Історія середніх віків. Том 2: Високе і пізнє Середньовіччя - Балух В.О., Коцур В.П.

Author: Балух В.О. Коцур В.П.

Tags: середньовіччя історія середньовіччя пізнє середньовіччя високе середньовіччя

Year: 2011

Similar

Атлас української мови. Том ІІ. Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі

Історія України-Руси. В одинадцяти томах. Том 11. Покажчик імен

Історія України-Руси Т.11. Покажчик імен

Атлас української мови. Том І. Полісся, Середня Наддніпрянщина і суміжні землі

Text

В.О. Балух, В.П. Коцур
ІСТОРІЯ
СЕРЕДНІХ ВІКІВ
У двох томах
Том 2
ВИСОКЕ І ПІЗНЄ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
як навчальний посібник
для студентів вищих навчальних закладів
НАШІ КНИГИ
Чернівці 2011

Дітям присвячуємо
ПЕРЕДМОВА
ругий том курсу лекцій «Історія середніх віків» присвяче¬
ний періодам зрілого (його часто називають ще високим) та
пізнього Середньовіччя і включає 20 текстів лекцій. Хроно¬
логічні межі викладеного матеріалу для окремих країн ско¬
реговані через асинхронний розвиток цілого ряду держав. Якщо для біль¬
шості європейських країн це час другої половини XI - XV ст., то історія
Італії викладена з межі X - XI ст., Німеччини і Скандинавії - з початку XII
ст., а Візантії - з початку XIII ст. (після Четвертого хрестового походу).
Верхня хронологічна межа доведена до кінця XV, за винятком Візантії, де
виклад матеріалу завершується падінням імперії у середині XV ст.
У курсі лекцій відображено цілий ряд загальноєвропейських проблем
середньовічної епохи (виникнення та ріст середньовічних міст і цехового
ремісничого виробництва, причини, хід і наслідки хрестових походів, роль
християнської церкви і католицьких орденів, еволюція християнського ві¬
ровчення, єретичні вчення і діяльність інквізиції, суть папської теократії і
соборного руху тощо), а також викладено питання соціально-економічного,
політичного і духовно-культурного розвитку європейських країн (Франції,
Англії, Німеччини, Італії, Іспанії, Португалії, Норвегії, Данії, Швеції, Угор¬
щини, Молдавії тощо) і Візантійської імперії.
Автори намагалися відобразити у посібнику нові досягнення історичної
науки, використовуючи цивілізаційний і формаційний підходи при викладі
матеріалу. Природно, що в одному посібнику неможливо докладно відтво¬
рити усю багатоманітність насиченої подіями і фактами середньовічної епохи,
але автори сподіваються, що викладений систематизований матеріал спри¬
ятиме підготовці високопрофесійних фахівців-істориків.
При написанні другого тому враховувалися попередні дослідження ві¬
домих вчених-медієвістів - А.Я. Гуревича, С.П. Карпова, О.П. Крижановсь-
кого, С.Д. Сказкіна, З.В. Удальцової та ін. Характеристика середньовічних
джерел до кожної лекції значною мірою запозичена з посібника О.Д. Люб¬
лінської «Джерелознавство історії середніх віків» (М., 1955).
Яскравіше і доступніше висвітлити процеси, які відбувалися в соціаль¬
но-економічній, військово-політичній та духовно-культурній сферах серед¬

41
Історія середніх віків
ньовічного суспільства дозволило використання ілюстративного матеріалу
(малюнків, карт, схем).
У додатках до посібника вміщено хронологічну таблицю, термінологіч¬
ний словник, географічні назви, перелік відомих постатей високого і пізнього
Середньовіччя, основну бібліографію до кожної лекції, а також предмет¬
ний, географічний та іменний покажчики.
Автори висловлюють щиру подяку своїм колегам і рецензентам, чиї
поради і рекомендації дозволили вдосконалити текст курсу лекцій, а також
студентам, які, слухаючи наші лекції, спонукали нас вдосконалювати влас¬
ні ідеї і концепції, думати над якістю і доступністю викладу фактичного
матеріалу і теоретичних узагальнень.

ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ Лекція

ВИСОКОГО И ПІЗНЬОГО 1
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
оступ продуктивних сил європейського суспільства, процес
урбанізації, виникнення централізованих держав, настання
нового етапу в розвитку культури в епоху високого і пізнього
Середньовіччя - все це відобразилося і на характері джерел,
їх стало не лише більше, але й з'явилися нові види документів, ускладни¬
лася їх структура і зросла інформативність. Нові суспільно-економічні від¬
носини в Європі, спричинені поглибленням розподілу праці і розвитком то¬
варно-грошових відносин, викликали до життя появу документів господар¬
сько-юридичного характеру, що фіксували різноманітні договори і угоди
заповітів, актів купівлі-продажу, успадкування майна тощо. А вдоскона¬
лення апарату державного управління і розширення його функцій урізно¬
манітнило і вдосконалило діловодство.
АКТОВІ ДЖЕРЕЛА
Звернемося спочатку до актових джерел. Так, у медієвістиці викорис¬
товуються публічні і приватні акти дипломатики. До публічних, або офі¬
ційних, належать грамоти і дипломи імператорів, королів і великих феода¬
лів, які володіли суверенними правами, міських комун і сеньйорій, а також
найвищих церковних ієрархів - римських пап, патріархів, митрополитів і
єпископів. Вони були різними за змістом, мали відповідне призначення і по-
різному називалися. Наприклад, папською канцелярією видавалися:
а) «апостольські послання», звернення, постанови і розпорядження папи, до
яких вішали свинцеву печатку - буллу. Тому вони і називалися буллами;
б) короткі офіційні послання папи Римського {бреве - від лат. breve -
коротке);
в) письмові звернення папи Римського до всіх католиків або до вірую¬
чих якоїсь однієї країни (чи групи країн) з релігійними або політич¬
ними настановами. Вони називалися енцикліками (від лат. encyclicus
- круговий, загальний).
До документів, виданих світськими чи духовними правителями, для
важливості найчастіше на шнурках підвішували печатки. Так, у Візантії

Історія середніх віків
імператорські жалувані грамоти з золотою печаткою називалися хрисову-
лами (з грецьк. - золотопвчатне слово). У Західній Європі документи із
золотими печатками називалися «.золотими буллами». Наприклад, «Золота
булла» 1356 р. німецького імператора Карла IV.
Приватні акти були представлені документами, виданими нотаріями -
особами, які одержали спеціальну юридичну освіту і користувалися особ¬
ливим статусом, що надавався їм імператорами, королями чи папами. Нота-
рії складали документи за строго визначеними зразками для кожного типу
актів. Нотаріальними актами оформлялися акти купівлі-продажу майна,
боргові зобов'язання, оренда, контракти щодо фрахтування суден і транс¬
портування вантажів, укладення комерційних угод, утворення торговель¬
них товариств, заповіти, дарування, відпуск на волю рабів тощо. Такі акти
мали юридичну силу і в разі порушення умов угоди потерпіла сторона
могла надати нотаріальний акт у суд як офіційний документ для розгляду
справи.
До нас нотаріальні акти дійшли, здебільшого, у вигляді копій або корот¬
ких записів {мінут) у складі картуляріїв, зданих на збереження в архіви.
Інститут нотаріату одержав найбільше поширення в XII - XV ст. у країнах
Середземномор'я, хоча складалися вони і в інших країнах. Так, у міському
архіві м. Кельна, приміщення якого в лютому 2009 р. постраждало в резуль¬
таті руйнування після ремонтних робіт у метро, знаходилися акти ще з
X ст. (найдавніший датований 962 р.).
Наприкінці XIV ст. замовники стали
відмовлятися від досить вартісних нота¬
ріальних актів, які починають витісняти¬
ся приватними записами, що не мали
юридичної сили. їхньому поширенню
сприяли торговельні компанії, що мали
розвинену систему внутрішнього діловод¬
ства. Банки, компанії й окремі купці для
обліку капіталообігу стали використову¬
вати книги бухгалтерської звітності (ра¬
хункові книги). Засновані на найсучасні-
ш тогочасній бухгалтерській системі із
взаємоперевірними статтями дебету й кредиту, вони з середини XIV ст.
почали використовуватися і в фінансовій практиці італійських міст-респуб-
лік (Венеції, Генуї, Флоренції) та інших західноєвропейських держав.
Згодом для кращої орієнтації в комерційних справах стали створюватися
спеціальні довідники з організації і ведення торгівлі, з інформацією про
кон'юнктуру на всіх відомих ринках Європи і Леванту. Найпоширенішим з
них була «Книга про різні країни і торгові міри. Настанови з торгової
справи» флорентійця Франческо Балдуччі Пеголотті, датована першою
половиною XIV ст.
Починаючи з XIV ст., збільшилася кількість документів, пов'язаних з
державним управлінням і дипломатією - регістри, рахунки, звіти, інструк¬
Способи переписування книг

Лекція 1 Джерела з історії високого й пізнього Середньовіччя
ції. Збереглися також протоколи засідань центральних і місцевих органів
влади, щоденна ділова кореспонденція, листи та інструкції керівних осіб,
видатних державних і громадських діячів. Це найбільш надійні історичні
джерела. Вони переважно точно відображають дійсність, фіксують зміни
державної політики, висвітлюють діяльність знаних громадських і політич¬
них діячів.
Середньовічні країни була аграрними, а їхнє населення, в основному,
сільським, тому важливими є джерела господарського характеру. Серед
них у першу чергу виділимо земельні описи і кадастри (переписи населен¬
ня, яке сплачувало податки), складені з фіскальною метою. Найбільший
інтерес тут має «Книга Страшного суду», складена в Англії 1086 р. Це
загальний поземельний перепис королівства, проведений з метою визначи¬
ти можливості поповнення державної скарбниці за рахунок податків з на¬
селення, яке, подаючи відомості державним чиновникам, зобов'язувалося
під присягою говорити щиру правду, немов на Страшному суді. У «Книзі»
наводилися дані про земельні володіння, населені пункти і жителів країни.
Наприкінці XIII ст. в Англії знову провели суцільний опис земельних воло¬
дінь деяких центральних графств і видали «Сотенні сувої» (1279 р.)
Подібні джерела характерні і для інших країн. У Німеччині в XIII ст.
з'явилися «Маркові статути», тобто запис звичаєвого права, де фіксува¬
лися общинні порядки, селянські повинності на користь феодалів і держа¬
ви. У країнах, де феодали продовжували вести панщинне господарство, в
XIII ст. великого значення набули описи помість (екстенти в Англії, ур-
барії в Німеччині), звіти управляючих, рахунки, інструкції. До них слід
додати грамоти, що фіксували селянські повинності, викуп селян із кріпос¬
ної залежності тощо. Частина з них також збереглася в складі міських і
сеньйоріальних регістрів.
Велися поземельні описи у Візантії, де вони називалися практиками і
складалися або в зв'язку з передачею землевласнику певних володінь з
правом збору податків на свою користь, або в зв'язку з черговою кадастро¬
вою ревізією. Переважно збереглися монастирські практики.
ЗАКОНОДАВЧІ ДЖЕРЕЛА
Період високого і пізнього Середньовіччя вирізнявся великим різнома¬
ніттям юридичних пам'яток, незамінних при вивченні соціально-економіч¬
ної історії. Економічне піднесення міст, здобуття ними незалежності від
феодальних сеньйорів, складання міського самоврядування вимагали пра¬
вової регламентації як внутрішньоміського життя, так і стосунків з феода¬
лами і королівською владою. На основі місцевих звичаїв і рецепції римсько¬
го права укладалися договори з останньою і формувалося міське право. Це
викликало до життя міські хартії і статути. Однією з найдавніших є
хартія, пожалувана французьким королем Людовіком VI м. Лорису {Орле¬
ане) в першій половині XII ст. Вона стала зразком для багатьох інших хар¬

(S) ,сторЯ середніх вшв
тій, якими оформлялися міські привілеї, хоча й обмежені, на землях коро¬
лівського домену.
В Італії досить часто міські статути об'єднувалися у великі зводи, як,
наприклад, «Книгу Генуезької республіки». Вона передбачала більш широкі
вольності, оформляла незалежність міст-комун від феодалів, надавала ав¬
тономію від імператорської влади, регламентувала всі сторони господарсь¬
кого життя міст. На жаль, після нашестя норманів, під час якого багато
документів і рукописів було знищено, хартій збереглося дуже мало, тому їх
стали масово підробляти. Завдання дослідника-медієвіста якраз і полягає у
визначенні автентичності джерела.
Крім загальноміських хартій і статутів, у XIII ст.
стали записуватися окремі статути цехів, торго¬
вих гільдій, університетів, чернечі устави тощо.
Цехові статути західноєвропейських міст XIII -
XV ст. оформлювали створення і функціонуван¬
ня самоврядних цехових громад з притаманною
їм соціальною ієрархією майстрів, підмайстрів і
учнів. Серед них слід виділити «Книгу ремесел
міста Парижа» - звід 100 цехових статутів, а
також численні статути цехів німецьких міст (Кель¬
на, Любека, Франкфурта тощо) XIV - XV ст.
Для XIII - XV ст. характерні записи феода¬
льного звичаєвого права, що діяло в окремих об¬
ластях чи провінціях Західної Європи. До них
«кутюми», німецькі «зерцала», іспанські «фуерос».
Вони яскраво відображають специфічні форми феодальної земельної влас¬
ності, структуру пануючих верств, характер визиску селян, форми викори¬
стання селянської праці, місцеві особливості адміністративного управління
і судочинства. Деякі кутюми, особливо південнофранцузькі, відчули знач¬
ний вплив норм римського права. Найвідоміші «Кутюми Бовезі» - запис
права Північно-Східної Франції (кінець XIII ст.), «Саксонське зерцало» -
Німеччини (початок XIII ст.) тощо. Для них характерний поділ права на
ленне (лише для осіб феодального стану) і земське (для не благородних, але
особисто вільних). Права ж нижчих верств західноєвропейського суспільс¬
тва, в тому числі залежних селян, у цих пам'ятках не фіксувалися.
До цієї ж категорії джерел належить і право держав хрестоносців на
Сході - «Єрусалимські ассизи», що складалися з «Книги Ассиз Вищого суду»
і «Книги Ассиз суду міщан». Слід згадати також «Ассизи Романи», складе¬
ні в Мореї, на Пелопоннесі, на межі XIII - XIV ст., які спочатку були не
офіційними, а приватною судовою компіляцією. їхню кодифікацію здійсни¬
ли лише у XV ст. в Венеціанській республіці.
Паралельно із записами феодального права в європейських державах
розвивалося також імператорське (королівське) законодавство: в Англії і
Франції - ордонанси, у Священній Римській імперії - привілеї, патенти і
мандати, у Візантії - новели тощо. Найчастіше візантійські імператори в
ереписувач книг
належать французькі

Лекція 1 Джерела з історії високого й пізнього Середньовіччя
XII - XV ст. видавали свої закони у вигляді жалуваних грамот, а право,
зазвичай, базувалося на «Зводі цивільного права» Юстиніана І. Різноманітні
юридичні компіляції [Прохірон, Василіки, Піра (XI ст.), Шестикнижжя
фессалійського судді Константина Арменопула (XIV ст.)] лише система¬
тизували і коментували це право, а також дещо модернізували його.
Нові види джерел з'являються в Європі у період становлення станово-
представницьких монархій. В Англії - "парламентські акти і статути, в
Іспанії - рішення кастильських та арагонських кортесів, у Священній Рим¬
ській імперії - акти німецьких імперських зборів, у Франції - протоколи
засідань Генеральних і провінційних штатів тощо.
Ефективність і спрямованість діючого законодавства дозволяють пере¬
вірити протоколи засідань і рішення судів, тобто джерела, що відобража¬
ють різні аспекти майнових і соціальних стосунків. У XII - XV ст. поряд з
королівськими, міськими і помісними судами з'являються спеціалізовані
судові магістратури, які розглядають певний вид справ. До них належав,
наприклад, венеціанський апеляційний суд з торговельних позовів. Акти
спеціальних судових комісій (наприклад, інквізиції) містять важливі дані з
політичної історії, історії соціальної боротьби і народно-єретичних рухів.
НАРАТИВНІ ДЖЕРЕЛА
Серед наративних джерел XI - XV ст. найважливішими є історичні тво¬
ри - аннали, хроніки, історії. Якщо в XII - на початку XIII ст. переважали
аннали, де, в основному, висвітлювалися локальні, переважно церковні події,
а самі твори характеризувалися схематизмом, то згодом вони все більше
витісняються хроніками, авторами яких нерідко були й світські люди, що
володіли ширшим кругозором, ніж їхні попередники - анналісти. З XIII ст.
хроністи писали свої твори не лише латиною, а й народними мовами. Хроні¬
ки відзначалися більшою докладністю в описі подій, а їхні автори не лише
викладали факти, але й прагнули дати їм власну інтерпретацію, хоча, звісно,
крізь призму церковно-релігійних понять і образів. Хроніки XII - XV ст.
відзначалися вірою в чудеса, боже провидіння (провіденціалізм), відсутністю
критики джерел тощо. їх писали переважно рицарі або великі феодали.
У XIII ст. (а у Франції й Італії з XII ст.) з'являються міські хроніки, які з
самого початку носили світський характер і мали інші політичні цілі. Для них
були характерні антифеодальні тенденції, ясність викладу і діловий підхід
до всіх питань. їхніми авторами були переважно міські посадові особи.
Чимало хронік було присвячено хрестовим походам. Серед них «Діяння
франків та інших єрусалимців», написані простим і вельми освіченим ри¬
царем, учасником Першого хрестового походу; «Діяння бога через франків»
(початок XII ст.), автором якого був учений абат Гіберт Ножанський; «Взят¬
тя Константинополя» одного з вождів Четвертого хрестового походу,
маршала Шампані Жоффруа Віллардуена; «Падіння Константинополя»
ам'єнського рицаря Робера де Кларі. Дві останні написані французькою мовою.

Історія середніх віків
яси рШтйтн-у-пкй
• • л--роїеїи* штаті*
ШЛ ЮП1ВЇШЯЧ1 £ИВ»би)
«а та афтагті ікгігаі. с
шт ото* иши пі Олі фллй
Хинйш (Иій-Л? Й плац: Чл;
'«9иги)1Ч«'УІиІІД1іЬЇ УШІу
в итюргішМе іш а шип?
{ФТийтаГішлтц с*№
&*иг'їиїіаари& тгатішіл
«боп и{тим* Єшпйк вяі,
|Ц-яиішіг<ші|и«рпііів-
аигдай.їИиввгапп еаши«
я» «йИтею-тгат
аЗіТ(ііїй*1(І««ЄГ"
Сторінка середньовічної
хроніки
нець XIII - початок XIV ст.) і «Мемуари»
XV ст.), радника короля Людовіка XI.
У XIV - XV ст. хроніки писалися,
як правило, королівськими радниками,
рицарями, міщанами, міськими духов¬
ними особами, близькими до міщан за
своїми політичними інтересами. У центрі
розповідей - війни європейського мас¬
штабу. За небагатьма винятками в хро¬
ніках простежується вороже ставлення
до народних рухів і викривлення фак¬
тів. Кількість хронік зростала, але зна¬
чення їх як історичних джерел змен¬
шується, бо з середини XIV ст. зростає
масив документального матеріалу, що
стає основним джерелом з політичної
історії. Хроніки ж у XIV - XV ст. втра¬
чають достовірність свідчень і повідом¬
лень. Вони зберігають значення більше
як джерела з історії суспільної думки,
ідеології, культури, побуту, історії мови
і літератури. Наприклад, французька
хроніка XIV ст. «співця рицарства»
Фруассара тощо.
З XIII ст. в західноєвропейських краї¬
нах створюються зведені хроніки, в яких
викладається історія тієї чи іншої країни.
Це Великі французькі хроніки, Сент-Ол-
банські хроніки в Англії (XIII - XV ст.),
Загальна іспанська хроніка, написана в
XIII ст. кастильським королем Альфонсом X
і продовжена в XIV ст. іншими авторами, в
яких історія країн висвітлювалася з точки
зору інтересів центральної влади.
В Італії і Німеччині пишуться хроніки,
де викладено історію окремих міст і облас¬
тей. Наприклад, «Діяння римлян» чи «Вся
історія Франції», «Саксонська універсаль¬
на хроніка» та ін.
З другої половини XIII ст. в країнах
Європи з'являються й історико-мемуарні
твори, де помітні спроби наукової критики
джерел і раціонального тлумачення подій.
Серед них «Історія Людовіка Святого»
маршала Шампані Жана де Жуанвіля (кі-
Філіппа де Комміна (кінець
Же
Фрагмент листа Філіппа
де Комміна до його майордома
/і
і.Г

Лекція 1 Джерела з історії високого й пізнього Середньовіччя
У XIV ст. в Італії зароджується гуманістична історіографія, яка рішуче
пориває з провіденціалізмом, переходячи на позиції раціоналізму з елемен¬
тами наукової критики джерел. Водночас на ній позначився значний вплив
зразків античної історіографії. Наприклад, «Історія Флоренції» Леонардо
Бруні (кінець XIV ст.) тощо.
Античні ж традиції ніколи не забувалися у Візантії, де історичні твори
досить чітко поділялися на «історії», написані класичною мовою. Вони охо¬
плювали відносно невеликі відтинки часу. Візантійські хроніки поділялися
на всесвітні, з сухим, сумарним викладом фактів, починаючи від створення
світу до часу написання хроніки, короткі (пам'ятні хронологічні записи
довільно відібраних подій) і місцеві, що з'явилися в період децентралізації
Візантії, в XIII - XV ст., і висвітлювали історію окремих династій або міст,
їх авторами були близькі до імператорів сановники, які повторювали стиль
античних авторів, і монахи, які писали розмовною мовою. Серед всесвітніх
хронік можна виділити «Хроніку» Феодора Скутаріота з Кизикії (від ство¬
рення світу до 1261 р.), до коротких належить «Хроніка Синграфа» (1203 -
1261 рр.), а серед місцевих назвемо «Хроніку Мореї» візантієзованого фран¬
ка (перша половина XIV ст.) та ін.
З XIV ст. у Візантії з'являються також історико-мемуарні твори, на¬
приклад, імператора Іоанна VI Кантакузина, «Мала хроніка» Георгія Сфран-
дзі тощо.
Політичний вплив на історіографію й інші жанри літератури справила
риторика. Багато власне риторичних творів містять цінну інформацію про
історичні явища та реалії. Це так звані екфраси (описи) візантійських міст
і енкомії (похвальні слова) імператорам та іншим політичним і церковним
діячам.
У XI - XV ст. з'являються та¬
кож трактати, що стосуються май¬
же всіх сфер наукового і суспільно¬
го життя середньовічного населен¬
ня: від астрономії і математики до
землеробства, військової справи і
політики. Серед них «Трактат про
обов'язки правителя» Никифора
Влемміда (XIII ст.), математичні й
астрономічні праці Никифора Хум-
на (кінець XIII - початок XIV ст.),
«Яро звичаї і порядки при дворі і
церкві» Псевдо-Кодина (XIV ст.), ви¬
дані у Візантії, а також «Облікова
книга» венеціанця Джакомо Бадое-
ра (XV ст.)
Знання про середньовічний світ,
систему середньовічних доріг і ко¬
мунікації у значній мірі базується
Карта світу з рукопису XIII ст.

Історія середніх віків
Марко Поло
Джовані Плано Карпіні
Рубрук Біллям
на «Книгах подорожей», ітинераріях (описах мар¬
шрутів доріг), навігаційних картах - портола-
нах. Найвідоміша серед них «Книга» венеціансь¬
кого мандрівника XIII ст. Марко Поло, який відві¬
дав країни Леванту, Південно-Східної і Середньої
Азії, Китай.
Характер міжнародних зв'язків, система уяв¬
лень європейців про оточуючий світ представлені
описами подорожей і листами католицьких місіо¬
нерів, які побували в «Татарії», Персії, Візантії і
на Русі, так званих «землях невірних» (найвідо-
міші Джовані Плано Карпіні, Рубрук, Одоргко
Порденоне), а також донесення венеціанських,
генуезьких, французьких та інших послів зі схід¬
них держав.
Значну цінність має і середньовічний епісто¬
лярний спадок, що нараховує сотні тисяч листів,
різних за типом і змістом: від дипломатичних і
ділових до літературних, розрахованих на публі¬
кацію і широке поширення. Такі листи створюва¬
лися за спеціальними канонами, яких суворо до¬
тримувалися.
Велика кількість джерел відображає різнома¬
нітні сторони діяльності римо-католицької і пра¬
вославної Церков. Це й акти церковних соборів, і
папські та патріарші послання і постанови, і бага¬
та богословська та полемічна література, спрямо¬
вана проти іновірців, єретиків, схизматиків і віро¬
відступників. Це праці противників ісихазму Вар-
лаама з Калабрії і Григорія Акиндина, містика
Миколая Кабасила, провідного діяча латинофіль-
ської партії, майбутнього кардинала Віссаріона,
оборонця засад православ'я Марка Євгеніка та його
брата Іоанна, першого після падіння Візантійсь¬
кої імперії Константинопольського патріарха Ге¬
надія Схоларія.
Значна подія відбулася в XIII ст., коли церков¬
не (канонічне) право було зведено в єдиний кодекс -
«Corpus iuris canonicis».
Досить цікавим для медієвістів є такий вид дже¬
рел, як церковна проповідь. Вона дає уявлення про
систему цінностей середньовічної людини, про її
світосприйняття і позиції Церкви з найважливі¬
ших політичних, економічних і моральних питань.
Це значно полегшує сучасній людині розуміння

Лекція 1 Джерела з історії високого й пізнього Середньовіччя
мотивів, які рухали людиною середньовічної доби, яка залишила після себе,
за словами Горста Фурманна, «собори безглуздо великих розмірів, мапи
світу, якими годі послуговуватися, та портрети, на яких людина позбавлена
будь-яких особистих рис» [Інтереси Середньовіччя з точки зору сьогоден¬
ня, с. 279].
Правилам складання і виголошення проповідей навчала гомілетика,
спеціальна дисципліна, що спиралася на багатосотлітню практику рито¬
рики.
Яскраві приклади використання цього виду джерел знаходимо в праці
відомого історика А.Я. Гуревича «Середньовічний світ: культура мовчаз¬
ної більшості» (М., 1990). Учений опрацював проповіді найзнаменитішого
проповідника XIII ст. Бертольда Регенсбурзького (близько 1210 - 1272 рр.).
Слава його як проповідника та мораліста була надзвичайно великою, що
доводиться й численними згадками про нього у хроніках та інших джере¬
лах XIII ст., а також тим, що вже за життя чи незабаром після його смерті
ім'я Бертольда було оточене легендами. Розповідають, нібито його пропові¬
ді притягували десятки тисяч людей: по 20, 40, 60 і навіть 100 і 200 тис.
слухачів збиралися на полях та інших відкритих місцях, щоб послухати
його промови. Зрозуміло, що ці цифри вигадані, проте вони свідчать про
надзвичайну популярність проповідей Бертольда. За повідомленнями хро¬
ністів, у полях та лугах, де проповідував Бертольд, споруджувалася дере¬
в'яна башта, яка служила йому кафедрою; на ній піднімали прапор, щоб
слухачі могли визначити напрям вітру й знати, з якого боку краще стати,
щоб почути його промову.
Хроністи одностайно стверджують, що під впливом проповідей Бер-
тольда величезна кількість грішників стала на шлях істини і що люди, які
слухали його, починали привселюдно каятись у своїх гріхах, - це є свідчен¬
ням ефективності його проповідницької діяльності. За словами Роджера
Бекона, «брат Бертольд Німецький один приніс більше користі своєю про¬
повіддю, ніж майже всі брати обох орденів» (тобто францисканців і доміні¬
канців: ці два жебрущі ордени взяли на себе головне піклування про релі¬
гійне виховання населення католицької Європи).
А.Я. Гуревич підкреслив, що «знайомство з середньовічною проповіддю
вводить історика в коло знань і вірувань найширших кіл феодального сус¬
пільства... Теми, які обговорювались на проповіді, були актуальні й живо¬
трепетні. Проповідь - надзвичайно важливе джерело для вивчення народ¬
ної ментальності в Середні віки» [с. 29].
На відміну від проповідей пенітенціалгі (покаянні книги) призначалися
не для виголошення, а для внутрішнього користування священиками. Кла¬
сифікуючи й аналізуючи типові гріхи парафіян і призначаючи за них різні
види покаяння, пенітенціалії містять багатий матеріал про повсякденне життя
простих людей, про народний побут і культуру Середньовіччя.
Досить різноманітними є і літературні пам'ятки з історії культури ви¬
сокого і пізнього Середньовіччя. До них належать балади, казки, міський

ш
Історія середніх віків
Рицар-поет XIII ст.
театр з містеріями (вистави на євангелістські
теми) і фарсами, рицарська література, рома¬
ни, любовна лірика, філософські, медичні й інші
трактати. Крім того, це архітектурні споруди і
пам'ятки образотворчого мистецтва (мініатю¬
ри рукописів, вітражі і скульптури у храмах
тощо). Історичну інформацію несе і поезія
трубадурів (провансальські поети і піснярі XII
- XIII ст.), мінезингерів (німецькі поети-співці
XII - XV ст.) і вагантів (мандрівні клірики,
студенти і школярі) тощо.
Такими багатоманітними і багатожанрови¬
ми постають перед нами середньовічні джере¬
ла, але лише комплексне їх вивчення і засто¬
сування допоможе досліднику зрозуміти особ¬
ливості середньовічної епохи.
Питання для контролю:
Охарактеризуйте основні актові джерела з історії високого і пізнього
Середньовіччя.
З'ясуйте значення законодавчих документів для вивчення історії Се¬
редньовіччя XI - XV ст.
Проаналізуйте особливості наративних середньовічних джерел XI -
XV ст.
Наведіть приклади важливості церковної проповіді для вивчення іс¬
торії Середньовіччя.
Які пам'ятки художньої літератури використовуються для вивчення
історії високого і пізнього Середньовіччя?

ВИНИКНЕННЯ І РІСТ Лекція
СЕРЕДНЬОВІЧНИХ МІСТ 2
изначальним фактором соціально-економічного розвитку
Європи в XI - XV ст. стало виникнення і ріст міст, що суттє¬
во вплинули на політичний устрій і духовне життя середньо¬
вічного суспільства, оскільки завжди були рушієм і віддзер¬
каленням суспільного прогресу. Саме в XI ст., що є хронологічною межею
між раннім і високим Середньовіччям, у більшості країн Західної Європи в
основному склалися міста. Хоча середньовічна історія міста скупо відобра¬
жена в джерелах, і це породжує цілий ряд дискусійних проблем, спробуємо
проаналізувати основні історичні свідчення, які дійшли до нас.
Розвиток середньовічного міста і цехового ремісничого виробництва ви¬
світлений у ремісничих і торговельних трактатах, цехових статутах, місь¬
ких регістрах, описах, звітах і інструкціях, міських «конституціях» (харті¬
ях і статутах), шлюбних контрактах, торгових книгах і договорах, регістрах
міської ради і міського суду, міських анналах і хроніках, щоденниках міщан
тощо.
Рівень розвитку продуктивних сил в Європі відображений в «Записці
про різні ремесла» німецького ченця Теофгла (XI ст.), який подорожував
країнами і написав посібник для монастирських майстрів; подорожньому
альбомі інженера Вільяма де Гоннекура (XIV ст.) з кресленнями архітектур¬
них споруд. У XIII ст. арабський вчений Закарія-ібн -Мухамед аль-Казвіні
склав географічну енциклопедію «Пам'ятки міст і повідомлення про під¬
даних аллаха», в яких використав повідомлення подорожуючих з X ст. про
міста різного походження.
Історія міст і боротьба за міське самоврядування найдокладніше висвіт¬
лена в міських хартіях. Найдавніша Лориська хартія, дарована Людовіком
VI м. Орлеану, хоча місто не отримало комунальної самостійності і король
залишив за собою право влади у місті. Поширенішою була Бомонська хар¬
тія 1182 р. архієпископа Реймського (Шампань), що згодом стала зразком
для понад 500 міст північно-східних областей Франції. Для міст Оверні та¬
кою була «Альфонсина» - грамота графа Пуатьє Альфонса від 1270 р.
м. Ріому. Норманські і частина аквітанських міст жили за «Руанськими
настановленнями» 1164 р., подарованими Генріхом II Плантагенетом, що
фіксували права комуни, обмеженої в судочинстві королівською владою.

Історія середніх віків
Південно-французькі міста отримали широке самоврядування, наприклад, •
за статутом Монпельє або кутюмою 1288 р. Тулузи.
З історії італійських міст-республік виділимо хартії привілеїв (Ман¬
туя, 1014 р.; Піза, 1081 р.; Феррара, 1055 р. та ін.). Пізніше вони створили
міста-комуни, що фіксувалося статутами. Найдавніший з них з'явився в
Генуї 1056 р. зі згадкою про королівську грамоту місту 952 р. У Болоньї
1256 р. був оформлений «Райський акт», а у Венеції 1242 р. - кодекс вене¬
ціанських законів під назвою «Громадянські статути Венеції».
В Іспанії хартії вольностей міст називалися фуерос (наприклад, фуерос
Сарагоси), а в Португалії - фораїш. Найдавніший португальський фораїш
належить до 1055 - 1065 рр., коли Фердинанд І Великий надав вольності
чотирьом містам. Відомі також муніципальні кодекси, наприклад, у Коїмбрі
(1145 р.), Кастель-Родріго і Кастель-Мельгор (1209 р.) тощо. До міських
хартій тісно примикають статути, декларації ермандад (федерацій вільних
міст), що виникли наприкінці XII ст. У 1312 р. заснована постійна «Священ¬
на королівська ермандада Толедо, Талавери і Вільяреала».
Надзвичайно важливим джерелом є цехові статути, і в першу чергу
«Книга ремесел» Парижа, складена між 1261 і 1270 рр. за ініціативою коро¬
лівського прево (голови Паризького округу) міста Етьєна Буало. Це перший
докладний запис порядків, що склалися в 100 цехах Парижа (хоча в XIII ст.
у місті їх було значно більше), і який висвітлює організацію цехового ремесла
у період розквіту цехового устрою. Оригінал згорів у XVIII ст. До речі, один
із перших статутів з'явився у Венеції 1219 р., а в 1328 р. була створена
єдина цехова структура Флоренції під назвою «Статут Флорентійської
торгової палати».
Багато збереглося джерел і з історії англійських і німецьких цехів. На¬
приклад, «Книга звичаїв» - регламент ремісничих гільдій Лондона, складе¬
ний в XIII ст.; постанова Лондонської гільдії ремісників, які виготовляли
головні убори (XIV ст.); статути кельнських, любекських, франкфуртських
та інших ремісничих цехів (XIV - XV ст.), що відображають не лише розквіт
цехового ладу, але й етап його розкладу, який розпочався уже в XIV і погли¬
бився в XV ст., а також є свідченнями боротьби підмайстрів з майстрами.
З розвитком ремесла і торгівлі з XIII ст. з'являються торгові товарист¬
ва зі своїми статутами, утворюються ганзи міст (наприклад, Ганза 17 сук-
нянопромислових міст на чолі з Лілем 1343 р.). Поширюються митні і торго¬
ві книги, спеціальні трактати і кодекси. Серед них виділимо трактати: фло¬
рентійського купця Франческо Балдуччі Пеголотті XIV ст. «Книга про різні
країни і торгові міри. Настанови у торговій справі» (довідник у галузі торгівлі
і кредиту), члена компанії Уццано Бернардо д'Антоніо Уццано «Наста¬
нови у торговій справі» (початок XV ст.), що відображає зміни у торгівлі за
100 років після Пеголотті; анонімний «Трактат цеху виробників вовни»
(XV ст.) - практичний посібник власникам мануфактур; радника короля
Карла V Миколая Орема «Про походження монет» (XIV ст.).
Зароджується також морське і торговельне право. Так, у X - XIII ст.
досить поширеним був Амальфітанський кодекс морського права, особ ли-

Лекція 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
вий морський кодекс у 1255 - 1256 рр. склала Венеція. У Франції з'явився в
1266 р. кодекс морського права під назвою «Олеронські сувої», а в Іспанії в
XIII ст. були поширеними «Книга морського консульства» і «Звичаї» Тор-
тоси - кодекс норм торгового права.
Важливим джерелом є хроніки міст, авторами яких були члени міських
рад, купці, цехові майстри, члени парламенту тощо. Серед них - «Арльська
хроніка» за 1365 - 1415 рр., «Хроніка» Маскаро, секретаря консулата Безьє,
«Консульські хроніки» за 819 - 1446 рр. м. Монпельє, римована хроніка
XIII ст. Готфрида Хагена «Книга м. Кельна», анонімна хроніка про історію
Кельна до XV ст., названа іменем власника друкарні Іоана Кельгофа,
Генуезькі аннали» за 1099 - 1294 рр., «Гієнська хроніка» до 1346 р.,
«Аугсбурзька хроніка» (1368 р.) тощо.
На початку XV ст. з'являється новий вид джерел - щоденники міщан,
що відображають тогочасне міське життя. Наприклад, щоденник за 1400 -
1417 рр. секретаря паризького парламенту Ніколя де Бе, «Щоденник пари¬
зького буржуа» за 1409 - 1449 рр.
З XIII ст. виникає і міське право, різновидами якого були Магдебурзьке
право і Любекське право. Дуже цікавим є «Саксонське право міського окру¬
гу». З'являються в містах і закони проти розкоші (наприклад, у Нюрнберзі,
XIV - XV ст.). .
З історії комунального руху важливим джерелом є твір Гальберта Брюг-
ського «Про вбивство Карла, графа Фландрського» про події 1127 - 1128 рр.
у фландрських містах. Яскрава картина боротьби міщан м. Лана з сень-
йором-єпископом Годрі описана в автобіографії абата Гіберта Ножансь-
кого (XI - XII ст.) «Розповідь про власне життя».
Зародження капіталістичних відносин і «чорна смерть» в європейських
країнах привели до появи в них статутів, указів і ордонансів, які мали
забезпечити дешевою найманою силою, в т.ч. і ремісниче виробництво. Майже
одночасно виходить «Ордонанс про робітників і слуг» в Англії (1349 р.)
Едуарда III, французький ордонанс (1350 р.) і «Ремісничий указ» іспансько¬
го короля Педро І (1351 р.).
Ще одним цікавим джерелом були інструкції з організації виробництва.
Так, у 1454 р. французький королівський чиновник Жан Дове, радник і
генеральний прокурор, написав інструкції про державні копальні і шахти
Статути для експлуатації копалень».
ХАРАКТЕР ВИРОБНИЦТВА
РАННЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ДОБИ
Середньовічне виробництво з самого початку було дрібним і натураль¬
ним, велося, в основному, ручним інструментарієм і характеризувалося
низькою продуктивністю праці і відсутністю хоча б якихось матеріальних
ресурсів. У V - VII ст. у Західній Європі відбулося згасання античних тра¬
дицій, особливо в господарській сфері. Внаслідок варваризації погрубішали

Історія середніх віків
знаряддя праці, скоротився асортимент сільськогосподарської продукції,
погіршилася якість ремісничих виробів, забулися окремі трудові навички.
Тогочасне селянське господарство було універсальним, або «багатога¬
лузевим», оскільки включало всі форми діяльності, що забезпечували про¬
живання середньовічній людині. Крім сільськогосподарського виробництва,
сюди входило і домашнє ремесло, що обробляло продукти сільського госпо¬
дарства і базувалося на дрібному ручному виробництві. Таке виробництво
називалося простим, або нерозширеним.
В аграрній середньовічній Європі головну роль у рослинництві займали
зернові культури: пшениця, полба, жито, ячмінь, овес. Згідно з «Капітулярі-
єм про маєтки» Карла Великого, європейці знали також близько 120 городніх
і садових рослин. Але харчувалися вони досить бідно. їхній раціон складався,
зазвичай, з овочів (капуста, ріпа, цибуля), каш, бобів (під часниковим соу¬
сом), житнього, низької якості, хліба. Лише на святковому столі могло бути
м'ясо з дичини або дрібних домашніх тварин - свиней, кіз і овець, сир і риба.
Пили багато, щодня по 1-1,5 л пива (винайдено в середині IX ст. монахами
Баварії з хмелю і зерна), вина чи меду, змішаного з вином. Зерновий спирт
навчилися виробляти лише близько 1100 р., та й то до XIV ст. він використо¬
вувався лише в аптечній справі. Мед (як і віск), що заміняв європейцям цу¬
кор, добувався з гнізд диких бджіл або вуликів-колод, поставлених у лісі для
пасік.
Поряд з сільським господар¬
ством середньовічний селянин
займався й різноманітними про¬
мислами. Найпоширенішими були
мисливство і рибальство: полю¬
вання на дичину, хутряного зві¬
ра, копитних тварин, вилов риби,
тюленів і китів, що компенсували
населенню нестачу продовольст¬
ва. Письмові джерела свідчать про
хронічне недоїдання, масову смерт¬
ність людей і падіж худоби через
голод, інколи такий страшний, що
справа доходила до людоїдства
(наприклад, голод 584 р., описа¬
ний Григорієм Турським в «Істо¬
рії франків»). Картулярії VIII -
XI ст. неодноразово згадують про
голод. За підрахунками, у різних
областях Німеччини 62 роки XI ст.
були голодними. Крім того, про¬
мисли поставляли сировину для
виготовлення одежі, взуття, пред¬
метів побуту, прикрас тощо.
тих же диких бджіл, що привело до появи
Муки голоду
m ті 'і—. 'Ш1 f •••ФА^Ъ ^*га *-Ъ
Епідемія

Лекція 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
Сприяло розвитку проми¬
слів і географічне середовище:
до XIII ст. 3/4 європейського
континенту займали ліси. Зав¬
дяки цьому широко розпо¬
всюдилися такі специфічні лі¬
сові промисли, як пожива
лісоматеріалів, вуглевипалю¬
вання, видобуток живиці, пе¬
регонка дьогтю, видобуток ду¬
бильного екстракту і деяких
рослинних барвників. Дереви¬
на стала найпоширенішою си¬
ровиною, оскільки кожна се¬
редньовічна людина - від се- Дерев'яне побутове начиння
лянина до короля були бук¬
вально «оточені деревиною». Житла і їх внутрішнє оздоблення, знаряддя
праці і начиння (рублене, плетене, точене, випалене, різьблене), транспортні
засоби і мости, навіть взуття - все це середньовічні майстри виготовляли
з деревини. Ліс надавав сировину чи напівфабрикати, але потрібні були
особливі навички і техніка, щоб довести їх до споживчого рівня.
У технічному відношенні найрозвиненішими виглядали промисли, по¬
в'язані з розробкою корисних копалин - солі, вапняку, глини, добрив, руди
тощо, під загальною назвою гірничодобувні. Продукти видобутку в серед¬
ньовічній Європі були дорогими, наприклад, харчова сіль, особливо кам'я¬
на, якої повсякчас не вистачало. Поширенішою була гірка морська сіль,
видобувати яку значно простіше.
Хоча при видобуванні каменю завжди використовувалися раби або крі¬
паки, з часом і вільні селяни возили кам'яні брили чи добували будівельний
камінь як приробіток. Глину ж добували повсюдно, за винятком районів, де
її не було (наприклад, у Норвегії).
Особливе місце займав видобуток металевих руд, особливо залізних, як
болотних, так і з бурих залізняків. Зате кольорових металів постійно не
вистачало. Родовища міді знаходилися в Скандинавії, Німеччині (район
Цвікау), Східно-Сербських горах, Західних Карпатах, на території сучасної
Албанії, в горах Сьєра-Морена. Залізо і ртуть, яку використовували для
амальгамування золота, видобували в Іспанії. Італія і Британія володіли
родовищами олова і свинцю.
Гірничодобувне і металургійне виробництво вимагали не лише затрат
часу, але й коштів, особливої техніки і професійних навичок. Проте аж до
кінця І тис. ці галузі виробництва залишалися ще частиною домашнього
господарства селянина. Приблизно в IX - X ст. цим стали займатися і особ¬
ливі групи фахівців, хоча місцеві селяни впродовж усього Середньовіччя в
місцях видобутку корисних копалин брали участь як підсобники в такій
діяльності. Аграрне населення займалося й іншими роботами - виготовляли

Історія середніх віків
інвентар, пряли, ткали, вичиняли шкіру, шили одежу і взуття, тобто поєд¬
нували сільськогосподарську працю з ремеслом, що характерно для нату¬
рального господарства.
У зв'язку з цим досить слабо розвивався товарообмін. Торгували лише
окремими видами товарів: металами, виробами з металів, сіллю, предмета¬
ми розкоші, які привозилися зі Сходу: дорогими тканинами, ювелірними
виробами, прянощами, зброєю. Ними торгували в основному іноземці: ара¬
би, візантійці, євреї. Сільськогосподарська продукція і ремісничі вироби в
Європі на продаж майже не надходили.
А інакше і не могло бути, оскільки старі римські міста, які були торго¬
во-ремісничими центрами, занепали. Через те що в них все-таки прожива¬
ло більше жителів, ніж в інших поселеннях, ці міста залишалися адмініст¬
ративними, політичними, військовими і церковними центрами, хоча родом
занять і способом життя їхнє населення не відрізнялося від сільських жи¬
телів.
Правда, на території колишньої Римської імперії, особливо Візантії, деякі
античні традиції збереглися. В Італії, на півдні Галлії, у вестготській, а
потім арабській Іспанії, Візантії збереглися міста, хоча й переживали кри¬
зу. У них існували спеціалізовані ремесла, функціонували ринки, а деякі
навіть були великими центрами міжнародної торгівлі. Хоча у більшості країн
Європи нічого подібного не було.
Отже, у масштабах Європи міський устрій як завершена система в ран¬
ньому Середньовіччі ще не склався.
ПЕРЕДУМОВИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ
МІСТ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ
Проте господарське життя в Європі змінювалося, хоча й повільно. Уже
з VIII ст. починають виникати поселення, де зосереджується невелика
кількість фахівців-ремісників і купців. З кожним століттям у джерелах все
більше даних про різні ремісничі спеціальності. Якщо у «Салічній правді»
згадуються ковалі, теслярі і ювеліри, то «Капітулярій про помістя» дикту¬
вав, що кожний управитель імператорським помістям повинен мати у своє¬
му розпорядженні ковалів, сріблярів і золотарів, шевців, токарів, теслярів,
зброярів, рибалок, птахоловів, миловарів, пивоварів, тобто тих, хто обізна¬
ний з виготовленням пива, яблучних, грушевих та інших різних напоїв;
пекарів, які виготовляли б пшеничний хліб; людей, які добре вміють плести
тенета і сіті для рибної ловлі і ловлі птахів, а також і інших служителів. В
інших місцях згадуються професійні кухарі, булочники, винороби, а також
майстрині-прядильниці, ткалі, швачки, зібрані в особливі майстерні - гені-
цгі, що працювали цілий рік.
Таким чином, для потреб феодального господарства на межі VIII -
IX ст. потрібно було значно більше фахівців різних спеціальностей, ніж у V-
VI ст. Це свідчило, що виробництво ремісничих виробів починає перетво¬

Лекція 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
рюватися в особливу сферу трудової діяльності і вже не може поєднувати¬
ся з сільським господарством, працею селянина.
Ремесло пройшло в своєму розвиткові ряд стадій. Першою стадією стало
виробництво виробів на замовлення споживача, коли матеріал міг належати
і споживачеві-замовнику, і самому ремісникові. Оплата праці проводилася
натурою або готівкою. Таке ремесло поширилося не лише в місті, але й в селі,
будучи доповненням до селянського господарства. Але це ще не було товар¬
ним виробництвом, бо продукти праці на ринку не появлялися.
Поступово починають виникати складніші форми поділу і кооперації праці,
коли велику за об'ємом роботу виконували різні спеціалісти (наприклад, при
будівництві кораблів). Розвитку ремесла сприяло і збереження античних тра¬
дицій: карбування монет, сиродутний спосіб виробництва бронзи і заліза,
мистецтво виготовлення зброї (особливо облогової), гончарний круг (з VIII ст.
знову поширений в Західній Європі), техніка будівництва доріг тощо. Тому
дальший розвиток ремесла неминуче вів до перетворення його в самостійну
галузь виробництва, тобто відокремлення ремесла від землеробства.
Такому відокремленню зі свого боку сприяв і прогрес у сільському гос¬
подарстві, пов'язаний з процесом феодалізації у VIII - IX ст., особливо на
романізованих територіях Західної Європи. Перед сільським господарством
відкрилися нові горизонти із впровадженням підков, хомута, вдосконаленої
упряжі (IX - X ст.). Якщо раніше кінь використовувався лише для верхової
їзди, то відтепер застосовували його для орання землі і транспортування
вантажів. Це вдвічі пришвидшило час оранки, а на возі, запряженому кінь¬
ми, селянин міг доправити свою продукцію на ринок за декілька десятків
кілометрів. Тому інколи хомут і називали
батьком торгівлі і товарного ринку».
Покращилися і сільськогосподарські зна¬
ряддя праці: дерев'яну соху поміняли на
соху з металевим сошником і колісний плуг
зі стальним лемехом. У зв'язку з цим під¬
вищилися продуктивність праці і урожай¬
ність сільськогосподарських культур. Якщо
раніше селяни заледве виживали, часто на¬
віть голодували, то уже в IX - X ст. у них
з'являються деякі надлишки, які можна було
обміняти на необхідні в господарстві реміс¬
ничі вироби. Бо селянин не міг виготовити
зсе сам, крім того, шляхом обміну він звіль¬
няв себе від необхідності виробляти само¬
стійно технічно складні речі і використати
час для занять сільськогосподарським ви¬
робництвом, з якого виживав.
Крім того, вдосконалювалися городниц¬
тво, садівництво, виноградарство і пов'язані
з ними виноробство, млинарська справа, ви- Способи упряжі (старий і новий)

Історія середніх віків
готовлення масла і олії тощо. Збільшилася кількість і покращилися породи
худоби.
Дедалі важливішу роль стала відігравати торгівля. Близько 700 р. в
Європі починає карбуватися золота монета (у Візантії вона існувала впро¬
довж усієї історії), а в Англії наприкінці VIII ст. з'явилася ціла грошова
система у вигляді фунтів, шилінгів і пенсів. Розвиткові торгівлі перешко¬
джали ряд факторів: митні збори, розбій феодалів, феодальне право, що
уможливлювало родичам перекуповувати за виручену суму продане ін¬
шим майно; усілякі проїзні, берегові, мостові, транзитні податки, «призове
право», за яким феодал вважався власником товару, викинутого на берег
при аварії корабля чи втраченого на дорозі при поломці воза. Наприклад,
на р. Луарі було 74 застави, де феодали збирали мито, на Гаронні - 70, а
на Роні - 60.
Поступово склалося декілька торговельних шляхів: із Середземномор'я
через Альпи у Центральну Францію, із Англії у Францію, із «варяг у гре¬
ки» (зі Скандинавії через Київ до Візантії і Персії), від Альп до німецьких
міст, Праги і далі на схід. Але найважливішою торговельною артерією був
шлях з Венеції до Константинополя і Александра.
Поряд з економічними на рубежі І -
II тис. з'явилися і соціально-політичні пе¬
редумови виникнення середньовічних
міст як центрів ремесла і торгівлі. Завер¬
шувався процес феодалізації європейсь¬
кого суспільства. Виокремилася панівна
верства, потреби якої в предметах роз¬
коші, зброї, особливих умовах життя
сприяли збільшенню числа професійних
ремісників. До того ж феодали, особливо
дрібнопомісні, не могли мати усіх необ¬
хідних фахівців високої кваліфікації. Ча¬
стину речей вони купували на ринку. Зро¬
стання державних податків і сеньйоріа-
льних рент до певної міри стимулювали
ринкові відносини селян, які все частіше
виносили на продаж не лише надлишки,
а інколи й частину необхідних для жит¬
тя продуктів. З іншого боку, селяни, яких
усе більше пригноблювали феодали, все частіше втікають у міста. Така
втеча стає формою протесту селянства феодальному визискові. А в той же
час держава і церква вбачали в містах свої опорні пункти і джерела грошо¬
вих внесків і тому по-своєму стимулювали їх розвиток.
У селі чи помісті ремісник не мав можливості для розвитку товарного
ремесла, оскільки виконував замовлення, і широкого збуту своєї продукції.
Влада феодала позбавляла його самостійності, робила його працю підневіль¬
ною. Проте реміснику-професіоналу легше було звільнитися з-під влади
Селяни йдуть на базар

Лекція 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
феодала втікаючи. Селянин же був прив'язаний до землі, без якої він не міг
існувати. Йому важко було втікати ще й тому, що знаряддя його праці були
громіздкими, потрібно було брати з собою і худобу, і все інше, необхідне,
без чого він не міг обійтися на новому місці. Втікаючи, ремісники селилися
там, де знаходили найсприятливіші умови для праці, збуту своєї продукції
і отримання сировини. Природно, багато селян, знаючи ремесла, через фео¬
дальний визиск втікали з вотчини і розпочинали займатися ремісничою
діяльністю, поселяючись у місцях, де збиралися такі ж втікачі. Так почина¬
ли зароджуватися центри ремесла і торгівлі - міста, а переселення реміс¬
ників у ринкові центри і міста було частиною загального прямування туди
сільських жителів.
Таким чином, зростання продуктивних сил привело наприкінці ранньо¬
го Середньовіччя, тобто IX - X ст., до важливого соціально-економічного
наслідку - відокремлення ремесла від землеробства, а конкретним виразом
цього процесу стало зародження, виникнення торгово-ремісничих центрів -
міст.
ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНИХ МІСТ
Спроб пояснити походження середньовічних міст не бракувало. Ще
сучасники вважали офіційно місто поселенням з особливим правовим ста¬
тусом, а неофіційно - з особливими зовнішніми ознаками (багато населен¬
ня, укріплень, вулиць, соборів, ринків, адміністративних будівель, примі¬
ської зони тощо). Намагаючись зрозуміти природу середньовічного міста,
дослідники XIX - XX ст. висунули цілий ряд причин появи міст. Для
більшості з них характерний інституціонально-правовий підхід до проб¬
леми, при якому основна увага приділяється походженню міських закла¬
дів і міського права.
У XIX ст. істориків ці¬
кавило, з якого поселення
виникло середньовічне мі¬
сто і як основні заклади
цього поселення трансфор¬
мувалися у суто міські.
Для одних місто було про¬
стим продовженням пізньо-
античних міст (романістич¬
на теорія). Ф.К. фон Саві-
ньї, О.Тьєрі, Ф.П.Г.Гізо і
Е.Ренуар, базуючись на матеріалі здебільшого романізованих областей Єв¬
ропи, висунули і обґрунтували названу теорію.
Використовуючи матеріал Північної, Західної і Центральної Європи,
німецькі й англійські дослідники (К.Ніч, К.Ф.Ейхгорн) виводили місто з
великої феодальної вотчини («вотчинна теорія»), а представники «марко¬
Селяни і ремісники за роботою. XI ст.

Історія середніх віків
вої теорії» {Г. Маурер, О .фон Гірке, Г.фон Бєлов) ~ міські заклади і право з
устрою сільської общини - марки. «Бургова теорія» (Ф.У.Метленд, Кейт-
ген) вважала місто добровільним союзом міщан, які поселялися поблизу
укріпленого фортечними мурами бурга. Частина дослідників (£. Шредер,
А. Шульте, Зом) виводили місто з купецьких поселень і вважали, що саме
купецтво створило його {«.ринкова теорія»). Усі ці теорії відзначалися од¬
нобокістю, висуваючи єдиний фактор походження міста і навіть не поясню¬
ючи, чому багато центрів вотчин, общин, замків, ринкових поселень так і не
стали містами.
Деякі історики намагалися об'єднати причини походження міста. Так,
німецький дослідник Рітшель наприкінці XIX ст. бачив у ранніх містах
поселення купців навколо укріплених бургів, тобто об'єднував «ринкову» і
«бургову» теорії. А бельгійський історик А.Піренн відводив визначальну
роль у виникненні міст економічному факторові - міжконтинентальній і
міжрегіональній транзитній торгівлі і її носію - купецтву. Згідно з цією
«торговою теорією», міста в Європі виникали навколо купецьких факторій.
Цим самим історик ігнорував роль суспільного поділу праці у виникненні
міста, і його теорія не була прийнята істориками.
Радянська історіографія
розглядала місто як центр ре¬
месла і торгівлі і надавала йому
дуалістичної природи: госпо¬
дарські структури в місті і влас¬
ність вчені вважали нефеодаль-
ними, а менталітет городян,
соціальні групи і політичні струк¬
тури - феодальними. Тобто ра¬
дянська медієвістика теж грі¬
шила обмеженістю в підході до
проблеми: применшувалася
роль торгівлі, кредитної спра¬
ви, ментальності бюргерства в
появі і розвитку міст.
Сучасна зарубіжна історіографія на основі вивчення археологічних да¬
них, топографії і планів середньовічних міст {Гансгоф, Г. Планіц, Еннен,
Веркотерен, Ебель) пояснює, особливо початкову їх історію, поєднанням
політико-адміністративних, військових і культурних факторів у формуван¬
ні середньовічних міст. Більшість зарубіжних дослідників погоджується,
що середньовічне місто виникло як наслідок суспільного поділу праці, роз¬
витку торговельних відносин, соціально-політичної еволюції середньовіч¬
ного суспільства, а саме місто розглядається як органічний компонент усьо¬
го феодального устрою.
Міщани

Лекція 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
ОСОБЛИВОСТІ ПОЯВИ МІСТ У РІЗНИХ РЕГІОНАХ
ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ
У різних країнах Західної Європи виникнення міст мало свої особливо¬
сті. Різними були й історичні шляхи" появи міст. Селяни і ремісники, поки-
даючи село, осідали в сприятливих місцях. Наприклад, у Південній Франції
й Італії містами ставали адміністративні, військові і церковні центри, роз¬
ташовані часто на території колишніх римських міст, що мали укріплення і
забезпечували жителям відносну безпеку. Крім того, наявність у таких
центрах королівських і феодальних дворів з їхнім почтом, духовних осіб,
представників місцевої і королівської адміністрації створювала сприятливі
умови для збуту ремісниками своїх товарів.
У Північно-Західній і Центральній Європі здебільшого ремісники і куп¬
ці поселилися поблизу великих вотчин, садиб знаті, замків і монастирів,
жителі яких потребували їхніх товарів. Крім того, місцями поселення ста¬
вали території на перетині торговельних шляхів, річкових переправ, мос¬
тів, на берегах зручних бухт і традиційних ярмарків.
Деякі міста будувалися вікінгами. Новозбудовані населені пункти слу¬
гували їм місцем зберігання награбованого товару і торгівлі ним (напри¬
клад, м. Дублін).
Різними були і темпи урбанізації західноєвропейської території. Най-
раніше, ще у VIII - IX ст., середньовічні міста сформувалися в Італії (Вене¬
ція, Генуя, Піза, Неаполь, Барі, Амальфі, Флоренція); в X ст. - на півдні
Франції (Арль, Марсель, Монпельє, Нарбон, Тулуза). Ранній урбанізації
цього регіону сприяли:
- залишки численних античних міст і фортець, релікти ремісничих об'¬
єднань і римського муніципального права;
- швидка спеціалізація ремесла і виникнення феодальної держави з її
опорою на міста;
- тісні торговельні зв'язки з Візантією і арабськими країнами;
- демографічні фактори (багатолюдність і активні міграційні процеси).
У X - XI ст. виникають міста у Північній Франції, Нідерландах, Англії
і Німеччині - по Рейну і верхньому Дунаю. Такі міста Фландрії, як Брюгге,
Іпр, Гент, Ліль, Аррас і Дує, прославилися виробництвом тонких сукон, які
збували по всій Європі. У цьому регіоні римських поселень було набагато
менше, тому більшість міст виникали заново.
У Зарейнській Німеччині, Скандинавії, Угорщині, Молдавії, Валахії,
Ірландії і Шотландії міста виникають в основному в XII - XIII ст., що пов'я¬
зувалося з уповільненим розвитком продуктивних сил і феодальних відно¬
син. Міста у цих країнах були лише новоутвореними і здебільшого вироста¬
ли з ринкових містечок і колишніх центрів розселення племен.
Нерівномірно і забудовувалася містами Європа. Найбільше їх виникало
в Північній і Середній Італії, Фландрії, Брабанті, у німецьких областях по
Рейну. Але й в інших регіонах концентрація міст була доволі щільною:
селяни навколишніх поселень могли добратися до найближчого міста за

Історія середніх віків
Життя великого міста в XIV ст.
день переходу. Хоча урбанізація йшла різними темпами, міста з'являлися
як наслідок відокремлення ремесла від землеробства, пожвавлення торгів¬
лі, розвитку державних інститутів і соціальної сфери. А в цілому західно¬
європейський середньовічний світ залишався аграрним. На кінець серед¬
ньовічної епохи в містах проживало не більше 15% населення.
Найчастіше міста закладали, використовуючи навколишній ландшафт,
близькість до джерел сировини (особливо до води) і зручність комунікацій.
Але на відміну від античного міського центру вони справляли непривабливе
враження: дерев'яна огорожа, відсутність водопроводу (перший загально¬
міський водопровід з'явився в Парижі лише наприкінці XII ст.) і нумерації
будинків (різнилися барельєфами чи скульптурними портретами господа¬
рів), вузькі вулиці («не ширші за довжину списа») з багнюкою (бруківка
з'явилася теж уперше в Парижі XII ст.), відсутність нічного освітлення
(умови для злодійства), неймовірна тіснота й антисанітарія (сприяло час¬
тим епідеміям і пожежам). Пізніше, коли міста стали самоврядними, у них
з'являються кам'яні собори із дзвіницею, -ратуші (будівлі міських рад),
криті ринки, лікарні, коледжі, складські приміщення, студентські гуртожит¬
ки, корчми тощо.
Міста займали територію у кілька сотень гектарів, наприклад, у XIV ст.
Париж - близько 400 га, Лондон - близько 290 га, Флоренція - близько 500
га, Гент - понад 600 га і т.п. У переважній більшості з них мешкало лише
декілька тисяч городян. Навіть у XIV - XV ст. великими вважалися серед¬
ньовічні міста з населенням у 20-30
тис. чол. І лише поодинокі населені
пункти нараховували 80-100 тис. На¬
приклад, наприкінці XIII ст. у Захід¬
ній Європі було принаймні 5 міст
із населенням за 50 тис. чол. (Па¬
риж - 80 тис, Флоренція - 90 тис,
Мілан - близько 100 тис), близько
ЗО міст із населенням 20-30 тис. чол.
(Лондон - 30-40 тис), 56 міст із на¬
селенням 10-20 тис. і близько тися¬
чі міст, населення яких не переви¬
щувало 10 тис. чол.
Вулиці середньовічного міста

Лекція 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
Місто населяли в основному люди, зайняті в ремісничому виробництві і
товарообміні: ремісники, купці, городники, крамарі, міняйли, промислови¬
ки. Значна частина людей була зайнята сферою обслуговування: матроси,
візники, носильники, трактирники, власники постоялих дворів, таверн і хар¬
чевень, слуги, цирульники, повитухи, аптекарі, лікарі, писарі, нотаріуси,
адвокати, шкільні вчителі, університетські викладачі тощо.
Коли оформився муніципальний устрій міст, городяни перетворилися
на особливий стан, який займав у соціальній структурі Середньовіччя про¬
міжне становище між селянством і феодалами. Міщани займалися переважно
комерційною і підприємницькою діяльністю, володіли низкою специфічних
привілеїв: право власності, участі у формуванні магістрату, звертання до
міського суду і особиста воля. Саме ці привілеї, а також їхні спільні інте¬
реси й участь у міських союзах дозволяли городянам об'єднуватися на
загальнодержавному чи регіональному рівнях.
Німці називали міщан бюргерами, французи - буржуа, італійці - попо-
ланами. Попервах усі міщани вважалися бюргерами. Проте, унаслідок соці¬
ального розшарування, у XII - XIII ст. бюргерами називали лише повно¬
правних громадян, до числа яких міські низи не могли потрапити.
У великих містах, особливо політико-ад-
міністративних центрах, мешкали і феода¬
ли зі своїм оточенням (військові загони, при¬
слуга), міністеріали (представники королів¬
ської і сеньйоральної адміністрації) тощо. У
центрах єпископій досить численним було
духовенство.
Міщани - вихідці з села ще довго збері¬
гали свої поля, пасовища, городи, тримали
худобу. Це пояснювалося й недостатньою
товарністю тодішнього сільського господар¬
ства. Помітну роль у житті середньовічних
міст відігравали етнічні меншини (євреї,
цигани) і маргінали (декласовані люди, яких
доля відкинула на узбіччя життя і які за¬
ймали проміжне становище між соціальни¬
ми групами). Серед останніх найбільше було
бродяг і жебраків: фальшивих калік, краді¬
їв, шахраїв, дурисвітів (торгували «чудодій¬
ними» ліками), бродячих монахів, священиків-розстриг, повій тощо. їх вва¬
жали покидьками суспільства, порушниками громадського спокою, потен¬
ційними бунтівниками, і, як правило, з ними не церемонилися. Кількість
жебраків і повій суворо обмежували, їх змушували носити розпізнавальні
знаки. Проте покласти край бродяжництву і крадіжкам влада виявилася
неспроможною.
Міська площа

Історія середніх віків
БОРОТЬБА МІСТ ІЗ ФЕОДАЛЬНИМИ СЕНЬЙОРАМИ.
КОМУНАЛЬНІ РУХИ І ФОРМУВАННЯ
МІСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Середньовічні міста виникали на землях короля (Данія, Швеція, на Пі¬
ренеях, в Альпах, Англії), єпископа (прирейнські землі, Німеччина) чи фе¬
одала (Франція, Італія) і тому вважалися їхньою власністю. Спочатку мі¬
щанами були служилі люди сеньйора і селяни, які знаходилися в особистій
залежності від феодала. У руках останнього зосереджувалася вся міська
влада, а місто ставало його колективним васалом або держателем. Сеньйор
був зацікавлений у появі міст на його території, оскільки міське ремесло і
торгівля приносили йому чималий прибуток.
Неабиякий вплив на організацію міського управління здійснювали се¬
ляни, які втікали до міста, потрапляли в особисту залежність від міського
сеньйора, але привносили традиції общинного самоврядування, що з часом
відповідали потребам міського життя. Особливо це стало помітним, коли
феодали почали різко збільшувати податки на міщан з метою покращення
своїх прибутків. Доля міщан прямо стала залежати від забаганок і апетитів
сеньйора. Тому це неминуче привело до виступів і боротьби міщан із сень¬
йорами. Повсюдно в Західній Європі впродовж X - XIII ст. поширився рух
міщан за отримання автономії, або, як говорили тоді, комуни. Звідси пішла
назва боротьби міст із феодальними сеньйорами - комунальний рух.
Характер комунального руху змінювався. Спочатку міщани висували
суто економічні вимоги: звільнення від важких форм феодального визиску,
зменшення поборів сеньйорів, надання торгових привілеїв. Згодом почали
висуватися і політичні цілі: допуск до адміністративних посад, надання мі¬
ського самоуправління. Підсумок цієї боротьби і визначав ступінь незалеж¬
ності міста від сеньйора і його процвітання. Але слід зауважити, що ця
боротьба велася не проти феодальної системи загалом, а лише проти конк¬
ретних сеньйорів - світських чи духовних, оскільки міста і самі належали
до цієї системи.
Комунальний рух відбувався у різних формах. Коли сеньйор проявляв
розсудливість, міщани викуповували окремі вольності і привілеї, що фіксу¬
валися у міських хартіях. Хоча інколи феодали відмовлялися дотримува¬
тись угоди, потративши отриману суму. І нерідко право на самоврядування
доводилося буквально виборювати у сеньйора. У цей конфлікт втручалися
королі, імператори і високопосадовці. Комунальні рухи часто зливалися з
іншими формами боротьби - у певній області, країні, за рубежем.
У залежності від історичних умов розвитку комунальні рухи завершува¬
лися по-різному. Так, у Південній Франції міста здобули незалежність пере¬
важно мирним шляхом. У IX - XI ст. графи Тулузи, Марселя, Монпельє та
інших міст Південної Франції, а також Фландрії, зацікавлені у процвітанні
своїх володінь, надали їм муніципальні вольності, але стежили, щоб ці воль-
ності не зайшли надто далеко. Наприклад, коли Марсель почав проявляти
надмірну незалежність, наприкінці XIII ст. граф Провансу Карл Анжуйсь-

Лекція 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
кий після 8-місячної облоги взяв місто, поставив на його чолі свого намісника,
став присвоювати міські прибутки, хоча якусь частину повертав городянам,
щоб не занепадали ремесло і торгівля, і дозволив місту укладати торговельні
угоди з іншими містами. Дуже багато міст Північної і Середньої Італії (Вене¬
ція, Генуя, Болонья, Лукка, Сієна, Флоренція) впродовж XI - XII ст. стали
містами-державами. Але найяскравішу сторінку в історії комунального руху
в Італії вписав Мілан - важливий центр торгівлі з Німеччиною. В XI ст. влада
графа змінилася владою архієпископа, проти якого і повели боротьбу міща¬
ни. З 50-х років вона перетворилася в громадянську війну і злилася з могут¬
нім єретичним рухом вальденсів і катарів. Міщани громили майно кліриків,
у боротьбу втрутилися володарі інших італійських міст-держав та імператор
Священної Римської імперії. За її результатами місто здобуло комунальну
хартію, а на його чолі стала рада консулів із представників купецько-феодаль¬
них кіл. Але аристократичний устрій Мілана не влаштовував рядових міщан,
і їхня боротьба продовжувалася і в наступні роки.
У Німеччині автономію впродовж XII - XIII ст. вибороли імперські міс¬
та - Любек, Нюрнберг, Франкфурт-на-Майні та ін. Саме завдяки перемозі
німецьких князів над імператором ці міста і здобули фактичну незалеж¬
ність. Вони управлялися міськими радами, мали право оголошувати війну,
укладати мир і союзи, карбувати монету тощо.
Багато міст Північної Франції (Амєн, Бове, Нуайон, Сен-Кантен, Суа-
ссон) і Фландрії (Аррас, Брюгге, Гент, Дує, Іпр, Ліль, Сент-Омер та ін.)
здобули комунальні хартії у напруженій, нерідко збройній боротьбі зі сво¬
їми сеньйорами. На їх підставі вони обирали міську раду, мера й інших
посадових осіб, мали власний суд і військове ополчення, свої фінанси і по¬
даткову систему. Міста-комуни звільнялися від несення сеньйоріальних по¬
винностей (панщини, оброку). За це вони щорічно сплачували сеньйору ви¬
значену, порівняно невисоку грошову ренту, а в разі війни виставляли на
допомогу йому невеликий військовий загін. Інколи комуни самі виступали
як колективний сеньйор щодо селян, які проживали навколо міста.
Однією з найтриваліших і найкровопролитніших була боротьба за неза¬
лежність північнофранцузького м. Лан. Його власник, єпископ Годрі (з 1106
p.), встановив особливо важкий режим для міста (аж до вбивства міщан).
Жителі за велику суму купили у єпископа (тратив колосальні суми на вій¬
ни і полювання) певні права (фіксований податок, знищення права «мертвої
руки») і заплатили королю за її затвердження. Але досить швидко єпископ
потратив отриману суму, дав хабар королю і добився відміни хартії місту.
Міщани повстали, розграбували єпископський палац і володіння аристок¬
ратів, а самого Годрі, який заховався у пустій бочці, вбили. Король змуше¬
ний був за допомогою загонів відновлювати порядок у місті, але в 1129 р.
міщани знову повстали і отримали комунальну хартію. У 70-х роках XII ст.
ланців укотре позбавляють волі. Боролися міщани за хартію і при Людовіку
VII, і Філіппі II Августу, допоки 1331 р. Ланську комуну остаточно не лік¬
відував Карл IV, який замінив органи самоуправління королівськими поса¬
довцями - бальями і прево (суддями і чиновниками).

Історія середніх віків
Комунальний рух приніс міщанам особливий суспільно-правовий ста¬
тус, оформлений у міське право. Вони мали право:
- купувати чи орендувати земельні ділянки;
- мати свою садибу, якій гарантувалася недоторканість;
- обирати свою професію;
- засновувати цех або гільдію;
- вільно торгувати;
- будувати млини;
- розробляти земельні надра;
- свободу шлюбу і рівності подружжя.
Такий демократизм міського життя сформувався і конституційно офор¬
мився завдяки колективній боротьбі проти феодального сеньйора. Здобуті
міщанами права і вольності все ж носили феодальний характер.
Міщани могли обирати міську раду і посадових осіб, починаючи з голо¬
ви міської ради. У Франції й Англії главу міськради називали метром, а в
Німеччині - бургомістром.
Найбільшим досягненням комун було звільнення міщан від особистої
залежності. У середньовічній Європі утвердилося правило, згідно з яким
селянин, якому вдалося прожити в місті «рік і один день», ставав вільним.
А середньовічне прислів'я говорило: «Міське повітря робить вільним».
Проте не всі міста, навіть великі і багаті, добилися повного самоуправ¬
ління. Як правило, це були міста на королівських землях у державах із
сильною державною владою (у Франції - Бурж, Нант, Орлеан, Париж,
Шартр; в Англії - Глостер, Лінкольн, Лондон, Кембридж, Оксфорд та ін.).
Обмеженими муніципальними правами користувалися міста Німеччини,
Скандинавії, Угорщини. У Німеччині в XIII ст. з'явилося Магдебурзьке право
- судові ухвали і норми звичаєвого права м. Магдебурга, які спершу поши¬
рювалися лише на етнічних німців, а пізніше - уже на всіх громадян. А у
Візантії комун взагалі не існувало.
Багато невеликих міст не мали ні сил, ні грошей для боротьби з феодаль¬
ними сеньйорами і повністю залишалися під їхньою владою. Особливо це
характерно для міст духовних сеньйорів.
МІСЬКЕ РЕМЕСЛО, ЙОГО РОЛЬ І ОРГАНІЗАЦІЯ
Основу виробничої діяльності середньовічного міста складали ремесла і
домашні промисли. Як і селянин, ремісник був дрібним самостійним вироб¬
ником, проте працював на ринок і в своїй господарській діяльності менше
залежав від землі, мав свої знаряддя праці, вів господарство, засноване
переважно на особистій праці. В умовах простого товарного виробництва і
вузькості ринку ремісник думав не стільки про збагачення і прибуток, а
лише про саме існування на рівні, відповідному його соціальному статусові,
забезпечення своєї сім'ї.

Лекиія 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
Проте за своїм соціально-економічним становищем ремісники багато в
чому відрізнялися від селянина:
- були товаровиробниками і з самого початку вели товарне виробництво;
- були власниками знарядь праці, сировини і продукції, тоді як селян¬
ська земля - власність феодала;
- відсутність у ремеслі позаекономічного примусу у вигляді особистої
залежності працівника (хоча існували інші види примусу - регламен¬
тація з боку міст і цехів тощо);
- ремісник був перш за все професіоналом, тому міська продукція ви¬
готовлялася інакше, ніж землеробська, а саме руками спеціалізова¬
них майстрів.
Тому міське ремесло розвивалося значно швидше, ніж землеробство та
сільські промисли.
Пануючою формою організації ремесла і торгівлі в середньовічному міс¬
ті були корпорації: об'єднання осіб певних професій у межах кожного
міста в особливі союзи - цехи («спілки»), гільдії, братства. Причому цехи
з'явилися майже одночасно з містами (XI - XII ст.), хоча остаточно офор¬
милися (отримали грамоти від короля чи інших сеньйорів, затвердження
статутів) у XIII ст. Природа середньовічного цеху складна і багатогранна.
Він був породжений всією сукупністю умов, в яких формувалося середньо¬
вічне місто. Цех можна визначити як корпорацію, об'єднання дрібних само¬
стійних виробників певної спеціальності.
Спочатку цехи виникали на добровільних засадах, оскільки міські реміс¬
ники потребували захисту свого виробництва і прибутків від свавілля сень¬
йорів, від конкуренції «чужаків» - неорганізованих або постійно прибуваю¬
чих у міста вихідців із села, від ремісників інших міст, від сусідів-майстрів. В
умовах вузькості ринку і незначного попиту така конкуренція була небезпеч¬
ною. Тому головним завданням цеху була організація виробництва і збуту
готової продукції, забезпечення монопольного права членів цеху на те чи
інше виробництво, на ту чи іншу професію. У Німеччині воно називалося
Zunftzwang - цеховий примус. Приналежність до цеху була обов'язковою
умовою для заняття ремеслом у
більшості західноєвропейських
міст. Вважалося, що зразком ор¬
ганізації міського ремесла став
устрій сільської общини - марки і
садибні майстерні - магістеріі.
У деяких випадках цех був не
лише виробничою, а й політичною
одиницею, релігійним братством
: військовою організацією. Він ви¬
конував функції щодо організа¬
ції обрядів (весілля, хрестини,
поховання), взаємодопомоги (хво¬
рим, престарілим, вдовам, сиро- Кравець Швець

Історія середніх віків
там), захисту інтересів цеху і врегулювання відносин з міською владою чи
державою. Але перш за все цех виконував господарські функції: доставляв
сировину і розподіляв її порівну між майстрами, визначав час і місце робо¬
ти, кількість, спосіб виробництва, вагу, розміри, форму виготовлюваних
виробів, контролював їх якість, встановлював ціни на готову продукцію і
забезпечував її реалізацію.
Головна увага приділялася якості продукції. Кожний, хто вступав у цех,
повинен був перш за все професійно володіти своїм ремеслом. Крім сплати
грошового і натурального внеску, майбутній член цеху повинен був надати
старійшинам цеху свідоцтво про проходження навчання і характеристику,
завірену старійшинами цеху, де він навчався або членом якого був раніше.
А в XIV - XV ст. від бажаючого стати членом цеху вимагали, щоб він у
присутності цехових старійшин виготовив зразковий, бездоганно викона¬
ний виріб (шедевр).
Ремісника зобов'язували займатися своїм ремеслом по можливості під
відкритим небом, у всякому разі - на очах публіки (наприклад, кравець,
ювелір та ін. повинні були працювати на першому поверсі, біля вікна). Нічна
робота (за нечастим винятком) заборонялася, щоб запобігти поганій якості і
пожежам. За виконанням усіх приписів стежили цехові старійшини, нагля¬
дачі, синдики тощо. Якщо товар мав хоча б незначні дефекти, його конфіс-
ковували і знищували, найчастіше на місці, а інколи віддавали убогим.
Цехи намагалися зберегти технологічні секрети у таємниці. Багато зна¬
ли знамените венеційське скло. Щоб зберегти монополію своїх склодувів,
венеціанський уряд розпорядився 1291 р. перенести їхні майстерні на ост¬
рів Мурано, за 2 км від міста. Концентрація скляної справи в одному місці
дозволяла краще контролювати цю досить прибуткову галузь виробництва.
Намагаючись не допустити втрати матеріалів, майстрів, а з ними - таєм¬
ниць виготовлення скла, уряд проводив досить гнучку політику. Муранські
майстри були оточені повагою і пошаною, їм надавалися різні привілеї й
пільги, але за необхідності до них застосовувалися найсуворіші заходи.
Сказане підтверджує виданий 1454 р. закон: «Якщо будь-який робітник або
майстер перенесе свою майстерність з Венеції в інше місце і завдасть шко¬
ди республіці, йому відправлять наказ повернутися. Якщо він не підкорить¬
ся, будуть ув'язнені найближчі йому особи, щоб тим самим примусити його
до покори. Якщо він підкориться, минуле йому пробачать і облаштують
майстерню у Венеції. Якщо ж, незважаючи на ув'язнення його родичів, він
буде вперто бажати залишитися на чужині, за ним буде відправлений агент,
якому доручать вбити його. Після його смерті родичів відпустять із в'язни¬
ці». Побоювання конкуренції змушували цехи тривалий час не застосову¬
вати нововведень і винаходів, що різко підвищувало продуктивність праці і
могло розорити багатьох членів цеху.
У різних містах була неоднакова кількість цехів (наприклад, у Флорен¬
ції - 21, Венеції - 52, Парижі - 101 тощо). А для виникнення цеху достатньо
було 3-х майстрів, і такі цехи насправді існували. У венеціанських цехах
корабельних теслярів і конопатників було зареєстровано по 3 тис. чол.

Лекція 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
До найбільш загальних рис
цехової організації в різних се¬
редньовічних містах належить її
внутрішня організація з трьох
ланок: учень, підмайстер, майс¬
тер, хоча і вона впродовж XII -
XVI ст. зазнала значних змін. Уч¬
нівство - перший, найнижчий
ступінь цехової організації (не
завжди обов'язковий у всіх ре¬
меслах). Головною умовою при
прийнятті в учні була законнона-
родженість хлопчика. Його роди¬
чі і він у присутності свідків укла¬
дали договір чи контракт, де обумовлювалися обов'язки учня і оплата за
навчання. Учень зобов'язаний був стежити за чистотою в майстерні, при¬
слуговувати майстру і підмайстрам, виконувати будь-які доручення, особ¬
ливо, якщо не оплачували за навчання. Учням належало вставати найрані-
ше і лягати пізніше від інших, оскільки в їхні обов'язки входило відкриття
і закриття майстерні, готувати інструмент і сировину тощо.
Цехові статути обмежували кількість учнів, оскільки навчання меншого
числа учнів приносило кращі результати. Але майстри, які мали учнів, опи¬
нялися в зручнішому становищі, ніж інші, оскільки використовували дар¬
мову працю учнів. Здебільшого становище учнів було не з легких, термін
учнівства навмисне затягувався, процесу навчання майстер приділяв дуже
мало уваги. Нерідко учні втікали від майстрів і перетворювалися у волоцюг,
оскільки статути забороняли приймати учнів-втікачів.
Підмайстер - теж наймався до майстра за контрактом, відмовлятися
від якого достроково заборонялося. Середня тривалість робочого дня під¬
майстра складала 14 год. влітку і 12 год. взимку. Суботу вважали коротким
днем, а неділю - вихідним. На рік було не більше 250 робочих днів через
численні релігійні свята.
За своєю кваліфікацією підмайстри не поступалися майстрам, але че¬
рез матеріальні причини не могли стати самостійними майстрами і вступи¬
ти в цех. Для цього потрібно було зібрати певну суму (для сплати внесків,
купівлі сировини, знарядь праці, найму або побудови власної майстерні).
Але працювати на себе підмайстрам заборонялося. Хоча, всупереч прави¬
лу, спритні підмайстри обзаводилися клієнтурою, не маючи звань майстра.
~щмайстрам суворо заборонялося: брати участь у будь-яких зборах, всту¬
пати у нелегальні товариства, носити зброю, вимагати підвищення платні,
гуляти у вільний час з легковажними дівчатами тощо. Проте, всупереч ко¬
лективним інтересам майстрів, на противагу цеху створювалися і діяли
таємні, а пізніше і легальні професійні союзи (братства) підмайстрів, проти
яких боролися церква, майстри і міська влада.
Тесляр Точильник

41
Історія середніх віків
Повноправним членом цеху був лише майстер. Далеко не всі майстри
проходили всі три щаблі цехової «драбини». Так, у більшості цехів не вима¬
галося, щоб майбутній майстер обов'язково відпрацював певний термін під¬
майстром. Достатньо було бути сином майстра, щоб самому стати майстром.
У цех приймали досить урочисто: майстер присягав точно дотримуватися
правил, записаних у цеховому статуті, чесно, без обману займатися спра¬
вою; сплачував вступний внесок і влаштовував загальний бенкет, на якому
роздавав подарунки посадовим особам і їхнім жінкам.
Таким чином, цехова організація сприяла подальшому розвитку реміс¬
ничого виробництва і зростанню продуктивних сил. При цеховому устрої
розвивався і поглиблювався суспільний поділ праці шляхом виокремлення
все нових і нових цехів. Хоча і повільно, але все ж удосконалювався інстру¬
ментарій, з'являлися прості механізми, які приводилися в дію частіше за
все силою води, накопичувався досвід тощо.
Однак цехова система в Європі не була універсальною. У ряді країн
цехи не поширилися або існували лише в зародковій формі. Поряд із цехо¬
вою організацією в європейських країнах розвивалося вільне, нецехове ре¬
месло. Наприклад, на початку XV ст. цехів не було в Ліоні, Бордо, Нарбоні,
а в Парижі нецеховими {партачами) вважалися дві третини ремісників.
Проте навіть у вільному ремеслі міські органи управління регламентували
виробництво.
БОРОТЬБА ЦЕХІВ З МІСЬКИМ ПАТРИЦІАТОМ.
ПОЧАТОК РОЗКЛАДУ ЦЕХОВОГО УСТРОЮ
У результаті комунального руху значна кількість міст отримали хартії
вольностей, стали самоуправляючими комунами, визнаючи лише владу пра¬
вителя держави, або ж містами-республіками, як це було, наприклад, в
Італії. Ліквідувавши владу феодалів, добившись багатьох привілеїв або на¬
віть повної незалежності, міщани отримали можливості для швидшого на¬
копичення матеріальних цінностей і грошей. Природно, що результатами
комунальних рухів скористалися передусім міські патриції. Патриціат -
це міська верхівка, власники міських земель і будинків, лихварі, купці-
оптовики, зайняті великою міжнародною торгівлею. Зазвичай вони походи¬
ли із першопоселенців. В їхніх руках знаходилося міське управління, суд і
фінанси. Міська рада, бургомістр, судова колегія {шеффени, ешевени, скабі-
ни) міста обиралися лише з числа патриціїв або їхніх ставлеників. Часто
вони набували феодальні земельні володіння і титули. Міська верхівка вста¬
новила такі порядки в містах, при яких основна маса міщан не мала досту¬
пу до органів управління. Патриціат використовував своє панівне станови¬
ще для власного збагачення, на шкоду іншим верствам бюргерства. Але у
міру розвитку і зміцнення цехового устрою ремісники і купці при підтримці
плебсу намагаються позбавити патриціат монопольного становища в орга¬
нах управління. Плебс - нижча, безправна верства міського населення, яка

Лекиія 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
жила випадковими, нерідко поденними заробітками і знаходилася поза фе¬
одально-становою структурою. У XV ст. плебс складав у багатьох містах
половину чи навіть більшість міського населення.
У XIII - XV ст. у містах практично всіх країн Західної Європи спалаху¬
вали повстання середніх і бідних верств проти міської патриціанської вер¬
хівки за право доступу до адміністративних посад, причому вони набирали
збройних форм (так зв. «цехові революції»). У ряді міст, де існували числен¬
ні і могутні цехи (Аусбург, Кельн, Флоренція), врешті-решт вони й прийш¬
ли до влади. Масштабні повстання ремісників відбулися у XIV - початку
XV ст. у містах Ганзейського союзу - Гамбурзі, Любеку, Ростоці, Ґданську
та ін., але купецтво цих міст, користуючись підтримкою і допомогою феода¬
лів, зуміло перемогти суперників і відстояти своє провідне становище в
міському управлінні.
Встановлення влади цехів у деяких містах, по суті, не змінювало стано¬
вища, оскільки цехова верхівка діяла у власних інтересах, йшла на союз із
переможеним патриціатом і в підсумку встановлювала олігархічне управ¬
ління, що мало різнилося від колишнього патриціанського режиму.
До XV ст. ремісничі цехи відігравали прогресивну роль у західноєвро¬
пейському суспільстві, хоча у найрозвиненіших країнах уже наприкінці
XIV ст. егалітарний характер цехової системи стає все більш відчутною
перешкодою для розвитку соціально-економічних відносин. Настає період
поступового переродження кризи цієї системи. У міру зростання виробниц¬
тва і розширення ринкових зв'язків відбувається диференціація всередині
цехів і між ними. Із числа дрібних ремісників поступово виділялася замож¬
на верхівка, яка починає пригноблювати бідніючих майстрів свого чи інших
цехів. З'являються «старші» і «молодші» цехи, навіть у самих цехах майс¬
три інколи поділяються на «старших» і «молодших». «Старших» називали
ліврейними, тобто тими, які мали право носити фірмову одежу цеху, що не
дозволялося «молодшим». Особливо різка диференціація відбулася в цехах
великих міст Італії.
Соціальна напруга у містах зросла внаслідок т.зв. «замикання цехів»,
що розпочалося з XIV ст., коли цехи ставлять різноманітні перешкоди на
шляху учнів і підмайстрів, які бажали стати самостійними майстрами. Знач¬
но підвищуються вступні внески, поширюється система шедеврів: деякі
цехи вимагали від вступаючих не одного, а трьох зразкових виробів. У бага¬
тонаціональних регіонах майстри пануючої народності приймають рішення,
спрямовані проти приймання в цех представників інших народностей. У
цих умовах основна маса учнів і підмайстрів, якщо вони не сини чи близькі
родичі майстрів, утрачає перспективу переходу в самостійні майстри. Учні
змушені переходити в підмайстри і працювати на майстрів за мізерну ви¬
нагороду, складаючи категорію т.зв. «вічних» підмайстрів. Період учнівства
тривав іноді 10-12 років, і майстер міг тривалий час користуватися кваліфі¬
кованою працею своїх помічників. Учні та підмайстри працювали по 14-16,
а іноді й 18 годин на добу; їх змушували виконувати брудну домашню робо¬
ту, карали за найменшу провину тощо.

Історія середніх віків
Підмайстри могли покращувати своє матеріальне і соціальне станови¬
ще лише шляхом об'єднання в свої організації - братства і компаньйонажі,
що були союзами взаємодопомоги і боротьби з майстрами. Вони виступали
під гаслами підвищення заробітної плати, зменшення робочого дня шляхом
виділення другого вихідного дня — т.зв. «голубого» понеділка. Добиваючись
своїх цілей, союзи підмайстрів організовують страйки, бойкотують найбільш
ненависних майстрів тощо. Відомі випадки, коли підмайстри організовано
покидали місто і розходилися по інших ремісничих центрах, попереджую¬
чи всіх підмайстрів про бойкот якогось цеху певного міста.
Боротьба підмайстрів за створення своїх власних організацій і покра¬
щення умов праці викликала зворотні репресії з боку майстрів, влади і
Церкви. Церква боролася проти цих братств, які вводили обряди, що нага¬
дували церковні, проте за формою швидше були шаржуванням, фарсом,
неприкритим скомороством (наприклад, обряд хрестин, коли того, хто вступав
у братство, нарікали кличкою). Майстри боролися проти союзів підмайст¬
рів, щоб зберегти традиційні форми пригноблення цих найманих працівни¬
ків. Міська влада боялася, що виступи підмайстрів можуть привести до
серйозних безпорядків у місті, тому допомагала майстрам переслідувати
непокірних.
«Вічні» підмайстри у тривалій і впертій боротьбі добилися в багатьох
випадках легалізації своїх союзів, тому в XV ст. поряд з цехами існували
окремі організації підмайстрів.
Крім підмайстрів, боротьбу за покращення свого становища вело і пле¬
бейство. Повстання нижчих верств міського населення були спрямовані проти
патриціанської і цехової верхівки. Найбільшим серед них було повстання
чомпі у Флоренції 1378 р.
РОЗВИТОК ТОРГІВЛІ І КРЕДИТНОЇ СПРАВИ
В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ. КУПЕЦЬКІ ОБ'ЄДНАННЯ
Зростання міст у Західній Європі XI - XV ст. сприяло значному пожвав¬
ленню внутрішньої і зовнішньої торгівлі, виникненню місцевих ринків, що
створює передумови для формування національних і навіть міжнародного,
європейського ринків. У торговельній діяльності міст переважала транзит¬
на торгівля. В XI - XV ст. вона зосереджується у двох районах, де сходять¬
ся торговельні шляхи. Це Середземномор'я, де сходилися інтереси Іспанії,
Південної і Центральної Франції, Італії, Візантії і країн Сходу. З XII -
XIII ст., особливо у зв'язку з хрестовими походами, першість від візантій¬
ців і арабів переходить до купців Венеції і Генуї, Марселя й Барселони. Зі
Сходу переважно везли предмети розкоші, прянощі, галуни, вино і частко¬
во зерно, а із Заходу йшли тканини, золото, срібло, зброя. Фігурувала
також работоргівля.
Іншим районом міжнародної торгівлі був регіон Балтійського і Північ¬
ного морів, або т.зв. Ганзейський. Тут торгували Північна Німеччина, Скан¬

Лекиія 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
1
динавські країни, Фландрія, Брабант, Північні Нідерланди, Північна Фран¬
ція, Англія, а також Польща і Східна Балтика (Рига, Реввль, Данциг), північно-
західні області Русі (Нарва, Новгород, Псков, Полоцьк). Основними товара¬
ми були риба, сіль, хутра, вовна, сукно, льон, віск, смола, ліс (особливо
корабельний), а з XV ст. - і хліб.
Велику роль у торгівлі, в т.ч. міжнародній, відігравали ярмарки, широко
розповсюджені в Італії, Франції, Німеччині й Англії. Тут велася оптова
торгівля товарами підвищеного попиту: тканинами, шкірою, хутрами, сук¬
ном, металевими виробами, зерном, вином, олією тощо. Особливою популяр¬
ністю користувалися ярмарки у французь¬
кому графстві Шампань, що тривали майже
цілий рік. Італійські купці доставляли сюди
східні товари, фламандські привозили сукна,
німецькі - лляні тканини, чеські - шкіру і ме¬
талеві вироби, з Англії везли вовну, свинець,
олово і залізо. А в XIV - XV ст. з'являється ще
один центр європейської ярмаркової торгівлі -
м. Брюгге (Фландрія).
Правда, масштаби тодішньої торгівлі не
слід перебільшувати. її обсяги утруднювалися
пануванням натурального господарства, фео¬
дальною роздробленістю, численними митни¬
ми кордонами, існуванням багатьох монетних
систем тощо. Тому для обміну одних грошей
на інші і встановлення еквівалентності вартос¬
ті тієї чи іншої монети виділилася особлива професія міняйлів. Вони займа¬
лися не лише обміном монет, але й переказом
грошових сум, тому виникли і кредитні опера¬
ції, і лихварство.
Розмінні і кредитні операції вели до ство¬
рення спеціальних банківських контор. Упер¬
ше вони виникли в містах Північної Італії - в
Ломбарди. Тому слово «ломбардець» у Серед¬
ні віки стало синонімом банкіра і лихваря та
збереглося й донині у назві ломбардів.
Хоча церква і засуджувала лихварство,
проте сама була одним із найбільших лихва¬
рів Середньовіччя. У римську курію стікалися
зеличезні грошові кошти зі всіх європейських
країн, а роль кредитних кас найчастіше вико¬
нували євреї, які з давніх-давен зналися на
грошових операціях.
Уже наприкінці раннього Середньовіччя
з'являються також об'єднання купців одного
міста - гільдії. Вони об'єднували купців за про-
Грошові розрахунки між
купцями - членами гільдії
Банкір

фесійними інтересами, наприклад, які торгували однаковим товаром або
торгували в однакових напрямках. Гільдії забезпечували своїм членам мо¬
нопольні і привілейовані умови в торгівлі, правовий захист, надавали допо¬
могу, були релігійними і військовими організаціями.
З часом починають виникати «торгові будинки» - сімейні купецькі ком¬
панії, різноманітні пайові товариства (компаньйонаж, коменда) та інститут
торгових консулів: для захисту інтересів і особи купців міста відправляли
своїх консулів в інші міста і країни. А наприкінці XV ст. з'являється біржа,
де укладаються комерційні контракти.
Для кращого захисту
політичних і торговельних
інтересів міста об'єднують¬
ся в союзи. Так, в XI - се¬
редині XIII ст. сформував¬
ся союз північноіталійських
міст - Ломбардська ліга, у
XII - XIII ст. - союз іспан¬
ських міст, у другій поло¬
вині XIV ст. - Швабський і
Рейнський союзи, в які вхо¬
дило більше 50 південноні-
мецьких міст. Наймогутнішим союзом міст був Ганзейський, що склався в
середині XII ст. і включав 160 міст Північної Європи, Прибалтики, земель
Нижнього Рейну (Гамбург, Любек, Росток та ін.). Союз, який очолював
Любек, заснував факторії від Лондона до Новгорода, міг виставити проти
ворогів власний флот у 1000 суден, контролював експорт зерна, хутра,
деревини з Прибалтики до Західної Європи, економічне життя Норвегії і
Швеції. Ганза успішно протистояла німецьким князям, данським королям
і навіть могутнім голландцям і англійцям. Проте наприкінці XV ст. розпо¬
чалася криза Ганзи, що і привело до її розпаду після Тридцятирічної
війни (1618 - 1648 рр.).
Ганзейські кораблі
РОЗВИТОК ТОВАРНО-ГРОШОВИХ ВІДНОСИН І ЗМІНИ
В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ЖИТТІ ФЕОДАЛЬНОГО
СУСПІЛЬСТВА
Успіхи в розвитку торгівлі привели наприкінці XIV - XV ст. до зростан¬
ня купецького капіталу, який починає поступово проникати і в сферу вироб¬
ництва. Спочатку купець скуповував оптом сировину і перепродував її
реміснику, а потім закуповував у нього готову продукцію для продажу.
Ремісник потрапляв у залежність від купця-перекупника. Так починала
зароджуватися капіталістична мануфактура. Проте ці нові елементи вини¬
кають лише в найбільш розвинених галузях (наприклад, сукновиробницт-
во) і великих центрах (Італія). А значна частина капіталів, накопичених у

Лекиія 2 Виникнення і ріст середньовічних міст
торгівлі і лихварстві, вкладалася не в розширення виробництва, а в купів¬
лю землі і титулів: власники капіталів намагалися стати феодалами.
Розвиток середньовічних міст як центрів товарного виробництва всебіч¬
но впливав на феодальне село. Селяни все частіше долучалися до міського
ринку: купували одежу, взуття, начиння, металовироби, прикраси і збува¬
ли свою продукцію. Досить швидко товарною стає продукція технічних га¬
лузей сільського господарства (льон, барвники, вино, вовна, шкіра), а також
виробів сільських ремесел і промислів (пряжа, домоткана матерія, грубі
сукна тощо). Значно повільніше втягувалося в товарообмін зернове госпо¬
дарство (хліб).
Втягування селянських господарств у ринкові відносини посилило на
селі процес майнової і соціальної диференціації: з одного боку, виділяються
заможні селяни, а з іншого - численні сільські бідняки, частіше безземель¬
ні, які наймалися до феодалів чи багатих селян. Частина бідноти втікала в
міста, поповнюючи середовище міського плебейства. Інколи в місто пересе¬
лялися й заможні селяни, щоб використати накопичені кошти у торгово-
ремісничій сфері.
У товарно-грошові відносини втягувалися і панські господарства, що
вело до змін у структурі сеньйоріального землеволодіння. Найхарактерні¬
шим для більшості західноєвропейських країн був процес комутації рен¬
ти, тобто заміни відробіткової і продуктової рент грошовими платежами.
Так феодали перекладали на селян турботи не лише про виробництво, але
й збут сільськогосподарської продукції. А це поступово приводило у XIII -
XV ст. до ліквідації доменіального господарства і роздачі землі феодала в
оренду чи держання.
Із комутацією ренти пов'язувався і процес звільнення основної маси
селян від особистої залежності, що завершився в більшості західноєвро¬
пейських країн у XV ст.
Але в регіонах, де сформувався широкий зовнішній ринок на сільсько¬
господарську продукцію, зв'язок з яким був під силу лише сеньйорам, роз¬
виток ішов іншим шляхом: тут феодали розширяли доменіальне господар¬
ство, що вело до збільшення відробіткової ренти селян і спроб зміцнити
їхню особисту залежність (Південно-Східна Англія, Центральна і Східна
Німеччина, області Північної Європи тощо).
Важливим наслідком зростання питомої ваги селянства і бюргерства
стало посилення соціальної боротьби в суспільстві. У XIV - XV ст. в ряді
країн відбулися великі селянські повстання, підтримані міщанами, що відо¬
бразилися на розвиткові цих країн. До початку XV ст. у країнах Західної
Європи класична вотчинна система зазнала краху і центр сільськогоспо¬
дарського виробництва, його зв'язків з ринком перемістився з господарства
феодала у дрібне селянське господарство. Криза вотчинної системи озна¬
чала, що пік розквіту феодальної системи (межа XIII - XIV ст.) у Західній
Європі минув, хоча це не означало загальної кризи феодалізму. Феодальна
система, навпаки, вдало призвичаїлася до нових умов, коли товарно-гро¬
шові відносини і розвиток простого товарного укладу стали підривати нату¬

41®
Історія середніх віків
ральний характер економіки. Така перебудова економіки і життя села ви¬
кликала ряд труднощів, особливо для феодалів, нестачу робочих рук, запу¬
стіння частини орних земель, падіння прибутковості помість тощо.
Усі ці зміни по-різному оцінювалися дослідниками. Одні називали такі
явища «аграрною кризою» (В. Абель). Але говорити про кризу можна, лише
маючи на увазі стару вотчинну систему. Не можна також говорити про
«господарську депресію» (М. Постан) чи «кризу феодалізму» (Р. Хілтон),
як і погодитися з тим, що причиною кризи були лише «природні» фактори
(зменшення населення через епідемію чуми, погіршення клімату, збідніння
ґрунту), хоча вони і відігравали певну роль. Явища кризи в аграрному сек¬
торі не були повсюдними (їх не було в Нідерландах, країнах Піренейського
півострова), а в деяких країнах вони співіснували з помітними успіхами
селянського господарства. Зміни в західноєвропейському селі XIV - XV ст.
були еволюцією феодальної системи в умовах і під впливом зростаючої ролі
товарного виробництва. А криза феодалізму як соціальної системи в цілому
настала значно пізніше - в XVI або навіть XVII ст.
Таким чином, міста відіграли провідну роль у розвитку середньовічної
торгівлі і ремесел. Вони повсюдно впливали на аграрний устрій, на станови¬
ще селян і феодалів, на розвиток феодальної держави. Значним був вплив
міст і міського стану також на розвиток середньовічної культури, прогресу
якої в X - XV ст. вони сприяли.
Питання для контролю:
- Дайте оцінку характеру виробництва ранньосередньовічної доби.
- Визначте передумови та особливості виникнення міст у Західній Єв¬
ропі.
- Розкрийте теорії походження середньовічних міст.
- Проаналізуйте особливості появи міст у різних регіонах Західної Єв¬
ропи.
- Охарактеризуйте комунальні рухи та їх результати.
- З'ясуйте організацію і роль міського ремесла в Середньовіччі.
- Визначте структуру цехового устрою.
- Дайте оцінку боротьби цехів з міським патриціатом.
- В чому полягала суть «замикання цеху»?
- Дайте характеристику розвитку торгівлі і кредитної справи у Захід¬
ній Європі.
- Визначте зміни в соціально-економічному житті феодального суспіль¬
ства під впливом товарно-грошових відносин.

ХРЕСТОВІ ПОХОДИ Лекція
З
або хрестоносні, походи - це військово-колонізацій-
західноєвропейського рицарства, частково також
селян, які здійснювалися у формі релігійних війн,
ом звільнення християнських святинь у Палестині
з-під влади мусульман. Класичною добою хрестових походів вважається
кінець XI - XIII ст., хоча їх пробували проводити і в наступні століття.
Джерела з історії хрестових походів досить різнопланові і обширні. У
зійськово-колонізаційному рухові на Близький Схід брали участь рицарі
усіх західноєвропейських країн, але оскільки головна роль належала фран¬
цузам, а всіх хрестоносців називали загальним іменем «франки», в «за¬
морських» королівствах хронікерами були здебільшого французи. Ще
задовго до походів у Палестину йшло багато паломників, які користувалися
путівниками (itineraria), що давали інформацію про дороги, порти, способи
пересування тощо.
З початком хрестових походів з'являється багато хронік, оскільки май¬
же з кожним рицарським загоном відправлявся свій хронікер. Наприклад,
Раймунд Агільський супроводжував війська графа Тулузького, Фульхерій
Шартрський - загони Балдуїна тощо. Найбільш точною є анонімна хроніка
Діяння франків і інших подорожніх», що охоплює період 1095 - 1099 рр.
зід Клермонського собору до битви при Аскалоні). Написана у вигляді що¬
денника, вона висвітлює шлях рицарського загону і була подарована Храму
Господньому в Єрусалимі. Згодом потрапила в Європу і стала основою бага¬
тьох хронік. Роберт Чернець з Реймса і Бодрі з Бургейля 1107 р. доповнили
її цитатами з Біблії, а Гіберт Ножанський (1053 - 1124 рр.) - новими даними,
в основному вигаданими, і назвав «Діяння бога через франків». Головна її
цінність в описі подій Клермонського собору. Описуючи похід як подвиг за
:праву віри, анонім не приховує негативних сторін у поведінці хрестоносців
і віддає належне хоробрості своїх ворогів - мусульман, а також засуджує
дії учасників походу бідняків.
Раймунд Агільський - канонік однієї кафедральної церкви, автор «Істо¬
рії франків», описав усе бачене ним з 1095-го по 1099 р., особливо докладно
облогу Антіохгі. Про подальшу долю автора невідомо: повернувся він в
Європу чи помер у Палестині.
рестові,
ні рухи
міщан і
під гасло

41
Історія середніх віків
Капелан Балдуїна Фульхерій Шартрський писав хроніку за декілька
заходів - 1105, 1124 і 1127 рр. Вона є цікавим джерелом вражень з історії
держав хрестоносців на Сході, хроніка бенедиктинця Скхарда як джерело
вражень очевидця від Палестини зразу ж після її завоювання.
Серед відомих хронік виділимо твори літописців П'єра Тудебода із Сів-
рей, аахенського каноніка Альберта, архієпископа з Бретані (з Бургеля)
Бодрі Польського, Роберта Ченця з Реймса, норманського рицаря Радульфа
з Кана «Діяння Танкреда в Єрусалимському поході».
Цікавою є епістолярна спадщина хрестоносців. Наприклад, лист до ла¬
тинян Олексія І Комніна, листи до папи Урбана II графа Стефана де Блуа,
листи Ансельма Рібельмонтського, єрусалимського патріарха Даімберта.
Історія Першого хрестового походу відображена в тогочасних літератур¬
них творах - епосі, баладах, поемах, піснях труверів (наприклад, поема
«Пісня про Антіохію», твори Рішара Паломника з Арту тощо).
Другий хрестовий похід не мав спеціальних хронікерів або їхні праці не
збереглися. Але капелан французького короля Людовіка VII Ед Дейльський
(? - 1162 р.) відправляв у Францію канцлеру Сугерію щоденник, де довів
події до 1148 р. Історія походу була включена до «Великих французьких
хронік», присвячених Людовіку VII, і «Діянь Фрідріха Оттона Фрейзин-
генського».
Третьому хрестовому походу присвячена історія походу Фрідріха Бар-
баросси «Опис азійського походу Фрідріха», написана Тагеноном (? - 1190 р.)
у вигляді щоденника, і хроніка австрійського клірика Ансберта «Історія
походу імператора Фрідріха», доведена до 1196 р. Але найцікавішим дже¬
релом є «Історія святої війни», написана норманом Амбру аза - жонглером
при дворі учасника походу короля Річарда І Лев'яче Серце, і яку на початку
XIII ст. переробив лондонський канонік Річард під назвою «Шлях прочан
та короля Річарда». Крім того, слід назвати «Хроніку» Арнольда
Любекського і «Хронографію» Гі де Базожа, листування єрусалимських
та антіохійських володарів, князів і патріархів, гросмейстерів духовно-
рицарських орденів госпітальєрів, тевтонців і тамплієрів тощо.
До джерел з історії держав хрестоносців входять хроніки, закони, опи¬
си, грамоти, договори. Серед них хроніка Готьє - канцлера Антіохійського
князівства - «Антіохійські війни» (доведена до 1119 р.) і хроніка архієпис¬
копа Тірського Гільома (40-90-ті рр. XII ст.) «Єрусалимська історія». Він
був високоосвіченою людиною, знавцем грецької, латинської й арабської
мов; став канцлером Єрусалимського королівства і вихователем Балдуїна IV,
брав участь у Латеранському соборі 1179 р. Його твір складався з 23 книг,
доведений цо 1184 р. і був дуже популярний і перекладений багатьма мова¬
ми. Відомий також під назвою «Історія священної війни». У XIII ст. його
продовжили французький літописець Ернуль (Арнульф) і палестинський
барон Філіпп Наваррський під назвою «Історія війни між імператором
Фрідріхом і Жаном д'Ібеліном».
Основним джерелом з історії суспільно-економічного і політичного ладу
в державах хрестоносців на Сході є «Єрусалимські ассизи» - звід законів

Лекція 3 Хрестові походи
4[Ш
Єрусалимського, а потім Кіпрського королівств. Вони складалися з «Коро¬
лівської книги» і «Ассиз суду для міщан».
Із загибеллю Єрусалимського королівства було втрачено багато доку¬
ментального матеріалу. Серед збережених джерел виділяємо «Статут
тамплієрів» (1130 - 1131 рр.), капітулярії Тевтонського ордену і госпіталь-
єрів, грамоти абатства Діви Марії в Йосафатській долині.
Історія Четвертого хрестового походу, крім названих творів маршала
Романії, графа Шампанського Жоффруа Віллардуена і пікардійського ри¬
царя Робера де Кларі з Ам'єна, відображена у «Константинопольській
історії» ельзаського ченця Гунтера з обителі Періс, що склав її за оповід¬
дю свого абата Мартина, учасника подій; анонімній, але змістовній «Хроні¬
ці Мореї», в якій ідеться про французьке панування на Пелопоннесі в пер¬
шій половині XIII ст.; «Паломництві в Грецію» невідомого ченця з Гальбер-
штадта; творі «Про життя і пограбування Константинополя латиня¬
нами» єпископа Рішара Ам'енського, написаному за спогадами його каноніка
Валлона; «Про землю Єрусалимську...» невідомого священика Суассонської
церкви тощо.
Досить багатий корпус джерел, написаних східними авторами. Це «Да¬
маська історія» Ібн аль-Каланісі, «Повний звід всесвітньої історії» Ібн
аль-Асіра, «Сирійська хроніка» Абу аль-Фараджа, «Коротка хроніка»
Ібн аль-Азімі, вірменська «Хронографія» Матфія Ефеського, «Всесвітня
історія» яковітського патріарха Михаїла Сирійця, «Книга повчання»
Усами ібн-Мункиза, твори арабських істориків XII - XIII ст. Кемаль
ад-Діна, Бега ad-Діна, Імад ад-Діна тощо.
Досить цікавим джерелом є послання і листи папи Інокентія III. Серед
них послання з закликом до організації Четвертого хрестового походу (1198 р.),
його лист маркізу Монфератському (1204 р.) і послання хрестоносцям, які
захопили м. Задар, понтифік обурюється поведінкою хрестоносців, які за¬
були про похід у Палестину і грабують християнські міста.
У створеній після падіння Константинополя (1204 р.) Латинській імперії
були складені свої закони під назвою «Ассизи Романії», в основу яких по¬
клали «Єрусалимські Ассизи».
Останньою великою історією хрестових походів є «Східна, або Єруса¬
лимська історія» Якова Вітрійського (1180 - 1240 рр.), доведена до 1221 р.
Бернард, скарбник імператора Фрідріха II Гогенштауфена, який жив
наприкінці XII - першій половині XIII ст., є автором єдиної повної хроніки,
що викладає історію хрестових походів майже за два століття. Спочатку
Бернард переклав хроніку Вільгельма Тірського (до 1184 р), потім самостій¬
но продовжив її до 1230 р., а згодом невідомі хроністи довели її до 1275 р.
І нарешті, на початку XIV ст. Маргіно Санудо Старший (1270 -
1314 рр.), об'їздивши багато країн і зібравши великий матеріал, написав
лІсторію Романії», пропагуючи в ній новий хрестовий похід.
Докладніше із джерелами з історії хрестових походів можна ознайоми¬
тися в книзі М.О. Заборова «Історія хрестових походів у документах і мате¬
ріалах. - М., 1977».

44
Історія середніх віків
ПЕРЕДУМОВИ ТА ХАРАКТЕР ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ
Хоча хрестові походи тривали майже два століття - з 1096 по 1270 p.,
спроби їх відродження здійснювалися аж до кінця Середньовіччя, а симво¬
ліку і атрибутику хрестоносців використовували до сьогодення. Сам термін
«хрестові походи» з'явився не раніше половини XIII ст. і став загально¬
прийнятим з XVII - XVIII ст. Хрестові походи отримали дуже суперечливу
оцінку в історії. Вони подавалися то як результат прямого втручання небесних
сил у земні справи, то як щире бажання західноєвропейських феодалів
відвоювати у мусульман «святі місця», то як папський захід, організований
з корисливих мотивів політичного характеру, то пояснювалися фанатизмом
і невіглаством середньовічних людей тощо.
Самі ж учасники походів називали себе пілігримами, а походи - палом¬
ництвом (peregrinate), діяннями (gesta), експедицією (expeditio) або свя¬
щенною дорогою (via sacra). Насправді хрестові походи були викликані ці¬
лим комплексом соціально-економічних, зовнішньополітичних і релігійно-
психологічних факторів. Спочатку вони були масовими і стихійними. Крім
магнатів і рицарів з різних країн, у них брали участь селяни, міські бідня¬
ки, діти і купецтво італійських та південнофранцузьких міст. Але з часом
соціальна база хрестоносного руху звузилася і його учасниками стали лише
рицарі. З кінця XII ст. походи нерідко організовували правителі найбіль¬
ших держав Західної Європи за підтримки римських пап і італійських мор¬
ських республік, насамперед Венеції.
У зв'язку з економічним піднесенням, появою міст, встановленням ре¬
гулярних торговельних зв'язків, зростанням торгово-грошових відносин у
країнах Західної Європи, особливо з XI ст., посилилося соціальне розшару¬
вання традиційних суспільних структур, що спричинило не лише ріст ма¬
теріальних потреб феодальної верхівки, але й певну нестабільність. Феода¬
ли були обмежені у можливостях збільшувати свої прибутки за рахунок
визиску селян. По-перше, до XI ст. відбулася певна фіксація селянських
повинностей і збільшення їх загрожувало феодалам селянськими втечами і
повстаннями. По-друге, непомірне зростання повинностей загрожувало зруй¬
нувати і доменіальне, і селянське господарства. По-третє, усі землі на Захо¬
ді були розподілені, а утвердження права майорату, згідно з яким лише
старші сини отримували у спадок батьківські феоди, змушували молодших
самим турбуватися про набуття домену та інших засобів до існування. Це
вело до посилення агресивних настроїв у середовищі рицарської молоді.
Боротьба за землю селян і прибутки викликала файди - криваві зіткнення
знатних родів і кланів.
Ще більшу агресію проявляли дрібні рицарі, які наприкінці XI ст.
відчували нестачу і землі, і грошових коштів, і намагалися поправити
своє становище захопленням помість і грабунками. Ця рицарська «воль¬
ниця» становила постійну загрозу для великих феодалів і церковного
землеволодіння. Знайти застосування цій небезпечній силі і було завдан¬
ням папства.

- 5 Хрестові походи
Е дночас у Західній Європі вкорінювалося уявлення про те, що справж-
ж ізкерело багатств розташоване на Сході. Італійські купці з Венеції, Барі,
%мчьфі. пізніше - Пізи та Генуї привозили на Захід з Візантії та Леванту
• • •гойності і прянощі, шовкові тканини, парадну зброю і предмети розкоші.
'-• лп почали вірити в те, що заволодіти багатствами Сходу - справа цілком
лнза і навіть богоугодна. Цю ідею поділяли майже всі верстви західно-
•і -енського суспільства. Великі феодали розраховували збільшити свої
- лд-п-л : посилити свій політичний вплив шляхом створення на Сході під¬
; ліпних держав. Дрібні рицарі планували покращити свої грошові статки
" тинами східних територій. Селяни, доведені до відчаю надмірним феодаль-
визиском, сподівалися знайти «за морем» свободу від кріпосної залеж-
шшетї і матеріальний достаток, врятуватися від нестерпних голодувань і
;п - :еньйорів. А демографічне зростання, яке спостерігалося в XI ст.,
• - тнзило участь значних мас народу в далеких експедиціях.
Купецтво північноіталійських міст-республік: Венеції, Генуї, Пізи, щоб
: пгнрити і зміцнити свої позиції в левантійській торгівлі, готове було
нлглглсмати походи, і в першу чергу матеріально.
3-еличезну роль у підготовці і проведенні хрестових походів відіграла
- . -католицька церква на чолі з папою. Вона стала натхненником, органі-
«" - :м і активним учасником походів, допомогла світським феодалам об'-
П-:ітн пили, надала походам ідеологічне обґрунтування. Папство хотіло
жзоутися з Європи постійної загрози - рицарів і використати їх військову
" для встановлення свого панування над усім християнським світом та
— ::тння на Сході нових володінь, підконтрольних Апостольському пре-
гнпху- Папство, яке зміцнило і піднесло свій авторитет внаслідок Клюнійсь-
і::г: руху, посилювало вплив церкви на маси людей. Серед них зростав
ги й фанатизм. Під впливом політичної нестабільності та неврожаїв
• ьлтлпкінці XI ст. він набував форм релігійної екзальтації та аскетизму. В
їзпспі поширювались апокаліптичні очікування швидкого кінця світу. Че-
вп Божої кари за гріхи. Проповідники закликали народ каятися, йти на
ту по Єрусалима, до Гробу Господнього, здійснювати релігійні подвиги,
лоб здобути вічне прощення і спасіння. Благочестиві паломництва до Єру-
пгма ставали масовим явищем. Прочани, які поверталися звідти, поши¬
рювали перебільшені чутки про переслідування християн з боку турків-
'йьтьджуків у Палестині.
Здійсненню планів західноєвропейських феодалів і церкви сприяло ста¬
- ін:пе на Сході. У середині XI ст. турки-сельджуки захопили Багдад, а
1771 р. візантійська армія під командуванням Романа IV Діогена у битві при
1-Іінпикерті зазнала нищівної поразки і турки стали господарями Малої
Алі:. Вони захопили і Єрусалим, який вважався священним містом христи¬
ян. Це стало підставою для розгортання папством на Заході проповіді війни
І мусульманським Сходом. Були висунуті гасла «допомоги східним одновір-
щш» і «звільнення Гробу Господнього» (гробниці Ісуса Христа в Єрусали¬
мі Релігійний фанатизм розпалювався розповідями про гоніння християн
Палестині, наругу над християнськими святинями, переслідування захід¬

Історія середніх віків
них прочан в Єрусалимі мусульманами й іудеями. І заклики ці знайшли
відгук у західноєвропейському світі.
Проте, заради справедливості, відзначимо, що хрестоносний рух запо¬
чаткували набагато раніше і не на Заході. Ця ідея реалізовувалася, як і
ініціювалася, візантійськими імператорами - захисниками християнства на
Сході. Вони проголосили свого роду «Реконкісту» - відвоювання в арабів
своєї колишньої території. Ця ідея була підхоплена папством. Ще Лев IX
заявив, що боротьба на захист церкви є природним обов'язком мирян, у
першу чергу - рицарів. У ході Реконкісти папи давали індульгенції воїнам,
які воювали із сарацинами. 1074 р. папа Григорій VII висловив бажання
особисто повести християнських рицарів на боротьбу з ворогами Господа
до гробниці Спасителя.
Зовнішньополітична ситуація Візантії на той час була досить критич¬
ною. З півночі на Балкани вдерлися печеніги, завдали Олексію І Комніну
поразки і підступили до стін Константинополя. Одночасно турки-сельджу¬
ки спорядили флот і вступили у переговори з печенігами. Імператор Олек¬
сій І не лише наймав загони норманів і фландрських рицарів, але й у най¬
більш критичний момент (1090/91 р.) звернувся з посланням до папи і євро¬
пейських правителів, відправивши посольство до Урбана II (1088 -
1099 рр.). Прохання почули і скористалися ним, але тоді, коли безпосередня
загроза уже була відведена від Константинополя, печенігів розгромили з
допомогою половців, а сельджуцькі емірати вступили в боротьбу між собою
і з арабськими халіфами.
Присутність послів Олексія І на соборі в П'яченцг (березень 1095 р.)
використав Урбан II для початку пропаганди військового походу на Схід.
До кінця року було розроблено «концепсію» хрестових походів і скликано
собор у Клермоні (Франція), де обговорювалося питання встановлення «бо¬
жого миру». Склад собору достеменно невідомий, але документи підписали
12 архієпископів, 80 єпископів і 90 абатів. Після закінчення офіційних засі¬
дань Урбан II виступив 27 листопада з проповіддю перед величезним на¬
товпом духовенства, рицарів і простолюдинів, закликаючи взятися за зброю,
щоб вирвати з рук «невірних» Гріб Господній.
Папа обіцяв усім учасникам походу повне прощення гріхів, а загиблим - .
рай, вказуючи на земні вигоди для хрестоносців на Сході: «Ті, хто тут зне¬
долені й бідні, там будуть радісні й багаті». «Не забувайте, - вигукував
Урбан II, - що Бог моїми вустами обіцяє вам перемогу і віддає у ваші руки
незліченні скарби невірних! Кожний, хто відправиться для звільнення церкви
Божої, удостоїться вінця страдника і заслужить повне відпущення гріхів».
А О.К. Толстой у віршованій формі виклав це так:
«Всі, хто у цій справі згине,
Хто впаде під знаком хресним,
Перш, ніж їхня кров остигне,
Будуть в царствії небеснім!»
Заклики знайшли гарячий відгук серед людей. Проповідь папи неод¬
норазово переривалася вигуками: «Так хоче Господь!» і викликала щось

Лекція З Хрестові походи
подібне до масового психозу. Багато з присутніх давали обітницю йти в
похід, на знак чого нашивали на свою одежу хрест. Тим, хто давав таку
обітницю, духовенство відразу вручало символ ходіння на прощу - торбу і
патерицю.
Правда, такий ентузіазм вірян не відповідав ні намірам понтифіка, який
бажав відправити проти «невірних» лише рицарські загони, а підняв увесь
християнський Захід; ні інтересам Олексія І, який звертався за військовою
допомогою проти турків-сельджуків, а зіткнувся з нашестям напівдикого
натовпу.
Папа призначив датою збору хрестоносців 15 серпня 1096 р. Церква
почала надавати хрестоносцям важливі пільги:
- звільнення від податків;
- майно і сім'ї хрестоносців передавалися під охорону церкви.
Звільнення «християнських святинь» у Палестині символізувало в уяв¬
ленні європейців подвиг, в якому їхні релігійні переконання поєднувалися
із загарбницькими прагненнями. Хоча мусульмани не влаштовували гонінь
на християнську релігію і не руйнували Гріб Господній, проповідь священ¬
ної війни з невірними розгорнули сотні проповідників - єпископів, свяще¬
ників, ченців.
Найпопулярніщим серед народу був чернець Петро Ам'енський {Пус¬
тельник), який закликав до походу простий люд Північної і Середньої
Франції та прирейнської Німеччини. Згідно з легендою, під час паломницт¬
ва він заснув біля Гробу Господнього і Спаситель сказав йому: «Петре, піди
до патріарха і розкажи про гоніння християн і спонукай віруючих звільни¬
ти Єрусалим від язичників». Історики вважають, що Петро до початку по¬
ходів ніколи не відвідував святих місць, а був підкуплений папою, оскільки
володів блискучими ораторськими здібностями. Гіберт Ножанський писав,
що Петро навіть не мав уявлення про маршрут, яким мав вести селянське
ополчення в Палестину.
Серед інших проповідників відомі рицар Вальтер Голяк (Негмущий),
який збирав ополчення в Північній Франції, і священик Готшалк з Рейнсь¬
кої області. Селяни вірили в те, що по Землі Обітованій «тече мед і молоко»,
як про це образно говорилося у Святому Письмі. Мрії про духовний подвиг
заради прощення гріхів поєднувалися з надіями на набуття землі.
Отже, селянські маси сподівалися не лише на духовне звільнення, але й
на поліпшення свого соціального і матеріального становища.
ПЕРШИЙ ХРЕСТОВИЙ ПОХІД
Ранньою весною 1096 р. десятки тисяч бідняків піднялися на «святе
паломництво». «Беззбройний натовп», за визначенням Анни Комнін, з Шам¬
пані, Лотарингії, прирейнських областей з дрючками, сокирами, косами,
без запасів продовольства, йдучи вздовж Рейну і Дунаю через Південну
Німеччину, Австрію, Угорщину, Сербію та Болгарію до Константинополя,

Хрестові походи
вчиняли єврейські погроми, грабували місцевих жителів. Тому постійно від¬
бувалися сутички учасників походу з місцевим населенням, в яких хресто¬
носці зазнавали великих втрат. Анонімний хроніст писав: «Віллани брали
хрест, щоб звільнитися від гніту особистої залежності і податків».
У серпні 1096 р. вже значно поріділі й деморалізовані загони Вальтера
Голяка першими підійшли до Константинополя, невдовзі до них приєдналося
ополчення Петра Ам'єнського. Імператор Олексій І провів переговори з Пет¬
ром, який відмовлявся чекати основних сил рицарів і вимагав переправити
його воїнство через Босфор. Після переправи хрестоносці рушили в глиб
Малої Азії, але зазнали нищівної поразки від сельджуків неподалік Нікеї у
жовтні 1096 р. Анна Комнін писала в «Олексіаді», що «скрізь лежали тіла
вбитих. Коли їх зібрали, це була не купа, не курган і навіть не горб, а вели¬
чезна гора, таким великим було нагромадження тіл... » Багато хрестоносців
потрапили в полон і були продані в рабство. Лише незначна частина зуміла
втекти і повернутися до Константинополя (в т.ч. і Петро Пустельник).
Таким чином, наївні ілюзії селян, які мріяли здійснити релігійний подвиг
і добитися звільнення, розвіялися при першому ж зіткненні з дійсністю.
Рицарські ополчення збиралися довше і готувалися до походу ретельні¬
ше. Вони були значно краще озброєні і споряджені, кожного сеньйора су¬
проводжували озброєні васали, священики, лікарі, постачальники, конюхи
та інші челядники. З цією метою феодали продавали або заставляли части¬
ну свого майна, яке залюбки скуповували єпископи й абати. Озброєні хрес¬
тоносці були двосічним мечем, який служив і хрестом (ефес і клинок); де-

41 (Ш
Лекція 3
Хрестові походи
рев'яним списом з металевим наконечником (служив ратищем для стрічок,
що лякали коней супротивника); дерев'яним, обшитим металевими пласти¬
нами, щитом; шоломом, кольчугою або латами.
Першими рушили в похід феодали Лотарингії на чолі з герцогом Готф¬
ридом Бульонським (за назвою замку в Арденах), якого супроводжували
брати Балдуїн і Євстафій. Нормандських рицарів Південної Італії очолю¬
вав князь Боемунд Тарентський (один з найрозумніших і обдарованіших
керівників, але ледь чи не найбільш жадібний), який давно ворогував з
Візантією і мріяв про утворення свого князівства на Сході.
Французьку армію очолив
брат короля Філіппа І (сам ко¬
роль був відлучений від церк¬
ви, про що згадувалося в
першому томі) Гуго де Вар-
мандуа. Південнофранцузьки-
ми рицарями командував
граф Раймунд IV Тулузький,
учасник Реконкісти в Іспанії,
досвідчений полководець (ві¬
ком за 50 років); а північно- і
середньофранцузькими - гер¬
цог Роберт Нормандський (в
його війську були рицарі з
Англії і Шотландії), графи Етьєн із Блуа і Роберт II Фландрський.
Хрестоносці досягали Константинополя трьома шляхами:
1) рейнсько-дунайською дорогою;
2) узбережжям Адріатики;
3) через Італію, а звідти морем - на Балкани через Македонію і Фракію.
Похід хрестоносців супроводжувався безперестанними грабунками і
вбивствами. Невідомий католицький автор писав: «Ці банди складалися з
авантюристів, злочинців, перелюбників, розбійників і вбивць; грабежі для
них - справжня мета походу». А прихильник Реформації П. Бейль був ще
відвертішим: «Ці лицеміри лише грабували і вбивали, ґвалтували жінок і
дівчат. Хрестові походи - найогидливіші сторінки історії людства».
Наприкінці 1096 - початку 1097 рр. загони почали
прибувати в Константинополь і вели себе задирливо.
Анна Комнін так писала про хрестоносців: «Вони ру¬
бали дітей на частини, змушували матерів своїх жертв
випивати їхню кров. Вони ґвалтували свої жертви, а
потім, вішаючи їх, вправлялися у володінні мечем на
їхніх трупах».
Олексій І Комнін побоювався нашестя хрестонос¬
ців, яких візантійські вельможі вважали «варварами»,
Печатка і намагався перешкодити об'єднанню їхніх загонів у
хрестоносців Константинополі. Одночасно імператор намагався ви-
Рицарі - учасники Першого хрестового
походу у повному озброєнні

Історія середніх віків
користати сили хрестоносців. Лестощами, підкупами і погрозами Олексій І
домігся від більшості сеньйорів і рицарів васальної присяги: зобов'язували¬
ся повернути імперії її землі, які будуть відвойовані у турків. Категорично
відмовився давати клятву кесареві граф Раймунд IV Сен-Жіль - командир
провансальських військ, мотивуючи тим, що призначення він отримав від
папи. І лише після цього Олексій І переправив хрестоносне ополчення в
Малу Азію у квітні-травні 1097 р.
У Малій Азії в XI ст. склалося декілька ворогуючих між собою сельд¬
жуцьких держав. Відсутність політичної єдності серед мусульман значно
полегшила просування хрестоносців. Разом з візантійцями вони підійшли
до Нікеї і взяли її в облогу. Зрештою, залога здала місто візантійському
воєначальнику, що викликало невдоволення західних рицарів. Допомога ві¬
зантійців слабшала, а взаємна недовіра союзників збільшувалася.
Просуваючись на південний схід, 1 липня
1097 р. хрестоносці завдали поразки сельджукам
під Дорилеєм, пізніше - під Іраклгєю. У жовтні
вони досягли Сирії, а в лютому 1098 р. військо
Бодуена Фландрського перейшло Євфрат і захо¬
пило Едессу, де і виникла перша держава хрес¬
тоносців на Сході - графство Едесське.
Інші війська хрестоносців надовго застрягли
під Антіохією, яка мала могутні укріплення.
7-місячна облога погіршила становище рицарів,
ряди яких косив голод. Саме тоді на околицях
міста європейці знайшли цукрову тростину, вжи¬
ваючи яку вони врятувалися від голоду. А зрада
коменданта фортечної башти західної частини
міста під назвою «Дві сестри» дозволила загону Боемунда Тарентського
увірватися в місто. Пізніше, за згодою інших воєначальників, він заснував
князівство Антіохійське. Проте перш ніж це сталося хрестоносці самі по¬
трапили в облогу, тому що Антіохію оточило велике військо сельджуцько¬
го еміра Кербоги. Рицарі опинили¬
ся у безвихідній ситуації. їх вря¬
тувала віра в чудо і заступництво
Господа. Одному бідному клірикові
з'явився ангел і сказав, що спасін¬
ня принесе священна реліквія, за¬
копана під вівтарем одного з антіо-
хійських храмів. Це було вістря
списа, яким римський легіонер по¬
ранив розіп'ятого Ісуса. Реліквію
знайшли, і це викликало небувале
піднесення у війську хрестоносців.
Вони кинулися на армію Кербоги і
відігнали її від Антіохії.
Битва хрестоносців
із сельджуками
Битва хрестоносців із сарацинами
під Антіохією

Лекція З Хрестові походи
Із Сирії хрестоносці рушили в Палестину і влітку 1099 р. підійшли до
Єрусалима, який перебував під владою єгипетського халіфа. Місто взяли
штурмом 15 липня 1099 р., зчинивши дику різню і погром. Упродовж трьох
днів переможці нещадно грабували його, знищивши десятки тисяч жителів
Єрусалима. Лише в головній мечеті хрестоносці вирізали майже 10 тис.
мусульман, які шукали там порятунку. Різня охопила все місто. Літописець
писав: «Після великого кровопролиття хрестоносці розбрелися будинками
міщан, захоплюючи все, що в них знаходили. Кожний, хто входив у буди¬
нок першим..., привласнював і сам будинок, і палац, і все, що в ньому зна¬
ходилося, і володів усім цим як власним...Ти би міг бачити дивну картину,
- одні сарацини були з розбитими головами, що було для них найлегшою
смертю; інші, прострелені стрілами, змушені були кидатися з укріплень;
треті довго мучилися і гинули, згораючи в полум'ї».
Особливу жадібність хрестоносці проявляли до коштовностей. Францу¬
зький священик Фульхерій із Шартра зауважував: «Знаючи спритність
сарацинів, рицарі розпорювали животи небіжчикам, щоб витягти з нутро¬
щів золоті монети. А для певності склали трупи у велику купу, перетвори¬
ли її в попіл, щоб розшукати золото». Звірства хрестоносців в Антіохії та
Єрусалимі започаткували «священну війну» християн і, зрештою, призве¬
ли до відродження й поширення ісламського джихаду.
Таким чином, мета хрестового походу була досягнута ціною великих
втрат з боку західноєвропейських рицарів, а також численних жертв серед
місцевого населення.
ДЕРЖАВИ ХРЕСТОНОСЦІВ НА СХОДІ
Після взяття Єрусалима хрестоносці оволоділи значною частиною схід¬
ного узбережжя Середземного моря. За допомогою флоту венеціанців, гену-
езців і пізанців, які приєдналися до руху з надією отримання вигоди, захопи¬
ли багато портових міст. Забувши про клятву, дану візантійському імперато¬
рові, хрестоносці утворили 4 своїх держави: Готфрид Бульонський - коро¬
лівство Єрусалимське (Південна Сирія та Палестина), його брат Балдуїн -
графство Едесське, Боемунд Тарентсь-
кий - князівство Антіохійське, Раймунд
IV Тулузький - графство Тріполі.
На зборах керівників хрестоносних
загонів було вирішено обрати верхов¬
ного правителя і надати йому титул
захисника Гробу Господнього. Ним став
Годфрид Бульонський, який склав ва¬
сальну присягу церкві в особі католи¬
цького патріарха Єрусалимського. Про¬
те наступного року він помер, і хрес¬
тоносці запропонували його братові Фортеця хрестоносців на Сході

Історія середніх віків
Бодуену Фландрському, графу Едесси, прийняти королівський титул. Так
виникло Єрусалимське королівство, до складу якого ввійшли міста і округи
Яффи, Вифлеема, Хайфи, Кесарії, Акри, Тріполі, Сайди, Бейрута і Tipa.
Номінально єрусалимський король вважався сюзереном щодо всіх ін¬
ших правителів Латинського Сходу. Вони складали йому клятву вірності
(оммаж). Це були правителі графства Едесського (1098 - 1144 pp.), князівс¬
тва Антіохійського (1098 - 1268 pp.) та графства Тріполі (1109 - 1289 pp.).
Території цих держав були поділені на баронії, а ті - на рицарські феоди.
Король мав право залучати на військову службу всіх васалів протягом року,
причому останні не могли надовго залишати свої феоди. Коли мусульмани
почали витісняти хрестоносців з їхніх володінь, королі замість земельних
феодів надавали рицарям певні прибутки (збір податку, мита, торговельні
привілеї тощо). Такі прибутки розглядалися теж як феод.
Владу короля обмежувала Ассиза Вищого суду, яка була верховною
політичною радою і королівською судовою курією. В ній засідали барони і
прямі королівські васали. Існувала також Ассиза суду міщан, яка розгляда¬
ла судові спори міських жителів. Пізніше ухвали цих судів і коментарі
юристів, які їх обслуговували, склали звід феодального права держав хре¬
стоносців - «Єрусалимські Ассизи».
Місцеві селяни арабського, сирійсько-
го, вірменського та грецького походження
були перетворені на залежних вілланів.
Вони мусили здавати оброк (від третини
до половини врожаю і приплоду худоби) і
платити податки державі. Деяку частку
населення складали раби, переважно -
взяті в полон або куплені «сарацини».
Торгівля в державах хрестоносців була
зосереджена в основному в руках італій¬
ських купців, насамперед генуезців, пізан-
ців, венеціанців. Вони займалися експорт¬
но-імпортними операціями: вивозили
предмети розкоші, прянощі та рабів, а вво¬
зили метали, зброю, коней, сукно, шкіри,
продовольство. У портах (Акрі, Яффі, Бей¬
руті) купці морських республік мали свої
укріплені квартали і користувалися ши¬
рокими привілеями. Ними управляли влас¬
ні консули, призначені урядами відповід¬
них республік. Між купцями різних міст
існувала гостра конкуренція.
Поважне становище в державах хрес¬
тоносців займала католицька церква. В
Єрусалимському королівстві її очолював
Держави хрестоносців на Сході патріарх, якому підлягало 14 єпископств і

Лекиія З Хрестові походи
Печатка госпітальєрів
багато монастирів. Церковні інституції отримали чималі земельні володін¬
ня, від яких не платили жодних податків. Крім того, вони збирали церковну
десятину. Папи здійснювали суворий контроль за діяльністю церковних
установ через своїх легатів.
Загальне становище держав хрестоносців було
хитким через відсутність єдності серед правите¬
лів і їхніх васалів, а також підтримки з боку міс¬
цевого населення. Войовничі мусульманські сусі¬
ди не припиняли боротьби проти них. Постійно
скорочувався притік рицарів з Європи, хоча ка¬
толицька церква не припиняла закликати своїх
вірних до продовження священної війни на Схо¬
ді. За таких умов додатковим засобом захисту
держав хрестоносців мали стати рицарсько-чер¬
нечі ордени.
Першим з них був орден госпіталю св. Іоанна
Єрусалимського, який утворився одразу після Першого хрестового походу.
В 1113 р. папа Римський затвердив його статут, згідно з яким на госпіталь¬
єрів, або іоаннітів, покладалося піклування про хворих і поранених хрес¬
тоносців. Засновником ордену був рицар Жерар, а про лікарню на 2 тис.
хворих чутки поширилися всім Сходом. Сам султан Саладін, переодягнув¬
шись старцем, таємно відвідав будинок милосердя.
Проте госпітальєри швидко повернулися до
рицарських забав, а за хворими почали доглядати
найняті прислужники. «Провізор» - перший на¬
ставник общини став називатися магістром, а пі¬
сля 1267 р. - великим магістром. Як відзнаку іоан¬
ніти носили червоний плащ з білим хрестом. Вось¬
микутний хрест був символом невинності і восьми
рицарських чеснот (їзда на коні, фехтування, во¬
лодіння списом, плавання, полювання, гра в шаш¬
ки, написання і спів віршів на честь дами серця).
Орденська печатка зображувала хворого на ліж¬
ку з хрестом у головах і світильником у ногах. А
гаслом іоаннітів було: «Бідні - ось наші єдині пани.
Допомога хворим - ось наша єдина турбота».
Стати госпітальєром міг лише рицар благо¬
родного походження, у крайньому разі позашлюб¬
ний син князя. Вступаючи в орден, рицар вносив у скарбницю 2 тис. тур-
ських су. Досить швидко орден нагромадив великі багатства: не було в Єв¬
ропі герцогства без маєтків іоаннітів. У XIII ст. вони володіли уже 19 тис.
рицарських вотчин (наприклад, у Франції ці села називалися Сен-Жан).
Рицарям надавалося переважне право на будівництво замків і укріплень.
Наприклад, побудований 1186 р. Магрибський замок поміщав 1 тис. воїнів і
мав припаси на 5 років облоги.
Восьмикутний
рицарський хрест

Історія середніх віків
Церемонія мальтійського ордену
в Римі
Після завоювання Палестини
іоанніти перемістилися на Кіпр
(1291 р.), де створили найкращий
флот, потім на о. Родос (1309 р.), а
коли його захопили мусульмани у
1522 р., перебралися на о. Мальту, а
орден отримав нову назву - Маль¬
тійського (його членом був росій¬
ський цар Павло І). З 1834 р. його
резиденція знаходиться в Римі.
Коли госпітальєри відвернулися
від обітниці милосердя, вісім з них
вирішили виділитися в окреме брат¬
ство. Вони взялися за зброю, прися¬
гнувши супроводжувати паломників
дорогами до Єрусалима у 1119 р. Ко¬
роль Балдуїн II виділив братству частину власного палацу, збудованого на
місці давнього Соломонового храму, звідси і назва, «temple» - храм. Храмов¬
ники носили білий плащ з червоним хрестом, а на печатці ордену був спочат¬
ку храм, а згодом - рицар і пілігрим, які їхали на одному коні.
Статут ордену «Бідних братів Єрусалимського храму» затвердив
1128 р. папа Гонорій II на соборі в Тру а. У розробці статуту брав участь
Бернард Клервоський. Основним завданням ордену були оборона і розши¬
рення володінь хрестоносців і придушення виступів місцевого населення.
В орден вступали переважно молодші сини рицарів. Вони складали три
чернечих обітниці: цнотливості (безшлюбності),
міну від звичайних монахів, члени рицарсько-
чернечих орденів були зобов'язані боротися
проти ворогів християнства зі зброєю в руках.
На чолі орденів стояли виборні великі магіст¬
ри та їхні заступники (прецептори), які утво¬
рювали орденський капітул і підлягали безпо¬
середньо папі Римському, не залежали від міс¬
цевої влади і користувалися рядом привілеїв.
1162 р. папською буллою члени ордена були
виведені з-під юрисдикції місцевих єпископів.
Тамплієри стали однією з найзаможніших
інституцій Європи. Під скіпетром гросмейс¬
тера тамплієрів у Європі знаходилося 10 тис.
поселень, власний флот, золото, банки (напри¬
клад, за о. Кіпр вони запропонували 100 тис.
золотих). Ордену передавалися величезні гро¬
шові суми. Так, англійський король Генріх II
заповів тамплієрам 42 тис. марок сріблом і 500
марок золотом.
бідності та послуху. На від-
Тамплієр в орденському
плащі і з озброєнням

Лекція З Хрестові походи
Печатка тамплієрів
Після втрати володінь на Сході тамплієри
перенесли свою діяльність в Європу. Але на май¬
но ордену вирішив претендувати французький
король Філгпп IV Красивий. За допомогою папи
Климента V він у 1307 р. заарештував" усіх там¬
плієрів у Франції. Але, підозріваючи небезпеку,
перед арештом з Парижа вночі вивезли три вози
багатства у напрямку замку Жісар у Нормандії.
У ньому нібито збудували потаємну башту, вхід
у яку невідомий досі.
У 1312 р. папа оголосив про розпуск тампліє¬
рів, а в 1314 р. великого магістра ордену Жака
Моле і трьох його найближчих помічників засу¬
дили до пожиттєвого ув'язнення. Але, виступивши проти методів отриман¬
ня свідчень, тамплієри прирекли себе на смерть. Перед спаленням на вог¬
нищі Жак Моле прокляв короля і папу, а ще через 14 років (1328 р.) у
Франції закінчилася династія Капетингів. Про це в художній формі напи¬
сав М. Дрюон у романі «Залізний король» із серії «Прокляті королі».
Пізніше, в 1190-1191 рр., німецькі хрестоносці заснували в районі Акри
польовий госпіталь, на базі якого в 1198 р. був створений Орден Німецького
госпіталю св. Марії в Єрусалимі, хоча резиденція розташовувалася в Акрі.
На початку 1199 р. папа Римський затвердив статут німецьких рицарів, в
якому поєднувалися завдання догляду за хворими і пораненими та бороть¬
би проти ворогів християнства.
Як відзнаку німецькі рицарі носили білий плащ з чорним хрестом. Після
перенесення діяльності в Європу Тевтонський орден спрямував свою агресію
на береги Балтійського моря, де з Орденом мечоносців заснував свою держа¬
ву. Саме від командорів Тевтонського ордену пішов лозунг: «Дранг нах Остен!»
ЗАГАРБАННЯТЄВТОНСЬНОГОІ
Г
Загарбання Тевтонського ордену

Історія середніх віків
ДРУГИЙ І ТРЕТІЙ ХРЕСТОВІ ПОХОДИ
До початку XII ст. хрестоносці заволоділи майже всім Левантом, зали¬
шивши за мусульманами лише Алеппо, Хамсу, Хаму й Дамаск. Проте по¬
ступово розпочинається згуртування мусульманських князівств, результа¬
том чого стає втрата хрестоносцями своїх володінь. Ще навесні 1111 р. пра¬
витель Мосула Мавдуд оголосив хрестоносцям джихад, а в 1119 р. Ільгазі,
володар Алеппо, завдав «франкам» нищівної поразки у битві поблизу Дарб
Сармади (між Антіохією й Алеппо), за що був визнаний «бійцем за віру» і
оспіваний багатьма поетами.
Священну війну проти держав хрестоносців активно продовжив атабег
(правитель) Мосула Імам-ад-Дін Зенгі, який 1137 р. завдав поразки війську
графа Тріполі, а 1144 р. захопив Едессу. Щоб відвернути загрозу, яка навис¬
ла над Латинським Сходом, папа Євгеній III (1145 - 1153 рр.) проголосив
новий хрестовий похід. Папський заклик активно підтримав видний като¬
лицький діяч і проповідник абат Бернард Клервоський. Йому вдалося пере¬
конати для участі в поході двох європейських монархів - Людовіка VII
Французького (1137 - 1180 рр.) і Конрада III Німецького (1138 - 1152 рр.).
Другий хрестовий похід відбувся в 1147 - 1149 рр. Він розпочався з Німеч¬
чини і Франції, звідки вийшли дві армії рицарів і прочан, які були малоке-
ровані і малоорганізовані. Похід завершився повною невдачею. Малоазійські
турки завдали нищівної поразки німецьким хрестоносцям під Доршіеєж, а
французів допікали напади місцевих жителів, голод і хвороби. їхня облога
Дамаска завершилася 1148 р. невдало, і вони змушені були морем повертати¬
ся на Захід. Похід приніс величезні фінансові збитки і людські жертви. За
перебільшеними даними, одна Німеччина втратила до 1 млн. чол.
Зразу ж після походу, у 1151 р., турки знищили графство Едесське. А
три латинські держави не ладнали між собою, ослаблюючи єдність христи¬
ян на Сході. У другій половині XII ст. головним противником хрестоносців
став Єгипет, що особливо зміцнів після того, як правитель мусульманської
частини Сирії, талановитий політик, курд Салах-ад-Дін (Саладін), завою¬
вав його, як і дрібні месопотамські князівства, об'єднав державу і заснував
нову династію - Айюбідів.
Саладін у 1187 р. поблизу с. Хаттин (Палестина)
розбив 20-тисячну армію хрестоносців, захопивши в
полон короля Гі де Лузіньяна, магістрів орденів тамплі¬
єрів і госпітальєрів. Після цього мусульмани оволоділи
всіма приморськими містами на півдні від Тріполі, вклю¬
чаючи Акру й Бейрут, і взяв Єрусалим. До речі, він не
став вирізати міщан, як це зробили в 1099 р. хрестонос¬
ці, дозволив правити у храмі Гробу Господнього хрис¬
тиянську літургію, лише замінив на церквах хрести
мусульманським півмісяцем. Крім Єрусалимського ко¬
ролівства, Саладін захопив більшу частину графства
Тріполі й Антіохійського князівства. Нависла серйозна
Салах-ад-дін загроза втрати всіх володінь хрестоносців на Сході.

Лекиія З Хрестові походи
Престарілий папа Урбан помер, коли отримав повідомлення про падін¬
ня Єрусалима. «Вернути Єрусалим!», - вимагали його спадкоємці Григорій
VIII і Климент III, який 1188 р. проголосив Третій хрестовий похід (1189 -
1192 рр.). Його зголосилися очолити три «заморські королі» (так їх назива¬
ли латинські поселенці Леванту): німецький імператор Фрідріх І Барбарос¬
са, французький король Філіпп II Август і король Англії Генріх II План-
тагенет. У різні країни Європи були направлені кардинали для проповіді
священної війни і збору спеціального податку - Саладінової десятини. Під
час підготовки до хрестового походу в Англії помер Генріх II, тому англій¬
ських хрестоносців очолив його син Річард І Лев'яче Серце - сміливий, але
авантюрний діяч. До хрестоносців приєднався і австрійський герцог Лео¬
польд. Керівники походу лише формально були союзниками, насправді ж
вони швидко пересварилися між собою.
Прагнення мас до активної участі в хрестових походах підтримувалися
і рицарськими поетами. Так, мінезингер Фрідріх фон Хаузен (загинув під
час Третього хрестового походу у 1190 р.) писав:
Хто хоче зберегти своє життя,
Святого не бере хреста.
Готов в бою померти я,
В бою за Господа Христа!
Третій хрестовий похід завершив¬
ся таким же ганебним підсумком,
як і попередній. Німецькі хрестонос¬
ці навіть не дійшли до Палестини.
Вони переправилися через Дарда¬
нелли в Малу Азію, відвоювали там
у турків окремі території, але прик¬
ра несподіванка змінила хід подій.
При переправі через невелику гір¬
ську річку в Кілікії 1190 р. втопився
Фрідріх І (1152 - 1190 рр.). Після цьо¬
го частина німецьких рицарів повер¬
нулася морем на батьківщину, а час¬
тина прибула в Антіохію.
Річард І Лев'яче Серце (1189 -
1199 рр.) дорогою на Близький Схід
втрутився у внутрішню боротьбу на
Сицилії, відтак захопив о. Кіпр, який
нещодавно відколовся від Візантії. Ця
спроба захопити Сицилію виклика¬
ла невдоволення французького ко¬
роля Філіппа II Августа (1180 -
1223 рр.) і нового німецького імпера¬
тора Генріха VI (1190 -1197 рр.), який
претендував на сицилійську корону.

Історія середніх віків
У Палестині англійські і французькі рицарі
довго облягали Акру, яку захопили 1191 р., після
чого Річард І і Філіпп II розсварилися між собою
остаточно. У розпал військових дій Філіпп II по¬
вернувся в Європу, уклав угоду з Генріхом VI і
розпочав війну з Англією. Усі спроби англійців
здобути Єрусалим не мали успіху. І в 1191 р. Рі¬
чард І і Саладін уклали договір, за яким хресто¬
носцям залишалося середземноморське узбереж¬
жя від Tipa до Яффи, купцям і прочанам дозво¬
лялося впродовж трьох років відвідувати Єруса¬
лим, що залишався єгипетським, а столицею
Єрусалимського королівства ставала Акра.
Коли Річард І повертався в Англію суходо¬
лом, неподалік Відня його схопив австрійський
герцог Леопольд, який передав англійського мо¬
нарха його ворогові - німецькому імператорові
Генріху VI. Річарду І довелося два роки просиді-
Рицар-хрестоносець і ти під вартою в одному з німецьких замків,
воїн-мусульманин Отже, і Третій хрестовий похід не приніс ус¬
піхів. Хрестоносці лише стабілізували військово-
політичне становище на Латинському Сході і сприяли утворенню Кіпрсько¬
го королівства (1192 - 1489 рр.). Ще одним негативним наслідком походу
було посилення незгод між європейськими державами і загострення відно¬
син між Заходом і Візантією.
Проте папство не бажало миритися із втратою Єрусалима, і через декіль¬
ка років знову розпочалися заклики до нових походів.
ЧЕТВЕРТИЙ ХРЕСТОВИЙ ПОХІД
І ЗАГАРБАННЯ КОНСТАНТИНОПОЛЯ
Стало зрозумілим, що до початку XIII ст. головним суперником хресто¬
носців на Сході став Єгипет, який був не лише загарбником Святої землі,
але й основним торговим конкурентом латинських держав. Тому один із
наймогутніших і найенергійніших пап Інокентій III (1198 - 1216 рр.) прого¬
лосив хрестовий похід проти Єгипту. Були вжиті фінансові і дипломатичні
заходи для підготовки походу. У 1199 р. введено особливий хрестоносний
податок на духовенство (монастирі і церква віддавали 1/10 частину річного
прибутку). Сам папа віддав 1/10 своїх прибутків (але французькі єпископи
податку так і не заплатили). За допомогою папського легата - кардинала
Петра Капуанського 1199 р. уклали перемир'я між ворогуючими Філіппом
II і Річардом І (правда, через 4 місяці англійський король загинув при обло¬
зі замку від стріли свого французького васала). Папа примирив ворогуючі
Геную і Пізу за обіцянку використати їх для морської переправи, а також

Ш
Лекція 3
Хрестові походи
намагався втрутитися в династичну боротьбу у Німеччині, але німецькі
феодали так і не взяли широкої участі в поході. Цікавим виявився і лист
папи Олексію III із закликом взяти участь у поході, де піднімалося питання
і про церковну унію. У разі відмови Візантії загрожували небезпекою з
Заходу. А в ролі нового Петра Пустельника виступив французький свяще¬
ник Фульк із Нейсі (поселення на р. Марна).
Проте досить швидко стало зрозумілим, що на перший план виходить
антагонізм між західноєвропейськими країнами і Візантією, інтереси яких
не збігалися. Так, візантійський імператор одним із перших привітав Сала-
діна із завоюванням Єрусалима. Взаємна неприязнь і недовіра між латиня¬
нами і греками постійно наростала ще з самого початку хрестоносного руху.
Вони посилювалися різними економічними інтересами, торговельними про¬
тиріччями і політичними амбіціями. Стало зрозумілим, що саме вони, а не
релігійні мотиви рухають інтересами латинських держав. А інтриги венеці¬
анського дожа Дандоло сприяли тому, що Четвертий хрестовий похід став
переломним моментом у хрестоносному русі, бо вперше його жертвою ста¬
ли одновірці. Саме з нього розпочалася криза і ідеї, і самого руху, що ви¬
йшов з-під контролю Апостольської столиці.
Влітку 1200 р. у Франції відбулися збори керівників хрестоносних опол¬
чень, які вирішили звернутися до Венеції з проханням перевезти рицарів
морем до Єгипту. (Про підписану угоду мова йшла ще у першому томі.)
Неспроможні оплатити умови транспортування, блоковані на о. Лідо без
засобів для існування хрестоносці вимушені були оволодіти далматинським
портом Задаром, що незадовго до цього перейшов до угорського короля,
який теж погодився взяти участь у поході. Місто взяли і пограбували. А
Інокентій III, дізнавшись про це, спершу відлучив хрестоносців від церкви,
як і Венецію. Але згодом, не бажаючи припинення походу і розпаду армії,
доручив своєму легатові зняти відлучення з рицарів, як тільки вони продов¬
жать похід.
Продовжився похід після того, як Боніфацій Монфератський погодився
допомогти царевичу Олексію Ангелу повернути трон його батькові Ісааку
II, які обіцяли, крім грошової оплати, підпорядкувати візантійську церкву
Риму. Як уже відзначалося, 17 липня 1203 р. хрестоносці і венеціанці взяли
Константинополь, відновили на троні Ісаака II, а царевича проголосили спів¬
правителем під іменем Олексія IV. З великими труднощами вони змогли
зібрати лише половину суми з демагогічно обіцяної колосальної винагороди
у розмірі 200 тис. срібних марок. Населення і духовенство столиці були
вкрай обурені здирством імператора і спробою ввести екстраординарний
податок. У січні 1204 р. спалахнуло повстання, яке привело до влади Олек¬
сія V Дуку, що остаточно порвав з латинянами, почав готувати місто до
облоги. У відповідь рицарі взялися до штурму Константинополя, хоча, за¬
ради справедливості, слід зазначити, що майже половина хрестоносців від¬
мовилася брати участь у захопленні Константинополя. Запізнився із при¬
йняттям рішення і папа, який не знав, чим пожертвувати - об'єднанням
латинської і грецької церков, чи Константинополем?

Історія середніх віків
13 квітня 1204 р. хрестоносці оволоділи
Константинополем, дощенту пограбувавши
його. Більшість творів мистецтва було зни¬
щено, оскільки цінували лише вироби з мета¬
лу. Маршал Віллардуен Шампанський писав:
«Здобич була такою великою, що її навіть не
могли порахувати», а простий воїн Робер де
Кларі відзначав, що «рицарі захопили 2/3
земних багатств». Три дні хрестоносці грабу¬
вали місто. Спаленню підлягали цілі кварта¬
ли, нещадно пограбували храм св. Софії. Гре¬
цький історик Нікіта з Хон писав: «Не знаю з
чого розпочати і чим завершити опис усього
того, що чинили ці нечестиві люди».
За падінням Константинополя сталося
захоплення майже половини Візантійської
імперії, головним чином територій на Бал-
канському півострові. На завойованих тери-
свою державу - Латинську імперію (1204 -
отримала лише наприкінці XVIII ст., а спо¬
чатку йменувалася «Римською». На іншій території Візантії виникло ще
ряд держав: Епірський деспотат (на заході Балкан), Нікейська імперія
(північно-західна частина Малої Азії), Трапезундська імперія (південне уз¬
бережжя Чорного моря). По сусідству з'явилися й інші держави хрестонос¬
ців: Афінське герцогство, Фессалонікське королівство та інші.
Найбільше від розпаду Візантії отримала Венеція. До неї відійшло біль¬
ше половини Константинополя, Адріанополь, гавані на берегах Мармурово¬
го моря, ряд островів в Егейському морі, південно-західний Пелопоннес,
острів Крит тощо.
Латинська імперія проіснувала недовго. У 1261 р. нікейський імператор
Михаїл Палеолог за допомогою грошей і флоту генуезців (основного торго¬
вого суперника Венеції) оволодів Константинополем і відновив Візантійську
імперію. Проте колишнє багатство і могутність її були остаточно підірвані
Четвертим хрестовим походом.
Отже, цей похід був останнім великим заходом хрестоносного руху, але
основним «успіхом» його стало не оволодіння мусульманським Єгиптом і
відвоювання Єрусалима, а захоплення наймогутнішої християнської імпе¬
рії - Візантії.
Хрестоносці вдираються
в Константинополь
торіях хрестоносці утворили
1261 рр.), хоча таку назву вона
ОСТАННІ ХРЕСТОВІ ПОХОДИ
На початку XIII ст. у Франції і Німеччині селянство потрапило в нечу-
вано-жебрацьке становище через феодальні усобиці, війни і голод. Зазна¬
вала кризи і хрестоносна ідея. Тоді-то і поширилося уявлення, що невинні

Лекиія З Хрестові походи
Пастух Етьєн закликає дітей
іти у хрестовий похід
діти зуміють швидше добитися від Всевиш¬
нього тієї милості, яка ніяк не давалася в руки
дорослим грішникам. Тобто Єрусалим здатні
чудесним шляхом звільнити люди безгрішні
- малі діти. Згідно з напівлегендарними опо¬
відями західних хроністів, у травні 1212 р. 12-
річний французький пастух Етьєн, з'явив¬
шись в абатстві Сен-Дені у Парижі, оголосив
себе божим посланцем, покликаним очолюва¬
ти дітей у війні за «Святу Землю». Частина
дослідників вважають його психічно ненор¬
мальною дитиною.
Однак до нього став збиратися натовп ді¬
тей, до яких приєднувалися фанатичні мона¬
хи, бідні селяни і міщани. З Марселя на 7 ко¬
раблях їх доставили до Єгипту (правда, два
кораблі загинули від шторму поблизу Сарди¬
нії), де продали судновласникам у рабство.
У Німеччині приблизно 10-12-річний про¬
повідник Ніклас із Кельна зібрав близько 20
тис. дітей. Ця армія вздовж Рейну перейшла
Альпи (у горах 2/3 дітей загинуло від холо¬
ду). Дійшовши до Рима, частина дітей зму¬
шена була повернути назад, а інша пішла у
Брундизію. І лише втручання місцевої влади
завадило работоргівцям продати дітей. Так
закінчився трагічний хрестовий похід дітей.
Після початку Другої світової війни Бер-
тольд Брехт описав ці події у своєму вірші
«Дитячий хрестовий похід».
Проте папство продовжувало вести агі¬
таційну роботу для організації нових похо¬
дів. У 1215 р. в Римі Латеранський собор
прийняв ряд важливих рішень:
1) сеньйори і міста, відповідно до ба¬
гатств, повинні були виставити певну
кількість воїнів у похід, забезпечив¬
ши їх засобами до існування на три
роки;
2) єпископи повинні контролювати ви¬
конання цього зобов'язання;
3) вводився екстраординарний податок
на потреби походу - хрестові гроші
(з церковників - 1/20 річного прибут¬
ку за 3 роки, крім учасників походу;
Хрестовий похід дітей
Учасники дитячого хрестового
походу

Історія середніх віків
з кардиналів і папи - 1/10 прибутку). Інокентій III особисто пожерт¬
вував на організацію походу ЗО тис. марок сріблом;
4) у кожну країну призначався проповідник;
5) проголошувався 4-річний «божий мир» (заборонялися навіть рицар¬
ські турніри).
Нарешті, 1217 р. був організований П'ятий хрестовий похід, спрямо¬
ваний проти Єгипту. У ньому взяли участь угорський король Андраш II,
герцог Австрії, король Кіпру, правителі держав-хрестоносців і рицарсько-
чернечі ордени. Спільними зусиллями після тривалої облоги вони захопили
найважливішу єгипетську фортецю Дамієтту, розташовану в дельті Нілу.
Проте внутрішні чвари, невміле командування не дозволили розвинути цей
успіх, і в 1221 р. хрестоносці втратили фортецю та змушені були залишити
Єгипет і Сирію.
Шостий хрестовий похід (1228 - 1229 рр.)
очолив німецький імператор і король Сицилії
Фрідріх II Гогенштауфен, у військах якого
знаходилися німецькі, англійські, французькі
й італійські рицарі. Незважаючи на те, що він
перебував у конфлікті з папою та орденами
іоаннітів і тамплієрів, Фрідріху II вдалося ско¬
ристатися війною Єгипту з Дамаском і уклас¬
ти із султаном угоду, за якою отримував Єру¬
салим та інші міста в Палестині. Єгиптяни зо¬
бов'язувалися не перешкоджати західним про¬
чанам відвідувати Святу Землю. Правда,
Фрідріх II змушений був сам одягати на себе
корону, оскільки папа Григорій IX відлучив
його від церкви за союз з Єгипетським султа¬
ном і духовенство відмовилося коронувати від¬
лученого імператора. Але після від'їзду Фрід¬
ріха II до Європи мусульмани у 1244 р. знову
захопили Єрусалим.
Незважаючи на переконання, що мирні
переговори можуть принести більшу користь,
ніж джихад, рицарство Західної Європи про¬
довжувало демонструвати свою войовничість, підтримуючи пап. Сьомий хрес¬
товий похід (1248 - 1254 рр.) організував папа Інокентій IV. Рішення
прийняли на Ліонському церковному соборі 1245 р. У ньому брали участь в
основному французькі рицарі на чолі з королем Людовіком IX, який нама¬
гався забезпечити Франції тверді позиції в Північній Африці, з якою торгу¬
вали міста Південної Франції. Король встановив контакти навіть з монголо-
татарами, прагнучи залучити їх до боротьби проти Єгипту.
У 1248 - 1249 рр. французькі хрестоносці захопили Дамієтту і фортецю
Мантур. Вони рушили на Каїр, але поблизу міста були розгромлені 1250 р.
єгиптянами. Людовік IX і багато рицарів потрапили в полон, з якого змогли
Рицар XIII ст. в одежі
хрестоносця

Лекція З Хрестові походи
визволитися лише в 1254 р., коли султан одержав за них викуп у сумі 200
тис. ліврів.
Проте Людовік IX на цьому не заспокоївся. У 1270 р. він організував
Восьмий хрестовий похід. Флот хрестоносців цього разу рушив на Туніс.
Але невдовзі після висадки на берег спалахнула епідемія, від якої загинули
значна частина армії і король. У поході взяв участь брат Людовіка король
Сицилії Карл Анжуйський. Саме він добився від еміра Тунісу сплати захід¬
ному воїнству 210 тис. унцій золота (третина з яких дісталася самому Карлу).
Після цієї невдачі заклики папства до нових хрестових походів не мали
успіху. Одне за одним володіння хрестоносців на Сході переходили до му¬
сульман: 1268 р. Єгипет захопив Антіохію, 1289 р. - Тріполі, а в 1291 р. була
завойована остання опора хрестоносців на Сході - Акра. Єрусалимське ко¬
ролівство перестало існувати. Хрестоносці утримувалися лише на о. Родос,
де на початку XIV ст. утвердилися госпітальєри, і на Кіпрі, до правителя
якого перейшов титул короля Єрусалимського. Кіпрське королівство існу¬
вало до кінця XV ст., коли острів приєднали до володінь Венеції. Так завер¬
шився період хрестових походів у Святу Землю.
ХРЕСТОВІ ПОХОДИ В ІНШИХ НАПРЯМКАХ
Хрестоносний рух не завершився походами на Землю Обітовану. Папи
взяли за звичку оголошувати їх будь-кому, хто їх ослухався. їхній приклад
наслідували європейські феодали, які будь-кого могли оголосити «язични¬
ками» чи «єретиками». А в XIV - XV ст. форму хрестових походів набувала
"оротьба з агресією османів.
Так, папи ініціювали хрестові походи в Іспанію для визволення христи¬
ян Піренейського півострова від сарацинів (1114, 1118 та ін. рр.). У середині
XIII ст. було оголошено хрестовий похід проти монголів, які в 1241 р. розби¬
ли поляків і угорців.
Організовувалися і «політичні» хрестові походи проти ворогів пап у са¬
мій Європі. Так, у 1135 р. відбувся похід проти нормандського короля Сици¬
лії Роже II, у 1216 - 1217 рр. - проти англійських баронів і їхніх французь¬
ких спільників, які змусили Іоанна Безземельного, який з 1213 р. був васа¬
лом папи, підписати Велику хартію вольностей. У 1239 р. папа оголосив
хрестовий похід проти німецького імператора Фрідріха II, а до 1268 р. здій¬
снювалися походи проти його спадкоємців.
Ще одним об'єктом «божих покарань» були єретики: у 1208 р. розпочав-
:я хрестовий похід проти катарів на півдні Франції, у 1232 р. - проти
штедінгів у Німеччині, у 1227 р. - проти боснійських єретиків тощо.
У XII - XIII ст. німецькі, данські і шведські феодали організували «пів¬
нічні» хрестові походи у Східну Прибалтику проти «язичників»: фінських
племен, слов'ян (ободритів, лютичів, поморян), лівів, естів і пруссів. Захоп¬
лені землі в Пруссії, Південно-Західній Фінляндії, Західній Карелії актив¬
но колонізувалися, на них утворювалися нові державні об'єднання (герцог-

Історія середніх віків
ство Мекленбурзьке, маркграфство Бранденбурзьке, володіння Тевтонсь¬
кого і Лівонського орденів тощо). Місцеве населення християнізувалося,
виникали нові міста і фортеці: Рига, Любек, Берлін, засновані німцями; Ре¬
вель (Таллінн) - данцями; Виборг - шведами тощо. Деякі з них були рези¬
денціями архієпископів (наприклад, Рига).
У XIV ст. загрозою для християнства стала Османська імперія. Тому
папи робили спроби об'єднати європейців для боротьби з агресією турків. У
1344 р. папа Климент VI організував так звану Священну лігу у складі
Венеції, Генуї, Кіпру, госпітальєрів Родоса. Союзний флот відвоював у ту¬
рецького емірату Айдин м. Смірну.
У 1365 р. кіпрський король Пєр І де Лузіньянський раптовим рейдом
захопив Александрію в Єгипті, а граф Савойї Амадей VI тоді ж відвоював у
турків і болгар міста Галліполі, Месемврію, Несебр, Созополь і передав їх
Візантії.
Але ці поодинокі успіхи не могли зупинити просування турків-османів.
Тому у 1396 р. організовується похід за участю рицарів Англії, Бургундії, Ва-
лахії, Німеччини, Польщі, Франції й Угорщини, що закінчується нищівною
поразкою поблизу Нікополя на Дунаї. Багато рицарів на чолі з полководцем
угорського короля Жигмонда (Сигізмунда Люксембурга) потрапили в полон.
Другу спробу здійснили аж у 1444 р., коли в похід зібралися хрестонос¬
ці з Центральної Європи і Балкан під командуванням короля Польщі й
Угорщини Владислава III і трансільванського воєводи Яноша Хуньяді. Піс¬
ля цілого ряду успішних сутичок хрестоносці були розгромлені султаном
Мурадом II у «битві народів» при Варні у 1444 р.
У середині XV ст. ініціатором і організатором хрестових походів став
бургундський герцог Філіпп Добрий. Але й його зусилля завершилися
фіаско. Стало зрозумілим, що ідея хрестових походів на той час уже ви¬
черпала себе і лише ідеологічно оформляла коаліції окремих європейсь¬
ких держав.
ПІДСУМКИ, НАСЛІДКИ І РОЛЬ ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ
Як ми відзначали, до кінця XIII ст. хрестоносний рух пішов на спад.
Головними причинами стали соціально-економічні і політичні зміни у Західній
Європі:
- через загальне піднесення розвитку продуктивних сил зменшилися
пагубні наслідки стихійних лих, що охоплювали континент;
- селяни не бачили більше необхідності шукати порятунку від феодаль¬
ного визиску за морями;
- суцільні невдачі на Сході підірвали селянські ілюзії; тепер селяни
або втікали у процвітаючі міста, або активно боролися за землю і
особисте звільнення на місці;
- змінилося і становище селян; феодали все частіше переходять до ко¬
мутації ренти і звільнення селян від особистої залежності за викуп;

Хекція З Хрестові походи
- зі зміцненням королівської влади порідшали випадки феодальних усо¬
биць, а дрібні рицарі, безпосередні їхні учасники, воліли тепер слу¬
жити в королівському війську;
- для західноєвропейських рицарів знайшлися ближчі об'єкти для аг¬
ресії. Німецькі феодали завоювали слов'янські землі і Прибалтику,
французькі були зайняті захопленням на поч. XIII ст. Лангедока, ан¬
глійці вели війни в Уельсі й Шотландії, іспанці воювали з маврами
тощо;
- зникли стимули для участі в хрестових походах і в купецтва: гену-
езці, венеціанці, каталонці стали надавати перевагу укладенню тор¬
говельних угод з мусульманськими країнами «без допомоги» хрес¬
тоносців. ч
Таким чином, до кінця XIII ст. у всіх соціальних верствах і групах За¬
ходу, які брали участь у походах, зник інтерес до них, і хрестоносний рух
припинився. Загальні результати і наслідки хрестоносного руху неоднознач¬
ні. По-перше, хрестові походи не досягли тієї мети, яку ставили перед
собою їхні організатори та учасники. По-друге, рицарські загарбання на
Сході супроводжувалися величезними втратами людей, знищенням мате-
оіальних і культурних цінностей. Особливо постраждав Константинополь,
який вже не зміг повернути собі колишньої величі і краси. По-третє, вна¬
слідок хрестових походів посилилася конфронтація Заходу і Сходу, утвер¬
дилося вороже ставлення мусульман та східних християн до західних і
навпаки. По-четверте, вони спричинили єврейську ксенофобію в Європі, бо
зідродили практику єврейських погромів. По-п'яте, навчили виправдовува¬
ти завойовницькі війни релігійними мотивами.
Водночас хрестові походи значно вплинули на подальший суспільно-
політичний розвиток Західної Європи, оскільки прискорили ряд процесів,
що розпочалися до хрестових походів.
1. Відхід найбільш неспокійних елементів рицарства - рицарської воль¬
ниці, найбільш войовничих сеньйорів, які претендували на політичну
самостійність у себе на батьківщині, на Схід. Сприяв посиленню дер¬
жавної централізації в тих країнах Європи, де помітною була ця
тенденція.
2. Хрестові походи вплинули і на позиції католицької церкви в Європі.
Спочатку вона отримала вигоди і зміцнила свій авторитет. Проте з
XIII ст. стало очевидним користолюбство пап, що сприяло падінню
загального престижу католицької церкви.
3. Масова участь селянства у походах викликала нестачу робочих рук, і
сеньйорам доводилося пом'якшувати експлуатацію селян, переводячи
їх на грошовий оброк. Потребуючи грошей для походів, феодали нерідко
йшли на звільнення селян від особистої залежності за викуп.
4. Знайомство з вищою культурою і побутом заморських країн змінили
спосіб життя західноєвропейських феодалів (носіння бороди, облаш¬
тування гарячих бань, часта зміна нижньої білизни). До хрестових
походів європейці милися лише холодною водою і носили нижню бі-

Історія середніх віків
лизну, поки вона не стане старезною. Це привело до зростання по¬
треб феодалів, а відповідно до прагнення мати багато грошей, що
стимулювало процес переходу до грошової ренти.
5. Послаблення позицій Візантії й арабів у торгівлі Східного Середзем¬
номор'я привело до зростання в ній ролі європейських купців (особ¬
ливо Венеції, Генуї, Пізи, Амальфі).
6. Захід запозичив багато корисного в галузі техніки, ремесла, культу¬
ри й побуту. Було запозичено вітряки, удосконалене водяне колесо,
завезені невідомі польові, садові і баштанні культури (рис, гречка,
абрикоси, лимони, кавуни), квіти (дамаська троянда).
Тривалий час європейці знали лише мед як солодощі, а після хрестових
походів (під час голоду при облозі Антіохії) стали використовувати цукрову
тростину (тому слово «сахар» арабського походження).
Хрестові походи дали поштовх до виготовлення нових видів тканин, що
отримали назви арабських міст або термінів (наприклад, муслін від м. Му¬
слін, дамаст - від м. Дамаск, атлас з арабської - красивий).
Після хрестових походів європейці почали розводити поштових голубів,
застосовувати рицарські герби, архітектурні стилі (храми з купольними
склепіннями), нові музичні інструменти тощо.
Поряд із позитивними підсумками хрестові походи залишили до сьогодні
негативний вплив. Із Середньовіччя гасла хрестових походів перейшли в
новий і новітній час. Наприклад, ідея хрестових походів була підхоплена
німецькими й італійськими фашистами. Характерно, що загарбницький план
нападу на СРСР гітлерівці назвали іменем одного з вождів Третього хрес¬
тового походу, німецького імператора Фрідріха І Барбаросси.
Таким чином, хоча хрестові походи не досягли своєї мети, їхні ідеї дій¬
шли аж до сьогодення. А поряд з неприхованими негативними наслідками
вони залишили багато позитивних моментів.
Питання для контролю:
- З'ясуйте передумови і причини хрестових походів.
- Висвітліть характер хрестових походів і роль у них папства.
- Охарактеризуйте Перший хрестовий похід і його наслідки.
- Які держави хрестоносців утворилися на Сході і як врегульовували¬
ся відносини між ними?
- Визначте роль рицарсько-чернечих орденів в історії хрестових походів.
- Проаналізуйте результати Другого і Третього хрестових походів.
- Які причини призвели до зміни напрямку Четвертого хрестового по¬
ходу і взяття Константинополя?
- Дайте характеристику останніх хрестових походів.
- Які хрестові походи проголошувалися в інших напрямках?
- Визначте негативні наслідки хрестових походів.
- Яке позитивне значення відіграли хрестові походи?

ФРАНЦІЯ Лекція
в хі - хн СТ. А
ранцузький феодалізм традиційно вважається класичним,
щоправда, з поправкою, що йдеться про Північну і Серед¬
ню Францію. Саме тут середньовічна держава, право і церк¬
ва набули довершеної форми. Цей процес досягнення до¬
вершеності непогано відображений в письмових джерелах.
З історії економічного розвитку головними є грамоти земельних пожа-
лувань, закріпачення селян, викупу селян тощо. Найбільше їх збереглося в
церквах і монастирях. Серед картуляріїв виділимо Сент-Бертенського мо¬
настиря в Сент-Омері, арраського абатства Сен-Васт та ін. Починаючи з
XIII ст., копії стають більш повними і точними, часто завіряються нотаріу¬
сами і набувають сили офіційних документів.
У тому ж XIII ст. з'являються нотаріальні міну ти, тобто записи приват¬
них актів, складені публічними нотаріусами. Вони дають найбільше даних
для історії нерухомої власності і відображають зміни в землекористуванні.
Документів з управління феодальними помістями збереглося небагато,
оскільки французькі феодали з XI ст. відмовлялися від ведення власного
господарства, здаючи землю в оренду. Платежі вносилися в «цензові кни¬
ги», а феодальні мита і побори фіксувалися в щорічних звітах управляю¬
чих, які брали їх на відкуп. Наприклад, «Книга про справи свого управлін¬
ня» абата Сен-Денійського монастиря Сугергя, де описані способи управ¬
ління земельними володіннями монастиря.
Для церковних володінь характерне ведення щорічних списків селянсь¬
ких робіт і прибутків. Зразком таких списків є «Книга цензу і повинностей»
за 1240 р. для двох сіл нормандського монастиря св. Михаїла. Цікавий доку¬
мент - «Поема про версонських вілланів» Есту ле Гоза, де описуються сіль¬
ськогосподарські роботи і соціальна боротьба в нормандському селі XIII ст.
Повсякденне життя французького міста, крім охарактеризованих стату¬
тів цехів, відображають й інші джерела. Так, з XIII ст. у великих містах
виникають торгові товариства зі своїми статутами (наприклад, у м. Марсель
1233 р.). Між містами укладаються торгові угоди, на ярмарках організовува¬
лися ганзи (наприклад, об'єднання 17 сукнянопромислових міст на чолі з
Лілем 1343 р.). У XIII ст. широко розповсюдилися різноманітні кредитні до¬
кументи, тарифи міських зборів, а у великих південних портах - митні книги.

Історія середніх віків
Боротьба за централізацію державної влади проявилася і на джерель¬
ній базі. Поряд з місцевими законами з'являється і королівське законо¬
давство. У провінційних кутюмах (coutume - звичай) відображені специ¬
фічні особливості французьких провінцій. Першим за часом запису кутю-
мом на Півночі став дуже короткий «Давній нормандський судебник», скла¬
дений латиною, а потім нормандським діалектом між 1199 і 1220 pp. Близько
1250 р. з'явилися розширені редакції під назвою «Великий нормандський
судебник».
У 1280 р. знаменитий юрист Бомануар (близько 1250 - 1296 pp.), суддя
графа Клермонського, склав «Кутюми Бовезі», запис прав і становища всіх
верств населення і їх відносин у землях королівського домену (Іль-де-Франс).
У тому ж XIII ст. з'явилися записи кутюмів Вермандуа (близько 1253 p.),
кутюми Орлеане (анонімна «Книга правосуддя»), Анжу, Турені тощо.
Розвивалося і королівське законодавство. У середині XII ст. з'явилися
перші королівські постанови щодо суду і поліції в північних регіонах краї¬
ни. Ці королівські закони зазвичай називалися ордонансами і стали важли¬
вим джерелом для висвітлення процесу формування централізованої влади
у Франції.
Політична історія Франції початково відображена у джерелах по окре¬
мих регіонах країни - місцевих анналах і хроніках. З часів Людовіка VI
розпочинається зміцнення королівської влади, що зразу ж відобразилося
на історичних творах. Необхідність сильної центральної влади обґрунтова¬
на абатом Сен-Денійського монастиря Сугерієм (близько 1081 - 1151 pp.),
прибічником Людовіка VI і найближчим помічником Людовіка VII, у біогра¬
фії короля («Vita Ludovici regis»), написаній між 1138 і 1144 pp. Продовжу¬
вачами Сугерія були Ригор і Гільом Бретонський, які описали правління
Філіппа II. Ригор (пом. близько 1209 p.), спочатку лікар, а потім чернець
Сен-Дені, довів свою працю «Діяння Філіппа-Августа» до 1207 - 1208 pp.
Канонік і королівський капелан Гільом Бретонський продовжив хроніку
Ригора до 1220 р. Цінним джерелом є і його поема «Філіппіда» про історію
військового мистецтва, моралі, вірувань, топографії тощо. У результаті цієї
роботи сформувався звід Сен-Денійських хронік, що висвітлювали історію
Франції до 1137 р. і з 1180 до 1223 р. Проміжок 1137 і 1180 pp. заповнив
сен-денійський чернець Гільом із Нанжі (пом. 1300 p.), написавши біографії
Людовіка VII і Людовіка VIII.
У той же час там само - у Сен-Дені, почав формуватися інший звід -
французький. Ще в 1274 р. сен-денійський чернець Примат надав Філіппу
III складену ним французьку версію історії Франції до 1223 р. Це був пере¬
клад латинського зводу, але з деякими змінами, який отримав виняткову
популярність і мав назву «Великі французькі хроніки» (Grandes chroniques
de France). Надзвичайний інтерес до твору Примата привів до доповнення
його французькими перекладами біографій Людовіка VIII, Людовіка IX і
Філіппа III, складені Гільомом із Нанжі. У підсумку до кінця XIII ст. обидва
зводи, латинський і французький, стали майже тотожними.

Лекція 4 Франція в XI - XIII ст.
У XI - XII ст. майже у кож¬
ному графстві і герцогстві з'яви¬
лися місцеві хроніки, які витіс¬
нили аннали. Так, нормандський
хронікер Ордерік Віталій (1075
- близько 1143 рр.) склав упро¬
довж 1120 - 1141 рр. «Церковну
історію», де хронікальна мане¬
ра викладу замінена живою роз¬
повіддю, що носить характер осо¬
бистих спогадів. Вона містить все¬
світню хроніку (до 1143 р.), істо¬
рію Франції і Європи за 751 -
1141 рр., історію завоювання нор¬
манами Англії і Південної Італії,
хроніку Першого хрестового по¬
ходу, історію монастиря Сент-
Евруль. Твір Ордеріка має також
велику цінність і для історії
початкового періоду боротьби
Капетингів і Плантагенетів.
Широко розповсюдженою у
"івнічній Франції була всесвітня
хроніка ченця з монастиря
".тіамблу (поблизу Намюра) Сигі-
'.грта (близько 1030 - 1112 рр.).
Зона охоплює період 381 - 1111 рр., була популярною і доповнювалася май¬
же у всіх монастирях.
Для історії Франції XII ст. велике значення має ділове листування дер¬
жавних і громадських діячів, хоча дійшло до нас в уривках. Особливо цін-
і-лПі збірник 569 листів Людовіка VII й інших осіб за 1059 - 1171 рр., складе¬
ний канцлером Ггого де Шанфлері (збірник паризького монастиря Сен-Вік-
тор). Збереглася й кореспонденція інших
осіб: листи Сугерія, Абеляра, Бернарда
Клервоського, клюнійського абата Петра
тощо.
Важливим історичним джерелом
XIII ст. є мемуари шампанського марша¬
ла Жуенвіля (1225 - 1317 рр.), учасника
Сьомого хрестового походу, васала і дру¬
га Людовіка IX. Незважаючи на щедрі по¬
жертвування йому земельних володінь і
грошей, він відмовився брати участь у
Восьмому хрестовому поході, а при Фі-
Французи в XIII ст. ліппі IV і після його смерті став учасни¬
Французьке королівство в XI - XII ст.

7®
Історія середніх віків
ком реакційного дворянського руху 1314 р., представляючи інтереси феодаль¬
ної аристократії. Мемуари Жуенвіля {«Книга про святі речі і добрі діяння
Людовіка Святого») писалися двома заходами. Близько 1274 р. він про¬
диктував основну частину своєї праці про Сьомий хрестовий похід, а на¬
прикінці XIII ст., на прохання вдови Людовіка IX, залишив ще й свої спога¬
ди про короля. А для більшої ваги у твір додали уривки з відповідного
розділу «Великих французьких хронік». Цінність мемуарів Жуенвіля - в
яскравому зображенні французького рицарства і хрестового походу.
Особливе місце займають хроніки, де описані драматичні альбігойські
війни, що привели до приєднання Лангедока до Північної Франції. Першою
такого роду працею є хроніка Петра Ченця, прихильника Симона Монфора
й ідеолога північнофранцузького рицарства, під назвою «Про діяння і па¬
м'ятні перемоги Симона графа Монфорського», доведена до 1219 р., яка
висвітлює перший етап завоювань.
Капелан тулузького графа Раймунда VII Тулузького Гільом Пюілоран
(початок XIII ст. - близько 1273 р.) написав «Історію альбігойців», що міс¬
тить історію Тулузького графства за 1145 - 1272 рр., а анонімний автор
«Генеалоги графів Тулузьких» (від Карла до 1271 р.) грішить багатьма неточ¬
ностями. Своєрідним джерелом є віршована історія альбігойських війн на
лангедокському діалекті провансальської мови «Пісня про хрестовий
похід», що охоплює 1208 - 1219 рр. її перша частина складена кліриком
Гільомом Тудельським, а автор другої - невідомий, хоча за політичними
симпатіями він крайній прихильник незалежності Півдня.
У XIII ст. зріс інтерес і до всесвітньої історії. Найціннішою серед всесвіт¬
ніх хронік був твір Робера Оксерського (1156 - 1212 рр.). Автор використав
хроніку Сигіберта, доповнив її і виклав самостійну історію країн Європи і
Латинського Сходу за 1175 - 1212 рр.
Досить поширеним у Франції було «Історичне зерцало» домініканця
Вінсентія з Бове (1190 - 1269 рр.), що складало частину його ж обширної
енциклопедії «Зерцало». У період поширення єресей домініканці взяли на
себе завдання зміцнення влади й авторитету папи шляхом керівництва
шкільною й університетською освітою, написанням підручників тощо. Ство¬
рення величезної енциклопедії було справою цілого колективу ченців, які
отримали доступ до рукописів багатої бібліотеки Людовіка IX.
Велике значення мають і літературні твори, які відображають побут,
мораль і культуру різних верств феодального суспільства, написані різни¬
ми діалектами північнофранцузької і провансальської мов. Особливо ціка¬
вий епос. У «Пісні про Роланда» у героїчних тонах описана невдала для
франків Ронсевальська битва 778 р. Образи імператора і графа Роланда
створені за канонами рицарського кодексу моралі і честі.
Південнофранцузький епос представлений сюжетом про боротьбу акві-
танських магнатів з Карлом Мартелом. Історичним прототипом героя епосу
про Жирара де Россільона був граф Жирар Вьєнський, який жив у IX ст.,
хоча деякі події епосу належать до VIII ст., завоювання Аквітанії Карлом
Мартелом. Народний епос про Жирара дійшов до нас у редакції XII ст.

Хекиія 4 Франція в XI - XIII ст.
Значний інтерес мають і біографії трубадурів, складені в середині
XIII ст., а також народні пісні, в т.ч. і «голгардіки» ~ студентські пісні, в
яких було немало сатири на духовенство, папство і сеньйорів.
ОСОБЛИВОСТІ ФЕОДАЛЬНИХ ВІДНОСИН
І АГРАРНОГО РОЗВИТКУ
Як ми уже відзначали, саме Францію називають країною класичного
феодалізму. У північних і центральних її регіонах, де синтез римських і
варварських начал привів до раннього утвердження феодальних відносин,
склалися сприятливі умови для розвитку землеробства і сформувалася чіт¬
ка феодальна ієрархія. Територію басейну рік Сени і Луари вирізняли
сприятливі географічно-кліматичні умови: родючі землі, достатність вод¬
них артерій і вологи, хороша сітка сухопутних доріг і висока густота насе¬
лення. До кінця IX ст. сформувався, зміцнів і чисельно зріс клас феодалів,
який ніколи не був однорідним. Крім великих сеньйорів, які були нащадка¬
ми каролінгської знаті, виділилася значна група середніх феодалів. Але
кількісно все-таки переважали дрібні феодали, так звані «однощитні» ри¬
царі, які не мали васалів. їхнє середовище поповнюється слугами і васала¬
ми короля чи сеньйорів або вихідцями із селянської общини, які ставали
професійними воїнами. Сеньйоріально-васальні зв'язки базувалися за прин¬
ципом: «Васал мого васала - не мій васал».
Уже в XI ст. феодали у Франції були
монопольними власниками землі, що ві-
побразилося у правовій нормі: «Немає
землі без сеньйора», вони перетворилися
з замкнуту привілейовану групу, прина¬
лежність до якої визначалася народжен¬
ням. Навіть неподільні общинні угіддя з
часом потрапили під владу феодальних
сеньйорів, і для користування ними се¬
ляни змушені були виконувати різнома¬
нітні повинності. До цього додавалися і
І*ОбОТЗ. Неї токл^
"аналітетні права феодалів. л
Монопольне право на землю сприяло і поширенню політичної влади
феодалів. Причому ця влада була чітко детермінована саме розмірами і
статусом земельних володінь. Цьому сприяла й широко розповсюджена
практика передачі сеньйорами своєї частини землі васалам (субінфеодаціг).
Так формувалися й феодальна ієрархія, і політичні прерогативи того чи
п-шюго соціального прошарку феодальної верстви. Найголовнішими складо-
зими політичної влади феодалів були:
- право судочинства, судові штрафи від якого служили ще й додатко¬
вим джерелом прибутків феодала. Великі феодали мали право вищої
юстиції;

Історія середніх віків
- адміністративні, військові і фіскальні функції в межах своїх воло¬
дінь;
- право ведення війни тощо.
У результаті процес формування панівної феодальної верстви у Фран¬
ції йшов дещо швидше, ніж в інших західноєвропейських країнах, і відріз¬
нявся завершеністю і чіткістю структури. Дещо повільніше формувався клас
феодального залежного селянства, але до кінця XI ст. основну категорію на
селі складали серви, які знаходилися в поземельній і особистій залежності.
Проте існували й інші групи селянства, які не були прикріплені до землі чи
особи пана.
Зрозуміло, що корінні зміни торк¬
нулися не лише соціально-політичної
структури французького суспільства.
Значного розвитку досягло сільське гос¬
подарство в країні. Це проявилося в
широкому використанні трипілля, за¬
стосуванні важкого вдосконаленого плу¬
га, збільшенні площ посівів зернових, у
першу чергу пшениці. Застосування
хомута для коней скоротило термін
оранки і дозволило багаторазове оран¬
ня землі (до 4 раз) на півночі Франції.
У південних областях через особливості клімату і ґрунтів ще тривалий
час зберігалося двопілля і легкий плуг. Значні площі тут займають технічні
культури, виноградники, плодові дерева тощо.
Прогрес у розвитку продуктивних сил сприяв процесу внутрішньої ко¬
лонізації, тобто масовій розчистці лісів і перелогових земель під оранку, що
досягла апогею в XII ст. Зацікавлені у зменшенні ризику голоду, неврожаю,
посухи чи повені, активними учасниками внутрішньої колонізації стають
феодали, церква і особливо селянство. Сприяло збільшенню сільськогоспо¬
дарської продукції і розширення посівних площ, практика удобрення полів,
виведення нових видів і сортів овочів. Сприяли цьому також технічні ново¬
введення, наприклад, запровадження вітряків. Спочатку вони стали вико¬
ристовуватися в Нормандії.
Проте слід відзначити, що зростання продуктивності праці і збільшення
сільськогосподарської продукції було характерним в основному для селянсь¬
ких господарств. І це цілком зрозуміло, оскільки на своєму наділі селянин
працював краще і відповідальніше. Тому він починав виготовляти у своєму
господарстві не лише необхідний, але й додатковий продукт. Помітивши цю
тенденцію, феодали розпочали комутацію - заміну панщини натуральним
оброком, тобто урожаєм, отриманим селянином з їхньої ділянки.
Наступним кроком феодали починають ліквідовувати панську оранку і
роздавати селянам доменіальні землі в оренду за продуктову ренту. Цьому
процесові сприяла і практика повсякденного життя французького сеньйо¬
ра. Безперервні війни виховали у нього більше рис воїна, ніж господаря, а

Лекція 4 Франція в XI - XIII ст.
1
господарські турботи покладалися на управляючих, які згодом починають
брати отримання ренти на відкуп. Але процес скорочення чи ліквідації до-
меніального господарства був найпоширенішим у володіннях світських фео¬
далів. У церковних же помістях набагато довше зберігалися доменіальні
землі. Над ними наглядали ченці, пов'язані спільними інтересами, тому управ¬
ління тут, а отже, й ефективність виробництва, були організовані краще.
Проте й тут поступово відбувалися зміни.
Перемозі натурального оброку сприяла та ж внутрішня колонізація.
Поселенці на нових землях (госпіти), серед яких було немало втікачів -
кріпосних, не виконували панщини, а несли на користь сеньйора натураль¬
ний оброк і сплачували невелику суму готівкою. Вони поповнювали катего¬
рію вілланів, особисто вільних селян, залежних лише поземельно і судово.
Комутація ренти в цілому сприяла дальшому зміцненню селянських
господарств, проте привела до поширення спроб збільшити побори з селян,
що справедливо викликало їхній опір. Селяни відмовлялися сплачувати нові
повинності, втікали до нових господарів або в міста, йшли у хрестові походи
тощо. Але опір селян носив місцевий характер, селянство боролося розріз¬
нено, у межах окремих сеньйорій. І хоча ці виступи зазвичай не досягали
кінцевої мети - повної відміни нових внесків, вони мали важливе значення,
оскільки селяни добивалися фіксації повинностей у доступних їм розмірах,
запобігаючи своєму розоренню.
ФРАНЦУЗЬКІ МІСТА В XI - XIII СТ.
ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА СЕЛО
Як уже відзначалося, відокремлення ремесла від сільського господарс¬
тва привело до виникнення міст - центрів ремесла і торгівлі. У Франції з
X ст. спостерігалося відродження старих міських поселень, які були засно¬
вані ще римлянами, але зане¬
пали в V - IX ст. Це були такі
міста, як Бордо, Тулуза, Ліон,
Марсель, Нгм, Пуатьє, Париж,
Руан та ін. З'явилося й багато
нових міських поселень, що ви¬
ростали також із сіл і місте¬
чок, які знаходилися на пере¬
хрестях найважливіших доріг.
До XIII ст. країна вкрилася
великою кількістю значних,
середніх і малих міст. Спочат¬
ку ремесло і торгівля ужива¬
лися в них із сільським госпо¬
дарством, але згодом відтісни¬
ли його на задній план.
Два стани французького суспільства
(дворяни і міщани)

7 4
Історія середніх віків
Особливості економічного розвитку Північної і Південної Франції на¬
клали відбиток і на специфіку тут міських поселень. Раніше і швидше ур¬
банізація розпочалася на півдні Франції. Тулуза, Альба, Нарбон, Марсель
були втягнуті дуже рано у торговельні зв'язки в межах середземноморсь¬
кого регіону. Значну роль у розвитку південнофранцузьких міст відіграла
участь їхнього купецтва у хрестових походах, що дозволило містам вико¬
ристовувати своє вигідне географічне розташування. Крім того, вони стали
посередниками у торгівлі з країнами континентальної Європи.
Активна зовнішня торгівля сприяла зростанню ремесла у південних
містах. Наприклад, Нім і Монпельє славилися виробництвом тонкого яскра¬
во пофарбованого сукна, що йшло на експорт. Широкі можливості збуту
товарів визначили таку специфіку господарського розвитку південних міст,
як майже повну відсутність цехів до кінця XIV ст. В умовах існування так
званого «вільного ремесла» контроль за якістю товарів здійснювали органи
міського самоврядування.
Південні міста досить рано здобули по¬
літичну самостійність. Цьому сприяли як
економічне піднесення, так і збереження
традицій пізньоантичного муніципального
устрою. Тут міщани рідко вдавалися до ме¬
тодів збройної боротьби проти сеньйорів,
віддаючи перевагу силі грошей. Відносини
між міщанством і дворянством були на пів¬
дні м'якшими завдяки тому, що частина
дворянства теж включилася в торгівлю.
Нерідко у вирішенні політичних питань
бюргери і дворяни виступали спільно як
союзники.
У XII ст. у південних містах утвердила¬
ся влада консулатів - виборних органів, у
які входили представники міського дворян¬
ства, духовенства та верхівки ремісників.
Значну роль у міському самоврядуванні ві-
• п • --а
дігравали Великі ради, що складалися з усіх
повноправних жителів, які мали власність у місті і сплачували податки.
Королівська влада, яка була міцною на півночі Франції, не втручалась у
справи південних міст. Маючи самостійність і орієнтуючись переважно на
зовнішню торгівлю, вони не брали участі в процесі централізації країни.
Навпаки, міста підтримували сепаратизм південних провінцій.
По-іншому склалася ситуація на півночі Франції. Господарське піднесен¬
ня багатьох міст - Арраса, Бове, Санлгса, Ам'єна, Нуайона, Лана та Реймса -
намітилося лише в XII ст. Основою їхньої економіки було виробництво сукна
і полотна. Цим містам доводилося вести тривалу запеклу боротьбу проти
феодальних сеньйорів, серед яких було багато єпископів. Церква застосову¬
вала проти повсталих міщан такі випробувані засоби впливу, як інтердикт
Ткацька майстерня

Лекція 4 Франція в XI - XIII ст.
7
(заборона богослужіння). Відомі випадки, коли
в ході повстань міські жителі жорстоко роз¬
правлялися з сеньйорами, в тому числі єпи¬
скопами, та їхніми васалами.
Зазвичай міщани укладали таємний
союз, члени якого пов'язувалися присягою.
У разі успіху сеньйори вимушені були на¬
дати місту певну самостійність, часто роз¬
цінюючи її як тимчасовий захід.
Одним із перших на шлях боротьби ста¬
ло місто Камбре. Його міщани повставали у
967, 1024 і 1077 рр. і зрештою добилися від
сеньйора видання комунальної хартії на са¬
моврядування. У XII ст. боротьба за комуналь¬
ні вольності розгорілася в Сен-Кантені,
Бове, Нуайоні, Лані, Суассоні, Корбі, Реймсі
та ін. В результаті неодноразових повстань
деякі міста здобули права комуни. Економіч¬
но слабші міста добивалися лише окремих
привілеїв господарського і політичного харак¬
теру: права особистої свободи жителів, торговельних привілеїв, обмеженого
самоврядування. У кожному випадку здобуті права фіксувалися в хартіях
міських вольностей, які видавалися сеньйорами і затверджувалися королем.
Цьому активно протистояла католицька церква. Абат Гіберт Ножансь-
кий писав: «А це нове й огидне слово «комуна» означає, що всі кріпосні
повинні виплачувати своїм панам звичайні для кріпаків податки раз на рік,
підлягаючи за свої антизаконні вчинки встановленому штрафу. Від вико¬
нання інших повинностей, які зазвичай накладаються на сервів, вони звіль¬
няються повністю» [Розповідь про власне життя, XII ст.].
У ході комунального руху склався політичний союз міст з королівською
владою. У боротьбі проти сеньйорів міщани апелювали до короля, який
нерідко надавав їм політичну підтримку. Проте в цьому союзі жителі міст
завжди виступали як принижені прохачі, неповноправні піддані, зобов'яза¬
ні справно платити королівські податки, фактично купувати хартії вольно¬
стей, напівпримусово позичати гроші, які потім ніколи не поверталися. Союз
з містами був вигідним королівській владі не лише матеріально, але й полі¬
тично. Він підривав могутність великих феодалів і посилював владу монар¬
ха. Військова та грошова підтримка з боку міст посилювала також обороно¬
здатність королівства.
У межах свого домену королі неохоче надавали містам комунальні пра¬
ва. Навіть столичний Париж, а також Орлеан і Бурж не мали повного само¬
врядування, а лише користувалися певними привілеями. Вони перебували
під контролем королівських прево (чиновників). Отже, ступінь самостійнос¬
ті міст визначався не лише їхнім господарським чи політичним значенням,
але й приналежністю королю чи іншому сеньйору.
Майстерня годинникаря

Історія середніх віків
Здобуття містами політичної самостійності чи важливих привілеїв спри¬
яло швидкому зростанню їхньої економічної могутності. Основу цього зрос¬
тання складав розвиток ремесла, який проявлявся у виникненні нових спе¬
ціальностей та цехів. Так, в Ам'єні було 80 ремісничих спеціальностей,
організованих у цехи, в Аббевлі - 64, Сен-Кантені - 53. У другій половині
XIII ст. прево Парижа Етьєн Буало наказав записати статути 100 цехів,
завдяки чому була складена «Книга ремесел Парижа». Цікаво, що лише
обробкою металів займалися ремісники 22 паризьких цехів. На початку
XIV ст. у столиці було зареєстровано 350 цехів.
У Північній Франції велике значення мали
внутрішні господарські зв'язки. Цьому сприяла
спеціалізація окремих областей на виробництві
певних товарів. Так, Нормандія поставляла заліз¬
ну руду, сіль, худобу, сукно, Шампань і Бургун¬
дія - полотно, сукно і високоякісне вино, Паризь¬
кий район - найрізноманітніші ремісничі вироби.
Проявом зміцнення господарських зв'язків між
різними областями були міжміські купецькі то¬
вариства, які вели торгівлю вздовж окремих рі¬
чок. Так, на початку XIII ст. (1210 р.) паризькі і
руанські купці створили «Ганзу річкових купців»,
які торгували по Сені. На печатці Ганзи був зо¬
бражений корабель з гордовитим написом: «пли¬
ве і не тоне». Згодом до товариства пристали купці
з інших міст, розташованих на цій ріці та її
притоках. Аналогічне товариство займалося тор¬
гівлею на Луарі.
До XIII ст. належить розквіт шампанських ярмарків, які почергово відбу¬
валися в містах, розташованих на Марні і Сені. Після приєднання Шампані в
1284 р. до королівського домену провідну роль у системі цих ярмарків почав
відігравати Париж. Це свідчило про те, що столиця стала найбільшим госпо¬
дарським центром усієї Північної Франції. На той час у ньому проживало 70
тис. чоловік. Населення Руана становило
близько 50 тис. жителів. Але в переваж¬
ній більшості міст число жителів не пере¬
вищувало 5-6 тис. чоловік. Таким чином,
активна роль північнофранцузьких міст у
формуванні внутрішнього ринку обумови¬
ла і їхню зацікавленість у політичному
об'єднанні країни.
Економічне піднесення міст спричи¬
нило процес майнової диференціації, яку
не в змозі були зупинити навіть цехові
обмеження. Розбагатілі купці й цехові
майстри почали захоплювати владу у мі- Ярмарок у Шампані
Замок і ключ.
Робота французьких
ремісників XIII ст.

