кулеметні
батальйони на ранок 22 червня почали займати довгочасні
вогневі точки, а окремі стрілецькі дивізії отримали наказ
висуватися до кордону. В такому становищі - без стратегічного
розгортання й при розладнаному керівництві, часто без
артилерійської та авіаційної підтримки - багатьом з'єднанням і
частинам округу випало вступати в запеклі бої. Багато дивізій
були недостатньо вкомплектовані технікою, в першу чергу
новими танками, бронемашинами, автомашинами й засобами
зв'язку. Так п'ять механізованих корпусів КОВО з восьми до
початку бойових дій нового спеціального озброєння не
отримали. В перший день війни танкові полки 9-го, 16-го,
19-го, 22-го і 24-го механізованих корпусів мали на
озброєнні 45- та 76-міліметрові гармати і фактично являли
собою протитанкові полки2. Про наявність нових і старих типів
танків станом на 22 червня 1941 р. в Київському особливому
військовому окрузі свідчить наведена таблиця3:
Мехкорпуси
Кількість танків станом
на 22.06.41 р.
У тому ЧИСЛІ
КВ
Т-34
легкі Т-25, БТ-7
4МК
950
89
327
534
8МК
813
71
100
642
9МК
220
-
200
15МК
640
64
69
507
16 МК
429
-
-
429
19 МК
7ЬІ
-
10
243
22 МК
443
31
412
24 МК
410
-
210
Усього
4201
255
506
3440
І хоча з точки зору формальної статистики танків у
військах КОВО було більше ніж у противника, переважну їх
1 Див.: ЦАМО РФ, ф. 208/ оп. 2454, спр. 26, арк. 69.
2Там само, ф. 480, оп. 197437, спр. 2, арк. 103.
3Там само, ф. 229, оп. 161, спр. 89, арк. 7-17.
42
частину складали машини застарілих типів. Танки Т-26, БТ-7
мали тонку броню й запас ходу в середньому 75-100
мотогодин. Більшість з них станом на 22.06.1941 р.
використала свій моторесурс і утримувалася в учбовому парку.
Запасні комплекти для цих танків уже не надходили, тому
навіть незначне пошкодження на марші або на полі бою
означало їхній безповоротний вихід з ладу. Саме через це
механізовані корпуси тільки на марші втратили 35-40 відсотків
легких танків.
Як показує бойовий досвід, становище погіршувалося тим,
що на початку війни радянські танкові з'єднання вели бої без
авіаційного прикриття, взаємодії з піхотою та артилерією, без
добре організованої розвідки. Червона армія ще не мала
такого досвіду ведення сучасної війни, як армія фашистської
Німеччини. Цей досвід здобувався дорогою ціною в ході
бойових дій. Тільки цим можна пояснити, що найбільш
боєздатний 4-й механізований корпус, який мав 416 нових
танків, був націлений на другорядний Львівський напрям, як і
22-й мехкорпус - на Ковельський напрям, де, за даними
розвідки, зосередилися значні танкові угруповання ворога.
Насправді ж ці дані виявилися недостовірними.
Причиною складного становища, в якому опинилася армія
на початку війни, було невірне визначення напряму головного
удару фашистських військ. Звідси й неправильний розподіл сил
та засобів наших військ. Сталін, усупереч даним наших
армійських і дипломатичних джерел, вважав, що основний
удар фашистської Німеччини буде завдано на Південному
Заході1. Виходячи з цього, він поставив вимогу розмістити там
наші основні сили за рахунок істотного послаблення західного
напряму. Гітлерівська ж Німеччина з метою швидкого
захоплення Москви максимум своїх сил і засобів зосередила
саме на західному напрямі. Тому з початком війни вона
опинилася в більш зручному стратегічному становищі.
Не приховуючи правди, слід відзначити, що командуючий
Південно-Західним фронтом М.П. Кирпоніс і його штаб також
помилились у визначенні напряму головного удару ворога.
Вони вважали, що противник зосередить основні сили на
Львівському напрямі. Насправді ж група армій "Південь"
'Див.: Страницы истории советского общества: факты, проблемы, люди. -
М.: Политиздат, 1989. - С. 276-277.
43
завдала головного удару північніше від Львова - на Луцькому
напрямі. М.П. Кирпоніс розглядав Львівський район як вигідний
плацдарм для переходу до рішучого контрнаступу з початком
гітлерівської агресії. З врахуванням цього й було створено
оперативну побудову військ фронту, яка виявилася невигідною.
З початком бойових дій стало необхідним перегрупування
військ фронту. На його здійснення було витрачено дві-три
доби. За цей час гітлерівці глибоко вклинилися в оборону
військ фронту, які внаслідок цього опинилися у важкому
становищі.
Суттєвою причиною наших невдач і поразок у перші дні
війни було й те, що Сталін і його оточення внаслідок жахливої
розправи над військовими кадрами фактично обезглавили
Червону армію. Лише в період з травня 1937 р. по вересень
1938 р. в армії було репресовано 20 членів військових рад
округів, флотів; 20 начальників політуправлінь округів, флотів;
14 комісарів корпусів; 65 військкомів дивізій, 102 начальників
політвідділів з'єднань; 92 комісарів полків1. Усунувши та
репресувавши командуючих округами, арміями, командирів корпусів,
дивізій, бригад і навіть полків, Сталін зруйнував усю систему
управління обороною країни. 43 тисячі чоловік з командного
та політичного складу було знищено, кинуто до в'язниць і
таборів2. Ця трагедія не обминула й війська Київського
особливого військового округу. За втратами військових кадрів округ
постраждав від репресій не менше, ніж Збройні Сили в
цілому, а за рядом категорій командного складу (кавалеристи,
танкісти, десантники, авіатори) навіть більше, ніж в середньому
РСЧА.
Вже протягом 1937 - початку 1938-х pp. були знищені два
командуючі військами KOBO - I.E. Якір і І.Ф. Федько, член
Військової ради - начальник Політуправління округу М.П. Амелін,
два начальника штабу округу - Д.А. Кучинський і В.П. Бу-
тирський, заступники командуючого військами - Д.С. Фесенко,
Ф.А. Інгауніс і І.Д. Капуловський, заступник начальника
Політуправління Ф.Я. Левензон, заступник начальника штабу,
начальник оперативного управління штабу округу В.П.
Сидоренко та багато інших командирів і політпрацівників округу.
1 Красная звезда. - 1988. - 22 июня.
2Див.: Суровая драма народа: Ученые и публицисты о природе
сталинизма. - М.: Политиздат, 1989. - С. 279.
44
Штаб KOBO, над створенням якого I.E. Якір працював
дванадцять років, був практично повністю знищений.
Жертвами репресій стали всі ланки командних кадрів
округу. Але найбільше, про що свідчать дані таблиці,
постраждали командні кадри оперативно-тактичного рівня -
командири з'єднань (дивізій і корпусів) усіх родів військ1.
Найменування посад
Станом на 25 березня 1938 р.
за штатом
поновлено
процент
поновлення
командирів корпусів
9
9
100
командирів дивізій
25
24
96
комендантів (командирів)
укріпрайонів
4
4
100
командирів бригад
9
5
55
командирів полків
135
87
64
начальників штабів корпусів
9
6
67
начальників штабів
дивізій
25
18
73
начальників штабів
укріпрайонів
4
3
75
начальників штабів
полків
135
78
58
начальників відділів
штабу округу
24
19
84
Внаслідок "очищення" кадрів комначскладу Київського
військового особливого округу від "ворогів народу" 25
березня 1938 р. на командні посади було висунуто 2 365
чоловік, з них вищого начскладу - 34 чоловіка, старшого
начскладу - 565 і середнього - 177 чоловік2.
Більшість із тих командирів, які були репресовані, мали
значний воєнний досвід, добре знали військову організацію та
воєнне мистецтво противника. Молоді ж офіцери, що
заступили їх у ході "реорганізації Збройних Сил СРСР" по-
сталінськи, такими знаннями та досвідом не володіли, бо на
літо 1941 р. майже 75 відсотків командирів і 70 відсотків
політпрацівників займали свої посади менше одного року. Так,
наприклад, командуючі 6-ю і 26-ю арміями І.Н. Музиченко і
Ф.Я. Костенко ще рік тому були командирами дивізій і не мали
відповідної військової освіти. Та й очолив Київський військовий
округ генерал М.Н. Кирпоніс - командир стрілецької дивізії у
війні з білофінами, який, звичайно, не мав достатнього досвіду
керівництва великими угрупованнями військ такого
стратегічного масштабу, яким був округ.
’Див.: Політика і час. - 1991 . - No 9. - С. 82.
2Див.: Там само.
45
У своєму складі КОВО мав 32 стрілецьких, 16 танкових, 8
моторизованих, 10 авіаційних, 2 протиповітряні дивізії, а також
значну кількість артилерійських, інженерних бригад, полків,
підрозділів зв'язку та інших спеціальних військ. Керівництво
таким значним угрупованням стратегічного масштабу було під
силу тільки такому полководцю як Г.К. Жуков, або таким, якими
були В.К. Блюхер, А.І. Корк, М.М. Тухачевський, І.П. Уборевич,
I.E. Якір, котрі стали жертвами культу особи Сталіна. Гостра
нестача досвідчених командних кадрів стала однією з суттєвих
причин невдач і поразок армії в перший період війни.
Важливою причиною, яка негативно вплинула на хід
бойових дій у прикордонній зоні, було те, що до початку війни
не було закінчено будівництво укріпрайонів уздовж західного
кордону. Спорудження Володимир-Волинського, Струмилів-
ського, Рава-Руського, Перемишльського, Ковельського
укріпрайонів розгорнулося в 1940-1941-х pp., одразу після воз'єд-
нання західноукраїнських земель, і йому командування округу
та керівництво республіки надавали великого значення. В
квітні 1940 р. це питання, зокрема, чотири рази розглядалося
в Політбюро ЦК КП(б)У. Були прийняті відповідні рішення,
виділено необхідну кількість будматеріалів і техніки, але
запланований обсяг робіт до початку війни вдалося виконати
лише на 25 відсотків. Доти, дзоти, інші вогневі точки були
обладнані тільки в першій лінії оборони, невисокою була
щільність цих оборонних споруд. Ось чому німецькі війська,
підтримувані танками, артилерією і авіацією, подолали їх з
ходу, без особливих труднощів. Щоправда, Рава-Руський та
Перемишльський укріпрайони відіграли суттєву роль у
затриманні наступаючих військ противника.
Слід мати на увазі й те, що ще до нападу на СРСР
фашистська Німеччина, розгромивши ряд держав Європи,
зуміла значно посилити своє стратегічне та економічне
становище, створити тимчасову економічну й військову
перевагу. На той час її дивізії були повністю укомплектовані
особовим складом і передовою військовою технікою. Вони
завчасно були розміщені біля наших кордонів. Ці обставини,
як згадував Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков, також не
могли не відбитися на тимчасових наших невдачах на початку
війни1.
'Див.: Маршал Жуков. Каким мы его помним. - Изд. 2-е, доп. - М.:
Политиздат, 1989. - С 102-103.
46
Ці та інші обставини злочинної діяльності Сталіна та його
оточення призвели до того, що на початку війни обстановка
для військ прикордонних округів, у тому числі й для з'єднань і
частин Південно-Західного фронту, була дуже важкою.
Атаковані раптово, вони змушені були вступати в тяжкі бої без
необхідної підготовки, без розгортання для відбиття удару
агресора, будучи укомплектованими на 60-70 відсотків
штатного розкладу воєнного часу, з обмеженою кількістю
матеріальних засобів, транспорту й зв'язку, часто без
повітряної й артилерійської підготовки. В бій вступали
розрізнено, частинами, а тому нерідко зазнавали поразки.
Просуваючись різними маршрутами до лінії фронту і
зустрічаючись з противником, вони вели бої в окремих
районах. Через відсутність суцільного фронту оборони ворожі
з'єднання, особливо танкові, мали можливість завдавати удари
по флангах і з тилу. За цих умов радянським військам
доводилося вести боротьбу в оточенні й відходити на тилові
рубежі. І все ж вони чинили відчайдушний і завзятий опір
ворогові, виявляючи при цьому надзвичайну звитягу і героїзм.
Першими, в смузі від Любліна до гирла Дунаю (на протязі
780 км), зустріли ворожий удар війська Українського
прикордонного округу. їм випали суворі випробування. Вже на
самому початку прикордонних боїв радянським воїнам
довелося виправляти ті прикрі помилки, яких припустилося
політичне і військове керівництво. В планах "Барбаросса” не
надавалося дуже важливого значення подоланню
прикордонних рубежів: усього півгодини відводили фашисти на
знищення радянських прикордонних комендатур. Але
прикордонники зірвали ці плани "прогулянки". "Тріумфального ходу",
як це було під час західної кампанії, на нашій землі у
німецько-фашистських загарбників не вийшло. Малочисельні
прикордонні застави та дрібні підрозділи військ Червоної армії
зустріли ворога й без бою не поступалися жодним метром
землі. Сили були не рівними - на один кілометр фронту
припадало п'ять прикордонників, проти яких у середньому
діяло до роти противника.
На одному з напрямів наступу німецько-фашистських
військ Варшава - Люблін - Київ ділянку державного кордону
СРСР на протязі 150 км, що проходив по річці Західний Буг,
охороняв 90-й Володимир-Волинський прикордонний загін. У
третій прикордонній заставі цього загону служило багато
воїнів-українців, у тому числі старшина 1.1. Пархоменко.
Народився він у 1918 р. у Запоріжжі, в трудовій родині. По
закін47
ченню в 1935 р. школи ФЗУ № 2 (нині технічне училище
№ 20) він почав працювати складальником моторів на заводі,
де трудився і його батько. Восени 1938 р. Івана призвали до
лав Червоної армії. Служив він у прикордонних військах на
ділянці Володимир-Волинського прикордонного загону. З
перших хвилин початку війни І. Пархоменко був у гущі бойових
дій. Після того, як було важко поранено начальника застави
старшого лейтенанта О. Максимова і вбито політрука П. Кия-
на, Іван Іванович прийняв командування заставою на себе.
24 прикордонники під його командуванням дев'ять годин вели
нерівний бій. Виконуючи накази І. Пархоменка, бійці не
підпустили гітлерівців до нашого берега. Але надто великою була
перевага ворога. Безстрашний старшина надихав
прикордонників, з'являючись там, де бій ішов особливо завзято, де
потрібні були його сміливість і командирська воля. Осколок
ворожого снаряда не обминув старшини І. Пархоменка. Але і
з перебитою ключицею він продовжував керувати боєм. Так
тривало до полудня. Загинули останні захисники застави - С.
Юхименко, Н. Козлов, Л. Бохлунов, Н. Колосов, упав важко
поранений старшина Іван Пархоменко. Все стихло. До місця
бою під'їхала німецька штабна машина.
Вважаючи, що із заставою покінчено, з машини вийшло
кілька фашистських офіцерів. Напружившись, поранений
старшина І. Пархоменко кинув у них останню гранату і знесилений
впав у траншею. Німецький офіцер вихопив пістолета і кілька
разів вистрелив у спину відважного прикордонника.
Близько роти гітлерівців знищили бійці прикордонної
застави під командуванням І. Пархоменка. Ціною свого життя
вони на дев'ять годин затримали просування ворога. 21
жовтня 1967 р. ім'я 1.1. Пархоменка було присвоєно одній з
прикордонних застав, де він служив, а також вулиці й школі в
Запоріжжі, де він народився1.
Багато інших воїнів Володимир-Волинського
прикордонного загону уславили себе в перших боях з ворогом. Серед
них і наш земляк В.П.Карпенчук, військфельдшер 4-ї
комендатури. Народився він у с. Лука-Мовчанська Жмеринського
району Вінницької області. З початком бойових дій з'явились
поранені. Військфельдшер В. Карпенчук надавав їм необхідну
медичну допомогу. Разом з жінками командирів він виносив у
безпечне місце поранених. Коли фашистські танки прорвалися
1 Пограничная застава. - М.: Политиздат, 1978. - С. 111.
48
до комендатури в м. Сокаль, він запалив змочений бензином
халат і кинув його на решітку моторного відділення танка. А
через кілька секунд і сам із зв'язкою гранат кинувся під танк.
Пролунав сильний вибух, ворожа машина була знищена.
Решта фашистських танків повернула назад. Так у тяжку
хвилину ціною власного життя врятував Володимир Карпенчук
від смерті жінок, дітей і своїх бойових товаришів. Він, наче
Данко, ніс людам факел життя. Про нього пам'ятають
однополчани й односельці. На честь відважного воїна одну з
вулиць с. Луки-Мовчанської названо ім'ям В.П. Карпенчука. У
шкільному музеї створено куток "Наш Данко", що присвячений
його подвигу1.
На правому фланзі Південно-Західного фронту
дислокувався 98-й Любомльський прикордонний загін. Ним
командували підполковник Г.Г. Сурженко і заступник з політчастини,
старший батальйонний комісар С.Я. Логвинюк. На знищення
застав цього загону противник "виділив" лише кілька хвилин.
Це підтверджує карта, знайдена у ворожого офіцера, вбитого
на 10-й заставі загону. На ній з німецькою педантичністю був
відзначений час захоплення застави - 4 години ЗО хвилин
22.06.1941 р. Але завзята боротьба прикордонників зірвала
плани ворога. Особливо запеклі бої розгорнулися на ділянках
8-ї, 9-ї, 10-ї застав. На ділянці 8-ї застави її начальник
старший лейтенант П.К. Старовойтов в/^іло розподілив
особовий склад: 20 чоловік зайняли окопи в районі залізничного
мосту, а решта 8 - блокгаузи в дворі застави. Воїни успішно
стримували люті атаки. На десяту годину живими лишилося 5
чоловік. 23 червня майже весь особовий склад застави
загинув разом із своїм командиром. Тільки пораненому
політруку A.A. Бабенку і бійцю Смоліну вдалося вибратися з
ворожого оточення.
Три армійських корпуси з танками й артилерією при
підтримці авіації кинуло гітлерівське командування на ділянку
91-го Рава-Руського прикордонного загону. На всіх його
заставах йшли запеклі бої. Особливо жорстокими були вони на
ділянці 17-ї застави, якою командував лейтенант Ф.В. Морін, а
помічником начальника застави був наш земляк лейтенант
K.M. Таран. Фашисти безперервно атакували й піддали
заставу артилерійському та мінометному обстрілу. Невпинному
натиску гітлерівців та сильному обстрілу прикордонники могли
^ив.: Вінницька правда. - 1991 р. - 16 трав.
49
протиставити лише стрілецьку зброю і гранати. Будівлю
застави було оточено. Все менше залишалося воїнів.
Кінчалися боєприпаси. Гітлерівці кидали в розбиті вікна
палаючі факели. Вогонь палахкотів усюди. До двору застави
підійшло два фашистських танки, готових відкрити вогонь. І тоді
7 прикордонників на чолі з начальником застави пішли в
атаку... Довгий час вважалося, що зі складу 17-ї застави не
залишилося жодного чоловіка - всі загинули. Але внаслідок
активної пошукової роботи ветеранові прикордонних військ
І. Ковальову вдалося встановити, що помічник начальника
застави лейтенант K.M. Таран не загинув, пройшов усю війну
і, будучи вже підполковником у відставці, жив у м. Білгород-
Дністровському Одеської області. У своїй розповіді він уточнив
окремі бойові епізоди. Про себе Карпо Микитович сказав, що
з початком бою він з групою бійців вирушив до
недобудованого доту, який був на відстані семидесяти метрів від
застави. На десяту ранку вони відбили сім чи вісім атак і до
цього часу багато бійців уже загинуло. Важко і легкопоранені
продовжували боротьбу. Розуміючи, що так просто
прикордонників не взяти, німці відійшли й відкрили артилерійський та
мінометний вогонь. А потім знову розпочалися атаки - одна за
одною. Передсмертні співи товаришів, що йшли на загибель,
були почуті, - розповідав К. Таран. - Але у нас вже не було ні
патронів, ні гранат. Наш окоп вкрило пороховим газом.
Кулеметник Дмитро Іванов, поранений у плече, визирнув з окопу.
Німецькі автоматники бігли від нашого окопу до зруйнованої
застави. Може хотіли побачити, як здаються в полон
прикордонники. А може співи привернули увагу. Ми чітко
почули, - продовжував розповідь Карпо Микитович, - коротку
автоматну чергу, що пролунала збоку застави. Першим упав
Федір Васильович Морін... Кулеметник Іван Смирнов,
підібравшись до нашого окопу, повідомив наказ Моріна
відступати. З оточення вийшли два поранених бійця, K.M.
Таран і його дружина, теж поранена1.
Державний кордон на річці Сан довжиною в 215 км
охороняв 92-й Перемишльський загін. У ньому служив
українець Г.С. Поливода, уродженець м. Єнакієве Сталінської (нині
Донецької) області. В 1928 р. він був призваний на службу в
прикордонні війська й направлений у Даурський прикордонний
^Докладно див.: Ковалев И. Заставы стояли насмерть // Львовская
правда. -1991.- 22 июня.
50
загін. У 1933-1934-х рр. навчався в Саратовському військовому
училищі військ НКВС, після закінчення якого працював на
командних посадах у тому ж загоні. В квітні 1940 р. він був
переведений на західний кордон на посаду молодшого
помічника начальника 2-го відділення штабу 92-го
Перемишльського прикордонного загону.
Вночі з 21 на 22 червня 1941 р. старший лейтенант
Г. Поливода ніс службу по охороні державного кордону. Він
був черговим у штабі загону. Артилерійський обстріл
розпочався раптово. Снаряди рвалися неподалік від
прикордонної комендатури.
Командування загону (командир полковник Я.І. Тарутін,
його заступник з політчастини батальйонний комісар Г.В. Уткін)
негайно привело в бойову готовність свій штаб і підрозділи
обслуговування, а всі наявні сили об'єднали в три роти.
Однією з трьох рот командував старший лейтенант Г.С.
Поливода. Його роті було доручено обороняти залізничний міст,
міську електростанцію і вокзал. Противник намагався дрібними
підрозділами форсувати Сан, збити прикордонний заслін,
прорватися в тил наших військ, викликати там паніку, не дати
можливості організувати оборону, а потім, відчувши найслабші
місця, розвивати далі свій успіх. Більше шести годин воїни
відбивали люту атаку ворога, утримуючи свою ділянку кордону1.
Після неодноразового бомбардування розпочався
артилерійський обстріл Перемишля. Зав'язався запеклий бій біля
моста й електростанції, в районі м'ясокомбінату і в міському
парку. Прикордонники під командуванням старшого
лейтенанта Г. Поливоди одну за другою відбивали атаки фашистів
біля залізничного моста. Коли на міст рушили дві роти
німецьких солдатів і їм залишалось пройти ще метрів 25,
прикордонники відкрили прицільний вогонь. Переступаючи
через убитих, на міст насувалися нові сили противника, але
воїни роти Г.С. Поливоди кілька разів відкидали їх назад.
Гітлерівці, відчуваючи, що їм не вдасться взяти міст,
перекинули через річку на гумових човнах великі підрозділи
автоматників і оточили захисників моста. З останніми
гранатами прикордонники кинулись у контратаку. На допомогу
бійцям прибули прикордонники контрольно-пропускного
пунк1Див.: Пограничные войска СССР в Великой Отечественной войне
(1941 г.): Сб. документов и материалов. - М.: Наука, 1976. - С. 253.
51
ту. Бій за міст тривав десять годин. Але сили були дуже
нерівними і опівдні, за наказом командування, прикордонники
залишили Перемишль1. Надвечір того ж дня командування
посилило загін старшого лейтенанта Г. Поливоди
протитанковою і кулеметною ротами з частин Червоної армії й
наказало йому в ніч проти 23 червня 1941 р. вибити ворога з
міста і відкинути за кордон.
Пізно вночі підрозділи батальйону, яким командував
старший лейтенант Г. Поливода, з ходу атакували ворога.
Удар був настільки сильним і стрімким, що противник не встиг
вчинити серйозного опору, і наші бійці увірвалися до міста.
Командир зведеного батальйону старший лейтенант Г.
Поливода був у перших лавах наступаючих, особистим прикладом
надихаючи бійців і командирів.
Скориставшись замішанням гітлерівців, прикордонники
розосередились на дрібні групи й швидко просувались по
вулицях та провулках, знищуючи фашистів. Значну допомогу
зведеному батальйону надала група партійного активу на чолі
з секретарем міськкому партії П.В. Орленком. Гітлерівці
намагалися перекинути через річку Сан по мосту підкріплення
для захоплення Перемишля, але їх зустрів нищівний вогонь
трьох станкових кулеметів прикордонників 14-ї застави -
Ткаченка, Ржевцева і Водоп'янова.
Німці продовжували атаки. Надвечір 27 червня 1941 р.
зведений батальйон старшого лейтенанта Поливоди
утримував місто. Командир 99-ї стрілецької дивізії полковник
М.І. Деметьєв оголосив особовому складу батальйону подяку,
а старшого лейтенанта Г.С. Поливоду призначив начальником
гарнізону і військовим комендантом звільненого міста.
Перемишль був першим містом, визволеним радянськими військами
в ході Великої Вітчизняної війни. В повідомленні Радінформ-
бюро від 25 червня 1941 р. про це мовилось лаконічно:
"Стрімким контрударом наші війська знову оволоділи
Перемишлем"2. Завзята оборона міста дозволила евакуювати
частину мешканців, державне майно і кошти Держбанку.
Отримавши наказ про відхід, наші підрозділи залишили Перемишль.
Герой першого контрудару - українець-прикордонник
старший лейтенант Г.С. Поливода відзначився і в подальших
^Див.: Чугунов А.И. О тех, кто встретил войну на границе. - М., 1975. - С.
37.
2Правда. -1941.- 26 июня.
52
боях. 29 і ЗО червня 1941 р. його батальйон відбив кілька
лютих атак гітлерівців. В одному з цих боїв відважний комбат
Г.С.Поливода загинув. Указом Президії Верховної Ради СРСР
від 27 травня 1967 р. старший лейтенант Григорій Степанович
Поливода посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни
І ступеня. За постановою Ради Міністрів Української PCP №
316 від 21 червня 1968 р. його ім'я присвоєно одній із застав
Червонопрапорного Західного прикордонного округу.
Рішенням виконкому Єнакіївської міської Ради народних депутатів
Донецької області № 131/8 від 13 жовтня 1971 р. одна з
вулиць міста названа ім'ям відважного прикордонника1.
Загалом прикордонники в усіх бойових операціях виявляли
зразки мужності й звитяги. Високу оцінку їхнім діям дав
Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков: "Я завжди був
спокійний за ті ділянки фронту, де стояли в обороні або йшли в
наступ прикордонні війська"2.
З першими пострілами почали просуватися до лінії
укріплених районів і прикордонних застав військові частини та
з'єднання. Вони, як правило, з ходу вступали в бій. На початку
війни вирішальні події на території України розгорнулися на
Житомирсько-Київському напрямі. Ворог основними силами
групи армій "Південь" завдав головного удару по
лівофлангових з'єднаннях 5-ї армії - у стик Володимир-Волинського
і Струмилівського укріпрайонів. Тут місцевість була слабо
обладнана в інженерному відношенні і не зайнята військами.
Тому вже в перші години бою ворог порівняно легко зумів
проникнути на нашу територію.
Для знищення угруповань противника командуючі
військами 5-ї та 6-ї армій згідно з планами прикриття держкордону
вже в перший день війни здійснили контрудари силами 22-го і
4-го механізованих корпусів. Проте успіху вони не мали через
те, що контрудари завдавалися неорганізовано і на широкому
фронті.
Щоб вирвати ініціативу з рук сильного й підступного
ворога, не допустити подальшого його просування, нарком
оборони Маршал Радянського Союзу С.К. Тимошенко ввечері
22 червня 1941 р. у директиві Nq 2 визначив найближче
завдання для військ Південно-Західного фронту. Вони повинні
були концентрованими ударами в загальному напрямі на
1 Пограничная застава. - М.: Политиздат, 1978 - С. 139.
2Жуков Г.К. Воспоминания // Пограничник. - 1944. - Nq 10. - С. 23.
53
Люблін силами 5-І, 6-ї армій та кількох механізованих корпусів
при підтримці всієї авіації фронту оточити і знищити
угруповання противника, що наступало на фронті Володимир-
Волинського - Кристинополя, і в кінці 24 червня оволодіті
районом Любліна. Одночасно з цим війська фронту повинні були
надійно забезпечити себе з краківського напряму і обороняти
державний кордон з Угорщиною1.
Однак, віддаючи цей наказ, Генеральний штаб не
врахував труднощів, з якими були пов'язані організація і
підготовка контрудару протягом однієї ночі. Обстановка на фронті
була набагато складнішою, ніж її уявляв Генеральний штаб.
До того ж, на той час усі стрілецькі й механізовані корпуси
армій прикриття, що залучалися до контрудару, були втягнуті в
тяжкі прикордонні бої й зазнали великих втрат. А механізовані
корпуси другого ешелону фронту перебували на відстані 200-
400 км. Для їх висунення, розгортання і підготовки до наступу
було необхідно 3-4 доби. Складність підготовки контрудару
полягала й у тому, що перегрупування резервів здійснювалося
в умовах безперервних ударів німецької авіації.
Оцінивши обстановку, командуючий фронтом М.П. Кир-
поніс, не чекаючи зосередження всіх корпусів, вирішив
завдати удару по противнику силами, що розміщалися недалеко
від лінії фронту. З цією метою він наказав військам 15-го
механізованого корпусу у взаємодії з 4-м механізованим
корпусом зранку 23 червня завдати удару в напрямі Радехова,
Сокаля. Того ж дня близько восьмої ранку в районі Радехова
розпочався танковий бій. Він тривав довго й відзначався
виключною завзятістю та жорстокістю. Від 15-го механізованого
корпусу в цьому бою в першій половині дня брав участь лише
один передовий загін у складі 3-го батальйону 20-го
танкового полку і 2-го батальйону 10-го мотострілецького полку 10-ї
танкової дивізії. Цей передовий загін ще 22 червня отримав
завдання ліквідувати авіадесант противника в районі
Радехова. Знищивши його, загін до кінця дня організував оборону в
цьому районі.
Наступного дня вранці радянські танкісти були атаковані
військами 48-го моторизованого німецького корпусу.
Незважаючи на кількісну перевагу противника, наші бійці сміливо
1Див.: Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского
Союза 1941-1945 гг. - К.: Политиздат Украины, 1975. - Т. 1. - С. 64-65.
54
вступили в бій, який тривав до середини дня. Мужність і
героїзм виявив наш земляк з 19-го танкового полку 10-ї
танкової дивізії П.С. Кваша. У найтяжчий момент бою він взяв
на себе командування 2-м дивізіоном і успішно відбив кілька
атак противника. Сміливим і відважним воїном виявив себе
парторг 1-ї стрілецької роти 10-го мотострілецького полку цієї
ж дивізії A.C. Титаренко. Нехтуючи небезпекою, він під
шаленим вогнем ворога обходив окопи і своїм особистим
прикладом надихав бійців і командирів на бойові подвиги. В
результаті підрозділ успішно виконав поставлене перед ним
оперативне завдання1. І тільки після того, як були використані всі
боєприпаси, передовий загін відійшов у південному напрямі. В
ході бою тільки особовий склад 3-го батальйону 20-го
танкового полку, взаємодіючи з підрозділами 2-го батальйону 10-го
мотострілецького полку, знищив 5 танків і 25 протитанкових
гармат ворога2.
Успішні дії передового загону могли б бути ще
значнішими, якби його своєчасно підтримали основні сили дивізії.
Але вони підійшли до поля бою лише в другій половині дня і
суттєво змінити хід бойових дій вже не могли. 19-й танковий
полк цієї дивізії загруз у болоті в районі Соколувка - Конти й
на вказаний рубіж взагалі не вийшов, в атаці участі не брав.
Також не були задіяні в цьому бою 37-а танкова і 212-а
моторизована дивізії корпусу. Вони билися на іншому напрямі.
Жорстокі танкові сутички в районі Радехова тривали і 24
червня. Проте, внаслідок того, що частини і з'єднання 15-го
корпусу виходили в район бойових дій неодночасно, удар по
ворогу завдавався розрізнено і бажаного ефекту не дав.
Військам корпусу не вдалося виконати поставленого перед ним
бойового завдання. А цей корпус був одним з найсильніших
за своїм озброєнням у військах Південно-Західного фронту:
окрім 507 легких танків він мав ще 133 танки КВ і Т-34.
У бою за Радехів разом з передовим загоном 10-ї
танкової дивізії брали участь два танкових і один мотострілецький
батальйон 32-ї танкової дивізії 4-го механізованого корпусу. В
ході бою вони знищили 18 танків і 15 ворожих гармат,
втративши при цьому 11 танків.
Незважаючи на значні втрати, гітлерівське командування
намагалося швидше подолати опір радянських військ у
прикор]ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр. 25, арк. 322.
2Там само, арк. 169.
55
донній смузі. Воно безперервно кидало в бій нові сили.
Запеклі бої розгорнулися на схід від Володимир-Волинського. В
цих боях командний хист і мужність виявив командир 19-1
танкової дивізії генерал К.О. Семенченко - уродженець
с. Мартинівка Ічнянського району Чернігівської області. 24
червня 1941 р. підрозділи дивізії перейшли в наступ. Під час
бою противник почав обходити відкриті фланги дивізії,
внаслідок чого виникла реальна загроза оточення. Але комдив не
розгубився: частиною сил він зайняв вигідні позиції, щоб
зустріти ворога вогнем, а силами двох танкових полків атакував
фашистів у районі Торчина. Нерівний бій тривав 8 годин.
Діставши важке поранення, генерал К.О. Семенченко не
покинув поля бою і продовжував ним керувати. Й у наступних боях
славний командир виявляв героїзм і відвагу. Так у боях під
Оликою, потрапивши в оточення, він з групою бійців і
командирів протягом 15 днів вів героїчну боротьбу, пробиваючись
до своїх. За виявлені мужність та героїзм, уміле керівництво
військами генералу К.О. Семенченку 22 липня 1941 р.
присвоєно звання Героя Радянського Союзу1.
Відважним воїном, умілим організатором і керівником бою
зарекомендував себе командир 1-ї артилерійської
протитанкової бригади генерал, пізніше Маршал Радянського
Союзу К.С. Москаленко - уродженець с. Гришино Червоноар-
мійського району Донецької області. Він постійно перебував
серед бійців і командирів, роз'яснював їм становище, що
склалося, нагадував, що за будь-яких умов воїни Червоної
армії зобов'язані мужньо боротися з фашистськими
загарбниками. І така робота приносила свої позитивні наслідки.
Тільки один 3-й дивізіон 680-го артилерійського полку під
командуванням М. Затурци, вперше зустрівшись у лобовій
атаці з мотомехчастинами противника, знищив 42 танки.
Навідник гармати 1.1. Ніпотачаєв знищив 6 танків, а обслуга
гармати на чолі з 1.1. Гайденком спалила 7 ворожих танків2.
У районі Рави-Руської відважно бився батальйон 558-го
стрілецького полку 159-ї стрілецької дивізії під командуванням
Г.О. Рудика - уродженця м. Кіровограда. 25 червня 1941 р.
полк вступив у бій з переважаючими силами противника. Він
ледь стримував натиск ворога. В цей важкий момент Г. Рудик
] ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр., 25, арк. 99.
7Там само, ф. 32, оп. 11289, спр. 84, арк. 91; ф. 229, оп. 166, спр. 56,
арк. 7-15.
56
на чолі стрілецької роти кинувся в атаку на противника і
переслідував його протягом 9 км. У ході бою командир
особисто захопив станковий кулемет ворога, 4 000 патронів і
4 револьвери.
26 червня 1941 р. бій під Равою-Руською відновився.
Противник намагався оточити полк. Влучним вогнем з
кулемета Григорій Опанасович змусив фашистів відступити. В цей
день він прийняв командування батальйоном, який протягом
п'яти діб стримував люті атаки гітлерівців. Потрапивши в
оточення, командир нищив ворога в тилу, з боєм вивів
батальйон з оточення й зберіг особовий склад і матеріальну
частину. Й у наступних боях Г.О. Рудик виявляв зразки
мужності й відваги. За героїзм, уміле керівництво батальйоном
у ході боїв його було представлено до присвоєння звання
Героя Радянського Союзу1.
На 25 червня 1941 р. особливо напружена обстановка
склалася в районах Луцька, Рівного, Дубна та Бродів. Тут
наступало головне угруповання фашистських військ - танкова
група Клейста. Використовуючи 50-кілометровий розрив, що
утворився на кінець 24 червня між 5-ю і 6-ю арміями, Клейст
намагався прорватися в напрямі Житомир - Київ, щоб у
взаємодії зі своїми 6-ю і 17-ю арміями відрізати війська центру
та лівого крила Південно-Західного фронту. Враховуючи це,
Військова рада Південно-Західного фронту вжила заходів для
нанесення контудару з метою розгрому частин противника,
що прорвалися. В наказі командуючого фронтом указувалось,
що 26 червня 1941 р. о дев'ятій ранку має бути завданий
фланговий удар корпусами 1.1. Карпезо у напрямі Радехова,
Д.І. Рябишева - на Берестечко, К.К. Рокоссовського і
М.Ф. Фекленка з району на південному заході від Луцька в
напрямі Дубна, Бродів, тобто назустріч 8-му і 15-му корпусам.
Віддаючи цей наказ, командуючий фронтом генерал
М.П. Кирпоніс через відсутність зв'язку не знав, що 15-й
мехкорпус міг взяти участь у контрударі тільки силами однієї
дивізії. Дві інші його дивізії вже вели бої на широкому фронті.
В міру просування в указані райони та зустрічі з рухомими
частинами противника радянські танкісти з ходу вступали в бій.
Раптового флангового удару не вийшло. Гітлерівці,
вико]ЦАМО РФ, ф. 220, оп. 228, спр. 41, арк. 228-231.
57
ристовуючи в обороні протитанкову артилерію, намагалися
вивести свої танки на фланг і в тил наступаючих радянських
військ. Так з ранку 26 червня і до початку липня в районі
Луцька, Рівного, Дубна, Бродів розгорнулась одна із
найбільших танкових битв Великої Вітчизняної війни. З обох сторін у
ній брало участь кілька сотень танків.
Завзято й хоробро воювали бійці та командири 8-го
механізованого |Корпусу. В ньому служило багато воїнів-
українців. Тільки в партійній організації штабу корпусу, яка
складалася з 88-ми членів і кандидатів ВКП(б), українців було
36 чоловік1. Уже в перших боях корпус зазнав великих втрат,
але бійці, які залишилися в строю, продовжували мужньо
битися з ворогом. Наприклад, у боях за Лешев рішуче діяв
командир 1-ї роти мотострілецького полку молодший
лейтенант С.І. Ткаченко - уродженець Щорського району
Чернігівської області. Отримавши завдання форсувати річку
Ситенька, а потім наступати на село Ситно, він уночі в числі
перших подолав водну перешкоду і, ведучи за собою бійців,
зробив кидок уперед. Фашисти виявили наступаючих і відкрили
сильний рушничний та кулеметний вогонь. Рота залягла,
з'явились убиті й поранені. В цей критичний момент С. Ткаченко
прийняв єдино правильне рішення: особистим прикладом
підняв роту і стрімко атакував ворога2.
Особливою відвагою відзначалися дії особового складу
рухомої групи 34-ї танкової дивізії, танкового і мотоциклетного
полків під командуванням нашого земляка - заступника
командира корпусу, бригадного комісара М.К. Попеля. Сміливим і
рішучим маневром група 28 червня 1941 р. оволоділа Дубном
і захопила ЗО ворожих танків, 50 гармат та багато іншої
техніки. І в наступних боях її бійці та командири, потрапивши в
оточення, діяли мужньо й хоробро. Разом з групою командира
406-го стрілецького полку 124-ї стрілецької дивізії
підполковника Новікова вони пройшли з боями 650 км, завдаючи
відчутних втрат ворожим тилам3.
Завзято билися з ворогом воїни 15-го механізованого
корпусу. І хоча спроби перейти в наступ успіху не мали, все ж
їм вдалося затримати просування танкової групи противника,
завдати фашистам відчутного удару. Частинами корпусу було
1ЦАМО РФ, ф. 8 МК, оп. 196, спр. 1, арк. 5.
2 Там само, ф. 229, оп. 166, спр. 202, арк. 58-59.
3 Там само, ф. 358, оп. 5938, спр. 1, арк. 60.
58
знищено 20 танків, близько 75 гармат протитанкової
оборони, 25 гармат польової артилерії і 3 роти піхоти1.
Успішно діяв і 19-й мехкорпус. Подолавши
300-кілометрову відстань від Житомира до Рівного, його частини з ходу
вступили в бій і просунулись на ЗО кілометрів. Надвечір 26 червня
вони підійшли до Дубна. В одному з боїв мужність та відвагу
виявив механік-водій 86-го танкового полку сержант М.Г.
Васильченко. Поранений у голову, він, стікаючи кров'ю,
спрямував свою машину вздовж ланцюгів атакуючої піхоти ворога і
розчавив біля десятка мотоциклів. Мотострілки, підтримані
танком М. Васильченка, зайняли вигідний рубіж і відбили
контратаку фашистського піхотного підрозділу, який удвічі
переважав їх за кількістю2.
Рішучі дії частин 19-го мехкорпусу під Дубном послабили
наступальний темп ворога, зміцнили лівий фланг 5-ї армії і
сприяли виходу з оточення 228-ї стрілецької дивізії й
корпусного артилерійського полку.
Внаслідок відчайдушних героїчних дій мехкорпусів
горловина прориву танкового угруповання ворога значно
звузилася. Але зупинити просування ворога всеж не вдалося. Він
уперто рвався вперед і 26-го червня зайняв Дубно,
розраховуючи звідси завдати удару по Києву.
Враховуючи, що контрудар мехкорпусів не зміг змінити
загальної обстановки на нашу користь, командуючий Пів-
денно-Західним фронтом М.П. Кирпоніс вирішив відвести
війська на рубіж рік Стоход, Стир і населених пунктів Кременець,
Золочів, Миколаїв, Стрий, Долина. Цим він хотів створити
більш вигідні умови для видбиття ворожого натиску. Проте
Ставка ВГК відхилила його пропозицію й наказала
контратаками знищити наступаючого противника. Виконуючи цей
наказ, М.П. Кирпоніс змінив завдання 8-му та 15-му мехкор-
пусам і наказав їм вранці 27 червня наступати в загальному
напрямі на Дубно. Відзначимо, що віддаючи цей наказ, ні
штаб, ні командуючий фронтом не врахували особливостей
місцевості в смузі наступу 15-го мехкорпусу. Вона була
несприятливою для дій танків. Від висхідного рубежа і до
Берестечка було п'ять річок з болотистими заплавами і долинами до
двох кілометрів завширшки. Не враховувалась і та обставина,
1ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр. 25, арк. 188.
2Там само, арк. 468.
59
що з'єднання корпусу перебували на значній відстані один від
одного. Часу на підготовку не було.
Не в кращому становищі опинилися з'єднання і частини 8-
го мехкорпусу. Вони були в різних районах і не встигали
підійти до місця бойових дій. І все ж вони перейшли в наступ.
До ЗО червня 1941 р. в районі Дубна тривали запеклі бої. І
хоча при підготовці й здійсненні контрудару було допущено
низку серйозних недоліків, радянські війська на цілий тиждень
затримали основні сили 1-ї танкової групи і 6-ї польової армії
противника, що рвалися на Київ. Вони завдали йому значних
втрат. Тільки війська 19-го мехкорпусу знищили 180 ворожих
танків, біля 50-ти гармат, 13 бронемашин і багато іншої
техніки й озброєння1.
Але, незважаючи на втрати, противник рвався вперед.
Завдяки значній перевазі в живій силі й техніці, ворог зламав
опір наших танкових з'єднань. На початку липня радянські
війська змушені були припинити танкові бої в районах Рівного,
Дубна, Бродів, під час яких вони виявили безприкладний
героїзм. Так вогневий взвод 122-міліметрових гаубиць 12-го
артилерійського полку, яким командував українець лейтенант
А.Л. Гузенко, викотивши гармати для стрільби прямою
наводкою, знищив два ворожих танки. Серед тих, хто відзначився,
була й батарея 152-міліметрових гаубиць старшого
лейтенанта Ф.А. Бацка. Коли до її позицій прорвалося більше
десяти німецьких танків, артилеристи зустрілі їх вогнем прямої
наводки2.
У важких прикордонних боях мужніли наші воїни. Вони
набували військового досвіду, завдавали ворогові відчутних
втрат, не припиняли опору навіть перебуваючи в оточенні.
Так, наприклад, командир батальйону 8-го мехкорпусу, наш
земляк майор А.П. Ситник у бою за с. Птичу, не маючи
снарядів, пішов на таран і знищив кілька фашистських танків Т-32.
Танковий таран - зброя самовідданих і завзятих. Лопається
броня, ламаються двигуни, опіки і контузії вражають екіпажі.
Але наші танкісти відчайдушно йшли на цей сповнений
смертельного ризику тактичний прийом.
Як вияв найбільшого патріотизму й ненависті до німецько-
фашистських загарбників таран з перших днів війни
1ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр. 25, арк. 478.
2 Див.: Там само, оп. 166, спр. 206, арк. 10.
3Див.: Молодой комуннист. - 1981. - N0 6. - С. 12.
60
застосовували й льотчики. Так 22 червня 1941 р. в районі
с. Лисятичі під Стриєм льотчик 62-го винищувального авіаполку
лейтенант 1.1. Ковтун - уродженець с. Новий Мерчик Вал-
ківського району Харківської області - в повітряному бою
тараном знищив ворожий бомбардувальник "Юнкерс-88" і
загинув смертю героя1.
22 червня 1941 р. близько 5-ї години ранку черговий по
аеродрому Теребовля Тернопільської області оголосив бойову
тривогу. До аеродрому на малій висоті наближалися німецькі
бомбардувальники Ю-88. Піднята в повітря чергова ланка на
літаках СБ на чолі з лейтенантом Т.С. Малієнком -
уродженцем с. Вільні Хутори Верхньодніпровського району
Дніпропетровської області - атакувала ворожі літаки. В повітряному бою
літак Т. Малієнка був підпалений, але, не думаючи про
порятунок, льотчик наздогнав противника і протаранив ворожу
машину. Обидва літаки впали на землю2.
У ході запеклого бою в районі міста Броди літак
командира ланки 33-го швидкісного бомбардувального авіаційного
полку старшого лейтенанта Г.А. Храпая - уродженця с. Обто-
ве Кролевецького району Сумської області - був підпалений
вогнем зенітної артилерії ворога. Не вагаючись, Храпай
спрямував свій палаючий літак на переправу, по якій ішли ворожі
танки та мотопіхота. Це був один із перших наземних
"вогняних" таранів, здійснених радянськими льотчиками в роки
Великої Вітчизняної війни.
Героїчний вчинок здійснив командир ланки 229-го даль-
ньобомбардувального авіаційного полку капітан П.П. Холод -
уродженець м. Часів Яр Сталінської області. 16 серпня
1941 р. під час виконання бойового завдання на околицях
Кривого Рогу його літак був підбитий, вийшов із ладу мотор,
спалахнула пожежа. Два члени екіпажа викинулися з
парашутом, а командир розвернув палаючу машину і спрямував її на
скупчення військ противника. Сильний вибух струснув землю -
палали автомашини, уздовж дороги лежали розбиті зенітки3.
Так в ході кровопролитних оборонних боїв бійці та
командири діючої армії в жорстоких сутичках з ворогом відстоювали
свою рідну землю. Щоб зупинити наступ противника, вони не
'Див.: Скрипко Н.С. По целям близким и дальним. - М., Воениздат, 1981.
- С. 128.
2 Див.: Красная звезда. - 1975. - 6 авг.
3Див.: История СССР. - 1980. - N0 5. - С. 148-149.
61
шкодували ні сил, ні свого життя. Але невдалі прикордонні бої,
в основі яких лежать злочинна недбалість, помилки та грубі
прорахунки Сталіна і його оточення, різко змінили обстановку
на користь ворога. Почався тяжкий відступ наших військ.
§ 2. На Київському напрямі
Після жорстоких прикордонних боїв війська Південно-
Західного фронту за розпорядженням Ставки ВГК ЗО червня
розпочали відхід із Західної України до старого кордону.
Основна мета відходу полягала в зайнятті Новоград-Волин-
ського, Коростенського, Ізяславського, Старо-Костя нти ні в-
ського та Проскурівського укріпрайонів. Командуючий
Південним фронтом наказав відвести правий фланг 18-ї армії в
Кам'янець-Подільський укріпрайон по річці Збруч. Гітлерівське
командування, щоб завадити організованому відходу
радянських військ на нові рубежі оборони, ще більше активізувало
дії своїх військ. 1 липня з території Румунії перейшли в наступ
німецькі й румунські війська. А вже 7-8 липня танкові з'єднання
ворога прорвали оборону радянських військ на південь від
Новоград-Волинського.
Радянські війська чинили ворогу впертий опір. Так у бою
за містечко Тростянець мужність і відвагу, вміле керівництво
підрозділами в бою виявив командир 209-го гірсько-стрі-
лецького полку 209-ї гірсько-стрілецької дивізії майор Г.В. Ми-
клей - уродженець Запоріжжя, росіянин. У момент, коли в тилу
полку опинилося 76 ворожих танків, він не похитнувся, бо
розумів, що варто йому хоч на мить розгубитись, як панічний
жах охопить усіх. Майор Г. Миклей дав короткі вказівки
комбатам і вирушив до батареї, знаючи, що від того, як швидко
вдасться розладнати бойові ряди танків, залежить успіх
операції. Фашистські танки, по черзі зупиняючись, вели вогонь
з гармат по вогневих позиціях полку. Майор Миклей особисто
став до гармати, майстерно наводив її й спрямовував снаряд
за снарядом у німецькі танки. Бійці підпускали їх до своїх
позицій і влучно кидали в'язки гранат та пляшки з запалювальною
сумішшю у вразливі місця танків. Вони спалахували один за
одним і зупинялися нерухомі, маючи вигляд палаючих кіп
соломи. Цей бій тривав більше двох годин. І тільки тоді, коли
спалахнув 46-й фашистський танк, ворог спішно відступив.
62
Командир полку майор Г.В. Миклей, запорошений, без
кашкета, з хвилюванням обіймав бойових побратимів, дякував
їм за стійкість і відвагу. А вони були вдячні йому за мужність і
витримку, вміле керівництво боєм. Командування високо
оцінило сміливість і відвагу майора. Він був представлений до
високого звання Героя Радянського Союзу. В подальших боях
з гітлерівськими загарбниками він виявляв зразки мужності та
хоробрості. 2 серпня 1941 р. у бою в районі Красногорки
(Голованівський район Кіровоградської області) майор Г.
Миклей був поранений, але не покинув бою, в якому й загинув.
Звання Героя Радянського Союзу присвоєно йому 9 листопада
1941 р. посмертно1.
Фашистські загарбники, користуючись перевагою,
продовжували уперто рватися до Києва. Ставка ВГК з метою
ліквідації загрози, що нависла над столицею України, дала 9
липня 1941 р. вказівку Південно-Західному фронту розпочати
контрудари. Згідно цього рішення 5-а армія з ранку 10 липня
завдала контрудар з рубежа в районі Новоград-Волинського
в напрямі Камінного Броду, а 6-а наступала з району
Бердичева назустріч військам 5-ї армії.
У ході контрудару війська 5-ї армії потіснили ворога на
рубіж Романівка - Курне, перерізали Житомирське шосе.
Завзяті бої тривали тут до 15 липня. Сміливість і відвагу виявив
у бою з фашистами командир гармати 680-го артилерійського
полку 1-ї протитанкової бригади Лавлиновський. Він знищив З
танки і одну бронемашину ворога. Коли гітлерівці кинули
проти його обслуги ще два танки, він не розгубився, сміливо
вступив у бій, в ході якого підпалив ще одну ворожу машину2.
Під Уманню, а потім і під Бердичевим особливо
відзначилися воїни 10-ї танкової дивізії. Вони кілька днів
стримували люті атаки фашистів, які намагалися прорвати
фронт. Відважно бився танковий екіпаж 19-го танкового полку
на чолі з командиром роти старшим лейтенантом Коже-
м'ячком. Долаючи опір, цей екіпаж увірвався на вулиці
Бердичева й там був ізольований ворогом. Дві доби героїчний
танк вів нерівну боротьбу з фашистами на вулицях міста. В
перший день у танка було перебито гусеницю, здавалося -
кінець. Але воїни під прикриттям вогню з танку ліквідували
пошкодження й знову продовжували бій. За дві доби танкісти
1ЦАМО РФ, ф. 1076, оп. 1, спр. 5, арк. 22-24.
2 Там само, ф. 229, оп. 213, спр. 12, арк. 87.
63
знищили вісім німецьких солдатів, а один фашистський танк,
майже зовсім справний, на буксирі притягнули в розташування
своїх військ. Коли пошкоджений радянський танк був
доставлений на ремонтний завод, фахівці, оглядаючи його,
здивувалися: біля ЗО великих ум'ятин було на танку, а один
снаряд урізався в броню, але, не розірвавшись, так і
залишився стирчати в башті1.
Героїчно воювали наші земляки в складі 16-го танкового
полку 5-ї армії. Так лейтенант М.В. Мельник в районі
Коростишева на своєму танку Т-34 знищив 6 фашистських
танків. А учасник кількох запеклих атак лейтенант Апексєєнко
особисто знищив у цьому ж районі 8 протитанкових гармат
противника, підбив два німецьких танки і один з них при-
буксував у розташування наших військ2.
Мужнім воїном виявив себе Л.Р. Цибар - уродженець
Олевського району Житомирської області, який вступив до
армії добровільно й служив у 10-му мотострілецькому полку
45-ї стрілецької дивізії. В бою за м. Малин він, будучи
пораненим, підповз до ворожої вогневої точки і знищив її обслугу3.
Тут же, під Малином, відчайдушно боровся старшина
окремого зенітно-артилерійського дивізіону 215-ї стрілецької
дивізії В.Н. Левченко. Його дивізіон тримав оборону на
правому березі р. Тетерів. Німецькі танки та піхота
неодноразово атакували дивізіон. Але наші бійці стояли насмерть,
Тільки старшина В.Н. Левченко з автомата знищив 27
фашистів4.
З середини липня 1941 р. райони Київської області стали
полем однієї з великих битв перших місяців Великої Вітчизняної
війни. На цей час фашистським військам вдалося окупувати
значну частину Макарівського та Бишевського й окремі села
Васильківського та Бородянського районів. На північ від
Житомирського шосе радянські війська зупинили гітлерівців на
підступах до залізниці Київ - Сарни. Противник не міг
прорватися до Дніпра вище Києва та до його оборонних рубежів
з півночі майже до кінця серпня. На південь від Житомирського
шосе частини Червоної армії, висунуті командуванням
назу1ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр. 11, арк. 48.
2 Там само, арк. 26-27.
3Там само, арк. 62.
4 Там само, спр, 12, арк. 461.
64
стріч танковим підрозділам противника, зупинили ворога на
рубежі р. Ірпінь.
Під час цих боїв радянські воїни мужньо захищали кожний
клаптик рідної землі. Завзято боровся командир протитанкової
гармати 139-го стрілецького полку 41-ї стрілецької дивізії
молодший сержант Д.П. Титаренко - уродженець Сумської
області. Охороняючи дорогу в районі Фастова, він помітив трьох
фашистських мотоциклістів. Підпустивши їх ближче, він захопив
німецьких солдатів у полон. Коли через певний час на дорозі
з'явилася рота німців, гарматна обслуга вступила з нею у бій.
Влучним вогнем бійці змусили ворога відступити й перейти до
оборони. Червоноармійці цієї гарматної обслуги говорили про
молодшого лейтенанта Д. Титаренка: "З нашим командиром
завжди легко й не страшно в бою"1.
Вміння та мужність у боротьбі з фашистськими
загарбниками виявив політрук 306-го стрілецького полку 62-ї
стрілецької дивізії К.П. Іщенко, призваний Гуляйпільським РВК
Запорізької області. Коли загинув командир роти, К. Іщенко взяв
командування на себе і в районі с. Мельниці знищив 84
гітлерівських солдати та трьох офіцерів2.
Відчайдушно бився з ворогом у районі с. Ставище загін
воїнів 144-го стрілецького полку 28-ї гірськострілецької дивізії
під командуванням командира роти молодшого лейтенанта
Д.І. Шепеленка. Цілий день сміливці вели нерівний бій. Вони
підбили 26 фашистських танків, знищили майже 100 фашистів.
Але й у групі залишилося живими всього кілька бійців. У
критичний момент бою важко поранений командир роти Д.І. Ше-
пеленко з останньою в'язкою гранат кинувся під ворожий
танк, що прорвався вперед, і ціною власного життя знищив
його. Атака ворога в районі с. Небелиці була відбита3.
У ході запеклих боїв, що зав'язалися в районі Малина,
символом мужності й стійкості стали дії особового складу 3-ї
кулеметної роти 895-ї стрілецької дивізії. Протягом дня рота
стримувала натиск ворога силою близько двох батальйонів. У
цьому бою особливо відзначилися кулеметники Тимошенко,
Чихорський, Клименко, брати Суботіни. Стікаючи кров'ю,
червоноармієць Клименко не випустив з рук кулемета до
останньої хвилини свого життя.
1ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр. 12, арк. 461.
2Там само, арк. 94.
3Там само, ф. 32, оп. 11289, спр. 84, арк. 13.
З І. Муковський 65
У бою проти малинського угруповання ворога звитягу й
мужність виявив червоноармієць 648-го стрілецького полку
200-ї стрілецької дивізії П.В. Миханько. Багато разів він брав
участь у багнетних атаках, у ході яких знищив кілька солдатів
та офіцерів противника. Коли в одному з боїв три мінометних
обслуги залишилися без своїх командирів, П. Миханько
об'єднав їх, організував мінометний взвод і вміло керував ним.
Командування дивізії своїм наказом призначило П. Миханька
командиром взводу й клопоталося перед командуванням 5-ї
армії про присвоєння йому воїнського звання молодшого
лейтенанта, представило до урядової нагороди1.
Бої в районі Малина тривали близько місяця. Активною
обороною Червона Армія в другій декаді липня на Коро-
стенському напрямі не лише затримала, але й зупинила
гітлерівців, які намагалися блискавичним ударом пробитися до
Києва.
Не менш жорстокі бої точилися в другій половині липня на
Білоцерківсько-Фастівському напрямі. Наступаючи з району
Бердичева на Білу Церкву, великі сили ворога за
розрахунками фашистського командування повинні були
прорватися в тил лівого крила Південно-Західного фронту і вдарити в
спину Південному фронту. В то й же час задіяні тут війська
\;али пробитися до Києва з півдня.
У період з 16 по 22 липня особливо запеклі бої
розгорнулися в районі Білої Церкви, Фастова, Таращі. Героїчно
билися з ворогом тисячі й тисячі наших земляків. Вміння та
мужність виявив командир 3-го ескадрону 129-го
кавалерійського полку 14-ї кавалерійської дивізії лейтенант А.І. Рудий -
уродженець с. Петрашівка на Вінниччині. Кілька днів він
утримував доручену ділянку, незважаючи на чисельну перевагу
ворога. Своїм особистим прикладом і героїзмом командир
надихав бійців на виконання бойових завдань2.
Сміливим воїном виявив себе санітар 34-го медико-
санітарного дивізіону 3-ї кавалерійської дивізії Н.І. Алексєєнко,
уродженець Києва. В районі Таращі він під сильним рушнично-
кулеметним вогнем ворога виносив поранених з поля бою. І в
наступних боях Н.І. Алексеєнко врятував від смерті багатьох
своїх однополчан. Так 10 грудня 1941 р. під час евакуації
семи поранених з трьома їздовими в районі с. Свинне він
]ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр. 12, арк. 392.
2Там само, оп. 166, спр. 202, арк. 89.
66
потрапив в оточення німецьких автоматників. Не
розгубившись, прийняв бій, у ході якого зумів відкинути фашистів і
вивезти поранених у безпечне місце. За цей подвиг Н.І. Алек-
сєєнка нагороджено медаллю "За відвагу"1.
Геройськи боролися з ворогом мінометник мінометного
батальйону 789-го стрілецького полку 227-ї стрілецької дивізії
червоноармієць І,В. Шраменко, призваний Черкаським РВК (з
міномета знищив 19 гітлерівців, двічі відбивав атаки
автоматників); старший сержант 777-го стрілецького полку 227-ї
стрілецької дивізії А.К. Гергуль, уродженець с-ща Дробишева
Лиманського району Сталінської області (під обстрілом
своєчасно доставив у частину важливе донесення) та інші.
Дев'ять днів тривали бої в районі Фастова, Білої Церкви,
Миронівки. В жорстоких сутичках з ворогом самовіддано діяв
особовий склад 199-ї стрілецької дивізії біля станції Миронівка,
де ворог зосередив значні сили. Дивізія, отримавши завдання
вибити противника зі станції й зайняти новий рубіж оборони
на південному сході від неї, розпочала наступ. У боях за
Миронівку сміливим і відважним воїном виявив себе лейтенант
492-го стрілецького полку 199ч стрілецької дивізії Г.П. Пасгу-
шенко. 31 липня він з групою воїнів прорвався в село. Вогнем
із ручного кулемета розсіяв загін ворога, знищив кілька
десятків гітлерівців і захопив велику кількість озброєння та
спорядження2.
І все ж, незважаючи на впертий опір радянських військ,
гітлерівцям удалося захопити Білу Церкву, Фастів, Миронівку.
31 липня радянські війська змушені були залишити Васильків.
Ворог наближався до рубежів оборони Києва. Його вихід на
близькі підступи до міста на широкому фронті не захопив
радянське командування зненацька. На цей час радянські
війська та трудящі Києва підготували місто до тривалої
оборони. Навколо нього створювалися оборонні споруди, на
яких щоденно працювали сотні тисяч чоловік. Тільки 1 липня
1941 р. на цих роботах працювало 50 тисяч комсосольців і
молоді Києва3.
Гітлерівці готувалися до штурму Києва. 1-3 серпня на
ділянці від Житомирського шосе до Дніпра, на південь до
міста, були кинуті основні сили 3-го механізованого корпусу,
^ ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 166, спр. 202, арк. 65-66.
2Див.: Радуга. - 1966. - N0 7. - С. 124.
3ЦДАГО України, ф. 7, оп. 10, спр. 86, арк. 32.
З
67
дивізія СС, 44-а, 95-а, 299-а піхотні дивізії, кілька
артилерійських полків, великі сили авіації. Фашистські генерали мали
намір одним ударом з ходу прорвати нашу оборону й
увірватися до міста. 1 серпня німецькі частини, що просунулися
до Києва з південного заходу, зайняли залізничну станцію
Боярка. Атаки ворога йшли одна за одною, але біля Тара-
сівки та Крюківщини, на південь від залізничної лінії Київ -
Фастів, противник був зупинений. Ціною значних втрат йому
вдалося вклинитися в першу лінію нашої оборони в районах
Віти-Поштової - Мриги. Тут мужньо захищали кожний клаптик
своєї землі бійці й командири 147-ї й 175-ї стрілецьких дивізій,
1-го і 28-го окремих батальйонів, 538-го і 555-го
артилерійських протитанкових дивізіонів.
Навіки обезсмертив своє ім'я кулеметник 147-ї стрілецької
дивізії Переденько. Поранений, він не покинув поля бою, до
останньої змоги нищив ворога влучним кулеметним вогнем.
Щоб не потрапити у полон, він гранатою знищив себе й свій
кулемет1. Про героїчні дії бійців і командирів 147-ї стрілецької
дивізії газета "Известия" у ті дні повідомляла: "6 серпня німці
після сильної артилерійської й авіаційної підготовки пішли в
атаку. Спочатку наші підрозділи трохи відійшли, але ввечері
особовий склад 640-го полку низкою рішучих атак відкинув
противника і зайняв колишній рубіж. За героїзм, виявлений у
боях з фашистами, полку вручено прапор від трудящих
Києва"2.
Незважаючи на великі втрати, фашисти вперто рвалися
до української столиці. 1 серпня їм удалося потіснити радянські
війська й закріпитися на околиці Жулян. Загроза нависла над
залізничною станцією Пост-Волинський і робіт-ничими
селищами Залізничного району Києва - Солом'янкою та Чоко-
ловкою. З серпня радянські війська рішучим ударом відкинули
гітлерівців від с. Жуляни. Щоб відновити становище, противник
5 серпня спрямував проти радянських військ велику кількість
авіації. Після потужної артилерійської підготовки фашистське
командування кинуло в бій танки та піхоту. Німці сподівалися,
що в смузі оборони вже немає нічого живого. Проте з перших
же кроків вони зустріли героїчний опір. Дивізії, обороняючи
лівий фланг і центр Київської оборони, незважаючи на значні
втрати, виявили виняткову стійкість і завзятість. Тут мужньо
1ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр. 12, арк. 417.
2Известия-1941.-6 серп.
68
билися з ворогом бійці й командири артилерійського взводу
під командуванням нашого земляка, молодшого лейтенанта
В.Т. Кучера з 3-І повітряно-десантної бригади. Відбиваючи люті
атаки гітлерівців, взвод Кучера продовжував стійко боротися
навіть після того, як потрапив в оточення. Просуваючись по
пояс у багнюці, бійці на руках винесли гармати, боєприпаси й
вирвалися з во-рожого кільця. У цьому бою взвод знищив біля
400 фашистських солдатів та офіцерів1.
Безприкладну відданість Батьківщині виявив військовий
комісар 206-ї стрілецької дивізії полковий комісар І.Ф. Октябрь-
ський. У тяжкий момент бою він очолив контратаку підрозділів
дивізії. Воїни успішно виконали завдання й оволоділи
населеним пунктом Гатне. У цьому бою І.Ф. Октябрьський
загинув смертю хоробрих2.
Під час штурму будівель Лісового інституту (нині
Українська сільськогосподарська академія) ініціативу та
кмітливість виявив навідник 76-міліметрової гармати окремого
артилерійського дивізіону 5-ї повітрянодесантної бригади
єфрейтор А.І. Цибулєв - уродженець м. Запоріжжя. Кілька разів
воїни бригади намагалися в ^ити фашистів, що засіли в
учбових корпусах інституту. Але тільки-но вони піднімалися на
голосіївські гори, їх нищив ворожий вогонь і вони з втратами
відступали. У критичний момент бійців виручила кмітливість і
відвага єфрейтора А. Цибулева. Він викотив свою гармату на
відкриту позицію з протилежного від ворога боку й відкрив
вогонь по вікнах Лісового інституту. Учбовий корпус запалав.
Гітлерівці почали вистрибувати з вікон. Скориставшись цим,
десантники стрімкою атакою оволоділи будинком і гнали
ворога на південь від Києва протягом 12 кілометрів.
І в наступних боях А. Цибулєв виявив мужність та героїзм.
Так 12 вересня 1941 р. на хут. Крижин Білопільського району
Сумської області, будучи пораненим, він зі своєю гарматою
вступив у бій з двадцятьма ворожими танками, п'ятьма
бронемашинами й вісімнадцятьма вантажними машинами з
піхотою. Завдяки своїй сміливості та рішучості ін знищив три
танки і цим затримав вихід ворога в тил нашого 21-го важкого
артилерійського полку. За бойові подвиги в боях з
німецько-фашистськими загарбниками в листопаді 1941 р.
]ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, арк. 391.
гДив.: Кузнецов Б.И. На Киевском направлении. - М.: Знание, 1983. • С.
69
йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Але
трапилося так, що ця відзнака не знайшла солдата. Загинув
старший сержант А.І. Цибулєв у серпні 1944 р. в Литві, так і
не дізнавшись про присвоєння йому цієї високої нагороди1.
У період оборони Києва героїзм і мужність виявив
уродженець Черкащини молодший лейтенант 4-го батальйону 2-ї
повітряно-десантної бригади П.І. Гордієнко. З тридцятьма чер-
воноармійцями він атакував три ворожі вогневі точки, що
заважали виконанню бойового завдання, поставленого перед
батальйоном. У ході сміливого кидка на ворога було знищено
дві його вогневі точки, захоплено 4 кулемети, 6 автоматів, 1
міномет та іншу зброю й воєнне майно2.
Безсмертний подвиг здійснив гарнізон доту № 205, який
складався з 16-ти воїнів. Його командиром був лейтенант 28-
го окремого кулеметного батальйону В.П. Вєтров, а
політбійцем - шахтар із Луганщини І.П. Рибаков. У складі
гарнізону доту були молодший командир Музиченко,
червоноармійці Андрієнко, Волкотруб, Опанасенко, Ромащук,
Сорока, Ярошенко, Ярошевський. Будучи в оточенні з 5 по 15
серпня 1941 р. і не маючи зв'язку з нашими частинами,
гарнізон самостійно вів боротьбу з наступаючим противником.
Ніщо не змогло похитнути мужність і відвагу патріотів. Спроби
ко-мандування частини деблокувати дот двічі закінчувалися
невдачею. Тільки 10 серпня група сміливців частково
деблокувала дзот, але його гарнізон евакуюватися відмовився.
Комендант доту лейтенант В. Вєтров від імені бійців заявив:
"Клятву свою - дот ворогу не здавати - ми виконаємо".
Гарнізону були доставлені продукти харчування та
боєприпаси. Воїни продовжували завдавати ударів по ворогу,
знищуючи його живу силу3. Тільки за наказом, коли
розпочалася евакуація військ Київського укріпрайону, як
свідчить у своїх спогадах старший політрук К.Ф. Стороженко,
воїни гарнізону на світанку 19 вересня 1941 p., знявши
озброєння, підірвали дот і приєдналися до колони бійців 28-го
окремого кулеметного батальйону, що прямувала на лівий
берег Дніпра4. Сила заряду, який приготували для вибуху,
1 Див.: тРадянська Україна". - 1988. - 10 січ.
2ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 213, спр. 12, арк. 421.
3 Там само, ф. 32, on. 11289, спр. 84, арк. 17-18.
4Див.: ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 399, арк. 9-15.
70
була малою, тому дот був лише пошкоджений. Він і зараз
стоїть на скелі як пам'ятник героїзму, який виявили захисники
Києва.
Мужньо діяли під Києвом і посланці вузів з 1-го зведеного
комуністичного та комсомольського полків столиці України.
Разом з кадровими військами вони відбивали безперервні
атаки ворога. Особливо жорстокі бої були 7-8 серпня в
районах населених пунктів Гатне, Хотів, Лісники, Пирогів. У бою
біля Пирогова, в одному з підрозділів комуністичного полку
загинув командир. На якусь мить це викликало певну
розгубленість. І тоді, піднявшись на повний зріст, кинувся вперед
випускник сорок першого року історичного факультету
Київського університету ім. Тараса Шевченка Георгій Палянецький.
За ним в атаку піднялись усі. Таким чином становище було
врятовано. В тих боях загинули Антон Баландюк, брати
Олександр і Василь Шуляки, Василь Безносько. Тяжко поранені
були Леонід Левицький, Олександр Маринич, Георгій Мултих,
Георгій Палянецький, Борис Шульженко1.
Хоробрість і відвагу виявили колишні студенти - розвідники
Микола Карпенко, Марія Глушко, Надія Хоменко, які не раз
ходили в розвідку до тилів противника; кулеметник Володимир
Луцький, котрий знищив кілька десятків німецько-фашистських
загарбників; санітарка Надія Стачко, яка винесла з поля бою
90 поранених бійців та командирів і в одному з боїв загинула
смертю хоробрих; командир взводу 3-ї партизанської роти
Олексій Михайловський, який підірвав зв'язкою гранат
фашистський танк у районі Голосіївського ставка. 15 вересня біля
с. Трибухів Броварського району він був важко поранений,
але поля бою не покинув і продовжував командувати взводом.
У цьому бою разом із своїм командиром загинуло чимало
бійців, у тому числі аспірантка університету Дуся Волосевич,
студент В. Губернатор та інші.
У перші ж дні війни багато студенток Київського
університету ім. Т.Г. Шевченка стали медсестрами госпіталю № 119,
який діяв на Лук'янівці. Вони бездоганно виконували свої
обов'язки, пройшли фронтовими дорогами від Києва до
Сталінграда, від Курської дуги до Берліна.
Інша група студенток університету - В. Вареник, Г. Матен-
чук, Н. Пашкова, О. Петухова, Є. Улановська працювали на
]Див.: Сафонова Є. В. "Якщо не повернуся, повідомте батьків та
університет..." // Київський університет. - 1991. - 23 вер.
71
річкових санітарно-транспортних суднах Дніпровського загону
Пінської військової флотилії. Вони супроводжували поранених
воїнів у тил. У ході одного з нальотів ворожої авіації Є. Ула-
новська загинула на бойовому посту.
Ще одна група медсестер комсомольської бригади
університету з 24 червня 1941 р. працювала на Київському
залізничному вокзалі. В складі цієї групи була уродженка
с. Івановичі Червоноармійського району Житомирської області
українка Є.В. Сафонова. Вона, як і ініші медсестри,
цілодобово чергувала на залізничному вокзалі, зустрічала
ешелони з евакуйованими, надавала медичну допомогу
пораненим бійцям і командирам, жінкам і дітям, що їхали на
схід. Згодом Є.В. Сафонова супроводжувала ешелони з
евакуйованими на Урал. Там на станції Аргаяш Челябінської
області Єлизавета Василівна працювала медсестрою та
комсоргом евакогоспіталю № 3758.
Після визволення України Червоною армією від німецько-
фашистських загарбників вона повернулася в Київ,
продовжувала навчання і в 1943 р. отримала диплом історика
Об'єднаного Українського державного університету. У 1950 р.
захистила кандидатську дисертацію. З червня 1944 р. по 1986 р.
працювала у Київському університеті викладачем історії,
доцентом. Нині Є.В. Сафонова очолює Всеукраїнську секцію
жінок-фронтовичок Організації ветеранів війни.
Відвагою прославили себе ополченці Києва. Так рота
народних ополченців кондитерської фабрики ім. Карла Маркса
під керівництвом директора підприємства М. Слободського
вибила фашистів із зайнятих позицій і захопила багато зброї
ворога. Двадцятирічний студент сільськогосподарського
інституту Я. Близнюк, обв'язавшись гранатами, кинувся на
фашистський танк і ціною власного життя знищив ворожу машину.
Командир відділення ополченців Я.А. Гондлях знищив в атаці
кількох гітлерівців і сам загинув смертю хоробрих. Зв'язковий -
студент В. Єремицький під шаленим вогнем противника
передавав накази, розпорядження командування комсомольського
полку, чим сприяв виконанню бойового завдання1.
Батальйон ополченців Ленінського (нині Старокиївського)
району м. Києва, де командиром був Г.А. Агабелян, комісаром
П.А. Білецький, у жорстоких боях під Жулянами успішно відбив
^ ЦДАГО України, ф. 7, оп. 10, спр. 86, арк. 38.
72
ряд ворожих атак, знищив сотні гітлерівців, захопив прапор
ворожого полку. За це штабом оборони Києва всьому
особовому складу батальйону було оголошено подяку.
У ГолосіІвському лісі самовіддано діяли ополченці
комуністичного батальйону, яким командував Іванов-Потьомкін Іван
Микитович, 1903 р. народження, старший викладач Київського
університету ім. Т.Г. Шевченка. Навіки закарбуються в пам'яті
народній імена воїнів цього батальйону: Є.І. Гродзинського,
I.A. Солодкого. З лав народного ополчення починав свою
бойову біографію відомий академік М.В. Пасічник, який
пройшов усю війну і завершив її під Альпами1.
Захищаючи кожний клаптик рідної землі на підступах до
Києва, ополченці стояли насмерть, гинули, але не відступали.
Вони демонстрували приклади мужності й звитяги,
допомагаючи Червоній армії в її боротьбі проти сильного й підступного
ворога. Особливо слід відзначити героїзм і відвагу ополченців
бронепотягів, що складалися переважно з числа залізничників
міста. Під час серпневих боїв, коли виникла загроза
захоплення фашистами Дарницького залізничного вузла, ополченці
Печерського району, підтримані бронепотягами під
командуванням Л.В. Василевського та кораблями Дніпровської
флотилії, успішно контратакували гітлерівців і змусили їх відступити.
Коли 6 серпня 1941 р. фашистам удалося захопити
станцію Жуляни, на якій стояв ешелон з цінним
електрообладнанням для евакуації, бронепоїзд під командуванням A.C.
Тихохода рано вранці раптово напав на ворога й сильним
вогнем з гармат і кулеметів забезпечив вивезення обладнання в
тил.
І таких прикладів мужності та звитяги народних ополченців
було безліч. Збройна боротьба трудящих у лавах народного
ополчення яскраво свідчила про патріотизм українського
народу, його відданість Батьківщині. Приєднуючись до лав
діючої армії, ополченці значно збільшували її кількісний склад і
бойову силу, що сприяло зростанню опору ворогові.
У боях на дальніх і близьких підступах до Києва
самовіддано боролися радянські льотчики. За період з 22 липня по 1
серпня тільки 36-а винищувальна авіадивізія знищила 92 літака
противника2. Безсмертною славою вкрила себе К.І. Зеленко -
1ЦЦАГО УкраТни, ф. 166, on. 3, спр. 36, арк. 61.
2Див.: Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского
Союза (1941-1945): В 3-х т. * К.: Политиздат Украины, 1975. - Т. 1. - С. 175.
73
старший лейтенант, заступник командира ескадрильї 5-го
ближньобомбардувального авіаполку. Народилася вона 23
лютого 1916 р. в с. Корощино Рівненської області. Закінчивши
3-ю семірічну школу в м. Курську, Катерина Іванівна в 1932 р.
вчилася в Воронезькому авіаційному технікумі і одночасово в
аероклубі. Згодом поступила і в 1940 р. закінчила
Оренбурзьке училище військових льотчиків. Досвід набувала в 19-й
легкій бомбардувальній бригаді на літаках У-2, Р-1, Р-5, Р-10,
Ут-1, Ут-2, ББ-1. В 1939 р. на літаку Р-зет бомбардувала
бойові позиції білофінів. В 1940 р. нагороджена орденом
Червоного Прапора. Напередодні Великої Вітчизняної війни
була льотчиком-інструктором 135-го авіаційного полку
Харківського військового округу. З перших же днів війни пішла на
фронт. Здійснила 40 бойових вильотів, 13 разів брала участь
у повітряних боях. 12 вересня 1941 р. її бомбардувальник СУ-
2 атакували сім фашистських "мессерів". У нерівному бою
радянська льотчиця виявила високу бойову майстерність,
збивши один ворожий винищувач. А коли боєзапас було
використано, вона спрямувала свого вже підбитого літака на
атакуючого її "мессера". Обидві машини вибухнули.
Посмертно К.І. Зеленко була нагороджена орденом Леніна1, а 5
травня 1990 р. їй посмертно присвоєно звання Героя Радянського
Союзу2.
Мужність і героїзм виявив молодший льотчик 81-го даль-
ньобомбардувального авіаполку молодший лейтенант І.Т.
Вдовенко. Народився він в українській сім'ї 1920 р. на хут. Ільїнка
Бєлокалітвінського району Ростовської області. 28 серпня
1941 р. фашисти зосередили на правому березі Дніпра для
переправи велику кількість військ і техніки. Віддано наказ
розбити міст і зірвати переправу ворога на лівий берег. Літак
І. Вдовенка першим вийшов до переправи. По машині
відважного екіпажа було відкрито щільний вогонь зенітних
батарей противника. Вміло маневруючи, молодший лейтенант
І. Вдовенко вийшов з-під обстрілу, а штурман Н.В. Гоманенко,
уродженець с. Бригадирівка Ізюмського району Харківської
області, влучно скинутими бомбами знищив п'ять німецьких
зенітних установок. У розпалі бою ворожим снарядом літак
1 Советский патриот ЩОСААФ). - 1982. - 20 янв.
2Див.: Звитяжниці: Жінки - Герої Радянського Союзу в боях за Україну в
роки Великої Вітчизняної війни. - К.: Україна, 1995. - С. 77.
74
був підпалений. Можна було б покинути машину й
врятуватися на парашутах, але тоді бойове завдання не було б
виконане. І екіпаж приймає рішення: спрямувати літак із
залишками бомб на переправу, по якій ішли танки та
жива сила противника. Внаслідок вибуху бомб і літака
переправа через річку була розбита, а ворог зазнав
значних втрат у живій силі й техніці. Про героїчний подвиг
екіпажу І.Т. Вдовенка повідомлялося Радінформбюро 31
серпня 1941 рЛ
Так наші воїни в ході напружених оборонних боїв
відстоювали Київ. Вони завдали значних втрат ударним
угрупованням противника. Тільки зі по 13 серпня в районі Голосіївсько-
го лісу гітлерівці втратили понад ЗО тисяч убитими та
пораненими. Але, незважаючи на масовий героїзм захисників столиці
України та значні втрати ударних дивізій фашистів, обстановка
залишалася надзвичайно напруженою. Ворог продовжував
атаки. Під тиском великих сил противника радянські війська 6
серпня залишили залізничну станцію Миронівка. Жорстокі бої
розгорнулися на підступах до Канева. На Південному Заході
від Канева, біля сіл Студенець і Ковалі, наші війська завдали
тяжкої поразки 94-й німецькій піхотній дивізії, що втратила за
кілька днів 70 відсотків особового складу, і захопили значні
трофеї. Більше 500 фашистських солдатів та офіцерів
потрапили в полон. 13 серпня ворог, підтягнувши нові сили,
розпочав наступ на Канів з району Корсуня. Радянські війська
під прикриттям бойових кораблів Дніпровської флотилії три
доби обороняли національну святиню українського народу -
могилу Тараса Шевченка. Лише переправивши всю бойову
техніку на лівий берег Дніпра, захисники Чернечої гори
відійшли.
У ході цих боїв наші земляки, як і решта воїнів, відважно
боролися з ворогом. Під час спорудження наплавного мосту
сміливим і відважним командиром виявив себе начальник
водолазної станції 26-го окремого моторизованого
понтонно-мостового битальйону Південно-Західного фронту, молодший
лейтенант В.М. Чемата - уродженець Чигиринського району
Кіровоградської області. Незважаючи на безперервні бомбові
удари ворожої авіації, він без сну й відпочинку чотири доби
усував пошкодження мосту, діставав з річки затоплену техніку
1ЦАМО РФ, ф. 1674, оп. 122556, спр. 1, арк. 21.
75
та зброю. За зразкове виконання бойового завдання він був
нагороджений орденом Червоної Зірки1.
.Прикриваючи міст у м. Канів, хоробрість і відвегу виявив
старший лейтенант 89-го винищувального авіаполку 15-ї авіа-
дивізії Абрамчук. Використовуючи свою майстерність і виучку,
він сміливо вступив у бій з дев'ятьма бомбардувальниками
противника. В цьому бою Абрамчук збив два ворожих літака,
решта змушені були втекти2.
У першій половині вересня бої за Київ спалахнули з
новою силою. 9 вересня гітлерівці вийшли до Чернігова й
переправилися на правий берег Десни, зайняли Батурин і
форсували Сейм. Над радянськими військами, що обороняли
район Києва, нависла загроза обходу з тилу.
3-4 вересня, підтягнувши нові сили, фашистське
командування зробило ще одну спробу прорватися до Києва з
півдня та півночі. Героїчно продовжували боротися бійці й
командири 37-ї армії, 3-го повітрянодесантного корпусу,
народні ополченці, льотчики та моряки. Щодня захисники міста
здійснювали нові подвиги. Так у бою під Білгородкою чер-
воноармієць мінометної батареї 175-ї стрілецької дивізії
Т.В. Бурлаченко, уродженець с. Вівсяники Ольшанського
району Одеської області, особисто знищив станковий кулемет
противника, який заважав нашій піхоті, й на плечах через
болото виніс свій міномет, обладнав .позицію і відкрив вогонь
по ворогу. В цьому бою він знищив біля ЗО фашистів3.
В обороні Києва сухопутним військам активно допомагали
моряки Дніпровської військової флотилії. Вони утримували
переправи через Дніпро в районах Ржищева, Канева,
Трипілля, Кременчука. Значних втрат завдав загарбникам
канонерський човен "Вірний" під командуванням А. Терехіна,
нагородженого орденом Леніна4.
Захисники Києва й на цей раз відбили наступ фашистів. У
районі Жулян ворог після дводенних боїв, зазнавши значних
втрат, змушений був відійти на висхідні позиції. За подвигом
захисників столиці України стежила вся країна. Центральні
1ЦАМО РФ, ф. 220, оп. 228, спр. 37, арк. 72-73.
2 Там само, ф. 229, оп. 213, спр. 12, арк. 251.
3Там само, оп. 166, спр. 195, арк. 76-77.
4Локтионов И.И. Пинская и Днепровская флотилии в Великой
Отечественной войне. - М.: Воениздат, 1958. - С. 67-69.
76
газети публікували повідомлення про стан справ під Києвом.
Так "Красная звезда" 19 вересня 1941 р. писала: "Бої за Київ
стають усе запеклішими. Розлютовані героїчним опором воїнів
Червоної армії й народного ополчення фашисти, як шалені
звірі, рвуться до міста. Підступи до нього закидані горами
трупів, розбитими танками і автомашинами. Сюди німці кинули
значні сили. Але фашисти всюди зустрічають завзятий опір
захисників Києва".
Тільки після боїв, що тривали більше місяця, 12 вересня
1941 р. 1-а танкова група генерала Кпейста переправилася
через Дніпро біля Кременчука й вирушила на північ для
з'єднання з частинами 2-ї танкової групи. Війська Південно-
Західного фронту мужньо стримували просування танкових
частин противника з району Гомеля та з боку Кременчука в
тил Київського угруповання. Зразки хоробрості й відваги
виявили в цих боях бійці та командири 238-го полку військ
НКВС. 9 вересня підрозділи цього полку, що просувалися з
Харкова в Київ, у районі м. Ромни були атаковані
мотопіхотою й танками противника. Протягом чотирьох діб полк,
не маючи достатньої кількості протитанкового озброєння,
відбивав запеклі атаки ворога. Дії особового складу полку, що
на чотири доби затримав ворожі танки, були високо оцінені
командуванням Південно-Західного напряму.
Проте сил Червоної армії в цьому районі для зупинки
танкових частин противника не вистачало. Військова рада
Південно-Західного фронту прийшла до висновку про
необхідність негайного відведення військ з київського виступу з тим,
щоб скоротити фронт і створити з існуючих сил більш щільну
оборону на раніше підготовленому рубежі по річці Псьол. Це
рішення підтримала й Військова рада Південно-Західного
напряму. Але Ставка Верховного Головнокомандування з цим не
погодилася. Сталін був категорично проти здачі Києва та
негайного відводу військ Південно-Західного фронту.
Фашистське командування вирішило скористатися обстановкою, яка
для захисників міста надзвичайно ускладнилася. Німці
зосередили під Києвом значну кількість піхотних, моторизованих
дивізій, багато танків і авіації. Просування фашистських танків
по Лівобережжю поставило під загрозу залізниці, що
сполучали Київ із тилом. З 13 вересня рух залізницями, що вели до
Києва, виявився неможливим. Насувалася катастрофа.
Оборона Києва ставала неможливою й недоцільною. Вона втратила
своє оперативне та стратегічне значення. Тільки о 23 годині
77
40 хвилин 17 вересня Ставка Верховного
Головнокомандування дозволила залишити Київ.
У ніч з 17 на 18 вересня 1941 р. командуючий Південно-
Західним фронтом генерал М.П. Кирпоніс віддав наказ арміям
фронту виходити з боями із оточення. Тільки в ці дні фашисти
змогли вступити в прилягаючі до Києва села Києво-Свя-
тошинського району, на підступах до яких вони протягом
більше двох місяців зазнавали величезних втрат живої сили й
техніки. 18-21 вересня на околицях, а потім на вулицях Києва
Червона армія вела ар'єргардні бої, в яких завдала
гітлерівцям значних втрат. 21 вересня Радінформбюро
повідомило, що після багатоденних жорстоких боїв наші війська
залишили Київ.
Відхід радянських військ здійснювався в надзвичайно
складних умовах. Німецьке військове командування намагалося
будь-якою ціною зірвати організований відхід радянських військ
і захопити якомога більше полонених. Опинившись у
неймовірно тяжких умовах оточення, радянські люди не стали
перед ворогом на коліна, а продовжували мужньо боротися в
ім'я свободи та незалежності своєї Батьківщини. Майже три
доби вели нерівний бій наші воїни, оточені танками й
мотопіхотою противника в гаю Шумейково біля хут. Дрю-
ківщина Сенчанського району Полтавської області. Лише на
кінець 22 вересня 1941 р. після того, як переважаюча
більшість оточених полягла смертю хоробрих, а живі були
поранені, бій припинився. В цьому бою загинули командуючий
фронтом генерал М.П. Кирпоніс, член Військової ради фронту
секретар ЦК КП(б)У М.А. Бурмистренко, начальник штабу
фронту генерал В.І. Тупіков. Лише незначна частина
працівників штабу фронту зуміла прорватися до річки Сула. Проте
цей рубіж уже був зайнятий фашистами.
З великою групою військ з боями прорвалися через
вороже кільце командуючий 26-ю армією генерал Ф.Я. Костенко і
член Військової ради цієї армії бригадний комісар Д.Є. Ко-
лесніков. Услід за своїм 66-м стрілецьким корпусом вийшли
Військова рада і штаб 21-ї армії на чолі з командуючим
генералом В.І. Кузнєцовим, членом Військової ради генералом
С.Є. Колоніним і начальником штабу генералом В.Н. Гор-
довим. Біля чотирьох тисяч кавалеристів вивів комбриг А.Б.
Борисов, а командир 3-го повітряно-десантного корпусу
полковник 1.1. Затєвахін із оточення вивів біля двох тисяч бійців і
командирів з технікою та озброєнням. З ворожого кільця
вирвалися з частиною військ багато командирів корпусів, у
78
тому числі генерали А.І. Лопатін, К.С. Москаленко, комбриг
Ф.Ф. Жмаченко, командир 219-ї стрілецької дивізії генерал
П.П. Корзун, партійні та радянські працівники - учасники
оборони Києва. Серед них - секретар Київського міськкому
партії К.Ф. Москалець, секретарі київських райкомів партії
ф.П. Остапенко, A.I. Давидов, П.М. Овчаренко, 1.1. Миронов
та інші. 24 вересня в районі Гадяча вийшли 50 чоловік із
загону І.Х. Баграмяна. У вересні й жовтні 1941 р. з оточення
прорвалося ще чимало загонів і груп радянських військ і
народних ополченців.
На заключному етапі оборони Києва війська Південно-
Західного фронту зазнали значних втрат. Тільки в полон було
взято 665 тисяч радянських солдатів та офіцерів. Ця
катастрофа стала одним із наслідків культу особи Сталіна.
Режим авторитарної влади в країні не дав можливості
створити систему блокування хибних доктринарних вказівок
Сталіна. Тому ні Головком Південно-Західного напряму, ні
командуючий Південно-Західним фронтом не змогли піднятися
вище поглядів Сталіна, щоб не допустити оточення управління
фронту. В культовій "однодумності" полягає ще одна з суттєвих
причин цілої низки прорахунків, що вплинули на весь хід війни
й особливо на її початок.
Але навіть ця тяжка поразка військ Південно-Західного
фронту ніяк не зменшує великого значення героїчної оборони
Києва. Майже три місяці вели радянські воїни тяжкі криваві бої
з фашистськими загарбниками й завдали їм значних втрат. А
найголовнішим було те, що війська Південно-Західного фронту
відтягнули на себе величезні сили ворожих армій, які
призначалися за планом гітлерівців для їхнього головного -
московського напряму. Мужність і завзятість захисників Києва
змусили Гітлера зосередити в другій половині серпня 1941 р.
основні сили для захоплення столиці України. Тільки значна
перевага в танках та літаках дозволила німецько-фашистським
загарбникам досягти успіху.
§ 3. Бої на півдні України та в Донбасі
Одночасно з битвою за Київ німецько-фашистські війська
гРУпи армій "Південь" намагалися захопити велике місто на
півдні України - Одесу. Оволодінню Одесою гітлерівське
командування надавало великого значення, бо розв'язавши це
79
завдання, воно позбавило б Чорноморський флот його бази,
зміцнило б позиції своїх військ у північно-західному районі
Чорного моря й полегшило б проведення операцій у Криму.
Враховуючи ці та інші обставини, фашисти кинули на
Одесу значні сили: 4-у румунську армію в складі 18 дивізій;
72-у німецьку дивізію та значну кількість танків, артилерії й
авіації. Вони поставили за мету раптово зламати опір радянських
військ і захопити це велике місто й морський порт. Маючи
значну перевагу в живій силі й техніці, ворог почав тіснити
війська Південного фронту. Розгорнулися запеклі оборонні бої, в
ході яких бійці та командири самовідданно відстоювали кожну
п'ядь рідної землі. Безсмертною славою вкрив своє ім'я в
двобої з ворогом прикордонник Чернівецького прикордонного
загону І.М. Середа. Народився він 8 травня 1905 р. у слободі
Велика Писарівка на Сумщині. 17-річний Іван Михайлович
1942 р. добровільно вступив у Червону армію. Військове
загартування пройшов у Червонокозачому корпусі. Згодом була
кавалерійська школа, тривожна служба на південному, потім
західному кордонах. З першого дня війни капітан Середа
перебував у боях з німецько-фашистськими загарбниками.
Застава була вщент зруйнована, але жоден прикордонник не
відступив.
14 липня 1941 р. зведений загін прикордонників біля
залізничної станції Попельня Житомирської області вступив у
тяжкий бій з передовими частинами танкової колони ворога.
Після кількох годин нерівного бою воїни почали відходити на
новий рубіж. їхній відхід прикривали бійці прикордонної
комендатури, якою командував Іван Середа. Затиснені з трьох боків
танками й мотопіхотою, вони зв'язками гранат і пляшками з
запалювальною сумішшю виводили танки з ладу, з кулеметів і
автоматів розстрілювали мотопіхоту ворога. Капітан І.М.
Середа особистим прикладом надихав бійців. Поранений в
обидві ноги, він переповзав від однієї позиції до іншої,
продовжував керувати боєм. Коли був убитий кулеметник, капітан
замінив його і влучним вогнем нищив ворога, а пляшкою з
запалювальною сумішшю підпалив танк. У цьому запеклому бою
загинули політрук Колісниченко й 152 бійці прикордонного
загону. Смертю хоробрих поліг і капітан І.М. Середа. 8
травня 1965 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР він
посмертно був удостоєний звання Героя Радянського Союзу1.
^ив.: Идут дозоры на границу. - К.: Политиздат Украины, 1985. - С.
110-120.
80
На іншій заставі Чернівецького прикордонного загону
стійко захищав кожний клаптик рідної землі уродженець
с. Іванівка Чернігівської області єфрейтор М.П. Щербина.
Разом з бійцями застави Микола Павлович відбив кілька атак
румунів і протягом десяти днів продовжував охороняти кордон
на своїй ділянці. 1 липня 1941 р. прикордонний загін був
відведений у Чернівці, а потім у напрямі Кам'янець-Поділь-
ського. Із тих, хто залишився живим (40 чоловік), було
сформовано загін. То були бійці останнього оборонного заслону.
Відхід цих бійців біля с. Задубрівка прикривав М.П. Щербина,
в якого залишалась єдина граната. Зайнявши оборону біля
мосту й діждавшись коли на ньому з'явився німецький танк, він
влучним кидком гранати знищив його. Майже одночасно з
вибухом гранати пролунали дві кулеметні черги з другого
ворожого танка... Пізно увечері мешканці села пробралися до
місця бою. З кишені загиблого прикордонника вони дістали
закривавлений комсомольський квиток, у якому ще можна
було прочитати: "Щербина Микола Павлович"1.
З перших днів війни хоробрим, стійким воїном виявив себе
начальник прикордонної застави Чернівецького
прикордонного загону А.М. Грабчак - уродженець с. Вознивці Вінницької
області. Тільки після наказу Андрій Михайлович відступив
разом з особовим складом своєї застави в напрямі Чернівців.
Під час оборонних боїв під Проскуровим (нині Хмельницький)
він сформував з прикордонників батальйон і стійко відбивав
атаки ворога. В районі Умані А. Грабчак потрапив у
оточення. 8 серпня 1941 р. Андрій Михайлович з групою бійців і
командирів вирвався з кільця, але дорогою до лінії фронту
знову був захоплений гітлерівцями й кинутий в Уманський
концтабір. 10 днів Грабчак був там, але весь час думав про
втечу. 21 серпня 1941 p., коли полонених вели на роботу,
А.М. Грабчак утік і направився до лінії фронту. 24 листопада
1941 р. він перейшов лінію фронту й улився в діючу армію2.
На бесарабській ділянці Південного фронту 22 червня
1941 р. героїчний вчинок здійснив заступник командира
ескадрильї 67-го винищувального полку старший лейтенант
А.І. Макляк - уродженець Харківщини. В повітряному бою він
збив два ворожих літака. Використавши весь бойовий запас,
^Див.: Пограничная застава. - М.: Политиздат, 1978 - С. 131.
о
Центральний державний архів органів влади та управління України Іцалі
ЦДАВО України), ф. 4620, оп. З, спр. 58, арк. 2-3.
81
A.I. Макляк пішов на таран третього німецького
бомбардувальника й загинув1.
У жорстоких сутичках з ворогом мужність і відвагу виявив
навідник гармати протитанкової батареї 680-го стрілецького
полку 169-ї стрілецької дивізії Я.Х. Кольчак, уродженець с. Са-
ханське Ширяївського району Одеської області. У лавах
Червоної армії він з січня 1940 р. Серед артилеристів йому
одному з перших було присвоєно звання Героя Радянського
Союзу. 17 липня 1941 р. під час бою в районі містечка Нова
Ушиця Кам'янець-Подільської області він вогнем своєї гармати
протягом години вивів з ладу чотири танка противника. Це
мало вирішальне значення для відбиття танкової атаки ворога
на лінії переднього краю оборони. 2 серпня 1941 р. Указом
Президії Верховної Ради СРСР Я.Х. Кольчак був удостоєний
звання Героя Радянського Союзу2.
Переборюючи опір радянських військ, противник 16 липня
1941 р. захопив Кишинів, чим створив значну загрозу для
Одеси. Вже тоді було видно, що для військ 6-ї, 12-ї армій
Південно-Західного та 18-ї армії Південного фронтів склалася
реальна загроза оточення. В своїх мемуарах М.С. Хрущов,
який був членом Військової ради Південно-Західного напряму,
відмічав, що на рівні командування фронтом було прийнято
рішення про відведення цих частин і з'єднань на нові позиції,
але Сталін наказав повернути їх назад3. Цим самим війська
6-ї та 12-ї армій були приречені на загибель. Вони в ході
важких оборонних боїв відступали, гітлерівці на них уперто
насідали й врешті-решт 2 серпня 1941 р. у районі Умані
оточили. Архівні документи свідчать, що їхнє становище було
надзвичайно складним. Це, зокрема, зафіксовано в бойовому
донесенні від 5 серпня 1941 р. начальника штабу Південного
фронту начальникові Генерального штабу. В ньому йшлося
про те, що 2 й 3 серпня жоден літак "Дуглас” в районі
оточених частин не пролітав. Боєприпаси закінчувалися. Група
П.Г. Понєдєліна (залишки 6-ї, 12-ї армій та 2-го мехкорпусу)
продовжувала вести бої з противником у замкнутому кільці,
всередині якого була суцільна маса обозів і артилерія без
снарядів. Головний удар групи планувався в напрямі Тишківки4.
]ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 31665, спр. 1, арк. 35-38.
2 Там само, оп. 710, спр. 192, арк. 161.
3Див.: Вопросы истории. - 1990. - No 9. - С. 92-93.
аЦАМО РФ, ф. 228, оп. 701, спр. 58, арк. 82-83.
82
В бойовому донесенні від 5 серпня 1941 р. Військовій раді
Південного фронту командуючий 12-ї армії генерал-майор
П.Г. Понєдєлін доповідав, що "...о 12.00 противник розпочав
небувалу артилерійську підготовку - простріл усього
плацдарму; бій триває, чим закінчиться - сказати важко. Зібрано 1 200
багнетів - останній резерв. Надія на прорив у ході нічної
атаки". На бланку телеграми цього бойового донесення
командуючим військами Південного фронту генералом армії І.В.
Тюленевим була зроблена така резолюція: "НШ. Терміново
радіограмою повідомити, що сьогодні, 6.8., з 8.00 наша авіація
буде кинута на допомогу. Одночасно просимо бомбардувати
противника послідовно авіацією Головнокомандування.
Доповідайте по радіо цілі й своє місцезнаходження"1. 6 серпня
1941 р. у бойовому донесенні Військовій раді Південного
фронту П.Г. Понєдєлін доповідав: "Бій іде за Підвисоке,
Копеньковате. Нічна атака на захід успіху не мала. Група
Соколова, де перебуває Музиченко, мабуть просунулася в
район Лебедівки. Подальше спрямовування цієї групи -
Троянка, Юзефпіль. Зв'язок з групою загублений. Літаком
зв'язку немає, радіо з групою мовчить, делегат не може
пробитися. Підтримка авіації Тернівка, Розсохуватець,
Покотилове"2.
У районі Умані стійко відбивав атаки ворога наш земляк -
начальник розвідвідділу 6-ї армії В.А. Новобранець. В 6-у
армію Василь Андрійович потрапив, будучи покараним після
того, як, працюючи в 1941 р. в Головному розвідуправлінні
Червоної армії, він знехтував заборону керівництва й розіслав по
військових округах зведення-попередження про те, що в 20-х
числах червня 1941 р. німці можуть напасти на Радянський
Союз. На жаль, цей сигнал прийшов надто пізно. Донедавна
вважалося, що він загинув у бою під Уманню. Але там
В.А. Новобранець потрапив у полон і був вивезений до
Норвегії. Фашисти утримуваля його під особливою охороною в
штрафному концтаборі. Але й у тих умовах В. Новобранець
зумів налагодити контакт з норвезькими патріотами й через
них влаштовував втечі наших солдатів і командирів до
партизанів або до нейтральної Швеції. Після визволення
]ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 754, спр. 38, арк. 262.
2Там само, арк. 293.
83
Норвегії від фашистських загарбників він повернувся на
Батьківщину1.
Безприкладну відвагу виявив у боях під Уманню командир
мінометного взводу 335-го стрілецького полку 12-ї армії
молодший лейтенант B.C. Бондаренко з Кіровоградщини.
Осколком міни йому відірвало ногу. Коли бійці хотіли винести
командира з поля бою, то він, знаючи, що взвод перебуває в
оточенні, наказав: "Залиште мене в укритті, дайте кілька
гранат, а самі проривайтеся". Стікаючи кров'ю, B.C. Бондаренко
продовжував відбивати атаки ворога поки не скінчилися
боєприпаси. Під загрозою бути захопленим у полон Віктор
Степанович останньою гранатою підірвав себе й ворогів, які його
оточили2. В тих боях рішуче діяв молодший сержант 161-го
стрілецького полку 176-ї стрілецької дивізії Є.О. Савченко з
Дніпропетровщини. Разом із залишками свого взводу
потрапивши в оточення, він не розгубився, рішуче повів бійців у
багнетну атаку на ворога, який, не сподіваючись таких дій, у
паніці відступив. Згадуючи згодом про вихід з оточення,
Є. Савченко розповідав: "Ворог боїться не тільки рукопашної
атаки, але й нашого "УраГ: ми були без патронів, гранат і
лише багнетами відбивали натиск німців"3.
На основі аналізу архівних документів можна зробити
висновок, що група П.Г. Понєдєліна вела героїчну боротьбу з
гітлерівськими загарбниками до 8 серпня, а окремі загони - до
13 серпня 1941 р. Її бійці та командири боролися
відчайдушно, до останнього патрона, до останньої гранати. З
полону, як свідчать документальні матеріали, протягом 1-8
серпня 1941 р. удалося вийти 11 тис. чоловік4. За ту трагічну
ситуацію, що склалась у військах 6-ї та 12-ї армій, поза всяким
сумнівом, несуть долю вини штаб, командуючий Південно-
Західним фронтом і, безумовно, М.С. Хрущов, як член
Військової ради фронту. В подіях, про які йдеться, він, як і в ході
Київської оборонної операції, зайняв позицію стороннього
спостерігача. Хрущов навіть не спробував на конкретних
фактах довести Сталіну реальність небезпеки, переконати
'Див.: Долматовский ЕЛ. Зеленая брама: Документальная легенда об
одном из первых сражений Великой Отечественной войны. - 3-є изд. - М.:
Политиздат, 1989. - С. 49-50.
2ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 747, спр. 3, арк. 190-198.
3Там само, арк. 47-49.
4 Там само, арк. 190.
84
його в правильності рішення Військової ради фронту про
відведення військ 6-ї та 12-ї армій на нові позиції. Хрущов не
використав ті можливості, що були в його розпорядженні, просто
промовчав. Ціна цієї мовчанки: тисячі бійців і командирів
загинули смертю хоробрих, 103 тис. чоловік потрапили в
полон. Серед полонених були й поранені командуючі цих
армій І.М. Музиченко та П.Г. Понєдєлін1. Південно-Західний
напрям втратив солідну силу, якою були 6-а й 12-а армії.
Тяжкі оборонні бої, які вели ці армії спочатку в
оперативному, а потім і в тактичному оточенні з кінця липня й
до середини серпня 1941 р., були внеском у зрив
гітлерівського плану "блискавичної" війни. Згідно цього плану
Україна мала бути завойована до початку липня 1941 р. Але
ворожий "графік" був зірваний уже на початку війни. Тільки в
районі Умані на півмісяця було затримано просування
двадцяти двох фашистських дивізій та майже всіх військ
сателітів. Без цих військ фашистське командування не мало
можливості успішно розвивати бойові дії в Україні. Стійкість та
героїзм бійців і командирів 6-ї й 12-ї армій, по-перше, дали
можливість організувати планомірну евакуацію з півдня
України населення й промисловості, запасів продуктів
харчування, скарбів музеїв, здійснити мобілізацію
військовозобов'язаних на Правоборежжі й організувати оборону Києва.
По-друге, той щит, що утворився з оточених у районі Умані
військ, на певний час полегшив становище Південного та
Південно-Західного фронтів, дав змогу їхнім іншим арміям
закріпитися на нових рубежах.
У цьому, думається, й полягає трагічний, але вагомий
внесок бійців і командирів 6-ї та 12-ї армій в тоді ще далеку
нашу перемогу.
Внаслідок тяжких утрат, які понесли радянські війська в
районі Умані, на стику Південно-Західного та Південного
фронтів утворився великий розрив. Напрям Умань-Дніпро-
петровськ лишився відкритим. Саме туди ринулися рухомі
з'єднання 1-ї танкової групи ворога й створили загрозу для
тилових частин Південного фронту. Крім того північніше
Тирасполя на стику 9-ї та Приморської армій гітлерівці
прорвали нашу оборону й розвивали наступ на Одесу.
Щоб не допустити оточення головних сил фронту, Ставка
Верховного Головнокомандування директивою від 5 серпня
*Див.: Симонов К. Уроки правды // Наука и жизнь. - 1988. - N0 4.
85
1941 р. наказала відвести їх і зайняти лінію оборони на
східному березі Дністровського лиману до Біляївки, від Біляївки на
Ротмистрівку, Березівку, Вознесенськ і далі на Кіровоград,
Чигирин. Відведення військ, указувалося в директиві, слід
проводити вночі, етапами й завершити не пізніше 10 серпня.
Директива вимагала Одесу не здавати, обороняти її до
останньої можливості1.
Виконуючи вимогу Ставки, війська Південного фронту
стримували натиск ворога на Криворізькому, Миколаївському
й Одеському напрямах. Відбиваючи атаки ворога, здійснюючи
сміливі контратаки, війська фронту наносили противникові
відчутні удари. Самовіддано билися з фашистськими
загарбниками бійці й командири частин і підрозділів 2-го
кавалерійського корпусу, 5-ї та 9-ї кавалерійських дивізій. Вони мужньо
відбивали атаки ворога, неодноразово самі переходили в
контратаки. В тих боях особовий склад корпусу поніс значні
втрати. Тільки частини 9-ї кавалерійської дивізії втратили
вбитими 148 чоловік, пораненими 432 чоловіка2. За відважні дії в
боях з німецько-фашистськими загарбниками значну кількість
воїнів 72-го та 108-го кавалерійських полків було
нагороджено орденами й медалями. Медаллю "За відвагу", зокрема,
було нагороджено уродженця Мелітопольського району
Запорізької області І.П. Кирика, уродженця Полтавщини В.Г. Руденка
та ін.3.
Несучи значні втрати, війська Південного фронту
продовжували стримувати натиск ворога. Надзвичайно жорстокі бої
розгорнулися на дніпропетровському плацдармі. В бою під
с. Менжинка хоробро бився уродженець Криничанського
району Дніпропетровської області кулеметник Григорій Чорний.
Коли противник увів у бій танки, Григорій не відступив.
Пропустивши їх через свій окоп, він відкрив вогонь по фашистській
піхоті, відсік її й змусив залягти. Танки противника
розвернулися й почали "прасувати" окоп Чорного. Григорій разом з
кулеметом був засипаний землею. "Милуючись" своєю
"роботою", гітлерівці розкопали окоп і витягли контуженого бійця.
Прийшовши до тями, Григорій зрозумів, що перебуває в руках
фашистів. Він скористався замішанням, викликаним нальотом
нашої авіації, втік і благополучно добрався до своєї частини. В
хЦАМО РФ, ф. 251, оп. 646, спр. 455, арк. 221-222.
2 Там само, ф. 228, оп. 747, спр. З, арк. 109.
3 Там само, арк. 193.
86
наступних боях він показував зразки хоробрості та відваги. В
бою під хут. Лиса Гірка Григорій Чорний загинув смертю
героя1.
Звитяга й винахідливість наших воїнів у прагненні бити
ворога виявлялися повсюдно. В дні оборони
дніпропетровського плацдарму вміло діяв уродженець м. Дніпропетровська
Петро Завойко. Із п'яти курсантів він організував групу
снайперів і керував нею. Тільки в одному бою 23 серпня 1941 р.
групою було знищено більше 50 гітлерівців2.
Та сили були не рівні. 25 серпня 1941 р. війська
Південного фронту залишили м. Дніпропетровськ.
Використовуючи чисельну перевагу в живій силі й техніці, гітлерівці
переправилися через Дніпро й захопили плацдарм на його
лівому березі. Спроби ліквідувати цей плацдарм успіху не
мали. Не краще співвідношення сил склалося й під
Запоріжжям. 18 серпня 1941 р. після запеклих оборонних боїв
наші війська змушені були відійти на лівий берег Дніпра.
Стійкість і відвагу виявили в ті дні бійці та командири 230-ї,
261-ї, 264-ї, 273-ї, 274-ї стрілецьких дивізій. Протягом трьох
днів жорстокі бої з ворогом вів, зокрема, особовий склад
274-ї стрілецької дивізії. Зразки мужності показали багато
наших земляків, серед них - командир полку майор Отри-
щенко, червоноармійці Храпай, Савенко, Цвіркун, Ковтуненко
та ін. Самовіддано діяв командир відділення окремого
батальйону зв'язку Мандричко. Під вогнем противника він
багато разів усував пошкодження на лінії зв'язку,
забезпечував неперервність управління частинами дивізії3. В обороні
запорізького плацдарму активну участь брала також 226-а
стрілецька дивізія, сформована в м. Запоріжжі в липні-серпні
1941 р. її основу складали уродженці Запоріжжя й області.
Вперше частини дивізії вступили в бій 31 серпня 1941 р. на
лівому березі Дніпра на північний схід від Дніпропетровська,
де 10 днів стійко відбивали атаки ворога, який намагався
форсувати ріку.
Не рахуючись із втратами, німецько-фашистські
загарбники вперто просувалися вперед, що ускладнювало
обстановку для військ Південного фронту, які в далекому тилу
гітлерівців захищали нескорену Одесу. 8 серпня 1941 р. в
1ЦДАГО України, ф. 7„ оп. 10, стр. 80, арк. 33.
27ал* само, ф. 7, оп. 10, спр. 80, арк. 15.
3ЦАМО РФ, ф. 467, оп. 6015, спр. 4, арк. 12, 96.
87
місті був оголошений стан облоги. На заклик партійних
організацій більше як 100 тисяч трудящих Одеси вийшли на
будівництво оборонних рубежів. Під артилерійським вогнем і
безперервним бомбардуванням вони копали окопи, будували
вогневі точки, влаштовували барикади. За короткий час в місті
було споруджено 243 барикади й три великих оборонних
рубежі1.
Гітлерівське командування вважало, що Одеса, яка не
мала до війни жодних укріплень, не зможе довго втриматися.
Воно було настільки впевнене в собі, що на 10 серпня 1941
р. призначило в місті парад своїх військ. Використовуючи
просування 11-ї армії до нижньої течії Дніпра, румуни обійшли
правий фланг Приморської армії й почали прориватися до
моря. Але подальші їхні спроби наштовхнулися на героїчний
опір військ Приморської армії. Тільки протягом 11 і 12 серпня
1941 р. приморці відбили 9 великих атак противника, вивели з
ладу 14 танків і знищили біля 4-х тисяч його солдатів та
офіцерів2.
У тих боях чудовий приклад стійкості показав командир
гармати 97-го окремого артилерійського полку 95-ї стрілецької
дивізії, уродженець Дніпропетровщини молодший сержант
П.І. Роговий. Незважаючи на чисельну перевагу атакуючих,
Пилип Іванович підпустив фашистів на близьку відстань і
прямою наводкою вражав їх доти, поки не відбив атаку. За
виявлену мужність П.І. Роговий був нагороджений медаллю "За
відвагу"3. Хоробро діяв також командир взводу боєприпасів
397-го артилерійського полку молодший лейтенант С.О.
Кушнір з м. Одеси. Під шаленим артилерійським і мінометним
вогнем Степан Онуфрійович зумів своєчасно забезпечити 1-у й
4-у батареї снарядами, завдяки чому бойове завдання було
виконано, атака ворога відбита. Командуванням Приморської
армії С.О. Кушнір був нагороджений медаллю "За відваг/"4.
Героїзм і мужність продемонстрували бійці та командири
підрозділів майора В.А. Вруцького, капітана Г.Х. Малеванчука,
старшого лейтенанта М.Г. Довгого та багатьох інших.
Незважаючи на свою малочисельність, виснаженість в попередніх
1ЦДАЮ України, ф. 7, оп. 10, спр. 90, арк. 2.
2ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 701, спр. 4, арк. 219.
3 Там само, оп. 9913, спр. 11, арк. 68.
4 Там само, арк. 604.
88
боях і нестачу зброї, вони відбивали атаки противника й
завдавали йому відчутних втрат.
Однак, використавши свою п'ятикратну перевагу над
захисниками Одеси в артилерії й більш ніж шестикратну в
особовому складі, фашистські загарбники 13 серпня 1941 р. в
районі Аджійська (нині Рибаковка) вийшли до моря й напів-
кільцем оточили місто. Подальше їхнє просування було
затримане героїчним опором військ Приморської армії. З 13 серпня
1941 р. Одеса та її захисники були повністю ізольовані з
материка. Єдиним засобом надійного зв'язку з радянським
тилом лишилися морські комунікації.
Після 15 серпня 1941 р. противник перейшов від натиску
по всьому фронту до нанесення ударів на флангах. Радянські
війська відповіли на цю тактику ворога контрударом і зірвали
плани фашистського командування. Захисники Одеси
показували зразки стійкості та відваги. Навіть поранені бійці й
командири лишалися в строю. Так, наприклад, уродженець
Потієвського району Житомирської області старший лейтенант
М.Г. Довгий - командир розвідбатальйону 95-ї стрілецької
дивізії, будучи пораненим у ногу, не покинув поля бою,
продовжував виконувати бойове завдання1. Хоробрість і рішучість
виявили червонофлотці Д.М. Воронько, С.І. Клименко, О.М. Хме-
левський і багато ін. Червонофлотець 2-ї роти 3-го батальйону
1-го морського полку С.І. Клименко, наприклад, у бою за
с. Булдинка, коли ворожі кулемети не дозволяли нашим бійцям
і голови підняти, зумів проникнути в тил ворога й закидав
гранатами його кулеметні гнізда2. Безстрашність і героїзм
показав командир взводу мінометної роти 31-го стрілецького
полку 25-ї Чапаєвської стрілецької дивізії, уродженець с. Кусен
Чернігівської області, молодший лейтенант В.П. Сімонок. Його
взвод підтримував контратаку 4-ї стрілецької роти. Коли наші
бійці під сильним кулеметним вогнем противника змушені були
залягти, В.П. Сімонок сам став до міномета й влучними
пострілами подавив ворожі вогневі точки. З пістолетом у руці він
першим піднявся в атаку, за ним ринулися всі бійці й
командири роти. Внаслідок цих сміливих дій противник на певний
час був витиснений із Кагарлика. За цей та інші подвиги, які
В.П. Сімонок здійснив у битві під Одесою, йому було
присвоє1ЦАМО РФ, ф. 288, оп. 9913, спр. 11, арк. 463.
^ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 41, арк. 90.
89
не звання Героя Радянського Союзу1. В бою під час оборони
Севастополя в березні 1942 р. він загинув.
1 серпня 1941 р. сильне угруповання ворога в складі двох
піхотних дивізій при підтримці 60 танків почало наносити удари
північніше станції Вигода по бойових позиціях 95-ї стрілецької
дивізії. Розгорівся жорстокий бій. Бійці та командири
протитанкового артилерійського дивізіону, яким командував капітан
B.І. Барковський, знищили 25 танків противника. В ході того
бою геройськи громив ворога особовий склад 161-го
стрілецького полку цієї ж дивізії під командуванням полковника
C.І. Сереброва. Тільки 3-й батальйон цього полку, яким
командував двадцятидвохрічний уродженець м. Херсона, старший
лейтенант Я.Г. Бреус, північніше станції Вигода знищив більше
1 000 солдатів і офіцерів румунської королівської дивізії. За
вмілу організацію бою, особисту мужність і нанесення
противнику значних втрат Я.Г. Бреусу було присвоєне звання
Героя Радянського Союзу2.
18 серпня 1941 р. відзначився в бою політрук 4-ї
стрілецької роти 1330-го стрілецького полку 421-ї стрілецької
дивізії, уродженець Одещини О.В. Малинко. Коли противник
намагався оточити 3-й батальйон, Олексій Васильович з
групою бійців-кулеметників висунувся вперед і шаленим
кулеметним вогнем зірвав атаку ворога. Будучи контуженим, він
продовжував керувати боєм. Командуванням дивізії О.В. Малинко
був нагороджений орденом Червоної Зірки3. Того ж дня
хоробро діяв командир 2-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької
роти цього полку, українець, уродженець смт. Дмитрієвка
Дніпропетровської області молодший лейтенант К.А. Безверхій.
Німці одночасно розпочали лобову та флангову атаки з метою
оточення частин полку. Розгадавши цей задум, Костянтин
Антонович непомітно для ворогів з групою бійців-кулеметників
пробрався в їхній тил і відкрив сильний вогонь. Противник
змушений був у паніці відступити, залишивши на полі бою до
трьохсот своїх убитих та поранених солдатів і офіцерів.
Командуванням дивізії К.А. Безверхій був нагороджений орденом
Червоної Зірки4.
1 Див.: Церковный М.Ф., Шиганов А.Д., Юрьев Б.Ф. Героев подвиги
бессмертны. - 2-е изд. - К.: Пол1твидав УкраТни, 1982. - С. 284-285.
^ЦДАГО УкраТни, ф. 7, оп. 10, спр. 90, арк. 2.
3ЦАМО РФ, ф. 288, оп. 9913, спр. 11, арк. 523-524.
*Там само, арк. 472.
90
В боях під Вигодою хоробро діяли ополченці м. Одеси:
інженер заводу ім. Січневого повстання A.B. Разумовський,
робітник цього ж заводу В.В. Павленко, директор середньої
школи П.Л. Фурман, робітник 2-го молочного заводу С.Т. Прочко
та ін. Там же в розпал бою з'явився бронепотяг № 21,
збудований робітниками Одеси. Для фашистів це було повною
несподіванкою. Укомплектований ополченцями-ветеранами
громадянської війни, бронепотяг увірвався в розташування
противника й відкрив з обох бортів сильний вогонь. Фашисти
не встояли, їхня атака, яка тривала 15 годин, захлинулася.
Повним провалом закінчився намір противника висадити
морський десант на околицях міста. Він поніс значні втрати й
відступив. Але в запеклих боях і радянські війська мали значні
втрати. В окремих частинах і з'єднаннях вони сягали 40 й
більше відсотків від загальної кількості бійців. Тільки за 19 днів
серпня 1941 р. 2-а кавалерійська дивізія Приморської армії,
зокрема, втратила 742 чоловіка1. Противник же, нарощуючи
сили, посилював атаки. Фронт оборони Приморської армії
був розтягнутий, наростала загроза його прориву. Необхідна
була й чіткіша координація взаємодії армії з Чорноморським
флотом. Враховуючи ці та інші обставини,
головнокомандуючий Південно-Західним напрямом Маршал Радянського
Союзу С.М. Будьонний 16 серпня 1941 р. звернувся до Ставки
Верховного Головнокомандування з проханням перепідпоряд-
кувати Приморську армію Військовій раді Чорноморського
флоту. 19 серпня 1941 р. Ставка віддала директиву, згідно
якої з військ, які обороняли Одесу, був створений Одеський
оборонний район (OOP). Командуючим військами OOP було
призначено командира Одеської воєнно-морської бази контр-
адмірала Г.В. Жукова, який мав значний досвід, набутий у
роки громадянської війни та в період подій в Іспанії.
Гітлерівське командування явно було невдоволене тим, що
румунські війська все ще не могли захопити Одесу. Воно
вимагало від уряду Румунії термінових заходів по нарощуванню
темпів наступу. Щоб швидше домогтися успіху, румунське
командування за рахунок 3-ї армії й нових дивізій, що були
щойно сформовані, посилило війська 4-ї армії, які наступали на
Одесу. Крім того командування групи ворожих армій "Південь"
направило під Одесу три дивізії та кілька артилерійських
полків.
1 ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 9905, спр. 10 ч. 2, арк. 633-634.
91
20 серпня 1941 р. противник поновив штурм міста.
Захисники Одеси, незважаючи на надзвичайно складне становище,
стійко відбивали атаки переважаючого їх у чисельності
противника. Вони героїчно й завзято утримували кожний рубіж,
контратаками вибивали противника, що вклинювався в
оборону, не давали йому змоги закріпитися. Наприклад, кулеметник
25-ї стрілецької дивізії Мороз тільки протягом 21-22 серпня
1941 р. п'ять разів ходив у контратаку й особисто знищив три
ворожих кулеметних розрахунки1. Мужньо діяв інструктор по-
літвідділу 95-ї стрілецької дивізії Петренко. 21 серпня 1941 р.
під тиском чисельно переважаючого противника 1-ї
батальйон 161-го стрілецького полку почав відступати. Склалася
загроза для всього полку. Петренко, який у той час
перебував на командному пункті полку, швидкою перебіжкою
добрався до відступаючих і, організувавши їх, повів у
контратаку. В найвідповідальніший момент, коли був поранений
командир батальйону, Петренко взяв на себе командування
батальйоном і відбив атаку ворога2.
Є люди, про яких говорять: "Він народився для своєї
справи". Саме таким і був артилерисг-навідник Іван Кавун із
запорізьких степів. У боях він працював спритно й чітко. 20 серпня
1941 р. тільки в одному бою він відбив шалену атаку ворога
та знищив три його танка. Вцілілі втекли з поля бою, аби
сховатися від влучного вогню Івана Казуна3.
Але в цілому фашистські загарбники сповна
використовували свою перевагу По 12-15 разів на добу їхні літаки
бомбардували місто, його заводи та фабрики. Гинули люди,
розвалювалися будівлі, але промисловість Одеси не припиняла
своєї роботи. Документи свідчать, що в дні ворожої облоги
підприємства Одеси дали фронтові 5 бронепотягів, 69 танків,
1 962 міномети, 1 020 вогнеметів, 210 тис. ручних гранат,
десятки тисяч мін, 90 тис. пляшок із запалювальною сумішшю, а
також відремонтували 42 танка, більше 300 артилерійських
гармат, 962 кулемета, 6 502 гвинтівки, 69 тракторів-тягачів,
біля 600 автомобілів та багато інА Допомога мирних жителів
хЦАМО РФ, ф. 228, оп. 9905, спр. 10 ч. 2, арк. 641.
2 Там само, арк. 644.
^ЦДАЮ УкраТни, ф. 7, оп. 10, спр. 21, арк. 54.
4 Там само, спр. 90, арк. 3; Див.: Украинская ССР в Великой
Отечественной войне Советского Союза (1941-1945): В 3-х т. - К.: Политиздат
Украины, 1975. - Т. 1. - С. 224.
92
Одеси мала для бійців і командирів ООР не лише суттєву
матеріальну , а й моральну вагу. Вони стійко відбивали атаки
ворога. Навідник гармати червонофлотець 161-І батареї
Саранчук, наприклад, 24 серпня 1941 р. влучним вогнем з
відстані 120-150 метрів один за другим вивів із ладу два
фашистських танка1. Відважно діяв уродженець Житомирщини
А.П. Рудич з 160-го кавалерійського полку. Корегуючи вогонь
трьох ротних мінометів, він знищив до 150 фашистів, а 24
серпня 1941 р. у вуличному бою А. Рудич особисто знищив 11
ворожих солдатів. За виявлену відвагу командуванням полку
він був представлений до урядової нагороди2.
Поряд з воїнами діючої армії мужньо діяли ополченці.
Стійко відбивав атаки ворога старий кадровий робітник
заводу ім. Жовтневої революції В.П. Онищенко. На його
особистому рахунку не один десяток знищених фашистів3. У районі
с. Дальник хоробрістю й відвагою відзначилися ополченці
Одеського порту, заводу ім. Ілліча, канатного заводу й
тютюнової фабрики. Протягом п'яти діб їхній невеликий загін
відбив 16 атак фашистів. На кінець п'ятої доби з усього загону
живими лишилися тільки двоє: Лев Руднєв і Ніна Воскобойник.
На них рухалися танки й піхота ворога. Л. Руднєв наказав
дівчині: "Повзи до своїх, скажи там, в Одесі, що ми чесно билися
до останнього подиху". Зі зв'язкою протитанкових гранат він
кинувся навперейми ворожому танкові й підірвав його,
загинувши смертю героя4. Хоробро бився з ворогом депутат
Одеської обласної ради, молодший сержант 4-ї роти 1-го
батальйону 8-го стрілецького полку Олександр Нечипуренко. Він
неодноразово ходив у розвідку, здобував цінні відомості про
противника. Були випадки, коли О. Нечипуренко з
радіостанцією пробивався на територію, зайняту ворогом, і звідти
корегував артилерійський вогонь наших батарей. Якось, будучи в
розвідці, Олександр виявив протитанкову батарею фашистів,
непомітно підібрався до неї й закидав гранатами. Кілька
солдатів противника було убито, решта розбіглася в паніці. Не
гаючи часу, він запряг коней в одну з протитанкових гармат,
навантажив ящики з снарядами й патронами та привіз їх у
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 41, арк. 14.
2ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 747, спр. З, арк. 201.
3Там само, ф. 166, оп. З, спр. 44, арк. 105.
4Див.: Борисов А.Д. Одесса - город-герой. - М.: Воениздат, 1954. - С. 35.
93
свою частину. За цей подвиг Олександр Нечипуренко був
нагороджений орденом Леніна1.
Значну допомогу військам оборонного району надавала
авіація Чорноморського флоту. Вона громила скупчення військ
і техніки противника, прикривала з повітря свої війська,
морські сполучення та воєнно-морську базу. Вже на третій день
війни прославив своє ім'я командир ланки 146-го
винищувального авіаполку, уродженець Новомосковського району
Дніпропетровської області лейтенант 0.1. Яловий. У районі
Одеси він повітряним тараном знищив ворожого винищувача,
а потім благополучно здійснив посадку на своєму аеродромі.
0.1. Яловий загинув у нерівному повітряному бою 26 липня
1941 р.2. Тільки 25 серпня 1941 р. 69-й винищувальний
авіаційний полк 21-ї змішаної авіаційної дивізії зробив 92 літако-
вильотів. За цей час льотчиками полку було витрачено 40 200
шт. патронів, 780 гарматних снарядів, 17 снарядів РС і 64
АО-253. У повітряних боях під Одесою хоробро діяли
лейтенант Гуманенко, старший політрук Куница, молодший
лейтенант Левченко, молодший лейтенант Мірончук, старший
лейтенант Стежко, лейтенант Череватенко та багато ін. 26 серпня
1941 р., наприклад, у районі Фрейденталь відзначився
молодший лейтенант Левченко. Його літак був атакований двома
машинами противника "МЕ-109". Левченко сміливо вступив у
бій, пошкодив одного з стерв'ятників, але й сам був
поранений в ногу. Незважаючи на це, він зумів посадити літак на
свій аеродром4. Воєнний комісар ескадрильї цього ж полку,
уродженець с. Великий Хутір Черкаської області старший
політрук С.А. Куница за період з червня по 29 серпня 1941 р.
здійснив 107 бойових вильотів. В 12 повітряних боях він збив
особисто один і в складі групи два ворожих літака. 29 серпня
1941 р. в ході повітряного бою під Одесою С.А. Куница
знищив ворожий літак, а другий таранив. В тому бою С.А. Куница
загинув смертю хоробрих. За виявлену мужність під час
оборони Одеси йому Указом Президії Верховної Ради СРСР
посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу5.
1ЦДАТО України, ф. 166, оп. З, спр. 41, арк. 111; ф. 7, оп. 10, спр.
89,арк. 3.
2Вестник противовоздушной обороны. - 1962. - N0 8. - С. 76.
ъЦАМО РФ, ф. 288, оп. 9902, спр. 12, арк. 159-160.
4 Там само, арк. 206-207.
5Див.: Авиация и космонавтика. - 1981. - N0 2. - С. 31.
94
У жорстоких боях з ворогом зростала військова
майстерність захисників Одеси. Противник ніс все більші втрати як
в особовому складі, так і в бойовій техніці Тільки в першій
половині вересня фашисти втратили під стінами міста біля 50
тис. чоловік убитими, пораненими та полоненими. Але не
меншими вони були й у захисників Одеси. Про це свідчать
дані про втрати особового складу в з'єднаннях Приморської
армії за період з 22 червня по ЗО серпня 1941 р.1, які
наводяться в наступній таблиці:
95 сд
25 сд
2кд/
інші
н/с
мне
Р*Д.
н/с
мне
Р*А.
н/с
мне
ряд.
н/с
мне
Р*Л-
вбито
111
164
2673
48
53
456
9
9
59
27
І6
231
поранено
361
497
4988
105
184
1796
38
24
251
85
79
901
пропало
безвісти
80
214
2510
91
294
2701
29
5
628
13
32
625
потрапило
■ полон
6
4
&
1
27
1
1
3
.
.
6
вибуло 3
різних
причин
4
24
720
3
6
12
5
18
8
126
Всього:
542
903
10960
248
537
4992
87
119
948
113
154
1889
*Дані по 2-й кавалерійській дивізії показані за 20 днів серпня 1941 р.
Внаслідок жорстоких боїв з'єднання Приморської армії, як
видно з таблиці, понесли великі втрати, що призвело до
значної незабезпеченості особовим складом. Відомості про
незабезпеченість на ЗО серпня 1941 р. особовим складом
з'єднань Приморської армії2 наведені в наступній таблиці:
95 сд
25 сд
1 окр.
Аивіз.
2кд.
Інші
частини
част. бойо».
забезпеч.
ТИЛОВІ
част.
комсклад
24
98
201
160
-
158
47
полЬсклад
52
-
26
18
-
29
-
молод.
нач.
склад
1 197
497
1 007
498
76
882
366
рядовий
склад
5 111
1 967
2 817
969
198
347
3 306
техсклад
33
8
34
10
13
22
72
адмін.
_ склад
23
5
22
5
2
13
7
мед,
склад
16
11
25
5
4
2
.
мтсклад
13
2
10
2
-
-
-
Дані про незабезпеченість особовим складом свідчать,
що на ЗО серпня 1941 р. з'єднанням Приморської армії
]ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 9905, спр. 10 ч. 2, арк. 632-634.
2 Там само, арк. 641-645.
95
потрібно було 24 135 чоловік. Та в тих умовах поповнюватися
за рахунок місцевих людських резервів не було можливості,
оскільки вони фактично були вичерпані. Враховуючи це,
Ставка Верховного Головнокомандування в період з 5 по 12
вересня 1941 р. направила в Одесу 15 198 чоловік. Але цих
сил було мало для задоволення потреб Приморської армії.
Жорстокість боїв наростала з кожним днем. Становище
захисників оборонного району все погіршувалося. 14 вересня
1941 р. Військова рада ООР надіслала до Ставки телеграму,
в якій об'єктивно охарактеризувала обстановку, що склалася.
15 вересня 1941 р. Ставка телеграфно звернулася до
Військової ради оборонного району з проханням протриматися
ще 6-7 днів, протягом яких буде надіслана допомога1. А тим
часом напівкільце оточення Одеси змикалося все тісніше. В
східному секторі оборони, між лиманами Аджаликський та
Хаджибейський, противникові вдалося просунутися на 4-8 км.
Це дозволило йому здійснювати артилерійський обстріл
Одеського порту. В зв'язку з цим становище захисників Одеси
різко погіршилося, бо транспорт, який доставляв боєприпаси та
продукти харчування, тепер міг заходити в порт лише вночі.
Щоб позбавити противника цієї можливості, радянське
командування вирішило нанести контрудар по району Старої й
Нової Дофіновки, звідки він здійснював артилерійський обстріл
наших кораблів у порту.
Після того, як на допомогу захисникам оборонного
району за рішенням Ставки на кораблях були доставлені частини
157-ї стрілецької дивізії та дивізіон реактивних мінометів
"катюша", в ніч проти 22 вересня 1941 р. в тилу противника був
висаджений морський десант. Одночасно нанесли контрудар
війська східного сектору оборони. Ворог не витримав натиску
й поспішно, кидаючи зброю, поранених і вбитих, почав
відходити. Внаслідок успішних дій наших військ Одеський порт
перестав обстрілюватися важкою артилерією противника.
Цей контрудар по фашистам був зразком взаємодії
сухопутних військ, Воєнно-Морського флоту й авіації. В ході його
здійснення бійці та командири всіх родів радянських військ
діяли мужньо, продемонстрували зразки беззавітного героїзму
й відваги. Хоробрість і рішучість були повсякденною нормою
'Повні тексти вказаних телеграм див.: Украинская ССР в Великой
Отечественной войне Советского Союза (1941-1945): В 3-х т. - К.: Политиздат
Украины, 1975. - Т. 1. - С. 233-234.
96
поведінки в бою, тому іноді й лишалися поза увагою. Про це
писав у своєму донесенні командир 157-1 стрілецької дивізії
полковник Д.І. Томілов. Він наголошував, що виявити героїчні
вчинки бійців і командирів у ході бою було надзвичайно
складно, бо всі вони рвалися вперед і окремі воїни, які виявили в
цій операції мужність і героїзм, очевидно, залишилися
непоміченими1.
Успіх, здобутий внаслідок контрудару, підняв моральний і
бойовий дух захисників Одеси. Місто, порт і кораблі
Чорноморського флоту вже не обстрілювалися артилерією
противника зі сходу. Поліпшилися умови постачання морським
шляхом всього необхідного для захисників ООР. Героїчна
оборона Одеси тривала.
Але в цілому, обстановка на південній ділянці радянсько-
німецького фронту різко ускладнилася. На початку вересня
1941 р. противник зумів у районі Каховки форсувати Дніпро й
захопити плацдарм. Частини та підроздили 74-ї стрілецької
дивізії, стримуючи натиск чисельно переважаючого в живій силі
й техніці противника, змушені були відступати. При відході 1-го
батальйону 109-го стрілецького полку цієї дивізії на новий
рубіж оборони кулеметник Василенко за згодою командира
вирішив зі станковим кулеметом прикрити своїх товаришів. Він
вибрав зручну позицію, старанно замаскувався і, підпустивши
ворога на близьку відстань, протягом 40 хвилин відбивав його
атаку. Та кільце оточення неминуче стискалося. Коли
скінчилися патрони, Василенко розібрав свій кулемет, замок закопав у
землю й відбивався гранатами. В тому нерівному бою
кулеметник Василенко загинув смертю героя, але дав можливість
своєму батальйонові відійти й закріпитися на новому рубежі2.
Фашистські війська продовжували розвивати наступ. У
кінці вересня 1941 р. вони вийшли до Перекопського
перешийку, а потім до Чонгарського мосту й Арабатської стрілки. Крим
був відрізаний від країни. Враховуючи складну обстановку на
півдні, Ставка Верховного Головнокомандування ЗО вересня
1941 р. дала дозвіл на евакуацію ООР. Евакуація військ
оборонного району була проведена потай і організовано. До 19
годин 15 жовтня 1941 р. війська стійко утримували оборонний
рубіж на підступах до Одеси. В тих боях радянські воїни діяли
2ЦАМО РФ, ф. 288, оп. 9900, спр. 18, арк. 42.
1 Там само, оп. 710, спр. 192, арк. 206.
4 І. Муковський
97
мужньо й самовіддано. Червоноармієць 5-ї стрілецької роти
1330-го стрілецького полку Сидоренко 12 жовтня під час
відбиття контратаки особисто знищив 7 фашистських солдатів1. В
районі Сухого лиману, куди просочилося більше взводу
румунських солдатів, командир 1-го взводу загону оборони
лиману Челомбитько з 7-а червоноармійцями рішуче атакував
їх. Раптовий натиск сміливців викликав серед румунів паніку й
вони розбіглися. В тій сутичці продемонстрували мужність і
відвагу єфрейтори Єфремов і Картощенко2. 14 жовтня 1941 р.
відзначилася в бою медсестра 3-го ескадрону 15-го
кавалерійського полку Турчак. Вона винесла з поля бою до 50
поранених бійців і командирів. Коли ескадрон був оточений, ця
мужня жінка вихопила наган і першою кинулася в атаку,
повела за собою всіх бійців. Ескадрон вирвався з оточення. В
цьому бою медсестра особисто знищила трьох фашистів3.
15 жовтня 1941 р. бійці та командири ар'єргардних
батальйонів до 21.00 відбивали атаки ворога, потім,
скориставшись темрявою, під прикриттям берегової та корабельної
артилерії, залишили свої позиції й о 3-й годині ночі прибули в
Одеський порт. На баркасах вони були доставлені на
крейсери "Красний Кавказ" і "Червона Україна". О 5-й годині
ЗО хвилин 16 жовтня 1941 р. останній наш транспорт залишив
порт.
Одеса ніби вимерла. Сімдесят три дні міцно стояла вона
на рубежах оборони. Стояла мужньо й героїчно, відбиваючи
натиск понад вісімнадцяти фашистських дивізій. Ворог втратив
на підступах до Одеси 160 тисяч солдатів і офіцерів, 167
літаків, значну кількість танків, артилерійських гармат та
багато іншого озброєння.
Героїчна оборона Одеси зіграла надзвичайно важливу
роль. Вона зірвала стратегічні плани гітлерівського
командування. Стійкість і мужність захисників міста дозволили
радянському командуванню виграти в цей початковий період війни
такий дорогоцінний час, необхідний для мобілізації головних
сил Червоно? армії, підготовки великих стратегічних резервів,
проведення важливих оборонних заходів на підступах до
Москви. Це визнавала й німецька воєнна місія в Румунії. В її
1ЦАМО РФ, ф. 288, оп. 9905, спр. 11, арк. 365.
2 Там само, арк. 368.
3 Там само, арк. 369.
98
донесенні Гітлерові говорилося: "Руські частини... виключили
Одесу ще на два місяці із запланованого німцями терміну
зробити її своєю базою постачання. Вони скували на своєму
боці переважну частину румунських сухопутних військ і до того
ж нанесли румунській 4-й армії таких важких втрат, що з її
особового складу залишилося тільки 60 %, але й ті, оскільки
мова йде про піхоту, виснажені боями"1.
Проте ворог, використовуючи чисельну перевагу,
продовжував рватися вперед. У кінці вересня він почав новий наступ
на півдні України в напрямі Донбасу. Підступи до нього
обороняли 6-а армія Південно-Західного, 12-а, 1-а, 9-а армії
Південного фронтів. Противник мав перевагу над радянськими
військами в живій силі й авіації в два рази, в гарматах і
мінометах у три рази. 29 вересня 1941 р. німецько-фашистські
війська перейшли в наступ. Прорвавши оборону радянських
військ, 1-а танкова група (з 6 жовтня 1941 р. 1-а танкова
армія) та моторизована дивізія 11-ї армії вийшли в район
міста 0сипенко й оточили частину сил 1-ї та 9-ї армій, які вели
кровопролитні бої в оточенні до 10 жовтня 1941 р. Щоб
перешкодити подальшому просуванню німців і забезпечити
відхід військ 1-ї та 9-ї армій, 6 жовтня 12-а армія зайняла
оборону на рубежі Павлоград - Васильківка - Гаврилівка.
Одночасно за розпорядженням Ставки ВГК була утворена
Таганрозька бойова ділянка в складі трьох стрілецьких дивізій
із завданням організувати оборону на східному березі ріки
Міус від Успенської до Таганрогу й прикрити підступ до
Ростова.
14 жовтня 1941 р. війська Південного фронту (9-а армія й
Таганрозька бойова ділянка) нанесли контрудар і потіснили
передові частини противника на 10-15 км. Проте з підходом
головних сил 1-ї німецької танкової армії війська Південного
фронту знову були змушені відступити. За наказом Ставки
війська правого крила фронту відійшли на рубіж Красний
Лиман-Дебальцеве, а лівого крила (1-а та 9-а армії) під
натиском чисельно переважаючих сил ворога відступили на
рубіж Дебальцеве - Більше-Крепинська - Хапри, де й
перейшли до оборони. Противникові ціною великих втрат удалося
'Цит. по кн.: Украинская ССР в Великой Отечественной войне
Советского Союза (1941-1945): В 3-х т. - К.: Политиздат Украины, 1975. - Т. 1.
- С. 244.
4*
99
вийти на підступи до Ростова й оволодіти південно-західною
частиною Донбасу.
Щоб не допустити ворога в Донецький басейн, радянське
командування вживало всі заходи. Бійці та командири,
незважаючи на безперервність боїв і перевагу противника, стійко
відбивали атаки ворога. В оборонних боях високою
активністю відзначився особовий склад 395-ї стрілецької дивізії, яка
була сформована переважно з шахтарів у серпні 1941 р. у
Ворошиловграді (нині Луганськ). За своїм складом дивізія була
багатонаціональною, але її основу складали українці та
росіяни - уродженці Луганщини. Частини й підрозділи дивізії тільки в
період з 8 по 12 жовтня 1941 р. активною обороною та
рішучими контратаками розгромили до стрілецького полку
противника. В тих боях мужньо діяли бійці та командири 723-го
стрілецького полку. Хоробро билися воїни артилерійської
батареї, якою командував лейтенант Банов. Тільки 10 жовтня
його батарея підбила 9 танків і затримала атаку гітлерівців на
4 години, чим сприяла успішному перегрупуванню головних
сил дивізії1. Безстрашним воїном зарекомендував себе
командир відділення 2-го батальйону 726-го стрілецького полку,
уродженець с. Раїловка на Луганщині сержант 1.0.
Андрющенко. В бою під с. Степанівка він під сильним
кулеметно-мінометним вогнем ворога доставив ящик з патронами для
кулемета свого підрозділу, який відбив усі атаки гітлерівців. І в
наступних боях Андрющенко діяв незмінно сміливо й відважно.
На фронтах Великої Вітчизняної війни Іван Опанасович виріс
від сержанта до старшого лейтенанта2.
Сапер 6-го окремого саперного батальйону Д.І. Бут,
призваний в армію Боков-Антрацитовським РВК, не раз,
ризикуючи життям, пробирався вперед і робив проходи в мінних
полях ворога3. Розвідник-спостерігач 2-го дивізіону 968-го
артилерійського полку М.Г. Сіняк, уродженець Лисичанського
району Ворошиловградської області, в пошуках мінометних
батарей противника, що обстрілювали передній край нашої
оборони, неодноразово сміливо висувався далеко вперед і
ракетами вказував цілі нашим артилеристам4. З беззавітною
]ЦАМО РФ, ф. 1721, оп. 1, спр. 1, арк. 7.
2 Там само, оп. 2, спр. 5, арк. 7.
3 Там само арк. 22.
4 Там само, арк. 185.
100
мужністю билися з ворогом народні ополченці Луганська,
екіпаж бронепотягу "За Родину" під командуванням A.B.
Бондаренка, бійці та командири 33-х винищувальних батальйонів.
Вперто відстоювали рідну землю воїни 383-ї стрілецької
дивізії. Прі видбитті атаки ворога навідник 45-міліметрової
гармати 696-го стрілецького полку М.П. Білошапка -
уродженець с. Вербівка Кіровоградської області, вибравши зручну
позицію й підпустивши на близьку відстань ворожий танк,
влучним пострілом підбив його, знищив дві підводи з воєнним
вантажем1. Мужньо бився також навідник гармати 6-ї батареї
966-го артилерійського полку Т.К. Молотаренко, призваний в
армію Макіївським РВК Сталінської (нині Донецької) області.
Коли розрахунок його гармати був охоплений напівкільцем
ворожої піхоти, Тихін Кпимович відкрив по противнику
ураганний вогонь прямою наводкою. Так було відбито три навальних
атаки гітлерівців2. При доставці боєприпасів у 696-й
стрілецький полк сміливо й холоднокровно діяв шофер 304-ї
окремої автороти М.І. Побережний - уродженець с. Веселе
Запорізької області. Потрапивши під сильний артилерійсько-
мінометний вогонь противника, Михайло Іванович не
розгубився. Майстерно маневруючи машиною з смертельно
небезпечним вантажем, він своєчасно доставив міни в полк і
цим забезпечив виконання бойового завдання підрозділів3.
Подібних прикладів мужності та героїзму бійців 383-ї
стрілецької дивізії, як свідчать архівні матеріали, було безліч.
Стійкість і відвага воїнів дивізії сприяла тому, що тільки в
період з 15 по 22 жовтня 1941 р. було знищено більше 5
тисяч солдатів і офіцерів противника, до ЗО танків, 16
мотоциклів, 9 автомобілів, 2 артилерійські та 4 мінометні батареї4.
Після виходу противника в район Воронежа німецько-
фашистське командування провело перегрупування, маючи
намір завершити оточення військ Південно-Західного та
Південного фронтів. Ставка Верховного Головнокомандування
розгадала цей намір. Вона відвела війська на новий рубіж у
ніч проти 7 липня 1942 р. Але ворог виявив відхід радянських
військ і почав переслідувати їх силами 6-ї та 1-ї танкової
армій.
]ЦАМО РФ, ф. 1 704, оп. 2, спр. 60, арк. 27.
2 Там само, арк. 1 79.
3 Там само, ф. 1721, оп. 2, спр. 49, арк. 455.
4 Там само, оп. 1, спр. 7, арк. 12.
101
На 11 липня 1942 р. обстановка в смузі
Південно-Західного фронту ускладнилася. На цей час з'єднання 6-ї армії
ворога вийшло в район Дегтево, передові частини 4-ї танкової
армії досягли Россоші. Основні сили Південно-Західного
фронту змушені були вести тяжкі оборонні бої в напівоточенні.
Подальше просування з'єднань 4-ї танкової армії ворога на
південь являло собою реальну загрозу оточення військ
Південного фронту, котрі оборонялися в Донбасі, прориву до
Сталінграда й на Північний Кавказ. Враховуючи це, Ставка
ВГК 15 липня 1942 р. наказала відвести війська Південного
фронту за Дон і організувати оборону на його лівому березі
від Верхнєкурмоярської й далі по рубежу Ростовського укріп-
району. Під натиском чисельно переважаючих сил гітлерівців
радянські війська змушені були залишити Донбас і багаті
сільськогосподарські райони на правоборежжі Дону.
Противникові вдалося захопити Ростов, форсувати Дон і утворити ряд
плацдармів на його лівому березі. Але, незважаючи на це,
ворог не зміг оточити й знищити радянські війська південніше
Воронежа.
Оборонні бої Червоної армії в Україні та в Донбасі
показали, що східна кампанія склалася далеко не так, як її
планувало німецько-фашистське командування. В міру
розгортання боротьби ворог відчував посилення опору радянських
Збройних Сил, які навіть при відході на нові рубежі
вимотували ворога, на деяких ділянках наносили йому відчутних
контрударів.
102
Розділ II
ПРИБОРКАННЯ "ТАЙФУНА"
§ 1. НА ПІДСТУПАХ ДО СМОЛЕНСЬКА
Наступові на західному напрямі через Смоленськ на
Москву німецько-фашистьске командування надавало
першочергового значення. В плані "Барбаросса" (директива № 21
від 18 грудня 1940 р.) зазначалося, що "зайняття Москви
означає як у політичному, так і в економічному відношеннях
вирішальний успіх, не кажучи вже про те, що росіяни
залишаться без найважливішого залізничного вузла"1.
Намагаючись будь-якою ціною захопити Москву, фашистське
командування спішно перекидало на підступи до неї війська з інших
фронтів. З 10 липня по 10 вересня розгорнулась одна з
найбільших у першому періоді Великої Вітчизняної війни
Смоленська битва. За характером вона являла собою
складний комплекс оборонних і наступальних дій у вкрай
невигідних для радянських військ умовах. Ворог розраховував
на рішучий успіх на цьому напрямі: оточити радянські війська,
що обороняли рубіж Західної Двіни та Дніпра, оволодіти
районами Орша, Вітебськ, Смоленськ і відкрити найкоротший
шлях на Москву. Проти сил Західного фронту він кинув з 10
по 15 липня 29 дивізій, у т.ч. 9 танкових і 7 моторизованих,
створивши подвійну перевагу в людях, артилерії та майже
чотирикратну в танках і літаках. А все націлене на Москву
угруповання гітлерівців на початку Смоленської битви мало в
своєму складі 62 дивізії та дві бригади. Добрі погодні умови,
розвинуте шляхове сполучення дозволяли супротивникові
широко маневрувати його високомобільними з'єднаннями.
Радянські війська, які в перші дні війни понесли величезні
втрати в людях і техніці, змушені були вести бойові дії у
виключно тяжких обставинах. Вони мужньо оборонялися,
знекровлювали його відбірні з'єднання та частини, наносили
по ворогові контрудари. З 6 по 9 липня в районі Сенно,
Червоне Село контрудари нанесли з'єднання та частини 5-го і
7-го механізованих корпусів, просунувшись на 30-40 км.
Жорстокі й запеклі бої відбувалися на південному березі річки
Західної Двіни в районі с. Сумари. Тут протягом двох діб
солдати й офіцери 924-го стрілецького полку 29-ї армії вели
рішучі бої. У їх ході відважно діяв червоноармієць 4-ї
]От "Барбароссы" до "Терминала": Взгляд с Запада. - М.: Политиздат,
1988. - С. 40.
105
стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону І.М. Колесников
- уродженець с. Шолохове Нікопольського району
Дніпропетровської області. Переправляючи через річку обоз з
боєприпасами, Іван Миколайович потрапив під міномети о-кулеметний
вогонь супротивника. Коли загорівся навантажений набоями
віз, він, ризикуючи життям, під ворожим вогнем швидко переніс
боєприпаси на іншу підводу й своєчасно доставив їх на поле
бою. Командування полку нагородило І.М. Колесникова
медаллю "За відвагу"1. В бою в районі с. Песиця хоробро бився
командир відділення 197-го окремого розвідувального
батальйону 174-ї стрілецької дивізії сержант І.Є. Нагорняк -
уродженець Берездівського району Кам'янець-Подільської (нині
Хмельницької) області. 10 липня 1941 р. він разом з групою воїнів
сміливою атакою вибив супротивника з північної околиці села
й утримував цю ділянку протягом чотирьох годин. За виявлену
мужність його також нагороджено медаллю "За відвагу"2.
Чотири доби тривали жорстокі бої. Механізовані корпуси
в ході наступу нанесли ворогу значних втрат і разом з
відступаючими із Заходу військами не дозволили фашистським
з'єднанням вийти в ці дні до району Вітебська та до Дніпра
біля Орші. Однак розвинути контрудар їм не вдалося, оскільки
авіація супротивника безперервно наносила масовані удари,
внаслідок чого через великі втрати вони змушені були відійти.
На Бобруйському напрямі здійснила наступальну
операцію 21-а армія під командуванням генерала В.І. Кузнецова.
20-а армія на чолі з генералом П.О. Курочкіним надовго
зупинила під Смоленськом ряд ворожих з'єднань. Тільки з 10 по 15
липня армія двадцять два рази контратакувала супротивника.
В одній з контратак 57-а танкова дивізія полковника В.А. Мі-
шуліна під містом Красне розгромила частину сил танкового
корпусу групи Гудеріана, який пробивався до Смоленська. В
тих боях стійко й відважно боровся сержант І.О. Бровко -
уродженець Нехворощанського району Полтавської області -
командир гармати 2-ї батареї 1-го дивізіону 327-го
артилерійського полку 22-ї армії. В танковій атаці супротивника під
У грою майже вся обслуга його гармати була виведена з ладу.
Залишившись удвох з навідником, 1.0. Бровко продовжував
вести вогонь і знищив 4 ворожих танка та
бронема1ЦАМО РФ, ф. 384, оп. 8531, спр. 21, арк. 34.
2 Там само, спр. 20, арк. 248-249.
106
шину, відвернув атаку фашистів. За виявлені хоробрість та
мужність І.О. Бровко був нагороджений орденом Червоного
Прапора1. Сміливим воїном показав себе кулеметник 4-ї
стрілецької роти 215-го стрілецького полку 179-ї стрілецької роти
215-го стрілецького полку 179-ї стрілецької дивізії П.Г.
Симоненко - уродженець Катеринопільського району Черкаської
області. 7 серпня він під шаленим вогнем супротивника
пробився зі своїм кулеметом уперед і відбив дві атаки ворога,
наніс йому великих втрат2. Самовіддано боролися з
фашистськими загарбниками розвідник 215-го стрілецького полку
179-ї стрілецької дивізії М.І. Костюк (м. Москва); стрілець 3-го
взводу 2-го батальйону 928-го стрілецького полку 252-ї
стрілецької дивізії Л.О. Головатюк (с. Жахнівка Вінницької
області); кулеметник 912-го стрілецького полку 243-ї стрілецької
дивізії О.Г. Ринковий (с. Євсуг Ворошиловградської області);
старший військфельдшер 228-го стрілецького полку 252-ї
стрілецької дивізії А.Н. Лисицька (м. Москва). Тільки 11 серпня у
боях під Глазовим під сильним артилерійсько-кулеметним
вогнем ворога А.Н. Лисицька винесла з поля бою 25
поранених бійців і командирів з їхньою особистою зброєю3.
Кращі командирські якості, самовіддану хоробрість
показав лейтенант Г.Х. Щербак із 33-го танкового полку 17-ї
танкової дивізії - уродженець м. Красний Луч Ворошиловградської
області. ЗО липня в районі Волобуєво він сміливо повів свою
роту в атаку на укріплену ділянку оборони супротивника.
Німці, втрачаючи людей і техніку, в паніці відступили. В ході
атаки Г. Щербак був поранений, але поля бою не покинув,
продовжував управляти діями своїх бійців. У цьому бою було
знищено більше ЗО фашистських солдатів і офіцерів,
захоплено 1 протитанкову гармату, 1 великокаліберний кулемет та
інше військове майно4. При нальоті фашистських
бомбардувальників на вогневі позиції 2-ї зенітної батареї 17-го
зенітного дивізіону особисту мужність і відвагу виявив її командир
А.М. Клименко (ст. Шпола, с. Глиняна Балка). Без зайвої
метушні, зважено віддавав він накази на відкриття вогню по
літаках. Батарея збила 3 пікіруючих бомбардувальника супротив-
1ЦАМО РФ, ф. 376, оп. 10811, спр. 43, арк. 326.
2 Там само, спр. 42, арк. 10.
3Та/л само, ф. 384, оп. 8531, спр. 16, арк. 205.
АТам само, ф. 376, оп. 10811, спр. ЗО, арк. 352.
107
ника. Військком батальйону старший політрук 33-го танкового
полку 17-ї танкової дивізії 0.1. Маслеников (м. Київ) у
критичний момент бою в районі с. Зєвахіно підняв відділення
піших танкістів і повів їх в атаку. Будучи в перших лавах
атакуючих, він особисто знищив дві мінометні обслуги ворога.
0.1. Маслеников нагороджений орденом Червоної Зірки1.
У бою на р. У гра мужність і героїзм виявив командир 2-го
дивізіону 49-ї армії майор Д.П. Руденко. Потрапивши в
оточення, він особистим прикладом надихав бійців і командирів
на безстрашні дії. Пробиваючись крізь вороже кільце, Дмитро
Платонович 19 жовтня повів бійців в атаку і загинув смертю
хоробрих. За виявлену стійкість і відвагу він був нагороджений
орденом Червоного Прапора посмертно2. Три доби
стримував натиск супротивника на р. Угра в районі Товарково
командир 1-ї кулеметної роти цієї ж армії молодший лейтенант
К.Д. Олексієнко. 11 жовтня, коли скінчилися патрони, двічі
поранений Костянтин Дмитрович, підняв роту в атаку і вивів з
оточення тих, хто лишився живим3.
Мужньо боролися північніше Єльні бійці й командири
586-го стрілецького полку 107-ї стрілецької дивізії.
Вклинившись в оборону ворога, вони були контратаковані відразу з
кількох напрямів. Командир полку полковник І.М. Некрасов,
незважаючи на поранення, вміло керував підрозділами
частини. Він наказав організувати кругову оборону, особовому
складові окопатися, всю артилерію поставити для стрільби
прямою наводкою по танках. Полк вистояв і успішно відбив усі
атаки, а бійці першого батальйону захопили в бою 2 гармати
зі снарядами й відкрили з них вогонь по ворогові.
Г.К. Жуков, згадуючи цей бій, писав у своїй книзі: "Я бачив
зі спостережного пункту комдива 107-ї дивізії П.В. Миронова
незабутню картину запеклого бою стрілецького полку, яким
командував І.М. Некрасов. Полк І.М. Некрасова стрімко
захопив село Волосково, але опинився в оточенні. Він тримався
три доби. При підтримці інших частин 107-ї дивізії, артилерії й
авіації полк не тільки прорвав оточення, але й зім'яв ворога,
1 ЦАМО РФ, ф. 376, оп. 10811, спр. ЗО, арк. 345.
2Там само, ф. 404, оп. 9753, спр. 5, арк. 3.
3 Там само, арк. 6.
108
захопивши при цьому важливий опорний пункт - залізничну
станцію"1.
В оборонних і наступальних боях під Смоленськом
відзначилися цілі частини та з'єднання Червоної армії. За бойові
заслуги, масовий героїзм і військову майстерність, виявлені в
боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, багато з них
були перетворені на гвардійські. Так наказом Наркома
оборони від 19 вересня 1941 р. 100-а, 127-а, 153-я, 161-а
стрілецькі дивізії, які брали участь у контрударі під Єльнею та
виявили мужність і відвагу, були перетворені на гвардійські. В
роки війни гвардійські об'єднання, з'єднання та частини були
грозою для ворога, прикладом для всіх Збройних Сил.
У вогні боїв на Смоленщині вперше було застосовано
бойові машини реактивної артилерії ("катюші"). Початок
славного бойового шляху "катюш" було покладено 14 липня
1941 р. Цього дня батарея капітана I.A. Флєрова дала
перший залп по скупченню ворожих ешелонів на залізничному
вузлі м.'Орша. 25 липня 1941 р. батарея під командуванням
лейтенанта М: Денисенка південніше Ярцева біля с. Шуліно
нанесла розгромний удар по ворогу. В Україні вперше
вступила в бій батарея реактивних мінометів під командуванням
старшого лейтенанта Т. Набоженка. Це сталося в ніч на 2
серпня 1941 р. коло с. Ірпінь. Того ж дня в районі с. Білого-
родка було здійснено ще один удар, два удари - в районі
с. Мишоловка. Перший нічний залп по скупченню живої сили
та техніки супротивника був здійснений 4-м гвардійським
мінометним полком 25 вересня 1941 р. в урочищі Переруб
поблизу с. Диканька. Ворог зазнав великих втрат. Так було
покладено початок славному бойовому шляху якісно нового,
дуже ефективного виду зброї.
Смоленська битва, що тривала два місяці, закінчилася
боями в районі Єльні. Тут радянські воїни зупинили наступ
фашистських загарбників, організували міцну оборону, а
згодом, наносячи контрудар, розгромили ворога. 6 вересня
над звільненою Єльнею знову піднявся червоний прапор.
Головним підсумком Смоленської битви стало те, що
ворог на початку серпня на цьому важливому стратегічному
напрямі змушений був перейти до оборони. Це дозволило
1 Жуков Г.К. Воспоминания и размышления: В 3-х т. - Изд. 5-е. - М.: АПН,
1983. - Т. 2. - С. 126.
109
радянському командуванню здійснити важливі оборонні
заходи, підготувати й підтягнути резерви, які надалі відіграли
вирішальну роль у захисті Москви. Затримка ворожого
наступу на Москву стала значним успіхом радянських військ у
Великій Вітчизняній війні. План гітлерівського командування
щодо загарбання Москви відразу було зруйновано, що
фактично зірвало гітлерівський "бліцкріг".
§ 2. ЖОВТНЕВІ БОЇ
Після провалу авантюрного задуму влітку зходу захопити
Москву фашистське командування не відмовилося від думки
оволодіти нею. Документи вищого командування збройних сил
фашистської Німеччини свідчать, що у вересні 1941 р. воно
розпочало детальну підготовку до наступу на Москву. З цією
метою було розроблено операцію генеральної битви за
Москву, яка одержала кодову назву Тайфун". Здійснення цієї
операції покладалося на фашистське угруповання армій
"Центр", що діяло на Московському напрямі. Решта сил
вермахту повинна була сприяти втіленню її в життя.
Задум гітлерівського командування полягав у тому, щоб
ударами великих угруповань з районів Духовщини, Рославля
та Шостки прорвати оборону радянських військ, оточити й
знищити сили Західного та Брянського фронтів у районах
В'язьми та Брянська, а потім ударами танкових угруповань
обійти Москву з півночі й півдня через Калінін і Тулу, щоб,
з'єднавшись східніше Москви, завершити її оточення. В центрі
мали наступати переважно піхотні з'єднання. Важливо, що
перегрупування всіх сил по підготовці цієї операції головне
командування сухопутних військ вермахту вимагало від
керівництва армій "Центр" провести непомітно для радянського
командування. Свідченням цього є директива від 16 вересня
1941 р., підписана начальником генерального штабу Ф. Галь-
дером. У ній особлива увага зверталася на забезпечення
перебазування моторизованих з'єднань та головних сил авіації.
Директива вимагала провести переміщення військ у райони
вихідних позицій майбутнього наступу із вжиттям заходів по
110
дезінформації радянського командування1. Практика
показала, що ворогові значною мірою вдалося зберегти в таємниці
підготовку операції.
Командування фронтів і Ставка Верховного
Головнокомандування усвідомлювали, що затишшя на московському
напрямі недовге. Тому вони здійснили ряд заходів щодо
підготовки оборонних споруд, створення фронтових і
армійських резервів, підвищення боєготовності військ. Однак
найголовнішого вони не зробили. Незважаючи на агентурні
дані, ні командування фронтів, ні Ставка Верховного
Головнокомандування не змогли своєчасно викрити задум
супротивника, виявити напрями його головних ударів.
Підтвердженням цьому є те, що Західний фронт зосередив свої
основні сили та засоби західніше В'язьми. Командування ж
групи армій "Центр" створило два ударних кулака в районах
Духовщини й Рославля для глибокого охоплення та обходу
військ Західного фронту із півночі та півдня. Подібне сталося й
на Брянському фронті, який розмістив майже всі резерви біля
Брянська. Супротивник же наніс головний удар з району
Шостки. Л.М. Сандалов, призначений 14 жовтня 1941 р.
начальником штабу Брянського фронту, оцінюючи те, що
сталося, пізніше писав: "Озираючись у минуле, розглядаючи
тепер ситуацію з відкритими картами, не розумієш: як ми не
змогли тоді розгадати задумів супротивника?.. Кращого
району для наступу танкової групи но Москву, ніж район
Глухов, Новгород-Сіверський, Шостка, не знайти. Шлях звідси
на Орел, Тулу був найкоротшим... Командування та штаб
Брянського фронту не змогли розшифрувати цей легкий
шифр..."2.
Гітлерівці вважали, що взяттям Москви вони
продемонструють усьому світові тріумф стратегії "блискавичної війни" й
непереборність німецької зброї. Для здійснення цієї операції
вони перекинули на московський напрям десятки дивізій з
Франції, Бельгії, Нідерландів і Норвегії. Італія та Угорщина
також направили додаткові контингенти військ на радянсько-
німецький фронт. На 1 жовтня група армій "Центр" мала в
1 Див.: "Совершенно секретно! Только для командования!" Стратегия
фашистской Германии в войне против СССР: Документы и материалы. - М.:
Наука, 1967. - С. 329-331.
2Сандалов Л.М. На Московском направлении. - М.: Воениздат, 1970. - С.
223.
111
своєму складі 1,8 млн чоловік, понад 14 тис. гармат і
мінометів, 1,7 тис. танків. Це складало 42 відсотки особового
складу, 33 відсотки артилерії і 25 відсотків танків від їх
загальної кількості, що діяли на радянсько-німецькому фронті.
Для підтримки наземних військ було виділено 1 390 літаків1.
Цій посиленій групі армій "Центр" на ЗО вересня протистояли
з'єднання Західного, Брянського та Резервного фронтів - 13
загальновійськових армій, які за своєю чисельністю
дорівнювали корпусам вермахту. Багато з'єднань та частин
цих фронтів були укомплектовані не повністю. Деякі з них,
особливо дивізії народного ополчення, не мали бойового
досвіду, були недостатньо озброєні та навчені. Більшість
солдатів і офіцерів, призваних із запасу, мали про військову
службу та війну уявлення, що грунтувалися на знаннях і
навичках, одержаних на короткочасних зборах початку та
середини 30-х років.
Армії, які прийняли на себе удар у початковій фазі битви
за Москву, були недостатньо технічно оснащені й різко
відрізнялися одна від одної. Майже в усіх з'єднаннях і частинах
не вистачало артилерії, протитанкових засобів. Фактор
мобільності був низьким - бракувало автотранспорту, навіть
коней. Усього в складі цих трьох фронтів було 7,6 тис. гармат
і мінометів, 990 танків (переважно легких). Із 304 танків, що
входили до складу частин Західного фронту, тільки 12,8
відсотка були важкими й середніми. На озброєнні авіації цих
фронтів було 677 літаків (з них лише 20 відсотків - нових типів).
Таким чином радянські війська в 1,5-2 рази поступалися
супротивникові як в особовому складі, так і у військовій
техніці2. Серйозними перевагами ворога було панування
авіації в повітрі, наявність у нього великих бронетанкових
з'єднань.
На Московський напрям фашисти стягували все нові й
нові військові частини. На кінець вересня стало очевидним, що
генеральний наступ фашистів на Москву почнеться
найближчими днями. Так воно й сталося. ЗО вересня гітлерівці кинули
проти військ лівого крила Брянського фронту 2-у танкову
групу, а 2 жовтня на Західному та Резервному фронтах
1 Див.: История второй мировой войны (1939-1945): В 12-и т. - М.:
Воениздат, 1975. - Т. 4. - С. 92.
2Див.: Вторая мировая война. Итоги и уроки. - М.: Воениздат, 1985. - С.
54.
112
перейшли в наступ головні сили армій "Центр". Операція
"Тайфун", названа гітлерівським керівництвом "вирішальною
битвою року", почалася. Використовуючи чисельну перевагу
сил та засобів, противник почав тіснити війська Західного,
Резервного й Брянського фронтів. Уже 4-5 жовтня передові
частини танкової групи Гепнера, перекинутої з-під Ленінграда
в смугу 43-ї армії Резервного фронту, прорвалися вздовж
Варшавського шосе й оволоділи районом Спас-Деменськ, Юхнов.
Шлях через Малоярославец на Москву був відкритий.
Але, зайнявши Юхнов, супротивник несподівано затримав
свій подальший наступ. Ще й тепер серед дослідників, які
займаються історією битви за Москву, немає спільної думки
про те, чому так сталося. Ці дії ворога пояснюються,
очевидно, тим, що на той час своїм головним завданням він
вважав глибоке охоплення флангів і тилу військ Західного та
Резервного фронтів, їх оточення й знищення; подальший
наступ на Москву планувався згодом.
Одночасно з району Духовщини основними силами 9-ї
армії та 3-ї танкової групи супротивник наніс потужного удару
на з'єднанні 30-ї та 19-ї армій і 6 жовтня з півночі підійшов до
В'язьми, охопив значну частину військ Західного фронту. 7
жовтня третя й четверта групи ворога з'єдналися західніше
В'язьми, оточивши війська 16-ї, 19-ї, 20-ї, 24-ї і 32-ї армій
Західного та Резервного фронтів. В оточенні опинилися й
дванадцять дивізій народного ополчення, які були сформовані
безпосередньо для оборони Москви, а потім перекинуті з
Можайського оборонного рубежа на В'яземський. Як писав у
своїх спогадах О.М. Василевський, невдача, яка спіткала наші
війська під В'язьмою, була наслідком не тільки переваги
супротивника в силах та засобах, але й помилок, що були
допущені Ставкою Верховного Головнокомандування та
Генеральним штабом. Саме вони невірно визначили напрям
головного удару й неправильно спланували оборону1.
Вкрай тяжке становище склалося й у смузі Брянського
фронту. Тут ворогові вдалося розчленити війська фронту на
три частини. їхній відступ проходив у виключно складних
обставинах. Ворог рвався до Москви. На цій ділянці в його
планах одним із найважливіших напрямів виходу до Москви
був шлях через Тулу. Протягом століть Тула була щитом і
^Див.: Василевський А.М. Дело всей жизни. - К.: Политиздат Украины,
Ї989. - С. 146.
113
арсеналом російської держави та її столиці Москви. В
драматичні дні осені 1941 р. Тула знову стала на ворожому
шляху. З'єднання та частини 50-ї армії, озброєні загони
робітників відбивали жорстокі атаки фашистських загарбників.
В організації оборони Тули важливу роль відіграв міський
комітет оборони на чолі з першим секретарем обласного
комітету партії В.Г. Жаворонковим, який був у ті дні членом
Військової ради 50-ї армії.
Зразки мужності та відваги під час оборони Тули показали
бійці й командири 258-ї стрілецької дивізії. В бою під Ревякіно
хоробро бився командир взводу 405-го стрілецького полку
лейтенант Гаркавенко - уродженець м. Мелітополя. Він сміливо
повів взвод в атаку. Наслідуючи приклад свого командира,
бійці увірвалися в район оборони супротивника й закидали
його гранатами1.
Безстрашним розвідником виявив себе артилерист
протитанкової батареї 34-го полку Західного фронту Сергій Білоус.
У передовій статті газети "Правда" за 25 жовтня 1941 р. про
нього писалося: "Червоноармієць Сергій Білоус зголосився піти
в розвідку, щоб своєчасно попередити свою частину про
наближення ворожих танків. Підібравшись упритул до
фашистських танків, Сергій умовним сигналом викликав
гарматний вогонь на них, а одночасно й на себе. Щоб не
дати прорватися ворогу, герой-червоноармієць готовий був
віддати власне життя. Коли два ворожих танки були підбиті
нашими снарядами, Білоус зумів підірвати третій танк
гранатою. Решта ворожих танків повернула назад. Так мужність і
доблесть славного бійця Червоної армії перешкодили ворогові
прорватися на одній з найважливіших ділянок фронту".
В боях за Тулу енергійно діяли бійці та командири 4-ї
танкової бригади, якою командував полковник М.Ю. Катуков,
у подальшому Маршал бронетанкових військ, двічі Герой
Радянського Союзу. 6, а потім 11 жовтня в районі Мценська
бригада М.Ю. Катукова нанесла два раптових контрудари й
знищила 4-у танкову дивізію ворога. Захисники Тули отримали
важливий перепочинок. У тих боях самовіддано боровся
командир танкової роти старший лейтенант А.Ф. Бурда -
уродженець м. Ровеньки Ворошиловградської (нині Луганської)
області. Коли становище наших військ у районі Мценська
було тяжким, ворог кинув проти них танки. В цей час
1ЦАМО РФ, ф. 1070, оп. 1, спр. 118, арк. 75.
114
А.Ф. Бурда зі своїм підрозділом був у засаді. Почувши гуркіт
бою, бійці зненацька напали на бойові порядки та штаб 4-ї
танкової дивізії ворога. Гітлерівці вирішили, що їх оточують і
відійшли. В числі захисників Тули був командир танкового
підрозділу І.М. Веремей - уродженець с. Орлівка Чернігівської
області. Його підрозділ не тільки відбив жорстокі атаки
супротивника, але, обравши слушний момент, перейшов у
контратаку. Прорвавшись у ворожий тил, сім танків під
командуванням Івана Миколайовича у взаємодії з підрозділами 117-ї
стрілецької дивізії вигнали фашистів з десяти населених пунктів,
у тому числі й з освяченої іменем Льва Толстого Ясної
Поляни1.
Мужність і доблесть військ Брянського фронту сприяли
тому, що на Тульському напрямі була скута 2-а танкова армія
ворога. Поновити атаки вона змогла лише в кінці жовтня, коли
наступ 4-ї армії групи армій "Центр" уже задихнувся. Героїчна
оборона Тули забезпечила стійкість лівого крила Західного
фронту на дальніх південних підступах до Москви. Вона
сприяла стабілізації становища на Брянському фронті. Однак
на інших ділянках Західного напряму на 6-Ю жовтня
створилася така ситуація, коли суцільної лінії фронту не" було, а
стратегічних резервів, здатних прикрити Москву, Ставка
Верховного Головнокомандування не мала. Москва опинилася під
безпосереднім ударом фашистських армій в смузі від
Волзького водосховища до Калуги. Над нею нависла смертельна
загроза.
У ті грізні дні рішенням ДКО та Ставки командуючим
Західним фронтом було призначено генерала армії Г.К.
Жукова. Крім того, з 22-ї, 29-ї, 30-ї, 31-ї армій правого крила
Західного фронту для посилення оборони Москви з північного
заходу було створено новий - Калінінський фронт на чолі з
генерал-полковником І.С. Конєвим. На захист Москви
безперервним потоком ішли ешелони з військами, військовою
технікою, продовольством. Протягом тижня Західний фронт
поповнився 24-а стрілецькими дивізіями, 16-а танковими бригадами,
40-а артилерійськими полками та іншими частинами. На всіх
напрямах розгорнулися запеклі бої. Бійці, командири та
політпрацівники в боях проти фашистських загарбників з
'Див.: Героїв подвиги безсмертні: Нариси про Героїв Радянського Союзу.
- К.: Політвидав України, 1977. - С. 85-86.
115
небаченою мужністю захищали Москву. Плечем до плеча
разом з ними воювали дивізії народного ополчення. Сотні
тисяч трудящих столиці й області, переважно жінки та молодь,
брали участь у зведенні оборонних споруд. Разом з росіянами
мужньо боронили Москву сини й дочки всіх народів
колишнього Радянського Союзу.
Проте невдачі Червоної армії в перші місяці війни, її
відступ до Москви, оточення значної частини сил Західного,
Резервного та Брянського фронтів викликали у нестійких,
недостатньо загартованих бійців поразницькі настрої.
Необхідна була цілеспрямована виховна робота, яка допомогла б
зміцнити впевненість воїнів у своїх силах, піднести моральний
дух війська. Велику роль у створенні бойового настрою серед
воїнів 32-ї стрілецької дивізії (пізніше її перейменували на 29-у
гвардійську) відіграв агітатор її політвідділу І.Ф. Борода -
уродженець с. Гоменка Дмитровського району Чернігівської
області. Він мав вищу освіту й багатий досвід роботи з людьми.
Перебуваючи на фронтах Великої Вітчизняної війни з 24
червня 1941 р., І.Ф. Борода постійно перебував у частинах
дивізії, умів організувати бійців на виконання бойових завдань,
неодноразово брав участь у боях з німецько-фашистськими
загарбниками, був тричі поранений. У ході боїв виявив
хоробрість, стійкість, захоплюючи червоноармійців азартом битви.
Командування дивізії нагородило його орденом Червоної
Зірки1.
Велику й плідну роботу по бойовому вихованню,
мобілізації особового складу на рішучу боротьбу проти
фашистських загарбників у період жовтневих оборонних боїв
проводили воїни-українці: політрук 2-ї стрілецької роти 407-го
стрілецького полку 108-ї стрілецької дивізії Я.С. Усенко -
уродженець с-ща Козельщина Полтавської області; заступник
політкерівника штабної роти 233-го окремого батальйону
зв'язку 126-ї стрілецької дивізії Д.Я. Власюк (с. Ново-Петрівка
Кіровоградської області); військовий комісар 56-го
артилерійського полку 31-ї армії П.П. Сліпчук. У перервах між боями
П.П. Сліпчук інформував бійців про події на фронтах,
внутрішнє й зовнішнє становище в країні, розповсюджував по
підрозділах частини зведення Радінформбюро. Він опікувався тим, як
1ЦАМО РФ, ф. 29, гв. сд, оп. 57, арк. 208.
116
відпочивають бійці, чи добре нагодовані, як одягнені й узуті,
цікавився, чи одержують вони листи від рідних. У боях
військовий комісар полку завжди був на найнебезпечніших
ділянках і своєю мужньою поведінкою, особистим прикладом
надихав бійців на ратні подвиги1.
Можна стверджувати, що сміливість і мужність кращих
політпрацівників були головним інструментом у їхній роботі. В
ході запеклого бою в районі с. Лукіно молодший політрук 2-ї
батареї 458-го окремого зенітно-артилерійського дивізіону
108-ї стрілецької дивізії З.М. Сигалов (Маріупольський район
Донецької області), замінивши пораненого командира, відбив
кілька атак ворога. В цьому бою загинув майже весь
особовий склад батареї. Залишившись з вісьмома бійцями,
З.М. Сигалов гранатами відбив чергову атаку супротивника2.
На середину жовтня складне становище на Західному
фронті вкрай загострилося. Основні сили Західного фронту
були зосереджені на Волоколамському, Можайському, Мало-
ярославецькому, Калузькому, Наро-Фомінському напрямах.
Постановою ДКО від 19 жовтня 1941 р. у Москві та прилеглих
до неї районах було введено стан облоги. Для мобілізації
бійців і командирів на стійку оборону Москви Військова рада
Західного фронту видала звернення до захисників столиці. У
ньому говорилося: "Батьківщина вимагає від кожного з нас
величезної напруги сил, мужності, героїзму та стійкості.
Батьківщина кличе нас стати непорушною стіною й заступити
шлях фашистським ордам до рідної і любої Москви. Зараз, як
ніколи, потрібні пильність, залізна дисципліна, організованість,
рішучість у діях, непоборна воля до перемоги й готовність до
самопожертви"3.
Постанова ДКО та звернення Військової ради сприяли
мобілізації військ на оборону столиці. К.К. Рокоссовський,
колишній командуючий 16-ю армією, яка билася на
Волоколамському напрямі, писав: "Розуміння того, що на нас
покладено завдання захищати підступи до Москви, удесяте-
рило наші сили. Воїни клялися зробити все, щоб розбити
ворога"4.
'ЦАМО РФ, ф. 386, оп. 8597, спр. 35, арк. 121.
2 Там само, ф. 1115, оп. 2, спр. 3, арк. 137.
3История Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945):
В 6-и т. - М.: Воениздат, 1961. - Т. 2. - С. 248.
4Рокоссовский К.К. Солдатский долг. - М.: Воениздат, 1972. - С. 67.
117
На той час в 16-ій армії на кожний стрілецький батальйон
і кавалерійський полк припадало 5-6 км фронту оборони, а
щільність артилерії не перевищувала двох гармат на 1 км.
Проти неї гітлерівці кинули 4 дивізії, в яких нараховувалося до
200 танків. У складі армії К.К. Рокоссовського хоробро билися
проти німецько-фашистських загарбників багато воїнів-
українців та уродженців України. В їх числі начальник штабу
444-го стрілецького полку 108-ї стрілецької дивізії, уродженець
м. Бузулука Оренбурзької області капітан Ф.Ф. Штанько;
командир батальйону 407-го стрілецького полку 108-ї
стрілецької дивізії, уродженець м. Чернігова капітан Г.Є. Барабаш;
командир відділення 444-го стрілецького полку 108-ї стрілецької
дивізії, уродженець м. Києва молодший сержант М.І. Дерева.
Сміливим воїном показала себе військфельдшер 172-го
окремого саперного батальйону 108-ї стрілецької дивізії,
уродженка м. Харкова К.Х. Золотаревська. Протягом трьох діб під
безперервним артилерійсько-мінометним і
рушнично-кулеметним вогнем супротивника вона винесла з поля бою 78
поранених бійцш і командирів з їхньою зброєю. За мужність і
відвагу, виявлені при евакуації поранених з поля бою, її було
нагороджено орденом Леніна1.
На Малоярославецькому напрямі в жовтневих боях
запеклий опір ворогові чинили частини та з'єднання 43-ї армії. В її
складі захищали столицю снайпер 371-ї стрілецької дивізії
сержант П.Ф. Бабенко - уродженець с. Семенівка Запорізької
області; шофер 10-ї окремої автороти Г.Г. Бойко - уродженець
с. Межиріч Канівського району на Черкащині; стрілець 259-го
стрілецького полку 179-ї стрілецької дивізії 1.1. Кислий -
уродженець с. Хибалівка Куликівського району Чернігівської області.
Сміливим, ініціативним організатором бою
зарекомендував себе командир взводу протитанкових рушниць 6-го
окремого гвардійського кулеметного батальйону старшина
В.Ф. Шкіль - уродженець Бориспільського району Київської
області. 4 жовтня 1941 р. у районі с. Кріпленка на висоту
164, яку обороняв взвод старшини В.Ф. Шкіля, було
розпочато ворожу атаку при підтримці п'яти танків. Але В.Ф. Шкіль
пошкодив три танка і відбив атаку. Тоді фашистські
автоматники вирішили оточити вогневу позицію взводу й знищити
мужніх захисників висоти. Старшина Шкіль уміло організував
бій і на цей раз відбив атаку. Його витримка та відвага
1ЦАМО РФ, ф. 1115, оп. 2, спр. З, арк. 2.
118
передалися особовому складові взводу. За вмілу організацію
бою В.Ф. Шкіля було нагороджено орденом Червоної Зірки1.
Коли ворог захопив Юхнов, склалася надзвичайно
складна ситуація на Малоярославецькому напрямі. У цей час на
одному з аеродромів опинилися парашутно-десантний загін і
аеродромні команди. 430 бійців очолив майор І.Г. Старчак.
Відважні воїни перекрили Варшавське шосе на р. Угра й
підірвавши міст, довгий час стримуваїїи шалені атаки фашистів.
Тут же стійко боровся командир мінометного взводу 31-го
гвардійського стрілецького полку лейтенант B.C. Батюк -
уродженець с. Татарівка Жмеринського району Вінницької області.
Чітко керуючи діями взводу, він нещадно громив фашистів.
Вогнем свого взводу знищив дві гармати, чотири кулеметні
точки, кілька машин із вантажем і розсіяв близько роти
піхотинців противника. За виявлені ініціативу та відвагу в бою
B.C. Батюк був нагороджений орденом Червоної Зірки2.
Успішно відбивав атаки ворога командир взводу
автоматників 215-го стрілецького полку 179-ї стрілецької дивізії
старший лейтенант Я.С. Хоружий - уродженець с. Мало-
Михайлівка Василівського району Дніпропетровської області.
Під час бою він безстрашно кинувся вперед, захопивши
власним прикладом бійців взводу, які мужньо відбили ворожу
атаку. У цій короткочасній сутичці Яків Сильвестрович
особисто знищив із свого автомата до 10 фашистів.
Командування дивізії нагородило його орденом Червоної
Зірки3.
На підступах до Малояроспавця безсмертний подвиг
звершив курсант одного з московських військових училищ
кулеметник Іван Шатирко. В нерівному бою загинула вся його
кулеметна обслуга. Поранений осколком снаряда в груди, він
не залишив поля бою, продовжував відбиватися. Дот І. Ша-
тирка фашисти піддавали посиленому артилерійсько-міно-
метному обстрілу, але тільки-но ворожа піхота піднімалася в
атаку, мужній воїн нещадно косив її вогнем свого кулемета.
Командир роти двічі посилав бійців на допомогу І. Шатиркові,
який протягом доби вів нерівний бій, але пробитися до нього
не змогли. Тільки наступного дня, коли у відважного бійця
скінчилися патрони, фашистська куля обірвала його життя.
]ЦАМО РФ, ф. 1066, оп. 2, спр. 61, арк. 83-84.
2Там само, арк. 169.
3 Там само, ф. 1427, оп. 2, спр. 22, арк. 230.
119
Ворог дорого заплатив за Івана Шатирка: перед його дотом
лежало багато знищених фашистських солдатів.
Ареною запеклих боїв на захід від Можайська стало
Бородинське поле. Тут, біля Шевардинського редута, Багратіо-
нових флешей і батареї Раєвського, нездоланною стіною
стояла на шляху гітлерівських загарбників 32-а Саратівська Чер-
вонопрапорна стрілецька дивізія (невдовзі вона стала 29-ю
гвардійською). Учасник тих боїв генерал Д.Д. Лелюшенко -
уродженець с. Ново-Кузнецовське Мечетінського району
Ростовської області, українець, у своїх спогадах писав: "Нам
здавалося, що ми стоїмо перед обличчям історії, і вона сама
велить нам: не зганьбіть славу тих, хто поліг тут смертю
хоробрих, примножте їхню доблесть новими подвигами, стійте
насмерть, але перепиніть ворогові шлях до Москви1.
Під Можайськом у частинах і підрозділах 29-ї гвардійської
стрілецької дивізії відважно боролися з ворогом мінометник
87-го гвардійського стрілецького полку гвардії старший
сержант З.К. Кочерга - уродженець с. Медвин Богуславського
району Київської області; сапер 32-го окремого гвардійського
саперного батальйону, уродженець Москаленського району
Омської області, українець Ф.В. Пальчик; військфельдшер 2-го
дивізіону 62-го гвардійського полку О.Я. Шахрай - уродженець
с. Семиреньки Старокостянтинівського району Кам'янець-
Подільської області. Героїзм і самовідданість виявив навідник
37-міліметрової протитанкової гармати 34-го гвардійського
окремого винищувально-протитанкового дивізіону українець
М.М. Мисик - уродженець Зав'ялівського району Алтайського
краю. Він разом з командиром гармати підбив два німецьких
танка й під шаленим мінометним вогнем вивів гармату з
вогневої зони2.
Мужнім, стійким воїном виявив себе командир
стрілецького відділення 87-го гвардійського стрілецького полку
старший сержант O.K. Плевако з с. Кірове Бориспільського
району Київської області. 25 жовтня, коли група автоматників
ворога просочилася в розташування штабу полку, він виявив
ініціативу та сміливість, швидко організувавши відсіч
супротивнику. При цьому було вбито 10 фашистських автоматників,
решта відступили. Його відділення було найкращим у частині
1 Лелюшенко Д.Д. Заря победы. - М.: Воениздат, 1966. - С. 72.
2ЦАМО РФ, ф. 29, оп. 2, спр. 57, арк. 43.
120
як з бойової підготовки, так і по зберіганню матеріальної
частини зброї1.
Відважно поводив себе в битві з німцями командир взводу
1-ї стрілецької роти 90-го гвардійського стрілецького полку
молодший лейтенант М.І. Ледухов - уродженець міста Черкас.
17 жовтня він під ворожим вогнем особисто зробив у дротяній
загорожі противника прохід і забезпечив просування свого
взводу вперед. Коли під сильним обстрілом фашистів його
взвод заліг, М.І. Ледухов, просунувшись з ручним кулеметом
уперед, подавив вогневу точку ворога. В цьому бою його було
поранено, але поля бою він не залишив, до кінця виконавши
бойове завдання. За вміле керівництво підлеглими в бою і
виявлену при цьому доблесть М.І. Ледухов був нагороджений
орденом Червоної Зірки2.
З небаченою твердістю боролися бійці та командири
110-ї, 113-ї стрілецьких та 1-ї Московської мотострілецької
дивізій, 5-ї гвардійської танкової бригади під Наро-
Фомінськом. 66 днів захисники Наро-Фомінська тримали
оборону. Сили були далеко не рівними. Але місто витримало.
Долі тисяч героїчних захисників пов'язані з його обороною.
Кулеметник І.С. Колотилов (с. Барківка Чернігівської області),
розвідник A.C. Лукощук (с. Браїловка Хмельницької області),
помічник начальника політвідділу О.Т. Зубащенко (с. Ботієве
Запорізької області), стрілець 1.1. Кислий (с. Хибалівка
Чернігівської області ) - це імена лише небагатьох героїв, які
мужньо й стійко захищали Наро-Фомінськ.
На кінець жовтня, коли війська Калінінського та Західного
фронтів усе частіше переходили в контратаки, особливу
активність у бойових діях виявили командир взводу 5-ї
стрілецької роти 1233-го стрілецького полку 371-ї стрілецької
дивізії молодший лейтенант І.Ф. Мирський - уродженець с.
Просяне Ворошиловградської області; командир телефонного
відділення 41-ї окремої гвардійської роти 29-ї гвардійської роти
29-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії сержант 1.0. Медов-
ник - українець з м. Чити; командир роти автоматників 1231-го
стрілецького полку 371-ї стрілецької дивізії М.П. Григоренко -
уродженець с. Балайчук Одеської області. Безстрашним
воїном зарекомендував себе розвідник 215-го стрілецького полку
1ЦААІО РФ, ф. 29, гв сд, оп. 2, спр. 57, арк. 115.
2 Там само, арк. 160.
121
179-1 стрілецької дивізії, українець М.П. Костюк з м. Москви.
Він неодноразово проникав на ворожу територію й своєчасно
доставляв точні відомості. Командування дивізії нагородило
його орденом Червоного Прапора1.
У жовтневих боях на підступах до Москви гітлерівці несли
великі втрати. Багатьох з них охопили відчай і невпевненість.
Про це переконливо свідчать листи німецьких солдатів і
воєначальників до своїх рідних і близьких. Так німецький
солдат Раймунд Хейн 25 жовтня 1941 р. писав додому: "Я
можу тільки сказати, що краще десять років воювати у
Франції, ніж один рік у Росії". Відчай, що охопив
командуючого 2-ю танковою армією Гудеріана, можна помітити в його
листах до дружини в Німеччину: "Крижаний холод, відсутність
домівки, нестача теплого одягу, тяжкі втрати в живій силі й
техніці, несприятливий стан з пальним - усе це перетворює
службу командира на нещастя, і чим далі все це триває, тим
важче лягає на мене величезна відповідальність, яку мені
доводиться нести..."2.
Ці зізнання гітлерівських солдатів і воєначальників свідчать
про їхню невпевненість у своїй непереможності, моральну
стомленість, погіршення становища фашистської армії. Наші
воїни, незважаючи на труднощі, розуміючи цілі й справедливий
характер війни, усвідомлювали, що ворог ще має силу, що
попереду на них чекгють жорстокі бої за Батьківщину, за
життя їхніх рідних та близьких. Це підтверджувалося масовими
виявами мужності та відваги в боях. Наприклад, командир
роти протитанкових рушниць 234-го стрілецького полку 22-ї
армії лейтенант Г.І. Корован із с. Пушкарівка
Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, обороняючи з 14
бійцями с. Рогове, ні на мить не розгубився, діяв сміливо і
впевнено, коли фашисти 15 жовтня значними силами при
підтримці танків пішли в атаку. Він спокійно керував боєм,
його витримка й упевненість передалися воїнам. Ворожу атаку
було успішно відбито, при цьому гітлерівці втратили 3 танка та
багато живої сили3.
]ЦАМО РФ, ф. 376, оп. 10811, спр. 42, арк. 22.
2Ог "Барбароссы" до ‘Терминала": Взгляд с Запада. - М.: Политиздат,
1988. - С. 114.
3ЦАМО РФ, ф. 376, оп. 10811, спр. 43, арк. 65.
122
Не відступив перед переважаючими силами ворога й
кулеметник 143-го окремого розвідувального батальйону 119-ї
стрілецької дивізії молодший сержант O.E. Шилов -
уродженець с. Оболонне Чернігівської області. Він добре бачив
фашистів, що наступали на наш рубіж, але очікував, бо знав:
чим ближче вони підійдуть, тим нищівнішим буде вогонь його
кулемета. Коли до ворога лишалося 200-250 метрів, O.E.
Шилов натиснув на спусковий гачок. Більше 50 фашистських
солдатів полягло під вогнем його кулемета, решта в паніці
відступили. Командування дивізії нагородило його орденом
Червоної Зірки1.
В останніх числах жовтня наступ німецько-фашистських
військ на Москву зазнав провалу. На рубежі Волзьке
водосховище, на схід від Волоколамська, по ріках Нара та Ока до
Алексина супротивник змушений був перейти до оборони. Так
закінчився жовтневий наступ фашистських полчищ на Москву.
Ми вважаємо, що разом зі створенням у стислий
проміжок часу резервів і введенням їх більшої частини в битву
на рубежі Можайської лінії оборони в розгромі німецьких
частин важливу роль відіграв запеклий опір радянських військ,
що потрапили в оточення в районі В'язьми. Між тим, наявне в
історичній літературі періоду культу особи та застійного часу
негативне ставлення до "оточенців", у тому числі й у районі
В'язьми, відіграло свою роль в оцінці їхньої бойової діяльності.
Досвід Великої Вітчизняної війни свідчить, що в бойовій
діяльності оточених військ у 1941 р. було два періоди, які
суттєво відрізнялися один від одного. Для першого періоду
(червень-серпень) характерним було те, що бійці та
командири, які потрапили в оточення, намагалися будь-що поодинці,
невеликими групами вирватися з оточення. Тоді ще багато з
них не розуміли, що значно легше вийти з оточення, ведучи
активні бойові дії в складі частини чи з'єднання, що при
нестачі сил і засобів оточених військ все надолужується
мужністю, стійкістю, дисциплінованістю, ініціативними діями,
непоборним прагненням до визволення. Особливістю другого
періоду (вересень-листопад), куди входить і бойова діяльність
оточених військ у районі В'язьми, було те, що серед частин і
з'єднань, які виходили з оточення, спостерігалося більше
організованості й згуртованості.
1 Там само, ф. 31 А. оп. 8597, спр. 35, арк. 20-21.
123
Але те, що здійснили бійці та командири в боях під В'язь-
мою, потребує інших оцінок. Опинившись у безвихідному
становищі, майже приречені на смерть або полон, вони не
склали зброї, як сподівався супротивник, а билися насмерть,
проривалися на з'єднання зі своїми військами. Заради
справедливості відмітимо, що поряд з фактами масового героїзму були
серед "оточенців" випадки паніки та бояг/зтва. Але в цілому
цей, за визначенням Г.К. Жукова, нуртуючий вир наших
оточених військ під В'язьмою скував 28 дивізій супротивника1. До
середини жовтня 14 з них так і не змогли вирватися для
подальшого наступу на Москву, що дозволило радянському
командуванню виграти час для організації опору на
Можайській лінії оборони.
Бойові дії військ в оточенні та ворожому тилу були б
успішнішими, якби з перших днів війни штаби та політвідділи
армій і фронтів більше допомагали їм. На жаль, на початку війни
оточеним частинам і з'єднанням дуже рідко скидалися з літаків
боєприпаси, продовольство, медикаменти й газети. Тільки з
осені 1941 р. постачання військ, що потрапили в оточення,
помітно поліпшилося. В оточені з'єднання для загального
керівництва ними почали направляти найбільш ініціативних і
рішучих командирів, політпрацівників. Під час прориву ворожого
кільця кращі командирські якості, високу хоробрість виявив
помічник начальника штабу 28-го стрілецького полку 174-ї
стрілецької дивізії Г.С. Кулівар - уродженець с. Озаринці Могилів-
Подільського району Вінницької області. Група бійців і
командирів під його командуванням вела активні бої у ворожому
тилу, сміливо нападала на фашистські підрозділи та штаби. З
боями ця група пройшла більше двохсот кілометрів і знищила
ЗО автомашин, транспорт з боєприпасами, захопила цінні
оперативні документи2.
Виключну холоднокровність, ініціативу та мужність виявив у
оточенні старшина 515-го стрілецького полку 134-ї стрілецької
дивізії С.І. Дехтяр - уродженець м. Маріуполя. Бійці, натхнені
його особистим прикладом, хоробро билися з ворогом. З
оточення він вивів 32 чоловіки. Командування дивізії нагородило
Степана Івановича медаллю "За відвагу"3.
1 Див.: Жуков Г.К Воспоминания и размышления: В 3-х т. - Изд. 5-е. - М.:
АПН, 1983. - С. 202-203.
7ЦАМО РФ, ф. 384, оп. 8531, спр. 20, арк. 240-241.
3Там само, спр. 21, арк. 93-94.
124
Безстрашно діяв розвідник взводу пішої розвідки 928-го
стрілецького полку 252-ї стрілецької дивізії С.О. Остапенко -
уродженець м. Вінниці. В ніч з 11 на 12 жовтня він пішов у
розвідку. Таємно проникнувши у ворожий тил, він добув точні
дані про розташування, чисельність і сили супротивника1.
§ 3. У ЛИСТОПАДОВІЙ ОБОРОНІ
Підсумки жовтневих боїв не задовольняли Гітлера, оскільки
наближалася зима, а цілі плану "Барбаросса" лишалися недо-
сягнутими. Головне командування сухопутних військ вермахту з
подивом і розчаруванням для себе виявило, що розгромлені
радянські війська зовсім не перестали існувати як військова
сила, навпаки - їхній опір протягом останніх тижнів жовтня та
початку листопада посилився, напруга боїв зросла. Це стало
причиною того, що серед гітлерівських генералів з'явилися
хитання, розходження думок щодо визначення шляхів
подальшого ведення війни проти Радянського Союзу. Частина з них
вважала необхідним, як свідчить запис Гальдера у його
щоденнику, закріпитися на досягнутих рубежах, розмістити війська на
"зимових квартирах", поновити їх боєздатність і спокійно
спланувати наступний етап кампанії. Інші ж вимагали активно
продовжувати наступ, кинути решту своїх сил проти Червоної
армії в умовах близької зими2. На такому тлі невдач і
коливань 12 жовтня в Орші, де перебувала штаб-квартира фон
Бока, з участю Гітлера відбулася нарада начальників штабів
армій групи "Центр". Це був один з вирішальних моментів у
історії вермахту. Тут було вирішено продовжувати наступ на
Москву.
Німецько-фашистське командування розраховувало в
листопаді навально обійти Москву з півночі та півдня й замкнути
кільце оточення на схід від столиці. Для здійснення цієї мети
воно виділило 51-у дивізію, в тому числі 13 танкових і 7
моторизованих3.
}ЦАМО РФ, ф. 384, оп. 8531, спр. 16, арк. 214.
2 Див.: Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника
Генштаба сухопутных войск (1939-1942): В 3-х т.: Пер. с нем. - М.: Воениздат,
1968-1971. - Т. 3. - Кн. 2. - С. 34.
3Див.: История второй мировой войны (1939-1945): В 12-и т. - М.:
Воениздат, 1975. - Т. 4. - С. 103.
125
Радянське командування розуміло, що незначне
послаблення напруги на фронті під Москвою є тимчасовим, що ворог
не втратив наступальних можливостей, зберігає перевагу в
силах та засобах і буде настійливо пориватися до захоплення
Москви. Так і сталося. З перших днів листопада
німецько-фашистське командування почало "перевіряти" надійність нашої
оборони, вишукувати в ній слабкі місця. 6 листопада 1941 р.
на лівому фланзі 249-ї стрілецької дивізії 22-ї армії противник
силою до піхотного полку перейшов у наступ у напрямі Сели-
фарово, Черниченко, Березуг і на схід - уздовж залізничної
лінії на Брилево1. Командування 22-ї армії вирішило спільними
діями 249-ї, 179-ї стрілецьких дивізій, оперативної групи
полковника Смирнова знищити противника та відновити
становище. В цих боях чітко діяв командир 4-ї стрілецької роти
215-го стрілецького полку 179-ї стрілецької дивізії, українець з
м. Воронежа лейтенант М.Є. Вашинський. Його рота відбила
п'ять атак супротивника, а потім сама перейшла в контратаку
й змусила ворога відступити. Лейтенант М.Є. Вашинський діяв
сміливо й рішуче: він особисто знищив трьох фашистів2.
У той же час командування Західного фронту
організувало контрудари в смузі 16-ї армії на Волоколамськ і в
районі Скирманове, а також у смузі 49-ї армії - на
Серпуховскому напрямі. Ці контрудари радянських військ не дозво-
или фашистським арміям групи "Центр" своєчасно перейти в
наступ. Після двотижневої паузи гітлерівці 15 листопада
почали другий етап генерального наступу на Москву. Жорстокий
опір фашистським загарбникам чинили війська 30-ї армії, якою
командував генерал Д.Д. Лелюшенко - українець, уродженець
с. Новокузнецовка Зерноградського району Ростовської
області. Тільки в другій половині 16 листопада ворог зміг форсувати
ріку Лама, втративши при цьому 60 танків і бронемашин. На
кінець 17 листопада супротивникові вдалося вийти в район
Новозавидовського. Для ліквідації загрози прориву ворога на
Клин командування фронту посилило 30-у армію двома
дивізіями та організувало в її смузі кілька авіаційних ударів по
наступаючих військах супротивника. В них брав участь
командир ескадрильї 28-го винищувального авіаційного полку 318-ї
винищувальної авіаційної дивізії старший лейтенант Є.М. Гор-
батюк із с. Копитинці Летичівського району Кам'янець-По-
1ЦАМО РФ,‘$. З76, оп. 1803, спр. 2, арк. 38.
2 Там само, спр. 42, арк. 8.
126
дільської області. В один із днів він на чолі ескадрильї вилетів
на прикриття наших наземних військ у районі м. Клин.
Наприкінці дня радянські льотчики помітили велику групу
бомбардувальників, прикритих винищувачами, й атакували їх.
Є.М. Горбатюк першим кинувся на фашистів і збив кілька їхніх
літаків. У наступних боях він бився так само відважно й
сміливо. На лютий 1942 р. Є.М. Горбатюк здійснив 203
бойових вильоти, в 26 повітряних боях збив 4 літаки, знищив
значну кількість бойової техніки та живої сили супротивника.
За зразкове виконання бойових завдань та виявлені при
цьому доблесть і мужність 4 березня 1942 р. йому було
присвоєно звання Героя Радянського Союзу1.
В тяжкі дні боїв у небі Москви відзначився заступник
командира ланки 16-го винищувального авіаційного полку
капітан Н.М. Панченко - уродженець с. Андріївка Синельників-
ського району Дніпропетровської області. За відмінне
виконання бойового наказу командування по знищенню літаків
супротивника на аеродромах і нанесення точних уларів по
мотомехколоні ворога він був нагороджений орденом
Червоного Прапора2.
Відчайдушно й майстерно билися на підступах до Москви
й інші льотчики. 11 серпня 1941 р. командир ланки 27-го
винищувального авіаційного полку лейтенант А.Н. Катрич із
с. Олексіївка Валківського району Харківської області на
висоті майже дев'ять тисяч метрів таранив фашистський
бомбардувальник "Дорньє-217". Після вдалої посадки техніки
виявили, що в його "МіГ-3" тільки кінчики сталевих лопастей
гвинта були загнуті й трохи розплавлені. За роки Великої
Вітчизняної війни А.Н. Катрич зробив 250 бойових вилетів і
знищив у повітряних боях 14 ворожих літаків. 28 жовтня 1941 р.
йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу3.
Для перехоплення ворожого літака-розвідника на підході
до Москви в парі з ведучим молодшим лейтенантом Б.Г. Пи-
рожковим 14 вересня 1941 р. вилетів льотчик 124-го
винищувального авіаційного полку молодший лейтенант В.І. Довгий
- уродженець м. Запоріжжя. Радянські пілоти підбили німецький
літак, але той намагався "протягнути" за лінію фронту. Навіть
таранний удар ведучого лише пошкодив його. Тоді В. Довгий
1 Див.: Герои Советского Союза: В 2-х т. - М.: Воениздат, 1987. - Т. 1. - С.
2ЦАМО РФ, ф. 384, оп. 8531, спр. 16, арк. 29.
3Правда. - 1980. - 13 апр.
127
повторив таран і збив ворога. 29 жовтня 1941 р. В.І. Довгий
загинув у повітряному бою1.
Захищаючи столицю, льотчики здійснили кілька "вогняних
таранів" наземних об'єктів. Так 8 вересня 1941 р. на дальніх
підступах до Москви заступник командира ескадрильї 62-го
штурмового авіаційного полку старший лейтенант А.І. Ключко
з м. Ямпіль Сумської області тараном палаючого літака
знищив кілька ворожих танків і, затримавши рух усієї колони,
сприяв її остаточному розгрому. 6 листопада 1941 р. він був
посмертно нагороджений орденом Леніна2. 28 вересня
1941 р. командир ланки 215-го штурмового авіаційного полку
І.П. Орленко - уродженець м. Дніпропетровська - кинув
охоплену полум'ям машину на скупчення ворожих літаків. З
листопада 1941 р. він був нагороджений орденом Червоної
Зірки3.
16 листопада, коли на Волоколамському напрямі в наступ
перейшла 4-а німецька танкова група (не менше 400 танків),
частина сил 16-ї армії при підтримці авіації нанесла потужний
контрудар по супротивнику. Після цього радянські воїни три
дні стримували шалені атаки гітлерівців. Тут насмерть стояли
бійці та командири 316-ї стрілецької дивізії (в подальшому
вона стала 8-ю гвардійською). Очолював її генерал І.В. Пан-
філов. Дивізія була сформована в Казахстані. За своїм
складом була вона багатонаціональною: росіян - 48 %;
киргизів - 16,3 %; казахів - 14,7 %; узбеків - 8 %; українців -
7,2 %; татар - 2,1 %; інших - 3,7 %4. Незламну стійкість і
відвагу виявив заступник командира 3-го стрілецького
батальйону 19-го гвардійського стрілецького полку цієї дивізії
П.В. Юрченко (українець з Краснодарського краю). У
критичний момент бою в районі с. Поручка він під ворожим
вогнем прорвався з ручним кулеметом уперед і відбив атаку
фашистів. Коли вибув зі строю командир 1-ї стрілецької роти,
П.В. Юрченко повів роту в атаку й домігся успіху. Рота
закріпилася на вигідному для оборони рубежі5. Командир
взводу 1073-го стрілецького полку сержант М.Ю. Гончаренко
1ЦАМО РФ, ф. 135, оп. 2890, спр. 11, арк. 87.
2 Див.: История СССР. - 1969. - N0 4. - С. 96.
3Див.: Александров С.С. Крылатые танки. - М.: Воениздат, 1971. - С. 76.
4ЦАМО РФ, ф. 1063, оп. 1, спр. 5, арк. 8; спр. 89, арк. 71.
5 Там само, оп. 2, спр. 15, арк. 352.
128
в нічній атаці під с. Шеховським знищив кілька автоматників і
обслугу фашистського міномета1.
В районі Осташево - Спасо-Рюховське мужньо бився з
фашистськими загарбниками особовий склад 289-го Червоно-
прапорного протитанкового артилерійського полку, яким
командував майор Н.К. Єфременко. 19 жовтня супротивник 35
танками при підтримці піхоти перейшов у наступ. Силами двох
батарей полку цю атаку було відбито, гітлерівці залишили на
полі бою сім підбитих танків. 25 жовтня ворог кинув у наступ
80 танків з десантом автоматників, два батальйони піхоти,
ескадрон кінноти при підтримці 28 літаків, але шквальним
вогнем 289-го полку був відкинутий. У цьому бою батареї
полку знищили 59 танків, 2 літака та велику кількість солдатів і
офіцерів супротивника. Тільки артилеристи взводу лейтенанта
І. Старишка знищили дев'ять фашистських танків. Чотири з них
І. Старишко підбив сам. За виявлену в бою відвагу він був
удостоєний ордена Леніна2.
Вінцем слави цієї дивізії став подвиг біля роз'їзду
Дубосєково 28 чоловік із групи винищувачів танків 1075-го
стрілецького полку. Сюди, на рубіж наших двох армій,
гітлерівське командування націлило вістря свого танкового
клина, щоб, прорвавшись до Волоколамського шосе, вийти на
Москву найкоротшим шляхом. У складі групи були Н.Я.
Ананьев, Я.А. Бондаренко, Г.М. Безродних, П.Д. Дутов, Н. Єсибула-
тов, А. Кожабергенов, Г.Є. Конкін, H.A. Мітченко, І.В.
Москаленко, І.М. Натаров, Г.О. Петренко, М. Сингирбаєв, 1.0. Ше-
петков, Д. Шолохов та ін. Росіянин, українець, казах, киргиз,
мордвин та воїни інших національностей боролися поруч.
Гранатами, пляшками з запалювальною сумішшю та вогнем з
протитанкових рушниць вони відбили атаки 50 ворожих танків.
Той бій тривав чотири години. Ворог утратив 18 танків і
багато солдатів, але пробитися не зміг. Донедавна вважалося,
що всі 28 героїв полягли смертю хоробрих. Але було
встановлено, що І.Р. Васильєв, Д.Т. Тимофеев, І.Д. Шадрін і
Г.М. Шем'якін залишилися живими3.
На рубежі Дєдовськ - Рождествено - Лєніно - Істра стійко
тримали оборону бійці та командири 78-ї стрілецької дивізії,
]ЦАМО РФ,ф. 1063, on. 2, спр. 15, арк. 52.
2Див.: Красная звезда. - 1982. - 19 дек.
3Див.: Герои Советского Союза: Истор.-статистич. очерк. - М.: Воениздат,
1984. - С. 50.
5 І Муковський
129
яка в подальшому стала 9-ю гвардійською. В Підмосков'я ця
дивізія прибула з Сибіру. Командував нею А.П. Бєлобородов.
У своїх мемуарах К.К. Рокоссовський писав: "Важко навіть
сказати, наскільки своєчасно сибіряки влилися в лави наших
військ! Якщо під Волоколамськом велику роль зіграла дивізія
генерал-майора І.В. Панфілова, то в листопаді не менш
значний внесок у вирішальні бої за Москву зробила дивізія
полковника А.П. Белобородова"1.
У 4-й окремій гвардійській роті зв'язку цієї дивізії воював
командир телефонно-кабельного взводу, українець із с. Ново-
українка Челябінської області О.Н. Одинцов. У боях він
зарекомендував себе сміливим і рішучим командиром, умілим
організатором безперебійного зв'язку. В боях у районі Істри
через тривалий вогневий наліт ворога було перервано і
виведено з ладу більшість зв'язківців. Тоді О.Н. Одинцов та
один з бійців власноручно відновили зв'язок, забезпечивши
виконання бойового завдання2.
Рішуче й безстрашно діяв на полі бою водій 10-ї окремої
автороти цієї дивізії Р.І. Панібратець - українець із м.
Хабаровська. Під сильним вогнем супротивника він, незважаючи на
смертельну небезпеку, неодноразово доставляв на передову
снаряди, міни, патрони, продовольство. За своєчасне та
зразкове виконання бойового завдання його було нагороджено
медаллю "За бойові заслуги"3.
В період з 16 по 21 листопада темп ворожого наступу
безперервно знижувався й не перевищував 3-5 км на добу.
Кожний кілометр до Москви коштував гітлерівцям тисяч убитих
і поранених солдатів, десятків і сотень знищених танків,
гармат,збитих літаків. Але, незважаючи на значні втрати,
ворог продовжував рватися до Москви. Захопивши Клин і
Солнєчногорськ, він намагався розвинути свій успіх північно-
західніше від Москви. В ніч на 28 листопада невеликими
моторизованими силами гітлерівцям удалося вийти до каналу
Москва-Волга й форсувати його біля Яхроми. Однак
подальший наступ супротивника тут було зірвано контрударами
військ 1-ї ударної армії. Ворога було відкинуто на західний
1Рокоссовский К.К. Солдатский долг. - М.: Воениздат, 1972. - С. 72.
2ЦАМО РФ, ф. 1066, оп. 2, спр. 61, арк. 36-37.
3Там само, арк. 17-18.
130
берег каналу1. На кінець листопада - початок грудня 1-а
ударна й 20-а армії разом з 30-ю та 16-ю армією остаточно
зупинили німців. Ворог змушений був перейти до оборони.
Загроза прориву до Москви з північного заходу та з півночі
була ліквідована. В цьому велика заслуга військ 22-ї та 29-1
армій. У запеклих оборонних боях вони відбили всі атаки
супротивника й затримували його на північному заході. В цих
боях відзначився своєю відвагою червоноармієць 5-ї
стрілецької роти 1-го мотострілецького полку НКВС М.А. Федо-
рець - українець із Добруського району Гомельської області. В
районі Страшевичів він брав участь у багнетному бою,
сміливо й енергійно нищив ворога. Незважаючи на поранене
плече, він продовжував іти вперед, за ним - його товариші. За
мужність і хоробрість, виявлені в бою, М.А. Федорця
нагороджено орденом Червоного Прапора2.
Великих втрат ворогові завдала мінометна рота 924-го
стрілецького полку 29-ї армії, якою командував старший
лейтенант М.І. Колесник - уродженець с. Дніпрово-Кам'янка
Лихівського (нині П'ятихатського) району Дніпропетровської
області. З самого початку Вітчизняної війни фронтовик був
прикладом хоробрості та героїзму для своїх бойових
побратимів. Уміло керуючи діями роти, він спрямовував вогонь
мінометів, розташованих у бойових порядках піхоти, на
вогневі точки та живу силу супротивника, ефективно сприяючи
виконанню бойових завдань, які стояли перед підрозділами
полку3.
З півдня Москву захищали воїни 33-ї армії. Вони вели
запеклі бої з наступаючою піхотою й танками супротивника.
Тільки в період з 26 по 28 листопада частини 222-ї стрілецької
дивізії щодобово відбивали по 9-12 контратак. Відчайдушно й
сміливо билися танкісти. Особливо прославилася на полях
Підмосков'я бригада М.Є. Катухова. В ній виросли такі славні
герої, як П.П. Воробйов, 1.0. Лакомов, Є.А. Лупов, K.M. Сало-
хін, Ф.Є. Столярчук. Діючи таємно, із засідок, вони нанесли
ворогові, що рвався до Москви, відчутних втрат. Найхо-
робрішим у бригаді був українець з Кубані старший лейтенант
'Див.: История второй мировой войны (1939-1945): В 12-и т. - М.:
Воениздат, 1975. - Т. 4. - С. 103.
7ЦЛМО РФ, ф. 384, оп. 8531, спр. 16, арк. 104-105.
3 Там само, спр. 20, арк. 28.
131
Д.Ф. Лавриненко. Його екіпаж протягом 21-22 листопада
підбив 13 фашистських танків1.
У районі Хімок захищала Москву 26-а окрема
стрілецька бригада. В ній заряджаючим 76-міліметрових гармат
був Г.Т. Авраменко - уродженець Алма-Ати, українець. Коли
радянські воїни перейшли в наступ, він зробив за один день
367 пострілів, розбив не один десяток вогневих точок і знищив
велику кількість гітлерівців. Григорій Трохимович вів настільки
інтенсивний вогонь, що неможливо було доторкнутися до
ствола його гармати, на ньому диміла і спучувалася фарба2.
В другій половині листопада гостро й напружено
розвивалися події на лівому крилі Західного фронту. Тут гітлерівці
поновили наступ на Тулу. 22 листопада вони захопили Ста-
ліногорськ (нині Новомосковськ) і почали прориватися на Ва-
нєв, Каширу. Для ліквідації прориву в цьому районі було
створено оперативну групу під командуванням генерала П.О.
Белова. До неї увійшли 1-й гвардійський корпус, 112-а танкова
дивізія полковника А.Л. Гетьмана, 9-а танкова бригада
підполковника І.Ф. Кириченка та два окремих танкових ба-
тальйона. 27 листопада разом з полком 173-ї стрілецької
дивізії вони нанесли удар по ворогу й після жорстоких боїв, які
забрали багато життів з обох боків, гітлерівці були відкинуті в
район Мордвеса. В цих боях хоробро билися бійці та
командири кавалерійської частини, якою командував українець з
Іванівського району Уссурійського краю підполковник І.П. Си-
ницький. Ця частина першою прийшла в Каширу і, вступивши
в бій із значно переважаючими силами супротивника,
заступила йому шлях до міста. В районі сіл Захарівка та Ре-
тинівка стійкість і відвагу виявила група воїнів на чолі з
лейтенантом А.Н. Тихомировим. У нерівному бою вони
гранатами та пляшками з запалювальною сумішшю знищили
кілька фашистських танків3.
Зазнавши поразки в районі Кашири, гітлерівці силами
двох танкових дивізій намагалися обійти Тулу з північного
сходу. Однак їхній план було своєчасно викрито. Внаслідок
контрудару силами 340-ї стрілецької та 112-ї танкової дивізій
^ив.: Выстояли и победили: Документы и материалы. - М.: Моск.
рабочий, 1966. - С. 130.
2ЦАМО РФ, ф. 386, оп. 8769, спр. 161, арк. 12.
3Галицан A.C., Муриев Д.З. Тула - город-герой. М.: Воениздат, 1981. • С
60.
132
супротивник зазнав значних втрат і відійшов на попередні
позиції. В обороні міста важливу роль відіграв Тульський
робітничий полк. Майже півтора місяці безперервних боїв за
Тулу він перебував на найвирішальніших ділянках. Пізніше цей
полк став регулярною частиною Червоної Армії, йому було
присвоєно номер 766-й. Пройшовши тисячі кілометрів
фронтових доріг, полк закінчив свій шлях у Кенігсберзі1.
Не домігшись успіху на північних і південних підступах до
Москви, супротивник намагався прорвати оборону наших
військ на центральній ділянці Західного фронту. 1 грудня йому
вдалося зробити це північніше Наро-Фомінська. Але наступ
гітлерівців з^ великими для них втратами був зупинений
військами 5-ї армії. Тоді фашисти повернули на схід, у район
станції Галіцино. Тут на них були спрямовані контрудари
з'єднань і частин 33-ї та 5-ї армій. Особливо стійко й мужньо
боролися воїни 5-ї стрілецької дивізії 33-ї армії.
Захищаючи небо Москви від фашистських загарбників,
сміливо й рішуче діяв льотчик 6-го винищувального авіаційного
корпусу ППО П.Н. Белясник - уродженець с. Вовна Сумської
області. Він збив 7 літаків і зи. щив багато техніки та живої
сили супротивника. За мужність і відвагу, виявлені в боях за
Москву, П.Н. Белясник був нагороджений орденом Червоного
Прапора2. На підступах до Москви сміливістю й хоробрістю
відзначився інструктор політвідділу 1-ї гвардійської
мотострілецької дивізії Є.Д. Сергієнко. В ході бою він помітив, що група
фашистів сховалася в сусідньому будинку. Німці могли будь-
якої миті відкрити вогонь по наших воїнах. Не вагаючись ані
хвилини, Є.Д. Сергієнко швидко підповз до будинку й закидав
фашистів гранатами та пляшками з запалювальною сумішшю.
Увірвавшись в будинок, він прицільним вогнем з автомата
знищив двох німецьких кулеметників і, оволодівши їхньою
зброєю, відкрив вогонь по фашистських солдатах. Гітлерівці в
паніці відступили3.
У листопадових боях з ворогом рішуче діяв уродженець
с. Битиця Сумської області I.A. Єременко. Свій бойовий
рахунок він відкрив 5 листопада. Того дня його гармата підбила
1 Красная звезда. - 1976. - 17 дек.
'Див.: Герои Советского Союза. Подвиги: Документы и материалы. * Изд.
3-е, перераб. и доп. - Харьков: Прапор, 1983. - С. 63-64.
7ЦАМО РФ, ф. 388, оп. 8719, спр. 5, арк. 33-34.
133
перший ворожий танк. У наступних боях він підпалив і підбив
ще кілька танків, за що й був нагороджений іменним
годинником, який вручив йому командуючий 5-ю армією генерал
1.1. Федюнінський1. Хоробро бився з ворогом навідник гармати
296-го протитанкового артилерійського полку 16-ї армії
Дмитро Боровенко. В районі с. Спасо-Рюховського його гармата
потрапила під сильний ворожий вогонь, але відважний гармаш
не розгубився й відкрив вогонь у відповідь. Фашисти змушені
були відступити. В цьому бою гармата Д. Боровенка підбила
три танка й знищила значну кількість піхоти супротивника. За
хоробрість і мужність, виявлені в бою, Дмитро Боровенко був
нагороджений орденом Червоної Зірки2.
В нерівному поєдинку з ворогом особливу стійкість і
відвагу виявив командир 3-го взводу 4-ї стрілецької роти 18-го
гвардійського стрілецького полку 9-ї гвардійської стрілецької
дивізії лейтенант М.Є. Овчаренко - українець з м.
Хабаровська. В складній ситуації він змушений був розпочати бій
проти групи фашистів у 30-40 чоловік. Замаскувавшись і
підпустивши їх на 15-20 метрів, М. Овчаренко раптово кинув у
них кілька зв'язок гранат. Від вибуху загинуло й було
поранено більше двадцяти гітлерівців. Решту він розсіяв вогнем
з автомата й змусив відступити3.
Стійкість і мужність радянських воїнів сприяли зриву
гітлерівських задумів прорватися до Москви. Наступ німецько-
фашистських військ на всіх напрямах був стриманий, ударні
угруповання супротивника виснажені й знекровлені. Ворог
змушений був перейти до оборони. Операція "Тайфун"
провалилася.
§ 4. ГРУДНЕВИЙ КОНТРНАСТУП
У час, коли розгромлені під Ростовом ворожі війська
відступали за ріку Міус, а в районі Тихвіна супротивник під
ударами наших військ подекуди вже розпочав відхід,
створилися умови для переходу в контрнаступ на московському
1 Герои Советского Союза. Подвиги: Документы и материалы. - Изд. 3-е,
перераб. и доп. - Харьков: Прапор, 1983. - С. 180.
2ЦАМО РФ, ф. 358, оп. 5938, спр. 4, арк. 139.
3Там само, ф. 1066, оп. 2, спр. 16, арк. 32.
134
напрямі. Проаналізувавши обстановку, що склалася, Ставка
Верховного Головнокомандування прийняля рішення: на
початку грудня перейти в контрнаступ на західному напрямі,
розгромити основні групи армій "Центр", що загрожували
Москві, й рішуче поліпшити становище радянських військ.
Задум контрнаступу під Москвою полягав у тому, щоб
одночасними ударами військ правого та лівого крила Західного
фронту, взаємодіючи з військами Калінінського та правого
крила Південно-Західного фронтів, розгромити ударні
угруповання супротивника, що намагалися охопити Москву з півночі
та півдня, й відкинути їх від столиці. Головна роль у
контрнаступі відводилася Західному фронтові, на чолі якого стояв
генерал Г.К. Жуков.
У підготовці контрнаступу під Москвою брала участь уся
країна. З різних її кінців на допомогу Москві поспішали нові
військові частини та з'єднання, прибували танки, літаки,
боєприпаси й продовольство. З Горького прибув броненосець
"Кузьма Мінін", з Мурома - броненосець "Іван Муромець". По
всій країні була широко розгорнута кампанія по збору теплих
речей для фронтовиків. Всенародна допомога підносила
моральний дух бійців і командирів, зміцнювала їхню впевненість в
успіхові майбутнього контрнаступу під Москвою.
Архівні документи свідчать, що на період підготовки до
контрнаступу у військах Західного, Калінінського та правого
крила Південно-Західного фронтів проводилася значна
роз'яснювальна робота серед особового складу. У з'єднаннях і
частинах 30-ї армії відбулися короткі мітинги, збори, індивідуальні
та групові бесіди на теми: "Значення боїв за Москву",
"Героїчна робота радянського тилу"1, були організовані
перегляди кінофільму "Парад частин Червоної армії 7 листопада
1941 р. на Красній площі в Москві". Проведена робота
сприяла глибшому усвідомленню червоноармійцями поставленого
завдання.
5-6 грудня 1941 р. війська лівого крила Калінінського,
Ударної групи Західного та правого крила Південно-Західного
фронтів перейшли у контрнаступ. Жорстокі бої розгорілися на
всіх напрямах. На початку наступу темпи пересування
багатьох наших частин і з'єднань були низькими. Позначилися
як нестача танків, артилерії, так і відсутність досвіду ведення
наступальних операцій. Багато наших командирів і штабів ще
]ЦАМО РФ, ф. 354, оп. 5814, спр. 10, арк. 28-30.
135
не навчилися належним чином проводити наступ чітко
організованими великими силами, розрахованими на нищівний
удар по ворогу. Надто часто наступальний порив і мужність
червоноармійців недостатньо підкріплювались умінням,
організацією й компетентністю деяких командирів і штабів. Минуло
чимало часу, поки командири та війська не навчилися воювати
за правилами військового мистецтва, діяти на полі бою не
шаблонно, а широко застосовувати маневрування, уникати
лобових прямолінійних атак німців. Однак, уже в перші дні
контрнаступу під Москвою війська 29-1 і 31-1 армій, долаючи
шалений опір ворога, переправилися через Волгу й створили
загрозу для комунікацій його 9-ї армії, яка утримувала Калінін.
З'єднання 30-ї армії, прорвавши оборону супротивника, до
9 грудня вийшли на підступи до Клина. В той же час успішно
наступали війська 1-ї ударної і 20-ї армій. Вони визволили
великі населені пункти - Яхрому, Білий Раст, Красну Поляну.
Як і в оборонних боях, у ході контрнаступу наші земляки
повсюдно виявляли мужність, відвагу та військову майстерність.
Наполегливість у виконанні бойового завдання
продемонстрував командир 1170-го стрілецького полку 348-ї стрілецької
дивізії підполковник А. Куценко. Він уміло організував бій за
Рогачево. Незважаючи на шалений опір гітлерівців, полк під
його командуванням 8 грудня визволив Рогачево. Особливо
відзначився командир 421-го стрілецького полку 119-ї
стрілецької дивізії майор П.Г. Карамушко - українець із м.
Красноярська. В ході наступу він уміло маневрував підрозділами
полку на полі бою. Постійно перебуваючи в бойових
порядках, Петро Григорович безпомилково обирав моменти для
атаки, в найтяжчі періоди бою першим піднімався в атаку,
демонструючи мужність, відвагу й героїзм. Бійці бачили в його
діях високий зразок виконання війського обов'язку. За період
боїв з 5 по 20 грудня 1941 р. частина звільнила від німецько-
фашистських загарбників 4 населених пункти, знищила більше
тисячі солдатів і офіцерів, захопила 8 дальнобійних гармат, 10
автомашин, 44 міномети та велику кількість гвинтівок,
автоматів, іншого майна. За вміле командування полком,
наполегливість і відвагу в боях з фашистськими загарбниками майор
П.Г. Карамушко був нагороджений орденом Леніна1.
Відважно діяв на полі бою кулеметник 2-ї стрілецької роти
912-го стрілецького полку 243-ї стрілецької дивізії єфрейтор
1 ЦАМО РФ, ф. 376, оп. 1081 1, спр. 43, арк. 14-15.
136
|.л. Лавриненко - уродженець хут. Лаврівка Білокуракінського
району Ворошиловградської (нині Луганської) області. В ході
наступу в районі Стариця противник вів шалений вогонь з
мінометів і кулеметів, позбавивши роту можливості
маневрувати. Іван Ларіонович зі своїм кулеметом сміливо просунувся
вперед, зайняв вигідну позицію й відкрив прицільний вогонь по
ворогу, чим забезпечив виконання бойового завдання1.
Мужність і самовідданість виявив командир відділення 3-ї
стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону 928-го стрілецького
полку 252-ї стрілецької дивізії А.Н. Майстренко з с. Ново-
Олександрово Миколаївської області. В критичний момент
бою, коли у 2-го взводу, яким командував лейтенант Зенін,
скінчилися боєприпаси, він під сильним рушнично-кулемети им
вогнем супротивника зумів своєчасно доставити набої і цим
сприяв взводові в успішному завершенні бою. Командування
дивізії нагородило А.Н. Майстренка орденом Червоного
Прапора2.
Стрілець 3-го взводу 2-го стрілецького батальйону 928-го
стрілецького полку 252-ї стрілецької дивізії Л.О. Головатюк із
с. Шахнівка Вінницької області в бою під Винокурово,
ризикуючи життям, підійшов на близьку відстань до ворога й
закидав його гранатами. А в районі Глазового Л.О. Головатюк
з групою бійців раптово налетів на ворожий бліндаж, знищив
біля 10 гітлерівців, захопив офіцера й доставив його в штаб
полку3.
На Істрінському напрямі бойові дії розпочалися 7 грудня.
Найжорстокіші бої першого дня розгорнулися за крюковський
вузол опору, де оборонялися 5-а танкова та 35-а піхотні
дивізії гітлерівців. Усі намагання супротивника будь-якою ціною
утримати Крюково залишилися безуспішними. Частини 8-ї
гвардійської стрілецької дивізії та 1-ї гвардійської танкової
бригади вночі нанесли сильний удар по ворогові і незабаром
звільнили цей великий населений пункт. Виняткову відвагу
виявили в боях танкісти. На підступах до Волоколамська екіпаж
тяжкого танка КВ, яким командував лейтенант П.Д. Гудзь, лише
в одному бою знищив 10 танків, 4 протитанкових гармати та
кілька десятків солдатів і офіцерів супротивника. Про напругу
1ЦАМО РФ, ф. 384, оп. 8531, спр. 16, арк. 162.
2 Там само, арк. 188.
3 Там само, арк. 179.
137
цього бою свідчить те, що його танк одержав 29 ум'ятин від
ворожих снарядів. Але КВ був у повній бойовій готовності й
продовжував вести бій. Всі члени екіпажу цього танка були
нагороджені орденами та медалями. Лейтенант П.Д. Гудзь
удостоєний ордена Леніна1.
Успішно наступали війська правого крила Західного
фронту північно-східніше Тули. Вже 7 грудня вони визволили від
гітлерівців Михайлово та Срібні Пруди, а ЗО грудня - Калугу.
Долаючи шалений опір ворога, війська правого крила
Південно-Західного фронту просунулися вперед на 80-100 км,
визволили від фашистських загарбників значну кількість
населених пунктів, у тому числі міста Єлець і Єфремов. Вони
відволікали на себе частину сил 2-ї танкової армії ворога,
зірвали плани прорватися за р. Дон, розгромили його 34-й
армійський корпус і захопили значні трофеї. Тільки частини 307-ї
стрілецької дивізії, якою командував підполковник В.А. Лазько,
захопили 170 автомашин, 15 кулеметів, 7 гармат різного
калібру, кілька повозок з боєприпасами, багато іншого
військового спорядження2.
Використовуючи успіх, досягнутий на флангах, 18 грудня
перейшли в наступ і армії центру Західного фронту. Гітлерівці
запекло оборонялися. Прорвати їхню оборону на Нарі нашим
військам удалося лише на восьмий день. 26 грудня вони
визволили Наро-Фомінськ, 2 січня - Малоярославец^ через два
дні - Боровськ і продовжували наступати на Верею та Мединь.
Майже в кожному донесенні з фронту писалося про мужність і
відвагу бійців і командирів, виявлені в районі Наро-Фомінська
та Малоярославця. Так у ніч з 17 на 18 грудня відзначився
автоматник розвідроти 179-ї стрілецької дивізії Ф.Н. Скоков -
українець із. ст. Камала Красноярського краю. Подолавши
мінне поле супротивника, він з групою розвідників блокував
дві вогневі точки ворога. В цій сутичці Федір Никифорович діяв
рішуче й сміливо. Він першим кинувся в траншею, закидав її
гранатами й знищив при цьому біля ЗО гітлерівців. Захопивши
контрольного полоненого, він своєчасно доставив його в
частину3. В той же час під час проведення силової розвідки
переднього краю супротивника вміло діяв командир взводу
1ЦАМО РФ, ф. 1115, оп. 2, спр. З, арк. 59.
2 Там само, ф. 1365, on. 1, спр. 16, арк. 77-78.
3Там само, ф. 1427, оп. 2, спр. 22, арк. 3.
138
215-го стрілецького полку 43-Т армії М.М. Жук - уродженець
с. Варварівка Дніпропетровської області. Він таємно підійшов
зі своєю групою до траншеї гітлерівців і блискавично оволодів
нею. В цій сутичці Михайло Михайлович особисто знищив
шість фашистів, двох узяв у полон. За вмілу організацію
бойового завдання, особисту мужність і відвагу його було
нагороджено орденом Червоної Зірки1.
В ході прориву оборони супротивника на Нарі
відзначилися командир 7-ї стрілецької роти 3-го батальйону 186-го
стрілецького полку 179-ї стрілецької дивізії киянин В.І. Співак,
червоноармієць 259-го стрілецького полку тієї ж дивізії Г.А.
Нестеренко - уродженець Броварського району Київської
області2.
У період битви під Москвою активно діяли, виявили
мужність і відвагу командир 2-ї батареї 257-го окремого зенітного
артилерійського дивізіону 119-ї стрілецької дивізії старший
лейтенант М.Г. Мелонишин - уродженець Мізенківських хуторів
Вінницької області (відбив кілька атак бомбардувальників
супротивника, збив 3 ворожих літаки); командир роти
протитанкових рушниць 234-го стрілецького полку лейтенант Г.І.
Коровій - уродженець с. Пушкарівка Дніпропетровської області
(біля с. Осипівка, вміло керуючи взводами роти, відбив кілька
контратак піхоти ворога, яку підтримували танки); лінійний
наглядач 653-го окремого батальйону зв'язку 31-ї армії
П.Р. Качура - уродженець Олишевського району Чернігівської
області (багаторазово під ворожим вогнем усував
пошкодження на лініях зв'язку, чим забезпечив командиру 247-ї
стрілецької дивізії безперервне управління частинами); технік-
інтендант 2-го рангу 50-ї армії Н.Г. Алексеев з м. Суми
(неодноразово під вогнем ворога доставляв на передові позиції
продовольство та боєприпаси); командир взводу санітарів-
носильників 215-го стрілецького полку 179-ї стрілецької дивізії
молодший лейтенант Д.Ф. Чорний - уродженець с. Хмелево
Кіровоградської області (в боях під Маклоково своєчасно
виніс з поля бою 162 поранених, надав їм допомогу й
евакуював до полкового медпункту. Коли в другому батальйоні
залишилося близько 50 чоловік, Дмитро Федорович пішов у
атаку разом з командиром батальйону майором Гусєвим,
]ЦАМО РФ, ф. 1427, оп. 2, арк. 97, 238.
2 Там само, арк. 238.
139
виніс пораненого командира з поля бою. Командування дивізії
нагородило Д.Ф. Чорного орденом Червоної Зірки)1.
Немає числа подвигам, звершеним радянськими воїнами в
ході контрнаступу під Москвою. За зразкове виконання
бойових завдань, виявлені при цьому доблесть і мужність 110
чоловік було удостоєно високого звання Героя Радянського
Союзу. Це були воїни різних національностей, у тому числі:
росіяни - 70 чоловік, українці - ЗО; дві третини з них були
молоді люди від 25 до 35 років.
Внаслідок контрнаступу наших військ під Москвою вперше
за всю другу світову війну німецько-фашистській армії було
завдано значної поразки, міф про її непереможність -
розвіяний, плани "блискавичної" війни - зірвані. Розгром
гітлерівських військ під Москвою істотно вплинув на весь хід Великої
Вітчизняної і другої світової воєн. Перемога зміцнила
моральний дух наших бійців і командирів. Вона сприяла розширенню
фронту народно-визвольної боротьби в окупованих
фашистами країнах Європи, утвердила міжнародне становище
Радянського Союзу.
1 ЦАМО РФ, ф. 1427, оп. 2, спр. 22, арк. 169.
Розділ III
ЛЕНІНГРАДСЬКА ЕПОПЕЯ
§ 1. ОБОРОНА МІСТА НА НЕВІ
Майже водночас із запеклими боями на центральній
ділянці радянсько-німецького фронту не менш завзята боротьба
розгорнулася на підступах до Ленінграда. Оволодінню ним
гітлерівське командування надавало великого значення. Ворог
розраховував, що захоплення цього міста з його великими
промисловими об'єктами та єдиним у країні заводом по
виробництву найважчих танків негативно відбилося б на
обороноздатності СРСР. Падіння Ленінграда й Кронштадта
позбавило б, на думку фашистського командування, Балтійський
флот основної бази, призвело б до його загибелі. Це дало б
вермахту можливість використати порти східної частини
Балтійського моря, набагато скоротити розтягнуті сухопутні
комунікації.
Взяти місто планувалося комбінованим ударом з
північного заходу - фінськими військами, з півдня та південного
сходу - силами німецької групи армій "Північ". Для досягнення цієї
мети німці зосередили на напрямах головних ударів своТ великі
угруповання й таким чином здобули перевагу над нашими
військами у 4-5 разів. Так, зокрема, на Шауляйському напрямі
в ділянці 125-ї стрілецької дивізії, що розташовувалась у 25-кі-
лометровій смузі на захід від Расейняй, наносили удар три
танкові та дві4 піхотні дивізії. А на Вільнюському - проти
одинадцяти батальйонів 5-ї, 33-ї та 188-ї стрілецьких дивізій, що
встигли розгорнутися на 100-кілометровому фронті, виступала
3-я танкова група з підпорядкованими їй двома корпусами 9-ї
армії.
На початку війни війська Північно-Західного фронту не
були готові до відбиття ворожого удару. Атаковані значними
силами противника, вони зазнали більше 50 відсотків втрат
особового складу та матеріальної частини. Було порушене
управління військами та дещо затримане залізничне сполучення.
Особливо відчутних втрат зазнала авіація Північно-Західного
фронту. Це відбулося через те, що ініціатива нанесення
перших ударів по наших аеродромах була в руках
супротивника. Авіація фронту не мала чітко визначених
конкретних бойових завдань на випадок нападу агресора1.
]ЦАМО РФ, ф. 221, оп. 142687, спр. 1, арк. 8.
143
Піднявшись по тривозі після першого нальоту противника,
наші літаки перебували близько години в зоні очікування, а
потім знову сідали на свої аеродроми. Командири авіаціних
дивізій мали наказ тримати частини в постійній бойовій
готовності до виведення з-під удару, але вступати в повітряні
бої можна було лише над своєю територією1. Скориставшись
цим, противник наносив дошкульні бомбові удари по наших
аеродромах.
Проте, незважаючи на нерівні умови боротьби, радянські
бійці сміливо вступали в бій, чинили ворогові запеклий опір.
Щільним вогнем у районі Горської, Сестрорецька воїни 115-го
зенітного артилерійського полку зустріли ворожі
бомбардувальники. Вже після перших пострілів батареї молодшого
лейтенанта А.Т. Пімченкова був підбитий "Юнкерс-88".
Випустивши шлейф чорного диму, він здійснив вимушену посадку
недалеко від вогневої позиції. Ворожі льотчики стали першими
полоненими, захопленими під Ленінградом.
Завзяті бої в районі м. Тауроген вели війська 125-ї
стрілецької дивізії. При підтримці артилерії вони відбивали
неодноразові атаки противника. Лише втративши значну
кількість свого особового складу, дивізія була вимушена
зилишити Тауроген. Відступали з боями. В них відзначився
помічник командира взводу 657-го стрілецького полку цієї
дивізії, уродженець с. Чайківка Потієвського (нині
Радомишльського) району Житомирської області сержант В.О. Романчук.
Зайнявши зручну позицію, він сам стримував навальні атаки
противника доти, поки рота не перейшла на новий вогневий
рубіж. І в наступних боях він діяв рішуче. Тримаючи оборону в
районі м. Тарту, В.О. Романчук, командуючи взводом, завдав
ворогові значних втрат, а під час оточення зумів організувати
прорив ворожого кільця й врятувати людей від полону.
Командуванням 8-ї армії він був нагороджений орденом
Червоного Прапора2. Хоробро воював з німецько-фашистсь-
кими загарбниками гарматний номер 414-го артилерійського
полку, уродженець с. Семенівка Борзнянського району
Чернігівської області червоноармієць І.С. Костюченко. Німецькі
снаряди, розриваючись поряд з котлованом, у якому стояла
гармата, зруйнували бруствер. Один снаряд влучив у
котлован. Вибухова хвиля оглушила й кинула І.С. Костюченка
]ЦАМО РФ, ф. 221, оп. 142687, слр. 5, арк. 18.
2 Там само, ф. 125 сд, оп. 2, спр. 23, арк. 70.
144
на землю. Прийшовши до пам'яті, він побачив, що багато
його товаришів убито й поранено. Ледве переставляючи ноги,
він підійшов до гармати й стріляв доти, поки не скінчилися
боєприпаси... Ворожа атака захлинулася1.
Мужність і героїзм виявив механік-водій танка 165-го
окремого розвідбатальйону 125-ї стрілецької дивізії, уродженець
м. Охтирка червоноармієць І.Г. Клочко. Прикриваючи міст
через р. Дубисса, він уміло використав рельєф місцевості й,
підійшовши на близьку відстань до ворога, прямою наводкою
знищив 7 бронемашин, кілька гармат, розсіяв близько півроти
фашистських солдатів2. Відважним воїном показав себе
червоноармієць 249-го стрілецького полку, уродженець Семенів-
ського району Чернігівської області, українець О.Г. Пильцов. У
розпалі бою під Мар'яшею було пошкоджено лінію зв'язку.
При її відновленні від розриву мін і артилерійських снарядів
раз у раз гинули люди. Ризикуючи життям, О.Г. Пильцов кілька
разів відновлював лінію зв'язку, чим забезпечив безперервне
управління боєм3.
Хоробро та завзято боролися радянські воїни з
фашистськими загарбниками й на інших ділянках фронту. Але
під тиском переважаючих сил противника вони вимушені були
відступати. В тій складній бойовій обстановці командуючий
Північно-Західним фронтом генерал Ф.І. Кузнецов вирішив
силами 12-го та 3-го механізованих корпусів у взаємодії з
загальновійськовими з'єднаннями нанести контрудар по
флангах 4-ї танкової групи противника, що прорвалася в стик
8-ї і 11-ї армій. Але під час його організації командування
фронту припустилося помилок і прорахунків. Замість того, щоб
завдати масованих ударів по ворогу, командирам
механізованих корпусів наказувалось "діяти ...невеликими колонами з
метою розосередити авіацію противника"4. Не було
продумано й організовано надійне прикриття танкових з'єднань
авіацією, був відсутній зв'язок, погано здійснювалося підвезення
боєприпасів і пального. Внаслідок цих та інших помилок
замість своєчасного виконання поставлених бойових завдань
з'єднання та частини простоювали, втрачали дорогоцінний
час. 28-а танкова дивізія, наприклад, якою командував
1ЦАМО РФ, ф. 125 сд, оп. 2, спр. 23, арк. 134-135.
2 Там само, арк. 28.
3 Там само, арк. 70.
*Там само, ф. 221, оп. 2467, спр. 39, арк. 261.
145
уродженець м. Умань полковник І.Д. Черняховський (пізніше
генерал армії, двічі Герой Радянського Союзу), о 10-й годині 23
червня 1941 р. вийшла на рубіж розгортання (50 км на
південний захід від Шауляя), але перейти в наступ не змогла
через те, що майже все пальне було витрачено. До 15 години
вона стояла й чекала підвозу пально-мастильних матеріалів.
Тільки в другій половині дня частини дивізії вступили в бій.
Проти них ворог кинув літаки, піхоту, танки, в тил було
висаджено повітряний десант. Але ніщо не змогло зламати
волю І.Д. Черняховського, котрий уміло керував діями дивізії.
Вона завдала гітлерівцям відчутних втрат. Десятки ворожих
танків були підбиті й спалені, сотні німецьких солдатів і
офіцерів знайшли собі могилу в цьому районі.
Під Шауляєм стояли насмерть воїни 9-ї протитанкової
артилерійської бригади полковника Н.І. Полянського та 202-ї
моторизованої дивізії полковника В.К. Горбачова. 2-а танкова
дивізія генерала Е.М. Солянкіна, взаємодіючи з частинами 48-ї
та 125-ї стрілецьких дивізій, знищила в районі Расейняй біля
40 танків і 40 гармат противника1. Енергійно діяв у тих боях
командир санітарного взводу 147-го окремого медико-сані-
тарного батальйону, уродженець с. Велика Шкарівка Кам'я-
нець-Подільської (нині Хмельницької) області червоноармієць
І.П. Пухнін. Тільки під час бою в районі Расейняй він виніс
з-під куль і надав необхідну медичну допомогу 45 пораненим
бійцям і командирам2.
Хоробро й завзято боролися радянські воїни з
фашистськими загарбниками. Але зупинити ворога в
прикордонній смузі їм не вдалося. Розвиваючи наступ,
пересувні з'єднання противника 26 червня досягли Західної
Двіни й форсувавши її з ходу, увірвалися до Даугавпілса. Три
дні йшли тут запеклі бої, в ході яких танкові й моторизовані
з'єднання ворога зазнали значних втрат. Тільки 2-й батальйон
249-го стрілецького полку 16-ї стрілецької дивізії, яким
командував наш земляк старший лейтенант П.Е. Бондар,
знищив 6 танків, 7 бронемашин, дві гармати та багато живої сили
противника3. Гітлерівське командування поступово
переконувалось у тому, що з ходу оволодіти Ленінградом
йо1ЦАМО РФ, ф. 221, оп. 2467, спр. 39, арк. 325-327.
2 Там само, ф. 125 сд, оп. 2, спр. 23, арк. 136.
3Там само, оп. 2467, спр. 39, арк. 74.
146
му навряд чи вдасться. Це, зокрема, змушений був визнати
колишній командир 56-го моторизованого корпусу генерал
Манштейн. У своїй книзі "Утерянные победы" він писав: "Мета
- Ленінград - відсувається від нас у далеке майбутнє, а корпус
повинен вичікувати біля Двінська (Даугавпілса)"1.
1 червня після певного перегрупування німецько-
фашистські війська при сильній підтримці авіації відновили
насг/п. З'єднання й частини 8-ї армії, втративши в попередніх
боях біля 40 відсотків свого складу2, змушені були відступати
на північ, а 27-а армія - на північний схід. У тій складній
обстановці через поганий зв'язок між штабом фронту та
штабами цих армій, напрям на Острів і Псков виявився
неприкритим нашими військами. Туди були скеровані танкові й
моторизовані дивізії противника. На боротьбу з танковим
угрупованням ворога командування фронту разом із
сухопутними військами кинуло й авіацію. Радянські воїни хоробро
билися з противником і завдавали йому істотних втрат. Тільки
ввечері 2 липня в районі озера Лубана льотчики 58-го
бомбардувального полку знищили 19 танків. У бою під м.
Островом Псковської області відважно бився командир ланки
12-го винищувального авіаполку, уродженець хут. Ключик
Дніпропетровської області, українець, старший лейтенант
П.Т. Тарасов. Важко поранений, він таранив ворожого
винищувача, а потім приземлився з парашутом. Всього П.Т.
Тарасов здійснив 235 бойових вильотів, знищив 24 літака
противника. 13 квітня 1944 р. йому було присвоєно звання
Героя Радянського Союзу. Раніше він був нагороджений
двома орденами Червоного Прапора та орденом Вітчизняної
війни 1-го ступеня. 29 червня 1944 р. інспектор з техніки
пілотування 265-ї винищувальної авіаційної дивізії майор
П.Т. Тарасов загинув при виконанні службових обов'язків3.
У ті дні героїчний подвиг здійснив екіпаж 10-го Червоно-
прапорного швидкісного бомбардувального авіаційного полку
в складі: командир ескадрильї капітан Л.В. Мізайлов, росіянин;
штурман капітан Г.В. Левінц, українець; повітряний стрілець-
радист старший сержант І.Д. Шереметьев, українець. 4 липня
1941 р. на шосе Резекне-Острів своїм палаючим літаком
^ Манштейн 5. Утерянные победы: Пер. с нем. - М.: Воениздат, 1957. - С.
172.
7ЦАМО РФ, ф. 221, оп. 2467, спр. 40, арк. 46.
3Там само, ф. 33, оп. 793756, спр. 47, арк. 78-81.
147
екіпаж наніс таранний удар по ворожих танках1. Під сильним
артмінометним і рушнично-кулеметним вогнем противника усу
вав пошкодження лінії телефоніст 686-го окремого батальйону
зв'язку 268-ї стрілецької дивізії, уродженець Якимівського
району Запорізької області червоноармієць П.С. Литвиненко.
Цілу добу він не покидав лінії зв'язку, роблячи все для того,
щоб вона працювала безперервно2. В ніч з 7 на 8 липня
1941 р. виявив сміливість і відвагу розвідник окремої
моторозвідувальної роти 128-ї стрілецької дивізії, уродженець
м. Іваново, українець, старшина Л.Ф. Пирогов. Він захопив
полоненого, який дав важливі відомості про противника3.
Але, незважаючи на потужні удари нашої авіації, завзяті
ар'єргардні бої відступаючих військ, противник уперто
просувався вперед. Окупувавши майже всю Прибалтику, він
прорвався на межу Ленінградської області. Не чекаючи
підходу частин 18-ї та 16-ї армій, 4-а ворожа танкова група
10 липня відновила наступ на Ленінград і Новгород. З півночі
назустріч німецько-фашистським військам, обабіч Ладозького
озера, розгорнула наступ 100-тисячна Карельська армія фінів,
яка спільно з гітлерівцями планувала завершити оточення
Ленінграда. Ціною величезних втрат фінам удалося досягти
узбережжя Ладозького озера й просунутися на
Петрозаводскому, Олонецькому та Сортавальському напрямах. Але
активна оборона радянських військ змусила противника
припинити наступ.
Запеклі бої розгорілися на півдні від Ленінграда, де
наступав 41-й моторизований корпус гітлерівських загарбників.
Дійшовши до річки Плюса, він зустрів завзятий опір частин
Північно-Західного фронту та передових загонів Лузької
оперативної групи. В цих оборонних боях мужність і відвагу
виявили не лише окремі бійці та командири, а й цілі підрозділи
та частини. Газета "Правда" тих днів писала: "Велика сила
нашої Батьківщини в тому, що героїчні вчинки мають не
одиничний, а масовий характер, що вони тисячу разів
повторюються на всьому неозорому фронті: у стрілецьких
полках, в авіації, у артилеристів і танкістів, на бойових
кораблях..."4.
1ЦАМО РФ, ф. 362, оп. 6196, спр. 1, арк. 98.
2 Там само, ф. 1559, оп. 2, спр. 52, арк. 167.
3 Там само, ф. 344, оп. 5612, спр. 87, арк. 43-44.
4 Правда. -1941.- 26 июля.
148
Хоробро боровся командир 2-ї роти 1-го стрілецького
батальйону 1-ї окремої гірсько-стрілецької бригади,
уродженець с. Балин Дунаєвецького району Кам'янець-Подільської
області лейтенант М.М. Сидорський. Особистим прикладом він
надихав бійців і командирів на завзятість і мужність. Його рота
під сильним мінометно-кулеметним вогнем відбила кілька
ворожих атак і знищила більше 60 фашистських солдатів і
офіцерів1. Виняткову відвагу виявив командир взводу 4-ї
стрілецької роти цієї ж бригади, уродженець Москви,
українець В.Л. Клименко. Під натиском противника, що кількісно
переважав, рота, зазнаючи великих втрат, відходила на новий
рубіж. Уміло маневруючи й багаторазово змінюючи вогневі
позиції, Василь Лук'янович кожного разу підпускав ворога на
близьку відстань і впритул розстрілював його. Вогонь був
настільки інтенсивним, що обслуга ледве встигала заряджати
стрічки патронами. Протягом трьох годин він стримував натиск
ворога, а коли скінчилися боєприпаси, відійшов з позиції, яку
займав2. Так же вміло організував прикриття підрозділів, що
відходили на нову позицію, командир 2-ї стрілецької роти
252-го стрілецького полку 70-ї стрілецької дивізії І.С. Щербак -
уродженець с. Прокопівка Чернігівської області. В бою він був
поранений, але поля битви не покинув, продовжував керувати
ротою до остаточного виконання бойового завдання3.
Не зумівши пробитися до м. Луга, 41-й моторизований
корпус ворога розгорнувся на північний захід і вирушив у
напрямі Кінгісепа. На Кінгісепському напрямі зав'язалися
жорстокі бої. Під час піхотної й танкової контратаки ворога
на наші бойові позиції винахідливість і сміливість виявив
командир взводу 2-ї мінометної роти 2-го стрілецького батальйону
947-го стрілецького полку 268-ї стрілецької дивізії, уродженець
м. Коростень Житомирської області В.Я. Демченко.
Розмістивши вогневі обслуги так, щоб вони були малоприступні для
вогню противника, він дві години вів безперервний, нищівний
вогонь по ворогу. Завдяки цьому атака німецько-фашистських
загарбників була відбита зі значними для них втратами4.
Хоробро боровся й уміло діяв у бою командир відділення 430-
го окремого саперного батальйону цієї ж дивізії, уродженець
1ЦАМО РФ, ф. 344, оп. 5612, спр. 86, арк. 47-48.
^Там само, арк. 94-95.
3Там само, ф. 55А, оп. 10187, спр. 17, арк. 61.
4 Там само, ф. 1559, оп. 2, спр. 52, арк. 264.
149
м. Гомель, українець, сержант П.С. Безкоровайний. Під
безперервним рушнично-кулеметним і артилерійським вогнем
противника Петро Семенович надійно прикривав підступи до
нашої оборони мінами та дротяним загородженням1. У цьому
районі в смертельній сутичці з ворогом завзятість і відвагу
виявили багато воїнів 2-ї дивізії народного ополчення,
танкового батальйону, бронетанкових курсів удосконалення
командного складу Ленінградського Червонопрапорного
піхотного училища ім. С.М. Кірова.
Не менш напружені події розгорнулися на
Новгородському напрямі, де наступав 56-й моторизований корпус
фашистів. 13 липня його передовим частинам вдалося
захопити Сольці та вийти в район Шимська до річки Мшага -
на лівий фланг Лузької оперативної групи. Склалася реальна
загроза прориву загарбників до Новгорода, а потім і до
Ленінграда. В цей час за наказом Верховного
Головнокомандуючого війська Північно-Західного фронту з району
Старої Русси завдали сильного контрудару, який змусив
противника відтягнути частину сил на прикриття свого флангу,
що призвело до уповільнення, а потім і до припинення наступу
його ударних угруповань. Таким чином ретельно
спланований наступ гітлерівців на Ленінград було припинено активними
діями військ Північно-Західного та Північного фронтів. У
оборонних боях на Новгородському напрямі самовіддано
боролися сотні, тисячі бійців і командирів. їхня мужність та
відвага, виявлені в ім'я Батьківщини, викликають у серцях
нащадків священне почуття патріотичної гордості. Численні
факти героїчної самопожертви сприймаються як вищий вияв сили
духу. Під час виконання бойового завдання в районі ст. Сопки
Новгородської області літак льотчика 243-го ближньобом-
бардувального авіаційного полку, уродженця с. Білиця Ямпіль-
ського району Сумської області В.П. Яковенка було підбито.
Не вагаючись, Володимир Павлович спрямував свою палаючу
машину на скупчення фашистських танків і геройськи загинув2.
Подібний подвиг здійснив В.М. Бондаренко, спрямувавши у
районі ст. Малукса свого літака на зенітну батарею
противника. Василь Матвійович народився 16 лютого 1916 р.
у с. Василіво-Заметіно Павлоградського району
Дніпропетровської області. Його з юності кликало небо. В 1937 р. без
1ЦАМО РФ, ф. 1559, оп. 2, спр. 52, арк. 60.
2 Там само, ф. 32, оп. 11318, спр. 82, арк. 351.
150
відриву від виробництва навчався в запорізькому аероклубі. В
Радянській армії з 18 грудня 1937 р. Закінчив Качинську
військову авіаційну школу льотчиків, був пілотом, помічником
ад'ютанта ескадрильї 148-го винищувального авіаційного
полку. V 1939-1940 рр. брав участь у боях з білофінами. На
фронтах Великої Вітчизняної війни з 22 червня 1941 р. Станом
на 19 вересня 1941 р. здійснив 24 бойових вильоти. Подвиг
героя увінчано орденом Леніна1.
Підтягнувши свіжі сили та зосередивши значні ударні
угруповання в районах на півночі від Старої Русси та на сході
від Нарви, 8 серпня командування групою ворожих армій
"Північ" відновило наступ на Ленінград. Гітлер намагався не
просто захопити місто, а й наказав стерти Ленінград з лиця
землі, винищити його населення. Генерал Гальдер ще 8 липня
1941 р. у своєму щоденнику записав: "Фюрер категорично
наголошує, що він має намір зрівняти Москву й Ленінград із
землею. Це, за його словами, можна розпочати здійснювати
за допомогою авіації...". З другої половини липня ворожі
бомбардувальники розпочали систематичні нальоти на місто. їх
мужньо зустріли льотчики-винищувачі, зенітники, прожектористи
військ протиповітряної оборони Ленінграда. Серед захисників
міста було відоме ім'я командира ескадрильї 153-го
винищувального авіаційного полку 5-ї змішаної авіаційної дивізії,
уродженця с. Сінне Богодухівського району Харківської
області, майора М.Ф. Макаренка. Він був безстрашним бійцем,
майстерно володів літаком, охоче ділився досвідом зі своїми
бойовими товаришами. На грудень 1941 р. Микола
Федорович здійснив 262 бойових вильоти, кожний з яких
вимагав високої майстерності, хоробрості й відваги. В
повітряних боях і на землі він знищив кілька літаків
противника2.
Відважно боровся з фашистськими загарбниками
заступник командира авіаційної ескадрильї 13-го винищувального
авіаційного полку 61-ї винищувальної авіаційної бригади,
уродженець с. Мандрикіно (нині у межах Донецька) лейтенант
П.А. Бринько. В повітряних боях на дальніх підступах до Ленін-
'ЦАМО РФ, ф. 217, оп. 1217, од. збвр. 45, арк. 14; оп. 12956, спр. З,
арк. 1.
2Див.: Подвиги во имя Отчизньї. - Изд. 2-е, доп. и перераб. - Харьков:
Прапор, 1985. - С. 401-403.
151
града Петро Антонович багато разів виявлявся переможцем.
Протягом двох з половиною місяців він збив 15 ворожих
літаків, два з них таранив. Його звитяга й героїзм були високо
оцінені командуванням військово-повітряних сил Балтійського
флоту. 14 липня 1941 р. йому було присвоєно звання Героя
Радянського Союзу. Й у наступних боях він виявляв високу
військову майстерність і відвагу. 14 вересня 1941 р. у
нерівному бою П.А. Бринько загинув1.
У серпні-вересні 1941 р. відбиваючи повітряний наліт
ворога на Ленінград, хоробрість і звитягу виявили льотчики -
молодший лейтенант А.П. Савушкін, лейтенанти М.С. Андреев,
М.А. Пузенко, Д.І. Уточкін, старший лейтенант І.С. Яшин,
капітани I.A. Боголюбов, І.О. Шаповалов. Особливо відзначився
лейтенант І.Д. Підтикан із 195-го винищувального авіаційного
полку, уродженець с. Андріївка Куйбишевського району
Запорізької області. Він здійснив 217 бойових вильотів, у 58
повітряних боях особисто збив 11 і в групі - 5 літаків
противника2.
Протягом серпня-вересня 1941 р. йшли запеклі бої на
Карельському перешийку. Білофіни за всяку ціну намагалися
разом з військами групи армій "Північ" прорватися до
Ленінграда. Використовуючи кількісну перевагу, вони 2 жовтня
1941 р. оволоділи Петрозаводськом. Але більшого зробити не
змогли. Всі спроби форсувати р. Свір були марними. Фронт
на цій ділянці стабілізувався аж до червня 1944 р.
В історію битви за Ленінград на Карельському перешийку
героїчну сторінку вписали бійці та командири 168-ї стрілецької
дивізії. Сорок п'ять днів мужньо боролися вони на північному
узбережжі Ладозького озера. Надзвичайну мужність виявили
воїни 4-ї стрілецької роти 462-го стрілецького полку, якою
командував наш земляк лейтенант І.В. Денисенко. Зумівши
мобілізувати воїнів, він повів роту в рішучу контратаку. Ворог
не витримав стрімкого удару й покинув поле бою з двома
станковими кулеметами, гвинтівками, боєприпасами і своїми
вбитими3. Хоробро боролися командир роти 402-го
стрілецького полку старший лейтенант В.Т. Бахтимаров і політрук
^ив.: Герои Советского Союза: Кр. биогр. словарь: В 2-х т. - М.:
Воениздат, 1987. - Т. 1. - С. 206.
2Див.: Лукаш И.М Солдаты славы не искали. - Днепропетровск: Проминь,
1984. - С. 261-265.
3ЦАМО РФ, ф. 168 сд, оп. 1, спр. 16, арк. 133.
152
М.в. Івченко. Безперервно 12 годин вони з бійцями відбивали
ворожі атаки. Тільки витративши всі патрони, воїни, котрі
лишилися живими, прорвали вороже кільце й приєдналися до
своєї частини. В цьому бою було знищено понад 300 біло-
фінів1. Гордістю дивізії став кулеметник 9-ї стрілецької роти
462-го стрілецького полку червоноармієць П.Ф. Тарасенко. В
поєдинку з ворогом він з ручного кулемета знищив 190
фашистів. П.Ф. Тарасенко загинув смертю героя2. Мужньо
боровся зв'язковий 3-ї стрілецької роти 462-го стрілецького
полку, уродженець м. Пологи Запорізької області В.І. Костенко.
Під гуркіт вибухів мін і снарядів, під градом ворожих куль,
відбиваючись від фашистів, важко поранений боєць, стікаючи
кров'ю, пробився до своїх з бойовим донесенням і помер як
герой3.
Надовго паралізували частину військ противника, що
призначалися для наступу на Ленінград, героїчні захисники
Таллінна, островів Моонзундського архіпелагу, півострова Ханко.
Тільки проти захисників Ханко гітлерівці зосередили біля двох
дивізій. Часом на цей півострів довжиною 22 км і шириною 8
км спрямовувалося до 7 тисяч ворожих снарядів. Земля горіла,
метал плавився, камінь дробився, але його захисники 165 днів
міцно трималися в глибокому тилу ворога.
В тих боях безстрашним воїном і вмілим організатором
оборони виявив себе командир 8-ї окремої стрілецької
бригади, уродженець с. Березівка Талалаївського району
Чернігівської області полковник М.П. Симоняк. Він постійно
був серед бійців, особистим прикладом надихав їх на мужню й
завзяту боротьбу. За відвагу, незламну волю та вміле
управління 63-ю гвардійською дивізією в битві за Ленінград
йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу4.
Серед мужніх захисників півострова Ханко був стрілець 335-го
стрілецького полку 8-ї стрілецької бригади, уродженець с.
Денковка Тростянецького району Вінницької області рядовий
П.Т. Сокур. Діючи в дозорі, він удвох з товаришем 22 червня
1ЦАМО РФ, ф. 168 сд, оп. 1, спр. 16, арк. 134-135.
2 Там само, арк. 136.
3Там само, арк. 136-137.
4Герои Советского Союза: Кр. биогр. словарь: В 2-х т. - М. : Воениздат,
1987. - Т. 2. - С. 463.
153
1941 р. відбив атаку противника, особисто знищив 13
ворожих солдатів і трьох узяв у полон1.
Запеклі бої розгорнулися на приморському напрямі.
Ціною величезних втрат гітлерівцям удалося в кінці серпня - на
початку вересня прорватися між Стрельною й Урицьком до
Фінської затоки. Війська 8-ї армії були відрізані від основних
сил фронт/. Противник намагався скинути їх у затоку з
невеликої ділянки на південному заході від Оранієнбаума, але
не зміг. Важливу роль у цьому відіграла вогнева підтримка
фортів Красная Горка та Серая Лошадь, берегової й
корабельної артилерії Балтійського флоту, про який геббельсівська
пропаганда галасувала, що він "як такий більше не існує..."2.
Балтійські моряки відважно билися з ворогом, завдаючи йому
відчутних втрат. Серед них був командир загону торпедних
катерів 2-го дивізіону, уродженець с-ща Скадовськ
Херсонської області старший лейтенант В.П. Гуманенко. Тільки
13 липня, 10 серпня і 27 вересня його загін, ведучи запеклі
бої з ворогом, потопив 2 великих транспорти з бойовою
технікою, 2 міноносця, а також пошкодив 2 міноносця та
баржу з танками3.
Мужність і високу бойову майстерність виявив
командир ланки 57-го штурмового авіаційного полку 8-ї
авіаційної бригади ВПС Балтійського флоту старший
лейтенант М.Г. Клименко - уродженець хут. П'ятибратський Курма-
наєвського району Оренбурзької області, українець. Протягом
перших шести місяців війни він потопив шість кораблів
противника, знищив 34 танка й 60 гармат. М.Г. Клименко
відзначався сміливістю й у наступних боях. У повідомленні
Радінформбюро від 22 жовтня 1942 р. указувалося, що "біля
тридцяти десантних кораблів і катерів противника намагалися
висадити десант на один з наших островів у Ладозькому
озері... Десант було розгромлено"4. Йшлося про крихітний
острів Сухо, який оберігав ту ділянку Ладоги, через яку влітку
здійснювався зв'язок з "Великою землею". Розбила цей десант
група штурмовиків, очолювана М.Г. Клименком. За виявлену
1Овеянные славой имена. - Одесса: Маяк, 1983. - С. 244-246.
2Краснознаменный Балтийский флот в битве за Ленинград: 1941-1944. -
М.: Воениздат, 1973. - С. 125.
3Герои твои, Херсонщина. - Симферополь: Таврия, 1980. - С. 50-51.
4Герои Советского Союза Военно-Морского Флота: 1937-1945. - М.:
Воениздат, 1977. - С. 227.
154
мужність та високу бойову майстерність йому було присвоєно
звання Героя Радянського Союзу.
Наприкінці серпня дивізії 16-ї армії ворога, долаючи
завзятий опір радянських військ, зайняли станцію Чудово й
перерізали Жовтневу залізницю, що зв'язувала Ленінград з
Москвою. В той же час з'єднання 18-ї армії й 4-ї танкової
групи противника наполегливо рвалися до Ленінграда з
південного заходу й півдня. Тут у боях з німцями особливу
мужність виявили бійці й командири 3-ї танкової роти 1-го
окремого батальйону важких танків КВ 1-ї Червонопрапорної
танкової дивізії. Протягом доби вони відбивали танкові атаки
гітлерівців, які намагалися прорватися до Червоногвардійська.
Діючи із засад, воїни роти знищили 38 середних і легких танків
противника, кілька автомашин і протитанкових гармат. 22
фашистських танка спалив старший сержант А.М. Усов, 8
танків знищив екіпаж лейтенанта Сергеєва, 2 - лейтенанта
Ласточкіна, 2 танка таранними ударами розбив механік-водій
старшина Івлєв. У цьому бою відзначився й екіпаж танка, яким
командував наш земляк лейтенант Євдокименко. Він знищив 4
ворожих танки1.
Оволодівши станцією Чудово, противник просувався
вздовж залізниці й шосе Москва-Ленінград. Намагаючись
ізолювати Ленінград зі сходу, ворог частиною сил 16-ї армії
завдав удару в напрямі Волхова та Мги. 25 серпня гітлерівці
захопили Любань, а 29 вийшли до Колпіна. Тут вони зустріли
мужній опір військ 4-ї дивізії народного ополчення та 168-ї
стрілецької дивізії, яку було тільки-но евакуйовано з північного
узбережжя Ладозького озера. Як і в попередніх боях, воїни
168-ї стрілецької дивізії боролися завзято. 260-й стрілецький
полк (без одного батальйону) з 187-м окремим розвідба-
тальйоном, 4-ю та 9-ю стрілецькою ротами 462-го
стрілецького полку контратакували 7-й піхотний полк противника.
Раптовим ударом полк було розбито, його особовий склад
панічно тікав, залишивши на полі бою 3 протитанкових
гармати, 6 станкових кулеметів, багато поранених і вбитих. Дії
28-го піхотного полку противника, який перейшов у
контратаку, успіху не мали. Зазнавши значних втрат, він
відступив2. Цілий місяць вдень і вночі не вщухав гуркіт боїв під
Колпіном. Радянські воїни докладали неймовірних зусиль, щоб
1ЦАА/ІО РФ, ф. 217, оп. 347815, спр. 6, арк. 106.
2 Там само, ф. 168 сб, оп. 1, спр. 16, арк. 2.
155
стримати наступ гітлерівців, унаслідок чого 25 вересня ворог
перейшов до оборони.
Інакше розгорталися події в районі Мги. Тут ЗО серпня
фашистам удалося оволодіти містом, а 8 вересня захопити
Шліссельбург. Вихід гітлерівців до Колпіна й Шліссельбурга, а
фінських військ до річки Сестра на Карельському перешийку
призвів до того, що Ленінград опинився блокованим із суші.
Це поставило місто в критичне становище.
У тяжкій ситуації опинилися частини та з'єднання Лузької
оперативної групи: в районі станцій Сіверська, Мшинська,
Новинка вони були оточені. Окремі загони на чолі з
генералом О.М. Астаніним, полковниками А.Ф. Машоніним,
О.Г. Родіним, С.В. Рочинським і Г.Ф. Одинцовим з
безперервними боями пробивалися до своїх військ.
Невдало розгорталися події й на центральному та Черво-
ногвардійському напрямах. Ворог зосередив тут значні сили й
9 вересня після сильної артилерійської й авіаційної підготовки
перейшов у наступ. Нещодавно сформовані частини й
підрозділи народного ополчення чинили противникові завзятий
опір. Проте, не маючи необхідного бойового досвіду,
достатньої кількості гармат, кулеметів і навіть гвинтівок, вони
під натиском фашистів, які мали суттєву перевагу в чисельності
військ і озброєнні, вимушені були відходити. При відступі
управління військами було порушено, частини рухалися
роз'єднано, втрачаючи особовий склад і бойову техніку. 13
вересня німецько-фашистські війська вийшли до Пулківського
оборонного рубежа. Створилася реальна загроза виходу
противника на околиці Ленінграда.
У грізний час, коли над містом нависла смертельна
небезпека, Ставка ВГК призначила заступника Верховного
Головнокомандуючого генерала армії Г.К. Жукова
командуючим Ленінградським фронтом. Прийняті Г.К. Жуковим та
Військовою радою Ленінградського фронту термінові заходи по
зміцненню у військах порядку й організованості дали свої
наслідки. Багато було зроблено для налагодження управління
військами, зосередження на загрозливих напрямах максимуму
сил та засобів, забезпечення частин та підрозділів бойовою
технікою та зброєю, для переходу від пасивної до активної
оборони та нав'язування противникові своєї тактики. Усе це
швидко позначилося на підвищенні бойової активності військ.
На 20 вересня завдяки завзятій обороні й сильному вогню
артилерії, енергійним контратакам і контрударам наступ
гітле156
рівців на Ленінград був припинений. Фронт під Ленінградом
стабілізувався1.
Переконавшись, що лобовим штурмом місто взяти не
вдасться, фашисти вирішили прорватися через Тихвін на
з'єднання з фінською армією, оточити Ленінград і задушити
його захисників голодною блокадою. Створене з цією метою
ударне угруповання 16-ї ворожої армії в середині жовтня
перейшло в наступ з району на півдні від Кіріші. Головний
удар гітлерівці наносили на Тихвін і потім у напрямі річки Свір,
де планувалося з'єднання німецьких військ з фінськими.
Обороняючись на східному березі річки Волхов, радянські
війська вчинили наступаючому противникові завзятий опір.
Відважним воїном показав себе тут командир відділення 9-ї
стрілецької роти 924-го стрілецького полку 54-ї армії старший
сержант Л.Ф. Василенко - уродженець Христинівського району
Черкаської області. Під сильним міномети о-кулемети им вогнем
він мужньо відбивав ворожі атаки. За виявлені сміливість
і мужність в бою воїн був нагороджений медаллю "За відвагу".
Хоробро боровся з гітлерівськими загарбниками уродженець
с. Бересняги Канівського району Черкаської області П.М. Го-
лодняк. На фронтах Великої Вітчизняної війни, яка застала
його на західному кордоні, був з перших днів. Тільки в червні
1941 р. він здійснив 14 бойових вильотів, бомбив скупчення
фашистських військ, що рвалися до Львова. Під час останнього
вильоту був важко поранений. Стікаючи кров'ю, втрачаючи
свідомість, він на палаючому літаку зумів сісти в місце
розташування наших військ. Після лікування П.М. Голодняк
повернувся на фронт і відважно воював у боях за Ленінград.
Про нього газета "Ленинградская правда" в листопаді 1941 р.
писала: "...Багато сильних ударів по ворогу завдали льотчики-
штурмовики ескадрильї, яку очолює гвардієць Голодняк. Вони
знищили 134 німецьких танки, 19 далекобійних батарей,
спалили на аеродромах 80 ворожих літаків..."2.
У боях за Ленінград мужність і героїзм виявив льотчик
513-го винищувального авіаційного полку ВПС 52-ї окремої
армії, уродженець с. Ново-Данилівка Якимівського району
Запорізької області лейтенант М.Г. Лєсконоженко. 26 листопада
в бою з переважаючими силами противника Микола
Гаври1ЦАМО РФ, ф. 344, оп. 5612, спр. 87, арк. 379-380.
2 Они отстояли мир: Очерки о Героях Советского Союза - урожденцах
Черкасской области. - Днепропетровск: Проминь, 1985. - С. 50.
157
лович підбив таранним ударом один, а потім, уже важко
поранений, - другий ворожий винищувач. Перебуваючи майже в
непритомному стані, він зміг успішно приземлитися. Але в той
же день М.Г. Лєсконоженко помер від ран. За бойові подвиги
він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу1.
У першій половині листопада ціною величезних втрат
противникові вдалося захопити Тихвін, перерізати залізницю
Тихвін-Волхов і вийти в район станції Войбокало. Подальше
його просування було зупинено, але Ленінград утратив ту
комунікацію, якою йшли вантажі через Ладозьке озеро в
обложене місто. Ставка вирішила виправити становище.
Знявши частини та з'єднання з інших ділянок фронту й
зміцнивши 54-у, 4-у та 52-у армії, вона поставила перед
командуванням фронту завдання визволити Тихвін і повернути
Ленінграду Північну залізницю. Перейшовши в рішучий
контрнаступ, війська 54-ї, 4-ї й 52-ї армій протягом листопада-
грудня 1941 р. звільнили від фашистських загарбників Тихвін і
частину залізниці Тихвін-Волхов. Спроби гітлерівського
командування ізолювати Ленінград остаточно провалились.
Розгром ворожого угруповання підняв бойовий дух воїнів
Ленінградського та Волховського фронтів. Це було особливо
важливим з огляду на складні умови зими 1941 року, коли
некомплект рядових і сержантів у військах Ленінградського
фронту складав 45 % (дані станом на 10.08.41), а в 55-й армії
сягав 63 %, коли 14 із 32 дивізій були укомлектовані всього на
ЗО %, а деякі стрілецькі полки - на 17-21 %2. У ті важкі дні
бійцям і командирам щоранку видавали невеличкий шматок
хліба; двічі на день куховари наливали у солдатський казанок
рідкої юшки, зрідка була каша з концентратів. Тієї страшної
зими тисячі бійців померли від виснаження та хвороб. Однак,
незважаючи на значний некомплект в особовому складі й
бойовій техніці, нестачу боєприпасів, голод, холод і хвороби,
війська Ленінградського та Волховського фронтів не здали тоді
ворогові жодної своєї позиції, скували значні його сили.
Зрив планів гітлерівців щодо оволодіння містом на Неві
був значним успіхом Червоної армії. Група ворожих армій
"Північ" блокувала Ленінград, але, не виконавши свого
головного завдання по оволодінню містом, сама була
пара^Див.: Лукаш И.М Солдаты славы не искали. - Днепропетровск: Проминь,
1984. - С. 165-168.
2Див.: Вторая мировая война. - М.: Наука, 1966. * Кн. 2. - С. 159.
158
лізована активними діями радянських військ під Ленінградом і
Тихвіном. З таким становищем гітлерівське командування не
хотіло змиритися, тому вишукувало можливості для нового
штурму Ленінграда. Вимушена здача нашими військами
Севастополя, а потім і всього Кримського півострова влітку
1942 р. дала ворогові таку можливість. Спішно перекинувши з
Криму в липні 1942 р. 11-у армію, гітлерівці розпочали
підготовку до нового штурму Ленінграда.
Щоб зірвати задум ворога, Ставка ВГК наказала військам
Ленінградського та Волховського фронтів провести Синявин-
ську наступальну операцію. В розпалі підготовки фашистів до
наступу 19 серпня 1942 р. війська Ленінградського, а 27 -
війська Волховського фронтів завдали раптового удару по
ворогу. Події розгорталися так швидко, що, занепокоєний
реальною загрозою прориву блокади, противник змушений був
замість наступу перейти до оборони. В цих боях відзначився
сапер 229-го окремого батальйону 109-ї стрілецької дивізії,
уродженець м. Кремінна Ворошиловградської області,
українець М.І. Карпов. Він своєчасно забезпечив проходи через
дротяне загородження противника1. Відважно діяв старший
телефоніст окремого батальйону зв'язку 268-ї стрілецької
дивізії, уродженець с-ща Корнилівський Акбуланського району
Чкаловської (нині Оренбурзької) області, українець A.C. Буй-
новський. Як тільки 952-й стрілецький полк розпочав атаку
лівого берега Неви, він першим організував прокладання лінії
зв'язку за полком. Під час бою лінія зв'язку від артилерійсько-
мінометного обстрілу ворога безперервно пошкоджувалась,
але Андрій Савич своєчасно усував розриви, чим
забезпечував безперервне управління підрозділами частини2.
Хоробро боровся командир взводу ППО 602-го Червоно-
прапорного стрілецького полку 109-ї стрілецької дивізії,
уродженець Ленінграда, українець, молодший лейтенант І.К. Коло-
мієць. Командуючи взводом, він мужньо відбивав атаки
фашистських літаків. 22 серпня 1942 р. зі свого кулемета він
збив гітлерівського бомбардувальника "Юнкерс-88"3. У будь-
яких бойових умовах під вогнем противника завжди
організовував швидке надання першої медичної допомоги
пораненим і евакуйовував їх з поля бою старший військ-
]ЦАМО РФ, ф. 1301, он. 2, спр. 37, арк. 12.
2 Там само, ф. 1559, оп. 2, спр. 52, арк. 12.
3 Там само, ф. 1301, оп. 2, спр. 37, арк. 58.
159
фельдшер командир санітарного взводу 2-го стрілецького
батальйону 952-го стрілецького полку 268-ї стрілецької дивізії,
уродженець с. Красна Лука Гадяцького району Полтавської
області О.С. Гречко. Тільки з 19 серпня по 4 вересня 1942 р.
у боях за Івановське він особисто виніс з поля бою 35
поранених бійців та командирів з їхньою зброєю й надав
першу медичну допомогу понад 300 пораненим. За виявлену
мужність О.С. Гречко нагороджений орденом Червоної Зірки1.
Яскраву сторінку бойової відваги вписали в історію Синя-
винської наступальної операції захисники плацдарму на лівому
березі Неви. Біля Невської Дубровки здобув собі славу
командир 2-ї стрілецької роти 456-го стрілецького полку 109-ї
стрілецької дивізії, уродженець м. Горлівка, українець, старший
лейтенант М.С. Верезуцький. Незважаючи на шалені атаки
ворога, він вистояв, знищив у бою понад 100 фашистів2. У цьому
ж бою виключну самовідданість і хоробрість виявив політрук
лижного батальйону 265-ї стрілецької дивізії А.Д. Гребенюк. У
вирішальний момент він з гаслом "За Батьківщину!" підняв
свою роту й повів її в атаку. Від раптового, стрімкого удару
фашисти розгубились і, зазнавши значних втрат, відступили.
А.Д. Гребенюк загинув смертю хоробрих3. У боях біля с-ща
Московська Дубровка мужність і героїзм виявили воїни роти
683-го стрілецького полку, командиром якої був Микола Бри-
тиков, а політруком - Іван Дмитрієв. Серед героїв боїв біля
Невської Дубровки в документах і матеріалах значаться імена
лейтенантів Соболева і Павленка, морських піхотинців Івашке-
вича, Сухова, Васіна, Кузнецова, Кондратьева та інА У цьому
ж районі хоробро діяв командир відділення зв'язку 871-го
винищувального протитанкового артилерійського полку РГК,
уродженець с. Горнишівка Волочиського району Кам'янець-По-
дільської області, українець, старший сержант А.К. Шимков.
Під сильним рушнично-кулеметним вогнем ворога він проклав
телефонну лінію зв'язку через Неву, за допомогою якої
керував боєм начальник артилерії 115-ї стрілецької дивізії
1ЦАМО РФ, ф. 1559, оп. 2, спр. 53, арк. 12.
2 Там само, ф. 1301, оп. 2, спр. 37, арк. 63.
3Там само, ф. 344, оп. 5592, спр. 54, арк. 28.
4Див.: Невский пятачок: Воспоминания участников боев под Невской
Дубровкой в 1941-1943 гг. - Л.: Лениэдат, 1977. - С. 282-286.
160
підполковник Лавазов. За виявлену хоробрість Адам Куприя-
нович був нагороджений медаллю "За бойові заслуги"1.
Як і бійці наземних військ, мужньо й уміло билися за місто
льотчики. Батьківщина не забуде свого вірного сина - льотчика
44-го швидкісного бомбардувального полку, уродженця с. Че-
меринське Звенигородського району Черкаської області
лейтенанта В.А. Гончарука, який в районі населеного пункту Лем-
болово спрямував свою палаючу машину на артилерійську
батарею ворога2. Охороняючи небо Ленінграда, п'ятірка
винищувачів, у складі якої був заступник командира ескадрильї
103-го гвардійського винищувального авіаційного корпусу,
уродженець с. Астраханка Мелітопольського району
Запорізької області старший лейтенант С.В. Деменков, вилетіла на
перехоплення бомбардувальників противника. Зустріч з
ворогом відбулася на висоті п'ять тисяч метрів. Понад 50
бомбардувальників "Ю-88" прикривали 12 "мессершмідтів". Сили були
нерівними. Обстановка вимагала від наших льотчиків рішучих
дій. Не втрачаючи часу, вони вступили в бій, розладили ряди
бомбардувальників і не допустили їх до міста. У цьому бою
Сергій Васильович збив бомбардувальника й винищувача
противника3.
Однак, незважаючи на мужність і героїзм радянських
воїнів, ворог використав свою кількісну перевагу й зупинив
наступ військ Волховського та Ленінградського фронтів,
створив загрозу оточення окремих їх з'єднань. Враховуючи це,
Ставка ВГК дала вказівку про відведення військ Волховского
фронту. Відхід здійснювався болотистими ленінградськими
лісами під шквалом вогню противника, пронизливих вітрів і
мокрого снігу початку прибалтійської зими. І в цій, здавалось
би, непоказній, буденній роботі по врятуванню знесилених
боями людей яскраво виявилися високі якості героїчної
фронтової товариськості наших земляків. Вже будучи хворим
після тривалого перебування в холодній воді, заступник
політрука роти 560-го окремого саперного батальйону 267-ї
стрілецької дивізії (53-я армія) старший сержант Д.П. Кучма -
уродженець Новгород-Сіверського району на Чернігівщині, -
не вагаючись, пішов на виконання бойового завдання по
переправі бійців і командирів, котрі виходили з ворожого
]ЦАМО РФ, ф. 424, оп. 1024, спр. 22, арк. 11-13.
^Там само, ф. 217, оп. 1217, од. збвр. 45, арк. 14.
^ЦДАГО України, ф. 7, оп. 10, од. збер. 83, арк. 6.
6 І. Муковськнй
161
оточення. Разом із своїм товаришем червоноармійцем В'язо-
виком йому вдалося під обстрілом гітлерівців переправити в
безпечне місце більше 20 бойових побратимів. Виконавши
наказ, Д.П. Кучма за власною ініціативою продовжував
виносити з поля бою поранених товаришів1. Указом Президії
Верховної Ради СРСР від 27 грудня 1941 р. Данило Прокопович
був нагороджений орденом Червоної Зірки. Від тяжкого
запалення легенів він помер 7 лютого 1942 р. у польовому
госпіталі № 756. Як вдалося 1996 року встановити пошу-
ковцеві "Книги Пам'яті України" Н.Б. Мороковій (м. Бердичів),
Д.П. Кучма похований у с. Новоселиці Ленінградської (нині
Новгородської) області.
У нелегких умовах були евакуйовані також з лівого
берега Неви з'єднання та частини Ленінградського фронту. І хоча
через ряд прорахунків командування обох фронтів Синявин-
ська наступальна операція не розв'язала завдання по
прориву блокади Ленінграда, все ж вона знекровила, підірвала
наступальні можливості ударного угруповання ворога, зірвала
його план чергового штурму міста на Неві. Активність
радянських військ на цьому стратегічному напрямі, скувавши
значну частину гітлерівців, істотно допомогла захисникам
Сталінграда й Кавказу, які боролися на півдні з основними
силами вермахту.
8 2. ПРОРИВ БЛОКАДИ
У наступальних діях Радянської армії взимку 1942-
1943 рр. чільне місце належить прориву блокади Ленінграда.
Його здійснення стало можливим завдяки успішним операціям
наших військ на південній ділянці радянсько-німецького фронту.
Розробка плану цієї операції розпочалася ще в серпні-
вересні, а в листопаді Військова рада Ленінградського фронту
звернулася до Ставки ВГК з проханням дозволити взимку
1942-1943 рр. операцію по прориву блокади Ленінграда. 2
грудня 1942 р. Ставка ВГК затвердила цю пропозицію й
директивою від 8 грудня визначила конкретні бойові завдання
військ Ленінградського та Волховського фронтів. Директива,
зокрема, вимагала: "Спільними зусиллями ...розгромити
угруповання противника в районі Липка, Гайтолово, Московська
1 ЦАМО РФ, ф. 33, оп. 682523, спр. 37, арк. 345.
162
Дубровка, Шліссельбург і таким чином розбити облогу
Ленінграда..."1. Прорив блокади планувалося здійснити на вузькому
шліссельбурзько-синявинському виступі, який розділяв війська
двох фронтів. Ставка вирішила зустрічними ударами зрізати
виступ і відновити сухопутний зв'язок між Ленінградом і
країною.
Підготовка до прориву блокади, як свідчать документи,
складалася з численних різнопланових заходів. Так,
наприклад, з метою засічки та нанесення на карту кожного
дзота, дота, бліндажа й кулеметних гнізд здійснювалася
розвідка. Активну участь у ній брав командир взводу 942-го
стрілецького полку 268-і стрілецької дивізії, уродженець
Бершадського району Вінницької області Г.Л. Козак. Нехтуючи
небезпекою, Григорій Лаврентійович багато часу провів перед
переднім краєм супротивника для того, щоб виявити його
вогневі точки2. Відвагу й безстрашність виявив командир
взводу 456-го стрілецького полку 109-ї стрілецької дивізії,
уродженець м. Маріуполя, молодший лейтенант Е.Д. Стасенко.
Він неодноразово брав участь у розвідувальних операціях і
доставляв важливі відомості про противника3.
Величезний обсяг робіт по будівництву комунікацій,
обладнанню вогневих позицій, розмінуванню переднього краю
противника виконали саперні війська. За допомогою стрільців
вони копали додаткові траншеї та ходи сполучення, де мали
розташуватися перед штурмом наступаючі війська; готували
вогневі позиції для гармат, командні й спостережні пункти;
обладнували виходи з траншей для швидкого кидка піхоти на
Неву. Тільки спостережних пунктів і спеціальних вишок було
збудовано більше 340. Уміло й відважно діяв командир
саперного взводу 3-ї роти 136-го окремого мотоінженерного
батальйону 256-ї стрілецької дивізії, уродженець с. Чернеч-
чино Котовського району Дніпропетровської області
лейтенант І.Ф. Кулак. Командуючи групою розгородження, яка діяла
перед 3-м батальйоном 930-го стрілецького полку, він зробив
5 проходів у дротяній загорожі ворога й зняв 200 мін4.
У ті дні значну роботу по підготовці до наступу здійснив
начальник зв'язку 245-го стрілецького полку 123-ї стрілецької
]ЦАМО РФ, ф. 132а, оп. 2642, спр. 32, арк. 207.
2 Там само, ф. 55а, оп. 10187, спр. 17, арк. 79.
3Там само, ф. 1301, оп. 2, спр. 37, арк. 24.
4 Там само, ф. 1543, оп. 2, спр. 7, арк. 269.
6;
163
дивізії, уродженець с. Басівка Миропольського району
Сумської області старший лейтенант П.С. Кравченко. Для
забезпечення надійного управління військами він організував
налагодження численних ліній зв'язку1.
Враховуючи помилки попередніх спроб прориву блокади,
командування обох фронтів значну увагу приділяло взаємодії
між ударними угрупованнями. З цією метою розроблялися
спеціальні плани, відбувалися командно-штабні тренування й
навчання. Війська вчилися на спеціальних полігонах, де було
створено умови, наближені до реальних. На Неві, в районі Колонії
Овціно були споруджені та випробувалися льодові дороги для
танків. Бійці та командири стрілецьких рот і батальйонів 67-1
армії, які мали першими форсувати Неву, тренувалися долати
ополонки, воронки, битий лід, підніматися на круті льодяні
підйоми. У частинах заготовлялися довгі дерев'яні драбини й гаки.
Багато уваги приділяв підготовці особового складу до прориву
оборони противника командир роти 93-го окремого
кулеметно-артилерійського батальйону 67-ї армії, уродженець м. Тро-
їцьк Челябінської області, українець М.Ф. Гнатенко. Він навчав
бійців швидко долати відкритий простір, штурмувати доти та
дзоти, вести ближній вогонь і рукопашний бій у траншеях і
ходах сполучення2.
Під час підготовки операції значна увага приділялася
виховній роботі, яка охоплювала всі боки життя військ і була
спрямована на формування у воїнів високого наступального
пориву. В ній брали безпосередню участь члени військових
рад фронтів і армій, командири та політпрацівники всіх рангів.
Не розкриваючи задумів командування, вони роз'яснювали
воїнам необхідність участі в загальному наступі Червоної армії
військ Ленінградського та Волховського фронтів. Це сприяло
згуртуванню бійців та командирів, піднесенню їхнього почуття
відповідальності за виконання бойових завдань.
Слід відзначити особливу складність операції, яку мали
здійснити війська Ленінградського та Волховського фронтів на
шліссельбурзько-синявинському виступі. Ці фронти, крім за-г*
гальної необхідності подолати оборону противника, мали
власні завдання. Треба було форсувати широку Неву. Круті
схили її лівого берега гітлерівці перетворили на льодові гори,
піднятися на які без підручних засобів неможливо. В безпо-
1ЦАМО РФ, ф. 427, оп. 10247, спр. 73, арк. 37-38.
2Там само, ф. 424, оп. 10247, спр. 73, арк. 116.
164
середній близькості від свого берега та на річці противник
встановив дротяне загородження в 2-3 ряди кілків. На
найважливіших напрямах він поставив протитанкові міни та
залізобетонні надовби. Волховчани завдавали удару з того боку,
звідки противник очікував його в першу чергу. Опорними
пунктами та вузлами опору ворог зробив Шліссельбург, вісім
робітничих селищ, села Мар'їно, Липка, залізобетонні споруди
8-І ГЕС, кам'яні будинки 1-го та 2-го Городків.
Таким чином військам обох фронтів треба було прорвати
міцно укріплену довгочасну оборону гітлерівців. Невелика
ділянка лісисто-болотистої місцевості виключала можливість
широкого маневру та масованого застосування важкої
бойової техніки. Тому розраховувати можна було тільки на
рішучі й швидкі дії особового складу частин і з'єднань,
спрямованих на послідовне "проточування" оборонних
рубежів противника.
О 9-й годині ЗО хвилин 12 січня 1943 р. на обох фронтах
розпочалася сильна артилерійська та авіаційна підготовка,
яка тривала біля двох годин. Під час артпідготовки командир
вогневого взводу 1-ї батареї 91-го окремого артилерійсько-
кулеметного батальйону 67-ї армії, уродженець м. Харків
молодший лейтенант С.Г. Яценко, щоб не зруйнувати льоду біля
лівого берега Неви, викотив гармату на відкриту вогневу
позицію й прямою наводкою знищив живу силу та вогневі точки
противника1. Хоробро боровся командир гармати 3-ї батареї
404-го артполку 109-ї стрілецької дивізії, уродженець м.
Миколаїв сержант П.Г. Півень. З початком артпідготовки він вів
вогонь прямою наводкою, знищивши при цьому дві мінометні
батареї й одну вогневу точку ворога2. Як молодший лейтенант
С.Г. Яценко та сержант П.Г. Півень, з відкритих позицій вели
вогонь сотні гармат. Вони знищили багато вогневих цілей та
живої сили противника на його передньому краї. Навідник
гармати 269-го стрілецького полку рядовий Д.С. Науменко,
навідник 342-го стрілецького полку сержант В.О. Бабійчук знищили
по 2 дзоти, а командир взводу батареї 76-міліметрових гармат
119-го стрілецького полку 13-ї стрілецької дивізії, уродженець
м. Чистякове Сталінської області В.Г. Кузнецов знищив 3
кулеметних точки, зруйнував 4 землянки3.
1ЦАМО РФ, ф. 424, оп. 102247, спр. 73, арк. 239.
2Там само, ф. 1301, оп. 2, спр. 37, арк. 262.
3 Там само, ф. 1074, оп. 2, спр. 195, арк. 160.
165
Після артилерійської й авіаційної підготовки піхота, а за
нею легкі танки частин і з'єднань 67-ї армії рушили по льоду
до лівого берега Неви. На головному напрямі удару
Ленінградського фронту наступала 136-а стрілецька дивізія, якою
командував мужній і активний учасник оборони півострова
Ханко М.П. Симоняк. Воїни піднялися в атаку під звуки
зведеного оркестру цієї дивізії. Навколо хлюпотіла свинцева
злива з неушкоджених вогневих точок ворога. Короткими
кидками бійці й командири подолали півкілометровий простір
Неви. Під час штурму річки сміливо діяв заступник командира
роти автоматників 270-го стрілецького полку 136-ї стрілецької
дивізії, уродженець с. Велика-Мечетня Одеської області,
старший лейтенант A.C. Чернецький. Першим увірвавшись до
ворожої траншеї, він особисто знищив 5 фашистів. Під час бою
за Беляєвське болото був поранений, але поля бою не
покинув. За сміливі й рішучі дії A.C. Чернецького було
нагороджено орденом Червоного Прапора1.
Уміло організував штурм лівого берега Неви командир 1-ї
стрілецької роти 269-го стрілецького полку 136-ї стрілецької
дивізії, уродженець с. Серово Рорківської (нині
Нижньогородської) області, українець, старший лейтенант Д.М. Блошенко.
Не встигли гітлерівці оговтатися від артилерійської й авіаційної
підготовки наших військ, як воїни його роти, швидко
пройшовши льодову смугу, оволоділи протилежним берегом. Потім
за допомогою металевих гаків, штурмових драбин і мотузок
подолали льодовий схил, увірвались до ворожої траншеї. Сам
Дмитро Максимович діяв сміливо й упевнено, але в цьому бою
був важко поранений. Командування дивізії нагородило бійця
орденом Олександра Невського2. Рішуче діяв заступник
командира батальйону 269-го стрілецького полку цієї ж дивізії,
уродженець с. Бузинове Іванівського району Одеської області,
українець, капітан Д.С. Коротков. Коли було досягнуто лівого
берега Неви, по батальйону раптово вдарив станковий
кулемет противника. Після поранення командира батальйону,
не втрачаючи ані хвилини, Д.С. Коротков узяв командування
на себе. Він кинувся в атаку й повів за собою бійців та
командирів. Метр за метром батальйон просувався вперед,
уклинюючись в оборону противника. За виявлену мужність і
1ЦАМО РФ, ф. 1074, оп. 2, спр. 195, арк. 160.
2Там само, ф. 424, оп. 10247, спр. 73, арк. 287-288.
166
успішне виконання бойового завдання Д.С. Короткова було
нагороджено орденом Червоної Зірки1.
Геройськи діяли в перший день прориву оборони
противника підрозділи та частини 268-ї, 256-ї і 13-ї стрілецьких
дивізій. Так, наприклад, другий стрілецький батальйон 942-го
стрілецького полку 268-ї стрілецької дивізії, яким командував
уродженець с. Вільна Терешківка Кременчуцького району
Полтавської області капітан І.Ф. Бейгул, швидко, з незначними
втратами подолав вороже укріплення в районі 8-ї ГЕС. Під час
бою Іван Федорович весь час був серед воїнів і своєю
мужністю надихав їх на виконання поставлених перед
батальйоном завдань. Щоб стримати наступ батальйону, ворог кинув
проти нього значні сили, підтримані 12 танками. Але вони не
змогли зупинити завзяту атаку й були відкинуті. За вміле
керівництво боєм і особисту мужність І.Ф. Бейгул був
нагороджений орденом Червоного Прапора2. При прориві
переднього краю оборони противника виявив хоробрість командир
вогневого взводу батареї 76-міліметрових гармат 930-го
стрілецького полку 265-ї стрілецької дивізії, уродженець м. Рубцовськ
Алтайського краю, українець А.П. Чернявський. З відкритої
вогневої позиції він знищив три дзоти, три кулеметні точки, один
міномет і тим самим забезпечив просування піхоти вперед3.
Відважно діяв улюбленець бійців, сміливий і здібний
командир взводу автоматників 119-го стрілецького полку 13-ї
стрілецької дивізії, уродженець с. Сенюхи Ріпкинського району
Чернігівської області старший сержант І.М. Карташ. У боях в
районі Ульянівки він замінив пораненого командира роти й
видбив три контратаки противника. В рукопашній сутичці з
ворогом особисто знищив вісім фашистів4. Сміливість виявив
командир телефонно-кабельного відділення 686-го окремого
батальйону зв'язку 268-ї стрілецької дивізії, уродженець Долин-
ського району Кіровоградської області сержант І.П. Аджам-
ський. Під зливою ворожих куль і вибухами мін та снарядів він,
ризикуючи життям, неодноразово усував пошкодження на лінії
зв'язку й забезпечив командуванню безперервне управління
військами5.
1ЦАМО РФ, ф. 424, оп. 10247, спр. 72, арк. 83.
2 Там само, арк. 190-191.
3 Там само, ф. 1543, оп. 2, спр. 7, арк. 105.
4 Там само, ф. 1074, оп. 2, спр. 196, арк. 232.
^Там само, ф. 1559, оп. 2, спр. 52, арк. 5.
167
Проте слід відзначити, що в ході операції "Іскра" були не
тільки завзяті штурми й рішучі атаки. До плану операції вже в
перший день її здійснення було внесено певні зміни. Це було
викликано тим, що 45-а стрілецька дивізія на Невському
"п'ятачку", незважаючи на значні зусилля, не подолала
оборону противника, а 86-а стрілецька дивізія під Шліссельбургом
не змогла навіть форсувати Неву. II частини, зазнавши
відчутних втрат, відійшли на висхідні позиції. Враховуючи цю
ситуацію, командуючий 67-ю армією поставив перед
командиром 68-ї стрілецької дивізії завдання переправитися
через Неву на ділянці сусіда - 136-ї стрілецької дивізії. Цей
наказ було швидко виконано. Вже в другій половині дня
частини 86-ї стрілецької дивізії вийшли до лісу на південь від
Шліссельбурга. Завзятий опір противника, що оборонявся між
2-м Городком і Шліссельбургом, було зламано. В тих боях
хоробро боровся командир батареї 871-го винищувального
протитанкового артилерійського полку РГК, уродженець с. Бак-
ша Савранського району Одеської області старший
лейтенант В.І. Ляковський. Гарматним вогнем своєї батареї він
знищив два дзоти противника, підбив танк, знищив 19 автомашин
і "розкидав" близько батальйону піхоти фашистів1.
Уранці 13 січня наступ частин 67-1 армії відновився.
Противник здійснював упертий опір. Підтягнувши резерви, він
контратакував свіжими силами підрозділи 13-ї, 45-ї
гвардійської, 286-ї стрілецьких дивізій. В ході жорстоких боїв
радянські воїни виявили надзвичайну мужність і відвагу. їх не
змогли зупинити ні смерть товаришів, ні шквальний вогонь
противника. Навіть поранені не хотіли евакуюватися в тил і з
полкових медичних пунктів поверталися до строю. Вони
прагнули якомога швидше оволодіти вузлами оборони ворога.
В критичний для піхоти момент, коли її сили ослабли, а
ворог невпинно контратакував, мужньо діяв командир 3-ї
кулеметної роти 947-го стрілецького полку 268-ї стрілецької
дивізії, уродженець с. Калінінське Калінінського району Фрун-
зенської області, українець, молодший лейтенант М.Н. Чалий.
З групою кулеметників він прийшов піхоті на допомогу.
Обравши зручні позиції, кулеметники підпустили фашистів на
близьку відстань, а потім відкрили сильний вогонь. Несподівана
підтримка надихнула піхоту й приголомшила противника, який
в паніці відступив. За винахідливість, ініціативу та мужність
]ЦАМО РФ, ф. 424, оп. 10247, спр. 73, арк. 218-219.
168
М.Н. Чалого було нагороджено орденом Червоної Зірки1. В
боях за Шліссельбург відзначився командир взводу управління
батареї 871-го винищувального протитанкового
артилерійського полку РГК, молодший лейтенант Г.В. Богачов -
уродженець с. Городище Шепетівського району Кам'янець-Подільської
області. Під безперервним обстрілом противника він уміло
коректував вогонь дивізіону, внаслідок чого було знищено 2
мінометні батареї, 3 станкових кулемета, дзот і забезпечено
просування нашої піхоти вперед2. Уміло організував відбиття
контратаки противника помічник командира взводу 14-ї
окремої розвідроти 13-ї стрілецької дивізії, уродженець с. Красна
Слобода Державинського району Чкаловської (нині
Оренбурзької) області, українець, старшина Ф.Л. Царук. Під час
бою ворог зазнав значних втрат і змушений був відступити. В
цьому бою Федір Лазарович особисто знищив 9 фашистів3.
Мужність і відвагу в запеклих боях у північно-західній
частині синявинських торфорозрозробок виявили воїни 106-го
танкового батальйону, яким командував наш земляк капітан
М.Г. Онуфрійчук. Тільки танкова рота старшого лейтенанта
Ф.І. Степанова за один день бойових дій знищила біля 300
гітлерівців, 7 дзотів, підбила 3 танки, вивела з ладу 12 гармат4.
У цьому ж районі протягом доби забезпечував безперебійний
зв'язок лінійний доглядач телефонно-кабельної роти 59-го
окремого батальйону зв'язку 13-ї стрілецької дивізії, уродженець
с. Погорелово Курської області, українець Т.Г. Сидоренко. Від
сильного артилерійського обстрілу ворога часто рвалася лінія
зв'язку між командним пунктом дивізії і 172-м стрілецьким
полком, але він швидко усував пошкодження. Це сприяло
безперебійному управлінню військами5. При розширенні прориву
блокади в районі синявинських боліт мужньо боровся червоно-
армієць учбового стрілецького батальйону 13-ї стрілецької
дивізії О.С. Сухомлинов - уродженець с. Троянка Кіровоградської
області. Просуваючись попереду атакуючих, він зі свого
кулемета впритул розстрілявши гітлерівців, першим увірвався до
]ЦАМО РФ, ф. 1559, оп. 2, спр. 52, арк. ЗО.
2 Там само, ф. 424, оп. 10247, спр. 73, арк. 108.
3Там само, ф. 1074, оп. 2, спр. 196, арк. 17.
4Див.: Ярхунов В.М. Через Неву. М.: Воениздат, 1960. - С. 67.
ьЦАМО РФ, ф. 1074, оп. 2, спр. 195, арк. 18.
169
опорного пункту піщаного кар'єру1. Сміливо діяв розвідник
48-го артилерійського полку цієї ж дивізії, уродженець с.
Піщане Сумської області сержант О.Т. Бондаренко. Під сильним
рушнично-кулемети им вогнем противника Олександр
Тихонович виконував завдання начальника артилерії дивізії з
розвідки вогневих точок ворога. Нехтуючи небезпекою, він
своєчасно доставляв усі відомості про противника, завдяки чому
було знищено мінометну батарею, дві гармати ПТО, 4 дзоти
ворога2. Уміло воював командир батареї 120-міліметрових
мінометів 296-го стрілецького полку, уродженець с. Шостакове
Київської області капітан І.М. Полікарпенко. Ведучи
інтенсивний прицільний вогонь, Іван Маркович тільки 14 січня 1943 р.
знищив 3 кулемета, протитанкову гармату і розосередив
контратакуючу піхоту ворога3. Виявив хоробрість на полі бою
і старший військфельдшер 1-го батальйону 172-го стрілецького
полку 13-ї стрілецької дивізії, уродженець с. Угловатка Христи-
нівського району Київської області І.Я. Маринич. Він сам виніс
з поля бою 18 поранених бійців і командирів з їхньою зброєю
та, надавши першу медичну допомогу, евакуював їх у тил4.
Виключний героїзм виявили воїни 256-ї стрілецької дивізії
Волховського фронту. Пробиваючись у напрямі
Ленінградського фронту, вони з ранку 13 січня вели жорстокі бої за
Робітниче селище № 5. Не маючи можливості для широкого
маневру, підрозділи й частини дивізії змушені були
"проточувати" оборону ворога. В районі станції Синявино, де
противник мав добре укріплені опорні пункти, хоробро бився
командир кулеметного взводу 2-ї кулеметної роти 191-го
окремого кулеметного батальйону, уродженець с. Берестова
Харківської області лейтенант С.І. Довбий. Кулеметним вогнем
він примусив замовчати дві вогневі точки ворога, що
перешкоджали просуванню нашої піхоти вперед. Коли
піхотинці пішли в атаку, виявилася ще одна вогнева ворожа
точка, яку Степан Іванович вирішив знищити сам. Діяти
довелося в тяжких умовах. Навколо - рівнинна місцевість, а з
невеликого пагорбу безперервно вів вогонь ворожий
кулеметник. С.І. Довбий зумів підібратися до фашиста й
закидав його гранатами. За виявлені мужність і особисту
]ЦАМО РФ, ф. 1074, оп. 2, спр. 195, арк. 307.
2 Там само, арк. 23.
3 Там само, спр. 196, арк. 166.
АТам само, арк. 42.
170
хоробрість С.І. Довбия було нагороджено орденом Червоної
Зірки1.
Під час наступу на ст. Синявино високу бойову
майстерність виявив червоноармієць 3-го стрілецького батальйону 937-
го стрілецького полку 256-ї стрілецької дивізії А.О. Любчик -
уродженець Царичанського району Дніпропетровської області.
Під час нальоту ворожих літаків на наші бойові позиції Антон
Омелянович з протитанкової рушниці збив машину
противника. Командуванням дивізії він був нагороджений
орденом Червоної Зірки2. Бездоганно забезпечував постійний
зв'язок телефоніст 3-го лінійно-кабельного взводу 225-ї
окремої роти зв'язку цієї ж дивізії, уродженець хут. Світлий
Новомиколаївського району Запорізької області С.Е. Надтока.
Незважаючи на сильний вогонь противника, він своєчасно
усував пошкодження на лінії зв'язку. 13 січня 1943 р. Степана
Васильовича було поранено, але поставлене завдання він
виконав. За мужність, виявлену під час виконання бойового
завдання, С.Е. Надтока був нагороджений медаллю "За бойові
заслуги"3.
Наприкінці 13 січня військам Ленінградського та
Волховського фронтів найбільшого просування вдалося досягти в
напрямі Робітничого селища № 5. Тут відстань між
наступаючими назустріч один одному військами обох фронтів не
перевищувала п'яти-шести кілометрів. Щоб зупинити
просування наших ударних угруповань противник посилив
контратаки. Відбиваючи їх, мужньо бився кулеметник 1-ї кулеметної
роти 119-го стрілецького полку 13-ї стрілецької дивізії,
уродженець м. Корга Курської області, українець М.В. Миха-
ленко. Кулеметним вогнем Михайло Васильович знищив біля
сотні гітлерівців, що несамовито рвалися до Синявина. В цьому
бою М.В. Михаленко не відійшов ані на крок. Командуванням
дивізії він був нагороджений медаллю "За бойові заслуги"4.
Виключну мужність виявив командир взводу протитанкових
рушниць 3-ї стрілецької роти 466-го стрілецького полку 109-ї
стрілецької дивізії, уродженець с. Рудня Чернігівської області
молодший лейтенант Д.А. Борисенко. Зі своїм взводом він
1ЦЛМО РФ, ф. 1543, оп. 2, спр. 7, арк. 85.
2 Там само, арк 15.
3 Там само, арк. 46.
4 Там само, ф. 1074, оп. 2, спр. 195, арк. 91.
171
відбив 4 ворожі контратаки, пошкодив 2 танки й особисто
знищив 20 фашистів. Стримуючи шалені атаки противника,
Данило Аврамович зумів утримати свій рубіж до підходу
підкріплення. За вмілу організацію бою та особисту
хоробрість його було нагороджено орденом Червоної Зірки1.
На підступах до Робітничого селища № 5 розгорнулися
запеклі бої за гай Мак. 123-я стрілецька дивізія, взаємодіючи з
152-ю танковою бригадою, 16 січня звільнила гай від
гітлерівців і розв'язала бій у північно-західній частині синявинських
боліт. Тут хоробро билися воїни роти 272-го стрілецького
полку, якою командував старший лейтенант Г.А. Заїка -
уродженець с. Чагів Вінницької області. Цілий тиждень не виходили з
бою воїни його підрозділу, знищивши біля роти противника.