Лекція 4 Франція в XI - XIII ст.
11
ських комунах, нехтуючи інтересами
дрібних ремісників і торговців, які і
здобували міське самоврядування. Роз¬
починається внутрішня боротьба в міс¬
ті. Основна маса ремісників починає
вимагати від заможних майстрів ви¬
конання цехових статутів. Відбувається
диференціація й цехового устрою: ви¬
никає нерівність між цехами, виділя¬
ються багаті цехи - ювелірів, сукнова¬
лів тощо. У XIII ст. французькими міс¬
тами прокотилася хвиля виступів про¬
ти патриціату. Наприклад, у м. Бове
«малий народ» убивав багатих міщан, Продавці і покупці
намагаючись добитися права участі у
виборах органів міського управління для всіх цехів. Користуючись цими
заворушеннями, королівська влада з кінця XIII ст. починає втручатися в
справи міського управління і поступово позбавляти комуни попередніх прав,
привілеїв і вольностей.
Французькі міста підкорили собі величезні сільські території, що спри¬
яло швидкому проникненню сюди торгово-грошових відносин. Результатом
розвитку у містах ремесла і торгівлі стає помітне зростання на селі питомої
ваги грошової ренти. Селянин починає втягуватися в торгівлю з містом,
самостійно продаючи свій додатковий продукт. Тому важливою особливіс¬
тю французької економіки, починаючи з XIII ст., став переважаючий зв'я¬
зок села з міським ринком через селянське господарство. Ця особливість
теж мала свої наслідки. Починаючи з XIII ст., внаслідок розвитку товарно-
грошових відносин, йде процес викупу кріпосних селян на волю, звільнення
їх від особистої залежності і перетворення залежних сервів у вілланів.
Як уже відзначалося, особиста залежність французького селянина юри¬
дично оформлялася такими ознаками: податком зі спадку (менморт), шлюб¬
ним побором (формарьяж), поголовним побором (шеваж) і довільною тальєю.
Колишній серв повинен був викупити ці основні повинності. Процес осо¬
бистого звільнення проходив у різноманітних формах: викуповувалися окремі
особи, цілі сім'ї чи навіть усе село. Неоднаковою була і сума викупу: інколи
настільки великою, що «звільнення» мало швидше примусовий, ніж добро¬
вільний характер.
Викуп оформлявся особливою грамотою із зазначенням суми платежів
(ценз), які селянин мав сплачувати в майбутньому. Селянська земля, з якої
вони сплачувалися, називалася цензивою, а особисто вільний селянин - цен-
зитарієм. Таким чином, сума ренти була фіксованою, а селянин міг роз¬
поряджатися своїм держанням, заставляти або продавати його. Правда,
зберігалася судова залежність цензитарія від феодала, хоча особисто
вільний селянин міг звертатися в королівський суд, апелюючи на рішення
сеньйоріального суду.

7®
Історія середніх віків
Великі суми викупу змушували селян звертатися до лихварів за по¬
зиками і потрапляли в залежність від них. Тому феодальний визиск не
зменшувався. Особливо важкими були умови викупу селян у церковних
володіннях. Важким тягарем на селянах лежала церковна десятина {«ве¬
лика» -1/10 урожаю зерна і «мала» - худобою, вовною і продуктами тва¬
ринництва) .
У XII - XIII ст. у французькому селі іде також боротьба селян за
розширення адміністративних, правових і економічних прав сільської об¬
щини. Цей процес відбувався майже паралельно з комунальним міським
рухом і мав за мету утворення сільської комуни, права якої також закрі¬
плялися письмовою хартією. Все це зміцнювало селянську спільноту, за¬
безпечуючи її протистояння феодалам, які намагалися збільшити розміри
грошової ренти.
Зростання рентних платежів значно утруднювали реалізацію селянами
своєї продукції на ринку. Посягала на прибутки селянського господарства і
державна влада. Усе це створювало досить напружену ситуацію на селі.
Доволі часто вона переростала у відкриту боротьбу проти нових повиннос¬
тей чи платежів.
Один з відомих представників католицької церкви Яків Вітрійський
писав: «Стережися розбудити ненависть смиренних! Вони можуть спричи¬
нити вам стільки зла, скільки приносять блага. Розпач - небезпечне почут¬
тя. Буває, що серви вбивають сеньйорів і спалюють їхні замки» (XIII ст.).
Найвідомішим виступом стало повстання «пастушків» (разіюигеих) 1251 р.
у Фландрії і Північній Франції, що носило яскраво виражений антицер-
ковний характер. Ідеологічно рух був пов'язаний з хрестовими походами.
Серед селян велася пропаганда взяти участь у поході, щоб визволити з
полону короля Людовіка. Організатором нового селянського хрестового по¬
ходу був один із подорожуючих проповідників, на ім'я Яків, - «учитель з
Угорщини», який в своїх проповідях до народу піднімав і соціальні теми
про несправедливість і насильства сеньйорів щодо «простого народу». Зі¬
бравшись у Парижі, величезний натовп селян відправився звідти на пів¬
день, руйнуючи на шляху садиби феодалів і захоплюючи їхнє майно. Повс¬
талі зустріли підтримку міської бідноти у містах Орлеані і Турі. їхня чисель¬
ність швидко збільшувалася і, за свідченням деяких хронік, сягала 100 тис.
чол. Проте погано організовані, недосвідчені у військовій справі, туманно
усвідомлюючі кінцеву мету і маршрут далекого походу, селяни не змогли
закріпити своїх успіхів, і рух розпався. Окремі селянські загони самі повер¬
талися на свою батьківщину, зустрівшись на зворотному шляху з продо¬
вольчими й іншими труднощами. Інші загони повстанців були розбиті уря¬
довими і приватними феодальними військовими силами. Багатьох учасни¬
ків руху перебили або захопили, загинув і ватажок повсталих Яків Угорсь¬
кий. Повстання стало першим великим селянським виступом на півночі
Франції і свідчило про зростаюче невдоволення серед селянства.
Так виглядали нові віяння і тенденції в аграрних відносинах і ремісни¬
чо-торговельних стосунках Франції XI - XIII ст.

Лекція 4 Франція в XI - XIII ст.
ПОЛІТИЧНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ У ФРАНЦІЇ І ПОЧАТОК
ПРОЦЕСУ ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ КОРОЛІВСЬКОЇ ВЛАДИ
Як і кожна європейська країна, Франція теж пройшла доволі тривалий
період політичної роздробленості і слабкої королівської влади. Повинні були
визріти умови для початку централізації держави.
У XI - XII ст. ситуація у Франції була досить складною з різних причин:
1) французькі сеньйори володіли великими компактними територіями,
що у багато разів перевищували володіння королівського домену. Це
були герцогства Нормандія, Бургундія, Бретань, графство Шампань
та ін.;
2) обмежені матеріальні можливості перших Каролінгів. Володіння їхні
являли собою вузьку смужку землі по Сені і Луарі, що тягнулася від
Комп'єна до Орлеана;
3) специфіка васальної системи в державі, де король міг розраховувати
на допомогу лише своїх безпосередніх васалів;
4) відсутність достатньо сильної верстви вільного селянства, на яку могла
б спиратися королівська влада, як це було в Англії, Швеції й Касти¬
лії;
5) королівська влада мала виборний характер;
6) своєрідність економічного і політичного розвитку Північної і Півден¬
ної Франції і наявність двох народностей.
Усі ці фактори посилювали феодальну роздробленість і стояли на заваді
процесу централізації. Проте поступово він почав здійснюватися і в першу
чергу в північних регіонах Франції, де склалися передумови для державного
об'єднання. Серед них основною була поява сил, зацікавлених у ліквідації
феодальної роздробленості. Насамперед це городяни, які страждали від без¬
кінечних феодальних усобиць, що перешкоджали розвитку ремесла і торгів¬
лі. А виникнення і розвиток міст, поширення торгово-грошових відносин спри¬
яли економічному єднанню територій - необхідної умови політичного об'єд¬
нання. Поступово зникали митні кордони, уніфікувалися одиниці мір і ваг,
з'являлися спроби захистити власних виробників і купців тощо.
У результаті виник союз міст і королівської влади, оскільки одні й другі
потребували союзників у боротьбі з феодальними сеньйорами. Він сформу¬
вався під час визвольної боротьби міст за самоврядування. Свідченням важ¬
ливості міст, як союзників королівської влади, стало повчання Людовіка IX
(1226 - 1270 рр.) своєму синові, де союз з містами названо гарантією безпе¬
ки монархії.
Сильна королівська влада потрібна була також дрібним і середнім фео¬
далам, які не володіли ні достатніми матеріальними засобами, ні засобами
позаекономічного примусу, щоб захиститися від опору селянства. До того ж
феодали сподівалися отримувати додаткові прибутки від служби у коро¬
лівській армії або державному бюрократичному апараті. Королівська влада
захищала їх від насильств і утисків великих феодалів, вона боролася з
феодальною анархією і одна забезпечувала порядок у суспільстві.

Історія середніх віків
Підтримували королівську владу і селяни, які теж вбачали в ній захис¬
ника від утисків феодалів і уособлювали її з інституцією справедливості і
подолання зла.
Противниками централізації королівської влади виступали великі фео¬
дали і духовенство, сили і вплив яких були доволі значними. Тому процес
політичного об'єднання Франції мав декілька етапів. До кінця XII ст. фран¬
цузькі королі змушені були вирішувати проблему централізації влади у
своїх власних володіннях. Потім централізація проходила в межах провін¬
цій, і, нарешті, останнім етапом було загальнодержавне об'єднання. Відзна¬
чимо також, що ці етапи не завжди були розмежовані в часі, ускладнюючи
процес централізації влади.
Активна боротьба за централізацію влади розпоча¬
лася в період правління Людовіка VI Товстого (1108 -
1137 рр.), який за допомогою канцлера Сугерія подолав
опір феодалів у Іль-де-Франсі. Користуючись підтрим¬
кою міст, Капетинги почали приєднувати до своїх воло¬
дінь сусідні області. При Людовіку VII (1137 - 1180 рр.)
королівський домен збільшився за рахунок міст Бурж і
Сане. А завдяки шлюбу з Елеонорою Аквітанською він
поширив свої володіння на південні райони країни.
Проте в середині XII ст. у
французьких королів з'явився
надзвичайно сильний суперник. Васал французько¬
го короля граф Анжуйський Генріх Плантагенет
спочатку одружився на багатій спадкоємниці Акві-
танії Елеонорі (1152 р.), після її розлучення з Людо-
віком VII, аз 1154 р. став англійським королем. Його
володіння у Франції (Аквітанія, Анжу, Мен, Нор¬
мандія, Пуату, Турень) у шість раз перевищували
розміри домену французького короля. Ця подія іс¬
тотно ускладнила у май¬
бутньому стосунки Фран¬
ції і Англії, оскільки анг¬
лійські володіння закри¬
вали Франції вихід до
моря і питання про об'¬
єднання держави можна було відтепер вирішити
у боротьбі з англійським королем.
Людовік VI Товстий
Елеонора Аквітанська
Філіпп II Август
Суперництво між Капетингами і Плантагене-
тами особливо загострилося при Філіппі II Авгу-
сті. Вправний політик і дипломат, він добився най¬
більших успіхів у боротьбі з англійським коро¬
лем Іоанном Безземельним. У 1202 - 1204 рр. була
відвойована Нормандія, а згодом - майже всі во¬
лодіння англійців, крім частини Пуату і герцог¬
ства Аквітанського.

Лекція 4 Франція в XI - XIII ст.
Посилення влади Філіппа II викликало три¬
вогу суперників Капетингів. Виникла ворожа
Франції коаліція, в яку ввійшли граф Фландрії,
герцог Лотарингії, король Англії Іоанн і німець¬
кий імператор Оттон IV. Філіппу II вдалося спо¬
чатку розбити англійців у битві при Ларош-о-
Муане (поблизу Анжера), а в червні 1214 р. при
Бувгне (Фландрія) - об'єднані війська Фландрії і
німецького імператора. У результаті цієї перемо¬
ги до королівського домену приєднали графство
Артуа на південному сході країни. Таким чином,
основні північні області і частина центральних
були об'єднані навколо Парижа, а Капетинги ре¬
ально володіли уже половиною території Фран¬
ції. Важливу роль у боротьбі за об'єднання краї¬
ни відіграли міщани. Переконавшись, яку силу і
користь дають королівській владі міста, Філіпп II
давав їм численні комунальні хартії.
Завдяки військовим успіхам Філіппа II домен французького короля
збільшився майже в 4 рази. Зростало і значення королівської влади. Король
рішуче почав втручатися в справи великих феодалів, змушуючи їх викону¬
вати васальні зобов'язання, особливо виконувати військову службу.
Раннє зображення
герба Парижа
АЛЬБІГОЙСЬКІ ВІЙНИ
До початку XIII ст. південні області Франції жили майже відокремлено
від північних регіонів країни. Багаті південні міста стали ласим шматком
для французьких королів. Завдання приєднати їх до королівського домену
полегшила внутрішня ситуація, що склала¬
ся там.
Розквіт економіки і політична самостій¬
ність південнофранцузьких міст привела до
посилення в них соціальних протиріч і гост¬
рої ідеологічної боротьби. Це проявилося в
поширенні тут в середині XI ст. єретичних
рухів катарів і вальденсів, які з XII ст. нази¬
ваються загальним іменем - альбігойці (від
назви головного центру єретиків - м. Альби).
Секта катарів (з грецьк. каНгагог - чис¬
ті) під впливом богомильства виникла ще
в XI ст. Вальденси («ліонські бідняки») ві¬
домі ще з останньої чверті XIII ст. Назва
Собор в Альбі, секти походить від імені засновника руху
центрі альбігойської єресі - купця П'єра Вальдо, який 1176 р. засну-

(0>
Історія середніх віків
вав общину «досконалих». Представники
цих єресей сходилися в тому, що вважали
земний світ і католицьку церкву породжен¬
ням пекла, творінням диявола, втіленням
зла. Вони заперечували основні догмати
церкви і таїнства, вимагали ліквідації цер¬
ковної ієрархії, відміни десятини і знищен¬
ня церковної земельної власності. Вальден-
си ратували за повернення до євангеліст-
ської простоти і рівності ранньохристиян¬
ських общин. Частина їх виступала з
проповідями бідності і відмови від багатст¬
ва. П'єр Вальдо з Ліона вчив: «Ніхто не
повинен нічим володіти».
Будучи, по суті, антифеодальним рухом,
альбігойство розгорнуло боротьбу перш за
все з католицькою церквою. Альбігойці від¬
мовилися від католицьких молитов, храмів
і фактично церкви. Це притягувало до них
рицарів і магнатів, які розраховували поживитися церковними володіння¬
ми і багатствами. До альбігойців примкнув навіть найбільший сеньйор Лан¬
гедока - граф Раймонд Тулузький, хоча основну їх масу складали міщани і
селянство.
Католицька церква ще в 70-х роках намагалася подолати єретичний
рух. Єретиків спалювали на вогнищах, засуджували до довічного ув'язнен¬
ня. Але рух не припинявся, а, навпаки, поширювався на Північну Францію
й інші країни Західної Європи. І в 1209 р.
Римський папа Інокентій III організував
хрестовий похід проти альбігойців північ-
нофранцузьких єпископів і їхніх васалів під
керівництвом папського легата - абата мо¬
настиря Сіто Арнольда. Це стало зручним
приводом для втручання в справи півден-
нофранцузьких міст, і північнофранцузькі
рицарі охоче взяли участь у поході, розра¬
ховуючи збагатитися. Очолив її барон Си¬
мон де Монфор.
Хрестоносці знищували міста, вбивали
жителів. Захоплених людей спалювали на вог¬
нищах. Знищували не лише альбігойців, але
й католиків. Під прикриттям релігійних гасел
проводився відвертий розбій. Хроніст описує
такий випадок при взятті м. Безьє: «Дізнав¬
шись із вигуків, що там разом з єретиками Абатство Сіто в XIII ст.
знаходяться і католики, вони [хрестоносці. - (Реконструкція)
Спалення альбігойських книг

Лекиія 4 Франція в XI - XIII ст.
В.Б.] спитали абата [Арнольда. - В.Б.]: «Що
нам робити, отче? Не вміємо ми розрізняти
добрих від злих». І ось абат (а також інші),
побоюючись, щоб ті єретики зі страху смерті
не прикинулися католиками,... сказав, як пе¬
редають: «Бийте їх усіх, бо Господь упізнає
своїх!» І вбито було багацько».
Незважаючи на мужній опір, багато пів¬
денних міст було взято, пограбовано, а на¬
селення вирізано (в т.ч. Каркасон, Безьє та
ін.). У битві при Мюре (1213 р.) хрестоносці
отримали вирішальну перемогу. Проте Рай¬
монду вдалося утримати за собою Тулузу,
Нім, Бокер і Ажан.
Фортечні стіни м. Каркасона
Печатки Людовіка VIII
Людовік VIII
Французький король Філіпп II без¬
посередньо не брав участі в поході. Але
після загибелі 1218 р. Симона де Монфо-
ра у боротьбу втрутився син короля -
майбутній монарх Людовік VIII (1223 -
1226 рр.), який був зацікавлений в успі¬
хові походу. У 1224 і 1226 рр. королівське
військо підкорило значні території на пів¬
дні, в т.ч. і графство Тулузьке. До 1229 р.
влада Капетингів поширилася на серед¬
земноморське узбережжя. Останній форпост альбі¬
гойців - фортеця Монсегюр була захоплена лише
після 10-місячної облоги, а 200 єретиків, які зали¬
шилися в ній, були знищені (1244 р.). Незалежність
зберегли лише південно-західні графства і Аквіта-
нія, що належала Плантагенетам.
Таким чином, альбігойські війни завдали жорс¬
токого удару по економічній могутності південно-
французьких міст. І хоча наслідки воєн поступово
долалися, попе¬
редньої незалеж¬
ності від королів¬
ської влади вони
вже ніколи не
здобували. Крім того, їм було дуже важ¬
ко витримувати конкуренцію з суперни-
вши по морській торгівлі - італійськими
містами-республіками і католицькими
містами.
Стіни фортеці Монсегюр

Історія середніх віків
ФРАНЦУЗЬКА ДЕРЖАВА У XIII СТ.
Із розширенням королівського домену потрібно було організовувати
управління значними територіями: виникла потреба створення загальнодер¬
жавного апарату управління. Починаючи з Філіппа II, проведено ряд ре¬
форм з організації центрального і місцевого управління. Поряд із радою
великих васалів короля, яка інколи скликалася, виникла Королівська рада
- постійний верховний орган управління. При ній створили особливу пала¬
ту - Паризький парламент (верховний суд країни) і фінансове відомство -
Палату рахунків.
Але головним було не створення нових органів, а система їх комплекту¬
вання: службу за васальними обов'язками поступово замінювали спеціаль¬
но навченими чиновниками, які отримували платню від держави. Службов¬
ці були знавцями законів, часто походили з неблагородних станів і назива¬
лися легістами (законниками). Найталановитіших з них включали навіть у
Королівську раду поряд з принцами крові і великими феодалами.
Королівський домен поділили на окремі адміністративні округи на чолі
з колишніми управляючими королівських помість - прево. Округи об'єднува¬
лися в більші одиниці - бальяжі, очолювані балья. Приєднані при Філіппі II
землі на півдні країни управлялися спеціальними королівськими чинов¬
никами - сенешалами. Бальї і сенешали зосереджували в своїх руках адмі¬
ністративну, військову і судову владу і призначалися з числа великих фео¬
далів, в яких король намагався знайти собі політичних союзників.
Влада короля поступово втрачала свою патримоніальну основу і стала
носити публічно-правовий характер. Виборність королівської посади замі¬
няється її успадкуванням: Капетинги коронують своїх спадкоємців ще при
житті батька. Крім того, утверджується принцип невідчужуваності домену,
який не можна було ділити між спадкоємцями. Король тепер виступав не
як приватна особа, що повинна була присягати сеньйору, в якого набу¬
вали землю, а як законодавець, влада якого розглядається як священна, а
непідтримка його - як державна зрада.
Серед економічних заходів виділимо карбування королівської золотої
монети. Завдяки добрій якості і стабільності вона почала витісняти монети,
що випускалися великими феодалами.
Ще радикальнішими були реформи
Людовіка IX (1226 - 1270 рр.), які ще
більше посилили королівську владу.
Пер едусім провели судову реформу,
згідно з якою:
- на території королівського домену
заборонялися судові поєдинки, тоб¬
то вирішення позовів за допомогою
Грамота Людовіка IX, поєдинків (збройних сутичок). Усі
оточена печатками магнатів, суперечки стали вирішуватися в
які теж її підписали королівському суді;

Лекиія 4 Франція в XI - XIII ст.
- на рішення будь-якого сеньйоріального суду можна було подати апе¬
ляцію в королівський суд;
- цілий ряд важливих кримінальних справ міг тепер розглядатися лише
в королівському суді.
Згідно з адміністративною реформою, для зв'язку центральних орга¬
нів управління з місцевою владою призначалися королівські ревізори для
контролю діяльності місцевої адміністрації. Крім того, у королівському до¬
мені заборонялися міжусобиці, а в неприєднаних землях встановлювався
звичай «40 днів короля», тобто термін, упродовж якого сеньйор, отримавши
виклик, міг апелювати до короля.
За монетною реформою, у королівському домені ввели єдину монетну
систему, а королівська монета отримала право обігу по всій країна нарівні з
місцевими монетами сеньйорів. Право карбувати
40 сеньйорів. А королівська монета з високим вміс¬
том срібла і золота стала широко використовува¬
тися як у внутрішній, так і зовнішній торгівлі, спри¬
яючи економічному єднанню країни. Крім того,
король збільшив васальні платежі з великих фео¬
далів, отримував значні суми з міст-комун. Великі
кошти сплачувала королю у формі «дарувань»
французька церква. Роль постійного державного
податку при Людовікові IX відігравали «хресто-
носні гроші», що надходили безпосередньо в коро¬
лівську скарбницю. Загалом зростання королівсь¬
ких прибутків за Людовіка IX явно свідчило про
господарське піднесення, яке переживала тогочас¬
на Франція. Тобто політична централізація пози¬
тивно впливала на економічний розвиток країни.
Людовік IX, прозваний Святим, намагався
бути християнським правителем. Він, як ми від¬
значили, організував Сьомий і Восьмий хрестові
домігся миру із сусідніми європейськими країнами. Наприклад, уклав до¬
говір з королем Арагону, сприяючи миру на півдні
Франції; в 1259 р. помирився з англійським коро¬
лем Генріхом III, який зберіг Гієнь, але за неї да¬
вав клятву вірності французькому королю. Згідно
з цим миром, названим Паризьким, англійський
король також відмовлявся від утрачених раніше
на півночі і північному заході провінцій - Норман¬
дії, Анжу та ін.
Людовік IX зміцнив позиції Франції на Серед¬
земному морі, допоміг своєму братові оволодіти Пів¬
денною Італією і Сицилією, неодноразово виступав
у ролі арбітра у спірних європейських справах. Про¬
ведені ним реформи мали прогресивне значення для
централізації країни.
Печатка регентства
у Франції під час
Сьомого хрестового
походу
монети мали тоді близько
Людовік IX Святий
походи проти «невірних»,

Історія середніх віків
Таким чином, розвиток феодальної держави у Франції XI - XIII ст.
пройшов ряд етапів. Феодальна роздробленість спочатку була подолана в
північних регіонах країни на основі розвитку міст і посилення економічних
зв'язків між областями. Однак процес централізації державності влади
ускладнювався і затримувався боротьбою з англійськими Плантагенетами.
Самостійно розвивався і південь країни, і, незважаючи на хрестовий похід і
приєднання частини південних міст, остаточне підпорядкування Лангедока
відбулося значно пізніше.
КУЛЬТУРА ФРАНЦІЇ XI - XIII СТ.
Культурний розвиток Французької держави цього періоду відзначався
рядом цікавих особливостей, які ми постараємося проаналізувати. Носіями
і виразниками творчості народних мас, особливо музичної і драматичної, у
Франції були жонглери (скоморохи). Частенько вони виступали фокусника¬
ми, акробатами і дресирувальниками звірів. Жонглери займали особливе
становище в суспільстві, оскільки жили у феодальних замках і своїм мис¬
тецтвом обслуговували французьку знать. Для жонглерської майстерності
спеціально писалися особливі правила. У них вимагалося: «Вмій добре ви¬
гадувати і римувати, умій
наступати у змаганнях,
умій хвацько бити в бара¬
бани і цимбали і як слід
грати на мужицькій лірі,
вмій спритно підкидати
яблука і підхоплювати їх
на ножі, імітувати спів пта¬
хів, виконувати фокуси з
картами і стрибати через
чотири обручі...»
Проте життя жонгле¬
рів було досить непростим.
Його описує народна каз¬
ка «Про жонглера, який
побував у пеклі». У ній
жонглер завжди веселий,
Жонглери хоча у нього немає грошей
і пристойної одежі. Коли він помер, то опинився в пеклі, де диявол судив
свої жертви. Це були священики, злодії, єпископи, абати і ченці, яких кину¬
ли в казан, під яким вогонь підтримував жонглер.
На своїх виставах жонглери висміювали і кліриків, і феодалів, тому
постійно переслідувалися світською владою і церквою. Остання позбавляла
народних виконавців громадянських прав, допускала безкарність їхніх
убивств, забороняла ховати на кладовищах тощо.

Лекиіял Франція в XI - XIII ст. Iff
Мистецтво жонглерів було тісно пов'язане з мотивами селянських пі¬
сень, селянськими святами і обрядами. Так, надзвичайно популярною в
XIII ст. була написана міщанином Адамом де ла Аль (1238 - 1286 рр.) «Гра
про Робена і Маргон», де оспівувалася історія двох закоханих - селянина
Робена і пастушки Маріон. Останню виграв рицар, але вона зберегла вір¬
ність своєму коханому.
Проте міська культура все більше впливала на середньовічний світо¬
гляд. Так, літургійна драма (інсценування латинською мовою біблійних сю¬
жетів), яка розігрувалася у приміщенні церкви її служителями, стає все
більше світською. А з середини XII ст. театральні вистави уже розігрують¬
ся не латиною, а французькою мовою. Сюжети вистав поповнюються епізо¬
дами побутового і комічного характеру. П'єси (мгракли) ставилися все час¬
тіше на міських площах.
Наприкінці XI ст. у Провансі з'являються трубадури - поети-рицарі.
Вони писали вірші, найчастіше про кохання, складали на них музику і спі¬
вали в супроводі оркестру. Одним з перших трубадурів був герцог Аквіта-
нії Гільом IX. У куртуазній поезії проявили себе не лише трубадури-чоло-
віки, але й жінки, наприклад, Марія Шампанська. Подібно відважним геро¬
ям рицарських романів вона рішуче заявляла свої права на рівність з пред¬
ставниками сильної статі. У XII ст. поезія справді стає володаркою
європейської словесності. Захоплюються нею по всій Європі. На півночі
Франції поетів називали труверами.
Розвиток міст, торгівлі і обміну, формування апарату державного управ¬
ління висунули проблему освічених людей, які могли б оформляти торговель¬
ні угоди, документи, працювати в органах місцевого самоврядування і
державних інституціях. А навчати їх можна було в школах. Нові школи
були приватними, тобто не утримувалися за церковні кошти. Вчителі жили
за кошти, зібрані з учнів. Тобто освіта врешті-решт звільняється від конт¬
ролю церкви.
У XII ст. найвідомішими нецерковними (світ¬
ськими) школами Франції були навчальні закла- - *V 4 >0 Ф Ф ф *# Щ 4
ди Гільома Коптського і П'єра Абеляра в Пари- я** .* v V ** і 4- Vi»»,
жі. Гільом оголосив себе послідовником Епікура і
намагався віднайти наукові пояснення всім при¬
родним явищам. Його трактати були засуджені
церквою.
П'єр Абеляр (1079 - 1142 рр.) заснував декі- . в
лька світських шкіл. Його лекції користувалися
неабиякою популярністю, а діяльність викликала
природний гнів церкви. У своїх трактатах Абе¬
ляр утверджував пріоритет людського розуму над
вірою і церковним «авторитетом». П'єр Абеляр
Як і в інших західноєвропейських країнах, у
XII ст. у Франції формується і вища школа - університети. Так тоді нази¬
вали об'єднання викладачів і учнів. У Франції першим університетом був

Історія середніх віків
Читання курсу богослов’я
в Паризькому університеті
Паризький, який 1220 р. отримав королівську хартію, що узаконила його
права. Навчання в університетах велося латинською мовою, а викладачі
об'єднувалися в особливі організації - факультети, що згодом перетвори¬
лися в окремі відділення університетів. У Паризькому університеті було
4 факультети. Найчисельнішим був «молодший», або артистичний (з латин.
artes - мистецтво), загальноосвітній факультет, на якому вивчали «сім віль¬
них мистецтв». Після його закінчення студентів приймали на медичний,
юридичний і богословський факультети.
Університетська наука називалася
схоластикою, тобто «шкільною» нау¬
кою. Вона характеризувалася намаган¬
ням спертися на «авторитети», голов¬
ним чином церковні, цілком ігноруючи
досвід. Докази схоласти черпали зі
Святого Письма. Трактати Аристоте¬
ля складали основу навчання на арти¬
стичному факультеті. Вчення Аристо¬
теля швидко завойовувало авторитет
у наукових центрах Європи. Проте на
початку XIII ст. воно зустріло рішу¬
чий опір у Парижі з боку теологів -
прихильників Августина Блаженного. Відбувся ряд офіційних заборон ари-
стотелізму, були засуджені погляди прихильників радикального тракту¬
вання Аристотеля - Аморі Бейського і Давида Дінанського. Однак аристо-
телізм настільки стрімко набирав силу, що до середини XIII ст. церква
постала перед необхідністю асимілювати аристотелівське вчення. До вико¬
нання цього завдання долучили домініканців. Його розпочав виконувати
Альберт Великий, а синтез аристотелізму і церковної теології здійснив
його учень Тома Аквінський (1125/26 - 1274 рр.). Його вчення - томізм -
стало офіційною доктриною католицької церкви, яка до середини XIII ст.
добилася повного керівництва університетами.
У студентів існував великий потяг до світських знань, у першу чергу до
античної філософії. Арабські вчені робили переклади з грецької і сирійської
мов на арабську, а єврейські - з арабської латиною. Церква ж докладала
величезних зусиль, щоб вихолостити із
вільних мистецтв «усілякий позитивний
зміст». Усе інтерпретувалося відповід¬
но до вимог католицького віровчення.
Проте у Паризькому університеті
зародився протест проти офіційної док¬
трини католицької церкви. Послідов¬
ники арабського мислителя Аверроеса
(Ібн-Рушда) - аверроїсти, які викла¬
дали на факультеті мистецтв, стали
ідейними противниками Томи Аквінсь-
Печатка Паризького університету
XIII ст.

Лекція 4 Франція в XI - XIII ст.
Улюбленими
жанрами
Сігер Брабантський
хроніки, літописи, біо-
кого. Вони вимагали звільнення філософії від втру¬
чання теології і догми. По суті, вони наполягали на
відокремленні розуму від віри. Центральною в докт¬
рині аверроїстів було уявлення про,єдиний універ¬
сальний розум, спільний для всього людства. Паризькі
аверроїсти Сггер Брабантський і Боецгй Дакійський
також прийшли до висновку про вічність і нестворе-
ність світу, заперечували безсмертя індивідуальної
людської душі. Зрозуміло, що їхнє вчення засудила
католицька церква. Поява світських шкіл і універси¬
тетів сприяла розвитку наук, особливо гуманітарних.
середньовічної словесності
були різного роду «історії»,
графії королів, опис їхньої діяльності тощо. їхні на¬
зви і автори перераховані нами при характеристиці
джерел на початку лекції.
Природничі науки в цей час лише зароджува¬
лися, а природничо-наукових методів пізнання ще
не розробили. Переважали граматичні, риторичні і
логічні підходи. Не випадково середньовічний енци¬
клопедист Вінсентій з Бове писав: «Наука про при¬
роду має своїм предметом невидимі причини види¬
мих речей». Зв'язок з матеріальним світом здійсню¬
вався з допомогою абстракцій, часто фантастичних.
Прикладом цього був розвиток алхімії.
Значних успіхів у Франції XI - XII ст. досягла
архітектура й образотворче мистецтво. У другій по¬
ловині XII ст. бере свій
початок готичний стиль
у Північній Франції. Конструкція і форми готич¬
них будівель визначалися, в основному, необхід¬
ністю економії площ і прагненням до грандіознос¬
ті. Тому всі будівлі були надзвичайно високими,
що досягалося за допомогою гостроконечних стріл¬
частих арок. Основою готичного собору були стов¬
пи, що складалися з декількох високих і струнких
колон, на які спиралися нервюри (ребра) стріл¬
частих арок. Конструкції таких соборів, на відмі¬
ну від храмів романського стилю, не потребували
важких і товстих стін. Зате у будівлях з'явилися
вікна з оздобленим яскравим живописом склом
і вітражі). Собори прикрашалися численними ста¬
туями, кам'яною різьбою і орнаментами з рослин¬
ними мотивами. Готичні собори будувалися в Па- С0б0р у Шартре
рижі, Шартре, Бурже, Реймсі та інших містах. Головний фасад
Засідання вченої ради
у Сорбонні

ЭФ
Історія середніх віків
Собор Паризької
Богоматері. Головний
фасад XII - XIII ст.
Розвиток зодчества привів до зростання тех¬
нічної майстерності. Історія зберегла до сьогоден¬
ня ряд імен видатних тогочасних архітекторів.
Значний інтерес викликає майстерність Віллара
з Оннекура, який залишив після себе цілий аль¬
бом малюнків і креслень.
Для тогочасної скульптури було характерним
зростання реалістичних тенденцій. Зображення
ставали життєвішими, а в сюжетах переважали
сцени з життя різних станів. Особливо реаліс¬
тичною була народна
скульптура, що, як і
інші види мистецтва,
знаходилася в опозиції
до церкви. Досить час¬
то невідомі скульптори
в містах зображували на стінах соборів карика¬
турні фігури кліриків або тварин в одежі свяще¬
ників і ченців. Зустрічалися сатиричні зображен¬
ня і конкретних осіб - королів, єпископів і бага¬
тих міщан, здебільшого у вигляді грішників, які
піддавалися пекельним мукам.
Високої майстерності досягло і мистецтво
книжкової мініатюри. Особливо прославилися
ними паризькі майстри. Прекрасними пам'ятка¬
ми такого мистецтва були виготовлені для Людо-
віка IX Псалтир і Часослов.
Отже, до кінця XIII ст. процес посилення ко¬
ролівської влади і централізації країни у Фран¬
ції досяг серйозних успіхів, хоча остаточно не за¬
вершився.
Малюнки із записної
книжки французького
архітектора Віллара
з Оннекура
Питання для контролю:
Визначіть особливості феодальних відносин і аграрного розвитку
Франції в XI - XIII ст.
Проаналізуйте специфіку розвитку французьких міст і їхній вплив
на село.
Охарактеризуйте період феодальної роздробленості у Франції.
Які особливості комунального руху у Франції?
Коли і як французькі королі розпочали централізацію держави?
Назвіть причини, висвітліть хід і результати альбігойських війн.
Дайте аналіз реформ королівської влади для централізації держави.
Які основні досягнення французької культури в XI - XIII ст.?

ФРАНЦІЯ Лекція
у Х І У - X V ст. 5
пізнє Середньовіччя Франція вступила економічно розви¬
неною країною, в якій ще не був закінчений процес об'єд¬
нання всіх земель і формування єдиної французької нації.
Саме в XIV - XV ст. завершується приєднання Півдня і
підкорення південнофранцузької народності Півночі, незважаючи на спро¬
би завадити цьому процесу.
Цей період представлений цілим рядом письмових джерел, які досить
повно відображають історію Франції, особливо політичну. Розглянемо най¬
важливіші з них.
Головними джерелами з історії економічного розвитку країни, як і в
попередні періоди, є грамоти, що фіксують звільнення селян від особистої
залежності, встановлення повинностей вільних вілланів, акти купівлі-про-
дажу земельних ділянок, заставні на землю, акти застави або продажу
ренти, здавання землі в довічно-спадкову оренду, договори про короткотер¬
мінову оренду тощо.
Записи у нотаріальних книгах відображали всі зміни у феодальному,
селянському і міському землеволодіннях, диференціацію селянства, дина¬
міку цін на землю тощо.
Важливе значення мають документи фінансового характеру. Перші фі¬
нансові ордонанси з'являються в XIV ст., але набагато більше їх з середини
XV ст., коли остаточно встановилися постійні податки. Трактати про фінан¬
си і монетну справу дають уявлення про економічні і політичні теорії XIV -
XV ст. Особливо цікавим є трактат радника Карла V Миколая Орема (пом.
1382 р.) «Про походження монет», де викладені погляди на роль грошей і
систему державного оподаткування у Франції XIV ст.
Значний інтерес для історії формування централізованої держави скла¬
дають королівські закони (ордонанси), хоча тут потрібно враховувати вели¬
ку самостійність французьких провінцій. Ордонанси стосувалися головним
чином судочинства, фінансів, контролю за ремеслами і ринками. Напри¬
клад, ордонанс 1350 р. не лише встановлював максимум заробітної плати,
але й зобов'язував примусово найматися на роботу і покарання для тих,
хто його не виконував. Ордонанс Людовіка X від 1315 р. давав уявлення про
практику відміни кріпосництва на королівських землях. А великий берез-

Історія середніх віків
невий ордонанс 1357 р., виданий за вимогою штатів у період повстання
Етьєна Марселя, і кабош'єнський ордонанс 1413 р. характеризують еконо¬
мічну і політичну програми паризького купецтва і ремісників середини XIV
і початку XV ст.
Боротьба за Фландрію і Столітня війна сприяли розвитку французьких
хронік XIV - XV ст. Провідне місце продовжували займати «Великі фран¬
цузькі хроніки», які до 1340 р. велися паралельно латинською і французь¬
кою мовами, а пізніше лише французькою. За 1350 - 1380 рр. вони склада¬
лися не в Сен-Дені, а при королівському дворі під керівництвом Карла V.
Автором цієї частини хронік був канцлер і радник короля П'єр д'Оржемон
(пом. 1389 р.). Саме він обґрунтовував права французького короля на всю
територію Франції і васальну залежність від нього англійського монарха.
Саме твір д'Оржемона завершує французький звід, і «Великі французькі
хроніки» після 1380 р. не отримали продовження, хоча це не означало завер¬
шення королівської історіографії. Але окремі хроніки тривалий час зали¬
шалися ізольованими. І лише в 1477 р. у першому друкованому виданні
«Великих французьких хронік» вони склали в переробленому вигляді остан¬
ню частину книги, що висвітлювала історію країни з найдавніших часів до
Людовіка IX. Майже столітня перерва пояснювалася Столітньою війною,
міжусобицями бургундців і арманьяків.
Історія правління Карла VI викладена в латинській хроніці невідомого
сен-денійського ченця, офіційного королівського історіографа. Хоча він був
прихильником бургундської партії, його хроніка є однією з найкращих і
повних історій Франції кінця XIV - початку XV ст. Бургундська тенденція
хроніки зробила її несприятливою для королівської влади, і один з набли¬
жених Карла VII Жувенель Дезюрсен (1388 - 1473 рр.) у 1431 - 1442 рр.
переробив хроніку ченця, але й вона вважалася недостатньо реалістичною.
І в останні роки Столітньої війни королівський герольд Жіль Лебув'є (1386 -
близько 1454 рр.) ще раз написав історію 1402 - 1422 рр. у прокоролівсько-
му дусі, а також склав біографію Карла VII. А сен-денійський чернець Жан
Шартьє (пом. близько 1470 р.) написав офіційну біографію Карла VII. Час¬
тина дослідників вважають, що саме він підготував до друку текст «Вели¬
ких французьких хронік», де французький звід було продовжено хроніка¬
ми Жувенеля (за 1380 - 1402 рр.), Лебув'є (за 1402 - 1422 рр.) і Шартьє (за
1423 - 1461 рр.).
Крім королівського зводу, до сьогодення дійшли й інші хроніки. Серед
них особливо виділяємо хроніку пріора кармелітського монастиря в Парижі
Жана де Венета, селянина за походженням, що охоплює період 1340 - 1368 рр.
і містить багатий фактичний матеріал, особливо про повстання Етьєна
Марселя і Жакерію. Цінні дані містять «Нормандська хроніка» і «Хроніка
перших чотирьох Валуа». Перша написана нормандським рицарем, безпо¬
середнім учасником військових дій у Нормандії близько 1372 р. і охоплює
період 1337 - 1372 рр. А друга описує події за 1327 - 1393 рр. і складена
наприкінці XIV ст. руанським кліриком, наближеним до архієпископа. Серед
інших вона найбільш докладно описує паризьке повстання 1358 р. і Жакерію.

Лекиія 5 Франція в XIV - XV ст.
Щодо Жакерії і повстання тюшенів у Лангедоку цікавими є грамоти
помилування, видані урядом амністованим учасникам повстань. Хоча текс¬
ти грамот потрібно оцінювати критично, вони повідомляють багато важли¬
вих деталей щодо дат і місць подій, учасників руху і їхніх промов тощо.
Особливо докладно в історичних джерелах описана Столітня війна, у
тому числі у фландрських і загальнофранцузьких. Так, кращий із середньо¬
вічних істориків Франції Фруассар з Валансьєна (близько 1337 - 1404 рр.)
написав хроніку, що неодноразово перекладалася всіма європейськими
мовами, незважаючи на суб'єктивний характер (різко негативне ставлення
до повсталого селянства), неточності в описі подій і рицарську ідеологію.
Придворний багатьох знатних осіб Фруассар об'їздив Англію, Шотландію,
Францію й Італію, збираючи матеріал для своєї праці, яку багаторазово
переробляв і назвав «Хроніка Франції, Англії, Шотландії й Іспанії». Вона
охоплює період 1326 - 1399 рр. і відома у трьох редакціях, де події досить
часто оцінюються по-різному. Важливою особливістю хроніки Фруассара є
портретні характеристики багатьох політичних діячів XIV ст. (королів, пап,
баронів, рицарів) і поетів (Чосер, Петрарка). її небезпідставно називають
ще «дзеркалом рицарства».
Важливим джерелом французької істо¬
рії є протоколи двох судових процесів Жан-
ни д'Арк - засудження в 1431 р. і реабіліта¬
ції в 1456 р. Протоколи першого процесу ве¬
лися в суді нотаріусом Маншоном, який за¬
писував усі юридичні форми латиною, а
допити Жанни і свідків французькою мовою,
і дійшли до нас частково. Після смерті Жан-
ни склали офіційний звіт суду, який зберігся
латиною. Відомі матеріали слідчої комісії і
протоколи реабілітаційного процесу 1456 р.,
а також величезне листування Жанни д'Арк.
Для історії Столітньої війни досить важ¬
ливими є мирні договори, що були віховими
у тривалій боротьбі французького наро¬
ду. Це договір 1360 р. в Бретиньї, за яким
Франція втрачала західні провінції; в Труа
1420 р., коли країна тимчасово стала части¬
ною англо-французької держави; в Аррасі
1435 р., після якого Бургундія перетворила¬
ся з ворога Франції в її союзника, тощо.
Не менш цікавими є й інші джерела. Наприклад, латинська хроніка
єпископа Томи Базена (1412 - 1491 рр.) «Історія діянь Карла VII і Людові¬
ка». Автор був ворогом Людовіка XI, втік з Франції і під кінець життя
написав свою працю, анонімно опублікувавши її в 1487 р. її називають ма¬
ніфестом реакційної феодальної аристократії, яка виступала проти центра¬
лізаторської політики Людовіка XI. Ще цікавішою хронікою, що відображає
Жанна д'Арк з Богоматір'ю
і св. Михаїлом.
Мініатюра XV ст.

41
Історія середніх віків
правління Людовіка XI, є «Скандальна хроніка»,
зміст якої не відповідає її назві, даній видавцем
тексту на початку XVII ст. Це щоденник за 1460
- 1483 рр. паризького нотаріуса Жана де Руа.
Проте найважливішим тогочасним джерелом
були «Мемуари» Філіппа де Комміна (близько
1447 - 1511 рр.), наближеного до дворів Філіппа
Доброго, потім графа Шароле (майбутнього Кар¬
ла Сміливого), згодом Людовіка XI, а після його
смерті учасника змови партії принців. Засудже¬
ний до вигнання в свій маєток, він знову повер¬
нувся до двору уже Карла VIII під час італійсь¬
кого походу, а потім супроводжував уже Людо¬
віка XII в Геную. Його мемуари складаються з
двох частин: великої, що охоплює 1464 - 1483 рр.
і була складена 1489 - 1490 рр. після суду над
ним; малої, що описує лише італійський похід
1494 - 1495 рр. і воцаріння Людовіка XII. У ціло¬
му книга Комміна була не лише цікаво написаними спогадами, але й полі¬
тичним трактатом, з якого можна було черпати уроки політичної мудрості
для державних діячів.
Тривала боротьба бургундських герцогів з французькими королями теж
знайшла відображення в джерелах. Першим бургундським хронікером був
Ангерран де Монстреле (1390 - 1453 рр.), фландрський дворянин на службі
у Філіппа Доброго. Хроніка розпочата в 1420-х рр. і задумувалася як продов¬
ження праці Фруассара. І хоча в роботі використано багато документаль¬
ного матеріалу, вона є явно пробургундською (навіть не згадує ганебну роль
Філіппа Доброго у видачі Жанни д'Арк англійцям).
Олів'є де Ламарш (1427 - 1502 рр.), офіційний
бургундський хронікер, описав у мемуарах за 1435
- 1489 рр. життя бургундського двору і військові
кампанії Карла Сміливого. Цінним джерелом для
політичної історії Бургундії і Франції XV ст. є
мемуари з історії Європи за 1418 - 1474 рр. дип¬
ломата і радника бургундських герцогів Жоржа
Шатлена (пом. 1475 р.), хоча від неї збереглися
лише окремі частини. Праця Шатлена швидше
нагадує роздуми на політичні теми людини до¬
сить незалежної в своїх оцінках.
Надзвичайно цінним є листування державних
діячів, у першу чергу французьких монархів -
Людовіка XI, Карла VIII, а також регістри засі¬
дань Королівської ради, де обговорювалися і ви¬
рішувалися важливі державні справи; диплома¬
тичні інструкції, донесення і грамоти.
Людовік XI
Людовік XI. Ескіз
надмогильної статуї

Лекиія 5 Франція в XIV - XV ст.
Документи з історії станового представництва - Генеральних і провін¬
ційних штатів - представлені королівськими грамотами про їхні скликання,
звітами і кореспонденціями королівських комісарів, наказами, петиціями,
короткими щоденниками деяких сесій. Так, депутат Турських штатів
1484 р. Маслен залишив цікавий щоденник, з якого можна довідатися про
позицію і програму французьких міщан.
ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО І ПОЛІТИЧНОГО
РОЗВИТКУ ФРАНЦІЇ У XIV ст.
Розвиток ремесла і торгівлі, поширення торгово-грошових відносин і
пов'язане з цим поширення в селі грошової ренти внесли багато нового у
життя французького суспільства. Найважливішими змінами на селі були:
1. Повсюдне поширення грошової ренти і звільнення селян із кріпосної
залежності.
2. Зміцнення спадкових прав володіння цензивою, що стала пануючою
формою держання. Селянин міг тепер продати або віддати під заставу
цензиву, сплативши на користь сеньйора особливий податок (внесок).
3. Поява на селі майнової і соціальної диференціації. Велика свобода у
користуванні цензивою привела до появи прошарку збіднілих се¬
лян - малоземельних і неімущих, які змушені були найматися на
сезонні роботи за оплату до сеньйора або своїх заможних сусідів.
Так виникла перша форма найманої праці на селі, що носила ще
феодальний характер, оскільки найманий
працівник залишався ще феодальним дер¬
жателем.
4. Паралельно до цього процесу формується
новий вид селянського держання - оренда
землі. Вона відрізнялася від цензиви, що
як форма спадкового держання з фіксова¬
ною рентою забезпечувала можливості збе¬
реження частини додаткового прибутку у
господарстві селянина і робила його стано¬
вище відносно стабільним. Оренда ж, умо¬
ви якої землевласник змінював на свою
користь залежно від ринкового попиту, змен¬
шувала опір селянського господарства
процесу майнового і соціального розшару¬
вання. Згідно зі статистичними даними, у
Пікардії на 100 сільських жителів припа¬
дало 12 неімущих селян.
5. Перехід до грошової ренти відвернув фран¬
цузьких феодалів від ведення власного го¬
сподарства.
Жнива. Стрижка овець.
Мініатюра з часослова

Історія середніх віків
6. Потреби феодалів у грошах зростали, а
збільшити ренту заважав «вічний» незмін¬
ний ценз, який платили селяни з XIII ст.
Збільшувалися видатки феодалів і вимоги
зміцнілої королівської влади виконувати
військову феодальну службу. Збіднілі фео¬
дали навіть не могли допомогти своїм си¬
нам отримати звання рицаря через дорож¬
нечу процедури посвяти.
7. Французьке рицарство шукало виходу із
ситуації у війнах і розбої, підтримувало
сепаратистські тенденції великих феода¬
лів.
8. Відбуваються зміни у самій природі васаль¬
них відносин. З'являється ф'єф-рента -
васальна служба, при якій сеньйор не від- Озброєння французького
давав васалу землю, а ділився частиною рицаря
отриманої ренти. Особисті зв'язки, під якими раніше розумілися зе¬
мельні, поступаються майновим відносинам. Ці нові форми відносин
починає використовувати королівська влада. Щоб наблизити до себе
основну масу феодалів, король використовує їх на державній і війсь¬
ковій службі.
Суттєво змінилася ситуація і в місті, де відбувалося таке:
1. Трансформація структури цеху. Особ¬
ливо багаті цехи (ювелірів, хутряни¬
ків, сукнярів) підкоряють собі реміс¬
ничі об'єднання суміжних професій
(фарбувальників, дубильників шкіри
тощо).
2. Праця підмайстрів оплачувалася мі¬
зерно, і вони не мали можливості ста¬
ти майстрами. Процес «замикання
цеху» утруднив доступ до метризи
(отримання звання майстра). Формаль¬
но зберігаючи звання членів цеху, під¬
майстри ставали фактично наймани¬
ми робітниками. В інтересах майстрів приймалися і закони. Напри¬
клад, згідно з ордонансом 1351 р., дозволялася нічна робота для під¬
майстрів, встановлювалися розміри максимальної зарплати.
3. Для боротьби за свої права з майстрами підмайстри стали організо¬
вувати свої власні союзи {компаньйонажі).
4. У ряді галузей ремісничого виробництва складаються умови для фор¬
мування роздаткової системи: міські купці починають активно залу¬
чати сільські промисли в міське ремісниче виробництво (наприклад,
сукання вовни).
Майстерня паризького ювеліра

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
5. У містах зосереджується багато дрібних цехових ремісників і поза¬
цехової бідноти, які живуть випадковими заробітками. Усе це загос¬
трює соціальні протиріччя між багатою міською верхівкою і міським
плебсом. А зростання з XIV ст. податкового гніту ще більше поглиб¬
лює ці суперечності і приводить до міських повстань.
Поступове формування єдиного внутрішнього ринку у Франції в
результаті розвитку продуктивних сил і суспільного поділу праці стало
економічною передумовою централізації феодальної держави. На початку
XIV ст. королівський домен охоплював уже більшу частину країни, але
процес об'єднання французьких земель тривав. У 1308 - 1309 рр. до Капе-
тингів відійшла частина Аквітанії - графства Ангумуа і Марш, а потім
землі по течії рік Дордони і Гаронни. У руках англійців залишилася лише
вузька смужка вздовж Біскайського узбережжя від Сента до Піренеїв.
Важливим набутком для Франції стало
графство Шампань на сході, приєднане до ко¬
ролівського домену після шлюбу Філіппа IV
Красивого (1268 - 1314 рр.) з дочкою і спадко¬
ємницею графа, і багате місто Ліон у центрі
країни (1307 р.). Після цього домен короля за¬
ймав уже 3/4 території королівства, тому Фі-
ліпп IV міг по праву претендувати на роль вер¬
ховного сюзерена для всіх підданих країни. Для
реалізації цих претензій він провів цілий ряд
перетворень.
З метою розширення компетенцій Пари¬
зького парламенту як вищої судової інстанції
в країні королівська влада поступово ліквідо¬
вувала юстицію світських і церковних феода¬
лів, а також сферу повноважень міського суду.
У першій половині XIV ст. постійними членами парламенту були 100 про¬
курорів, адвокатів і радників, які працювали над розробкою норм загально¬
державного права.
При Філіппі IV почали складатися основи державної податкової систе¬
ми. Спочатку було введено непрямий податок з товарів, що продавалися в
країні, який населення обізвало «дурним». Згодом ко¬
роль не гребував і прямими грабунками. Зменшуючи
вагу коштовного металу в монеті, він зажив собі слави
фальшивомонетника. Філіпп IV позичав гроші у міст і
зазвичай не віддавав їх, з метою пограбування неод¬
норазово виганяв євреїв-лихварів з королівства, а по¬
тім знову допускав їх у країну для нових поборів; у
королівських помістях селян за великі суми насильно
змушували викуповувати свою свободу. Королівські
збирачі податків проникали повсюдно, викликаючи не¬
нависть у населення.
Печатка
Філіппа II Августа
Філіпп IV Красивий

Історія середніх віків
Королівська влада проводила політику на поступову ліквідацію кому¬
нальних вольностей і підкорення міського управління королівським чинов¬
никам. Члени міської ради для надання кредитів королю збільшували податки
з ремісників, що викликало міські заворушення. Найбільшим було паризьке
повстання 1306 р., спровоковане псуванням монети. Міська біднота піддала
розгрому будинки багатих городян, а самому королю довелося переховува¬
тися в замку тамплієрів. Проте згодом влада жорстоко розправилася з
повсталими.
Організація податкової системи була тісно пов'язана з військовою ре¬
формою: феодальне ополчення змінювалося найманою армією з числа фран¬
цузьких рицарів і іноземців, яка підкорялася лише королю. Найбільшим
стимулом для реформ Філіппа IV стала війна у Фландрії. Граф цієї терито¬
рії був васалом французького короля, хоча територія його графства номіналь¬
но входила в склад Французької держави. Проте держава претендувала на
багаті міста Фландрії - Гент, Іпр, Брюгге, відомі центри сукновиробництва
і торгівлі. У містах боротьба за незалежність Фландрії поєдналася з висту¬
пом ремісників проти патриціату. 1301 р. виступили місцеві ремісники. Вла¬
да придушила заворушення, але воно спалахнуло з новою силою.
Філіпп IV скористався боротьбою в цих містах і став на бік патриціан¬
сько-бюргерської верхівки. Проте введення ним важких податків виклика¬
ло широкий народний рух, який об'єднався з виступом ремісників проти
патриціату.
У 1302 р. в Брюгге міський плебс вирізав французький гарнізон і місце¬
вий патриціат, що отримало назву «Брюггська утреня», яка стала сигналом
для повстання міських і сільських мас усієї Фландрії. Філіпп IV спрямував
проти них свою армію, яка в 1302 р. у битві при Куртре зазнала поразки.
Піше ополчення фландрських ремісників і купців розбило рицарів. Сотні
пар позолочених шпор склали у величезну купу як трофей, тому битва
отримала назву «поєдинку шпор». Невдала війна у Фландрії спонукала
французького короля знову вимагати військової служби або викупу її дво¬
рянами. Вимога викупу поєднувалася зі спробою ввести прямий податок на
майно або прибутки населення. Ця політика викликала невдоволення світ¬
ських і церковних феодалів, хоча громадська думка її оправдовувала, буду¬
чи зацікавленою в завоюванні Фландрії. Проте у результаті військових дій
і дипломатичних переговорів Філіппу IV вдалося, утримати лише декілька
фландрських міст. Стало зрозумілим, що без коштів виконати поставлені
завдання неможливо.
БОРОТЬБА З ПАПСТВОМ І ВИНИКНЕННЯ СТАНОВОЇ
МОНАРХІЇ У ФРАНЦІЇ
Надзвичайні податки на війну за декілька років збільшилися вдвічі.
Необхідність знаходити нові кошти змусили Філіппа IV звернути увагу на
прибутки католицької церкви, особливо з церковних земель. Суперечка

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
короля з церквою переросла у конфлікт Філіппа IV і римського папи. Боні-
фацій VIII (1294 - 1303 рр.) у 1296 р. заборонив світським правителям зби¬
рати податки з духовенства, а клірикам платити їх без дозволу папи. У
відповідь Філіпп IV заборонив вивіз із Франції золота і срібла, що відобра¬
зилося на папських фінансах, оскільки папська курія перестала отримува¬
ти гроші від французького духовенства. Папа скликав церковний собор
1 листопада 1302 р., де обговорювалося питання про внутрішнє становище у
Франції, і поставив питання про примат духовної влади над світською, як
це раніше робив понтифік Григорій VII.
Проте королівська влада у Франції була уже достатньо міцною, щоб
витримати боротьбу з папськими домаганнями і відстояти суверенітет світ¬
ської держави. Королівські легісти організували умілу кампанію проти папи,
виникла широка антипапська публіцистика. Звинувачення у зловживаннях
спонукали Боніфація VIII видати буллу про відлучення Філіппа IV від
церкви. У середньовічному суспільстві цей акт загрожував серйозними
наслідками, а тим більше французькому королю, політика якого викликала
все більше невдоволення широких мас у самій Франції. Тому Філіпп IV,
випереджаючи події, вирішив заручитися підтримкою і скликав у 1302 р.
Генеральні штати (з франц. Etats Gunnraux - «загальні стани» або «державні
чини») з представників 3-х станів (штатів) - духовенства, дворянства і мі¬
щан (докладніше згодом). Дворяни і міщани підтримали короля, а духовен¬
ство зайняло невизначену позицію. Внутрішню напругу в країні вдалося
розрядити, що дало можливість Філіппу IV перейти до рішучих дій.
Боніфацій VIII відправив у Францію легата, щоб відлучити Філіппа IV
від церкви, але король наказав його заарештувати. А скориставшись чва¬
рами в самому Римі, Філіпп IV відправив в Італію своїх агентів - Гійома
Ногарне і Гійома Плезіана. Не шкодуючи коштів, вони схиляли на свій бік
політичних ворогів папи в Італії. Коли Боніфацій VIII покинув Рим і виїхав
у свій фамільний замок Ананьї, Ногарне проник туди з групою озброєних
людей, взявши папу практично під домашній арешт. Змовники зневажали
папу, і престарілий Боніфацій VIII, не витримавши образ, помер.
Зростання державного бюджету привело у 1303 р. до створення нового
центрального органу - Рахункової палати. У тому ж році папою обрали
безвольного ченця Бенедикта XI. Проте згодом до нього з'явився якийсь
молодий чернець і запропонував папі від імені однієї абатиси декілька вин¬
них ягід, від яких той помер. Після цього цілих 11 місяців велася вперта
боротьба за папський престол. Під тиском Філіппа IV папою обрали гаскон-
ля Бертрана де Го під іменем Климента V (1305 - 1314 рр.). Він не захотів
перебувати в Римі, де йому загрожували нові повстання, і під тиском Філіп¬
па IV переніс свою резиденцію, спочатку поселившись у Франції, а потім у
1309 р. переїхав у м. Авіньйон на Роні, де папи перебували майже 70 років
• до 1378 р.). В історії цей період отримав назву Авіньйонський полон пап.
Хоча Авіньйон належав папі і не входив у королівський домен, його оточу¬
вали королівські володіння і на практиці папи опинилися в повній залежності
зід французьких королів.

Історія середніх віків
Таким чином, папи, які раніше отримували перемоги над королями й
імператорами, цього разу зазнали повної поразки у боротьбі з французь¬
ким королем, який спирався на національні елементи і проводив національ¬
ну політику.
Філіпп IV використав послаблення папства для знищення духовно-ри¬
царського ордену тамплієрів, який знаходився під особливим покровитель¬
ством Апостольської столиці і перетворився в могутнього власника і загаль¬
ноєвропейського лихваря. Король не лише хотів позбутися незалежного
суперника всередині країни, а й конфіскувати всі його величезні багатства.
І в цій боротьбі Філіпп IV знову звернувся до Генеральних штатів. Проти
тамплієрів організували судовий процес, у результаті якого 54 керівників
ордену на чолі з великим магістром Жаком де Моле спалили на вогнищі, а
інші були піддані важким покаранням. Майно тамплієрів у Франції конфіс¬
кували на користь короля, а в інших країнах воно перейшло іоаннітам.
Вирок суду у 1307 р. звучав: «за блюзнірські обряди і аморальні звичаї». А
в 1312 р. орден було розпущено за рішенням церковного собору.
Таким чином, внаслідок перемоги над папством зросло політичне і між¬
народне значення королівської влади Франції в Європі.
При Філіппі IV у Франції оформилося станове представництво. Скли¬
кані вперше у зв'язку з конфліктом короля з папою Генеральні штати при
Філіппі IV збиралися ще в 1308 і 1313 - 1314 рр. Проте ще з XIII ст. королі
неодноразово скликали представників від міст і рицарів головним чином
для вирішення фінансових питань. Існували свої станові представництва
(штати) і в окремих областях Франції, а Генеральними вони називалися
тоді, коли на них збиралися представники станів усіх областей королівсь¬
кого домену.
Виходячи із соціальної структури країни, французьке станове представ¬
ництво мало ряд особливостей. Кожний стан мав окрему палату, що засі¬
дала окремо. У першій палаті засідало духовенство (архієпископи, єписко¬
пи і абати великих монастирів), в другій - дворянство (дрібне і середнє
рицарство). Світська знать не входила до складу палат: герцоги і графи
складали на засіданнях штатів оточення короля і не змішувалися з депута¬
тами. Третя палата (з кінця XV ст. називалася палатою «третього стану»)
складалася з представників «добрих
міст» - мерів, членів міських рад (по
двоє від кожного міста). Кожна палата
мала один голос, і загальне рішення
двох палат не зобов'язувало третю
приймати його, якщо її представники
не погоджувалися з ним.
Генеральні штати у Франції не
перетворилися в регулярно діючий по¬
літичний орган. Вони скликалися лише
за ініціативою короля і обговорювали
Засідання Генеральних штатів питання, які пропонував король. Як

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
правило, обговорювалися питання податків, субсидій і політичної підтрим¬
ки короля, як це було в питаннях з папою і тамплієрами. Король не був
підзвітний Генеральним штатам.
Природно, головну роль у Генеральних штатах відігравали міщани, які
вотували оподаткування міст і всіляко підтримували політику централізації
країни. Феодали і духовенство державних податків не платили, тому вони
санкціонували королівську талью з селян у будь-яких розмірах. Тож у пер¬
шій половині XIV ст. між королем і штатами, як правило, не було протиріч, і
вони були важливим фактором
того, королі вміло використо¬
вували протиріччя станів у сво¬
їх інтересах. Боротьба міст із
сеньйорами, ворожнеча міщан
і рицарів північних районів
країни ослаблювали станове
представництво. І хоча штати
мали можливість ухилитися
від виконання рішень, запро¬
понованих королем, висловити
свою незгоду з його політикою,
їм так і не вдалося досягти тих
прав, які завоював англійський
парламент.
Таким чином, з остаточним оформленням станово-представницьких збо¬
рів у Франції завершився процес формування нової форми феодальної дер¬
жави - станової монархи (або феодальної монархії зі становим представ¬
ництвом). Проте найвпливовіші сепаратистськи налаштовані феодали, як і
раніше, протистояли процесу централізації. Вони навіть добилися від Лю-
довіка X деяких поступок, але не змогли підірвати основ монархії.
у процесі зміцнення королівської влади. Крім
^ДУХОВЕНСТВО^ ДВОРЯНСТВО [] МІЩАНИ Р
Три стани у Франції
ПРИЧИНИ ТА ПОЧАТОК СТОЛІТНЬОЇ ВІЙНИ
Нормальний розвиток Франції перервала Столітня війна (1337 - 1453 рр.)
з Англією, що призвела до масового знищення продуктивних сил через
тривалу окупацію країни англійцями, розорення території, зменшення на¬
селення, скорочення виробництва і торгівлі. Причин війни було дві:
1. Намагання Франції ліквідувати англійські володіння в Аквітанії.
2. Суперництво за Фландрію, де пересікалися інтереси обох країн.
Фландрські міста намагалися зберегти свою незалежність від Фран¬
ції за допомогою Англії, з якою були тісно пов'язані економічно (отри¬
мували вовну для виготовлення сукна). Економічно з Англією пов'я¬
зана була також Гієнь (західна частина Аквітанії), звідки йшли вина,
сталь, фрукти, горіхи, барвники тощо. А багатства великих міст
(Бордо, Ла-Рошель) значною мірою залежали від вигідної торгівлі.

Історія середніх віків
Людовік X Сварливий
Безпосереднім приводом для війни стали ди¬
настичні претензії англійського короля Едуарда
III, внука Філіппа IV, на французький престол.
Після смерті Філіппа IV у 1314 р. ніщо не віщу¬
вало близького завершення династії Капетингів.
Спочатку престол зайняв його старший син Лю¬
довік X Сварливий (1314 - 1316 рр.), який не за¬
лишив спадкоємця, і на престол обрали серед¬
нього сина Філіппа V Довгого (1316 - 1322 рр.),
який теж помер без спад¬
коємця. Тоді королем став
наймолодший син Філіп¬
па IV - Карл IV Краси¬
вий (1322 - 1328 рр.), який
теж не залишив синів. Вдова останнього через 3 мі¬
сяці народила дочку.
За відсутності прямих спадкоємців Едуард III,
по матері Капетинг, заявив про свої права на фран¬
цузький престол, намагаючись об'єднати обидві ко¬
рони. Проте у Франції існувала давня традиція ус¬
падкування престолу, що виключала можливість пе¬
редачі корони по жіночій лінії. Вона базувалася на
статті «Салічної правди», що
відмовляла жінці в праві
отримання земельного спад- Карл IV Красивий
ку. Тому королем Франції в квітні 1328 р. обрали
старшого представника бокової гілки Капетингів Фі-
ліппа VI Валуа (1328 - 1350 рр.). Едуард III вирішив
добиватися своїх прав зброєю, хоча спочатку навіть
склав васальну присягу за англійські володіння на
території Франції.
Цей збройний конфлікт
став однією з найбільших
війн європейського масшта¬
бу, в який через систему со¬
юзних зв'язків були втягну¬
ті на боці Англії Німеччина,
Фландрія, Арагон і Португалія, а на боці Франції -
Кастилія, Шотландія і папство. Якщо для Англії він
мав вирішити проблему утворення універсальної дер¬
жави, то для Франції - долю існування її як само¬
стійної держави. Крім того, у цій війні вирішувався і
ряд питань територіального розмежування між єв¬
ропейськими державами - Англії і Франції, Англії і Філіпп VI Валуа
Шотландії, Франції і Фландрії, Кастилії й Арагону. (Щасливий)
Філіпп V Довгий

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
Війна розпочалася з нападу англійців на Францію. їхні
дії були успішними, оскільки англійська армія мала ряд
суттєвих переваг:
- була невеликою, але добре організованою. Загони най¬
маних рицарів знаходилися під командуванням капі¬
танів і підкорялися одному головнокомандуючому;
- англійські стрільці з вільних селян були прекрас¬
ними воїнами;
- мала прекрасну рицарську кінноту, що сповідува¬
ла принцип взаємодії з піхотою.
У французькій армії стрільців було мало і рицарі не
узгоджували з ними своїх військових дій. Король коман¬
дував лише своїм, хоча і найбільшим загоном, тобто єди¬
ного командування не було. Французькі рицарі дотриму¬
валися старої тактики - натиску на ворога всією силою.
Але якщо цей удар суперник витримував, то рицарі по¬
трапляли в полон і за них отримували викуп.
Англійський король провів і дипломатичну підготовку
до війни. Забороною продавати Фландрії вовну він змусив
її стати союзницею. Дипломатичним успіхом Англії став
офіційний союз з німецьким імператором Людовіком
Баварськім (1337 р.) про взаємні дії проти Франції.
Перший етап Столітньої війни (1337 - 1360 рр.) прой¬
шов під знаком військової переваги Англії. Щоб досягти
успіху на суші, англійці спочатку вирішили здобути пе¬
ревагу на морі і розбили у морській битві французів у
1340 р. при Слейсі біля берегів Фландрії. Важливе зна¬
чення для першого етапу війни мала перемога англійців
на суші 1346 р. у битві при Кресі, на півночі Пікардії.
Чисельність військ суперників була майже однаковою -
приблизно 14-20 тис. чол., але французька армія зазнала
нищівної поразки через відсталість вій
Воїни часів
Столітньої війни
(вершник,
лучник,
піхотинець,
арбалетник,
рицар)
Англійці Французи
j 1 піхота ШШ
кавалерія пЦШ
|лучники
Битва при Кресі 26 серпня 1346 р.
ськової організації в країні. До того ж
Едуард III застосував випробуваний у
Шотландії новий тактичний прийом —
більша частина кінноти билася у пі¬
шому строю, а також продумав шику¬
вання англійської армії - флангом до
суперника, що не дозволить йому ата¬
кувати широким фронтом. А знамени¬
ті англійські лучники з відстані 300 м
розстрілювали французьку рицарську
кавалерію. Французи втратили на полі
бою 1,5 тис. рицарів і більше 10 тис.
піхоти.

Ш 4
Історія середніх віків
Хоча ця перемога англійців не вирішила підсумку війни, вона дала мо¬
жливість у 1347 р. захопити важливий для Англії перевалочний пункт до¬
ставки вовни - м. Кале. Філіпп VI не наважився вступити в бій з англійцями
і залишив місто напризволяще. Упродовж року жителі мужньо обороняли
місто, але врешті змушені були його здати. Щоб не чинити в місті розбій і
різню, за вимогою Едуарда III, 6 знатних городян добровільно прийняли
смерть, а жителям наказано покинути місто, яке заселялося англійцями.
Таким чином, перемоги зміцнили позиції Англії у Фландрії, а Франція
болісно переживала невдачі. До рицарів, які повернулися з поля бою, народ
ставився з такою великою ненавистю і таким осудом,
чали палицями.
Проте подальші дії англійців на півночі вияви¬
лися безуспішними, і вони перенесли їх на півден¬
ний захід, де з моря захопили Гієнь і Гасконь. Цін¬
ним союзником англійців став король Наварри Карл
Злий, з якого і розпочався ланцюг зрад інтересів
Франції феодальною верхівкою. Намісником Едуар-
да III в Бордо став його син Едуард Чорний Принц
(за кольором лат), який здійснював спустошливі
набіги на центральні області Франції. Коли він по¬
вертався з чергового набігу в 1356 р., його загін по¬
близу Пуатьє наздогнала французька армія. Дані про
співвідношення сил різні: одні називають 20 тис. фран¬
цузів і 7 тис. англійців, інші - відповідно 50 і 12 тис.
Як би там не було, французи мали величезну пере¬
вагу. Настрахані англійці попросили пропустити їх
у Бордо за повернення всіх захоплених земель і
здобичі. Але Іоанн II Добрий (1350 - 1364 рр.) відмо¬
вився від пропозиції і навіть відправив ополчення
міщан, яке прийшло на допомогу.
Битва відбулася 19 вересня 1356 р.,
в ній французи зазнали ганебної
поразки з декількох причин. Були
непродумано обрані позиції, вияви¬
лася невдалою спроба спішування
рицарів і їхня взаємодія з піхотою.
Англійці перемогли завдяки мис¬
тецькому маневру своїх лучників,
підтриманих рицарями, - контр¬
наступу після оборони. Частина
французьких феодалів, не витримав¬
ши натиску ворога, відступила зі
своїми загонами. Фруассар писав у
своїй хроніці, що в битві загинув
Битва при Пуатьє 19 вересня 1356 р. увесь цвіт Франції, а «Хроніка пер¬
що в містах їх зустрі-
Король Іоанн II
Добрий

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
ших чотирьох Валуа» заявляла про загибель «цвіту рицарства всього сві¬
ту». Втрати нараховували 5-6 тис. чол., половину з яких складали рицарі.
Багато французів потрапило в полон, в т.ч. і король Іоанн II.
Таким чином, поразка при Пуатьє поставила Францію у надзвичайно
важке становище: порожня скарбниця, відсутність армії і грошей для про¬
довження війни, потреба коштів для викупу короля з полону.
ПАРИЗЬКЕ ПОВСТАННЯ 1356 - 1358 РР. ЖАКЕРІЯ
Французи відчували себе приниженими й ображеними. Сума викупу за
короля була визначена в 3 млн золотих екю. В країні зріло крайнє роздра¬
тування проти дворянства, яке не зуміло захистити країну і виконати свій
обов'язок. Протест викликали й умови перемир'я, укладеного полоненим
королем, згідно з яким за відмову Едуарда III від французького трону Іоанн
II поступався приблизно половиною території Франції - «Анжуйськими
володіннями», що передавалися в суверенне (незалежне) володіння.
Спадкоємець французького престолу дофін
Карл відмовився визнавати умови домовленості і
з метою отримання коштів і введення податку
зібрав у жовтні 1356 р. Генеральні штати, що но¬
сили незвичний характер. Вони були численни¬
ми (800 чол.), майже половина депутатів пред¬
ставляла міщан, які піддали гострій критиці уряд.
На чолі опозиції стояли демократично налашто¬
ваний ланський єпископ Лекок і старшина пари¬
зького цеху сукнярів Етьєн Марсель. Генеральні
штати вимагали від дофіна проведення реформ:
- відставки ненависних членів Королівської
ради;
- передачі усіх справ комісії з 28 депутатів
штатів, без згоди яких дофін не міг при¬
ймати жодних рішень;
- введення нового прибуткового податку на
всіх жителів країни, в т.ч. і дворян;
- збору і видатків цього податку лише Гене¬
ральними штатами; Етьєн Марсель
- регулярного скликання Генеральних штатів у майбутньому (тричі на
рік);
- продовження війни і укладення миру лише з їхнього відома.
Усі ці вимоги були оформлені у вигляді закону під назвою Великого
березневого ордонансу 1357 р. Дофін підписав його 3 березня. Придворні
феодали, обурені «самовіллям» третього стану, наполягали на репресіях
щодо Етьєна Марселя й інших лідерів руху. Дофін схильний був не викону¬
вати підписаний ним же березневий ордонанс. Тоді в Парижі 22 лютого

Історія середніх віків
1358 р. спалахнуло повстання ремісників і підмайстрів у кількості 3 тис. чол.
Вони зібралися на Королівській площі, звідки ввірвалися в палац і на очах
дофіна вбили двох його найближчих радників - маршалів Шампані і Нор¬
мандії. На перестраханого Карла Етьєн Марсель одягнув свою синьо-черво¬
ну шапку (символ Парижа), обіцяючи йому безпеку і покровительство. Піс¬
ля цього Марсель став головним радником принца і дофін вимушений був
підтвердити попередній ордонанс.
Проте через місяць Карл зумів утекти з Парижа, обравши своєю рези¬
денцією м. Комп'єн (на р. Уазі, на південний схід від Парижа), де зібрав
штати Лангедойля. Учасники штатів вотували податок на озброєння, і до¬
фін Карл приступив до підготовки наступу на Париж. Проте невдовзі, в
травні 1358 р., спалахнуло селянське повстання під назвою Жакерія (дво¬
ряни зневажливо називали селян жаками).
Погіршення становища се¬
лян спостерігалося ще з
XIII ст., з часу звільнення їх від
особистої залежності (високі
викупні платежі, збереження
політично-судової влади тощо).
У 1349 р. у Франції пошири¬
лася чума («чорна смерть»).
Ситуацію погіршили війна, не¬
помірні податки і насильства,
які чинили свої і чужі рицарі,
що стало безпосередньою при¬
чиною повстання. Особливі
збитки завдавали селянам т.зв.
бриганди - мародерські війсь¬
кові загони, які були некеро-
вані. Вони грабували, відбира¬
ли безпідставно продовольст¬
во і майно, розорювали госпо¬
дарства селян. Були навіть такі
сеньйори, які самі вступали у зговір з «капітанами» бриганд і брали участь
у поділі награбованого майна.
Жакерія розпочалася в окрузі Бовезі (з центром у м. Бове) і охопила
великий район у басейні рік Сени, Марни, Уази і Парижа. Повстали селяни
Іль-де Франс, Пікардії і Шампані. Найбільшого розмаху воно досягло в
перші 10 днів червня 1358 р., коли селяни діяли під гаслом: «Знищити усіх
знатних людей до останнього». Вони наївно думали, що король захищає їхні
інтереси і на своїх прапорах зображували лілгі - емблему королівського
герба. На чолі повсталих був Гільом Каль, який походив із села в окрузі
Бовезі і добре знав військову справу. На бік повсталих перейшли деякі
міста Північно-Східної Франції. Крім Бове, жаків підтримали міста Санліс,
Мо і Руан. Із Парижа на допомогу відправили загін у 300 чоловік під коман¬
Карта селянських повстань у XIV ст.

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
дуванням Жана Вайана, старшини цеху мо¬
нетників, друга і помічника Етьєна Марселя.
Але з інших міст підтримки не було.
Характерна позиція самого Етьєна Мар¬
селя, який явно недооцінив важливості селян¬
ського повстання і дружив швидше з вели¬
ким феодалом Франції - королем Наваррсь¬
ким Карлом Злим, нащадком Капетингів, який
також претендував на французьку корону.
Між тим повстання переросло у справж¬
ню селянську війну, в якій до селян примкнули
сільські ремісники, дрібні купці і сільські свя¬
щеники. Загальна кількість повсталих, за свід¬
ченням хронік, досягла 100 тис. чол. Вони
ставили собі за мету «викорінити дворян усьо¬
го світу і самим стати панами». Жаки руйну¬
вали феодальні замки, вбивали сеньйорів, спа¬
лювали списки феодальних повинностей і по¬
даткові документи. Проте цілісної письмової
програми вони не виробили.
Фатальну роль у долі жаків відіграв зга¬
даний Кар л Злий. 8 червня 1358 р. поблизу
с. Мелло, що знаходилося неподалік м. Клермон у долині р. Уази, він зустрів¬
ся з повсталими. Оскільки чисельна перевага була на боці жаків, підступ¬
ний принц не наважився на битву, а запропонував переговори, викликавши
на них Гільома Каля. Союз Карла з Етьєном Марселем став певною гаран¬
тією довіри селян. Проте Каля заарештува¬
ли і стратили, одягнувши на голову залізну
розпечену корону. Після цього рицарі ата¬
кували погано озброєне і позбавлене керів¬
ника селянське військо, розгромивши його.
Близько 20 тис. селян було перебито у Пів¬
нічній Франції загонами самого Карла Зло¬
го та інших феодалів. Повстання в Бовезі
придушили, але в інших районах селянські
загони діяли до вересня 1358 р.
Таким чином, Жакерію потопили в кро¬
ві. Основними причинами поразки жаків
були недостатня організованість, наївна віра
у «доброго короля», відсутність чіткої про¬
грами. Проте повстання до певної міри об¬
межило спроби сеньйорів збільшити фео¬
дальні утиски і забезпечило можливість
розвитку господарства особисто вільного
Страта засуджених повсталих селянина.
Штурм замку повсталими
жаками

Історія середніх віків
Розгром Жакерії вплинув і на паризьке повстання. Наприкінці червня
дофін з великою армією підійшов до Парижа, де наростало невдоволення
податковою політикою Етьєна Марселя. Скориставшись цим, прихильники
дофіна зуміли організувати проти лідера опозиції змову. Міські верхи піш¬
ли на відкриту змову, погодившись впустити у місто наймані загони Карла
Наваррського. В одній із сутичок у ніч на 1 серпня Етьєна Марселя вбили,
а прихильники дофіна розправилися з головними учасниками повстання.
Реформи Генеральних штатів відмінили.
Восени 1359 р. Едуард III з 30-тисячною армією висадився в Кале і
рушив до Реймса, що мав особливе значення для Франції, оскільки тут
традиційно коронувалися французькі монархи. Жителі Реймса вчинили
англійцям серйозний опір і не
впустили в місто. Не змогли взя¬
ти англійці і Париж. Наступила
зима, а опір французів наростав.
Усе це змусило Едуарда III роз¬
почати мирні переговори з дофі¬
ном.
Стабілізація ситуації в краї¬
ні дозволила Франції укласти
мир з Англією в травні 1360 р. у
с. Бретиньї, поблизу Шартра.
Його умови носили компромісний
характер, хоча і були важкими
для Франції. Англійський король
відмовлявся від претензій на
французьку корону, але зберігав
за собою землі на південному схо¬
ді (на південь від Луари) і на пів¬
ночі з центром у м. Кале, тобто
майже третину французьких зе¬
мель. Викуп за короля потрібно
було виплачувати частинами. На
цьому завершився перший пері¬
од Столітньої війни.
Англійські володіння у Франції в 1360 р.
ФРАНЦІЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV ст.
НАРОДНІ ПОВСТАННЯ І ФЕОДАЛЬНІ МІЖУСОБИЦІ
З 1364 р., після того як король Іоанн помер у полоні в Лондоні, дофін
зайняв королівський престол під іменем Карла V (1364 - 1380 рр.). Він виніс
ряд уроків з політичної кризи 50-х років і, ставши королем, провів ряд
важливих реформ для зміцнення королівської влади. Використовуючи вій¬
ськову перерву, Карл V розбив найнебезпечніших сеньйорів. Він конфіску¬

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
вав володіння Карла Злого і вигнав його з Фран¬
ції. Свою васальну залежність від короля визнав
герцог Бретанський. У Бургундії герцогом обра¬
ли рідного брата Карла V. Багато зусиль було
докладено, щоб ліквідувати військові загони (кам-
паньг) феодалів, які перетворилися в розбійни¬
цькі ватаги (бриганди) і грабували місцеве насе¬
лення.
Особливу увагу Карл V звернув на введення
декількох постійних податків у державі:
1) митні збори (еди);
2) соляний податок (габель);
3) подвірне, або «димове», тобто податок з кож¬
ного дому, який мав пічку (фуаж).
Вони могли збиратися в будь-який час, коли
цього будуть вимагати військові потреби, без отри¬
мання згоди штатів. Але припинивши скликати станове представництво,
Карл V вирішив використати фінансовий досвід міщан. Багато представни¬
ків третього стану було залучено чиновниками у фінансове відомство, але
не як контролерів, а королівських чиновників. З'являються посади генера¬
лів фінансів і провінційних фінансових чиновників, призначених королем.
Фінансова реформа дала Карлу V необхідні кошти для реорганізації
армії. Шляхом найму були створені королівські військові загони, частково
кінні, частково піші; реставровані стратегічно важливі замки. В армії ввели
регулярну платню і артилерію; побудували військовий флот у кількості 120
кораблів. Розпочалося навчання піхотинців стрільбі з лука і арбалета, зміц¬
нилася влада головнокомандуючого королівською армією (коннетабля). На
чолі армії Карл V поставив дрібного бретонського рицаря Бертрана Дюге-
клена, якого в 1367 р. випустив на волю за викуп Чорний Принц.
Усім було очевидно, що договір 1360 р. не вирішував англо - французь¬
ких протиріч. Він швидше нагадував перемир'я. І в 1369 р. військові дії
поновилися, але були невдалими для англійців. Талановитий, обережний і
спритний Дюгеклен уникав великих битв, використовуючи свій улюблений
тактичний прийом - раптовий напад на ар'єргарди англійської армії. Таким
методом французи виганяли ворогів з Нормандії, Пуату, Гієні. Дюгеклен
уміло використовував артилерію при облозі замків, тому більше 200 фор¬
тець було очищено від англійців. До кінця 70-х років XIV ст. за ними зали¬
шилися лише Бордо, Байонна і узбережжя між ними. Це привело до вели¬
чезного піднесення національної самосвідомості французів. У «Хроніці пер¬
ших чотирьох Валуа» відзначалося, що при взятті Ла-Рошелі у 1372 р.
французи перемогли гасконців і англійців, які вважали себе найкращими
воїнами у світі. І це була перемога, завойована не знатними, а простими
людьми і бідняками.
Проте ці успіхи були досягнуті надзвичайним напруженням сил. Країна
була спустошена, її ресурси виснажені, а населення не могло платити непо-
Карл V Мудрий

Історія середніх віків
сильні податки. Тому в 1379 - 1384 pp. країною прокотилася хвиля антипо-
даткових повстань, що розгорнулися в містах Лангедока. Після оголошення
наприкінці 1379 р. надзвичайного податку воно розпочалося в Монпельє.
Ремісники і міська біднота грабували і вбивали королівських чиновників,
купців і дворян. Повстання поширилося в Але, Нім, Клермон. Уряд змуше¬
ний був зменшити податки.
На початку 1382 p., коли влада спробувала знову повернутися до попе¬
редньої податкової політики, повстання розпочалися в північних містах -
Руані, Ам'єні, Лані, Реймсі, Орлеані, Суассоні, Сен-Кантені. Підмайстри,
дрібні ремісники і міська біднота боролися за відміну всіх податків. Одночасно
спалахнуло повстання і в Парижі з тих же причин. Повсталі перегородили
вулиці ланцюгами, поставили охорону біля воріт, убили головних збирачів
податків і захопили в ратуші бойові молоти (maillets). Звідси пішла і назва
повсталих maillotins - майотени (люди
з молотами). Уряд змушений був від¬
мінити нові податки, надати амністію
повсталим, але згодом розправився з
його вождями.
Як правило, усі повстання розпо-
і TTTTTTw TTTTffиналися з протесту проти податків, а
лЯшж гШгчшМЯЯШ* згодом йшли насильницькі дії проти
міської верхівки і дворян. Міські повс¬
тання 80-х років жорстоко придушу¬
валися, і міста страждали від репре¬
сій і величезних штрафів, втрачали
багато своїх прав і привілеїв.
Услід за міщанами знову повстало селянство. Окремі і розрізнені ви¬
ступи розпочалися в районах, де відбувалася Жакерія. Головні події розгор¬
нулися в Лангедоку, Оверні, Пуату, Дофіне,
де спалахнула справжня селянська війна, що
охопила ще більшу територію, ніж Жакерія, і
протривала більше двох років (з весни 1382 до
літа 1384 p.). Повсталих селян, до яких приєд¬
налися міські ремісники, називали тюшенами
- ті, які переховуються в лісі (tauche - лісок). За
аналогією називалися повсталі селяни з Савойї
- ту кін и.
Війна розпочалася з протесту проти введен¬
ня нового податку, але згодом тюшени оголоси¬
ли себе ворогами дворянства, духовенства і куп¬
ців, тобто «всіх, хто не мав шершавих і мозо¬
лястих рук». У відкритому бою поблизу Німа
вони, як і жаки, були розбиті, але продовжува¬
ли діяти невеликими загонами, "перейшовши до
тактики засад і вилазок, залишаючись невло- Розправа з феодалами
Селяни спалюють замок феодала

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
вимими. Тюшенам вдалося навіть захопити немало замків і дрібних міст,
іноді навіть важливих (Бокер, Нім, Нарбон, Каркасон). До 1383 р. вони зали¬
шалися господарями становища, але в 1384 р. їх розбили. Проте окремі
загони продовжували діяти до 1390 р.
Під впливом повстань 70 - 80-х років врешті-решт довелося зменшити
податки і наприкінці XIV - початку XV ст. більше не ризикували їх підви¬
щувати.
В умовах зовнішньої небезпеки і народних ру¬
хів не проминули проявити свої сепаратистські
тенденції великі французькі феодали, невдоволені
централізацією країни. У період правління психіч¬
но хворого Карла VI_(1380 - 1422 pp.), який всту¬
пив на престол 12-річним хлопцем, розпочалися
феодальні усобиці двох феодальних угруповань,
очолюваних дядьками й опікунами малолітнього ко¬
роля - бургундцями (герцоги Бургундії) і арманья-
ками (герцог Орлеанський і граф д'Армаиьяк -
великий феодал півдня Франції). Боротьба розпо¬
чалася на початку 90-х років, коли Карл VI став
божевільним, з приводу регентства принців при ко¬
ролі, який з цього часу правив лише номінально.
Почергово змінюючи один одного, обидві кліки гра¬
бували державну скарбницю, захоплювали королівські помістя, спустошу¬
вали міста.
Користуючись послабленням центральної влади, принци намагалися
здобути повну самостійність у своїх апанажах (територіях, які отримували
члени королівської сім'ї з володінь королівського домену). Бажали зберегти
свою незалежність і південні феодали. Міжусобиці завдавали величезної
шкоди економіці і населенню країни. Бажаною метою для воюючих країн
був Париж - великий торгово-ремісничий центр Західної Європи. Але на¬
селення міста спротивилося цьому. Мало того, Паризький університет і Ге¬
неральні штати, скликані 1413 p., виступили з вимогою внутрішніх реформ,
протестуючи проти усобиць і зловживань призначених принцами чиновни¬
ків. Але вони були безсилі виправити ситуацію. І тоді 27 квітня 1413 р. в
столиці розпочалося повстання, в якому головну роль відіграли дрібні реміс¬
ники (м'ясники, кушніри, дубильники), підмайстри і міська біднота. Очолив
повстання старшина цеху м'ясників Симон Кабош (з франц. - голова), за
іменем якого учасників руху називали кабошєнами. У повстанні взяли участь
також представники Паризького університету, які виробили вимоги
повсталих у вигляді проекту нового великого ордонансу (258 статей). Він
включав детальний план адміністративних, судових і фінансових реформ,
що мали на меті припинити зловживання королівських чиновників і втру¬
чання в управління країною принців, умиротворити країну і впорядкувати
збір податків, заборонити продаж державних посад і ввести виборність чи¬
новників тощо.

Історія середніх віків
Кабош'єнів відкрито підтримував герцог Бургундський, який з їхньою
допомогою хотів розправитися з арманьяками, що знаходилися тоді при вла¬
ді. Проте достатньої допомоги повсталі не дочекалися, а різношерстий склад
учасників руху привів до розколу: заможні верстви міщан зрадили повстан¬
ня, яке було розгромлене. На початку вересня 1413 р. Париж захопили арма-
ньяки, які при підтримці патриціату жорстоко розправилися з повсталими.
Оголошені реформи з Кабошенського ордонансу відмінили. Частина кабо-
ш'єнів після поразки втекла у Бургундію, і з цього моменту головним центром
інтриг проти короля став двір герцога Бургундського, який вступив у перего¬
вори з англійським королем і уклав з ним договір про дружбу.
ВІДНОВЛЕННЯ СТОЛІТНЬОЇ ВІЙНИ.
ЖАННА Д АРК
У 1399 р. шляхом державного перевороту до влади прийшов Генріх V
Ланкастерський, який вирішив скористатися міжусобицями французьких
принців і відновити агресію проти Франції. Хоча перемир'я повинно було
тривати до 1424 р., Генріх V у 1415 р., перервавши переговори про остаточ¬
ний мир, 13 серпня висадився поблизу нормандського порту Гарфлер, у
гирлі Сени на чолі 12-тисячної армії (за іншими даними - ЗО тис.) і попря¬
мував через Пікардію до Кале. Поспіхом зібране французьке ополчення,
досить чисельне (за перебільшеними даними, близько 100 тис. чол.), але
слабо дисципліноване і з низькою військовою підготовкою, зустріло англій¬
ців при Азенкурі, приблизно за 60 км від Кале. Перед битвою Генріх V
звернувся до своїх воїнів з такими словами: «О мої добрі товариші по зброї!
Настала мить, коли вам доведеться битися не заради слави, а заради само¬
го життя... »
Англійці отримали блискучу перемогу. Багато французьких феодалів
полягло на полі бою, багато потрапило в полон, в т.ч. і герцог Орлеанський.
Генріх V захопив після цього Нормандію і Мен. У результаті Франція знову
залишилася без армії і без коштів. Але в порівнянні з XIV ст. становище
держави було значно гіршим, оскільки усобиці не лише розоряли країну, але
й привели її до розколу.
Небезпека збільшувалася
позицією герцога Бургунд¬
ського Іоанна Безстраш¬
ного (1404 - 1419 рр.),
який 1416 р. уклав союз з
Англією і надав їй по¬
сильну допомогу. У 1418 р.
Іоанн, у той час уже фак¬
тичний незалежний гос¬
подар, який об'єднав під
Гармати часів Столітньої війни своєю владою Бургундію,

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
Франш-Конте і більшу частину Нідерландів, захопив Париж. Він жорстоко
розправився з вождями арманьяків, помстившись їм за репресії 5-літньої
давності проти його прихильників. Лише небагатьом арманьякам вдалося
втекти, прихопивши з собою 15-річного спадкоємця престолу дофіна Карла.
Проте до герцога Бургундського потрапив король Карл VI Божевільний, від
імені якого правив Францією як регент, і вступив у союз з англійцями. Тому
бургундці стали для французів такими ж ворогами, як і англійці.
Однак правив Іоанн недовго: 1419 р. герцога убив
хтось з арманьяків під час переговорів, які він вів з
дофіном. Регентство перейшло до його сина Філіппа
Доброго (1419 - 1467 рр.), який уже відкрито став на
бік англійців. За час його правління Бургундія пере¬
творилася у впливову європейську державу. Отри¬
мавши титул «-Великого герцога Заходу», він був не
проти приміряти королівську корону. Таким чином,
Бургундське герцогство було серйозною перешко¬
дою на шляху об'єднання Франції, а його союз з
Англією мав трагічні наслідки для Французького
королівства.
Англійці і бургундці змусили Карла VI підписа¬
ти 1420 р. в Труа, куди його привезли герцог Філіпп
і його союзниця королева Ізабелла Баварська, дру¬
жина Карла VI, принизливий мир, за яким країна
втрачала незалежність і ставала частиною об'єдна¬
ного англо-французького королівства. Згідно з договором, дофін Карл позба¬
влявся прав на престол, оголошувався незаконнонародженим і виганявся з
країни. Регентом Франції проголошувався Генріх V, а згодом престол пови¬
нен був перейти до сина англійського короля і французької принцеси Кате¬
рини, дочки Карла VI, з якою одружився Генріх V, - майбутнього Генріха VI.
Хоча це була особиста унія і формально не передбачала повністю злиття
Англії і Франції в єдину державу, ліквідація національної династичної влади
загрожувала звести нанівець успіхи територіального
об'єднання і політичної централізації Франції.
Але в справу втрутився всемогутній випадок. У
серпні 1422 р. раптово у розквіті сил (36 років) по¬
мер молодий англійський король, а через 6 тижнів і
Карл VI. Королем Англії і Франції, згідно з догово¬
ром, став 10-місячний Генріх VI, а регентом - його
дядько Джон Ланкастер, герцог Бердф ордський -
владний правитель, спритний дипломат і майстер¬
ний воєначальник, який одружився з сестрою Фі-
ліппа Доброго.
Дофін Карл не визнав умов договору і проголо¬
сив себе королем Франції Карлом VII (1422 - 1461 рр.),
прозваним сучасниками «буржським королем»,
Карл VII
Філіпп Добрий

ПП4
Історія середніх віків
оскільки його резиденція знаходилася в м. Бурж, на південь за р. Луарою.
Природно, англійці не визнали його королем, як і герцоги Бургундський і
Бретонський. Становище Карла VII було дуже складним, хоча під його вла¬
дою знаходилася майже половина Франції (центр країни, Лангедок, Дофі¬
не, Пуату), але територія короля була менш компактною, заселеною, родю¬
чою, ніж володіння ворогів. Але в умовах боротьби за незалежність значен¬
ня мали інші фактори, ніж розміри території.
У 1424 р. англійці розширили свої володіння навколо Парижа і завдали
французьким військам нищівної поразки. Проте у переможців уже не ви¬
стачало сил, щоб негайно реалізувати план подолання «Буржського коро¬
лівства». Шлях на південь перепиняли укріплені міста і замки по Луарі. Тут
і повинна була вирішитися доля Франції.
Істотним фактором подальшого розвитку подій стала політика англійців
на завойованих територіях. Королі почали роздавати англійським баронам і
рицарям землі у Франції, порти Нормандії заселялися англійцями. Така по¬
літика породжувала активний опір французького населення завойовникам.
Розпочалися активна партизанська війна і всенародний опір. Головним центром
опору стала Нормандія, де наслідки війни були найжахливішими. Опір роз¬
почався 1415 і продовжився до 1449 р., набуваючи в деяких регіонах парти¬
занського руху. Міста з укріпле¬
ними стінами були готовими
центрами відпору ворогам, а на¬
селення сіл зміцнювали церкви,
які називалися «фортецями бід¬
них». Загони повсталих складали¬
ся із селян і сільських священи¬
ків. Щодо дворян, то вони або до¬
лучалися до англійців, або еміг¬
рували, щоб битися в рядах
французьких військ.
Англійці спрямували на се¬
лян жорстокі репресії: каральні
експедиції, прочісування лісу,
показові суди і страти, нагороди
за голови партизанів. «Проте, -
відзначав хроніст, - на місці од¬
нієї відрубаної голови зараз же
виростали три інші». Окремі ра¬
йони практично вийшли з-під
контролю англійців. Окрім безпо¬
середніх збитків від операцій
партизан, істотнішим було те, що
боротьба в тилу відвертала на
себе частину військових сил анг¬
лійців і розпорошувала їх. У цих

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
№
умовах англійці не ризикували покидати фортеці і пересувалися лише чи¬
сленними і добре озброєними загонами. Французи ж, навпаки, стали робити
спроби спільних дій королівської армії і народного ополчення. В окупованих
англійцями Парижі і Руані були розкриті змови, учасники яких вступили в
таємні відносини з Карлом VII з метою допомогти французькій армії при
облозі цих міст.
Англійці намагалися знайти вихід із ситуації. З цією метою вони у
1428 р., бажаючи активні дії на півночі підкріпити військовими операціями
на півдні, розпочали облогу Орлеана. Його взяття повинно було відкрити
шлях за Луару, до Буржа і Пуатьє - основних опорних пунктів Карла VII.
А якщо б їм назустріч з південного заходу рушили війська з Бордо, то
королівська армія опинилася б у пастці, тобто оточена з обох боків.
Ворог підтягнув під Орлеан облогові гармати, але й Карл VII не дрімав.
Він спрямував до міста кращі сили з талановитими полководцями - графом
Дюнда (позашлюбним сином герцога Орлеанського), а також Ла Гіром і
маршалом Буссаком. Але підкріплення, отримане англійцями з Бордо, зро¬
било становище французького короля досить важким. Саме в цей складний
для країни час боротьбу з іноземцями очолила Жанна д'Арк, яка зуміла
добитися вирішального перелому у війні. її появу пояснювали найвищим
підйомом народної війни і середньовічним світоглядом, що вірив у божест¬
венне втручання в життя людей.
Жанна, прозвана «Орлеанською дівою», на¬
родилася 1412 р. у містечку Домремі на самому
кордоні Франції і Лотарингії в сім'ї простих і чес¬
них людей, які виховували ще трьох братів і одну
сестру. Батько походив з Арка, звідки і пішло
прізвисько - Дарк або д'Арк. Він був деканом
общини, збирав податки і володів 20 га землі, з
них 12 га орної. Єдиний портрет Жанни залишив
камергер і радник Карла VII Персеваль де Булен-
віль у листі міланському герцогу Філіппо Марія
Віконті 21 червня 1429 р.: «Діва ця будовою ви¬
тончена; тримається по-чоловічому, говорить не¬
багато, у розмовах висловлює неабияку розваж¬
ливість; у неї приємний жіночий голос. їсть вона
мало, п'є ще менше. їй подобаються бойові коні і
красива зброя. Вона любить благородних воїнів і
ненавидить багатолюдні зібрання. Рясно проли¬
ває сльози, [хоча. - В.Б.] лице в неї зазвичай ве¬
селе. З нечуваною легкістю переносить вона і тягар ратної праці, і тягар
лат, тож може 6 днів і ночей підряд залишатися в повному озброєнні».
У 1428 р. війна докотилася до місць, де народилася Жанна. Як і всі
французи, вона страждала, бачачи бідування країни, і в ній зріло переко¬
нання відправитися до Карла VII і стати на чолі армії, щоб вигнати англій¬
ців із Франції. Жанні здавалося, що вона чує голоси святих, які обіцяли їй
Орлеанська діва

Історія середніх віків
свою допомогу. А звістка про обло¬
гу Орлеана змусила Жанну піти на
крайній крок. Вона з'явилася в най¬
ближче містечко Вокулер і зуміла
переконати його жителів і комендан¬
та замку Робера де Бодрикура в
тому, що вона має врятувати Фран¬
цію, їй дали коня, зброю, чоловічий
одяг і провідників, і через зайняті
англійцями області вона 13 лютого
1429 р. добралася в Шинон до Кар¬
ла VII, якому тоді виповнилося 26
років. Він був передостаннім з 12
дітей Карла VII та Ізабелли Баварської і став спадкоємцем після смерті
двох старших братів у 14 років. Карл був прекрасно освіченою людиною,
латиністом й істориком, але надзвичайно недовірливим до своїх підлеглих.
Але поголос про Жанну поширився по всій країні, сам король знаходився у
безвихідному становищі і тому довірив їй командування армією. Під керів¬
ництвом досвідчених воєначальників Жанна швидко оволоділа тогочасною
військовою тактикою. Саме вона проявляла дивовижну відвагу і героїзм,
встановила добрі стосунки з простими воїнами, які для неї були співвітчиз¬
никами.
29 квітня 1429 р. Жанна з армією, якою командував герцог Алансонсь-
кий, прибула під Орлеан. Слід відзначити, що в англійців на той час справи
йшли не дуже блискуче. Ще на початку облоги був убитий англійський
головнокомандуючий граф Солсбері. Йому на зміну прибув граф Сеффолк,
який не користувався авторитетом серед англійських солдатів. Крім того,
орлеанці зуміли пересварити англійців з бургунд-
цями. Навесні 1429 р. вони повідомили супротив¬
никам, що здадуть місто, але тільки герцогу Бур¬
гундському, а не англійцям. Намісник англійсь¬
кого короля у Франції герцог Бедфорд (дядько
Генріха VI) відмовився прийняти цю умову, й
розлючений герцог Філіпп Бургундський відвів
свої війська з-під Орлеана, послабивши тим са¬
мим позиції англійців. Облога затягувалася, і кін¬
ця їй не було видно.
Отже, Жанна дала французам віру в те, що
сам Бог сприяє Франції. У середньовічному сус¬
пільстві це було могутньою зброєю. Юрби людей
стікалися до Жанни й добровільно вступали в її
військо. Жанна ж підтримувала серед солдатів і
цивільного населення віру в її божественне при¬
значення. Про це вона написала на шляху до
Орлеана й англійцям. її герольд передав листа
Жанна д'Арк вступає до
Орлеана
Зустріч Жанни д'Арк з Карлом VII

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
Діви регенту-наміснику герцогу Бедфорду. У листі, зокрема, говорилося:
«...Король Англії і ви, герцог Бедфордський, що називає себе регентом
Французького королівства, ви, Вільям де ла Поль, герцог Сеффолкський;
ви, Джон Толбот, і ви, Томас Скаль, що називаєтесь лейтенантами... від¬
дайте Діві, посланій Царем Небесним, ключі від усіх добрих міст, захопле¬
них і зруйнованих вами у Франції... Вона готова укласти мир, якщо послу¬
хаєте її і заплатите за все, що захопили у Франції... Якщо ж ви, король
Англії, не зробите цього, то я, що стала воєнним вождем, примушу волею
чи неволею ваших людей піти з Франції, де б я їх зустріла; і якщо вони не
захочуть послухатися, то я повелю їх умертвити...»
Тон цього документа вражав непохитною вірою у перемогу Франції, у
те, що за волею Бога англійці будуть прогнані з французької землі.
Буквально за тиждень французи
захопили найважливіші бастиди, які
оточували місто. 8 травня англійці зму¬
шені були зняти облогу, зазнавши ве¬
ликих втрат. Того ж дня Жанна всту¬
пила в Орлеан, визволення якого ви¬
кликало небачене піднесення у фран¬
цузькому суспільстві.
Після цього Діва почала перекону¬
вати дофіна Карла негайно поїхати в
Реймс і коронуватися там. Дофін де¬
який час вагався, тому що шлях до
Реймса знаходився в руках англійців.
лійцями в травні-червні 1429 р. змусили Карла прийняти пропозицію Діви.
Тим більше, що на тлі надзвичайного патріотичного і релігійного піднесення
французів серед англійців спостерігалася деморалізація. Очевидно, вони
теж повірили в те, що Жанна є посланницею Бога і перемогти її неможливо.
Французька армія рушила на Реймс. Міста, які лежали на її шляху,
добровільно відкривали ворота війську Карла і радісно вітали Жанну. 17
липня 1429 р. відбулася урочиста коронація КарлаУП у Реймському соборі.
Жанна стояла поряд з ним і здавалося, що саме вона вручила йому корону
Франції. «Коронація показала, - гово¬
рила Жанна Карлу, - що ви справж¬
ній король, якому повинно належати
королівство». Становище короля було
узаконене не лише в очах власного
народу, але й правителів і населення
інших країн Західної Європи.
Після коронації Діва ще майже рік
очолювала визвольну війну й брала
активну участь у воєнних діях. Важ¬
ливо, що її загони діяли не лише успіш¬
но, але й зазнавали мало втрат, бо
Штурм Парижа
Облога Орлеана
Проте ряд перемог Жанни над анг-

Історія середніх віків
англійці часто не чинили належного опору. Вони боялися Жанни й воліли
відступати.
Восени 1429 р. Жанна спробувала визволити Париж, але невдало. Вона
була поранена в гомілку, і тому мусила деякий час лікуватися.
У травні 1430 р. у бою під Ком-
п'єном, куди Жанна д'Арк прибула
для того, щоб допомогти обложено¬
му бургундцями гарнізону, вона по¬
трапила в полон. Під час однієї з вила¬
зок перед нею і загоном прикриття
закрили міську браму. Герцог Бур¬
гундський продав її англійцям за 10
тис. золотих. Наприкінці 1430 р. Жан¬
ну привезли в Руан - центр англій¬
ських володінь і віддали під слідство
інквізиційного суду на чолі з видним
прелатом - політиком, який зробив
кар'єру у Філіппа Бургундського, єпископом Кошоном. Англійцям потрібно
було публічно стратити Жанну, щоб применшити значення перемог фран¬
цузів і довести незаконність коронації Карла VII. Жанну звинуватили в
єресі і чаклунстві і, незважаючи на її мужній захист, засудили до смертної
кари.
Жанна двічі намагалася втекти, і друга спроба ледь не завершилася
трагічно: вона викинулася з вікна верхнього поверху і впала на каміння у
дворі. Судді звинуватили її у смертному гріхові - спробі самогубства. Жан¬
ну стали тримати у залізній клітці у підвалі королівського Буврейського
замку. Допити тривали по 3 - 4 години щоденно. Вона вела поєдинок з 132
членами трибуналу, і перший варіант звинувачення нею був повністю запе¬
речений. Жанна відмовилася відректися, але подала прохання про апеля¬
цію папі, яке залишилося без уваги. Страх перед спаленням змусив її від¬
ректися, але було вигадане інше звинувачення в єресі - носінні чоловічого
одягу, і її засудили до страти.
ЗО травня 1431 р. Жанну спали¬
ли на вогнищі як чаклунку. Попіл і
кості її кинули в Сену. Карл VII ні¬
чого не зробив для її спасіння, оскіль¬
ки зникнення Жанни з політичної
арени було йому на руку. Лише че¬
рез 25 років (1455 р.) він наказав пе¬
реглянути справу і героїня Франції
була реабілітована.
Жанна загинула, але Франція
продовжувала боротьбу. Всупереч
сподіванням англійців страта Діви не
врятувала їх. У 1435 р. на бік Карла
Взяття в полон Жанни д'Арк

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
УП перейшов Філіпп Бургундський. Була
проведена податкова реформа, за якою дер¬
жавна скарбниця отримувала постійні подат¬
ні Це дало змогу створити постійну регу¬
лярну армію. За її допомогою король Фран-
— І вибив англійців з Парижа, Руана, Бордо,
їзільнив Нормандію. В 1453 р. війна закінчи¬
лася. Франція добилася майже повної пере¬
моги. Англія відмовилася від будь-яких пре¬
тензій. Щоправда, англійці утримали за со¬
тою порт Кале. (Лише 1558 р. цей порт повер¬
нувся до складу Франції.) Проте мир між
-аїнами юридично не було оформлено.
Медаль на честь Жанни д'Арк
ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТОК ФРАНЦІЇ
ПІСЛЯ СТОЛІТНЬОЇ ВІЙНИ
?»ргундські володій
Столітня війна, близько 1430 р.
Зрозуміло, що 100-літня вій¬
на була для королівства не лише
важким випробовуванням, але й
страшною бідою. Господарству
країни був завданий дуже від¬
чутний удар. У північній Фран¬
ції зменшилося населення, зник¬
ло чимало сіл, занепали деякі
міста, скоротилося виробництво,
торгівля, у важкому становищі
опинилося купецтво. Словом, пе¬
ред країною постало завдання
відродитися з руїн. Лише через
20 - ЗО років після війни північ¬
но-східні провінції досягли дово¬
єнного рівня (30-х років XIV ст.).
Власне, відродження Фран¬
ції почалося ще в 40-ві роки в
ході визволення загарбаних анг¬
лійцями територій. 1451 р. король
видав указ, згідно з яким селя¬
ни, котрі поверталися у свої села,
на 8 років звільнялися від подат¬
ків. Феодалам також довелося
піти на полегшення становища
селян. Вони передавали хліборо¬
бам землю у спадкове держання

Історія середніх вікії
за сталий ценз або за 1/6 - 1/12 врожаю. Пізніше сеньйори намагалися урі¬
зати права селян, привласнити общинні угіддя, відновити старі тягарі, в тому
числі баналітети. Проте селянські общини, які у Франції називалися комуна¬
ми, за час війни зміцніли і озброїлися. Тому сеньйорам доводилося рахувати¬
ся з цим. Ті ж феодали, які порушували звичаї, часто діставали збройшсн
опір з боку селян. Але з державою селяни не могли боротися. Королівські
податки поступово, але невпинно зростали. За роки правління Людовіка XI
королівська талья з селян підвищилася більше як у 3 рази.
Незважаючи на це, завдяки працелюбству хлі¬
боробів, розширенню посівних площ та деякому під¬
вищенню врожайності загальне становище селянс¬
тва під кінець XV ст. трохи покращилося. Франція
почала експортувати зерно і високоякісне вино до
Англії, Нідерландів та Іспанії. Швидше, ніж земле¬
робство, відродилося ремесло. До того ж новий ко¬
роль Людовік XI (1461 - 1483 рр.) прагнув піднести
міське господарство й міста. Він надавав пільги та¬
ким галузям, як шовкоткацтво, металургія та мета¬
лообробка, книгодрукування, вовноткацтво тощо. З
різних країн, особливо з Німеччини та Італії, запро¬
шувалися висококласні спеціалісти. Король зміцнив
Людовік XI становище цехів, розпорядившись створити там, де
їх не було. Із фіскальних міркувань відтепер звання майстра цеху купува¬
лися у короля. Заборонялися об'єднання підмайстрів.
Людовік XI особливо багато уваги приділяв розвитку торгівлі. Він видав
такі митні тарифи, які сприяли збільшенню експорту і зменшенню імпорту,
а це в свою чергу сприяло тому, що до Франції потекла іноземна валюта,
тоді як свої гроші виводилися за кордон в обмеженій кількості.
У Франції розквітли ярмарки, ринки, базари. Почав складатися загаль¬
нодержавний, тобто національний ринок. Особливо славилися ліонські та
нормандські ярмарки, на які приїздили купці з інших держав.
Поряд з італійськими та німецькими банкірами, які видавали кредити
купцям та державі, з'явилися і французькі. Особливо багатим та відомим
був Жак Кьор, який розбагатів на торгівлі з Левантом, розробці родовищ,
відкупі податків тощо. ч.
Словом, в останні роки правління Карла VII й особливо за Людовіка XI
французька економіка увійшла в смугу процвітання.
ПОЛІТИЧНЕ ОБ'ЄДНАННЯ ФРАНЦІЇ
В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XV СТ.
Усе це спряло посиленню державності та королівської влади. Автори¬
тет короля був дуже високий. Таке становище не подобалося герцогам, які
не хотіли поступатися своєю незалежністю. В 1465 р. герцоги Бургундський

Лекиія 5 Франція в XIV - XV ст.
та Бретонський утворили «Лігу суспільного блага», де¬
магогічно заявили, що вони стоять за народ і прагнуть
знищити високі королівські податки. На чолі Ліги сто¬
яв герцог Бургундії Карл Сміливий, який за своїм ба¬
гатством і впливом міг суперничати з королем. Йому
належали землі від Ліона аж до Атлантики, включа¬
ючи Нідерланди.
«Лігу суспільного блага» підтримали васали зга¬
даних герцогів, а також окремі міста, залежні від них.
Військо Ліги першим розпочало бойові дії проти коро¬
ля і підійшло під Париж. Проте мешканці столиці за¬
лишилися вірні королю і не допустили ворогів у місто.
Все ж наприкінці 1465 р. Людовіку XI довелося підпи¬
сати з Лігою мирну угоду, яка надавала герцогам пов¬
ну самостійність. Король використав мирні часи для того, щоб зміцнити
своє військо, заручитися підтримкою міст, а також роз'єднати членів Ліги.
Це йому вдалося. Залишалася головне завдання - підкорити Бургундію.
Цього вимагали й національні інтереси країни, адже в Бургундії мешкали
французи. Відкриті воєнні дії проти Карла Сміливого не принесли королю
результатів. Тоді він почав нацьковувати на Бургундію її противників в
особі швейцарців, фландрських міст, Лотарингії та інших. 1477 р. у битві з
лтвейцарцями при Нансі Карл Сміливий загинув. Людовік XI скористався
дим і приєднав до Франції Пікардію, Ніверж і герцогство Бургундське. Граф¬
ство Бургундське (Франш-Конте) та Нідерланди залишились у дочки Кар¬
ла Сміливого Маргі, яка вийшла заміж за Максиміліана Габсбурга, сина
німецького імператора Фрідріха III.
У 1481 р. Франція приєднала Прованс з Марселем, одним з найбільших
:ередземноморських портів, через який велася жвава торгівля з Італією,
Іспанією, Левантом і Африкою. Таким чином, наприкінці правління Людові-
ка XI об'єднання країни в єдину державу з міцною центральною владою
"уло в основному завершено.
Уже після його смерті у результаті шлюбу Кар¬
ла VIII (1483 - 1498 рр.) й Анни Бретонської до
Франції приєднали Бретань, хоча остаточно вона
ввійшла до складу Франції в XVI ст. Поза францу¬
зькими кордонами наприкінці XV ст. залишалися
Лотарингія, Франш-Конте, Русильон і Савойя, при¬
єднання яких розтягнулося до середини XIX ст.
У політичному розвитку Франція впевнено
йшла до абсолютної монархії. Припиняли своє іс¬
нування станові представництва. Останні у XV ст.
Генеральні штати скликалися 1484 р., безславно
намагаючись в умовах малолітства Карла VIII по¬
силити свій політичний вплив. Провінційні і міс¬
цеві штати теж позбавлялися колишньої автоно¬
мії і підкорялися центральній владі.
Карл VIII
Карл Сміливий

Історія середніх віків
КУЛЬТУРА ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФРАНЦІЇ
Період XIV - XV ст. був часом піднесення французької культури. Знач¬
но просунувся, хоча ще далеко не завершився процес злиття північно- і
південнофранцузьких народностей. Саме в цю епоху на основі паризького
діалекту формувалася єдина мова, що згодом розвинулася в загальнофран-
цузьку мову. Проте на півдні продовжували існувати місцеві діалекти про¬
вансальської мови.
Наприкінці XV ст. були наявні всі елементи для утворення нації. Тому
французька культура мала чітко виражені національні риси, найбільш по¬
мітні в літературі. Хоча тогочасна літературна спадщина була названа
при аналізі джерел, зупинимося на найяскравіших
прикладах. У Франції писалося багато книг, в тому
числі і світських: хронік, мемуарів, щоденників. Те¬
пер пануючою мовою в них стала французька. Нею
перекладалися і давніші хроніки, написані латиною.
Знаменита «Хроніка» Жана Фруассара, сучасника
Столітньої війни, була блискучим зразком ранньої
французької художньої прози. Велике літературне і
політичне значення мали «Мемуари» Філіппа де
Комміна, біографа Людовіка XI, всі твори якого про-
никнуті ідеєю єдності Франції. Вони перекладалися
багатьма іноземними мовами.
Відомим поетом, автором багатьох балад, пісень
і сатир, написаних частково народною французь¬
кою мовою, був Есташ Дешан (1340 - 1407 рр.). Він
став одним із найбільш ранніх французьких гума¬
ністів, прихильників знаменитого італійського пись-
менника-гуманіста Петрарки. Демократичні настрої
Дешана виразилися в його поемі «Страждання бід¬
ного народу», де описувалися нещастя часів Сто¬
літньої війни.
Поширювалися у Франції і твори італійських
гуманістів. Сам король Людовік XI колекціонував
книги, які згодом склали основу Національної біб¬
ліотеки в Парижі. Книга отримала ще більше роз¬
повсюдження і популярність після поширення при¬
близно з 1470 р. книгодрукування.
Наприкінці XV ст. змінило своє значення слово
«француз». Раніше ним називався винятково «пів¬
нічний житель Франції», а у вузькому значенні «жи¬
тель Іль-де-Франса». Тепер французом називали
будь-якого жителя Французького королівства, не¬
залежно від того, в якій провінції він народився або
проживав.
Одяг феодальної знаті
Франції

Лекція 5 Франція в XIV - XV ст.
Розвивалася у Франції і освіта. Початкові
школи почали з'являтися навіть у селах. На¬
прикінці XV ст. у країні було 15 університе¬
тів, серед яких найбільше славилися вищі нав¬
чальні заклади в Парижі, Орлеані (юридич¬
ний факультет) і Монпельє (медичний факу¬
льтет) .
XIV - XV ст. були періодом розквіту архі¬
тектури (пломеніюча готика), мистецтва і му¬
зики.
Таким чином, Франція підійшла до XVI ст.
як одна з найбільших і найміцніших держав
Західної Європи з процвітаючою економікою і
розвинутою культурою, яка мала яскраво ви¬
ражені національні риси.
Реймський собор
Питання для контролю:
- Визначте особливості економічного розвитку Франції в XIV ст.
- Назвіть передумови політичної централізації країни.
- Охарактеризуйте боротьбу французького короля з папством і виник¬
нення станової монархії в країні.
- Дайте аналіз причин і початку Столітньої війни.
- З'ясуйте хід Паризького повстання 1356 - 1358 рр. та Жакерії.
- Які реформи провів Карл V з метою зміцнення Франції?
- Визначте особливості народних повстань і феодальних усобиць дру¬
гої половини XIV ст.
- Охарактеризуйте відновлення Столітньої війни.
- Яку роль відіграла Жанна д'Арк у збереженні незалежності Фран¬
ції?
- Як відбувався економічний розвиток Франції після Столітньої війни?
- Проаналізуйте процес політичного об'єднання Франції в другій поло¬
вині XV ст.
- Як розвивалася культура пізньосередньовічної Франції?

АНГЛІЯ Лекція
в хі - хні ст. 6
днією з найхарактерніших
вання сильної королівської
особливостей Англії було існу-
влади. Ця обставина зумовила
велику кількість джерел, в яких відобразилася різносто-
роння діяльність англійських королів.
Серед джерел з економічної історії виділяємо унікальну «Книгу Страш¬
ного суду», що не мала аналогів в інших країнах Європи. Цей перепис від¬
значав майже всі елементи аграрних відносин, за винятком повинностей і
платежів, які платили селяни феодалам. Матеріал перепису редагувався
єпископом Кентер берійським Ланфранком.
Спочатку його назвали «Описом» або «Коро¬
лівською книгою» і лише згодом він отримав
сучасну назву. «Книга» була одним з найваж¬
ливіших способів створення завершеної фор¬
ми феодальної організації, необхідної для па¬
нування на завойованих територіях, і трива¬
лий час зберігала значення офіційного доку¬
мента. Тому за XII ст. є лише окремі описи.
Наприклад, опис 1148 р. земельних володінь
єпископа Вінчестерського; опис 1183 р. воло¬
дінь єпископа Дерамського під назвою «Боль-
донська книга» (за назвою поміщеного першим
Больдонського манора). Вони характеризують
маноріальний устрій на північному сході і пів-
«Книга Страшного суду» ночі Англії.
Нові загальноанглійські описи провели в другій половині XIII ст. -
1254 р., 1274 - 1275 рр., 1279 - 1280 рр. Вони названі «Сотенними сувоями»,
оскільки в них у формі сувоїв містилися описи окремих сотень у графствах.
Подібно «Книзі Страшного суду» «Сотенні сувої» були результатом опиту¬
вання під присягою представників місцевого населення королівськими
комісарами. На жаль, збереглися описи лише близько 700 сіл Середньої
Англії.
Серед описів церковних землеволодінь і прибутків виділимо «Церковну
таксацію папи Миколая V», складену 1291 р. за королівським розпоряд-

Лекиія 6 Англія в XI — XIII ст.
женням з метою оцінки церковного майна у зв'язку з наданням королю
тимчасового права збирати церковну десятину.
Досить поширеними були джерела маноріального походження. Перш за
все це описи, або екстенти, манорів. Термін extenta означає оцінку, оскіль¬
ки повинності держателів і прибуток домену давалися в описах часто (але
не обов'язково) у грошовій формі. Одним з найстаріших описів є «Чорна
книга» абатства Пітерборо, складена 1125 p., опис володінь собору св. Павла
з Лондоні за 1222 р. Поряд з екстентами складалися кустумарії - описи
натуральних повинностей, і ренталії - описи грошових повинностей кріпо¬
сних і залежних селян. З XIII ст. екстенти входять до складу картуляріїв.
Важливим джерелом є інструкції з управління майорами для прикаж¬
чиків і старост. Серед них «Ведення господарства» Вальтера Хенлг (сере¬
дина XIII ст.) і «Управління помістями» невідомого автора (кінець
XIII ст.), де подані обов'язки управляючого, прикажчика, старости, орачів і
стан агротехніки.
Для історії внутрішнього життя англійського манора цінні протоколи
маноріальних курій, що дійшли до нас з першої половини XIII ст. У них
простежується важлива роль общини у житті англійського села.
Велика група джерел виходила з королівського казначейства, що вре¬
гульовувало збір рельєфу (внесок при успадкуванні землі), щитових гро¬
шей (взамін військової служби), субсидій тощо. Найважливішими є
Посмертні розслідування» з 1236 p., що належать до світського земле¬
володіння всієї Англії. Ці розслідування проводилися особливими королів¬
ськими чиновниками (ісчиторами) після смерті держателів для збору
рельєфу і встановлення опіки. На основі «Посмертних розслідувань» у дру¬
гій половині XIII ст. в казначействі склали особливий регістр - «Книгу фео¬
дів», що містила свідчення про рицарські феоди і церковні володіння. Мета
лояви регістру - фіксація сум щитових грошей і субсидій з кожного васала.
Картину селянського господарства дає трактат абата Олександра Нек-
ка.ча (1187 - 1217 pp.) «Про начиння і знаряддя».
Серед джерел з історії англійських міст найдавнішими є хартіі приві¬
леїв, дарованих містам королями або феодалами. Так, наприклад, Лондон
отримав хартію 1131 р., Норич - 1194 p., Ліверпуль отримав у 1207 р. торгові
привілеї, а в 1229 р. право самоврядування.
Численними і різноманітними є правові джерела з історії Англії. Це в
першу чергу «хартіі вольностей». Наприклад, дві хартії Стефана 1136 p.,
хартія Генріха II 1154 р. тощо. Але головним документом такого роду є
Велика хартія вольностей» («Magna Charta libertatum») 1215 p., дана Іоан-
ном Безземельним баронам на основі «баронських статей». Цей документ
називався ще «Угода між королем Іоанном і баронами про надання вольнос¬
тей церкві і королівству Англії» і був розбитий видавцями на 63 статті.
Значно поширилось і королівське законодавство. За Генріха II було ви¬
дано декілька ассиз (указів) про реформи судочинства, озброєння тощо. У
1164 р. вийшли «Кларендонські постанови», що обмежували церковну юрис¬
пруденцію. Цілий ряд важливих законів з'явився при Едуардові І: Перший

Історія середніх віків
Вестмінстерський статут 1275 р. узаконив відносини короля і феодалів піс¬
ля «баронської війни». Другий (1285 р.) і третій Вестмінстерські (1290 р.)
статути зміцнювали королівську владу.
З'являються і спеціальні юридичні трактати. Головний юстиціарій (суд¬
дя) в 1180 - 1189 рр. склав «Трактат про закони і звичаї англійського
короля», де в систематизованій формі описав судочинство після реформ
Генріха II. А Генрі Брактон (пом. 1268 р.) написав трактат «Яро закони і
звичаї Англгі» у 1250 - 1258 рр., де викладав англійське загальне право.
Політична історія Англії відображена в анналах і хроніках XI - XII ст.,
а з XIII ст. лише в хроніках і інших урядових джерелах. Хроніки й аннали
і надалі писалися в монастирях. Так, на початку XII ст. прибічник єпископа
Ансельма чернець Ідмер (близько 1060 - близько 1154 рр.) написав «Історію
змін в Англії», доведену до 1122 р. У першій половині XII ст. в абатстві
Мальмсбері у південно-західному графстві Уільтшир з'явилися ряд істо¬
ричних творів Вільяма Мальмсберійського (пом. 1142 р.), напівфранцуза і
напівангла. Перший з них «Діяння
601 - 1125 рр., а інший - «Діяння
449 - 1125 рр., продовжену згодом до
пряме правління j Території, використовувані Генріхом
Спадок Генріха по материнській лінії -
сюзеренітет - Межі земель королівства у 1180 р.
иг'слпи =илиНіпр . СпН,д= уу^^ш.а французький корол вський домен
. _)Любу 3 Елеонорою АкВІТанСЬКОЮ | I уТІЙОп. гафмнтмп* Діїикл
(1152) - пряме правління гуда-д >г . І* _ *
, Розширення володінь Генріха у результа- С- Г Р* *с т во Блуа-Шамп.нь
м ^ іТ " 3 Еле°"°р°ю дквітанською [ " 1 | н ш і васальні володіння
(1152) - сюзеренітет . ....
- Розширення володінь за папс
* лоАінгаія (і 1 Фр анція в XI - XII ст.
англійських єпископів» охоплює період
англійських королів» описує історію за
1142 р.
Ще одну загальну історію напи¬
сав архідиякон, прибічник єписко¬
па Лінкольнського, Генріх Гентинг-
донський (близько 1080 - 1155 рр.)
під назвою «Англійська історія», що
охоплювала події від римського за¬
воювання Британії до 1154 р.
Зміцнення королівської влади
привело до появи офіційної держав¬
ної історіографії. Першою працею
стала анонімна хроніка «Діяння ко¬
ролів Генріха II і Річарда І» за 1169
- 1192 рр., складена, напевно, коро¬
лівським скарбником і лондонським
єпископом Річардом Фіц-Ніль. Шир¬
шою за хронологією (449 - 1207 рр.)
була хроніка Роджена Говдена, що
містила матеріал з історії Франції,
Шотландії і Сицилії.
Важливими англійськими хроні¬
ками XII ст., що відображають бо¬
ротьбу королівської влади з баро¬
нами і появу англійського парламен¬
ту, є хроніки Сент-Ольбанського
монастиря, розміщеного неподалік
Лондона. Записи історичного харак¬
теру велися тут з кінця XI ст., а з

\екція 6 Англія в XI — XIII ст.
іінтія XII ст. з'являються аннали. Абат Іоанн із Целли довів їх до 1188 p., а
?:*ужер Вендовер (пом. 1236 р.) - до 1235 p. у праці під назвою «Квіти
mnopti'». почавши її зі створення світу.
Безпосереднім спадкоємцем Вендовера був Матвій Паризький (пом.
1259 р.) - один з найбільших англійських хронікерів. Він доповнив хроніку
гзого попередника, довів її до 1259 р. і доповнив збірником документів
- imenta), назвавши «Великою хронікою», або «Великою історією». Крім
Матвій видав скорочену версію - «Малу історію», або «Англійську
:~\ю> за 1067 - 1253 pp.
Після Матвія Паризького в Сент-Ольбансі уже не було хронікерів з
такою ерудицією і обізнаністю, хоча написання хронік не припинилося.
НОРМАНДСЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ І ЙОГО НАСЛІДКИ.
«КНИГА СТРАШНОГО СУДУ»
До середини XI ст. в Англії ще не завершився процес феодалізації.
~_::::-:алмні половина селян зберігала становище вільних общинників, відно-
яких до лорда не мали характеру особистої залежності, а були лише
іами покровительства. Та й становище особисто залежних гебурів
надзвичайно строкатим, неоднаковим у різних манорах. У ряді випад-
зоно наближалося до становища залежних, але ще не в повному розу-
слова кріпосних людей. Особливо багато вільних селян («вільних лю-
• залишалося у Північно-Східній Англії в області Денло. Не отримали
юго розвитку феодальні помістя і феодальна ієрархія. Тому завер-
ШЄВНЯ процесу феодалізації Англії тісно пов'язане з нормандським завою-
£їННЯМ другої половини XI ст., оскільки Нормандія була країною повного
:-:-;>з:ту феодальних відносин.
Очолив завойовницький похід
Нормандії Вільгельм (близь¬
'. '-'- 1087 рр.), прозваний Вели-
і Завойовником. Прагнення до
^НЯНийгення здобичі, набуття нових
:«ех-ель і кріпосних згуртувало на-
нього не лише нормандських
феодалів, але й рицарів Франції й
. Приводом до вторгнення ста-
-ретензії герцога Вільгельма,
і< о Едуарда Ісповідника, на анг-
: престол. Він заявив, що
• •;: король заповів престол
і..:-:- лому. Наміри Вільгельма під¬
: -• v-з папа Олександр II.
3-льгельм навербував доброво-
: _ : -: будував багато транспорт-
Бенкет Вільгельма Завойовника перед
битвою при Гастингсі

Історія середніх віків
них кораблів, зібрав зброю і продово¬
льство. Своєрідним джерелом нор¬
мандського завоювання є килим з Байо.
За підрахунками істориків, у переправі
на Британські острови брали участь
700 кораблів, які вміщали приблизно 5
тис. чол. (Г. Дельбркж називає цифру
7 тис). З них: 2 тис. важкоозброєних
рицарів (1200 - нормандців і 800 -
з інших областей) і 3 тис. піхотинців
(лучники і піхота).
англійський король зібрав ополчення і
кораблі на півдні країни. Але, згідно з угодою з Вільгельмом, на північні
райони Англії напав норвезький король Харальд Гардрод, увійшовши з
флотом у бухту Хамбер. Тому Гарольду довелося перекидати війська на
північ, де 25 вересня 1066 р. у битві при Стамфордбриджі він розбив нор¬
вежців. А 28 вересня, перепливши Ла-Манш, на півдні Англії десантувала¬
ся армія Вільгельма. Гарольд зі своїми військами, основу яких складала
піхота, змучена і ослаблена переходом і битвою, знову рушив на південь,
зупинившись за 10 км від Гастингса, де й відбулася 14 жовтня 1066 р.
вирішальна битва. Розгром англосаксів був визначений наперед, оскільки
вони на цілий етап відставали у розвитку військового мистецтва. В бою
загинуло багато тенів, ерлів і сам Гарольд.
Була здійснена спроба проголосити спадкоємцем престолу англосакса
Едгара Етелгнга, але його кандидатуру не підтримали північні графи. Віль-
гельм же пішов обхідним шляхом на Лондон, захопивши Дувр, Кентербері,
Саутворк. Вище Лондона його війська перейшли р. Темзу, і місто виявило¬
ся відрізаним від півночі. Після цього жителі Лондона не чинили Вільгель-
му опору і здали місто, а знать намагалася проявляти до нього лояльність.
На Різдво (25 грудня) 1066 р. Вільгельма прого¬
лосили у Вестмінстері королем Англії під іменем
Вільгельма І (англ. - Вільяма І). Церемонія пройшла
у своєрідній обстановці: почет Вільгельма на підставі
неправдивої чутки підпалив будинки навколо собо¬
ру, де відбувалася коронація, і почав усіх бити. При¬
сутні, крім Вільгельма і священиків, повибігали з
собору, зав'язалася боротьба. За цей час церемонія
коронації завершилася. Вільгельм присягнувся
дотримуватися «добрих законів короля Едуарда», тим
самим підкреслюючи, що він є законним спадкоєм¬
цем англійського престолу. Тим, хто не визнавав
нового короля, загрожувала конфіскація майна і
Нормандський
вигнання з Англії.
Пр оте Вільгельму потрібно було ще декілька років, щоб підкорити Анг¬
лію. За правом завоювання Вільгельм вважався власником усієї землі. По-
мм?
• "&5иТіі /ми.'.'. -іг>>»
Похід Вільгельма до Англії
Знаючи про події в Нормандії,

\екі_іія 6 Англія в XI — XIII ст.
треоуточи зміцнення свого становища в
країні, він конфісковував землі в анг-
~ :саксонських ерлів, тенів, єпископів і
абатів та роздавав їх нормандським
баронам. Нормандським церковникам
передали також пости єпископів і аба¬
тів. У відповідь на ці заходи короля на
півночі і північному сході спалахнуло
ряд повстань, найбільшими з яких були
наступи в області «Денло» 1069 і 1071 pp.,
де англосаксонських феодалів актив- Нормандська церква
но підтримали селяни. Завойовники
:е:;рстоко розправилися з повсталими. Процвітаюча до того Йоркська долина
була розорена і спустошена на довгі роки. Уся країна покрилася численними
нзадратними» замками, побудованими в нормандському стилі. У Лондоні на
березі Темзи, поблизу руїн давніх римських укріплень, побудували похму¬
рої королівський замок Тауер (з лат. turns - «башта»), що зберігся донині.
У результаті завоювання країни і придушення повстань майже повніс-
—: оновилася верхівка пануючих верств. Вона складалася з феодалів фран-
-нормандського походження, які не знали англосаксонської мови і місце-
ьлгх звичаїв. Тому Вільгельм вирішив зберегти середню і нижчу верству
англосаксонських феодалів - дрібнопомісне рицарство, яке утримало свої
володіння, але підкорилося нормандським баронам.
Вільгельм Завойовник був далекоглядним
політиком, тому роздавав нормандським баро¬
нам землі поступово, у міру їх конфіскації,
частинами, розміщеними по всій країні. Таким
чином, кожний магнат володів великими зе¬
мельними угіддями, що складалися з розкида¬
них по всій Англії порівняно незначних комп¬
лексів. Через це виключалася можливість
виникнення в країні феодальних удільних кня¬
зівств, незалежних від короля. Приблизно 1/7
території країни Вільгельм оголосив королів¬
ським доменом. В основному це були орні зем¬
лі, міста з округами, а також ліси, перетворені
в мисливські заповідники (за полювання в ко¬
ролівському лісі селянину виколювали очі).
Важливе значення у зміцненні феодальних порядків і королівської вла¬
ди в Англії мав земельний перепис 1085 р. Свідчення для перепису давали
найповажніші і заможні люди общини: шерифи, барони, духовенство, ста¬
рости, а також 6 кріпосних. Вони зобов'язувалися під страхом покарання
говорити все, нічого не приховуючи, як на «страшному суді» перед Госпо-
z: У- Богом. Тому в народі зведені дані перепису, записані на пергаменті в
1.86 p., отримали назву «Книга Страшного суду» («Domesday Воок»).
Вільгельм вручає зброю
своєму васалові

Історія середніх віків
Перепис переслідував подвійну мету: ко¬
роль хотів знати розміри земельних володінь
і прибутки своїх васалів, щоб вимагати від
них відданої служби, і точні дані про насе¬
лення країни, щоб контролювати податкові
надходження.
Усе записане стосувалося трьох дат: до
завоювання, на 1066 р. і на 1085 р. Із 38
графств було описано 34. У «Книзі» доклад¬
но фіксувалося:
- які в графстві землі належать коро-
jb*Jfa< •mi№-^M.Uc,vi\J.77i..as,
лю, духовенству і світським сеньйо-
Сторінка з «Книги рам;
Страшного суду» - кількість васалів у кожного з баро¬
нів;
- скільки у манорі гайд (фіскальних одиниць), плугів (земельних наді¬
лів) землі, плугової упряжі (робочої худоби, волів) на панській землі
і в селян;
- скільки селян різних категорій;
- приблизна прибутковість помістя готівкою.
Оскільки у «Книзі» фіксувався соціальний статус тих чи інших осіб, це
дозволило вченим скласти досить чітке уявлення про соціальну структуру
англійського суспільства наприкінці XI ст.
Населення країни складало приблизно 1,5-2 млн чол., враховуючи
неописані графства, 95 % якого проживало в селі і лише 5 % - в місті. Доля
вільного селянства (liberi homines) складала 12 % сільського населення, віл-
ланів (феодально-залежних держателів) - 38 %, бордаргів і коттаріїв (ма¬
лоземельних) - 32 %. Рабів було 9 %, а феодалів і духовенства - близько 4%.
Загальний прибуток з земель у сільській місцевості становив 73 тис.
фунтів стерлінгів на рік. Вони розподілялися так:
- 1700 фунтів надходило короні і двору;
- 1800 фунтів - на платню чиновникам;
- 19200 фунтів - церкві і монастирям (в т.ч. архієпископу Кентерберій-
ському - 1750); <А
- 4000 фунтів - англосаксонським землевласникам, які зберегли ми¬
лість Вільгельма;
- 30350 фунтів отримували 170 баронів, хоча прибутки розподілялися
відповідно до розмірів володінь: прибуток 8 баронів складав більше
640 фунтів, 10 - від 400 до 650, 24 - від 200 до 400, аінші - менше 200
фунтів.
Як ми відзначали, помістя баронів знаходилися по всій країні. Згідно з
«Книгою», наприклад, граф Роберт Мертонський володів 793 помістями у
20 графствах країни. Проте всі землі він, як і інші феодали, отримав від
англійського короля, який вважався сюзереном для всіх своїх держателів. У
1087 р. Вільгельм зібрав усіх держателів і вимагав особистої присяги від них

Лекція 6 Англія в XI — XIII ст.
Заголовна
буква
«Книги
Страшного
суду» і
проведення
перепису
і служби королю. Тому в Англії
сформувалася зовсім інша, ніж у
Франції, система васально-ленних
відносин. Тут здійснювався прин¬
цип: «васал мого васала - мій ва¬
сал». Були вироблені особливі умо¬
ви пожалування ф'єфа (феода):
1) оммаж королю і клятва вір¬
ності;
2) служба з військовим заго¬
ном 40 днів на рік у межах
країни;
3) присутність у королівській
курії за викликом для по¬
ради чи судового засідання;
4) допомога грішми у визначених випадках (посвята в рицарі старшого
сина короля; заміжжя старшої дочки короля, викуп сюзерена з полону).
У разі невиконання цих умов феод міг вилучатися.
Таким чином, нормандське завоювання Англії мало для країни серйозні
наслідки:
1) сприяло швидшому завершенню про¬
цесу феодалізації;
2) встановило цілком завершену за фор¬
мою систему феодальних тримань і ва¬
сальних зв'язків;
3) зміцнило королівську владу (сприяв
навіть сам факт утримання в покорі
захоплених земель);
4) посилило зв'язок з континентом;
5) погіршило становище селянства і по¬
силили його визиск. Недаремно навіть
через багато століть англійці згадува-
Житло феодала XII ст. ли епОХу Вільгельма Завойовника як
час «нормандського рабства», приписуючи повністю Вільгельму і його баро¬
нам введення в Англії кріпосного права;
6) стимулювало швидкий розвиток міст і торгівлі;
7) привело до утворення відносно централізованої феодальної держави.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇНИ
В XI - XII СТ.
Основним заняттям населення Англії було землеробство. В головних
землеробських районах країни (центр і південь) переважали великі посе¬
лення і збереглася сільська община з системою відкритих полів, випасом по

Історія середніх віків
стерні, черезсмужжям і примусовою сівозміною. На заході, північному схо¬
ді і східних схилах Пеннгнських гір розвивалося вівчарство, і вовна стала
важливим предметом торгівлі з Фландрією, де місцеві ремісники виготов¬
ляли якісне сукно. У вівчарських районах населення проживало в дрібних
поселеннях або хуторах.
Після нормандського завоювання англійський манор підпорядковував
собі сільську общину, перетворивши її в кріпосну. Господарство манора
базувалося на панщинній праці залежних селян, залишилося ще натураль¬
не і включалося в економічний розпорядок общини, як і землі вілланів і
вільних селян. Згідно з «Книгою Страшного суду», основну масу сільського
населення складали віллани, які володіли повним наділом землі - 1 вірга-
тою (ЗО акрів) або її частиною, мали долю в общинних випасах і луках,
виконували панщину (3 дні і більше), несли натуральні і грошові повинності
на користь лорда. Особливо в гарячу пору так звані бедеріпе («допомоги»)
забирали в період посівної, жнив, стрижки овець більшу частину часу се¬
лянина. З XII ст. з'являються такі повинності, як меркет (при заміжжі
дочок), геріот (при вступі у спадок), баналітет, церковна десятина тощо.
Іншу категорію складали бордарії - залежні селяни з наділом 7-15 акрів.
Категорія коттаріїв (зго¬
дом коттерів) мала не¬
величкі (1-3 акри) клап¬
тики присадибної землі,
працювала на лорда і
здобувала засоби для іс¬
нування додатковими за¬
няттями - пастухами,
ковалями, бондарями,
теслями тощо. Найнижчу категорію селян складали серви (дворові люди
без наділу і господарства, які виконували найважчі роботи в домені).
Не зникло в Англії і вільне селянство - фригольдери, хоча його чисель¬
ність сильно скоротилася. Збереглася ця категорія в основному на північно¬
му сході країни - в Денло і зобов'язана була сплачувати лорду невелику
грошову ренту, виконувати деякі відносно легкі повинності і підпорядкову¬
ватися його юрисдикції. Але впродовж XII ст. різні категорії селянства пе¬
ретворюються в єдиний стан залежних людей - вілланів. Таким чином, се-
4
лянство втрачало свою особисту свободу.
Не менш інтенсивно розвивалися після завоювання й англійські міста,
хоча почали вони виникати, як центри ремесла і торгівлі, ще в X ст. Згідно
з «Книгою Страшного суду», в Англії нараховувалося вже до 100 міст із
загальним населенням 75 - 100 тис. чол. Значними міськими центрами були
Лондон, Саутгемптон, Дувр, Сендвгч, Іпсвіч, Бостон та інші. Вони вели
активну торгівлю з континентом, вивозячи туди вовну, свинець, олово, ху¬
добу, а з кінця XII ст. - хліб і шкіру. Наприкінці XI - XII ст. відомими стали
Вінчестерський, Бостонський, Стемфордський, Йоркський ярмарки, де то¬
ргували купці з Нормандії, Фландрії, Італії, Німеччини та інших країн.

Лекція 6 Англія в XI — XIII ст.
Оскільки більшість англійських міст знаходилися на території королів¬
ського домену і сам король був їхнім сеньйором, то комунальний рух не
отримав тут поширення. Боротися з таким могутнім сеньйором окремим
містам було не під силу, тому жодне англійське місто не змогло добитися
права повного самоврядування на зразок французьких комун. Англійські
міста задовольнялися окремими привілеями і частковим самоврядуванням.
Добивалися міста звільнення від феодальних платежів шляхом сплати
сеньйору щорічної фіксованої грошової суми (фірми) за право міщан самим
розподіляти і збирати ці кошти серед населення. За ці гроші міста отриму¬
вали право самоврядування і судочинства, об'єднуватися в корпорації куп¬
ців і ремісників, у т.зв. торговельні гільдії. Вони з'являються наприкінці XI
- початку XII ст. А
Проте користуватися здобутими права¬
ми могли лише багаті городяни, які брали
участь у сплаті фірми. Тому у великих міс¬
тах ремісничі гільдії (цехи) вступають у бо¬
ротьбу з верхівкою міщан. Гострі протиріч¬
чя часто переростали у збройні повстання.
Так, у 1196 р. таке повстання спалахнуло у
Лондоні через несправедливий розподіл по¬
датків представниками міського патриціа¬
ту. Очолив його Вільям Фіц-Осберт, про¬
званий Довгобородим. Він викривав лондон¬
ських багачів, звинувачував їх у намаганні
зберегти власні кишені за рахунок бідних
платників податків. Рух був жорстоко при¬
душений, а Фіц-Осберта і 9 його однодум¬
ців повісили.
Таким чином, нормандське завоювання
посилило розвиток торгівлі з континентом і
сприяло розвиткові англійських міст, які все ж зберігали залежність від
короля.
ЗМІЦНЕННЯ АНГЛІЙСЬКОЇ ФЕОДАЛЬНОЇ
ДЕРЖАВИ У XII СТ.
Уже зразу ж після нормандського завоювання королівська влада в Анг¬
лії була значно сильнішою, ніж в інших західноєвропейських країнах. Спо¬
чатку це визначалося наявністю великого королівського домену, відсутніс¬
тю компактних феодальних володінь, особливостями васальної системи,
політичною слабкістю міст тощо. Важливу роль у зміцненні королівської
влади відіграла також ворожість місцевого населення (селян і рицарів) до
нормандських завойовників, що змушувало останніх згуртовуватися навко-
- о короля. Ще Вільгельм І провів ряд заходів:
Нормандський житловий
будинок у графстві
Лінкольншир, збудований
близько 1140 р.

Історія середніх віків
1) на чолі графств стали шерифи (представники центральної влади на
місцях);
2) у своїй діяльності спирався на колишні заклади англосаксів (збори
вільних жителів сотень і графств), особливо при розподілі і збиранні
податків, організації судочинства тощо;
3) були збережені, хоча збільшені в розмірах, усі податки англосаксон¬
ського періоду.
Продовжувала зміцнюватися королівсь¬
ка влада і в XII ст., оскільки в цьому були
зацікавлені майже всі соціальні верстви анг¬
лійського суспільства. Нормандським баро¬
нам сильна влада потрібна була для пану¬
вання над англосаксами і закріпачення селян¬
ства. Але їхня підтримка короля мала непо¬
стійний і відносний характер. Найбільшою
опорою короля були рицарі (середні і дрібні
землевласники), оскільки влада оберігала їхні
інтереси від земельних захоплень і посягань
на права з боку баронів. Підтримували коро¬
ля церква (розраховувала на пожалування
майна і привілеї: мати незалежний від дер¬
жавного судочинства церковний суд, охоро¬
ну від зазіхань світських феодалів) і міщани
(через посилення економічних зв'язків у
централізованій державі). Вірило у захист
королем їхніх інтересів від феодалів і вільне
селянство. Спираючись на ці сили, англійсь- Нормани і англо-нормани
кі королі зміцнювали державу.
Вільгельм Завойовник мав трьох синів:
Роберта (отримав Нормандію), Вільгельма
(отримав Англію) і молодшого Генріха. Після
смерті Вільгельма І (після придушення змови
у французькому м. Манта невдало впав з коня
і розпоров собі черево; помирав у важких му¬
ках, а сповідав його ніхто інший як Ансельм
Кентерберійський) його син Вільгельм Рудий
(1087 - 1100 рр.) захопив державну скарбницю
у Вінчестері і через 17 днів був коронований
архієпископом. Відкритого спротиву це не ви¬
кликало, хоча постало питання про підданство
баронів, бо старший брат Роберт володів Нор¬
мандією. Частина баронів підтримала Роберта в Норфолку, але була пока¬
рана. А сам Вільгельм 1089 р. після смерті архієпископа, який його корону¬
вав, розпочав боротьбу з церквою, забираючи її прибутки. Вона йшла до
1093 р., коли король ненадовго покаявся, але не відпускав нового архієпис¬
Вільгельм II

Лекиія 6 Англія в XI — XIII ст.
англійський корабель часів
хрестових походів
копа в Рим. А коли той у 1097 р. поїхав
самовільно, знову захопив прибутки Кен-
терберійського архієпископа. Це був поча¬
ток тривалої боротьби між церквою і дер¬
жавою в Англії.
З початком хрестоносного руху Роберт
Нормандський у 1096 р. заклав свої землі
братові Вільгельму за 10 тис. марок сріб¬
лом і відправився в Перший хрестовий по¬
хід. Сума була такою значною, що стала зро¬
зумілою неможливість її поновного викупу.
Але в 1100 р. на полюванні в Новому
Лісі стрілою було вбито Вільгельма Рудого.
Через конфлікти з архієпископом церкви відмовили¬
ся навіть дзвонити. На престол сів молодший син Віль¬
гельма Завойовника Генріх І (1100 - 1135 рр.), який
заявив про відновлення «законів короля Едуарда». У
1105 р. він вторгнувся в Нормандію, де розбив війсь¬
ко свого брата Роберта за спробу заколоту і взяв його
в полон (прожив там 28 років).
Основне завдання своєї політики Генріх І бачив
у зміцненні системи державного управління. У граф¬
ства стали періодично відправлятися роз'їзні коро¬
лівські судді, які не лише судили, але й контролю¬
вали королівську адміністрацію на місцях, збір по¬
датків тощо. Державні справи король вирішував зі Генріх І
згоди Великої ради, в яку входили найбільші світські і духовні феодали,
ШШШ щ ШЗПЇЇ~МШШ%& Щ° з б иралася тричі на рік. Проте фактично дер-
ШшШІшіЯ/$МШЗвШяІ жавою управляло більш тісне коло королівських
сподвижників, які входили в Малу курію, що була
вищою судовою інстанцією. У складі королівсь¬
кої курії було виділено вищий фінансовий за¬
клад - Палату шахматної дошки, що відала
збором королівських прибутків і перевіркою фі¬
нансової звітності шерифів графств. Назва відом¬
ства пов'язана з системою підрахунку грошових
сум. Столи в палаті були поділені поздовжніми
лініями на декілька смужок, якими в певному по¬
рядку розкладали і пересували стовпчики мо¬
нет, що нагадувало гру в шахмати.
Значні зусилля докладав Генріх І для зміц¬
нення фінансів країни. Так, під час війни з Лю-
довіком VI на Різдво 1124 р. за його наказом у
Скарбники Лондоні зібрали всіх англійських карбувальни-
перераховують гроші ків монет. Без суду близько 100 чол. відрубали

Історія середніх віків
праву руку і 94 чол. кастру¬
вали через скарги солдатів на
неповноцінність срібних пен¬
сів (додавали олово).
Незважаючи на успіхи
централізації країни, англій¬
ські барони за будь-якого
зручного моменту проявляли
непокірність королю. А справж¬
ня баронська служба розпо¬
чалася після смерті Генріха
І, який не залишив спадкоємця престолу. Боро¬
тьба між двома претендентами - доч-кою Генрі¬
ха Матильдою і племінником короля
(сином його сестри Аделі) Стефаном тривала з
1135 до 1153 рр. Матильда, вдова німецького ім¬
ператора Генріха V, вийшла заміж за Жоффруа
Плантагенета, графа Анжуйського. Від цього
шлюбу народився син Генріх, заради якого мати
і вела боротьбу за престол.
Спочатку перемога була на боці Стефана,
який увійшов у Лондон і був коронований. Міща¬
ни і магнати прийняли його, не бажаючи підко¬
рятися іноземцям. Однак Стефан привів найман¬
ців фламандців і, щоб задобрити баронів, видав
хартію, згідно з якою передавав у їхні руки суд,
карбування монети, збір податків, дозвіл буду¬
вати замки. За короткий термін було побудовано 1115 замків - гнізд фео¬
дальної анархії. Послаблення центральної влади привело до міжусобної
війни, в якій захід країни підтримував Матильду, а південний схід - Сте¬
фана. І лише в 1153 р., за сприяння лондонських міщан і церкви, розпоча¬
лися переговори між суперниками і було укладено мир, за яким королем
визнавався Стефан, а після його смерті престол мав дістатися синові Ма-
тильди.
Через рік Стефан помер і королем став Генріх II (1154 - 1189 рр.) Ще до
свого обрання він був одним з найбільших французьких графів, володіючи
Нормандією, Меном, Анжу, Туренью, Пуату і Аквітанією (як уже відзнача¬
лося, одружившись на Елеонорі Аквітанській). Таким чином, Англія стала
частиною великої держави Плантагенетів, яку іноді називали Анжуйською
імперією. Маючи потужну матеріальну і військову підтримку, Генріх II при¬
пинив феодальні чвари, зруйнував побудовані замки і на посади шерифів
став призначати вихідців з Дрібних і середніх феодалів. Він вів себе як
деспот, намагаючись перетворити баронів і дворян у придворних, про що
свідчать тодішні хроніки.
Герб графів
Анжуйських

Лекція 6 Англія в XI — XIII ст.
Важливу роль у процесі
централізації Англії відіграли
реформи Генріха II. З метою
добитися влади над церквою він
спробував провести церковну
реформу. Церква в Англії мала
свій особливий кодекс права.
Клірики у церковних судах за¬
суджувалися лише до незначних
покарань. У 1163 р. на засіданні
Великої ради у Вестмінстері
Генріх заявив про притягнення
до відповідальності духовних
осіб у світських судах. Якщо
звинувачення підтвердиться, то
позбавляти їх сану в єпископ¬
ському суді, а потім передавати
справу у світський суд. Спроти¬
вився цій пропозиції архієпис¬
коп Кентерберійський. На цей
пост у 1162 р. Генріх порекомен¬
дував свого друга і радника
Тому Бекета. Але той, ставши
архієпископом, змінив спосіб
життя, став аскетом і відстою¬
вав інтереси церкви. Тома ви¬
магав повернення втрачених
церквою земель, замків і прав,
особливо патронату над церков-
Володіння Плантагенетів
Убивство Томи Бекета -
архієпископа
Кентерберійського
ними бенефіціями. І коли Генріх II хотів затвер¬
дити закон про реформу церковних судів, архі¬
єпископ відмовився дати свою згоду.
У 1164 р. Генріх II, зібравши всіх баронів і
єпископів, добився визнання ними реформи цер¬
ковних судів у прийнятих «Кларендонських по¬
становах». Тома Бекет виступив проти, хоча папа
намагався примирити його з королем. А коли ар¬
хієпископ відмовився з'явитися в суд у справі од¬
ного з кліриків, йому присудили штраф, і Тома
змушений був утікати з Англії. Вигнання трива¬
ло 6 років, і лише в 1170 р. відбулося примирення
з Генріхом II. Але прибувши в Англію, він став
несамовито звинувачувати своїх ворогів. Викону¬
ючи таємне побажання короля, придворні по-зві¬
рячому вбили архієпископа біля вівтаря. Римсь-

Історія середніх віків
кий папа відразу ж обнародував інтердикт, який
викликав серйозне невдоволення населення Анг¬
лії політикою Генріха II. Загроза відлучення зму¬
сила короля публічно покаятися перед легатами
папи, відмовитися від реформи церковних судів і
пообіцяти взяти участь у хрестовому поході. Це
була повна поразка Генріха II, і йому на певний
час довелося відмовитися від своїх планів сто¬
совно церкви.
Намагаючись розширити компетенцію коро¬
лівського суду, Генріх II провів судову реформу.
У середині XIII ст. в країні, крім королівського,
існували судові зібрання графств і сотень і мано-
ріальний суд. Судочинство носило формальний
характер: провина встановлювалася за допомо¬
гою присяги або судового поєдинку. Генріх II у 1166 р. вводить обвинуваль¬
них присяжних у кожній сотні (по 12 чол.) і кожному селі (по 4 чол.). Кожна
вільна людина за певну оплату могла отримати дозвіл перенести свою справу
з будь-якого вотчинного суду в королівський, де справи розглядалися при¬
сяжними, а не з допомогою «божого суду» чи ордалії (випробування водою,
кип'ятком чи розпеченим залізом). Значний притік справ у королівські суди
став важливою статтею прибутків державної влади.
З 1176 р. розширилася компетенція роз'їзних королівських суддів і була
введена єдина кримінальна юрисдикція. Проте ця реформа не стосувалася
вілланів: королівські суди не приймали позови вілланів проти їхніх панів;
вони залишилися підсудними своєму господареві. Судова реформа вводила
також новий порядок розгляду позовів про власність на землю і про воло¬
діння землею. За плату (недешево) можна було купити наказ короля про
розслідування справи про землю 12 присяжними.
У подальшому, в XIII - XIV ст., англійський суд присяжних еволюціо¬
нував. Присяжні-свідки (з місцевого рицарства і заможних фригольдерів)
перетворювалися в присяжних засідателів, членів спеціальних судових журі,
які виносили звинувачувальний чи виправдальний вироки. З іншого боку, з
часом королівський суд остаточно став загальногромадянським, оскільки
ним користувалися всі селяни, звільняючись від кріпосної залежності.
Була проведена Генріхом II і військова реформа. У 1181 р. прийняли
«Ассизу (закон) про озброєння», згідно з якою;
- все вільне населення зобов'язане було придбати зброю, згідно зі
своїми доходами;
- обов'язкова військова служба за ф'єф (40 днів на рік) замінювалася
грошовими виплатами - «щитовими грішми»;
- зібрані кошти призначалися для формування найманих загонів профе¬
сійних воїнів. Введення щитових грошей мало важливі соціальні наслід¬
ки. Англійське рицарство рано почало звільнятися від військово-феода¬
льної служби і перетворюватися в мирних сільських господарів.
Генріх II Плантагенет

Лекція 6 Англія в XI — XIII ст.
Зміцнивши королівську владу, Генріх II
в інтересах англійських феодалів сплану¬
вав завоювання Ірландії, де панував клано¬
вий устрій. Хоча розпочали похід англійсь¬
кі барони в 1169 - 1170 рр. на свій страх і
ризик. Після перших успіхів у 1171 р. сюди
прибув сам король і досить швидко змусив
місцевих вождів визнати його верховним
правителем. Але фактично англійці підко¬
рили собі лише частину ірландських земель
на південному сході острова і створили там
укріплений район під назвою «Пейл» (ого¬
роджена територія), звідки нападали на інші
області Ірландії. У Пейлі завойовники вста¬
новлювали свої порядки, перетворюючи
вільних ірландців у залежних селян.
За допомогою безперервних прикордонних сутичок Генріху II вдалося
полонити шотландського короля Вгльяма Лева, примусивши його укласти
договір, за яким Вільям склав йому оммаж і васальну присягу за Шотлан¬
дію. Проте Шотландія досить швидко звільнилася від васальної залежності
і, всупереч натиску Англії, стала зближуватися з Францією.
Останні роки правління Генріха II пройшли знову у боротьбі з баронсь¬
кою опозицією. Барони Англії вступили в союз із феодалами континенталь¬
них володінь Плантагенетів. Вони налаштували проти старого короля його
синів і дружину. Старший син Генріх уже носив титул «молодого короля»,
а Генріх II намагався забезпечити майбутнє наймолодшого сина Іоанна, що
стало приводом до заколоту. Елеонора почала готувати бунт у Пуату, але
була схоплена і ув'язнена. Та заколот усе ж розпочався. Його підтримали
граф Фландрії і король Шотландії. Центр змови знаходився у Франції, і
змовникам допомагав французький король Людовік VII.
Хоча Генріха підтримували духовенство, дрібні і середні барони, міща¬
ни і вільні селяни, бунт тривав 2 роки. І все ж Генріх II отримав перемогу,
король Шотландії склав йому оммаж, а з Францією уклали мир. Але змови
продовжувалися. Під час них помер старший син короля Генріх і загинув
Жоффруа. Залишилося двоє синів: Річард та Іоанн. Боротьбу проти старого
короля став підтримувати новий французький король Філіпп II, який підмо¬
вив на свій бік Річарда, удаючи з себе його друга, і схилив на зраду Іоанна.
В обстановці феодальних смут Генріх II помер і англійський престол пере¬
йшов до Річарда І Лев'яче Серце (1189 - 1199 рр.). Перші місяці свого прав¬
ління він провів у Англії, де зробив ревізію адміністративного управління
доменів і налагодив відносини з шотландським королем і князями Уельсу.
Після смерті Генріха II в державній скарбниці залишилося 100 тис.
марок (потрійний річний прибуток). Молодий король ще збільшив цю суму
вимаганнями з міщан, шерифів і єпископів. Зібравши кошти, Річард відпра¬
вився в хрестовий похід, де єдиним його успіхом, як ми уже відзначали,
було захоплення Кіпру.
Рочестерський замок XII ст.
Зразок англійської військової
архітектури романського стилю

Історія середніх віків
Під час відсутності Річарда влада знаходилася в руках канцлера і пап¬
ського легата Вільяма Лоншана. Проти нього почав інтриги молодший брат
короля Іоанн, який претендував на престол. Постало питання про успадку¬
вання престолу, і Лоншан, за бажанням короля, хотів призначити спадко¬
ємцем Артура, сина Жоффруа. У відповідь Іоанн підняв бунт і змусив
Лоншана обіцяти йому підтримку. Але проти такого рішення Лоншана ви¬
ступили уже лондонські ділові кола, і він змушений був утікати з Англії.
Країною стала правити Велика рада з вишколених ще Генріхом II адмініс¬
траторів.
Повертаючись з хрестового походу інкогніто, щоб боротися з Філіп-
пом II, який почав захоплювати його замки в Нормандії, Річард потрапив у
полон до австрійського герцога, як ми відзначали. А Іоанн розпустив чутки,
що Річард загинув, хоча згодом прийшло повідомлення, що король у полоні
в німецького імператора. І тоді французький король з Іоанном розпочали
переговори з Генріхом VII, якому обіцяли 50 тис. марок з Франції і ЗО тис.
марок від Іоанна за те, щоб той протримав Річарда до вересня 1193 p., і за
кожний додатковий місяць ще по тисячі. А сума викупу за короля складала
150 тис. марок.
Проте німецькі магнати змуси¬
ли імператора випустити Річарда.
Він був звільнений на початку
1194 р. і став готувати похід проти
французького короля. В країні по¬
чалися важкі побори для організа¬
ції армії, що привело до повстання
міщан Лондона у 1196 р. (про що го¬
ворилося вище). А сам Річард І
поїхав у Францію і більше не повер¬
тався в Англію. У 1199 p., оглядаю¬
чи укріплення одного з аквітансь-
ких замків, англійський король був
поранений стрілою якогось із васа¬
лів і помер від ран. І аж тоді англій¬
ський престол успадкував Іоанн.
ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
АНГЛІЇ В XIII СТ.
Серед важливих ознак економічного розвитку Англії XIII ст. виділимо
такі:
повсюдне утвердження трипілля;
збільшення площ орних земель і пасовищ шляхом внутрішньої коло¬
нізації;
підвищення врожайності зернових культур;
Надмогильний королів династії
Плантагенетів (Річард, його мати
Елеонора і батько Генріх II)

Лекція 6 Англія в XI — XIII ст.
- швидкий розвиток вівчарства через збільшення попиту на вовну не
лише в країні, а й у Італії і Фландрії;
- зростання населення в країні (приблизно в 2,5 - 3 рази);
- скорочення селянських наділів і зростання цін на землю;
- продовження процесу відокремлення міста від села (наприкінці XIII ст.
було близько 280 міських поселень) і зростання міського населення.
Це привело до збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію,
ціни на яку були відносно високі і стимулювали втягування в ринкові зв'яз¬
ки доменіального і селянського господарств.
Однією з найважливіших особливостей англійської економіки стала ве¬
лика роль села у розвитку внутрішньоринкових зв'язків, чому сприяла рання
спеціалізація сільськогосподарських районів. Південна, Центральна і Схід¬
на Англія спеціалізувалися на вирощуванні зернових, а Західна, Північно-
Західна і Північно-Східна Англія - на виробництві м'ясо-молочних продук¬
тів і вовни. Усе це стимулювало і розвиток зовнішньої торгівлі.
Основною соціально-господарською ланкою тогочасного англійського
суспільства залишався манор, що теж активно втягувався в ринкові відно¬
сини. У найбільших, особливо церковних, вотчинах, де було багато вілланів,
панщинна система ще більше зміцнювалася під впливом ринку. Намагаю¬
чись вивезти на ринок якомога більше сільськогосподарської продукції,
власники манорів розширяли доменіальне господарство і збільшували роз¬
міри панщини. У дрібних помістях, де і вілланів було мало, під впливом
товарно-грошових відносин відбувається перехід до грошової ренти. І до
кінця XIII ст. вона стає домінуючою в країні.
Проте, на відміну від французьких
феодалів, англійці, як правило, ще не
відмовлялися від ведення доменіально-
го господарства. Ті з них, хто став на
шлях комутації ренти, почали викори¬
стовувати у своїх господарствах працю
вільних найманих працівників (котте-
рів). Ця тенденція ще не стала паную¬
чою, і тому, незважаючи на прогресив¬
ні тенденції в розвитку англійського
села, панщинна вотчина відігравала ще
вирішальну роль у сільськогосподарсь¬
кому виробництві. Тобто, поряд існува¬
ли прогресивна і консервативна тенден¬
ції розвитку англійського манора.
Товарно-грошові відносини вплинули на становище і пануючих, і при¬
гноблених мас англійського суспільства. Ринкові відносини збільшили по¬
треби феодалів, які намагалися примножувати свої прибутки або збільшу¬
ючи розміри панщини, або підвищуючи грошову ренту, або захоплюючи
общинні угіддя. Особливо важкі наслідки для селянства мала комутація
ренти, стимулюючи майнову диференціацію на селі. Частина заможних віл-
Амбар у графстві Нортгемптошир.
Зразок сільськогосподарських
кам'яних будівель XIII ст.

Історія середніх віків
ланів отримала можливість викупитися на волю, а більшість селянства
бідніла, будучи не в змозі сплатити підвищену грошову ренту. Тому швид¬
ко зростає кількість коттерів, змушених найматися на роботу до своїх чи
чужих феодалів.
Майнова диференціація зачепила і фригольдерів: з'являються заможна
верхівка, яка за соціальним статусом примикала до нижчих верств феода¬
лів, і маса бідних вільних селян, які не в змозі були скористатися привіле¬
ями свого становища. А всі категорії англійського селянства разом страж¬
дали від зростаючих державних податків.
На посилення податкового гніту селянство відповідало опором, який мав
локальний і стихійний характер. Основними формами протесту були відмо¬
ви від сплати підвищеної ренти чи виконання збільшеної панщини, руйну¬
вання загорож, поставлених феодалами на общинних землях, подача апе¬
ляцій у королівські суди, втечі у ліс і місто, збройні опори феодалу чи
королівським чиновникам тощо.
У XIII ст. різниця між баронами і рица¬
рями в англійському суспільстві ще більше
поглибилась. Якщо раніше вони різнилися
лише розмірами своїх володінь і прибутків,
то тепер ще характером господарської
діяльності і політичною позицією. Саме з
XIII ст., у зв'язку зі зміною комплектування
армії, англійське рицарство втрачає харак¬
тер військового стану і перетворюється в
сільських господарів, у помістях яких пере¬
важала грошова рента і почала застосову¬
ватися наймана праця. їхні політичні інте¬
реси швидше збігалися з інтересами міщан
і верхівки заможного селянства, які також були зацікавлені в обмеженні
свавілля баронів, зменшенні королівських поборів і розвиткові внутрішньо¬
го ринку. Завдяки цьому феодальна верства в
Англії не стала закритим станом, як у Франції і
Німеччині. В англійському суспільстві кожний
вільний землевласник, незалежно від походжен¬
ня, з річним прибутком 20, а пізніше 40 фунтів
зобов'язаний був прийняти звання рицаря і ввій¬
ти до складу дворянства.
Правда, була частина рицарства, яка жила за
рахунок військової служби, грабунків, подарунків
сеньйорів, не цікавлячись господарством. А барони
і прелати, які складали закриту групу феодальної
аристократії, дотримувалися старих панщинних
методів, хоча теж втягувалися в ринкові зв'язки.
П омітно зросла у XIII ст. і роль англійського
Рицар XIII ст. міста, де провідною стає соціальна верства купец-
Селяни штурмують помістя
феодала

Лекція 6 Англія в XI — XIII ст.
тва. Величезні доходи міст сприяють збільшенню їхньої частки в королів¬
ських прибутках і змушують монарха рахуватися з їхніми інтересами. Якщо
на початку XIII ст. хартії мали 80 міст, то впродовж століття різні привілеї
отримали ще 113 міст. Зростання державних податків викликало невдово¬
лення міщан, як і інших категорій. Формується у місті стан заможних жи¬
телів (міські землевласники, багаті купці і лихварі), з яких складається
міська адміністрація, фінансове відомство, цехова організація. Міський пат¬
риціат різними способами починає притісняти ремісників, дрібних купців і
міські бідноту, що стає причиною соціальної боротьби в англійському місті
за право участі в міському управлінні.
ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК АНГЛІЇ В XIII СТ.
ВЕЛИКА ХАРТІЯ ВОЛЬНОСТЕЙ
І ВСТАНОВЛЕННЯ БАРОНСЬКОЇ ОЛІГАРХІЇ
У XIII ст. країна рухалася в напрямку подаль¬
шої централізації державної влади, що супроводжу¬
валася тривалою політичною боротьбою, яка інколи
набирала форми збройних конфліктів. Перший етап
цієї боротьби припав на час правління наймолодшого
сина Генріха II Іоанна, прозваного Безземельним (1199
-1216 рр.), що характеризувався війною з Францією.
1202 р. Філіпп II оголосив англійські володіння у
Франції конфіскованими і розпочалася війна, що ви¬
магала величезних коштів. Іоанн здобував їх при до¬
помозі сильного державного апарату шляхом збіль¬
шення податків, довільною конфіскацією земель, ареш¬
тами і стратами непокірних магнатів, постійними
порушеннями феодальних звичаїв, введенням екст¬
раординарних субсидій, вимаганням «щитових гро¬
шей» тощо. Це викликало невдоволення баронів, мі¬
щан і рицарів, посилене невдалою зовнішньою полі¬
тикою: за 1202 - 1204 рр. Іоанн втратив Нормандію,
Анжу, Мен, Турень, частину Пуату. Після невдач у битвах при Ларош-о-
Муане і Бувіне Іоанн не робив більше спроб їх повернути.
На відміну від попередніх баронських смут, тепер в опозиції до короля
знаходилися майже всі верстви суспільства. На довершення Іоанн вступив
у конфлікт з Інокентієм III через те, що папа всупереч волі короля призна¬
чив архієпископом Кентерберійським свого ставленика Стефана Лгнгтона
(1207 р.). Справа дійшла до того, що наприкінці 1209 р. папа відлучив Іоанна
від церкви, а в 1212 р. видав буллу про позбавлення його престолу і органі¬
зацію хрестового походу проти Англії, який повинен був очолити Філіпп II.
Іоанн опинився в складному становищі: від короля відвернулися навіть
рицарі і міщани, невдоволені надмірними фінансовими домаганнями коро¬
іоанн Безземельний

1144
Історія середніх віків
ля. Злякавшись повстань своїх підлеглих, Іоанн у 1213 р. капітулював пе¬
ред папою, визнав себе його васалом і зобов'язався сплачувати папі щоріч¬
но 1000 марок сріблом. Поступки папі, поразки у Франції, обтяжливі подат¬
ки посилили опозицію королівській владі. Навесні 1215 р. барони при під¬
тримці міщан і рицарів розпочали війну проти короля. Жителі Лондона без
бою впустили повсталих у столицю. Опинившись в ізоляції, Іоанн вимуше¬
ний був підкоритися вимогам повсталих баронів, викладе¬
ним у «баронських статтях», і 15 червня 1215 р. підписав
«Велику хартію вольностей», складену латинською мовою.
Хартія відображала в основному інтереси баронів, які
викладалися в ЗО статтях; 7 статей стосувалися рицарів і
заможного селянства і 3 - міщан. Король зобов'язувався
не збирати з підлеглих поборів більше, ніж встановлював
звичай; «щитових грошей» без згоди Великої ради коро¬
лівства, до складу якої входили в основному барони. їх
могли судити, на відміну від представників усіх інших ста¬
нів, лише люди рівні з ними за званням - пери. Король не
мав права: заарештовувати баронів, конфісковувати у них
майно, без вироку перів оголошувати їх поза законом, втру¬
чатися в юрисдикцію сеньйоріальних судів, як вимагала
реформа Генріха II. А для контролю за виконанням вимог
обирався комітет із 25 баронів, який у разі порушення хартії
королем міг розпочати проти нього війну.
Ще менше інтересів рицарства було відображено в
хартії:
- сеньйорам заборонялося вимагати від держате¬
лів рицарських ф'єфів більше платежів і служб,
ніж визначалося;
- вільним обіцяний захист від зловживань коро¬
лівських чиновників і надмірних штрафів;
- збереглися судові порядки, введені Генріхом II.
Щодо міст, то хартія лише підтверджувала привілеї Лон¬
дона, але не обмежувала права короля збирати талью; вста¬
новлювалася єдність мір і ваг; дозволявся вільний в'їзд і
перебування в Англії іноземних купців, хоча це пору¬
шувало монополію міщан. Проте в цілому хартія мала
для свого часу прогресивне значення: обмежувала сва¬
вілля короля щодо баронів, рицарів і міщан, а також
сприяла демократизації англійського суспільства. На
жаль, Велика хартія вольностей не була здійснена на
практиці. Іоанн Безземельний, заручившись підтрим¬
кою папи, який оголосив баронів бунтівниками, відмо¬
вився її виконувати. Знову розпочалася війна, в роз¬
пал якої Іоанн помер. Барони визнали королем його
малолітнього сина Генріха III (1216 - 1272 рр.).
Озброєння
англійського
рицаря XIII ст.
З надмогильно¬
го пам'ятника
графа Солсбері
Печатка Генріха III

Лекція 6 Англія в XI — XIII ст.
Англійська королівська династія в XI — XIII ст.
Вільгельм І Завойовник
(1066 - Ю87 рр.)
Роберт, Вільгельм II
герцог Нормандський (1087 — 1100 рр.)
(пом. 1134 р.)
Генріх І
(1100 - 1135 рр.)
Стефан,
граф Блуа
(пом. 1102 р.)
Вільгельм
(пом. 1128 р.)
Генріх V,
імператор
Жоффруа Плантагенет,
Матильда граф Анжуйський
(пом. 1151 р.)
Людовік VII,
король
Франції
Елеонора,
герцогиня -
Аквітанська
Генріх II
(1154 - 1189 рр.)
Генріх
«молодий король»,
коронований в 1170 р.
(пом. 1183 р.)
Річард І
Лев'яче Серце
(1189 - 1199 рр.)
Жоффруа,
герцог Бретані
(пом. 1186 р.)
Іоанн
(1119 - 1216 рр.)
Генріх III
(1216 - 1272 рр.)
Едуард І
(1272 - 1307 рр.)
У період правління Генріха III розгорівся ще більший політичний конф¬
лікт. Молодий король щедро жалував землі своїм родичам - французам і
провансальцям, що викликало невдоволення, як і безкінечні побори на будь-
які цілі. На відміну від батька, він дружив з папою, дозволяючи йому також
оббирати Англію. У відповідь на дозвіл від Інокентія IV завоювати сици-
лійську корону для свого сина Едмунда, Генріх III вирішив підтримати
папу у боротьбі зі Штауфенами в Італії. Для цього навесні 1258 р. він став
вимагати від баронів 1/3 всіх прибутків для організації походу в Італію,
незважаючи на поганий урожай попереднього року і голод у країні. Це
викликало невдоволення англійських баронів, які знайшли підтримку в ри¬
царства і міст. Озброєні загони баронів з'явилися до короля і стали вимага¬
ти проведення політичних реформ, усунення від управління всіх францу¬
зів. І король змушений був піти на поступки.

Історія середніх віків
У червні 1258 р. в Оксфорді зібралася рада баронів,
названа пізніше «скаженою», яка затвердила «Оксфорд¬
ські провізії». Вони встановили в країні режим барон¬
ської олігархії. Згідно з провізіями, вся влада перехо¬
дила до Ради 15 баронів, без згоди яких король не міг
приймати жодних рішень. Від рицарів і міщан обрали
12 чоловік, які тричі на рік разом з Радою 15 баронів
обговорювали державні справи. Таким чином, короля
поставили під постійний контроль баронів.
Спочатку барони діяли у згоді з рицарями. Проте
згодом останні побачили, що барони намагалися захо¬
пити владу винятково для себе, обмежуючись щодо
рицарів невизначеними обіцянками. Безконтрольне гос¬
подарювання баронів викликало розкол в опозиції. Ри¬
царі заявили протест. їхні вимоги були записані 1259 р.
у «Вестмінстерських провізіях». Вони врегульову¬
вали відносини рицарів з їхніми сеньйорами, захища¬
ли держателів від свавілля великих феодалів і сеньйо-
ріальних судів, а також вносили ряд пропозицій щодо
усунення зловживань королівських шерифів, ісчито-
рів (чиновників, які відали виморочними ленами) і суд¬
дів. Особливо активними при прийнятті провізій про¬
явили себе найдрібніші рицарі (в Англії вони назива¬
лися бакалаврами).
До руху долучилися міщани, а в ряді місць фриголь¬
дери і навіть віллани. Баронська партія розділилася.
Більшість баронів, настраханих активністю демокра¬
тичних елементів, особливо селянських рухів, швидко
перейшли на бік короля. Проте частина великих фео¬
далів на чолі з Симоном де Монфором продовжила боротьбу з Генріхом III,
уклавши союз з рицарями і міщанами.
Генріх НІ
ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА 1263 - 1267 Р. І ВИНИКНЕННЯ
АНГЛІЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ
Барони не бажали виконувати вимоги рицарів і міст. А Генріх III, бача¬
чи ці протиріччя і отримавши підтримку папи, відмовився виконувати «Окс¬
фордські провізії», і в 1263 р. в країні розпочалася громадянська війна.
Опозицію очолив Симон де Монфор, граф Лейстер, за походженням фран¬
цуз, але до середини XIII ст. він уже встиг освоїтися в Англії і зайняти
видне місце в складі англійської знаті. Його армія складалася з рицарів,
міщан, студентів Оксфордського університету, фригольдерів і баронів. На¬
приклад, Лондон прислав 15-тисячне ополчення. Повсталі захопили Глос¬
тер, Брістоль, Дувр, Сендвіч і пішли на Лондон. У травні 1264 р. Монфор

Лекиія 6 Англія в XI — XIII ст.
при Льюісі розбив королівську армію на чолі зі старшим сином короля
Едуардом. Король із сином потрапили в полон. Фактично граф Лейстер
став диктатором Англії, спираючись на рицарів і міщан.
У січні 1265 р. він уперше скликав зібрання, на яке, крім знаті і вищого
духовенства, були запрошені по 2 рицарі від кожного графства і 2 бюргери
від великих міст. Це по суті стало початком англійського парламенту.
Перемога над королем привела до розши¬
рення громадянської війни. У рух активно вклю¬
чалися фригольдери, коттери і віллани. Страх
перед народним рухом змусив баронів шукати
згоди з королем. І коли принц Едуард утік із
полону, барони приєдналися до його армії. У 1265 р.
в битві при Івшеме війська Симона де Мон-
фора були розбиті, а сам він загинув. Але боро¬
тьба прихильників Монфора продовжувалася,
оскільки після звільнення з полону Генріх III
розпочав масову конфіскацію їхніх володінь. Ак¬
тивно підтримало їх селянство. Настрахані роз¬
махом народного руху, король і барони пішли
на взаємні поступки і в 1267 р. придушили по¬
встання. Влада Генріха III була повністю від-
Генріх III .
новлена, але стало зрозумілим, що без діалогу і
згоди з рицарями і містами королю і баро¬
нам не вдасться володарювати в країні. Та¬
ким чином, у результаті громадянської вій¬
ни 1263 - 1267 рр. в Англії виникло станове
представництво - парламент. Причиною його
появи було посилення економічного значен¬
ня рицарства і міст. І рицарів, і міщан тур¬
бували проблеми розвитку внутрішнього
ринку, обмеження свавілля магнатів, пода¬
льшої централізації країни. Усе це зближу¬
вало їхні інтереси.
Проте остаточно англійський парламент
сформувався при Едуардг І (1272 - 1307 рр.).
З того часу англійська держава набула фор¬
ми станової монархії. Створення парламен¬
ту ще більше зміцнило країну, дало мож¬
ливість королю більше спиратися на рицар¬
ство і міську верхівку у боротьбі з барона¬
ми. Через парламент король проводив
рішення про субсидії і податки, хоча інколи
Едуард І збирав податки без згоди парла¬
менту. За своєю структурою англійський
парламент відрізнявся від французьких Ге¬
Засідання англійського
парламенту

Історія середніх віків
неральних штатів. На його засідання запрошувалися особистими королівсь¬
кими листами архієпископи, єпископи, абати великих монастирів і барони.
Крім того, викликалися по 2 рицарі від кожного графства і по 2 міщанина
від великих міст. Вони обиралися на місцевих зборах.
Утворення парламенту свідчило про посилення політичних позицій ри¬
царства і послаблення позицій баронів. Так, у 1275 р. було прийнято І Вест-
мінстерський статут з метою встановлення внутрішнього порядку судо¬
чинства. Він урегульовував відносини короля і лордів з васалами і церквою,
а також забороняв поширювати чутки, які могли породити незгоду короля
і народу.
У 1285 р. з'явився II Вестмінстерський
статут про обгороджування общинних земель.
Він захищав інтереси рицарства і заможного
селянства і підвищував роль королівських
судів. А III Вестмінстерський статут (1290 р.)
був спрямований проти субінфеодацгг, дозво¬
ляючи кожній вільній людині продавати свій
земельний наділ.
Щоб посилити позиції королівської вла¬
ди, Едуард І здійснив ряд завойовницьких
походів. У 1282 - 1283 рр. він завоював і при¬
єднав Уельс, роздаючи землі місцевих фео¬
далів англійським баронам. Уельс перетво¬
рювався у володіння спадкового принца, який
відтепер отримував титул принца Уельсько¬
го, аналогічний французькому дофіну. Спро¬
би Едуарда І завоювати Шотландію після смерті Олександра III (1286 р.),
який не залишив спадкоємців, не увінчалися успіхом. Спочатку він добився
приєднання Шотландії при підтримці великих місцевих феодалів, але міс¬
цеве населення продовжувало боротьбу. Не маючи достатньо коштів для
продовження війни, король у 1295 р. сам скликав парламент. Оскільки його
склад став зразком для аналогічних зібрань у майбутньому, його згодом
назвали «зразковим». Але він якраз був скликаний у тому ж складі, в яко¬
му збирався парламент Симона де Монфора у 1265 р. У ньому брали участь
лорди, світські і церковні, рицарі і міщани. З того часу парламент в Англії
збирався уже систематично (1297 р.). У тому ж році спалахнуло повстання
міщан і селян Уельсу під керівництвом Вільяма Уоллеса, а в 1306 р. почала¬
ся всенародна війна за незалежність Уельсу, очолювана Робертом Брюс-
сом. Здійснювалися також спроби англійців розширити захоплені в XII ст.
території Ірландії.
Отже, виникнення парламенту означало, що англійська держава стала
становою монархією і що процес централізації країни отримав новий ім¬
пульс. Парламент відіграв позитивну роль і щодо обмеження свавілля ба¬
ронства і змусив королівську владу проводити політику в інтересах дво¬
рянства і бюргерства.

Лекція 6 Англія в XI — XIII ст.
КУЛЬТУРА АНГЛІЇ XI - XIII СТ.
Важливим фактором розвитку культури став процес формування єди¬
ної англійської народності. Нормандсько-французькі завойовники не зразу
злилася з місцевим населенням. Упродовж XII ст. королі в офіційних актах
неодноразово зверталися до своїх підданих як до «французів і англійців».
Але до кінця XII ст. склався єдиний соціокультурний тип населення. Роз¬
мовною мовою основної маси жителів країни стає англійська. І лише знать
і королівська адміністрація користувалися також французькою мовою, що
поряд з латиною слугувала ще офіційною мовою в державних закладах. У
тогочасному трактаті «Діалог про казначейство» відзначалося: «Важко було
розрізнити, хто за походженням англієць, а хто норман».
У XI - XIII ст. народні поетичні твори створювалися на загальнонарод¬
ній англійській мові. Ш едеврами цих часів були історичні балади, особливо
численні балади і пісні про Робін Гуда, який належав до найпопулярніших
і улюблених героїв англійського народу. У середні віки на його честь прово¬
дилися спеціальні святкування, ігри і змагання. На сільських і міських пло¬
щах розігрувалися драматичні епізоди з балад про Робін Гуда.
Широко розповсюдилося в Англії народне мистецтво жонглерів. У анг¬
лосаксонських рукописах уже з X ст. зустрічаються зображення людей, які
підкидають ножі і кулі, грають на смичкових інструментах. Жонглери були
бродячими артистами, фокусниками, співаками і оповідачами, які обробля¬
ли твори усної народної творчості і виконували їх під акомпонемент музич¬
них інструментів. Вони були спадкоємцями глеоманів і скопів - англосак¬
сонських співців і музикантів. Особливою популярністю жонглери користу¬
валися на ярмарках, сільських і міських святах. Вони були також авторами
пісень, поем, балад, які самі і виконували,
спочатку усно, а згодом стали їх записувати.
Характерною ознакою культурного роз¬
витку Англії став розвиток вищої освіти. У
другій половині XII ст. виник перший уні¬
верситет - Оксфордський, а 1209 р. засну¬
вали Кембриджський університет, які ста¬
ли центрами церковної освіченості. Але як і
в інших середньовічних країнах, в англійсь¬
ких університетах працювали вчені, які кри¬
тикували положення схоластичної філосо¬
фії і богослов'я. Так, професор Оксфордсь¬
кого університету Роберт Гроссетест (близь¬
ко 1175 - 1253 рр.) у своїх коментарях до
творів Аристотеля піддавав сумніву багато
з його положень. Він одним із перших зай¬
мався проблемами природознавства, напи¬
савши цілу низку математичних трактатів,
з яких не обмежився вивченням визнаних
Печатка Оксфордського
університету

Історія середніх віків
церквою авторитетів, а обґрунтовував свої положення даними, почерпну¬
тими з досвіду і спостережень.
Філософ і природознавець Роджер Бекон (близько 1214 - 1294 рр.)
стверджував, що в основу істинної науки потрібно покласти досвід і мате¬
матику, під якою тоді розуміли не лише власне математику, але й фізику
і ряд інших галузей природознавства. Розглядаючи три джерела пізнання
- авторитет, розум, досвід, Бекон відкидав перший, вважаючи, що сам по
собі авторитет недостатній без доказів розуму, а розум може відрізнити
істинне від хибного лише тоді, коли його докази ґрунтуються на досвіді. А
останній необхідний для перевірки і підтвердження висновків усіх наук.
Мету науки Бекон бачив в оволодінні людиною таємницями природи, по¬
силенні влади над нею. Він висловив ряд сміливих здогадів, які випереди¬
ли відкриття і винаходи наступних століть. Особливо це стосувалося оп¬
тики. Він передбачив винайдення окулярів, збільшувального скла, теле¬
скопа і мікроскопа; вперше в Європі склав рецепт пороху. За свої погляди
Бекон неодноразово піддавався гонінням церкви: 14 років просидів у в'яз¬
ниці.
Матеріалістичні тенденції чітко висловлювалися вченим-схоластом,
професором Оксфордського університету Іоанном Дуне Скотом (близько
1265 - 1308 рр.), який був одним із представників номіналізму у середньо¬
вічній філософії. Згідно з цим вченням, загальні поняття були лише позна¬
ченнями (іменами) для ряду одиничних предметів, тобто визнавалися пер¬
винність останніх і вторинність понять.
Особливістю Англії було те, що рицарський стан і його культура були
нібито привнесені сюди нормандськими завойовниками разом з нормандсь¬
ким діалектом старофранцузької мови. Ця обставина ще більшою мірою
сприяла тому, що англосаксонська культура, що збереглася і при завойов¬
никах, свідомо ізолювалася від цих французьких нововведень. Феодали
англійського походження лише поступово відновлювали свої права поряд з
феодалами - нащадками французьких прибульців. Лише при Річарді І, на¬
прикінці XI ст., цей процес дещо прискорився.
Внаслідок цього і такі характерні риси, як куртуазна лірика й епос на
різних говірках старофранцузької і провансальської мов, були тривалий
час надбанням франкомовних кіл, які складалися з найвпливовіших верств
світської і духовної знаті - опори короля. Становище стало змінюватися
лише на початку XIII ст. Приблизно 1205 р. клірик Лайамон написав ве¬
лику епічну компіляцію «Брут», в основу якої поклав ряд джерел, перш
за все відомий латинський твір Гальфрида Монмутського. Це була героїч¬
на поема (напівхроніка, напівроман) про історію британців, предків анг¬
лійців, з часів висадки десанту легендарного нащадка Енея на британсь¬
кому березі і до трагічного завершення боротьби між бриттами і англосак¬
сонськими завойовниками. Особливо багато сюжетів присвячено королю
Артуру. Лайамон під «англійцями» розумів саме британців. Якраз з них
він розпочинає героїчну традицію свого народу, намагаючись довести, що
така існує не лише у нормандців і бретонців, але й в островитян. Антинор-

\екшя 6 Англія в XI — XIII ст.
ДІД
мандський характер поеми посилювався англійською мовою написання,
х;ча за характером поетичної структури вона тяжіє до рицарської фран¬
цузької поезії.
У XIII ст. з'явилося ще ряд англійських рицарських романів, хоча вони
нж базувалися на більш ранніх (XII ст.) нормандських версіях. Сюжети
:п:х творів висвітлювали далеке англо-данське минуле. Очевидно, ці героїч¬
но-пригодницькі легенди народилися ще до 1066 р. й існували в усній фор¬
мі в англійському середовищі. Після завоювання вони стали надбанням
нандських труверів, яким подобалися забавні і захоплюючі сюжети. В
даному ж Англія не дала жодного блискучого й оригінального автора рицар-
гьких романів.
У другій половині XIII ст. в країні посилюється інтерес до французьких
романів, перекладених розмовною англійською мовою. Таким чином, поети,
.гзс писали твори французькою і латинською мовами, відіграли помітнішу
роль у розвитку середньовічної літератури, ніж автори англійських рицар-
гьгзгх романів. Але саму наявність роману, як нового жанру англійської
поезії, що захищала інтереси своєї національної традиції, не можна недо¬
сіювати.
У XI - XIII ст. високого рівня досягло мистецтво оформлення книг. Особ-
жзо знаменита так звана Вінчестерська школа, мініатюри якої відзнача-
кться яскравими фарбами, багатством орнаменту, тонкістю пера.
У період зрілого Середньовіч-
- Е Англії було побудовано ряд
« -"ментальних споруд у роман¬
- ?.:у стилі: собори в Оксфорді,
Вінчестері, Норичі тощо. Напри-
-п. XII ст. в архітектурних спо-
. з'являються елементи го¬
тики. Собори в Чичестері, Лін-
тнні. будівництво яких розпо-
: :я ще в XI ст., були
• • вершені як готичні будівлі. їх
•. іктеризують велика протяж-
~- будівель у глибину і менша
• •сота, ніж у континентальній
: ні Іншою особливістю було
— соборні башти і башти
:- :з займають у місцевій готи-
тьш самостійне місце стосовно основної частини будівлі. Англійську
тику відрізняло також своєрідне схрещення стрілчастих арок склепінь,
••-творювало декоративні віялоподібні візерунки. Яскравими зразками
і - " " пської готики XIII ст. були собори в Солсбері, Йорці, Кентербері,
г
: :ро. а також Вестмінстерське абатство в Лондоні.
Кентерберійський собор.
Зразок англійської готики

Історія середніх в
Питання для контролю:
Проаналізуйте причини, хід і наслідки нормандського завоюванн
Охарактеризуйте зміст «Книги Страшного суду».
Висвітліть особливості соціально-економічного розвитку Англії в
- XII ст.
Як відбувалося зміцнення англійської феодальної держави у ХП (
Визначте основні напрямки економічного розвитку Англії в XIII (
Дайте характеристику Великої хартії вольностей і режиму бароні
кої олігархії.
З'ясуйте хід громадянської війни 1 263- 1267 рр. і причини виникне
ня англійського парламенту.
Назвіть особливості англійського парламенту.
Як розвивалася англійська культура в XI - XIII ст.?