Взимку 1943 р. на Невському проспекті було вивішено
портрети героїв прориву блокади Ленінграда, серед яких був і
портрет нашого славного подолянина. У бою за Робітниче
селище № 5 визначну силу волі, мужність і героїзм виявив екіпаж
легкого танка командира роти 549-го окремого батальйону
61-ї окремої танкової бригади, уродженця с. Могильне Гайво-
ронського району Кіровоградської області лейтенанта
Д.І. Осатюка. Він став до бою з трьома важкими танками
противника, що супроводжували атакуючу піхоту. Розуміючи, що
його машина не витримає поєдинка з важкими танками німців,
він відкрив вогонь по оглядовим щілинам гітлерівських танків і
почав відходити в напрямі лісу. Там перебувала в засаді
батарея старшого лейтенанта Романова. Майстерно маневруючи,
танк Д.І. Осатюка наблизився до лісу, різко звернув убік.
Ворожі танки, що переслідували його, стали здобиччю батареї
старшого лейтенанта Романова. Підпалено один танк, другий.
Третій встиг сховатися. Тим часом Дмитро Іванович спрямував
свого танка на ворожу піхоту, розстрілюючи її з кулемета й
давлячи гусеницями. Наприкінці 17 січня на рахунку екіпажа
було 11 знищених гармат, 15 кулеметів, 20 автомашин і
значна кількість живої сили ворога. За хоробрість і винахідливість,
виявлені в боях з фашистськими загарбниками, лейтенантові
Д.І. Осатюку та механіку-водію старшині І.М. Макаренкову
було присвоєно звання Героя Радянського Союзу2.
1ЦАМО РФ, ф. 1301, оп. 2, спр. 37, арк. 376.
2 Див.: Советские танковые войска (1941-1945): Воен.-истор. очерк. - М.:
Воениздат, 1973. - С. 114 - 115.
172
Станом на 15 січня війська Ленінградського та
Волховського фронтів розділяв вузький 1,5-2-кілометровий коридор.
Фашистське командування, усвідомлюючи, що до повного
оточення його шліссельбурзької групи військ залишились лічені
години, робило все, щоб не допустити з'єднання фронтів і
зберегти цей простір для відходу військ. Удень і вночі йшли
завзяті бої. Обидві сторони зазнавали значних втрат. Але вже
ніщо не змогло зупинити радянських воїнів. 18 січня в ході
прориву блокади завдяки сміливим і рішучим діям командира
вогневого взводу 404-го артилерійського полку 109-ї
стрілецької дивізії, уродженця м. Миргород Полтавської області
лейтенанта 0.0. Дердиги вогнем батареї було знищено дві
вогневих точки ворога, розсіяно та частково знищено майже
півроти ворожої піхоти, що скупчилася для контратаки1. Відважно
діяв заступник командира 4-ї стрілецької роти 934-го
стрілецького полку 256-ї стрілецької дивізії, уродженець с. Шарпик
Шарпинського району Чкаловської (нині Оренбурзької)
області, українець, молодший лейтенант Т.П. Воловик. Він
непомітно підповз до дротяного загородження противника й закидав
його гранатами, після чого зробив проходи, забезпечивши
виконання бойового завдання без зайвого кровопролиття.
Командування дивізії нагородило його орденом Червоної
Зірки2.
У районі на південь &ід Ладозького озера мужнім і
безстрашним воїном виявив себе командир відділення розвідників
штабної батареї 13-ї стрілецької дивізії, уродженець м.
Слов'янськ Сталінської області сержант O.K. Донець.
Супроводжуючи піхоту під час її наступу, Олександр Кирилович під
сильним вогнем противника своєчасно доставляв донесення з
заявками на вогонь артилерії і цим забезпечив швидке
захоплення рубежу3. Зразком рішучості й хоробрості були дії
командира роти 602-го Червонопрапорного стрілецького
полку цієї ж дивізії, уродженця Якимівського району Запорізької
області Ф.С. Марченка. Точно за сигналом він повів роту в
атаку. Потрапивши під сильний артилерійсько-мінометний і
рушнично-кулеметний вогонь, рота залягла. Нехтуючи смерть,
Федір Степанович піднявся і, незважаючи на поранення,
ки]ЦАМО РФ, ф. 1301, оп. 2, спр. 37, арк. 133.
2 Там само, ф. 1543, оп. 2, спр. 7, арк. 249.
3 Там само, ф. 1074, оп. 2, спр. 195, арк. 211.
173
нувся вперед. Двічі противник переходив у контратаку, але
натхненні прикладом свого командира, воїни відбили ворога1.
Рішуче й завзято проривали оборону
німецько-фашистських загарбників воїни Ленінградського та Волховського
фронтів. їхня вперта боротьба тривала до 18 січня, коли о 9-й
годині ЗО хвилин ранку на східній околиці Робітничого селища
№ 16 зустрілися ленінградці й волховчани. Об 11-й годині 15
хвилин відбулася друга зустріч військ у Робітничому селищі
№ 5. Наприкінці дня були звільнені від гітлерівців
Шліссельбург і південне узбережжя Ладозького озера. Блокада
Ленінграда була прорвана. У цих боях брали активну участь
українці, воїни всіх народів колишнього Радянського Союзу.
Вони виявляли безприкладну мужність і відвагу.
Прорив блокади Ленінграда став наслідком довгих місяців
-найжорстокіших випробувань, важкої блокадної праці й
братньої допомоги, яку надавала місту вся країна. Він став новим
ударом по престижу "непохитного" вермахту, який безплідно
витратив величезні сили й засоби, щоб утриматися на півдні
від Ладозького озера. Прорив розвіяв міф гебельсівської
пропаганди про неприступність позицій фашистських військ під
Ленінградом. Віднині ініціатива ведення бойових дій на цьому
напрямі остаточно перейшла до радянських військ.
'ЦАМО РФ, ф. 1301, оп. 2, спр. 195, арк. 147.
174
Розділ IV
ВЕСНЯНО-ЛІТНЯ КАМПАНІЯ
1942 р.
Навесні 1942 р. на радянсько-німецькому фронті
встановилося відносне затишшя. Обидві сторони готувалися до нових
боїв. Відсутність другого фронту дозволила фашистській
Німеччині за рахунок мобілізації людських та матеріальних
ресурсів майже всієї Європи не лише компенсувати великі
втрати, понесені за минулі місяці війни проти Радянського
Союзу, але й збільшити чисельність своїх збройних сил на
східному фронті на 800 тис. чоловік. Тільки з 1 січня по 10
березня 1942 р. сюди було перекинуто до 35 дивізій. На
початок травня 1942 р. ворог мав 217 дивізій і 20 бригад, тоді
як на початок війни в нього було 190 дивізій. Німецько-
фашистська армія зберігала перевагу в моторизації військ, а
отже - в їх рухливості й маневреності.
Враховуючи, що радянські збройні сили навесні 1942 р.
за чисельним складом і технічною оснащеністю серйозно
поступалися ворогові, що готові резерви та матеріальні
ресурси відсутні, Генштаб запропонував Ставці ВГК на весну й
початок літа 1942 р. обрати стратегічну оборону основним
способом дій наших військ. Малися на увазі оборонні дії на
заздалегідь підготовлених рубежах з метою зриву наступу
ворога й ослаблення його угруповання, створення сприятливих
умов для переходу Червоної армії в рішучий контрнаступ.
Нехтуючи даними військової розвідки про те, що центр
весняного наступу ворога буде перенесений до південного
сектора фронту, Й.В. Сталін вважав, що влітку 1942 р.
гітлерівці будуть у змозі вести великі наступальні операції
одночасно на кількох напрямах. Особливу увагу він приділяв
центральному напрямові й тому посилював його. Це було
помилкою в плануванні стратегічної оборони.
Гітлерівські ж стратеги, незважаючи на кількісну перевагу,
вже не могли організувати наступ на кількох напрямах
східного фронту через зрослу міць і майстерність Червоної
армії. Тому вони змушені були обмежитися зосередженням
великих сил лише на південній ділянці радянсько-німецького
фронту й тут розгорнути наступ. Головний удар ворог
планував нанести з району Курська та Харкова в напрямі
Сталінграда, щоб пробитися до Волги, розірвати фронт
Червоної армії на дві частини й перерізати шляхи сполучення
між центральними районами Радянського Союзу та Кавказом.
Надалі передбачалося головний удар нанести на північ з
виходом у тил московському угрупованню наших військ,
177
відрізати його від волзького й уральського тилів і, взаємодіючи
з арміями, що стояли західніше Москви, розгромити головні
сили Радянської армії, захопити столицю. З метою відволікання
головних резервів нашої армії з Московського напряму та
захоплення паливних ресурсів ворог передбачав нанести
допоміжний удар на Кавказ.
Суттєвою помилкою в планах радянської стратегічної
оборони на весну-літо 1942 р. було прийняття на вимогу
Сталіна рішення щодо проведення одночасно з оборонною
кількох наступальних операцій. їх здійснення під Ленінградом,
у районі Дем'янська, на Смоленському та
Льговсько-Курському напрямах, у районі Харкова та в Криму мало, на думку
Сталіна, поліпшити оперативне становище наших військ і
упередити ворожі наступальні операції. Рішення Ставки
одночасно оборонятися й наступати не враховувало необхідності
створення міцного заслону проти ворожого угруповання на
південному краї радянсько-німецького фронту, де супротивник
планував завдати навесні 1942 р. свій головний удар. В
умовах, коли гостро відчувалася нестача в підготовлених
резервах та матеріально-технічних засобах, ведення окремих
наступальних операцій, - писав начальник Генерального
штабу Збройних Сил О.М. Василевський, - було неприпустимою
витратою сил. Події, які розгорталися влітку 1942 р., наочно
продемонстрували, що тільки перехід до тимчасової
стратегічної оборони по всьому радянсько-німецькому фронту,
відмова від проведення наступальних операцій, таких,
наприклад, як Харківська, позбавили б країну та її Збройні
Сили від серйозних поразок, дозволили б нам значно раніше
перейти до активних наступальних дій і знову захопити
ініціативу в свої руки1. Ці операції, як тепер відомо, були
сплановані так, що сили й засоби розподілялися майже
рівномірно по всьому радянсько-німецькому фронту, тому
Червона армія не мала переваги над ворогом на жодному з
напрямів.
Розпочинаючи виконання літнього плану 1942 р.,
гітлерівське командування насамперед намагалось оволодіти Кримом.
Таким чином воно розраховувало вивільнити скуті там війська
своєї 11-ї армії з тим, щоб використати їх на інших ділянках
фронту. Ще в 1941 р. ворог прорвав Ішуньські позиції наших
1 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза
(1941-1945): В 3-х т. - К.: Политиздат Украины, 1975. - Т. 1. - С. 429.
178
військ і вийшов на степові простори Криму. Він розраховував
одразу ж оволодіти Севастополем, але помилився в своїх
розрахунках. На цей час йому нічого не лишалося, як почати
відхід з Керченського півострова. Переслідуючи ворога,
радянські війська просунулися на захід на 100-110 кілометрів.
Вони визволили міста Керч і Феодосію, але подальший їх
наступ у січні 1942 р. був затриманий.
У лютому-квітні війська Кримського фронту при підтримці
Чорноморського флоту тричі намагалися прорвати оборону
ворога, проте не домоглися успіху, перейшли до оборони. В
квітні 1942 р. Ставка ВГК вказала командуванню фронту, що
завдання визволення Криму залишається на черзі, і що,
готуючись до його здійснення, потрібно одночасно створювати
міцну оборону. Однак ця вказівка не була виконана.
Угруповання військ фронту до травня 1942 р. залишалося наступальним.
Командуванням фронту, головним чином завдяки "допомозі"
предстаника Ставки Л.З. Мехліса, який грубо втручався в
функції командуючого, підміняв його, ставив військам завдання без
урахування конкретних бойових обставин, не прийняло
відповідних дій по створенню стійкої глибоко ешелонованої
оборони, добре обладнаної в інженерному плані. Більше того, воно
невірно побудувало бойові порядки: всі сили фронту (21
дивізія) були розтягнуті в одну лінію. Це призвело до того, що
дивізії мали щільні бойові порядки. Пункти управління та
невеликі резерви розміщалися поблизу переднього краю.
Фронт не мав протитанкових резервів.
Найслабшим місцем в обороні військ Кримського фронту
було узбережжя Феодосійської затоки. Саме тут і було
нанесено головний удар ворога вранці 8 травня. Відсутність
глибоко ешелонованої оборони та відкритий характер
місцевості дозволили гітлерівцям зосередженим ударом двох
піхотних і однієї танкової дивізії, підтриманих великою кількістю
пікіруючих бомбардувальників, прорвати оборону 44-ї армії
на 5-кілометровій ділянці в глибину до 8 кілометрів.
Розвиваючи успіх, ворог 9 травня з метою оточення радянських
військ повернув головні сили свого ударного угруповання на
північ і наніс удар у фланг і тил 51-ї та 47-ї армій. Активну
підтримку наступаючим фашистським військам надавала його
авіація. Тільки 8 травня вона здійснили 900 літако-вильотів.
Щоб затримати, а згодом і розгромити ворога, Ставка
зажадала від командуючого фронтом негайно організувати
контрудар по флангу й тилу гітлерівців. Однак командування
Кримського фронту не дало потрібних розпоряджень. До того
179
ж, воно в перші дні боїв утратило управління військами, котрі
безладно відходили на схід. Тим часом супротивник, посиливши
своє ударне угруповання ще однією піхотною дивізією,
продовжував розвивати наступ.
Враховуючи такі тяжкі обставини, вранці 10 травня
Ставка наказала відвести війська Кримського фронту на
Турецький вал і організувати там міцну оборону. Але
командування фронту й армій виконати це завдання не зуміли.
Лише в ніч на 11 травня війська Кримського фронту почали
неорганізовано виходити до Турецького валу, але закріпитися
на ньому не змогли й змушені були відходити до Керчі.
Відбиваючи сильний наступ танків і піхоти супротивника, що
підтримувалися великими силами авіації, наші з'єднання
намагалися затримати ворога на міських обводах, забезпечити
евакуацію основних сил фронту на Таманський півострів. Але
15 травня ворог зайняв Керч. До 20 травня тривали запеклі
бої в східній частині Керченського півострова.
Ведучи вперті бої з атакуючим супротивником, ар'єргардні
частини 51-ї армії забезпечували евакуацію живої сили та
військової техніки на Таманський півострів. Переправа
відбувалася в найтяжчих умовах. Авіація ворога посилено
бомбардувала пункти посадки та висадки військ фронту, які втратили
понад 176 тис. чоловік. У боях загинуло багато досвідчених
командирів. Усього на Таманський півострів удалося
переправити біля 120 тис. чоловік. Немало бійців та командирів частин
і з'єднань Кримського фронту, які не встигли переправитися на
Таманський півострів, залишилися в Криму. Частина з них
перебувала в Аджимушкайських каменоломнях. П'ять з
половиною місяців билися вони з ворогом. Мужні аджимушкайці в
нерівних боях відволікали на себе значні сили гітлерівців.
Тільки застосування фашистськими катами газу дозволило їм
проникнути до каменоломень. Та ні гази, ні смерть побратимів
не змогли зломити опір радянських воїнів. Коли стало
зрозуміло, що становище безвихідне і смерть неминуча, група
бійців та командирів на чолі з Г.М. Бурміним і І.П. Парахіним
вирішила вночі прорватися в Старокримські ліси до
партизанів. Це був останній бій аджимушкайців. Вважалося,
що в ньому загинула вся група. Як згодом стало відомо, деяких
воїнів пораненими захопили в полон і вони пройшли крізь усі
жахи фашистської каторги.
Поразку військ Кримського фронту не можна пояснити
лише особливостями обстановки. Головна причина -
помилкове рішення Сталіна "підвести" до стратегічної оборони окремі
180
наступальні операції на всіх фронтах. Це призвело до
розпорошення сил, передчасного використання стратегічних
резервів і неминуче прирікало сталінський план на невдачу. В
поразці військ Кримського фронту винні також командування й
представник Ставки Л.З. Мехліс. Вони, як відзначається в
спеціальній директиві Ставки від 4 червня 1942 р., виявили повне
нерозуміння вимог сучасної війни, здійснювали канцелярське
керівництво військами. Втративши можливість управління
з'єднаннями та частинами при допомозі провідного зв'язку,
вони не могли використовувати радіо та інші засоби. Особисті
зв'язки з військами не практикувалися. Віддаючи накази,
командування не знало дійсної обстановки на фронті.
Командуючий фронтом генерал Д.Т. Козлов і член Військової ради
дивізійний комісар Ф.А. Шаманін у критичні дні операції
замість конкретного керівництва військами витрачали час на
безплідні засідання Військової ради. Велика провина за
поразку лежить на представникові Ставки Л.З. Мехлісі, який не
зміг надати діяльної допомоги командуванню фронту в
організації відпору фашистським загарбникам1. За припущені
помилки Ставка змістила Л.З. Мехліса з посади заступника
Наркома оборони та начальника ГоловПУРСЧА, понизила
його у військовому званні. Д.Т. Козлов і Ф.А. Шаманін також
були зняті з посад і понижені в званнях.
Одночасно з боями на Керченському півострові
розгорнулись активні бойові дії в районі Харкова. Тут війська Південно-
Західного напряму під командуванням Маршала Радянського
Союзу С.К. Тимошенка всю зиму 1942 р. вели бої на Барвін-
ківському виступі. Захопивши в січні 1942 р. плацдарм,
радянські війська марно намагалися продовжити наступ. Невдачею
закінчилась операція 56-ї армії з метою визволення Таганрога.
Враховуючи це, потрібно було зупинитися, закріпитися,
розібратися в причинах невдач, грунтовно підготуватися до
літніх боїв. Але командування Південно-Західного фронту
(С.К. Тимошенко, М.С. Хрущов, І.Х. Баграмян) неодноразово і
наполегливо домагалося дозволу Ставки ВГК на проведення
великої наступальної операції. Її планом передбачалося двома
ударами в напрямі на Харків силами 6-ї армії й армійської
групи генерала Бабкіна оточити та знищити харківське
'Див.: История второй мировой войны (1939-1945): В 12-и т. - М.:
Воениэдат, 1975. - Т. 5. - С. 126.
181
угруповання ворога, визволити місто. Але план мав суттєві
недоліки, головним із яких було те, що перехід у наступ
передбачався з невигідного рубежа. Недооцінювалась і
небезпечність флангових угруповань ворога, особливо його
танкових з'єднань. Недостатньо враховувалось і те, що супротивник,
готуючись до головного удару влітку 1942 р. на півдні, вважав
одним з найближчих своїх завдань ліквідацію Барвінківського
виступу. Для цього він планував нанести два удари: один - з
району північніше Балакпеї в південному напрямі силами 6-ї
армії, другий - назустріч першому - з району Слов'янська,
Краматорська й західніше в спільному напрямі на Ізюм
з'єднаннями армійської групи "Кпейст".
Початок переходу радянських військ у наступ був
успішним. Вони прорвали ворожий фронт і вклинилися в його
оборону. 15 травня створилися сприятливі умови для розвитку
успіху з Барвінківського виступу. В районі дій 6-ї армії можна
було ввести в прорив наступальні рухомі війська з метою
оточення ворожого угруповання. Та командування
Південно-Західного фронту упустило цей момент і тільки 17 травня ввело в
бій танкові корпуси. Але ворог устиг висунути до районів
прориву значне підкріплення, організував на тилових рубежах
міцну оборону і, завершивши перегрупування, 17 травня кинув у
наступ з району Краматорська та Слов'янська проти 9-ї і 57-ї
армій Південного фронту 11 дивізій армійської групи "Кпейст".
Одночасно гітлерівці почали наступати з району східніше
Харкова й південніше Бєлгорода проти 28-ї армії Південно-
Західного фронту. Саме цього, через недостатні розвіддані, й
не чекало командування Південно-Західного фронту. Воно
вважало, що противник після вводу в бій п'яти танкових і
піхотних дивізій не матиме необхідних сил для дій у районі
Харкова. Недооцінивши небезпеку з боку краматорського
угруповання ворога, воно продовжувало наступ. А тим часом,
унаслідок відступу 9-ї армії та просування ворога на північ
уздовж річки Північний Донець, виникла реальна загроза
оточення всього ударного угруповання Південно-Західного
фронту. Потрібні були рішучі заходи, щоб відвернути загрозу.
Увечері 17 травня виконуючий обов'язки начальника
Генерального штабу О.М. Василевський доповів Верховному
Головнокомандуючому про критичну обстановку в районі дій 9-ї
та 57-ї армій. Він запропонував припинити наступ Південно-
Західного фронту, щоб частину його сил перекинути на
ліквідацію загрози з боку Краматорська. Але в Ставці після
переговорів з С.К. Тимошенком цю пропозицію відхилили. З ранку
182
18 травня обстановка в районі боїв погіршилась. О.М. Васи-
левський знову поставив перед Ставкою питання про рішучі
дії, але й цього разу підтримки не одержав.
Тільки в другій половині 19 травня головнокомандуючий
Південно-Західним напрямом вирішив стримати наступ 6-ї
армії й використати більшу частину її сил разом з 21-м і 23-м
танковими корпусами, а також 57-у армію для ліквідації
прориву. Це рішення Ставка затвердила. Та воно виявилося запіз-
нілим: 23 травня 6-а німецька армія, що наст/пала з півночі,
та війська групи "Клейст", що наступала з півдня, з'єднались у
районі південніше Балаклеї. Радянські війська, що діяли на Ба-
рвінківському виступі, були оточені. При гострій нестачі
боєприпасів, пального й продовольства бійці та командири вели
запеклі бої, чинячи мужній опір переважаючим силам ворога.
У районі хут. Червоне Старосалтівського району відважно
боровся начальник штабу 34-го гвардійського стрілецького
полку 13-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії капітан Тур
Марко Овсійович. Потрапивши з полком в оточення, він уміло
організував прорив ворожого кільця. При виході з оточення
полк знищив 8 танків і біля батальйону ворожої піхоти1. В
цьому ж районі виняткову відвагу виявив командир 7-ї
стрілецької роти 627-го стрілецького полку 162-ї стрілецької
дивізії лейтенант Хижняк Сергій Якимович. Узятий в кільце, він з
групою воїнів вів нерівний бій протягом 5 годин. Озвірілі
фашисти били по них з гармат, мінометів, пропонували
здатись. Але вони мужньо захищалися, вражаючи ворога
прицільним вогнем. їхня стійкість зробила позиції неприступними. З
настанням темряви лейтенант С.Я. Хижняк сам провів ретельну
розвідку, знайшов слабке місце у ворожому кільці й повів
бійців у рішучу атаку. Ворог не чекав такого зухвалого
натиску, завдяки чому лейтенант зумів вивести з оточення
свою групу2. Мужньо боровся з фашистами батальйонний
комісар із 42-го гвардійського стрілецького полку 13-ї
гвардійської стрілецької дивізії Корінь Леонід Петрович. У тяжкий
момент бою, коли 12 танків ворога оточили командний пункт
полку, він не розгубився. Разом із бронебійниками Піменовим
і Кукушкіним він, ризикуючи життям, кинувся назустріч
фашистським танкам. Підпустивши їх на близьку відстань,
батальйонний комісар особисто підбив два ворожих танка. Після
]ЦАМО РФ, ф. 220, оп. 228, спр. 41, арк. 126-127.
2Там само, арк. 152-153.
183
того як бронебійники знищили два танка й ще 2 пошкодили,
атака була відбита. Ворог відступив. За зрив ворожої атаки,
мужність і відвагу, виявлені в бою, Л.П. Корінь був
нагороджений орденом Червоного Прапора1.
Велику самовідданість виявив червоноармієць, водій
польового шпиталю № 60 Калюжний Тихін Опанасович -
уродженець м. Лохвиці Полтавської області. В період з 19 по 29
травня він під розривами мін, снарядів і авіабомб вивозив
майно польового аптечного складу № 2, який перебував на
відстані одного кілометра від поля бою. Т.О. Калюжний,
ризикуючи життям, чесно й сумлінно виконав свій військовий
обов'язок, за що його було нагороджено медаллю "За відвагу"2.
Героїзм і мужність продемонстрував заступник командира
508-го танкового батальйону 31-ї окремої гвардійської
танкової бригади гвардії капітан Петренко Євген Дмитрович з с.
Пісочне Полтавської області. В бою західніше Барвінкова на
чолі контратакуючих ішов його танк. Не маючи достатньої
кількості снарядів, він давив гусеницями протитанкові гармати
ворога, протаранив фашистський танк. Навіть тоді, коли
машина загорілася, а сам він був поранений, гвардії капітан
Є.Д. Петренко продовжував битися з ворогом3.
Хоробро діяв у районі с. Непокрите навідник 648-го
артилерійського полку 38-ї армії Шерстюченко Микола Гаврилович
- уродженець с. Данилівка Миколаївської області. 25 травня
танки супротивника розпочали контратаку. Район вогневої
позиції гармати М.Г. Шерстюченка безперервно наражався
на сильний артилерійський обстріл. Але він весь час був біля
гармати, без паніки й метушні швидко "ловив" ціль. Завдяки
точному вогню контратаку супротивника було відбито4.
З 24 по 29 травня 1942 р. при повному пануванні
супротивника в повітрі радянські війська, що діяли на Барвінків-
ському виступі, вели тяжкі бої з переважаючими силами
ворога. Намагання командування Південно-Західного напряму
прорвати фронт іззовні ударом частини сил 38-ї армії та
деблокувати оточення великого успіху не мали. Багато бійців
та командирів загинули в цих нерівних боях. Проте завдяки
цьому удару з оточення вийшли 22 тисячі радянських воїнів.
1ЦАМО РФ, ф. 220, оп. 228, спр. 41, арк. 328.
2 Там само, арк. 326.
^Там само, ф. 232, оп. 596, спр. 70, арк. 193.
4 Там само, арк. 71.
184
У кінці травня 1942 р. військам Південно-Західного
напряму було поставлено оборонні завдання: міцно закріпитися на
досягнутому рубежі й не допустити розвитку наступу
фашистських військ з району Харкова на схід.
Гітлерівське командування, намагаючись використати
досягнутий успіх, одразу ж розпочало підготовку ще двох
окремих наступальних операцій - на Волчанському та Куп'янському
напрямах, щоб поліпшити вихідне становище для
запланованого великого наступу на південному крилі
радянсько-німецького фронту. Проведення цих операцій було покладено на 6-у
та 7-у танкові армії. При цьому 1-а танкова армія
перегрупувалася з правого фланга групи армій "Південь" на ділянку Ба-
лаклея, Слов'янськ. На період з 10 по 26 червня супротивник
послідовно провів ці операції. Війська лівого краю Південно-
Західного фронту, що діяли в цьому районі, після тяжких,
невдалих оборонних боїв відійшли за р. Оскол. Організувавши
оборону, вони відбили спробу ворога форсувати річку та
захопити плацдарм на її східному березі.
12 червня 1942 р. у районі радгоспу ім. Ворошилова
відважно билися з ворогом обслуги 76-міліметрових гармат 4-ї
батареї 13-ї винищувальної бригади. Взвод молодшого
лейтенанта Ремізова Олександра Федоровича відбив ворожі атаки,
утримав свої позиції. Лише коли супротивник обійшов його з
флангів, артилеристи зняли гармати й відійшли на новий рубіж.
У цьому бою тільки одна обслуга, де навідником був Бережний
Петро Іванович, уродженець с. Березине на Київщині, підбила
4 ворожих танка1.
Безстрашно діяв на полі бою санітар 6-ї стрілецької роти
406-го стрілецького полку 124-ї стрілецької дивізії, уродженець
м. Тростянець Вінницької області Заворуха Євген Якович. 25
червня 1942 р. західніше р. Оскол він під ворожим вогнем
надавав необхідну медичну допомогу бійцям та командирам. З
поля бою Євген Якович виніс 26 поранених разом із їхньою
зброєю. В цьому бою він сам був тяжко поранений в обидві
ноги. Командування дивізії нагородило його орденом Червоної
Зірки2.
У цей же час розгорнулися бої й на інших ділянках
радянсько-німецького фронту. На північно-західному напрямі во-
1ЦАМО РФ, ф. 220, оп. 228, спр. 37, арк. 6.
2 Там само, ф. 1160, оп. 12, спр. 20, арк. 7.
185
рог змусив радянське командування відвести за р. Волхов 2-у
ударну армію, що понесла значні втрати. Не принесла успіху
й спроба радянських військ ліквідувати дем'янське угруповання
ворога.
Захопивши Керченський півострів, гітлерівське
командування спішно почало перекидати свої війська до Севастополя.
На початок червня воно зосередило тут майже 204 тисячі
солдатів та офіцерів, 670 гармат калібром від 75 до 420 мм,
655 протитанкових гармат, 720 мінометів, 450 танків та 600
літаків. Для блокування міста з моря ворог створив спеціальну
групу з 150 літаків, великої кількості підводних човнів і
торпедних катерів. Таке щільне блокування призвело до того,
що в місто майже не поступали поповнення, бойова техніка,
продовольство та медикаменти. їх підвозили тільки бойові
кораблі та підводні човни Чорноморського флоту, причому в
дуже важких умовах. Наше 106-тисячне угруповання військ на
початок третього наступу ворога на Севастополь мало 600
гармат, 38 танків переважно застарілих систем. Перед
захисниками Севастополя стояло надзвичайно складне завдання:
протягом максимально довгого часу "перемолоти" якнайбільше
військ наступаючого ворога, скувати його 11-у армію й не
дозволити використати її для наступу на південно-західному
напрямі.
2 червня 1942 р. ворог почав сильну артилерійську й
авіаційну підготовку. Вона тривала п'ять діб. За цей час
гітлерівці на кожний метр нашої оборони скинули до 1,5
тонни смертоносного металу. Місто було зруйноване й
охоплене полум'ям. 7 червня супротивник перейшов у наступ.
Головний удар він наносив з району північно-східніше
Камишли через Мекензієві Гори. Тут на ділянці фронту
шириною 5 кілометрів гітлерівці ввели в бій три піхотних дивізії, до
100 танків. їм протистояли 172-а стрілецька дивізія двохпол-
кового складу та 79-а курсантська стрілецька бригада. Ціною
величезних втрат ворог зміг уклинитися в нашу оборону й
зайняти Мекензієві Гори. Допоміжний удар фашисти нанесли з
району південніше Камари через Сапун-гору на південно-
східну околицю Севастополя. Гітлерівське командування
розраховувало розчленити війська, що оборонялися, і знищити
їх частинами. Але мужні захисники, відбиваючи по 10-20
ворожих атак за добу, виявили стійкість і відвагу, організованість і
наполегливість. Особливо відзначилися бійці й командири 25-ї
Чапаєвської, 95-ї, 109-ї стрілецьких дивізій, зведеного загону
7-ї бригади морської піхоти (другого формування).
186
12 червня рота 602-го стрілецького полку 109-1
стрілецької дивізії тричі відбивала ворожі атаки. Незважаючи на
понесені втрати, вона стійко обороняла захоплений рубіж. У
першому бою були вбиті командир роти, політрук і його
заступник. Невелика група воїнів на чолі з парторгом Поно-
марьовим продовжувала відбивати натиск ворога. Тільки коли
полягли всі бійці, фашистам удалося зайняти рубіж, який
обороняли герої1.
Понад три доби поблизу роз'їзду Мекензієві Гори вела
запеклі бої з наступаючими танками та піхотою ворога 365-а
зенітна батарея старшого лейтенанта І.С. П'янзіна. Коли всі
гармати вийшли з ладу, І.С. П'янзін і вцілілі в бою маряки,
озброївшись гвинтівками та кулеметами, атакували ворога.
Але сили були нерівні. Ворожа піхота ввірвалася на позицію
батареї. Не маючи іншого виходу, командир передав по
радіо: "Відбиватися нічим. Особовий склад увесь вийшов із
строю. Відкривайте вогонь по нашій позиції, по нашому КП".
Воїни батареї до кінця виконали обов'язок перед
Батьківщиною. Вони були нагороджені орденами та медалями, а
І.С. П'янзіну посмертно присвоєно звання Героя Радянського
Союзу2.
Героїчний подвиг звершив рульовий сторожових катерів
Чорноморського флоту старший матрос Голубець Іван
Карпович - уродженець м. Таганрог. При артилерійському
обстрілі бухти Стрілецької в машинному відділенні катера
виникла пожежа. І.К. Голубець кинувся її гасити. Від другого
влучення снаряда на катері стався вибух бензоцистерни,
почав вибухати артилерійський боєзапас. Виникла загроза
вибуху запасу глибинних бомб і знищення інших суден, що
перебували в бухті. Розуміючи це, відважний воїн скочував за
борт глибинні бомби доти, доки не стався вибух. Жертвуючи
собою, він урятував десятки людських життів і бойові катери.
Йому першому на Чорноморському флоті було присвоєно
звання Героя Радянського Союзу3.
1 Див.: Партийно-политическая работа в Советских Вооруженных Силах в
годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Кр. исгор. обзор. - М.:
Воениздат, 1963. - С. 160.
2Див.: Герои Советского Союза: Истор.-статист. очерк. - М.: Воениздат,
1984. - С. 57.
3Див.: Герои Советского Союза Военно-Морского Флота: Биогр.
справочник. - М.: Воениздат, 1977. - С. 128.
187
Стійкість і відвагу виявив командир окремого
розвідувального батальйону 95-ї стрілецької дивізії старший
лейтенант Довгий Михайло Григорович із с. Потієвка Житомирської
області. Він мужньо відбивав шалений натиск ворога.
Поранений, не залишив поля бою, продовжував керувати ним.
Автоматним вогнем і в рукопашній сутичці він вивів з ладу
багато ворожих солдатів1.
Серед бійців 453-го стрілецького полку 109-ї стрілецької
дивізії героїчними справами уславився єфрейтор Богатир Іван
Іванович, уродженець с. Анно-За готівка Криничанського
району Дніпропетровської області. В полку він був одним з
ініціаторів снайперського руху. Тільки в дні оборони
Севастополя зі снайперської гвинтівки знищив 75 гітлерівців. Влучно
били ворога й інші снайпери - старший сержант 54-го
стрілецького полку 25-ї Чапаєвської дивізії Людмила
Михайлівна Павліченко, старшина 7-ї бригади морської піхоти Ной
Арамія. Всі вони були удостоєні звання Героя Радянського
Союзу.
Відважно билися з ворогом бійці та командири 172-ї
стрілецької дивізії. Вони прийняли на себе удар трьох піхотних і
однієї танкової дивізій фашистів. Особовий склад мужньо
відбивав шалений натиск ворога. Командир і комісар дивізії були
поранені. Коли загинули майже всі бійці двох стрілецьких
полків, ділянку оборони зайняла прибула з резерву 345-а
стрілецька дивізія, а залишки 172-ї дивізії були відведені в тил.
Незважаючи на поранення, командир дивізії полковник I.A. Лас-
кін сформував із них двобатальйонний полк і вивів його на
позиції. В цих тяжких боях дивізія понесла великі втрати, але
відвернула прорив головного угруповання гітлерівських військ2.
18 червня німецьке командування, підтягнувши резерви й
перегрупувавши свої війська, поновило наступ на північному,
південному та східному напрямах. У цей час у зв'язку із
зруйнуванням аеродромів ворожою авіацією та артилерією
літаки Севастопольського оборонного району, здатні до
польотів, були перебазовані на Кавказьке узбережжя. Отож,
радянські війська, що оборонялися, залишилися без
авіаційного прикриття. Зенітна артилерія через відсутність
боєприпасів не діяла. Ворожа авіація, не зустрічаючи вогню зенітних
батарей, безкарно бомбардувала і поливала свинцем наші
]ЦАМО РФ, ф. 228, оп. 9913, спр. 11, арк. 463.
2Там само, спр. 1, арк. 5.
188
війська та місто. Артилерійські снаряди закінчувалися, тому
піхота діяла майже без підтримки гармашів. Відбиваючи
безперервні атаки, наші війська несли значні втрати в людях і
техніці. Поповнити їх було нічим. Сили захисників міста танули.
Після втрати Керченського півострова підвіз боєприпасів у
Севастополь став практично неможливим. Усе постачання
оборони було перекладено на підводні човни. Але на кінець
червня через зростаючу щільність блокади і підводникам стало
важко пробиватися на головну базу флоту. Становище
радянських військ з кожним днем ставало все тяжчим.
ЗО червня противникові вдалося захопити вокзал і
прорватися в центр Севастополя. Того ж дня за наказом
Ставки ВГК радянські війська, наносячи величезних втрат
ворогові, залишили руїни міста й відійшли до бухт Стрілецької,
Камишової, Козачої та на мис Херсонес. 4 липня частину
воїнів було евакуйовано. Залишені на березі розрізнені групи
захисників Севастополя під командуванням командира 109-ї
стрілецької дивізії генерала П.Г. Новикова самовідданно
продовжували боротися до 10 липня. Частина доблесних
захисників міста загинула в нерівному бою на Херсонеському мисі,
деякі з них потрапили в полон, окремі пробилися в гори до
кримських партизанів і там продовжували боротьбу до весни
1944 р.
Евакуацією Севастополя закінчилася його восьмимісячна
героїчна оборона. Подвиг севастопольців увійшов в історію як
небачений приклад масового героїзму та самопожертви
радянських воїнів в ім'я своєї Батьківщини.
Втрата Криму змінила становище як на Чорному морі, так
і на південному краї радянсько-німецького фронту. Перед
фашистськими військами відкрився найкоротший шлях через
Керченську протоку на Кавказ. Туреччина все частіше почала
порушувати нейтралітет і безперешкодно пропускала крізь
чорноморські протоки кораблі держав фашистської коаліції з
бойовою технікою, озброєнням і боєприпасами. Через
невдале закінчення проведених у травні-червні 1942 р. наших
операцій стратегічна ініціатива перейшла до рук гітлерівського
командування. Йому вдалося поліпшити становище й створити
вигідні умови для проведення своєї головної операції на півдні.
Ставка Верховного Головнокомандування була вимушена
відмовитися від втілення в життя плану широких наступальних
операцій і прийняла рішення про перехід до стратегічної
оборони. Внаслідок помилкового рішення Верховного
Головнокомандуючого "підвести" до стратегічної оборони влітку
189
1942 р. багаточисельні наступальні операції на всіх фронтах
наші армія і народ знову важко переживали гіркоту
безповоротних втрат, поразок і невдач.
Сп'яніле від успіхів фашистське командування почало
здійснення другого великого наступу на Сході. Воно
сподівалося на швидке досягнення своєї мети, але, як засвідчила
історія, й на цей раз недооцінило бойову міць Червоної армії
та її здатність до опору.
28-30 червня розпочався наступ групи армій "Південь"
(біля 90 дивізій). Однак уже на самому початку він розвивався
не за накресленнями гітлерівського командування. Група армій
"А", що прямувала від Курська до Дону під командуванням
генерал-фельдмаршала Вейхса, підтримана великими силами
авіації 4-го повітряного флоту, прорвала оборону на зіткненні
двох армій Брянського фронту й до кінця 2 липня просунулася
на 80 кілометрів. У районі Воронежа вона була зупинена
стійкою обороною військ спішно створеного нового -
Воронезького фронту під командуванням генерала М.Ф. Ватутіна.
Англійський історик Фуллер про події тих днів писав:
"Почалася битва за Воронеж.., для німців вона була однією з
найфатальніших за час усієї війни... Російські війська,
зосереджені... на північ від Воронежа, прибули вчасно, щоб
врятувати становище, можливо, вони врятували росіянам усю
кампанію. Нема ніякого сумніву, що справа йшла саме так"1.
Героїчною обороною в районі Воронежа радянські
війська зірвали намір ворога оточити частину з'єднань
Брянського фронту на Воронезькому напрямі, а потім і Південно-
Західний фронт, проти якого діяли 6-а і 1-а танкові армії.
Фашистське керівництво вжило кілька екстрених заходів. З
липня до штабу групи армій "Південь" прибув Гітлер. 12 липня
через незгоду з Гітлером фон Бока було зміщено з посади
командуючого групою армій "Південь". Надалі цю групу було
поділено на групу армій "А" та групу армій "Б". Керувати
військами цих груп Гітлер узявся сам. 16 липня за його наказом
штаб верховного головнокомандування та генеральний штаб
сухопутних військ були переміщені зі Східної Прусії під
Вінницю.
7 липня за наказом Ставки ВГК війська Південного та
Південно-Західного фронтів, щоб не потрапити в оточення,
1Фуллер Дж.Ф.С. Вторая мировая война 1939-1945 гг. - М.: Изд-во
иностр. лит., 1956. - С. 243-244.
190
почали відхід. Він тривав 10 діб і супроводжувався важкими
боями, які вимагали особливого напруження сил і військового
вміння. Навіть в умовах відступу наші земляки виявляли свої
кращі бойові якості. Ось один із буденних, але досить
показних епізодів. На висоті 209,5 фашисти розташували в
укритті групу автоматників з метою відсікти частину 1-го
батальйону 38-го артилерійського полку, що рухався в цьому
районі. Ад'юнкт штабу батальйону гвардії старший сержант
М.К. Крижанівський (уродженець м. Запоріжжя) не лише
вчасно помітив небезпеку, але й зумів розгадати намір
супротивника. Коли, пропустивши основну масу батальйону, ворог
намірився взяти в кільце мінометну роту, що замикала колону,
Микола Костянтинович стрімко атакував гітлерівців з двох
боків двома заздалегідь підготовленими групами й успішно
ліквідував загрозу оточення мінометників. Командуванням 14-ї
гвардійської стрілецької дивізії М.К. Крижанівський був
нагороджений медаллю "За відвагу"1.
Дії наших воїнів, підтверджені документами того часу,
свідчать, що цей відхід на нові позиції не мав нічого спільного з
панічною втечею, коли інстинкт самозбереження людини
переважає її свідомість. Про це свідчить, зокрема, осмислений,
зважений вчинок призваного до армії Якимівським РВК
Запорізької області гвардії старшого сержанта М.П. Чкана з тієї ж
дивізії. Він не змирився з тим, що на території, яку під сильним
обстрілом гітлерівців покидає його підрозділ, залишається
ворогові наш артилерійський склад. Ризикуючи життям, Микола
Прокопович за власною ініціативою під щільним кулеметним
вогнем пробрався на склад і підірвав боєприпаси, виніс 2
замки від станкових кулеметів. Його ініціатива та мужність
відзначені командиром 14-ї гвардійської стрілецької дивізії медаллю
"За бойові заслуги"2. Такою ж нагородою була вшанована в
ті дні старший сержант санітарної служби 3-ї стрілецької роти
цієї ж дивізії Є.А. Барська - уродженка м. Муровані Курилівці
Вінницької області. Мужність цієї героїчної жінки, як і тисяч
інших фронтових медсестер, не обмежувалась миттєвістю
відважного пориву в швидкоплинному бою: тільки 10 липня
1942 р. Євгенія Аврамівна під артилерійсько-мінометним
вогнем фашистів винесла з поля бою 11 бійців і командирів3. Для
1ЦАМО РФ, ф. 1076, оп. 2, спр. З, арк. 130.
2 Там само, спр. 15, арк. ЗО.
3 Там само, арк. 50
191
Є.А. Барської того липневого дня бій з його багатьма непе-
редбачуваними смертельними небезпеками, на які вона
свідомо йшла заради врятування життя бойових товаришів,
повторився 11 разів...
Прикладів звитяги й жертовності українців, як і воїнів
інших національностей, не злічити. Проте зусиль наших бійців і
командирів, котрі діяли згідно задуму радянського
командування затримати подальше просування ворога й не дозволити
йому прорватися до Волги та на Кавказ, виявилося замало:
ослабленим з'єднанням Південного та Південно-Західного
фронтів не вдалося стримати переважаючі сили противника. На
середину липня прорив стратегічного фронту на півдні досяг
глибини 150-400 кілометрів. Радянські війська були змушені
відійти до Воронежа, залишити Донбас і багаті
сільськогосподарські райони правобережжя Дону.
Німецько-фашистські загарбники вийшли до великого вигину Дону, захопили
Ростов, форсували ріку в її нижній течії. Створилася реальна
загроза Сталінграду та Північному Кавказу. Але, незважаючи
на ці успіхи, ворог не зміг виконати всі завдання, що стояли
перед групами армій "Б" і "А". Опір радянських військ
змушував гітлерівське командування постійно вносити значні
корективи в початкові плани, відновлювати свої багаточисельні
втрати.
Про запеклі бої на радянсько-німецькому фронті в першій
половині липня 1942 р. колишній гітлерівський генерал Тіп-
пельскірх писав: "Дії німецьких військ, здавалося, ще раз
увінчалися блискучим успіхом. Але при ближчому розгляді цей
блиск тьмянів. Російські армії були, можливо, деморалізовані,
але не розгромлені. Кількість полонених і трофеїв суттєво не
збільшилась"1. Літні бої на Воронезькому й Ворошилов-
градському напрямах показали, що, незважаючи на втрату
Червоною армією стратегічної ініціативи, успіхи ворога на
Півдні були тимчасовими, нетривалими. Вони не могли стати
вирішальним фактором, який визначив би долю всієї кампанії.
Наступна боротьба під Сталінградом засвідчила зрослу міць
Радянських Збройних Сил.
1 Типпельскирх К. История второй мировой войны: Пер. с нем. - М.: Изд-
во иностр. лит-ры, 1956. - С. 235.
192
Розділ V
БИТВА НА ВОЛЗІ
7 І. Муковсьюім
§ 1. АНІ КРОКУ НАЗАД!
Битва на берегах Волги почалась у вкрай важких умовах
для радянських військ. Маючи значну перевагу в силах,
супротивник улітку 1942 р. проривався до Волги в районі Сталінгра-
да. Гітлерівці намагалися захопити цей великий промисловий
центр і важливий вузол комунікації, що зв'язував Кавказ із
Центром і підприємствами Уралу. За їхніми намірами Кавказ -
це нафта для німецької промисловості, можливість з'єднання з
військами Туреччини й перспектива перерізати Трансіранську
залізницю, якою здійснювався наземний зв'язок СРСР з англо-
американськими союзниками. Захоплення Кавказу відкрило б
Гітлеру шлях для просування в Індію, Іран, Ірак. Крім того,
зайняття Сталінграда забезпечило б фашистам вигідне вихідне
становище для удару на Москву. Ось чому ворог кинув на цей
напрям значні сили, під ударами яких радянські війська
відходили.
Перші успіхи дозволили супротивнику вважати, що на
південній ділянці Східного фронту він наближається до наміченої
мети. Тому фашистське командування вирішило, що становище
дозволяє нанести удар головними силами на Кавказькому
напрямі. Для забезпечення цього удару, здавалося, достатньо
однієї 6-ї армії. 4-у танкову армію, що планувалася раніше
для удару на Сталінград разом з 6-ю армією, тепер було
кинуто на Кавказький напрям. Вона змістилася на південь і
вийшла до Дону на ділянці Цимлянськ, Костянтинівський.
Впевнене в швидкому й легкому оволодінні Сталін градом,
фашистське командування відвело в резерв і навіть передало кілька
з'єднань 6-ї армії на інші напрями.
Важливо відзначити, що в директиві Гітлера № 41 від 5
квітня 1942 р. Сталінград не оцінювався як важливий
стратегічний об'єкт. Директива не вимагала оволодіти Сталінградом
за будь-яку ціну, в ній лише вказувалося на необхідність
повернути всі сили групи армій "А" на південь з метою взяти
Ростов-на-До ну, форсувати в нижній течії Дон і наступати на
Кавказ. Група Армій "Б" повинна вийти на рубіж Дону1. Інакше
'Див.: "Совершенно секретно! Только для командования!". Стратегия
фашистской Германии в войне против СССР: Документы и материалы. - М.:
Наука, 1967. - С. 387.
7*
195
кажучи, стратегічне забезпечення "походу на Кавказ" на цей
час мало на меті задовольнитися обороною на рубежі
верхньої та середньої течій Дону, не ведучи великих операцій
ні східніше, ні північніше ріки.
Тільки 23 липня в директиві № 45 Гітлер поставив
завдання: "Група армій "А" (під командуванням
генерал-фельдмаршала Вейхса) повинна нанести удар по Сталінграду,
розгромити наявне там угруповання супротивника, захопити місто, а
також перерізати перешийок між Доном і Волгою". Аналіз
поставлених у цій директиві завдань дає підставу стверджувати,
що гітлерівське командування все ще вважало Сталін гра дсь кий
напрям другорядним і основні сили націлювало на Кавказький
напрям. Удар по Сталінграду, говорилося в директиві,
викликаний лише тим, що в цьому районі "відбувається скупчення
ще одного угруповання супротивника", яке може завадити
успішному просуванню на Кавказ. Це свідчить, що
командування вермахту недооцінило оперативно-стратегічного
значення Сталінграда. Отже, як увесь наступний розмах битви під
Сталінградом, так і її наслідки стали для гітлерівців
несподіванкою. "Загрузнувши" в ній, вони вже не могли відірватися від
цього району й навіть перейти тут до оборони. Для
забезпечення сталості всього стратегічного фронту на півдні, і,
насамперед, Кавказького напряму супротивникові необхідно
було нанести поразку сталінградському угрупованню
радянських військ і оволодіти районом Сталінграда. Усвідомивши,
що від результату битви під Сталінградом стала залежною
доля всіх наступальних планів літньої кампанії 1942 р.,
гітлерівське командування почало стягувати туди нові сили. Якщо
перший наступ на Сталінград ворог починав силами однієї 6-ї
армії, то вже за тиждень він повернув туди з Кавказького
напряму 4-у танкову армію. В серпні-жовтні 1942 р. під
Сталінград прибула 8-а італійська, 3-я та 4-а румунські армії.
На Кавказі залишилися тільки дві армії - 17-а і 1-а танкова.
Так у ході боротьби на південному фланзі Східного фронту
пройшов перерозподіл сил між "головним" - Кавказьким і
"забезпечуючим" - Сталінградським напрямами. Всупереч
власним планам ворог змушений був прийняти рішення про
генеральну битву під Сталінградом - там, де він її не чекав і не
був готовий до неї.
Щоб перешкодити виходу супротивника до Волги, Ставка
ВГК із свого резерву направила на Дон і розгорнула в 500-
кілометровій смузі 62-у, 63-ю, 64-у загальновійськові армії. З
цих військ та 21-ї і 8-ї повітряних армій, які відійшли на Дон,
196
12 липня 1942 р. на базі польового управління скасованого
Південно-Західного фронту було створено Сталінградський
фронт. Однак включені до складу фронту резервні армії мали
великий некомплект як в особовому складі, так і в озброєнні.
Не в кращому становищі були й війська армій колишнього
Південно-Західного фронту, знекровлені тяжкими оборонними
боями. Всього на 20 липня Сталінградський фронт мав 38 дивізій.
З них лише 18 були укомплектовані, 6 мали від 2,5 до 4 тис.
чоловік, а 14 були абсолютно небоєздатними. В другій
половині липня до складу фронту влилися залишені в його смузі
28-а, 39-а, 57-а армії та Волзька річкова флотилія.
Ставка ВГК безперервно посилювала війська Сталінград-
ського фронту. Тільки за період з 17 липня по 5 серпня туди
було направлено 18 стрілецьких дивізій, танковий корпус,
мотострілецьку бригаду, шість окремих танкових бригад,
винищувально-протитанкову артилерійську бригаду, велику кількість
окремих артилерійських та мінометних частин. А 11 серпня
війська 1-ї гвардійської армії, які раніше призначалися Пів-
денно-Західному фронту, були передані Сталін градсь кому
фронту. Аналіз архівних документів свідчить, що в частинах та
з'єднаннях цього фронту було кілька десятків тисяч посланців
України. Так на липень 1942 р. у військах 1-ї гвардійської
армії їх було 7 618 чоловік, у 21-й армії - 11 905, у 63-й армії
- 5 956, у 64-й армії - 6 870 чоловік. У середньому дивізії цих
армій в своєму складі мали від 9 до 11 відсотків українців, а в
62-й армії їх було 29 відсотків1. Разом з воїнами інших
національностей вони стійко й відважно билися з ненависним
ворогом. Про це свідчать зафіксовані тогочасними
документами чисельні приклади. Ось деякі з них. 5 липня 1942 р. при
наведенні мосту через р. Сіверський Донець в районі Ново-
донновки військову майстерність та відвагу виявив командир
відділення 56-го окремого інженерного батальйону сержант
І.П. Ганжа з м. Полтави. Незважаючи на
артилерійсько-мінометний обстріл, нальоти ворожої авіації, його відділення на
10 годин раніше встановленого строку побудувало міст, що
сприяло виконанню бойового завдання. За вміле керівництво
та військову майстерність Іван Петрович був нагороджений
медаллю "За відвагу"2.
1 Узагальнено І.Т. Муковським на основі архівних даних ЦАМО РФ, ф.
206, оп. 294, спр. 45, арк. 225, 226, 230.
2ЦАМО РФ, ф. 220, оп. 228, спр. 46, арк. 337.
197
Третьою батареєю 76-міліметрових гармат 13-ї
винищувальної бригади командував харків'янин лейтенант О.Ю.
Обозний. У районі хут. Підгорний на вогневі позиції його батареї
наступали фашистські танки та бронемашини, підтримані
піхотою. Олександр Юхимович підпустив їх на близьку відстань
і прямою наводкою підбив кілька танків і бронемашин, розсіяв
піхоту, чим забезпечив зрив ворожої атаки. О.Ю. Обозний
нагороджений орденом Червоного Прапора1. В липневі дні
1942 р. мужність виявив командир відділення цієї ж бригади -
уродженець с. Стадниця Вінницької області, молодший
сержант H.H. Драгомирецький. Він добровільно кілька разів з
групою сміливців ходив у розвідку на правий берег Дону. 14
липня 1942 р., підкравшись до хліва, де розмістилися
фашистські солдати, він узяв вартового в полон, а інших закидав
гранатами. В ході цього сміливого нальоту групою було знищено
біля 40 гітлерівців. На зворотньому шляху через р. Дон
молодший сержант H.H. Драгомирецький геройськи загинув
Посмертно відважного воїна нагороджено орденом Червоного
Прапора2.
В районі станиці Чернишевська відзначився командир
відділення 2-ї автомобільної роти 84-го гвардійського
стрілецького полку 33-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець
с. Аджамка Кіровоградської області, сержант І.В. Михайлюк.
Він з групою в 7 чоловік оточив ворожий штаб. У бою було
знищено охорону штабу, захоплено важливі документи,
прапор, дві автомашини і один мотоцикл ворога. Командування
дивізії нагородило І.В. Михайлюка медаллю "За відвагу"3. На
весь Сталінградський фронт гриміла слава про подвиг
першого номера обслуги протитанкової рушниці цього ж полку,
уродженця с. Байдівка Ворошиловградської (нині Луганської)
області гвардії молодшого сержанта П.Й. Болота. Проти
підрозділів полку фашисти кинули значні сили. Тільки в людях
вони мали перевагу в 4-5 разів, у гарматах і мінометах - у 9-
10 разів, у танках - абсолютну. Але, не зважаючи на це, полк
більше трьох діб героїчно відбивав атаки ворога. 23 липня
південніше станції Кпєтська гвардії молодший сержант П.Й.
Болото разом з чотирма бронебійниками став до бою з ЗО
]ЦАМО РФ, ф. 220, оп. 228, спр. 46, арк. 25.
2 Там само, арк. 347.
^ Там само, спр. 45, арк. 3.
198
фашистськими танками. Воїни мали дві протитанкові рушниці
на чотирьох і зуміли в цьому нерівному поєдинку підбити 15
ворожих танків. За виявлені мужність і військову майстерність
гвардії молодший сержант П.Й. Болото, який знищив у цьому
бою 8 танків, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5
листопада 1942 року був удостоєний звання Героя
Радянського Союзу1.
Подвиг відважних бронебійників втілював у собі героїзм
воїнів усього Сталінградського фронту. Вони стійко відбивали
наступ ворога. Зокрема, проти двох дивізій 64-ї армії фашисти
кинули 26 липня біля 100 танків. На кінець дня їм удалося
прорватися на правому фланзі й створити загрозу охоплення
62-ї армії з півдня. Щоб зупинити наступ ворожого
угруповання, командування фронту вирішило силами 1-ї і 4-ї
танкових армій і частиною сил 21-ї, 62-ї і 24-ї армій нанести
контрудар. У військах, які залучалися до нього, було 550
танків2. Ворожі війська, що атакували на правому фланзі 64-ї
армії, вдалося зупинити. Але основне завдання - знищення
ворожого угруповання, що прорвалося до Дону, - не було
виконано. Далися взнаки прорахунки при організації контрудару, не-
готовність танкових армій до спільних дій, дефіцит часу для
підготовки удару. І все ж задум ворога оточити та знищити 62-у
армію і з ходу форсувати Дон, вийти до Волги було зірвано.
У ході контрудару хоробро бився командир взводу 5-ї
стрілецької роти 406-го стрілецького полку 124-ї стрілецької
дивізії, уродженець селища залізничної станції Шиманівка
Криворізького району Дніпропетровської області, молодший
лейтенант A.C. Бережний. Він першим кинувся в атаку й своїм
прикладом захопив воїнів. Його підрозділом було знищено
більше двадцяти солдатів та офіцерів супротивника. Сміливо
діяв командир обслуги станкового кулемета цього ж полку -
уродженець м. Вовчанськ Харківської області, українець,
сержант М.М. Коновалов. У районі висоти 220,0, що південніше
хут. Кузнечики Серафимовицького району, Микола Мойсей-
ович шквальним вогнем свого кулемета розсіяв ворожий
ланцюг, знищивши біля ЗО фашистів. За виявлену відвагу М.М.
Коновалов нагороджений орденом Червоної Зірки3. Швидко й
'Див.: Героев подвиги бессмертны. Очерки о героях Советского Союза. -
К.: Политиздат Украины, 1977. - С. 567.
2ЦАМО РФ, ф. 206, оп. 299, спр. 24, арк. 22-23.
3 Там само, ф. 229, оп. 596, спр. 19, арк. 19.
199
рішуче діяв командир стрілецької роти 1-го армійського
винищувального батальйону 21-ї армії лейтенант В.Й. Харченко з
м. Суми. Під сильним рушнично-кулеметним і мінометним
вогнем супротивника він, уміло використовуючи місцевість, зумів
оволодіти позиціями ворога при мінімальних втратах
особового складу роти. Командуванням дивізії Володимир Йосипович
був нргороджений орденом Червоного Прапора1. Мужньо й
відважно діяли тоді політрук роти протитанкових рушниць
207-го стрілецького полку 76-ї стрілецької дивізії, уродженець
с. Турбівка Житомирської області Н.Д. Ковтуненко; політрук
батареї 528-го окремого мінометного дивізіону цієї ж дивізії,
уродженець с. Кобиляки Звенигородського району Черкаської
області С.Ф. Бондаренко; командир зенітно-кулеметної
обслуги 1257-го армійського зенітно-артилерійського полку 21-ї
армії сержант І.М. Довгаль із м. Черкаси; шофер 26-го окремого
моторизованого понтонно-мостового батальйону 21-ї армії,
уродженець Іванівського району Ворошиловградської області
П.А. Жиленко та багато ін.
Однак, незважаючи на героїзм бійців та командирів,
військам 62-ї армії не вдалося перешкодити прориву ворожого
угруповання в районі Верхньо-Бузиновки. Довелося відійти на
північний схід і закріпитися вздовж залізниці від Суровикіно та
Ричкова й далі по лівому березі Дону й передовим загонам
64-ї армії.
Фашисти будь-якою ціною намагалися захопити Сталін-
град. Радянські війська під ударом чисельно переважаючих сил
відходили. їх невдачі й відступ не могли не позначитися на
моральному стані воїнів, склад яких на липень 1942 р. значно
змінився. Багато досвідчених, загартованих у боях бійців та
командирів вибули з строю убитими й пораненими. Частина з
них потрапила в полон. Зокрема, тільки внаслідок поразки
військ Південного та Південно-Західного фронтів у районах
Харкова та Криму 389 тисяч наших воїнів опинилися в полоні.
На їхнє місце прийшло нове поповнення. Це були, як правило,
віддані своїй Вітчизні, вірні військовій присязі й обов'язку
солдати, але у військовому відношенні підготовлені слабо. Не
випадково в директиві Військової ради Воронезького фронту від
29.08.42 особливо наголошувалося на необхідності
посилення роботи серед бійців та командирів, призваних із запасу2.
]ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 596, спр. 19, арк. 22.
2 Там само, ф. 203, оп. 2847, спр. 1, арк. 2.
200
Між тим наші невдачі в Криму, в районі Харкова, під
Воронежем та в Донбасі негативно позначилися на діях і
поведінці певної частини військовослужбовців на полі бою. В
тих умовах радянське політичне та військове керівництво,
проводячи виховну роботу серед воїнів діючої армії, конкретну
роботу по підвищенню їхньої бойової майстерності нерідко
підміняло адміністративними діями, насиллям і залякуванням
мас. Часом заходи командування набували репресивного
характеру, як, зокрема, наказ Nq 227 Наркома оборони від 28
липня 1942 p., відомий у військах як наказ "Ані кроку назад!".
Значною мірою зумовлений низкою помилок і прорахунків
самого Сталіна, цей наказ включав у себе типові для
сталінізму жорстокість, повну зневагу до людини, порушення
законності, подавления ініціативи та неповагу до людських прав. Він
вимагав розстрілювати без суду й слідства всіх "панікерів",
забороняв будь-який, навіть продиктований інтересами сучасної
маневреної війни, відхід. Незважаючи на закони та звичаї
війни, "во#дь" і його соратники вважали командирів рот,
батальйонів, полків, дивізій, відповідних комісарів та політпрацівників,
котрі відступали з бойової позиції без наказу "згори",
зрадниками Батьківщини. Хоч, як відомо, наші війська здебільшого
відходили не за власною ініціативою, а з вини вищого
командування, в тому числі й Сталіна.
Досвід воєнних років показав, що цей наказ відіграв
певну роль у створенні перелому в ході бойових дій. Та не
острах можливої кари, а глибоке усвідомлення грізної
небезпеки, що нависла над Батьківщиною, надавало бійцям і
командирам нових сил. У боях з ненависним ворогом вони
виявляли спражній героїзм і відвагу. 31 липня 1942 р. льотчики
78-го гвардійського (колишнього 243-го) штурмового
авіаційного полку 228-ї штурмової авіаційної дивізії піднялися в
повітря й спрямували на ворога шквальний вогонь. Вісім
літаків "Іл-2", повітряним стрільцем в одному з яких був наш
земляк, уродженець м. Миколаєва М.А. Чикіркін, обрушила
штурмовий удар по механізованій колоні супротивника в районі
Ліпологовської. Михайло Андрійович хоробро відбивав атаки
ворожих винищувачів і збив один літак противника ФВ-190.
Командуванням дивізії його було нагороджено медаллю "За
відвагу"1. У цьому ж полку разом з М.А. Чикіркіним служили
мотористами гвардії сержант А.І. Ходаківський - уродженець
1ЦАМО РФ, ф. 78 гв. шап, оп. 397882, спр. 1, арк. 5.
201
с. Давидки Житомирської області; гвардії сержант І.Д.
Паламарчук - уродженець с. Безпечна тієї ж області; механіками
авіаескадрилій - гвардії старшина І.Г. Гур'єв з м. Харкова;
гвардії старший сержант А.Ф. Коряк із м. Змієва на
Харківщині та ін. Вони безперебійно забезпечували своєчасну,
якісну підготовку літаків до бойових польотів. Тільки на період
із серпня по листопад 1942 p. А.І. Ходаківський обслужив
близько 100 безвідмовних бойових вильотів. За зразкову
дисципліну та якісну підготовку літаків до бойових вильотів його
було нагороджено медаллю "За відвагу"1.
Однак, використовуючи чисельну перевагу, ворог
продовжував рватися до Волги. 5 серпня йому вдалося вийти в район
Абганерово, Плодовите. Протягом місяця тривала запекла
боротьба на підступах до Сталінграда. Самовідданим
організатором відпору ворожих дій був командир кулеметної роти
93-го стрілецького полку 21-ї армії, уродженець с-ща Шахти
12/18 Макіївської сільської ради Сталінської області,
лейтенант І.М. Мірошниченко. В бою він разом з кулеметниками
Чистяковим, Гриньовим і Козубовим був відрізаний від інших
підрозділів. Зайнявши кругову оборону, кулеметники відбивали
безперервні ворожі атаки. Вбито Чисгякова. За кулемет ліг
командир. Фашисти зовсім близько, вони кричать: "Рус,
здавайся!" Але у відповідь Іван Миколайович поливав їх свинцевим
дощем. У хвилину затишшя І.М. Мірошниченко на клаптику
паперу написав: "Ми, кулеметники третьої кулеметної роти,
клянемося битися до останньої краплі крові!" Скінчилися
патрони. Вбиті Гриньов і Козубов, тяжко поранений сам
командир роти. Фашисти знову пішли в атаку. Стікаючи кров'ю,
І.М. Мірошниченко кинув у них останню гранату.
Беззбройного, тяжко пораненого радянського воїна гітлерівці захопили
ще живим. У дикій люті вони накинулися на нього, проломили
йому голову, нанесли кілька ударів багнетом, а потім спалили
живцем2.
Як доведено масовими виявами синівської відданості
Батьківщині й зумовленими нею мужністю та самопожертвою
воїнів у боях, героїзм і страх несумісні за своєю суттю. Й
грізний наказ "Ані кроку назад!" з передбаченими ним
жорстокими покараннями, швидше посилював страх жменьки
дійсних боягузів, аніж стимулював ратні подвиги. За своєю
1ЦАМО РФ, ф. 78 гв. шап, оп. 397882, спр. 1, арк. 5.
2 Там само, ф. 229, оп. 596, спр. 19, арк. 44.
202
антигуманнею природою він не міг бути джерелом сміливості й
хоробрості - цих основних рис усвідомленої поведінки
переважаючої маси наших людей на війні. Стати героєм зі страху
неможливо. Це підтвердили своїм життям і славною смертю
наші земляки - командир взводу молодший лейтенант П.Л. Гут-
ченко - уродженець Краснолиманського району Сталінської
області та заступник політкерівника O.A. Покальчук -
уродженець с Велика Фосня Овруцького району Житомирської
області. 18 серпня 1942 р. у розпалі бою війська одного із
з'єднань Донського фронту, форсувавши Дон, захопили плацдарм
на правому березі, в районі станиці Клєтська. Передовому
загонові було наказано розширити плацдарм. Гітлерівці вели
сильний кулеметний вогонь: під обстрілом був кожний кущик,
кожний горбок. Особливо дошкуляв дзот, розташований на
пануючому пагорбі. В критичну хвилину бою, коли наступ
наших воїнів захлинувся, Олександр Покальчук і Петро Гутченко
вирішили знищити ворожий дзот. Вони підповзли до нього й
закидали гранатами. Кулемет замовк. Але коли бійці піднялися
в чергову атаку, він "ожив", поливаючи вогнем бойових
побратимів О. Покальчука та П. Гутченка, не дозволяв і голови
підняти... Питання життя і смерт! підрозділу вирішували секунди.
Не вагаючись, друзі одночасно кинулися на амбразуру
ворожого дзота й закрили її своїми тілами. Кулемет захлинувся.
Наші бійці прорвалися вперед і виконали поставлене бойове
завдання. Указом Президії Верховної Ради СРСР за цей
подвиг П.Л. Гутченко та O.A. Покальчук посмертно нагороджені
орденами Леніна1.
У серпневих боях хоробро бився командир вогневого
взводу 2-ї батареї 358-го артилерійського полку 126-ї
стрілецької дивізії молодший лейтенант В.І. Тимошенко - уродженець
Приморського краю, українець. Уміло керуючи діями взводу,
він вогнем своїх гармат знищив дві вогневі точки ворога, два
бліндажі, кілька автомашин з вантажем. Командуванням дивізії
Василя Івановича було нагороджено медаллю "За відвагу"2. В
бою під Абганерово прицільним вогнем нищив ворога
командир гармати цього ж полку сержант Й.А. Васильченко. Він
підбив два ворожих танка, знищив одну вогневу точку. Йосип
Ан1Див.: Матвеев И. Улица Петра Гутченко // Социалистический Донбасс. -
1984. - 27 сент.
2ЦАМО РФ, ф. 1342, оп. 2, спр. 14, арк. 47.
203
тонович також був нагороджений медаллю "За відвагу"1. У ті
гарячі серпневі дні високу бойову активність виявив
військфельдшер 126-1 стрілецької дивізії А.К. Панченко -
уродженець с. Кучугури Якимівського району Запорізької
області. За період з 26 серпня по 1 вересня Андрій Кирилович під
інтенсивним артилерійсько-кулеметним вогнем супротивника
виніс із поля бою 34 поранених бійців і командирів. За
виявлену сміливість при евакуації поранених із поля бою
командуванням дивізії його було нагороджено орденом
Червоної Зірки2.
На підступах до Сталінграда безприкладний подвиг
звершив водій Н.П. Подольний (м. Дніпропетровськ). Він таранив
своєю вантажівкою колону фашистських солдатів. За цей
подвиг безстрашний воїн був нагороджений посмертно орденом
Леніна. Але не загинув, вижив солдат... Через двадцять років
по закінченні війни Н.П. Подольному - водію автобази м.
Дніпропетровська - було вручено заслужену нагороду3.
Бої на відкритих просторах відзначалися великою
жорстокістю, вимагали виключної мужності. Наш земляк командир
машини "Т-34" 650-го окремого танкового батальйону
лейтенант В.М. Хорчук (с. Іванково Житомирської області) на
своєму танку вступив у нерівний бій із супротивником, допомагав
стрілецьким частинам утримувати позиції на перешийку між
Доном і Волгою. Маневруючи під вогнем гітлерівців, Валентин
Михайлович знищив один танк і одну бронемашину ворога, З
автомашини з піхотою4. Хоробро бився уродженець с. Брони-
ця Могил і в-Подільського району Вінницької області червоно-
армієць 412-го стрілецького полку І.Я. Ухов. 7-8 серпня в бою
за висоту 184,2 він, ризикуючи життям, пересунув на відкриту
позицію свій міномет і знищив два вогнемети, подавив вогонь
ще трьох вогнеметів і розсіяв групу фашистів, які намагалися
перейти в атаку5. В обороні села Шохін відзначився
уродженець с. Непедівка Козятинського району Вінницької області
червоноармієць 117-го стрілецького полку 23-ї стрілецької
дивізії П.А.Чубатий. Він разом з чотирма бійцями протягом шести
]ЦАМО РФ, ф. 1342, on. 2, спр. 14, apte 180.
2 Там само, арк. 177.
3Див.: Моисввнко В. Таран автомашиной // Красная звезда. - 1963. -
2 окт.
аЦАМО РФ, ф. 220, оп. 228, спр. 45, арк. 153-154.
5Там само, спр. 47, арк. 358.
204
годин відбив кілька ворожих атак. Вогнем із гвинтівки та
гранатами Петро Астахович знищив десять гітлерівців1. Там же
відзначилися в боях уродженець м. Великий Токмак Запорізької
області гвардії молодший сержант 116-го стрілецького полку
A.B. Чернявський; командир взводу того ж полку молодший
лейтенант П.А. Лисенко, українець з Ростовської області;
командир мінометної обслуги 809-го стрілецького полку 304-ї
стрілецької дивізії, уродженець с. Андріївка Сумської області,
молодший сержант Ф.І. Рябиченко. Тільки 9 серпня вогнем
своєї обслуги Ф.І. Рябиченко розсіяв близько півроти ворожої
піхоти, знищив 3 автомашини й 1 вогневу точку супротивника2.
Однак, не рахуючись із втратами, німці вперто рвалися до
Волги. В районі Вертячого їм удалося захопити невеликий
плацдарм на лівому березі Дону. З 15 по 20 серпня в смузі
62-ї армії розгорнулися жорстокі бої. В них брали участь
гвардії червоноармієць 21-ї окремої мотострілецької розвід-
роти 33-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець м.
Маріуполя Сталінської області, українець H.H. Сорокін, автоматник
84-го гвардійського стрілецького полку цієї ж дивізії,
уродженець м. Старобільська Ворошиловградської області, українець
М.Н. Олійников. Самовіддано боровся з
німецько-фашистськими загарбниками командир роти 193-ї стрілецької дивізії,
уродженець с. Щербани Житомирської області П.П. Шевчук.
Після закінчення піхотного училища його було направлено в
184-й окремий кулеметний батальйон, який тримав оборону
на правому березі Дону. Коли фашистські танки та піхота
пішли в атаку, Павло Пилипович впевнено керував діями всіх
обслуг. Але танкову атаку кулеметникам відбити було нічим...
Та командир не розгубився, пропустив танки крізь свою
траншею, а потім відкрив нищівний вогонь по атакуючій піхоті.
В ході цього бою фашисти зазнали значних втрат3.
Безстрашним воїном і вмілим організатором бою
зарекомендував себе командир 7-ї стрілецької роти 685-го
стрілецького полку цієї ж дивізії, уродженець Яготинського
району Київської області, лейтенант 1.1. Шейко. Кілька
фашистських танків і піхота намагалися прорватися на ділянці
оборони його роти. Іван Іванович без паніки й метушні
організував бій. Його холоднокровність передавалася воїнам і
1ЦАМО РФ, ф. 422, оп. 10514, спр. 7, арк. 97.
2 Там само, арк. 6.
3 Там само, ф. 1455, оп. 2 гпп 6 арк 26
205
вони стійко утримували рубіж. Незважаючи на поранення,
1.1. Шейко продовжував керувати боєм. Госпіталізувати себе
він дозволив лише після виконання бойового завдання.
Командуванням дивізії 1.1. Шейко нагороджений медаллю "За бойові
заслуги"1.
Долаючи сильний опір наших частин та з'єднань,
фашистські війська 21 серпня все ж розширили плацдарм до 45 км.
Сконцентрувавши на ньому 6 дивізій, до 300 танків, велику
кількість артилерії, ворог при підтримці авіації 23 серпня наніс
удар у напрямі Вертячий, Бородін. Частини 62-ї армії не
змогли стримати натиск і змушені були відійти на північ. Це був
найтяжчий день для захисників Сталінграда. Танкові частини 6-ї
німецької армії прорвалися до Волги в районі селища Ринок і
відрізали 62-у армію, котра обороняла Сталінград, від решти
сил фронту. Для допомоги частинам і з'єднанням цієї армії та
закриття прориву, крізь який німці рушили до міста,
командування Сталінградського фронту військами 63-ї, 21-ї і 1-ї
гвардійської армій нанесло ряд ударів по ворожому
угрупованню з півночі.
Радянські воїни добре розуміли всю складність ситуації, і
це потроювало їхні сили. В складі 21-ї армії сміливо й рішуче
діяли на полі бою командир відділення з с. Низи Сумської
області сержант Ф.Т. Гаркавенко; командир батальйону,
уродженець Ржищівського району Київської області, старший
лейтенант Ф.А. Кутовий; командир відділення з Сумщини, сержант
Н.В. Януш; зв'язківець Г.М. Дяченко (с. Богданівка Одеської
області) та багато ін. У лавах 63-ї армії хоробро билися
мінометник М.Н. Кучеровський - уродженець с-ща Шахти № 18
Сталінської області; навідник гармати з Бориспільського
району Київської області червоноармієць М.Н. Пасько; кулеметник
Г.А. Волошин з Ворошиловградщини; командир відділення,
уродженець Староушицького району Кам'янець-Подільської
області, сержант Ф.Ю. Якубина. З группою сміливців Федір
Юрійович котратакував супротивника й змусив його відступити.
В бою Ф.Ю. Якубина виявив особисту відвагу і був
нагороджений медаллю "За бойові заслуги"2.
Героїчно боролися й відрізані в місті бійці та командири
62-ї армії, не дозволяючи ворогові розширити прорив.
Артилерійський взвод 69-го окремого винищувально-протитанкового
1ЦАМО РФ, ф. 1455, оп. 2, спр. 6, арк. 27.
2 Там само, ф. 220, оп. 228, спр. 47, арк. 455.
206
дивізіону, яким командував молодший лейтенант І.М. Гавриш із
м. Дніпропетровська, вистояв, витримав натиск значних сил
ворога. Лавину фашистських танків стримували сорокап'ятки.
Гітлерівці намагалися з ходу подавити їхні вогневі позиції, але
були затримані стійким опором артилеристів. За один день
взвод Івана Миколайовича відбив до десятка атак
супротивника, знищив кілька його танків і велику кількість живої
сили1. Хоробро бився командир кулеметної обслуги 91-го
гвардійського стрілецького полку 33-ї гвардійської стрілецької
дивізії, уродженець м. Ворошиловграда, гвардії молодший
сержант A.A. Молчанов. Із своєї гармати він особисто знищив
більше двадцяти солдатів і офіцерів супротивника2.
Однак фашистам удалося підійти до внутрішнього
оборонного рубежа Сталінграда. На початку вересня
розгорнулася запекла боротьба безпосередньо біля його стін. Щоб
посіяти паніку серед захисників міста, фашисти безжалісно
бомбардували його. Наш земляк, Маршал Радянського Союзу
А.І. Ерьоменко, який командував тоді Південно-Східним і Ста-
лінградським фронтами, у своїх спогадах відмічає, що Сталін-
град тоді палав, як величезне багаття. Серце розривалося від
жалю до невинних жертв фашистського людоїдства, розум не
мирився з неможливістю запобігти мукам сотень мирних
людей, особливо дітей3.
Кожна вулиця Сталінграда, кожний будинок
перетворювалися на фортецю. Для цього воїни робили все, що від них
залежало. Проте, долаючи впертий опір наших військ,
гітлерівці просувалися до Волги. 13 вересня почався штурм
Сталінграда. Війська, які оборонялися, мужньо захищали
кожний метр волзької твердині. Самовіддано бився з ворогом
командир мінометного взводу 1-ї мінометної роти 1151-го
стрілецького полку лейтенант А.Ф. Ільченко - полтавчанин.
Протягом 6 годин Андрій Федорович стримував безперервні
атаки й завдав фашистам значних втрат4. У боях за висоту
107,5 відважно діяв командир відділення учбового батальйону
38-ї стрілецької дивізії сержант H.A. Павлик - уродженець
1ЦАМО РФ, ф. 1215, оп. 2, спр. 20, арк. 217.
2Там само, ф. 220, оп. 228, спр. 45, арк. 83-84.
3Див.: Еременко А.И. Сталинград. - М.: Воениздат, 1961. - C. 135-136.
4ЦАЛЮ РФ, ф. 1211, оп. 2, спр. 14, арк. 23.
207
м. Лубни Полтавської області. Він замінив пораненого
командира роти, вміло організував бій і затримав наступ ворога1.
У районі балки Купоросної виявив хоробрість і рішучість
старшина 233-го стрілецького батальйону зв'язку 126-ї
стрілецької дивізії, уродженець с. Ново-Петрівка
Кіровоградської області Д.Я. Власюк. При відсутності провідного зв'язку
командного пункту дивізії з командним пунктом 366-го
стрілецького полку він тільки 13 вересня кілька разів під
сильним кулеметно-мінометним вогнем доставляв пакети з
терміновими розпорядженнями для командира цього полку2. Там же
вміло організував бій командир стрілецької роти 550-го
стрілецького полку цієї ж дивізії, киянин, старший лейтенант
А.Л. Кабринський. Коли ворог чисельно переважаючими
силами пішов в атаку, А.Л. Кабринський підпустив його на відстань
80-100 м і відкрив нищівний вогонь. Противник не витримав і в
паніці відійшов, кинувши на полі бою десятки вбитих і
поранених своїх солдатів і офіцерів3.
Особливо запеклі бої розгорнулися в напрямі висоти
102,0 - так позначався тоді на військових картах Мамаїв
курган. Він багато значив для обох сторін. Хто володів ним,
той мав можливість вести нагляд за містом, Волгою та
переправами. Тут героїчно боровся сержант 39-го гвардійського
стрілецького полку Олександр Чугуй з м. Олександрії
Кіровоградської області. Під сильним рушнично-кулеметним і
артилерійсько-мінометним вогнем він, нехтуючи смертю,
неодноразово налагоджував пошкоджений зв'язок між полком і
батальйонами. В боях за Мамаїв курган був тяжко поранений,
але вижив, вистояв. Після війни Олександр працював учителем
у своєму рідному місті. На Мамаєвому кургані хоробро билися
наші земляки - І.Г. Книш, М.Б. Рилов, I.A. Самчук, М.Б. Юр-
ченко. Заступник командира батальйону 39-го гвардійського
стрілецького полку по політичній частині О.І. Кушнір не лише
словом надихав людей, але показував зразок сміливості й
військової майстерності. В один із тяжких моментів бою, коли
командира було поранено, він взяв на себе командування
батальйоном і успішно відбив кілька ворожих атак. За
виявлену сміливість і відвагу в боях за Сталінград Олександр
Іванович нагороджений орденом Червоної Зірки. І в наступних
1ЦАМО РФ, ф. 1212, оп. 2, спр. 5, арк. 56.
2Там само, ф. 1342, оп. 2, спр. 14, арк. 236.
3 Там само, арк. 60.
208
боях він нещадно громив гітлерівців. Під час визволення
Кіровограда від німецько-фашистських загарбників О.І. Кушнір
загинув смертю хоробрих.
Сміливим і стійким воїном зарекомендував себе в боях на
Мамаєвому кургані командир 2-го артдивізіону 820-го
артилерійського полку капітан В.Ф. Назаренко. Вміло керуючи
діями дивізіону з передового спостережного пункту, він знищив
батарею противника, підбив три танки, розгромив 13
автомашин з вантажем і розсіяв біля полку ворожої піхоти1.
Бої на березі Волги засвідчили, що 13, 14, 15 вересня
були найтяжчими днями для 62-Т армії. Противник крок за
кроком проривався крізь руїни міста все ближче до Волги.
Командний пункт і штаб 62-ї армії, що розміщалися в центрі
міста на Мамаєвому кургані, були на відстані 3 км від ворога.
Гітлерівці безперервно бомбардували та обстрілювали їх з
гармат. На допомогу військам 62-ї армії поспішали підрозділи
та частини 13-ї гвардійської ордена Леніна стрілецької дивізії.
В її складі, як свідчать архівні документи, було багато воїнів-
українців. У процентному відношенні до загальної кількості
особового складу дивізії вони становили 6 %2.
Під безперервним бомбардуванням з повітря, невпинним
кулеметним, мінометним і артилерійським вогнем дивізія за дві
ночі - 15 і 16 вересня - переправилася через Волгу і відразу ж
вступила в бій. Битва була неймовірно запеклою, оскільки
ворог мав велику чисельну перевагу. Особливо тяжкі бої
велися біля вокзалу, який 13 разів переходив з рук у руки.
Тільки 17 вересня частини дивізії відбили багато атак
супротивника, неодноразово самі переходили в контратаки,
потіснили ворога й завдали йому значних втрат. За чотири дні
бійці та командири дивізії знищили більше 10 танків, 21
гармату, до двох батальйонів піхоти. Але значні втрати
понесли й частини дивізії: на 28 вересня в своєму складі вони
мали по 40-100 багнетів на полк3. Втрати були б значно
меншими, якби дивізія була достатньо озброєною. В частинах
не вистачало протитанкових рушниць, боєприпасів. Але, попри
всі труднощі, воїни героїчної дивізії відстояли Мамаїв курган і
заступили гітлерівцям шлях до Волги. Колишній командуючий
62-ю армією В.І. Чуйков у своїх спогадах цілком обгрунтовано
1ЦАМО РФ, ф. 1227, оп. 1, спр. З, арк. 3.
2 Там само, ф. 240, оп. 2772, спр. 5, арк. 54.
3 Там само, ф. 1227, оп. 1, спр. З, арк. 1.
209
стверджує, що подвиг захисників Мамаєва Кургана став
символом мужності й героїзму1.
Однак, незважаючи на стійкість і масовий героїзм,
виявлені військами Сталінградського фронту, гітлерівцям удалося
прорватися до Волги на рубежі 62-ї та 64-ї армій в районі
Купоросного. Цей прорив ускладнив становище військ 62-ї
армії, які виявилися відрізаними від основних сил фронту з
півночі й півдня. Переправа військ і боєприпасів для цієї армії
зі східного берега ускладнилася до неможливості.
Для допомоги 62-й армії за наказом командуючого
фронтом було здійснено кілька контрударів. У ході їх
самовіддано боролися з ворогом командир стрілецького
батальйону 38-го Червонопрапорного гвардійського полку, уродженець
хут. Кулинівка Харківської області, капітан P.C. Мандриченко
(при мінімальних втратах зайняв висоту 97,7); механік-водій
танка "1-34" 217-го танкового батальйону, сумчанин, старший
сержант I.A. Кобзар (під сильним вогнем супротивника усунув
пошкодження танка й продовжував виконувати бойове
завдання); мінометник 3-го стрілецького батальйону, харків'янин
В.Н. Приходченко (тільки 19 вересня, в бою знищив взвод
піхоти супротивника). Мужність і відвагу виявив командир
башти танка Т-34" першої танкової роти 16-го танкового
корпусу, уродженець с. Стовбуваха Полтавської області,
гвардії старший сержант А.Д. Турчин. Під час нанесення удару із
району Котлубані на Гумрак з метою знищення ворога та
з'єднання з військами 62-ї армії Анатолій Данилович підбив 2
танки й 1 самохідну гармату, знищив п'ять 75-міліметрових
гармат і спалив 20 автомашин ворога2.
Внаслідок активних дій радянських військ усі намагання
ворога заблокувати 62-у армію були зірвані. Фашистське
угруповання в складі чотирьох дивізій було зупинено, а згодом
і відкинуто назад. У тих боях хоробро билися воїни 284-ї
стрілецької дивізії, якою командував наш земляк полковник
Н.Ф. Батюк. За своїм складом дивізія була
багатонаціональною. У ній бійці та командири українського походження
складали до 9 %3. Вони стійко й мужньо боролися з ворогом.
Про це свідчать численні приклади. Ось тільки деякі з них.
'Див.: Чуйков В.И. Начало пути. - Волгоград: Нижневолжское книжное
иэд-во, 1967. - С. 7.
7ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 596, спр. 54, арк. 104.
^ Там само, ф. 1227, оп. 1, спр. 4, арк. 9.
210
Піхотинець 1043-го стрілецького полку, вінничанин Григорій
Антонюк 23 вересня в рукопашній сутичці багнетом і
прикладом своєї рушниці знищив 9 гітлерівців1. Ініціатором
активних бойових дій зарекомендував себе командир
мінометної батареї цього ж полку, харків'янин, старший лейтенант
І.Ф. Бездідько. Він першим організував дротовий зв'язок з
артилерією, ще знаходилася на лівому березі Волги. Його
мінометна батарея не знала промахів. Тільки 28 вересня
мінометники І.Ф. Бездідька відбили до десятка атак
супротивника й знищили значну кількість його солдатів і офіцерів2. У
ході ліквідації прориву ворога до берега Волги відзначився
командир 2-ї кулеметної роти 1045-го стрілецького полку
Н.П. Афанасенко. Під шаленим вогнем супротивника він
першим кинувся на ворога й підірвав гранатами його
бліндажі. Бійці піднялися за ним, вибили гітлерівців з укриття,
знищивши про цьому біля 10 солдатів3.
Жорстокі бої велися в Сталінграді за кожну вулицю,
кожний будинок, за кожний поверх, квартиру. В цьому полягала
одна з особливостей Сталінградської битви. Нині, мабуть,
неможливо встановити поіменно, хто захищав ту чи іншу
вулицю, дім. Але є будинки, які знають своїх героїв. Один з них
відомий як Будинок Павлова. В ніч на 27 вересня 1942 р.
розвідувальна група на чолі з командиром відділення 42-го
гвардійського стрілецького полку 13-ї гвардійської стрілецької
дивізії гвардії сержантом Я.В. Павловим, захопила цей будинок
і утримувала його протягом майже трьох діб. Згодом туди
прибуло поповнення, утворився невеликий гарнізон. У його складі
були росіяни - Я.Ф. Павлов, І.Ф. Афанасьев, А.П.
Александров, І.В. Воронов, В.М. Свірін, Н.Я. Черноголов, українці -
М.С. Бондаренко, B.C. Глущенко, П.І. Довженко, A.I. Іван-
ченко, A.A. Сабгайда, А.Н. Чернушенко, Г.I. Якименко, грузин
Н.Г.Мосіашвілі, татарин Ф.З. Ромазанов, узбек К. Тургунов,
казах Т. Мурзаев, таджик Турдієв, еврей І.Я. Хаіт та інші, вебого
24 воїни. Тоді вони й гадки не мали, що будинок, який вони
обороняють, назавжди увійде в історію Сталінградської битви
як Будинок Павлова. Твердо знали інше: дім має важливе
значення в обороні 13-ї гвардійської стрілецької дивізії, тому
самовіддано захищали його. На особистій карті фельдмар-
1ЦАМО РФ, ф. 1227, on. 1, спр. 8, арк. 34.
2 Там само, спр. З, арк. 4.
3 Там само, арк. 3.
211
шала Паулюса цей будинок позначено як фортецю, що так і
лишилася нескореною. При взятті Парижа гітлерівці втратили
менше солдатів і офіцерів, ніж в боях за один цей будинок1.
Незважаючи на важкі втрати, фашисти вперто
штурмували місто. На кінець жовтня їм удалося центр бойових дій
перенести в район заводів. Особливо важкі бої відбувалися
на території заводу "Червоний Жовтень". Фашистське
командування вважало падіння цього останнього бастіону оборони
на Волзі падінням Сталінграда. Мужньо стояли тут гвардійці
39-ї стрілецької дивізії генерала С.С. Гур'єва. їм на допомогу
поспішали Богунський, Таращанський і Донецький полки про-
спавненої 45-ї стрілецької дивізії, організатором і першим
командиром якої був М.О. Щорс. З перших днів війни ця
дивізія побувала в багатьох боях. Несучи суттєві втрати, вона
кілька разів доукомплектовувалася. При цьому особовий склад
підбирався так, щоб у дивізію, як і раніше, потрапляло більше
чернігівців, сумчан, харків'ян, донбасівців, яким особливо
близькі були традиції її славних полків. Перед вступом дивізії в
бій за Сталінград бійці та командири дали клятву стійко й
мужньо битися з ворогом. Так, зокрема, бійці 235-го
Таращанського полку вирішили: "Будемо стояти до кінця! Пом-
стимося за загарбану Україну, за розорений Сталінград! Ані
кроку назад! Ми - щорсівці!"2.
Вранці 27 жовтня під прикриттям артилерії почалася
переправа частин дивізії. Першими ступили на правий берег
Волги підрозділи 10-го Донецького полку. За ним
переправилися в Сталінград воїни 61-го Богунського полку. Долаючи
ворога в жорстоких рукопашних боях, буквально прогризаючи
його оборону, бійці та командири виявляли відвагу й героїзм.
Зразок безстрашності й доблесті показав стрілець 4-ї
стрілецької роти 61-го стрілецького полку, уродженець хут. Раківка
Харківської області, українець Н.Ф. Вогусов. Він першим
увірвався до ворожої траншеї і вогнем із гвинтівки та гранатою
знищив кулеметну обслугу, захопив станковий кулемет і з
нього відкрив вогонь по відступаючому ворогу3. Самовіддано
билися з гітлерівцями воїни 2-ї кулеметної роти цього ж полку під
командуванням лейтенанта М.С. Козленка (м. Тамбов).
Од'Див.: Крылов Н.И. Сталинградский рубеж. - Изд. 2-е. - М.: Воениздат,
1984. - С. 27.
2ЦАМО РФ, ф. 32, оп. 11289, спр. 282, арк. 282.
3 Там само, ф. 1215, оп. 2, спр. 20, арк. 109.
212
ного дня він зі своєю ротою чотири рази ходив в атаку,
знищив значну кількість гітлерівців, захопив п'ять ручних кулеметів,
двічі вибивав фашистів з мартенівського цеху заводу
"Червоний Жовтень”1. У боях за цей завод уродженець с. Демидове
Одеської області командир мінометного взводу Ф.І. Скворцов
успішно коригував вогонь мінометів. А коли вибули зі строю в
одній із обслуг ^омандир і навідник міномета, Федір Іванович
замінив їх і продовжував обстріл німців2.
235-й Таращанський полк зав'язав бої за "шлакову" гору.
Якщо Мамаїв курган був висотою, що панувала над містом, то
з "шлакової" гори контролювалася вся територія "Червоного
Жовтня" та волзькі переправи. Повзаючи по брилах
закам'янілого шлаку, до крові оббиваючи руки й коліна, таращанці
самовіддано відбивали атаки німців і тіснили їх. У тих боях
хоробро діяв командир кулеметного відділення 1-ї роти,
уродженець с. Нова Калитва Воронезької області, українець
Г.М. Дубінін. Захопивши вигідну позицію, він протягом 4 годин
стримував шалені атаки гітлерівців. І в наступних боях,
перебуваючи з кулеметною обслугою в цеху заводу "Червоний
Жовтень", Григорій Миколайович мужньо відстоював кожний
метр волзької твердині. Командуванням дивізії він був
нагороджений медаллю "За відвагу"3. Командир відділення 52-го
окремого саперного батальйону сержант М.М. Григоренко (с. Єпі-
фанівка Ворошиловградської області) хоробро діяв при
виконанні робіт по з'єднанню сполучення між мартенівським цехом
і командним пунктом 253-го стрілецького полку. Під сильним
кулеметним вогнем Микола Миколайович особисто провів
розвідку траси. Хід сполучення був споруджений своєчасно. Він
пролягав на відстані 36 метрів від супротивника. Бійці та
командири цього полку одержали можливість безпечного
переміщення від мартенівського цеху до командного пункту.
За виявлену сміливість при виконанні інженерних робіт
сержант М.М. Григоренко був нагороджений медаллю "За
відвагу"4.
Сміливим воїном показав себе командир батареї 69-го
окремого винищувального протитанкового дивізіону 45-ї
стрілецької дивізії лейтенант В.Ф. Тарасенко з м. Конотопа.
]ЦАМО РФ, ф. 1215, оп. 2, спр. 20, арк. 116.
2 Там само, арк. 247.
3Там само, арк. 37.
4 Там само, арк. 85.
213
29 жовтня під сильним рушнично-кулеметним і артилерійсько-
мінометним обстрілом В.Ф. Тарасенко разом з обслугою
викотив гармату вперед і, працюючи за навідника, знищив 2
ручних кулемети і понад 15 гітлерівців1. Відважно й рішуче діяв
навідник 45-міліметрової гармати цього ж дивізіону В.Ф. Заїка
(с. Петрушівка Сумської області). Він холоднокровно наводив
гармату на ціль і без промаху нищив живу силу й техніку
супротивника. ЗО жовтня на його бойовому рахунку було 4
знищених і 5 подавлених вогневих точок, 2 зруйнованих
бліндажі німців2.
В умовах жорстокого бою на околицях заводу "Червоний
Жовтень" червоноармієць окремої роти зв'язку 45-ї стрілецької
дивізії, уродженець Вінницької області П.В. Малангін шукав
місце пошкодження зв'язку. Перебігаючи від воронки до
воронки, він помітив групу німців. Кількома чергами з автомата
Павло Васильович убив двох фашистів, а потім знайшов
пошкодження й швидко його усунув3.
У заводських селищах Червоний Жовтень, Барикади, на
землях радгоспу "Гірська поляна" стійко й мужньо відбивали
атаки німців воїни 56-ї окремої танкової бригади. В ній було
немало харків'ян. Серед них: П. Васильєв, Д. Костюк, І.
Денисенко, А. Ларшин, Н. Светлов та ін. Вони нещадно громили
знахабнілого ворога. В районі с-ща Червоний Жовтень танк
командира роти старшого лейтенанта І. Денисенка вступив у
двобій з трьома бойовими машинами гітлерівців. Екіпаж у
складі казаха Арзаханова, росіянина Анпілова, українця Ось-
кіна діяв сміливо й рішуче. Два німецьких танка було спалено,
а потім бронебійним снарядом було підбито й третій4.
У вогненному смерчі кулеметного, артилерійського та
мінометного вогню героїчно відбивали ворожі атаки на березі
Волги біля великого млина мінометники 13-ї гвардійської
стрілецької дивізії, уродженці Кіровоградської області Г.Д. Бойко
та В.П. Кушнарьов. За подвиг у тому бою вони були
нагороджені медаллю "За бойові заслуги". У відбудованому заново
Сталінграді руїни млина залишено навічно як пам'ятник.
1ЦАМО РФ, ф. 1215, оп. 2, спр. 20, арк. 125.
2 Там само, арк. 128.
3 Там само, арк. 19.
*Там само, ф. 229, оп. 596, спр. 52, арк. 213-214.
214
Кожний сантиметр його стін пощерблений кулями, осколками
снарядів1.
У небі Сталінграда в ті дні активно діяли наші льотчики.
Основні зусилля вони спрямовували на прикриття своїх військ,
знищення танків і живої сили ворога. З 27 вересня по 8
жовтня тільки авіація 8-ї повітряної армії зробила біля 4 тисяч
літако-вильотів. Щоденно по 4-5 бойових вильотів, кожний з
яких вимагав великої напруги й неймовірних зусиль, робив
старший пілот 127-го винищувального авіаційного полку,
уродженець ст. П'ятихатка Дніпропетровської області лейтенант
B.C. Сухін. 3 7 по 10 листопада Василь Сидорович зробив 18
бойових вильотів, із них: на прикриття військ - 8, перехоплення
літаків супротивника - 2, супроводження бомбардувальників -
6, патрулювання над полем бою - 2. У повітряних боях у
районі Суровикіно він збив 3 літаки супротивника. 11
листопада лейтенант B.C. Сухін, прикриваючи з групою льотчиків
свої війська, виявив літаки гітлерівців, які йшли бомбардувати
наш передній край. B.C. Сухін ринувся на ворога, відкрив
вогонь і збив фашистського стерв'ятника. В бою чергою з
ворожого літака був відбитий гвинт машини B.C. Сухіна.
Незважаючи на пошкодження, мужній пілот благополучно
посадив літак на своїй території. За виявлені мужність і військову
майстерність він був нагороджений орденом Червоного
Прапора2.
Хоробро бився льотчик 16-ї повітряної армії старший
сержант Б.М. Богомолко з м. Богодухова Харківської області. 8
вересня 1942 р. він у повітряному бою збив два ворожі
бомбардувальники, один - таранним ударом. З "Хейнкеля"
викинулися з парашутами два гітлерівці. Але й Борису Мефо-
дієвичу довелося покинути свій винищувач. Завдяки затяжному
стрибку він опинився на землі раніше за фашистських
льотчиків і приготував їм "гідну" зустріч: одного фашиста знищив,
іншого захопив у полон. Всього шістнадцять днів воював
командир ланки Борис Богомолко. 24 вересня 1942 р. в
одному з повітряних боїв він загинув. Його героїзм відзначено
орденом Леніна3. Безсмертний подвиг звершив Іван Веденій з
^ив.: Родимцев А. И. Гвардейцы столи насмерть. - Изд. 2-е. - М.:
Воениздат, 1973. - С. 328-329.
2ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 596, спр. 50, арк. 139-140.
37Ъ/и само, ф. 200, оп. 245, спр. 4, арк. 135.
215
м. Горлівки в Донбасі. Під час бою його "Ил-2" був підбитий і
загорівся. Відчуваючи, що йому не "дотягнути" до аеродрому,
І. Веденій спрямував свій палаючий літак на скупчення
фашистських танків, автомашин із пальним і боєприпасами.
Величезної сили вибух знищив десятки автомашин, велику
кількість гітлерівців1.
У небі Сталінграда обезсмертив своє ім'я заступник
командира ескадрильї 774-го винищувального авіаційного полку
202-ї винищувальної авіаційної дивізії, уродженець с. Різдвянка
Запорізької області, старший лейтенант I.A. Манойлов. Він
зробив 190 бойових вильотів, збив 9 літаків супротивника. В
одному з повітряних боїв Іван Антонович загинув смертю
хоробрих. Указом Президії Верховної Ради СРСР йому
посмертно 17 грудня 1942 р. присвоєно звання Героя Радянського
Союзу2. Рішуче й відважно діяв у повітряних боях штурман
434-го винищувального авіаційного полку капітан І.Ф. Старо-
дуб із с. Михайлівка Гайсинського району на Вінничині. 23
вересня 1942 р. 18 фашистських бомбардувальників у
супроводі 12 винищувачів намагались атакувати позиції 64-ї армії.
І.Ф. Стародуб врізався в лави ворожих машин, збив одну й
протаранив іншу. Від зіткнення обидві машини вибухнули в
повітрі. Після цього радянські льотчики продовжували бій і
змусили фашистів безладно скинути бомби. Жодна з них не
влучила на позиції наших військ3.
В цілому наша авіація в обороні Сталінграда діяла
активно. Однак, у бойовій роботі винищувачів мали місце й
недоліки. Зокрема, патрулювання чергових літаків
здійснювалося не на підступах до військ, які прикриваються, а
безпосередньо над ними та вдалині від переднього краю
оборони. Ворожі бомбардувальники атакувалися з дальніх дистанцій
(800-1000 м), а переслідування їх до повного використання
боєприпасів велося не завжди. Внаслідок цього
результативність дій винищувальної авіації знижувалась. Але, незважаючи
на це, авіація надавала величезну допомогу захисникам
Сталінграда. Тільки за два тижні напруженої боротьби
льотчики 8-ї повітряної армії вивели з ладу до 100 танків, понад
1ЦДАГО України, ф. 7, оп. 10, спр. 93, арк. 7.
2Див.: Герои Советского Союза: Кр. биогр. словарь: В 2-х т. - М.:
Воениздат, 1988. Т. 1. - С. 35.
3ЦАМО РФ, ф. 434, оп. 211025, спр. З, арк. 18.
216
200 автомашин супротивника, знищили в повітряних боях і на
аеродромах більше 50 літаків ворога1.
14 жовтня 1942 р. Гітлер підписав оперативний наказ
Nq 1 головного командування сухопутних військ про перехід
до стратегічної оборони на всьому радянсько-німецькому
фронті. Цим фактично було визнано провал планів літнього
наступу вермахту на Схід. Однак у районі Сталінграда наступ
не скінчився. Цей день був одним із найтяжчих за весь період
оборони на Волзі. Вранці, після жорстокої артилерійської й
авіаційної підготовки, супротивник перейшов у наступ.
Протягом місяця йшли тяжкі бої за кожний метр приволзької землі. В
тих боях хоробро билися навідник 378-го окремого
винищувально-протитанкового дивізіону, уродженець с-ща Ржищів
Київської області В.Д. Стаценко; командир 1-ї стрілецької роти
1-го стрілецького батальйону 343-го стрілецького полку
лейтенант А.Я. Шевченко з м. Воронежа; бронебійник того ж
полку, харків'янин Г.М. Метеленко; заступник командира роти
по стройовій частині 351-го армійського інженерного
батальйону старший лейтенант І.П. Рабен (м. Київ); шофер
399-го окремого автомобільного батальйону червоноармієць
А.І. Сидоренко з Дніпропетровщини; ад'ютант 344-го
танкового батальйону 91-ї танкової бригади, уродженець Дубов'я-
зівського (нині Конотопського) району Сумської області,
старший лейтенант П.В. Луста. Про бойові успіхи танкістів 91-ї
танкової бригади 14 жовтня 1942 р. Радінформбюро
сповіщало, що воїни цієї частини знищили до 300 гітлерівців, 4
гармати, 8 мінометів, 20 кулеметів і кілька машин із
боєприпасами2.
Бої в Сталінграді тривали, але натиск ворога поступово
слабнув. 11 листопада німецько-фашистські загарбники
востаннє спробували оволодіти містом. Ціною величезних втрат
їм удалося на вузькій ділянці вийти до Волги, розсікти 62-у
армію на три частини й у районі заводу "Барикади" відрізати
від неї 138-у стрілецьку дивізію. Це був останній успіх
гітлерівців у битві на Волзі.
Фашистським військам так і не вдалося повністю захопити
місто. На кінець оборонного періоду 62-а армія міцно
утримувала район північніше тракторного заводу, завод
"Бари*Див.: Морозов В.П. Исторический подвиг Сталинграда. - Изд. 2-е, испр.
и доп. - М.: Воениэдат, 1982. - С. 76.
2Див.: Тимофеев Н.А. Звезды на броне. - М.: Воениэдат, 1971. - С. 35.
217
кади" та північно-східні квартали центральної частини міста.
Війська 64-ї армії утримували підступи до південної частини
міста. Головне угруповання ворога, що діяло в районі
Сталінграда, несучи значні втрати, змушене було перейти до
оборони. 18 листопада 1942 р. для радянських військ
закінчився оборонний період Сталінградської битви. Місто
встояло. Ворог своєї мети не досяг. У кровопролитних боях на
підступах до Сталінграда й у самому місті його наступальні
можливості були вичерпані повністю.
У цей час на лівому березі Волги відбувалося скупчення
свіжих воїнських з'єднань і частин, розпочалася підготовка до
майбутнього контрнаступу по розгрому гітлерівців під Сталін-
градом. З командирами всіх ступенів проводилися
короткочасні збори, наради та інші заходи. Так, наприклад, з
офіцерами штабів частин і з'єднань 5-ї танкової армії, якою
командував генерал-лейтенант П.Л. Романенко, були
проведені військові ігри на картах і на ящиках із піском, штабні
тренування, заняття й поїздки командного складу в район
наступальних дій для ознайомлення з місцевістю. Вся ця
робота здійснювалась в умовах повної секретності. Гітлерівське
командування так і не розгадало намірів радянських військ.
§ 2. ПЕРЕЛОМНИЙ КОНТРНАСТУП
Уранці 19 листопада 1942 р. після потужної 80-хвилинної
артилерійської підготовки радянські війська перейшли в наступ.
Перші удари супротивникові нанесли з'єднання
Південно-Західного й Донського фронтів, а наступного дня - Сталінград-
ського. Атака почалася за несприятливих метеорологічних
умов. Сильний снігопад і щільний туман не дали можливості
з'єднанням 17-ї, 16-ї, 8-ї і 2-ї повітряної армій організувати в
початковий період контрнаступу авіаційну підтримку військ усіх
фронтів. Тільки після 24 листопада погода різко поліпшилася й
наша авіація реалізувала свій бойовий потенціал. У перші дні
контрнаступу здійснювались одиничні вильоти найбільш
підготованих льотчиків, головним чином, з розвідувальними цілями,
а потім - вильоти невеликими групами для штурму частин
супротивника, що відступали.
В ті дні прицільно. нищили ворога штурман 752-го
авіаційного полку дальньої дії, уродженець с-ща Семенівка
Чернігівської області В.В. Сенько; командир ескадрильї 504-го
штурмового авіаційного полку старший лейтенант М.І. Сміль-
218
ський (с. Мохначка Житомирської області); штурман 3-го
гвардійського винищувального авіаційного полку 235-ї
винищувальної авіаційної дивізії, сумчанин, гвардії майор Г.Н.
Прокопенко; заступник командира ескадрильї 4-го винищувального
авіаційного полку 287-ї винищувальної авіаційної дивізії,
уродженець с. Гришківці Житомирської області, старший
лейтенант А.Д. Флейшман; командир ескадрильї 243-го (78-го
гвардійського) штурмового авіаційного полку, старший лейтенант
В.Ф. Іваненко (українець з м. Челябинська). 19 листопада під
прикриттям двох "Як-1" В.Ф. Іваненко силами очолюваної ним
ланки "ілюшиних" наніс удар по скупченню німецьких танків і
автомашин із піхотою1. Льотчики цих армій збільшували
кількість вильотів, нарощували міць повітряних ударів. У період з
24 по ЗО листопада вони провели 5 768 літако-вильотів. Це
складало у середньому 824 вильоти на добу й у 5 разів
перевищувало кількість вильотів авіації ворога.
На першому етапі контрнаступу головну роль відіграв
Південно-Західний фронт. Із районів південно-західніше
Серафимовича та Клєтської, де ще в серпні наші війська захопили
плацдарм на південному березі Дону, був нанесений удар по
ворогу в загальному напрямі на Калач. У перший день
наступу радянські воїни прорвали тактичну зону оборони
супротивника в смузі 3-ї румунської армії. В цих боях виявили
хоробрість начальник розвідки 397-го артилерійського полку
159-ї стрілецької дивізії старший лейтенант Ф.Д. Бондаренко -
уродженець м. Сталіно (нині Донецьк); командир відділення
140-го гвардійського стрілецького полку 47-ї гвардійської
стрілецької дивізії, уродженець с. Краснопілля Дніпропетровської
області, гвардії старший сержант A.A. Яковенко; командир
115-го окремого гвардійського мінометного дивізіону гвардії
підполковник Ф.П. Маяцький (с-ще Авдіївка в Донбасі);
помічник начальника розвідки відділення штабу 41-ї гвардійської
стрілецької дивізії, уродженець с. Карпівка Чернігівської
області, гвардії старший лейтенант В.Н. Хоменко; старший помічник
начальника оперативного відділу штабу Південно-Західного
фронту гвардії майор М.С. Сирота (с. Нова Буда Київської
області). Начальник штабу 47-ї гвардійської стрілецької дивізії
гвардії полковник О.М. Голоско (м. Нальчик) продемонстрував
високе мистецтво управління частинами дивізії в бою при
прориві оборони ворога. Своїм особистим прикладом Онисим
1 ЦАМО РФ (Ь. 78 гв. шап, оп. 397881, спр. 1, арк. 11.
219
Михайлович надихав бійців і командирів на успішне
виконання бойового завдання. За вміле управління частинами дивізії
та особисту відвагу О.М. Голоско був нагороджений орденом
Суворова 2-го ступеня1.
Для завершення прориву в середині першого дня в бій
були введені танкові корпуси 5-ї танкової армії. Вони
просунулись у глиб розташування супротивника на 30-35 км.
Усю ніч на 20 листопада 1-й танковий корпус, яким
командував уродженець хут. Романенки Сумської області генерал
П.А. Романенко, вів напружені бої поблизу Усть-Медвицького.
В другій половині для воїни цього корпусу, оволодівши Усть-
Медвицьким, продовжували переслідувати гітлерівців. У ході
переслідування ворога командир роти бронетранспортерів
10-го окремого розвідувального батальйону старший
лейтенант М.Т. Біленко (м. Гуляй-Поле Запорізької області) був
направлений на правий фланг корпусу для розвідки.
Виконуючи це завдання, він вогнем 1-го взводу бронетранспортерів
вибив німців j румунів із сіл Середня Тусинка, Прохіно, розсіяв
біля ескадрону кінноти. Командуванням корпусу Микола
Тимофійович був нагороджений орденом Червоного
Прапора2. У боях за населені пункти Кліповський, Горбатовський
хоробро бився житель м. Первомайська Ворошиловградської
області, українець, старший сержант В.І. Антонас. Тільки 19 і
20 листопада 1942 р. він своїм танком "КВ" знищив 7 гармат і
З дзоти супротивника3. Вміло управляв 10-м окремим
розвідувальним батальйоном 1-го танкового корпусу уродженець с.
Надійне Запорізької області, українець Б.С. Юнаков. Діючи на
флангах і попереду корпусу, Борис Самійлович не лише
своєчасно доставляв до штабу корпусу зведення про
супротивника, але й сміливо та рішуче вривався в його розташування,
наносив ворогові значних втрат. За період з 19 по 25
листопада 1942 р. батальйоном було знищено до 400 мотоциклів і
автомашин, захоплена в полон значна кількість німецьких і
румунських солдатів. Командуванням корпусу Б.С. Юнаков був
нагороджений орденом Червоного Прапора4.
Стрімко наступали підрозділи 260-го танкового корпусу.
На ранок 20 листопада, пройшовши 35 км, вони наблизилися
1 ЦАМО РФ, ф. 1153, оп. 2, спр. 67, арк. 8.
2Там само, ф. 229, оп. 596, спр. 54, арк. 204.
3 Там само, спр. 50, арк. 81.
4Там само, ф. 229, оп. 596, спр. 54, арк. 81.
220
до Перелазовського, швидким і сміливим маневром оволоділи
ним. Хоробрість і відваг/ виявили воїни 157-ї танкової та 14-ї
мотострілецької бригад. їхній удар був настільки раптовим і
сильним, що приголомшені фашисти почали великими групами
здаватися в полон. У ніч на 23 листопада передовий загін
цього корпусу, очолюваний підполковником Г.Н. Філіповим,
сміливим нальотом захопив діючий міст через ріку Дон. У тих
боях своєю відвагою відзначився командир 3-го стрілецького
батальйону 142-го гвардійського стрілецького полку 47-ї
гвардійської стрілецької дивізії гвардії капітан А.М. Сипатий -
уродженець с. Хомутове Сталінської області. Вміло вибравши
момент для атаки, Андрій Михайлович рішуче кинув свій
батальйон на ворога й примусив його відступити1.
22 листопада частини та з'єднання 26-го танкового
корпусу, зломивши опір супротивника, прорвалися на Дон у
районі Калача. В наступальних боях виявив хоробрість командир
гармати 1-ї батареї 6-го окремого гвардійського винищу-
вально-протитанкового дивізіону, гвардії старший сержант
1.1. Шкарупа з м. Суми. Коли ворог перейшов у контратаку,
1.1. Шкарупа викотив свою гармату на відкриту позицію й
стріляв упритул, допомагаючи відбивати атаки противника2.
Грамотно й відважно діяв наш земляк командир 781-го
гвардійського стрілецького полку 50-ї гвардійської стрілецької
дивізії П.М. Зоркін. Його полк першим прорвав тактичну зону
оборони супротивника. Намагання гітлерівців зупинити наступ
полку й ліквідувати прорив успіху не мали. Полк успішно
продовжував розвивати наступ, першим увірвався в населений
пункт Жирки й знищив велику кількість німецьких і румунських
солдатів. Командуванням дивізії Петро Михайлович був
нагороджений орденом Червоного Прапора3. Самовідданість і
мужність у боях виявили командир стрілецького взводу 38-го
Червонопрапорного стрілецького полку 14-ї гвардійської
стрілецької дивізії, гвардії лейтенант 1.1. Крайнюк - харків'янин;
командир стрілецького взводу цього ж полку гвардії лейтенант
В.С. Яковенко (українець з Краснодарського краю); помічник
командира взводу 11-ї гвардійської жремої мотострілецької
розвідроти цієї ж дивізії гвардії старший сержант І.Я. Сушко -
1ЦАА/ІО РФ, ф. 1153, оп. 2, спр. 64, арк. 347.
2 Там само, ф. 1076, оп. 2, спр. З, арк. 26.
3Там само, ф. 229, оп. 596, спр. 50, арк. 21.
221
уродженець смт Миронівка Київської області; заступник
командира 566-го стрілецького полку майор І.К. Зайцев (м.
Запоріжжя); автоматник 36-го гвардійського стрілецького полку 14-ї
гвардійської стрілецької дивізії Н.І. Хорошилов - уродженець
с. Миколаївка Дніпропетровської області; стрілець 41-го
гвардійського стрілецького полку цієї ж дивізії І.П. Пивоваров з
м. Синельникове на Дніпропетровщині та ін.
У той же Мас 4-й танковий корпус 21-ї армії, яким
командував уродженець хут. Сулимин Київської області
генерал А.Г. Кравченко, розгромив 14-у німецьку танкову дивізію і,
відкинувши її залишки на схід, 21 листопада вийшов на Дон
північніше Калача, а 22 листопада також переправився на
лівий берег ріки. В складі 21-ї армії успішно воювало багато
воїнів-українців і уродженців України. Як свідчать архівні дані,
станом на 3 жовтня 1942 р. їх нараховувалося 11 905
чоловік1 Сміливо й відважно діяв командир відділення окремої
розвідроти 226-ї стрілецької дивізії, уродженець с. Ново-Пав-
лівка Одеської області Г.І. Немаренко (неодноразово ходив у
розвідку й добував цінні дані про супротивника); командир
кулеметної роти 989-го стрілецького полку, сумчанин Н.
Панченко (підповз до гарматної обслуги ворога й закидав її
гранатами); стрілець окремого батальйону 226-ї стрілецької
дивізії, уродженець с. Ульянівка Запорізької області П.М. Жадан
(будучи в бойовій охороні, гранатами знищив 6 гітлерівців);
командир роти 406-го гвардійського ’стрілецького полку 50-ї
гвардійської стрілецької дивізії старший лейтенант Р.П. Копій-
ковський - уродженець с. Андріївка Запорізької області (у бою
південніше на 10 км від хут. Кринеченки Серафимовицького
району сміливо повів свій підрозділ на ворога й змусив його
відступити) та ін.
23 листопада частини 26-го і 4-го танкових корпусів
оволоділи Калачом, а 24 листопада стрілецькі війська 5-ї танкової
та 21-ї армій Південно-Західного фронту в районі Розпопин-
ської розгромили оточені угруповання румунських військ. У
полон було взято 27 тисяч солдатів і офіцерів, три генерала
супротивника.
Війська правого флангу 65-ї армії Донського фронту в
перший день операції вклинилися в оборону супротивника на
3-5 км. Німецьке командування намагалося зупинити їх, але
безуспішно. Згадуючи той час, командуючий 65-ю армією
1ЦАМО РФ, ф. 206, оп. 294, спр. 45, арк. 225.
222
П.I. Батов писав: "Наступ у листопаді не являв собою
тріумфального маршу. Це були важкі, дуже жорстокі бої. Якщо
раніше німці показали, що вони вміють наступати, то в
листопаді 1942 р., а потім у січні 1943 р. на Волзі та на Дону
вони показали уміння оборонятися"1. Наші земляки, як і решта
воїнів, хоробро билися з ворогом. Так 19 листопада при
переході в наступ ініціативно діяв командир 9-ї стрілецької
роти 819-го стрілецького полку 304-ї стрілецької дивізії
старший лейтенант 0.1. Дріль - уродженець с. Гнилиця Перша
на Харківщині. Він уміло розставив вогневі засоби, завдяки
чому рота без втрат виконала бойове завдання.
Командуванням дивізії Олексій Іванович був нагороджений орденом
Червоної Зірки2.
У критичний момент бою під Розпопинською, коли
командир 1-го стрілецького батальйону 807-го стрілецького полку
304-ї стрілецької дивізії був поранений, а замполіт батальйону
вбитий, рішучість виявив агітатор полку капітан А.П. Гергель
(українець з м. Куйбишева). Узявши на себе командування
батальйоном, Андрій Прокопович діяв сміливо, особистим
прикладом надихав бійців і командирів на виконання бойового
завдання3- Мужньо діяв у боях за висоту 124,5 червоноар-
мієць 64-го стрілецького армійського батальйону
протитанкових рушниць А.Д. Бондаренко - уродженець с. Бусівка
Полтавської області. Він із своєї протитанкової рушниці підбив
танк і знищив фашистського офіцера. Адам Дмитрович був
нагороджений орденом Червоної Зірки4. Уродженець с. Пет-
ропавлівка Київської області, командир батареї 120-мілі-
метрових мінометів 804-го стрілецького полку 304-ї стрілецької
дивізії, старший лейтенант I.A. Зозуля весь час був попереду
своєї батареї на спостережному пункті й під градом куль та
снарядів керував її вогнем. У наступальних боях батарея
I.A. Зозулі подавила 21 вогневу точку супротивника, знищила
значну кількість живої сили5.
У складі 65-ї армії брала участь у боях проти
фашистських загарбників 91-а окрема танкова бригада, якою
командував 1.1. Якубовський. Командиром одного з підрозділів
1 Батов П.И. В походах и боях. - М.: Воениздат, 1974. - С. 198.
2ЦАМО РФ, ф. 1611, оп. 2, спр. 4, арк. 49.
3Там само, ф. 1199, оп. 2, спр. 53, арк. 4.
4 Там само, ф. 422, оп. 10514, спр. 9, арк. 248-249.
5 Там само, ф. 1199, оп. 2, спр. 53, арк. 13.
223
бригади був уродженець с. Дубов'язівка Конотопського
району Сумської області П.В. Луста. Петро Васильович до лав
Червоної армії був призваний у 1934 р. і направлений в
Ульянівське танкове училище, яке закінчив у 1938 р. У боях
брав участь з 22 червня 1941 р. Був двічі поранений. Воював
з гітлерівськими загарбниками мужньо й відважно. В боях під
Сталінградом виявив виняткову сміливість. За мужність і героїзм
П.В. Луста був нагороджений багатьма бойовими
нагородами 1.
Успішно діяв уродженець с. Жуківці Обухівського району
Київської області, командир 8-го мотоциклетного полку
підполковник П.О. Білик. Петро Олексійович у РСЧА з 1927 р.
Закінчив у 1930 р. Київську піхотну школу, в 1932 р. -
Московські бронетанкові курси вдосконалення командного
складу. На фронтах Великої Вітчизняної війни з 22 червня
1941 р. Його полк, будучи введеним у прорив 19 листопада
1942 р., протягом 8 діб зробив рейд по глибоких тилах ворога
й завдав йому великих втрат у живій силі й бойовій техніці.
Тільки на аеродромі північніше станиці Облівської полком
було знищено 25 літаків, 50 автомашин, 100 підвід з
вантажем, 750 ворожих солдатів та офіцерів. І в наступних
боях П.О. Білик діяв сміливо й рішуче. 14 лютого 1943 р. він
був удостоєний звання Героя Радянського Союзу2.
Активно допомагали сухопутним військам льотчики. Вдень і
вночі вони наносили удари по ворогу. Тільки особовим
складом 694-го штурмового авіаційного полку з 26 серпня по
27 листопада 1942 р. було проведено 293 бойових вильоти й
знищено 102 танки, 379 автомашин, 31 літак на аеродромах і
5 у повітряних боях, 34 бензоцистерни й одну батарею
ворога3.
20 листопада, як і планувалося, у контрнаступ перейшли
війська Сталін гра дсь кого фронту. Його ударні угруповання в
складі 64-ї, 57-ї та 51-ї армій одне за другим, в міру того
як розсіювався туман, переходили в наступ. У другій
половині дня оборона ворога південніше Сталінграда була
прорвана. Введені в бій 13-й і 4-й кавалерійські корпуси
^ив.: Історія міст і сіл Української PCP. Сумська область. - К.: УРЕ, 1973.
- С. 291.
2Див.: Боевые звезды киевлян. - Изд. 3-є, перераб. - К.: Политиздат
Украины, 1983. - С. 25-27.
3ЦАМО РФ, ф. 649 шап, оп. 638939, спр. 1, арк. 4.
224
розвивали стрімкий наступ у північно-західному й південно-
західному напрямах. На вечір 22 листопада бійці та
командири 17-І механізованої бригади разом з 90-ю танковою
бригадою оволоділи Варварівкою. У цьому бою особливо
відзначилися воїни 90-ї танкової бригади підполковника М.І. Мали-
шева. їхній удар був настільки стрімким, що ворог не встиг ні
вивезти, ні знищити свої склади й ремонтну базу. Бійці
М.І. Малишева захопили у Варварівці 64 фашистських танки.
Доблесно бився з ворогом командир гармати винищувально-
протитанкової батареї цієї бригади, старший сержант
B.Я. Панченко (м. Одеса). В запеклому бою 21 листопада
1942 р. він підпалив один і підбив другий ворожий танк,
знищив 2 автомашини з піхотою супротивника. Командування
бригади нагородило Василя Яковича орденом Вітчизняної
війни 2-го ступеня1. Уродженець с. Дмитрівка Харківської області,
командир танка Т-70 166-го танкового полку лейтенант
C.І. Рудяка першим увірвався на сильно укріплену позицію
ворога й цим допоміг нашій піхоті захопити німецькі бліндажі
та просунутися вперед2.
Радянські війська з кожним днем посилювали натиск.
Гітлерівське командування намагалося не допустити з'єднання ма-
неврених військ Південно-Західного та Сталінградського
фронтів. З цією метою з-під Сталінграда до Калача й Совєтського
воно направило 24-у та 16-у танкові дивізії. Однак поліпшити
своє становище воно вже не змогло. 23 листопада в районі
Совєтського зімкнулися гігантські кліщі двох фронтів. 100 годин
наступу знадобилося військам Південно-Західного та
Сталінградського фронтів, щоб завершити оперативне оточення
великої групи з'єднань і частин супротивника.
24 листопада почався наступ радянських військ проти
оточеного під Сталінградом ворожого угруповання. Це завдання
було покладене на з'єднання й частини Донського та
Сталінградського фронтів. Противник чинив відчайдушний опір. У
боях з гітлерівцями хоробро бився командир роти 6-го окремого
гвардійського танкового полку 1.1. Шрубковський - уродженець
Летичівського району Кам'янець-Подільської (нині
Хмельницької) області. В районі висоти 124,5 він діяв сміливо й відважно.
Для натхнення та підтримки піхоти Іван Іванович кілька разів
1ЦАМО РФ, ф. 341, оп. 5339, спр. 59, арк. 2.
2 Там само, арк. 25.
8 І. Муковським
225
виходив з танка. Будучи пораненим, він протягом чотирьох
годин продовжував керувати боєм. Командуванням 65-ї армії
1.1. Шрубковський був нагороджений орденом Вітчизняної війни
1-го ступеня1. Уміло діяв на полі бою навідник гармати 90-1
танкової бригади, уродженець Устинівського району
Кіровоградської області молодший сержант I.A. Царенко. З 24 по ЗО
листопада Іван Арсентійович знищив 10 кулеметних точок
ворога2.
У здійсненні операції по оточенню гітлерівців значну роль
відіграли мужність і бойова майстерність воїнів. Серед них
наш земляк, командир 2-ї батареї 556-го артилерійського
полку 304-ї стрілецької дивізії старший лейтенант П.П. Калина.
З грудня під сильним рушнично-кулеметним вогнем він викотив
свою гармату вперед і прямою наводкою з дистанції 50 м
знищив фашистський дзот, який заважав підрозділам полку
просуватися вперед3. Командир відділення 64-го стрілецького
армійського батальйону протитанкових рушниць сержант
М.А. Корнюк 5 грудня в бою підбив 2 середні танки
супротивника. Коли командир його взводу був поранений,
М.А. Корнюк взяв командування на себе й виконав
поставлене бойове завдання4. Героїчно бився з ворогом льотчик
78-го гвардійського штурмового авіаційного полку, уіфаїнець,
молодший лейтенант В.П. Антонов (м. Луганськ). Виконуючи
бойове завдання по бомбардуванню вогневих позицій
супротивника в районі Гумрак, В.П. Антонов потрапив під
сильний обстріл зенітної артилерії. Незважаючи на вогонь, він
провів прицільне бомбометання й наніс ворогові значних
втрат у живій силі й техніці. Від вогню зенітної артилерії та
зенітних кулеметів його літак одержав 10 пробоїн, але
холоднокровність, витримка й льотна майстерність В.П. Антонова
врятували літак і екіпаж5.
Гітлерівське командування відчайдушно намагалося
допомогти оточеному угрупованню. Воно організувало кілька
ударів іззовні. Але вони були безуспішними. Пересвідчившись, що
малими силами це завдання розв'язати не можна, ворог у
районах Котельниковського й Тормосина почав концентрувати
1ЦАМО РФ, ф. 422, оп. 10514, спр. 9, арк. 211
2 Там само, ф. 341, оп. 5339, спр. 59, арк. 29.
3 Там само, ф. 11611, оп. 2, спр. 4, арк. 20.
*Там само, ф. 422, оп. 10514, спр. 9, арк. 318.
5 Там само, ф. 78 гв. шап, оп. 397881, спр. 1, арк. 141.
226
значне угруповання військ під командуванням генерала Ман-
штейна. Вже 12 грудня з району Котельниковського гітлерівці
здійснили броньований таран 4-І танкової армії Гота. Цього
танкового тарану могло й не бути, якби Сталін прислухався до
поради Г.К. Жукова, котрий ще 29 листопада 1942 р.
стверджував, що для ліквідації оточеного угруповання німців під
Сталінградом потрібно тримати в районі Нижньо-Чирська -
Котельниковського дві групи танків по 100 машин у кожній.
Але Верховний Головнокомандуючий ігнорував ці пропозиції,
як це було і з численними зверненнями до Ставки ВГК
командуючого Сталінградським фронтом А.І. Єрьоменка. Позиція
Сталіна призвела до тяжких наслідків: лише за добу головні
частини 4-ї танкової армії Гота просунулися на 45 км, майже
без бою форсували притоку Дону Аксай-Єсауловський і 13
грудня зайняли хут. Верхньо-Кумський. До оточених військ 6-ї
армії фельдмаршала Паулюса залишалося близько 40 км.
Небезпека прориву деблокуючих військ стала реальною.
Але рухатися далі ворог не зміг. Він наштовхнувся на
запеклий опір угруповання військ, назване в офіційних джерелах
51-ю армією. В дійсності ж тут не було навіть половини армії.
В угрупованні нараховувалося всього 6 ослаблених минулими
боями дивізій, розтягнутих на 140-кілометровому фронті. Ворог
мав шестикратну перевагу в танках і абсолютну в повітрі.
Захлинаючись кров'ю, наші воїни платили життям за впертість
Сталіна. Вони стояли насмерть, бо розуміли, що від їхньої
стійкості залежатиме результат операції по знищенню
оточеного угруповання ворога в районі Сталінграда. Заради
справедливості слід зауважити, що в післявоєнні роки визнавалися
важливість боїв біля хут. Верхньо-Кумський та їх значення в
усій Сталінградській битві. Але в угоду сталінській версії й
честолюбству деяких іменитих воєначальників це стало згодом
замовчуватися. А даремно. Бо аналіз бойових дій свідчить про
те, що саме воїни з'єднань і частин, які діяли в цьому районі,
ціною неймовірних зусиль і жертв врятували становище,
виграли час і тим самим створили умови для підходу й розгортання
військ 2-ї гвардійської армії Донського фронту на рубежі річки
Мишкова.
Тільки бійці й командири 1378-го стрілецького полку 87-ї
стрілецької дивізії протягом п'яти днів відбили ЗО контратак
ворога. Це значить, що кожні чотири години гітлерівці, які
мали на цій ділянці п'ятикратну перевагу в силах, штурмували
позиції полку. Такий приклад нелегко знайти в історії війн. Але
й це ще не все. До 1500 літако-вильотів зробили фашистські
н*
227
загарбники на позиції полку й скинули до 8 тисяч бомб. Не
менше снарядів випустила й їхня артилерія. Але всі атаки
ворога були відбиті. В тих боях високу майстерність показав
командир 1058-го артполку 87-ї стрілецької дивізії І.К. Бондар
- уродженець с. Соснівка Конотопського району Сумської
області. Потрапивши в напівоточення, командир так
організував вогонь, що полк у повному складі, зберігши матеріальну
частину, вийшов із складного становища. І в подальшому Іван
Калістратович вміло керував боями, нещадно громив ворога.
За підсумками зимової кампанії 1942-1943 рр. полк під
командуванням І.К. Бондаря знищив 48 танків, 432 автомашини з
військами та вантажем, 15 протитанкових гармат, 29
кулеметів, зруйнував 31 дзот, 2 склади з боєприпасами й 6 складів
з військовим майном, подавив вогонь 23 артилерійських і
мінометних батарей1. Загинув підполковник І.К. Бондар 16 квітня
1944 р. на підступах до Севастополя. Указом Президії
Верховної Ради СРСР від 23 травня 1945 р. йому присвоєно звання
Героя Радянського Союзу2.
Відважно билися воїни 4-го механізованого корпусу.
Командир 2-ї мінометної роти 62-ї механізованої бригади,
лейтенант Р.П. Жерновий (м. Ново-Українка Кіровоградської
області) 17 грудня прицільним мінометним вогнем відбив кілька
контратак супротивника численністю до роти3. Стійкість виявив
заряджаючий цієї ж бригади, житель с. Розкішна Київської
області Д.П. Замша. 14 грудня під час відбиття атаки танків
ворога він знищив разом із своєю обслугою 3 машини
противника4. Хоробро діяв розвідник 366-го стрілецького полку 126-ї
стрілецької дивізії, уродженець с. Павлівка Запорізької області
В.Б. Руденко. Під шаленим вогнем фашистів він пройшов до
вказаного йому рубежа й провів спостереження вогневих
точок супротивника5. Цінні матеріали про ворога здобув черво-
ноармієць розвідроти цієї ж дивізії, українець М.С. Колесников
з м. Сталіно (нині Донецьк). Микола Семенович виявив і
своєчасно доповів командуванню дивізії про кількість лісце
концентрації німецьких танків, що готувалися до атаки6.
1ЦАМО РФ, ф. 33, оп. 7937, спр. 6, арк. 213.
2Див.: Герои боев за Крым. - Симферополь: Таврия, 1972. - С. 48.
3ЦАМО РФ, ф. 3430, оп. 2, спр. 20, арк. 13.
4 Там само, арк. 20.
ъТам само, ф. 1342, оп. 2, спр. 14, арк. 340.
6 Там само, арк. 10.
228
У час, коли з'єднання й частини 51-ї армії вели тяжкі
оборонні бої з переважаючими силами супротивника, війська
2-ї гвардійської армії розгорнулися по північному берег/ ріки
Мишкова і вступили в боротьбу з ворогом. У ході цих боїв
наступ 4-ї танкової армії Гота захлинувся. Цьому сприяли
мужність і стійкість воїнів 51-ї і 2-ї гвардійських армій, успішний
наступ на Середньому Дону військ Воронезького та Південно-
Західного фронтів. За два тижні напружених боїв з'єднання та
частини Південно-Західного фронту пройшли 150-200 км і
розгромили 8-у італійську, залишки 3-ї румунської армій. Вихід
військ Південно-Західного фронту в тил групи армій "Дон"
поставив у критичну ситуацію армійську групу "Гот". Не маючи
можливості одержати допомогу від Манштейна, вона
перейшла до оборони.
Архівні документи свідчать, що в боях проти групи армій
"Дон" у 14-й гвардійській стрілецькій дивізії відважно бився
командир взводу 3-ї стрілецької роти учбового батальйону
гвардії молодший лейтенант І.Й. Бурий з Куйбишевського
району Запорізької області. З групою з 22-х чоловік він
прикривав дві протитанкові артилерійські обслуги. В ході
запеклого бою з 9 фашистськими танками вийшли з ладу одна
гармата й 10 чоловік з його групи. У цей напружений момент
сусідній підрозділ відійшов на новий рубіж, але Іван Йосипович
не відступив, продовжував наносити удари по ворогу. Завдяки
самовідданості особового складу групи й умілому керівництву
її командира атаку фашистів було відбито1. Гвардії молодший
сержант Л.Г. Справко з с. Червоноармійське Запорізької
області разом з командиром відділення 38-го гвардійського
стрілецького полку гвардії сержантом П.П. Мельниковим у
районі висоти 175,1 рішуче діяли проти групи італійських
солдатів. У перестрілці 4 з них було вбито, 9 взято в полон2.
Командир стрілецького батальйону 36-го гвардійського
стрілецького полку гвардії старший лейтенант Г.М. Ключик -
уродженець с. Петропавлівка Дніпропетровської області - організував
снайперський вогонь по знищенню живої сили супротивника.
Гвардії рядовий окремого батальйону зв'язку 14-ї гвардійської
стрілецької дивізії Д.Ф. Ліра (м. Запоріжжя), опинившись в
оточенні супротивника, продовжував чергувати на телефонній
]ЦАМО РФ, ф. 1076, оп. 2, спр. 15, арк. 172.
2 Там само, ф. 220, оп. 228, спр. 46, арк. 384, 400.
229
станції доти, поки не був одержаний наказ про вихід з бою.
При прориві з оточення він діяв сміливо й рішуче, зберіг усе
майно телефонної станції. За ратний подвиг Дмитро
Федорович був нагороджений орденом Червоної Зірки1.
24 грудня розгорнулися запеклі бої південніше Черткова,
північніше Морозовська, у районах Міллєрово й Тацинської. В
боях під Тацинською успішно діяли воїни 24-го танкового
корпусу, начальником штабу якого був уродженець м. Житомира
полковник О.С. Бурдейний. Вирвавшись на оперативний
простір, корпус п'ять діб з боями пробивався до станиці
Тацинської. В цьому безприкладному рейді Олексій Семенович зумів
забезпечити вміле керівництво танковими колонами, які
наступали під час снігових заметів у донських степах. Корпус, як
ураган, увірвався в станицю Тацинську. Удар був настільки
стрімким і потужним, що гітлерівці не встигли навіть підняти в
повітря літаки з аеродромів у цьому районі2. Танкісти знищили
понад 3 500 солдатів і офіцерів, 50 гармат, 73 автомашини,
захопили багато складів і понад 300 справних літаків3.
У створенні для групи армій "Дон" критичної ситуації
важливу роль відіграв успішний наступ військ Сталінградського
фронту. Він розпочався вранці 24 грудня. Головний удар на
Котельниковський нанесли війська 2-ї гвардійської та 51-ї
армій. Подолавши запеклий опір ворога на річці Мишкова,
з'єднання та частини цих армій оволоділи рубежем на річці
Аксай. У тих боях хоробро бився командир мінометного
взводу 62-ї механізованої бригади, українець П.І. Савченко,
призваний Саткинським райвійськкоматом Челябинської області.
Він знищив 3 дзоти, одну 75-міліметрову гармату й
шестиствольний міномет ворога4. Доблесть виявив автоматник
комендантського взводу 4-го гвардійського механізованого
корпусу, уродженець хут. Алешівка Ростовської області,
українець А.Ф. Хрипливий. Діючи сміливо, Андрій Фіофілович під
ворожим вогнем швидко доставляв накази й донесення в
частини корпусу, що сприяло своєчасному виконанню бойових
завдань5. Оцінюючи бої в цьому районі, колишній командир
1ЦАМО РФ, ф. 1076, оп. 2, спр. 15, арк. 2.
2Див.: Історія міст і сіл Українсько? PCP. Житомирська область. - К.: УРЕ,
1973. - С. 110.
2ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 590, спр. 12, арк. 24.
4 Там само, ф. 3430, оп. 2, спр. 20, арк. 17.
^Там само, арк. 23.
230
57-го німецького танкового корпусу генерал Меллентін писав,
що битва на річці Аксай "стала вирішальною ланкою в
ланцюгу подій, що передували поразці Німеччини"1.
27 грудня 2-а гвардійська армія та частини 7-го танкового
корпусу підійшли до Котельниковського й після дводенних боїв
оволоділи цим важливим опорним пунктом ворога. 31 грудня
радянські війська вийшли на рубіж західніше Тормосина,
Жуковської, Комісіаровського, східніше Зимовників, просунувшись
на 100-150 км. Котельниківська наступальна операція
завершилась. У битві проти Котельниківського угруповання ворога
рішуче діяв заступник командира батареї 535-го
винищувального протитанкового артилерійського полку старший
лейтенант О.М. Пасько з м. Ворошиловграда. 21 грудня на
південній околиці хут. Нижньо-Кумський батарея вступила в бій з
40 танками ворога. Олексій Михайлович перебував на
найбільш небезпечних ділянках і особистим прикладом надихав
воїнів. Поранений, він не покинув поля бою, керував діями
артилеристів до кінця. В цьому бою батарея знищила 6 танків
противника2. Під Нижньо-Кумським хоробро бився червоно-
армієць 4-го стрілецького полку 2-ї гвардійської армії
українець І.Л. Сохненко, призваний Яшинським райвійськкоматом
Новосибірської області. Він подавив вогонь ворожої гармати,
знищив 3 автомашини й бензозаправник, близько ЗО
фашистських солдатів і офіцерів. Командуванням армії І.Л. Сохненко
був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня3. В
районі Верхньо-Чирська сміливо й рішуче діяв командир
мотострілецького батальйону 87-ї танкової бригади, капітан
Ф.П. Валовий, українець. За вмілу організацію бою й виявлену
доблесть Ф.П. Валовий був нагороджений орденом Червоного
Прапора4. Продемонстрував свою відвагу та мужність
командир 2-ї танкової роти 223-го окремого танкового полку,
уродженець с. Воронівка Київської області, старший лейтенант
В.І. Погрібний. У районі Верхньо-Серебряково він сміливо
атакував супротивника й примусив його відступити. Силами
роти було знищено 8 танків і 5 протитанкових гармат ворога.
За ратні подвиги В.І. Погрібний був нагороджений
орде1 Меллвнтин Ф. Танковые сражения (1939-1945): Пер. с англ. - М.: Изд-во
иностр. лит., 1957. - С. 171.
2ЦАМО РФ, ф. 303, оп. 4033, спр. 21,.арк. 55.
37а/и само, арк. 201.
4 Там само, арк, 215.
231
ном Вітчизняної війни 1-го ступеня1. Помічник начальника
штабу 128-го танкового полку капітан І.Т. Іщенко, уродженець
с. Харківці Полтавської області, допомагав командиру в
управлінні вогнем і пересуванням полку при супроводі
наступаючої піхоти. В бою за висоту 126,5 він разом з
розвідниками виявляв вогневі точки супротивника безпосередньо на
передньому краї2.
Високу військову майстерність і доблесть виявив командир
5-го мотострілецького батальйону 7-ї мотострілецької бригади,
уродженець с. Слобода Київської області, майор Є.К. Дячук.
28 грудня завдяки його вмілому командуванню й особистій
мужності батальйон одним з перших прорвався до північної
частини Котел ьниківсь кого і забезпечив прохід танкової
бригади. За вмілу організацію бою Є.К. Дячук був
нагороджений орденом Червоного Прапора3. Сміливим і вмілим
організатором бою виявив себе командир батальйону 9-го
гвардійського стрілецького полку 2-ї гвардійської армії гвардії
капітан А.П. Кондратець із с. Рокитне Полтавської області. В
бою за Котельниковський він зумів непомітно підвести свій
батальйон на близьку відстань і стрімким ударом увірвався на
вогневі позиції ворога, змусивши його відступити. У боях за
Іловайське Анатолій Петрович загинув смертю героя.
Посмертно він був нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го
ступеня4.
У жорстоких сутичках з ворогом за Котельниковський і
Похлєбіно відзначився помічник начальника 2-го відділу
управління 81-ї кавалерійської дивізії, українець з м. Усть-Камено-
горська капітан О.С. Погорєлов. Незважаючи на небезпеку,
Олексій Савелійович особисто здійснював розвідку, своєчасно
добував відомості про супротивника, захопив "язика".
Командуванням дивізії О.С. Погорєлов був нагороджений орденом
Червоної Зірки 5. Відважно й самовіддано билися з
фашистськими загарбниками заступник командира 53-го
винищувального авіаційного полку 1-ї гвардійської винищувальної
авіаційної дивізії 1.1. Кобилецький; штурман 2-го гвардійського
авіаційного полку 3-ї авіаційної дивізії Г.І. Несмашний; командир
]ЦАМО РФ, арк. 162-163.
2 Там само, арк. 288.
3 Там само, ф. 303, оп. 4033, спр. 21, арк. 53.
4 Там само, арк. 50.
5 Там само, арк. 18-19.
232
512-го винищувального авіаційного полку 220-ї винищувальної
авіаційної дивізії І.П. Моторний; льотчик-інспектор з техніки
пілотування цієї ж дивізії З.В. Семенюк; заступник командира
ескадрильї 41-го гвардійського винищувального полку 8-ї
гвардійської винищувальної дивізії М.І. Семенцов. Ці славні
сини українського народу за ратні подвиги в небі Сталінграда
були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Розгром німецько-фашистських військ на Середньому
Дону й у районі Котельниковський став безславним кінцем
походу гітлерівського фельдмаршала Манштейна. З ліквідацією
ворожих угруповань у цих районах створилися оптимальні
умови для повного розгрому оточеної групи німецьких армій
"Дон". Це завдання покладалося на війська Донського фронту.
8 січня командування фронту поставило оточеним німецько-
фашистським військам ультиматум про капітуляцію. Солдатам і
офіцерам гарантувалися життя та безпека. Але ця гуманна
пропозиція була відхилена. Радянські війська змушені були
розпочати ліквідацію оточеного угруповання.
Вранці 10 січня понад 7 тисяч гармат і мінометів протягом
55 хвилин обстрілювали позиції ворога. Артилерійський та
мінометний вогонь доповнила авіація. Першими в бій вступили
танки з десантами, за ними пішла в атаку піхота. Артилерія
супроводжувала піхоту й танки вогневим валом на глибину до
1,5 км. Згодом були нанесені масовані удари авіації по
найбільш важливих об'єктах оборони супротивника.
Напередодні під ворожим вогнем значну бойову роботу виконав
командир взводу 214-го батальйону загородження 25-ї
саперної бригади лейтенант К.В. Сидорський (с. Маївка на Вінни-
чині). В смузі дій 29-го стрілецького полку він з групою воїнів
оперативно провів розвідку й знешкодив мінне поле,
своєчасно та без втрат пропустив свої танки й піхоту1. В ніч з 9 на 10
січня хоробро діяв житель станції Оргоровново Орловської
області, червоноармієць 132-го окремого саперного
батальйону, українець І.Ф. Воропай. Він здійснив розмінування
мінного поля. Працювати довелося під ворожим вогнем. Міни
Іван Федорович вирубував з мерзлого грунту. Найменша
необережність могла коштувати життя. І.Ф. Воропай завдання
виконав своєчасно2.
10 січня в бою за висоту 111,6 першим піднявся в атаку
1ЦАМО РФ, ф. 1212, оп. 2, спр. 19, арк. 7.
2 Там само, спр. 5, арк. 10.
233
сержант 2-ї стрілецької роти 29-го стрілецького полку 38-ї
стрілецької дивізії О.В. Стратюк із с-ща Шахти № 8
Сталінської області. Нехтуючи смертельну небезпеку, Олексій
Вікторович особистим прикладом надихав бійців і вів їх за
собою, що й вирішило кінцевий результат бою. Поранений, він
не залишив бойових позицій. Командуванням дивізії О.В.
Стратюк був нагороджений орденом Червоної Зірки1. Відважно
поводив себе в бою з німцями командир 7-ї стрілецької роти
1155-го стрілецького полку 343-ї стрілецької дивізії лейтенант
В.О. Войтехович - уродженець с. Семаки на Чернігівщині.
Разом з двома бійцями Володимир Олександрович знищив
кулеметну точку ворога з обслугою. Перебуваючи весь час у
бойових порядках роти, В.О. Войтехович своїм прикладом
показував, як необхідно діяти в бою. В нагородному листі
відзначається, що за сміливість та хоробрість бійці щиро любили
й шанували його2.
10 січня 1943 р. в районі радгоспу Гірська Поляна рішуче
діяв командир гармати 134-го окремого
винищувально-протитанкового дивізіону, уродженець м. Краматорська Сталінської
області сержант М.І. Балич. Під вогнем супротивника Микола
Іванович викотив гармату на відстань 50-70 м від ворога й
прямою наводкою розстріляв дзот і дві вогневі точки, які
заважали наступу наших підрозділів3. А в боях за с. Цибенко вміло
організував вогонь командир мінометної роти 343-го
стрілецького полку 38-ї стрілецької дивізії лейтенант І.Г. Полуйко із
с. Розсохувате Сумської області. Він подавив 2 дзоти, знищив
протитанкову гармату й віз із боєприпасами4.
Самовіддано билися з ворогом командир обслуги 1-ї
кулеметної роти 1151-го стрілецького полку, уродженець с. Оче-
ретня Одеської області, старший сержант Г.Є. Кременецький
(з кулемета знищив 17 гітлерівців, двічі відбивав контратаки
автоматників); командир стрілецької роти 1153-го стрілецького
полку лейтенант С.А. Бойко, призваний Осипенківським рай-
військкоматом Запорізької області (Степан Якимович сміливо й
рішуче атакував супротивника, захопив 6 німецьких бліндажів,
8 кулеметів, 2 міномети, 19 гвинтівок); командир вогневого
взводу мінометної батареї 120-міліметрових мінометів 1151-го
1ЦАМО РФ, ф. 1212, оп. 2, спр. 19, арк. 54.
2 Там само, ф. 1271, оп. 2, спр. 14, арк. 276.
3 Там само, ф. 1212, оп. 2, спр. 19, арк. 126-127.
4 Там само, арк. 188.
234
стрілецького полку, лейтенант О.І. Тимошенко з с. Михайлівка
Ворошиловградської області (10 січня Олексій Іванович
знищив протитанкову гармату, 3 станкових кулемети, 1
бронемашину); командир відділення взводу штабної батареї 358-го
артилерійського полку, призваний Іванківським райвійськ-
коматом Уссурійського краю, українець І.С. Ведь (10 січня під
вогнем супротивника кілька разів був на передовому
спостережному пункті й добував цінні відомості про вогневі
засоби ворога); сапер 376-го окремого саперного батальйону
червоноармієць Г.П. Дущин із Сумщини (під обстрілом
супротивника з 10 на 11 січня пройшов за передній край нашої
оборони й встановив 83 міни, з них 20 - протитанкових);
командир батареї 566-го артилерійського полку 65-ї армії,
уродженець с. Шепетуха Київської області, старший лейтенант
І.Д. Мерзляк (знищив багато танків, гармат, кулеметних точок
противника, захопив у полон понад 400 чоловік) та ін.
На кінець першого дня наступу оборону супротивника
було прорвано на глибину 6-8 км. Переслідуючи ворога,
головне ударне угруповання фронту 13 січня вийшло на річку
Россошка. Кожний воїн на своєму посту віддавав усі сили для
найшвидшого розгрому оточених фашистських загарбників.
Командир відділення окремої роти зв'язку 304-ї стрілецької
дивізії, українець, сержант І.М. Ясиненко (м. Баку) в період
наступу 3-го батальйону, приданого 84-й стрілецькій ^бригиді,
забезпечив безперебійний зв'язок від командного пункту
батальйону до стрілецьких рот. Командуванням дивізії його
було нагороджено медаллю "За відвагу"1. Командир 1-ї
мінометної роти 1151 -го стрілецького полку 343-ї стрілецької
дивізії, уродженець с. Великий Чернятин Вінницької області,
лейтенант 1.1. Славинський добре організував вогонь батареї
при супроводі наступаючої піхоти. Нагороджений орденом
Червоної Зірки2. Начальник рухомого артилерійського складу
технік-лейтенант 65-ї армії В.А. Грязнюк із с. Чорнухи
Полтавської області в складних умовах забезпечував доставку
боєприпасів на передові позиції з'єднань і частин армії, чим
сприяв виконанню бойового завдання. Командуванням дивиізії
Василь Антонович був нагороджений орденом Червоної
Зірки3. Червоноармієць 198-ї окремої розвідроти 126-ї
стрілець1ЦАМО РФ, ф. 1611, оп. 2, спр. 4, арк. 9.
2 Там само, ф. 1271, оп. 2, спр. 14, арк. 27.
3 Там само, ф. 1611, оп. 2, спр. 4, арк. 97.
235
кої дивізії, призваний Каравайським райвійськкоматом
Киргизької PCP, українець О.Т. Крушельницький під ворожим
вогнем, ризикуючи життям, своєчасно доставив і вручив
командиру 61-ї кавалерійської дивізії секретний пакет, чим сприяв
успіхові дивізії в розгромі ворога. За виявлену мужність і
відвагу Олександр Тимофійович був нагороджений медаллю
"За бойові заслуги"1.
Підтримуючи контрнаступ і повітряну блокаду оточених
фашистських військ у районі Сталінграда, відважно діяли
льотчики-штурмовики. Літали вони на малій висоті. їх
атакували винищувачі супротивника, обстрілювали з зенітних
гармат, по них вели вогонь практично з усіх видів зброї.
Часом навіть фашистські танки били з гармат по наших
штурмовиках. Але тільки-но техніки й механіки залатають
пробоїни, як наші аси знову з'являлися над полем бою. Не
давали пощади ворогові льотчики-штурмовики - наші земляки:
командир ескадрильї 622-го штурмового авіаційного полку
A.B. Дубенко, командир ескадрильї 235-го штурмового
авіаційного полку І.Л. Могильчак, заступник командира ескадрильї
58-го гвардійського штурмового авіаційного полку Л.І. Біда,
командир ланки 406-го армійського авіаційного змішаного
полку Л.О. Цемкало. Зокрема Л.О. Цемкало тільки з 10 по 20
січня 1943 р. зробив 2 нічних і 11 денних бойових вильотів. У
ході одного з них літак Леонтія Олексійовича було підбито.
Мужній льотчик зумів посадити літак на свій аеродром.
Командуванням дивізії Л.О. Цемкало був нагороджений орденом
Червоної Зірки2.
Внаслідок семиденних боїв радянські воїни пройшли
вперед на 40 км. Оточеному фашистському угрупованню знову
була запропоновано капітуляцію. Але й на цей раз гітлерівці
не прийняли її. Зранку 22 січня наступ поновився по всьому
фронту. Ворог шалено опирався, часто переходив у
контратаки. Кожний метр землі брався з боєм. Наш земляк,
командир вогневого взводу 124-го гвардійського артилерійського
полку гвардії лейтенант Г.Г. Дудник у боях біля с. Маринівка
відбив танкову атаку ворога й знищив 2 мінометних
розрахунки та одну артилерійську гармату3. В цьому ж населенному
1ЦАМО РФ, ф. 1342, оп. 2, спр. 14, арк. 82.
2 Там само, ф. 303, оп. 4033, спр. 21, арк. 91.
3 Там само, ф. 1165, оп. 2, спр. 24, арк. 50.
236
пункті активно діяв уродженець с. Жолонь-Ситівка
Житомирської області, єфрейтор 155-го гвардійського стрілецького
полку В.М. Куркушка. Перебуваючи в танковому десанті, він
знищив 9 фашистських солдатів1. Прицільний вогонь вів
командир гармати 57-го гвардійського окремого винищувально-
протитанкового дивізіону гвардії молодший сержант І.М.
Федоренко з с-ща Городня Чернігівської області. З 22 по 31
січня відважний артилерист знищив 3 дзоти, 2 автомашини,
одну ворожу гармату з обслугою2.
У жарких боях на підступах до Сталінграда сміливим і
рішучим показав себе командир роти протитанкових рушниць
48-го стрілецького полку 38-ї стрілецької дивізії, уродженець
с. Ново-Преображенка Ворошиловградської області,
лейтенант С.А. Казачек. Коли піхота супротивника при підтримці 12
танків перейшла в контратаку, Сергій Якимович не розгубився,
підпустив їх ближче й підбив 8 фашистських танків. Решта
повернула назад, атаку було відбито3.
Наступальні бої були пов'язані з великими втратами. В
цих умовах доводилося багато працювати військовим хірургам,
санітарам, медичним сестрам. їхні халати нерідко були
забризкані не тільки кров'ю поранених, але й власною. В боях
за Сталінградський тракторний завод сміливо й відважно діяла
санітарка 1155-го стрілецького полку 343-ї стрілецької дивізії
Л.Я. Сіробаба - уродженка с. Гусарівка Харківської області.
29 січня під ураганним вогнем ворога, зневажаючи смерть,
Лідія Яківна винесла з поля бою 44 поранених бійців і
командирів. У цьому бою Л.Я. Сіробаба загинула смертю
хоробрих. Командуванням дивізії Лідія Сіробаба була посмертно
нагороджена орденом Червоної Зірки4.
Багато працювала хірургічна сестра 71-го окремого
санітарного батальйону 67-ї гвардійської стрілецької дивізії
старший сержант H.A. Пшеничка (с. Старий Солотвин
Житомирської області). Вона робила все, щоб урятувати життя поранених
бійців і командирів. Тільки протягом грудня ніжні, турботливі
руки Надії Андріївни надали допомогу 1102 бійцям5.
Героїзм радянських воїнів був масовим. Ворог не міг
стри1ЦАМО РФ, ф. 1165, оп. 2, спр. 24, арк. 83.
2 Там само, арк. 335.
3Там само, ф. 1212, оп. 2, спр. 21, арк. 23.
4 Там само, ф. 1271,*оп. 2, спр. 14, арк. 211.
5 Там само, ф. 1199, оп. 2, спр. 53, арк. 37.
237
мати їхнього натиску, й 25 січня війська 64-ї, 57-ї і 21-ї армій
увірвалися в Сталінград. Щоб швидше завершити ліквідацію
оточеного угруповання, К.К. Рокоссовський вирішив розчле-
нити його зустрічними ударами 21-ї та 65-ї армій із заходу й
62-ї - зі сходу. Вранці 26 січня війська Донського фронту
приступили до виконання цього завдання. Вже надвечір того ж
дня в районі с-ща Червоний Жовтень і на Мамаєвому кургані
зустрілися війська 21-ї та 62-ї армій. Вороже угруповання було
розсічено на дві частини - південну й північну. Почалися
запеклі бої по їх знищенню.
Великих втрат фашистам завдав командир кулеметного
взводу 289-го гвардійського стрілецького полку 97-ї
гвардійської стрілецької дивізії, уродженець хут. Нова Балка
Харківської області, гвардії лейтенант С.Я. Боровий. Кулеметним
вогнем свого взводу він відрізав шляхи відходу й узяв у полон 26
гітлерівських солдатів1. Відважно діяв командир взводу 151-го
гвардійського стрілецького полку 52-ї гвардійської стрілецької
дивізії, українець, гвардії молодший лейтенант Г.П. Телятников
(хут. Полтава Харківської області). 28 січня у вуличному бою
він захопив у полон 60 солдатів і офіцерів супротивника2.
Боєздатність оточеного ворожого угруповання знизилася.
31 січня було зламано опір південної групи, а через день
склала зброю й північна група. 2 лютого прогриміли останні
постріли історичної битви. Цей день знаменував собою
переможний фінал сталінградської епопеї. Десятки тисяч солдатів і
офіцерів виявили в боях під Сталінградом відвагу та мужність,
продемонстрували військову майстерність і одержали військові
нагороди. 112 воїнів різних національностей, серед яких 15
українців, були удостоєні високого звання Героя Радянського
Союзу.
Сталінградська битва стала вирішальною в досягненні
докорінного перелому в ході не лише радянсько-німецької, але
й всієї другої світової війни. Вона започаткувала кінець
"третього рейху", приголомшила всю Німеччину, підірвала
довіру її сателітів, сприяла активізації руху Опору в окупованих
фашистською Німеччиною країнах. Внаслідок цієї битви
радянські війська захопили стратегічну ініціативу.
1ЦАМО РФ, ф. 1271, оп. 2, спр. 14, арк. 419.
2 Там само, ф. 1165, оп. 2, спр. 24, арк. 167.
238
Розділ VI
НА КУРСЬКІЙ ДУЗІ
Після поразки на Волзі, Північному Кавказі та в інших
операціях зимової кампанії гітлерівське керівництво посилено
шукало засобів для поліпшення стану армії, запобігання
розпаду ф лшистського блоку, відновлення військово-політичного
престижу Німеччини. Було вирішено провести влітку 1943 р.
великий наступ на радянсько-німецькому фронті. Місцем
наступу гітлерівські стратеги обрали район так званого
Курського виступу, який дістав назву Курської дуги. Стратегічний
план фашистів полягав у тому, щоб ударами могутніх
угруповань із районів Орла на південь і Бєлгорода на північ у
загальному напрямі на Курськ оточити й знищити війська
Центрального та Воронезького фронтів, які обороняли
Курський виступ, розвинути очікуваний успіх у північно-східному
напрямі, захопити Москву.
З весни Німеччина та її сателіти розгорнули напружену
підготовку до наступу, який намагалися всіляко приховати. Але
радянське командування викрило задум операції "Цитадель".
Припускалося, що ворог нанесе головний удар у напрямі
Понирі - Золотухіно - Курськ. Тому основні сили радянських
військ було зосереджено на правому крилі Курської дуги.
Протягом трьох місяців бійці та командири влаштовували тут
оборонні споруди: копали траншеї, ходи сполучення, будували
бліндажі, командні пункти. Все закопувалося в землю,
ховалося від спостереження та вогню супротивника. В жорстоких
боях оборона повинна була зупинити лавину "тигрів", "пантер"
і "фердинандів", витримати шквал вогню артилерії, бомбові
удари літаків, атаки піхоти фашистів.
Майже два місяці на порівняно невеликій ділянці
радянсько-німецького фронту тривала битва. В ході перших
семидесяти днів радянські воїни вимотували гітлерівців своєю
міцною обороною, палили танки, винищували живу силу.
Безпосередніми учасниками тих боїв були й воїни-українці. Тільки
в підрозділах та частинах 148-ї стрілецької дивізії
Центрального фронту на 1 липня 1943 р. їх було 612 чоловік1.
Немало наших земляків воювало і в складі Воронезького
фронту. їхній боротьбі з гітлерівцями в цій безприкладній битві
присвячується даний розділ.
1 ЦАМО РФ, ф. 1376, оп. 1, спр. 61, арк. 4.
241
§ 1. ОБОРОННІ БОЇ
5 липня 1943 р. о 2 годині на ділянці 19-го танкового
корпусу були захоплені в полон фашистські сапери. В районі
Воронець і Верхнє-Тагіно вони розмінували проходи для танків
у своїх мінних полях. На допиті полонені показали, що вранці
6 бронетанкових німецьких дивізій перейдуть у наступ в
напрямі на Курськ1. Ця інформація негайно була передана
командуванню Центрального та Воронезького фронтів. Щоб
зірвати раптовий напад супротивника, війська цих фронтів о 2
годині 20 хвилин нанесли могутній артилерійський удар по
його бойових порядках, вогневих позиціях артилерії,
командних і спостережних пунктах. Майже 600 гармат і мінометів 13-ї
армії, проти якої планувався головний удар, ЗО хвилин вели
вогонь по ворогу. За цей час тільки артилеристи 753-го ПАП
витратили 670 снарядів2.
Несподіваний і сильний артилерійський удар не дав
ворогові можливості своєчасно перейти в наступ. Щоб оговтатися
після обстрілу знадобилося багато часу. Лише о 5 годині ЗО
хвилин на Центральному й о 6 годині на Воронезькому
фронтах супротивник перейшов у наступ.
По військах Центрального фронту гітлерівці наносили три
удари. Один із них був спрямований на Ольховатку (лівий
фланг 13-ї армії); другий - на Малоархангельськ (праве крило
цієї ж армії); третій - на Гнилець (правофлангові частини 70-ї
армії). Щоб зломити оборону радянських військ, посіяти в них
паніку, ворог першими в атаку кинув тяжкі танки "тигр"
групами по 10-15 машин. їх супроводжували штурмові гармати
"фердінанд". За ними через певний час рушили на великій
швидкості групами по 50-100 машин середні танки. В бойових
порядках танків на бронетранспортерах пересувалася піхота.
Цим стальним тараном фашисти сподівалися швидко вбити
клин у нашу оборону. Але з перших же хвилин битва стала
розгортатися не за планом гітлерівських загарбників. Наші
бійці та командири зустріли ворога стійко й організовано,
суцільним шквалом вогню з усіх видів зброї. Відсічена від танків,
німецька піхота залягла. Танки ж, нерідко підпущені впритул,
розстрілювалися артилеристами з гармат прямою наводкою.
1ЦАМО РФ, ф. 3416, оп. 1, спр. 8, арк. 2.
2 Там само, ф. 753 ПАП, оп. 121477, спр. 4, арк. 19.
242
Вміло діяли артилеристи 3-ї винищувальної протитанкової
артилерійської бригади. Могутнім вогнем зустрів ворога
командир гармати 2-ї батареї 1213-го винищувального
протитанкового артилерійського полку, українець з Владивостока,
сержант П.В. Кучменко. Вже в перші ж хвилини бою його
гармата підбила кілька фашистських танків і розсіяла майже
половину роти гітлерівської піхоти1. З повним напруженням сил
працював гарматний номер 3-ї батареї К.В. Кисличний -
уродженець с. Рудка Царичанського району Дніпропетровської
області. З його гармати було підбито 2 танки супротивника2.
Тяжкий бій вели артилеристи 2-го дивізіону 1330-го
винищувального артилерійського полку. 5 липня вони підбили
9 танків, подавили 3 артилерійські батареї, розсіяли й
частково знищили до батальйона піхоти. Військову майстерність
виявили гарматний номер 3-ї батареї М.П. Мельник -
уродженець Тайшетського району Іркутської області, українець;
старший шофер 2-ї батареї Т.Я. Панько з с. Лобойківка
Петриківського району на Дніпропетровщині; помічник
начальника штабу полку лейтенант 0.0. Бєлінський з с-ща Біле у
Ворошиловградській (нині Луганській) області3.
Стійкість та мужність продемонстрували артилеристи 753-
го протитанкового артилерійського полку. В бою 5 липня вони
підбили та знищили 20 танків, подавили 6 артилерійських
батарей, 3 шестиствольних міномети, розсіяли до 6 рот піхоти
супротивника4. В тих боях самовіддано діяв начальник
військово-технічного постачання, уродженець Кіровоградщини,
старший лейтенант Г.А. Мірошниченко. Під шквальним вогнем
гітлерівців він своєчасно доставляв міни та снаряди на
передові позиції полку5. Відважно воював командир 2-ї
батареї капітан М.С. Петренко (м. Ворошиловград, нині Луганськ).
Незважаючи на обхід ворожими танками його спостережного
пункту, він продовжував залишатися на бойовому посту й
керував вогнем батареї. За виявлені мужність і відвагу
командуванням 13-ї армії М.С. Петренко був нагороджений
орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня6.
]ЦАМО РФ, ф. 9686, оп. 1, спр. 2, арк. 35.
2 Там само, арк. 36.
3Там само, арк. 187.
4 Там само, ф. 753 ПАП, оп. 33480, спр. 8, арк. 1 7.
5 Там само, оп. 120383 с, спр. 12, арк. 2.
6 Там само, арк. 4.
243
Не зумівши з ходу прорвати оборону радянських військ,
гітлерівці о 7 годині ЗО хвилин почали нову артилерійську
підготовку. Цього разу вони зосередили всю свою артилерійську
силу на лівому фланзі 13-ї армії, де оборонялися частини 81-ї
та 15-ї стрілецьких дивізій. Тут, у напрямі на Ольховатку, ворог
наносив головний удар і намагався пробити пролом у нашій
обороні. Сюди він кинув до 4 піхотних дивізій та 250 танків. їх
підтримувало понад 100 літаків, які групами безперервно
бомбили бойові порядки піхоти. Наша ж авіація, як свідчать
записи в журналі бойових дій 81-ї стрілецької дивізії, в перший
день бою слабо прикривала вогневі позиції дивізії, в перші три
години була зовсім відсутньою. До недоліків слід віднести й те,
що бойові порядки артилерії цієї дивізії були побудовані
швидше для наступу, ніж для оборони. Внаслідок цього дивізія
тільки протягом 5-6 липня 1943 р. втратила 2 513 чоловік, із
них старшого й середнього командного складу - 125,
молодшого командного складу - 515, рядового - 1 873 чоловіки1.
Але, незважаючи ні на що, бійці та командири дивізії хоробро
відбивали атаки гітлерівців. Самовіддано билися з ворогом
заступник командира кулеметної роти 3-го стрілецького
батальйону 410-го стрілецького полку старшина І.В. Луценко,
старший ад'ютант 3-го стрілецького батальйону 467-го
стрілецького полку Г.Н. Клименко, командир 9-ї гаубичної
артилерійської бригади полковник М.Н. Вишневський (м. Кривий Ріг).
Внаслідок організованого М.Н. Вишневським вогневого
нальоту на танки й піхоту супротивника, що зосереджувалися для
наступу, було знищено до 35 танків і більше тисячі
гітлерівських солдатів та офіцерів2.
Незважаючи на великі втрати, гітлерівці рвалися вперед.
Друга їхня група в складі більше ста танків у районі сіл Озер-
ки, Бутирка, Соборовка, Подолянь атакувала вогневі позиції
частин 15-ї стрілецької дивізії. Особовий склад дивізії стійко
стримував натиск гітлерівців. У районі с. Подолянь уміло
організував бій командир батареї 45-міліметрових гармат
321-го стрілецького полку старший лейтенант І.Т. Цвєтков -
уродженець с. Остапівка на Полтавщині, українець. Свої
гармати він зумів розташувати на вигідній вогневій позиції.
Батарея під його командуванням підбила 3 й підпалила 1
гітле]ЦАМО РФ, ф. 1237, оп. 1, спр. 18, арк. 2, 8.
2 Там само, ф. 753 ПАП, оп. 120383, спр. 12, арк. 4.
244
рівський танк.1. Сміливо діяв командир гармати цієї ж батареї
- уродженець с. Писарівка Сумської області - старший
сержант М.І. Біловодський. Коли танки наблизилися на 100 метрів
від позиції, він прямою наводкою підбив 1 і підпалив 1
ворожий танк2. Хорошим організатором бою показав себе
командир роти 120-міліметрових мінометів 321-го полку капітан
Т.Д. Руденко (с. Жовтневе, Харківська область). 5 липня в бою
за с. Подолянь він безпощадно знищував німецьку піхоту, яка
просувалася за танками3. Командир вогневого взводу 203-го
артилерійського полку лейтенант М.С. Комар, українець, під
сильним артилерійським і мінометним вогнем 5 липня силами
свого взводу підбив 1 танк, знищив 1 мінометну батарею,
розсіяв і частково знищив до роти німецької піхоти.4.
Мужньо воювали з гітлерівцями командир кулеметного
взводу 676-го стрілецького полку старший лейтенант Г.А. На-
улко, призваний Володарським РВК Київської області (5 липня
в бою під с. Бутирки підпустив на близьку відстань піхоту
ворога та впритул розстріляв її); старшина 5-ї стрілецької роти
47-го Червонопрапорного стрілецького полку І.В. Ковалдін з с.
Олексіївка Солонянського району на Дніпропетровщині
(замінив вибувшого із строю командира 2-го взводу); командир
взводу 166-го винищувального протитанкового
артилерійського дивізіону молодший лейтенант Г.П. Лазаревич -
уродженець м. Конотоп на Сумщині (в районі с. Подолянь
відбив 4 танкові атаки фашистів); командир роти автоматників
капітан М.Г. Шарило з с. Комарівка Чернігівської області (5
липня відбив 6 атак гітлерівців і знищив до половини роти
солдатів ворога)5.
Зразок відваги виявив командир відділення 1-го
батальйону 676-го стрілецького полку сержант Д.М. Слюсар
(Краснодарський край, хут. Бойко). В ході бою 5 липня в районі
с. Озерки, використовуючи свою чисельну перевагу на фланзі
2-ї стрілецької роти, з метою прорвати оборону, ворог почав
заходити в тил підрозділам батальйону. Незважаючи на
сильний вогонь гітлерівців, Денис Михайлович сміливо просунувся
зі своїм відділенням уперед, близько підпустив ворога і з
] ЦАМО РФ, ф. 1077, оп. 2, спр. 38, арк. 260.
2 Там само, арк. 426.
3 Там само, арк. 391.
4 Там само, арк. 384.
5 Там само, арк. 263.
245
ручного кулемета й автоматів розстрілявГ* його впритул. За
мужність і відвагу командування дивізії нагородило Д.М.
Слюсаря орденом Червоної Зірки1. Там же уміло організував бій
старший ад'ютант 166-го окремого винищувального
протитанкового артилерійського дивізіону капітан С.А. Умрихін -
уродженець с. Іванівка Єлисаветградського району Кіровоградської
області. Він командував 1-ю батареєю, яка в першому ж бою
зарекомендувала себе одним із найсильніших підрозділів -
підбила 4 танки та знищила до роти ворожої піхоти. Коли
навідник другої гармати 1-го взводу вибув із строю, капітан
С.А. Умрихін став за гармату й прямою наводкою підбив
важкий гітлерівський танк "тигр", знищив 2 кулемети
супротивника2.
Перший день битви засвідчив високу стійкість танкістів
129-ї окремої танкової бригади, які при взаємодії з 410-м
стрілецьким полком 81-ї стрілецької дивізії відбили атаку до
полка піхоти гітлерівців, підтриманих ЗО танками. В ході бою
ворог утратив 6 важких танків "тигр" і до роти піхоти3. Значні
втрати понесли й наші танкісти. 5 липня 1943 р. в нерівному
бою загинули командир взводу танків "КВ" старший лейтенант
В.А. Шумський - уродженець с. Тур'я Щорсівського району
Чернігівської області; старший механік-водій танка "КВ"
старшина І.М. Власенко з м. Лубни; старший механік-водій технік-
лейтенант 1.0. Товма - уродженець с. Котельва Полтавської
області4.
Чотири рази протягом дня фашистські війська намагалися
прорватися в розташування нашої оборони. Тільки після п'ятої
спроби їм удалося вклинитися на 6-8 км на вузькій ділянці й
вийти до другої оборонної смуги. Цього ворог досяг ціною
великих втрат. Лише артилерія 13-ї армії знищила до 15 тисяч
фашистських солдатів і офіцерів, 110 танків5.
Супротивник не домігся суттєвого успіху й на правому
фланзі, де оборонялися наші 8-а та 148-а стрілецькі дивізії.
Проти радянських воїнів гітлерівці застосували на ділянці
оборони 148-ї стрілецької дивізії велику кількість нової техніки
'ЦАМО РФ, ф. 1077, оп. 2, спр. 39, арк. 259.
2 Там само, спр. 38, арк. 198.
3Там само, ф. 3070, оп. 1, спр. 2, арк. 16.
4 Там само, оп. 2, спр. 6, арк. 15, 16.
5Див.: Великая Отечественная война Советского Союза (1941-1945): Кр.
история. - Изд. 2-е. - М.: Воениэдат, 1970. - С. 243.
246
самохідні гармати "фердінанд", важкі танки "тигр", самохідні
торпеди. Та особовий склад дивізії не похитнувся. Протягом
двадцятигодинного бою він мужньо стримував безперервні
атаки гітлерівців, нищив їхню техніку й живу силу.
5 липня 1943 р. в районі висоти 237,7 самовіддано
відбивали атаки німців воїни 1-го стрілецького батальйону 496-го
стрілецького полку під командуванням капітана І.Х.
Бондаренка, уродженця Дніпропетровщини. Під ураганним
артилерійсько-кулеметним вогнем Іван Хомич уміло керував боєм,
являючи власною поведінкою в бою приклад безстрашності.
Протягом дня батальйон І.Х. Бондаренка відбив п'ять атак ворога
й наніс йому значних втрат1. Того ж дня в районі хут. Со-
гласний відважно бився з гітлерівцями командир 8-ї стрілецької
роти 654-го стрілецького полку М.Г. Валуйський із Черкащини.
Зі своєю ротою він не тільки відбивав атаки німців, але й
чотири рази ходив у контратаку. Бійці його роти знищили
мінометну батарею з обслугою, розбили шість кулеметних точок,
захопили 8 ручних кулеметів та багато іншої зброї. За
мужність та відвагу Михайло Григорович був нагороджений
орденом Червоного Прапора2.
Завзяття наших наземних військ активно підтримували
пілоти 16-ї повітряної армії. Двадцятидвохрічний льотчик 58-го
гвардійського штурмового авіаційного полку з м. Краснопілля
Сумської області В.А. Дробот 5 липня 1943 року в районі
Олександрівки, незважаючи на сильний зенітний вогонь,
прицільно скинув бомби на скупчення танків і піхоти гітлерівців. За
20 бойових вильотів В.А. Дробот знищив на полі бою 7 танків,
17 автомашин, 2 вогневі точки зенітної артилерії. За виявлені
хоробрість і відвагу командуванням армії В.А. Дробот
нагороджений орденом Червоного Прапора3. Прикриваючи
наземні війська й наносячи ворогові штурмові удари, не раз
піднімався в повітря штурман ескадрильї 8-го гвардійського
бомбардувального авіаційного полку гвардії старший лейтенант
1.0. Галайчук - уродженець Теплицького району Вінницької
області. Він робив один за другим успішні вильоти в район Со-
борівка, Подолянь, Гнилець - місця запеклих боїв з танками
ворога4.
]ЦАМО РФ, ф. 361, оп. 6105, спр. 69, арк. 125.
2 Там само, арк. 21.
3 Там само, ф. 368, оп. 6485, спр. 15, арк. 10.
4 Там само, арк. 47.
247
Хоробрість і військову майстерність виявили ад'ютант
44-го гвардійського штурмового авіаційного полку гвардії
молодший лейтенант М.В. Харченко - уродженець с. Тритузне
Ново-Покровського району на Дніпропетровщині; повітряний
стрілець 58-го гвардійського штурмового авіаційного полку
сержант В.А. Зайченко з Полтавщини; штурман 779-го
бомбардувального авіаційного полку лейтенант М.К. Пашковський
з Київщини; льотчик 58-го гвардійського винищувального
авіаційного полку, гвардії молодший лейтенант І.Т. Журбас із
Бориспільського району Київської області. 5 липня І.Т. Журбас,
прикриваючи з повітря наші війська, сміливо атакував групу
ворожих бомбардувальників Ю-88 і чергою з кулемета
підпалив одного з них1. Сміливим воїном показав себе старший
льотчик 519-го винищувального авіаційного полку лейтенант
І.В. Гришман (м. Київ). За період липневих боїв він збив 4
літаки ворога "ФВ-190" в парі. За виявлену мужність Іван
Васильович був нагороджений орденом Червоного Прапора.
І.В. Гришмак-успішно воював і в наступних боях. Командуючий
16-ї ПА генерал-лейтенант С.І. Руденко від імені Президії
Верховної Ради СРСР нагородив його орденом Червоної Зірки та
орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня2.
Але в діях винищувачів 16-ї ПА були й недоліки. Деякі
льотчики захоплювалися повітряними боями з винищувачами
супротивника, іноді залишали без нагляду ворожі
бомбардувальники. Часом із запізненням здійснювалось оповіщення про
наближення повітряного супротивника, внаслідок чого йому
вдавалося прориватися крізь заслони наших винищувачів і
наносити удари по наземних військах. Командуванням 16-ї ПА
були вжиті енергійні заходи по усуненню цих недоліків. Вже 5
липня льотчики 16-ї ПА здійснили 1 232 бойових
літако-вильотів, провели 76 повітряних боїв і збили 106 ворожих літаків3.
Перший день бою показав, що спроба гітлерівців одним
ударом пробити оборону радянських військ провалилася.
Вночі наші війська закріпилися на нових позиціях. За рішенням
командуючого Центральним фронтом К.К. Рокоссовського
вони готувалися до нанесення контрудару в напрямі Бутирки та
Подолянь. Він розпочався вранці 6 липня. Розгорілася
жор1ЦАМО РФ, ф. 368, оп. 6485, спр. 15, арк. 205.
2Там само, арк. 47.
3Див.: 16-я воздушная. Воен.-истор. очерк о боевом пути 16-й воздушной
армии (1942-1945). - М.: Воениздат, 1973. - С. 94.
248
стока битва між 100 радянськими та 200 фашистськими
танками. Воїни 16-го та 19-го танкових корпусів виявили мужність та
стійкість, довгий час утримуючи захоплені позиції. В ході
контрнаступу хоробро боровся й загинув у бою командир роти
середніх танків 2-го танкового батальйону 79-ї танкової
бригади, уродженець с. Горщик Житомирської області, старший
лейтенант В.А. Василенко. Його рота вивела з ладу багато живої
сили й техніки ворога, що сприяло призупинці наступу
фашистів. Василь Андрійович посмертно був нагороджений орденом
Вітчизняної війни 2-го ступеня1. Першим ринувся в контратаку
командир танка Т-34 2-ї роти 101-ї танкової бригади
лейтенант М.Є. Титок з с. Бучки Чернігівської області. Своїм танком
він знищив 1 ПТО 1 2 танки супротивника. Михайло Єфремо-
вич загинув смертю хоробрих. Командуванням бригади він був
нагороджений посмертно орденом Вітчизняної війни 1-го
ступеня2.
В районі Молотича тяжкий бій вів командир танка 715-го
окремого батальйону зв'язку 19-го танкового корпусу
лейтенант С.Д. Харченко з м. Ворошиловграда. Він сміливо
вступив у бій із ворогом і підбив 1 танк, гусеницями своєї машини
знищив 2 гармати противника. 20 липня при виконанні
бойового завдання в районі Просни С.Д. Харченко загинув
смертю героя. Посмертно був нагороджений орденом
Вітчизняної війни 2-го ступеня3.
В бою за с. Бобрик відзначився командир танка Т-34
101-ї танкової бригади лейтенант М.І. Козиренко, українець,
уродженець Сталінградської області. Вміло керуючи вогнем
свого танка, він знищив 1 САУ, 1 танк, 1 ПТО, 1 мінометну
батарею гітлерівців. Командуванням бригади М.І. Козиренко
був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня4.
Командир батареї 1540-го важкого самохідно-артилерійського
полку старший лейтенант С.К. Малько - українець із
Московської області - тільки 6 липня силами своєї батареї знищив
німецький танк Т-6 "тигр", 3 дзоти, 1 мінометну батарею, 1
кулеметну точку, чим забезпечив просування вперед нашої
піхоти й танків5. Безприкладний героїзм виявив навідник вини-
1ЦАМО РФ, ф. 3416, оп. 2, спр. 5, арк. 484.
2 Там само, арк. 138.
3 Там само, арк. 241.
4 Там само, арк. 90.
5 Там само, арк. 233.
249
щувально-протитанкової батареї 7 9-ї танкової бригади
рядовий I.A. Бубир із с. Байрак Богодухівського району на
Харківщині. Коли 6 липня 1943 р. до переднього краю
оборони бригади рухалося близько ЗО німецьких танків,
підтриманих автоматниками, і, здавалося, ніщо не зможе
зупинити броньовану стіну, Іван Антонович спокійно викотив свою
гармату на відкриту вогневу позицію й почав упритул
розстрілювати фашистські танки. В цьому бою він знищив 2 і
підбив 3 фашистські танки. А коли вийшла з ладу гармата і
загинула її обслуга, I.A. Бубир вивів з-під обстрілу машину з
боєприпасами1.
Тяжкі бої вели воїни 16-го танкового корпусу. Вони билися
з надзвичайною завзятістю. Особливо відзначилися бійці та
командири 107-ї, 164-ї танкових бригад. Тільки 107-а танкова
бригада знищила ЗО танків ворога, з них 4 "тигра"2. В
боротьбі з фашистами виявили хоробрість та військову
майстерність механік-водій 30-го танкового батальйону
старший сержант І.Х. Плуговий - уродженець с. Стоянове Одеської
області (знищив 1 танк, 2 САУ, 2 міномети); механік-водій
танка "КВ" цього ж батальйону старшина І.Т. Мелешко з
хут. Середній Запорізької області (знищив 10 гармат, 1 танк,
17 бліндажів); механік-водій 360-го танкового батальйону
І.М. Коломійченко - уродженець с. Шевченкове Сумської
області (знищив 3 танки, 3 гармати, 15 підвід з боєприпасами);
командир взводу кулеметного батальйону лейтенант
Б.Г. Гавричкин із с. Костянтинівка Кіровоградської області
(відбив кілька атак ворога, пошкодив 2 танки). Командир взводу
360-го танкового батальйону з с. Покровка на Одещині
М.І. Дуняшенко в районі с. Подсоборовка знищив 2 танки
супротивника, 1 САУ, 2 кулеметні гнізда. В жорстокій сутичці з.
ворогом Микола Іванович загинув смертю хоробрих.
Командування бригади нагородило його посмертно орденом
Вітчизняної війни 1-го ступеня3. В ході контратаки відзначилися
також заступник командира 54-го окремого лінійного
батальйону зв'язку капітан В.І. Бондаренко; командир взводу
саперної роти 107-ї танкової бригади лейтенант 1.1. Арте-
менко; командир взводу танків Т-34 лейтенант П.В. Воронов -
' ЦАМО РФ, ф. 3416, оп. 2, спр. 5, арк. 221.
^Там само, ф. 201, оп. 321, спр. 46, арк. 22.
3Там само, ф. 3414, оп. 2, спр. 2, арк. 258.
250
уродженець с. Олександрівка Межівського району
Дніпропетровської області. В ході контратаки Петро Назарович знищив
2 гармати й 1 танк. Але і його машина була підпалена.
Продовжуючи виконання бойового завдання П.Н. Воронов згорів
у танку1.
Через неузгодженість між командуванням 16-го та 19-го
танкових корпусів цей контрудар не досяг мети. Але в цілому
зіграв важливу роль в оборонній операції Центрального
фронту: рішучими діями радянських військ супротивник був
зупинений перед другою полосою оборони 13-ї армії, поніс
значні втрати й не зміг 6 липня продовжувати наступ на
Ольховатку. Гітлерівці не прорвали оборону й на допоміжних
напрямах - Малоархангельськ та Гнилець.
Уранці 7 липня фашисти поновили атаки. Цього разу
головний удар вони вирішили нанести на Понирі, де
оборонялися воїни 307-ї стрілецької дивізії. Сюди ворог кинув до
200 танків та 2 піхотні дивізії. Розгорілися жорстокі бої, які
тривали до самої ночі. Вісім разів протягом дня гітлерівці
шалено атакували наші війська. Все поле перед Понирями
було засіяне ворожими трупами, підбитими й підпаленими
танками. Тільки в кінці дня супротивник, підтягнувши свіжі сили,
увірвався до північної частини Понирів. Наступного дня
гітлерівці були звідти вибиті.
З безприкладною стійкістю відбивали атаки ворога
артилеристи 837-го артполку. Вогонь вони вели так енергійно, що
на гарматних стволах обгоріла фарба. Зокрема батарея,
якою командував старший лейтенант М.П. Чеботок з хут. Іва-
нівка Ковалівського району на Полтавщині, протягом 7 липня
випустила більше 2 тисяч снарядів. А батарея старшого
лейтенанта П.Ф. Труби - уродженця Золотоніського району
Черкаської області в той же день відбила 12 атак піхоти й танків
гітлерівців. За умілу організацію бою Павло Федорович був
нагороджений орденом Червоної Зірки2.
Запеклий бій вели артилеристи 6-ї батареї 837-го
артполку, командиром якої був старший лейтенант С.І. Тягун -
уродженець с. Аврамівка Монастирищенського району
Вінницької області. Тільки в першій половині дня вони відбили 6
]ЦАМО РФ, ф. 3414, оп. 2, спр. З, арк. 26.
2 Там само, ф. 1615, оп. 2, спр. 62, арк. 137, 139.
251
атак ворожої піхоти, підтриманої ЗО танками, й нанесли їм
значних втрат у живій силі й техніці1.
Свою стійкість і вміння організувати роботу бойової
обслуги продемонстрував командир вогневого взводу 837-го
артполку лейтенант Є.І. Дмитрієнко (м. Одеса). Будучи
старшим на батареї, він зумів так побудувати дії особового
складу, що протягом дня батарея успішно відбила всі атаки
ворога, знищила 4 танки, підбила 2 САУ, подавила 1
батарею шестиствольних мінометів гітлерівців2. Розвіднику-спосте-
рігачеві цього ж полку червоноармійцю A.B. Мойсеєнку з
с. Мусіївка Міловського району Луганської області пощастило
викрити гітлерівську батарею. Гарматним вогнем вона була
знищена. За сміливість і відвагу Андрій Васильович був
нагороджений орденом Червоної Зірки3.
Заряджаючий батареї 76-міліметрових мінометів 1023-го
стрілецького полку К.Ю. Фарфанюк - уродженець с. Бакота
Кам'янець-Подільської області забезпечив швидке
обслуговування міномета, що допомогло знищити вогневу точку й
забезпечити просування вперед 1-ї стрілецької роти4. З
повною напругою сил працював підносчик мін 120-мілімет-
рової батареї 1019-го стрілецького полку І.М. Зеньківський із
с. Чмирівка Старобільського району Ворошиловградської
області. Ризикуючи своїм життям, Іван Максимович під градом
куль і розривами снарядів ворога безперервно доставляв на
вогневу позицію боєприпаси, чим забезпечив виконання
бойового завдання5.
В момент бою 7 липня ворожий танк "тигр" прорвався на
спостережний пункт командира роти протитанкових рушниць
365-го винищувального протитанкового артилерійського
дивізіону капітана Ф.С. Лазуренка (м. Воронеж). Він накрив
бліндаж днищем, розвернувся на ньому й засипав землею. Але
Федір Семенович устиг вискочити в хід сполучення й влучним
кидком протитанкової гранати пошкодити гусеницю "тигра".
Тієї ж миті снаряд чиєїсь гармати пробив броню й знищив
ворожий екіпаж. У боях за Понирі рота Ф.С. Лазуренка
підбила 2 "тигра", знищила 1 протитанкову гармату, 2 кулемети,
]ЦАМО РФ, ф. 1615, оп. 2, спр. 62, арк. 41.
2 Там само, арк. 379.
3 Там само, арк. 35.
4 Там само, арк. 237.
5 Там само, арк. 116.
252
2 автомобіля ворога і, незважаючи на сильний натиск
гітлерівців, стійко утримувала свої позиції1.
Мужньо бився з ворогом командир 2-го взводу 1-ї
кулеметної роти 1021-го стрілецького полку українець з Курської
області, лейтенант М.І. Носенко. Висунувшись з кулеметом
уперед, він, незважаючи на тяжке поранення, протягом шести
годин відбивав атаки ворога. Командування дивізії нагородило
Михайла Івановича орденом Червоної Зірки2. Під час атаки
німців уміло діяв командир відділення 2-го батальйону 1019-го
стрілецького полку сержант Г.Г. Пономаренко (м. Барвінкове).
Мінометним вогнем він відсік піхоту від танків, розсіяв та
змусив її залягти.7 липня виняткову хоробрість виявив курсант
окремої учбової роти 307-ї стрілецької дивізії В.А. Стасюк із
с. Батрацьке Піщанського району Вінницької області.
Фашистський кулеметник засів в одному із будинків на станції Понирі
й безперервно обстрілював наші позиції. Василь Антонович
непомітно підібрався до нього й закидав гранатами. За цей
вчинок він був нагороджений медаллю "За відвагу"3.
Військову майстерність і мужність у боях за Понирі
продемонстрували артилерійський технік 1023-го стрілецького
полку лейтенант М.Ф. Наджа з с. Вереміївка Семенівського
району на Полтавщині (під вогнем артилерії та мінометів
ворога він зумів організувати безперебійну доставку
боєприпасів на бойові позиції); начальник зв'язку цього ж полку
капітан 1.1. Гончар із с. Чапаєвка Золотоніського району
Черкаської області (під сильним артвогнем супротивника
забезпечив бездоганну роботу лінії зв'язку); командир
відділення 3-ї кулеметної роти 1019-го стрілецького полку
сержант Т.М. Просяний (вогнем свого кулемета відбив дві атаки
гітлерівців); помічник начальника штабу по оперативній частині
1021-го стрілецького полку старший лейтенант І.П. Бондар -
уродженець Великобурлуцького району на Харківщині (уміло
організував розвідку, чим забезпечив успішне виконання
бойового завдання) та ін.
В системі оборони 307-ї стрілецької дивізії важливу роль
зіграла 129-а окрема танкова бригада. За весь період боїв у
районі Понирів вона не відступила ні на крок. Наступ
гітлерівців із Орла ча Курськ був припинений. Фашисти
втра]ЦАМО РФ, ф. 1615, оп. 2, спр. 62, арк. 194.
2 Там само, арк. 282.
3Там само, арк. 438.
253
тили велику кількість офіцерів і солдатів, 57 танків, 8
самохідних артилерійських установок, 11 різних гармат, 19
кулеметів, із них 9 станкових. Значні втрати понесли й наші танкісти.
Було вбито й пропало безвісти 68, поранено 101 чоловік,
втрачено танків КВ - 4, Т-34 - 5, Т-70 - 11. У тих боях покрили
себе невмирущою славою й загинули смертю хоробрих
командир башти танка Т-34 2-го танкового батальйону старший
сержант B.C. Слободенюк - уродженець Липовецького району
Вінницької області; командир ручного кулемета 129-го
мотострілецького кулеметного батальйону сержант А.Ф. Озерансь-
кий із с. Вербовець Муровано-Куриловецького району
Вінницької області; шофер цього ж батальйону І.С. Бабін із
с. Пільний Олексинець на Хмельниччині; стрілець цього ж
батальйону червоноармієць B.C. Коваленко (м. Київ); командир
роти танків КВ 1-го батальйону старший лейтенант Г.Д. Турчин
(м. Одеса); командир стрілецького відділення молодший
сержант П.О. Аксьоненко з Звенигородського району Черкаської
області; стрілець 129-го мотострілецького батальйону
єфрейтор І.Т. Поліщук - уродженець с. Завадівка Кам'янського
району Кіровоградської області та ін.2.
8 липня 1943 р. після потужної артилерійської й авіаційної
підготовки гітлерівці поновили наступ в напрямі на Ольховатку.
На ділянці в 10 км вони додатково ввели в бій ще дві танкові
дивізії. Тепер у битві брали участь майже всі сили ударного
гітлерівського угруповання, яке наступало на Курськ з півночі.
Того дня на Ольховатському напрямі ворог здійснив 13 атак,
кидав у бій сотні танків. Але натиск ворога був стриманий
вогнем піхоти, артилерії та з'єднань 16-го танкового корпусу.
Тоді особливо відзначився командир мінометного взводу
окремої учбової роти 15-ї стрілецької дивізії старшина
Ф.І. Коншін - українець із м. Краснодона. Вогневим нальотом
із мінометів свого взводу він розсіяв до двох взводів
гітлерівських автоматників і знищив 1 кулеметну точку3.
Самовіддано боровся з фашистськими загарбниками командир
гармати 166-го окремого винищувального протитанкового
артилерійського дивізіону молодший сержант С.Й. Антонюк з
1ЦАМО РФ, ф. 3070, on. 1, спр. 2, арк. 17.
2 Там само, оп. 2, спр. 6, арк. 15-16.
37а/и само, ф. 1077, оп. 2, спр. 38, арк. 277.
254
Донбасу. Він викотив із своєю обслугою гармату вперед і
відкрив вогонь по гітлерівцях, чим забезпечив зрив їхньої атаки1.
Сміливим і хоробрим показав себе командир 75-го
окремого саперного батальйону 15-ї стрілецької дивізії сержант
М.З. Кошевий з с. Андріївка Машівського району Полтавської
області. Під вогнем ворога Микола Зіновійович у районі
Соборівки знищив міст і таким чином припинив просування
танків супротивника. Не гаючи часу, М.З. Кошевий при
поверненні в підрозділ, установив на дорозі 12 протитанкових
мін. Командування дивізії за мужність і сміливість нагородило
М.З. Кошевого орденом Червоної Зірки2. В районі лісу
Подолянь осколком снаряда був тяжко поранений заступник
командира 166-го окремого винищувального протитанкового
артилерійського дивізіону капітан Зелінський. Йому
загрожувала небезпека - до пораненого з наміром взяти його в
полон підповзло два гітлерівця. Це своєчасно помітив
командир відділення розвідки цього дивізіону сержант А.М. Польовий
(с. Чечелівка Гайсинського району Вінницької області).
Влучною чергою з автомата він знищив німців, а капітана
Зелінського виніс з поля бою й відправив на медичний пункт.
За цей вчинок Анатолій Максимович був нагороджений
орденом Червоної Зірки3.
Сміливо й мужньо діяв військовий фельдшер санітарної
роти 676-го стрілецького полку лейтенант медичної служби
Г.В. Корчевий з Хмельниччини. Тільки 8 липня під сильним
артилерійським вогнем він надав допомогу 63 пораненим бійцям і
командирам4. Виявила самовідданість у наданні допомоги
пораненим санітарний існтруктор 203-го артилерійського полку
старший сержант Н.В. Грицишина з м. Вінниці. Незважаючи на
артилерійський обстріл і бомбардування, Ніна Василівна 7
липня подала допомогу 40 пораненим бійцям і командирам5.
У жорстоких сутичках з ворогом радянські воїни виявляли
надзвичайну стійкість, хоробрість і героїзм. При відбитті
багаторазових атак ворога на ділянці 2-го мотострілецького
батальйону 16-го танкового корпусу відзначилися командир
]ЦАМО РФ, ф. 1077, оп. 2, спр. 39, арк. 177.
2 Там само, арк. 188.
3 Там само, арк. 248.
4 Там само, спр. 38, арк. 18.
5 Там само, арк. 380.
255
гармати батареї протитанкової оборони старший сержант
П.І. Думенко - українець з с. Баранніково Сталінградської
області та гарматний номер молодший сержант Є.І. Приходько -
українець з с. Новосьоли Новосибірської області. Тут 8 липня
ворог намагався прорватися в район Тепле, але щоразу
відходив назад з великими втратами. П.І. Думенко та Є.І.
Приходько знищили 4 середні танки ворога1.
Відважно бився з фашистськими загарбниками командир
4-ї батареї 614-го винищувального протитанкового
артилерійського полку молодший лейтенант М.О. Дамок (Вінницька
область, Калинівський район, с. Черепашинці). Його батарея
підбила 6 німецьких танків, щоразу чергова ворожа атака
припинялася влучним вогнем гармашів2. Стійко й мужньо
воював командир мінометної обслуги 2-го мінометного
батальйону 15-ї мотострілецької бригади 1.1. Сагань - уродженець
с-ща Короп Чернігівської області. Його обслуга, незважаючи
на сильний артилерійсько-мінометний обстріл, вела нищівний
вогонь, відсікала піхоту від танків і нищила її. За умілу
організацію бою 1.1. Сагань командуванням бригади був
нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня3.
Протягом наступних двох днів на правому фланзі 13-ї
армії та в смузі дій 3-го танкового корпусу тривала запекла
боротьба за станцію Понирі. Особливо сильним був натиск
ворога на стику 13-ї та 70-ї армій в напрямі на Тепле. Вранці
10 липня майже 300 танків і до піхотної дивізії атакували
радянські війська. Гітлерівські танки рухалися ешелонами по
50-60 машин. Бойові порядки наших частин і з'єднань
піддавалися безперервному бомбардуванню групами по 40-60
літаків. Протистояти шаленому натискові ворога здавалося
неможливим: на землі, переораній бомбами, снарядами й
мінами, не лишалося нічого живого - ані кущика, ні травинки...
Але коли противник наближався до позицій військ лівого
флангу 13-ї та правого флангу 70-ї армій, 101-ї та 79-ї
танкових бригад, із-під землі виривалася вогненна лава - й на
полі бою лишалися горіти десятки німецьких танків.
Тільки винищувальний артилерійський полк 3-ї гвардійської
винищувальної бригади, де заступником командира був
капітан I.A. Матюшенко (українець з Кемеровської області), а на-
^ ЦАМО РФ, ф. 3414, оп. 2, спр. З, арк. 266, 277.
2Там само, арк. 380.
3 ТаА само, арк. 358.
256
пальником штабу - капітан М.Т. Нечипоренко (с. Кропивка
Володар-Волинського району Житомирської області), знищив
46 танків. За вмілу організацію бою командуванням бригади
вони були нагороджені орденом Червоного Прапора1. В
районі с. Самодуровка зразок хоробрості й мужності
продемонстрував командир 4-ї батареї цього ж полку сержант Г.С. Ко-
новаленко. Фашистські танки, не розбираючи дороги,
ринулися на бойові позиції батареї. Спокійно підпустивши їх на
близьку відстань, Григорій Степанович відкрив прицільний
вогонь. Загорілося два танки, решта йшла напролом. Знову
вогонь, і гармата сержанта Г.С. Коноваленка знищила третій
танк ворога. В цьому бою Г.С. Коноваленко загинув смертю
хоробрих, але противника через свої позиції не пропустив2.
Стійко відбивали безперервні атаки ворога танкісти 79-ї
танкової бригади. Вогнем з місця й контратаками вони
наносили йому значні втрати як в живій силі, так і в техніці. Так,
наприклад,-старшина 2-го батальйону І.Т. Корчун, уродженець
с. Михайлівка Дунаєвецького району Хмельницької області,
після поранення механіка-водія замінив його й у ході бою
знищив 2 легкі танки ворога, 1 протитанкову гармату3. В
районі висоти 244,9 механік-водій танка Т-34 1-го батальйону
сержант І.Ф. Рудий (с-ще Носівка Чернігівської області) рішуче
перейшов у контратаку й підбив 1 тяжкий, 1 середній танк і
знищив до 20 солдатів ворога4. В районі Тепле, Молотичі
мужність і відвагу виявили механік-водій 2-го батальйону,
українець А.І. Боділ із м. Черень Тульської області (відбив атаку
ворога, знищив 1 танк, у бою був тяжко поранений);
командир башти танка Т-34 1-го батальйону Г.М. Хріптієвський -
уродженець с. Велика Мечетня Кривоозерського району
Одеської (тепер Миколаївської) області (уміло організував вогонь
по гітлерівцях і підбив 1 танк, знищив до 15 солдатів ворога);
командир відділення 2-ї стрілецької роти 1-го мотострілецького
батальйону старший сержант Г.Г. Власенко з с. Мартинівка під
Каневом (своїм відділенням уміло відбив атаку ворога, в ході
рукопашної сутички особисто знищив двох фашистів); водій
взводу забезпечення 2-го мотострілецького батальйону 79-ї
танкової бригади І.Ф. Небаба - уродженець хут. Петрівський
1ЦАМО РФ, ф. 427, оп. 11096, спр. 24, арк. 173, 175.
2Там само, ф. 226, оп. 384, спр. 25, арк. 71-72.
3 Там само, ф. 3180, оп. 2, спр. 8, арк. 34.
4 Там само, арк. 66.
9 І Муковським
257
Пологівського району Запорізької області (під шквальним
артилерійсько-мінометним вогнем безперервно підвозив
боєприпаси на вогневі позиції бригади) та ін.
1 1 липня гітлерівці знову почали атаки на Понирі. Лавина
танків ринулася на бойові порядки частин 307-ї стрілецької
дивізії. Земля дрижала від гуркоту гармат, мінометів і танків. Як
не намагався ворог захопити Понирі, але вони для нього
лишалися недоступними. Самовіддано тримали оборону воїни
взводу 1-ї мінометної роти 1023-го стрілецького полку під
командуванням українця з м. Богуруслан Читинської області,
старшого лейтенанта А.М. Носаченка. Завдяки вмілому
керівництву боєм взвод відбив дві атаки фашистів і знищив значну
кількість їхньої живої сили. За виявлену мужність у бою
Анатолій Миколайович командуванням дивізії був
нагороджений медаллю "За відвагу"1.
В бою за Понирівський вузол вогонь по фашистах
прямою наводкою вела гармата 2-го стрілецького батальйону
194-го стрілецького полку, навідником якої був Г.П. Згурський
із хут. Захухра Охтирського району на Сумщині. На наші
вогневі позиції прорвалося 6 танків. Снаряди вибухали поруч із
артилерійським розрахунком. Але бійці не розгубилися. Вони
прицільними пострілами підбили 2 машини, решта повернула
назад. Біля гармати залишилися тільки навідник Г.П. Згурський і
номер гарматної обслуги Маруха. Фашисти скористалися цим
і знову пішли в атаку. Проте гармата "заговорила". Було
підбито ще два танки. В цьому поєдинку сміливці вистояли й
перемогли. Командуванням полку вони були нагороджені
орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня2. Тоді ж у районі с.
Горіле позиції 2-ї батареї 1180-го винищувального
протитанкового артилерійського полку атакували до 70 фашистських
танків. Підпустивши їх на близьку відстань, артилеристи
відкрили вогонь. Не здолавши щільного артилерійського заслону,
ворог почав відступати. Артилеристи прицільно били по моторній
частині фашистських танків. Багато з них загорілося. Атаки
повторювалися 12 разів. Під кінець дня на батареї не
лишилось жодного офіцера. Командування взяв на себе сержант
Г.Є Литвиненко із с. Середовка Яготинського району Київської
області. Більшість гармат уже не діяли. В хід пішли гранати й
протитанкові рушниці. Проти піхоти використовувалися ручні
1ЦАМО РФ, ф. 1615, оп. 2, спр. 62, арк. 224.
2 Там само, ф. 427, оп. 11096, спр. 24, арк. 73.
258
кулемети. І хоч із усього особового складу батареї лишилося
1 1 чоловік, жоден ворожий танк, жоден гітлерівський солдат
не зміг пройти крізь позиції батареї. Супротивник втратив тут
16 танків. За виняткову стійкість, мужність і винахідливість у
бою Г.Є. Литвиненку Указом Президії Верховної Ради СРСР
від 24 грудня 1943 р. було присвоєно звання Героя
Радянського Союзу].
Рішуче діяв командир взводу 3-ї танкової роти 240-го
танкового полку лейтенант П.Т. Поліщук із с. Велика Чернявка
Попільнянського району Житомирської області. Його взвод 10
липня знищив 3 ворожих танки. В бою Петро Трохимович був
поранений, але продовжував керувати підрозділом до
виконання бойового завдання. А поряд з ним відважно бився
командир танка 4-ї танкової роти цього полку лейтенант
О.М. Шабко (Сумська область, Краснопільський район, с.
Нижня Сироватка). Вогнем свого танка він знищив 1
протитанкову гармату, 3 кулемети й до 20 гітлерівських солдатів.
Відвагу й мужність виявив командир 2-го дивізіону 167-го
гвардійського легкого артилерійського полку РГК гвардії
капітан Г.Г. Варавка - уродженець Кіровоградської області. На
ділянці 132-ї стрілецької дивізії в районі висоти 237,4 дивізіон
атакувала піхота супротивника при підтримці великої кількості
танків. Не розгубившись, Георгій Георгієвич висунув свій
дивізіон на відкриті вогневі позиції й прямою наводкою
розстрілював наступаючих фашистів. Більше трьох годин артилеристи
вели напружений бій. Супротивник залишив на ділянці
дивізіону 6 підбитих танків. Командування 70-ї армії нагородило
Г.Г. Варавку орденом Червоної Зірки2.
Зразок мужності й професійного вміння показав у бою
командир 2-го стрілецького батальйону 1033-го стрілецького
полку 280-ї стрілецької дивізії майор С.І. Юрченко (м.
Дніпропетровськ). Батальйон під його командуванням протягом
дня відбив 16 ворожих атак, наніс гітлерівцям значних втрат.
За виявлений героїзм майже всі бійці та командири
батальйону були представлені до урядових нагород. Рішуче
діяв заступник командира 2-го батальйону 712-го стрілецького
полку 132-ї стрілецької дивізії капітан Г.Г. Супрун - уродженець
1 Див.: Боевые звезды киевлян. - Изд. 3-є, перераб. - К.: Политиздат
Украины, 1983. - С. 210-211.
2ЦАМО РФ, ф. 427, оп. 11096, спр. 24, арк. 317.
9
259
с. Власівка Зіньківського району Полтавської області. Коли
командир батальйону вибув із строю, він узяв командування
батальйоном на себе й протягом 7 годин відбив 5 атак
гітлерівців. При цьому було підбито 2 танки й знищено значну
кількість німецьких солдатів і офіцерів1.
Самовіддано билися з ворогом командир кулеметної
обслуги 1031-го стрілецького полку 280-ї стрілецької дивізії
сержант Т.В. Сіденко - уродженець с. Агапівка Сумської
області (за 5 годин бою відбив 6 атак ворога); командир
взводу 2-ї танкової роти 240-го танкового полку лейтенант
М.І. Мечетенко - уродженець хут. Трояни Полтавської області
(своїм екіпажем знищив 5 танків, 3 автомашини, 2 тягача з
гарматами); начальник штабу 840-го артилерійського полку
капітан І.С. Науменко - українець з Краснодарського краю (в
районі висоти 253,0 полк під його командуванням вивів з ладу
15 фашистських танків, подавив вогонь трьох артилерійських
батарей); механік-водій танка Т-34 240-го танкового полку
старший сержант Г.І. Деревенко (в складі екіпажу знищив 2
танки, 7 автомашин супротивника); заступник командира 2-го
батальйону 1031-го стрілецького полку 280-ї стрілецької дивізії
капітан В.М. Бевзо з Житомирщини (озброївшись гвинтівкою,
він у солдатській лаві неодноразово ходив у контратаку) та ін.
В цих боях героїчно діяли сапери. Під артилерійсько-
мінометним і кулеметним вогнем вони підбиралися до машин
противника й підривали їх протитанковими гранатами, палили
пляшками з запалювальною сумішшю, встановлювали міни. З
8 по 10 липня в районі Тепле сапер 3-ї роти 169-го інже-
нерно-саперного батальйону 14-ї інженерно-саперної
бригади РГК червоноармієць O.A. Махно - уродженець с. Володи-
мирівка Великобагачанського району Полтавської області -
встановив 140 протитанкових і 90 протипіхотних мін. А
командир його відділення сержант П.М. Карпенко (с. Ново-
селівка Дніпропетровської області) за цей же період на ділянці
переднього краю 30-го стрілецького полку 102-ї стрілецької
дивізії особисто встановив 160 протитанкових мін. O.A. Махна
та П.М. Карпенка командуванням бригади були нагороджено
медаллю "За відвагу"2.
Відчутну допомогу наземним військам надавала авіація.
Наші льотчики буквально витискували фашистські літаки з
1ЦАМО РФ, ф. 427, оп. 11096, спр. 24, арк. 403.
2 Там само, арк. 14, 239.
260
повітряного простору над полями бою. Як свідчить колишній
командуючий 16-ї повітряної армії маршал авіації С.І. Руденко
- уродженець с-ща Короп Чернігівської області - "завдяки
узгодженим масовим діям ударної авіації й винищувачів наші
втрати зменшилися майже в чотири рази. За другий день боїв,
наприклад, ми недорахували всьго 25 літаків. Втрати ж
противника в повітрі сягнули 113 машин"1. З 7 липня в повітрі над
Центральним фронтом панувала наша авіація. Значний внесок
у розгром ворога в районі Змієвка, Тагіно вніс 217-й
штурмовий авіаційний полк 299-ї штурмової авіаційної дивізії.
З 5 по 11 липня він зробив 957 бойових літако-вильотів із
загальним бойовим нальотом 1 435 годин. За цей час полком
знищено 190 танків, 400 автомобілів, 105 гармат, 1
бронепоїзд і 14 переправ2.
У тих боях відзначилися командир 241-ї бомбардувальної
авіаційної дивізії полковник І.Г. Куріленко - уродженець с. Лю-
бицьке Новомиколаївського району Запорізької області (дивізія
під його командуванням збила в повітряних боях 14 літаків
противника, знищила 72 танки, 356 автомобілів, 18 дзотів, 7
гармат зенітної та польової а(:-илерії); командир 299-ї
штурмової авіаційної дивізії полковник І.В. Крупський (з 5 по 10
липня штурмовими удрами дивізія знищила 100 танків, 200
гармат, 1300 автомобілів, 53 літаки); начальник політвідділу
279-ї винищувальної авіаційної дивізії майор Г.П. Ткаченко -
українець з м. Тбілісі (систематично піднімався в повітря, за
період з 5 по 12 липня знищив 3 літаки противника); начальник
штабу 221-ї бомбардувальної авіаційної дивізії полковник
П.А. Лукащук - уродженець м. Одеси (з 5 по 17 липня частини
дивізії завдяки його чіткому плануванню провели 1 276
бойових вильотів, нанесли гітлерівцям значних втрат)3.
Високі льотні й бойові якості показав командир ескадрильї
273-го винищувального авіаційного полку 220-ї винищувальної
авіаційної дивізії старший лейтенант І.Ф. Балюк, призваний
Конотопським РВК Сумської області. Коли гітлерівці кинули на
Курськ сотні бомбардувальників, Іван Федорович атакував їх і
7 липня знищив два ворожі літаки. В тих же боях відзначився
пілот 519-го винищувального авіаційного полку лейтенант
1Руденко С.И. Крылья победы. - М.: Междунар. отношения, 1976. - С.
174.
2ЦАМО РФ, ф. 217 ШАП, оп. 132721, спр. 1, арк. 6.
3Там само, ф. 368, оп. 6485, спр. 14, арк. 189.
261
І.Л. Коросун, призваний Кременчуцьким РВК, який також
особисто збив два ворожі літаки1. Безпощадно громив ворога
пілот 395-го армійського авіаційного полку лейтенант М.Т.
Гармаш (м. Ніжин). На 10 липня він мав 97 бойових вильотів, з
них 71 вильот Микола Тимофійович здійснив уночі й скинув 13
318 кг бомб. Командуванням 70-ї армії він був нагороджений
орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня2.
В період напружених боїв на Орловсько-Курському
напрямі добре зарекомендував себе командир 990-го
гвардійського зенітно-артилерійського полку 12-ї зенітної дивізії
РГК майор О.Я. Колесник із Ніжина Чернігівської області. В
боях Вітчизняної війни він з жовтня 1941 р. На посаді
командира полку з грудня 1942 р., з моменту його формування.
За цей час Олексій Якович домігся хорошої виучки й
злагодженості в бойовій роботі не лише обслуги окремих гармат,
а й підрозділів у цілому. Про це свідчить той факт, що полк з 5
по 15 липня збив 28 літаків противника3. Значних втрат
ворогові наніс особовий склад 997-го зенітно-артилерійського
полку під командуванням підполковника В.Я. Супруна з с-ща
Мена Чернігівської області. З 5 по 12 липня силами полку гбито
20 фашистських літаків4.
Бійці та командири Центрального фронту вперто
стримували тиск ворога. Як не намагався він протягом 9-11 липня
прорвати оборону наших військ, його задум лишився не
здійсненим. За цей період гітлерівці зазнали великих втрат.
Тільки на ділянці 19-го танкового корпусу було знищено: танків
"тигр" - 13, танків Т-3, Т-4 - 103, самохідних гармат - 11,
польових гармат - 38, мінометів - 34, кулеметів - 65, літаків - 8,
солдатів і офіцерів - 2 6405. Значні втрати понесли й частини
та з'єднання корпусу. Вбитих, поранених і тих, які пропали
безвісти, було 2 370 чоловік6.
Важливо відзначити, що саме в цей період назрівали
події, які міняли характер боротьби на Курській дузі. 12 липня
за наказом Ставки Верховного Головнокомандування
перейшли в наступ війська лівого крила Західного та Брянського
1ЦАМО РФ, ф. 368, оп. 6485, спр. 15, арк. 258.
2 Там само, ф. 427, оп. 1109, спр. 26, арк. 228.
3Там само, спр. 24, арк. 310.
4 Там само, арк. 313.
5 Там само, ф. 3416, оп. 1, спр. 8, арк. 23.
6 Там само, арк. 25.
262
фронтів. Становище угруповання ворога в районі Орла різко
змінилося. Над тилами 9-ї фашистської армії нависла загроза,
тому вона припинила наступ. Своє просування на 10-12 км з
півночі в бік Курська гітлерівці оплатили дорогою ціною. Вони
втратили до 42 тисяч убитими й пораненими, до 800 танків і
самохідних гармат. 12 липня ворожі війська перейшли до
оборони. Всього один тиждень затратили армії Центрального
фронту на те, щоб зірвати наступ німецьких дивізій на цьому
напрямі. Плани вермахту оточити наші з'єднання на четвертий
день наступу не здійснилися. Радянські війська виконали
завдання по виснаженню ударних угруповань ворога. Перший
етап битви на Орловсько-Курському напрямі завершився.
* * *
*
Завзяті бої розгорнулися в ті дні й на Бєлгородсько-
Курському напрямі. Командування Воронезького фронту,
маючи дані про можливість наступу гітлерівців у ніч на 5 липня,
вирішило провести артилерійську контрпідготовку перед
фронтом 6-ї гвардійської армії о 22 годині ЗО хвилин. Вранці 5
липня контрпідготовку було здійснено в повному обсязі в
полосі 6-ї та 7-ї гвардійських армій. Внаслідок сильного
артилерійського удару противник поніс втрати в живій силі й
бойовій техніці, було порушено його зв'язок і на певний час
утрачено управління. Тільки о 6 годині 5 липня фашистські
війська перейшли в наступ.
Основний удар противник наніс по 67-й і 52-й
гвардійських дивізіях 6-ї гвардійської армії та 81-й і 78-й
гвардійських дивізіях 7-ї гвардійської армії. Вже в перший день
наступу в смузі цих армій ворог кинув у бій понад 700 танків і
штурмових гармат, підтриманих великою кількістю артилерії й
авіації. Проти 67-ї гвардійської дивізії гітлерівці виставили до
полку піхоти та 70 танків при підтримці 60-70 літаків, діючи в
напрямі Бутово, Черкаське. Розгорнулися запеклі бої.
Супротивник зумів оволодіти Бутово, але далі просунутися не зміг. У
тих боях хоробро бився командир 1-го відділення окремої
роти ПТР 199-го гвардійського стрілецького полку сержант
Г.М. Рудь - уродженець с. Тютюнниця Корюківського району
Чернігівської області. Тільки 5 липня Григорій Михайлович
підбив із протитанкової рушниці 2 танки противника, з них один
263
Т-6 "тигр". За це він був нагороджений орденом Вітчизняної
війни 1-го ступеня1. А його підлеглий, навідник протитанкової
рушниці П.Є. Бартняк - українець із Калінінської (нині
Тверської) області, підбив самохідну гармату. Командування
дивізії нагородило його орденом Червоної Зірки2.
Високу майстерність виявив командир батареї 138-го
артилерійського полку 67-ї гвардійської стрілецької дивізії
старший лейтенант 1.1. Дорошенко - уродженець Глухівського
району Сумської області. Точно організованим вогнем батареї
із закритої позиції було знищено 2 танки, 1 самохідну гармату
та 5 автомобілів, пошкоджено 1 танк, відбито дві атаки
ворога. За вміле керівництво боєм Іван Іванович був нагороджений
орденом Червоної Зірки3. А 5 липня в районі Черкаське
мужньо діяв командир вогневого взводу батареї 76-міліметрових
гармат 199-го гвардійського стрілецького полку гвардії
старший лейтенант О.Х. Почтар (м. Тульчин Вінницької області). Він
прямою наводкою знищив 2 кулеметні розрахунки й розсіяв до
роти гітлерівців.
Запеклі бої точилися й на ділянці 52-ї гвардійської
стрілецької дивізії. Після сильних ударів авіації ворог кинув
проти підрозділів і частин цієї дивізії до 200 танків. Стальною
лавиною він розраховував з ходу протаранити нашу оборону.
Та бій розгорнувся не так, як задумали гітлерівці. Бійці та
командири дивізії чинили надзвичайно впертий опір. Тільки
245-й окремий танковий полк знищив 42 фашистських танки4.
В районі Черкаське виявив відвагу командир танка цього
полку П.Ф. Микитчук із м. Тульчин Вінницької області. Він
гусеницями свого танка знищив батарею противника, 1 станковий
кулемет і розсіяв до взводу піхоти. Мужньо відбивав натиск
ворога командир 37-міліметрових гармат, уродженець с. Куд-
рявка Одеської області І.Ф. Драгомерецький. 5 липня він
знищив 3 німецьких танка. В бою Іван Фризанович був тяжко
поранений, але свого бойового поста не залишив. За стійкість
і мужність І.Ф. Драгомерецький був нагороджений орденом
Вітчизняної війни 2-го ступеня5.
1ЦАМО РФ, ф. 335, оп. 5134, спр. 155, арк. 57.
2 Там самр, ф. 1199, оп. 2, спр. 53, арк. 183.
3 Там само, арк. 135.
відраховано І.Т. Муковським на основі ЦАМО РФ, ф. 335, оп. 5124,
спр. 52, арк. 213-218.
^ Там само, спр. 155, арк. 2, 3.
264
В районі висоти 218,0 хоробро діяв заступник командира
окремої розвідроти цієї дивізії молодший лейтенант Я.А.
Головко, призваний до армії Ворошиловградським РВК. З групою
розвідників він пробрався на територію ворога й захопив цінні
відомості про танкову дивізію "Рейх”. У ході рукопашної
сутички Я.А. Головко знищив трьох фашистів. У цьому ж
рукопашному бою брав участь і молодший сержант О.В. Колесниченко
з с. Солдатське Великописарівського району Сумської області.
Діючи мужньо й рішуче, Олексій Васильович упритул
розстрілював фашистів і бив прикладом свого автомата. Він врятував
життя молодшого лейтенанта Я.А. Головка. Я.А. Головка та
О.В. Колесниченка було нагороджено орденом Червоного
Прапора1.
Значний удар наніс супротивник і по частинах 375-ї
стрілецької дивізії, якою командував наш земляк полковник
П.Д. Говоруненко. Ворог оточив 1-й і 2-й батальйони 1243-го
стрілецького полку. При виході з оточення бійці та командири
виявили високий героїзм і відвагу. В нерівному поєдинку вони
підпалили й підбили 29 танків, 3 штурмових гармати і 22
автомашини, нанесли значні втрати живій силі противника.
Відвагу й мужність виявив тоді командир взводу автоматників
лейтенант Г.Я. Сугоняк - українець із Красноярського краю.
Він відбив дві атаки ворога й знищив до 40 фашистів, а при
виході зі строю командира роти взяв командування на себе. В
ході бою Григорій Якович був смертельно поранений.
Командуванням дивізії Г.Я. Сугоняк посмертно нагороджено
орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня2.
5 липня в районі хут. Березів 9-а рота 210-го
гвардійського полку була оточена значними силами противника.
Щоб відвернути увагу ворога на себе й тим самим дати
побратимам можливість вийти з оточення, кулеметник цього
полку гвардії молодший сержант М.Г. Безуглий, уродженець
хут. Іщенки Лебединського району Сумської області, вдало
замаскувався, близько підпустив гітлерівців і відкрив з ручного
кулемета нищівний вогонь. Використавши розгубленість
ворога, командир підняв роту в контратаку й прорвав кільце
оточення.
Відвагу й мужність виявили воїни 81-ї та 78-ї стрілецьких
дивізій 7-ї гвардійської армії. Вони відбили всі атаки ворога,
1ЦАМО РФ, ф. 335, оп. 5134, спр. 155, арк. 2, 3.
2 Там само, спр. 156, арк. 192.
265
мужньо втримували свої рубежі оборони. Вперто протистояли
натискові гітлерівців частини 73-ї гвардійської стрілецької
дивізії. Лише ціною великих втрат, використовуючи свою перевагу,
фашистські війська форсували річку Сіверський Донець на
вузькій ділянці фронту південно-східніше Бєлгорода й оволоділи
невеликим плацдармом на її лівому березі. Командир взводу
мінометної роти 209-го гвардійського стрілецького полку 73-ї
гвардійської стрілецької дивізії гвардії лейтенант С.К. Величко
- українець з Нижнього Тагілу - відбив дві атаки фашистів, які
намагалися переправитися через р. Сіверський Донець. Його
взвод знищив більше 20 гітлерівців1.
Жорстока боротьба розгорнулася й у повітрі. Пілоти 2-ї
повітряної армії надійно прикривали наземні війська. Над
районом площею 1 200 км2 діяло одночасно з нашого й
гітлерівського боків більше 2 тисяч літаків. Бої нерідко велися з
участю 100-150 літаків одночасно. Відважно бився з ворогом
двадцятирічкий командир ескадрильї 617-го штурмового
авіаційного полку старший лейтенант А.Ф. Прошкін - українець з
Харкова. 5 липня 1943 р. в районі Биковки, незважаючи на
сильний вогонь зенітної артилерії противника, Андрій
Федорович точно скинув бомби на скупчення фашистських танків і
знищив 4 машини та до взвода піхоти ворога2.
Значну допомогу наземним військам надавала 17-а
повітряна армія, яка_ основними своїми силами діяла в смузі 7-ї
гвардійської армії. II пілоти 5 липня здійснили до 200 літако-
вильотів, зруйнували дві переправи, знищили значну кількість
танків і автомобілів з військами. Для нанесення штурмових
ударів по наступаючому на Курськ ворогові в повітря
неодноразово піднімався штурман 955-го штурмового авіаційного
полку 305-ї штурмової авіаційної дивізії П.Я. Дорошенко -
уродженець с. Райське Донецької області. Він робив один за
другим успішні бойові вильоти в райони жорстоких боїв з
танками гітлерівців.
Спроба наступу 5 липня в цілому не дала німецькому
командуванню бажаних наслідків. Лише ціною великих втрат
супротивник на окремих ділянках просунувся від 8 до 10 км.
Однак становище в смузі Воронезького фронту залишалося
для радянських військ складним. Гітлерівці продовжували
кон1ЦАМО РФ, ф. 1212, оп. 2, спр. 24, арк. 50.
2Там само, ф. 302, оп. 4209, спр. 42, арк. 965-966.
266
центрувати свої сили. Визначивши напрям ударів їх з'єднань,
командуючий Воронезьким фронтом зміцнив другу лінію
оборони 6-ї гвардійської та лівий фланг 40-ї армій. В ніч на 6
липня фронтова авіація нанесла удари по районах зосередження
танків і резервів супротивника. Протягом ночі пілоти зробили
354 літако-вильоти.
Ранком 6 липня ворог поновив артилерійську й авіаційну
підготовку. Згодом в атаку пішли до 400 танків і піхота. Удари
наносились, як і раніше, в бік Обояні. Битва в цьому районі
набула особливо жорсткого характеру. Виняткову стійкість
виявив командир взводу батареї 76-міліметрових гармат 151-го
гвардійського стрілецького полку 52-ї гвардійської стрілецької
дивізії молодший лейтенант В.З. Кирильченко з м. Чернігова.
Вранці 6 липня фашисти при підтримці танків перейшли в
наступ. Його взвод, будучи в бойовій охороні, підпустив на
близьку відстань ворога й раптовим вогнем розсіяв першу
колону піхоти гітлерівців. Наступна атака повторилася при
підтримці 12 танків. Але взвод В.З. Кирильченка й у цьому
нерівному поєдинку знищив 5 танків і до 50 солдатів і офіцерів
ворога1.
В районі с. Дмитрієвка мужньо відбивав атаки гітлерівців
особовий склад 957-го стрілецького полку 6-ї гвардійської
армії, яким командував підполковник Г.М. Шевченко - українець з
м. Магнітогорська. Він уміло організував управління полком і,
не зважаючи на те, що окремі підрозділи були потіснені
ворогом, полк відбив атаку 70 танків гітлерівців, відкинув їх на
вихідні позиції.
Цілий день 6 липня точилися бої. Найбільшої жорстокості
вони набули в районі Яковлєво. Там займала оборону 1-а
гвардійська танкова бригада разом з частинами 51-ї
гвардійської стрілецької дивізії. Проти них наступала танкова
дивізія "Адольф Гітлер". Першим прийняв удар фашистських танків
батальйон, яким командував наш земляк майор С.І. Вовченко.
Незважаючи на малочисельність батальйону, він сміливо
вступив в єдиноборство з 70 танками супротивника. Наші
машини, вкопані в землю, підпускали гітлерівські танки на
відстань прямого пострілу й нищили їх. Тоді рішуче діяв
парторг 2-го стрілецького батальйону 154-го стрілецького
полку 51-ї гвардійської стрілецької дивізії, українець І.В. Ліцоєв
- уродженець Ворошиловградської області. В тяжку хвилину
]ЦАМО РФ, ф. 1165, оп. 2, спр. 27, арк. 22.
267
бою, коли противник почав оточувати один із підрозділів
батальйону, Іван Васильович, ризикуючи своїм життям,
висунувся вперед, зайняв вигідну позицію і з ручного кулемета
розсіяв до роти ворожої піхоти. За виявлені мужність та відвагу
він був нагороджений орденом Червоної Зірки1.
В районі Луханіно самовіддано вели вогонь воїни 2-ї
кулеметної роти 1272-го гвардійського стрілецького полку під
командуванням командира роти Д.З. Карацюпи, уродженця
с. Олексіївка Куйбишевського району Запорізької області.
Завдяки його вмілому й твердому керівництву взвод відбив 5
атак противника. Коли обслуга кулемета "Максим" була
виведена з ладу, Дмитро Захарович сам ліг за кулемет і відбив
шосту атаку гітлерівців. У тім бою він був тяжко поранений,
проте позиції не покинув аж до кінця бою2.
Не зумівши прорватися в районі Яковлєво, гітлерівці
перегрупували свої сили й нанесли удар у другій половині дня
6 липня на північний схід у напрямі Лучки проти 5-го
гвардійського танкового корпусу, яким командував генерал
А.Г. Кравченко - уродженець С. Сулимівка Яготинського району
Київської області. Архівні документи свідчать, що жорстокі бої
на ділянці оборони корпусу тривали протягом дня й частини
ночі 7 липня. За цей час гітлерівці втратили 95 танків і
самохідних гармат "фердінанд". У ході тих боїв навідник
гармати 6-ї батареї 4-го гвардійського винищувального
протитанкового артилерійського полку РГК А.Д. Рубан -
уродженець с. Чистякове Сталінської області - знищив два німецькі
танки. Коли гармата була розбита, він узяв кулемет і
продовжував бити німецько-фашистських загарбників3.
Витримку і наполегливість у боротьбі з ворогом виявив старшина 4-ї
батареї цього полку М.І. Ліготовський із Кіровоградщини.
Перебуваючи на вогневій позиції, він замінив пораненого
командира гармати й продовжував вести вогонь. У цьому бою
М.І. Ліготовський знищив одну 37-міліметрову гармату з
обслугою, дві кулеметні точки ворога4. Мужньо відбивали
атаки гітлерівців командир взводу танків 149-го гвардійського
танкового батальйону гвардії лейтенант Г.А. Горбатенко;
1ЦАМО РФ, ф. 335, оп. 5134, спр. 156, арк. 390.
2 Там само, арк. 164.
3Там само, ф. 3403, оп. 2, спр. 4, арк. 104.
4 Там само, арк. 106.
268
механік-водій танка Т-70 21-ї гвардійської танкової бригади
гвардії старший сержант М.О. Галюченко та ін.
Документи свідчать, що в ці дні активну боротьбу з
ворогом вела наша авіація. Протягом 6 липня з'єднання 2-ї та 17-ї
повітряних армій зробили 1 632 літако-вильоти, із них на
боротьбу за панування в повітрі - 776, на знищення танків і
живої сили на полі бою й резервів - 817, на повітряну
розвідку - 39. Всього за день вони провели 90 повітряних боїв, у
яких збили більше 100 фашистських літаків1. Гітлерівська ж
авіація 6 липня зробила тільки 899 літако-вильотів, удвічі менше,
ніж 5 липня. Це пояснюється, перш за все, тим, що ворог
зустрів активний опір з боку наших винищувачів2. Радянська
авіація надійно завоювала панування в повітрі також на
південному фасі Курського виступу.
6 липня 1943 р. відкрив бойовий рахунок збитих літаків
прославлений пілот 240-го винищувального авіаційного полку
5-ї повітряної армії, тепер тричі Герой Радянського Союзу,
уродженець Шосткинського району Сумської області
І.М. Кожедуб. Того дня він збив бомбардувальник Ю-87, 7
липня - другий, а 8 липня знищив два винищувачі Ме-1093.
Хоробро діяв штурман 51-го винищувального авіаційного
полку 2-ї повітряної армії майор О.С. Романенко - українець
із м. Міллєрово Ростовської області. Він з 5 по 10 липня на
літаку Як-9 зробив 15 бойових вильотів, провів 10 повітряних
боїв, у ході яких збив 5 літаків ворога4. Відважно бився
командир 737-го винищувального авіаційного полку цієї ж
армії майор М.І. Варчук - уродженець м. Талдом Московської
області. В період наступу німців на Бєлгородсько-Курському
напрямі він зробив 11 бойових вильотів, провів 5 повітряних
боїв, у яких збив 2 літаки супротивника5.
В кінці другого дня битви ворог на ділянці Яковлєво, Лучки
вклинився в нашу оборону й просунувся вперед від 10 до 13
км. Проте на жодній із ділянок він не мав свободи маневру в
бік флангів, а тому змушений був "прогризати" глибоко
ешелоновану оборону. 7 і 8 липня гітлерівські війська повели
атаки вздовж шосе Бєлгород - Обоянь. У наступі брало участь
1ЦАМО РФ, ф. 341, оп. 5312, спр. 183, арк. 86.
2 Там само, ф. 302, оп. 4196, спр. 39, арк. 4.
3Див.: Кожедуб И.Н. Три сражения. - М.: Воениздат, 1949. - С. 149-150.
4ЦАМО РФ, ф. 302, оп. 4209, спр. 42, арк. 471-472.
5Там само, арк. 246-247.
269
до 700 танків. Високий зразок героїзму показав командир
кулеметного взводу 1-ї механізованої бригади старший
сержант І.Т. Зінченко з м. Біла Церква на Київщині. В районі
с. Сирцево Яковлєвського району Бєлгородської області його
взвод мужньо відбивав атаки гітлерівських танків і піхоти.
Кулеметники знищили не один десяток фашистських
загарбників. Коли танки підійшли до окопів, І.Т. Зінченко гранатою
підбив середній танк. Але незабаром з'явився тяжкий "тигр",
який мав ось-ось розчавити кулеметні точки взводу. Не гаючи
ані секунди, командир обв'язався протитанковими гранатами,
кинувся під танк і підірвав його разом з собою. Указом
Президії Верховної Ради СРСР старшому сержантові І.Т. Зінченку
посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу1.
Стійкість і відвагу виявив особовий склад танкової роти
14-го танкового полку, якою командував наш земляк
лейтенант В.Я. Стороженко. Рота знищила та підбила до 35
фашистських танків. У 1-й танковій армії за героїзм і мужність
цій роті дали ім'я "залізна". Мужньо бився з ворогом механік-
водій танка Т-34 2-го батальйону 237-ї танкової бригади
старшина B.C. Матвієнко із м. Павлограда Дніпропетровської
області. 8 липня разом з екіпажем Василь Спиридонович
знищив 1 середній і 1 легкий танк, підбив самохідну гармату,
подавив вогонь мінометної батареї. В нерівному бою він
загинув смертю героя. Командуванням 31-го танкового
корпусу B.C. Матвієнко посмертно нагороджено орденом
Вітчизняної війни 2-го ступеня2.
Самовіддано й героїчно воювали артилеристи 461-го
протитанкового артилерійського дивізіону під командуванням
нашого земляка капітана В.А. Мироненка. Влучними
пострілами вони підпалили 8 танків ворога. Коли в 3-й батареї
більшість номерів вибуло, капітан В. Мироненко став до однієї
з гармат за навідника й без промаху нищив фашистських
"тигрів". За мужність і відвагу він був удостоєний високого звання
Героя Радянського Союзу3. 8 липня в районі с. Кочетковка
рішуче діяв у бою командир відділення 145-го окремого
стрілецького батальйону 31-го танкового корпусу єфрейтор
Д.І. Магда - уродженець с. Василівка Барвінківського району
1ЦАМО РФ, ф. 33, оп. 686043, спр. 4, арк. 234.
2 Там само, ф. 3421, оп. 2, спр. 45, арк. 34.
3 Там само, ф. 33, оп. 379375, спр. 11, арк. 286.
270
Харківської області. Він відбив атаку ворога й особисто
знищив до десятка гітлерівців1.
9 липня супротивник востаннє спробував прорватися до
Обояні з півдня. Зібравши майже 500 танків, він на 10-кіло-
метровій ділянці фронту перейшов у наступ, який закінчився
невдало. Війська групи армій "Південь" хоч і потіснили
з'єднання 3-го механізованого та 31-го танкового корпусів, але
не виконали завдання, поставленого перед ними на 9 липня.
Того дня за планом командування вермахту вони повинні були
увійти до Курська й зустрітися з ударним угрупованням 9-ї
армії.
Після невдалих спроб прорватися до Курська вздовж
шосе на Обоянь гітлерівці вирішили зробити це східніше,
через Прохоровку. То була остання спроба ворога в здійсненні
операції "Цитадель".
Радянське командування своєчасно визначило, що в
наступі супротивника назріла криза. Тому було прийнято
рішення нанести удар по фашистському угрупованню на Обоян-
ському напрямі. Вранці 12 липня наші бомбардувальники та
штурмовики атакували бойові порядки танкових дивізій
гітлерівців. Після сильного артилерійського нальоту в атаку пішли
танки 5-ї гвардійської танкової армії. В контрударі на
Прохоровку, Яковлєво цій армії видводилася вирішальна роль.
Розпочався прохоровський бій - один із найжорстокіших
танкових боїв Великої Вітчизняної війни. На вузькій ділянці
горбкуватої, порізаної балками рівнини, затиснутої з одного
боку річкою Псьол, з другого - залізничним насипом, у хмарах
пилюги, піднятої до неба тисячами танкових гусениць, зійшлися
дві лавини танків. У повітрі стояв суцільний грізний гул. Танки
5-ї гвардійської танкової армії на повному ходу врізались у
бойові порядки німецько-фашистських військ. Ця атака була
настільки стрімкою, що ворог не встиг приготуватися до її
відбиття. Передні лави наших танків пронизали лінію першого
ешелону танків противника, з короткої відстані розстрілювали
"тигрів". По гітлерівських танках із виярку відкрили вогонь
"катюші". Старший сержант O.A. Скрипник (с. Червоне Джу-
линського району на Вінничині) забезпечував зв'язок з ними,
передавав по радіо накази командуючого.
На полі бою змішалася сила-силенна броньованих
велетнів. Снаряди, послані з короткої відстані, пробивали як
бор1 ЦАМО РФ, ф. 3421, оп. 2, спр. 45, арк. 13.
271
тову так і лобову броню. Вибухали боєприпаси,танкові башти
відкидалися на десятки метрів від знівечених машин. На чорній,
вигорілій землі факелами палали підбиті танки. Великі втрати
несли як наші, так і гітлерівські війська. Тільки ніч змусила
припинити бій. Прорватися до Прохоровки ворог так і не зміг.
У тій складній бойовій обстановці чітко керував боєм
командир танкового батальйону капітан А.Є. Вакуленко -
уродженець с. Корчівка Черняхівського району Житомирської
області. За два дні боїв його батальйон знищив 5 важких танків
"тигр", 9 середніх танків, 31 гармату, 59 кулеметів, 16
мінометів, 18 автомобілів з боєприпасами1. Мужньо бився
командир танкової роти 15-го окремого гвардійського танкового
полку капітан П.І. Івашин - уродженець с. Бишкінь Лебедин-
ського району Сумської області. Його рота після 200-кіло-
метрового маршу в повному складі 12 липня вступила в бій і
знищила 5 танків ворога, в т.ч. 2 "тигра", а також 6
протитанкових гармат, 4 міномети. За виявлений героїзм і
вміле управління боєм Петро Іванович був нагороджений
орденом Червоного Прапора2. Бойову майстерність виявив меха-
нік-водій 53-го окремого гвардійського танкового полку 5-ї
гвардійської танкової армії гвардії сержант Т.В. Карпусь із
Охтирського району на Сумщині. Уміло керуючи своєю
машиною, він рвонув назустріч німецькому "тигрові" й під-
каліберним снарядом підпалив його. Цим він забезпечив стійку
оборону правого флангу полку3.
Самовіддано діяв у бою українець з м. Краснодара -
командир танка Т-34 1-го окремого гвардійського
мотоциклетного полку гвардії молодший лейтенант П.С. Щербина. При
виконанні бойового завдання в районі с. Віспове його танк
був пошкоджений. Але командир продовжував відбивати атаки
ворога. Кільце оточення все вужчало. Петро Степанович,
будучи тяжко пораненим, відбивався гранатами. В нерівному
бою П.С. Щербина загинув як герой. Командування 5-ї
гвардійської танкової армії посмертно нагородило його
орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня4. Там же відважно бився
командир башти танка Т-34 цього ж полку гвардії старшина
В.Я. Нестеров - уродженець Барського району Вінницької
1ЦАМО РФ, ф. 332, оп. 4984, спр. ЗО, т. 2, арк. 49.
2 Там само, арк. 82.
3 Там само, арк. 1 79.
4 Там само, арк. 118.
272
області. Рішуче висунувшись поперед бойових порядків полку,
Василь Якович вогнем своєї гармати знищив 2 протитанкові
гармати й кулеметний розрахунок ворога1.
В боях за с. Олександрівка Прохоровського району чітко
керував вогнем батареї 76-міліметрових гармат 1-го окремого
гвардійського мотоциклетного полку старший лейтенант
М.М. Ахріменко - українець із м. Омська. Незважаючи на
обхід ворожими танками його спостережного пункта, Микола
Мойсейович продовжував керувати вогнем батареї й знищив З
танки, 2 автомобіля і 1 протитанкову гармату гітлерівців.
Командуванням 5-ї гвардійської танкової армії він був
нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня2. При підході
танків супротивника до цього ж села відважно бився командир
взводу танків Т-34 53-го окремого гвардійського полку гвардії
лейтенант В.І. Гончаренко - уродженець Донецької області.
Віктор Іванович знищив своєю машиною 2 танки ворога3
Відвагу й мужність у боях за Прохоровку виявили
командир мотострілецького батальйону 169-ї танкової бригади
капітан Ф.С. Іршко - уродженець с. Сидорівка Комарівського
району Чернігівської області (за п'ять днів боїв батальйоном
знищено 9 танків, 4 кулеметні точки, 3 протитанкові гармати,
4 міномети); парторг 174-го окремого саперного батальйону
старший лейтенант М.І. Білокінь із м. Каховки (уміло
організував інженерно-саперні роботи, внаслідок яких частини
корпусу мали успіх в бою); старша операційна сестра 5-ї
гвардійської танкової армії В.В. Хоменко із м. Києва (тільки 12
липня зробила 220 перев'язок і 25 переливань крові);
командир танка Т-34 53-го окремого гвардійського танкового полку
гвардії лейтенант В.І. Лук'яненко - уродженець с. П'ятигірці
Лубенського району Полтавської області (з 12 по 14 липня
інтенсивним вогнем свого танка відбив 9 атак супротивника й
знищив 2 середні танки гітлерівців) та ін.
Успішно наступав на цьому напрямі 18-й танковий корпус,
яким командував генерал Б.С. Бахаров. Зломивши опір
ворога, його з'єднання до вечора 12 липня просунулося вперед на
З км. 29-й танковий корпус під командуванням генерала
І.Ф. Кириченка в тяжких боях пройшов уперед на 1,5 км.
Мужньо бився з ворогом особовий склад 2-ї танкової роти 31-ї
1ЦАМО РФ, ф. 332, оп. 4984, спр. ЗО, т. 2, арк. 134.
2 Там само, арк. 120.
3 Там само, спр. 29, т. 1, арк. 176.
273
танкової бригади 29-го танкового корпусу. Рота під
командуванням старшого лейтенант В.Ф. Манойла - уродженця
с. Ступки Зіньківського району на Полтавщині - відбила 2
атаки гітлерівців, перейшла в контратаку й знищила 2 середні
танки, 6 протитанкових гармат, 7 кулеметів, 3 міномети, 1
бліндаж. У бою командир роти перебував на найважчих
ділянках і являв собою приклад мужності й відваги. Федір
Васильович загинув смертю хоробрих. Командуванням корпусу
він посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го
ступеня1.
Високу майстерність і самовідданість виявили воїни 76-
міліметрової батареї 108-го винищувального протитанкового
артилерійського полку, якою командував українець із
Краснодарського краю, старший лейтенант В.М. Лисенко. Тільки 12
липня артилеристи батареї відбили 3 контратаки ворога й
знищили 4 танки Т-6 "тигр", 4 гармати, 2 міномети, до роти
піхоти2.
Значне навантаження лягло в цих боях на автомобільний
транспорт. Фронт поглинав значну кількість боєприпасів. У
районі Прохоровки рішуче діяв шофер 227-го батальйону 31-ї
танкової бригади Н.В. Доценко з Макіївки Донецької області.
Під вогнем ворога Назар Васильович безперебійно доставляв
боєприпаси на вогневі возиції, здійснюючи по кілька рейсів на
добу. Там же відважним воїном зарекомендував себе шофер
31-ї окремої автороти 29-го танкового корпусу єфрейтор
Ф.Г. Крей - уродженець с. Немиринці Волочиського району
Хмельницької області. Протягом 12-15 липня Феофан
Григорович під постійним артилерійсько-мінометним вогнем без сну
й відпочинку своєчасно підвозив паливно-мастильні матеріали
та боєприпаси для наших танків.
У районі Прохоровки разом з танкістами й
артилеристами мужньо билися бійці та командири стрілецьких з'єднань.
Енергійно діяв у бою заступник командира 1-го стрілецького
батальйону 196-го стрілецького полку 68-ї гвардійської
стрілецької дивізії капітан Є.І. Шпаковський із м. Одеси. В
критичний момент, коли лівий фланг батальйону був зім'ятий і
серед воїнів з'явилася розгубленість, Євген Іванович виявив
особисту відвагу. Він повів підрозділ у контратаку й відкинув
ворога на вихідні позиції. Є.І. Шпаковський був тяжко
по1ЦАМО РФ, ф. 3420, оп. 2, спр. 5, арк. 35.
2 Там само, арк. 338.
274
ранений, але поля бою не залишив до кінця виконання
бойового завдання1. В тих боях добре зарекомендував себе
командир взводу 5-І гвардійської стрілецької роти 214-го
гвардійського стрілецького полку 73-ї гвардійської стрілецької
дивізії гвардії молодший лейтенант М.А. Борисовський -
уродженець хут. Шатківка на Луганщині. Супротивник чинив сильний
опір просуванню наших воїнів, намагаючись перейти в
контратаку. Але організовані М.А. Борисовим червоноармійці
зустріли гітлерівців інтенсивним вогнем і примусили їх
відступити. Ворог залишив на полі бою 6 повозок з
боєприпасами, 3 міномети, багато іншого війського майна. За
рішучі дії в бою гвардії молодший лейтенант М.А. Борисов був
нагороджений орденом Червоної Зірки2.
В ході наступу сміливо й ініціативно діяв командир
відділення 4-ї гвардійської стрілецької роти 151-го гвардійського
стрілецького полку 52-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії
сержант І.П. Літовченко з с. Гай-Шевченкове Охтирського
району Сумської області. Незважаючи на вогонь супротивника,
його відділення швидко просувалося вперед і нанесло значних
втрат живій силі ворога. В бою Іван Петрович особисто
знищив 5 гітлерівців3.
Водночас над полем бою точилися запеклі повітряні бої.
Західніше Прохоровки наша авіація тільки 12 липня здійснила
майже 600 літако-вильотів, провела 12 повітряних боїв, в яких
було збито 18 фашистських літаків4. Гострі повітряні сутички
відбувалися також північно-західніше Прохоровки, в смузі 5-ї
гвардійської армії. Самовіддано боролися з гітлерівцями
штурман 270-го винищувального авіаційного полку 203-ї
винищувальної авіаційної дивізії П.А. Матвієнко з м. Вінниці; старший
пілот 667-го штурмового авіаційного полку 292-ї штурмової
авіаційної дивізії І.Х. Михайличенко - уродженець с-ща
Алмазне на Луганщині; командир ланки 994-го авіаційного полку
нічних бомбардувальників лейтенант В.Є. Якубенко із м. Чор-
ногорськ Краснодарського краю. В.Є. Якубенко, зокрема,
вміло штурмував і бомбардував бойові позиції ворога, знищив
1ЦАМО РФ, ф. 335, оп. 5134, спр. 156, арк. 334.
2 Там само, ф. 1212, оп. 2, спр. 23, арк. 288.
3 Там само, ф. 1165, оп. 2, спр. 27, арк. 100.
4 Там само, ф. 203, оп. 5136, спр. 5, арк. 66.
275
десятки вогневих точок гітлерівців. За виявлену мужність Василь
Євдокимович був нагороджений орденом Червоної Зірки1.
Безприкладно важку, кровопролитну прохоровську
танкову битву виграли радянські воїни. Ця перемога стала,
зрозуміло, наслідком геройства та високої виучки наших бійців і
командирів, які зростали з кожним днем, з кожним боєм. Шлях
гітлерівцям на Курськ перепинили не гори, болота й річки, а
мужність і бойова майстерність наших воїнів. Таким чином
наступ, який фашисти готували 5 місяців і на який покладали
велику надію, захлинувся на десятий день. Він коштував
вермахтові величезних втрат. Під Прохоровкою гітлерівці
втратили до 300 танків і більше 10 тисяч солдатів і офіцерів
убитими2. Це остаточно виснажило їхні сили. Фашисти вже не
могли продовжувати наступ на Курськ ні через Обоянь, ні
через Прохоровку. Операція "Цитадель" зазнала повного
краху. Наші частини не лише витримали шалений натиск
ворога, але й знайшли сили для переходу в наступ.
§ 2. РОЗГРОМ ОРЛОВСЬКОГО ТА
БЄЛГОРОДСЬКОГО-ХАРКІВСЬКОГО УГРУПОВАННЯ
ВЕРМАХТУ
Після поразки під Прохоровкою й на інших ділянках
Курської дуги фашистське командування вже 13 липня змушене
було терміново організовувати оборону. Під натиском наших
військ противник не зміг утримати захоплені позиції, 16 липня
він почав відступ. Склалися передумови для переходу
радянських військ у наступ на Орловському та
Бєлгородсько-Харківському напрямах. Цей наступ став завершальним етапом
Курської битви й тривав більше 40 днів. Важливо, що він
розпочався в момент, коли гітлерівці вичерпали свої
можливості атакувати і ще не встигли перейти до оборони. До
наступу наші військові частини ретельно готувалися ще в період
оборонних боїв. Він почався на лівому крилі Центрального
фронту 15 липня, Воронезькому та Степового фронтів З
серпня. Таким чином, день 12 липня став переломним у битві
1ЦАМО РФ, ф. 332, оп. 4984, спр. ЗО, арк. 77.
2Див.: Советские танковые войска (1941-1945): Воен.-истор. очерк. - М.:
Воениздат, 1973. - С. 131.
276
під Курськом. Контрнаступ радянських військ вилився в дві
операції: Орловську (операція "Кутузов") і
Бєлгородсько-Харківську (операція "Полководець Рум'янцев").
Радянське командування надавало великого значення
Орловському плацдармові німців. Тому сюди підтягувалися
артилерійські підрозділи, здатні в короткий термін розтрощити
оборону противника. В складі 13-ї артилерійської дивізії прориву
РГК були наші земляки: начальник розвідки 217-го
мінометного полку 17-ї мінометної бригади лейтенант М.Г. Терлець-
кий з м. Одеси; шофер 828-го автомобільного батальйону
старший сержант 1.1. Галинка з с. Зіньків Віньковецького
району Кам'янець-Подільської (нині Хмельницької) області; помічник
командира взводу розвідки управління 3-го дивізіону 91-ї
гаубичної артилерійської бригади сержант А.Ф. Левченко -
українець з Курської області; командир вогневого взводу 866-го
гаубичного артилерійського полку лейтенант М.П. Дудко з
с. Гурівщина Макарівського району Київської області;
командир вогневого взводу цього ж полку молодший лейтенант
С.М. Демков з м. Одеси та. сотні ін.
Уранці 12 липня почалася могутня артилерійська
підготовка. Наші воїни спрямували на позиції ворога нищівний удар.
На передньому краї та в глибині оборони гітлерівців
утворилася суцільна стіна розривів, диму й вогню. Так почалася
операція "Кутузов". Начальник політвідДілу 13-ї артилерійської
дивізії РГК у політдонесенні від 12 липня на адресу начальника
політуправління фронту повідомляв, що в боротьбі з ворогом
особовий склад дивізії виявив хоробрість, наполегливість і
впертість. Так обслуга 2-ї батареї 217-го мінометного полку
під командуванням лейтенанта М.В. Масенка (м.
Дніпропетровськ) протягом двох годин вела вогонь по противнику,
порушила майже всі довгочасні точки фашистів. Також дві години
обстрілювала ворога батарея 225-го мінометного полку під
командуванням старшого лейтенанта І.Г. Потаха - уродженця
с. Іллівка Крижопільського району Вінницької області.
Самовіддано боровся з противником командир 1-ї батареї 2-го
дивізіону 91-ї гаубичної артилерійської бригади лейтенант В.В.
Береговий - уродженець м. Фастів Київської області. Обслуга
його батареї першими ж снарядами підбила два "тигра",
підпалила кілька середніх танків і "фердинанд". Снайперська точність
допомогла знищити фашистський дзот і забезпечити
просування нашої піхоти вперед. При відбитті контратаки ворога
Воло277
димир Володимирович був поранений, але управляв боєм до
кінця1.
2-а батарея 204-го артилерійського полку 13-ї
артилерійської дивізії РГК, якою командував уродженець Петрівського
району на Харківщині лейтенант Є.С. Румянцев, на околиці
с. Виково подавила 7 вогневих точок противника, зруйнувала
дзот, 4 бліндажі й знищила до роти солдатів і офіцерів
ворога2. Зразки стійкості й хоробрості показали командир 12-ї
батареї 101-ї бригади лейтенант А.М. Писаренко; парторг 2-ї
батареї 91-ї артилерійської бригади В.Г. Хижняк; командир
вогневого взводу 1-го дивізіону 91-ї артилерійської бригади
лейтенант 1.1. Линкін. На рахунку кожного із них по кілька
знищених ворожих танків.
На Болхівський напрям була висунута 97-а гвардійська
стрілецька дивізія. 12 липня її частини та підрозділи вступили в
бій. Гітлерівці відкрили сильний артилерійсько-мінометний
вогонь. Роти залягли. Зазнавши значних втрат, батальйон
відійшов на вихідні позиції. Невдача наступу пояснюється
поганою організацією розвідки й непідготовленістю засобів
зв'язку3. Командуючий 61-ї армії оцінив бойові дії 12 липня як
наслідок неорганізованості й наказав оволодіти Пальчиковим
силами одного стрілецького полку. Наказ було виконано.
Після бою за Пальчиково з 13 по 16 липня було
здійснено перегрупування частин дивізії для переходу в наступ на
м. Болхово. 16 липня почалася артилерійська підготовка. Після
неї пішли в атаку танки та піхота. Першими на ворожі позиції
увірвалися екіпажі танків Т-34 лейтенантів В.З. Панченка і
П.К. Донченка з 68-ї танкової бригади. Екіпаж В. Панченка
розбив 4 дзоти, роздавив 3 гармати, 2 кулемети. Підтримані
танком стрільці рвонулися вперед і зім'яли гітлерівців. Розумно,
зважено діяв тут командир 2-ї кулеметної роти 294-го
стрілецького полку лейтенант М.М. Байда - уродженець хут. Андрі-
ївка Чутівського району Полтавської області. Коли правий
фланг його підрозділу був потіснений, він висунувся вперед з
ручним кулеметом і фланговим вогнем відкинув наступаючого
противника4. Значних втрат фашистам наніс танк П.К. Дон-
1ЦАМО РФ, ф. 9634, оп. 1, спр. 106, арк. 53.
2 Там само, оп. 2, спр. 4, арк. 169.
3 Там само, ф. 1270, оп. 1, спр. 9, арк. 26.
4 Там само, ф. 1271, оп. 2, спр. 14, арк. 497.
278
ченка. В глибині ворожої оборони він був підбитий і оточений.
17 годин билися танкісти в обложеній машині, знищивши
десятки гітлерівців. Живим залишився лише командир башти
старший сержант М.Г. Будяк. Розстрілявши по ворогові всі
снаряди й патрони, він уночі через аварійний люк вибрався з
танка й повернувся до своєї частини1.
Жорстокі бої відбувалися в районі населених пунктів
Ряплово та Китаєво. Вони були вигідними для оборони
пунктами й важливими для противника вузлами опору на підступах
до м. Болхово. Ось чому боротьба за Ряплово та Китаєво
була напруженою та кривавою з обох боків. 18-19 липня
розгорілися запеклі бої. Лобовий удар дивізії привів до того, що її
частини й підрозділи втратили більше 50 відсотків свого
особового складу. Незважаючи на це, бійці й командири вперто
атакували позиції ворога і 22 липня увірвалися в м. Болхово.
Почалися жорстокі сутички в місті. Тільки 29 липня Болхово
було остаточно визволено від фашистських загарбників.
Внаслідок боїв на Волховському напрямі частини дивізії
звільнили від гітлерівців 29 населених пунктів і ліквідували
значне угруповання противника північно-східніше м. Орла.
Ворог утратив убитими й пораненими більше 5 000 солдатів і
офіцерів. Наші втрати: 806 убитих, 3 541 поранений, що
складає 59 відсотків особового складу дивізії2.
Частини й підрозділи дивізії виявили в цих боях свої
найкращі якості. Рішучість і відвагу продемонстрував навідник
гармати 7-ї батареї 232-го артилерійського полку В.П. Россо-
лов - уродженець Лозівського району Харківської області.
Проти атакуючої піхоти, в лавах якої була й гарматна обслуга
В.П. Россолова, ворог кинув значну кількість танків.
Підпустивши на близьку відстань гітлерівські машини, Володимир
Петрович один за другим підбив 3 танка Т-6. Фашисти
відкрили по ньому шалений вогонь. Але навіть тоді, коли з
гарматної обслуги два воїни були вбиті, а два тяжко поранені,
В.П. Россолов не залишив своєї гармати, продовжував
поєдинок і підбив ще один танк. За виявлену мужність В.П. Россолов
був нагороджений орденом Червоної Зірки3. О/іливо діяв
командир взводу 1-ї роти протитанкових рушниць 289-го
гвардійського стрілецького полку гвардії молодший лейтенант
^ив.: Маркин И.И. Курская дуга. - М.: Воениздат, 1958. - С. 185-187.
2ЦАМО РФ, ф. 1270, оп. 1, спр. 9, арк. 56.
3Там само, ф. 1271, оп. 2, спр. 14, арк. 470.
279
М.Ф. Кругляк з с. Будьонівка на Одещині. В бою за висоту
233,6 у вирішальний момент, коли командний склад роти
вийшов із строю, він очолив її й повів на штурм. Висоту було
взято. В бою Матвій Федорович дістав поранення.
Командування дивізії нагородило його медаллю "За відвагу"1.
Командир відділення 1-ї роти 620-го окремого саперного
батальйону сержант В.В. Ковтун - уродженець с. Калинове Донецької
області - під безперервним мінометно-кулеметним вогнем
гітлерівців знешкодив 182 міни противника й забезпечив
своєчасний прохід нашим військам2.
На Орловському напрямі хоробро билися воїни 63-ї
армії. На той час в її з'єднаннях і частинах було більше 6 тисяч
бійців і командирів українського походження3. Аналіз архівних
документів свідчить, що їхній героїзм відзначався справді
масовим характером. Ось деякі приклади бойових дій воїнів
129-ї стрілецької дивізії.
Розвідник 518-го стрілецького полку єфрейтор І.Н. Лемеш-
ко (м. Ташкент) 18 липня в районі с. Арісане зібрав і
своєчасно доставив до частини відомості про противника. 20 липня
при наступі на це село нашим підрозділам заважав німецький
кулемет. Іван Никифорович непомітно підкрався й знищив його
обслугу, а із захопленого кулемета відкрив вогонь по
гітлерівцях. Цим він забезпечив успішне просування вперед
підрозділів полку4.
При наступі на висоту 256,0 командир 76-міліметрової
гармати 438-го стрілецького полку старший сержант С.М. Ми-
хайленко (українець з м. Углича Ярославської області) прямою
наводкою знищив 2 гармати та 1 станковий кулемет. Сергій
Миколайович був контужений, але поля бою не залишив.
Командуванням дивізії він був нагороджений орденом Червоної
Зірки5. Командир кулеметної обслуги 2-го стрілецького
батальйону 518-го стрілецького полку сержант С.С. Гаврилюк -
уродженець Новоград-Волинського району на Житомирщині -
в одному з боїв, коли наша піхота біля дротяного
заго1ЦАМО РФ, ф. 1271, оп. 2, спр. 14, арк. 509.
2 Там само, арк. 397.
3Узагальнено І.Т. Муковським на основі ЦАМО РФ, ф. 206, оп. 294, спр.
45, арк. 226.
4 Там само, ф. 1348, оп. 2, спр. 7, арк. 238.
5 Там само, спр. 5, арк. 65.
280
родження була притиснута до землі вогнем німецького
кулемета, незважаючи на смертельну небезпеку, викотив свій
кулемет уперед і знищив вогневу точку ворога, чим забезпечив
виконання бойового завдання батальйону1.
Мужньо й безстрашно діяв на полі бою санітар 457-го
стрілецького полку П.Я. Беспалов - уродженець хут. Зелений
Гай на Дніпропетровщині. Під артилерійським і мінометним
вогнем противника він сміливо пробирався до поранених і
надавав їм допомогу. Тільки 12 липня Пилип Якимович виніс з
поля бою 32 поранених бійців і командирів з їхньою зброєю2.
В період напружених боїв на Орловському напрямі
відважно билися пілоти 15-ї повітряної армії. Підтримуючи війська
Західного та Брянського фронтів, вони піднімалися в повітря. В
ніч на 16 липня 12 літаків 4-го авіаційного полку нічних
бомбардувальників нищили піхоту й автотранспорт противника
в районі с. Алтухово. 17 липня вже 16 літаків бомбардували
ворожі війська й техніку по дорозі на с. Колгановка. Вміло діяв
командир ланки цього полку лейтенант Д.С. Панченко,
призваний Києво-Святошинським РВК. Незважаючи на сильний
вогонь зенітної артилерії, Дмитро Семенович майстерним
маневром вивів свій літак точно на ціль і наніс ворогові
значних втрат3. У ніч на 20 липня було знищено 6 автомашин
з боєприпасами, зруйновано 1 міст, розбито 2 зенітно-
кулеметні точки. І так щоночі: вильоти, бомбардування живої
сили й техніки ворога. В середньому за ніч на бойові
завдання вилітало 12 екіпажів. За 17 льотних ночей пілоти
здійснили по ЗО літако-вильотів.
Відважними воїнами показали себе пілоти - наші земляки.
Штурман ланки 640-го авіаційного полку нічних
бомбардувальників 284-ї азіаційної дивізії молодший лейтенант Г.С.
Бондаренко з м. Кривий Ріг брав активну участь у розгромі
Орловського угруповання противника. Він прицільно скинув
кілька тисяч кілограмів бомб, знищив багато гармат, мінометів,
зенітно-кулеметних точок, автомобілів і возів з вантажем,
створив не один десяток осередків пожежі. Під час
бомбардування живої сили й техніки противника в районі Пілатово,
Григорій Семенович здійснив також розвідку й повідомив у
1ЦАМО РФ, ф. 1348, оп. 2, спр. 5, арк. 105.
2 Там само, спр. 7, арк. 11 7.
3 Там само, ф. 15 ПА, оп. 6460, спр. 38, арк. 76.
281
штаб цінні відомості про пересування та зосередження
гітлерівських військ.
Мужньо бився з противником пілот 171-го винищувального
авіаційного полку молодший лейтенант М.В. Голік -
уродженець с. Домоткинь Верхньодніпровського району
Дніпропетровської області. На Брянський фронт Михайло Васильович
прибув ЗО травня 1943 р. За цей час зарекомендував себе
сміливим і відважним повітряним бійцем. 13 липня,
прикриваючи свої наземні війська, він зумів за один бойовий виліт
провести 3 повітряні сутички з переважаючими силами
противника й особисто збив 2 літаки ворога. Михайло Васильович
був нагороджений орденом Червоної Зірки1.
З небаченою завзятістю воював командир ланки 248-го
винищувального авіаційного полку старший лейтенант І.С. Да-
нилюк - уродженець с. Нетішин Славутського району
Хмельницької області. Про його рішучі дії свідчать чисельні факти,
наведені в поданні про присвоєння йому звання Героя
Радянського Союзу. Ось один із них. 21 липня, прикриваючи свої
наземні війська, Іван Степанович зустрів групу німецьких
літаків Ю-88. Вони йшли бомбардувати передній край нашої
оборони. Не гаючи часу, він врізався в лаву гітлерівських
літаків, розстроїв їх шеренги й примусив скинути смертоносний
вантаж поза смугою нашого переднього краю оборони. В тім
бою І.С. Данилюк збив один Ю-88.
У складі 307-ї штурмової авіаційної дивізії воював
молодший лейтенант І.Г. Волошенко з с. Петрикове
Дніпропетровської області. За 10 днів на літаку Іл-2 він зробив 8 успішних
бойових вильотів, знищив і пошкодив 4 танки, 14 автомобілів,
1 гармату, подавив вогонь 2 точок зенітної артилерії та
підпалив склад з пальним. 18 липня групу наших літаків, у складі
якої був Іван Григорович, атакували два Ме-109. І.Г.
Волошенко сміливо пішов у контратаку, хоч і знав, що він
практично беззбройний: патрони використано в попередньому
бою. Фашистські пілоти не витримали напруги лобової атаки і
вийшли з бою... За мужність і відвагу в боротьбі з ворогом на
Орловському напрямі І.Г. Волошенко був нагороджений
орденом Червоної Зірки2.
В складі цієї ж дивізії хоробро бився з ворогом наш
земляк з м. Ашхабада - командир ескадрильї 211-го
штур1ЦАМО РФ, ф. 15 ПА, оп. 6460, спр. 38, арк. 12.
2 Там само, ф. 20268, оп. 2, спр. З, арк. 26.
282
мового авіаційного полку капітан В.К. Кореняк. З 11 по 21
липня Віктор Костянтинович, будучи ведучим групи, здійснив 10
успішних бойових вильотів, скинув на німецько-фашистські
війська 3,5 тисяч кілограмів бомб, знищив 7 танків, більше 20
автомобілів з військами й вантажем, 1 артилерійську гармату,
подавив вогонь 3 гармат зенітної артилерії, 5 точок
дрібнокаліберної зенітної артилерії. В бою В.К. Кореняк завжди
виявляв надзвичайний спокій та витримку. Командуванням
дивізії він був нагороджений орденом Червоного Прапора1.
В запеклих боях на Орловському напрямі виявили
мужність і відвагу повітряний стрілець 211-го штурмового
авіаційного полку молодший сержант И.А. Небрат - уродженець -
с-ща Чуднів Житомирської області (успішно провів 20 бойових
вильотів, безпомилково визначав літаки противника й
своєчасно відкривав вогонь); повітряний стрілець 621-го
штурмового авіаційного полку сержант Є.П. Вовченко, призваний
Алма-Атинським РВК (зробив 45 бойових вильотів, збив 2
винищувачі противника); механік літака 2-ї ескадрильї 893-го
штурмового авіаційного полку молодший технік-лейтенант
М.Я. Кірнос - уродженець с. Гусинка Куп'янського району на
Харківщині (його літак завжди був у повній готовності для
виконання бойових завдань); повітряний стрілець 569-го
штурмового авіаційного полку сержант 0.0. Кірюшенко з
с. Харитинівка Одеської області (зробив 8 бойових вільотів, 16
липня збив винищувач противника); пілот 948-го штурмового
авіаційного полку молодший лейтенант О.Д. Лазерь,
призваний Артемівським РВК Донецької області (на літаку Ил-2
зробив 12 бойових вильотів, прицільно скинув на ворожі війська
майже 7 тисяч кілограмів бомб); технік авіаланки 211-го
штурмового авіаційного полку молодший військовий технік
П.Є. Зеленко з м. Біла Церква (уміло організував
обслуговування та ремонт техніки, своєчасно забезпечував вильоти
літаків на виконання бойових завдань) та сотні ін.
В цілому бійці та командири Західного та Брянського
фронтів боролися з ворогом мужньо й самовіддано. Вони
вперто тіснили фашистів і крок за кроком наближалися до Орла.
1 ЦАМО РФ, ф. 15 ПА, оп. 6460, спр. 38, арк. 63.
283
★
15 липня 1943 р. після короткої артилерійської й
авіаційної підготовки перейшли в контрнаступ армії правого крила
Центрального фронту. Вони просувалися до Орла з півдня.
Головний удар наносився силами 2-ї танкової та 13-ї армій у
загальному напрямі на Гремячево. Одночасно з'єднання 48-ї
та 70-ї армій наносили удар з флангів. Противник, запекло
обороняючись, не витримав натиску наших військ і відійшов на
рубежі, які займав до 5 липня. Згадуючи ці дні, командуючий
військами Центрального фронту Маршал Радянського Союзу
К.К. Рокоссовський писав: "При переході в наступ своїм
флангом - усе тими ж 48-ю, 13-ю та 70-ю арміями, значно
ослабленими в тяжких оборонних боях, війська Центрального
фронту просувалися повільно, переборюючи запеклий опір
гітлерівців..."1.
Кожний кілометр поступу вперед вимагав від наступаючих
військ великої напруги сил, завзяття й військової майстерності.
Тисячі й тисячі воїнів Центрального фронту, тільки-но
зупинивши ворожу навалу, при переході в наступ звершували
подвиги. Широко рознеслася в ті дні звістка про мужні дії
навідника гармати 4-ї батареї 203-го гаубичного артилерійського
полку єфрейтора М.О. Лелітка - уродженця с. Одрадове Оле-
ксіївського району Харківської області. 15 липня полк вів
напружений бій у районі с. Тросна. Противник, спираючись на
підготовлену оборону, чинив сильний опір і неодноразово
атакував. Під час однієї з атак Михайло Олександрович
підпустив німецькі танки на 100-150 м і вогнем своєї гармати
підпалив 1 та підбив 2 танки гітлерівців. Решта танків
повернула назад. Тоді єфрейтор М.О. Лелітко переніс вогонь на
ворожу піхоту і знищив до ЗО гітлерівців2.
Телефоніст 1-ї батареї, українець, єфрейтор П.Т.
Андрющенко з с. Платоновка Тульської області беззмінно перебував
на спостережному пункті й підтримував зв'язок командира
батареї з командиром дивізіону. В бою за висоту 250,2 під
обстрілом німецьких танків і самохідних гармат Павло Трохи-
мович 4 рази відновлював лінію зв'язку, і, будучи пораненим,
забезпечив безперебійний зв'язок до кінця бою3. Хоробро
1Рокоссовский К.К. Солдатский долг. - М.: Воениздат, 1968. - С. 227-228.
2ЦАМО РФ, ф. 203 ГАП, оп. 357270, спр. 1, арк. 144.
3Там само, ф. 427, оп. 11096, спр. 24, арк. 43.
284
діяв командир гармати 203-го гаубичного полку сержант
О.О. Замай - уродженець с. Олійники Сахновщанського
району на Харківщині. Коли на передній край оборони полку
рушили тяжкі німецькі танки, підтримані автоматниками та
прикриті шаленим артилерійським вогнем і бомбардуванням з
повітря, здавалося, вже ніщо не зможе зупинити ворога. Та
Олексій Олександрович спокійно й точно наводив свою
гармату й знищив до роти піхоти і одну кулеметну точку
противника1.
Після прориву оборони гітлерівців 203-й
гаубично-артилерійський полк змінив бойові порядки й приступив до
вдосконалення вогневих позицій. Противник, розкривши підготовку
наших військ до нового наступу, кинув на вогневі позиції
велику кількість авіації. З'явилися вбиті та поранені. Фельдшер
полку молодший лейтенант медичної служби П.К. Валюх -
уродженець с. Поділки на Сумщині, незважаючи на сильний
вогонь ворога, рятував поранених. Тільки 16 липня Петро
Костянтинович особисто надав медичну допомог/ 25 бійцям і
командирам2. Більше тридцяти поранених виніс з-під вогню в
ході бою 18-19 липня в районі Верхнє-Тагіно командир взводу
носильників санітарної роти 321-го стрілецького полку 15-ї
стрілецької дивізії лейтенант медичної служби М.А. Ткаченко
(м. Кривий Ріг). Коли німці наблизилися до місця, де були
розташовані поранені, Микола Ананієвич організував
оборону й відстрілювався, поки не надійшла допомога. Тоді ж
хоробро діяла наша землячка Г.О. Капустіна - військовий
фельдшер роти цього ж полку, лейтенант медичної служби
(призвана Ташкентським РВК). Своєю дисциплінованістю,
чіткістю й рішучістю Галина Олександрівна була зразком для
особового складу роти. Для врятування поранених вона не
шкодувала ні сил, ні свого життя3.
Напруга в боях наростала з кожним днем. Гітлерівське
командування намагалося будь-якою ціною утримати
Орловський плацдарм. У район Орла воно спрямувало нові
підкріплення: з 12 по 18 липня для посилення 2-ї танкової армії з 9-ї
армії та інших ділянок радянсько-німецького фронту було
перекину-то 7 танкових, 4 піхотні і 1 моторизовану дивізії. Але
ці заходи були недостатніми, бо 12 липня Ставка Верховного
1ЦАМО РФ, ф. 1077, оп. 2, спр. 39, арк. 383.
2 Там само, ф. 203 ГАП, оп. 357217, спр. З, арк. 126.
1 Том само, ф. 1077, оп. 2, спр. 39, арк. 42, 48.
285
Головнокомандування прийняла рішення про введення в бій
стратегічних резервів.
Документально підтверджено, що використання
стратегічних резервів було пов'язано з великими труднощами. Справа
в тому, що резервні війська, як правило перебували на
значній відстані від лінії фронту, а обставини вимагали їх
якнайшвидшого використання. Тому війська вступали в бій з
ходу, частинами, не закінчивши повного зосередження й
підготовки до наступу. Так трапилося й з 11-ю армією.
Протягом трьох місяців вона була в резерві Ставки. Її з'єднання
були укомплектовані особовим складом і озброєнням
повністю, автотранспортом - на 75-80 відсотків, третина з
якого підлягала ремонту. Тому армії довелося за шість днів
здійснити пішки 160-кілометровий марш. Рішенням
командуючого армії з'єднання й частини, не підготовлені для
нанесення глибокого удару, прямо з маршу вводились у бій.
За шість днів наступу війська армії понесли суттєві втрати і
просунулися вперед на незначну відстань1.
У ході наступу військ правого крила Центрального фронту
самовіддано боровся з ворогом командир 4-ї стрілецької роти
194-го стрілецького полку 16С-Ї стрілецької дивізії старший
лейтенант B.C. Бережний (призваний Ошським РВК). У районі
висоти 244,9 він швидко й уміло організував взаємодію своєї
роти з танками та артилерією, завдяки чому просунувся
вперед, знищивши 3 танки та майже 100 фашистських солдатів
і офіцерів. Командуванням дивізії B.C. Бережний був
нагороджений орденом Червоного Прапора2.
Уміло командував 676-м стрілецьким полком 15-ї
стрілецької дивізії підполковник М.М. Онопрієнко. З 10 по 26 липня
його полк зайняв 8 селищ, відбив кілька контратак противника,
наніс йому значних втрат у живій силі й техніці. Тільки в боях
за с. Верхнє Тагіно було відбито 11 контратак. Незважаючи
на завзятий опір фашистів, полк прорвав сильно укріплену
лінію оборони. За досягнуті бойові успіхи Микола
Миколайович був нагороджений орденом Червоного Прапора3.
Кулеметник 91-го окремого мотоциклетного батальйону
19-го танкового корпусу Д.Л. Черняк, призваний Радянським
РВК Амурської області, замінив першого номера ручного
ку1ЦАА/ІО РФ, ф. 208, оп. 2511, спр. 2340, арк. 127.
2 Там само, ф. 427, on. 11096, спр. 24, арк. 59.
3Там само, ф. 361, оп. 6105, спр. 69, арк. 126.
286
лемета, який загинув у бою, висунувся вперед і відкрив вогонь.
Гітлерівці кілька разів переходили в контратаку, але щільний і
влучний вогонь Дениса Леонтійовича змушував їх повертатися
назад1. Рішуче діяв кулеметник 1-ї роти 8-го окремого
розвідувального батальйону цього ж корпусу, уродженець с. Ночіно
Воронезької області, українець сержант М.П. Жуненко. 18
липня він брав участь у захопленні контрольного полоненого.
Незважаючи на щільний вогонь противника, М.П. Жуненко
підповз до німецької траншеї і закидав її гранатами. Швидко
стрибнувши в траншею, разом із своїми товаришами захопив
фашистського солдата й доставив у штаб своєї частини2.
Хоробрим, майстерним артилеристом показав себе
командир гармати 182-го батальйону 202-ї танкової бригади
сержант М.Г. Руденко - уродженець с. Капулівка на
Дніпропетровщині. 20 липня в районі с. Красовка він під сильним
артилерійським і мінометним вогнем пересувався з своєю
гарматою в лавах наступаючих підрозділів і знищив 37-міліметрову
гармату, подавив 2 вогневі точки противника. Коли командир
роти був поранений, Микола Гнатович виніс його з поля бою.
Командуванням бригади М.Г. Руденко був нагороджений
орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня3.
Рішуче діяв у боях командир взводу танків Т-34 240-го
танкового полку 70-ї армії лейтенант О.Д. Стасюк -
уродженець Берездівського району Кам'янець-Подільської (нині
Хмельницької) області. 17-18 липня під сильним артилерійським
вогнем Олександр Данилович своїм танком знищив 3 танки, 1
мінометну батарею й до ЗО гітлерівців. За мужність і відвагу в
боротьбі з гітлерівцями О.Д. Стасюк був нагороджений
орденом Червоного Прапора4. 17 липня хоробро бився з ворогом
командир танка Т-34 4-ї танкової роти цього ж полку
лейтенант А.Т. Захоржевський з Лохвицького району Полтавської
області. Він знищив 2 станкові і 3 ручні кулемети, які
заважали просуванню нашої піхоти, гусеницями танка розчавив 1
протитанкову гармату з обслугою5. В цьому ж полку відважно
воював баштовий стрілець старший сержант І.М. Панамарчук
1ЦАМО РФ, ф. 3416, оп. 2, спр. 5, арк. 184.
2 Там само, арк. 249.
3 Там само, арк. 562.
4 Там само, ф. 427, оп. 11096, спр. 24, арк. 43.
5 Там само, арк. 122.
287
(м. Керч). Тільки 19 липня в складі свого екіпажу Іван
Михайлович знищив 2 танки, 1 гармату й до 20 німецьких солдатів1.
Дві доби не виходив з бою командир танкової роти
259-го окремого танкового полку 70-ї армії старший
лейтенант С.К. Жук із с. Антонівка Північно-Казахстанської
області. В жорстоких боях тільки 18 липня його рота знищила 4
танки, 4 гармати, 5 кулеметів, дві автомашини та майже 170
солдатів противника. За вмілу організацію бою Сергій
Кирилович був нагороджений орденом Червоного Прапора2.
Уміло управляв боєм і хоробро бився командир взводу цієї
роти O.A. Желябов - уродженець с. Михайлівка Перша на
Запоріжжі. Того ж дня його взвод знищив 1 тяжкий і 2 середні
танка ворога. Особисто Олександр Антонович знищив тяжкий
танк. Командуванням армії він був нагороджений орденом
Вітчизняної війни 2-го ступеня3.
Сміливим і рішучим воїном зарекомендував себе капітан
Г.С. Савенко - уродженець с-ща Билбасівка Слов'янського
району Донецької області. Він завжди з'являвся там, де було
тяжко, вмів швидко розібратися в бойовій обстановці та прийняти
вірне рішення. В бою за с. Тьоплоє противник уперто
утримував вигідний рубіж. Перебуваючи в бойових порядках,
Григорій Степанович швидко оцінив обстановку й виявив слабо
прикритий фланг гітлерівців. Він підняв бійців в атаку, зломив
опір ворога й вибив його з села. В бою Г.С. Савенко був
тяжко поранений, але поле бою залишив тільки після
виконання бойового завдання. Командуванням армії він був
нагороджений орденом Червоної Зірки4.
В районі висоти 250,2 воїни взводу протитанкових
рушниць 79-ї танкової бригади, яким командував молодший
лейтенант П.П. Кумановський - уродженець с. Глухівці
Комсомольського району Вінницької області, знищили немало живої сили
й техніки ворога. 20 липня Петро Петрович особисто підбив
кілька танків, був поранений, проте продовжував керувати
боєм. За виявлену мужність П.П. Кумановський був
нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня5. Там же механік-
водій танка КВ 1540-го тяжкого самохідного артилерійського
1ЦАМО РФ, ф. 427, оп. 11096, спр. 24, арк. 132.
2 Там само, арк. 107.
3Там само, арк. 121.
4 Там само, арк. 302.
5 Там само, арк. 489.
288
полку молодший технік-лейтенант Г.Т. Толожанський увірвався
в розташування противника, вогнем і гусеницями свого танка
знищив кілька вогневих точок, чим забезпечив просування
вперед підрозділів полку1. При проведенні розвідки боєм у
цьому ж районі відважно діяв командир танка КВ 1540-го
полку українець лейтенант І.Г. Павленко - уродженець с. Кар-
менка Саратовської області. Під розривами артилерійських
снарядів Іван Григорович виявив кількість і місце зосередження
танків і живої сили гітлерівців2.
Уміло й безстрашно бився з ворогом командир взводу 2-ї
батареї 614-го винищувального протитанкового
артилерійського полку молодший лейтенант О.Д. Шевченко -
уродженець с. Перегуди Бориспільського району на Київщині. На
світанку 19 липня фашисти розпочали атаку, прагнучи будь-
якою ціною зупинити наступ наших військ. На вогневі позиції
взводу рухалися німецькі танки. Вони вели вогонь з гармат і
кулеметів. За ними йшли автоматники. На вогневій позиції
рвалися снаряди й міни, свистіли кулі. Гинули бійці та
командири артилерійської обслуги. Ті, які лишилися живими,
билися завзято. Командир взводу, замінивши вибулого з строю
навідника, припав до прицілу. Коли фашистська машина
наблизилася метрів на 150, лунко вдарила гармата. Гітлерівський
танк здригнувся й зупинився. Ще постріл - і він запалав. У
тому бою Олександр Денисович, будучи пораненим, знищив З
танки. Командуванням 16-го танкового корпусу він
нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня3.
Під час наступу добре зарекомендували себе сапери
75-го окремого саперного батальйону 15-ї стрілецької дивізії.
Протягом 19-20 липня сапер 2-ї саперної роти єфрейтор
Є.В. Полевод - уродженець с. Мані Чуднівського району
Житомирської області - в бойових порядках підрозділів 321-го
стрілецького полку під ураганним вогнем противника
знешкодив 190 мін ворога й зробив кілька проходів у дротяному
загородженні4. В цьому ж полку з повною напругою сил
працював сапер Г.П. Белоусов з м. Дніпропетровська. Під вогнем
ворога він зняв 103 міни й розмінував 3 бліндажі5.
Коман1ЦАМО РФ, ф. 3416, оп. 2, спр. 5, арк. 263.
2 Там само, арк. 322.
3Там само, ф. 3414, оп. 2, спр. 2, арк. 378.
4 Там само, ф. 1077, оп. 2, спр. 39, арк. 41.
5 Там само, арк. 35.
10 І. Муковський
289
дуванням дивізії обидва сапери нагороджені медаллю "За
відвагу".
Самовіддано воювали розвідник 77-ї окремої розвідроти
15-ї стрілецької дивізії М.Ф. Тесленко, призваний
Дніпропетровським РВК (в рукопашній сутичці знищив трьох фашистів);
сапер 75-го окремого саперного батальйону А.Ю. Корсунь-
ський - уродженець с. Гупалівка Котовського району
Дніпропетровської області (під час наступу зняв 40 мін противника й
виніс з поля бою двох поранених); командир 1-го стрілецького
батальйону 605-го стрілецького полку 132-ї стрілецької дивізії
капітан П.Ф. Козьменко (в районі висоти 238,8 вивів свій
батальйон з оточення при незначних втратах); командир
172-го танкового батальйону 19-го танкового корпусу капітан
І.С. Петренко - уродженець Ульянівського району Сумської
області (вміло організував танкову розвідку в районі с.
Тьоплоє й захопив ворожий танк Т-УІ); механік-водій танка Т-34
40-го танкового полку старший сержант В.Є. Кириченко з
м. Челябинська (16 липня в районі сіл Тьоплоє, Самодуровка
гусеницями свого танка знищив 2 протитанкові гармати, 7
кулеметних точок); командир башти танка Т-34 250-го
окремого танкового полку сержант Г.В. Северіненко -
уродженець с. Маяки Біляївського району на Одещині (15 липня в
ході атаки знищив 1 танк, 2 протитанкові гармати, 1
шестиствольний міномет); санінструктор 1-ї стрілецької роти 216-го
окремого стрілецького батальйону 19-го танкового корпусу
В.М. Сімакович - уродженка Старосалтівського району
Харківської області (в районі висоти Кругла була 4 рази поранена,
незважаючи на це, надала медичну допомогу 12 бійцям) та ін.
Намагаючись зупинити наступ наших військ, гітлерівське
командування активізувало дії своєї авіації. Над наступаючими
з'єднаннями й частинами Центрального фронту з новою
силою розгорілися повітряні бої. Прикривала й активно
підтримувала наші наступаючі війська 16-а повітряна армія. її
підрозділи здійснювали щоденно по тисячі й більше літако-
вильотів. Тільки 16 липня протягом 8 годин по військах і
окремих пунктах ворога в районі сіл Кудеярово, Кунач було
нанесено три могутні удари. В ню брали участь більше 1 300
літаків1.
відраховано І.Т. Муковським на основі ЦАМО РФ, ф. 368, оп. 6512,
спр. 37, арк. 6-7.
290
Командування 16-1 повітряної армії, враховуючи досвід
минулих боїв, кожну групу бомбардувальників і штурмовиків
направляло до цілі в супроводі винищувачів. Окрім
безпосереднього супроводження інколи в район дій
бомбардувальників і штурмовиків висилалися сильні групи винищувачів для
"очистки повітря від винищувальної авіації противника"1. В
наступальних боях активну участь брав командир ескадрильї
431-го штурмового авіаційного полку капітан 1.0. Лозенко -
уродженець с. Ковтунівка Яблунівського району Чернігівської
області. Він зробив 135 бойових вильотів і особисто знищив
43 танки, 120 автомашин, 13 польових гармат, 12 зенітних
точок, 3 склади з боєприпасами2. Значних втрат гітлерівцям за
24 бойових вільоти наніс командир ескадрильї 874-го
штурмового авіаційного полку капітан М.Ф. Дерев'яненко,
призваний Кременчуцьким РВК. Микола Федорович особисто знищив
4 танки, 24 автомашини, 4 польові і 3 зенітні гармати, 4
міномети та склад боєприпасів3.
Відважним асом показав себе штурман екіпажу 234-го
гвардійського авіаційного полку нічних бомбардувальників
гвардії молодший лейтенант I.A. Горішний - уродженець
с. Лепетиха Миколаївської області. В боях по розгрому
Орловського угруповання гітлерівців Іван Аврамович зробив
67 нічних бойових вильотів, скинув кілька тисяч кілограмів
бомб, знищив багато гармат, автомашин з вантажами,
мінометів і зенітно-кулеметних точок. Командуванням 16-ї
повітряної армії I.A. Горішний був нагороджений орденом
Вітчизняної війни 2-го ступеня4.
Безпощадно громив відступаючого противника командир
ЗО 1-ї бомбардувальної авіаційної дивізії полковник М.Ф. Фе-
доренко, призваний Міловським РВК Ворошиловградської (нині
Луганської) області. З 16 по 20 липня 1943 р. підрозділи дивізії
нанесли п'ять масованих ударів по скупченню танків і мотоме-
ханізованих частин ворога в районах Широкоє, Болото,
Сіньково, Архангельськоє, Бузулук, Зелена Роща. Внаслідок
цих ударів фашистські загарбники понесли значні втрати. За
вмілу організацію бойових дій дивізії, високі результати в боях
]ЦАМО РФ, ф. 368, оп. 6776, спр. 101, арк. 5-6.
2 Там само, оп. 6485, спр. 15, арк. 341.
3Там само, арк. 376.
4 Там само, арк. 307.
10*
291
з німецько-фашистськими загарбниками Федір Михайлович був
нагороджений орденом Олександра Невського1.
В ході Орловсько-Курської операції зразки вмілого
керівництва бойовою роботою показав командир 53-го
гвардійського Сталін гра дського винищувального авіаційного полку
гвардії майор І.П. Моторний з м. Миколаєва. Він часто
піднімався в повітря для виконання бойових завдань і особистим
прикладом показував, як потрібно бити ворога. Значну уваг/
І.П. Моторний звертав на аналіз повітряних боїв, піднесення
професійної майстерності льотчиків-винищувачів. У ході
операції пілоти полку провели 85 повітряних боїв і збили більше 60
літаків противника. За вміле командування полком і досягнуті
при цьому успіхи І.П. Моторний був нагороджений орденом
Олександра Невського2.
Переборюючи завзятий опір гітлерівців, наші війська
просувалися вперед. На початку серпня жорстокі бої
розгорнулись уже на близьких підступах до Орла. В них відзначилися
бійці та командири 380-ї стрілецької дивізії, в складі якої було
434 всїнів-українців3. В ніч на 4 серпня радянські воїни пішли
на штурм міста, 5 серпня вони визволили Орел. Над одним із
найвищих в місті будинків під вогнем ворога був піднятий
червоний прапор. Це зробили відважні розвідники 1262-го
стрілецького полку 380-ї стрілецької дивізії донбасець Іван
Санько та сибіряк Василь Образцов4.
37 днів тривав контрнаступ радянських військ проти
Орловського угруповання гітлерівців. Переборюючи опір ворога,
з'єднання Центрального, Брянського та Західного фронтів
просунулися на захід до 150 км. Значний внесок у ліквідацію
Орловського плацдарму німецько-фашистських загарбників
внесли воїни-українці. Разом з бійцями та командирами різних
національностей вони розгромили 15 дивізій противника й
відкрили широкі можливості для подальшого наступу наших
військ на ділянках інших фронтів.
1ЦАМО РФ, ф. 368, оп. 6485, спр. 14, арк. 176-177.
2 Там само, спр. 15, арк. 179.
3Там само, ф. 1701, оп. 2, спр. 175, арк. 11.
4 Див.: Орловская область в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.:
Сб. документов и материалов. - Орел: Орлов, кн. изд-во, 1960. - С. 466.
292
*
Внаслідок переслідування противника головне
угруповання військ Воронезького та Степового фронтів до 24 липня
зосередилось північніше Бєлгорода. Було поставлено завдання
прорвати оборону ворога в напрямі Богодухів, Валки, а
згодом розгромити його на цій ділянці.
Контрнаступ частин і з'єднань Воронезького та Степового
фронтів на Бєлгородсько-Харківському напрямі був
організований у короткий термін. Велике навантаження лягло на воїнів
саперних підрозділів. Вони будували шляхи, мости, лаштували
переправи, здійснювали заходи по оперативному маскуванню,
розмінуванню й устаткуванню вихідних районів. Так,
наприклад, під шаленим вогнем противника сапер 540-го армійського
інженерного батальйону М.Г. Васильченко з м. Охтирки
Сумської області розмінував 14 мін-сюрпризів1. При будівництві
мосга в районі с. Кочетковка зразок мужності й відваги
показав сапер цього ж батальйону І.Г. Калиниченко -
уродженець с. Федорівка Карлівського району Полтавської
області. Він сміливо виконував свою важку бойову роботу під
бомбуванням ворожої авіації2. На північній околиці Старого
міста Бєлгородського району важливе завдання виконав
командир саперного взводу 209-го гвардійського стрілецького
полку 73-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії лейтенант
В.І. Прилюдько - уродженець с. Ново-Миколаївка
Мелітопольського району Запорізької області. Під сильним кулеметно-
мінометним вогнем гітлерівців він зробив кілька проходів у
дротяному загородженні й особисто зняв 35 мін противника3.
В період підготовки до контрнаступу бійці та командири
вивчали способи прориву гітлерівських укріплень, глибоко еше-
лонованої оборони. Особлива увага зверталася на питання
взаємодії в бою піхоти й артилерії, артилерії й танків, танків і
піхоти. Значну навчально-виховну роботу вели парторг 362-го
танкового батальйону 29-го танкового корпусу А.Г. Погребин-
ський, уродженець с. Барахти Васильківського району
Київської області, заступник командира по політчастині 12-го
окремого бронеавтомобільного батальйону майор Д.А. Панчук
]ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 116, спр. 206, арк. 15.
2 Там само, ф. 335, оп. 5134, спр. 206, арк. 15.
3 Там само, оп. 2, спр. 23, арк. 45.
293
із с. Корчинці Віньковецького району Кам'янець-Подільської
області, політпрацівники інших частин і підрозділів. Вони
роз'яснювали бійцям військове та політичне значення Курської
битви, сприяли забезпеченню високого наступального пориву
воїнів, невтримного їхнього прагнення швидше розпочати
визволення української землі від німецько-фашистських
загарбників. Бійці та командири знали, що лінія фронту на деяких
ділянках проходила майже біля самого кордону України.
Вимучена, знівечена гітлерівцями українська земля чекала своїх
визволителів. На червоноармійських мітингах, які відбулися перед
контрнаступом у військах Воронезького та Степового фронтів,
воїни клялися розгромити фашистських окупантів і вигнати їх з
української землі.
У ніч перед наступом війська Воронезького та Степового
фронтів потайки висунулися на вихідні позиції. В з'єднаннях і
частинах фронтів було багато наших земляків. У військах 5-ї
гвардійської армії, зокрема, на 1 липня воїни-українці
складали 6,5-11,6 відсотки до загальної кількості особового складу1.
На світанку 3 серпня після артилерійської підготовки та ударів
авіації, війська обох фронтів своїм контрнаступом розпочали
операцію "Полководець Рум'янцев".
До 13 годин підрозділи та частини 5-ї гвардійської армії
на ділянці прориву просунулися вперед на 4-5 км. Здібними й
рішучими організаторами бою виявили себе командир 95-ї
гвардійської стрілецької дивізії 5-ї гвардійської армії гвардії
генерал-майор М.С. Нікітченко та його заступник - начальник
політвідділу гвардії полковник A.A. Москаленко. Незважаючи
на завзятий опір гітлерівців, дивізія під їхнім командуванням
прорвала сильно укріплену лінію оборони, нанесла ворогові
значних втрат і зайняла кілька населених пунктів. За вміле
командування дивізією, досягнуті при цьому успіхи командир
був нагороджений орденом Кутузова 2-го ступеня, а його
заступник - орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня2.
Самовіддано бився з ворогом бронебійник 145-го
гвардійського стрілецького полку 66-ї гвардійської стрілецької
дивізії цієї ж армії гвардії сержант О.С. Ященко з
Дніпропетровщини. Коли фашистські танки наблизилися до ста метрів від
позицій, він відкрив вогонь. Першим же пострілом Олександр
1ЦАМО РФ, ф. 240, оп. 2772, спр. 5, арк. 54.
2 Там само, ф. 328, оп. 4876, спр. 35, арк. 189.
294
Степанович підбив один танк, згодом - другий. Інші машини
повернули назад. Атака гітлерівців була зірвана1.
Для розвитку успіху стрілецьких дивізій та нарощування
удару командуючий Воронезьким фронтом увів у бій з'єднання
першого ешелону 1-І та 5-І гвардійської танкових армій. За
день наступу вони просунулися на ЗО км і роз'єднали
Томаровськигі і Бєлгородський вузли опору противника2 Це
був перший випадок у Великій Вітчизняній війні, коли для
розвитку успіху в ролі рухомої групи фронту були використані
дві танкові армії. "За всю війну, - писав у своїх спогадах
командуючий 1-ю танковою армією маршал бронетанкових
військ М.Є. Катуков, - ще ніхто із нас не бачив такого
скупчення радянських танків на такій вузькій ділянці фронту.
При проході коридора прориву, корпуси розвернулися й
вступили в бій з гітлерівцями"3.
В тому бою вміло діяв механік-водій танка Т-34 53-го
окремого гвардійського танкового полку гвардії старшина
А.К. Шакула (м. Київ). Разом із своїм екіпажем він знищив 2
середніх танки, 3 гармати, 5 автомашин з боєприпасами та
до взводу піхоти ворога4. При виконанні бойового завдання
показав себе мужнім і сміливим воїном командир танка Т-34
36-го окремого гвардійського танкового полку гвардії
молодший лейтенант М.П. Пахомов - українець з м. Рязані. Він
першим увірвався на ворожі позиції й знищив 2 танка,
роздавив 3 гармати й 2 кулемети. Незважаючи на те, що його
танк був пошкоджений, Микола Петрович продовжував
виконувати бойове завдання5.
Мужньо бився з противником командир танкового взводу
1-го окремого гвардійського Червонопрапорного
мотоциклетного полку 5-ї гвардійської танкової армії гвардії лейтенант
Ф.С. Шевчук, призваний Лихославльським РВК Калінінської
області. Коли гітлерівська піхота пішла в наступ, він прямим
влученням снарядів знищив більше 50 фашистських солдатів,
унаслідок чого атака ворога була відбита6.
Степовий фронт, який наступав північніше Бєлгорода, в
1ЦАМО РФ, ф. 328, оп. 4876, спр. 35, арк. 248.
2 Там само, ф. 236, оп. 2673, спр. 275, арк. 64.
3Катуков М.Е На острие главного удара. - М.: Воениздат, 1976. - С. 244.
4ЦАМО РФ, ф.332, оп. 4984, спр. 29, т. 1, арк. 181.
5 Там само, спр. 30, т. 2, арк. 48.
**Там само, ф. 332, оп. 4984, спр. 29, т. 1, арк. 165.
295
своєму розпорядженні не мав таких міцних засобів прориву, як
Воронезький. Тому його наступ розвивався в більш складних
умовах. За день боїв 53-я й 69-а армії просунулися на 7-8 км,
а 1-й механізований корпус - на 15 км. Перша кулеметна
рота 1-го стрілецького батальйону 958-го стрілецького полку
299-ї стрілецької дивізії була введена в бій і до кінця дня
вийшла на східну околицю Кисельово. Противник силою до
батальйону піхоти при підтримці 4 танків і самохідних гармат
тричі намагався відновити становище, але всі його контратаки
успіху не мали. Командир роти лейтенант І.Ф. Пономаренко,
уродженець с. Надеждівка Миколаївської області, шквальним
вогнем постійно відсікав піхоту1. В цьому ж бою виявив
особисту хоробрість командир 2-го взводу цієї роти молодший
лейтенант П.Є. Скоромний - уродженець Дергачівського
району на Харківщині. Він силами свого взводу вміло, без втрат
особового складу блокував 5 бліндажів противника2.
Переборюючи опір гітлерівців, війська 53-ї та 69-ї армій
Степового фронту просувалися вперед. їхні основні зусилля
були спрямовані на ліквідацію Томаровського та
Бєлгородського вузлів опору ворога. Наземні війська активно
підтримувала наша авіація. Тільки 4 серпня авіація 2-ї повітряної
армії провела 29 повітряних боїв, у ході яких було збито 43
літаки противника3. Льотчик 61-го штурмового авіаційного
полку молодший лейтенант Є.І. Любченко з м.
Дніпропетровська в один день зробив 5 успішних бойових вильотів на
підтримку сухопутних військ, які штурмували оборону
противника в районі Томаровка, Орловка, Журавлиний. При сильній
протидії зенітних засобів ворога Євген Іванович знищив З
танки, 2 дзоти, подавив вогонь артилерійської батареї.
Командуванням армії він був нагороджений орденом Вітчизняної
війни 2-го ступеня4. Вміло організував бойову роботу начальник
штабу 5-го гвардійського винищувального авіаційного корпусу
гвардії полковник А.І. Скляр із м. Ніжина на Чернігівщині. В
Червоній армії Андрій Іванович служив з 1919 р. З початком
Великої Вітчизняної війни він незмінно перебував на
вирішальних ділянках бою, старанно проводив у життя накази
1ЦАМО РФ, ф. 1604, оп. 2, спр. 25, арк. 15.
2 Там само, арк. 18.
3Там само, ф. 203, оп. 2847, спр. 8, арк. 35.
4 Там само, ф. 302, оп. 4209, спр. 42, арк. 375.
296
командування, узагальнював досвід бойових дій та
впроваджував його в частинах і з'єднаннях. Усе це позитивно впливало
на хід виконання бойових завдань. Тільки за період
Бєлгородської операції пілоти корпусу збили 561 літак противника
при втраті своїх 180, що складає співвідношення 1:3. За вмілу
організацію роботи штабу корпусу та штабів з'єднань у
наступальних діях на Бєлгородському напрямі А.І. Скляр був
нагороджений орденом Кутузова 2-го ступеня1.
Внаслідок наполегливих боїв 4 серпня війська 6-ї
гвардійської армії, правофлангові з'єднання 5-ї гвардійської та
частини 1-ї танкової армій підійшли до Томаровського вузла,
вклинилися в його оборону й охопили півкільцем з півночі,
сходу та південного сходу.
В боях на Бєлгородському напрямі виявив мужність чер-
воноармієць 2-го стрілецького батальйону 151-го
гвардійського стрілецького полку 52-ї гвардійської стрілецької дивізії
П.Ф. Литовченко - уродженець с. Андріївка Донецької області.
Лише 4 серпня він 3 рази ходив у атаку й особисто знищив
більше 15 фашистських солдатів2. Тоді ж мужньо бився
помічник командира взводу 2-го стрілецького батальйону цього
полку старший сержант П.А. Дзюбенко з м. Фрунзе. Він підпустив
на близьку відстань гітлерівців і влучним вогнем з кулемета
розстрілював їх упритул3. Уміло командував 3-м взводом 95-ї
окремої вогнеметної роти 6-ї гвардійської армії В.П. Заєць -
уродженець с. Мала Дівиця Чернігівської області. 5 серпня він
вогневими засобами взводу знищив 1 танк, 1 гармату й більше
сотні гітлерівських солдатів і офіцерів4.
Значну роботу провів військовий лікар 2-го рангу 60-го
медико-санітарного батальйону 52-ї гвардійської стрілецької
дивізії І.С. Брацлавський (м. Донецьк). Тільки за першу добу
контрнаступу Іван Степанович силами медсанбату надав
допомог/ понад 500 пораненим бійцям і командирам5.
На східних і південно-східних підступах до Бєлгорода
війська 7-ї гвардійської армії, долаючи опір противника,
ліквідували його плацдарм на правому березі Сіверського Дінця й
форсували річку в кількох місцях. У тих боях відзначився ко-
1ЦАМО РФ, ф. 302, оп. 4209, спр. 42, арк. 663.
2 Там само, ф. 335,-оп. 5134, спр. 155, арк. 175.
37а/и само, арк. 166.
4 Там само, спр. 156, арк. 125.
5 Там само, арк. 48.
297
мандир 2-ї батареї винищувального протитанкового дивізіону
154-і окремої мотострілецької бригади старший лейтенант
М.П. В'юненко (м. Синельникове Дніпропетровської області).
Під ураганним вогнем він викотив гармати на 100 м від
противника і впритул прямою наводкою знищував його1.
Кілька разів ходив в атаку командир танка Т-70 166-го
танкового полку лейтенант С.І. Рудяга. Він роздавив 1
протитанкову гармату й знищив 2 вогневі точки ворога, які
заважали просуванню вперед нашим підрозділам2.
Вранці 1 серпня війська Степового фронту почали бої
безпосередньо за Бєлгород. Гітлерівське командування
перетворило це місто в сильний вузол опору. Навколо Бєлгорода
було споруджено могутній обвід з розвинутою сіткою
довгочасних оборонних споруд, квартали міста були пристосовані
для ведення вуличних боїв. Однак, ані міцна оборона, ані
стійкість ворога вже не могли стримати рішучий наступ наших
військ. Уся система німецько-фашистської оборони на
Бєлгородсько-Харківському напрямі розвалилася.
Першими в Бєлгород увійшли частини 89-ї гвардійської та
305-ї стрілецької дивізій. Ворог чинив упертий опір. Боротьба
велася за кожний квартал. У тих боях відзначився командир
кулеметного взводу окремого гвардійського учбового
батальйону 89-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії лейтенант
Д.В. Лисак - уродженець с. Степанівка Полтавської області.
Він 4 рази ходив в атаку й у ході вуличних боїв знищив 12
гітлерівців3. Більше двадцяти фашистських загарбників знищив
командир мінометного розрахунку 3-го стрілецького полку
гвардії старший сержант Ф.О. Черножуков із м. Лисичанська
Луганської області. Коли ворог перейшов у контратаку, він
відкрив інтенсивний вогонь і відкинув його, забезпечив
просування наших підрозділів уперед. За рішучі дії в боротьбі з
ворогом Федір Омелянович був нагороджений орденом
Червоної Зірки4.
Самовідданість у бою виявили командир гармати 29-го
гвардійського окремого винищувально-протитанкового
дивізіону 89-ї гвардійської стрілецької дивізії старший сержант
Ф.Т. Дачко - уродженець Кремінського району Луганської
об1 ЦАМО РФ, ф. 341, оп. 5339, спр. 46, арк. 48-49.
2 Там само, арк. 25.
3Там само, ф. 1252, оп. 2, спр. 19, арк. 658.
4 Там само, арк. 665.
298
ласті (підпалив 1 і підбив 2 фашистськи танки); командир 9-ї
гвардійської стрілецької роти 270-го гвардійського стрілецького
полку гвардії старший лейтенант П.Я. Якубін (у рукопашній
сутичці знищив кулеметний розрахунок ворога); командир
санітарного взводу 2-го гвардійського стрілецького батальйону
273-го гвардійського стрілецького полку П.І. Подповідний -
уродженець хут. Овдянський Лебединського району Сумської
області (під сильним кулеметно-мінометним вогнем ворога
виніс з поля бою 14 поранених бійців і командирів, надав їм
необхідну допомогу) та ін.
Під вечір 5 серпня 1943 р. війська Степового фронту
штурмом оволоділи Бєлгородом і очистили його від німецько-
фашистських загарбників. Ворог поспішно відступив на
південь, залишивши на вулицях міста тільки вбитими більше З
тисяч солдатів і офіцерів. На ознаменування визволення Орла
та Бєлгорода в Москві увечері того ж дня відбувся перший в
історії Великої Вітчизняної війни артилерійський салют.
Тим часом наші війська продовжували наступ. За п'ять
днів з'єднання 1-ї танкової армії просунулися більше як на
100 км і оволоділи важливим опорним пунктом гітлерівської
оборони - містом Богодуховим Харківської області. В ході
контрнаступу в районі Богодухова та Охтирки хоробро діяли
танкісти 6-го танкового корпусу під командуванням генерала
А.Л. Гетьмана - уродженця хут. Клепали Буринського району
Сумської області. Раптові й рішучі удари танкістів генерала
А.Л. Гетьмана сприяли швидкому просуванню стрілецьких
частин і з'єднань. Під Богодуховим і Охтиркою танкісти знищили
7 500 гітлерівців. Противник утратив 106 танків, 95 гармат,
315 автомашин, 5 літаків та багато іншої техніки й військового
майна.
5-а гвардійська танкова армія звільнила від
німецько-фашистських загарбників Козачу Лопань і Золочів - великі вузли
ворожої оборони, які прикривали Харків. У боях за місто
Золочів хоробро діяв заступник начальника штабу 181-ї танкової
бригади 18-го танкового корпусу капітан Я.П. Вергун -
уродженець с. Саївка П'ятихатського району Дніпропетровської
області. В ніч на 6 серпня він на чолі групи з 4-х танків
увірвався в місто, проник у ворожий штаб і знищив гранатами
генерала та 8 офіцерів. Коли його танк був підбитий, Яків
Пантелеймонович ускочив у покинутий екіпажем фашистський
танк і продовжував громити гітлерівців. У ході бою він замінив
пораненого командира бригади. За виявлені мужність і
хороб299
рість Я.П. Вергуну було присвоєно звання Героя Радянського
Союзу1.
В районі Борисовка - Грайворон відзначився командир
танкової роти 38-го окремого бронеавтомобільного
батальйону 29-го танкового корпусу лейтенант М.І. Шевченко
(м. Краснодон Луганської області). Тільки 6 серпня ним було
знищено 2 танки й 3 вогневі точки ворога2. В тому ж бою
командир танка Т-34 2-го танкового батальйону 237-ї
танкової бригади молодший лейтенант М.С. Іваненко,
уродженець с-ща Чоповичі Житомирської області, вміло
маневруючи під сильним вогнем ворога, знищив 2 танки, один із них
тяжкий - Т-6 "тигр"3.
Високу бойову майстерність виявив механік-водій танка
Т-34 1-го танкового батальйону 1-ї танкової бригади старший
сержант О.Д. Підгайний - уродженець с. Кабичівка
Моравського району Луганської області. Танк в його руках був
грізною зброєю для ворога: 6 серпня в районі с. Кустови Олексій
Денисович знищив один фашистський Т-6 "тигр", 2 середні
танки, 2 протитанкові гармати, 1 міномет, 4 автомашини з
боєприпасами. В цьому бою О.Д. Підгайний загинув смертю
хоробрих. Командуванням бригади він нагороджений
орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня посмертно4.
З великим завзяттям вела бої наша авіація. Утримуючи
панування в повітрі, вона активно сприяла наступові сухопутних
військ. Зусилля авіації були спрямовані на знищення
відступаючих військ противника та розгром його резервів. З 3 по
8 серпня 2-а, 5-а та 17-а повітряні армії провели більше 13
тисяч літако-вильотів, із них до 8 тисяч з метою знищення
живої сили й техніки ворога. За цей час частини та з'єднання
повітряних армій збили біля 400 літаків противника5. Відважно
громили гітлерівців командир ескадрильї 235-го штурмового
авіаційного полку 264-ї штурмової авіаційної дивізії
С.А. Безчасний - уродженець м. Мелітополь Запорізької
області; командир ескадрильї 820-го штурмового авіаційного
полку 292-ї штурмової авіаційної дивізії Д.А. Нестеренко з
м. Маріуполь Донецької області; командир ескадрильї 156-го
1 Див.: Золотые звезды. - Днепропетровск: Проминь, 1967. - С. 108-111.
2ЦАМО РФ, ф. 3420, оп. 2, спр. 5, арк. 143.
3 Там само, ф. 3421, оп. 2, спр. 45, арк. 149.
4 Там само, арк. 81.
5 Там само, ф. 35, оп. 11285, спр. 786, арк. 131-132.
300
винищувального авіаційного полку 12-ї гвардійської
винищувальної авіаційної дивізії О.Г. Безверхий, призваний Новосан-
жарським РВК на Полтавщині; пілот 667-го штурмового
авіаційного полку 292-ї штурмової авіаційної дивізії старший
лейтенант О.С. Бутко - українець із с. Мачеха Волгоградської
області. Перебуваючи в армії з листопада 1941 р., О.С. Бутко
на вересень 1943 р. здійснив 118 бойових вильотів на
штурмовку живої сили й техніки противника. В повітряних боях
він збив 6 ворожих літаків, завжди діяв сміливо й відважно. За
безприкладну мужність і хоробрість О.С. Буткові присвоєно
звання Героя Радянського Союзу1.
Долаючи шалений опір противника, армії Степового
фронту підійшли до зовнішнього оборонного обводу м. Харкова.
Одночасно війська 57-ї армії Південно-Західного фронту, які
рішенням Ставки ВГК були передані до складу Степового
фронту, 11 серпня форсували Сіверський Донець, визволили
місто Чугуїв і вийшли на підступи до Харкова.
Щоб зупинити наступ радянських військ і утримати Харків,
гітлерівське командування перекинуло в район Богодухова
танкові дивізії СС "Рейх", "Мертва голова", "Вікінг" і нанесло
ряд контрударів. Бої на Богодухівському напрямі мали
особливо запеклий характер. Натиск ворога наростав. Протягом
11-17 серпня гітлерівці відтиснули наші з'єднання на 20 км
північніше Богодухова, але, зазнавши великих втрат, перейшли
до оборони. Затяжний, запеклий характер боротьби на
Богодухівському напрямі був значною мірою зумовлений тим,
що з просуванням танкових армій Воронезького фронту в
глибину оборони взаємодія між ними й артилерією
загальновійськових армій порушилася, оскільки разом з нашою
піхотою відстала й артилерія.