АНГЛІЯ Лекція
в Х І У - XV СТ. 7
аявність централізованої держави в Англії позитивно впли¬
нула на кількість і якість джерел XIV - XV ст. Як і в інших
країнах тут наявні багато різних грамот, збережених у кар-
туляріях, що стосувалися дарувань, заповітів, поділу землі,
купівлі-продажу, судових і імунітетних справ, оренди тощо. Так, Рамзейсь-
кий капітулярій містить документи за 974 - 1436 рр., в тому числі опис
земельних володінь монастиря в XIV ст., а Глостерський капітулярій включає
також коротку хроніку монастиря за 1201 - 1412 рр.
Багато джерел XIV - XV ст. відображають внутрішнє життя міст, осо¬
бливо великих (Лондона, Брістоля, Ліверпуля, Йорка). У першу чергу це
королівські хартії і закони. Наприклад, «Купецька хартія» 1303 р. надава¬
ла іноземним купцям право вільного в'їзду в Англію і встановлювала мита
для товарів, що ввозилися і вивозилися. «Хлібний закон» 1394 р. дозволяв
вільний вивіз хліба з Англії, а «Навігаційний акт» 1369 р. зобов'язував
англійських купців користуватися місцевими кораблями. Багато хартій сто¬
сувалися привілеїв купецьким гільдіям і статутів ремісничих гільдій.
Численні джерела відображають діяльність англійських торговельних
компаній XIV - XV ст. Наприклад, джерелами про компанію стапельних
купців, що володіла монополією на вивіз англійської вовни через стапельні
(складські) пункти на континенті, є хартії з привілеями (1359 р., поч.
XV ст.), «Трактат про діяльність стапельної компанії», листи посадових
осіб компанії, офіційні акти, петиції в парламент тощо.
Серед урядових документів щодо зовнішньої торгівлі особливо цікаве
джерело «Сувої звітів про мита». В англійських портах з кінця XIII ст.
велися записи про зібрані там мита. На основі окремих звітів у казначейс¬
тво складалися сувої, в яких фіксувалися прибутки з мит по всій країні. А
цілісна картина зовнішньої торгівлі першої половини XV ст. міститься в
римованому «Памфлеті про англійську політику» (1436 р.), складеному
Адамом Молінсом, який згодом став єпископом Чичестерським. Автор про¬
гнозує могутність Англії через розвиток морської торгівлі і панування на
морі. У зв'язку з розвитком мореплавства і зовнішньої політики в XV ст.
англійське адміралтейство склало збірник законів і звичаїв морського пра¬
ва і торгівлі - «Чорна книга адміралтейства», в якому були зведені морсь¬

Історія середніх віків
кі закони англійських портів, Голландії, Фландрії, іспанські і французькі
кутюми, королівські укази по флоту з 1407 р.
Політична історія Англії в першу чергу представлена хроніками. Голов¬
ним сент-олбанським хронікером XIV ст. був безіменний чернець, автор
«Хроніки Англії» за 1328 - 1388 рр. Наприкінці XIV ст. голова монастирсь¬
кого скрипторію Томас Уолсінгем (помер 1422 р.) розпочав свою «Англійсь¬
ку історію». З 1272 до 1377 р. вона базувалася на попередніх сент-олбансь-
ких анналах і хроніках, а до 1422 р. в ній дуже багато цінного матеріалу з
історії Англії. Спочатку вона викладалася вороже до Ланкастерів, але після
приходу до влади Генріха IV текст переробили у протилежному напрямку.
В анонімній хроніці і творі Уолсінгема багато матеріалу про повстання Уота
Тайлера. Хоча обидва ченці вороже налаштовані до повсталих (називають
їх «найогиднішими» людьми), вони не спотворюють історію повстання.
Найдокладнішим джерелом з історії повстання Уота Тайлера є ано¬
німна хроніка французькою мовою абатства св. Марії в Йорці за 1333 -
1381 рр., розшукана і опублікована наприкінці XIX ст., в якій автор, очеви¬
дець подій, теж вороже ставиться до повсталих, зате описує повстання
детально і яскраво. А в хроніці лестерського каноніка Генрі Найтона за
1336 - 1395 рр. міститься цінний матеріал з історії лоллардів.
Дані хронік доповнюються документальними матеріалами, особливо
протоколами судових комісій, призначених королем для розслідування і
суду над учасниками повстання.
Цінні свідчення з історії англійського
суспільства містить поема Вільяма Ленг-
ленда (близько 1332 - близько1400 рр.) «Ви¬
діння Петра Орача», де описані феодаль¬
ний і селянський побут, щодення праця се¬
лян і висловлений протест проти неправ¬
ди і несправедливості. В анонімному вірші
«Про повстання Джека Строу», с кладе -
ному в 1381 р., висвітлюється тягар подат¬
кової системи і вимагання чиновників. А
кентський дворянин Джон Гауер в латин¬
ській поемі «Глас волаючого» розкриває
соціальні відносини на селі, становище віл-
ланів і сільськогосподарських робітників.
Трактат Джона Вікліфа «Про світську
владу» розкриває політичну думку в Анг¬
лії, містить критику католицької церкви з
вимогою секуляризації церковних земель.
Провідна роль Лондона в економічно¬
му і політичному житті країни сприяла
появі значної кількості хронік, складених
членами міської ради столиці королівства.
КутОК Л0нд0на в XIV Ст. Серед них «Лондонська хроніка» невідо¬

Лекція 7 Англія в XIV — XV ст.
мого автора середини XIV ст. за 1259 - 1343 рр., хроніка лондонського ше¬
рифа, згодом лорд-мера Вільяма Грегорі (пом. 1467 р.) й інших осіб за 1440
- 1469 рр. тощо. Через жорстоку династичну боротьбу лондонські хроніки
замінили до певної міри відсутню в Англії королівську історіографію.
Досить різноманітні джерела з історії англійського парламентаризму.
Усі рішення станового представництва в Англії з різними петиціями і біл¬
лями записані в парламентських сувоях за період 1301 - 1483 рр. Анонім¬
ний трактат останньої чверті XIV ст. «Порядок ведення парламенту» роз¬
криває склад парламенту і теоретичну, а не реальну картину діяльності
станового представництва. Особливо відчувається тенденція до перебіль¬
шення значення нижньої палати і применшення прав лордів.
Серед документальних джерел велику групу складають, як ми уже від¬
значали, матеріали королівської адміністрації. Це справи королівської кан¬
целярії: грамоти, розпорядження, привілеї, дарування, призначення на по¬
сади, мандати королівських чиновників. Збереглися також петиції, подані
королю, Королівській раді і канцлеру, розпорядження по армії і флоту тощо.
Визначними політичними трактатами XV ст. були твори прихильника
ланкастерської династії і учасника міжусобиць, канцлера Фортеск'ю (близь¬
ко 1385 - 1479 рр.). У трактаті «Яро похвалу англійським законам», написа¬
ному між 1468 - 1471 рр., він проаналізував право і суспільний лад Англії
для принца Едуарда, сина Генріха VI. Твір є також цікавим джерелом з
історії політичної думки XV ст., оскільки вихваляє англійську конституцій¬
ну монархію і засуджує абсолютизм у Франції. Інший його трактат «Управ¬
ління Англією, або Різниця між абсолютною й обмеженою монархіями»,
написаний 1471 - 1476 рр., є першим політичним трактатом англійською
мовою. Фортеск'ю бував у Франції і зробив порівняння соціально-економіч¬
них відносин і суспільного ладу обидвох країнах.
ДИНАМІКА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО
РОЗВИТКУ АНГЛІЇ В XIV СТ.
У XIV ст. відбулися значні зрушення в економічному розвиткові країни.
Пожвавлення торговельних відносин з Фландрією, Італією й іншими краї¬
нами континенту втягнули англійське село в широкі ринкові зв'язки. В од¬
ному із англійських памфлетів часів Столітньої війни говорилося: «У Фландрії
народ живе переробкою нашої вовни і без неї не може довго прожити і
повинен загинути або жити з нами в мирі». Крім експорту вовни, розпочи¬
нається її переробка і в Англії, сприяючи розвитку місцевої промисловості.
Розвиток торгівлі і ремесла привів до зростання англійських міст, перш
за все самого Лондона, що в свою чергу підвищило попит на сільськогоспо¬
дарську продукцію: хліб, м'ясо, молочні продукти, шкіру тощо. Як ми від¬
значали в попередній лекції, в торговельні відносини втягуються і доменіальні,
і селянські господарства. А розвиток товарно-грошового господарства
привів до розкладу англійського кріпосного господарства - манора. Барони

Історія середніх віків
все частіше вважали вигіднішим комутувати (заміняти) панщину грошовим
оброком. У такому разі доменіальну землю обробляли уже працею найма¬
них працівників з числа малоземельних селян. Деякі лорди здавали в орен¬
ду домен, не бажаючи вести власне господарство, а лише отримувати річну
грошову ренту. У першій половині XIV ст. в ряді районів грошова рента
витіснила панщину. Особливо поширилася вона там, де розвивалося вів¬
чарство. У тих районах, де важливу роль відігравало зернове господарство,
пов'язане з експортом зерна за кордон, процес комутації ренти відбувався
повільно. Проте в цілому по країні грошова рента ставала все поширені-
шою, а англійський кріпосний селянин перетворювався в особисто вільного.
Селянське господарство починає успішно конкурувати з доменіальним, за¬
снованим на малопродуктивній панщині.
Комутація ренти була вигідна перш за все найзаможнішим селянам.
Селяни-середняки спочатку відмовлялися від комутації через нестачу гро¬
шей. Але зі збільшенням грошей в обігу і середнє селянство стало по-іншо¬
му ставитися до комутації, бачачи в ній покращення свого становища. Не¬
вдоволення викликала уже не комутація, а розміри грошової ренти, які
встановлювали лорди. Крім того, лорд часто уже сам не погоджувався на
комутацію, а іноді, тимчасово ввівши її, знову повертався до панщини. Тому
становище англійського селянства було досить непростим. Свідчить про це
його денний раціон. Уранці селянин з'їдав кусень хліба і випивав кухоль
елю. В обід - хліб з сиром, цибулину і ель, а ввечері вівсяну або горохову
юшку, хліб і сир. У деяких районах, наприклад у Кенті (одному з найбільш
населених південно-східних графств), селяни страждали від малоземелля.
Лорди продовжували захоплювати пустища і скорочувати общинні угіддя,
використовуючи їх для пасовищ.
У зв'язку з комутацією ренти значно зростає попит на найману робочу
силу, необхідну як у доменіальному господарстві феодалів, так і в господар¬
стві заможних селян. Тобто пропозиція робочої сили починає відставати від
попиту на неї частково через загальне зменшення населення, частково вна¬
слідок втечі селянства у міста і північні райони країни, де залежність селя¬
нина була слабшою. Таким чи¬
ном, до середини XIV ст. скла¬
лися умови для широкого не¬
вдоволення своїм становищем
у селянському середовищі.
Суперечки загострилися
ще більше через епідемію
чуми, названою «чорною смер¬
тю». Уже в 1346 р. європейці
дізналися про жахливу хворо¬
бу, що лютувала в Індії і Ки¬
таї. На континент вона потра¬
пила в 1347 р. через Геную.
Спочатку вона вразила мон¬
Поширення чуми в світі

Лекція 7 Англія в XIV — XV ст.
Чорні щури -
рознощики чуми
гольську армію, яка воювала в Криму проти во¬
лодінь генуезців. Доведені до відчаю монголи за
допомогою метальних машин перекидали заражені
трупи померлих від хвороби воїнів через стіни на
територію фортеці, яку захищали італійці. А по¬
вертаючись додому, італійці привезли з собою цю
страшну хворобу. Дещо пізніше (1350 р.) «чорна
смерть» потрапила з Китаю в Скандинавію.
Хворобу назвали «бубонною чумою», оскільки
переносниками її були блохи з шерсті чорних
щурів, що жили на кораблях і переміщалися з
ними з порту в порт, поширюючи швидко «чорну
смерть». Сміття на вулицях і антисанітарні умови робили міста ідеальним
місцем для поширення хвороби. Назва хвороби пішла від чорних плям на
тілі жертви хвороби, що супроводжувалося появою пухлин у пахвових ді¬
лянках і в паху та кровохарканням. Ніхто із середньовічних лікарів не знав
причин виникнення чуми і способів її лікування. Люди вбивали котів і со¬
бак, думаючи, що вони є рознощиками захворювання, замість того, щоб
убивати щурів. Багато християн вважали, що «чорна смерть» була карою,
посланою Богом, і релігійні фанатики виходили на вулиці і бичували себе за
гріхи людства. У 1348 р. хвороба поширилася в Південну Англію, а на початку
зими почали помирати жителі Лондона. У 1349 р. хвороба прийшла на
територію Ірландії, Уельсу, Шотландії.
За приблизними підрахунками, Європа втратила від хвороби 20-25 млн
чол. В Англії померло близько чверті населення. Внаслідок хвороби села
залишилися абсолютно пустими, а поля заростали бур'янами. Церкви втра¬
тили багатьох священиків. Особливо сильно постраждали монастирі, які
втратили приблизно половину насельників. У Кентербері за один рік померли
від чуми 3 архієпископи. Але ті, хто пережив чуму, жертвували церкві
гроші на будівництво нових будівель. Епі¬
демія привела до скорочення числа робо¬
чих рук і їхнього подорожчання. Феодали
не могли найняти потрібної кількості сіль¬
ськогосподарських робітників. В особливо
критичному становищі опинилися дрібні
феодали, які давно користувалися найма¬
ною працею. Нестача робочих рук відчува¬
лася і в містах. Цехові майстри скаржилися
на «змови» підмайстрів, які вимагали під¬
вищення заробітної плати. Тому, йдучи на¬
зустріч рицарям і майстрам, уряд видав
низку законів, які отримали назву «робіт¬
ниче законодавство».
Розпочав його ордонанс 1349 р. короля
Едуарда III (1327 - 1377 рр.), який вимагав,
Група робітників на вулицях
англійського міста

Історія середніх віків
Коваль
щоб усі дорослі чоловіки й жінки від 12 до 60
років, які не мали землі чи інших засобів до
життя, зобов'язані були найматися до тих,
хто їм пропонував роботу за ту платню, що
існувала до чуми. За відмову найматися або
залишення роботи дочасно передбачалося
ув'язнення, заковування в колодки, клеймо
розпеченим залізом. Наймачі і робітники, які
домовлялися про високу оплату, каралися
штрафами. Влада своїми статутами (1351,
1361 і 1388 рр.) неодноразово не лише під¬
тверджувала ці постанови, але й посилюва¬
ла покарання за їх порушення.
Метою «робітничого законодавства» було
забезпечити феодалів і цехових майстрів де¬
шевою робочою силою за допомогою позаеко¬
номічного примусу. Феодали намагалися по¬
повнити нестачу робочої сили. Не обмежуючись цим, багато лордів намага¬
лися повернути на панщину вілланів, раніше переведених на грошовий об¬
рок. Це вже були методи сеньйоріальної реакції: у манор повертали силою
тих, хто отримав особисту свободу, пішов у місто або інші місця на заробітки.
Сеньйоріальна реакція, «робітниче законодавство», зростання держав¬
них повинностей привели до загострення соціальної боротьби в англійсько¬
му суспільстві: віллани відмовлялися виконувати панщину, протестували
проти підвищеної ренти; наймані сільськогосподарські робітники створюва¬
ли таємні союзи для боротьби за підвищення заробітної плати; коттери і
наймити відмовлялися працювати за встанов¬
лену статутами платню. Від локальних висту¬
пів і стихійних рухів селянство у другій поло¬
вині XIV ст. переходить до більш масових і
організованих форм протесту, що охоплюють
все більше районів. Зростає і самосвідомість
англійського селянина: у середині XIV ст. ство¬
рюються народні балади про благородного роз¬
бійника Робін Гуда і його сподвижників, які,
переховуючись від переслідувань лісами, ста¬
вали на захист бідних і знедолених перед світ¬
ськими і духовними феодалами та королівсь¬
кими чиновниками.
Не менш гострими були протиріччя і в анг¬
лійських містах. Як і в міських населених пунк¬
тах континентальної Європи, тут відбувався
процес замикання цеху: виділяються «старші»,
в основному торгові, і «молодші», переважно
ремісничі, цехи. А з другої половини XIV ст.
Старшина цеху і ремісники

Лекція 7 Англія в XIV — XV ст.
помітну роль у місті відіграють протиріччя між
багатими майстрами і підмайстрами, яким утруд¬
нили доступ до «метризи». Підмайстри, до яких
приєднуються учні, боролися також за збіль¬
шення платні, тривалість робочого дня, покра¬
щення побутових умов тощо.
Становище в Англії в 60-х і 70-х роках XIV
ст. ускладнилося невдачами у Столітній війні.
Замість блискучих перемог і великої здобичі
прийшли часи поразок і значних матеріальних
витрат. Англійський уряд вимушений був
просити парламент про збільшення податків. У
1377 р., перший рік правління Річарда II (внука
Едуарда III), парламент увів подушний (або по¬
головний) податок, чого раніше не практикува¬
лося в Англії. Кожний чол ов ік і кожна жін ка
віком від 14 років повинні були платити його
незалежно від свого майнового стану. Особливо важким він був для великих
сімей, де нараховувалося багато підлітків і престарілих. Тому поголовний
податок викликав широкий протест, особливо серед селянства, і став одним
із поштовхів до повстання 1381 р.
Річард II
РУХ ЗА РЕФОРМУ ЦЕРКВИ
У другій половині XIV ст. в Англії розпочався широкий рух за реформу
деркви, викликаний як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. До
перших належали давня залежність (з часів Іоанна Безземельного) англійсь¬
кої церкви від папства. Оскільки з 1309 р. папи знаходилися в Авіньйоні під
впливом французьких королів, вони були вороже налаштовані до Англії і
підтримували у війні Францію. Саме це акти¬
візувало рух. Король, парламент і лорди на¬
магалися звільнити англійську церкву від впли¬
ву папства і накласти руки на її земельні во¬
лодіння. Вороже і з заздрістю ставилися до
католицької церкви рицарі і міщани. Вони на¬
магалися не лише звільнити церкву з-під впли¬
ву Рима, але й реформувати її - спростити
обряди, позбавити багатств.
Були і суб'єктивні фактори. Папа довідав¬
ся про зв'язок Едуарда III з Алгсою Перес,
яка отримала від короля дорогоцінний перс¬
тень його дружини в подарунок. У 1353 р.
Едуард III видав закон про заборону перене-
Едуард III сення справ англійських підданих у папську

і ®
Історія середніх віків
курію. Надзвичайно гострою була і боротьба за «фландрський шлюб». Пре¬
тендентами на руку дочки графа Фландрського Маргариты де Маль - спад¬
коємниці величезних володінь у Нідерландах - були син Едуарда III Ед-
мунд і брат французького короля Карла V Філіпп, герцог Бургундський.
П'ятирічна боротьба завершилася перемогою Англії. У 1366 р. Едуард III
відмовився платити данину папі, а папа Урбан V, прихильник Франції, в
1368 р. відмовив англійському принцу в дозволі на шлюб під приводом да¬
лекої спорідненості з Маргаритою де Маль.
Особливо гострим було невдоволення католицькою церквою у середо¬
вищі селянських мас і міської бідноти через підтримку нею панщини і осо¬
бистої залежності, значні розміри церковної десятини тощо. Таким чином,
створилася атмосфера загальної державної антицерковної опозиції.
Початок масовому антицерковному рухові
поклав своїми проповідями і творами профе¬
сор Оксфордського університету Джон Вікліф
(1330 - 1384 рр.), який за своїми поглядами був
попередником Яна Гуса і Мартина Лютера.
Вікліф заперечував право папи збирати побо¬
ри з Англії і втручатися у справи світської
влади. На його думку, церква і її глава у всіх
цивільних справах повинні підкорятися світ¬
ським правителям. А звідси він виводив право
англійського короля конфісковувати церковне
майно. Коли папа став вимагати церковного
суду над Вікліфом, король і міщани рішуче ста¬
ли на його захист.
Знайшовши величезну підтримку в краї- _ ..
J Джон Вікліф
ні, Вікліф почав виступати ще рішучіше: ви¬
магав докорінної реформи церкви і заперечував ряд основних догматів
католицизму. У першу чергу це стосувалося вчення про «благодать» -
особливі надприродні «дари», якими на відміну від мирян нібито володіє
духовенство, що дає їм спеціальну силу відпускати гріхи і «рятувати»
душі віруючих. Вікліф заперечував і матеріаль¬
ний характер перевтілення (перетворення хлі¬
ба і вина у «тіло і кров» Ісуса Христа, що здійс¬
нюється під час таїнства причастя і складає суть
цього таїнства). Крім того, Вікліф чи не вперше
поставив під сумнів право папи і єпископів да¬
вати грамоти на відпущення гріхів (індульген¬
цію), а також на таємну сповідь. І взагалі він
робив висновок, що в інституті папства немає
необхідності. Єдиним джерелом віровчення має
бути Священне Писання, доступне для мирян. З
цією метою Біблію переклали з латини англій-
Джон Вікліф ською мовою.

Лекція 7 Англія в XIV — XV ст.
Хоча далі церковної реформи Вікліф не
йшов, його проповіді настрахали баронів, бо
виражали в основному інтереси рицарства і
міщан. Тому у 1381 р. його вчення засудили
як єретичне. Але воно знайшло широкий від¬
гук у середовищі простих англійців, оскіль¬
ки ще до нього проти офіційної церкви ви¬
ступили лолларди (бідні священики). Вони
протестували і проти духовенства, і проти
феодалів та королівських чиновників, йшли
в народ і пропагували свої ідеї, вкладаючи
у вчення Вікліфа більш радикальний соціальний зміст, суть якого краще за
все ілюструвала улюблена приказка: «Коли Адам орав, а Єва пряла, хто
був тоді дворянином?» Вона демонструвала намагання людей до урівняння
станів і ліквідації всіх станових привілеїв.
Найталановитішим і найпереконливішим серед народних проповідників
був Джон Болл, який вимагав:
- конфіскації церковного майна;
- відміни церковної десятини;
- рівності станів і спільності майна. Він говорив, що справи в Англії
підуть добре лише тоді, коли все стане спільним, коли не буде більше ні
васалів, ні лордів, коли лорди перестануть бути панами і стануть такими ж,
як ми. Джона Болла за його погляди зараховували до представників селян¬
сько-плебейських єресей, оскільки його проповіді виражали інтереси се¬
лянства і міської бідноти. За наказом архієпископа Кентерберійського Джон
Болл був ув'язнений.
Біблія Вікліфа
ПОВСТАННЯ УОТА ТАЙЛЕРА
Англійський уряд не зупинився на введені поголовного податку в 1377 р.
Парламент дозволив знову ввести його в 1379 р., а в наступному році
потроїв його розміри. Це стало безпосереднім приводом до селянського по¬
встання, яке спалахнуло навесні 1381 р. на південному сході Англії, в граф¬
стві Ессекс. Наприкінці травня селяни прогнали тут збирачів податків і
декількох з них убили. Повстання перекинулося на сусідні графства - Кент,
Сгфолк, Норфолк і т.д. За короткий час воно охопило 25 із 40 графств кра¬
їни. Селяни громили манори світських і духовних феодалів, захоплювали в
них зерно, худобу й майно, спалювали маноріальні архіви з ренталгями
(списками панщини й оброку). На бік повсталих переходили деякі міста. У
Кенті повсталі захопили головне місто графства - Квнтербері, згодом -
Медстон і Дартфорд. Тут же, в Кенті, знайшовся вождь, який об'єднав на
деякий час селянські маси Кента, Ессекса й інших сусідніх графств та повів
їх у Лондон. Це був Уот Тайлер (з англ. «тайлер» - покрівельник) - сільсь¬
кий ремісник, який раніше служив солдатом і дуже добре знав військову

Історія середніх віків
Англія в XIII - XIV ст.
і повстання Уота Тайлера
Упродовж 3-х днів - 13 - 15 черв¬
ня 1381 р. - повсталі господарювали
в столиці Англії. Деякі королівські
міністри - серед них канцлер коро¬
лівства Симон Седбері (він же архі¬
єпископ Кентерберійський) і лорд-
скарбник Хейлс - були страчені.
Повсталі розгромили всі лондонські
в'язниці, захопили і спалили го¬
ловний лондонський судовий архів,
зруйнували палац герцога Ланкас¬
терського, дядька і регента Річарда
II (у 1381 р. йому було лише 14 ро¬
ків).
Повсталі двічі зустрічалися з
королем і його радниками. Перше
справу та користувався ве¬
ликою повагою повсталих.
Кентські селяни звільнили
із в'язниці Джона Болла і
зробили його одним зі своїх
вождів.
Уот Тайлер виявився
надзвичайно енергійним
вождем. Двома великими
загонами селяни з Кента й
Ессекса підійшли до Лондо¬
на на чолі з Уотом Тайле¬
ром, Джоном Боллом і Дже¬
ком Строу (дрібним рица¬
рем) з метою зустрітися з
Річардом II і попросити його
про полегшення свого ста¬
новища. Міська влада Лон¬
дона не змогла перешкоди¬
ти повсталим пройти через
лондонський міст і ввійти
через міські ворота в лон¬
донське Сіті. Селяни віри¬
ли в доброго короля і спи¬
сували свої біди на його ото¬
чення. Всупереч наказу
мера лондонська біднота не
дозволила закрити ворота
перед повсталими.
Загони повсталих, очолювані
Джоном Боллом, ідуть на Лондон

Лекиія 7 Англія в XIV — XV ст.
побачення (14 червня) відбуло¬
ся в лондонському передмісті
Майл-Енді, де селяни подали
королю вимоги, що отримали
назву «Майл-Ендська програ¬
ма». У ній селяни вимагали:
1) відміни кріпосного права
і панщини;
2) встановлення єдиної не¬
високої грошової ренти (4
пенси з 1 акра);
3) вільної торгівлі в усіх міс¬
тах і містечках Англії;
4) амністії всіх учасників
повстання. Ця програма
відображала інтереси
найзаможніших селян Англії. Королю довелося погодитися на ці ви¬
моги. Повстанці повірили королю і покинули Лондон, але багато се¬
лян, особливо бідняки Кента, незадоволені цими умовами, разом з
Уотом Тайлером і Джоном Боллом залишилися в Лондоні і вимагали
нової зустрічі з королем.
Король змушений був повторно з'явитися на побачення у Смітфілд 15
червня, де селяни висунули Смгтфглдську програму, вимагаючи:
1) відміни «робітничого законодавства»;
2) конфіскації церковних земельних володінь і розподілу їх між селянами;
3) повернення общинних угідь селянам;
4) відміни станових привілеїв і урівняння станів;
5) відміни кріпосництва. Ця петиція яскраво відображала потреби кент-
ського малоземельного селянства.
Спочатку уряд пішов на поступки, були
заготовлені і роздані общинам сотні від¬
пускних грамот з королівськими печатка¬
ми. Проте, помітивши розкол у рядах по¬
всталих, влада стала діяти рішучіше. Під
час повторних переговорів лондонський
мер зрадницьки убив Уота Тайлера. По¬
збавлені керівництва загони кентських
селян вигнали з Лондона. А на виручку
королю прибули військові загони рицарів
і багатих міщан, які і розгромили селян.
Каральні експедиції, вислані з Лондона,
впродовж усього літа жорстоко розправ¬
лялися з учасниками повстання. Мучени-
Район повстання Уота Тайлера у 1381 р.
цькій страті піддали вождів повстання, а
П овстання Уота Тайлера король, відмовившись від усіх своїх обі-
Король Річард II біля ніг Мадонни (диптих)

№4
Історія середніх віків
Убивство У ота Тайлера
звільнення вілланів від особистої з
щинній системі і відкрило шлях для
цянок, розіслав наказ про негайне ви¬
конання селянами усіх повинностей на
користь сеньйорів.
По встання Уота Тайлера зазнало
поразки з тих же причин, що і всі се¬
редньовічні селянські виступи (стихій¬
ність, неорганізованість, переважання
локальних інтересів, наївна віра у «доб¬
рого короля», зрадницька політика мі¬
ського патриціату, неспівпадання інте¬
ресів різних верств населення). Проте
воно мало важливе значення для по¬
дальшої долі англійського селянства.
Його наслідком було послаблення по¬
даткового утиску, пом'якшення «робіт¬
ничого законодавства», припинення
сеньйоріальної реакції, прискорення
:ежності. Воно завдало удару по пан-
югресивного розвитку англійського села.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК
АНГЛІЇ В XV СТ.
Хоча повстання Уота Тайлера завдало удару по панщинній системі, але
перебудова економіки англійського села після повстання не привела до лік¬
відації феодальних відносин. У країні збереглася монополія феодальної зе¬
мельної власності, селянство платило феодальну ренту і залишалося непов¬
ноцінним станом.
Проте англійський феодалізм з XV ст. вступив у нову фазу свого розвит¬
ку. Центр сільськогосподарського виробництва остаточно перемістився з
доменіального господарства, що майже зникає, в дрібнотоварне селянське,
яке орендує або бере в держання доменіальні землі. У зв'язку з цим зрос¬
тала товарність селянського господарства, що стає головним поставщиком
сільськогосподарських продуктів на ринок. Слід, однак, відзначити, що се¬
ляни не змогли компенсувати скорочення доменіального виробництва. Тому
наприкінці XIV ст. в країні стають помітними деякі ознаки економічного
спаду. Він проявився у загальному скороченні оброблюваних земель, зрос¬
танні пасовищ за рахунок общинних земель.і оранки, скороченні експорту
вовни і зменшенні загальної товарної продукції села. Крім того, починає
падати попит на сільськогосподарську продукцію у зв'язку зі скороченням
населення, яке вимушене купувати продукти на ринку. А зменшення попи¬
ту спричиняло падіння цін на сільськогосподарську продукцію.
Однак названі явища наприкінці XIV - XV ст. не можна розглядати ні
як ознаки загальної економічної кризи, ні як показники загальної кризи

Лекція 7 Англія в XIV — XV ст.
феодалізму в Англії. Швидше за все, вони були відображенням боротьби
між старими відносинами і новими тенденціями в розвитку феодальних
виробничих відносин. З одного боку, це були явища, породжені кризою пан¬
щинного манора, а з іншого - прогресивні форми виробництва (дрібнотовар¬
не селянське господарство, феодальне господарство, засноване вже на най¬
маній праці), що стали основою для зародження нових відносин на селі.
Серед позитивних явищ в англійському селі виділимо особисте звіль¬
нення основної маси вілланів. Селянство в правовому відношенні тепер по¬
ділялося на 3 основні категорії:
1) копігольдерів (держателів за копіями, оскільки документом на воло¬
діння земельним наділом у них була виписка, або «копія», з протоко¬
лів маноріального суду). Це були нащадки колишніх вілланів, які звіль¬
нилися, були особисто вільні і за свої наділи платили лорду невисоку
фіксовану ренту і виконували деякі інші повинності. Головним пере¬
житком залежного становища було те, що їхні права на наділ не
зберігалися королівськими судами і вони залишалися станово непов¬
ноправними;
2) фригольдерів (вільних держателів), які були фактично
власниками землі і сплачували за неї лише суто номі¬
нальну грошову ренту. їхні володіння користувалися
захистом королівських судів, а самі вони мали право
брати участь у виборах в парламент. Найбагатші фри¬
гольдери, які отримували 40 і більше фунтів прибут¬
ку, ставали джентльменами, тобто дворянами.
3) лізгольдерів (орендарів), які брали в оренду земельні
наділи у лордів на різні терміни за гроші.
Серед цих категорій англійського селянства XV ст. від¬
бувався інтенсивний процес розшарування. Розбагатілі фри¬
гольдери і копігольдери скуповували землі збіднілих селян,
орендували додаткові ділянки і використовували у своїх гос¬
подарствах найману працю. Такі селяни з числа вільних отри¬
мали назву йоменів.
Серйозні зміни відбувалися й у феодальному середови¬
щі. Знать, великі феодальні землевласники, а також частина
рицарства довго намагалися зберегти панщинну систему. Про¬
те криза манора, що не витримував конкуренції з господар¬
ствами вільних селян і орендарів, змусила цих консерватив¬
них землевласників до згортання панщини і здачі доменіаль-
ної землі в оренду. Вони переставали займатися питаннями
господарської діяльності і намагалися підвищити свої при¬
бутки за рахунок служби у почетах вищої знаті, грабіжни¬
цьких війнах у Франції тощо. Ця частина феодалів отримала
назву «старе дворянство». Приречене в майбутньому на
зникнення, в XIV - XV ст. воно було ще досить сильним і не
хотіло здавати свої позиції. Його представники з кінця XIV ст. XIV - XV ст.
Рицарське
озброєння

Історія середніх віків
намагалися компенсувати свої прибутки
за рахунок отримання частини держав¬
них прибутків. «Старе дворянство» бра¬
ло активну участь у феодальних бунтах і
в боротьбі за владу між різними феода¬
льними угрупованнями, а також не гре¬
бувало розбоєм на дорогах.
Інша група феодалів - так зване «нове
дворянство», яке формувалося за раху¬
нок частини дрібних і середніх рицарів,
розбагатілих селян і частково міщан, які
займалися активною господарською діяль¬
ністю. «Нове дворянство» називали ще
джентрі. Вони скуповували землі «ста¬
рого дворянства» і розорених селян, зда¬
вали ці ділянки в короткотермінову оренду і при зміні власників підвищу¬
вали її. Джентрі були тісно пов'язані з ринком, торгуючи хлібом, вовною й
іншою сільськогосподарською продукцією. Використовуючи найманих пра¬
цівників, вони освоювали нові землі, осушували болота, розчищали лісові
масиви, намагаючись підвищити свої прибутки. В їхніх господарствах бу¬
дувалися млини, сукновальні, пивоварні, лісопилки тощо. «Нове дворянство»
високо цінило освіченість і практич¬
ні знання, пов'язані з промисловіс¬
тю і торгівлею. За своїм становищем
і світоглядом джентрі були підпри¬
ємцями, їхня соціальна роль у XV ст.
постійно зростала, хоча «старе
дворянство» зберігало ще сильні по¬
зиції в політичному житті країни.
Істотні зміни відбулися також у
ремеслі і торгівлі. Багато старих
міст, які раніше славилися своїм
цеховим ремеслом, почали занепа¬
дати, особливо з кінця XV ст. Озна¬
кою цього стали міграція з міста і
його запустіння, уповільнення тем¬
пів розвитку ремесла і торгівлі. Ба¬
гаті купці і ремісники у XV ст. нерід¬
ко вкладають накопичені ними гро¬
ші не в розширення виробництва, а
придбання землі з метою отриман¬
ня дворянського звання. Ці явища
тісно перепліталися із занепадом
цехового устрою і посиленням це¬
хової монополії. Англійські житлові будинки
Житловий будинок поміщика
у графстві Кент XIV ст.

Лекція 7 Англія в XIV — XV ст.
Зате на заході Англії з'являються нові міські центри, в яких виробництво
розвивалося по-новому, з застосуванням технічних новинок і найманої праці.
Багато купців і заможних ремісників розпочинають займатися підприєм¬
ницькою діяльністю, намагаючись підпорядкувати дрібних виробників у міс¬
течках і селах. В обхід цеху починають з середини XIV ст. широко розповсю¬
джуватися сільські ремесла, пов'язані з виробництвом сукна. Кустарі вироб¬
ляли у великих кількостях дешеві грубі, а згодом і тонкі сукна, які доробля¬
лися і фарбувалися за кордоном. Організаторами такого виробництва стають
багаті купці і ремісники, які постачають селян-кустарів сировиною і скупо¬
вують у них готове сукно. Таким чином, поза містом зароджуються початкові
форми капіталістичного виробництва у вигляді розсіяної мануфактури.
Зберігається і навіть зростає значення і деяких старих великих міст
(Лондон, Норідж, Йорк і Брістоль), де продовжують розвиватися торгово-
грошові відносини, збиратися ярмарки, організовуватися купецькі гільдії.
П ісля тимчасового спаду (друга половина XIV ст.), пов'язаного зі Століт¬
ньою війною, в XV ст. пожвавлюється зовнішня торгівля. Головним пред¬
метом експорту стає не вовна, а готова продукція - сукно. Одночасно зрос¬
тає частка місцевих англійських купців в
експортній торгівлі, що раніше знаходи¬
лася в основному в руках іноземців. На
початку XV ст. створюється перша віт¬
чизняна торговельна компанія «купців-
2вантюристів»(у значенні «початківців»,
піонерів»), що починає успішно конкуру¬
вати з північнонімецькою Ганзою. Уже в
першій половині XV ст. англійські кораблі
все частіше з'являються у водах Балтій¬
ського й Середземного морів. Наприкінці
XV ст. майже вся зовнішня торгівля ве¬
лася вже англійцями, а привілеї інозем¬
них купців поступово ліквідовувалися. «купців-авантюристів» в м.
ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ В XV ст.
ПОВСТАННЯ ДЖЕКА КЕДА
Успіхи економічного розвитку були б ще більш вражаючими, якщо б не
позиція «старого дворянства», яке в боротьбі за владу постійно втягувало
країну у феодальні чвари і війни. У політичному розвиткові країни зіштовху¬
валися інтереси прогресивних і реакційних соціальних груп. «Нове дворянс¬
тво », міщани і заможне селянство були зацікавлені в подальшому зміцненні
нейтральної влади, яка потрібна була їм для забезпечення умов нормальної
господарської діяльності, підтримки миру в державі, захисту торговельних
.інтересів за кордоном, придушенні опору пригноблених мас. А «старе дво¬
рянство» продовжувало відстоювати свою політичну самостійність, перешкод¬

Історія середніх віків
жаючи процесу централізації країни.
Магнати володіли ще політичною вагою
на місцях, великими коштами і потуж¬
ною військовою силою у вигляді свого
почту - «ліврей», який складався з най¬
манців, родичів і васалів з числа дріб¬
них феодалів. Вони дезорганізовували
роботу парламенту, виступали проти
королівської влади, втягували країну в
феодальну анархію. Таким чином, крах
панщинного манора відобразився в по¬
літичному житті Англії тимчасовим від¬
родженням феодальних усобиць і по¬
літичного панування феодальної арис¬
тократії.
У 1399 р. північноанглійські барони скинули з
престолу Річарда II, останнього короля з династії
Плантагенетів, і посадили на трон свого ставленика
Генріха Ланкастерського, графа Дербі, під іменем
Генріха IV (1399 - 1413 рр.), який був двоюрідним
братом попереднього короля. Річарда ув'язнили, і
він швидко загинув. Щоб зміцнити своє становище
на троні, нова Ланкастерська династія загравала
перед феодальною аристократією і церквою. Відмо¬
вившись від планів секуляризації церковних земель,
Ланкастери жорстоко переслідували лоллардів, ти¬
сячі яких були спалені на вогнищах як єретики.
Під тиском феодалів син засновника династії
Генріх V (1413 - 1422 рр.) відновив Столітню війну
із Францією. Спочатку війна велася Ланкастерами
військові невдачі ускладнили
ситуацію в державі. Залежачи від великих феода¬
лів, Ланкастери під час війни дозволяли їм знову
оточувати себе васалами, будувати замки, утриму¬
вати свої приватні дружини, які інколи перевищу¬
вали декілька тисяч чоловік. І коли після смерті бать¬
ка королем Англії став 10-місячний Генріх VI (1422
- 1461 рр.) в країні знову розпочалися феодальні
усобиці. Невдало складалася для Англії і війна у
Франції: до 1453 р. зі всіх своїх володінь на конти¬
ненті англійці зберегли лише м. Кале.
Цілковите панування феодальних клік, невдачі
у війні, непомірне зростання податків, пограбуван¬
ня державної скарбниці викликали невдоволення
«нового дворянства», міщан і особливо селян. Най- Генріх V Ланкастер
Генріх IV Ланкастер
Болінгброк
успішно, але наступні
Засідання англійського
парламенту у Вестмінстері 1399 р.

Лекиія 7 Англія в XIV — XV ст.
більш несприятливим було фінансове становище країни. Уряд звертався до
збору «субсидій» - вотованих палатою общин прямих податків у розмірі
десятої частини рухомого майна в кожному місті і однієї п'ятнадцятої в
кожному селі, крім тих, які були розміщені на землях церковних феодалів
(держателі цих земель теж платили десятину в скарбницю, але за рішен¬
ням вищих церковних рад (конвокацій). Не задовольняючись звичайними
субсидіями, Королівська рада добилася від парламенту надзвичайних суб¬
сидій (навесні 1450 р.). Оподаткуванню підлягали землі, феоди, держання,
ренти, посадові оклади тощо. Якщо прибуток дорівнював 20 шилінгам, зби¬
рався податок у 6 пенсів. Прибуток у 20 і більше фунтів стерлінгів оподат¬
ковувався в 12 пенсів. Люди з прибутком у 200 фунтів стерлінгів і більше
платили 2 шилінги з кожних 20 шилінгів.
Крім податків з рухомості,
збиралися різноманітні митні
збори. Найважливішими були
мито на вовну, фунтове і боч¬
кове мито, які теж вотував
парламент. З кожного мішка
вовни, що транспортувалася з
Англії, купець-англієць платив
по 40 шилінгів. Розмір мита
для іноземця складав від 53
шилінгів і 4 пенсів до 63 шилін¬
гів і 4 пенсів. Фунтове мито
платили з експортних і імпорт¬
них товарів, виражених у
фунтах стерлінгів. Англієць платив 12 пенсів, а іноземець - 18. Бочковим
митом оподатковувалися привозні в Англію вина: заморські купці платили
по 6 шилінгів з бочки, а вітчизняні - 3.
Якщо щорічні прибутки від прямих податків в Англії складали в серед¬
ньому 18 тис. фунтів стерлінгів, то з митних зборів - 31,5 тис, а доходи від
земельних володінь - лише 10505. Таким чином, середньорічний прибуток
складав 69605 фунтів стерлінгів і майже половина його надходила від мит¬
них зборів.
Проте усі зусилля королівських фінансистів виявилися марними. У
1450 р. уряд мав борги у 272 тис. фунтів стерлінгів - на 60,6 % більше, ніж
у 1433 р. Уряд також змушений був піти на скорочення - «ремісію» - пар¬
ламентської субсидії. У 1433 р. розмір ремісії становив 4 тис, а в 1446 р.
збільшився до 6 тис. фунтів стерлінгів. Тим самим надходження від цього
податку скоротилися на 16,2 %. Не могла скарбниця вчасно оплачувати і
зійськову кампанію у Франції.
Під час правління Генріха VI парламент відновив драконівське законо¬
давство про робітників часів Едуарда III і Річарда II. Статут 1445 р. встанов¬
лював максимальні ставки зарплати будівельникам, поденникам на сезон¬
них сільськогосподарських роботах і розміри платні для тих, хто наймався
Купець на прийомі у графа

Історія середніх віків
на тривалі терміни. Згідно із законом, наприклад, денна оплата (без харчів
господаря) для майстра-муляра чи майстра-теслі складала 5 пенсів влітку
і 4 пенси взимку. їхні підмайстри отримували 4, а некваліфіковані робітни¬
ки - З пенси. Якщо робітників годували, то розмір платні зменшувався на
1 пенс на день. Небаченою була і корупція в органах державної влади. Із
петицій парламенту в 40-х роках XV ст. видно, що багато шерифів займали
свої пости всупереч діючим законам уже впродовж 10-11 років, перетво¬
ривши їх у джерело збагачення. У 1450 р. парламент розглядав скарги на
митних чиновників Плімута, Дортмута, Пула. Неодноразово подавалися
скарги на зловживання королівських чиновників.
Страшною соціальною хворобою тих років був феодальний розбій і між¬
усобиці. Наприклад, на південному заході вели «малу» війну між собою
сімейства Куртнеїв і Бонвілей; в Йоркширі - сім'ї Нввілей і Персі. У захід¬
ному англійському графстві Шрошир ворогували рицарі Філіпп Еггертон і
Джон Стенч, а в графстві Дербішир - дворянські фамілії Стаффордів і
Харкуортів. Особливо поширеним був розбій на морі. У відповідь на захоп¬
лення англійцями кораблів інших країн всі міста Ганзи наклали ембарго на
англійські товари. У зв'язку з цим об'єм англійської торгівлі скоротився, а
експорт сукна у 1449 - 1450 рр. упав на 14 %.
Усе це викликало хвилю протестів. Протоколи Королівської ради і пар¬
ламенту містять повідомлення про виступи проти місцевого єпископа в
Солсбері, про сутички міщан Нортгемптона з бароном Греєм де Ратин,
про антифеодальні виступи на землях монастиря Бері-Сент-Едмундс,
повстання міщан Норича. Відповіддю на ці бурхливі події був королівський
наказ від 12 травня 1444 р. про заборону людям усіх станів роз'їжджати
озброєними по країні, але цей захід не дав практичних результатів.
Напруга зросла ще більше у перші місяці 1450 р. 9 січня у Порсмунті
повстали евакуйовані з Нормандії солдати і матроси через присвоєння їх¬
ньої платні присланим сюди королем для розплати з ними єпископом Чиче¬
стера Адамом Молінсоном, хранителем Малої Державної печатки. Натовп
солдатів, матросів і міщан з криками: «Зрадник, запроданець, злодій!» -
витягнули єпископа на площу і розтерзали. Заворушення почалися і в інших
районах країни. Народ згуртовувався у «великі загони», обирав собі вождів,
які для конспірації брали чудернацькі клички «Голуба борода», «Королева
вогню». У Сессексі якийсь Джон Кліпсхем, тесляр, зібрав у травні поблизу
м. Гастингс більше 100 чол. Вони прийняли рішення скинути короля, пропо¬
нуючи, як лолларди й єретики, «мати всі речі спільними». Агітація за повс¬
тання велася і в інших місцях. Таємна рад 17 лютого розіслала листи у
Кентербері, Мейдстон, Вінчелсі, Колчестер, Оксфорд, Седбері із закликом
покласти край найменшим спробам підняти змову і заарештувати повстанців.
Неспокійно було і в столиці. Торговець вином Джон Рамзей відкрито
заявив, що «Лондон позбавить короля корони». Під тиском міщан король
змушений був вигнати з країни на 5 років ненависного герцога Сеффолка,
якого звинувачували в крадіжці майна, таємних зв'язках із французьким
королем, розкраданні скарбниці тощо.

Лекиія 7 Англія в XIV — XV ст.
Найвищого підйому невдоволення досягли влітку 1450 р. Повстали общини
Кента. Вони обрали собі капітаном Джона Мортімера (справжнє ім'я - Джон
Кед), ірландця, заможного фригольдера, досвідченого солдата, одного з васалів
герцога Йоркського. Основну масу повсталих склали селяни, але до них приєд¬
налися багато рицарів і міщан. 2 червня 1450 р. вони прийшли в Лондон. Повс¬
танська армія нараховувала до 20 тис. чол. У маніфесті, виданому Кедом, повс¬
танці вимагали полегшення податкового тягаря, припинення вимагань коро¬
лівських чиновників, особливо при зборі податків, припинення незаконного тиску
баронів на парламентських виборах, повернення королю розкрадених феода¬
лами королівських земель, усунення ненависних королівських радників і вклю¬
чення до складу Королівської ради герцога Йоркського, якого рицарська вер¬
хівка повсталих бачила як свого захисника. Серед вимог була і перша вимога
соціального характеру - відміна «робітничого законодавства». Вона свідчила
про участь у повстанні бідноти, наймитів і підмайстрів.
Спочатку уряд вирішив піти на поступки, а Кед стратив у Лондоні най-
ненависніших королівських радників. Проте згодом міська верхівка, настра¬
хана розмахом повстання, разом із гарнізоном Тауера витіснила повстанців
з міста. Король обіцяв їм повну амністію, якщо вони розійдуться, але не
виконав своєї обіцянки. Королівська армія напала на повстанців і розбила
їх. Кеда смертельно поранили, захопили в полон і дорогою в Лондон він
помер. Його відрубану голову виставили на Лондонському мосту, а тіло
четвертували і відправили у різні міста Англії.
Віроломно порушивши обіцянку про загальну амністію, королівські чи¬
новники жорстоко розправилися з учасниками повстання Джона Кеда. У
відповідь на терор спалахували все нові повстання. Один із загонів, кістя¬
ком якого були учасники кедовського повстання, очолив соратник Кеда Ві-
льям Пармінтер, проголошений «другим капітаном Кента». Щоб не допус¬
тити переростання розрізнених виступів у масове повстання, у серпні
1450 р. уряд спрямував у Кент і Сессекс військові сили, внаслідок чого
окремі загони повстанців були розгромлені.
Значно успішніше вів боротьбу загін В. Пармінтера. Використовуючи
партизанські методи ведення війни, його маневрові загони діяли упродовж
більше як 5 місяців. І лише у лютому 1451 р., оточений значними силами
урядових військ, загін В. Пармінтера розбили.
ВІЙНА БІЛОЇ І ЧЕРВОНОЇ ТРОЯНД.
ЗАСНУВАННЯ ДИНАСТІЇ ТЮДОРІВ
Розгром повстань Д. Кеда і В. Пармінтера показав, що широкий народ¬
ний рух не можна використовувати як засіб боротьби з великими феодала¬
ми. Багаті міщани і «нове дворянство» стали покладати свої надії на зміну
династії в Англії. На противагу Ланкастерам вони стали підтримувати ро¬
дичів королівського дому, великих землевласників Йорків, сподіваючись на
перерозподіл прибутків, які значно скоротилися через втрату земель у

Історія середніх віків
Генріх VI
Франції, припинення викупів за полонених, від вій¬
ськових операцій і мародерства. Потрібні були нові
усобиці.
Приводом до міжусобиць стали династичні су¬
перечки саме між Ланкастерами і Йорками. 10 серп¬
ня 1453 р. король Генріх VI збожеволів. Можливо,
це була спадкова хвороба, оскільки його матір Ка¬
терина Французька була дочкою психічно хворого
Карла VI. Поштовхом до захворювання став силь¬
ний переляк. Він був у неосудному стані: його году¬
вали з ложечки, переносили зі стільця в ліжко тощо.
А у жовтні 1453 р. його дружина Маргарита наро¬
дила сина. Хоча ходили чутки, що це не їхній син,
його визнали спадкоємцем, а в ролі намісника реген¬
том призначили Річарда Йоркського.
Проте у грудні 1454 р., після 16 місяців хвороби,
король прийшов до тями і змістив усіх королівських
сановників, в тому числі й Річарда, який видав мані¬
фест із повідомленням, що вимушений взятися за
зброю. У 1455 р. розпочалася війна Білої (у гербі Йор-
ків) і Червоної (у гербі Ланкастерів) троянд. Остан¬
ніх підтримували більшість великих феодалів (особ¬
ливо на Півночі), які звикли до політичної самостій¬
ності і володіли значними військовими силами. За
Йорків виступили більшість «нового дворянства», мі¬
щани і великі феодали південно-східного економічно
розвиненого регіону країни. Хоча не слід забувати,
що для багатьох англійців це був спосіб збагатитися
і вони легко переходили з одного табору в інший.
Спочатку перевага була на боці Ланкастерів. У
1460 р. в одній з програних битв убили Річарда Йорк-
ського. Його голову з папе¬
ровою короною разом з го¬
ловами брата і одного сина
виставили на ворота м. Йорка. На чолі йоркської
партії став син убитого Річарда - Едуард, який
1461 р. двічі розбив ланкастерців, захопив Лондон і
був проголошений королем під іменем Едуарда IV
(1461 - 1483 рр.), а Генріха VI ув'язнили в Тауер.
Йоркам вдалося на тривалий термін захопити вла¬
ду у свої руки, але в 1470 - 1471 рр. Ланкастери
намагалися при підтримці могутнього феодала
Уорвіка відновити владу Генріха VI. Едуард швид¬
ко розбив коаліцію і повернув собі престол. Генрі¬
ха VI знову ув'язнили у Тауер і там убили. Едуард IV
Ш Ріі 1 і
Едуард IV

Лекиія 7 Англія в XIV — XV ст.
Камера катувань у Тауері
Едуард IV жорстоко розправився
з баронами-ланкастерцями, конфіску¬
вав усі їхні володіння, зосередивши
у своїх руках величезний земельний
фонд. Роздачею помість з цього фонду
він створив собі нову, покірну знать, в
основному із середньої верстви рицар¬
ства. Недовірливо він ставився до пар¬
ламенту, вибори в який знаходилися
під впливом феодальної аристократії,
і намагався обходитися без нього, особ¬
ливо у фінансових питаннях, вдаючись
до добровільних подарунків і приму¬
сових запозичень з міст, які ніколи не
віддавав. Хоча парламент Едуард IV
скликав рідко і неохоче, він змусив його
вотувати королю пожиттєве право збору мит. Усе це дало Едуарду кошти
для управління і законодавства.
Король проводив політику заохочення вітчизняній торгівлі і промисло¬
вості: заборонив вивіз з Англії цінних сортів вовни для інтенсифікації роз¬
витку сукновиробництва; заохочував вивіз англійського сукна у Нідерлан¬
ди й Італію без посередництва ганзейських і венеціанських купців. Правою
рукою Едуарда IV у проведенні його політики був брат Річард Глостер.
Саме він після смерті короля мав стати регентом малолітнього Едуарда
(12 років). У померлого короля були ще син Річард і 5 дочок. Але Річард
Глостер, який при житті короля вів себе лояльно, захопив владу. В. Шекс-
пір приписує йому і смерть рідного брата Кларенса, якого задушили у ван¬
ній кімнаті Тауера. Все ж, очевидно, це не було справою рук Річарда.
Т. Мор, наприклад, говорить, що Річард запере¬
чував проти розправи над Кларенсом. Наступна
традиція зображує Річарда чудовиськом: карли¬
ком, сухоруким, горбатим, з демонічним облич¬
чям. Насправді це перебільшення. Хоча він і був
сухоруким і низькорослим, але сильним і пре¬
красним воїном (врятував Едуарда з полону) з
розумним обличчям.
Річард III заарештував своїх суперників під
різними приводами (наприклад, коханку короля
Едуарда IV Джейн Шор звинуватили в чаклунс¬
тві) і 6 липня був проголошений королем (1483 -
1485 рр.). Другий шлюб Едуарда IV з Єлизаве¬
тою визнали недійсним, оскільки він раніше був
заручений з леді Тальбот. Але під час поїздки
короля по країні в Тауері вбили обох малолітніх
Річард III синів Едуарда IV (Едуарда і Річарда), що завда-

Історія середніх
віків
ло сильного удару його популярності. Проти нього
об'єдналися ланкастерці і частина йоркців (при¬
хильників сім'ї Едуарда IV).
Спочатку Річард придушив заколот герцога Бе-
кінгенського. Після цього розпочалося повстання
на чолі з претендентом на англійський престол Ген¬
ріхом Тюдором - з молодшої династії Ланкасте-
рів. У 1485 р. у битві при Босворті Річард III був
розбитий Генріхом, якого підтримали і уельські
барони, і загинув. Цією битвою завершилася війна
Білої і Червоної троянд, а Генріха Тюдора прого¬
лосили королем Англії під іменем Генріха VII, який
заснував нову династію Тюдорів (1485 - 1603 рр.).
Він одружився на спадкоємниці Йорків Єлизаветі
Генріх VII Тюдор _ дочці Едуарда IV і продовжив боротьбу із само¬
стійністю англійських баронів за зміцнення королівської влади. Його полі¬
тика була досить успішною, оскільки тривала кровопролитна боротьба при¬
вела до загибелі значної частини баронів і підняла соціальну значимість
«нового дворянства» і буржуазних елементів, зацікавлених у сильній коро¬
лівській владі.
Таким чином, наприкінці XV ст. Англія стає сильною державою, де ство¬
рюються передумови для переходу до абсолютної монархії.
КУЛЬТУРА АНГЛІЇ XIV - XV СТ.
У цей час в Англії склалися умови і для формування англійської нації.
Як ми уже відзначили у попередній лекції,
англійська мова витісняла французьку як у при¬
ватному, так і публічному житті. Уже в 1258 р.
Генріх III звернувся до населення Англії англій¬
ською (на лондонському діалекті). У 1362 р.
Едуард III у відповідь на петицію м. Лондона
постановив, щоб справи в судах розглядалися
англійською мовою через те, що «французька мова
надто маловідома». З другої половини XIV ст. в
Англії з'явилися літературні твори, в яких
англійська мова, що розвинулася на основі лон¬
донського діалекту, виступає вже як національна
літературна мова зі всіма її характерними слов¬
никово-граматичними особливостями.
Крім названих вище творів Вікліфа і Болла,
у формуванні англійської літературної мови ве¬
лику роль відіграли твори знаменитого поета
Джефрі Чосера (1340 - 1400 рр.), особливо його Джефрі Чосер

Лекиія 7 Англія в XIV — XV ст.
я:
«Кентерберійські оповідання», написані ним
наприкінці 90-х рр. XIV ст. Вони проникну ті
оптимізмом, тонким гумором, співчуттям на¬
роду і сатиричним ставленням до представни¬
ків пануючих верств. Творчість Чосера стала
початком зародження нової культури Ренесан¬
су, що розвивалася в Англії майже одночасно
з культурою італійського Відродження.
Помітну роль у розвитку англійської куль¬
тури XV ст. відіграв Вільям Кекстон (1422 -
1491 рр.). Він був купцем, перекладачем, дру¬
карем і видавцем. З його іменем пов'язують
початок книгодрукування в Англії (з 1477 р.).
Він опублікував 100 книг, переважно англійсь¬
кою мовою. Серед них були «Кентерберійські
оповідання» Чосера, англійські переклади ла¬
тинських класиків - Цицерона, Овідія, Вергі-
лія, байки Езопа тощо.
Ми відзначали створення в Англії особли¬
вого типу готики. У XIV - XV ст. з'явилися і
нові особливості. Англійські готичні собори час¬
то будувалися не в центрі міста, на площі, а
стояли в саду, серед зелені. У XIV ст. в анг¬
лійській готиці з'явилася тенденція посилити
візерункові прикраси в інтер'єрі соборів; ці прикраси у вигляді орнаменту,
закруток перенасичують внутрішнє оздоблення соборів (наприклад, собор в
Уельсі - зразок так званого «прикрашеного» стилю в англійській готиці).
Упродовж XV ст. в архітектурі створюється своєрідний стиль, типовий
лише для Англії. Він називається «перпендикулярним» і характеризується
безліччю паралельних ліній, напівколон, виступів; багато вертикальних чле¬
нувань, суцільно прорізаючих фасад будівель, великих вікон, порізаних
лрямими лініями. Всередині будівель багато орнаментальних прикрас; ка¬
м'яні стіни поєднуються з дерев'яними стелями, прикрашеними химерни¬
ми віяльними і зірковими склепіннями. Цей стиль зустрічається у будівлях
невеликих розмірів (королівських капел) і деяких соборів (Глостер і Вінчес¬
тер), а також університетських міст, коледжів Оксфорда і Кембриджа та
деяких замків. У цьому стилі багато химерності, віртуозної майстерності,
але мало художньої творчості.
Мистецтво в Англії розвивалося під сильним впливом італійського мис¬
тецтва (архітектури) і нідерландських майстрів (голландський і фламанд¬
ський живопис). Національний живопис в Англії обмежувався головним чином
мініатюрою, хоча надзвичайно різноплановою, різнотематичною і різнобарв¬
ною. Велике монументальне мистецтво англійських художників почало
розвиватися значно пізніше.
Чосер за написанням
«Кентерберійських
оповідань»

Історія середніх віків
Питання для контролю:
- Простежте динаміку соці ально-економіч ного розвитку Англії в
XIV ст.
- Як відбувався рух за реформу церкви в Англії?
- Проаналізуйте ідеї Вікліфа і лоллардів.
- Охарактеризуйте повстання Уота Тайлера і програми повсталих.
- Визначте особливості соціально-економічного розвитку Англії.
- Як відбувався політичний розвиток Англії в XV ст.?
- З'ясуйте хід і значення повстань Джека Кеда і Вільяма Пармін-
тера.
- Визначте причини і хід війни Білої і Червоної троянд.
- В чому проявлялися особливості англійської культури XIV -
XV ст.?

НІМЕЧЧИНА Лекція
у
х и
х н і
с т
ідсутність єдиної централізованої держави в Німеччині, екс¬
пансія імператорів в Італію і німецьких феодалів на слов'ян¬
ські землі, наявність на території Німеччини іншомовних
регіонів тощо не могли не відобразитися на характері істо¬
ричних джерел.
Економічний розвиток країни представлений в описах вотчин, що нази¬
валися урбаріями і містили свідчення про земельну власність і розміри
феодальних повинностей. Вони закріпляли права феодалів на розміри по¬
датків. Згодом урбарії злилися з картуляріями і перетворилися у феодаль¬
ні кадастри (земельні описи). З XIII ст. систематичними стають звіти управ¬
ляючих помістями.
Розвиток продуктивних сил у сільському господарстві Німеччини відо¬
бражений у трактатах «Сад насолод», складеному абатисою Гогенбурзького
монастиря у XII ст. в Ельзасі Геррасюто Ландсберзькою (пом. 1195 р.) для
шкільного навчання, і «Яро рослини», написаному в 1254 - 1256 рр. ученим-
домініканцем Альбертом Великим (1193 - 1280 рр.), який, мандруючи кра¬
їною, виклав існуючу в XIII ст. практику ведення різних галузей сільського
господарства, особливо у прирейнській Німеччині.
Історія німецьких міст теж відображена у різних документах. У першу
чергу це міські книги (ЗіасІАЬисІг), що містили найрізноманітніший матеріал,
починаючи від земельних відносин у місті до рішень міського суду і постанов
міськради. Майнові відносини відображали міські регістри, що з'явилися в
середині XII ст. в Кельні, а з XIII ст. поширилися в усіх містах Північної
Німеччини і згодом у південних областях. Вони велися особливою комісією
шеффенів або міським судом. До них заносилися найрізноманітніші акти і
операції між городянами (заповіти, купівля-продаж, застава, іпотека і т.п.).
Численними є і правові джерела з історії Німеччини XII - XIII ст. По¬
ряд із «земським» (тобто місцевим) звичаєвим правом (ЬапоІгесШ) існували
також служиле право {ОіешігесШ) і ленне право (ЬекпгесШ). Служиле пра¬
во стосувалося прав і обов'язків міністеріалів (нижчих рицарів). Так, запис
служилого права середини XII ст. з монастиря Еберехейм уже відокремлю¬
вав рицарів від чиновників і селян. Кельнське служиле право XII ст. було
перекладено німецькою мовою в середині XIII ст.
8

Історія середніх віків
З початку XIII ст. ведеться
запис звичаєвого права в особливі
судебники. Найстарішим є «Сак¬
сонське зерцало», складене суд¬
дею Ейке із Репгова між 1215 і
1235 pp. Судебник складався з
книги земського права і книги
ленного права; служиле і міське
право не були відображені. Хоча,
як і будь-який судебник, «Сак¬
сонське зерцало» далеке від іс¬
нуючих реалій. Проте воно отри-
Посвята в рицарі за рукописом
«Саксонського зерцала»
м а л о
ivi а л и .
широке розповсюдження і
було перекладене різними мова¬
ми. Між 1235 і 1275 pp. воно було перероблене з метою створення загально-
німецького права і назване «Німецьке зерцало», але таким не стало, оскіль¬
ки фіксувало лише швабське місцеве право. У безпосередньому зв'язку з
ним і теж у середовищі аугсбурзького духовенства у 1274 - 1275 pp. з'яви¬
лося «Швабське зерцало», хоча спочатку називалося «Зеркало імперського і
загальноземського права».
У Фризії в першій половині XIII ст. оформилося земське право під наз¬
вою «Книга Рудольфа», що мала форму нібито імператорських указів Ру¬
дольфа Швабського. За участю короля і знаті в 1276 р. з'явилися дві редак¬
ції земського права в Австрії.
Цікавим джерелом є закони про земський мир, видані з метою припи¬
нити феодальні війни, кровну помсту і кримінальні злочини. Пізніше це
законодавство було об'єднано з церковним. Вказаний період представлений
трьома законами Фрідріха І (1152, 1158 і 1186 pp.). Характерною особливіс¬
тю цих законів була їх обов'язковість лише для тих, хто їм присягнув. При
Фрідріху II в 1235 р. видали у Майнці загальноімперський закон про земсь¬
кий мир німецькою мовою. Цікаво, що питання про мир у ньому відступило
на другий план, а містив розпорядження про порядок судочинства, монети,
мита, шляхи сполучення, церковний суд тощо.
Одним із найбільш ранніх і важливих імператорських законів було «Рі¬
шення про суверенні права», прийняте в 1158 р. Фрідріхом І на Ронкальсь-
кому сеймі, одночасно зі згадуваним законом про земський мир. Він врегу¬
льовував відносини імператора з італійськими містами і феодалами, а зго¬
дом був поширений і на Німеччину. <s
З XII ст. імперські і королівські накази розділялися на привілеї (дава¬
лися безстроково) і мандати, або патенти (тимчасові або приватні розпо¬
рядження). Наприклад, привілей Фрідріха І 1156 р. про перетворення Авс¬
трії в самостійне герцогство.
З XIII ст. виникло спеціальне міське право (Stadtrecht), що до середини
століття писалося латиною. Найпоширенішим не лише в Німеччині, але й
сусідніх землях (польських і чеських) було право Магдебурга, міста на Ель-

Лекція 8 Німеччина у XII — XIII ст.
Середньовічна Німецька імперія
бі, що виникло на основі саксонського земельного права. У середині XIII ст.
усі матеріали переробили в судебники, а ті - в «Саксонське право міського
округу», поширене на місто і залежні від нього околиці. Іншим важливим
джерелом з історії північнонімецьких міст був звід любекського права, прий¬
нятий багатьма приморськими ганзейськими містами. Існували зводи місь¬
кого права і в інших містах (наприклад, Аугсбурга, Мюнхена, Відня тощо).
Політична історія Німеччини представлена анналами і хроніками. З
XII ст. головна роль у їх написанні належить монастирям і єпископствам Пів¬
нічної і Південно-Західної Німеччини, де створювалися аннали і «Діяння
єпископів»: у Магдебурзі (до 1188 р.), Мерзебурзі (до 1227 р.), Гамбурзі (до
1265 р.) й ін. Численні також єпископські хроніки, написані в кожному вели¬
кому єпископському місті. Правда, більшість з них носить місцевий характер.
Поряд із зникаючою поступово місцевою анналістикою створюються й
загальноімперські хроніки. Обрання 1125 р. імператором Лотаря II Саксон¬
ського привело до появи анонімної хроніки (між 1139 і 1152 рр.), що охоплю¬
вала події 741 - 1139 рр. Багато хронік і з історії династії Штауфенів. От¬
тон Фрейзингенський (близько 1111 - 1158 рр.), внук Генріха IV, дядько
Фрідріха Барбаросси і єпископ м. Фрейзинг, склав всесвітню хроніку в 1143
- 1146 рр. під назвою «Книга про дві держави». Песимістична за своїм харак-

Історія середніх віків
тером хроніка доведена до 1146 р., завершується уявною картиною кінця
світу і є свідченням кризи феодальної ідеології. Інший його твір «ДІЯННЯ
імператора Фрідріха», написаний в 1157 - 1158 рр., є цінним джерелом з
історії Німеччини й Італії середини XII ст., а також міжнародних відносин
у Східній Європі і Східному Середземномор'ї, хоча у ньому яскраво вира¬
жена лише придворна точка зору. Цей твір після смерті Оттона продовжив
до 1160 р. його секретар Рахлін, а у формі анналів до 1209 р. абат монастиря
Санкт-Блазієн.
Історія правління ІНтауфенів висвітлена у «Королівській кельнській
хроніці», складеній ченцями декількох монастирів у проімперському дусі і
доведеній до 1279 р.
У XII - XIII ст. з'являються історичні твори німецькою мовою. Так, між
1237 і 1250 рр. з'явилася анонімна «Саксонська всесвітня хроніка», що три¬
валий час помилково присвоювалася Ейке з Репгова. У середині XII ст.,
також у Саксонії, виникла перша віршована «Імперська хроніка» німець¬
кою мовою, яка, на жаль, втрачена. Ідеалізований образ «імператора Фрід¬
ріха» (Барбаросси) привів до того, що вожді народних повстань XIII ст.
брали ім'я Фрідріх.
Для політичної історії Німеччини XII - XIII ст. важливі і збірники лис¬
тування державних діячів, великих світських і духовних феодалів. Напри¬
клад, кореспонденція Вібальда, абата Корвейського (пом. 1158 р.), радника
Лотаря і Конрада III, регента країни, під час участі останнього в хрестово¬
му поході (всього 470 листів за 1119 - 1157 рр.). Цінними є також листи
Фрідріха II і його канцлера Петра де Вінеа, листи і щоденник папського
легата в Німеччині в 1239 - 1253 рр. Альбрехта Бегаймського тощо.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК НІМЕЧЧИНИ
У XII - XIII ст.
Німецька, або «Священна Римська», імперія у XII ст. була одним із найбіль¬
ших у Західній Європі політичних утворень. На заході її кордони прохо¬
дили по річках Рона і Сона до дельти Рейну. На півночі - по узбережжю
Північного та Балтійського морів до о. Рюген. На сході - на початку XII ст. по
р. Ельбі, а наприкінці XII ст. - по р. Одер, Судетських горах, відрогах Західних
Карпат, через долину Середнього Дунаю до Адріатичного моря. На півдні
до складу імперії офіційно входили Північна Італія та Тоскана, а з кінця
XII ст. також Сицилійське королівство на чолі з німецькими НІтауфенами.
У XII - XIII ст. в економіці Німеччини, відбулися значні зрушення. Вони
полягали не лише у підвищенні врожайності і покращенні обробітку землі,
але й поширенні продуктивних зернових і технічних культур - особливо
жита, льону, конопель, вайди (барвник синього кольору для тканин). Поряд
з численними німецькими містами, які бурхливо зростали в цей час, розви¬
валося городництво та садівництво. Значно збільшилося поголів'я великої і
особливо малої худоби, зокрема овець.

Лекція 8 Німеччина у XII — XIII ст.
Колісний плуг
Удосконалювалися сільськогоспо¬
дарські знаряддя: замість серпа стала
використовуватися коса, замість моло¬
тильної палиці - ціп. З XIII ст. поши¬
рюється колісний плуг, в який запря¬
галися коні як тяглова сила. Як добри¬
ва застосовувалися мергель і гній. Усі
ці зміни привели до значного підви¬
щення врожайності (сам - 4, 5).
Для Німеччини XII - XIII ст. особливо важливим явищем була внутріш¬
ня колонізація. Справа в тому, що північні області країни - низинні і боло¬
тисті, в центрі росли віковічні ліси, а на півдні здіймалися гірські пасма
Шварцвальда, Франконського Альба, Міттельгебіри, Гарца, Тюрингії. Це
були малозаселені території. Але з остаточною перемогою феодальних від¬
носин і утвердженням селянської залежності частина безпосередніх вироб¬
ників кидає насиджені місця, йде в ліси, гори, заболочені місцевості й ос¬
воює території, які раніше не оброблювалися. Отже, внутрішня колонізація
мала ті ж самі соціальні корені, що й втеча значної частини залежних се¬
лян у міста. У колонізації брали участь перш за все найпригнобленіші та
найбідніші верстви німецького селянства, які прагнули покращити своє ма¬
теріальне та соціально-правове становище. Колонізація різко розширила
виробництво продуктів харчування та сприяла значному зростанню насе¬
лення. Спеціалісти вважають, що якщо наприкінці X ст. в Німеччині про¬
живало десь близько 1 млн людей, то наприкінці XIII ст. чисельність насе¬
лення досягла вже 12-15 млн чоловік.
Колонізація відбувалась у двох
формах. Перш за все освоювалися
ті землі, які знаходилися поблизу
поселень. Селяни були зацікавлені
в їхньому освоєнні, оскільки на такі
землі не поширювався принцип при¬
мусової сівозміни. Правда, інколи в
освоєнні нових земель брала участь
вся община. У таких випадках поля
використовувалися за старою фор¬
мою, тобто з примусовою сівозміною.
Інший варіант внутрішньої ко¬
лонізації полягав у освоєнні земель,
які розташовувалися на значній віддалі від старих поселень. У таких випад¬
ках виникали нові села, які навіть своїм зовнішнім виглядом відрізнялися
від старих. Нові села - так звані стрічкові ^еіЬепоїб^ег) - являли собою
два ряди будинків, розділених вулицею. За кожним будинком тягнулося
вузьке, але довге поле.
Цікаво, що в процесі освоєння лісистих територій все рідше використо¬
вувалася підсічно-вогнева система. Оскільки гострі сокири та дворучні пил¬
Селяни на оранці

Історія середніх віків
ки у XII - XIII ст. були вже звичними
і поширеними інструментами в селян¬
ському господарстві, то селяни вважа¬
ли за краще спилювати дерева і вико¬
ристовувати їх для господарських по¬
треб. Спалювався лише хмиз, гілки,
кущі. Пеньки не корчувалися. Землю
скопували заступами, оббитими залі¬
зом, а також сапами і засівали. Через
кілька років пеньки трухлявіли і їх спа-
Селяни розчищають територію лювали або розбивали і змішували з
під оранку г
r J землею як добриво.
Отже, колонізація була трудомістким процесом, але проводилася вона
досить раціонально. Цьому сприяла озброєність землеробства передовими
на той час знаряддями праці.
Слід підкреслити, що участь у колонізації не могла звільнити селян від
феодальної залежності, оскільки феодали, особливо церковні, знаходили
можливості підкорити колоністів. Тому селяни йшли далі й далі, в ліси і
гори, болотисті місцевості. Для захисту своїх інтересів вони й на нових
землях відновлювали общинну організацію сусідського типу. Община допо¬
магала селянам чинити опір феодалам і добиватися чіткої фіксації норми
ренти, особливо строків та об'єму панщинних робіт.
Розширення сільськогосподарського виробництва і його інтенсифікація
сприяли успішному розвиткові міст як центрів ремесла й торгівлі.
В одній із попередніх лекцій вже йшлося про те, що процес суспільного
поділу праці, відділення ремесла від землеробства розпочався в Німеччині
ще в X ст. Уже тоді вздовж Рейну та Верхнього Дунаю піднімаються такі
міста, як Кельн, Майнц, Вормс, Шпейєр, Страсбург, Регенсбург, Аугсбург,
Гамбург, Бремен. У XI ст. почався розвиток Гослара, Відня, Магдебурга,
Любека. У XII ст. в Німеччині нараховувалося вже кілька сотень міст, а в
XIII ст. - 500. У багатьох із них на основі розвитку ремесла та його диферен¬
ціації виникають ремісничі цехи. Як свідчить Г. Планітц, найдавніші цехові
статути - це такі: продавців риби з Вормса (1106 р.), чоботарів із Вюрцбурга
(1128 р.) і виробників ковдр з Кельна (1149 р.). Слід мати на увазі, що цехи
виникали набагато раніше, ніж записувалися їхні статути. Це дає нам пра¬
во стверджувати, що німецькі реміс¬
ники, а також дрібні торгівці почали
об'єднуватися в професійні корпора¬
ції ще в XI ст.
Розвитку ремесла у німецьких міс¬
тах сприяло те, що Німеччина над¬
звичайно багата на родовища корис¬
них копалин, особливо металів - залі¬
за, міді, срібла. Гірнича справа вже у
XII ст. стає важливою галуззю госпо-
Виплавлення заліза з руди

Лекиія 8 Німеччина у XII — XIII ст.
дарства, оскільки ремісничі осередки по¬
требували все більше металу, з якого
виготовлялися знаряддя праці, зброя,
рицарські обладунки/хатнє начиння, при¬
краси тощо.
У той час починається розквіт німе¬
цької торгівлі. Такі міста, як Аугсбург на
півдні, Бремен та Гамбург на півночі,
Магдебург на сході, стають значними
центрами міжнародної торгівлі. В них
виникають купецькі об'єднання - гільдії.
Німецькі купці все частіше відвідували
знамениті шампанські ярмарки у Фран¬
ції, Мілан і Венецію в Італії, Англію,
Швецію, Новгород. З'являлися вони в XII
- XIII ст. і в Галицько-Волинських зем¬
лях, про що свідчать не лише літописні
згадки, але й знаменитий Хотинсь¬
кий клад брахтеатів, датований 1225 -
1230 рр., в якому було близько 2 тис. ні¬
мецьких монет XII - початку XIII ст.
Уже наприкінці XII - XIII ст. куп¬
ці окремих міст, переважно тих, що
провадили морську торгівлю, почали
укладати угоди про взаємодопомогу і
захист торгівлі. Такі угоди називали¬
ся ганзами.
Швидкий економічний розвиток
німецьких міст сприяв визволенню їх¬
нього населення від феодальної залеж¬
ності. У другій половині XI ст. в За¬
хідній Німеччині розпочався кому¬
нальний рух, тобто боротьба проти сень¬
йорів. Так, у 1073 р. городяни Вормса
повстали і вигнали єпископа, який був
феодальним власником міста. Вормсці уклали угоду з королем Генріхом IV,
який в той час запекло боровся проти герцогів та інших великих феодалів.
Пізніше повстання відбулись у Кельні, Майнці та інших містах. Оскільки
збройні виступи не завжди були успішні, то в хід йшли гроші. За великі
суми городяни купували у королів право самоврядування, а також домага¬
лися включення своїх міст у королівські володіння. Такі міста, а це були, як
правило, найбільші, називалися «імперськими» - Reichsstadte (Кельн, Вормс,
Шпейєр, Регенсбург, Майнц). Ті ж міста, які шляхом збройної боротьби або
сплати грошей визволялися з-під влади церковних феодалів, але не стали
королівськими містами, називалися «вільними» - Freistadte. Всі інші міста,
Нюрнберг в XII - ХНІ ст.
(реконструкція)
Лавка купця ХНІ ст.

Історія середніх віків
які залишалися під владою герцогів та інших феодалів, були «земськими»
містами - Land.sstad. te.
Слід зазначити, що на відміну від Франції та Англії, в Німеччині не
склався міцний союз між королівською владою та містами. Німецькі королі,
засліплені ідеєю «Священної Римської імперії» та підкорення Італії, були
більше зацікавлені в союзі з великими феодалами, в їхній підтримці. Тому
вони не підтримували прагнення міст до визволення і частково допомагали
феодалам придушувати повстання городян. Безперечно, це негативно впли¬
нуло на розвиток більшості міст, а також послаблювало саму ж королівську
владу, яка, не маючи надійних союзників, з часом потрапила під контроль
найбільших феодалів Німеччини.
З XIII ст. починається боротьба
цехів із засиллям патриціату (в основ¬
ному багатих купців) у містах. У ряді
міських центрів (Фрейбург, Гослар,
Ульм) цехи добивалися участі у місь¬
ких радах.
Зростання торгово-ремісничих
центрів, поширення під їхнім впливом
товарно-грошових відносин сприяло
глибоким змінам у соціально-економіч¬
них відносинах, особливо на селі. Як
і в інших країнах Західної Європи,
в Німеччині відбуваються значні
зрушення у характері феодальної екс¬
плуатації та у структурі вотчини.
Класична німецька вотчина-сеньйорія
(СгйЛІгеггзсІїаА) наприкінці XII - по¬
чатку XIII ст. перебудовується: фео¬
дали відмовляються від панщини і замінюють її виконання грошовим обро¬
ком. Папський двір з доменіальною землею передається повністю або час¬
тинами в оренду або колишньому управляючому, або орендареві зі сторони.
Орендар - мейєр - отримував усю ренту від селян, а також контролював
виконання ними панщинних робіт, якщо вони ще не були остаточно скасо¬
вані. Земельному власнику мейєр сплачував орендну плату (від 1/4 до 1/2
урожаю), яка повинна була дорівнювати сумі продуктових і грошових обро¬
ків. Доменіальну землю орендар передавав малоземельним селянам неве¬
ликими наділами в суборенду. Таким чином, виникає так звана «чиста
сеньйорія», характерною ознакою якої була повна або майже повна відсут¬
ність самостійного панського господарства. Вона поширилася в Нижній
Саксонії, Вестфалії, Баварії, Швабсько-Баварському плоскогір'ї.
У південно-західній Німеччині (Алеманія, Франконія, Прирейнська об¬
ласть) все ж зберігалася так звана «скам'яніла» вотчина, в якій велику
роль ще відігравала панщина. Поширеним був тип «змішаної» вотчини, в
якій поряд з орендою ще існувала панщина. Проте всюди у Німеччині осо-
Міські ремісники: кравець, швець,
коваль, столяр

Лекиія 8 Німеччина у XII — XIII ст.
биста залежність селян від феодалів послабилась, а подекуди вона зовсім
зникла. Значно покращилося правове становище селянства. Тому, незважа¬
ючи на посилення феодальної експлуатації, бо ж селянам доводилося від¬
давати до третини врожаю феодалам, зацікавленість виробників у резуль¬
татах праці значно зросла. Адже тепер селянин точно знав, скільки грошей
чи продуктів він повинен віддати пану. Феодалам нова система теж була
вигідна, оскільки їм не потрібно було займатися господарськими справами.
Орендарі ж повинні були щорічно сплачувати землевласнику певну суму
грошей незалежно від врожаїв та інших обставин.
Завдяки цим змінам у німецькому селі посилюється майнова диферен¬
ціація. Верхівка селян поповнює прошарок мейєрів, а збіднілі селяни посту¬
пово перетворювалися на найманих робітників, тікали у міста або в інші
місцевості. З'являється верства безземельних селян - поденників, які крім
виконання сеньйоріальних повинностей наймаються до феодалів або замож¬
них селян за оплату.
Селяни розпочинають повсякденну бо¬
ротьбу проти феодального визиску. У райо¬
нах поширення короткотермінової оренди
вони боролися за збереження спадкового
характеру держань. В інших місцях - проти
засилля сеньйорів, за зменшення феодаль¬
них повинностей і поборів. Формами протес¬
ту були: відмова від виконання феодальних
повинностей, навмисне недбале виконання
їх, спричинення збитків господарству фео¬
дала, убивство панів і їхніх посадових осіб,
втечі селян. Наприклад, у 1103 р. фризьки-
ми селянами був убитий маркграф Генріх,
а 1144 р. саксонські селяни вбили Рудольфа
Штаденського.
В особливо гострих формах боротьба
йшла на півночі, у володіннях бременського
архієпископа та ольденбурзького графа. Тут
існували сильні селянські общини, які від¬
стоювали право селян на успадкування на¬
ділів, право общинного самоуправління тощо.
На початку XIII ст. селяни створили так званий «Союз штедінгів»{від нім.
слова Біеолпдег - береговий житель). Вони були нащадками колоністів з Ні¬
дерландів. Союз розгромив військо архієпископа і почав знищувати феодаль¬
ні замки. У відповідь на це Папа Римський оголосив хрестовий похід проти
пітедінгів. У 1223 р. величезне феодальне військо рушило з Бремена проти
повстанців, але зазнало нищівної поразки, такої поразки, що протягом на¬
ступних 10 років феодали взагалі боялися потикатися в області, які контро¬
лювалися «Союзом штедінгів». Лише у 1234 р. феодалам вдалося розбити
селян. У 1285 р. повстали селяни Рейнської області на чолі з Фрідріхом
Пограбування села
німецькими солдатами

Історія середніх віків
Дерев'яним Черевиком. Місцеві феодали спільно з військом імператора за¬
вдали поразки повсталим. Фрідріх потрапив у полон і загинув на вогнищі.
Незважаючи на поразки, селяни все ж добивалися фіксації феодальних
повинностей і общинних прав, що, безперечно, сприяло подальшому розвитку
селянського господарства.
ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ
«СВЯЩЕННОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ»
З історії боротьби за інвеституру, яка закінчи¬
лася Вормським конкордатом 1122 р., відомо, що на
початку XII ст. влада німецького імператора поміт¬
но послабилася, а політичне значення герцогів та
інших великих феодалів зросло. Після бездітного
Генріха V, яким завершилося правління Франкон-
ської династії, в Німеччині став правити Лотар
Саксонський (1125 - 1137 рр.). Він здобув репутацію
слабкого імператора, змушеного лавірувати між сі¬
мейством Штауфенів, які були герцогами Швабіг і
мали сильний вплив у Франконії, і сім'єю Вельфів,
герцогів Баварських. Зблизившись із баварським
герцогом Генріхом Гордим, Лотар видав заміж за
нього свою дочку. Оскільки у Лотаря не було синів,
то по його смерті Вельфи ставали одночасно і гер¬
цогами Саксонськими. Стурбовані посиленням
Вельфів, князі обрали імператором Конрада Штау-
фена. Конрад III (1138 1152 рр.) брав участь
у Другому хрестовому поході, а решту часу
присвятив боротьбі з Вельфами. Скористав¬
шись неповноліттям сина Генріха Гордого (сам
Генріх Гордий помер у 1139 р.) - Генріха Лева,
Конрад відібрав у Вельфів Баварію і зали¬
шив їм одну Саксонію. Штауфени то ворогу¬
вали з Вельфами, то йшли на поступки, укла¬
дали шлюбні контракти чи політичні угоди.
Спадкова монархія у середньовічній Німеч¬
чині так і не склалася. Німецька знать закрі¬
пила за собою право вибирати королів.
«Сильний» імператор міг змусити князів ще
при його житті обрати королем свого сина і
спадкоємця, але замінити принцип виборнос¬
ті правом успадкування нікому не вдавалося.
У цих умовах доля династії і королівства
значно залежала від особистості монарха і від Жителі Німеччини XII ст.
Лотар II

Лекиія 8 Німеччина у XII — XIII ст.
тривалості його правління. Штауфени, які в своїй
політиці спиралися на імперських міністеріалів
і систему ленних відносин, були досить сильною
династією. Наявність коштів вперше дозволила
їм набрати наймане військо.
Найбільшої могутності династія Штауфенів
досягла при племінникові Конрада - Фргдргхові
І Барбароссі (Рудобородому) (1152 - 1190 рр.).
Він був жорстоким, агресивно налаштованим,
надзвичайно честолюбним і спритним політиком.
Вважаючи себе видатним полководцем, дипло¬
матом і продовжувачем справи Карла Великого,
Фрідріх загорівся ідеєю остаточного відновлен¬
ня Римської імперії, що стала характерною ри¬
сою політики усіх Штауфенів. Якщо їхні попе¬
редники здійснювали лише окремі експедиції за
Альпи, то Штауфени намагалися перетворити
Фрідріх І Барбаросса
Династія Штауфенів
Фрідріх І,
герцог Швабський
(пом. 1105 р.)
Фрідріх II, Конрад III
герцог Швабський (1127 - 1135; 1138 - 1152 рр.)
Фрідріх І Барбаросса
(1152 - 1190 рр., імп. з 1155 р.)
Генріх VI Філіпп
(1169 - 1197 рр., імп. з 1191 р.) (1198 - 1208 рр.)
Фрідріх II
(1212 - 1250 рр., імп. з 1220 р.)
Генріх VII
(1220 - 1235 рр.)
Конрадин, герцог Швабський
(1254 - 1268 рр.)
Конрад IV
(1237 - 1254 рр.)

II
Історія середніх віків
Італію в головну опору своєї влади. Уже Фрідріх І спробував створити в
Північній Італії подібність власного домену. Правове обґрунтування його
претензій розробили болонські юристи, спираючись на римське право. Уяв¬
ленню про те, що середньовічна імперія є безпосереднім продовженням
імперії Августа і Константина, сильно сприяли так звана рецепція (від¬
родження) і широке розповсюдження в Західній Європі, починаючи з
XII ст., норм класичного римського права.
Шість разів відправлявся Фрідріх І походом в Італію для здійснення
своїх політичних планів. Уже під час своєї коронації в Римі (1154 - 1155 рр.)
Фрідріх зміг переконатися в багатстві італійських міст і одночасно у полі¬
тичній слабкості Італії, де ворогували один з одним папа, феодальні тери¬
торіальні князі і міста-республіки. З папою імператор намагався спочатку
підтримувати дружні відносини. Він люб'язно видав йому Арнольда Бреші-
анського, демократичного вождя римських міщан, який здійснив спробу
(1143 р.) заснувати Римську республіку і позбавити папу світської влади.
Брешіанського задушили у папській в'язниці, а труп спалили на вогнищі
(1155 р.). Римська республіка була ліквідована.
Проте згодом відносини Фрідріха І з папством набули різко ворожого
характеру. Папська курія заявила, що імператор отримав у Римі корону
як «бенефіцій» від папи і зобов'язаний йому за це слухняністю. Про це
на рейхстазі у Безансоні в 1157 р. З іншо¬
го боку, Фрідріх І вирішив перетворити
всю Італію у слухняну провінцію. У 1158 р.
він з'явився в Італії з величезною на
той час армією (за перебільшеними
даними, 100 тис. чол.). Завоювавши
всю Північну Італію, він встановив тут
справжній окупаційний режим. Самостій¬
ність міст була скасована, і на чолі місь¬
кого управління були поставлені коро¬
лівські чиновники - повести. За відмову
підкоритися цьому наказу Мілан і декіль¬
ка інших міст Ломбардії поплатилися ве¬
ликою контрибуцією. 11 листопада 1158 р.
в Ронкальській долині поблизу м. П'я-
ченци Барбаросса зібрав великий сейм,
на який скликав усіх великих феодалів
Італії і представників італійських міст.
На сеймі прийняли так звані Ронкальсь-
кі постанови, які зробили владу імпе¬
ратора в Італії необмеженою. До нього
переходили повністю кримінальний суд,
карбування монети, розподіл земельних
володінь, призначення подеста замість
виборних консулів тощо.
відкрито заявив папський легат
Замок Фрідріха І Барбаросси
на Рейні

Лекиія 8 Німеччина у XII — XIII ст.
Звиклі до політичної самостійності ломбардські міста повстали проти
німецької влади на чолі з найбільшим містом Ломбардії - Міланом. У від¬
повідь Барбаросса захопив місто (1162 р.), піддав його страшному пока¬
ранню. Міські стіни і багато будівель Мілана були зруйновані. Жителям
запропонували у восьмиденний термін покинути його і розселитися по
селах. Центральну площу Мілана зорали і в борозни насипали солі. Німе¬
цькі рицарі у своєму таборі під Міланом грали, як м'ячами, головами стра¬
чених ломбардців.
Ці події викликали глибоке занепокоєння серед італійських городян.
Різні міста почали обговорювати можливість створення антинімецького со¬
юзу. В цьому їх підтримував римський папа Олександр III (1159 - 1181 рр.)
- запеклий ворог Барбаросси, оскільки останній почав призначати на загар¬
баних землях єпископів, порушуючи конкордат 1122 р. Було утворено союз
ломбардських міст під назвою
даними, від 15 до 22 міст.
У цей час в Італії з'явився
Фрідріх І і в 1167 р. захопив
Рим. Папа змушений був уті¬
кати, а імператор попрямував
для усмирення ломбардських
міст. Проте епідемія чуми спу¬
стошила ряди його армії (по¬
мерло 25 тис. чол.), і він повер¬
нувся в Німеччину. Скорис¬
тавшись тривалою відсутністю
Фрідріха І, Ломбардська ліга
змогла підготувати значні вій¬
ськові сили для відсічі: було
відбудовано Мілан, неподалік
спорудили міцну фортецю - Александрію. А імператор, навпаки, відмовив¬
ся від допомоги могутніх німецьких феодалів (наприклад, Генріха Лева).
Фрідріх І довго не міг зібрати достатню армію, щоб розгромити лігу. Нарешті,
в 1176 р. німці знову рушили в Італію і півроку намагалися захопити
Александрію. 29 травня армія Ломбардської ліги напала на німецьке війсь¬
ко біля Леньяно і вщент розгромила його. У битві Фрідріх І ледве не потра¬
пив у полон, але, стікаючи кров'ю від поранень, зміг вирватися з оточення
і втекти.
У 1177 р., рівно через 100 років після Каносси, німецькому королю знову
довелося цілувати папську туфлю, але тепер вже у Венеції, де відбулося
примирення Барбаросси з папою та лігою. І не лише цілувати туфлю, але й
вести за вуздечку папського коня під час урочистого виїзду Олександра III в
місто. Було укладено перемир'я на 6 місяців. Німецько-італійські пертрак-
тації закінчились у 1183 р. підписанням Констанцської мирної угоди, за
якою ломбардські міста визнавали формальну зверхність імператора, зобо¬
в'язувалися допомагати йому, зате зберігали повну внутрішню самостійність.
Ломбардська ліга, в яку входило, за різними
Облога італійського міста
німецькими військами

Історія середніх віків
Але поки Барбаросса займався іта¬
лійськими справами, у Німеччині у
нього з'явився серйозний супротивник
- могутній герцог Баварії та Саксонії
Генріх Вельф, на прізвисько Лев. Він
намагався збільшити свої володіння за
рахунок західнослов'янських земель,
а також територій, що належали ін¬
шим німецьким герцогам. Відчуваючи
свою силу, Генріх Лев відмовився під¬
корятися Барбароссі і посилати своє
військо в Італію, що й стало однією з
причин поразки під Леньяно. Тому
Фрідріх І вирішив вчинити суд над
Генріхом Левом, але той на суд не з'я¬
вився. Тому в 1180 р. його судили заоч¬
но. Герцоги підтримали Фрідріха,
землі Вельфа, що й було зроблено. Щоб
підтримки герцогів, імператор згодився
навіть на те, що він не буде утримувати у своїх руках конфісковані герцог¬
ські землі більше року й дня. Фактично Фрідріх відмовився від можливості
об'єднати під своєю владою більшу частину Німеччини. Цим він ще більше
посприяв розвитку процесу територіального розпаду країни.
Фрідріх І знову повернувся до італійських справ наприкінці свого ца¬
рювання. У 1186 р. він одружив свого сина Генріха VI на сицилійській прин¬
цесі Констанци. Тим самим ІНтауфени отри¬
мали у свої руки сильне королівство, куди,
крім о. Сицилія, входив і весь південь Італії.
Проте імператор знову озброїв проти себе
папство і з півночі, і з півдня. Вороже стави¬
лися до німецьких завойовників і жителі ко¬
ролівства.
Як ми вже відзначали, Фрідріх І брав
участь у Третьому хрестовому поході, без¬
славно втопившись у річці Салеф. Королем
став його син Генріх VI (1190 - 1197 рр.), який
приділяв більше уваги Сицилії, ніж Німеч¬
чині. Тому в країні після його смерті розпо¬
чалася, образно кажучи, страшенна колот¬
неча, в результаті якої на троні опинилося
три королі: дворічний син Генріха VI, сици-
лійський король Роджер - Фрідріх II, його
дядько, син Барбаросси, - Філіпп Швабський,
якого обрали імператором князі. Папа спо¬
чатку підтримав цей вибір, але згодом по¬
Німецький імператор
Генріх VI
Рицар часів Гогенштауфенів
оскільки він запропонував поділити
розправитися з ворогом і добитися

Лекція 8 Німеччина у XII — XIII ст.
сварився з Філіппом і підтримав кандидатуру
Вельфів в особі Оттона Вельфа (сина Генріха
Лева). Оттона проголосили імператором під іме¬
нем Оттона IV, обраного в 1198 р. Але й він не
знайшов спільної мови з Інокентієм, і в 1212 р.
папа проголосив молодого Фрідріха імператором,
який вважався васалом папи за своїми сицилій-
ськими володіннями.
Фрідріх II (1212 - 1250 pp.) був колоритною
фігурою на престолі. Напівнімець-напівіталієць,
він піддався найрізноманітнішим культурним
впливам, особливо арабо-візантійським. При його
дворі були зібрані арабські, візантійські й єврей¬
ські вчені. Він сам знав арабську і грецьку мови,
писав трактати латиною і вірші італійською. Його
двір у Палермо нагадував двори східних арабсь¬
ких султанів. Східна музика і танці, східна літе¬
ратура і поезія, східна архітектура і скульптура
всіляко заохочувалися імператором, а серед схід¬
них правителів деякі були його особистими дру¬
зями. У Фрідріха II чудернацько поєднувалися
риси войовничого рицаря, шукача пригод і східного деспота. Ним був засно¬
ваний університет у Неаполі, він займався науковими спостереженнями,
писав трактати, захоплювався поезією; був видатним дипломатом і держав¬
ним діячем, глибоко байдужим до релігії, проявляв терпимість до іновірців,
але переслідував єретичні рухи. Він відмовився від боротьби за реальну
владу в Німеччині. Вважаючи себе перш за все сицилійським королем, а
потім вже імператором, він діяв за принципом
«Німеччина для Сицилії». Фрідріх II розумів,
що об'єднати Німеччину вже неможливо, хоч,
маючи титул імператора, можна скористатися
німцями для встановлення свого панування над
усією Італією. Політика Фрідріха II була спря¬
мована перш за все на перетворення Сицилій-
ського королівства в централізовану монархію.
Його опорою стали наймані загони з мусуль¬
ман. У 1231 р. була опублікована конституція
Сицилії, де урізалися права місцевих феода¬
лів і вольності південноіталійських міст. Коро¬
лівство поділили на адміністративні округи, що
управлялися губернаторами, а з місцевого на¬
селення збирався поземельний податок. Вищим
чиновником королівства був юстиціарій, який
за своїми повноваженнями нагадував східних
Фрідріх II візирів.
Німецький король
Оттон IV

Історія середніх віків
Усі сили цього королівства
були кинуті на завоювання Пів¬
нічної і Центральної Італії. Важ¬
ка боротьба з містами і папством
тривала з перервами ЗО років.
Відновлення військових дій в Іта¬
лії привели у 1226 р. до відрод-
Ломбардської ліги. З па¬
пою Інокентієм у Фрідріха II були
Монети Фрідріха II дружні відносини. Але вже при
папі Григорії IX (1227 - 1241 рр.)
стосунки зіпсувалися. Папа вимагав від імператора
участі в хрестовому поході. Фрідріх II організував
Шостий хрестовий похід, але папська курія була
незадоволена тим, що похід завершився швидко і
імператор задовольнився порівняно невеликими по¬
ступками з боку турецько-єгипетського султана. І з
середини 30-х років XIII ст. розпочинається 15-річна
боротьба імператора з папами і ломбардськими міс¬
тами. За допомогою німецьких князів, які надали
імператорові військо, Фрідріху II вдалося спочатку
завдати лізі ряд поразок, захопити Рим і Мілан. Але
в 1238 р. ініціатива перейшла до ліги, до того ж папа
Григорій IX прокляв імператора і відлучив його від церкви. У 1240 р. папа
помер, і до 1243 р. римська кафедра була вакантною. Новий папа Інокентій
IV втік у Францію, де в 1245 р. скликав Ліонський собор католицької церк¬
ви. Собор оголосив Фрідріха II єретиком і зняв з нього всі титули та звання.
Значна частина німецької знаті відгукнулась
на це рішення собору тим, що обрала анти¬
короля Генріха Распе - ландграфа Тюрин-
гії, тобто відносно незначного і слабкого
феодала. У 1250 р. Фрідріх II помер. Німе¬
цьким і одночасно сицилійським королем
став його син Конрад IV, який теж намагав¬
ся розгромити Ломбардську лігу. Проте у
1254 р. він також помер, а його спадкоєм¬
цем став малолітній Конрадин, який фак¬
тично втратив будь-який вплив на Німеч¬
чину. Папа Римський не бажав чекати, поки
Конрадин підросте і продовжить політику
діда та батька. Римська курія вирішила вза¬
галі знищити Сицилійське королівство і за¬
кликала Францію загарбати його. Брат фран- і4
цузького короля Карл Анжуйський виса¬
дився на Сицилії, розгромив сицилійське Німецький король Конрад IV
Печатка Фрідріха II

Лекція 8 Німеччина у XII — XIII ст.
військо і захопив Конрадина у полон. У 1268 р. у
віці 16 років Конрадина було страчено на площі в
Неаполі.
Ви спитаєте, який стосунок мають ці події до
Німеччини? Справа, в тому, що німецькі герцоги
не визнавали Конрадина королем і тому з 1254 р.
до 1273 р. в країні було безкоролів'я (interregnum).
Але фактично «Священна Римська імперія» як по¬
літична реальність зникла в 1250 р. зі смертю
Фрідріха II. З неї вийшли Італія, Бургундія, Ні¬
дерланди; Чехія стала майже самостійною держа¬
вою, підкорила собі Австрію та інші землі аж до
Адріатичного моря. Сама ж Німеччина перетвори¬
лася на конфедерацію князівств, хоч формально
гучна назва «Священна Римська імперія» продов¬
жувала існувати.
ЗМІЦНЕННЯ САМОСТІЙНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ
КНЯЗІВСТВ У НІМЕЧЧИНІ
політики німецьких імператорів було подаль-
влади в країні і зростання самостійності
територіальних князівств. Щоб отримати
підтримку у здійсненні італійської політики
від німецьких князів, імператори йшли їм
на поступки. Для Фрідріха II, наприклад, Ні¬
меччина була чужою країною: лише тричі
він відвідав її, проживши там менше 9 ро¬
ків. Навіть наймогутніші імператори так і
не змогли добитися визнання принципу спад¬
ковості королівської влади. Характерною
рисою розвитку Німеччини було переважан¬
ня в її політичній організації територіаль¬
ного принципу над племінним. Завершення
в країні процесу феодалізації привело до
того, що на місці старих племінних герцогств
з'явилося близько сотні князівств, з яких
80 були церковними. Територіальні князі зай¬
няли місце племінних герцогів і утворили
стан імперських князів - ленників короля.
Але вони могли отримувати лени і від іно¬
земних правителів. Зате князі запопадливо
стежили, щоб їхні васали не стали васала¬
ми імператора. Тим самим центральна вла-
Наслідком великодержавної
:е послаблення центральної
Жителі Німеччини XIII ст.
Гробниця Фрідріха II

Історія середніх віків
да ізолювалася від дрібних і середніх феодалів, які мали бути її природни¬
ми союзниками.
Наприкінці XII ст. центральна влада у Німеччині втрачає опору і в особі
королівського міністеріалітету. Міністеріали нерідко перетворюються у ве¬
ликих феодалів, втрачають зв'язок з короною і вступають у васально-ленні
зв'язки. Наприклад, великий міністеріал Вернер фон Болленд був васалом
аж 43 різних сеньйорів, від яких утримував у цілому 500 ленів, у тому числі
15 графств і сам мав 100 ленників. У XIII ст. імператори втрачають і підтримку
міст, проводячи ворожу їм політику.
Втративши будь-яку підтримку, імператори змушені були загравати з
князями. Так, для забезпечення підтримки в італійських походах Генріха
Лева Фрідріх І віддав йому Баварію і право контролю у захоплених сло¬
в'янських землях (докладніше про це нижче). Проте таке рішення не задо¬
вольнило інших князів, які в союзі з самим Фрідріхом вигнали Генріха з
країни, а його землі конфіскували і розділили між собою, що ще більше
послабило владу імператора.
Важливим етапом у процесі остаточного фор¬
мування системи територіальних князівств у Німеч¬
чині стало правління Фрідріха II. У 1212 р. були
видані «Привілеї князям церкви», згідно з якими
єпископи і князі отримали права вищої юрисдик¬
ції, карбування монети, збору податків і мит, орга¬
нізації ринків у своїх володіннях. У 1231 - 1232 рр.
до цих привілеїв додалося право законодавства,
заснування міст тощо. Міста позбавлялися само¬
врядування, і під загрозою судових покарань їм
заборонялося створювати союзи і виступати проти
сеньйорів. Німеччина розпалася на численні тери¬
торіальні володіння, що лише номінально визнава¬
ли владу імператора.
Період міжцарства після краху династії Габсбур-
гів ще більше закріпив політичну роздробленість
країни. Імператори самі перетворилися у територі¬
альних князів і свої зусилля спрямовували на збіль¬
шення родових володінь. Початок такої політики
поклав Рудольф І (1273 - 1291 рр.) - представник
другорядного дому Габсбургів, який володів порів¬
няно невеликими територіями в Ельзасі і Швейца¬
рії- Проте поступово він розширював свої володіння.
Рудольф І відібрав у чеського короля Пшемисла II
Австрію разом зі Штирією, Каринтією і Крайнюю. Саме це стало приводом
необрання сина Рудольфа на імператорський трон після смерті короля. З того
часу на престолі одна династія змінювалася іншою (Нассау, Люксембургів,
Віттельсбахів, Габсбургів). А свавілля і безконтрольність територіальних князів
стали характерними рисами політичного життя Німеччини.
посилило їхню владу і
Німецький воїн
XII - XIII ст.

Лекція 8 Німеччина у XII — XIII ст.
НІМЕЦЬКА АГРЕСІЯ НА СХІД
Зміцнення могутності німецьких територіальних князівств у немалій
мірі пов'язане з агресією німецьких феодалів на Схід проти полабських
слов'ян і народів Східної Прибалтики, викликаною також і процесом завер¬
шення феодалізації в Німеччині. Поширення німецьких поселень на Схід
розпочалося ще з VIII ст. (середня течія Дунаю, Східні Альпи). Проте найак¬
тивніша фаза розпочалася з XII ст. і була пов'язана зі сприятливою полі¬
тичною ситуацією і демографічними обставинами. Цей колонізаційний про¬
цес отримав гасло «Drang nach Osten!» Своєрідністю нового етапу німецької
агресії на Схід у XII ст.- стала керівна роль у ній не імператорської влади, а
князів у союзі з католицькою церквою.
Західні слов'яни, які жили за Ельбою і на берегах Балтійського моря, -
вагри, ободрити, лютичі, поморяни та ін., знаходилися на стадії розкладу
родових відносин. Основну масу населення складали вільні общинники -
смерди, хоча частина з них втрачала свою незалежність, сиділа на землях
знаті і виконувала визначені повинності. Жупани і витязі (слов'янська ро¬
дова знать) поступово перетворювалися у феодалів. Крім залежних смер¬
дів, знать володіла також невеликою кількістю рабів із числа військовопо¬
лонених, їх саджали на земельні ділянки і перетворювали в кріпосних. Проте
пережитки родових відносин продовжували зберігатися. Залишився поділ
на племена і роди. Хоча племена об'єднувалися у федерації (союзи), але
вони були неміцними і з часом розпадалися. А спроби створити міцну дер¬
жаву (наприклад «Вендське королівство» ободритів XI - XII ст.) зустрічали
опір і опозицію сильної родоплемінної знаті. Цією ситуацією і намагалися
скористатися німецькі феодали.
У Німеччині
вилася велика кількість
рицарів, різної феодаль¬
ної дрібноти, які не мали
землі, кріпаків і служи¬
ли в дружинах великих
феодалів або займалися
грабіжництвом на вели¬
кій дорозі. Вони дивили¬
ся на сусідні родючі сло¬
в'янські землі, намагаю¬
чись їх колонізувати.
Оскільки слов'яни були
язичниками, то католи¬
цька церква ідеологічно
обґрунтовувала загарб¬
ницькі плани світських
феодалів. Під час Дру¬
гого хрестового походу
Німецька східна колонізація XII - ХНІ ст.

Історія середніх я
папа дозволив «
сонським рицаря
відправлятися в
лестину, оголо
також свого р<
«хрестовий поі
проти слов'ян-яа
ників.
У 1147 р. риц
ське «хрестонос
військо на чолі з
ликими німецькії
феодалами (сеі
них головним "і"
Генріх Лев Велі
ЗДІЙСНИЛО ПОХІД П]
ти ободритів. Незі
жаючи на чиселі
перевагу (до 60 і
рицарів), німці не;
сягли успіху. Кш
ободритів Нгкле
зумів організува
достойну відсіч, в
користовуючи ліа
ту і болотисту МІСІ
вість. Рицарі пове
нулися ні з чим.
Ніклот після цьо
завдав поразки да
цям, союзникам а
мецьких феодаліз,
вигнав німецькій а
лоністів назад у І
меччину.
Проте німці прі
Завоювання німецьких феодалів на Сході довжували настуїі
в боротьбі з ними у 1160 р. загинув Ніклот. Його сини деякий час вея
боротьбу з німецькими агресорами, але не могли відстояти незалежнісп
своїх володінь. Слов'янське населення насильно окатоличувалося і потх
пило під владу німецьких феодалів.
Усе ж ободрити не скорилися і час від часу бралися за зброю. У зв'яз
з цим Генріх Лев, становище якого через конфіскацію його земель імпер
тором Фрідріхом І Барбароссою було дуже хитким, пішов на поступки
в'янській знаті і передав управління більшою частиною ободритських
Кордони Польщі в 1370 р.
І і Землі Тевтонського ордену приєднані
до Польщі по Торунськону миру 1466 р.
Васальні володіння Польщі
•00 и 100
1466 р.
2 0 0 н і

Лекція 8 Німеччина у XII - XIII ст.
мель князю Прибиславу, сину Ніклота. Приби-
слав створив у 1170 р. Мекленбурзьке герцогс¬
тво (назва «Мекленбург» є частково перекла¬
дом, частково викривленням слов'янської на¬
зви м. Великіград - Мелікіград - Мекеленград
- Мекленбург) - напівслов'янське, напівніме-
цьке князівство, що ввійшло до складу імперії.
У ньому поселилися численні німецькі колоніс¬
ти, не лише рицарі, але й селяни і міщани,
які зайняли там привілейоване становище.
Частина земель ободритів була безпосередньо
включена до складу володінь герцога Саксон¬
ського. Захоплене Генріхом Левом м. Любек (за¬
сноване німцями на місці колишнього слов'ян¬
ського міста) стало важливим німецьким пор¬
том на Балтійському морі і одночасно форпос¬
том для просування німців у Прибалтику.
У 1180 р. свою незалежність втратили по¬
моряни. Тут також утворилося напівслов'ян¬
ське князівство під назвою Померанії (змінена
слов'янська назва Помор'є). Іншою назвою три¬
валий час була Славія.
Генріх Лев і його
дружина Матильда
Два срібних брактеати Генріха Лева
Майже одночасно з війною про¬
ти ободритів розпочалися воєнні дії
проти лютичів. Німецьких рицарів
очолював інший саксонський герцог
Альбрехт Ведмідь Асканій (пом.
1170 р.). У середині XII ст. йому вда¬
лося встановити контроль над лю¬
тичами і стати браніборським кня¬
зем. Розширюючи ці володіння, син
і внук Альбрехта утворили Бранден-
оурзьке маркграфство. Близько 1244 р. на землях племені шпрев'ян (від р.
Шпреви, або Шпрее, як пізніше назвали її німці) заснували м. Берлін, що
стало столицею маркграфства.
Територія між Ельбою й Одером уже з кінця XII ст. почала колонізува¬
тися німецькими селянами і міщанами. Герцоги і маркграфи надавали їм
землю («велику німецьку гуфу», близько 24 га) і звільняли на декілька
років від податків. Феодал знаходив підрядчика (локатора), який вербував
переселенців і ставав старостою села. Йому надавалася подвійна гуфа на
правах спадкового чиншового держання. Колоністи вважалися особисто
вільними людьми, тому їхнє становище тривалий час було набагато кра¬
щим, ніж селян у самій Німеччині. Колоністи відводили собі кращі землі, з
.яких витіснялося корінне слов'янське населення. При найменшій спробі опору
слов'ян відтісняли на гірші землі, виганяли, насильно онімечували. Правда,

Історія середніх віків
з джерел видно, що ці утиски дещо перебільшувалися радянськими дослід¬
никами. Наприклад, «Зерцало» 30-х років XIII ст. зобов'язувало надавати
слов'янину при викликові в суд перекладача. Німецька колонізація сприяла
також економічному піднесенню Заельб'я: збільшилася площа орних зе¬
мель, з'явилися нові міста, зміцнилися торговельні зв'язки тощо.
Інший напрям німецької колонізації - це придунайські землі. Ще на¬
прикінці X ст. тут виникла Австрійська марка, яка в 1156 р. стала самостій¬
ним герцогством. Місцеве слов'янське населення потрапило під владу німе¬
цьких феодалів та церковників. Усе ж тривалий час воно складало біль¬
шість селянства. Ще й в наш час в австрійській провінції Каринтії ЗО %
населення складають слов'яни-ссорутанм, а Південна Каринтія є республі¬
кою Словенія.
Складну історію пережила слов'янська область Сілезія. Населена сілез¬
цями (давні слєзани), вона входила спочатку до складу Польського коро¬
лівства. Внаслідок феодальних усобиць у Польщі XII - XIII ст. сілезькі
князі розірвали свій ленний зв'язок з польським королем і визнали своїм
сюзереном німецького імператора (вперше Фрідріха Барбароссу в 1163 р.).
Сілезія піддалася німецькій колонізації і під назвою герцогства Сілезького
входила до складу «Священної Римської імперії», а з середини XIV ст. - до
Чехії.
Наприкінці XII ст., за ініціативою бременського та гамбурзького купец¬
тва, а також при активній підтримці бременського архієпископства почало¬
ся загарбання території Східної Прибалтики, де проживали угро-фінські
племена лівів та естів і балтські племена латгалів, земгалів, куршів. Загарб¬
никам вдалося заснува¬
ти тут Лівонське єпис¬
копство і ліквідувати
владу місцевих князьків,
які були васалами Полоць¬
кого князівства. У 1201 р.
була заснована фортеця
Рига, а в 1202 р. там
же виник духовно-ли¬
царський орден «воїнів
Христових у Лівонії»,
або мечоносців. Мечонос¬
ці стали головною удар¬
ною силою загарбників.
До 20-х років XIII ст. нім¬
цям вдалося повністю
підкорити племена, які
мешкали на території су¬
часної Латвії. Після цьо¬
го вони почали загар-
Територія Прибалтики, завойована німцями бання земель естів на

Лекиія 8 Німеччина у XII — XIII ст.
яких з боку моря вели наступ і данські феодали. У 1224 р. загарбники
підкорили східну Естонію, яка платила данину Новгороду, і знищили
руський гарнізон міста Юр'єва (Тарту), який відмовився здатися в полон.
Населення Прибалтики було окатоличене. Воно почало платити данину
і десятину. Проте оскільки ці землі знаходилися досить далеко від Німеч¬
чини і Данії, то німецька чи данська колонізація тут не набула помітного
розмаху. Сільське населення, окрім феодалів, було майже виключно тубіль¬
ним, тому воно зберегло і мову, і звичаї, і культуру, незважаючи на тяжкий
соціальний та національний гніт, який посилився з XIV ст.
Мечоносці ще в 20-ті роки XIII ст. намагалися підкорити і литовців, але
це їм не вдалось, оскільки на той час в Литві вже існувала ранньофеодаль¬
на держава, яка організовувала захист північних кордонів. У 1236 р. у битві
під ІПауляєм мечоносці зазнали нищівної поразки. У битві загинуло з пів¬
сотні рицарів на чолі з магістром Волквіном.
У зв'язку з загарбаннями в Прибалтиці свої погляди на ці землі звернули
і тевтонські рицарі, які мріяли про створення власної незалежної держави. За
домовленістю з князем Мазовгі Конрадом у 1231 р. вони почали загарбання
територій прусських племен між Нижньою Віслою та Німаном. Війна проти
пруссів закінчилась у 1283 р. повним їх підкоренням. Частина знаті пруссів
перейшла на службу тевтонським рицарям, але більша частина населення
була перетворена на феодально-залежних селян. Оскільки в Пруссію вже у
XIII ст. почали переселятися німецькі селяни і городяни, а пізніше поляки, то
поступово прусси були асимільовані і наприкінці XVII ст. остаточно зникли.
Ще у 1237 р. орден мечоносців влився в Тевтонський орден, завдяки
чому лівонські володіння потрапили під владу тевтонських рицарів. Саме
спираючись на них, тевтонські рицарі спробували підкорити Псков і Новго¬
род, але 5 квітня 1242 р. Олександр Невський розбив їх на Чудському озері.
Чинили опір загарбникам і прусси. Після ряду виступів окремих прус¬
ських князів у 1260 р. відбулося велике повстання пруссів і частини лівів,
яке було придушене лише в середині 80-х років. Жорстоку боротьбу з ор¬
деном вели і литовці, на чолі яких стояв князь Міндовг (60-ті рр.).
Таким чином, німецька колонізація територій Центральної і Східної Єв¬
ропи в XII - XIII ст. була частиною загальноєвропейського процесу - широ¬
кої «внутрішньої колонізації» і масових військово-колонізаційних рухів.
КУЛЬТУРА НІМЕЧЧИНИ XII - XIII СТ.
Важливим фактором впливу на культурний розвиток Німеччини був
клюнійський рух. Постійною темою літературних творів стала ідея аскетизму.
Непересічне значення для пропаганди аскетичного обігу помислів про
потойбічний світ мав твір «Memento тогі», написаний 1070 р. ченцем Нот-
кером. Він був подібний на проповідь і містив загальний заклик пам'ятати
про те, що очікує людину після смерті. Проте згодом інші автори перейшли
до іншого опису потойбічного світу, до образної уяви Страшного суду над

Історія середніх віків
усіма живучими і тими, кого воскресили з мертвих у кінці світу (як, напри¬
клад, у тексті середини XII ст. «Страшний суд», створеному у Гамбурзі),
до зображення страждань у чистилищі (наприклад, у «Баченні Павла») і,
нарешті, до живописання жахів пекла, що навіювало страх, і зображення
райського блаженства, що вабило своєю принадністю (наприклад, у поемі
XII ст. «Небо і пекло»).
Складовою частиною світської культури
дворянства була куртуазна (феодально-при¬
дворна) література, що стала систематизова¬
ним викладом феодально-рицарського світо¬
сприйняття, формою світоглядної полеміки.
Світська література написана літературною
мовою і мала позарелігійний характер. У той
час коли в побуті спілкувалися діалектом, лі¬
тератори використовували мову, що мала ха¬
рактер всезагальної або письмової мови.
Тематикою куртуазної лірики XII - XIII ст.
були: кохання до жінки, релігійні вірші, піс¬
ні про хрестові походи, природа, мораль, по¬
літика, дидактичні настанови тощо. Серед ру¬
кописних поетичних збірників виділимо «Ма¬
лий гейдельберзький збірник пісень» (1300 р.,
Мініатюра з «Великого Страсбург), «Вейнгартенський збірник пісень»
гейдельберзького збірника (1300 р., Констанца), «Великий гейдельберзь-
пісень» кий збірник пісень» (1310 - 1330 рр., Цюрих),
який називають ще «Збірник Манессе» (за штт
іменем ініціатора його складання Рюдінгера
Манессе); «Ієнський збірник пісень» XIV ст.
з нотним записом.
Найпоширенішою темою куртуазної ліри¬
ки було кохання до жінки. Наприклад, у
п'ятнадцяти піснях алеманського міністеріа-
ла Гартмана фон Ауе (1160-1210 рр.). Тюрин-
зький поет Генріх фон Морунген (близько 1150
- 1222 рр.), який користувався покровительс¬
твом мейсенського маркграфа Дітріха TV,
став ченцем монастиря св. Томи у Лейпцигу,
у ЗО піснях підняв тему безнадійного кохання,
традиційного для мінезангу (рицарської лірич¬
ної поезії). У їх сюжетах були похвала дамі,
скарги рицаря на відсутність нагороди за слу¬
жіння дамі, опис страждань, які спричиняє
дама люблячому її рицарю, а також щастя,
що переживає закоханий рицар, якому снить¬
ся здійснення його бажань. ,
Мейстерзингер Вальтер
фон дер Фогельвейде

Лекція 8 Німеччина у XII — XIII ст.
Вершиною куртуазної лірики стала твор¬
чість Вальтера фон дер Фогельвейде (1170 -
1230 рр.), якого вважають літописцем свого
часу. Дійшли до нас також твори Ульріха фон
Ліхтенштейні! (1200 - 1275 рр.), Буркхарда
фон Хоенфельса (1190 - 1242 рр.) і Готфрида
фон Нейфена (1200 1280 рр.).
Важливу сторінку у розвиток німецької
культури вписали ваганти (подорожуючі від
університету до університету студенти, які
залежали від багатих меценатів і ставили їм
на службу свої знання теології чи поетичної
майстерності). Знання вони набували у фран¬
цузьких університетах, особливо Паризько¬
му, де процвітало антидогматичне вчення П'єра Абеляра (1079 - 1142 рр.).
Для подорожуючих кліриків було характерним неприборкане прагнення до
свободи і духовної незалежності. їхні твори збереглися у великому збірни¬
ку XIII ст. «Carmina burana» (назва походить від місцезнаходження руко¬
пису - Бенедиктбейрен). Вони копіювали стиль античних авторів (напри¬
клад, Овідія) і писали латиною. Найвидатнішим серед них вважають авто¬
ра, відомого лише за псевдонімом Архипгіт, у поезії якого простежується
агресивна антипапська сатира.
Домінуючим видом куртуазної літератури була епічна поезія, що досяг¬
ла найвищого розквіту у XII - XIII ст. Зразком для неї були епічні твори
античної і старофранцузької літератури. Найвідоміші з них - «Пісня про
Олександра» (близько 1150 р.) клірика Лампрехта, жителя Рейнської об¬
ласті, перша епічна поема німецькою мовою про життя Олександра Маке¬
донського; «Пісня про Роланда» (близько 1170 р.) регенсбурзького Конрада,
написана за дорученням Генріха Лева за зразком французької поеми під
тією ж назвою.
До епічних творів цього періоду належать поеми «Тристан та Ізольда»
брауншвейзького міністеріала Ейльхарта фон Еберге, «Енеїда» Генріха фон
Фельдеке, «Троя» гессенського клі¬
рика Херборта Фріи^арського.
Під впливом старофранцузьких
поетів у Німеччині з'являються ро¬
мани про рицарів короля Артура.
Так, Гартман фон Ауе, крім трак¬
тату про кохання до жінки під наз¬
вою «Книжечка» (1180 - 1185 рр.),
написав сюжетно пов'язані романи
у віршах про рицарів короля Арту¬
ра - «Ерек» (1180 - 1185 рр.) та
Дама під захистом рицаря. «Івейн» (1200 р.). А дворянин зі Схід-
Алегорична мініатюра ної Франконії Вольфрам Ешенбах
Богиня любові, персонаж
поезії мінезингерів

Історія середніх вік:І
(1170 - 1220 рр.) став знаменитим завдяки своєму роману «Парцифаль» і
восьми любовним пісням, у яких оспіване подружнє кохання.
Ідея служіння дамі суперечила феодальній практиці, що приводило до
втрати цією ідеєю її прогресивно-гуманістичної суті. Сприйняти гуманістичні
начала класичної середньовічної епіки і розвинути їх далі випало на долю
міщанина Готфрида Страсбурзького (друга половина XII - початок XIII ст.).
Ідея високого кохання і зображення людини у нього набувають трагічшгх
рис, що вказує на нову естетичну орієнтацію. Його роман «Тристан та Ізольда
(1205 - 1215 рр.) за мотивами поеми Томаса Британського залишився неза¬
вершеним. Повну обробку цього сюжету здійснив уже згадуваний Ейльхарт
фон Еберге, який використав також оповіді і казки острівних кельтів.
До цього періоду належить і «Пісня про Нібелунгів», створена близько
1200 р. австрійцем невідомого походження. Сюжети героїчних оповідей з
пісні знайшли відгук у багатьох інших творах. Наприклад, у «Сазі про Тід-
река» (1250 р.), «Сазі про Волсунгів» (XIII ст.), поемі про Зейфрида (XII -
XIII ст.), епічній поемі «Кудруна» (1230 - 1240 рр.) невідомого автора тощо.
У XIII ст. у Німеччині поширюється готична архітектура. Проте пере¬
хід від романського стилю до готики відбувався тут значно повільніше, ніж
у Франції. Багато тогочасних будівель були споруджені у так званому «пе¬
рехідному стилі». Як і в інших країнах Західної Європи, тут поширилися
великі двобаштові кафедральні собори із тесаного каменю. Прикладом може
бути знаменитий Кельнський собор, будівництво якого розпочалося із сере¬
дини XIII ст. У північних районах Німеччини придатного для будівництва
каменю було недостатньо, тому там широко використовували цеглу. А по¬
чаток «цегляній готиці» поклало спорудження церкви у м. Любек.
Таким чином, до кінця XIII ст. Німеччина залишилася роздробленою
країною. В ній не було єдиного економічного центру, який зміг би виступити
центром політичного об'єднання. Між окремими регіонами Німеччини не
існувало міцних економічних зв'язків, тому процес централізації мав локаль¬
ний характер, тобто протікав відособлено у кожному окремому князівстві.
Перешкодою централізації влади були також відсутність союзу між коро¬
лівською владою і містами та італійська політика німецьких імператорів.
Питання для контролю:
Визначте особливості соціально-економічного розвитку Німеччини в
XII - XIII ст.
Які характерні риси політичного розвитку Німеччини?
Як відбувалося зміцнення системи територіальних князівств у краї¬
ні?
Проаналізуйте хід і значення німецької агресії проти полабських сло¬
в'ян.
Охарактеризуйте процес загарбання території Східної Прибалтики і
роль у ньому духовно-рицарських орденів.
Проаналізуйте розвиток культури Німеччини у XII - XIII ст.

(М
Історія
середніх віків
хроніці). Авторами міських хронік були члени міських рад, купці, цехові
майстри, професори університетів тощо. У них історія міста часто розпочи¬
нається зі всесвітньої хроніки. Серед найцікавіших назвемо віршовану хро¬
ніку «Битва ткачів» невідомого автора (про повстання кельнських ткачів
1369 - 1370 рр.), анонімну повну кельнську хроніку, надруковану 1499 р. і
названу за іменем видавця Кельгофською (від створення світу), всесвітню
хроніку страсбурзького каноніка Твінгера Кенігсхофена (1346 - 1420 рр.),
нюрнберзьку хроніку гуманіста Гартмана Шеделя, надруковану в 1493 р.
Кобергером з 1600 ілюстраціями тощо.
Особливо важливими для історії Північної Німеччини є хроніки ганзей¬
ських міст, у першу чергу Любека. Наприклад, хроніка секретаря міськра¬
ди Іогана Роде (пом. 1349 р.), хроніка францисканця Детмара (доведена
ним до кінця XIV, а потім продовжена членами магістрату до 1482 р.), хро¬
ніка домініканця Германа Корнера (1365 - 1438 рр.). Історія Бремена до
1430 р. відображена в хроніці Іогана Гемелінга, продовжена до 1436 р. кано¬
ніком Генріхом Вольтерсом. Магдебурзьку хроніку написав секретар міськ¬
ради Генріх Ламменшпрінге (до 1372 р.), а потім склали п'ять продовжень
аж до 1516 р .
Представлена у джерелах й історія територіальних князівств, особливо
великих. Так, історія Австрії відображена у хроніці віденського професора
Томаса Ебердорфера (пом. 1464 р.), що мала характер щоденника; хроніка
каринтійського священика Якова Унреста другої половини XV ст. (1435 -
1499 рр.). Цікавою історією Саксонії є твір Вернера Ролевінка (пом. 1502 р.)
«Хвала старій Саксонії, що називається нині «Вестфалією». Історія Пруссії
під владою Тевтонського ордену описана в хроніці священика Петра Дуіс-
бурзького (до 1330 р.) і його продовжувачів (до 1435 р.). На основі багатьох
міських хронік (Базеля, Берна, Цюриха) була складена історія Швейцарії
Діобольда Шиллінга Молодшого (до 1509 р.).
В умовах падіння авторитету центральної влади майже зникають ім¬
перські хроніки. Історію всієї Німеччини описав до 1378 р. згадуваний Твін-
гер Кенігсхофен у 1415 р. Цікаво, що хроніка розпочинається латиною, а
завершується німецькою мовою. Останнім представником імперської істо¬
ріографії був навіть не німець, а італієць, гуманіст Еней Сільвій Пікколомі-
ні (1405 - 1464 рр.), згодом папа Пій II, який, створив опис Німеччини, на¬
друкований у 1458 р., а також «Життя і діяння Фрідріха III», доведене до
1458 р.
Діяльність органів центральної влади висвітлена в регістрах імперсь¬
кої канцелярії, куди вписувалися видані документи - укази, привілеї, патен¬
ти, а також у постановах імперських сеймів.
Боротьба імперії з папством знайшла відображення в різних політич¬
них трактатах. Наприклад, теорія главенства імператора розроблена Іорда-
ном О снабрюкським у трактаті «Про прерогативи Римської імперії» (1280
- 1281 рр.), Марсилієм Падуанським у творі «Захисник миру» (1324 р.)
тощо. Шляхи реформування католицької церкви накреслені у творі Мико-
лая Кузанського «Про католицьку згоду» (1433 р.), програма реформ у дер-

Лекція 9 Німеччина у XIV — XV ст.
жаві в інтересах радикального бюргерства показана в анонімному памфлеті
«Реформація імператора Сигізмунда» (кінець 1430-х рр.).
Історія німецьких університетів представлена матрикульними записа¬
ми, що містять списки студентів, етапи проходження курсів і отримання
вчених ступенів, а також рукописами підручників і лекційних записів, які
свідчать про характер університетського викладання.
ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО І СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО
РОЗВИТКУ НІМЕЧЧИНИ У XIV CT.
Розпад «Священної Римської імперії», що розпочався в XIII ст., продов¬
жився і в XIV ст. Хоча держава залишалася найбільшим політичним утво¬
ренням, її кордони були фактично номінальними, оскільки в їх межах зна¬
ходилися цілком самостійні держави Північної Італії і Тоскани, королівство
Чехія і Швейцарський союз (з XIII ст.). Чітких кордонів не мала не лише
імперія, а й окремі територіальні об'єднання всередині країни. Вони зміню¬
валися у результаті війн, міжусобиць, династичних шлюбів, змін у васаль¬
них зв'язках. Лише з другої половини XV ст. розпочинаються повільні змі¬
ни у цій ситуації.
У 1291 р. на території Німеччини утворився Швейцарський союз із
вільних общин трьох альпійських «лісових земель» - Швіца, Урі й Унтер-
вальдена. Спроби Габсбургів підкорити їх і оволодіти торговим шляхом з
Німеччини в Італію через перевал Санкт-Готхард (Сен-Готард) спричи¬
нили серйозний опір швейцарців. А в 1315 р. швейцарська піхота, сформо¬
вана із селян, вщент розбила німецьких рицарів поблизу гори Моргантен
(південніше Цюрихського озера). До союзу у середині XIV ст. приєдналося
5 кантонів (міських округів) - Люцерн, Цюрих, Берн тощо. Проте фактич¬
ної автономії союз досягнув після розгрому своїх суперників у Швабській
війні 1499 р. Міжнародне ж визнання прийшло тільки за Вестфальським
миром 1648 р., а союз став конфедерацією.
Незважаючи на роздробленість, Німеччина у XIV - XV ст. переживала
економічне піднесення. Переважно це стосувалося міст, де відбувалося по¬
дальше зростання ремісничого виробництва і торгівлі, особливо міжнарод¬
ної. Уже на межі XIII - XIV ст. у Німеччині було близько 3500 міст, в яких
проживало приблизно 2,5-3 млн чол. Хоча більшість з них була дрібними
містечками з числом жителів до тисячі, існували міські центри з 5-10 тис.
населення і навіть більше 20 тис. (Кельн, Страсбург, Любек та інші).
Країни на узбережжі Балтійського і Північного морів та торговельні
центри на Середземному морі - Венеція і Генуя, що вели транзитну торгів¬
лю між Західною Європою і країнами Леванту, зв'язувалися між собою
шляхом, який проходив через Альпійські перевали і по Рейну через Німеч¬
чину. Завдяки вигідному розташуванню на шляхах світової торгівлі, північ-
нонімецькі (Бремен, Гамбург, Любек, Росток), південнонімецькі (Аугсбург,
Нюрнберг, Базель, Відень) і рейнські міста (Кельн, Страсбург, Шпейєр, Вормс

Історія середніх віків
тощо) у XIV ст. стали брати все активнішу участь у торгівлі Європи зі
Сходом, між північчю і півднем Європи, між цими містами і країнами північ¬
ної частини Європи. Причому міста, розміщені вздовж «Великої рейнської
дороги» були не лише центрами посередницької торгівлі, але й славилися
виробництвом лляних і вовняних тканин, металообробкою тощо.
Особливістю економічного розвитку Німеч¬
чини продовжував залишатися слабкий зв'я¬
зок між містами усередині країни. Тому зрос¬
тання ремесла і торгівлі не привело до виник¬
нення загальнонімецьких ринкових зв'язків і
єдиного економічного центру. Виробництво у
німецьких містах було розраховане переваж¬
но на місцеві ринки, хоча склалися центри,
особливо на півдні, продукція яких цінувалася
не лише в країні, але й за кордоном. Вони сла-
Горизонтальний ткацький вилися високоякісними лляними і бавовняни-
верстат ми ТКанинами, в тому числі бумазеєю (бавов¬
няною тканиною з начосом на зворотній стороні, на зразок байки), шовко¬
ткацтвом, металообробкою. Загальноєвропейське визнання отримали виро¬
би з металу нюрнберзьких майстрів - від художнього лиття, ювелірних
виробів, зброї, церковних дзвонів і світильників до ножиць, циркулів, клі¬
щів й інших інструментів. З другої половини XIV ст. у великих містах існу¬
вало більше 50 галузей виробництва, а в ряді галузей (металообробка, сук-
новиробництво) з'явилися спеціалізації з 20 професій, що формувало пере¬
думови для розвитку німецької мануфактури.
Проникнення торгово-грошових відносин привело до загострення соціаль¬
них конфліктів у місті, боротьби між патриціатом і цеховими майстрами.
Проте міста самі змушені були вести боротьбу і з князями, які намагалися
претендувати на прибутки міщан, і з рицарством, особливо у Південно-
Західній Німеччині. Рицарі - васали короля з послабленням імператорської
влади опинилися самі по собі. Вони втратили значення як військовий стан,
оскільки війни стали вестися за допомогою найманих загонів, і намагалися
компенсувати свій матеріальний статок частково шляхом посилення визис¬
ку селян. Але основна маса рицарів виживала за рахунок феодальних усо¬
биць або грабунків на дорогах.
Міста шукали захисту, проте слабка імператорська влада не могла за¬
хистити їх від свавілля князів і грабунків рицарів, а також не охороняла
інтересів німецьких купців у зовнішній торгівлі. У цих умовах міста виму¬
шені були самі взяти на себе захист власних інтересів як усередині країни,
так і за її межами, об'єднуючись у союзи. Найбільшим з них не лише в
Німеччині, але й в усій середньовічній Європі стало північнонімецьке торго¬
вельне товариство - Ганза. Вона виникла ще в XII ст. як об'єднання окре¬
мих груп купців і до середини XIV ст. перетворилася в союз міст, проісну¬
вавши більше 500 років, формально до 1669 р., а розквіт її припав на
XIV ст., коли було об'єднано в союз близько 160 міст.

«Священна Римська імперія» в XIV - XV ст.

Історія середніх вікі
Основною метою Ганзи була активна посередницька торгівля, забезпе
чення безпечних торговельних шляхів, гарантії привілеїв, монопольних праї
своїх купців за кордоном, стабільності політичного устрою в союзних містах
Вона охоплювала майже усі німецькі міста по узбережжі Північного і Балтій¬
ського морів, а ядро союзу складали Росток, Вісмар, Любек, Гамбург, Бремеї
і Штральзунд. Ганза врегульовувала судові, митні і монетні справи, викори¬
стовуючи дипломатичні, економічні, політичні і навіть військові методи.
З метою ведення транзитної торгівлі Ганза засновувала свої торгові
контори у Новгороді, Стокгольмі, Бергені, Лондоні, Брюгге, Каунасі тощо
Союз мав величезну флотилію із близько 1000 кораблів тоннажністю 200 -
300 т, а пізніше ще більше, що везла зі Скандинавії, Прибалтики і руських
земель зерно, рибу, сіль, ліс, мед, віск, сало, хутра, вироби з дерева, а в
зворотному напрямку - західноєвропейські вироби з металу, срібло, вина,
високоякісні тканини, предмети розкоші, прянощі з Леванту тощо.
Ганзейський союз виступав як самостійна політична сила. З другої поло¬
вини XIV ст. почали скликатися регулярні з'їзди представників союзних міст,
владу в яких вершили представники патриціату. Самостійною була і зовнішня
політика союзу. Наприклад, у 1367 р. Ганза у союзі зі Швецією і герцогством
Мекленбурзьким розпочала війну з Данією. За укладеним по її завершенні у
1370 р. Штральзундським миром, крім підтвердження привілеїв своїх купців,
союз отримав ряд фортець на півдні Скандинавського півострова.
Однак Ганзейський союз не зміг стати ні економічним, ні політичним
центром Німеччини. Кожне місто вело свої справи самостійно. У союзу не
було ні спільного управління, ні спільних фінансів, ні спільного флоту. Зу¬
силля членів союзу об'єднувалися лише для здобуття привілеїв у районах
ганзейської торгівлі. Загалом союз відіграв подвійну роль: сприяв розвитку
посередницької торгівлі на величезній території, але знищував конкурентів
з інших країн; відстоював комунальні свободи своїх членів перед зазіхан¬
нями феодалів, але придушував виступи міської бідноти проти патриціату;
об'єднував міста Північної Німеччини, але відокремлював їх від інтересів
інших регіонів країни тощо.
Ганзейський союз був не єдиним великим міським об'єднанням у Німеч¬
чині. У 70-х роках XIV ст. виникли Швабський союз міст і Союз рейнських
міст, які об'єдналися в 1381 р. У коаліцію входило більше 50 міст з метою
забезпечення незалежності від князів і нападів рицарів у Західній і Півден¬
но-Західній Німеччині. У відповідь активізується і рицарство, створюючи
ряд своїх станових об'єднань - Товариство Лева, Товариство щита св.
Моргена, Товариство св. Вільгельма, які вступали у боротьбу з міськими
союзами. Цим вирішили скористатися князі, які не бажали посилення ні
міст, ні рицарів. Коли Швабський союз розпочав збройний конфлікт з гер¬
цогом Баварським через претензії герцога, князі стали на бік рицарів і
розгромили союз міст у 1388 р.
У 1380 р. було засноване «Велике Равенсбурзьке товариство», що тор¬
гувало з Південною Європою. Проте союзи міст в цілому не відіграли пози¬
тивної ролі в історії Німеччини, оскільки лише посилювали феодальну роз¬
дробленість країни.

Лекція 9 Німеччина у XIV — XV ст.
НОВІ ЯВИЩА В ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ
НІМЕЧЧИНИ XV СТ.
Вигідне розташування Німеччини на
шляхах світової торгівлі сприяло розвитку
ремісничого виробництва. У XV ст. головною
галуззю виробництва, що працювала на відда¬
лені ринки, стає виготовлення вовняних тка¬
нин, чому сприяли розвиток вівчарства і на¬
явність місцевих барвників. Значних успіхів
досягло і виробництво бавовняних тканин і
полотна, які вивозилися в Італію й Іспанію.
Необхідність сировини з різних країн і
умови збуту продукції на віддалених рин¬
ках приводили у XV ст. до підкорення не¬
багатих ремісників купцю-підприємцю. Крім
того, виробництво деяких видів продукції
вимагало складнішого і нового обладнання,
набути яке ремісник міг лише за допомогою
купців, які володіли капіталами. Такий ку¬
пець ставав організатором і керівником усьо¬
го процесу виробництва і перетворював без¬
посередніх виробників у фактично залеж¬
них найманих працівників. Таким чином за¬
роджувалися елементи ранньокапіталістичного виробництва у формі
розсіяної мануфактури. Найраніше ця форма
з'явилася в текстильній промисловості, у сіль¬
ських районах, де не було цехів з їхньою рег¬
ламентацією. Елементи ранньокапіталістичних
відносин особливо проявилися в новій галузі -
книгодрукуванні, що започаткував близько
1445 р. Иоганн Гутенберг.
Сприятливі умови для зародження нових
відносин склалися і в гірничій справі, в якій
Німеччина займала перше місце в Європі. Зем¬
ні надра, що знаходилися у власності общи¬
ни, поступово перетворювалися у князівські й
імператорські володіння, що здавалися окре¬
мим особам або групам рудокопів. У шахтах
використовували вільну працю, тому селяни-
втікачі, які працювали на гірничих промислах,
не могли бути затребувані феодалами. Рудо¬
копи об'єднувалися в трудові товариства
(деюегк зсНалеп), учасники яких самі працю¬
вали в шахтах, добували і плавили руду.
Сторінка з першої книги
надрукованої Гутенбергом
Будинок цеху суконників

Історія середніх вік
Упродовж XIV - XV ст. ці тобі
риства поступово стали втрачати лет.
вісний трудовий характер. Зростав
ня видобутку руди вимагало поглігс
лення шахт, подовження штолеш
встановлення водовідвідних і повіт
роочисних споруд. Усе це вартувал»
значних коштів. Тому в останні де¬
сятиліття XV ст. членами товарисп
рудокопів були лише особи, які во¬
лоділи необхідними грошовими су¬
мами. Туди стали проникати багаті
міщани, монастирі, торговельні фір¬
ми, які отримували частину прибутків, пропорційну їхнім внескам. Власники
надр - князі й імператори - брали кредит у торгово-лихварських фірм і
закладали їм гірничі багатства своїх територій. Власники великих торгово-
лихварських компаній (наприклад, Ганс Фуггер з Аугсбурга) здавали гірничі
промисли підприємцям або самі брали участь в експлуатації рудокопів.
У гірничій справі широко застосовува¬
лися й наймані працівники, які піддавалися
утискам і експлуатації. Тому у другій поло¬
вині XV ст. починаються заворушення гір¬
ників, які вимагають збільшення платні і по¬
кращення умов праці.
Таким чином, для економічного розвит¬
ку Німеччини в XV ст. було характерним
піднесення міст і зародження в окремих га¬
лузях ремесла нових форм виробництва. Але
ці нові явища наштовхувалися на серйозні
перепони:
- нерівномірність економічного розвит¬
ку країни (піднесення одних міст і
земель поєднувалося з падінням ін¬
ших) ;
- слабкість економічних зв'язків між
окремими областями;
- відсутність єдиного внутрішнього ринку;
- політична роздробленість країни;
- зростаючий натиск на селянство, а саме явище сеньйоріальної реак¬
ції на селі.
Саме від останнього фактора перейдемо до характеристики нових явищ
у сільському господарстві і становища німецького селянства у XV ст. З
другої половини XIV ст. після деякого полегшення становища сільських
жителів у Німеччині спостерігається намагання феодалів до зміцнення і
розширення кріпацтва та збільшення повинностей.
Дроблення руди залізним
молотом
Видобуток руди

Лекція 9 Німеччина у XIV — XV ст.
Бурхливий розвиток міст відгукнувся в селі рядом несприятливих нас¬
лідків, у тому числі так званими «ножицями цін»: високими цінами на ре¬
місничі вироби і низькими на сільськогосподарську продукцію, особливо на
зерно. Демографічна криза привела до запустіння земель, що спонукало
зростання питомої ваги тваринництва, у тому числі вівчарства і стійлового
розведення худоби, розширення садово-ягідних і технічних культур. Таким
чином, в аграрному устрої тогочасного німецького села намітилися дві основні
тенденції. Одна характерна для територій
від неї для колонізованих раніше земель.
Процес посилення експлуатації від¬
бувався по-різному в окремих регіонах і
мав різні результати. На схід від Ельби у
зв'язку зі збільшенням потреб в аграр¬
ній продукції місцевих міст і зростаючим
попитом на хліб за кордоном, особливо у
Фландрії і Північних Нідерландах, уже в
XV ст. намітилося піднесення господар¬
ської активності дворянства. Центрами
хлібного експорту стали польське місто
Ґданськ і німецькі міста Ганзейського
союзу - Любек, Росток, Вісмар, Штраль-
зунд. Наприклад, із Ґданська у 1481 р. на
захід у Голландію і Фландрію відплива¬
ло 1100 кораблів. Зросли ціни на хліб і в
самій Північно-Східній Німеччині, що
породило у дворянства намагання розши¬
рити свої господарства за рахунок селян¬
ських наділів. Любекська хроніка XV ст.
повідомляла, що «дворяни цих земель разом із жадібними купцями стали
торгівцями хлібом через велику дороговизну хліба у Фландрії... Вони від¬
правляють жито на кораблях у Фландрію і тим самим підвищують ціни на
жито в Любеку... »
Але спроби зганяти селян з землі і переведення їх на панщину не могли
здійснюватися в широких розмірах у XV ст. через опір вільних і забезпече¬
них землею німецьких поселенців - колишніх колоністів. Тому основний
тягар утисків німецьких феодалів на цих територіях ліг на плечі збереже¬
них там слов'янських і литовських селян.
У районах Північно-Західної Німеччини першорядну роль відіграв роз-
зиток місцевого ринку, тобто попит на сільськогосподарську продукцію з
боку ближніх і розвинених міст.
Зростання виробництва вовняних тканин у Вестфалії і Саксонії посили¬
ло попит на вовну, стимулювало розвиток вівчарства, намагання феодалів
збільшити власне господарство. Але тут уже до XV ст. сформувалася вер¬
ства заможних селян, які тримали земельні наділи на спадковому праві і
призвичаїлися до умов місцевого ринку. Селяни успішно чинили опір фео¬
на захід від Ельби, інша - на схід
Пограбування села
німецькими солдатами

Історія середніх віків
далам, використовуючи протиріччя князів і рицарів. Тому феодали виму¬
шені були ліквідовувати власну оранку і здавати землю в оренду заможним
селянам.
У Південній і Південно-Західній Німеччині не склалося умов для розвитку
великого панщинного сільськогосподарського виробництва, що вирощувало
хліб на експорт. Це обумовило особливий характер утисків на селянське
господарство. Посилення феодальної експлуатації йшло шляхом збільшен¬
ня панщини на роботах з вирощування льону й інших технічних культур,
розширення панського вівчарства за рахунок захоплення общинних угідь,
збільшення поборів, посилення особистої залежності селян, перетворення
спадкових держань у термінову і короткотермінову оренду. Хоча ці явища
в XV ст. ще не стали масовими, але їхні результати загострили соціальну
боротьбу на селі.
Політичний памфлет 30-х років XV ст. так описував становище німець¬
ких селян: «їм забороняють користуватися лісами, їх обкладають побора¬
ми, у них відбирають щоденне харчування без усілякого милосердя. Відби¬
рають у них насильно і водночас живуть за рахунок їхньої праці. Адже без
них ніхто не може існувати. І звір у лісі, і птаха в повітрі потребують селя¬
нина».
ЗАКРІПЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ
НІМЕЧЧИНИ
Характерною особливістю політичного розвитку країни було посилення
влади територіальних князів і послаблення позицій імператора. Німецькі
князі визнавали імператорську владу лишень тому, що її можна було вико¬
ристати для розширення своїх володінь. Цій же меті служили і рейхстаги
(загальноімперські з'їзди представників усіх земель, що входили до імпе¬
рії), які скликалися імператорами. Проте ні в імператора, ні у рейхстагу не
існувало виконавчого апарату. Імператор володів певною владою, оскільки
був одним із територіальних князів. У країні не сформувалося єдиного за¬
конодавства, не існувало загальноімперського суду, не було загальнодер¬
жавних фінансів і єдиної монети. На межі XIV - XV ст. різні монети карбу¬
валися в Німеччині в 500 місцях.
У деяких князівствах існували станові представництва - лантаги (зі¬
брання дворян, духовенства і міщан). Вони служили князям знаряддям під¬
корення своїм інтересам усіх станів і збирання коштів з населення. А імпе¬
раторський престол став засобом для посилення впливу того князівського
дому, якому належав. Найсильніших князів у Німеччині, які мали право
обирати імператора, називали курфюрстами, тобто князями-виборцями.
Вони пильно стежили, щоб імператорська влада не посилювалася, а в про¬
тивному разі князі його зміщували.
Посилення Габсбургів на початку XIV ст. привело до того, що князям
вони стали небезпечні. Королем обрали невидатного князя Адольфа Нассау.

Лекція 9 Німеччина у XIV — XV ст.
Але його дуже швидко змістили за пору¬
шення обіцянок, даних князям. І в 1308 р.
королем обрали графа Генріха Люксембур¬
зького (1308 - 1313 рр.), який одружив свого
сина Яна на спадкоємниці чеського престо¬
лу Єлизаветі, що забезпечило Люксембур¬
гом Чехію і титул курфюрста.
У 1310 р. король Генріх VII відправився
з військом в Італію, щоб отримати імпера¬
торську корону і кошти. Його коронували в
Римі, але під час війни Генріх помер. Після
його смерті розпочалася боротьба за коро¬
лівський титул. Феодальні угруповання зве¬
ли на королівський престол відразу двох
королів - Фрідріха Габсбурга і Людвіга Ба¬
варського. У взаємній боротьбі переміг пред¬
ставник дому баварських герцогів Віттельс-
бахів. Людвіг (1314 - 1347 рр.) намагався
збільшити свої володіння і організував но¬
вий похід в Італію, де втрутився у боротьбу
партій, ставши на бік міської аристократії проти
папи Іоанна XII, за що понтифік відлучив його
від церкви. Однак Людвіг захопив Рим і посадив
на престол антипапу, який коронував його імпе¬
раторською короною. Згодом невдоволені римля¬
ни повстали, і Людвігу з його антипапою довело¬
ся втікати.
Авантюристичний похід Людвіга розчарував
його прибічників і завершився повним провалом,
а німецькі князі, не бажаючи посилення роду Віт-
тельсбахів, обрали ще за його життя нового імпе¬
ратора з роду Люксембургів - Карла IV (1347 -
1378 рр.), який був королем Чехії Карлом І і пра¬
вив більше ЗО років.
Намагаючись зміцнити свої позиції і встано¬
вити хоча б відносний порядок у країні, Карл IV у
Людвіг IV БаВарсЬКий 1356 р. видав «Золоту буллу» (грамота з золотою
висячою печаткою), що остаточно закріпила юри¬
дично політичну роздробленість Німеччини і залишалася ядром імперського
законодавства до 1806 р. (ліквідації «Священної Римської імперії»). Булла про¬
голошувала законним установлений в Німеччині порядок обрання короля (ім¬
ператора). Його обирала колегія 7 курфюрстів: 3-х церковних (архієпископи
Майнцський, Кельнський і Трірський) і 4-х світських (король Чеський, гер¬
цог Саксонський, маркграф Бранденбурзький і пфальцграф Рейнський). Стар¬
шим серед курфюрстів вважався архієпископ Майнца, який мав право скли-
зЬ tote
Німецький король Генріх VII

Історія середніх віків
Династія Люксембургів
Генріх III,
граф Люксембурзький
(пом. 1288 р.)
Генріх VII Балдуїн, Балдуїн,
(1308 - 1313 рр., архієпископ Трірський
архієпископ Трірський,
імператор з 1312 р.)
Іоганн,
король Чеський
(1310 - 1346 рр.)
Карл IV
(1347 - 1378 рр.,
імператор з 1355 р.)
Вацлав
(1376 - 1400 рр.)
Альбрехт V Габсбург Єлизавета
герцог Австрійський
кати засідання курфюрстів у Франкфурті-на-
Майнг. Старшим серед світських князів-виборців
вважався король Чехії. Обрання відбувалося про¬
стою більшістю голосів. При обранні короля Німеч¬
чини (його називали «королем римським») схва¬
лення папи не вимагалося - воно визнавалося не¬
обхідним лише при коронації імператора.
«Золота булла» підтверджувала всі поперед¬
ні привілеї німецьких князів і давала їм нові. За
князями визнали:
- повний суверенітет у їхніх князівствах;
- право судочинства;
- право збору мита;
- карбування монети;
- експлуатації гірничих багатств.
Митра німецького
архієпископа
Сигізмунд
(1410 - 1437 рр.,
імператор з 1433 р.)

Лекція 9 Німеччина у XIV — XV ст.
Були узаконені також приватні війни між феодалами, за винятком війн
васала проти сеньйора. Заборонялися і союзи між містами.
Карл IV, однак, забезпечив буллою усунення від участі в колегії кур¬
фюрстів суперників своєї династії - герцогів Баварії й Австрії.
ПІДНЕСЕННЯ ОПОЗИЦІЙНОГО РУХУ В НІМЕЧЧИНІ
Відсутність централізованої влади, політичний хаос, свавілля князів, не¬
продумана фінансова і податкова політика в країні викликали в ХАст. опо¬
зиційні настрої, особливо серед бюргерства. Спочатку ідеологічне відобра¬
ження бюргерська опозиція знайшла у релігійному русі містиків на чолі з
кельнським теологом Еккартом і його учнями Іоганном Таулером і Генріхом
Сузе. Містики виступали проти пануючої в католицькій церкві суто зовніш¬
ньої релігійності, згідно з якою сама людина не відіграє жодної ролі у справі
«спасіння своєї душі». Основна їхня ідея полягала в утвердженні можливості
злиття з Богом людської душі, яка містила «іскорку» божественної природи.
Таким чином, містики підносили самостійну роль окремого індивідуума у
спілкуванні з Богом. їхнє вчення про внутрішню релігійність містило ідеї
майбутньої Реформації. Але рух містиків не набув широкого розмаху, ос¬
кільки закликав не до активної діяльності, а до пасивної релігійності і поши¬
рився лише серед консервативно налаштованого бюргерства.
Під впливом містики у Нідерландах, а з XV ст. у містах Німеччини
поширився рух «нового благочестя». Його учасники «браття спільного жит¬
тя» піддавали різкій критиці кліриків і безплідність схоластики для прак¬
тичної моралі, а істинне благочестя бачили не в монастирському житті, а в
щоденній добросовісній мирській діяльності, у постійній праці і духовному
вдосконаленні. Вони жили общинами, намагаючись очистити і себе, і суспіль¬
ство релігійним просвітництвом, дбали про
хворих, розвиток шкільної освіти у містах,
переписування книг, а пізніше - книгодру¬
кування.
Опозиційні настрої міщан до католиць¬
кої церкви знайшли свій вираз також у під¬
тримці Людвіга Баварського під час його
конфлікту з папством.
У XV ст. нечисленні представники пе¬
редового міщанства, пов'язані з новими ран-
ньокапіталістичними тенденціями, почали
вимагати посилення центральної влади і
навіть співчували селянському рухові. Ін¬
тереси цієї прогресивної верстви бюргерс¬
тва і їхні вимоги містилися в популярному
в Німеччині політичному памфлеті «Рефор¬
мація імператора Сигізмунда». У ньому Монетна майстерня в Нюрнберзі

Історія середніх віків
пропонувалася програма докорінних перетворень церковного і світського
устрою:
- перетворити Німеччину у централізовану державу;
- припинити безкінечні феодальні війни;
- підкорити місцеву владу загальнодержавним законам;
- замінити феодальні привілеї системою державних прав і обов'язків;
- створити єдине судочинство, єдині системи мита, монети;
- ліквідувати цехові обмеження і великі торгово-лихварські компанії.
Ця вимога відповідала інтересам ремесла і торгівлі.
Анонімний автор віддав ініціативу перетворень містам - «оберігачам дер¬
жавного права» в імперії. Але добитися їхнього виконання не можна без актив¬
ної ролі «малих» і «простих» людей. Тому в їхніх інтересах автор вимагав:
- повернення общинам узурпованих феодальних угідь;
- ліквідації повинностей, особливо кріпосництва. Проведення реформи слід
було довірити, на думку автора памфлету, лише світським особам.
Значно радикальнішими були дії німецького селянства, особливо під
час і після гуситських війн. їхні виступи відзначалися великою різноманіт¬
ністю. У 1336 - 1339 рр. у Південно-Західній Німеччині і ряді інших районів
розпочався рух, спрямований проти міських лихварів, які надавали креди¬
ти і селянам. У першій половині XV ст. німецькі селяни, які терпіли утиски
князів, чиновників, дворян, священиків, патриціїв і бюргерів, почали пере¬
ходити до радикальніших дій. Так, на початку XV ст. селяни прикордонної
зі Шв ейцарським союзом області Аппенцелль розпочали військові дії проти
абата Санкт-Галлена, підтриманого феодалами Австрії і Вюртемберга, до¬
биваючись входження у Швейцарський союз і звільнення від утисків своїх
господарів. Незважаючи на поразку, селяни завзято добивалися своїх намі¬
рів, і Аппенцелль таки увійшов до складу Швейцарського союзу у 1513 р.
Після невдач хрестових походів німецьких імператорів і римського папи
проти гуситів (1420 - 1431 рр.), армія таборитів із селян вийшла за межі
Чехії і проникла у Баварію, Австрію, Сілезію, Угорщину. Відтоді розпоча¬
лися масові селянські виступи у Німеччини. У 1431 р. спалахнуло велике
повстання в районі Вормса проти феодалів і лихварів. Учасники церковного
собору у Базелі з тривогою відзначали, що повсталі селяни складають за¬
грозу владі князів і самій імперії.
Табір таборитів

Лекція 9 Німеччина у XIV — XV ст.
З 1439 по 1445 р. південно-західні землі Німеччини піддалися нашестю
найманих озброєних кінних банд французького короля - «арманьяків».
Бажаючи приєднати південно-західні землі до Франції, Карл VII спряму¬
вав їх туди під командуванням дофіна (майбутнього Людовіка XI). Німе¬
цькі князі, феодали і імператор допомагали їм грабувати і убивати, споді¬
ваючись придушити опір селян і покінчити з наростаючою опозицією в
містах. Але іноземці зустріли відсіч з боку селянства. Групи селян по ЗО -
40 чоловік, влаштовуючи засідки, раптово нападали на арманьяків на до¬
рогах, позбавляли регулярного постачання. Саме у цій боротьбі селяни
вперше підняли прапор із зображенням Богородиці і селянського череви¬
ка з довгими шнурками. Прапор «Черевика», піднятий під час боротьби з
арманьяками, став згодом символом, що закликав до боротьби проти кня¬
зів і феодалів.
У 1460 р. під прапором «Черевика» повстали селяни землі Гегау у Пів¬
денно-Західній Німеччині. А в 1493 р. в Ельзасі розкрили змову, підготов¬
лену таємним союзом із селян і міщан. Вони планували захопити м. Шлетт-
штадт, підняти прапор «Черевика» і залучати у свої ряди простий народ.
Після захоплення влади повсталі мали внести зміни у судочинство, скасу¬
вати частину князівських податків і поборів, ліквідувати лихварство.
НІМЕЦЬКА ІМПЕРІЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XV СТ.
Люксембурги протрималися на німецькому троні до 1437 р. Останній з
них - імператор Сигізмунд (1410 - 1437 рр.) мріяв про велику державу,
намагався зміцнити свою владу, беручи участь у відновленні єдності церк¬
ви, гоніннях на єретиків, будуючи плани великої коаліції європейських дер¬
жав проти зростаючої турецької небезпеки. Разом з папою він організував
хрестові походи проти чеських гуситів, але всі
вони завершилися невдачею, і лише церковний
компроміс із поміркованим крилом гуситів дозво¬
лив Сигізмунду наприкінці життя отримати ви¬
знання як чеський король. Він був одночасно і
королем Угорщини, одружившись на угорській
принцесі.
Після припинення панування Люксембурзької
династії імператорська влада у 1438 р. перейшла
до Габсбургів. Фактична спадковість династії ім¬
ператорів (при збереженому порядкові виборів)
уже не таїла небезпеку для князів, які зміцнили
свої позиції. При Фргдріхові III імперія остаточно
втратила обрис єдиної держави. Але тривогу кня¬
зів викликала загроза поєднання селянського руху
всередині країни з визвольною боротьбою наро¬
дів, які знаходилися під гнітом німецьких феода-
Фрідріх III

Історія середніх вів
лів. Визначався самостійні
розвиток Чехії і Швейцарськ
го союзу. Зазнала краху агр
сія Тевтонського ордену пргл
Польщі і Литви. У 1410 р. гц
Грюнвальді і Танненберзі віі
ськові сили поляків, литовці
русичів і чехів завдали рі
царям нищівної поразки. А
XV ст. розгром ордену було з:
вершено (1466 р.).
Династія Габсбургів
Рудольф І
(1273 - 1291 рр.)
Альбрехт І
(1298 - 1308 рр.)
Альбрехт І Габсбург
Грюнвальдська битва
Фрідріх Красивий
(1314 - 1330 рр.,
з 1322 р. — король)
герцог Альбрехт II
герцог Альбрехт герцог Леопольд
Альбрехт II Габсбург
герцог Альбрехт IV герцог Ернст I
Альбрехт II Фрідріх III
(1440 - 11493 рр.)
Максиміліан I
(1493 - 1519 рр.,
імператор з 1509 р.)

Лекція 9 Німеччина у XIV — XV ст.
Ряд територій імперії взагалі відпали від Німеччини (Пруссія). Дан-
ський король приєднав до своїх володінь території імперії Шлезвіг і Голь¬
штейн (1460 р.), Франція - Прованс (1481 р.), а угорський король Ма-
тяш Корвін відібрав у імператора навіть його родові володіння - Верх¬
ню і Нижню Австрію і Штирію. Лише наприкінці правління Фрідріха III
становище його династії дещо покращилося. Австрійські землі вдалося
повернути. Розпад Бургундії і династичний шлюб сина німецького імпе¬
ратора з Марією Бургундською принесли Габсбургам Нідерланди, а укла¬
дений уже після смерті старого імператора шлюб його внука зі спадко¬
ємницею іспанських королів дозволив стати Габсбургам наймогутнішою
династією в Європі.
Однак у Німеччині ще за правління Фрідріха III були сили, які намага¬
лися об'єднати країну. Складна міжнародна ситуація і зростаючий рух на¬
родних мас всередині країни змушували німецьких князів шукати шляхів
до імперської реформи. Наприкінці 80-х років XV ст. у Південно-Західній
Німеччині виникло велике військово-політичне об'єднання - Швабський союз.
Формально це було об'єднання рицарів і імперських міст Південно-Західної
Німеччини, до якого приєдналися окремі великі князі. Насправді ж, союз
керувався цими князями на чолі з архієпископом Майнцським. На рейхста¬
гах 1495 і 1500 рр. князі Швабського союзу вирішили провести свій проект
імперської реформи. Згідно з ним:
- вирішено було проголосити в імперії «земський мир», тобто заборо¬
нити внутрішні війни;
- створити загальноімперське управління і імперський суд для улагод¬
ження суперечок між князями. Проте, боячись за свій суверенітет,
князі не бажали, щоб ці заклади мали реальну силу.
Таким чином, імперська реформа означала не ліквідацію політичної
роздробленості, а її закріплення. Але навіть цю реформу не можна було
зреалізувати через чвари між князівськими кліками.
Становище імператорської і князівської влади у Німеччині наклало від¬
биток і на розвиток у XV ст. німецького станово-представницького органу.
Із початкової ради імператорських васалів збори представників «чинів», які
входили в імперію, наприкінці XV ст. отримали назву «рейхстаг». Ці імпе¬
раторські зібрання включали представництво курфюрстів, інших духовних
і світських князів і панів, посланців імперських і вільних міст. Рицарство,
яке з розвитком вогнепальної зброї і найманства втратило військове зна¬
чення, не мало самостійного корпоративного представництва. Духовенство
не виділялося в особливу курію, а делегати міст, до речі, представлені не
повно, обговорювали лише питання, які зачіпали лише їхні безпосередні
інтереси.
Рейхстаг став органом з дорадчими правами, що служив перш за все
з'ясуванню і максимальному узгодженню думок різних суспільних груп,
за якими стояла та чи інша сила. Ніякого спеціального органу для втілен¬

Історія середніх віків
ня в життя рішень рейхстагу у Німеччині не
було, як і не існувало необхідних для цих цілей
загальноімперського суду і загальноімперської
скарбниці.
Спроби Швабського союзу і імператора Ма-
ксиміліана І Габсбурга знову підкорити Швей¬
царію завершилися провалом і привели до фак¬
тичного розриву усіх зв'язків Швейцарії з імпе¬
рією.
Таким чином, на відміну від Франції і Англії,
де були створені централізовані держави, Німеч¬
чина наприкінці XV ст., перетворилася у феде¬
рацію слабо пов'язаних між собою феодальних
князівств.
ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНА НІМЕЦЬКА КУЛЬТУРА
Ідейним стрижнем усього духовного життя німецького суспільства, як і
в інших європейських країнах, було християнство. Теологія, або релігійна
філософія, стала вищою формою ідеології для освічених людей, а для про¬
стого народу такою залишалася культова релігія. Німеччина XIV - XV ст.
висунула ряд відомих філософів і богословів. Так, у XIV ст. домініканець
Майстер Екхарт, представник неоплатонізму, дотримуючись пантеїстич¬
них тенденцій, стверджував, що людська душа єдиносущна Богу і є знаряд¬
дям вічного породження ним самого себе. Послідовник Екхарта Н. Рейсбрук
у Нідерландах (XIV ст.) надавав вирішального значення у сходженні до
Бога внутрішнім релігійним переживанням людини. Загалом німецька міс¬
тика або замикалася у глибинах людського духу,
відмежовуючи його від світу і церкви, або, повер¬
таючись до світу, зближувалася з пантеїзмом і
також знецінювала церкву і культ.
Не можна не згадати і Миколая Кузанського
(1401 - 1464 рр.), уродженця Німеччини. Він на¬
магався виробити універсальне усвідомлення по-
чатків світу і будову Всесвіту, заснованих не на
ортодоксальному християнстві, а на діалектико-
пантеїстичній його інтерпретації. Саме погляди
Кузанського вплинули на становлення натурфі¬
лософії Відродження.
У XIV - XV ст. у літературі Німеччини мей-
стерзанг (поезія представників ремісничо-цехо¬
вого середовища) поступово витісняє рицарський Миколай Кузанський
Максиміліан І Габсбург

Лекція 9 Німеччина у XIV — XV ст.
мінезанг. Дуже популярними стають творчі змагання мейстерзингерів, що
відбувалися у багатьох містах Німеччини. Популярними жанрами міської
літератури були віршовані новели, байки, жарти (шванки). Вони вирізняли¬
ся сатиричним духом, грубуватим гумором, яскравою образністю. За це
церква переслідувала поетів з міських низів.
У Німеччині XV ст. зароджується і гуманістична література, частково
навіяна подорожами німців у сусідню Італію, але в основному відображаю¬
чи настрої й ідеї, обумовлені економічним і соціальним розвитком Німеччи¬
ни. Політичні протиріччя величезної країни, що залишалася необ'єднаною і
децентралізованою, в якій міські елементи відчували себе приниженими,
давали німецьким письменникам-гуманістам величезний звинувачувальний
матеріал. Численні німецькі університети вивчали античну літературу, а в
деяких університетах проявлявся інтерес до природничих наук. Універси¬
тети стали головними центрами, де зароджувався німецький гуманізм.
Прогресивний характер німецької гуманіс¬
тичної літератури проявився уже у творі пер¬
шого відомого німецького письменника-сати-
рика Себастіана Бранта (1457 - 1521 рр.) «Ко¬
рабель дурнів», написаному німецькою мовою
і виданому у Базелі в 1494 р. У своїй сатирі
Брант висміював феодалів-князів, католицьке
духовенство і ченців, розбійників-рицарів. У
своїй антифеодальній спрямованості і різко
звинувачувальній тенденції Брант був безпо¬
середнім попередником великих німецьких гу¬
маністів XVI ст.
З розвитком шкіл і університетів у Німеч¬
чині поширюється попит на книгу. З XIV ст. у
зігробництві книг починає широко застосову¬
ватися папір. Процес виробництва книги спро- ^
• і • , , Друкарня
щується й уніфікується, що було особливо важ¬
ливо для підготовки книгодрукування, яке ви¬
найшов німецький майстер Йоганн Гутенберг. Це
зробило книгу в Європі справді масовою і потяг¬
ло за собою істотні зміни у культурному житті.
У німецькій архітектурі продовжував розви¬
ватися готичний стиль з багатьма різновиднос¬
тями: високі двобаштові собори, однобаштові со¬
бори, зальна система з широкими арками, цегля¬
ні церкви тощо.
Німецька скульптура представлена статуями
феодалів, королів, святих. Вони вражають своєю
виразністю, реалізмом, індивідуальною подібніс¬
тю, відображенням внутрішнього життя зобра-
Иоганн Гутенберг жуваних персонажів. У XV ст. значне місце у

Історія середніх віків
Німеччині займає надмогильна пластика; добре відображена портретна схо¬
жість фігур надгробників; людина зображується у спокійній, величавій позі,
точно передані особливості її одежі. Відливання надмогильників з бронзи
досягло в XV ст. високого технічного рівня.
Значну роль у мистецтві Німеччині відігравала мініатюра. Упродовж
XIV ст. вона зберігала символічний характер. У XV ст. провідне значення
переходить до гравюри, де поряд з релігійними сюжетами зображуються
побутові сцени. Нерідко у гравюрах відображалися соціально-політичні кон¬
флікти тогочасної Німеччини. Наприкінці XV ст. в образотворчому мистец¬
тві Німеччини з'являються тенденції до народних мотивів (М.Шонгауер,
А.Дюрер, А.Крафт).
Питання для контролю:
- Визначте особливості економічного і соціально-політичного розвитку
Німеччини у XV ст.
- Які нові явища з'явилися в економічному розвитку Німеччини в
XV ст.?
- Поясніть причини закріплення політичної роздробленості Німеччи¬
ни.
- Проаналізуйте факти посилення опозиційного руху у Німеччині
XIV - XV ст.
- Наведіть приклади селянських виступів у пізньосередньовічній Ні¬
меччині.
- Як відбувався політичний розвиток Німеччини у другій половині
XV ст.?
- Охарактеризуйте основні ознаки розвитку пізньосередньовічної куль¬
тури у Німеччині.

ІТАЛІЯ Лекція
в хі - хі ст. 10
талія впродовж усього Середньовіччя не була єдиною держа¬
вою. Економічні і політичні особливості розвитку Півночі,
Центру і Півдня відобразилися й на характері джерел.
Історія аграрного устрою Італії відображена переважно в
грамотах, деякі з яких дійшли до нас в оригіналах, інші в копіях чи в складі
?:.артуляріїв. Аграрні ж відносини Південної Італії й Сицилії зафіксовані в
урялових кадастрах. Найбільше таких документів збереглося в єпископст-
в-ах. монастирях і церквах. Вони описують велику феодальну власність,
характер селянського господарства, форми феодального утиску, роль сіль¬
ської общини у житті селянства.
З метою закріплення своєї влади в Південній Італії й Сицилії нормани
= зели земельні кадастри, перейнявши в арабів їхню систему земельних
переписів. Нормандські кадастри містили опис королівських і феодальних
володінь, перелік залежних людей і їхніх повинностей. Між 1154 і 1161 рр.
гуло складено перелік усіх феодів Сицилійського королівства із зазначен¬
ням розмірів їхніх територій і служб під назвою «Каталог баронів».
Поз емельні відносини Північної і Середньої Італії, крім грамот, пред¬
ставлені і в законодавстві міст-республік з урахуванням особливостей чис¬
ленних міських областей (контадо).
Різноманітні джерела з історії італійських міст. Як і по всій Європі це,
перш за все, хартії привілеїв містам від імператорів (Мантуя, 1014 р., Фер¬
рара, 1055 р., Піза, 1081 р. та інші). До цього часу належать і оформлення
міських статутів. Найдавніші були створені в Генуї (1056 р.) і Пізі (1142 р.),
а з 1161 р. було складено звід прав Пізанської комуни, згідно з яким навко-
.зпітнім селянам дарувалася особиста свобода, хоча і тимчасова.
Значною своєрідністю відрізняються італійські правові джерела. Так,
за початку XI ст. приватною особою були зібрані закони від 774 р. до X ст.
. включено в особливий збірник під назвою Capitulare. В XI ст. у давній
нантобардській столиці Павії створили знамениту юридичну школу, юрис¬
ти якої склали зібрання законів у хронологічному порядку (від Едикта Ро-
таря) з коментаріями (глосами) і процесуальними формулами (25 формул)
під назвою «Павійська книга». А в 1070 р. один із павійських професорів
:?-_лав коментарій до лангобардських законів, так званий «Виклад». Наприкінці

Історія середніх віків
XI ст. «Павійську книгу» переробили, помінявши хронологічний порядок
систематичним, і вона стала називатися «Ломбардою», за якою читалися
лекції в італійських юридичних школах і університетах. А в XII ст. її допов¬
нили глосами і суммами (резюме окремих глав).
Ленне право в Італії сформувалося із законів німецьких імператорів.
Так, ленний закон Конрада II (1037 р.) встановлював спадковість рицарсь¬
ких бенефіціїв, перетворивши їх у феод. Згодом стало розвиватися і місце¬
ве ленне право, що відрізнялося від класичних форм західноєвропейського
феодалізму. У середині XII ст. у Болоньї з'явився звід ленного права «Кни¬
ги феодів», що стосувався Ломбардії. Саме у Болоньї розпочалася рецепція
римського права, і вона стала центром його вивчення. У 1088 - 1125 рр. у
Болонській юридичній школі читав лекції знаменитий знавець римського
права Ірієрій, який заснував школу глосаторів (тобто коментаторів).
Своєрідним було право у Південній Італії. Нормани видавали свої зако¬
ни (ассизи). У середині XII ст. при Вільгельмі І (1160 - 1166 рр.) було введе¬
но «Конституції», що збільшили селянські повинності, встановлювали роз¬
шук селян-втікачів, вводили високі податки.
Особливість політичного розвитку окремих регіонів Італії виявилася і в
оповідних джерелах. У північній і центральній частині півострова перева¬
жаючими стали міські хроніки, а на Півдні ж хроніки стосувалися історії
всього королівства в цілому.
Міські хроніки у Північній і Центральній Італії з'являються з XI ст. на
базі міських анналів. Як ми уже відзначали, на перше місце за часом виник¬
нення їх слід поставити Мілан. Наприкінці XI ст. тут була написана хроніка
«Діяння міланських архієпископів» (за 925 - 1076 рр.) священиком Арнуль-
фом, противником церковної реформи, де докладно описана патарія.
У роки боротьби Мілана з Фрідріхом І хроніки не писалися, але після
перемоги міста над завойовниками з'явилися «Великі міланські хроніки»
за 1154 - 1177 рр., складені декількома світськими авторами. Невідомим
міланцем складена й інша хроніка «Діяння імператорів Ломбарди» за той
же період, але з гібеллінгською спрямованістю. Тому згодом вона піддалася
докорінній переробці.
Писалися хроніки і в інших італійських містах. Так, у Генуї були запи¬
сані «Генуезькі аннали» (за 1099 - 1294 рр.) у 12 частинах. Матеріал з XI -
XII ст. містить перша частина «Анналів» за 1099 - 1163 рр., написана гену¬
езьким патрицієм Кафаро де Каскіфеллоне (пом. 1166 р.), який на початку
XII ст. очолив експедицію у Палестину, а згодом став на чолі Генуезької
республіки і їздив послом до папи і Фрідріха І. У 1 1 52- 1 1 53 рр. він написав
також історію завоювання генуезьким флотом левантійських міст під наз¬
вою «Про звільнення міст Сходу», де висвітлюється і роль Генуї у східній
торгівлі. Охоплює цей період і друга частина «Анналів» (1164 - 1173 рр.),
складена нотаріусом, а згодом канцлером республіки Оберто за доручен¬
ням сина Кафаро Отто і генуезьких консулів.
Історія Венеції XI - XII ст. висвітлена у «Коротких венеціанських ан¬
налах», що охоплювали 1062 - 1195 рр., а також в анонімній «Історії вене¬
ціанських дожів» за 1102 - 1177 рр.

Лекція 10 Італія в XI — XII ст.
Хоча в інших містах розквіт хронік припадав на наступні століття, все
ж виділимо окремі джерела з їхньої історії за XI - XII ст. Так, найбільш
ранньою з історії Флоренції є анонімна хроніка «Діяння флорентійців» за
1125 - 1231 pp., складена одним із флорентійських суддів. Аннали Пізи
почали писатися в 1004 р. і були використані у «Пізанській хроніці» Бернар¬
да Марангона (пом. близько 1188 p.), доведеній до 1175 р. Особливо цікавий
матеріал з історії Пізи вона містить, починаючи з 1136 р. Активна участь
пізанського флоту у завоюванні
фальних діяннях пізанців».
Збереглися хроніки і з історії
південних регіонів Італії. Першою
нормандською хронікою була «Іс¬
торія норманів» монтекасінського
ченця Аме, вірогідно, нормана за
походженням (пом. 1101 р.). Він
написав свою хроніку близько
1075 р. латиною. Але до нас дійшов
не зовсім точний переклад францу¬
зькою мовою з кінця XIII ст., піс¬
ля анжуйського завоювання. У хро¬
ніці описана історія норманів з
моменту захоплення Нормандії до
завоювання півдня Італії. Напри¬
кінці XI - початку XII ст. була
нів у Сицилгі, Апулгі і Калабргі» Вільгельмом Апулійським у формі давніх
балад про завоювання і походи Роберта Жіскара. А завоювання Сицилії описа¬
но у «Сицилійській історії» ченця Гауфреда Малатерри з розповідей брата
Роберта Жіскара Рожера. Поетична хроніка розпочинається з 1099 р.
Найбільшою хронікою з історії Південної Італії була всесвітня хроніка
Ромуальда, архієпископа Салернського (пом. 1181 р.), вченого, лікаря, дип¬
ломата і політичного діяча нормандської держави XII ст., доведена до 1178 р.
Хоча праця є апологією нормандських королів, автор використав дуже бага¬
то джерел з історії хрестових походів, папства і міжнародних відносин у
басейні Середземного моря. Свідчення про історію столиці Сицилійського
королівства м. Палермо знаходило в «Історй сицилійських справ» якогось
Гуго Фалькада за 1154 - 1169 рр. Вона містить дані про баронські змови і
селянські заворушення в державі у 1160 - 1161 рр.
східних портових міст описана у «Тріум-
Собор у Палермо (XII ст.)
створена «Історична поема про діяння норма-
ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК
ПІВНІЧНОЇ І СЕРЕДНЬОЇ ІТАЛІЇ
У XI - XII ст. Італія залишалася економічно і політично роздробленою
країною. Економічно провідною частиною держави були Ломбардія і Тоска¬
на, а головною особливістю цих територій - більш ранній і швидший розви-

Історія середніх віків
ток міст, ніж в інших областях Європи. Тут уже в XI - XII ст. значного
рівня досягло ремісниче виробництво. Центрами сукнарства стали Мілан,
Піза, П'яченца, Сієна, Флоренція. Кремона славилася своїми лляними, а
Лукка - шовковими тканинами. Кораблебудування зосереджувалося у Ве¬
неції, Генуї і Пізі. Венеція, крім того, славилася своїм склом, а Мілан став
відомим центром виробництва зброї. Тут виготовляли і прекрасний окса¬
мит. Тоскана і Ломбардія були відомі і видобуванням заліза.
Як і в інших країнах Західної Європи, в Італії міські ремісники об'єдну¬
валися в цехи. У Мілані вони називалися паратиками (рагаНсі) і об'єдну¬
валися в союзи. Цей союз ремісничих корпорацій називався «Креденца се.
Амвросія». У Флоренції найбільшими ремісничими об'єднаннями були цех
«Лана» (об'єднував виробників вовняних тканин з привізної сировини), цех
«Калімала» (виробники грубого сукна або переробляли грубе французьке
чи німецьке сукно), цех «Сета» (шовкопрядильників) тощо.
Великі міста Ломбардії і Тоскани були також центрами міжнародної
торгівлі. У Мілані, крім звичайного щоденного ринку, чотири рази на рік
відбувалися європейські ярмарки, де торгували зброєю, сукнами, східними
товарами. Через Венецію у Північну Італію надходили товари зі всієї Адрі¬
атики. Німецькі купці мали тут навіть свої квартали - фондако. У Феррарі
ярмарки відбувалися двічі на рік. Сюди приїжджали купці не лише з Лом¬
бардії і Тоскани, а також з Німеччини і Франції.
Розширилися міжнародні економічні зв'язки італійських міст. Генуя
укріпилася в Каталонії і Провансі, мала свої колонії в Північній Африці.
Генуезькі купці заснували торгові фак¬
торії в Криму - Кафу (згодом Феодосія) і
Солдайю (Судак), які стали важливими
пунктами торгівлі з Польщею, Руссю, Іра¬
ном, Центральною Азією, Індією і Кита¬
єм. Для управління кримськими колонія¬
ми створили комітет. Кафою й іншими
колоніями управляв консул - особлива
посадова особа з Генуї.
Піза мала цілі квартали у містах Пів¬
денної Франції, Корсики і Сардинії, а
Венеція - в містах Візантійської імперії.
Розвитку торгівлі сприяло звільнення
морів навколо Італії від візантійців і ара¬
бів. Величезну роль у розширенні торго¬
вих зв'язків відіграли хрестові походи.
Венеція, Генуя, Піза, Анкона встановлю¬
вали регулярний товарообмін з Близьким
Сходом, засновуючи численні факторії в
країнах Леванту. Торгівля східними то¬
варами: прянощами, бавовною, барвника-
Жителі Італії XI - XII ст. ми тощо приносила італійським містам

Хєкііія 10 Італія в XI — XII ст.
казкові прибутки. І вже до XII ст. міста стають провідною економічною
силою в Північній і Середній Італії. Крім посередницької торгівлі, італійські
міста збагачувалися, кредитуючи операції міжнародного масштабу. Вели¬
чезним банкіром Європи у XII ст. була Сієна, за межами Італії активно
зели фінансові справи вихідці з міст Ломбардії. Ім'я «ломбардці» стало збір¬
ним для всіх італійських купців, які займалися кредитуванням європейсь¬
ких феодалів.
Італія стає країною міст. З XI ст. розпочалося і демографічне зростан¬
ня: до початку XIII ст. чисельність населення в багатьох з них зросла в
декілька раз і сягала 30-50 тис. чоловік. Ремісники і купці селилися в них за
професіями, групуючись навколо певних церков. Поступово у міста пересе¬
лялися не лише мешканці навколишніх територій, яке поповнювали реміс¬
ничі верстви, але й феодали. Вальвасори наймалися в міста на військову
службу або навіть активно включалися в торгово-ремісничу діяльність. Ве¬
ликі феодали (нобілі, гранди продовжували ще жити у замках у близьких і
більш віддалених округах міста (контадо і дискретто), володіючи широ-
зг;гми імунітетними правами.
Однак, у міру зростання економічної могутності міст, феодальні сеньйо¬
ри, як правило єпископи, стали чинити серйозний опір їхньому нормально¬
му життю. Походи Оттона і надання єпископам широких привілеїв (право
гуду, адміністративного управління, збору митних і ринкових податків, кар-
"узання монети) зміцнили їхнє становище. Життя міста знаходилося під
:-::нтролем сеньйорів. Така ситуація гальмувала дальший розвиток міст, тор-
:тзо-ремісниче населення яких (пополани) вступають у відкриту боротьбу
з феодалами. Перші сутички відбувалися ще в IX - X ст., але найбільшого
розмаху цей рух набув у XI ст. Розпочалася так звана «війна з замками».
Оскільки в Італії не існувало єдиної
лАржави, міста не мали союзника в особі
?:: ролівської влади, як це було в Англії і
Франції. Тоді міщани знайшли собі поміч-
елків серед дрібних феодалів. Вальва-
сори, будучи зацікавлені в послабленні
злади сеньйорів і маючи деякі торговель-
-:. інтереси, йшли на допомогу містам. Як
професійні військові, вони сприяли успі-
лгній боротьбі міщан проти сеньйорів.
Хоча боротьба не завжди мала збройний
характер: викуп, частковий чи повний,
судово-адміністративних чи фіскальних
прав у феодалів, набуття земель феодалів, руйнування замків і примусове
переселення їх власників у міста тощо. Ця боротьба тривала інколи століт¬
тями. Наприклад, Флоренції потрібно було майже 200 років, щоб покласти
їтрай владі феодальних сеньйорів. Значно швидше здобув самостійність Мілан.
У союзі з вальвасорами міщани повстали у 1035 р., а в 1042 р. після жорсто-
к»ї боротьби прогнали з міста архієпископа разом з феодальною знаттю
Середньовічне місто.
Реконструкція

Історія середніх віків
(капітанами). У 1044 р. архієпископ зазнав нищівної поразки і Мілан отри¬
мав самостійність.
Боротьба міщан з сеньйорами йшла з перемінним успіхом. Але в кінце¬
вому підсумку сеньйори змушені були поступитися містам. Спочатку міща¬
ни добилися введення своїх представників у єпископські раду і суд, а зго¬
дом отримували грамоти від сеньйора про політичну самостійність міста. У
1081 р. таку грамоту отримала Піза, в 1087 р. звільнилася Кремона, в
1099 р. - Генуя, в 1107 р. - Верона. Наприкінці XI - початку XII ст. комуна¬
ми стали Лукка, Анкона, Бергамо, Тревізо, Падуя, Віченца, у 1115 р. - Фло¬
ренція, Сієна, Феррара й інші.
Таким чином, упродовж XI - XII ст. міста Ломбардії і Тоскани отрима¬
ли самостійність і почали перетворюватися в частково чи повністю незале¬
жні комуни.
ФОРМУВАННЯ МІСЬКИХ КОМУН
На,відміну від інших західноєвропейських країн, де центром політично¬
го й адміністративного життя був замок феодала, в Італії з виникненням
комун він перемістився в місто. Результатами боротьби міщан з сеньйорами
скористалися міські багачі і дрібні феодали. Зі встановленням комуни влада
від сеньйорів переходить у руки колеги консулів, яка відала господарськи¬
ми, військовими і судовими справами міста. Консули обиралися від знаті
(капітанів), дрібних феодалів (вальвасорів) і купецтва. Ремісники і дрібні
торгівці в колегію не допускалися. Законодавча влада в комунах належала
Великій раді (від 300 до 600 чоловік), або «раді довірених осіб» - креденца.
Вона контролювала також діяльність консулів.
До кінця XII ст. міста-комуни поступово перетворюються в самостійні
міські республіки зі своєю адміністрацією, законодавством, збройними си¬
лами, правом карбування монети, збирати мита тощо. Хоча соціальна струк¬
тура кожного міського поселення була різнорідною, чітко проглядалося
декілька груп: феодальна знать з великими земельними володіннями в окрузі,
капітани і вальвасори, торгово-ремісничі верстви (ророіо), які складалися з
двох груп - «жирного народу» (багаті купці і ремісничі майстри, лихварі і
міняйли) і «худого народу» (ремісники і дрібні купці). Більшість міського
населення складав плебс - підмайстри, наймані робітники і переселені у
місто селяни. Зрозуміло, що влада у місті належала знаті і «жирному наро¬
ду», проте з часом її почали заперечувати широкі верстви пополанів.
У міських комунах прибутки від ремесла і торгівлі йшли не в кишеню
феодалу, а в міську скарбницю і використовувалися для розвитку міської еко¬
номіки, що стало причиною швидкого розвитку італійських міст в XI - XII ст.
Комунам підпорядковувалася і оточуюча їх сільська місцевість із селами і
замками феодалів - контадо. У XII ст. багато вільних міст поступово розширю¬
вали свої контадо, включаючи в нього менші міста з їх околицями. Утворені
таким чином території називалися дискретто. Місто, що мало дискретто, по

Лекція 10 Італія в XI — XII ст.
суті, перетворювалося в місто-
державу. Такими містами-дер-
жавами стали Венеція, Генуя,
Мілан, Падуя, Піза, Равенна,
Сієна, Флоренція та інші.
Природно, що таке розши¬
рення міської влади підірвало
політичну могутність феодалів
і викликало їхній опір. Міща¬
ни, зазвичай, не церемонили¬
ся з ними. Замки грандів руй¬
нувалися, а їхні власники на¬
сильно переселялися в міста, де вони знаходилися під контролем комун і не
були такими небезпечними. Правда, гранди не могли відразу відмовитися
від своїх звичок і способу життя. Вони будували житла у вигляді замків з
високими баштами, що інколи були заввишки декілька десятків метрів. Але
коли гранди починали нахабніти, то міщани просто-напросто руйнували
будинки і позбавляли грандів основних політичних прав.
Словом, італійським комунам, на відміну
від інших західноєвропейських країн, вдалося
подолати економічну і політичну могутність
феодалів. Усе це сприяло економічному підне¬
сенню міст, посиленню їх політичного значен¬
ня на півночі Італії і в Тоскані. Завдяки цьому
їм вдалося ліквідувати конкуренцію сільсько¬
го ремесла і поставити господарство підкоре¬
них територій на службу місту.
Розквіт італійських комун не означав зни¬
щення феодальних відносин. Але в систему
феодальної ієрархії були внесені важливі змі¬
ни. На місце феодалів прийшли комуни, до яких
Тобто місто стало феодальним організмом. По¬
дібно феодалам міста проявляли політичний сепаратизм, не бажаючи ви¬
знавати будь-яку владу над собою. Саме це було однією з причин, що міста
Північної Італії не стали центрами політичного об'єднання країни. Серед
інших причин можна назвати те, що у XII ст. італійські міста були більше
пов'язані із зовнішнім, ніж внутрішнім ринком. На зовнішніх східних і захід¬
них ринках міста суперничали в торгівлі, а згодом - у банківських опера¬
ціях (Венеція і Генуя, Генуя і Піза, Піза і Флоренція, Сієна і Лукка). Праг¬
нення до самостійності, торгово-економічне суперництво, бажання розши¬
рити своє дискретто за рахунок територій інших міст-держав і комун вели
до постійних зіткнень, навіть збройних, між містами. Так, Мілан воював з
Кремоною, Болонья з Моденою, Венеція з Генуєю тощо. Лише зовнішня
небезпека, особливо агресія німецьких імператорів, змушувала північноіта-
лійські міста тимчасово об'єднуватися.
Італійський віз «кароччо»
з прапором міста
перейшла політична влада.
Собор у Пізі

Історія середніх віків
АГРАРНІ ВІДНОСИНИ И ІТАЛІЙСЬКЕ СЕЛО
Швидкий розвиток північноіталійських міст і товарно-грошових відно¬
син підривав основи натурального господарства і привів до суттєвих змін в
аграрному устрої і становищі села. Величезні за середньовічними масшта¬
бами міста потребували постійного підвезення значної кількості сільськогос¬
подарської продукції. Попит на продукти стимулював розвиток сільського
господарства, сприяв розширенню оброблюваних площ за рахунок внутріш¬
ньої колонізації (розчистки пустищ і осушення боліт). З кінця XI - XII ст.
великі феодали стали зменшувати доменіальне господарство і здавати зем¬
лі в оренду селянам, дрібним рицарям і міщанам на правах лібеллярія і
емфітевзиса. Широкого розповсюдження
набула грошова рента. Там, де існувала пан¬
щина, вона замінювалася транспортною по¬
винністю, тобто селяни повинні були без¬
платно доставляти у місто продовольство і
все, що вимагалося. Подальше зростання
міст приводило до комутації ренти, і в бага¬
тьох місцевостях стала переважати продук¬
това рента. Значна частина земель у селах
стала переходити міщанам, а земельним
власникам було вигідно продавати сільсь¬
когосподарську продукцію самостійно. Про¬
те у відсталих районах Північної і Серед¬
ньої Італії зберігалися попередні форми екс¬
плуатації і навіть важкі форми кріпосної
залежності (наприклад, гірські місцевості
Альп і Апеннін).
Послаблення феодалів через зростання
ролі міст мало ще один важливий резуль¬
тат: пожвавлення діяльності сільських об-
Селянин віддає феодалу щин у XI - XII ст. Община зберігалася в
плоди св°єі праці Італії з лангобардських часів. Вона сплачу¬
вала феодалу, як власнику землі, чинш за користування угіддями. Але се¬
ляни володіли правом обмінювати угіддя, дарувати або здавати їх в оренду
і навіть продавати, не рахуючись з феодалом. Проте общини в XI - XII ст.
часто вели боротьбу з феодальними сеньйорами. Міста частенько викорис¬
товували конфлікти між общинами і феодалами, стаючи на бік селян. У цій
боротьбі селяни добиваються самоврядування. За допомогою міщан у фео¬
далів відібрали судову владу над селянськими общинами і право збирання
поборів. Проте сільські общини не отримали повної незалежності або кори¬
стувалися нею недовго. На місце феодальних сеньйорів приходили сусідні
міста, що підкорювали сільську місцевість. Але експлуатація селян міськи¬
ми комунами була набагато м'якшою і надавала селянину більше можливо¬
стей для збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Міста

\екиія 10 Італія в XI — XII ст.
згодом стали ліквідовувати кріпосництво і пов'язані з ним принизливі побо¬
ри і звичаї. Все це також сприяло посиленню селянських общин і їхній
самостійності. І вже в наступному столітті сільські общини починають пе¬
ретворюватися в самоврядні - сільські комуни, про що докладніше висвіт¬
лимо у наступній лекції.
БОРОТЬБА МІСТ ПРОТИ НІМЕЦЬКИХ ІМПЕРАТОРІВ
Хоча політика німецьких імператорів щодо Італії докладно розглядала¬
ся в лекції про Німеччину, ми не можемо оминути цього питання при роз¬
гляді особливостей розвитку італійських міст XI - XII ст. З другої половини
XII ст. над Італією нависла загроза німецького пригноблення. Підставою
для агресії Фрідріх І Барбаросса вважав формальну приналежність части¬
ни італійських земель так званій Римській імперії. Проте до вторгнення
Фрідріха І залежність міст Ломбардії і Тоскани від імперії була номіналь¬
ною: лише в окремих випадках міста надавали імператору грошові субсидії
: допоміжні військові загони.
Після походу Фрідріха І в Північну Італію 1154 р. він зібрав під П'ячен-
цею нараду представників феодальних сеньйорів і міст-комун Ломбардії і
став вимагати від них відновлення імператорських прерогатив - регалій, що
означало різке обмеження міських адміністративно-судових і фінансових
прав. Серйозні претензії Фрідріх І пред'явив Мілану, що активно утвер¬
джував свою владу у Ломбардії, і для науки пограбував і спалив декілька
сусідніх з ним комун.
Коронувавшись у Римі, Фрідріх покинув Італію, але в 1154 р. розпочав
новий похід. Він став створювати союз проти Мілана, що продовжував чи¬
нити опір, спираючись на підтримку інших комун. Підійшовши до Мілана,
Фрідріх висунув ряд вимог: відновлення регалій, затвердження обраних
комуною консулів, сплати данини (9 тис. марок сріблом). У Ронкальській
долині 1158 р. імператор скликав сейм представників ломбардської знаті і
міст, на який запросив і чотирьох юристів з Болоньї. Під його тиском при¬
тіняли рішення про ліквідацію незалежності північноіталійських міст, а
юристи обґрунтували його, посилаючись на відому формулу з «Кодексу
Юстиніана»: «Що вигідно правителю, має силу закону» («Quod principi placuit,
.egis habet vigorem»). Проте Фрідріху І не вдалося добитися здійснення
Ронкальських постанов, незважаючи на жорстоку розправу з міланцями.
Навесні 1162 р. магістрати Мілана змушені були здати місто імператору,
який наказав жителям покинути укріплення, а солдатам - пограбувати житла
: спалити їх.
Жорстка політика Фрідріха І привела до згуртування Італії - від Вене¬
ції до Сицилійського королівства - навколо папи Олександра III. Спираю¬
чись на його підтримку, Мілан відбудувався і в 1165 р. створив оборонний
союз з Венецією, Вероною, Падуєю і Віченцею під назвою Веронська ліга. У
зідповідь Фрідріх І у 1166 р. здійснив новий похід в Італію, але епідемія в

Історія середніх віків
армії змусила його повернутися в Німеччину. А італійські міста продовжу¬
вали об'єднуватися перед зовнішньою загрозою. У 1167 р. Бергамо, Бреша,
Кремона, Мантуя і Феррара створили ще одну лігу і об'єдналися з Верон¬
ською. Так виникла знаменита Ломбардська ліга, яку підтримали Венеція і
Сицилійське королівство, боячись посилення впливу Німеччини, та папство.
Ліга побудувала біля переправи р. По фортецю на честь папи - Олександ¬
рію - заслін проти німецьких вторгнень. За шість років Ломбардська ліга
нараховувала уже 37 міст і була готова до рішучої боротьби. Коли Фрідріх І
вп'яте перейшов Альпи, він не зміг взяти Олександрію (весна 1175 р.). А
29 травня 1176 р. міське ополчення Ломбардської ліги, яке складалося пе¬
реважно з вальвасорів і пополанів Мілана і Брешії, напало на імператорсь¬
ке військо поблизу Леньяно і розбило його. Фрідріха І збили з коня, і він у
метушні бою зник, залишивши свій меч і прапор, а його рицарі в паніці
розбіглися. Італійські міста відстояли свою незалежність і допомогли папс¬
тву. Після мирного договору, підписаного 1183 р. в Констанці між імперато¬
ром і папою, Ронкальські постанови анульовувалися. Міські комуни хоча і
визнали суверенітет імператора, отримали право обирати магістратів, кар¬
бувати монету, вершити суд, утримувати армію, оголошувати війну і укла¬
дати мир, утворювати союзи. Це означало фактичну незалежність італійсь¬
ких міст. За імператором зберігалися лише вища юрисдикція, право постою
і формальне затвердження обраних комуною консулів.
Таким чином, перемога міст над Фрід-
ріхом І врятувала Італію від іноземного по¬
неволення і дозволила їм отримати статус
самостійних держав. До кінця XII ст. у Пів¬
нічній і Середній Італії сформувалася полі¬
тична система міського поліцентризму.
Проте тимчасова єдність міст послаби¬
лася, як тільки загроза зовнішньої небезпе¬
ки минула. Ще під час боротьби з німець¬
ким імператором в Італії виникли ворожі між
собою політичні течії: гвельфів і гібеллінів.
Назва гвельфів пішла від імені ворожої ди¬
настії Гогенштауфенів роду саксонських
герцогів Вельфів. Гібеллінами називали при¬
хильників Гогенштауфенів (за назвою од¬
ного із замків династії - Гаубелінга (нім. - Вайнблінген). Гвельфи були супер¬
никами імператора і союзниками папи як глави антиімператорського табо¬
ру в Італії та спиралися на торгово-ремісничі верстви населення. Прихиль¬
ники імператора - гібелліни - соціальну опору мали у дворянстві.
Між цими двома партіями йшла кривава ворожнеча. Міста з однаковим
соціально-економічним становищем примикали до ворожих таборів лише
через економічне суперництво. Наприклад, якщо у Флоренції переважали
гвельфи, то в Пізі і Луцці - гібелліни. Боротьба між ними все більше загос¬
трювала ситуацію в Італії.
Вулиця середньовічного міста
ШШшШШ

Хекиія 10 Італія в XI — XII ст.
ПАПСЬКА ОБЛАСТЬ.
ПОВСТАННЯ АРНОЛЬДА БРЕШІАНСЬКОГО
По-іншому йшов розвиток Папської області, що в XI - XII ст. займала
значну частину Північної Італії. На історію цієї держави впливала європей¬
ська політика папства, оскільки її очолював глава католицької церкви. А в
основі європейської політики папства лежало прагнення до верховенства
над світськими правителями Європи. В XI - XII ст. у результаті перемоги
папства над німецьким імператором посилився його вплив у Європі. Папам
здалося розширити свої володіння за рахунок частини Тоскани, Сполето,
Зеневента, а наприкінці XII ст. вони захопили м. Перуджу.
Але в економічному відношенні Пап¬
ська область відставала від Північної
Італії і Тоскани. Міста розвивалися по¬
вільніше, а в селах продовжувало за¬
лишатися кріпосне право і кріпосні від¬
носини. Папство виступало проти надан¬
ня містам прав самоврядування. Досить
цікавими були особливості Риму як сто¬
пиш папської держави. Місто стало гніз¬
дом феодалів: крім папської резиден¬
ції тут було близько 200 феодальних
замків. Відставав і економічний розви¬
ток Рима від Мілана чи Флоренції. Ре¬
місниче виробництво в Римі було роз¬
раховане на задоволення потреб папської курії, духовенства, а не на збут
продуктів за межами міста. Значний розвиток отримали лихварство і бан¬
ківська справа. Цехи і гільдії заборонялися.
Реакційний характер політики папства щодо міст яскраво проявився в
т )-х роках XII ст., коли в Римі загострилася боротьба за встановлення місь¬
кої комуни. І в 1143 р. міщани і вальвасори захо¬
пили Капітолій, проголосили республіку й обра¬
ли сенат. Боротьба проти папи Луція II об'єднала
купців, ремісників, нижче духовенство і дрібних
рицарів. У 1147 р. на чолі повсталих став Арнольд
Брешіанський - ідеолог бюргерства і вождь рим¬
ських мас. Він неодноразово виганявся папами з
Італії і жив у Франції, Швейцарії і Чехії. Учень
Абеляра, засудженого церквою в XII ст., він
сприйняв раціоналізм і його основні ідеї опору
авторитету церкви. Арнольд Брешіанський ви¬
магав:
Римо-католицьке духовенство
Арнольд Брешіанський
відмови церкви від земельних володінь і
всіляких багатств;
єдності Італії;

Історія середніх віків
- відміни панування феодальної знаті;
- не претендувати папству на світську владу. Політична програма Бре-
шіанського передбачала створення народних зборів, відновлення по¬
сади народних трибунів, обрання імператором римлянина.
Під впливом ідей Арнольда римляни руйнували будинки знаті і карди¬
налів, феодальні замки; папа змушений був утікати з Рима. У той час в
Італію вдерся Фрідріх І. Сподіваючись на його допомогу у боротьбі з папою,
сенат республіки запропонував йому імператорську корону. Але імператор
відхилив цю пропозицію і, вступивши в Рим, прийняв корону з рук папи
Адріана IV.
Засилля німецьких рицарів привели до спалаху незадоволення серед
міщан, хоча між окремими верствами не було єдності. Скориставшись про¬
тиріччями між бюргерством і плебейством, папа Адріан IV у 1155 р. наклав
на Рим інтердикт, який припинив потік паломників. Інтердикт сильно вда¬
рив по інтересах купців, упали прибутки. У сенаті Римської республіки
верх отримали помірковані елементи. Арнольда Брешіанського вигнали з
міста, а згодом за наказом Фрідріха І схопили і повісили (1155 p.). Римська
республіка була ліквідована, а влада пап відновлена.
ПІВДЕННА ІТАЛІЯ І СИЦИЛІЯ
Політичні і економічні процеси в Південній Італії проходили дещо інак¬
ше, ніж на Півночі. Великі міста - Неаполь, Амальфі, Салерно, Барі, Палер¬
мо - не поступалися рівнем ремісничого виробництва і об'ємом торгівлі
північним центрам. В XI ст. багато з них також добилися хартій від сеньйо¬
рів, особливо на участь міщан в органах судово-адміністративної влади.
Розпочався процес формування міських комун,
але повної самостійності міста Південної Іта¬
лії добитися не змогли. В умовах феодальної
роздробленості і міжусобиць сеньйоріальна
влада залишилася достатньо сильною.
Подальший розвиток феодальних відносин
розвивався в умовах іноземного панування. У
другій половині XI ст. Південна Італія і Сици-
лія були захоплені норманами. Це стало оста¬
точною перепоною для досягнення чи розши¬
рення свободи міст.
У 1130 р. при Роже II Південна Італія і
Сицилія були об'єднані в єдину державу - Си-
цилійське королівство. Деякі міста підняли пов¬
стання, відмовляючись визнати нову владу.
Роже II зл амав цей опір, але змушений був
заради зміцнення своїх позицій підтвердити
Христос коронує Роже II хартіями попередні привілеї міст. Проте зго-

Лекиія 10 Італія в XI — XII ст.
лом на чолі міської адміністрації поставили королівського чиновника, обме¬
жили судові і фінансові права міщан, зафіксовані у хартіях. Розвиток міст
гальмувався двома факторами:
- непомірними державними податками;
- позбавленням переваг у торгівлі з Візантією через ворожі відносини
сицилійських королів з імперією роме їв.
Нормандське завоювання прискорило розвиток феодальних відносин.
Королі-завойовники захопили більшу частину земель місцевої знаті і селян
га роздавали як феоди нормандським феодалам і церкві. Велика частина
земельних володінь потрапила до королівського домену, а селяни втрачали
свою свободу. Тому у XII ст. в королівстві нараховувалося багато сервів
кріпосних), які не мали права переходу, і вілланів (напіввільних). Вони
виконували панщину і сплачували натуральний і грошовий оброки. Але в
цілому процес феодалізації відбувався тут повільніше, ніж у Північній і
Середній Італії. Тому на півдні Апеннінського півострова зберігся значний
прошарок вільних селян - аллодистів, які жили общинами і боролися проти
закріпачення, неодноразово піднімаючи повстання проти феодалів і коро¬
лівської влади (1123, 1168, 1178 і 1199 рр.).
Інакше склалася і доля південноіталійських міст. В XI XII ст. вони
теж досягли розквіту, але він пов'язувався з транзитною торгівлею, оскіль¬
ки власне ремесло і місцева торгівля були розвинені слабо. Тому і товарно-
грошові відносини суттєво не вплинули на життя села.
Подальша історія Сицилійського королівства була пов'язана з динас¬
тією Гогенштауфенів. У 1186 р. Фрідріх І Барбаросса одружив свого сина
Генріха VI на сицилійській принцесі Констанції. І, як уже відзначалося,
НІтауфени отримували владу не лише в Сицилії, але й на півдні Італії. Але
це озброїло проти них папство і ломбардські міста. На Сицилії Генріху VI
повелося вести себе як у завойованій країні, оскільки місцеве населення
сприймало німецьких феодалів як іноземних загарбників. Хоча він приду¬
шив опозиційні виступи, тут не припинялися феодальні усобиці. Особливо
зони посилилися під час понтифікату Інокентія III, коли після смерті Генрі¬
ха VI Сицилійське королівство опинилося під безпосереднім управлінням
ілостольської столиці аж до часу правління Фрідріха II.
Таким чином, на початку XII ст. у Південній Італії й Сицилії сформува¬
лася відносно сильна держава. Тому південноіталійським містам так і не
вдалося добитися незалежності і навіть автономії. Вони назавжди залиши¬
лися у підпорядкуванні сильної центральної влади і не могли чинити істот¬
ного впливу на аграрні відносини в регіоні.
КУЛЬТУРА ІТАЛІЇ XI - XII СТ.
На тогочасну італійську культуру відчутний вплив здійснила економіч¬
на і політична роздробленість. Найважливішими центрами Італії стали Тос-
зсана у Середній Італії і Сицилійське королівство на півдні. Наприкінці

Історія середніх віків
цього періоду між населенням цих центрів уже існували суттєві відмінності
в культурі і мові.
В XI - XII ст. найвищого розквіту італійська культура досягла у найбіль¬
ших містах: Венеція, Генуя, Флоренція тощо. І впродовж тривалого часу
вона не перетворювалася в загальноіталійську культуру, залишаючись лише
культурним досягненням міст-держав.
Наприкінці XI ст. в Італії отримала поширення так звана «рецепція
римського права», тобто відродження норм римського права, що регламен¬
тувало відносини простих товаровиробників між собою і пристосування цих
норм до економіки і політичного життя середньовічної Італії. Саме наприкін¬
ці XI ст. Болонська юридична школа звернулася до вивчення і тлумачення
«Зводу цивільного права» Юстиніана І. Як ми відзначали, Болонську школу
очолив викладач риторики Ірнерій.
В античному суспільстві римське право не лише врегульовувало відно¬
сини купівлі-продажу, але й містило вчення про необмежену політичну
владу глави держави. Цим намагалися скористатися і папство, і німецькі
імператори. Саме болонські юристи дали німецькому імператорові Фрідрі-
ху І Барбароссі ідеологічне обґрунтування його претензій щодо ломбардсь¬
ких міст. Саме тому він узяв їх під своє покровительство. Болонська школа
досить швидко перетворилася в університет, який першим в Європі став
центром вивчення римського права і приваблював тисячі слухачів з різних
країн.
Південноіталійську культуру відзначало те, що в ній поєднувалися гре-
вона набула яскраво аристократичного
характеру. Філософи, медики, астро¬
номи, поети й архітектори групували¬
ся в основному при сицилійському дво¬
рі. Вони обслуговували цей двір і по¬
треби місцевих баронів. Поети Півден¬
ної Італії досить часто наслідували
провансальських трубадурів. Вони
створили свій літературний напрямок,
який справив сильний вплив на північ-
ноіталійську поезію у майбутньому.
В архітектурі Італії XI - XII ст.
значне поширення мав романський
стиль. Італійські архітектори привнес¬
ли в цей стиль звичай покривати зов¬
нішні і внутрішні стіни церков мар¬
муровими плитами правильної форми.
Це послаблювало враження важкості
стін, властиве романському стилю. Та¬
кий прийом застосували, наприклад,
при будівництві церкви Сан-Мініато
аль Монте у Флоренції.
цькі, арабські і нормандські впливи і
Собор у Монреалі

Лекція 10 Італія в XI — XII ст.
Значного розвитку досяг і італійський живопис, де починають виділя¬
тися декілька шкіл - Луккська, Пізанська і Сієнська. Італійський живопис
XI - XII ст. відчував на собі сліди значного впливу візантійського живопису.
Але уже у творчості флорентійця Чгмабуе помітне подолання іконописної
візантійської манери.
Питання для контролю:
- З'ясуйте особливості економічного і політичного розвитку Північної і
Середньої Італії XI - XII ст.
- Як відбувалося формування міських комун у Ломбардії і Тоскані?
- Як вплинув розвиток північноіталійських міст на аграрні відносини
на селі?
- Охарактеризуйте боротьбу італійських міст проти німецьких імпера¬
торів.
- Проаналізуйте особливості розвитку Папської області в XI - XII ст.
- З'ясуйте причини і хід повстання Арнольда Брешіанського.
- Визначте характерні риси розвитку Південної Італії і Сицилії.
- Як відбувався розвиток італійської культури в XI - XII ст.?