Коли війська Воронезького фронту відбивали контрудари
танкових дивізій противника в районі Богодухова та Охтирки,
армії Південно-Західного та Південного фронтів прорвали
оборону гітлерівців по Сіверському Донцю й на Міусі,
просувалися частиною сил південніше Харкова, а головними силами
- в центральні райони Донбасу. Тоді ж успішно розвивали на-
туп на Харків і війська Степового фронту. їхній натиск на
ворога все більше посилювався. Командуючий Степовим
фронтом І.С. Конєв розраховував оволодіти Харковом шляхом
на82.
^ив.: Герои-волгоградцы. - Волгоград: Н.-волж. кн. изд-во, 1962. - С. 79-
301
несення по обороні ворога кількох сильних ударів з наступним
охопленням міста військами фронту з північного заходу і
південного сходу.
Бої на підступах до Харкова були запеклими. Противник
чинив шалений опір. Він намагався будь-якою ціною утримати
Харків. Але радянські воїни, охоплені високим наступальним
поривом, докладали всіх зусиль, щоб швидше визволити місто,
врятувати його від подальшого руйнування, а його жителів -
від фашистського рабства. В тих боях відзначився командир
батареї 422-го дивізіону 309-го гвардійського мінометного
полку 299-ї стрілецької дивізії гвардії лейтенант Я.І. Цебрик -
уродженець с. Сосни Літинського району Вінницької області.
Незважаючи на обстріл вогневих позицій, Яків Іванович зумів
своєчасно й точно дати залп по скупченню живої сили й
техніки ворога, нанести йому значних втрат1. Безпощадно бив
ворога командир кулеметної роти 382-го стрілецького полку
84-ї стрілецької дивізії старший лейтенант М.П. Волинський -
українець із м. Сандово Калінінської області. В той же час,
коли гітлерівці перейшли в контратаку, М.П. Волинський
висунувся вперед із станковим кулеметом, підпустив ворога і
впритул розстрілював його. В цьому бою Микола Павлович
загинув смертю героя2. Хоробро діяв і кулеметник 1-го
стрілецького батальйону 960-го стрілецького полку 299-ї
стрілецької дивізії сержант І.П. Шумлянський з Донецької області.
В районі села Полєвоє він з кулемета безпощадно косив
піхоту. Не розгубився Іван Павлович і тоді, коли в атаку пішли
танки противника. Гранатою він знищив одну фашистську
машину3.
Прикладів високого героїзму й відваги бійців і командирів
Степового фронту в боях на підступах до Харкова було
багато.
Війська Воронезького, Степового та Південно-Західного
фронтів усе тісніше охоплювали харківське угруповання
ворога. Над ним нависла загроза оточення. Враховуючи це,
фашисти в другій половині дня 22 серпня почали відступ із
району Харкова. Щоб не дати противникові можливості
вивести свої війська з-під ударів наших з'єднань, командуючий
1ЦАМО РФ, ф. 1604, оп. 2, спр. 25, арк. 522.
2 Там само, ф. 1237, оп. 29401, спр. З, арк. 193.
3Там само, ф. 1604, оп. 2, спр. 25, арк. 327.
302
Степового фронту віддав наказ про нічний штурм міста. Харків
був зовсім поруч. Бійці та командири, забувши про втому й
нехтуючи небезпекою, ринулися вперед.
З заходу до міста увірвались 89-а гвардійська
Бєлгородська та 107-а стрілецькі дивізії. З півночі й північного
сходу противника тіснили з'єднання 69-ї та 7-ї гвардійської
армій.
Залишившись у Харкові, війська ворога чинили впертий
опір і спішно руйнували місто. Це була вже агонія гітлерівців.
Ключові позиції великого міста одну за другою захоплювали
наші війська. Успішно діяли частини 89-ї гвардійської
стрілецької дивізії. Прорвавшись по вулиці Колочковській до
центра міста, гвардійці підняли над будинком Держпрому червоний
прапор. У тих боях відзначився старший ад'ютант 2-го
стрілецького батальйону 270-го гвардійського стрілецького полку
гвардії молодший лейтенант В.В. Приходько, призваний Лиси-
чанським РВК. У ході бою він замінив командира 5-ї
стрілецької роти. Під сильним вогнем Віктор Володимирович,
уникаючи лобових атак, прорвався на вогневі позиції
противника й знищив 3 кулеметні точки1.
Бойову майстерність виявив командир розрахунку 3-ї мін-
роти 273-го стрілецького полку молодший сержант Г.М. Ма-
щенко - українець із с. Вейделовка Воронезької області.
Висунувшись уперед на відкриту позицію, Григорій Миколайович
відкрив вогонь по гітлерівцях і знищив 2 шестиствольні
міномети2. Вміло управляв вогнем командир батареї 76-мілімет-
рових гармат 537-го стрілецького полку старший лейтенант
І.В. Скороход - с. Пономарівка Чкаловської (нині
Оренбурзької) області. 21 серпня в боях за м. Харків він підбив 2
фашистські танки, подавив 3 вогневі точки ворога3. Розвідник
186-ї окремої розвідроти В.Г. Єрьоменко - уродженець
с. Кальченки Білопільського району Сумської області - 16
серпня в рукопашній сутичці знищив 4 гітлерівців. 20 серпня
внаслідок відважних і хоробрих дій здобув цінні документи4.
Всю ніч на 23 серпня в місті відбувалися запеклі вуличні
бої. Хоробро й відважно діяли бійці та командири 14-ї
гвардійської стрілецької дивізії. Вони захопили аеродром, плиточ-
1ЦАМО РФ, ф. 1252, оп. 2, спр. 19, арк. 540.
2 Там само, арк. 316.
3 Там само, спр. 18, арк. 69.
4 Там само, спр. 18, арк. 528.
303
ний завод і в числі перших увірвалися на територію
тракторного заводу. Вміло організував вогонь командир 2-ї батареї
33-го гвардійського артполку гвардії лейтенант І.Ф. Іванченко -
уродженець с. Ново-Миколаївка Дніпропетровської області.
Коли противник на ділянці 38-го гвардійського стрілецького
полку перейшов у контратаку, І.Ф. Іванченко вогнем своєї
батареї прямою народкою знищив 4 кулемети й до роти піхоти
ворога1. Мужність і самовідданість виявив командир відділення
роти зв'язку 36-го гвардійського стрілецького полку гвардії
сержант Ф.Н. Гонтар - уродженець Жашківського району на
Черкащині. Під шквальним вогнем противника він відновив три
пориви телефонної лінії2.
На кожному кроці ризикуючи своїм життям, зневажаючи
смерть, відважно діяли бійці та командири Степового фронту
під час визволення Харкова. В другій половині дня 23 серпня
при активній підтримці з флангів військ Воронезького та
Південно-Західного фронтів місто було ними повністю звільнено
від німецько-фашистських загарбників. Так було завершено
контрнаступ радянських військ на Бєлгородсько-Харківському
напрямі, а разом з ним і всю Курську битву.
Подвиги тисяч і тисяч бійців та командирів різних
національностей, у тому числі й воїнів-українців, їх масовий героїзм
і військова майстерність, високий наступальний порив
зумовили нашу перемогу над гітлерівцями’на Курській дузі.
* * *
*
Розгром німецько-фашистських військ під Курськом став
однією з найважливіших і вирішальних подій Великої
Вітчизняної війни. Він мав велике значення й для всієї другої світової
війни. Остання спроба гітлерівської Німеччини розпочати
могутній літній наступ 1943 року з метою повернути хід війни
на свою користь, утримати від розпаду фашистський блок,
ослабити політичні наслідки поразки на Волзі зазнали
остаточного провалу.
Після Курської битви війна вступила в нову фазу, яка
характеризувалася безперервним переможним наступом
радянських військ. Значний внесок до цієї боротьби зробили
воїни-українці та уродженці України.
1ЦАМО РФ, ф. 1076, оп. 2, спр. 16а, арк. 82.
2 Там само, арк. 93.
304
Розділ VII
ВИЗВОЛЬНІ БОЇ ЗА УКРАЇНУ
§ 1. ПОЧАТОК ЗВІЛЬНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ
Кінець 1942 р. виявився надзвичайно напруженим на
радянсько-німецькому фронті. З грудня 1942 р. Ставка
затвердила план "Сатурн", який полягав у тому, щоб наступом
Південно-Західного та Донського фронтів на Ростов відрізати
кавказьке угруповання гітлерівських військ. Одночасно
з'єднання Донського та Сталінградського фронтів одержали
завдання розгромити Сталінградську групу військ ворога, що
нараховувала 22 дивізії. Грудневий наступ, проте, очікуваних
наслідків не дав, і радянське командування приступило до
більш ретельної підготовки операції. Гітлерівський генералітет
пов'язував свої сподівання на деблокування відрізаних у
районі Сталінграда частин, зокрема на групу армій "Дон" під
командуванням Манштейна. З цією метою
генерал-фельдмаршал створив два ударних угруповання. Завдавши удару з
району Котельниковського, Манштейн, здавалося, майже досяг
своєї мети: його передові загони були на відстані 400 км від
Сталінграда.
У зв'язку з цим радянське командування внесло зміни до
плану "Сатурн". Уранці 16 грудня з'єднання
Південно-Західного та лівого крила Воронезького фронтів приступили до
реалізації нових завдань. До кінця 18 грудня ударне угруповання 1-ї
гвардійської армії генерал-лейтенанта В.І. Кузнецова
прорвало ворожу оборону, а наступного дня частини 3-ї гвардійської
армії під командуванням генерал-лейтенанта Д.Д. Лелюшенка
розвинули цей успіх. Почалися перші бої за визволення
української землі, яку півтора року топтав чобіт окупанта. Першим
звільненим українським населеним пунктом стало с. Півнівка
Міловського району на Луганщині, потім прийшла черга інших
- Зоріківки, Олексіївки, Маньково-Калитвинського... Визволяючи
с. Морозівку, 25 радянських воїнів вступили в бій з 400
гітлерівцями, знищивши та поранивши 178 солдатів і офіцерів
противника.
Крута Миронова гора (вона ж висота 176,2) панувала
над Доном, закутим у крижаний панцир. Правий мінований
берег був поснований густою дротяною загорожею. Перед
воїнами 127-ї гвардійської стрілецької дивізії стояло завдання
будь-що захопити висоту, яка перешкоджала наступу.
Шквальний вогонь противника вминає бійців у сніговий наст, але
кілька сміливців кидаються вперед. І от уже рядовий Іван
307
Лопата перед ворожою траншеєю підвівся на повний зріст,
заніс руку з гранатою, але раптом ніби осікся, спираючись на
автомат. Навальна атака гвардійців примусила німців
відступити. Після бою однополчани схилили голови на місці
загибелі товариша.
По війні побратим героя В.О. Ісиченко посадив тут дубок.
Згодом юні слідопити додали до нього ще 16 міцних саджанців
- саме стільки листів-відгуків на свої запити одержали вони з
Одеси, Харкова, Житомира, Києва, Полтави, Сміли, Чернігова
про повних тезок сміливця - Івана Лопати, які пішли на війну й
не повернулися додому.
Початок боїв на території України пам'ятний ветеранам.
Колишній командир 6-ї роти 1222-го гвардійського
стрілецького полку (1-а гвардійська армія) А. Довбня не може
розповідати про них без хвилювання. "Наступали ми з Осет-
рівського плацдарму (південніше Верхнього Мамона). Рухомою
ударною силою став танковий корпус. Після триденних
жорстоких боїв ешелонована оборона противника була зламана,
прорив сягав 60 км по фронту й 40 км углиб.
Важко описати ту окриленість, яку відчували мої земляки-
українці: нарештії Схвильовані були всі. З міст Росії,
Казахстану, Узбекистану йшли душевні листи: обіймаємо, цілуємо
того нашого воїна, який першим ступить на українську землю.
Нам активно допомагало місцеве населення.
Запам'яталася Тетяна Бондар із с. Стрільцівки, яка замінила загиблого
фельдшера Н. Петрову й уміло надавала допомогу
пораненим.
16 січня гвардійці вступили до Мілового. 17 січня від
гітлерівців очищено й с-ще Чортково.
Радості не було меж. Ми прийшли до тебе, Україної На
вулиці Мілового висипало все вціліле населення. Наших
гвардійців обіймали, цілували, пригощали хто чим міг. Солдат-виз-
волитель був найдорожчим гостем в кожній хаті або
землянці"1.
Сьогодні в центрі Мілового на пагорбі Слави височіє
бронзовий монумент із зображенням солдата, до грудей якого
припала жінка. На постаменті напис: "Україна - визволителям".
Бої на східних рубежах України відзначалися масовим
героїзмом радянських воїнів. Командир роти, уродженець Він-
ничини, Татарченко мав у своєму підрозділі більше половини
1 Правда Украины. - 1983. - 16 янв.
308
українців. В одному з перших боїв на луганській землі його
бійці знищили та пошкодили близько 20 САУ й танків1.
Звитяжно билися за рідну землю представники династії Шесто-
палів із Криворіжжя. Майор І. Шестопал повів 16 гвардійських
танків на ЗО броньованих машин ворога й прийняв нерівний
бій, у якому загинули його земляки - члени екіпажу механік-
водій Гаркавий та радист Тубероза. Підполковник-кавалерист,
кавалер трьох Георгіїв та двох орденів Леніна, Тарас
Шестопал разом з сином, гвардії сержантом С. Шестопалом брав
участь у визволенні перших українських сіл та містечок. Ще
один член родини - Данило Шестопал - завдавав ударів по
ворогові з неба Луганщини2. Серед тих, хто першим ступив на
рідну землю, - кавалер ордена Червоної Зірки Павло
Клименко, його бойові побратими - Апанасенко, Єфіменко, Го-
лоп'ят, Сологуб, Дмитерко й інші3.
Після розвитку контрнаступу під Сталінградом війська Пів-
денно-Західного та Південного фронтів вийшли на лінію Нова
Калитва - Міллєрово - Тормосин - Котельниковський - Приют-
не, охопивши з півночі основні сили групи армій "Дон" і
створивши загрозу тилам групи армій "А" на північному
Кавказі. В Донбасі успішно діяли війська Південно-Західного
фронту. 29 січня 6-а армія генерал-лейтенанта Ф.М.
Харитонова ударом на Балаклію, а наступного дня 1-а гвардійська
армія генерал-лейтенанта Д.Д. Лелюшенка стрімким наступом
на Красний Лиман розірвали оборонні порядки противника,
що дало змогу ввести в дію рухому групу під командуванням
генерал-лейтенанта М.М. Попова. В боях поблизу Красного
Лиману відзначилась ударна група на чолі з досвідченим
розвідником сержантом Гнатюком. Вночі загін по льоду
переправився через Сіверський Донець і зав'язав бій у ворожих
траншеях. Водночас розпочалася навальна атака основних
сил підрозділу під командуванням лейтенанта Василя Терен-
кова - уродженця Донбасу. Гітлерівці були відкинуті з
оборонних рубежів4.
6 лютого радянськими військами взято Балаклію та Ізюм,
за п'ять днів - Лозову, зав'язалися бої за Слов'янськ і Крас-
ноармійське. 3-я гвардійська армія генерал-лейтенанта В.І. Ку-
1ЦДАГО України, ф. 1, оп. 70, спр. 138, арк. 62.
2 Там само, арк. 64.
3Там само, спр. 139, арк. 3.
4 Там само, арк. 4,5,6.
309
знецова розвивала наступ на Ворошиловградському напрямі.
Особливо запеклими видалися бої в районі Краматорська
(поблизу Ворошиловграда). Намагаючись стримати натиск
радянських бійців, німці кинули в контратаку групу танків, за якими
йшли автоматники. Червоноармійці сміливо прийняли виклик.
Навідник і два бійці з розрахунку протитанкової гармати
лейтенанта Тарана, який прикривав піхотний підрозділ, вийшли з
ладу. Тоді до гармати став командир. Коли перші танки
наблизилися на 150 м, пролунали влучні постріли і дві ворожі
машини зупинились. Осколочними набоями наш земляк знищив
екіпаж та групу автоматників. У цей час третій танк почав
обходити гармату з флангу, але був помічений і підбитий
лейтенантом Тараном1.
У боях за рідну Луганщину відзначився механік-водій
танка сержант Д.І. Тромбач, який знищив 2 фашистські дзоти,
2 міномети, близько ЗО піхотинців, 1 снайпера. Безстрашний
танкіст, який до війни працював на шахті № 2 в Красному
Лучі, був нагороджений медаллю "За бойові заслуги"2. Рідне
містечко Кремінну визволяв артилерист С.Г. Бурлуцький. Йдучи
в складі полку важкої артилерії його обгорілими вулицями, він
зустрівся зі своєю дружиною та двома дітьми. Ось такі,
сповнені драматизму й радості, миттєвості інколи дарувала доля
нашим співвітчизникам3.
У пам'яті народній надовго залишиться подвиг старшого
лейтенанта Станового. В районі Старобільська його танк був
підпалений і командир спрямував палаючу машину на будівлю,
3 якої вели вогонь замасковані гармати противника.
Покинувши танк, екіпаж зав'язав бій з ЗО ворожими солдатами.
Смертю хоробрих полягли механік-водій, стрілець-радист,
командир гармати, дістав поранення командир екіпажу.
Гітлерівці облили бензином тіло Станового, який вже не міг виявити
опору, й живцем спалили його4.
У боях за Лисичанськ високу військову звитягу
продемонстрував особовий склад батальйону під командуванням
нашого земляка капітана Чередниченка. Маючи лише 2
протитанкові гармати, бійці зайняли відкриті позиції й почали
об1 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 70, спр. 139, арк. 42.
2 Там само, арк. 62.
3 Там само, арк. 58.
4 Там само, спр. 138, арк. 67.
310
стріл ворожої техніки. П'ять німецьких броньованих машин
було знищено піхотинцями за допомогою гармат і гранат1.
Три важкі німецькі танки в бою під Змієвом знищили
бронебійники Корнієнко і Черніков2. Ефективно діяв екіпаж
бомбардувальника у складі українців - 25-річного капітана Микити
Кропиви, уродженців Полтави Куцая та Кривенка. їхні точні
бомбові удари вражали комунікації ворога, залізничні вузли,
аеродроми та інші військові цілі3.
Хоробрим командиром, вдумливим і винахідливим воїном
виявив себе українець з Казахстану гвардії капітан В.О.
Засядько. Інженер за освітою, він вніс ряд конструктивних змін до
мінометів свого підрозділу, вдосконалив влаштування позиції
мінометників. Завдяки цьому командир домігся збільшення
дистанції вогню й підвищення його ефективності. Капітан
В.О. Засядько геройськи загинув у боях на теориторії
Кіровоградської області. Його іменем назване одне із сіл4.
Гарнізон окупантів у Ворошиловграді складали 3 танкові,
З піхотні дивізії, кілька окремих полків та маршових
батальйонів. Місто оперізували 3 укріплені лінії, що мали 3 000
довготривалих вогневих точок. Колишній старший інструктор по-
літвідділу 3-ї гвардійської армії батальйонний комісар С.
Лебедев у своїх спогадах писав: "Операція почалася в ніч на 8
лютого. За виявлені відвагу та мужність у боях корпус був
перейменований на 7-й гвардійський. Його дії допомогли
визволителям Ворошиловграда. Вирішальну роль в цьому
відіграла 279-а стрілецька дивізія.
14 лютого 1943 р. обласний центр являв собою страшну
картину наслідків фашистської окупації. Місто лежало в руїнах,
пахло гаром, дим затягував вулиці. Виявилося, що спеціальні
команди гітлерівців підпалювали все, що могло горіти. Вони
спалили та зруйнували 1 700 житлових будинків, вбили 8 тисяч
жителів. Понад 10 тисяч чоловік були вигнані на каторгу. Вже
потім ми довідалися, що збитки, завдані окупантами місту,
склали 1 млрд. крб."5.
При наближенні радянських частин до Павлограда
підпільники 13 лютого підняли повстання проти окупантів.
Зав'я1ІЩАГО України, ф. 1, оп. 70, спр. 139, арк. 34.
27а/и само, спр. 140, арк. 42.
3 Там само, арк. 47.
4 Там само, ф. 166, оп. З, спр. З, арк. 8.
5Рабочая газета. - 1983. - 13 февр.
311
залися криваві вуличні бої. Смертельно поранений командир
однієї з бойових груп О.І. Нестеренко написав на стіні
будинку, на який насідали ворожі солдати: "Нас було 21. Стояли на
смерть. Гинемо, але не здаємось!" 16 лютого бойові групи
Ю.І. Осьмиченка та І.Т. Білого оточили штаб 104-го
італійського полку і з боєм захопили його Після цього противник
послабив опір. 17 лютого 4-й гвардійський стрілецький корпус
відкинув ворога від міста.
До лютого 1943 р. було визволено 40 населених пунктів
тодішніх Сталінської і 29 районів Ворошиловградської
областей. 19 лютого війська Південно-Західного фронту вийшли на
рубіж Зміїв - Красноград - Синельникове - Красноармійськ -
Краматорськ - Родаково - Дьяково Успішно діяла в цих боях
дивізія під командуванням уродженця м. Олександрія
Кіровоградської області генерала П.К. Кошового. Відбивши у ворога
населені пункти Романівська, Старо-Черкеська, Ново-Чер-
кеська, Матвіїв Курган та інші (на північ від Таганрога), дивізія
вийшла до р. Міус. Талановитий полководець за вміле
керівництво своїм з'єднанням був нагороджений орденом Суворова
2-го ступеня1.
Однак противник зумів загальмувати просування наших
військ. На Міуському рубежі лінія фронту стабілізувалася до
літа 1943 р.
Становище, яке склалося на німецько-радянському фронті
в середині 1943 р., поставило командування вермахту перед
необхідністю розробки системи стратегічних оборонних
укріплень, названих "Східним валом". Намір Гітлера полягав у тому,
щоб зміцнити позиції по лінії Нарва - Псков - Вітебськ - Орша
- р. Сож - р. Дніпро - р. Молочна - Утлюцький лиман і
зберегти за собою значну територію, зокрема, Донбас і Крим.
Командуючий групою армій "Південь" Манштейн пізніше писав
у своїй книзі "Утерянные победы", що Гітлер не бачив
можливості обійтися без Донбасу у воєнно-економічному відношенні.
Вважаючи неприступними свої оборонні рубежі на р.
Міус, німці були впевнені, що Червона армія активізується на
інших ділянках фронту. Спорудження Міуської частини "Східного
валу" почалося ще в жовтні 1941 р., коли 1-а танкова армія
Кпейста зупинилася тут для перегрупування та поповнення.
Вдосконалення захисного валу продовжувалося після
невдалого наступу німців на Ростов і особливо інтенсивно - після
1ЦЦАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 39, арк. 27.
312
"волзької катастрофи”. При цьому максимально
використовувалися вигідні природні умови: високий правий берег р. Міус,
численні балки та яри, малі річки, які створювали додаткові
переваги для оборони й труднощі для наступаючих, особливо
механізованих і танкових частин. Фланги фашистських
укріплень прикривалися водними перешкодами: на півночі - Сівер-
ським Донцем, на півдні - Азовським морем. "Міус-фронт" мав
три лінії оборони. Обороняли його 6-а польова та 1-а
танкова армії під командуванням генерал-полковників Макен-
зена та Голлідта, що входили до складу армій "Південь".
У розпал Курської битви війська Південно-Західного
фронту перейшли в наступ у районі Ізюма, Південного фронту
- на р. Міус. У липневих боях нові сторінки до історії
вітчизняної військової звитяги вписали гвардійці 73-ї Сталінград-
ської стрілецької дивізії під командуванням славного сина
українського народу - генерала С.А. Козака. 5 липня при
прориві противником оборони радянських частин на східному
березі р. Сіверський Донець південніше Бєлгорода дивізія була
введена в бій з другого ешелону з метою перекрити ворожим
підрозділам, що прорвалися, можливості просування та
забезпечити підхід інших частин до ділянки прориву. Завдяки
рішучим діям комдива наступаючі німецькі колони були
атаковані на марші. Зустрічний удар був настільки раптовим
для противника, що колона з 80 танків Т-6, втративши 1 1
машин підбитими та спаленими, зупинилася й змушена була
розосередитись. У цей час полковим залпом РС танки, що
розгорнулися, були накриті вогнем і деморалізований
противник залишив с. Генералівку та висоту 167,4.
Вміло організовуючи контратаки піхоти в поєднанні з
діями артилерії й доданих частин, С.А. Козак перешкодив
здійсненню ворожих планів. Надійно прикривши північно-східний
напрям, дивізія відволікла на себе велику масу гітлерівської
піхоти й танків, чим дозволила підвести резерви. В жорстоких
боях силами дивізії було знищено 83 танки, більше полку
піхоти противника1.
Під час липневої операції на р. Міус вдалося прорвати
німецьку оборону на глибину 8-10 км й оволодіти плацдармом
на західному березі річки. З метою зміцнення своїх позицій на
Міусі гітлерівське командування поспішно перекинуло в цей
район танковий корпус СС із Бєлгородського напряму. Через
^ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 5, арк. 1.
313
брак точних розвідданих радянському командуванню не
вдалося своєчасно ввести в прорив другий ешелон своїх військ.
Водночас хиби в організації розвідки, необ'єктивність
інформації про захоплення важливого опорного пункту ворога -
Саур-Могили - спричинили необгрунтоване, передчасне
введення в бій 2-го гвардійського механізованого корпусу1.
Невдале керівництво діями радянських військ призвело до значних
втрат. Разом з тим слід відзначити, що активність Південного
фронту в липні 1943 р. не дозволила генералітету вермахту
вільно оперувати резервами, позбавила можливості надіслати
підкріплення в район Курського виступу.
На середину серпня 1943 р. німецьке командування
вважало, що становище на "Міус-фронті" виправлено, й наказало
своїм військам знову закріпитися на цих рубежах. Враховуючи
можливість наступу Червоної армії, гітлерівці здійснили
часткове перегрупування сил. Ворог протиставив радянським
військам досить сильне донбаське угруповання, розгром якого
потребував значних зусиль. Загальне співвідношення сил на
початок операції характеризує наступна таблиця2:
Радянські війська
Німецькі війська
Співвідношення
Дивізії (розрахункові)
63
27
2,3:1
Всього людей (в тис.)
6л 1 058
бл 540
1,7:1
Гармати та міномети
всіх систем і калібрів
без РС і 50-мм
6л. 5 400
6л. 2 400
3:1
Танки та САУ
1 257
6л 900
1,3:1
Бойові літаки
6л 1 400
бл 1 100
1,2:1
"Штаб Південного фронту, - писав колишній його
начальник С.С. Бірюзов, - так планував і координував дії армій, щоб
не випустити звідси німецько-фашистські війська й не дати їм
можливості виконати свої наміри по висадженню в повітря
доменних і мартенівських печей, затопленню шахт, вивезенню
награбованого добра та вигнання в рабство місцевого
населення. Саме тому турботи наші зосередилися тепер на
правофлангових арміях. Туди була націлена більша частина авіації,
резерви артилерії й танків. Це, природно, призводило до
1ЦАМО РФ, ф. 5 УА. оп. 4885, спр. 398, арк. 17.
2Бирюзов С.С. Войска Южного фронта в боях за Донбасс // Военная
мысль. - 1958. - № 9. - С. 62.
314
деякого ослаблення військ, які діяли вздовж узбережжя
Азовського моря, але іншого виходу не було"1.
Із серпня правофлангові 46-а та 1-а армії генералів
В.В. Глаголєва й В.І. Кузнецова почали наступ. Унаслідок
жорстоких п'ятиденних боїв вони оволоділи Змієвом і встановили
зв'язок із Степовим фронтом, сприяючи йому у визволенні
Харкова. Першого серпня прийшов у рух головний кулак
Південно-Західного фронту. Однак уперті сутички тут відчутних
наслідків не дали - ворог стягнув додаткові частини, вирішивши
будь-що утримати оборону. Це полегшило виконання
завдання, поставленого перед Південним фронтом. 18 серпня після
могутньої артилерійської та авіаційної підготовки бійці 5-ї
ударної та 2-ї гвардійської армій генералів В.Д. Цвєтаєва та
Г.Ф. Захарова прорвали оборону ворога в районі р. Міус. У
ніч на 19 серпня введений у прорив 4-й гвардійський
механізований корпус заглибився в розташування ворога на 20 км
і вийшов на р. Кринка. В подальшому одна частина ударного
угруповання фронту просувалася в район Амвросіївки -
Сталіно, друга розгорнула дії в напрямі Азовського
узбережжя. Драматичною сторінкою Міуської операції стали бої
за оволодіння висотою 277,9 - Саур-Могилою. Прикриваючи
Центральний Донбас, ця висота була ключем оборони
гітлерівців на р. Міус. Висоту оперізували траншеї, дротяна
загорожа, підступи до неї прикривали вогневі точки та мінні поля,
а також авіація з повітря. Неодноразові спроби з ходу взяти
Саур-Могилу успіху не принесли. Вночі ЗО серпня група
розвідників під командуванням лейтенанта Г.П. Шевченка в складі
17 бійців прорвалася на вершину й ціною неймовірних зусиль
протягом доби утримувала невеличкий клаптик землі,
незважаючи на шалений вогонь фашистів і втрату командира.
Наступного дня після артилерійської підготовки за участю
"катюш" бійці 96-ї дивізії з трьох напрямків атакували висоту, яку
було здобуто лише 1 вересня ціною великих втрат. Після
виходу 50-ї та 54-ї дивізій у район Водяна, Свистуни та оволодіння
Саур-Могилою гвардійцями 96-ї дивізії у взаємодії з 34-ю та
126-ю стрілецькими дивізіями було завершено розгром "Міус-
фронту". В зв'язку з цим Манштейн поставив перед Гітлером
питання про виділення додаткових контингентів за рахунок
груп армій "Північ" і "Центр". Але далі обіцянок з боку фю-
1 Бирюзов С.С. Когда гремели пушки. - М.: Воениздат, 1961. - С. 162.
315
рера справа не пішла: жодна дивізія не була
передислокована на південь.
Німецькі війська повертали на захід. Педантично
виконуючи директиви нацистської верхівки, вони висаджували в повітря
промислові підприємства, знищували засоби зв'язку, мости,
затоплювали шахти, випалювали посіви, руйнували населені
пункти, виганяли молодь на рабську^ роботу до Німеччини,
чинили масові розправи. Населення шахтарських містечок і
сіл, радо зустрічаючи визволителів, розповідало про звірства
окупантів.
Наступ Червоної армії розвивався нестримно, гітлерівські
дивізії відкочувалися до Дніпра. Особливу непоступливість
ворог виявив у районі Азовського узбережжя. Справжній героїзм
виявили тут гвардійці під командуванням старшого лейтенанта
Дмитра Чумаченка, відбивши 15 контратак противника.
Мужньо билися воїни підполковника Черниша: роти лейтенантів
Сака і Смирнова знищили кілька ворожих дзотів, що
дозволило подолати першу смугу оборонних укріплень1. 27 серпня
4-й кавалерійський і 4-й механізований корпуси вийшли до
Міуського лиману, відрізавши із заходу німецькі частини в
Таганрозі. 29 серпня фашистські війська, позбавлені шляхів
відходу, спробували здійснити евакуацію морем. Однак моряки
Азовської військової флотилії при взаємодії з 8-ю повітряною
армією перешкодили їм це зробити. ЗО серпня місто було
зайняте радянськими військами.
Перші бої на території України засвідчили відсутність
переваги противника в повітрі. Радянська авіація чисельно
переважала німецьку. Зростала й бойова майстерність наших
льотчиків, які вдосконалювались у важких повітряних боях, під
час штурмових і бомбардувальних вильотів.
У боях на "Міус-фронті" гартували крила льотчики 75-го
гвардійського штурмового авіаполку, який одержав завдання
діяти проти резервів противника, що підтягувались, - дивізій СС
"Г. Герінг", "А. Гітлер".
Перший виліт 7 штурмовиків полку був невдалим.
Унаслідок недосвідченості командира групи, який порушив стрій,
вони зазнали значних втрат при зустрічі з ворожими
винищувачами. Серед необстріляних новачків полку починав свій
бойовий шлях 21-річний юнак, майбутній двічі Герой
Радянського Союзу, уродженець м. Ізюм Харківської області
Ана1 ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 6, арк. 38,39.
316
толій Костянтинович Недбайло. Ставлячи димові завіси,
завдаючи ударів по рухомих колонах, укріпленнях, складах
противника, молодий льотчик разом з товаришами набував досвіду,
вивчав тактику німецьких винищувачів, штурмовиків та
бомбардувальників. У небі Донбасу він відкрив свій бойовий
рахунок, збивши німецький літак. Під час боїв за Харків
ескадрилья, до якої входив А. Недбайло, штурмувала залізничний
вузол в той момент, коли на ньому розвантажувалося 5
ешелонів німецької військової техніки. В ході нальоту на позиції
замаскованих ворожих танків літак А. Недбайла був збитий.
Та смерть обминула молодого льотчика й невдовзі він очолив
ланку, з якою звільняв південь України і Крим1.
На "Міус-фронті" виявилися кращі риси ще одного
українського повітряного аса - А.Я. Брандиса, частина якого
вилітала на штурмовку танкової колони "Мертва голова".
Траплялося, що на 8 радянських літаків нападали 23 німецькі
винищувачі, але й у цих випадках бій ішов на рівних. В одному з
таких польотів у А.Я. Брандиса кілька разів відмовляв двигун, але
пілот, виконавши бойове завдання, зумів дістатися до своїх2.
Востаннє злетів у небо над Міусом екіпаж під
командуванням білоруса Утюскіна, в складі якого були українець
Козаченко та росіянин Рябиков. Вони повторили подвиг
Гастелло, кинувши палаючу машину на ворожу колону3.
В кінці серпня військова флотилія почала штурм ворожих
укріплень між Таганрогом і Маріуполем. Надзвичайну мужність
у ці дні виявили 157 моряків-десантників, які одержали
завдання дезорганізувати вихід противника з оточення, перешкодити
його евакуації з таганрозького "мішка". Значна частина
десанту складалася з уродженців цих місць. У ніч на 31 серпня
нерівний бій прийняли 4 радянські бронекатери, яким
протистояли 14 фашистських. Застосовуючи димові завіси, вміло
маневруючи, азовці знищили канонерку, швидкохідну десантну
баржу, підпалили сторожовий катер. Перейнявши вогонь на
себе й утративши два судна, вони дали можливість іншим
бронекатерам із десантниками на борту відірватися від
переслідування. Вранці 31 серпня торпедний катер № 116
реактивними снарядами атакував 5 десантних барж типу "Зібель".
Противник ухилився від бою й відійшов у Таганрозький порт.
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 16, арк. 5.
2ЦЦАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 35, арк. 3.
3ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 16, арк. 7.
317
Усі спроби ворога евакуювати морем оточене угруповання
наштовхувалися на рішучу відсіч моряків.
На 7 вересня командуючий Південним фронтом генерал-
полковник Ф.І. Толбухін призначив прорив Кальміуського
рубежу. З цією метою Азовська військова флотилія висадила
морський десант західніше Маріуполя. Рота морської піхоти на
чолі з лейтенантом К. Ольшанським, у складі якої билися з
ворогом представники кількох національностей, у тому числі й
воїни-українці, мала перекрити шляхи відходу ворога. Частина
десанту під командуванням лейтенанта Криуліна
відокремилася від основної групи, щоб вийти назустріч іншому
десантному загону. Фашисти помітили розвідників, почався бій,
який тривав цілий день. Притиснуті до прибережних скель,
морські піхотинці М. Даниленко, В. Плотник, М. Хайнацький,
М. Чоботок та інші відчайдушно кинулися в рукопашну.
Живими залишилося лише четверо сміливців. А в цей час основна
група десантників впевнено просувалася до порту, псувала
зв'язок, знищувала дрібні групи та обози противника, сіючи
паніку в його стані.
В ніч на 10 вересня контр-адмірал С.Г. Горшков наказав
висадити ще два десанти біля Мелекіно, щоб захопити порт
Маріуполь і надати допомогу 44-й армії в прориві ворожої
оборони на р. Кальміус. Перший з них виявився невдалим, а
другий - під командуванням капітан-лейтенанта В.Е. Немченка
- зламав опір противника, захопив село, знищивши гарнізон із
200 солдатів та офіцерів. Вранці десант рушив у напрямі
порту. Червонофлотці під командуванням В.Е. Корди в с.
Піщане холодною зброєю знищили 100 окупантів, захопили
"язика". Саме в цей час батальйон румунських солдатів,
переслідуючи десантників, наздогнав загін. Радисту вдалося
зв'язатися з командуванням авіаз'єднання й викликати вогонь
на себе. 12 штурмовиків атакували позиції фашистів. Десантна
група на плечах противника увірвалася в маріупольський порт.
У цьому бою моряки-азовці показали зразки справжнього
героїзму. Червонофлотці-бронебійники Моков, Шульга, Отрочка
знищили понад 50 фашистів, 3 вогневі точки й 13 автомашин.
Взвод молодшого лейтенанта Е.Г. Фещука захопив обоз.
Десант блискуче виконав поставлене завдання. Надвечір 10
вересня в порт пробилися передові підрозділи 44-ї армії. Тим
часом загін під командуванням капітана Немченка виконав ще
один блискавичний маневр, ліквідувавши прорив ворога на
рубежі Піщане - Самардіна Балка. Противник не витримав
рукопашного бою й відступив. Уранці 11 вересня над
Маріу318
полем замайорів червоний прапор. П'ятеро закривавлених,
знесилених моряків з'явилися в порту. То були герої першого
десанту: лейтенанти Ольшанський і Кормешенко, матроси
Ліпілін і Домічев. На собі вони принесли старшину 1-ї статті
Юрія Богдана, що невдовзі помер від ран.
На початку вересня 3-я гвардійська армія під
командуванням генерала Д.Д. Лелюшенка зайняла Пролетарськ, Ко-
мишуваху, Попасну, Первомайськ, а 51-а та 5-а ударна армії
при підтримці 2-ї гвардійської армії звільнили Дебальцеве,
Орджонікідзе, вийшли до Харцизька та Іловайська. 28-а та
44-а армії прорвали оборону противника на р. Єланчик і
створили умови для активної діяльності механізованих частин.
Радянське командування планувало комбінованим ударом
3-ї гвардійської армії з північного заходу та 11-го, 20-го
танкового і 5-го гвардійського кавалерійського корпусів з
південного заходу обійти німецькі дивізії, що прикривали м. Сталіно
(нині Донецьк), і визволити столицю Донбасу. Незважаючи на
жорстокий опір ворога, який прагнув зупинити наступ
радянських військ, частини Південно-Західного та Південного
фронтів на 6 вересня звільнили понад 100 населених пунктів, у
тому числі Макіївку, Краматорськ, Слов'янськ, Дружківку. О
сьомій ранку 7 вересня 1052-й стрілецький полк вийшов на
північну околицю м. Сталіно . Надійшов наказ взяти місто
штурмом. При підтримці артилерії піхотні з'єднання брали одну
ворожу траншею за другою. Відділення сержанта Любивого
першим увірвалось у розташування гітлерівців, в упор
розстрілюючи обслугу вогневих точок. Батальйон майора Цаюка
потрапив в оточення. Близько полку піхоти з 10 танками намагалися
знищити відважних бійців. Але, відбивши 5 атак, знищивши
понад 400 ворожих солдатів та офіцерів, 4 танки, батальйон
вийшов з оточення й далі громив загарбників1. Так воювали
за рідну землю її кращі сини. 8 вересня місто було очищено
від окупантів, а 10 вересня радянські війська оволоділи
містами Барвінкове та Волноваха.
Форсуючи наступ, частини Центрального й лівого крила
Південно-Західного фронтів до 22 вересня вийшли на лінію
Новомосковськ - Запоріжжя - р. Молочна. Завдавши нищівної
поразки 1-й танковій та 6-й польовій арміям вермахту,
Червона армія прорвала Міуську ділянку "Східного валу" й
визволила шахтарський край - Донбас.
1 ЦАМО РФ, ф. 301, оп. 492514, спр. 1, арк. 5-7.
319
§ 2. ВИЗВОЛЕННЯ ЛІВОБЕРЕЖЖЯ.
БИТВА ЗА КИЇВ
Після розгрому радянськими військами орловського та
бєлгородсько-харківського угруповання ворога гітлерівське
командування розпочало підготовку оборонних рубежів на зиму
1943-1944 рр. по лінії рр. Сож, Дніпро та Молочна. Тітлера
... неможливо було переконати в перевазі росіян, в яку він все
ще не вірив, - писав Тіппельскірх, - і саме цим слід пояснити
той факт, що він з усією серйозністю намагався знову
застосувати засіб зимової кампанії 1941-1942 рр., тобто просто
забороняв будь-який відхід..."1. Незважаючи на проблеми та
непорозуміння, які виникали в керівництві рейху, вермахт
зосередив на головних ділянках радянсько-німецького фронту
значні сили. Частинам Червоної армії на Південно-Західному
напрямі протистояли 2-а німецька армія групи армій "Центр",
4-а _ганкова та 6-а армії групи "Південь", які нараховували 68
дивізій, з них 16 танкових і моторизованих. З метою розвитку
ініціативи, завойованої у весняно-літніх боях, радянське
командування поставило перед своїми військами завдання "...
вигнати протягом літа й осені ворожі війська за лінію Смоленська,
ріки Сож, середньої та нижньої течій Дніпра..."2. В середині
серпня Ставка націлювала війська Центрального фронту
(командуючий - генерал армії К.К. Рокоссовський) на Ніжин і
Київ; Воронезького (командуючий - генерал армії М.Ф. Ватутін)
на Полтаву та Кременчук; Степового (командуючий - генерал
армії І.С. Конєв) на Кіровоград, Верхньодніпровськ; Південно-
Західного (командуючий - генерал армії Р.Я. Малиновський) -
на Павлоград і Запоріжжя; Південного (командуючий -
генерал армії Ф.І. Толбухін) - на Мелітополь. У вересні Ставка
зорієнтувала дії Воронезького фронту на Ромни - Прилуки -
Київ, а Степового - в Полтавсько-Кременчуцькому напрямі.
Г.К. Жуков й О.М. Василевський повинні були координувати дії
фронтів. Стратегічне завдання полягало в тому, щоб
розгромити ворожі угруповання на Лівобережжі, не дозволити їм
1 Типпельскирх К. История второй мировой войны: Пер. с нем. - М.: Изд-
во иностр. лит., 1956. - С. 320.
2Важнейшие операции в великой Отечественной войне. - М.: Воениздат,
1956. - С. 244-245.
320
закріпитися на річках Десна, Ворскла, Молочна, а потім на
плечах ворога форсувати Дніпро. Після цього передбачалося
розширити захоплені райони, об'єднавши їх у плацдарми
оперативного та стратегічного призначення з метою звільнення
Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя й подальшого витіснення
противника з Правобережної України та звільнення Криму.
Битва за звільнення Лівобережної України умовно
складалася з двох етапів. Протягом першого (серпень-вересень
1943 р.) Червона армія розгромила частини вермахту та
війська сателітів на Лівобережній Україні, вийшла від Сожа до
Дніпра в районі Дніпропетровська й створила кілька
плацдармів на його правому березі. Змістом другого етапу (жов-
тень-грудень 1943 р.) була боротьба за ліквідацію ворожих
плацдармів у районах Запоріжжя та Мелітополя, блокування
кримського угруповання ворога, створення задніпровських
стратегічних плацдармів біля Києва та Кременчука.
Радянські війська, які розв'язували завдання по витісненню
противника з Лівобережжя, нараховували 2 633 тис. чоловік,
понад 51 200 гармат і мінометів, 2 400 танків та САУ, 2 850
літаків. Ще до Курської битви Воронезький фронт одержав
206 тис. чоловік поповнення, Центральний - 173 тис., Півден-
но-Західний - 157,5 тис. У другій половині серпня до складу
Центрального фронту були передані 61-а армія та 7-й
гвардійський мехкорпус, до Степового - 37-а армія, до
Воронезького - 3-я гвардійська танкова та 52-а армії, 1-й
гвардійський корпус. Крім того, з 5 жовтня 1943 р. Воронезький
фронт був підсилений 13-ю та 60-ю арміями, а Степовий
фронт одержав від Воронезького 52-у та 5-у гвардійську армії.
Фронти, що забезпечували наступ на Лівобережжі,
нараховували десятки загальновійськових армій, усі п'ять танкових
армій, 25 танкових і механізованих корпусів, кілька
артилерійських корпусів і дивізій прориву1.
І все ж Г.К. Жуков вважав: "Для ретельної підготовки
наступу до Дніпра у нас не було можливостей. У військах
відчувалася велика втома від безперервних битв. Відчувалися
деякі збої в матеріальному постачанні"2. Сталін власноручно
скоротив на 30-40 відсотків здійснені Г.К. Жуковим розрахунки
'Див.: Уткин Г.М. Штурм "Восточного вала". - М.: Воениэдат, 1967. - С.
18.
2Жуков Г.К. Воспоминания и размышления: В 3-х т. - М.: АПН, 1983. -
Т. 3. - С. 80-81.
1 1 І. Муковський
321
необхідної кількості людей, техніки та боєприпасів для
поповнення наступаючих фронтів. І хоча наші війська мали деяку
перевагу в живій силі, це не виключало значних труднощів, з
якими вони повинні були зустрітися в наступальних операціях,
оскільки в танках і бойовій авіації на нашому боці майже не
було кількісної перваги.
Битва за визволення Лівобережної України розгорталася
в різних напрямах не одночасно й складалася з кількох
операцій. 26 серпня почалася Чернігівсько-Прип'ятська операція.
На Новгород-Сіверському напрямі зосереджували удар 2-а
танкова армія, 65-а армія, а також частина військ 48-ї та 60-ї
армій. 27 серпня гітлерівці залишили Севськ, але надалі бої
набули затяжного характеру й наступ сповільнився. В ці дні
наземні війська одержували велику допомогу з боку авіації.
Льотчики 16-ї повітряної армії, якою командував наш земляк з
Чернігівщини генерал-лейтенант С.І. Руденко, тільки в перший
день операції здійснили близько 1 200 вильотів удень і 400
вночі1. Швидкими темпами відзначався наступ 60-ї армії під
командуванням генерал-лейтенанта І.Д. Черняховського.
Головний удар був завданий по частинах 4-ї танкової армії та
лівофлагнових позиціях 8-ї армії вермахту. В перший день
наступу наші війська заглибилися в розташування ворога на
4-8 км. Наступного дня в бій вступив 9-й танковий корпус під
командуванням генерал-майора Г.С. Рудченка, бійці якого
зламали опір ворога й уже 29 серпня звільнили м. Глухів, а через
день - м. Рильськ.
Оборона 4-ї танкової армії виявилася прорваною не
лише в тактичному, айв оперативному плані, внаслідок чого на
початку вересня навіть при відступі вона не змогла утримати
цілісну лінію фронту. З вересня радянські війська в районі
Новгород-Сіверського форсували р. Сейм і звільнили Шостку,
Кролевець, Путивль і Ворожбу. Перерізавши рокаду Брянськ -
Київ, вони позбавили ворога можливості маневрувати своїми
резервами вздовж фронту. 6 вересня був взятий важливий
залізничний вузол Конотоп. У боях за місто відзначилися бійці
150-ї окремої танкової бригади. Так, сержант Гречко підбив
головний "тигр", а потім ще 5 ворожих броньованих машин,
примусивши решту повернути назад2. Завзято билися з
гітлерівцями воїни 280-ї стрілецької дивізії, сформованої ЗО
1ЦАМО РФ, ф. 201, оп. 22, 163, спр. 13, арк. 34.
2ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 20, спр. 107, арк. 2.
322
березня 1942 р. в Камишині. В її складі було чимало
українців, які проживали в Поволжі або евакуювалися туди в 1941 р.
В сутичці з ворогом на вулицях Конотопа кмітливість і бойову
виучку продемонстрував червоноармієць Кравченко, який
разом з товаришем обійшов перетворену на опорний вузол і
оперезану ровом з водою водонапірну башту, знищив
солдатів противника й цим забезпечив успіх наступу1.
На кінець 7 вересня війська Центрального фронту на
протязі 150 км звільнили від противника східний берег Десни й
просунулися у глибину фронту на 180 км. У ніч на 9 вересня
частини 65-ї та 48-ї армій форсували Десну і, відбивши у
ворога кілька плацдармів на західному березі, зав'язали
запеклі бої за Новгород - Сіверський. А в цей час
несподіваним ударом 70-а гвардійська стрілецька дивізія під
командуванням генерала І.О. Гусєва при взаємодії з 192-ю та 143-ю
стрілецькими дивізіями вибила ворога з Бахмача - одного з
вузлових залізничних пунктів на Київському напрямі. Відвагу й
мужність виявили в цих боях воїни-українці. Кулеметниця Ольга
Нестеренко, помітивши, що- гітлерівці намагаються обійти
позиції її батальону з флангу, висунулась уперед і кулеметним
вогнем зірвала задум ворога. Під час бою на околицях міста
Ольга вдало встановила кулемет і завдала великих втрат
відступаючому противнику2.
Першими в Бахмач увірвалися підрозділи 605-го
стрілецького полку 192-ї стрілецької дивізії, і серед них 1-й
стрілецький батальйон під командуванням капітана Т.Ф. Кузь-
менка. Успішні дії бійців батальйону дозволили іншим частинам
увійти в місто й зав'язати вуличні бої.
Останнім опорним пунктом гітлерівців на шляху до Києва
став Ніжин. Для його оборони вони виділили 217-у та 375-у
піхотні дивізії, танки, бронепоїзди, авіацію. Визволення міста
покладалося на 7-й гвардійський мехкорпус. В ніч на 14
вересня з великими труднощами під перехресним вогнем ворога
частині корпусу вдалося форсувати р. Остер. Наступної ночі
почався штурм Ніжина. Противник уперто чіплявся за кожний
будинок, кожну вулицю. Тому від бійців вимагалося граничного
напруження сил, щоб вибити його з укріплених позицій.
Особливо активно й сміливо діяли танкісти. Німецьким "тиграм"
успішно протистояли маневрені "Т-34".
1 Ц//АЯО України, ф. 4620, оп. 3., спр. 347, арк. 44
2ЦАМО РФ, ф. 301, оп. 492514, спр. З, арк. 18.
11*
323
Уранці 15 вересня стародавнє українське місто було
звільнено. Наступного дня наші війська вибили гітлерівців з
Новгород-Сіверського. Значну допомогу в ході операції
надали партизанські загони під командуванням П.А. Бичарова,
М.М. Таранущенка та Ю.О. Збанацького, які пустили під укіс
14 ешелонів противника.
У цей же час стрімкими темпами радянські війська
форсували Десну й розвивали наступ в напрямі Чернігова. В боях
за плацдарм на правому березі відзначилися частини 148-ї
стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора
О.О. Міщенка. 16 вересня воїни 13-ї армії вийшли на рубіж
сіл Салтикова Дівиця, Жуківка, Веркієвка. У зв'язку з тим, що
61-а армія, в смузі дії якої був Чернігів, затрималася на
попередніх рубежах, завдання по оволодінню Черніговом
покладалося на 13-у армію під командуванням М.П. Пухова.
Зважаючи на добре організовану оборону міста силами 203-ї
охоронної, 2-ї танкової дивізій та спеціальних частин
фашистів, штаб 13-ї армії створив пересувний загін у складі
зведеної танкової роти й мотострілецького батальйону 129-ї
танкової бригади, 3-х батарей, 74-го винищувального
протитанкового полку, саперної роти 275-го армійського інженерного
батальйону та батареї зенітної артилерії. Командиром загону
призначили майора А.М. Савченка. 19 вересня перша група
форсувала Десну, інша частина відволікала на себе уваг/
німців на центральному напрямі. На правий берег ріки
перебралося ще 60 чоловік на чолі з командиром батальйону
капітаном В.Н. Ужвіюком, які почали налагоджувати поромну
переправу. Бійці ранком переправили на ворожий берег три
танки й захопили плацдарм зі спостережним пунктом.
Протягом усього дня 20 вересня загін вів нерівний бій з
противником. Фельдшер батальйону С.Ф. Олійник виніс у цей день з
поля бою 35 поранених бійців і командирів. Залишатися на
плацдармі було неможливо, треба було пробиватися вперед -
у місто. Створені три штурмові групи вночі почали штурм, який
виявився для ворога повною несподіванкою.
Одночасно наступ на Чернігів з північного сходу й
північного заходу продовжували частини 148-ї стрілецької дивізії
генерала О.О. Міщенка. О 6-й годині ранку Чернігів був
очищений від залишків німецького гарнізону. Частини двох
танкових і охоронної дивізій були відкинуті на північ. Втрата
Чернігова позбавила противника сильного вузла опору на
шляху до Дніпра.
324
У боях за визволення Чернігівщини відзначився командир
взводу розвідників 215-го гвардійського стрілецького полку
(61-а армія) І.Ф. Козачук - уродженець с. Прилипче Застав-
ницького району Чернівецької області, депутат Верховної Ради
УРСР від Буковини напередодні війни. Володіючи румунською
та німецькою мовами, він був задіяний у групі по розкладу
ворожих військ. Це завдяки йому сотні солдатів та офіцерів
противника добровільно здалися в полон. Особливу відвагу
взвод І.Ф. Козачука виявив у бою за с. Галки, гарнізон якого
протягом двох діб стримував наступ радянських військ. Уночі
50 бійців ліквідували ворожі пости й вибили більшу частину
гітлерівців, захопивши село. Рішучі дії командира дістали гідну
відзнаку - йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. За
числених "язиків", які І.Ф. Козачук добував для командування,
він був удостоєний ордена Вітчизняної війни1.
Одночасно з військами Центрального фронту наступальні
дії здійснював Воронезький фронт, якому протистояли
з'єднання 4-ї німецької танкової армії. Особливо запеклими були
бої в районах Богодухова та Охтирки, які тривали з 11 по 25
серпня. Потужним контрударом німцям удалося відкинути наші
війська на 24 кілометри і створити біля Охтирки вузький
"мішок". Складність обстановки вимагала від бійців і
командирів особливої напруги та самовідданості. Саме ці якості
були притаманні екіпажу танка 9-ї гвардійської механізованої
бригади (3-й гвардійський механізований корпус 47-ї армії) під
командуванням гвардії молодшого сержанта Сергія Трохимо-
вича Васюти. 17 серпня його танк поблизу м. Гадяч знищив 2
гармати й багато живої сили противника. Під час стрімкої
атаки німці підбили танк С.Т. Васюти, але, навіть залишивши
бойову машину, екіпаж до останнього набою бився з
гітлерівцями. 21-річний юнак з с. Гордіївка, що на Вінничині,
був посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу2.
В одному з боїв рота 216-го танкового батальйону (60-а
армія) під командуванням капітана I.A. Терещука (м. Житомир)
потрапила в кільце ворога. Протягом 2 діб бійці та офіцери
підбили 10 танків та самохідних гармат, 5 БТР і вирвалися з
оточення. За мужність і відвагу, виявлені в цьому бою, I.A. Те-
рещук був удостоєний звання Героя Радянського Союзу3.
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 2, арк. 57-58.
2ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 2, спр. 64, арк. 5.
3 Там само, спр. 38, арк. 17.
325
Для ліквідації загрози оточення лівофлангових частин 27-ї
армії командування Воронезького фронту переорієнтувало
окремі з'єднання 1-ї танкової й два корпуси 4-ї гвардійської
армій на Охтирський напрям. На кінець 20 серпня були
остаточно припинені спроби гітлерівців прорватися до Богодухова.
Не вдалося їм зрізати й Котельвський виступ. Внаслідок
10-денних боїв німецькі частини втратили 34 600 солдатів і
офіцерів, 521 танк, 530 гармат, 140 мінометів, 2 327
автомашин, 140 літаків.
Відчуваючи загрозу оточення в районі Охтирки, з'єднання
вермахту розпочали відступ і 25 серпня залишили місто.
Передовий загін червоноармійців непомітно обійшов ворожу групу
й став на шляху її відходу, контролюючи всі дороги. На одній з
них невдовзі з'явилося близько 50 німецьких солдатів та
офіцерів на мотоциклах. Взвод під командуванням лейтенанта
Прокопця раптово атакував їх і захопив у полон. Частина
гітлерівців, що рухалася позаду мотоциклістів, звернула вбік,
відкривши дорогу головним силам військ. Противник так і не
встиг закріпитися на проміжному рубежі та вчинити будь-який
опір наступаючим1.
На правому крилі Воронезького фронту успішно
наступала 38-а армія генерал-лейтенанта М.Є. Чібісова. У
взаємодії з 40-ю армією генерал-лейтенанта К.С. Москаленка
вона повинна була звільнити м. Суми, підступи до якого були
добре укріплені й оборонялися 222-ю піхотною дивізією. 31
серпня після артилерійської підготовки почалися флангові
атаки з метою захоплення переправи через р. Псьол.
Форсувавши ріку, 340-а стрілецька дивізія рдзом з 520-м полком
167-ї стрілецької дивізії та мотопіхотним дивізіоном 676-го
артполку на ранок 2 вересня оволоділа західною околицею
Сум. На цей час 232-а дивізія своїм правим флангом вступила
до південної частини міста. Поспішно відвівши основні сили по
єдиній неперехопленій дорозі, німці з ар'єргардними боями
залишили Суми. На підступах до міста смертю героя впав
червоноарієць Іван Вдовиченко. Коли німецький танк рушив на
бойові порядки підрозділу, боєць, обв'язавшись кількома
протитанковими гранатами, безстрашно кинувся під нього й
підірвав ворожу машину разом із собою2.
1ЦДАГО України, ф. 1, оп. 70, спр. 140, арк. 7.
2ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 2, спр. 40, арк. 110 зв.
326
Частини вермахту почали відходити до Дніпра, залишаючи
з боями міста - Прилуки, Пирятин, Миргород. У районі Пиря-
тина окупанти створили оборонний рубіж на правому березі
р. Удай, при підході частин Червоної армії зруйнували обидва
мости, залишивши між ними вкопаний танк, який вів
безперервний вогонь по місцях переправи. На вогневу точку
противника кинувся молодий боєць Євген Бієнко, який народився
неподалік - у с. Заріччя. З двома бойовими товаришами він
гранатами закидав ворожий танк і відкрив шлях до міста1. 18
вересня до Пирятина увійшли війська 309-ї та 237-ї
стрілецьких дивізій. У їх лавах гордо крокували знайомими
вулицями пирятинці - капітан В. Пархомов, сержант С. Самарай,
рядовий В. Мінченко.
Саме в цей час командування 47-ю армією прийняв на
себе наш земляк, генерал-майор П.Ф. Жмаченко. Під його
керівництвом воїни 47-ї армії взяли Гадяч, а потім - Ромодан,
Лубни, Лохвицю.
У зв'язку з швидким просуванням військ до Дніпра
командуючий Воронезьким фронтом М.Ф. Ватутін директивою від
18 вересня 1943 р. поставив командармам 38-ї, 40-ї, 47-ї,
52-ї, 4-ї гвардійської та 3-ї гвардійської танкової армій
завдання до 24 вересня вийти до рубежів Дніпра й з ходу
розпочати його форсування. 2-а повітряна армія повинна була
забезпечити з повітря прикриття 40-ї, 47-ї та 3-ї гвардійської
танкової армій, які мали не допустити безперешкодної
переправи відступаючих частин вермахту на західний берег Дніпра
під Києвом, Каневом, Великим Букрином. Особливі надії
покладалися на 3-ю гвардійську танкову армію під
командуванням генерал-лейтенанта П.С. Рибалка, яка до цього часу
перебувала в резерві Ставки в районі Курська й Тули.
Завдання полягало в тому, щоб до підходу піхотних частин
танкові підрозділи почали форсувати Дніпро й вступили в бої
за плацдарми.
Однак передислокація цілої танкової армії була пов'язана
з рядом труднощів, що й зумовило її запізнілу появу біля
придніпровських рубежів: не вистачало пального, оскільки його
склади відстали, як і понтонні та інженерно-саперні частини. В
6-му та 7-му гвардійських танкових і в 9-му механізованому
корпусах для захоплення мостів і переправ були створені
1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 335, арк. 89.
327
передові загони, підсилені танками й САУ. Але й вони не
встигли перешкодити гітлерівцям, які відступивши за Дніпро,
знищили мости, понтонні та поромні переправи. Лише поблизу
Канева один наш танк зумів прорватися на міст, який тут же
був висаждений в повітря німецькими саперами.
Далися взнаки й недоліки в організації розвідки. В цей час
німці на ділянці ріки від Трахтомирова до Григорівки оборони
не тримали, а гарнізони були малочисельні. Однак, не маючи
точних розвідувальних даних, радянське командування не
організувало несподіваних десантних операцій, які дали б
можливість досить легко зайняти правобережні плацдарми.
Уже 20-21 вересня німецька армійська розвідка виявила
напрям переміщень частин Червоної армії. В цей район
швидко були перекинуті 10-а моторизована, 167-а піхотна та
19-а танкова дивізії противника. Вони з'явилися тут 21
вересня, коли війська Воронезького фронту наближалися до
Дніпра, не маючи табельних засобів переправи. Як бувало і
раніше, нечітку організацію та підготовку повинні були
компенсувати мужність і самовідданність бійців, їх військова
винахідливість, ініціативна.
За цих складних умов командування Воронезького фронту
вирішило використати частини 3-ї та 5-ї повітряно-десатних
бригад. У ніч 24 вересня в районі Канева десантувалося
4 575 бійців і 660 пакунків зі зброєю та боєприпасами. Однак
сильний зенітний вогонь противника, велика кількість умовних
світлових сигналів, що подавалися не лише радянськими
десантниками, які приземлилися, але й німцями з метою
дезорієнтації, перешкодили успішному здійсненню операції.
Екіпажі літаків втрачали орієнтири, збільшували швидкість і
висоту польоту. Це спричинило розпорошення парашутистів
на площі ЗО на 90 км замість 10 на 15 км, як передбачалося.
Парашутно-десантні підрозділи - батальйони, роти, взводи -
розпалися як бойові одиниці, бійці змушені булі вести бої
дрібними групами. Відсутність єдиного командування, зв'язку зі
штабом фронту й штабом повітряно-десантних військ ще більш
ускладнила ситуацію. Внаслідок цього командування
Воронезького фронту вирішило припинити десантування1.
'Див. Сухоруков Д.С. Воздушные десанты во фронтовых наступательных
операциях Великой Отечественной войны // Воен.-ист. журн. - 1985. -N0 12.-
С. 14-21.
328
Важкі бої вели з ворогом з'єднання лівого флангу
Воронезького фронту та частини Степового фронту на південний
захід від Харкова. Намагаючись відбити місто, німецьке
командування створило в районі Люботина плацдарм для
контрнаступу. Проте рішучими діями 53-ї армії Степового фронту
під командуванням генерал-лейтенанта І.М. Манагарова
вороже угруповання було охоплено з флангів і відійшло з
Люботина 29 серпня. Створюючи оборонні рубежі по річках
Мерефа, Мжа, Орель, Ворскла, противник перетворював
міста Валки, Красноград, Полтаву в міцні оборонні вузли на
шляху до Дніпра. Після того як у жорстоких боях частини 7-ї
гвардійської армії під командуванням генерал-лейтенанта
М.С. Шумилова 4 вересня зайняли Мерефу, ворог стягнув під
Полтаву резервну 106-у піхотну дивізію, танкову дивізію СС
"Рейх”. Однак бійці та командири 53-ї та 5-ї гвардійської армій
були сповнені рішучості якомога швидше звільнити славне
українське місто. Доля кожного з них тісно перепліталася з
багатостраждальною долею рідної землі.
Фронтовий поет Б.О. Котов з шахтарської Горлівки в ті
вересневі дні писав :
В полночь холодно, в полдень жарко.
Ветер хочет всю пыль смести.
Остается рабочий Харьков
Вехой, пройденной на пути.
Войны слева и войны справа,
В центре - смертная карусель.
И задумчивая Полтава
Перед нами лежит как цель.
Свій останній бій поет-мінометник прийняв на
дніпровському плацдармі поблизу Канева, неподалік від могили
Т.Г. Шевченка. Посмертно він був удостоєний звання Героя
Радянського Союзу. Слава поета, якої він жадав як вищої
нагороди, прийшла до нього вже після смерті. Піклуванням
друзів-літераторів Б.О. Котов прийнятий до Спілки
письменників. Його ім'я золотими літерами сяє на меморіальній дошці
в Будинку письменників України поряд з прізвищами
побратимів, які загинули в боротьбі з фашизмом.
А фронт безупинно наближався до Полтави. Гітлерівці
чинили впертий опір на кожному рубежі, час від часу
спалахували рукопашні сутички. Обійшовши Полтаву з півночі та
півдня, радянські війська стискали напівкільце. Загроза
оточення змусила німецький гарнізон відступити. 23 вересня став
329
останнім днем окупації Полтави. Шлях до Дніпра був
відкритий.
Командування вермахту поспішало відвести до переправ у
районі Кременчука свої частини з-під Полтави, Охтирки та
Харкова.
Перед військами Степового фронту постало завдання
ліквідувати укріплений плацдарм ворога, визволити місто й,
форсувавши Дніпро, перевести бойові дії на його правий
берег.
28 вересня 1943 р. Ставка зажадала від командуючих
Центральним, Воронезьким, Степовим і Південно-Західним
фронтами терміново ліквідувати лівобережні плацдарми
противника. У той же день до кременчуцьких укріплень підійшли
з'єднання 53-ї та 5-ї гвардійської армій. Перед штурмом міста
відбулася ретельна розвідка системи оборони та вогневих
засобів противника. Взвод розвідників лейтенанта М.А.
Хорунжого на танках увірвався до Кременчука. Зібрані дані про
місця розташування протитанкових гармат, скупчення танків і
САУ, замінованих ділянок допомогли танкістам спланувати хід
операції. В ніч на 29 вересня танкісти й мотострільці при
підтримці гвардійських мінометів та авіації завдали флангового
удару на позиції гітлерівців. Опівдні танки 219-ї танкової
бригади увірвалися на околицю міста, стрімким кидком вийшли
до Дніпра в північному та південному передмістях, взявши
ворога в напівкільце. Зав'язались вуличні бої, в яких уміло діяли
солдати та офіцери піхотних частин. Комантир взводу 1-го
стрілецького батальйону 95-ї гвардійської стрілецької дивізії
гвардії старший сержант М.Г. Захарченко разом зі своїми
бійцями увірвався до ворожих окопів. Знищивши кількох
гітлерівців, він був поранений у рукопашному бою, але
залишився в строю, продовжуючи вести підрозділ вперед1. На
кінець 29 вересня Кременчук був зайнятий радянськими
військами. Уцілілі частини вермахту відійшли на правий берег
Дніпра.
Після визволення Донбасу війська правого крила
Південно-Західного фронту в кінці вересня вийшли до Дніпра в
районі Дніпропетровська й з ходу почали форсувати його. В
ніч на 26 вересня група розвідників 236-ї стрілецької дивізії
46-ї армії на чолі з лейтенантом С.П. Шпаковським непомітно
переправилася на правий берег Дніпра поблизу с. Аули. В
1 ЦЦАГО України, ф. 166, оп. 2, спр. 6, арк. 103.
330
темряві розвідники кинулись на ворожі позиції. Зав'язався
жорстокий бій, у якому С.П. Шпаковський був поранений, але
продовжував керувати діями передового загону. В групі
розвідників особливою мужністю й сміливістю відзначився
командир відділення І.Й. Луференко, який народився й виріс у
невеликому селі В. Кошарище на Житомирщині. Увірвавшись
до розташування противника, він у жорстокому ближньому
бою особисто знищив 7 ворожих солдатів. Вранці гітлерівці
відчайдушними зусиллями намагалися знищити десант. В одній
з атак відважний розвідник загинув1.
У районі с. Військове, що розкинулося на південь від
Дніпропетровська, частинами 6-ї та 12-ї армій було відбито
ще один правобережний плацдарм. Ворог кинув проти
передових загонів піхоту й танки. Десантники, серед яких
відзначилися мінометники 78-го стрілецького полку 25-ї гвардійської
дивізії В.П. Тишко та 1.1. Ткаченко, відбили 5 атак противника й
утримали відвойовану смугу рідної землі. Цей подвиг був гідно
відзначений. Серед Героїв Радянського Союзу з'явилися імена
вірних синів України - О.М. Голоска, O.A. Стрижаченка,
С.П. Шпаковського, В.П. Тишка, загиблих І.Й. Луференка та
1.1. Ткаченка2.
Створення плацдармів на західному березі Дніпра в його
нижній течії мало важливе стратегічне значення. Однак
розвиткові успішних дій перешкоджало запорізьке угруповання
ворожих військ. Верхівка рейху надавала Запоріжжю, яке є
вузлом залізничних, шосейних і водних шляхів, першорядного
значення. Оборонні укріплення тут мали два обводи. Перший
починався за 14 км до міста й складався з траншей, які
простягнулися на 60 км. Кожна з трьох ліній траншей мала
доти (до 20 на 1 квадратний кілометр); бомбосховища,
розташовані на глибині 7-8 м; спостережні пункти. Протитанковий
рів у 5-6 метрів завширшки й 3-4 метри в глибину оперізувала
дротяна загорожа, за якою тягнулися мінні поля.
Внутрішня лінія була насичена залізобетонними вогневими
точками, замаскованими мінометними та артилерійськими
позиціями, ходами сполучення з металевим перекриттям. Споруди
в міській смузі були пристосовані до тривалої оборони.
Всередині міста були створені три рубежі, які прикривали
^ ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 337, арк. 90.
2 Там само, арк. 95-97.
331
підходи до Дніпрогесу та мостів через Дніпро. Противник
зосередив на запорізькому плацдармі значні сили: в цілому на
12 км фронту припадала 1 дивізія, близько 100 гармат, 20
танків і штурмових гармат1.
До наступальної операції по взяттю запорізького
плацдарму Військрадою Південно-Західного фронту залучалися
12-а армія генерал-майора О.П. Данилова, значна частина
сил 3-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта Д.Д. Лелюшенка,
1-й гвардійський механізований корпус генерал-лейтенанта
І.М. Руссіянова, 23-й танковий корпус генерал-лейтенанта
Є.Г. Пушкіна. В ділянку між 12-ю та 3-ю гвардійською арміями
з резерву фронту вклинювалася 8-а гвардійська армія
генерал-полковника В.І. Чуйкова, яка повинна була нанести
головний удар. Авіаційне забезпечення операції здійснювала
17-а повітряна армія генерал-лейтенанта В.О. Судеця. В
найвідповідальніший момент підготовки до наступу Сталін зажадав
передачі 8-ї гвардійської армії в резерв Верховного
Головнокомандування. Лише завдяки тому, що командуючий
фронтом генерал армії Р.Я. Малиновський узяв наслідки операції
під особисту відповідальність, ця армія, поповнена силами
всього фронту, залишилася на придніпровських рубежах.
10 жовтня 40-хвилинною артпідготовкою почався наступ
радянських військ на позиції ворога. Використовуючи танки та
вогнемети, гітлерівці трималися за кожен клаптик землі, часто
контратакували. Основну уваг/ радянське командування
приділило боротьбі з танками. Проти скупчень ворожої техніки
була використана штурмова авіація, протитанкова артилерія;
напрями найактивніших дій механізованих і танкових частин
противника прикривали загороджувальні загони з мінами та
вогнеметами. Група винищувачів 79-ї гвардійської стрілецької
дивізії на чолі з лейтенантом Л. Ладиженком підбила 2 "тигри",
а загін під командуванням лейтенанта І. Крушинського - З
танки2.
Частини 8-ї гвардійської армії протягом першого дня
просунулися в розташування противника на 1-3 км лише в
окремих місцях. З північного сходу на Запоріжжя наступали
частини 12-ї армії. Жорстокі бої розгорнулися за висоту
126,9, яка прикривала підступи до міста. Враховуючи, що
місцевість перед висотою відкрита, командування 60-ї дивізії
1ЦАМО РФ, ф. 359, оп. 50480, спр. 1, арк. 7.
2ЦЦАГО України, ф. 166, оп. З, спр.6, арк. 109.
332
вирішило вдарити в напрямі с. Вишневий, підступи до якого
маскувалися ярами, кукурудзяними та соняшниковими полями.
178-й гвардійський стрілецький полк під командуванням гвардії
полковника С.С. Слісарчука непомітно наблизився до
противника на 100-150 м. Після короткої артпідготовки бійці
кинулися на ворога й у рукопашному бою оволоділи
Вишневим. Успіх сусідів дав можливість 185-му гвардійському полку
зайняти висоту, а вночі - опорний пункт ворога - с. Геор-
гієвське1.
Запеклі бої в районі населених пунктів - Олександрівка
та Ново-Ємнівка вели гвардійці 59-ї, 69-ї дивізій і 5-ї
мотострілецької бригади 3-ї гвардійської армії Д.Д. Лелюшенка.
Перед наступом дев'ять відважних саперів, яких очолив гвардії
молодший лейтенант К. Зваженко, під прикриттям ночі
пробралися до дротяної загорожі перед ворожими позиціями й
пробили в ній 9 проходів. Це забезпечило успіх операції.
Вранці 11 жовтня почався одночасний наступ усіх трьох
армій Південно-Західного фронту. Війська 12-ї армії,
зламавши впертий опір противника, форсували р. Вільна.
Наступаючі частини понесли відчутні втрати від дзотів,
розташованих на висотах за річкою. Одну з таких точок у смузі
дій 333-ї стрілецької дивізії було наказано блокувати й
знищити штурмовій групі під командуванням молодшого
лейтенанта В.О. Мироненка. Підібравшись до дзоту, сміливці
виявили телефоний кабель і перерізали його. Двох гітлерівців,
які вискочили з укриття, щоб налагодити лінію, знешкодив
боєць Удовиченко. Через кілька хвилин в амбразуру дзоту
полетіли гранати і штурмова група захопила дзот з 4 раціями
та 3 кулеметами. Вогнева точка, що вела круговий обстіл
наших позицій, замовкла назавжди. Взяття висоти дозволило
підрозділам 333-ї дивізії підійти до Запоріжжя на відстань
10 км2. За вмілу організацію та керівництво військами в ході
боїв за Дніпро командир 333-ї дивізії, уродженець с. Варва-
рівка Харківської області, генерал-майор О.М. Голоско був
удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Вночі 13 жовтня воїни Південно-Західного фронту
завершили прорив зовнішнього обводу позицій противника.
Опівночі танкові та десантні з'єднання пробилися до південних
околиць Запоріжжя. Танки 39-ї танкової дивізії підійшли до
1ЦДАГО України, ф. 166, оп.З, спр.5, арк. 144.
2 Там само, спр.11, арк.23.
333
р. Мокра Московка, але з ходу подолати її не змогли.
Ініціативу й рішучість виявили в цей момент лейтенант П.В.
Колимський та рядовий Б.М. Романчук, які на бронемашині
проскочили міст, підготовлений до знищення. Німці підбили БМП,
але екіпаж зумів знищити прислугу, гармати й кулеметників, які
охороняли міст. Сапери швидко розмінували міст. По ньому
переправилися танки з десантом піхоти й кинулися до центру
міста1. Вдень 14 жовтня війська 8-І гвардійської армії, 39-1
танкової бригади та 1-го гвардійського механізованого
корпусу вели бої в міських кварталах. Деяким частинам 12-ї армії,
які наступали з півночі, потрібно було подолати чимало
перешкод, перш ніж досягти Запоріжжя. В особливо важких
умовах діяли бійці 610-го полку 203-ї стрілецької дивізії під
командуванням майора Л.Т. Гайдамаки, які зробили все
можливе для виконання поставленого завдання. Підтримуючи
особистий приклад командира 1-ї роти 186-го полку 60-ї
гвардійської Павлоградської дивізії старшого лейтенанта М.Г. Сол-
датенка, воїни зав'язали бій за околиці міста й виявили бойову
виучку під час вуличних боїв2.
Командування Південно-Західного фронту передбачало
можливість знищення гітлерівцями одного з найважливіших
індустріальних об'єктів України - Дніпрогесу. Тікаючи з міста,
фашисти зруйнували основні споруди гідровузла, замінували
500-кілограмовими бомбами турбінні цехи й тіло греблі.
Воїнам 203-ї дивізії полковника Г.С. Здановича було доручено
перешкодити окупантам здійснити їх чорні задуми. Розвідники
капітана М.А. Сошинського, долаючи мінні капкани, сигнальні
системи, зуміли знайти кабель, що з'єднував вибухівку та
центральний рубильник, і перерізати його. Гребля Дніпрогесу
в цілому була збережена3.
26-27 жовтня бійці 203-ї дивізії переправилися на правий
берег Дніпра. Наступного дня вони зайняли та розширили
плацдарм для оборони гідроелектростанції. Бої за о. Хортиця,
перетворений гітлерівцями в укріплений район, тривали до 29
грудня 1943 р., поки він не був повністю очищений від ворога.
Дії військ Південно-Західного фронту по ліквідації
Запорізького угруповання противника були стрімкими й
результативними.
1ЦДЛВО України, ф. 4620, оп.З, спр. 342, арк.121.
2 Там само, спр. 345, арк.17.
3ЦДАГО України, ф. 166, оп.З, спр.329, арк. 18.
334
Слова Манштейна про те, що "здійснена під тиском
Гітлера спроба утримати плацдарм обійшлася нам, у всякому
разі, дуже дорого"1, знаходять підтвердження у цифрах, що
ілюструють втрати гітлерівців: 23 тис. солдатів та офіцерів, 153
танки та САУ, 238 гармат, мінометів і т.п.
Успіх радянських військ у районі Запоріжжя істотно змінив
оперативно-стратегічну обстановку в нижній течії Дніпра.
Виникли сприятливі умови для боротьби за важливі
індустріальні центри - Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ.
Особливо вперто ворожі війська билися за Дніпропетровськ. На 2
плацдарми, створені до початку жовтня в районі сіл Аули та
Військове, щодня накочувалося 10-15 контратак гітлерівців. 23
жовтня частини 46-ї армії перейшли в наступ з плацдарму в
районі с. Аули, а з'єднання 8-ї гвардійської армії - з
плацдарму в районі Військового. Одночасно війська 353-ї
стрілецької дивізії генерал-майора Ф.С. Колчука почали штурм
Дніпродзержинська.
В боях за Дніпропетровськ зразки самовіданного
виконання військового обов'язку показали воїни 39-ї гвардійської
стрілецької дивізії. Бійці 120-го стрілецького полку під
командуванням підполковника Ю.М. Мазного, долаючи річку
поблизу с. Чаплі, зустріли сильний вогонь противника. Проте
передова десантна група зуміла висадитися на протилежний
берег і відбити у ворога плацдарм. У критичний момент бою,
коли загинув командир групи й 9 з 17 десантників були
поранені, капітан І.О. Рудниченко взяв командування на себе
й протягом доби забезпечував переправу головних сил полку.
Після того, як 25 жовтня Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ
стали вільними від окупантів, значна частина бійців 39-ї
гвардійської дивізії була представлена до нагородження орденами
та медалями, а командир 120-го полку Ю.М. Мазний -
уродженець с. В. Кошелівка на Чернігівщині - був удостоєний
звання Героя Радянського Союзу. Відважний офіцер загинув у
бою 24 листопада 1943 р. на землі Дніпропетровщини2.
Звільнивши Донбас і подолавши з боями від р. Міус понад
300 км, війська Південного фронту підійшли до оборонного
рубежа противника на р. Молочній. Спроби узяти з ходу
добре укріплені позиції не увінчалися успіхом і штаб фронту
1 Маншгейн Э. Утерянные победы: Пер. с нем. - М.: Воениздат, 1957. - С.
547.
2ЦЦАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 39, арк. 3.
335
почав готувати план Мелітопольської операції. Командування
вермахту надавало цьому району особливого значення,
оскільки він прикривав нижнє Придніпров'я та північні підступи до
Криму. Щоб запобігти ізоляції свого кримського угруповання,
противник ще з весни 1943 р. почав споруджувати тут
укріплення, зігнавши на примусові роботи місцеве населення.
Система перехресного вогню, яку забезпечували вогневі точки,
розташовані на висотах, курганах і міських будівлях,
доповнювалася ешелонованою сіткою траншей, ходів сполучень,
протитанковим рвом, мінними полями. Міська зона
розподілялася на сектори, кожен з яких мав бойову групу. Всі зморшки
рельєфу, яри, балки, кювети доріг, а також споруди, паркани і
т.ін. пристосовувалися для оборони. На підтримку 6-ї армії
Голлідта в район Мелітополя були перекинуті 5-а авіапольова
та 101-а гірсько-стрілецька дивізії, частини відступаючої 17-ї
німецької армії - всього 15 дивізій, у тому числі 2 танкові.
Командування Південного фронту зосередило на рубежі
р. Молочної 35 дивізій, серед них - дві танкові, дві
механізовані та дві кавалерійські. Оскільки радянські війська були
дуже розтягнуті й потребували поповнення живою силою та
боєприпасами, Військова рада фронту вирішила організувати
прорив силами лівого флангу 5-ї ударної армії
генерал-лейтенанта В.Д. Цвєтаєва, 44-ї армії генерал-лейтенанта Г.Ф. За-
харова на ділянці Гейдельберг - Альт - Мунталь. Артилерійське
забезпечення операції здійснювали 26-а та 2-а артилерійські
дивізії, 13-а гвардійська мінометна бригада, вісім гвардійських
полків мінометів М-13; повітряне прикриття - вся авіація
Південного фронту.
Основні завдання після прориву оборонного рубежу були
такими: ізолювати фашистські війська в Криму, при найменшій
можливості відразу ж увірватися на півострів; очистити від
противника лівий берег нижньої течії Дніпра та вийти до його
гирла; форсувати тут Дніпро та захопити плацдарм на його
правому березі, передбачаючи нанесення подальшого удару
у взаємодії з іншими фронтами на північний захід, через
Миколаїв до Південного Бугу1.
26 вересня 1943 р. після 45-хвилинної артпідготовки
розпочався наступ військ Південного фронту. Ворог чинив
1 Василевский Л.М. Дело всей жизни. - М.: Политиздат, 1983. - С. 332-
333.
336
відчайдушний опір і завдавав відчутних контрударів з
допомогою штурмової та далекобійної артилерії. Запеклі сутички
розгорілися поблизу м. Великий Токмак, де 151-а дивізія
долала чотири протитанкові рови. В бою за хут. Канадський
(Токмакський район Запорізької області) командир роти
1369-го стрілецького полку лейтенант С.К. Ляпота першим із
своїм підрозділом увірвався на його околицю.
Відбиваючи контратаки противника з протитанкової
рушниці та гранатами, він підбив два танки та штурмову
гармату. В бою за м. Токмак цей відважний офіцер -
уродженець с. Китайгородка на Дніпропетровщині - загинув
під час рукопашної сутички. 1 листопада 1943 р. йому
посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу1.
Незважаючи на зусилля військ Південного фронту, ворог
уперто утримував оборонний рубіж на р. Молочній. Лише 9
жовтня частинам 28-ї армії вдалося прорвати оборону
противника на фронті 7 км, форсувати р. Молочну, просунутися
углиб на 7 км і підійти до південної околиці Мелітополя. В цих
боях відзначилися бійці 118-ї стрілецької дивізії, зокрема полк
під командуванням В.Я. Бачила. Його підрозділи першими
подолали водну перешкоду й створили плацдарм на її правому
березі. Протягом п'яти діб полк відбив 53 ворожі контратаки,
але позиції не здав.
І все ж прорвати укріплений район гітлерівців війська 28-ї
армії не змогли. Тоді на зміну поріділим частинам 20-ї армії
командування Південного фронту 11 жовтня кинуло 51-у
армію. Важливу роль у цій операції повинні були відіграти
частини 54-го стрілецького корпусу під командуванням генерал-
лейтенанта Т.К. Коломійця. Однак рішення про зміну частин
28-ї армії було прийнято з запізненням, лише за картою, без
рекогносцировки. Внаслідок недбалої організації розвідки
маршрутів передислокації деякі частини вийшли не в ті
райони, які їм визначалися. Командири дивізій першого ешелону не
встигли поставити завдання своїм полкам, а взаємодія з
частинами підтримки не була організована. Усе це стало
причиною того, що в перший день наступу, 12 жовтня,
радянські війська не мали успіхів2. І лише наступного дня бійці
передової частини 91-ї стрілецької дивізії увірвались до
південної частини Мелітополя, де зав'язалися жорстокі вуличні
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 5, арк. 139.
2Уткин ГМ Штурм "Восточного вала". - М.: Воениздат, 1967. - С. 326.
337
бої. Справжні зразки відваги виявили в сутичках з ворогом
бійці батальйону капітана I.A. Скорого. Відбивши численні
контратаки ворога, батальйон оволодів околицями
Мелітополя, а потім витіснив гітлерівців з південної частини міста й
вийшов до його центру. Вмілі дії комбата з Миколаївщини
відзначені званням Героя Радянського Союзу1.
Внаслідок переваги гітлерівських військ у танках і
штурмових гарматах, а також відсутності на початку наступу
спеціально підготовлених для ведення вуличних боїв штурмових
груп, Мелітопольська операція затягнулася до 23 жовтня. Вже
в ході наступу такі групи були створені в частинах, які діяли в
місті, й саме завдяки їхнім зусиллям ворогу не вдалося
утримати Мелітополь. Під час вуличних боїв виняткового значення
набували високий наступальний порив бійців, їхня розумна
військова ініціатива, особиста мужність і героїзм. Особливу роль
відігравали в цих складних обставинах командири, вміння яких
миттєво орієнтуватися в швидкоплинному перебігу подій,
приймати правильні рішення, визначали солдатську долю і кінцевий
результат їхніх зусиль. Більшість командирів компенсували
прогалини у військовій освіті особистою сміливістю та рішучістю.
Під час боїв за центральну частину Мелітополя 2-й батальйон
550-го стрілецького полку був атакований танками та піхотою
противника. В скрутну хвилину комбат С.Я. Спряченко зумів
підняти бойовий дух підрозділу, організував відбиття
контратаки. В цьому бою відважний комбат загинув, але бійці не
пропустили ворога2. 3-го жовтня Мелітополь був визволений
від окупантів.
Перед військами 4-го Українського фронту3 постало
завдання вийти до Дніпра в його нижній течії й якомога
швидше закрити ворогу виходи з кримського мішка. Швидко
рухалася 2-а гвардійська армія Г.Ф. Захарова, яка за місяць з
боями пройшла від р. Молочна до Дніпра. Зліва від неї до
Каховки просувалися війська 44-ї армії В.А. Хоменка, а в
напрямі Перекопу - 52-а армія Я.Г. Крейзера. 4-й гвардійський
кавалерійський корпус М.Я. Кириченка одержав завдання
1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. ЗО, арк. 5.
2ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 15, арк. 2.
320 жовтня 1943 р. рішенням ДКО фронти були перейменовані:
Центральний - на Білоруський; Калінінський - на 1-й Прибалтійський;
Прибалтійський - на 2-й Прибалтійський; Воронезький - на 1-й Український;
Степовий - на 2-й Український; Південно-Західний - на 3-й Український;
Південний - на 4-й Український.
338
оволодіти населеним пунктом Чаплінка й викинути сильний
передовий загін до Турецького валу та м. Армянськ. Оскільки,
на думку Ставки, корпус рухався повільніше, ніж було
заплановано, замість М.Я. Кириченка його командуючим був
призначений генерал I.A. Плієв.
З 1 по 6 листопада війська 51-ї армії форсували Сиваш і
захопили на кримській землі невеличкий плацдарм у районі
населених пунктів Чігари, Хаджі-Булат, Бінет-Кіяк, де
зав'язалися жорстокі бої. Зразки витримки та самовідданості
при форсуванні Сивашу показали скромні трудівники війни -
сапери. Деякі з них по 14 разів на добу долали Гниле море,
проводячи війська, переносячи зброю та боєприпаси. Так
боєць Пранько протягом 5 діб провів у холодній осінній воді
близько 70 годин, допомагаючи передовим частинам вийти на
бойові рубежі1. Велику допомогу в ході операції подало
місцеве населення. Розвідгрупа, провідником якої став селянин
В.К. Заулочний, 1 листопада подолала водну перешкоду й
встановила точне місце розташування ворога2.
До 5 листопада 1943 р. головні сили 4-го Українського
фронту вийшли до пониззя Дніпра та Кримського перешийку.
Це було завершальним актом Мелітопольської операції, яка
стала третьою великою операцією, проведеною військами
фронту без будь-яких пауз. Почавши серпневий наступ на
Міус-фронті, з'єднання пройшли з боями близько 600 км,
разом з частинами Південно-Західного фронту визволили
Донбас, подолали рубіж на р. Молочній і звільнили майже всю
Північну Таврію, за винятком Нікополя, де ворог тримався за
невеликий плацдарм на лівому березі Дніпра. Майже 80 тисяч
вбитими й 13 тисяч пораненими втратив противник своїх
солдатів у боях з наступаючими радянськими частинами.
В той же час у вирішальну фазу свого розвитку вступила
Чернігівсько-Прип'ятьська операція. Її завершальним етапом
стало створення оперативних плацдармів за Дніпром і
Прип'яттю. Відступаючі частини вермахту не мали часу для
організованого відведення військ до Дніпра. 2-а німецька ар
мія була паралізована активними діями Центрального фронту,
а 4-а танкова армія під тиском Воронезького фронту змушена
була дробити сили з тим, щоб устигнути на західний берег
Дніпра. В двадцятих числах вересня 1943 р. правий берег на
1 /ЩАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 6, арк. 48.
2 Там само, спр. 11, арк. 29, 29 зв.
339
північ від Києва був практично не зайнятий ворогом. Це
створювало можливості для швидкого подолання Дніпра й
оволодіння плацдармами. Відсутність табельних засобів
переправи, понтонних і поромних переправ, човнів унаслідок
відставання інженерно-саперних частин ускладнювала
виконання поставленого завдання. Однак досвід у подоланні таких
водних перешкод як річки Неруса, Сейм, Десна й Снов
допоміг у підготовці до форсування Дніпра.
Протягом короткого часу було відремонтовано човни та
під'їзні шляхи, підготовлено плоти й підручні засоби
переправи. 22 вересня передові частни 13-ї армії генерал-лейтенанта
М.П. Пухова, а 24 вересня - 60-ї армії генерал-лейтенанта
І.Д. Черняховського захопили перші плацдарми, а на кінець
місяця в районі с. Горностайпіль і м. Чорнобиль вони створили
плацдарм площею до 160 квадратних кілометрів. Упертий опір
гітлерівців пояснювався тим, що в разі успіху радянські війська
одержували реальну перспективу розвинути наступ у напрямі
на Димер, Коростишів, а потім - на Коростень і Житомир. У
цьому разі основні шосейна та залізнична магістралі, що
зв'язували північне та південне угруповання ворога, виявлялися
під загрозою.
Форсування Дніпра в кількох місцях почали одночасно
частини 322-ї та 70-ї стрілецьких дивізій. Першими
переправилися підрозділи 203-го гвардійського стрілецького
полку (командир Коноваленко) та 1085-го стрілецького полку
322-ї стрілецької дивізії (П.М. Лащенко). А до кінця 25 вересня
всі частини 13-ї армії переправилися через річку й повели бої
в межиріччі Дніпра та Прип'яті. Захопивши кілька плацдармів,
радянські війська відчули посилений опір противника. Лише
протягом одного дня 205-й гвардійський стрілецький полк 70-ї
стрілецької дивізії в цьому районі відбив 9 атак. Скупі рядки
архівних документів свідчать про високий наступальний запал
бійців і командирів. В одному з донесень відзначалося:
"Батарея гвардії старшого лейтенанта Коновалова, відбиваючи
атаку німецьких танків, знищила 3 з них. Навідник гармати
гвардії сержант Гарбуз підбив ворожий танк з першого
пострілу. Відділення гвардії сержанта Дорошенка в складі
гвардії червоноармійців Павленка, Борисова, Максимова та
Кисельова, відбиваючи ворожі контратаки, знищило 40
гітлерівців. Слід відзначити, що коли наші частини підійшли до
Дніпра, вони поставлене завдання по його форсуванню
виконували без будь-яких допоміжних засобів. Окрім човнів,
340
які були знайдені вздовж узбережжя, особовий склад протягом
ночі рубав ліс, підтягував його до місця переправи і, зв'язуючи
прутами, робив з нього плоти. Сапери 70-ї стрілецької дивізії
для побудови плотів використовували різноманітні бочки з-під
бензину, мастил і робили з них плоти. Таким чином, кожен
боєць не чекав, коли йому приготують на чому
переправлятися, а сам брав активну участь в обладнанні переправи"1.
Надзвичайно жорстокими були бої за м. Чорнобиль. Світ,
якому це місто відоме нині як епіцентр ядерної катастрофи,
на жаль не знає, що чорнобильська земля рясно полита
кров'ю українців - її визволителів. Бійці та командири з'єднань
13-ї армії виявили безприкладну самовідданість, переборюючи
труднощі під час форсування рік і в сутичках з ворогом
на відбитих плацдармах. Першими форсували гирло Прип'яті
мінометники майбутнього Героя Радянського Союзу
гвардії лейтенанта І.В. Міщенка (207-й гвардійський стрілецький
полк 13-ї армії). Бійці його взводу провели розвідку боєм,
виявили вогневі точки противника та відбили його численні
контратаки, прикриваючи переправу інших підрозділів
батальйону. Одержавши завдання з'ясувати особливості
переправи через р. Прип'ять поблизу с. Карпилівка
Чорнобильського району, розвідник 151-го стрілецького полку
рядовий П.Д. Будник 24 вересня подолав річку за допомогою
уламка дерева. На протилежному березі 19-річний розвідник,
який лише 6 місяців тому одягнув солдатську шинель, засік
сторожові пости противника та відзначив зручні місця для
переправи. Цінні дані допомогли спочатку батальйону, а потім
і всьому полку без великих втрат форсувати річку. Військова
звитяга українського юнака, котрий народився й виріс у
Казахстані, була відзначена найвищою нагородою - медаллю
"Золота Зірка" Героя2.
Серед тих, хто першими переправились через Дніпро,
були воїни 1035-го стрілецького полку (280-а стрілецька дивізія,
60-а армія). Тут, на чорнобильській землі, вони виявили зразки
мужності та героїзму. Молодший сержант Д. Чута, котрий
народився в с. Краснополка (нині Гайсинського району
Вінницької області) у ході боїв 29-30 вересня поблизу с. Ротичі
кулеметним вогнем знищив 19 ворожих солдатів, а ще 8 - у
рукопашній сутичці. 23-річний воїн посмертно був удостоєний
1ЦАМО РФ, ф. 361, оп. 6092, спр. 62, арк. 116.
2ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 6, арк. 109.
341
звання Героя Радянського Союзу1. На ділянку лейтенанта
Петренка рушили танки й автоматники. Ворожий танк віддавив
йому руку, від вибуху снаряда він втратив зір, однак
продовжував командувати діями підрозділу. Тільки після закінчення
бою дозволив переправити себе в медсанбат2.
За допомогою підручних засобів форсували Дніпро воїни
322-ї стрілецької дивізії. Маючи досвід переправ через
повноводні річки, особовий склад дивізії рішуче пішов на
штурм чергової водної перешкоди на ділянці Нижні Жари -
Кочубіївка. В ході завзятих сутичок дивізія розгромила ворожі
частини в межиріччі Дніпра та Прип'яті й, переправившись
через р. Прип'ять на північ від Германівщини, з боями вийшла
до нового водного рубежу - р. Уж. Таким чином, протягом
двох місяців наступальних боїв дивізія пройшла сотні
кілометрів, форсувала п'ять річок - Сейм, Десну, Дніпро, Прип'ять,
Уж, і взяла при цьому в полон близько 550 солдатів та
офіцерів противника, захопила 40 кулеметів, 26 гармат, 11
мотоциклів, 3 літаки3. За вміле керівництво дивізією та особисту
мужність її командир - уродженець Чернігівщини - полковник
П.М. Лащенко був удостоєний звання Героя Радянського
Союзу.
В боях за м. Чорнобиль відмінну військову виучку та
кмітливість виявили розвідники 8-ї стрілецької дивізії, які вночі
ЗО вересня пробрались у місто, закидали гранатами ворожі
караули та взяли "язика", котрий дав цінні відомості про
розташування ворожих військ. Наступного дня штурмові
загони старших лейтенантів Седельникова та Кузьміна
першими переправилися через р. Уж і раптово відкрили вогонь по
траншеях противника. Розгубленістю німців скористалися роти
під командуванням капітана Петренка та Героя Радянського
Союзу В.М. Заремби, які подолали річку й увірвалися до
ворожих окопів. Не витримавши навального натиску, противник
почав відступати. 1 жовтня Чорнобиль був відбитий у ворога4.
Серед перших, хто форсував Дніпро в районі с. Старо-
глибів (Козелецький р-н, Чернігівська обл.), був заступник
командира 498-го стрілецького полку (132-а стрілецька дивізія,
1 ЦДЛ ВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 337, арк. 52-53.
2 Там само, арк. 57.
3 Черниговщина в годы Великой Отечественной войны (1941-1945). - К.:
Политиздат Украины, 1978. - С. 308, 309.
4 ЦАМО РФ, ф. 361, оп. 6092, спр. 62, арк. 117.
342
60-а армія) капітан Я.С. Скусніченко. В рукопашній сутичці на
правому березі річки він особисто знищив 7 солдатів
противника. ЗО вересня відважний офіцер загинув у бою за
розширення плацдарму. Посмертно Я.С. Скусніченку було
присвоєно звання Героя Радянського Союзу1.
Значну допомогу у форсуванні Дніпра надавали місцеві
мешканці та партизани. Особливо відзначився досвідчений
рибалка з с. Окунінове Остерського району Чернігівської
області, 65-річний Тит Овсійович Шиян. Разом з односельчанами
він знайшов і відремонтував човни та весла, вказав нашим
бійцям найзручніші місця для форсування ріки й допоміг
переправитися першому загонові.
В боях за Дніпро на північ від Києва сотні віоїнів виявили
зразки відваги та мужності. Лише в одній 148-й Чернігівській
стрілецькій дивізії за відзнаку в боях під час форсування
Дніпра, Прип'яті й оволодіння Чорнобилем було нагороджено
понад 500 солдатів, сержантів та офіцерів.
Дніпровська операція Степового фронту мала на меті
розгромити кіровоградсько-криворізьке угруповання ворога й
вийти на тили його дніпропетровського угруповання. На
першому етапі (1-5 жовтня) війська фронту мали форсувати
Дніпро та захопити плацдарми, протягом другого (до 20
жовтня) - розвинути наступ і вийти на лінію Виски, Шевченкове,
Кривий Ріг. Однак план Ставки виявився нереальним.
Унаслідок впертого опору противника, який мав досить великі сили
на цій ділянці, він не був виконаний не лише до 20 жовтня,
але й до кінця грудня 1943 р., незважаючи на героїзм
радянських бійців та командирів.
Одними з перших форсували Дніпро підрозділи 73-ї
гвардійської стрілецької дивізії під командуванням уродженця с. Іс-
корость на Житомирщині С.А. Козака. Висадившись у районі
Старого Орлика, воїни з'єднання захопили плацдарм, з якого
почався наступ на Кіровоград. Понад 1 000 солдатів та
офіцерів одержали за ці бої ордени й медалі, а 13, у тому числі
комдив, якому присвоїли звання генерал-майора, стали
Героями Радянського Союзу2.
На вістрі наступаючої 78-ї гвардійської стрілецької дивізії
діяла група зв'язківців 225-го полку, до складу якої входив
рядовий Максим Гриненко. Під нищівним вогнем противника
1ЦАМО РФ, ф. 361, оп. 6092, спр. 62, арк. 121.
2 ЦДА ВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 38, арк. 3-4.
343
зв'язківці, човен яких був розбитий, уплав дісталися
протилежного берега й налагодили телефонний зв'язок. Протягом
першої ночі М. Гриненко 10 разів усував пошкодження на
лінії. В ніч на 27 вересня фашисти, підтягнувши підкріплення,
вкотре кинулися у відчайдушну контратаку. Після тривалого
бою їм вдалося прорватися до берега Дніпра на двох ділянках
і взяти у півкільце підрозділи 225-го полку. Близько місяця
тривали бої на плацдармі, в ході яких уродженець с. Нижня
Сироватка Сумського району на Сумщині гвардієць М.О.
Гриненко одержав вістку про те, що його представлено до звання
Героя Радянського Союзу1.
Форсування Дніпра в районах Черкас і Кременчука
почалось у 20-х числах вересня. Вдалими були дії бійців і
командирів 73-ї дивізії С.А. Козака в боротьбі за плацдарм в районі
Кременчука. Вийшовши рішучим кидком до Дніпра, комдив
розчленив дивізію й однією частиною імітував переправу, а
іншою, основною, - вдарив по німецьких позиціях на лівому
березі. Захопивши понтони й човни, воїни дивізії
переправилися на правий берег річки та повели артилерійський вогонь не
тільки по контратакуючих військах противника, але й по тих
його підрозділах, які були розсіяні на лівому березі. І тут
велику допомогу під час форсування Дніпра надавало місцеве
населення. Мешканець с. Петрівка 1.1. Гиря, зустрівши групу
розвідників 233-ї стрілецької дивізії, разом з ними пішов на
виконання завдання. За допомогою відважного патріота
розвідники переправилися через ріку, виявили розташування
ворожих вогневих точок і визначили найзручніші місця для
переправ. Одержавши поранення в бою, Іван Гиря
продовжував боротися, багнетом і прикладом знищив трьох
гітлерівців, а одного взяв у полон2.
Самовіддано й мужньо билися з ворогом рядові бійці та
командири середньої ланки. 8 жовтня під час виконання
бойового завдання відзначився командир однієї з рот 60-ї
гвардії стрілецької дивізії гвардії лейтенант B.C. Отрощенко. З
початком наступу він підняв свій підрозділ і з закликом "Стояти
на смерть, знищувати ворогаГ попереду бойових порядків
кинувся в атаку. Незважаючи на поранення в голову,
командир не залишив свою роту й виконав поставлене завдання.
1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 2, спр. 37, арк. 1.
2Уткин Г.М. Они первыми форсировали Днепр. - М.: Воениздат, 1962. - С.
107.
344
Виняткову мужність і відвагу виявив у боях на одному з
островів Дніпра військовий фельдшер І.С. Овсієнко. Незважаючи на
сильний гарматно-мінометний вогонь противника, він по-пла-
стунськи пробирався від траншеї до траншеї й надавав першу
медичну допомогу пораненим. За день боїв він зробив більше
40 перев'язок пораненим та доставив їх до переправи для
подальшої евакуації в медсанбат1.
Полковий інженер гвардії капітан М.Д. Катренко поблизу
с. Власівка (на північ від Кременчука) забезпечив засоби
переправи й чотири рази, долаючи Дніпро, переправив на
протилежний берег 82 бійців, 12 тонн вантажів. Коли зав'язались
бої з німцями, М.Д. Катренко організував евакуацію 465
поранених у тил2.
Боротьба військ 5-ї гвардійської армії за кременчуцький
плацдарм тривала до 7 жовтня, однак розвинути успіх нашим
військам тут не вдалося. До 13 жовтня 5-а гвардійська армія
була передислокована в смугу дії 37-ї гвардійської армії
генерал-лейтенанта М.М. Шарохіна. 37-а гвардійська армія в
перші дні боїв за Дніпро домоглася порівняно з іншими
більших успіхів, оскільки не була обтяжена попередніми боями
і йшла на зміну виснаженої 69-ї армії. Крім того, командучий
фронтом І.С. Конєв спрямував її вістря на ділянку, ослаблену
противником. Відсутність засобів переправи, відставання
інженерно-понтонних та саперних частин затримали початок
наступу. Трагічно закінчилася спроба розвідати можливості для
переправи в районі Куцеволівки. Група розвідників, яка вночі
переправилася на правий берег Дніпра, зустріла на своєму
шляху озеро Лиман. За допомогою місцевої жительки Шашло
група переправилася й через озеро, однак була помічена
гітлерівцями. У сутичці, що зав'язалася на околиці села,
десантники знищили близько 40 ворожих солдатів, але всі
полягли геройською смертю.
В ніч на 28 вересня воїни 62-ї гвардійської дивізії під
командуванням Героя Радянського Союзу, українця з Алтаю,
гвардії полковника І.М. Мошляка почали переправу.
Штурмова група з 50 чоловік, очолювана гвардії капітаном
В.Л. Даньком, на 3-х понтонах направилася до берега в
районі Солошина. Водночас сотня десантників на п'яти човнах А-3
рухалася до пристані на північ від с. Мишурин Ріг. На відбиті у
хЦАМО РФ, ф. 361, оп. 6092, спр. 62, арк. 122-123.
2ЦЦАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 6, арк. 101-102.
345
ворога прибережні смуги висаджувалися все нові підрозділи.
Німецькі війська чинили на західному березі Дніпра
відчайдушний опір, маючи перевагу в танках (110 проти 9 у З 7-ї
гвардійської армії). Це ускладнило її командуванню виконання
поставленого завдання. До ЗО вересня вдалося переправити
лише головні сили стрілецьких дивізій першого ешелону.
Введення в бій додаткових з'єднань змінило співвідношення в
живій силі на користь частин Червоної армії, однак гітлерівці
мали подвійну перевагу в танках і стримували радянські війська,
щоденно організовуючи 8-10 контратак. Відсутність потрібної
кількості боєприпасів і засобів переправи, помилки в
керівництві діями військ, міцна оборона противника спричинили
значні жертви в стані радянських військ. Але, незважаючи на
це, у важких боях на правому березі Дніпра вони завоювали
плацдарм, з якого війська фронту перейшли в наступ у
середині жовтня. Про масовий героїзм войнів 37-ї армії свідчить те,
що 17 618 з них були нагороджені орденами та медалями, а
213 присвоєно звання Героя Радянського Союзу1.
На Київському напрямі правофлангові з'єднання 4-ї
німецької армії та лівофлангові з'єднання 8-ї танкової армії
групи армій "Південь” відходили під натиском військ Воронезького
фронту. В районі Києва 6 дивізій противника прикривали
переправи. Інші 6 дивізій через 2 вцілілі мости переходили на
правий берег Дніпра й займали оборону на північ від столиці
України. На ділянці від Ржищева до Черкас у цей час ворог
мав 5 піхотних, 1 моторизовану й 3 танкові дивізії.
Лівофлангові з'єднання 8-ї німецької армії відходили на переправу біля
Канева. На правому березі річки на значному проміжку
організована оборона противника була відсутня. З Києва в район
Малого та Великого Букрину висувалася 19-а танкова дивізія,
з боку Канева - частина 34-ї піхотної дивізії. Надвечір 22
вересня головні підрозділи цих дивізій зав'язали бої з
мотопіхотою 3-ї гвардійської танкової армії поблизу сіл Зарубинці та
Григорівка.
Всього ж військам Воронезького фронту протистояло
близько 26 дивізій - 19 піхотних, 6 танкових, 1 моторизована.
Співвідношення сил загалом було на користь радянських
військ: 35 стрілецьких дивізій проти 19 гітлерівських, 908 проти
1 Уткин Г.М. Штурм "Восточного вала". - М.: Воениздат, 1967. - С. 18.
346
422 танків, 2 960 проти 2 229 гармат і мінометів, 733 проти
445 літаків1.
Війська головного ударного угруповання Воронезького
фронту почали виходити до Дніпра надвечір 21 вересня.
Командуючий 3-ю гвардійською танковою армією генерал
П.С. Рибалко наказав почати форсування Дніпра в районі
Григорівки військам 51-1 мотострілецької бригади 6-го
гвардійського корпусу, якою командував полтавчанин підполковник
М.С. Новохатько. Переправу біля с. Зарубинці мала здійснити
69-а механізована бригада 9-го мехкорпусу полковника
М.Д. Січніна.
22 вересня на західний берег Дніпра почали
переправлятися десантні групи. Дві групи - штурмова та розвідувальна
- увійшли в с. Зарубинці й за допомогою місцевих жителів та
партизанів підготували переправу. З резерву фронту прибув
20-й понтонний батальйон. "Завмирала душа, коли тридцять-
четвірка заповзала на пором, коли на середині ріки вона
потрапляла під вогонь і водяні смерчі накривали танк, - згадував
ті події генерал-майор запасу В. Сазонов. - Та ось перша
бойова машина торкнулася гусеницями правого берега й
рушила на ворога.
Пором за поромом йшли від берега до берега, і танки з
ходу кидалися у бій, нарощуючи силу удару на плацдармі"2.
Але недостатня кількість засобів переправи стала причиною
невиправдано великих втрат. Під шквальним вогнем
противника червоноармійці долали водну перешкоду на колодах,
щитах, дошках, діжках, набитих соломою плащ-наметах. При
цьому тисячі з них потонули в холодних водах Дніпра...
Геройськи билися з ворогом солдати й офіцери 69-ї
механізованої бригади, 1-й мотострілецький батальйон якої
був на вістрі атаки. Вміло маневруючи й застосовуючи
несподівані удари з тилу та флангів, бійці заволоділи Зару-
бинцями. Для відбиття контратаки піхоти й танків противника
комбат Г.Т. Балаян відвів у засідку кулеметний взвод
лейтенанта Б.С. Сидоренка. В критичний момент бою артилерія з
лівого берега та штурмова авіація, що обслуговувала
переправу, розсіяли танкову групу, а кулеметники відкинули піхотні
підрозділи гітлерівців. 27 воїнів батальону на чолі з Г.Т. Ба-
1ЦАА/ІО РФ, ф. 417, оп. 8673, спр. 1, арк. 60.
7 Тих днів не змовкне слава // Черкаська правда. - 1989. - 21 вер.
347
лаяном були удостоєні звання Героя. Серед них і уродженець
Полтавщини, старший лейтенант М.І. Симоненко, який
виконував обов'язки заступника командира батальйону. 24-25
вересня батальйон продовжував боротьбу за розширення
плацдарму й у ході наступу на Луковиці та Григорівку знищив
2 танки, 2 автомашини, БТР, багато живої сили противника1.
Воїнську доблесть під час форсування Дніпра виявили
бійці 161-ї стрілецької дивізії 40-ї армії. Її командир генерал-
майор П.В. Тертишний, який народився поблизу місця боїв,
чітко організував дії своїх підрозділів, забезпечивши швидку
переправу і успішний штурм плацдарму. За військову
майстерність і мужність, виявлені при цьому, 17 чоловік, у тому
числі П.В. Тертишний, підполковник В.М. Федотов, старший
лейтенант І.В. Ланін, рядові О.Є. Орєхов, І.К. Грищенко були
удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Й.П. Корчак, який
загинув у грудні 1943 р., визволяючи рідні місця, був
удостоєний Оцього звання посмертно. Переправа відбувалась у
виключно важких умовах, під безперервним вогнем артилерії
та авіації. Незважаючи на це, групі бійців на чолі з
начальником штабу 1036-го артилерійського полку майором
Й.П. Корчаком удалося переправити на протилежний берег 5
батарей, які негайно зайняли бойовий порядок і вступили до
бою. В ході сутичок з ворогом Й.П. Корчак налагодив
переправу боєприпасів і гужового транспорту2.
Рішуче та ініціативно діяли на Букринському плацдармі
представники всіх родів військ. Так командир телеграфного
взводу 11-го гвардійського окремого батальйону зв'язку (3-й
гвардійський корпус, 47-а армія) гвардії летенант Б.Я. Скитиба
3 групою бійців протягнув кабельну лінію й установив зв'язок
передового загону зі штабом корпусу, що розташувався на
лівому березі. Вміло координуючи артилерійський вогонь,
Б.Я. Скитиба неодноразово долав річку й усував пошкодження
на лінії зв'язку3. 29 вересня форсував Дніпро командир
десантної групи з 16 бійців І.С. Бородавкін (народився у с. Да-
машлін Сосницького району Чернігівської області). Маючи дві
57-міліметрові гармати й 20 ящиків снарядів, десантники
зайняли вогневий рубіж на правому березі. Вже 2 жовтня
командир особисто підбив 2 ворожі танки. 15 листопада в
1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 2, спр. 9, арк. 27.
2ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 1, арк. 50.
3ЦЦАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 331, арк. 17.
348
бою за висоту 311, - а це була могила Т.Г. Шевченка, -
батарея Іллі Сергійовича вивела з ладу ще 3 німецькі бойові
машини, за що відважний офіцер був представлений до звання
Героя Радянського Союзу1. Прикладом хоробрості й
милосердя можуть служити дії санітарки роти 835-го стрілецького полку
(237-а стрілецька дивізія, 40-а армія) Марії Захарівни
Щ^рбаченко. 21-річна дівчина з Харківщини протягом 10 днів
винесла з поля бою та надала першу медичну допомогу 112
пораненим бійцам. Важкопоранених вона особисто
переправляла через Дніпро й доставляла до найближчого
медпункту. Як і Б.Я. Скитиба, М.З. Щербаченко удостоєна
звання Героя Радянського Союзу.
Рішучість і наполегливість під час виконання бойового
завдання продемонстрував командир батареї 663-го
артилерійського полку (47-а армія) старший лейтенант В.В. Бабій. 26
вересня один з полків, що закріпився на правому березі
Дніпра в районі Канева, потрапив у кільце ворога. Закінчувались
боєприпаси й продовольство. Очолювана В.В. Бабієм група з
60 бійців прорвала кільце оточення й доставила полку все
необхідне для продовження наступу. Відважний офіцер (він
народився в Одесі) невдовзі одержав звістку про присвоєння
йому звання Героя Радянського Союзу2.
В боях за плацдарм поблизу с. Студенець відзначилися
воїни-українці з 47-ї армії. Командир 1-го батальйону 722-го
полку 206-ї стрілецької дивізії капітан С.М. Мурза до війни
вчителював на Чернігівщині. Війна змусила полишити гуманну
професію й уже в 1941 році взяти в руки гвинтівку. За два
роки командир відділення сержант С.М. Мурза виріс до
комбата. В ході боїв за Дніпро його підрозділ першим
переправився на правий берег, де стримував контратаки ворога до
підходу основних сил3. Відважно діяли бійці та офіцери 1593-го
винищувального протитанкового артилерійського полку
підполковника Щербинка, представленого за форсування Дніпра до
"Золотої Зірки" Героя. Під його вмілим, розсудливим
командуванням батарея лейтенанта Ковальчука підпалила 3 танки.
Ще 5 танків зі свастикою на бортах знищила батарея
старшого лейтенанта Деркача, 3 - батарея лейтенанта
Щер1ЦЦАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 1, арк. 3.
2ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 2, спр. 13, арк. 1-2.
3ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 2, арк. 157.
349
бини. На бойовому рахунку артилеристів старшого
лейтенанта Потапенка - 4 підбиті ворожі танки1.
В боях на Букринському плацдармі яскраво виявилася
справжня воїнська доблесть українців. Серед них є й такі,
військова біографія яких сприймається як героїчна легенда...
Григорій Васильович Малинко одягнув шинель у 20 років
і з перших місяців війни був на фронті. Влітку 1941 р. під
с. Бабаківка на Сумщині чемпіон України з вільної та
французької боротьби, силовий жонглер Григорій Малинко
дозволив собі порушення військової дисциплини: він не виконав
наказ про відступ, залишився наодинці з ворогом. Відстрілявши
з 76-міліметрової гармати ящик снарядів, Григорій 18 км тягнув
гармату до своїх, за що одержав... гауптвахту, а згодом -
офіцерське звання.
Вперше був поранений уже на четвертому місяці війни. В
травні 1942 р. у районі Харкова кулі та осколки вп'ялись у
ліву руку, праве плече, шию та голову. Того ж року осколок
снаряда роздробив йому колінний суглоб. З госпіталю
лейтенант не комісувався, як нололягали лікарі, а знову
прорвався на передову. Під Золотоношею - нове поранення в шию та
голову. Через тиждень опоясаний бинтами Малинко втік з
госпіталю.
А потім був Дніпро, де батарея артилерійського дивізіону
7-ї гвардійської мехбригади 3-го ГСМК однією з перших
захопила плацдарм на правому березі ріки поблизу с.
Селище. Керуючи діями артилеристів та піхоти, гвардії старший
лейтенант Малинко отримав чергове поранення, але не
покинув своїх бійців. І. Апресян так описує подальший перебіг
подій: "...У ті дні Малинко став жертвою трагічної
випадковості, від якої на передньому краї не застрахований ніхто.
Через роки йому розповіли, що до місця, де він перебував з
артилеристами, тягнули прямий телефонний провід: з
Малинком хотів говорити сам Сталін. Але зв'язківці не встигли.
...Осколком крупнокаліберного снаряда, який вдарив у
обгорілий дуб, убило командира мінометної батареї Сергія
Мосіка. Григорія Малинка знайшли тут же на бруствері з
розбитою грудною кліткою. Обох поховали в цьому ж окопі.
Доповіли Верховному про те, що трапилося. Наступного дня
поруч проповзала група наших солдатів. Побачили: грунт ніби
1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 336, арк. 50.
350
ворушиться ...Швиденько розкопали. В офіцера, загорнутого в
плащ-намет, ледве прощупувався пульс...
Малинко опритомнів через півтора місяця в госпіталі.
Вага зі 130 кілограмів упала до п'ятдесяти... Він
перетворився в обтягнутий шкірою скелет. Найменший рух рукою чи
ногою викликав жахливий біль.
Один осколок пройшов навиліт, ледь не зачепивши
оболонку легенів, інший застряг у м'язі серця. Хірурги не стали
його чіпати..."1.
Але й на цей раз, виявивши жагу до життя, він переміг
смерть. І продовжив війну. В 1944 р. під час переправи через
Березину одержав тяжке поранення, після якого на фронт уже
не повернувся.
Однак після всього цього Григорій Малинко зумів ще
стати триразовим чемпіоном колишнього СРСР та 17-разовим
чемпіоном України, майстром спорту з самбо, класичної та
вільної боротьби. А звання Героя Радянського Союзу, до якого
двічі представлявся, так і не було йому присвоєно...
Протягом 22-24 вересня війська 3-ї гвардійської танкової
та 40-ї армій створили на західному березі Дніпра кілька
плацдармів поблизу Ржищева, Великого Букрина, Григорівки.
Однак у повному обсязі завдання Ставки виконане не було.
Внаслідок відсутності засобів переправи, невдалих дій
повітряно-десантних сил, поганої організації збору розвідданих на
кінець 26 вересня на Букринському плацдармі дві армії мали
всього лише сім 76-міліметрових гармат, 29 120-міліметрових
мінометів і 31 танк. Бої набули затяжного й кровопролитного
характеру. Лише за 5 днів на Букринському плацдармі
частини 40-ї армії відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків.
На ділянці тількі двох з'єднань авіація противника протягом цих
днів здійснила 3 000 літако-вильотів2.
Бої були такі запеклі, що у воронки разом з водою
стікали струмочки крові. На островах Козачий та Ольжинський
висадився батальйон 342-го стрілецького полку 136-ї дивізії
38-ї армії. Червоноармійці лишилися без підтримки авіації та
артилерії. Із загальної кількості більш як 800 бійців та офіцерів
уціліло всього п'ять воїніві
1Апресян Грант. Жизнь после подвига // Коммунист Вооруженных Сил. -
1991. - N0 8. - С. 54-58.
2Жмаченко Я.Ф., Заболотний Г.П. Подвиг командарма. - К.: Политиздат
Украины, 1978. - С. 52-62
351
На Букринському плацдармі полягло близько 40 тисяч
радянських бійців та офіцерів. Доля 22 тисяч із них і понині
невідома...1.
Загальний розвиток подій на Букринському плацдармі
доводив, що в цьому напрямі буде важко домогтися успіху. Це
зумовлювалося дією цілого ряду факторів, визначальним з яких
був відрив передових наступаючих частин Червоної армії від
своїх баз. Так артилерія розтягнулася на 150-200 км на схід
від Дніпра, боєприпаси, пальне й засоби подолання водних
перешкод були ще далеко в тилу. Зенітно-артилерійське та
авіаційне прикриття тих, хто форсував річку, практично було
відсутнє. Фронт не мав запасів димових засобів: ЗО тисяч
димових шашок і 74 тонн димосуміші перебувало в районі
Ростова-на-Дону й не могли бути переправлені до Дніпра
внаслідок перевантаженості залізниці. Крім того, невдало було
обрано місце для завоювання плацдарму та наступних дій,
оскільки рельєф місцевості або виключав, або надзвичайно
ускладнював дії танків2.
Внаслідок цього радянське Головнокомандування,
відмовившись від подальших наступальних зусиль у районі Букрина,
вирішило завдати головного удару з Лютізького плацдарму.
Плацдарм на північ від Києва був відбитий військами 38-ї
армії під командуванням генерал-лейтенанта М.Є. Чібісова.
Рішучі дії командного складу в поєднанні з ініціативністю та
самовідданістю рядових бійців дозволили з ходу розпочати
форсування Дніпра. Першими це зробили воїни 842-го та
836-го полків 240-ї дивізії, якою командував уродженець Кіро-
воградщини полковник Т.Х. Уманський. Жителі Придніпров'я
брали активну участь у підготовці та переправі радянських
військ через ріку. Тільки поблизу сіл Козоровичі та Старосілля
місцеві колгоспники передали нашим воїнам понад 330
відремонтованих рибальських човнів. Безпосередньо на переправі
вдень і вночі працювали ланковий рибальської артілі М.І.
Коваленко, старі рибалки С.Т. Повінчаний і Т.Є Шиян. Біля
с. Сваром'я 66-річна мати двох синів, які воювали в Червоній
армії, Горпина Павлівна Тригуб на схованому від німців човні
перевозила солдатів, боєприпаси та продовольство3.
1Король В.Ю. Битва за Дніпро: Героїзм і трагедія // Трибуна. - 1994. -
№ 7-8. - С. 36-37.
2Див.: Уткин Г.М. Штурм "Восточного вала". - М.: Воениздат, 1967. - С.
146-147.
^ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 337, арк. 54.
352
Першою форсувала Дніпро 26 версия група сержанта
П.П. Нефьодова. Зустрівши шалений опір противника,
десантники протягом 20 годин утримували відвойований клаптик
землі. Командир групи П.П. Нефьодов, а також молодший
сержант П.О. Тесленко та рядовий М.Т. Панченко були
удостоєні звання Героя Радянського Союзу1.
Хоробро билися сини України за рідну придніпровську
землю й на інших ділянках плацдарму. Бійці взводу
автоматників на чолі з лейтенантом Л.Є. Усенком перебралися
на правий берег і, ведучи безперервні бої з ворогом,
прикривали переправу 931-го стрілецького полку. Полонений
гітлерівець засвідчив, що в бою з радянськими десантниками
його підрозділ втратив 27 чоловік. 26-річний лейтенант
Л.Є. Усенко був удостоєний за цей бій звання Героя
Радянського Союзу2. Таке ж високе звання заслужив своїми
сміливими та енергійними діями командир 5-ї стрілецької роти
842-го полку старший лейтенант П.Л. Лещенко. Разом з
бійцями він заглибився в розташування противника на 300
метрів і, відкинувши його від берега, дозволив іншим
підрозділам свого полку переправитися через Дніпро3.
В ніч на 2 жовтня воїни 7-го гвардійського
повітрянодесантного полку (60-а армія) під командуванням гвардії
майора Г.Д. Кошмяка форсували Дніпро в районі с. Стра-
холісся й вклинились у розташування противника на 27 км. У
кровопролитних боях бійці та командри полку втримали
плацдарм до 28 жовтня. Лише 7 жовтня полк відбив атаку 4
батальйонів ворожої піхоти, підтриману 20 танками й авіацією
поблизу с. Медвин Чорнобильського району. Рішучі дії киянина
Г.Д. Кошмяка були високо оцінені командуванням: його
представили до звання Героя Радянського Союзу. Відважний
офіцер, який протягом війни одержав 5 поранень, згодом став
підполковником, начальником штабу дивізії4.
Воїни 167-ї Сумської Червонопрапорної стрілецької дивізії
генерал-майора 1.1. Мельникова та 232-ї Сумської стрілецької
дивізії генерал-майора 1.1. Улітіна створили ще один плацдарм
у районі Вишгорода. Незабаром обидва плацдарми злилися
в єдиний Лютізький плацдарм.
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 32, арк. 27.
ІЦЦАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 338, арк. 71.
3Там само, спр. 337, арк. 49.
*ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 38, арк. 45-47.
1 2 І. Муковський
353
Зірки Героя за бої на Лютізькому плацдармі був
удостоєний командуючий 5-м гвардійським танковим корпусом -
уродженець Київщини генерал-лейтенант А.Г. Кравченко. Після
300-кілометрового маршу його танкістам потрібно було
подолати спочатку Десну, а потім Дніпро й з ходу вступити в
бій проти ворожих танків на Лютізькому плацдармі. Допомогу
танкістам у переправі через Дніпро надавали місцеві рибалки
І. Горбунов і С. Кривенко, які в холодній воді позначали броди
для важких бойових машин. Протягом доби близько 70 танків
подолали складну водну перешкоду й рушили до Дніпра.
Здійснивши нічний удар у фланг ворожого угруповання,
танкісти генерала А.Г. Кравченка відрізали йому шлях на
північ. Гвардійці зайняли Ново-Петрівці, північну частину
Мощун, частину Вишгорода й значно розширили Лютізький
плацдарм1.
І все ж, незважаючи на героїзм бійців та офіцерів, дві
спроби наступу з Лютізького та Букринського плацдармів,
здійснені радянським командуванням 11-12 і 20-21 жовтня,
скінчилися невдачею. Незавершеність цієї операції
пояснюється тими ж причинами, що визначили безперспективність
букринського напряму. Крім того, радянським військам не
вдалося розгромити ворожі частини, які чекали на переправу на
канівській та київській ділянках фронту. Запізніле введення в
дію 3-ї гвардійської танкової армії та 1-го гвардійського
кавалерійського корпусу, відсутність флангових ударів по
відступаючих німецьких з'єднаннях, недостатнє використання
авіації для боротьби з наземними військами дозволили противнику
зайняти оборонні рубежі на правому березі Дніпра.
Лютізький плацдарм, створений військами 38-ї армії та 5-
го гвардійського танкового корпусу на початок листопада
1943 р., був використаний Ставкою для розгрому київського
угруповання противника. Північний край плацдарму
утримували з'єднання 60-ї армії генерала-лейтенанта І.Д. Черняхов-
ського та 13-ї армії генерала-майора М.П. Пухова. З району
Букрина вирішено було непомітно для командування вермахту
перевести 3-ю гвардійську танкову армію, окремі частини, які
діяли в смузі 40-ї, 27-ї та 47-ї армії, а також 1-й гвардійський
кавалерійський корпус. Всі переміщення військ відбувалися
тільки вночі. Вдень же на "своїх" місцях були макети танків,
артилерійських батарей, у попередньому режимі працювали
1ЦЦАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 337, арк. 76.
354
радіостанції, здійснювалась артилерійська обробка ворожих
позицій. Щоб заплутати абверівських агентів, командування
фронту "розповсюдило" фальшивий наказ про перехід до
оборони з розрахунком, аби його зміст став відомим у стані
ворога. З 25 жовтня до 1 листопада передислокація в
основному завершилась. Таким чином, на 324-кілометровому
протязі 1-го Українського фронту було зосереджено 47 стрілецьких
дивізій, 2 стрілецькі бригади, 2 кавалерійські дивізії, в яких
нараховувалось 675 танків і САУ, 700 літаків проти 33 дивізій,
400 танків і САУ та 665 літаків у противника. Наступ з Лютізь-
-кого плацдарму головного ударного угруповання повинна
була підтримувати 2-а повітряна армія генерал-лейтенанта
С.А. Красовського. Внаслідок перегрупувань 38-а армія під
командуванням генерал-полковника К.С. Москаленка, яка
наступала на головному напрямі, переважала противника на
ділянці прориву в 3 рази в піхоті, в 4,5 рази в артилерії, в 9
разів у танках1.
Стратегічна мета задуму командування 1-го Українського
фронту полягала в тому, щоб ударом з півночі розгромити
київське угруповання противника та обхідним маневром
звільнити Київ. Надалі передбачався вихід у глибокий тил групи
армій "Південь" і створення сприятливих умов для визволення
Правобережної України.
1 листопада війська 40-ї та 27-ї армій почали активні дії в
районі Букрина. І хоча чотириденні бої помітних успіхів не
принесли, командування вермахту все ж було змушене ввести
в дію з резерву танкову дивізію СС "Рейх" і дві дивізії з-під
Черкас.
Головний удар з Лютізького плацдарму був завданий 3
листопада. Командуючий групою армій "Південь" Е. Манштейн
визнавав: "Було незрозуміло, чи переслідує цей наступ
далекосяжні цілі, чи противник поки-що намагається зайняти на
захід від Дніпра необхідний йому плацдарм. Незабаром
з’ясувалося, що 4-а армія не зможе утримати своєї смуги на Дніпрі"2.
Навальний наступ 60-ї армії І.Д. Черняховського вже
протягом першого дня відкинув противника на 20 км, упритул до
Димера; війська 38-ї армії, зустрівши посилений опір ворога,
1История Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945):
В 6-и т. - М.: Воениздат, 1961. - Т. 3. - С. 336.
2Манштейн Э. Утерянные победы: Пер. с нем. - М.: Воениздат, 1957. - С.
492.
12*
355
зуміли подолати першу смугу укріплень і вийти до другої в
районі Пущі-Водиці. З метою активізації дій на головному
напрямі вранці 4 листопада в наступ перейшла 3-я
гвардійська танкова армія. В цей же день командування 38-ї армії
кинуло в бій зведений загін у складі 126-го та 367-го полків 71-ї
стрілецької дивізії, 127-го та 128-го загороджувальних загонів і
учбового батальону. "Одержане завдання швидкими темпами
розвинути наступ і до кінця дня оволодіти населеними
пунктами Вітою-Литовською та Пироговим загін виконав з честю, -
згадував маршал К.С. Москаленко. - Незважаючи на ізоляцію
загону від армії та відсутність підтримки артилерії, він діяв
рішуче. Перерізавши шлях, що вів на Київ уздовж Дніпра й
оволодівши населеним пунктом Вітою-Литовською, зведений
загін полегшив дії ударного угруповання 38-ї армії. Противник
уже не зміг скористатися найближчим шляхом для перекидання
військ до міста"1.
А в цей час з'єднання 38-ї та 3-ї гвардійської армій вели
запеклі бої в районі Пущі-Водиці, де гітлерівцям удалося
зберегти артилерійські порядки. Командування цих армій
вирішило продовжити наступ і вночі. Щоб приголомшити ворога,
водії танків увімкнули сирени та фари й при підтримці піхоти
рушили в атаку. Частини 7-го гвардійського танкового корпусу
генерала К.Ф. Сулейкова вийшли до північної околиці Свято-
шиного та перерізали шосе Київ - Житомир. У цьому бою
відзначився гвардії сержант М.І. Ахтирченко, бойова машина
якого першою увірвалася до Святошиного. Знищивши 2
протитанкові гармати, 4 автомашини, екіпаж "тридцятьчетвірки"
вийшов на магістраль Київ - Житомир, де врізався в колону
противника, здійснивши два танкові тарани. Гітлерівці
зосередили сильний вогонь по танку, командир якого дістав важке
поранення. Розвернувши бойову машину, М.І. Ахтирченко
почав гусеницями давити автомобілі німців. Всього в районі
Святошиного екіпаж знищив 20 автомашин, 40 підвід, багато
живої сили противника, а також захопив значні трофеї.
25-річний сержант з Харківщини М.І. Ахтирченко був
удостоєний звання Героя Радянського Союзу2.
Самовідданими й рішучими діями відзначились бійці
1318-го полку (38-а армія). В бою за с. Гута-Межигірська
1Москаленко К.С. Визволення Києва / В кн.: У битві за Київ. - К.: Молодь,
1973. - С. 150.
2ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 1, арк. 11-20.
356
20-річний рядовий О.П. Стахорський (народився у Києві)
знищив кулеметне гніздо, що заважало просуванню відділення, і
одним з перших увірвався до населеного пункту. Його
однополчанин О.Я. Панченко - уродженець с. Калантаїва (нині
Світловодського району Кіровоградської області) також одним
з перших пробився до розташування ворога в с. Гута-
Межигірська, зняв двох вартових і захопив склад боєприпасів.
12 жовтня, відбиваючи контратаку противника, знищив вогневу
точку. Через три дні в одному з боїв О. Панченко загинув.
Обидва наші земляки стали Героями Радянського Союзу1.
Драматично склалася доля механіка-водія Марії
Лагунової. В одному з боїв на підступах до Києва її танк вийшов на
артилерійську позицію ворога. Після того, як була зім'ята одна
гармата, інша з укриття підбила "тридцятьчетвірку". Екіпаж
залишив машину, але другим снарядом дівчину важко
поранило. М. Лагунова потрапила до госпіталю, а однополчани
отримали звістку про її смерть. Однак, навіть втративши
обидві ноги, героїня знайшла в собі сили повернутися до
активного життя. Сьогодні кавалер багатьох орденів і медалей
Марія Іванівна Лагунова проживає в Броварах, які визволяла,
є почесним громадянином міста.
Багато славних подвигів здійснили в боях за Київ сини
України. їхня солдатська доблесть доповнювалась військовим
хистом, рішучістю і вправністю командирів. Прикладом можуть
служити дії начальника армійської оперативної групи
гвардійських мінометних частин гвардії полковника Й.С. Юфи.
Протягом триденних боїв за місто з'єднання під його
командуванням знищили 2 полкових штаби, 10 танків, 38 бліндажів,
13 спостережних пунктів, ЗО кулеметних точок, кілька
артилерійських та мінометних батарей і близько 3 батальйонів
піхоти противника.
5 листопада в дію вступили 1-й гвардійський
кавалерійський корпус генерала Р.К. Баранова та 1-а окрема
Чехословацька бригада під командуванням полковника Л. Свободи.
В складі бригади було чимало українців Закарпаття, які в
роки окупації краю Угорщиною перейшли до Радянського
Союзу. Пліч-о-пліч зі своїми чеськими та словацькими
побратимами вони відважно билися за визволення столиці України.
Під час бою на Брест-Литовському шосе й на території заводу
"Більшовик" відзначилися танкісти під командуванням Степана
1ЦЦАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 15, арк. 29-30.
357
Вайди та Андрія Романа, автоматники Попович, Молнар,
Бігар, Юртин та ін. Першим на бульвар Шевченка прорвався
екіпаж С. Вайди, який став Героєм Радянського Союзу та
Героєм Чехословаччини. На жаль ці найвищі нагороди йому
присвоєно посмертно1.
Значну допомогу наземним частинам у ході операції
надавала авіація 2-ї повітряної армії. Радянські льотчики лише
I та 2 листопада знищили й пошкодили 46 танків, 151
автомашину, а 3 листопада в 36 повітряних боях свою загибель у
київському небі знайшов ще 31 німецький пілот2.
У боях за Дніпро народилася слава тоді ще молодого
льотчика-винищувача І.М. Кожедуба. Протягом 10 днів він збив
II літаків противника, на день звільнення Києва довів цей
рахунок до 263. Самовіддіно діяли в битві за Київ льотчики
підполковника О.Я. Літучого, уродженця Миколаївщини, Героя
Радянського Союзу з 1940 р.4.
Надвечір 5 листопада стався злам у ході операції:
радянські частини вибили противника з опорних пунктів на
західній і північно-західній околицях міста та почали просування до
його центральних кварталів. Найбільшого успіху в цьому досяг-
ли воїни 20-ї танкової бригади полковника С.Ф. Шутова.
Попереду наступали танки під командуванням комбата Д.А. Чу-
маченка, яким вказував шлях киянин Н.М. Шолуденко.
Відважний танкіст першим увірвався на Хрещатик. У вуличному
бою за звільнення рідного міста він загинув. Кияни свято
бережуть пам'ять про свого земляка-героя. Майже одночасно
з танкістами до Хрещатика з боєм пробивався 3-й батальйон
21-го стрілецького полку капітана А.Г. Козуто.
Вранці 6 листопада багатостраждальна столиця України
була повністю визволена від загарбників.
Окупанти знищили чверть житлового фонду міста,
залишивши 200 тисяч киян без даху над головою, вивели з ладу
800 з 1 176 підприємств, сплюндрували національні святині та
історичні пам'ятки українського народу. Сотні тисяч киян було
закатовано або вивезено на каторжні роботи до рейху.
Велике місто, в якому до війни проживало 900 тисяч жителів,
|иЗакарпатська правда". - 1988. - 6 лист.
2ЦАМО РФ, ф. 236, оп. 2673, спр. 56, арк. 7-9.
3ЦДАГО України, ф. 166, оп.З, спр. 20, арк.. 25.
4 Там само, спр. 38, арк. - 36.
358
майже обезлюдніло, в ньому залишилось лише 180 тисяч
чоловік.
Загарбники тяжко поплатилися за скоєні злодіяння. В боях
за Київ вони втратили 12 піхотних, 2 танкові, 1 моторизовану
дивізії, 15 тисяч вбитими й близько 26 тисяч пораненими, 6
тисяч полоненими. Радянські воїни знищили 244 танки, 126
літаків, 171 гармату, в тому числі 48 САУ, 158 мінометів, 246
кулеметів, 8 складів, взяли значні трофеї.
Героїзм радянських воїнів під час битви за Київ був
ознаменований високими відзнаками. Понад 60 з'єднань
одержали почесне найменування "Київських". З 12 жовтня по 7
листопада воїнам 1-го Українського фронту було вручено
17 479 орденів та медалей1. Близько 700 воїнів, які
відзначилися під час форсування Дніпра та визволення Києва, були
удостоєні звання Героя Радянського Союзу, в тому числі
громадяни України - М.М. Дудка, І.Х. Кравченко, І.М. Кожедуб,
Б.О. Колесник, М.Т. Лопач, В.Д. Радченко, О.Д. Романенко,
С.Х. Сікорський, М.І. Стасюк, П.П. Цвілий, М.М. Цепак,
Г.М. Шевченко та багато ін.
Представники різних національностей зробили свій
неоціненний внесок у вигнання окупантів із столиці України. Лише
серед воїнів 60-ї армії в кінці вересня - на початку жовтня
були сини й дочки 47 народів, у тому числі 20 970 росіян, 3 213
українців, 1 538 казахів, 1 050 узбеків, 765 татарів та ін.
Орденами та медалями СРСР було нагороджено також 139
солдатів та офіцерів 1-ї окремої Чехословацької бригади Л.
Свободи, а вся бригада та її командир відзначені орденом
Суворова 2-го ступеня.
Після взяття Києва радянські війська продовжили натиск на
відступаючі війська противника й 7 листопада звільнили
Фастів, а 13 - Житомир. Це був завершальний етап Київської
наступальної операції, яка мала велике стратегічне та морально-
політичне значення. З втратою Лівобережної України
гітлерівська верхівка основні свої сподівання пов’язувала з
Дніпровським оборонним рубежем. Київ був ключовою ланкою
в системі розрахунків генералітету вермахту. Однак
нестримний натиск радянських військ відкинув окупантів із столиці
України й дозволив створити в цьому районі стратегічний
1Гречко А. В боях за столицу Украины // Воен.-истор. журнал. - 1963. -
N0 11. - С. 15.
359
плацдарм розмірами близько 250 км по фронту та 150 км у
глибину. Ці події попередили запланований наступ гітлерівців
на Кіровоградському напрямі та створили сприятливі умови для
визволення Правобережної України.
Підсумовуючи результати літньо-осінньої кампанії 1943 р.,
не можна оминути прорахунки Ставки, командування фронтів.
Радянське керівництво пов'язувало свої сподівання на успіх з
навальним, безупинним наступом. Операції на оточення
великих угруповань ворога навіть не розроблялися.
Змінивши в середині вересня напрям дії фронтів
(Центрального з Київського та Ніжинського напрямів - на
Чернігівський і Гомельський, Воронезького з Полтавського та
Кременчуцького - на Київський, Степового з Красноградського та
Верхньодніпровського - на Київський), Ставка безпосередньо
на київське угруповання противника в складі 12 дивізій
націлила лише одну 38-у правофлангову армію Воронезького
фронту, та й вона наступала одночасно в двох місцях: на північ і
на південь від столиці України. Підсилення правого флангу
Воронезького фронту 63-ю та 13-ю арміями на початку
жовтня виявилось заходом запізнілим.
Форсування Дніпра вочевидь показало, що наступальний
порив, патріотизм, масовий героїзм, самопожертва воїнів, не
підкріплені далекоглядними оперативними розрахунками
командування, не можуть гарантувати перемоги. Прагнучи
догодити сталінському керівництву, фронтове командування
планувало окремі операції, в тому числі й київську, з врахуванням
"червоних" дат календаря. Використовуючи людські ресурси
Лівобережжя, воно кидало в бій погано навчених і
недостатньо забезпечених бойовим спорядженням новобранців,
що ставало причиною невиправдано великих втрат.
Стратегічним наслідком літньо-осінньої компанії 1943 р.
стало звільнення Лівобережної України, що позбавило
гітлерівську Німеччину важливого джерела сировинних,
енергетичних, продовольчих і трудових ресурсів. Водночас
визволення значної території України відкрило додаткові можливості
для постачання Збройних Сил Радянського Союзу, поповнення
військових частин у ході мобілізацій українського населення.
Перемога на Дніпрі мала велике моральне значення для
радянських людей, зміцнювала їхню віру в остаточну перемогу
над агресором. Водночас успішні наступальні операції
Червоної армії, підтримані ударами союзників по антигітлерівській
коаліції, стали вирішальним фактором в розвалі осі Рим -
360
Берлін і хитань, що з'явилися в правлячих колах Румунії,
Угорщини, Фінляндії, Іспанії.
§ 3. ВИГНАННЯ ВОРОГА З УКРАЇНИ
Підсумком літньо-осінньої кампанії 1943 р. на південному
крилі німецько-радянського фронту стало визволення
Лівобережної України й Донбасу, української столиці - Києва, а
також створення плацдармів на правому березі Дніпра для
розвитку подальшого наступу Червоної армії. Проте більша
частина України, на якій знемагали під нацистським гнітом
мільйони людей, була ще зайнята німецькими, угорськими,
італійськими військами. Ворог зазнав відчутних поразок, однак
не був зламаний і намагався повернути собі стратегічну
ініціативу. Чіпляючись за оборонні рубежі, зведені на берегах
річок, навколо міст і на висотах, він відповідав ударом на
удар, відчутно контратакував.
Однак співвідношення сил тепер кардинально змінилося.
Це стосувалося не лише фронтових подій, але й тилових
справ. На повну потужність працював централізований
військово-промисловий комплекс на сході СРСР, тоді як у
Німеччині та її сателітів з'явилися загрозливі симптоми економічної
дистрофії.
Поповнившись 78 новими дивізіями, значною мірою
укомплектованими вихідцями з визволених районів України,
Червона армія мала 6,1 млн. солдатів і офіцерів. На її озброєнні
було 88,9 тис. гармат і мінометів, близько 4,9 тис. танків та
САУ, 2 167 одиниць реактивної артилерії, 8,5 тис. бойових
літаків1.
Гіркі поразки та відступи стали серйозною школою для
командного складу. Червона армія набула досвіду оборонних
операцій з переходом до контратакуючих дій (Курська битва),
оточення великих контингентів противника (Сталінградська
битва), широкомасштабних дій кількох фронтів (визволення
Лівобережної України, форсування Дніпра). Фронтальний
наступ навчив долати великі водні перешкоди, ешелоновану
оборону за рахунок утворення ударних угруповань і
скоро1 Історія Української PCP: У 8-й т., 10-и кн. - К.: Наук, думка, 1977. - Т. 7. -
С. 328.
361
чення часу між окремими операціями. Разом із тим у ряді
випадків мали місце стратегічні прорахунки, невдалий вибір
тактичних засобів (форсування Дніпра), невиправдане
прагнення вести наступ із захопленням максимально можливої
території без достатнього закріплення успіху (контрудар
гітлерівців з району Охтирки в серпні 1943 р.). На жаль, і на
завершальному етапі війни Ставка на чолі із Сталіним та й
командування нижчих рівнів не відмовлялися від традиційної
присвяти фіналу окремих операцій до "червоних" дат, від чого
ті дати залишались у пам'яті бійців справді червоними від
пролитої крові.
Верхівка Німеччини змушена була рахуватися з
проблемою людських ресурсів для армії. Так тільки з липня по
листопад 1943 р. вермахт і флот на радянсько-німецькому
фронті втратили 1 223 тис. чоловік вбитими, пораненими й
тими, хто пропав безвісти. За цей час німецьке командування
змогло направити на Східний фронт 901 тис. чоловік1. Це
дало можливість тримати тут з урахуванням збройних
формувань сателітів 236 дивізій, у тому числі 25 танкових, 8
моторизованих і 18 бригад, в складі яких було 4 906 тис. чоловік.
Стратегія протистояння диктувала сторонам необхідність
активних дій, і в цьому розумінні рубіж 1943-1944 рр. мав
стати вирішальним.
Ставка послідовно, в листопаді й грудні 1943 р. та в січні
1944 р., надсилала командуванням фронтів директиви, суть
яких зводилася до розгрому угруповань вермахту в Білорусії,
під Ленінградом, на Правобережній Україні та в Криму.
Пріоритетним при цьому вважався південно-західний напрям, де
силами чотирьох Українських фронтів передбачалося
розгромити групи армій "Південь" і "А", вийти до державного кордону
й витіснити противника з нафтоносних районів Румунії.
Стратегічна оборона німців базувалася на системі
опорних пунктів глибиною до 6 км, яка на основних напрямах
доповнювалася розгалуженою сіткою комунікацій,
переплетених інженерними загороджувальними спорудами. Крім того, на
відстані 12-15 км від переднього краю споруджувалася друга
смуга укріплень. Особливого значення командування вермахту
надавало будівництву оборонних ліній по річках Горинь,
Інгулець, Інгул, Південний Буг, Дністер.
1Вторая мировая война 1939-1945 гг.: Воен.-истор. очерк. - М.:
Воениздат, 1958. - С. 544.
362
Реалізацію планів німецького головнокомандування було
покладено на групу армій "Південь" (4-а, 1-а танкові, 8-а, 6-а
армії) під командуванням Манштейна та групу армій "А" (17-а
німецька, 3-я румунська армії, 44-й окремий армійський
корпус), очолювану Клейстом. Авіація 4-го повітряного флоту
"Люфтваффе" була покликана прикривати ці сили. Нацисти
зосередили на Правобережній Україні 1 760 тис. солдатів та
офіцерів, 16 800 гармат і мінометів, 2 200 танків і САУ,
близько 1 460 літаків. Деяка перевага вермахту в танках
компенсувалася перевагою Червоної армії в живій силі, літаках і
артилерії.
Втім, доля війни вирішувалася не лише в штабах, над
картами, оперативними зведеннями та викладками, а
передусім на полях битв, де визначальними ставали мужність і
воля до перемоги рядових бійців, тактична виучка нижчого та
середнього офіцерського складу, досвід і військова інт/їція
командуючих дивізіями, арміями та фронтами. У боях за
визволення України від німецьких окупантів та їхніх союзників
брали участь представники різних національностей. Дуже
багато молодих і вже бувалих воїнів полягло на густо политій
солдатською кров'ю землі по обох берегах Дніпра. Та
особливими стали ці битви для уродженців України. Пекучим
вогнем у їхніх серцях палала ненависть до іноземних
загарбників.
...Осінь 1943 р. Ворог уперто чіпляється за дніпровські
кручі, поривається відбити Київ. Командування Червоної армії
готує операції на Правобережжі, стягує нові сили. Згарищами,
руїнами, заломленими в німому болі руками матерів, сухим
блиском батьківських очей зустрічають бійців українські села
та міста. В одному з листів фронтовика до дружини читаємо:
"Кожен метр просування по визволеній рідній землі приносить
все більше радості, що вона знову стала нашою, що тисячі
радянських громадян назавжди звільнені від фашистського
ярма. Учора зустрів старого, років під 80, селянина, який ішов
назустріч наступаючим лавам Червоної армії. Він закрив
брудним кашкетом своє обличчя і, вітаючи нас, так гірко
заплакав, що без слів було зрозуміло, як багато лиха зазнав,
чого натерпівся цей чоловік. "Де ж ви, синки, так довго були? -
запитував він. - Ми вас так довго і з таким нетерпінням
чекали. І все ж дочекалися!" Усе це він говорив, спотикаючись
363
і падаючи. Поспішав, щоб розповісти нам про пережите, ледь
встигаючи за нашою стрімкою ходою..."1.
Лист, яких безліч, та в ньому документальний відбиток
настроїв, з якими бійці йшли визволяти сплюндровану
агресором землю. Кожндму воїну-українцю була близькою трагедія
його народу. І тому не тьмяніє той спалах людської гідності та
звитяги, що осявала всіх, хто зі зброєю в руках гнав геть
чужоземну орду.
Вибивши гітлерівців з Житомира й Коростеня, частини 1-го
Українського фронту готувалися до подальшого наступу.
Раптовий контрудар броньованої армади - і Житомир, Коростень,
Радомишль знову опинились у руках окупантів. Рядові бійці та
командири могли тільки здогадуватися про причини такого
перебігу подій. Прагнення якомога швидше переслідувати
відступаючого ворога підштовхувало Ставку й фронтове
начальство до безперервних, інколи авантюрних операцій, за які
війна бере лише одну плату - солдатське життя. На жаль,
людський фактор не дуже враховувався в керівних стратегічних
задумах.
Втрата Києва здавалася німецькому командуванню
тимчасовою невдачею. В район столиці України почали
прибувати додаткові частини: 25-а танкова дивізія з Франції,
танкова дивізія СС "Адольф Гітлер", 198-а піхотна дивізія, танкова
дивізія СС "Рейх" із Букринського плацдарму.
Після завершення першого етапу Київської операції
війська 1-го Українського фронту одержали завдання вийти на
рубіж Житомир - Троянів - Бердичів - Райгород - Турбів -
Липовець - Іллінці. Найскладніше довелося 38-й армії під
командуванням генерала К.С. Москаленка, адже їй випало вести
наступ у двох напрямах: західному - на Житомир і південному
- на Білу Церкву. В центральній смузі 38-ї армії було наказано
наступати 3-й гвардійській танковій армії генерал-лейтенанта
П.С. Рибалка, яка до 9 липня повинна була оволодіти Козяти-
ном. 60-а армія генерал-лейтенанта І.Д. Черняховського
завдавала головного удару на Радомишль - Черняхів і
допоміжного - на Коростень. 40-й і 27-й арміям
генерал-лейтенантів Ф.Ф. Жмаченка та С.Г. Трофименка необхідно було
діяти з Букринського плацдарму на Кагарлик.
Початок операції був успішним: гвардійці генерала
П.С. Рибалка оволоділи Фастовом; у Житомирському напрямі
1 Фронтові трикутники. - К.: Політвидав України, 1973. - С. 53.
364
просувалися корпуси генералів В.К. Баранова та М.Е. Чува-
кова. Однак уже наступного дня після початку операції 38-а
та 60-а армії наразилися на зустрічний контрудар. Великі
танкові з'єднання гітлерівців вклинились у бойові порядки 1-го
Українського фронту, виходячи в окремих місцях йому в тил.
Особливо загрозливе становище склалося в розташуванні 38-ї
армії, якій явно бракувало сил для оволодіння Житомиром.
Після визволення Києва Сталін висловив М.Ф. Ватутіну
побажання якомога швидше зайняти Житомир. Але виконання
цього завдання ускладнювалося рядом обставин. Фронт наступу
38-ї армії розширився з 34 км на початку операції 7
листопада до 220 км на 13 листопада, що до краю зменшило його
насиченість військами та артилерією.
Незважаючи на складні умови, бійці та командири
самовіддано билися з гітлерівцями. Лише за три дні боїв під
Житомиром було знищено майже 200 німецьких танків і САУ.
Але й втрати радянських військ виявилися значними. Багато
братських могил зосталося на поліській землі. На обеліскові
однієї з них імена: рядовий І.М. Бурков, рядовий Г.А. Вора-
зашвілі, курсант Б.М. Кпевентенко, рядовий Т.А. Машин,
єфрейтор Ф.Ф. Путін, рядовий Н.М. Рикун. Українці, росіяни,
грузини... Решта 68 з похованих - невідомі. І йшли додому
трикутники з отим безутішним: "Пропав безвісти". Живі
продовжували справу полеглих. Архівні документи доносять до нас
напругу й драматизм боїв на Київщині та Житомирщині
наприкінці 1943 р. В одній із справ читаємо: "В районі
населеного пункту Гута Забілоцька Радомишльського району в ході
розвідки молодший сержант, киянин М.М. Бородкін (3-я
окрема розвідрота, 74-а стрілецька дивізія, 13-а армія), виявивши
кмітливість і хоробрість, своєчасно добув і доставив
командуванню важливі розвіддані про ворога"1. Під час вилазки
розвідників на іншій ділянці відзначився рядовий 1.1. Гарбенко,
мобілізований до Червоної армії Ворошиловським РВК Воро-
шиловградської області2.
У боях на Житомирському напрямі відзначився підрозділ
сержанта А.Р. Обуховського. Двом гарматним обслугам було
наказано в засідці перекрити шляхи відходу німецьким
частинам на Житомир. У тривалому бою артилеристи А.Р.
Обуховського знищили близько 150 німецьких солдатів та офіцерів, 6
1 ЦАМО РФ, ф. 1214, оп. 2, спр. 36, арк. 17.
2 Там само, арк. 38.
365
тягачів з важкими гарматами, 3 танки, 18 автомашин, 35 під-
вод із вантажем і захопили 18 автоматів. За мужність
уродженець м. Житомира А.Р. Обуховський був нагороджений
"Золотою Зіркою" Героя1.
Успішно продовжувала діяти справжня гроза німецьких
танків - батарея під командуванням І.С. Бородавкіна. 19
листопада поблизу с. Осівці Брусилівського (нині Коростишів-
ського) району артилеристи батареї підбили 1 1 ворожих
танків і САУ2.
У запеклих боях перевірялася на міцність не лише зброя,
а й виучка солдатів та командирів, їх фронтова дружба,
почуття плеча, вірність військовому обов'язку. Цікавий випадок
наводить у своїх мемуарах Герой Радянського Союзу,
генерал-лейтенант С.І. Мельников, член Військової ради 3-ї
гвардійської танкової армії. Якось командарм П.С. Рибалко виявив
бажання особисто вручити нагороди бійцям 23-ї бригади.
Йому хотіЯося познайомитися з легендарним розвідником
Сенченком. Побачивши замість казкового богатиря-велетня
худорлявого юнака, Павло Семенович знітився. На прохання
командуючого боєць розповів про одну із своїх пригод, коли в
групі розвідників молодшого лейтенанта Шерстюка він
перейшов лінію фронту. Швидко взяли "язика" і, відправивши з ним
надійний супровід, командир удвох із Сенченком ще протягом
доби наносили на карту схему розміщення вогневих точок.
Раптом поряд вибухнув снаряд, осколок тяжко поранив
командира. Сенченко не залишив напівпритомного товариша, а,
захопивши в полон обслугу кулеметного гнізда німців,
примусив їх нести знекровленого Шерстюка у розташування своєї
бригади. Інтуїція розвідника Сенченка допомогла цій незвичній
групі обминути всі ворожі дозори. Вручаючи хлопцеві орден
Слави, П.С. Рибалко промовив: "Взагалі ж, синку, твоєї
мужності та сміливості вистачить на десяток богатирів, і ми дуже
тобою гордимося". Потім Павло Семенович зітхнув і
розчулено мовив: "Зовсім же ще хлопчисько цей герой..."3.
У боях з переважаючими силами противника найкращі
якості воєначальника виявив командир 1180-го стрілецького
полку підполковник В.Ф. Скопенко. 31 грудня 1943 р. полк
увірвався до центру Житомира й закріпився там. Ініціативність
1ЦЦАГО України, ф. 7, оп. 10, спр. 82, арк. 37-38.
2 Там само, ф. 166, оп. З, спр. 1, арк. 3.
3Мельников С.И. Маршал Рыбалко. - К., 1980. - С. 171.
366
та рішучість В.Ф. Скопенка були відзначені орденом
Олександра Невського1.
І все ж цього разу вермахту вдалося стримати
наступальний порив Червоної армії. Аналізуючи багато років по
тому обстановку на Житомирському напрямі, Маршал
Радянського Союзу К.С. Москаленко писав, що глибокого удару по
флангах і тилах противника не можна було завдати без
ризику дістати контрудар із району Житомира - бази
німецького постачання і ядра угруповання, орієнтованого на
Київ. "Можуть сказати, що в такому випадку потрібно було
чекати прибуття резервів Ставки, які запізнювались у зв'язку з
тим, що відступаючий противник зруйнував дороги, й тим
часом після визволення Києва зайняти оборону та з місця
відбити ворожий контрудар. Та чи можна було знехтувати
перевагами, одержаними нами внаслідок прорахунку
ворожого командування, яке зосередило свої резерви в районі
Букринського плацдарму, тоді як ми завдали головного удару в
районі Києва, розгромивши діюче там угруповання
противника? Ні, адже не можна було давати противнику часу на
виправлення помилок і не громити до кінця його війська на
захід і на південь від Києва. Так і чинили наші армії, через що
ворог зазнав незабаром нищівної поразки в цьому районі"2.
Наводячи на підтримку власної аргументації оцінку стану
київського угруповання вермахту, подану командуючим групою
армій "Південь" Манштейном3, К.С. Москаленко все ж визнає,
що запізнення резервів Ставки негативно вплинуло на хід
наступу, зупиненого противником.
До 10 листопада дії 38-ї армії фактично були
нейтралізовані гітлерівцями, а 3-я гвардійська танкова армія, зв'язана
в районі Фастова боями з резервами противника, не змогла
прорватися до Козятина. Безрезультатним виявився також удар
10-го танкового корпусу генерала І.М. Кравченка на Білу
Церкву.
У цей день М.Ф. Ватутін віддав наказ, згідно з яким 13-а,
60-а та 38-а армії мали продовжити наступ, а 40-а та 27-а -
зламати опір німців на Букринському плацдармі. Після
крово1 ЦАМО РФ, ф. 33, оп. 686044, спр. 3851, арк. 16.
2 Москаленко К.С. На Юго-Западном направлении (1943-1945).
Воспоминания командарма. - Изд 2-е, испр. и доп. - М.: Наука, 1975. - С. 189.
3Див.: Манштейн Э. Утерянные победы: Пер. с нем. - М.: Воениздат,
1957. - С. 494.
367
пролитних боїв 10 листопада був узятий Радомишль, а через
три дні - Житомир.
Ставка припинила спроби подальшого просування на
цьому напрямі, вирішивши підтягнути резерви. Але частини
вермахту перейшли в контрнаступ, почавши обхід Житомира зі
сходу та півночі. 20 листопада вони відбили обласний центр, а
22 - Брусилів, На більше в них не вистачило сил, і в смузі 38-ї
армії наступ захлинувся. Командарм К.С. Москаленко
підкреслював, що "блискуче виконане артилеристами завдання було
винятково складним і важким: вперше нами застосовувалися
такі високі щільності - понад 350 гармат на 1 км фронту. І
також уперше, досягнувши переваги в техніці над
противником, ми здійснили тоді прорив ворожої оборони засобами
техніки. Генерали Лихачов, Варенцов, Корольков, Волкен-
штейн, Краснокутський були першими артилерійськими
начальниками, які практично керували виконанням цього складного
завдання"1.
А в цей час 60-а армія І.Д. Черняховського чинила опір
танкам дивізії СС "Адольф Гітлер". Запеклі бої точилися
поблизу Радомишля, де обстановка часом нагадувала епізоди
Курської баталії. Один із найперспективніших українських
полководців радянської школи І.Д. Черняховський (незабаром він
стане наймолодшим командуючим фронтом і генералом армії)
завжди відзначався вмінням обирати вірні рішення, як це було,
наприклад, при форсуванні Дніпра. Ось і цього разу на запит
командуючого фронтом М.Ф. Ватутіна він телефонував: "Я
вирішив >от^м артилерії, танків і авіації зупинити ударне
житомирське угруповання противника на тих рубежах, де
стоїть армія, одночасно готуватися до наступу"2. Він ще не
знав про танковий полк і протитанкову бригаду з резерву
фронту, які поспішали йому на допомогу. Саме вони, вчасно
введені командармом у стик 15-го та 30-го стрілецьких
корпусів, дозволили витримати натиск армади "тигрів" та "фер-
динандів". Долю боїв вирішувала взаємодія загонів рухомого
загородження інженерних військ 60-ї армії. Всю ділянку перед
артилерійськими позиціями вкрило мінне поле. А вночі, 6
грудня, 48-й танковий корпус німецького генерала Балька
]Москаленко К.С. На Юго-Западном направлении (1943-1945).
Воспоминания командарма. - Изд 2-е, испр. и доп. - М.: Наука, 1975. - С. 200.
2Шарипов Акрам. Генерал армії І.Д. Черняховський. - К.: Молодь, 1970. -
С. 251.
368
втратив кілька бойових машин: то черняхівці-винищувачі
висадили в повітря танки ворога в його ж розташуванні. Глибокий
рейд інженерних підрозділів у тил противника на фронті був
своєрідним новаторством.
Криваві сутички з малинсько-радомишльським
угрупованням вермахту ще раз засвідчили неабияке обдарування 36-річ-
ного командарма. Дізнавшись про малочисельність піхоти в
танкових порядках німців, І.Д. Черняховський використав
переваги власних стрілецьких частин. Він застосував танки для
відбиття атак противника точним вогнем з місця, а також для
контратак.
У боях на Правобережжі І.Д. Черняховський командував
двома танковими, кавалерійським, чотирма стрілецькими
корпусами, що перевищувало армійський рівень і сягало статусу
фронтового об'єднання. Майстерне володіння методикою бою
командуючий 60-ю армією передавав своїм підлеглим. І ті
уроки не були марними. Так, під час боїв першої декади грудня
відзначилися дивізія генерала 1.1. Людникова та частини
полковника П.М. Лащенка.
Петро Миколайович Лащенко - уродженець с. Тур'я
Щорського району Чернігівської області - був майже
ровесником І.Д. Черняховського. Багатообіцяючі дані цього
командира викристалізувалися у Владивостоцькій військовій
піхотній школі (1933 р.) та Військовій академії ім. М.В. Фрунзе
(1940 р.), блискуче проявилися під час форсування його
підрозділами Сейму, Десни, Прип'яті у вересні 1943 р.
Особиста мужність і рішучі дії полковника П.М. Лащенка в
Київській операції були відзначені "Золотою Зіркою" Героя.
Високу кваліфікацію першокласного військового
спеціаліста підтвердив у боях ще один український генерал -
командарм П.Ф. Жмаченко. Коли близько сотні ворожих
танків прорвали позиції 60-ї армії, їх зустріла суцільна стіна
укріплень та мінних полів, заздалегідь підготовлених 40-ю
армією. Згадуючи ці події, Пилип Феодосійович писав: "40-а
армія вдень і вночі зводила й зміцнювала оборонні рубежі.
Особлива увага приділялася протитанковому мінуванню. За
короткий проміжок часу заклали понад 100 тисяч мін. Не
вистачало артилерії, танків взагалі не було... Мінувати
навчились усі - від солдата до генерала. Кожен відділ
самостійно мінував свою ділянку, і коли ворог спробував
поблизу Фастова атакувати оборону 163-ї дивізії, то одержав
369
рішучу відсіч: втратив 63 бронемашини й був відкинутий на
вихідні позиції"1.
Радянські війська не дозволили німцям повернутися до
столиці України. Другий етап Київської наступальної операції
завершився. Попереду були бої за повне вигнання окупантів з
української землі. "Визволення Правобережної України, -
узагальнював у післявоєнні роки Маршал Радянського Союзу
О.М. Василевський, - здійснювалось у ході семи операцій,
перші шість з яких були пов'язані єдиним стратегічним задумом із
воєнними діями на інших фронтах: Житомирсько-Бердичівська
(з 24 грудня 1943 р. до 15 січня 1944 р.), Кіровоградська (з 5
по 16 січня), Корсунь-Шевченківська (з 27 січня до 11 лютого),
Нікопольсько-Криворізька (з ЗО січня по 29 лютого), Проску-
рово-Чернівецька (з 4 березня по 17 квітня), Умансько-
Ботошанська (з 15 березня по 17 квітня), Березнегувато-
Снігурівська (з 6 по 18 березня)... Доповнювала їх Одеська
наступальна операція (з 26 березня до 17 квітня), яка
фактично співпадала з ними за часом, але була досить
самостійна за своєю організацією та проведенням у життя2.
16 грудня Військова рада 1-го Українського фронту
затвердила план Житомирсько-Бердичівської операції, за яким з
київського плацдарму в район Брусилова та Радомишля
передбачалося завдати головного удару силами п'яти армій:
1-ї гвардійської генерал-полковника A.A. Гречка, 18-ї -
генерал-полковника K.M. Леселідзе (потім Є.П. Журавльова), 38-ї -
генерал-полковника П.С. Рибалка, 1-ї танкової -
генерал-лейтенанта М.Є. Катукова. Другий етап операції включав
допоміжний удар силами 60-ї армії генерал-лейтенанта І.Д. Чер-
няховського, 13-ї - генерал-лейтенанта М.П. Пухова у
взаємодії з 3-ю гвардійською танковою армією в напрямі Сарни -
Шепетівка. Операція забезпечення покладалася на 40-у та
27-у армії генерал-лейтенантів П.Ф. Жмаченка й С.Г. Тро-
фименка з Білоцерківського напряму, щоб далі повернути на
Христинівку, з'єднатись з військами 2-го Українського фронту
та замкнути Корсунь-Шевченківське кільце.
Як бачимо, знову в одній операції були задіяні армії під
командуванням генералів українського походження. Вони гідно
протистояли таким асам військової теорії та практики як Ман-
1 Київська правда. - 1974. - 3 січ.
2Василевский А.М. Дело всей жизни. - М.: Политиздат, 1983. - С. 343.
370
штейн, Меллентін, Раус, Голлідт, і виправдали сподівання
населення окупованих районів України.
Однак війна є війна. На ній неможливо передбачити все.
Траплялися ситуації, які мало залежали від волі людей. Про
один з таких епізодів розповів К.С. Москаленко.
Як повідомило командування фронту,
Житомирсько-Бердичівська операція мала розпочатися 24 грудня штурмовими та
бомбардувальними ударами авіації о 9 годині 05 хвилин.
"...Лишалося близько 15 хвилин до початку залпів гвардійських
мінометів і відкриття вогню всієї артилерії... Десятки тисяч
людей чекали сигналу. Вже звірені годинники. Вислухані
доповіді про готовність військ.
І в цей час одна установка гвардійських мінометів дала
залп. "Зіграла" одна "катюша", як тоді говорили солдати. Я ще
раз поглянув на годинника: не хотів вірити, що відбулось щось
непередбачене. Але визначений для артилерійської підготовки
час дійсно ще не настав. Тоді я схопив трубку телефону, аби
з'ясувати причину передчасного залпу. Та в цей час "заграла"
інша установка, потім ціла батарея, а за нею всі гвардійські
міномети. Мої спроби зупинити відкриття вогню ні до чого не
привели. Почалась своєрідна ланцюгова реакція. Вся
артилерія армії, в тому числі додана та підтримуюча, відкрила
вогонь"1.
Г.К. Жуков, який разом з М.Ф. Ватутіним перебував на
спостережному пункті 18-ї армії, по телефону запитав у
командарма 38-ї армії про причини передчасної
артпідготовки, послав для розслідування інциденту начальника
контррозвідки та прокурора фронту. "Винуватець" був знайдений
швидко: ним виявився пошкоджений електропровід, який
спричинив замикання і залп чотирма мінами. Обслуга сусідніх
установок не мала годинників, які на той час були рідкістю.
Оскільки гармати й міномети були заряджені, навідники
тримали руку на спускових механізмах, вогонь був швидко
відкритий не лише в розташуванні 38-ї, а й сусідніх 18-ї та 1-ї
гвардійської армій.
Цей надзвичайний випадок на щастя не мав негативних
наслідків для операції. Піхота й танки одержали наказ
вступути в бій на 15 хвилин раніше, і все пішло за планом.
1Москаленко КС. На Юго-Западном направлении (1943-1945).
Воспоминания командарма. - Изд 2-е, испр. и доп. - М.: Наука, 1975. - С. 220-
225.
371
Можна тільки уявити, що чекало командування 38-ї армії, якби
прикрий випадок став на заваді успіхові операції...
Події розвивалися стрімко. Вже вночі 24 грудня Г.К. Жуков
доповів Ставці, що оборону поблизу Брусилова прорвано. Він
же наказав військам діяти вночі, аби противник не встиг
закрити прогалини в своїх бойових порядках.
До ЗО грудня 1943 р. фронт прориву досяг 300 км, у
глибину - 100 км. При цьому були звільнені Коростень, Бру-
силів, Козятин, Сквира. В боях за Коростень відзначилися
воїни 226-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника
Петренка, в якій воювало багато наших земляків,
мобілізованих до лав Червоної армії на Лівобережній Україні.
Поблизу сіл Старосілля й Березівка навідник Погорілий знищив 2
танки "тигр"1.
31 грудня взято Житомир. 1-ю гвадійською армією, яка
брала участь у визволенні міста, командував генерал-
полковник A.A. Гречко, українець. Він народився в Ростовській
області й пройшов серйозну армійську школу, закінчивши в
1936 р. Військову академію ім. М.В. Фрунзе, а в 1941 р. -
Військову академію Генерального штабу. Після цього
командував дивізією, корпусом, 12-ю, 47-ю, 18-ю, 56-ю арміями. З
жовтня 1943 р. Андрій Антонович - заступник командуючого
1-м Українським фронтом, з грудня і до кінця війни -
командуючий 1-ю гвардійською армією, яку прийняв за 9 днів
до початку наступу. Незважаючи на несприятливу обстановку,
він протягом кількох днів організував оборону східного берега
р. Тетерів, підготував і здійснив прорив у південно-західному
напрямі. Саме його вміле керівництво забезпечило успішне
форсування водної перешкоди й оволодіння Радомишлем.
Напередодні нового 1944 року розгорнулися бої за
Бердичів - важливий залізничний вузол. 1-а танкова армія
М.Ю. Каг/кова, зазнаючи великих втрат, успіху не досягла. На
думку Г.К. Жукова, це пояснювалося слабкою організацією
бойових дій. Лише 5 січня, після втручання М.Ф. Ватутіна,
Бердичів було взято2. В боях за місто вміло й рішуче
командував діями розвідки передового загону танкового батальйону
44-ї гвардійської танкової бригади (11-й гвардійський танковий
корпус, 1-а армія) гвардії лейтенант Г.С. Петровський.
Від1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 343, арк. 59.
2Див.: Жуков Г.К.. Воспоминания и размышления: В 3-х т. - Изд. 5-е. - М.:
АПН, 1983. - Т. 3. - С. 99.
372
бивши численні контратаки противника, розвідники
розгромили ворожу батарею, автоколону, чим сприяли виходу
батальйону на східні околиці Бердичева. Діставши поранення,
Г.С. Петровський виніс з підбитого танка всіх важкопоранених
членів свого екіпажу. Відважний офіцер, який народився в
українській родині в станиці Аксайська Ростовської області,
був нагороджений "Золотою Зіркою" Героя Радянського
Союзу1.
Під час звільнення Білої Церкви відзначилися воїни 27-ї та
40-ї армій. Командарм П.Ф. Жмаченко, примусивши ворога
повірити, що його частини надовго закопуються в землю (за
півтора місяця було зведено понад 200 дзотів, викопано
близько 250 км траншей, споруджено кілька поясів укріплень),
25 грудня навальною атакою приголомшив ворога. Для
успішної боротьби з 25-ю німецькою танковою дивізією
П.Ф. Жмаченко наказав злити в один підрозділ протитанкові
дивізіони трьох дивізій, зміцнивши правий фланг армії. На
лівому фланзі він задіяв 1-у окрему Чехословацьку бригаду
Л. Свободи, в якій воювали тисячі етнічних українців. Аби
уникнути марних жертв, П.Ф. Жмаченко спрямував 78-й
стрілецький полк Левашова в обхід Білої Церкви через с. Шка-
рівку. Маневр удався, й місто було захоплено з тилу. В своїх
спогадах Маршал Радянського Союзу І.Г. Якубовський, тоді
командир 91-ї окремої танкової бригади, писав: "У визволенні
Білої Церкви вирішальну роль відіграла 40-а армія. Її
командуючому Герою Радянського Союзу генерал-лейтенанту
П.Ф. Жмаченкові довелося воювати недалеко від тих місць, де
він народився. Штурм Білої Церкви почався в ніч на 4 січня.
Ворог не витримав ударів радянських військ. Кидаючи зброю й
бойову техніку, автомобілі та вози з награбованим добром..,
гітлерівці тікали, залишаючи за собою чорні попелища"2.
Високий професіоналізм, витримка та здатність
передбачити ходи противника дозволили П.Ф. Жмаченку разом із
генералами Боголюбовим, Гречком, Катуковим, Красовським,
Пуховим і Черняховським стати одним із перших кавалерів
ордена Богдана Хмельницького 1-го ступеня. Така ж нагорода
прикрасила прапор 1-ї окремої Чехословацької бригади
Л. Свободи.
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 17, арк. 60.
2Якубовский И.И. Земля в огне. - М.: Воениэдат, 1975. - С. 333-334.
373
Листопад 1943 року. Напружені бої в районі Фастова.
Під час однієї із сутичок за с. Фастівець місцевий юнак
врятував пораненого радянського бронебійника. Через місяць
Сашкові Тхоржевському вдається переконати комісію
військкомату, що його місце - на фронті. Пройшовши курс молодого
бійця, він у січні 1944 р. потрапляє на передову. В одному з
листів додому хлопчина радісно сповіщав: йому вручили
медаль "За відвагу". "Перша моя нагорода! Відзнаку цю тут
над усе цінують. Хлопці кажуть, що це суто солдатська
нагорода, ні за що її ніколи не дають. Таке чути, звичайно,
приємно, хоча нічого геройського я не зробив. Та все одно перша
нагорода зобов'язує, і я запевняю вас, мої дорогі батьки, що
й надалі нещадно битиму ворога й кроку не зроблю назад"1.
Перша бойова нагорода - і скільки бурхливих почуттів!
Внаслідок Житомирсько-Бердичівської операції війська
1-го Українського фронту на середину січня 1944 р. відтіснили
ворога на захід і зайняли лінію Сарни - Славута - Козятин -
Іллінці. Свій вагомий бойовий внесок в загальні успішні дії
радянських військ зробили тут воїни 447-го стрілецького полку
(397-а стрілецька дивізія, 13-а армія). Командир 1-го
батальйону старший лейтенант С.Є.Артеменко зі своїм підрозділом
перерізав залізничну дільницю Сарни - Домбровиці, захопив
станцію та містечко Домбровиці. Майбутній двічі Герой
Радянського Союзу, уродженець с. Рацулово Яновського району
Одеської області, С.Є. Артеменко за виявлені рішучість та
ініціативність був нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го
ступеня2.
В боях на Вінницькій землі безприкладну мужність виявили
бійці 13-ї артилерійської дивізії прориву (17-й стрілецький
корпус, 38-а армія). Ось лише один із епізодів. Молодший
лейтенант Горбулько, коректуючи дії своєї батареї, підпалив З
німецькі танки. Вибухом ворожого снаряда йому відірвало
ногу, але, незважаючи на це, він продовжував управляти
вогнем гармат і сам вів вогонь з протитанкової рушниці. Іншим
вибухом йому відірвало руку й поранило в груди. Втрачаючи
свідомість, Горбулько наказав бити ворога до останнього
подиху3.
1 Фронтові трикутники. - К.: Політвидав України, 1973. - С. 58.
2ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 15, арк. 38-40.
3ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 2, спр. 54, арк. 9-10.
374
25 січня 1944р. стало останнім днем у бойовій біографії
уродженця м. Ровеньки (Ворошиловградська обл.) командира
64-ї гвардійської танкової бригади (1-а танкова армія) гвардії
підполковника О.Ф. Бурди. Нагороджувальний лист, яким
відважний комбриг посмертно представлявся до "Золотої Зірки"
Героя Радянського Союзу, містить такі рядки: "Тов. О.Ф. Бурда
командував танковою бригадою в наступальних операціях на
Україні, при введенні першої танкової армії в прорив у районі
Грузька в напрямі Бердичева, Козятина та Вінниці з 23 грудня
1943 р. до 25 січня 1944 р. В період наступу тов. Бурда
виявив мужність, відвагу та вміння керувати боєм у складній
обстановці. За цей час бригада пройшла більше 200 км і
звільнила від противника ряд населених пунктів. При цьому
знищила солдатів та офіцерів - 2 060, танків 43 (з них - 14
"тигрів"), гармат різних калібрів - понад 126, самохідних
гармат "фердинандів" - 9 і п'ять складів з боєприпасами та з
іншим військовим майном.
У районі с. Цибульова танкова бригада під
командуванням гвардії полковника О.Ф. Бурди відбивала численні
атаки великих сил танків та піхоти противника. 25 січня 1944 р.
противник 12 танками "тигр" вийшов до командного пункту й
оточив його. Виникла загроза знищення штабу танкової
бригади та захоплення цінних документів. У розпорядженні Бурди
був лише один командирський танк Т-34. Для врятування
штабу Бурда прийняв рішення своїм танком вступити в
єдиноборство з 12 танками противника. Вогнем свого танка
він вивів з ладу 2 машини противника. Але танки противника,
що підоспіли, прямим попаданням знищили машину Бурди.
Героїчний командир танкової бригади поліг смертю хоробрих
від прямого попадання снаряду.
За час бою штаб був виведений, цінні документи та
прапор врятовані"1.
Лівий фланг 1-го Українського фронту лишався
притиснутим гітлерівцями до Дніпра поблизу Ржищева. Разом з тим
27-а та 40-а армії охоплювали з флангів угруповання
противника в районі Корсуня-Шевченківського, що створювало
передумови для успішної операції на оточення, яких так
донедавна боявся Сталін. Узимку 1943-1944 рр. він був
нарешті переконаний генералітетом і власне ходом війни у
правомірності такої тактики.
1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 2, спр. 54, арк. 9-10.
375
Та перш ніж розромити корсунь-шевченківське
угруповання ворога, слід було замкнути кільце навколо цього
виступу силами 1-го та 2-го Українського фронтів. Успішному
виконанню цього завдання сприяла Кіровоградська операція,
що почалася 5 січня. 52-а армія генерала К.А. Коротєєва
завдала удару в напрямі Сміла - Шпола - Христинівка.
Частина її спрямовувалася на Корсунь-Шевченківський, щоб
вийти на з'єднання з військами 1-го Українського фронту. 5-а
гвардійська армія генерал-лейтенанта О.С. Жадова та 7-й
мехкорпус обходили Кіровоград з північного заходу, а 7-а
гвардійська армія генерал-полковника М.С. Шумилова та 5-а
гвардійська танкова армія генерал-полковника П.О. Рот-
містрова - з південного заходу. 53-я армія генерала І.В. Га-
ланіна наступала із 5-м гвардійським мехкорпусом на Малу
Виску.
Перший день наступу приніс успіх 53-й та 5-й гвардійській
арміям, які в різних місцях потіснили ворога на відстань від 4
до 24 км. На південно-західному напрямі противник силами
двох танкових і трьох піхотних дивізій стримував натиск. Лише
• введення в дію 5-ї гвардійської танкової армії примусило німців
відступити. Вночі 7 січня танкісти вийшли на південні околиці
Кіровограда, за ними до міста увірвалися піхотинці 297-ї та
50-ї стрілецьких дивізій. Водночас механізовані частини
перерізали можливі шляхи відступу на захід (рокади Кіровоград -
Новоукраїнка, Кіровоград - Рівне). З'єднання 5-ї гвардійської
армії зустріли запеклий опір гітлерівців. Ціною великих зусиль
6 грудня була визволена Олександрія, 9 - Знам'янка. В боях
за рідне місто подвиг О. Матросова повторив кулеметник
К.В. Ємельченко.
Ворог не змирився з втратою важливого залізничного
вузла й у середині грудня спробував відбити Знам'янку.
Мінометна батарея 958-го стрілецького полку (299-а
стрілецька дивізія, 53-я армія) під час бою потрапила в
оточення. Прийнявши на себе командування батареєю замість
пораненого командира, його заступник політрук П.А.
Остапенко разом із двома бійцями коригував вогонь своїх частин
під носом у ворога на Лисому хуторі. Одержавши відмову на
пропозицію здатися в полон, гітлерівці підпалили хату, де
засіли сміливці. П.А. Остапенко наказав бійцям прориватися
до своїх, прикриваючи їхній відхід, відстрілювався до
376
останнього патрона. Артилеристи відбили хутір і урочисто
поховали обгорілі останки свого командира на місці бою1.
Колишній начальник зв'язку 95-ї стрілецької дивізії
полковник В.П. Повійчук згадував один із епізодів взяття Кіровограда.
Щоб не дати висадити в повітря міст, ТЕЦ, електростанцію,
командування кинуло у вир бою три танки з підрозділом саперів
та зв'язківців Б. Рилова, М. Воробйова. Вибивши гітлерівців
з окопів, знищивши на мосту кулеметні гнізда, сапери взялися
за розмінування. Борис Рилов, який серед перших увірвався
до рідного міста, вміло спрямовував вогонь батареї 233-го
артполку, потім вийшов на зв'язок із танкістами. І так майже
чотири години. Міст було врятовано, невдовзі по ньому
рушили наступаючі підрозділи2. На ранок 8 січня гітлерівці
залишили Кіровоград. І хоч виконання основного завдання - вихід
на з'єднання з військами 1-го Українського фронту - 53-й та
5-й гвардійським танковим арміям виконати в повному обсязі
не вдалося, вбитий між корсунь-шевченківським і криворізьким
угрупованням противника клин ставив їх на межу знищення.
У розпалі Нікопольсько-Криворізької операції
командуючому 4-го Українського фронту Р.Я. Малиновському
представили фронтову розвідницю К.К. Пархоменко й радиста Г.Л. Ніко-
ленка. Вони добували для штабу фронту цінну інформацію,
перебуваючи в окупованому Апостолові. їхні дані про райони
дислокації військ, штабів, зокрема 6-ї німецької армії, п'яти
великих аеродромів, шести артилерійських складів, а також
просування 280 ешелонів з бойовою технікою й особовим
складом добре прислужилися успішному розгрому ворога.
Сміливці були удостоєні високих бойових нагород3.
Тимчасово припинивши наступальні дії 2-го Українського
фронту, Ставка надіслала командуванню 1-го Українського
фро ту директиву про зустрічні удари двох фронтів і з'єднання
їх у районі Звенигородки. Таким чином, в оточення мали
потрапити 9 піхотних, танкова, моторизована дивізії зі складу
1-ї танкової та 8-ї армій вермахту.
Передавши 1-му Українському фронту 2-у танкову армію,
Верховне Головнокомандування довело загальну кількість
1 Артеменко І.Т. Боротьба за визволення Кіровоградщини від німецько-
фашистських загарбників у вересні 1943 р. - березні 1944 р. // Укр. іст. журн.
- 1968. - No 9. - С. 101-102.
2Вінцевий М. На поріг мужності // Кіровоградська правда. - 1990. - 7 січ.
3Голубович B.C. Маршал Р.Я. Малиновский. - К.: Політвидав України,
1988. - С. 131-132.
377
військ в операції до 27 стрілецьких дивізій, 4 танкових, 1-го
моторизованого, 1-го кавалерійського корпусів. Вони мали
370 танків та САУ.
Корсунь-Шевченківська битва почалася 24 січня наступом
військ 2-го Українського фронту. 25 січня в бій вступили
частини 1-го Українського фронту. Силами 4-ї гвардійської,
53-ї та 5-ї гвардійської танкової армій обидві оборонні смуги
противника були прорвані. Вдало діяла в цих умовах 6-а
танкова армія, яку незадовго до операції очолив генерал
А.Г. Кравченко. Рухомий загін армії під командуванням
генерал-майора танкових військ М.І. Савельева 28 січня в районі
Звенигородки увійшов у контакт з частинами 5-ї гвардійської
танкової армії 2-го Українського фронту.
Коментуючи ці події з відстані багатьох років, німецькі
генерали в унісон говорять про те, що утримання корсунь-
шевченківського виступу стало наслідком маніакального
небажання Гітлера давати накази про відступ. Саме військовою
безграмотністю фюрера пояснює катастрофу командуючий
групою армій "Південь" Е. Манштейн у книзі "Утерянные
победы". Таку ж думку висловлює і К. Тіппельскірх: "Це був
останній момент, коли 8-у армію шляхом швидкого відведення
в південно-західному напрямі можна ще було вберегти від
неминучої катастрофи. Гітлер відмовився від такої можливості,
оскільки це повело б за собою відхід 1-ї танкової армії та
втрату рудників Кривого Рога. 28 січня клини російських військ,
які наступали з півночі та сходу, зімкнулися в районі
Звенигородки, і таким чином через впертість Гітлера, який
незмінно наказував "не відтягувати війська з неатакованих
ділянок фронту, аби позбавити противника свободи дій", два
німецькі корпуси виявилися в "котлі"1.
Масовий героїзм виявили наші земляки в ході Корсунь-
Шевченківської битви. Ось лише окремі факти, почерпнуті зі
скупих рядків бойових донесень. ...Кулеметники Шевчук і
Чубар протягом кількох днів знищили 80 гітлерівців. Командир
взводу О.Д. Романенко особисто знищив з протитанкової
рушниці дві кулеметні точки противника. Самовіддано й
холоднокровно діяли навідник гармати Лісниченко, який вражав
піхоту противника з відкритої позиції, і рядовий Голубець,
підбивши з протитанкової рушниці самохідну артилерійську
гар1 Типпельскирх К. История второй мировой войны: Пер. с нем. - М.: Изд-
во иностр. лит., 1956. - С. 354.
378
мату. Сапери Коробченко та Стрельченко протягом двох
годин замінували ділянку перед позицією противника,
встановивши під вогнем 60 мін... Документи містять десятки, сотні
імен1.
А скільки невідомих героїв полягло на землі Кобзаря, або
пропало безвісти... Бориса Степдновича Крамаренка друга
"похоронка" наздогнала через ЗО років після Перемоги. З
Польщі прийшов лист, у якому повідомлялося, що він, Б.
Крамаренко, загинув і похований у м. Кросно. А перше
повідомлення про смерть сина мати одержала під час війни. На
обеліску в с. Балабанівка на Вінничині серед викарбуваних
прізвищ полеглих односельців є і його. "Під Корсунь-Шевчен-
ківським, - згадує ветеран, - ми тримали лінію оточення, щоб
німці не вирвалися з "котла". Як зараз пам'ятаю: кукурудзяне
поле, сірий світанок, лежу в окопі з кулеметом. Аж раптом
бачу, наші побігли з першої лінії оточення (а я другу лінію
тримав). Одразу постріли з тилу - це офіцери по них, по
наших же, стріляють. Зупинились, побігли назад. Виявилося,
німецькі танки прорвали оточення. "Тигри" йдуть, а на них
десантники - здалеку чути, власовці, бо по-нашому лаються.
Під'їде танк до окопу, десантники з автоматами та-та-та, а
танк ще й пройдеться гусеницями туди-сюди, загорне окоп і
зрівняє із землею...
А ось "тигр" суне на наш окоп... Підпустив його зовсім
близько, а як він поліз гусеницею на бруствер - кинув
протитанкову. "Тигр" спалахнув, але встиг іще повернутися кругом
себе, загортаючи землею окоп... Розгребли, відкопали мене
аж потім".
Обліпленого снігом і землею, з розтрощеним "дегтярьо-
вим" бійця поставили перед комдивом. Так Б.С. Крамаренко
отримав перший орден Слави, а вранці наступного дня на
гімнастерці з'явилась ще й медаль "За відвагу". Пізніше були бої
в Карпатах, у Польщі. Усупереч похоронці, ворожа куля
минула хлопця. От і живе у Броварах нині регент церковного хору,
повний кавалер ордена Слави Борис Семенович
Крамаренко2.
В безсилій люті нацисти переступали останню
межу людської моралі. Після визволення населених пунктів
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 6, арк. 87-89.
2Див.: Лігостова О. Три "Слави" і господня благодать // Людина і світ. -
1994. - N0 6. - С. 2-4.
379
Жашківського району були виявлені трупи по-звірячому
закатованих 35 червоноармійців. У с. Вотилівка Лисянського
району в льоху одного з будинків у групи розстріляних солдатів та
командирів Червоної армії були відрізані язики, на тілі опіки
залізом, проломлені черепи1.
Людиною з легенди називали бойові побратими Миколу
Жужому. При форсуванні Дніпра відважний старшина з м. Ко-
стянтинівки в Донбасі кинувся на ворожий кулемет. Аж у
Ташкентському госпіталі він довідався про присвоєння йому
звання Героя Радянського Союзу ...посмертно. А під час
штурму Черкас і в Корсунь-Шевченківській битві він із своїм
вогневим взводом "сорокап'яток" знищив 6 німецьких танків.
Друга "Зірка" Героя прикрасила його груди поряд зі "Срібною
Зіркою" США після того, як з групою танкістів Микола відбив
приречених на загибель американських десантників.
У визволеному с. Шевченкове (колишній Кирилівці) сивий
дід7 один із нащадків Кобзаря, Терентій Трохимович Шевченко,
показав бійцям книгу відгуків музею Т.Г. Шевченка, що її
переховував у роки окупації. Останній запис у ній був
зроблений улітку 1941 р. капітаном Борисенком: "Ми повернемося,
Тарасе Григоровичу!" Автоматники, які першими увійшли до
села, написали: "Повернулися. Січень 1944 р."2.
Незважаючи на тимчасовий успіх німців, які 27 січня
концентрованим ударом закрили розрив у лінії оборони, військам
2-го Українського фронту за допомогою вмілого маневрування
танковими з'єднаннями вдалося до ЗО січня відсікти ворога від
напрямів можливого деблокування. Командування оточених
гітлерівських частин не відмовилося від спроб вирватися з
кільця, адже назустріч їм просувалась ударна група Хубе.
Однак розрізнені атаки 4 та 11 лютого сподіваного наслідку не
дали, як і ультиматум Г.К. Жукова, відхилений генералом
Штеммерманом.
Сталін, за пропозицією І.С. Конєва, передає 2-му
Українському фронту 27-у армію й покладає на нього
відповідальність за знищення оточеного німецького угруповання.
М.Ф. Ватутіну залишається контролювати зовнішнє кільце.
Г.К. Жуков з цього приводу писав: "Як ми й передбачали, 17
лютого з оточеним угрупованням було покінчено. За даними
1 Степенькіна П. Сторінки пам'яті // Черкаська правда. - 1989. - 15 лют.
^Хрієнко М. Берегами Дніпра до Бабичівки // Дніпро. - 1984. - Nq 9. - С.
72.
380
2-го Українського фронту в полон було взято 18 тисяч чоловік
і бойова техніка цього угруповання.
Столиця нашої Батьківщини салютувала військам 2-го
Українського фронту. А про війська 1-го Українського фронту
не було сказано жодного слова.
Як колишній заступник Верховного Головнокомандуючого,
якому однаково були близькі й дорогі війська 1-го та 2-го
Українських фронтів, повинен сказати, що Й.В. Сталін був
глибоко неправий, не відзначивши в своєму наказі війська 1-го
Українського фронту, котрі як і воїни 2-го Українського
фронту, не шкодуючи життя, героїчно билися з ворожими
військами там, куди спрямовували їх командування фронту й
Ставка. Незалежно від того, хто і що доповідав Й.В. Сталіну,
він повинен був бути об'єктивним в оцінці дій обох фронтів.
Чому Й.В. Сталін допустив таку несправедливість, мені й досі
незрозуміло. Ця чудова операція була організована та
проведена військами двох фронтів. Я думаю, що це була
невиправдана помилка Верховного"1.
Підсумком Корсунь-Шевченківської операції стало
оточення близько 10 дивізій та 1 бригади. Майже 50 тисяч солдатів
та офіцерів вермахту було вбито та поранено. Лише ЗО тисяч
гітлерівців ціною неймовірних зусиль зуміли вирватися з кільця,
кинувши всю важку зброю2. Корсунь-Шевченківська битва
навіть німецькими генералами порівнювалась зі Сталінград-
ською, звичайно з поправкою на масштаби3.
Паралельно з Корсунь-Шевченківською правофланговими
з'єднаннями 1-го Українського фронту була проведена
Рівненсько-Луцька операція. Не маючи на цьому напрямі суцільної
оборони, командування вермахту не сподівалося на
концентрований наступ радянських військ скільки-небудь значними
силами. Та й природні умови - болота, річки, лісові масиви,
доповнені кліматичними обставинами, підкріплювали його
впевненість в неможливості атаки на Луцьк, Рівне, Шепетівку.
Незважаючи на несприятливі умови та значні втрати (так,
у 4-му гвардійському танковому корпусі 60-ї армії лишилося
1 Жуков Г.К. Воспоминания и размышления: В 3-х т. - Изд. 5-е. - М.: АПН,
1990. - Т. 3. - С. 114-115.
2 Типпельскирх К. История второй мировой войны: Пер. с нем. - М.: Изд-
во иностр. лит., 1956. - С. 354.
3Див.: Меллентин Ф. Танковые сражения (1939-1945): Пер с англ. - М.:
Изд-во иностр. лит., 1957. - С. 228.
381
тільки 50 танків та САУ), командування 1-го Українського
фронту завдало несподіваного удару силами 13-ї армії
генерала М.П. Пухова з району Сарн на Ковель і 60-ї армії
І.Д. Черняховського - на Шепетівському напрямі. В ході
сутичок з ворогом в районі Шепетівки серед тих, хто виявив
особливу мужність і стійкість - воїни 226-ї стрілецької дивізії:
кулеметники Герасименко, Діденко, командир роти лейтенант
Петриченко. Командування відзначило успішні дії дивізії
орденом Суворова 2-го ступеня1.
2 лютого воїни 1-го гвардійського кавалерійського
корпусу оволоділи Луцьком, а підрозділи 6-го гвардійського корпусу
вибили німців з Рівного. Наступного дня противник був
змушений залишити великий залізничний вузол Здолбунів.
Важче довелося бійцям 60-ї армії. Звільнивши Шепетівку
28 січня, частини 18-го стрілецького корпусу не зуміли
закріпити успіх і вночі 148-а стрілецька дивізія контратакою
противника була відкинута з міста. Проаналізувавши ситуацію,
І.Д. Черняховський у спеціальному наказі підкреслив головні
причини невдачі: недостатню кількість протитанкових гармат,
незаміновані танконебезпечні напрями, прорахунки розвідки.
Командарм умів учитися на помилках. Виконавши вказівки
штабу армії щодо підготовки наступу, 18-й гвардійський і 23-й
стрілецький корпуси в першій декаді лютого потіснили частини
4-ї німецької танкової армії й знову зайняли Шепетівку.
Під час звільнення південного Полісся та Волині
відзначилися воїни багатьох частин 13-ї армії. В складі 121-ї
гвардійської Гомельської стрілецької дивізії було чимало
уродженців України, в тому числі комдив генерал-майор Л.Д.
Червоній, заступник начальника штабу дивізії Ю.Є. Косак,
редактор дивізійної газети "За Родину" рівненчанин В.Я.
Сидоренко. Завжди поряд із бійцями на передовій був помічник
начальника політвідділу гвардії капітан П.А. Семенченко2.
Наприкінці січня в бою за с. Головин суворе
випробування витримав 342-й полк дивізії, бійці якого лише
протягом однієї ночі відбили 14 ворожих контратак. Особливо
старанно й точно діяли воїни 1-го батальйону старшого
лейтенанта В.П. Старцева, артилеристи 7-ї батареї гвардії
капітана П.Г. Стрижака. Командир батареї П.Г. Стрижак,
уродже1 ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 343, арк. 66-67.
^ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 16, арк. 58.
382
нець с. Довжик Золочівського району на Харківщині, за
мужність і волю до перемоги був удостоєний звання Героя. 28
березня в бою під Бродами відважний гвардії капітан поліг
смертю хоробрих.
31 січня гвардійці вийшли до р. Горинь і почали
форсування. 2-й батальйон гвардії майора М.Т. Бубона (340-й
полк) вийшов до річки в районі Ходосова. Розвідники виявили
на протилежному березі пором. Сержант С.І. Коршун і
рядовий Ф.І. Дідковський уплав подолали річку, перебили охорону,
засікли вогневі точки противника й перегнали пором до своїх.
Батальйон, а за ним інші підрозділи полку скористалися ним
для переправи. Гвардійці Коршун і Дідковський стали
кавалерами ордена Червоного Прапора1.
Вихід військ 1-го Українського фронту на рубежі Луцьк -
Млинів - Ізяслав дозволив їм зайняти глибоко охоплюючі
позиції навколо армій "Південь".
У той час, коли 1-й та 2-й Українські фронти крок за
кроком тіснили гітлерівців на Волині й Поліссі, 3-й та 4-й
Українські фронти розв'язували завдання по ліквідації
плацдарму (120 на ЗО км) противника в районі Нікополя.
Невигідність нікопольського виступу для подальшого утримання була
очевидною для німецького командування, проте воно змушене
було це робити з двох причин: по-перше, військова
промисловість рейху не могла обійтися без нікопольського
марганцю; по-друге, Гітлер плекав надію ударом з плацдарму
відновити зв'язок суходолом з кримським угрупованням.
Польові ж командири вермахту вже розуміли приреченість
будь-яких спроб зачепитися за дніпровські береги.
Сталін прискорював події. Директивою Ставки він
призначив початок Нікопольсько-Криворізької операції на 10
січня. Всі три загальновійськові армії - 8-а гвардійська, 6-а та
46-а - стали надто малочисельними для розв'язання
поставлених перед ними завдань. А в смузі дії 4-го Українського
фронту 3-я гвардійська армія Д.Д. Лелюшенка діяла без засобів
підсилення. Під час боїв на Криворіжжі та Нікопольщині
генерала Д.Д. Лелюшенка викликав на зв'язок Верховний
Головнокомандуючий. Привітавшись, він поцікавився: "Що там у
вас? Не вдається очистити плацдарм?" - Так, товаришу Сталін,
не вдалося. Навіть не можу доповісти причини: великих втрат
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 18, арк. 37.
383
зазнають фашисти, але відчайдушно чинять опір і весь час
підкидають на плавдарм свіжі сили".
Дмитро Данилович виклав Верховному думки, якими вже
поділився з командуючим 4-м Українським фронтом Ф.І. Тол-
бухіним: "Ми наступаємо на Нікопольський плацдарм у лоб, і
нам доводиться долати обширні затоплені дніпровські плавні,
це вимагає значних сил і часу. На мій погляд, доцільніше було
б одночасно з наступом 3-ї гвардійської армії 4-го
Українського фронту з півдня завдати більш могутній удар силами
3-го Українського фронту з півночі на Нікополь - Марганець
через Апостолове. Тим паче, що там Дніпро вже форсовано,
придніпровських плавнів немає і, таким чином, тут, під
Нікополем, можна оточити війська противника, притиснувши його
до Дніпра, й знищити". Сталін відповів, що ця пропозиція буде
розглянута. І, як показали наступні події, врахував її1.
31 січня почала наступ ударна група 3-го Українського
фронт/ в складі 46-ї армії генерал-лейтенанта В.В. Глаголєва,
8-ї гвардійської армії генерал-полковника В.І. Чуйкова, 4-го
гвардійського мехкорпусу генерал-лейтенанта Т.І. Танасчиши-
на. Її завдання полягало в тому, щоб розгромити ворога в
районі Апостолове й просуватися до Нікопольського
плацдарму. 37-а та 6-а армії генералів М.М. Шарохіна та І.Т. Шльомі-
на виконували допоміжні функції, а з повітря підтримку
забезпечувала 17-а повітряна армія генерала В.О. Судеця.
Знаючи про переваги німців у танках, командуючий 3-м
Українським фронтом Р.Я. Малиновський втягнув їх у бої на
другорядних ділянках. Розрахунок досвідченого воєначальника
виправдався. Голлідт оцінив імітацію головного удару,
здійснену ЗО січня 37-ю армією, як наступ головних сил і кинув
проти неї дві танкові дивізії, тобто всі резерви. Після того, як
вступила в дію ударна група фронту, Голлідт зрозумів свою
помилку, прагнув перегрупувати сили, але було вже пізно. 5
лютого важливий залізничний вузол Апостолове був відбитий у
противника з'єднаннями 46-ї армії2. Та все ж розсічена навпіл
6-а армія вермахту не була оточена, як на те сподівалося
радянське командування.
1 Лелюшенко ДД Москва - Сталинград - Берлин - Прага. Записки
командарма. - Изд. 3-є, испр. и доп. - М.: Наука, 1975. - С. 196 - 198.
2Голубович B.C. Маршал Р.Я. Малиновский. - К.: Политиздат Украины,
1988. - С. 121.
384
3-я гвардійська армія генерал-лейтенанта Д.Д. Лелюшен-
ка, 5-а ударна армія генерал-полковника В.Д. Цветаева і 28-а
армія генерал-лейтенанта О.О. Гречкіна, підтримувані 8-ю
повітряною армією генерал-лейтенанта Т.Т. Хрюкіна, з 31 січня
до 8 лютого вели напружені бої, очищаючи лівий берег
Дніпра. Д.Д. Лелюшенко згадував: "Наступ у придніпровських
плавнях у лютому, коли вже почалося весняне бездоріжжя, був
украй важкою справою, люди й коні грузли в розмоклому
грунті, артилерія відставала, міномети, кулемети, боєприпаси
та продовольство несли солдати на своїх плечах, застрягаючи
по коліна в багнюці. А ділянки, де можна було пройти, були
ворогом заміновані та прострілювались інтенсивним вогнем.
Але, незважаючи на всі труднощі, частини 32-го та 34-го
гвардійського стрілецького корпусів, 5-ї гвардійської
мотострілецької бригади продовжували вперто просуватися вперед...
Незабаром по ходу бою ми зрозуміли, що на плацдармі наші
війська розсікли противника на окремі групи. У мене тут же
виникла думка настійливо наст/пати, щоб на плечах
противника при його квапливому відході прорватися до річки,
захопити засоби переправи, з ходу форсувати Дніпро й
визволити Нікополь”1.
Командування вермахту вперто чіплялося за район
Криворіжжя. Лише ціною значних втрат радянські війська
відкинули ворога з цього важливого промислового регіону. Свій
вагомий внесок у цю справу зробили авіатори. Високу
майстерність пілотування, різнопланову тактику ведення
повітряного бою продемонстрували льотчики Л.І. Біда, А.К.
Недбайло, А.Я. Брандис, П.А. Таран та багато інших українських
асів. Заступник комеска А.К. Недбайло був свідком і
учасником багатьох повітряних перемог, не раз дивився у вічі
смерті. В боях під Нікополем його полк зазнав значних втрат,
а сам він в районі Великої Лепетихи був збитий і важко
поранений2. П.А. Таран, родом з с. Шолохова Нікопольського
району, одержав другу "Золоту Зірку" Героя Радянського
Союзу за успішні дії в небі рідної Дніпропетровщини3.
На Нікопольському плацдармі сповна виявилися кращі
якості українського воєначальника П.К. Кошового, який
командував 3-м стрілецьким корпусом. Талановитий полководець
*Лелюшенко Д.Д. Москва - Сталинград - Берлин - Прага. Записки
командарма. - Изд. 3-є, испр. и доп. - М.: Наука, 1975. - С. 201.
2ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 44, арк. 43.
3 Там само, спр. 49, арк. 2.
1 3 І.Муковський
385
часто приймав нестандартні, несподівані для ворога рішення,
вдосконалюючи військову стратегію й тактику. Тут же, на
Нікопольському виступі, подвиг О. Матросова повторив Іван
Галенко.
8 лютого о 4 годині ранку бригада М.І. Зав'ялова та
266-а стрілецька дивізія С.М. Фоміченка вибили гітлерівців з
центру Нікополя. Керуючи переправою на Дніпрі, Д.Д. Лелю-
шенко в якийсь момент опинився на грані життя і смерті:
ворожа куля влучила в автомат у нього на грудях, розбила
приклад, але далі не пройшла.
22 лютого після кровопролитних боїв силами 37-ї та 46-ї
армій був визволений Кривий Ріг.
4 березня розпочалася Проскурово-Чернівецька операція
1-го Українського фронту під командуванням Г.К. Жукова,
який замінив важко пораненого М.Ф. Ватутіна. Бійці 60-ї
армії та 1-ї гвардійської армії генералів І.Д. Черняховського та
A.A. Гречка, які складали ударну групу, прорвали оборону
противника. Г.К. Жукоз негайно ввів у прорив 4-у танкову
армію генерал-лейтенанта В.М. Баданова та 3-ю гвардійську
танкову армію генерал-полковника П.С. Рибалка. За два дні
ширина прориву досягла 180 км, а глибина - 50 км. 4-а та 1-а
танкові фашистські армії генераліз Рауса й Хубе намагалися
контратакувати, створюючи ударні кулаки біля Проскурова,
Кам'янця-Подільського, Вінниці.
Охоплені з флангів німецькі та румунські дивізії в районі
Кам'янця-Подільського, уникаючи чергового "котла”,
сформували ударний кулак для прориву. В критичну мить високу
солдатську доблесть виявили артилеристи Івана Гаврика з
далекого Уссурійська, українця. 28 березня на його позицію
рушили хрещаті танки. Дві машини були підбиті. З'явились
німецькі автоматники. Бронебійні снаряди скінчилися, товариші
загинули, залишився тільки він один, сержант І. Гаврик, який до
останнього відбивався від насідаючої піхоти. Вся гарматна
обслуга була посмертно нагороджена орденом Вітчизняної
війни 1-го ступеня1.
6-а німецька армія та румунські частини відкочувалися за
Південний Буг, де вони сподівалися на прикриття оборонних
укріплень. Однак майже "на плечах" противника радянські
війська форсували річку. В смузі наступу 46-ї армії генерала
Глаголєва для переправи було обрано два місця - поблизу
1 ЦЦАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 12, арк. 37.
386
Андріївки та біля Ковалівки. Головний удар був завданий у
районі Ковалівки. Жорстокі бої тривали майже тиждень.
Наступаючі війська подавали приклади виняткової доблесті та
самозречення в ім'я досягнення загального успіху. Тисячі
рядових та офіцерів полягли на берегах Південного Буг/.
Серед них - багато уродженців України, таких як Ф.
Дерев'янко, який знищив ЗО ворожих солдатів і сам загинув.
Останній бій на рідній Миколаївщині прийняв у районі
с. Бузьке Вознесенського району командир 1041-го
стрілецького полку (223-я стрілецька дивізія, 57-а армія) майор
I.A. Бондаренко1.
Попереду чекав ще один водний рубіж - р. Дністер. Нові
бої - нові герої. Свою "Зірку" Героя львів'янин І.В. Щербина
одержав через 47 років після того, як у квітні 1944 р.
командир 310-го гвардійського полку полковник Онкін
підписав представлення І.В. Щербини до високого звання.
Було тоді гвардії полковнику, начштабу полку, неповних 28
років. За плечима - досвід подолання Дніпра й Південного
Бугу. То ж і на Дністрі він діяв не стандартно: вміло
організувавши прикриття переправи, із штурмовою групою
подолав стрімку течію. Захопили плацдарм. Німецькі автоматники
під прикриттям бронетранспортера посунули в атаку. І тоді
І.В. Щербина підняв для відсічі стрілецький батальйон2.
Поблизу с. Раскаєці (Суворовський район Молдови) 17
квітня через Дністер переправились десять бійців, і серед них
уродженець Донбасу О.В. Балабаєв. Десантники 36 годин
утримували пануючу висоту, відбили 17 контратак. Олександр
Васильович невдовзі помер від ран. Звання Героя Радянського
Союзу було присвоєно йому посмертно3.
Відчайдушну хоробрість і кмітливість виявив уродженець
м. Прилуки (Чернігівська область) І.Я. Дубинський. 22 березня
1944 р. він першим переправився через річку, викрав
великого німецького човна і, незважаючи на сильний вогонь
противника, доставив його до своїх, забезпечивши успішне
форсування водної перешкоди. 29 березня в районі с. Левенці
(Молдова) Іван Якович з 5 розвідниками взяв у полон 76
1 ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 17, арк. 40-41.
2Леонов В. Звезда Ивана Щербины // Рабочая газета. - 1991. - 13
июня.
3ЦДАГО України, ф. 166, оп. 3, спр. 30, арк. 71.
13
387
ворожих солдатів. 4 квітня сміливця не стало - в одному з боїв
він був смертельно поранений1.
23 березня до Дністра вийшла рота 69-го гвардійського
танкового полку (1-а танкова армія) під командуванням гвардії
лейтенанта А.М. Сулими. Забезпечивши форсування річки
стрілецькими підрозділами, рота переправилася на
протилежний берег і, переслідуючи противника, увірвалася до м. Го-
роденка (Станіславщина). Хоробрий офіцер, котрий народився
в с. Чорнолазка (нині Сахнівський район Харківської області),
був удостоєний звання Героя Радянського Союзу2.
У Проскурівсько-Чернівецькій операції були задіяні
з'єднання, якими командували відомі українські воєначальники
Д.Д. Лелюшенко, П.С. Рибалко, A.A. Гречко, К.С. Москаленко
та інші. 11 березня почала виконання свого завдання 38-а
армія генерал-полковника К.С. Москаленка, про якого
О.М. Василевський писав: "Практичний досвід, знання,
рішучість і наполегливість, властиві Кирилу Семеновичу, як
правило, приводили до успішного виконання завдань, що
стояли перед його військами. Обдарування полководця
найповніше виявилося саме під час командування 38-ю
армією, яка переможно билася за визволення України, Польщі
та Чехословаччини. Ось чому не випадковий подальший
службовий шлях цього командуючого, який керував після війни
військами столичного округу ПВО, потім МВО, ракетними
військами стратегічного призначення й став заступником
міністра оборони СРСР"3.
38-а армія, якій відводилася допоміжна роль, у лютому
одержала поповнення на 24 тис. бійців і командирів,
переважно з визволених районів України4. В середині березня
їй неодноразово змінювали завдання, які вона з честю
виконувала, 18 березня дві її дивізії - 151-а генералів
Д.П. Подшивайлова та 237-а Пархоменка зайняли відповідно
Жмеринку та Браїлів.
29 березня частини 11-го гвардійського танкового
корпусу генерала А.Л. Гетьмана та 24-ї стрілецької дивізії
визволили від окупантів м. Чернівці. Уродженець Сумщини
(с. Клепали Буринського району) А.Л. Гетьман мав великий
1 ЦДЛ ГО України, ф. 1.66, оп. З, спр. 6, арк. 69.
2 Там само, спр. 1 7, арк. 59.
3Василевский А.М Дело всей жизни. - М.: Воениздат, 1983. - С. 359.
4 ЦАМО РФ, ф. 393, оп. 9005, спр. 218, арк. 11.
388
досвід боїв. У 1939 р. після закінчення Воєнної академії
механізації та моторизації РСЧА він воював на Халхін-Голі, а з
жовтня 1941 р., очоливши дивізію, вже бився з німецькими
загарбниками. З 1942 р командував танковим корпусом. За
подвиги в боях з ворогом, у період Проскурово-Чернівецької
операції військ 1-го Українського фронту багато воїнів
корпусу були удостоєні високих урядових нагород - орденів та
медалей. Командиру 64-ї гвардійської танкової бригади Герою
Радянського Союзу І.М. Бойку була вручена друга "Золота
Зірка". Героями Радянського Союзу стали лейтенанти Г.П. Кор-
кін та М.В. Чугунін, молодший лейтенант Ф.П. Кривенко,
старшина Г.І. Богданенко. Це високе звання було присвоєно
посмертно сгаршині А.Л. Худякову, який загинув смертю героя в
боях за Чернівці1. Скромна людина, Андрій Лаврентійович
завжди з любов'ю говорив про близьких йому людей - солдатів
та офіцерів. Про себе мовчав. Можливо, через те й запізно
були відзначені його бойові заслуги - указ про присвоєння
звання Героя Радянського Союзу датовано 7 травня 1965 р.
На кінець березня 1944 р. вороже угруповання в районі
Кам'янця-Подільського було V. Іже оточене. Однак
виснаженість людей, гюламки техніки в умовах весняного
бездоріжжя не дозволили завершити оточення та розгром частин
противника. 5 березня розпочав наступальні дії 2-й
Український фронт, війська якого 10 березня визволили Умань і
залізничний вузол Христинівку, а 19 - Могилів-Подільський.
Формувавши Південний Буг і Дністер, з'єднання 2-го
Українського фронту розчленували групу армій "Південь" на
дві частини. А 26 березня перші підрозділи Червоної армії
вийшли до кордону з Румунією на р. Прут. За форсування
р. Прут лави Героїв поновили нові імена, зокрема, В.Ф. Шкіля
з м. Борисполя та С.Ф. Борисюка із с. Григорівки Обухівського
району на Київщині2.
Рішуче й несподівано для противника діяв командир 21-ї
танкової бригади підполковник І.Н. Бойко. Форсувавши
Дністер ще до наведення переправ, бригада стрімким 70-кі-
лометровим кидком вийшла на р. Прут і м. Чернівці.
Захопивши залізничну станцію, з'єднання !.Н. Бойка відрізало
шляхи відходу ворожих ешелонів і вийшло до державного
1 Гетьман А.Л. Танки идут на Берлин... - М.: Наука, 1973. - С. 191.
2і(ДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 18, арк. 39.
389
передвоєнного кордону з Румунією в с. Новоселиця. За ці бої
відважний комбриг І.Н. Бойко - уродженець с. Жорнище Іллі-
нецького району Вінницької області - був нагороджений
другою "Золотою Зіркою" Героя1.
Внаслідок Умансько-Ботошанської операції війська 2-го
Українського фронту відкинули ворога на 200-400 км,
форсували Південний Буг, Дністер, Прут, сприяючи військам 1-го
Українського фронту в розгромі кам'янець-подільського
угруповання, а 3-му Українському - в знищенні німецько-румун-
ських частин між Південним Бугом і Дністром.
Одночасно з активними діями 1-го та 2-го Українських
фронтів війська 3-го Українського фронту успішно здійснили
Березнегувато-Снігурівську операцію. Завдавши 6 березня
удару з плацдарму на правому березі Інгульця, зони
оволоділи Новим Бугом, після чого здійснили Одеську операцію,
взяли Миколаїв і 9 квітня визволили багатостраждальну Одесу.
Таким чином, німецькі, румунські та угорські війська були
відкинуті в Західну Україну й притиснуті до Карпат. Війська
1-го Українського фронту, які з травня 1944 р. очолив
Маршал Радянського Союзу І.С. Конєв, вийшли на рубіж Торчин -
Червоноармійськ - Тернопіль - Коломия - Красноїльськ.
Група фашистських армій "Північна Україна" під
командуванням генерал-полковника Й. Гарпе утримувала оборонні
рубежі, що перекривали радянським військам доступ до
нафтопромислового району Дрогобич - Борислав і до Львова.
4-а, 1-а німецькі танкові армії та 1-а угорська армія, що
протистояли 1-му Українському фронту, мали понад 600 тис.
чоловік, 900 танків і САУ, 6 300 гармат і мінометів, 700
літаків. 1-й Український фронт міг задіяти сім загальновійськових,
три танкові і дві повітряні армії - разом 843 тис. чоловік,
13 900 гармат і мінометів, 1 614 танків і САУ, 2 800 літаків2.
Плануючи операцію, яка пізніше дістала назву Львівсько-
Сандомирської, радянське командування обрало два напрями,
на яких зосереджувався вирішальний удар: 13 липня на Рава-
Руському напрямі вступили в дію 3-я гвардійська та 13-а армії,
1-а гвардійська танкова армія та кінно-механізована група
генерал-лейтенанта С.В. Соколова. У прорив, утворений
частинами 3-ї гвардійської та 13-ї армій, були послідовно введені
1ЦДАГО УкраТни, ф. 166, оп. 3, спр. 17, арк. 6, 7.
2История Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945):
В 6-и т. - М.: Воениэдат, 1961. - Т. 4. - С. 206.
390
кінно-механізована група та 1-а гвардійська танкова армія
М.Є. Катукова. 17 липня танкісти форсували Західний Буг,
вийшовши на територію Польщі. Наступного дня завершено
оточення бродівського угруповання гітлерівців, у складі якого
була також дивізія СС "Галичина".
Одночасно на Львівському напрямі розпочався наступ
60-ї армії генерал-полковника П.А. Курочкіна та 38-ї армії
К.С. Москаленка. Незважаючи на успішні дії 15-го
стрілецького корпусу під командуванням П.В. Тертишного, війська
наразилися на відчайдушний опір ворога. Частини 38-ї армії
не лише були зупинені, але місцями й відкинуті назад.
Враховуючи ситуацію, І.С. Конєв вирішив кинути в прорив 3-ю
гвардійську танкову армію П.С. Рибалка. Згадуючи підготовку
до операції, І.С. Конєв писав: "Проробку майбутнього
завдання П.С. Рибалко проводив кваліфіковано, зі знанням
справи, передбачаючи цілий ряд можливих випадків і ускладнень,
які можуть виникнути при виконанні армією бойових завдань...
Він звертав увагу на організацію служби відновлення й
бойового постачання танкових військ, ...на організацію
взаємодії з авіацією, артилерією і, звичайно, з тією армією, на
ділянці якої корпус або бригада входили в прорив"1.
Реалізуючи задум командування, П.С. Рибалко вирішив не
чекати підходу піхоти 60-ї армії для розширення "колтівського
коридору", і під прикриттям авіації провів через нього свою
армію.
Наступного дня тим самим маршрутом рушила 4-а армія,
якою з березня 1944 р. командував Д.Д. Лелюшенко.
Введення двох танкових армій у вузький коридор (4-6 км) з метою
розширення та поглиблення прориву стали новою сторінкою в
історії військового мистецтва. Однак, незважаючи на успішні
дії на окремих ділянках, фронт . не зміг вчасно виконати
поставлені перед ним завдання. Більше того, в районі
Зборова ворог завдав відчутного контрудару. Маршал
Радянського Союзу Г.К. Жуков, пояснюючи причини невдач 1-го
Українського фронту, вказував, що "сил і засобів на 1-му
Українському фронті було цілком достатньо, але при підготовці
операції були допущені серйозні недоробки, які виявилися на
1 Конев И.С. Записки командующего фронтом (1943-1944). - М.: Наука,
1972. - С. 246.
391
Львівському напрямі...”1. Вказуючи на недоліки в підготовці
Львівсько-Сандомирської операції, Г.К. Жуков не знімав і своєї
відповідальності, хоча безпосередньо її плануванням і не
займався.
І все ж блискучий обхідний маневр танкістів П.С. Рибалка,
натиск зі сходу 3-ї та 60-ї армій, вперті бої 4-ї танкової армії
Д.Д. Лелюшенка дозволили 27 липня взяти Львів. Цього ж дня
1-а гвардійська армія A.A. Гречка визволила Станіслав, а
танковий корпус А.Л. Гетьмана - Перемишль. П'ятьма днями
раніше війська фронту ліквідували "бродівський котел”.
Визволення західних областей України від гітлерівських
військ дало командуванню можливість швидко поповнити
особовий склад армії. Здійснювалося це через мобілізацію
чоловічого населення віком від 19 до 50 років, яку вели спочатку
польові, а потім районні та обласні військкомати; нерідко
забирали й юнаків 1927 р. народження, тобто 17-річних.
Порівняно з 1 липня 1943 р. кількість наших земляків у діючій армії на
1 січня 1944 р. зросла вдвічі. Кожен третій червоноармієць
був українського походження2. Значна частина поповнення
була відразу кинута в бій і вже в перші місяці полягла.
І на завершальній стадії вигнання німецьких, румунських і
угорських загарбників воїни-українці виявляли зразки мужності
та героїзму. В боях за Львів відзначився танковий полк
А.М. Темника (1-а танкова армія), який першим вийшов до
польського кордону. Вмілі дії екіпажів високо оцінив
командуючий 1-ю танковою армією М.Є. Катуков, призначивши
А.М. Темника командиром 1-ї гвардійської танкової бригади.
Знаючи, що комбриг родом з козацької прабатьківщини, бійці
та офіцери називали його за міцну статуру, стрункість і пишні
вуса "запорожцем". А.М. Темник не дійшов на своєму танку
300 м до Рейхстагу, одержавши смертельне поранення від
вибуху міни3.
Львів пам'ятає подвиг танкіста 63-ї гвардійської танкової
бригади О.П. Марченка, який із групою автоматників вибив
гітлерівців з міської ратуші, встановив на ній прапор і загинув
уже після виконання завдання.
^ив.: Жуков Г.К. Воспоминания и размышления: В 3-х т. * Изд. 5-е. - М.:
АПН, 1983. - Т. 3. - С. 157-158.
2Артемьев А. П. Братский боевой союз народов СССР в Великой
Отечественной войне. - М.: Мысль, 1975. - С. 58-59.
3ЦДАВО УкраТни, ф. 4620, оп. 3, спр. 346, арк. 27.
392
Швидке просування військ на захід вимагало від Ставки
оперативного розв'язання цілого ряду завдань. Попереду були
Карпати... Зважаючи на те, що основні сили 1-го Українського
фронту задіяні на Сандомирському плацдармі, Верховне
Головнокомандування створило 4-й Український фронт
(командуючий - генерал-полковник І.Є. Петров), до складу якого
увійшли 1-а гвардійська та 18-а армії, управління 8-ї
повітряної армії й інші частини. Долаючи важкодоступні перевали,
різко пересічену місцевість, 1-а гвардійська армія 5 серпня
оволоділа Стриєм, наступного дня - Дрогобичем. 7 серпня
були зайняті Самбір і Борислав. Після двотижневої підготовки
війська фронту продовжили наступ і 1 жовтня вибили
гітлерівців із залізничних станцій Форещанка, Славське. 8 жовтня
окупанти залишили останній населений пункт на території
УРСР - станцію Лавочна Дрогобицької області. Бойові дії
перемістились у Польщу, Румунію, Чехословаччину, Угорщину.
У боях за визволення західних областей України понад
123 тисяч солдатів та офіцерів були удостоєні урядових
нагород, з них 160 стали Героями Радянського Союзу.
Внаслідок зимового та весняного наступів Червоної армії
було очищено від іноземних загарбників 329 тис. км2
радянської землі. На 400 км відновлено державний кордон.
Гітлерівський блок втратив на Правобережній Україні ЗО
дивізій і 6 бригад, більше 1 мільйона солдатів та офіцерів, 20 тис.
гармат і мінометів, 8 400 танків і САУ, майже 5 000 літаків.
Та успіх давався дорогою ціною: сотні тисяч воїнів усіх
національностей великої країни полягли в Поліссі, на Волині,
Поділлі та в Карпатах. Перенесення театру воєнних дій у
центр Європи означало собою нову віху в житті
західноукраїнського регіону. Для тих, хто боровся за ідею незалежної
української держави, настав новий, трагічний етап боротьби
проти радянської влади. І все ж вигнання з території України
гітлерівських військ, звільнення від людиноненависницького
фашистського режиму мільйонами українців були сприйняті з
величезним ентузіазмом. Народ жив і боровся, чекаючи
перемоги. І вона наближалася.
§ 4. МОБІЛІЗАЦІЙНІ АКЦІЇ РАДЯНСЬКОГО
КОМАНДУВАННЯ В 1943-1945 РР.
Величезні втрати на початковому етапі війни вимагали від
Ставки Головнокомандування розгортання широкої
мобіліза393
ційної кампанії на території, не зайнятій гітлерівцями. Після
відступу з України вже не можна було розраховувати на її
людські ресурси. Лише 3,5 млн. чоловік, евакуйованих з УРСР
до східних районів країни, були тепер цим резервом. Так з
7 078 чоловік, які в квітні-травні 1942 р. прибули до 21-ї армії,
855 були українцями, мобілізованими зі східних регіонів СРСР.
А на 3 жовтня 1942 р. їх налічувалося вже 1 1 905 чоловік.
Таке поповнення воїнами-українцями відбувалося й в інших
об'єднаннях діючої армії. На 3 жовтня 1942 р. в 1-й
гвардійській армії, зокрема, українців було 7 618 чоловік, в 66-й -
4 806, в 4-й танковій - 1 652, в 63-й - 5 956, в 24-й армії -
1 617, в 16-й повітряній армії - 2 977 чоловік1. У 310-й
стрілецькій дивізії, яка була сформована в Казахстані, 1 /4
особового складу становили українці. У 316-й стрілецькій дивізії,
сформованій там же, яка згодом стала 8-ю гвардійською
стрілецькою дивізією, на 20 жовтня 1942 р. воїни-українці
становили 7,2 відсотка2.
Архівні документи свідчать, що в роки Великої Вітчизняної
війни не один десяток військових частин сформовано в
Удмуртській АРСР. У їх складі перебувала значна кількість українців,
евакуйованих до Удмуртії з початком війни. Так, наприклад, у
46-й, 49-й окремих стрілецьких бригадах вони становили до
одного відсотка, в 649-му штурмовому авіаційному полку - 3,7
відсотка3. Значна кількість українців входила до 671-го та
659-го авіаційних полків, танкової колони "Колгоспник
Удмуртії", 174-го окремого винищувального протитанкового
дивізіону "Комсомолець Удмуртії". Мобілізація до Червоної
армії військовозобов'язаних українських громадян, евакуйованих
з початком війни на Урал, до Башкирії та інших регіонів
СРСР, тривала протягом усього воєнного періоду. Це було
одне з основних джерел безперервного надходження
українців до Червоної армії в час окупації України
німецько-фашистськими загарбниками. Тільки до військ Донецького фронту
з квітня по жовтень 1942 р. за неповними даними призвано
36 531 чоловік українців4. Точну кількість громадян України,
1ЦАМО РФ, ф. 206, оп. 294, спр. 45, арк. 225.
2Див.: Артемьев А.П. Братский боевой союз народов СССР в Великой
Отечественной войне. - М.: Мысль, 1975. - С. 40, 56.
3ЦАМО РФ, ф. 208, оп. 2526, спр. 5, арк. 36.
відраховано авторами за матеріалами ЦАМО РФ, ф. 206, оп. 294, спр.
45, арк. 226-230.
394
призваних таким чином під знамена Червоної армії, поки що
встановити неможливо в зв'язку з відсутністю архівних
матеріалів. Ті розрізнені, фрагментарні дані, що містяться в
архівосховищах, звичайно, не можуть служити основою для
відтворення повної картини мобілізації до армії українців,
здійсненої в період фашистської окупації УРСР. Але зроблені
нами підрахунки на підставі даних станом на квітень-жовтень
1942 р. про національний склад тільки згаданих тут кількох
військових з'єднань, що формувалися в Казахстані, та
поповнення Донського фронту в цей же період (разом близько 70
тисяч українців)1 свідчать, що надходження громадян України
до Червоної армії не припинялося. Визначити ж точну кількість
мобілізованих українців-громадян інших республік СРСР в силу
певних причин поки що немає можливості.
З початком вигнання німецьких військ із нашої землі, армія
почала поповнюватися контингентом із визволених територій
Української PCP. Це були юнаки призовного віку, учасники
партизанського та підпільного рухів, військовополонені,
виявлені дезертири, кримінальний елемент тощо. Окремою
категорією новобранців були жінки, мобілізовані для допоміжних
військових служб.
Встановлення точної кількості громадян України, протягом
1943-1945 pp. узятих до Червоної армії, ускладнюється рядом
обставин, насамперед тим, що набГр здійснювали окремо як
польові армійські, так і місцеві комісаріати. Чіткої, повної
картини не дають і статистичні звіти обласних партійних
комітетів. Узагальнені відомості про хід призову на Україні, що
містяться в спеціальних архівах Росії, ще не увійшли до
широкого наукового обігу.
Втім співставлення та аналіз різних джерел дає змогу
реконструювати в загальних рисах хід та наслідки військових
мобілізацій на українських землях. Перша хвиля призову
співпадала з визволенням східноукраїнських областей на
початку 1943 р. Здійснювалася вона, як правило, фронтовими
та армійськими органами, оскільки військово-адміністративний
апарат тільки-но відновлювався. Поповненням діючої армії
займалися політпрацівники армій і дивізій, відроджені радянські
та партійні органи. З їхньою допомогою лише Харків після
визволення Червоною армією в лютому 1943 р. дав
Воро1 Підраховано авторами за матеріалами ЦАМО РФ, ф. 206, оп. 294, спр.
45, арк. 226-230; ф. 208, оп. 2526, спр. 5, арк. 34-36.
395
незькому фронту 15 000 бійців. Десятки тисяч новобранців
улилися до поріділих частин Південно-Західного фронту. Під
час зимових боїв за Україну тільки до 3-ї танкової армії
прибуло 22 560 чоловік. На 15 березня 1943 р. по районах
Ворошиловградської області до військових частин Південно-
Західного фронту було мобілізовано 37 452
військовозобов'язаних1. А вже на 1 липня 1943 р. частини та з'єднання 1-ї
гвардійської, 13-ї, 18-ї, 27-ї, 38-ї, 40-ї, 60-ї, 3-ї танкової армій,
234 ФЗСП поповнили 416 052 нові бійці та командири.
Мобілізацією займалися також органи внутрішніх справ.
Особливо ретельно вони здійснювали "фільтрацію" - виявлення
осіб, які раніше дезертирували з Червоної армії,
колаборантів, диверсантів та шпигунів. За даними Наркомату
внутрішніх справ України (квітень 1943 р.) на 15 березня 1943 р.
з визволених районів Ворошиловградської області
мобілізовано до військових частин Південно-Західного фронту 37 452
чоловік. З них 25 674 були придатними до стройової служби,
5 044 - до нестройової, 6 704 оточенців і колишніх радянських
полонених зарахували до запасних частин2.
Протягом 1943 р. в Українській PCP двічі здійснювалася
перевірочна реєстрація всіх військовозобов'язаних,
призовників та військовослужбовців. Підставою для неї став наказ
НКО СРСР Nq 0316 (червень 1943 p.); одночасно
встановлювалися дані про всіх чоловіків до 47-річного віку, а також
непридатних до стройової служби й тих, хто мав відстрочки за
хворобою. 21 жовтня 1943 р. вступила в дію постанова
ЦК КП(б)У "Про заходи по проведенню перевірочної
реєстрації військовозобов'язаних запасу та призов до Червоної армії
громадян народження 1926 року". Відстрочка надавалася
робітникам 1-3 розрядів, зайнятих в авіапромисловості, в
системі наркоматів озброєння, мінометної зброї, боєприпасів,
танкової, вугільної, нафтової промисловості, чорної та
кольорової металургії, електроенергетики, важкого
машинобудування, верстатобудування, шляхів сполучення, флоту,
річкового флоту (до особливого розпорядження), учням
зазначених у додатку до спеціальної постанови РНК СРСР від 15
вересня 1943 р. технікумів, студентам вузів і учням 9-10 класів
^ив.: Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского
Союза (1941 - 1945): В 6-и т. - Изд. испр. и доп. - М.: Политиздат Украины,
1975. - Т. 2. - С. 52-53.
^ЦЦАГО Украши, ф. 1, оп. 23, спр. 524, арк. 127.
396
спецшкіл. Осіб німецької, румунської, угорської, фінської
національностей пропонувалося до армії не брати, а латишів,
литовців, естонців направляти на комплектування запасних
частин (1-го Латиського, 2-го окремого запасного батальйону,
1-го естонського запасного стрілецького полку). Щодо
болгарів, турків, китайців, корейців очікувалися додаткові
інструкції. Як бачимо, сталінський режим практикував етнічний
критерій оцінки призовного контингенту.
Що ж до того, щоб призовників 1926 року народження
до діючої армії без особливої на те вказівки не надсилати, то
на ділі вона порушувалася дуже часто. Необстріляна молодь
без належної підготовки потрапляла одразу на фронт, де
набуті в системі всеобучу навички не витримували
випробування.
У другій половині 1943 р. мобілізаційні акції в
східноукраїнських областях України набувають значного розмаху.
Частка громадян республіки в частинах і з'єднаннях, які
визволяли Україну від загарбників, невпинно зростала. Лише
протягом вересня 1943 р. в частини Південного фронту
влилося 120 тисяч чоловік із звільнених областей Донбасу, а
до складу 13-ї армії (Південно-Західний фронт) - ЗО тисяч
новобранців (в основному з Чернігівщини). З 1 728 чоловік
поповнення, яке поступило до 181-ї ордена Леніна Сталін-
градської дивізії 13-ї армії в першій половині жовтня 1943 р.,
1 577 було призвано військкоматами Чернігівської області1.
Значну частину мобілізованих становили призовники 1926
року народження. В Сталінській області з 28 жовтня до 5
листопада лави Червоної армії поповнили 5 155 чоловік (з них
1 306 росіян, 3 567 українців)2, в Сумській (з 1 листопада до
ЗО грудня) - 5 110 чоловік цієї категорії мобілізованих (в тому
числі 624 росіянина, 4 481 українець)3. Як уже відзначалося,
бойового досвіду й виучки молодим солдатам, як правило,
бракувало, хоча більшість з них навчалась у системі Всеобучу.
Це призводило до невиправдано великих втрат саме серед
новобранців. Разом з тим, молоді бійці відзначалися сміливістю
й відвагою в боях з ворогом. Так у 333-й Синельниківській
стрілецькій дивізії 13-14 жовтня 1943 р. були представлені до
бойових нагород за відвагу та мужність, виявлені під час
] ЦДАГОУкраїни, ф. 1, оп. 23, ч. 1, спр. 684, арк. 39.
27ал< само, оп. 83, спр. 4, арк. 3-6.
3 Там самс, арк. 10-11.
397
звільнення Запоріжжя, 85 новачків з усіх 150 нагороджених; у
60-й гвардійській Павлоградській стрілецькій дивізії - 44 із 183
чоловік1.
1943 року переважна більшість новобранців потрапляла
до армії через польові військкомати. Разом із тим, значний
обсяг роботи проводили також районні й обласні військові
комісаріати, які готували новобранців до призову, відсіювали
нездатних служити, видавали бронь тим з працюючих, без яких
не могло обійтися виробництво. Певне уявлення про
результати діяльності обласних військкоматів дає вибіркова таблиця2:
Назва області
Час мобілізації
Кількість призовників
Сталінська
3 часу визволення області
до 1 грудня 1943 р.
Відправлено в діючу армію
70 332 чол.
Ворошиловградська
Жовтень-листопад 1943 р.
3 восьми визволених районів визнані
придатними до стройової військової
служби 7 794 чол.
Запорізька
На 1 грудня 1943 р.
6 394 чол. придатних до стройової
служби
Харківська
3 часу визволення до
1 листопада 1943 р.
80 882 чол. придатних до стройової
служби
Сумська
3 часу визволення області
до 10 січня 1944 р.
78 303 чол. придатних до стройової
служби,
129 461 чол. колишніх
військовополонених
Таким чином, за неповними даними лише по п'яти
областях протягом другої половини 1943 р. облвійськкоматами
направлено до лав Червоної армії майже 250 тисяч
призовників різного віку та 129,5 тисяч колишніх військовополонених.
Зазначена кількість зросте на 2,5 тисяч чоловік при врахуванні
мобілізації жінок, цільового призову - до військ НКВС для
охорони промислових об'єктів з Харківської, Сталінської, Во-
рошиловградської, Полтавської, Сумської, Чернігівської
областей згідно з розпорядженням ЦК КП(б)У від 27 вересня
1943 р.3. У визволених від гітлерівців областях і районах
влада здійснювала фактично тотальне "прочісування" з метою
виявлення осіб, які ухилилися від служби, а також дезертирів і
диверсантів. Про розмах операції свідчить кількісний склад її
учасників: 774 працівники НКВС і міліції, 5 539
військовослужбовців НКВС, 1 595 сільських і партійних активістів, 1 077
бійців винищувальних батальйонів4.
1ЦАМО РФ, ф. 359, оп. 124916, спр. 15, арк. 466.
Таблиця складена на підставі: ЦДАЮ України, ф. 1, оп. 83, спр. 4, арк.
4-6, 8, 240; спр. 5, арк. 2.
3ЦДАГО України, ф. 1, оп. 83, спр. 5, арк. 185; ф. 1, оп. 23, спр. 1002,
арк. 1.
4 Там само, ф. 1, оп. 23, ч. 1, спр. 685, арк. 158.
398
Дані про мобілізаційні заходи радянської влади за
1944 р. дещо суперечливі, оскільки облік вівся різними
органами - військовими, військово-адміністративними та
партійними, що ускладнює встановлення точної кількості призовників.
Так, за довідкою про кількість військовозобов'язаних на
визволеній від німецьких окупантів території станом на 25 квітня
1944 р. (по Кіровоградській та Миколаївській областях - на 15
квітня 1944 р.) підписаною начштабу КВО генерал-майором
Хрипуновим, 8 східних областей дали 867 096 чоловік, а три
західні (Рівненська, Волинська, Тернопільська) - 170 078.
Разом - 1 037 174 чоловік1.
У ході вигнання гітлерівців та їх союзників із
західноукраїнських земель починається призов місцевого населення.
За довідкою наркома оборони УРСР генерал-лейтенанта
Герасименка "Про результати призову військовозобов'язаних
запасу по областях Львівського військового округу" на 23
вересня 1944 р. із Львівської області було мобілізовано 33 745
українців і 13 701 поляків; із Тернопільської відповідно -
105 761 і ЗО 072; з Дрогобицької - 25 004 і 9 197; із
Станіславської - 50 784 і 8 434; з Волинської 79 472 і
З 067; із Рівненської - 98 693 і 5 262; з Чернівецької -
59 561 і 2 145. Всього 524 898 чоловік, у т. ч. 453 020
українців і 71 878 поляків2.
Певне уявлення про масштаби мобілізаційної діяльності
радянської влади на Україні на час її визволення від німецьких,
румунських та угорських загарбників дає "Довідка військового
відділу ЦК КП(б)У про призов до армії після визволення
території УРСР від німецьких окупантів військкоматами". На
жаль, у документі не зазначено дату його складання, але
можна припустити, що це було наприкінці літа чи ранньої
осені 1944 р., коли повномасштабна діяльність обласних
військових комісаріатів західного регіону ще не розгорнулася:
По областях
Мобілізовано до Червоної армії
Харківська
150 934
Ворошиловградська
117 035
Запорізьке
123 251
Сумська
78 534
Сталінська
56 268
Полтавська
154 244
Дніпропетровська
108 076
Київська
139 870
Продовження таблиці на с. 400.
1 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, ч. 1, слр. 1002, арк. 13.
2 Там само, арк. 68.
399
Чернігівська
167 022
Житомирська
142 689
Вінницька
172 432
Кам'янець-Подільська
133 788
Рівненська
84 494
Волинська
44 740
Тернопільська
74 851
Львівська
1 201
Чернівецька
5 495
Станіславе ька
7 500
Миколаївська
24 067
Кіровоградська
57 460
Всього:
1 843 951 1
Дані по Одеській, Херсонській, Ізмаїльській, Дрогобицькій
областях у цьому документі відсутні. Однак відомо, що на
Одещині з 14 березня 1944 р. по 1 січня 1945 р. кількість
мобілізованих сягала 192 123 чоловіки2.
Крім того, належить враховувати наслідки мобілізації,
здійсненої безпосередньо військовими частинами. Так лише до
частин 1-го Українського фронту влилося 363 339
військовозобов'язаних і 52 713 визволених з полону та оточенців
(разом - 416 052 чоловіки)3. На 27 березня 1944 р. по
Рівненській, Волинській, Тернопільській областях було залучено
до діючої армії 75 709 чоловік, з них 1-м Українським
фронтом - 64 269, 2-м Білоруським - 8 614 та військкоматами
- 2 8264. Уродженці зазначених областей поповнили також
національні польські, чехословацькі, югославські з'єднання5.
2-й Український фронт тільки з 1 до 23 січня протягом
березня-квітня 1944 р. одержав із визволених районів України
330-тисячне поповнення6.
Якщо підсумувати всі виявлені нами дані щодо призову
громадян України до діючої армії з лютого 1943 р. по жовтень
1944 р., їх кількість сягає 3 692 454 чоловіка7. Але ж
мобілізація тривала й у листопаді, грудні 1944 р. і протягом
1945 р. Відомо, що значну частину військ Забайкальського та
1ЦДАГО України, ф. 1, оп. 83, спр. 31, арк. 110, 111.
2Там само, сп. 46, спр. 373, арк. 138 зв.
3 Там само, оп. 23, ч. 1, спр. 1002, арк. 1.
4 Там само, оп. 46, спр. 373, арк. 138 зв.
5Там само, оп. 23, ч. 1, спр. 1002, арк. 4.
6Мурадян В. А. Боевое и трудовое содружество народов СССР в ходе
освобождения Советской Украины. •• В кн.: Во главе нерушимого братства. -
М.: Наука, 1975. - С. 42.
відраховано авторами за матеріалами ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23,
спр. 39, 98524, 685, 1000. 1002; ф. 1, сп. 46, спр. 373; ф. 83, оп. 23, спр. 3, 5.
400
двох Далекосхідних фронтів, Тихоокеанського флоту та
Амурської військової флотилії становили новобранці з України, тому
можна дійти висновку, що впродовж 1943-1945 pp. червоно-
армійцями стали близько 4 млн. наших земляків. Як свідчать
архівні документи, починаючи з другої половини 1944 р. в
цілому ряді загальновійськових армій 1-го, 2-го, 3-го, 4-го
Українських фронтів українці становили від 50 до 80 %
особового складу1. Так, наприклад, у 4-й гвардійській армії 2-го
Українського фронту навесні 1944 р. налічувалося: 57 %
українців, 35 % росіян, 0,8 % білорусів, 1,3 % татар, 1,5 % євреїв,
1,4 % закавказців, 1,7 % представників середньоазіатських
республік, 1,3 % воїнів інших національностей2.
Викладене дає підстави документально обгрунтовано
переглянути й відповідно скорегувати показники загальної
чисельності людей, мобілізованих у роки війни до радянських
Збройних Сил з України, та громадян УРСР, призваних до
армії з інших союзних республік. Здійснені І.Т. Муковським на
основі неповних даних (це зумовлено існуючими й досі
об'єктивними причинами) підрахунки наслідків мобілізації
військовозобов'язаних українських громадян і надходження до
армії бійців і командирів з винищувальних батальйонів та
загонів народного ополчення (без західноукраїнських областей)
свідчать, що лише протягом другої половини 1941 р. - першої
половини 1942 р. з України до лав Червоної армії та ВМФ
було направлено не 2,5 млн. чоловік, як це стверджується в
першому томі тритомного видання "Украинская ССР в Великой
Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг." і в
сьомому томі восьмитомного видання "Історія Української
PCP", а 3 184 726 чоловік3. Загальна кількість мобілізованих
громадян України в указаних виданнях оцінюється в 4,5 млн.
чоловік. Наявні документальні дані та підрахунки дають
підстави вважати, що наведена цифра значно занижена. За
нашими оцінками кількість українських громадян, які протягом
війни воювали в складі Червоної армії та ВМФ, складає
більше 7 млн. чоловік.
'Гриневич В.А. Українці у складі Червоної армії. Кількісний аспект
питання / Україна у другій світовій війні. Уроки історії та сучасність: Матеріали
міжнарод. наук, конфер. - К., 1995. - С. 61.
2ЦАМО РФ, ф. 236, оп. 2675, спр. 78, арк. 44.
3 Україна у другій світовій війні. Уроки історії та сучасність: Матеріали
міжнарод. наук, конфер. - К., 1995. - С. 53-58.
401
Розглядаючи мобілізаційні заходи уряду та військового
командування Радянського Союзу, слід мати на увазі й деякі їх
особливості, зокрема, в західноукраїнському регіоні.
Керівництво ОУН і командування УПА, здійснюючи власні
мобілізації, всіляко намагалися перешкодити призову до Червоної
армії. Це протистояння в 1944-1945 рр. набуло гострих форм
і супроводжувалося не лише суто військовими діями. Влада
взяла курс на виселення сімей членів націоналістичного
підпілля, терор щодо них. Так лише в 1 1 районах Волинської
області в березні-квітні 1945 р. завдяки перепису населення,
діяльності агентури НКВС і НКДБ, загонів самоохорони та
винищувальних батальйонів було виявлено 863 чоловіки, котрі
ухилялися від служби в армії. Крім цього тільки в ті дні до
східних районів країни звідси було вислано 187 сімей
"бандпосібників"1.
Через непопулярність більшовицької ідеології та практики
в західноукраїнському регіоні влада почала загравати з
лояльною частиною духовенства й шантажувати священників,
які співчували ОУН і УПА, а то й належали до цього руху.
Були випадки, коли панотці виконували офіційні вказівки.
Наприклад, у с. Забороль Олександрівського району
Рівненської області на збори селян прийшов священник і в своїй
промові закликав до дружби та єднання українського й
російського народів, після чого багато чоловіків призовного віку
добровільно з'явилися до військкомату2. В Борщівському
районі на Тернопільщині з 9 до 18 червня 1944 р. добровільно
з'явилися до військового комісаріату 848 чоловік, які раніше
ухилялися від мобілізації. 279 із них привів священник
Никифоров з с. Бабенці3.
Масові облави, арешти, виселення сімей, справжнє
полювання охоронних органів на представників ОУН і УПА
породили зустрічну хвилю насильства. Щоб зірвати
мобілізацію до Червоної армії, керівництво УПА оголосило власну
мобілізацію, супроводжуючи її погрозами, терористичними
акціями. У Рівненській області з 7 до 18 березня було вбито
22 радянських активісти та 5 сімей мобілізованих до Червоної
армії. 18 березня 1944 р. з м. Вишневець до Ямполя
(Тер1 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 46, спр. 767, арк. 35-144.
2 Там само, оп. 23, ч. 1, спр. 890, арк. 22.
3Там само, оп. 46, спр. 394, арк. 46.
402
нопільська обл.) вирушили 2 групи призовників. У с. Манів під
час ночівлі червоноармійський загін супроводу роззброїли
упівці. Новобранців розпустили зі словами: "Ідіть по домівках і
більш на призовний пункт не з'являйтесь, а коли хто піде, того
знищимо самого, а майно спалимо"1.
Опір рекрутуванню до армії чинила й значна частина
єврейського населення. В доповідній записці до ЦК КП(б)У від
15 липня 1944 р. секретар Чернівецького обкому партії
повідомляв, що "активізація сіонізму в роки румунської окупації,
діяльність молодіжної єврейської організації "Бейтар",
прагнення єврейського керівництва створити на території
Буковини "Трансіорданію" з залученням 14-мільйонного єврейства з
усього світу, антирадянські настрої серед єврейського
населення, прагнення його займатися торгівлею, обслуговуванням
та спекуляцією - все це визначало негативне ставлення до
трудових мобілізацій та призову євреїв до Червоної армії"2.
Серед форм протесту були масовий перехід єврейського
населення на нелегальне становище, фальшування документів,
виїзд до Румунії. Лише в Чернівцях ховалося від мобілізації
1 853 євреї, з яких 528 було затримано, а решта
перебралися до Румунії. Туди ж подавались, зникаючи з прифронтової
зони, й тисячі сімей буковинських українців3.
Мобілізаційні заходи радянської адміністрації охопили й
польське населення західних областей України. Чоловіків і
жінок набирали для польських регулярних з'єднань.
Патріотично настроєні поляки охоче сприйняли можливість зі зброєю
в руках виборювати право на існування своєї держави, що
фактично зникла в 1939 р. У повідомленнях з місць часто
підкреслювалося, що "мобілізація серед поляків до польської
армії пройшла успішніше, ніж серед українського населення",
"у поляків не було неявок на призовні пункти" тощо4.
За повідомленням Львівського обкому партії від 3 жовтня
1944 р. певна частина польського населення, що прагнула
відновити Польщу в довоєнних кордонах, перед звільненням
Львова радянськими військами створила в місті "загони
самооборони". Розпуск цих загонів, вилучення зброї у них,
оголошення мобілізації до армії і, особливо, встановлення
радян1 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, ч. 1, спр. 890, арк. 17.
2 Там само, спр. 895, арк. 59-60.
3 Там само, арк. 55, 56, 61.
4 Там само, оп. 46, ч. 2, спр. 394, арк. 45.
403
ської влади в області викликало негативний настрій у
польських націоналістів1.
Таким чином, мобілізація до армії на завершальному
етапі війни мала аж ніяк не безконфліктний характер, ставши
своєрідним вузлом політичних, національних, військових,
релігійних проблем. Україна була тим наріжним каменем, на
якому випробувалась і виявляла свої справжні риси кожна із
задіяних тут сил.
Війна на виснаження, на винищення насамперед живої
сили призвела до девальвації людського життя. Проте, якщо
Німеччина разом із сателітами постійно відчувала обмеженість
ресурсів для комплектування своїх військових частин, то
керівництво СРСР вбачало саме в цьому неабиякі переваги.
Звідси - й різна стратегія воюючих сторін: перша намагалася
досягти мети за рахунок оперативної майстерності, технічної
оснащеності, бойової виучки солдатів та офіцерів, друга - чи
не головним чином - через нарощування кількості діючих
частин. Не применшуючи ні військової майстерності багатьох
представників командного корпусу, ні швидкого оновлення
озброєння, слід визнати, що одним із головних факторів
переможного просування Червоної армії на захід були
героїзм, масова самопожертва мільйонів бійців і командирів, які
ставали на місце полеглих у кровопролитних боях.
Військові прорахунки Ставки Верховного
Головнокомандування та командирів вищих рівнів на різних етапах війни,
некомпетентність, а часом недбалість, низька виконавська
дисципліна здебільшого компенсувалися прагненням створити
кількісну перевагу над противником і за рахунок людського
фактору домогтися успіху.
В цілому ж заходи влади щодо поповнення радянських
Збройних Сил на українських землях в поєднанні з
мобілізаціями до військових частин вермахту, збройних формувань
УПА, масовим примусовим вивозом населення на роботу до
Німеччини, нацистським геноцидом на окупованій території
спричинили серйозний підрив генофонду України,
катастрофічне зменшення потенціалу його відтворення.
1 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, ч. 1, спр. 890, арк. 86.
404
Роїділ VIII
УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА
АРМІЯ ТА
ЗБРОЙНІ ФОРМУВАННЯ ОМІ
У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
Друга світова війна поляризувала, більше того -
розколола український народ: переважна частина його боролася
проти "коричневої чуми" в лавах Червоної армії, певні кола з
різних причин вдалися до колаборації, а решта прирекла себе
до боротьби на два фронти - проти нацистського режиму та
радянської влади.
Національно-визвольна ідея, що живилася волелюбними
устремліннями свідомих членів українського суспільства,
спробувала прорости за обставин, котрі нагадували події 1914-
1920 рр. Можливо, саме звідси - аналогії не лише в назвах
збройних формувань, а й у внутрішніх засадах їх організації
та функціонування. Створена на початку 20-х років Українська
Військова Організіція (УВО) була школою для багатьох
майбутніх командирів УПА та зброїних формувань ОУН.
Історія ОУН-УПА давно стала предметом висвітлення
зарубіжної наукової та публіцистичної літератури1. Вітчизняні ж
дослідники лише останнім часом активізували роботу в даному
напрямі, поступово долаючи архівний голод та методологічні
збочення "історіографічного авторитаризму"2.
Українське національне підпілля набирало організованих
форм у той час, коли над Україною зависли хмари нацизму.
Намагаючись використати німецький "похід на Схід", ОУН
1 Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - Товариство Волинь - Вінніпег,
1981; Енциклопедія українознавства. - Мюнхен: Молоде життя, 1949-1952;
Літопис Української Повстанської Армії Ідалі Літопис УПА). - Торонто: Літопис
УПА, 1977-1987; Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952):
Документи і матеріали. - Львів: Основа, 1991; Мірчук П. Українська
Повстанська Армія. - Львів: Основа, 1992; Косик В. Україна і Німеччина у
другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993; Верига В. Втрати ОУН
в часі другої світової війни. - Торонто: Новий шлях, 1991;. Українська
Повстанська Армія: бойові дії УПА (1943-1950 рр.) - Видання закордонних
частин ОУН, 1960; та ін.
2Коваль М.В. ОУН-УПА і "третій рейх" // Політика і час. - 1991 - N0 6. -
С. 70-75; Мечник С. У вирі воєнного лихоліття. - Львів: Край, 1992; Семенюк
М. Лицарі змови. Боротьба УПА з німецькими окупантами. - Трускавець, 1992;
Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні у
1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук, конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К.,
1992; Сергійчук В. ОУН-УПА.в роки війни: Документи і матеріали // Молодь
України. - 1992. - Серп.-груд.; Коваль М.В., Пиріг Р.Я., Гриневич В.А.,
Медведко П.В. ОУН і УПА у другій світовій війні: Документи і матеріали //
Укр. іст. журн. - 1994. - №>№ 2-6; 1995. - №N0 1-5; та ін.
407
легалізувала свою діяльність, сподіваючись, що політична
угода з Гітлером не така вже й недосяжна річ. Спрямовуючи
вістря боротьби проти сталінської моделі соціалізму, деякі
лідери націоналістів не хотіли бачити в нацистах не менш
жорстоких і підступних ворогів українського народу. Ставлення до
третього рейху й було тим вододілом, який на початку 1940 р.
розколов Організацію українських націоналістів на прихиль
ників С. Бандери - з одного боку, і А. Мельника - з другого.
Безкомпромісність, що часом межувала з фанатичною
прямолінійністю, не дозволяла бандерівцям миритися з існуванням
ОУН Мельника. Згодом це виявлялося в прямих зіткненнях,
терорі і, як наслідок, у взаємному ослабленні сил і
дієздатності.
В Україні виникло підпілля, започатковане за згодою
уряду УНР в екзилі Тарасом Боровцем. Колишній в'язень
польського концтабору, член політичної організації "Відродження",
що припинила існування з початком війни, Боровець у липні
1940 р. перебрався на Полісся, де розпочав формування
збройних відділів для боротьби проти радянської адміністрації.
Йому вдалося згуртувати навколо себе кілька тисяч бійців, які
мали досвід служби в арміях УНР, Польщі, Радянського Союзу.
В основу організації ліг територіально-адміністративний
принцип: на чолі стояла головна команда, 2-4 області
об'єднувались в окружну січ, область утворювала обласну бригаду,
район - полк, 2-5 сіл - курінь, село - сотню. Головна команда
базувалася в Олевську на Житомирщині. Бойове хрещення
"Української Повстанської армії - Поліської Січі” відбулося
поблизу Костополя з початком нападу Німеччини на СРСР.
Розуміючи свою нездатність успішно протистояти регулярним
військам Червоної армії, Т. Боровець, який у той час змінив
псевдо "Байда" на "Т. Бульба", шукав можливості поповнення
з'єднання кваліфікованими офіцерьскими кадрами. Контакти з
ОУН (СД) Бандери були безрезультатними, а в ОУН Мельника
пропозіції Бульби-Боровця зустріли з цікавістю. В липні 1941 р.
зін у Львові зустрівся з членами Проводу Українських
Націоналістів (ПУН) полковником М. Сціборським і сотником
О. Сеник-Грибівським. Результатом консультацій стала угода
від 5 серпня 1941 р., що відображала прагнення ОУН надати
допомогу січовикам при розв'язанні кадрових питань.
На цей час припадає публікація політичного маніфесту
"УПА - Поліська Січ", який розповсюджувався в пресі та
летючках під назвою "За що бореться Українська Повстанська
армія". Програмні настанови "УПА - Поліська Січ" засвідчили
408
народно-революційні спрямування її засновників. Відсутність
ортодоксально-націоналістичних ідей, з одного боку, та
наявність положень, які передбачали захист соціально-економічних
інтересів широких кіл українства, з іншого, мали забезпечити
соціальну базу визвольного руху1.
З приходом німецьких військ "упівці" перетворюються на
"міліцію" Полісся, однак надати їй статус національного
збройного відділу окупаційні власті відмовилися. Думки
дослідників стосовно кількості УПА Бульби-Боровця в цей час
розходяться: одні говорять про 10 тис. вояків2, інші оцінюють
сили упівців у З тис. чоловік3.
Служба на боці німців у ролі поліцейських відділів
закінчилася для бульбівців швидко. Відсутність потреби в них, а,
можливо, й відчуття німецькою адміністрацією певної
небезпеки спричинили розпуск "УПА - Поліська Січ" у середині
листопада 1941 р.
Після консультацій з урядом УНР у Варшаві, який
категорично заборонив піднімати загальне повстання в окупованих
районах, Т. Бульба-Боровець повертається на Полісся з
новими вказівками, що орієнтували його загони на обмеження
терору гітлерівців і створення перешкод для постачання
фронтових частин вермахту. Ця переорієнтація свідчить про
зміну настроїв у тих українських колах, які швидко зуміли
розпізнати людиноненависницьку сутність нацистів.
Весною 1942 р. збройні формування Бульби-Боровця
відроджуються як суто партизанські з'єднання під дещо
зміненою назвою - "УПА" (без доповнення - "Поліська Січ"). А
вже в травні німці спрямовують проти них спеціальні відділи на
чолі з майором Бронсеном. Уникаючи переслідування ворога
завдяки добре поставленій розвідці, дисципліні та підтримці
місцевого населення, УПА Боровця влітку 1942 р. здійснює ряд
* Повний текст програми публікується в дод. "А" до статті А. Жуківського
"Як творилася Українська Повстанська Армія” // УПА і національно-визвольна
боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук, конфер. 25-26
серпня 1992 р. - К„ 1992. - С.64-67.
2Миткалик /. Українська Повстанська Армія - Українська Народно-
революційна армія отамана Т. Бульби-Боровця // УПА і національно-визвольна
боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук, конфер. 25-26
серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 68.
3Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк
- Львів, 1993. - С. 239.
409
нападів на німецькі стратегічні об'єкти та комунікації в райони
Костополя, Людвиполя, Березного, Сарн, Рокитного. 19
серпня відбулася одна з найбільш визначних операцій поблизу
Шепетівки.
Високий бойовий та моральний рівень повстанців став
наслідком копіткої роботи по відбору бійців до загонів,
агітаційно-пропагандистської діяльності серед населення, а
також у середині війська. Прикладом може бути "Закон
українського партизана", вироблений головною командою УПА й
затверджений Т. Бульбою-Боровцем 15 вересня 1942 р.
"Український партизан є вірним сином свого народу і щирим
патріотом рідного краю, - підкреслювалось у першій статті
закону. Він добровільно жертвує свою кров та життя для
загального добра". У статті 2-й відзначалось, що український
підпільний і партизанський рух "є єдино можливою в цей час
для українського народу формою збройної боротьби та
зародком Української Національної армії". Закон передбачав
смертну кару для тих, хто вчинятиме грабунки цивільного
населення, незалежно від його національності1. Отже,
політичні принципи, моральні засади упівців не могли не викликати
симпатій у жителів сіл та містечок, поблизу яких вони
базувалися й діяли.
Восени 1942 р. німці пішли на вимушений контакт з
повстанцями: штурмбанфюрер СС доктор Пютц 23-24
листопада вів переговори з Т. Бульбою-Боровцем на предмет
співробітництва в справі "умиротворення" Полісся. На висунуті
контрвимоги - самостійність України та звільнення українських
політичних в'язнів - есесівський емісар ухильно відповів, що
майбутня державно-політична структура буде визначена
фюрером, а характер прийнятих рішень залежатиме від
поведінки самих українців. Щодо політв'язнів д-р Пютц заявив,
що ніхто не може гарантувати амністування, оскільки відсутні
відповідні гарантії їх неучасті в антинімецькій діяльності.
У листі від 8 грудня 1942 р. до д-ра Пютца Боровець
викладає свою позицію так: "Я бачу, що за теперішніх
німецько-українських політичних взаємовідносин про звільнення
українських політв'язнів не може бути й мови. Тому моя спільна
*Див.: Миткалик /. Українська Повстанська Армія - Українська Народно-
революційна армія отамана Т. Бульби-Боровця // УПА і національно-визвольна
боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук, конфер. 25-26
серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 69.
410
з вами праця неможлива... Наше нелегальне становище не
означає, що ми знаходимось у боротьбі проти Німеччини. Це
лише самозахист. Ми розглядаємо Німеччину як тимчасового
окупанта, але не як ворога. Якщо Німеччина виключила нас
від участі в цій війні як діючу особу, то ми вирішили
залишитися до кінця війни нейтральними спостерігачами. Ми
дотримуємось, само собою розуміється, політики: вам не
допомагати, але і не шкодити. Ми не змінимо ношої позиції,
якщо і німецькі власті також оцінять ненормальну обстановку,
яка виникла із-за політики. Якщо ж німецькі власті й надалі
будуть ще активніше виступати проти українського населення,
тоді ми змушені будемо... перетворити наш нейтралітет в
антинімецьку боротьбу"1.
Роздратований позицією лідера УПА, доктор Пютц
рекомендував пропагувати серед населення антиупівські настрої,
проголосивши Бульбу-Боро в ця "безвільним інструментом
анонімних підбурювачів". З метою ізоляції вожака повстанців у
його ж таборі пропонувалося посилити примусові заходи
щодо населення: каральні експедиції, евакуації і т.п., а також
агентурну підривну роботу.
Однак серйозна небезпека чигала на
головнокомандуючого УПА не лише з боку гітлерівців, але й з боку
провідників ОУН (СД), тобто бандерівскої. 22 лютого 1943 р.
уповноваженний проводу ОУН (СД) О. Бусел повідомив
командування УПА про підтримку партизанських дій і передав
пропозицію сісти за стіл переговорів.
Тут слід здійснити короткий екскурс в історію
національного підпілля в Західній Україні, який виправдовується
необхідністю нагадати про існування ще трьох збройних формацій
окрім УПА Бульби-Боровця. Одна з них - Фронт Української
Революції (ФУР) - з'явилася влітку 1942 р. на Крем'янеччині
(Волинь). Очолював ФУР Тиміш Басюк (справжнє прізвище -
Яворенко), який командував сотнею УПА. Після невдалого
походу в Центральну Україну він з 80 бійцями залишив табір
"Крука" й продовжив боротьбу проти гітлерівців на волинських
землях. Штаб "Крука" засудив його, як зрадника, на смерть, а
СБ виконала цей вирок згодом2.
1 Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Документи і матеріали // Молодь
України. - 1992. - 3 вер.
2Верига В. Втрати ОУН в часі другої світової війни. - Торонто: Новий
шлях, 1991. - С. 139.
411
Розкол ОУН, що стався 1940 року, спричинив появу ще
двох збройних формацій: одна з них будувалася під
керівництвом мельниківського крила, а інша - бандерівського.
Перша здійснювала контакти з ФУР і "УПА - Поліська Січ",
базуючись на півдні Крем'янеччиии та Володимирщині.
Командирами військових відділів ОУН (Мельника) стали "Хрін"
(М. Недзведський), колишній поручик польської армії Журба та
сотник Орлик. Друга творилася паралельно на території
Полісся й Волині восени 1942 р. Поліським загоном
командував Сергій Качинський (’’Остап"), волинським - Григорій
Перегійняк ("Довбешка-Коробка"). В перші місяці вони
боролися проти радянських та польських партизанів, а пізніше
спрямували удар проти німців, у боях з якими обидва
командири загинули.
Наявність кількох військових формувань з відмінною
політичною орієнтацією заохочувала спроби до координації
зусиль, 3 одного боку робилися спроби узгодження дій між
мельниківцями (командир "Хрін") і бандеріцями (командир
"Крук"). З іншого бандерівці активно шукали засобів впливу на
Т. Бульбу-Боровця. 9 квітня між представниками Головного
командування УПА та військової референтури ОУН Бандерм
почалися переговори, характерною ознакою яких була
неприхована спроба делегатів ОУН поручика Сонара ("Юрка") та
"Омелька" "викрутити руки" своїм вігаиі - отаману Т. Бульбі
Боровцю й отаману Щербатюк/ ('Зубатому"). Зокрема,
пропонувалося відмовитись д політичної орієнтації на уряд УНР і
перейти на однопартійну платформу ОУН, визнаючи акт
державності від ЗО червня 1941 р. як єдину державницьку
концепцію. Репрезентанти ОУН (СД) домагалися створення
спільних військових сил і штабу, очищення повстанської
території від польського населення. Відмовившись пристати на
ці вимоги, командир УПА фактично вирішив долю свого
формування1.
Тоді ж, у квітні 1943 р., командування збройними
відділами ОУН (СД) видало наказ, який закріплював за ними назву
УПА. Командуючим новоствореною УПА призначено Кпима
Савура (Дмитра Клячківського), шефом військового штабу -
полковника Гончаренка, начальником оперативного відділу
1 Книш 3. Б'є дванадцята: Спогади й матеріали до діяння ОУН
напередодні німецько-московської війни 1941 р. - Торонто: Срібна сурма,
1958. - С. 78-79.
412
полковника М. Омелюсіка. Завдяки рішучим мобілізаційним
заходам бандерівці швидко довели чисельність УПА до 20
тисяч чоловік. СБ активно ліквідовувала політичних противників
та опонентів. Тож коли молодим людям пропонували
рекрутуватися до УПА, альтернатив у них практично не було.
Архівні документи свідчать, що мобілізаційні акції
супроводжувались інколи й провокаціями, дезінформацією. Відомо
було: німці палять села, в яких побували озброєні повстанці. З
тим, щоб прискорити каральні дії окупантів, і, отже,
привернути на свій бік місцевих жителів, бойовики ОУН
Бандери нерідко відкрито дефілювали зі зброєю по селах1. До
УПА перейшла частина української поліції. Німецькі власті
замінили її польськими відділами, що спровокувало трагічні
сутички між польскими та українськими боївками, а також
терор проти мирного населення на релігійно-національному
підгрунті.
Щоб відмежуватися від подібних акцій, Т. Бульба-
Боровець 20 липня 1943 р. перейменовує свої збройні
загони в Українську народно-революційну армію (УНРА), на чолі
якої стояла Політична рада з 6 осіб. Чисто військовими
питаннями продовжувала займатись Головна команда, до якої
входили командуючий УНРА, комендант територіальної армії,
командир діючої армії, начальник штабу та секретар.
Позиція Т. Бульби-Боровця ставила УНРА між двох вогнів. З
одного боку - тривала антигітлерівська діяльність. Так за
даними командира партизанського з'єднання В.А. Бегми, що
надійшли до УШПР, у липні 1943 р. бульбівці знищили
ландвіртів Демидівського та Вербівського районів. У відповідь
на це німці спалили обидва райцентри, провели великі
операції проти повстанців, причому в деяких селах знищили
поліцейські дільниці, а в ході каральних акцій
застосували бомбардувальну авіацію. З другого боку - керівництво
УНРА постійно відчувало на собі жорстку руку оунівців, яка
19 серпня 1943 р. ще раз болюче вдарила: під час
нападу бандерівської боївки на позиції УНРА було захоплено
деяких штабістів і вбито дружину Бульби-Боровця Ганну. Після
цього його прихильники змінюють стратегію й тактику,
прагнучи уникнути жертв серед особового складу та
місцевого населення. А напередодні, 18 серпня,
командуючий УПА Клим Савур видав наказ про роззброєння
1 ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 378, арк. 35.
413
УНРА, який і був виконаний. Після цього УНРА фактично
припинила існування1.
Восени 1943 р. подібна доля спіткала військові відділи
ОУН Мельника. Проголосивши лінію на боротьбу проти
більшовизму похідними групами й залишаючись при цьому на
фундаменті толерантності до окупантів, провідники ОУН (М)
прирекли себе нр повну ізоляцію, а потім і ліквідацію як збройної
сили. Роззброєні бандерівцями відділи ОУН (М) частково
поповнили УПА, а деякі стали базою для утвореного німцями на
Волині 31-го карального загону СС чисельністю 600 чоловік,
на рахунку якого серед інших спалене село Підгайці з його
мешканцями2.
На цей час чисельність УПА зростає до 20 тис. чол., "до
яких належали організовані курені й сотні, що постійно були
зібрані під командою командирів, і теренові частини (від роя
до сотні), що виконували місцеві спеціяльні завдання"3. У другій
половині 1943 р. кристалізується організаційна структура УПА,
яка стала єдиним військовим штабом, що перебазувався від
Костополя на Львівщину. В.серпні 1943 р. Головний військовий
штаб (ВШ) був відокремлений від Центрального проводу ОУН
(СД), хоча Р. Шухевич одночасно виконував функції голови
ОУН Бандери та Головнокомандуючого всіма військами УПА.
З метою більш чіткого керівництва військами УПА була
поділена за територіальним принципом на три частини : УПА -
"Північ" під командуванням Дубового, що діяла на Волині,
Поліссі, включаючи Житомирщину та Київщину; УПА
"Північний Захід" під командуванням "Рудого" (зона дії
охоплювала Закарпаття, Галичину, Буковину); УПА - "Південь"
під командуванням "Енея"; УПА - "Схід", що рейдувала до
східних районів України (з 1944 р. доля цієї групи невідома,
ймовірна загибель частини її складу та розосередження)4.
1 Омелюсік О. УПА на Волині в 1943 році. - В кн.: Літопис Української
Повстанської Армії. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 38.
2Дзьобак В.В. Деякі маловідомі сторінки діяльності ОУН-УНА на
західноукраїнських землях в 1943-1944 рр. // Наук.-методичні праці з історії СРСР. -
К., 1991. - С. 87.
3Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 37.
4Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1969. - Т. 1. - Кн. 1. - С. ЗО. За
версією В. Косика ("Україна і Німеччина у другої світовій війні.", с. 383)
остаточна структура УПА визначилася від серпня 1943 р.: УПА-"Північ"
командував Роман Клячківський ("Клим Савур"), УПА-"Південь" - Омелян
Грабець ("Батько"), УПА-"Захід" - Василь Сидор ("Шелест-Вишитий").
414
Крайовим командирам УПА підпорядковувалися військові
округи (ВО) зі своїми штабами, які з незначними відхиленнями
відповідали областям Української PCP. До складу ВО входили
загони, кожен з яких мав кілька куренів. Курінь нараховував
3-4 сотні (по 160-200 чоловік у кожній). Всього у військовій
окрузі налічувалося до ЗО сотень1.
Власної уніформи та відзнак (за винятком окремих частин)
УПА не мала, однак бойові нагороди були введені: медаль
УПА "За боротьбу в особливо важких умовах"; Золотий,
Срібний і Бронзовий хрести 1 і 2 класів. Для підготовки
офіцерських кадрів у липні 1943 р. була створена перша
старшинська школа з 3-4 місячним терміном навчання. Вже
наприкінці жовтня 1943 р. ця школа, що дістала назву "Дружинники”,
випустила 120 старшин. Відразу після цього утворилася ще
одна школа - "Олені", яка в 1944 р. готувала офіцерів у
Карпатах. Підстаршинські школи з 6-тижневим курсом
підготовки діяли в кожній військовій окрузі.
Командування УПА та провід ОУН Бандери надзвичайну
увагу приділяли пропагандистській і виховній роботі. В
частинах політвиховники поряд зі священниками відігравали
першочергову роль у творенні відповідного морального клімату,
політичної орієнтації бійців.
Функції політичної контррозвідки уособлювала служба
безпеки (СБ) на чолі з М. Лебедем. Вона діяла за допомогою
референтів безпеки при підпільній адміністрації, котрі
розпоряджалися своїми боївками з 3-5 чоловік. СБ складалася з 2
відділів: політичного та кримінального, а також сітки
інформаторів, які давали агентурні відомості референтам. На карб
СБ слід віднести не лише успішне протистояння німецьким та
радянським спецслужбам, але й трагічне братовбивство, яке
по суті вело до ізоляції та самознищення організації. Часто
жертвами політичних інсинуацій ставали люди, які вірою й
правдою служили УПА, ідеї суверенної України, але в дрібних
деталях розходилися з генеральною лінією ОУН Бандери2.
Озброєння бійців та офіцерського складу вважалося
болючим місцем УПА. Упівці воювали радянською, німецькою,
1Енциклопедія Українознавства. - Мюнхен: Молоде життя, 1949-1952. -
Т. 3. - С. 1188.
2Див.: Верига В. Втрати ОУН в часі другої світової війни. - Торонто:
Новий шлях, 1991. - С. 163*173.
415
польською зброєю. Навіть рушниць та набоїв до них часом не
вистачало. Рівень озброєння, зрозуміло, диктував характер
військових дій У ПА - уникнення генеральних боїв і
партизанська тактика, рейди, диверсійні акції. Бойова діяльність УПА
мала різностороннє спрямування: проти гітлерівських військ - з
одного боку і проти радянських партизанів та Червоної армії -
з другого, проти польських боївок та частин армії Крайової - з
третього.
Антинімецькі виступи мали на меті розв'язання кількох
завдань. Брак зброї, амуніції, харчів змушував повтанців
постійно поповнювати їх запаси з німецьких складів та ешелонів,
що просувалися по Волині, Поліссю та інших районах. До
таких операцій відноситься успішний наліт на фабрику в
Оржеві в ніч з 10 на 11 березня 1943 р. Уночі з 21 на 22
квітня значні відділи УПА повели наступ на Іванову Долину
(Костопільщина), здобули цей добре укріплений населений
пункт, висадили в повітря 2 залізничні мости й здобули багато
зброї й тонну вибухівки1. Посилення УПА (на осінь 1943 р. в
ній нараховувалось близько 40 тисяч бійців) дозволяло її
командуванню планувати й здійснювати рейдові операції. Такі
рейди ставили не лише суто військові, а й пропагандистські
завдання. Прикладом може служити рейд на східну Волинь у
жовтні 1943 р. загону курінного УПА - "Південь" Негуса. У 8-
годинному бою з німцями частина бійців разом з командиром
полягла, намагаючись вибити гітлерівців з бункерів у м. Барші
на Коросгенщині. Основним завданням куреня було здобути
складовану там зброю, "продемонструвати перед населенням
силу УПА і задокументувати її ворожість до німців, тому що
совітські партизани закидали УПА співпрацю з німцями"2.
Одним з напрямів антинімецької боротьби УПА була
протидія окупаційній адміністрації у вивезенні української
молоді до третього рейху, грабунку населення, а також акції
помсти за сплюндровані села та закатованих співвітчизників.
Так у березні 1944 р. повстанці вели бої з ворогом поблизу
Деражні, Луцька, Ковеля, Крем'янця. їх наслідком стало
звільнення полонених з луцького та ковельського таборів, а
1 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. -
С. 32,34.
2Верига В. Втрати ОУН в часі другої світової війни. - Торонто: Новий
шлях, 1991. - С. 143.
416
також в'язнів ковельської тюрми. Бічаль, Постійно, Яполоть,
Чудви, Велика Любаша, Іванова долина на Костопільщині;
Березні, Новостав на Крем'янеччині; Білогородка, Судінка на
Дубенщині; Цумань, Колки на Луччині; Бугрин, Жуків, Сергіївка
на Рівенщині; Турійська, Доротинь на Ковельщині; Дружкопіль і
Горохів на Горохівщині - це лише частина з тих населених
пунктів на Волині, Поділлі, Поліссі, в районі яких бойові відділи
У ПА вступали в збройні сутички з німецькими зайдами1.
Протинімецькі виступи активізували заходи окупантів щодо
знищення "бандитизму" й "умиротворення" населення. 29
березня 1943 р. повстанці відбили наступ карателів на Люд-
випіль. На початку травня німці здійснили 3-тижневу
експедицію на с. Сільце та Скабарівський ліс, у яких перебував
відділ У ПА на чолі з "Громом". 9 травня почалась атака на
позиції повстанців, у якій брали участь танки й
бомбардувальна авіація. Чотовий "Сумний" ув'язався в бій з німцями,
що вступали в Скабарівщину, й разом з ройовим "Шумом"
утримав своїх бійців на позиціях. За цей час мешканці села
зуміли втекти до лісу, хоча 28 чоловік гітлерівці затримали й
знищили.
Згодом уперті бої відбулися на території Берестечківського
району. В лісовому масиві поблизу с. Лобечівка відбувся
великий бій з німцями, що мали танк і 3 гармати. Бій тривав
10 годин, протягом яких постанці знищили 8 автомашин і до
ЗО ворожих солдатів, захопивши багато зброї й амуніції.
У травні 1943 р. німецькі частини оточили м. Колки, в
якому перебувало 5 госпіталів з 80 пораненими та хворими
бійцями УПА. Однак медперсоналові, серед якого відвагою й
холоднокровністю відзначилася медична сестра "Циганка",
вдалося евакуювати госпіталі. А в цей час передові загони
стримували натиск перважаючих сил ворога, втративши
поручника Василя Івахіна ("Сонара"), поручника Юліяна
Ковальського та хорунжого Семена Спятецького.
Наступного місяця окупанти поширили каральні операції
на всю Волинь, створивши окремий штаб "ББ", якому
підпорядковувалися всі військові та поліцейські відділи, що вели
боротьбу проти УПА. Безпосереднє командування операцією
було покладено на генерала Гітцлера, якому, втім, не вдалося
1Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і
матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С. 35.
1 4 І.Муковський
417
її успішно завершити внаслідок успішних розвідувальних дій
упістів. Натомість повстанці зробили кілька вдалих нападів на
ворога. В ніч з 23 на 24 червня вони атакували між станціями
Немовичі й Малинська поїзд, знищивши близько півтори сотні
гестапівців і здобувши велику кількість зброї та спорядження"1.
Розлючений невдачами адміністрації рейхскомісаріату
"Україна" у спробах придушити опір повстанців її шеф Е. Кох
покладає це завдання на генерала фон Баха. Розпочавши з
масових арештів і катувань інтелігенції (15-16 липня було
заарештовано близько 2 000 чоловік в Крем'янці, Рівному,
Луцьку) та спалення цілих сіл (Малин, Туличів та ін.), карателі
Баха, підсилені 50 танками й бронемашинами, 27 літаками,
артилерією, 5 бронепоїздами, повели широкомасштабні
бойові дії проти загонів УПА. Ось сумна статистика тих боїв: у
липні відбулося 35 сутичок, у серпні - 24, у вересні - 15;
втрати повстанців становили 1237 бійців і старшин, ворожі
втрати склали 3 000 чоловік2.
Слід зауважити, що окупантові протистояли не лише
регулярні частини УПА, але й інші збройні формування, зокрема
самооборонні кущові відділи (СКВ), створені
адміністрацією "повстанських республік" у селах і містечках Волині та
Полісся. Крім того в Галичині діяли Українська Народна
Самооборона (УНС), а з осені 1943 р. - повстанські відділи
Буковини та Бесарабії під назвою БУСА - Буковинська
Українська Самооборонна армія3. У серпні 1943 р. бійці УНС
напали на охорону табору "Баудінст" у каменоломні поблизу
м. Сколе, перебили її, звільнивши в'язнів. ЗО вересня німці
наштовхнулися на засідку відділів УНС і зазнали серйозних
втрат. Після цього нацисти вдаються до випробуваного засобу
- терору серед мирного населення, щоб зіткнути його з УНС.
З 10 жовтня 1943 р. до кінця червня 1944 р. за вироком судів
поліції безпеки прилюдно розстріляно 16 771 українців4.
Безпосередньо проти відділів УНС карателі здійснили З
операції: 27 листопада, оточивши табори УНС у Чорному лісі
1 Див..Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама,
1991. -С. 38-40.
2Там само, с. 42.
3Див.: Мірчук /7. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і
матеріали. - Львів: Основа, 1991 - С. 37.
4Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. -С.
37.
418
між селами Посіч і Завій; 4 грудня на Самбірщині; 11-12
грудня - в Долинщині. Всі вони, незважаючи на значні втрати
УНС, закінчилися для гітлерівців невдачею.
З січня 1944 р. Українська Народна Самооборона
вливається до складу У ПА - "Захід" під командуванням Ростислава
Вишитого (В. Сидор-Шелест). Бойове хрещення УПА - "Захід"
відбулося восени 1943 р., коли вона разом з УНС відбила три
каральні акції окупантів. Останній бій з німцями біля сіл
Кам'янки та Липа (Скільщина) УПА -"Захід" провела в липні
1944 р., коли противник зазнав у 6-денній операції великих
втрат.
До найбільших сутичок з ворогом, які мала УПА -
"Південь", слід віднести ліквідацію німецької поліцейської школи
поблизу Житомира, розгром ворожих частин під с. Устинівка
Потіївського району рейдуючими загонами УПА 26 липня
1943 р. У липні 1944 р. сотні хорунжого "Різуна", старших
булавних Черника та Благого планували вчинити напад на
німецьку поліційну частину в м. Сколе. Гітлерівці, дізнавшись
про наміри повстанців, почали наступ на їхні позиції. На горі
Лопаті розгорнувся бій, у якому ворог втратив майже 150
чоловік убитими.
У серпні 1944 р., коли фронт підійшов до Бойківщини,
відділ УПА під командуванням "Різуна" під час двох анти-
німецьких акцій у селах Бистриці та Ясінці Турківського району
знищив близько сотні гітлерівців, 120 взяв у полон, здобув
трофеї: 8 важких і 45 легких кулеметів, 250 рушниць, З
мотоцикли, 75 підвод, 150 коней і т. ін. Тоді ж підрозділ УПА
під командуванням поручника "Сапера" (курінь Грегота -
"Різуна"), здійснивши засідку на відступаючий німецький обоз
поблизу с. Ясінки Масьової, знищив 32 ворожих солдатів, 107
взяв у полон, здобув 23 кулемети, 500 рушниць, 100 тис.
набоїв, а також ліки, взуття, обмундирування1.
На початку 1944 р. сили УПА зросли приблизно до 50
власне українських і 15 куренів, до складу яких входили
представники інших народів. На час приходу Червоної армії в
західноукраїнський регіон у них нараховувалося відповідно
80 тис. і 20 тисяч чоловік2. За іншими даними взимку 1943-
1944 рр. УПА нараховувала в своєму складі близько
1Літопис УПА. - Торонто: Літопис УПА, 1987. - Т. 3. - С.69, 89; Т. 4. -
С. 18.
2Мірчук П. У вирі воєнного лихоліття. - Львів: Край, 1991. - С. 44.
14*
419
40 тисяч чоловік разом з підпільними кадрами ОУН. Через рік
сили УПА, що діяли на радянській території, оцінювались у 20-
25 тисяч чоловік1.
Причиною боротьби УПА проти польських збройних
формувань періоду другої світової війни стало традіційне
українсько-польське суперництво в Галичині та на польських
землях, де проживали етнічні українці. Війна лише загострила
тертя, завдяки якому спалахнуло справжнє вогнище
міжнаціональної "вендети". Згідно з принципом "поділяй і
володарюй" як гітлерівський, так і сталінський режими роздмухували
це полум'я.
За деякими українськими джерелами винищення
українців польськими екстремістами на землях, що межували з
етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Воло-
дава та інші райони на захід від річок Буг і Сян), почалося з
1942 р. Жертвами стали понад 2 000 чоловік українців. З
серпня - вересня 1943 р. акції польських "плацуфок" поширилися
на райони Галичини та Волині2. Лише 13-14 березня 1944 р.
на Холмщині польскі терористи дотла спалили 14 українських
сіл, розстріляли або замордували до 1,5 тисяч чоловік, у тому
числі 70 % дітей і жінок. У с. Сагринь спалено 260
господарств, убито 700 українців; у с. Гнуковичі спалено 150
господарств, загинуло від рук польських бойовиків близько 80
чоловік; у с. Мординь - відповідно 36 і 75. Масовий терор
охопив села Андріївку, Вороновичі, М'яке, Ласків, Шлиховичі
та багато інЯ
Перша значна протипольська акція відбулася 21-22 квітня
1943 р., коли на с. Іванова Долина (Волинь), зайняте німцями
й допоміжною польською поліцією, наскочили відділи УПА.
Командування армії Крайової далекоглядно планувало
створення "коридору" від Білгорайських і Холмських лісів через
Раву-Руську й військові полігони, звідки ще 1940 року
радянські власті відселили українців. З цією метою у лісових
'Див. Енциклопедія українознавства. - Мюнхен: Молоде життя, 1949-1952.
- Т. 3. - С. 3378; Камінський А. Визвольна боротьба і питання жертв УПА //
УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали
Всеукр. наук, конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 39; та ін.
2Див.: Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і
матеріали. - Львів: Основа, 1991 -С. 28; Косик В. Україна і Німеччина у другій
світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. С. 395.
3Садовий О.С. Куди прямують поляки. - Друкарня ОУН, 1944. - С. 11.
420
масивах було зосереджено 15-тисячний військовий контингент
армії Крайової (АК), який з наближенням радянсько-німецького
фронту рушив проти населення Білгорайського, Томашівського
та Грубешівського повітів.
У відповідь на Холмщину почали прибувати підрозділи
УПА: в березні 1944 р. - відділи "Галайда" й ’Тигри"; у квітні -
відділи групи "Тури", курінь УПА під командуванням
"Наливайка", курінь "Вовки" (командир - "Ягода-Черник") і з
Карпат - курінь "Сіроманці" (командир - "Яструб"). Вони
об'єднувалися під началом Командування Холмського фронту
(КХФ), який очолював інспектор Головнокомандування УПА
С. Новицький ("Спец"). Почалися антипольські бойові дії.
28 березня 1944 р. упівці вдарили на с. Острів, знищивши
польських бойовиків і частину жителів. 6-9 квітня об'єктом
операції УПА стали села Жарники, Посадів, Стенятин.
15-20 квітня волинські відділи УПА почали наступ на
південну Грубешівщину, куди після вигнання польських колоністів
почали повертатися українські селяни. 15-16 травня настала
черга сіл Гостинне, Гонятички, Гонятичі й Черемно, в яких було
спалено польські помешкання.
1-2 червня відділи АК спалили 500 господарств, вбили
більше 100 українців у селах Зімно, Стенятин, Жерники,
Ульгівок, Ретичів. Підрозділи УПА в кровопролитних сутичках
зуміли відкинути противника за р. Гучву. 12 червня відділи УПА
під командуванням Острізького, подолавши р. Гучву,
розпочали наступ на м. Грабовець. Операція допомогла звільнити
від польських бойовиків і частин АК територію, окреслену
лінією сіл Ухані - Орнатовичі - Горешів Руський - Черемно.
В останні дні німецької окупації польсько-українські сутички
на Холмщині стихають. Разом з тим неспокійніше стає в
Галичині, де весною 1944 р. поляки спільно з радянськими
органами "полювали" за націоналістичним підпіллям. Як
наслідок - близько 200 відплатних акцій, в ході яких загинуло
понад 5 000 поляків1.
З просуванням за лінію Керзона у так званому Закер-
зонні (Холмщина, Посяння, Лемківщина) перед місцевим
населенням постала сумна альтернатива: або виселятися до
східних районів УРСР, або ж залишатися в межах Польщі, де
1Див. Історія Українського війська. 2-е вид., допов. - К.: Панорама,
1991. -С. 67-73.
421
перспективи міжнаціональних відносин не обіцяли нічого
доброго. Весною 1945 р. в Закерзонні прокотилася нова
хвиля бандитизму й геноциду: в с. Павлокома замордовано
поляками ЗО чоловіків, жінок і дітей українського походження;
в селах Сівчина та Березці - понад 200 чоловік; в с. Мал-
ковичі - 250 чоловік; в селах Пискоровичі, Курилівці, Люблинці
- по 200 чоловік; у с. Ракові - 130, с. Гораниці - 135, с. Ско-
повій - 115і.
Обставини, що склалися, змусили командування УПА
створити на Закерзонні власну політичну та військово-
організаційну структуру з трьох тактичних частин: "Бастіон",
"Данилів", "Лемко", підпорядкованих військовому округ/ "Сян"
на чолі з "Орестом" (Я. Онишкевичем). До них належали
підрозділи УПА, що вийшли на Холмщину навесні 1945 р.
(командири - "Ягода-Черник", "Штиль", "Куліш", "Шумський"), а
також 1 1 сотень УПА та 3 відділи військової округи "Маківка",
які повернулися на Посяння.
Поряд з боями проти польських боївок і поліції УПА
здійснювала адміністративні функції, забезпечуючи населення
українських районів продуктами харчування, худобою,
реманентом, допомогала в посівній кампанії. В липні 1945 p., коли
скінчилося добровільне переселення українців з польських
територій до УРСР, дію угоди між Польщею та Українською
PCP було продовжено. З метою примусового переселення
українців та ліквідації УПА польський уряд надіслав до
Закерзоння кілька піхотних дивізій. Однак відділи УПА місцями
досягли успіху, як це було 5 жовтня 1945 p., коли вони
захопили залізничні станції Кристинопіль і Сокаль-Забужжя.
Вагони, призначені для вивозу людей, знищувались, а
насильно репатрійованих повернуто додому2.
Боротьба проти антиукраїнських акцій польського уряду
тривала й після закінчення другої світової війни, зокрема, вона
загострилася у зв'язку з сумнозвісною операцією "Вісла"
(1947 p.), пов'язаною з переселенням майже 150 тисяч
українців з південно-східних на західні землі Польщі.
Ще однією, чи не найдраматичнішою, сторінкою
діяльності УПА було її протистояння радянським партизанським
заго*Див.: Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і
матеріали. - Львів: Основа, 1991. -С. 137-138.
2Киричук Ю. Історія УПА. - Тернопіль, 1991. - С. 137.
422
нам і Червоній армії. Про це вже багато написано. Нові
документи та свідчення, що з'являються зараз, ще будуть
осмислюватися, узагальнюватися. Це й зрозуміло, оскільки
люди по-різному сприймали й будуть сприймати братовбивчу
війну, причиною якої став різний менталітет, політичні
прагнення й амбіції таких неоднакових за переконаннями, але
єдинокровних синів і дочок України.
Ось лише коротка хроніка зіткнень УПА та радянських
партизанів. Березень 1943 р. - нічний бій з групою Медве-
дєва, яка намагалася перейти р. Случ у районі,
контрольованому УПА. Липень 1943 р. - сутичка з радянськими
партизанами між селами Гай і Ставки Головнянського району.
Вересень - жовтень 1943 р. - рейд з'єднання партизанських
загонів під командуванням Федорова трьома групами
супроводжувався сутичками з загонами УПА. 15-18 жовтня
відбулись уперті бої між радянськими партизанами та
повстанцями в Колківському, Степанському, Деражнянському й
Цуманському районах з великими обопільними втратами. У
жовтні-листопаді 1943 р. частина УПА провела 47 боїв з
німцями й 54 - з червонимим партизанами, у яких полягло 414
старшин і бійців1.
Радянські партизани в своїх донесеннях Українському
штабу партизанського руху інформували про напрями, мету,
тактику й стратегію загонів УПА. Так 21 березня 1944 р.
повідомлялося про бій чотирьох загонів партизанського з'єднання під
командуванням Одухи з відділом УПА чисельністю 70 чоловік.
21 листопада 1943 р. надійшло донесення про бій
партизанського загону ім. Хрущова з'єднання Шитова проти
"українських націоналістів" чисельністю 600 чоловік2. Як правило, в
донесеннях партизанів та звітах повстанців втрати противника
перебільшувалися. На жаль, иі дані без належної перевірки
"перекочували" до наукової літератури й правлять сьогодні за
орієнтири. Саме тому на часі ретельне вивчення архівів
Служби Безпеки України, армійських джерел, які містять необхідний
статистичний матеріал. Тільки неупереджене, об'єктивне спів-
ставлення різнорідної інформації, її аналіз зможуть допомогти
1 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. -С.
46.
2Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Документи і матеріали // Молодь
України. - 1992. - 18 серп.
423
відтворити справжню картину минулих боїв, вивести цифру
обопільних втрат.
Слід зауважити, що не завжди між партизанами та
повстанцями доходило до сутичок. Відомий рейд Ковпака в
Карпати взимку 1943 р. супроводжувався "джентльменською
угодою", як і стосунки червоних партизанів з УПА Т. Бульби-
Боровця. Однак нейтралітет між останніми тривав лише
півроку, а суперництво за вплив між радянськими загонами та
повстанцями з табору Бандери набуло загострених форм
майже відразу після перших контактів.
Останній і найтрагічніший етап існування УПА пов'язаний
з боями проти регулярних частин Червоної армії та
спеціальних з'єднань НКВС. Наближення Червоної армії до
головних пунктів дислокації відділів УПА поставило перед
командуванням повстанців завдання розробки подальшої
стратегії й тактики боротьби. ГК УПА прийняло рішення про
перехід за лінію фронту через радянські бойові порядки й
вихід в їх тилові райони. УПА-"Південь" дістала наказ залишити
Вінничину та Кам'янець-Подільщину, де було обмаль лісів, і
відійти на Волинь разом з двома відділами армійської групи
УПА-"Схід". Один відділ УПА-"Схід" мав залишитись у
чоповицьких і малинських лісах і там перейти фронт.
Частини УПА-"Північ” у другій половині січня 1944 р.
перейшли фронт у лісовій смузі Волині по лінії річок Случ і
Горинь. Саме в цей час Війська 1-го Українського фронту
силами 13-ї та 60-ї армій здійснили Рівненсько-Луцьку
операцію, визволивши від гітлерівців ці два обласні центри.
Намагаючись уникати великих боїв з регулярними військами,
загони УПА нападали на мобілізаційні пункти, розвідувальні,
зв'язкові, інтендантські служби. Аналіз архівних документів
свідчить про те, що одні її групи пробиралися через лінію
фронту невеликими відділами, другі - переховувалися в селах,
поки пройшла перша лінія фронту, треті - переходили в
запілля під виглядом червоних партизанів, інші ховалися в
бункерах та сховищах, деякі розходилися по домівках,
зберігаючи зброю1. Характерним у протистоянні між Червоною
армією та УПА на той час було й те, що провід УПА дав
своїм відділам вказівку добре влаштувати прийом військ діючої
Червоної армії, котрі вступали в міста й села Західної
України. Робилося це з тією метою, щоб приспати їх пильність, а
1ЦДАГО України, ф. 1,оп. 23, спр. 928, арк. ЗО.
424
потім завдавати відчутних ударів по штабах, складах, базах і
окремих невеликих підрозділах для поповнення запасів зброї
та продуктів1.
Цю тактику У ПА здійснювала до березня 1944 р. У квітні
характер дій повстанців різко змінився. Причиною було те, що
саме тоді війська 1-го Українського фронту готувалися до
наступу проти німецько-фашистських загарбників. Щоб
ускладнити цю підготовку, Головний провід ОУН дав вказівку ряду
з'єднань із груп "Заграва-Турів" і "Південний Схід" провести
глибокі рейди по тилах Червоної армії. Групи У ПА здійснили
ряд диверсій на шосейних і залізничних шляхах між Дубно та
Кременцем. У північних же районах від залізничної лінії
Ковель - Рівне - Шепетівка мали місце відкриті збройні
виступи, в ході яких відділи УПА зазнали значних втрат2.
Особливо важко довелося частинам УПА-"Південь", втрати
яких були настільки великими, що Головне Командування УПА
розформувало УПА-"Південь" і включило її уцілілі частини до
складу УПА-"Захід" і УПА-"Північ", а також змінило тактику
переходу фронтів, форми та методи боротьби з Червоною
армією.
Відділи УПА виводили з ладу лінії зв'язку, мости, зривали
мобілізацію до Червоної армії, заготівлю харчів для неї,
організацію місцевої влади. Вояки УПА часто нападали на
штаби, склади, бази, окремі військові підрозділи, військові
колони з боєприпасами та продуктами харчування, які
пересувалися на фронт залізничними й шосейними шляхами,
здійснювали терористичні акції проти партійних і
господарських керівників, працівників НКВС, радянських партизанів,
бійців і командирів Червоної армії. Тільки з січня по лютий
1944 р. на території Рівненської області відділами УПА було
зроблено 154 напади на військові частини та окремих
військовослужбовців, у ході яких було вбито 439 радянських
солдатів і офіцерів3.
Велика кількість сутичок між УПА та червоноармійськими
частинами була викликана, окрім інших факторів, ще й
значною скупченістю повстанців на Волині, лісиста місцевість
якої сприяла партизанським формам боротьби. На території
Рівненської області в січні - лютому 1944 р. діяло 56 загонів
1 ЦДЛ ГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 8.
2 Там само, спр. 919, арк. 24,25.
3Там само, спр. 930, арк. 68.
425
УПА, в кожному з яких налічувалося від 100 до 600 вояків
(загальна кількість - 10 600 осіб). Там базувались і рейдували
"Поліська армія УПА" на чолі з "Дубовим" і "Бористенем", що
складалася з 5 куренів ("Шаули", "Яреми", "Берези", "Кори",
"Лайлаки" - чисельністю 3 500 чоловік); Західна група УПА на
чолі з "Енеєм" (до 5 тисяч чоловік) та інші підрозділи, які
нараховували ще близько 2 тисяч бійців1.
Особливо посилився напад вояків УПА на дрібні
підрозділи та окремих бійців і командирів Червоної армії на ділянці
13-ї армії. В період з 7 січня по 2 березня в розташуванні цієї
армії зафіксовано 200 випадків нападу на окремі військові
підрозділи, солдатів, сержантів і офіцерів2. 29 лютого 1944 р.
вояки УПА під командуванням "Енея" вчинили напад на колону
машин, у якій їхав з штабу 13-ї армії в розташування 60-ї
армії командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії
М.Ф. Ватутін. Біля с. Милятин колона була обстріляна, в ході
чого М.В. Ватутін був поранений і через місяц помер3.
Повстанці здійснювали напади й на окремі радянські
підрозділи. Поблизу с. Сюлько-Божикув того ж Підгаєцького
району вояки УПА після гарматно-мінометної підготовки піддали
автоматно-кулеметному обстрілу 1-й батальйон зв'язку
1331-го стрілецького полку, що прямував на фронт. Внаслідок
раптовості нападу та інтенсивності вогню батальйон зазнав
значних втрат і був ропорошений. Лише окремі бійці
наступного дня почали збиратися в районному центрі4.
У свою чергу й радянське командування вживало заходів
для "боротьби з бандерівцями". В усіх полках 13-ї армії 1-го
Українського фронту з цією метою створювалися спеціальні
загони. Навесні 1944 р. командування фронту виділило зі
свого резерву кавалерійску дивізію, 20 броньовиків, 8 легких
танків, які використовувались у протиупівських операціях5.
В цей час до західноукраїнських областей прибуває
значна кількість військових частин НКВС-НКДБ. Армійські підрозділи
тісно взаємодіяли з ними в ході так званих
"чекістсько-армійських операцій". Так під час спільної акції військ НКВС і 4-го
Українського фронту на території Дрогобицької області з 18
1ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 944, арк. 69.
2 Там само, спр. 930, арк. З
3 Там само, спр. 944, арк. 1-3.
4 Там само, спр. 919, арк. 16.
5 Там само, спр. 937, арк. 7.
426
серпня до 9 вересня було вбито 1 174 і захоплено в полон
1 180 "бандерівців", а також затримано 6 тисяч тих, хто
ухилявся від мобілізації1.
До речі, мобілізація військовозобов'язаних до лав
Червоної армії в Західній Україні завдавала націоналістичному
підпіллю та УПА не менш відчутних ударів, ніж військові
операції радянських військ. Лише до кінця вересня 1944 р. у
Львівському військовому окрузі було мобілізовано 525 тисяч
чоловік2, богато з яких були потенційною соціальною базою
повстанського руху.
Радянське керівництво надавало боротьбі з ОУН і УПА
великого значення. Спеціальним рішенням Наркомату
оборони СРСР семи західним областям України було надано право
на тимчасове звільнення від призову до Червоної армії ЗО
тисяч чоловік, які мали стати бійцями винищувальних
батальйонів. Сталінська верхівка свідомо переводила боротьбу з
УПА в площину громадянської, братовбивчої війни. Всього по
УРСР було створено 776 винищувальних батальйонів
чисельністю 69 315 чоловік і 17 930 груп сприяння (116 297 чоловік).
З них в Західній Україні сформовано 212 винищувальних
батальйонів (23 906 чоловік) і 2 336 груп сприяння (24 025
чоловік). їхніми силами лише за друге півріччя 1944 р. у
західних областях України "знешкоджено" 62 901 чоловік, з
них убито - 6 114 чоловік. За час з 10 січня до 23 лютого
1945 р. до органів радянської влади з'явилося більше 22 тисяч
чоловік учасників підпільного руху, взято в полон близько
26 тисяч, знищено 11 тисяч3. Залучаючи до участі в діях
винищувальних батальйонів місцеву молодь, радянські власті
шляхом громадянського протистояння підривали силу ОУН і
УПА, позбавляли їх підтримки населення, що значною мірою
вдалося.
Іншою характерною особливістю в протистоянні між
Червоною армією й УПА в той період стало розгортання
пропагандистської діяльності ОУН - УПА серед воїнів Червоної
армії. Ця робота розглядалася "як особливий вид боротьби"4.
Її організаторами, - доповідав у політдонесенні начальник
1 ЦЦАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 77.
■^Підраховано авторами за матеріалами ЦАМО РФ, ф. 1, оп. 11615, спр.
З, арк. 47.
3ЦЦАГО України, ф. 1, оп. 83, спр. 36, арк. 12, 129.
4 Там само, оп. 23, спр. 926, арк. 6.
427
політуправління 1-го Українського фронту генерал-майор Ша-
тілов на адресу члена Військової ради 1-го Українського
фронту генерал-лейтенанта Хрущова, - були активні участники
бандитських загонів - бандерівці. Вони старанно маскували
свою підривну роботу, в боях показували себе з позитивного
боку, входили в довір'я, інколи здійснювали бойові подвиги,
тим самим зменшували пильність командирів. Діяли вони згідно
"Основних вказівок про пропагандистську роботу членів
революційно-визвольної ОУН в лавах Червоної армії". Цей
документ, відзначав Шатілов, був захоплений у бандерівців на
ділянці 38-ї армії. Про тактику їх дій в ньому говориться:
"Кожен український революціонер не повинен демонструвати
свою зовнішню ворожість до Червоної армії і небажання
воювати. Навпаки, потрібно спочатку врости в червоноармійські
маси, зблизитися з ними, завоювати довір'я, а потім
розгорнути національно-визвольну роботу. Спрямувати її на те,
щоб викликати у червоноармійців невдоволення, ненависть до
Сталіна, сталінського режиму, апарату НКВС, партійної
верхівки. Доводити, що гітлерівська і сталінська влади - однакові.
Червоноармієць повинен прийти до висновку, що в СРСР
неминуча національно-визвольна революція, яка закінчиться
побудовою самостійних держав усіх народів"1.
З метою проведення пропагандистьскої роботи серед
воїнів Червоної армії, ОУН і УПА широко використовували
листівки, плакати. Іншим видом пропаганди було виписування
визвольно-революційних лозунгів, закликів на стінах хат, на
мурах, парканах, клунях тощо.
Використання регулярних частин радянських збройних сил
для боротьби з націоналістичним підпіллям супроводжувалось
певними ускладненнями. Мобілізаційні акції, здійснені на
території України за тотальними принципами, сприяли українізації
військових частин, що створювало морально-психологічний
мікроклімат, часто непридатний для протиупівської пропаганди.
Деякі з'єднання 1-го Українського фронту в своєму складі
мали до 80 відсотків українців. У військах 1-ї танкової армії,
наприклад, воїни-українці складали 51 відсоток особового
складу2. Тільки в квітні 1944 р. з Київської, Житомирської,
Вінницької, Кам'янець-Подільської областей до з'єднань і частин
1ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 929, арк. 11.
7ЦАМО РФ, ф. 299, оп. 3063, спр. 31, арк. 374.
428
цієї армії направлено 9 997 чоловік1. А протягом квітня-травня
1944 р. у війська Українських фронтів з Чернігівської,
Київської, Житомирської, Вінницької, Кіровоградської, Кам'янець-
Подільської, Рівненської, Волинської, Тернопільської областей
мобілізовано 1 037 174 чоловік2. То була, в основному,
молодь 24-го, 25-го, 26-го року народження, яка,
перебуваючи на окупованій території, дещо знала про УПА, а
в західних областях і бачила, як діють її вояки. Не
враховувати, що серед українців, особливо вихідців із західних
областей, було поширеним намагання ухилитися від призову
до Червоної армії, неможливо. Так, наприклад, у ході
мобілізації з 25 квітня по 2 травня 1944 р. по Тернопільській
області ухилилися від мобілізації й утекли в ліси 2 551
чоловік3. Подібне спостерігалося й у інших областях. З 3 по
14 травня 1944 р. в 7 сільських районах на Станіспавщині та
в м. Коломия ухилилося від призову до Червоної армії 5 915
чоловік4.
Розуміючи, що діюча армія не пристосована для анти-
партизанських дій, партійне та воєнне керівництво СРСР вже в
березні 1944 р. надіслало в Західну Україну для боротьби з
УПА спеціально навчені війська НКВС. Весною 1944 р. на
територію Волинської, Рівненської, Львівської, Тернопільської,
Станіславської та Чернівецької областей прибуло кілька
стрілецьких дивізій НКВС, 15 бригад, 3 піхотні та один
кавалерійський полки загальною чисельністю 26 304 чоловік.
Невдовзі проти УПА було кинуто один танковий батальйон 2-ї
мотострілецької дивізії (22 танки) і 5 бронепоїздів (з 7 700
чоловік особового складу)5.
Одна з перших сутичок між повстанцями й внутрішніми
військами відбулася 18 січня 1944 р. у Броненському лісі.
Сотня під командуванням "Ворона" змушена була відступити в
ліси за р. Случ. У районі Гурбенських лісів на Крем'янеччині
війська НКВС замкнули в кільце частини УПА - "Північ" під
командуванням "Ясеня" (курені "Сторчана", "Мамая", "Дика",
"Докса", "Довбенка", "Бувалого", "Шума", "Залізняка", сотню
1ЦАМО РФ, ф. 299, оп. 3063, спр. 31, арк. 375.
2ЦДАГО України, ф.1, оп. 23, спр. 1002, арк. 13.
3Там само спр. 954, арк. 26.
4 Там само, арк. 17.
5Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і
матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 316-317.
429
"Ваньки") загальною чисельністю 5 000 чоловік1. Вранці 23
квітня підрозділи НКВС атакували бази У ПА в селах Анто-
нівка-Забара, Андрушівка, Обчів. Під натиском переважаючих
сил НКВС упівці відступили на лінію Майданські гори - Гурби -
Мости - Святе - Мощаниця - Обчів. Наступного дня, після
генерального наступу з'єднань НКВС, їм у кровопролитному
бою вдалося зайняти Гурбенську гору. Вцілілі залишки
повстанських куренів відійшли. Оцінки втрат обох сторін в різних
публікаціях мають значну розбіжність. Автори "Історії
Українського війська" та П. Мірчук наводять такі цифри:
загинуло 80 повстанців, потрапило в полон понад 200. Втрати
військ НКВС - 800 чоловік. За радянськими даними, вбито
2 018 бійців УПА, захоплено в полон 1 5702.
Двомісячні вперті бої з переважаючими силами військ
НКВС спричинили великі втрати в УПА - "Південь". В одній із
сутичок з каральною експедицією НКВС поблизу Кам'янец-
Подільськога загинув курінний "Довбуш", уродженець
Вінничини; 10 червня 1944 р. на Вінничині поліг командир
групи УПА - "Південь" полковник "Батько" (Омелян Грабець).
Однією з баз УПА - "Захід" стає Чорний ліс у
Карпатах. Протягом літа-осені 1944 р. відділи цієї групи
провели цілу низку боїв проти частин НКВС; лише в другій
половині вересня вони охопили Сокальщину, Радехівщину (18
вересня), Зборівщину (27 вересня), Перемишлянищину (Унев,
ЗО вересня), Бережанщину (Урман і Вулька, 19 вересня),
Ходорівщину (Буковина, 23 вересня), Рогатинщину (Дібринів і
Підгороддя, 23 вересня), Товмаччину (Олеша, 24 вересня),
Снятинщину (Трійця, 23 вересня), Надвірнянщину (Молодьків,
19 вересня).
В той же час радянські частини вдарили на лісові
масиви - Чорний ліс (12-14 вересня), Волохівські (24 вересня) і
Перегінські ліси (19 вересня), внаслідок чого значних втрат
зазнала група УПА - "Захід". У тих боях загинули головний
лікар групи "Дон" - відомий діяч ОУНівського підпілля Ю. Липа,
1Мірчук П. Українська Повстанська Армія (1942-1952): Документи і
матеріали. - Львів: Основа, 1991. - С. 26. За оцінками, що містяться в "Історії
укр.війська"(с. 91) в оточення потрапило 40 000 українських повстанців.
2Див .'.Сергійчук В. Радянські партизани про ОУН-УПА // УПА і
національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр.
наук, конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 119.
430
офіцери розгромленої першої старшинської школи УПА майор
"Поль" (командир школи), хорунжий Ткачук, командир "Ждан",
капелан о. Рафаїл, зв'язкова "Дзвінка"1.
Всього з 19 лютого по 20 вересня 1944 р. втрати УПА
становили 13 442 чоловік вбитими та 7 456 полоненими2.
11 листопада частини НКВС завдали нового удару проти
груп УПА "Чорний ліс" (командир Грегіт - "Різун") і "Лісоні"
(командир "Остап"). У грудні 1944 р. велика каральна акція
охопила південну Волинь. Вістря її спрямовувалося не лише
проти УПА, але й проти оунівського підпілля. У боях загинула
частина командного складу повстанців та провідних діячів
націоналістичного підпілля. В січні 1945 р. широкомасштабні
операції, покликані очистити від повстанців та підпільників
ОУН західні землі УРСР, охопили Галичину, Гуцульщину,
Буковину, в лютому - Волинь, Прикарпаття, Поділля.
Незважаючи на безвихідне становище, повстанці не лише
вели оборонні бої, а й спромагалися на рейди та наскоки на
постої військ НКВС, районні центри, склади, залізничні станції
тощо. Лише в травні й червні було завдано удари по
райцентрах Надвірна, Галич, Яворів, Солотвин, Делятин, Радежа,
Гримайлів, Жаб'є, Яблунів, Ланчин, Яремча (Гуцульщина),
Гоща, Березне, Людвипіль, Корець (Волинь). З 1 січня до
ЗО червня 1945 р. за звітом групи "Говерла" (курені
"Гайдамаки", "Гуцульський", "Карпатський", "Перемога") її бійці
здійснили 181 бойову акцію, завдавши противнику втрат 3 975
вбитими, 1 383 пораненими. Знищено в боях 21 автомашину,
5 локомотивів, висаджено в повітря 8 мостів, здобуто 22
кулемети, 103 автомати, 29 десятизарядних і 321 звичайних
гвинтівок, 38 пістолетів. Втрати групи "Говерла": 215 вбитими
(серед них 20 підірвали себе гранатами, щоб не потрапити в
полон)3.
Окремі загони УПА були витіснені на територію сусідніх
країн - Польщі, Чехословаччини. А на території УРСР війна
тривала. В акті передачі справ НКВС новопризначеному
1 Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. -
С. 96.