ІТАЛІЯ Лекція
в хні - XV ст. 11
XIII - XV ст. Італія залишалася політично роздробленою
країною з різними формами державності, що і визначило
особливості джерел, що теж стосувалися трьох уже сфор¬
мованих регіонів країни.
У Північній і Середній Італії з розкладом кріпосних відносин у XIII ст.
з'являються акти викупу селян. Аграрні відносини цього регіону відобра¬
жені також у статутах сільських комун і законодавчих актах міст-респуб-
лік. Надзвичайно цікавим джерелом аграрної історії є трактат початку
XIV ст. П'єтро Крешенца (1233 - 1321 рр.) «Яро вигоди сільського госпо¬
дарства», що став справжньою сільськогосподарською енциклопедією із
даними з агротехніки, методів ведення господарства у помісті заможного
міщанина. Він став надзвичайно популярним і перекладений декількома
європейськими мовами.
Історію середньовічної Італії неможливо уявити без розвитку міст, іс¬
торія яких широко представлена у джерелах. Особливо цікавими є зводи
прав міст-республік. Так, у 1257 р. у Болоньї був складений «Райський
акт», згідно з яким усі феодали повинні були продати місту своїх кріпос¬
них, які ставали членами комуни, а в 1282 р. оформився звід законів «Святі
і святійші установи». Кодекс венеціанських законів сформувався у 1242 р.
під назвою «Громадянські статути Венеції», а в 1315 р. з'явилася «Золо¬
та книга», що закріпила монополію на політичну владу в руках купецької
олігархії.
У XIII - XIV ст. з'являються цехові статути. Перший датується 1219 р.
у Венеції. Єдина цехова структура у Флоренції, створена у 1328 р., мала
назву «Статут Флорентійської торговельної палати» («Мерканції»). Торгові
привілеї комун, різноманітні договори фіксувалися у спеціальних книгах.
(Наприклад, «Книга прав Генуезької республіки») А з XV ст. з'являються
статути ломбардів.
Розвиток сукновиробництва і торгівлі викликав до життя спеціальні
трактати у XIV - XV ст. Анонімний «Трактат цеху шерстяників» став
практичним посібником власникам мануфактур, де описано ЗО операцій з
обробки вовни. Довідник у галузі торгівлі і кредитування видав флорентій¬
ський купець Франческо Балдуччі Пеголотті під назвою «Книга про різні

Лешія 11 Італія в XIII — XV ст.
країни і торговельні міри. Настанови у торговій
справі». А на початку XV ст. з'явився трактат
«Настанови у торговій справі», складений чле¬
ном компанії Уццано багачем Бернардо д'Анто-
нів Уццано, що відображав зміни у торгівлі за
100 років після Пеголотті.
На півдні Італії під впливом норманів вида¬
валися свої закони. При Фрідріху II у 1231 р.
Петро де Вілеа виробив офіційний звід права
«Мельфійські конституції», або «Конституції
королівства обох Сицилій». Згідно з ним, охоро¬
нялися права великих землевласників, урізалися
можливості церкви і міст, заборонявся вільний
перехід селян тощо.
П олітична історія Італії і надалі відображала¬
ся в .
анналах і хроніках. Міланські аннали велися
анонімно і збереглися в декількох редакціях: де-
короткій (до 1237 р.) і в формі попередніх записів
до 1251 р. Інша серія анналів охоплює 1230 - 1402 pp. і містить
виклад багатьох офіційних документів і листів з історії Північної Італії. Зі
встановленням у Мілані герцогської влади міські хроніки поступилися міс¬
цем офіційним «історіям» правителів. Так, у 1479 р. з'явилася офіційна істо¬
рія Міланського герцогства (Historia de rebus gestis Francisci primi ducis Sfortiae)
-за 1421 - 1466 pp., написана за вказівкою Франческо Сфорца йото секретарем
Джіованні Сімонетта (пом. близько 1491 p.). А наприкінці XV ст., за прохан¬
ням герцога Людовіко Моро, міланський патрицій Бернардіно Коріо (1459 -
1519 pp.) склав «Історію Мілана» (з середини XIII ст. до 1499 p.).
Подібна еволюція оповідних джерел була характерною і для інших міст у
Північній і Середній Італії. Так, у названих у попередній лекції «Генуезьких
анналах» досить добре висвітленим є період 1266 - 1294 pp., описаний одним
із представників знатного роду Джакопо Доріа. З 1298 р. розпочалася нова
серія генуезьких анналів, складена братами Стелла. Нотаріус Георгій Стел¬
ла (пом. 1420 р.) опрацював міські записи за 1298 - 1409 pp., а його брат
Джованні Стелла, канцлер Генуезької республіки, продовжив їх до 1435 р.
Міські хроніки Венеції з'явилися в XIII ст.: між 1267 і 1275 pp. була
написана французькою мовою «Хроніка венеціанців» Мартіно Канале, який
не був венеціанцем, але довго прожив у місті. До 1229 р. це компіляція
попередніх хронік, а за 1229 - 1275 pp. - розповідь сучасника подій. У сере¬
дині XIV ст. дож Андрей Мандоло (пом. 1354 р.) записав «Хроніку Венецїі»
до 1280 p., продовжену (до 1388 р.) венеціанським канцлером Рафаелем Ка-
резіні (пом. 1390 p.). Антоніо Морозіні (пом. близько 1434 p.), член Великої
ради, на венеціанському діалекті написав «Хроніку» до 1403 p., хоча оригі¬
нальні дані вона містить лише з 1388 p., і «Щоденник» за 1404 - 1434 pp.
Венеціанським діалектом записані і «Венеціанські аннали» Доменіко Малі-
п'єрі (1428 - 1515 pp.) за 1457 - 1500 pp.
Портретний бюст
Нікколо Уццано
тальній (1104 - 1228 pp.),

Історія
середніх віків
Важливий внесок у ви¬
вчення історії Венеції нале¬
жить Маріно Сану до Молод¬
шому (1466 - 1535 рр.), вене¬
ціанському патрицію, який
склав загальну історію Вене¬
ції до 1493 р. і написав «Що¬
денники» за 1496 - 1531 рр.
Йому властивий аналітичний
і критичний підхід до джерел
і праць своїх попередників.
У 1487 р. було надруковано
твір бібліотекаря бібліотеки
«Декади венеціанської історії», що
охоплює історію міста до 1486 р. і написаний в гуманістичному дусі.
Флорентійські хроніки найбільший розквіт отримали у XIV ст. Так, на
початку століття з'явилася хроніка Діно Компаньї (1265 - 1324 рр.) за 1280
- 1312 рр., активного учасника описаних подій. Хроніка Джованні Вілланг
(1276 - 1348 рр.) доведена до 1348 р. і має деякі риси всесвітньої хроніки,
оскільки історія Флоренції подана в контексті соціально-економічних і по¬
літичних зв'язків міста з європейськими й азійськими країнами. Його брат
Маттео Віллані продовжив хроніку до 1363 р., а син Маттео Філіппо (пом.
1405 р.) - до 1364 р.
«Флорентійська хроніка» Маркіоне Стефані (пом. 1386 р.) була напи¬
сана в 1378 - 1385 рр. і охоплює період з початку XIV ст., хоча самостійний
характер вона має з 1348 р., в т.ч. з повстання чомпі, історія якого викладе¬
на спотворено. Серед інших флорентійських хронік XIV ст. відзначалися
«домашні хроніки». Наприклад, сімейна хроніка роду Веллуті за 1300 -
1370 рр. Донато Велутті, хроніка Бонаккорсо Пітті тощо.
Саме у Флоренції на початку XV ст. були написані історичні праці, що
докорінно відрізнялися від хронік. Державний секретар Флорентійської
республіки Леонардо Бруні написав справжні історичні дослідження: «Іс¬
торія флорентійського народу», «Історія сучасних подій в Італії», біо¬
графії Данте і Петрарки.
Особливе місце серед хронік Північної і Середньої Італії займає хроніка
францисканського ченця Салімбене Пармського (1221 - близько 1288 рр.) за
1167 - 1287 рр., що була одночасно історією францисканського ордену, все¬
світньою хронікою, історією Ломбардії й автобіографією, хоча збереглася
лише частково.
Значний пласт хронік висвітлює історію Південної Італії. Період прав¬
ління Фрідріха II охоплюють «Хроніка Сицилійського королівства» коро¬
лівського нотаріуса Рікардо з Сан-Джермано (пом. 1243 р.) і хроніка Мико-
лая Ямсильського за 1210 - 1258 рр. Історія падіння влади Гогенштауфенів,
анжуйське завоювання і захоплення Сицилії Арагоном описані у хроніці
секретаря папи Мартина IV Саби Маласпіна за 1250 - 1276 рр., продовже-
Виховний будинок у Флоренції
св. Марка Сабелліко (1436 - 1506 рр.)

Лекиія 11
Італія в XIII — XV ст.
5841 її
на іншим автором
до 1285 р., де опи¬
сана «Сицилійська
вечірня» з точки
зору інтересів папи.
У XIV ст. в Іта¬
лії з'являються по¬
літичні трактати.
Одним з перших
був латинський твір
Данте «Яро монар¬
хію» (поч. XIV ст.),
де викладена ідеаль¬
на політична сис¬
тема, про яку мрі¬
яв автор для Італії.
Такою йому вида¬
валася німецько-
італійська імперія.
Гуманіст Колюччо
Салютаті, канцлер
Флорентійської рес¬
публіки, написав
трактат «Про ти¬
рана», вважаючи
найкращою фор-
ДД Дрібні незалежні держаЕи
] Республіка Венеція
ЕЩЩІ Папська область
Італія в XV ст.
мою політичного устрою монархію, хоча відстоював право на вбивство ти¬
рана, який перевищує свої повноваження і права.
Важливими джерелами є описи подорожей. Наприклад, знаменита «Кни¬
га Марко Поло», продиктована ним у 1282 р. пізанцю Рустічано, який запи¬
сав її французькою мовою. А в 1307 р. Марко Поло склав її власну редак¬
цію. З обох редакцій зробили численні переклади латиною, тосканськими і
венеціанськими говірками, що користувалися надзвичайною популярністю.
ЛІКВІДАЦІЯ КРІПОСНОГО ПРАВА
У ПІВНІЧНІЙ І СЕРЕДНІЙ ІТАЛІЇ
Як ми уже відзначали, Італія відрізнялася інтенсивним процесом урба¬
нізації. Так, упродовж XIII ст. населення Флоренції зросло у 6 разів, число
жителів Сієни збільшилося в 4-5 разів, у Тоскані проживало 26,3% населен¬
ня округу, у Палермо жило 100 тис. чол., а в Мілані - до 200 тис. Проте в
цілому по країні переважало сільське населення, а сільське господарство
домінувало в структурі економіки країни. У Північній і Середній Італії по¬
ширилися полікультурні господарства, в яких посіви зернових поєднували¬

Історія середніх віків
ся з розведенням виноградників, оливкових і плодових дерев, і називалися
вони подере. Поряд з ними існували дрібні монокультурні ділянки - парцел-
ли. Підвищення попиту на зернові культури сприяло зростанню ремісничо¬
го виробництва, а те в свою чергу впливало на розвиток технічних культур.
Так, у Ломбардії сіяли марену (з неї - червона фарба для тканин), а в
Тоскані - вайду (для виготовлення синьої фарби), в округах Болоньї і Неа¬
поля на великих площах засівали льон. В Альпах і Апеннінах випасалися
багатотисячні стада овець, великої рогатої худоби, коней. Виникла навіть
фермерська оренда худоби, призначеної на продаж.
Серйозні зміни відбулися у становищі селянства. Ранній розвиток товар¬
но-грошових відносин і поширення грошової ренти уже на початок XIII ст.
привели до того, що значна частина селянства Північної і Середньої Італії
користувалася особистою свободою, а впродовж XIII ст. процес особистого
звільнення селян завершився. Цьому сприяла політика міських комун, які
були зацікавлені у припливі робочих рук, прагненні послабити економічну
могутність феодалів. Своїми спеціальними декретами вони викуповували
колонів і сервів, правда, без землі й іншого майна, і надавали їм особисту
свободу.
Так, у 1256 - 1257 рр. Болонська комуна видала ряд постанов про звільнен¬
ня сервів, а «Райський акт» 1257 р. став кульмінацією виданих актів. У його
преамбулі заявлялося: оскільки Бог створив людину вільною за своєю при¬
родою, їй слід повернути попередню свободу. Тому м. Болонья і вирішило
за певний викуп звільнити усіх людей у місті і єпископстві, які знаходили¬
ся у сервільному стані. Комуна викупила у 406 феодальних сеньйорів 5682
сервів, заплативши викупну суму у розмірі близько 50 тис. лір. Як додаток
до «Райської книги» видали акт від 3 червня 1257 р., де міська комуна
забороняє перетворювати у сервільний
стан будь-кого з теперішніх і майбутніх
жителів міста і дискретто. Усі поселені в
місто серви чи інші категорії повинні
отримати звільнення від своїх господа¬
рів, і комуна зобов'язана їх викуповува¬
ти упродовж 3-х місяців з дня їхнього
поселення в місті.
Постанови комуни Флоренції від 1289
- 1290 рр. наказували звільнити з особи¬
стої підлеглості і прикріплення до землі
колонів, залежних від сеньйорів Убаль-
дінг - одвічних ворогів Флоренції, які за¬
вдавали значної шкоди її торгівлі захоп¬
леннями торгових шляхів і перевалів, а
також інших феодальних сімей. Крім по¬
слаблення свого економічного і політич¬
ного суперника, Флоренція намагалася
набути нових платників податків або
Куточок Флоренції

Лекція 11 Італія в XIII — XV ст.
вільних орендарів. Важливо, що флорентійські постанови не стосувалися
колонів, які належали міщанам Флоренції або іншим особам, що визнавали
верховенство міської комуни. Таким чином, ця постанова не зачіпала біль¬
шої частини колонів у дискретто, до того ж колони повинні були тут самі,
на відміну від Болоньї, вносити викупну суму. Очевидно, це здебільшого
гальмувало втілення в життя постанови. Не випадково заборона продавати,
обмінювати, дарувати колонів, перетворювати у колона вільну людину зу¬
стрічається в статуті Флоренції в 1325 р. і навіть у 1415 p., а також у
багатьох міських постановах наприкінці XIII - початку XIV ст., які стосува¬
лися відносин комуни з тими ж графами Убальдіні.
Отже, у другій половині XIII ст. в Італії - єдиній країні Європи - цілий
ряд міст виступили ініціаторами звільнення сервів і колонів. Такі міські
постанови відіграли, без сумніву, позитивну роль. У результаті особисто
вільними стали тисячі сервів і колонів. Проте не «вільнолюбством» Болоньї
чи Флоренції пояснюються видані ними законодавчі акти про звільнення.
Містам потрібна була вільна робоча сила для праці у ремісничих майстер¬
нях, торгових закладах, міській адміністрації. Зростаючі міські видатки ви¬
магали вишукування джерел податкових надходжень, тому нові платники
податків були впору. Вони ж складали і резерв військовозобов'язаних. Міс¬
та також знищували цим монополію феодалів на постачання міста сільсь¬
когосподарськими продуктами, ціни на які відтепер регулювалися міською
владою.
Усе це не вело до покращення становища селянства, оскільки воно втра¬
чало своє традиційне право користування землею. Тому міська влада зму¬
шувала селян відмовлятися від кріпосної залежності. І кріпосний звільняв¬
ся в Італії раніше, ніж він встиг забезпечити за собою будь-яке право влас¬
ності на землю. Частина з них поселялася в містах і ставала найманими
робітниками чи підмайстрами, але більшість ставала орендарями на різних
умовах. Так, у Тоскані була поширена медзадргя (від мецца - половина), що
стала першим кроком у переході від феодальної до капіталістичної оренди.
Господар землі надавав орендарю частину насіння для сівби і кредит для
купівлі робочої худоби й інвентаря. Половинщик віддавав власнику полови¬
ну врожаю всіх видів плодів. Інша частина врожаю не завжди покривала
потреби сім'ї орендаря, тому він постійно заборговував власнику подере. До
того ж половинщик не мав прав розпоряджатися землею, в тому числі пра¬
ва змінити агрокультуру ділянки. Його господарська ініціатива була скова¬
на. Селянин не міг покинути ділянку до закінчення терміну оренди. За са¬
мовільне покидання він примусово повертався і обкладався великим штра¬
фом. Формальне право половинщика покидати ділянку, оголосивши за пів¬
року про це, не здійснювалося, оскільки орендар повинен був повернути
власнику землі інвентар і заборгованість, а влітку до того ж - увесь урожай
поточного року.
В інших містах Північної і Середньої Італії поряд з медзадрією існува¬
ли старі оренди - емфітевзис (довготермінове право користування землею
для її обробітку навіть з правом продажу за 2% власнику; позбавляли пра-

414
Історія середніх віків
ва оренди, якщо 3 роки земля не оброблялася) і лібеллярій (оренда на осно¬
ві письмової угоди - ІіЬеІІит). Але спадкова оренда поступалася місцем
різним видам короткотермінової оренди: здольщина (оплата від 1/4 до 1/2
врожаю) і аффікт (за фіксовану грошову ренту). Власники надавали пере¬
вагу здачі подере на умовах здольщини, тоді як аффікт частіше пов'язувався
з парцеллами. Ці нові перехідні форми поземельних відносин підривали
основи феодального устрою на селі.
ЄРЕСІ І СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ
Погіршення економічного становища селян вело до бродіння в їхньому
середовищі, виступів проти утисків, поширення єресей, інколи досить ра¬
дикальних. Єресі охоплювали усі верстви, але найбільше - селянські і місь¬
кі низи. У XII - XIII ст. в Італії існували десятки єретичних сект - загаль¬
ноєвропейських (катари, вальденси) і власне італійських (гумілгати, фра-
тичеллі). Фратичеллі (братці) розвинулися з рядів спіритуалів у XIII ст.,
проповідуючи ідеали євангельської бідності, виступаючи проти користолюб¬
ства католицького духовенства, і сильно вплинули на італійське суспільст¬
во. Усе це багатоманіття сект можна визначати як загальнонародну бюр¬
герську єресь з елементами селянсько-плебейської єресі. Виокремлення
останньої в самостійну течію відбулася в Італії в XIII ст. Саме тут близько
1260 р. з'явилася єресь апостольських братів (або апостоликів), заснована
колишнім селянином Пармської округи, а згодом членом францисканського
ордену ченцем Сегареллі.
Незважаючи на заборону папства, переслідування інквізиції, рух апо¬
столиків охопив усю Італію. Особливо радикальною сектою стає після
1300 р., коли після страти Сегареллі (спали¬
ли на вогнищі) до керівництва прийшов вождь
радикально налаштованих апостоликів гірсь¬
ких районів Північної Італії Дольчіно. Він ви¬
ступав проти будь-якої власності, пропові¬
дував бідність, зрівняльні ідеї і спільність
майна, засуджував католицьку церкву і пе¬
редбачав загибель папи, кардиналів, свяще¬
ників і ченців, призначав терміни наступу
«тисячолітнього царства Божого на землі»,
яке прийде шляхом насильства над церквою
і багатими. У боротьбі з папою він спирався
на допомогу сицилійського короля Фрідріха
Арагонського (в цьому проявилися монархічні
ілюзії Дольчіно).
На початку 1304 р. єресіарх зі своїми при¬
хильниками з'явився у передгір'ях П'ємонту
(Північно-Західна Італія), у долині річки Се-

Хекиія 11 Італія в XIII — XV ст.
зія. Селянство цього регіону й інших окраїнних областей (Савойя, Калабрія,
Фріуль) страждало не стільки від високого рівня розвитку товарно-грошо¬
вих відносин, скільки від їх нерозвиненості. Селяни терпіли потрійний гніт:
світських сеньйорів, церкви і міст.
Проповіді Дольчіно збирали величезні натовпи людей. Розмах руху на¬
страхав феодалів, і вони створили для боротьби з ним Лігу, але в березні
1305 р. апостолики розбили об'єднане військо феодалів. Згодом повсталі
змушені були піти в гори, де були оточені. Людські втрати, голод, сувора
зима поставили їх на межу загибелі. Якось уночі близько тисячі повсталих
засніженими стежками вийшли з оточення до гори Цебелло, де спорудили
укріплення, але були знову там оточені й ізольовані.
Феодалам не вдалося одразу взяти штурмом апостоликів, і восени 1306 р.
папа оголосив хрестовий похід проти єретиків. У березні 1307 р. розпочався
останній штурм, і через 3 дні апостолики зазнали поразки. Тих, хто
залишився в живих, піддали болісній смерті. На очах Дольчіно стратили
його подругу і сподвижницю Маргариту, а самого вождя четвертували. Під
час повстання радикальні риси єресі апостоликів проявилися ще яскраві¬
ше. В їхньому таборі було здійснено спільність усього майна. Сучасник тих
подій повідомляв: «Повсталі оголосили, що їм корисно вішати, страчувати і
збивати людей, які підкоряються римській церкві... і в цьому немає для них
ніякого гріха».
Після поразки апостоликів єретичний рух пішов на спад, хоча розмах
селянської боротьби не зменшувався. Проте тепер селянські виступи набу¬
ли характеру боротьби за безпосередні і реальні вимоги:
- відміну або зменшення податків;
- проти повернення до важких форм феодального утиску;
- проти зростання цін і мит тощо. У різних регіонах країни спалахува¬
ли селянські виступи.
Повстання тукінів (1382 - 1387 рр.) охопило майже всю гірську частину
північно-західних областей Італії, але особливої гостроти набуло у Канавезі
північній частині П'ємонту). Повсталі спалювали і руйнували замки феода¬
лів, убивали сеньйорів. Проте це були різночасові спалахи селянських ви¬
ступів, що виникли під різними гаслами і не пов'язувалися між собою. Це
полегшило їх придушення герцогом Савойським.
В окрузі Пістойі (дискретто Флоренції) в 40-50-ті роки XIV ст. відбу¬
лося 6 антиподаткових виступів. У XV ст. величезне повстання, навіть вій¬
на, спалахнуло в Калабрії (1459 р.) під час баронської смути. Але згодом
селяни висунули вимогу відмінити податок на вогнища (фоколлеро), і повс¬
тання вийшло за межі Калабрії. У виступах взяло участь не менше 20 тис.
селян. Перед лицем небезпеки баронські фракції об'єдналися і з допомогою
королівської армії з артилерією розбили повсталих селян.
У 1462 р. великі заворушення відбулися в окрузі П'яченци (дискретто
Мілана): селяни були невдоволені збільшенням мита і введенням обмежень
на продаж у місті сільськогосподарської продукції. 7-тисячне селянське вій¬
сько підійшло до П'яченци і вимагало від намісника герцога знизити мита

Історія середніх віків
на продаж вина, зерна і худоби, дозволити їх вільний продаж у місті і
відмінити податок на помел зерна. Після довгих перемовин з намісником
селянське військо, залишене загонами місцевих феодалів, які раніше примк¬
нули до нього, було розгромлено.
МІСЬКЕ РЕМЕСЛО І ТОРГІВЛЯ
Політична незалежність італійських міст, встановлення їхньої влади
над навколишньою округою, значні земельні володіння міщан створювали
сприятливі умови для швидкого економічного зростання міських республік.
У XIII - XV ст. ремісниче виробництво, торгівля і банківсько-фінансова
справа в північно- і середньоіталійських містах були чи не найрозвинені¬
шими серед європейських країн.
У ремеслі і надалі відбувалася диференціа¬
ція і спеціалізація виробництва. Великі міста на¬
раховували сотні ремісничих професій, що охоп¬
лювали всі види виробництва - від побутових
речей до високохудожніх ювелірних виробів. Та¬
ким чином, поділ праці тут був надзвичайно роз¬
виненим, про що свідчило виникнення цехових
корпорацій. Але за винятком Венеції, цей процес
в Італії мав свої особливості. Цехи виконували
тут не лише економічні, але й політичні функції.
Вони мали своїх представників в органах міської
влади, громадянство також визначалося прина¬
лежністю до того чи іншого цеху, що був незале¬
жною корпорацією (лише у Венеції вони підко¬
рялися державі), мав свої фінанси, адміністра¬
цію, військове ополчення і навіть прапор. Тому
число цехів у місті не завжди відповідало кількості ремісничих професій -
цехів було значно менше (від 20 до 80, за винятком Венеції, де їх нарахову¬
валося 147). Досить часто цех об'єднував десятки ремісничих професій. На¬
приклад, у Флоренції до кінця XIII ст. сформувався 21 цех, а цех галанте¬
рейників включав ремісників ЗО спеціальностей, корпорація «лікарів і апте¬
карів» - близько 50 спеціальностей тощо. Це диктувалося також політич¬
ною необхідністю - мати своє представництво в магістратурах і протистояти
засиллю магнатів і ку¬
пецтва. А кожна профе¬
сійна група, яка входила
в корпорацію ремісників,
мала також свою окрему
адміністрацію і статути,
що регламентували її
виробництво.
Герби цехів
Ремісничі вироби
(ключ, замок, ріг)

\ешія 11 Італія в XIII — XV ст.
Для захисту інтересів міщан і дотримання порядку в місті організову¬
валися «Озброєні товариства», оскільки цехи боролися не лише з магна¬
тами, але й купецькими корпораціями, створеними в XI - XII ст. На пер-
гшгх порах вони приймали до свого складу і ремісників. Так, у Пармі до
початку XIII ст. в «Товариство купців» входили м'ясники, шевці, ковалі
тощо. Але з XIV ст. купецькі корпорації були структуровані (адміністрація,
статут, фінанси) і мало чим відрізнялися від цехів, хоча основна діяльність
купців відбувалася в межах компаній, створених на дольових умовах на 1¬
2 роки. їх характер залежав від виду торгівлі - сухопутної чи морської,
внутрішньої чи міжнародної. Були міста (наприклад, Флоренція), де торгові
компанії входили до складу цехів, диктуючи там свої умови. Купці постав¬
ляли цехам сировину і забезпечували збут готової продукції. У Луцці кор¬
порація торговців шовку-сирцю і шовкових тканин не лише контролювала
всю міську економіку, але й була широко представлена в органах міського
самоврядування.
Ще однією особливістю італійського купецтва (і знову за винятком Ве¬
неції) була його соціальна неоднорідність. Воно поповнювалося і вихідцями
3 нобілітету, і з верхівки ремісників та сільських багачів. Крім того, великі
купецькі сім'ї вражали також своїми багатствами, отриманими від торгівлі
: лихварства, яке різко засуджувала церква. Торгівля у XIII - XV ст. була
найдинамічнішою галуззю італійської економіки. Якщо в попередні століт¬
тя переважала транзитна торгівля, то відтепер у товарообмін включалися
сотні товарів місцевого виробництва, чому сприяла господарська спеціалі¬
зація окремих регіонів. Основні торговельні шляхи вели з півночі на південь
із Ломбардії в Тоскану, Умбрію і далі до Сицилії), зі сходу на захід (з
Зенеції до Тоскани), з північного заходу на південний схід (з П'ємонту у
Рим). Доставку вантажів здійснювали об'єднання перевізників. Про актив¬
ний розвиток торгівлі свідчать сотні готелів і постоялих дворів на торго¬
вельних маршрутах. Лише у Флоренції наприкінці XIV ст. нараховувалося
622 готелі, а її передмісті - ще 234.
Проте інтенсивний розвиток ремісничого виробництва і торгівлі не при¬
зів навіть наприкінці XV ст. до формування єдиного товарно-цінового рин¬
ку через цілу низку причин, а саме:
- державний поліцентризм;
- орієнтацію італійського купецтва на зовнішній ринок;
- гостру конкуренцію великих міст на зовнішніх ринках;
- претензії багатьох міст на роль провідного економічного центру країни;
- розчленованість країни Апеннінськими горами;
- своєрідність побуту, традицій і мови окремих регіонів країни тощо.
Досить розвиненою в Італії була і банківська справа. Італійські компанії
мали свої філіали не лише в інших містах Апеннінського півострова, але й
у різних країнах Європи і на Близькому Сході. Так, торгово-банкова компа¬
нія сім'ї Медичі базувалася у Флоренції, а впродовж XIV - XV ст. заснува¬
ла свої філіали у Пізі, Мілані, Римі, Венеції, Антверпені, Брюгге, Брюсселі,
Женеві, Ліоні, Лондоні, Любеку й інших містах. Значні суми торговельних

Історія середніх віків
операцій спонукали компанії вдосконалювати банківську справу. Саме в
Італії вперше з'явилися векселі і подвійна бухгалтерія (сувора фіксація дебету
і кредиту, всіх рахунків, уніфікація мір і ваг). А флорентійський золотий
флорин і золоті венеціанські дукати відігравали роль міжнародної валюти.
Банкіри італійських міст фінансували не лише підприємців-італійців, але й
феодалів, купців і навіть правителів провідних європейських країн.
ЗАРОДЖЕННЯ МАНУФАКТУРИ
В ІТАЛІЙСЬКІЙ ЕКОНОМІЦІ
У XIV ст. у найбільших містах-республіках Північної і Середньої Італії
почали зароджуватися ранньокапіталістичні відносини, що було однією з
важливих особливостей історії Італії в Середні віки. Вагомою передумовою
виникнення в Італії ранньокапіталістич-
ного мануфактурного виробництва ста¬
ли високий ступінь майстерності реміс¬
ників і складний поділ праці. І це все
при тому, що з середини XIV ст. в Іта¬
лії розпочалася епідемія чуми, що за¬
брала мільйони людських життів. На¬
селення Італії з 1300 до 1450 рр. скоро¬
тилося з 11 до 8 млн чол. Число жителів
Флоренції та її округи з 1338 до 1427 р.
зменшилося втричі. Навіть до кінця XV
ст. населення Флоренції не перевищу¬
вало 1/3 його в середині XIV ст. Якщо
середня тривалість життя у 1300 р.
складала близько 40 років, то до 1400 р.
вона „ .
Дорівнювала приблизно 20, а до кін-
Центральна площа міста
ця XV ст. виросла лише до 27 років.
До початку XIV ст. цеховий устрій став гальмували подальший розви¬
ток передових галузей ремісничого виробництва, що однозначно вело до
початку розкладу цеху у найбільш розвинених містах. Це проявилося в:
- поділі цехів на «старші» і «молодші»;
- перетворенні цехів у «спадкові асоціації». Так, у флорентійському
цехові Лана у 1332 - 1350 рр. було 27 % «спадкових» членів, у 1371 -
1420 рр. - уже 72 %, а 1 471 - 1 530 рр. - 8 9 %. Відбувалося «замикання»
цеху;
- поглибленні соціальної нерівності всередині цеху;
- посиленні визиску учнів і підмайстрів.
Розклад цеху дав можливість купцям експлуатувати ремісників, скупо¬
вуючи готову продукцію.
Іншою передумовою раннього розвитку капіталістичних відносин у міс¬
тах Північної і Середньої Італії було особисте звільнення селянства, що

Лекція 11 Італія в XIII — XV ст.
супроводжувалося його обезземеленням. Селянин без землі складав резерв
для формування верстви найманих робітників.
Нові відносини найраніше сформувалися у Флоренції, а згодом у Луцці,
Болоньї, Перуджі і у виробництві вовняних тканин, а пізніше - шовковиро-
бництві і кораблебудуванні. Тут виробництво базувалося на ручній праці
мануфактура від латин, manus - рука і facere - робити), але організатором
виступав не майстер цеху, а купець-підприємець. Спочатку виникла роз¬
сіяна мануфактура, в якій ремісники продовжували працювати у своїх
майстернях, але були усунені від ринків сировини і збуту. Пізніше виникла
змішана мануфактура. Наприклад, виробництво сукна було поділено на
28 операцій, з яких початкові і кінцеві операції
здійснювалися у майстерні шерстяника, а інші -
поза нею. Виникнення такої мануфактури визна¬
чалося двома факторами: наявністю капіталів у
купців-підприємців і максимально можливим по¬
ділом праці.
Про масштаби виробництва сукна свідчить той
факт, що лише у Флоренції в 30-х роках XIV ст.
нараховувалося близько 200 великих сукняних
майстерень, які в рік виготовляли до 80 тис. кус¬
ків сукна, кожний по 150 м. Його вартість втричі
перевищувала весь міський бюджет. На вироб¬
ництві працювало ЗО тис. чол. Некваліфіковані
робітники виконували підсобні роботи (промив¬
ка, сушіння, перевезення, вантаження вовни
тощо). Загальна їхня кількість у Флоренції (на¬
зивалися чомпі) складала 10 тис. чол. Бідніючі
ремісники і підмайстри складали інший загін, який
також поступово переходив у наймані робіт¬
ники, хоча використовувався на більш ква¬
ліфікованих роботах (прядіння, ткацтво,
фарбування). Таким чином, із частини се¬
лян і ремісників формувалася верства най¬
маних робітників.
Італійські мануфактури XIV - XV ст.
були ранньокапіталістичними підприємства¬
ми. Досить часто підприємці утворювали
великі компанії, об'єднуючи свої сили і кош¬
ти. Розквіт мануфактур привів до збага¬
чення міської верхівки. Багаті пополани спо¬
руджували палаци, церкви, кам'яні будин¬
ки, вели розкішний спосіб життя. Контрас¬
том виглядало життя найманих робітників,
які працювали по 14-16 год. в день під на¬
глядом «іноземного чиновника», як прави¬
Майстерня з виготовлення
зброї
Приготування вовни
для прядіння

Історія середніх віків
ло, з іншого міста, піддавалися тілесним покаранням і ув'язненню, якщо не
відпрацьовували авансу. Не мали вони і політичних прав.
Нові відносини привели до небувалого піднесення продуктивності праці
і зробили Італію в XIV ст., в значній мірі за рахунок визиску найманих
працівників, найпередовішою країною Західної Європи, сприяючи розвит¬
ку культури Відродження. Разом з тим розвиток ранньокапіталістичних
відносин відбувався лише в окремих містах Північної і Середньої Італії й
окремих галузях виробництва. До того ж наприкінці XV ст. стали помітни¬
ми негативні сторони італійських мануфактур, особливо з виробництва сук¬
на - їхній тісний зв'язок з цехом, що суворо регламентував виробничий
процес, обмежував ініціативу щодо його вдосконалення і нововведень.
Недалекоглядною була і цінова політика цехів, що не сприяла конкуренто¬
спроможності італійського купця на зовнішніх ринках.
ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ МІСЬКИХ КОМУН
Із зародженням нових відносин у містах з'явилися можливості для зміц¬
нення і подальшого розвитку їхніх державних інституцій. На еволюцію
політичного устрою у містах справила вплив гостра соціальна боротьба усе¬
редині міста: між нобілітетом і пополанами, між окремими феодальними
кланами, між великими купецькими сім'ями, виступи «худого народу» і
плебсу. Результатом цієї боротьби стало посилення політичного впливу тор¬
гово-ремісничого населення - пополанів і падіння ролі феодальних елемен¬
тів - грандів. Найяскравішим прикладом задекларованої тези стала Флоре¬
нція. Тут уже у 1250 р. була встановлена так звана «перша народна кон¬
ституція», що закріпила панування пополанів. У місті з'явилася нова по¬
садова особа - капітан народу, який спирався на міське ополчення. Містом
управляв виборний пополанський уряд пріорат (від «пріор» - старійшина
цехів), а пізніше - синьйорія. У пріорат входило 9 чол. на чолі з «гонфало-
ньєром (прапороносцем) справедливості».
Антимагнатські постанови продовжували видаватися у Флоренції (1284,
1286, 1289 рр.). їхньою кульмінацією стали «Установлення справедливості»
1293 р., що завдали вирішального удару грандам. Згідно з цією постановою:
- гранди повністю усувалися від участі у політичному житті міста;
- за злочин проти пополанів гранди засуджувалися до смертної кари.
Через два роки нове «Установлення справедливості» забороняло пере¬
бування біля будинку магнатів у той момент, коли гонфалоньєр відбирав
майно у винного або ж під час змови. Магнати виключалися з ради 100,
спеціальної і генеральної, ради капітана і консулів цехів. Але в «Додатку»
дозволялося магнату, який вступив у цех, займати міські посади.
Антимагнатські постанови видавалися і в інших містах. Наприклад, у
Болоньї найвідоміші «Священні установлення» 1282 - 1292 рр. Вони суворо
карали магнатів, які завдали образи пополану або збиток його майну. Ану¬
лювалися всі контракти, укладені між магнатами і селянами, згідно з якими

Лекиія 11 Італія в XIII — XV ст.
останні зобов'язувалися особистими і поземельними повинностями на ко¬
ристь магнатів.
До того часу пополани вже не були єдиною соціальною верствою. Купці,
власники ремісничих майстерень і банківських контор складали «жирний
народ» (popolo grasso). Дрібні торгівці і ремісники вважалися «худим наро¬
дом» (popolo minuto). І нарешті, неорганізовані маси найманих працівників
- чомпі. Нерідко «жирні пополани» блокувалися зі старими феодальними
родами в єдину гвельфську партію, хоча, в основному, гвельфської орієнта¬
ції притримувалися пополани, а нобілі - гібеллінської. Проте з XIII ст. ці
партії втратили чітку соціальну приналежність, їхній вибір визначався кон¬
кретною політичною ситуацією. Розмежовувалися і міста, згідно з партій¬
ною орієнтацією. Так, Флоренція підтримувала гвельфів і папство, а її су¬
перниками були Лукка, Піза і Сієна, що дотримувалися гібеллінської орієн¬
тації, хоча інколи і змінювали її.
Наприкінці XIII ст. стали змінюватися і форми міського управління.
Виконавча влада виборних консулів стала поступатися місцем судово-полі¬
цейській владі іноземного чиновника - подеста (з лат. potestas - влада),
якого запрошували на службу у місто терміном на 1 рік. Подеста отримував
солідну винагороду від комуни, приводив з собою озброєний загін, суддів і
нотаріуса і розміщувався в спеціально побудованому будинку - палаццо
подеста. Він виконував в основному судово-поліцейські функції, головував
у міській раді, проте законодавчих функцій не мав.
Система управління в комунах постійно ускладнювалася. У багатьох
містах поряд з Великою радою або Радою комуни виникла Рада народу, в
якій були представлені лише пополани, перш за все цехові старшини. Місь¬
ке ополчення очолював капітан народу, який обирався на рік з рицарів-
іноземців, а його функції перепліталися з повноваженнями подеста (в де¬
яких комунах капітан народу заміняв подеста). Така система управління
відображала інтереси верхівки пополанів і забезпечувала тимчасовий ба¬
ланс політичних сил. Але впливові аристократичні сім'ї не полишали надій
повернути собі владу в комуні, тому почала зростати роль капітана народу,
який командував ополченням і захищав інтереси пополанів. Це стало кро¬
ком на шляху до встановлення наприкінці XIII - початку XIV ст. нової
форми правління у містах Північної і Середньої Італії - синьйорії.
У Мілані, Вероні, Мантуї, Падуї капітанів народу проголосили «синьйо¬
рами» (правителями, панами) міста без обмеження терміну, а з першої по¬
ловини XIV ст. їхня влада стала спадковою і вони стають повновладними
одноосібними правителями. Синьйор став призначати подеста, ставив пере¬
пони могутності нобілів (наприклад, у Вероні їм заборонили будувати зам¬
ки у контадо), вів активну завойовницьку політику в окрузі. Так, синьйорія
роду Скалігерів з Верони підкорила ряд міст Ломбардії. Але гібеллінській
Вероні протистояв гвельфський Мілан. Війна між ними завершилася пораз¬
кою Верони і включенням її до складу Міланського герцогства 1387 р., а на
початку XV ст. її підкорила Венеціанська республіка. Подібною була і доля
Падуї (наприкінці XIV ст. підкорена Міланом, а 1406 р. - Венецією). Таким

Історія середніх віків
чином, у результаті встановлення синьйорії з пополанською комуною було
покінчено.
Якщо у Вероні і Падуї синьйорії існували близько століття, то в
м. Феррара синьйорія роду в'Есте - більше 300 років. У 1471 р. Ворсо д'Есте
отримав титул герцога і Феррара перетворилася із синьйорії у принципат.
Отже, до XV ст. наймогутніші італійські міста зміцнили свої володіння,
створили механізм централізації державної влади, як монархічної (Мілан,
Феррара), так і республіканської (Венеція, Флоренція).
МІСЬКІ ПОВСТАННЯ
Нові явища в економічному розвиткові італійських міст привели до поси¬
лення протиріч між «худим» і «жирним» народом. Позбавлена політичних
прав, замучена злиднями і важкою працею, маса найманих робітників і дріб¬
них ремісників, які складали не менше третини населення міст, розпочала
боротьбу за покращення своєї долі. У 40-80-х роках XIV ст. у багатьох містах
Середньої Італії (Перуджа, Сієна, Флоренція) спалахнула могутня хвиля
повстань (більше 20). Вони були різними за цілями, вимогами, організацією,
складом учасників, але викликалися суто економічними причинами - зрос¬
танням цін, зниженням рівня зарплати тощо. Досить часто до «худого» наро¬
ду приєднувалася середня верства пополанства. Повсталі ставили за мету
інколи і політичні цілі: створення нових цехів, що дозволило б позбавленим
громадянських прав ремісникам брати участь в управлінні містом.
У Флоренції навесні
1345 р. чесальник вовни
Чуто Брандіні почав вес¬
ти агітацію серед чомпі
Лана, закликаючи їх ор¬
ганізувати братство, яке
б обирало своїх виборних
осіб. На зібраннях чомпі
він пропонував встанови¬
ти збір коштів з членів
братств, розгорнути боротьбу за збільшення платні, організувати антиуря¬
дову змову. Коли Чуто заарештували, чесальники, залишивши роботу, пі¬
шли до палацу синьйорії, вимагаючи його звільнення. Відмова привела до
початку повстання. Але ця перша в історії стихійна змова найманих пра¬
цівників була придушена, а Чуто Брандіні стратили.
Заворушення найманих робітників і дрібних ремісників відбулися і в
інших центрах виробництва сукна - Перуджі і Сієні (1371 р.).
Улітку і восени 1378 р. у Флоренції знову спалахнули заворушення, які
переросли у найбільш значне повстання чомпі. Спочатку вони протестува¬
ли проти високих цін на хліб і вимагали підвищення зарплати. Саме місто
переживало економічну кризу (скорочення торговельних зв'язків, спад ви¬

Лекція 11 Італія в XIII — XV ст.
робництва сукна), пов'язану накладанням у 1376 р. на Флоренцію папського
інтердикту за участь у війні проти папи. Уряд вводив нові примусові займи,
збільшував податки, що відобразилося на життєвому рівні міського насе¬
лення. У червні 1378 р. представники цехів подали в синьйорію петицію з
зимогою прийняти закони проти грандів. З метою відвернути справедливий
гнів народу проти «жирних» пополанів один з їхніх представників Сальвес-
тро Медичг вирішив спрямувати цей гнів проти міських феодалів, які сим¬
патизували папській курії. Обговорення петиції цехів у комісіях синьйорії
не дало позитивного результату, що стало поштовхом до повстання. З гас¬
лом «Хай живуть народ і цехи!» ополчення молодших цехів рушило до
синьйорії, підпалюючи будинки знаті. До них приєдналися чомпі й інші
міщани, що змусило пріорів прийняти ряд рішень, згідно з якими грандам
заборонялося займати державні посади, а права молодших цехів були роз¬
ширені. Але становище чомпі не змінилося.
Чомпі спрямували свій гнів не лише проти феодальної міської знаті,
але й на «жирних» пополанів. На таємних зборах найманих робітників роз¬
роблялися програми і призначили термін повстання - 20 липня. У своїх 2
петиціях наймані робітники (чесальники, тріпальники, фарбувальники тощо)
і нижчі ремісники вимагали збільшення на 50 % зарплати (з 8 до 12 сольдів
на день), ліквідації посади «іноземного чиновника», участі в управлінні дер¬
жавою. Шлях до завоювання політичних прав чомпі бачили в організації
нового цеху найманих працівників, оскільки лише члени цехів володіли та¬
кими правами.
Коли були схоплені вожді повстання (Сгмончіно та інші), за сигналом
пзвонів натовп попрямував (20 липня) до палацу синьйорії, вимагаючи
звільнення керівників і погрожуючи спали¬
ти приміщення. До них приєдналися реміс¬
ники і підмайстри. Вождів повсталих звіль¬
нили, і чомпі рушили містом, спалюючи бу¬
ла шки багачів і палац цеху Лана. Захопив-
пш прапор глави уряду, чомпі вважали, що
зони отримали верховну владу у республі¬
ці. На загальних зборах чомпі і молодших
пехів вирішили вимагати формування но-
зого уряду, в якому три місця мали нале¬
жати представникам найманих робітників,
в тому числі і пост глави уряду - «гонфало-
ньєра справедливості». І і f> • і <1 '<Й. й
21 липня озброєні чомпі штурмом ово¬
лоділи палацом подеста. Оточивши палац си-
ньйорії, вони добилися прийняття своїх ви¬
мог пріорами. Була сформована нова синь-
йорія на чолі з Мікеле ді Ландо, якого чомпі
зважали своїм, але він не був чесальником
вовни, а наглядачем у майстернях багатого Палаццо Веккіо у Флоренції

Історія середніх віків
сукновиробника. Ландо став підставною фігурою, пов'язаною з «жирними»
пополанами, і відіграв зрадницьку роль у ході повстання. Окрім Ландо, в
уряд обрали 2 чомпі, 3 пріорів від дрібних ремісників і 3 «жирних» попола-
нів. Виникло 3 нових цехи: фарбувальників, кравців і панчішників та чомпі.
В останній ввійшло 9 тис. чоловік. Проте переможці залишилися без засобів
до існування, оскільки власники суконних майстерень з перших днів повс¬
тання повтікали і майстерні закрили. А земельні власники припинили по¬
стачання хліба в місто. Рішення синьйорії саботувалося. Почало визрівати
нове повстання.
У серпні 1378 р. чомпі, невдоволені політикою синьйорії, на таємних
зборах створюють свій уряд («Вісім святих божого народу»). 28 серпня
багатотисячні загони повсталих обложили палац синьйорії і подали уряду
петицію з вимогами обмежити економічну і політичну владу «жирних» по-
поланів. Петицію затвердили, але виконувати не поспішали. Тоді чомпі ста¬
ли вимагати визнання їхнього уряду, який повинен був знаходитись у бу¬
динку пріорів, «щоб жодна справа, яка стосувалася держави, не проводила¬
ся без їхньої згоди». Тобто уряд чомпі мав бути вище пріорів.
Коли представники чомпі на чолі з Доменіко Тучмо і Маттео Сальві зі
своїми вимогами з'явилися в палац синьйорії, Мікеле ді Ландо з криком
«Зрадники!» кинувся на них з кинджалом і наніс їм поранення. За допомо¬
гою Ландо «жирні» розпочали підготовку до розгрому повсталих. Вони стя¬
гнули до міста війська, зуміли відмежувати від чомпі їхніх союзників -
цехових ремісників, настраханих розмахом боротьби. Згідно з планом, Лан¬
до зібрав на площі Синьйорії ополчення всіх цехів. На чомпі напали майст¬
ри багатого цеху м'ясників. Виходи з площі були перекриті, і з чомпі жор¬
стоко розправилися. їх вивели зі складу пріорату, цех закрили і піддали
репресіям. Але до 1382 р. «жирні» пополани змушені були розділяти владу
з ремісниками молодших цехів, після чого вони були ліквідовані.
Поразка повстання чомпі була результатом незрілості і недостатньої
організованості найманих робітників та зради дрібних ремісників і Мікеле
ді Ландо. Одночасно воно показало високе напруження боротьби найманих
робітників, які вже у XV ст. намагалися здобути політичні права.
А тепер логічно буде перейти до характеристики окремих найбільших
держав Італії.
і
ФЛОРЕНТІЙСЬКА РЕСПУБЛІКА
Флоренція, що навіть отримала назву «Афіни Італії», була одним з най¬
більших і економічно розвинених міст-держав Італії. її купці вели широко¬
масштабну торгівлю з країнами Європи і Близького Сходу, яка разом з
банківською діяльністю і експортом італійського сукна в європейські країни
приносила величезні прибутки пополанам і сприяла зміцненню їхніх полі¬
тичних позицій. Флоренція перша з італійських міських республік почала
карбувати золоту монету (з 1252 р.) - флорин, що завдяки своїй повноцін¬

\екшя 11 Італія в XIII — XV ст.
ності отримала широке розповсюдження в міжнародній торгівлі. Як ми від¬
значали, у місті 1250 р. прийняли одну з перших пополанських конститу¬
цій, у 1282 р. створили новий орган вищої державної влади - синьйорію
колегію пріорів), куди ввійшли і 6 представників від старших цехів, а «Уста¬
новлення справедливості» 1293 р. позбавило грандів політичних прав. Тому
XIV ст. по праву вважають розквітом пополанської демократії у Флоренції.
Головними рисами флорентійської демократії були виборність і корот-
котерміновість (не більше півроку) посад. Члени синьйорії, як і її голова,
обиралися на 2 місяці, а перебування в радах тривало 4 місяці. Раз на п'ять
років проводилося загальне голосування серед громадян, у ході якого оби¬
ралися кандидати на різні посади, які можна було займати лише раз на З
соки. Члени магістратури обиралися від 7 старших і 14 молодших цехів,
хоча у непропорційній кількості. Наприклад, наприкінці XIV ст. у виборчих
описках кандидатів від старших цехів було у 2,5 раза більше, ніж від молод¬
ших. Таким чином, представництво «худого народу» в органах влади зво¬
дилося до мінімуму, а до управління республікою, по суті, допускалося за¬
ледве більше тисячі сімейств, хоча і не фіксованих. І все ж рівень демокра¬
ти у Флоренції був значно вищим, ніж у Венеції, Сієні чи Луцці.
Наприкінці XIV ст. у місті розпочалася жорстока боротьба колишніх гран-
лдз і багатих купців за керівну роль у державі. Переможці привласнювали
майно переможених, виганяючи їх з міста. Так, клан Альбіцці вигнав із Фло¬
ренції сім'ю Медичі тощо. Результатом багатолітньої війни кланів стало вста¬
новлення тиранії в місті. У 1434 р. фактичним правителем Флоренції стає
оанкір Козімо Медичі (до 1464 р.). При ньому ще зберігалася видимість рес¬
публіканських форм правління, але важливі державні справи не вирішува¬
лися без його згоди, хоча він і не мав офіційного статусу синьйора.
Козімо Медичі і його спадкоємці П'єро і Лоренцо, будучи ставлениками
анкірів і багатих власників мануфактур, демагогічно видавали себе за по¬
кровителів бідних. Розоряючи своїх суперників поборами і податками, вони
за їхній рахунок зменшували податковий гніт для
пліроких верств населення. Медичі вели в місті гран¬
діозне будівництво, що давало заробіток простому
народові.
Найбільшої могутності тиранія досягла при Ло-
•ренцо Пишному (1469 - 1492 рр.), прозваному так
сучасниками за щедре меценатство, тонкий розум,
неетичний талант і зовнішній блиск його правління.
При ньому влада опинилася в руках 25 сімейств,
ліз'язаних з Медичі родинними і економічними зв'яз¬
ками. Якщо 31 % домогосподарств флорентійців не
з:поділи навіть мінімумом майна, що підлягало об¬
кладанню в кадастрі (тобто їхнє майно не досягало
200 золотих флоринів), то 1 % найбагатших сімей
приблизно 100) володіли понад чвертю всього місь¬
кого майна, або 1/6 майна у всій Тоскані. Ці сім'ї Лоренцо Медичі

Історія середніх віків
володіли такою ж кількістю майна, яке належало 87 % найбідніших грома¬
дян міста.
Будучи главою банківського дому, Лоренцо виступав кредитором монар¬
хів багатьох країн. У 1480 р. створено Раду 70 з широкими повноваженнями,
яка знаходилася в його підпорядкуванні. Лоренцо зосередив у своїх руках
всю внутрішню і зовнішню політику держави. За його наказом були приду¬
шені повстання у підкорених містах: Вольтеррі у 1472 р. під керівництвом
бідняка Мгкеле Meo і в Прато у 1470 р. У результаті завоювання Пізи і ряду
інших міст Тоскани Флоренція перетворилася у велику державу.
Після невдалого замаху на життя Лоренцо у 1478 р. його влада ще
більше зміцнилася. Було прийнято закон, згідно з яким замах на життя
Лоренцо розглядався як «образа величності» і жорстоко карався. Фактично
цим Лоренцо визнавався монархом.
Управління великою державою вимагало
значних коштів. Тому Лоренцо збільшував по¬
датки і вводив примусові займи, які тратилися
на безкінечні святкування, карнавали і турніри.
Така політика Медичі, незважаючи на демаго¬
гічні загравання з народом, привела до масово¬
го невдоволення. Виразником інтересів народ¬
них мас виступив абат домініканського монас¬
тиря св. Марка у Флоренції, полум'яний ора¬
тор Джироламо Савонарола (1452 - 1498 рр.).
Його програма була спрямована на політичне і
релігійне оновлення Італії. Савонарола висту¬
пав проти світської влади церкви, критикував
папство, засуджував багатство і лихварство.
Проповіді ченця, хоча він і був противником
народного повстання, сприяли виступам мас.
У 1494 р. під час вторгнення французьких
військ в Італію, коли вони підійшли до Флорен¬
ції, сина Лоренцо Пєро у результаті повстання вигнали з міста і там вста¬
новили республіку на чолі із Савонаролою. Домініканець був виразником
інтересів дрібновласницьких, торгово-ремісничих кіл. На їхню вимогу він
провів ряд реформ, які, щоправда, мали двоїстий характер. В інтересах
народу було:
- відмінено примусові займи;
- заборонено лихварство;
- організовано ломбард;
- введено прогресивний податок на нерухоме майно (децима), що стало
ударом по патриціанському землеволодінню.
На чолі відновленої республіки стояла Велика рада із найзаможніших
громадян. Проте ця компромісна програма не задовольняла багачів і не по¬
кращила становище народних мас. Крім того, фанатичний аскетизм Саво-
нароли, який під гаслом боротьби з «суєтою» закликав спалювати картини,
Джироламо Савонарола

Лекція 11 Італія в XIII — XV ст.
музичні інструменти, книги й інші культурні цінності, забороняв усілякі
розваги, викликав розчарування і невдоволення флорентійців, які звикли
цінувати мистецтво і веселі видовища. Авторитет ченця став падати і серед
простого народу. Цим скористалася папська курія, невдоволена критикою
аморальності і розкоші духовенства у проповідях Савонароли, і відлучила
його від церкви. А в 1498 р. його схопили, засудили і спалили як єретика.
МІЛАНСЬКЕ ГЕРЦОГСТВО
Не менш значимим містом Італії В В сі £К сі В СЯ Мілан, що був головним проми¬
словим центром Ломбардії і постачальником зброї, вовняних, шовкових, лля¬
них і бавовняних тканин, через нього йшли транзитні товари з Венеції по
р. По, через альпійські перевали в Західну Європу. У Мілан переселялися
жителі навколишніх поселень, і до кінця XV ст. в місті проживало близько
100 тис. мешканців. Підкоривши собі навколишню територію, Мілан поступово
став політичним центром і очолив боротьбу з німецькими імператорами у XII ст.
На відміну від Флоренції, в комуні Мілана провідна роль належала но¬
білям, які зберігали свої володіння в окрузі. Пополани були відтіснені від
влади. Торгово-ремісничі верстви об'єдналися в союз Креденца св. Амвро-
сія, а середні і дрібні феодали і частина купецтва - в союз Мотта. Спираю¬
чись на їхню підтримку, гвельфська партія в XIII ст. розпочала проводити
реформи в інтересах пополанів: ввела податок на земельні володіння фео¬
далів, встановила контроль над фінансами тощо. Зміни викликали опір но¬
білів під керівництвом гібеллінської сім'ї Вісконті, яка за допомогою союзу
Мотта у 1277 р. отримала перемогу над гвельфами. Згідно з проведеною
реформою, право займати вищі посади належало лише нобілям (200 сі¬
мейств). Але в 1302 р. владу захопили знову гвельфи і проголосили Ґвгдо
Торріані синьйором міста, який не користувався підтримкою ні пополанів,
ні нобілів. За допомогою німецького імператора Генріха VII владу гвельфів
повалили. Загальна рада Мілана у 1317 р. проголосила гібелліна Маттео
Зісконті пожиттєвим синьйором міста. Упродовж короткого часу він підко¬
рив своїй владі ряд великих міст Ломбардії, зміцнив свою владу, спираю¬
чись на нобілітет. А з 1349 р. синьйорія Вісконті стала спадковою, їхня
влада набувала тиранічного характеру.
Вісконті наполегливо позбавляли прав феодалів, створили розгалуже¬
ний судово-адміністративний апарат чиновників, уніфікували законодавст¬
во, відлагодили податково-фінансову і військову системи. Найвідомішим
представником цього сімейства був Джан-Ґалеаццо Вісконті, який отри¬
мав титул герцога у 1395 р., видатний політик і дипломат. Він зберіг Загаль¬
ну раду міста у кількості 900 чол., але сильно зменшив її реальну владу;
наділив важливими повноваженнями у цивільних справах Раду 12-ти, які
призначалися синьйором. Згідно зі статутом 1396 р., вища законодавча і
судова влада належала герцогу. Вісконті проводив протекціоністську полі¬
тику, що сприяла розквіту місцевої промисловості.

Історія середніх віків
Як і у Флоренції, міланські герцоги вели без¬
кінечні війни, будували фортеці і палаци, вели
розкішне життя, що вимагало величезних кош¬
тів. Вісконті підкорили своїй владі Верону, Боло¬
нью, Падую, Перуджу, Пізу, Лукку і навіть за¬
грожували Флоренції, що очолила боротьбу іта¬
лійських міст проти Мілана. Проте здійснити за¬
войовницькі плани до кінця Джан-Галеаццо не
вдалося: він помер 1402 р. від чуми у таборі на
підступах до Флоренції. Його син Філіппо-Марія
Вісконті не зумів зберегти обширні володіння
Мілана: на заваді стали Венеція і Флоренція.
Після смерті Філіппо-Марії влітку 1447 р. в
Мілані, за ініціативою опозиційної частини нобі-
Філіппо-Марія Вісконті літеТу бУла проголошена Амброзіанська респуб¬
ліка з верховним органом Загальною радою з 900
чол. Для допомоги місту запросили відомого кондотьєра (керівника найма¬
них загонів) Франческо Сфорца, який у 1448 р. зупинив наступ венеціанців,
а у 1450 р. його проголосили синьйором Мілана, а згодом - герцогом.
Під час правління Сфорца у другій половині XV ст. продовжувалося
економічне процвітання герцогства. Як і в інших містах-державах, розвива¬
лося мануфактурне виробництво, заборонявся вивіз сировини і заохочува¬
вся вивіз шовкових тканин. У сільській місцевості проводилися іригаційні
роботи, розповсюджувалися технічні культури. А під час правління Людо-
віко Моро (1479 - 1508 рр.) Міланське герцогство остаточно стало централі¬
зованою державою з монархічною владою, яка нагадувала принципат з яв¬
ними ознаками абсолютної влади герцога.
ГЕНУЕЗЬКА РЕСПУБЛІКА
Хоча сприятливі умови для розвитку Генуї були створені ще в X ст.
після звільнення північного узбережжя Тирренського моря від арабів, її
політичне значення зросло після прийняття тут у 1143 р. першого в Італії
міського статуту. А після отримання диплома від Фрідріха І Барбаросси на
володіння узбережжям Лігурії Генуя офіційно стала республікою.
Важливим фактором у розвитку Генуї стали її зв'язки з Візантією. Ге-
нуезці підтримали нікейських імператорів у боротьбі проти Латинської ім¬
перії і Венеції і після відновлення Візантійської імперії у 1261 р. отримали
право безмитної торгівлі по всій території Візантії і монопольні права на
торгівлю у Чорному морі. Щоправда, надовго зберегти її не вдалося. І тоді
Генуя розпочала пошуки нових партнерів. Уклавши договір з ханами Золо¬
тої Орди, генуезці облаштували численні поселення на території Причор¬
номор'я, а допомога іспанцям у боротьбі з арабами зміцнила їхні позиції в
Арагоні і Каталонії. У результаті активної торговельної політики товарообіг

\єкііія 11 Італія в XIII — XV ст.
генуезького порту в останній чверті XIII ст. зріс у чотири рази. Сприяла
льому і перемога над Пізою.
Проте у Генуї з другої половини XIII ст. з'являється серйозний конку¬
рент у боротьбі за панування в середземноморській торгівлі. Боротьба з
Венецією відбувалася з перемінним успіхом. У 1298 р. генуезці розгромили
венеціанський флот у битві при Курцолі, але Венеція швидко відновилася
після цієї поразки. Упродовж XIV ст. відбулися ще дві війни між Генуєю і
Венецією. Перша (1350 - 1355 рр.) велася за оволодіння ринками Візантії і
"спсчорномор'я. У другій (1378 - 1381 рр.) генуезький флот було розбито в
~;гтві при Кьоджі у 1380 р. і сторони дійшли до розмежування сфер впливу.
Венеція поступалася своїми позиціями на Чорному морі, але витіснила ге-
нуезців із Сирії й Єгипту.
Певні особливості відзначали і соціально-політичний устрій Генуї, де
міський патриціат був переважно феодального походження - сеньйорів з
контадо, які активно включалися у морську торгівлю (сімейства Доріа, Спі-
%аш, Фьєскі, Джустініані, Грімальді тощо) і наприкінці XIII ст. стали об'-
-ісснуватися в союзи за різними принципами - сусідства, економічних інте-
сесів чи родинних зв'язків. Ці аристократичні об'єднання називалися аль-
~-:ргі і досить часто ворогували між собою. Крім того, політичну ситуацію в
сеє публіці св. Георгія (так називали Геную за іменем її покровителя) ви¬
значала боротьба гвельфів і гібеллінів, різна географічна орієнтація різних
оруп купців, зростання ролі пополанів у ремеслі і торгівлі та претензії на
владу, небажання купців мати над собою сильну владу. Крім того, у Генуї
уло багато портового народу, який часто змінював свої політичні симпатії
. орав активну участь у численних переворотах і змовах. Так, владу консу-
Т.З змінили подеста з іноземців, а також робилися численні спроби встано¬
влення синьйорії, або пополанської диктатури. Особливим намаганням у
юному відзначилася сім'я Бокканегра. Гільєльмо Бокканегра обрали народ-
нссм капітаном (1257 - 1262 рр.), а Сімоне став першим пожиттєвим дожем:
вперше у 1339 - 1344 рр., а вдруге - у 1359 - 1363 рр. Дожі у своїй діяльності
оспгралися на Раду старійшин.
Внутрішні чвари послаблювали могутність Генуї, що з кінця XIV ст. не
раз потрапляла під владу французьких королів, маркізів Монферрата чи
міланських герцогів, але зберігала при цьо¬
му свою автономію.
Досить важливу роль у житті Генуї ві-
сссправ створений у 1407 р. банк св. Георгія
на основі злиття асоціації купців, які кре¬
ол гсували державу. Вони отримували у ви-
с.ляді відсотків за надані кредити квоти від
податків, що надходили у скарбницю. Зго¬
дом банк узяв під контроль морську і сухо¬
путну торгівлю Генуї, а в 1453 р. республіка
передала йому в управління свої чорномор-
:ькі факторії. Це дало можливість банку В італійському банку

Історія середніх віків
стати у другій половині XV ст. одним з найбільших в Європі, що кредиту¬
вав монархів.
Саме багатолітній досвід підприємництва давав можливість генуезьким
купцям обирати оптимальні форми ведення торгівлі. Однією з них була
коменда. Згідно з договором коменди, один з партнерів інвестував капітал,
а інший - свою працю у досить ризиковані торговельні операції. Інвестор
зазвичай отримував від 2/3 до 3/4 прибутку, але він ризикував втратами,
інша частина прибутку діставалася подорожуючому купцю - трактатору.
Купці спочатку через коменду позичали кошти не лише у багатих фінансис¬
тів, але й простих міщан, навіть у своїх слуг. Але згодом, зі збільшенням
товарообігу, трактаторів замінили інститутом постійних комісійних агентів,
які укладали угоди у своїх конторах за фіксовані відсотки. Саме в Генуї
важливу роль відігравав банківський кредит і комерційне страхування то¬
варів.
Проте, незважаючи на фінансові успіхи, з другої половини XIV ст. об¬
сяг морської торгівлі Генуї починає зменшуватися. Під ударами турків-
османів республіка втрачала свої володіння на Сході і змушена була пере¬
орієнтовуватися на ринки Західної Європи.
ВЕНЕЦІАНСЬКА РЕСПУБЛІКА
Участь у хрестових походах і захоплення Константинополя привели до
створення Венеціанської морської держави, до складу якої ввійшли також
Крит, міста і острови Греції, а з XV ст. - Кіпр та інші території так званої
Венеціанської Романії. Основу її могутності складав військовий і торговий
флот. Венеція, названа «царицею Адріатики», перша з італійських морсь¬
ких республік з початку XIV ст. організовувала регулярні рейси держав¬
них кораблів - галей, які плавали Чорним морем, на Кіпр, Сицилію, в Єги¬
пет, Прованс, Англію і Фландрію. Вони охоронялися загонами арбалетників
і патрулювалися військовими ескадрами. Каравани перевозили спеціальні
дорогі вантажі - шовк, прянощі, коштовності, сукна, бавовну, хутра тощо.
Кожна галея могла перевезти від 140 до 240 т, а в каравані плавали від 3-4
до 10-12 галей. Важкі вантажі (ліс, зерно, сіль, залізо, олія тощо) і рабів
транспортували на великотоннажних парусних кораблях - навах і кокках
(по 600-1000 т кожна). Завдяки своєму флотові, з яким могли конкурувати
лише генуезці, Венеція стала основним постачальником дорогих східних
товарів на Заході, а європейського коштовного каміння на Сході.
У Венеції сформувалася і найстійкіша політична структура, що проіс¬
нувала до XVIII ст. Номінальним главою держави вважався дож (назва
пішла від візантійських воєначальників дуків з VII ст.), який обирався з
патриціїв і пожиттєво виконував повноваження вищої посадової особи рес¬
публіки. Відомі були спроби встановити в республіці синьйоріальний устрій,
але вони закінчувалися невдачею. Так, дож Маргно Фальєра разом зі свої¬
ми прибічниками поплатився життям за таку спробу.

\екиія 11 Італія в XIII — XV ст.
Вищим органом державної
влади була Велика рада з пред¬
ставників усіх знатних сімейств
республіки, які заносилися в осо-
слтнву книгу (з 1506 р. вона нази¬
валася «Золотою»). З 1297 р. до¬
ступ у Велику раду для нових
членів закрили і республіка ос¬
таточно стала олігархічною. У
1310 р. було розкрито велику змо-
зу з метою повалення режиму
олігархії, яку придушили. Після
дього венеціанський державний
устрій набув рис ще більш вузь-
жої олігархічної диктатури. Дож й інші магістрати обиралися Великою
радою, яка приймала також закони і вирішувала питання війни і миру. Зі
складу ради створювалися спеціальні комісії. Одна з них - Рада спрошених
пізніше - Сенат) з початку XIV ст. по суті перетворилася в уряд держави,
лг-;;ш вирішував питання поточної політики, управління підлеглими терито¬
ріями, торгівлі тощо. Кримінальним судочинством відала Рада десяти, а
поліцейський нагляд здійснювала Рада сорока.
Функції виконавчої влади здійснювала Мала рада, або Синьйорія, що
± ункціонувала при дожі і готувала для Сенату пропозиції щодо фінансових
. адміністративних справ. Існували також спеціальні комісії, що відали збо-
рсм податків і мит, залагодженням торгових суперечок між купцями, фі¬
нансами тощо. А Венеціанський Арсенал - величезна кораблебудівельна
верф і збройна майстерня - був одним з найбільших в Європі. Управлявся
вп-: спеціальною адміністрацією на чолі з адміралом і патронами.
Створення централізованої держави, розширення торгівлі, контроль за
«Орськими шляхами створили передумови і для експансії Венеції на тери¬
торії Апеннінського півострова. Упродовж XIV - XV ст. Венеція завоювала
Брешу, Верону, Віченцу, Кремону, Падую, Равенну, Тревізо та інші тери¬
торії Італії. У результаті вона стала не лише морською, але й величезною
:-: : нтинентальною державою. Велике значення в цих умовах мала диплома¬
тія. Венеціанці першими в Європі почали розсилати постійних послів (рези-
зечтгв) в ту чи іншу країну. Вони зобов'язані були докладно повідомляти у
Зенецію про країну, де вони перебували.
ПАПСЬКА ОБЛАСТЬ. РИМСЬКА РЕСПУБЛІКА
КОЛА ДІ РІЄНЦО
Після краху планів Фрідріха І авторитет папства зріс. Спритний полі-
ттгк Інокентій III пішов далі Григорія VII у розвитку ідеї папської теократії.
~ля здійснення своєї мети папи намагалися підкорити своєму впливу ряд

Історія середніх віків
феодальних держав Європи і посилити політичні позиції в Італії, зміцнив¬
ши Папську область. Крім Папської області, понтифік заволодів і Сицилій-
ським королівством (як опікун малолітнього Фрідріха II). Правда, нащад¬
кам Інокентія III після тривалої боротьби з Фрідріхом II довелося відмови¬
тися від Південної Італії. Але в XIII - XIV ст. Папська область розширила
свої володіння в Середній Італії (Романья, Кампанія, Умбрія, Анконська
марка), а також за рахунок раніше незалежних міст-республік (Болонья,
Феррара, Урбіно, Риміні, Перуджа). Володіння папи перерізали Італію на
дві частини, а в економічному відношенні Папська область продовжувала
відставати від Ломбардії і Тоскани, оскільки тут і в XIII - XIV ст. безроз¬
дільно панували феодальні порядки і в місті, і в селі.
З кінця XIII ст. (понтифікат Боніфація VIII) міжнародний авторитет
папства різко падає. Великі європейські держави не бажали підкорятися
папі. А з 1309 р., як уже відзначалося, папську резиденцію перенесли в
Авіньйон і підкорили французькому королю. Це сприяло деякому посилен¬
ню міської комуни Рима, в чому був зацікавлений і папа, який бачив у ній
противагу місцевим феодалам, влада яких посилювалася. У Римі стали пра¬
вити аристократичні родини Орсіні і Колонна, в Турбіно - графи Монте-
фельтро, у Риміні - рід Малатеста, у Равенні, Фаенце і Форлі формува¬
лися тиранічні режими.
На початку XIV ст. у Римі пополани зробили спробу створити комуну і
проголосили «народним капітаном» Шарлотті, за наказом якого з міста
виселили великих феодалів, а їхні замки зруйнували. Коли знать відновила
свої сили, боротьба з пополанами продовжилася. Рух пополанів очолив син
трактирника і прачки Кола ді Рієнцо, який отримав добру освіту, став бли¬
скучим оратором і яскравим шанувальником античності і минулої величі
Риму. Він викривав феодалів, які творили беззаконня. У травні 1347 р.,
скориставшись від'їздом з Рима великих баронів, Кола ді Рієнцо з групою
озброєних осіб при підтримці міщан захопив приміщення на Капітолії. Се¬
натори втекли з міста, а Рієнцо оголосив себе «трибуном свободи, миру,
справедливості, визволителем Священної Римської республіки». Римський
народ проголосили носієм влади, а Рим - республікою, позбавивши папу
світської влади. У відповідь папа оголосив Рієнцо єретиком і узурпатором.
Правління Кола ді Рієнцо мало антифеодальний характер:
- змусив баронів скасти присягу республіці і передати їй свої зам¬
ки;
- заборонив жителям Рима присягати феодалам;
- скоротив кількість феодалів у місті;
- міські прибутки йшли на покращення стану ремесла і торгівлі;
- встановив єдині міри і випускав монету з написом: «Рідний трибунат.
Рим - глава світу».
Рієнцо закликав усі міста підкоритися Риму як столиці Італії, проте
міста відмовилися згуртуватися навколо колишньої столиці Римської імпе¬
рії. Та й сам Рієнцо не проявляв належної послідовності. Він зберіг на рим¬
ських землях кріпосництво і легко пробачав бунтівних баронів. Хоча прого¬

Хекііія 11 Італія в XIII — XV ст.
лосив принцип народовладдя, всі питання вирішував одноосібно. У резуль¬
таті він утратив довіру народу і владу феодалів було відновлено. Наприкін¬
ці 1347 р. Рієнцо змушений був утікати з Рима.
У 1354 р. Кола ді Рієнцо знову з'явився в місті уже як посланець папи з
кетою відновити папську владу. При підтримці народу він захопив владу
вдруге, але коли Рієнцо збільшив податок на утримання найманої армії,
міщани підняли повстання і його вбили. Основною причиною поразки Рим¬
ської республіки стала слабкість римських пополанів, які були нездатними
л: впертої боротьби з феодалами.
Для наведення порядку у Пап¬
ській області прислали кардина¬
ла А.іьборноза, який мав зламати
владу фактично незалежних міст
: областей. Кардинал оволодів Ри-
кіні. Ассизі, Орв'єто і в 1357 р.
скликав збори представників знаті
с зищого духовенства, де прийня¬
те запропоновану ним конститу-
сдю. Згідно з нею, Папська область
і: пслялася на 7 провінцій на чолі
с призначеними папами ректора¬
ми. Знать, духовенство і представ¬
ники комун провінції отримува¬
ли право видавати закони і роз¬
поділяти податки. Влада підтримувалася загонами кондотьєрів, які приду-
тгдували прагнення міст до незалежності. Політичній децентралізації сприяла
боротьба за папський престол, на якому могло одночасно перебувати по 2-3
лапи. І хоча 1378 р. папський престол (сьомий авіньйонський папа Григорій
ХГі повернувся в Рим, його влада була слабкою.
Ситуація покращилася при Мартині V (1417 -
1431 рр.), який відновив у Римі комуну, надав певні
права міським патриціям в обмін на відрахування
коштів у курію, усмирив феодалів. Але стабілізація
влади пап була нетривалою. Інтереси особистого
збагачення пап, інтриги кардиналів, великі видатки
на утримання Римської курії, грандіозне будівниц¬
тво не сприяли зміцненню Папської області і наве¬
денню в ній порядку. Особливо згубною для папсь¬
кого авторитету стала політика непотизму - виви¬
щення правлячим папою своїх родичів, розорення і
відлучення від влади ставлеників попередника.
Так, понтифік Олександр VI Борджіа (1492 -
1503 рр.) разом із сім'єю вів боротьбу за владу не
лише в Папській області, але й по всій Італії. Його
старший син Чезаре Борджіа захопив Римін, Фаенцу
Романське кадило і романський
вівтарний підсвічник
Олександр VI Борджіа

Історія середніх віків
і Урбіно, створив у Романьї власну державу - синьйорію, проводячи в ній
політику централізації. Але під час італійських війн він утратив свої воло¬
діння. У XV ст. зовнішня політика пап спрямовувалася, щоб зіштовхнути
італійські держави одна з одною, щоб завадити їхньому об'єднанню.
Лише наприкінці XV ст. папам вдалося відновити владу над обширною
територією своєї держави, а ще раніше - папство починає відмовлятися від
своїх теократичних прагнень в європейському масштабі.
ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО І ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ
ПІВДЕННОЇ ІТАЛІЇ І СИЦИЛІЇ
Південь Італії і в XIII - XV ст. продовжував помітно відставати від
Ломбардії і Тоскани в економічному відношенні. Процес феодалізації завер¬
шився тут лише на початку XIV ст. Міста регіону (Барі, Неаполь, Палермо)
були не стільки центрами ремесла і місцевого ринку, скільки пунктами
посередницької торгівлі з Візантією і Левантом. Слабкий розвиток внутріш¬
нього ринку консервував кріпосне право у Південній Італії і Сицилії. Як
особисто залежні, селяни сплачували феодалу податки за укладання шлю¬
бу, вступ у спадок. Основною формою феодальної ренти був оброк (саль-
тус) у натуральній, а часто у грошовій формі. Панщину (ангаргю) відробля¬
ли лише декілька днів на рік. Крім того, селянин сплачував державні податки
і церковну десятину.
Особливість аграрного устрою Сицилійського королівства у XIII -
XV ст. полягала у збереженні значного прошарку напіввільних і вільних
селян (рустикгв), які об'єднувалися в общини, а інколи переховувалися у
фортецях. У впертій боротьбі вони здобували право покидати землю сеньйора,
зберігати общинне самоуправління, обмежували свавілля феодалів. Досить
часто особисто вільних селян поселяли на пустках, зазвичай на пільгових
умовах у формі тимчасового або спадкового держання (емфітевзису).
Склалися специфічні риси і в політичному розвиткові регіону. На відмі¬
ну від інших областей Італії тут утворилася єдина держава - Сицилійське
королівство. Опорою влади були дрібні та середні феодали і рицарі, пов'я¬
зані васальними зобов'язаннями з королем і зацікавлені у сильній королів¬
ській владі. Отримували королі підтримку і від церкви, що більше залежа¬
ла від королівської влади, ніж від папства. У повному підпорядкуванні ко¬
ролів знаходилися і слабкі в економічному відношенні міста. Матеріальні
ресурси центральній владі забезпечував величезний королівський домен,
створений у період норманського завоювання. Тому хоча барони в королів¬
стві були сильними, вони не могли чинити достойного опору централізації
королівської влади.
У XIII ст. централізація ще більше посилилася. Наприкінці XII ст. нор¬
манська династія поріднилася з Гогенштауфенами (дочка сицилійського ко¬
роля Констанція і німецький імператор Генріх VI) і Сицилійське королівст¬
во з 1212 до 1250 р. очолював Фрідріх II. При малолітньому королі держава

Лекція 11 Італія в XIII — XV ст.
ссемеяг;]р;
опинилася під владою папи Інокентія III. Подорослішавши, Фрідріх доклав
немало зусиль для відновлення королівського домену і влади. У 1231 р. він
видав «Мельфійську конституцію», згідно з якою король проголошувався
верховним сюзереном, вимагався його дозвіл на укладання шлюбів і пере¬
дачу ленів, заборонялися носіння зброї і часті війни, наказувалося розрити
до фундаменту феодальні замки, побудовані за останні 40 років, зміцнюва¬
вся королівський суд тощо. Для послаблення влади місцевих феодалів ко¬
ролівство поділили на 11 округів, які очолювалися королівськими чиновни¬
ками - юстиціаріями. Хоча представники міст брали участь у засіданнях
королівської курії поряд з духовними і світськими феодалами, але права
голосу не мали.
Для здійснення завойовницької зовнішньої
політики Фрідріх II створив найману армію із
сарацинів, яку використовував для боротьби з
феодалами і припиняв спроби міст добитися
самостійності. При ньому Сицилія стала най¬
більшою і найцентралізованішою державою
Італії, але посилення її було не тривалим.
Фрідріх II розорював населення країни найріз¬
номанітнішими поборами: важкий поземельний
податок, соляна монополія, додаткові побори з
міст тощо.
Після смерті Фрідріха II, при його синові
Манфреді, королівство було завойоване (1268 р.),
за згодою папства, братом французького
короля Людовіка IX Карлом Анжуйським, який
зів широку завойовницьку політику, підкорив¬
ши багато міст Італії. Участь Карла у хресто-
організація походу на
Константинополь ви¬
магали серйозних ви¬
вих походах у Туніс,
Папа Климент IV вручає
своєю буллою корону обох
Сицилій Карлу Анжуйському
Карл І Анжуйський
датків. Для покриття їх він ввів новий поголовний
податок. З метою залучення знаті до своїх авантюр¬
них планів надавав їй привілеї, що посилили полі¬
тичну владу баронів і одночасно погіршили стано¬
вище селянства. У відповідь 1282 р. у Палермо спа¬
лахнуло стихійне народне повстання - «Сіцилійсь¬
ка вечірня» (за легендою, воно розпочалося умовним
сигналом - ударами дзвону до вечірні). Повсталі
вирізали весь французький гарнізон міста. Повстан¬
ня поширилося й на інші міста. У результаті цих
подій Сицилійське королівство розпалося. Південна
Італія під назвою Неаполітанське королівство пе¬
рейшла під владу Анжуйської династії, а Сицилія з
1302 р. відійшла до Арагонського королівства.

Історія середніх віків
Французьке панування не сприяло розвиткові Неаполітанського коро¬
лівства. У XIV - XV ст. воно переживало економічну кризу. Починають
занепадати міста, де господарюють купці і лихварі з Північної і Середньої
Італії, які кредитували неаполітанських королів у війнах з Арагоном за
Сицилію. Королі, зазвичай, розраховувалися за кредити земельними воло¬
діннями і дворянськими титулами. їх приймали і на державну службу. На
місцях посилювалася влада графів і баронів, які не рахувалися зі слабкими
правителями Анжуйської династії. У 1348 р. неаполітанська королева
Джованна вимушена була продати спадкове володіння Анжуйської динас¬
тії - Авіньйон папі.
Рання, без економічних підстав, централізація Південної Італії вияви¬
лася недовговічною. В країні розпочалася феодальна реакція. І на королів¬
ство почав претендувати король Арагону і Сицилії Альфонсо І, який впро¬
довж 20 років добивався цього, але в цю боротьбу втручався на боці Ан¬
жуйської династії міланський герцог Філіппо-Марія Вісконті, якого Альфонсо
І врешті-решт вдалося схилити до союзу. І в 1442 р. Південна Італія потра¬
пила до рук Арагону. Арагонська династія знову об'єднала Сицилію і Неа¬
політанське королівство і на багато століть встановила там іспанське пану¬
вання.
ІТАЛІЙСЬКА КУЛЬТУРА XIII - XV СТ.
Оскільки культурі раннього Відродження в Італії буде присвячена окрема
лекція, ми лише окреслимо основні напрямки її розвитку. По-перше, куль¬
турний розвиток різних районів Італії був не однаковим. Чим багатшим
було місто, тим більше воно витрачало на благоустрій, освіту чи географічні
знання, які потрібні були для розширення торговельних зв'язків з різними
регіонами. Наприклад, венеціанець Марко Поло (1254 - 1324 рр.) у своїй
«Книзі» докладно описав свою подорож по Китаю і Північній Індії. А в 1275
- 1292 рр. він здійснив подорож через Сирію, Іран і Афганістан.
Продовжувала розвиватися і вища освіта. У 1224 р. було засновано Не¬
апольський університет, що в подальшому досягнув великого розквіту. Крім
того, у Південній Італії в XIII ст. були й інші університети - у Палермо і
Салерно.
В архітектурі романський стиль з XIII ст. поступається готиці. Це фло¬
рентійські церкви, а також церква св. Франциска в Ассизі. Прекрасною
пам'яткою мистецтва XIII ст. є кафедра хрещальні (місце, де здійснювався
обряд хрещення) у Пізанській церкві, збудованій в 1260 р. Нікколо Пізано,
майстром південноіталійського походження. Його продовжувачем став син
Джованні Пізано, який прославився своїми рельєфами на пізанській кафед¬
рі у Пістоє і особливо статуєю Мадонни у Падуї. Він вніс в італійську
скульптуру риси драматизму і реалізму і тим самим намітив перехід до
мистецтва раннього Відродження.

Лекиія 11 Італія в XIII — XV ст.
У літературі таким провісником був поет і
мислитель флорентієць Данте Алігєрі (1265 -
1321 рр.). Вигнаний з рідного міста політичними
суперниками, він був гарячим прихильником об'¬
єднання і соціального оновлення Італії. Його твір
Божественна комедія» став підсумком кращих
духовних прагнень зрілого Середньовіччя, який
одночасно несе в собі прозріння наступаючої
культурно-історичної епохи, її творчих можли¬
востей і невирішених протиріч. У поемі створе¬
но грандіозну картину світобудови, природи,
буття суспільства і людини. Ціла галерея видат¬
них постатей Середньовіччя проходить перед
читачами «Божественної комедії», що була на¬
писана не латиною, а тосканською говіркою, яка
стала основою національної італійської літера¬
турної мови.
Видатними представниками італійської літератури були два інших фло¬
рентійських письменники: Франческо Петрарка (1304 - 1374 рр.) і Джован-
-.1 Боккаччо (1313 - 1375 рр.). Перший своїми любовними сонетами, присвя¬
ченими його коханій Лаурі, інший - своїм знаменитим «Декамероном» -
збірником зі 100 новел на теми флорентійського міського життя, - заклали
основи гуманістичної літератури.
Італійське мистецтво було представлено перш за все
новим живописом Джотто (1266 - 1337 рр.) і Мазаччо
(1401 - 1428 рр.), які писали на релігійно-церковні сюже¬
ти (фресковий живопис-розпис стін усередині різних хра¬
мів), але надавали своїм зображенням реалістичних рис.
Видатним скульптором Італії ббєілсєівся Донателло (1386
- 1466 рр.), який одночасно був і художником-портре-
тистом.
Нова архітектура з її величезними будівлями, з ви¬
сокими куполами і грандіозними колонадами вимагали
чітких математичних розрахунків. Будівництво грандіоз¬
них приміщень, соборів і палаців завдяки вдосконален¬
ню будівельної техніки стало здійснюватися у значно
коротші терміни (інколи за декілька років) у порівнянні
з попереднім часом, коли на спорудження готичних со¬
борів потрібно було десятки, а то і сотні років. Найвідо-
мішими архітекторами були також флорентійці Філіппо
Брунеллескі (1377 - 1446 рр.) і Леон Баттиста Альбер¬
ті (1404 - 1472 рр.).
Загальними особливостями італійської культури була
«Давид». Робота майже цілковита байдужість до релігійних питань. Хоча
Донателло культурні діячі досить часто писали на релігійні теми,
Данте Аліг'єрі

Історія середніх віків
але намагалися наповнити їх новим, суто світським змістом. Для письмен¬
ників, художників, архітекторів і скульпторів характерний великий інтерес
до сильних людей тодішнього і минулого. Зодчі Італії створюють новий тип
світських будівель, простих і гармонійних; вони сміливо використовують
форми античної архітектури. Художники пов'язують в єдиній композиції
фігури людей і пейзаж; обличчям надають портретної схожості, зображен¬
ня наближують до натури. Створюється ідеал людини як гармонійного по¬
єднання її фізичних і духовних сил.
Ідеологією епохи стає гуманізм - світогляд нового прошарку - буржуа¬
зії (докладніше в окремій лекції). Ідеалом людської особистості вважалася
людина активна, вольова, смілива, яка любить життя і намагається пізнати
невідоме.
Таким чином, італійська культура XIII - XV ст. залишила неперевер-
шені шедеври в галузі архітектури, скульптури, живопису, літератури і
науки, а імена прославлених італійських майстрів і вчених відомі кожній
культурній людині.
Питання для контролю:
- Які причини привели до ліквідації кріпосного права у Північній і
Середній Італії?
- В чому полягала суть єресі апостольських братів?
- Охарактеризуйте хід повстання Дольчіно.
- На якому рівні знаходилися міське ремесло і торгівля в Північній і
Середній Італії?
- Вкажіть на причини зародження мануфактури в італійській економі¬
ці.
- Охарактеризуйте політичний устрій італійських міських комун.
- Дайте характеристику повстання чомпі.
- Назвіть особливості розвитку Флорентійської республіки.
- Як відбувався розвиток Міланського герцогства?
- Які характерні риси визначали розвиток Генуезької республіки?
- З'ясуйте основні віхи історії Венеціанської республіки у XIII -
XV ст.
- Проаналізуйте історію Папської області і повстання Кола ді Рієнцо.
- Визначте особливості економічного і політичного розвитку Південної
Італії і Сицилії.
- Як відбувався розвиток італійської культури в XIII - XV ст.?

ПІРЕНЕЙСЬКИЙ Лекція
ПІВОСТРІВ 12
в хі - хні ст.
еликий вплив на розвиток країн Піренейського півострова
справила Реконкіста, що відобразилося і на характері пись¬
мових джерел. Крім того, слід відзначити розвиток на півост¬
рові кастильської, каталонської і португальської народностей
з: своїми мовами, в які проникли арабські слова, а також існування басків,
народу іберійського походження, зі своєю, зовсім не подібною на романсь-
:-:у. мовою.
З XI ст., коли основні ознаки феодальних відносин в основному склали¬
ся, збереглися грамоти про передачу феодів, пожалування імунітетних прав
; різних привілеїв знаті і церкві, а також акти, що визначали відносини між
р-еодалами і селянами (заповіти, дарування, повинності підлеглих, звіль¬
нення полонених рабів).
Процес особистого звільнення селян у Леоно-Кастильському королівст¬
ві і Південній Португалії з XIII ст. відображений у хартіях вольностей, а
лзяльність вільних селянських общин - бегетрій в Леоні і Кастилії і кон-
сгдьсос у Португалії висвітлена у королівських грамотах, договорах общин
.з сеньйорами, петиції общин королю і кортесам.
Відвоювання територій у маврів збільшували прибутки іспанських фео¬
далів. Поділ награбованого майна і відвойованих земель оформлявся особ-
лігвими списками (repartimientos), наприклад, списки при завоюванні Мур-
лі і Севільї.
Продовжували видаватися (до XII ст. королями, графами і великими
феодалами) хартії вольностей - фуерос (у Португалії - фораїш). Багато
міст, фортець і сіл з правом самоуправління мали своє фуеро. Під час Рекон¬
кісти вони називалися також «хартіями поселення», оскільки надавали
відвойованим територіям різні пільги або фіксували сформовані традиції і
визначали їхні обов'язки у несенні військової служби. А на Півночі півост¬
рова вони оформляли і звільнення від особистої кріпосної залежності, і
встановлювали фіксовані повинності. Проте обсяг прав і привілеїв у фуерос
пуле різним - від повної автономії до невеликих привілеїв (податкові, майно¬
ве, оброчні тощо).
У XIII ст. фуерос отримали усі великі відвойовані міста на півдні (на¬
приклад, Севілья). Ще раніше (XII ст.) їх отримали арагонські міста і фор-

Історія середніх віків
теці (наприклад, Сарагоса, 1119 р.). Як ми
відзначали, найдавніші фораїш Португалії
з'явилися при Фердинанді І Великому. А в
XII - XIII ст. у Коїмбрі (1145 р.), Кастель-
Родріго і Кастель-Мельгор (1209 р.) були
складені португальською мовою муніципаль¬
ні кодекси.
Слід відзначити також наявність таких
джерел, як статути, розпорядження і де¬
кларації ермандад (федерацій вільних міст),
що з'явилися в Леоно-Кастильському коро¬
лівстві у XII ст. спочатку як тимчасові сою¬
зи.
Система цехової організації оформила¬
ся в іспанських містах теж у XII ст., причо¬
му спочатку вони поєднувалися з братства¬
ми, які мали переважно військовий харак¬
тер. Статути каталонських цехів, перший з
яких відомий з 1200 р., затверджувалися
королем. У Леоно-Каталонському королівст¬
ві цехи у середині XII ст. отримували особ¬
ливі грамоти від короля з привілеями і вольностями. Реміснича організація
у деяких випадках фіксувалася у міських фуерос (наприклад, фуеро Сен-
Себастьяна 1180 р., фуеро Саламанки та ін.).
Особливі статути торгівлі і мореплавства існували
у портах Каталонії з XIII ст. У 1258 р. Хайме І видав
статут, що фіксував права консулів в іноземних міс¬
тах і утверджував морські консульства в іспанських
портах. У середині XIII ст. виник звід законів і звичаїв
мореплавства і зовнішньої торгівлі - «Книга морсько¬
го консульства», прийнята у портах Середземного моря.
До XIII ст. належать і «Звичаї» Тортоси - особливий
кодекс норм торгового права.
На законодавчі пам'ятки тривалий час справляли
вплив пережитки старих вестготських законів. У сфе¬
рі цивільного і кримінального права довго діяла Вест-
готська правда, перекладена у середині XIII ст. націо¬
нальними діалектами під назвою «Фуеро Хузго», хоча
у різних регіонах її текст не був однаковим, оскільки
відображав місцеві фуерос. У багатих вільних містах
Каталонії (Барселоні, Лериді, Тортосі), а потім і у Ва¬
ленсії у XIII ст. були сформовані місцеві муніципальні
кодекси. Тоді ж завершився процес доповнення згаду¬
ваних раніше «Барселонських звичаїв». Після об'єднан- Хайме І
ня Каталонії з Арагоном у 1162 р. вони стали діяти і в Завойовник
Толедо. Будинок ермандади

\екиія 12 Піренейський півострів в XI — XIII ст.
Лрагоні з урахуванням місцевих традицій. Арагонські фуерос об'єднали у
1274 р. при Хайме І.
У Леоно-Кастильському королівстві сформувався звід міських фуерос
Кастилії. При Альфонсі X (1252 - 1282 pp.) обнародували «Фуеро Реаль»
• тобто «Королівське фуеро») у 4-х книгах, що охоплював усі галузі права.
Найважливішою пам'яткою кастильського права XIII ст. став збірник,
складений у 1256 - 1265 pp. юристами під наглядом Альфонса X, під
назвою «Книга законів», де проявилися централізаторські прагнення ко¬
лі лівської влади і обґрунтовувалася теорія божественного походження її.
Але Альфонсу не вдалося добитися офіційного затвердження «Книги за¬
конів».
У Португалії при Альфонсі III (1245 - 1279 pp.)
"уз складений звід законів (Ordenacoes) з ме-
- - нейтралізації країни і зміцнення королівсь¬
кої влади.
З XI ст. на основі анналів починають форму-
и.олся хроніки, що містять дуже багато героїч¬
ні то епосу (наприклад, «Пісня про Сіда», середи¬
на ХП ст.). Єпископ Ов'єдський Пелайо (пом. 1143 р.)
:?-_лав великий звід (Corpus Pelagianum) з істо-
дігчних робіт своїх попередників і довів його до
1109 р.
Провідне місце серед іспанських хронік на¬
лежало кастильським. Найвідомішим хронікером
початку XIII ст. був єпископ Толедський Родріго
гнес де Рада (1170 - 1247 pp.), який 1243 р.
лзслав першу повну історію Іспанії з римських
насів до початку XIII ст. під назвою «Про іспанські справи» кастильською
козою, а в середині XIII ст. її переклали каталонською.
При Альфонсі X Мудрому розпочалося складання великого зводу коро-
.тлзських кастильських хронік. Автором першої частини «Загальної іспан¬
ської хроніки» був сам король.
З розширенням Арагоно-Каталонського королівства у XIII ст. з'явля¬
ються хроніки каталонською мовою, що прославляють завоювання арагон-
оьхих королів. Наприклад, «Книга діянь короля Хайме Завойовника» неві¬
домого автора, написана у формі автобіографії. До неї примикає «Хроніка
ха.рювання короля Педро III Арагонського» Берната Дескло, що охоплює
1276 - 1285 pp. і містить дані про «Сицилійську вечірню».
Значний інтерес становлять джерела з історії кортесів. Зібрання знаті і
духовенства в Кастилії відомі з X ст., Арагону - з кінця XI ст., а Португалії
- з початку XII ст. Першим джерелом з історії кортесів Кастилії є правила
дворянських поєдинків, прийняті на зборах знаті в Нахері 1137 р. Для істо¬
ті: кортесів таке ж значення мають постанови кортесів у Коїмбрі 1211 р.
Крем того, цікавими пам'ятками є накази станів, петиції і скарги міст, про¬
токоли засідань кортесів і прийнятих рішень.

Історія середніх віків
РЕКОНКІСТА XI - XIII СТ.: II ОСОБЛИВОСТІ І РЕЗУЛЬТАТИ
Держави Піренейського півострова
Основним фактором
історії Піренейського пів¬
острова XI - XIII ст. була
Реконкіста, в ході якої на
території Італії поступо¬
во склалися Кастильсь¬
ке і Арагонське королів¬
ства. За два століття вони
настільки зміцнилися, що
відтіснили арабів на пів¬
день. Причини успіхів
Реконкісти корінилися у
внутрішній історії Халі¬
фату, названих коро¬
лівств, а також у самому
характері Реконкісти з
кінця XI до кінця XIII ст.
Кордовський халіфат
до 1031 р. розпався на
ряд дрібних мусульман¬
ських еміратів. Між ними
відбувалися постійні феодальні усобиці. Розпад Халіфату обумовлений зро¬
станням великого феодального землеволодіння, по¬
силенням визиску селян і ліквідацією привілеїв міст.
На противагу цьому іспано-християнські держави,
які виникли на півночі Піренейського півострова, в
XI - XIII ст. переживали початок процесу центра¬
лізації. Силу Реконкісти представляли загони ри¬
царів, які керувалися великими феодалами і като¬
лицькою церквою. Своїми успіхами Реконкіста також
зобов'язана участю в ній міщан і широких селянсь¬
ких верств.
В XI ст. боротьба йшла перш за все за оволодін¬
ня всім обширним Кастильським плоскогір'ям, що
відокремлювало північну частину півострова від те¬
риторії маврів на півдні Іспанії. Значним етапом у
наступальному рухові було остаточне оволодіння
басейном р. Дуеро (включаючи і португальську час¬
тину ріки) при першому кастильському королеві Фер-
динанді І (1037 - 1065 рр.). У другій половині XI ст.
при королі Леону Альфонсі VI (1065 - 1109 рр.) Ка¬
стилія об'єдналася з Леоном і Галісією, а об'єднані
сили королівств у 1085 р. відвоювали у Халіфату
Король Кастилії
Фердинанд І

\екиія 1 2 Піренейський півострів в XI — XIII CT.
Альфонс VI Хоробрий
Толедо, що стало переломним моментом у ході Ре¬
конкісти. Місто стало опорним пунктом подальшого
просування іспанців на південь, а з початку XII ст.
- столицею Кастилії.
Проте ще при Альфонсі VI запрошеному в Іс¬
панію вождеві африканських маврів Юсуфу Аль-
моравіду вдалося завдати вирішальної поразки
1086 р.) у битві при Залакі поблизу Бадохоза об'¬
єднаним силам Кастилії, Наварри і Арагону та об'¬
єднати під своєю владою розрізнені мусульманські
князівства. Тому подальша боротьба йшла у гост¬
рій боротьбі з Альморавідами.
На цьому етапі Реконкісту очолив кастильсь¬
кий ідальго Родріго Дгас де Бівар (Cid) (між 1026 і
1043 - 1099 рр.), згодом ідеалізований в іспансько¬
му народному епосі. Під його керівництвом кастиль-
д: завдали вирішальної поразки Альморавідам.
У 1094 р. війська Родріго взяли Валенсію, зупинивши
подальше просування Альморавідів в Іспанію. І хоча
після смерті Родріго маври знову захопили Валенсію,
Толедо залишалося у кастильців. До Кастилії приєд¬
нався Арагон, територія якого значно розширилася
при королі Альфонсі І (1104 - 1134 рр.), що здійснив
ряд успішних походів проти маврів, відвоював місто
на р. Ебро Сарагосу (1118 р.) і зробив його столицею
Арагону.
Здавалося, можна було вести подальший успіш¬
ний наступ на південь. Але після взяття Сарагоси між
Арагоном і Кастилією десятки років тягнулася бороть¬
ба за підкорення одне одному. Так, кастильський король Альфонс VII
1126 - 1157 рр.) захопив ряд територій Арагону і претендував на верховен¬
ство над усіма іспанськими державами. Він навіть
присвоїв собі титул «імператора Іспанії», але зу-
гтрів рішучий опір з боку окремих держав Північ¬
но: Іспанії.
Упродовж першої половини XII ст. відбулися
пн: територіальні зміни на півострові. Наварра ві¬
докремилася від Арагону, обравши власного коро-
хя. але в той же час (1137 р.) відбулося політичне
:г єднання Арагону і графства Барселонського в
єдину державу під назвою Каталонія. На заході пів-
мотрова ще наприкінці XI ст. (близько 1095 р.) виді-
джлося графство Португальське. При кастильсько¬
му королі Альфонсі VII португальський граф
-^'.ъфонс Енрікеш проголосив себе королем (1139 р.). Альфонс І Енрікеш
чг*
$
■*
і"
і
і
ш
/
' ■ Ящ
4
щ

Історія середніх віків
Альфонс VII
Альфонс VII санкціонував цей ти¬
тул, але поставив нового короля у
васальну залежність від Леоно-Ка-
стильської корони (1143 p.). Проте
наступного року Енрікеш для
зміцнення незалежності Португалії
визнав своїм сюзереном римського
папу. Цей акт і вважають фор¬
мальним початком самостійного іс¬
нування Португалії.
У цей час серед африканських
берберів великого значення набу¬
ли альмохади - гірські мусульман¬
ські народи (одновірці) Марокко.
Встановивши своє панування в
Африці, вони з'явилися в 1146 р. в
Іспанії і впродовж декількох років
підкорили собі всі мусульманські
території. А в північній території
півострова міжусобиці продовжувалися, особливо під
час правління Альфонса VIII, короля кастильського (1158
- 1214 pp.), внука Альфонса VII. Але тільки-но Аль¬
фонс VIII подорослішав, він розпочав активні дії. На
перших порах Альмансор з берберами переміг кастильців у битві при
Аларкосі (1195 р.) і повернув землі на південь від Тахо.
У відповідь на прохання Альфонса VIII про допомогу римський папа
Інокентій III оголосив хрестовий похід в Іспанію, на який відгукнулися іта¬
лійські рицарі, а також на тери¬
торії країни 3 могутніх іспансь¬
ких ордени, що виникли у другій
половині XII ст. - Калатрава,
Алькантара, Компостела. Вирі¬
шальна битва між об'єднаними
силами Кастилії, Арагону, Навар¬
ри, Португалії і маврами відбу¬
лася 16 липня 1212 р. при Лас
Навас де Толоса, при вході в уще¬
лину, що відкривало прямий шлях
в Андалузію. За цим успіхом пі¬
шли й інші.
Так, Фердинанд III, прозваний
«Святим» (1217 - 1252 pp.), після
експедиції в Андалузію оволодів
долиною р. Гвадалквівір з важли¬
вими містами колишнього Халі-
Король Альфонс
Кастильський
Рицар іспанського
ордену
Король Кастилії
Фердинанд III

\екшя 1 2 Піренейський півострів в XI — XIII ст.
фату: в 1236 р. взяв Кордову, 1241 р. - провінцію Мурсія, 1246 - Хаен, а
1248 р. взято промисловий центр арабської Іспанії - Севілью. У маврів зали¬
шилося лише королівство Гранада. Ще до цих завоювань відбулося об'єд-
Г. Л Л .НЯ Кастилії й Леону (1230 р.).
Надалі відбулося зміцнення і Арагоно-Каталонського об'єднання. При
Альфонсі II (1162 - 1196 рр.) розширення йшло у двох напрямках. Він і його
їладкоємці різними способами (війна, шлюбні союзи, дипломатичні угоди)
намагалися оволодіти півднем Франції, а також боролися з єресями, які тут
процвітали, відвертаючи увагу від боротьби з маврами. Проте згодом відво-
юзання відновилося. У 1229 р. арагоно-каталонці відібрали у маврів о. Ма¬
йорка, а в 1232 - 1235 рр. - інші Балеарські острови. У 1238 р. було заверше¬
ні підкорення провінції Валенсії.
У підсумку цих завоювань до середини ХНІ ст.
на півострові остаточно сформувалося ще одне ве¬
лике об'єднання з трьох областей - Арагон, Катало¬
нія і Валенсія, хоча менше від Кастилії. Тоді ж офор¬
милася і третя держава - Португалія зі складу
Леону, що оволоділа містами Сантарем і Лісабо¬
ном (згодом став столицею країни). Завоювання про¬
довжувалося при допомозі військово-рицарських ор¬
денів. Португальський король Санчо І Колонізатор
(1185 - 1211 рр.) захопив території у басейні р. Гва¬
діани. Завоювання завершилися при Альфонсі III
взяттям м. Санта Марія де Форо у 1249 р. Подаль¬
ше розширення Португалії було уже неможливим,
оскільки сусідня Андалузія ввійшла до складу Кас¬
тильського королівства.
Таким чином, у другій половині XIII ст. більшу частину Піренейського
глзострова займали Арагонське (схід півострова і узбережжя Середземного
•гаря) і Кастильське (території від Біскайської затоки до Атлантичного оке-
і = у і Гібралтарської протоки) королівства і Португалія. За маврами зали¬
пгя лише одне південне Гранадське королівство (або Гранадський емі-
: : - до проіснувало аж до 1492 р.
Король Португалії
Санчо І Колонізатор
АГРАРНИЙ УСТРІЙ І СТАНОВИЩЕ СЕЛЯНСТВА
Результатом Реконкісти стали територіальні зміни країн Піренейського
шзгегрова. Були приєднані нові області, що за рівнем економічного розвитку
тнгезажали Астурію, Галісію, Леон і Стару Кастилію. Як відзначали дослід¬
: до XIII ст. відбулися зустріч сільської християнської Іспанії з міською
:ульманською Іспанією, а також глибокі демографічні зрушення. Виросло
пзачнння землеробства. У мосарабів Кастилії землеробство займало панівне
• - ч-.'ртр. хоча скотарство продовжувало відігравати досить важливу роль
гггаобництві. Фу ерос, як і раніше, приділяють значну увагу захисту інтере-

Історія середніх віків
сів власників худоби, що ціни¬
лася дорого. Грамоти все ще
згадують про продаж землі за
1-2 голови худоби.
У північних областях ско¬
тарство залишалося головною
галуззю господарства, і хліба
там не вистачало. Проте з роз¬
витком товарних відносин роз¬
починається обмін сільського- Селяни працюють на полі
сподарськими продуктами і ремісничими виробами. З півночі везли на південь
худобу і сільськогосподарський реманент, а кастильське село поставляло на
північ зерно і вино. У гірських районах розвивалося вівчарство, особливо у
Старій Кастилії з кінця XII ст., коли значно поширилося перегонне скотар¬
ство (існував навіть вираз: «християнська вівця перемогла арабського коня»).
Успіхи Реконкісти відкрили скотарям Леону і Старої Кастилії шлях до пів¬
денних пасовищ. Влітку худобу випасали на гірських пасовищах Сьєрри, а
восени переганяли на рівнини Естремадури, Андалузії, Ла Манчг. За прохід
дорогами общин і сеньйорії власники стад зобов'язані були сплачувати спе¬
ціальні побори, а у разі незаконних дій - штрафи. Проте досить часто королі
надавали своє покровительство пастухам окремих регіонів, дозволяючи віль¬
но проводити свої стада через усе королівство. Пастухи ж створювали свої
союзи власників худоби - мести, що відали охороною стад, розподілом пасо¬
вищ, правовими питаннями тощо. У другій половині XII ст. з'явилися мести
(означає «змішання худоби», або з арабської - зимові пасовища худоби) Ле¬
ону, Сорії, Сеговії, Куенкі, а в 1273 р. всі тваринники Леону і Кастилії об'єд¬
налися в хунту, яку очолила «Поважна рада Мести».
У землеробстві функціонували створені маврами іри¬
гаційні системи, отримали широке розповсюдження ви¬
ноградарство, вирощування маслин, шовковиці. Перева¬
жаючою системою землеробства і надалі залишалося
двопілля. Як і раніше, застосовувався плуг зі списоподіб¬
ним лемешем (кастильського типу), були колісні плуги.
Основною тягловою силою в землеробстві залишалися
бики, але для оранки уже починають використовувати і
коней. На мініатюрах рукописів зображені коні, запря¬
жені плугом. Широке застосування на селі і в транспор¬
ті отримали мули. У ряді районів сільське господарст¬
во набувало товарного характеру. В окрузі Толедо,
наприклад, виробництво вина значно переважало по¬
треби самих селян. Показником розвитку товарно-гро¬
шових відносин служив факт появи у Леоні і Кастилії
власної монети. Уже наприкінці XI ст. Альфонс VI кар¬
бував мідну монету, а в 1172 р. Альфонс VIII почав
карбувати золотий мараведі (1 мараведі=3,9 г).
Альфонс VIII

\екиія 12 Піренейський півострів в XI — ХНІ ст.
Разом з тим хронічний стан війни і періодична засуха завдавали вели¬
ко: шкоди економіці. Наприклад, під час облоги Толедо з 1097 до 1085 р.
війська Альфонса VI щорічно рубали дерева, знищували виноградники,
спалювали урожай на полях. Вторгнення альморавідів, а з XII ст. альмоха-
ллв привели до спустошення обширної території. Толедські аннали повідом¬
ляють про часті стихійні лиха і голод на початку XIII ст. Сучасникам Леон
. Кастилія здавалися бідними країнами у порівнянні з державами Західної
Європи. Виходячи з цього, можна констатувати про відсталість цих терито¬
рій від передових країн Західної Європи.
У процесі Реконкісти відбувалася колонізація набутих земель. Важли¬
вою її особливістю було те, що вона здійснювалася в областях, де залиша¬
лися значні маси колишнього населення - мосарабів, мусульман, євреїв.
Значну роль у колонізації XI - XII ст. відіграли міські общини - консехос.
Групи вільних людей отримували поселенські грамоти, в яких встановлю¬
валося їхнє право освоювати територію у певних межах. Зазвичай король
доручав фіксацію таких кордонів спеціальним уповноваженим, які здійс¬
нювали також поділ земель між поселенцями. При колонізації Андалузії
виділялися: частина землі у відання корони, інша - світським магнатам і
деркві, а третя - для консехо. Фуерос закріпляли спадкові права жителів
сощин на отримані ними землі.
Істотну роль у колонізації в XI - XIII ст. відіграли військові ордени, які
стримували від королів значні земельні пожалування, особливо в Андалу-
вті. Вотчини орденів носили тут переважно скотарський характер. Роль ко-
толгвської влади виявлялася в безпосередній участі королівських посадо¬
ва осіб у наділенні консехос землями, визначенні з допомогою фуерос прав
с обов'язків членів міських общин, пожалуванні земель світським магнатом,
церквам і орденам. Заохочення колонізації проявлялося в установленні пільг
для поселенців на нових землях. Вони на перший раз звільнялися від пла¬
тежів і повинностей.
У літературі поширена думка, що у результаті колонізації в Кастилії
значно зріс прошарок вільного селянства. Проте не завжди було так. Посе¬
ленці, як правило, мали сеньйора (інколи самого короля). Йому сплачували
сорок, виконували панщину, знаходилися під його юрисдикцією, хоча мог¬
ли судитися і в королівських судах. У кращій ситуації знаходилися ті із
селян, які мали коня і несли військову службу в кінноті. Інші по суті були
залежними землеробами.
В іспанському селі був цілий ряд категорій селянства. Збереглася ще
в-ерства сервів, в умовах існування яких не сталося істотних змін, хоча
л с с-фащилося їхнє правове становище: вони могли вступати у шлюб з віль¬
ними навіть без дозволу свого пана. Альфонс X заборонив ділити сім'ї сер-
вз при обмінах і продажу. Якщо власник морив раба голодом або піддавав
тортурам, той мав право скаржитися судді. Якщо скарга підтверджувала¬
ся, серв отримував свободу. Проте чисельність сервів скорочувалася. Серв,
вол ні прожив 10 років на землі свого сеньйора або 20 років на землі іншого
сеньйора, ставав вільним, як і раб, що поселився у місті.

Історія середніх віків
Основну масу населення села складали залежні селяни, які були спад¬
ковими держателями земельних наділів. У цей період їх називали соларьє-
гос і вони несли різноманітні сеньйоріальні повинності:
- інфурсьйон (натуральний оброк за користування землею королю або
сеньйору, хоча незначний за розмірами);
- маньєрія (плата сеньйору за передачу держання у спадок, якщо
померлий не мав дітей і його земля переходила до родичів або сусі¬
дів);
- монтазго (плата за користування лісом сеньйора);
- посада (posada) - надання постою сеньйору або його посадовим осо¬
бам;
- апеллідо - обов'язок з'являтися на захист вілли за вимогою сеньйора;
- ексебрадурас - плата за перелюбство своєї дружини;
- уесас - шлюбний внесок сеньйору (якщо одружувався на представ¬
ниці іншої сеньйорії, платив подвійний внесок);
- люктуоса - податок з майна померлого.
Виконували селяни і державні повинності:
- трібутум - державний податок;
- церковна десятина;
- фазендера;
- фонсадера.
Проте в XI - XIII ст. здійснюється фіксація селянських повинностей.
Фуерос зазвичай знижували відробки до декількох днів на рік, хоча перед¬
бачали штрафи за ухилення від панщини. Селяни повинні були виконувати
відробіткову ренту щомісячно або раз на три тижні. У XIII ст. внески сень¬
йору платив лише той соларьєго, в якого було нерухоме майно не менше
ніж на 10 і рухоме на 20 мараведі. Інколи селянам надавалася навіть мож¬
ливість викупити повинності.
Але свобода селянина постійно обмежувалася. Тенденції до встанов¬
лення особистої влади над соларьєгос досягли своєї кульмінації у відомому
положенні юридичної пам'ятки XIII ст. - Старого фуеро Кастилії: «... у кож¬
ного соларьєго сеньйор може забрати його життя і весь його достаток...» [І,
7,1]. І все ж вони володіли певними правами: могли набувати нові землі і
мати їх у власності, володіти сервами, звертатися в королівський суд зі
скаргами.
Хоча право селянина покидати сеньйора обмежувалося, в деяких фуе¬
рос соларьєгос отримували можливість залишати сеньйора зі всім рухомим
майном, а інколи вони могли продати свій земельний наділ або сеньйору,
або своїм сусідам.
Серед селян існувала значна майнова диференціація. Фуерос вирізня¬
ють серед жителів села 2 категорії, згідно з готською традицією, - «вели¬
ких» і «малих» людей (majores і minores) у залежності від кількості худоби,
землі чи вартості всього майна. Заможні селяни отримують додатково зем¬
лю у прекарне держання (престамо), використовують у своєму господарс¬
тві 1-2 рабів або найманих працівників. Але були селяни, які не мали земель-

\екиія 1 2 Піренейський півострів в XI — XIII ст.
с-піх наділів, тяглової худоби і знаходилися на межі бідності. Селяни, майно
яких не перевищувало 5 мараведі, виділялися в особливу групу і здавали
сорок лише 1 /4 мараведі на рік, а інколи взагалі звільнялися від його спла¬
ти. Статус селянина визначався місцевими фуерос, тому створити якусь
узагальнюючу картину досить важко, інколи заможний селянин залишався
засалом свого сеньйора і виконував панщину, а в іншому випадку усі селя¬
ни, в т.ч. і бідняки, були звільнені від панщини і могли покидати свого сень¬
йора з рухомим майном.
Поряд з названими категоріями залежних селян у сільському господар¬
стві використовувалися наймані працівники - мансебос, особливо з другої
половини XII ст., в ролі орачів, городників, виноградарів, пастухів. Одним із
способів використання найманої сили стала оплата примусової праці селян
у вотчинах. Подібна система широко використовувалася в Леоні і Кастилії.
Якщо у ранніх фуерос винагорода таким працівникам призначалася нату¬
гою, то пізніше - у грошовій формі. У 1268 р. на кортесах у Хересі встанови¬
те:! норми оплати сільськогосподарських робітників по зонах: в Андалузії -
12 мараведі на рік, у Толедо - 6, як і в Кастилії і Леоні.
Таким чином, еволюцію у становищі іспанських селян у XI - XIII ст.
можна співставити зі «звільненням селянства» у Західній Європі XI -
ХП ст. У Леоно-Кастильському королівстві зміна статусу селян, основна
маса яких і раніше не знаходилася у кріпосній залежності, виявилася у
о: пегшенні умов покидання ними вотчини (без втрати майна), звільненні
від ряду повинностей (маньєрія, баналітети) і фіксації оброків і відробітку.
Серви ж здебільшого отримували свободу і потрапляли в загальну масу
залежних селян або ставали членами міської общини.
Дещо по-іншому складалися долі селян бегетрій (з лат. вепеі:аст.огіа -
олагодіяння»), кількість яких збільшилася у цей період. Спочатку бегетрії
котли вільно обирати собі сеньйора де завгодно: «від того місця, де сходить
сонце, до того, де воно заходить», або «від моря до моря», тобто від Канта-
:рійського моря до Атлантичного океану. При цьому бегетрія могла вільно
вміщати свого сеньйора і обирати нового «до семи раз на день». Це ставало-
ся тоді, коли сеньйор притісняв інтереси бегетрій.
Пізніше поширилися бегетрії іншого типу: мали право обирати сеньйо-
о-а лише з визначеного роду. А інколи права члена бегетрії могли набувати-
ся в індивідуальному порядкові. Бегетрії нерідко передавалися в спадок.
Неколи сеньйори набували окремі спадкові наділи у бегетріях, хоча це, як
видно з рішень кортесів 1331 р., не дозволялося. Були села, де лише декіль¬
ка дворів належали до них. У деяких бегетріях були різні сеньйори, між
якими велася війна щодо них. У XII - XIII ст. бегетрії набувалися цер¬
ковними корпораціями і містами, але вони не поділялися, на відміну
віл інших сіл. Тому у багатьох бегетріях поряд із сеньйором, який користу¬
вався правами основного сеньйора села, з'являються так звані «девісерос»,
іоо натуралес, які мали право на отримання деяких прибутків від членів
бегетрії. Девісерос - нащадки колишніх сеньйорів бегетрій, які не стали
їхніми прямими спадкоємцями. Основні платежі і податки отримували се-

Історія середніх віків
ньйори; девісерос отримували лише особливі внески - девгсас. Так, згідно з
«Телячою книгою» бегетрій, з 2600 населених пунктів 1/5 частина була
бегетріями у чистому вигляді, а 1 /6 частина мала змішані форми (бегетрії і
соларьєгос).
Жителі бегетрій були власниками своєї землі, мали право відходу, на¬
зивалися вільними людьми і мали вергельд у 300 солідів. За своїм юридич¬
ним статусом члени бегетрій стояли вище, ніж соларьєгос. У XII - XIII ст.
повинності бегетрій на користь сеньйора суттєво змінилися. Якщо раніше
вони носили суто символічний характер і були добровільними, то тепер
стали регулярними і фіксованими платежами і службами. Члени бегетрій
вносили інфурсьйон, виплачували мартиньєгу (щось подібне до поземель¬
ного податку за користування чужою землею) до дня св. Мартина. Хоча
інфурсьйон членів бегетрій був меншим, ніж той же оброк у соларьєгос
(наприклад, 3 хліби і курку або 6 хлібів і барана).
Серви, лібертини і соларьєгос, які отримали право бегетрій, нерідко
продовжували нести свої колишні повинності. До того ж бегетрії виконува¬
ли повинності на користь короля: мартиньєгу, монеду, несли військову служ¬
бу. Згідно з Партидами, королю належала половина усіх платежів, що
збиралися в бегетріях. Нові бегетрії могли створюватися лише з дозволу
короля. У цілому вже у XII - XIII ст. члени бегетрій виплачували ренту на
користь сеньйорів, залишаючись у той же час платниками податків щодо
держави.
У XII - XIII ст. помітна тенденція до обмеження свободи виборів сень¬
йора бегетріями. Нерідко магнати вимагали від членів бегетрій, щоб вони не
йшли від них до інших сеньйорів. З XII ст. все частіше бегетрії позбавляли¬
ся права довільно обирати сеньйора. Спостерігається і посилення особистої
залежності селян бегетрій від сеньйорів: обмежується право розпоряджа¬
тися своїм майном, їх намагаються позбавити права відчужувати повністю
своє нерухоме майно, зобов'язуючи залишати садибу, будинок, город у пев¬
ній сеньйорії. По суті, бегетрії перетворювалися у своєрідні сеньйорії. І
королівські юристи XII ст. уже зближували поняття соларьєгос і бегетрії.
Нерідко сеньйори намагалися перетворити членів бегетрій у соларьєгос.
Таким чином, селяни бегетрій, незважаючи на збереження ними в очах
сучасників статусу особистої свободи, права відчуження землі і переходу,
фактично опиняються у феодальній залежності. Те, що ця форма залежно¬
сті була м'якшою від соларьєго, не міняє її феодальної суті.
Поряд із формуванням залежного селянства в XI - XIII ст. продовжує
зростати велике землеволодіння. Цьому не перешкоджало збереження знач¬
ної верстви вільного селянства (особливо в Кастилії). З одного боку, величезні
простори, завойовані під час Реконкісти, стали могутнім резервом розши¬
рення земельних володінь світських магнатів і церковних корпорацій, з ін¬
шого - значна частина вільних селян поступово втягувалася в орбіту впли¬
ву великої вотчини, сприяючи тим самим її зростанню. Росло велике
землеволодіння і в областях, відвойованих у мусульман, за рахунок земель¬
ної власності мосарабів-селян і пожалувань королів церкві і магнатам.

\ешія 12 Піренейський півострів в XI — XIII ст.
Наприклад, при розподілі земель у Севільї після відвоювання її у мусуль¬
ман 200 ідальгос отримали значні земельні володіння. В їх склад входило по
20 аранзад (1 аранзада = 0,447 га) оливкових насаджень, б - виноградників, 2
- городів, 6 югад (1 югада = 27 га) орної землі [Корсунський О.Р. Історія
Іспанії IX - XIII ст., с. 127].
Структура й організація великих помість була традиційною. Основні
роботи в домені виконувалися залежними селянами і найманими робітни¬
ками. Панщина була незначною: для сервів - до 2 днів на тиждень, а для
основної маси залежних селян - не більше 15-24 днів на рік. Фуерос нерід¬
ко зменшували відробітки до декількох днів упродовж року і навіть у бага¬
тьох випадках приписували забезпечувати селян харчуванням у ті дні, коли
зони знаходилися на панщині.
Оброк селяни платили спочатку у натуральній формі, а в XII - XIII ст.
зсе частіше грішми. У XIII ст. грошовий оброк в 1-2 соліди (або 1/2 -
1 мараведі) з двору стає найпоширенішим (приблизно 1/10 частина рухо¬
мого і нерухомого майна селянина). Вотчинники іноді користувалися і бана-
тітетними правами.
Таким чином, в XI - XIII ст. велике землеволодіння займало панівне
становище в економіці Леоно-Кастильського королівства. Реконкіста спри¬
яла збереженню значної верстви дрібних землевласників у Кастилії, але
зона ж створила і такі сприятливі умови для концентрації землі в руках
короля, знаті і церкви, що рідко де ще зустрічалося в Європі.
МІСТА В XI - XIII СТ.
XI - XIII ст. - період зростання міських поселень в Іспанії, що назива¬
лися по-різному: civitas, villa, burgus. Проте економічний характер міст змі¬
нювався повільно. Правда, з'явилося немало нових ринків, а в деяких міс¬
тах - ярмарки (Вальядолід, Саагун). Об'єктами торгівлі були мідь, свинець,
олово, хутра, прянощі, зерно, одежа, домашнє начиння, худоба, тканини,
сель, скло, шкіра, раби тощо. У фуерос багатьох міст згадуються ремісники
різних спеціальностей: ковалі, столярі, шевці, кравці, кушніри, ювеліри,
їжачі, гончарі, фарбувальники й ін. Збереглося виробництво різних реміс¬
ничих товарів і в містах, відвойованих у арабів. Так, у Толедо виготовляли¬
ся одежа, шовкові тканини і сукно, оброблялися залізо, мідь і золото. Реміс¬
ники групувалися в особливих кварталах за професіями. В Алькалі
ззгготовлялися тканини, головні убори, килими. Але ремісниче виробництво
суло розраховане на невелику округу і не задовольняло повністю вимоги
населення у ремісничих виробах. І в XIII ст. країну наводнили імпортні
товари - тканини (сукна з Фландрії), залізні вироби, предмети розкоші,
нерковне начиння. Про відносно низький рівень розвитку місцевого ремес¬
ла можна судити з дорожнечі ремісничих виробів у порівнянні з худобою,
тло оцінювалася досить високо. Наприклад, на початку XI ст. проста ковдра
коштувала стільки ж, скільки 4-13 овець, а вартість ковдри високої якості

Історія середніх віків
прирівнювалася до вартості 60
овець; чоловіча верхня одежа
вартувала 3-7 биків, шовкова
сорочка - 3 бики, срібна миска
- 1-2 бики [Корсунський О.Р.
Історія Іспанії XI - XIII ст.,
с.157].
Невисокий рівень розвит¬
ку торгівлі в Леоні і Кастилії
Лавки міняйла і продавця риби характеризувався відсутністю
скільки-небудь значної національної верстви купців. У внутрішній торгівлі
важливу роль відігравали євреї і мудехари, а з XIII ст. - західноєвропейсь¬
кі купці. Економіка більшості міст залишалася аграрною, і саме сільське
господарство визначало характер міського життя. Але це не дає підстав
заперечувати еволюції міст у Леоно-Кастильському королівстві. Розвиток
їх ішов тут у цілому таким же шляхом, що і в інших європейських країнах,
але темпи його були значно повільнішими.
Міське населення позначалося різними термінами: в Галісії і Леоні -
Ьигдиеп8в8, у Кастилії - «громадяни міста», «сусіди», «добрі люди». Набути
прав міського громадянства в Леоні і Кастилії було простіше, ніж у більшо¬
сті країн Європи. Для їх отримання не вимагалося певного терміну перебу¬
вання у місті (як-от в Європі в «один рік і один день»), а достатньо було
поселитися в ньому. Намагаючись стимулювати колонізацію нових земель,
королі звільняли від судового переслідування людей, які поселилися в міс¬
тах. Так, м. Нахера надало свободу усім злочинцям, за винятком грабіжни¬
ків з великої дороги. Альфонс VI надав свободу всім злочинцям, які бажали
поселитися в Кастрохерисі.
Становище поселення - вільг визначалося умовами його заснування або
конституювання як міста, які фіксувалися в фуеро або поселенській грамо¬
ті. При створенні нового поселення або занятті відвойованих у мусульман
міст вся земля ділилася спеціальними посадовими особами - квадрильєрос -
між сусідами. У вільях частина землі виділялася королю, інша - знаті,
церкві й орденам, більша частина надавалася консехо. Основними категорія¬
ми міського населення були пеони, каба-
льєрос та інфансони відповідно до дер¬
жавних повинностей, в першу чергу - до
військової. Пеони були в основному земе¬
льними власниками селянського типу. Ка-
бальєрос-вілланос частково належали до
дрібних, а інколи і до середніх землевлас¬
ників, а інфансони були вотчинниками.
Усі громадяни володіли правом віль¬
ного пересування, могли довільно відчу¬
жувати нерухоме і рухоме майно. Міща¬
нина могли заарештувати і ув'язнювати Іспанці XIII ст.

\екиія 12 Піренейський півострів в XI — XIII ст.
2 3$
т п г судді консехо. Міщани могли безкарно вбити знатну людину, яка вчи¬
нила злочин на території вільї. Ряд фуерос декларував рівність перед зако¬
ном християн, маврів і іудеїв. Але це не виключало особливостей станового
становища різних верств міського населення. Наприклад, згідно з фуеро
Нахери, вергельд за вбивство пеона складав 100 солідів, а інфансона - 250,
у фуеро Кастрохериса за кабальєро - 500 солідів.
Серед жителів міст виділяли також «сусідів», тобто повноправних гро¬
мадян, і «несусідів», які не мали земельної власності в місті. Слід відзначи¬
ти, що міщани офіційно не оформлялися як особливий стан королівства
Леону і Кастилії. Партиди зберігали поділ підданих на кабальєрос (defensores),
сзящеників (oradores) і селян (labradores) і не бачили у міщанах нову кате¬
горію населення. Однак міщани з кінця XII ст. виступали як самостійна
політична сила.
Консехо склався як орган управління вільєю і одночасно як міська об-
птина. Він був власником общинних угідь, урегульовував користування па¬
совищами, дбав про охорону посівів, стежив за мірами і вагами, контролю¬
вав якість продуктів на ринку, здійснював «трудове законодавство», стежив
за порядком у торгівлі.
Рада володіла юрисдикцією. Вона виділяла суддів, присяжних які на¬
глядали за виконанням її рішень. Очолював місто суддя (juez), який су-
пзгв. скликав раду, очолював міське ополчення, піднімав прапор консехо.
Спочатку він призначався королем або сеньйором міста, а пізніше обирався.
Суддя користувався рядом привілеїв: його звільняли від платежів і повин¬
ностей, отримував частину штрафів. Другою за значенням посадовою осо-
:ою був алькальд. Вони виконували судові і поліцейські функції, збирали
пглрафи, йшли в похід із суддями. Фінансами консехо відав майордом. По¬
садові особи обиралися на один рік. Але з кінця XII ст.
ситуація стала змінюватися: посадовці обиралися ба¬
гаторазово і лише з багатих міщан.
Місто мало свій округ - альфос - разом із селами і
ссроблкованими землями. Так, Ов'єдо мав альфос ра¬
діусом у 5,5 км, Сен-Себастьяно - площею 400 км тощо.
Консехо міг мати у васальній залежності інші міські
общини. Інколи консехос Кастилії укладали між собою
союзи - ермандади, особливо під час внутрішньополі¬
тичної боротьби. Так, у 1295 р. під час малолітства
І^грнандо W створили «Ермандаду консехос королівс¬
тва Кастилії», «Ермандаду консехос королівства
Леону і Галісїі» і «Ермандаду консехос кастильської
Естремадури і архієпископства Толедо».
Проте міста ніколи не добивалися повної незалеж¬
ності від королівської адміністрації. У вільях завжди
тули королівські представники. З XIII ст. розпочалося
посилення центральної влади, і королі іноді, надаючи
фуерос містам, не давали їм права обирати місцеві
Король Кастилії
Фердинанд IV

Історія середніх віків
органи управління. Це право залишалося за королем. Королівська влада
істотно впливала на міський розвиток тим, що розширювала або зменшува¬
ла територію міських округів. Наприклад, Альфонс VIII у 1199 р. надав
Сеговії 19 сіл, у 1205 р. консехо Пеньяфлор - 3 села, а Фердинанд III у 1234 р.
подарував архієпископу Толедо 6 сіл, звільнивши їх з-під підпорядкування
містам. Подібна практика продовжувалася впродовж усього XIII ст.
Незважаючи на суперечливі
тенденції у політиці королів, з
XIII ст. вони розпочинають під¬
тримувати міста, оскільки від них
залежала доля королівської вла¬
ди і в зовнішніх, і у внутрішніх
усобицях. Наприклад, у битві при
Лас Навас де Толоса основу кас¬
тильських військ складали опол¬
чення Мадрида, Толедо, Валья-
доліда, Авіли та інших міст. При
взятті Кордови Фердинанд III ви¬
користовував головним чином
ополчення міст. Але коли після
смерті Альфонса VI на початку XII ст. відбувалися усобиці в Леоні і Касти¬
лії, ополчення Саламанки, Толедо, Авіли і Сеговії стали стабілізуючим фак¬
тором у житті королівства. Португальський король так наставляв свого зятя,
короля Кастилії Альфонса X: «Два стани у державі повинні ви особливо
пестити і возвеличувати - кліриків, а також жителів міст і містечок. Бог
любить їх більше, ніж знатних, які більше, ніж інші стани, схильні до висту¬
пів проти своїх панів» [Корсунський О.Р. Історія Іспанії XI - XIII ст., с. 169].
Умови Реконкісти і колонізації сприяли отриманню багатьма поселен¬
нями міського статусу без боротьби із сеньйорами. Але це не означало, що
між ними не було гострих протиріч і конфліктів. У Галісії єпископи встано¬
вили свою владу над великими містами Сантьяго, Луго, Туй. Під владою
сеньйорів знаходилися і консехос у Леоні, Кастилії й Андалузії. Ряд міст
під час завоювання півдня півострова були віддані під владу військових
орденів: Зоріто - Калатраві, Уклес, Усагра, Мерида - Сантьяго. У таких
містах сеньйор сам організовував місцеве управління.
Таким чином, міста Піренейського півострова не здобули такої незалеж¬
ності, як у більшості країн Західної Європи.
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА
ІСПАНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В XI - XIII СТ.
Період XI - XIII ст. характеризувався остаточним формуванням соціаль¬
ної структури на Піренейському півострові. Вищий розряд знаті з XII ст.
отримав назву ргкос омбрес («багаті, могутні люди»). Нижчий розряд знаті
Замок у Сеговії

\екшя 12 Піренейський півострів в XI — XIII ст.
складали інфансони, ідальгос і кабальєрос. Усі знатні користувалися рядом
привілеїв: звільнення від податків, підвищений вергельд, були підсудні лише
королю і королівській курії, не піддавалися тортурам на суді і тілесним
покаранням тощо.
Знать рікос омбрес складалася з великих землевласників. Сам термін
для їхньої назви вперше вжитий у «Пісні про Сіда». Вони займали вищі
посади при дворі, входили у королівську курію, отримували в управління
окремі території, користувалися імунітетами, інколи самостійно здійснюва¬
ти завоювання, мали васалів тощо. З другої половини XII ст. король надав
магнатам право створювати майорати, так що їхнє майно стало невідчужу-
ваним і переходило до старшого сина або найближчому родичеві. Магнати
нерідко вели приватні війни, втручалися у внутрішні усобиці, могли відмо¬
влятися від васальної залежності від свого короля і ставати васалами іншо-
ос сюзерена. Землі таких рікос омбрес при цьому залишалися за ними. Лише
у випадку, коли вони розпочинали військові дії проти короля або його васа-
лов. король міг розгромити їхні вільї.
У королівствах Леону і Касти¬
лії існував ряд могутніх «родів» зна¬
ті, представники яких володіли об-
спнрними сеньйоріями у різних
частинах королівства, займали най-
з;пці посади в державі і нерідко на¬
каталися добитися незалежності від
монарха. Найвидатніше становище
оаимали представники домів Лара,
'.zcmpo, Аро, Аза, Траба, Манзане-
>о та інші. У політичній боротьбі і у
військових діях «роди» знаті висту¬
пали як згуртовані угруповання. Так, у битві при Лас Навас де Толоса глава
роду» Аро - дон Дієго Лоте де Аро бився разом із сином, зятем, родича¬
ми, друзями і васалами.
Основну за чисельністю верству знаті становили інфансони або ідаль¬
гос. Перша назва швидше походить від латинського виразу filii bene natorum
лети з хороших сімей). А термін ідальгос виводять з латинського filius di
zliquod (людина особливого достоїнства). Щодо інфансонів і ідальгос вжива¬
лася також назва кабальєрос. Це люди спочатку не обов'язково знатні, але
зоїни, які билися на коні. Але з X ст. вони уже ідентифікуються зі знатни¬
ми. Підготовчою сходинкою до звання кабальєрос було звання ескудеро
зброєносець або щитоносець). Швидше за все це були сини кабальєрос.
На інфансонів поширювалися ті ж привілеї, якими користувалася вся
знать, але в соціальному відношенні ідальго були досить різношерстою верст-
зою. З одного боку, серед них були багаті вотчинники, які отримували зем¬
лі від короля, церкви і магнатів, а з іншого - інфансони, які жили у невеликих
містах, вільях поряд з вілланами. їхнє становище і обов'язки визначалися
з.гісцевим правом: в одних випадках вони несли певні повинності, в інших
Іспанська знать

Історія середніх віків
звільнялися від них. Серед інфансонів були ба¬
гаті і бідні. Іноді останнім не під силу було не¬
сти станові обов'язки, і тоді вони могли відмо¬
витися від знатності і перейти у стан вілланів.
Той, хто бажав відмовитися від знатності, по¬
винен був з'явитися в консехо і заявити: «Знай¬
те, що я бажаю бути вашим сусідом, брати
участь в інфурсьйон і всіх повинностях ваших».
Потім він тричі проходив під довгою палицею,
яку тримали двоє чоловіків, промовляючи: «За¬
лишаю знатність і стаю вілланом».
Виховання знатних дівчат
в Іспанії
Ідальго могли позбавити звання і за зло¬
чини (крадіжка, втеча з поля бою, відмова до¬
помагати сеньйору). Такі ж наслідки мало пуб¬
лічне заняття торгівлею або фізичною працею
заради грошей або шлюб із селянкою. Хоча
звання можна було повернути собі, заявивши
перед консехо у церкві: «Залишаю вілланію і
приймаю знатність». Це свідчило про те, що формування стану кабальєрос
(і знаті в цілому) не було ще завершене.
Поряд із світською знаттю привілейованим станом було духовенство.
Архієпископи, єпископи й абати великих монастирів прирівнювалися за
рангом і знатністю до рікос омбрес. Вони входили до королівської курії,
були сеньйорами великих територіальних округів. А з XI ст. всі клірики
користувалися правами кабальєрос, але до військової служби вони залуча¬
лися лише у разі війни проти мусульман.
Зростанню ролі привілейованих станів сприяв розвиток енкомьєнди -
особливої форми сеньйорії, що передбачала віддачу тих чи інших володінь,
поселень, монастирів, замків під захист осіб, які володіли достатньою вла¬
дою - короля, магнатів, орденів. Сеньйор, який надавав покровительство,
називався «комендеро». Інколи застосовувалася й субенкомьєнда. Король
надавав право виконувати функції комендеро тим чи іншим корпораціям
або приватним особам, хоча формально володіння знаходилося під королів¬
ською енкомьєндою. У функції комендеро входили забезпечення оброків і
повинностей із селян, захист володінь від прямих нападів, допомога своїм
підопічним у судах тощо.
Особливу групу складали члени духовно-рицарських орденів (Сантья¬
го, Алькантара, Калатрава тощо), які склалися в другій половині XII ст. за
зразком орденів хрестоносців. В ордени вступали як клірики, так і світські
феодали - рікос омбрес і кабальєрос. Миряни могли мати сім'ї. Кліриків
очолював пріор, а мирян - комендадор. На кліриках лежали лише релігійні
обов'язки і навчання дітей членів ордену, вони отримували десяту частину
військової здобичі. Вступаючи в орден, кабальєрос віддавали йому все своє
майно або його частину. Зазвичай частина цього майна залишалася пожит-
тєво у їхньому володінні, але заповідалася ордену. Очолював орден ма-

Хекиія 1 2 Піренейський півострів в XI — XIII ст.
їістр з трьома помічниками і генеральний капітул. Магістр керував війсь¬
ковою і господарською діяльністю ордену, призначав пріорів і комендадо-
рів, приймав обітниці. Але повинен був радитися з важливих питань з ра¬
дою («Рада тринадцяти»), що могла його змістити. Пріори займалися лише
оелігійними справами, а на комендадорів покладалися військові й адмініст¬
ративні обов'язки, вони стежили за надходженням прибутків і розподілом
їх між кабальєрос.
Ордени являли собою ударну силу Реконкісти. Але, будучи великими
гЬеодальними сеньйоріями, вони не могли служити надійною опорою коро¬
лівської влади в її централізаторській політиці.
На відміну від Леоно-Кастильського королівства, у Каталонії й Арагоні і
знать, і середні, і дрібні феодали поділялися на ряд станових груп - у залеж¬
ності від походження і способу отримання титулу й земельних володінь
за природою», «за королівською грамотою», «за правом завоювання»). Мож-
• шість потрапити до складу кабальєрос для міщан або вільних селян була
вкрай обмеженою. Арагонська знать і дворянство були більш незалежні від
корони, ніж у Кастилії, маючи навіть право вести війни проти свого монарха.
У Португалії особливістю соціальної структури були більш міцніші по¬
зиції міських кабальєро, ніж у Кастилії. Вони продовжували зберігати зв'я¬
зок із власне міськими заняттями, особливо з торгівлею і мореплавством.
Значний вплив у країні мав духовно-рицарський Авішський орден, магістр
нкого згодом зайняв королівський трон, заснувавши нову династію.
ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ В XI - XIII ст.
На політичну організацію піренейських країн істотно вплинула Рекон¬
кіста. Зовнішня небезпека і необхідність консолідації феодалів сприяли
централізації королівської влади, що поступово стає спадковою. Королям
належала законодавча влада (видавали обов'язкові для підданих розпоря¬
дження і закони), хоча й дещо обмежена. З XII ст. королі видавали закони
у кортесах (органах станового представництва) разом з представниками
станів. Коли наприкінці XIII ст. королівська влада посилилася, сформулю¬
вали положення, що лише королю належить влада видавати закони. Але
тут же у Партидах робилося таке застереження: «оскільки видання законів
- справа дуже важка, а відміна їх - дуже легка, тому змінювати або зовсім
відміняти їх можна не інакше як в умовах великої наради зі всіма найбільш
поважними і обізнаними жителями країни» [І, 1, 12]. Це при всьому тому,
то короля проголошували «серцем і душею народу».
Важливою складовою центрального апарату була королівська курія, куди
входили світські і церковні магнати, королівські посадовці, які допомагали
королю призначати осіб, розробляти плани заселення завойованих терито¬
рій, здійснювали суд. Скликалися також розширені або екстраординарні
засідання курії, зазвичай, весною або влітку. На них з'являлися єпископи,
абати, світські магнати, васали короля. Тут обиралися або проголошували¬

Історія середніх віків
ся королі, приймалися закони і декрети,
надавалися фуеро містам й імунітети сень¬
йорам, вирішувалися питання війни і миру,
поділялося королівство між спадкоємцями
монарха. Порядок денний засідання визна¬
чався королем. Проте з кінця XII ст. місце
розширених курій зайняли кортеси.
У всіх королівствах Піренейського пів¬
острова упродовж XII - XIII ст. формують¬
ся станові монархії, де королівська влада
обмежувалася зборами представників ста¬
нів. У Леоні король Альфонс IX у 1188 р.
скликав єпископів, магнатів і представників
міст, а в Кастилії ще в 1170 р. Фердинанд II
звертався до цих станів за порадами. Кор¬
теси складалися в основному з 3-х станів,
які засідали окремо. Першим станом, на від¬
міну від Франції, була світська знать, у першу чергу рікос омбрес. Нижчий
стан знаті (інфансони, ідальгос) з'явилися в кортесах у 1250 p., хоча засіда¬
ли не на всіх зібраннях. Духовенство теж складалося з вищих і нижчих
верств. До вищих належали архієпископи Сантьяго, Толедо і Севільї, єпис¬
копи, абати, магістри орденів, які брали участь у кортесах у силу свого
права, а нижче духовенство (клірики капітулів, парафіяльне духовенство)
обирало своїх представників. Останні вперше з'явилися в кортесах з 1295 р.
Третій стан складався із представників міських общин. Представників у
кортеси могли посилати лише поселення, які мали свою раду (консехо).
Делегатами від міст у кортесах були представники міської верхівки, а про
купців і ремісників джерела згадують дуже рід¬
ко. Правда, у деяких випадках до делегацій
від общин входили представники і заможних
верств селянства. До початку XV ст. це було
особливістю кастильських кортесів.
Представників від міст у кортеси (звичай¬
но не більше 4-х чоловік) призначалися шля¬
хом виборів або жеребкування. Скликалися за¬
сідання за наказом короля, але іноді збиралися
без виклику сюзерена. Засідання відбувалося
там, де знаходилася в той момент королівсь¬
ка резиденція, частіше за все у Вальядоліді,
Бургосі, Валенсії тощо. В окремих випадках
депутати отримували утримання у період ді¬
яльності кортесів. Засідання відбувалися не¬
регулярно, але досить часто. Наприклад, при
Альфонсі X з 1252 до 1284 р. - 16 разів, при
Санчо V - 5 разів. Король визначав порядок Альфонс X Мудрий
Збори кастильських кортесів
на чолі з королем

\екиія 12 Піренейський півострів в XI — XIII ст.
денний і запитував думку кортесів з цих питань. Стани надавали королю
петиції, складали накази (cuadernos), в яких висловлювали свої побажан¬
ня Король вивчав ці петиції і відповідав на них, задовольняв їхні прохан¬
ня, а коли утримувався від відповідей, то це означало відхилення пропо¬
зицій.
Засідання тривали від 10-12 днів до 2-х місяців. До їх компетенції
належали найрізноманітніші питання: законодавство, податкова політика,
сгзнішня безпека, успадкування престолу. Особливістю леоно-кастильсь-
-:..их кортесів стала не зовсім активна роль у них представників міст. А
специфіка арагонських кортесів полягала в тому, що тут дрібне і середнє
лзорянство засідало окремо від великих феодалів. Кортеси складалися з
4-х палат: вищої знаті, духовенства, дрібного і середнього дворянства і
жошан. Проте навіть представники заможного селянства участі в кортесах
не брали. Крім Кастилії й Арагону, кортеси у XIII ст. сформувалися у
Португалії і Наваррі (трипалатні). Спочатку територія півострова поділя¬
лася на графства і округи, а з XII ст. з'являються нові територіальні оди¬
ниці: мериндади, honores і tenencias. Мерінос отримували всю повноту влади
3 округах і заміняли графів. Наприклад, Кастилія поділялася на 17 мерін-
ладів. А при Альфонсі VIII з'явилася посада Великого меріно Кастилії,
при Альфонсі X у прикордонних областях ввели посаду аделантадо. На¬
прикінці XIII ст. вони були в Кастилії, Леоні, Астурії, Галісії, Андалузії і
стояли над мерінос.
З XIII ст. розширюється практика надання королями васалам в управ¬
лення округів, населених пунктів, замків - honores, tenencias. Досить оригі¬
нальною була і податкова система в піренейських державах. Важливим і
регулярним джерелом прибутків королівської скарбниці була данина, яку
сплачували васальні мусульманські держави (parias). Більшість повиннос-
лей і податків до кінця XII ст. збиралася в натуральній формі, а за XIII ст.
помітна тенденція до заміни попередніх податків єдиним грошовим збором
- мопеда форера.
Для військової організації характерна відсутність у XI - XIII ст. постій¬
ної армії. У мирний час король мав лише невелику найману дружину і своє
найближче васальне оточення (меснадерос), а під час військових дій армія
складалася з: 1) королівських загонів, сформованих із королівських доме¬
нне, бенефіціаріїв і меснадерос; 2) загонів сеньйорів; 3) ополчень консехос і
4 і військ воєнних орденів. Головна роль у комплектуванні війська належала
сдальгос і кабальєрос-вілланос, заможним селянам і міській верхівці. Проте
згодом основна маса заможного селянства і дрібних земельних власників
звільнялася від участі у військових походах. Замість цього вони сплачували
податок - фонсадеру. Ідальгос звичайно повинні були служити королю впро¬
довж 3-х місяців на рік, але за умови отримання платні.
Незважаючи на те, що формально королю належало вище військове
командування, практична влада короля у військових справах була досить
обмежена привілеями різних станів і корпорацій, і вся військова система
залишалася децентралізованою.

Історія середніх віків
КУЛЬТУРА ІСПАНІЇ В XI - XIII СТ.
Саме в цей період формується іспанська народність. Латинську мову
витісняють місцеві діалекти, найпоширенішим з яких був кастильський. На
ньому з XII ст. створюються літературні твори, а в XIII ст. перекладено
звід законів Леону і Кастилії. Саме кастильський діалект (при наявності
леонського і каталонського) ліг в основу іспанської літературної мови, а
кастильська народність склала ядро іспанського народу.
Значного успіху в цей час досягла література, що стає іспано-арабсь-
кою. Тема туги за втраченою батьківщиною на Сході змінюється темою
любові до Андалузії. Одним із найпоширеніших жанрів андалузької поезії
став васф (опис). Живописні луки Іспанії, ріки, озера, гори, сади і парки
стають предметом захоплення поетів. Уперше в арабській поезії з'являєть¬
ся опис моря і кораблів.
Велика роль, як і на Сході, в андалузькій поезії належала любовній
ліриці з двома напрямками: «платонічним» і «епікурейським». Прославлен¬
ня вина і застільних радостей також стає однією з улюблених тем андалу-
зьких поетів. Основоположником літератури в Іспанії вважається Ібн Хазм
(994 -.1064 рр.) - автор твору «Намисто голубки», що був чимось середнім
між етико-психологічним трактатом і художнім твором.
Молодшим сучасником Ібн Хазма був кордовець Ібн Зайдун (1003 -
1071 рр.), активний учасник політичної боротьби. Він знаходився під впли¬
вом східноарабської поезії і писав у традиційних жанрах панегірики, елегії
і наслідував поетів Сходу. Але в його поезії зустрічаються і суто іспанські
мотиви: поет оспівував іспанську природу, розкіш міст Андалузії, особливо
Кордови. Широкою популярністю ко¬
ристувалася його «Нунія» (поема з ри¬
мою на приголосну «нун»), в якій поет
оспівував своє кохання до дочки
омейядського халіфа аль-Мустакфі -
поетеси аль-Валладе, що славилася
своєю освіченістю і масою залицяль¬
ників. У поемі він скаржиться на її
жорстокість, таврує наклепників, які
заплямували його в очах коханої, кля¬
неться у вірності і обіцяє бути слух-
Кордова няним Гі волі
Не меншою славою користувався поет-емір, правитель Севільї аль-Му-
тамід (1040 - 1096 рр.). Він захопив Кордову, але, боячись короля Леону і
Кастилії Альфонса VI, звернувся за допомогою до альморавідського прави¬
теля в Марокко Йусуфа ібн Ташифіна, який зупинив Реконкісту, але захо¬
пив володіння аль-Мутаміда і забрав його у полон, де той і помер у посе¬
ленні Агмат (Марокко). Саме вірші, написані у засланні, збереглися. Основна
їх тема - розповідь про випробовування, приниження, спогади про щасливе
минуле.

Чекіїія 12 Піренейський півострів в XI — XIII ст.
При дворі аль-Мутаміда у Севільї жив поет, уродженець Сицилії Ібн
Хл.ндіс (1055 - 1132 pp.), який покинув батьківщину після нормандського
завоювання острова у 1078 р. Писав панегірики, любовні вірші, прославляв
.іспанську природу. Описуючи ріки Іспанії, квітучі луки, полювання, поет
демонструє дивну майстерність і винахідливість у виборі епітетів, порів¬
нянь і метафор.
Видатним майстром опису природи був Ібн Хафаджа (1058 - 1139 pp.),
на прізвисько аль-Джаннан (садівник), уродженець м. Алсіри у Валенсії. На
„оту б тему не писав поет, картини природи Валенсії були постійно присут¬
ні Батьківщина представлена у нього у вигляді квітучого саду, де панує
югр і спокій.
Наприкінці XII ст. спостерігається деякий занепад андалузької літерату¬
ри, оскільки Андалузія «африканізується». Мосарабів виганяють, а фанатич¬
не берберські воєначальники намагаються відродити «простоту» і «чистоту»
саннього ісламу. Вони проганяють зі своїх резиденцій вчених і поетів і на¬
ближують до себе мусульманських богословів, руйнують архітектурні шедеври,
:лалюють «єретичні» книги. До світського мистецтва ставилися байдуже, а
іноді й вороже. Тому придворні панегіристи перетворюються у подорожую-
них поетів, які шукають слухачів серед міського люду і звертаються до них
з. ролами на розмовній мові. Так зароджувалася народна поезія.
Найбільше поширилася заджаль (діалектична строфічна поезія) і муваш-
і_лсх (спрощена поезія з ритмічною структурою з переважанням оповідного
тЛгмента). Досконалості у творах заджалів досяг мандрівний поет і музикант
з Кордови Ібн Кузман (1080 - 1160 pp.). Його панегірики складалися з 2-х
•частин: любовного вступу з яскраво вираженим еротичним елементом і па¬
негіричної частини з обов'язковим проханням про винагороду. Писав Ібн
Кузман і застільні пісні з описом побутових сцен і картин природи.
Знатною постаттю іспанської культури був візир халіфа Юсуфа (1163 -
1134 pp.), філософ і письменник Ібн Туфейль (Абубацер, помер 1185 p.). Його
знаменита «Повість про Хайе, сина Якзана» відображала складний сплав
сапюналізму і містицизму, який склався у середньовічній арабській думці
стіл впливом давньогрецьких філософів (перипатетиків і неоплатоніків) і
східного містицизму. Філософський містичний зміст повісті знайшов відо¬
браження навіть у назві: арабська назва «Хай ібн Якзан» означає «Живий
сіл-, того, хто не спить». Фабула повісті тяжіє до філософської притчі про
досконалу людину і шляхи пізнання істини.
Симптомом літературної кризи в Андалузії була поява штучної поезії і
значне поширення містичної суфійської лірики, яка подарувала ряд твор¬
чих індивідуальностей. Суфізм перетворив традиційну поезію, ввів у неї
особливий символічний стиль. Згідно з суфійським вченням, осягнення бо¬
жества і злиття з ним досягається містичною любов'ю до Бога, тому суфій-
ська поезія - вірші любовного змісту зовнішньо мало чим відрізняються від
звичайних газелів. У суфійських гімнах поет зазвичай скаржився на любовні
муки, безнадійність свого почуття, оспівував прекрасну кохану, її кучеряві
локони, палаючий погляд, порівнював її із сонцем або свічкою, а себе з

Історія середніх віків
метеликом, який згорав у полум'ї. Кохана у суфійському словнику симво¬
лів - Бог або Божественна істина, локони коханої - мирські зваби, бурхливе
море - плотські бажання, пломеніючі блискавки - божественне прозріння.
Оскільки стан екстазу суфійські поети уподібнювали сп'янінню, значне міс¬
це у ліриці суфіїв займала «поезія вина», що відрізнялася від звичайної
застільної лірики лише містичним підтекстом.
Знаменитим суфійським філософом і ліриком був Ібн аль-Арабі (1165 -
1240 рр.), уродженець Мурсії (Андалузія). Автор ряду трактатів Ібн аль-
Арабі описує свої духовні переживання у полум'яних любовних віршах. Не
менш знаними суфійськими поетами вважаються єврей із Севільї, який
наприкінці життя прийняв іслам, Ібрахім ібн Сахль аль-Ісраїлі (1208 -
1251 рр.) і андалузький автор аш-Шуштарі (1203 - 1269 рр.).
Світове значення андалузької літератури полягало не лише в її досяг¬
неннях, але й в особливій посередницькій ролі, яку вона відіграла між Схо¬
дом і Європою. Перш за все через Андалузію в Європу вливалися засвоєні
арабами античні, давньосхідні і арабо-мусульманські культурні традиції,
що сприяли розвиткові європейської думки і науки. Важливу роль у поши¬
ренні арабо-мусульманського впливу в Іспанії відіграла діяльність пере¬
кладачів. У середині XII ст. в Толедо і Севільї заснували колегії переклада¬
чів, завдяки яким Європа познайомилася з арабськими працями з математики
й астрономії, філософії й алхімії, медицини і природничих наук, що пере-
Досить рано Європа познайомилася з ди¬
дактичною і оповідною літературою Сходу, з
тваринним епосом «Каліли і Дімни», «Синд-
бадовою книгою», сюжетами «Тисячі й однієї
ночі», з арабським фольклором. Особливий
інтерес становить зв'язок арабської поезії Іс¬
панії з ранньопровансальською, а через неї і
зі всією європейською поезією в цілому.
Андалузька строфічна поезія в її народному
варіанті заджаль дуже подібна до поезії про¬
вансальських трубадурів.
Під впливом романського, мавритансько¬
го і візантійського стилів розвивалася й іс¬
панська архітектура. Важливою пам'яткою
романської архітектури є собор Сант-Яго-де-
Компоствла (XI ст.). Риси романського сти¬
лю притаманні і собору XII ст. в Саламанці.
Із середини XIII ст. починає розвиватися го¬
тичний стиль, представлений соборами у Бур-
госі, Толедо, Леоні. Характерною рисою іс¬
панської готики XIII ст. стало збереження в
ній деяких елементів романського стилю у
поєднанні з мавританським.
кладалися латиною.
Собор у Бургосі

Хекиія 1 2 Піренейський півострів в XI — XIII ст.
Таким чином, на своєрідність розвитку країн Піренейського півострова
5 плинула Реконкіста, що сприяла утворенню незалежних королівств на пів¬
острові і визначала особливу специфіку розвитку їхньої культури.
Питання для контролю:
- Охарактеризуйте особливості і результати Реконкісти XI - XIII ст.
- Проаналізуйте аграрний устрій і становище селянства на Піренейсь¬
кому півострові.
- З'ясуйте основні повинності селян, згідно з фуерос.
- Назвіть особливості розвитку міст в XI - XIII ст.
- Дайте характеристику соціальної структури іспанського суспільства
в XI - XIII ст.
- З'ясуйте особливості політичного устрою держав Піренейського пів¬
острова.
Виявіть специфіку розвитку культури на Піренейському півострові в
XI XIII ст.

ІСПАНІЯ І ПОРТУГАЛІЯ Лекція
в xiv - xv ст. 13
іка джерел, характерна для попереднього періоду роз-
Піренейського півострова, збереглася і в XIV - XV ст.,
ятком документів, що сформувалися під впливом утво-
централізованих держав - Іспанії і Португалії.
Ще в Леоно-Кастильському королівстві і Португалії існували вільні се¬
лянські общини - відповідно бегетрії і консельсос. У XIV ст. був складений
свого роду регістр таких общин - «Теляча книга бегетрій», де дано опис
прав і вольностей феодальних селян кожної бегетрії. Опис з'явився з метою
зафіксувати і закріпити права короля і сеньйорів на селянські повинності і
платежі.
Оскільки усі завойовані у процесі Реконкісти землі вважалися власніс¬
тю корони, то надання феодалам нових територій мало форму королівських
пожалувань, що із середини XIV ст. називалися енкомьєндами. У них ви¬
значалася і частина прибутків королю. Для Каталонії середини XIV ст. збе¬
реглися навіть деякі статистичні дані: 1359 р. там провели перепис усіх
домогосподарств королівських і сеньйоріальних володінь.
Починаючи з XIV ст., з'являються договори вічної оренди, а також різ¬
номанітні акти, що фіксували селянські повинності, права на землю, здобу¬
ті у результаті напруженої боротьби, селянські скарги. Важливим джере¬
лом для історії аграрних відносин є документи про об'єднання кастильських
феодалів-вівчарів - Месту. Це грамота Альфонса XI 1347 p., привілеї Фер¬
динанда і Ізабелли, опубліковані в 1511 p., тощо.
Обширна і джерельна база з історії піренейських міст. У 1312 р. заснува¬
ли постійну «Священну королівську ермандаду Толедо, Талавери і Вільяреа-
ла», санкціоновану королівським привілеєм. Статут Сеговійської ермандади
король затвердив у 1473 р. з широкими судово-поліцейськими функціями. В
Арагоні, крім ермандад, на основі королівських грамот існували союзи міст
(communidades), метою яких були в основному військові цілі.
З XIV ст. повсюдно виникали цехові статути, які або давалися відразу
королем, або розроблялися самими цехами, а потім затверджувалися коро¬
лівською владою. Для Наварри, наприклад, тривалий час над цехами пану¬
вали братства. У статутах наваррських братств військові, релігійні і благо¬
дійні функції переважали над суто виробничими.
пециф
витку
за вин
рення

\екшя 13 Іспанія і Португалія в XIV — XV ст.
Для іспанської і португальської торгівлі джерелом є торговельні догово¬
ри, а з XV ст., у зв'язку з централізаторською і протекціоністською політи¬
кою, з'являються численні торгові регламенти, укази про прикордонні і
портові митниці 1446 і 1450 рр., пожалування ярмарків тощо.
Як нами відзначалося, в XIII ст. завершилося доповнення знаменитих
Барселонських звичаїв» новими законами і наказами, але аж до XV ст. їх
зидозмінювали і коментували. У 1409 р. на кортесах у Барселоні зробили
спробу створення офіційного кодексу усіх каталонських законів. Наприкін¬
ці XIV ст. сформувався загальний звід фуерос і законів Арагону під назвою
Обсерванції», а доповнений у XV ст. він став назива¬
лися «Новими обсерванціями» у 12-ти книгах.
У 1348 р. при Альфонсі XI на кортесах в Алькала
врегулювали порядок відповідності між юридичними
пам'ятками Кастилії. Основними стали вважатися за¬
кони («Статут Алькала»), потім Фуеро Реаль, на тре¬
тьому місці міські фуерос і лише на четвертому - «Пар-
тиди», а наприкінці вміщувалися фуерос кастильської
знаті. Така різноманітність правових джерел відобра¬
жала живучість місцевих традицій і могутність кас¬
тильської знаті.
Особливо слід відзначити «Ремісничий указ» Пед¬
ро І 1351 р., що відповідав англійському статуту робіт¬
ників 1349 р. і французькому ордонансові 1350 р. У
ньому визначалися платня найманим робітникам, три¬
валість робочого дня, сталі ціни на ремісничі вироби.
Наприкінці XV ст. за дорученням королеви Ізабел-
звід «Королівські розпорядження
юристом Монтальво. Таким чином,
королівське законодавство в якійсь мірі пережило міс¬
цеві традиції і вольності.
Політична історія Іспанії і Португалії найповніше
представлена у хроніках. Серед них виділимо «Хроні¬
ку Альфонса XI», що охоплює період 1312 - 1350 рр. і
містить цінні свідчення про боротьбу короля з гранда¬
ми і народні повстання. Важливий період в історії
Кастилії - правління Педро І Жорстокого (1350 -
1369 рр.), описаний в хроніці його канцлера Лопеса де
Айяли (1332 - 1407 рр.), що охоплює 1350 - 1396 рр.
Саме він започаткував легенду про жорстокість Педро І,
підхоплену іншими хронікерами, зобразивши бороть¬
бу за централізацію країни як жорстоку розправу над
грандами. Хроніку Айяли до 1454 р. продовжив його
племінник Гурман.
Останній етап в історії самостійного Кастильсько-
Енріке IV Безсилий го королівства, правління Енріке IV (1454 - 1474 рр.),
ли опублікували
Кастилй», складені
Педро І
Жорстокий
лише у Кастилії

Історія середніх віків
висвітлений у двох хроніках різко протилежної спря¬
мованості. Якщо капелан короля Дієго дель Кастиль-
йо викладав події з точки зору королівської влади, то
історіограф вождя кастильської знаті Альфонса Алон¬
зо де Паленсія захищає інтереси цієї знаті.
Об'єднання Кастилії і Арагону сприяло появі за-
гальноіспанських хронік. Так, секретар Ізабелли Кас¬
тильської Ернандо дель Пульгара (пом. 1492 р.) у «Хро¬
ніці католицьких королів» висвітлив події до 1490 р.,
а капелан севільського архієпископа й інквізитора
Дієго де Деса Андрес Бернальдес (близько 1450 -
1513 рр.) залишив мемуари «Історія католицьких ко¬
ролів», доведені до 1513 р.
У Португалії старі латинські аннали і хроніки у
Король Португалії XIV - XV ст. почали перероблятися і стали основою
Жуан І для хронік португальською мовою. Так, з кінця XIV ст.
збереглася «Коротка хроніка національного архіву», що описувала діяння
перших португальських королів за 1150 - 1325 рр. Посилення королівської
влади викликало потребу у написанні королівських хронік. Батьком порту¬
гальської історіографії вважається Фернан Лопеш (1380 - близько 1454 рр.),
прозваний за манеру написання португальським Фруассаром. Його перша
хроніка про засновника нової династії короля Жуана І (1385 - 1433 рр.)
доведена до 1415 р. Згодом він опрацював матеріал
з історії правління двох останніх королів бургунд¬
ської династії (Педро І і Фернандо І) і переробив
короткі записи анналів першої португальської ди¬
настії. У підсумку вийшла майже повна історія Пор¬
тугалії з кінця XI до початку XV ст.
Його спадкоємець Гомес Зурара (пом. близько
1479 р.) розкрив історію перших завоювань порту¬
гальців в Африці і зібрав матеріал про правління
королів Дуарте і Альфонса V (1438 - 1481 рр.), який
згодом використав автор королівських хронік Рюї
де Піна (близько 1440 - близько 1521 рр.). Цей звід
хронік було доведено до кінця XV ст. і завершено
історією правління Жуана II (1481 - 1495 рр.).
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИИ РОЗВИТОК РЕГІОНУ
Як ми відзначали у попередній лекції, уже із середини XIII ст. в еконо¬
міці країн Піренейського півострова посилилися кризові явища, пов'язані, у
першу чергу, з вирішенням завдань Реконкісти. Відвоювання християнами
земель півострова викликало масовий відтік мавританського населення у
Гранаду і Північну Африку. А за розпорядженням королівської влади з
Альфонс V
Африканський

\екшя 13 Іспанія і Португалія в XIV — XV ст.
країни виганялися мусульмани.
Це підривало високорозвинену
агрокультуру Андалузії, галь¬
мувало розвиток ремісничого
виробництва і міст. Іншим не-
:лриятливим фактором для пі-
гннейських країн, як і для всієї
£?зропи, стала епідемія чуми у
ігредині XIV ст., яка в деяких
бластях забрала більше поло-
в}ппі населення. Соціальні умо¬
ви для розвитку селянського
господарства і ремісничого ви-
о-сбництва значно погіршилися.
Внаслідок послаблення колоні¬
заційного процесу феодали пів¬
нічних регіонів почали посилю¬
вати визиск селянства, особливо
в Арагоні і Каталонії. Якщо у Піренейський півострів в XV ст.
сусідній Франції в цей час ішов
процес звільнення від серважу, то на Піренеях, навпаки, відбувалося зако¬
нодавче оформлення особистої залежності селян. Каталонські кріпосні (ре-
.кенси) змушені були виплачувати особливі сервільні повинності, що позна¬
чалися як «дурні звичаї». Ременси підлягали сеньйоріальному суду, який
міг виносити навіть смертні вироки, були позбавлені можливості залишати
феодала тощо.
Змінилося становище селян і в Кастильському королівстві. В його регі¬
онах (Астурії, Галісії й Леоні) збільшили повинності соларьєго, урізали права
бегетрій, збільшували норми натуральних і грошових поземельних плате¬
жів. Селянські господарства особливо страждали від комерційного вівчарс¬
тва грандів, католицької церкви і військових орденів, особливо після того,
як на початку XIV ст. в Іспанії розпочали вирощувати породу довгошерс¬
тих овець - мериносів, вовна яких користувалася широким попитом в Анг¬
лії, Італії і Фландрії. Усе це збільшило питому вагу скотарства в економіці
країни, а феодали почали широкий наступ на общинні землі, перетворюю¬
чи їх у пасовища. Іспанська вовна масово вивозилася за кордон, що здоро¬
жувало її на внутрішніх ринках і приводило до занепаду місцевого текстиль¬
ного ремесла.
Дещо інша ситуація склалася в економіці Португалії. Тут навколо вели¬
ких портових міст, що спеціалізувалися на експорті сільськогосподарської
продукції, продовжувало розвиватися зернове господарство. Це приводило
до посилення майнової і соціальної диференціації селянства, збільшувало
кількість малоземельних держателів, які змушені були під заробляти най¬
маною працею. Оплата найманих працівників у Португалії, як і в Іспанії,
регламентувалася законами.

Історія середніх віків
Погіршення становища селянських мас, як пра¬
вило, викликало рішучий їхній опір. Так було і на
Піренеях. У XV ст. особливого розмаху набули се¬
лянські повстання в Галісії, Старій Кастилії, Ката¬
лонії і на Балеарських островах. Селяни виступали
проти «дурних звичаїв», захоплення феодалами
всього майна після смерті бездітного селянина або
частини майна при наявності у небіжчика дітей,
права першої ночі, продажу без землі. Вони втікали
від кріпацтва у міста, а згодом стали вимагати звіль¬
нення в ід феодальної залежності. Розпочалася
тривала селянська боротьба, що нерідко набирала
збройної форми. Наприклад, каталонські селяни
боролися впродовж 10 років (1462 - 1472 рр.) у ра¬
йонах Північної Каталонії (на північ від Барселони
до Піренеїв). Очолив повстання дрібний дворянин
(ідальго) Вернтальят. Самотужки феодали не змог¬
ли справитися з повсталими, і в справу втрутився
арагонський король Хуан II, який в той час воював
з арагонськими і каталонськими феодалами і бунтівною Барселоною. Він
розпочав переговори з повсталими, обіцяючи зміни у їхньому становищі, і
використав селянські сили проти бунтівних феодалів і Барселони. У 1472 р.
король намагався «примирити» селян з феодалами шляхом деякого пом'як¬
шення кріпосного права. Вернтальят отримав при цьому від Хуана II титул
віконта і численні помістя. Проте каталонське селянство було зовсім невдо-
волене угодою, укладеною їхнім вождем з королем, і в 1482 р. повстало
повторно.
Цього разу повсталих очолив селянин
Педро Хуан Сала, якого феодали взяли у
полон і стратили, але селяни продовжували
боротьбу. Нарешті, у 1486 р. новий арагон-
ський король Фердинанд видав наказ про
відміну «дурних звичаїв» і дозвіл викупу ре-
менсів за досить високу плату. Селяни пе¬
ретворювалися у спадкових орендарів сво¬
їх ділянок, що було зафіксовано у
«Гваделупськїй сентенції». Проте повністю
зберігалися повинності на користь церкви.
Наказ про відміну кріпосництва король по¬
ширив і на Арагон, селяни якого теж загро¬
жували повстанням.
Одночасно з каталонським рухом селян
повставали селяни на Балеарських остро¬
вах, що належали Арагону. Особливо потуж¬
ним був рух на о. Мальорка у 1450 р., що
Страта повсталих
Хуан II Кастильський

Чекиія 1 3 Іспанія і Португалія в XIV — XV ст.
завершився також частковими поступками з боку феодалів селянським
масам.
Таким чином, селянські виступи в Іспанії у XV ст., на відміну від біль¬
шості селянських рухів Середньовіччя, досягли хоча б часткових успіхів.
Крім того, загострення соціальної боротьби прискорило процес централіза¬
ції країни.
ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇН ПІРЕНЕЙСЬКОГО
ПІВОСТРОВА У XIV - СЕРЕДИНІ XV СТ.
До XIV ст. на Піренейському півострові стала формуватися єдина еко¬
номічна основа, яка завдяки різноманіттю природних ресурсів, багатому
спадку маврів, встановленню торговельних стосунків з європейськими і схід¬
ними ринками, здавалося б, створювала сприятливі умови для перетво¬
рення Іспанії у таку ж міцну державу, як Англія або Франція. Проте концен¬
трація влади в руках монарха наштовхувалася на неподоланні перепони,
що корінилися у різнорідності окремих складових частин королівства. Із
середини XIII ст. Реконкіста надовго призупинилася. За винятком Гранади,
що намагалася підтримувати мир з північними сусідами, особливо після
битви 1340 р. при Саладо, де християнське військо завдало поразки Гранаді
і її північноафриканським сусідам. Увесь півострів знаходився у розпоряд¬
женні Кастилії, Арагону і Португалії. І боротьба тепер ішла не з маврами, а
з кожній із держав за уже завойовані землі, за розподіл їх між окремими
групами феодалів.
В атмосфері такої боротьби і відбувалося поступове зближення двох
зеликих держав півострова і об'єднання їх в єдину Іспанську монархію.
Ате спочатку ці держави - Кастилія, з одного боку, і Арагон з Каталонією
: Валенсією, з іншого, - значно різнилися між собою суспільно-політичним
устроєм і соціальною структурою. Крім того, кожна держава, у свою чергу,
складалася з окремих областей і провінцій, що зберігали свій старовинний
уклад життя, свої місцеві особливості. Найбільш цілісний характер мала
тоді територія Кастилії. Міцно володіючи центральним плоскогір'ям, вона
була господарем становища і на багатому, процвітаючому півдні, а порівня¬
но демократичний характер її
суспільного устрою забезпечував
їй стійкість і її політичного ладу,
завдяки сильному впливу на по¬
літику королів з боку міст, і віль¬
ного селянства. Кордони між Ка¬
стилією й Арагоном постійно
змінювалися в ході міжусобних
війн.
Основною проблемою для
обох держав була боротьба зі
Майстерня скляра

Історія середніх віків
смутами і усобицями знаті. При малолітньому королі Альфонсі XI (1312 -
1350 рр.) знать і кастильські міста неодноразово виступали проти централі¬
зації влади. Ставши повнолітнім, король розпочав жорстокий терор, убива¬
ючи поодинці своїх ворогів. При ньому посилився вплив міст у кортесах, що
стали скликатися майже періодично і розвивали широку законодавчу ініці¬
ативу. До того часу належить видання збірника міських фуерос, фуерос
бегетрій. Закони Альфонса XI забороняли розкіш і марнотратство, точно
встановлювали граничну вартість плаття для нареченої, кількість змін платтів,
яку міг забезпечити своїй дружині чоловік дворянського походження (не
більше 3-х упродовж 4 місяців), кількість гостей на весільному банкеті (не
більше 32). Низка законів були спрямовані проти знаті: за нанесення образи
знатна людина позбавлялася 1/4 своїх земель, кабальєро - 1/3 свого майна,
а міщанин сплачував штрафу 500 мараведі. Намагався король контролюва¬
ти міста, призначаючи в них своїх чиновників - коррехідорів.
П омер Альфонс XI у поході при облозі Гібрал¬
тара від «чорної смерті», залишивши 15-річного за¬
конного сина Педро і декількох позашлюбних дітей
від своїх коханок. Престол успадкував Педро І
Жорстокий (1350 - 1369 рр.), що розпочав ще запек¬
лішу розправу із феодалами, продовжуючи політи¬
ку батька. При ньому кортеси прийняли закони щодо
ремесла, торгівлі і боротьби з монополістами; змен¬
шили видатки міщан на утримання королівського
почту при приїзді короля в місто (не більше 45 овець,
22 дюжин сушеної риби, на 90 мараведі свіжої риби,
а вся сума витрат не повинна перевищувати 1850
мараведі). Крім того, постановою кортесів організо¬
вувалася місцева міліція для боротьби з розбійни¬
ками і бандитами (соматени), а робітникам наказу¬
вали під страхом суворих покарань працювати
від сходу до заходу сонця.
Проти Педро вели інтриги його зведені бра¬
ти, а його любовні захоплення стали цікавими
сюжетами для багатьох романів. Так, під час
перемовин про укладання шлюбу з французь¬
кою принцесою Бланкою Бурбонською він зі¬
йшовся з красивою доньєю Марією Падільєю.
Коли матір і перший міністр наполягли на шлю¬
бі з Бланкою, він погодився, але на третій день
після весілля ув'язнив її, а сам повернувся до
Марії, що викликало загальне невдоволення і
змову знаті. Крім того, у Столітній війні Педро
І підтримав Англію і отримав ворогів ще і в
особі банд французьких авантюристів (т.зв. «бі¬
лої компанії»). Герби феодалів
Альфонс XI

Чекиія 13 Іспанія і Португалія в XIV — XV ст.
ОДИН ІЗ «незаконнонароджених» претендентів на престол, Генріх Тас-
".гшара, з допомогою французьких, арагонських і кастильських дворян за¬
: о дів Бургосом, Толедо і Севільєю і був проголошений королем. Педро з
допомогою англійців спробував відвоювати корону, але загинув у рукопаш¬
ній сутичці з новопроголошеним королем. Генріх (1369 - 1379 рр.) заснував
нову династію, при якій намітилося зближення Кастилії і Арагону.
Арагон, оволодівши Сицилією, повів боротьбу
за Сардинію і Корсику. Проте успішна боротьба
за нові території не давала позитивних результа¬
тів через напружену міжнародну ситуацію (Сто¬
літня війна) і боротьбу знаті з королівською вла¬
дою всередині країни. Особливо яскраво це
проявилося при Педро Г7 (1336 - 1387 рр.), поси¬
лення влади якого привело до повстання знаті і
міської олігархії. Спочатку король змушений був
поступитися (1347 р.), але через рік, розправив¬
шись з повсталими, кинджалом розрізав пергамент,
на якому був викладений «Привілей унії», з такою
люттю, що порізав собі руку. А в горлянки бунтів¬
ним грандам вливав метал з того дзвону, на по¬
клик якого уніоністи збиралися на свої зібрання.
Припинення існування унії не означало повної
ліквідації дворянських привілеїв, а лише їх обме¬
ження. Таким чином, до кінця XIV ст. у двох ве¬
ликих державах Піренейського півострова намітилися кроки до посилення
абсолютистських тенденцій. Процес формування централізованої іспансь¬
кої монархії вступив в останню свою фазу.
З цього часу події в обох державах тісно переплітаються і в обох розпо¬
чинається затяжна криза, що характеризувалася вступом на престол мало¬
літніх королів, за яких правили регенти. У Кас¬
тилії таке становище тривало упродовж першої
половини XV ст. і почалося зі вступу на престол
дворічного Хуана II (1406 - 1454 рр.). Регентство
захопив Альваро де Луна, якому належали 70 міст
і величезна кількість помість та титули конетаб-
ля (вищого сановника) і гросмейстера (глави)
духовно-рицарського ордену Сантьяго де Ком¬
постела. В Арагоні ситуація була такою ж: при¬
пинила існування правляча династія і кортеси в
1412 р. проголосили королем регента Фердинан¬
да з Кастилії (1412 - 1416 рр.), який не виявив
поваги до старовинних вольностей знаті і міст.
При його сині Альфонсі V Мудрому (1416 - 1456 рр.)
посилився вплив каталонців, особливо під час
боротьби за Неаполь, завойований 1443 р. Альфонс V Мудрий
Педро IV

Історія середніх віків
Процес злиття двох держав Піренейського півострова завершився при
кастильському королі Енріке IV (1454 - 1474 рр.) і арагонському - Хуані II
(1458 - 1479 рр.), братові Альфонса V.
ОБ'ЄДНАННЯ КАСТИЛІЇ І АРАГОНУ
Спираючись на союз із церквою (про її роль дещо нижче), містами і
дрібними феодалами, володіючи величезними прибутками від морської тор¬
гівлі, королівська влада як у Кастилії, так і Арагоні в XIV - XV ст. повела
рішучий наступ на політичні права великих феодалів і позбавляла їх значної
долі самостійності. У грандів були відібрані права карбування монет, ведення
приватних війн, конфісковували землі, як і в духовно-рицарських орденів.
Споріднені за походженням і мовою вони спільно боролися впродовж
століть із спільним зовнішнім ворогом - арабами, мали давні економічні
зв'язки. Тобто Кастилія і Арагон мали достатні історичні передумови для
об'єднання. Розвиток товарно-грошових відносин робив особливо необхід¬
ним об'єднання обох країн, економічно взаємодоповнюючих одна одну -
континентальної Кастилії і пов'язаного із Середземним морем Арагону.
Такого об'єднання вимагали соціально-політичні умови Піренейського пів¬
острова другої половини XV ст., а гостра соціальна боротьба у Кастилії і
Арагоні і незакінчена Реконкіста (Гранада) спонукали феодалів обох країн
прийти до згоди про об'єднання обох королівств в єдину державу.
Цьому сприяли і події в Арагоні. Енріке IV не мав дітей від першого
шлюбу, а народжену від другого шлюбу дочку Хуану оголосили інфантою
(спадкоємницею престолу). Поява дочки приписувалася не королю, а кохан¬
цеві королеви Бельтрану, що дало привід до утворення ліги знатних фамілій
на чолі з архієпископом Толедо. Вони висунули кандидатуру брата короля
Альфонса. І хоча Енріке IV отримав перемогу над
змовниками, він погодився на проголошення брата
спадкоємцем, але той швидко помер. Король знову
відновив Хуану у правах інфанти, але представники
ліги замість Альфонса висунули кандидатуру сест¬
ри короля Ізабелли, яка, однак, відхилила пропози¬
цію корони при живому братові і задовольнилася
титулом кастильської інфанти. Врешті Енріке IV у
1468 р. визнав за нею право успадкування.
Постало питання про шлюб інфанти, що приве¬
ло до боротьби багатьох претендентів за її руку. До
числа цих претендентів входили Карл, герцог Гієн-
ський (брат французького короля Людовіка XI), пор¬
тугальський король Альфонс, англійські принци -
Річард, герцог Глостерський (майбутній король Рі¬
чард III), і герцог Кларенс, син арагонського короля
Хуана II, Фердинанд. Через міжнародну ситуацію
Фердинанд II
Арагонський

\екшя 1 3 Іспанія і Португалія в XIV — XV ст.
найперспективнішим виглядав останній кандидат. До того ж в Арагоні пра¬
вила кастильська династія.
У січні 1469 р. у Сервері уповноважені Ізабелли і Фердинанда підписа¬
ли шлюбну угоду на таких умовах:
1) Фердинанд зобов'язувався свято дотримуватися законів і звичаїв
Кастилії;
2) мати резиденцію саме в Кастилії і не покидати її без відома Ізабелли;
3) не надавати переваги іноземцям при призначенні на міські посади, а
на військові і цивільні призначати лише зі згоди Ізабелли;
4) Ізабеллі надавалося виняткове право роздавати церковні бенефіції;
5) усі державні акти мали підписуватися обома правителями;
6) Фердинанд зобов'язувався неухильно вести боротьбу з маврами і не
посягати на володіння і привілеї знаті.
Після цього відбулося побачення обох монархів, причому Фердинанду
довелося їхати з Арагону в Кастилію з величезною обачністю, в ролі пого¬
нича мулів, щоб приспати пильність шпигунів. 19 жовтня 1469 р. архієпис¬
коп Толедо здійснив шлюбний обряд. Король Енріке IV знаходився тоді в
Андалузії і не визнав здійсненого факту. Він порушив угоду із сестрою і
знову проголосив інфантою дочку Хуану.
Розрив короля з Ізабеллою став початком
нового спалаху кривавих усобиць. І лише піс¬
ля смерті Хуана (1474 р.) Ізабеллу у Сеговії
проголосили королевою Кастилії. Проте за¬
гального визнання вона відразу не отримала:
проти неї утворилася сильна коаліція знаті і
міст на чолі з недавнім союзником Ізабелли
архієпископом Толедським. Нове угруповання,
заручившись підтримкою португальського ко¬
роля, наполегливо відстоювало домагання Ху¬
ани. І лише в 1479 р. справа завершилася за¬
гальним визнанням Ізабелли. У тому ж році
помер арагонський король Хуан II, Фердинанд
зступив на престол і обидві держави остаточ¬
но об'єдналися під владою «католицьких прави¬
телів» - Фердинанда Арагонського і Ізабелли
Кастильської.
Ізабелла Кастильська
ІСПАНІЯ ПІД ВЛАДОЮ «КАТОЛИЦЬКИХ ПРАВИТЕЛІВ»
Час правління Фердинанда та Ізабелли часто називають поворотним
моментом в історичній долі Іспанії. Із самого початку дала про себе знати
тверда рука нових правителів країни. Це політика нещадного терору проти
знаті, що знайшла підтримку міщан. Уже в 1480 р. створилася «Свята ер-
мандада» - конфедерація міст, об'єднаних у боротьбі проти феодальної знаті.