2Сергійчук В. Радянські партизани про ОУН-УПА // УПА і національно-
визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр.: Матеріали Всеукр. наук,
конфер. 25-26 серпня 1992 р. - К., 1992. - С. 120.
3Історія Українського війська. - 2-е вид., допов. - К.: Панорама, 1991. -
С. 110-111.
431
наркому НКВС У PCP Т. Строкачу відзначалося, що з лютого
1944 р. до 1 січня 1946 р. було здійснено :
- чекістсько-військових операцій - 39 773;
- вбито бандитів - 110 785;
- заарештовано учасників ОУН - 8 370;
- заарештовано активних повстанців - 15 969;
- з'явилося з повиною бандитів - 50 058і.
Власне військові акції проти УПА доповнювалися
"додатковими заходами по боротьбі з бандитизмом", під якими
слід розуміти облави та арешти всіх підозрілих у зв'язках з
повстанцями, членів їхніх сімей та рідних, виселення їх до
східних районів СРСР. В інформації секретареві ЦК КП(б)У
М.С. Хрущову Тернопільський обком партії та облвинконком
повідомляли, що ними прийнято рішення "Про відселення
жителів з 25-кілометрової смуги згідно постанови Військради
1-го Українського фронту від 3 квітня 1944 p.". Аналогічне
рішення затвердили керівники Станіславської області2. Лише з
Галичини в 1944 р. було депортовано 4 274 сім'ї (12 762
чоловік), а в 1945 - відповідно 7 393 (17 497). Насильницьке
переміщення цілих сіл із західноукраїнських земель тривало до
1949 р. включно й загалом охопило 50 453 сім'ї (143 141
чоловік)3.
У деяких областях ухвалювалися спеціальні постанови,
спрямовані на ліквідацію повстанського руху. Прикладом може
служити рішення бюро Волинського обкому КП(б)У "Про
посилення боротьби з бандитськими групами, так званими
"УПА" і "УНРА" від 25 вересня 1944 p., у якому, зокрема,
міститься інформація про те, що з моменту звільнення області
з повинною до органів радянської влади з'явилося понад
1 200 учасників УПА і УНРА, вбито понад 2 000, взято в
полон і заарештовано 2 100 бандитів, розгромлено 197 оунів-
ських організацій та 14 банд4.
Наступ на повстанські загони наростав. Продовжувалась
також боротьба націоналістичного підпілля ОУН, що,
затухаючи, тривала аж до 1952 року.
1 Білас І Каральні військові підрозділи НКВС-МДБ у боротьбі з ОУН-УПА
// Державність. - 1992. - Nb 4. - С. 48.
2ЦЦАГО України, ф. 1, оп. ЗО, спр.1773, арк. 2.
3Білас /. Форми та методи діяльності НКВС-МДБ у боротьбі проти ОУН-
УПА // Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в
України у 1940-1950 pp. -С. 155.
*ЦДАГО України, ф.1, оп. ЗО, спр.1773, арк. 1.
432
Які ж підсумки тієї кривавої, нерівної боротьби УПА,
збройних відділів ОУН, інших військових формувань, що
постали в час другої світової війни як вияв народного гніву і
болю за кривди, завдані тиранією?
Сьогодні вже мало хто не згоджується з думкою, що
збройний спротив німецьким окупантам і антирадянська ре-
зисгенція під егідою Організації Українських Націоналістів не
були явищем, насадженим згори. Починаючи повстанський рух
знизу, українська громадськість активізувала зусилля
провідників ОУН у пошуку можливостей до створення незалежної
Української держави. З позиції сучасного розважливого
спостерігача той рух був заздалегідь приречений: надто вже
сильними були тоталітарні системи, що зійшлися у вирішальній
сутичці, - Німеччина та СРСР. Ідеологи й вожді цих країн не
залишали жодного шансу на створення незалежної
української держави: нацизм не знаходив для неї місця в арійській
моделі "нової Європи", а сталінізм за природою своєю не міг
відмовитися від "ласого шматка", що дістався йому в спадщину
від "единої і неділимоГ.
То що ж могло захопити й повести на жертовне та
самозречене протистояння тоталітаризму сотні тисяч селян,
ремісників, студентів, учителів, військових і робітників?
Відповідь одна - ідея Української соборної суверенної держави,
яку плекало не одне покоління борців за її волю.
Війна підняла значні духовні та моральні сили українського
народу. За роки війни через УПА пройшло від 300 до 400
тисяч чоловік, сотні тисяч співчували та посильно допомагали
повстанцям. Втрати ОУН, УПА та їх прихильників лише за
період з літа 1944 до кінця 1946 рр. склали 56,6 тисяч
вбитими і 108,5 тисяч полоненими та заарештованими. Тисячі
сімей були вислані до Сибіру й Казахстану1. Внаслідок
бойових дій та репресій проти національно-визвольного руху в
західних областях загинуло понад 25 тисяч радянських
військовослужбовців2.
На тілі українського народу з'явилася глибока незагойна
рана, яка проходить серцями мільйонів людей - і тих, хто в
роки війни зі зброєю в руках по обидві сторони фронту брав
участь в братовбивчій війні, і тих, хто знає про ті події лише з
публікацій періодичних видань та книг. Гостроту болю не
змен1 УПА Цифри і факти // Трибуна лектора. - 1989. - N0 4. - С. 33.
2 Суд триває // Зоря. - 1990. - 24 серп.
433
шили ані референдум 1 грудня 1991 р., який реалізував
головну мету ОУН-УПА - створення незалежної Української
держави, ані увічнення пам'яті полеглих у боротьбі за неї в тих
місцях, де гриміли бої за національні ідеали.
Шлях до громадянського миру й згоди важкий і
тернистий. Але кожен має пройти свій відрізок цієї "дороги до
храму". Вже час "збирати каміння".
434
Розділ ІЖ
УКРАЇНЦІ
В ЗБРОЙНИХ ФОРМУВАННЯХ
ВОЮЮЧИХ СТОРІН
Наявність збройних формувань, до яких входили українці,
серед обох воюючих коаліцій спричинилася складністю
українського питання, різними оцінками ролі цього важливого
фактора в перебігу подій другої світової війни. Не вдаючись
до детального аналізу, побіжно окреслимо позицію урядів тих
країн, котрі використовували українців у своїх арміях.
Найчисленніша українська діаспора в Канаді
неоднозначно сприйняла початок війни: в середовищі прорадянського
українства панували антигітлерівські настрої; в
націоналістичних колах сподівалися, що розвиток подій надасть
можливість відновити українську державність. Значна частина
української спільноти в Канаді поділяла заяви провідників
ОУН, які шокували місцеву громадськість. Ще в 1936 р.
генерал М. Капустянський, зокрема, писав у газеті "Новий
шлях": "Дуже страшна ОУН для большевиків, бо це фашизм,
що поступінно у відроджуючих державах знімає голову
комунізмові, зніме й в Україні..."1*.
Урядові кола Канади, зрозуміло, не могли байдуже
ставитися до подібного. З міркувань національної безпеки
канадські спецслужби потурбувалися про відповідний контроль над
українською меншістю. Після нападу нацистів на Польщу й
оголошення Великобританією війни Німеччині деяких осіб
української громади, звинувачених у нелояльності, ув'язнили в
канадські трудові табори2.
Коли ж Канада стала членом антигітлерівської коаліції,
українці дістали широкий доступ до її збройних сил. За
різними джерелами в часи війни в канадській армії служило від
35 до 50 тисяч українців. Слід відзначити, що 11,4 відсотка
українських канадців добровільно одягли військову уніформу3.
Українці Канади проходили службу як на американському
континенті, так і в Гонконгу, де втрати серед них досягли 34
відсотки їхньої загальної кількості. Вони брали участь у
багатьох інших військових операціях.
"В гігантському змагу останньої війни українці взяли
масову участь, - писав Мирослав Небелюк. - Перейдіть пише
*Тут і далі цитати подано в редакції оригіналу.
1ЦЦАВО України, ф. Р-5110, оп.1, спр.18, арк.7, 7 зв.
2 Зарубіжні українці. Довідник. - К.: Україна,!??!. - С. 52-53.
3Марунчак М.Г. Історія українців Канади: У 2-х т. - Вінніпег. Накл. УНАН в
Канаді, 1974. - Т. 2. - С. 258.
437
цвинтарі поляглих у Нормандії, огляньте лише жертви великого
союзного десанту на побережжях Франції, і на вояцьких
хрестах знайдете стільки українських прізвищ, що вам
зробиться соромно за весь так званий культурний світ, для якого
не існує України, хоч українська кров ллялася під англійським,
канадським, американським та яким хочете іншим прапором
за спільні ідеали, в яких осягненні українська участь
замовчана, і сильні світу цього, як, наприклад, Черчіль, згадуючи
кожен човен, затоплений німцями, ніколи не згадають, що на
Монте Кассіно, в Нарвіку, в Авранші, у всіх Ульгатах і Ріва
Белля - ллялась українська кров і тепер вона там лежить
кривавими діамантами в чистому піску побережжя, де кожного
літа сотні тисяч визволених тією кров'ю людей гріються на
сонці й заливаються безжурним сміхом відпустки над морем...
А хто скаже, що в Дієпп українці становили в три рази
більший відсоток канадських частин, як становлять відсоток
населення Канади? А хто взагалі чув, що в Канадському
батальйоні, який боронив Гонконг боєм, чи не одним з най-
славніших в останній війні, українці становили відсоток, що в
чотири рази перевищує відсоток, який вони становлять в числі
населення Канади, не кажучи вже про відсоток, який вони
мають в парламенті... А хто порахує кров українців в болотах
Маастріхту, на бетоні укріплень Кореджідору чи Батаану, в
джунглях Індокитаю, на рижових полях Кореї...?"1
Ставлення державної адміністрації США до тієї частини
американських українців, які сповідували радикальні
націоналістичні погляди, також було негативним. Однак значна
частина українців, що мешкала в Сполучених Штатах,
добровільно рекрутувалася в різні служби американської армії та
в ході війни виявила справжній героїзм і самопожертву в ім'я
перемоги над агресорами. Близько 40 тисяч американців
українського походження воювали в тихоокеанському регіоні,
в Малій Азії, Північній Африці, Європі, допомагали
здійснювати поставки до СРСР по ленд-лізу, брали участь в
операції "Оверлорд" і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками-
бійцями Червоної армії на Ельбі в 1945 р.2. На військових
цвинтарях США стоять численні хрести з українськими
прізвищами тих, хто боронив мир в роки другої світової війни.
1 Небелюк М. Під чужими прапорами. - Париж - Ліон, 1951. - С. 7-8.
2 Карпоторусский кал вида рь. - 1944. - С. 22-23.
438
Британський уряд також прохолодно сприймав визвольні
тенденції в українському русі, по-перше, засуджуючи
насильство українських націоналістів проти польських владних
структур, а по-друге, небезпідставно підозрюючи співробітництво
Німеччини та ОУН. Однак Англія, а разом з нею й Франція
своєкорисно розігрували українську карту. Ось лише один
досить промовистий факт. В інформації нацистської політичної
розвідки від 3 березня 1940 р. відзначалося: "З початку війни
активізувалася діяльність ворожих держав стосовно
Радянського Союзу. Вони приділяють цьому питанню підвищену
увагу, висунули лозунг про "звільнення від іга Москви" й усіма
засобами намагаються залучити на свій бік представників його
народів. Активність Парижа та Лондона виявляються,
наприклад, у створенні "українського легіону" у Франції та
національних частин кавказців у армії Вейгана"1.
На ділі все було не так просто: інтереси великої політики
наштовхувалися на глибокі національні почуття українців, які
проживали у Франції та Великобританії, на їхній патріотизм
по відношенню до нової батьківщини, прагнення віддячити за
гостинність і розуміння, виявлені в часи скрути.
Після нападу Німеччини на Францію українство, яке
гуртувалося навколо Українського Народного Союзу (УНС),
виявило бажання зі зброєю в руках захищати французьку землю.
УНС звернувся до прем'єр-міністра Е. Деладьє з заявою про
лояльність українців щодо уряду Франції та їх готовність
вступати до французьких збройних сил. Вже в перші тижні війни
тисячі українців у складі "Іноземного Легіону" пішли на фронт і
багато з них полягло на полі бою в ті вересневі дні.
Лише через канцелярію Українського Народного Союзу в
Парижі заявили про своє бажання воювати у французьких
збройних силах понад 7 000 українців. 5 тисяч з них, визнаних
придатними до дійсної військової служби, в складі "Іноземного
Легіону" брали участь у всіх великих боях: за Фландрію, під
Седаном, над Сомою (травень 1940 p.), а відтак над Сеною,
Марною, Луарою, Соною (червень 1940 р.)2.
У ході війни розширювались можливості використання
"національних" збройних формувань на власній території.
1 Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными
преступниками. Сб. материалов: В 3-х т. - М.: Юрид. лит., 1965. - Т.З. - С. 79.
2Маруняк Володимир, Олександер Бойків. Організатор українського
життя у Франції. - Париж, 1986. - С. 52-55.
439
Статус окремих підрозділів у таборі французького руху Опору
одержали три українські відділи - курінь ім. Богуна, курінь
ім. Т. Шевченка та відділ поручика Круковського. Два перші з
них, сформовані в 1941-1942 рр. як українські батальйони
"шуцманшафту", в складі 30-ї піхотної дивізії СС були кинуті
нацистами проти французьких "макі" і в серпні 1944 р.
перейшли на їхній бік. В обох куренях нараховувалося понад 800
бійців, озброєних легкою та середньою зброєю. Відділ
поручика Круковського складали ті, хто втік з частин української
дивізії СС "Галичина", яка весною-влітку 1944 р. навчалась у
Франції. Після закінчення війни ці частини були розформовані
й частково увійшли до складу "Іноземного Легіону1.
Значна кількість українців увійшла до польських та
чехословацьких збройних формувань, які створювалися на
території СРСР у ході війни. 18 липня 1941 р. між СРСР та
Чехословаччиною було укладено угоду про спільні дії проти
нацистської Німеччини. Цей документ передбачав створення
військових підрозділів з громадян Чехословацької республіки
на території Радянського союзу. Влітку 1943 р. в Новоха-
перську було завершено формування 1-ї окремої
Чехословацької бригади під командуванням полковника Людвига
Свободи. З 15 тисяч чоловік її особового складу 11 тисяч були
закарпатськими українцями2.
Від Бузулука до Праги - такий бойовий шлях, сповнений
героїзму та відваги, пройшло це з'єднання. Бійці та офіцери
чехословацьких частин відзначилися при визволенні столиці
України. Одним із перших на вулиці міста увірвався танк
"Лідіце" з чехословацьким екіпажем. 138 солдатів та
командирів бригади були нагороджені орденами та медалями СРСР,
троє удостоєні звання Героя Радянського Союзу3. Згодом
бригада переросла у 1-й чехословацький армійський корпус.
Під час визволення від гітлерівців Моравсько-Острав-
ського промислового району бойове хрещення одержали
льотчики 1-ї чехословацької авіаційної дивізії, в складі якої
також воювали українці.
Колишні громадяни Польщі, які проживали на
західноукраїнських землях, що у 1939 р. увійшли до складу СРСР, а
1Енциклопедія українознавства: Словникова частина / За ред. В.
Кубійовича. - Мюнхен: Молоде життя, 1949-1952. - Т. 3. - С. 1186-1187.
2 Там само. - С. 1187.
^Історія Української PCP: У 8-й т., 10-и кн. - К.: Наук, думка, 1977. Т. 7. -
С. 443.
440
відтак з різних причин були виселені до східних районів,
склали базовий контингент для утворення польських збройних
формацій. Тисячі українців за походженням вступили до
польської армії, яка восени 1941 р. почала формуватися
поблизу Куйбишева. Її 2-й корпус під командуванням генерала
Андерса у 1942 р. з політичних міркувань залишив територію
Радянського Союзу й у складі британських експедиційних
військ брав участь у боях в Єгипті, Лівії та Італії.
Складність радянсько-польських взаємин, гострота, з якою
проблема кордонів стояла на переговорах між урядами СРСР,
Англії та США, на певний час пригальмували створення
польських військових підрозділів. Згодом, коли виявилася
поступливість західної дипломатії в питанні про післявоєнні кордони,
процес будівництва польської армії на радянській території
відновився. В травні 1943 р. почалося формування 1-ї піхотної
дивізії ім. Тадеуша Костюшка, очолюваної полковником Зігмун-
дом Берлінгом. 1 вересня 1943 р. дивізія відбула з Селецьких
таборів (Рязанська область) і на початку жовтня увійшла до
складу 33-ї армії. Під м. Леніно до неї приєднався 1-й
польський танковий полк. 12 жовтня почалися кровопролитні
бої, в ході яких бійці та командири польських частин виявили
зразки мужності та героїзму. Радянський уряд відзначив
нагородами 243 учасники тих боїв, а трьом присвоїв звання
Героя Радянського Союзу. Союз польських патріотів
нагородив 247 воїнів.
Польські з'єднання з боями пройшли територію РРФСР,
БРСР і продовжили бої з гітлерівцями на рідній землі. В січні
1945 р. 1-а армія Війська Польського разом з військами 1-го
Білоруського фронту взяла Варшаву. В ході визволення міста
полягло 5 600 десантників 1-ї Польської армії, які прагнули
допомогти повсталій Варшаві.
Українці служили також у румунській армії. Як правило, це
були громадяни, що проживали на території Північної
Буковини, приєднаної до СРСР у 1940 р. Точну їх кількість, як і
число етнічних українців, мобілізованих до війська Румунії з її
власної території під час війни, на сьогодні встановити
неможливо.
Певні труднощі виникають також при визначенні
чисельності українських збройних утворень, що воювали на боці
Німеччини. Це пояснюється втратою (можливо остаточною)
багатьох документів, що могли б пролити світло на цю
проблему.
441
Виникнення перших військових українських одиниць у стані
Німеччини пов'язано з намаганнями керівництва ОУН
започаткувати збройні формування, які в умовах війни мали б
реалізувати ідею української державності. З цією метою ОУН
Бандери ще на початтку 1941 р. були проведені переговори з
Канарісом і Бррухічем стосовно створення військової частини,
вишколеної веркматом, але політично підпорядкованої ОУН,
що буде боротися проти Радянської Росії, а згодом переросте
в українську національну армію. Приховані наміри верховного
командування німецької армії полягали в тому, щоб за
допомогою українських сил створити систему інформації,
підготувати з них перекладачів, а також організаторів партизанських
дій.
Набір до двох українських батальйонів проводила ОУН
Бандери під егідою ОКВ та при підтримці абверу. "Дружини
українських націоналістів" (ДУН), як їх називали новобранці, не
мали порядкового номера й не входили до складу німецьких
з'єднань, діставши відповідно назви - "Організація "Роланд" і
"Спеціальний відділ "Нахтігаль". Серед визначених їм завдань
були: забезпечення умов для просування німецьких військ по
неокупованих територіях, "роззброєння росіян", охорона
транспортів з військовополоненими.
Батальйон "Роланд" був створений в квітні 1941 р. і
проходив навчання в Зауберсдорфі поблизу Відня в складі 350
чоловік. Особовий склад "Роланду" носив чеську уніформу на
зразок бійців УГА 1918 р. з жовто-синіми нарукавними
пов'язками, на яких значилося: "Німецький верхмат".
Майже водночас відбувалося формування батальйону
"Нахтігаль", який відбував вишкіл у Нойгаммері (Сілезія) в
складі 330 бойовиків, зодягнених у польові мундири верхмату.
Вищий командний склад обох частин був німецьким, поряд з
цим командирами з українського боку призначені Є. По-
бігущий ("Роланд") і Р. Шухевич ("Нахтігаль")1. Як бойова
одиниця "Роланд" так і не був використаний німцями в "поході
на Схід". Приєднавшись до 11-ї німецької армії групи армій
"Південь" 27 червня 1941 р., батальйон під командуванням
лейтенанта Зібера одержав наказ надати підтримку верхмахту
в боях на р. Прут, у ході окупації та "очищення" території, а
також організувати український самозахист в окупованих міс-
’Див.: Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-
Йорк - Львів, 1993. - С. 146-149.
442
тах, забезпечити постачання харчів, евакуацію
військовополонених, охорону промислових і транспортних об'єктів у районі
м. Ботошани (Румунія). Проголошення незалежної Української
держави у Львові ЗО червня 1941 р. спричинило усунення
українського батальйону від активних дій з "політичних
міркувань". 26 липня "Роланд" був переданий під командування
54-го армійського корпусу, маючи 9 офіцерів і 260 бійців (у
чотирьох ротах), озброєних 6 легкими чеськими кулеметами та
радянськими гвинтівками. Перейшовши Дністер поблизу Дубо-
сар, командування батальйону дістало розпорядження
передислокуватись у Фокшани, де він і був наприкінці серпня
роззброєний. У вересні 1941 р. гестапо арештувало й відправило
до концтабору українських офіцерів "Роланду" - полковника
Р. Ярого, капітана Барабаша, Л. Ортинського та двох
молодших офіцерів.
Також нетривалим виявилось існування Спецвідділу "Нахті-
галь". Закінчивши навчання 17 червня 1941 р., батальйон 22
червня перейшов радянський кордон у районі Перемишля і,
не вступаючи в бій, ЗО червня увійшов до Львова разом з 1-м
батальйоном Брандербузького полку. Там він зайняв ряд
об'єктів, у тому числі й радіостанцію, що передала
повідомлення про проголошення України самостійною державою.
Цей факт призвів до того, що німецьке командування
позбавило українських офіцерів попередніх повноважень і
підпорядкувало батальйон вермахтові. 14 липня батальйон "Нахті-
галь" передислоковано до Проскурова, де він приєднався до
альпійської охоронної дивізії. Під час наступу гітлерівців на
Вінницю бійці батальйону брали участь у боях поблизу
Браїлова. 13 серпня в повному складі батальйон з усім
спорядженням було повернено до Нойгаммера, де він був
розформований.
Німці запропонували інтернованим воякам вирішувати
дилему: або звільнення з армії без права повернення на
Україну, або ж вербування до нової військової одиниці. За винятком
50 чоловік бійці та старшини зголосилися укласти річний
контракт з 1 грудня 1941 р. Нове українське формування,
створене у Франкфурті-на-Одері, дістало найменування "201-й
батальйон охоронної поліції" й було перекинуте в Білорусію
для охорони доріг від радянських партизанів. Через рік, у
грудні 1942 р., батальйон № 201 був розформований, а його
офіцери відбували арешт у Львові. Кільком з них, у тому числі
майбутньому командуючому УПА Р. Шухевичу, вдалося втекти.
443
Таким чином, сподівання проводу ОУН Бандери на те, що
перші українські формування в складі вермахту стануть
військовими осередками сувереної України, виявилися марними.
Гітлерівські генерали, не допускаючи ані найменшої
автономності створених українських бойових одиниць, підпорядкували
їх досягненню власних військово-політичних цілей на Сході.
Однак ілюзії відносно українського національного
відродження за умов підтримки з боку третього рейху були надто
живучими в середовищі українських націоналістів. Тому
частина з них (проф. В. Кубійович, К. Паньківський, які стояли на
чолі Українського центрального комітету) плекали надію в лоні
вермахту зродити українську військову формацію, яка
боролося б проти більшовизму за створення незалежної, але
союзної Німеччині держави.
Верхівка третього рейху після поразки під Сталінградом
вирішила скористатися цими настроями. Виключаючи будь-який
політичний підтекст, командування вермахту виробило проект
українського збройного формування з населення Галичини,
яке мало використовуватись як бойова одиниця на фронті.
Одночасно переслідувалась ще одна мета: відвернення молоді
від національного антинімецького підпілля. Домагання В. Ку-
бійовича надати цьому формуванню не регіонального, а
загальнонаціонального статусу не знайшло підтримки.
Незважаючи на всі застереження й побоювання, В.
Кубійович покладав на дивізію певні сподівання: "В момент
творення дивізії була для мене ясна поразка Німеччини. З
другого боку, всі ми, що прикладали зусилля для зреалізування
ідеї української дивізії, мали надію, що поразка Німеччини не
буде рівнозначною з перемогою Совегів та що на терені
Східної Європи постануть такі умови, що поневолені німцями й
більшовиками народи могтимуть стати до боротьби за свою
незалежність. Для того потрібна була наша армія, а її
зав'язком мала бути українська дивізія. Лише шляхом творення
української дивізії в рамках німецької збройної сили могли
тисячі молодих українців перебути зразковий вишкіл, а сотні з
них стати старшинами"1.
Проти створення дивізії в такому вигляді виступили керівні
постаті обох течій ОУН. Прибічники С. Бандери дорікали
німецьким авторам проекту галицької дивізії її регіональним
^ит. за кн.: Броди: 36. статей і нарисів / За ред. Олега Лисяка. -
Мюнхен: Вид. Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА, 1951. - С. 29.
444
характером, вихолощенням політичних аспектів, категорично
вважаючи, що "українська кров може бути пролита тільки за
Українську -державу і в лавах української арміГ. "Бюллетень
Крайового Проводу ОУН СД" (№ 11, 1943) зазначав, що
нацисти прагнуть "позбавити запілля активного елементу -
кинути його на гарматне м'ясо", а "творення т.зв. галицької
дивізії... - це в дальшу чергу крок до компромітації української
державницької ідеї взагалі". "...Сьогодні немає жодних сумнівів,
- резюмував "Бюллетень", - що твориться не українська
національна, але німецька колоніальна частина"1. Противником
створення дивізії був також заступник голови ОУН О. Ольжич.
Тривала полеміка між губернатором "дистракту Галичина"
О. Вехтером і Гіммлером відбулася щодо назви дивізії. Груп-
пенфюрер Вехтер переконував свого шефа в необхідності
політичних поступок і закріпленні за дивізією назви
"українська". Однак той стояв на своєму: він заборонив навіть
вживати слово "Україна", "українські", пропонуючи іменувати
частину "галицькою", щоб підкреслити традиційну підлеглість
краю австрійській юрисдикції. Емблемою дивізії мав стати
галицький лев, а не тризуб, як того домагалися українці.
Врешті 28 квітня 1943 р. Вехтер урочисто прокламував
початок організації "Добровольчої дивізії СС "Галичина".
Почалась активна пропагандистсько-вербувальна робота. Перед
населенням Галичини виступали О. Вехтер, голова Військової
управи полковник А. Бізанц, колишній офіцер Української
Галицької армії, котрий володів українською мовою, почесний
голова Військової Управи - генерал В. Курманович. Крім того,
активну пропагандистську діяльність розгорнули радіо,
періодична преса.
Духовні підвалини новостворюваної дивізії мала
забезпечити церква. "Після розмови з Вехтером і Бауером, -
згадував В. Кубійович, - я розпочав розмови з українськими
громадянами, у першу чергу з комбатантами і членами
проводу УЦК. Але першу розмову я відбув з найвищим для
українців авторитетом - митрополитом Андреєм (Шептицьким -
автори), і почув з його уст: "Немає майже ціни, яку не треба б
дати за створення української армії"2.
1 Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк
-Львів, 1993.-С. 359.
2Колісник Р. Військова управа та українська дивізія "Галичина". - Торонто:
Накл. Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА, 1990. - С. 17.
445
Німці змушені були погодитися на те, щоб у дивізії місце
духовних наставників посіли греко-католицькі священники, яких,
до речі, не було в "арійських" частинах СС. Керівником
Відділу духовної опіки Військової управи було призначено
о.доктора Василя Лабу, колишнього капелана гірських
Стрільців "Коломия" в австрійській армії часів першої світової
війни, автора наукових та релігійних трактатів, поліглота,
професора Богословської академії у Львові. У виголошеній
проповіді з нагоди проголошення творення дивізії, що
відбулось у храмі св. Юра (Львів), 28 квітня 1943 р. о. В. Лаба
склав подяку німецькому народу і фюреру за дозвіл на
створення української добровільної дивізії. "На сьогоднішньому
святі, - наголосив він, - постає національне військо, знову
повертаються Січові Стрільці, нитка української національної
армії, яку так нагло було перерізано, знову зв'язана..."1.
Безпосередню мобілізаційно-селекційну роботу
здійснювали вербувальні комісії, що складалися з місцевого офіцера
жандармерії, уповноваженого Військової Управи, священника,
вчителя, урядовців громад, представників громадськості на чолі
з начальником місцевої німецької адміністрації.
Думки дослідників щодо кількості добровольців, які виявили
бажання стати дивізійниками, розходяться. Так, В. Косик
обмежує це число 62 тисячами чоловік2. Більш вірогідними
видаються цифри, наведені у працях В. Вериги, Т. Гунчака, Р.
Колісника, які вважають, що до початку червня 1943 р.
зареєструвалося близько 80 тисяч добровільних рекрутів3. З
наведених вказаними авторами німецьких документів з'ясовується,
що з 81 999 добровольців 53 тисячі було визнано придатними
до призову, 42 тисячі включено до списків призовників,
25 600 отримали призовну повістку, 19 047 призвано на
службу. Окрім 11 578 рекрутів-дивізійників, німці з решти
призовників створили 5 полків та 1 батальйон, щоправда,
нештатних за особовим складом. Призов до дивізії тривав.
1 Колісник Р. Військова управа та українська дивізія "Галичина". - Торонто:
Накл. Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА, 1990. - С. 86.
2Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк
-Львів, 1993. -С.360.
3Верига В. Дорогами другої світової війни. - Торонто, 1981. - С. 57;
Гунчак Т. У мундирах ворога // Військо України. - 1993. - Мо 9. - С. ЗО;
Колісник Р. Військова управа та українська дивізія "Галичина". - Торонто:
Накл. Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА, 1990. - С. 70-73.
446
Так у листопаді 1943 р. до неї влилося ще 6 000
добровольців.
Показово, що навіть не одягнувши уніформи, новобранці
дивізії відразу приймали присягу. її текст не залишає жодних
сумнівів у тому, що дивізійники мали стати "гарматним м'ясом"
для гітлерівської військової машини: "Я, український
доброволець, цією присягою добровільно віддаю себе в
розпорядження Німецької Армії.
Я присягаю Німецькому Вождю і Верховнокомандувачеві
Німецької Армії Адольфу Гітлеру в незмінній вірності та
послухові...
Мені ясно, що я після цієї присяги підлягаю всім німецьким
військовим дисциплінарним стягненням. Кінець моєї служби, як
українського добровольця, визначає Німецька Армія"1.
Німецькі окупаційні власті не обмежилися добровільним
набором українців до війська, а з березня 1943 р.
спеціальним наказом Бізанца примусово мобілізували всіх молодих
людей 1921-1925 років народження. Крім того, командування
німецьких частин, що дислокувались, або переміщувалися
територією Галичини, насильно рекрутувало молодь.
18 червня 1943 р. перші 1 700 рядових та 200 офіцерів
дивізії виїхали до учбового центру Хайделагер. Тут до жовтня
навчалося 3 208 чоловік, решта були розкидані по інших
таборах підготовки в Польщі, Австрії, Німеччині, Чехії, Франції,
Голландії.
З ЗО липня до 20 жовтня 1943 р. дивізією командував
бригаденфюрер СС В. Шіман, а після цього - генерал-майор
(бригаденфюрер СС) Ф. Фрайтаг. Штаб дивізії, за винятком 6
нижчих посад, складався з німців. Командирами трьох полків
спочатку були українці: майор Побігущий, капітани Барвін-
ський і С. Котил.
З 22 жовтня 1943 р. дивізію реорганізували,
перейменувавши її у 14-у Галицьку добровільну дивізію СС, а 1-й, 2-й,
3-й полки - відповідно в 29-й, 30-й і 31-й гренадерські полки
вже під німецьким командуванням. Лише три командири були
українцями: капітан 3-го батальйону 29-го полку Михайло
Бригідер, Микола Палієнко (батальйон важкої артилерії),
Побігущий (1-й батальйон 29-го полку). Крім трьох полків до складу
дивізії входили: артилерійський дивізіон, дивізіони зв'язку,
1 Индусгриальнов Запорожье. - 1991. -22 черв.
447
протитанкової оборони, зенітної артилерії, курені фюзилірів,
розвідників, постачання, штабна сотня, кінний ескадрон та
допоміжні служби. У вишкільно-запасному полку готувалося
поповнення дивізії (в березні-квітні 1945 р. в ньому
нараховувалося 18 вишкільних сотень).
У лютому 1944 р. 14-у дивізію було передислоковано до
Найгаммера, де до травня продовжувався військовий вишкіл.
Напередодні відправки на Східний фронт 16 травня Нойгам-
мер відвідав рейхсфюрер Гіммлер, який у промові перед
офіцерами виклав свої погляди на роль і місце дивізії в політиці
Німеччини. У червні 1944 р. було вирішено розмістити дивізію
в розташуванні 1-ї танкової армії Е. Раусса в районі
Станіслава. Перейменована наказом Гіммлера від 27 червня у 14-у
Військову гренадерську дивізію СС (Галицька № 1), вона
вирушила в Галичину. Вже на марші дивізія була перепідпоряд-
кована 13-му армійському корпусу (4-а танкова армія). Вона
дістала завдання утримувати 36-кілометрову смугу фронту в
районі м. Броди, що пізніше розтягнулася до 50 км. На час
розгортання під Бродами дивізія нараховувала 346 офіцерів,
1 131 сержанта і 13 822 бійців (разом - 15 299 чол.)1.
її завдання полягало в тому, щоб зайняти другу смугу
оборони, ставши резервом 13-го корпусу.
4-й танковій армії вермахту (близько 50 танків)
протистояла 3-я гвардійська та 4-а танкові армії, 1-й танковий
корпус, 6-а, 7-а, 8-а кавалерійські дивізії Червоної армії, а
також 2-а та 7-а повітряні армії. Радянське командування в
ході Львівсько-Сандомирської операції на ділянках прориву
створило перевагу в живій силі майже в 5 разів, гарматах і
мінометах - у 6-7 разів, танках і САУ - в 3-4 рази. Загальна
перевага на ділянці 1-го Українського фронту в авіації сягала
4 : І2.
13 липня стрімким, навальним ударом Червона армія
здобуває два вирішальні пробої в лінії німецької оборони в
напрямі Львова. Особливо складним виявилося становище на
стику 8-го та 16-го танкових армійських корпусів вермахту.
Одна з причин важкої ситуації, до якої потрапив 13-й
армійський корпус, полягала в небажанні командування
1 Гунчак Т. У мундирах ворога // Військо України. - 1993. - N0 9. - С. 65.
2История Великой Отечественной войны Советского Союза (1941 - 1945
гг.): В 6-й т. - М.: Воениздат, 1961. - Т. 4. - С. 208.
448
залишити Броди й перенести головну бойову лінію на пануючі
висоти в районі Підгірці - Бузьк. Таким чином, частини, що
входили до складу 13-го армійського корпусу, швидко
потрапили в оточення.
Цікаво, що розвідка УПА володіла переконливими
доказами того, що Червона армія вдарить двома клинами: з
півночі на Бузьк і зі сходу - на Золочів, а на самі Броди
наступати не буде. Цією інформацією повстанці поділилися з
командуванням 30-го полку, який за добу передислокувався в
район сіл Лукавець - Колтів. І вже 15 липня вранці, коли вояки
зайняли оборону на новому місці, війська 1-го Українського
фронту навальним наступом, прорвавши німецькі бойові
порядки, почали нищити позиції дивізії ударами артилерії та
авіації.
Як згадував начальник штабу дивізії СС "Галичина” майор
В.Д. Гайке, навіть потрапивши в котел, 13-й корпус повинен
був стримувати радянські війська, аби відвернути здачу
Львова. Руйнування правого крила 13-го корпусу переклало
головний тягар відповідальності на оборонні рубежі поблизу
Бродів на українську дивізію. Однак сталося те, чого
найбільше боялися старшини та штаб дивізії: її з'єднання німці
кидали в бій частинами. 18 липня червоноармійські танкові
з'єднання в районі на північний захід від Бродів прорвали
оборону 13-го армійського корпусу й оточили його.
Почалися важкі бої за вихід з бродівського котла.
Особливо запеклі сутички велися за села Пеняки, Гута Пеняцька,
Гута Верхобузька, Майдан Пеняцький, Суходоли. Радянські
"катюші" та авіація деморалізували частину особового складу
оточених. Генерал Фрайтаг відмовився від командування
дивізією, яка перейшла під начало генерала Ліндермана.
Справедливості ради слід відзначити, що командування вермахту
робило відчайдушні спроби танковим ударом іззовні прорвати
кільце й визволити оточених. Рештки дивізії пробивалися між
Княжим і Ясенівцями, йдучи назустріч чотирьом легким танкам
8-ї танкової дивізії німців.
Безпосередньо перед місцем прориву, на південь від
залізниці Бузьк - Золочів вояки кидають усе спорядження,
залишають з собою лише ручну зброю й з величезними
втратами пробиваються на відроги Подільської височини.
З котла вирвалося разом з німцями близько 800 дивізій-
ників, які прямували в Старий Самбір, а потім в Ужгород.
Подолавши Дуклінський перевал, дивізійники зібралися в с.
Середньому.
15 І.Муковський
449
Моральний стан людей був пригнічений. Загальні втрати
за тодішніми підрахунками становили 7 000 чолЛ Близько
4 000 полеглих і 1 000 інвалідів - таку ціну заплатила дивізія
за патріотичні, але, водночас, і утопічні наміри своїх
родоначальників2. До того ж Фрайтаг, що одержав за дії дивізії
лицарського хреста, та німецькі офіцери безпідставно звину-
вачили українських вояків у слабкодухості й відступі без
належного опору.
Згідно наказу майора Гайке від 13 серпня залишки дивізії
повинні були прибути до навчального табору в Нойгаммері,
де під командуванням Фрайтага мали відновити статус дивізії
до 31 грудня 1944 р. Незабаром до З ОСО тих, які
повернулися зі Східного фронту, додалося ще 500 мобілізованих
новобранців.
У кінці вересня 1944 р. один батальйон з 900 чол. під
командуванням оберштурмбанфюрера Вілднера було
спрямовано в Словаччину для боротьби з партизанами, а в середині
жовтня туди ж прибув основний контингент дивізії, на яку було
покладено обов'язок охороняти промислові об'єкти й
транспортні комунікації Жілінської області та м. Жілін.
У листопаді 1944 р. до складу дивізії влилося кількасот
українців, які після втечі з Бродівського котла проходили
підготовку в танковій дивізії СС "Вікінг". З 1 800 солдатів та
офіцерів, які служили у "Вікінгу", близько 500 загинуло в боях,
решта були вилучені й переведені до 14-ї Військової
гренадерської дивізії СС (Українська № 1).
Наступний етап історії дивізії був пов'язаний як з
катастрофічним станом вермахту на Східному фронті в кінці
1944 р., так і з деякими політичними поступками з боку
нацистської верхівки в питаннях, що торкалися майбутнього
України, з активізацією зусиль тих українських кіл, які
пов'язували свої сподівання з дивізією. З концтаборів було звільнено
С. Бандеру, А. Мельника, Я. Стецька та їхніх прибічників
(вересень 1944 р.). Створено Український Національний
Комітет, який мав репрезентувати Україну перед Німеччиною. В
1 Корбуда Ф. Дивізіон тяжкої артилерії під Бродами. - В кн.: Броди: 36.
статей і нарисів / За ред. Олега Лисяка. - Мюнхен: Вид. Братства колишніх
вояків 1-їУДУНА, 1951. - С. 99-101.
2Май. В.Д. Гайке. Бій під Бродами. - Там само. - С. 86; Д-р Любомир
Ортинський. Перша Українська Дивізія на тлі політичних подій другої світової
війни. - Там само. - С. 31.
450
декларації УНК першочерговими завданнями визначалися
формування Української Національної армії та розбудова
української держави.
Генерал-лейтенант П. Шандрук, колишній кадровий
офіцер польської армії, був призначений на посаду
головнокомандуючого УНА, що творилася на базі тепер уже 1-ї
Української дивізії УНА, як стали називати дивізію "Галичина" з
25 квітня 1945 р. У березні 1945 р. почалась організація 2-ї
української дивізії УНА, очолюваної колишнім офіцером УНР,
а пізніше офіцером за контрактом у польських збройних
силах, полковником П. Дяченком. До цієї частини прибуло
близько 2 000 радянських військовополонених-українців та
вивезених німцями "остарбайтерів". Присяга, яку складали вояки 2-ї
Української дивізії (фактично полку), мала зовсім інший зміст,
аніж та, яку складали галичани перед німцями: "Я присягаю
Господу Богу на святому Євангелії та Хресті, що, не дбаючи
про своє життя та здоров'я, завжди і всюди буду боротися зі
зброєю в руках під українським національним прапором за
мій народ та мою батьківщину - Україну"1. Пізніше цю присягу
прийняли також воїни 1-ї Української дивізії УНА. Протягом
березня 1945 р. 1-а Українська дивізія безуспішно боролася
проти партизанів Тіто в Словенії. 31 березня вона була
підпорядкована 1-му кавалерійському корпусу 2-ї бронетанкової
армії вермахту.
У квітні 1945 р. дивізійники вели бої проти рядянських
військ у районі Фельдбаху, Гляйхенбергу, Марібору. Трагізм
подій поглиблювався тим, що в частинах 3-го Українського
фронту, яким протистояла 1-а УД УНА, велику частку складали
українці та громадяни УРСР. Зусилля радянських
пропагандистських підрозділів спричинили до дезертирства близько
сотні вояків дивізії та її частої передислокації німецьким
командуванням. У цей час до дивізії влилося 2,5 тисяч українців, які
досі забезпечували протиповітряну оборону в "Люфтваффе".
Але це не стільки посилило її, скільки створило баласт: адже
військова підготовка у ППО суттєво відрізнялася від піхотної
стрілецької частини.
У перші дні травня командування дивізії шукало
можливості уникнути радянського полону, скласти зброю перед
англійцями або американцями. Спочатку організований і
спла1 Гунчак Т. У мундирах ворога // Військо України. - 1993. - № 9. - С.
89.
15*
451
нований відступ пізніше перетворився на безладну втечу. Ті
дивізійники, які дісталися Радштадту, були інтерновані
військами США, решта потрапили в розташування британських
військ.
По-різному склалася доля дивізійників. Ті, котрі мали
родичів у європейських країнах, або відбилися від своїх частин,
уникнули полону. Частину - 1 052 чол., які до 1939 р. були
громадянами СРСР і виявили бажання повернутися на
батьківщину, радянська репатріаційна місія вивезла з таборів. За
деякими даними, близько 18 тис. чол., що потрапили в полон
до американців 10 травня поблизу Лінца (переважно колишні
громадяни Радянського Союзу), 18 травня були передані
радянському командуванню. Тих, хто видавав себе за німців, а
також поляків, було відпущено. Інших чекали численні
перевірки й табори Сибіру1.
У червні 1947 р. близько 9,5 дивізійників з табору "5-Ц"
було перевезено на Британські острови. Коли частина їх
згодилася в 1950 р. виїхати до США та Канади, британський
уряд надіслав еміграційним службам цих країн інформацію про
їхню лояльність. У ній, зокрема, наголошувалось: "Під час
перебування в Італії ці люди були перевірені радянською та
британською місіями. Вони засвідчили, що не було і немає
ніяких підстав припускати, що хтось із них боровся проти
західних союзників чи був задіяний у злочинах проти людства,
їхня поведінка відтоді, як вони прибули до цієї країни, була
гарною, і вони ніколи і ні в чому не виказали своєю
поведінкою якоїсь причетності до нацистської ідеології... За
свідченням спеціальної місії Військового відомства, що мала на
меті перевірити цих людей, вони пішли добровільно воювати
проти Червоної армії з націоналістичних міркувань під час
окупації Західної України, коли було підписано нацистсько-
радянський пакт. Незважаючи на те, що комуністична
пропаганда постійно намагається зобразити їх і багатьох
інших біженців як "зрадників" і "воєних злочинців", варто
зазначити, що жодних звинувачень у воєнних злочинах не
було висунуто ані радянським, ані іншим урядом проти когось
із членів цієї групи"2.
Докладніше про відступ і здачу в полон див.: Верига В. Під сонцем Італії.
- Торонто - Нью-Йорк - Париж - Одней, 1984. - С. 17-20.
2Цит. за: Гунчак Т. У мундирах ворога // Військо України. - 1993. - N0 9.
- С. 106.
452
З дивізією СС "Галичина" так чи інакше були пов'язані
інші збройні формування українців, які воювали в німецьких
мундирах. У лютому 1944 р. за ініциативою керівництва СС із
складу дивізії була сформована група під командуванням
полковника Баєрсдорфа (близько 2 000 чоловік). Вона
отримала завдання ліквідувати радянські партизанські загони, які
проводили диверсійну діяльність у районі Любашів - Білгорай -
Томашів - Замостя - Тарнгород. Непристосована до ведення
бойових дій партизанськими засобами, "група Баєрсдорфа"
успіху не досягла, обмежуючись, переважно, переслідуванням
противника. В березні вона возз'єдналася з дивізією на новій
базі в Нойгаммері.
Вже йшлося про те, що під час комплектування дивізії з
добровольців Галичини частина їх потрапила до новоство-
рених 4-го (1 264 чол.). 5-го (1 374 чол.), 6-го (1 293 чол.), 7-го
(1 671 чол.), 8-го (1 573 чол.) полків і Галицького резервного
батальйону Тайденгайм" (425 чол.)1. Відомо, що 4-й і 5-й
полки брали участь у протипартизанських акціях неподалік від
району дій "групи Баєрсдорфа". Обидва полки
підпорядковувалися шефу поліції Кракова. Ь червні 1944 р. вони влилися
до складу Галицької дивізії СС.
Як уже згадувалося, значна кількість українців служила в
протиповітряних військах "Люфтваффе". Це було близько 10
тисяч юнаків, завербованих німцями в Галичині 1944 року.
Вони прокладали лінії зв'язку, підтримували, ремонтували та
будували комунікації2.
Багаточисельність радянських військовополонених
наводила німецький генералітет на думку про їх використання в своїх
цілях. Стримано оцінюючи їх боєздатність і благонадійність,
верхівка третього рейху вважала можливим скористатися цим
резервуаром "гарматного м'яса" для виконання допоміжних
функцій, охорони військових об'єктів, каральних акцій щодо
партизанів тощо. Окупація значної частини СРСР дозволила
розраховувати не лише на військовополонених, але й на тих,
хто з різних причин добровільно виявив бажання служити
Німеччині.
У розвідувальному донесенні № 32/67 оперативної групи
НКВС, адресованої М.С. Хрущову 1 вересня 1942 р.,
допові1 Гунчак Т. У мундирах ворога // Військо України. - 1993. - № 9. - С. 56-
58.
2 Там само. - С. 74.
453
далося про формування німцями добровольчих збройних
загонів у Київській, Дніпропетровській, Кіровоградській,
Полтавській, Сумській, Харківській, Сталінській, західних областях
України і на території Генерал-губернаторства.
"Комплектування загонів, - йдеться в документі,- відбувається за рахунок
вербування українських націоналістичних елементів з числа
дезертирів, військовополонених, осіб, що ухилилися свого часу
від призову до Червоної армії, куркулів, кримінальних
злочинців та репресованих Радянською владою". Оперативна група
встановила, що в Сумах на 20 березня 1942 р. створені
частини "української націоналістичної армії", які нараховують
загалом 2 500 чол., у Білопіллі на тій же Сумщині до складу
"української армії" увійшло 1 500 чол. В Сталінській області
"добровільна" частина об'єднала близько 2 000 чол. У Харкові
весною 1942 р. було розквартировано загін, сформований з
колишніх учасників української поліції чисельністю до 600 чол.,
які відбували військове навчання. За повідомленнями з
Маріуполя, близько 150 тис. мешканців цього регіону виявили
бажання воювати проти більшовиків1. Створені підрозділи
використовувалися для поповнення німецьких фронтових
з'єднань і брали участь у боях проти радянських військ.
У доповідній записці начальника Українського штабу
партизанського руху, народного комісара держбезпеки УРСР
Строкача Хрущову від 23 квітня 1943 р. повідомлялося:
"Розвідувальні дані, які поступили в УШПР, а також повідомлення
осіб, що прибули з тилу противника, свідчать про заходи
окупаційних властей по мобілізації людських резервів на
окупованій території....
Заходи ці в основному зводяться до слідуючого:
1. Мобілізація і відправка населення на східний фронт для
участі в боях з Червоною армією.
2. Формування з місцевого населення та
військовополонених окремих частин і каральних загонів для боротьби з
партизанами.
3. Залучення військовополонених на службу до армії для
обслуговування тилів німецьких частин.
4. Мобілізація та відправка робочої сили до Німеччини з
очевидною метою заміни ними своїх робітників з наступною
відправкою останніх на фронт.
1ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, ч. І, спр. 116, арк. 26-27, 29-32.
454
Німецьке командування посилено здійснює формування
так званих "добровольчих" загонів і частин з різних
національностей окупованих територій.
Перед сформованими частинами німці ставлять такі
завдання: боротьба з партизанським рухом, охорона об'єктів,
підтримка фашистського режиму на окупованій території і
поповнення німецьких частин на фронті".
Незважаючи на відому директиву про ставлення до
військовополонених, керівництво УШПР змушене було визнати,
що саме "жорстокий режим у таборах примушує багатьох
військовополонених йти до створюваних частин для уникнення
голодної смерті та в надії полегшити собі перехід на бік
Червоної армії або партизанів".
Збройні утворення з військовополонених та місцевих
жителів виникали переважно на примусовій основі. Так у
Севському районі на Чернігівщині гітлерівці здійснили
мобілізацію молоді, яку відправили до м. Ейкот для екіпірування та
наступної відправки на Брянський фронт. У м. Шостка таким
же чином німці мобілізували ніби-то для роботи в рейху 5 000
чоловік. У дійсності ж рекрутованих обмундирували й
переправили на фронт1.
До охоронних та поліцейських загонів і частин німецьке
командування здіснювало відкриту мобілізацію чоловічого
населення віком від 17 до 55 років. У грудні 1942 р. в
Чернігівській області формувались українські національні
батальйони з мобілізованої молоді 1925-1926 років народження.
Командний склад підрозділів комплектувався українцями та
молодими німецькими офіцерами. Мобілізовані проходили
військове навчання. Один з цих батальйонів містився у м. Глухів,
інший - в м. Есмань (Сумська обл.)2.
У кінці 1942 р. в м. Ромни Полтавської області було
сформовано 5 батальйонів по 1 900 чол. у кожному з
представників різних національностей, які були призначені для
відправки на фронт. В Дніпропетровську гітлерівці створили
15-тисячний добровольчий козачий корпус, рядовий склад
якого представляли українці, а командний - німці й угорці.
Подібні формування виникли в Харкові, Рівному, Ідриці, Конотопі,
Білопіллі, Духовщині та інших містах і селищах України.
1ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, ч. І, спр. 535, арк. 7.
2 Там само, арк. 10.
455
Враховуючи низький морально-політичний стан, нестійкість
цих збройних утворень, нацисти в операціях проти партизанів,
каральних акціях проти населення застосувало таку тактику:
попереду пускали "добровольчі" загони, за ними - угорські
підрозділи, а останніми - завжди лише німецькі1.
Після того, як Німеччина, терплячи поразку за поразкою,
почала втрачати східні території, Гітлер у кінці 1944 р.
погодився з планом Гіммлера, що полягав у об'єднанні всіх
існуючих на окупованій території та в Німеччині білогвардійських,
націоналістичних, інших антирадянських організацій. Для
керівництва їх діяльністю передбачалося створити політичний центр.
Реалізація цього проекту пов'язувалась із заснуванням
Комітету визволення народів Росії (КВНР) на чолі з генералом
Власовим. Реальною силою, на яку спирався Комітет, була
Російська Визвольна армія (РОА). У складі РОА 1942-1944 рр.
налічувалося кілька тисяч українців.
Узимку й навесні 1944 р. частину українських відділів, що
воювали в складі Російської визвольної армії, було
відокремлено як батальйони Українського Визвольного Війська
(УВВ), хоча більшість з них перебувала в різних навчальних
таборах, а решта брала участь у боях розрізнено на
зайнятих гітлерівцями землях Польщі, Прибалтики, Росії, Білорусії,
України. УВВ не мала власного головнокомандування,
підлягаючи в оперативному відношенні вермахту. Для екіпірування
його особового складу використовувалась звичайна польова
німецька уніформа; на лівому рукаві містилася нашивка
блакитного кольору з вигаптованим жовтим тризубом і
абревіатурою "УВВ". За даними дослідників Українське Визвольне
Військо нараховувало загалом 180 тис. чоловік2.
На виконання плану Гіммлера щодо діяльності Комітету
визволення народів Росії, як центрального ядра об'єднання
"легіонерів", проводились активні консультації щодо участі в
ньому представників різних національно-політичних структур.
Незважаючи на тверду відмову ОУН Бандери співробітничати
в КВНР, до української секції Комітету увійшли за
рекомендацією німців професор Богатирчук, Василецький, Музиченко,
Штепа, які декларували себе федералістами3.
1 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, ч. І, спр. 535, арк. 9, 11.
2Верига В. Дорогами Другої світової війни. - Торонто, 1981. - С. 61.
3Енциклопедія українознавства: Словникова частина / За ред. В.
Кубійовича. - Мюнхен: Молоде життя, 1949-1952. - Т. 7. - С. 2582.
456
У відповідь на це прихильники В. Кубійовича за сприяння
А. Розенберга 12 березня 1945 р. створюють Український
національний комітет (УНК), до складу якого увійшли П. Шандрук
(голова), В. Кубійович, О. Семененко. Призначення генерала
П. Шандрука головкомом УНА мало поставити на відповідно
високий рівень організацію українських збройних сил. Однак,
поряд з влиттям до 1-ї дивізії УНА та полку Дяченка
незначних контингентів українців з інших частин вермахт/, основна їх
маса продовжувала воювати розрізненими вкрапленнями, в
т.ч. і в РОА. Це стосується, наприклад, створеної в лютому
1945 р. протитанкової бригади "Вільна Україна" (з трьох
батальйонів), яка увійшла до складу УНА. В квітні 1945 р. вона
вперто протистояла радянським наступаючим військам в
районі м. Бауден1.
Протягом війни німецька окупаційна адміністрація на всій
захопленій території спиралася на цілу систему поліцейських
формацій, створених з місцевих жителів. Окупована територія
України була поділена між Генеральним губернаторством,
Рейхскомісаріатом Україь и, Румунією та Угорщиною. Поліційні
формування в цих адміністративних районах мали незначні
зовнішні відмінності. Так у Генерал-губернаторстві питанням
охорони громадського порядку займалася "Допоміжна
українська поліція", в Рейхскомісаріаті - "Допоміжна українська
поліція на службі німецького вермахту". Пости німецької поліції
перебували в містах - центрах округ, районів, повітів, а в
сільській місцевості діяли переважно українські поліцейські
частини.
На Волині німці після відступу Червоної армії
практикували утворення з невеличких загонів, що протидіяли НКВД
і радянській адміністрації, не лише поліцейських сил, а також
охоронних батальйонів (шуцманшафтів). Зокрема, в Рівному
полк Холодного Яру, який з серпня 1941 р. називався "Ви-
шкільним батальйоном для Сходу" (близько 1 500 вояків), став
навчально-організаційним ядром охоронно-поліцейських
відділів на Рейхскомісаріат Україна і Білорусію2.
Українська допоміжна поліція підпорядковувалася
безпосередньо німецьким органам та адміністрації, а в ході
каральних чи інших операцій - відповідній німецькій частині.
Уні1 Енциклопедія українознавства: Словникова частина / За ред. В.
Кубійовича. - Мюнхен: Молоде життя, 1949-1952. - Т. 3. - C. 1 187.
2Там само. - C. 1188.
457
формою таких частин слугували мундири німецької армії та
поліції, подекуди з українськими відзнаками. В тилових
районах німецька адміністрація створювала з військовополонених
червоноармійців та місцевого населення (на контрактній
основі) "гільфсвілліге" ("гівіс") - команди по виконанню допоміжних
функцій для вермахту (транспортування, постачання), що
підлягали місцевим органам влади - ортскомендатурам. З кінця
1943 р. їх почасти озброювали, включаючи до діючих
армійських частин.
Подібний контингент був базою для формування охс
роних сотень (гундертшафтен) та батальйонів або куренів
(шуцманшафтен), які мали забезпечувати охорону комунікацій,
баз, мостів, адміністративних установ і т. ін.
Як правило, охоронний курінь складався з 4-х піхотних
сотень по 120 - 160 чоловік, озброєних радянськими
гвинтівками, кулеметами й гранотометами. Охоронні курені
дислокувались у всіх великих містах України та Білорусії. На початок
1943 р. чисельність цих воєнізованих частин сягала загалом
1 500 000 чол., з них близько 300 000 - українців. Після того,
як гітлерівці відступили з території України та Білорусії, за
рахунок поліцейських підрозділів формувалися частини РОА та
УВВ.
У кінці 1943 р. з відділів української допоміжної поліції в
Луцьку, Крем'янці й Володимирі-Волинському, що вийшли з-під
контролю окупаційних властей, виник Український Легіон
Самооборони. До літа 1944 р. він протидіяв радянським та
польським партизанським загонам на Волині та Холмщині, а
потім знову повернувся до системи допоміжних поліційно-
охоронних куренів як батальйон шуцманшафт/. В березні
1945 р. у складі 600 бійців його включили до 1-ї Української
дивізії УНА1.
Частини української допоміжної поліції часто залучалися
до арештів, облав, розстрілів та інших каральних акцій проти
цивільного населення не лише в Україні, а й Білорусії, Польщі,
Словаччині. Вони були складовим елементом потворного
апарату геноциду, створеного людиноненависницьким
нацистським режимом і спрямованого ним на розкол і самознищення
українського народу.
1 Енциклопедія українознавства: Словникова частина / За ред. В.
Кубійовича. - Мюнхен: Молоде життя, 1949-1952. - Т. 3. - С. 1188-1189.
458
Українські солдати в мундирі чужинця - явище
неодномірне. Вони воювали на боці Німеччини з кількох основних
причин: одні - з політичних міркувань (мрія про суверенну
Україну, ненависть до сталінізму); другі - з безвиході (німецький
полон, страх перед НКВС і неминучими таборами); інша
частина - на знак помсти за пережиті кривди (голодомор,
розкуркулювання й терор, переселення народів, утиски на
релігійно-світоглядному грунті). З огляду на це правомірним
уявляється поділ усіх формувань, які воювали пліч-о-пліч з
німецькими частинами, на дві групи: перша - українські й
неукраїнські військові угруповання, що виникли на базі
політичних концепцій - Український Легіон, УВВ, РОА,
українська дивізія СС "Галичина", УНА; друга - охоронно-вартові,
допоміжні, спеціальні та поліційні підрозділи. При цьому слід
диференціювати регулярні та всі інші військові частини,
оскільки перші були складовим елементом вермахту чи СС, а
решта - підпорядковувалися його командуванню в ході
окремих операцій, або ж виконували поліційні, обслуговуючі,
допоміжні функції.
За даними деяких експертів у вермахті служило близько
1 мільйона виходців з СРСР, з них 250 тисяч - українців1.
Підрахунок загального числа українців, які одягли німецьку
уніформу, ускладнюється з кількох причин. Одна з них криється
в тому, що українські підрозділи свідомо "перетасовувались"
не лише всередині вермахту, СС, але й у складі національних
"східних" з'єднань. Вченим поки-що відомі далеко не всі дані
про мобілізаційні акції гітлерівців на окупованих територіях,
дезертирство з Червоної армії та уникнення призову до неї.
Не можна обминути проблему колабораціоналізму в тому
розрізі, який ми подаємо. Якщо взяти за основу буквальне
значення терміну, то він безумовно характеризуватиме всіх,
хто так чи інакше, безпосередньо чи опосередковано, сприяв
третьому рейхові. Та, попри всі намагання, людству не вдалося
досягти єдиного розуміння поняття, яке відображає це
неоднозначне й баготогранне явище як з етичного, політичного,
так і з чисто юридичного боку. Тому означення
"колабораціоніст" не тільки змінює забарвлення, а часом і зміст, коли
говоримо, наприклад, про 1-у УД УНА, чи українські поліційні
відділи, які брали участь у карних операціях в Білорусії, або
1 Neu/en H.W. An Deutscher Seite: Internationale Freiwillige von Wehrmacht
und Waffen-SS. - München, 1985. C. 342.
459
гнали братів по крові в німецьке рабство. Стоїмо на позиції,
яка заперечує чорно-білі оцінки, навішування ярликів,
ідеологічну "гальванізацію" складних історичних процесів.
Розділ X
У ЗАВЕРШАЛЬНИХ БОЯХ
1944-1945 pp.
s 1. УКРАЇНЦІ В БОЙОВИХ ДІЯХ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ
ЄВРОПИ
26 березня 1944 року війська 2-го Українського фронту
вийшли до західного кордону СРСР з Румунією. Ще до
початку наступу розвідка забезпечила радянське командування
необхідною інформацією про стан прикордонної смуги,
кількість техніки та живої сили противника. Біля Флорешти група
розвідників на чолі з сержантом Романенком знищила
невеликий німецький загін, що пересувався на машинах, і на
захопленому транспорті помчала вперед, до Пруту. У місцевих
жителів знайшлося кілька човнів, на яких група подолала річку,
добула важливі документи й повернулася з "язиком"1.
27 березня воїни 27-ї армії генерал-лейтенанта
С.Г. Трофименка та 40-ї армії генерал-лейтенанта П.Ф. Жма-
ченка першими форсували р. Прут. У розпалі боїв
командуючий 2-м Українським фронтом маршал І.С. Конєв одержав
розпорядження Ставки про припинення активних дій, оскільки
12 квітня радянське керівництво направило урядові Румунії
умови перемир'я. Кліка І. Антонеску відповіла на цю
пропозицію оголошенням тотальної мобілізації та продовженням
війни на боці Німеччини. Після цього війська 2-го Українського
фронту відновили наступ. Пройшовши з боями до 100 км,
вони на середину травня захопили міста Ботошани, Редеуці,
Сучаву, Фелтічені й відтіснили ворога до передгір'їв Карпат і
міста Ясси.
Бойові дії в Румунії з квітня по серпень 1944 р. у
зведеннях характеризувалися як "бої місцевого значення",
однак були вони досить кровопролитними й відігравали значну
роль у створенні сприятливих умов для початку
Яссько-Кишинівської операції. На початку червня фронт облетіла звістка
про подвиг рядового P.C. Сміщука - уродженця Вінницької
області. 4 червня в районі м. Мойнешті його рота потрапила
в оточення й зайняла кругову оборону. Знищивши гранатами
6 німецьких середніх танків, P.C. Сміщук допоміг підрозділу
розірвати кільце та приєднатися до своєї частини.
Командування представило P.C. Сміщука до звання Героя
Радян1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 1, арк. 27.
463
ського Союзу. Разом із сином, який воював недалеко в іншій
частині, герой був прийнятий командуючим фронтом Р.Я. Ма-
линовським1.
До початку наступу Червоної армії під Яссами та Киши-
невом противник створив тактичну оборону з 2-х смуг (у
межиріччі Серета й Прута глибиною 8-15 км), а за нею на відстані
15-20 км від переднього краю проходила третя смуга (позиція
"Траян"). В оперативній глибині, на західних берегах Серета й
Прута були збудовані два головні оборонні рубежі, один з
яких прикривав "Фокшанські Ворота". Оборонний рубіж, що
споруджувався протягом багатьох років між Східними
Карпатами та пониззями Дунаю, мав 4 укріплені позиції, близько
1 600 дотів, 18 000 дзотів.
Здійснення Яссько-Кишинівської операції покладалося
ставкою ВГК на 2-й та 3-й Українські фронти, Чорноморський
флот і Дунайську військову флотилію, які мали у своєму складі
1 млн. 250 тисяч чоловік. Перевага була на боці радянських
військ у танках - у 4,5 раза, в літаках - більш ніж удвічі, в
живій силі - в 1,4 раза. На вирішальних напрямах співвідношення
по піхотних частинах складало 8:1, по артилерії й танках 6:1
на користь Червоної армії2.
20 серпня артилерійською та авіаційною підготовкою, що
тривала 1 год. 45 хв., розпочалась Яссько-Кишинівська
операція. Ударне угруповання 2-го Українського фронту, ядро якого
складали війська 27-ї та 62-ї армій, відкинули противника на
16 км, розгромивши 5 дивізій. Командування відводило
особливу роль бронетанковим з'єднанням, які мали на озброєнні
новітню техніку та досвідчених командирів. Одним із таких
талановитих полководців був генерал А.Г. Кравченко -
уродженець с. Сулимівка Яготинського району на Київщині.
Розпочавши свій ратний шлях у 1941 р. на Україні в ранзі
начальника штабу механізованого корпусу, він брав участь у
боях під Москвою, Сталінградом, Воронежем, на Курській
дузі, визволяв Київ і Житомир, командував танковими
частинами в Корсунь-Шевченківській битві. Кілька разів поранений.
На початку 1944 р. був удостоєний звання Героя Радянського
Союзу. Зразкові якості воєначальника А.Г. Кравченко виявив і
1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 2, спр. 16, арк. 59.
^Толбухин Ф.И., Барышев Н.И. На Южном фланге. М.: Наука, 1973. - С.
170.
464
під час Яссько-Кишинівської операції: його 6-а танкова армія
була введена в дію в другій половині 20 серпня й уже
надвечір зуміла вийти до третьої смуги оборони противника.
Наступного дня вона просунулася в розташування ворога ще
на 40 км, відкривши перед собою оперативний простір1.
Незважаючи на великі втрати, противник відчайдушно
оборонявся. Запеклі бої точилися поблизу населеного пункту
Єрмоклій. Ціною надзусиль стрілецькі частини відбивали
контратаки ворожих танків. Протягом двогодинного бою єфрейтор
К.Й. Гуренко (уродженець Кіровоградщини) підбив 2 "тигри".
Поранений, він із зв'язкою гранат кинувся під гусениці
німецького танка й підірвав його. Відважний син українського
народу був посмертно удостоєний звання Героя. Також
посмертно найвищою відзнакою вшановано подвиги сержантів
О.Є. Шевченка та П.Я. Бондарчука. 20-річний хлопчина з
с. Мовчанівка Рокитнянського району Київської області
О.Є. Шевченко знищив 16 гітлерівців і власним тілом закрив
амбразуру дзота. Уродженець с. Зарічного на Вінничині,
снайпер 132-го гвардійського стрілецького полку (40-а армія)
П.Я. Бондарчук під час штурму укріпленого району в районі
м. Пашкані одним із перших звівся в атаку, знищив більше
десятка солдатів, увірвався в дот і захопив у полон 8
гітлерівців. В одній із сутичок 22 серпня 1944 р. хоробрий воїн
загинув2.
За три дні боїв було розбито 11 румунських і 4 німецькі
дивізії, знищено 114 літаків противника.
24 серпня замкнулося кільце оточення 18 німецьких дивізій
кишинівського угруповання. 3-я румунська армія склала
зброю, а деморалізовані залишки 4-ї армії безладно
відступали на південь.
Тим часом у стані вищого керівництва Румунії наростала
криза. 23 серпня у відповідь на відмову негайно просити
перемир'я король наказав заарештувати І. Антонеску та його
прибічників і опублікувати декларацію, в якій проголошувалося
скинення воєнно-фашистської диктатури, припинення
військових дій проти Об'єднаних Націй, а також перехід румунських
частин до спільних дій разом із силами антигітлерівської
коаліції. Пізніше, 7 жовтня 1944 р., за вказівкою Верховного
1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 347, арк. 12-14, 19-20.
2 Там само, арк. 63-65.
465
Головнокомандування румунські війська на антигітлерівському
фронті було введено до складу 2-го Українського фронту.
Повітряний наліт на Бухарест, санкціонований Гітлером,
посилив антинімецькі настрої в Румунії. Розчленовані на
окремі групи частини вермахту пробивалися на захід. Залишки
3-ї армії відійшли до Карпат, менша частина 6-ї армії зуміла
пробитися через Серет між Браїлою та Фокшанами. Радянські
війська проводили ліквідацію німецьких з'єднань у кільці. На
кінець 27 серпня східне угруповання ворога було знищено,, а
його рештки, що переправилися через Прут і з'єдналися з
групою генерала Мітя, було розбито 29 серпня.
Під час наступальних боїв вдало діяв 3-й мотострілецький
батальйон 6-ї армії під командуванням майора П.М. Авра-
менка. Прорвавши другу лінію оборони в районі Войнешті, він
забезпечив успішне просування основних сил 5-го
механізованого корпусу. Уродженець Сумщини П.М. Авраменко 24
березня 1945 р. був удостоєний звання Героя Радянського
Союзу.
Бійці батальйону одними з перших увірвалися до м. Ва-
слуй, вибивши ворожий гарнізон1.
Головні сили обох Українських фронтів просувалися вглиб
Румунії в трьох напрямах: карпатському, що виходив у Північну
Трансільванію, приморському та фокшанському, звідки
відкривався шлях на Бухарест і в нафтоносний район Плоєшті. На
головному, фокшанському напрямі, 6-а армія, відкинувши
гітлерівські війська, 26 серпня звільнила м. Фокшани, 27 -
Римніку-Серат, а незабаром - Бузеу й підійшла до Плоєшті.
Під час штурму Плоєшті особливу оперативність і
наступальний порив виявила 6-а гвардійська мотострілецька
бригада Полковника Д.М. Осадчого. Підрозділи бригади, енергійно
збиваючи застави ворога, протягом 12 годин здійснили
70-кілометровий марш. Прорвавши оборону на підступах до
міста, вони ввечері 29 серпня увірвались до Плоєшті.
Військова майстерність і рішучість комбрига Осадчого -
уродженця с. Витязівка Бобринецького району Кіровоградської
області - відзначені званням Героя Радянського Союзу2.
ЗО серпня Плоєштінський нафтопромисловий район був
для Німеччини втрачений. Військова машина третього рейху
була позбавлена одного з найголовніших джерел палива.
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 18, арк. 23.
2 Там само, спр. 16, арк. 3.
466
ЗО і 31 серпня з'єднання 6-І танкової і 53-1 армій
разом з бійцями 1-ї румунської добровольчої дивізій
ім. Т. Владимиреску вступили в звільнений румунськими
патріотами Бухарест. Війська 3-го Українського фронту при сприянні
Чорноморського флоту очистили дельту Дунаю, увійшли в
Добруджу й ЗО серпня звільнили Констанцу.
Яссько-Кишинівська операція істотно змінила ситуацію на
південному крилі радянсько-німецького фронту: розвалилася
німецька оборона на Балканському стратегічному напрямі,
вийшла з війни Румунія, виникли умови для просування
радянських військ до кордонів з Угорщиною, Болгарією, Югославією.
5 вересня головні сили 2-го Українського фронту були
переорієнтовані на північ і північний захід для виходу через
Карпати вглиб Північної Трансільванії, а в подальшому - до
р. Тиса на ділянці Ніредьгазе і Сігет. 7 вересня частини 6-ї
танкової армії подолали гірські перевали Південних Карпат і в
районі Сібіу допомогли 4-й румунській армії стримати наступ
німецьких та угорських військ. 15 вересня вони разом із 27-ю
армією відкинули противника до оборонного рубежа на
річках Муреш і Ар'єш. На лівому крилі фронту 5-а армія
подолала Південні Карпати і, пройшовши 220 км, з'явилася в
районі Карансебеша. Підкріпивши свої війська чотирма
дивізіями, в тому числі двома танковими, гітлерівці посилили
опір у районі Клуж-Турда. В запеклих боях радянські бійці та
офіцери виявляли зразки хоробрості. Командир роти 43-ї
інженерно-саперної бригади 27-ї армії гвардії старший
сержант О.Т. Дейнега 18 вересня поблизу м. Турда з групою
розвідників знищив 17 і взяв у полон 8 солдатів противника1.
Останнім стаз бій 13 листопада для О.Л. Богомаза -
уродженця Дніпропетрівщини. Командир батареї 281-го
гвардійського стрілецького полку гвардії старший лейтенант О.Л.
Богомаз 12 жовтня в складі танкового десанту брав участь у
прориві оборони противника в районі населеного пункту
Луна-де-Сус (поблизу м. Клуж). Протягом 3 днів десантники з
боями пройшли 120 км, звільнили від гітлерівців 26 населених
пунктів і перерізали шосе Клуж-Орадя. Указом Президії
Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 р. О.Л. Богомаз був
посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Такою ж високою відзнакою було увінчано пам'ять командира
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 20, арк. 27.
467
1289-го самохідно-артилерійського полку полковника Є.П. Ли-
сенка, який загинув 1 1 жовтня 1944 р. в бою за м. Орадя1.
Успіхи радянських військ були зумовлені, окрім інших
факторів, ефективними розвідувальними заходами. Враховуючи
досвід попередніх операцій, командування Червоної армії
намагалося поставити розвідку так, щоб одержати найповніші
дані про сили противника та його дислокацію. З метою
отримання оперативної інформації широко використовувалося
захоплення ворожих солдатів та офіцерів з передньої смуги
фронту. При виконанні цих завдань відзначилося чимало
воїнів-українців. І.П. Зима, українець за походженням, який
народився в Алтайському краї, вступив на територію Румунії,
маючи значний поспужний список: він був учасником
захоплення в полон 4 генералів і 70 штабних офіцерів 11-го
армійського корпусу німців під Сталінградом, у битві за Дніпро
отримав "Золоту Зірку" Героя. В Румунії група розвідників під
командуванням І.П. Зими захопила в полон румунського
інженера, який будував один з укріплених районів. Це дозволило
взяти укріплення без великих втрат. За організацію розвідки в
Карпатах, внаслідок якої було захоплено в полон 700
німецьких та угорських військовослужбовців і близько 2 000
автомашин, Іван Павлович одержав орден Червоного Прапора2.
Визволення Румунії завершилося Дебреценською
операцією (6-28 жовтня). Частини Червоної армії в ході 36-денних
боїв подолали понад 750 км і вийшли на румуно-угорський та
румуно-югославський кордони. Це створило сприятливі умови
для подання допомоги союзним Чехословаччині та Югославії,
а також виведення з гітлерівського блоку Болгарії.
5 вересня з'єднання 46-ї, 57-ї та 37-ї армій 2-го
Українського фронту, звільнивши Північну Добруджу, вийшли
до румуно-болгарського кордону на ділянці Джурджу-Мангалія.
Болгарія формально не брала участі у військових діях
проти СРСР. Однак уряд країни надавав у розпорядження
Німеччини свої сировинні ресурси, транспортні комунікації,
порти, аеродроми, надсилав війська для несення поліцейської
служби в Греції та Югославії. Через чорноморські та дунайські
порти Болгарії відходили залишки розбитого
яссько-кишинівського угруповання німців. Незважаючи на сильні
антигітлерівські настрої в країні, болгарський уряд до останнього
1ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 21, арк. 3.
2ЦАМО РФ, ф. Д-6, спр. 17, арк. 65.
468
моменту робив ставку на Німеччину, сподіваючись, що
протиріччя в антигітлерівській коаліції призведуть до перемоги рейху.
Керівництво Радянського Союзу 17 і 26 квітня, 12 і ЗО
серпня 1944 р. пропонувало Болгарії припинити надання
гітлерівським частинам своєї території для військових дій проти
СРСР, відкрити радянські консульства у Варні та Бургасі для
контролю над портами як базами агресії. Реакція болгарської
сторони свідчила, що мирні засоби впливу вичерпані. Це
змусило радянський уряд оголосити Болгарії війну.
Пронімецькі кола країни спиралися на царську армію, яка
нараховувала тоді 5 загальновійськових армій, 22 дивізії, 5
бригад (510 тисяч чоловік). З них 8 з'єднань дислокувалося в
Югославії, 3 - в Греції. В північно-східній Болгарії
розташовувались 2 прикордонні бригади та 2 піхотні дивізії. В
найбільших містах - Софія, Варна, Бургас, Стара-Загора,
Пловдів - стояли німецькі гарнізони, підрозділи СС, частини
морської піхоти та берегової артилерії, різні команди - всього
близько ЗО тисяч чоловік. У чорноморських та дунайських
портах базувалося 80 бойових кораблів та допоміжних суден
німецького та болгарського флотів.
Оперативно-стратегічна обстановка дозволила
командуванню 3-го Українського фронту швидко підготувати операцію
по визволенню Болгарії. План наступальних дій передбачав
оволодіти портами Варна, Бургас, вийти на Джурджу, Попово,
Котел, а також захопити німецький та болгарський флоти. Тим
самим розв'язувалося завдання ізоляції груп армій "Є” та "Ф",
що діяли в Югославії, Греції та Албанії від карпатсько-
трансільванського угруповання вермахту.
7 вересня над Болгарією з літаків було розкидано 2 млн.
примірників звернення командуючого військами 3-го
Українського фронту генерала армії Ф.І. Толбухіна до народу та
армії, в якому говорилося, що завдання Червоної армії - не
війна з болгарським народом, а розгром гітлерівських частин
та прискорення загального миру. 8 вересня об 11 годині
передові загони та головні сили 3-го Українського фронту
перейшли румуно-болгарський кордон. Прикордонники
Болгарії безперешкодно пропускали їх і добровільно складали
зброю. В районі просування 82-го стрілецького корпусу було
роззброєно 5 000 чоловік, поблизу Разграду, де проходили
частини 37-го стрілецького корпусу, - 2 795 чоловік. Тут же
болгарський гарнізон передав 59-й гвардійській стрілецькій
дивізії 3 983 інтернованих німецьких солдатів та двох
генералів. Не зустрічаючи опору, передові загони фронту
469
протягом першого дня подолали 65-70 км, вийшли на
Тутракан, вступили в Шумен і Варну. Сюди ж авіація
Чорноморського флоту скинула десант морських піхотинців,
а згодом три торпедні катери висадили ще й морський
десант.
Після вступу радянських військ на територію Болгарії
посилились бойЬві дії з'єднань народно-визвольної
повстанської армії (НВПА). Повстанці захопили приміщення
військового міністерства, заарештували прем'єр-міністра Муравієва
та начальника поліції Куцарова. Військовий міністр генерал
Маріонов тут же віддав наказ військам про беззастережне
виконання розпоряджень уряду Вітчизняного фронту, який
прийшов до влади та негайно оголосив війну Німеччині й
встановив тісний контакт з Радянським урядом.
З переможним завершенням збройного повстання
болгарського народу відпала необхідність у подальших військових
діях Червоної армії на території країни. Ставка Верховного
Головнокомандування наказала з'єднанням 3-го Українського
фронту та Чорноморського флоту з 22 години 9 вересня
припинити військові дії в Болгарії.
Однак німецькі частини, що встигли вийти з-під удару
радянських військ, концентрувалися поблизу Відина (на
північному заході від Софії), а також на території Югославії в
районі Ніша та Бєла-Паланки.
20 вересня почалося масове перегрупування сил 3-го
Українського фронту. 57-а армія просувалася до північно-
західних кордонів Болгарії з тим, щоб у взаємодії з НВА
Югославії та болгарською армією повести бойові дії по
визволенню східних районів Югославії. 37-а армія та 4-й
гвардійський мехкорпус одержали завдання прикрити болгаро-
турецький кордон. Болгарські війська розгорталися вздовж
кордонів з Югославією. 34-й стрілецький корпус, 5-а окрема
мотострілецька бригада та частини підсилення об'єднались у
Софійську оперативну групу. До кінця вересня на аеродроми
в районах Софії, Пловдіва, Лома перебазувалися всі сили
повітряної армії.
Вихід з'єднань Червоної армії до болгаро-югославського
кордону знаменував собою повне визволення Болгарії від
гітлерівських військ.
470
Успіхи Червоної армії на Балканах, розгром гітлерівських
полчищ у Румунії та Болгарії активізували
національно-визвольну боротьбу на території Чехословаччини.
В боротьбі проти гітлерівського окупаційного режиму в
Чехії та Моравії, а також профашистського уряду Словаччини
брала участь велика кількість етнічних українців, які проживали
на території цієї країни, а також українські партизани,
перекинуті сюди в рейд, військовополонені, котрі втекли з
неволі й влилися в ряди борців за свободу1. В словацькому
партизанському з'єднанні імені Яна Жижки, зокрема, на
1 лютого 1945 р. нараховувалося 785 чоловік, з них: 498
словаків, 115 чехів, 149 росіян, українців та представників інших
народів СРСР, 10 французів, 8 угорців, по 2 англійця та німця,
1 американець2. Всього ж у словацькому русі Опору брало
участь майже 3 000 радянських бійців, більшість яких були
українцями, 2 000 чехів, 800 угорців, 400 французів, близько
100 поляків і стільки ж югославів, 80 німців, 50 американців та
англійців3. У ході визволення Чехословаччини партизанські
загони розформовувались і їхні бійці вливалися до лав
Червоної армії та національних збройних сил.
Прагнучи запобігти масовому антинацистському виступу в
Словаччині, командування вермахту 23 серпня дало наказ про
окупацію її території. Це спричинило спочатку спорадичні, а
потім організовані виступи партизанів, збройних загонів
робітників, міщан, селян проти тісовської маріонеткової
адміністрації та гітлерівців. Протягом 25-26 серпня повсталі
оволоділи містами Ружомберок, Попрад, Зволен. 29 серпня
окремі виступи переросли в загальнонародне повстання, а
надвечір наступного дня під контролем повсталих та
партизанів було 2/3 словацької території. Наприкінці серпня
почалися перші сутички з регулярними німецькими військами.
1 вересня Словацька національна рада оголосила про
взяття виконавчої та законодавчої влади в свої руки,
1 Див.: Степан Пажур - Василь Горкович. До питання участі українського
населення Східної Словаччини в національно-визвольній боротьбі в 1939-1944
рр. - В кн.: Шлях до волі: 36. спогадів і документів. - Свидник.: Словацьке пед.
вид-во, 1966. - С. 11-35.
2История Великой Отечественной войны Советского Союза: В 6-й т. - М.:
Воениздат, 1961. - Т.5. - С. 299.
3Див.: Вопросы истории. - 1961. - N0 7. - С. 73, 74, 77-79.
471
розпочала військову мобілізацію, створивши до середини
вересня 1944 р. повстанську армію на чолі з Військовим
центром.
31 вересня посол Чехословаччини в СРСР 3. Фірлінгер, а
1 вересня голова чехословацької військової місії в Москві
генерал Т. Пік звернулися до Радянського уряду з проханням
надати допомогу повсталим. У відповідь на це Ставка ВГК
вирішила провести Карпатсько-Дукпянську операцію силами
1-го та 4-го Українських фронтів.
На початку вересня 1944 р. перед військами цих фронтів
тримала оборону армійська група "Хейнріці" (1-а танкова та
1-угорська армії), в якій нараховувалося близько 20 дивізій
загальною чисельністю майже 300 тисяч чоловік; вона мала
З 250 гармат і мінометів, 100 танків і штурмових гармат, 450
літаків. 30-а армія у взаємодії з чотирма правофланговими
дивізіями 4-го Українського фронту повинна була ударом з
району Кросно, Санок у напрямі Прешова вийти на кордон з
Чехословаччиною та з'єднатись із словацькими повстанцями.
До операції прилучався 1-й Чехословацький армійський
корпус. 1-а, 2-а піхотні дивізії Східно-Словацького корпусу та
партизани мали завдати удару ворогові з тилу й відкрити
гірські перевали для радянських військ. Однак нерішучість
командування Східно-Словацького корпусу призвела до того,
що гітлерівці роззброїли його 2 вересня, причому лише
невеликій групі солдатів та офіцерів вдалося перебратися до
партизанів.
8 вересня почала наступ 38-а армія генерала К.С.
Москаленка, наступного дня в дію вступила 1-а гвардійська армія
4-го Українського фронту генерала A.A. Гречка. Ворог
протягом тижня стримував просування радянських частин і лише
20 вересня 242-а гірсько-стрілецька та 129-а гвардійська
стрілецька дивізії генералів В.Б. Лісінова й Т.У. Грінченка
вийшли на польсько-чехословацький кордон. До ЗО вересня
частини 1-ї гвардійської армії підійшли до Головного
Карпатського хребта, місцями подолали його.
В цей складний момент активізувалися словацькі
партизани. На початок жовтня 1944 р. на території Словаччини
діяли 3 партизанські з'єднання, 6 бригад і 20 окремих загонів
чисельністю 15 845 чоловік1. У звільненому повстанцями
райо1Див.: За освобождение Чехословакии. - М.: Воениздат, 1965. - C. 86.
472
ні дислокувалися частини словацької армії під командуванням
генерала Я. Голіхана (з жовтня - генерала Р. Вієста).
Головні події розгорталися на Дуклянському перевалі, де
наступали 359-а стрілецька дивізія та 1-й Чехословацький
корпус. Радянський військовий історик Д.М. Проектор писав,
що "в другій світовій війні важко знайти операцію армійського
масштабу на гірському театрі, яку можна б порівняти з
Карпатсько-Дуклянською щодо тривалості й жорстокості боїв,
насиченості району бойових дій військами і технікою та
кількості сил, які брали участь у боях на такому обмеженому
гірському просторі"1.
За розпорядженням Ставки ВГК у ніч на 18 вересня до
Словаччини на аеродром "Три дуби" було перебазовано
Чехословацький винищувальний авіаполк у складі 20 літаків
Ла-5. Разом із тим почалася передислокація в Словаччину
підрозділів 24-ї Чехословацької повітряно-десантної бригади. В
обох з'єднаннях значну частину особового складу становили
закарпатські українці2.
Справжню військову майстерність, хоробрість та стійкість
у битві за Карпати виявили бійці 1-го Чехословацького
корпусу. Після поповнення новобранцями на Волині (втрати
корпусу в боях на Провобережній Україні з ЗО вересня 1943 р.
по 19 березня 1944 р. становили 35 %) його національний
склад на ЗО червня 1944 р. набув такого вигляду: чехів - 6
854, закарпатських українців - 3 177, словаків - 2 881 чоловік,
решта (5 %) - солдати та офіцери інших національностей.
Бойове ядро корпусу в Карпатсько-Дуклянській операції
складали 1-а та 3-а бригади, в яких переважали закарпатці та
волинські чехи. В цих боях армійський корпус зазнав важких
втрат - 6 770 вбитих і поранених. Окремі частини корпусу
поповнювалися на визволеній території місцевим українським
населенням Пряшівщини та добровольцями із Закарпатської
України. 6 жовтня воїни 1-го Чехословацького корпусу у
взаємодії з 67-м стрілецьким і 31-м танковим корпусами оволодіти
Дуклянським перевалом.
З жовтня відновив наступ 4-й український фронт. Силами
18-ї армії 25 жовтня було звільнено Мукачеве, а 27 жовтня -
Ужгород. Таким чином, з'єднання 1-го та 4-го Українських
1 Проэктор ДМ. Через Дуклинский перевал. - М.: Воениздат, 1960. - С.
214.
2 Див.: За освобождение Чехословакии. - М.: Воениздат, 1965. - С. 87-90.
473
фронтів подолали Східні Карпати й вийшли в долини річок
Віспока та Ондава.
В цих боях свій подвиг здійснив уродженець Кам'янець-
Подільщини командир кулеметного відділення 571-го
стрілецького полку (317-а стрілецька дивізія) молодший сержант
Григорій Іванович Шпак. 12 жовтня 1944 р. у районі с. Рускі
Поток в бою за висоту він був поранений, але перев'язав
рану й продовжував відбивати наступ ворожих солдатів, які
йшли в повний зріст, сподіваючись, що кулеметний розрахунок
перебитий. Г.І. Шпак прийняв бій, відбив 6 атак і жищив
близько 160 солдатів та офіцерів противника1.
Командування вермахту зосередило в районі повстання
чотири дивізії, чотири бойові групи, 10 охоронних та
поліцейських батальйонів. 22 жовтня генерал Р. Вієст скликав нараду
командирів, на якій було вирішено припинити оборону
території повстання, а 28 жовтня німці вже зайняли Банську-Бистри-
цю. Партизани та 2-а повітряно-десантна бригади відійшли в
гори. Припинився й наступ підрозділів Червоної армії.
В перебігу Карпатсько-Дуклянської операції було
визволено значну частину Словаччини, всю Закарпатську Україну.
Найбільшого успіху в наступальних боях домоглися війська
2-го Українського фронту. Вони зламали оборону противника
на р. Тиса й просунулися на 90-160 км, вийшовши до річок
Грон і Дунай у районі Естергома. Одним із важливих здобутків
наступу було повне визволення залізничної магістралі Львів -
Ужгород - Чоп - Мішкольц, що дало можливість налагодити
постачання частин, які вели бої в Чехословаччині.
В боях на землі Словаччини відзначились і радянські
воїни-українці. Сміливо діяв командир ескадрильї 81-го
гвардійського бомбардувального авіаполку 5-ї повітряної армії
гвардії капітан П.Я. Гусенко, який до червня 1944 р. здійснив
196 бойових вильотів на бомбардування аеродромів,
залізничних станцій, скупчень живої сили й техніки противника.
20 вересня 1944 р. бомбардувальник П.Я. Гусенка атакувала
група німецьких винищувачів і запалила його. Комеск
спрямував палаючу бойову машину на ешелон ворога на
залізничному вузлі м. Прешов. 26 жовтня 1944 р. Указом
Президії Верховної Ради СРСР П.Я. Гусенка посмертно
удостоєно звання Героя Радянського Союзу2.
]ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 22, арк. 320.
2 Там само, арк. 157.
474
Командир взводу 453-го гвардійського стрілецького полку
27-ї армії 2-го Українського фронту гвардії сержант Г.С.
Гапонов, уміло керуючи діями підрозділу, одним з перших
форсував р. Тису. Досконало оволодівши снайперською
справою, він особисто знищив 186 ворожих солдатів та
офіцерів. За відмінне виконання бойових завдань і виявлену
мужність Григорій Семенович Гапонов був також відзначений
званням Героя1.
20 грудня розпочався наступ 2-го Українського фронту,
ударна група якого повинна була спільно з військами 3-го
Українського фронту оточити й знищити будапештське
угруповання противника. В той же час правофлангові армії 2-го
Українського фронту мали завершити визволення північних
прикордонних районів Угорщини та вступити на територію
Південної Чехословаччини.
6-а гвардійська танкова армія, прорвавши оборону
ворога на північному березі р. Іпель, завдала удару в напрямі
м. Шагі та оволоділа містом. Німці гостро контратакували, на
допомогу армії було кинуто 27-й гвардійський і 4-й
гвардійський механізований корпуси. Населені пункти Томна,
Грковце, Переселані кілька разів переходили в з рук у руки.
Особливо вдало діяли тут зенітно-кулемети а рота молодшого
лейтенанта С.Д. Сабанцева та інженерно-мінна рота
старшого лейтенанта М.К. Хорудженка. На їхній дільниці противник не
зміг вклинитися в порядки військ2.
Майже одночасним зустрічним ударом війська 3-го
Українського фронту обійшлі Будапешт із заходу й оволоділи м.
Естергом на південному березі Дунаю, а з'єднання 2-го
Українського фронту - північним берегом річки в районі цього
міста. Так завершилось оточення 188-тисячного
будапештського угруповання.
Надалі Ставка ВГК ставила перед військами на території
Чехословаччини такі завдання. Головний удар 4-го
Українського фронту спрямовувався на Горліце - Новий Сонч і далі -
на Краків. 1-а гвардійська армія, в складі якої діяв 1-й
Чехословацький корпус, завдавши допоміжного удару на Новий
Тарг із наступним виходом у район Моравської Острави.
Лівофлангова 18-а армія націлювалась у напрямі Спішска -
Нова-Вес, Попрад і Живець.
1 ЦАМО РФ, ф. 315, оп. 4440, спр. 526, арк. 98.
2Там само, арк. 76.
475
2-й Український фронт одержав наказ арміями правого
крила (40-а та 27-а) вийти на рубіж р. Грон, арміями ж центру
(53-я, 7-а гвардійська, 1-а гвардійська кінно-механізована
група, 6-а гвардійська танкова) вийти на р. Нітра в районі
Врабле, Шурани, Нове-Замки, Комарно.
6 січня розпочалась Західно-Карпатська операція. Через
три дні війська 7-ї гвардійської армії генерал-полковника
М.С. Шумилова, 6-а гвардійська танкова армія генерал-
полковника А.Г. Кравченка вже вели бої на підступах до Нове-
Замки та Комарно. Проте сильним контрударом ворог зупинив
цей прорив.
12 січня вступили в дію армії 4-го Українського фронту.
Особливо успішно діяла 38-а армія генерал-полковника
К.С. Москаленка, яка до кінця січня вийшла до Віспи
південніше Освенціма. В цих боях надзвичайну мужність і високу
військову майстерність виявили бійці 1672-го винищувального
артилерійського полку, де заступником командира був
підполковник В.Г. Пивовар - уродженець Вінничини. 14 січня в
бою за населений пункт Мокранце він організував кругову
оборону кількох батарей, протягом 10 годин відбиваючи
ворожі контратаки. Завдавши противнику значних втрат,
артилеристи прорвали кільце оточення. А хоробрий офіцер
невдовзі помер від ран, отриманих у бою. 23 травня 1945 р.
В.Г. Пивовар був посмертно удостоєний звання Героя
Радянського Союзу1.
У лютому тривали жорстокі бої в районі Бєльсько та на
рубежі р. Грон. Противник упертими контратаками намагався
стримати наступ радянських військ. 17-19 лютого ворожі
механізовані підрозділи угорсько-німецьких військ, оснащені
приладами нічного бачення, спробували пробитися до переправи
через Грон поблизу містечка Кашені. В ці дні екіпаж танка 36-ї
танкової бригади, де командиром гармати був сержант
П.Г. Писаренко, знищив 8 танків, 5 бронетранспортерів,
велику кількість ворожих солдатів та офіцерів. Відважному
танкісту, котрий народився в с. Станіспавівка Віньковецького
району на Хмельниччині, було присвоєно звання Героя
Радянського Союзу2.
Внаслідок двомісячного наступу радянські війська
звільнили Кошицьку, Прешовську, Банська-Бистрицьку області з
1ЦЦАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 47, арк. 8.
2ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 13, арк. 21.
476
населенням 1,4 мпн. чоловік. Війська 4-го Українського
фронту, подолавши Західні Карпати, звільнивши близько 2 000
населених пунктів, у тому числі міста Кошіце, Прешов, Горліце,
Новий Сонч, Новий Тарг, Велічка, Спішська-Нова-Вес, По-
прад, Бельсько-Б'яла, вийшли на підступи до Моравсько-
Остравського промислового району. Війська 2-го Українського
фронту розгромили 18 угорських та німецьких дивізій у
Словацьких Рудних Горах, звільнили міста Рожняву, Плешивець,
Лучевець, Брезно.
4-й Український фронт готувався до Моравсько-Острав-
ської, а 2-й Український - до Братиспавсько-Брненської
операцій. 10 березня почали наступ війська 4-го Українського
фронту, але прорахунки командування, недостатня вкомплек-
тованість частин не дозволили забезпечити необхідну щільність
удару. Завдання Ставки не було виконано. 26 березня
генерала “армії І.Є. Петухова на посту командуючого фронтом
змінив' генер'ал армії А.І. Єрьоменко. Андрій Іванович
народився в с. Марківка на Луганщині. Одержавши військову
освіту, став кадровим офіцером і протягом війни командував
фронтами, брав участь у Сталінградській битві, в боях за
визволення Криму, Прибалтики, Чехословаччини. Талановитий
полководець був удостоєний звання Героя Радянського Союзу
та Героя Чехословаччини, нагороджений багатьма орденами
та медалями.
Перегрупування військ, їхнє поповнення, ретельна
розвідка та підготовка бойових дій дали свої наслідки. На кінець
квітня війська фронту почали вирішальний штурм Моравсько-
Остравського промислового району. Особливу мужність і
відвагу в боях за м. Моравську-Остраву виявили воїни 1-ї
окремої Чехословацької танкової бригади. Так С. Вайда,
підпоручик, українець зі Словаччини, який 18-річним перебрався на
територію УРСР і вступив до чехословацької військової
частини, в одній із нічних контратак рішуче увірвався в
розташування ворога й знищів 3 танки, 2 штурмові й 3
протитанкові гармати, 5 кулеметів, кілька автомашин з
боєприпасами. Хоробрий офіцер загинув від кулі снайпера, ведучи
розвідку в стані противника. Посмертно він був удостоєний
звання Героя Радянського Союзу.
У повоєнні роки словацькі дослідники на підставі архівних
матеріалів склали "Метрику українців Пряшівщини, які воювали
в рядах Червоної армії проти фашизму", що містить дані про
уродженців сіл і містечок цього словацького краю, короткі
відомості про їх бойовий шлях, нагороди, поранення, або
477
місце загибелі. Єдиним, хто не одержав поранення, воюючи
проти нацистів, став 22-річний житель с. Дубова Свидницького
округ/ Янко Алексович. Небагатьом з 561 бійців та офіцерів-
українців з Пряшівщини довелося дожити до переможного
завершення війни. Та пам’ять про них жива й шанована
донині.
"Метрика” - немов скорботний мартиролог: проти прізвищ
багатьох воїнів - скупі рядки: "Загинув у боях за Моравську
Остраву”, "Загинув смертю хоробрих”1.
Частини 1-го Чехословацького армійською корпусу
звільнили промисловий центр і залізничний вузол Жиліну. Згадуючи
вихідців із Західної України та Закарпаття, які воювали в
складі ЧАК, Л. Свобода писав: "До найсміливіших ...авто-
матників-самопальників належав Дмитро Гегедюш. Відвагою
мало хто міг дорівнюватись йому. За свої надзвичайні бойові
успіхи він був нагороджений срібною зіркою Чехословацького
командирського Ордену ім. Яна Жижки, чотирма
Чехословацькими воєнними хрестами, радянським орденом Червоного
Прапора, польським воєнним хрестом та багатьма нашими й
радянськими медалями.
Під Білою Церквою хлопцеві осколок ворога поранив
щелепу й він втратив око. Після лікування його було
направлено до запасного полку. Але Гегедюш пішов прямо на
передову до своїх автоматників. Він і далі ходив брати "язиків",
мало коли повертаючись без успіху.
... Насправді багато закарпатських українців, якими я
командував, заслуговує того, щоб їх бодай хоч згадати: Бунзяк,
М. Кричфалумі, В. Вальо, Лало, І. Дзямка, партійні та освітні
працівники І. Ваш, Мацканюк, І. Ледней та І. Туряниця. Далі:
В. Русин, І. Гарагонич, М. Лялько, М. Оленич, Лакатош,
Й. Кришко, Ковтан, І. Фотул, Ю. Горняк, І. Гунда, Демчик,
B. Білек, І. Легер, Тереля, Михайло та Андрій Свиди, Смоляр,
Ф. Варга, В. Король, П. Попович, В. Кучерявий, В. Вурста,
Івасюк, М. Сойма, М. Федорко, С. Лютянський, Шахнич,
М. Гость, Ю. Продан, І. Зизич, Ньюрба, Печонка, П. Калина,
C. Коневич, Фантич, Родовський та сотні інших - нескінченний
ряд імен”2.
1Див.: Ковач А. Українці в рядах Червоної армії. - В кн.: Шлях до волі: 36.
спогадів і документів. - Свидник.: Словацьке пед. вид-во, 1966. - С. 315-348.
2Свобода Л. Хоробрі, відважні, мужні. - В кн.: Шлях до волі: 36. спогадів і
документів. - Свидник.: Словацьке пед. вид-во, 1966.- С. 211.
478
Війська 2-го Українського фронту, перейшовши в наступ
25 березня, за 5 днів звільнили місто Банська-Бистриця, а 4
квітня - Братіславу. Зав'язались уперті бої на підступах до
Брно - другого за розмірами й стратегічним значенням міста
Чехосповаччини. Вдало діяли в небі над Брно льотчики 13-ї
гвардійської винищувальної авіадивізії під командуванням
уродженця Дніпропетровщини полковника I.A. Тараненка1. 28
квітня, після взяття міста, наказом Народного Комісара Оборони
дивізія була нагороджена орденом Леніна. Тут, під Брно, в
травні 1945 р. зробив свій 185-й, останній під час війни
бойовий виліт командир авіаескадрильї 90-го гвардійського
авіаполку (4-а гвардійська штурмова авіадивізія, 5-а повітряна
армія) Герой Радянського Союзу гвардії капітан Георгій
Тимофійович Береговий. Герой війни став героєм космосу,
освоїв надскладну техніку орбітального пілотажу, очолював
протягом 1972-1987-х рр. всесвітньовідомий Центр підготовки
космонавтів.
Внаслідок Моравсько-Осгравської та Братіславсько-
Брненської операцій радянські війська просунулися вперед на
150-350 км, повністю викинули ворога з території Словаччини
й значної частини Моравії, що відкрило доступ до центральних
районів Чехії та Австрії.
Останнім союзником третього рейху лишилась Угорщина.
Вермахт значною мірою забезпечував свої потреби в
пальному, продовольстві та частково в боєприпасах і озброєнні за
рахунок її ресурсів. Угорський уряд на кінець вересня 1944 р.
зумів довести кількість своїх військ на Східному фронті до
22 дивізій і 5 бригад. Замість розбитої групи армій "Південна
Україна" командуванням вермахту була створена група армій
"Південь", яку складали 8-а та 6-а німецькі, 2-а та 3-я угорські
армії. Вона мала 20 піхотних, 4 танкові, 2 моторизовані, З
кавалерійські дивізії, 3 піхотні та 2 танкові бригади.
Югославсько-румунський кордон прикривали 3 піхотні дивізії групи
армій "Ф". Угруповання нараховувало близько 300 танків,
З 500 гармат і мінометів та 500 літаків2. З жовтня 1944 р. до
березня 1945 р. німецьке командування додатково
перекинуло сюди з Італії, Німеччини та Західного фронту 1 1 дивізій, а
також 8 дивізій і 4 бригади з Греції.
1 ЦДАВО УкраТни, ф. 166, оп. 3, спр. 14, арк.34.
2Освобождение Юго-Восточной и Центральной Европы войсками 2-го и
3-го Украинских фронтов (1944-1945). - М.: Наука, 1970. - С. 293.
479
Групі армій "Південь” протистояли війська 2-го
Українського фронту. Крім 40 радянських дивізій, які мали 750 танків
і САУ, 10 200 гармат і мінометів, 1 100 літаків, в
оперативному підпорядкуванні фронту перебували 1-а та 4-а румунські
армії, що нараховували 17 дивізій1. Пізніше на територію
Угорщини вступили з'єднання 3-го Українського фронту.
Північніше правофлангових частин 2-го Українського фронту в
Карпатах діяли війська 4-го Українського фронту, а на Дунаї -
Дунайська військова флотилія. Першочерговим завданням
Ставка Верховного Головнокомандування вважала розгром
ворожого угруповання в Карпатах, у районі Белграда й на
південному сході від нього; далі, після деяких перегрупувань,
належало розгромити ворожі війська в районі Будапешта.
Задум Дебреценської операції, яку мали здійснити війська
2-го Українського фронту, полягав у тому, щоб розгромити
противника поблизу міста Клуж, Орадя, Дебрецен. Наступ
розпочався 6 жовтня з артилерійської підготовки та обробки
ворожих позицій авіацією. На головному напрямі діяла 53-я
армія генерала І.М. Манагарова, яка здолала оборону
противника. На третій день у прорив було введено кінко-
механізовану групу генерала I.A. Плієва. Вона просунулася на
100 км і досягла Карцага.
Впертий опір зустріли війська 6-ї гвардійської танкової
армії. В районі Орадя, Сольнок, Дебрецен на рівнинній
місцевості між 7 і 15 жовтня зав'язалися танкові бої, в ході
яких частина танкових і кавалерійських з'єднань була оточена.
Ціною значних втрат війська другого ешелону перешкодили їх
повному розгрому. Однак і німецькі втрати були теж великими.
Під час бойових дій група з двох бронетранспортерів і двох
бронемашин під командуванням старшини М.О. Мартиненка,
виконуючи завдання по розвідці, першою увірвалась у м.
Годмезервашаргей, захопила контрольного полоненого,
розігнала дрібні групи відступаючого ворога й сприяла вступу
до міста піхотних частин. У жовтні 1944 р. кавалер орденів
Слави 2-го і 3-го ступенів та Червоної Зірки М.О. Мартиненко
був утретє поранений, але продовжував командувати взво-
дом2.
1 Освободительная миссия Советских Вооруженных Сил в Европе во
второй мировой войне. - М.: Политиздат, 1971. - С. 281.
2ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 25, арк. 430.
480
Поряд з бувалими воїнами нелегку військову науку
опановували й недавні новобранці. Вони часто не поступались
відвагою та мужністю солдатам старшого віку. Одним із таких
бійців був А.Ф. Блажкун, мобілізований до лав Червоної армії
з с. Ведільці під Черніговом у 1944 р. 27 жовтня 1944 р.
поблизу с. Такшоні, неподалік від Будапешта, А.Ф. Блажкун у
рукопашній сутичці знищив кількох гітлерівців, але був
поранений і захоплений у полон. Незважаючи на жорстокі
тортури й катування, він помер, але не видав даних про наші
війська. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня
1945 р. А.Ф. Блажкун був посмертно удостоєний звання Героя
Радянського Союзу1.
У районі м. Клуж частинам 40-ї та 7-ї гвардійської армій
не вдалось одразу просунутися вперед. Особливо сильним
виявився укріплений рубіж Тиси. Командування німецьких та
угорських дивізій вважало, що зможе надовго затримати
радянські війська. Але 9 жовтня одна з рот 975-го стрілецького
полку 228-ї стрілецької дивізії непомітно подолала річку,
захопила батарею 75-міліметрових гармат та понтони й
забезпечила переправу всього полку. В складі десантників
виділявся грамотними, розважливими діями командир взводу
лейтенант А.І. Атаман - уродженець Хмельниччини. За бойові
заслуги він був удостоєний звання Героя2. Чотири години
утримував захоплений рубіж на західному березі Тиси в
районі м. Вежень невеликий штурмовий загін командира
відділення 1055-го стрілецького полку 7-ї гвардійської армії
сержанта А.І. Шевченка. 19-річний юнак із Харківщини вражав
своєю сміливістю. Він став одним з наймолодших Героїв
Радянського Союзу на фронті3.
11 жовтня Червона армія визволила м. Клуж і важливий
господарський та адміністративний центр - м. Сегед. 20 жовтня
кінно-механізовані групи I.A. Плієва та С.І. Горшкова у
взаємодії з 6-ю гвардійською танковою армією А.Г. Кравченка
та 33-м стрілецьким корпусом А.І. Семенова комбінованим
ударом оволоділи м. Дебрецен.
Вихід радянських військ на Середньо-Дунайську низовину
змусив угорського регента Хорті звернутися до держав-про-
тивників з пропозицією про перемир'я, мотивуючи це рішення
1 ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 26, арк.58.
2ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 26, арк.37.
3ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 17 арк. 55.
16 І. Муковський
481
невиконанням союзницьких обов'язків та втручанням у
внутрішні справи країни з боку Німеччини. Однак Хорті не
розрахував сили: по-перше, військова влада в країні
зосереджувалася в німецьких руках, військові контингенти вермахту
контролювали значну територію Угорщини, по-друге, в країні
протягом багатьох років існувала ідеологічно близька
націонал-соціалізму організація "Схрещені стріли" на чолі із Сала-
ші. 15 жовтня салашісти разом із гітлерівцями здійснили путч,
захопили резиденцію Хорті, генштаб, радіостанцію, поштамт,
вокзали. В цей же день Хорті офіційно передав владу Ф.
Салаті, а сам виїхав до Німеччини. Таким чином, Угорщина
залишилась в орбіті військово-політичних задумів верхівки
третього рейху. Політична криза в країні та нестримний
наступ радянських військ спричинили до розкладу угорської армії,
масового дезертирства солдатів та офіцерів, переходу їх на
бік Червонлї армії. Генерали 1-ї угорської армії на чолі з її
командуючим Міклошем Бела порвали з німцями, встановили
контакти з радянським командуванням.
На кінець жовтня 1944 р. війська 2-го Українського
фронту вийшли на Тису, Дунай, звільнивши близько третини
території Угорщини, а також усю Закарпатську Україну.
Командування вермахту вимагало будь-що припинити
наступ радянських військ на Будапештському напрямі,
утримати оборону по р. Тиса й знищити з'єднання Червоної армії,
що вийшли в межиріччя Тиси та Дунаю.
Розташування радянських військ було не досить вдалим,
однак часу на перегрупування не було. Ставка вимагала
почати наступ на Будапешт 29 жовтня. Ряд з'єднань Червоної
армії потребував поповнення особового складу, матеріальної
частини, ремонту техніки. Однак політичні амбіції Верховного
Головнокомандуючого й цього разу взяли гору над здоровим
глуздом і військовою доцільністю. Незважаючи на прохання
Р.Я. Малиновського, Ставка не дала 5-6 днів для підготовки
військ, розраховуючи на кількісну перевагу над ворогом: у
піхоті - вдвічі, по гарматах (без протитанкових і зенітних) та
мінометах - в 4-4,5 раза, в танках і САУ - в 1,9 , в літаках -
в 2,6.
Будапештська операція розпочалася 29 жовтня. Як і
очікувало командування фронту, вже 3 листопада наступ
захлинувся, оскільки противник перекинув під Будапешт 3 танкові та
1 моторизовану дивізії. Безперспективність спроби в лобовій
атаці оволодіти містом стала очевидною і для Ставки. Війська
зазнали невиправдано великих втрат.
482
5 грудня війська 2-го Українського фронту зробили ще
одну спробу оволодіти Будапештом. Задум операції полягав у
тому, щоб обійти місто з півночі силами 7-І гвардійської, 6-ї
гвардійської танкової армій і групою генерала Плієва, а з
південного заходу - головними силами 46-ї армії та 2-м
гвардійським мехкорпусом. З метою забезпечення успішних дій
артилерії в 7-й артилерійській дивізії прориву були створені
спеціальні розвідгрупи, які мали пробратись у тил противника
й по радіо корегувати вогонь. В одну з таких груп увійшов
старший сержант В.П. Андрієнко з с. Новосуханівка, що під
Сумами. 4 грудня розвідники почали переправу на човні через
Дунай на ділянці між містами Єрці та Будафок (за 15 км від
Будапешта). Від ворожої міни, що потрапила в човен, всі бійці
групи, крім В. Андрієнка та його товариша О. Скрипника,
загинули. Десантникам удалося зберегти рацію й доповісти
командуванню обстановку. Продовжуючи виконання завдання,
бійці потрапили під кулеметний вогонь. В. Андрієнко підповз до
дзоту й закидав його гранатами. Під час форсування нашими
військами Дунаю розвідники корегували артилерійський
вогонь, яким було знищено 4 мінометні батареї, 6 "тигрів", 12
"фердинандів", багато живої сили противника. Лише після
оточення Будапешта сміливці повернулися до своєї частини. За
цей подвиг командування представило В.П. Андрієнка до
найвищої нагороди1.
5-денний наступ дозволив відрізати шляхи відступу
будапештського угруповання на північ, однак повністю оточити
його не вдалося.
Під час боїв за Будапешт 3-й Український фронт, який
виконав свої завдання в Болгарії та Югославії, наприкінці
листопада ударив через Дунай, розгромивши на його східному
березі німецько-угорські війська. З виходом частин 3-го
Українського фронту в район озера Балатон з'явилися сприятливі
умови для спільних дій з військами 2-го Українського фронту
по оточенню та розгрому будапештської групи військ
противника.
Війська обох фронтів прорвали ворожу оборону
противника на північ і південний захід від Будапешта. В межиріччі
Іпель і Грон зав'язалися важкі танкові бої. Відчайдушні
контратаки механізованих частин гітлерівців радянським воїнам
часто вдавалося зупиняти лише ціною власного життя. 14 грудня
]ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 125, арк. 43.
16*
483
в бою за с -ще Алаг командир взводу 81-го стрілецького полку
(7-а гвардійська армія) гвардії лейтенант П.С. Гришко особис
то знищив ворожий танк з десантниками. Діставши тяжке
поранення, мужній офіцер залишився на полі бою. В
критичний момент він кинувся з гранатою на німецький танк,
підірвав його й загинув сам. Відважний воїн - уродженець
с. Небелівки (Кіровоградська область) - був посмертно
удостоєний звання Героя Радянського Союзу1. Високу військову
виучку та мужність виявили воїни 6-ї гвардійської армії під
командуванням генерала А.Г. Кравченка. В бою за населений
пункт Тампа його земляк з Полтавщини комбат 46-ї
гвардійської танкової бригади гвардії старший лейтенант
П.М. Щербань протягом 22-23 грудня разом зі своїм
підрозділом знищив 13 танків, відбив 4 контратаки противника,
ліквідував загрозу тиловим комунікаціям армії. Рішучі й умілі дії
комбата були відзначені иЗолотою Зіркою”2.
26 грудня з'єднання 7-ї гвардійської і 6-ї гвардійської
танкової армій підійшли до Дунаю біля м. Естергом і з'єдналися з
військами 3-го Українського фронту, оточивши 188-тисячне
угруповання в Будапешті.
29 грудня гучномовці, встановлені на передньому краї,
передавали німецькою та угорською мовами текст
ультиматуму, підписаного командуючими обох Українських фронтів. В
розташування ворога від 2-го Українського фронту вирушив
парламентер - угорець М. Штейнмец, але автомобіль був
обстріляний і сміливець-патріот разом із супроводжуючим
сержантом Філімоненком загинув. Парламентери 3-го
Українського фронту капітан I.A. Остапенко, старший лейтенант
М.Ф. Орлов, старшина Є.Т. Горбатюк були прийняті
командуванням оточених військ, проте на шляху назад пролунали
зрадницькі постріли в спину. I.A. Остапенко загинув.
1 січня 1945 р. розпочався вирішальний штурм
Будапешта. Місто було добре укріплене, кожну вулицю й кожен
будинок ворог пристосував для тривалої оборони. Тому бої
мали надзвичайно жорстокий характер. Тисячі воїнів Червоної
армії, в тому числі й українці, виявили хоробрість і стійкість,
нездоланну волю до перемоги. В боях за овододіння східною
частиною міста - Пештом, героїчно билися артилеристи
1055-го стрілецького полку Грищенко та Кравчук. З початком
1 ЦЦАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 5, арк. 188.
7ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 25, арк. 219.
484
атаки першими у ворожі траншеі увірвались бійці 2-го
батальйону цього ж полку під командуванням старшого
лейтенанта Стеценка1. Яскравий приклад високої майстерності
командира виявив капітан С.Я. Сиротюк, комбат 659-го
стрілецького полку. З 25 грудня 1944 р. по 13 січня 1945 р.
його підрозділ звільнив десятки кварталів Пешта, знищив
близько 10 танків, 9 БТР, 3 гармати й міномети, понад 70
вогневих точок і багато живої сили противника. Бійці
батальйону брали участь у штурмі приміщення парламенту
Угорщини. За вміле керівництво батальйоном, особисту відвагу
С.Н. Сиротюк був удостоєний звання Героя2.
Незважаючи на несамовитий опір, німецько-угорські
війська не змогли утримати Будапешт. 13 лютого командування
2-го Українського фронту в донесенні Верховному
Головнокомандуванню доповіло про здобуття столиці Угорщини.
Протягом Будапештської операції було знищено 46 982
солдата та офіцера противника, 203 танка та САУ, 253 БТР і
бронемашини, 189 літаків. Радянські війська захопили 127
тисяч військовополонених, 269 танків і САУ, 194 паровози, 32
планери, 15 літаків, 5 153 автомата й багато інших трофеїв3.
За логікою подій верхівка третього рейху мала подбати
про організацію оборони в західних районах Угорщини - на
підступах до Східної Австрії та Південної Німеччини. Однак
генералітет зосередив увагу на підготовці удару в районі
озера Балатон з наміром вийти до Дунаю й утримати за
собою нафтові райони.
6 березня німецько-угорські війська почали штурм
радянських позицій. Головний удар спрямовувався між озерами
Веленці та Балатон. Десять діб тривали жорстокі бої, в яких з
обох сторін брало участь понад 800 тисяч чоловік, 12 тисяч
гармат і мінометів, близько 1 300 танків. Радянські воїни
виявляли зразки масового та особистого героїзму. Ось тільки один
приклад. 9 березня командир батареї 652-го артилерійського
полку капітан С.Т. Голуб підбив 2 танка й знищив близько
80 солдатів та офіцерів противника. Наступні два дні
поповнили бойовий рахунок батареї ще чотирма танками й
200 гітлерівцями. 11 березня капітан Голуб, видбиваючи атаку
1ЦАМО РФ, ф. 297 сд, оп. 1, спр. 2, арк. 67,69.
^ЦЦАВО УкраТни, ф. 4620, оп. 3, спр. 17, арк. 59.
3 Освободительная миссия Советских Вооруженных Сил в Европе во
второй мировой войне. - М.: Политиздат, 1971. - С. 238-239.
485
12 "тигрів", став до однієї з гармат і підпалив два з них. Від
одержаних ран С.Т. Голуб помер. Мужньому сину
Чернігівщини посмертно присвоєно звання Героя1.
15 березня німецьке командування віддало наказ
знекровленим військам армійської групи "Балк" і 6-ї танкової армії
СС перейти до оборони. Відтіснивши частини Червоної армії
на 10-30 км, противник втратив близько 45 тисяч чоловік
вбитими та полоненими, 280 гармат і мінометів, 500 танків і
САУ, близько 500 бронетраспортерів. Значних втрат зазнали
також війська 3-го Українського фронту.
Битва за Угорщину, яка тривала понад 6 місяців,
відзначалася особливою напругою. Радянські війська, б'ючись на
угорській території, повністю знищили 14 дивізій і 6 бригад
противника, 28 фашистських дивізій і 2 бригади втратили від
50 до 75 % своєї чисельності.
Після поразки біля озера Балатон німецькі та угорські
війська почали відхід у західні райони Угорщини та Східну
Австрію, на заздалегідь обладнані позиції. 16 березня почався
наступ частин 3-го Українського ,фронту. На ранок 27 березня
радянські війська знищили вороже угруповання поблизу
Естергома.
2 квітня воїни 46-ї армії, 2-го гвардійського та 23-го
танкового корпусів вийшли до австро-угорського кордону між
Дунаєм та озером Ньойзідлер-Зее. 4 квітня 1945 р. Угорщина
біла звільнена від нацистських військ. В операціях, проведених
на території цієї країни, противник втратив 56 дивізій і З
бригади, причому 14 дивізій і 6 бригад було розгромлено
повністю. 140 тисяч солдатів і офіцерів Червоної армії полягли
в цих боях. Німеччина втратила останнього сателіта в Європі
з його природними та людськими ресурсами.
Аншлюс Австрії перетворив її в арсенал і військовий
придаток Німеччини. В 1945 р. 600 австрійських підприємств
працювали на військові замовлення. Вони випускали 9 тисяч
літаків, 17 тисяч двигунів на рік, близько 850 танків і
бронемашин щомісячно, понад 1 000 артилерійських гармат і
боєприпасів до них. Понад півтора мільйони австрійських
громадян служило у вермахті.
Безпосередньо на Відень наступали 4-а, 9-а та 6 а
танкові гвардійські армії й 1-й гвардійський мехкорпус. На
Брук і Грац висувалися 26-а та 27-а армії, 18-й танковий
1 ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 125, арк. 58.
486
корпус, на Марибор - 57-а та 1-а болгарська армії й 5-й
гвардійський кавалерійський корпус. У складі 2-го Українського
фронту у Віденській операції були задіяні 46-а армія, 2-й
гвардійський мехкорпус і 23-й танковий корпус, а також
Дунайська військова флотилія.
Гірський ланшафт, відсутність переправ, розтягнутість
шляхів ускладнювали наступ. У цих умовах від бійців і командирів
вимагалися витримка, військова кмітливість і вміння знаходити
правильні рішення. Саме такими якостями відзначався
командир 8-го гвардійського стрілецького полку полковник
І.Н. Панченко з українського міста Мелітополя. В наступальних
боях з форсуванням водних перешкод полк діяв як єдиний
організм, чітко виконуючи поставлені завдання. Воїни 8-го
стрілецького полку серед перших вступили до Відня, їхньому
командиру було присвоєно звання Героя Радянського Союзу1.
Бої за столицю Австрії почалися 5 квітня після оточення її
з трьох боків. Зав'язалися вперті вуличні бої, в яких воїни-
червоноармійці виявляли не тільки смітливість, а й
винахідливість. Так рядовий Вовк, знайшовши на німецькому складі
фауст-патрони, освоїв принцип їхньої дії й знищив два "тигра".
Тут же, на вулицях Відня, відважному солдатові вручили орден
Червоного Прапора. Вранці 7 квітня гвардії рядові Вовк і
Коломієць, гвардії молодший лейтанант Кропивинський, гвардії
старшина Шишенін у чотирьох точках південної частини міста
встановили прапори перемоги. В бою на території автозаводу
кулеметник Хома Лужанський, обравши зручну позицію,
пробив баки з водою, яка почала заповнювати підвальні
приміщення. Гітлерівці намагалися втекти з підвалів, однак
влучний вогонь наздогнав 18 солдатів та офіцерів
противника2.
Бої за центр міста тривали. В ніч на 13 квітня група
саперів, до якої входив рядовий 54-го окремого саперного
батальйону А.М. Золкін - уродженець Луганщини, - одержала
завдання розмінувати імперський міст через Дунай.
Перехитривши посилену охорону, бійці під виглядом
військовополонених пройшли в розташування оборонних порядків
гітлерівців, ліквідували вартових і розмінували міст. Бувалий сапер-
підривник А.М. Золкін особисто знешкодив 56 зарядів. За
бли1 ЦАМО РФ, ф. Д-10. спр. 37, арк. 184.
2 Там само, спр.39, арк. 12.
487
скуче виконання завдань гвардії рядовий А.М. Золкін був
удостоєний звання Героя1.
Радянські війська повільно, але неухильно просувалися до
центру міста. В цих боях відзначилися воїни 21-го стрілецького
корпусу, командир якого генерал-майор С.А. Козак за вміле
керівництво був удостоєний звання Героя. Саме його воїни
дещо пізніше першими зустрілися з союзниками у Східних
Альпах2.
У ніч на 11 квітня бійці 4-ї гвардійської армії форсували
Дунайський канал, а 13 квітня віденське угруповання ворога
перестало існувати. Наприкінці квітня - на початку травня
радянські з'єднання відкинули противника на рубіж Лінц,
Клагенфурт, де зустрілися з американськими арміями.
Прихована й відкрита боротьба між фашистським блоком
і державами антигітлерівської коаліції за Балкани
завершувалася на користь останніх. Існувало стримане за формою,
але напружене за змістом суперництво між Великобританією
та Радянським Союзом. Особливої ваги при цьому набувала
Югославія. Лондон підтримував емігрантський уряд І. ІІІуба-
шича, Москва - Національній Комітет Визволення на чолі з
головнокомандуючим югославської Народно-Визвольної армії
Й. Броз Тіто. Подальший перебіг подій розвивався за
радянським сценарієм. На час виходу Червоної армії до кордонів
Югославії в лавах НВАЮ та партизанських загонів
нараховувалося близько 400 тисяч бійців. Серед них були й етнічні
українці, які проживали компактними групами на території
Югославії.
Радянський Союз за роки війни передав Югославії
близько 125,5 тисяч гвинтівок і карабінів, понад 38 тисяч автоматів,
14 тисяч кулеметів, 5,5 тисяч гармат і мінометів, 59 танків, 491
літак. На території СРСР було підготовлено чимало
югославських танкістів, радистів, льотчиків-штурмовиків і винищувачів,
повітряних стрільців, шоферів, зв'язківців тощо. 13 жовтня до
складу 23-ї піхотної дивізії 14-го армійського корпусу НВАЮ
увійшла сформована в Радянському Союзі 1-а окрема
Югославська піхотна бригада.
Командування вермахту тримало на території Югославії
на кінець вересня 1944 р. 14 повних і 8 неповних німецьких
1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 346, арк. 87.
2ЦЦАВО України, ф. 4620 оп. 3. спр. 38, арк. 4-5.
488
дивізій (400 тисяч солдатів та офіцерів). Крім того військам
НВАЮ протистояли 5 угорських дивізій (ЗО тисяч) та місцеві
націоналістичні військові угруповання Недича, Павеліча, Руп-
ника, Михайловича (270 тисяч чоловік)1.
Ставка ВГК визначила, що в основну групу військ, які
повинні діяти на югославській території, мають увійти 57-а
армія, 4-й гвардійський механізований корпус, 236-а
стрілецька дивізія фронтового підпорядкування, 5-а окрема
гвардійська мотострілецька бригада, 17-а повітряна армія 3-го
Українського фронту, а також підпорядкована йому Дунайська
військова флотилія. До операції залучалися також 10-й
стрілецький корпус 46-ї армії 2-го Українського фронту й частина
сил його 5-ї повітряної армії.
Белградська операція складалася з двох етапів. Протягом
першого етапу (28 вересня - 10 жовтня) головну роль
відігравала 57-а армія, частини якої зав'язали важкі бої поблизу
м. Неготин і визволили його.
Саме в ці дні командир бригади тралення Дунайської
військової флотилії Г.М. Охріменко організував знешкодження
магнітних мін, які скинула в Дунай англійська авіація. Г.М.
Охріменко став одним з тих радянських воїнів, яким було
присвоєно звання Народного Героя Югославії2.
На другому етапі (11-20 жовтня) 4-й гвардійський мех-
корпус, посилений фронтовими резервами й частиною 57-ї
армії, вступав у дію з рубежа р. Велика Морава, спільно з
військами 1-й армійської групи НВАЮ розвивав наступ на
Белградському напрямі. Інша частина сил 57-ї армії спільно з
формуванням НВАЮ повинна була підтримати наступальні дії
з півдня й південного сходу.
В ніч на 10 жовтня частини 5-ї окремої гвардійської
мотострілецької бригади, переданої до складу 57-ї армії, разом із
підрозділами 113-ї стрілецької дивізії форсували Велику
Морову й оволоділи плацдармом у районі Лапово. Майже
одночасно вийшов до річки передовий загін 93-ї стрілецької дівізії
68-го стрілецького корпусу. Розвідка встановила, що міст
через річку цілий, але підготовлений до вибуху. Штурмовий
загін на чолі з лейтенантом І.П. Лисковим перебрався мостом
на протилежний берег. У той час, коли група прикриття
відбивала контратаки противника, старший сержант Каменюк,
1 Белградская операция. - Изд. 2-е. - М.: Воениздат, 1969. - С. - 98.
2ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 75, арк. 39.
489
молодший сержант Поруженко, рядові Леновецький, Кримо-
ренко та інші виявили заряди й усунули з них капсули з
детонуючими та вогнепровідними дротами. Помітивши в розпал
бою вже запалений бікфордів шнур, сапери, наражаючись на
смертельну небезпеку, кинулися до зарядів і повисмикували з
них запалювальні трубки. Міст, під який було закладено 350 кг
вибухівки, був збережений1.
12 жовтня частини 4-го гвардійського механізованого
корпусу, переправившись через Мораву, посадили на танки
батальйон югославських автоматників і почали стрімко
наближатися до Белграда. 14 жовтня зав'язалися бої на його
південній околиці. Оточене угруповання противника в районі
Белграда мало ЗО тисяч чоловік, 40 танків й близько 400 гармат і
мінометів. Місто заздалегідь було підготовлене для оборони.
Особливо сильно був укріплений міський оборонний обвід,
споруджений від р. Сави до Дунаю. Сам Белград був
поділений на вузли опору, підступи до центральної його частини
заміновані.
14 жовтня після артилерійської підготовки, в якій було
задіяно близько 300 гармат і мінометів та 24 установки
гвардійських мінометів, почалася завершальна стадія
Белградської операції.
Попереду бойових порядків наступали штурмові загони. В
14-й гвардійській механізованій бригаді штурмовий загін
очолював гвардії майор О.Ф. Овчаренко, в 13-й - гвардії майор
В.Д. Мозговий, в 36-й танковій - гвардії капітан К.З. Махмутов.
Штурмові загони врізалися в оборонні порядки ворога,
вказуючи основним силам напрями розширення прориву.
Після виходу механізованої бригади на східну околицю
міста, а танкової - на північну угруповання противника було
розсічене на 3 ізольовані частини. Ліквідацію белградського
гарнізону здійснювали піхотинці й танкісти при підтримці легкої
артилерії. Щоб зберегти місто від руйнувань, радянське
командування дуже обережно, лише за крайньої необхідності
застосовувало авіацію та важку артилерію. З цією ж метою
для розмінування найважливіших споруд міста, каналізації,
водогону, порту, електростанції та іншого було виділено п'ять
батальйонів 44-ї інженерної бригади. Щомиті ризикуючи
життям, сапери розмінували 845 об'єктів, у тому числі 85
1 Белградская операция. - Изд. 2-е. - М.: Политиздат, 1971. - С. 188.
490
адміністративних будинків. При цьому було вилучено 3 179
мін, 3 540 зарядів вибухівки загальною вагою 28 656 кг,
знешкоджено 7 складів з вибуховними речовинами.
Вранці 20 жовтня під натиском кораблів Дунайської
військової флотилії та сухопутних частин Червоної армії, НВАЮ
було взято останню цитадель окупантів у Белграді -
старовинну фортецю Калемегдан. Проте в руках ворога залишився
міст через р. Сава, по якому відходили окремі підрозділи
розбитих частин. У ході боїв по захопленню й утриманню
мосту виняткову витримку та героїзм виявило чимало воїнів.
Одним із перших з групою бійців на міст прорвався заступник
командира 211-го гвардійського стрілецького полку 73-ї
гвардійської стрілецької дивізії майор Н.К. Ткаченко. Своїми
розсудливими й безстрашними діями він сприяв утриманню мосту
до підходу передової колони 13-ї гвардійської механізованої
бригади. В боях за розширення плацдарму на правому березі
Дунаю поблизу Батина відважний черкащанин загинув.
Посмертно Н.К. Ткаченко став Героєм1.
Істотну підтримку з повітря надавала при наступові авіація
далекої дії, зокрема 337-й авіаполк під командуванням
майора В.П. Драгомирецького - уродженця м. Ольвіополя
(Миколаївська область). Володимир Порфирович здійснив до
жовтня 1944 р. 212 бойових вильотів на повітряну розвідку,
бомбардування залізничних вузлів, скупчення живої сили й
техніки, воєнних об'єктів у глибокому тилу противника.
Протягом року він 11 разів доставляв югославським партизанам
зброю, боєприпаси, медикаменти. За особисту мужність,
зразкове виконання бойових завдань В.П. Драгомирецький 5
листопада 1944 р. був удостоєний звання Героя Радянського
Союзу2.
35 радянських льотчиків були відзначені орденами
"Партизанська Зірка" 1-го, 2-го, 3-го ступеня, а командир групи
генерал А.Н. Вітрук, який народився в с. Андрушки, що на
Житомирщині, був удостоєний почесного звання Народний
Герой Югославії3.
До кінця 1944 р. від окупантів були очищені Сербія,
Чорногорія та Македонія. В квітні 1945 р. капітуляція
гітлерівського угруповання в Югославії завершилася.
1 ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 126, арк. 217.
2ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 7, арк. 32.
3Там само, арк. 87.
491
За хоробрість і самовідданість у боях із загарбниками
близько 2 тисяч радянських солдатів і офіцерів були
нагороджені орденами та медалями Югославії. 13 чоловік, у тому
числі генерал-майор С.А. Козак, майор В.А. Уліско, капітан
3-го рангу Г.Н. Охріменко, старший лейтенант П.І. Дмитрієнко
рішенням Президії Антифашистського віче народного
визволення Югославії одержали звання Народного Героя
Югославії. Багато червоноармійців загинуло в боях за визволення
Белграда. 4 350 радянських солдатів і офіцерів прийняла
белградська земля. Серед них - мужні сини українського народу
В.Д. Мозговий, В.М. Пилипенко, 1.1. Кашика, І.М. Кпименко та
ін.
Польський народ у роки другої світової війни переживав
чи не найтрагічніший період у своїй історії. За час окупації
нацисти знищили 6 028 тисяч жителів Польщі (22,2 %
населення), причому 5 384 тисяч чоловік загинуло в таборах
смерті, померло від голоду та виснажливої праці. Незважаючи
на терор і геноцид, народ Польщі не схилив голову перед
агресором. Наростав рух опору. Але й ця сторінка в історії
Польщі сповнена драматизму: незгоди між окремими
політичними групами, гострі дипломатичні колізії ускладнили шлях
поляків до миру.
Емігрантський уряд у Лондоні та ряд партій створили
підпільні органи - Політичний узгоджувальний комітет і Деле-
гатуру, що спиралися на конспіративну військову організацію -
Армію Крайову й обстоювали тактику пасивного очікування
визволення Польщі військами західних союзників.
Обгрунтуванням цієї тактики була теорія "двох ворогів" - Німеччини та
Радянського Союзу. Тому антигітлерівське спрямування
діяльності прибічників емігрантського уряду й західної орієнтації
дістало яскраве антирадянське забарвлення.
В січні 1942 р. виникла Польська робітнича партія (ППР),
яка утворила Гвардію Людову, що вже в травні 1942 р.
розпочала активні антинацистські акції. Участь у боротьбі
проти окупантів брали члени військової організації селянської
партії - Батальйони хлопські.
14 серпня 1941 р. у Москві між Верховним
командуванням СРСР і Польщі була укладена угода про створення в
найкоротший строк на території Радянського Союзу польської
армії, призначеної для спільної боротьби проти фашистської
Німеччини. Очолив армію генерал В. Андерс. Радянський уряд
всіляко допомагав у мобілізації поляків до армії Андерса,
постачав її необхідними матеріалами, транспортом, зброєю,
492
продуктами харчування. До 1 листопада 1941 р. з цією метою
в рахунок кредиту польській армії було відпущено майна та
грошових засобів на 43 190 тисяч крб. Всього ж витрати за
1941 р. склали 69 млн. крб.1.
Однак внаслідок тиску правлячих кіл Великобританії та
США, які мали свої інтереси в нафтоносному районі
Закавказзя, територіальних (західні землі України та Білорусії),
майнових та інших претензій польського емігрантського уряду до
СРСР армія Андерса була евакуйована в Іран. На 1 вересня
1942 р. із СРСР виїхало 75 491 польських військовослужбовців
і 37 756 членів їх сімей, всього близько 114 тис. чол. Таким
чином польський уряд зняв з порядку денного питання про
участь своїх регулярних частин у бойових операціях на радян-
сько-німецькому фронті. Трагедія Катині, прагнення польського
уряду в еміграції за всіх обставин апелювати до західних
союзників стали причиною того, що 25 квітня 1943 р. уряд
СРСР розірвав з ним відносини.
Але з ініціативи польської інтелігенції, що проживала в
СРСР, був створений Союз польських патріотів, який дуже
швидко об'єднав майже 100 тисяч чоловік. 6 травня 1943 р.
Державний Комітет Оборони СРСР прийняв постанову про
формування на території Радянського Союзу польської дивізії
ім. Т. Костюшка під командуванням 3. Берлінга, а 12-13
жовтня з'єднання в складі 11,5 тисяч бійців та офіцерів прийняло
свій перший бій. На весну 1944 р. був створений сорокатисяч-
ний 1-й польський корпус, в якому поряд з поляками (84,2 %)
воювали українці (3,75 %), білоруси (2,72 %), росіяни (2,24 %)
та воїни інших національностей. 1-й Польський корпус виріс у
стотисячну 1-у Польську армію.
Наближення Червоної армії до кордонів Польщі, загальна
військово-політична обстановка, спроби правих сил захопити
владу спонукали представників ППР, Гвардії Людової,
соціалістів та демократів до створення 1 січня 1944 р. Крайової
Ради Народової (КРН) на чолі з Б. Берутом, що мала стати
верховним політичним представництвом польського народу.
КРН об'єднала збройні формування всіх організацій, які
увійшли до неї, в Армію Людову під командуванням М. Жи-
1 Документы и материалы по истории советско-польских отношений. - М.:
Политиздат, 1973. - Т. 7. - С. 217.
493
мерського. В середині 1944 р. в її складі було 60 тисяч
чоловік, значну частину яких складали радянські люди1.
Дії Червоної армії на території Польщі складались із двох
фаз. Протягом першої (липень-вересень 1944 р.) були
проведені Білоруська та Львівсько-Сандомирська операції. Під час
другої фази (січень-травень 1945 р.) здійснені Східно-Прус-
ська, Вісло-Одерська, Східно-Померанська, Верхньо-Нижньо-
Сілезька, Берлінська та Празька операції, в ході яких були
розгромлені групи німецьких армій "А", "Північна Україна",
"Північ", "Вісла" й "Центр".
Більше половини радянської діючої армії брало участь у
боях на польській землі, хоча тут пролягала лише 1/4 частина
всього радянсько-німецького фронту. 17 липня 44-а
гвардійська танкова бригада полковника 1.1. Гусаковського (1-й
Український фронт) форсувала Західний Буг і вступила на польську
територію. В смузі дій 1-го Білоруського фронту першими на
територію Польщі вийшли 328-а стрілецька дивізія полковника
І.Г. Павловського, 39-а гвардійська стрілецька дивізія
підполковника В.М. Штригаля, 132-а стрілецька дивізія полковника
Я.Г. Цвинтарного та 165-а стрілецька дивізія полковника
М.І. Калаузе. І.Г. Павловський, В.М. Штригаль і Я.Г.
Цвинтарний - славні сини українського народу - після визволення
рідної землі прийшли на допомогу польським патріотам. Пліч-
о-пліч з радянськими солдатами за свободу Польщі билися
воїни 1-ї Польської армії під командуванням 3. Берлінга.
21 липня 1944 р. Крайова Рада Народова видала указ
про створення Польського Комітету національного визволення
(ПКНВ) - першого робітничо-селянського уряду. Це викликало
різко негативну реакцію емігрантського уряду. Того ж дня
ПКНВ видав декрет про об'єднання Армії Людової із
сформованою в СРСР 1-ю Польською армією в єдине Військо
Польське.
Тим часом бойові дії на польській землі набували
розмаху. 24 липня частини 2-ї танкової армії під командуванням
уродженця м. Умань на Черкащині - генерал-майора О.І. Рад-
зієвського у взаємодії з 8-ю гвардійською армією оволоділи
Любліном, а 25 липня танкісти головними силами вийшли до
Віспи й вибили німців з важливих опорних пунктів - Дембліна
та Пулав. Спроба з ходу форсувати водну перешкоду успіху
1 Мадайчик Ч. Польский вклад в победу над фашизмом // Вопросы
истории. - 1977. - N0 12. - С. 48.
494
не мала, і 2-а танкова армія продовжувала стрімко рухатися
вздовж правого берега річки на північ1. Використовуючи це
прикриття з фланг/, з'єднання 1-го Білоруського фронту після
форсування Бугу здійснили маневр з метою охоплення
південного крила групи армій "Центр" і одночасного виходу до
Варшави.
Однак командування вермахту' поставило перед 9-ю
армією генерала Фоманна, підсиленої танковими частинами,
завдання будь-що утримати польську столицю. В район
Варшави почали прибувати німецькі дивізії з Румунії, Голландії та
Італії.
В цій ситуації керівництво Армії Крайової (АК) вдалося до
зловісної авантюри - організованого повстання у Варшаві,
ігноруючи несприятливі обставини, як от: високу концентрацію
німецьких військ у місті та поблизу нього, відсутність контактів з
радянським командуванням, низький рівень боєздатності
повстанців, 90 % яких не мали зброї та бойового досвіду. До
того ж, німецькій адміністрації був відомий час виступу й
основні контури плану повсталих.
Політична концепція АК грунтувалася на прагненні
оволодіти містом під час паузи між відходом гітлерівських військ
і вступом радянських. Першою метою повстання було зайняти
Варшаву, другою - поставити СРСР перед цим доконаним
фактом.
Гітлерівцям удалося зупинити наші танки під стінами
Варшави, наступ виснажився. На неодноразові запити Ставки
й особисто Сталіна командуючий 1-м Білоруським фронтом
маршал К.К. Рокоссовський відповідав, що активні дії в районі
польської столиці можливі лише після ретельної підготовки.
Пізніше в своїх спогадах він писав, що визволення Варшави
могло відбутися тільки внаслідок нової великої наступальної
операції, що й сталося згодом.
Ставка 29 серпня наказала припинити наступ на всьому
фронті від Балтики до Карпат, за винятком смуги Білоруських
фронтів, які повинні були вибити гітлерівців із Варшави. Лиш у
середині вересня війська 1-го Білоруського фронту та Війська
Польського оволоділи передмістям столиці - Прагою й вийшли
на Віспу. Спроба форсувати її та захопити плацдарм не
1 ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 348, арк. 18.
495
вдалася. Головна причина - в неможливості переправити через
Віслу танки, без яких не було змоги штурмувати розташовані
на висотах німецькі позиції.
Незважаючи на скрутні обставини, союзники намагалися
допомогти повсталим. Наведена таблиця дає уявлення про
розміри вантажів, які скидали літаки в небі Варшави:
Вантажі за час повстання
Британські та американські
Радянські
Пістолети-кулемети та карабіни
430
2 667
Кулемети
150
Дані відсутні
Протитанкові рушниці
230
505
Міномети
13
156
Міни та гранати
23 000
100 000
Патрони
2 700 000
3000 000
Продовольство (в тоннах)
22
120
Всього скімуто (в тоннах)
104
268
Підрахунки штабу Варшавського округу АК показували,
що до повстанців дійшло близько 150 тонн зброї та
боєприпасів з радянських літаків, 86 тонн - з англійських, 16 тонн
- з американських1. Після 18 вересня надходження вантажів із
Заходу припинилося, радянські ж скидалися до ЗО вересня.
На цей час німці методично, з допомогою САУ, очищали
від повстанців варшавські квартали. Комендант столичного
округу Армії Крайовий генерал А. Хрусьцель ("Монтер")
відхилив пропозицію про координацію дій повстанців із
Червоною армією. Представникові радянськогб командування, який
прибув до міста, він заявив, що той не має повноважень вести
політичні переговори. Єдину можливість вирватися з пазурів
німецьких карателів - прорватися до Вісли під прикриттям
радянської авіації та артилерії - відсік командуючий АК генерал
Т. Бур-Комаровський. Відтак лише 27 чоловік подолали ріку й
вийшли в розташування 47-ї армії.
2 жовтня 1944 р. керівництво АК підписало акт про
капітуляцію. Військово-політична авантюра дорого обійшлася
польському народові. Гітлерівці знищили 18 тисяч повстанців і
200 тисяч мирних жителів, ущент зруйнували місто.
Війська 1-го Білоруського фронту, які діяли на підступах
до Варшави, втратили в серпні - першій половині вересня
168 800 солдатів, а частини 1-го Українського фронту лише в
серпні - 122 578 солдатів. Значну частину їх складали
новобранці з західноукраїнських областей.
^Див.: Назаревич Р. Варшавское восстание. 1944 год: Политические
аспекты. - М.: Прогресс, 1989. - С. 180-193.
496
Після невдалих спроб пробитися до польської столиці на
початку серпня радянське командування перенесло головний
напрям дій південніше Варшави, де були створені два
плацдарми: один у районі Варки біля гирла р. Пилиця, другий - за
80 км від Пулав. Вранці 1 серпня до Вісли підійшла 27-а
гвардійська стрілецька дивізія. Першим уплав річку подолав
18-річний П.С. Бочек, уродженець с. Ображіївка
Шосткинського району Сумської області. Разом з групою бійців, що
наспіли, він закріпився на вузькій смужці берега й прийняв на
себе ворожий вогонь. Це дозволило успішно переправитись
усій дивізії. 23 березня 1945 р. гвардії сержант, командир
відділення 76-го гвардійського стрілецького полку П.С. Бочек
був удостоєний звання Героя Радянського Союзу1.
1 серпня під час форсування Вісли в районі Пшевуз
першою переправилася через річку група розвідників під ко-
мадуванням гвардії сержанта A.B. Емельянова. Під сильним
обстрілом противника передовий загін увірвався до ворожих
траншей, закидав гранатами кулеметну точку, а особисто
A.B. Ємельянов знищив 9 гітлерівців. У ніч з 7 на 8 серпня,
одержавши завдання доставити в штаб полку контрольного
полоненого, відважний сержант подолав річку, розвідав
розташування вогневих засобів і, повертаючись, увірвався в
бліндаж, знищив 3 ворожі офіцери й захопив полоненого та
багато цінних документів2.
У липні 1180-й стрілецький полк під командуванням
B.Ф. Скопенка форсував Віслу та захопив плацдарм під Сан-
домиром. Командир полку глибоко продумав і точно виконав
фланговий маневр, який дозволив зберегти від руйнувань
чудові старовинні будинки, монастирі та костьоли. Жителі
Сандомира вручили В.Ф. Скопенку вітального листа. "Ви
врятували наше місто, врятували наше життя, - говорилося в
ньому. Ми завжди будемо вдячні Вам за це”3. Пізніше, в бою
на Одерському плацдармі, Герой Радянського Союзу
В.Ф. Скопенко був смертельно поранений. У госпіталі він
встиг попросити товаришів поховати його в Сандомирі.
Мінливі політичні настрої згасили в багатьох поляків почуття
вдячності: в теперішній Польщі не знайшлося місця для скромних
]ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 153, арк. 70.
2 Там само, спр. 25, арк. 215.
3Крайнюков К.В. От Днепра до Вислы. - М.: Воениздат, 1971. - C. 317.
497
пам'ятників та могил тих, хто поліг в ім'я мирного життя
прийдешніх поколінь поляків. Не стало й пам'ятника В.Ф. Скопенку.
У небі над Віслою свій 24-й ворожий літак збив гвардії
капітан А.І. Труд. Коли бої в районі плацдарму ущухли, він
разом із кількома уславленими льотчиками - О. Клубовим,
Г. Речкаловим, О. Покришкіним - був викликаний до Москви,
де в Кремлі М.М. Шверник вручив усім "Золоті Зірки" Героїв.
Польський "Хрест хоробрих" на конусовидному
кумачевому муарі з'явився на грудях кількох радянських бійців на
Сандомирському плацдармі. Вирушивши в розвідку з групою
солдатів, старший сержант В.Г. Петренко був контужений
вибухом ворожого снаряда. Вночі, коли до нього повернулася
свідомість, Василь побачив, що перебуває в розташуванні
противника, який зайняв висоту. Знайшовши серед німецької
колони машину з фауст-патронами, він з'єднав запали й
висадив у повітря бензовоз, який стояв посеред скупчення
техніки. Запалали й інші автомобілі, почали вибухати боєприпаси.
Злякавшись оточення, німці почали залишати висоту. Петренко
серед кинутого спорядження помітив сигнальні ракети й дав
умовну серію з 3-х червоних ракет. Батальйон без бою зайняв
висоту. Однополчани вітали почорнілого від кіптяви сержанта,
якого вважали загиблим.
Найвищою нагородою - медаллю "Золота Зірка" та
орденом Леніна - В.Г. Петренко був відзначений 10 квітня 1945 р.
Одним із перших форсувавши Одер, він на чолі групи близько
доби утримував відбитий у ворога клаптик землі, хоча був
поранений в груди. А вже на території Німеччини в лютому 1945
р. Петренко взяв у полон 270 гітлерівців, виявивши при цьому
дотепність: пробравшись у вороже розташування, розвідник
заявив, що вони оточені, у безвихідному становищі й мусять
здатися1.
Сповнений небезпеки й звитяги бойовий шлях пройшла від
Кавказу, Кубані та Криму до Польщі штурман ланки 46-го
гвардійського нічного бомбардувального авіаполку 4-ї
повітряної армії гвардії лейтенант Віра Лук'янівна Білик. До серпня
1944 р. вона брала участь у 83-х нічних вильотах, за що була
нагороджена орденами Леніна, Червоного Прапора,
Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки. В ніч на 25 серпня
В.Л. Білик разом із Т.П. Макаровою бомбила скупчення
ворожих танків поблизу м. Замбрув. Ворожий винищувач збив
1ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 25, арк. 220.
498
нашого бомбардувальника, екіпаж загинув. 23 лютого 1945 р.
В.Л. Білик і Т.П. Макаровій посмертно було присвоєно звання
Героїв1.
Львівсько-Сандомирська операція, що тривала півтора
місяці, закінчилася розгромом 32 дивізій, повним знищенням 8
дивізій групи відбірних німецьких армій "Північна Україна".
Війська 1-го Українського фронту завершили визволення
західних районів України, відновили державний кордон СРСР і
почали викидати окупантів з південно-східних областей Польщі.
З виходом на Нарев і Віслу Червона армія звільнила польські
землі на схід від Вісли.
З-під нацистського гніту було визволено 5,5 млн. польських
громадян.
Тривало становлення польської армії. На кінець 1944 р.
Військо Польське нараховувало 285 тисяч солдатів та
офіцерів, на 1 квітня 1945 р. - 315 тисяч. За період війни
Радянський Союз надав польським збройним силам 630 тисяч
гвинтівок і автоматів, 3 500 гармат, 15 тисяч кулеметів та
мінометів, 1 000 танків, 1 200 літаків, понад 18 тисяч автомашин,
велику кількість боєприпасів, продовольства та
обмундирування. Для поповнення створюваних частин із Західної України до
Війська Польського прибуло 20 тисяч призовників, а всього з
території СРСР - 60 тисяч.
Допомога кадрами включала майже 17 тисяч офіцерів (в
тому числі 36 генералів), серед яких було тільки 3 510 поляків,
решта - українці, росіяни, білоруси, литовці та ін. В березні
1945 р. радянські офіцери складали 53 % загального складу
офіцерів Війська Польського. Крім того, в армії Польщі на
заключному етапі війни служило 13 тисяч молодших
командирів та спеціалістів із СРСР.
У цілому доброзичливе ставлення до радянських воїнів з
боку поляків потьмарювалося стриманістю тих, які жили на
землях, що увійшли до рейху, а то й бойкотом заходів
командування Червоної армії й прямими антирадянськими
виступами. Прихильники Лондонського уряду вважали Червону
армію окупаційною й виступали проти нових органів влади,
що спиралась на її підтримку.
В таких умовах Ставка Верховного Головнокомандування
готувала Вісло-Одерську операцію, в основі задуму якої було
вигнання гітлерівців з Польщі та перенесення воєнних дій на
1ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 25, арк. 225.
499
територію рейху. 12 січня 1945 р., раніше від призначеного
строку, могутньою артилерійською підготовкою операція
почалася. Вкотре вже Ставка поспішала на виручку західних
союзників, не рахуючись із власними труднощами. 14 січня
перейшов у наступ 1-й Білоруський фронт, а 15 січня -
частини 4-го Українського фронту.
Незважаючи на несприятливі погодні умови, які заважали
широко використовувати авіацію, радянськи льотчики робили
все можливе для забезпечення успіху наземних сил. У складі
142-го гвардійського штурмового авіаполку 2-ї повітряної армії
гвардії старший сержант Є.А. Алехнович здійснив 165 вильотів
на розвідку та бомбово-штурмові удари. 13 січня 1945 р. його
літак був підбитий. Не вагаючись, відважний сокіл спрямував
палаючу бойову машину на зенітну батарею ворога1. 27
червня 1945 р. Є.А. Алехнович був посмертно удостоєний звання
Героя. Така ж відзнака чекала Ф.Л. Бєльченка, А.Є. Шиндера,
Д.А. Аристархова, М.А. Ляха, У.П. Приходька, В.М. Білоуса,
М.В. Андрюшка та багатьох інших бійців та командирів, які
своєю ратною самовідданістю сприяли успіхові однієї з
найбільших операцій другої світової війни.
17 січня частини 1-ї армії Війська Польського та 61-ї й
47-ї армій 1-го Білоруського фронту вступили до Варшави.
Зруйнована гітлерівцями польська столиця вражала. 600 тисяч
варшав'ян пройшли через концентраційний табір Прушкув,
сотні тисяч не пережили німецької окупації. Радянські сапери
знешкодили 200 тисяч мін, бомб і снарядів, розмінували
близько 2 300 вулиць та площ, 70 скверів, навели понтонний міст
між Варшавою та її передмістям - Прагою.
Визволенням столиці Польщі завершився важливий етап
Вісло-Одерської операції, протягом якої війська двох фронтів
у смузі 500 км відкинули противника на 100-160 км і вийшли
на рубіж Сохачів - Томашув-Мазовецький - Ченстохув,
звільнивши понад 2 400 населених пунктів і серед них міста
Радом, Кельце, Ченстохув, Варшаву.
18 січня розпочалися бої за Верхньо-Сілезький
промисловий район. Командування вермахту наказало мінувати шахти,
промислові об'єкти, підземні й наземні комунікації, всі споруди,
що мали будь-яку господарську чи культурну цінність.
Варварський характер гітлерівців особливо виявився в їх
намірі знищити один із найвидатніших політичних, економічних і
1ЦЦАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 348, арк. 89.
500
культурних центрів Польщі - Краків. У місті 156 днів діяла
підпільна військова група під командуваням відомого "майора
Вихора" - Євгена Степановича Березняка, яка добула план
мінування Кракова й цим врятувала визначні архітектурні
пам'ятки, тисячі людей. Наш земляк був нагороджений "Срібним
хрестом" ордена Віртуті Мілітарі і Партизанським хрестом.
Одним із перших у складі штурмового батальйону
увірвався до Кракова Олександр Андрійович Іванько. За рішучі й
сміливі дії на Сандомирському плацдармі уродженець с. Теп-
лівка Гребінківського району Полтавськой області O.A.
Іванько був удостоєний звання Героя Радянського Союзу1.
19 січня стародавній Краків було визволено. 28 січня бійці
59-ї та 21-ї армій оволоділи м. Катовіце, а 29 січня весь
Верхньо-Сілезьский район контролювали радянські війська. 23
січня війська 1-го Українського фронту вийшли на Одер,
захопивши плацдарм у районі Штейнау.
Запеклі бої розгорнулися в центрі й на правому крилі
1-го Білоруського фронту, особливо на позиціях Померан-
ського валу поблизу Бидгоща. Ставка ВГК 29 січня ввела тут у
дію 1-у армію Війська Польського, а 31-го січня 3-ю ударну
армію під командуванням нашого земляка, генерала-майора
М.П. Симоняка. 1 лютого правофлангові армії фронту оточили
в районі Шнейдемюля вороже угруповання й вийшли на рубіж
північніше Бидгоща - Арневальде - Цедена. Того ж дня армії,
що діяли в центрі, повністю очистили правий берег Одеру.
При форсуванні Одеру південніше Франкфурта вміло
організував артилерійське забезпечення командуючий артилерією
49-ї стрілецької дивізії 33-ї армії полковник П.І. Сидоренко.
Протягом 3-6 лютого він не тільки забезпечував переправу
військ армії, а й завдавав нищівних ударів по позиціях
противника2.
Відважно бився за лівобережний плацдарм поблизу Кюст-
ріна взвод 220-ї окремої танкової бригади 5-ї ударної армії
під командуванням старшого лейтенанта В.Т. Головченка,
знищивши при цьому артилерійську батарею та близько взводу
гітлерівців. У цьому бою В.Т. Головченко загинув. Посмертно
він удостоєний звання Героя3. На Одерському плацдармі, під
вогнем противника, гвардії старший санінструктор 174-го
1 ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр.1, арк. 66-75.
2Там само, спр. 2, арк. 27.
3 Там само, арк. 35.
501
стрілецького полку (8-а армія) А.К. Голеусов виніс із поля бою
47 важко поранених солдатів і 3 офіцерів зі зброєю. 5
лютого, коли в розпалі бою 5 поранених бійців його частини
залишилися на нейтральній смузі за 100 м від ворожих
позицій, Голеусов по черзі всіх виніс у розташування своїх
військ. 20-річний уроженець станції Лозоватка (Синельни-
ківський район Дніпропетровської області) був нагорождений
орденом Слави 1-го ступеня1. Жертовність бійців, які
визволяли польські землі, не знала меж. Тільки в другій
половині січня 1945 р. Ф.Р. Горбач, М.В. Носуля та В.А.
Яковлев повторили подвиг О. Матросова, власними тілами
закривши смертоносні амбразури ворожих дотів і дзотів.
Головним підсумком Віспо-Одерської операції став
розгром армії "Центр", колишньої групи армій "А", визволення
значної частини Польщі та перенесення бойових дій на
територію Німеччини.
Протягом 20 днів повного розгрому зазнали 35 ворожих
дивізій, 25 дивізій втратили від 60 до 75 % особового складу.
В полон потрапило близько 147 тисяч солдатів та офіцерів
противника. Радянські війська захопили близько 1 400 танків,
14 тисяч гармат і мінометів, 1 360 літаків і багато іншого
військового майна. Загальні людські втрати ворога за час
січневого наступу військ 1-го Білоруського, 1-го та 4-го
Українських фронтів склали близько 500 тисяч чоловік2.
У ході боїв на території Польщі воїни Червоної армії
визволили десятки чисяч радянських військовополонених та
цивільних громадян з десятків концентраційних таборів,
найбільшим з яких був Освенцім. На 15 лютого лише на
збірно-пересильних пунктах 1-го Українського фронту було зареєстовано
49 500 недавніх невільників.
Здійснення Віспо-Одерської операції тісно поєднувалось із
наступом у Східній Пруссії та Західних Карпатах. Згідно з
планом Ставки, 2-й та 3-й Білоруські фронти повинні були
здійснити удари південніше й північніше Мазурських озер і,
розвиваючи наступ на Марієнбург і Кенігсберг, вийти до моря,
щоб відрізати вороже угруповання від основних сил вермахту
та знищити його.
1ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр.172, арк. 89.
2Важнейшие операции Великой Отечественной войны. - М.: Воениздат,
1956. - С. 480.
502
Перший етап операції тривав з 13 січня до 9 лютого.
Ударна група 2-го Білоруського фронту оволоділа Млавським
укріпленим районом, а передові загони 3-го Білоруського
фронту вклинились у розташування ворога в районі Лазде-
нека. З метою завершення прориву тактичної зони оборони
противника 16 січня в бій було введено 2-й гвардійський
танковий копус під командуванням уродженця Житомира генерал-
лейтенанта О.С. Бурдейного. Гвардійці, підтримані авіацією 1-ї
та 3-ї повітряних армій, потіснили німецькі частини. Однак опір
противника був одчайдушним. Надзвичайно жорстокі бої
зав'язались в районі м. Гумбіннена. Частини 28-ї армії під умілим
командуванням киянина генерал-лейтенанта О.О. Лучинсько-
го, відбивши 10 контратак, прорвалися вприт/л до міста.
З 19 по 26 січня з'єднання 2-го Білоруського фронту
вийшли до Балтійського моря та Віспи, оволоділи Млавським і
Алленштейнським укріпрайонами, фортецями Модлін, Млава,
Фордон, Марієнбург. Частини 3-го Білоруського фронту 20
січня взяли м. Тільзіт, а 22 січня - міцний опорний пункт
Інстербург. Високу майстерність у керівництві військами під час
штурму Інстербурга виявив командуючий 36-го гвардійського
стрілецького корпусу, уродженець Кіровоградщини, генерал-
лейтенант П.К. Кошовий. Вирішальним виявився його удар на
фланг і в тил ворожого угруповання, що дало можливість
пробити суцільну оборону й увірватися до міста1. На 26 січня
силами фронту були зайняті північна частина Летценського
укріпленого району та вузли оборони Алленбург, Норденбург,
Ангербург, Летцен.
Протягом січня-лютого у 28 нічних розвідках мінних полів
та їх розмінуваннях взяв участь сапер 428-го окремого
саперного батальйону П.І. Красовський - уродженець с. Волиця
Андрушівського району на Житомирщині. На передньому краї
оборонного рубежа в районі Транквіті - Філіпс з 19 лютого
до 10 березня він встановив 580 протитанкових мін
спрямованої дії. 19 лютого замінував основні шляхи, на яких
підірвалися 2 німецьких "фердинанди" (в районі Метгеттена).
Під час мінування одержав тяжке поранення його командир
Токарєв, якому Красовський надав першу допомог/ і виніс з
поля бою. За сумлінне виконання бойових завдань і особисту
1ЦЦАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 39, арк. 38.; ЦЦАГО України,
ф. 166, оп. З, спр. 19, арк. 10.
503
мужність П.І. Красовський був нагороджений орденом Слави
1-го ступеня1.
В період з 27 січня до 9 лютого радянські війська
намагалися розвинути наступ і відтіснити гітлерівців до моря, завдяки
чому утворилося три великі ізольовані групи німецьких військ
на Земландському півострові, в районі Кенігсберга і, нарешті,
південніше міста. Але радянське командування не поспішало з
штурмом Кенігсберга й комендант фортеці, зібравши танковий
кулак (5-а танкова дивізія), 19 лютого розпочав прорив. З
протилежного напряму удар підтримали танкова дивізія
"Велика Німеччина", моторизована дивізія "Герман Герінг" та піхотні
частини. Внаслідок успішних дій противник зумів деблокувати
Кенігсберг, що дало змог/ німцям утримувати місто ще два
місяці.
Тим часом армії лівого крила 2-го Білоруського фронту
завершували ліквідацію Торунського укріпрайону, зміцнювали
свої плацдарми на ріках Нотець і Вісла, готуючись до наступу
в Східній Померанії, звідки німецьке командування планувало
завдати удар по військах 1-го Білоруського фронту, щоб вийти
в долину річок Нотець і Варта й просунутися до Кюстріна,
забезпечивши тим самим тривалу оборону на підступах до
столиці.
Щоб зняти небезпеку флангового удару з Помор'я,
Ставка ВГК вирішила провести Східно-Померанську операцію,
головна роль в якій належала 2-му Білоруському фронту.
Силами центру й лівого крила війська фронту повинні були
розгромити ворога в Східній Померанії, оволодіти
територією від Данціга (Гданськ) до Штеттіна (Щецін) з виходом до
Балтійського узбережжя. Однак після десятиденного наступу
з'єднання фронту подолали тільки 40-60 км, і Ставка вирішила
залучити до боротьби з групою армій "Віспа” також 1-й
Білоруський фронт.
24 лютого відновили наступ армії 2-го Білоруського
фронту, орієнтуючись на Кеслін (Кошалін). Відбивши потужний
контрнаступ 2 танкових і одного піхотного корпусів з району
Штаргард, Арнсвальде, Реєц, Каліс, частини 1-го Білоруського
фронту, якому підпорядковувалась також 1-а армія Війська
Польського, 1 березня завдали удару з району Арнсвальде на
Кольберг (Колобжег). В операції відзначилися війська під
1 ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 125, арк. 88.
504
командуванням уродженця Чернігівщини, Героя Радянського
Союзу генерал-майора М.П. Симоняка1.
Серед тих, хто вирішував долю битви в небі Балтики,
чимало імен славних синів України. На особистому рахунку
заступника командира ескадрильї 9-го гвардійського мінно-
торпедного авіаполку (ВПС Північного флоту) гвардії капітана
К.Ф. Шкаруби два потоплені транспорти, в складі групи -
шість транспортів і міноносець противника2. В районі
Кенігсберга активно діяла радянська бомбардувальна, штурмова й
винищувальна авіація. Свій бойовий рахунок у небі Східної
Пруссії поповнили такі досвідчені українські аси як І.М.
Кожедуб, А.Я. Брандис, Л.І. Біда, П.А. Таран, А.К. Недбайло,
І.Х. Михлик та багато інших льотчиків3. 227 бойових вильтів
протягом 2 років здійснив штурман ескадрильї 75-го
гвардійського штурмового авіаполку (1-а повітряна армія, 3-й
Білоруський фронт) гвардії капітан М.І. Семейка. 19 квітня
1945 р. відважний пілот був удостоєний звання Героя
Радянського Союзу, а наступного дня в небі над Польщею він
загинув. Указом від 29 червня 1945 р. М.І. Семейко був
посмертно відзначено другою "Золотою Зіркою"4.
До кінця березня війська правого крила 1-го Білоруського
фронту вийшли до р. Одер і звільнили частину Померанії на
захід від лінії Нойштеттін - Кольберг. З'єднання 2-го
Білоруського фронту 28 березня оволоділи м. Гдиня, а через 2 дні
- іншим важливим військово-морським портом - Данцігом. Це
було завершальним акордом Східно-Померанської операції,
внаслідок якої зазнала поразки група армій "Віспа", були
повернуті Польщі давні її землі в Помор'ї, міста Данціг
(Гданськ) і Кольберг (Колобжег).
Лютий і березень 1945 р. позначені наступальними діями
1-го Українського фронту. Вже 15 лютого його війська оточили
фортецю Бреслау (Вроцлав) і Глогау, вийшли до р. Нейсе,
звільнили всю Нижню Сілезію й вступили в німецьку провінцію
Брандербург. Під час форсування р. Нейсе масовий героїзм
виявили бійці 280-ї стрілецької дивізії. В цих боях загинули
кулеметники Дем'яненко, брати Сварники, Майстренко та іхній
командир - старший лейтенант Набока. В знайденому у нього
]ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 76, арк. 311.
2 Там само, спр. 109, арк. 18.
3иДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 35, арк.З.; спр. 42, арк. 25; спр.44,
арк. 37.
4ЦЦАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 27, арк. 70-75.
505
після бою листі до матері були такі слова: "Це мій посмертний
лист, якщо ти його одержиш, знай, що сина у тебе більше
немає. Я загинув як твій син і син Батьковщини. Я не
пожалкував свого життя за благо і щастя людей, за вашу спокійну
старість, за щасливе життя дітей. Плакати не треба! Гордись і
пам'ятай мене як героя, якого вигодувала і виховала на
совість, і я не осоромив тебе, дорога мамо"1.
Протягом другого етапу (з 21 до 31 березня) зусилля
військ 1-го Укграїнського фронту були спрямовані на боротьбу
за вихід у передгір'я Судетів. Головним підсумком наступу
радянських військ у Верхній Сілезії стало виключення цього
важливого економічного регіону з потенціалу рейху, зрив
планів гітлерівської верхівки, пов'язаних з оборонними
рубежами на Одері. 9 німецьких дивізій було повністю
розгромлено, 40 тисяч солдатів та офіцерів загинули на полі бою,
а 20 тисяч потрапило в полон.
9-місячні жорстокі бої на польскій території призвели до
розгрому груп армій "А", "Центр", "Північна Україна", "Північ",
та "Вісла" - всього 170 дивізій, 10 з яких повністю перестали
існувати.
Непомірно великою була плата за успіх. У боях на
польській землі полягло 600 тисяч радянських воїнів та 26 тисяч
бійців Війська Польського.
Паралельно з діями 1-го Українського фронту в Сілезії
частини 3-го Білоруського та Прибалтійського фронтів
завершували операції в Східній Пруссії. 10 лютого розпочалися
бої по ліквідації 150-тисячного хейльберзького угруповання.
Втомлені безперервними боями, важкими кліматичними
умовами, радянські війська повільно просувались уперед, зазнавали
значних втрат. Щоб особисто оцінити ситуацію, командуючий
3-м Українським фронтом генерал армії І.Д. Черняховський
багато часу проводив на передовій. У районі м. Мельзак
(тепер Пененжно) командуючий був смертельно поранений
осколком снаряда й незабаром помер. Один із наймолодших
за віком вищих командирів, 39-річний І.Д. Черняховський
входив до нечисленної плеяди талановитих полководців, які
виросли й розкрилися в бойових операціях. Уродженець
Уманщини, Іван Данилович 17 жовтня 1943 р. за успішне
командування 60-ю армією в боях під Воронежем, у Курській
битві, при форсуванні Десни та Дніпра був удостоєний звання
1ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 347, арк.98-100.
506
Героя Радянського Союзу. Операції в Білорусії та Польщі
принесли командуючому славу видатного військового діяча та
другу "Золоту Зірку".
Кенігсберг обороняло 130-тисячне військо, 4 000 гармат і
мінометів, понад 100 танків і штурмових гармат. Площа
Кенігсберзького фортечного району сягала майже 200 км2. "Вона
була буквально нашпигована могутніми залізобетонними й
маленькими "фортецями", які групувались уздовж трьох
оборонних рубежів. Перший із них, який називався зовнішнім
обводом, тягнувся довкола міста на відстані 6-8 км від його
околиці й мав загальну протяжність 55 км. Наступний проходив
прямо по околиці, а третій оперізував центр міста",- згадував
І.Х. Баграмян.
6 квітня розпочався штурм. На кінець дня радянські
війська зруйнували суцільну систему оборони, захопили 102
квартали. На 4-й день жорстоких боїв Кенігсберг був узятий.
Гітлерівці втратили 42 тисячі чоловік пораненими та 92 тисячі
вбитими, а також 3,5 тисяч гармат і мінометів, 130 літаків, 90
танків і штурмових гармат.
13 квітня війська 3-го Білоруського фронту перейшли в
наступ проти групи "Земланд". Під час штурму Піллау
майстерно керував діями військ командуючий артилерією 5-ї
гвардійської стрілецької дивізії гвардії полковник С.Г. Дем'янов-
ський. Киянин С.Г. Дем'яновський став Героєм Радянського
Союзу1. В цих боях відзначилися й наші земляки - сапери.
13 квітня 1945 р. рядовий М.Й. Мельничук - уродженець
с. Суражі Шумського району Тернопільської області - одержав
завдання провести групу радянських танків через мінне поле.
Гітлерівцям вдалося відрізати групу й оточити її. Обороняючи
танк, Микола Йосипович з автомата знищив 6 ворожних
солдатів і, лише одержавши друге поранення, залишив поле
бою. Його бойовий побратим, командир відділення сержант
С.Д. Литвиненко з Запорізької області в період підготовки до
наступу з 8 до 11 квітня в районі Даллвенена під вогнем
противника розмінував 3 мінні поля, знявши 342 протитанкові та
168 протипіхотних мін. У нейтральній зоні виявив ще 3 мінні
поля, в яких зробив проходи й особисто знешкодив 79
протитанкових та 37 протипіхотних мін. У ході наступу з 13 по 16
квітня силами свого відділення підготував 180-метрову
дере1ЦАМО РФ, ф. Д-Ю, спр.127, арк. 75.
507
в'яну колію на заболоченій ділянці, що сприяло швидкому
просуванню танкових частин. Обидва відважні бійці 63-го
інженерно-саперного батальйону 63-1 окремої
інженерно-саперної бригади були нагороджені орденом Слави 3-го
ступеня1.
Ліквідація в Східній Пруссії важливого стратегічного
плацдарму, на якому було розгромлено 25 німецьких дивізій,
втрата портів та військово-морських баз на Балтиці значною
мірою послабили збройні сили рейху. Ставка ВГК одержала
можливість широкого оперативного маневру, концентрації сил
на головних напрямах.
Разом із тим прорахунки радянського командування,
надзвичайно впертий опір ворога зумовили значні втрати в
особовому складі й техніці. Лише в період з 13 січня по 10
лютого 3-й Білоруський фронт втратив 22 % рядового та
командного складу, а 2-й Білоруський фронт - 15,4 %.
§ 2. БИТВА ЗА БЕРЛІН. ЗВІЛЬНЕННЯ ПРАГИ
У січні-березні 1945 р. радянські війська вийшли до Оде-
ра та Нейсе, зайнявши позиції за 60 км від столиці рейху.
Військові контингенти союзників, долаючи слабкий опір, у
середині квітня відтіснили противника на 100-120 км. від Берліна.
Одностайність союзників у спільних деклараціях на Кримській
конференції (лютий 1945р.) не означала, проте, відмову будь-
кого з них від своїх перспективних стратегічних устремлінь у
боротьбі за переділ європейської та світової карти.
Англо-американські війська були готові викинути десант на
Берлін і лише небезпека можливих катастрофічних наслідків
такої авантюри та початок Берлінської операції Червоної
армії не дозволили цього зробити. Амбіції командування
союзників почасти підігрівалися відсутністю серйозної протидії з
боку німецьких військ: 91 повнокровній дивізії англо-амери-
канців протистояли 60 ослаблених у боях дивізій вермахту,
боєздатність яких ледь дорівнювала 26 штатним.
Водночас, незважаючи на великі втрати взимку 1945 р.,
гітлерівській верхівці вдалося до середини квітня збільшити
кількість з'єднань на Східному фронті на 15 дивізій,
сконцентрувавши тут загалом 214 дивізій (34 танкові, 15
моторизо1ЦАМО РФ, ф. 5А, оп. 5072, спр. 273, арк. 263, 265.
508
ваних) і 14 бригад. Угруповання вермахту, яке обороняло
Берлін, складалося з двох армій групи армій "Вісла" та двох -
групи армій "Центр”, разом 85 дивізій (близько 1 млн. чоловік,
10 400 гармат і мінометів, 1 500 танків і штурмових гармат,
З 300 бойових літаків). Окрім того, в столиці рейху
формувався 200-тисячний гарнізон. Наймогутніші угруповання були
створені на форст-конбуському та кюстрінсько-берлінському
напрямах, де на кожен кілометр фронту припадало в
середньому 60 гармат і мінометів, 17 танків та САУ; на кожні 3 км -
одна дивізія.
Гітлерівці створили 3 оборонні смуги. Перша проходила
лівим берегом Одеру та Нейсе (глибина 20-40 км.), мала
позиції із суцільними траншеями, дотами та дзотами,
основними та відсічними ділянками оборони, мінними полями,
дротяними загорожами. В другій смузі провідну роль відігравав
Кюстрінський плацдарм (45 км по фронту й 10 км у глибину),
який включав Зеєловські висоти, здатні істотно підвищити
можливості оборони. Три укріплені обводи (зовнішній,
внутрішній та міський) мав також Берлін. Зовнішній та внутрішній
оборонні обводи проходили на відстані 25-40 км від міста,
були обладнані траншеями, ходами сполучень
залізобетонними вогневими точками, ескарпами, ровами, завалами,
мінними полями.
Берлін поділявся на 9 секторів, найбільш укріпленим з
яких став центральний, де містилися державні установи,
рейхстаг та імперська канцелярія. Всі вулиці та площі, прилеглі до
центру, перекривалися барикадами, протитанковими "їжаками"
та надовбами, мости були підготовлені до висадження, для
танків і САУ копалися та споруджувалися сховища. Окрім
станцій метро Берлін мав понад 400 довгочасних
залізобетонних споруд. Найбільші з них - 6-поверхові бункери глибиною
36,9 м, товщиною стін - 2,5 м, товщиною перекриттів - 3,5 м
розташовувалися в парках Гумбольдт-Хайн, Фрідріхс-Хайн і
Зоологічному саду. Вони вміщали від 300 до 1 000 чоловік.
Дах кожного бункера мав вогневі позиції з 4-9 зенітних
гармат 128-міліметрового калібру1.
Гарнізон Берліна безперервно поповнювався за рахунок
місцевого населення та частин, які відступали. На початку
квітня 1945 р. в Берліні зосереджувалося 300-тисячне
угрупо^ ЦАА/ІО РФ, ф. 5УА, оп. 4885, спр. 393, арк. 103, ІОЗзв.
509
вання, яке мало на озброєнні 3 000 гармат і мінометів, 250
танків.
До проведення Берлінської операції Ставка Верховного
Головнокомандування залучила війська 1-го Українського, 1-го
та 2-го Білоруського фронтів, частину сил 18-ї повітряної армії
далекої дії, війська ППО країни й Червонопрапорного
Балтійського флоту, а також 1-ї та 2-ї армії Війська Польського, інші
формування.
Планом передбачалося, що війська 1-го Білоруського
фронту (командуючий - маршал Г.К. Жуков) з плацдарму на
Одері західніше Кюстріна спрямують головний удар на Берлін
і на 12-15 день вийдуть до р. Ельба. На з'єднання 1-го
Українського фронту (командуючий - маршал І.С. Конєв)
покладалося завдання форсувати р. Нейсе, розгромити противника в
районі Котбуса та південніше Берліна й на 10-12 день вийти
на рубіж Беліц, Віттенберг, Дрезден. Після взяття Берліна
передбачався наступ на Лейпціг. Частини 2-го Українського
фронту (командуючий - маршал К.К. Рокоссовський) дістали
наказ після форсування Одеру розгромити штеттінське
угруповання ворога й за 12-15 днів після початку операції
вийти на рубіж Анклам - Віттенберг.
Маршал Г.К. Жуков згадував, що, оскільки 2-й Білоруський
фронт мав розпочати бойові дії на 4 дні пізніше ніж 1-й
Білоруський, то останній повинен був у перші найнапруженіші
дні наступати з відкритим правим флангом, без оперативно-
тактичної взаємодії з сусідами. "Звичайно, - писав Г.К. Жуков,
було б краще зачекати п'ять-шість діб, почати Берлінську
операцію одночасно трьома фронтами, але, як я вже говорив
вище, враховуючи військово-політичну обстановку, що
склалася, Ставка не могла відкладати операцію на більш пізній
час"1.
14-15 квітня на 1-му Білоруському, а 16 квітня - на 1-му
Українському фронтах була проведена розвідка боєм, яка
супроводжувалася підтримкою артилерії. Німці прийняли це за
початок наступу й почали підтягувати резерви до переднього
краю, що передбачалося радянським командуванням. Саме
сюди була спрямована головна сила удару артилерії о 5-ї
годині 16 квітня, коли почалася Берлінська битва. 140
прожек1 Жуков Г.К. Воспоминания и размышления: В 3-х т. - М.: АПН, 1983. -
Т. 3. - С. 224-225.
510
торів, розташовані через кожні 200 метрів 100 мільярдами
свічок освітили позиції ворога, осліпили та приголомшили його.
Авіація бомбардувала позиції в глибині оборони
противника. Радянські війська впевнено долали першу смугу
укріплень ворога. Однак із наближенням військ 1-го Білоруського
фронту до Зеєповських висот з'ясувалося, що вогнева система
гітлерівців тут вціліла й успішно стримує наступ піхотних частин
8-ї гвардійської армії. В цій складній ситуації командуючий
фронтом Г.К. Жуков приймає рішення кинути в бій 1-у та 2-у
танкові армії генералів М.Є. Катукова та С.І. Богданова.
Гітлер категорично наказав не здавати Зеєловські висоти,
що панували над місцевістю й прикривали глибину оборони
навіть від дії артилерії. Зав'язалися виснажливі дводенні бої, в
яких командири та рядові бійці Червоної армії виявили свої
кращі військові якості. 17 квітня санінструктор роти 63-го
гвардійського стрілецького полку (3-я ударна армія, 1-й
Білоруський фронт) Л.С. Кравець, яка народилася у Запорізькій
області, під час наступу замінила пораненого командира роти
й зуміла організувати солдатів на виконання бойового
завдання по оволодінню ділянкою залізничного насипу.
Командування відзначило дії Л.С. Кравець найвищою нагородою -
"Золотою Зіркою" Героя1.
Ставка покладала головне завдання - оволодіти столицею
рейху - на 1-й Білоруський фронт, у той час, як 2-й
Білоруський та 1-й Український виконували, по суті, допоміжні
функції. Гітлерівці ж залучили до оборони міста не тільки
оперативні, а й стратегічні резерви. Неважко було
передбачити, що штурм Берліна, вмотивований не лише військовими,
а, насамперед, політичними міркуваннями, мав відбутися ціною
"великою крові".
Радянські війська на Берлінському напрямі нараховували
до початку наступу 2 500 тисяч чоловік, вони мали 41 600
гармат і мінометів, 6 250 танків і САУ, 7 500 літаків. Перевага
над противником у живій силі становила - 2,5 раза, в
артилерії - 4 раза, в танках і САУ - 4,1 раза, в авіації - 2,3
раза. З метою підготовки до бойових дій в умовах насиченої
оборони командування проводило штабні навчання,
моделювало ймовірні ситуації при наступові, проводило активну
розвідку та збір інформації.
1 ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 339, арк. 75.
511
В складних умовах діяли танкісти: заболочені ділянки,
наявність великої кількості невеликих річок та озер, крутість
схилів Зеєловських висот створювали додаткові перешкоди для
механізованих частин. Однак екіпажі вже мали досвід
подолання таких рельєфів при насиченій обороні противника.
У районі м. Зеєлов знову високу військову майстерність виявив
взвод під командуванням Героя Радянського Союзу бориспіль-
чанина І.Х. Кравченка. Діючи в розвідці, він першим підійшов
до фольварку Людвігслуст. З протилежного боку рухалися
німецькі танки з піхотою. Взвод лейтенанта Кравченка із
засідки відкрив вогонь і відразу підбив головний "тигр" противника.
Невдовзі палали "пантера" й ще два "тигри", решта повернули
назад...1. Вранці 18 квітня Зеєловські висоти були взяті.
Удар 1-го Українського фронту (3-я гвардійська, 13-а та
5-а гвардійська армії) був спрямований на прорив ворожих
укріплень по р. Нейсе. З метою нарощування пробивної сили
ударної групи командуючий фронтом маршал І.С. Конєв
підключив частини 3-ї та 4-ї гвардійських танкових армій
генералів П.С. Рибалка та Д.Д. Лелюшенка. Це дало можливість
нашим військам протягом трьох днів вийти до р. Шпреє,
подолавши другу смуг/ оборони противника. За пропозицією
І.С. Конєва, підтриманою Ставкою, танкісти одержали
завдання, не передбачені попереднім планом: 3-я гвардійська
танкова армія протягом ночі 18 квітня повинна була форсувати
Шпреє й уночі 21 квітня увірватися на південну околицю
Берліна; 4-а гвардійська танкова армія зорієнтувалась на
оволодіння Потсдамом і південно-західної частини столиці.
З'єднання 1-го Українського фронту розгромили танкові
дивізії "Охорона фюрера" та "Богемія", розчленувавши 4-у
німецьку танкову армію на 3 частини. З'єднання фронту
вирішували завдання по оволодінню Дрезденом і прилеглими
районами. В ході цих боїв відзначилися бійці та офіцери 248-
го гвардійського протитанкового артилерійського полку (52-а
армія) під командуванням гвардії майора B.C. Петрова. Доля
призначила Василю Степановичу - уродженцю с. Дмитрієвка
(нині Приазовський район Запорізької області) - суворі, навіть
жорстокі випробування. В боях за Дніпро він втратив обидві
руки. Повернувшись з госпіталю Героєм Радянського Союзу в
діючу армію, він уміло керував полком, у найскладніших
ситуаціях приймав єдино вірні рішення. За утримання
1 ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 138, арк. 209.
512
плацдарму на лівому березі Одера в районі с-ща Ніски
Петров був удостоєний другої "Золотої Зірки" Героя. А потім
був Дрезден. Лише в одному бою за м. Вільгельміненталь його
гвардійці знищили 8 танків і 200 ворожих солдатів та офіцерів,
захопили містечко й утримували його, незважаючи на шалені
контратаки противника1.
Самовіддано діяли бійці та командири на інших напрямах
наступу. Комбат 447-го стрілецького полку (13-а армія)
старший лейтенант С.Є. Артеменко (він родом із с. Рацулово на
Одещині) першу "Золоту Зірку" Героя одержав за захоплення
плацдарму в укріпленому районі поблизу м. Шнайдемюлє в
лютому 1945 р. Другою вищою нагородою відважний офіцер
був відзначений за рішучі дії в ході Берлінської операції.
Поблизу Щеціна його підрозділ захопив аеродром з 25
німецькими літаками, 8 з яких були готові до вильоту2.
Обхідний маневр військ 1-го Українського та 2-го
Білоруського фронтів з південного заходу й з півночі зробив
невідворотним розгром противника в Берліні. Вранці 18
квітня війська 1-го Білоруського фронту поновили наступ і до
кінця 21 квітня прорвали ворожу оборону на всю глибину.
Передові частини 47-ї армії генерал-лейтенанта Ф.І. Пер-
хоровича та 3-ї ударної армії генерал-полковника В.І.
Кузнецова першими зав'язали бої на північно-східній околиці
німецької столиці.
Командир 124-го артполку (3-я ударна армія) гвардії
підполковник Н.І. Біганенко чутливо вловлював найтонші нюанси
в перебігу подій, вчасно вносив корективи в дії свого
підрозділу. За час боїв полк на підступах до Берліна й у самому
місті знищив 6 танків, 11 САУ, 20 гармат і мінометів, 5
реактивних установок, 14 дзотів і бліндажів, сотні солдатів та
офіцерів противника (425 взято у полон). Відважний командир,
який невдовзі став Героєм, був поранений, але продовжував
командувати полком до повної перемоги3.
Вміло управляв військами командир 108-ї танкової
бригади полковник В.Н. Баранюк. Його бойова одиниця
відзначилась у боях за передмістя Берліна - Мальхов, у вуличних
боях і 22 квітня вийшла до окружної дороги в районі вокзалу.
^ ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 25, арк. 33-34.
2 Там само, спр. 15, арк. 54.
3ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 138, арк. 217.
1/417 І. Муковський
513
Комбриг - вінничанин - був також удостоєний звання Героя
Радянського Союзу1.
5-а ударна армія генерал-полковника М.Е. Берзаріна
правим флангом вклинилася в оборонні порядки північно-схід-
ного сектору німецької столиці, а головними силами у
взаємодії з 8-ю гвардійською армією генерала В.І. Чуйкова та 1-ю
гвардійською танковою армією охоплювала Берлін зі сходу й
південного сходу.
2-а гвардійська танкова армія у взаємодії з військами 43-ї
та 3-ї ударної армій охоплювала Берлін з півночі.
Командування 1-го Українського фронту в цей час зосередило
зусилля на форсуванні Шпреє між Котбусом і Шпрембергом. 20
квітня танкісти оволоділи м. Барут, а через день - м. Цоссен,
де містився штаб оперативного керівництва збройними силами
та генштаб сухопутних військ верхмахту, незадовго до цього
переправлений у Потсдам.
Щоб завершити оточення франкфуртсько-губенського
угруповання противника та не дозволити йому відійти до
Берліна чи на захід, командування ввело в простір між Цоссеном
і Котбусом 28-у армію, якою командував киянин, Герой
Радянського Союзу генерал-лейтенант О.О. Лучинський. Це
відразу позитивно вплинуло на хід наступальних дій, і вже 22
квітня передові загони 3-ї та 4-ї гвардійських танкових армій
прорвали зовнішній оборонний обвід і вийшли на південну
околицю Берліна2.
Війська 2-го Білоруського фронту під командуванням
маршала К.К. Рокоссовського на 20 квітня форсували Вест-Одер і
з жорстокими боями почали просуватися на захід. 13-а та 5-а
гвардійська армії розвивали наступ у напрямі р. Ельби. 22
квітня бійці 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії (1-й
гвардійський кавкорпус, 1-й Український фронт) під командуванням
гвардії полковника Й.Н. Бєлих, вийшли до Ельби в районі м.
Різа, розгромивши 6 батальйонів противника та звільнивши 2
табори з радянськими військовополоненними. Комдив з Волині
Й.Н. Бєлих за блискуче виконання бойового завдання був
удостоєний звання Героя3.
25 квітня відбулася зустріч радянських і американських
воїнів у районі Торгау на Ельбі. Фронт німецьких військ був
1ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 138, арк. 260.
2 Там само, спр. 139, арк. 18.
3 Там само, арк. 37.
514
розірваний, з'єднання, що діяли в Північній і Південній
Німеччині, ізольовані.
24 квітня війська 1-го Білоруського та 1-го Українського
фронтів завершили повне оточення франкфуртсько-губен-
ського угруповання, а ще через день у районі Потсдаму
остаточно зімкнулося кільце навколо Берлінського угруповання.
1 травня було завершено ліквідацію оточеної 9-ї армії в
районі Франкфурта й Губена. 12-а німецька армія, що
пробивалася назустріч 9-й армії, наштовхнулася на контрудар 4-ї
гвардійської танкової армії генерала Д.Д. Лелюшенка та 13-ї
армії генерала М.П. Пухова. Невдачею закінчилася спроба
берлінського угруповання німців вийти в тили 1-му
Українському фронту й тим завадити його наступові. Берлінська
операція вступала в завершальну фазу. Прагнучи зменшити
масштаби руйнувань і жертв, Військова рада 1-го
Білоруського фронту 23 квітня звернулася до командування вермахту з
пропозицією про припинення безперспективного опору.
Однак Гітлер, призначивши командуючим обороною Берліна
командира 56-го танкового корпусу Вейдлінга, маніакально
наказував стояти до останнього солдата.
За цих умов радянське командування змушене було діяти
рішуче й енергійно.
У вирішальних боях за Берлін солдати й офіцери виявляли
високі зразки героїзму та відваги. Нагородні листи
розкривають для нас напругу моральних і фізичних сил воїнів, у руках
яких опинилася доля людства. В ті останні дні війни, коли
смерть не здвалася такою невідворотною, як у перші місяці
1941-го, рядові бійці та їхні командири не шкодували свого
життя.
...1054-й стрілецький полк у районі Трептов висадив
десант, який утримував плацдарм до підходу головних сил.
Просуваючись до центру міста, бійці зав'язали бій за будівлі,
які межували з гестапо. Підступи до одного з будинків
прострілювіалися з трьох боків. Командир відділення сержант
М.І. Шкурко зі своїм підрозділом по-пластунськи підповз
упритул до будівлі. Бійці закидали гранатами кімнати першого
поверху, а потім вибили гітлерівців, знищивши важливі вогневі
точки. Сержант М.І. Шкурко піднявся з прапором на підвіконня
й у ту мить був смертельно поранений. Військові побратими
прийняли прапор з рук командира і, оволодівши будинком,
Ч 47*
515
установили його. М.І. Шкурко удостоєний звання Героя
Радянського Союзу посмертно1.
Доля вуличних боїв у центрі Берліна багато в чому
залежала від злагодженої роботи зв'язківців, без чого була
неможлива координація дій різних родів військ, окремих
частин. Перед битвою за німецьку столицю груди телефоніста
роти зв'язку 1052-го стрілецького полку сержанта Й.С. Анти-
пенка прикрашали ордени Червоного Прапора, Вітчизняної
війни, Слави, численні медалі. Непересічну мужність і
професійну військову майстерність він виявив і в останні дні війни.
Незважаючи на смертоносний вогонь противника, Йосип
Степанович десятки разів ліквідовував пошкодження на лініях
зв'язку. 29 квітня під час налагодження зв'язку був тяжко
поранений, та з останніх сил дістався в розташування
підрозділу й доповів про виконання завдання. Через дві хвилини
він помер. Командування представило його до вищої
відзнаки - "Золотої Зірки" Героя'2.
Сміливість і високе почуття обов'язку виявив старший
телефоніст зв'язку 244-го гвардійського стрілецького полку
гвардії рядовий М.М. Аксаков з м. Сватове на Луганщині. 26
квітня під час боїв за центральний аеродром Берліна під
нищівним вогнем противника він ліквідував 23 розриви лінії
зв'язку. Виконуючи завдання, Аксаков знищив 5 гітлерівців,
1 снайпера й узяв у полон 3 ворожих солдатів. Діставши
поранення, залишався на полі бою. М.М. Аксаков став
кавалером ордена Слави 1-го ступеня3.
В бою за м. Цехов і прилеглий до нього аеродром
відзначився сержант з Полтавщини - О.Т. Артюшенко. Перед
24-м гвардійським кавалерійським полком було поставлене
завдання оволодіти містом і аеродромом. Фланговим вогнем
кулеметник Артюшенко знищив близько 25 гітлерівців.
Артилерія противника, помітивши кулеметника, відкрила по
ньому вогонь. Німці кинулися вперед, але були зустрінуті
вогнем і втратили ще ЗО солдатів. Діючи гранатами й
кулеметом, Артюшенко дав можливість своєму ескадронові
обійти ворога з тилу, оволодіти містом та аеродромом, на
якому було 20 уцілілих літаків. За час боїв з 29 квітня по З
травня 1945 р. відважний кулеметник знищив 5 вогневих точок
1 ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 175, арк. 38.
2 Там само, спр. 177, арк. 34.
^ЦЦАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 16, арк. 37.
516
противника, близько 150 солдатів та офіцерів, 1 автомашину,
за що був нагороджений орденом Слави 1-го ступеня1.
Рішучістю й чітким розрахунком відзначалися дії
командира роти 986-го стрілецького полку (5-а ударна армія) капітана
Г.І. Шевченка із с. Петраківка Катеринопільського району на
Черкащині. Зі своєю ротою Шевченко першим форсував
Шпреє біля Руммельсбургерзеє, а прорвавшись до центру
міста, вибив противника з кількох будинків. Навіть одержавши
поранення, капітан залишився в строю, ведучи бійців за собою.
Командування представило Г.І. Шевченка до звання Героя2.
Вражає бойовий рахунок батареї 66-1 гвардійської
танкової бригади (2-а гвардійська танкова армія) під
командуванням майора І.С. Бійми - уродженця с. Коржі Баришів-
ського району Київської області. З 16 до 28 квітня підрозділ
знищив 9 танків, 11 БТР, 27 гармат, 7 складів, захопив 178
автомашин, 5 гармат, 8 складів, 5 залізничних ешалонів, узяв у
полон 152 солдатів та офіцерів противника. Майор І.С. Бійма
також став Героєм Радянського Союзу3.
Доля столиці рейху вирішувалася не лише на вулицях
міста, але й у небі Берліна. В день прориву німецької оборони
на р. Шпреє двічі Герой Радянського Союзу капітан Д.Б. Глін-
ка збив 3 літаки. Останній, 50-й ворожий літак він збив над
Дрезденом4.
Бойова виучка бійців, розсудливі дії командного складу
Червоної армії швидко довели повну безпідставність
розрахунків верхівки рейху щодо утримання своєї столиці. 29 квітня
Гітлер призначив своїм наступником на посадах державного
президента та головнокомандуючого збройними силами
Німеччини грос-адмірала Деніца. ЗО квітня Гітлер покінчив
криваві рахунки з життям.
Тим часом кільце довкола центрального сектора оборони
Берліна стискалося дедалі тугіше. Головні зусилля радянське
командування спрямувало на оволодіння найважливішими
об'єктами - імперською канцелярією та рейхстагом. Опір
ворога в центрі міста різко посилився, чому сприяли будівлі з
непробивними стінами, бомбосховища, каземати, підземні
ходи сполучення, а також забрані в бетон високі береги Шпреє.
ЦЛМО РФ, ф. Д-10, спр. 154, арк. 123.
2ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 16, арк. 52.
3ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 178, арк. 33.
4ЦДЛГО України, ф. 166, оп. З, спр. 18, арк. 6.
17+^/4 І- Муковський
517
У цей час воїни 5-ї ударної армії оволоділи імперською
канцелярією. 3-я ударна армія готувалася штурмувати
рейхстаг. Ворог зумів відбити кілька атак 171 -ї стрілецької дівізії
полковника О.І. Негоди (народився в с. Ічня на Чернігівщині).
Гітлерівці кинулись у контратаку, ударний клин якої був
спрямований на позиції 5-ї роти старшого лейтенанта І.Я. ЦЦиголя.
Хоробрий командир, одержавши поранення, не покидав поля
бою й цим вселяв бійцям упевненність у власних силах.
Десятки ворожих солдатів та офіцерів були знищені сержантом
Г.Є. Федоренком та червоноармійцем О.Д. Бакупом. Надвечір
ЗО квітня бійці 380-го стрілецького полку наблизилися до
протитанкового рову поблизу рейхстагу1. В боях за Берлін
результативно діяла 64-а танкова бригада під командуванням
уродженця с. Жорниця на Вінничині І.Н. Бойка. 29 квітня воїни
бригади разом з бійцями 8-ї армії оволоділи аеродромом, ЗО -
вийшли на околиці, а 1 квітня - в центр міста. 3-4 квітня вони
вели бої поблизу рейхстагу2.
Важка обстановка склалася в смузі наступу 150-ї
стрілецької дивізії, де найближче до рейстагу підійшли 674-й та
756-й стрілецькі полки. Останнім командував українець із
Сибіру полковник Ф.М. Зінченко. Натиск радянських військ був
такий сильний, що навіть добірні есесівські вояки загальною
кількістю 6 тисяч чоловік, озброєні танками, штурмовими
гарматами, фауст-патронами, не встояли й відступили в підвальні
приміщення та верхні поверхи. Майже одночасно у вікнах та
проломах стін замайоріли червоні прапори, встановлені
молодшим сержантом П.Д. Щербиною. Група добровольців,
до якої увійшли старші сержанти Г.К. Загітов, О.Ф. Лісименко
та сержант М.П. Мінін, прорвалися на дах і встановила тут
прапор. А в ніч на 1 травня за наказом командира 756-го
полку Ф.М. Зінченка група бійців під командуванням О.П.
Береста закріпила стяг Перемоги на скульптурній групі, що
увінчувала фронтон рейхстагу. Втановлений пізніше сержантами
М.О. Єгоровим та М.В. Кантарія прапор замайорів на знак
переможного завершення битви проти смертельного ворога
людства - нацизму3.
1 травня о 3 годині 50 хвилин за дорученням Геббельса
та Бормана лінію фронту перейшов начальник штабу
1ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 178, арк. 93
7ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 17, арк. 39-40.
3 ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 179, арк. 219-223.
518
сухопутних військ Кребс, який передав радянському
командуванню офіційне повідомлення про самогубство Гітлера,
склад нового уряду й повноваження на ведення переговорів.
Німецька сторона пропонувала припинити бойові дії в місті,
однак на умову, що це станеться тільки після повної
капітуляції, не погодилася. Тому 1 травня о 19 годині 15 хвилин
радянська артилерія поновила штурм центрального сектору
оборони противника. Лише вночі 2 травня командуючий
обороною столиці Вейдлінг оголосив капітуляцію берлінського
гарнізону. Виконуючи вимогу радянського командування про
здачу в полон і складення зброї, Вейдлінг видав спеціальний
наказ, що роз'яснював безперспективність подальшого опору.
Аналогічний наказ від імені уряду віддав Фріче. До 15 години
2 травня залишки німецьких військ повністю припинили бойові
Дії.
А в цей час війська 2-го Білоруського фронту, наступаючи
в західному та північно-західному напрямах, 3 травня вийшли
на узбережжя Балтійського моря. 2 травня воїни 6-ї
гвардійської кавалерійської дивізії під командуванням уродженця
Полтавщини гвардії генерал-майора П.П. Брикеля вийшли до
Ельби, а 3 травня в районі м. Лейнцек з патрулями союзників
зустрілися передові частини 3-го гвардійського кавалерійського
корпусу, яким командував гвардії генерал-лейтенант М.С. Ос-
ліковський - уродженець старовинного містечка Летичів на
Хмельниччині1.
Це був заключний акорд Берлінської операції. За 3 тижні
боїв було розбито 70 піхотних, 12 танкових, 11
моторизованих дивізій, взято в полон близько 480 тисяч німецьких солдатів
та офіцерів.
Перемога в цій операції була оплачена життям 102 тисяч
радянських воїнів, хоча втрати могли б бути значно меншими,
якби над військовими розрахунками не домінували політичні
амбіції сталінської верхівки та прагнення вищого командного
ешелону догодити "вождю народів". Адже не секрет: Бер-
інську операцію деякі маршали та генерали намагалися
завершити 1 травня, як уже не раз за роки війни старалися
"втиснутися" в "червоні" дати, які ставали справді червоними
від крові десятків і сотень тисяч марних жертв.
Ще одна вражаюча деталь: один з інженерів 2-го
Білоруського фронту незадовго до штурму столиці рейху запро-
]ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 179, арк. 245.
17+1 /а* 519
почував встановити на танках та САУ спеціальні броньовані
щити, які успішно захищали від комулятивних снарядів. Однак
Г.К. Жуков і слухати не хотів про відстрочку наступу на певний
час. Інженер мало не потрапив під трибунал. Для сотень же
танкістів вуличні бої в Берліні стали останніми...
В той переможний час менше думали про загиблих, хоча
військова слава - неподільна. Серед героїв - імена живих і
полеглих звитяжців: українського аса, тричі Героя Радянського
Союзу І.М. Кожедуба; трьох сміливців М.Є. Лаптева, A.C. Ма-
ніти, П. Черемка, які пішли у Вічність, кинувшись на амбразури
ворожих дотів у перші дні штурму Берліна; командира 171-ї
стрілецької дивізії О.І. Негоди, частина якого за час операції
знищила 15 танків, 16 БТР, 110 гармат, 214 кулеметів, взяла в
полон 3 000 гітлерівців... У вірші "Заповіт ветерана" учасник
війни, а в повоєнні роки архітектор, доцент О. Проскурін
писав:" Я переміг. Не скаржусь на буремну долю. Стояв на
смерть... Горів і замерзав, тонув... Пройшов від Волги, від
Неви, Дніпра і Дону. І лиш в Берліні скінчив праведну війну. ...
Мою війну ніхто не вистраждав за мене. Я досі б'юсь у снах і
згадках на війні: у скронях грім гармат і біль тяжкий в раменах
ношу й носитиму аж до останніх днів. Мені не треба почестей,
гучної слави, найвища нагорода - всепланетний мир і людська
шана тим, хто рідний край прославив, віддав життя за мир і
братство між людьми...".
Найзначнішим пам'ятником тим, хто не дожив до
Перемоги й тим, хто й сьогодні несе живу пам'ять про цю
страхітливу війну, став кінець "тисячолітнього рейху". 8 травня в
передмісті Берліна Карлсгорсгі в присутності представників
усіх союзних армій фельдмаршал Кейтель, адмірал флоту фон
Фрідебург та генерал-полковник авіації Штумпф підписали
"Акт про військову капітуляцію" Німеччини.
Але заключним акордом другої світової війни на
європейському театрі судилося стати Празькій операції радянських
військ.
Відкривши західний фронт перед англо-американськими
військами на Берлінському напрямі, грос-адмірал Деніц -
правонаступник Гітлера, прагнув утримати під контролем ряд
важливих районів Німеччини, Данію, Чехословаччину й Австрію.
Його мета полягала в тому, щоб зіштовхнути між собою
союзників. Сподівання посіяти зерна розбрату в стані
антигітлерівської коаліції були небезпідставними. У. Черчілль ЗО квітня
1945 р. писав Г. Трумену: "Можна майже не сумніватися в
тому, що звільнення нашими військами Праги та якомога
520
більше території Західної Чехословаччини може повністю
змінити післявоєнне становище в Чехословаччині й до того ж
може вплинути на сусідні країни.
З іншого боку, якщо західні союзники не будуть
відігравати важливу роль у звільненні Чехословаччини, цю країну
чекає доля Югославії"1.
Сталін же значні надії пов'язував з підтримкою про-
московських сил в чехословацькому суспільстві, оскільки СРСР
мав явну перевагу, консолідуючись з ліворадикальними колами
Чехословаччини, що здобули авторитет в масах своєю
безкомпромісною боротьбою проти нацизму.
Взимку 1945 р. був утворений Національний фронт чехів і
словаків на чолі з К. Готвальдом, а згодом - керівне ядро руху
Опору - Чеська національна рада. На початку квітня ліві сили
створили уряд Національного фронту, в якому домінували
комуністи.
На кінець квітня Червона армія звільнила майже всю
Словаччину, вступила до Моравії. Американські війська підійшли
до західних кордонів Чехії. В партизанських і звільнених
районах країни владу в свої руки брали національні комітети.
Населення озброювалось і жило підготовкою до повстання
проти окупаційного режиму.
1 і 2 травня почалися сутички пражан з німецьким
гарнізоном, їх підтримали жителі інших міст. У прифронтових
районах Моравії силами партизанської бригади ім. Яна Жижки
З травня було звільнено ряд сіл і м. Вязовіце. Кілька загонів
бригади надали підтримку учасникам повстання в Пршерові. У
взаємодії з частинами 4-го Українського фронту бригада
звільнила м. Всетін.
У ніч з 4 на 5 травня піднялися на повстання робітники
Кпадно та Пльзеня, які взяли участь у збройних сутичках з
частинами СС. О 12 годині 33 хвилині 5 травня празька
радіостанція подала сигнал про початок повстання в столиці.
Чеська національна рада оголосила про ліквідацію
протекторату й перехід влади до рук Ради. Протягом 5 травня
повсталі пражани захопили поштамт, телеграф, телефонний
вузол, радіостанцію, центральний вокзал, штаб ППО, міську
електростанцію, більшість мостів через Влтаву.
1 Цит. за: Освободительная миссия Советских Вооруженных Сил в Европе
во второй мировой войне. - М.: Политиздат, 1974. - С. 355-356.
521
Гітлерівці швидко оговталися й почали контрдії. Майже
40-тисячне столичне угруповання ворога було поповнене
силами армій "Центр". В той час, як імперський міністр
протекторату К. Франк повів переговори з представниками
повсталих, командуючий групою армій "Центр" Шьорнер
наказав військам будь-якими засобами придушити повстання.
На вулицях Праги було зведено близько 1 600 барикад,
на які вийшли ЗО тисяч жителів чеської столиці. Однак
перевага гітлерівців у техніці, боєприпасах згодом далася взнаки.
На 7 травня становище повсталих стало критичним. їх
звернення до союзників про допомогу було почуто. Верховне
Головнокомандування швидко розробило й затвердило план
наступальної операції на празькому напрямі силами 1-го, 4-го,
2-го Українських фронтів. Передбачалося завдати два могутніх
удари по флангах групи армій "Центр" військами 1-го
Українського фронту з району Дрездена та силами 2-го
Українського фронту з району південніше Брно; оточити й
розгромити армії Шьорнера південніше Праги. 4-й Український
фронт мав продовжувати наступ в напрямі Оломоуц, Прага.
Початок наступу радянських військ, які нараховували
2 млн. 100 тисяч чоловік, понад ЗО тисяч гармат і мінометів,
2 100 танків і САУ, понад 4 тисячі літаків, було призначено на
7 травня. Угруповання німецьких військ, чисельність якого
становила понад 900 тисяч чоловік, мало на озброєнні 9 700
гармат і мінометів, 2 200 танків і штурмових гармат, 1 000
літаків1.
Празька операція радянських військ почалася 6 травня -
на день раніше визначеного терміну. Незважаючи на
труднощі, пов'язані з передислокацією значних військових
контингентів, Ставка поспішала вирішити долю битви вже
найближчим часом з двох причин: повсталі в столиці Чехії вичерпували
останні сили в боях з гітлерівцями на вулицях міста й без
сторонньої допомоги неодмінно зазнали б поразки; крім того,
Прага була об'єктом, на який націлювалось американське
командування, чого радянське керівництво допустити не могло.
6 травня угруповання 1-го Українського фронту стрімко
рушило в напрямі столиці по західному берегу Ельби й
надвечір вийшло до північних схилів головного хребта Рудних
гір. Уранці наступного дня перейшли в наступ війська 2-го
Українського й решта армій 1-го Українського фронтів. 4-й
1 За освобождение Чехословакии. - М.: Воениздат, 1971. - С. 240.
522
Український фронт продовжував діяти на Оломоуцькому
напрямі. На 8 травня бої розгорнулися на 600-кілометровому
фронті в Чехії та Моравії. Німецькі з'єднання, виходячи з
оточення, намагалися пробитися на захід, щоб вийти в
розташування англо-американських частин і здатися їм.
В цей час .у Празі боротьба повстанців проти окупантів
сягнула кульмінаційної точки. Близько 2 ООО пражан загинули
на барикадах, сили патріотів щомиті танули. На виручку
повсталій столиці з півночі рухались армії 1-го Українського
фронту, з півдня - 2-го Українського фронту, зі сходу - 4-го
Українського фронту, в складі якого діяв 1-й Чехословацький
армійський корпус.
Коли підрозділи 10-ї гвардійської механізованої бригади
розвивали наступ на Прагу, розвідка доповіла, що в м. Жатец
зупинилася велика мотоколона гітлерівців. її з ходу атакував
51-й гвардійський танковий полк. Виконуючи наказ, взвод під
командуванням гвардії лейтенанта С.П. Бідненка, уродженця
с. Маково Шосткинського району Сумської області, перерізав
шляхи відступу ворога, підбивши при цьому кілька головних
машин. "Пробка" зупинила рух колони, а німецькі танки, що
намогалися вирватися з оточення, знищувалися гарматним
вогнем. Потрапивши в безвихідне становище, гітлерівці
припинили опір1.
Першими о 4 годині ранку 9 травня, здійснивши нічний
80-кілометровий кидок, увійшли в Прагу з північного заходу
63-а та 62-а гвардійські танкові бригади 10-го гвардійського
танкового корпусу й 70-а гвардійська самохідно-артилерійська
бригада 4-ї гвардійської танкової армії. Серед тих, хто того
травневого світанку навальною атакою відкинув гітлерівців з
оборонних рубежів у передмістях столиці, особливо вдало
діяли взводи під командуванням гвардії лейтенанта С.П. Бідненка
та уродженця Ворошиловоградщини, гвардії старшого
лейтенанта B.C. Дерев'янка. Відвага та командирська майстерність,
виявлені танкістами з України в битві за Берлін і в ході
Празької операції, були увінчані "Золотою Зіркою" Героя2.
Одним з перших на вулицях Праги вступив до бою з
ворогом танк № 23 під командуванням гвардії лейтенанта
І.Г. Гончаренка. Удар радянських танкістів був настільки
несподіваним і стрімким, що приголомшені гітлерівці почали
1 ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. ЗО, арк. 53.
2ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 23, арк. 77.
523
складати зброю. Бойові ж побратими І.Г. Гончаренка разом зі
своїми командиром загинули в останні години війни. Танк
українця Гончаренка був піднятий вдячними пражанами на
постамент. 47 років він був пам'ятником скріпленої кров'ю
співдружності народів Чехосповаччини та Радянського Союзу в
боротьбі з нацизмом. Нові політичні вітри приглушили в пам'яті
деяких людей трагізм і героїку тих подій - у нинішній Празі
місця для танка-символа не вистачило...
Майже одночасно з півночі в місто увійшли війська 3-ї
гвардійської, а опівдні - основні сили 4-ї гвардійської танкових
армій. Слідом за рухомими військами в Праг/ вступили
передові частини 13-ї та 3-ї гвардійської армій. З району Брно
та Зноймо до столиці Чехії надходили з'єднання 6-ї
гвардійської танкової армії, 1-ї гвардійської кінно-механізованої
групи 2-го Українського фронту. На 6 годину ранку 9 травня
головна 22-а гвардійська танкова бригада 5-го гвардійського
танкового корпусу під командуванням полковника І.К. Оста-
пенка підійшла до Йіглави. Гітлерівці рішуче відстоювали
позиції, намагаючись прикрити відхід своїх сил на захід. Не
очікуючи підходу головних сил корпусу, такова бригада
І.К. Остапенка з ходу атакувала місто та з боєм оволоділа
ним1. Наблизилися до столиці також танкові частини 7-го
мехкорпусу 1-ї гвардійської кінно-механізованої групи та
фронтова рухома група 4-го Українського фронту, яка
протягом доби здійснила 200-кілометровий марш з району
Оломоуца.
Надвечір 9 травня завершилося оточення німецьких військ
у Чехословаччині. Лише двом дивізіям групи армій "Австрія"
вдалося прорватися в розташування американських військ.
Днем раніше туди ж літаком прибув командуючий групою
армії "Центр" Шьорнер, який згодом був переданий радянському
керівництву2.
Вранці 10 травня в столицю своєї батьківщини увійшли
бійці 1-ї окремої Чехословацької танкової бригади. Цього й
наступного дня радянські війська завершували розчленування
та полонення гітлерівського угруповання в Чехословаччині.
Празька операція завершилася ліквідацією залишків
вермахту на території колишнього протекторату Чехії й Моравії
та звільнення чеської столиці.
1ЦАМО РФ, ф. Д-10, спр. 28, арк. 113.
2Там само, ф. 315, оп. 4440, спр. 538, арк. 52-53.
524
Стійкість і мужність бійців, військова майстерність
командного складу були високо оцінені урядами СРСР та Чехо-
словаччини. Указом Президії Верховної Ради СРСР 9 травня
1945 р. засновано медаль "За звільнення Праги", якою
нагороджено понад 390 тисяч чоловік, у тому числі близько 40
тисяч чехословацьких громадян. Серед трьох командирів
танкових бригад 1-го Українського фронту, відзначених другою
медаллю "Золота Зірка" знаходимо ім'я генерала З.К. Слюса-
ренка - уродженця Харківщини. Наші земляки - командуючі 2-м
Українським та 4-м Українським фронтами Маршал
Радянського Союзу Р.Я. Малиновський та генерал армії
А.І. Єрьоменко разом з багатьма офіцерами та керівниками
партизанських загонів були обрані почесними громадянами
міст Чехословаччини.
Бої на землі Чехословаччини мали надзвичайно
жорстокий характер, у наступальних операціях тут смертю
хоробрих полягло понад 140 тисяч радянських воїнів. 4 тисячі
бійців та офіцерів втратив 1-й Чехословацький армійський
корпус1.
Війна в Європі скінчилась. А війська 2-го Українського
фронту збиралися в далеку путь: їх чекали ратні справи на
Далекому Сході, де в передсмертній агонії погрожувала
зброєю Квантунська армія імператорської Японії.
§ 3. УКРАЇНЦІ - УЧАСНИКИ
РОЗГРОМУ КВАНТУНСЬКОЇ АРМІЇ
Після розгрому гітлерівських військ у Європі постало
питання про долю японських збройних сил на Далекому Сході,
які утримували під своїм контролем Маньчжурію та Корею й
продовжували окупацію Бірми, Малайї, Голландської Індії,
архіпелагу Бісмарка, Соломонових островів.
Ставлення японської правлячої верхівки до пакту про
нейтралітет між СРСР та Японією від 13 квітня 1941 р. вичерпно
ілюструє думка японського міністра закордонних справ,
висловлена у бесіді з послом СРСР через 3 дні після нападу
Німеччини на Радянський Союз: "Основою зовнішньої політики
Японії є троїстий пакт, і якщо теперішня війна та пакт про
нейтралітет вступлять у протиріччя з цією основою й з троїстим
1 Свобода Л. От Бузулука до Праги. - М.: Политиздат, 1969. - С. 428-429.
525
пактом, то пакт про нейтралітет не буде мати сили"1. Така
позиція Японії, яка віддавала пріорітет зобов'язанням перед
союзниками по агресивному блоку, змушувала радянське
керівництво утримувати на Далекому Сході навіть у найкритичніші
моменти другої світової війни близько 40 дивізій - майже
стільки, як США та Англія разом на Тихоокеанському театрі
військових дій. Японська вояччина протягом війни з урахуванням
обстановки коректувала започаткований 1941 р. спеціальний
план "Кантокуен" ("Спеціальні маневри Квант/нської армії"),
вичікуючи зручного моменту для вирішального кидка на СРСР.
Протягом травня-липня 1945 р. японське військове
командування в Маньчжурії та Кореї здіснило такі заходи: оголосило
мобілізацію до Маньчжурської армії всього чоловічого
населення віком від 19 до 40 років і загальну трудову повинність
для чоловічого населення; сформувало добровольчі загони для
населення служби в польовій жандармерії; організувало
загони військових планеристів; всі залізниці в Маньчжурії та Кореї
підпорядкувало військовому відомству; створило головний штаб
усіх ВМС, 2 штаби головнокомандуючих сухопутними силами
та штаб командуючого ВВС. Окрім того, всі школи були
закриті, а учні відправлені на виробництво й у сільські райони2.
За оцінками японських кіл ці заходи дозволили мобілізувати
близько 20 млн. чоловік
Однак реалії завершального етапу другої світової війни
змусили Японію відмовитися від агресивних намірів щодо
Радянського Союзу. Намагаючись уникнути війни на 2 фронти,
японська дипломатія здійснювала маневри з метою запобігти
радянському збройному втручанню на Далекому Сході. Проте
на Ялтинській конференції була досягнута угода про вступ
СРСР у війну проти Японії через 3 місяці після капітуляції
Німеччини "за умов: 1. збереження "статус-кво" зовнішньої
Монголії (Монгольської Народної Республіки); 2. відновлення
належних Росії прав, порушених віроломним нападом Японії в
1904 р., а саме: а) повернення Радянському Союзу південної
частини о. Сахаліну й усіх прилягаючих до нього островів...;
3. передачі Радянському Союзу Курильських островів"3. Уже в
' Цит. за: Освободительная миссия Советских Вооруженных Сил в Европе
во второй мировой войне. - М.: Политиздат, 1974. - С. 404.
2ЦАМО РФ, ф. 25А, оп.11019, спр. 26, арк.5-6.
3Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны:
Документы и материалы. - М.: Госполитиздат, 1947. - Т. 3. - С. 111.
526
липні 1945 р. глава японського кабінету міністрів Судзукі,
ознайомившись з Потсдамською декларацією про припинення
військових дій і безумовну капітуляцію, заявив, що його країна
буде невідступно продовжувати просування вперед і вести
війну до кінця. У відповідь на це Радянський Союз приєднався
до заяви Китаю, Великобританії, США й 8 серпня 1945 р.
оголосив війну імператорській Японії.
Головним об'єктом бойових дій на Далекому Сході
Верховне Головнокомандування СРСР вважало Квантунське
угруповання чисельністю понад 1 млн. чоловік. До його складу
входили власне Квантунська армія (750 тисяч), армія
Маньчжоу-Го (118 тисяч), війська внутрішньої Монголії (112
тисяч), інші місцеві формування (князя Де-вана та ін. - 10
тисяч), війська в Кореї (210 тисяч), на території Південного
Сахаліну і Курилах (20 тисяч чоловік)1. Це 42 піхотні, 7
кавалерійських дивізій, 23 піхотні, 2 кавалерійські та 2 танкові
бригади, що мали 1 200 танків, 5 400 гармат, близько 2 000
літаків. Вони об'єднувались у 1-й, 3-й, 17-й фронти, сім
польових і дві повітряні армії. Крім того була створена
Сунгарійська річкова флотилія. У складі ВМФ, зосередженого
переважно на базах Японії, було 1 300 тисяч
військовослужбовців та військовонайманих, флот мав на озброєнні
близько 3 300 кораблів. У вирішальних .боях могли бути
використані 19 ескадренних міноносців і 38 підводних човнів2.
Театр майбутніх бойових дій на материку охоплював
1,5 млн. км2, протяжність району морських операцій, у яких
мав діяти Тихоокеанський флот, складала в меридіальному
напрямі 7,5 тис. км. Надзвичайно складними були природно-
кліматичні умови та рельєф місцевості: гірські системи та
хребти (Великий Хінган - на заході, Ільхурі-Алін і Малий Хінган
- на півночі, Східно-Маньчжурська гірська система - на сході)
створювали малодоступний бар'єр шириною від 100 до 400
км, який перегороджував усі шляхи з МНР, Забайкалля,
Приамур'я й Примор'я до центральних районів Маньчжурії.
Гірські перешкоди доповнювалися широкими та повноводними
1 Иванов С.П. Из опыта подготовки и проведения Маньчжурской
операции 1945 года // Военная мысль. - 1990. - № 8. - С. 43-44.
7 Макаров Т. С. Некоторые вопросы, связанные с разгромом
милитаристской Японии в 1945 г. - В кн.: Победа СССР в войне с
милитаристской Японией и послевоенное развитие Восточной и Юго-
Восточной Азии. - М.: Наука, 1977. - С. 204.
527
ріками Амур, Аргунь, Уссурі, Туминьцзян, розливи яких улітку
робили долини майже непрохідними для військової техніки.
Найважливіша оперативна спрямованість прикривалася
17 глибоко ешелонованими укріпленими районами, вісім з
яких розташовані на приморському, три - на забайкальському,
шість - на приамурському напрямах. У складі цих укріпрайонів
було близько 4 500 різноманітних довгочасних споруд.
Здійснення операції по ліквідації Квантунської армії
потребувало проведення цілого ряду організаційних заходів. Для
загального керівництва було створено Головне командування
радянських військ на Далекому Сході на чолі з маршалом
О.М. Василевським. Одночасно створено 3 фронти:
Забайкальський (командуючий - маршал Р.Я. Малиновський), що
об'єднував 17-у, 36-у, 39-у, 53-ю, 6-у гвардійську танкову та
12-у повітряну армії, а також радянсько-монгольську кінно-ме-
ханізовану групу; 1-й Далекосхідний (командуючий - маршал
К.О. Мерецков), який включав 35-у, 1-у, 5-у, 25-у армії, чугу-
євську оперативну групу, 10-й мехкорпус і 9-у повітряну армію;
2-й Далекосхідний (командуючий - генерал армії М.О. Пур-
каєв), що мав у своєму складі 2-у, 15-у та 16-у армії, 5-й
окремий стрілецький корпус, Камчатський оборонний район і 10-у
повітряну армію. Для морських операцій залучалися
Тихоокеанський флот (командуючий - адмірал І.С. Юмашев) і Червоно-
прапорна Амурська флотилія (командуючий - адмірал М.В. Ан-
тонов), які мали 2 крейсери, 1 лідер, 12 есмінців, 78 підводних
човнів, близько 500 інших бойових кораблів і понад 1 500
літаків.
До складу всіх трьох фронтів увійшли з'єднання,
передислоковані протягом червня-липня з європейського театру
військових дій. При цьому на Далекий Схід направлялися такі
військові частини, які мали значний досвід подолання насиченої
оборони ворога при складному рельєфі та важких кліматичних
умовах.
Далекосхідна група радянських військ нараховувала
близько 1 750 тисяч чоловік особового складу, ЗО тисяч
гармат і мінометів, понад 5 тисяч танків і САУ, приблизно стільки
ж бойових літаків. Співвідношення в живій силі між
радянськими та японськими військами складало 1,2:1; в гарматах і
мінометах - 5:1, в танках - 4,8:1, в літаках - 2:1і.
^ив.: Великая Отечественная война Советского Союза 1941-1945 гг.:
Краткая история. - М.: Воениэдат, 1965. - С. 534.
528
У ході підготовки до бойових дій вдосконалювалася
оборона вздовж державного кордону, здійснювалися
будівництво нових і ремонт старих доріг і мостів, обладнання
командних і спостережних пунктів, артилерійських позицій.
Одночасно розв'язувалися завдання оперативно-стратегічного
керівництва військами. Провідна роль в операції відводилася
Забайкальському фронту, ударне угруповання якого мало
наступати в напрямі Мукдена та Чанчуня, та 1-му
Далекосхідному фронтові, війська якого повинні були нанести удар з
Примор'я на Гірін і Чанчунь. Наступ з двох протилежних
напрямів, які розділяли 1 500 км, ставив противника в умови
війни на два фронти, а малорозвинена інфраструктура
комунікацій не дозволяла вчасно вирішувати питання постачання.
Війська 2-го Далекосхідного фронту повинні були надавати
допомогу в розгромі Квантунської армії та оволодінні районом
Харбін.
У ніч на 9 серпня 1945 р. війська трьох фронтів перейшли
державний кордон СРСР і вступили на територію Маньчжурії.
Вранці радянські ВПС завдали бомбових ударів по залізничних
вузлах, станціях, аеродромах і колонах військ противника в
районах Хайлара, Харбіна, Гіріна, Мукдена, Чанчуня. В ході
наступу авіація підтримувала наземні війська під час прориву
укріпрайонів, зривала маневри ворожих резервів, здійснювала
повітряну розвідку, висадку десантів.
Головні сили Забайкальського фронту вели наступ на
позиції 3-го японського фронту, які були розташовані за
стіною Великого Хінгану. Вже в перший день наступу 6-а
гвардійська танкова армія, якою командував уродженець
України, генерал А.Г. Кравченко, пройшла 150 км, після чого
почала долати гірський хребет. Відповідно на 50 і 55 км
заглибились у розташування противника правофлангові
війська 17-ї армії та радянсько-монгольська кінно-механізована
група під командуванням генерал-полковника І.О. Плієва.
36-а армія, яка діяла на лівому крилі фронту, форсувала
Аргунь, вибила японців з Чжалайнор-Маньчжурського укріп-
району та наблизилася до м. Хайлар.
Незважаючи на те, що в перші дні наступу опір чинили
лише окремі розрізнені групи японських військ, радянські
частини з великими труднощами просувалися вперед.
Особливо важким виявився марш через Великий Хінган, який
вважається безпрецедентним у всій другій світовій війні. Для
того, щоб провести важкі бойові машини, воїни будували
мости й переправи, влаштовували гатки на заболочених
ділян529
ках, обладнували броди. Особливо дошкуляли дощі й спека в
33-34'С, жертвою яких щоденно ставали до 60 чоловік на
дивізію. Великої майстерності й винахідливості вимагав спуск
техніки та спорядження з гірських круч у долину. Танки
з'єднувалися тросами попарно й задня машина гальмувала
спуск передньої. Таким чином рухалися й автомобільні колони.
Пройшовши близько 400 км, механізовані частини витратили
весь запас пального, оскільки підрозділи технічного
забезпечення відставали. Але завдяки вчасним діям транспортної
авіації наступ не припинився. Перехід через Хінганський
хребет бронетанкових і механізованих військ 30-ї армії, якими
командував генерал-майор О.В. Цінченко, відбувся
організовано, завдяки чіткій діяльності інженерних військ армії
(начальник полковник В.Ф. Тимошенко).
На 3-й день операції несподівано для противника
з'єднання 6-ї гвардійської танкової армії, подолавши перевал,
вийшли на стратегічний простір Маньчжурської рівнини й
захопили міста Лубей і Туцюань.
З 9 по 14 серпня війська Забайкальського фронту
розгромили частини противника в прикордонній смузі, вийшли
на Центрально-Маньчжурську рівнину. Вихід 6-ї гвардійської
танкової армії до Мукдену й Чанчуня та оволодіння кінно-
механізованою групою комунікаціями між Маньчжурією та
Північним Китаєм відсікли Квантунську армію від стратегічних
резервів японського командування.
У розташуванні 1-го Далекосхідного фронту успішно
діяли війська 5-ї армії, які почали наступ нічним штурмом
Пограничненського укріпрайону. "Наступ радянських військ, -
згадував пізніше начальник штабу 3-ї японської армії, -
виявився настільки несподіваним, що штаб армії протягом всієї
ночі до 12 години 9 серпня не мав і не міг домогтися ніяких
відомостей про те, що діється на кордоні та яке становище
частин"1. Жорстокі бої розгорнулися на підступах до міста
Муданьцзян. Тут японці широко використовували солдатів-
смертників, які билися до останнього, спеціально полювали за
нашими генералами та офіцерами.
В боях під станцією Мадаоші (Муданьцзянський напрям)
200 японських "камікадзе", обвішаних сумками з 40 кг толу й
ручними гранатами, плазували в густому гаоляні, кидаючись
1 Цит. за: Драган И.Т. Через сопки, тайгу и болота Маньчжурии // Воен.-
ист. журн. - 1988. - N0 8. - С. 65.
530
під наші танки. Противник широко практикував нічні атаки
невеликих загонів на штаби та командно-спостережні пункти,
засідки на схилах сопок, у тайзі, поблизу доріг. При загрозі
полону більшість японських солдатів підривали себе
гранатами1. Самовбивчому фонатизму японських солдатів радянські
війська протиставили ретельне планування операцій, чітку
взаємодію різних підрозділів, рішучість наступальних дій. З
найкращого боку виявили себе в цих боях воїни-українці, які
становили значну частину особового складу всіх армій, за-
діяних в далекосхідній кампанії.
18 серпня під час штурму Хайларського укріпрайону
подвиг О. Матросова повторив уродженець Чернігівщини
В.П. Бульба, нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го
ступеня. В бою за м. Мулін відзначився старшина Л.С. Буя-
ковський з Кам'янець-Подільської області. Розом із групою
розвідників він обійшов з флангу пануючу над місцевістю
висоту й особисто знищив 16 ворожих солдатів, одного
захопив у полон. Кулеметну точку було ліквідовано, що
дозволило продовжити наступ. Груди відважного старшини
прикрасив орден Червоного Прапора2.
Успіх операції значною мірою залежав від того, наскільки
грамотно й оперативно виконували бойові завдання молодші
командири. В боях з Квантунською армією мужніли офіцери,
які почали свій ратний шлях в останні місяці війни з
гітлерівською Німеччиною. Одним із них був лейтенант Василь
Іванович Молчанов - уродженець Запоріжжя. Рота під його
командуванням упродовж 9-20 серпня пройшла з боями
територією Маньчжурії понад 180 км, знищила близько 60
японських солдатів, 18 вогневих точок, захопила в полон
багато японських солдатів та офіцерів. 12 серпня на підступах
до м. Мулін рота Молчанова, обійшовши висоту, проникла в
тил противника й атакувала гарнізон, що прикривав важливий
оборонний рубіж. Це дозволило досить швидко оволодіти
м. Мулін. Через два дні в бою за станцію Мадаоші Молчанов
повів роту в тил ворога, раптово атакував його порядки й з
ходу увірвався на залізничний вузол. У цьому бою рота
знищила 15 японських солдатів, 13 взяла в полон, захопила
значні трофеї3.
1 ЦАМО РФ, ф. 35А, оп. 8785, спр. 46, арк. 107-108.
2 Там само, ф. 5А, оп. 5072, спр. 280, арк. 57.
3Там само, арк. 157.
531
Командир взводу 183-го інженерно-саперного
батальйону (5-а армія) лейтенант І.М. Міліков, уродженець м.
Полтави, під час штурму висоти "Груша” в складі штурмового
загону саперів забезпечив вихід на позиції ворога групи
штурмовиків, при цьому був атакований залізобетонний дот і
знищена його обслуга з 7 чоловік. На протилежному схилі
сопки бійці Мілікова заклали 80 кг вибухівки й висадили в
повітря ще один дот разом з його гарнізоном. Протягом усієї
операції група відважного лейтенанта, який був представлений
до нагородження орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня,
рухалася попереду піхоти, надихаючи війська на сміливі та
рішучі дії1. У цьому ж бою відзначився земляк І.М. Мілікова
М.Г. Білоха - 21-річний молодший сержант, заступник
командира взводу окремого 183-го інженерно-саперного
батальйону 226 стрілецького полку 63-ї стрілецької дивізії. Молодий
воїн закидав гранатами амбразуру одного доту, вибивши його
обслугу, а другий висадив у повітря 30-кілограмовим зарядом
вибухівки. Сміливець був удостоєний високої нагороди -
ордена Слави 3-го ступеня2. Такий же орден став першою
нагородою уродженця Харківщини О.Я. Соляника, рядового,
сапера, який підірвав японський дот, і його земляка, єфрейтора
М.Г. Кацалана, який здійснив подібний подвиг.
Успіх такої широкомасштабної операції, яка
розгорталася на Долекому Сході, був неможливий без злагодженої
співпраці різних служб і підрозділів. Особливу роль при цьому
відігравало налагодження зв'язку, який давав змогу
координувати дії військових частин, своєчасно вносити корективи.
Так капітан З.П. Волощук налагодив з'вязок під час
захоплення тунелів біля станції Прикордонної Китайської Східної
Залізниці. Рядовий П.М. Гайдар з Полтавської області
протягом доби забезпечував постійний з'вязок штабу 5-ї армії з
корпусами, ліквідувавши під безперервним вогнем противника
6 пошкоджень на лінії. З.П. Волощук відзначений орденом
Вітчизняної війни 1-го ступеня, П.М. Гайдар - орденом
Червоної Зірки3.
Величезний обсяг роботи по розмінуванню шляхів та
впорядкуванню переправ, мостів, тунелів, міських будівель і т.п.
виконали інженерно-саперні частини. Близько 2 000 мін
япон1 ЦАМО РФ, ф. 5А, оп. 5072, спр. 280, арк. 203.
2 Там само, арк. 298.
3 Там само, арк. 220, 222.
532
ського та німецького виробництва виявив і знешкодив бувалий
воїн, старший сержант з Кіровоградщини П.Л. Кучма1.
Самовіддано діяли санітарно-медичні служби, які мали
великий досвід евакуації поранених з поля бою та їх лікування.
Полтавчанин капітан К.Л. Петрук, який був заступником
начальника 37-го медично-санітарного батальйону (190
стрілецька дивізія), з 9 до 16 серпня організував надання
допомоги 325 пораненим червоноармійцям. Під час наступу весь
персонал медсанбату чотири доби поспіль без сну й
відпочинку надавав першу допомогу пораненим та евакуйовував
їх у тил. Так же організовано діяв 130-й окремий медсанбат
105-го укріпрайону 5-ї армії, яким командував майор
І.М. Кириченко - уродженець Харківської області. Обидва
військові медики стали кавалерами ордена Червоної Зірки.
Заступник командира 317-го окремого санітарного батальйону
капітан Б.І. Підлісний за чітку організацію дій свого підрозділу
був удостоєний ордена Слави 2-го ступеня2.
Мужньо билися з ворогом бійці та командири 25-ї армії;
15 126 з них були удостоєні урядових нагород. Усі ці люди
добре розуміли, що війна наближається до закінчення, але
клали на вівтар перемоги всі свої сили, не шкодуючи й життя. І
серед них хотілося б виділити одного. Зі скупих, стриманих
рядків звіту штабу 25-ї армії про бойову операцію, проведену
в серпні 1945 р., постав перед нами червоноармієць Рижак,
який з трьома автоматниками пробрався на командний пункт
японської піхотної дивізії, зняв вартового і знищив гранатами
понад 40 ворожих солдатів3. Звідки родом той хлопчина, як
склалася його доля, залишилось невідомим, але треба, щоб
про його подвиг пам'ятали нащадки.
Та не всім нашим землякам пощастило подолати тернисті
шляхи заключного етапу війни. 40-річний командир 2-го
танкового батальйону 210-ї танкової бригади, капітан A.A. Шос-
тик 14 серпня, йдучи на допомогу оточеному танковому
батальйону, вміло організував переправу бойових машин через
водну перешкоду. Ворожий снаряд, що розірвався поруч,
обірвав життя киянина. Днем раніше загинув від кулі снайпера
командир 1-го танкового батальйону цієї ж бригади майор
С.Ф. Перетятько, підрозділ якого першим увірвався на станцію
]ЦАМО РФ, ф. 5А, оп. 5072, спр. 280, арк. 310.
2 Там само, арк. 239, 257, 258.
3 Том само, арк. 186, 195.
533
Мадаоші і, незважаючи на нищівний вогонь артилерії,
утримував її до підходу головних сил1. Обох відважних офіцерів
посмертно було нагороджено орденами Червоного Парпора.
25-а армія в ході наступальних боїв утратила 1 446
чоловік убитими, 3 119 пораненими і 152 такими, що пропали
безвісти2.
Однак втрати ворога були незмірно більшими. Так лише ті
японські частини, які діяли в смузі наступу 25-ї армії, втратили
12 295 тисяч чоловік вбитими і 138 687 (в т.ч. 27 генералів)
полоненими3.
З метою прискорення просування назустріч військам
Забайкальського фронту маршал К.О. Мерецков наказав
обійти Муданцзян з півдня й надалі розвивати наступ в
напрямі Ванцін, Цзилінь. Головні зусилля фронту в цей час
зосередилися в смузі 25-ї армії генерала І.М. Чистякова, яка
діяла на лівому фланзі. Наступаючи вздовж узбережжя Тихого
океану, з'єднання армії у взаємодії з флотом оволоділи
кількома містами й портами Північної Кореї, зокрема Юкі
(Унгі) і Расін (Начжін). Штаб Тихоокеанського флоту підготував
десантну операцію по знешкодженню військово-морської бази
Сейсін, що мала два оборонних обводи зі 180 дотами, велику
кількість дзотів та мінних полів і утримувалася 4-тисячним
гарнізоном. Десантна операція, в якій брали участь 6 тисяч
десантників і авіагрупа з 261 літака, тривала з 13 по 16
серпня.
В організації висадки десанту провідну роль відіграла
бригада сторожових кораблів під командуванням капітана
3-го рангу М.Г. Беспалова - уродженця м. Суми. 14 серпня під
покровом туману радянські кораблі висадили морських
піхотинців у порту Сейсін. При підтримці артилерії десантники
швидко оволоділи портом і частиною міста. Протягом ночі з
14 на 15 серпня капітан Беспалов керував діями бійців, які
утримували позиції, забезпечивши успіх висадки частин 13-ї
бригади морської піхоти. За вмілі й рішучі дії в цьому та інших
боях Михайло Гаврилович був удостоєний звання Героя. В
десантній операції виняткову мужність виявили бійці 355-го
окремого батальйону морської піхоти під командуванням
]ЦАМО РФ, ф. 25А, оп. 11019, спр. 26, арк. 37.
2 Там само, арк. 192.
3 Там само, арк. 179.
534
майора М.П. Бараболька - нашого земляка з Хмельниччини.
Захопивши плацдарм, батальйон утримував його близько
доби. Це дозволило основним силам вибити ворога з міста.
Відважному командирові було присвоєно звання Героя
Радянського Союзу.
А в цей час головні сили вели важкі бої на підступах до
міста Муданьцзян. Передові загони, використовуючи проміжки
між вузлами опору, прорвалися до Мішаньського укріпрайону,
де зав'язалися жорстокі бої за Дадінзинський вузол оборони.
В цих боях відзначилося багато наших воїнів. Один з них
B.C. Колесник - уродженець с. Борова Харківської області.
Разом з товаришами він 10 серпня розчистив 3 проходи в
дротяній загорожі, знешкодив ділянку мінного поля. Під час
бою B.C. Колесник підповз до доту, з якого бив кулемет. Коли
скінчилися набої та гранати, 22-річний сміливець закрив
амбразуру власним тілом. За цей подвиг командування
представило B.C. Колесника до найвищої відзнаки - звання Героя
Радянського Союзу.
Війська 2-го Далекосхідного фронту головну увагу
зосередили на Сунгарійському (15-а армія генерала С.К.
Мамонова) і Жаохейському (5-й окремий стрілецький корпус
генерала 1.3. Пашкова) напрямах. Як і на інших фронтах, тут
доводилося долати не лише опір ворога, але й труднощі, пов'язані
з паводком на Амурі, бездоріжжям. Силами 15-ї армії було
взято м. Фугдін, що відкривало шлях на Цзямуси. Форсувавши
р. Уссурі в районі Дуньаня й ліквідувавши Жаохейський
укріпрайон, 5-й стрілецький корпус розгорнув наступ по
Баоцін. У ході цієї операції командир роти мотострілецького
батальйону 172-ї танкової бригади ст.лейтенант І.К. Бірченко,
діючи в складі передового загону, одним із перших 12 серпня
увірвався в м. Дахечжехень (Китай), де в короткоплинному бою
разом із своїми бійцями знищив близько взводу ворожих
солдатів, а 20 захопив у полон. Рота І.К. Бірченка 14 серпня
першою вийшла до м. Баоцін і, взаємодіючи з іншими
підрозділами, розгромила ворожий гарнізон, оволоділа містом.
Самовіддані дії молодого, але досвідченого командира,
славного сина Донбасу були гідно оцінені командуванням -
8 вересня 1945 р. він став Героєм Радянського Союзу.
У ході 6-денних боїв війська 2-го Далекосхідного фронту
вклинилися в оборонні порядки противника на 50-200 км і
розгорнули наступ на Цзямуси, Харбін.
Успішному наступу наших військ сприяли масовані удари
авіації 9-ї та 10-ї повітряних армій. Високу бойову
майс535
терність виявили українські льотчики. Свій бойовий рахунок
поповнив помічник командира 4-го мінно-торпедного авіаполку
майор Г.Д. Попович. В одному з чергових вильотів він потопив
есмінець противника й здобув цінні розвідувальні дані. У
вересні 1945 р. Г.Д. Попович став Героєм Радянського Союзу.
Вмілими бойовими командирами й наставниками виявили себе
штурман 308-го винищувального полку 29-ї авіадивізії капітан
1.3. Бондарчук, комеск цього полку М.С. Ніколаєнко,
нагороджені орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня; комеск 888-го
винищувального полку 1220-ї авіадивізії капітан Я.М. Єфре-
менко, комеск 903-го Далекосхідного авіаполку 128-ї
авіадивізії капітан М.П. Швачко, удостоєні ордена Вітчизняної
війни 1-го ступеня1. Близько 4,5 тисяч бойових вильотів здійснили
льотчики 9-ї повітряної армії, які висадили в повітря 54 склади,
пошкодили 682 автомобілі, знищили 9 цистерн з пальним, 54
паровози, 31 залізничний ешелон, 50 вагонів, 14 танків, 5
барж. Серед тих, хто відзначився в цих боях,
зустрічаємо імена славних синів України - майора Г.Г. Євтушенка,
О.Я. Логвиненка, лейтенанта В.Ф. Величка, майора Г.К.
Калюжного, капітана Г.З. Бондаренка, капітан-інженера А.М. Бі-
лецького2.
Реальність поразки змусила уряд Японії 14 серпня прий
няти рішення про капітуляцію. Однак війська Квантунсько'
армії продовжували впертий опір. У зв'язку з цим 16 серпня
було опубліковано пояснення Генерального штабу Червоної
армії, в якому говорилося, що зроблене японським
імператором 14 серпня повідомлення про капітуляцію Японії є лише
загальною декларацією, оскільки наказ про припинення
бойових дій не віддано і японські збройні сили продовжують опір.
У зв'язку з цим радянські війська не припинили наступ. На
кінець 19 серпня війська Забайкальського фронту вийшли в
райони Чіфин, Чанчунь, Мукден, Кайтун, Ціцікар, вбивши клин
у Квантунську армію. Війська 1-го Далекосхідного фронту й
Тихоокеанського флоту успішно взаємодіяли на території
Кореї. Зайнявши м. Сейсін, вони вийшли в тил Квантунського
угруповання. Після цього морські десанти були висаджені в
порти Ететін (Одечжін) і Гензан (Венсан). З метою прискорення
прийому капітуляції 24 серпня висаджені повітряні десанти в
1 ЦАМО РФ, ф. 10 ПА, оп. 5910, спр. 111, арк. 22, 23 зв., 29.
2 Там само, ф. 9 ПА, оп. 5753, спр. 102, арк. 45, 149.
536
Канко (Хамхин) і Хейдзіо (Пхеньян). На початку вересня
радянські війська вийшли на лінію 38-ї паралелі, яка була
встановлена союзниками.
Одночасно зі знищенням головних сил Квантунської армії
на материку розв'язувалися локальні завдання на Сахаліні та
Курильських островах. З 11 по 16 серпня силами 16-ї армії та
Північної Тихоокеанської флотилії здійснена
Південно-Сахалінська наступальна операція. Після висадки десантів в Торо (16
серпня), Маока (20 серпня) і Отомарі (25 серпня) внаслідок
чіткої взаємодії наземних, морських і повітряних сил противник
був розгромлений.
Важливе місце в завершенні далекосхідної кампанії мала
Курильська десантна операція військ 2-го Далекосхідного
фронту й Тихоокеанського флоту, здійснена протягом 18
серпня - 1 вересня. Японці тримали на Курилах понад 80 тисяч
солдатів та офіцерів. Незважаючи на впертий опір
противника, в ніч на 19 серпня штурмові групи 101-ї стрілецької
дивізії висадили в повітря японські берегові батареї на острові
Шумшу. Доставлені вранці на берег 11 гармат посилили
атакуючий натиск десанту. 21 серпня японський гарнізон склав
зброю. На кінець серпня були зайняті й інші острови
Курильської гряди. 1 вересня було висаджено останній десант
на острів Кунашір.
Війська 2-го Далекосхідного фронту за цей час оволоділи
м. Цзямуси й у взаємодії з Амурською флотилією вели наступ
уздовж Сунга в напрямі Харбіна. Тихоокеанський флот
контролював узбережжя Північної Кореї, авіаз'єднання 9-ї та 10-ї
повітряних армій панували в повітрі над усім театром
військових дій. 17 серпня головнокомандуючий Квантунською
•рмією генерал Отодзо Ямадо, розуміючи безперспективність
•юдальшого опору, віддав наказ про негайну здачу зброї
радянським військам. З метою прискорення розброєння япон-
:ьких військ і звільнення окупованих ними територій
головнокомандуючий збройними силами на Далекому Сході маршал
О.М. Василевський 18 серпня віддав наказ такого змісту : "У
зв'язку з тим, що опір японців зламано, а важкий стан доріг
дуже перешкоджає швидкому просуванню головних сил наших
військ при виконанні поставлених завдань, необхідно для
негайного захоплення міст Чанчунь, Мукден, Гірін і Харбін
перейти до дій спеціально сформованих, швидкорухомих і
.гобре оснащених загонів. Ці ж загони, або подібні їм
використати й для розв'язання наступних завдань, не боячись
. З І. Муковський
537
різкого відриву від своїх головних сил"1. Для захоплення
найважливіших військових та цивільних об'єктів та прийому
капітуляції японських гарнізонів були висаджені десанти в
Мукдені, Чанчуні, Порт-Артурі, Дальньому, Харбіні і Гіріні. За
ними в міста вступили передові частини, а згодом з'єднання 6-ї
гвардійської танкової армії. Висадкою авіадесанту в районі
Чанчуня керував заступник командира бригади 6-ї гвардійської
танкової армії майор П.М. Авраменко. Удостоєний звання
Героя Радянського Союзу за вміле керівництво діями свого
підрозділу в ході Яссько-Кишинівської операції, сумчанин П.М.
Авраменко відзначився також під час далекосхідної кампанії.
Колишній начальник Генерального штабу С.М. Штеменко
згадував: "На 11 годину 19 серпня на Чаньчунському
центральному аеродромі приземлився весь десант на чолі з Героєм
Радянського Союзу гвардії майором П.М. Авраменком.
Складався він з офіцерів та бійців 30-ї гвардійської мехбригади.
Десантники зняли аеродромну охорону противника, зайняли
кругову оборону й приступили до розброєння японо-
маньчжурських військ. Увечері над штабом Квантунської армії
було спущено японський прапор і піднято радянський"2.
З 19 серпня японці почали капітулювати майже повсюдно.
В полон потрапило 148 японських генералів, 594 тисячі
офіцерів та солдатів. На кінець серпня завершилося
роззброєння Квантунськрої армії.
Саме в цей час група розвідуправління Забайкальського
фронту на чолі з генералом Притулою отримала наказ
маршала Р.Я. Малиновського затримати імператора Маньчжурії
Пу-і, який перебував у розташуванні штабу 3-ї армійської
групи японців. Висадження радянського десанту на аеродромі
в Мукдені було настільки несподіваним, що охорона не
встигла навіть вчинити опору. Останній імператор династії
Цінь, яка мала 380-річну історію, став свідком на процесі
японських військових злочинців у Токіо. У групі захоплення був
уродженець м. Запоріжжя Б.П. Одуд. У 1942 р. він закінчив
спеціальну школу, в якій готували спеціалістів по далекосхідних
країнах, і був відряджений до розвідуправляння
Далекосхідного фронту. Однак складна ситуація на радянсько-німецькому
3Див.: Василевский A.M. Дело всей жизни. - М.: Политиздат, 1983. - С.
521.
2Штеменко С.М. Генеральный штаб в годы войны. - М.: Воениздат, 1968.
- С. 369.
538
фронті примусила Ставку перекинути значні сили на
європейський театр військових дій. Б. Одуд брав участь у боях під
Сталінградом, на Дону, визволяв рідну Україну. З початком
далекосхідної кампанії його як фахівця, котрий має спеціальну
підготовку, відправляють у розпорядження Забайкальського
фронту. Б.П. Одуд був членом радянського представництва під
час підписання капітуляції Японії на борту лінкора "Міссурі"
2 вересня 1945 р. До речі, очолював групу уродженець
м. П'ятихатки Дніпропетровської області генерал К.
Дерев'янко, а одним з 4-х її членів був ще один наш земляк -
генерал авіації М. Воронов1.
Згідно Акту про капітуляцію Японія визнавала та
приймала умови Потсдамської конференції, а також заявляла про
припинення бойових дій та розброєння всіх збройних сил. За
час кампанії, що тривала всього 24 дні, противник утратив
понад 677 тисяч солдатів та офіцерів, у т.ч. близько 84 тисячі
вбитими, велику кількість техніки, озброєння, військового
спорядження. Тільки військами Забайкальського та 1-го
Далекосхідного фронтів було взято близько 3 700 гармат, мінометів
і гранатометів, 600 танків, 861 літак, 12 тисяч кулеметів, 200
автомашин, 13 тисяч коней, 679 різних складів і т.ін.2.
Військами 2-го Далекосхідного фронту та Амурської військової
флотилії були захоплені всі кораблі Сунгарійської військово-
річкової флотилії.
Усі учасники боїв на Далекому Сході були нагороджені
спеціально заснованою медаллю "За перемогу над Японією",
87 воїнам присвоєно звання Героя Радянського Союзу,
причому 6 з них відзначені вдруге. Серед них і наш земляк -
генерал А.Г. Кравченко. Близько 300 тисяч чоловік одержали
ордени та медалі.
Закінчення війни на Далекому Сході припинило японську
окупацію та загибель людей у Китаї, Кореї та інших країнах
Південно-Східної та Східної Азії.
А для солдатів та офіцерів, котрі волею військової долі
опинилися за тисячі кілометрів від рідної домівки* нарешті
закінчилася така кровопролитна й виснажлива війна. Багатьох
бойових побратимів недорахувалися ті, хто брав участь у
завершальному переможному етапі другої світової війни -
1Полюшко В. Как запорожский казак брал в плен императора //
Киевские ведомости. - 1995. - 3 нояб. - С. 22-23.
2Разгром Квангунской армии Японии. - М.: Воениздат, 1985. - С. 26.
18*
539
найбільшого військового конфлікту в історії людства.
Повертаючись до рідних осель, несли вони в своєму серці важкий
тягар туги, поєднаний з терпким відчуттям перемоги. Щоб
зберегти й передати їх нащадкам. Щоб нікого не забути...
540
Розділ XI
ЦІНА ПЕРЕМОГИ:
ВІЙСЬКОВІ ВТРАТИ УКРАЇНИ
Смертоносним смерчем пронеслася війна
багатостраждальною українською землею, завдала їй величезних збитків і
втрат. Якщо матеріальні збитки України в роки другої світової
та її складової - Великої Вітчизняної війни більш-менш
досліджені й визначені, то про людські, особливо військові втрати
українського народу ми ще й сьогодні знаємо мало, не
можемо точно визначити їх. Та це й не дивно, оскільки донедавна
документальні матеріали про наші втрати на війні були
таємницею за сімома печатками. Лише останнім часом учені
одержали доступ до того, що так ретельно десятиліттями
приховувалося. Нині ми стоїмо на початку шляху до з'ясування
справжніх розмірів народної трагедії. Ця проблема має, на
нашу думку, два взаємопов'язаних аспекти: перший - науково-
дослідницький, зумовлений необхідністю вивчення та якомога
точнішого встановлення кількості загиблих громадян України
під час військових дій; другий - носить гуманітарний характер і
мусить бути висвітлений шляхом з'ясування імен усіх полеглих,
місць їх поховання та увічнення пам'яті. Саме з цією метою і
здійснюється багаторічна копітка робота по створенню Книги
Пам'яті України. Адже свій обов'язок перед загиблими можна
вважати виконаним лише тоді, коли будуть виявлені та
вшановані всі, хто поліг у лиху годину боротьби з нацистським
мракобіссям. А загиблих мільйони! Майже кожна українська
родина втратила когось із рідних чи близьких.
У цьому розділі ми зосередимося лише на втратах, котрі
понесли військові формування, в яких воювали наші
співвітчизники. Питання про жертви цивільного населення й
загальні втрати українського народу буде, сподіваємося,
розглянуто окремо в узагальненому томі Книги Пам'яті України.
Якими ж були військові втрати України за всі дні війни?
Висвітлити цю проблему без розгляду питання про загальні
втрати СРСР, зрозуміло, неможливо, оскільки, як відомо, облік
втрат (з усіма його недоліками й труднощами, породженими
умовами воєнного часу, та іншими особливостями,
пов'язаними з політичними позиціями тодішнього керівництва країною)
здійснювався централізовано. Завдання ускладнюється ще й
тим, що серед дослідників і досі немає одностайності в оцінках
прямих військових втрат СРСР протягом 1941-1945 рр. Так
С. Максудов вважає, що за 1 418 днів війни на полях боїв
було вбито 5,5 млн., померло від ран 1 млн. чоловік, загинуло в
полоні (від ран, голоду, хвороб та бойових дій на боці німців)
1 млн. чоловік, тобто разом - 7,5 млн. чоловік. Крім того,
543
18 млн. чоловік було поранено1. А.Л. Рибаковський називає
інші цифри: 10 млн. загиблих військовослужбовців і 5,7 млн.
полонених2. Б.В. Соколов же підрахував, що безповоротні
втрати Збройних Сил СРСР становили 13,2 млн. чоловік, з них
8,5 - вбито й пропало безвісти, 2,5 млн. померло від ран,
3,3-3,7 млн. загинуло в полоні3. Надто завищеними вважає ці
дані P.A. Степанов, піддаючи сумніву методику розрахунків
Б.В. Соколова4.
Г. Кривошеєв, висловлюючи офіційну точку зору
військового керівництва колишнього СРСР, на початку 1991 р.
навів такі дані: загальні безповоротні втрати (вбито, пропало
безвісти, потрапило в полон і не повернулося з нього,
померло від ран, хвороб і внаслідок нещасних випадків
військовослужбовців радянських Збройних Сил разом з прикордонними
та внутрішніми військами складають 8 млн. 668 тис. 400
чоловік. При цьому армія та флот утратили 8 млн. 509 тис. 300
чоловік, внутрішні війська - 97 тис. 700, прикордонні війська й
органи держбезпеки - 61 тис.. 400 чоловік. Саме ці дані взято
за основу й приведено в підготовленій колективом авторів
книзі "Памяти павших. Великая Отечечественная война. 1941-
1945", випущеній науковим видавництвом "Большая Российская
Энциклопедия" в 1995 p.5.
До числа 8 млн. 668 тис. 400 чол. не увійшли
939 тис. 700 військовослужбовців, які вважалися на початку
війни такими, що пропали безвісти, але були мобілізовані
повторно на звільненій від окупантів території, а також
1 млн. 36 тис. колишніх рядових і командирів, які повернулися
з полону після закінчення війни. Ці військовослужбовці, а їх
було 2 млн. 775 тис. 700 чоловік, з числа загальних втрат
виключено. Санітарні втрати склали 18 млн. 344 тис. 148
чоловік, у тому числі: одержало поранення та контузію -
1Див.: Максудов С. Потери населения СССР. - М.: Политиздат, 1989. - С.
169.
2Див.: Рыбаковский Л. Двадцать миллионов или больше // Полит,
обозрение. - 1989. - No 10. - С. 96.
3Див.: Соколов Б.В. О соотношении потерь в людях и боевой технике на
советско-германском фронте в ходе Великой Отечественной войны // Вопр.
истории. - 1988. - Nq 9. - С. 11.
4 Степанов P.A. Нельзя играть цифрами // Воен.-ист. журн. - 1989. -
Nc 6. - С. 38-42.
5Див.: Памяти павших. Великая Отечественная война. 1941-1945. - М.:
БРЭ, 1995. - С. 90.
544
15 205 692 чоловік, захворіло - 3 047 675, обморозилося -
90 880 чоловік. Г. Кривошеєв указує, що велика кількість
солдатів та офіцерів, перебуваючи на фронті, одержала від
2 до 7 поранень. Тому ті самі люди могли фіг/рувати в
донесеннях неодноразово. Цифра втрат завищувалася також
унаслідок того, що воїн міг бути поранений, повернутий у
стрій, а потім вбитий і, таким чином, двічі проходив по графі
військових втрат1.
Втрати особового складу Збройних Сил СРСР визначено
обліково-статистичним методом, який полягає в їх оцінці на
основі наявних облікових документів. Як зазначається в книзі
"Памяти павших. Великая Отечечественная война. 1941-1945",
"цим займалася в Генеральному штабі спеціально створена
група офіцерів..."2 (щоправда, лишається нез'ясованим: про
який саме орган йдеться - про Генштаб Збройних Сил
колишнього СРСР, чи, враховуючи, що книга вийшла 1995 р.,
- вже про Генштаб Російської Федерації?). Так чи інакше,
спеціальна група невідомого читачам Генштабу підрахувала й
шляхом публікації в Зведеному томі книгі "Памяти павших.
Великая Отечечественная война. 1941-1945", випущеному під
егідою Об'єднаної редколегії в складі голів редколегій Книг
Пам'яті більшості суверенних держав СНД, ввела до обігу дані
про безповоротні втрати в 1941-1945 рр. червоноармійців-
українців: 1 млн. 376 тис. чоловік, або 15,9 відсотка від
загального числа військових втрат СРСР3.
На нашу думку ця "група офіцерів" з неприйнятних, якими
б вони не були, причин вдалася до такого методу оцінки, який
наперед приречений на неминуче необ'єктивний результат. Не
поспішаючи з міркуваннями про мету, з якою це зроблено,
відзначимо, що приведені дані безсумнівно не відтворюють
військових втрат України, оскільки в них йдеться лише про
безповоротні втрати, враховані тільки за національною
ознакою (українці). Автори такої "методики" підрахунків легко й
майже непомітно відмовили в приналежності до України
сотням тисяч її з діда-прадіда громадянам - росіянам,
білорусам, полякам, євреям, німцям, татарам, молдаванам,
'Див.: Кривошеев ГФ. В первых сражениях // Воен.-ист. журн. - 1991.
№ 2. - С. 13.
2Див.: Памяти павших. Великая Отечественная война. 1941-1945. - М.:
БРЭ, 1995. - С. 86.
3Див.: Там само. - С. 90.
545
вірменам, грекам та представникам інших національностей, які
були мобілізовані до лав Червоної армії з України, як і
евакуйованим у час війни та з відомих причин виселеним за
межі УРСР у довоєнні роки громадянам України, котрі були
призвані до діючої армії з інших союзних республік і полягли в
боях за свою Батьківщину та за визволення народів Європи
від німецько-фашистських загарбників.
Проте нежиттєвість поточної кон'юктури на тлі
фундаментальної непохитності віковічної історичної правди й
справедливості, встановлення яких, зрештою, і є головною метою
кожного добросовісного дослідника, настільки очевидна, що
не потребує спеціальних доказів. Це, зокрема, безпосередньо
стосується й факту неправомірного виключення московськими
генштабістами з числа загиблих у 1941-1945 рр. громадян
України інших (окрім українців) національностей. Виконавці тих
підрахунків навіть не пробували обгрунтувати цей свій крок,
оскільки будь-яких аргументів на його користь просто не існує.
Подібне стосується, напевне, й складених таким же
чином відомостей щодо втрат інших народів колишнього СРСР.
За цією логікою виходить, що, приміром, Казахстан,
перетворений у передвоєнні роки на одне з всесоюзних місць
заслання, тюрем і концтаборів, через що казахи складали й
понині складають меншість у власній країні, зазнав у війні
мінімальних втрат (130 тис. чоловік; 1,5 відсотка
загальносоюзного числа втрат)1, хоча, зрозуміло, втрати громадян
Казахстану є більш ніж удвічі вищі. З врахуванням отриманих у
республіках Союзу наслідків довоєнної сталінської
національної політики з її "стиранням національних граней" та
русифікацією (пам'ятаєте улюблений вислів Й.В. Сталіна: "Мьі,
русские.."?) цей спосіб "підрахунків" дав у кінцевому підсумку
старанно виважену незначну частину - 33,7 відсотки - всіх
неросійських народів, котрі поклали своє життя на вівтар
спільної перемоги, щоб підтвердити ніби мимохідь кинуту в
книзі "Памяти павших. Великая Отечечественная война. 1941-
1945" 26 сторінками вище думку: незважаючи на приблизну
рівність у процентному співвідношенні національного складу
Збройних Сил з даними передвоєнного перепису населення
СРСР, "головний тягар війни виніс на собі російський народ"2.
Див.: Памяти павших. Великая Отечественная война. 1941-1945. - М.:
БРЭ, 1995. - С. 90.
2Див.: Там само. - С. 63-64.
546
Жоден з народів, усвідомлюючи свою гідність, не
потребує його штучного звеличення за рахунок інших, але не
потерпить і приниження. Прийнятними можуть бути лише
оцінки, здійснені з позиції наукової об'єктивності та історичної
справедливості. Це повною мірою стосується й оцінок втрат
громадян України в другій світовій та її складовій - Великій
Вітчизняній війні.
Виходячи з того, що Україна протягом 1941-1945 pp.
направила до Збройних Сил СРСР 7 млн. чоловік (обгрунтування
див. у розділі VII, § 4 цієї книги), кожний другий з яких загинув,
і вдаючись до методу екстраполяції, маємо підстави
стверджувати, що із загальних військових безповоротних втрат на
долю українців, громадян України припадає більше 3,5 млн.
чоловік. В. Косик вважає, що на фронті загинуло 2,5 млн.
наших співвітчизників1. Більш точні цифри (а не оцінки) може дати
лише повна комп'ютерна обробка даних про особовий склад
Радянської армії та ВМФ, які містяться нині в російських
(колишніх центральних) архівах.
Що стосується наведених Г. Кривошеєвим на базі
інтерв'ю колишнього начальника Генерального штабу
Збройних Сил СРСР М.А. Моісеєва (Военно-исторический журнал. -
1990. - №2 ) відомостей про загальні безповоротні втрати, то
слід взяти до уваги, що вони відтворюють враховані, а не
фактичні дані, оскільки облік втрат в умовах бойових дій
здійснювався неорганізовано й ускладнювався низкою
несприятливих обставин. Ще в 1940 р. були ліквідовані червоно-
армійські книжки, а на час, коли був виданий наказ НКО
№ 330 (7 жовтня 1941 р.) про їх поновлення, продовжений
довгими місяцями їх оформлення та видачі, сотні тисяч бійців і
командирів було поховано в безіменних могилах. У директиві
ГоловПУРСЧА № 307 з цього приводу відзначалося: "Головне
ПУРСЧА має факти, коли командири, комісари діючих частин
не піклуються про те, щоб організувати збір і поховання
трупів загиблих червоноармійців, командирів і політпрацівників.
Нерідко трупи загиблих в боях з ворогом за нашу Батьківщину
бійців не прибираються з поля бою кілька днів, ніхто не
піклується, щоб з воїнськими почестями поховати своїх бойових
товарищів навіть тоді, коли є повна можливість... Поховання
вбитих у бою часто проводиться не в братських могилах, а в
*Див.: Косик В. Україна і Німеччина у лругій світовій війні. - Париж - Нью-
Йорк - Львів, 1993 * С. 455.
547
окопах, щілинах і бліндажах. Індивідуальні ж ...могили не
реєструються, не позначаються на картах і необхідним чином не
оформлюються"1. В 1942 р. у діючий армії почалося введення
спеціальних медальонів з двома вкладишами, на яких
вказувалися біографічні дані володаря та відомості про
найближчого родича, його адреса; для командного та політичного
складу - індівідуальні жетони з особистими номерами, які
повинні були допомогати у встановленні осіб убитих, якщо при
них не залишалося документів. Однак, поперше, не всі
солдати й офіцери були забезпечені медальонами та жетонами, а,
по-друге, в багатьох випадках вони виявлялися порожніми:
бійці внаслідок причин психологічного порядку виймали одну, а
то й обидві записки.
Є підстави стверджувати, що й у госпіталях неповним був
облік померлих, яких ховали не пізніше 48 годин, після смерті
(як тих, чиї імена були встановлені, так і безіменних). Таким
чином, значна частина воїнів, котрі померли після прибуття до
медичних установ, неминуче переходили до категорії тих, які
пропали безвісти.
В.Б. Конасов і A.B. Терещук, які досліджували архіви
Військово-медичного музею Міністерства оборони СРСР,
стверджують, що фонди музею, де зберігається понад 20 млн. історій
хвороб і 32 млн. карток обліку, не містять відомостей про всіх
бійців, які перебували на лікуванні, списків померлих по
кожному госпіталю. Справа не лише в недбалому веденні
документації, але й у тому, що частина її загинула разом з
медичними закладами в ході боїв, а частина була захоплена
ворогом.
Заповнити пробіли могли б реєстраційні книги військових
цвинтарів. Однак, унаслідок недбалого ставлення до воїнських
могил з боку військово-медичних інстанцій написи змивалися
негодою, вигоряли, багато поховань не бралося на облік.
Констатуючи незадовільний характер обліку втрат,
заступник Наркома оборони С.А. Щаденко в наказі № 0270 "Про
персональний облік безповоротних втрат на фронті" (12 квітня
1942 р.) відзначив, що на "персональному обліку стоїть в
теперешній час не більше однієї третини дійсного числа
вбитих"2.
1 Цит.по: Конасов В.В., Терещук A.B. К вопросу о безвозвратных, людских
потерях СССР в период Великой Отечественной войны // Вестник Ленинград,
ун-та. - 1989. - Вып. 4. (No 27) - С. 6-7. • (Сер. 6 ’История КПСС).
2 Там само, с. 9.
548
Враховуючи ту обставину, що донесення про втрати в
ряді випадків (прикордонні бої, Київська, Кримська, Харківська
оборонні та інші операції) взагалі не надходили, очевидно слід
покладатися не стільки на наявні документи, скільки на точні
розрахунки й оцінки. Співвідношення радянських втрат за
періодами Великої Вітчизняної війни приведено в таблиці,
складеній нами на основі даних, узятих з книги "Памяти
павших. Великая Отечественная Война. 1941-1945"1:
Людські втрати (в тис. чол )
Втрати
2206 1941
19 11.1942 -
січень 1944 -
09.08.1945 -
01.II 1942
31.12.1943
09.05.1945
02.09.1945
Безповоротні
6155,0
2553,4
2564,7
12,0
Санітарні
5007,0
5985,3
7327,4
24,4
З наведеної таблиці видно, що найбільших втрат
Червона армія та Воєнно-Морський флот СРСР зазнали в
першому періоді війни. Причини, що призвели до цього,
висвітлено в першому розділі цієї книги. Більш як за 17 місяців
оборонних боїв радянські війська втратили 11 млн. 162 тис.
чоловік. При цьому безповоротні втрати перевищували
санітарні. Пік санітарних втрат, про що свідчать дані таблиці,
припадає на час наступальних боїв як на території
Радянського Союзу, так і в східноєвропейських країнах. Отже,
головних втрат радянським військам противник завдав у ході
власних наступальних операцій, спростувавши тезу про те, що
наступаючі війська зазнають більших втрат, ніж ті, які ведуть
оборону. Червона армія й у наступальних боях платила
більшу данину перемогам, аніж противник, який оборонявся. Так
тільки протягом січня 1943 - жовтня 1944 років у ході двох
оборонних та 13 наступальних операцій, здійснених на
території України, загальні втрати Червоної армії становили
(включаючи безповоротні) 3 млн. 991 тис. 202 бійців і
командирів2. 56,7 відсотків усіх безповоротних втрат радянських
військ припадає на 1941-1942 роки. Найбільші ж
середньодобові втрати припадають на літньо-осінні кампанії 1941 року
Див.: Памяти павших. Великая Отечественная война. 1941-1945. - М.:
БРЭ, 1995. - С. 94, 97, 100, 103.
відраховано автором на основі таблиць № 13, 15, приведених в книзі
"Памяти павших. Великая Отечественная война. 1941-1945" (М.: БРЭ, 1995, с.
98-102).
549
- 24 тис. чоловік і 1943 року - 27,3 тис. чоловік на добу1.
Порівняно невеликими були втрати радянських Збройних Сил у
Далекосхідній кампанії. Протягом 25 діб бойових дій проти
Квантунської армії з ладу вийшло 36,4 тис. чоловік, у тому
числі вбито, поранено й пропало без вісти 12 тис. чоловік2.
Серед загиблих тут воїнів багато громадян України, кількість
яких, на жаль, ще не встановлено.
Вказані дані свідчать про те, яких втрат зазнавав
особовий склад частин і з'єднань Червоної армії в ході її
наступальних кампаній. Проте німецько-фашистські загарбники
також мали значні втрати. Уявлення про співвідношення
сумарних людських втрат Збройних Сил СРСР і фашистської
Німеччини дає фрагмент таблиці "Співвідношення втрат у
наступальних кампаніях Червоної армії"3 (перший показник у
пропорції - радянські втрати, другий - німецько-фашистські):
Види втрат
1. Зимова
1941 - 1942
2. Зимова
1942 - 1943
3. Літньо-
осіння 1943
4. Зимово-
весняна 1944
5. Літньо-
осіння 1944
6. Кампанія
1945
в Європі
Безповоротні
5,5: 1
1 : 1,2
4.1 : 1
1,3: 1
1 : 1,8
1 : 3,4
Санітарні
4,2: 1
1,1 : 1
5,7 : 1
4,1 : 1
2,4: 1
2,7: 1
Загальні
4,6 : 1
1 : 1
5,2: 1
2,7: 1
1,4: 1
1 : 1,04
Загалом в історії війни радянські Збройні Сили здійснили
близько 15 оборонних і 35 наступальних операцій. Всі
наступальні операції, особливо масштабні, заслужили на увагу
авторів сотень монографій, дисертацій, статей. Оборонні ж
бої, зокрема ті, в яких Червона армія зазнавала поразок,
залишалися в тіні. До таких можна віднести Вяземську,
Орловську, Брянську, Уманську, Любанську, Дем'янську, Кримську,
Харківську, Воронезьку та інші операції. Об'єктивне
висвітлення цих трагічних сторінок допоможе більш повно з'ясувати
причини поразок, встановити реальні втрати сторін.
Необхідно зазначити, що загальні втрати радянських
військ у ході визволення від нацизму інших країн складають, за
'Див.: Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах,
боевых действиях и военных конфликтах: Статистическое исследование. - М.:
Воениздат, 1993. - С. 152-153.
2Див.: Памяти павших. Великая Отечественная война. 1941-1945. - М.:
БРЭ, 1995. - С. 103.
3Див.: Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах,
боевых действиях и военных конфликтах. Статистическое исследование. - М.:
Воениздат, 1993. - С. 152-153.
550
деякими оцінками, 3 889 686 чоловік (у тому числі
безповоротні - 1 099465; санітарні - 2 780 221 Iі.
Основний тягар війни винесла на собі піхота. Протягом
останніх 2 місяців бойових дій на європейському театрі з ладу
вибуло в стрілецьких частинах - 546 %, бронетанкових -
236.8 %, кавалерійських - 183,7 %, вогнеметних - 93,2 %,
інженерних - 64,4 %, артилерійських - 66,0 % особового
складу2. В цілому за всю війну на радянсько-німецькому фронті в
діючій армії вийшло з ладу 48 % особового складу її
середньомісячної чисельності, при цьому безповоротні втрати
склали 173,2 %, а санітарні - 314,8 %. В перекладі на
абсолютні числа це означає, що якби Червона армія без
поповнення воювала всю війну, то кожен її військовослужбовець мав
бути майже двічі вбитий або полонений, і більше трьох разів
поранений чи серйозно хворий3.
Значні труднощі пов'язані зі встановленням кількості
загиблих воїнів, які потрапили в полон. І тут серед оцінок
спеціалістів існують розбіжності. На думку генерала армії М.А. Га-
реєва в полоні побувало 4 млн. військовослужбовців Червоної
армії4, з яких загинуло більше 600 тис. чоловік. Стосовно
цифри 3,8 млн. загиблих у полоні, яка була наведена в
повідомленні Надзвичайної Державної комісії СРСР, М.А. Гареєв
указує на ту обставину, що дана оцінка включала й цивільних
осіб, утримуваних у таборах військовополонених. І все ж така
цифра не відображає справжнього стану речей, оскільки
німецькі архівні джерела вказують, що вже в кінці 1941 р. у
полоні перебувало близько 3,4 млн. червоноармійців.
Б.В. Соколов схиляється до думки, що на 1 травня
1944 р. кількість радянських військовополонених складала
5.8 млн. чоловік, з яких померло від голоду або було знищено
в таборах 3,3 млн. чоловік5. Близькими до цих даних виявилися
'Див.: Кривошеев Г.Ф. Цена освободительной миссии // Воен.-ист. журн.
- 1991. - № 3. - С. 50.
2Кривошеев Г.Ф. В первых сражениях // Воен.-ист. журн. - 1991. - N0 2. -
С. 16.
3Байдужий А. Дорогая цена Великой Победы // Независимая газета. -
1993. - 8 мая. - С. 6.
4Гареев М.А. О мифах старых и новых // Воен.-ист. журн. - 1991. - N0 4.
- С. 46.
5Соколов Б.В. О соотношении потерь в людях и боевой технике на
советско-германском фронте в ходе Великой Отечественной войны // Вопр.
истории. - 1988. - N0 9. - С. 117.
551
оцінки загальної кількості військовополонених та їх загибелі,
здійснені М. Коренюком1 та Ю. Тепляковим2. А. Кваша
наводить такі дані: в концентраційних таборах на території СРСР
загинуло 3,9 млн. чоловік3. Аналогічну цифру загиблих на
території країни наводить і А.Г. Хорьков4.
В 1985 р. у Франкфурті-на-Майні вийшла книга
Д. Гернеса "Гитлеровский вермахт в Советском Союзе", яка
містить узагальнені дані про радянських військовополонених: в
1941 р. у полон потрапило 3 355 тис. чоловік; 1942 р. - 1 653
тис..; 1943 р. - 565 тис., 1944 р. - 147 тис., 1945 р. - 32 тис.
Разом 5 754 000 чоловік5.
На думку ряду російських дослідників найбільш
документально підкріпленим та аргументованим є число
військовополонених 4 млн. 559 тис. чоловік6.
Кількість полонених гітлерівцями радянських
військовослужбовців пригнічує і вражає. Ось лише деякі з показників, за
якими - трагедія мільйонів бійців та осЬіцерів Червоної армії7.
Військовополонені (в тис. чол.)
Белосток - Мінськ (серпень 1941 р.)
323
Умань
103
Смоленськ - Рославль
348
Гомель
зо-
оэ. Ільмень (серпень 1941 р.)
18
Великі Луки
30
Дем'янськ (вересень 1941 р.)
35
Київ
від 465 до 514,5"
Луга - Ленінград
20
Естонія
11
Мелітополь
100
Вязьма
662
Керч (листопад 1941 р.)
100
Ізюм - Харків (травень 1942 р.)
від 207 до 240 ’**
Балатонеька операція (лютий 1945 р.)
100
*Штрайт К. Они нам не товарищи // Воен.-ист. журн. - 1992. - N0 3. С.
33. Називає 60 тис. радянських військовополонених.
**Перша цифра виведена Д. Волкогоновим. Щив.: Чесно про війну //
Вечірній Харків. - 1990 - 24 трав.; друга - Див.: Хорьков А.Г. К вопросу о
военновпленных // Воен. мысль. - 1991. - Мо 6. - С. 27.
***Соколов Б.В. О соотношении потерь в людях и боевой технике на
советско-германском фронте в ходе Великой Отечественной войны // Вопр.
истории. - 1988. - Ыо 9. - С. 121.
1 Коренюк Н Пленные нам не нужны // Смена. - 1990. - N0 2. - С. 90.
2 Тепляков Ю. По ту сторону фронта// Моск. новости. - 1990. - 13 мая.
3Кваша А. Цена победы // Сов.культура. - 1988. - 3 сент.
4Хорьков А.Г К вопросу о военнопленных // Воен. мысль. - 1991. - N0 6.
- С. 27.
5Див.: Памяти павших. Великая Отечественная война. 1941-1945. - М.:
БРЭ, 1995. - С. 115.
6 Там само.
7 Тепляков Ю. По ту сторону фронта // Моск. новости. - 1990. - 13 мая.
552
Як видно з цих даних, гітлерівці брали в полон значну
кількість радянських військовоспужбовіців не лише на
початковій стадій війни, а й на останньому її етапі, коли
співвідношення сил змінилося на користь Червоної армії.
Слід також підкреслити, що як до перелому в війні, так і
після нього, значну частку серед оточенців та
військовополонених складали українці. Наприкінці липня - на початку серпня
1941 р. на рубежі рік Синюха та Південний Буг у районі
населених пунктів Тернівка, Вільшанка, Первомайськ, зокрема,
була оточена й узята в полон велика кількість
військовослужбовців 164-ї стрілецької та 96-ї гірсько-стрілецької дивізій 17-го
корпусу 18-ї армії. Значну частину полонених складали щойно
мобілізовані, непідготовлені, необстріляні мешканці Буковини.
Німці етапували їх через пересильні табори й концтабори
Умані, Білої Церкви, Бердичева. Звідти товарними вагонами
перевозили до польських міст Любліна, Хелма, Замостя.
Очевидці стверджують, що у Хелмському концтаборі
перебувало близько 100 тис. військовополонених, у Замості - 12-
14 тис. колишніх офіцерів Червоної армії. Більшість із них
померло від голоду в цих таборах узимку 1941-1942 рр.1.
Встановленню точного числа уродженців України, які
потрапили до німецького полону під час війни, першкоджає та
обставина, що частина з них, зокрема ті, хто був полонений у
перші дні гітлерівської навали, спеціальним наказом
звільнялися й відпускалися по домівках. Це рішення торкалося
також німців Поволжя, прибалтів, білорусів. З липня до
листопада 1941 р. було звільнено 317,8 тис. червоноармійців. У
1942-1944 рр. з полону можна було звільнитися лише шляхом
вербування в добровільні охоронні та інші формування, а
також у поліцію. Всього ж до 1 травня 1944 р. було звільнено
823,2 тис. військовополонених2. Частина з них вдруге була
мобілізована польовими військкоматами Червоної армії і
продовжила війну в її складі.
Точно підрахувати кількість загиблих військовополонених
надзвичайно складно. Поряд зі спеціальними таборами для
полонених радянських воїнів нацисти створювали змішані
1 Коваль A.B. Навіть знедолені, вони лишалися бійцями // Ольські вісті. -
1994. - 5 жов.
2 Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах,
боевых действиях и военных конфликтах: Статистическое исследование. - М.:
Воениздат, 1993. - С. 333.
553
табори, де перебували також цивільні особи. На території
СРСР окупантами була створена відрегульована машина
знищення, яка включала 6 концтаборів і таборів знищення, 40 їх
філіалів, 19 транспортних і переселенських таборів, 12
в'язниць, 52 гетто, 5 таборів для військовополонених (офлаги,
шталаги, дулаги, робочі загони), всього - 659 пунктів примусу,
пригнічення, тортур і невідворотної смерті1.
Вдалося встановити таку кількість загиблих
військовополонених радянських солдатів та офіцерів на території України:
Назве області
Кількість загиблих (тис. чол.)
Волинська
78,3
Дніпропетровська
37,185
Житомирська
78,595
Кам'янець-Подільська
255,8
Київська
100
(тільки в Дарницькому таборі 69)
Львівська
182
Миколаївська
30,699
Полтавська
109,095
Рівненська
57,996
Станіславська
126
Сумська
67,2
Тернопільська
22,732
Харківська
22,7
Херсонська
50,8
По решті областей є загальні дані загиблих мирних
громадян і військовополонених.
Всього на Україні було знищено близько 1 млн.
військовополонених; на території Білорусії - 800 тис.; у Литві, Латвії,
Естонії - понад 400 тис.; у Польщі - понад 1 млн. чоловік.
Найбільші місця трагедії військовополонених: Уманська яма,
Дарницький ліс, Бабин Яр, табори в Рівному, Львові; на
території Польщі - шталаг у м. Хелм (90 тис. знищених
військовополонених), шталаг 144 в Ламбіновіцах (57 тис.), шталаг
307 в Дембліні (80 тис.), шталаг 324 в м. Острув-Мазовецкі (67
тис.), шталаг 68 під Сувалками (46 тис.), шталаг 325 в Замості
(28 тис.) та ін. Радянських військовополонених в масовому
порядку знищували також у концтаборах "загального типу" й
спалювали в табірних крематоріях Аушвіца-Біркенау (Освен-
ціма), Штуткофа, Майданека, Гросс-Розена та ін.
^Див.: Логвиненко В. Без табу на "все інше" // Вечірній Київ. - 1991. - 25
серп.
554
Польський дослідник Р. Назаревич називає загальну
цифру загиблих військовополонених червоноармійців - 3,7 млн.
чол., відзначаючи, що тут не враховані ті, хто знайшов
мученицьку смерть на окупованій території РСФСР, а також на
території Німеччини та її союзників1.
Якщо ж співставити дані А. Хорькова, А. Кваші та Р. На-
заревича, то лише на території СРСР та Польщі кількість
загиблих військовополонених оцінюється в 4,9 млн. чол.
Нещодавно надійшло повідомлення про 18 тис. радянських
військовополонених, які знайшли смерть на території Фінляндії. А
скільки ще невідомих великих та малих могил, де покояться тіла
тисяч радянських воїнів?
Скорботний мортиролог був би неповним без
урахування втрат (ще не обрахованих остаточно), яких зазнали
радянські партизанські загони та підпільні групи, організовані
партійними органами, службами НКВС.
Підраховуючи військові втрати України, не можна не
сказати про ті з них, яких зазнали учасники визвольних
змагань 40-х - поч. 50-х рр. При цьому важливо наголосити,
що загальні втрати ОУН-УПА остаточно ще не визначено. За
мінімальними оцінками ОУН утратила 5-10 тис. чоловік, за
максимальними - 18-20 тис.; УПА - близько 57 тис. чоловік2.
Поза увагою не можна залишати й тих, хто загинув у
мундирах вермахту, СС та поліцейських частин. Є відомості
про 16 тис. чоловік, які полягли в боях у складі дивізії СС
"Галичина" та УВВ (Українське Визвольне Військо).
Підсумовуючи сказане, виходимо на оцінку прямих
військових втрат українців і громадян України інших
національностей протягом 1941-1945 рр. Тільки в складі Червоної
армії за цей час загинуло більше трьох мільйонів наших
співвітчизників. Це не кінцева цифра, бо поки що не
вирішеною залишається проблема визначення втрат народного
ополчення, партизанів і підпільників. Широкий розмах опору
окупантам на початку війни ополченцями, а також в ході війни
з боку партизанів і підпільників у тилу ворога передбачає і
відповідні втрати. Проте узагальнених, повних даних про них
немає. Не визначені, або потребують уточнення й ті дані про
1 Див.: Назаревич Р. Советские военнопленные в Польше в годы второй
мировой войны и помощь им со стороны польского населения // Вопр.
истории. - 1989. - Ыо 3. - С. 37.
2Див.: Верига В. Втрати ОУН в часі другої світової війни. - Торонто:
Новий шлях, 1991. - С. 183.
555
втрати, яких зазнав український народ у складі похідних груп
ОУН та підрозділів УПА, в складі вермахту, СС, допоміжних і
поліцейських частин, УВВ, РОА, різноманітних добровільних
формувань, що воювали на німецькому боці.
Щоб порівняти військові втрати України з військовими
втратами західних держав, з якими воював СРСР, наведемо
дані з книги "Памяти павших. Великая Отечественная война.
1941-1945" (с. 93):
Німеччина втратила 6 923 700 чоловік
Угорщина - 863 700 чоловік
Італія - 93 900 чоловік
Румунія - 680 800 чоловік
Фінляндія - 86 400 чоловік
Австрійці, судетські німці, уродженці Ельзасу
і Лотарінгії, люксембуржці, котрі воювали
в складі вермахту - 462 000 чоловік
Безповоротні втрати інших учасників війни складали:
США - 405 тис. чоловік (0,3 % загальної кількості населення),
Великобританія - 375 тис. чоловік (0,9 %), Японія - 2.5 млн.
чоловік (3.4 %)1.
Якщо підсумувати загальні військові втрати держав осі, з
якими воював СРСР, то виходить, що в ході бойових дій вони
втратили 8 млн. 649 тис. 500 чоловік2. Військові ж втрати
України складають майже половину військових втрат усіх
західних держав гітлерівського альянсу, узятих разом. З цього
впливає висновок про надзвичайно високу ціну, яку довелося
сплатити українському народові за Перемогу, за визволення
Європи від коричневої чуми, за трагічні помилки та прорахун-
ки радянського державного й військового керівництва. Це,
мусимо визнати, далеко не остаточні дані. Над їх уточненням у
міру надходження нових матеріалів ще тривалий час
доведеться працювати вченим, громадським пошуковцям,
військкоматам, усім тим, кому дорога пам'ять про кожну людину, яку
забрала від нас війна.
'Див.: Байдужий А. Дорогая цена Великой Победы // Независимая
газета. - 1993. - 8 мая. - С. 6
2Див.: Памяти павших. Великая Отечественная война. 1941-1945. - М.:
БРЭ, 1995. - С. 93.
556
ПІСЛЯМОВА
"З війною зведено рахунки?" - це питання звучить
риторично як для тих, хто воював, пережив ті страшні часи, так і
для тих, кого не полишають байдужими її невичерпна
історична, філософська, гуманістична спадщина, її повчальний
зміст і уроки. Друга світова війна була однією з
найдраматичніших і найвизначальніших подій в історії людства. Саме
тому вже 50 років до неї прикута пильна увага кількох
поколінь дослідників. їхні численні праці певною мірою відбивають,
зрозуміло, громадсько-політичну позицію конкретних осіб та
груп людей, тобто не позбавлені особистісних чи групових
суб'єктивних оцінок і висновків. Це сприймається як цілком
природне явище, хоча метою наукового дослідження є
насамперед максимально об'єктивна ретроспектива минулого. Та
феномен історичного пізнання не вкладається в прокрустове
ложе механічного відтворення подій, викладу й аналізу (хоча й
системного) даних і фактів. Саме тому ще й досі так мало
можна назвати видань з історії війни, автори яких постають
безсторонніми аналітиками, вільними від власних симпатій чи
антипатій, ідеологічних уподобань і політичних пристрастей.
Хтось, може трапитися, запримітить прояви світоглядної
неіндеферентносі й у пропонованій книзі, хоча в процесі
роботи над нею автори прагнули уникати евфімізмів, називати
речі своїми іменами. Полишаючи теоретичну полеміку
концептуального характеру на інший час, ми ставили за мету
якомога повніше розкрити, а в деяких історичних колізіях по-
новому прочитати, сторінки участі українського народу в
найбільшому воєнному конфлікті людської цивілізації. В епіцентрі
дослідницького інтересу стоїть визначення й осмислення ролі
українського фактору у збройних формуваннях воюючих
країн. Адже ще зовсім недавно навіть обережні спроби з'ясувати
місце українського національного елементу в радянських
Збройних Силах, їх поповнення під час воєнних дій, а
особливо в створенні військових підрозділів, які протистояли
Червоній армії, таврувались як "буржуазний націоналізм" та
всіляко присікалися. В історичній літературі доперебудовного
періоду, особливо в тій, що видавалася в "національних
околицях" колишнього Союзу, питання про втрати СРСР та їх
причини в повному обсягу не висвітлювалося. Тому в цьому
виданні по-суті вперше у вітчизняній історіографії комплексно
розглянуто проблеми, пов'язані з мобілізаційними процесами,
557
військовими втратами України в ході другої світової війни,
участю українців у військових з'єднаннях, що воювали на
фронтах під штандартами різних держав. Залучаючи до
наукового обігу значну кількість архівних документів, ми прагнули,
щоб цей хронікально-документальний літопис показав війну
такою, якою її сприймали солдат на передовій, польовий
командир чи штабний воєначальник: жорстокою, нещадною
до людських доль, сповненою трагічних помилок, болючих
прозрінь і, водночас, насиченою звитягою й радістю перемоги.
Нам хотілося, щоб у відтворенні розмаху та масштабів
бойових операцій не згубилися дії та вага основної сили, яка,
зрештою, й визначила результат війни, - простих бійців та
офіцерів. Описуючи на основі часом надто лаконічних фронтових
документів їхні вчинки у бойових умовах, ми прагнули в міру
можливості допомогти читачам осягнути мотиви, якими
керувалися воїни в надекстремальних обставинах.
Війна двічі пройшла своїм смертоносним оралом
багатостраждальною землею України, не поминувши жодного міста
чи села, жодної родини. У вир кривавого протистояння були
втягнуті всі верстви населення, всі політичні сили,
господарський та інтелектуальний потенціал народу, для якого
боротьба за виживання набула трагізму гамлетівського "бути чи
не бути".
Глобальний військовий катаклізм на повний зріст поставив
"українське питання". Сталінська верхівка бачила Україну
лише в складі Радянського Союзу на засадах довоєнного зразка
і, виходячи з цього, будувала свою військову політику. За цих
умов усі людські, природні та економічні ресурси республіки
повністю були поставлені на службу радянським Збройним
Силам.
Точка зору керівництва третього реху на Україну в
основному зводилася до того, щоб інтегрувати її у військово-
господарський організм Великонімеччини та використати як
"життєвий простір" для арійських колоністів. Очікуванням
територіальних надбань за рахунок України живилися
стратегічні розрахунки союзників "тисячолітньої імперії" - Румунії та
Угорщини.
Обставини склалися так, що Україна стала головним
театром збройного протистояння в Європі. Від одного року у
східних областях республіки до шести - на західноукраїнських
землях панував нацистський "новий порядок" з усіма
страхітливими його атрибутами: масовими депортаціями та
спланованим винищенням населення, нещадним пограбуванням
при558
родних і культурних багатств України. Расові маячіння
гітлерівців прирекали український народ на жалюгідне животіння
робочої сили для німецького промислового та сільскогоспо-
дарського виробництва.
Більшість населення України сприйняло початок війни як
агресію проти своєї батьківщини. Цим пояснювалося
патріотичне піднесення, яке супроводжувалося масовим
добровільним вступом до діючої армії, народного ополчення, партійно-
комсомольського підпілля. З початком війни до військкоматів
надходили сотні тисяч заяв із проханням про прийом до
Червоної армії. В регулярні частини, народне ополчення,
винищувальні батальйони прямували незліченні людські потоки,
які зливались у могутню ріку народного гніву та супротиву
загарбникові.
У Запорізькій області до лав народного ополчення
увійшло 200 тис. чол., Сталінській - 220 тис., Харківській -
168 тис., Дніпропетровській - 100 тис., Київській - 90 тис.,
Миколаївській - 70 тис., Одеській - 55 тис. Лише у 12 областях
республіки народне ополчення налічувало 1 млн. 300 тис.
чоловік. Мільйони громадян України одягнули форму радянських
Збройних Сил. У перші місяці війни на фронт пішли 150 тис.
мешканців Кам'янець-Подільської області, 175 тис. -
Сталінської (нині Донецької), близько 200 тис. - Ворошиловградської
(нині Луганської), 50,2 тис. жителів Кіровоградщини, 136 тис. -
Вінничини, 155 тис. - Одещини, 203 тис. - Сумщини1. Тільки
протягом другої половини 1941 р. - першої половини 1942 р.
Україна дала Червоній армії та Військово-Морському флоту З
млн. 185 тис. солдатів та офіцерів.
Для боротьби проти диверсійних ворожих груп на
території республіки було створено 657 винищувальних
батальйонів чисельністю 160 тис. чоловік. Переважна частина
особового складу цих формувань згодом увійшла до регулярних
з'єднань Червоної армії. Сотні тисяч юнаків та дівчат, а також
людей, які не підлягали мобілізації, входили до загонів місцевої
протиповітряної оборони.
Однак бажання й рішучість народу дати відсіч ворогові,
як виявилося, не були підкріплені належними військово-органі-
заційними заходами керівництва країни. Армія, як складова
частина держави, прийняла на себе всю вагу сталінських
репресій. Знищивши морально та фізично, кинувши в
1Дані взяті зі вступних статей "Книги Пам'яті" вказаних областей.
559
м'ясорубку сибірських таборів близько 45 тис. представників
командно-політичного складу, 1800 генералів, у тому числі 90
відсотків членів Головвійськради, режим фактично обезглавив
збройні сили, зруйнував систему управління обороною країни.
Ліквідація військової еліти дорого обійшлася народові - вона
оплачувалась болісними поразками, "пірровими перемогами" з
мільйонами полонених та загиблих радянських воїнів.
Заходи по зміцненню обороноздатності СРСР
напередодні війни були недостатніми й запізнілими. Рівень підготовки
Збройних Сил не відповідав вимогам тогочасної війни, яка на
перший план висувала не кількісні показники, а чіткість
стратегічного планування, мобільність та дієвість командування
військами, високу технічну оснащеність з'єднань, їх
оперативно-тактичний вишкіл. На початку війни за цими показниками
Червона армія поступалася вермахтові. Звідси - прагнення
сталінської верхівки воювати не вмінням, а числом, переважно
за рахунок максимального використання невичерпних
людських ресурсів країни. На жаль, подібний підхід став
військовим кредо багатьох радянських воєначальників, що
особливо рельєфно виявилося в ході планування та підготовки
цілого ряду бойових операцій.
З окупацією України державами осі поповнення
радянських військ громадянами УРСР не переривалося, воно
здійснювалось шляхом мобілізації евакуйованих до східних
районів СРСР. У міру вигнання гітлерівських загарбників з території
республіки відтворювалася й система
військово-адміністративних органів, через які розгорталася масова мобілізація до
армії на звільненій території. Разом з тим значна кількість
новобранців потрапляла до діючих частин через польові
військові комісаріати. В ході визволення України від нацистів на
території Ворошиловоградської області було мобілізовано
близько 200 тис. чоловік, Сумської - 133 тис., Вінницької - 230
тис., Чернівецької - 90 тис.
На території УРСР було сформовано ряд з'єднань
Червоної армії. Невмирущою славою вкрили себе 383-я
стрілецька дивізія під комадуванням К.І. Привалова та 393-я стрілецька
під командуванням І.О. Зінов'єва, складені з шахтарів
Донбасу; 214-а та 395-а стрілецькі дивізії, створені на Ворошилов-
градщині; 293-я, 81-а, 295-а стрілецькі та 34-а мотострілецька
дивізії, ядром яких були призовники з Сумщини. Протягом усієї
війни в лавах радянської армії воювало 450 тис. уродженців
Київщини, 400 тис. - Ворошиловградщини, 357 тис. - Вінничи-
ни, 336 тис. - Сумщини, 189 тис. - Кіровоградщини.
560
Комплексне вивчення документів різних архівосховищ
дозволяє стверджувати, що з початку звільнення України від
нацистів до закінчення другої світової війни мобілізовані до
радянських Збройних Сил з території республіки склали майже
4 млн. чоловік. Всього ж за роки війни червоноармійську
форму одягало не 4,5 млн. чоловік, як вважалося досі, а понад
7 млн. громадян УРСР, що становило майже 23 відсотки
особового складу Збройних Сил Радянського Союзу. Подальші
дослідження, завершення роботи по написанню Книги Пам'яті
України можуть змінити дану оцінку в той чи інший бік.
Тотальний характер мобілізацій істотно збільшив частку
наших співвітчизників у з'єднаннях чотирьох Українських та
двох Білоруських фронтів, які на 50-80 відсотків складалися з
мешканців республіки. Наприкінці 1943 р. серед офіцерів ВПС
нараховувалось 28 тис. українців за національністю, в
бронетанкових і механізованих військах - 14 136 чоловік.
Воїни-українці, громадяни України з честю виконали свій
військовий обов'язок перед рідними й близькими, зробили свій
вагомий внесок у звільнення європейських народів, які
потрапили до нацистського рабства. Українська PCP була другою
за представництвом у радянських Збройних Силах після
Російської Федерації. З 9 284 199 нагород, одержаних до 1
листопада 1947 р. представниками 133 народів та національностей
СРСР, на українців припадало 1 710 766 орденів та медалей.
Звання Героя Радянського Союзу отримали 2 069 уродженців
України. З 940 бійців та командирів, які удостоєні цього
почесного звання, визволяючи нашу республіку, 668 тих, для
кого ця земля була рідною.
Серед 113 двічі Героїв Радянського Союзу є імена
32 синів України, а в числі тричі Героїв - наш славний земляк -
Іван Микитович Кожедуб. Серед двох тисяч повних кавалерів
солдатського ордена Слави чимало уродженців української
землі, однак лише чотири при цьому удостоєні ще й вищої
відзнаки - звання Героя Радянського Союзу. Троє з них -
українці: І.Г. Драченко з Черкащини, П.Х. Дубинда з Херсонщини,
С.А. Половинець із Житомирщини.
В безсмертному строю матросівців закарбовано 55 імен
українських воїнів, а серед тих, хто пішов у вічність,
повторивши подвиг М. Гастелло та його товаришів, - 1.1. Бабюк,
І.Т. Вдовенко та інші уславлені льотчики України.
Славну сторінку в літопис боротьби проти гітлерівської
навали вписали українці, які воювали в різних родах військ.
Особливо слід відзначити тих, хто боровся за життя
пора561
нених і хворих солдатів та командирів, - військових медиків.
Серед 41 медика - Героя Радянського Союза - 11 уродженців
України: П.М. Буйко, Г.К. Петрова, М.М. Кравцов, В.О.
Коляда, Й.М. Петлюк, І.У. Вербловський, Л.С. Кравець,
М.З. Щербаченко, М.С. Шкарлетова, В.В. Фомін, М.П.
Грищенко. Кожен зчцих людей - лікарів, фельдшерів, медсестер,
санітарів - врятував життя сотням бійців, винісши їх з поля
бою, зробивши майстерну операцію, давши власну кров.
Медаллю Флоренс Найтінгел - міжнародною відзнакою
високого гуманізму - нагороджені М.С. Шкарлетова з
Харківщини, М.З. Щербаченко, H.A. Бойко з Донецької обл.,
К.В. Бутова із Севастополя, Є.П. Варцаба з Тернополя,
Л.А. Родіонова, Н.Т. Вознюк та Л.І. Чернова з Києва,
М.Д. Сердюк з Луганська, О.І. Комелєва з Білої Церкви,
П.М. Гусак зі Львова. Коли ми сьогодні згадуємо, що завдяки
вчасній і кваліфікованій медичній допомозі в бойові частини
повернулося близько 72 відсотки поранених, то в цьому
велика заслуга й українських медпрацівників.
Вихідці з України воювали на різних фронтах, виявляючи
при цьому звитягу й доблесть. 20 українців удостоєні звання
Героя в битві під Москвою, 68-у боях за Ленінград, 15 - під
Сталінградом, ЗО - на Курській дузі, 200 - за визволення
Білорусії, 143 - на території Прибалтики, причому 7 чоловік
одержали тут другу найвищу відзнаку. Сотні Героїв брали
участь у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехо-
словаччини, Угорщини, Югославії, Австрії; 100 українців з 589
кавалерів "Золотої Зірки" були удостоєні цієї нагороди в битві
за Берлін.
Уродженці України становили значну частку вищого
командного складу Збройних Сил СРСР. Під час війни або після
її закінчення маршалами Радянського Союзу стали П.К.
Кошовий, І.М. Кожедуб, А.І. Єрьоменко, Р.Я. Малиновський,
К.С. Москаленко, П.С. Рибалко, С.І. Руденко, В.О. Судець,
С.К. Тимошенко. Серед генералів та адміралів періоду війни
близько 300 представників України.
Маршали й генерали українського походження
очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період радян-
сько-німецької війни.
Високе почуття обов'язку й здатність до самопожертви
виявили в роки військової хуртовини жінки України. Вони
складали значну частину народного ополчення: в Чернігівській
області - 13 269 від загального числа 64 787 чоловік,
Миколаївській - 18 884 від 70 464, Кіровоградській - 11 454 від
562
66 281 чолЛ Чимало жінок служило в регулярній армії
зв'язківцями, медпрацівниками, льотчиками розвідувальної та
бомбардувальної авіації, поділяючи з чоловіками всі випробування
й небезпеку військової пори.
На відзнаку стійкості та мужності людей, які захищали
свої міста від загарбників, почесні звання "місто-герой"
присвоєно Києву, Харкову, Одесі, Керчі, Севастополю. А скільки
великих і малих населених пунктів багатостраждальної
української землі варті того, щоб бути відзначеними. В одному з
таких сіл - Геройську (колись Прогної) Голопристанського
району на Херсонщині народилося чотири Герої Радянського
Союзу - матрос Чорноморського флоту К.Г. Висовин
(посмертно), капітан 1-го рангу М.Г. Танський (Північний флот),
капітан 1-го рангу Г.Я. Оводовський (Балтійський флот),
кавалер 3-х орденів Слави моряк-чорноморець П.Х. Дубинда.
Багато славних українських родин віддали своїх синів і
дочок на вівтар перемоги над гітлеризмом. Подружжя
Шевцових - Степан Ілліч та Ганна Юхимівна із с. Димарівка
Біловодського району Ворошиловградської області - по черзі
вирядили на битву з ворогом п'ятьох синів. Не посоромили
воїни-соколи сивочолих батьків, та жодному не судилося
повернутися до рідної оселі. Чотирьох синів і чоловіка провела
на фронт І.Ф. Кисельова з с. Трибусівка Піщанського району
на Вінничині. Батько дістав поранення, а всі його сини полягли
смертю хоробрих. Шістьох синів зростила родина Скоморохів
з с. Михайлівка Перевальського району на Ворошиловград-
щині. І всіх поглинув страшний молох війни. В деяких династіях
вона забрала по 2-3 покоління. В сім'ї Носальових загинуло
24 чоловіки, Різників - 22, Земів та Бережних - по 32, Гурунів -
33, Сергієнкових - 36 (всі з Ворошиловградської області)2.
З фронту не повернулося 156 тис. тих, хто пішов до
Червоної армії з Вінницької області, 154,5 тис. - Сумської,
92,2 тис. - Кіровоградської, 130 тис. - Одеської, 200 тис. -
Дніпропетровської, 300 тис. - Сталінської3.
Дехто з сучасників, розглядаючи участь громадян України
в діях Червоної армії, відзначає, що вони, мовляв,
безпосередньо чи опосередковано обстоювали інтереси
"комуні1 Галаган В.Я. Ратный и трудовой подвиг женщин Советской Украины в
годы Великой Отечественной войны. - В кн.: Во главе нерушимого братства. -
К.: Политиздат Украины, 1985. - С. 309-310.
2Книга Пам'яті. Луганська область. - Луганськ: Лугань, 1994. - С. 22.
3Данівзяті зі вступних статей "Книги Пам'яті" відповідних областей.
563
стичної імперії". В цьому є зерно істини. Однак не слід при
цьому ставати на шлях напівправди, відвертатися від
діалектики явища - ті ж українці в червоноармійській формі
захищали свою батьківщину від агресора, який зазіхав на
саме існування українського народу. Тому-то й війна для них
була справді визвольна, Вітчизняна. Тому-то воїни-українці в
радянських Збройних Силах виявили кращі риси нашого
народу - жертовність в ім'я Батьківщини, завзятність, стійкість
та звитягу.
Як і в кожній війні, поряд зі свідомим бажанням воювати
за праведне діло мали місце й прояви зневіри, панічного
страху, дезертирства. Ми ніколи не зможемо довідатися з
точністю до відсотків, хто з солдатів минулої війни бився за
радянський лад, сталінську політичну систему, хто взяв зброю в
силу необхідності, а хто без зайвих сумнівів та докорів совісті
наклав головою за рідну домівку та зганьблений край. Для
всіх них війна стала найтяжчим випробуванням життя, яке вони
витримали тією чи іншою мірою перед тим, як піти у Вічність.
Історичні особливості західноукраїнського регіону, що
сформували своєрідний менталітет цієї частини українського
народу, значною мірою визначили його специфічне ставлення
до війни та її учасників. Певна частина людей, яка негативно
ставилась до радянської влади, сподівалася, що прихід німців
створить можливості для національного державотворення.
Репресивні акції німецько-румунських окупаційних властей
дещо охолодили тих, хто хотів бачити в гітлеризмові
можливого визволителя українського народу від сталінської тиранії.
Як показала невдала спроба проголошення Української
держави ЗО червня 1941 р., досвід діяльності Українського
Центрального Комітету на чолі з професором В. Кубійовичем,
а також арешти гітлерівськими спецслужбами провідників
Організації Українських Націоналістів, до планів верховод
третього рейху зовсім не входив протекціонізм українським
визвольним домаганням.
Жорстокий цинізм нацистської "східної політики" живив
опір, який здійснювався радянським підпіллям, партизанським
рухом і частково збройними формуваннями ОУН-УПА.
Сповідуючи ідею боротьби за вільну, суверенну державу,
Українська Повстанська армія опинилася в стані війни на два
фронти - проти гітлерівського та сталінського режимів. До того
ж складність українсько-польських стосунків не рідко
виливалась у прямі зіткнення, в яких брали участь озброєні боївки
з обох сторін. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що в
564
українському націоналістичному таборі існував і внутрішній
фронт, обумовлений розколом між мельниківським та
бандерівським напрямками в ОУН.
У ході вигнання німецько-румунських військ із
західноукраїнських земель відбувалася мобілізація місцевого
населення, що зустріло опір ОУН та УПА, яким це підривало
соціальну базу. Просування на захід червоноармійських з'єднань,
за якими йшли частини НКВС і НКДБ, супроводжувалося
протистоянням, що набуло форм громадської війни.
Націоналістичний рух опору не знайшов підтримки та
розуміння Англії, США й Канади внаслідок гостроти проблеми
колаборації та українсько-польських суперечностей.
У нерівному протистиянні ОУН та УПА втратили
загиблими понад 100 тис. чоловік1, тобто кожного четвертого з тих,
хто зі зброєю в руках відстоював право народу на власну
державу. Незважаючи на те, що національно-визвольні
змагання тривали до початку 50-х років, реалізацію права народу
на власну державу довелося відкласти на довгих чотири
десятиріччя.
Водночас близько 80 тисяч мешканців Галичини пов'язали
свою долю з однойменною дивізією під егідою СС, вбачаючи
у цьому з'єднанні зародок майбутніх українських Збройних
Сил як гаранта державотворчого процесу. Хід подій
переконливо довів марність цих сподівань.
Сотні тисяч наших співвітчизників з різних причин воювали
в складі регулярних військ Німеччини, Румунії, Чехословаччини,
Польщі, а також у різних добровольчих частинах і
поліцейських підрозділах. Українці, які мешкали в США, Канаді,
Франції, зголосилися до вступу в армії країн проживання.
Багато з них одержали державні відзнаки за особисту доблесть
та відвагу.
Трагедія українського народу в часи другої світової війни
полягає не лише в тому, що він став жертвою агресії, але й у
тому, що він виявився розколотим: брат ішов на брата в
складі націоналістичного підпілля, з одного боку, в частинах
СС і вермахту та допоміжної поліції, з другого, в лавах
Червоної армії, військах НКВС-НКДБ, радянських
партизанських загонах, з третього. Ось чому можна констатувати, що
визвольні змагання набули рис громадянського протистояння.
1Коваль М.В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки
історії. - К.: Вища шк., 1995. - С. 176.
565
Війна спричинила корінні демографічні зрушення в
Україні. З 1 січня 1941 р. до 1 січня 1945 р. населення
республіки зменшилося з 41 млн. до 27,4 млн. чоловік1.
Нацистський "новий порядок", спрямований на масове знищення
населення, істотно підірвав генофонд України. Внесок України
до Перемоги ліг на плечі народу тягарем неймовірно важких
утрат, які зазнав він безпосередньо на фронтах війни: з понад
7 млн. чол. мобілізованих близько 3,5 млн. наших земляків
полягли в боях, померли від ран або пропали безвісти в лавах
Червоної армії. Кожен другий з тих, хто лишився живим, став
на все життя інвалідом. Кількість наших співвітчизників, які
загинули в боях на боці інших держав, досі встановити не
вдалося. Та, без сумніву, вона суттєво збільшить цей скорботний
мортиролог.
Пам'ять про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі
вічно житиме в серцях українського народу й усього людства.
"Про кожну краплю крові, кожну сльозу, які пролиті нашим
народом, мають знати нинішні й майбутні покоління. Світла
пам'ять про тих, хто поліг на фронтах, загинув від
фашистських тортур, повинна стати духовною підмогою для нас на
шляху утвердження держави, суспільної консолідації,
примирити живих і мертвих незалежно від національності, політичних і
релігійних поглядів та переконань"2, - відзначав Президент
України Л. Кучма в доповіді, присвяченій 50-річчю визволення
країни від фашистських загарбників.
1 Перковський А.Л., Пирожков С/. Демографічні втрати народонаселення
Української PCP у 40-х pp. // Укр. іст. журн. - 1990. - Nq 2. - С. 15-25.
2Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистому засіданні,
присвяченому 50-річчю визволення України від фашистських загарбників
7 жовтня 1994 року // Голос України. - 1994. - 11 жовт. - С. 5.
566
ЗМІСТ
Вступ З
Розділ І. В оборонних боях на Україні 27
§ 1. Перші дні війни 29
§ 2. На Київському напрямі 52
§ 3. Бої на півдні України та в Донбасі 79
Розділ II. Приборкання "Тайфуна" ЮЗ
§ 1. На підступах до Смоленська Ю5
§ 2. Жовтневі бої 1 ю
§ 3. У листопадовій обороні 125
§ 4. Грудневий контрнаступ 134
Розділ III. Ленінградська епопея 141
§ 1. Оборона міста на Неві 143
§ 2. Прорив блокади 162
Розділ IV. Весняно-літня кампанія 1942 р 175
Розділ V. Битва на Волзі 193
§ 1. Ані кроку назад! 195
§ 2. Переломний контрнаступ 218
Розділ VI. Курська дуга 239
§ 1. Оборонні бої 242
§ 2. Розгром орловського та бєлгородсько-харківського
угруповання ворога 276
Розділ VII. Визвольні бої за Україну 305
§ 1. Початок звільнення української землі 307
§ 2. Визволення Лівобережжя. Битва за Київ 320
§ 3. Вигнання ворога з України 361
§ 4. Мобілізаційні акції радянського командування в
1943-1945 рр 393
Розділ VIII. Українська Повстанська армія та збройні
формування ОУН у другій світовій війні 405
Розділ IX. Українці в збройних формуваннях воюючих
сторін 435
Розділ X. У завершальних боях 1944-1945 рр 461
§ 1. Українці в бойових діях за визволення Європи 463
§ 2. Битва за Берлін. Звільнення Праги 508
§ 3. Українці - учасники розгрому Квантунської
армії : 525
Розділ XI. Ціна Перемоги: військові втрати України 541
Післямова 557
Зміст 567
567
Наукове видання
Іван Тимофійович МУКОВСЬКИЙ -
доктор історичних наук,
Олександр Євгенович ЛИСЕНКО -
кандидат історичних наук
ЗВИТЯГА І ЖЕРТОВНІСТЬ
УКРАЇНЦІ
НА ФРОНТАХ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Видання підготували:
В.Д. Конашевич
канд. історичних наук - відповідальний редактор;
Р.Г. Вишневський
науково-організаційне забезпечення;
О.В. Вишневська
редактор, оператор комп'ютерної верстки;
В.І. Кпоков
член-кореспондент НАН України, Герой Радянського
Союзу - рецензент;
А.Р. Вишневський
автор художнього оформлення, художній редактор;
К.В. Писаренко
технічний редактор;
С.І. Дмитрук
коректор.
Підписано до друку 14.10.96. Формат 84x108 /32. Папір друкарський N0 1. Гарнітура
Футуріс. Друк високий. Ум. друк. арк. 29,82. Ум. фарб.-відб. 30,82. Обл.-вид. арк. 35,29.
Тираж 10 000 прим. Замовлення № 5—352.
Пошуково-видавниче агентство "Книга Пам'яті України"
Індентифікаційний код N0 23706180
252601, Україна, Київ, МСП, вул. Б. Хмельницького, 51
Надруковано в АТ "Київська книжкова фабрика"
252054, Київ-54, вул. Воровського, 24