м
Історія середніх віків
Конфедерація кастильських міст мала загін у
2 тис. вершників і значну кількість піхоти, яка
несла поліцейську охорону. Охоронні пости роз¬
ставлялися по країні через кожні 5 миль. Е р -
мандада мала свій суд із представників міст,
що широко застосовував смертну кару. Рішення
суду були безапеляційними і негайно викону¬
валися.
У 1488 р. «Святу ермандаду» утвердили і в
Арагоні, що дозволило ліквідувати дворянські
банди в Андалузії, Галісії й Кастилії. їхні учас¬
ники або загинули, або рятувалися втечею, а
замки руйнувалися і майно конфісковувалося .
Одночасно розпочалася і реорганізація са¬
мої системи управління. Уже на перших кор¬
тесах, скликаних у Толедо 1480 р., було при¬
йнято ряд актів, що позбавляли знать права
будувати нові замки, карбувати власну моне¬
ту. Коронні землі, самочинно захоплені або навіть надані попередніми коро¬
лями, були відібрані. Обширні володіння духовно - риц арських орденів та¬
кож перейшли королівській владі, а рицарі орденів переведені на точно
фіксовану пенсію. Саме ж управління орденів перейшло до короля, що санк¬
ціонувалося папською буллою.
Ізабелла здійснила також ряд за¬
ходів економічного характеру, що
оживили ремесло і торгівлю Касти¬
лії. Королева сприйняла меркантиль¬
ні ідеї, намагаючись забезпечити кра¬
їні активний торговельний баланс
(переважання експорту над імпортом)
з метою збереження в державі кош¬
товних металів. Заборонявся експорт
продовольства (сиру, хліба, вовни
тощо), наказувалося переробляти
вовну у самій Іспанії. Ізабелла надала покровительство знаменитому Хрис¬
тофору Колумбу, який відправився на іспанських суднах шукати «захід¬
ний шлях» до Індії.
Саме у період правління Ізабелли і Фердинанда були відмінені «дурні
звичаї», як ми відзначали раніше. 21 квітня 1486 р. у монастирі св. Марії де
Гвадалупе (поблизу Кордови) відбулася спільна нарада короля з депута¬
цією від селян, сеньйорів, духовенства і міщан, а через декілька днів обна¬
родували. «Сентенцію», що відміняла кріпосне право у Каталонії. Цим актом
ліквідовувалися шість так званих «дурних звичаїв». Проте лише такі повин¬
ності, як право першої ночі і насильне запровадження годувальниці в бу¬
динок сеньйора відмінялися без викупу. Хоча селяни могли вільно покида-
Плавильна піч
Фердинанд Арагонський

Лекція 13 Іспанія і Португалія в XIV — XV ст.
ти свої ділянки і брати з собою рухоме майно за умови сплати усіх боргів,
виноградний прес вивозити не дозволялося. Цікаво, що «Сентенція» завер¬
шувалася серйозними погрозами на адресу селян: «Ременси й інші селяни,
не будучи ременсами, але знаходячись під нашою владою або під владою
прелатів, баронів, рицарів, міщан і інших осіб, повстали масово зі зброєю в
руках і розпочали відкриту війну у принципаті, силою вдиралися в коро¬
лівські міста і містечка, убивали жителів принципату, рицарського й інших
станів, незаконно користувалися королівським прапором і, що найгірше, від
нашого королівського імені захоплювали, грабували і насильно утримували
багато замків, присвоїли собі королівські права і прерогативи з видання
охоронних грамот, вимоги викупу і ув'язнення, чинили опір нашим агентам,
нападаючи на них, переслідуючи чи вбиваючи, так що ми змушені були
виставити піше і кінне військо для приборкання несамовитості і люті се¬
лянства».
Вирішивши завдання посередництва між феодалами і селянами, іспан¬
ські королі могли тепер звернути увагу на територіальне розширення об'¬
єднаного королівства, що досить швидко перетворювалося у велику країну.
ЗАВЕРШЕННЯ РЕКОНКІСТИ І «СВЯТА ІНКВІЗИЦІЯ>
Зміцнивши владу усередині країни, Фердинанд та Ізабелла створили
необхідні умови взяття останнього оплоту маврів на півострові - Гранади.
Невелике Гранадське князівство, прикрите чсніговим гірським пасмом -
Сьєрра-Невадою, стало з XIII ст. центром притягання
всіх мусульман, які не хотіли підкорятися завойовни¬
кам. А в XIV ст. Гранада переживала період значного
піднесення: розвинене ремесло, прекрасна зрошу¬
вальна система, квітучі поля і сади, вишукані архітек¬
турні пам'ятки.
Регулярні спроби завоювати окремі населені пункти
князівства завершувалися невдало, а гранадські султа¬
ни постійно втручалися у міжусобиці сусідів. Але з дру¬
гої половини XV ст. Гранадське князівство саме пережи¬
вало міжусобиці між членами правлячої фамілії, що
давало зручний привід для втручання у внутрішні спра¬
ви князівства. Військові експедиції в його межі розпоча¬
лися уже з 1481 р. До кінця 1490 р. у мусульман залиши¬
лася лише столиця Гранада з прилеглими околицями.
Узурпувавши владу спочатку у батька, а потім у дядька,
султан Абу Абдалах (або Боабділь) закрився в місті, ото¬
ченому іспанськими військами, налаштованими досить
фанатично. Коли згорів табір, що оточував місто, Ізабел¬
ла наказала спорудити поблизу стін Гранади нове кам'я- Рицарський
не місто, назване Санта Фе («Свята віра»). обладунок XV ст.

Історія середніх віків
У грудні 1491 р. обложені домовилися з представниками іспанських ко¬
ролів про умови здачі міста, а 2 січня 1492 р. Альгамбру зайняли іспанські
війська. За умовами договору:
1) маврам гарантували недоторканість особи і майна;
2) збереження мечетей і їх майна;
3) залишення на займаних посадах мусульман і євреїв;
4) звільнення полонених;
5) обмеження податків;
6) надання маврам права переселятися в Африку зі своїм майном;
7) не перешкоджалося жителям Гранади переходити з однієї віри в
іншу;
8) маври могли вільно пересуватися всією територією королівства, отри¬
муючи захист своєї особи і майна.
Завоювання останньої твердині маврів відбувало¬
ся при підтримці найрізноманітніших кіл іспанського
суспільства: магнатів, рицарів, міщан і навіть селян. І
хоча за умовами договору гарантувалося мирне спів¬
існування християнського і мусульманського населен¬
ня, досить швидко вони були порушені. Розпочалося
нещадне переслідування євреїв і маврів.
Головною зброєю королівської влади у боротьбі
проти невірних і єретиків була «свята інквізиція».
Виникнувши вперше в Арагоні і на півдні Франції ще
у XIII ст., вона була реорганізована на іспанському Томас Торквемада
ґрунті з перших років правління Фердинанда й Ізабелли. Істинним її заснов¬
ником став фанатичний і невблаганний у справах віри духовник королеви -
домініканець Томас Торквемада. Він ще до початку
. , X. боротьби за престол змусив Ізабеллу пообіцяти,
' rnh що як тільки вона стане королевою, то присвя-
■'$ . |гг' тить себе «викоріненню єресі на славу Божу і
для благоденства католицької віри». Уже в 1478 р.
на прохання Фердинанда та Ізабелли папа
Сікст IV видав буллу про запровадження в Кас¬
тилії інквізиції. Цей акт остаточно оформили у
1480 р. призначенням двох інквізиторів, одного
Тм асесора і одного прокуратора-фіскала, аз 1481 р.
інквізиційний трибунал уже розпочав діяти. У
першу чергу жертвами інквізиції стали євреї, які
складали торгово-ремісничу частину населення
півострова. Багато з них поріднилися з христия¬
нами, переходили навіть у християнство і займа¬
ли нерідко досить високе суспільне становище.
Але вже з XIV ст., а особливо в XV ст. в Іспанії
розгорнулася смуга єврейських погромів, що без-
в
Ш
4
Спалення єретичних книг
Торквемадою
посередньо передували введенню інквізиції.

\екшя 13 Іспанія і Португалія в XIV — XV ст.
Єврейство сприймалося в Іспанії під впли¬
вом католицького духовенства як величезна
єресь, але особливу пильність інквізитори про¬
являли до так званих «нових християн» (ново-
навернених у християнство євреїв), які при зов¬
нішньому дотриманні католицьких обрядів
таємно залишалися вірними «Мойсеевому зако¬
нові». Після масових арештів, широкого шпіона¬
жу, нестерпних допитів і тортур 6 січня 1481 р.
на севільській площі відбулося перше ауто да
фе («акт віри») і було спалено 6 євреїв. У 1483 р.
головним інквізитором Кастилії і Арагону при¬
значили Торквемаду, який виробив остаточний
статут для «святої інквізиції» і з жорстокістю
проводив його в життя.
Кількість жертв інквізиції неможливо по¬
рахувати точно, але за час керівництва нею
Торквемади в Іспанії спалили не менше 8 ти-
Ауто да фе сяч чоловік, а ще більше каралося конфіска¬
цією майна, що йшло частково на оплату інквізиторів, частково у коро¬
лівську скарбницю.
Завоювання Гранади стало приводом для нового спалаху релігійного
фанатизму і нетерпимості. Цього разу ініціатором переслідування маврів і
гранадських євреїв став духовник Ізабелли Хгменес де Сізнерос. Він став
королівським сповідником у 1492 р., коли були підписані умови договору з
маврами, де не було сказано про євреїв, і в тому ж році був виданий акт про
вигнання усіх євреїв з Кастилії й Арагону із забороною вивозити з собою
золото, срібло, монету і предмети, що не підлягали вивозу з країни». За
перевіреними даними, з Іспанії емігрувало 165 тис.
чоловік, 50 тис. хрестилося і 20 тис. загинуло.
Новий духівник розпочав насильно наверта¬
ти маврів у християнство. Під страхом вигнання
або переслідування у 1499 р. 50 тис. маврів охре¬
стилося. Щоб закріпити цей акт, Сізнерос на од¬
ній з площ Гранади наказав розпалити вогнище
з арабських книг і рукописів. Він пожалів лише
близько 300 арабських творів з філософії, меди¬
цини, історії, природничих наук, передав їх у бі¬
бліотеку університету в Алькалі. Близько 2 тис.
книг і рукописів богословського змісту загинуло
у вогні. До кінця XV ст. в Іспанії залишилися лише
навернені у християнство маври, яких називали
<мориски».
Політика примусового навернення у христи¬
янство не знаходила широкого застосування в Єпископ

Історія середніх віків
Арагоні, Кастилії і частково у Валенсії. У цьому регіоні діяльність інквізи¬
ційного трибуналу весь час натикалася на упертий опір. Міська рада Барсе¬
лони розуміла, що така політика підірве торгівлю і погубить саме місто.
Хоча і звідси втікало багато емігрантів.
Зі встановленням інквізиції завершилося і формування державного апа¬
рату абсолютної монархії. Католицька церква і папа знайшли на Піреней¬
ському півострові сприятливий ґрунт для свого панування. Але з перших
років правління Фердинанда та Ізабелли церква була позбавлена тут своєї
матеріальної бази. На користь королівської влади вирішили і питання про
призначення на єпископські посади. Після деякого опору папа Сікст IV у
1482 р. змушений був визнати за іспанськими правителями право так зва¬
ної «суплгкаціг», тобто право відхилення папських кандидатів і роздачі
церковних бенефіції в своїм власним кандидатам.
У цей час остаточно сформувалися органи центрального управління,
що зробили зайвим скликання кортесів. Центральний апарат складався з
цілого ряду рад: ради фінансів (асгєнда), державної ради, судової ради, що
частіше називалася королівською. Спочатку це були окремі секції загальної
ради, а згодом виокремилися як самостійні органи. Хоча коло питань, що
вирішували ці ради, не було точно розмежоване. Так, судова, чи королівсь¬
ка, рада виконувала не лише функції верховного суду, але й адміністратив¬
ні. Керівна роль у ньому належала королівським чиновникам - летрадос.
Президент ради займав у державі друге місце після короля.
Державна рада відала переважно закордонними справами, де найбіль¬
ше були представлені аристократи. А асієнда зосередила у своїх руках
фінансову політику. Поряд з ними з'явився і ряд нових рад: рада ерманда-
ди (ліквідована у 149 8 р.), рада інквізиції, рада орденів, королівська рада
Арагону, рада Індії. їх наявність свідчила, що іспанська монархія не в змозі
була подолати сформовану століттями місцеву провінційну обмеженість і
незалежність окремих суспільних верств. Управління на місцях зосереджу¬
валося в руках королівських чиновників - коррехідорів, які не рахувалися
з муніципальними вольностями, були провід¬
никами королівських рішень на місцях і
наділялися для цього широкими повноважен¬
нями.
Фердинанд та Ізабелла укладали важ¬
ливі династичні шлюби, що пов'язували Іс¬
панію політичними союзами з найбільшими
державами Європи. їхня старша дочка Ка¬
терина вийшла заміж за англійського прин¬
ца з дому Тюдорів. Молодша принцеса Хуа¬
на стала дружиною одного з принців
австронімецького дому Габсбургів. Іспанія
ставала важливим фактором європейської
міжнародної політики.
Катерина Арагонська

Лекція 13 Іспанія і Португалія в XIV — XV ст.
КУЛЬТУРА ПІРЕНЕЙСЬКОГО ПІВОСТРОВА XIV - XV СТ.
Величезні зрушення в галузі соціально-економічних відносин, завер¬
шення Реконкісти, значні матеріальні ресурси, сконцентровані в Іспанії,
викликали піднесення іспанської і португальської культури, особливо в га¬
лузі літератури, живопису й архітектури.
У XIV - XV ст. в Іспанії було
споруджено багато пишних палаців
іспанської аристократії, що поєдну¬
вали в собі елементи готики, мав¬
ританського стилю і стилю ранньо¬
го італійського Відродження (напри¬
клад, палац Інфантадо у Гвадала-
харі, XV ст.). Архітектура вражає
своєю грандіозністю, багатоманітніс¬
тю стилів, яскравістю і різнобарв¬
ністю форм чи це фортифікаційні
споруди (наприклад, замок у Сего- Палац Інфантадо в Гвадалахарі
Загальний вид Альгамбри
Альгамбра. Зал левів
вії, XIV - XV ст.) чи королівські
палаци (наприклад, резиденція гра-
надських султанів - Альгамбра,
XV ст.).
Продовжувала розвиватися осві¬
та. Цікаво, що пильна увага в Іспанії
приділялася навчанню і вихованню
іспанських дівчат. А Гранадський
університет на той час став одним із
центрів європейської науки. Він дав
багатьох представників науки, літе¬
ратури і мистецтва.
Одним з видатних письменників
Андалузії був історик Лісан аддгн ібн
аль-Хатіб (1313 - 1374 рр.), візир
гранадських емірів, який загинув у
в'язниці, куди потрапив за свої фі¬
лософські ідеї, визнані єретичними.
Він створив ряд історичних творів,
віршів, серед яких найбільшою по¬
пулярністю користувалися його му-
вашшаки любовного змісту. Його твор¬
чість, як і праці інших літераторів,
увібрала традиції східноарабської лі¬
тератури: пишномовність, манір¬
ність, багатослів'я, використання

Історія середніх віків
складних метафор і риторичних фігур, прагнення до цитат і історичних екс¬
курсів, до римованої прози.
Іспанський живопис теж входить у період свого розвитку. Він був тісно
пов'язаний з народною творчістю, але знаходився під впливом ідеології ка¬
толицької церкви і художніх стилів сусідніх народів. Так, в Альгамбрі, між
іншим, крім знаменитих арабських декоративних розписів у «залі суду»,
зберігся настінний розпис із зображенням різноманітних сцен. Ці розписи,
як передбачають, були зроблені в XV ст. або італійськими, або навіть одним
із каталонських художників. Усе це свідчило про можливості мирного спів¬
існування іспанських держав зі своїми сусідами. Значного розвитку досягла
й іспанська мініатюра, що прославилася не лише побутовими зображення¬
ми, але й портретами державних діячів і мотивами з політичної історії і
релігійного життя країни.
Питання для контролю:
і
- Визначте основні напрямки соціально-економічного розвитку Піре¬
нейського півострова XIV - XV ст.
- Охарактеризуйте особливості політичного устрою країн Піренейсь¬
кого півострова.
- Проаналізуйте причини об'єднання Кастилії й Арагону.
- З'ясуйте суть перетворень Фердинанда та Ізабелли.
- Як завершилася Реконкіста?
- Дайте характеристику діяльності «святої інквізиції» на Піренейсько¬
му півострові.
- Визначте основні досягнення культурного розвитку Піренейського
півострова у XIV - XV ст.

СКАНДИНАВСЬКІ КРАЇНИ Лекція
хіі - XV ст. ЛЛ
жерела з історії цього регіону поділимо територіально по
трьох країнах: Данії, Швеції і Норвегії, хоча частина з них
стосувалася подій усього Скандинавського півострова.
Процес феодалізації данського суспільства відображе¬
ний в першу чергу у церковному праві, затвердженому 1174 р., за яким
католицька церква отримувала повну економічну незалежність. Право фео¬
далів на земельні володіння і селян закріплювалося королівськими жалу¬
ваними грамотами. У 1231 р. при Вальдемарі II (1202
- 1241 рр.) було здійснено урядовий опис усіх зе¬
мель, подібний до книги «Страшного суду», де для
кожної сотні визначалися повинності, сплачувані у
скарбницю. У церковних помістях повинності селян
записувалися в особливі книги (наприклад, «Книга
цензу володінь Шлезвізького єпископа» 1420 р.). У
1241 р. при Вальдемарі II записали данською мовою
звичаєве право Ютландії й островів {«Земські уло-
ження»). А ще наприкінці XII ст. з'явилося уложен-
ня права південних областей Швеції, що входили
тоді до складу Данії. На початку XIII ст. була запи¬
сана його друга редакція Андреем, архієпископом
Лундським. Такі місцеві закони були важливими
джерелами для історії общинних відносин і селян¬
ського господарства.
Джерел з історії данських міст дуже мало через повільні темпи їх роз¬
витку. Міське право Шлезвіга було записано у 1200 р., і його згодом прий¬
няли інші данські міста. А в 1284 р. з'явився запис права м. Фленсборга.
Збереглися також статути купецьких гільдій.
З XII ст. з'являються данські аннали латиною, написані в єпископствах
і монастирях. Так, аннали Вітескольського монастиря охоплюють 1130 -
1300 рр.; створені при Вальдемарі II аннали доведені до 1219 р. У середині
XII ст. на їх основі пишуться перші хроніки. Однією з найстаріших є «Дан-
ська хроніка» невідомого роскільдського ченця за 826 - 1157 рр., продовже¬
на згодом до 1202 р.
Вальдемар II

Історія середніх віків
Відомий данський історик Саксон Граматик
(1150 - 1216 рр.), прибічник Абсалона (пом. 1201 р.),
архієпископа Лундського, написав «Данську істо¬
рію», що охоплювала історію країни з давнини до
1185 р. У ній автор широко використав праці Веди,
німецьких хроністів, ісландські саги тощо.
Зміцнення великих магнатів привело до появи
документів, що закріплювали їхні права. У 1282 р.
королем Еріком Гліппінгом магнатам була подаро¬
вана хартія, що нагадувала Велику хартію вольнос¬
тей. А з 1320 р. започаткували звичай видання при
вступі королями на престол «капітуляцій» (грамот
про підтвердження прав знаті і церкви).
Важливим джерелом з політичної історії країн
Скандинавського півострова був текст Кальмарсь-
кої у ті 1397 р., за якою передбачалося об'єднання
Швеції і Норвегії під владою Данії, хоча фактично
вона не вступила в дію.
айдавнішою правовою пам'яткою Швеції є фрагмент «Язичницького
закону», що встановлював правила судових поєдинків. До початку XIII ст.
належить і перша редакція правди давньої Західної Швеції - «Вестйотсь-
кий закон», що пізніше неодноразово доповнювався.
Наприкінці XIII - початку XIV ст. з'явилися земські уложення окремих
областей. У 1296 р. король Бгргер Магнуссон затвердив уложення Упланда,
області на північ від Маларського озера; у 1300 р. з'явилося уложення області
Смоланд (на південь від Веттернського озера); у 1327 р. король Магнус
Еріксон затвердив уложення Седерманланда (області на південь від Малар¬
ського озера) тощо. Вони висвітлюють порядки у вільних селянських общи¬
нах, процедуру обрання короля і т.п. Близько 1350 р. при королі Магнусі
Еріксоні створюється єдиний кодекс права для всієї Швеції - «Статут
про право короля» («Л андслаг»).
Збереглися і джерела з історії шведських міст. На межі XIII - XIV ст.
сформувалося міське право Стокгольма, де, як і в інших містах, велися
міські книги із записами судових справ, постанов міських рад тощо.
Серед оповідних джерел виділимо «Дансько-шведські аннали», що охоп¬
лювали період 916 - 1263 рр. і висвітлювали хронологію шведських і дан-
ських королів. Аннали монастиря Бадстена були опрацьовані в XV ст. чен¬
цем Еріком Іоганном і охоплювали 1040 - 1450 рр. Близько 1321 р. канцлером
Рагвальдсоном було складено трактат «Про управління королів і держав¬
ців», що закликав до посилення королівської влади.
Цікавим джерелом для XIV ст. є «Відвертість св. Бригітти», перекладе¬
на згодом усіма європейськими мовами. Бригітта (близько 1303 - 1373 рр.)
заснувала жіночий чернечий орден у Вадстенг, а в своєму творі розкри¬
ла стан шведської церкви, її відносини з державою і реформування. Період
Ерік V Гліппінг

Лекція 14 Скандинавські країни в XII — XV ст.
Берген
вийрі
XIII - XV ст. характеризу¬
вався і розквітом хронік.
Віршована «Хроніка Ері-
ків» невідомого автора 20 -
30-х років XIV ст. шведсь¬
кою мовою висвітлювала
події 1230 - 1319 рр. Вона
згодом була продовжена і
разом із «Хронікою Карла»
склала «Велику реформова¬
ну хроніку», основне дже¬
рело політичної історії
Швеції.
Цікавим джерелом є
Поема про Енгельбректа»
єпископа Томаса із Стрег-
нера (пом. 1443 р.), що ві¬
дображає тиранічне прав¬
ління данців і боротьбу
шведського народу за сво¬
боду.
Особливістю норвезької
історії періоду Середньо¬
віччя було збереження
вільного селянства, що ві¬
добразилося на характері
джерел. Початки феодалі¬
зації в Норвегії відображе¬
ні в «Грамоті Золотого
пера» 1174 р., що дарувала
церкві повну самостійність
і право збору десятини. До
XIII ст. в областях країни існували свої звичаї, записані ще в середині XI ст.
П ри королі Магнусі у 1263 р. записали загальнодержавне Уложення, прий¬
няте згодом на місцевих зібраннях. При цьому ж королі було переглянуто
міське право Бергена і в такому вигляді було поширено на інші міста.
На основі старих саг і коротких анналів між 1177 і 1180 рр. з'явилася
перша норвезька хроніка «Історія про старожитності норвезьких коро¬
лів», написана ченцем бенедиктинського монастиря Теодихом літератур¬
ною латиною. Вона висвітлює в основному церковні події від правління
Гаральда (885 - 930 рр.) до початку міжусобних війн 1130 р.
У XIII ст. з'явилося «Королівське Зерцало», в якому відображено пра¬
вила рицарської поведінки, а також норми поводження інших станів. Крім
того, в ньому багато даних з історії скандинавських країн, Ісландії, Ірландії
і Гренландії.
.£льборіЧ ч Ка,Іь> 1!
ДАНІЯ
л /*мТ?ЇСоііені агеї
Олеисе і
Г) Вийми,»
\л Рл„
М «*>~5У <У Мальме Борнхольм
Іа "'Динабург
* * Ельбі нг \
ТЕВТОНСЬКИЙ /
СВЯЩЕННА РИМСЬКА'ІМПЕРІЯ
Бремен Головні міста Ганзейського союзу
Кордони Священної Римської* Імперії
Скандинавські королівства в XIV - XV ст.

Історія середніх віків
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СКАНДИНАВСЬКИХ КРАЇН
Данія, Швеція і Норвегія розвивалися в епоху Середньовіччя досить
своєрідно. Перш за все слід відзначити уповільнений процес розвитку фео¬
дальних відносин, що остаточно сформувалися тут лише в XII - XIII ст.
При цьому тривалий час зберігалася велика кількість дофеодальних соціаль¬
них елементів: численна верства вільного селянства (особливо в Норвегії),
широко розповсюджена (у найрізноманітніших формах) колективна, общинна
власність на землю, ліси і водоймища; функціонування народних зборів по
окремих округах, пізня і менш глибока у порівнянні з іншими європейськи¬
ми країнами християнізація тощо. Усе це наклало серйозний відбиток на
історію країн, які розвивалися в Середні віки відособлено, без тісного полі¬
тичного зв'язку з континентом.
Важливу роль у процесі розвитку феодальних відносин відіграла коро¬
лівська влада. Королі були найбільшими землевласниками, захопивши пра¬
во верховної власності на общинні пасовища і ліси. Селяни внаслідок цього
перетворювалися в держателів короля, сплачуючи регулярний податок про¬
дуктами .
Правда, особливість розвитку Скандинавії не мала абсолютного харак¬
теру. Набіги вікінгів упродовж багатьох століть турбували Західну Європу.
Тому історія Англії, Нідерландів і Північної Німеччини досить часто пере¬
пліталася з історією скандинавських країн, особливо Данії. Але в цілому
Скандинавія була особливим куточком Європи, порівняно мало пов'язаним
з життям континентальних європейських країн.
РОЗВИТОК ФЕОДАЛІЗМУ У ДАНІЇ
Найрозвиненішою серед скандинавських країн була Данія. Династія
Естрідсонів, яка правила в країні після розпаду держави Канута, вважа¬
лася уже феодальною. Королі покровительствували християнській церкві,
тому в країні швидко росло церковне зем¬
леволодіння, була введена церковна деся¬
тина, створено велику кількість єпископств.
Усе це свідчило про феодалізацію країни. З
іншого боку, зростало і велике світське зем¬
леволодіння. В ійськ ово служила знать і
численне рицарство перетворювалися у зем¬
левласників, під владою яких знаходилася
маса селянства. Духовенство отримувало
імунітетні привілеї від короля, сприяючи
торжеству феодальних відносини. З другої
половини XII ст. в Данії створюється р и -
Скандинавський бронзовий царське військо із середніх і дрібних фео-
вимпел дальних землевласників, звільнених за вій-

Лекція 14 Скандинавські країни в XII — XV ст.
ськову службу від сплати податків. Служилий привілейований стан пере¬
творювався в головну опору королівської влади, а бонди - у верству, яка
своєю працею утримувало цей стан. Спочатку в ролі кріпосних експлуату¬
валися головним чином раби, переведені на землю. У свій час у Данії було
багато рабів у результаті данських набігів на європей¬
ські країни. Але з XII - XIII ст. у кріпосну залежність
потрапляють і вільні люди. Данські королі уже з XI -
XII ст. оголосили своєю власністю всі незайняті, необ¬
роблювані, пустуючі землі в королівстві. Королівські
селяни, які сплачували королю податки і відпрацьову¬
вали панщинні повинності (декілька днів на рік), пере¬
давалися королями приватним землевласникам. Потра¬
пивши у кріпосну залежність, раніше вільні селяни
поступово зливалися з кріпосними з рабів. І все ж пи¬
тома вага вільних селян у Данії навіть у XV ст. була
досить високою: до початку XV ст. вільному селянству
належало 15 % усієї земельної власності Данії.
Закріпачення селян у Данії викликало їх опір. Вве¬
дення важкого поземельного податку, що збирався з
кожного плуга, стало приводом у 1250 р. до селянсько¬
го повстання проти короля Еріка IV, прозваного «Плуж-
ний гріш». Особливо небезпечним для влади стало
селянське повстання 1441 - 1443 рр., що відбувалося в
Північній Ютландії. Після його придушення тамтеш¬
нім селянам заборонили на тривалий час право на но¬
сіння зброї. Ерік IV
«Плужний гріш»
ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ДАНІЇ
Процес феодалізації приводив до феодальної
роздробленості. Упродовж XII ст. у Данії розгорну¬
лася міжусобна боротьба, але король Вальдемар І
(1 157 - 1 182 рр.), усунувши суперників, посилив свою
владу союзом із церквою. Вплив церкви на держав¬
ні справи у Данії був дуже значним. Королівська
влада обмежувалася великими світськими і духов¬
ними феодалами. У 1282 р. данська знать отримала
особливу жалувану Нюборзьку хартію, згідно з якою
король зобов'язувався щорічно збирати народні збо¬
ри - данегоф. Спроба короля Еріка Клімінга пору¬
шити цю хартію завершилася його вбивством, після
чого розпочався тривалий конфлікт великих фео¬
далів з королівською владою. І в 1320 р. королі оста-
Вальдемар І Великий точно капітулювали перед знаттю, яка встановила

Історія середніх віків
контроль над державним управлінням. Ко¬
роль не мав права без її погодження оголо¬
шували війну і збирати податки. За феода¬
лами визнали судову владу над селянами.
При королі функціонувала верховна рада,
куди входили великі феодали, які здійсню¬
вали систематичний контроль за королівсь¬
кою владою (Шдэгаав,). У першій половині
XIV ст. династія Естрідсонів абсолютно втра¬
тила свій авторитет. У 30-х роках XIV ст.
під час тривалого 8-річного міжцарів'я Да¬
нія втратила частину володінь, які захопи¬
ли шведи і північнонімецькі феодали. Ко¬
ролю Вольдемару IV Аттердагу (1340 -
1375 рр.) вдалося на деякий час зміцнити
королівську владу. Спираючись на рицарс¬
тво і вільне селянство, які складали основ¬
ну військову силу короля (рицарі - кінноту,
селяни - піхоту з луками), Вальдемар IV використав також в інтересах
скарбниці данську торгівлю на Північному і Балтійському морях.
Велике значення в тогочасній Данії мало рибальство (ловіння оселедця).
Вальдемар завдав поразки сусідньому Гольштинському графству і повер¬
нув територію, захоплену шведами на берегах Зундської протоки, що стала
тепер повністю належати Данії. Проте загарбання королем о. Готланд з
м. Вісбю - важливого торговельного пункту на Балтійському морі - привело
Данію до зіткнення з північнонімецькою Ганзою. У війні з нею (1367 -
1370 рр.) Вальдемар IV зазнав важкої поразки. За Штральзундським ми¬
ром (1370 р.) Ганза отримала торгові привілеї: зменшення мита; під її конт¬
роль перейшли чотири фортеці в Сконі, що дозволило утвердити пануван¬
ня на Балтиці. Данський король не міг коронуватися без згоди Ганзи.
Вимушена була підтвердити привілеї німецьких купців і Норвегія.
Настала загроза захоплення данських і шведських володінь північноні-
мецькими князями. Тому, незважаючи на конфлікти між скандинавськими
країнами, перед загрозою з боку німецьких князів і Ганзи скандинавські
феодали прагнули об'єднання країн. Етнічна спільність, схожість економіч¬
ного і культурного розвитку полегшували політичний союз цих країн. Дочка
і спадкоємниця Вальдемара IV королева Маргарита (1375 - 1412 рр.) зроби¬
ла спробу створити під гегемонією Данії велику Північну федеративну дер¬
жаву, що формально проіснувала досить тривалий час (1397 - 1523 рр.). Бу¬
дучи дружиною норвезького короля Гакона IV, Маргарита добилася в 1375 р.
обрання на данський престол (після смерті Вальдемара IV) свого сина Олафа,
до якого після смерті Гакона (1380 р.) перейшов також і норвезький престол.
Після смерті Олафа (1387 р.) Маргарита сама прийняла титул королеви Данії
і Норвегії, а через 10 років (1397 р.) їй вдалося втягнути в унію і Швецію, в
якій йшла гостра міжусобна боротьба різних феодальних угруповань. У
Вальдемар IV Аттердаг

Лекція 14 Скандинавські країни в XII — XV ст.
червні 1397 р. на зборах представників трьох ко¬
ролівств у шведському м. Кальмарі троюрідного
племінника Маргарити Еріка Померанського про¬
голосили королем Данії, Норвегії і Швеції. Одно¬
часно виробили акт про вічну унію трьох держав
на чолі з одним королем. Держави повинні були
надавати одна одній допомогу у разі війни, але в
кожній з них зберігалися свої закони. Проте унія
не була передана на затвердження державних рад
і мала особистий характер.
Фактично унія не урівнювала три держави.
Найбільш економічно розвиненою країною була
Данія з населенням, приблизно рівним кількості
жителів Швеції і Норвегії. Вона й отримала най- Ерік Померанський
більші вигоди з унії. У найменш вигідній ситуації опинилася Норвегія, що
переживала глибокий занепад. Протиріччя між державами не були подола¬
ні. Маргарита призначала відданих їй данських і німецьких феодалів на
відповідальні державні і церковні посади, роздавала їм великі ленні пожа-
лування в Швеції і Норвегії. Кальмарська унія сприяла, таким чином, поси¬
ленню великих феодалів, хоча на перших порах зміцнювала королівську
владу. У володіннях корони сконцентрувалися значні земельні володіння.
Королю Еріку вдалося обмежити привілеї німецьких купців. Були введені
зундські мита з кораблів, що проходили протоками з Балтики у Північне
море. Мита складали істотне джерело державних прибутків.
Проте Данія експлуатувала своїх відсталіших сусідів, що природно ви¬
кликало опозиційні рухи. Найбільш с е п ар ати ст ськи налаштованою була
Швеція. Уже з 1435 р. влада данського короля стала тут номінальною. Швед¬
ські феодали при підтримці міщан і селян добилися того, що Швеції надали
автономію. Особливі регенти, які обиралися із середовища шведської знаті,
правили Швецією майже як самостійні королі. А в 1523 р. данців повністю
вигнали зі Швеції і країна перетворилася в незалежне королівство на чолі
з місцевою шведською династією з дому Ваза.
Що стосується Норвегії, то їй, незважаючи на неодноразові спроби, ще
довго не вдавалося звільнитися від данського гніту. Дансько-норвезька унія
завершилася лише в 1814 р., коли Норвегія звільнилася від Данії, але тут
же під тиском «великих держав» була об'єднана зі Швецією, в унії з якою
знаходилася ще ціле століття (до 1905 р.).
Упродовж XV ст. у Данії з'явилося впливове бюргерство. Місто Копен¬
гаген стало резиденцією короля. А привілеї ганзейців були ліквідовані. Тор¬
гівля сільськогосподарською продукцією пов'язувала Данію в економічному
відношенні зі Шлезвігом, Гольштинією і Північною Німеччиною, що полег¬
шувало і політичне зближення. Королю Кристіану І (1448 - 1481 рр.) вда¬
лося добитися свого обрання герцогом Шлезвіга і Гольштинії (1460 р.), тим
самим він став імперським князем. Підтримку у боротьбі проти Ганзи і
Швеції данські королі знайшли у московського великого князя Івана III, з
яким у 1493 р. уклали угоду.

Історія середніх віків
РОЗВИТОК ФЕОДАЛІЗМУ У ШВЕЦІЇ
Феодальні відносини у Швеції розвивалися ще повільніше, ніж у Данії.
Тут довго зберігалися родові відносини. Порівняно низька густота населен¬
ня, відносно мала кількість зручних для землеробства земель і, навпаки,
велика кількість гір і лісових масивів - усе це затрудняло розвиток велико¬
го феодального землеволодіння. Основна маса населення зберігала станови¬
ще незалежних вільних общинників майже до закінчення Середніх віків.
Звертає на себе увагу і велика кількість та різноманітність общинних угідь
у тогочасній Швеції. Общинна земля - альменда - виступала у Швеції в
декількох видах. Кожне село мало сільську общинну землю і поряд з цим
існувала общинна земля сотні, округу. Були й общинні землі, на які претен¬
дував король як представник усього народу в цілому, і в такому разі вони
називалися королівською альмендою.
На родові пережитки, що існували в Середні віки, вказувало і так зване
шведське одальне право - переважне право родичів на купівлю землі, що
продавалася землевласником-селянином . Велике землеволодіння пошири¬
лося в Південній Швеції, де знаходилися зручні для землеробства масиви.
Тут до XII - XIII ст. сформувалися переважно помістя шведської знаті і
єпископів. Сюди також більш за все проникали феодали частково з Данії,
частково з Німеччини, які досить часто привозили з собою і власних селян
(здебільшого з військовополонених).
Хоча і в Швеції поступово зростала верства держателів, які не мали
власної землі, число незалежних селян було значним. Проте зміцнення ко¬
ролівської влади супроводжувалося введенням постійних податків і погір¬
шенням становища бондів. У другій половині XIII ст. шведські феодали -
фрельси (тобто «звільнені» від публічних поборів і повинностей) остаточно
перетворюються в панівний стан. Вони несли кінну рицарську службу і
звільнялися від сплати податків. Імунітетні привілеї отримало і вище духо¬
венство Швеції.
Уповільненість економічного розвитку проявилася й у відносній слабко¬
сті міст. Проте ряд шведських міст отримали королівські хартії, що давало
їм часткове самоуправління на зразок німецького (магдебурзького) міського
права. У цей час підноситься Стокгольм. Але в торгівлі провідну роль віді¬
гравали ганзейські купці. У Швеції, де з XIII ст. розпочалася інтенсивна
розробка гірничих родовищ залізних і мідних руд, німці добилися доміную¬
чого становища. Королі надавали німецьким купцям і лихварям, у яких
брали великі суми грошей, широкі привілеї. Муніципальні ради найбільших
шведських міст наполовину складалися з німців. Роль німецького купецтва
і ремісників в економічному житті була подвійною: вони сприяли розвитку
торгівлі і деяких галузей виробництва, наприклад, рибальства, гірничої спра¬
ви, тваринництва. Але, з іншого боку, засилля німців гальмувало зростання
місцевого бюргерства.

Лекція 14 Скандинавські країни в XII — XV ст.
ПОЛІТИЧНИИ РОЗВИТОК ШВЕЦІЇ
Маючи порівняно мало зручних земель і невелику кіль¬
кість кріпосних, шведські феодали намагалися компенсува¬
ти собі це захопленнями на Сході. У XII - XIII ст. вони
намагалися захопити південно-східне узбережжя Прибал¬
тики, де суперничали з іншими загарбниками - данськими і
німецькими феодалами. З XII ст. шведи розпочали наступ
на Фінляндію. У 1157 р. вони організували свій хрестовий
похід у Фінляндію, завоювавши її частину, а фіни вимушені
були прийняти християнство. Але остаточно Фінляндія була
завойована ними у XIII ст. На цьому вони не зупинилися,
намагаючись захопити і руські землі. У 1240 р. шведи здійс¬
нили похід на Новгород, але Олександр Невський завдав їм
на р. Неві жорстокої поразки (15 липня 1240 р.), після чого
шведи тривалий час не з'являвся на території Русі.
У ході боротьби за зміцнення королівської влади і заво¬
ювання Фінляндії формувався служилий стан. Місцева знать
все ще намагалася зберегти самостійність областей і вибор¬
ну королівську владу, але зазнала поразки. У процесі цієї
боротьби зміцнилося становище правителя королівства і на¬
чальника ополчення - ярла. Саме ярл Біргер очолив хресто-
зіпі похід проти Фінляндії (1249 - 1250 рр.) і підкорив собі її
західні області. При підтримці церкви він коронував свого
сина і започаткував нову династію (1250 р.).
Зміцнення королівської влади у Швеції супроводжува¬
лося введенням постійних податків і погіршенням станови¬
ща бондів. У другій половині XIII ст. шведські феодали-
фрельси остаточно перетворилися в панівний стан. Вони
виконували рицарську службу і звільнялися від сплати по¬
датків. Імунітетні привілеї отримало і вище духовенство.
Остаточно феодальні відносини у Швеції оформилися в XIV
- XV ст., хоча майже половина селян усе ще залишалася на
становищі державних.
З 1284 р. у Швеції розпочали скликати раду із
світських феодалів і єпископів - ріксроду, що поси¬
лило феодальну знать. І в 1319 р. бунтівні феодали
вигнали зі Швеції короля і поставили на престол
малолітнього короля Норвегії Магнуса Еріксона.
Саме за часів його правління були записані перші
загальношведські закони, що замінили записи зви¬
чаєвого права. Проте персональна унія Швеції і
Норвегії (1319 - 1363 рр.) існувала доти, поки була
вигідна шведській знаті. Король Магнус намагався
Магнус Еріксон обмежити засилля великих феодалів - герцогів,
Різьблення по
дереву на
дверях скан¬
динавської
церкви

Історія середніх віків
спираючись на підтримку рицарів, а також верхівку міщан і вільного се¬
лянства. З цією метою у 1359 р. в Швеції вперше скликали загальностанові
збори - ріксдаг, в який входили представники чотирьох станів: світські
феодали, духовенство, міщани і вільні селяни. Проте спроба короля обме¬
жити права знаті привела до поразки. Коли ж король намагався повернути
у державну скарбницю частину захоплених знаттю земель, великі феодали
розпочали війну проти Магнуса, під час якої король і помер.
Зі смертю Еріксона припинилася місцева шведська династія Фолькун-
ггв (правила із середини XIII ст.), і знать обрала на ріксроді (державній
раді) королем німецького принца з Північної Німеччини - Альбрехта, сина
герцога Мекленбурзького. Великі феодали сподівалися, що король-інозе-
мець буде повністю в їхніх руках. Але разом з Альбрехтом у Швеції з'яви¬
лися численні німецькі феодали, які були зацікавлені лише у пограбуванні
Швеції. Король розпочав роздавати феодалам, які прибули з ним, вигідні
державні посади, а німецьким феодалам виняткові привілеї в торгівлі. Усе
це викликало широке невдоволення в країні. Рицарство, міщани і селяни у
ряді міст виступили зі зброєю проти королівських чиновників і іноземних
купців. Більшість знаті в цих умовах, в тому числі і шведські єпископи,
висловилися за союз із Данією. Проте Кальмарська унія поставила Швецію
в нову залежність. Тому в XIV - XV ст. країна постійно намагалася звіль¬
нитися від данського «союзника».
У боротьбі з данським пануванням у Швеції утвори¬
лося дві партії: ар ис то кр атичн о - це рко вн а (знать і духо¬
венство), що підтримувала угоду і союз із Данією, і демо¬
кратична (середнє і дрібне дворянство, міщани і селяни),
яка виступала за відміну унії з Данією і відновлення наці¬
ональної незалежності. Ініціаторами могутнього опозицій¬
ного руху стали купці Стокгольма і рудокопи провінції
Далекарліг, де знаходилися одні з найбагатших у Європі
мідних і залізорудних копалень. Рудокопи і селяни у 1434 р.
розпочали повстання, вимагаючи не лише зменшення
податкового гніту, але й вигнання зі Швеції данців і нім¬
ців. Очолив повстання власник копальні, виходець із се¬
редовища дрібного дворянства Енгвльбрект Енгельбрект-
сон. До руху приєдналися і деякі феодали. У 1435 р.
було знову скликано стан о в о-представницьке зібрання -
ріксдаг, що остаточно сформувався уже в другій половині
XV ст. Данського короля Еріка скинули з трону в Швеції.
Проте шведська знать і духовенство, настрахані ак¬
тивністю народних мас, поспішили звільнитися від Енгель-
бректа. Обраний «вождь держави» був зрадницьки вби¬
тий у 1436 р. Повстання було придушено, а шведська знать
пішла на компроміс із данськими феодалами. Еріка знову
визнали королем Швеції. Але країні було надано право
мати особливого віце-короля або регента, який управляв
Швецією спільно зі знаттю.
Шведський воїн

Лекція 14 Скандинавські країни в XII — XV ст.
Згодом великий шведський феодал Карл Кнут¬
сон захопив престол (правив з перервами з 1448 до
1470 р.), спираючись на опозиційні сили. А в 1471 р.
бюргери і селяни під керівництвом шведського арис¬
тократа Стена Стуре завдали військам данського
короля відчутної поразки при Брункеберзі. Ця пере¬
мога стала новим поштовхом до патріотичного підне¬
сення. З міських рад повиганяли німців і данців, в
У палі заснували перший шведський університет тощо.
Діяльність регентів з аристократичного роду
Стуре (1471 - 1520 рр.), вдумливих політиків, які
використовували народний рух на користь дворяне- Карл VIII Кнутсон
тва, спрямовувалася на обмеження вивозу зі Швеції
коштовних металів, зосередження торгівлі і ремесла в руках шведських бюр-
терів. Експорт заліза й міді став державною монополією. Держава зосередила
в своїх руках і карбування монети. В інтересах світських феодалів Стуре
обмежували церковне землеволодіння. Стуре не ставили за мету вихід Шве¬
ції з унії з Данією, але тенденція до набуття Швецією повної самостійності
ставала все очевиднішою. Влада данського короля проявлялася здебільшого
з отриманні зі Швеції певної частини державних прибутків. Хоча остаточно
від данського панування Швеція звільнилася лише в першій половині XVI ст.
ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОГО УСТРОЮ В НОРВЕГІЇ
Із трьох скандинавських країн феодальні відносини найменше були
розвинені саме в Норвегії. У цій гористій і лісистій країні з глибоко поріза¬
ною фіордами береговою лінією, де населення займалося переважно ско¬
тарством, рибальством і різними лісовими промислами, феодальне земле¬
володіння розвивалося досить слабо. На землях, зручних для ведення
землеробства, багаті норвежці експлуатували найчастіше кріпосних з ра¬
бів, захоплених у полон ще під час ранніх скандинавських набігів.
З розвитком феодальних відносин у XII
- XIII ст. в Норвегії загострилася соціальна
боротьба, що нерідко набирала форми ви¬
ступів проти короля і служилої знаті. Важ¬
ливими подіями у норвезькій історії стали
громадянські війни останньої чверті XII -
початку XIII ст. На першому етапі це була
боротьба претендентів на королівський пре¬
стол, але згодом у неї стали втручатися, з
одного боку, феодалізовані елементи сус¬
пільства і служила знать, зацікавлені у зміц¬
ненні держави, а з іншого - збіднілі селяни,
які страждали від експлуатації. Світська і
Дерев'яна церква в Боргунді
(Норвегія)

Історія середніх віків
духовна знать у Норвегії рано утворили свою «партію», що називалася біг-
лери (дослівно - «криві жезли», натяк на єпископський посох). Демократич¬
ні елементи суспільства мали назву бгркенбейнери (буквально - «берестя-
ники», тобто постоляри). Крім селян до них належали дрібні дворяни і міщани.
У 1177 р. самозванець Сверрір очолив повстання біркенбейнерів, які спо¬
дівалися в разі перемоги покращити своє становище. Але після захоплення
норвезького престолу Сверрір (1184 - 1202 рр.) став проводити політику в
інтересах великих землевласників і служилих людей, в число яких увійшли
й вихідці з біркенбейнерів. Добиваючись встановлення верховенства королів¬
ської влади над церквою, Сверрір вступив у конфлікт з папою, який відлучив
його від церкви і наклав на країну інтердикт. У свою чергу король вигнав з
Норвегії тих прелатів, які підтримували папу і вели пропаганду проти коро¬
ля. Не припинялися і селянські повстання, оскільки в період громадянських
війн зросли державні податки, що лягали в основному на плечі бондів. На¬
родні повстання придушили лише після того,
як стара знать і духовенство, яких підтри¬
мували папа і данський король, помирилися
зі спадкоємцями Сверріра і разом з новими
феодальними землевласниками стали підтри¬
мувати монархію.
Зміцнення королівської влади у Норвегії
відбулося в XIII ст. при Магнусі Законодав¬
цеві, який 1274 р. видав перший загальнонор-
везький звід права, що змінив обласні су¬
дебники, записані наприкінці XII - початку
XIII ст. Згідно із законодавством, на чолі міс¬
цевого управління стояли ленники короля.
Селяни усувалися з політичного життя країни. Але
духовним і світським феодалам все ж не вдалося
повністю позбавити норвезьких бондів залишків
особистої свободи. У Норвегії не склалися ні сень-
йорія, ні система васалітету і феодальної ієрархії,
ні імунітет і вотчинний суд. При обмеженій кіль¬
кості придатної орної землі і переважанні посе¬
лень хуторами панщина не отримала розвитку, а
доменіальне господарство мало невеликі розміри.
Переважала продуктова рента, а селяни викону¬
вали повинності переважно на користь держави.
Господарський спад поглибила «чорна смерть»
у середині XIV ст. Економічні наслідки чуми, особ¬
ливо в Норвегії, були дуже важкими. Нестача
робочих рук привела до різкого скорочення зем¬
леробства і подальшого підвищення питомої ваги
скотарства. Норвегія не змогла вийти зі стану стаг¬
нації і падіння аж до кінця XV ст.
Дерев'яна церква
в Норвегії
Магнус VI Лагабетер

Хекиія 14 Скандинавські країни в XII — XV ст.
НОРВЕГІЯ ПІД ВЛАДОЮ ДАНСЬКИХ ФЕОДАЛІВ
Як ми уже відзначали, Кальмарська унія мала для Норвегії значні соці¬
альні наслідки. Більш розвинена Данія надавала пряму підтримку норвезь¬
ким феодалам у їхніх спробах перетворити норвезьких селян у залежних.
З іншого боку, данські феодали шляхом збирання податків і інших поборів
з норвезького населення, шляхом захоплення в свої руки різноманітних
військових, цивільних і церковних посад у Норвегії фактично експлуатува¬
ти недорозвинену у феодальному відношенні і підкорену ними політично
країну. Таким чином, історія середньовічної Норвегії цікава, з одного боку,
як приклад незавершеного феодалізму, збереження впродовж усього серед¬
ньовічного періоду численного вільного селянства, і, з іншого боку, - і це
не менш важливо - як приклад того, що ця «не ф ео д альн а», «селянська»
країна піддалася все ж сильному феодальному визискові. Але він здійсню-
зався не стільки місцевими, відносно слабкими феодалами, скільки інозем¬
ними (данськими) землевласниками, які користалися своїм становищем па¬
нівної народності в об'єднаному дансько-норвезькому королівстві.
Народні маси неодноразово піднімалися на боротьбу за незалежність і
лроти панування данських феодалів. Проте норвезьке бюргерство залиша¬
лося слабким і відтісненим від підприємницької діяльності купцями Любека
; Ростока. Слабке норвезьке дворянство теж було нездатне очолити визволь¬
ний рух проти унії. Норвегія втратила в той період Оркнейськг і Шетланд-
ські острови, які перейшли під владу шотландських королів. В Ісландії,
ле феодалізація майже зовсім не розвивалася, наприкінці XIV ст. встанови¬
лося панування данців, які змінили владу норвезького короля. Згортання
мореплавства і торгівлі привело до припинення торговельних зв'язків між
Норвегією і Гренландією; зникли і скандинавські поселення в Гренландії.
У XV ст. норвежці часто піднімалися на боротьбу з данцями. Під впли¬
вом виступів у Швеції в районі Осло у 1436 р. спалахнуло повстання, а в
1441 р. селянський рух, що розпочався в Північній Ютландії, швидко поши¬
рився на інші області. Проте найбільшим і найуспішнішим було повстання
1501 р., в якому головною рушійною силою стало норвезьке селянство, очо¬
люване Кнутом Альфсеном. Норвезькі селяни вщент розбили данські вій¬
ська. Здавалося, данському пануванню в Норвегії наступив кінець. Але пар¬
тія біглерів, побоюючись активності народних мас, пішла на угоду з данськими
феодалами і таким чином загальмувала справу національного визволення
своєї країни.
КУЛЬТУРА СКАНДИНАВІЇ
Розвиток культури у Скандинавських країнах ішов своєрідним шля¬
хом. В архітектурі Скандинавії в Середні віки існував селянський напря¬
мок. Збереглися рідкісні архаїчні пам'ятки середньовічного дерев'яного
зодчества трьох північних країн. Ця архітектура знайшла свій яскравий

Історія середніх віків
вираз у дерев'яних церквах Норвегії XII
- XIII ст., що зберегли народні традиції
глибокої давнини (наприклад, церква в
Боргунді, XII ст.). Для данських культо¬
вих споруд характерні круглі кам'яні
церкви (наприклад, церква на о. Борк-
хольм, XI ст.).
Різьблення по дереву стало одним з
найпоширеніших видів мистецтва скан¬
динавських країн у Середні віки. Хрис¬
тиянська релігія тривалий час залиша¬
лася чужою народним масам північних
регіонів, тому в сюжетах дерев'яного різьб¬
лення, що прикрашало церкви відобразил ися
язичницькі вірування скандинавів (наприклад,
двері церкви в Уле, Норвегія, XII ст.).
Крім дерева, важливим будівельним матері¬
алом служив камінь. Н айвидатнішими архітек¬
турними пам'ятками з каменю стали собори
готичного стилю, збудовані в Швеції і Данії (на¬
приклад, собор у данському м. Роскільді, XV ст.).
Будували їх архітектори із сусідніх країн - Фран¬
ції і Німеччини. Тому готичне мистецтво Сканди¬
навії рідко бувало яскравим, різноманітним і са¬
мобутнім. І все ж деякі середньовічні пам'ятки
скандинавських країн вражають своєю оригі¬
нальністю і, особливо, масивністю та своєрідною
північною суворістю.
Собор у Роскільді (Данія)
Питання для контролю:
Визначте особливості розвитку скандинавських країн.
Охарактеризуйте процес феодалізації Данії.
Проаналізуйте політичний устрій Данії.
Як ішов процес феодалізації Швеції?
З'ясуйте характерні риси політичного розвитку Швеції.
Назвіть особливості соціального устрою Норвегії.
Як проходив розвиток Норвегії під владою данських королів?
Дайте характеристику найвидатніших культурних пам'яток серед¬
ньовічної Скандинавії.
Кам'яна церква на о. Борнхольм
(Данія)

УГОРСЬКЕ КОРОЛІВСТВО Лекція
в х - XV ст. 15
ерші відомості про територію, розселення, заняття, суспіль¬
ний устрій і військове мистецтво угорців дійшли до нас з
іноземних джерел (твори візантійських імператорів Лева
Мудрого і Константина Багрянородного), а спустошливі на¬
г іти на Німеччину і Східну Францію угорських племен описані в багатьох
німецьких анналах і хроніках. І лише коли в Угорщині почали розвиватися
ранньофеодальні відносини і держава, з'явилася необхідність у своїх писа¬
них законах і пам'ятках, які, аналогічно варварським правдам, писалися
латинською мовою і оформлялися як закони.
Перший король Іштван І видав дві книги законів: першу, у 35 главах, -
зразу ж після коронування, другу, в 21 главі, - в наступні роки правління.
Закони зміцнювали королівську владу, захищали приватну власність тощо.
Доповнювали їх повчання християнського короля своєму синові «Про упо¬
рядкування звичаїв».
Інший етап розвитку угорського суспільства відображений в законах
ґ~\адислава І (1077 - 1095 рр.) з трьох книг, в яких простежується диферен¬
ціація населення країни і встановлюється пока¬
рання за порушення прав приватної власності.
Закони Іштвана і Владислава дійшли до нас у
складі пізніших збірників XII ст.
Етап оформлення феодальної власності на
землю і станової структури угорського суспільс¬
тва зафіксований в законах короля Калмана (1095
-1116 рр.) у двох книгах з 99 глав. Вони свідчать
гтро розвиток транзитної торгівлі і грошових від¬
носин, оскільки податки і штрафи збиралися уже
готівкою, а не худобою.
Розвиток феодальних відносин на місцях ві¬
дображений в королівських пожалуваних грамо¬
тах, урбаріях і статутах монастирських капіту-
т:з. звітах управляючих, королівських указах
тощо. Усі вони відзначають постійне зростання
панщини и інших повинностей.
Калман І Книжник

Історія середніх віків
З історії міст важливими є міські хартії, починаючи з XIII ст. (м. Секеш-
фехервар, Буда, Шельмецбан та ін.), цехові статути, акти майнових опе¬
рацій, листи міської влади, характерні з XV ст. Наприклад, надзвичайно
важливий документ 1405 р., прийнятий нарадою представників угорських
міст, де визначалися податки з міського населення, закріплялися права міст
на безмитну торгівлю в країні, обмежувалися права іноземних купців.
Важливою пам'яткою XIII ст. є «Золота булла» Андраша II, що склада¬
лася з 33 глав, була виготовлена в 7 екземплярах, але всі вони втрачені;
текст зберігся лише в копіях, найдавніша з яких датується 1318 р. А поси¬
лення влади магнатів і церкви відображені в законах XIII ст. Андраша II
(1231 р.), Бели IV (1267 р.), Андраша III (1290 р.), виданих у формі постанов
сеймів. Особливо цінним щодо цього є прийнятий 1351 р. при Лайоші І
Анжуйському «Єдиний декрет», що оформив угоду короля з феодалами,
які отримали землю в монопольну власність і судову владу над селянами. А
зміцнення королівської влади відображено у «Великому декреті» 1486 р.
Матяша Корвіна, надрукованому для всієї країни. Проте після смерті Ма-
тяша магнати добилися відновлення своїх прав («Великий декрет» Влади¬
слава II, 1492 р.).
Найдавніші угорські аннали належать до часів запровадження христи¬
янства (наприклад, Секешфехерварські аннали за 997 - 1 127 рр., Пожонські
за 997 - 1203 рр.), хоча більшість дійшла до нас лише в уривках у складі
пізніших текстів. У XII - XIII ст. на їхній основі з'являються перші хроніки
у церковних центрах. Вірогідно, найдавнішою угорською хронікою було
«Діяння угорців» невідомого автора (можливо, ченця Демешського абатст¬
ва), складене в XIII ст., а згодом втрачене. З його праці'черпали свідчення
усі літописці.
До нас дійшла інша хроніка під назвою «Діяння угорців» анонімного
нотаріуса короля Бели III (1 172 - 1 196 рр.), складена наприкінці XII ст. Вона
містить свідчення про розселення угорців, підкорення слов'янських пле¬
мен, війни із сусідами, народні легенди і перекази.
Хроніка клірика короля Владислава IV (1272 - 1290 рр.) Шимона Кезаї
«Діяння гуннів і угорців» доведена до 1280 р. Автор виводить угорців
від гуннів. Серед інших хронік виділимо Дубніцьку хроніку, доведену до
1356 р. з додатками до 1479 р., Заграбську і Варадську хроніки (до 1342 р.),
римовану хроніку, приписану Генріху фон Мюгельн (до 1 332 р.), Віденську
ілюстровану хроніку, написану близько 1358 р. Однією з перших друко¬
ваних книг в Угорщині була анонімна хроніка від найдавніших часів до
1458 р., надрукована у 1473 р. у Буді (отримала назву Будська).
При дворі Матяша Корвіна розвинувся гуманістичний рух. Тут жив
видатний хроніст Угорщини, протонотарій короля Іоан Туроці. Його «Хро¬
ніка угорців» доведена до 1464 р. і містить багатий матеріал з історії селян¬
ських і міських рухів.
Доповнюють матеріал з історії Угорського королівства XIV - XV ст.
грамоти, листи, міжнародні договори, дипломатична кореспонденція тощо.

Лекція 15 Угорське королівство в X — XV ст.
1
УТВОРЕННЯ РАННЬОФЕОДАЛЬНОЇ УГОРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Угорська держава утворилася в П івденно - Східній Європі наприкінці
ГХ ст. У 896 р. угорські племена під натиском печенігів проникли з причорно¬
морських степів через карпатські перевали у Середнє Подунав'я і з часом
осіли там. Вони належали до фінно-угорської мовної групи. їхню прабатьків¬
щину локалізують у басейні Середнього Поволжя, рік Ками і Білої. У при-
азовсько-донські степи вони прийшли з передгір'я Південного Уралу. У
середині І тис. угорці потрапили у причорноморські степи. Вони були ще
кочівниками-скотарями і зберігали чітко риси родо-племінного побуту: по¬
ділялися на 7 племен, або орд, племена поділялися на роди (всього було 108
родів). Спосіб життя їх теж нагадував побут азійських кочівників. Головною
їжею були молоко і м'ясо. Чоловіки більшу частину часу проводили верхи.
Угорці тривалий час жили під владою різних
тюркських народів, запозичили багато з їхньої ма¬
теріальної культури, вірувань, політичної органі¬
зації і мови. На них поширилася назва одного з
тюркських племен - оногурів і, видозмінившись
(лат. Ниидатв), закріпилася за ними в європейсь¬
ких мовах. Самі себе вони називали мадярами.
Через Карпати перейшло 7 племен, які уклали
між собою кровний союз угорських племен, до яких
приєдналися ще 3 племена тюрків-тсабаргв. Серед
вождів племен виділялися Альмош і Арпад, під
керівництвом яких угорці і почали завойовувати
території Середнього Подунав'я. Особливо виділяв¬
ся Арпад, від якого веде свій початок князівська,
а згодом і перша королівська династія Угорщини -
Арпади (правили до 1301 р.). Угорці зайняли перш
за все зручні для пасовищ рівнинні і степові райо¬
ни Великої Дунайської низовини і Трансільванії,
але поступово, мирним шляхом або за допомогою
зброї, розселилися по всьому Карпатському басей¬
ну. Вони витісняли або ставили у залежне стано-
Арпад
зище місцеве різноплемінне населен¬
ня, яке складалося з германізованих
кельтів, романізованих даків і різних
слов'янських племен.
Угорські племена розселялися
окремо і жили самостійно одне від од¬
ного. Кращі землі - по Дунаю, на пів¬
день від нинішньої столиці Угорщини,
- дісталися Арпаду і його роду. Упро¬
довж X ст. угорці хоча й переходили
до землеробства, все ж продовжували
Вудила зі слов'янських і угорських
поховань

Історія середніх віків
широко займатися ско¬
тарством. Вдосконалю¬
валося і їхнє військове
мистецтво. Тактика не-
очікуваних рейдів лег¬
кої, озброєної стрілами
кінноти, подібна до так¬
тики арабів, тривалий
час тримала в напрузі
всю Європу і Візантію.
Угорці грабували і спу¬
стошували Північну
Італію, Прованс, Схід¬
ну Францію, Південну
і Західну Німеччину,
Іспанію і Ютландію
тощо. І лише німецькі
королі Саксонської династії - Генріх І Птахолов і Оттон І - зуміли розбити
угорців у битвах при Мезенбурзі (933 р.) і на р. Лех (955 р.). Після цього
вони припинили набіги на Захід, стали більш осілими і в їхнє середовище
почало проникати християнство. Угорці стали посилено займатися земле¬
робством, запозичили у місцевих слов'янських племен сільськогосподарсь¬
ку техніку, домашні породи худоби, облаштування селянського двору і куль¬
тивовані слов'янами зернові культури. В угорську мову увійшло багато
слов'янських слів, що стосувалися землеробс¬
тва, скотарства, садівництва, городництва, ре¬
месла, домашнього побуту, сімейних відносин
і адміністративного устрою. У ході експансії
угорських королів, а також міграцій слов'ян¬
ський елемент посилювався. Під владою угор¬
ців у різний час були предки словаків, хорва¬
тів, словенців, сербів і русинів.
У ході розселення і осідання на нових зем¬
лях, а також грабіжницьких походів виникала
майнова і соціальна нерівність, відносини вла¬
ди і підпорядкування - формувалися переду¬
мови для утворення держави. Засновником
угорської держави вважають Іштвана І Свя¬
того (близько 970 - 1038 рр.), або Стефана І,
прямого нащадка Арпада. Придушивши спро¬
тив племінної знаті і знищивши своїх супер¬
ників у боротьбі за верховну владу, він зумів
об'єднати в єдину державу усі племінні тери¬
торії. У 1000 р. він проголосив себе королем.
Побоюючись потрапити у залежність від силь-
Іштван І Святий
Завойовницькі походи угорців у IX - X ст.

Лекція 15 Угорське королівство в X — XV ст.
них тоді німецьких імператорів, які чинили від¬
чутний тиск на молоду державу, Іштван І прий¬
няв корону від папи Сильвестра II. Через цей факт
папи неодноразово претендували на сюзеренітет
стосовно Угорщини. Але в той же час це послу¬
жило відправною точкою для формування у більш
пізній час дуже важливої в політичній історії се¬
редньовічної Угорщини теорії «святої корони»,
згідно з якою римський первосвященик отримав
корону через ангелів від Бога, а тому саме коро- К.орона угорських королів
лівство і корона ніби знаходилися під небесним
покровительством. У періоди послаблення королівської влади цю концеп¬
цію з вигодою для себе використовували угорські барони. Не коронований
святою короною» («короною св. Іштвана») монарх не вважався законним.
Саме при Іштвані І християнство в Угорщині остаточно було оголошено
державною релігією. Хрещений в дитинстві, король насаджував у країні
релігію католицького зразка. При ньому церква набула організаційних форм.
Були засновані 2 архієпископства (Естергомське і Печське), з'явилися пер¬
ші десять єпископів, монастирі. Піддані королівства зобов'язувалися пла¬
тити церковну десятину і будувати парафіяльні храми. Церква отримала
численні земельні пожалування, перетворившись у великого землевласни¬
ка в королівстві. Слід відзначити також цікавий факт, що серед неугорсь-
кого населення країни було поширеним православне християнство.
Король володів більш як половиною земель королівства. На них було
утворено 45 королівських округів - комітатів (тобто графств), військово-
адміністративними центрами яких ставали королівські замки. Очолювали¬
ся комітати призначеними королем ішпанами (видозмінене слов'янське слово
жупан»), які походили як і з місцевої, так і з угорської, колишньої племін¬
ної, знаті. Ішпан скликав ополчення, збирав податки на користь короля,
зиконував судові функції. З б удов ані замки для резиденції ішпанів досить
швидко перетворювалися в міста. Родові території поступово потрапляли
під королівську юрисдикцію, і до середини XII ст. число королівських комі¬
татів зросло до 70.
При Іштвані І почали формуватися державні інститути і чини серед¬
ньовічної Угорщини. Вищим дорадчим органом при королі стає Королівська
рада, що складалася з ішпанів, прелатів і вищих палацових чинів. Першою
посадовою особою в державі був придворний ішпан (надор, або палатин),
довірена особа короля. Спочатку він вирішував спори, що виникали при
дворі, а згодом став заміщати короля в суді і при вирішенні військових або
інших загальнодержавних питань. Допомагав надору двірцевий суддя, який
згодом перетворився в головного суддю королівства. Іншою не менш важ¬
ливою фігурою в державі був примас угорської церкви - Естергомський
архієпископ, який з XIII ст. очолив королівську канцелярію як канцлер. Усі
ці зміни в державі були оформлені королівськими законами XI - початку
XII ст.

Історія середніх віків
ПРОЦЕС ФЕОДАЛІЗАЦІЇ УГОРЩИНИ І ВНУТРІШНІ
УСОБИЦІ XI - ПОЧАТКУ XIII СТ.
У XII - XIII ст. Угорщина остаточно перетворилася у феодальну дер¬
жаву, хоча процес формування основних структур феодального суспільст¬
ва затягнувся до XIV ст. Характерно, що феодалізм тривалий час викликав
різку опозицію з боку не лише народних мас, але й частини угорської знаті,
яка не відразу порвала зі старими п атріархальн о - р о д овими традиціями.
Найбільш яскраво протест проти феодалізму проявився в ряді повстань і
міжусобних війн, що відбувалися в Угорщині впродовж усього XI ст. під
гаслом боротьби за стару язичницьку віру проти нової християнської. Лише
наприкінці XI ст. католицька церква врешті міцно закріпила свої позиції в
королівстві.
Потребуючи політичної підтримки європейських феодалів, угорські ко¬
ролі залучали на службу не лише німецьке духовенство, але й німецьких
рицарів, надаючи тим і іншим великі земельні пожалування, особливо після
одруження Іштвана на баварській принцесі. У XII - XIII ст. розпочалася і
німецька колонізація угорських земель, заохочувана місцевими королями.
Виникли райони компактного розселення баварців, саксонців, швабів, най-
численніші в Трансільванії. Саме остання виглядала особливо різнобарвно в
етнічному відношенні. Окрім угорців і німців там поселилися секеї (секлери)
- народ тюркського походження, який омадярився. З XII ст. письмові дже¬
рела серед жителів Трансільванії згадують предків румунів - влахів-пас-
тухгв, кількість яких постійно зростала. Помітний слід в етнічній історії
Угорщини залишили кочівники-половці (купи) і алани {яси), поселені на
початку XIII ст. угорськими королями у степових районах королівства.
На родючих рівнинах Дунаю і Тиси створюються і численні помістя ве¬
ликої угорської знаті - баронів і єпископів, а також володіння дрібних рица¬
рів. Посада ішпана не лише ф е одалізу єть ся, але й стає спадковою. А землі,
пов'язані з цією посадою, перетворюються у фамільні землі великих феода-
лів-магнатів. Угорське селянство у правовому відношенні було досить стро¬
катим. Його статус визначався не лише походженням, але й тим, на чиїх
володіннях воно проживало. Найкра¬
щим було становище залежного насе¬
лення на королівських землях, але всю¬
ди простежувалися одна тенденція:
зменшення статусу вільних і підвищен¬
ня статусу нащадків рабів (сервів і лі-
бертинів). Кріпосне селянство, яке спо¬
чатку складалося винятково з рабів,
захоплених угорцями під час їхніх чи¬
сленних війн, стало все більше попов¬
нюватися розореними вільними селя-
нами-общинниками з угорців. Угорщина
перетворювалася в країну особливо
Угорські селяни вносять десятину

Лекція 15 Угорське королівство в X — XV ст.
От
1
«3
р м о
жорстокого кріпосного права у зв язку з нама¬
ганням феодалів якомога вигідніше використа¬
ти свої родючі землі. Основна різниця між осо¬
бисто вільними і залежними полягала в тому,
що перші володіли правом вільного переходу і
виконували фіксовані повинності. У найбільш
привілейованому становищі знаходилися госпг-
ти - селяни, яких приймали землеробами на
пільгових умовах. У своїх общинах вони самі обирали суддів і спільно вноси¬
ли сеньйоріальні платежі, що були значно меншими, ніж у звичайних віль¬
них селян. Одним із важливих показників вільного статусу в Угорщині вва¬
жалося несення військової служби, що могла замінюватися платежами.
Економічному пожвавленню Угорщини сприяли хрестоносці, які під час
хрестових походів на Схід проходили через територію країни. Почали роз¬
виватися міста і міське ремесло. Угорська пшениця, худоба, м'ясо й інші
сільськогосподарські продукти знаходили широкий і вигідний збут. А все
це вело до посилення кріпосного утиску і збільшення кількості кріпосних.
Помітну роль у формуванні знаті і феодальних інститутів, крім інозем¬
ців, відіграла військова верства. У неї входили вільні угорці, які несли вій¬
ськову службу в королівських замках, і неугорська знать. На заклик короля
вони виступали у похід під керівництвом королівських ішпанів. Іншу кате¬
горію воїнів складали сервгєнти, які знаходилися
порядкуванні короля і воювали під його прапором.
до складу феодального стану.
Угорщина в XI - XIII ст.
у безпосередньому під-
Згодом усі вони ввійшли
Формування основ
феодального ладу су¬
проводжувалося і жор¬
стокими міжусобицями.
При династії Арпадів
королівський трон, як
правило, передавався
по чоловічій лінії. При
цьому чергувалися
принципи успадкуван¬
ня трону то старшим у
роді (братом короля), то
старшим сином короля.
Це приводило до бо¬
ротьби за трон усере¬
дині правлячої династії.
Після смерті Іштвана,
який помер бездітним,
в Угорщині з 1038 до
1070 р. помінялося 7
королів, і лише один із

Історія середніх віків
них помер природною смертю. З міжусобиць корис-
талася феодальна знать (барони, магнати). І коли зі
вступом на престол Андраша II (1205 - 1235 рр.)
братовбивчим чварам на деякий час поклали край,
виявилося, що королівський земельний фонд істотно 1
скоротився, а створена Іштваном система королівсь¬
ких комітатів зруйнована. У приватні руки потра¬
пили цілі комітати, а в тих, що залишилися ще в
короля, військово - адміністративна організація не
справлялися зі своїми функ¬
ціями. Арпади, на відміну від
тогочасної Західної Європи,
жалували земельні володіння
довічно, без усіляких вимог.
Тому наймогутніші з магнатів ставали фактично не¬
залежними від королівської влади.
Магнати ворогували не лише з королем, але й
між собою. Свого апогею конфлікт баронів з королів¬
ською владою досягнув при Андраші II. Ситуація
ускладнювалася тим, що Андраш і його дружина Гер¬
труда, баварка, патронували іноземцям. Тому баро¬
ни, очолювані надором Банком, організували в 1213 р.
змову і за відсутності короля (під час його полюван¬
ня) вбили королеву і найненависніших її наближених
з числа іноземців. Сила угорських магнатів настіль¬
ки зміцніла, що Андраш II не посмів по - справжньо -
му розправитися зі змовниками.
Андраш II
Угорський воїн
«ЗОЛОТА БУЛЛА» I2Z2 Р.
Посилення магнатів і розпад системи королівських комітатів загрожу¬
вали перш за все становищу вільних дрібних і середніх землевласників, які
без королівського захисту опинялися безпорадними перед владою і зло¬
вживаннями світських і духовних баронів. Невдоволення цих суспільних
груп і було спрямоване як проти магнатів, так і проти короля, нездатного
захистити своїх підданих. Невдалий похід короля Андраша II на Схід (під
час П' ятого хрестового походу) і поразка у боротьбі з Галицько - Волинсь-
ким князівством (докладніше про це далі) привели до повстання проти ко¬
роля рицарів і значної частини великих баронів. Очолили рух представни¬
ки тієї частини аристократії, яка не мала тісних контактів з королівським
двором і була обділена пожалуванням. Вимушений капітулювати перед
повсталими феодалами (у цей час відбувалися і виступи селянства в краї¬
ні), Андраш II підписав у 1222 р. важливий політичний документ, відомий
під назвою «Золота булла».

Лекція 15 Угорське королівство в X — XV ст.
З'явившись дещо пізніше після видан¬
ня в Англії Великої хартії вольностей «Зо¬
лота булла» в цілому відображала ту ж тен¬
денцію феодалів - забезпечити постійний
контроль над королівською владою, аж до
права феодальної війни проти короля, якщо
він не буде виконувати обіцянок, даних у
буллі. Більша частина статей цього доку¬
мента була спрямована проти зловживань
короля і магнатів. Так, заборонялося пожа-
лування цілих комітатів приватним особам
: обмежувався вплив іноземців. Подібно ан¬
глійським баронам 1215 р., угорські магна¬
ти у деяких статтях робили великі поступ¬
ки рицарям, які отримали значний вплив у
:.гісцевому самоврядуванні («община комі-
тату»), обмежувалися права безпосеред¬
ніх начальників рицарів - ішпанів. Рицарі
звільнялися від податків, а їхні землі ви¬
знавалися спадковими. Це були так звані
гервієнти, які склали пізніше основу угорського дворянства. Заборонялося
затримувати їх без законної постанови судді; вони отримували винагороду
за військову службу королю (за винятком випадків, коли на країну напада¬
ли зовнішні вороги).
Проте, ідучи на поступки дрібним феодалам, знать не випускала зі сво¬
їх рук керівного впливу у політичних справах королівства. У «Золотій бул¬
лі» знайшов деякий вираз рух збережених до того часу вільних селян Угор¬
щини, які несли військову службу в комітатах. Булла обіцяла цій категорії
населення збереження особистої свободи і захисту від свавілля магнатів. У
той же час «Золота булла» не зробила жодних поступок містам, що були
розвинуті в той час в Угорщині ще слабо і заселені переважно іноземними
- німецькими, частково італійськими - переселенцями. її вузько дворянсь¬
кий характер щодо цього повністю співпадав зі змістом польських Нешав-
ських статутів. Так само, як і в Польщі, угорський сейм отримував харак¬
тер вузько станового феодального представництва без участі не лише селян,
але й міщан.
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УГОРСЬКОГО
КОРОЛІВСТВА В XII - XIII СТ.
МОНГОЛО-ТАТАРСЬКЕ НАШЕСТЯ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ
Якщо в перші століття після утворення королівства країна вимушена
була боротися за виживання, особливо проти сильних німецьких імперато¬
рів, то з XII ст. зміцніла Угорщина сама переходить до зовнішньої експан¬

Історія середніх віків
Ласло І Святий
вав усі можливі засоби
ломатичних, щоб витіснити Угорщину з Балкан і
підкорити її. Після невдалих спроб вступити в
союз проти Угорщини
сії. Наприкінці XI - початку XII ст. угорські ко¬
ролі Ласло І і Калман І підкорили Словенію і
Хорватію, хоча ті зберегли автономію. Тоді ж
влада угорських королів поширилася на примор¬
ську Далмацію з її багатими торговими центра¬
ми. У результаті Угорщина отримала собі супер¬
ника в особі Венеції. У 1136 р. Бела II оголосив
себе королем Боснії. Просуваючись на Балкани,
Угорське королівство
зіткнулося з Візантій¬
ською імперією. Візан¬
тійський імператор
Мануїл І використову-
від військових до дип-
1
Бела II
Бела III
з німецьким імперато¬
ром Фрідріхом І Бар¬
бароссою, він усиновив
і виховав при своєму
палаці угорського
принца Белу (майбутнього Белу III) як свого спад¬
коємця. Проте цей теоретичний план об'єднання
держав не був реалізований.
З XI ст. угорські
королі намагалися ово¬
лодіти Галицько-Во¬
линською Руссю (в
угорських літописах -
Ладомерія, від назви
міста Володимира Во¬
линського). Наприкінці
XII ст. вони активізували свої дії в цьому напрям¬
ку, здійснивши ряд походів. Угорські королі не
раз оголошували себе «королями Галича», хоча з
ними успішно вів боротьбу князь Данило Галиць¬
кий. Із середини XIII ст. Угорщина вимушена була
відмовитися від планів підкорення Галицько-Во¬
линського князівства. Угорські королі в XIII ст.
брали активну участь і в хрестоносному рухові
(уже згадуваний П'ятий хрестовий похід).
Син Андраша II Бела IV (1235 - 1270 рр.) зро¬
бив спробу обмежити самостійність магнатів і
повернути втрачені королівські комітати, чим на-
Бела IV

Лекиія 15 Угорське королівство в X — XV ст.
лаштував проти себе значну ча¬
стину угорської аристократії. Це
було особливо небезпечно в умо¬
вах татарської загрози, що насу¬
валася зі Сходу. Після завоюван¬
ня Києва величезні полчища
Батия, зустрівши слабкий опір,
вторглися в Угорщину. Даремно
королівські посланці, за старо¬
винним звичаєм, об'їжджали кра¬
їну із закривавленими мечами,
скликаючи феодалів у похід. Вій¬
сько збиралося дуже повільно. Загін угорських воїнів
Нарешті 11 квітня 1241 р. на р. Сайо (при впадінні її в Тису) поблизу с. Мохі
на півночі королівства доволі велике угорське військо зустріло монголо-
татар. Це була одна з найтрагічніших і пам'ятних битв в історії середньо¬
вічної Угорщини. Батий майже повністю знищив армію Бели IV. Загинули
надор, обидва архієпископи, багато представників знаті. Сам король залед¬
ве врятувався з двором і залишками війська у Далмації. Після цього Пешт
і Гран, найбільші тодішні угорські міста, монголи пограбували і спалили.
Таким чином, у XIII ст. угорці уже не могли протистояти тактиці стрімких
набігів кочівників, яку так успішно застосовували самі проти Західної Єв¬
ропи з X ст.
Проте Батий не залишався тривалий час в Угорщині. Здійснивши спу¬
стошливий рейд країною, татари влітку 1242 р. раптово покинули межі
королівства. Опір русичів татарському пануванню змусив Батия не розпо¬
рошувати сили, а зосередити їх винятково у Східній Європі проти руських
земель.
Монголо-татарське нашестя, незважаючи на кор откотерміновість, все
ж завдало величезної шкоди Угорщині. Завойовники залишили після себе
розорену і обезлюднену країну. «Подорожуючий міг їхати на коні впродовж
двох тижнів, не зустрічаючи житла», - описував ситуацію тодішній хроніст.
Соціальні наслідки монголо-татарського нашестя були ще значнішими. Воно
привело, з одного боку, до ще більшого розорення і закріпачення угорського
селянства, а з іншого, посилило німецьку колонізацію. Німецькі поселенці,
переважно з Баварії, частково Саксонії, заселили велику кількість пустую¬
чих земель в Угорщині. Багато німецьких колоністів поселилися в горах
Трансільванії і сприяли розробці там різноманітних руд (особливо срібла).
З другої половини XIII ст. був даний могутній поштовх зростанню міст.
Бела IV заохочував будівництво укріплених поселень і надавав їх населен¬
ню широкі пільги. Такі міста швидше виникали у привілейованих общинах
госпітів-німців (Пешт, Кашша, або сучасн. Кошице, Льоче, або сучасн. Лево-
ча), а також на основі королівських замків (Естергом, С е к е ш ф е х е рв ар , Буда,
Дьєр, Шопрон, Пожонь, або сучасн. Братислава). Утворені міста мали ста¬
тус вільних королівських міст, їх самоврядування обмежувалося королівсь¬

Історія середніх віків
кою адміністрацією. Проте характерною
рисою цих міських поселень стало перева¬
жання в них німецького етнічного елемен¬
ту. Угорщина отримала інородне німецьке
або напівнімецьке місто. Колоністи захопи¬
ли в свої руки гірничу справу, ремесла і
торгівлю. Це ще більше затримувало в Угор¬
щині процес формування міського стану,
сприяючи засиллю угорських феодалів у
політичному житті країни.
Невдачі угорців у боротьбі з татарами
показали слабкість оборони і військової ор¬
ганізації королівства. Бела IV вирішив роз¬
горнути будівництво Кам'яних фортець.
Оскільки державна скарбниця не в змозі
була справитися з цим завданням, він повер¬
нувся до практики роздачі земель магна¬
там. І в другій половині XIII ст. королівство,
як за два століття до того Західна Європа,
покрилося замками, що привело до посилення влади магнатів. Цьому спри¬
яло і встановлення системи сеньйоріально-васальних зв'язків. Виник інсти¬
тут фамглгарїгв: вільні воїни - з емл ероб и, які раніше залежали безпосеред¬
ньо від короля, вимушені були переходити на службу до баронів і прелатів.
Палац в Естергомі
УТВЕРДЖЕННЯ АНЖУЙСЬКОЇ ДИНАСТІЇ
В УГОРЩИНІ ТА її ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА
Зі смертю в 1301 р. Андраша III в Угорщині припинила існування міс¬
цева династія Арпадів. Останні королі цієї династії не в змозі були справи-
тися зі свавіллям баронів. Країна фактично склада¬
лася з ряду майже самостійних володінь. Наприклад,
надор Мате Чак, який володів 12 комітатами на пів¬
ночі країни, мав свій двір, при якому дублювалися
найвищі державні посади (надора, канцлера тощо).
Настав період міжцарів'я. Ворогуючі магнатські
угруповання обрали зразу трьох королів з іноземців,
які знаходилися в родинних зв'язках з Арпадами. І
лише в 1308 р. на престол обрали представника іта-
лійсько-анжуйської династії, який при підтримці папи
утвердився на угорському троні. Карл Роберт (1310
- 1342 рр.) був представником неаполітанської гілки
Анжуйської династії і законним королем став лише
після третьої коронації, коли йому нарешті вдалося
здобути «корону св. Іштвана». Він зміцнив матеріаль- Андраш III

Лекція 15 Угорське королівство в X — XV ст.
ш і політичні засади королівства, підкоривши своїй
владі всю країну. Землі політичних противників
конфіскували, до короля повернулися більше поло¬
вини королівських замків і п'ята частина земель ко¬
ролівства. Карл Роберт роздавав ці замки і землі вір¬
ним йому людям, створюючи нову аристократію.
Особливість цих пожалувань полягала в тому, що
здебільшого вони пов'язувалися з призначенням на
вищі державні посади. По суті їх можна порівняти з
бенефіціальною системою, що в тогочасній Західній
Європі уже стала анахронізмом. Згодом окремі іш-
панства перетворилися в спадкові при певних поса¬
дах. Слухняна спочатку королю нова знать з часом
стала протиставляти себе центральній владі напри¬
кінці XIV ст. Карл Роберт провів і грошову реформу,
замінивши в обігові численні типи місцевих сеньйо-
ріальних і іноземних монет повноцінним королівсь¬
ким золотим флорином.
і : і д
Карл Роберт
і Реформи Карла Роберта заклали основи і за¬
безпечили успіх правлінню його сина Лайоша І (1342
- 1 382 рр.), який деякий час займав і польський пре¬
стол (з 1370 р.). Королі Анжуйської династії актив¬
но використовували старі і шукали нові джерела
прибутків. Розцвіло господарське життя королівст¬
ва. Збільшився видобуток коштовних металів - сріб¬
ла і золота. Через кордони в обох напрямках ішов
потік транзитних товарів. Щоб взяти ці багатства
під контроль держави,
були встановлені королів¬
ська гірнича і митна ре¬
галії. У державі ввели і
перший регулярний пода¬
ток - із селянського дво¬
ру («з воріт»).
Під покровительством королівської влади ви¬
никали все нові королівські міста, що поступово
перетворювалися у значні промислові і торго¬
вельні центри. Пешт і Буда - два великих міста на
протилежних берегах Дунаю - уже тоді вражали
подорожуючих своїми розмірами і торговельними
ярмарками. Трансільванські міста (Семигороддя)
стали важливими центрами гірничої промислово¬
сті І все ж міський розвиток відставав від Захід¬
ної Європи. Угорські міста були в основному тор¬
товими центрами і концентрувалися на транзитних
Лайош І Великий
Коронаційна церква
в Буді XIII - XIV ст.

Історія середніх віків
шляхах поблизу ко¬
рдонів королівства. У
глибині країни виня¬
ток складала лише
Буда. Не випадково в
XIV ст. вона перетво¬
рилася в економічний
і політичний центр
королівства, куди пе¬
ренесли свою рези¬
денцію королі.
У XIV ст. щ е бі¬
льших масштабів
набрала внутрішня
колонізація, що пе¬
реважно здійснюва¬
лася за рахунок при¬
булих переселенців
із-за меж країни. В
умовах, коли міста
не могли повністю
здійснювати координацію внутрішньогосподарських зв'язків, це завдання
брали на себе торгові села, так звані «аграрні міста», кількість яких до
XV ст. досягла 800. Населення цих ринкових містечок виготовляло продук¬
цію на продаж. Королі надавали їм подібні до міських привілеї.
Значних успіхів у державі досяг розвиток скотарства і виноградарства,
продукція яких з XIV ст. набула експортного характеру. З одного боку,
успіхи у розведенні великої рогатої худоби визначалися географічними
умовами країни (степові райони і лукові землі в долинах Дунаю, Тиси і їх
притоках), а з іншого, розвиток скотарства і виноградарства повпливав на
господарський устрій села і структуру земельної власності. В районах пе¬
реважання цих галузей сільського господарства менш поширювався домен.
Проте і в зернових зонах у XIV - XV ст. доменіальне господарство не утвер¬
дилося через достаток землі і відносно малу густоту населення.
ЗМІНИ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ УГОРСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА У XIV - XV СТ.
Угорське селянство до XIV ст. набуло єдиного правового статусу. Воно
складалося зі спадкових держателів землі, які володіли особистою свобо¬
дою, правом переходу, платили повинності грішми, а також продуктами.
Типовою фігурою угорського села був повнонадільний селянин, який утри¬
мував достатній для самостійного господарювання земельний наділ. Саме
наділ і став одиницею оподаткування. Проте з XV ст. починається поділ

Лекиія 15 Угорське королівство в X — XV ст.
селянських земель, тому зростає число П1В-
: чв ер тьнад і ль ників і з'являються беззе¬
мельні селяни. Але оскільки повинності і по¬
датки збиралися, як правило, з орної землі,
більша частина додаткових джерел селян¬
ських прибутків, пов'язаних зі скотарством,
ремеслами і торгівлею, залишалася в їхньо¬
му розпорядженні. Через це матеріальне
становище селянства у XIV - першій поло¬
вині XV ст. було стабільним.
Видобуток коштовних металів, зростан¬
ня міст і зміцнення державних фінансів дали
можливість королям Анжуйської династії
посилити свою владу. Вони навіть переста¬
ли скликати сейми і розширили владу сво¬
їх чиновників. Проте у 1351 р. Лайош І ви¬
мушений був підтвердити статті «Золотої
булли» про скликання регулярних сеймів.
Королівський декрет вперше регламентував у межах королівства селянські
повинності на користь феодалів. Ним же було декларовано, що власниками
землі в Угорщині можуть бути лише ф е о д ал и - д в о р яни . Дворянські землі
: толошувалися невідчужуваними, а селянам заборонявся перехід з одного
місця проживання на інше без згоди землевласників. Цей декрет у першу
чергу повинен був допомогти дворянству, яке особливо сильно страждало
зід втеч селян у помістя великих феодалів, де рівень визиску був меншим.
Взагалі в XIV - XV ст. угорські королі послідовно проводили політику
підтримки дворянства, розраховуючи на нього в боротьбі з магнатами. Саме
декрет 1351 р. закріпляв права і привілеї дворянства і фактично констату¬
вав оформлення його в єдиний стан. Про це свідчить формула декрету, що
проголошувала рівноправність усіх раніше строкатих у правовому відно¬
шенні груп дворянства: «Істинні
дворяни, які проживають на тери¬
торії країни... користуються однією
і тією ж свободою». Але все ж вер¬
хівку дворянства (власників 10-40
сіл) від численних однодворових
дворян відділяла велика прірва.
Оформлене в окремий стан дво¬
рянство при підтримці королівської
влади могло ефективніше захища¬
ти свої інтереси перед магнатами.
Цим цілям і служили дворянські
комітати, що виникали ще в XIII ст.
на місці зникаючих королівських,
Влада надавала дворянам право в
Угорський король на троні
в оточенні придворних
Храм у м. Фоті

Історія середніх віків
межах комітетів мати свій суд, адміністрацію, фінанси й ополчення. Вищим
колегіальним органом були комітатські збори, в яких могли брати участь
усі дворяни комітату, який очолював призначений королем з числа відда¬
них йому баронів ішпан. Його заміщав віце-ішпан, який належав часто до
фаміліарію ішпана. В адміністрацію комітату входили судді, присяжні і но-
тарії, які регулярно переобиралися. Дворянські комітати ставали суперни¬
ками баронів на місцях, але не змогли їх подолати. А розвиток фаміліари-
тету привів до того, що магнатська і комітатська влади тісно перепліталися.
Таким чином, до кінця XIV ст. соціальна структура Угорського королів¬
ства остаточно сформувалася. Тогочасну Угорщину можна було назвати
дворянсько-селянською країною з поліетнічним населенням. Ряди феодалів
і селян рівною мірою поповнювалися за рахунок представників і інших на¬
родностей, які на своїх територіях користувалися привілеями і навіть де¬
якою автономією.
УПРАВЛІННЯ ТРАНСІЛЬВАНІЄЮ
Прикладом такої території була Трансільванія, управління якою мало
свої особливості. Трансільванські землі потрапили під владу угорців ще в
епоху «набуття батьківщини», а з часів Іштвана І там існувала комітатська
організація. Очолював сім трансільванських комітатів представник короля
- трансільванський воєвода, який володів широкими судовими, фінансови¬
ми і військовими повноваженнями і входив у число вищих посадових осіб
держави. З XIII ст. воєвода скликав Генеральні збори, на яких в основному
вирішувалися судові справи краю. А
Бела IV, намагаючись закріпити пра¬
ва на престол за своїм старшим сином
(майбутнім Іштваном V), оголосив його
своїм співправителем, герцогом, а зго¬
дом і королем Трансільванії, в резуль¬
таті чого статус цієї території в коро¬
лівстві тимчасово підвищився.
Послаблення королівської влади при
останніх Арпадах привело до того, що
воєводи Трансільванії, як і магнати ін¬
ших частин Угорщини, надовго стали
самостійними.
Ми уже відзначали, що територія
Трансільванії стала об'єктом колоніза¬
ційного руху, який перетворив цю ча¬
стину Угорщини в поліетнічний край.
Тому крім комітатів тут виникли се-
Житловий будинок в Угорщині кейські і саксонські округи, що не за¬
з готичними арками лежали від воєводи і мали велику са-

\екиія 15 Угорське королівство в X — XV ст.
Ж' гстійність. Вони управлялися особливими королівськими чиновниками -
лпланом секеїв і ішпаном саксонців. Секеї, правда, зобов'язані були нести
військову службу королю, але мали особливі привілеї: особиста свобода,
звільнення від податків і повинностей. До XV ст. вони жили родовим ладом.
Валахи Трансільванії традиційно займалися вівчарством. Угорські ко¬
ролі, особливо після монголо-татарського нашестя, охоче брали їх на при-
т.: рдонну службу. Вони жили общинами за своїм волоським правом. За
їіпськову службу їм надавалися привілеї, подібні до дворянських. Поступо¬
ві у валахів з'явилася знать, яка родичалася з угорською. Згідно з декре¬
те м Лайоша І 1366 р., рядові валахи за юридичним статусом прирівнювали¬
ся до залежного селянства, а привілейовані воїни - до дворянства.
Слід відзначити, що суспільно-політичні структури народностей, які
населяли Трансільванію, взаємодіяли між собою. Наприклад, у 1437 р. під
час повстання угорських і валаських селян, угорські дворяни, секеї і патри-
глат саксонських міст уклали між собою союз - так звану «унію трьох
члцш», спрямовану проти повсталих. Проте етнічно валахи не розчинилися
серед угорців і інших народностей Трансільванії. Більше того, в міру пере-
млпення з Балкан під тиском османів усе більшого числа валахів до Трансіль¬
ванії вони стали здійснювати значний вплив на етнічні процеси цієї про-
нп-ліії. Етнічному згуртуванню валахів у Трансільванії сприяла також їхня
приналежність до православної християнської церкви.
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА АНЖУЙСЬКОЇ ДИНАСТІЇ
ТА ПРИХІД ДО ВЛАДИ В УГОРЩИНІ ЛЮКСЕМБУРГІВ
Як і в попередні століття, зовнішня політика Угорського королівства
з лгзначалося активністю. Якщо при засновникові Анжуйської династії конф -
хткти з сусідами улагоджувалися мирним шляхом, то Лайош І за свої
ЇЛСЬКОВІ походи отримав прізвисько Великий, хоча більшість з них носила
ззантюрний характер. Принаймні так виглядали його походи в Неаполь і
війни з Венецією. А успіхи Лайоша І на Балканах (встановлення сюзерені-
лелу над Сербією, Боснією, завоювання частини Болгарії) вороже налашту¬
вали підкорені народи до Угорщини, що полегшило турецьке завоювання
лізострова згодом.
При Анжуйській династії розпочалося зближення Угорщини з Поль¬
щею і Чехією, що було оформлено договором на зустрічі трьох королів 1335 р.
з угорському м. Вишеграді. Союз мав військово-торговельний характер і
спрямовувалися перш за все проти австрійського герцога. У 1370 р. Лайош
І навіть зайняв польський престол, але це не привело до об'єднання обох
держав. А відносини з Чехією ускладнилися з того часу, коли німецьким
зглератором обрали чеського короля Карла І Люксембурга. Угорщина три¬
валий час виступала проти імператора, вишукуючи все нових союзників.
Зрешті-решт мрія про «Велику Угорщину» залишилася нездійсненою, але
після смерті Лайоша І королівство почало поступово розпадатися. Склада-

Історія середніх віків
ючись з об'єднань різноплемінних народів, в яких
угорці складали меншість, залишаючись у
цілому типово землеробською країною, монопо¬
лія влади в якій належала феодалам, Угорщина
не могла довго залишатися великою і політично
сильною державою. її піднесення мало тимчасо¬
вий характер.
З погіршенням міжнародної ситуації (відо¬
кремлення Польщі від Угорщини, успіхи осма-
нів на Балканах, невдачі у війнах з Венецією,
що намагалася оволодіти всім Адріатичним уз¬
бережжям і захопити далматинські міста) ста¬
новище королівства стало настільки небезпеч¬
ним, що воно змушене було обороняти свої землі
від іноземних загарбників. Турецька небезпека
змусила помиритися з Чехією, і в 1372 р. королі
домовилися про династичний шлюб між своїми
дітьми: дочкою Лайоша І Марією і сином Карла
Сигізмундом.
Відзначимо, що у горсько - польсько-че ське зближення при Анжуйській
династії, незважаючи на протиріччя і чвари, у цілому виявилося перспек¬
тивним. З нього розпочалося формування політичного блоку, який впро¬
довж більше як два століття серйозно впливав на розстановку сил у
Центральній Європі, особливо у часи правління династії Ягеллонів, яка утвер¬
дилася на престолі трьох королівств.
Після смерті Лайоша І у королівстві розпочалася громадянська війна
між ворогуючими баронськими лігами. Хоча перед лицем турецької загрози
вони визнали королем Сигізмунда (в угорській традиції Жигмонда), молод¬
шого сина німецького імператора Карла IV, ще в
1382 р., намагання урізати королівські повнова¬
ження ще декілька років розбурхувало країну. У
виступах баронів усе чіткіше проявлялися нові
риси. Вони відкрито рвалися до влади і намага¬
лися законодавчо закріпити свою перевагу над
королем. У період міжцарів'я придворна барон¬
ська рада наділила себе вищими владними пов¬
новаженнями і правила від імені «святої угорсь¬
кої корони», яка, таким чином, остаточно
відокремилася від короля. Жигмонда визнали ко¬
ролем офіційно лише в 1387 р., коли барони під¬
несли йому «корону св. Іштвана». За це він зобов'я¬
зувався формувати королівську раду винятково
з прелатів, баронів і їхніх спадкоємців, зберігав у
їхніх руках вищі державні посади і погоджував-
Сигізмунд І Люксембург ся з майже повною втратою королівського земель¬
Ніша собору в Жамбеці
зі скульптурою
угорського короля

\екшя 15 Угорське королівство в X — XV ст.
ного фонду. Спроби молодого короля звільнитися з-під влади баронів у
1400 р. привели до того, що вони захопили його і деякий час тримали в
полоні. Проте згодом король зумів навести порядок у країні, порозумівся з
магнатами, які впродовж майже 40 років (до кінця його правління -
1437 р.) не піднімали заколотів. Спираючись на нову аристократію і переважну
більшість дворянства, Жигмонд продовжив політику Карла Роберта в сфе¬
рі економіки.
Ставши німецьким імператором і претендуючи на чеський престол, Си-
пзмунд зосередив у своїх руках значні матеріальні ресурси, які вирішив
з;гкористати для відсічі турків, які наближувалися до угорських кордонів.
У ряді наступальних військових акцій король намагався зупинити їх. Зда¬
валося, що він зможе протистояти ту ркам - о см анам, але похід проти них у
1396 р. завершився повною невдачею. Під Нікополем об'єднані німецькі,
угорські, чеські і французькі війська були розбиті, а сам король заледве
врятувався, повернувшись додому об'їзним шляхом, через Італію. Угорщи¬
на змушена була перейти до оборонної політики. Спроби її забезпечити
сюзеренітет над державами Балкано-Дунайського регіону зазнали невдачі.
Проте до угорців потрапило ряд стратегічно важливих областей і фортець,
в тому числі Белград.
Після цього основні зусилля своєї зовнішньої політики Жигмонд спря¬
мував у західному напрямку, розпочавши зближення з Німецькою імперією
• австрійськими Габсбургами. Йому вдалося повторити шлях свого батька
Карпа IV: у 1410 р. він обирається німецьким королем, у 1419 р. - чеським,
а в 1433 р. коронувався в Римі і став імператором. Проте цей факт для
Угорщини приніс мало користі. Король часто і надовго покидав країну, до¬
віряючи управління королівській раді, а матеріальні ресурси королівства
використовував на загальноімперські цілі, ведення гуситських війн тощо.
Разом з тим на Констанцському соборі імператору вдалося підтвердити
верховні права угорського короля стосовно угорської церкви. Розпорядження
папської курії по Угорщині, а також кандидатури на вищі церковні посади
повинні були отримати схвалення короля. Інші церковні посади заміщалися
.тише виключно з волі короля, а прибутки від вакансій поповнювали коро¬
лівську скарбницю. Угорська церква повинна була також половину своїх
прибутків направляти на боротьбу з турками - османами. Намагання уник¬
нути феодальної анархії і забезпечити майбутнє своєї династії підштовхну¬
ли Жигмонда на зближення з Австрією. У 1402 р. він домовився з австрій¬
ським герцогом про принципи в заємо успадкування. Згодом він визначив
гзоїм нащадком Альбрехта V Габсбурга і в 1421 р. видав за нього свою
-глину дочку і спадкоємницю Марію. Цей договір відкрив шлях Габсбургам
до угорського престолу. У 1437 р. Альбрехта Габсбурга оголосили угорсь¬
ким королем.

Історія середніх віків
ФОРМУВАННЯ СТАНОВОЇ МОНАРХІЇ
І ОСТАННЯ ПЕРЕМОГА НАД ТУРКАМИ
Упродовж XV ст. угорська знать не раз змінювала королівські династії.
Цей період, особливо після смерті Жигмонда, знаменувався новою агресією
турків, боротьбу з якими очолили не королі, а один з магнатів - Янош
Хуньяді, дрібний валаський дворянин, який зробив стрімку кар'єру під час
правління Жигмонда через свої видатні полководські таланти, проявлені в
боротьбі з турками. Він отримав найвищі посади в державі (правителя дер¬
жави при малолітньому Ласло V) і найбільше багатства.
Янош Хуньяді здійснив декілька походів на Балкани, але не зупинив
турків. У 1456 р. вони обложили Белград, загрожуючи вторгненням в Угор¬
щину. Королівський двір утік у Відень, а магнати не поспішали збирати
військо. На заклик папи організувати хрестовий похід проти турків відгук¬
нулися лише місцеві селяни і ремісники. Сформувавши з них, найманців і
своїх фаміліаріїв, армію, Янош Хуньяді переміг турків під Белградом. Угор¬
ський хроніст Янош Туроці писав: «Завойовника здолала селянська рука,
якій зручніше володіти лопатою, ніж зброєю». Після перемоги в таборі хре-
стоносців-селян стало зростати невдоволення проти бездіяльності магнатів
і виникла небезпека соціального виступу. Але в таборі раптово поширилася
чума, жертвою якої став і сам Янош Хуньяді. Перемога під Белградом на 70
років зупинила турків перед кордонами Угорського королівства і спряла
його розквіту.
Саме у XV ст. Угорщина стає станово-пре дставницькою монархією із
своїми особливостями, викликаними специфікою станової структури суспіль¬
ства. У королівстві міщани не брали участі в державному управлінні.
Третій стан не став матеріальною і політичною опорою короля в боротьбі з
магнатами і не забезпечив собі достатньої незалежності від волі феодалів.
Тому королі шукали підтримки у дрібних і середніх феодалів, надаючи їм
все нові права і привілеї. Дворянство сформувалося в Угорщині як сильний
стан, хоча королі не завжди в змозі були захистити їх від посягань знаті.
Угорська станова монархія формувалася у протиборстві трьох сил: короля,
магнатів і дворянства. Тому посилення або послаблення центральної влади
значною мірою залежало від ставлення до неї феодальних угруповань, які
боролися між собою.
Вищим органом станового представництва в Угорському королівстві були
Державні збори, які ведуть початок з 1437 р., коли в Буді зібралися пред¬
ставники баронів, прелатів і дворян. А в 1445 р. на зборах уперше з'явилися
депутати від міст. Державні збори мали законодавчі функції, обирали коро¬
лів, встановлювали податки тощо і збиралися раз на рік. Магнати отриму¬
вали особисті запрошення, а дворяни - через комітати. У XV ст. ще не
виробився принцип представництва, тому на зборах могли бути і навіть
зобов'язані були з'являтися всі дворяни. Внаслідок цього Державні збори
були багатолюдними і галасливими, нерідко супроводжувалися сутичками і
кровопролиттям.

Лекція 15 Угорське королівство в X — XV ст.
РОЗКВІТ УГОРСЬКОГО КОРОЛІВСТВА ПРИ МАТЯШІ І
Владислав III
У 1443 р. замість представника Габсбургської
династії на угорський престол запросили польсько¬
го короля Владислава III, який прославився своїм
походом проти турків (1444 р.) з об'єднаним польсь¬
ко-угорським військом. Нарешті, у другій половині
XV ст. було перервано правління іноземних динас¬
тій в Угорщині. Престол зайняв молодший син Яно¬
ша Хуньяді Матяш Корвін (1458 - 1490 рр.) при
допомозі 20 тисяч озброєних дворян, які зібралися
на Ракошському полі поблизу Буди для виборів ко¬
роля. Матяш був однією з найяскравіших особисто¬
стей в угорській історії. Він був прекрасно освіче¬
ним, розумним, владним, енергійним правителем,
майстерним дипломатом, хоробрим воїном, рицарем
і гуманістом, покровителем і знавцем наук і мистец¬
тва. Він став героєм народних легенд і казок, умів
вести себе як римські імператори і в той же час на¬
магався вивчати побут простих міщан, інкогніто від¬
відуючи їхні житла.
Матяш на деякий час посилив значення коро¬
лівської влади. Спираючись на середнє і дрібне ри¬
царство і підтримуючи міста (представники міст при
ньому були включені до складу сейму), він обме¬
жив свавілля баронів. Усі справи для королівської
ради готувалися в його канцелярії, де також скла¬
далися грамоти і велося дипломатичне листування.
У королівській канцелярії
працювали професійні нота-
рії, секретарі, переписувачі,
які отримали вищу освіту за
кордоном. Управління державними фінансами зо¬
середжувалося в казначействі. Верховним судом
став суд «у присутності короля», що міг судити і
непокірних магнатів. Члени королівського суду теж
мали вищу юридичну освіту. У цих державних за¬
кладах формувалася угорська інтелігенція, в чис¬
ло якої входили не лише представники феодальної
еліти, але й бюргери і навіть талановиті селяни.
Для ведення успішних війн з німецькими Габс¬
бургами і турками - османами потрібні були коло¬
сальні матеріальні ресурси. Збільшився податковий
тягар, що головним чином припав на селянство. За¬
мість податку «з воріт» Матяш ввів податок з кож-
Матяш Корвін
Королева Беатриса,
дружина
Матяша Корвіна

Історія середніх віків
ної селянської сім'ї, враховуючи подрібнення селянських наділів. Було вста¬
новлено і надзвичайний військовий податок: селяни платили по 1 форинту
з наділу. Збори податків контролювалися особисто королем, що різко збіль¬
шило прибутки державної скарбниці. З метою збереження стабільності плат¬
ників податків Матяш законодавчими заходами намагався захистити майно
і особу селянина від зловживань і самоправства феодалів і чиновників. Про¬
те виконати це завдання йому не вдалося.
Матяш створив наймане військо, яке не
лише допомагало захищати кордони держави,
але й робило короля незалежним від магнатів.
Військо складалося зі спеціально організова¬
ної легкоозброєної кінноти - гусарів, які від¬
значалися стрімкістю і рухливістю в бою, пі¬
хоти, бойових возів, дунайської флотилії і
артилерії.
Основне завдання зовнішньої політики
Матяш І бачив у зміцненні угорсько-че сько -
австрійської єдності, що дала б змогу створи¬
ти величезну Дунайську монархію. Війни
угорського короля (1468 - 1478 рр.) проти Поль¬
щі, Чехії і Австрійського герцогства заверши¬
лися компромісом. Він розділив чеський трон
з Владиславом Ягеллоном (майбутнім королем
Доба Везер, сподвижник Угорщини Уласло II), якому дісталася Чехія.
Матяша Корвіна, А Матяш отримав Моравію, Сілезію і Лужиці.
у боротьбі з турками З перемінним успіхом ішли військові дії і про¬
ти Фрідріха III Габсбурга, який претендував
на угорський трон як родич Ласло V. У 1463 р.
Фрідріх III змусив Матяша визнати своє право
на успадкування угорського престолу у разі від¬
сутності в Матяша І сина. Згодом Матяш спря¬
мував військові дії проти Фрідріха III на авст¬
рійську територію і оволодів більшою частиною
Австрії. У 1485 р. він захопив Відень, куди і пе¬
реніс з Буди свою резиденцію. Проте влада угор¬
ського короля в завойованих землях утрималася
лише при його житті. Після смерті Матяша І всі¬
лякі плани створення Дунайської монархії вияви¬
лися нездійсненними.
Зміцнюючи королівську владу і розширюю¬
чи територію королівства, Матяш мріяв утвер¬
дити на угорському престолі свою династію. Сво¬
го єдиного сина, н е з ак онн он ар о дже н ого Яноша
Корвіна, він хотів зробити своїм спадкоємцем і
змусив Державну раду визнати своє бажання. (Ладислав Постум)
Ласло V

Хекиія 15 Угорське королівство в X — XV ст.
Проте і цей план не здійснився. Після смерті Матяша
на угорський престол обрали Уласло II Ягеллона (1490
- 1516 рр.).
Таким чином, при Матяші Корвіні зміцнення коро¬
лівської влади мало тимчасовий характер. При наступ¬
них королях Ягеллонської династії - Уласло II і Ла-
•Іошг II - знать знову захопила владу в свої руки і
повела політику, що стала абсолютно самовбивчою для
Угорської держави і швидко привела до втрати неза¬
лежності.
КУЛЬТУРА УГОРЩИНИ
На території країни збереглося мало пам'яток Се¬
редньовіччя, оскільки вони були зруйновані під час
міжусобних зіткнень і війн із зовнішніми ворогами. З XI - XIII ст. зберегли¬
ся фрагменти пам'яток, що мали на собі відбиток романської архітектури
палац у Естергомі, замок у Вишеграді, церкви в Любені і Яке).
Угорське королівство відзначали тісні культурні зв'язки з Чехією, Поль¬
щею, Італією і Німеччиною. Угорська архітектура сприйняла поширені в
Європі готичні форми. Пам'ятки готичної архітектури, скульптури і живо¬
пису збереглися в багатьох районах Угорщини (Буда, Фоті тощо). Угорська
готика розвивалася також під значним впливом французької архітектури.
У XIII ст. в Угорському королівстві пра¬
цював відомий архітектор Віллар із Онне-
кура й інші французькі майстри.
Найвищого розквіту угорське мистец¬
тво досягло в XV ст. У цей час в Угорщині
працювали видатні архітектори, скульпто¬
ри і художники, але король запрошував і
немало майстрів італійського Відроджен¬
ня, які створили ряд творів мистецтва світ¬
ського характеру.
Розвиток середньовічної угорської лі¬
тератури ішов тим же шляхом, що і в сусід¬
ніх чеських, польських і словацьких зем¬
лях, оскільки їх зближували багатосторонні
історичні і культурні зв'язки, спільність ре¬
лігії, панування латині. Центрами писем¬
ності і освіти стали також монастирі (в XI ст.
- майже всі бенедиктинські), єпископ¬
ські резиденції і сам королівський двір (в
Портал і західний фасад Естергомі). Створені там школи, скрипто-
церкви в абатстві Яке XIII ст. рії і бібліотеки стали основою для розвит¬
Владислав II
(Уласло II Ягеллон)

Історія середніх віків
ку угорської літератури. Однією з найбагат-
ших бібліотек була книгозбірня головного бе¬
недиктинського монастиря в Панонкальмі.
Уже в XI - XII ст. виникають численні
житія угорських святих. Серед них напи¬
сана близько 1000 р. печським єпископом
Мором історія св. Зерарда і Бенедека, два
життєписи зарахованого у сонм святих ко¬
роля Іштвана, один - єпископа Геллерта, а
також легенда про св Ласло (кінець XII ст.).
езважаючи на абстрактну ідеалізацію, їхні герої володіють суто людськи¬
ми якостями.
Першими поетичними творами латиною стали літургічні гімни (XI ст.).
В основному це були невеличкі звертання до Іштвана Святого, похвальні
або прохальні, а також декілька угорських обробок релігійних драм.
Для спілкування з народом церква уже з XI ст. починає вживати угор¬
ську мову, перекладаючи на неї окремі молитви і проповіді, наприклад,
латинської поховальної молитви «Надмогильне слово» (близько 1200 p.).
Важливими творами середньовічної угорської літератури стали історичні
хроніки і так звані гести. Найдавніша геста - Gesta Hungarorum - нале¬
жить приблизно до 1200 p., написана писарем створеної Белою III придво¬
рної канцелярії під псевдонімом Анонімус. Він був духовною людиною, але
одночасно і знавцем античної класики і рицарських романів, отримав освіту
в одному з європейських університетів. Анонімус бажав у своїй «Угорській
гесті» показати походження угорських королів і дворян, але насправді лише
героїзував минуле феодальної олігархії, щоб обґрунтувати її претензії пра¬
вити нарівні з королем. Тому, крім передачі реальних подій, Анонімус вига¬
дав багато міфічних. Він поріднив давніх мадяр з гуннами; придумав битву
з військом київського князя, створив легенду про добровільній поділ влади
над підкореною угорськими вождями територією тощо.
Велику популярність у сучасників і політиків набула написана близько
1283 р. геста під такою ж назвою Шимона Кезаї, клірика короля Ласло Р7.
На противагу Анонімусу, він, противник магнатського партикуляризму, пред¬
ставник незнатного роду, звеличує тверду королівську владу. Способом і
формою цього в нього стала поетизація гуннського завойовника Аттили
(якого вважає родоначальником угорських королів), життя, звичаїв і давніх
свобод гуннів.
Видатним твором середньовічної лірики в Угорщині був «Плач» (повна
назва «Planctus destructionis Regni Hungariae per Tartaros», близько 1241 -
1242 pp.) - перший твір патріотичної лірики невідомого автора. Монголо-
татарське нашестя автор вважає покаранням Господа за гріхи великих
феодалів: жадібність, дармоїдство й інші пороки. Це підкріплялося зворуш¬
ливими картинами народного розорення, автор нарікає на відсутність згоди
між країнами християнської Європи, хоча наприкінці твору висловлює на¬
дію, що ворога розіб'ють і мир запанує на угорській землі.
Капітель палацу в Естергомі

Лекція 15 Угорське королівство в X — XV ст.
Незважаючи на виникнення пам'яток угорської писемності і на вплив
національних традицій на літературу латиною, основні жанри і форми її
залишалися в Угорщині провідними і надалі - аж до епохи Відродження.
Питання для контролю:
- Визначте передісторію і причини утворення Угорського королівства.
- Як відбувався процес феодалізації угорського суспільства?
- Охарактеризуйте суть і значення для країни «Золотої булли».
- Визначте основні напрямки зовнішньої політики Угорщини в XII -
XIII ст.
- З'ясуйте наслідки монголо-татарського нашестя для Угорщини.
- Проаналізуйте суть внутрішньої політики Анжуйської династії в
Угорщині.
- Як змінилася соціальна структура угорського суспільства у XIV -
XV ст.?
- Як відбувався розвиток Трансільванії в складі Угорського королівст¬
ва?
- Дайте характеристику зовнішньої політики Анжуйської династії і
приходу до влади Люксе мбургів.
- Як відбувалося формування станової монархії в Угорщині?
- Вкажіть на причини розквіту Угорського королівства при Матяші І.
- Визначте основні напрямки культурного розквіту Угорщини.

ВАДАХІЯ І МОЛДАВІЯ Лекція
до кінця XV ст.
а жаль, історія двох держав представлена у джерелах не
однаково. Із самого свого виникнення Молдавія - на відміну
від Валахії - мала багату історіографію, започатковану, прав¬
да, у широкому масштабі при Штефані III Великому (1457 -
1504 рр.). Молдавська писемна культура містить внутрішні і зовнішні політи-
ко-адміністративні акти канцелярії, юридичну літературу, лапідарні історич¬
ні тексти (поминальники, писання), релігійну літературу, літописи. Кількіс¬
но Господарська канцелярія випустила політико-адміністративних актів за
1457 - 1472 рр. - 118; у 1473 - 1488 рр. - 113; у 1489 - 1504 рр. - 231, а
зовнішніх політико-адміністративних актів відповідно - 191, 28 і 25. Писань,
інформації історичного характеру за 1457 - 1472 рр. - 18, 1473 - 1488 рр. - 37,
у 1489 - 1504 рр. - 80 написів, поминальників, записів. Ця кількісна еволюція
ознаменувалася появою власне історичної літератури: Анонімний («Бист -
рицький») літопис, літопис Країни Молдавської, Молдавсько-слов'янський
(Путнянський І) літопис, Молдавсько-слов'янсь¬
кий [Путнянський II) літопис, Бистрицький по¬
минальник, Настінний напис на церкві Резбоєнь;
молдавські історії закордонного призначення:
Молдавсько-німецький літопис, Молдавсько-
польський літопис, Молдавсько-слов'янський лі¬
топис (збережений у Воскресенському руському
літописі), що названий ще Молдавсько-руським
літописом.
У молдавсько-слов'янському літописанні стверд¬
жуються головні фактори збереження і консо¬
лідації держави: релігія і авторитет господаря. Ідея
спадкового володіння країною доповнюється
ідеєю про божественне походження монархії. А
пануючою політичною ідеєю є думка про важли¬
вість і історичну роль правителя Молдавії, який є
спадкоємцем Богдана Засновника (висічено на над¬
могильному камені для Богдана, виготовленому за
наказом Штефана Великого).
Штефан Великий

\еки.ія 16 Валахія і Молдавія до кінця XV ст.
У грамотах Господарської канцелярії і літописів помітна тенденція під¬
креслити міжнародну роль і значення Молдови. Ідея міжнародного значен¬
ня Молдови інколи набувала морально-політичного характеру: Молдавська
канцелярія, коли мова йшла про війни з православними країнами, проводи¬
ла ідею справедливої війни, якої Молдова не могла уникнути або тому, що
їй завдали збитків, або тому, що на неї напали. Ідеєю справедливого харак¬
теру молдавських війн проникнута і суто молдавська точка зору у відноси¬
нах з Польщею, Угорщиною, Литвою і Цара Роминяске (Валахією), які у
будь-якому разі неправі, коли виступають проти Молдавії.
Важливе місце в літописах відведено ідеї турецької небезпеки і захисту
країни від оттоманського нашестя. Акти й історичні твори не просто вислов¬
люють спонтанну реакцію на велику загрозу, а відображають глибокий
погляд на історичну ситуацію, що склалася. У них оттоманська загроза
приходить зі світу, чужого християнству, ісламського світу; ніколи акти й
.літописи не говорять просто про «турків» і «татар», а супроводжують ці
назви епітетами, які підкреслюють жорстокість і беззаконня турецько-та¬
тарських армій. Наприклад, у листі від 29 листопада 1474 р. папі Сіксту IV
підкреслюється, що християнський світ знаходиться під загрозою світу,
представленого «османами і його страшною силою», а в Настінному написі у
Резбоєнь (1496 р.) відзначається, що «піднявся сильний Мехмет, турець¬
кий цар зі всіма силами сходу».
У молдавських джерелах постійно звучить ідея страшної загрози, яку
несе османська агресія, не лише для Молдавії, а для всіх християнських
країн Європи. А звідси випливає ідея необхідності солідарності християн¬
ських держав. Усі разом ці політичні ідеї складають загальну концепцію
антиоттоманського хрестового походу, вперше подану у листі польському
королю в 1468 р. і, особливо, в листі сенату Венеції від 8 травня 1477 р.
Таким чином, молдавські літописи слов'янською мовою були результа¬
том об'єктивних процесів: утвердження молдавської держави в європейсь¬
кому контексті, консолідація існуючої суспільної системи, централізація
державної влади, зміцнення авторитету господаря, ефективність диплома-
ттгчних і військових дій Штефана III, його європейське визнання як захис¬
ника християнства.
ФОРМУВАННЯ ВОЛОСЬКОЇ І МОЛДАВСЬКОЇ
СЕРЕДНЬОВІЧНИХ НАРОДНОСТЕЙ
Території Трансільванії і Валахії з давніх-давен заселили фракійські
племена даків і гетів, які створили свої племінні об'єднання і союзи, завойо¬
вані в І ст. н.е. римлянами. У 106 р. після довготривалої боротьби римлян з
лаками на їхній території утворили провінцію Дакія (включала території
Трансільванії і західної Валахії), що сприяло швидкому поширенню тут
рабовласницьких відносин, романізації місцевого населення, поширенню

Історія середніх віків
латині, писемності, елементів римської культури, релігії і побуту. Племена,
які заселяли східну Валахію (Мунтенгю) і Молдавію не потрапили в сферу
римського впливу і продовжували жити в умовах розкладу первіснообщин¬
ного ладу.
Після того як римляни, змушені оборонятися від навали германських
племен, відійшли наприкінці III ст. за Дунай, Карпатсько-Дунайський регі¬
он у IV - VI ст. став місцем міграції і розселення різноманітних варварсь¬
ких племен - готів, гепідів, гуннів, лангобардів, протоболгар тощо. Місцеве
населення, яке займалося землеробством, продовжувало жити в долинах
Подунав'я, а скотарі - у передгір'ях Карпат.
На початку VI ст. на лівому березі Дунаю почали розселятися слов'яни.
Згідно з археологічними даними, вони проживали в Карпатсько-Дунайсь-
кому регіоні разом з місцевим романізованим населенням. Постійні контак¬
ти між ними, тісні економічні і культурні зв'язки привели до формування
тут у X ст. східнороманської етнічної спільноти під назвою «влахи» (у ла¬
тинських і грецьких джерелах), або «волохи» (у слов'ян). їх однозначно
вважають предками румунів і молдован, хоча єдиної теорії їхнього поход¬
ження немає і сьогодні. Основна маса дослідників, базуючись на сучасному
стані джерел, вважає, що етнічною основою формування волохів стало гето-
дакійське населення, яке тривалий час жило разом зі слов'янами по обидва
береги Дунаю. Волохи стали етнічно пануючими на північ від Дунаю, а сло¬
в'яни переважали на півдні, хоча контакти між ними продовжувалися і в
наступні періоди історії.
Проживання на сусідніх територіях сприяло збагаченню їхніх куль¬
тур. Особливо помітним був слов'янський вплив на валахів, що проявився
у всьому, що пов'язувалося з ремеслом і землеробством, а також у галузі
суспільних відносин. Так, перші політичні об'єднання валахів і слов'ян у
X - XIII ст. виникли у формі слов'янських інститутів «кнєзатів» і «воєво-
датів». З X ст. валахи сприйняли від слов'ян християнську релігію, при¬
йняли слов'янське письмо і книжн о с л о в' ян сь ку мову, яка стала офіційною
у виниклих згодом Валаському і Молдавському князівствах. Слов'яни по-
впливали і на процес формування мови східнороманського населення, про
що свідчить значна кількість слов'янських запозичень в його лексиці при
збереженні основного словникового фонду і граматичної структури на¬
родної латині.
Тісні контакти і взаємовпливи волохів на північ від Дунаю з різними
гілками слов'янства - у південно-західних районах з південними слов'яна¬
ми, а в Карп атськ о - Д у н ай ському регіоні - зі східними, привели до виник¬
нення тут двох народностей, формуванню яких сприяло створення двох
самостійних держав - Валаського і Молдавського князівств. А волохи, які
жили в Трансільванії, як ми відзначали у попередній лекції, опинилися під
владою Угорського королівства.

Лекція 16 В а. і ах і я і Молдавія до кінця XV ст.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК
КАРПАТСЬКО-ДУНАЙСЬКОГО РЕГІОНУ В XIII - XIV СТ. І
ВИНИКНЕННЯ ПЕРШИХ РАННЬОДЕРЖАВНИХ ОБ'ЄДНАНЬ
Втечі валахів від феодальних утисків з території Угорського королів¬
ства і масовий притік їх з південнодунайських областей у XIII - XIV ст.
зробили валаське населення переважаючим і в Карпатсько-Дунайсько му
регіоні, і в Східному Прикарпатті. Основними видами занять на цих тери¬
торіях були скотарство і землеробство. Серед ремісничого виробництва
розвивалося гончарство, видобуток і обробка металів. Згодом і тут ремес¬
ло відокремлювалося від землеробства, і в районах активного товарообмі¬
ну наприкінці XIII - XIV ст. виникають міста, значно пізніше, ніж в інших
регіонах Європи. У південно - західній частині регіону найбільшими міста¬
ми були Кимполунг, Куртя де Арджеш, а в Східному Прикарпатті - Байя,
Сірет, Сучава. Значно оживилася і транзитна торгівля: через Карпатсь¬
ко-Дунайський регіон проходили торговельні шляхи, що пов'язували За¬
хідну і Центральну Європу з Причорномор'ям і Балканами, Балтійське
море з Ч орним.
Сільське населення жило територіальними общинами, що об'єднували
одне або декілька поселень зі спільним володінням землею (хотаром). Окремі
общинники отримували ділянки землі у володіння, але ліси, пасовища, луки
: водойми знаходилися у спільному володінні. Найвищим органом влади в
общині були загальні збори її членів, а управляла общиною рада старійшин
:нсуде) з числа заможних селян. У раду входив і вождь (кнєз), який керував
общиною під час військових дій. Але з розпадом общини роль загальних
зборів поступово падає, а влада кнєза стає постійною. Із середовища розба¬
гатілих общинників, які зосередили в своїх руках земельні і грошові багат¬
ства, формується знать, що захоплює в общині і адміністративну, і судову
владу. У XIII - XIV ст. общинна знать ф е о д ал ізу є ть ся і разом з общинною
власністю присвоює собі право общинних повинностей, перетворюючи збід¬
нілих общинників у залежних землеробів.
У XIII - XIV ст. в Карпатсько-Дунайському регіоні формуються ран-
ньодержавні об'єднання валахів - кнєзати і воєводати на чолі з кнєзем або
воєводою, влада яких спиралася на військову дружину. У разі військової
загрози вони скликали народне ополчення. Поступово кнєзи або воєводи
зосереджують у своїх руках адміністративні і судові функції і їхня влада
стає спадковою.
У середині XIII ст. на території Олтенй (західна Валахія) уже існували
кнєзати Іоанна і Фаркаша, на півночі Олтенії і північних схилах південних
Карпат сформувався кнєзат Литовоя. У північній частині Мунтенії знахо¬
дилося воєводство Сенеслава. Існували політичні об'єднання валахів і в Схі¬
дному Прикарпатті. Всі вони знаходилися у надзвичайно важких зовніш¬
ньополітичних умовах, борючись за свою самостійність в оточенні половців
і татар. Але в XIII ст. кнєзати і воєводати південно-західної частини Кар-
латсько-Дунайського регіону потрапили в залежність від Угорського коро-

Історія середніх віків
лівства. Саме зовнішня небезпека у поєднанні з внутрішнім соціальним роз¬
витком стали основними детермінантами, що спонукали окремі кнєзати і
воєводати до об'єднання у більш потужні державні формування.
УТВОРЕННЯ КНЯЗІВСТВ ВАЛАХІЇ І МОЛДАВІЇ
Згідно зі джерелами, на початку XIV ст. у Мунтенії утворюється дер¬
жавне об'єднання на чолі з воєводою Басарабом. У господарських грамо¬
тах воно називається «Румунською землею» або «Угровалахією», а згодом
отримує назву Валахія. Виникненню держави сприяла зовнішньополітич¬
на ситуація на південному сході Європи. Золота Орда після загибелі хана
Ногая була втягнута в боротьбу з Іраном, а в Угорському королівстві йшла
запекла боротьба магнатських угруповань. Неспокійно було і на Балканах,
де Візантія, Болгарія і Сербія вели між собою війни. У цих умовах воєводі
Басарабу вдалося об'єднати кнєзати і воєводати південно - західних облас¬
тей Карпатсько - Дунайського регіону в одну державу з центром у Куртя
де Арджеш. З метою отримання зовнішньої підтримки Басараб формально
визнав васальну залежність від Угорського королівства, але намагався
проводити самостійну політику. Доходило до того, що він навіть брав участь
у нападах болгар, сербів і татар на південні землі Угорщини. У відповідь
угорський король Карл Роберт організував у 1 330 р. похід проти валась-
кого воєводи, але через складні гористі умови змушений був відступити.
Басараб, скориставшись відступом, напав поблизу містечка Посад на ко¬
ролівські війська і розбив їх. Ця перемога сприяла зміцненню влади Баса-
раба в князівстві і допомогла подолати опір централізації держави з боку
знаті. Опорою воєводської влади стали селяни-общинники, зобов'язані нести
військову службу, а в разі зовнішньої небезпеки залишатися в армії. При
нащадках Басараба відбувалося розширення територіальних меж воєвод¬
ства і зміцнювався його авторитет на міжнародній арені. Свідченням цього
стало утвердження в 1359 р. у Куртя де Арджеш «угроволоської» митро¬
полії. Зміцніла держава намагалася проводити цілком самостійну політи¬
ку, що зустрічало сильний опір Угорського королівства, яке в той час
намагалося встановити сюзеренітет над усім Карпатсько-Дунайським ре¬
гіоном .
У Східному Прикарпатті в середині XIV ст. виникла інша держава,
названа в джерелах «Молдавська земля». Центром її формування став ба¬
сейн річки Молдови, звідки, як вважають дослідники, і походить ця назва.
Проте уже в 1334 р., до заснування Молдавії, в різних офіційних актах
документується Олександр Молдаовгч (молдованин, і Молдова - місто), а
угорський хроніст Іоан Кюкюлло, біограф Лайоша І де Анжу, писав, що
король «здійснював майже щорічні експедиції проти ворогів і розкольників,
частіше за все проти сербів і молдован». На початку XIV ст. Східне При¬
карпаття опинилося під владою угорських королів і управлялося їхніми
намісниками.

\екція 1 6 Валахія і Молдавія до кінця XV ст.
Із перших історій Молда¬
вії (Молдавсько-слов'янські
літописи XV ст.) дізнаємося,
що «в 1359 р. воєвода Драгош
прийшов як мисливець з Угор¬
ської країни ...3 міста і річки
Марамуреш... Убив зубраАна
тій ріці Молдові і там поселив¬
ся зі своїми дружинниками.
Йому та земля сподобалася і
залишився там, і на землі по¬
селив тих же угорських мол¬
дован. ( М олдавсько-польська
хроніка, 1352 - 1564 рр.).
Невдоволене правлінням
"Орського намісника місцеве
населення підтримало повстання валахів області Марамуреш, що входила в
Угорське королівство, які виступили проти спроб короля скасувати їхню
автономію. Очолив повсталих воєвода Богдан, який з частиною волохів у
1359 р. переселився в район Молдови і встановив свою владу над більшою
частиною Східного Прикарпаття. Скориставшись занятістю угорського ко¬
роля Лайоша війною з Венецією і балканськими проблемами, Богдан об'єд¬
нав усі існуючі тут політичні утворення волохів в єдину державу, а в 1365 р.
побився визнання її незалежності.
Виникнення і утвердження самостійної Молдавської держави було на-
лтідком не лише боротьби східнокарпатських романців за національне звіль¬
нення з-під панування Угорщини, але й результатом збігу соціальних
обставин (зростання населення в краї шляхом його колонізації зі сходу і
заходу), передумов економічного характеру (розширення освоєних земель,
виникнення міст, торговельних шляхів), військового плану (зростання вій¬
ськового потенціалу і досвіду в боротьбі з
угорськими експедиціями і татарськими на¬
бігами), політичних причин (зростаюча воля
східнокарпатського поліетнічного населен¬
ня жити вільно в своїй країні). Велике зна¬
чення для зміцнення нової держави на пів¬
денному сході Європи мали перемога
литовців над монголо-татарами біля Синіх
вод (1363 р.), що відчутно послабила Золоту
Орду і привела до звільнення південного
сходу Молдавії від іноземного володарюван¬
ня; смута в Золотій Орді і перемога руських
військ над татарами на Куликовському полі,
що змусило Орду відтягнути свої сили з
Богдан І Нижнього Подунав'я.
Заснування Молдавського князівства, 1359 р.

Історія середніх віків
ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ВАЛАХІЇ І МОЛДАВІЇ
І РОЗВИТОК У НИХ ФЕОДАЛЬНИХ ВІДНОСИН
Утворені князівства мали подібний державний устрій. По суті це були
монархії, очолювані воєводами, які титулувалися також господарями. Пра¬
вителі обиралися зборами світських і духовних феодалів, що вирішували
також найважливіші державні справи: оголошення війни і миру, відносини
з іноземними державами, податково-фінансові питання. Влада господаря
була спадковою. Проте окремі групи феодалів досить часто підтримували
різних претендентів на господарський престол, а це привело до безперерв¬
них феодальних чвар і міжусобних війн. Влада господаря не була абсолют¬
ною, оскільки обмежувалася боярською владою, в яку входили найвпливо-
віші і родовиті феодали і служилі бояри.
Валахія і Молдова були поділені адміністративно на округи, очолювані
призначеними господарем пиркалабами. Вони очолювали місцеву владу і здій¬
снювали судові функції. А в державі судову владу здійснював господар. Судові
справи велися на основі звичаїв і традицій землі, що називалися в джерелах
«волоським правом». Тому у судочинстві князівств тривалий час зберігався
звичай складання присяги, а головною мірою покарання залишалися штрафи.
Влада господаря спиралася на «велике і мале військо». Основу остан¬
нього складали господарські і боярські дружини зі служилих людей. А під
час військових дій збиралося «велике військо» із селян. Підтримувала гос¬
подарську владу і православна церква в князівствах, що користувалася
відносною автономією при формальній залежності від Константинопольсь¬
кої патріархії. У 1391 р. до Молдавії навіть прибув посланець Константино¬
польського патріарха з метою вивчити канонічну законність призначення
Йосифа, з благословення митрополита Галича, главою Молдавської право¬
славної церкви. Місія виявилася безрезультатною, оскільки Петру І Му-
шат (1374 - 1391 рр.) не відмовився від свого рішення залишити Йосифа
предстоятелем Молдавської православної церкви.
Формування державних структур стимулювало і процес феодалізації в
князівствах. Він мав і свої особливості, детерміновані різним рівнем розвитку
феодальних відносин на територіях, де вони сформувалися. Так, у Валахії до
часу утворення держави уже склалася потужна феодальна знать, яка зосе¬
редила в своїх руках значну частину земель. А це обумовило невеликі розмі¬
ри домену валаського господаря, і формування приватного землеволодіння
за рахунок господарських пожалувань було обмежено. Джерелом для збіль¬
шення володінь феодалів ставали общинні угіддя. У Молдавії ж, навпаки,
феодальна знать до утворення держави лише формувалася, тому господар
зміг зосередити у своїх руках обширні земельні володіння. Саме вони і стали
джерелом формування володінь світських і духовних феодалів.
Процес формування приватних феодальних володінь в обох князівствах
завершився до кінця XV ст., але у порівнянні з країнами Центральної і Схід¬
ної Європи розміри феодальної ренти у князівствах були незначними. Най¬
поширенішим видом став натуральний оброк у розмірі десятини. Панщинні

\єкі_1ія і 6 Валахія і Молдавія до кінця XV ст.
ріоботи обмежувалися 2-6 днями на рік і використовувалися лише для сіно¬
косіння, ремонту млинів, догляду за озерами і ставками, перевезення ванта¬
жив тощо. Проте порівняно вищими були державні повинності залежних се¬
лян (десятина натурою з різних галузей селянського господарства, подвірний
податок - бір, виконання відробітків, пов'язаних з будівництвом і ремонтом
доріг, заготівлею дров тощо). Державні селяни виконували такі ж повинності,
зле в більших розмірах. Грошова рента великого поширення не мала.
У князівствах значним податком і судовим імунітетом користувалися
стосовні феодали. Світські ж вотчинники, навпаки, хоча і володіли правами
збору податків і суду над своїми підданими, були обмеженими господарсь¬
кою владою у здійсненні фінансових і судових функцій. Це й обумовило той
факт, що розвиток феодальних відносин у князівствах не призвів до полі¬
тичної роздробленості.
Процес феодалізації, що супроводжувався встановленням залежності
селян, як і в інших країнах, викликав опір з боку селянства. Воно відмовля¬
лося виконувати повинності, захоплювало землі бояр і монастирів, спалюва¬
ні феодальні помістя, втікало від своїх панів, особливо поширеними стали
втечі за кордон. Так, молдавські селяни переселилися на українські землі,
гдо входили до складу Польщі. Селяни з Валахії втікали в Карпати і за
Тунай. Досить часто селяни бралися за зброю і їхні протести переростали у
відкриті виступи. У 1490 р. спалахнула справжня селянська війна молдавсь¬
ка і українських селян у прикордонних з Польщею районах, яку очолив
посвідчений воїн, виходець із середовища українського селянства Муха. Се¬
лянська армія, за різними даними, складала близько 9 тис. осіб, до якої при¬
єдналася також частина української православної шляхти. Загони Мухи за¬
хотіли Снятин, Коломию, Галич, але зазнали поразки від польських військ
галицького старости Миколи Ходецького. Ватажок повсталих врятувався вте¬
чею, але згодом був спійманий в якомусь селі поблизу Коломиї і доставлений
до Кракова, а звідти - до Пьотркова, де й помер при невідомих обставинах.
Навесні 1491 р. селянський рух відновився. Тепер селянські загони очо¬
лив виходець з Волощини (Молдавії) Андрій на прізвище Барула, який,
вірогідно, був помічником Мухи. Проте уже 25 листопада 1491 р. військові
загони Барули були розбиті шляхетським військом Миколи Бучацького, а
самого ватажка стратили.
Соціальний протест селянства і міських низів знаходив вираз також і в
поширенні релігійних єресей богомильства і гусизму, що проникали із су-
пдніх Болгарії й Чехії.
РОЗВИТОК РЕМЕСЛА І ТОРГІВЛІ. ВИНИКНЕННЯ МІСТ
Утворення Валаського і Молдавського князівств прискорило процес ві¬
докремлення ремесла від сільського господарства. Ремісниче виробництво
розвивалося по лінії спеціалізації, про це свідчить існування різноманітних
професій - ткачів, шевців, кравців, ковалів, кушнірів тощо. Проте у XIV -

Історія середніх віків
XV ст. ремесло ще мало було по¬
в'язане з ринком, оскільки біль¬
шість майстрів працювали на за¬
мовлення. Потреби внутрішнього
обміну стимулювали розвиток
торгівлі у містах. Головною її
формою стають ярмарки, де се¬
ляни починають збувати свою
продукцію і купувати необхідні
ремісничі вироби.
Поступово у князівствах ви¬
никають нові торгово-ремісничі
поселення, що перетворюються у
Сучавська фортеця міста. На території Молдавії тор¬
гово-ремісничими центрами були Романов торг (Роман), Сочава (Сучава),
Сірет, Байя (Бая), а у Валахії - Кимполунг, Арджеш, Тирговіште тощо,
їхнє населення складалося головним чином з ремісників і купців, а також з
феодалів, духовенства і навіть селянства. Багато міщан займалися земле¬
робством і виконували державні повинності. Міста користувалися деяким
самоврядуванням. Очолювалися міста міською радою з 12 членів, діяль¬
ність якої контролював представник господаря, що входив до її складу.
Міста стають центрами внутрішньої і зовнішньої торгівлі, розвитку остан¬
ньої особливо сприяло сусідство з Причорномор'ям, де перехрещувалися
торговельні шляхи Заходу і Сходу. Після завоювання турками-османами
Малої Азії в XV ст. важливого значення набув «молдавський торговельний
шлях», яким через Молдавське князівство східні товари надходили до Ва¬
лахії, у Трансільванію, на Львів і далі в Центральну і Західну Європу. Тран¬
зитна торгівля стимулювала зовнішні зв'язки князівств. Особливо активни¬
ми були торговельні відносини молдавських і валаських міст зі Львовом і
трансільванськими містами Брашов, Сібіу, Бистриця- У князівства ввози¬
лися переважно ремісничі вироби, а вивозилися худоба, хліб, сіль, мед,
корабельний ліс. Товари зі складів у Малому Галичі, Берладі, Текучі напра¬
влялися у Візантію й інші країни.
Значну роль у розвитку зовнішньої торгівлі Валаського і Молдавського
князівств відігравали іноземні купці - генуезці, німці, вірмени, греки, які
знаходилися під покровительством влади і отримували від господарів тор¬
говельні привілеї. Проте наприкінці XV ст. в торгівлю починають включа¬
тися і місцеві купці.
ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ВАЛАХІЇ І МОЛДАВІЇ
В УМОВАХ ЕКСПАНСІЇ ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Наприкінці XIV ст. османська загроза нависла над Валахією. У цих умовах
господар Мірча Старий (1386 - 141 8 рр.) прийняв заходи для стабілізації

Хекція 16 Валахія і Молдавія до кінця XV ст.
економіки князівства і зміцнення своєї влади. Він налагодив стосунки з
молдавським господарем Петру Мушатом і польським королем Владисла-
зом Ягелло, а також перебудував і зміцнив фортеці на півдні країни. Восе¬
ни 1394 р. Мірчі вдалося отримати важливу перемогу над турками при
Ровінг. Проте згодом, незважаючи на певні успіхи в антиосманській бороть¬
":. йому довелося, в 1415 р., погодитися на сплату данини Порті.
Після смерті Мірчі Старого у Валахії розпочався період тривалих між¬
усобних війн. Боротьба різноманітних угруповань валаських бояр за владу,
які шукали підтримки поза межами країни, створювала умови для втру¬
чання сусідніх країн - Угорщини і Османської імперії, що сперечалися за
утвердження своїх позицій в Південно-Східній Європі.
Майже через півстоліття феодальних чвар валаський престол при до¬
помозі Яноша Хуньяді зайняв Влад Цепеш (1456 - 1462 рр.), який зумів
стабілізувати становище в князівстві. Господар жорстоко розправився з
бунтівним боярством, часто наказував саджати своїх ворогів на кіл, за що
стримав прізвисько Цепеш-Колосаджатель. У зовнішній політиці Влад орі¬
єнтувався на Угорське королівство. Щоб покарати небажаного господаря,
султан Мехмед II у 1462 р. вторгся зі своєю армією в Валахію. Невдоволене
лентралізаторською політикою господаря велике боярство пішло на зговір з
османами і підтримало ставленика Порти на престол Раду Красивого, брата
Депеша. Раду Красивий (1462 - 1476 рр.) став слухняним данником султана.
Зрадницька політика великого валаського боярства привело до того, що
наприкінці XV ст. Валахія опинилася у васальній залежності від Османсь¬
кої імперії. Султан особисто затверджував кандидатуру господаря, змушу-
зав його щорічно особисто доставляти йому данину, а також брати участь з
зійськом в османських походах.
Молдавське князівство значно пізніше відчуло османську загрозу. Бог¬
дана Засновника на молдавському престолі змінив його син Лайку (1 365 -
1374 рр.). Його господарювання нічим не відзначилося, можливо, лише ство¬
ренням католицької єпископії в Сіреті. Його спадкоємець Петру І Мушат
започаткував династію Мушатинів. Він проводив політику зміцнення централь¬
ної влади, що відповідала інтересам політичної консолідації феодалів і
захисту князівства від зовнішньої небезпеки. У 1387 р. Петру І визнає у
Львові сюзеренітет польського короля Владислава Ягелло, який зобов'язу¬
вався захищати князівство, а господар на випадок війни повинен був нада¬
вати допомогу сюзерену. Це визначило на століття вперед зовнішню орієн¬
тацію Молдови. У період правління Петру І, вірогідніше за все, до складу
Молдови входить історична область навколо фортець Хотин, Цецино (біля
Чернівців) і Хмелів, названа Шипинською землею (раніше була у складі
Галицько-Волинського князівства).
На початку 1388 р. Владислав II Ягелло просить Петру І позичити на З
роки 4000 рублів сріблом. Як заставу польський король віддав Покуття
і область між Карпатами, Дністром і Черемошем), якщо не поверне борг. 10
лютого 1 388 р. Петру І повідомляє, що відправив польському королю 3000
рублів сріблом. До часів правління Петру належить також друге нашестя

Історія середніх віків
османів на Валахію (1 380 р.), надання пристанища в Молдавії сину Дмит-
рія Донського князю Василію (1386 р.), посередництво молдавського госпо¬
даря на переговорах між Польщею і Валахією (1 389 р.), утвердження сто¬
лиці держави у м. Сучаві (1385 р.). Петру І карбував першу молдавську
монету - грош, побудував церкву Святої Трійці в Сіреті. У грамоті господа¬
ря від 1392 р. вперше відзначається північно-західна частина Молдавії -
Буковина.
Після Петру І Мушата молдавський престол зайняв Роман (1392 - 1394 рр.),
при якому визначалися межі історичної Молдавії і який став іменувати
себе «Великий самодержавний милістю Божою господар Іо Роман воєвода
володіючий Землею Молдавською від планини до моря...» Його наступник
Штефан І (1394 - 1399 рр.) знову визнав сюзеренітет Польщі (1 395 р.), за
що піддавався вторгненню угорців. Але в битві біля
Хіндів (лютий 1395 р.) молдавське військо розбило
угорців. Після Штефана І деякий час (6 місяців)
правив Юга, який нічим не відзначився.
Значних успіхів у централізації господарської
влади досяг Олександр Добрий (1400 - 1432 рр.). Для
зміцнення зовнішньополітичного становища князів¬
ства велике значення мало завоювання ним порту
Кілїі в гирлі Дунаю і Монкастро (Білгорода-Дніст-
ровського). Саме Олександр сприяв розширенню
«молдавських шляхів»: у 1408 р. надав перший в
історії Молдови привілей львівським купцям; а сто¬
лицю країни Сучаву наділив правом складувати все
імпортне сукно і експортовані товари. У документах
цього періоду відзначені митниці в Яссах, Тротуш,
Бакеу, Чернівцях тощо.
З метою зміцнення зовнішньополітичного ста¬
новища країни Олександр підписує з деякими сусі¬
дами васальні акти, щоб стри¬
мати територіальні зазіхання
інших. У 1402 р. він підтверд¬
жує сюзеренітет Польщі над
Молдавією, разом з іншими єв¬
ропейськими суверенами
(Польщею, Литвою, Угорщи¬
ною) бере участь у конгресі в
Луцьку (1429 р.), де намагали¬
ся укласти антиосманську коа¬
ліцію. Саме з цього часу в
Європі стають відомі бойові
якості молдавських воїнів. Так,
молдавське військо на чолі зі
Білгород-Дністровська фортеця своїм господарем двічі перема-
Олександр І Добрий

Лекиія 16 Валахія і Молдавія до кінця XV ст.
ті
~Ї-З валасько-турецькі армії, які вторглися в Мол¬
давію (1429, 1430 рр.); відбиває перший напад на
Міодову османів (1420 р.). У 1410 р. молдавський
загін взяв участь у знаменитій Грюнвальдській
тбгтзі проти тевтонів, а в 1421 р. при облозі фор¬
те ті Марієнбург, зайнятій тевтонами.
Як прозірливий політик Олександр Добрий зміц-
E5Q централізовану владу, реформував адмініст¬
ративну, судову системи, реорганізував господар¬
ську раду тощо. У цей період документується
терший цинут (адміністративно-територіальна
:тттниця) Роман, розпочинають виконувати свої
хов'язки такі придворні, як чашник (1408 р.) -
турбувався про напої господарського столу; клу-
vp - дбав про забезпечення господарського двору
всім необхідним; постільник (1407 р.) - пропускав
з: господаря послів і відвідувачів. На відміну від
У. злдавії, у Валахії чашник називався пахарник,
- постільник - страторник.
Дбав Олександр і про церковні справи. На його прохання в Молдавію у
И01 р., з благословення Константинопольського патріарха, приїжджають
Григорій Цамблак і Архон Ману'іл, у результаті місії яких Йосифа Констан-
тгнопольська патріархія визнала митрополитом Молдавії з резиденцією в
Сучаві. Зі згоди господаря в 1409 р. в Сучаву привозять мощі св. Іоанна
Нового. Уже на початку свого правління господар дозволив організацію вір¬
менської єпископії з резиденцією в Сучаві, підкоривши усі вірменські церк¬
ви єпископу Оганвсу.
Після смерті Олександра Доброго боротьба боярських угруповань знач¬
но ослабила центральну владу і навіть загрожувала втраті незалежності.
За 25 років до Штефана III змінилося 9 господарів, причому деякі правили
аж тричі, виганяючи один одного, інші панували поперемінно або розділив-
тт! країну на дві частини. Іліяш, син Олександра Доброго, перший раз пра¬
вив у 1432 - 1434 рр. У 1433 р. розпочалася боротьба між Іліяшем і його
братом Стефаном. У битві при Лолонь (Ясський цинут) останній перемагає
Ітяша і визнається боярами господарем країни. Іліяш втік до Польщі, звід¬
ки 1434 р. повертається, щоб за допомогою поляків захопити трон, але
зазнає поразки від Штефана II поблизу Дерменешт (цинут Сучава). Та в
результаті інтриг між боярами у 1435 р. Штефана II визнали господарем
Ц.ара де Жос (Нижньої Країни), а Іліяша - Цара де Сус (Верхньої Країни).
З 1447 до 1449 р. правили (інколи лише по 2 місяці), виганяючи один
:тного, Петру II (двічі), Роман II, Чубер воде, Алексендрел (8 місяців). У
б;ггві при Темешень (на північ від Романа) Богдан II (також син Олександра
Пі переміг Алексендрела (жовтень 1449 р.) і став господарем Молдавії. Але
з 1451 р. під час феодальних чвар Петру Арон убиває свого брата Богдана
II (батька Штефана III) і ненадовго захоплює молдавський престол. З люто-
Озброєння молдавського
воїна в XV ст.

Історія середніх віків
го 1452 р. до серпня 1454 р.
Молдавією править підтри¬
маний поляками Алексенд-
рел, а в травні 1455 р. його
перемагає Арон у битві по¬
близу Мохілле і повертає
собі престол.
Скориставшись ситуа¬
цією в Молдавії, татари дві¬
чі (1439, 1440 рр.) атакують
країну і грабують її, а сул¬
тан Мехмед II вимагає, щоб
Молдавія платила йому ха-
рач (щорічну данину) у 2000
золотих за мир, і Петру
Арон погоджується його ви¬
плачувати .
У цей час відбуваються
міжнародні події, що впли¬
нули на історичні долі кня¬
зівств. Екуменічний собор у
Флоренції прийняв рішення
об'єднати православну і ка¬
толицьку церкви (1439 p.). У роботі собору брала участь і молдавська деле¬
гація на чолі з митрополитом Даміаном. Але унію відхилили більшість пра¬
вославних країн. Нарешті, турки-османи оволоділи Константинополем і
Візантійська імперія зникла з історичної арени. Після цього загроза осман¬
ського завоювання стала реальною для Молдавського князівства.
На початку квітня 1475 р. син Богдана II
Ш тефан входить у Молдову долиною Сірету з
метою вигнання Петру Арона і в двох битвах (по¬
близу Должешгп і Орбгк) розбиває того і збори
країни та митрополит Молдавії підтримують його
на престолі під іменем Штефана III, прозваного
згодом Великим, який спочатку теж вимушений
був платити данину Порті.
Спираючись на вій ськово - служил у знать, міс¬
та і церкву, він розправився з опозиційним бояр¬
ством і централізував країну. Штефан III для
захисту країни від зовнішньої небезпеки спору¬
див цілий ряд прикордонних укріплень і фортець
по всій державі, створив могутню армію. З метою
боротьби з угорським королем Матяшем Корві-
ном, який підтримував його суперника на мол-
Штефан Великий давський престол Петру Арона і бажав віднови¬
Європа часів Штефана Великого

\екшя 16 Валахія і Молдавія до кінця XV ст.
ти свої колишні території,
ГІІтефан склав присягу поль¬
ському королю Казимиру IV
1462 р.). Загостренню молдав¬
сько-угорських відносин спри¬
яло захоплення господарем у
1465 р. фортеці-порту на Ду¬
наї Юлії, якою воєвода Петру
Арон поступився угорській ко¬
роні наприкінці 1447 або на по¬
чатку 1448 р. за допомогу в
гтриманні престолу. І в 1467 р.,
:к ори ставши сь причетністю
ГЛтефана III до повстання Молдавське військо другої половини XV ст.
трансільванських феодалів проти короля, Матяш Корвін організував похід
на Молдавське князівство. Рішучими діями ПІтефан III завдав поразки угор¬
ським військам у битві при Байї. Поранений король Угорщини з великими
втратами змушений був відступити. Це стало останньою спробою угорців
тідкорити Молдавію.
Нарешті, в 1469 р. ПІтефан III розправився зі своїм суперником Петру
Ароном і наступного року виступив проти валаського господаря Раду Кра-
тівого, васала Угорщини і данника Порти. Метою багатолітньої боротьби з
Залахією було утвердження на валаському престолі ставленика Молдавії.
Не зробило б Валахію союзницею Молдавського князівства. Але вона при¬
вела і до конфронтації з Османською імперією. У 1473 р. ПІтефан III відмо¬
вляється від сплати данини Порті, і тоді султан вирішив силою підкорити
молдавського господаря. Наприкінці 1474 р. численне турецьке військо на
чолі з румелійським бейлербеєм Хаджг Сулейман-пашою вступило на те¬
риторію Молдавії, прямуючи до Сучави. ПІтефан III використав тактику
зипаленої землі», вимотуючи і послаблюючи суперника. Полем битви він
обрав долину р. Бирлад, на
південь від Васлуй. 10 січня
1475 р. вогонь молдавської
артилерії, стрільці молдав¬
ської кавалерії на чолі зі
Ш тефаном III, стійкість мол¬
давських піхотинців спри¬
чинили туркам і валахам
страшенні втрати: десятки
тисяч загарбників було зни¬
щено. Султанша Валгде, вдо¬
ва султана Мурада І, визна¬
ла, що ніколи турецьке
військо не зазнавало такої
поразки.
Битва біля Васлуй

Історія середніх віків
Важка бомбарда і серпантина
другої половини XV ст.
Штефан III розумів,
що зупинити новий напад
османів можна лише
спільними зусиллями єв¬
ропейських християнсь¬
ких країн. Проте, зайня¬
ті своїми проблемами,
вони були зацікавлені у
мирних стосунках з Ос¬
манською імперією. Розпочав переговори з Портою і польський король, який
мав би відстоювати інтереси Молдавії. Вони завершилися підписанням миру
між Польщею і Османською імперією. Це змусило ПІтефана III укласти
молдавсько-угорський договір 12 липня 1475 р. в Яссах, за яким господар
визнавав сюзеренітет Угорщини.
Пі сля захоплення в 1475 р. Кафи, Мангупа і підкорення Криму султан
Мехмед II сам рушив у 1476 р. на Молдавське князівство і 26 липня розгро¬
мив молдавське військо на
Білому Потоці поблизу
м. Нямц. Штефан III, відсту¬
паючи на північ, знову за¬
стосував тактику «випаленої
землі». Турецькі з'єднання
взяли в облогу Хотинську
фортецю, грабуючи навко¬
лишні села, а також спалю¬
ючи сусідні поселення на
Поділлі. Хотинська залога
мужньо оборонялася доти,
поки осінні холоди і чума не
змусили турків припинити
облогу і відступити.
Одна з причин поразки
Молдавії полягала в тому,
що Польща, незважаючи на
постійні звертання молдав¬
ського господаря по допомо¬
гу, ухилялася від втручан¬
ня у турецько-молдавський
конфлікт. Згодом господар
почав застосовувати тиск
стосовно польського уряду,
двічі заявивши через своїх
послів навесні 1480 р., що,
мовляв, турецький султан
вимагає від нього пропусти¬
Турецько-валаські і татарські напади
на Молдавію в другій половині XV ст.

Лекиія 16 Валахія і Молдавія до кінця XV ст.
ти османське військо через молдавську тери¬
торію для нападу на польські землі і, зокрема,
Кам'янець. Звичайно, у Кракові не повірили
цим заявам.
Наслідком походу султана на Молдавію ста¬
ло підвищення данини до 5 тис. золотих, а в
1480 р. - до 6 тис. А загальні інтереси у проти¬
діях планам польських Ягеллонів зблизили
Штефана III з Московським князівством. Ще
раніше він використовував будь-яку можли¬
вість для встановлення дружніх відносин з
Руссю: у 1463 р. Штефан одружився на Євдо-
кгг, дочці Київського князя. А в 1483 р. видав
заміж свою дочку Олену (Волошанку) за Іва-
Ьаязид II
на, сина великого Московського КНЯЗЯ Івана III.
У 1483 р. Угорщина уклала мир з Османською імперією. І новий султан
Баязид II відновив військову експансію: 1484 р. були захоплені фортеці Кілія
і Білгород. Зовнішньополітичне становище Молдавського князівства знову
ускладнилося. Сусідні європейські держави, встановивши мирні стосунки з
турками, були зайняті суперництвом між собою. Валахія опинилася у васаль¬
ній залежності від Порти. У самій Молдавії опозиційне дворянство відкрито
виступало за мир з Османською імперією. У цих умовах Штефан III змуше¬
ний був і надалі виплачувати данину султану.
Наприкінці XV ст. у складній для Молдавії міжнародній ситуації, щоб
уникнути підкорення османам, Штефан III вміло використовував конфрон¬
тацію Угорщини і Польщі з Османською
імперією. Саме цей фактор дозволив мол¬
давському господарю відбити напад поль¬
ських військ на чолі з королем Яном Оль-
брахтом на Молдавію в 1497 р. Проте,
коли ж Угорщина і Польща вступили у
1498 р. в антиосманський союз, господар
приєднався до нього, уклавши при посе¬
редництві угорського короля мир з Яном
Ольбрахтом і відмовившись від сплати да¬
нини султану.
Однак військові успіхи османів на по¬
чатку XVI ст. змінили міжнародну ситуа¬
цію на південному сході Європи. Це зму¬
сило Ш тефана III повернутися до мирних
стосунків з Портою. При його нащадках
загроза підкорення Молдавії Османською
імперією значно зросла, і до середини XVI ст.
(1538 р.) Молдавське князівство опинило¬
ся у васальній залежності від султана.
Ян Ольбрахт

Історія середніх віків
КУЛЬТУРА ВАЛАХІЇ І МОЛДАВІЇ
Поширення в X - XIII ст. юрисдикції болгарських єпископій на терито¬
рії Добруджи і Валахії, а Галицької єпископії на терени Молдавії привели
до того, що у писемній культурі, як церковній, так і світській, домінуючою
стала старослов'янська мова. Цим і пояснюється поширення слов'янської
релігійної літератури в Карпатсько-Дунайському регіоні ще в період до
утворення Валаського і Молдавського князівств. Найдавнішими свідчення¬
ми слов'янської писемності на цих землях є епіграфічні написи X ст. в
Добруджі і Валахії. До XIII - XIV ст. належать складені в Нямецькому
монастирі Молдавії «Восьмигласник» і «Четвероєвангелгє».
Про рівень будівельної техніки в регіоні дозволяє робити висновок ар¬
хеологічний матеріал X - XIV ст. Фортеці, монастирі і церкви будувалися з
використанням візантійського досвіду, що сформувало особливий стиль
церковної архітектури. Одним із зразків будівель XIII ст. можна вважати
збережений фундамент господарського палацу в Куртя де Арджеш. Решт¬
ки деяких церковних споруд XIV ст. виявляють риси сформованого згодом
архітектурного стилю тричастинного храму. А рештки кераміки, прикрас,
різних виробів з коштовних металів свідчать про високий рівень мистецтва
у населення Карпатсько-Дунайського регіону в X - XIV ст.
Новий поштовх до розвитку писемності й освіти дало утворення Вала¬
ського і Молдавського князівств. У XIV - XV ст. більшість книг, які вико¬
ристовувалися у Валахії, складали слов'янські рукописи болгарського і
сербського походження, переписані книжниками у монастирських майс¬
тернях. До початку XV ст. належить поява першого с л ов'яно - вал аського
оригінального твору церковної літератури - збірника церковних пісень
валаського логофета Фглоса. Були поширеними і збірники візантійських
світських і церковних творів у слов'янських перекладах, наприклад «Но¬
моканони» (їх у Валахії називали «Правилами»). Вони базувалися, в основ¬
ному, на законодавстві Юстиніана І й інших юридичних і канонічних
пам'ятках. Найдавнішим був слов'янський рукопис «Законника», перепи¬
саний у 1451 р. у Тирговіште дияконом Драгоміром. «Правила» широко
застосовувалися в судочинстві, що було пов'язано з політикою централі¬
зованої влади у князівстві. Цим же цілям служили і слов'яно-валаські
літописи, що не дійшли до нас, хоча їхні сліди можна віднайти у пізніших
хроніках Валахії.
У Молдавському князівстві поширювалася не лише перекладна, але й
оригінальна слов'янська релігійна література. Серед авторів оригінальних
церковних творів XV ст., що дійшли до нас, - чернець Путнянського монас¬
тиря Євстафій і ігумен Нямецького монастиря Феодосій. У господарській
канцелярії Молдови одним з найцінніших службовців стає дяк (герметик)
- записувач офіційних актів.
Немала заслуга у створенні оригінальної слов'яно-молдавської літера¬
тури належить відомому книжнику з Тирново, а згодом київському митро¬
политу Григорію Цамблаку, який на початку XV ст. був ігуменом Нямець-

Лекція 16 Валахія і Молдавія до кінця XV ст.
кого монастиря і служив проповідником при дворі Олександра Доброго. За
дорученням господаря Цамблак у 1402 р. створив першу оригінальну робо¬
ту молдавської літератури «Мучеництво Святого і Славного мученика Іо-
анна Нового». Ця суто релігійна робота містить і певну інформацію про
справжні події в Молдавії тієї епохи.
При Олександрі Доброму продовжував комплектуватися найдавніший
збережений донині поминальник (розпочатий 1407 р. в монастирі Бистри¬
ця) - «Поминальник Бистрицького монастиря» - культурно-історична
пам'ятка виняткового значення, що відображає події і знаних осіб до 1552 р.
Гавриїл Урік, молдавський книжник, мініатюрист і чернець, своїми 13
рукописами, у тому числі «Четвероєвангеліє монастиря Нямц» (1429 р.),
заклав основи і утвердив молдавську школу мініатюристики, яка дала ци¬
вілізації знаменитий молдавський ізвод - відому в Європі модель слов'янсь¬
кого письма, що вирізняється специфічними граматичними, стилістичними
і графічними рисами, властивими слов'яно-молдавським літописам XV -
XVIII ст. Створене Гавриїлом Уріком для Олександра Доброго і його госпо¬
дині Марени прекрасне «Четвероєвангеліє» нині є власністю Бодлеанської
бібліотеки в Оксфорді. А копіюючи в 1413 р. легенду про Трою, Гавриїл
Урік сприяв поширенню в Молдавії народних книг.
Поряд з релігійними рукописами значне місце серед перекладної літе¬
ратури займали і юридичні трактати. Широку популярність у Молдавсько¬
му князівстві отримав слов'янський переклад трактату «Синтагми» Мат-
фія Властаря, в який включалися деякі положення церковного і цивільного
права і який відомий у декількох списках.
Успіхи Молдавського князівства при господарі Штефані III Великому
обумовили в XV ст. широке розповсюдження державних літописів, на від¬
міну від Валахії (докладніше про це говорилося при характеристиці дже¬
рел). При дворі господаря склали літопис його правління, що дійшов до нас
у декількох списках у складі пізніших літописних зводів. Один із списків,
умовно названий Молдавсько-руським літописом, у переробленому і скоро¬
ченому вигляді включений у Воскресенський літопис.
Слід відзначити також такий факт, що розвиток культури у Валахії і
Молдавії відбувався в умовах постійних контактів між князівствами, що
сприяло культурному збагаченню кожного з них. Одночасно мали негатив¬
ний вплив військові зіткнення, які виникали у південно - східному регіоні під
час суперництва європейських держав, особливо з часу, коли розпочалася
військова експансія Османської імперії на Балканах.
Питання для контролю:
- Як відбувалося формування валаської і молдавської народностей в
епоху Середньовіччя?
- Охарактеризуйте соціально-економічний розвиток Карпатсько-Дунай¬
ського регіону в XIII - XIV ст.

Історія середніх віків
- Які р аннь о д е рж ав ні об'єднання виникли на Кар патськ о - Д у н ай с ьких
землях?
- Вкажіть причини і висвітліть хід утворення Валаського і Молдавсь¬
кого князівств.
- Проаналізуйте державний устрій Валахії і Молдавії і процес роз¬
витку у них феодальних відносин.
- З'ясуйте рівень розвитку ремесла, торгівлі і міст у князівствах.
- Як відбувався політичний розвиток Валахії в умовах османської аг¬
ресії?
- Проаналізуйте особливості розвитку Молдавського князівства в XIV
- XV ст.
- З'ясуйте значення правління Штефана III для Молдавського князів¬
ства.
- Як відбувався культурний розвиток Валахії і Молдавії?

ВІЗАНТІЯ Лекція
В 1204 - 1282 РР. 17
описані ще в «Історгі» Нікі-
1220 р.), який довів свою
ахоплення Константинополя латинами у 1204 р. і утворення
чотирьох держав на території Візантійської імперії привело
до послаблення центральної влади, а територія Візантії
ніколи більше не відновлювалася у попередніх розмірах.
Після вигнання латинян з Константинополя у 1261 р. Візантійська імперія
займала невелику частину своєї колишньої території, а саме північно-захід¬
ну частину Малої Азії, частково Фракію і Македонію, Солунь, деякі остро¬
ви Егейського моря і області Пелопоннесу. Епірський деспотат і Трапезунд-
ська імперія залишалися самостійними, незалежними від Константинополя,
а в Греції збереглися латинські володіння. При захопленні Константинопо¬
ля й інших міст були розгромлені міські і приватні архіви, загинуло багато
рукописів. Усе це вплинуло на характер і кількість джерел з історії Візантії
XIII ст.
Перші роки правління латинян у Візантії
ти Акоміната з Хон (середина XII - близько
працю до 1206 р., розповівши про страшенні
пограбування столиці імперії. Справжнім літо¬
писцем Нікейського царства став Георгій Ак-
рополіт (1217 - 1282 рр.), відомий історик, уче¬
ний і державний діяч. Він навчався разом з
наступником трону Феодором II Ласкарем, зго¬
дом став його наставником, був першим мініст¬
ром і довіреною особою Михаіла VIII Палео¬
лога (1259 - 1282 рр.), очолював візантійську
делегацію на Ліонському соборі. Його перу на¬
лежить «Хроніка Синграфа» - чіткий і послі¬
довний опис сучасних йому подій, про які був
добре інформований, що охоплює період 1203
-1261 рр. (від нападу хрестоносців на Констан¬
тинополь до відвоювання його візантійцями).
Після 1282 р. компілятивну «Хроніку», що
розпочинається оповіддю про створення світу
і теж завершується відвоюванням Константи-
Нікіта з Хон

Історія середніх віків
нополя, написав Феодор Скутаріот із Кизикїі. Основна частина матеріалу
в книзі запозичена Феодором у Нікіти Акоміната і Георгія Акрополіта. Саме
праця останнього продовжена одним з найвидатніших істориків XIII ст.
Георгієм Пахимером (1242 - близько 1310 рр.). Його «Історія» в 13-ти кни¬
гах охоплює період 1261 - 1308 рр. і є найдетальнішим описом подій прав¬
ління Михаїла VIII. Для Пахимера характерна негативна позиція щодо унії
з римською церквою, оскільки він яскравий представник греко-ортодоксаль¬
ного підходу до історичного розвитку.
Никифор Григора (1295 - 1359 рр.) у ґрунтовній «Історїі ромеїв» описав
події 1204 - 1359 рр., хоча безпосереднім свідком латинського панування не
був. Цей період добре висвітлений у «Хроніці Мореї» візантієнізованого
франка з першої половини XIV ст. Вона дійшла до нас у двох віршованих
версіях звульгаризованою грецькою, а також французькою і італійською
мовами та арагонським діалектом. Це скарбниця відомостей про стосунки
на Пелопоннеському півострові.
Декілька письмових свідчень, власне дві автобіографії 1264 і 1265 рр.,
що мають певну вартість для з'ясування тогочасних придворних і церков¬
них стосунків, залишив і Никифор Влеммід, учитель Георгія Акрополіта і
Феодора II Ласкара. До цього слід додати листи Влемміда до Феодора II і
присвячений цьому імператорові «Трактат про обов'язки правителя».
Чимало листів залишив по собі і сам Феодор II Ласкар, який написав також
спогади про імператора Фрідріха II, похвальне слово Іоаннові III Ватацу,
панегірик на честь міста Нікеї.
Церковні відносини перших років Латинської імперії висвітлені у тво¬
рах Миколая Месарита. На увагу заслуговують надгробна промова на смерть
Іоанна Месарита (пом. 1207 р.), листування з імператорською родиною на¬
передодні обрання Михаіла Авторіана на патріарший престол і корону¬
вання 1208 р. Феодора Ласкара, звіти про переговори з представниками
римської церкви у 1206 р. та 1214-1215 р.
Історія окремих територій і держав, що раніше входили до складу Ві¬
зантійської імперії, відображена в джерелах значно менше. До них слід
віднести «Хроніку» Михаіла Панарета, що висвітлює історію Трапезунд-
ської імперії в 1204 - 1426 рр. Фрагментарну інформацію про Епірський
деспотат містять грамоти правителів цієї держави. Листування митрополи¬
та м. Навпакт Іоанна Апокавка висвітлює взаємини між Михаїлом І та
Феодором Ангелом Дукою Комніним. А багата літературна спадщина архі¬
єпископа Охриди Димитрія Хоматіяна дає змогу розібратися у внутріш¬
ніх стосунках в Епірі і взаєминах цієї держави з Нікеєю та слов'янами в
першій половині XIII ст. Передусім це два листи: один (1220 р.) адресова¬
ний св. Саві з протестом проти його підвищення до сану архієпископа Сер¬
бії, а другий (1223 р.) - Нікейському патріархові Герману, де спростовують¬
ся докори за коронування Феодора Ангела імператором.
Залишив після себе літературний спадок і Михаїл VIII Палеолог, який
написав: «Вступ до типіону» (книги літургійних приписів і правил) монас¬
тиря св. Димитрія в Константинополі. По суті, це автобіографія імператора,

\ешія 17 Візантія в 1204 - 1282 рр.
який у вигідному для себе світлі описує свої заслуги і досягнення. Слід
назвати також «Простагму» Михаїла VIII, датовану листопадом 1272 р., де
не лише викладені права Андроника II, коронованого тоді на співімперато-
ра. а й міститься багато даних про внутрішні події у візантійській державі.
Не можна обійти увагою також джерела латинською і грецькою мова¬
ми, де йдеться про проблеми єднання церков і законотворчість імператор¬
ської канцелярії.
ФОРМУВАННЯ НОВОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВ
Нову систему держав на грецькому Сході намагалися сформувати згідно
з домовленостями між хрестоносцями і венеціанцями у березні 1204 р. Ініці¬
атор розподілу дож Енріко Дандоло застеріг за собою вирішальне слово. Для
гбрання імператора зібралася рада з 6 франків і 6 венеціанців. Позаяк думки
.латинян розкололися, а венеціанці виступили згуртовано, імператором обра¬
ли графа Балдуїна Фландрського, якого коронували 16 травня 1204 р. у храмі
св. Софії, оскільки Дандоло не бажав бачити на троні такої помітної постаті,
як маркграф Боніфацій Монфератський. Першим латинським патріархом
Константинополя став венеціанець Томазо Марозині.
Балдуїн отримав чверть усієї тери¬
торії Візантії, з решти половина припала
Зенеції, а інша половина розподілялася
як імператорський лен між рицарями.
Латинській імперії виділили Фракію і пів¬
нічно-західну частину Малої Азії, біль-
лгість островів Егейського моря, в т.ч. Хіос
і Самос. Боніфацію М онф ератському діс¬
талися землі в Малій Азії, та він волів
лравити територіями в європейській час¬
тині і після гострої боротьби відстояв
Фессалоніки, заснувавши королівство на землях Македонії і Фессалії. Ве¬
неція відмовилася від безпосереднього панування на призначених їй уго¬
дою територіях в Епірі, Етолії і на Пелопоннесі, задовольнившись найбіль-
лшми портами з островами Корон, Драч, Крит, Евбея, Андрос, Наксос,
Телеополь, Гераклея тощо.
Долю держави розділила і столиця: Венеція отримала 3/8 Константино¬
поля, 5/8 - залишилося імператорові як столиця. Дож Енріко Дандоло здобув
право називатися «володарем чверті і ще півчверті Римської імперії». Дріб¬
ні правителі новостворених латинських держав склали Балдуїну ленну при¬
сягу, від якої звільнялася Венеція. Венеціанські купці запанували над усіма
водними шляхами, протоками і гаванями Константинополя на противагу ла¬
тинським володінням, що були роздроблені на окремі ленні території.
У середній і південній частині Греції утворилися королівства, що підля¬
гали не безпосередньо імператорові, а королю Фессалонік, який захопив
Печатка Балдуїна І,
імператора Латинської імперії

Історія середніх віків
Афіни і віддав Аттику з Беотією у ленне володіння бургундцеві Оттонові
де ля Рош. За підтримки Боніфація Пелопоннесом заволоділи два францу¬
зькі рицарі: Вільгельм Шампліт і небіж історика Четвертого хрестового
походу Готфрид Віллардуен. Вони заснували французьке королівство Ахайя
(або Морейське королівство), суто західне за способом життя і феодальною
диференціацією .
Проте грецький люд неохоче скорявся феодалізації, причиною чого було
й релігійне протистояння. Церковне підпорядкування візантійців Риму було
формально досягнуто, хоч не через церковну унію, як прагнуло папство, а
шляхом примусу завойовників. Однак про внутрішнє єднання не могло бути
й мови, оскільки панування латинян лише поглиблювало релігійні і культурні
протиріччя. Це проявилося в міграції частини візантійської аристократії на
вільні від окупації землі, де за підтримки місцевого населення постали нові
держави, завдяки чому Візантія врятувалося від цілковитого знищення. Так,
Феодор Ласкар, зять Олексія III Ангела, заснував у Малій Азії Нікейську
державу, а Михаіл Ангел, двоюрідний брат Ісаака II і Олексія III, - деспо-
тат Епіру.
Ще перед падінням Константино¬
поля і цілком незалежно від цієї події
на південно-східному узбережжі Чор¬
ного моря виникла Трапезундська ім¬
перія під владою внуків Олексія І
Комніна - Олексія і Давида. Після по¬
валення влади діда внуки опинилися
при дворі грузинських царів, з якими
перебували у родинних стосунках. За
активної допомоги грузинської цариці Тамари
(1 184 - 1207 рр.) брати у квітні 1204 р. завою¬
вали Трапезунд. Войовничий Давид підкорив
також Синоп, Пафлагонію і Гераклею Понтій-
ську, але його подальше просування зупинив
Феодор Ласкар.
Латинська імперія недооцінила значення
Малої Азії, і наслідки цієї помилки виявилися
для неї фатальними, бо саме тут, навколо Фео¬
дора Ласкара, гуртувалися пр о віз антій с ькі
сили. Проте перші кроки Феодора були над¬
звичайно важкими. Попередній державний
устрій було зруйновано, скрізь почали вини¬
кати самостійні держави. Так, у Філадельфії
Феодор Манкар, проголосив незалежність,
у долині Меандру таке ж учинив Мануїл
Маврозиній, а в Сампсоні, неподалік Мілета,
- Сава Асиден. Зі Сходу наступав Давид Ком-
Цариця Грузії Тамара нін. Наприкінці 1204 р. брат Балдуїна Генріх

Період латинського панування у Візантії

Історія середніх віків
Фландрський, якому за угодою мала дістатися Нікея,
разом із васалами графа Людовіка де Блуа вирушив
завоювати Малу Азію. Феодор Ласкар під Поймане-
ном зазнав поразки, але порятунок візантійцям при¬
несла катастрофа, що спіткала Латинську імперію на
Балканах.
У Фракії візантійські аристократи готові були ви¬
знати владу латинян за умови збереження їхніх маєт¬
ків, проте завойовники зневажливо відкинули пропо¬
зицію греків, а також дозволили собі легковажно
поставитися до царя Болгарії, який намагався вступи¬
ти з ними у переговори. Відштовхнутий фракійський
нобілітет навесні 1205 р. піднявся проти латинян, звер¬
нувшись за допомогою до царя Болгарії Калояна, який увійшов до Фракії, і
під Адріанополем болгаро-куманські полки 14 квітня 1205 р. знищили ри¬
царське військо. Балдуїн потрапив у полон, з якого йому не судилося повер¬
нутися (загинув у Тирново), претендент на трон Нікеї Людовік де Блуа
загинув, а латиняни змушені були відступити з Малої Азії.
Феодор Ласкар, позбувшись небезпеки, розпочав відроджувати держав¬
ницькі і церковні традиції Візантійської імперії в Нікеї. Він замінив свій
титул деспота на імператорський; на третій тиждень Великоднього посту
обрали патріарха Михаіла IV, а миропомазання імператора відбулося у
Великодній тиждень 1206 р., що надало його владі загальновізантійського
характеру і зробило його єдиним і повноправним імператором візантійців.
А нікейський патріарх набув статусу екуменічного, тобто став єдиним і
рівноправним владикою грецької церкви. Таким чином, латинським імпера¬
торові і патріархові у Константинополі протиставили візантійського імпе¬
ратора і ортодоксального патріарха в Нікеї. Тому Латинська імперія поста¬
вила собі за мету знищити цей грецький центр.
Новий латинський імператор, брат Балду ї на Генріх Генегауський (1206
- 1216 рр.), набагато об дарованіший, відмовився від неприкритої ворожості
до греків, що вирізняла політику його попередника, намагаючись знайти
порозуміння з візантійською знаттю. Йому вдалося відновити латинське
панування у Фракії, оскільки болгаро-грецьке порозуміння тривало недов¬
го, завдяки примирю вальній позиції Генріха. Наприкінці 1206 р. він знову
зробив спробу вторгнутися в Малу Азію, але новий напад Калояна змусив
його перервати воєнні дії і навесні 1207 р. укласти дворічне перемир'я з
Феодором Ласкарем. З об'єктивного погляду, саме Калоян урятував Візан¬
тію в Малій Азії від загибелі на самому початку її існування. На жаль, у
жовтні 1207 р. болгарський цар загинув під час облоги Фессалонік.
Нікейська імперія змушена була вести важку боротьбу і проти султана
Румеліг. За посередництвом венеціанців султан 1209 р. уклав таємний союз
з Латинською імперією, а Ласкар у відповідь розпочав переговори з царем
Малої Вірменії Леоном II, який перебував під загрозою султанату Іконїі.
Приводом для виступу проти Нікеї стало перебування при дворі султана
Золотий
перстень-печатка
царя Калояна

Лекиія 17 Візантія в 1204 - 1282 рр.
Іконії екс-імператора Візантії Олексія III, ЯКИЙ
продовжував відстоювати свої права на візантій¬
ський трон. Битви під Антіохією і на Меандрі
були надзвичайно запеклими: військо нікейців
зазнало величезних втрат. Феодор взявся за ре-
зрганізацію свого війська. Успадкувавши багато
колишніх імператорських помість, володінь кон¬
стантинопольських церков і монастирів, він ви¬
користав їх для роздачі в пронїі, без права пере¬
дачі їх по спадковості і з умовою обов'язкового
несення проніаром військової служби. Спираю¬
чись на проніарів, а також загони прикордонних
зшськових поселенців - акритів і заможних віль¬
них се лян-стр атіотів, Феодор І (1205 - 1222 рр.)
створив ефективну армію і зупинив просування
латинян у Малій Азії.
Навесні 1211 р. було здобуто перемогу над
Іконією. Султан поліг у бою, а екс-імператор Олек¬
сій III потрапив у полон і завершив життєвий шлях у нікейському монас-
тіфі. Спорадичні військові дії латинського імператора проти Феодора І при-
зели до виснаження обох сторін, і тому наприкінці 1214 р. у Німфеї вони
уклали мирну угоду про кордони між державами: латиняни утримували за
собою північно-західну частину Малої Азії до Адрамітіону на півдні, реш¬
та земель до кордону із сельджуками залишалася за Нікеєю.
Після смерті Генріха (1216 р.) розпочалася доба занепаду Латинської
імперії, а для держави Феодора І настав період піднесення: він одружився
на Марїі, дочці імператриці Іоланти і небозі двох перших латинських імпе¬
раторів; з Венецією в серпні 1209 р. уклав угоду про свободу торгівлі і
звільнення від мита венеціанських купців.
Спадкоємницею Візантійської імперії і
центром грецької ортодоксії Нікею вважали і пів¬
денні слов'яни. Син Немані С ава звернувся до
нікейського патріарха через голову охридського
архієпископа, якому підпорядковувалася сербсь¬
ка церква, і в 1213 р. отримав від патріарха ви¬
свячення на автокефального архієпископа Сер¬
бії. І це тоді, як за два роки до того брат Стефан
Першовінчаний отримав королівську корону від
Риму. Отримання церковної незалежності було
великим здобутком молодого Сербського королів¬
ства і водночас підняло престиж Нікейської ім¬
перії.
Наслідком нікей сько-латинського замирення
став крах держави Великих Комнінів на Понті.
Стефан Першовінчаний Феодор І 1214 р. анексував усі володіння Давида,
Акт дарування землі

Історія середніх віків
розташовані на захід від Синопа включно з Гераклеєю і Амастридою. З
іншого боку ту рки - с е ль джуки захопили Синоп, розгромили Олексія Комні-
на, захопили його в полон, а згодом посадили на трон у Трапезунді уже як
васала султана Іконії. Т р ап е зу нд сь к а імперія перетворилася в невелику
державу і не мала жодного впливу на загальний розвиток подій у Візантії.
Набагато більшого значення набув Епірський деспотат на чолі з обдаро¬
ваним воєначальником Михаілом Ангелом (включав території Епіру, Етолії
й Акарнанії). Епір на Балканах став осередком культурного самозбережен¬
ня і зародком політичного єднання. Перед 1215 р. епірський трон перейняв
зведений брат Михаїла Феодор, який склав присягу на вірність імператору
Нікеї. Проте майбутній конфлікт між ними був неминучим, оскільки обидва
прагнули стати центрами грецького світу. Амбітний Феодор прибрав собі
три імператорські прізвища: Ангел Дука Комнін, а західногрецька держава
почала переживати стрімкий розвиток. Першим кроком Феодора став зу¬
хвалий замах на латинського імператора Петера де Кубертене, чоловіка
Іоланти (після смерті Генріха Петер виїхав з Франції в Рим, де у скромній
церкві Сен-Лоренцо папа коронував його). Згодом коронований імператор
подався до околиць Драча, щоб продовжити шлях до Константинополя, але
на албанських перевалах потрапив до рук Феодора і позбувся життя. Регент¬
ство перейшло до його дружини, а після смерті Іоланти (1219 р.) корона
дісталася її недолугому синові Роберту.
Тим часом Феодор Ангел Дука Ко¬
мнін розпочав активну збройну бо¬
ротьбу з латинянами: напав на коро¬
лівство Фессалоніки, яке захопив на¬
прикінці 1224 р. Його влада поширила¬
ся від Адріатики до Егейського моря,
він називав себе василевсом і автокра¬
том ромеїв, претендував на роль наступ¬
ника імператора Візантії, чим розпо¬
чав відкрите суперництво з Нікейською
імперією. Коронування і миропомазан-
_.. . ня Феодор а здійснив охридський архі-
Візантіиська знать _ . „ ,_ . „ .
єпископ Димитріи Хоматіян, який не міг
подарувати патріархові Нікеї висвячення Сави на архієпископа Сербії і те¬
пер вирішив відплатити тією ж монетою. Тому саме ці дві держави стали
визначати подальший розвиток подій на візантійських землях.
ЗЛІТ І ПАДІННЯ ЕПІРУ
Феодор Ангел досить швидко перетворив Епір у процвітаючу державу. І
це при тому, що Епірське царство складалося з безлічі напівсамостійних
феодальних володінь і намісництв. Архонти (грецькі феодали) Епіру волода¬
рювали в містах, а нерівномірність економічного розвитку окремих областей

Лекція 1 7 Візантія в 1204 - 1282 рр.
11
і строкатий склад його населення (грецького,
албанського, слов'янського, волоського) не спри¬
яли централізації країни. Саме Феодор змусив
припинити похід на захід нового нікейського
імператора Іоанна III Ватаца (1222 - 1254 рр.),
наступника Феодора І Ласкара, чоловіка його
доньки Ірини. Безсумнівно, це був один з най¬
визначніших діячів нікейського періоду, який
блискуче продовжив справу свого попередни¬
ка. Змова братів Феодора І, Олексія та Ісаака
Ласкарів, які за підтримки латинян вчинили
спробу скинути Іоанна з трону, закінчилася Іоанн IH Дука. Ватац
поразкою при Пиманіоні в 1225 р. За мирною угодою латиняни отримували
лише смужку малоазійського узбережжя навпроти Константинополя разом
з околицями Нікомедії. Але одночасно нікейські загони висадилися на Лесбо¬
сі, Самосі і Родосі, а невдовзі зосередили свою увагу і на європейській тери¬
торії. Заклик жителів Адріанополя став для Ватаца приводом відправити
свої загони у Фракію. Проте під Адріанополем армію Іоанна III зупинив Фео¬
дор Ангел, який із вірою в перемогу поспішив до Константинополя і, здава¬
лося, був близький до мети. Од¬
нак таке ж завдання поставив
перед собою і болгарський цар
Іван Асен II (1218 - 1241 рр.), син
Асена І. Він, як свого часу Симе¬
он, виношував плани заснувати
Болгаро-Візантійську імперію зі
столицею у Константинополі і теж
якийсь час був близький до їх
Срібна монета Івана Асена II здійснення.
1228 р. помер латинський імператор Роберт де Куртене, і корона пере¬
йшла до рук його неповнолітнього брата Балдугна II. У кризовій ситуації
було вирішено віддати регентство до рук правителя Болгарії, який зможе
врятувати Константинополь від візантійців. Родинні зв'язки Асена II з ро¬
дом Куртене вирішили зміцнити через заручини молодого латинського ім¬
ператора з царівною Геленою.
Проте наміри Асена II перетнулися тут з планами Феодора Ангела,
який розірвав союз з болгарським царем, укладений проти Іоанна Ватаца, й
одразу оголосив війну Болгарії. За цей відважний крок йому довелося доро¬
го заплатити: навесні 1230 р. у битві під Клокотницею на берегах Мариці
болгари вщент розгромили його військо, а сам він потрапив у неволю, де
згодом був осліплений.
Ману'іл, брат і наступник Феодора Ангела на троні у Ф е ссал оніках, ще
якийсь час утримував владу над самими Ф е сс ал оніками, у Фессалії та Епі-
рі, але на здобуття Константинополя ця західногрецька держава уже не
могла претендувати. Землі Фракії, Македонії і частини Албанії, відвойовані

Історія середніх віків
невдовзі до того Феодором, без опору перейшли до рук Асена II. Під його
вплив потрапила і Сербія, де Феодорового зятя Радослава скинули і заміни¬
ли його братом Владиславом, одруженим з дочкою Асена II. В одній з інск-
рипцгй болгарський цар стверджував, що підкорив собі землі від Адріатики
до Драча і навіть у Константинополі змушені дослухатися до його думки та
жити за його волею.
Таким чином, поразка під Клокотницею дозволила вийти на небосхил
Болгарському царству, але головний виграш від битви, як виявилося, мав
не болгарський цар, а імператор Нікеї, який до часу мудро тримався осто¬
ронь і вичікував. Перемога Болгарії позбавила і Нікею, і Константинополь
небезпечного суперника. І мова про регентство Асена II над малолітнім
латинським імператором перестала вестися. Тепер у Константинополі від¬
чували болгарську небезпеку і імператором обрали уже престарілого Іоан-
на Брієннського, титулярного короля Єрусалиму. У відповідь Асен II вирі¬
шив розв'язати конфлікт із Константинополем силою зброї, для чого розпочав
переговори з Іоанном Ватацом. Монархи уклали грецько - болгарський союз
проти Латинської імперії, до якого приєднався і правитель Фессалонік
Мануїл.
Політична переорієнтація Болгарії вимагала зміни і релігійної орієнта¬
ції. Укладена Калояном унія з Римом не узгоджувалася з намірами ініціа¬
тора антилатинського союзу ортодоксальних правителів. Асен II хотів за¬
снувати у Тирново власний православний патріархат, для чого слід було
отримати згоду Нікеї і благословення східних патріархів. Нікейський уряд і
церква вирішили схвалити заснування патріархату у Болгарії, завдяки якому
держава отримала церковну самостійність. У 1235 р. в Галліполі, який неза¬
довго перед цим здобув Ватац, між нікейським і болгарським монархами
було підписано угоду про взаємодопомогу, після чого
в Лампсаці відсвяткували шлюб сина імператора
Феод opa і дочки болгарського царя, яка ще недавно
призначалася на дружину Балдуїнові II. Одночасно
проголошувалася згода східних патріархів заснува¬
ти болгарський патріархат.
Союзники без зволікань розпочали облогу Кон¬
стантинополя, що вистояв лише завдяки допомозі
венеціанського флоту. Молодий Балдуїн II залишив
столицю, шукаючи допомоги на заході. Але серед
союзників не було згоди: болгарський цар, хоч із
запізненням, зрозумів, що падіння латинського Кон¬
стантинополя піде на користь Нікеї, і порвав з Ва¬
тацом, пішов на зближення з латинянами, домовив¬
ся з куманами і розпочав війну проти свого
недавнього союзника.
Болгари, латиняни і кумани обложили Цурул,
головний опорний пункт нікейських сил у Фракії.
Проте у політиці Асена II стався новий злам, спри-
Іван Асен II

Лекиія 1 7 Візантія в 1204 - 1282 рр.
чинений важким психологічним потрясінням. У Тирново спалахнула по¬
шесть, померли дружина, один із синів царя і болгарський патріарх. Асен II
став тлумачити це як знак гніву Господнього за порушення присяги, даної
Ватацу, і відступив від Цурула. Наприкінці 1237 р. він уклав мир з нікейсь-
ким імператором. Навіть короткотермінове захоплення латино-куманськи-
ми загонами Цурула не могли щось істотно змінити у сприятливому для
Нікеї повороті справ. До того ж у 1241 р. помер Іван Асен II, невдовзі після
чого монголо-татарська навала спричинила занепад колись могутньої бол¬
гарської держави.
ПІДНЕСЕННЯ НІКЕЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Неодмінною умовою успішної зовнішньої політики Іоанна Ватаца, спря¬
мованої на відновлення Візантійської імперії, став курс на зміцнення центра¬
лізованої влади у боротьбі з феодальною опозицією. Для цього необхідно
було значно підвищити прибутки скарбниці. Тому Ватац пішов шляхом ор¬
ганізації імператорських помість на державній землі, дбав про піднесення
землеробства і відгодівлю худоби, у чому він подавав особистий приклад.
За гроші, отримані від продажу яєць з імператорських помість, Іоанн пода¬
рував своїй дружині діадему, оздоблену перлами та коштовним камінням.
Ця «яєчна корона» була символом цілої програми для досягнення господар¬
ської самодостатності. Він намагався звільнити імперію від ввезення чужо¬
земних товарів і від економічної залежності з боку італійських міст-респуб-
лік. Підданим заборонялося купувати предмети розкоші чужоземного
походження, бо всі мали задовольнятися плодами ромейської землі і витво¬
рами ромейських ремісників. Імператор не вводив мита на імпортовані ве¬
неціанцями товари, боячись ускладнень через порушення торгових угод.
Проте він мав право заборонити підданим надмірну розкіш, і цього права
ніхто не міг оскаржити.
Нікейська імперія забезпечувала харчами і турків, які платили високі
ціни готівкою і товарами, в т. ч. металами та тканинами. Отож, попри часті
зійни, Нікея не відчувала браку грошей, а фінансове й економічне станови¬
ще було набагато кращим, ніж у Візантії при останніх Комніних і Ангелах.
Підтриманий дружиною Іриною, Іоанн намагався полегшити долю най-
бідніших прошарків населення, заснував багато лікарень та благодійних
закладів. Імператор проводив широкомасштабну будівельну діяльність:
укріплені райони вздовж кордонів, величаві церкви. Ватац створював наді¬
ли для військових і збільшив чисельність армії куманами, яких витіснили
монголи. Та попри все, Іоанн щедро роздавав проної, віддаючи перевагу
передусім дрібній військовій аристократії, обдаровуючи її наділами.
Прибутки від господарської діяльності використовувалися для зміцнен¬
ня обороноздатності країни: збільшувалися загони найманців з латинян; до
прикордонних фортець були приписані сусідні або спеціально для цього
організовані поселення селян, які постачали гарнізони усім необхідним; у

Історія середніх віків
фортецях створювалися значні
запаси продовольства і зброї на
випадок ворожої облоги.
Ватац залучив на свій бік по¬
ловців, що вдерлися в 30-х ро¬
ках на Балкани, поселивши до 10
тис. чоловік на землях Фригії,
Фракії, Македонії і на Меандрі.
Половці стали акритами і знач¬
ною мірою перетворилися в осі¬
лих поселенців. А завдяки ство¬
ренню державних зброярень, де
працювали наймані ремісники -
місти, було організовано великі
арсенали - склади зброї.
Усе це створило відповідні фінансові і військові передумови для вико¬
нання поставлених зовнішньополітичних завдань. А ситуація складалася
досить сприятлива: Болгарія занепадала, Латинська імперія давно не впли¬
вала на хід подій і стала лише об'єктом зазіхань для східних держав.
І нікейський імператор вирішив скористатися плодами своєї політики. У
1242 р. Ватац рушив на Фессалоніки, де владарював Іоанн, підтримуваний
батьком Феодором Ангелом, якого Асен II відпустив з полону. Проте вторг¬
нення монголів змусило нікейців укласти мир і відступити. За умовами миру
західногрецька держава офіційно відмовлялася від подальшого суперницт¬
ва з Нікейською імперією, правитель Фессалоніків зняв із себе імператор¬
ські регалії і отримав взамін титул деспота.
У той же час монголи захопили Київську Русь, заснувавши у межиріччі
Волги і Дону державу Золота Орда, спустошили Польщу, Сілезію, Чехію,
Моравію, Угорщину, землі Дунайського басейну, дійшовши до берегів Адрі¬
атики. Вони сплюндрували землі південних слов'ян, змусивши Болгарію
платити данину. Монгольська навала увірвалася до Передньої Азії, загро¬
жуючи Трапезундській та Нікейській імперіям і султанату Іконія. Для оборо¬
ни від спільної небезпеки Іоанн Ватац у 1243 р. уклав союз із султаном Іконії.
Та невеликі держави Малої Азії не могли чинити опір ворогові, кордони
якого пролягли від Тихого океану до Середньої Європи. Правитель Трапе¬
зунду став монгольським васалом, а султан Іконії платив їм данину. Нікейсь-
ка імперія уникла вторгнення, оскільки монголів відвернули від Малої Азії
грандіозні плани, а ослаблення східних сусідів навіть пішло їй на користь.
Іоанн Ватац зміг знову зосередити увагу на балканських справах і 1246 р.
здобув вирішальну перемогу над Болгарією і західногрецькою державою. Він
поширив свою владу на Фракію та Македонію, заволодів Ф е ссал оніками. З
Епіром, щоб уникнути зайвих ускладнень, Ватац підписав договір про друж¬
бу й заручив свою онуку Марію з наступником епірського престолу Никифо¬
ром (1249 р.). Проте деспот Михаїл порушив угоду, захопивши кілька міст у
Македонії, чим поплатився своїми територіями (західною частиною Македо-
Одна з башт міської стіни
Нікеї XIII ст

\ешія 1 7 Візантія в 1204 - 1282 рр.
нії та албанською Кроєю) і відіслав заручником у Нікею свого сина Никифора
1252 р.). Батько і син визнали верховність нікейського імператора.
Іоанн Ватац підтримував тісні стосунки і з найвпливовішими можно¬
владцями Заходу - папою і германським імператором. Особливо приязними
були його стосунки з Фрідріхом II Гогенштау ф еном. Союз скріпили одру¬
женням Іоанна після смерті дружини Ірини Ласкари з малолітньою дочкою
Фрідріха - Констанцією. Хоча цей зв'язок не мав конкретних вагомих
наслідків, він, безперечно, сприяв піднесенню престижу Нікейської імперії.
Як і кожний візантійський імператор після схизми церков, Іоанн вів
переговори про єднання церков з римським папою. Передумовою до укла¬
дання унії він висував вимогу відмови від визнання папською курією Ла¬
тинської імперії. Переговорам заважало зближення грецького імператора з
Фрідріхом II, який перебував у постійних конфліктах з папством. Проте
після смерті німецького імператора, за понтифікату Інокентія IV, справа
набула багатообіцяючого характеру. Папа розумів позитивні результати від
дружби з Нікеєю, а грецький імператор за повернення Константинополя
ладен був пожертвувати незалежністю своєї церкви. Виглядало, що як ні¬
коли унія близька до реалізації. Але й цього разу їй не судилося відбутися.
Дні латинського Константинополя й без того були лічені.
За роки свого правління Ватац подвоїв територію Нікейської імперії, а
територія Латинської імперії обмежувалася околицями Константинополя,
її убогість була такою жахливою, що за позику Балдуїн II віддав венеціан¬
ським купцям у заставу свого єдиного сина Філіппа. Це свідчило про те, що
реставрація Візантійської держави стала реальністю, але судилося це зро¬
бити іншому.
Іоанн Ватац, який страждав на важкі напади епілепсії, помер 3 листопа¬
да 1254 р. у Німфеї. Через 50 років після смерті його канонізували, і відтоді
аж до наших днів у церкві в Магнесгі, яку він сам спорудив, місці його остан¬
нього спочину, а також у Німфеї, його улюбленій резиденції, щороку урочи¬
сто відзначають день пам'яті св. імператора Іоанна Милосердного.
ПРАВЛІННЯ ФЕОДОРА II ТА ІОАННА IV У ПЕРЕДДЕНЬ
РЕСТАВРАЦІЇ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Іоанн Ватац навіть не оголосив при житті дорослого сина своїм співпра¬
вителем, як це увійшло в традицію ще до Комнінів. Проте імператором усе
ж проголосили його сина Феодора II Ласкара (1254 - 1258 рр.), якому було
у той час 33 роки. Він виховувався Никифором Влеммідом, сам був ученим,
плідним письменником, молодість якого пройшла в наукових дослідах, фі¬
лософських пошуках і теологічних роздумах. Ставши імператором, він пе¬
ретворив Нікейський двір на справжній осередок науки. Нікею порівнюва¬
ли з давніми Афінами, і вона переживала період розквіту культури, який
нагадував часи Константина VII Багрянородного.
Проте на відміну від Константина Феодор II був не лише вченим, а й
активною людиною, попри страшну хворобу - важку форму епілепсії. Влас-

Історія середніх віків
толюбний і непоступливий, він відштовхував від себе всіх, не хотів слухати
ні про які привілеї для аристократії. Найближчим його порадником став
друг Георгій Музалон і його два брати, люди незнатного походження.
Феодор намагався підпорядкувати собі і церкву. На патріарший пре¬
стол він підніс ченця Арсенія, аскетичного й суворого, але й обмеженого
розумово. У стосунках із Римом імператор був стриманим, а до унії ставив¬
ся прохолодно, бо не бажав підпорядкування грецької церкви Римові. Єд¬
нання могло відбутися лише на засадах повної рівноправності.
Серйозною помилкою Феодора Ласкара стало зменшення оплати захід¬
ним найманцям. Заходи ці, очевидно, були свідченням неприхильного став¬
лення імператора до великого коннетабля Михаїла Палеолога, який коман¬
дував цими найманцями.
Коротке правління Феодора II жодним чином не позначилося на зовніш¬
ньополітичному становищі держави, але й не наблизило до заповітної
мети - відвоювання Константинополя. Проте важким ускладненням загро¬
жували домовленості сельджуків із Михаїлом Палеологом, який, запідо¬
зрений у державній зраді, втік до султана Іконії і знайшов там підтримку
для своїх претензій на корону. Проте союзу завадило вторгнення монголів,
а Михаїлу довелося каятися і миритися з імператором. Саме тоді Феодор II
увійшов у контакт з монголами: до Нікеї прибуло монгольське посольство,
зустрінуте з театральною пишністю.
На Балканах Феодор II змушений був боротися проти Болгарії та Епі-
ру. Молодий болгарський цар Михагл Асен захопив значні території у Фра¬
кії та Македонії, і нікейському імператорові довелося організовувати 1256 р.
два успішні походи та укласти договір на вигідних для Нікеї умовах.
Проте досить швидко Михаїла Асена повалили з трону і до влади прийшов
нащадок Неманідів Константин Тих (1257 - 1277 рр.), який взяв за дру¬
жину дочку Феодора II Ірину. В Епірі також уклали династичний шлюб,
передбачений ще за Ватаца: син Михаїла II
Никифор одружився з дочкою імператора Ма¬
рією, і за це Феодор II взяв під скіпетр Драч і
Сербію, проте цей здобуток коштував йому
дружби з Епіром, і від 1257 р. між обома дер¬
жавами точилася боротьба.
До зовнішніх протиріч додалися і внутрі¬
шні суперечності. Численні процеси проти
представників аристократії та суворі покаран¬
ня, до яких вдавався хворобливий і дражли¬
вий імператор, призводили до загострення сто¬
сунків .
У серпні 1258 р. у віці 36 років від важкої
хвороби Феодор II помер, а корона перейшла
до його семирічного сина Іоанна IV. Регентом
призначили Георгія Музалона, якого ненави-
Михаїл VIII Палеолог діла знать. Тому вже на дев'ятий день після

\екиія 17 Візантія в 1204 - 1282 рр.
Герб Палеологів
Л смерті імператора під час відправи жалобного
богослужіння за покійним на Георгія та його
братів (Андроника і Феодора) вчинили замах
у церкві і вбили їх просто біля підніжжя вів¬
таря, де вони намагалися знайти захисток. Ре¬
гентство перейшло до Михаїла Палеолога,
най о бдар ованішого і найіменитіш ого серед
аристократів, одруженого з небогою Ватаца,
улюбленця воїнів і всіх верств суспільства. Він
домігся почергово титулів мегадукса і деспо¬
та, а на зламі 1258 - 1259 рр., як співправитель
малолітнього Іоанна, отримав корону. Корону¬
вати повинні були обох імператорів, але коро¬
нувати лише Михаїла (1259 - 1282 рр.), а коро¬
націю Іоанна відклали на невизначений період.
Піднесення Палеолога не обійшлося все-
таки без боротьби. Поки він виступав проти
Музалонів і їх прибічників, вища знать одно¬
стайно підтримувала його, але коли мова за¬
йшла про відсторонення від престолу закон¬
ного спадкоємця, ситуація ускладнилася. Патріарх Арсеній, коронуючи
Михаїла, добився від нього клятви, що по досягненні Іоанном повноліття він
стане одноосібним господарем. Арсенія підтримали деякі єпископи і при¬
дворні. Але опозиція виявилася безсилою. Малолітнього Іоанна усунули з
палацу під нагляд відданих Палеологу людей. Навесні 1261 р. Арсеній на
знак протесту залишив патріарший престол і
подався в монастир. Палеолог швидко органі¬
зував вибори нового патріарха, а непокірних
єпископів змістив з їхніх кафедр.
Своєю кар'єрою Михаїл завдячував і склад¬
ній зовнішньополітичній ситуації, яка вима¬
гала твердої руки. Вороже до Нікеї був нала¬
штований син Фрідріха II Манфред, король
Сицилії, який приєднався до антивізантійсь-
кої політики Генріха VI. Уже 1258 р. він захо¬
пив Корфу, Драч, Авлону і Бутринто. Миха¬
їл II вважав, що дружба сицилійського короля
важливіша за ці міста і віддав їх як посаг за
свою доньку, з якою Манфред одружився. Від¬
так зять і тесть уклали союз проти нікейської
держави, до якого приєднався Вільгельм Віл-
лардуен (теж одружився на одній з дочок
Михаїла II). Ця коаліція загрожувала звести
нанівець нікейські наміри реставрації Візантії.
Троїстий союз підтримав король Сербії Урош І. Урош І

Історія середніх віків
Боротьба з коаліцією і була першим великим випробовуванням Михаї¬
ла VIII. Проти військ коаліції вирушив його брат Іоанн Палеолог. Восени
1259 р. у Пелагонгі союзники зазнали нищівної поразки: чотириста рейта¬
рів Манфреда залишилися на полі бою, Віллардуен потрапив у полон. Імпе¬
раторська армія ввійшла в Арту, і Епір врятувала лише підмога з Сицилії,
а серби вимушені були покинути щойно зайняті македонські міста.
Тепер на суші не існувало сили, яка могла б стати на заваді візантій¬
ського відродження. Побоювання викликала хіба що Венеція, що і стояла
біля джерел утворення Латинської імперії та краху Візантії. Щоб убезпе¬
чити себе з того боку, Михаїл вступив у переговори з генуезцями, супер¬
никами Венеції. 13 березня 1261 р. у Німфеї підписали пам'ятну угоду, за
якою генуезці зобов'язувалися в разі війни надавати Нікеї збройну допо¬
могу проти Венеції, за що їм були обіцяні великі привілеї (звільнення від
мита і податків, права на власні торгові резиденції у всіх найважливіших
портах, а після реставрації імперії - і в Константинополі). Тобто, Генуя
отримувала такі ж переваги, які від кінця XI ст. були винятковою монопо¬
лією Венеції. Насправді ж Візантія опинилася в залежності від обох міст-
республік.
Своєї мети візантійці досягли з дивовижною легкістю: за волею сліпого
випадку вони знову заволоділи Константинополем. Нікейський воєначаль¬
ник Олексій Стратегопул, йдучи повз колишню столицю на чолі нечислен¬
ного загону, щоб охороняти у Фракії болгарський кордон, з подивом заува¬
жив, що місто майже беззахисне. Ще була чинною угода 1260 р. про перемир'я
на рік, і венеціанський флот із франкським гарнізоном відплив для участі в
операції по захопленню о. Дафнусія на південному узбережжі Чорного моря.
Недовго розмірковуючи, Стратегопул, хоча мав наказ Михаїла Палеолога
лише «пострахати» латинян, напав на Константинополь і 25 липня 1261 р.
здобув його майже без опору. Втеча Балдуїна II знаменувала кінець латин¬
ського панування в Константинополі.
Михаїл VIII урочисто в'їхав через Золоті ворота до столиці 15 серпня,
де йому влаштували прийом, що набув характеру релігійного торжества.
Назустріч винесли образ Одигітріг, який вважали творінням євангеліста
Луки. Пішо - радше як Христос, ніж імператор, Михаїл прийшов спочатку
до монастиря Студитів, а відтак до храму св. Софії, де у вересні цього ж
року патріарх здійснив повторне коронування Михаїла VIII та його дружи¬
ни Феодори. Цей урочистий акт ніби символізував відновлення Візантійсь¬
кої імперії. Одночасно проголосили вазилевсом імператорського сина Анд¬
роника, тоді лише трирічного.
Натомість законний імператор Іоанн IV Ласкар від усіх урочистостей
був усунутий, а за кілька місяців Михаїл VIII звелів виколоти нещасному
хлопцеві очі. Кмітливий Михаїл Палеолог спромігся міцно закріпити власне
тривале правління і заснувати найтривалішу у візантійській історії динас¬
тію, яка правила імперією до останнього дня її існування.

Лекція 17 Візантія в 1204 - 1282 рр.
ВІДНОВЛЕННЯ МОГУТНОСТІ ВІЗАНТІЇ
ЗА МИХАЇЛА VIII
Відновлення великої держави несло з собою чимало загрозливих момен¬
тів. На плечі Візантії звалилися нові завдання і новий тягар. Зросли видат¬
ки, потрібна була численніша армія і потужніший флот, столиця вимагала
значних коштів для відбудовних робіт. Латинське панування залишило ве¬
личезні проблеми. Візантійськими водами володіли італійські морські рес¬
публіки, які підпорядковували собі і більшість островів східносередземно-
морського басейну. Греція, як і раніше, перебувала під пануванням франків,
а Епір, ворожо налаштований, не брав участі у справі єднання. Північ Бал-
канського півострова утримували Болгарія і Сербія. Хоча всі названі дер¬
жави не в змозі були завадити єднанню Візантії, вони готові були підтрима¬
ти дії проти неї у союзі із західними країнами. Запобігти об'єднанню всіх
антивізантійських сил могло лише спритне маневрування і дипломатична
гнучкість, якою, на щастя, володів Михаїл VIII.
Першочерговими були два завдання: паралізувати антивізантійські ак¬
ції на Заході та відновити візантійські володіння в Греції й Епірі. Причому
друге опосередковувалося першим. Центром об'єднання антивізантійських
сил стала Сицилія Карла Анжуйського. Тому Михаїл VIII свої зусилля
спрямував на покращення стосунків з папою. Але в Римі з самого спочатку
переважали неприхильні настрої щодо відродження Візантії: папська курія
не змогла змиритися з тим, що Константинополь втрачений для римської
церкви. Папа Урбан IV (1261 - 1264 рр.) надавав моральну підтримку фран¬
кам у Греції в боротьбі проти Візантії, а не генуезцям, яких за небажання
розірвати союз із візантійцями відлучив від церкви. Правда, на заваді по¬
розумінню папської курії з королем Манфредом стояв антагонізм між Ри¬
мом і Гогенштауф енами. Урбан IV хотів покласти край пануванню цієї ди¬
настії в Південній Італії і тому закликав на сицилійський трон Карла
Анжуйського, брата французького короля. Граючи на цьому конфлікті, Ми¬
хаїл VIII обіцяв Риму церковну унію і зміг змінити настрої папи.
Намагаючись відновити становище Візантії на Балканах, імператор зму¬
шений був воювати на декілька фронтів. Наприкінці 1261 р. Михаїл VIII
дозволив повернутися до Ахай полоненому після битви в Пелагонії Віль -
гельму II і продовжити правити. Віллардуен склав візантійському імпера¬
торові ленну присягу, отримав титул мегадоместика і віддав Візантії ряд
укріплень. Проте швидко він отримав від папи звільнення від складеної в
Константинополі присяги, а також підтримку Венеції, невдоволеної візан¬
тійсько-генуезьким зближенням. Спалахнула війна. У Грецію відправили
сильну армію на чолі з братом імператора Константином (було навіть 500
сельджуцьких найманців), а водночас візантійсько-генуезький флот напав
на острови і була здобута перемога.
Одночасно Михаїл VIII втрутився у внутрішні чвари між болгарами.
1262 р. він окупував портові міста Анхгал і Месемврію на західному березі
Чорного моря. В Епірі візантійському воєначальникові Олексієві Стратего-

Історія середніх віків
пулу щастило менше, але брат імператора деспот Іоанн Палеолог влітку
1264 р. здобув значну перемогу й змусив епірського деспота Михаїла укла¬
сти мир та визнати зверхність імператора. Син Михаїла II деспот Никифор
І, раніше одружений з донькою Феодора II Ласкара, тепер узяв собі за
дружину одну з небог Михаїла VIII.
Натомість війна у Південній Греції затягувалася, а турецькі найманці,
яким нерегулярно платили, перейшли на бік франків. 1264 р. візантійці
зазнали поразки під Макрі Плазі, а ще раніше, навесні 1263 р., генуезький
флот під Cemmenoui у затоці Науплія розбили венеціанці. Відтак імператор
оголошує про відмову від коаліції з генуезцями, що не давала ніякої корис¬
ті, і вступає в переговори з Венецією. 18 червня 1265 р. було укладено
угоду, що знову гарантувала Венеції вагомі привілеї. Проте венеціанці зво¬
лікали з ратифікацією угоди, і Михаїл VIII знову звернувся до генуезців,
які з готовністю пристали на пропозицію, бо ще раз (1266 р.) були розбиті
Венецією. Генуезці отримали під резиденцію передмістя Константинополя
Галату на Золотому Розі (1267 р.) і повну свободу торгівлі.
Нове зближення Візантії з генуезцями поклало край ваганням Венеції:
4 квітня 1268 р. візантійсько-венеціанська угода була ратифікована, хоча
статтю про заборону генуезцям торгувати на території імперії не вилучили.
Чинність угоди передбачалася лише на 5 років, оскільки короткотермінові
угоди легше було відкликати. А одночасні зв'язки Візантії з обома морськи¬
ми республіками зменшували загрозу об'єднання цих держав з ворожими
до Візантії західними країнами.
До речі, на Заході в цей час відбулися суттєві зміни. Карл Анжуйський,
граф Провансу, на заклик папи з'явився в Італії, розбив у битві під Беневен-
том Манфреда і став королем Сицилії і Неаполя. Виникла загроза, що Рим
схвалить агресивні плани Карла проти Візантії. Справді, Карл Анжуйський
порозумівся з папою і в його присутності 27 травня 1267 р. у Вітербо підпи¬
сав пакт про дружбу з вигнаним латинським імператором Балдуїном II,
де поновно розподілялися візантійські території, які збиралися знову завою¬
вати. Союз скріплювався одруженням дочки Карла Беатриси із сином
Балдуїна Філіппом. Невдовзі Карл закріпив володіння в Епірі і заручився
підтримкою Вільгельма II Віллардуена, який визнав себе васалом Карла, а
свою доньку і наступницю Ізабеллу заручив з одним із синів сицилійського
короля. В антивізантійському таборі опинилися також Болгарія і Сербія з
династичних і політичних причин. Цар Болгарії Константин Тих доводився
свояком осліпленому Михаїлом VIII Іоаннові Ласкару, а сербський король
Урош І одружився з французькою принцесою.
Становище Візантії було важким, проте Михаїл VIII не виходив із
гри, сподіваючись на примхливість папи. З його ініціативи Климент IV
відновив переговори про церковну унію. Рим прагнув об'єднати церкви і
звільнити Святу Землю, а не завоювати Візантію, як мріяв Карл Анжуй¬
ський. А після смерті Климента IV (1268 р.) у Римі тривалий час не могли
обрати папу, чим скористався Палеолог і заручився підтримкою короля
Франції Людовіка IX Святого, який прагнув тільки звільнити Святу Зем-

Лекція 17 Візантія в 1204 - 1282 рр.
лю від невірних і встановити мир
між церквами. Тому він зміг стри¬
мати свого брата від війни проти
християн-греків. Карл Анжуйський
змушений був відмовитися від на¬
паду на Візантію, бо супроводжу¬
вав свого брата у Восьмому хресто-
зому поході на Туніс.
У вересні 1271 р. конклав кар¬
диналів нарешті дійшов згоди і всу¬
переч сподіванням Карла Анжуйсь-
кого папський престол дістався не
французові, а італійцеві Григорію X,
для якого найважливішим стало єд¬
нання з греками і організація хрес¬
тових походів. Похід Людовіка на Туніс завершився невдачею, а сам король
став жертвою епідемії чуми. Карл Анжуйський з великою здобиччю повер¬
нувся в Сицилію.
Михаїл VIII намагався нейтралізувати вплив Карла Анжуйського на
грецькі та слов'янські країни через встановлення династичних зв'язків.
Західногрецька держава після смерті деспота Михаїла II (1271 р.) розпала¬
ся: в Епірі управління перейшло до законного наступника - деспота Ники¬
фора, одруженого з небогою візантійського імператора; у Фессалії претен¬
дував на владу позашлюбний син Михаїла II Іоанн, який отримав титул
севастократора і одружив свою доньку з племінником імператора Андрони¬
ком Тарханіотом. Проте Іоанн невдовзі став запеклим ворогом імперії, а
Тарханіот охоче пристав на пропозиції тестя. Порозуміння між грецькими
пержавами і Візантією годі було сподіватися, позаяк імператор прагнув
прилучити їх до імперії.
Крім того, Михаїл жадав повернути собі південнослов'янські землі на
Балканах. Наслідуючи приклад Василія II, він мав намір скасувати автоке¬
фалію сербської і болгарської церков та підпорядкувати їх юрисдикції гре¬
цького архієпископа Охриди. Не увінчалася успіхом і спроба укласти шлюб¬
ний династичний зв'язок у Сербії. Натомість Михаїлу VIII вдалося
порозумітися в Угорщині, створивши противагу союзові між Сербією і до¬
мом анжуйців. Його наступник Андроник одружився з донькою угорського
короля Стефана V, а в листопаді 1272 р. його коронували на співімператора,
і з такої нагоди він отримав дуже широкі права, яких доти не мав жоден
сггівімператор у Візантії. Послабшало напруження і в стосунках з Болга¬
рією: після смерті цариці Ірини Ласкари (1270 р.) цар Болгарії Константан
одружився з небогою імператора Марією, сестрою дружини деспота Епіру.
Проте Михаїл VIII не віддав болгарському цареві як посаг портові міста
Анхіал і Месемврію, і 1272 р. спалахнула війна: болгари напали на Візантію,
але змушені були не лише відступити, але й відмовитися від претензій на
спірні міста під тиском союзників Михаїла VIII татар.
Людовік Святий очолив хрестовий
похід на Єгипет

Історія середніх віків
На Сході тоді домінували кочівники: татари Золотої Орди на півночі
Київської Русі, монголи хана Гулаґу в Передній Азії та мамлюки в Єгипті
(«білі раби»). Татари і мамлюки перебували між собою в дружніх стосун¬
ках, одночасно ворогуючи з монголами Передньої Азії. Тому шлях сухо¬
долом для контактів був закритий, а морські шляхи контролювала Візан¬
тія. Для мамлюків і татар доконечною потребою стало порозумітися з
імператором. Перепоною до такого порозуміння були дружні стосунки
Михаїла VIII з монголами Передньої Азії, які стримували султанат
Іконію. Та вже 1264 р. татари з болгарами вчинили спустошливий напад
на візантійські землі, в результаті якого ледь не загинув сам імператор.
1271 р. татари здійснили ще один наїзд з намови Іоанна Фессалійського і
Андроника Тарханіота, після якого Михаїл VIII уклав угоду (1272 р.) про
дружбу з відомим татарським воєначальником Ногаєм, віддавши йому за
дружину свою позашлюбну доньку Єфросинію і багаті дари. Налагодив
імператор стосунки і з Єгиптом.
Таким чином, Михаїл VIII протиставив ворожим державам своїх союз¬
ників. Ногай загрожував Болгарії, Гулаґ - султанові Іконії, Угорщина - сер¬
бам, а папська курія стримувала Карла Анжуйського, сподіваючись на унію
церков. Григорій X поставив імператора перед ультимативним вибором:
безпека від католицьких держав у разі церковного підпорядкування або
войовничий напад Карла Анжуйського. Саме на цей момент закінчувався
термін візантійсько-венеціанського договору, і Григорій X скористався цим,
застерігши венеціанців від продовження договору, доки не буде укладена
унія.
Досить активно вів себе Карл Анжуйський: уклав мирну угоду з прави¬
телем Фессалії, католицька частина Албанії визнала його своїм сувереном,
зміцнив союз із Сербією і Болгарією. Тобто всі вороги імперії - латиняни,
греки, слов'яни й албанці об'єдналися під проводом анжуйця. За таких об¬
ставин погрози Григорія X набували особливої ваги. Тому попри тверду
незгоду візантійського духовенства Михаїл змушений був стати на бік пап¬
ських легатів, які перебували в Константинополі від 1273 р. На Ліонському
соборі 6 липня 1274 р. було здійснено історичний акт. Великий логофет
Георгій Акрополіт склав від імені імператора присягу, якою визнавав при¬
мат папи і римської віри. Поставили свої підписи під імператорським освід¬
ченням члени візантійського посольства - колишній патріарх Герман і мит¬
рополит Феофан Нікейський. Церковна унія стала реальністю.
Політичні переваги від укладення унії для Візантії не забарилися. Під
тиском папи Карл Анжуйський відмовився від нападу на Візантію і погодив¬
ся на перемир'я терміном до 1 травня 1276 р. Поновила в березні 1275 р.
домовленості з імперією і Венеція, правда, лише на два роки. Після цього
Візантія розпочала рішучий наступ. Ліонський собор ще тривав, а частини
Карла Анжуйського в Албанії були оточені. Візантійці здобули Берат і
Авлону. 1275 р. імператор відправив велике військо на чолі зі своїм братом
до Фессалії, проте наступ було зупинено під столицею Неопатри завдяки
мужності й енергійним діям севастократора Іоанна, який у вирішальний

\екиія 17 Візантія в 1204 - 1282 рр.
момент покликав на допомогу військо з герцогства Афіни. Закінчився пораз¬
кою і другий похід на Фессалію 1277 р. Особливо вдалими були морські
операції мегадукса італійця Лікарю, завдяки діям якого візантійський флот
знову запанував на Егейському морі.
Відбулися помітні зміни і на Пелопоннесі: 1278 р. помер Вільгельм II
Віллардуен, а королівство Морея перейшло під владу Карла Анжуйського.
Як виявилося, це було на руку Візантії, бо намісник Карла не міг дати собі
ради з труднощами, що виникли по смерті Вільгельма II. За такої ситуації
візантійці змогли поширити свої володіння до Аркадії.
Проте зовнішньополітичні успіхи нівелювалися внутрішніми потря¬
сіннями: більшість візантійського кліру, особливо чернецтво, та й простий
зізантійський люд, фанатично віддані ортодоксії, й чути не хотіли про
унію. А стосунки між Михаїлом VIII та грецькою церквою і так були на¬
пруженими: після осліплення малолітнього Іоанна Ласкара обурений пат¬
ріарх Арсеній відлучив Палеолога від церкви. З труднощами 1266 р. Ми-
хаїлові VIII вдалося змістити суворого аскета і отримати розгрішення
.тише від його наступника - Йосифа, проте частина мирян і духовенства
залишилися вірними Арсенієві, створивши угруповання арсенітів. І якщо
Лосиф погодився пробачити гріх імператора, то на підпорядкування Риму
не пішов. Тоді на патріарший престол висунули Іоанна Векка, енергійну і
всебічно обдаровану людину, яка відійшла від опозиції і поповнила ряди
трибічників унії. Але проти піднялося візантійське населення. Одначе ім¬
ператор ні на що не зважав і твердо тримався унії, вбачаючи в ній поря¬
тунок для держави. В'язниці були переповнені вищим духовенством і ми¬
рянами, а на прибічників і супротивників унії розділилася навіть
імператорська родина.
Релігійна політика Михаїла VIII викликала невдоволення і поза межа¬
ми держави. Улюблена сестра імператора Євлогія (Ірина), супротивниця
унії, знайшла притулок при дворі своєї доньки Маргі, болгарської цариці.
Саме в Болгарії спалахнуло велике народне повстання. Шляхом збройного
втручання в болгарські справи Візантії вдалося розгромити повстанську
армію Івайла, а на царський трон посадити Івана Асена III, одруженого з
зізантійською принцесою.
Унія налаштувала проти Михаїла VIII навіть миролюбного Никифора
Епірського, який захопив візантійське портове місто Бутринто. Згодом
1279 р.) Никифор відступив його Карлові Анжуйському. Давній ворог імпе¬
рії Іоанн Фес с алійський тепер почав видавати себе за захисника православ¬
них греків і об'єднувати навколо себе всіх супротивників унії. За його ініціа¬
тивою у Фессалії відбувся собор (1278 р.), який прокляв Михаїла VIII як
сретика.
Важку боротьбу за унію довелося вести і папі. По смерті Григорія X
1276 р.) у Римі посилився вплив короля Сицилії. Новий папа Миколай III
1277 - 1280 рр.) таки повернувся до концепції універсальної римської церкви
і енергійно взявся за поглиблення політики єднання. Він намагався утриму-
зати на Заході рівновагу між Карлом Анжуйським і Рудольфом Габсбур-

Історія середніх віків
гом, а на Сході - між тим же анжуйцем і Михаїлом VIII. Поки тривав його
понтифікат, візантійський імператор почував себе у безпеці. Проте наступ¬
ні вибори папи принесли радикальні зміни. 22 лютого 1281 р. папою обрали
протеже сицилійського короля француза Мартина IV і римська курія зре¬
клася своїх суверенних позицій надурядової й миротворчої інстанції та
перейшла в служіння політиці Карла Анжуйського. Під патронатом папи
Карл і латинський титулярний імператор Філіпп, син Балдуїна II, 3 липня
1281 р. уклали в Оре'сто угоду з Венецією, щоб відновити узурповану
Михаїлом VIII Римську імперію. А Мартин IV навіть прокляв візантійсько¬
го імператора як схизматика, проголосив його скинутим з трону і заборо¬
нив правителям християнських країн стосунки з ним. І це тоді, коли Ми¬
хаїл VIII залишався вірним унії і змушений був воювати з власним народом.
Ставало очевидним, що політи¬
ка церковного єднання зазнає кра¬
ху. Від неї першим відрікся Рим.
Західні держави об'єдналися проти
Візантії. Венеція надала Карлу свій
флот, папа - моральну підтримку,
болгарські правителі теж розпоча¬
ли військові дії. Іоанн Фессалійсь-
кий та сербський король Милутин
(1282 - 1321 рр.) 1282 р. вторглися
до Македонії. Серби захопили Ско-
п'є, яке назавжди втратили візантійці. У Болгарії втратив царську корону
візантійський ставленик Іван Асен III. Його наступник куманець Георг І
Терер (1280 - 1292 рр.) уклав союз із анжуйцем та Іоанном Ф е с с ал о ніксь -
ким. Здавалося, що знову насувається загибель імперії.
Проте у вирішальний момент знову проявився дипломатичний хист
Палеолога, а Карла Анжуйського, навпаки, спіткала катастрофа. Роль по¬
середника у змові проти останнього виконував Іоанн з Проциди, емігрант з
півдня Італії, учений лікар, згодом канцлер короля Арагону. Через нього
Михаїл VIII налагодив стосунки з арагонським королем Педро І, зятем
Манфреда. Педро мав ударити в тили Карла Анжуйського, відібрати у ньо¬
го державу, загарбану 1266 р. у короля Манфреда. Візантійський імператор
надав своєму спільникові кошти на спорудження флоту. Водночас арагон-
ські та візантійські агенти розпалювали в Сицилії ворожі настрої до
чужинського правління. На острові почалися заворушення, і 31 березня
1282 р. в Палермо, у момент безнадійного становища Михаїла VIII, спалах¬
нуло повстання, прискорене арагонським втручанням. Анжуйсько - віз антій-
ське протистояння завершилося вирішальною битвою біля м. Берат, де Карл
зазнав поразки, а Михаїл VIII перед смертю влаштував латинянам на Си¬
цилії поголовну різанину, відому в історії як «Сицилійська вечірня». Педро
Арагонського увінчали короною Мануїла в Палермо і проголосили королем
Сицилії, а Карлу з великими труднощами вдалося зберегти за собою воло¬
діння на материковій Італії, і він вийшов з гри за Візантію, як і Філіпп,
Венеціанська торгова галера

Лекція 1 7 Візантія в 1204 - 1282 рр.
якого вже ніхто всерйоз не сприймав. Почала шукати зближення з Візан¬
тійською імперією Венеція. Дипломатичний геній Палеолога відвернув за¬
грозу, що нависла над державою. Здавалося, що за два десятиліття свого
правління Михаїл VIII заклав основи нового розквіту Візантії. Проте це був
останній спалах величі імперії перед її довічним занепадом і небуттям.
Питання для контролю:
- З'ясуйте наслідки Четвертого хрестового походу.
- Як формувалася нова система держав на території Візантії?
- Проаналізуйте зліт і падіння Епіру.
- Як відбувалося піднесення Нікейської імперії?
- Охарактеризуйте період правління Феодора II та Іоанна IV.
- Визначте як ішов процес відновлення могутності Візантії.
- З'ясуйте характер стосунків Михаїла VIII і папського престолу.
- Дайте характеристику візантій сько - сицилійського протистояння.

ВІЗАНТІЯ НАПРИКІНЦІ Лекція
XIII - У СЕРЕДИНІ XV ст. |в
ЗАГИБЕЛЬ ІМПЕРІЇ
еріод занепаду Візантійської імперії досить повно представ-
лений у письмових джерелах, хоча багато і загинуло під
час захоплення і пограбування Константинополя турками
у 1453 р. За підрахунками одного із сучасників, загинуло
не менше 120 тис. рукописів.
Досить часто істориків, які писали про цей період, поділяють на дві
групи. До першої відносять Георгія Пахимера, твір якого ми охарактеризу¬
вали у попередній лекції, Никифора Григори й Іоанна Кантакузина. Н ай -
більшим за обсягом є твір Никифора Григори (1295 - 1359 рр.) «Ромейська
історія», що підтверджує тезу про ставлення візантійців до римлян. Він
охоплює період з 1204 до 1359 р. і поділяється на 37 книг. У семи описано
події з 1204 - 1320 р., наступні 13, найдокладніші, - роки діяльності самого
Григори (до 1 360 р.). Твір містить вагому інформацію про тодішню систему
управління та методи господарювання. Велику цінність для пізнання реалій
тодішньої епохи становлять листи Никифора Григори.
Відома «Історія» імператора Іоанна VI Кантакузина присвячена пері¬
оду від Андроника III (1328 р.) до відречення самого автора від престолу. По
суті, це апологія на своє виправдання, а тому автор часто вдається до замов¬
чування, перекручення невигідних для нього фактів. Хоча самі факти в
нього відповідають дійсності, але їхнє трактування часто тенденційне.
Іншу групу джерел складають праці істориків, які писали вже після
падіння Візантійської імперії, - Лаоніка Халкокондила, Дуки, Георгія Сфранд-
зі, Михаїла Критовула. Афінянин Лаонік Халкокондил (1447 - 151 1 рр.),
учень гуманіста Геміста-Плифона, наслідував Геродота Фукідіда. Основ¬
ній частині «Історії» передує короткий огляд історії світу, який починаєть¬
ся стародавньою Ассирією, а завершується утворенням османської держа¬
ви. Писалася праця в 80-х роках XV ст. і доведена до здобуття Лемноса
(1463 р.). Центральне місце у творі займає не Візантія, а держава османів,
що стало цілком новим у візантійський історіографії.
З інших позицій висвітлював тогочасні події Дука (пом. близько 1462 р.),
який багато років був на службі у генуезців. Він послуговується в «Історїі»
розмовною мовою і доводить події до 1462 р. Основна частина праці почина-

Лекція 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
®§8
ється з 1341 р. (прихід до влади Іоанна Кантакузина), а
найдокладніше описані події після приходу до влади
султана Баязида (1 389 р.).
Хронологічні межі хроніки Георгія Сфрандзі (1401 -
близько 1481 рр.) дещо вужчі (1413 - 1477 рр.). На відмі¬
ну від Дуки від був рішучим супротивником унії і лати¬
нян. Його стиль простий і зрозумілий, хронологія точна,
особливо, що стосується облоги Константинополя, учас¬
ником якої він був.
Цікавим доповненням до творів трьох названих іс¬
ториків є праця Критовула з Імброса (народ, близько
1400 р.). Грек за походженням, він зумів порозумітися
та зблизитися з турецькою владою і написав «Історію
Мехмеда II», яка охоплює період від 1451 до 1467 р.
і особливо докладно розкриває події падіння Констан¬
тинополя, хоча свідком здобуття столиці був лише
Сфрандзі.
Відомості про падіння Константинополя залишили і
латиняни - безпосередні свідки подій. Найціннішим за
детальністю і точністю викладу є свідчення венеціанця
Школо Барбаро. Іоанн Анагност, теж безпосередній сві¬
док події, залишив опис здобуття Фессалонік турками
143 0 р., а Іоанн Канан - штурму Константинополя Му¬
радом II 14 2 2 р.
Проте період з 1360 р. до падіння Візантії висвітле¬
ний досить скупо. Відтак мусимо послуговуватися лише
анонімними хроніками, які за датуванням правильні,
але надто вже лаконічні. Чимало доповнень можемо по¬
черпнути з «Болгарської хроніки» (1296 - 1413 рр.). Найвагомішим твором
тогочасної сербської літератури є написана впродовж 1431 - 1432 рр. біо¬
графія Стефана Лазаревича (1389 - 1427 рр.) - праця Константина Філо¬
софа, учня патріарха Євтимія з Тирново. Хроніка ченців Комніна і Прокла
знайомить нас з історією Епіру другої половини XIV ст.
Відомості хронік доповнюють різні побічні писемні свідчення, листуван¬
ня, риторичні і богословські твори епохи Палеологів. Так, патріарх Григо¬
рій Кіпрський (1283 - 1289 рр.), окрім об'ємного листування, залишив ав¬
тобіографію, хоча його панегірики на честь Михаїла VIII і Андроника II
надто переобтяжені риторикою. Його учень - Никифор Хумн обіймав поса¬
ду месадзона, був у родинних зв'язках з сім'єю імператора (через дочку
Ірину, дружину сина Андроника II деспота Іоанна Палеолога) і написав ряд
філософсько-богословських трактатів, у яких теорія Аристотеля протиста¬
вляється філософії неоплатоніків. Як високопоставлений чиновник, він від
імені імператора редагував різні офіційні розпорядження. Наприклад, едикт
1296 р. про реформу судочинства та хрисовул 1313 р., у вступній частині
якого зазначено, що король Сербії Милутин надав Візантії допомогу в боротьбі

Історія середніх віків
проти турків. Цінними також є його математичні, астрономічні та риторичні
праці, похвала Андроникові II та листування.
Видатний філолог Фома (Феодулос) Магістр автор численних праць, з
яких можна виділити «Про імператорську владу» і «Про державу», що
містять цінні відомості про адміністративну систему часів Андроника II, не
оминаючи й її хиб.
Ерудит Феодор Метохіт ( 1260/61 - 1332 рр.),
який зайняв посаду месадзона одразу після
Хумна, написав ряд творів, серед яких заслу¬
говує на увагу звіт про посольство до серб¬
ського короля, яке він очолював з метою укла¬
дення мирного договору і одруження короля
Милутина з дочкою імператора Симоною.
Історичну цінність для вивчення періоду
правління перших Палеологів мають поетичні
твори Мануїла Голобола (панегірик Михаїлу
VIII), вірші Мануїла Філа (наприклад, опис
посольства до Русі).
Досить цікавими є праці Димитрія Кидо-
ніса із Фессалонік (близько 1324 - 1397/99 рр.),
який впродовж правління кількох імператорів
(XIV ст.) посідав високе становище, брав участь
у філософських дискусіях і богословських ди¬
спутах, був прихильником поєднання церков і
противником ісихастів, перекладав грецькою
мовою латинські твори (в т. ч. «Суму теології»
Томи Аквінського). Серед його творів - два послання до Іоанна Кантакузина
і одне - до Іоанна V Палеолога, дві промови-попередження про необхід¬
ність боротьби візантійців і латинян проти турків; преамбули до хрисовул
Іоанна V. Неабияку цінність мають листи Мануїла Калеки, учня Кидоніса,
який теж виступав проти ісихастів на захист церковної унії.
Серед джерел про ісихастичний рух - твори Григорія Синаїта, Григо¬
рія Палами, одного з лідерів ісихастів, патріарха Філофея та праці їхніх
супротивників - Варлаама з Калабрїі, Григорія Акиндина, містика Мико-
лая Кабасила, а також акти синодів, які скликалися, щоб з'ясувати супе¬
речки між ними. Миколай Кабасил видав також два цікавих трактати про
лихварство та лихварів і працю про конфіскацію церковних маєтностей.
Протест проти соціальної нерівності і злиднів основної частини насе¬
лення Візантії виражений в «Діалозі багача з бідняком» Олексія Макремво-
літа.
Серед візантійських імператорів деякі теж володіли літературним хис¬
том. Так, Мануїл II Палеолог (1391 - 1425 рр.) видав теологічні трактати,
риторичні твори, листи тощо.
Збереглася також значна кількість богословських і полемічних творів
на тему об'єднання церков - питання, яке після Флорентійської унгі набу-
Феодор Метохіт

\екшя 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
ває особливо гострого значення. Це пи¬
сання філософ а-гуманіста Георгія Ге-
міста-Плифона, який мріяв про відро¬
дження грецької античності у межах
Пелопоннесу; провідного діяча латино-
фільської партії, майбутнього карди¬
нала Віссаріона; оборонця засад пра-
зослав'я Марка Євгеніка та його брата
Іоанна; твори ритора Докіана та пер¬
шого після падіння імперії патріарха
Константинополя Геннадія Схоларія.
Цінним джерелом для ознайомлен¬
ня з системою управління і правил
придворного життя наприкінці візан¬
тійської історії є праця «Про звичаї і
Геннадій Схоларій
порядки при дворі і церкві», помилко-
зо приписана куропалату Георгію Кодину. Твір Псевдо-Кодина має таке ж
значення, яке для періоду візантійського середньовіччя мали праці Філо-
фея «Про церемонії» та «Кліторологій», адже в них докладно описані зви¬
чаї при імператорському дворі, церемонія коронації імператора, світські та
терковні посади і титули; дані щодо окремих урядовців і вельмож, їхні
знаки сановності.
З-поміж юридичних пам'яток пізньовізантійської епохи цінною є праця
номофілака Фессалонік Константина Арменопула (1 345 р.) під назвою
Шестикнижжя» (поділялася на 6 частин). Вона охоплювала цивільне і
кримінальне право, будучи своєрідним посібником із судочинства, створе¬
ним на основі попередніх кодексів. Стрижнем твору є Прохірон з нашару¬
ваннями запозичень з «Синопсиса Старшого», «Синопсиса Молодшого»,
Епанагоги, Еклоги, Новел тощо. Посібник Арменопула широко використо¬
вувався, як і укладений за абеткою збірник номоканонів «Синтагма Мат-
фія Властаря», який з'явився 1335 р. і за порадою Стефана Душана був
перекладений сербською мовою. Правда, в обох цих джерелах міститься
чимало застарілого матеріалу, який на той час уже втратив свою правочин-
ність.
Досить солідний пласт документів і записів зберігся в монастирях. На
особливу увагу заслуговують документи, написані в Афонському монасти¬
рі, що дають багатий матеріал для вивчення адміністративної та фінансової
системи, соціально- економічного стану імперії епохи Палеологів.
Стосунки Візантії з італійськими морськими республіками відображені
у виданих Тирієтом постановах венеціанського сенату (1329 - 1463 рр.), які
стосуються візантійських земель. Особливе значення для дослідження еко¬
номічної історії імперії має Облікова книга, що містить ретельні записи
венеціанського купця Джакомо Бадоера про торговельні операції, проведе¬
ні ним у Константинополі упродовж 1436 - 1440 рр.
•ШІ*»ВІ
ЛЛБЛЗ и ваш. Інші ІЯ
ШшшИ |-иіт-іґ'-'' 1

Історія середніх віків
ПІЗНЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ФЕОДАЛІЗМ
І МІСТО XIII - СЕРЕДИНИ XV СТ.
Останній період візантійської історії характеризувався подальшим змі¬
щенням панування великого феодального землеволодіння. Пронія знову на¬
буває форми спадкового умовного володіння, наближуючись до західноєвро¬
пейського феоду, а до податкового імунітету візантійської знаті додаються
ще адміністративний і судовий. Правда, держава і надалі визначала розміри
ренти селян. Основу публічно-правової ренти складав теленос (податок з
землі, будинку і упряжки худоби), до якого додавалися десятина худоби,
пасовищні збори тощо. Крім цього, парики виконували на користь феодала і
приватноправові повинності, що регламентувалися звичаєм. Так, панщина
складала у середньому 24 дні на рік, хоча в XIV - XV ст. могла комутуватися
в грошові платежі; існували різні грошові і натуральні збори на користь фе¬
одалів. Проте, на відміну від Латинської Романії, аж до падіння Візантії тут
парики мали право, за умови сплати ними ренти, переселятися на інші землі
і в міста, хоча це право обмежувалося і феодалами, і державою.
Вирощені у вотчині продукти (хліб, вино,
фрукти і овочі) широко експортувалися світ¬
ськими феодалами і монастирями, що отриму¬
вали великі зиски від торгівлі. Проникнення
торгово-грошових відносин диференціювало се¬
лянство: з'являються мало- і безземельні се¬
ляни, які перетворюються в найманих праців¬
ників або орендарів чужої землі. Оскільки
пізньовізантійське місто не володіло монопо¬
лією на виготовлення і збут ремісничої продук¬
ції, у вотчинах продовжувало активно розви¬
ватися ремісниче виробництво.
Проте з кінця XIV ст. багато візантійських
феодалів втрачають свої земельні наділи, що
переходять до османів і інших ворогів імперії.
Знать переселяється у великі міста і все шир¬
ше включається у лихварські і комерційні операції, вкладаючи гроші в іно¬
земні, перш за все венеціанські і генуезькі, банки.
У XIII - XV ст. більшість візантійських міст переживали спад і кризу,
викликану засиллям феодалів в економіці й управлінні містом, слабкістю
самих торгово-ремісничих верств, утратою містами прилеглих сільськогос¬
подарських територій, демографічними процесами через запустіння міст і
спустошливі набіги зовнішніх ворогів. Зростання політичного впливу італій¬
ських міст-республік приводило до контролю за візантійським ремеслом і
торгівлею генуезьких і візантійських купців, які почергово (про це докладні¬
ше далі) отримували все більше і більше привілеїв у самій Візантії. Напри¬
клад, ввіз дешевшого і якісного західноєвропейського сукна і шовкових тка¬
нин остаточно підривав ткацьке ремесло візантійських міст. Водночас італійські
Глиняна поливана чаша
із зображенням соколиного
полювання

Лекція 1 8 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
ті
підприємці стимулювали розвиток деяких галузей візантійського ремесла,
шо пов'язувалися з обробкою сировини і зовнішньою торгівлею.
Прикладом жахливого запустіння була столиця імперії, де незаселени-
ми стояли цілі квартали. Сприятливішою була ситуація у великих торгових
провінційних містах (Трапезунд), де виник союз місцевих феодалів і торго¬
во-підприємницької верхівки через широку участь їх у місцевій і зовнішній
торгівлі. При цьому вигоди розподілялися: феодали отримували прибутки з
торговельних податків, а купці - з посередницької торгівлі.
Проте більшість середніх і дрібних міст Візантійської імперії аграризу-
залися, перетворювалися в центри місцевого обміну товарами з вельми об¬
меженим ремісничим виробництвом. А деякі з них залишилися лише адмі¬
ністративно-церковними центрами або резиденціями великих феодалів.
Усі ці фактори послаблювали державу, що було особливо небезпечно
перед лицем турецької загрози.
ВІЗАНТІЯ ЗА АНДРОНИКА II
Н езважаючи на перемогу Михаїла VIII над західними завойовниками,
значна частина прадавніх візантійських земель залишилися поза її власні -
стю: північ Балкан зберігали слов'яни, на морі господарювали італійські
республіки, викликало побоювання зміцнення Сербії, більшість Пелопонне¬
су, Аттика, Беотія та прилеглі острови були під владою латинян, Фессалія,
Епір, Етолія та Акарнанія перебували під пануванням родини Ангелів, яка
зідстоювала свою незалежність від імператора. Саме грецький сепаратизм
став головною перешкодою до об'єднання держави, а провідна роль у бо¬
ротьбі з Візантією належала Фессалії.
Зусилля Михаїла VIII щодо відновлення могутності Візантії призвели
до марної трати тих сил, які ще залишилися. Починається поступовий, але
неухильний занепад імперії. І це не тому, що М и -
хаїл VIII був геніальним державним діячем, а його
наступник Андроник II - слабким і безпорадним
правителем. Насправді причини занепаду з кінця
XIII ст. були значно глибші. Саме на цей період
припадає зростання могутності ворогів Візантії -
ссманів і сербів, а також внутрішнє ослаблення
держави.
Андроник II (1282 - 1328 рр.) не був видатним
правителем, але не настільки бездарним і обмеже¬
ним, яким його змальовують. Він був високоосвіче¬
ною людиною, цікавився літературою і наукою, його
порадниками і помічниками були Феодор Метохіт
і Никифор Григора. Константинополь за часів Па-
леологів залишався світовим культурним центром,
в чому є чимала заслуга Андроника II. Андроник II Палеолог

Історія середніх віків
Династії Палеологів і Кантакузинів
Михаїл VIII (1259 - 1282 рр.),
імператор
Андроник II (1282 - 1328 рр.), Ірина=Іван III Асен
імператор
Михаіл lX (1294 - 1320 рр.), Андроник Асен
співправитель
Андроник III (1328 - 1341 рр.) Іоанн VI Кантакузин = Ірина
(1 347 — 1 354 pj).), імператор
Іоанн V (1341 - 1391 рр.) 5 5
Матерій Мануїл,
деспот Містри
Андроник IV (1376 - 1379 рр.), Мануїл II (1391 - 1425 рр.)
імператор
Іоанн VIII (1425 - 1448 рр.), Константин XI (1448 - 1453 рр.),
імператор імператор
Феодор 11,
деспот Містри
Зоя (Софія)=Іван III,
великий князь Московський
Димитрій
Фома
За Палеологів помітно зросла роль співімператора. Уже Андроник II
при батькові Михаїлові VIII брав активну участь у правлінні державою. Ще
помітнішу роль відігравав на цьому посту його син Михаїл IX (помер 1320 р.).
Лише сп івім п е р ат ор и мали право носити за згодою імператора титул
автократора. Звідси і почався процес поступового переходу від одноосіб¬
ного керівництва державою до колективного правління членів імператорсь¬
кої родини. Тоді з'явилася навіть ідея поділу імперії. Найбільшим її при¬
хильником була друга дружина Андроника II Ірина (Іоланта) Монферратська,
відстоюючи інтереси своїх синів на право керування частинами держави.

Лекція 1 8 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
Проте імператор різко відкинув плани
дружини, яка покинула столицю і пе¬
реїхала у Фессалоніки, звідки зав'яза¬
ла стосунки зі своїм зятем, королем
Сербії Милутином і отримала його за¬
певнення, що один з її синів успадкує
сербський престол. Але примітивні умо¬
ви життя сербів не влаштували звик¬
лого до розкошів принца. Никифор Гри-
гора писав: «Річ нечувана, але вона
Ірина. - В.Б.) хотіла, щоб сини імпера¬
тора правили не як велить давній рим¬
ський звичай, а щоб на взірець лати¬
нян поділити поміж собою міста і землі
імперії так, аби кожен із них отримав
окрему територію, мовби це був якийсь
маєток, який, як і будь-яка приватна
власність, міг би передаватися в спад¬
щину від батька синам, а від синів -
їхнім дітям і дальшим нащадкам... Ім¬
ператриця за походженням латинянка,
тож від латинян і перейняла заведений
у них звичай, маючи намір запровади¬
ти його і в ромеїв» [Ромейська історія,
І. с. 233].
Прихід до влади Палеологів означав перемогу візантійської знаті. Це
приводило до постійного збільшення великого землеволодіння, звільненого
від сплати податку, поглинання ним селянських господарств і поділів дріб¬
ного дворянства, які обкладалися податком, а отже, зменшення доходів дер¬
жави. До того ж погіршилося функціонування фіскального апарату, що теж
впливало на зменшення податкових надходжень до державної скарбниці.
Нові привілеї отримали й проніяри. Спочатку пронії надавалися лише в
тимчасове володіння під конкретні зобов'язання й виплату певних коштів
пержаві, їх заборонялося продавати чи передавати в спадщину. Проте в
часи Палеологів проніярам дедалі частіше надавалося право заповідати пронії
та доходи від них своїм спадкоємцям. Зміна пронійної системи позначилася
й на візантійській армії: чужоземні найманці стали в ній переважати. Анд¬
ронику II нічого не залишалося, як піти на докорінне скорочення армії, а
також зважитися на відмову від флоту, покладаючись на морську могут¬
ність генуезців.
Фінансова криза у Візантії виявила себе у псуванні золотої монети.
Номісма втратила вартість через домішування менш цінних металів. На
початок XIII ст. номісма відповідала 90% своєї номінальної вартості. Знеці¬
нився і втратив авторитет за межами імперії іперпір (візантійська золота
монета з часів Олексія І). її витіснила золота монета італійських морських
Монети:
1. Михаїла VIII.
2. Михаїла IX.
3. Андроника II.

4ШШ)
Історія середніх віків
республік. Вміст золота в іперпірові Іоанна Ватаца не перевищував 16 ка¬
ратів (2/3 від номінальної вартості), Михаїла VIII - 15 каратів, в перші роки
правління Андроника II - лише 14 каратів, а під час кризи, на початку
XIVCT. - лише половину своєї вартості. Це вело до зростання цін, поглиб¬
лення економічної кризи і жебрацтва.
З метою виходу з критичної ситуації Андроник вдався до радикального
збільшення податків, але мети досяг лише наполовину. Хоча річні надхо¬
дження становили 1 млн. іперпірів, збільшення фіскальних стягнень нега¬
тивно вплинуло на матеріальний стан платників податків. До того ж імпера¬
тор збільшив розмір данини натурою на користь держави, запровадивши
новий вид податку - ситокритон (усі хлібороби безкоштовно постачали
державі по 6 модгів пшениці та по 4 модії ячменю з кожного зевгіта). Проте
це не могло компенсувати дефіцит скарбниці. Якщо в ранньому Середньо¬
віччі річний дохід візантійської держави становив майже 7-8 млн повно¬
цінних номісм, то за Андроника II - лише 1 млн, вартість яких становила
лише половину колишньої вартості.
Дохід, що вдалося зібра¬
ти вже згаданими способа¬
ми, призначався Андрони¬
ком II на покриття поточних
потреб адміністрації, на да¬
нину сусіднім державам,
утримання флоту з 20 три¬
рем і постійної армії в кіль¬
кості 3 тисячі рицарів (2000
базувалися в Європі, а 1000
- в Азії). Отже, він спроміг¬
ся якось згладити наслідки
поспішного і радикального
скорочення армії і флоту.
Проте гроші з бюджету
йшли саме на виплату да¬
нини сусідам, оскільки мир купували за золото. Григора писав, що імперія
поводилася так, «як та людина, яка щоб здобути собі приязнь вовків, у
багатьох місцях свого тіла відкривала жили, аби погамувати хижість тих
звірюк, напоївши їх власною кров'ю» [Ромейська історія, І, с. 317].
Різнилася і церковна політика Андроника II. Прийшовши до влади після
«Сицилійської вечірні», він урочисто відмовився від унії і зайняв ортодок¬
сальні позиції. Іоанна Векка поміняв колишній патріарх Йосиф , якого Ліонський
собор позбавив сану. Після його смерті престол зайняв Григорій Кіпрський.
Так було подолано серйозну релігійну кризу. Проте в церкві заново розго¬
рівся конфлікт між ради кальною аскетичною партією зилотів («ревнителів»)
і поміркованим проурядовим напрямком - «політиків». Зилоти, вірні справі
померлого Арсенія, не хотіли підпорядковуватися церковній владі та урядо¬
ві. І лише на початку XIV ст. арсеніти дійшли згоди з урядом.
Константинопольський іподром близько 1350 р.

4Ш
Лекшя 18
Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
За часів правління Андроника II вплив церкви і особливо чернецтва
зріс. Монастирі переживали свій золотий вік. Якщо за Олексія І монастирі
на Афоні підлягали безпосередньо імператорові, то Андроник II хрисову-
лом 1312 р. передав їх у підпорядкування патріархові. Відтак голова ради
афонських монастирів - протос Святої Гори затверджувався уже патріар¬
хом. Було здійснено також новий поділ на єпископства і внесено зміни до
ієрархії різних митрополичих резиденцій. Отже, держава дрібніла, а Конс¬
тантинопольський патріархат і надалі залишався центром всього православ¬
ного світу, зберігаючи у своєму підпорядкуванні митрополії і за межами
держави. Церква була най стійкіш им елементом Візантійської імперії.
Військова і фінансова слабкість змушували Андроника II укладати мир¬
ні угоди та договори про дружбу. Так, після передчасної смерті дружини
Лнни (з Угорщини) він 1284 р. взяв шлюб з дочкою маркіза Монферратсь-
кого Іриною. За це маркіз відмовився іменувати себе королем Фессалонік
на користь дочки, тепер уже візантійської імператриці. Імператор намагав¬
ся також одружити свого сина Михаїла IX із Катериною де Куртене,
дочкою Філіппа й онучкою Балдуїна II. Проте багаторічні переговори (з
1288 р.) не увінчалися успіхом, а Михаїл 1296 р. одружився з вірменською
принцесою.
Залишалися і вороги Візантії. Син неаполітанського короля Карла II
Філіпп із Тарента і брат короля Франції Філіппа Красивого Карл Валуа
не покидали надії завоювати візантійські землі. Проте зусилля обох прин¬
ців були марними. Грецькі держави занепадали ще швидше, ніж сама
Візантія. Союз Епіру з Філіппом Тарентським лише загострив взаємини з
Фессалією, де династичні претензії Філіппа викликали невдоволення. Коли
ж 1295 р. сини севастократора Іоанна рушили на Епірський деспотат і
перемагали, Епір звернувся за допомогою до візантійського імператора.
До того ж 1296 р. померли деспот Епіру Никифор і ворог імперії севасто-
кратор Фессалії Іоанн. Регентшею малолітнього сина Фоми в Епірі стала
Анна, племінниця Михаїла VIII. Проте цю ситуацію імперії пере¬
креслила Сербія, армія якої вторглася на ці землі і відвоювала м. Драч. З
моменту, коли Милутин уже в перший рік правління відібрав у Візантії
Скоп'є, сербські напади на македонське прикордоння припинилися. Спро¬
ба 1297 р. полководця Михаїла Глаба організувати контрнаступ не вдала¬
ся. І Андроник II вирішив запропонувати сербському королю руку своєї
сестри Євдокїі, вдови імператора Трапезунду Іоанна. Милутин, який бо¬
ровся за владу зі старшим братом Драгутином, погодився, але категорич¬
на незгода Євдокії глибоко його вразила і розлютила. Тоді Андроник II
змушений був віддати йому в дружини свою п'ятирічну донечку Симону,
незважаючи на протест духовенства (серб був уже тричі одружений) і
сербської знаті (вимагали продовження війни). Після довгих переговорів
навесні 1299 р. підписали мирний договір: Милутин одружився з Симо¬
ною, а завойовані сербами землі до лінії Охрида-Лрилеп-Штгт залишив
як придане своєї жінки. Відтоді і розпочалася грекизація сербської дер¬
жави і монаршого двору.

Історія середніх віків
Відмінною була і політика Андроника II щодо Венеції і Генуї. Він під¬
тримував лише останню, що й було його великою політичною помилкою.
П осилення Генуї, яка контролювала водний шлях, що з'єднував Середзем¬
не море з Чорним і країнами Середземномор'я, привело до війни між рес¬
публіками, в яку втягнулася й імперія. Андроник дозволив сховатися гену-
езцям за мурами столиці від нападу венеціанців, за що останні спустошили
передмістя Константинополя. У відповідь візантійці розпочали репресії проти
венеціанців, які мешкали в столиці. А коли 1299 р. генуезці, не рахуючись із
союзниками, уклали «вічний мир» з ворожим містом, війна перетворилася
лише у візантійсько-венеціанську. Візантія без флоту змушена була вико¬
нати вимогу: сплатити венеціанцям відшкодування, після чого уклали де¬
сятирічне перемир'я (1302 p.) А на довершення генуезець Бенедетто За-
харія 1304 р. захопив о. Хіос, що належав Візантії.
Проте найгірше йшли справи в Малій Азії. Турки поступово підкорюва-
ли собі міста, не відчуваючи серйозного опору. До 1300 р. в їхніх руках
опинилася майже вся Мала Азія. Підкорений край поділили поміж вождя¬
ми турецьких племен. Одна з частин - колишня провінція Віфінія - дістала¬
ся Османові, засновникові однойменної династії, яка пізніше і об'єднала під
своєю зверхністю всі турецькі племена.
Надії Андроника II на аланів, які звернулися за дозволом поселити їх у
межах імперії, взамін за що обіцяли боротися з турками, не виправдалися.
Після переселення 10 тисяч аланів у Малу Азію вони вже у першому зітк¬
ненні з турками зазнали важкої поразки і, поспішно залишаючи виділену
їм територію, нещадно пограбували місцеве візантійське населення. Проте
в Андроника II раптово з'явився шанс. Свої послуги і воїнів для боротьби з
турками запропонував каталонець Роже де Флор. Досі каталонська дружи¬
на знаходилася на службі у короля Сицилії Фрідріха, але коли Сицилія
отримала незалежність, каталонці залишилися без роботи. Наприкінці 1303 р.
Роже де Флор зі своїми 6500 дружинниками прибув до Константинополя.
Згідно з договором, вони отримали платню за 4 місяці наперед, а самого
Флора імператор зробив мегадуксом і видав за нього свою племінницю Марію
Асен (дочку болгарського царя Івана III Асена та Ірини Палеолог, сестри
Андроника II), а пізніше навіть надав титул цезаря.
На початку 1304 р. Роже під Філадельфією вщент розбив турків. Проте
після перемоги каталонці почали повсюдно грабувати місцеве населення, не
щадячи ні турків, ні візантійців. Крім того, вони напали на візантійське
місто Магнесію. Константинополю вдалося умовити їх повернутися до Єв¬
ропи, і вони перезимували (1304 - 1305 pp.) у Галліполі, сподіваючись знову
переправитися до Малої Азії. Проте в квітні 1305 p. у палаці Михаїла IX
Роже де Флора вбили. Обурені каталонці розпочали каральні дії на відом¬
щення за смерть свого вождя. Армія Михаїла IX зазнала поразки під
фортецею Апрос. Сам наступник престолу був поранений і врятувався вте¬
чею до Дідимотики, а каталонці ще два роки грабували фракійські землі.
З півночі на Візантію тиснули болгари, які після смерті Ногая (1299 р.)
зуміли вирватися з-під татарського ira і за царя Феодора-Святослава (1322 р.)

\екшя 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
овлювали могутність, розширюючи кордони своєї держави. Візантійці
ієні були змиритися з втратами і 1307 р. уклали з царем мир, визнав-
і болгарські завоювання.
Активізувалися антивізантійські плани і на Заході. Філіпп Тарентський
лучив у союзники албанських католиків і оволодів Драчем, але його похід
Епір виявився марним (1 306 р.). Значно небезпечнішим суперником Візан¬
тії був Карл Валуа, який 1306 р. домовився з венеціанцями і уклав трактат
з королем Сербії проти візантійців. Проте Милутин своїх взаємин із Візан¬
тією так і не розірвав, оскільки вів затяжну війну (1301 - 1312 рр.) зі своїм
братом Драгутином. Антивізантійський союз підтримував папа Климент V,
відлучивши Андроника II від церки. Готові були визнати Карла своїм монар¬
хом і деякі візантійські можновладці (правитель Фессалонік Іоанн Моно¬
мах і комендант Сард Константин Дука Лгмпидар) та каталонці. 1308 р.
повноважний представник Карла Валуа, Теобальд де Цепой, у супроводі 11
венеціанських кораблів прийняв від каталонських рицарів ленну присягу
від імені свого сеньйора.
Проте каталонці, не переймаючись планами Карла, рушили з Кассанд-
реї на Фессалію, де правив Іоанн II (1 303 - 131 8 рр.), онук севастократора
Іоанна. Важкохворий юнак перебував під опікою герцога Афін Гвідо II де ля
Рош, а після його смерті (1308 р.) шукав підтримки візантійського імперато¬
ра, одружившись з його позашлюбною дочкою Іриною. Каталонці без опору
захопили Фессалонію і навесні 1310 р. найнялися на службу до герцога
Афін Вальтера. Проте вони пересварилися з франка¬
ми, і це привело до відкритої війни. 15 березня 1311 р.
в битві на річці Кефіс у Беотії каталонці здобули пе¬
ремогу над силами герцогства, де загинув сам герцог
Вальтер Врієннський. Франкському пануванню в Афі¬
нах і Фівах було покладено край, натомість тут поста¬
ло князівство каталонців. Афіни на 70 років перейшли
під владу каталонців.
Спроби відновити латинське панування на сході
Європи не вдалися. Мало того, 1310 р. Венеція уклала
з Візантією 12-річне перемир'я, король Сербії відно¬
вив тісні взаємини з Візантійською імперією і надіслав
їй 2-тисячний загін рицарів на допомогу. А коли його
син Стефан повстав проти батька, Милутин осліпив
його і помістив при імператорському дворі.
Зміцніли позиції Візантії на Пелопоннесі. 1308 р.
Андроник II серйозно змінив управління Мореєю. Нею,
аж до смерті (1316 р.), управляв Михаїл Кантакузин,
батько майбутнього імператора Іоанна V (раніше пра¬
вителі змінювалися щороку). Політику Михаїла про¬
довжив Андроник Асен (13 16 - 1 323 рр.), син колиш¬
нього болгарського царя Івана III Асена та сестри
Андроник III Андроника II Ірини Палеолог. З метою створення кон-

4Ш4
Історія середніх віків
куренції венеціанцям візантійський імператор надав широкі торговельні
привілеї Монемвасіі - найбільшому портовому місту в Мореї. Згасла динас¬
тія Ангелів у Фессалії й Епірі. Деспота Фому вбив його племінник Миколай
Орсіні з Кефалінгі, який прийняв грецьке віровизнання, став наступником
престолу, взявши шлюб з дочкою Михаїла IX - вдовою Анною і отримавши
титул деспота. Смерть севастократора Іоанна II поклала край політичній
незалежності Фессалії. Візантійський імператор намагався після цього під¬
порядкувати її своїй владі, проте вдалося номінально контролювати лише
північні території краю. Магнати Фессалії мріяли створити окреме
князівство. Претендували на ці території албанці і каталонці. І незабаром
Візантія втратила тут свої надбання через конфлікт, що виник між старим
імператором та його внуком Андроником НІ і втягнув державу у хаос гро¬
мадянської війни.
ПЕРІОД ГРОМАДЯНСЬКИХ ВІЙН.
СЕРБСЬКА ГЕГЕМОНІЯ НА БАЛКАНАХ
Родинна династична суперечка переросла в громадянську війну, до кін¬
ця ослабивши Візантію перед експансією турків і сербів. Конфлікт розпо¬
чався з особистих мотивів. Найстарший син Михаїла IX Андроник III був
улюбленцем старого імператора. Він рано отримав титул співімператора,
оскільки проявляв надзвичайну здібність, чемність і приємність у стосун¬
ках. Проте з часом у взаєминах між дідом та онуком виникли непорозумін¬
ня. Нещасливий кінець однієї з пригод внука став початком відвертого кон¬
флікту. Молодий співімператор звелів слугам убити чоловіка, якого вважав
своїм суперником. Через трагічну помилку жертвою став молодший брат
Андроника Мануїл. Звістка про це прискорила смерть важко хворого Ми¬
хаїла IX (12 жовтня 1320 р.),
а Андроник II позбавив вну¬
ка прав на успадкування ко¬
рони .
Внук очолив опозицію
проти непопулярного імпе¬
ратора, в якій найактивні¬
шу роль відігравали вель¬
можа Іоанн Кантакузин,
авантюрист Сирггян, воєна¬
чальники з Фракії та Ма¬
кедонії - Феодор Синаден і
Олексій Апокавк. Посади у
фракійській адміністрації
Сиргіян та Кантакузин
отримали за великий хабар,
Іоанн Кантакузин - імператор і чернець причому є припущення, що

Лекція 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
зеликому логофету Феодору Метохіту. Опозиційні настрої організаторів
змови підтримало населення провінції, обурене високими податками. На
Великдень 1321 р. Андроник III виїхав зі столиці і очолив зібрану прияте¬
лями в Адріанополі армію, обіцяючи всім усілякі блага. Тому населення
Фракії беззастережно стало на бік молодого імператора. І коли армія опо¬
зиціонерів на чолі з Сиргіяном рушила на Константинополь, старий імпера¬
тор поспішив укласти з онуком мир. За його умовами останній отримав
Фракію і деякі округи Македонії, тобто відбувся поділ держави, хоча Анд¬
роник II застеріг за собою право керувати всією закордонною політикою
Візантії. Проте обидва імператори вважали себе цілком незалежними на¬
віть у цій царині, займаючи часто цілком протилежні, а то й ворожі позиції.
Тому 1322 р. громадянська війна спалахнула з новою силою.
Непорозуміння в таборі Андроника III змусили головного режисера бун¬
ту Сиргіяна перейти до табору старого імператора. Одначе симпатії візан¬
тійського люду були на боці внука, і дідові довелося укласти з онуком мир
на тих самих умовах. Він виявився тривалішим, а 2 лютого 1325 р. відбула¬
ся коронація співправителя. Проте авторитет старого уряду був підірваний:
намісник Фессалії Іоанн Палеолог, племінник Андроника II і зять Феодора
Метохіта, задумав відірвати від імперії землі, якими став би управляти.
Цей задум підтримали і обидва сини великого логофета. П ангіперсеваст
звернувся за допомогою до свого зятя, короля Сербії Стефана Дечанського.
Стурбований візантійський уряд поспішив запропонувати йому титул кеса¬
ря, але Іоанн раптово помер (1327 р.).
Навесні 1327 р. втретє спалахнула відкрита війна між Андрониками, в
яку цього разу втрутилися південнослов'янські держави. Андроник II зару¬
чився підтримкою Сербії, а Андроник III - болгарського царя Михаїла
Шишмана, який розлучився із сестрою сербського короля і взяв шлюб із
сестрою Андроника Молодшого, вдовою Феодорою. Воєнні дії, розпочаті
Андроником II у Македонії, зазнали невдачі до приходу сербської допомо¬
ги, а македонські землі і Фессалоніки визнали владу Андроника Молодшо¬
го. Невдоволення Андроником II зростало і в самій столиці. Проте, коли
імператор хотів уже розпочати мирні переговори, йому надійшла неочіку-
зана допомога від колишнього ворога - Михаїла Шишмана. Андроник III за
допомогою умовлянь і погроз змусив царя відкликати військо, а сам 24
травня 1 328 р. вступив до Константинополя і без боротьби оволодів столи¬
цею. Старий імператор під тиском онука зрікся престолу і ще 2 роки з його
дозволу проживав у палаці, після чого змушений був прийняти постриг.
Помер Андроник II 13 лютого 1332 р. як чернець Антоній.
Фактично керівником держави в роки правління Андроника III (1328 -
1341рр.) став Іоанн Кантакузин, оскільки імператор захоплювався переваж¬
но військовими справами. Незважаючи на всі демагогічні обіцянки, вони по¬
винні були у внутрішній політиці повернутися до курсу попереднього уряду.
До того ж знову впала цінність золотої монети, поглибилася фінансова криза.
Уряд спочатку вдався до реформи судочинства. Хабарництво і підкупи у
візантійських судах змусили ще Андроника II вжити запобіжних заходів:

4Ш
Історія середніх віків
1296 р. у столиці створено колегію з 12-ти представників вищого духовенства
і сенату як найвищу судову інстанцію, щоб стежити за справедливим судо¬
чинством. Але новоутворений вищий суд зажив собі недоброї слави, і 1329 р.
імператор припинив його діяльність, створивши натомість нову колегію з 4-х
членів (двох духовних і двох світських суддів), наділених широкими повно¬
важеннями («всезагальні ромейські судді»), бо їхній вирок був остаточним і
не підлягав оскарженню. Проте 1337 р. уже Андроник III змушений був усу¬
нути з посади одразу трьох суддів за хабарництво. Втім ця колегія існувала
аж до падіння імперії, хоча не кожну судову справу могли фізично перевіри¬
ти 4 судді. Тому поряд із «всезагальними ромейськими суддями» у Констан¬
тинополі з'являються «місцеві всезагальні суд¬
ді», а з часом вони постали у Фессалоніках,
Мореї, Лемносі тощо.
Значний вплив на правосуддя мала церк¬
ва. Крім двох представників духовенства в ім¬
ператорській колегії, при патріархаті існував
ще й церковний судовий трибунал, який не
лише співпрацював з імператорським, а міг
навіть виступати проти або замінити його.
Прагнучи позбутися впливу генуезців, уряд
Андроника III відводив чільне місце корабле¬
будуванню і зміцненню імператорського флоту.
Оскільки на реалізацію цього плану не було
коштів, Кантакузин та інші вельможі давали їх
зі своїх кишень, ще більше узалежнюючи дер¬
жаву від себе. Посилення Сербського королівс¬
тва примирило Візантію з Болгарією, які укла¬
ли мирну угоду про спільні дії проти Сербії.
Але тягар війни практично ліг на Болгарію, яка 28
липня 1330 р. у битві під Велбуждом (Кюстенді-
лом) зазнала поразки, а цар Михайло Шишман
загинув. Сербський король посадив на болгарсь¬
кий трон свою сестру Анну та її сина Івана Сте¬
фана, а сестру Андроника III Феодору вислав за
межі країни. Перемога під Велбуждом заклала під¬
валини гегемонії Сербії на Балканах, а Андро¬
ник III скористався з цього для захоплення фор¬
тець, розташованих на візантійсько-болгарському
кордоні. Тим часом у Болгарії і Сербії стався пе¬
реворот. Болгарські бояри вигнали царицю Анну
з сином, посадивши на престол племінника попе¬
реднього царя Івана Олександра (1331 - 1371 рр.),
а сербські вельможі збунтувалися проти короля
Стефана Дечанського і передали владу його сино¬
ві Стефанові Душану (1331 - 1335 рр.). Обидва Стефан Душан
Іван Олександр

Хек и і я 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
слов'янські правителі уклали тривалий мир, після чого Душан одружився
із сестрою болгарського царя Геленою, а Іван Олександр відібрав захоплені
Андроником міста.
Експансіоністським планам Душана сприяли внутрішньовізантійські
усобиці. Навесні 1334 р. свої послуги сербському королеві запропонував
візантійський вельможа Сиргіян, за допомогою якого в руках сербів опини¬
лися найбільші македонські міста - Охрида, Прилеп, Струміце, Касторія
: лише Фессалоніки встояли. Проте скоро Сиргіяна таємно вбили прибічни¬
ки імператора, а з півночі Сербії загрожували угорці, тому Душан погодив¬
ся підписати мирну угоду з Андроником III у серпні 1334 р., залишивши за
собою більшість захоплених територій.
Ще катастрофічнішою ставала ситуація в Азії, хоча Андроник III нама¬
гався відвернути лихо. Разом із Кантакузином на чолі двотисячного війська
1329 р. імператор вирушив на допомогу обложеній османами Нікеї, але у
Ьггві під Філокреною зазнав поразки, і 2 березня 1331 р. Урхан оволодів
містом, як пізніше і Нікомідією. У Малій Азії залишалися за Візантією
лише два міста - Філадельфія і Гераклея Понтійська.
У басейні Егейського моря новозбудований візантійський флот при до¬
помозі сельджуків, яким також доводилося воювати на два фронти - проти
латинян і османів, намагався зміцнити позиції держави на морі. 1329 р. було
відвойовано у генуезької родини Захарій о. Хіос, пізніше у генуезців м. Фо-
кеї, відстояли й о. Лесбос у латинян. Проте найбільших успіхів досягла
імперія у Фессалії й Епірі. Після смерті могутнього фессалонікського пра¬
вителя Стефана Меліссина (1333 р.) країна опинилася в хаосі, і цим скори¬
стався Іоанн Мономах, намісник імператора у Фессалоніках, вирушивши у
похід на Фессалію, в результаті якого північну частину Фессалії, аж до
каталонських кордонів, приєднали до імперії. А деспот Епіру Іоанн Орсінг
1323 - 1 335 рр.), який намагався захопити західну частину Фессалії, дістав
відсіч і покинув ці території.
Після таких успіхів Візантія задумалася і над вирішенням спірного пи¬
тання. І коли дружина Анна отруїла свого чоловіка Іоанна та як регентша
правила Епіром від імені свого сина Никифора II, Кантакузин на чолі силь¬
ного візантійського війська, основу якого складали турки, пройшов Фесса¬
лію, придушив повстання в Албанії і без опору приєднав Епір і Акарнанію
1337 р.). Управління цією територією передали з рук регентші намісникові
Андроника III Синадену, а її з малолітнім Никифором змусили емігрувати
до Фессалонік.
У вирішення цього конфлікту втрутилися західні держави. З намови
Катерини де Валуа, яка володіла Ахайським князівством, анжуйський на¬
місник Драча підняв повстання з вимогою повернути деспота. Никифора II
проголосили володарем Епіру, а Синаден опинився у в'язниці. Проте пере-
зажна більшість населення країни зберігала вірність візантійському імпе¬
раторові, і повстання згасло само собою. Никифор змушений був поверну¬
лися на заслання до Фессалонік і в наречені отримав одну з дочок
Кантакузина, а Епіром став управляти Іоанн Ангел; Синаден же отримав

Історія середніх віків
посаду намісника в Фессалоніках. Так вдалося ліквідувати серйозні наслід¬
ки 12 0 4 р.
Проте цей успіх свідчив не стільки про зростання військової могутності
Візантії, скільки був наслідком внутрішнього розкладу відокремлених дер¬
жав. Але візантійцям не вдалося довго утримувати ці території, вони одра¬
зу стали об'єктом нападу з боку Сербії. Досить швидко Душан підкорив
Албанію, а потім Епір і Фессалонію.
Після смерті Андроника III (15 червня 1341 р.) його синові Іоаннові ви¬
повнилося 9 років і на регентство претендував найближчий друг покійного
імператора Іоанн Кантакузин. Проти рішуче виступила опозиція на чолі з
імператрицею - матір'ю Анною Савойською та патріархом Іоанном Кале¬
кою. Розпочалася тривала і кровопролитна громадянська війна з придвор¬
ними інтригами і міжпартійною боротьбою, чим скористалися вороги імпе¬
рії. Турки грабували береги Фракії, а серби дійшли до Фессалонік, війною
погрожувала візантійцям і Болгарія. Найнявши військо, за власний кошт,
Кантакузин вирушив проти ворогів імперії. На його бік перейшла Ахайя.
Скориставшись відсутністю Кантакузина, табір його противників здійс¬
нив державний переворот, а його, щирого патріота Візантії, проголосили
ворогом вітчизни, помешкання зруйнували, маєток пограбували, а прибіч¬
ників кинули до в'язниці. Кантакузин прийняв виклик і 16 жовтня 1341 р.
погодився стати імператором, проте звелів усюди називати своє ім'я після
імператриці Анни й імператора Іоанна. Тобто, він боровся не проти закон¬
ної імператорської родини, а лише проти узурпатора влади, фактично дик¬
татора Олексія Апокавка.
Візантія опинилася на порозі важкої кризи - економічної, соціальної,
політичної і релігійної. Для неї характерний рух зилотів і боротьба ісихас-
тів. Ісихасти - ченці, які з глибоким пієтизмом сповідували пустельництво і
самопокуту. У XIV ст. ісихазм набув однак самодостатньої аскетично-міс¬
тичної течії в чернецтві, і її пов'язують з іменем містика XI ст. Симеона
Необогослова, хоча безпосередньо вона надихалася Григорієм Сина ї том,
мандрівником 30-х років XIV ст. Його теорія знайшла жвавий відгук у візан¬
тійських монастирях, а основним вогнищем ісихастичного руху стає свя¬
щенне місце візантійського православ'я - гора Афон. Найвища мета ісихастів
- через спеціальні молитовні про¬
цедури довести себе до стану, який
давав би змогу побачити Господнє
сяйво. Ченці у келіях мали промов¬
ляти молитву «Icy се Христе, сину
Божий, помилуй мене» і під час про¬
мовляння щоразу довше стримува¬
ти віддих. Через деякий час ченців
мало огортати відчуття благоговін¬
ня, і вони могли побачити те саме
Боже осяяння, яке вперше побачи¬
ли апостоли на горі Фавор.
Гора Фавор

Лекиія 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
Віра в те, що існує можливість побачити заповітне
сраворське сяйво, викликала гостре неприйняття, а
методи, до яких вдавалися ісихасти, - іронічну крити¬
ку. Боротьбу з ісихастами розпочав чернець із Калаб-
рії Варлаам, надзвичайно освічений, але впертий, свар¬
ливий і схильний до словесних дискусій. Він прибув
до Константинополя для участі в диспутах зі світоча¬
ми грецької науки, але в дискусії з Никифором Григо-
рою зазнав невдачі, позаяк раціональна аристоте-
лівська логіка не сприймалася візантійцями. Тоді
ображений калабрієць увесь свій полемічний запал
спрямував проти ісихастів гори Афон. На захист остан¬
ніх виступив проти Варлаама теолог Григорій Палама
(1295/6 - 1359 рр.). Спочатку суперечки стосувалися
аскетичної методики, до якої вдавалися ісихасти, а
потім поступилися місцем полеміці з приводу філософ¬
сько-теологічних передумов самої доктрини. Варлаам
зідкидав будь-яку можливість побачити чи відчути
фаворське сяйво, оскільки воно не було самим Богом і
не могло бути вічним, а, як усі Божі творіння, було
явищем минущим. Якщо б це сяйво було вічним, незмінним, то довелося б
визнати, що воно є вічним і незмінним, як сам Бог. Оскільки Бог невидимий,
то тоді ніхто не міг би побачити і сяйво. Палама, навпаки, висував тезу, що
існує різниця між сутністю Божою взагалі і виявами Божественних енергій,
які впливають на світ і можуть являтися людям. Божественна енергія - це
не Боже творіння, а лише прояв нескінченної дії Бога. Якби тут не було
впливу самого Бога, то не було б і зв'язку між іманентним світом і Богом як
таким. Якщо мудрість, милість і ласка Божа є тільки виявами Божествен¬
ної енергії, то й світло, яке спостерігали апостоли на Фаворі, так само є
лише виявом Божественної енергії. Тобто, у доктрині ісихастів відобрази¬
лася давня туга грецького духу за наявністю якогось містка, який мав би
існувати над прірвою, що пролягала між нашим і потойбічним світами. Саме
тому і погляди ісихастів виявилися близькими візантійській церкві, але
заперечувалися Римом.
На соборі під головуванням Андроника III 10 червня 1341 р. Палама
домігся визнання ісихазму офіційно. Але імператор помер, і Варлаам знову
розпочав полеміку, яку підтримав виходець із слов'янського Прилепу Гри¬
горій Акиндин. Синод під головуванням мегадоместика Іоанна Кантакузина
(серпень 1341 р.) усе ж осудив Акиндина. Проте політичні події літа 1341 р.
серйозно вплинули на подальший розвиток ситуації. Патріарх Іоанн Кале¬
ка виступив рішучим противником ісихазму і Палами, якого ув'язнили і
навіть відлучили від церкви. Ця обставина зблизила ісихастів та Іоанна
Кантакузина і знову поділила імперію на два ворожих табори.
Релігійно-політична криза поглиблювалася гострими соціальними супе¬
речностями між зубожілими масами та невеликою групою аристократів. Із
Григорій Палама

4П
Історія середніх віків
послабленням центральної влади ожив міський партикуляризм. Проте від¬
родження міського самоврядування у Візантії не було наслідком виходу на
історичну арену нової суспільної сили, як це сталося в італійських і фла¬
мандських містах. У житті візантійських міст і надалі переважала місцева
землевласницька знать, тому Візантія швидко втратила своє колишнє еко¬
номічне значення, поступившись місцем італійським містам-р е спу б лікам .
Соціальними протиріччями скористався
підступний і хитрий Олексій Апокавк, який у
боротьбі з Кантакузином опирався на знедо¬
лені маси. В Адріанополі спалахнуло повстан¬
ня проти візантійської знаті, що швидко охо¬
пило інші міста Фракії. Найзапекліша соціальна
боротьба розгорнулася у волелюбних Фесса-
лоніках, де опозицію аристократам очолила
партія зилотів, яка 1342 р. прийшла до влади і
на якийсь час запровадила нову систему са¬
моврядування. Намісник імператора Феодор
Синаден утік з міста, майно знаті зилоти кон¬
фіскували. Вони неприхильно ставилися до
своїх однопартійців, які дотримувалися суто
релігійного напряму. Здійсненому переворото-
Олексій Апокавк
ві повстанці надали деякої легітимності, ви¬
знавши законним імператором Іоанна Палеолога. Отже, Фессалоніки жили
за своїми власними законами і мали повну незалежність понад сім років.
Здавалося, аристократи на чолі з Кантакузином зазнали краху. Сам він
із двотисячним загоном відійшов до сербського кордону і звернувся за до¬
помогою до Душана. У липні 1342 р. його з
великими почестями прийняв сербський ко¬
роль у Приштині, де вони уклали союз. Про¬
те спроби союзників оволодіти м. Серри не
увінчалися успіхом, а сили Кантакузина змен¬
шилися до 500 осіб. Саме в цей момент його
визнала імператором Фессалія, де правила
земельна аристократія. Правління цією про¬
вінцією Кантакузин пожиттєво довірив своє¬
му вірному приятелеві й родичеві Іоаннові
Ангелові, який керував і Епіром, Акарнанією
та Етолією.
Цей неочікуваний успіх Кантакузина при¬
скорив розрив між ним і Душаном, оскільки
останній хотів лише послаблення імперії. Се¬
рбський король після цього став налагоджу¬
вати зв'язки з регентами у Константинополі.
Його син і наступник престолу Урош зару¬
чився з сестрою молодого імператора Іоанна Стефан Урош III Дечанський

Лекція 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
4Ш
Палеолога. Після цього Душан став грізним ворогом Кантакузина, який по¬
кладався лише на еміра Айдіну Умура. Та навіть попри допомогу останнього
Кантакузину не вдалося здобути Фессалоніки. І тоді, спираючись на допомо¬
гу сельджуків, він вирішив відвоювати Фракію. На початку 1343 р. Умур
здобув Дідимотику.
Регенти також шукали підтримки. Окрім Душана вони залучили в союз¬
ники болгарського царя Івана Олександра, недавнього прибічника гайдука
Момчила. Проте слов'янські союзники мало чим прислужилися законному
імператорові. Становище Візантії постійно погіршувалося: союзники Кан -
такузина грабували візантійські землі; союзники Апокавка відривали від
імперії території. Упродовж лише 1343 р. Душан відняв у Візантії Відин,
Касторію, Лерин і завершив завоювання Албанії, за винятком Драча. Бол¬
гарському цареві за дружбу віддали верхів'я Мариці з містами Філіппо-
поль і Станімах. Момчила же виторгував собі право на незалежну держа¬
ву в Родопах, грабуючи безкарно навколишні території, аж поки Умур не
розгромив його війська, а самого гайдука стратив (1345 р.).
До літа 1 345 р. вся Фракія опинилася в руках Кантакузина, а табір його
противників зазнав неабиякої втрати: 11 липня 1345 р. загинув мегадукс
Олексій Апокавк. Під час перевірки в'язниці в імператорському палаці на
нього накинулися в'язні й убили. В той час у Фессалоніках імператорський
намісник, великий примікерій Іоанн Апокавк, син згадуваного диктатора,
зробив невдалу спробу повалити режим зилотів. Після повідомлення про
смерть батька він перейшов на бік Кантакузина, наказав вбити Михаїла
Палеолога, але зилоти на чолі з Андрієм Палеологом, згуртувавшись, люто
розправилися з Іоанном і його прибічниками (майже 100 осіб), скидаючи їх
по одному з мурів фортеці, а зібрана внизу юрба зилотів домордовувала
покалічених.
Кантакузин поступово прямував до перемоги, спираючись на наймогут-
ніші суспільні верстви, потужний релігійний рух ісихастів, хоча йому пере¬
став допомагати емір Умур, втягнутий у війну
з Лігою християнських держав, що 13 44 р.
оволоділа Смірною. Зрештою, у цій війні емір і
загинув (1348 р.). За той час Кантакузин знай¬
шов собі нового союзника в особі османського
султана Урхана (1346 р.), за якого видав заміж
свою дочку Феодору. Часи мінялися, і тепер
візантійську принцесу віддали до гарему ту¬
рецького султана.
21 травня 1346 р. Кантакузин прийняв ім¬
ператорську корону з рук патріарха Єрусали¬
ма. Ця коронація мала узаконити «пронунціа-
менто» в Дідимотиці (1341 р.), що стало
приводом до початку громадянської війни. Ім¬
ператриця Анна на той час контролювала лише
Урхан столицю і найближчі околиці. Проте вона не

Історія середніх віків
здавалася, ведучи переговори з турками, і
впродовж літа 1346 р. до Константинополя
з емірату Сарухан прибуло для служби ім -
ператриці 6000 сельджуків. Та замість ви¬
рушити проти Кантакузина вони вдерлися
до Болгарії, а на зворотному шляху бру¬
тально спустошили околиці візантійської
столиці. Намагаючись заручитися підтрим¬
кою ісихастів, імператриця усунула патріар¬
ха Іоанна Калеку (2 лютого 1347 р.) і звіль¬
нила з ув'язнення Паламу. Проте усі ці
заходи виявилися марними, бо наступного
дня Константинополь відчинив брами перед
Кантакузином, якого визнали імператором.
Його повторне коронування відбулося 13
травня, коли він отримав корону з рук пат¬
ріарха. Для зміцнення легітимності нового
правителя вигадали духовну його спорідне¬
ність із родиною Палеологів: Кантакузина
стали називати «духовним братом» Андроника III і «спільним батьком»
як Іоанна Палеолога, так і власних дітей.
Перемога Кантакузина на якийсь час поклала край громадянській війні.
Зилоти, правда, і надалі утримували Фессалоніки, відмовляючись викону¬
вати наказ Константинополя. Вони розпочали переговори зі Стефаном Ду-
шаном про здачу міста, а не встигли цього зробити, бо
1349 р. втратили владу. Вождь зилотів Андрій Палео¬
лог утік до Сербії, а його наступник Олексій Метохіт
покликав до міста нового імператора. 1350 р. Кантаку-
зин нарешті урочисто увійшов до другого міста імпе¬
рії, митрополитом якого призначили Григорія Паламу.
Утвердження Кантакузина означало і перемогу
ісихастів. Партію антиісихастів очолив недавній про¬
тивник Варлаама Никифор Григора. Церковний собор
1351 р. у Влахернському палаці урочисто проголосив
ісихазм офіційною доктриною, відлучивши від церкви
Варлаама. Тобто ісихазм став офіційним ученням
грецької церкви. Григорія Паламу після його смерті
(1358 р.) зарахували до сану святих. До речі, серед при¬
хильників ісихазму були Миколай Кабасил, учений ка¬
нонік Симеон Ф ессалонікський, ворог унії з Римом Марк
Євгенік тощо.
Визнання ісихазму мало не лише релігійне, але й
культурне значення для Візантії. Після періоду інтен¬
сивної латинізації у XII - XIII ст. верх узяли консер¬
вативні тенденції, ворожі римській церкві і західній
Іоанн VI Кантакузин головує
на соборі

Лекиія 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
культурі. Андроник II
Старший та Іоанн VI
Кантакузин, попри про¬
тистояння і розбіжності
між ними, втілювали ор¬
тодоксальні і консерва¬
тивні позиції.
Громадянські війни у
Візантії з вигодою вико¬
ристав король Сербії.
Після падіння Серри (25
вересня 1345 р.) під серб¬
ським пануванням опи¬
нилася Македонія (окрім
Фессалонік) і прилеглі
території аж до р. Мес¬
ти (Нестос), а Душан
проголосив себе імпера¬
тором, називаючи свій
титул не інакше, як цар
сербів та роме їв. У Ве¬
ликодню неділю 16 квіт¬
ня 1 346 р. у Скоп'є
відбулася урочиста ко¬
ронація Душана на імпе¬
ратора, яку провів ново¬
обраний патріарх Сербії.
Як раніше Болгарія, так
тепер Сербія виявила
бажання мати свій окремий патріархат. Оскільки згоди Константинополя
на таку коронацію не було, то вона відбулася за участю патріарха Тирно-
во, автокефального архієпископа Охриди та представників монастирів на
горі Афон, що теж перебувала під владою сербів. Три роки по коронації, у
травні 1349 p., було затверджено - спершу на соборі знаті у Скоп'є, а
потім (у доповненому варіанті), 1 354 p. у Серрах, - зведення судових зако¬
нів, знаних як «Законник Стефана Душана».
Душан і надалі продовжував завойовницьку політику: завершив заво¬
ювання Епіру, оволодів Фессалією (1348 p.), майже подвоївши територію
своєї держави за рахунок візантійських земель. Новоутворена імперія ви¬
явилася напівгрецькою, а сам імператор правив саме у південній, переважно
грецькій частині імперії, доручивши управляти північною частиною,
що складалася з давніх сербських земель, своєму синові Урошеві. Сербсь¬
кий повелитель називав себе «fere totitus Imperii Romani dominus», і, щоб
досягти своєї мети, йому потрібно було зробити ще один крок - здобути
Константинополь. Проте, як і Симеон, Душан не мав флоту, без якого
Сербська держава Неманідів

4М
Історія середніх віків
оволодіти столицею було неможливо, а венеціанці не погоджувалися до¬
помогти сербам.
Територія Візантії тепер обмежувалася лише Фракією, островами в пів¬
нічній частині Егейського моря, Фес с алоніками, володіннями на далекому
Пелопоннесі та околицями Константинополя.
Ще загрозливішою була економічна і фінансова розруха в державі. За¬
непадала візантійська торгівля. Тоді як генуезькі митниці в Галаті збирали
200 тисяч іперпірів за рік, річний прибуток константинопольських митниць
заледве сягав ЗО тисяч іперпірів. До того ж купівельна спроможність цієї
монети постійно зменшувалася. Про якийсь стабільний бюджет годі було й
говорити. Уряд змушений був удаватися до сумнівних джерел надходжень
у бюджет: звертався за допомогою до великодушних аристократів, брав
кошти з позик, приймав дарунки з-поза меж держави. Наприклад, імперат¬
риця Анна взяла у Венеції позику на суму ЗО тисяч дукатів, віддавши у
заставу клейноди візантійської корони, які так і залишилися у скарбниці
собору св. Марка. А великий московський князь десь близько 1350 р. наді¬
слав гроші на оновлення храму св. Софії, що були використані на платню
турецьким військовим загонам. Зубожіння відчувалося і в імператорському
палаці. Сума на утримання імператорського столу за часів Кантакузина не
сягала й десятої частини колишніх видатків. Під час його коронації на бен¬
кеті користувалися не золотими і срібними чашами, як колись, а пили з
олов'яного і глиняного посуду. На додачу «чорна смерть» 1348 р. забрала
багато люду, поширившись із Константинополя по всій Європі.
Поступово відбувалася і децентралізація державної влади. За Іоанна
Кантакузина колективне правління імперією стає політичною системою.
Візантійську Морею на Пелопоннесі він віддав своєму другому синові Ма-
ну'ілу. Старшого сина Матфія наділили незалежним князівством у Захід¬
ній Фракії. Систему Кантакузина охоче прийняли і ще більше розвинули
його наступники з династії Палеологів.
Зовнішня політика Кантакузина була надзвичайно послідовною, він до¬
тримувався однієї і тієї ж лінії. Це видно на прикладі співпраці з турками,
його ворожого ставлення до Генуї. Саме він знову поставив питання про
необхідність власного флоту, звернувшись за фінансовою допомогою до
приватних осіб. З великими труднощами назбирали 50 тисяч іперпірів. Ім¬
ператор не міг змиритися, що 87% митного збору з Босфору надходило до
Генуї, і тому знизив митні тарифи на більшість товарів, які завозилися до
Константинополя. Після цього купецькі судна в основному пливли до при¬
чалів константинопольського порту, а не до Галатії. У відповідь генуезці
взялися за зброю. Імперія не витримала нерівної боротьби, і навесні 1349 р.
візантійський флот було знищено.
Після поразки Візантії в її територіальних водах вибухнула нова війна
- між Генуєю та Венецією за контроль над торгівлею в Чорному морі. Гену¬
езці у Кафі конфіскували венеціанські торгові судна (1350 р.), а у відповідь
Венеція уклала союз із Педро IV Арагонським проти Генуї, до якого після
вагань приєднався Кантакузин. 13 лютого 1352 р. на водах Босфору відбулася

Лекція 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
велика битва між генуезцями та венеціанським і арагонським флотами і
візантійською флотилією (14 суден). Битва тривала до ночі, але залишилася
незавершеною, і обидві сторони приписували перемогу саме собі. Боротьба
тривала аж до 1 35 5 р., коли суперники погодилися підписати мир. Уклав з
генуезцями мир і Кантакузин. У відповідь венеціанці зуміли знайти спільну
мову з Іоанном V, який отримав від Венеції 20 тисяч дукатів позики, обіця¬
ючи взамін віддати республіці о. Твнвдос. До розриву з Кантакузином намо¬
вив Іоанна V і сербський цар. Візантія знову опинилася перед загрозою
громадянської війни.
Досягнувши зрілого віку, Іоанн V почав серйозно
думати про повернення собі влади. Щоб уникнути
конфлікту, Кантакузин вирішив передати Палеоло¬
гу територію в Родопах, якою досі керував його син
Матфій, а останньому віддав важливіші володіння з
центром в Адріанополі. Іоанн спочатку погодився, але
домовленість була нетривалою - розпочався конф¬
лікт між Іоанном Палеологом і Матфієм Кантакузи¬
ном. За венеціанські гроші Іоанн V на чолі свого вій¬
ська восени 1352. р. вторгся на територію свого
шуряка, дійшов до Адріанополя, але Матфія виру¬
чив батько, який за допомогою турецького війська
виправив становище. Адріанополь і всі міста, які пе¬
рейшли на бік Палеолога, піддавалися пограбуванню
турками. У відповідь Палеолог звернувся за допомо- Іоанн V Палеолог
гою до сербів і болгар. Душан прислав йому 4 тисячі
кінного війська, взявши у заручники брата деспота Михаїла. Проте й Урхан
не залишив у біді Кантакузина, відправивши йому на допомогу 10 тисяч
вояків під орудою свого сина Сулеймана. Болгари при наближенні турків
відступили, а численніші сили турків наголову розбили під Дідимотикою (1352 р.)
сербів і військо Іоанна V. Десять років Кантакузин, воюючи з Палеологами,
намагався дотримуватися засад легітимності. Тепер він вирішив остаточно
усунути законного імператора, проголосивши імператором і наступником свого
сина Матфія (1 353 р.), та наказав у церковній літургії вже не згадувати ім'я
Іоанна Палеолога. Протест патріарха Каліста нічого не змінив, а замість
нього церковний собор обрав Філофея. 1354 р. Матфій у Влахернському собо¬
рі отримав з рук батька і нового патріарха імператорську корону.
Проте тріумф родини Кантакузинів тривав недовго. Його перемоги ба¬
зувалися на турецькій допомозі, яка була двозначною. Досить швидко Ур-
хан почав захоплювати візантійські міста (Цімпа, Галліполі), що викликало
незадоволення у візантійців політикою Іоанна V. А тим часом Іоанн V нала¬
годив контакт з генуезцями. їхній корсар Франческо Ґаттілузіо погодився
допомогти Палеологові сісти на трон предків, а за це останній обіцяв йому
руку своєї сестри Марії та о. Лесбос у придане. У листопаді 1354 р. змовни¬
ки вступили до Константинополя. Іоанн Кантакузин зрікся престолу і при¬
йняв постриг (22 листопада). Як чернець Іоасаф він прожив у монастирі ще

Історія середніх віків
ЗО років, написавши «Історію», ряд теологічних трактатів, обстоюючи іси¬
хазм, та нерідко втручався в політичні події. Його вплив у державі припи¬
нився лише зі смертю (15 червня 1383 р.).
З часом зрікся претензій на престол і його син Матфій (1357 р.), але
Мануїла Кантакузина все-таки змушені були визнати деспотом Мореї, де
він керував аж до смерті (1380 р.). З останньої громадянської війни Візантія
вийшла ще більш ослабленою. Могутність держави базувалася на двох під¬
валинах - грошах і адміністративній системі, тепер скарбниця спорожніла,
а адміністрація була розладнана; монета знецінена, а джерела доходів -
вичерпані; найвищі посади перетворилися на пустопорожні титули, а їхні
функції забулися. Фінансовий крах і повний розлад адміністративної сис¬
теми не залишали Візантії надій на відродження. І все ж вона проіснувала
ще досить тривалий час, демонструючи надзвичайну життєздатність.
ЗАВОЮВАННЯ БАЛКАН ОСМАНАМИ
ТА ПЕРЕТВОРЕННЯ ВІЗАНТІЇ У ВАСАЛА ТУРЕЧЧИНИ
Візантія, якій загрожували безпосередньо турки і генуезці, готова була
визнати над собою зверхність сильної держави - Венеції, Сербії чи Угор¬
щини. Про це 6 серпня 1354 р. повідомляв дожеві Андреа Дандоло байло
(представник Венеції у Константинополі). А 4 квітня 1 355 р. Маргно Фальє-
рг радив дожеві просто анексувати імперію, щоб вона не стала здобиччю
турків.
Із змагання за Візантію швидко вибув Стефан Душан, який помер у
розквіті сил 20 грудня 1 35 5 р. Його син Урош не мав ні авторитету, ні
енергії батька, його держава поступово розвалювалася, а це робило Бал-
канський півострів вразливим для османів.
Іоанн V, усвідомлюючи серйозність загрози турків, вдався до такого
випробуваного засобу, як переговори про унію церков. У візантійській полі¬
тиці обіцянка церковної унії була своєрідним козирем імператорського дво¬
ру. Після провалу Ліонської унії переговори з Римом не велися упродовж
40 років, за винятком короткого часу Андроника II. Згодом Андроник III,
Анна і Кантакузин поверталися до цього питання в критичні моменти, але
успіхів не досягали. Іоанн V уже через рік після приходу до влади, 15
грудня 1 35 5 р., надіслав до Авіньйона листа до папи, в якому просив при¬
слати 5 галер і 15 транспортних суден із 1000 піхотинцями і 500 вершника¬
ми, за що зобов'язувався упродовж 6 місяців запровадити у своїй державі
латинське віровизнання. Крім того, давав ще ряд далекосяжних гарантій:
відправити як заручника свого другого сина, шестирічного Мануїла, до пап¬
ського двору для виховання; зректися престолу на користь Мануїла при
регентстві папи, в разі невиконання обіцянки. Інокентій VI не надто серйоз¬
но сприйняв ці надмірні самозобов'язання, бо у своїй відповіді лише хва¬
лив імператора та повідомляв, що до Константинополя прибудуть папські
легати. Невдовзі Іоанн V змушений був повідомити папу, що якийсь час ще

Лекція 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV
Загибель імперії
ст.
не зможе схилити візантійців до унії, оскільки посли прибули без галер,
тобто без достатньої аргументації.
Табір прихильників унії був досить впливовий. До нього належав і видат¬
ний ритор Димитрій Кидоніс. Проте більшість населення і кліру твердо
трималися давніх релігійних традицій. Константинопольським патріархом
знову став особистий ворог Кантакузина Калліст, який ще під час першого
перебування на патріаршому престолі оголосив про відлучення від церкви
самовільно утвореного сербського патріархату, а тепер домігся, що болгар-
Впатійодітфпхдо І.мор,
Візантійська території»
1350 р.
Віїантійськи ТСрМТОрІЯ
1402 р.
I J I j j |j Ьоліяреьісі иаоюванк*
YА Турсвьк» термторі» ІЗ 50 р.
Венеційські володіння
Держави-васалн Венеції
Генуезькі ВОЛОДІННІ
шхм пиТв'д,ш,н'zzzz f;ps'u‘‘uo2uB"",uM"H' ш л»*уйиі.
1354-1402 р
Розпад візантійської держави у XV ст.
Н&ксоськм іархіпслаг)
Гхні исаїзк {Аиоргос,
Териіа)
Вололінкі ордену іоакнітін

Історія середніх віків
ський патріархат визнав зверхність константинопольської церкви. Відтоді
в Тирново під час літургії спочатку згадували ім'я патріарха Константино¬
поля. Тобто, в той час, коли візантійська держава зазнавала сильних втрат,
її церква відвойовувала свої колишні позиції.
1359 р. Константинополь вперше побачив османські загони під своїми
мурами, а міста Фракії корилися османам одне за одним: 1361 р. вони заво¬
лоділи Дідимотикою, 1362 р. - Адріанополем і т.д. За султана Мурада І (1362
- 1389 рр.) завоювання Балкан увійшло в вирішальну фазу. 1 363 р. його
полководець Лала Шагін зайняв Філіппополь, а сам султан зробив своєю
резиденцію спочатку Дідимотику, а потім Адріанополь (1 365 р.). Значну
частину місцевого населення завойованих територій турки переправляли
до Малої Азії як невільників, а самі поселялися на їхні землі.
Візантійський імператор, якому у спровокованому конфлікті зі ще слаб¬
шою Болгарією вдалося відвоювати чорноморський флот, гарячково шу¬
кав союзників для спільної боротьби з турками. Патріарх Калліст особисто
виїхав до Серр для зустрічі з вдовою Душана, але невдовзі захворів і по¬
мер. Не дали результатів і переговори з італійськими республіками. Відтак
Іоанн V ще раз звернувся до Авіньйона, де тепер знаходилася папська
резиденція. На Заході готували хрестовий похід, який розпочався 1365 р. на
чолі з кіпрським королем Педро, проте його маршрут пролягав до Єгипту.
Розчарувавшись, імператор особисто вирішив податися до Угорщини, щоб
умовити короля Лайоша Великого надати допомогу Візантії (1366 р.). Упер¬
ше візантійський імператор вирушив до чужої країни не на чолі війська, а
як прохач про допомогу. Проте і тут узяв гору принцип римської курії:
спочатку навернення, а потім допомога. Причому вимагали, щоб імператор
не лише прийняв католицьке віровизнання, але наново прийняв хрещення
за латинським обрядом. Тож Іоанн V повертався додому ні з чим, а на
зворотному шляху болгари з намови його сина Андроника, який був одру¬
жений із донькою болгарського царя, не дали дозволу на проїзд своєю те¬
риторією. І лише втручання «зеленого графа» Амадео С авойського допомо¬
гло йому вийти із скрутного становища. Названий граф, двоюрідний брат
Іоанна V, значно допоміг Візантії: 1366 р. він звільнив від турків Галліполі,
після чого змусив болгар віддати імперії Мессемврію та Созополь, що помітно
зміцнило позиції Візантії на західному узбережжі Чорного моря.
Утім допомога графа Савойського також пов'язувалася із прийняттям
унії. За його наполяганням, папського легата Павла, який супроводжував
графа у поході 1367 р., прийняли в імператорському палаці. З грецького
боку переговори про унію проводив сам Іоанн Кантакузин, який домагався
скликання у Константинополі вселенського собору. І хоча легат підтримав
цю ідею, в Римі поставилися до неї стримано. Папа волів особисто зустріти¬
ся з Іоанном V, який і прибув 1369 р. до папської столиці у супроводі візан¬
тійських вельмож, але без жодного представника духовенства. Патріарх
Філофей, приятель Кантакузина, став докладати зусиль для утвердження
православ'я не лише у Візантії, але й за межами імперії у Сирії, Єгипті,
південнослов'янських і руських землях. Урочисте прийняття Іоанном V у

Лекиія 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
411®
жовтні 1369 р. латинської віри так і залишилося його особистим кроком.
Церковної унії не відбулося, а політичні результати подорожі виявилися
негативними, позаяк на допомогу Заходу не доводилося розраховувати.
Тоді Іоанн V вирішив по дорозі повернути до Венеції, щоб попросити
хоча б фінансової допомоги. Імператор обіцяв передати республіці о. Тене-
дос, а взамін мав повернути заставлені його матір'ю клейноди візантійської
корони, а також отримати 6 вантажних суден і 25 тис. дукатів сріблом. Він
навіть отримав завдаток 4 тисячі, але його син Андроник, який на час від¬
сутності батька був регентом у Константинополі, відмовився передавати
острів, оскільки через нього здійснювався контроль за морським шляхом з
Егейського до Мармурового моря і на нього претендували друзі Андроника
генуезці. Іоанн опинився знову у скрутному становищі, не маючи грошей
навіть на повернення додому, а не віддати хоча б завдаток. На допомогу
батькові прийшов молодший син Мануїл, який 1355 р. був відправлений в
Авіньйон як заручник, але угода відбулася лише на папері, і тепер прави¬
тель Фессалонік виручив батька з біди. Після дворічних випробовувань ім¬
ператор у жовтні 1371 р. повернувся в Константинополь безрезультатно.
Усвідомлюючи, що впровадити церковну унію неможливо, він більше цього
питання і не порушував.
А допомога Венеції була вкрай необхідна. Після захоплення турками
Фракії безпосередню їхню загрозу відчула сербська Македонія. Деспот Серр
Іоанн Углеша намагався організувати широкий контрнаступ проти османів,
закликаючи Візантію до спільної боротьби, погоджуючись визнати у своїх
землях верховенство константинопольського патріарха, а також засуджу¬
ючи проголошення Душана імператором і заснування сербського патріар¬
хату. Проте до військових дій, які він розпочав проти османів, приєднався
лише його брат король Вукашин. Брати вирушили до Адріанополя і непо¬
далік Черномена над Марицею 26 вересня 1372 р. зійшлися у вирішальній
битві з турками. Сербське військо було розбите, а обидва брати загинули.
Після цієї поразки Македонія втратила незалежність: місцеві князі, а через
них і син Вукашина, майбутній герой сербського епосу Марко Кралевич,
визнали зверхність султана, платили йому данину і зобов'язувалися допо¬
магати військами туркам.
Для Візантії поразка Македонії теж була відчутним ударом, оскільки
після смерті Углеші уряд прийняв рішення про конфіскацію у візантійсь¬
ких монастирів половини їхніх земель, щоб зміцнити обороноспромож¬
ність держави перед небезпекою турецького вторгнення. Більше того, піс¬
ля битви над Марицею Візантія теж формально визнала залежність від
османів, зобов'язуючись платити данину і надавати військову допомогу,
як і Болгарія. Колись могутнє Болгарське царство скотилося до рівня ва¬
сала османів.
Навесні 1373 р. Іоанн V, виконуючи обов'язки васала, супроводжував
султана в поході у Малій Азії. Скориставшись цим, син Андроник відкрито
виступив проти батька, змовившись попередньо з османським принцом
Сауджі Челебеєм. Два принци спільно виступили проти своїх батьків (тра¬

Історія середніх віків
вень 1371 р.). Мурад рішуче розправився з сином,
осліпивши його, і вимагав таких самих дій від
Іоанна. Але імператор лише частково позбавив зору
сина і внука Іоанна, які в подальшому ще будуть
відігравати шкідливу політичну роль. Титул спів-
імператора у вересні 1373 р. отримав Мануїл, про¬
голошений наступником престолу.
Міжусобицями у Візантії скористалися вене¬
ціанці і генуезці, які боролися за володіння Тене-
досом. Генуезці допомогли Андроникові втекти з
в'язниці до Галати, щоб використати його як пре¬
тендента на трон у боротьбі проти венеціанців. 12
серпня 1376 р. Андроник, якого підтримали й тур-
*ки, після 32-денної облоги оволодів Константино¬
полем. Батька і брата кинув до в'язниці, генуез-
цям віддав Тенедос, а туркам передав на 10 років
відвойоване графом Савойським м. Галліполі.
Правда, заволодіти Тенедосом генуезцям не вда¬
лося, бо він зберігав вірність Іоаннові V, але в жовтні
1376 р. його зайняли венеціанці, і через рік тут спалах¬
нула нова війна. Тим часом Іоанн V і Мануїл з допо¬
могою венеціанців так само втекли з в'язниці і з допо¬
могою тих же турків повернули собі трон. Стало
зрозумілим, що долю імперії тепер вирішує зовнішня
сила. У боротьбі за візантійський трон Іоанн V і Анд¬
роник IV були вже тільки символами і знаряддями у
протистоянні інтересів Генуї та Венеції. Але резуль¬
тат цієї боротьби залежав від волі султана. Відновлені
імператори зобов'язувалися сплачувати данину і по¬
силати на допомогу османам своє військо, співімпера-
ТОр _ СуПр°В°дЖуВати султана у походах.
Боротьба за Тенедос знесилила італійські рес¬
публіки, і 8 серпня 1381 р. за посередництвом
Амадео Савойського вони підписали у Турині
мирний договір на умовах цікавого компромісу:
мандат на володіння нещасливим островом пере¬
давався уповноваженому від графа Савойського,
але після його демілітаризації (знесення форти¬
фікації) і від селения населення до Криту й Евбеї.
Про Візантію, володарку острова, угода навіть не
згадувала.
Повернувши собі владу, Іоанн V змушений
був визнати Андроника IV та його сина Іоанна
VII повноправними спадкоємцями і віддати їм Се-
лімврію, Гераклію, Редестос і Панідос, що було
Мурад І

4Ш
Лекція 18
Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
скріплено угодою від 2 листопада 1382 р. Таким чином, рештки імперії управ¬
лялися членами імператорської родини: Іоанн V правив у Константинополі,
Андроник IV - містами на берегах Мармурового моря, позбавлений корони
Мануїл - у Ф е сс ал оніках, третій син Феодор 1 -у Мореї.
Палеологам вдалося забрати у Кантакузинів візантійське володіння на
Пелопоннесі. Проте Феодор І (1382 - 1406 рр.) теж вимушений був визнати
зерховенство султана. Він розселяв у Мореї новий етнічний елемент - ал¬
банців, які масово емігрували на південь. А в центрі держави ситуація погір¬
шувалася: Андроник знову і знову робив спроби оволодіти троном, ослаб¬
ляючи державу перед зовнішніми ворогами.
Не витримав психологічного тиску і Мануїл II, який вирушив із Фесса¬
лонік на турків. Але ті, маючи незаперечну перевагу в силі, 19 вересня
1383 р. остаточно оволоділи Серрами і розпочали облогу Фессалонік. Пор¬
тове місто оборонялося понад 3 роки - лише у квітні 1387 р. воно відчи¬
нило брами перед завойовниками, а Мануїлові пощастило втекти на Лесбос.
Приблизно в той же час османи взяли Софію (1 385 р.) і Ниш (1386 р.). Лазар
же спромігся розгромити Мурада в битві під Плочником, а 1388 р. Владко
Вукович знищив турків, які вдерлися до Боснії. Тоді Мурад із величезною
армією рушив проти південних слов'ян. Перший удар він спрямував проти
Болгарії, яка наважилася вийти з-під васальної залежності. 1388 р. османи
змусили скоритися болгар, а потім пішли походом на сербів.
Князь Рашки Лазар з боснійцями перегородив туркам шлях на Косово¬
му Полі («Поле чорних дроздів»), де 15 червня 1 389 р. відбулася історична
битва, що стала найтрагічнішою подією в історії середньовічної Сербії. Хоча
на початку битви вбили султана, потужніші сили турків, очолювані наступ¬
ником престолу Баязидом, таки здобули перемогу. Лазар із багатьма вель¬
можами потрапив у полон і був страчений. Зламавши останню спробу опо¬
ру, турки досить швидко підкорили собі увесь Балканський півострів, де
було введено харач - обов'язковий загальний податок для всіх завойованих
територій (платили всі без винятку, хто володів хоча б якоюсь земельною
зласністю).
Після приходу до влади Баязида І натиск турків на Візантію ще більше
посилився. Зручним знаряддям у руках султана став Іоанн VII, який по¬
стійно давав привід Баязидові втручатися у внутрішні справи імперії. 14
квітня 1390 р. Іоанн VII при підтримці турків захопив імператорський трон,
хоча мав достатньо прихильників у самому Константинополі. Цей факт слід
розглядати як перший крок султана до захоплення візантійської столиці.
Проте Іоанн VII перебував при владі недовго. Його змістив у вересні
того ж року Мануїл, який разом з батьком ще раз прийшов до влади. Але
він змушений був виїхати до султанського двору, щоб з покірністю васала
зазнати там численних принижень. Мануїлові довелося допомагати султа¬
нові зі своїм військом заволодіти Філадельфією - останнім візантійським
містом у Малій Азії. А старому імператорові Баязид звелів зруйнувати нові
укріплення столиці, які сам Іоанн VII і наказав спорудити. Не витримавши
таких випробувань, він 16 лютого 1391 р. помер.

Історія середніх віків
Його син Мануїл II був мудрим і всебічно обда¬
рованим правителем, цінував мистецтво, науку, сам
непогано писав. Він став однією з найсимпатичні-
ших постатей пізньої Візантії. Його поведінка ви¬
кликала повагу навіть у турків. Сам султан сказав
про нього: «Якби хтось навіть і не здогадувався, хто
він насправді, то вже із самого вигляду впізнав би в
ньому імператора».
Володіння імперії в той час обмежувалося лише
Константинополем і Мореєю. Населення зменшило¬
ся до 40 - 50 тис. Змінив свій політичний курс
і Баязид, про який він оголосив узимку 1 393 -
1394 рр. У Серрах на зустрічі з візантійським і сло¬
в'янським васалами він запровадив блокаду Констан¬
тинополя. 1 393 р. полководець Еврен-бег підкорив
Фессалоніки, що відкрило шлях османам у Грецію,
а пізніше (1395 р.) і Морею.
ПАДІННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Наприкінці XIV ст. Візантія втратила не лише політичну могутність,
але й авторитет культурного і духовного центру. Навіть традиційно вірна
Москва, на той час, вагалася чи вважати османського васала спадкоємцем
Константина І і духовним провідником православного світу. Василій І, син
Дмитрія Донського, заборонив згадувати ім'я візантійського імператора в
церквах Московського князівства. «Маємо церкву, а не маємо кесаря», -
говорив він. Це було ще одним підтвердженням факту, що візантійська
церква виявилася набагато витривалішою за візантійську державу і в пра¬
вославних країнах пошана до неї була значно більша, ніж авторитет візан¬
тійської держави. І навіть протест Московії щодо згаданої заборони висло¬
вив не імператор, а патріарх, який всіляко намагався підтримати підупалий
престиж Візантійської імперії. Патріарх Антонгй IV застерігав Василія І,
що не може бути християнської церкви без кесаря, бо імперія і церква
становлять неподільну цілість і єдність, яку неможливо порушити. Він спи¬
рався тут на перше послання апостола Петра. «Бога бійтеся, царя поважай¬
те!», бо на світі є лише один цар - візантійський кесар.
Саме в листі Антонія до Василія І красномовно викладалося вчення лише
про одного екуменічного імператора. Візантія міцно трималася за ідею, яка з
давніх-давен забезпечувала їй духовне панування над Сходом, хоча сувора
дійсність руйнувала під цією ідеєю останнє підґрунтя, особливо після битви
під Нікополем. Саме тому 1398 р. до руських князів з Константинополя на¬
дійшло прохання про допомогу від братів та сестер у Христі, які були обло¬
жені турками у Царгороді. З такими ж проханнями Мануїл II звертався до
венеціанського дожа, французького, англійського та арагонського королів.
Мануїл II Палеолог

Лекція 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
Карл VI не сприйняв усерйоз цієї пропозиції, зате відгукнувся на про¬
хання Ману їла і відправив до Візантії 1200 відбірних воїнів на чолі з мар¬
шалом Бусіко. Хоча загін добрався до Константинополя, але стало зрозумі¬
ло, що такому нечисленному війську було понад силу відвернути турецьку
загрозу. З огляду на це Мануїл особисто поїхав на Захід просити допомоги
для своєї держави. Бусіко помирив двох імператорів, і за відсутності Ману¬
їла мав правити Іоанн VII, якому перший не зовсім довіряв, тому перевіз
свою сім'ю до брата в Морею.
10 грудня 1399 р. у супроводі Бусіко Мануїл вирушив у дорогу. Він
зідвідав Венецію, інші італійські міста, Париж, Лондон і всюди справляв
достойне враження. Перебування Мануїла та його свити в західних столи¬
цях мало і велике культурно-історичне значення, оскільки в епоху ранньо¬
го Ренесансу відбувся контакт між двома християнськими світами - візан¬
тійським і західним. Проте безпосередньої мети ця поїздка не досягла, хоча
Мануїл не поспішав додому і на зворотному шляху ще на два роки затри¬
мався в Парижі, де й отримав радісну звістку, що у битві під Ангорою
Баязид зазнав нищівної поразки від монголів Тижура і турки вже не загро¬
жували Візантії. Ця битва відбулася 28 липня 1402 р., після того як Тимур
завоював Центральну Азію, Золоту Орду, південь Русі, Індію, Персію, Ме¬
сопотамію, Сирію та Малу Азію, створивши нову світову державу. Де про¬
ходили монголи, не було ні собачого гавкоту, ні крику домашньої птиці, ні
дитячого плачу. Султан Баязид опинився в полоні, де покінчив життя само¬
губством. Але навесні 1403 р. Тимур залишив Малу Азію, а ще за два роки,
під час походу на Китай, літній завойовник народів помер. Його нетривке
зтручання в долю Передньої Азії підірвало могутність османів і тим продов¬
жило існування Візантії на півстоліття.
В Османській імперії почалися міжусобиці. Найстарший син Баязида
Сулейман, який закріпився у Європі, поспішив укласти мирні угоди з Візан¬
тією, Сербією, Венецією, Генуєю і Родосом (1403 р.),
забезпечивши собі тили для боротьби з братами,
які правили в Малій Азії. Візантія перестала пла¬
тити туркам данину, повернула собі Фессалоні-
ки, Халкідику з горою Афон, групу островів та
узбережні смуги над Чорним та Мармуровим мо¬
рями.
Проте ця ситуація мала і негативні наслідки:
візантійці і серби були втягнуті у внутрішню бо¬
ротьбу між претендентами на турецький трон. Бо¬
ротьба Сулеймана з братом Мусою завершилася
перемогою останнього (1411 р.), який вдався до
кривавої помсти союзникам свого брата і розпо¬
чав облогу Константинополя. Це спонукало Ма¬
нуїла та сербського деспота Стефана Лазареви¬
ча підтримати іншого сина Баязида Мехмеда, який
1413 р. переміг Мусу і став султаном, покінчив- Стефан Лазаревич

Історія середніх віків
ши з усобицями в країні. Мехмед І (1413 - 1421 рр.)
займався внутрішньою консолідацією держави, під¬
тримуючи і надалі дружні стосунки з візантійським
імператором.
Зі смертю Мехмеда І і приходом до влади його
сина Мурада II (1421 - 1451рр.) період перепочинку
для Візантії завершився. Новий султан повернувся
до агресивної політики діда. Спроби співімператора
Іоанна (з січня 1421р.) намовити проти нього претен¬
дента на турецький престол Мустафу, який багато
обіцяв візантійцям, виявилися марними. А розлю¬
чений Мурад, розбивши претендента, розпочав у
серпні 1422 р. облогу Константинополя. Могутні
укріплення не дозволили султану і цього разу взя¬
ти місто, якому залишалося ще ЗО років до падіння.
Навесні 1423 р. турки вторглися до Південної
Греції і зруйнували зведений Мануїлом гексамілгон
(довгий могутній вал на Істмі, що перегороджував
Коринфський перешийок). Імператор змушений був
підписати з Мурадом II мир (1424 р.), за яким знову
зобов'язувався платити османам данину і віддати
міста, повернуті після битви під Ангорою. Отже, ім¬
перія знову опинилася в залежності від султана.
Невдовзі вирішилася і доля Фессалонік. Турки
оточили місто, почався голод, і деспот Андроник,
третій син Ману їла, вирішив, що краще передати
Фессалоніки венеціанцям, які зобов'язалися пова¬
жати права мешканців, постачати і обороняти міс¬
то. Це не влаштовувало султана, який посилив на¬
тиск. Венеціанці намагалися порозумітися з ним:
спочатку погодилися платити йому щорічну данину
у розмірі 100 тисяч астеергв, яку сплачував туркам
візантійський деспот; потім збільшили розмір да¬
нини до 150, а в кінці навіть до 300 тисяч асперів.
Проте торги виявилися марними, і за 7 років вене¬
ціанці втратили місто. Мурад II 29 серпня 1430 р.
штурмом оволодів Ф ес с ало ніками .
З проголошенням сина співімператором преста¬
рілий Мануїл прийняв постриг на чернече ім'я
Матфгй, під яким 21 липня 1425 р. й помер. Іоанн
VIII (1425 - 1448 рр.) володів столицею імперії і
прилеглими землями. Іншими територіями над
Чорним морем і на Пелопоннесі правили його бра¬
ти. Доказом фінансов о - економічної кризи імперії
була заміна золотої монети в обігу на срібну. Єди¬
Мурад II

Лекшя 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
ним проблиском цього часу залишався деспотат Мореї, який зумів витри¬
мати вторгнення турків і боротьбу проти сусідніх латинських держав. Ус¬
піх залежав значною мірою від діяльності молодого брата імператора Кон¬
стантина, якому суджено буде загинути, обороняючи Константинополь.
Шукаючи порятунку, Іоанн VIII вдався знову до крайньої міри - почав
переговори про об'єднання церков, сподіваючись отримати допомогу взамін
зизнання церковного верховенства Риму, який вимагав спочатку визнання
верховенства і лише потім допомогу проти турків. Мануїл, маючи гіркий
досвід і знаходячись на смертному ложі, застерігав сина не покладати особ¬
ливих надій на унію, бо вона на той час була уже неможлива. Проте Іоанн
VIII, ще будучи спадкоємцем трону, відвідав низку західноєвропейських
дворів з надією отримати допомогу, а на початку 1431 р. розпочав конкретні
переговори про унію. Через конфлікт папи Євгенія IV з Базельським собо¬
ром переговори затягнулися. Було вирішено, що собор зберуть в Італії за
особистою участю імператора, який, покидаючи Константинополь, викли¬
кав до столиці брата Константина, щоб доручити йому управління містом.
24 листопада 1437 р. Іоанн VIII вирушив на
Захід, як це робили його батько (40 років тому) і
дід (70 років перед цим), у супроводі брата Ди-
митрія, патріарха Иосифа II, численних митро¬
политів, єпископів і настоятелів монастирів. Со¬
бор відкрився у Феррарі 9 квітня 1438 р., а
завершився у Флоренції. Йшли гарячі дискусії, в
основному через непримиренну позицію митро¬
полита Ефесу Марка Євгеніка, який гостро ви¬
ступав проти римської церкви і прихильників унії.
Через це аж 6 липня 1439 р. двома мовами уро-
Іоанн VIII на коні чисто проголосили формулу об'єднання обох цер¬
ков. Латинською мовою її текст виголосив кар¬
динал Юліан Чезаргнг, а грецькою архієпископ Нікеї Віссаріон. І хоч про
примат папи в угоді мовилося не вельми виразно, а грецькі церковні обряди
залишалися непорушними, всі інші спірні питання було вирішено в латин¬
ському дусі.
Здавалося, що цього разу прибічники об'єднання церков домоглися знач¬
но вагоміших успіхів, ніж учасники Ліонського собору, та насправді ухва¬
ла Флорентійського собору майже нічого не змінила в тодішньому житті.
Застереження Мануїла, що унія ще більше поглибить схизму, виявилося
пророчим: візантійці фанатично виступали проти постанов собору. Флорен¬
тійська унія виявилася не такою життєздатною, як Ліонська. Це можна
пояснити двома обставинами:
- засновники династії Палеологів уміли переконливіше, ніж Іоанн VIII,
порозумітися з опозицією;
- унія, укладена 1244 р., переслідувала чітку політичну мету - захист
Візантії від агресії з Заходу, тоді як наміри, з якими підписували
унію 1439 р., не були чіткими і зрозумілими для загалу.

Історія середніх віків
Флорентійська унія не відвернула загрози
турецького завоювання, а привела до втрати
рештків авторитету Візантії у слов'янському
світі. Так, Московське князівство потрактува-
ло унію, як неймовірно підступну зраду. Русь¬
кого митрополита Ісидора, грека за походжен¬
ням, за наказом князя Василія II позбавили
митрополичого сану і кинули до в'язниці. Ру¬
ські митрополити відтоді стали обиратися са¬
мостійно, без участі підступної Візантії. Тобто
підписання угоди привело до розриву руської
церкви з Візантією, яка так і не дочекалася
обіцяної допомоги Риму, як і той впроваджен¬
ня в життя єднання церков. Візантійці майже
одностайно стали на захист своєї віри, а при¬
хильники унії змушені були перейти на бік
Риму. Так, прихильнику єднання - вченому
Віссаріону та митрополиту Ісидору, який таки
втік з московської в'язниці, - надали звання
кардиналів римської церкви.
«Сакос Фотія» із зобра¬
женням у нижній частині
імператора Іоанна VIII
Палеолога і його дружини,
князя Василія І Дмитровича
та його дружини
Тим часом реальна загроза для османів ви¬
никла, але з іншого боку. Проти них виступи¬
ли угорці. Воєвода Трансільванії Янош Корвін-Хуньяді здобув ряд блиску¬
чих перемог над турками на території Сербії та Волощини. Папа після цього
закликав християнські народи до хрестового походу, і вже невдовзі на пів¬
дні Угорщини зібралося 25-тисячне інтернаціональне військо на чолі з ко¬
ролем Польщі й Угорщини Владиславом III, Хуньяді та сербським деспо¬
том, якого турки вигнали з власної країни, Юрієм Бранковичем. На початку
жовтня 1443 р., коли Мурад II воював у Малій Азії
проти еміра Караманії, війська хрестоносців біля Се-
медргі (Смедерево) переправилися через Дунай і прой¬
шли через Сербію, де Хуньяді під Нишем здобув блис¬
кучу перемогу над турецьким намісником Румелії.
Після цього хрестоносці рушили на Болгарію, зайняли
Софію без серйозного опору і попрямували на Фракію.
Тут опір турків був сильнішим, і до того ж настала
досить сувора зима. Хрестоносці вимушені були повер¬
нути назад, але на початку 1444 р. на Куновицькому
перевалі завдали ще однієї відчутної поразки туркам.
Здавалося, що фортуна відвернулася від турків. До
того ж в Албанії розпочалося повстання на чолі з енер¬
гійним Скандербегом (Георгієм Кастріоші). Упродовж
чверті століття (1443 - 1468 рр.) цей «капітан Албанії»
Георгій Кастріоті вів героїчну боротьбу з османами, якою захоплювався
Скандербег весь християнський світ. А на півдні Греції перейшов

Лекиія 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
у наступ деспот Константин, який став
правителем значної частини Пелопон¬
несу зі столицею в Містрі. Він узявся
за відбудову мурів гексаміліону, оволо¬
дів Афінами і Фівами у центральній
Греції.
Зважаючи на ці обставини, Мурад II
шукав шляхів до порозуміння з против¬
никами. У червні 1444 р. в Адріанополі він
прийняв послів Владислава III Юрія Бранковича та Хуньяді і погодив з
ними умови 10-річного перемир'я. Згідно з угодою, сербський деспот повертав
собі раніше втрачені території, послаблювалася залежність Волощини від ос-
манів. Наприкінці липня Владислав підписав у Шегвдині умови перемир'я, яке
серйозно обмежувало вплив турків на Балканах. Проте перемир'я викликало
незадоволення римської курії, яка мріяла повністю усунути османів з Європи.
Владислав не наважувався зламати угоду, але кардинал Чезаріні увільнив
його від даної присяги, і в вересні хрестоносці знову вирушили у похід. Сил
стало значно менше: відмовився від участі в поході Юрій Бранкович, цілком
задоволений умовами перемир'я. Хрестоносці вийшли до узбережжя Чорного
моря, де їх мав очікувати венеціанський флот. Але той не зміг перешкодити
туркам з Малої Азії висадитися на європейський берег. Мурад II без пере¬
шкод повів свої війська проти хрестоносців і 10 листопада 1444 р. під Варною
розбив їх. У битві загинули король Владислав і кардинал Чезаріні. Розгром під
Варною остаточно перекреслив останню спробу християн спільними зусилля¬
ми зупинити турків. А константинопольський імператор навіть вимушений
був надіслати султанові вітання і подарунки з нагоди цієї перемоги.
Не припиняв військових дій проти османів лише Константин. Він знову
з'явився в Беотії, поширив свою владу на Фокею і території до гори Піднос.
Проте Мурад II не оминув нагоди, щоб помсти-
тися деспотові Мореї. 1446 р. він рушив походом
на Грецію, подолав гарматним вогнем гексамілі-
он і увірвався в грудні того ж року до Мореї,
вивізши звідти понад 60 тисяч невільників. І лише
тому, що султанові потрібно було воювати ще зі
Скандербегом і Хуньяді, він погодився залишити
Морею взамін на сплату данини. Мурад зустрів¬
ся із Хуньяді на Косовому Полі у жовтні 1448 р.,
і останній вимушений був скоритися. Лише не¬
зламний Скандербег успішно протистояв осма¬
нам у горах Албанії.
Після смерті Іоанна VIII константинопольсь¬
кий трон зайняв деспот Мореї Константин Дра-
гаш, син сербської княгині Гелени Драгаш зі Схі-
Дн°ї Македонії. Його коронація відбулася в Мореї
(Драгаш або Драгас) 6 січня 1449 р., а за 2 місяці новий імператор уро¬
Константин XI (XII)
Палеолог
! BsiuEEi
Палац деспотів Містри

Історія середніх віків
чисто вступив у Константинополь. Проте ні
відвага, ні енергійність останнього імператора
не могли відвернути неминучої загибелі імпе¬
рії. До того ж у Туреччині до влади прийшов
войовничий Мехмед II (1451 p.), який вирішив
зробити Константинополь постійним центром
Османської імперії, збудувавши зразу ж після
приходу до влади у безпосередній близькості
від Константинополя могутню фортецю Руме -
лі Хіссар.
Константин XI теж пов'язував свої надії із
допомогою заходу, намагаючись вдихнути нове
життя в ідею об'єднання церков. Відомий нам
Султан Мехмед II
кардинал Ісидор прибув як папський легат до . .
у молодому віці
Константинополя і 12 грудня 1452 р. у храмі
св. Софії проголосив унію двох церков, відправивши месу за латинським
обрядом, що викликало обурення візантійців. їхню ненависть до латинян
висловив імператорський урядовець: «я волів би бачити в місті турецький
тюрбан, ніж папську митру» [Дука. Історія, с. 329]. Тобто османське пану¬
вання вважалося б меншим лихом, ніж підпорядкуванням Риму.
Ефективної допомоги Заходу Візантія так і не дочекалася. І тут неаби¬
яку роль відіграли амбіції західних правителів. Так, король Арагону і Неа¬
поля Альфонс V прагнув створити в Константинополі нову латинську імпе¬
рію. Утім, якби навіть Захід і надіслав достатню
кількість військ для оборони Константинопо¬
ля, навряд чи вдалося б врятувати Візантійсь¬
ку імперію, яка скотилася вже до рівня міста-
держави.
Мехмед II Завойовник на початку квітня
1453 р. зібрав під мурами Константинополя
величезне військо, якому протистояли лише
5000 греків і 2000 найманців, у тому числі 700
генуезців під орудою Джустиніані. Сили на¬
падників перевищували кількість оборонців
більше як у 10 раз. Єдиною перевагою візан¬
тійців були могутні мури. Проте Мехмед II ста¬
ранно підготувався до штурму: західні майст¬
ри виготовили йому потужну артилерію, яка в
кінцевому підсумку все й вирішила.
Облога розпочалася 7 квітня. Спроби ту¬
рецького флоту увійти у затоку Золотий Ріг
були марними, до того ж 20 квітня імператор¬
ський флот здобув перемогу над турками. Про¬
Облога Константинополя те османи перетягнули більшість своїх кораб-
турками лів до Золотого Рогу суходолом. Міське

Лекція 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
ополчення мужньо захищалося, і приклад подавав сам імператор, але після
семи тижнів бомбардування в мурах з'явилося багато проломів.
Головний штурм Мехмед призначив на 29 травня. Християни в цей
день зібралися до храму св. Софії на останню службу Божу, а після відпра¬
ви повернулися на оборонні позиції разом з імператором. Султан кинув у
бій всі свої сили і навіть відбірні загони турецького війська - яничарів. Вони
вдерлися на міські мури. Було поранено Джустиніані, загинув у бою Конс¬
тантан XI, і місто зайняли турки. Мехмед II віддав своїм солдатам на 3 дні
і 3 ночі столицю імперії на пограбунок. Були безповоротно знищені неоці¬
ненні пам'ятки старовини, мистецькі твори, рукописи, ікони святих і церковні
реліквії.
Після цього султан урочисто увійшов до мі¬
ста і проголосив його столицею османської дер¬
жави. Візантійська імперія перестала існувати.
Хоча деспотат Мореї та Трапезундська імперія
якийсь час ще існували, їхнє підкорення для
турків вже не було важливим завданням.
1456 р. османи оволоділи Афінами і Парфе¬
нон, який 1000 років існував уже як церква Бо¬
городиці, перетворили в мечеть. 1460 р. припи¬
нила існування Морея, а в наступному році впала
Трапезундська імперія. Так само швидко було
завойовано й інші незалежні території: 1459 р. -
Сербський деспотат, 1463 р. - Боснію, а потім й
Албанію. Османська імперія розкинулася від Ме¬
сопотамії до Адріатичного моря, об'єднавши під
своєю владою і землі давньої Візантії.
1453 р. Візантії не стало, але її політичні і
духовні традиції, їхній вплив залишився відчут¬
ним не лише на давньовізантійських землях, але й інших європейських
територіях. Християнська релігія у грецькій формі залишалася найбіль¬
шою святинею як для греків, так і для південних та східних слов'ян, як
антитеза римському католицизму. Для греків і південних слов'ян, які сто¬
річчями перебували в турецькому ярмі, православ'я стало наочним вира¬
зом їхньої духовної і національної єдності. Воно допомогло балканським
народам здобути державне і національне відродження. Під його духовним
прапором відбулося об'єднання руських земель і остаточне звільнення їх
від татарського ярма. Про живучість візантійських традицій на Русі свід¬
чить той факт, що Іван III узяв шлюб з небогою останнього візантійського
імператора, донькою деспота Фоми Палеолога. А за герб своєї держави він
перейняв двоголового візантійського орла і запровадив у Москві візантійсь¬
кі звичаї. Москва почала тепер називати себе «Третім Римом», безпідстав¬
но претендуючи на роль центру православного світу. Хоча російський ца¬
рат ще довгі сторіччя сповідував духовний спадок Візантії, її віру, політичні
ідеї та духовні ідеали.
Султан Мехмед II

41®®
Історія середніх віків
Ще важливіше значення для світового духовного спадку мала візантій¬
ська культура. Саме у візантійській державі століттями зберігалася куль¬
тура греко-римської античності, саме Візантія її популяризувала, тоді як
Захід залишався лише споживачем. В епоху Відродження західний світ
знайшов у Візантії джерело скарбів давньої цивілізації. Візантія зберігала
цю спадщину і так виконала всесвітньо-історичну місію. Саме вона вряту¬
вала від забуття римське право, грецьку поезію, науку, філософію, щоб
передати пізніше цю неоціненну спадщину Західній Європі якраз тоді, коли
вона до цього дозріла.
ПІЗНЬОВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА
У попередній лекції ми не розглядали розвиток візантійської культури,
оскільки було б недоцільним поділяти її на окремі періоди. Тому дослідимо
проблему пізньовізантійського культурного розвитку в комплексі. Історич¬
ний процес характеризується не лише загальними закономірностями чи
специфічними особливостями, а навіть парадоксами, одним з яких є роз¬
біжність суспільно-політичного регресу і культурного прогресу. Аналогічна
ситуація склалася і з Візантією, де політичний занепад держави співпав з
розквітом культури. Причини цього парадоксу:
1) послаблення централізованої влади зменшило цензуру і представни¬
ки культури отримали більшу свободу творчих сил;
2) збільшення самостійності регіонів дозволило їм витрачати кошти на
побудову, реконструкцію і оздоблення палаців, храмів на місцях;
3) поширення інституту меценатства, фундаторства, ктиторства і дона-
торства. Візантійська знать замість тратити кошти на захист держа¬
ви витрачала їх на мистецтво і науку;
4) сильний вплив раннього італійського
Рисорджименто (XII - XIII ст.), а зго¬
дом і зрілого Ренесансу (XIV - XV ст.),
що привів до появи феномена палеоло-
гівської культури і палеологівського сти¬
лю, який відзначався єдністю православ¬
ного аскетизму та гуманізму і любов'ю
до принад земного життя;
5) регіоналізація культурного життя. Кі¬
нець культурної монополії Константи¬
нополя привів до виразного впливу на
візантійську культуру місцевих етніч¬
них рис. А в нікейський період і було в
основному підготовлено «Палеологівське
відродження», яке розпочалося через 20
років після відвоювання столиці. Саме в
нікейський період у духовному обрисі ві-
Євангеліст Матфій.
Мініатюра Євангелія.
XIII ст.

Лекція 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
зантійця з'явилася нова риса - усвідомлення приналежності до гре¬
цького етносу, що мав, окрім з агальнороме йських, свої особливі влас¬
тивості і своє особливе місце серед інших народів.
Культура епохи Палеологів свідчила про розвиток в її лоні якісно нових
процесів і про пришвидшення темпів прогресу у найрізноманітніших сфе¬
рах духовного життя суспільства. Це нове проявлялося в:
- більшій свободі думок з питань віри і критики ортодоксального хри¬
стиянства;
- більшій терпимості до іновірців;
- раціональнішому розумінні явищ природи;
- зростанні уваги до внутрішнього світу людини і повазі до її особис¬
тості;
- визнанні порядності поряд з благочестям і смиренням нормами пове¬
дінки і служіння вітчизні як морального обов'язку.
У XIII - XV ст. з'являється ціла плеяда візантійських учених-гуманіс-
тів. Серед них енциклопедист Феодор Метохіт (послідовник Платона, зна¬
вець Аристотеля, Епікура і Плутарха), ерудит Никифор Хумн (послідовник
Аристотеля), учень Метохіта Никифор Григора (запропонував реформу
календаря, що передувала григоріанській, збудував астролябію, підданий
анафемі за виступ проти ісихастів). Видатним ученим-гуманістом і політич¬
ним діячем XIV ст. вважається Димитрій Кидоніс, наближений Іоанна Кан¬
такузина, а потім Іоанна V Палеолога, гарячий прибічник зближення Візан¬
тії із Заходом і укладання унії. Прихильником зв'язків із Заходом був і
Ману'іл Хрисолор (1 350/51 - 1415 рр.), який навіть викладав грецьку мову у
Флоренції, а серед його учнів були видатні гуманісти Леонардо Бруні, Ро¬
берто Россг, Якопо д'Анжело. Він за дорученням Мануїла II неодноразово
їздив на Захід і брав участь у переговорах про возз'єднання церков на
соборі в Констанці (1414 р.).
Одним із найвидатніших візантійських філософів, мислителів і релігій¬
них реформаторів був Георгій Ге міст - П ли ф он, учень Димитрія Кидоніса.
Більшу частину життя він провів у Містрі, новому центрі гуманістичної
культури XIV - XV ст., де займався викладацькою роботою, був присутній
на Ферраро-Флорентійському соборі, захопив своїми ідеями знаменитого
мецената Козімо Медичі і добився від нього організації Платонівської Ака¬
демії у Флоренції. За своїми поглядами Плифон, з одного боку, грек-патрі-
от, прихильник еллінізму і відродження елліністичних традицій; він мріє
врятувати свою батьківщину шляхом створення нової язичницької релігії,
реанімації філософії Платона і платонівської державної системи. А з іншо¬
го боку, він гуманіст, який тягнеться до західної культури, вчитель бага¬
тьох італійських гуманістів, противник християнської релігії.
Серед візантійських гуманістів XV ст. яскраво виділявся філософ, бого¬
слов, бібліофіл і знавець давнини Віссаріон Нікейський із Трапезунду, «при¬
тулку наук і мистецтв». Будучи людиною рідкісних обдарувань, він отри¬
мав сан єпископа Нікеї, залучався урядом до участі в укладанні
Флорентійської унії, очолив л атин о ф іль ську партію. Але після провалу унії

Історія середніх віків
в травні 1440 р. змушений був покинути Візантію і назавжди переселився в
Італію, де став кардиналом римської церкви.
Науковий спадок Віссаріона надзвичайно багатий. Тут і богословські
трактати, де викладалася суть латинського вчення про /йіодие і велася
полеміка з противниками унії, і філософські праці, в яких намагався при¬
мирити філософію Платона з християнством. Навколо Віссаріона склався
гурток любителів старовини під назвою «Академія Віссаріона», де збирали
і переписували цінні манускрипти. Цю унікальну бібліотеку він передав у
1468 р. Венеціанській республіці, започаткувавши бібліотеку св. Марка. На
могилі філософа в Римі така епітафія: «Твоїми працями Греція пересели¬
лася в Рим».
Досить суперечливою фігурою був філософ і політик Трапезундської імпе¬
рії Георгій Аміруцці (поч. XV - 1475 рр.) - кар'єрист авантюристичного складу,
любитель земних насолод, спритний дипломат і безпринципний політик,
який не раз змінював свою політичну позицію. За дорученням Іоанна VIII
він брав участь у Ф еррар о - Ф л ор ентій ському соборі, де відстоював ідеї унії,
а зіштовхнувшись з опором духівництва унії в Трапезунді, Георгій перейшов
у стан ортодоксів. Після захоплення Трапезунду турками він пристав до
туркофілів. Проте комформізм і політична безпринципність поєднувалися в
Аміруцці з науковими знаннями і поетичним обдаруванням.
Отже, прогресивні ідеї візантійських мислителів, прихильників ан¬
тичної цивілізації, не зникли безслідно і після падіння Візантії, а були
перенесені в Західну Європу, де продовжували збагачувати культуру
Відродження.
У самій Візантії цьому прогресивному гуманіс¬
тичному напрямкові в розвитку культури протисто¬
яла глибоко містична течія ісихазму. Ісихазм (із
грецьк. - спокій, тиша, усамітнення) закликав до
усамітнення від світу, переповненого злом і насиль¬
ством, до тиші і спокою. Досягнення істини можли¬
ве для ісихастів через містичне злиття з божеством
і могло бути досягнуто лише благочестивими мона-
хами-аскетами з допомогою Божої благодаті. Гла¬
вою ісихастичного руху став Григорій Палама, який
звернув увагу на теорію божественної енергії і над¬
чутливого світла. У своїх проповідях Палама вико¬
ристав євангельську оповідь про фаворське світло:
коли Христос з'явився вибраним учням на горі Фа¬
вор у зміненому вигляді, обличчя його було світлим,
як сонце, а одежа - білою. Подібне осяяння Божим
світлом і злиття з божеством може статися з правед-
ником-аскетом. Проте це досягається шляхом важ¬
ких подвигів, тривалого очищення, так званої «ро-
Візантійський зумної молитви», відмови від усього земного. Його
різьблений хрест XV ст. вчення досягло значних успіхів.

Лекція 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
Яскравим антиуніатом і латинофобом був церковний діяч і письменник
із Трапезунду Іоанн Євгенік (близько 1400 - близько 1455 pp.), якого за
антиунійну діяльність вислали з Константинополя в рідне місто. Після па¬
діння Константинополя Іоанн написав «Плач» про загибель столиці держа¬
ви, проникнутий глибоким горем і сповнений патріотичними почуттями. Твір
переклали старослов'янською мовою, і він користувався великою популяр¬
ністю на Русі.
Праці візантійських істориків ми охарактеризували при огляді джерел,
тому лише відзначимо характерні риси історіографії XIII - XV ст.:
- інтерес до людської особистості і до природи;
- розвиток нових історико-філософських теорій, зокрема закономірної
зміни світових монархій, поряд із біблійною концепцією історичного
процесу.
Посилилися гуманістичні тенденції і в пізньовізантійській літературі.
Вони знайшли свій вираз у пробудженні глибокого інтересу до античності,
намаганні відродити класичну літературу як загальнолюдську. Одночасно
пожвавлюється інтерес до людини, сили її розуму, благородності душі, з'яв¬
ляється новий погляд на навколишню природу, її красу, на прості земні
радості буття. Важливим провісником пе р е д р ене с анс них віянь у літературі
стало розширення кола інтересів письменників, вихід за межі свого міста,
області, країни, намагання пізнати інші народи, поява письменників-уні-
версалів і ерудитів, які поєднували художню творчість із захопленням філо¬
софією, історією, природничими науками; відроджується інтерес до Сходу.
У XIV - XV ст. великою популярністю користувалися збірники любов¬
них пісень і віршів. Особливо популярними були «Родоські пісні кохання»,
де, крім чистих почуттів, змальовується чимало еротичних сцен, є багато
виявів народного гумору.
Хрестові походи, проникнення латинян на Схід сприяли не лише поси¬
ленню греко-католицького антагонізму, але й культурному збагаченню Візан¬
тії і Заходу. Результатом культурного взаємовпливу стали грецькі рицарсь¬
кі романи XIII - XV ст. у віршованій формі: «Каллімах і Хрисорроя»,
Вельтандр і Хрисанца», «Лівістр і Родамна». Характерними рисами візан¬
тійських романів була нова концепція кохання. Кохання супроводжується
безмежною вірністю і передбачає рівноправність партнерів, а вінцем його
стає шлюб, як вище істинне щастя. Центральне місце у романах займає тра-
діщійний сюжет розлучення закоханих. Проте, на відміну від візантійського
роману XII ст., у пізньовізантійських рицарських романах події відбувають¬
ся в реальному середньовічному середовищі, тобто у християнському світі.
У XIV - XV ст. з'явилися і відомі твори народної творчості. Збереглися
епіграми і пародії, іноді гостро сатиричні й антицерковні, новели на казкові
і побутові теми, байковий епос про тварин (наприклад, «Повість про четве¬
роногих», «Птахолов», «Плодослов» тощо).
Серйозних змін зазнало і візантійське мистецтво, що отримало назву
Палеологівське». Головною тенденцією нового стилю в архітектурі і живо¬
писі став поступовий відхід від монументалізму попередніх часів. У будів¬

Історія середніх віків
ництві зменшуються розміри будівель і архітек¬
турних пропорцій, палаци і храми набувають ка-
мерності, аристократичної замкнутості. Декоратив¬
ний ансамбль втрачає колишню монументальність
і урочистість. Фрески витісняють мозаїки, запов¬
нюють увесь простір храмів у вигляді фризів чи
ізольованих сцен. Провідну роль у живописі по¬
чинають відігравати ікони. Інша важлива особли¬
вість нового стилю - посилення динамізму, емо¬
цій і експресії. З'являється більше багатофігурних
зображень, пов'язаних чітким ритмом. Водночас
ускладнюється іконографія, окремі зображення на¬
ближаються до жанрових сцен, інтимного, часом
сентиментального характеру; людські фігури зли¬
ваються з фантастичним пейзажем, дрібнішають,
втрачають колишню монументальність і статич¬
ність, гама кольорів стає м'якшою і світлішою.
Найповніше і найдосконаліше втілення нові
риси візантійського живопису отримали у фреско¬
вих розписах і мозаїках церкви монастиря Хора у
Константинополі (Кахргє-Джамі), сьогодні повніс¬
тю реставрованого, будівництво й оздоблення яко¬
го тривало з 1 303 до 1320 р. за ініціативою велико¬
го логофета Феодора Метохіта. До неперевершених
зразків візантійського мистецтва належать і чудо¬
ві мозаїки церкви Марії Паммикаристос (Фетіє-
Джамі).
Важливим центром візантійської культури у
XIV ст. - першій половині XV ст. було м. Містри,
столиця Морейського деспотату на Пелопоннесі.
Серед збережених пам'яток культової архітекту¬
ри Містри виділяється митрополича церква св. Ди-
митрія, храм монастиря Бронтохгон (Афендіко),
присвячений Богоматері Одигітрії, та
дві невеликі палацові церкви - св. Со¬
фії і Богоматері Перивлентос. У їхній
архітектурі старший б аз и л і к ан с ь к и й
тип забудови поєднується зі хрестово-
купольним розв'язанням приміщення.
Поряд із суто візантійською архітек¬
турою в них, правда, уже зустрічають¬
ся західні риси: стрілчасті арки, дзві¬
ниці, скульптурні прикраси. У живописі
Містри домінують також фрескові роз¬
писи. Мозаїка монастиря Хора
А-в- Михаїл. Візантійська
фреска XIII ст.

Лекція 18 Візантія наприкінці XIII - у середині XV ст.
Загибель імперії
Монастир Пантанасси
в Містрі
Значною своєрідністю вирізнялося і ми¬
стецтво Трапезундської імперії. Певна ізо¬
льованість від інших центрів Візантії, стро¬
катий етнічний склад населення, тісні
контакти з Грузією, Кримом, мусульмансь¬
ким світом й Італією, особливо Венецією і
Генуєю, - все це визначило відкритість куль¬
тури Трапезунда східним і західним впли¬
вам, що поєднувалися з візантійськими тра¬
диціями. Основним типом культової споруди
стала базиліка з одним куполом, частіше -
тринефна з двома чи трьома апсидами. Ку¬
пол опирався на чотири вільних стоячих
опори, причому колони часто мали різні ка¬
пітелі ранньовізантійського типу. Саме та¬
ким був головний храм Трапезунда - св. Со¬
фії (1245 - 1 255 рр.) символ могутності нової
імперії.
Пізньовізантійське мистецтво в цілому
залишалося далеким від реалізму, зберегло
вірність спіритуальним традиці¬
ям. А в останні десятиліття існу¬
вання імперії в мистецтві і в усьо¬
му ідеологічному житті повністю
перемагають реакційно-містичні
начала. Блискучий злет «Палео-
логівського відродження» був ко¬
роткочасним і швидко згас під
впливом аскетичних ідей ісихаз-
му і канонізованого естетства па¬
нуючої церкви.
Церква св. Софії в Трапезунді
Питання для контролю:
- З'ясуйте становище Візантії після смерті Михаїла VIII.
- Охарактеризуйте політику Андроника II щодо церковних питань.
- Визначте особливості зовнішньої політики Андроника II.
- Проаналізуйте період сербської гегемонії на Балканах.
- Визначте причини громадянських війн у Візантії.
- Вкажіть причини і висвітліть хід громадянської війни між Андрони¬
ками .
- Дайте характеристику початковому етапові османської агресії на хри¬
стиянські країни.

Історія середніх віків
- Дайте аналіз політики Іоанна Кантакузина.
- В чому полягав рух ісихастів?
- З'ясуйте характер віз антійсько - с ер б ських відносин за Стефана Ду-
шана.
- Як відбувалося завоювання Балканського півострова османами?
- Визначте суть політики візантійських імператорів щодо церковної
унії.
- З'ясуйте причини перетворення Візантії у васала Туреччини.
- В чому полягали причини загибелі Візантійської імперії?
- З'ясуйте хід завоювання турками Константинополя.
- Розкрийте причини короткотермінованого піднесення пізньовізантій-
ської культури.
- Охарактеризуйте основні особливості і досягнення пізньовізантійсь-
кої культури.

ХРИСТИЯНСЬКА UEPKBA Лекція
в хі - xv ст. to
ри характеристиці джерел у цій лекції ми зупинимося го¬
ловним чином на документальних матеріалах з політичної
історії папства і церкви. Головними з них, як і в ранньому
Середньовіччі, були папські грамоти, що з XIV ст. зазвичай
називалися буллами. Вони збереглися у великій кількості в оригіналах, копі¬
ях, у складі різних картуляріїв або ж у спеціальних збірниках булл (булларі-
їв). З XIII ст. з'являються регістри булл, які звичайно називалися за перши¬
ми 2 - З словами тексту (наприклад, булли періоду боротьби Філіппа IV і
Боніфація VIII: «Clerici laicos», «Ausculta fili» тощо). Булли поділялися на
декілька груп: конституції (загальні постанови догматичного характеру),
енцикліки (послання єпископам), декрети (постанови різного роду для всієї
деркви), декреталії (постанови з окремих питань, але значущі для всієї
деркви) і бреве, про які ми вже згадували. У них докладно висвітлені всі
сторони діяльності папської курії та історія католицької церкви в цілому.
Важливим джерелом з історії церкви є акти церковних соборів, хоча
вже не вселенських, як це було характерно для раннього Середньовіччя. На
помісних соборах вирішувалися найрізноманітніші питання. Наприклад,
постановою Лондонського церковного собору 1175 р.
піддавалися анафемі небажаючі сплачувати цер¬
ковну десятину, а Лютеранський церковний собор
1215 р. своїм рішенням підтверджував звільнення
духовенства від будь-яких податків. Соборні по¬
станови зростають кількісно особливо з XV ст. у
період соборного руху, коли католицька церква
робила спроби внутрішньої реформації. Діяльність
соборів відображена також у численних листах
учасників соборів, у дипломатичних донесеннях,
інструкціях послам, памфлетах тощо. Про Пізан-
ський (1409 р.) і Констанцський (1415 - 1418 рр.) і :о п
собори писали французи: єпископ П'єр д'Альї (1350 ” '■'/ Ijf
- 1420 рр.) і канцлер Паризького університету Жан
Жерсон (1363 - 1429 рр.). А Базельський собор (14 31
- 1447 рр.) описаний його секретарем Енеєм Силь-
зієм Пікколоміні, майбутнім папою Пієм II, від праці Еней Сильвій
якого збереглися перша і третя книги. Пікколоміні (Пій II)

Історія середніх віків
Особливим джерелом є щоденники, що складалися єпископами під час
об'їздів їхніх єпархій, де відображено становище сільського духовенства.
Наприклад, щоденники руанського архієпископа Еда Ріго за 1248 - 1269 рр.
про життя нормандського духовенства.
Ми вже відзначали, що життя церкви досить повно відображено у па¬
м'ятках канонічного права. До XIII ст. накопичилося надто багато досить
суперечливих постанов, що викликало потребу у перегляді і кодифікації
канонічного права. Італійський чернець Граціан склав близько 1150 р. нове,
величезне зібрання під назвою «Погодження суперечливих канонів». Хоча
воно не було офіційним зводом, але швидко витіснило зі вжитку попередні
зібрання, поширилося у численних списках і було покладено в основу ви¬
кладання канонічного права в університетах. У 1234 р. з'явився уже офіцій¬
ний заново відредагований «Звід канонічного права» при папі Григорії IX,
поява якого була викликана поширенням єресей. У XIII - XIV ст. він був
розширений новими постановами.
У XIII ст., у період найбільшої могутності пап, текст папського літопи¬
су, про який ми говорили у попередніх лекціях, втратив свою форму «Діянь
єпископів» і перетворився в серію докладних біографій пап. Відзначимо
найбільш повні біографії Адріана IV (1 154 - 1 159 рр.), Олександра III (1159
-118 1 рр.) і «Діяння Інокентія III», хоча вони охоплюють лише перших 11
років понтифікату (1 198 - 1208 рр.). У XIII ст. біографії пап знову стали
короткими, а в другій половині XIV ст., коли готувалося повернення понти-
фіків з Авіньйону в Рим, капелан Урбана V (1362 - 1370 рр.) Аморі Оже із
Безьє склав серію життєписів пап до 1321 р., назвавши її «Діяльність рим¬
ських пап».
Історія папства відображена і в багатьох всесвітніх хроніках. Наприклад,
у «Хроніці» Мартина з Троппау, «Хроніці пап і імператорів» невідомого
домініканця з Парми (близько 1320 р.), доведеній до 1294 р., а потім - продов¬
женій до 1344 р. Загальна історія церкви висвітлена у «Церковних анналах»
за 1061 - 1303 рр. домініканця Бартоломео Лукського (помер 1327 р.).
Значний пласт джерел залишили після себе члени чернечих орденів,
хоча вони є найменш достовірними і містять багато легендарного матеріалу.
Серед них виділимо «Клюнійську
хроніку» за 9 10 - 1328 рр., стату¬
ти цістеріанського ордену і листи
Бернарда К л ер в о с ьк о г о . Історія
домініканців викладена одним з
керівників ордену Бернардом Ті
(пом. 1331 р.) у творі без назви.
Йому ж належить один із посіб¬
ників для інквізиторів (сам був го¬
ловним інквізитором у Лангедоку)
- трактат «Практика розслідуван¬
ня єретичних помилок», с кладе-
Монастирська церква у Німеччині ний у 1321 - 1323 рр. До такого ж

Лекція 19 Християнська церква в XI - XV ст.
виду джерел належить і «Настанова про способи переслідування єрети¬
ків», складена одним з інквізиторів-домініканців Давидом у 1260 р. Частко¬
во збереглися також архіви самої інквізиції: протоколи допитів, судових
засідань, доноси, вироки тощо.
Досить багато матеріалів, присвячених індульгенціям. Це і тексти са¬
мих індульгенцій, і праці середньовічних мислителів, спрямованих проти
індульгенцій, наприклад, «Історія моїх страждань» П'єра Абеляра (1079 -
1142 рр.); а також сатиричні твори про зловживання церковників (напри¬
клад, «Проти пороків» («Викриття Риму»), XII ст.; «Найп'янюча літур¬
гія» тощо).
Значний інтерес становлять щоденники двох добре поінформованих
людей: Стефано Інфессури (пом. близько 1 500 р.), члена римського магіст¬
рату, під назвою «Історія міста Рима», що охоплює історію папства за
1294 - 1494 рр. і написаний частково латиною, а частково італійською мо¬
вою; і страсбуржця Іоанна Бурхарда (1450 - 1506 рр.), який з 1493 р. був
папським церемоніймейстером. Його «Щоденник римської кури» охоплює
1483 - 1506 рр. і подає цікаві свідчення про політику пап і їхні стосунки з
правителями Європи.
ВСТАНОВЛЕННЯ ПАПСЬКОЇ ТЕОКРАТІЇ
Підсумком непримиренної боротьби проти світської інвеститури, що
розпочалася за папи Григорія VII (про це ми розповідали у попередніх
лекціях) і отримала назву «григоріанська реформа», стало істотне послаб¬
лення залежності церкви від світської влади, її консолідація у вертикальну
ієрархічну структуру на чолі з римським папою, який призначав найвищих
церковних ієрархів (архієпископів, єпископів). Папство заборонило монар¬
хам збирати будь-які податки з церкви, що
стала розглядатися тепер як держава в дер¬
жаві. Вона зобов'язувалася віднині вносити
лише щорічний податок папі - аннату й інші
відрахування.
Григорій VII і його спадкоємці під час гос¬
трої боротьби за інвеституру не лише спира¬
лися на клюнійський рух, а й виробили само¬
стійну концепцію папського універсалізму, або
папської теократії, на противагу ідеї світсь¬
кого універсалізму, що брав початок з теорії
римського універсалізму. Найповніше основи
папської теократії були викладені в документі
ВісіаШв рарае» (продиктований папою), що
приписувався папі Григорію VII, де стверджу¬
валося право папства як на вищу духовну, так
і на вищу світську владу. Ця нова доктрина
Папа Григорій VII

44®
Історія середніх віків
папства базувалася на «Константиновому дарі» і обширних фальшивках
під назвою «Лжеісидорові декреталгі», що з'явилися ще у IX ст. у Франк¬
ському королівстві, але приписувалися Ісидору Севільському, який помер
ще в 636 р.
Як завжди, у становленні цієї доктрини важливу роль відіграло чер¬
нецтво. Саме з його середовища виходили папи так званої «епохи грегоріансь-
кої реформи» з чернечим світосприйняттям, згідно з яким існуючий світ є
лише царством жадоби і вад. Його здатна врятувати від загибелі лише свя¬
та церква, яка теж уявлялася чернечою. У зв'язку з цим усі миряни, в тому
числі і світські правителі, повинні бути слугами намісника Бога на землі -
римського папи, якому нібито ще Константин Великий вручив і вищу
світську владу на Заході. В іншому разі вони перетворяться на слуг дияво¬
ла і папа зобов'язаний буде відлучити їх від церкви, а народ закликати до
повалення такого правителя.
Розвинули і закріпили цю доктрину пап-
ченців у канонічному праві юристи, які в XII
- XIII ст. керували римською курією, нерідко
займаючи і папський престол. Апогеєм пап¬
ської теократії вважається понтифікат Іно-
кентія III (1198 - 1216 рр.). Саме йому нале¬
жить офіційне утвердження за папою титулу
вікарія Христа. Інокентій III кинув виклик
імператорській династії Г о г е нш т ау ф е ні в ,
втрутившись у суперечку щодо престолонас-
лідування і підтримуючи імператора Фрідрі¬
ха II. У Франції папа продемонстрував свою
владу над могутнім королем Філіппом II, на¬
клавши на країну інтердикт (заборону на
звершення таїнств, проведення богослужінь і
інших церковних обрядів на території Фран¬
ції) у 1200 р. за те, що Філіпп хотів розлучи¬
тися зі своєю законною дружиною принце¬
сою Інгеборг з Данії і одружитися з коханкою
Агнесою. Французькому королю довелося скоритися.
Інокентій здобув також перемогу у конфлікті з англійським королем
Іоанном Безземельним у суперечці про інвеституру архієпископа Кентер-
берійського. Коли в 1208 р. Іоанн відмовився визнати єпископа Англії, при¬
значеного Інокентієм, на країну був накладений інтердикт. Після 5 років
боротьби Іоаннові довелося скоритися, віддавши Англію папству і знову
прийнявши її з рук папи як свою феодальну вотчину, хоча король показав
швидше моральну, ніж реальну покору, але зобов'язувався щорічно опла¬
чувати, як васал, 1000 марок сріблом. Усі ці факти свідчать про те, що
Інокентій III фанатично втілював у життя ідею зверхності духовної влади
над світською. Він заявляв: «Господь дав в управління св. Петрові не тільки
всю церкву, але й весь світ».
Папа Інокентій НІ
з теологами Бонавентурою
і Томою Аквінським

Лекиія 19 Християнська церква в XI - XV ст.
Інокентій III став і організатором Четвертого хрестового походу, що
зненацька навіть для нього закінчився пограбуванням Константинополя і
утворенням Латинської імперії у Візантії. У 1209 р. він також проголосив
хрестовий похід проти єретиків-альбігойців, які жили на півдні Франції, що
переріс у криваву різанину, яка коштувала життя багатьом тисячам людей.
Інокентій реформував також і канонічне право. Усі папські послання і
постанови було зібрано у корпус «Декреталій», що став універсальним пра¬
вовим документом.
Продовжували політику посилення церкви і його найближчі спадкоєм¬
ці. Так, Інокентій IV відлучив від церкви і детронував у 1245 р. німецького
імператора Фрідріха II. Тоді ж Ліонський собор встановив порядок обрання
пап конклавом - колегією кардиналів. Текст декрету оголосив папа Мико-
лай II. На соборі було також вказано на монголо-татарську загрозу для
християнської Європи, але для ліквідації цієї смертельної небезпеки папс¬
тво нічого не зробило, оскільки цілковито переймалося боротьбою з німець¬
кими імператорами. Саме зусиллями пап Священна Римська імперія у дру¬
гій половині XIII ст. розпалася на удільні князівства.
П апство добилося від світських європейських монархів також сплати
регулярного податку Апостольському престолу («денарій св. Петра»). Мо¬
гутнім знаряддям у руках папства стали відлучення від церкви та інтер¬
дикт для непокірних правителів. А якщо це не допомагало, то папа міг
оголосити хрестовий похід проти будь-якої європейської країни чи її монарха.
Постійно діяв інститут папських легатів на місцях, які контролювали не
лише церковну, але й світську владу.
Середньовічними каноністами
була обґрунтована теорія про непо¬
грішність пап, які остаточно вино¬
сять рішення з питань догматики і
церковної дисципліни. Як ми уже
відзначали, вони оформлялися у
вигляді декреталій папи, не вима¬
гали схвалення церкви і мали біль¬
ший авторитет, ніж постанови Все¬
ленських соборів чи Святе Письмо.
Таким чином, з кінця XI до се¬
редини XIII ст. папство знаходило¬
ся на вершині своєї могутності, що
базувалася на вірі в те, що саме римський єпископ, який має ключі від
Царства Небесного, зможе забезпечити спасіння і відкрити дорогу в рай. Це
давало можливість папству надавати індульгенцію (форма повного виправ¬
дання і відпущення гріхів за життя). Спочатку відпускали гріхи учасникам
хрестових походів, а з кінця XII ст. і тим, хто жертвував гроші на їх орга¬
нізацію. Тобто місце в раю можна було купити у римській курії за гроші.
У XIII ст. богослови розробили вчення про «скарбницю церкви» -
невичерпний запас благодаті, накопичений завдяки зусиллям святих і
Торгівля індульгенціями

Історія середніх віків
мучеників. Папи та ієрархи церкви, які прийма¬
ють від нього владу, можуть розпоряджатися
цією благодаттю і видавати за гроші індульген¬
ції або різні послуги усім мирянам взагалі і на¬
віть мертвим, які знаходяться в чистилищі. На
практиці це означало обожнення папи і церков¬
ної ієрархії.
Проте папи дещо перебільшували свої мож¬
ливості, намагаючись підкорити собі світську вла¬
ду. І вже з середини XIII ст. папи не змогли утри¬
мати римський престол на висоті. Знову розвилася
симонія, дуже низько впав моральний стан духів¬
ництва, хоча формально здавалося, що папи цьо¬
го періоду мали верховну владу. Останній папа у
XIII ст. Боніфацій VIII (1294 - 1303 рр.) довів пап¬
ську владу до повного краху.
КАТОЛИЦЬКІ ОРДЕНИ
Наприкінці XI ст. реформовані монастирі були вже далекі від ідеалів,
за які боролися клюнійці. Клюнійська конгрегація у складі майже двох ти¬
сяч монастирів і обителей не поліпшила морального стану мирян і духовен¬
ства. Розкіш, розпещеність, пияцтво та оргії були характерними для чоло¬
вічих монастирів, а жіночі обителі нерідко
ставали «гніздами» розпусти. Тому до XVIII ст.
власниць будинків розпусти у народі нази¬
вали абатисами, а постриг у черниці розціню¬
вався як віддання до цього ж будинку. Усе це
породжувало тугу за колишньою простотою
життя ченців. У першій половині X ст. продов¬
жується і розвивається форма усамітнення,
чому сприяли перш за все вади єпископату і
кліру. Згодом воно стає реакцією на вади у
способі життя старих монастирських конгре-
гацій. Тому впродовж XI - XV ст. виникають
нові чернечі союзи зі своїми статутами, що
отримують назву орденів. На перших порах
папство не сприйняло їх, але невдовзі відчуло
в них надійну опору і визнало.
Численні середньовічні ордени прийнято поділяти на три категорії:
1. Чернечі (цистерціанські, бенедиктинські, августинські).
2. Жебрущі [домініканські, капуцинські, кармелітські, салезіанські,
францисканські).
3. Д у хо в но - риц ар с ькі (про які говорилося в попередніх лекціях).
Чернець таємно п'є вино у
монастирському погребі
Боніфацій VIII

Лекція 19 Християнська церква в XI - XV ст.
Монастирі були чоловічими, жіночими і змішаними (жили в різних при¬
міщеннях одного монастиря).
Існують і інші класифікації орденів. Так, за місцем заснування і діяль¬
ності вони поділялися на сільські (августинці, трапісти, бенедиктинські),
міські (домініканці, салезіани) і без визначеного місця, мандруючі (фран¬
цисканці). Серед них виділяють споглядальні (августинці, картезіанці,
траппісти), які захоплювалися містицизмом і самітництвом, і практичні
(бенедиктинці, клюнійці, францисканці, цистерціанці), що займалися про¬
повідництвом і місіонерством. Деякі з монастирів були захисниками релі¬
гійної ортодоксії (бенедиктинці, бернардинці, картезіанці), а інші виникали
як єресі, хоча згодом добивалися офіційного визнання (францисканці, цис¬
терціанці). Частина орденів стали і знаряддям боротьби папства з єресями
і Реформацією.
Першими реформаторами післяклюнійського покоління були картезіанці
і цистерціанці. Орден картезіанців заснував Бруно з Кельна (1032 - 1 101 pp.),
який, бачачи нехристиянський спосіб життя духівництва, побудував новий
монастир у Шартрській пустелі з дуже суровими порядками. У ньому па¬
нувало цілковите мовчання, що переривалося лише тричі на тиждень під
час богослужінь. Ченці утримувалися від м'ясної їжі, харчуючися лише
водою, хлібом і свіжою травою. Весь свій час вони проводили в молитвах і
на роботі, займаючись землеробством, ремеслом і переписуванням книг.
Кожен чернець жив в окремій келії і носив білий одяг. Хоча картезіанські
монастирі поширилися по всій Європі, вони ніколи не користувалися особ¬
ливою популярністю.
Наприкінці XI ст. група аскетично налаштованих чен¬
ців на чолі з дворянином із Шампані Робертом покинули
свій монастир і заснували у пустельній місцевості Франції
під назвою Сіто (латин. - Цистерцій) обитель, що дала
згодом назву ордену цистерціанців. Вони не займалися ре¬
формуванням старих монастирів, а закладали нові, проти¬
ставляючи себе іншому чернецтву навіть візуально:
одягали білу одежу замість чорних сутан, введених клю-
нійцями. Іншою відмінністю ордену цистерціанців було те,
що верховною владою володів не настоятель головного мо¬
настиря (Сіто), як це було у клюнійців (абат Клюні), а
генеральний капітул - щорічні збори усіх абатів цистер-
ціанських монастирів. їхню життєдіяльність врегульову¬
вали статути ордену, що затверджувалися генеральним
капітулом, а не як у клюнійців, де звичаї головного монас¬
тиря нашаровувалися на місцеві традиції.
Фактично нова організація залишалася частиною бе¬
недиктинського ордену з дуже суворими правилами, але
обирала для своїх обителей ще не обжиті людиною місця.
Чернець- Великого значення цистерціанці надавали надзвичайній
цистерціанець простоті і бідноті навіть у внутрішньому оздобленні хра-

444
Історія середніх віків
му, а також аскетичному самозреченню. Вони не вживали
м'ясо, рибу і навіть білий хліб. Меню обмежувалося ово¬
чами, олією, сіллю і водою з чорним хлібом. Згідно зі ста¬
тутом, цистерціанці їли два рази на день, а взимку і під
час посту - один раз. Спали вони у звичайній кімнатці, не
знімаючи одягу.
Цистерціанці займалися розчисткою лісів, осушенням
боліт, облаштуванням монастирського господарства. Ос¬
новою чернечого служіння вони вважали фізичну працю,
їм не дозволялося жити чужою працею, володіти майном,
мати залежних селян, васалів з мирян тощо. Тому цистер¬
ціанці більшість часу проводили в полі, стайнях чи у
виноградниках, а не в скрипторіях, школах чи на богослу-
^КІЇЇЇЇЯХ.
Орден набув величезної популярності в Західній Єв¬
ропі, чому немало спряла діяльність відомого ідеолога
цистерціанства Бернарда (1090 - 1 153 рр.), абата монас¬
тиря в Клерво. Інтелектуальні, ораторські, організаційні і
містичні обдарування св. Бернарда Клервоського зробили
його, мабуть, найвидатнішою фігурою в Європі у XII ст.,
яка символізувала розквіт західного чернецтва. Завдяки його проповідям,
цистерціанці нерідко виступали натхненниками насильницької християні¬
зації (наприклад, язичницької Прибалтики і арабської Іспанії).
Цистерціанські монастирі були реорганізовані в єдину систему під загаль¬
ним керівництвом, але в міру зростання їхньої популярності і багатства
вони повторили історію клюнійського руху. Ченці замість важкої фізичної
праці стали активно включатися в торгівлю і збагачуватися. Згодом вони
переклали заняття фізичною працею на плечі конверсіє (навернених), яких
залучали із сільських бідняків. Конверси, або «бородаті брати» (на відміну
від ченців, які зобов'язані голитися), приймали чернечу обітницю, але жили
окремо від основної братії і отримували
за важку працю лише бідненький харч.
Оскільки чернецтво завжди вважало
місто вертепом вад, то монастирі вини¬
кали в основному у сільській місцевості.
До того ж міста очолювалися в основно¬
му єпископами і монастирі могли б по¬
трапити у їхню залежність. Проте зрос¬
тання міст, як і їхній вплив на культурне
життя Західної Європи, потребували по¬
силення пастирського служіння у місь¬
ких общинах і збереження монополії церк¬
ви у всьому суспільстві. У нових умовах
ченці, які проповідували ідеали усаміт¬
нення, навряд чи могли стати надійною
Сніданок абата
Чернець-
бенедиктинець
ХНІ ст.

Лекція 19 Християнська церква в XI - XV ст.
414Ш
опорою церкви. Тому папство з 20-х років XII ст. починає поступово відмов¬
лятися від підтримки монастирів у їхній боротьбі за автономію всередині
церкви. І монастирі знову переходять у розпорядження місцевих єписко¬
пів, хоча зберігають деяку автономію. Біле духовенство, навпаки, повертає
собі провідні позиції у церкві.
Саме з XII ст. розпочинається рух каноніків - служителів міських собор¬
них і парафіяльних церков, які жили особливими общинами - канонікатами,
згідно з відповідними статутами (лат. regula). Регулярні каноніки відмежову¬
ються від монастирів і обирають не правила св. Бенедикта, а статут, який
приписували св. Августину. У 1256 р. з окремих чернечих груп, що дотримува¬
лися цього статуту, утворився відомий орден пустельників св. Августина, або
августинців. В основу їхнього статуту лягла особлива містична категорія хри¬
стиянського віровчення - любов. Вища любов до Бога вимагала жертовної лю¬
бові до ближнього, яка виражалася перш за все в активній проповідницькій
діяльності в суспільстві. Августинці відчували свою відповідальність за вряту¬
вання всіх християнських душ, тому їм був чужий ідеал чернечого усамітнен¬
ня в ім'я особистого спасіння, характерний для бенедиктинців. Орден дав сві¬
тові видатного церковного реформатора XVI ст. Мартина Лютера.
Августинці належали до жебрущих орденів, що стало абсолютно но¬
вим явищем у Середньовіччі. По суті, це було не монастирське чернецтво
класичного зразка, а братство (лат. fratria, від frater - брат), члени якого
давали потрійну обітницю: цнотливості, слухняності й бідності. Але при цьо¬
му члени братств не йшли від світу до монастирів, а йшли до людей, тому що
давали зобов'язання жити лише за рахунок милостині, а не за рахунок влас¬
ної праці. Це правило пов'язувалося з іншим розумінням чернечого призна¬
чення: жебрущі ченці вважали себе благовісниками Христовими, наслідуючи
перших учнів Ісуса, яких Він відправляв на служіння по двоє.
Ранні чернечі ордени надавали також особливого значення бідності й
убогості, але лише особистій убогості, коли кожен чернець окремо не воло¬
дів ні чим. Проте монастирі в цілому мали велике спільне багатство, що
позбавляло будь-якого значення особисту бідність його ченців. Жебруючі
монахи із самого початку зосередилися на проповідницькій діяльності в
містах, турботі про душу, місіонерстві. Надзвичайно швидко поширившись
країнами Західної Європи, вони уже в XIII - XIV ст. завоювали Палестину,
Єгипет, Крим, державу монголів і навіть Китай.
Початок жебрущим ченцям, чи, як вони себе самі називали, братам, по¬
клав орден кармелітів, заснований під час хрестових походів на горі Кар¬
мін у Палестині хрестоносцем Бертольдом у 1156 р. На початку XIII ст.
католицький єрусалимський патріарх дав пустельникам Карміла статут.
Після провалу хрестових походів кармеліти у 1238 р. переселилися в Євро¬
пу як мандрівні ченці, які суворо дотримувалися особистої убогості. Для
адаптації до європейського середовища вони поскидали з себе одежу з гру¬
бої мішковини, овечих шкур і вбралися в коричневі ряси і білі плащі. Зго¬
дом цей орден розколовся на кармелітів «босоногих» (ходили у легких сан¬
далях і без шкарпеток) і кармелітів «давніх правил».

44(1
Історія середніх віків
г-ЬїРч
«5»’J - v
Г 'Ж *
ЧР ь .§
■ fw
і
. - т^\' 4
*т ■%- .
Франциск
Ассизький
Але одним із двох найбільш відомих і впливових жеб¬
рущих орденів став орден міноритів - від їхньої офіцій¬
ної назви Fratres minores - менші (смиренні) брати, більш
знаний під назвою орден францисканців. Його засновни¬
ком став син багатого італійського купця ідеаліст Фран¬
циск Ассизький (1 182 - 1226 рр.), який зібрав навколо себе
багато учнів. Розроблений ним статут вимагав апостольсь¬
кої бідності, безгріховності, послуху. Франциск, відмовив¬
шись ще в юності від сім'ї, спадку і всіх земних благ, про¬
повідував любов і співчуття до ближнього, дбав про єдність
церкви і боровся з єресями. Він звертався зі словами Єван¬
гелія не лише до людей, але й до птахів, звірів і змій,
бачачи у всякій природі Бога. У своїй «Сповіді» він писав:
«Нехай ті, хто не має ремесла, навчаться йому, але не з
метою одержання плати за свою працю, а для того, щоб
бути добрим прикладом і уникнути неробства». І справді,
францисканці, допомагаючи бідним, доглядаючи за хвори¬
ми, ніколи не брали плати за свою самовіддану працю.
Відомо, що близько 10 тисяч фран¬
цисканців померли, доглядаючи за
хворими під час епідемії чуми у 1348
- 1349 рр.
Спочатку папство запідозрювало францисканців
у єресі і лише в 1223 р. затвердило їхній статут. По¬
слідовниця Франциска Клара утворила також жіно¬
чу частину ордену - клариски. Францисканці були
також найактивнішими місіонерами. Не лише сам
Франциск Ассизький проповідував султанові Єгип¬
ту, але і його брати серйозно працювали серед мусу¬
льман. Францисканці організували церкву у Китаї,
Клариска охрестивши там до 1300 р. близько ЗО тисяч чоловік.
Пізніше вони розпочали благовісницьку діяльність
і на відкритому Американському континентові.
Після від'їзду Франциска до Єгипту і Сирії
(1220 р.) і значного зростання ордену (уже в 1219 р.
в ньому нараховувалося близько 5 тисяч, а в
1264 р. - 200 тисяч ченців у 1100 абатствах) була
проведена його реорганізація на повноцінний чер¬
нечий орден з жорстоко централізованою схемою
керування, де на чолі стояв «генерал», який при¬
значався папою Римським. Цей орден дав світові
чимало відомих мислителів, особливо британців:
Дуне Скотт, Вільям Оккам, Роджер Бекон та інші.
До ордену належали не лише ченці, але й терці-
аргі (пов'язані з орденом не обітницею, а життє-
Роджер Бекон

Лекція 19 Християнська церква в XI - XV ст.
ВІІМИ правилами) - від лат. ЬеНгш - третій: король Людовік IX, Христофор
Колумб, Мікеланджело, Гальвані тощо.
Францисканці не жили в монастирях, а вели мандрівне життя. Хоча їм
дозволялося викладати у середньовічних університетах, Франциск неохоче
дозволяв заняття теологією, боячись, щоб надмірне мудрування не погаси¬
ло дух молитви і благочестя. Проте з часом і францисканці створили свою
систему теологічної освіти.
Подальші спроби скоректувати вчення про «паню бідність» викликали у
другій половині XIII ст. розкол ордену на прибічників суворого дотримання
заповітів Франциска - спіритуалів і тих, хто осуджував надмірне захоплен¬
ня бідністю, виступав за розвиток великих монастирських общин (конвен¬
тів) - конвентуалів. Проте ці конвенти, як і інше майно ордену, знаходилося
лише у користуванні міноритів, а володів ним Апостольський престол.
Незважаючи на розкол і спроби пом'якшен¬
ня статуту ордену, францисканці все-таки за¬
лишилися переважно орденом бідноти, на про¬
тивагу іншим жебрущим орденам. Звичайно,
досить швидко багато завітів Франциска забу¬
лися, навіть ідеал бідності піддався обмежен¬
ню, але завдяки зусиллям знаменитого генера¬
ла ордену (магістра) Бонавентури орден мав
добру організацію і життєздатну стійкість.
Другим великим жебрущим орденом став
орден братів-проповідників (Ргаґтез ргаеоіі-
саіогев), або домініканців. Вони також жили за
рахунок милостинь, але на відміну від франци¬
сканців, які були палкими благовісниками, що Бонавентура
віддавалися містиці і почуттям та навертали людей
до Христа особистим прикладом і емоційним закли¬
ком, домініканці були проповідниками розуму і праг¬
нули відвернути людей від єресі, намагалися аполо¬
гетично обґрунтувати латинське християнство. Якщо
францисканці діяли в основному серед простого на¬
роду, то домініканці мали доступ головним чином до
вищих соціальних верств.
Заснував орден іспанський чернець Домінік де
Гусман (1170 - 1223 рр.) у Тулузі для боротьби з аль¬
бігойською єрессю на півдні Франції. Він вважав, що
з єресями потрібно боротися переконанням, а також
прикладом особистого аскетизму і простоти. Папа
Гонорій III (1216 - 1227 рр.) затвердив у 1216 р. ста¬
тут домініканців, в якому відзначалося: «Кожен, хто
вступить до ордену, повинен, мов пес, захищати Святу
Віру і Господа нашого,... боротися проти ворогів ма-
Домініканець тері нашої, святої римської церкви... і випалювати

Історія середніх віків
Ченці домініканського ордену
скверну із заблудлих душ рабів бо¬
жих». Емблемою ордену була собака з
палаючим смолоскипом у пащі, через
що їх називали в народі «псами господ¬
німи» (гра латинських слів domini
canes).
Орден швидко перетворився у
добре організовану, дисципліновану
ієрархічну структуру, підлеглу папі. їх
ще називали «чорні брати» на відмі¬
ну від «сірих братіє» - францискан¬
ців. Домініканські монастирі, як і фран¬
цисканські, були ставропігійними, а
орден постачав католицькій церкві
кардиналів і навіть пап. У 1232 р. ор¬
ден отримав від папи право вершити суд над єрети¬
ками. А полемічна діяльність вимагала від домінікан¬
ців фундаментальної богословської підготовки, тому
вони займали ледь не всі кафедри при середньовіч¬
них університетах. Членами ордену були такі зна¬
мениті мислителі, як Альберт Великий, Тома Ак-
вінський, Майстер Екхарт, Іоанн Таулер та інші.
Домініканці настільки були захоплені філософією
Аристотеля, що навіть вирішили посмертно охрес¬
тити великого філософа.
З XIII ст. домініканці розпочали активну місіо¬
нерську діяльність на Сході - в Русі, Персії, Китаї і
Японії. Вони здобули від папства широкі права і
прерогативи. Проте згодом і фран¬
цисканці, і домініканці почали втра¬
чати свій авторитет, по-перше, че¬
рез нескінченні суперечки і звади
один з одним та з університетами
Європи, а по-друге, через заміну
євангельської проповіді марновірст¬
вом, зовнішньою побожністю і свя¬
тенництвом. У францисканців це
виявилося через роздавання індуль¬
генцій і небезпечне містичне мрій¬
ництво, а в домініканців - через «ме¬
ханічне» благочестя, тобто прочитання визначеної кількості
молитов (кількість контролювалася чотками).
Важливого значення в Середні віки набули жіночі мона¬
стирі. Наприклад, цистерціанці до 1300 р. відкрили близько
700 нових монастирів. Як у домініканців, так і у францискан¬
Тома Аквінський

Лекція 19 Християнська церква в XI - XV ст.
ців існувала паралельна структура для жінок, так званий «другий орден».
Жіночі монастирі займалися в основному добродійністю, допомагаючи гос¬
піталям. Важливим явищем чернечого життя стала поява у Нідерландах і в
Рейнській області особливої общини жінок, які від імені засновниці Ламбер¬
ти Беге отримали назву бегінок, що жили напівчернечим життям і метою
яких був догляд за хворими і духовне освічення. Бегінки жили скромно, час
проводили в молитвах, однак чернечої обітниці не давали і в монастирі не
жили.
Таким чином, роль орденського чернецтва у житті середньовічної Євро¬
пи була досить значною. їхні представники виконували зовнішньополітичні
функції папського двору, зокрема були папськими послами (нунціями, лега¬
тами) при дворах європейських монархів, очолювали християнські предста¬
вництва і місії, виконували таємні доручення понтифіків, плели політичні
інтриги, шпигували на користь пап. Чернецтво також сприяло культурному і
духовному відродженню Європи. До речі, православна церква такої інститу¬
ції не знала, оскільки не дотримувалася орденського принципу, тобто не ство¬
рювала організованого братерства з централізованою структурою.
ЕВОЛЮЦІЯ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВЧЕННЯ
У ЧАС КЛАСИЧНОГО І ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Саме в XI - XV ст. закріпилася зміна змісту ранньохристиянського спо¬
собу богослужіння. Як на Заході, так і на Сході завершеність і богословське
обґрунтування одержало уявлення щодо ритуально регламентованого по¬
клоніння Богу, пов'язаного з поняттям «таїнство». Зміст таїнства почав
тлумачитися інакше, ніж у перші роки християнства. Таїнства стали явля¬
ти собою набір дій, результат яких не залежить від виконання таїнства і
навіть не залежить від того, хто приймає таїнства, крім випадків смертного
гріха, які також могли бути зняті таїнством покаяння. Таким чином, таїнс¬
тва Нового Завіту стали тлумачитися ех орегаИо, тобто ті, що виконуються
від самої дії. Це вчення, відоме у богослов'ї як орив орегаШт - дія, що
здійснюється Богом незалежно від людини, було тим самим, що магізм, і
тому надто природним для плотського сприйняття духовного світу. Воно
вело до легкодумства і падіння моральності вірян, бо церква вимагала від
них суворого і пунктуального виконання ритуалу і зовсім не цікавилася
їхньою вірою, поглядами і ставленням до Христа.
Видозмінювалися погляди і на деякі із семи таїнств. До XI ст. ні на
Заході, ні на Сході не було офіційного погляду про спосіб присутності Хрис¬
та в євхаристії. Суперечки розпочалися у зв'язку із вченням богослова
Беренгарія Турського, який не погодився із грубо матеріалістичною уявою
про зміни, що відбуваються в хлібі і вині під час таїнства. Беренгарія засу¬
джували на декількох соборах з 1050 по 1079 р. за те, що, визначаючи в
євхаристії духовні зміни, він не погоджувався з матеріальними. Реакцією
на таке уявлення офіційної церкви стало наполяганя на пересуществленні

Історія середніх віків
(^ашзиЪзЬапЫаге) речовин євхаристії в матеріальне
Тіло і Кров Христа, що більш відповідало традицій¬
ному магізму народних вірувань.
Розсудливі богослови чинили опір подібним мар-
новірствам. Наприклад, Ломбард говорив: «Миша, що
пожирає євхаристію, їсть не тіло Христа, а отже, що
вона їсть - знає лише Бог». Проте Тома Аквінський
стверджував зворотне: «Миша або собака, пожираю¬
чи євхаристію, також сприймає Тіло Христове. І на¬
віть якщо євхаристія буде кинута у нечистоту, то в
ній все-таки залишається Тіло Христове». Більше того,
він наполягав, що у таїнстві присутнє не лише Тіло
Христове, але й думка, і саме Божество.
Нарешті, у 1215 р., на Л атер анс ько му соборі, папа Інокентій III затвер¬
див подання, що «Тіло і Кров Христа істинно містяться під виглядом хліба
і вина, так що, згідно з Божественною всемогутністю, хліб перетворюється
в Тіло, а вино - у Кров». Але, побоюючись, щоб не сталося випадково про¬
лиття Крові Христової під час споживання євхаристії, римська церква з
XII ст. почала практикувати прилучення мирян лише хлібом, вилучивши
прилучення вином, вважаючи, що з прилученням Крові Христової пов'яза¬
на велика небезпека профанації такої таємниці. Трепетне ставлення до
матеріальних ознак євхаристії привело до того, що прийняття її ставало
дедалі рідкіснішим явищем.
У Східній церкві також з XII - XIII ст. утвердилося вчення про пересу-
ществлення, хоча воно ніколи офіційно не затверджувалося. Саме слово
«пересуществлення» з'явилося у грецькому варіанті у листуванні папи Кли¬
мента IV з візантійським імператором Михайлом Палеологом у зв'язку з
обговоренням питання про унію церков. Причащалися хлібом і вином, як і
раніше, всі віруючі, і навіть діти, хоча на Заході причащання дітей у цей
час уже припинилося.
Однією з найдискусійніших проблем було питання про склад хліба під
час причастя, що стало одним із пунктів поділу церков у 1054 р. На Заході
спочатку вживали прісний хліб, а з другої половини XII ст. - облатки, або
гости (маленькі прісні пастилки, вживані індивідуально під час євхаристії).
Водночас на Сході хліб також перестали давати в руки віруючим, а стало
традицією розм'якшувати його у вині і в такому вигляді причащати за до¬
помогою ложечки. Слід також зазначити, що євхаристію в цей час почали
вважати жертвою, про що свідчить і назва - облатка, або гостія (жертва),
хоча багато схоластів чинили цим поглядам опір.
Серйозних змін в XI - XV ст. зазнала і покаянна дисципліна. До XII ст.
у церквах дотримувалися думки, що прощення гріхів дає лише Бог, і його
можна одержати особистим каяттям без вироку священика. Але поступово
офіційна ієрархія почала переконувати, що прощення гріхів не може відбу¬
ватися без сповіді перед священиком, оскільки це таїнство потребує вико¬
навця, тобто служителя. У покаянні почали бачити три складові частини:
Тома Аквінський

Лекиія 19 Християнська церква в XI - XV ст.
1. Каяття як смиренність або як страх перед покаранням за гріх.
2. Сповідь, тобто розповідь про гріх.
3. Удоволення, тобто проголошення священиком визначеної дозвільної
ф ормули.
Незабаром після Латеранського собору 1215 р. тих, хто дотримувався
думки, що можна сповідатися перед Богом, стали вважати єретиками. Так,
у будь-якому разі думав відомий генерал ордену францисканців Бонавен-
тура. Навіть формула відпущення гріхів була змінена: замість колишньої
хай простить Бог» священики вживали категоричну фразу: «Я розв'язую
тебе». А завершальним пунктом вчення про покаяння стало відпущення,
або індульгенція, про яку ми згадували вище.
Богослужбова практика і народне благочестя в Середньовіччі все біль¬
ше підносили Діву Марію. На її честь заснували декілька нових свят. На¬
приклад, у 1 389 р. встановили свято відвідин Марією Єлизавети, матері
Іоанна Хрестителя. З поширенням вчення про непорочне зачаття самої
Діви Марії було запроваджено свято непорочного зачаття. Помісні собори,
в тому числі Базельський 1439 р., наказували ввести це свято для
всієї церкви, незважаючи на певний опір тогочасних пап. Але згодом папа
Сікст IV схвалив його, назвавши більш обережно: «Зачаття непорочної
Діви», на відміну від пізнішого поняття «Непорочне зачаття Діви»
(сопсерИо іттасиїаґае virginis, а не сопсерНо іттасиїаіа шгдгтт). А уже
з кінця XV ст. усіх тих, хто заперечував непорочне зачаття Марії, почали
вважати єретиками.
Особливо фанатично захищали вчення про непорочне зачаття Марії
францисканці і Паризький університет, але домініканці були противниками
цього вчення. Вони на диспутах запитували: «Невже ви хочете з Марії
зробити богиню?» Але саме це і сталося. Як на Заході, так і на Сході Марію
стали називати Заступницею, Пріснодівою, Царицею Неба, Воротами Небес¬
ними тощо. Але особливо поклонялися Марії в Західній церкві, де кожен
храм мав притвор або каплицю на честь Марії. На її честь перероблялися
деякі біблійні тексти. Наприклад, псалом 109 почали читати так:
«Сказав Господь пані моїй:
Сядь праворуч Мене.
У любові і святості маєш благовоління.
Тому повинна ти вічно царювати зі Мною.
На твоїй святій голові спочиває вінець безсмертя».
До неї рекомендували звертатися у всіх життєвих ситуаціях. Так вша¬
нування перетворювалося в поклоніння з присвоєнням їй божественних
атрибутів.
Поряд з поклонінням Діві Марії розвивався культ інших святих. Цьому
сприяла поява так званих «золотих легенд» про життя святих. Вчинки і
слова з життя відомих християн часто обростали в цих оповіданнях фантас¬
тичними легендами. Вони переписувалися і розповсюджувалися повсюд¬
но, розповідалися під час проповідей приватних осіб. Водночас розпочався
процес систематизації цих оповідань. Наприкінці XIII ст. на цьому поприщі

Історія середніх віків
особливо виділявся домініканський архієпископ Яків Ворагін, який склав
збірник «святих оповідань» (legenda sanctorum).
Разом з розвитком культу Марії і святих Середньовіччя характеризу¬
ється небувалим поклонінням реліквіям, предметам і особливо мощам, хоча
тут існувало безліч підробок. Так, у декількох місцях показували хітон
Христа, голову Іоанна Хрестителя, частину бороди Ноя, дитячий зуб Хри¬
ста, камінь, який диявол пропонував Спасителеві для перетворення на хліб;
попіл, на якому сидів Іов, тощо. Така «матеріалізація» віри була характер¬
ною рисою середньовічної свідомості. Основна маса тогочасних людей мис¬
лила про все дуже конкретно і зримо. Для них були далекими абстрактні
поняття чи ідеї. Духовне і містичне переживалося і зізнавалося тогочасним
суспільство лише у видимих, конкретних образах, сприймалося почуттями
і тільки потім у них відбувалося осмислення цієї інформації. При цьому
найчастіше на шляху від конкретно-образного до абстрактно-логічного мис¬
лення відбувалася модифікація, зміна отриманої інформації. Середньовіч¬
чя, таким чином, користувалося зовсім іншим методом пізнання навколиш¬
нього світу, спираючись на природний, не освічений розум тогочасної людини.
ЄРЕСІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XII - XIII ст.
СТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ІНКВІЗИЦІЇ
Занепад моральності, корупція, лицемірство, індульгенції і догматичні
відхилення офіційної церкви як на Заході, так і на Сході неминуче призво¬
дили до протесту і появи по зацер ковних єретичних груп і рухів. У міру
поглиблення пороків посилювалися соціальні і релігійні невдоволення. Як
уже відзначалося, перед реформаторським рухом Середньовіччя, що праг¬
нув очистити церкву, з'явилися жебрущі ордени в Європі. Вони хотіли, не
виступаючи проти ієрархів і не виходячи з церкви, особистим прикладом
жити за євангельськими принципами. І вплив таких особистих прикладів
провадив багатьох людей до Христа. Але водночас церква змогла адаптува¬
ти цей рух до своїх інтересів.
На відміну від таких реформаторів, які прагнули лише до зміни способу
життя, а не реформування догматики і структури церкви, виникали інші
рухи, що відокремлювали себе від офіційної церковної ієрархії. Вони нази¬
валися сектами або єресями, і офіційна церква ревно боролася проти них. А
боротьба проти інакомислення у Середньовіччі майже завжди набирала
форму кривавих репресій, анти сектанських позицій і думок. При цьому
важливо було захистити істину і спростувати єресь, не думаючи про корект¬
ність доводів. З іншого боку, невдоволення і поява єресей створювали тиск
на офіційну церкву, що вимушена була робити кроки до реформи.
Альтернативні офіційній догматиці віровчення називалися відступни¬
цькими, або єретичними. Якщо на Сході вони стосувалися питань про при¬
роду Христа, то на Заході богословські суперечки велися стосовно пробле¬
ми ставлення Бога до людини. Творці єресей довільно тлумачили Святе

Лекиія 19 Християнська церква в XI - XV ст.
Письмо і твори Отців церкви, використовуючи чотири способи їх смислово¬
го дешифрування: буквального, алегоричного, тропологічного (морального) і
аналогічного (символічного). Ці методи дозволяли різні тлумачення, а самі
тексти з їхніми нерідко незрозумілими ідеями сприяли цьому. Єретичні
віровчення не були ні атеїстичними, ні антиц ер ков ними, оскільки їхні твор¬
ці нерідко показували приклад набожності. Але все-таки вони були ініціа¬
торами церковних і навіть суспільних реформ.
Важко простежити появу і взаємозв'язок позацерковних груп і об'єднань
у Західній Європі, оскільки вони носили різноманітні назви у різних місцево¬
стях, але ці назви були нерідко взаємозамінні. Очолювали середньовічні єре¬
сі, як правило, рядові священики і ченці, які знали настрої вірян, мали бого¬
словську освіту і легко знаходили спільну мову з парафіянами за допомогою
біблійних сюжетів і образів, а також прикладів із життя кліриків і ченців.
Першим масовим єретичним рухом тут було
вальденство селян і пастухів гірських районів
південно-західної Швейцарії і Савойї. Назва
походила від імені ліонського купця П'єро Валь-
до (пом. 1197 р. в Богемії), який відмовився від
багатства і прожив у нужді. Вальденси («ліон¬
ські бідняки») вважали бідність як необхідну
умову спасіння і спосіб повернення до практи¬
ки ранньохристиянських общин. Вони, залиша¬
ючись у лоні церкви, заперечували багато з її
догматики, наприклад, ідею чистилища і зау¬
покійних молитов, наявності у духовенства особ¬
ливої благодаті тощо. Церкву турбували не
заклики до бідності, а те, що вони проповідува¬
ли, порушуючи її монополію. «Ліонські бідня¬
ки» ставили під сумнів право розбещеної рим¬
ської церкви, що втратила святість, здійснювати
П еро Вальдо таїнства. Тому вальденси вважали, що право
має не той, хто отримав священицький сан, а будь-
який мирянин, який, згідно із заповідями Христа,
веде жебруючий спосіб життя і позбавлений при¬
станища. П апа Олександр III категорично заборо¬
нив вальденсам проповідувати, але вони проігнору¬
вали це розпорядження. Тому, незважаючи на
серйозні гоніння, окремі їхні общини збереглися в
Савойї, П'ємонті і Швейцарії до Новітньої доби.
Ще далі в засудженні католицької церкви піш¬
ли катари («чисті»), або ж альбігойці (від назви
центру катарів - м. Альби), чи патарени («ткачі»),
які виникли наприкінці XII ст. на півдні Франції і
поширилися в Італії, Сербії, Болгарії, Візантії, Ні¬
меччині та Англії. На їхнє вчення сильно вплинула
Герб вальденсів
з написом: «І світло
у темряві сяє»

4Ш4
Історія середніх віків
дуалістична єресь богомилів. Катари стали однією з найвпливовіших єре¬
сей Середньовіччя, побудувавши свою окрему церкву, оскільки могутню
католицьку церкву вони оголосили творінням диявола. Хрест, якому покло¬
нялися католики, вони вважали символом матеріального злого світу, його
страждань і вад. Цій «брудній» церкві катари протиставляли свою «чисту»
церкву, засновану на принципах сурової аскези і некор исто лю б ств а, що
служила істинному Богу. Особливого успіху вона досягла в районі між Ту¬
лузою і Альбі, де до неї примкнули міщани і титуловане дворянство. Ката¬
ри мали свої чоловічі і жіночі монастирі. На чолі діоцезів стояли єпископи,
які мали двох помічників - Старшого і Молодшого Сина. У разі смерті
єпископа його посаду обіймав Старший Син, на місце якого ставав Молод¬
ший, а нового Молодшого Сина обирали священики - Старці.
ли по світу, харчуючись милостинею; їм заборонялося давати клятву, обма¬
нювати чи зрікатися своєї церкви.
Організаційно катари поділялися відповідно до їхніх гностичних уяв¬
лень на три групи: власне чисті, обрані - consolati чи induti, тобто висвяче¬
ні, або хрещені Духом Святим; віруючі (credentes), що складали основну
масу катарів, які увірували й очікували свого порятунку. Вони жили, не
віддаючись особливому аскетизму і не залишаючи світу, але зберігаючи
заповіді Нового Завіту. У той час як висвячені служили пастирями і керів¬
никами, віруючі служили місіонерами, які вели строгий, смиренний спосіб
життя. Третю групу складали просто слухачі (auditores), тобто ті, хто ще не
приєднався до катарів, але виявили інтерес і були наверненими.
Катари відрізнялися високоморальним способом життя. У побуті вони
поводилися дуже скромно і суворо, вважаючи кожний гріх смертним, а за
вчинені приймали на себе обітницю убогості, наслідуючи Христа й апосто-
Допит еретика
9J\H\ha
I
В основу вчення катарів-альбігойців був
покладений Новий Завіт, переосмислений у
гностичному дусі під впливом павликіан і бо¬
гомилів. Вони заперечували будь-яку церков¬
ну обрядовість і таїнства. Водне хрещення
катари заміняли висвяченням і покладанням
апокрифічного Євангелія Іоанна на того, кого
хрестили; Вечерю Господню робили духовно,
приймаючи їжу молитвою «Отче наш», а Ста¬
рому Завіту не надавали значення. Для ката¬
рів Христос і не Син Божий, і не людина, а
небесний ангел, посланий Богом вказати лю¬
дям шлях до спасіння. Вони заперечували Вті¬
лення і Воскресіння, реліквії і паломництво,
проповідували зневагу до тіла (хоча серед них
були відомі медики) і заборону проливати кров
(хоча серед них були м'ясники). Найстійкіші
катари залишалися холостяками, але трима¬
ли коханок; вони не працювали, а мандрува-

Лекція 19 Християнська церква в XI - XV ст.
лів. Саме високою моральністю, переконливою проповіддю, підтвердженою
життям і героїчним поводженням під час мучеництва, пояснюється попу¬
лярність і поширеність катарів в Європі.
У богословському відношенні катари дотримувалися дуалістичних по¬
глядів, хоча різні групи виявляли цей маніхейський дуалізм у різних фор¬
мах. Вони вважали, що Бог, як зосередження добра, не міг створити такої
матерії, яка піддана злу і гріху. Земний світ вважався творінням диявола,
якого іноді називали богом Старого Завіту. їхній гностицизм виявлявся і в
судженнях про Христа, який не втілився в таке саме матеріальне тіло, що
мають інші люди. Катари не вірили у фізичне втілення Христа від Марії,
хоча вважали Ісуса Сином Божим, підкреслюючи Його духовну єдність з
Отцем і Його удавану чи примарну тілесність. Такий погляд призводив до
заперечення фізичних страждань Христа на хресті і воскресіння Його пло¬
ті. Вони тлумачили все це духовно або алегорично.
У другій половині XII ст. кількість і вплив
катарів на півдні Франції зросли, і католицька
церква почала вживати рішучих заходів щодо
їхнього викорінення. Особливо серйозну бо¬
ротьбу з ними розпочав папа Інокентій III, який
відправив у цю місцевість із найширшими пов¬
новаженнями своїх легатів, а коли один з них
у 1208 р. був убитий при загадкових обстави¬
нах, папа організував хрестовий похід проти
катарів, в якому взяло участь понад 100 тис.
чоловік під орудою досвідченого і жорсткого
хрестоносця Симона де Монфора.
Оскільки всім хрестоносцям дарували від¬
пущення гріхів, в армію Монфора вступило
безліч розбійників, грабіжників, убивць, бажа¬
ючих легкої наживи. Релігійна запопадливість
поєднувалася тут з політичними і економічни¬
ми інтересами, оскільки королівська влада і
знать Північної Франції були зацікавлені в
пограбуванні і розгромі багатих південних про¬
вінцій. Хрестоносці варварським способом по¬
чали грабувати країну, знищуючи її населен¬
ня, не розбираючись в їхніх релігійних
переконаннях. Так, у 1209 р. хрестоносці взяли штурмом м. Безьє і знищи¬
ли більше 20 тис. жителів, включаючи жінок і дітей. Проте залякати ката¬
рів не вдалося: вони добровільно йшли на смерть, гинули на вогнищах (на¬
приклад, 215 захисників фортеці Монсегюр у 1244 р.) тощо. Ця війна тривала
більше 20 років і завершилася практично повним знищенням катарів і без¬
прецедентним в історії середньовічної Франції геноцидом. У результаті в
економічному розвитку південь Франції виявився відкинутим щонайменше
на сторіччя назад.
Св. Доменік благословляє
масову різню єретиків на
півдні Франції

Історія середніх віків
Крім досить відомих єретичних рухів, що справили вплив на релігійне
життя Західної Європи, у часи Середньовіччя з'явилося чимало малих по-
зацерковних груп, які протестували проти церковних порядків і невідповідної
щодо Євангелія практики. Перш за все це рух петробрузіан у Південній
Франції, щ о виник на початку XII ст. з проповідей Петра з Брюї. Він і його
послідовники протестували проти хрещення дітей та інших таїнств, проти
поклоніння іконам, статуям і хресту. Але коли він почав спалювати хрести
із зображенням Христа, його було страчено на багатті.
Поширеними були у Західній Європі і містичні ідеї єретиків, серед
яких виділимо хіліастів (або міліарігв), які пророкували встановлення на
землі тисячолітнього царства справедливості, спіритуалів, фратичеллі
(«братчиків»), флагелантів («тих, які вдаються до самобичування»), «апо¬
стольських братів» (послідовників Герхарда Сігареллі з Парми), лолардів
(«бідних священиків») тощо. Усі вони прагнули повернути церкву до єван¬
гельської бідності.
Поява великої кількості єретичних вчень і по з ацер ко вних груп у період
високого і пізнього Середньовіччя стала формою протесту проти офіційної
церкви. Цей протест проявляли різні верстви європейського християнства,
які не відокремлювали себе від церкви, але вимагали її реформування. Перш
за все ці вимоги лунали у творах тогочасних богословів і виступах церков¬
них діячів. Так, один із найвідоміших п е р е д р е ф о р м аційних рухів виник в
Англії у другій половині XIV ст. завдяки Джону Вікліфу, про якого ми
згадували у попередніх лекціях. З'їздивши до Авіньйона для переговорів з
папою, за дорученням уряду, про зняття або обмеження так званих прові-
зій (ргоьізіо), тобто узаконеної симонії - мита, що збиралося папством під
час призначення на церковні посади, він назвав папу антихристом, а не
главою Церкви. Його послідовники - лолларди - проповідували в Англії
євангельські ідеї до 1401 р., коли папа Римський змусив парламент запро¬
вадити страту за проповідування ідей Вікліфа. Вчення лоллардів заклало
міцний фундамент Реформації і вплинуло на передреформаційні виступи в
інших регіонах Європи.
Через чеських студентів, які навчалися в Оксфорді, ідеї Вікліфа і лоллар¬
дів потрапили до Праги, де їх стали проповідувати Ян Гус та Ієронім
Празький. Крім того, Ян Гус у своїх проповідях від¬
крито виступав проти індульгенцій, а Ієронім при¬
вселюдно спалив папську буллу. За це їх викликали
на собор у Констанцу. Незважаючи на охоронну гра¬
моту від імператора Сигізмунда, що гарантувала без¬
пеку, за небажання відмовитися від своїх переконань
на соборі, обох заживо спалили. Проте радикальне см?
крило прихильників Яна Гуса (гуситів) під проводом
Яна Жижки стало на шлях збройної боротьби з Ри¬
мом. Таборити (радикальні гусити) завдали імпер¬
ським військам і хрестоносцям ряд чуттєвих пора¬
зок. Але після компромісів з чашниками (помірковані Ян Гус

Лекція 19 Християнська церква в XI - XV ст.
4Ш?
гусити) і розколу в таборі гуситів-
таборитів цей рух до 1434 р. було
жорстоко придушено. Його наслід¬
ком стало реформування церковно¬
го життя, зокрема, у Вечері Господ¬
ній миряни приймали не лише хліб,
але й чашу. Залишки таборитів
утворили близько 1450 р. громаду
під назвою «\Jnitas лаЬгит» (об'єд¬
нані брати), яка згодом перейшла в
рух моравських братів, або просто
братів, і існує й понині. Відмовив¬
шись від збройної боротьби, вони
прагнули жити в євангельській чистоті і самоті за правилами Святого Письма.
В Італії вимоги реформ особливо гостро поставив домініканець Джиро-
ламо Савонарола, про якого ми теж попередньо згадували. Він не виступав
за богословські перетворення, але вимагав особистої святості і відданості
Спасителю. Його проповіді проти папства привели до того, що він і його
послідовники були відлучені від церкви, віддані в руки інквізиції, після
катувань повішені, а потім спалені.
Серед менш відомих реформаторів виділимо Іоанна Лельєра, магістра
Сорбонни, який привселюдно заперечував право папства мати владу або
першість над іншими членами Христової Церкви; Іоанна Ріхрута, вчителя
богослов'я з Ерфурта і проповідника з Вормса, який відкидав індульгенції
і владу священиків; Іоганна Весселя (Гансфорта), вчителя з Кельна, який
ще в середині XV ст. висловлював думки, про які Мартин Лютер говорив:
«Якби я прочитав його раніше, то сказав би, що Лютер усе запозичив у
Весселя».
На Сході існувало чотири патріархії і не було такої централізації цер¬
ковної влади, як на Заході. Тому відступи від офіційної церкви тут не мали
такого широкого розмаху, як у Європі, і відповідно прагнення до відновлен¬
ня п е р ш охри стиянства тут виявлялося значно слабше. По зацерко вним и
групами тут переважно були гностичні і містичні рухи, серед яких виділя¬
лися павликіани і богомили.
Павликіан ми характеризували в попередніх лекціях, а іншим великим
єретичним рухом у східних патріархатах стало богомильство (богумнльст-
во), що, найімовірніше, зародилося в Болгарії в X ст. під впливом містиків-
євхітів, які жили у Франції. Наприкінці XI - початку XII ст. цей рух поши¬
рився в центральних провінціях Візантії. Згідно з візантійськими джерелами,
їхня назва походить від частого вживання слов'янської формули молитви:
«Бог милуй - Господи помилуй», а слов'янські пам'ятки стверджують, що
їхня назва пов'язана з іменем засновника цього руху - болгарського свяще¬
ника Богомила, який жив у X ст.
Вчення богомилів було подальшим розвитком ідей євхітіанства, а також
нагадувало павликіанство. Як і павликіани, богомили визнавали існування

Історія середніх віків
двох начал всесвіту - доброго і злого, але на відміну
від них вони вважали їх підлеглими єдиному Богу.
Першонародженим сином Божим був Сатанаїл, який
загордився і повстав проти Отця, за що був видво¬
рений зі своїми прихильниками з Неба. Він створив
землю і людину, але не зміг вдихнути в неї життя.
Ісус, або Логос, другий Син Божий, прийшов як ви¬
зволитель людства від влади Сатанаїла, який вида¬
вав себе за істинного Бога у всі часи Старого Завіту.
Богомили не вірили у матеріальне тіло Ісуса, в
реальність Його смерті і воскресіння, вважаючи це
удаваним проявом Його божества.
Цей світогляд визначав побут і практичні по¬
гляди богомилів. Офіційну церкву, її обряди і таїнс¬
тва вони вважали плотськими і пов'язаними з по¬
клонінням Сатанаїлові. Богомили відкидали
шанування Діви Марії, святих, поклоніння іконам і
навіть хресту, вважаючи, що поклоніння має відбу¬
ватися лише в дусі й істині. Замість водного вони
визнавали лише духовне хрещення з використанням апокрифічного Єван¬
гелія від Іоанна. Своє життя і вчення вони будували лише на Святому Письмі,
але замість канонічного приймали апокрифічне Євангеліє Іоанна. Зі Старо¬
го Завіту визнавали тільки Псалтир і пророчі книги. На практиці богомили
відкидали шлюб, м'ясну їжу тощо.
Поширення єретичних рухів у багатьох країнах, їх масовий характер
змушували церкву, особливо на Заході, вживати надзвичайні заходи. Крім
організації хрестових походів проти єретиків, великі надії католицька церк¬
ва покладала на інквізицію - церковний трибунал, що виник у XII ст. і
проіснував до XVIII ст. Практика боротьби з єретиками шляхом фізичної
розправи відома ще з часів перших християнських імператорів IV - V ст.
Богословське виправдання переслідувань інакомислячих дав Августин Бла¬
женний, який на підставі слів Христа у притчі про покликаних і обраних
(Лк. 14. 16 - 23): «переконай прийти, щоб наповнився дім мій», вчив, що
необхідно застосовувати суворі заходи стосовно непокірних.
Змушення єретика відректися від оманливих переконань вважалося
актом милосердя і любові до нього. Тома Аквінський вважав, що коли дер¬
жава страчує фальшивомонетників і злодіїв, то ще більше вона має підстав
знищувати єретиків. А в середньовічному суспільстві панувала думка, що
повалення церковного порядку завдає шкоди державі, тому захист віри від
єретиків вважався обов'язком світських правителів, так само як і церков¬
них ієрархів. Усе це неминуче породжувало інститут інквізиції.
Інквізиція зародилася на півдні Франції під час боротьби з катарами, і
суть її полягала в тому, що батьки-інквізитори повинні були особисто або
через своїх представників розшукувати єретиків і віддавати їх світській
владі для покарання. Поступово сформувалася процедура розшуку єрети-
Богомильський
саркофаг

\екиія 19 Християнська церква в XI - XV ст.
ків. їх вистежування і доносів, а також одер¬
жання показань від підозрюваних і допиту
:зідків. Презумпції невинності інквізиція не
знала: сам донос був доказом вини притягну¬
того до суду.
До 1229 р. інквізиція повністю сформувала¬
ся, хоча в цей час у роботі трибуналу ще потріб¬
на була участь місцевого єпископа. Буллою папи
Григорія IX (1231 р.) ведення інквізиційних справ
передавалося ордену домініканців, і з'явилася
формальна назва: «інквізитори, установлені
церквою» (inquisitors аЪ Eclesia). У 1 252 p.
папа Інокентій IV, для встановлення істини,
дозволив використовувати катування, хоча й
намагався робити це руками світських прави¬
телів. Але домініканці дуже швидко узурпува¬
ли це право лише для себе. Кати добивалися у
своєї жертви зізнання в єресі. Вони вихваляли- ж .
Інквізитори спалюють
ся, що змогли б при бажанні довести єретич-
книги
ність навіть апостолів Петра і Павла. Як свідки
допускалися навіть злочинці і відлучені від церкви, причому імена обвинува-
чувачів і свідків ретельно приховувалися від звинуваченого, очні ставки не
допускалися. За кожного виданого єретика донощики одержували від місце¬
вої влади значну пенсію, а інквізиційний трибунал - усе майно звинувачено¬
го. У такий спосіб суди стали невичерпним джерелом збагачення.
Згодом інквізиція почала використовуватися не лише для боротьби з
єрессю, але й з політичною або винятково економічною метою, а також для
вирішення особистих прав або помсти. Офіційно інквізиційному суду підля¬
гали: огудники релігії, чарівники, ворожбити, чаклуни, відьми, єретики,
переховувачі єретиків, світські правителі, адвокати, які захищали єретиків,
підбурювачі моральності та інші підозрювані у злочинах проти релігії.
Для одержання визнання дозволялося застосовувати катування без
пролиття крові. Першим катуванням було підняття на дибі: звинувачувано¬
го підвішували на мотузці за руки, зв'язані за спиною. У такому положенні
його піднімали аж під стелю, а потім різко опускали, не даючи торкнутися
підлоги. Як правило, такі дії тривали не більше години. Якщо звинувачува¬
ний не зізнавався, застосовувалося катування водою, яку безупинно лили
на ганчірку, що закривала ніс та рот звинуваченого. Коли і це не допомага¬
ло, застосовували третє катування - вогнем, коли ноги звинуваченого заби¬
вали в колоди і, змазавши підошви олією, підносили до вогню. Хто зізнавав¬
ся в злочинах, піддавали спаленню заживо на багатті - ауто да фе (з порт.
- акт віри), тобто смерті без пролиття крові, щоб не порушити Святе Письмо
і не застосовувати меч. При цьому інквізитори стояли до останнього подиху
засудженого на ешафоті й умовляли його покаятися, щоб врятувати хоча б
душу у день Страшного Суду. Якщо звинувачений каявся до вироку й ін-

411
Історія середніх віків
квізитори вважали це каяття щирим, вони могли залежно від міри провини
накласти на нього спокуту, конфіскувати його майно, після чого звільняли
з-під варти. При повторному доносі каяття не бралося до уваги.
На півдні Франції інквізитори боролися з альбігойцями, у Німеччині під
керівництвом Конрада Дроза жорстоко розправлялися з волелюбними шре-
дингерами, винищивши більшу частину їх. Конрад проголошував: «Краще
пожертвувати багатьма безневинними, ніж пощадити одного винного». Дія¬
льність інквізиції в Німеччині викликала до себе загальну відразу і не при¬
жилася на німецькій землі.
Особливо жорстокою була інквізиція в Іспанії, де в середині XIV ст. її
очолював Микола Еймерік, який написав знаменитий «Посібник для інкві¬
зитора», а з 1480 р. - генерал-інквізитор Томас Торквемада, який спалив не
менше 10 тис. чоловік. Інквізиція у Франції й Іспанії тривала аж до початку
XIX ст. і була скасована декретом Наполеона, хоча формально діяла під
назвою «Конгрегація святої канцелярії» до 1965 р., коли її перетворили в
Конгрегацію віровчення. Останньою жертвою інквізиції став 48-річний шкі¬
льний вчитель - євр ей , спалений в Іспанії в 1826 р.
«АВІНЬЙОНСЬКИЙ ПОЛОН» ПАП
Наприкінці XIII ст. папство вимушене було стикнутися з новою могут¬
ньою силою - централізованими монархіями. Світська влада неодноразово
принижувала Боніфація VIII. Королі Англії (Едуард) і Франції (Філіпп IV)
наклали на духівництво своїх країн податки, одночасно заборонивши вивіз
золота з країни, що завдало чуттєвого удару папській скарбниці, яка по¬
повнювалася церковними каналами з цих країн. У відповідь на це Боніфа-
цій VIII виступив з різкою буллою, але в цьому спорі здобула перемогу
світська влада. До того ж папа необережно висловився, що «краще вже
бути собакою, аніж французом». Фран¬
цузькі єпископи, скориставшись цим
висловом, звинуватили папу в єресі
(нібито він не вірив у безсмертя душі,
оскільки собака душі не мала, а кож¬
на людина, в т.ч. французи, її мала),
а перший міністр короля Ногарне дав
понтифіку ляпаса і стягнув його за
бороду з престолу. Після ряду конф¬
ліктів з Філіппом IV Боніфація на¬
віть заарештували і ув'язнили. Про¬
тистояння з папою привело до того,
що папою обрали ворога Філіппа Кра¬
сивого - француза Раймона Берт¬
рана, відомого як Климент V, який
переніс папську резиденцію в Авінь¬

Лекиія 19 Християнська церква в XI - XV ст.
йон, що перебував у сфері впливу короля Франції. Обрання французького
ієрарха було очевидним, оскільки з 24 нов опр изнач ених кардиналів 23 були
французами. В історію Апостольського престолу цей період увійшов під
назвою «Авіньйонський (чи вавилонський) полон пап» і тривав 70 років. За
цей час змінилося сім пап, і всі вони були французами. Папство цілком
втратило світську владу, перебуваючи у цілковитому підпорядкуванні фран¬
цузьких королів. Різко впав моральний і духовний вплив папства, набутий в
попередні століття. За цей час у папство проникло чимало нових зловжи¬
вань, особливо хабарництво і так званий непотизм, тобто покровительство
родичам і не з ако нно нар о дже ним дітям та призначення їх на всі ключові
посади.
У 1377 р. папа Григорій XI (1329 - 1378 рр.) під час Столітньої війни,
коли Франція виявилася на межі повного краху, вирішив повернутися до
Риму, щоб відновити колишній престиж папства. Після його смерті карди¬
нали, під тиском простих римлян, обрали папою італійця Урбана VI (1378 -
1389 рр.). Але через рік його неврівноважений характер і негідна, агресивна
поведінка змусили кардиналів виїхати з Рима, зібратися поново в Авіньйо¬
ні й оголосити вибори Урбана VI недійсними, а новим папою обрали Климе¬
нта VII (1378 - 1394 рр.), який залишив свою резиденцію в Авіньйоні.
У результаті в Європі з'явилося два папи, які проголошували себе щи¬
рими спадкоємцями св. Петра і виголошували постійні анафеми на супро¬
тивника і всіх тих, хто його підтримував. Розділилися на два табори і євро¬
пейські держави: авіньйонського папу підтримували Франція, Австрія і
Південна Італія; Англія, Північна Італія і Німеччина порозумілися з папами
в Римі.
Смерть Урбана VI, а згодом і Климента VII не принесла замирення.
Розпочався розкол латинської церкви, що ввійшов в історію як «Великий
Західний розкол», або «Велика схизма», що тривала впродовж майже 40
років (1378 - 1417 рр.) і явно продемонструвала падіння авторитету Апос¬
тольської столиці.
«ВЕЛИКА СХИЗМА» І СОБОРНИЙ РУХ.
ЗАНЕПАД ПАПСТВА
Дослідники досить часто шукають причини занепаду папства в XIV -
XV ст., яке ще мало вигляд досить потужної політичної сили. Частина з них
звинувачує згубну політику Григорія VII, Інокентія III і Боніфація VIII.
Інші бачать зменшення ролі універсальної римської церкви через посилен¬
ня національних європейських держав і розвиток світської освіти. Світські
можновладці, як і весь бюрократичний апарат, навіть місцеве духовенство
не залежали, як раніше, від Рима, а більше орієнтувалися та й отримували
підтримку від місцевої влади і сеньйорів. Треті вважали, що папський пре¬
стиж упав через невдачі останніх хрестових походів. І, нарешті, через
недалекоглядну політику пап щодо європейських держав: понтифіки вва¬

Історія середніх віків
жали своїм найлютішим ворогом Німеччину і недооцінили небезпеку з боку
французької й англійської монархій.
Нові відносини між духовною і світською владою виразно простежува¬
лися не лише в повсякденному житті європейського суспільства, але й у
творах середньовічних інтелектуалів. Так, Данте Аліґ'єрі у творах «Божест¬
венна комедія» і «Про монархію» обґрунтовував ідею про незалежність
світської влади від папства. А герцог Австрійський відверто заявив у сере¬
дині XIV ст., що «у своїх маєтках я сам буду папою». Тоді ж англійський
король і парламент ухвалили низку постанов про зменшення церковних
поборів і заборону звертатися до папського суду. Яскравим прикладом гли¬
бокої кризи папства і стала, як ми відзначали, Велика схизма.
Церковна свідомість намагалася знайти шляхи до примирення ворогу¬
ючих сторін, але папи не бажали йти на поступки. Символічною ілюстра¬
цією безвихідної ситуації була відмова двох понтифіків зустрітися у січні
1408 р., хоча їх розділяло 15 км. На початку XV ст. провідні богослови
Сорбонни почали вимагати офіційного скликання собору, який би зміг вирі¬
шити питання правомочності домагань кожного папи на владу, відновити
церковну єдність і реформувати церкву.
Собор, на який покладали так багато надій,
відбувся в м. Пізі навесні 1409 р. Кардинали обох
сторін запросили на зібрання пап, а коли ті від¬
повіли відмовою, їх д е тр онізу в ал и і обрали но¬
вим папою єпископа Болоньї, колишнього морсь¬
кого пірата Бальтазара Коссу, під ім'ям Іоанна
XXIII. Проте стан справ від цього лише погірши¬
вся, оскільки замість двох тепер з'явилося три
папи, кожний з яких вважав істинним тільки себе.
Християнський світ був шокований. Пап (точні¬
ше - «антипап») називали антихристами, а їхні
вибори - «диявольським винаходом». Похитнулася
віра в таїнства, поповзли чутки про настання
Страшного суду. У деяких країнах (Німеччина,
Англія) розпочалися антипапські виступи і рух
за реформування церкви, а боротьба за престол
св. Петра продовжувалася, і в неї втягувалися і
держави, і богослови, і миряни. Кардинали і бого-
слдви Паризького університету вимагали конт¬
ролю церковних соборів над папами.
Врешті-решт титанічні зусилля увінчалися
успіхом. При активній участі німецького імпера¬
тора Сигізмунда у швейцарському м. Констанці
було скликано собор (1414 - 1418 рр.), що поклав
край «Великій схизмі». Він змістив Урбана VI і Кли¬
мента VII (Іоанн XXIII ще раніше підписав акт
про зречення) і одноголосно обрав папою Марти-
Скинення папи
Констанцським собором

Лекція 19 Християнська церква в XI - XV ст.
на V (1417 - 1431 рр.). Цей собор вважають
одним з найбільш представницьких форумів
латинської церкви. За перебільшеними дани¬
ми, були присутні 18 тис. церковнослужителів
і близько 150 тис. гостей. Після обрання папу
французи запрошували до Авіньйона, а німці
- до одного зі своїх міст, але Мартин V осели¬
вся в Римі. Констанцський собор прийняв та¬
кож рішення про підпорядкування владі собо¬
рів і про регулярне їх скликання.
Скинуті «антипапи» всіляко намагалися
нейтралізувати рішення Констанцського собо¬
ру, тому прихилігники церковних реформ до¬
моглися скликання собору в м. Базелі (1431 -
1449 рр.), який підтвердив верховенство собо¬
рів над папами і скасував ряд виплат папській
куріїв Але фактично собор привів до нової схиз¬
ми: невдоволеному рішеннями собору закон¬
ному папі Євгенію IV (1431 - 1447 рр.) учасни¬
ки зібрання протиставляли «соборного» папу.
У свою чергу Євгеній IV скликав альтернатив¬
ний, Ф е р р ар о - Ф л о р ентій с ький собор (1438 - 1445 рр.), який засудив собор¬
ний рух як неканонічний і проголосив унію рим о - католицької і православ¬
ної церков (1439 р.). Перспектива відновлення схизми не влаштовувала і
церковних ієрархів, і світських правителів. Обмеження папської влади над
національними церквами, встановлені Базельським собором і санкціоновані
Євгенієм IV, задовольняли європейських монархів, оскільки відкривали
можливості до формування національних церков у західноєвропейських
країнах.
У Візантії сподівалися з допомогою унії отримати допомогу у боротьбі з
турками, але надії були марними, про що ми говорили у попередній лекції.
Але визнання православною
церквою верховенства папи
зміцнило позиції Рима у За¬
хідній Європі. Усе це приве¬
ло до поразки соборного
руху, а папською буллою
1460 р. було заборонено апе¬
лювати до Вселенського со¬
бору і відновлено одноосіб¬
ну владу понтифіка у церкві.
Таким чином, хоча со¬
борний рух і зазнав пораз-
де була підписана унія церков у 1439 р. ки, Апостольському пре¬
Собор св. Марка у Флоренції,
Засідання Констанцського
собору

41 (М
Історія середніх віків
столу не вдалося відновити собі попередню владу над церквами у цілому
ряді європейських країн (Англія, Іспанія, Франція, німецькі князівства,
Чехія). Тому папству у другій половині XV ст. потрібно було зосереджу¬
вати увагу на зміцненні своєї влади в Римі і відмовитися від колишніх
претензій на універсальне панування. Тогочасні папи лише номінально
зберігали титул вікарія Христа, зосередившись на освітній і будівельній
діяльності та відродженні античних традицій. Водночас усунення папства
від реформування церкви, світський спосіб життя, сумнівні моральні яко¬
сті багатьох понтифіків викликали зростаюче невдоволення в країнах За¬
хідної Європи.
Наведемо ряд прикладів. Папа Миколай V (1447 - 1 455 рр.), любитель
каліграфічно переписаних і блискуче надрукованих книг, витрачав величез¬
ні кошти, отримані від продажу індульгенцій, на меценатство, намагаю¬
чись підупалому авторитету католицизму протиставити авторитет антич¬
ності. Іншим улюбленим способом для введення нових податків з вірян для
папства стала «турецька небезпека», особливо після падіння Константино¬
поля. Проте ні Миколаєм V, ні наступними понтифіками - Калікстом III
(1455 - 1458 рр.) і Пієм II (1458 - 1464 рр.) фактично нічого не було зроблено
для організації відсічі турецької загрози.
Турецький шантаж набрав грандіозних розмірів при Єиксті IV (1471 -
148JLPP-), причому зібрані нібито на організацію походу проти мусульман
кошти йшли на утримання численних непотів папи (непотизм - з лат. nepos
- внук, племінник - роздача папами посад, звань і земель своїм родичам),
так що сучасники говорили: «Реальними турками є в цей час папські пле¬
мінники». Крім того, Сикст навічно затаврував своє ім'я введенням інквізи¬
ції в Іспанії, жертвами якої за три з половиною роки її існування стали 345
626 чоловік.
Не менш криваву сторінку вписав в історію папа Інокентій VIII (1484 -
1492 рр.), якого зневажливо називали «справжнім татом» Рима (оскільки
вулиці столиці світу були переповнені його дітьми і він старанно заселяв
землю). Він мав 8 хлопців і стільки ж дівчат та навіть не приховував цього.
Проте в історію Інокентій ввійшов перш за все як автор жахливої булли від
Агрудня 1484 р. - булли про відьом, відомої під назвою «Summis desiderantes»
(за першими її словами «З надзвичайною запопадливістю»). Так пролунав
заклик знищення чаклунів, відьом, ворожбитів. Європа запалала у вогні, а
визначити число жертв навіть теоретично було неможливо.
Усе це створювало умови для реформації церкви знизу, що викликало
набагато серйознішу небезпеку, ніж соборний рух. А наслідки не примуси¬
ли себе довго очікувати. Могутній антипапський рух і Реформація привели
до розколу в католицькій церкві і створення в ряді європейських країн
протестантських церков.

Лекиія 19 Християнська церква в XI - XV ст.
Питання для контролю:
- Які причини сприяли встановленню папської теократії?
- Дайте класифікацію середньовічних католицьких орденів.
- Охарактеризуйте діяльність чернечих орденів.
- З'ясуйте характер діяльності середньовічних жебрущих орденів.
- Проаналізуйте еволюцію християнського вчення у період високого і
пізнього Середньовіччя.
- З'ясуйте суть середньовічних єресей XII - XIII ст.
- Дайте характеристику діяльності середньовічної інквізиції.
- У чому полягали причини «Авіньйонського полону пап»?
- Дайте аналіз «Великій схизмі» у католицькій церкві.
- Чому зазнав поразки соборний рух?
- Наведіть факти занепаду папства у XV ст.

РАННЄ ВІДРОДЖЕННЯ Лекція
І ГУМАНІЗМ В ІТАЛІЇ
ХІУ - XV ст.
2 0
еріод високого і пізнього Середньовіччя став поворотним
пунктом у розвитку гуманітарних і природничих наук, в
історії технічних, географічних та інших відкриттів, у фор¬
муванні нового способу пізнання світу. По-перше, почали
активно використовуватися критичні підходи, а по-друге, система накопи¬
ченого знання дала можливість вийти на принципово новий рівень узагаль¬
нення, синтезу і перетворення навколишнього світу. Все це підготувало під¬
ґрунтя для розвитку особливої епохи в історії європейської ідеології і
культури - Відродження, або Ренесансу. Письмові джерела зазначеної про¬
блематики будуть характеризуватися в ході викладу лекційного матеріалу.
ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ КУЛЬТУРИ ВІДРОДЖЕННЯ
Європейське Відродження охоплює період від 40-х років XIV ст. до
перших десятиліть XVII ст. Воно зародилося найраніше в Італії, а в інших
країнах формувалося і розцвітало в різні часи. Виникнення ренесансної
культури було підготовлене цілим рядом загальноєвропейських передумов
і абсолютно змінило весь обрис середньовічної Європи. Розглянемо основні
детермінанти, що привели до цього прогресивного перевороту в історії єв¬
ропейської цивілізації.
Оскільки батьківщиною Ренесансу стала Італія, то перш за все повер¬
немося до соціально-економічної і політичної історії цього європейського
регіону. У XIV - XV ст. на фоні кризи феодальної системи починають заро¬
джуватися паростки ранньокапіталістичних відносин, пов'язаних переду¬
сім із значним поширенням товарно-грошових відносин. Найрозвиненіши¬
ми вони були в Італії через високий рівень урбанізації її північної і середньої
частин, підкорення сеньйорів і сіл містам, прискорений розвиток ремісни¬
чого виробництва, розмах фінансової справи, що були орієнтовані і на вну¬
трішній, і на зовнішній ринок.
Незважаючи на те, що провідні позиції в політичному житті італійських
держав належали нобілітету і «жирним» пополанам, високу соціальну актив-

Лекція 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
ність проявляли тут середні верстви пополанства і міська біднота. А багаті
купці, власники великих мануфактур і міська знать, зосередивши в своїх
руках величезні багатства, щедро виділяли їх частину на будівництво і
оздоблення світських споруд і культових приміщень, організацію святку¬
вань з нагоди сімейних урочистостей і облаштування благодійних заходів,
відкриття освітніх закладів і навчання дітей, створення домашніх бібліотек
або антикварних колекцій тощо. Італійське місто було багатим і процвітаю¬
чим, тому і стало основою для формування культури Відродження, що від¬
повідала суспільним потребам і стала світською за своєю спрямованістю.
Швидкі темпи її розвитку різко збільшили потребу в кваліфікованих педа¬
гогах, архітекторах, скульпторах, художниках, музикантах тощо. Високо¬
освічених фахівців вимагала і держава. Такий службовець повинен був до¬
сконало знати латинь, володіти ораторським мистецтвом, мати достатні
фахові знання.
Наявність сітки монастирських і особливо
кафедральних (при міських соборах) шкіл, що
ставали спочатку загальноосвітніми заклада¬
ми, а згодом - університетами, підняла рівень
освіченості не лише міської верхівки, але й
пополанської верстви. До того ж більшість по¬
чаткових шкіл утримувалося на кошти місь¬
кої комуни, а ремісничі цехи і купецькі гільдії
організовували свої школи: в цехових школах
навчали читанню, письму, лічбі, елементам гео¬
метрії і природознавства, а ремеслу вчили всі¬
лякому і в процесі учнівства. У більшості це¬
хових і гільдійських шкіл навчання велося
рідною мовою. З часом гільдійські школи об'¬
єднувалися з цеховими і поступово перетво¬
рювалися в міські, або бюргерські, школи, що
утримувалися міським самоврядуванням. Ви¬
кладання в них було поставлене значно кра¬
ще, ніж у церковних і монастирських, що залишалися оплотом церковно-
схоластичної традиції Середньовіччя.
Інтенсивне інтелектуальне життя італійського міста давало могутні ім¬
пульси розвитку світської культури Відродження, формування якої було
підготовлене і громадською думкою, і свідомістю, що проявлялося в зміні
настроїв різних соціальних верств, особливо пополанства і ранньої буржу¬
азії, яка поступово зароджувалася в надрах італійського суспільства. Цьо¬
му сприяла і реальна життєва практика цих верств з їхнім прагненням до
мирських благ, накопичення багатства, що серйозно розходилася з церков¬
ною мораллю і аскетизмом. А вони намагалися активно займатися торгово-
промисловим і фінансовим підприємництвом. Купці і підприємці змінювали
і свою психологію, для якої були характерні раціоналізм, розрахунок, смі¬
ливість ділових починань, усвідомлення широких можливостей і особистих
Урок у міській школі XIV ст.

Історія середніх віків
здібностей. Від аскетично-церковного світогля¬
ду поступово переходили до моралі «чесного
збагачення», радості земного життя, пре сти -
жу сім'ї, поваги співгромадян і пам'яті нащад¬
ків. Усе це свідчило про зростання світських
настроїв, інтересу до мирського життя і сер¬
йозним чином впливало на виникнення і роз¬
виток ренесансної культури.
Поряд із суто історичними передумовами
формування якісно нової культури були й іс-
торико-культурні причини, оскільки основним
завданням її представників стало відновлення
спадкоємного зв'язку з високорозвиненою ан¬
тичною культурою, майже втраченою в VI -
XI ст. і лише частково відродженою в XII -
XIII ст. Саме досягнення античних філософів,
Філософія. Штатна поетів, художників, архітекторів і скульпторів
стали зразком для митців і вчених епохи Відродження, хоча ренесансна
культура мала і свої середньовічні корені - світські традиції і мотиви на¬
родної, міської і рицарської культур.
Термін «Відродження» (італ. Rinascim ento, франц. - Renaissance) означав
духовне оновлення, піднесення і відродження культури після її тисячоліт¬
нього занепаду. По суті культура Відродження була культурою перехідної
епохи від феодальної до капіталістичної системи, складною за своєю соціаль¬
ною основою, що відображала прагнення найбільш передових верств фео¬
дального суспільства. її творцями були представники різних соціальних
груп, тому досягнення в сфері гуманітарних знань, літератури, архітекту¬
ри, скульптури і мистецтва стали надбанням спочатку освіченої і заможної
частини суспільства, а пізніше і всього людства. До ренесансної культури
не лише проявляли зацікавленість, але й матеріально підтримували багаті
купці, феодальна знать, міський патриціат, правителі італійських, а з кінця
XV ст. й інших європейських держав, папство і частина духовенства. Проте
ідейний бік культури Відродження не завжди сприймався і влаштовував
вищі верстви суспільства. Зате високий рівень освіти, досягнення літерату¬
ри і мистецтва, нові архіт е кту рн о - скул ьп ту р ні форми були до вподоби
більшості пізньосередньовічного суспільства.
Духовні і культурні зміни в Західній Європі мали свої особливості і
періоди. У ранній період, тобто у XIV - XV ст., новій культурі, був прита¬
манний гуманістичий характер і зосереджувалася вона головним чином в
Італії. Саме гуманізм став ідейною основою ренесансної культури. Термін
«гуманізм» походить від латинського слова «hoto» - людина, «humanus» -
людський і в загальному розумінні означає прагнення до людськості, до
створення умов для гідного людського життя. Гуманізм починається тоді,
коли людина починає розмірковувати про себе саму, про свою сутність і
призначення, про сенс і мету свого буття. Власне з цього усвідомлення

Лекиія 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
розпочинається культура Відродження. За своїм змістом гуманістичний
світогляд був демократичним, антифеодальним, оскільки звільняв свідо¬
мість людини від станових, корпоративних і ц ерк овно - схоластичних пут,
сприяв розвитку її творчого потенціалу, активної життєвої позиції.
РАННІЙ ГУМАНІЗМ
Фундатором раннього італійського гуманізму прий¬
няттю вважати Данте Аліґ'єрі, який був останнім поетом
Середньовіччя і водночас першим поетом Нового часу. Свій
гуманістичний світогляд Данте виклав у відомому творі
Божественна комедія», а також у філософських тракта¬
тах «Бенкет» і «Про монархію». Хоча світогляд Данте за¬
лишався в рамках середньовічних традицій і сам він був
глибоко віруючою людиною та християнську догматику
брав за істину, поет по-новому викладав співвідношення
божественного і людського, бачачи їх у взаємній єдності.
Водночас Данте вважав, що до блаженства ведуть два
шляхи: філософське вчення, тобто людський розум, і ду¬
ховне вчення, що походить від Святого Духа. Як поет і
філософ він прагне бачити божественне в людині, а його
гуманізм сповнений віри у творчі сили людини, яка, на
думку Данте, сама має відповідати на своє благополуччя, а
вирішальними тут мають бути особисті людські якості,
а не її матеріальне багатство чи благородне походження.
Справжнім родоначальником гуманізму і ренесансної
літератури став Франческо Петрарка (1304 - 1374 рр.) -
поет і мислитель. Вихідець з пополанської сім'ї Флоренції,
багато років провів у Авіньйоні при папській курії, а оста¬
. . Данте Аліґ'єрі
нок життя - в Італії. Він - автор ліричних віршів на воль-
гаре (національній мові, що формувалася), героїчної латинської поеми «Аф¬
рика», «Буколічної пісні», «Віршованих послань». Петрарку в 1341 р. в Римі
увінчали лавровим вінком як великого поета й історика Італії. Його «Канцо-
ньєре» («Книга пісень») відобразила витончені відтінки індивідуального по¬
чуття, кохання поета до Лаури, багатство його душі. Образ коханої насиче¬
ний у нього порівняннями, метафорами й епітетами: «прекрасне обличчя»,
найсолодший погляд», «уст ніжних перли і живі троянди», «як полум'я зіт¬
хання», «як діамантові сльози» тощо. Високі художні якості, новаторство
поезії Петрарки надали їй класичного характеру уже при його житті.
Петрарка був пристрасним прихильником античної культури. У зв'яз¬
ку із слабким знанням грецької мови його пізнання в галузі античної літе¬
ратури обмежувалися здебільшого римською літературою. Його зібрання
оригінальних латинських текстів було на той час справді унікальним. Під¬
несення культури після «тисячолітнього варварства» Петрарка пов'язував

Історія середніх віків
з поглибленим вивченням давньої поезії і філософії,
переважним розвитком гуманітарних дисциплін, особ¬
ливо етики, з духовною свободою і моральним само¬
вдосконаленням особистості. Одним із центральних в
його етичному вченні було поняття humanistas (до¬
слівно - людська природа, духовна культура.)
До античної культури й освіти Петрарка підхо¬
див історично, її спадщину намагався якнайточніше
і зрозуміліше донести до своїх сучасників. Він від¬
кривав культ авторитету у філософії, характерний
для Середньовіччя. Так, безумовно, він визнавав Ари¬
стотеля, але з іронією ставився до тих аристотеліків,
які проводили час у надуманих схоластичних супе¬
речках. Петрарка твердив, що університети пізнього
Середньовіччя прийшли в занепад, а їх професори
позбавлені побожності і шкодять доброму імені тео¬
логії, яке поет пов'язував з діяльністю отців церкви,
а не схоластів, вважаючи, що схоластика завдала
шкоди богослов'ю. Він критикував структуру схола¬
стики, її недостатню увагу до проблем людини, засуджував її метод, засно¬
ваний на формальній логіці.
Петрарці була близькою ідея активної самореалізації людини. Його ці¬
кавили передусім внутрішні, етичні проблеми людини, що стало ознакою
індивідуалізму епохи Ренесансу. У філософському діалозі «Моя таємни¬
ця», де зіштовхуються дві позиції: християнсько - аскетична і світська, дві
культури - середньовічна і ренесансна, Петрарка показує глибокі внутріш¬
ні конфлікти людини і способи їх вирішення. Об'єктом філософії, вважав
гуманіст, повинна бути людина, а її методом - досвід,
перш за все внутрішній досвід особистості, тобто са¬
мопізнання і самоаналіз, а також досвід, що виникає
внаслідок взаємодії людини з природою, суспільст¬
вом і історією. Замість теоцентричних систем Серед¬
ньовіччя він перейшов повністю до антропоцентриз¬
му ренесансного гуманізму.
Таким чином, Петрарка накреслив у головних ри¬
сах програму становлення нової культури, а її розроб¬
ку завершили його послідовники - Боккаччо і Салюта-
ті, творчість яких завершує ранній гуманізм в Італії.
Флорентієць Джованні Боккаччо (1 31 3 - 1375 рр.)
походив з купецької сім'ї і став істинним новатором у
створенні ренесансної новели. Його «Декамерон» і
«Ф'єзоланські німфи» мали величезний успіх у су¬
часників і перекладені багатьма мовами. У них про¬
стежується значний вплив народної міської культу-
Джованні Боккаччо ри і знайшли художній вияв гуманістичні ідеї: гідність
Франческо Петрарка

Лекція 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
і благородство людини полягають не у знатності роду, а в моральному вдо¬
сконаленні і доблесних вчинках; людська природа, її розум, кмітливість і
сміливість не повинні придушуватися аскетизмом церковної моралі.
Боккаччо намагався якомога реальніше відобразити суспільний побут і
звичаї, висвітлював лицемірство і святенність ченців, зажерливість і ску¬
пість кліриків. Усе це накликало на нього гнів церкви. Йому пропонували
спалити «Декамерон» або відректися від книги, але він залишився вірним
своїм принципам.
У літературній спадщині Боккаччо важливе місце посідає «Генеалогія
язичницьких богів» - звід античних міфів, де розкрито ідейне багатство
художньої думки стародавніх. Він підняв значення поезії до рівня богосло¬
в'я, оскільки бачив в обох єдину істину, лише виражену в різних формах.
Возвеличення античної поезії стало важливим кроком в утвердженні світ¬
ської культури Відродження, оскільки протиставлялося офіційній позиції
християнської церкви.
Колюччо Салютаті (1331 - 1406 рр.) належав до
рицарського роду і отримав юридичну освіту в Бо¬
лоньї. З 1375 р. і до кінця життя займав посаду
канцлера Флорентійської республіки. Він був не лише
другом Петрарки і Боккаччо, але й продовжувачем
їхніх гуманістичних починань. У своїх трактатах,
листах і промовах Салютаті розвивав ренесансну
культуру, розуміючи її як втілення загальнолюдсь¬
кого досвіду і мудрості. На перший план у розвитку
гуманістичної освіти він висував цілий комплекс
гуманітарних дисциплін (зШ&іа НитапИаИз), що
включав філологію, історію, етику, педагогіку, ри¬
торику і поетику. Вони повинні були відігравати
важливу роль у формуванні високоморальної й осві¬
ченої людини. І кожна дисципліна мала свої функції
в цьому процесі. Історія й етика виконували в основ¬
ному виховну функцію, філологія, поетика й рито-
Колюччо Салютаті р и к а відстоювали відродження античних традицій.
Особливу увагу Салютаті приділяв проблемам ети¬
ки, оскільки вважав її внутрішнім стержнем гуманітарної освіти. Згідно з
Салютаті, завданням кожної людини є облаштування свого земного життя
за законами добра і справедливості. Тому моральною нормою мають бути
не подвиги аскетизму, а творча активність заради блага всіх людей. З цих
питань Салютаті неодноразово вступав у полеміку з богословами і схолас¬
тами, які звинувачували його в єресі.
Салютаті захищав свободу волі людини і виступив проти станових при¬
вілеїв. Він був противником претензій римського папи на світську владу,
відстоював республіканські свободи і обґрунтовував право народу на тира-
новбивство. Разом з тим Салютаті виправдовував соціальну нерівність і в
своїй критиці вад духовенства не зачіпав основ християнської релігії.

Історія середніх віків
ГРОМАДЯНСЬКИЙ ГУМАНІЗМ
У першій половині XV ст. гуманізм поступово перетворюється в широ¬
кий культурний рух, центрами якого стали спочатку Флоренція, Мілан,
Венеція і Неаполь, а згодом Феррара, Мантуя, Болонья тощо. Гуманісти
створюють свої гуртки, організовують школи з метою виховання всебічно
розвиненої особистості, їх запрошують для читання курсів з філософії, ри¬
торики, поетики й інших дисциплін. Високоосвічених гуманістів стали при¬
значати на посади дипломатів, державних секретарів. Саме з них форму¬
ється європейська інтелігенція, навколо якої сконцентровується наукове і
культурне середовище, яке долучається до передової освіти. У середньо¬
вічному суспільстві поширюється писемність, чому сприяли видання чис¬
ленних античних текстів з коментарями гуманістів і їхніх власних творів.
Поширення і утвердження гуманізму привело до його ідейної диферен-
ції. Одним із перших напрямків гуманістичного світогляду став саме грома¬
дянський гуманізм, ідеї якого пропагували флорентійські мислителі - Лео¬
нардо Бруні, Маттео Пальмієрі, Аламанно Ринуччіні та ін. Характерними
особливостями цього напрямку були: інтерес до соціально-політичної про¬
блематики; принципи республіканізму, свободи, рівності і справедливості;
служіння вітчизні і патріотизм; тісний зв'язок з етикою, історією і педагогі¬
кою. Всі ці риси виросли на ґрунті флорентійської пополанської демократії.
Основоположник гуманізму Леонардо Бруні (1370
або 1374 - 1444 рр.), як і його вчитель Салютаті, впро¬
довж багатьох років був канцлером Флорентійської
республіки (1427 - 1444 рр.). Родом з Ареццо, а звідси
і прізвисько - Бруні Аретіно, розпочинав свою ка¬
р'єру у папській курії. Писав багато і в різних жан¬
рах. Бруні високо цінував класичну латинь як доско¬
налу літературну мову («Діалоги до Петра Гістрія»),
а як знавець давніх мов переклав багато творів Ари¬
стотеля, Платона, Ксенофонта та інших. У морально-
філософських і педагогічних трактатах він відстою¬
вав ідею всебічного розвитку особистості і засуджував
аскетизм («Вступ до науки про мораль»). Як прикла-
Леонардо Бруні ди, написав біографії Данте і Петрарки.
У політичних памфлетах обстоював республіканські ідеї. Найбільшу славу
Бруні принесла «Історія Флоренції» (або «Історія флорентійського наро¬
ду», 1439 р.), побудована на документальному матеріалі. Саме вона заклала
основи ренесансної історіографії. Бруні в своїй роботі обстоював право оби¬
рати і бути обраним у магістратури, рівність усіх перед законом, справед¬
ливість як моральну норму. Особливі вимоги гуманіст висував до осіб, які
входили у керівні органи влади. Принципи, задекларовані в працях Бруні,
були зафіксовані в конституції Флорентійської республіки, хоча в реально¬
му житті вони явно не виконувалися. Для втілення цих ідей в життя потріб¬
но було спочатку перевиховати громадян у дусі патріотизму, підпорядку¬

Лекиія 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
вання особистих інтересів загальнодержавним, високої соціальної активно¬
сті тощо. Ця етико-політична концепція отримала розвиток у творчості мо¬
лодших сучасників Бруні.
Серед них - Маттео Пальмієрі (1406 - 1475 рр.), син аптекаря, високоос¬
вічена людина, яка отримала освіту в університеті Флоренції та гуманістич¬
них гуртках і багато років займалася політичною діяльністю. Він просла¬
вився творами «Про громадське життя», «Град життя» (обидві праці
написані на вольгаре), «Історія Флоренції» тощо. Серед нових ідей грома¬
дянського гуманізму Пальмієрі витлумачував поняття «справедливості»,
носієм якої повинні бути повноправні громадяни країни, на захисті інтере¬
сів яких мають бути закони, підтримані більшістю. Влада в державі, яку
Пальмієрі мислив як пополанську республіку, повинна належати середнім і
вищим верствам суспільства.
Важливу роль у вихованні громадянського колективу Пальмієрі відво¬
див педагогіці, що повинна готувати освіченого, активного в суспільному
житті і політичній діяльності громадянина, патріота, готового служити віт¬
чизні. Не забував він і про такий важливий елемент виховного процесу, як
праця, тому виправдовував прагнення до багатства, хоча допускав лише
чесні методи його накопичення. У поемі «Град життя» (засуджена церквою
як єретична) він навіть висловив думку про несправедливість приватної
власності, яка породжує соціальну нерівність і різноманітні вади.
Інший представник громадянського гуманізму Аламанно Ринуччіні (1426
- 1499 рр.), виходець зі знатної флорентійської купецької сім'ї, теж багато
років віддав державній службі, від якої був відлучений в 1475 р. після кон¬
флікту з Лоренцо Медичі. Його твори {«Діалог про свободу», «Промова на
похованні Маттео Пальмієрі», «Історичні записки») покликані були за¬
хистити принципи громадянського гуманізму в умовах тиранії Медичі, коли
республіканські свободи були забуті. Тому політичну свободу Ринуччіні вва¬
жав вищою моральною категорією, без якої неможливі не лише громадян¬
ська активність і моральна досконалість, але й справжнє людське щастя.
Як протест проти тиранічних методів правління він допускав залишення
політичної діяльності і навіть збройний виступ, оправдовуючи невдалу змо¬
ву Пацці проти Медичі 147 8 р.
Таким чином, соціально-політичні й морально-етичні ідеї громадянського
гуманізму відповідали реаліям тогочасного життя, були спрямовані на вирі¬
шення актуальних завдань і знайшли широкий відгук у сучасників. Вони та¬
кож мали серйозний вплив на політичну ситуацію в містах-державах Італії.
ЛОРЕНЦО ВАЛЛА ТА ЙОГО ЕТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ
Одним із видатних діячів раннього Відродження був Лоренцо Валла
(1407 - 1457 рр.), творчість якого не залишила байдужим нікого: ні сучасни¬
ків, які ганьбили або шанували гуманіста; ні найближчих нащадків Рефор¬
мації, коли інтерес до його творчості розгорівся з новою силою; ні нинішніх

Історія середніх віків
поціновувачів, які постійно звертаються до його на¬
укової спадщини. Він народився і помер у Римі, його
слава розпочиналася в північній Павії, а період сво¬
го життєвого і творчого розквіту Валла провів у
Неаполі. Його життя протікало в умовах другого
століття раннього італійського Відродження, а в
творчості відобразився новий етап р аннь о б у ржу аз -
ної ідеології. Валла рішуче виступав проти фео¬
дального сприйняття життя, проти християнського
аскетизму, пасивності, чекання на блага потойбіч¬
ного світу.
Основою вчення Лоренцо Валли є антирелігій-
Лоренцо Валла на філософія Епікура. Безпосередньо сприймаючи
його думки в цілому, Лоренцо пішов значно далі, пристосувавши вчення
до своєї епохи. Він відмовився від пасивного принципу Епікура уникати
страждань і закликав до активного, діяльного прагнення насолоди, обумов¬
люючи тим самим характерне для епохи Відродження положення про
найповніше сприйняття світу. Як гуманіст він славить земні радості, реа-
білітуючи тілесне, для нього природа - втілення доброго начала, носій
божественної мудрості. Валла не бачить у цьому принципових суперечно¬
стей з християнством. У любові до всього природного полягає і любов до
Бога - верховного творця всіх земних благ. Поняття «насолоди» у Валли
набуває відтінку божественного благословення, яке освячує повнокровний
прояв усіх властивостей людської натури, насолода виступає як мета і
нагорода людей за їхні порядні вчинки. Валла вважає, що корисність -
природний принцип і найважливіший критерій дій людини протягом усього
її життя. Звідси вигода і розрахунок, які гуманіст вважає основами добро¬
порядності. Таким чином у трактаті «Про істинне і хибне благо» Валла
розвиває гуманістичну ідею гармонії людини і природи та будує її за прин¬
ципом «насолода» - «корисність».
Діалог Валли «Про свободу волі» присвячений єпископу Лериди Гарсїі
Аспаресу де Аньйон, одному з найближчих радників Альфонса Арагонсько-
го, і спрямований проти трактування провидіння і волі Боецієм. Зв'язок
волі і божественного провидіння бачився Валлою як альтернатива: «...Якщо
Бог бачить майбутнє і по-іншому не може відбуватися, ніж так, як він пе¬
редбачав, то людський рід позбавлений волі і тоді дії людей необхідні і
вимушені, і не існує ні добрих, ні злих. Але якщо дії людей необхідні і
вимушені, а Бог одного карає, а іншого винагороджує, то це несправедливо.
Бог або не передбачає майбутнього - і тоді люди мають свободу волі, або ж
передбачає - і тоді люди позбавлені свободи волі, а Бог несправедливий»
[Про свободу волі, с. 125].
Особливий інтерес становить ставлення Лоренцо Валли до церкви і ре¬
лігії. В його вченні немає місця моральним принципам офіційного християн¬
ства і церкви. Тим самим Валла відкидає принцип спілкування з Богом як
кінцеву мету людини, оскільки ця мета, згідно з його вченням, полягає в

\екиія 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
насолоді. Він виступає і проти твердження про вроджену ваду людей і во¬
рожість природи до людини. Незважаючи на спроби певною мірою прими¬
рити своє етичне вчення з християнською мораллю, він фактично виключає
Бога з людського життя, зберігаючи за ним лише функцію творця всіх благ.
З одного боку, він допускає Бога як творця благ, з іншого - пробує осмисли¬
ти місце Бога, що приводить його до компромісу: Бог повинен бути люби¬
мим не сам по собі, а як джерело благ. Цей висновок привів Валлу далеко не
до релігійного розв'язання питання. Бог і благо ототожнюються ним, а саме
благо розуміється як конкретний прояв природи і людини. Звідси Лоренцо
Валла робить висновок, що Бог поступається перед людиною. Така позиція
привела його до критики релігії і церкви. Але щоб нападати на існуючу
перкву, необхідно було зірвати «ореол святості». І це блискуче зробив Бал¬
да, хоча і не був єдиним мислителем, який посягнув на церкву (Джон Вік-
ліф в Англії, Ян Гус у Чехії тощо).
Лоренцо Валла написав також трактат, який розвінчував підробку пап¬
ських прав на світську владу. У своїй праці «Роздуми про фальшивість
так званої дарчої грамоти Константина» (1440 p.) він поставив проблему
співвідношення світської і духовної влади в умовах, коли в Європі йшов
процес утворення національних держав, а світська влада стає основною
політичною силою з XV ст. на відміну від папства, авторитет якого швидко
падав. Папські претензії на владу над усім «світом» спиралися на горезвіс¬
не «donatio» - дар Константина, згідно з яким Константин Великий подару¬
вав папі Сильвестру (3 14 - 335 pp.) половину імперії, а саме західну її
частину, залишившись імператором у східній частині. Грамота про дару¬
вання увійшла в усі офіційні папські збірники, проникла в декрет Граціана
і 1150 р.) - найавторитетніший збірник усіх папських постанов, що став ос¬
новою канонічного права. Грамота про дарування була складена у папській
курії в VIII ст., найвірогідніше при Стефані II, і мала цілком визначену
мету: обґрунтувати папські претензії на світську владу у Папській області
: взагалі на панування пап в Європі.
Сумніви в істинності грамоти почали висловлюватися від початку
XIII ст., з часу, коли провал хрестових походів і боротьба імперії з папст¬
вом рішуче скомпрометували авторитет католицької церкви та її глави.
Уже Данте висловлював сумніви в істинності «дару». Більш чіткі сумніви
зисловлювалися на Констанцському соборі (1414 - 1418 pp.), а 1433 р. зна¬
менитий вчений і філософ, кардинал і церковний діяч Миколай Кузанський
1401 - 1464 pp.) в одній з глав свого трактату «Про католицьку згоду»
вперше систематично виклав сумніви і доводив, що «Константанів дар» є
пізнішою підробкою.
На початку XIV ст. відомі французькі юристи П'єр Дюбуа і Юліан Па¬
ризький, захищаючи інтереси свого короля проти папи, висунули тезу про
незалежність світської влади від духовної. Проте всі спроби спростувати
істинність «Константинового дару» обґрунтовувалися міркуваннями емо¬
ційно-етичного характеру і не давали наукової критики джерела. Саме за
вирішення цього завдання і взявся Лоренцо Валла.

41®
Історія середніх віків
Під час написання свого твору Валла перебував у Неаполі при дворі
Альфонса Арагонського, короля, який прославився своїм меценатством і
покровительством гуманістам. У цей період до всіх внутрішніх міжусобиць
приєднується боротьба неаполітанського короля з папою Євгенієм IV. Праг¬
нучи ізолювати папство, Альфонс підтримав противників папи на Базель-
ському соборі, домігся скинення Євгенія IV і обрання антипапи Фелікса V.
Тому покровительство Альфонса дозволило Валлі висловлювати свої по¬
гляди відкрито. Він виступає не лише проти Євгенія IV, але й проти всієї
папської курії, заперечуючи її права на світську владу. Правда, це не пере¬
шкодило йому пізніше примиритися з Євгенієм IV, а при його спадкоємцеві
Миколаєві V повернутися на службу в римську курію. При цьому Валла
залишився вірним своїм переконанням.
За формою праця Валли являє собою наукове і доказове заперечення
«дару Константина». За допомогою різноманітніх документів він ставить під
сумнів сам факт дарування. Валла використовує як абстрактне розуміння і
посилання на церковні джерела, так і на історичні свідчення, які підкріплю¬
валися юридичними аргументами. Він звертається до самої грамоти Конс¬
тантина, і саме це дозволило йому до кінця розвінчати лж е д ар у в ання . Під
час перебування в римській курії, Валла, займаючись звіркою і виправлен¬
ням рукописів, отримав можливість ознайомитися з різноманітними кодек¬
сами декретів Граціана, які містили дарчу грамоту. Не знайшовши у бага¬
тьох найдавніших кодексах цієї грамоти, Лоренцо Валла прийшов до
висновку про фальсифікацію. Він розглянув грамоту з різних боків: філоло¬
гічного, історичного, етнографічного і просто з точки зору здорового глузду.
Наведемо декілька фактів повної невідповідності фактів. Так, у грамоті
говориться про Константинополь як місто єпископського престолу, але Кон¬
стантинополя як такого ще не було. Діадема, яку Константин передав
Сильвестру разом з іншими атрибутами влади, була «із золота з коштов¬
ним камінням, насправді ж вона була з тканини і носили її тільки царі, а не
імператори». Валла пише, що грамота написана справжньою варварською
латиною, якою в IV ст. ще не писали. Посилаючись на давніх авторів, він
доводить, що в тому значенні, в якому ці слова вживалися в часи створення
фальшивки, вони не використовувалися в часи Константина.
Оскільки підробка очевидна і грамота фальшива, папські претензії на
світську владу позбавлені будь-яких підстав і стають незаконними. Завер¬
шується праця вимогою скромності церкви і невтручання її в світські справи,
які, як вважає Валла, належать до компетенції держави і які священикам
робити негоже. «Як може бути незаплямованою безкорисливість священиків
серед багатств, посад, серед управління світськими справами? Хіба ми не
відмовилися від справ земних, щоб досягнути більших багатств? Відмовили¬
ся від приватної власності, щоб володіти іншою власністю - небесною? І бу¬
дуть нашими міста, податки, мита? А якщо ми це робимо, за яким правом ми
будемо називатися кліриками?» [Заява про хибність і надуманість дару Кон¬
стантина, с. 50]. Валла проголошує справжній гімн народній волі: «Законом
природи не встановлено, щоб один народ підкоряв собі інший. Ми можемо

Лекція 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
керувати іншими, але не можемо наказувати і використовувати силу, якщо
не хочемо відкинути людяність, уподібнитися жорстоким звірам, які здійс¬
нюють криваве панування над слабшими» [Заява..., с. 52].
Таким чином, папа не лише позбавлявся права вимагати повернення
під свою владу звільнених народів, але самі ці народи, на думку Валли,
отримують право діяти активно, виступати проти папи: «...Якщо римлянам
було дозволено або вигнати Константина, як Тарквінія, або вбити його, як
Юлія Цезаря, то, швидше за все, буде дозволено римлянам і народам про¬
вінцій вбити того, хто нібито зайняв місце Константина» [Заява.., с.52]. Ви¬
користовуючи поширену в період Відродження ідею тирановбивства, Валла
осмілився, можливо, вперше в історії, наполягати на праві смерті для свя¬
того отця, який зазіхає на народну волю. Народ у Валли в кінцевому підсум¬
ку виступає джерелом і основою держави, він вільний сам вирішувати
свою долю, змінити форму правління, вибрати правителя, розправитися з
тираном. Валла вустами римлян заявляє папі: «За власною волею прийшли
ми до тебе, римський папо, за власною волею ідемо тепер від тебе, щоб ти
більше не правив нами... Ти хочеш управляти нами проти нашого бажання,
ніби ми сироти, ми, що зможемо, можливо, більш мудро правити тобою»
[Заява.. , с. 53]. Завершує автор свою працю відомим євангельським висло¬
вом, який логічно підводить підсумок усім роздумам Валли: «Воздайте ке¬
сарю кесареве, а Богу боже!»
Отже, виступ проти світської влади папства мав значення не лише в
Італії, а й для всієї Європи. Це зробило працю Валли антипапським
політичним памфлетом. Проте вона була надрукована лише через 77 років
після її написання - в 1517 р., оскільки широке її обнародування могло
поставити під загрозу життя великого гуманіста. Заслуги Лоренцо Валли у
формуванні нової ідеології в період переходу від Середньовіччя до Нового
часу дозволяють поставити його в один ряд з видатними політичними дія¬
чами тієї епохи. А епікурейський напрямок у гуманізмі, якому вчення Вал¬
ли надало особливої сили, знайшов подальший розвиток у другій половині
XV ст. в гуртку римських гуманістів (Помпоніо Лето, Каллімах), які ство¬
рили культ насолоди.
ВЧЕННЯ ПРО ЛЮДИНУ ЛЕОНА БАТТИСТА АЛЬБЕРТІ
Леон Баттиста Альберті (1404 - 1472 рр.) - видатний філософ і пись¬
менник, теоретик мистецтва й архітектури, фізик (йому приписують ви¬
найдення камери - обскури) і органіст, архітектор -пр актик створив свій
напрямок в італійському гуманізмі XV ст. З дитинства змушений був еміг¬
рувати з Флоренції, закінчив Болонський університет, після чого служив
секретарем у кардинала Альбергаті і папській курії, де провів більше ЗО
років. Його творча спадщина була найрізноманітнішою: праці з етики («Яро
сім'ю», «Домоустрій»), архітектури («Про будівництво»), картографії і
математики, літератури і поетики («Застільні бесіди», «Мом, або Про пра-

Історія середніх віків
вителя»). Як архітектор-практик він збудував церкву св. Франциска в Ри-
міні (близько 1450 p.), флорентійський палац Руччелаї (1446 - 1455 pp.),
церкву Санта Марії Новвлла (1448 - 1470 pp.) у Флоренції та церкви св.
Севастьяна (1460 р.) і св. Андрія (1472 р.) в Мантуї. А його комедія
«Philodoxios», видана анонімно, спочатку вважалася твором античної літе¬
ратури. Свої твори морально-філософського змісту він писав латиною й
італійською мовою.
Як і його попередники, Альберті найважливішу роль у вихованні і на¬
вчанні відводив комплексу гуманітарних дисциплін - етиці, естетиці, педа¬
гогіці, поезії. Для нього етика - «наука життя», потрібна і необхідна для
виховання, оскільки здатна відповісти на найважливіші життєві запитання:
як ставитися до багатства?; яку роль відіграють добродіяння в досягненні
щастя?; що таке Фортуна і як їй протистояти? Стиль і мова викладу мате¬
ріалу в його творах були зрозумілими численним читачам, тому набули
широкого розповсюдження.
Прославився Альберті гуманістичною концепцією людини, що базува¬
лася на творах античних авторів - Аристотеля, Платона, Цицерона і Сене¬
ки. її головна теза - гармонія як незаперечний закон буття. Гармонійно
облаштований космос породжує гармонійний зв'язок людини і природи, ін¬
дивіда і суспільства, а також внутрішню гармонію особистості. Перебуваю¬
чи у світі природи, людина підкоряється закону необхідності, що створює
противагу капризам Фортуни - сліпого випадку, здатного зруйнувати її
щастя, позбавити достатку і навіть життя. Щоб боротися з Фортуною, у
людей є сили від народження, проте їх потрібно віднайти. Такі потенційні
здібності людини Альберті об'єднав ємним поняттям virtu (дослівно з італ. -
доблесть, здатність).
Завдання освіти і виховання - розвинути в людини природні властивості:
- прагнення до добра;
- здатність пізнавати світ і використовувати здобуті знання на свою
користь;
- волю до активного і діяльного життя.
Оскільки людина за своєю природою творець, то її покликанням є влаш¬
тування земного буття. Бути щасливою і побороти мінливість долі людина
зможе завдяки розуму, знанням, добродіянням і творчій праці. А щастя
полягає в гармонії особистих і суспільних інтересів, душевній рівновазі і
земній славі. Етика Альберті мала світський характер і була повністю відо¬
кремлена від богословської проблематики. Він стверджував ідеал активного
громадянського життя, де повинні розкритися всі здібності людини.
Однією з форм громадянської активності Альберті вважав господарсь¬
ку активність, що пов'язана з накопиченням, яке він оправдовував у разі,
коли воно не породжує надмірну пристрасть до користолюбства, що може
позбавити людину душевної рівноваги і спокою. У багатстві повинна бути
розумна межа, воно має бути не самоціллю, а засобом служіння суспільст¬
ву. Багатство може стати засобом для виховання щедрості, великодушнос¬
ті, а не позбавляти людину моральної досконалості.

Лекиія 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
Провідну роль у педагогічних ідеях Альберті відігравали оволодіння
знаннями і обов'язкова праця. Сім'я повинна нести основну відповідаль¬
ність за виховання підростаючого покоління. Інтереси сім'ї Альберті вва¬
жає самодостатніми: можна відмовитися від державної діяльності і зосере¬
дитися на господарських справах, якщо це піде на користь сім'ї і не порушить
гармонію її з суспільством, оскільки добробут у цілому залежить від добро¬
буту його частин. Саме акцент на сім'ю, турботах про її процвітання від¬
різняє етичну концепцію Альберті від ідей громадянського гуманізму.
ФЛОРЕНТІЙСЬКИЙ НЕОПЛАТОНІЗМ
Щ е одним напрямком італійського гуманізму був флорентійський нео¬
платонізм, що зародився в межах діяльності П л атонів с ько ї академії -
своєрідного літер ату рно - ми стецько - ф іл о с о ф с ьког о центру Флоренції, який
очолював з моменту заснування Марсиліо Фічіно (1433 - 1499 рр.). Він пе¬
реклав з грецької на латинь твори Платона й античних неоплатоніків, а на
їх основі формувався ренесансний неоплатонізм. В академії були не лише
видатні гуманісти - Джованні Піко делла Мірандола, Христофор Ландіно,
а також покровителі академії - Козімо і Лоренцо Медичі.
Характерними особливостями цього напрямку стали культ розуму і
знання, усвідомлення соціальної ролі науки, інтерес до філо с офсько-те оло-
гічних проблем, усвідомлення місця людини у світі. Назвемо найвідоміших
його представників.
Марсиліо Фічіно народився в сім'ї лікарів, вивчав медицину і філосо¬
фію у Флоренції, Пізі і Болоньї. З 1359 р., користуючись підтримкою і по¬
кровительством Козімо, а потім Лоренцо Медичі, зайнявся вивченням пла-
тонівської філософії. У своїх творах («Платонівське богослов'я про
безсмертя душі», 1469 - 1474 рр.; «Про християнську релігію», 1474 р.)
виклав філософську систему, що поєднувала пантеїстичні елементи нео¬
платонізму з християнством і гуманістичними традиціями Відродження. Він
розробляв проблеми онтології, космології, гносеології і антропології, підхо¬
дячи до їх вирішення з неортодоксальних позицій. Але його філософія в
цілому носила ідеалістичний характер з елементами пантеїзму. Він стверд¬
жував єдність упорядкованого космосу, проникнутого божественним світ¬
лом, знімаючи властиве християнській доктрині протиставлення творця
творінню. Рушій космосу - душа світу, до якої причетна і душа людини, що
дозволяє їй схопити у пізнанні всі ступені світової ієрархії - від нижчої,
матерії, до вищої, чистого розуму. В душі людини, яка є сполучною ланкою
світу, одвічно зафіксовані ідеї (логоси) усього сущого, тому вона звертаєть¬
ся до самопізнання, не потребуючи значення реальних речей. Проте по¬
штовх до пізнання дає насолода чуттєвою красотою світу: збуджуючи у
людини любов до неї, вона веде її розум, осяяний божественним логосом, до
розуміння суті речей, зафіксованій в логосах. Фічіно визнавав безмежні
можливості людського пізнання і надавав особливе значення інтелектуаль¬
ній діяльності і моральному ідеалу споглядання. Його ідеал - мудрець, який

Історія середніх віків
зосереджений на пізнанні, живе життям, наповненим творчими зусиллями
і моральним самовдосконаленням. Така людина володіє свободою волі і роз¬
криває досконалість своєї натури, але може загрузнути у надмірних плот¬
ських задоволеннях, що приводять до вад. Тому за правильний вибір жит¬
тєвого шляху повинна відповідати сама людина.
Близькі ідеї висловлював Джованні Піко дел¬
ла Мірандола (1463 - 1494 pp.), виходець з граф¬
ської сім'ї, який вивчав право і філософію в уні¬
верситетах Болоньї, Феррари, Павії, Падуї і
Парижа. У 1486 р. він намагався організовувати
публічний диспут у Римі з філософських і тео¬
логічних проблем, для якого написав «900 тез із
філософії, кабалістики, теології». Папа Інокен¬
тій VIII звинуватив Піко в єресі і заборонив дис¬
пут. З 1488 р. жив у Флоренції, користуючись
покровительством Лоренцо Медичі. Володів ба¬
гатьма мовами (класичними, арабською, халдей¬
ською, новоєвропейськими). Піко написав ряд ві¬
домих філософських творів («Мова про
достоїнства людини», «Про Суще і Єдине»,
«Роздуми проти божественної астрологи»), в „ .
s r f /> Джованні Піко делла
яких висунув ідею про унікальність людської Мірандола
природи і високе призначення людини.
Головне в антропології Піко делла Мірандоли вчення про гідність лю¬
дини, унікальне становище її в космічній ієрархії. Наділена свободою волі,
людина сама формує свою сутність і визначає своє місце в світі, піднося¬
чись над усіма іншими творіннями. Як і Фічіно, він вважав людину сполуч¬
ною ланкою в світі (космосі) і тому відповідальною за це єднання. Такою
ланкою може бути лише розумна людина, зі знаннями. Піко виділяє декіль¬
ка ступенів пізнання:
1) оволодіння етикою, щоб очистити душу від усіх вад і пристрастей;
2) вільне осягнення, без догматів, законів оточуючого світу через філо¬
софію;
3) розуміння Єдиного, Істини і Блага людським розумом, збагаченим
знаннями земного буття.
За переконаннями гуманістів, філософія повинна стати справою кожно¬
го, а не вузької групки обраних людей. У той же час Піко виступив проти
профанації науки, підміни її пустою риторикою. Саме оволодіння наукови¬
ми знаннями повинне стати необхідною умовою морального вдосконалення
особистості.
Таким чином, флорентійський неоплатонізм вніс важливий вклад в утверд¬
ження філософського вільнодумства, оскільки його представники вважали,
що істина єдина, в яких би філософських чи богословських іпостасях вона не
проявлялася. Ключ до її осягнення шукали у піфагорійській теорії чисел,
кабалістиці, але не в досвіді - їх система знань залишалася умоглядною.

Лекція 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
АНТИФЕОДАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ГУМАНІЗМУ
Охарактеризовані напрямки не вичерпували всіх гуманістичних ідей.
Багато гуманістів лише частково поділяли подані вище ідеї, а сама гуманіс¬
тична ідеологія мала надто широку платформу. Проте були принципи, які
визнавалися всіма гуманістами:
- розуміння людської природи як гармонійної єдності духовного і тілес¬
ного начал;
- утвердження права кожної особистості на вільний розвиток її здіб¬
ностей ;
- набуття знань, що збагачують розум;
- боротьба за щастя у земному житті;
- визнання високої моральної ролі праці;
- висока оцінка творчого потенціалу людини.
Саме у вчинках людини, а не в знатності походження гуманісти бачили
основу благородства і гідності особистості. Цей новий погляд на людину і її
можливості чітко виявив антифеодальний характер гуманістичної ідеології,
в якій не було місця приниженню людини, зневіри в силу її розуму і твор¬
чих здібностей, розумінню праці як покарання. Гуманізм відкидав усю офі¬
ційну ц ерк овно - ф е о д ал ьну ідеологію, а гуманісти були послідовними в кри¬
тиці станових уявлень, відкидали феодальне розуміння благородства як
атрибут знатного походження. Поджо Браччоліні в діалозі «Яро благород¬
ність» писав: «Слава і благородність вимірюються не чужими, а власними
заслугами і такими вчинками, які є результатом нашої власної волі».
По-новому вирішували гуманісти проблеми багатства і накопичення,
виправдовуючи їх з громадянських позицій. На відміну від середньовічної
традиції вони не вважали бідність атрибутом морального життя, оскільки
вона, як і багатство, якщо ним нерозумно скористатися, може підштовхну¬
ти людину до злочину. Але, на їхню думку, потрібно засуджувати лихвар¬
ство, надмірну пристрасть до користолюбства, надмірне марнотратство.
Усьому цьому протиставлялися бережливе ведення господарства, працьо¬
витість, що дають можливість зібрати статок і зберегти його для нащадків,
чесні методи накопичення. Правда, гуманісти схвалювали щедрі витрати на
освіту, будівництво прекрасних споруд у містах, меценатство тощо. Цим
вони відрізнялися від позиції буржуазного накопичення пізніших часів.
Гуманістичний світогляд, по суті, заперечував багато традицій серед¬
ньовічної церковно-схоластичної культури. Пантеїстична філософія йшла
врозріз з офіційним вченням церкви і пропагувала свої принципи:
- антропоцентризм;
- намагання поставити людину у центр Всесвіту;
- раціоналізм (акцент на знання, а не на віру);
- світська етика, позбавлена рис аскетизму;
- утвердження радості земного буття і творчої активності;
- антидогматизм мислення і заклик до вільнодумства.
Усі ці риси сприяли формуванню гуманізму як цілісного єдиного світо¬
гляду і перетворили його в другій половині XV ст. у могутній фактор усієї
ренесансної культури.

Історія середніх віків
МИСТЕЦТВО РАННЬОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Ідеал людини з другої половини XIV ст. став про¬
никати і в ренесансне мистецтво, що стало збагачу¬
ватися новими художніми засобами, хоча новаторсь¬
кі ідеї по-справжньому стали проникати в живопис,
архітектуру і скульптуру лише в перші десятиліття
XV ст. В архітектурі прославилися Брунеллескі, Мі-
келоццо, Альберті і Філарете. Переважаючим ти¬
пом архітектурних споруд у місті стають палаццо, а
за містом - вілли. Особливо пишними були громадсь¬
кі будівлі, при спорудженні яких широко використо¬
вується ордерна система, досконалі пропорції фаса¬
дів, просторі інтер'єри. Архітектура Ренесансу
вимагала глибоких теоретичних, математичних та
інженерно-будівельних знань, що з'явилися напри¬
кінці XV ст. Так, Філіппо Брунеллескі (1377 - 1446 рр.)
вирішив надзвичайно складне технічне завдання -
спорудження куполу Флорентійського собору Сан¬
та Марія дель Фьоре. Він став твор¬
цем теорії лінійної перспективи, но-
ваторськи використовував античні
традиції. Його твори виділялися гар¬
монійністю, ясністю, суровістю про¬
порцій, досконалістю інженерно-буді¬
вельних рішень. За його проектами
побудовані церква Сан Лоренцо, ка¬
пела Пащі у Флоренції. Теоретик ре¬
несансної архітектури Альберті роз¬
ширив її проблематику, включивши
в неї містобудування, цілий ряд тех¬
нічних питань (декор, будівельні ма¬
теріали), розробив вчення про пропорції. Ці
ідеї він застосовував у проектах палацу Ру-
челлаї у Флоренції, церкви Сан Себастья-
но у Мантуї тощо.
Мікелоццо ді Бартоломео (1396 - 1472 рр.)
створив класичні типи палаццо Медичі -
Ріккарді у Флоренції (1444 - 1460 рр.) і
цілий ряд вілл поблизу Флоренції (1444 -
1460 рр.). А ще один відомий архітектор -
Філарете (справжнє прізвище - Аверліно)
Антоніо (бл. 1400 - бл. 1469 рр.) у своєму
творі «Трактат про архітектуру» дав
докладний опис «ідеального міста».
Капелла Пацці у Флоренції,
Архітектор Ф. Брунеллескі
Великий купол Флорентійського
собору, спроектований Ф. Брунеллескі
Брунеллескі Філіппо

Лекція 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
|\
1
1
ГІ
Гі
Значних успіхів досягла і ренесансна скульптура.
Видатними скульпторами, у творчості яких форму¬
вався ренесансний стиль, були Гіберті, Донателло,
Веррокьо. Донателло (справжнє ім'я - Донато ді
Нікколо ді Бетто Барді) (бл. 1386 - 1466 рр.) створив
класичні форми і види ренесансної скульптури. Він
прославився новим типом круглої статуї, скульптур¬
ної групи, кінного пам'ятника і величної гробниці папи
Іоанна XXIII. Веррокьо (справжнє ім'я - ді Мікеле
Чоні) Андреа (1435 - 1488 рр.) у своїй творчості поєд¬
нував реалістичні пошуки з утопічним аристократиз¬
мом. Найвідомішими його творами були статуя «Да¬
вид» (1473 - 1475 рр.) і «Хрещення Христа», спільно
з Леонардо да Вінчі (1470 р.). А Лоренцо Гіберті (1381
- 1475 рр.) прославився мистецьки виготовленими
рельєфами дверей баптистерія у Флоренції. У скульп¬
турі досить швидко розвивається і мистецтво порт¬
рета. Воно відокремлюється від архітектури. З'явля¬
ються статуї на площах італійських міст (наприклад,
пам'ятники кондотьєрам у Падуї і Венеції).
живопису
«Святий Георгій».
Робота Донателло
Основоположником живопису раннього
італійського Відродження вважають Мазаччо
(справжнє ім'я - Томмазо ді Джованні ді Сі-
моне Кассаї), який за своє коротке життя (1401
- 1428 рр.) залишив цілий ряд художніх ше¬
деврів. Він втілював у релігійних сценах і сю¬
жетах гуманістичне уявлення про досконалу
людську особистість. Його твори вирізнялися
світлотіньовим ліпленням, тримірністю фігур
і монументалізмом. Фрески Мазаччо у капелі
Бранкаччі і церкві Санта-Марія дель Кармі¬
не у Флоренції (1425 - 1428 рр.) наповнені
життєвою реальністю і пластичною виразніс¬
тю, композиційною простотою і героїзмом об-
зазів. Завдяки йому Флоренція стає головним
центром ренесансного жи¬
вопису в Італії.
Кондотьєр Бартоломео
Коллеоні у Венеції.
Скульптура А. Веррокьо
Мазаччо
З другої п°л°вини XV ст. у ренесансному живописі
починають формуватися різноманітні школи і напрямки.
Так, флорентієць Ліппі Фра Філіппо (бл. 1406 - 1469 рр.)
створив релігійні картини і фрески, проникнуті світсь¬
кою життєрадісністю (наприклад, «Поклоніння немовля¬
ті»). Цей напрямок розвивав і Гірландайо (справжнє ім'я
- Томмазо Бігорді) Доменіко (1449 - 1494 рр.), у світсь¬
ких за духом композиціях якого (фрески у церкві Санта

Історія середніх віків
Мадонна з немовлям
серед ангелів. Картина
Сандро Боттічеллі
Марія Новелла) знайшли
відображення деталі місь¬
кого побуту. Сюжети ан¬
тичної міфології лягли в
основу картин Сандро
Боттічеллі (144 5 - 1510
рр.) «Весна», «Народжен-
Венери» тощо.
Найвідомішим худож¬
ником умбрійської школи
був Пьєро делла Фран¬
ческа (між 1416 і 1420 -
1492 рр.), станкові карти¬
ни і фрески якого відзна¬
чалися строгою архітек-
до
тонікою і м о ну м е нт ал із аці є ю образів. Він довів
досконалості перспективу побудови своїх робіт.
До умбрійської школи належали Перуджіно (Ван-
нуччі) П'єтро (між 1445 і 1452 - 1 523 рр.) і Пінтурік-
кьо (Бернардіно ді Бетто ді Бьяджо) (бл. 1454 - 1513
рр.) - майстри просторових композицій з поетичними
пейзажними формами. А останній прославився розпи¬
сами апартаментів Борджа у Ватикані (1493 - 1494 рр.).
Серед північноіталійських живописців виділимо
творчість Андреа Мантеньг (1431 - 1506 рр.). У його
розписах замку Сан-Джорджо у Мантуї і картинах
(«Битва морських божеств») простежуються чіткі фор¬
ми і героїзація образів, навіяних римською античністю.
Венеціанська школа живопису XV ст. дала імена
таких художників, як Антонелло де Мессіна (бл. 1430
- 1470 рр.), майстра техніки олійного живопису («Роз¬
п'яття св. Себастіана»);
Весна у вигляді
жінки в античному
костюмі. Робота
Андреа Мантеньї
Бачення св. Урсули.
Картина В. Карпаччо
Вітторе Кар¬
паччо (1455 - бл. 1526 рр.), який прославив¬
ся циклом робіт з життя се. Урсули;
Джованні Белліні (бл. 1430 - 15 16 рр.), який
створив цілий ряд портретів і багатофігур¬
них композицій, що збагачувалися деталя¬
ми венеціанського побуту.
Таким чином, у живопису, графіці і скульп¬
турі значного поширення набув портретний
жанр. І якщо в колективних портретах пер¬
шої половини XV ст. помітний вплив ідей гро¬
мадянського гуманізму, то для наступних
десятиліть характерним стає індивідуальний
портрет, що відображав гуманістичний
ідеал людини і інтерес до особистості.

Лекція 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
НАУКА РАННЬОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Значного розвитку в епоху Відродження досягли і наукові знання, особ¬
ливо в гуманітарній сфері. Як ми уже відзначали, провідною галуззю гу¬
манітарних наук була етика, де сформувалася цілісна гуманістична концеп¬
ція людини, творця своєї долі, всебічно розвиненої особистості з активною
життєвою позицією. Саме в етиці найбільш чітко позначився розрив гума¬
ністичних ідей із середньовічними традиціями. Цілісній гуманістичній кон¬
цепції не суперечили навіть різні трактування Альберті, Бруно, Валли чи
Піко окремих етичних категорій (вище благо, моральний ідеал, добродіяння
тощо). Знаменитий принцип античної етики «Пізнай самого себе» став стерж¬
нем етичних поглядів гуманістів. Ренесансний гуманізм вимагав від людини
високих моральних якостей, спонукав кожного зусиллями власної волі, своєю
працею досягати вершин добродіяння і благородства. Він був спрямований
на максимальне розкриття можливостей людини, кращих сторін неповтор¬
ної своєрідності її особистості. У феодальному суспільстві особистість була
пригнічена релігійними, становими і корпоративними традиціями, приписа¬
ми і обмеженнями, а прояв її самостійної волі засуджувався церквою як
великий гріх гордині. Навпаки, гуманісти прагнули до більш повного роз¬
криття здібностей і обдарувань людини.
В органічній єдності з етикою формувалися і соціально-політичні кон¬
цепції гуманізму. їх об'єднував принцип: вдосконалення людини і суспільс¬
тва взаємообумовлені, а головну роль у цьому процесі відіграють освіта і
виховання. Тому поруч з етикою йшов розвиток педагогіки й історичної
думки. У педагогіці склалася нова теорія виховання й освіти та нова мето¬
дика викладання. Крім того, педагогіка була одним із найнадійніших зна¬
рядь гуманістичної пропаганди. Тому питаннями виховання і навчання за¬
ймалися навіть ті гуманісти, які не були вчителями за фахом. Гуманістична
педагогіка ставила за мету виховання вільної, високоморальної особистості,
всебічно розвиненої, здатної розкрити усі природні задатки у творчій праці
для власного блага і блага всього суспільства. Новим для Середньовіччя
стало виховання почуття громадянина, патріотизму і національної самосві¬
домості. Ще одним нововведенням у XIII - XV ст. була спроба виокремлен¬
ня естетичного і трудового аспектів виховання, оскільки раніше вони вхо¬
дили складовими елементами в моральне виховання.
Н авчання базувалося на основі поваги до особистості учня, відмові від
покарань, прищеплення навичок самостійного мислення. Зросла увага до
врахування вікових і індивідуальних особливостей учнів, орієнтації на емо¬
ційний фактор не лише у вихованні, але й навчанні. Гуманісти надавали
серйозну роль сім'ї в процесі виховання і навчання, хоча стосовно віку, з
якого потрібно розпочинати навчання дітей, їхні думки розходилися. Одні
вважали семирічний вік найбільш підходящим для початку навчання, інші
конкретного віку не вказували, але зауважували, що навчати потрібно з
ранніх літ, поки душа подібна воскові і на ній все добре фіксується.

Історія середніх віків
Основними предметами, що рекоменду¬
валися гуманістами для вивчення, були ети¬
ка, поезія, історія, література, медицина,
юриспруденція, арифметика, геометрія, ло¬
гіка і граматика. Таким чином, в епоху Від¬
родження освіченість стала розглядатися в
усьому об'ємі як складова частина вихован¬
ня уже не лише ерудита, але й повноцінної
особистості загалом. Хоча головним для гу¬
маністів було вивчення мов і літературна
освіта, бо саме вони повинні були формува¬
ти повноцінну людську особистість, вони ра¬
дили займатися також вивченням природ¬
ничих наук, аргументуючи це тим, що розум
швидше розвивається при вивченні різних
предметів.
У розвиток педагогічних ідей гуманізму
внесли посильний вклад Бруні, Альберті, Па-
льмієрі, Поджо та інші. Однак великою за¬
слугою їх стала реалізація цих принци¬
пів на практиці. Так, лише у Флоренції в
XIV ст. від 8 до 10 тис. дітей ходили у почат¬
кову школу, 1200 - в середню і від 500 до 600 - у вищу . Серед педагогів-
практиків виділявся Вітторіно Рамбальдоні да Фельтре (1378 - 1445 рр.).
Він організував у 1425 р. школу в Мантуї при палаці Джана-Франческо
Гонзагі і за його кошти. Математик за освітою, Вітторіно да Фельтре став
одним із головних реалізаторів гуманістичної ідеології і гуманістичних знань.
Недаремно на медалі, виготовленій на його честь знаменитим майстром бела
Пізанелло, красувався напис: «Видатний математик і батько усіх гуманіс¬
тичних знань».
Новостворена школа отримала назву «Casa giacasa» («Будинок радос¬
ті»). Основним методом Вітторіно було засвоєння знань і навичок без приму¬
су, без зазубрювання і покарань, жартома і граючись. Головним критерієм
підбору учнів у школу, які приїжджали не лише з Італії, але й з Франції,
Німеччини і Греції, були наявність у них природних обдарувань до навчання
і бажання вчитися. Програма викладання в школі поділялася на три частини:
виховання морально-вольових якостей, виховання і загартування їх фізич¬
ного організму і засвоєння конкретних знань. Завданням учителя було допо¬
могти учневі якнайкраще розкрити «самого себе». Вітторіно твердо вірив, що
кожна людина може досягнути досконалості в тій чи іншій сфері, якщо пра¬
вильно визначити її здібності і на їх розвиткові побудувати виховання.
Рівень освіти, який давала школа Вітторіно да Фельтре своїм учням,
був досить високим. За свідченням його учнів, усі вихованці школи, які
вступали в університет, не потребували навчатися на факультеті мистецтв,
що давав початкову стадію вищої освіти. До числа найвідоміших учнів його
Граматика. Алегорія.
Гравюра на дереві

Лекиія 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
школи належали відомий богослов Кастильоне, поет Базгніо, письменники
Карарро і Аліотті, єпископ-гуманіст Перотто, видавець і педагог Лоніго,
правитель Мантуї Людовіко Гонзага, кондотьєр і меценат Федеріко да
ХІонтефельтре тощо. До педагогів-практиків ми відносимо також Гваріно
да Верона і Гаспаріно Барціцца.
Від середньовічного розуміння історичного процесу як провіндеціального
заданого відійшли й італійські історики. Вони розглядали історію як процес
спонтанного розвитку, де активною силою є сама людина. Гуманісти також
зивляли критичне ставлення до історичних джерел. В історії вони бачили
приклади, що впливали на людей сильніше будь-яких розумувань. Гума¬
ністи відзначали, що історії властиве не лише пізнавальне значення, бо
знання минулого дають розсудливі поради, а результат подібних подій в
минулому спонукає людей в залежності від обставин до дій або відхилення
їх. Тобто, в історії вони знаходили аргументацію для обґрунтування полі¬
тичної практики і своїх соціально-етичних теорій. У той же час гуманісти
досить часто відкидали міфи і легенди середньовічних хронік.
Ще однією особливістю ренесансної історіографії була чітка політична
спрямованість її та апологетичний характер. Так, флорентійські історики
Бруні і Поджо пропагували ідеал пополанської республіки, венеціанські
(М.А.Сабелліко, Б. Джу стіні ані) суспільний ідеал бачили в ранньосеред¬
ньовічній Венеції, а міланські гуманісти обґрунтовували ідею величі Міла¬
на. Усе це робило історію важливим знаряддям політичної боротьби, що
грунтувалася на раціональних доказах.
Значних успіхів досягла і філологія, важ¬
ливим здобутком якої став критичний метод
вивчення історії літератури, розроблений
Лоренцо Валлою і Анджело Поліціано (справж¬
нє ім'я - Амброджіанї) (1454 - 1494 рр.).
Останній виховував дітей Лоренцо Медичі і
викладав грецьку та латинську літературу у
Флорентійському університеті. Він також за¬
початкував світський гуманістичний театр
(п'єса «Оповідь про Орфея», 1471 р.), а його
твір, хоча й тенденційний, «Про змову Пащі»
став важливим джерелом з історії Флоренції.
Поряд з філологією розвивалася ритори¬
ка, оскільки ораторські здібності були надій¬
ним засобом вираження філософських, соці¬
ально-політичних, етичних ідей, а також
важелем впливу на тогочасні історичні події.
Помітних результатів досягли і природ¬
ничі науки. Цьому сприяли ряд важливих
фактів. По-перше, перекладами творів антич¬
них авторів з математики, астрономії, меди-
Гравюра на дереві цини та інших галузей знань створили базу
Риторика. Алегорія.

Історія середніх віків
для розвитку природознавства в XV ст.
По-друге, прогрес природничих наук сти¬
мулювали технічні винаходи (наприклад,
піднімальний кран, колісний домкрат,
землерийна машина, зубчаті передачі,
свердлильний верстат, вогнепальна зброя,
спосіб соління риби, поява каравели, ком¬
паса, навігаційні і оптичні прилади, виго¬
товлення мила, книгодрукування тощо.)
По-третє, створюються п о с іб ники - тр ак-
тати для окремих промислів і знарядь
праці, обширні енциклопедії. Так посту-
Лука Пачолі пово зароджується наука, що мала пере¬
важно експериментальний характер і базува- [gigaiggg gjggggjggg
лася на досвіді.
Особливо помітними були успіхи математи¬
ки, що мала, крім теоретичного, ще й практич¬
ний характер. її здобутки застосовувалися в
комерційному діловодстві (досконала система ра¬
хівництва, «подвійна бухгалтерія», нові форми
кредиту, вексель тощо), будівельній справі,
образотворчому мистецтві тощо. Найзнамени-
тіпіим математиком був Лука Пачолі (1445 -
1514 рр.), який виклав правила арифметичних
дій, розв'язання деяких алгебраїчних вправ і їх
застосування до геометрії, теорію геометричних
пропорцій. Він вніс вагомий вклад у розвиток
теорії бухобліку, а його праця «Про божествен¬
ну пропорцію» стала практичним посібником для
архітекторів і художників.
Німецький астроном і математик Ретомонтан (справжнє ім'я - Іоанн
Мюллер) Кенігсберзький (1436 - 1476 рр.) засну¬
вав одну з перших астрономічних обсерваторій у
Європі (Нюрнберг, 1471 р.) і склав таблиці планет,
якими користувалися Васко да Гама, Колумб і інші
мореплавці. Успіхи в астрономії і географії, кар¬
тографії і судно будівництві дозволили споряджа¬
ти тривалі морські експедиції, що привели до
перших географічних відкриттів.
Якісні зміни відбулися і в медицині, що стала
базуватися на практичних експериментах, розпо¬
чалася практика препарування трупів, чому в Се¬
редні віки перешкоджала церква. Усі ці успіхи при-
На прийомі у лікаря. вели до бурхливого піднесення ренесансної науки
Мініатюра XIV ст. наприкінці XV ст.
Христофор Колумб

Лекція 20 Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
Питання для контролю:
- Вкажіть на основні передумови виникнення культури Ренесансу.
- Охарактеризуйте ранній гуманізм.
- З'ясуйте основні ідеї громадянського гуманізму та назвіть його пред¬
ставників.
- Проаналізуйте етичну концепцію Лоренцо Валли.
- В чому полягала суть вчення про людину Леона Баттиста Альберті?
- Які ідеї пропагували представники флорентійського неоплатонізму?
- Який характер мали гуманістичні ідеї?
- Дайте характеристику рівня розвитку ранньоренесансного мистецт¬
ва.
- Вкажіть основні напрямки розвитку науки раннього Відродження.

ХРОНОЛОГІЧНА
ТАБЛИЦЯ
997 - 1301 рр. - династія Арпадів в Угорщині
Близько 1000 р. - утворення Угорського королівства
1066 р. - битва при Гастингсі, нормандське завоювання Англії
1066 - 1087 рр. - Вільгельм І Завойовник, англійський король
1086 р. - «Книга Страшного суду» в Англії
1095 р. - Клермонський церковний собор. Заклик папи Урбана II до звіль¬
нення Святої Землі
1096 - 1270 рр. - Хрестові походи
1096 р. - Хрестовий похід бідноти
1096 - 1099 рр. - П ерший хрестовий похід
1099 р. - взяття Єрусалима хрестоносцями
1137 р. - об'єднання Каталонії й Арагону
1137 - 1254 рр. - династія Штауфенів у Німеччині
1139 р. - утворення Португальського королівства
1143 - 1155 рр. - антипапське повстання в Римі під керівництвом Арнольда
Брешіанського. Римська республіка
1147 - 1149 рр. - Другий хрестовий похід
1154 - 1399 рр. - династія Плантагенетів в Англії
1158 р. - Ронкальський сейм. Проголошення підкорення північноіталійських
міст імперії
1162 - взяття Мілана Фрідріхом І Барбароссою
1167 - утворення Ломбардської ліги міст Італії
1169 1171 рр. - початок завоювання Ірландії Англією
1174 1184 рр. - повстання біркенбейнерів у Норвегії
1176 - битва при Леньяно, поразка військ Фрідріха І Барбаросси в Італії
1183 - мир у Констанці, відновлення прав самоврядування у північноіта-
ліиських містах
1 189 - 1 192 рр. - Третій хрестовий похід
1192 - 1489 рр. - Кіпрське королівство
1202 - 1204 рр. - Четвертий хрестовий похід
1202 - 1204 рр. - завоювання Нормандії Філіппом II Августом
1204 р- - захоплення хрестоносцями Константинополя
1204 - 1337 рр. - Епірське царство
1204 - 1261 рр. - Латинська імперія
1204 - 1261 рр. - Нікейська імперія

Додаток 1 Хронологічна таблиця
4Ш
1204 - 1461 рр. - Трапезундська імперія
1204 - 1224 рр. - Фес салонікське королівство
1205 р. - битва при Адріанополі, розгром болгарами військ Латинської імпе¬
рії
1205 - 1456 рр. - герцогство Афінське
1205 - 1432 рр. - Морейське (Ахейське) князівство
1209 - 1229 рр. - Альбігойські війни
1212 р. - битва при Лас Навас де Толоса, перемога об'єднаних сил іспансь¬
ких королівств над арабами
1214
р.
і
- перемога французів над англійцями у битвах при Ларош-о-
Бувіне
М у ане
1215
р.
- прийняття Іоанном Безземельним «Великої хартії вольностей»
1217
-
1221 рр. - П'ятий хрестовий похід
1222
р.
- «Золота булла» в Угорщині
1226
-
1270 рр. - французький король Людовік IX
1230
р.
- об'єднання Леону і Кастилії
1231
р.
- «Мельфійська конституція» Фрідріха II Штауфена
1237
р.
- об'єднання Тевтонського ордену з Орденом мечоносців
1241
-
1242 рр. - мо нголо-татар ське нашестя на Угорщину
1251
р.
- селянське повстання «пастушків» у Франції
1258
р.
- «Оксфордські провізії». Встановлення баронської олігархії в
Англії
1261
р.
- відновлення Візантійської імперії
1261
-
1453 рр. - династія Палеологів у Візантії
1263
-
1267 рр. - громадянська війна в Англії
1265
р.
- виникнення англійського парламенту
1268
-
1442 рр. - Анжуйська династія в Південній Італії
1272
-
1307 рр. - англійський король Едуард І
1274
р.
- видання першого загальнонорвезького зводу права
1282
-
1283 рр. - приєднання Уельсу до Англії
1282
р.
- «Сицилійська вечірня». Повстання проти французів у Палермо
1282
-
1442 рр. - Неаполітанське королівство у Південній Італії
1291
р.
- утворення Швейцарського союзу
1291
р.
- падіння Акри. Втрата хрестоносцями останніх володінь на
Сході
1293
р.
- «Установлення справедливості» у Флоренції
1298
р.
- битва при Курцолі, перемога генуезького флоту над венеціанським
початок XIV ст. - утворення держави Цара Роминяске
1302
р.
- виникнення Генеральних штатів у Франції
1302
р.
- битва при Куртре («битва шпор»), перемога ополчення фландрсь-
ких міст над французькими рицарями
1302
р.
- приєднання Сицилії до Арагонського королівства
1304
-
1307 рр. - повстання Дольчино у Північній Італії
1309
-
1377 рр. - «Авіньйонський полон» пап
1328
р.
- визнання Англією незалежності Шотландії
1328
-
1589 рр. - династія Валуа у Франції
1337
1453 рр. - Столітня війна
тчу*'

1341
1342
1345
1346
1347
1347
1348
1349
1356
1356
1356
1358
1360
1367
1370
1378
1378
1380
1381
1382
1382
1382
1389
1393
1397
1406
1407
1410
1413
1414
1415
1419
1429
1431
1434
1434
1435
1437
1438
1438
1439
Історія середніх віків
- 1355 рр. - громадянська війна у Візантії
- 1349 рр. - рух зилотів у м. Фессалоніках
р. - рух Чуто Брандіні у Флоренції
р. - битва при Кресі, перемога англійців над французами
р. - повстання в Римі під керівництвом Кола ді Рієнцо. Проголошення
республіки в Римі.
- 1350 рр. - «Чорна смерть» у Західній Європі
- 1352 рр. - війна Візантії з Генуєю
р. - початок «робітничого законодавства» в Англії
р. - битва при Пуатьє, розгром англійцями французького війська
р. - «Золота булла» німецького імператора Карла IV
- 1358 рр. - Паризьке повстання
р. - Жакерія у Франції
р. - мир між Англією і Францією у Бретиньї
- 1370 рр. - війна Ганзи з Данією
р. - Ш тр а л ь з у н д с ький мир, перемога Ганзи над Данією
р. - повстання чомпі у Флоренції
- 1417 рр. - «Велика схизма» - розкол у католицькій церкві
р. - битва при Кьордже, перемога венеціанського флоту над генуезь¬
ким
р. - повстання У ота Тайлера в Англії
- 1384 рр. - повстання тюшенів у Франції
р. - повстання майотенів у Парижі
- 1387 рр. - повстання тукінів у Північній Італії
р. - битва на Косовому Полі, розгром турками сербського війська
р. - завоювання турками Болгарського Тирновського царства
р. - Кальмарська унія Данії, Швеції і Норвегії
р. - завоювання Пізи Флоренцією
р. - створення банку св. Георгія в Генуї
р. - битва при Грюнвальді, розгром польсько-литовською армією військ
Тевтонського ордену
р. - паризьке повстання «кабош'єнів»
- 1418 рр. - Констанцський церковний собор
р. - битва при Азенкурі, перемога англійців над французами
- 1434 рр. - гуситські війни в Чехії
р. - зняття облоги Орлеана французькими військами під керівництвом
Ж анни д'Арк
- 1449 рр. - Базельський церковний собор
р. - встановлення тиранії Медичі у Флоренції
- 1436 рр. - повстання Енгельбректа Енгельбр ектс она у Швеції
р. - перше скликання ріксдагу у Швеції
- 1438 рр. - селянське повстання у Трансільванії і Північній Угорщині
р. - Буржська «Прагматична санкція»
- 1445 рр. - Ф е р р ар о - Ф л о р е нтій с ький церковний собор
р. - Флорентійська унія православної і католицької церков

Додаток 1 Хронологічна таблиця
1440 - 1493 рр. - німецький імператор Фрідріх III
1442 р. - завоювання Неаполітанського королівства Арагоном
1444 р. - битва при Варні, розгром османами військ хрестоносців
близько 1445 р. - винайдення книгодрукування Йоганном Гутенбергом
1450 р. - повстання Джека Кеда в Англії
1451 р. - повстання Вільяма Пармінтера в Англії
29 травня 1453 р. - падіння Візантійської імперії
1455 - 1485 рр. - війна Червоної і Білої троянд в Англії
1460 р. - завоювання Мореї османами
1461 р. - завоювання османами Трапезундської імперії
1461 - 1485 рр. - Йоркська династія в Англії
1466 р. - другий Торуньський мир. Визнання Тевтонським орденом васаль¬
ної залежності від Польщі
1468 р. - початок станового представництва у Данії
1475 р. - захоплення Кафи османами
1477 р. - битва при Нансі, поразка і загибель герцога Бургундського Карла
Сміливого. Розподіл бургундських земель між Людовіком XI і Габс¬
бургами
1479 р. - об'єднання Арагону і Кастилії в єдине Іспанське королівство
1485 р. - битва при Босворті, перемога Генріха VII Тюдора над Річардом III
1485 - 1603 рр. - династія Тюдорів в Англії
1486 р. - відміна «дурних звичаїв» у Каталонії
1491 р. - приєднання Бретані до Франції
1492 р. - падіння Гранадського емірату. Завершення Реконкісти
1494 - 1498 рр. - Флорентійська республіка на чолі із Савонаролою

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ
СЛОВНИК
А
аверрогсти - послідовники арабського мислителя Ібн-Рушда у Паризькому
універ ситеті
автократор - титул імператора в Нікейській імперії і Ф е с с ал оніках; за
Палеологів надавався також співправителям
аделантадо - очільники прикордонних областей в Іспанії
2
акр - одиниця площі в системі англійських мір (4046,86 м )
акрити - загони прикордонних військових поселенців у Візантії
альбергі - аристократичні об'єднання сеньйорів у Генуї
альбігойці - єретичний рух від назви центру катарів - м. Альби
алькальд - середньовічний іспанський чиновник, який виконував судово-
поліцейські функції в провінції
Алькантара - іспанський військо в о-рицарський орден
альмохади - гірські мусульманські народи Марокко
альфос - міський округ у середньовічних іспанських державах
амальгамування - спосіб отримання металів з руд або концентратів за до¬
помогою ртуті
ангарія - панщина у Південній Італії
анната - щорічний податок папі •
апанажі - території, які отримували члени королівської сім'ї з володінь
королівського домену
апеллідо - обов'язок з'являтися на захист вілли за вимогою іспанського
сеньйора
аранзада - міра площі (0,477 га)
арманьяки - великі феодали півдня Франції, прихильники герцога Орлеан¬
ського і графа д'Арманьяка
арсеніти - прихильники патріарха Арсенія у Візантії
архонти - грецькі феодали
асієнда - рада фінансів в Іспанському королівстві
аспер - венеціанська монета
ассизи - 1) засідання васалів у Франції і Англії, що скликалися сеньйора¬
ми;
2) з XII ст. - юридичні і законодавчі акти, часто загальнодержав
ного значення;
3) особливі форми судів і судових позовів

Додаток 2 Термінологічний словник
атабег - правитель у мусульманських країнах
ауто да фе - «акт віри», урочисте оголошення вироку інквізиції
аффікт - форма оренди землі в Італії за фіксовану грошову ренту
Б
байло - дипломатичний представник Венеції
бакалаври - найдрібніші англійські рицарі
балья - королівський чиновник, глава судово-адміністративного округу
(бальяжа) у північній частині середньовічної Франції
бальяжі - об'єднання округів, очолювані балья
бегетрй - вільні селянські общини в Леоні і Кастилії
бедеріпе - «допомоги», повинності англійських вілланів
біглери - об'єднання світської і духовної знаті в Норвегії
біркенбейнери - демократичні елементи норвезького суспільства
бордарії - залежні англійські селяни з наділом 7 - 15 акрів
бриганди - мародерські військові загони, що діяли у Франції під час Століт¬
ньої війни
булларгі - спеціальні збірники булл
бумазея - бавовняна тканина з начосом на зворотній стороні, на зразок
байки
бургомістр (мер) - глава міста
бургундці - герцоги Бургундії, родичі і опікуни короля Карла VI
бюргери (пополани, буржуа) - жителі західноєвропейських середньовічних
міст
В
ваганти - мандрівні клірики, студенти і школярі
вагри - західнослов'янські племена
валахи (волохи) - східнороманська етнічна спільнота, предки румунів і
молдован
вальденси - єретичний рух на півдні Франції проти католицької церкви
васф - опис, жанр андалузької поезії
вексель - борговий документ, грошове зобов'язання, вид цінних паперів
віллани - ф е о д альн о - з ал ежні держателі в Англії
вілья - поселення на території Піренейського півострова
віргата - земельний наділ в Англії розміром ЗО акрів
воєдати (або кнєзати) - перші політичні об'єднання волохів і слов'ян у X -
XIII ст.
Г
габель - соляний податок у Франції
галег - державні кораблі у Венеції
ганза - торговельний і політичний союз північнонімецьких міст
гвельфи - представники роду саксонських герцогів Вельфів в Італії
гексаміліон - довгий оборонний вал на Істмському перешийку

Історія середніх віків
генеральний капітул - щорічні збори усіх абатів цистерціанських монасти¬
рів
геніцїі - особливі ремісничі майстерні
геріот - повинність англійських вілланів при вступі у спадок
герметик - записувач офіційних актів у Молдавії
гести - угорські історичні хроніки
ггбелліни - прихильники династії Гогенштау ф енів в Італії
гільдії - об'єднання, корпорації купців
голіардіки - студентські сатиричні пісні у Франції
гонфалоньєр справедливості - очільник уряду у Флоренції
госпітальєри (або іоанніти) - члени рицар с ько - чернечого ордену, створе¬
ного в П алестині на початку XII ст. для піклування про хворих і
поранених хрестоносців
госпіти - 1) поселенці на нових землях у Франції;
2) угорські селяни, яких прийняли землеробами на пільгових
умовах
гранди - вище дворянство в Італії й Іспанії
грош - перша молдавська монета
гуміліати - селянсько-плебейська єресь в Італії
гусити - послідовники вчення Яна Гуса, прихильники Реформації в Чехії
д
данегоф - народні збори в Данії
девісас - особливі внески девісерос в іспанських державах
девісерос, або натуралес - нащадки колишніх сеньйорів бегетрій, які не
стали їхніми прямими спадкоємцями
декрет - постанови папи різного роду для всієї церкви
декреталія - постанова папи з окремих питань, але значущих для всієї
церкви
децима - прогресивний податок на нерухоме майно
джентрі - середнє і дрібне дворянство в Англії, яке активно займалося
господарською діяльністю
джихад - священна війна за віру, що передбачала застосування будь-яких
засобів для утвердження ісламу, проти іновірців
дискретто - віддалений міський округ в Італії
дофін - титул спадкоємця престолу у Франції (до 1 830 р.)
дукат - старовинна срібна, а згодом золота венеціанська монета (3,4 г)
Е
еди - митні збори у Франції
ексебрадурас - плата за перелюбство своєї дружини в Італії
екстенти - описи помість в Англії
екфраси - описи візантійських міст
енкоміі - похвальні слова імператорам і іншим політичним та церковним
діячам

Додаток 2 Термінологічний словник
енцикліки - письмові звернення пап до всіх католиків або до віруючих
якоїсь однієї країни (чи групи країн) з релігійними або політичними
настановами
ермандада - федерація вільних міст в Іспанії
ескудеро - зброєносець або щитоносець, підготовча сходинка до звання ка-
бальєрос
ести - угро-фінські племена Східної Прибалтики
Лі
жаки - зневажлива назва французьких селян дворянами
жонглери - середньовічні скоморохи
жуде - рада старійшин у валахів
жупани, або витязі - слов'янська родова знать
З
земгали - балтські племена Прибалтики
зерцала - записи феодального звичаєвого права у Німеччині
І
ізвод - слов'янське письмо, властиве слов'яно-молдавським літописам
іздольщина - форма оренди землі з оплатою від 1/4 до 1/2 врожаю в Італії
індульгенція - форма повного виправдання і відпущення гріхів за життя
інквізиція - с уд ов о - р о зшу ко вий орган католицької церкви для боротьби з
єресями
інскрипцгі - постанови середньовічних правителів
інтердикт - заборона папи на звершення таїнств, проведення богослужінь
і інших церковних обрядів на певній території
інтинерарій - опис маршрутів доріг
інфансони - іспанські вотчинники
інфанта - спадкоємниця престолу в Іспанії
інфурсьйон - натуральний оброк за користування землею в середньовічних
іспанських державах
іперпір - візантійська золота монета з часів Олексія І Комніна
ісихазм - релігійно-містичний рух у Візантії
ісчитори - королівські чиновники для збору рельєфу і встановлення опіки
після смерті держателя
ішпани (жупани) - очільники комітатів
Й
йомени - багаті англійські селяни, які використовували в своїх господарст¬
вах найману працю
К
кабальєрос - середньовічний іспанський рицар, дрібний або середній зем¬
левласник

Історія середніх віків
кабари - тюрські племена
кадастри ~ середньовічні переписи населення, яке сплачувало податки
Калатавра - іспанський військово-рицарський орден
кампаньї - військові загони французьких феодалів під час Столітньої війни
канонікати - общини служителів соборних і парафіяльних церков
кантон - міський округ Швейцарського союзу
капітани - командири загонів найманих рицарів в англійській армії
капітуляції - грамоти підтвердження прав знаті і церкви данськими коро¬
лями при вступі на престол
катари («чисті») - єретичний рух на півдні Франції, що вважав мате¬
ріальний світ творінням диявола
квадрильєрос - спеціальні посадові особи, які ділили землю при створенні
нових міст або відвоюванні територій мусульманських міст
кнєз - племінний вождь у населення Карпато-Дунайського регіону
коменда - форма ведення торгівлі, при якій один із партнерів інвестував у
капітал, а інший - свою працю у торговельні операції
комендадор - очільник мирян - членів іспанських духовно-рицар ських ор¬
денів
комендеро - іспанський сеньйор, який надавав покровительство землевлас¬
никам
комітати - королівські округи в Угорщині
компаньйонажі - союз підмайстрів у Франції для боротьби з майстрами за
свої права
Компостела - іспанський військов о-рицар ський орден
комутація - заміна панщини і продуктового оброку грошовою рентою
конвенти - великі монастирські общини
конвентуали - частина францисканців, які виступали за розвиток конвен¬
тів
конверси («бородаті брати») - навернені у цистерціанських монастирях
конвокація - вища церковна рада
кондотьєр - керівник найманих загонів
конетабль - вищий сановник у Кастилії
конклав - зібрання кардиналів для обрання папи
коннетабль - головнокомандувач королівської армії у Франції
консельсос - вільні селянські общини у Португалії
консехос - міські общини на Піренейському півострові
конституції - загальні постанови пап догматичного характеру
консул - посадова особа в Генуї для управління колоніями
контадо - міські округи в Італії
копігольдери - англійські с е л я ни - д е р ж ат е л і за «копіями» з протоколів
маноріального суду Англії
коррехідори - королівські чиновники у кастильських містах
коттарії (коттери) - малоземельні англійські селяни з наділом 1-3 акри
креденца - рада довірених осіб в Італії
куни - кочівники-половці в Угорщині

Додаток 2 Термінологічний словник
курдуюрсти - князі - ви б о рщ ики в Німеччині
курші - балтські племена Прибалтики
кустумаргі - описи натуральних повинностей селян в Англії
кутюми - записи феодального звичаєвого права середньовічної Франції
Л
лантаг - станове представництво в німецьких князівствах
лантагалі - балтські племена Прибалтики
легат - титул дипломатичних представників пап
легісти - французькі службовці, знавці законів
летрадос - королівські судові чиновники в Іспанії
лгви - угро-фінські племена Східної Прибалтики
лівр - французька грошова одиниця, міра маси (489,5 г)
лівреї - почет англійських магнатів
лізгольдери - орендарі земельних наділів за гроші в Англії
ліра - італійська грошова одиниця
локатор - староста села на колонізованих німцями слов'янських землях
лолларди - бідні священики, учасники антикатолицького плебейсько-селян¬
ського руху в Англії
люктуоса - податок з майна померлого у середньовічних іспанських дер¬
жавах
М
магістерїі - садибні майстерні
майорат - право успадкування нерухомості лише старшим із спадкоємців
майордом - іспанський чиновник, який відав міськими фінансами
майотени - люди з молотами, учасники повстання 1382 р. у Парижі
мамлюки - «білі раби», кочівники в Єгипті
мандати, або патенти - тимчасові або приватні розпорядження німець¬
ких королів і імператорів
манор - помістя феодала в Англії, що переходило в спадок лише старшому
синові
мансебос - наймані сільськогосподарські робітники в середньовічних іспан¬
ських державах
мануфактура - підприємство, засноване на поділі праці і ручній ремісни¬
чій техніці
маньєрія - плата сеньйору за передачу держання у спадок в Іспанії
мараведі - леоно-кастильська золота монета (3,9 г)
маргінали - декласовані елементи у середньовічному місті
марена - багатолітня трава і чагарник, з яких виготовляли червоний барв¬
ник для тканин
мартиньєга - поземельний податок за користування чужою землею в се¬
редньовічних іспанських землях
медзадрія - форма оренди землі в Італії за половину врожаю

Історія середніх віків
мейєр - управляючий господарством вотчинника, згодом - орендар селян¬
ського типу
мейстерзанг - поезія представників р емісничо-цехового середовища у Ні¬
меччині
мериндади - адміністративно-територіальні округи на Піренейському пів¬
острові
меринос - очільники округів в Іспанії
мериноси - іспанська порода овець з однорідною тонкою вовною білого ко¬
льору
меркет - повинність англійських вілланів при заміжжі дочки
меснадерос - найближче васальне оточення короля в Іспанії
места - об'єднання великих вівчарів в Іспанії
метриза - отримання звання майстра
мечоносці - д у хо в но - р ицар с ький орден, що виник на території Прибал¬
тики
мінезанга - німецька рицарська лірична поезія
мінезингери - німецькі поети-співці XII - XV ст.
міністеріали - нижчі рицарі
мінути - короткі записи нотаріальних актів
міракли - театральні п'єси побутового і комічного характеру французькою
мовою
містергі - вистави на євангелістські теми
містики - релігійний рух, що стверджував можливість злиття з Богом
людської душі, яка містила «іскорку» божественної природи
монеда форера - грошовий збір у королівську скарбницю на Піренейському
півострові
монтазго - плата за користування лісом сеньйорам у середньовічних іс¬
панських країнах
мориски - навернені у християнство маври
мудехари - мусульманське населення, яке залишалося на Піренеях, від¬
войованих в арабів
Н
нави, або кокки - великотоннажні венеціанські парусні кораблі
надор, або палатин - придворний ішпан, перша посадова особа в Угорщині
непотизм - роздача папами прибуткових посад, вищих церковних звань і
земель своїм родичам
нервюри - ребра стрілчастих арок
новели - імператорські закони у Візантії
номіналізм - напрям середньовічної схоластики, що заперечував реальне
існування загальних понять (універсалій)
нотаргі - офіційні дипломовані юристи, які складали документи за строго
визначеними зразками
нунцій - постійний представник папи в іноземних державах

Додаток 2 Термінологічний словник
о
облатки, або гостії - маленькі прісні пастилки, вживані індивідуально під
час євхаристії у католиків
овальне - переважне право родичів на купівлю землі, що продавалася зем-
левласником-селянином
оногури - тюркське плем'я, від якого в європейських мовах називалися
угорці
ордалїі - середньовічні випробування водою, кип'ятком та розпеченим залі¬
зом
орден - католицькі централізовані чернечі об'єднання, діючі згідно зі стату¬
том, затвердженим папами
ордонанси - королівські закони в Англії і Франції
П
«пастушки» - учасники селянських повстань у північно-східній Франції
popolo grasso - купці, власники майстерень і банківських контор («жирний
народ») в італійських містах
popolo minuto - дрібні торгівці і ремісники («худий народ») в італійських
містах
палаццо подеста - спеціально побудований будинок для подеста
паратики - міланські ремісничі цехи
партач - нецеховий ремісник
парцелли - дрібні монокультурні ділянки в Італії
патарени - «ткачі», єретичний рух, який виник на півдні Франції і поши¬
рився в Європі
патриціат - привілейована верства середньовічного міста в Західній Єв¬
ропі
пенітенціалгі - покаянні книги для внутрішнього користування священи¬
ками
пенс - старовинна англійська срібна монета
пеони - земельні власники селянського типу в Іспанії
пер - звання представників вищої аристократії в Англії і Франції
петробрузіани - позацерковна група послідовників Петра з Брюї у Півден¬
ній Франції
пиркалаби - очільники адміністративних округів у Валахії і Молдавії
плебс - нижча, безправна верства міського населення
подере - полікультурні господарства в Італії
подеста - голова судово-поліцейської і виконавчої влади в італійських міс¬
тах
пополани - торгово-ремісничі верстви міст Північної і Середньої Італії
портолани - навігаційні карти
посада - надання постою сеньйору або його посадовим особам в Іспанії

Історія середніх віків
постільник (або страторник) - який пропускав до господаря послів і від¬
відувачів у Молдавії і Валахії
практики - поземельні описи у Візантії
прево - спочатку управляючий королівським помістям, згодом - голова округу
у Франції
првстамо - прекарне держання в середньовічних іспанських країнах
прецептори ~ заступники великих магістрів у р ицар сько - че рне чих орде¬
нах
привілеї - безстрокові імператорські і королівські накази в Німеччині
примас - очільник церкви в Угорщині, титул естергомського архієпис¬
копа
пріор - 1) настоятель невеликого католицького монастиря;
2) заступник великого магістра духовно-рицарського ордену;
3) старійшина цехів в італійських містах
пріорат - виборний пополанський уряд у Флоренції
провіденціоналізм - богословське тлумачення історичного процесу як Бо¬
жого замислу, провидіння
провізія - узаконена папством симонія
тгротос - голова ради афонських монастирів
Р
ратуша - будинок міської ради
регістри - видані імперською канцелярією документи в Німеччині
резиденти - венеціанські посли в іноземні держави
рейтари - вид важкої кавалерії
ректор - призначений папою керівник провінції у Папській області
рельєф - внесок при успадкуванні землі в Англії
ременси - каталонські кріпосні
ремісія - скорочення парламентських субсидій в Англії
ренталії - описи грошових повинностей і панщини селян в Англії
ріксдаг - станове представництво у Швеції
рікос-омбрес - найвища іспанська знать
ріксрода - рада світських феодалів і єпископів у Швеції
рустики - вільні і напіввільні селяни Сицилійського королівства
С
сальтус - оброк у Південній Італії
секеї (секлери) - омадярені тюркські племена
сенешали - спеціальні королівські чиновники для управління приєднаними
південними територіями у Франції
сервієнти - загони угорських воїнів, які знаходилися в безпосередньому
підпорядкуванні короля, згодом основа угорського дворянства
синьйор - правитель середньовічного міста-держави в Італії
синьйорія - форма правління у містах Північної і Середньої Італії

Додаток 2 Термінологічний словник
ситокритон - безкоштовне постачання візантійськими селянами визначе¬
ної кількості зерна державі
слєзани - давнє населення Сілезії
смерди - вільні общинники у слов'ян
соларьєгос - феодально залежні селяни середньовічних іспанських держав
соматени - розбійники і бандити в Іспанії
спіритуали - прибічники суворого дотримання заповітів Франциска Асси-
зького
субсидії - вотовані палатою общин в Англії прямі податки в розмірі 1/10
рухового майна з міста і 1/15 - з села, крім церковних володінь
сумми - резюме окремих глав у збірниках законів
суплікація - право відхилення іспанськими правителями папських канди¬
датів і роздачі церковних бенефіціїв своїм власним кандидатам
суфізм - містична течія в ісламі, різновид містичної віри в Іспанії
Т
таборити - радикальне крило гуситів, від назви міста Табор у Чехії
тамплієри (або храмовники) - р иц ар с ько - че рн ечий орден, створений на
початку XII ст. у Палестині для захисту паломників
теленос - податок з землі, будинку й упряжки худоби у Візантії
терціарїі - члени, пов'язані з орденом францисканців не обітницею, а жит¬
тєвими правилами
трактатор - подорожуючий купець
трубадури - провансальські поети і піснярі XII - XIII ст.
трувери - північно французькі поети
тукіни - учасники селянського повстання в Савойї
тюшени - ті, що переховувалися в лісі, учасники селянського повстання у
Франції
У
уесас - шлюбний внесок сеньйору в середньовічних іспанських державах
унція - одиниця маси (28,35 г)
урбарїі - описи помість у Німеччині
Ф
файди - криваві зіткнення знатних родів і кланів за землю і прибутки
фаміліарїі - вільні в оїни - земл ер о би , які від короля вимушені були йти на
службу до баронів і прелатів
ф'єф-рента - васальна служба, при якій сеньйор не віддавав васалу землю,
а ділився частиною отриманої ренти
фірма - щорічна фіксована грошова сума феодалам за право англійським
міщанам самостійно збирати і розподіляти феодальні платежі
флагеланти - єретичний рух тих, хто вдавався до самобичування
флорин - флорентійська золота монета

Історія середніх віків
фоколлеро - податок на вогнище у Калабрії
фондако - купецькі квартали в італійських містах
фонсадера - податок за звільнення від участі у військових походах
фораїш - хартії вольностей португальських міст
форинт - угорська грошова одиниця
фратичеллі - єретично-містичний рух братчиків, учасники, селянсько-пле¬
бейського руху в Італії
фрельси - шведські феодали, звільнені від публічних поборів і повинностей
фригольдери - вільні держателі в Англії
фуаж - податок з кожного двору, який мав пічку, у Франції
фуерос - записи феодального звичаєвого права, хартії вольностей міст в
Іспанії
фунт - основна одиниця маси в системі англійських мір (0,453 кг), грошова
одиниця
X
харач - щорічна данина туркам-османам
хартія - папір, грамота, документ публічно-правового і політичного харак¬
теру, що надавався містам чи станам у Середні віки
хіліасти, або міліарїі - послідовники встановлення на землі тисячолітнього
царства справедливості
хотар - територіальні общини зі спільним володінням землі у Карпато-
Дунайському регіоні
ц
ценз - сума платежу за викуп з кріпосної залежності у Франції
цензитаргй - особисто вільний селянин у Франції
цензива - селянська земля, з якої сплачувалися повинності
цех - об'єднання середньовічних ремісників Західної Європи за професіями
цинут - адміністративно-територіальна одиниця Молдавського князівства
Ч
чашник (або пахарник) - чиновник, який дбав про покої господарського
дому в Молдавії (або Валахії)
чашники - помірковані гусити
чомпі - наймані працівники мануфактур у Флоренції
Ш
шванки - віршовані жарти в німецькій літературі
шедевр - зразковий виріб, як доказ професійної майстерності, для отри¬
мання звання майстра
шериф - очільник англійського графства, представник центральної влади
на місцях
шеффени (ешевени) - члени .судової колегії в середньовічних містах

Додаток 2 Термінологічний словник
шилінг - англійська монета, що дорівнює 12 пенсам
шпрев'яни - західнослов'янські племена
штедінги - берегові жителі, вільні фризькі селяни, які тривалий час боро¬
лися проти спроб підкорення їх німецькими феодалами
Ю
югада - міра площі (27 га)
юстиціарій - 1) головний суддя в Англії;
2) вищий чиновник у Сицилійському королівстві
Я
яничари - гвардія турецької армії
ярл - правитель королівства і начальник ополчення в скандинавських кра¬
їнах
яси - алани, поселені в Угорщині

ГЕОГРАФІЧНІ
НАЗВИ
Додаток
З
А
Аббевль - місто у Франції
Авіньйон - місто на півдні Франції
Авлона - місто у Фессалії
Агмат - поселення в Марокко
Адрамітіон - місто в Малій Азії
Адріанополь - місто у Фракії
місто у Південній Франції
Азенкур - поселення південніше м. Кале у Франції
Айдин - турецький емірат
Акра - місто в Палестині
Аларкос - місто в Іспанії
Але - місто у Франції
Александрія - фортеця в Італії
Алеппо - місто в Сирії
Алсіра - місто в Іспанії
Альба - місто у Південній Франції
Альгамбра - палац-замок поблизу Гранади
Алькала - місто в Іспанії
Амальфі - місто в Італії
Ам 'єн - місто у Франції
Ананьї - фамільний замок папи Боніфація VIII
Ангора (давня Анкара) - місто в Туреччині
Ангумуа - графство у П ів д енно - З ахід ній Франції
Андрос - острів в Егейському морі
Анкалі - місто в Іспанії
Антіохія на Меандрі - місто в Малій Азії
Анхіал - місто в Болгарії
Аппенцелль - область Німеччини на кордоні із Швейцарським союзом
Арль - місто на півдні Франції
Аррас - місто у Франції, давня столиця області Артуа
Артуа - графство на південному сході Франції
Ассиз - місто Італії

Лолаток З Географічні назви
1:1:-.на - місто у Південно-Західній Франції
3-зансон - місто у Франції
Бк-іьє - місто у Південній Франції
Б+г-.гвент - місто в Італії
• - місто у Фессалії
Б-: zcj.no - місто в Італії
Берген - місто в Норвегії
Бері-Сент-Едмундс - монастир в Англії
5ер.шд - місто в Румунії
Згрлш - місто в Німеччині, засноване на землях шпрев'ян
Б-срн - кантон Швейцарського союзу
Биргад - річка в Румунії
Бистриця - місто в Румунії
Б ..город-Дністровський - порт на Дністровському лимані
3:«ве - місто у Франції
Бокер - місто у Південній Франції
Бк.юнья - місто в Італії
Боргунд - місто в Норвегії
Б-:рнхольм - місто в Данії
Б:<гтон - місто в Англії
Б:<:ворт - місто в Англії
Брибант - середньовічне герцогство
Брлиов - місто в Румунії
Бретиньї - поселення поблизу Шартра у Франції
Бр-гша - місто в Італії
Брістоль - місто в Англії
Брункеберг - місто у Швеції
Брюгге - місто у Західній Фландрії
Бувіне - місто у Фландрії
Буда - місто в Угорщині
Буковина - північно-західна частина Молдавського князівства
Бурж - місто у Центральній Франції
Бутринто - місто у Фессалії
В
Задстен - місто у Швеції
За.гансьєн - місто у Франції
Зарна - місто у Болгарії
3-сіс.гуй - місто в Румунії
3-г.ібудж (Кюстенділ) - місто в Сербії
3-гстмінстер - район м. Лондона
Зифлеєм - місто в Палестині
Зишеград - місто в Угорщині
Зідвнь - місто на Дунаї, столиця Австрії
Зііьяреал - місто в Іспанії

Історія середніх віків
Вітербо - місто в Італії
Вінчелсі - місто в Англії
Вісбю - місто на о. Готланд
Вісла - річка в Польщі
Вісмар - місто в Німеччині
Віченца - місто в Італії
Вокулер - містечко у Франції
Вольтеррі - місто в Італії
Вюртенберг - німецьке графство, а з 1495 р. - герцогство
Вюрцбург - місто в Німеччині
Галата - передмістя Константинополя
Галич - місто в Західній Україні
Галліполі - місто в Туреччині
Гаронна - річка у Франції й Іспанії
Гарфлер - нормандський порт
Гарц - гори в Німеччині
Гастингс - місто в Англії
Гвадіана - річка в Іспанії і Португалії
Гвгау - земля у Південно-Західній Німеччині
Гент - місто Східної Фландрії
Гераклея Понтійська - місто на чорноморському узбережжі
Гераклія - місто в Туреччині
Гієнь - західна частина Аквітанії
Глостер - місто в Англії
Голландія - середньовічне графство, провінція в складі Нідерландів
Гольштейн - графство в Німеччині
Гослар - місто в Німеччині
Готланд - острів у Балтійському морі поблизу Швеції
Гран - місто в Угорщині
Грюнвальд - місто у Східній Пруссії
Ґданськ (Данциг) центр Східно-Поморського князівства, член Ганзейсь¬
кого союзу
д
Далекарлія - провінція в Швеції
Дамієтта - місто в Єгипті
Дарб-Сармада - місто в Сирії
Дартфорд - місто в Англії
Дафнусія - острів на південному узбережжі Чорного моря
Дербішир - графство в Англії
Дерменешти - місто в Румунії

Додаток З Географічні назви
Цідимотика - місто у Фракії
Должвшти - місто в Румунії
Домремі - містечко у Франції, місце народження Жанни д'Арк
Дордона - річка у Південно - Західній Франції
Дорилей - місто у Малій Азії
Дортмут - місто в Англії
Дувр - місто в Англії
Дув - місто у Фландрії
Дуеро - річка на Піренейському півострові
Дьєр - місто в Угорщині
Е
Еберехейм - монастир у Німеччині
Евбея - острів в Егейському морі
Едесса - місто у Північній Месопотамії
Естергом - місто в Угорщині
Естремандура - область на заході Іспанії
Задар - місто у Далмації
За.шк - місто в Іспанії
Зоргто - місто в Іспанії
З
І
Івшеме - місто в Англії
Іконія - держава сельджуків у Малій Азії
Іпр - місто у Бельгії
Іпсвіч - місто в Англії
Іраклія - місто у Малій Азії
К
Кале - місто у Франції, на берегах протоки Па-де-Кале
Ка.гьмар - місто в Швеції
Ка.чбре - місто у Північній Франції
'-"а.ч'янець-Подільський - місто в Україні
Канавезі - північна частина П'ємонта
Каринтія - територія на півдні Австрії
г'аркасон - місто у Південній Франції
Карміл - гора в Палестині
Кассандрея - місто і півострів в Егейському морі
.-"істель-Мельгор - місто в Іспанії
У.істель-Родріго - місто в Іспанії
Касторія - місто в Македонії
Кастрохерис - місто в Іспанії
У.аунас - місто в Литві
Кафа (Феодосія) - місто в Криму

Історія середніх віків
Кашша (суч. Кошице) - місто у Словаччині
Кельн - місто у Німеччині
Кембридж - місто в Англії
Кесарія - місто в Палестині
Кефіс - річка в Беотії
Кимполунг - місто в Румунії
Китай - держава Центральної і Східної Азії
Кілікія - область Малої Азії
Кілія - порт у гирлі Дунаю
Клокотниця - місто у Фракії
Коломия - місто в Західній Україні
Комп'єн - місто у Франції
Констанца - місто в Швейцарії
Корбі - місто у Франції
Корон - місто у Південній Греції
Крайна - земля в басейні верхів'я р. Сави
Краків - місто в Польщі
Кремона - місто в Італії
Кресі - місто у Північній Франції
Крит - острів у Середземному морі
Куртре - місто у Бельгії, де фландрці розбили французьких рицарів
Куртя де Арджеш - місто в Румунії
Л
Ладомерія - в угорських літописах назва Галицько - В олинського князівства
Ла-Манча - рівнина в Іспанії
Ла-Манш - протока між узбережжям Франції та о. Велика Британія
Лампсак - місто у Фракії
Лан - місто у Франції
Ларис (Орлеана) - місто у Франції
Ла-Рошель - місто на узбережжі Біскайської затоки
Ларош-о-Муане - місто поблизу Анжера
Лас Навас де Толоса - місто в Іспанії
Левант - загальна назва країн східного узбережжя Середземного моря
Лемнос ~ острів в Егейському морі
Леньяно - "місто в Італії
Ліверпуль - місто в Англії
Ліль - місто у Франції
Лінкольн - місто в Англії
Лісабон - місто у Португалії
Ломбардія - область Північної Італії
Луара - річка у Франції
Луго - місто в Іспанії
Лукка - місто в Центральній Італії
Луцьк - місто в Західній Україні
Львів - місто в Західній Україні

Додаток З Географічні назви
Льоче (суч. Левоча) - місто в Угорщині
Льюіс - місто в Англії
Любек - місто у Німеччині
Любен - місто в Угорщині
Люцерн - кантон Швейцарського союзу
М
Магнесія - місто в Малій Азії
Майл-Енд - передмістя Лондона
Макра-Плазі - місто в Пелопоннесі
Мальорка - острів у Середземному морі, найбільший з Балеарських остро¬
вів
Мальта - острів у центральній частині Середземного моря
Мангуп - місто в Криму
Манта - місто у Франції
Мантур - фортеця в Африці
Мантуя - місто в Італії
Мариця - річка у Фракії
Марієнбург - місто в Латвії
Марсель - місто на півдні Франції
Марш - історична провінція у Франції
Меандр - річка в Туреччині
Мейдстон - місто в Англії
Мекленбург - місто в Німеччині
Мелло - поселення у Франції
Мерзебург - місто в Німеччині
Мерида - місто в Іспанії
Месемврія - місто в Болгарії
Места - річка в Болгарії і Греції
Мілан - місто у Північній Італії, центр області Ломбардія
Мілет - місто в Малій Азії
.Ш стра - місто у Південній Греції
Мо - місто у Франції
Модена - місто в Італії
Монемвасія - місто в Мореї
Монпельє - місто у Франції
Монсегюр - місто у Південній Франції
Моргантен - гора південніше Цюрихського озера
Морея - візантійські володіння на Пелопоннесі
Мосул - місто в Іраці, на р. Тигр
Мохі - поселення на півночі Угорщини
Мохілле - місто в Румунії
Мунтенія - назва східної частини Валахії
Мурано - острів поблизу м. Венеції
Мюнхен - місто в Німеччині, столиця Баварії
Мюре - місто у Південній Франції

н
Наксос - острів в Егейському морі
Намюр - місто у Північній Франції
Нансі - місто у Франції
Нант - місто у Франції
Нарбон - місто у Південній Франції
Нарва - річка в Росії
Науплія - затока на узбережжі Пелопоннесу
Нахер - місто в Іспанії
Неопатри - місто у Фессалії
Нікополь - місто в Нижній Мезії
Ніж - місто у Франції
Німан - річка в Литві
Німфей - місто в Малій Азії
Новгород - місто в Росії, на р. Волхов
Норич - місто в Англії
Норідж - місто в Англії
Нортгемптон - місто в Англії
Норфолк - графство в Англії
Нуайон - місто у Північній Франції
Нюрнберг - місто в Німеччині
Нямц - місто в Румунії
О
Оверні - місто у Франції
Оксфорд - місто в Англії
Олександрія - місто - ф орте ця в Італії
Олтенія - назва західної частини Валахії
Орбіки - місто в Румунії
Оре'сто - місто в Італії
Осло - місто в Норвегії
П
Падуя - місто в Італії
Палермо - місто на о. Сицилія
Панідос - місто у Фракії
Панонкальм - місто в Угорщині
Пелагонія - місто в Македонії
Пелопоннес - півострів на півдні Греції
Пеннінські - гори в Англії
Перуджа - місто в Італії
Печ - місто в Угорщині
Пешт - місто в Угорщині
Пиманіон - місто в Малій Азії
Піднос - гора в Греції

Додаток З Географічні назви
Піза - місто в Італії
Пістойя - місто в Італії
Пітерборо - місто в Англії
Плімут - місто в Англії
Плочник - місто в Болгарії
Пожонь (суч. Братислава) - місто у Словаччині
Покуття - область між Карпатами, Дністром і Черемошем
Полоцьк - місто на Західній Двіні
Померанія, або Славія - напівслов'янське князівство з XII ст.
Порсмунт - місто в Англії
Посад - місто в Сербії
Прато - місто в Італії
Прилеп - місто в Македонії
Приштина - місто в Сербії
Псков - місто в Росії, на р. Велика
Пуатьє - місто у Франції
Пул - місто в Англії
Пьотрков - місто в Польщі
Р
Ревель (суч. Таллінн) - місто в Прибалтиці
Регенсбург - місто в Німеччині
Редестос - передмістя Константинополя
Рига - місто у Прибалтиці, на р. Даугава
Римін - місто в Італії
Ріом - місто у Франції
Родопи - держава на Балканах
Роман - місто в Румунії
Романья - область в Італії
Рока - річка у Швейцарії і Франції
Роскільд - місто в Данії
Руан - місто у Франції
Румелія - турецький султанат, назва завойованих турками балканських
країн
Русильон - історична область на півдні Франції
Рюген - острів поблизу південного узбережжя Балтійського моря
С
Саагун - місто в Іспанії
Савойя - історична область Франції в Альпах
Сайо - річка в Угорщині
Саламанка - місто в Іспанії
Салерно - місто в Південній Італії
Салеф - річка в Кілікії
Сампсон - місто в Малій Азії

Історія середніх віків
Санкт-Блазієн - німецький монастир
Санкт-Готхард (Сен-Готард) - перевал в Альпах на півдні Швейцарії
Санліс - місто в Північній Франції
Сане - місто у Франції
Сан-Себастьян - місто в Іспанії
Санта Марія де Форо - місто в Португалії
Сантарем - місто в Португалії
Санта-Фе - місто поблизу Гранади
Саутворк - місто в Англії
Саутгемптон - місто в Англії
Седбері - місто в Англії
Седерманланд - область у Швеції на південь від Маларського озера
Сезія - річка в Північно - З ахідній Італії
Секешфехервар - місто в Угорщині
Селімврія - місто у Франції
Семедрія (С медерево) - місто в Сербії
Сендвіч - місто в Англії
Сен-Дені - французьке абатство
Сен-Кантен - місто у Північній Франції
Сент-Омер - місто у Франції
Сервер - місто в Іспанії
Серри - місто у Фессалії
Сеттепоці - місто в Пелопоннесі
Сефолк - графство в Англії
Синоп - місто на чорноморському узбережжі
Сієна - місто в Центральній Італії
Сірет - місто в Румунії
Сіто - місцевість у Франції
Скоп'є - місто в Македонії
Слейсі - порт у Франції
Смітфілд - місто в Англії
Смоланд - область у Швеції на південь від В еттернського озера
Снятин - місто в Західній Україні
Созополь - місто в Болгарії
Солдайя (Судак) - місто в Криму
Стамфордбридж - місто в Англії
Станімах - місто в Болгарії
Стокгольм - місто в Швеції
Страсбург - місто в середньовічній Німеччині
Струміце - місто в Болгарії
Суассон - місто в Північній Франції
Судети - гори в Чехії, Польщі і Німеччині
Сучава - місто в Румунії
Сьєра-Морена - місто в Албанії

Додаток З Географічні назви
Т
Талавера - місто в Іспанії
Танненберг - місто у Східній Пруссії
Текуч - місто в Румунії
Темешвнь - місто в Румунії
Тенедос - острів в Егейському морі
Тирговіште - місто в Румунії
Тирново - місто в Болгарії
Тиса - річка в Угорщині
Толедо - місто в Іспанії
Тревізо - місто в Італії
Тріполі - місто в Сирії
Тротуш - місто в Румунії
Труа - місто у Франції
Туй - місто в Іспанії
Тулуза - місто у Франції
У
Уаза - річка у Франції
Уільпгшир - південно - західне графство в Англії
Уклес - місто в Іспанії
Уле - місто в Норвегії
Ульм - місто в Німеччині
Унтервальден - один із перших кантонів Швейцарського союзу
Упала - місто в Швеції
Урланд - область Швеції на північ від Маларського озера
Урбіно - місто в Італії
Урі - один із перших кантонів Швейцарського союзу
Усагра - місто в Іспанії
Ф
Фаенца - місто в Італії
Феррара - місто в Італії
Філокрена - місто в Малій Азії
Фландрія - середньовічне графство
Фленсборг - місто в Данії
Фоті - місто в Угорщині
Франконський Альб - гірська гряда у Баварії
Франкфурт-на-Майні - місто в Німеччині
Фрейбург - місто в Німеччині
Фрейзинг - місто в Німеччині
Фргуль - область на півночі Італії
X
Хайфа - місто в Ізраїлі
Хамбер - бухта в Англії

Історія середніх
Хаттин - селище в Палестині
Хересі - місто в Іспанії
Хіос - острів в Егейському морі
Хотин - місто в Західній Україні
ц
Цара Роминяске - румунська назва Валахії
Цвікау - місто в Німеччині
Цебелло - гора в Італії
Цімпа - місто-фортеця на Балканах
Цурул - місто у Франції
Черномен - місто у Фракії
Чичестер - місто в Англії
Ч
Ш
Шампань - провінція Франції
Шартр - місто у Франції
Шауляй - місто в Литві
Шварцвальд - гірський масив у П ів денно - З ахідній Німеччині
Швейцарія - держава у Центральній Європі
Швіц - один із перших кантонів Швейцарського союзу
Шегедин - місто в Угорщині
Шельмецбан - місто в Угорщині
Шинон - місто у Франції
Шлегвіг - герцогство в Німеччині
Шлеттштадт - місто в Німеччині
Шопрон - місто в Угорщині
Шпейєр, Шпрее, або Шпреви - місто в Німеччині
Шрошир - графство в Англії
Штирія - земля в Австрії
Штральзунд - місто в Німеччині
Ю
Юр'єв (Тарту) - місто в Естонії
Я
віків
Яке - місто в Угорщині
Ясси - місто в Румунії
Яффа - місто на східному узбережжі Середземного моря

ВИДАТНІ ДЕРЖАВНІ, ВІЙСЬКОВІ, Додаток
ЦЕРКОВНІ І КУЛЬТУРНІ діячі
високого і пізнього
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
А
Абеляр П'єр (1079 - 1142 рр.) - французький філософ, богослов, поет.
Абсалон (пом. 1201 р.) - архієпископ Лундський
Абу Абдалах (або Боабділь) (XV ст.) - султан Гранади
Аверроес (Ібн-Рушда) (1126 - 1198 рр.) - арабський філософ і лікар, прихиль¬
ник вчення про подвійну істину
Агнеса (кінець XII - початок XIII ст.) - коханка Філіппа II Августа
Адам де ла Аль (1238 - 1286 рр.) - французький міщанин, поет
Адам Молінсон (XV ст.) - єпископ Чичестерський, поет
Аделя (XIII ст.) - сестра англійського короля Генріха І
Адольф Нассау (кінець XIII - початок XIV ст.) - німецький король
Адріан IV (пом. 1159 р.) - папа з 1154 р.
Айюбіди - мусульманська династія
Аламано Риннуччіні (1426 - 1499 рр.) - представник громадянського гуманіз¬
му в Італії
Алексендрел (XV ст.) - молдавський господар
Аліса Перес (XIV ст.) - коханка Едуарда III
Алонзо де Паленсія (XV ст.) - кастильський історик
Альбергаті (XV ст.) - кардинал
Альберт (XIII ст.) - аахенський канонік, літописець
Альберт Великий (1193 - 1280 рр.) - німецький філософ і теолог
Альберт Леон Баттиста (1404 - 1472 рр.) - італійський вчений, архітек¬
тор, теоретик мистецтва
Альбрехт І Габсбург (кінець XIII - початок XIV ст.) - німецький король
(1298 - 1308 рр.)
Альбрехт II Габсбург (XV ст.) - німецький король (1438 - 1439 рр.)
Альбрехт V Габсбург (XV ст.) - герцог Австрійський, угорський король з
1437 р.
Альбрехт Бегаймський (XIII ст.) - папський легат у Німеччині (1239 -
1253 рр.)
Альбрехт Ведмідь Асканій (близько 1100 - 1170 рр.) - герцог Саксонський
Альбрехт Мекленбурзький (XIV ст.) - шведський король з 1363 р.
Альборноз (XIV ст.) - кардинал
Альваро де Луна (XV ст.) - конетабль, регент кастильського короля Хуа¬
на II

Історія середніх віків
Альмансор (XII ст.) - вождь альмохадів
Альмош (IX ст.) - вождь угорських племен
аль-Мутамід (1040 - 1096 рр.) - правитель Севільї, поет-емір
Альфонс (XIII ст.) - граф Пуатьє
Альфонс VАфриканський (1432 - 1481 рр.) - португальський король з 1438 р.
Альфонс V Мудрий (пом. 1456 р.) - король Арагону з 1416 р.
Альфонс VI Хоробрий (1030 - 1109 рр.) - король Леону з 1065 р., Кастилії з
1072 р.
Альфонс VII (1104 - 1157 рр.) - король Кастилії і Арагону з 1126 р.
Альфонс VIII (пом. 1214 р.) - кастильський король з 1158 р.
Альфонс Енрікеш (1109 - 1185 рр.) - португальський граф, з 1139 р. - ко¬
роль
Альфонс І (? - 1134 р.) - король Арагону і Наварри з 1104 р.
Альфонс II (пом. 1196 р.) - король Арагону і Каталонії з 1162 р.
Альфонс III (1210 - 1279 рр.) - португальський король з 1245 р.
Альфонс IX (1171 - 1230 рр.) - король Леону і Астурії з 1188 р.
Альфонс X Мудрий (1221 - 1282 рр.) - король Кастилії і Леону з 1252 р.
Альфонс XI (1311 - 2350 рр.) - король Кастилії і Леону з 1312 р.
Альфонсо (XV ст.) - король Арагону і Сицилії
Амадей VI (XIV ст.) - граф Савойї
Амадео Савойський (XIV ст.) - командир хрестоносців у Візантії
Амбруаза (XII ст.) - придворний Річарда І Лев'яче Серце, хроніст
Аме (пом. 1101 р.) - монтекасінський чернець, автор першої нормандської
хроніки
Аморі О же з Безьє (XIV ст.) - капелан папи Урбана V
Ангели - візантійський рід, династії в Епірі, Фессалії і Візантії
Ангерран де Монстреле (1390 - 1453 рр.) - бургундський історик
Андраш II (пом. 1235 р.) - угорський король з 1205 р.
Андраш III (пом. 1301 р.) - угорський король
Андреа Дандоло (XIV ст.) - дож Венеції
Андрей (кінець XII - початок XIII ст.) - архієпископ Лундський
Андрей Мандоло (пом. 1354 р.) - венеціанський дож, історик
Андрее Бернальдес (близько 1450 - 1513 рр.) - капелан, іспанський історик
Андрій Барула (XV ст.) - вождь селянського повстання 1491 р.
Андрій Палеолог (XIV ст.) - вождь зилотів
Андроник Асен (пом. 1323 р.) - правитель Мореї, син царя Івана III Асена
і Ірини Палеолог
Андроник II Палеолог (1260 - 1332 рр.) - візантійський імператор (1282 -
1328 рр.)
Андроник III (пом. 1341 р.) - візантійський імператор з 1328 р.
Андроник TV (пом. 1379 р.) - візантійський імператор з 1376 р.
Андроник Тарханіот (ХНІ ст.) - племінник Михаїла VIII Палеолога
Ансберт (XII ст.) - австрійський клірик-хроніст
Анна (кінець XIII - початок XTV ст.) - регентша севастократора у Фесса¬
лії, племінниця Михаїла VIII Палеолога

Додаток 4 Видатні діячі класичного і пізнього Середньовіччя
Анна (XIII ст.) - перша дружина Андроника II
Анна Бретонська (XV ст.) - дружина Карла VIII
Анна Савойська (XIV ст.) - дружина Андроника III, регентша (1341 -
1347 рр.)
Аноніму с (кінець XII - початок XIII ст.) - анонімний переписувач придворної
канцелярії Бели III
Антонелло да Мессіна (близько 1430 - 1479 рр.) - італійський живописець
АнтЬній IV (пом. 1390 р.) - патріарх Константинопольський з 1388 р.
Антоніо Морозіні (пом. близько 1434 р.) - венеціанський історик
Апокавк Іоанн (XIV ст.) - син Олексія, імператорський намісник у Фесса-
лоніках
Апокавк Олексій (кінець XIII - початок XIV ст.) - мегадукс, противник
Іоанна Кантакузина
Арнольд (початок XIII ст.) - абат монастиря Сіто у Франції
Арнольд Брешганський (кінець XI ст. - 1155 р.) - вождь римських міщан
Арнольд Любекський (XIII ст.) - хроніст
Арнульф (XI ст.) - священик, міланський хроніст
Арпад (IX ст.) - вождь угорських племен
Арпади (1000 - 1301 рр.) - династія угорських королів
Арсецій (XIII ст.) - патріарх Константинопольський (1255 - 1259, 1261 -
12 6 4 рр.)
Архон Ману'іл (кінець XIV - початок XV ст.) - церковний діяч
аш-Щуштарі (1203 - 1269 рр.) - андалузький поет
Б
Балдуїн І Фландрський (кінець XII - початок XIII ст.) - латинський імпе¬
ратор Константинополя (1204 - 1205 рр.)
Балдуїн II (пом. 1261 р.) - латинський імператор з 1228 р.
Банк (кінець XII - початок XIII ст.) - надор Угорського королівства, орга¬
нізатор змови проти Андраша II в 1213 р.
Бартоломео Лукський (пом. 1327 р.) - домініканець, історик церкви
Басараба (кінець XIII - початок XIV ст.) - воєвода державного об'єднання
в Мунтенії
Баязид І (пом. 1402 р.) - султан з 1389 р.
Баязйд II (пом. 1512 р.) - султан з 1481 р.
Беатриса (XIII ст.) - дочка Карла Анжуйського
Бейль П'єр (1647 - 1706 рр.) - французький публіцист і філософ
Бекон Роджер (близько 1214 - 1292 рр.) - англійський філософ і природо¬
знавець, чернець-францисканець
Бела II (XII ст.) - угорський король
Бела III (пом. 1196 рр.) - угорський король з 1172 р.
Бела IV (1206 - 1270 рр.) - угорський король з 1235 р.
Белліні Джованні (близько 1430 - 1516 рр.) - італійський художник
Бенедетто Захарія (кінець XIII - початок XIV ст.) - правитель Фокеї і
Хіосу

Історія середніх віків
Бенедикт XI (кінець XIII - початок XIV ст.) - папа (1303 р.)
Беренгарій Турсъкий (XI ст.) - богослов
Бернард (кінець XII - перша половина XIII ст.) - скарбник Фрідріха II,
хроніст хрестових походів
Бернард Гі (пом. 1331 р.) - один із керівників домініканського ордену, голов¬
ний інквізитор у Лангедоку
Бернард Марангон (пом. близько 1188 р.) - пізанський хроніст
Бернардіно Коріо (1459 - 1519 рр.) - міланський патрицій, історик
Бернардо д'Антоніо Уццано (XV ст.) - італійський купець, письменник
Бернат Дескло (XIII ст.) - іспанський історик
Бертольд (XII ст.) - хрестоносець, засновник ордену кармелітів у 1156 р.
Бертольд Регенсбурзький (близько 1210 - 1272 рр.) - знаменитий проповід¬
ник у Німеччині
Бертран Дюгеклен (XIV ст.) - бретонський рицар, командувач французь¬
кої армії під час Столітньої війни
Біргер (? - 1266 рр.) - ярл Швеції з 1248 р.
Біргер Магнуссон (кінець XIII - початок XIV ст.) - шведський король
Бланка Бурбонська (XIV ст.) - французька принцеса, дружина Педро І
Богдан І Засновник (пом. 1365 р.) - перший господар Молдавського коро¬
лівства з 1359 р.
Богдан II (XV ст.) - молдавський господар
Богомил (X ст.) - болгарський священик, засновник богомильства
Бодрі Дольський (XII ст.) - архієпископ із Бретані, літописець
Бодуен Фландрський (XI ст.) - один з керівників Першого хрестового походу
Боецій Дакійський (XII ст.) - аверроїст
Бомануар (близько 1250 - 1296 рр.) - відомий юрист, суддя графа Клермон-
ського
Бонавентура (1221 - 1274 рр.) - генерал ордену францисканців, кардинал
Бонаккорсо Пітті (XIV ст.) - флорентійський хроніст
Боніфацій VIII (близько 1235 - 1303 рр.) - папа (1294 - 1303 рр.)
Борсо d'Ecme (XV ст.) - синьйор, а згодом герцог Феррари (з 1471 р.)
Боттгчеллі Сандро (1445 - 1510 рр.) - італійський художник
Браччоліні Поджо (1380 - 1459 рр.) - італійський гуманіст
Бригітта (близько 1303 - 1373 рр.) - шведський історик, засновник жіно¬
чого чернечого ордену
Брунеллескі Філіппо (1377 - 1446 рр.) - італійський скульптор, архітектор,
вчений
Бруні Леонардо (Аретіно) (1370 або 1374 - 1444 рр.) - італійський гуманіст
Бруно з Кельна (1032 - 1101 рр.) - засновник ордену картезіанців
Буало Етьєн (XIII ст.) - королівський прево Паризького округу
Буркард Цинк (XIV ст.) - німецький хроніст
Буркхард фон Хоенфельс (1190 - 1242 рр.) - німецький поет
Бусіко (кінець XIV - XV ст.) - маршал Франції
Буссак (кінець XIV - початок XV ст.) - маршал, полководець французької
армії під час Столітньої війни

Додаток 4 Видатні діячі класичного і пізнього Середньовіччя
В
Валіде (XV ст.) - дружина султана Мурада II
Вольдемар І (1131 - 1182 рр.) - король Данії з 1157 р.
Вольдемар II (1170 - 1241 рр.) - король Данії з 1202 р.
Вольдемар IVАттердаг (близько 1320 - 1375 рр.) - король Данії з 1340 р.
Вальдо П'єро (пом. 1197 р.) - ліонський купець, засновник єресі вальденсів
Вальтер (кінець XIII - початок XIV ст.) - герцог Афін
Вальтер Голяк (XI ст.) - французький рицар, один із керівників хрестово¬
го походу селян
Вальтер фон дер Фогельвейде (1170 - 1230 рр.) - німецький поет
Вальтер Хенлі (XIII ст.) - англійський письменник
Варлаам з Калабргі (XIV ст.) - противник ісихазму
Василій І (1371 - 1425 рр.) - великий князь Московський з 1389 р.
Василій II (1415 - 1462 рр.) - великий князь Московський з 1425 р.
Вельфи - герцоги Баварські
Вернер Ролевінк (пом. 1502 р.) - саксонський історик
Вернер фон Болленд (XII ст.) - німецький міністеріал
Вернтальят (XV ст.) - ідальго, вождь повсталих селян у Північній Ката¬
лонії
Веррокьо Андреа дель (1435 або 1436 - 1488 рр.) - італійський скульптор,
живописець
Вібальд (пом. 1158 р.) - абат Корвейський, радник Лотаря II і Конрада III
Віконті - знатний італійський рід, до якого належали тирани Мілана (1277
- 1447 рр.), з 1395 р. - герцоги
Віллар з Оннекура (XIII ст.) - французький архітектор
Вільгельм Апулійський (кінець XI - початок XII ст.) - італійський історик
Вільгельм І (пом. 1166 р.) - сицилійський король з 1160 р.
Вільгельм І Великий, Завойовник (близько 1027 - 1087 рр.) - англійський
король з 1066 р.
Вільгельм II Віллардуен (пом. 1278 р.) - король Мореї
Вільгельм Рудий (пом. 1100 р.) - англійський король з 1087 р.
Вільгельм Шампліт (кінець XII - початок XIII ст.) - правитель королів¬
ства Ахайя
Вгльям Грегорі (пом. 1467 р.) - лорд-мер Лондона, історик
Вільям де Гоннекур (XIV ст.) - інженер
Вгльям Кекстон (1422 - 1491 рр.) - англійський перекладач, друкар і вида¬
вець
Вільям Лее (XII ст.) - шотландський король
Вільям Ленгленд (близько 1332 - близько 1400 рр.) - англійський поет
Вільям Лоншан (XII ст.) - папський легат, канцлер Англії
Вільям Мальмсберійський (пом. 1142 р.) - англійський історик
Вільям Пармінтер (XV ст.) - вождь повсталих в Англії 1451 р.
Вільям Уоллес (XIII ст.) - вождь повсталих міщан і селян Уельсу
Вільям Фіц-Осберт Довгобородий (XII ст.) - керівник повстання англійсь¬
ких міщан 1196 р.

Історія середніх віків
Вінсентій з Бове (1190 - 1269 рр.) - історик-домініканець
Віссаріон Нікейський (1403 - 1472 рр.) - філософ, богослов, згодом карди-
н ал
Вітторіно Рамбальдоні да Фелътре (1378 - 1445 рр.) - італійський гума¬
ніст, педагог
Владислав (XIII ст.) - сербський король
Владислав І (пом. 1095 р.) - угорський король з 1077 р.
Владислав IV (пом. 1290 р.) - угорський король з 1272 р.
Владислав II (угор. Уласло IIЯгеллон) (1456 - 1516рр.) - король Чехії з 1471 р.,
король Угорщини з 1490 р.
Владислав III (XV ст.) - польський і угорський король з 1443 р.
Вольфрам Ешенбах (1170 - 1220 рр.) - с хід но ф р анко нський дворянин, поет
Вукашин (XIV ст.) - король Сербії (1365 - 1371 рр.)
Г
Гавригл Урік (XV ст.) - молдавський книжник, мініатюрист
Гакон IV (пом. 1380 р.) - норвезький король
Гальберт Брюгський (XII ст.) - фландрський письменник
Гальвані Луїджі (1737 - 1798 рр.) - італійський анатом і фізіолог
Гартман фон Ауе (1160 - 1210 рр.) - алеманський міністеріал, поет
Гартман Швдель (XV ст.) - німецький письменник-гуманіст
Гауфред Малатерра (XII ст.) - італійський історик
Гвідо де ля Рош (пом. 1308 р.) - герцог Афін
Гвідо Торіані (пом. 1317 р.) - синьйор м. Мілана
Гелена (XIII ст.) - болгарська царівна, дочка Івана Асена II
Гелена Драгаш (XV ст.) - сербська княгиня
Геміст-Плифон, Георгій (1335 - 1452 рр.) - візантійський філософ-плато-
нік, державний діяч
Геннадій Схоларій (X ст.) - перший патріарх у завойованому турками
Константинополі (1454 - 1456 рр.)
Генрі Брактон (пом. 1268 р.) - англійський юрист
Генрі Найтон (XIV ст.) - англійський історик
Генріх V (1081 - 1125 рр.) - німецький король і імператор з 1106 р.
Генріх V Ланкастерський (1387 - 1422 рр.) - англійський король з 1413 р.
Генріх VI (1165 - 1197 рр.) - німецький король з 1169 р., імператор з 1191 р.
Генріх VI (1421 - 1471 рр.) - англійський король з 1422 р.
Генріх VII (близько 1275 - 1313 рр.) - німецький король з 1 308 р.
Генріх VII Тюдор (1457 - 1509 рр.) - англійський король з 1485 р.
Генріх Вольтере (XV ст.) - канонік, автор історії Бремена
Генріх Генегауський (кінець XII - початок XIII ст.) - латинський імпера¬
тор (1206 - 1216 рр.)
Генріх Гентингдонський (близько 1080 - 1155 рр.) - англійський історик
Генріх Гордий (пом. 1139 р.) - герцог Баварський
Генріх І (1068 - 1135 рр.) - англійський король з 1100 р.
Генріх IV (пом. 1413 р.) - англійський король з 1399 р.

Додаток 4 Видатні діячі класичного і пізнього Середньовіччя
Генріх IV (пом. 1474 р.) - кастильський король з 1454 р.
Генріх II Плантагенет (1139 - 1189 рр.) - англійський король з 1154 р.
Генріх III (1207 - 1272 рр.) - англійський король з 1216 р.
Генріх III (пом. 1288 р.) - граф Люксембурзький
Генріх Ламменшпрінге (XIV ст.) - секретар міськради Магдебурга, хроніст
Генріх Лев (XIII ст.) - герцог Баварський
Генріх Распе (XIII ст.) - німецький антикороль, ландграф Тюрингії
Генріх Сузе (XIV ст.) - німецький містик
Генріх Тастамара (пом. 1379 р.) - кастильський король з 1369 р.
Генріх Фландрський (кінець XII - початок XIII ст.) - брат Балдуїна І
Генріх фон Морунген (близько 1150 - 1222 р.) - тюринзький поет
Генріх фон Мюгельн (XIV ст.) - угорський хроніст
Генріх фон Фельдеке (XII ст.) - німецький поет
Георг І Тертер (пом. 1292 р.) - болгарський цар з 1280 р.
Георгій Акрополіт (1217 - 1282 рр.) - нікейський історик і державний діяч
Георгій Аміруцці (початок XV - 1475 рр.) - філософ, державний діяч Тра-
пезундської імперії
Георгій Кодин (XV ст.) - візантійський історик, державний діяч
Георгій Музалон (XIII ст.) - дорадник Феодора II Ласкара, регент Іоан¬
на IV
Георгій Пахимер (1242 - близько 1310 рр.) - візантійський історик
Георгій Стелла (пом. 1420 р.) - генуезький нотаріус, історик
Георгій Сфрандзі (1401 - 1478 рр.) - візантійський письменник і політичний
діяч
Герман (кінець XII - початок XIII ст.) - нікейський патріарх
Герман Корнер (1365 - 1438 рр.) - домініканець, німецький хроніст
Геррада Ландсберзька (пом. 1195 р.) - абатиса Гогенбурзького монастиря
Гертруда (кінець XII - початок XIII ст.) - баварка, дружина угорського
короля Андраша II
Гіберт Ножанський (1053 - 1124 рр.) - хроніст-абат
Гіберті Лоренцо (близько 1381 - 1455 р.) - італійський скульптор і ювелір
Гі де Базож (XIII ст.) - хроніст
Гі де Лузінян (XII ст.) - єрусалимський король
Гільєльмо Бокканегра (XIII ст.) - народний капітан у Генуї (1257 - 1262 рр.)
Гільом (40-90-ті рр. XII ст.) - архієпископ Тірський, хроніст
Гільом Бретонський (кінець XII - початок XIII ст.) - канонік і королівсь¬
кий капелан
Гільом із Нанжі (XIII ст.) - сен-денійський чернець
Гільом IX (XI ст.) - герцог Аквітанії, трубадур
Гільом Каль (? - 1358 рр.) - вождь повсталих жаків
Гільом Коптський (XII ст.) - французький педагог
Гільом Пюілоран (початок XIII - 1273 рр.) - капелан тулузького графа
Гільом Тудельський (XIII ст.) - французький поет
Гірландайо Доменіко (1449 - 1494 рр.) - італійський художник
Гогенштауфени (1137 - 1268 рр.) - династія німецьких імператорів

Історія середніх віків
Годрі (кінець XI - початок XII ст.) - єпископ м. Лана
Гомес Зурар (пом. близько 1479 р.) - португальський історик
Гонорій II (кінець XII - початок XIII ст.) - папа
Гонорій III (пом. 1227 р.) - папа з 1216 р.
Готфрид Бульонський (1060 - 1100 рр.) - герцог Нижньої Лотарингії, один
із керівників Першого хрестового походу
Готфрид Віллардуен (кінець XII - початок XIII ст.) - правитель французь¬
кого королівства Ахайя
Готфрид Страсбурзький (друга половина XII - початок XIII ст.) - німець¬
кий міщанин, поет
Готфрид фон Нейфен (1200 - 1280 рр.) - німецький поет
Готфрид Хаген (XIII ст.) - хроніст м. Кельна
Готшалк (XI ст.) - священик з Німеччини, один із проповідників хрестово¬
го походу селян
Готьє (XII ст.) - канцлер Антіохійського князівства, хронікер
Григорій VII (між 1015 і 1020 - 1085 рр.) - папа (1073 - 1085 рр.)
Григорій VIH (XII ст.) - папа
Григорій Акиндин (XIV ст.) - візантійський богослов, противник ісихазму
Григорій III Кіпрський (пом. 1289 р.) - патріарх Константинопольський з
1283 р.
Григорій IX (близько 1145 - 1241 рр.) - папа (1227 - 1241 рр.)
Григорій Палама (1296 - 1359 рр.) - богослов, систематизатор ісихазму
Григорій Синаїт (60-ті рр. XIII ст. - 40-ві рр. XIV ст.) - візантійський
мислитель, відроджував ісихазм
Григорій X (XIII ст.) - папа з 1271 р.
Григорій XI (пом. 1378 р.) - папа з 13 29 р.
Григорій Цамблак (кінець XIV - початок XV ст.) - київський митрополит
Гуго Фалькада (XII ст.) - італійський історик
Гурман (XV ст.) - кастильський хроніст
Гюго де Шанфлері (XII ст.) - канцлер Людовіка VII
д
Давид (кінець XII - початок XIII ст.) - засновник Трапезундської імперії,
внук Олексія І Комніна
Давид (XIIIст.) - інквізитор-домініканець
Даміан (XV ст.) - митрополит Молдавський
Данило Романович (1201 - 1264 рр.) - князь Галицький з 1211-12 і 1236 рр.
та Волинський з 1221 р.
Данте Аліґ'єрі (1265 - 1321 рр.) - родоначальник ранньоіталійського гума¬
нізму
д'Арманьяк (кінець XIV - початок XV ст.) - французький граф, один із
вождів арманьяків
Джакомо Бадоера (XV ст.) - венеціанський письменник, купець
Джакопо Доріа (XIII ст.) - генуезький історик
Джан-Галеаццо Віконті (пом. 1402 р.) - синьйор, а з 1395 р. герцог Мілана

Додаток 4
Джейн Шор (XV ст.) - коханка короля Едуарда IV
Джек Кед (Мортімер) (XV ст.) - вождь повсталих англійських селян і
міщан
Джек Строу (XIV ст.) - дрібний рицар, один з керівників селянського
повстання 1381 р.
Джефрі Чосер (1340 - 1400 р.) - англійський поет
Джіованні Сімонетта (пом. близько 1491 р.) - секретар Франческо Сфор-
ци, історик
Джованна (XIII ст.) - неаполітанська королева
Джованні Боккаччо (1313 - 1375 рр.) - італійський гуманіст
Джованні Віллані (1276 - 1348 рр.) - флорентійський історик
Джованні Стелла (XV ст.) - канцлер Генуезької республіки, історик
Джон Болл (? - 1381 рр.) - англійський проповідник, ідеолог селянсько-
плебейської єресі лоллардів
Джон Вікліф (близько 1330 - 1384 рр.) - англійський реформатор, ідеолог
бюргерської єресі
Джон Гауер (XTV ст.) - англійський поет
Джон Ланкастер (кінець XIV - початок XV ст.) - герцог Бердфордський,
регент короля Генріха VI
Джотто (1266 - 1377 рр.) - італійський художник
Джустиніані (XV ст.) - командир генуезьких найманців, які штурмували
Константинополь
Джустіані (XV ст.) - італійський історик
Димитрій Кидоніс із Фессалонік (близько 1324 - 1397/99 рр.) - грецький
історик
Димитрій Хоматіян (кінець XII - початок XIII ст.) - архієпископ Охри-
ди, письменник
Діамберт (XI ст.) - єрусалимський патріарх
Дієго де Деса (XV ст.) - севільський архієпископ, інквізитор
Дієго дель Кастильйо (XV ст.) - капелан Енріко IV, хроніст
Дгно Компанья (1265 - 1324 рр.) - флорентійський історик
Діобольд Шиллінг Молодший (кінець XV - XVI ст.) - автор історії Швейца¬
рії
Дітріх TV (кінець XII - початок XIII ст.) - мейсенський маркграф
Дмитрій Донськой (1350 - 1389 рр.) - великий московський князь з 1359 р.
Дольчіно (? - 1307 рр.) - вождь селянсько-плебейського повстання в Італії
Доменіко Маліп'єрі (1428 - 1515 рр.) - венеціанський історик
Доменіко Тучмо (XIV cm.) - вождь чомпі
Домінік де Гусман (1170 - 1223 рр.) - іспанський чернець, засновник ордену
домініканців
Донателло (близько 1386 - 1466 рр.) - італійський скульптор
Донато Велутті (XIV ст.) - флорентійський історик
Драгомір (XV ст.) - молдавський пр ав ник - д ияко н
Драгош (XIV ст.) - молдавський воєвода
Дука (пом. близько 1462 р.) - візантійський історик

Історія середніх віків
Дуне Скотт (близько 1265 - 1308 рр.) - англійський схоласт, представник
номіналізму у середньовічній філософії
Дюнда (XV ст.) - позашлюбний син герцога Орлеанського, полководець
французької армії під час Столітньої війни
Дюрер Альбрехт (1471 - 1528 рр.) - німецький художник і графік
Е
Еврен-бег (XIV ст.) - турецький воєначальник
Ед Дейльський (? - 1162 р.) - капелан французького короля Людовіка VII
Ед Ріго (XIII ст.) - руанський архієпископ, письменник
Едгар Етелінг (XI ст.) - англосакс, претендент на англійський престол
Едмунд (XV ст.) - син англійського короля Едуарда III
Едмунд (XIII ст.) - син англійського короля Генріха III
Едуард (XV ст.) - син короля Едуарда IV
Едуард І (1239 - 1307 рр.) - англійський король з 1272 р.
Едуард III (1312 - 1377 рр.) - англійський король з 1327 р.
Едуард IV (1442 - 1483 рр.) - англійський король з 1461 р.
Едуард Чорний Принц (1330 - 1376 рр.) - принц Уельський, старший син
Едуарда III
Ейке з Репгова (кінець XII - початок XIII ст.) - автор «Саксонського зерца¬
ла»
Ейльхарт фон Еберге (XII ст.) - б р ау ншв е й с ький міністеріал, поет
Еймерік Микола (XIV ст.) - керівник інквізиції в Іспанії
Еккарт (XIV ст.) - кельнський теолог, вождь містиків
Екхарт Іоаганн (Майстер Екхарт) (близько 1260 - 1327 рр.) - домініка¬
нець, містик, неоплатонік у Німеччині
Елеонора Аквітанська (XII ст.) - дружина Людовіка VII і Генріха II
Енгельбрект Енгельбректсон (? - 1436 р.) - вождь народного повстання в
Швеції
Енріке IV (пом. 1474 р.) - кастильський король з 1454 р.
Ерік Гліппінг (XIII ст.) - данський король (друга половина XIII ст.)
Ерік IV «Плужний гріш» (XIII ст.) - король Данії
Ерік Іоганн (XV ст.) - данський чернець-анналіст
Ерік Клімінг (кінець XIII - початок XIV ст.) - король Данії
Ерік Померанський (кінець XIV - початок XV ст.) - король Данії, Норвегії
і Швеції з 1397 р., троюрідний племінник Маргарита
Ернандо дель Пульгара (пом. 1492 р.) - секретар Ізабелли Кастильської,
хроніст
Есташ Дешан (1340 - 1407 рр.) - французький поет
Естргдсони - династія данських королів
Есту ле Гоз (XIII ст.) - французький дворянин, письменник
Етьєн (XIII ст.) - французький пастух, який очолив хрестовий похід дітей
Етьєн Марсель (? - 1358 рр.) - керівник Паризького повстання 1357 -
135 8 рр.

Додаток 4 Видатні діячі класичного і пізнього Середньовіччя
Є
Євгеній III (XII ст.) - папа (1145 - 1156 рр.)
Євгеній IV (кінець XIV - початок XV ст.) - папа (1431 - 1447 рр.)
Євдокія (XV ст.) - донька київського князя, дружина Штефана III Велико¬
го
Євдокія (XIII ст.) - сестра імператора Андроника II
Євлогія (XIII ст.) - сестра Михаїла VIII Палеолога
Євтимій (кінець XIII - початок XIV ст.) - патріарх з Тирново
Єлизавета - матір Іоанна Хрестителя
Єлизавета (кінець XIII - початок XIV ст.) - чеська принцеса
Єлизавета (XV ст.) - дочка короля Едуарда IV, дружина Генріха VII
Єфросинія (XIII ст.) - позашлюбна дочка Михаїла VIII Палеолога, дружи¬
на Н о гая
ЛІ
Жак де Моле (кінець XIII - початок XIV ст.) - великий магістр ордену
тамплієрів
Жак Кьор (XV ст.) - французький банкір
Жан Вайан (XIV ст.) - старшина цеху монетників Парижа, помічник Еть-
єна Марселя
Жан де Венет (близько 1307 - близько 1370 рр.) - хроніст, пріор кармелітсь¬
кого монастиря в Парижі
Жан де Жуанвіль (кінець XIII - початок XIV ст.) - маршал Шампані
Жан де Руа (XV ст.) - паризький нотаріус, історик
Жан Дове (XV ст.) - французький королівський чиновник
Жан Жерсон (1363 - 1429 рр.) - канцлер Паризького університету
Жан Шартьє (пом. близько 1470 р.) - сен-денійський чернець, історик
Жанна д'Арк (близько 1412 - 1431 рр.) - народна героїня Франції
Жерар (кінець XI - початок XII ст.) - рицар-хрестоносець, засновник ор¬
дену іоаннітів
Жижка Ян (близько 1360 - 1424 рр.) - гетьман таборитів
Жіль Лебувьє (1386 - близько 1454 рр.) - королівський герольд, французь¬
кий історик
Жорж Шатлен (пом. 1475 р.) - дипломат і радник бургундських герцогів,
історик
Жоффруа (XII ст.) - син Генріха II Плантагенета
Жоффруа Плантагенет (XII ст.) - граф Анжуйський, батько англійського
короля Генріха II
Жуан І (1357 - 1433 рр.) - португальський король з 1385 р.
Жуан II (1455 - 1495 рр.) - португальський король з 1481 р.
Жувенель Дезюрсен (1388 - 1473 рр.) - історик, наближений Карла VII
Жуенвіль (1225 - 1317 рр.) - маршал Шампані, історик
З
Закарія-ібн-Мухамед аль-Казвіні (XIII ст.) - арабський вчений

S2®
Історія середніх віків
і
Ібн аль-Арабі (1165 - 1240 рр.) - суфійський філософ і лірик
Ібн Кузман (1080 - 1160 рр.) - арабо-іспанський поет, творець заджалів
Ібн Туфейль (пом. 1185 р.) - іспанський філософ і письменник
Ібн Хамдіс (1055 - 1132 рр.) - ісп ано - араб ський поет
Ібн Хафаджа (аль Джаннан - садівник) (1058 - 1039 рр.) - іспанський поет
Ібн-Зайдун (1003 - 1071 рр.) - іспано - араб ський поет
Ібн-Хазм (994 - 1064 рр.) - основоположник іспанської літератури
Ібрахім ібн Сахль аль-Ісраілі (1208 - 1251 рр.) - ісламізований єврей, су¬
фійський поет
Івайло (пом. 1280 р.) - вождь селянського повстання в Болгарії 1277 - 1280 рр.
Іван IIАсен (пом. 1241 р.) - болгарський цар з 1218 р.
Іван IIIАсен (XIII спг.) - болгарський цар з 1280 р.
Іван III (1440 - 1505 рр.) - великий князь Московський з 1462 р.
Іван Олександр (XIV спг.) - болгарський цар (1331 - 1371 рр.)
Іван Стефан (XIV ст.) - болгарський цар (1330 - 1331 рр.)
Ідмер (близько 1060 - близько 1154 рр.) - англійський чернець, хроніст
Ієронім Празький (близько 1380 - 1416 рр.) - чеський реформатор
Ізабелла (1451 - 1504 рр.) - королева Кастилії з 1474 р., Іспанії з 1479 р.
Ізабелла Баварська (кінець XIV - початок XV ст.) - дружина французько¬
го короля Карла VI Божевільного
Іліяш І (XV ст.) - молдавський господар (1432 - 1434 рр.), правитель Цара
де Сус з 1435 р.
Ільзагі (кінець XI - початок XII ст.) - правитель Алеппо
Імам-ад-Дін Зенгі (XII ст.) - атабег Мосула
Інгеборг (кінець XII - початок XIII ст.) - дружина короля Філіппа II Августа
Інокентій III (1160 або 1161 - 1216 рр.) - папа з 1198 р.
Інокентій IV (близько 1195 - 1254 рр.) - папа (1243 - 1254 рр.)
Інокентій VI (пом. 1362 р.) - папа з 1352 р.
Інокентій VIII (пом. 1492 р.) - папа з 1484 р.
Іоан Кельгоф (XV ст.) - власник кельнської друкарні
Іоан Кюкюлло (XIV ст.) - угорський хроніст, біограф Лайоша І
Іоан Туроці (XV ст.) - угорський хроніст
Іоанн (XIII ст.) - позашлюбний син Михаїла II Ангела
Іоанн (XIII ст.) - с е в ас т о кр ат о р Фессалії
Іоанн V Палеолог (пом. 1391 р.) - візантійський імператор з 1341 р.
Іоанн VI Кантакузин (пом. 1383 р.) - візантійський імператор (1341 - 1354 рр.)
Іоанн VII Палеолог (XIV ст.) - син Андроника IV, імператор з 1390 р.,
регент на час подорожі Мануїла до західних країн
Іоанн VIII (пом. 1448 р.) - візантійський імператор з 1425 р.
Іоанн Анагност (XV ст.) - візантійський історик
Іоанн Ангел (XIV ст.) - син Феодора Ангела Комніна, деспот Фессалонік
(1237 - 1244 рр.)
Іоанн Апокавк (XIII ст.) - митрополит м. Навпакт, письменник
Іоанн Безземельний (1167 - 1216 рр.) - англійський король з 1199 р.
Іоанн Безстрашний (1371 - 1419 рр.) - герцог Бургундії з 1404 р.

Додаток 4 Видатні діячі класичного і пізнього Середньовіччя
Іоанн Брієннський (пом. 1237 р.) - титулярний король Єрусалиму, регент
Латинської імперії з 1231 р.
Іоанн Бурхард (1450 - 1506 рр.) - папський церемоніймейстер з 1493 р.
Іоанн Вексель (XV ст.) - кельнський богослов-реформатор
Іоанн Джованні Орсіні (XIV ст.) - деспот Епіру (1323 - 1335 рр.)
Іоанн Євгенік (близько 1400 - близько 1455 рр.) - ритор, церковний діяч,
антиуніат
Іоанн з Проциди (XIII ст.) - канцлер короля Арагону, вчений, лікар
Іоанн із Целли (XII ст.) - англійський анналіст
Іоанн II (пом. 1318 р.) - правитель Фессалії з 1308 р.
Іоанн II Добрий (1319 - 1364 рр.) - англійський король з 1350 р.
Іоанн III Ватац (пом. 1254 р.) - нікейський імператор з 1222 р.
Іоанн Калека (пом. 1347 р.) - патріарх Константинопольський з 1334 р.
Іоанн Канан (XV ст.) - візантійський історик
Іоанн Лельєр (XIII ст.) - магістр Сорбонни, реформатор
Іоанн Мономах (початок XIV ст. ) - правитель Фессалонік
Іоанн Палеолог (кінець XIII - початок XTV ст.) - намісник Фессалії
Іоанн Палеолог (XIII ст.) - брат Михаїла VIII Палеолога
Іоанн Ріхрут (XIV ст.) - німецький богослов-реформатор
Іоанн XI Векк (пом. 1282 р.) - патріарх Константинопольський з 1275 р.
Іоанн XII (X ст.) - папа (955 - 964 рр.)
Іоанн XXIII (кінець XIV - початок XV ст.) - папа з 1409 р.
Іоган Гемелінг (XV ст.) - німецький історик
Іоган Роде (пом. 1349 р.) - секретар міськради Любека, хроніст
Іоганн Таулер (XIV ст.) - німецький містик
Іоланта (пом. 1219 р.) - латинська імператриця з 1216 р.
Іордан Оснабрюксъкий (XIII ст.) - німецький історик
Ірина (Іоланта) Монферратська (кінець XIII - початок XTV ст.) - друга
дружина імператора Андроника II з 1284 р.
Ірина (кінець XIII - початок XTV ст.) - позашлюбна дочка Андроника II
Ірина (XIII ст.) - дружина болгарського царя Константина Тиха, дочка
Феодора II Ласкара
Ісидор (XV ст.) - руський митрополит
Іштван І Святий (близько 970 - 1038 рр.) - угорський король з 1000 р.
Іштван V (XIII ст.) - син Бели IV, король Трансільванії
Й
Йоганн Гутенберг (між 1394 - 99 або 1406 - 1468 рр.) - німецький винахід¬
ник книгодрукування
Иосиф (XTV ст.) - глава Молдавської православної церкви
Иосиф І (XIII ст.) - патріарх Константинопольський (1266 - 1275 рр.)
Иосиф II (кінець XTV - перша половина XV ст.) - патріарх Константино¬
польський (1416 - 1439 рр.)
Йусуф ібн Ташифін (XI ст.) - альморавідський правитель Марокко

Історія середніх віків
к
Казимир IV (1427 - 1492 рр.) - великий князь Литовський з 1440 р. і поль¬
ський король з 1447 р.
Калікст III (пом. 1458 р.) - папа з 1455 р.
Калгст (пом. 1363 р.) - патріарх Константинопольський (1350 - 1353, 1355 -
1 3 63 рр.)
Калман (пом. 1116 р.) - угорський король з 1095 р.
Калоян (? - 1207 р.) - болгарський цар з 1197 р., король з 1204 р.
Капетинги (987 - 1328 рр.) - династія французьких королів
Карл IV Красивий (пом. 1328 р.) - французький король з 1322 р.
Карл V Мудрий (1337 - 1380 рр.) - французький король з 1364 р.
Карл VI Божевільний (1368 - 1442 рр.) - французький король з 1380 р.
Карл VII (1403 - 1461 рр.) - французький король з 1422 р.
Карл VIII (пом. 1498 рр.) - французький король з 1483 р.
Карл Анжуйський (1226 - 1285 рр.) - король Сицилійського королівства
(1268 - 1282 рр.)
Карл Валу а (кінець XIII - початок XIV ст.) - брат короля Філіппа IV
Красивого
Карл Гієнський (XV ст.) - герцог, брат французького короля Людовіка XI
Карл Злий (1332 - 1387 рр.) - король Наварри з 1349 р.
Карл IV (1316 - 1378 рр.) - німецький імператор з 1347 р., чеський король з
1346 р.
Карл II (XIII ст.) - неаполітанський король
Карл Кнутсон (пом. 1471 р.) - шведський король з 1448 р.
Карл Роберт (1288 - 1342 рр.) - угорський король з 1308 р.
Карл Сміливий (1433 - 1477 рр.) - герцог Бургундії з 1467 р.
Карпаччо Вітторе (близько 1455 - близько 1526 рр.) - італійський худож¬
ник
Катерина (кінець XV - початок XVI ст.) - дочка іспанських королів Фер¬
динанда та Ізабелли
Катерина (XV ст.) - дочка французького короля Карла VI Божевільного
Катерина де Валу а (XIV ст.) - ахайська княгиня
Катерина де Куртене (XIII ст.) - внучка Балдуїна II
Кафаро де Каскіфеллоне (пом. 1166 р.) - генуезький патрицій, хроніст
Кербога (XI ст.) - сельджуцький емір
Клара (XIII ст.) - послідовниця Франциска Ассизького, засновниця ордену
кларисок
Кларенс (XV ст.) - брат короля Річарда III
Климент III (XI ст.) - папа, або антипапа в період понтифікату Григорія VII
Климент IV (пом. 1268 р.) - папа з 1265 р.
Климент V (1264 - 1314 рр.) - папа (1305 - 1314 рр.)
Климент VI (XIV ст.) - папа
Климент VII (пом. 1394 р.) - папа з 1378 р.
Кнут Альфсен (кінець XIV - початок XV ст.) - вождь повстання норвезь¬
ких селян

Додаток 4 Видатні діячі класичного і пізнього Середньовіччя
Козімо Медичі (1389 - 1464 рр.) - правитель Флоренції з 1434 р.
Кола ді Рієнцо (1313 - 1354 рр.) - вождь повсталих пополанів у Римі 1347 р.
Колумб Христофор (1451 - 1506 рр.) - генуезький мореплавець
Колюччо Салютаті (1331 - 1406 рр.) - італійський гуманіст, канцлер Фло¬
рентійської республіки з 1375 р.
Конрад (XII ст.) - німецький поет
Конрад (XIII ст.) - князь Мазовії
Конрад Дроз (XTV ст.) - керівник інквізиції в Німеччині
Конрад II (близько 990 - 1039 рр.) - імператор «Священної Римської імпе¬
рії» з 1024 р.
Конрад III (пом. 1152 р.) - німецький імператор з 1138 р.
Конрад TV (пом. 1254 р.) - німецький і сицилійський король з 1250 р.
Конрадин (XIII ст.) - сицилійський король з 1254 р.
Константин (XIII ст.) - брат Михаїла VIII Палеолога
Константин Арменопул (XTV ст.) - номофілак Фессалонік
Константин Тих (пом. 1277 р.) - болгарський цар з 1257 р.
Константин Філософ (XV ст.) - сербський історик
Константин XI Драгаш (1403 - 1453 р.) - візантійський імператор з 1448 р.
Констанція (XII ст.) - сицилійська принцеса, дружина німецького короля
Генріха VI
Констанція (XIII ст.) - дочка Фрідріха II, друга дружина Іоанна НІ Ватаца
Кошон (кінець XTV - перша половина XV ст.) - єпископ, голова інквізицій¬
ного суду над Жанною д'Арк
Крафт Адам (близько 1460 - 1508 або 1509 рр.) - німецький скульптор
Критовул Миха'іл з Імброса (народ, близько 1400 р.) - грецький історик
Крістіан І (пом. 1481 р.) - король Данії і Норвегії з 1448 р.
Л
Ла Гір (кінець XIV - початок XV ст.) - полководець французької армії під
час Столітньої війни
Лазар (пом. 1389 р.) - сербський князь з 1371 р.
Лайамон (кінець XII - початок XIII ст.) - англійський поет
Лайош І Великий (1326 - 1382 рр.) - король Угорщини з 1342 р., Польщі з
1370 р. (під іменем Людовіка І)
Лала Шагін (XIV ст.) - беглербег Румелії, полководець султана Мурада І
Ламберта Беге (XIII ст.) - засновниця ордену б е гін о к
Лампрехт (XII ст.) - клірик, німецький поет
Ланфранк (XI ст.) - єпископ Кентерберійський
Лаонік Халкокондил (1447 - 1511 рр.) - афінський історик
Ласло І (кінець XI ст.) - угорський король
Ласло V (XV ст.) - угорський король
Лацку (пом. 1374 р.) - молдавський господар з 1365 р.
Леон II (кінець XII - початок XIII ст.) - вірменський цар
Леопольд (XII ст.) - австрійський герцог
Лікаріо (XIII ст.) - італієць, командувач візантійського флоту

Історія середніх віків
Лгппі Фра Філіппо (близько 1406 - 1469 рр.) - італійський художник
Лісан аддін ібн аль-Хатіб (1313 - 1374 рр.) - візир гранадських емірів,
історик
Ломбард (XII ст.) - богослов
Лоте де Айяла (1332 - 1407 рр.) - канцлер кастильського короля Педро І
Лоренцо Валла (1407 - 1457 рр.) - італійський гуманіст
Лоренцо Пишний (1449 - 1492 рр.) - тиран Флоренції з 1469 р.
Лотар II Саксонський (близько 1075 - 1137 рр.) - імператор «Священної
Римської імперії» з 1125 р.
Луцгй II (пом. 1145 р.) - папа
Людвіг IV Баварський (кінець XIII - початок XIV ст.) - німецький король
(1314 - 1347 рр.)
Людовік VI Товстий (близько 1081 - 1137 рр.) - французький король з 1108 р.
Людовік VII (між 1119 і 1121 - 1180 рр.) - французький король з 1137 р.
Людовік VIII (1187 - 1226 рр.) - французький король з 1223 р.
Людовік де Блуа (кінець XII - початок ХНІ ст.) - французький граф, пре¬
тендент на трон у Нікеї
Людовік TV Баварський (1287 - 1347 рр.) - німецький король з 1314 р., ім¬
ператор з 1328 р.
Людовік IX Святий (1214 - 1270 рр.) - французький король з 1226 р.
Людовік Моро (пом. 1508 р.) - міланський герцог з 1479 р.
Людовік X (пом. 1316 р.) - французький король з 1314 р.
Людовік XI (1423 - 1483 рр.) - французький король з 1461 р.
Людовік XII (1462 - 1515 рр.) - французький король з 1498 р.
Лютер Мартин (1483 - 1546 рр.) - німецький реформатор, основополож¬
ник лютеранства
М
Мавдуд (кінець XI - початок XII ст.) - правитель Мосула
Магнус VI Лагабетер (1238 - 1280 рр.) - норвезький король з 1263 р.
Магнус Еріксон (1316 - 1374 рр.) - король Швеції (1 31 9 - 1 363 рр.) і Норвегії
(1 319 - 1355 рр.)
Мазаччо (1401 - 1428 рр.) - італійський художник
Максиміліан І Габсбург (1459 - 1519 рр.) - німецький король з 1493 р.,
імператор з 1509 р.
Мантенья Андреа (1431 - 1506 рр.) - італійський художник
Ману'іл (пом. 1320 р.) - брат Андроника III
Ману'іл Ангел (XIII ст.) - фессалонікський імператор
Ману'іл Голобол (XIII ст.) - візантійський поет
Ману'іл І Комнін (1123 ~ 1180 рр.) - візантійський імператор з 1143 р.
Ману'іл II Палеолог (1350 - 1425 р.) - візантійський імператор з 1391 р.
Ману'іл Калека (кінець XIV - початок XV ст.) - візантійський письменник
Ману'іл Кантакузин (XIV ст.) - деспот Мореї
Ману'іл Маврозиній (кінець XII - початок XIII ст.) - узурпатор у Малій
Азії

Додаток 4
Мануїл Філа (XIII cm.) - візантійський поет
Ману'іл Хрисолор (1350/51 - 1415 pp.) - візантійський вчений
Манфред (XIII cm.) - сицилійський король, син Фрідріха Гогенштауфена
Маншон (XV cm.) - нотаріус, секретар судового процесу над Жанною д'Арк
Маргарита (кінець XIII - початок XTV cm.) - сподвижниця Дольчіно
Маргарита (XV ст.) - дружина короля Генріха VI
Маргарита Данська (1353 - 1412 pp.) - королева Данії з 1375 p., Норвегії з
1387 р. і Швеції з 1389 р.
Маргарита де Маль (XV cm.) - дочка графа Фландрського
Маргіно Санудо Старший (1270 - 1314 pp.) - хроніст хрестових походів
Марена (XV cm.) - дружина Олександра Доброго
Маріно Санудо Молодший (1466 - 1535 pp.) - венеціанський історик
Маріно Фальєра (XIII cm.) - венеціанський дож
Маріно Фальєрі (XIV cm.) - венеціанський байло
Марія (кінець XII - початок XIII cm.) - дочка латинської імператриці Іоланти,
дружина Феодора І Ласкара
Марія (XV cm.) - дочка Карла Сміливого, дружина Максиміліана Габсбурга
Марія (XV cm.) - дочка Сигізмунда І, дружина Альбрехта V Габсбурга
Марія (XTV ст.) - дочка угорського короля Лайоша І
Марія (XTV cm.) - сестра Іоанна V Палеолога
Марія (XIII cm.) - болгарська цариця, племінниця Михаїла VIII Палеолога
Марія (XIII cm.) - онука Іоанна Ватаца
Марія Асен (кінець XIII - початок XTV cm.) - дочка царя Івана III Асена,
сестра імператора Андроника II
Марія Паділья (XTV cm.) - кастильська донья
Марія Шампанська (XI cm.) - куртуазна поетеса
Марк Євгенік (XV cm.) - митрополит Ефесу
Маркіоне Стефані (пом. 1386 р.) - флорентійський історик
Марко Кралевич (XTV cm.) - син Вукашина, король Сербії
Марко Поло (близько 1254 - 1324 pp.) - італійський мандрівник
Марсилій Падуанський (між 1275 - 1280 - близько 1343 pp.) - італійський
політичний мислитель
Марсиліо Фічіно (1433 - 1499 pp.) - флорентійський неоплатонік
Мартин TV (пом. 1285 р.) - папа з 1281 р.
Мартин V (пом. 1431 р.) - папа з 1417 р.
Мартин з Троппау (XTV cm.) - хроніст
Мартгно Канале (XIII cm.) - італійський історик
Маскаро (XV cm.) - секретар консулату Безьє
Маслен (XV ст.) - депутат Турських штатів 1484 р. від міщан
Матвій Паризький (пом. 1259 р.) - англійський хронікер
Мате Чак (кінець XIII - початок XTV ст.) - надор Угорського королівства
Матильда (XII) - дочка англійського короля Генріха І
Маттео Віллані (XTV ст.) - флорентійський історик

Історія середніх віків
Mammeo Вісконті (кінець XIII - початок XIV ст.) - пожиттєвий синьйор
Мілана з 1317 р.
Маттео Пальмієрі (1406 - 1475 рр.) - представник громадянського гуманізму
в Італії
Маттео Сальві (XIV ст.) - вождь чомпі
Матфій Властарь (XIV ст.) - візантійський юрист
Матфій Ефеський (XIII ст.) - вірменський хроніст
Матфій Кантакузин (XIV ст.) - правитель Західної Фракії, с п ів ім п ер ат о р
Матяш Корвін (Хуньяді) (1443 - 1490 рр.) - угорський король з 1458 р.
Мехмед І (пом. 1421 р.) - султан з 1413 р.
Мехмед II Завойовник (пом. 1481 р.) - султан з 1451 р.
Миколай II (XIII ст.) - папа
Микола Ходецький (XV ст.) - галицький староста
Миколай III (пом. 1280 р.) - папа з 1277 р.
Миколай V (XV ст.) - папа (1447 - 1455 рр.)
Миколай Кабасил (XV ст.) - візантійський ф іл о с о ф - містик
Миколай Кузанський (Миколай Кребе)(1401 - 1464 рр.) - філософ, богослов,
церковно-політичний діяч
Миколай Месарит (кінець XII - початок XIII ст.) - єпископ Ефеса, пись¬
менник
Миколай Орема (пом. 1382 р.) - радник Карла V Мудрого
Миколай Орсіні (кінець XIII - початок XIV ст.) - деспот Епіру
Миколай Ямсильсъкий (XIII ст.) - італійський хроніст
Милутин (? - 1321 рр.) - сербський король з 1282 р.
Миха'іл VIII Палеолог (1224 - 1282 рр.) - нікейський імператор з 12 59 р.,
імператор Візантії з 1261 р.
Михаїл Асен (XIII ст.) - болгарський цар (1246 - 1256 рр.)
Миха'іл І Ангел (пом. 1215 р.) - деспот Епіру з 1205 р.
Миха'іл II Ангел (пом. 1271 р.) - деспот Епіру з 1231 р.
Миха'іл IV Авторіан (кінець XII - початок XIII ст.) - патріарх Константи¬
нопольський у Нікеї (1208 - 1212 рр.)
Миха'іл IX (кінець XIII - початок XIV ст.) - співправитель Андроника II
(1294 - 1320 рр.)
Миха'іл Кантакузин (пом. 1316 р.) - правитель Мореї, батько Іоанна V
Миха'іл Панарет (XV ст.) - трапезундський хроніст
Миха'іл Сирієць (XIII ст.) - яковітський патріарх, хроніст
Михаїл Шишман (XIV ст.) - болгарський цар (1323 - 1330 рр.)
Мікеланджело Буонарроті (1475 - 1564 рр.) - італійський скульптор, худож¬
ник, архітектор, поет
Мікеле ді Ландо (XIV ст.) - синьйор Флорентійської республіки
Мікеле Meo (XIV ст.) - вождь повсталих у Вольтеррі
Мікелоццо ді Бартоломео (1396 - 1472 рр.) - італійський архітектор і
скульптор
Міндовг (близько кінця 1230-х - 1263 рр.) - литовський князь
Мірча І Старий (? - 1418 рр.) - господар Валахії з 1386 р.

Додаток 4
Момчило (XIV ст.) - гайдук
Монтальво (XV ст.) - іспанський юрист
Мор (кінець X - початок XI ст.) - печський єпископ, угорський історик
Мурад І (пом 1389 р.) - султан з 1362 р.
Му рад II (пом. 1451 р.) - султан з 1421 р.
Муса (кінець XIV - початок XV ст.) - син Баязида І, султан (1411 - 1413 рр.)
Мустафа (XV ст.) - брат султана Мурада II, претендент на престол
Муха (XV ст.) - керівник селянського повстання на півночі Молдавії і в
Західній Україні
Н
Никифор (XIII ст.) - наступник епірського престолу, деспот з 1271 р.
Никифор Влеммід (XIII ст.) - візантійський історик, вихователь Феодора II
Ласкара
Никифор Григора (1295 - 1359 рр.) - візантійський історик
Никифор Хумн (кінець XIII - початок XIV ст.) - візантійський державний
діяч
Нікіта Акомінат з Хон (середина XII - близько 1220 рр.) - візантійський
історик
Ніклас (XIII ст.) - німецький проповідник, організатор хрестового походу
дітей
Ніклот (XII ст.) - князь ободритів
Ніколо Барбаро (XV ст.) - венеціанський історик
Ніколя де Бе (кінець XIV - початок XV ст.) - секретар паризького парла¬
менту
Ногай (? - 1300 рр.) - татарський хан
Ногарне Гійом (кінець XIII - початок XIV ст.) - канцлер французького
короля Філіппа IV
Ноткер (XI ст.) - німецький богослов
О
Оберто (XII ст.) - канцлер Генуезької республіки
Оккам Вільям (близько 1285 - 1349 рр.) - англійський філософ-схоласт,
францисканець
Олаф (пом. 1387 р.) - норвезький король з 1375 р.
Олександр VI Борджіа (пом. 1503 р.) - папа з 1492 р.
Олександр І Добрий (? - 1432 рр.) - молдавський господар з 1400 р.
Олександр III (пом. 1181 р.) - папа з 1159 р.
Олександр III (XIII ст.) - шотландський король
Олександр Невський (1220 - 1263 рр.) - новгородський князь 1236 - 1251 рр.,
володимирський князь з 1252 р.
Олександр Неккам (1187 - 1217 рр.) - англійський абат, письменник
Олексій (кінець XII - початок XIII ст.) - засновник Трапезундської імпе¬
рії, внук Олексія І Комніна
Олексій III Ангел (пом. 1203 р.) - візантійський імператор з 1195 р.

Історія середніх віків
Олексій Макремволіт (XIV ст.) - візантійський письменник
Олексій Метохіт (XIV ст.) - вождь зилотів
Олексій Стратегопул (XIII ст.) - візантійський воєначальник, який відвою¬
вав Константинополь у 1261 р.
Олена Волошанка (XV ст.) - дочка Штефана III Великого
Олів'є де Ламарш (1427 - 1502 рр.) - бургундський історик
Ордерік Віталій (1075 - близько 1143 рр.) - нормандський хронікер
Оттон де ля Рош (кінець XII - початок XIII ст.) - бургундець, правитель
Аттики з Беотією
Оттон IV Брауншвейський (пом. 1218 р.) - німецький імператор з 1198 р.
Оттон Фрейзингенський (близько 1111 - 1158 рр.) - внук Генріха IV, дядь¬
ко Фрідріха І, єпископ м. Фрейзинг
П
Л'єр д'Альг (1350 - 1420 рр.) - французький єпископ
Л'єр д'Оржемон (пом. 1389 р.) - канцлер і радник Карла V Мудрого
Л'єр Дюбуа (XIV ст.) - французький юрист
Л'єр І Лузіньянський (XIV ст.) - кіпрський король
Л'єр Тудебод із Сіврей (XII ст.) - літописець
П'єтро Крешенца (1233 - 1321 рр.) - італійський письменник
Пацці (XV ст.) - організатор змови проти тиранії Медичі у Флоренції
Пачолі Лука (близько 1445 - 1514 рр.) - італійський математик
Пеголотті Франческо Балдуччі (XIV ст.) - флорентійський письменник,
автор довідника з торгівлі
Педро І Жорстокий (пом. 1369 р.) - кастильський король з 1350 р.
Педро IV (пом. 1387 р.) - арагонський король з 1336 р.
Педро Хуан Сала (XV ст.) - вождь повсталих каталонських селян
Пелайо (пом. 1143 р.) - єпископ Ов'єдський, історик
Персеваль де Буленвіль (кінець XIV - початок XV ст.) - камергер і радник
Карла VII
Перуджіно П'єтро (між 1445 і 1452 - 1523 рр.) - італійський художник
Петер де Кубертене (кінець XII - початок XIII ст.) - латинський імпера¬
тор (1217 р.)
Петрарка Франческо (1304 - 1374 рр.) - італійський гуманіст
Петро де Вілеа (XII ст.) - італійський юрист
Петро де Вінеа (XIII ст.) - канцлер Фрідріха II Гогенштауф ена
Петро Дуісбурзький (XIV ст.) - автор історії Пруссії
Петро з Брюг (XII ст.) - засновник позацерковної групи петробрузіан
Петро Капуанський (кінець XII - початок XIII ст.) - кардинал, легат папи
Петро Чернець (кінець XII - початок XIII ст.) - хроніст
Петру І Мушат (XIV ст.) - молдавський господар (1374 - 1391 рр.)
Петру II (XV ст.) - молдавський господар (1448 - 1449 рр.)
Петру III Арон (XV ст.) - молдавський господар (1451 - 1457 рр.)
Пізано Джованні (XIII ст.) - італійський архітектор і скульптор

Додаток 4 Видатні діячі класичного і пізнього Середньовіччя
Пізано Нікколо (XIII ст.) - південноіталійський архітектор
Пікколоміні Еней Сільвій (1405 - 1464 рр.) - італійський гуманіст, папа Пій II
з 1458 р.
Піко двлла Мірандола, Джованні (1463 - 1494 рр.) - італійський гуманіст
Пінтуріккьо (близько 1454 - 1513 рр.) - італійський художник
Плано Карпіні, Джованні (1182 - 1252 рр.) - італійський мандрівник, фран-
цисканець-мінорит
Плантагенети (1154 - 1399 рр.) - династія англійських королів
Плезіан Гільом (кінець XIII - початок XIV ст.) - радник Філіппа IV
Поліціано Анджело (1454 - 1494 рр.) - італійський гуманіст, поет
Прибислав (XII ст.) - князь ободритів, син Ніклота
Примат (XIII ст.) - сен-денійський чернець, історик
Псевдо-Кодин (XIV ст.) - візантійський письменник
Пьеро делла Франческа (між 1416 і 1420 - 1492 рр.) - італійський художник
Р
Рагвальдсон (XIV ст.) - канцлер данського короля, історик
Радослав (XIII ст.) - сербський король
Раду III Красивий (пом. 1476 р.) - господар Валахії (1462 - 1476 рр.)
Радульф з Кана (XII ст.) - нормандський рицар, хроніст
Раймонд І Тулузький (1041 або 1042 - 1105 рр.) - граф Тулузи з 1093 р.,
один із керівників Першого хрестового походу
Раймунд Агільськай (XI ст.) - хроніст, учасник Першого хрестового походу
Раймунд VII Тулузький (ХНІ ст.) - граф Тулузи
Рафаель Карезіні (пом. 1390 р.) - венеціанський канцлер, історик
Рахлін (XII ст.) - німецький історик
Рейсбрук (XIV ст.) - нідерландський неоплатонік
Ретомонтан Кенігсберзький (1436 - 1476 рр.) - німецький астроном і мате¬
матик
Ригор (пом. близько 1209 р.) - французький історик
Рікардо з Сан-Джермано (пом. 1243 р.) - королівський нотаріус, хроніст
Річард (XV ст.) - син короля Едуарда IV
Річард II (1367 - 1400 рр.) - англійський король (1377 - 1399 рр.)
Річард III (1452 - 1485 рр.) - англійський король з 1483 р.
Річард Йоркський (XV ст.) - керівник Йорків у війні Білої і Червоної Троянд
Річард Фіц-Ніль (XII ст.) - лондонський єпископ, королівський скарбник,
історик
Рішар Ам'єнський (XIII ст.) - єпископ, хроніст Четвертого хрестового по¬
ходу
Робер де Бодрикур (кінець XIV - початок XV ст.) - комендант замку Во-
кулер
Робер Оксерський (1156 - 1212 рр.) - французький історик
Роберт (XI ст.) - дворянин із Шампані, засновник ордену цистерціанців
Роберт Брюсс (кінець XIII - початок XIV ст.) - вождь всенародної війни
за незалежність Уельсу

Історія середніх віків
Роберт Гроссетест (близько 1175 - 1253 рр.) - англійський філософ
Роберт де Куртене (пом. 1228 р.) - латинський імператор з 1219 р.
Роберт II Фландрсъкий (XI ст.) - учасник Першого хрестового походу
Роберт Мертонський (XI ст.) - англійський граф
Роберт Нормандський (пом. 1133 р.) - син Вільгельма Завойовника, учас¬
ник Першого хрестового походу
Роберт Чернець з Реймса (кінець XI - початок XII ст.) - хроніст
Робін Гуд - герой англійського народного епосу
Роджер Вендовер (пом. 1236 р.) - англійський історик
Роджер Говден (кінець XII - початок XIII ст.) - англійський історик
Родріго Хіменес де Рада (1170 - 1247 рр.) - єпископ Толедський, історик
Роже де Флор (кінець XIII - початок XIV ст.) - каталонський найманець,
борець з турками
Роман І (XIV ст.) - молдавський господар (1392 - 1394 рр.)
Роман II (XV ст.) - молдавський господар (1447 - 1448 рр.)
Ромуальд (пом. 1181 р.) - архієпископ Салернський, лікар, політичний діяч
Рубрук Біллям (між 1215 і 1220 - 1293 рр.) - фламандський мандрівник і
чернець
Рудольф І (1218 - 1291 рр.) - німецький король з 1273 р., перший з династії
Г абсбургів
Рустічано (XIII ст.) - пізанець, який записав продиктований опис подоро¬
жі Марко Поло
Рюдінгер (XIV ст.) - німецький поет
Рюг де Пін (близько 1440 - близько 1521 рр.) - португальський історик
С
Саба Маласпіна (XIII ст.) - секретар папи Мартина IV, хроніст
Сабелліко (1436 - 1506 р.) - італійський історик
Сава (кінець XII - початок XIII ст.) - син Стефана Немані, архієпископ
Сербії з 1213 р.
Сава Асиден (кінець XII - початок XIII ст.) - узурпатор у Сампсоні
Савонарола Джироламо (1452 - 1498 рр.) - абат домініканського монастиря,
відновлювач республіки у Флоренції
Саджі Челебей (XIV ст.) - син Мурада І
Саксон Граматик (1150 - 1216 рр.) - данський історик
Салах-ад-Дін (1138 - 1193 рр.) - єгипетський султан з 1173 р.
Салімбене Пармський (1221 - близько 1288 рр.) - францисканський чер¬
нець, хроніст
Сальвестро Медичі (XIV ст.) - представник «жирних» пополанів у Флоренції
Санчо І Колонізатор (пом. 1211 р.) - португальський король з 1185 р.
Сверрір (пом. 1202 р.) - норвезький король з 1184 р.
Себастіан Брант (1457 - 1521 рр.) - німецький письменник-сатирик
Сегареллі Герардо (? - 1300 рр.) - засновник секти апостоликів в Італії
Сеффолк (XV ст.) - граф, головнокомандувач англійської армії під час Сто¬
літньої війни

Додаток 4 Видатні діячі класичного і пізнього Середньовіччя
Сигіберт (близько 1030 - 1112 рр.) - історик, чернець монастиря Жамблу
Сигізмунд І (Жигмонд І) (1368 - 1437 рр.) - німецький імператор з 1410 р.,
угорський (1387 - 1437 рр.) і чеський (1419 - 1421 рр. і 1436 - 1437 рр.)
король
Сильвестр І (пом. 335 р.) - папа (3 14 - 335 рр.)
Сильвестр II (кінець X - початок XI ст.) - папа
Симеон Необогослов (949 - 1022 рр.) - візантійський богослов, філософ-
містик
Симеон Фессалонікський (XIV ст.) - візантійський вчений канонік
Симон де Монфор (кінець XII - початок XIII ст.) - очільник хрестового
походу проти альбігойців
Симон де Монфор (XIII ст.) - граф Лейстер, очільник опозиції в громадян¬
ській війні в Англії
Симон Кабош (кінець XIV - початок XV ст.) - старшина цеху м'ясників у
Парижі, вождь кабош'єнів
Симон Седбері (XIV ст.) - канцлер, архієпископ Кентерберійський
Симона (XIII ст.) - дочка візантійського імператора Андроника II
Сиргіян (кінець XIII - перша половина XIV ст.) - мегадукс за Андрони-
ків II і III
Сігер Брабантський (близько 1235 - близько 1282 рр.) - філософ, представ¬
ник аверроїзму
Сід (Родріго Діас де Бівар) (між 1026 і 1043 - 1099 рр.) - кастильський
ідальго, вождь Реконкісти
Сікст IV (пом. 1484 р.) - папа з 1471 р.
Сімоне Бокканегра (XIV ст.) - перший пожиттєвий дож Генуї (1339 - 1344 рр.;
1359 - 1363 рр.)
Сімончіно (XIV ст.) - один із вождів чомпі
Скандербег (Георгій Кастріоті) (XV ст.) - цар Албанії, борець з османами
Скхард (кінець XI - початок XII ст.) - бенедиктинський чернець, хроніст
Солсбері (XV ст.) - граф, головнокомандувач англійської армії, вбитий при
облозі Орлеана
Стефан (XII ст.) - англійський король (1153 р.)
Стефан Дечанський (кінець XIII - початок XIV ст.) - сербський король
(132 1 - 133 1 рр.)
Стефан Душан (близько 1308 - 1355 рр.) - сербський король з 1331 р.,
сербсько-грецький цар з 1345 р.
Стефан Лазаревич (близько 1377 - 1427 рр.) - сербський князь з 1389 р.,
деспот Сербії з 1402 р.
Стефан Ленгтон (кінець XII - початок XIII ст.) - архієпископ Кентербе¬
рійський
Стефан Меліссина (пом. 1333 р.) - правитель Фессалонік
Стефан Першовінчаний (? - 1227 рр.) - великий жупан з 1196 р., король
Сербії з 1217 р.
Стефано Інфессура (пом. близько 1500 р.) - член римського магістрату
Стуре (1471 - 1520 рр.) - аристократичний рід регентів шведських королів

Історія середніх віків
Стуре Стен (пом. 1497 р.) - регент шведських королів з 1471 р.
Сугерій (близько 1081 - 1151 рр.) - абат Сен-Денійського монастиря, канц¬
лер Людовіка VII
Сулейман (кінець XTV - початок XV ст.) - син Баязида І
Сулейман (XIV ст.) - син султана Урхана
Т
Тагенон (? - 1190 рр.) - німецький хроніст
Тамара (сер. 60-х рр. XII ст. - 1207 р.) - цариця Грузії з 1184 р.
Таулер Іоанн (близько 1300 - 1361 рр.) - німецький містик, домініканець
Твінгер Кенігсхофен (1346 - 1420 рр.) - страсбурзький канонік, німецький
хроніст
Teodopux (XII ст.) - ч ернець - б ене диктинець, норвезький хроніст
Теофіл (XI ст.) - німецький чернець, письменник
Тимур (Тамерлан) (1336 - 1405 рр.) - середньоазійський полководець, емір
з 1370 р.
Тирієт (XV ст.) - венеціанський історик
Тома Аквінський (1125/26 - 1274 рр.) - філософ і теолог, систематизатор
схоластики на базі християнського аристотелізму
Тома Базен (1412 - 1491 рр.) - єпископ, французький єпископ
Тома Бекет (1118 - 1170 рр.) - архієпископ Кентерберійський з 1162 р.,
канцлер Англії з 1155 р.
Томазо Марозині (кінець XII - початок XIII ст.) - перший латинський
патріарх Константинополя
Томас Ебердорфер (пом. 1464 р.) - віденський професор, історик
Томас із Стрегнера (пом. 1443 р.) - єпископ, шведський поет
Томас Уолсінгем (пом. 1422 р.) - англійський історик
Торквемада Томас (близько 1420 - 1498 рр.) - глава іспанської інквізиції з
80-х рр. XV ст.
Тюдори (1485 - 1603 рр.) - династія англійських королів
У
Углеша Іоанн (XIV ст.) - деспот Серр
Ульріх фон Ліхтенштейн (1200 - 1275 рр.) - німецький поет
Умур (XIV ст.) - емір Айдину
Уот Тайлер (? - 1381 рр.) - вождь селянського повстання в Англії 1381 рр.
Урбан TV (пом. 1264 р.) - папа з 1261 р.
Урбан V (пом. 1370 р.) - папа з 1362 р.
Урбан VI (пом. 1389 р.) - папа з 1378 р.
Урош І (? - 1280 рр.) - король Сербії (1243 - 1276 рр.)
Урош (пом. 1371 р.) - король Сербії з 1355 р.
Урхан (XTV ст.) - османський султан (1326 - 1359 рр.)
Ф
Фелікс V (XIV ст.) - анти папа

Додаток 4 Видатні діячі класичного і пізнього Середньовіччя
Феодор Ангел Дука Комнін (пом. 1230 р.) - правитель Епіру з 1215 р., фес-
салонікський імператор з 1224 р.
Феодор І Ласкар (пом. 1222 р.) - нікейський імператор з 1205 р.
Феодор І Палеолог (пом. 1406 р.) - син Іоанна V, деспот Мореї з 1 384 р.
Феодор II Ласкар (1222 - 1258 рр.) - імператор Нікейської імперії з 1254 р.
Феодор Манкар (кінець XII - початок XIII ст.) - володар Філадельфії
Феодор Метохіт (1270 - 1332 рр.) - візантійський письменник, державний
діяч
Феодор Синаден (кінець XIII - початок XIV ст.) - намісник в Епірі і Фес-
салоніках
Феодор Скутаріот з Кизикіг (XIII ст.) - хроніст
Феодора Дука (XIII ст.) - дружина Михаїла VIII Палеолога
Феодора Кантакузин (XIV ст.) - дочка Іоанна VI Кантакузина, дружина
султана Урхана
Феодора Палеолог (XIV ст.) - сестра Андроника III, друга дружина Михаї¬
ла Шишмана
Феодор-Святослав (XIV ст.) - болгарський цар
Феофан (XIII ст.) - нікейський митрополит
Фердинанд (пом. 1416 р.) - король Арагону з 1412 р.
Фердинанд І Великий (пом. 1065 р.) - король Кастилії й Леону (1 037 -
10 6 5 рр.)
Фердинанд II (XII ст.) - кастильський король
Фердинанд II Арагонський (1452 - 1516 рр.) - король Арагону з 147 9 р.,
Сицилії з 1468 р., Кастилії з 1479 р. і Неаполітанського королівства з
1504 р.
Фердинанд III Святий (пом. 1252 р.) - король Кастилії й Леону з 1230 р.
Фердинанд IV (1285 - 1312 рр.) - король Кастилії і Леону з 1295 р.
Фернан Лопеш (1380 - близько 1454 рр.) - основоположник португальської
історіографії
Філіпп (XIII ст.) - син Балдуїна II
Філіпп II Август (1165 - 1223 рр.) - французький король з 1180 р.
Філіпп IV Красивий (1268 - 1314 рр.) - французький король з 1285 р.
Філіпп V Довгий (пом. 1322 р.) - французький король з 1316 р.
Філіпп VI Валуа (пом. 1350 р.) - французький король з 1328 р.
Філіпп де Коммін (1447 - 1511 рр.) - радник Людовіка XI, історик
Філіпп Добрий (1396 - 1467 рр.) - бургундський герцог з 1419 р.
Філіпп Наваррський (XIII ст.) - палестинський барон, хроніст
Філіппо Біплані (пом. 1405 р.) - флорентійський історик
Філіппо-Марія Вісконті (пом. 1447 р.) - міланський герцог з 1402 р.
Філос (XV ст.) - валаський логофет
Філофей Коккін (пом. 1376 р.) - патріарх Константинопольський (1353 -
1354, 1 364 - 1376 рр.)
Фолькунги (середина ХНІ ст. - 1363 р.) - шведська королівська династія
Фома (Феодулос) Магістр (XIV ст.) - візантійський письменник

Історія середніх віків
Фома Палеолог (XV ст.) - деспот Мореї (1430 - 1460 рр.), син Мануїла II
Фортеск'ю (близько 1385 - 1479 рр.) - канцлер, англійський історик
Франциск Ассизький (1182 - 1226 рр.) - італійський проповідник, засновник
ордену францисканців
Франческо Гаттілузіо (XIV ст.) - генуезький корсар
Франческо Сфорца (XV ст.) - кондотьєр, згодом синьйор, а з 1450 р. герцог
М ілана
Фрідріх Арагонський (кінець XIII - початок XIV ст.) - сицилійський ко¬
роль
Фрідріх Габсбург (кінець XIII - початок XIV ст.) - німецький король (1313
- 1314 рр.)
Фрідріх Дерев'яний Черевик (XIII ст.) - вождь повсталих селян у Рейнсь¬
кій області
Фрідріх І (пом. 1105 р.) - герцог Швабський
Фрідріх І Барбаросса (близько 1125 - 1190 рр.) - німецький король з 1152 р.,
імператор з 1155 р.
Фрідріх II (XII ст.) - герцог Швабський
Фрідріх II Гогенштауфен (1194 - 1250 рр.) - німецький король з 1212 р.,
імператор з 1220 р., король Сицилії з 1197 р.
Фрідріх III (1415 - 1493 рр.) - німецький король з 1440 р., імператор з 1452 р.
Фрідріх Красивий (XIV ст.) - німецький король (1322 - 1330 рр.)
Фрідріх фон Хаузен (XII ст.) - мінезингер, учасник Третього хрестового
походу
Фруассар Жан (близько 1337 - після 1404 рр.) - французький історик
Фуггер Ганс (XV ст.) - власник торгов о - лихв ар сько ї компанії в Німеччині
Фульк (кінець XII - початок XIII ст.) - французький священик, пропаган¬
дист Четвертого хрестового походу
Фульхерій Шартрський (кінець XI - початок XII ст.) - хронікер, учасник
Першого хрестового походу
X
Хаджі Сулейман-паша (XV ст.) - румелійський берлейбей
Хайме І Завойовник (1208 - 1276 рр.) - король Арагону з 1213 р.
Хайме II Справедливий (1264 - 1327 рр.) - король Арагону з 1291 р., король
Сицилії в 1285 - 1295/6 рр.
Харальд Гардрод (XI ст.) - норвезький король
Хейлс (XIV ст.) - лорд-скарбник Англії
Херборт Фріцларський (XII ст.) - гессенський клірик, поет
Хіменес де Сізнерос (XV ст.) - духовник іспанської королеви Ізабелли
Хуан II (1404 - 1454 рр.) - кастильський король з 1404 р.
Хуан II (пом. 1479 р.) - арагонський король з 1458 р.
Хуана (кінець XV - початок XVI ст.) - дочка іспанських королів Фердинанда
та Ізабелли
Хуана (XV ст.) - дочка кастильського короля Енріке IV

Додаток 4 Видатні діячі класичного і пізнього Середньовіччя
Ц
Цвпеш Влад (Дракул) (? - 1476 рр.) - господар Валахії (1456 - 1462, 1476 рр.)
Ч
Чвзаре Борджіа (кінець XV - початок XVI ст.) - синьйор Романьї
Чезаріні Юліан (кінець XIV - перша половина XV ст.) - кардинал
Чімабуе (справжнє ім'я Ченні ді Пепо) (близько 1240 - близько 1302 рр.) -
італійський художник
Чубер воде (XV ст.) - молдавський господар
Чуто Брандіні (XIV ст.) - чесальник вовни, вождь чомпі у Флоренції
Ш
Шарлотті (кінець XIII - початок XIV ст.) - «народний капітан» у Римі
Шимон Кезаг (XIII ст.) - угорський хроніст
Шонгауер Мартин (між 1435 і 1440 - 1491 рр.) - німецький художник і
графік
Штефан І (XIV ст.) - молдавський господар (1394 - 1399 рр.)
Штефан II (XV ст.) - господар Цара де Жос (1435 - 1447 рр.)
Штефан III Великий (? - 1504 рр.) - господар Молдавії з 1457 р.
Ю
Юга (XIV ст.) - молдавський господар (1 395 р.)
Юліан Паризький (XIV ст.) - французький юрист
Юрій Бранкович (XV ст.) - сербський деспот
Юсуф (1163 - 1184 рр.) - арабський халіф
Юсуф Альморавід (XI ст.) - вождь африканських маврів
Я
Яків Вітрійський (1180 - 1240 рр.) - хроніст хрестових походів
Яків Ворагін (XIII ст.) - домініканський архієпископ, автор збірки «святих
оповідань»
Яків Угорський (XIII ст.) - організатор повстання «пастушків»
Яков Унрест (1435 - 1499 рр.) - каринтійський священик, хроніст
Ян (кінець ХНІ - початок XIV ст.) - син німецького короля Генріха VII
Як Гус (1371 - 1415 рр.) - ідеолог чеської Реформації
Ян Ольбрахт (XV ст.) - польський король (1492 - 1501 рр.)
Янош Туроці (близько 1435 - близько 1490 рр.) - угорський хроніст
Янош Хуньяді (XV ст.) - валаський дворянин, який очолив боротьбу з
турками

Аодаток
БІБЛІОГРАФІЯ 5
1. Джерела
1. Агрикультура в памятниках западного средневековья / Под ред.
O.A. Д о б иаш - Р ожд е с тв енс ко й и М.И. Бургского. - М.-Л., 1936.
2. Английская деревня XIII - XIV вв. и восстание Уота Тайлера / Сост.
Е.А. Косминским и Д.М. Петрушевским. - М.-Л. 1935.
3. Анна Комнина. Алексиада / Вступ. ст., перев. и коммент. Я.Н. Любар¬
ского. - М., 1965.
4. Ансельм Кентерберийский. Сочинения / Перев., коммент. И.В. Купрее-
вой. - М., 1995.
5. Антонов В.А. «Земский мир» 1360 г. и политическая жизнь Дании в
правление короля Вальдемара IV Аттердага (1340 - 1375 рр.) // Север¬
ная Европа. Проблемы истории. - М., 1995.
6. Баллады о Робин Гуде. - Л., 1980.
7. Бернард Клервосский. О благодати и свободе воли // СВ. - 1982. - Вып.
45.
8. Бернарт де Вентадорн. Песни. - М., 1979.
9. Бонавентура. Путеводитель души к Богу. - М., 1993.
10. Боккаччо Д. Декамерон. - М., 1987.
11. Боккаччо Д. Фьяметта. Фьезоланские нимфы. - М., 1968.
12. Валла Лоренцо. Об истинном и ложном благе. О свободе воли. - М.,
1989.
13. Вернер Садовник. Крестьянин Гельмбрехт. - М., 1971.
14. Вестминстерские статуты / Перев. Е. В. Гутновой. - М., 1948.
15. Виллардуэн Ж. де. Взятие Константинополя. Песни труверов. - М., 1984.
16. Виллардуэн Ж. де. Завоевание Константинополя / Перев., вступ. ст. и
коммент. М.А. Заборова. - М., 1993.
17. Гальфрид Монмутский. История бриттов. Жизнь Мерлина. - М., 1984.
18. Гарен Э. Идеальный город / Перев. Е.В. Цапаевой. Публ. подгот. Л.М.
Брагина // Проблемы итальянской истории. - М., 1987.
19. Гельмонд. Славянская хроника / Предисл., перев. и примеч. Л.В. Разу¬
мовской. - М., 1963.
20. Генрих Латвийский. Хроника Ливонии. - Рязань, 2009.
21. Георгий Акрополит. Летопись. - Спб., 1998.

Додаток 5 Бібліографія
22. Георгий Пахимер. История о Михаиле и Андронике Палеологах. Тринад¬
цять книг. Т. 1. Царствование Михаила Палеолога (1255 - 82). Патриарх
Фотий. Сокращение церковной истории Филосторгия / Подг. текста
A. Цепкова по изд. 1862 и 1854 г. - Рязань, 2004.
23. Гибб Г. Дамасские хроники крестоносцев / Перев. с англ. - М., 2009.
24. Городские установления Коимбры XII века / Перев. и коммент.
О.И. Варьяш и А.П. Черных / / Городская жизнь в средневековой Евро¬
пе. - М., 1987.
25. Григорий Палама, св. Триады в защиту священнобезмолствующих. -
М., 1995.
26. Данте Аліг'єрі. Божественна комедія. Пекло / Перекл. з італ. Б.І. Лон-
чина. - Львів, 2007.
27. Данте Алигьери. Малые произведения. - М., 1968.
28. Джиованни дель Плано Карпини. История монголов. Гильом де Рубрук.
Путешествие в восточные страны. - М., 1957.
29. Документы по истории университетов Европы XII - XV вв. - Воронеж,
1973.
30. Жан Фруассар. Хроники. 1325 - 1340. - Спб., 2008.
31. Жизнеописания трубадуров. - М., 1993.
32. Заборов М.А. История крестовых походов в документах и материалах.
- М., 1977.
33. Западноевропейский эпос. - Л., 1977.
34. Иоанн Кантакузен. Беседа с папским легатом. Диалог с иудеем и дру¬
гие сочинения. - СПб., 1997.
35. Ирландские саги. - М.-Л., 1961.
36. Исландские саги / Ред. вступ, ст. и примеч. М.И. С те блин-Каменского. -
М., 1956.
37. Итальянская новелла Возрождения. - М., 1957.
38. Итальянские гуманисты XV века о церкви и религии. - М., 1963.
39. Итальянские коммуны XIV - XV вв. Сб. документов / Под. ред.
B.И. Рутенберга. - М. - Л., 1965.
40. Итальянский гуманизм эпохи Возрождения. Сб. текстов. - Саратов, 1984
- 1988. - Ч. I - П.
41. Книга Марко Поло. - М., 1956.
42. Книга Суны и Шары мавров / Перев., коммент., вступ, ст. ИИ Варьяш.
- М., 1995.
43. Коммин Филипп де. Мемуары / Перев., ст. и прим. Ю.П. Малинина. -
М., 1986.
44. Крестьянские движения в Германии перед Реформацией. Сб. докумен¬
тов /Сост. ВА. Ермолаев. - Саратов, 1961.
45. Кузанский Николай. Сочинения: В 2-х т. / Перев., вст. ст. ЗА. Тажури-
зиной. - М., 1979.
46. Кузнецов Е.В. Народные движения в Англии в середине XV в. - М.,
1982.

Історія середніх віків
47. Ландслаг короля Магнуса Эрикссона / Перев. и примеч. С.Д. Ковалев¬
ского // СВ. - 1964. - Вып. 26.
48. Легенда о Тристане и Изольде. - М., 1976.
49. Ленгленд У. Видение Уильяма о Петре Пахаре / Перев., вступ. ст. и
примеч. Д.М. П етрушев ского. - М. - Л., 1941.
50. Леонтьевский A.B. «Искусство возможного» в политике Карла IV Люк¬
сембурга. - Волгоград, 1995.
51. Леонтьевский A.B., Катаева Л.Н. Два меча. Трактат немецкого энцикло¬
педиста XIV в. Конрада Мегенберга «Плач церкви о Германии». - Вол¬
гоград, 1996.
52. Лука Пачоли. Трактат о счетах и записях. - М., 1974.
53. Мельникова Е. А. Древнескандинавские географические сочинения:
тексты, перевод, комментарий. - М., 1986.
54. Мельникова Е.А. Скандинавские рунические надписи. - М., 1977.
55. Михаил Пселл. Хронография. Краткая история. - Спб., 2003.
56. Мэлори Т. Смерть Артура. - М., 1993.
57. Немецкий город XIV - XV вв. Сб. материалов / Ввод, ст., подбор матер.,
перев., прилож. и коммент. В.В. Стоклицкой-Терешкович. - М., 1936.
58. Никита Хониат. История. - СПб., 2001.
59. Никифор Грегора. Римская история, начинающаяся со взятия Констан¬
тинополя латинянами. Т.1. (1204 - 1341) / Подг. текста А.И. Цепкова по
изд. 1862 г. - Рязань, 2004.
60. Никифор Грегора. Римская история. - СПб., 2000.
61. Памятники византийской литературы IX - XIV веков. - М., 1969.
62. Памятники истории Англии XI - XIII вв. / Перев. и введ. Д.М. Петру-
шевского. - М., 1936.
63. Памятники средневековой латинской литературы X - XII вв. - М., 1972.
64. Песни о Гильоме Оранжском. - М., 1985.
65. Песнь о Роланде. Коронование Людовика. Нимская телега. Песнь о Сиде.
Романсеро. - М., 1976.
66. Петер из Дусбурга. Хроника Земли Прусской (фрагмент) / Введ. и пе¬
рев. В.И. Матузовой // ВИ. - М., 1986. - №7.
67. Петрарка Ф. Избранное. Автобиографическая проза. Сонеты. - М., 1974.
68. Петрарка Ф. Книга песен. - М., 1963.
69. Петрарка Ф. Эстетические фрагменты. - М., 1982.
70. Питти Бонаккорсо. Хроника. - Л., 1972.
71. После Марко Поло. Путешествия. - М., 1968.
72. Поэзия вагантов. - М., 1975.
73. Поэзия скальдов / Изд. подгот. СВ. Петровым и М.И. Стеблин-Каменс-
ким. - Л., 1979.
74. Поэзия трубадуров. Антология галийской литературы. - СПб., 1995.
75. Поэзия трубадуров. Поэзия миннезингеров. Поэзия вагантов. - М., 1974.
76. Прагматика 1340 г. // СВ. - 1991. - Вып. 54.
77. Предания и мифы средневековой Ирландии. - М., 1991.

Додаток 5 Бібліографія
78. Процесс Жанны д'Арк. Материалы инквизиционного процесса / Пе¬
рев., коммент. и сопр. ст. А.Б. Скальской. - М.-СПб., 2008.
79. Пятнадцать радостей брака и другие сочинения французских авторов
XIV - XV веков. - М., 1991.
80. Ревякина Н.В. Итальянское Возрождение. Гуманизм второй половины
XIV века - первой половины XV века. - Новосибирск, 1975.
81. Регистры ремесел и торговли города Парижа / Перев. Л.И. Киселевой.
Под ред. и с предисл. А.Д. Люблинской // СВ. - 1957 - 1958. - Вып.
10-11.
82. Робер де Клари. Завоевание Константинополя / Перев., ст. и коммент.
М.А. Заборова. - М., 1986.
83. Роман о Лисе. - М., 1987.
84. Роман о семи мудрецах. - М., 1980.
85. Руис X. Книга благой любви. - М., 1991.
86. Сага о Греттире. - Новосибирск, 1976.
87. Сага о Сверрире. - М., 1988.
88. Саксонское зерцало / Отв. ред. В.М. Корецкий. - М., 1985.
89. Салимбене де Адам. Хроника. - М., 2004.
90. Самаркин В.В. Восстание Дольчино. - М., 1971.
91. Сборник документов по социально-экономической истории Византии. -
М., 1951.
92. С л авян о - мо лд ав ские летописи XV - XVI вв. - М., 1976.
93. Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV век) / Сост.,
общ. ред., вст. ст. и коммент. Л.М. Брагиной. - М., 1985.
94. Средневековое городское право XII - XIII вв. Сб. текстов / Под ред.
СМ. Стама. - Саратов, 1989.
95. Средневековый город / Под ред. В.Ф. Семенова // Учен. зап. Моск. гос.
пед. ин-та им. В.И. Ленина. - М., 1949. - Т. 59. - Вып. 3.
96. Средневековая латинская новелла XIII в. - Л., 1970.
97. Средневековый роман и повесть. - М., 1974.
98. Стоклицкая-Терешкович В.В., Плешкова СЛ. Средневековый город в
Западной Европе в XI - XVBeKax. - М., 1962. - Вып. 1.
99. Сфрандзи Георгий. Хроника / Пред., перев. и примеч. Е.Д. Джагацпа-
нян // Кавказ и Византия. - Ереван, 1987. - Т. 5.
100. Усама ибн Мункыз. Книга назидания / Перев. М.А. Салье. - М., 1958.
101. Фаблио. Старофранцузкие новеллы. - М., 1971.
102. Фиц-Стефан Уильям. Описание благороднейшого города Лондона / Пе¬
рев. и коммент. НА. Богодаровой // Городская жизнь и средневековая
Европа. - М., 1987.
103. Фома Аквинский. О правлении государей / Публ., перев., примеч.
Н.Б. Срединской // Политические структуры эпохи феодализма в За¬
падной Европе VI - XVII вв. - Л., 1980.
104. Фома Кемпийский. О подражании Христу. - М., Минск, 1993.
105. Франциск Ассизский. Сочинения / Ред., перев., коммент. В.Л. Задвор-
ного. - М., 1995.

Історія середніх віків
106. Французская деревня XII - XV вв. и Жакерия. Документы / Дерев.,
ввод. ст. и прим. Н.П. Грацианского, - М. - Л., 1935.
107. Фруассар Ж. Любовный плен. - М., 1994.
108. Фуэро Леона / Вступ, ст., перев. и коммент. О.И. Варьяш и С.Д. Черво¬
нова // Социально-политическое развитие стран Пиренейского полуо¬
строва при феодализме. - М., 1985.
109. Хроника и документы времен Столетней войны. - СПб., 2006.
ПО. Хроника Эрика. - Выборг, 1994.
111. Цветочки святого Франциска Ассизского. - М., 1990.
112. Чосер Д. Кентерберийские рассказы. - М., 1988.
113. Шпренгер Я., Инститорес Г. Молот ведьм. - М., 1990.
114. Экхарт Майстер. Духовные проповеди и рассуждения. - М., 1991.
115. Эстетика ренессанса: В 2-х т. / Сост. В.П. ГДестаков. - М., 1981. - Т. І-ІІ.
2. Загальні праці
1. Андреева К. Жорстока путь. - К, 1977.
2. Бессмертный Ю.Л. Феодальная деревня и рынок в Западной Европе
XII - XIII вв. - М., 1969.
3. Бортник H.A. Средневековые города-государства Западной Европы //
ВИ. - 1975. - № 12.
4. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. XV - XVIII
ст.: У 3-х т. / Перекл. з франц. - К., 1995 - 1998.
5. Бродель Ф. Средиземное море и средиземноморский мир в эпоху Фи¬
липпа II: В 3-х ч. - М., 2002.
6. Ваганов П.А. Физики дописывают историю. - Л., 1984.
7. Величайшие битвы Средних веков: Сб. ст. - М., 2009.
8. Власть, общество, индивид в средневековой Европе. Теория, символи¬
ка, церемониал. - М., 2008.
9. Генон Р. Символика креста. - М., 2004.
10. Глогер Б. Император. Бог и дьявол. - СПб., 1999.
11. Грановский Т.Н. Лекции по истории средневековья. - М., 1986.
12. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. - М., 1972.
13. Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура молчаливого большинства.
- М., 1990.
14. Гутнова Е.В. Классовая борьба и общественное сознание крестьянства
в средневековой Западной Европе (XI - XV вв.). - М., 1984.
15. Гутнова Е.В. Сословная монархия и крестьянство в Западной Европе
XIII - XV вв. // ВИ. - 1978. - №8.
16. Гутнова Е.В. Структура и эволюция феодального общества (XI - XV
вв.) // СВ. - 1971. - Вып. 34.
17. Даркевич В.П. Светская праздничная жизнь Средневековья IX - XVI
вв. - М., 2007.
18. Делюмо Ж. Грех и страх. Формирование чувства вины в цивилизации
Запада (XIII - XVIII века) / Перев. с франц. - Екатеринбург, 2003.

Додаток 5 Бібліографія
54Ш
19. Дюбі Ж. Доба соборів. Мистецтво та суспільство 920 - 1420 років /
Перекл. з франц. - К, 2003.
20. Европа в средние века: экономика, политика, культура. Сб. ст. к 80-
летию акад. С.Д. Сказкина. - М., 1972.
21. Жарков С. Рыцарская конница в бою. - М., 2008.
22. Жарков С. Средневековая пехота в бою. - М., 2008.
23. Житков A.M. Средневековая интеллектуальная культура. - М., 2003.
24. И живы памятью столетий: Очерки о вождях народных движений в
средневековой Европе. - Минск, 1987.
25. Из истории западноевропейского средневековья. - М., 1972.
26. Из истории культуры средних веков и Возрождения. - М., 1976.
27. Историческая демография докапиталистических обществ Западной Ев¬
ропы. Проблемы и исследования. - М., 1988.
28. Кац Я. Евреи в средневековой Европе (замкнутость и толерантность). -
Иерусалим, 1992.
29. Кенигсбергер Г.Г. Средневековая Европа, 400 - 1500 годы / Перев. с
англ. - М., 2001.
30. Киселева Л.И. Западноевропейская книга XIV - XV вв. - Л., 1985.
31. Контамин Ф. Война в средние века / Перев. с франц. - СПб., 2001.
32. Королевский двор в политической культуре средневековой Европы.
Теория, символика, церемониал. - М., 2004.
33. Ле Гоф Ж. Интеллектуалы Средневековья / Пер. с франц. - М., 2006.
34. Мулен Л. Повседневная жизнь средневековых монахов Западной Евро¬
пы X - XV века / Перев. с франц. - М., 2002.
35. Никерсон X. Войны в эпоху Римской империи и в средние века. - М.,
2006.
36. Носов В. Рыцарские турниры. - М., 2005.
37. Образы власти на Западе, Византии и на Руси / Под ред. М. Бойцова и
ОГ. Эксле. - М., 2008.
38. Парнов Е. Трон Люцифера: критические очерки магии и оккультизма.
- М., 1985.
39. Пашуто В.Т. Монгольский поход в глубь Европы // Татаро-монголы в
Азии и Европе. Сб. стат., 2-е изд., перераб. и доп. - М., 1977.
40. Подоляк Н. Могутня Ганза. Комерційний простір, міське життя і дип¬
ломатія XII - XVII ст. - К, 2009.
41. Проблемы развития феодальной собственности на землю. - М., 1979.
42. Рейт Дж.К. Географические представления в эпоху Крестовых походов
/ Перев. с англ. - М., 1988.
43. Сванидзе A.A. Деревенские ремесла в средневековой Европе. - М., 1985.
44. Священное тело короля. Ритуалы и мифология власти. - М., 2006.
45. Социальная природа средневекового бюргерства XIII - XVII вв. / Отв.
ред. Чистозвонов А.Н. - М., 1979.
46. Суворов Н. Средневековые университеты. - М., 1896.
47. Университеты Западной Европы. Средние века. Возрождение. Просве¬
щение. - Иваново, 1990.

Історія середніх віків
48. Уотт У.М. Влияние ислама на средневековую Европу / Перев. с анг. -
М., 1976.
49. Фавье Ж. Франсуа Вийон / Перев. с франц. - М., 1999.
50. Феодальная рента и крестьянские движения в Западной Европе XIII -
XV вв. - М., 1985.
51. Хейзинга Й. Осень Средневековья / Перев. с франц. - М., 1988; 2002.
52. Черняк Е.Б. Пять столетий тайной войны: Из истории секретной дип¬
ломатии и разведки. - М., 1985.
53. Черняк Е.Б. Судьи и заговорщики: Из истории политических процес¬
сов на Западе. - М., 1984.
54. Шестаков В.П. Развитие музыкально-эстетических идей западноевро¬
пейского средневековья // Эстетика и искусство. - М., 1966.
55. Юго-Восточная Европа в средние века. - Кишинев, 1972.
56. Якобсон А.Л. Закономерности в развитии средневековой архитектуры.
- М., 1985.
57. Ястребицкая А.Л. Западная Европа XI - XIII векав: эпоха, быт, костюм.
- М., 1978.
58. Riravol W. Southern. Scholastic Humanist and the Unification of Europe.
- T.l: Foundations. - Oxford, 1995.
59. Robert I. Moore. The First European Revolution, c. 970 - 1215. - Oxford, 2000.
3. Література до окремих лекцій
До лекції 1.
Джерела з історії високого й пізнього Середньовіччя
1. Большакова CA. Папские послания Галицкому князю как историчес¬
кий источник // Древнейшие государства на территории СССР. Мате¬
риалы и исследования. - М., 1976.
2. Вайнштейн О.Л. Западноевропейская средневековая историография. -
М. - Л, 1964.
3. Драчук B.C. Рассказывает геральдика. - М., 1977.
4. Евдокимова Ю. Проблема первоисточника / / Советская музыка. - 1977.
- № 3.
5. Заборов М.А. Современники-хронисты и историки крестовых походов
//ВВ. - 1965. - Т. XXVI.
6. Кириллова A.A. Завещание как источник по истории средневекового
английского города XIV - XV вв. // Из истории западноевропейского
средневековья. - М., 1972.
7. Левандовский А. Из истории геральдики // Наука и жизнь. - 1979. -
№ 3 .
8. Мату зова В.И. Английские средневековые источники IX - XIII вв.:
Тексты, перев., коммент. - М., 1979.
9. Матузова В.И. Хроника земли Прусской Петра из Дусбурга в культур¬
но-историческом контексте // Б алто - славянские исследования. 1985. -
М., 1987.

Додаток 5 Бібліографія
10. Петров М.Т. Биографии итальянского Возрождения как исторический
источник / / Вспомогательные исторические дисциплины. - Л., 1974.
11. Потанина Л.Б. Источники по истории города Ф р ан к ф у р т а - н а - М ай н е
XIV - XV вв. / / Из истории западноевропейского средневековья. - М.,
1972.
12. Сборник документов по всеобщей истории государства и права /Сост.
К.Е. Леванцев. - Л, 1977.
13. Фрейбургское городское право XII века (первоначальный текст и допо¬
лнение) / Перев. с лат. Т.М. Негуляевой / / Средневековый город. -
Саратов, 1978. - Вып. 4.
14. Хлопин А.Д. О способах интерпретации причинно-следственных свя¬
зей в хрониках XIV века //Из истории культуры средних веков и
Возрождения. - М., 1976.
До лекції 2.
Виникнення і ріст середньовічних міст
1. Абрамсон М.Л. Крупные города Апулии в XII - XIII вв. // СВ. - 1985. -
Вып. 48.
2. Абрамсон М.Л. Характерные черты южноитальянского города в раннее
средневековье (VI - XI вв.) // СВ. - 1976. - Вып. 40.
3. Бородин О.Р. Городская курия в Равенне в эпоху раннего средневеко¬
вья // Проблемы истории античности и средних веков. - М., 1980.
4. Город в средневековой цивилизации Западной Европы: В 4-х т. - М.,
1999 - 2000. - Т. 1 - 4.
5. Городская жизнь в средневековой Европе. - М., 1987.
6. Городская культура. Средневековье и начало нового времени. - Л., 1986.
7. Кириллова A.A. Классовая борьба в городах Восточной Англии в XIV в.
// Учен. зап. Моск. гос. пед. ин-та им. В.И Ленина. - М., 1969. - № 321.
Корсунский АР. Города Испании в период становления феодальных
отношений (V - VII вв.) // Социально-экономические проблемы исто¬
рии Испании. - М., 1965.
9. Левицкий Я.А. Город и феодализм в Англии. - М., 1987.
10. Левицкий Я.А. Города и городское ремесло в Англии в X - XII вв. - М¬
Л., 1960.
11. Левицкий Я.А. Некоторые проблемы истории западноевропейского го¬
рода периода развитого феодализма // ВИ. - 1969. - № 9.
12. Осипова Т.С. Ирландский город и экспансия Англии XII - XV вв. - М.,
1973.
13. Пиренн А. Средневековые города Бельгии. - М., 1937.
14. Подаляк Н.Г. Ганза: мир торговли и политики в XII - XVII столетиях. -
К, 1998.
15. Полянский Ф.Я. Очерки социально-экономической политики цехов в
городах Западной Европы в XIII - XV вв. - М., 1952.

Історія середніх віків
16. Ревуненкова Н.В. К истории свободного ремесла в городах Южной Фран¬
ции XIII - XV вв. // СВ. - 1962. - Вып. 21.
17. Рутенбург В.И. Итальянский город от раннего средневековья до Воз¬
рождения. - Л., 1987.
18. Сванидзе A.A. Генезис феодального города в средневековой Европе:
проблемы и типология // Городская жизнь в средневековой Европе. -
М., 1987.
19. Сванидзе A.A. Ремесло и ремесленники средневековой Швеции (XIV -
XV вв.). - М., 1967.
20. Социальная природа средневекового бюргерства XIII - XVIII вв. - М.,
1979.
21. Средневековый город. - Саратов, 1968 - 1991. - Вып. 1 - 10.
22. Стам СМ. Некоторые актуальные вопросы изучения средневекового
города // Средневековый город. - Саратов, 1981. - Вып. 6.
23. Стам СМ. Складывание социальной структуры средневекового города
(XI - XIII вв.) // СВ. - 1971. - Вып. 34.
24. Стам СМ. Экономическое и социальное развитие раннего города (Ту¬
луза XI - XIII вв.). - Саратов, 1969.
25. Стоклицкая-Терешкович В.В. Основные проблемы истории средневе¬
кового города X - XV веков. - М., 1960.
26. Стоклицкая-Терешкович В.В. Очерки по социальной истории немецко¬
го города в XIV - XV веках. - М. - Л., 1936.
27. Тушина Г.М. Города в феодальном обществе Южной Франции. - М.,
1985.
28. Хачатурян H.A. Город в системе феодальной формации // ВИ. - 1983. -
№ 1.
29. Червонов СД. Ремесло и ремесленники в городах Центральной Испа¬
нии на рубеже XII - XIII вв. / / Социально-политическое развитие стран
Пиренейского полуострова при феодализме. - М., 1985.
30. Шевеленко А.Я. О зарождении бретонских феодальных городов // На¬
учные доклады высшей школы. Ист. науки. - 1960. - № 2.
31. Ястребицкая А.Л. Европейский город (средние века - раннее Новое вре¬
мя) // Введение в современную урбанистику. - М., 1993.
32. Ястребицкая А.Л. Западноевропейский город в средние века // ВИ. -
1978. - № 4.
33. Ястребицкая А.Л. Малые города как проблема сравнительно-историче¬
ского изучения европейского средневекового города // СВ. - 1988. -
Вып. 51.
До лекци' 3.
Хрестові походи
1. Андреев А., Захаров В., Нестенко И. История Мальтийского ордена. -
М., 1999.
2. Близнюк СВ. Поздние крестовые походы и их отображение в хрони¬
ках. - М., 2004.

Додаток 5 Бібліографія
3. Близнюк СВ. Мир торговли и политики в королевстве крестоносцев на
Кипре. 1 192 - 1373. - М., 1994.
4. Виймар П. Крестовые походы: миф и реальность священной войны. -
СПб, 2003.
5. Виймар П. Крестовые походы. - СПб, 2006.
6. Демурже А. Рыцари креста. Военно-монашеские ордены в средние века,
XI - XVI вв. / Перев. с франц. - СПб, 2008.
7. Домани А. Крестовые походы. Под сенью креста. - М, 2003.
8. Д о б и аш - Р ожд е с тв е нс кая О.А. Крестом и мечом. Приключение Ричарда
I Львиное Сердце. - М, 1991.
9. Жарков С. Рыцарские ордена в бою. - М, 2009.
10. Заборов М.А. За гробом господним // Наука и религия. 1961. - № 5.
11. Заборов М.А. Концепция крестовых походов в истории, политике и ли¬
тературе / / ВИ. - 1981. - № 11.
12. Заборов М.А. Историография крестовых походов (XV - XIX вв.) - М,
1971.
13. Заборов М.А. Крестом и мечом. - М, 1979.
14. Заборов М.А. Крестоносцы на Востоке. - М, 1986.
15. Заборов М.А. Папство и крестовые походы. - М, 1960.
16. Заборов М.А. Крестовые походы. - М, 1956.
17. Заборов М.А. Крестоносцы и их походы на Восток в XI - XIII вв. - М,
1962.
18. Захаров В, Чибисов В. Орден госпитальеров. - СПб, 2009.
19. История крестовых походов / Под ред. Дж. Райли-Смита. - М, 1998.
20. Кесслер У. Ричард I Львиное Сердце / Перев. с нем. - Ростов-на-Дону,
1997.
21. Куглер Б. История крестовых походов / Перев. с нем. - Ростов-на-
Дону, 1995.
22. Лучицкая СИ. Четвертый крестовый поход глазами русского совре¬
менника //ВВ. - 2006. - № 65 (90).
23. Лучицкая СИ. Образ другого: мусульмане в хрониках крестовых похо¬
дов. - СПб, 2001.
24. Масан О. Історичні обставини заснування Німецького рицарського ор¬
дену // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й
етнографії: 36. наук. ст. - Чернівці, 1997. - Вип. 4.
25. Машке Э. Немецкий орден. - СПб., 2007.
26. Мельвиль М. История ордена тамплиеров. - СПб, 2006.
27. Мишо Гюстав. История крестовых походов. - М, 1999.
28. Мишо Г. История крестовых походов. - Ч. 1. История Первого Кресто¬
вого похода/ Перев. с франц. - СПб, 1841.
29. Мишо Г. История крестовых походов. - Ч. 2. Повествование второго и
третьего Крестового похода / Перев. с франц. - СПб, 1823.
30. Мишо Г. История крестовых походов. - Ч. 3. Повествование о четвер¬
том, пятом и шестом Крестовых походах / Перев. с франц. - СПб, 1835.

IBM
Історія середніх віків
31. Мишо Г. История крестовых походов. - Ч. 4. Продолжение о войнах
христиан против турок. Рассуждение о состоянии Европы во время и
после крестовых походов с исчислением медалей крестоносных монар¬
хов и с четырьмя чертежами / Перев. с франц. - СПб., 1841.
32. Надточий Д., Надточий В., Надточий М. Рыцари ордена Дракона в бою.
- М., 2009.
33. Надточий Д., Надточий В., Надточий М. Крестоносцы в бою. - М., 2008.
34. Перну Р. Крестоносцы / Перев. с франц. - СПб., 2001.
35. Рид П. Тамплиеры / Перев. с англ. - М., 2006.
36. Ришар Ж. Л атин о - И ер у с алим ско е королевство / Перев. с франц. - СПб.,
2002.
37. Тат Ж. Крестовые походы / Перев. с франц. - М., 2003.
38. Успенский Ф.И. Очерки по истории византийской образованности. Ис¬
тория крестовых походов. - М., 2001.
39. Хилленбранд К. Крестовые походы. Взгляд с Востока. Мусульманская
перспектива. - М. - СПб., 2008
40. Шамдор А. Саладин. - СПб., 2008.
41. Эпоха крестовых походов / Под ред. Э. Левисса и А. Рамбо. - М. - СПб.,
2005.
42. Юзбашьян К.Н. Классовая борьба в Византии в 1 180 - 1204 гг. и четвер¬
тый крестовый поход. - Ереван, 1997.
До лекцій 4-5.
Франція в XI - XV ст.
1. Амбелон Р. Драмы и секреты истории / Перев. с франц. - М., 1993.
2. Атаян A.A. Особенности гор од ов-коммун Северной Франции в XII -
XIII вв. // Проблемы романизации, этногенеза и городского устройст¬
ва. - М., 1977.
3. Барбер М. Процесс тамплиеров. - СПб., 2004.
4. Басовская НИ. Столетняя война 1337 - 1453 гг. - М., 1985.
5. Басовская Н.И. Освободительное движение во Франции в период Сто¬
летней войны // ВИ. - 1987. - № 1.
6. Бейтман С. Симон де Монфор. - СПб., 2006.
7. Берн А. Битва при Креси: история Столетней войны с 1337 по 1360 г. -
М., 2004.
8. Берн А. Битва при Азенкуре: история Столетней войны с 1369 по
1453 г. - М, 2004.
9. Бессмертный Ю.Л. Предпосылки и характер крестьянских движений
во Франции XIV в. // Французский ежегодник. Ст. и мат. по истории
Франции. 1974. - М., 1976.
10. Блок М. Характерные черты французской аграрной истории. - М., 1957.
11. Быховский Б.Э. Сигер Брабантский - представитель французского ма¬
териализма // Научн. докл. высш. шк. Филос. науки. - 1977. - № 1.
12. Быховский Б.Э. Сигер Брабантский. - М., 1979.

Додаток 5 Бібліографія
13. Вайнштейн О.Л. Дипломатическая подготовка Столетней войны // Проб¬
лемы истории дипломатических отношений. - Л, 1972.
14. Гарро А. Людовик Святой и его королевство. - СПб, 2002.
15. Гизо Т. История цивилизации во Франции. - М, 1980.
16. Грацианский Н.П. Бургундская деревня в X - XII вв. - М. - Л, 1935.
17. Девносс Ж, Руа Ж.-А. Битва при Пуатье. - СПб, 2003.
18. Денисова H.A. Духовенство и дворянство в Генеральных Штатах 1302 —
1308 гг. // СВ. - 1966. - Вып. 29.
19. Денисова H.A. К вопросу о политической роли горожан в Генеральных
Ш татах Франции начала XIV века // Вестн. Моск. ун-та. - 1966. -
История. - № 3.
20. Дефурно М. Повседневная жизнь времен Жанны д'Арк. - СПб, 2000.
21. Дюби Ж. История Франции. Средние века. От Гуго Капета до Жанны
д'Арк. 987 - 1460 /Перев. с франц. - М, 2001.
22. Золотова Е.Ю. Некоторые проблемы изучения французской культуры
второй половины XV в. // Проблемы истории докапиталистических
формаций. - М, 1978.
23. Керов В.П. Борьба народных масс против католической церкви во Фран¬
ции в конце XIII - начале XIV вв. (Бегины и спиритуалы). - М, 1977.
24. Колесник В.И. Сельские коммуны во Франции в XI - XIII вв. (к историо¬
графии вопроса) // Проблемы истории античности и средних веков. -
М, 1979.
25. Конокотин A.B. Жакерия 1358 г. во Франции // Учен. зап. Иванов, гос.
пед. ин-та. - 1964. - Т. 35.
26. Конокотин A.B. Цензива в деревне Северной Франции в период разви¬
того феодализма (XII - XV вв.) // СВ. - 1975. - Вып. 39.
27. Конокотин A.B. Аренда на севере Франции в XIII - XIV вв. // Учен,
зап. Иванов, пед. ин-та. - 1973. - Т. 112.
28. Конокотин A.B. Три карты по истории Жакерии // СВ. - 1965. - Вып.
28.
29. Левандовский А.П. Жанна д'Арк. - М, 1982.
30. Левандовский А.П. Лже-Жанны д'Арк // ВИ. - 1966. - № 9.
31. Ле Гоф Ж. Людовик Святой. / Перев. с франц. - М, 2005.
32. Люблинская А.Д. Сельская община и город в Северной Франции // СВ.
- 1975. - Вып. 38.
33. Люблинская А.Д. Жанна д'Арк // СВ. - 1962. - Вып. 22.
34. Люшер А. Французское' общество времен Филиппа Августа. - СПб,
2003.
35. Мадоль Ж. Альбигойская драма и судьбы Франции. - СПб, 2005.
36. Макарова Л.М. К вопросу о союзе городов и королевской власти во
Франции в XI - XIII вв. // Бахрушинские чтения. - Новосибирск, 1971.
- Вып. 3.
37. Малинин Ю.П. Сословное представительство и королевская власть в
системе политических взглядов Коммина // Вестн. Ленингр. ун-та. -
1974. - № 8. - История, яз., лит. - Вып. 2.

Історія середніх віків
38. Мань Э. Повседневная жизнь в эпоху Людовика XIII. - СПб., 2004.
39. Мае л ов P.A. Людовик XI и города Бургундии // Учен. зап. Башк. ун-та.
- 1974. - Вып. 77. Сер. ист. наук. - № 16.
40. Ольденбург 3. Костер Монсегюра. - СПб, 2003.
41. Перну Р., Клэн М.-В. Жанна д'Арк. - М., 1992.
42. Плешкова СЛ. К истории купеческого капитала во Франции в XV в.
(Жан Кер и его деятельность). - М., 1977.
43. Райцес В.И. Процесс Жанны д'Арк. - Л., 1964.
44. Райцес В.И. Жанна д'Арк: факты, легенды, гипотезы. - Л., 1982.
45. Розенталь H.H. Жанна д'Арк - народная героиня Франции. - М., 1958.
46. Себенцова М.М. Восстание кабошьенов // Труды Моск. ист.-архив. ин¬
та. - 1958. - Т. 12.
47. Семенов В.Ф. Жакерия. - Л, 1958.
48. Серовайский Я.Д. Борьба французских крестьян против феодального
освоения лесов в X - XIII вв. // СВ. - 1979. - Вып. 43.
49. Сидорова H.A. Очерки по истории ранней городской культуры во Фран¬
ции. - М., 19 5 3.
50. Сидорова H.A. Антифеодальные движения в городах Франции во вто¬
рой половине XIV - начале XV вв. - М., 1960.
51. Тьерри О. Опыт истории происхождения и успехов третьего сословия //
Тьерри О. Избранные труды / Перев. с франц. - М., 1937.
52. Фавье Ж. Столетняя война / Перев. с франц. - СПб., 2009.
53. Фавье П. Ангерран де Мариньи советник Филиппа IV Красивого. - СПб.,
2006.
54. Франс А. Жизнь Жанны д'Арк. - М.-Л., 1929.
55. Хачатурян H.A. Возникновение Генеральных Штатов во Франции. - М.,
1976.
56. Хачатурян H.A. Сословная монархия во Франции XIII - XV вв. - М.,
1989. •
57. Хачатурян H.A. Налоговая политика французской сословной монархии
в XIV - XV вв. // СВ. - 1987. - Вып. 50.
58. Хачатурян H.A. К вопросу о природе французской сословной монархии
// СВ. - 1978. - Вып. 42.
59. Цатурова С.К. Офицеры власти: Парижский парламент в первой трети
XV века. - М., 2002.
60. Шевкина Г.В. Сигер Брабантский и парижские аверроисты XIII в. - М.,
1972.
До лекщй 6-7.
Анмпя в XI - XV ст.
1. Авдеева К.Д. Внутренняя колонизация в Англии в XI - XIII вв. / / СВ. -
1975. - Вып. 39.
2. Авдеева К.Д. Внутренняя колонизация и развитие феодализма в Анг¬
лии в XI - XIII вв. - Л., 1973.

Додаток 5 Бібліографія
3. Авдеева К.Д. Внутренняя колонизация и судьбы крестьянства в Анг¬
лии XII - XIII вв. // СВ. - 1977. - Вып. 41.
4. Авдеева К.Д. Социальный аспект внутренней колонизации в Англии
XII - XIII вв. (Состав ее участников) // СВ. - 1976. - Вып. 40.
5. Барг МА Ричард III - сценический и исторический (Шекспир и исто¬
рия Англии) // Новая и новейшая история. - 1972. - № 4.
6. Барг МА. Исследования по истории английского феодализма XI - XIII
вв. - М, 1962.
7. Барлоу Ф. Вильгельм I / Перев. с англ. - СПб, 2002.
8. Басовская Н.И. Столетняя война и рост социально-политической актив¬
ности городского населения // Городская жизнь в средневековой Евро¬
пе. - М , 1987.
9. Батыгина Т.В. Свободное крестьянство в Восточной Англии в конце
XI в. (На материалах графства Сеффок) // Учен. зап. Москов. пед.
ин-та им. В.И. Ленина. - 1965. - № 237.
10. Бири Ф.Д. Короли и верховные правители Ирландии. - СПб, 2007.
11. Богодарова H.A. К вопросу об образованности в Англии в XIV - первой
половине XV вв. // Европа в средние века: экономика, политика, куль¬
тура. Сб. ст. к 80-летию акад. С.Д. Сказкина. - М, 1972.
12. Богодарова H.A. Средневековый Лондон глазами современников // Го¬
родская жизнь в средневековой Европе. - М, 1987.
13. Богодарова H.A. Театр мистерии и город в Англии в XIV - первой
половине XV вв. (К вопросу о культуре английского средневекового
города) // СВ. - 1975. - Вып. 39.
14. Брайант А. Эпоха рыцарства в истории Англии. - СПб, 2001.
15. Гутнова Е.В. Английское феодальное государство в XIV - XV вв. // СВ.
- 1987. - Вып. 50.
16. Гутнова Е.В. Возникновение английского парламента (Из истории анг¬
лийского общества и государства XIII вв.). - М, 1960.
17. Гутнова Е.В. Классовая борьба и общественное сознание крестьянства
в средневековой Западной Европе (XI - XV вв.). - М, 1984.
18. Гутнова Е.В. Основные источники и историография по истории кресть¬
янской идеологии в Англии XIII - XIV вв. // СВ. - 1966. - Вып. 29.
19. Дребушевская ГА. Возникновение и развитие социально-политическо¬
го кризиса 1294 - 1298 гг. в Англии // Из истории древнего мира и
средневековья. - М, 1987.
20. Есаян Э.С. Великая хартия вольностей в борьбе английской буржуазии
за политическое самоутверждение // Вестн. Ерев. ун-та. Общ. науки. -
1987. - № 1.
21. Золотов В.И. Кризис манориальной системы первой половины XV века
в современной английской историографии // Англия XIV - XVII вв.
Проблемы генезиса капитализма. Сб. ст. - Горький, 1974.
22. Илларионова Е.В. Жизнь и литературная деятельность Джона Викле-
фа // Из истории западноевропейского средневековья. - М, 1972.

Історія середніх віків
23. Каменецкий Б.А. Требования кентских повстанцев 1450 г. и политичес¬
кая программа Джона Фонтескью / / СВ. - 1971. - Вып. 33.
24. Кантемирова Т.А., Кузнецов Е.В. Восстание в Англии 1450 - 1451 гг. под
руководством Джека Кеда и Уильяма Парминтера. - Горький,. 1966.
25. Кириллова A.A. Ученичества в торговых и ремесленных гильдиях
английских городов XIV - XV вв. / / СВ. - 1971. - Вып. 3.
26. Косминский Е.А. Исследования по аграрной истории Англии в XIII в. -
М., 1947.
27. Косминский Е.А. Эволюция форм феодальной ренты в Англии в XI -
XV вв. // Проблемы английского феодализма и историографии сред¬
них веков. - М., 1963.
28. Крылова СЕ. Церковная реформа Генриха II Плантагенета // Герце-
новские чтения. Ист. науки. - Л., 1977.
29. Кузнецов Е.В. Была ли битва при Босворте концом «Войны Роз» - (Из
истории борьбы Генриха VII с заговорами английских феодалов) //
Учен. зап. Горьк. ун-та, 1965. Сер. ист. - Вып. 67. Средние века и древ¬
ний мир.
30. Кузнецов Е.В. Движение лоллардов в Англии (конец XIV - XV вв.) //
Учен. зап. Горьк. ун-та, 1971. - Вып. 95.
31. Кузнецов Е.В. Кентское восстание 1471 года (Из истории политического
кризиса в Англии второй половины XV в.). - Горький, 1972.
32. Левицкий Я.А. Город и городское ремесло в Англии в X - XIII вв. - М¬
Л, 1960.
33. Левицкий Я.А. Город и феодализм в Англии. - М., 1987.
34. Левицкий Я.А. Ранний этап развития сукноделия в английских городах
(XIII - XIII вв.) // Европа в средние века: экономика, политика, куль¬
тура. Сб. ст. к 80-летию акад. С.Д. Сказкина. - М., 1972.
35. Леонова Т.А. Рост церковного землевладения в Англии с 1350 по 1377 г.
// Проблемы истории античности и средних веков. - М., 1978.
36. Леонова Т.А. Финансовые отношения английского государства и римс¬
кой курии в XIV в. (1317 - 1378 гг.) // Проблемы истории докапиталис¬
тических формаций. - М., 1978.
37. Ложкина Т.К. К вопросу о социальных и политических отношениях в
Англии в период правления Ричарда III / / Проблемы социальной струк¬
туры и идеологии средневекового общества. - Л., 1978. - Вып. 2.
38. Мортон А.Л. История Англии. - М., 1960.
39. Очерки по истории Англии / Под ред. Левина Г.Р. - Л., 1959.
40. Перну Р. Алиенора Аквитанская. - СПб., 2006.
41. Перруа Э. Столетняя война. - СПб., 2002.
42. Петрова СП. Йоркские завещания как источник по истории социаль¬
ной структуры и быта северного английского города XI - XV веков //
Вопросы всеобщей истории. - Красноярск, 1973. - Вып. 3.
43. Петрушевский Д.М. Очерки из истории английского государства и об¬
щества в средние века. 4-е изд. - М., 1937.

Додаток 5 Бібліографія
44. Писарев Ю.И. К вопросу о характере и составе свит английских феода¬
лов первой половины XIV в. // Вестн. Моск. ун-та. - 1972. - История. -
№ 3.
45. Писарев Ю.И. Место служилого рыцарства в социально-политической
жизни Англии XIV в. // СВ. - 1973. - Вып. 37.
46. Раскина СМ. Политические теории Уильяма Оккама и античность //
СВ. - 1973. - Вып. 36.
47. Репина Л.П. Взаимоотношения государства и купечества в области тор¬
говли и финансов в Англии XIV в. // СВ. - 1973. - Вып. 37.
48. Репина Л.П. Сословие горожан и феодальное государство в Англии XIV
века. - М, 1979.
49. Савельев В.А. Изменения в структуре власти Англии в период сослов¬
но-представительской монархии XIII - XV вв. / / С о словно-представи -
тельская монархия: Государственность - правоидеология. - М, 1987.
50. Сапрыкин Ю.М. Английское завоевание Ирландии (XII - XVII вв.). -
М , 1982.
51. Сапрыкин Ю.М. Взгляды Джона Уиклифа на общность имущества и
равенство // СВ. - 1971. - Вып. 34.
52. Сапрыкин Ю.М. О гуманистических идеях Дж. Чосера // Вестн. Моск.
ун-та. История. - 1978. - № 1.
53. Сапрыкин Ю.М. Социально-политические взгляды английского кресть¬
янства в XIV - XVII вв. - М., 1972.
54. Серовайская Ю.Я. Крестьянские общины в системе заповедного коро¬
левского леса в XI - XIII вв. // СВ. - 1979. - Вып. 39.
55. Тревельян Дж. М. Социальная история Англии. - М, 1959.
56. Ульянов Ю.Р. Образование и структура маноров Биртан и Сток в
XIV в. // СВ. - 1978. - Вып. 42.
57. Ульянов ЮР. Экономическое развитие манора Стопор в XIV - XV вв.
// СВ. - 1986. - Вып. 49; 1987. - Вып. 50.
58. Фаулер К. Эпоха Плантагенетов и Валуа: Борьба за власть (1328 -
1498 гг.) - СПб, 2002.
59. Фергюсон А.Б. Золотая осень английской рыцарственности. - СПб, 2005.
60. Филимонова О.Н. К с оциально-п сихо л огиче ско й характеристике анг¬
лийского нового дворянства XV в. (На основе семейной переписки Пас¬
тонов) // Проблемы экономического и политического развития стран
Европы в античную эпоху и средние века: Сб. трудов. - М, 1975.
61. Хилтон Р, Фаган Т. Восстание английского народа в 1381 г. / Перев. с
англ. - М, 1952.
62. Чхартишвили Г. Восстание лондонского плебса в 1196 г. под руководс¬
твом Уильяма Фиц-Осберта Длиннобородого // Труды Горийск. пед.
ин-та. - Тбилиси, 1965. - Т. 10.
63. Эрланже Ф. Генрих III. - СПб, 2005.
64. Эшли У. Дж. Экономическая история Англии в связи с экономической
теорией. - М, 1897.

Історія середніх віків
65. Яброва М.М. Зарождение р анне капитал и с тиче с ких отношений в анг¬
лийском городе (Лондон XIV - начало XVI вв.). - Саратов, 1983.
66. Яброва М.М. Из истории семейных торговых компаний в Англии XV в.
(семья Сели) // Средневековый город. - Саратов, 1987. - Вып. 8.
67. Яброва М.М. Лондонские ливрейные компании и так называемый про¬
цесс амальгамации // Средневековый город. - Саратов, 1974. - Вып. 2.
68. Яброва М.М. О раннем этапе проникновения купеческого капитала в
мелкое производство в Лондоне // Проблемы социальной структуры и
идеологии средневекового общества. - Л., 1974. - Вып. 1.
69. Яброва М.М. Особенности средневекового кредита и его развития в Анг¬
лии XIII - XV вв. // Средневековый город. - Саратов, 1978. - Вып. 4.
До лекцій 8-9.
Німеччина в XII - XV ст.
1. Беркович М.Е. О характере немецкой средневековой этнической общ¬
ности в XI - XIII вв. // СВ. - 1973. - Вып. 36.
2. Бессмертный Ю.Л. Некоторые данные по истории земледелия в бас¬
сейне Рейна в XII - XIII вв. // Европа в средние века: экономика,
политика, культура. Сб. ст. к 80-летию С.Д. Сказкина. - М., 1972.
3. Бильбасов В.А. Крестовый поход Фридриха П. - СПб., 1863.
4. Бильбасов В.А. Поповский король Генрих IV Распе. - К, 1867.
5. Бойцов М.А. Германский император XIV в.: инструменты реализации
власти // Власть и политическая культура в средневековой Европе. -
М., 1992.
6. Бойцов М.А. Золотая булла 1356 г. и королевская власть в Германии во
второй половине XIV в. // СВ. - 1989. - Вып. 52.
7. Бойцов М.А. Скромное обаяние власти (К облику германских государей
XIV - XV вв.) // Одиссей. Человек в истории. - М., 1977.
8. Бойцов М.А. Состав имперских собраний в Германии в конце XIV в. //
Из истории древнего мира и средневековья. - М., 1987.
9. Варбанец Н.В. Иоганн Гутенберг и начало книгопечатания в Европе.
Автореф. канд. дисс. - Л., 1972.
10. Венгерова-Зилинг Э.В. Актовые свидетельства о жизни и деятельности
Иоганна Гутенберга // Книга. Исследования и материалы. - М., 1971.
11. Вызинский Г. Папство и Священная Римская империя в XIV - XV
столетиях до Базельского собора. - Казань, 1921.
12. Гришина Н.О. Некоторые вопросы торговых связей Германии XIV -
XVI вв. (по материалам области Среднего Рейна) // Вопросы истории.
- Алма-Ата, 1972. - Вып. 3.
13. Дмитриев М.Э. Античные образы и сюжеты в искусстве немецкого Воз¬
рождения // Проблемы истории античности и средних веков. - М.,
1978.
14. Дмитриева М.Э. Античность в восприятии немецких гуманистов и твор¬
чество А. Дюрера // Проблемы докапиталистических формаций. - М.,
1978.

Додаток 5 Бібліографія
15. Дятлов В. «В ім'я Бога і загального добра». Нижчі верстви населення
німецького міста і Реформація. - Чернігів, 1997.
16. Илларионов С.А. К вопросу о торговле и торгово-экономических связях
г. Майнца в XIV - XV вв. // Вестн. Ленинград, ун-та. - 1977. - История.
Яз. Лит. - Вып. 3.
17. Илларионов С.А. Некоторые данные о торговле Кельна с Англией в XII
- XIV вв. // Средневековый город. - Саратов, 1978. - Вып. 4.
18. Капр А. Отношения между Иоганном Гутенбергом и Николаем Кузан-
ским // Книга и графика. - М, 1972.
19. Касьянов Э.И. Оттон Фрейзингенский как историк средневековой не¬
мецкой империи // Труды Томского ун-та. - 1972. - Т. 221. - Вып. 7-8.
20. Кестнер И. Иоганн Гутенберг / Перев. с нем. - Львов, 1987.
21. Колесницкий Н.Ф. Исследование по истории феодального государства
в Германии (IX - первая половина XII вв.) - М, 1959.
22. Колесницкий Н.Ф. Особенности вассально-ленных отношений в Герма¬
нии X - XIII вв. // СВ. - 1969. - Вып. 32.
23. Колесницкий Н.Ф. Проблема возникновения территориальной раздроб¬
ленности в Германии (XI - XIII вв.) в немецкой историографии //
Проблемы германской истории. - Вологда, 1973. - Вып. 2.
24. Колесницкий Н.Ф. «Священная Римская империя»: притязания и дейст¬
вительность. - М, 1977.
25. Корчагина Л.А. Возникновение и развитие городов в феодальной Гер¬
мании X - XIII вв. // Политическая организация и правовые системы
за рубежом: История и современность. - Свердловск, 1987.
26. Лесников М.П. Некоторые вопросы балтийско-нидерландской торговли
хлебом в конце XIV - XV вв. // СВ. - 1955. - Вып. 7.
27. Либман М.Я. Дюрер и его эпоха. Живопись и графика Германии конца
XV и первой половины XVI в. - М, 1972.
23. Люблинский В.С. Подвиг Гутенберга // Люблинский ВС Книга в исто¬
рии человеческого общества. - М, 1972.
29. Майер В.Е. Виноградарство и его роль в аграрной истории Германии
XIV - XVI вв. // СВ. - 1965. - Вып. 27.
30. Майер В.Е. Деревня и город в Германии в XIV - XVI вв. (Развитие
производительных сил). - Л, 1979.
31. Майер В.Е. Имущественное положение крестьянства в Юго-Западной
Германии на рубеже XIV - XV вв. // СВ. - 1965. - Вып. 28.
32. Майер В.Е. Крупное овцеводческое хозяйство в Германии в XIV -
XVI вв. и появление в нем элементов капиталистического предприни¬
мательства // Генезис капитализма в промышленности и сельском хо¬
зяйстве. Сб. ст. к 80-летию акад. Н.М. Дружинина. - М, 1965.
33. Майер В.Е. Социально-экономические сдвиги в районах производства и
торговли вайдой в Германии XIV - XVII вв. // СВ. - 1971. - Вып. 34.
34. Майер В.Е. Феодальное законодательство Германии XIV - XVI вв. об
отчуждении крестьянских держаний // Учен. зап. Пермск. ун-та. - 1966.
- № 143. Ист. науки.

Історія середніх віків
35. Матвиевская Г.И. Альбрехт Дюрер - ученый (1471 - 1528 гг.). - M., 1987.
36. Негуляева Т.М. Проблемы эволюции земельной собственности в сред¬
невековом городе в немецкой буржуазной историографии // Историо¬
графический сборник. - Саратов, 1965. - № 2.
37. Негуляева Т.М. Складывание городского патрициата в средневековом
Страсбурге (XII - начало XIV в.) // Средневековый город..- Саратов,
1974. - Вып. 2.
38. Некрасов Ю.К. К проблеме генезиса немецкой буржуазии XV - XVI вв.
(По материалам имперского города Аугсбурга) // Учен. зап. Ленингр.
пед. ин-та им. А.И. Герцена. - 1971. - Т. 518. Проблемы германской
истории. - Вып. 1.
39. Некрасов Ю.К. Происхождение и программа деятельности радикаль¬
но-бюргерской оппозиции в Аугсбурге в 70-е годы XV в. // СВ. - 1975.
- Вып. 39.
40. Некрасов Ю.К. Р ад икально - б ю р ге р ск ая оппозиция в Аугсбурге в 70-е
годы XV в. (Ход движения и социальный состав участников) // СВ. -
1975. - Вып. 38.
41. Немилов А.Н. Немецкие гуманисты XV века. - Л., 1979.
42. Немилов А.Н. Рудольф Агрикола и некоторые вопросы развития гума¬
низма в Германии и Нидерландах XV в. // Проблемы отечественной и
всеобщей истории. Сб. ст. - Л., 1976. - Вып. 3.
43. Неусыхин А.И. Очерки истории Германии в средние века (до конца XV а)
// Проблемы европейского феодализма. Избранные труды. - М., 1974.
44. Никулина Т.С. Имущественная дифференциация в Любеке во второй
половине XV - XVI в. // Средневековый город. - Саратов, 1987. -
Вып. 8.
45. Никулина Т.С. Любекское восстание 1408 - 1416 годов // ВИ. - 1982. -
№ 5.
46. Озолин А.И. Города и развитие чешско-германских связей в XIV -
XV в.// Средневековый город. - Саратов, 1987. - Вып. 8.
47. Подаляк Н.Г. Борьба горожан Ростока против герцогов Мекленбургс¬
ких на рубеже XV - XVI вв. // Средневековый город. - Саратов, 1987.
- Вып. 8.
48. Подаляк Н.Г. Економічний розвиток ганзейського міста Ростока у дру¬
гій половині XV - першій половині XVI ст. // Вісн. Київ, ун-ту. Іст.
науки. - 1978. - Вип. 20.
49. Подаляк Н.Г. Некоторые вопросы социально-экономического развития
ганзейского города Ростока в немецкой историографии второй полови¬
ны XIX - XX веков и опубликованных источниках // Историографиче¬
ский сборник. - Саратов, 1978. - Вып. 4.
50. Подаляк Н.Г. Соціальна структура Ростока в останній третині XV -
першій половині XVI ст. // Вісн. Київ, ун-ту. Сер. історія. - 1975. -
№ 17.
51. Рогачевский А.Л. Правосознание немецкого бюргерства XIII - XVII вв
- СПб., 1995.

Аолаток 5 Бібліографія
52. Романова Е.Д. К истории городской культуры в Германии в эпоху гума¬
низма (конец XV - XVI в.) // Ежегодник германской истории. 1975. -
М , 1976.
53. Рыбина Е.А. Иноземные дворы в Новгороде XII - XVII вв. - М, 1986.
54. Савина Н.В. Два типа купеческих компаний Южной Германии на рубе¬
ж е X V - XVI вв. // СВ. - 1973. - Вып. 37.
55. Севастьянов А. Дюрер //В мире книг. - 1987. - № 9.
56. Седова Т. Великий немецкий художник // Художник. - 1978. - № 5.
57. Смирин М.М. Очерки истории политической борьбы в Германии перед
Реформацией. - М, 1952.
58. Солодкова Л.И. Кельнская городская община под властью архиеписко¬
пов в XII в. // Вопросы отечественной и всеобщей истории. - Саратов,
1987.
59. Стоклицкая-Терешкович В.В. Очерки по социальной истории немецко¬
го города в XVI - XV веках. - М.-Л, 1936.
60. Тажуризина ЗА. Философия Николая Кузанского / Под ред. В.В. Со¬
колова. - М, 1972.
61. Хорошкевич А.Л. Из истории русско-немецких отношений XIII в. //
Исторические записки. - 1965. - Т. 78.
62. Хорошкевич А.Л. Торговля Великого Новгорода с Прибалтикой и Запад¬
ной Европой в XIV - XV вв. - М, 1963
63. Штерн Лео. Николай Кузанский - оригинальный немецкий мыслитель
XV века (К 500-летию со дня смерти Н. Кузанского) // СВ. - 1965. -
Вып. 28.
64. Шушарин Д.В. К вопросу об императорском рыцарстве в Швабии на
рубеже XV - XVI вв.: (С оциально-пр ав о во й аспект) // Ежегодник гер¬
манской истории. 1986. - М, 1987.
65. Шушарин Д.В. Социально-политическое развитие имперских городов
Швабии в конце XV - начале XVI в.: (К вопросу о причинах образова¬
ния Швабского союза) // Городская жизнь в средневековой Европе. -
М , 1987.
До лекцій 10 - 11.
Італія в XI - XV ст.
1. Абрамсон М.Л. Законодательство Фридриха II и социальная практика
в Сицилийском королевстве // Проблемы итальянской истории. 1987. -
М , 1987.
2. Абрамсон М.Л. К проблеме типологии южноитальянского города (XII -
XIII вв.) // СВ. - 1988. - Вып. 51.
3. Абрамсон М.Л. Крестьянские сообщества в Южной Италии в X -
XIII вв. // Европа в средние века: экономика, политика, культура. Сб.
ст. к 80-летию акад. С.Д. Сказкина. - М, 1972.
4. Абрамсон М.Л. От Данте к Альберти. - М, 1979.

Історія середніх віків
5. Абрамсон М.Л. Сицилийское королевство как особый вариант государ¬
ственной структуры в Западной Европе // СВ. - 1994. - Вып. 57.
6. Абрамсон М.Л. Ю жн о ит ал ь ян с к ая община IX - XIII вв. // СВ. - 1969. -
Вып. 32.
7. Алпатов М.В. Художественные проблемы итальянского Возрождения.
- М., 1976.
8. Баткин Л.М. Гвельфы и гибеллины во Флоренции // СВ. - 1959. - Вып.
16.
9. Баткин Л.М. Диалогичность итальянского Возрождения / / Советское
искусствознание. - 1977. - Вып. 2.
10. Вернадская Е.В. Экономика и экономическая политика Феррары в XII
- XIII вв. // Проблемы итальянской истории. - М., 1972.
11. Бортник H.A. Народные движения в Риме (1 143 - 1343 годы) // Антич¬
ная древность и средние века. - Свердловск, 1966. - Вып. 5.
12. Бортник H.A. Политический строй Витербо в первой половине XIII века
// Античная древность и средние века. - Свердловск, 1973. - Вып. 9.
13. Бортник H.A. Ремесленно-цеховое производство в Риме первых трех
десятилетий XIV века // Учен. зап. Пермск. ун-та. - 1966. - № 143. Ист.
науки.
14. Бортник H.A. Экономика Витербо первой половины XIII в. // Античная
древность и средние века. - Свердловск, 1972. - Вып. 8.
15. Брагина Л.М. Общинное земледелие в Северо-Восточной Италии XIII -
XIV вв. // СВ. - 1958. - Вып. 12.
16. Брагина Л.М. Положение крестьянства в Северо-Восточной Италии в
XIII - XIV вв. // Из истории трудящихся масс Италии. - М., 1959.
17. Брагина Л.М. Флорентийское сукноделие в XV в. // Проблемы генези¬
са капитализма. - М., 1970.
18. Гусарова Т.П. Город и деревня Италии на рубеже позднего средневеко¬
вья. - М., 1983.
19. Гусарова Т.П. О рыночных связях горожан-земледельцев Центральной
Италии в XV - XVI в. // Вестн. Моск. ун-та. - История. - 1979. - № 4.
20. Данилова И.Е. От средних веков к Возрождению. Сложение художест¬
венной системы картины кватроченто. - М., 1975.
21. Карпов СП. Итальянские морские республики и Южное Причерномо¬
рье в XIII - XV вв.: проблемы торговли. - М., 1990.
22. Карпов СП. Путями средневековых мореходов: черноморская навига¬
ция Венецианской республики в XIII - XV вв. - М., 1994.
23. Кацман И.С. Крестьянское восстание в Калабрии 1459 г. // Итальянс¬
кое Возрождение. Сб. ст. - Л., 1966.
24. Ко ллинс о н - М о р л е й Л. Сфорца. - СПб., 2007.
25. Кононенко A.M. К истории итальянского нотариата XI - XIII вв. //
Вспомогательные исторические дисциплины. - Л., 1974.
26. Котельникова Л.А. Аграрная история Италии XIV - XV вв. в современ¬
ной западной медиевистике и концепции «кризиса» // СВ. - 1976. -
Вып. 40.

Додаток 5 Бібліографія
27. Котельникова Л.А. Агрикультура и урожайность зерновых в Тоскане в
XII - XIV вв. // СВ. - 1973. - Вып. 36.
28. Котельникова Л.А. Город и освобождение сервов в Италии XIII в. («Рай¬
ская книга» Болоньи 1257 г.) // СВ. - 1965. - Вып. 27.
29. Котельникова Л.А. Итальянская синьория в XIV - XV вв. (Условия и
предпосылки возникновения) // СВ. - 1987. - Вып. 50.
30. Котельникова Л.А. Итальянское крестьянство и город в X - XIV вв. -
М, 1967.
31. Котельникова Л.А. Кредитно-ростовщические операции в итальянской
деревне в XII - XIV вв. и их влияние на экономическое и социальное
положение крестьянства // СВ. - 197. Вып. 37.
32. Котельникова Л.А. Освобождение крестьян в Тоскане в XII - XIII вв.
// СВ. - 1965. - Вып. 27.
33. Котельникова Л.А. Сукноделие в сельской округе городов Тосканы в
XIII - XIV вв. и политика города и цеха // Европа в средние века:
экономика, политика, культура. Сб. ст. к 80-летию акад. С.Д. Сказкина.
- М , 1972.
34. Котельникова Л.А. Торговые пути и некоторые стороны социально-эко¬
номического развития Центральной Италии в XII - XIV вв. // СВ. -
1975. - Вып. 38.
35. Котельникова Л.А. Феодализм и город в Италии в VIII - XV вв. - М,
1987.
36. Котельникова Л.А. Экономическое положение крестьян-испольщиков в
Тоскане в XV в. // СВ. - 1975. - Вып. 39.
37. Краснова И.А. Деловые люди Флоренции XIV - XV вв. - М.-Ставро¬
поль, 1995. - Ч. 1 - 2.
38. Краснова ИА. Отношение флорентийского пополанства XIV - XV вв. к
феодальной среде // Средневековый город. - Саратов, 1987. - Вып. 8.
39. Кузнецов Б.Г. От Данте к Галилею: Проблема Проторенессанса и Пост¬
ренессанса как гносеологическая проблема // Типология и периодиза¬
ция культуры Возрождения. - М, 1978.
40. Культура и общество Италии накануне Нового времени. - М, 1993.
41. Лазарев В.М. Старые итальянские мастера. - М, 1972.
42. Луццатто Дж. Экономическая история Италии. Античность и средние
века. - М, 1954.
43. Максимовский В.Н. Кола ди Риенцо. - М, 1936.
44. Медведев И.П. Договор Византии и Генуи от 6 мая 1352 г. // ВВ. - 1977.
- Т. XXXVIII.
45. Прусс И. Прекрасная Флоренция // Художник. - 1978. - № 1.
46. Рансимен С. Сицилийская вечерня. - СПб, 2007.
47. Ролова А.Д. Итальянский купец и его торгово - банковская деятельность
в XIII - XIV вв. // СВ. - 1994. - Вып. 57.
48. Ролова А.Д. Классовая борьба во Флоренции в XIV - XV вв. в отраже¬
нии современной буржуазной историографии // СВ. - 1987. - Вып. 50.

Історія середніх віків
49. Ртищева Г.А. Сицилийский город под властью норманнов // Страны
Средиземноморья в античную и средневековую эпохи. - Горький, 1985.
50. Рутенберг В.И. Итальянский город от раннего средневековья до Возрож¬
дения. - Л., 1987.
51. Рутенберг В.И. Народные движения в городах Италии XIV - начало
XV веках. - М. - Л., 1958.
52. Рутенберг В.И. Очерк из истории раннего капитализма в Италии. Фло¬
рентийские компании XIV века. - М. - Л., 1951.
53. Рутенберг В.И. Теория и практика итальянского абсолютизма // Евро¬
па в средние века: экономика, политика, культура. Сб. ст. к 80-летию
акад. С.Д. Сказкина. - М., 1972.
54. Самаркин В.В. Восстание Дольчино. - М., 1971.
55. Самаркин В.В. О городских статутах и статутном праве в средневеко¬
вой Италии // Вспомогательные исторические дисциплины. - Л., 1973.
- Вып. 5.
56. Самаркин В.В. Подчинение деревни городу в Северо-Восточной Ита¬
лии XIII века / / Вестн. Моск. ун-та. История. - № 3.
57. Самаркин В.В. Современная итальянская историография о восстании
Дольчино // ВИ. - 1971. - № 1.
58. Самаркин В.В. Тосканская испольщина в начале XV века // СВ. - 1971.
- Вып. 33.
59. Сказкин С.Д. Первое послание Дольчино // Избранные труды по исто¬
рии. - М., 1973.
60. Скрижинская Е.Ч. Венецианский посол в Золотой Орде (по надгробию
Якопо Корнаро, 1362) // ВВ. - 1973. - Т. XXXV.
61. Смирнова ИА. Искусство Италии конца XIII - XV вв. - М., 1987.
62. Соколов Н.П. Венеция и первые князья Морей (1205 - 1262 гг.) // Антич¬
ная древность и средние века. - Свердловск, 1973. - Вып. 10.
63. Соколов Н.П. Венеция между гвельфами и гибеллинами // ВИ. - 1975.
- № 9.
64. Соколов Н.П. Из истории социальных движений в Венеции в первой
половине XIV в. (По материалам работ венецианских историков) //
Учен. зап. Горьк. ун-та. - 1971. - Вып. 95. Сер. ист.
65. Херманн X. Савонарола. Еретик из Сан-Марко. - М., 1982.
66. Хоментовская А.И. Лукка времен купеческой династии Гвиниджи //
Средневековый быт. - Л., 1925.
67. Цибенко ОМ. Деякі питання землеволодіння і общинної організації
селян у Кремоні X - XII ст. // Вісн. Львів, ун-ту. - 1965. - Сер. іст. -
Вип. 3.
68. Цибенко О.М. До питання періодизації італійського Відродження в бур¬
жуазній і радянській історіографії // Вісн. Львів, ун-ту. - 1965. - Сер.
іст. - Вип. 3.
69. Чистозвонов А.Н. К вопросу об эволюции итальянской и нидерландс¬
кой экономики и торговли в условиях европейской «экономической де¬
прессии» XIV - XV вв. // СВ. - 1977. - Вып. 41.

Додаток 5 Бібліографія
70. Чурсина С.А. Генуэзская торговля сукном в конце XII - начале XIII
века // Учен. зап. Моск. пед. ин-та им. В.И. Ленина. - 1965. - № 237. Ист.
средн. веков.
71. Шаркова И.С. Заметки о рус ско - итальянских отношениях XV - первой
трети XVI в. // СВ. - 1971. - Вып. 34.
72. Шитиков М.М. Венецианское купечество в первой половине XV в. и его
торговые отношения с Византией // Учен. зап. Моск. пед. ин-та им. В.И.
Ленина. - 1965. - № 237. Ист. средн. веков.
73. Юренева Т.Ю. Данные налоговых списков г. Пизы за 1402 и 1412 гг. о
социально-экономической жизни города // Городская жизнь в средне¬
вековой Европе. - М, 1987.
До лекцій 12 - 13.
Країни Піренейського півострова в XI - XV ст.
1. Ал ьтамир а - и - Кр ев е а Р. История Испании. - М, 1951. - Т. 1.
2. Арский ИВ. Очерки по истории средневековой Каталонии до соедине¬
ния с Арагоном (VIII - XII вв.). - Л, 1941.
3. Бизли ЧР. Генрих Мореплаватель. 1394 - 1460 / Перев. с англ. - М,
1979.
4. Ваганова Е.О. Проблема испанского Возрождения в современной исто¬
риографии // Проблемы отечественной и всеобщей истории. - Л, 1978.
- Вып. 4.
5. Варьяш О.И. Два очерка о Пиренейской Реконкисте // СВ. - 1996. -
Вып. 59.
6. Варьяш О.И. П о ртуг аль сько-кастиль ские отношения в XV в. // Проб¬
лемы испанской истории. - М., 1987.
7. Варьяш О.И, Черных А.П. Городские движения в средневековой Пор¬
тугалии // Городская жизнь в средневековой Европе. - М, 1987.
8. Варьяш О.И, Черных А.П. Португалия: дороги истории. - М, 1990.
9. Го ме с - Т аб анер а Х.М. Происхождение и формирование народов Испа¬
нии // Советская этнография. - 1966. - № 5.
10. Городские установления Коимбри / Публ. подг. О.И. Варьяш, А.П. Чер¬
ных // Городская жизнь в средневековой Европе. - М, 1987.
11. Из истории дипломатических отношений эпохи Реконкисты / Перев. с
араб. З.М. Буниятова //• Проблемы испанской истории. - М, 1987.
12. Карасе М.Б. Архив толедских мосарабов XII - XIII вв. и изучение куль¬
турных связей между Востоком и Западом // Краткие сообщения Ун¬
та народов Азии. - 1965. - № 86. История и филология Ближнего Вос¬
тока.
13. Карасе М.Б. О хозяйстве толедской деревни // СВ. - 1955. - Вып. 7.
14. Карасе М.Б. Реконкиста и колонизация в истории кастильского кресть¬
янства // СВ. - 1962. - Вып. 22.
15. Киреева М.В. Торговля в Валенсии в XV - первой половине XVI в. //
Городская жизнь в средневековой Европе. - М, 1987.

Історія середніх віків
16. Клибанов А.И. У истоков р у с с к о - и с п ан с ки х взаимосвязей (XV -
XVI вв.) // Россия и Испания. - М., 1987.
17. Корсунский А.Р. История Испании IX - XIII веков. - М., 1976.
18. Корсунский А.Р. О крестьянских сообществах в Астурии, Леоне и Кас¬
тилии в IX - XIII вв. // Межреспубликанский симпозиум по аграрной
истории Восточной Европы. Сессия 14-я. Тез. докл. и сообщ. - М., 1972.
- Вып. 2.
19. Кудрявцев А.Е. Испания в средние века. - Л., 1937.
20. Культура Испании. - М., 1940.
21. Ладеро Кесада М.А. Город и корона в XIV - XVIII вв. // Россия и
Испания. - М., 1987.
22. Л е ви - П р о в ан с ал ь Э. Арабская культура в Испании. - М., 1967.
23. Мильская Л.Т. К вопросу о структуре господствующего класса в Ката¬
лонии X - XII вв. //СВ. - 1984. - Вып. 47.
24. Мильская Л.Т. К вопросу о судьбах общины в Каталонии X - XII вв.
// СВ. - 1985. - Вып. 48.
25. Мильская Л.Т. К вопросу о характере земледелия в Астурии IX - XII вв.
// СВ. - 1967. - Вып. 30.
26. Мильская Л.Т. Очерки из истории деревни в Каталонии X - XII вв. -
М., 1962.
27. Минаков СТ. Восстание горожан в Саагуне в XI - XII вв. // Вестн.
Моск. ун-та. История. - 1978. - № 4.
28. Минаков СТ. О характере городских движений XI - XIII вв. в Испании
(На примере города Саагун) // Россия и Испания. - М., 1987.
29. Новикова O.A. К вопросу о восприятии смерти в средние века и Возро¬
ждение (На материалах испанской поэзии) // Культура средних веков
и нового времени. - М., 1987.
30. Пичугина И.С. Из истории средневековых общин-бегетрий Кастилии
// Социально-экономические проблемы истории Испании. - М., 1965.
31. Пичугина И.С. Крестьянство и кортесы Кастилии во второй половине
XIII - первой половине XIV в. // Европа в средние века: экономика,
политика, культура. Сб. ст. к 80-летию акад. СД. Сказкина. - М., 1972.
32. Пичугина И.С. Особенности Реконкисты в Кастилии XIII - XIV веков
// Проблемы испанской истории. - М., 1979.
33. Плавскин З.И. Литература Испании IX - XV вв. - М., 1986.
34. Руано Э.Б., Руис де ла Пенья Х.И. Формирование городских поселений
на Кантабрийском побережье в позднее средневековье // Россия и Ис¬
пания. - М., 1987.
35. Социально-политическое развитие стран Пиренейского полуострова при
феодализме. - М., 1985.
36. Социально-экономические проблемы истории Испании. - М., 1965.
37. Уотт У. М., Какиа П. Мусульманская Испания. - М., 1976.
38. Фрязинов СВ. К вопросу об уровне сельского хозяйства в кастильской
деревне XIII - XIV вв. // Научн. докл. высш. шк. Ист. науки. - 1961. -
№ 2.

Додаток 5 Бібліографія
39. Фрязинов СВ. Феодальное землевладение и хозяйство кастильско¬
го монастыря в Онье XI - XIII вв. Общие сведения о монастыре и
росте его землевладения // Учен. зап. Горьк. ун-та. - 1965. - Сер. ист. -
Вып. 67.
40. Фрязинов СВ. Феодальное землевладение и хозяйство монастыря св.
Торибия в Льеване в XI - XIV в. // Социально-экономические пробле¬
мы истории Испании. - М, 1965.
41. Червонов С.Д. К вопросу об аграрном характере кастильского города
XII - XIII вв. // Россия и Испания: Историческая ретроспектива. - М.,
1987.
42. Червонов С.Д. О правовой основе взаимоотношений кастильской влас¬
ти на рубеже XII - XIII вв. // Городская жизнь в средневековой Евро¬
пе. - М, 1987.
43. Червонов С.Д. Торговля в испанском городе XII - XIII вв. / / Проблемы
испанской истории. - М, 1984.
44. Черных А.П. Характер португало-кастильских противоречий в XIV в.
// Проблемы испанской истории. - М., 1987.
До лекції 14.
Скандинавські країни в XII - XV ст.
1. Гуревич А.Я. «Эдда» и право (К истолкованию «Песни о Хюндле») //
Скандинавский сборник. - Таллин, 1976. - Вып. 21.
2. Гуревич А.Я. Историзм и сага. - М, 1972.
3. Гуревич А.Я. Норвежское общество в раннее средневековье. - М, 1977.
4. Гуревич А.Я. Свободное крестьянство феодальной Норвегии. - М, 1967.
5. Закс A.B. Проблема феодализма в Скандинавских странах: формы со¬
циальной организации и правовые представления норвежского кресть¬
янства в XI - XIII вв. - Калинин, 1986.
6. Закс ВА. Правовые обычаи и представления в Северо-Западной Норве¬
гии XII - XIII вв. // Скандинавский сборник. - Таллин, 1975. - Вып. 20.
7. Канн A.C. История Скандинавских стран (Дания, Норвегия, Швеция). -
М, 1971.
8. Кирпичников А.Н. Некоторые проблемы изучения славяно-финских
межэтнических и культурных связей в эпоху средневековья / / Проб¬
лемы отечественной и всеобщей истории. - 1987. - Вып. 10.
9. Ковалевский С.Д. О чем говорится в XI главе раздела о наследовании
Эстьёталага? // Скандинавский сборник. - Таллин, 1966. - Вып. 11.
10. Ковалевский С.Д. Образование классового общества и государства в
Швеции. - М, 1977.
11. Лебедев Г.С. Эпоха викингов в Северной Европе. - Л, 1985.
12. Мельникова ЕА. Географические представления древних скандинавов
(К истории географической мысли в средневековой Европе) // Мето¬
дика изучения древнейших источников по истории народов СССР. - М,
1978.

Історія середніх віків
13. Мельникова Е.А. Свидетельства скандинавских рунических надписей
XI - XII вв. о народах Восточной Европы // Скандинавский сборник. -
Таллин, 1975. - Вып. 20.
14. Ольгейрссон Э. Из прошлого исландского народа. - М., 1957.
15. Сванидзе A.A. Городские хартии и распространение муниципальных
привилегий в шведских городах в середине XIII - по XV в. // СВ. -
1972. - Вып. 35.
16. Сванидзе A.A. Зависимое крестьянство Швеции до конца классическо¬
го средневековья // ВИ. - 1984. - № 2.
17. Сванидзе A.A. Из истории городского строя Швеции XIII века // СВ. -
1965. - Вып. 28.
18. Сванидзе A.A. О движущих факторах общественного развития Шве¬
ции в период Кальмарской унии (конец XIV - начало XVI в.) // Скан¬
динавский сборник. - Таллин, 1975.— Вып. 20.
19. Сванидзе A.A. Обмен и эволюция средств обращения в Швеции с XIII
до начала XVI в. // СВ. - 1976. - Вып. 40.
20. Сванидзе A.A. Особенности хозяйственной деятельности шведских бон¬
дов и их рыночные связи в XIV - XV вв. // СВ. - 1965. - Вып. 27.
21. Сванидзе A.A. Развитие горного промысла в Швеции и социальные от¬
ношения в Даларне в XIV - XV вв. (Из истории шведского предпроле-
тариата) // Рабочее движение в скандинавских странах и Финляндии.
Сб. ст. - М., 1965.
22. Сванидзе A.A. Социальные аспекты организации шведского рыболовс¬
тва в XV в. // Европа в средние века: экономика, политика, культура.
Сб. ст. к 80-летию акад. С.Д. Сказкина. - М., 1972.
23. Сванидзе A.A. Средневековый город и рынок в Швеции XIII - XV вв. -
М., 1980.
24. Сванидзе A.A. Суд и право в шведских городах XIII - XV вв. // Сред¬
невековый город. - Саратов, 1978. - Вып. 4.
25. Сванидзе A.A. Хозяйство Вадстеновского монастыря в XV веке / / Скан¬
динавский сборник. - Таллин, 1966. - Вып. 11.
26. Сванидзе A.A. Эпоха уний в Северной Европе: XIV - начало XVI в. //
СВ. - 1987. - Вып. 50.
27. Скандинавский сборник. - Таллин, 1956 - 1990. - Вып. 1 - 33.
28. Стеблин-Каменский М.И. Культура Исландии. - Л., 1967.
29. Стеблин-Каменский М.И. Мир саги. - Л., 1984.
30. Шаскольский И.П. Борьба Руси против шведской экспансии в Карелии,
конец XIII - начало XIV в. - Петрозаводск, 1987.
До лекції 15.
Угорське королівство в X XV ст.
1. Ачади И. История венгерского крепостного крестьянства. - М., 1956.
2. Бачкай В. О характере и роли аграрных городов в Венгерском государ¬
стве XV в. // СВ. - 1973. - Вып. 36.

Додаток 5 Бібліографія
3. Бертеньи Й. Международное положение Венгрии после татарского на¬
шествия // Восточная Европа в древности и средневековье. - М, 1978.
4. Генинг В.Ф. Проблема происхождения венгров // Советская археоло¬
гия. - 1977. - № 1.
5. Добровольский И.Г, Потин В.М. Венгерские подражания альморавидс-
ким динарам // Труды Гос. Эрмитажа. -1971. -№12.
6. Краткая история Венгрии: С древнейших времен до наших дней / Отв.
ред. Т.М. Исламов. - М, 1991.
7. Назаренко А.В. О «русской марке» в средневековой Венгрии // Восточ¬
ная Европа в древности и средневековье. - М, 1978.
8. Номет П. Образование пограничной области Боржавы // Проблемы ар¬
хеологии и древней истории угров. - М, 1972.
9. Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточ¬
ной Европы в XV - XVI вв. - М, 1984.
10. Параска П.Ф. Политика Венгерского королевства в Восточном Прикар¬
патье и образование Молдавского феодального государства // Карпа-
то-Дунайские земли в средние века. - Кишинев, 1975.
11. Проблемы археологии и древней истории угров. - М, 1972.
12. Ружа Дьердь. Галич и русско-венгерские историко-художественные
связи в XII - XIII веках // Проблемы всеобщей истории. - М, 1976.
13. Ружа Дьердь. К изучению русско-венгерских художественных отно¬
шений XI - XIII веков // Проблемы истории СССР. - М, 1976. - Вып. 5.
14. Чизмадия А, Ковач К, Асталош Л. История Венгерского государства и
права. - М, 1986.
15. Шушарин В.П. Крестьянское восстание в Т р ан с и л ь в ан и и (1437 -
1438 гг.). - М , 1963.
16. Шушарин В.П. Свидетельства письменных памятников королевства
Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья пер¬
вой половины XIII в. // История СССР. - 1978. - № 2.
До лекції 16.
Валахія і Молдавія до кінця XV ст.
1. Атанасов Г. Неизвестный Штефан. - Кишинев, 2002.
2. Балух О. Буковина в контексті прикордонних стосунків Молдавії з Поль¬
щею в 1 500 - 1527 рр. // Часопис української історії. - К, 2009. -
Вип. 12.
3. Балух О.В. Історія Північної частини Буковини у контексті молдавсь¬
ко-польських військово-політичних відносин за часів Олександра І Доб¬
рого (1400 - 1432 рр.) // Питання історії України. 36. наук, праць. -
Чернівці, 2008. - Т. 11.
4. Балух О.В. Особливості польського сюзеренітету над Молдавією та
військово-політичне становище її північних волостей у період князів¬
ських міжусобиць ЗО - 50 рр. XV ст. // Сумська старовина. - 2008. -
№ XXIV.

Історія середніх віків
5. Бырня П. Молдавский средневековый город в Днепровско-Прутском
междуречье. - Кишинев, 1984.
6. Бырня П. Сельское поселение Молдавии XV - XVII вв. - Кишинев,
1969.
7. Гонца Г.В. Молдавия и османская агрессия в последней трети XV -
первой половины трети XVI в. - Кишинев, 1984.
8. Грекул Ф.А. Социально-экономический и политический строй Молда¬
вии второй половины XV в. - Кишинев, 1950.
9. История Молдавской ССР: С древнейших времен до наших дней. Ки¬
шинев, 1982.
10. История Румынии / Перев. с рум. - М., 2005.
11. История Румынии / Под ред. М. Ролкера. - М., 1950.
12. Карпато-дунайские земли в средние века. - Кишинев, 1975.
13. Краткая история Румынии. С древнейших времен до наших дней. - М.,
1987.
14. Молдавский феодализм. Общее и особенное (история и культура). -
Кишинев, 1991.
15. Мохов H.A. Очерки истории м о л д ав с ко - р у с с ко - у кр аинс ких связей (с
древнейших времен до начала XIX в.) - Кишинев, 1961.
16. Огуй О.Д. Історія обігу грошових одиниць та їх найменування на Буко¬
вині. Молдавський період. - Ч. 1. 1370 - 1475. - Чернівці, 2009.
17. Огуй О.Д. Монетно-лічильні найменування на Буковині та в Молдові
(кінець 14 - перша третина 19 ст.). - Чернівці, 1997.
18. Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточ¬
ной Европы в XV - XVI вв. - М., 1984.
19. Очерки внешнеполитической истории Молдавского княжества (послед¬
няя четверть XIV - начало XIX в.) / Под ред. Д.М. Драгнева. - Киши¬
нев, 1987.
20. Памятники архитектуры Молдавии (XVI - начало XX в.). - Кишинев,
1986.
21. Параска П.Ф. Внешнеполитические условия образования Молдавского
феодального государства. - Кишинев, 1981.
22. Параска П.Ф. Золотая орда и образование Молдавского феодального
государства // Юго-Восточная Европа в средние века. - Кишинев, 1972.
23. Полевой Л.Л. «... И с того времени началась Земля Молдавская». - Ки¬
шинев , 1990.
24. Полевой Л.Л. Очерки исторической географии Молдавии. - Кишинев,
1979.
25. Полевой Л.Л. Раннефеодальная Молдавия. - Кишинев, 1985.
26. Семенова Л.Е. Некоторые аспекты международного положения Молдав¬
ского княжества во второй половине XV в. // Юго-Восточная Европа в
средние века. - Кишинев, 1972.
27. Советов П.В. Исследование по истории феодализма в Молдавии. - Ки¬
шинев, 1972.

Додаток 5 Бібліографія
28. Социально-экономическая и политическая история Молдавии периода
феодализма. - Кишинев, 1988.
29. Сперальский 3. Молдавские авантюры / Дерев, с польск. - Бэльць,
2001.
30. Стати В. История Молдовы / Перев. с молд. - Кишинев, 2003.
31. Стати В. Штефан Великий. Господарь Молдовы. / Перев. с молд. - Ки¬
шинев, 2004.
32. Феодальные отношения в Молдавии в период XIV - XVIII вв.: Сб. ст. -
Кишинев, 1950.
33. Этническая история восточных романцев. Древность и средние века. -
М., 1979.
До лекцій 17 - 18.
Візантія в XIII - XV ст.
1. Ангелов Д. Византия: Духовная культура. - Стара Загора, 1994.
2. Ангелов Д. Византия: Политическая история. - Стара Загора, 1994.
3. Василий (Кривошеий), архиеп. Преподобный Симеон Новый Богослов.
- Нижний Новгород, 1996.
4. Васильев A.A. История Византии. Латинское владычество на Востоке.
Эпоха Никейской и Латинской империи (1204 - 1261). - Пг., 1923.
5. Васильев A.A. История Византии. Падение Византии. Эпоха Палеоло¬
гов (1261 - 1453). - Л., 1925.
6. Васильев A.A. История Византийской империи. От начала Крестовых
походов до падения Константинополя. - СПб., 1998.
7. Васильев A.A. Путешествие византийского императора Мануила II Па¬
леолога по Западной Европе (1399 - 1403 гг.). - СПб., 1992.
8. Веселаго Е.Б. К вопросам о политических взглядах и мировоззрении
византийского историка XV века Лаоника Халкокондила // Вестн. Моск.
ун-та, ист. науки. - 1960. - № 1.
9. Горянов Б.Т. Византийский город XIII - XV вв. // ВВ. - 1958. - Вып.
XIII.
10. Горянов Б.Т. Первая гомилия Григория Паламы как источник к исто¬
рии восстания зилотов // ВВ. - 1947. - Т. I.
11. Горянов Б.Т. Поздневизантийский феодализм. - М., 1962.
12. Достян И.С Борьба южнославянских народов против турецкой агрес¬
сии в XIV - XV вв. // ВВ. - 1953. - Т. VII.
13. Жаворонков П.И. Западные и восточные реалии в социально-полити¬
ческой и духовной жизни Никейской империи // Византия между Во¬
стоком и Западом. - СПб., 1999.
14. Жуковський В. Святий Григорій Палама повертається // Патріархат. -
2002. - Ч. 3.
15. Зема B.C. Флорентійська унія та автокефалія Церкви // УІЖ. - 2003. -
№ 1.

Історія середніх віків
16. Каждан А.П. Аграрные отношения в Византии XIII - XV вв. - М, 1962.
17. Каждан А.П. Никита Хониат и его время / Подг.. изд. Я.Н. Любарского,
И.А. Белозеровой, E.H. Гордеевой. Пред. Я.Н. Любарского. - СПб, 2005.
18. Карпов СП. Латинская Романия // ВИ. - 1984. - № 12.
19. Карпов СП. Латинская Романия. - СПб, 2000.
20. Карпов СП. Тр ап е зу н д с кая империя и западноевропейские государст¬
ва в XIII - XV вв. - М, 1981.
21. Карышковский П.О. Восстание Ивайла // ВВ. - 1959. - Т. XIII.
22. Климов О, священник. Опыт безмолвия. Человек в миросозерцании
византийских исихастов. - СПб, 2001.
23. Колпакова Г. Искусство Византии: В 2-х т. - СПб, 2004. - Т. 2.
24. Культура Византии: XIII - первая половина XV века. - М, 1991.
25. Курбатов Г.Л, Рутенбург В.И. Зилоты и чомпи // ВВ. - 1969. - Т. XXX.
26. Лазарев В.Н. История византийской живописи: В 2-х т. - М. 1986. - Т. 2.
27. Лебедев А.П. Исторические очерки состояния Виз антийско-во сточн ой
церкви от конца XI до середины XV в. - СПб, 1998.
28. Литаврин Г.Г. Болгария и Византия в IX - XIII вв. - М, 1960.
29. Любарский Я.Н. Михаил Пселл. Личность и творчество. - Л, 1978.
30. Медведев И.П. Византийский гуманизм. СПб, 1997.
31. Медведев И.П. Мистра. Очерки истории и культуры поздневизантийс¬
кого города. - Л, 1973.
32. Мейендорф И. Жизнь и труды святителя Григория Палам ы. - СПб,
1997.
33. Наумов Е.П. К истории сербо-византийской границы во второй полови¬
не XIV в. // ВВ. - 1964. - Т. XXV.
34. Нікітенко М. Флорентійська унія 1439 р. // Людина і світ. - 2002. - № 2.
35. Паславський І. Папа Євген IV, Флорентійська унія і Київський митро¬
полит Ісидор // Дзвіниця. - 2001. - № 11.
36. Поляковская М.А. Общественно-политическая мысль Византии (40 -
60-е гг. XIV в.). - Свердловск, 1981.
37. Поляковская М.А. Портреты византийских интеллектуалов. - Екатерин¬
бург, 1991.
38. Рансимен С. Падение Константинополя в 1453 г. - М, 1983.
39. Скрижинская Е.Ч. Генуэзцы в Константинополе в XIV в. // ВВ. - 1947.
- Т. I.
40. Сметанин ВА. Византийское общество XIII - XV вв. по данным эписто-
лографии. - Свердловск, 1987.
41. Смирнов H.A. Историческое значение русской «Повести» Нестора Ис¬
кандера о взятии турками Константинополя в 1453 г. // ВВ. - 1953. -
Т. VII.
42. Соколов Н.П. Образование Венецианской колониальной империи. - Са¬
ратов, 1963.
43. Тодоров И. Балканский город XV - XIX вв. Социально-экономическое и
демографическое развитие. - М, 1976.

Історія середніх віків
7. Большакова С.А. Папские послания галицкому князю как историчес¬
кий источник // Древнейшие государства на территории СССР. - Ма¬
териалы и исследования. 1975. - М., 1976.
8. Боргош Ю. Фома Аквинский. - М., 1975.
9. Гараджа В.И. Фома Аквинский и современная католическая филосо¬
фия // Научн. доклады высш. шк. Филос. науки. - 1976. - № 2.
10. Герье В.И. Расцвет западной теократии. - М., 1916.
11. Герье В.И. Франциск - апостол нищеты и любви. - М., 1908.
12. Грабарь В.Э. Вселенские соборы западнохристианской церкви и светс¬
кие конгрессы XV в. // СВ. - 1946. - Вып. 2.
13. Григулевич И.Р. Инквизиция. Изд. 3-е. - М., 1985.
14. Гуревич А.Я. Популярное богословие и народная религиозность сред¬
них веков // Из истории культуры средних веков и Возрождения. - М.,
1976.
15. Гутнова Е.В. Средневековое крестьянство и ереси // СВ. - 1975. - Вып. 38.
16. Д о б и аш - Р ожд е с тв е нс кий О.А. Западные паломничества в средние века.
- Пг., 1924.
17. Дюшер А. Иннокентий III и Альбигойский крестовый поход / Перев. с
франц. - СПб., 2003.
18. Жаворонков П.И. Никейская империя и Запад (Взаимоотношения с го¬
сударствами Апеннинского полуострова и папством) // ВВ. - 1974. -
Т. XXXVI.
19. Карсавин Л.П. Основы средневековой религиозности в XII - XIII вв.
преимущественно в Италии. - Пг., 1915.
20. Керов В.Л. Народные восстания и еретические движения во Франции в
конце XIII - начале XIV века. - М., 1986.
21. Ковальский Я.В. Папы и монашество / Перев. с пол. - М., 1991.
22. Корсунский А.Р. Религиозный протест в эпоху раннего средневековья
в Западной Европе // СВ. - 1981. - Вып. 44.
23. Ле Гоф Ж. Рождение чистилища. - Екатеринбург, 2009.
24. Ли Г.И. История инквизиции в средние века. - СПб., 1911 - 1912. - Т. 1 - 2.
25. Мадоль Ж. Альбигойская драма и судьбы Франции / Перев. с фр. -
СПб., 2000.
26. Медведев И.П. Экспертиза подлинности патриотических текстов на Фло¬
рентийском соборе // Вспомогательные исторические дисциплины. -
Л , 1976.
27. Рамм Б.Я. Папство и Русь в XI - XV вв. - М.-Л., 1959.
28. Сед Ж. де. Тайна катаров / Перев. с фр. - М., 1998.
29. Сказкин С.Д, Самаркин В.В. Дольчино и Библия (К вопросу о толкова¬
нии «Священного писания» как способе революционной пропаганды в
средневековье) // СВ. - 1975. - Вып. 38.
30. Шейнман М.М. Процессы ведьм // Атеистические чтения. - М., 1978. -
Вып. 9.

Додаток 5 Бібліографія
До лекції 20.
Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст.
1. Абрамсон М.Л. От Данте к Альберти. - М, 1979.
2. Античное наследие в культуре Возрождения. - М., 1984.
3. Баткин Л.М. Италийские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. -
М, 1978.
4. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. -
М., 1989.
5. Баткин Л.М. Леонардо да Винчи и особенности ренессансного творчес¬
кого мышления. - М, 1991.
6. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение. Проблемы и люди. - М, 1995.
7. Баткин Л.М. О социальных предпосылках итальянского Возрождения
// Проблемы итальянской истории. 1975. - М, 1975.
8. Брагина Л.М. Итальянский гуманизм: Этапы развития // Типология и
периодизация культуры Возрождения. - М, 1978.
9. Брагина Л.М. Человек и фортуна в этической концепции Леона Батти¬
ста Альберти (1404 - 1472 гг.) // Европа в средние века: экономика,
политика, культура. Сб. ст. к 80-летию акад. С.Д. Сказкина. - М, 1972.
10. Брагина Л.М. Идеи гражданского гуманизма в речах флорентийских
магистратов XV в. // СВ. - 1984. - Вып. 47.
11. Брагина Л.М. Итальянский гуманизм. Этические учения XIV - XV ве¬
ков. - М, 1977.
12. Брагина Л.М. Социально-этические взгляды итальянских гуманистов
(Вторая половина XV в.). - М, 1983.
13. Брагина Л.М. Итальянские гуманисты XV в. о городской цивилизации
// Город как социокультурное явление исторического процесса. - М,
1995.
14. Бранка В. Боккаччо средневековый. - М, 1983.
15. Возрождение: культура, образование, общественная мысль. - Иваново,
1985.
16. Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. - М, 1986.
17. Головин В.П. К вопросу о взаимосвязи скульптуры и живописи раннего
флорентийского Возрождения / / Проблемы истории античности и сред¬
них веков. - М, 1978.
18. Горфункель А.Х. Основные этапы развития итальянской философии в
эпоху Возрождения // Типология и периодизация культуры Возрож¬
дения. - М, 1978.
19. Горфункель А.Х. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрож¬
дения. - М, 1977.
20. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. - М, 1980.
21. Гуковский М.А. Итальянское Возрождение. - Л, 1947 - 1961. - Т. 1 - 2.
22. Дворжак М. История итальянского искусства в эпоху Возрождения. -
М, 1978.

Історія середніх віків
23. Девятайкина Н.И. Мировоззрение Петрарки: этические взгляды. - Са¬
ратов, 1988.
24. Девятайкина Н.И. Петрарка и политика: Историческая реальность и
идеалы // СВ. - 1993. - Вып. 56.
25. Де Санктис Ф. История итальянской литературы. - М., 1963. - Т. 1.
26. Культура Возрождения и общество. - М., 1986.
27. Культура Возрождения и средние века. - М., 1993.
28. Лазарев В.Н. Происхождение итальянского Возрождения: В 3-х т. - М.,
1956, 1959, 1979. - Т. 1 - 3.
29. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1982.
30. Природа в культуре Возрождения. - М., 1992.
31. Ревякина Н.В. Бруни и гуманистическая образованность // ВИ. - 1972.
- № 2.
32. Ревякина Н.В. Проблемы человека в итальянском гуманизме второй
половины XIV - первой половины XV в. - М., 1977.
33. Ревякина Н.В. Франческо Петрарка и формирование самосознания но¬
вой личности // СВ. - 1986. - Вып. 49.
34. Рутенберг В.И. Культура эпохи Возрождения // СВ. - 1987. - Вып. 50.
35. Сказкин СД. К вопросу о методологии истории Возрождения и гумани¬
зма // Сказкин СД. Избранные труды по истории. - М., 1973.
36. Стам СМ. Культура Возрождения: вопросы содержания, эволюции, пе¬
риодизации // ВИ. - 1977. - № 4.
37. Типология и периодизация культуры Возрождения. - М., 1978.
38. Хлодовский Р.И. «Декамерон». Поэтика и стиль. - М., 1982.
39. Хлодовский Р.И. Франческо Петрарка. Поэзия гуманизма. - М., 1974.
40. Хоментовская А.И. Лоренцо Валла - великий итальянский гуманиста -
М. - Л., 1964.

ПРЕДМЕТНИЙ
ПОКАЖЧИК
А
ауто да ф
е 307,459,495
аверроїсти
88, 89, 494
аффікт
244, 495
автократор
398, 494
аделантадо
289, 494
Б
атср
132, 163, 494,495,498
байло
416,495,533
акрити
375, 380, 494
бакалаври
146, 495
аллодисти
235
балья
29, 84, 495
альбергі
259, 494
бальяжг
84, 495
альбігойці
8 1 , 82, 453, 454, 460,
баналітет
132, 279, 281
494, 539
баски
269
алькальд
283, 494
бегетріг
269, 279, 280, 294,
а
ар
т
н
а
к
ь
274, 286, 494
495
альменда
318
бегінки
449
альмохади
274, 277, 494, 518
бедеріпе
132, 495
альфос
283, 494
бейлербей
363
амальгамування 19, 494
бенефіцій
188,224,289,:
ангарія
264, 494
308
аннали
9, 15,126,127,154,179,
біглери
322, 323, 495
180, 224, 225, 239,
бгр
357
277,296, 3 1 1 - 3 1 3,
біркенбейнери 322, 490, 495
325 438
бомбарда
364
анната
439, 494
бони
318,322
апанажі
111, 494
бордаріг
130, 132, 495
атгел/исю
278, 494
брахтеати
183, 197
апостолики
244, 245
бреве
5, 437
аранзада
281, 494
бриганди
106, 109, 495
аржакъяки
92, 111 - 113, 217, 494,
булла
5 - 7, 54, 99, 143,
524
306, 326, 332,
арсеніти
389, 494
339, 349, 437, 459,
архонти
376, 494
460, 463, 464, 491,
асієнда
308, 494
492, 495
аспер
424, 494
булларгі
437, 495
ассизи
8,42,43,52, 125, 138,
бумазея
206, 495
224, 494
бург
24
атабег
56, 495
бургомістр
(мер) ЗО, 34, 495

Історія середніх віків
бургундці 92, 111, 113, 116, 118, гонфалоньєр справедливості 250,
495 253, 496
бюргери (пополани, буржуа) 27, госпітальєри (або іоанніти) 42,
74, 147, 216, 495
43, 53, 54, 56, 63, 64,
100, 496
В
госпіти
73, 331, 496
ваганти
14, 201,495
гранди
227, 229, 250, 253, 255,
вагри
195,495
297, 302, 496
валахи (волохи) 330, 341, 352, 353,
грош
360,496
355, 363, 495, 497
гуміліати
244, 496
вальвасори
227, 228, 233
гусари
346
вальденси
29, 81,82,244,453,495,
521
гусити
216,217,456,496,503
васф
290, 495
д
вексель
248, 495
даки
327, 351
віллани
48, 73, 77, 91, 130, 132,
данегоф
315, 496
138, 141, 146, 147,
девісас
280, 496
158, 1 64, 1 65 , 235 ,
девісерос, або натуралес 279, 28 0,
286, 495, 496, 499
496
вілья
282, 283, 285, 495
декрет
437, 496
віргата
132, 495
декреталія
437,440,441,496
воєдати (або кнєзати) 352 - 3 54,
деспотат
60, 369, 370,401 ,429
495
децима
256,496
джентльмени 165
Г
джентрі
166, 496
габель
109, 495
джихад
5 1, 56, 62,496
гайда
130
дискретто
227 - 229,242,243,245,
галег
260, 495
496
ганза
16, 38, 76, 495
дож
59, 224, 259 - 26 1, 37 1,
гвельфи
232, 251, 257, 259, 495
518, 533, 539
гексаміліон
424, 427, 495
дофін
105, 106, 108, 113, 117,
генеральний
капітул 44 3, 49 6
118, 217, 496
геніцгг
20, 496
дукат
248, 414, 415, 419, 496
гергот
132, 496
герметик
366, 496
Е
гести
348, 496
еди
109, 496
ггбеллгни
232, 257, 259, 496
едикт
393
гільдії
8, 16,30,3 1,37,38,133,
ексебрадурас 278, 496
153, 167, 183, 233,
екстенти
7, 125, 496
311, 467, 496
екфраси
11, 496
глеомани
149
екю
105
глосатори
224
емфітевзис
230, 243, 264
глоси
223
енкомії
11, 496
голіардіки
71, 496
енкомьєнда
286
гомілетика
13
енцикліки
5, 437, 497

Предметний покажчик
ерли 128, 129
ермандада 16, 270, 283, 294, 303,
304, 308, 497
ескудеро 28 5, 4 97
ести 63, 198, 497
жаки 106, 107, 497
жонглери 42, 86, 87, 149, 497
жуде 353, 497
жупани, або витязі 195, 497, 539
291
400
198, 497
8, 198, 497
3
заджаль
зевгіт
земгали
зерцала
і
ідальго 28 1, 285, 286, 288, 289,
298
ізвод 367, 497
іздольщина 244, 4 97
інвеститура , 186, 439, 440
індульгенція 46, 160, 439, 441, 442,
451,452,457,464,497
інквізиція 3, 9, 306-308,310, 438,
452, 458, 460, 464,
495, 497, 540
інскрипції 37 8, 4 97
інтердикт 74, 138, 234, 253, 440,
441, 497
інтинерарій 12, 49 7
інфансони 282, 283, 285, 286, 288,
497
інфанта 302, 303, 497
інфурсьйон 278, 280, 286, 497
іперпір 399, 400, 414, 497
ісихазм 12, 408, 409, 412, 432,
497, 521
ісихасти 394, 408, 409, 431, 432,
436, 524
ісчитори 125, 146, 497
ішпани (жупани) 329, 333, 337,
340, 341, 497
И
йомени 165, 4 97
К
кабальєрос 282,283, 285-287,289,
300, 497
кабари 497
кабош'єни 1 11, 112, 492, 539
кадастри 223, 255, 498
Калатавра 274, 286, 498
кампаньї 109, 498
канонікати 445, 498
кантон 205, 498, 515
капітани 103, 228, 250, 25 1, 259,
498
капітул 287, 288, 325, 443
капітулярій 18, 20, 43, 153
капітуляції 312, 498
картулярій 6, 18, 67, 125, 153, 177,
223
катари («чисті») 29, 63, 81, 244,
453 - 455, 458, 494,
498
квадрильєрос 282, 498
кельти 327
клучер 3 6 1
кнєз 353, 498
коменда 38, 260, 498
комендадор 286, 287, 498
комендеро 286, 498
комітати 329, 332, 333, 336, 340,
344, 498
компаньйонажі 36, 38, 96, 498
Компостела 274, 286, 498
комутація 39, 72, 73, 141, 156, 230,
498
конвенти 447, 49 8
конвентуали 447, 498
конверси («бородаті брати») 444,
498
конвокація 169, 49 8
кондотьєр 258, 263, 483, 498
конетабль 301, 498, 517
конклав 387, 498
конкордат 186, 189

Історія середніх віків
коннетабль
109, 382, 498
M
консельсос
269, 498
магістергі
31, 499
консехос
277, 283 , 284, 286, 289,
магістр
53, 54, 100, 189, 286,
498
288, 447, 457, 502,
конституції 15, 224, 239, 250, 265,
527, 529
437, 491, 498
майорат
44, 285, 499
консул
224, 226, 228, 231, 232,
майордом
283, 499
498
майотени
110, 492, 499
консулат
74
мамлюки
388, 499
контадо
223,227,228,25 1,498
мандати, або патенти 8, 178,
копігольдери 165, 49 8
204, 499
корпорація
3 1, 182,226, 496
майор
127, 130, 132, 141, 155,
коррехідори
300, 308, 498
158, 161, 165, 168,
кортеси
9, 269, 271, 279, 287 -
499
289, 295, 300, 301
мансебос
279, 499
коттарїі (коттери) 130,132,141,
мануфактура
38, 167, 206, 209,
142, 147, 158, 498
238, 249, 250, 255,
креденца
226, 228,498
268, 467, 499, 504
кумани
378
маньєрія
278, 279, 499
куни
330, 498
мараведі
276, 278, 279, 281, 300,
курфюрсти
203, 2 1 2 215, 219, 498
499
курші
198, 499
маргінали
27, 499
кустумаргі
125, 499
марена
242, 499
кутюми
8, 16, 68, 154,499
мартиньега 28 0, 499
мегадоместик
385, 409
Л
мегадукс 383,40 2, 411,519,539
лантаг
212, 499
мeдзaдpiя 24 3, 49 9
лантагалг
198, 499
мейер 184, 185, 500
легат
53,82,99,138, 188,441,
мейстерзанг
220, 500
446, 455, 499, 536
мейстерзингер
200, 221
легісти
84, 99, 499
менморт
77
летрадос
308, 499
мериндади 28 9, 5 00
лібеллярій
230, 244
меринос
289, 500
лібертини
330
мериноси
297, 500
ліви
63, 198, 199, 499
меркет
132, 500
лівр
63, 499
месадзон
393, 394
лівреї
168, 499
меснадерос
289, 500
лізгольдери
165, 499
места
276, 294, 500
ліра
242, 499
метриза
96, 159, 500
логофет
366, 388, 405, 541
мечоносці
198, 199, 500
локатор
197, 499
митра
428
лолларди
154, 161, 168, 170, 456,
мінезанга
200, 221, 500
499, 525
мтезингери 14, 57, 201, 500
люктуоса
278, 499
MiuicmepioAU
27, 177, 187, 194,
лютичі
63, 195, 197
201, 500, 521, 522

Предметний покажчик
мгнути
6, 67, 500
popolo
228
міракли
87, 5 00
popolo grasso 25 1, 5 01
містерії
14, 500
popolo minuto 2 5 1, 5 01
містики
215, 500
палаццо подеста 251, 482, 501
модгї
400
пангіперсеваст 40 5
молівдовул
372
паратики
226, 501
мопеда форера 280, 289, 500
партач
34, 501
монтазго
278, 500
партиди
280, 283, 287, 295
мориски
307, 500
партикуляризм 410
мосараби
275, 277, 280, 291
парцелли
242, 244, 501
мувашшах
291
патарени
453, 501
мудехари
282, 500
патриціат
34, 35, 40, 77, 98, 1 12,
133, 143, 164, 184,
Н
208, 216, 468, 501
нави, або кокки 260, 50 0
пенітенціалгі 13, 501
надор, або
палатин 3 29, 332,
500
336,
пенс
22, 136, 163, 169, 170,
501, 505
непотизм
263, 461 , 464, 5 00
пеони
282, 283, 501
нервюри
89, 500
пер
144, 501
нобілі
227, 247, 250, 251, 257
перипатетики 291
новели
8, 500
пертрантацїі 18 9
номіналізм
150, 500
петробрузіани 456, 500, 536
номісма
399, 400
печеніги
46
нормани
46, 223, 225 , 234,
239
пиркалаби
356, 501
нотарії
6, 500
пілігрим
44, 54
нунцій
449, 500
плебс
34, 35, 97, 98, 228, 250,
501
О
подере
242 - 244, 501
облатки,
або гостгі 4 5 0, 501
подеста
188,25 1,253,259,501
ободрити
63, 195 - 197, 535
, 537
політини
400
одальне
318, 501
половці
46
оммаж
52, 131, 139
поморяни
63, 195, 197
оногури
327, 501
пополани
227,228,250, 25 1, 253,
ордалії
138, 501
254, 257, 259, 262,
орден
204, 218, 240,
438,
263, 501, 531, 538
442 - 449, 452,
459,
портолани
12, 501
465, 492 - 494,
496,
посада
278, 501
498, 500, 501,
503,
постільник
(або страторник) 361,
520, 527, 531
502
ордонанси
8, 17, 68, 91, 92, 96
,105,
практики
7, 502
106, 111, 112,
157,
прево
29, 75, 76, 84, 502
295, 501
прелат
1 18, 142,305,329,336,
342, 503
П
престамо
278, 502
«пастушки» 78, 491, 501
прецептори
54, 502

Історія середніх віків
привілеї
27, 32, 5
2, 54
, 75
- 77,
125,
133 -
135,
155,
161,
163,
167,
178,
194,
204,
208,
223,
227,
234,
265,
269,
399,
502
329, 502
411
252, 258
, 305
92, 253 -
255, 286, 287,
502
250, 502
примас
примікерій
принципат
пріор
пріорат
провіденціоналізм 9, 5 02
провізія 146, 456, 491, 502
провізор 5 3
пронія 375, 396, 399
пронунціаменто 411
протос 401, 5 02
пру сси 63, 199
Р
ратуша
регалії
регістри
резиденти
рейтари
рейхстаг
Реконкіста
26, 502
231, 337
6, 7, 15, 177, 204, 437,
502
261, 502
384, 502
46
ректор
263,
502
рельєф
125,
497,
502
ременси
297,
305,
502
ремісія
169,
502
ренталїі
125,
161,
502
рецепція
188,
236
рікос-омбрес
2
84 -
286,
ріксдаг
320,
492,
502
ріксрода
319,
320,
502
рустики
264,
502
8, 502
С
сальтус 264, 502
сарацини 46, 50, 52, 63, 265
секеї (секлери) 330, 341, 502
сенешали 84, 502
серей 72, 235, 242, 243, 277 -
281, 330
сервієнти 331, 333, 502
серпантина 364
синьйор 251, 257, 258, 502, 524,
533
синьйорія 250 - 255, 259, 261, 264,
502
ситокритон 40 0, 50 3
скабіни
34
сколи
149
слєзани
198,
503
смерди
195,
503
соларьєгос
278,
280,
503
солід
253,
280,
281,
соматени
300,
503
283
спіритуали 244, 447, 456, 503
субенкомьєнда 2 8 6
субінфеодації 71, 148
субсидії 101,125,143,147, 169,
231, 502, 503
сумми 224, 50 3
суплікація 308, 503
291, 503
463,465,
8, 212
, 219, 220
суфізм
291, 503
і, 49
, 272,
273 ,
схизма
381,425,
461 ■
275 -
277, 280,
281,
492
284,
287, 290,
293,
294,
296, 299,
302,
схоластика
88, 215,
470
305,
309, 310,
493,
539
Т
таборити
тамплієри
теленос
тени
теократія
терціарії
томізм
трактатор
трібутум
216,456,457,503
(або храмовники) 42,
43, 54 - 56, 98, 100,
101, 503
396, 503
128, 129
3,439,440,465
446, 503
88
260, 503
278

Предметний покажчик
Б8б
трубадури
трувери
тукіни
тюрбан
тюшени
У
уесас
унція
урбаріг
Ф
фазендера
файди
факторій
фаміліаріг
ф'єф-рента
федерації
фіорд
фірма
флагеланти
флорин
фоколлеро
фондако
фонсадера
фораїш
форинт
формарьяж
фратичеллі
фрельси
фригольдери
фуаж
фуерос
фунт
X
халіф
харач
хартія
14, 71, 87, 236, 503, 523
42, 87, 151, 503
110, 245, 492, 503
428
93, 110, 111, 503
278, 503
63, 503
7, 325, 503
278
44, 503
24, 259
336, 340, 344, 503
96, 131, 138, 144, 503
195
321
133, 504
456, 504
248, 254, 255, 337, 503
245, 504
226, 504
278, 289, 504
16, 269, 270, 504
346, 504
77
244, 456, 504
318, 504
132, 138, 142, 146, 147,
165, 171, 504
109, 504
8, 16, 269 - 271, 275,
277 -279, 281 -2 8 3,
288, 295, 300, 504
22, 130, 142, 169, 504
46, 51, 291
362, 421, 504
7, 8, 15, 16, 29, 34, 75,
78, 81, 125, 136, 143,
144, 153, 223, 234,
269, 312, 315, 333,
491, 504
хіліасти, або міліаргі 45 6, 5 04
хотар 353, 504
хрисовули 6, 393, 394, 401
ц
ценз
цензитарій
цензива
цех
цинут
77, 96, 120, 311, 504
77, 504
77, 95, 504
ЗО, 31, 33 - 36, 40, 74,
76, 77, 96, 107, 120,
133, 158, 182, 184,
209, 226, 233, 246 -
250, 253 - 255, 270,
467, 501, 502, 504,
527, 539
361, 504
чашник (або пахарник) 361, 45 6,
504
чашники 456, 504
чомпі 36, 249, 251 - 254, 268,
492, 504, 525, 534,
539
Ш
шванки 221, 5 04
шеваж 7 7
шедевр 32, 35, 5 04
шериф 129, 134 - 136, 139, 170,
504
шеффени (ешевени) 34, 177, 504
шилінг 22, 169, 505
шпрев'яни 197, 504, 507
штедінги 63, 185, 505
Ю
югада 281, 5 05
юстиціарій 125, 191, 265, 505
Я
яничари
ярл
429, 505
319, 505
330, 505
яси

ГЕОГРАФІЧНИЙ
ПОКАЖЧИК
А
Альба
74, 81, 453, 454, 494,
Аббевль
76, 506
506
Авіла
284
Альгамбра
306, 309, 310, 506
Авіньйон
99, 159, 262, 266,
416,
Алькала
281, 295, 307, 506
418, 419, 438,
456,
Альпи
22, 28, 61, 187, 195, 230,
460, 461, 463,
469,
232, 242, 513, 514
506
Амальфі
25, 45, 66, 234, 506
Авлона
383, 388, 506
Ам 'єн
29, 43, 74, 76, 110, 506
Австрія
47, 62, 178, 194,
204,
Ананьї
99, 506
215, 216, 219,
343,
Ангора
423, 424, 506
346, 461, 507,
509,
Ангумуа
97, 506
516
Андалузія
274 - 277, 279, 284,
Агмат
290, 506
289 - 292, 297, 303,
Адрамітіон
375, 506
304, 309
Адріанополь
60, 374, 377,405,410,
Андрос
371, 506
415, 418, 427,
490,
Анжер
81
506
Анжу
68, 80, 85, 136, 143
Адріатика
226, 260, 376, 378, 380
Анкалі
506
Ажан
83, 506
Анкона
226, 228
Азвнкур
112, 492, 506
Антверпен
247
Айдин
64, 506, 540
Антіохія на
М еандрі 41, 42, 50,
Акарнанія
376, 397, 407, 410
51, 56, 57, 63, 66.
Аквітанія
70, 83, 80, 87, 97,
101,
506
136, 508, 523
Анхіал
385, 387, 506
Акра
52, 55, 56, 58, 63,
491,
Апенніни
230, 242, 247
506
Аппенцелль
216, 506
Аларкос
274, 506
Апрос
402
Албанія
19, 377, 388, 407,
411,
Апулія
225
426, 427, 429,
514,
Арагон
85, 102, 240, 258, 266.
539
270, 271, 273 - 275,
Але
110, 506
287, 289, 294 - 299.
Александрія
22, 64, 189, 506
301 -304, 306-308.
Алеманія
184
310, 390, 428, 490.
Алеппо
56, 506, 528
493, 518, 529, 541,
Алсіра
291, 506
542

Г еографічний покажчик
Арденн,
49
Белград
343, 344
Арджеш
358
Беневент
232, 386, 507
Ареццо
472
Беотія
397, 403, 427, 510, 536
Аркадія
389
Берат
388, 390, 507
Арль
25, 506
Бергамо
228, 232, 507
Аррас
25, 29, 74, 93, 506
Берген
208, 313, 507
Арту
42, 384
Бері-Сент-Едмундс 170, 5 07
Артуа
81,506
Берлад
358, 363, 507
Аскалон
41
Берлін
64, 197, 507
Ассиз
263,266,506
Берн
204, 205, 507
Ассирія
392
Бирлад
507
Астурія
275, 289, 297, 518
Бистриця
358, 367, 507
Атлантика
121
Біла
327
Аттика
372, 397, 536
Білгород-Дністровський 3 60, 3 65,
Аусбург
35, 179, 182, 183, 205,
507
210
Білий Потік 3 64
Афганістан
266
Бове
29, 70, 74, 75, 77, 106,
Афендіко
434
507
Афіни
372, 381, 389, 403, 427,
Бовезі
106, 107
429,52 1,522
Богемія
453
Афон
401,408,409,413,423
Бокер
83, 1 1 1, 507
Ахайя
372,375,408,52 1,524
Болгарія
47, 34 1, 354, 357, 374,
377, 378, 380, 382,
Б
384, 386 - 388, 390,
Баварія
18, 184, 186, 190, 194,
406, 408, 411, 413,
215, 216, 335, 511,
41 8, 419, 426, 457,
515
506, 507, 511, 513 -
Багдад
45
515, 528
Бадохоз
273, 506
Болонья
16, 29, 224, 229, 231,
Бадстен
312
238, 242, 243, 249,
Базель
204, 205, 216, 221, 463
250, 258, 262, 462,
Байо
128
47 1, 472, 479, 480,
Байонна
109, 507
507
Байя
353, 358, 363, 506
Боргунд
321, 324, 507
Бакеу
360
Бордо
34, 73, 101, 104, 109,
Балкани
334,34 1,342,344, 353,
115, 119
354, 367, 374, 376,
Борнхольм
324, 507
380, 382, 385, 387,
Босворт
174,507
397, 404, 406, 416,
Боснія
334,341,421,429
427, 513, 516
Бостон
132, 507
Барі
25, 45, 234, 264
Босфор
48, 414, 493
Барселона
36, 270, 295, 298, 308
Брабант
25, 37, 507
Безансон
188, 507
Брашов
358, 507
Безьє
17,82,83,455,507, 533
Бремен
182,183,185,204,205,
Бейрут
52, 56
208

Історія середніх віків
Бретань
42,79,121,493,520
Вермандуа
68
Бретиньї
93,108,492,507
Верона
228,231,251, 252, 258,
Бреша
232,26 1,507
261
Британія
126
Вестмінстер
128, 137, 168, 507
Брістоль
146,153,167,507
Вестфалія
184,2 11
Брундизія
61
Виборг
64
Брункеберг
321, 507
Вифлеем
52, 507
Брюгге
25,29,37,98,208, 247,
Вишеград
333,341,347,507
507
Відень
58, 179, 182, 205, 344,
Брюссель
247
346, 507
Бувіне
8 1, 143,49 1,507
Відин
411
Буда
326, 336 - 338, 344 -
Вільяреал
16,294,507
347, 507
Вінчелсі
170,508
Буковина
360, 507
Вінчестер
151, 134,175
Бургейль
41
Вісбю
316,508
Бургос
288, 292, 301
Вісла
199,508
Бургундія
64, 76, 79, 93, 94, 109,
Вісмар
208,211,508
111 -113,121, 193,
Вітербо
386, 508
219,495,528, 530
Віфінія
402
Бурж
ЗО,75,80,89,114,115,
Віченца
228, 231, 261, 508
507
Вокулер
116,508,537
Бутринто
382, 389, 507
Волга
Волощина
380
426,427
В
Вольтеррі
256,508,534
Вадстен
3 12,507
Вормс
182, 183,205,216,457
Валансьєн
93,507
Вюртенберг
216,508
Валенсія
270, 273, 275, 288, 291,
299, 300, 307
Вюрцбург
182, 508
Вальядолід
28 1,284,288
Г
Варна
64, 427, 493, 507
Галата
386,414,420,508
Васлуй
363, 507
Галич
334, 356 - 358, 508
Велбудж (Кюстенділ) 406, 507
Галісія
272, 275, 282-284, 289,
Венеція
6,16,17,22,25,29,32,
297, 298, 304
36,44,45, 59, 60, 63,
Галліполі
64, 378,402, 415,418,
64,66, 183, 189,205,
420, 508
224, 226, 229, 23 1 ,
Галлія
20
232, 236, 238, 240,
Гамбург
35, 38, 179, 182, 183,
247, 25 1, 252, 255,
200, 205, 208
257 - 261, 334, 341,
Ганза
167, 170, 206, 208, 492,
342,35 1,355,37 1,
508
375, 384 - 386,388,
Гаронна
22, 97, 508
390, 391, 402, 414 -
Гарфлер
112,508
416, 419, 420, 423,
Гарц
181, 508
435, 483, 487, 495,
Гастингс
127, 128, 170,490,508
511, 518
Гасконь
104

Географічний покажчик
Гвадалахара
Гвадалквівір
Гвадіана
Гегау
Гвлеополь
Гент
Генуя
309
274
275, 508
217, 508
371
25, 26, 29, 98, 508
6, 16, 25, 29, 36, 45, 58,
64,66,94,205,223,
224, 226, 228, 229,
236, 258 - 260, 384,
402, 414, 420, 423,
435, 492, 494, 498,
523, 539
Гераклея Понтійська 371, 372, 376,
407, 508
420, 508
300
85, 101, 104, 109, 508
ЗО, 146, 175, 508
154, 211, 508
219, 317, 508
182, 184, 508
316. 508
335,508
:;. 275. 296, 299, 302,
305 - 307, 506, 514,
517
Яявыюыг-г 3 13. 323
jJHIMM її 218. 492, 508
24. 35, 37
351
320,508
334, 335, 509
5 6. 62, 66
Гераклія
Гібралтар
Пень
Глостер
Голландія
Гхіьштейн
- • : г
- - і
Шт
ТІ • • •_
- : 52. 508
440.492,493,496,507,
513, 515, 521, 526,
531,533
. :. -~..'г. 56. 508
щрЕшяелли 57
161.508
Дафнусія
Дербі
Дербішир
Дерменешти
Дідимотика
Дністер
Добруджа
Должешти
Домремі
Дон
Дордона
Дорилей
Дортмут
Дофіне
Драч
Дублін
Дувр
Дує
Дуеро
Дунай
Дьєр
Е
Еберехейм
Ебро
Евбея
Едесса
Ельба
Ельзас
Епір
Ерфурт
Ессекс
Естергом
Естонія
Естремандура
Етолія
384, 508
168
170, 508
361, 508
402, 411, 415, 418, 509
359, 513
3 66
362, 509
115, 509
380
97, 509
50, 56, 509
170, 509
110, 114
371, 376, 378, 382, 383,
401,403,407,411
25
128, 132, 146, 509
25, 29, 509
272, 509
25, 47, 64, 180, 182, 195,
327, 330, 337, 338,
3 52, 357, 360, 363,
426, 507, 510
335, 509
177, 509
273
371, 420, 509
50, 52, 56, 509
178, 180, 195, 211
194, 217
370, 371, 376, 377, 380,
382, 384 - 386, 39 1,
393, 397, 401, 403,
404, 407, 410, 413,
518, 529, 534, 540,
541
457
161, 162
335, 336, 347, 348, 509
199, 516
276, 283, 509
371, 376, 397, 410
«L-

Історія середніх віків
Кальмар
317, 509
Євфрат
50
Кама
327
Єгипет
56, 58 - 64, 259,
260,
Камбре
75, 509
347, 387, 388,
418,
Кампанья
262
445, 446, 448,
499,
Кам 'янець-Подільський 3 65.
508
Канавезі
509
Єрусалим
4 1, 45, 46, 5 1, 52,
54 -
Каносса
189
61, 378, 411,
490,
Каринтія
194, 198, 509
529
Каркасон
83, 111, 509
Карміл
445, 509
509
ж
Жаблу
Жамбеці
Женева
Жгсар
З
Задар
Заельб'я
Залак
Західна
Зоріто
69, 538
342
247
55
43, 59, 509
198
273, 509
Карелія 63
284, 509
Івшеме 147, 509
Іконія 374, 376, 380, 382, 388,
509
Ільгаза 56
Іль-де-Франс 68, 80, 106, 122
Індія
Іпр
Іпсвіч
Іраклія
Іран
Істм
И
Йорк
К
Каїр
К ал а б р ія
Каламанія
Кале
156, 226, 266, 304, 308,
423
25, 29, 98, 509
132, 509
50, 509
226, 354
424
151, 153, 167, 172
62
225, 245, 409, 504
426
104, 108, 1 12, 119, 1(
506, 509
Карпати
Кассандрея
Кастель-Мельгор
Кастель-Родріго
Кастилія
180, 352, 513
403, 509
16, 270, 509
16, 270, 509
269,271 - 290,295,296,
298, 299, 301 - 304,
306 - 308, 310, 491,
493, 495, 498, 518,
528, 541
Касторія 407, 41 1, 509
Кастрохерис 282, 283, 509
Каталонія 226, 258, 270, 273, 275,
287, 294, 297 - 299,
304, 490, 493
Каунас 2 08, 509
Кафа (Феодосія) 226, 364, 414,
493, 509
Кашша (суч. Кошице)
335, 510
182, 183,
510, 524
Кельн 6, 8, 17, 35, 61,
205, 457,
Кембридж ЗО, 175, 510
Кент 156,161 - 163,171
Кентербері 128, 151, 157, 161, 170
Кесарія 52, 510
Кефіс 40 3, 510
Київ 22, 335
Кимполунг 353, 358, 510
Китай 156, 157, 226, 266, 445,
446, 448, 510
Кілікія 57, 510, 513
Кілія 360, 363, 365, 510
Кіпр 54, 57, 62 - 64, 139, 260
Клермон 46, 107, 110
Клокотниця 377, 378, 510
Коїмбрі 16, 270, 271

Географічний покажчик
Коломия 3 5 7, 510
Колчестер 170
Комп'єн 79, 106, 1 18, 510
Константинополь 22, 43, 46 - 49,
58 - 60, 65, 66, 260,
265, 362, 369, 371,
372, 374, 376 - 378,
381, 382, 384 - 386,
388, 391, 393, 395,
397, 402, 405, 406,
409, 410, 412 - 425,
428, 430, 432, 436,
441, 464, 476, 490,
508, 513, 519, 525,
536, 540
Констанца 232, 456, 462, 490, 510
Копенгаген 317
Корбі 75, 510
Кордова 275,284,290,291,304
Корон 3 71, 510
Корсика 2 26, 301
Корфу 3 8 3
Крайна 194, 510
Краків 357, 365, 510
Кремона 226, 228, 229, 232, 261,
510
Кресі 103, 492, 510
Крим 364
Крит 60, 260, 371, 420, 5 10
Кроя 3 8 0
Куликовське поле 3 5 5
Куртре 98, 491, 510
Куртя де Арджеш 353, 354, 366,
510
Курцола 259, 491
Кьодж 259,492
Л
Ладомерія
Ja Манча
Ja-Манш
JaMncaK
Лан
334, 510
276.510
128, 510
378.510
17,29,74,75,110,252,
253, 510, 524
Лангедойль 106
Лангедок 65, 70, 82, 86, 93, ПО,
114, 126, 438, 520
Ларис (Орлеана) 7, 15, 510
Ла-Рошель 101, 109, 510
Ларош-о-Муане 81, 143, 491,
510
Лас Навас де Толоса 274, 284, 285,
491, 510
Латвія 198, 511
Левант 6, 45,57,120,121, 205,
208, 226, 264, 510
Лейпциг 200
Лемнос 392, 406, 510
Леньяно 189, 190, 232,490, 510
Леон 269,272,275-277,279,
282, 283, 285, 288 -
290, 292, 49 1, 495,
518, 541
Лерида 270, 4 74
Лерин 411
Лесбос 377, 407, 415
Лех 328
Литва 199, 218, 509, 516
Литовоя 3 5 3
Ліверпуль 125, 153, 510
Лівонія 198
Лігурія 2 5 8
Лідо 59
Ліль 16, 25, 29, 67, 510
Лінкольн ЗО, 151, 510
Лінкольншир 13 3
Ліон 34, 73, 97, 82, 121, 247
Лісабон 2 7 5, 510
Лолонь 3 61
Ломбардія 37, 188, 189,224 - 228,
231, 237, 240, 242,
247, 251, 257, 262,
264, 510, 511
Лондон 16, 26, ЗО, 38, 108, 125,
126, 128, 132, 133,
135, 136, 140, 144,
146, 151, 153 - 155,
157, 161 - 163, 167,
170 - 172, 174, 208,
247, 423, 503, 507,
511, 521

Історія середніх віків
Лотарингія 47, 49, 81, 115,
524
22, 71, 76, 79, 108
115, 510
284, 510
29, 226, 228, 229,
247, 249, 251,
258, 510
360, 510
358, 359, 510
Луара
Луго
Лукка
121
114,
232,
255,
Луцьк
Львів
Льоче (суч. Левоча) 335, 5 1 1
Льюіс 147, 511
Любек 8, 29, 35, 38, 64,
197, 202, 204,
208, 211, 247,
511, 529
Любен 347, 511
Люцерн 205, 511
М
Магдебург
Магнесія
Мадрид
Мазовія
Майл-Енд
Майнц
Македонія
182,
205,
323,
ЗО, 178, 179, 182, 183,
523
381, 402, 511
284
199
163, 511
178, 182
49, 369,
М акра-Плазі
Мальмсбері
Мальорка
Мальта
Мангуп
Манта
Мантур
Мантуя
Манцикерта
Марамуреш
Мариця
Марієнбург
Марна
183, 213
377, 380, 382,
390, 404, 405, 413,
427, 509, 512 - 514
386, 511
126
272, 275, 298, 511
54, 511
364, 511
134, 511
62, 511
16, 223, 232, 251, 472,
478, 484, 486, 487,
511
45
355
377, 411, 419, 511
361, 511
59, 76, 106
Марокко
Марсель
Марш
Меандр
Мейдстон
Мекленбург
Мелло
Мен
Мерзебург
Мерида
Месемврія
Месопотамія
Места
Мілан
274, 290, 494, 506, 529
25, 28, 36, 61, 67, 73,
74, 121, 511
97, 511
372, 380, 511
161, 170, 511
197, 511
107, 511
80, 112, 136, 143
179, 328, 511
284, 511
64, 385, 387, 418, 511
423, 429, 509
413, 511
183,
224,
- 233,
247,
472,
521,
542
Мілет
Містра
Міттельгебіра
Мо
Модена
Молдова
Монемвасія
Монпельє
Монреаль
Монсегюр
Моравія
Моргантен
Морея
26, 29,
192,
231
245,
258,
511,
533,
372, 511
427, 431,
181
106, 511
229, 511
354, 355
404, 511
16, 17, 25, 28
123, 511
236
83, 455, 511
346, 380
205, 511
8, 11, 43, 370,
404, 406
188,
226 -
239,
251,
487,
522,
189,
229,
241,
252,
490,
524,
434, 511
74, 110,
389
414,
423, 42 5.
511, 518,
534, 540,
Москва
Мосул
Мохі
Мохілле
Мунтенія
Мурано
421
429
532
429
56, 511, 528
335, 511
362, 511
352 - 354, 511
32, 511
,403,
416,
, 427,
521,
541
532
519

Географічний покажчик
Мурсія 269, 275, 292
Муслін 66
Мюнхен 179, 511
Мюре 8 3, 511
Н
Наварра 104, 273, 274, 289, 294,
518, 530
Навпакт 3 70, 5 28
Наксос 3 71, 512
Намюр 69, 512
Нансі 121, 493, 512
Нант ЗО, 511, 512
Нарбон 25, 34, 74, 1 1 1, 512
Нарва 37, 512
Науплія 3 8 6, 5 12
Нахер 271 , 282, 283, 512
Неаполь 25, 191, 193, 234, 264,
301, 341, 386, 428,
472, 474, 476
Нева 319
Невада 3 0 5
Неопатри 3 8 8, 5 12
Несебр 64
Ниш 42 1, 426
Ніверж 121
Нідерланди 25, 37,40, 1 13, 120, 121,
160, 173, 185, 193,
211, 215, 219, 220,
314, 449, 508
Нікея 48, 50, 370, 374 - 376,
378 - 381, 383, 407,
425, 43 1 , 532, 534
Нікомедія 3 77, 407
Нікополь 64, 242, 343, 422, 512
Ніл 62
Нім 73, 74, 1 10, 1 1 1, 512
Німан 199, 512
Німфей 375, 38 1, 384, 5 12
Новгород 37, 38, 183, 199, 208,
319, 512
Норич 125, 151, 170, 512
Норідж 167, 512
Нормандія 52, 72, 76, 79, 80, 85,
106, 109, 112, 114,
119, 127, 128, 132,
134 - 136, 140, 143,
170, 225, 490
Нортгемптон 170, 512
Нортгемптоншир 141
Норфолк 134, 161, 512
Нуайон 29, 74, 75, 512
Нюрнберг 17, 29, 205, 488, 5 12
Нямц
О
Оберто
Ов'єдо
Оверні
Одер
Оксфорд
Олександрія
Олтенія
Орбіки
Оре'сто
Орлеан
Осло
Охрида
П
Навія
Падуя
Палермо
Палестина
Панідос
Панонкальм
364, 512
224
283
15, 110, 512
180
ЗО, 146, 151, 170, 175,
367, 456, 512
232, 512
353, 512
362, 512
263, 390, 512
ЗО, 68, 75, 78, 79, 110,
115 - 117, 123, 492,
539
323, 512
370, 387, 401 , 407, 41 3,
525
223, 474, 480
228, 229, 23 1, 25 1, 252,
258, 261, 266, 480,
483, 512
191, 225, 234, 241,
264 - 266, 390, 491,
512
41 - 43, 45, 47, 51, 54,
5 6 - 5 8, 62, 196, 224,
445, 496, 503, 506,
507, 509, 510, 516
420, 512
348, 512

Історія середніх віків
Париж
16, 26, ЗО, 32, 34
, 55,
Померанія, або Славія
197,
513
61, 73, 75
- 78
, 81,
Порсмунт
170, 513
8 7 - 8 9, 92,
106,
108,
Посад
354, 513
110 -115,
117 -
119,
Прага
22
121, 123,
423,
480,
Прато
256, 513
492, 499, 527, 5
39
Прибалтика
65, 19
5, 1
97 -
199,
Парма
438
202,
208,
319,
444,
Парфенон
429
497,
99,
500, 5
13
Пафлагонія
372
Прикарпаття 3 53 -
355
Пелагонія
384, 385, 512
Прилеп
401, 407
, 409
, 513
Пелопоннес
8, 43, 60, 369,
372,
389,
Приштина
410, 513
395, 403,
414,
421,
Прованс
28, 87,
121,
219,
226,
424,426,
434,
5 11,
260,
328,
386
512, 514
ПрусЫя
204, 508
, 515
, 536
Пеннінські
132, 512
Псков
37, 199,
513
Пеньяфлор
284
Пуату
80, 109,
110,
114,
136,
Персія
22, 423, 448
139,
143
Перуджа
233, 249, 252,
258,
262,
Пуатье
15, 73,
104,
105,
115,
512
492,
513,
518
Печ
512
Пул
170, 513
Пешт
335, 337, 512
Пъотрков
357, 513
П'ємонт
244, 245, 247
453,
509
П'яченца
46, 188,
226,
231,
245
Пиманіон
377, 512
Піднос
427, 512
Р
Піза
16, 25, 45, 58
, 66,
223,
Равенна
229, 261
, 262
225 - 229,
232,
247,
Ревель (суч.
Таллінн)
37,
64,
513
251, 256,
259,
462,
Регенсбург
182, 183
, 513
479, 492,
13
Редестос
420, 513
Пікардія
103, 106, 112
, 121
Резбоень
350, 351
Піренеї
28, 97, 297, 2
98, 5
00
Реймс
74, 75, 89, 10
8, 110
, 117
Пістойя
245, 266, 513
Рейн
25, 38, 47, 61
, 180,
182,
Пітерборо
125, 151, 513
188,
205
Плімут
170, 513
Репгов
178, 180
Плочник
421, 513
Рига
37, 64,
98, 5
13
По
232, 257
Рим
54, 59, 6
1, 99
, 188,
233,
Поділля
364
234,
247,
262,
263,
Подунавя
327, 352, 355
343,
372,
375,
376,
Пожонь (суч
Братислава)
335,
513
378,
381,
385,
386,
Покуття
359, 513
389,
390,
409,
412,
Полоцьк
37, 513
416,
426,
428,
456,
Польща
37, 64, 198,
218,
226,
461,
463,
464,
469,
341, 342,
346,
347,
474,
490,
492,
531,
351, 357,
360,
361,
543
364, 365,
380,
426,
Римін
262, 263
, 513
493, 508,
510,
513,
Ріом
15, 513
514, 531
Ровіні
359

Географічний покажчик
Родопи
4 11, 415,513
Родос
54, 63, 64, 377, 423
Роман
358,361,513
Романья
8,43,262, 264, 396,513,
543
Рона
22, 99, 180, 513
Роскільд
324, 513
Росток
35, 38, 205, 208, 211,
323
Руан
73, 76, 106, 110, 115,
118, 119, 513
Румелія
374, 426, 428, 513, 531
Русильон
121,513
Рюген
180,513
С
Саагун
281,513
Савойя
64, 110, 121, 245, 453,
503, 513, 518
Сайда
52
Сайо
335, 513
Саксонія
180, 184, 186, 190, 204,
2 11,335
Саладо
299
Саламанка
270, 284, 292, 513
Салерно
234, 266, 513
Салеф
190, 513
Самое
37 1,377
Сампсон
372, 513, 538
Санкт-Блазієн 180, 514
Санкт-Галлена 216
Санкт-Готхард (Сен-Готард) 205,
514
Санліс 74, 106, 514
Сан-Мініато аль Монте 236
Сане 80, 514
Сан-Себастьян 270, 283, 514
Санта-Марія де Карміне 48 3
Санта Марія де Форо 27 5, 514
Сантарем 275, 514
Санта-Фе 305, 514
Сантьяго 284, 28 8
Сарагоса 16, 270, 273
Сард 403
Сардинія 61, 226, 301
Саутворк 128, 514
Саутгемптон 132, 514
Севілья 269, 275, 28 1, 288, 290
- 292, 30 1, 518
Сеговгя 276, 284, 303, 309
Седбері 170, 514
Седерманланд 312, 514
Сезія 245, 514
Секешфехервар 3 25, 335, 5 14
Селімврія 420, 514
Семедрія (Смедерево) 42 6, 514
Семигороддя 3 3 7
Сена 71, 76, 79, 106, 112, 118
Сен-Васт 67
Сен-Віктор 69
Сендвіч 132, 146, 514
Сен-Дені 6 1,67,68, 92, 514,539
Сен-Кантен 29, 75, 76, 1 10, 514
Сект 97
Сент-Евруль 69
Сент-Лоренцо 3 76
Сент-Ольбанс 127
Сент-Омер 29, 67, 514
Сербія 47, 341, 354, 370, 375,
376, 378, 382, 383,
385 - 387, 393, 397,
399, 401 - 403,
405 - 408, 412, 41 3,
416, 423, 426, 453,
507, 51 3, 51 4, 522,
533, 538 - 540
Сервер 303, 514
Середземномор'я 6, 180, 402
Серри 410, 413, 418, 419, 421,
514
Сессекс 170, 171
Сеттепоці 386, 514
Сефолк 161, 514
Синоп 372, 376, 514
Сирія 50, 5 1, 56, 62, 259, 266,
418, 446, 506, 508,
515
Сицилія 57, 63, 86, 126, 190 -
192, 223, 225, 234,
235, 237, 239, 240,

Історія середніх віків
247, 260, 264 - 266,
Тауер
129, 171 - 173
268, 291, 301, 384 -
Тахо
274
387, 389, 390, 402,
Текуч
358, 515
491, 512, 518, 541,
Темешень
361, 515
542
Темза
128, 129
Сгбгу
358
Тенедос
415, 419, 420, 515
Сієна
29, 226 - 229, 251, 252,
Тирговіште
358, 366, 515
255, 514
Тирново
366, 374, 378, 379, 393,
Сілезія
216, 346, 380, 503
413, 515, 527
Сірет
353, 358-360, 362, 514
Тиса
330, 335, 338, 515
Сіті
162
Tip
52, 58
Сіто
82, 443, 514, 519
Толедо
16, 273, 276, 277, 279,
Скоп 'є
390, 401, 413, 514
281, 283, 284, 288,
Славія
197
292, 294, 301 - 304,
Слейсі
103, 514
515
Словенія
198, 334
Topmoca
270
Смірна
64, 411
Тоскана
180, 205, 225, 226, 228,
Смітфілд
163, 514
229, 231, 233, 237,
Смоланд
312, 514
242, 243, 247, 255,
Снятии
357, 514
256, 262, 264
Созополь
64, 418, 514
Трансільванія
327, 330, 335, 340,
Солдайя (Судак) 226, 5 14
341, 349, 351, 352,
Солсберг
151
358, 426, 492, 529
Солунь
369
Трапезунд
372, 376, 380, 397, 401,
Сона
180
431 - 433, 435
Сорбонна
89, 462, 529
Тревізо
228, 261, 515
Сорія
276
Тріполі
52, 63, 56, 515
Софія
421, 426
Тротуш
360, 515
Сполето
233
Труа
54, 93, 113, 515
Стамфордбридж 128, 514
Туй
284, 515
Станімах
411, 514
Тулуза
16, 25, 28, 73, 74, 83,
Стокгольм
208, 312, 318, 320, 5 14
447, 454, 515, 537
Страсбург
182, 205, 514
Туніс
63, 265, 387
Струміце
407, 514
Тур
78
Суассон
29, 75, 110, 514
Турбіно
262
Судети
180, 514
Турень
68, 80, 136, 143
Сучава
353, 358, 360, 361, 363,
Турин
420
514
Тюрингія
181, 192, 523
Сьєра-Морена
Сьєрра
19, 514
276, 305
У
Т
Уаза
Уельс
106, 107, 515
65, 139, 148, 157, 175,
Талавера
16, 294, 515
491, 521, 537
Танненберг
218, 515
Уільтшир
126, 515
Тарента
401
Уклес
284, 515

Географічний покажчик
Уле 324, 515
Ульм 184, 515
Умбрія 247, 262
Унтервальден 20 5, 51 5
321, 515
327
262, 264, 515
205, 515
312, 515
284, 515
408, 409, 432
262, 263, 515
1 6, 223, 226, 228, 232,
252, 262, 425, 472,
480, 515, 520
37 1,377,388,389,397,
401, 403 - 405, 407,
410, 413, 506, 507,
512, 514, 518,528,
529
Фессалоніки 371, 376 - 378, 380, 393,
395, 399, 401, 403,
405-408, 410-414,
419, 421, 423, 424,
492, 494, 519, 528,
529, 531, 539, 541
Фіви 427
Філадельфія 372, 402, 407, 42 1, 540,
541
Філіппополь 411, 418
Філокрена 40 7, 515
Фінляндія 319
Фландрія 25, 28, 29, 37, 78, 81,
92, 98, 101 - 104,
132, 139, 141, 154,
155, 260, 281, 507 -
509, 515
Фленсборг 3 11, 515
Флоренція 6, 16, 25, 26, 29, 32, 35,
36, 225 - 229, 232,
233, 236, 238, 240 -
243, 245 - 253, 255
- 258, 362, 43 1, 463,
469, 472, 473, 477 -
480, 482, 483, 486,
487, 491, 492, 496,
502, 504, 531, 532,
536, 538, 543
407, 427, 519
262
339, 347, 515
49, 369, 371, 374, 377,
378, 380, 382, 384,
404, 405, 408, 410,
411, 414, 418, 419,
426, 506, 508, 510 -
512
Франконія 184, 186, 201, 203
Франконський Альб 181, 515
Франкфурт-на-Майні 8, 29, 214,
515
Франш-Конте 113, 121
Фрейбург 184, 515
Фрейзинг 179, 515
Фригія 3 8 0
Фріуль 245, 515
X
Хаен 27 5
Хайфа 52, 515
Халкідон 4 2 3
Хамбер 128, 515
Хамсу 56
Хаму 56
Хаттин 56, 516
Хересі 279, 516
Хінди 3 60
Хіос 371, 402, 407, 516, 519
Хіссар 42 8
Хмелів 359
Хора 4 3 4
Хорватія 3 34
Хотин 359, 516
ц
Цара де Жос 361 , 543
Цара де Сус 3 61, 5 2 8
Цара Роминяске 351, 491, 516
Упала
Урал
Урбіно
Урі
Урланд
Усагра
Ф
Фавор
Фаенца
Феррара
Фессалія
Фокеї
Форла
Фоті
Фракія

Історія середніх віків
Царгород
422
Цвікау
19, 516
Цебелло
245, 516
Цецино
359
Цімпа
415, 516
Цурул
378, 379
Цюрих
204, 205
Ч
Черемош
359, 513
Чернівці
359, 360
Черномен
419, 516
Чехія
193, 198
Чичестер
205, 213, 214,
216, 218, 233, 341,
342, 346, 347, 357,
380, 464, 475, 492,
496, 503, 514, 522
151, 170, 516
Швейцарія 194, 204, 220, 233
510, 513, 514
525
Швіц 205, 516
Шегедин 427, 516
Шельмецбан 3 26, 516
Шинон 116, 516
Шлезвіг 219, 311, 317, 51
Шлеттштадт 217, 516
Шопрон 3 3 5, 5 16
Шотландія 65, 93, 126, 139.
157, 491
Шпейєр, Шпрее, або Шпреви
183, 197, 205,
Шрошир 170, 516
Штип 4 01
Штирія 194, 203, 219, 5 1
Штральзунд 208, 211, 516
Ш
Шампань
Шартр
Шауляй
Швабія
Шварцвальд
9, 10, 15, 37, 47, 76, 79,
97, 106, 443, 516,
527, 537
ЗО, 5 1,89, 108, 507,516
199, 516
186, 542
181, 516
Ю
Юр єв (Тарту) 199,516
Ютландія 311, 315, 323,
Я
Яке
Ясси
Яффа
347, 516
360, 364, 516
52, 58, 516
, 453,
, 516,
6
, 148,
182,
516
6
328

ІМЕННИЙ
ПОКАЖЧИК
Абеляр Пєр 69, 87, 201, 233,
517
Абель В. 40
Абсалон 312, 517
Абу Абдалах (або Боабділь) 3 0 5
Абу аль-Фараджа 43
Августин Блаженний 88, 44 5
Аверроес (Ібн-Рушда) 88, 494
Агнеса 440, 517
Адам де ла Аль 8 7, 517
Адам Молгнсон 153, 170, 517
Аделя 136, 517
Адольф Нассау 212, 517
Адріан PV 234,438,517
Айюбіди 5 6, 517
Аламанно Ринуччіні 47 2, 473
Алексендрел 361, 362, 517
Аліотті 4 8 7
Аліса Перес 15 9, 517
Алонзо де Паленсія 2 96, 517
Альбергаті 411, 517
Альберт 42, 517
Альберт Великий 88, 177, 448
Альберті Леон Баттиста
477, 478, 479,
485, 486, 48 9.
Альбіцці 2 5 5
Альборноз 2 6 3, 517
Альбрехт Бегаймський 180,
Альбрехт Ведмідь Асканій 197,
439,
, 517
, 458
, 517
аль-Валладе 290
Альваро де Луна 3 01
, 517
517
267,
482,
517
Альбрехт І Габсбург 218,
Альбрехт II Габсбург 218,
517
517
517
517
Альбрехт
Альбрехт
Альбрехт
Альбрехт
НІ 218
IV 218
V Габсбург
517, 533
Мекленбурзький
517
214, 343.
320,
Алъмансор
Алыиоравгом
Альмош
аль-Мустакфі
аль-Мутамід
Альфонс
Альфонс І
Алъфонс II
Альфонс Ш
274, 518
273, 277
327, 518
290
290,291,
15, 518
266,
275,
271,
273,
518
275,
517
518
518
518
296, 518
302, 428,
Альфонс V Африканський
Альфонс V Мудрий 3 01,
476, 518
Альфонс VI Хоробрий 272, 273, 276,
277, 282, 284, 290,
518
Альфонс VII 273, 274, 518
Альфонс VIII 274, 276, 284, 289,
518
Альфонс Енрікеш 273, 274, 518
Альфонс IX 288, 518
Альфонс X Мудрий 10, 271, 277,
284, 288, 289, 518
Альфонс XI 294,295, 300,5 18
Альфонсо 518
Амадей VI 64, 518
Амадео Савойський 418, 420, 518
Амбру аза 42, 518
Аме ' 225, 518
Аморі Вепський 88
Аморі Оже з Безьє 43 8, 5 1 8
Ангели
Ангерран де
Андраш II
Андраш III
379, 397, 404, 518
Монстреле 94, 518
62, 326, 332, 3 3 4.
518, 519, 523
326, 336, 518
518
Андреа Дандоло 416
Андрей 311, 518

Історія середніх віків
Андрей Мандоло 2 3 9, 5 1 8
Андрее Бернальдес 296, 5 1 8
Андрій Барула 35 7,518
Андрій Палеолог 411, 412, 518
Андроник Асен 398,403, 518
Андроник II Палеолог 371, 384, 393,
394, 397 - 403, 405,
413, 416, 435, 518,
519, 527, 5 29, 5 33 ,
534, 539
Андроник III 392, 393, 398,403 -
409, 412, 416, 518,
5 19, 532, 539, 541
Андроник IV 398, 418 - 421, 424,
518, 528
Андроник Тарханіот 387, 388, 518
Анна 401, 518
Анна 401, 404, 519
Анна 406, 407, 411, 414
Анна Бретонська 121, 519
Анна Комнін 4 7-49
Анна Савойська 40 8, 519
Анонімус 348, 5 19
Ансберт 42, 518
Ансельм Кентерберійський 134
Ансельм Рібельмонтський 42, 126
Антонелло да Мессіна 484, 519
Антоній TV 422, 519
Антоніо Морозіні 2 3 9, 519
Апокавк Олексій 404, 408, 410,
411, 519
Аристотель 88, 89, 149, 393, 431,
448, 470, 472, 478
Арнольд 82, 83, 519
Арнольд Брешіанський 1 8 8, 23 3,
234, 490, 519
Арнольд Любекський 42, 519
Арнульф 42, 224, 519
Арпад * 327, 328, 519
Арпади 327, 33 1, 332, 336, 340,
490, 519
Арсеній 382,383,389,400,494,
519
Артур 140, 150
Архипгіт 2 01
Архон Ману 'іл 3 61, 519
Асен І 3 77
Аттила 348
aui-UIyuimapi 292,
519
Б
Базтю 487
Балдугн I Фландрський 41, 42, 48,
49, 51, 371, 372, 374,
519, 523
Балдугн II 54,377,378,3 8 1, 384,
386, 390, 401, 519,
530, 541
Балдугн TV 42
Балътазар Коссу 462
Банк 3 32, 519
Бартоломео Луксъкий 4 3 8, 519
Басараба 3 54, 519
Батий 3 35
Баязид I 393, 421 - 42 3, 519, 535,
539
Баязид II 3 6 5, 519
Беатриса 345, 386, 519
Бега ад-Дт 43
Беда 312
Бедфорд 116, 117
Бейль П'ер 49, 519
Бекон Роджер 13, 150, 446, 519
Бела II 334, 519
Бела III 326, 334, 348, 519
Бела TV 326,334-336,340,519,
529
Беллгт Джовант 4 8 4, 519
Белътран 3 02
Бенедетто Зaxapiя 402, 519
Бенедикт XI 99, 5 20
Беренгарш Турсъкий 449, 5 20
Бернард 5 20
Бернард П 43 8, 5 20
Бернард Клервосъкий 54, 56, 69,
438, 444
Бернард Марангон 225, 5 20
Бернардто Kopio 2 39, 5 20
Бернардо д'Антоню Уццано 16, 23 9,
520
Бернат Дескло 271, 5 20
Бертолъд 44 5, 5 20
Бертолъд Регенсбурзъкий 13, 5 20
Бертран Дюгеклен 109, 520

Іменний покажчик
Белов Г. фон 24
Біргер 319, 520
Біргер Магнуссон 312, 520
Бланка Бурбонська 3 00, 5 20
Богдан І Засновник 350, 355, 520
Богдан II 36 1, 362, 520
Богомил 4 5 7, 520
Бодрг Дольський 42, 5 20
Бодрг з Бургейля 41
Бодуен Фландрський 50, 52, 520
Боемунд Тарентський 4 9-51
Боецгй Дакійський 89, 474, 520
Бомануар 68, 520
Бонавентура 440, 447, 451, 520
Бонаккорсо Пгттг 240, 5 20
Бонвілі 170
Боніфацій VIII 99, 262, 437, 442,
460, 461, 506, 520
Боніфацій Монфератський 5 9,3 7 1,
372
Борсо д'Есте 25 2, 5 20
Боттічеллі Сандро 484, 5 20
БраччолініПоджо 481, 486, 487, 520
Брехт Б. 61
Бригітта 312, 5 20
Брунеллескі Філіппо 267, 482, 520
Бруні Леонардо (Аретіно) 1 1, 240,
431, 472, 473, 485 -
487, 520
Бруно з Кельна 44 3, 5 20
Буало Етьєн 16, 76, 5 20
Буркард Цинк 2 0 3, 520
Буркхард фон Хоенфельс 201, 5 20
Бусіко 4 23, 520
Буссак 115, 520
В
Боліде 3 63, 521
Вольдемар І 315, 521
Вольдемар II 3 11, 5 21
Вольдемар IV Аттердаг 316, 521
Вальдо П'єро 81, 82, 453, 521
Вальтер 4 03, 521
Вальтер Голяк 47, 48, 521
Вальтер фон дер Фогельвейде 200,
201, 521
Вальтер Хенлі 12 5, 521
Варлаам з Калабрй 12, 394, 409, 412,
521
Василій I 360, 422, 426, 521
Василій II 387, 426, 521
Васко да Гама 48 8
Вацлав 214
Веллуті 240
Вельфи 186, 191, 232, 495, 521
Вергілій 17 5
Веркотерен 24
Вернер Ролевінк 204, 521
Вернер фон Болленд 194, 521
Вернтальят 29 8, 521
Веррокьо Андреа дель 4 8 3, 521
Вібальд 180, 521
Віллар з Оннекура 90, 347, 521
Віллардуен Шампанський 60
Вільгельм Апулійський 225, 521
Вглъгелъж І 128, 130, 133, 224, 521
Вглъгелъж І Великий, Завойовник
1 27- 1 3 1, 1 3 3 - 136,
145, 490, 521, 538
Вільгельм II Віллардуен 145, 3 83 -
386, 389, 521
Вільгельм Рудий 134 - 136, 145, 521
Вільгельм Тірський 43
Вільгельм Шампліт 3 72, 521
Вільям Грегорі 154, 52 1
Вільям де Гоннекур 15, 521
Вільям Кекстон 175, 521
Вільям Лев 139, 521
Вільям Ленгленд 154, 521
Вільям Лоншан 140, 521
Вільям Мальмсберійський 126, 521
Вільям Пармінтер 171, 176, 493, 521
Вільям Уоллес 148, 521
Вільям Фіц-Осберт Довгобородий
133, 521
Вінсентій з Бове 70, 89, 521
Вісконті 521
Віссаріон Нікейський 12, 395, 425,
426, 431, 432, 522
Віттельсбахи 194, 213
Вітторіно Рамбальдоні да Фель-
тре 486, 522
Владислав 378, 522
Владислав I 325, 522

Історія середніх віків
Владислав II (угор. Уласло II Ягел-
лон) 326, 346, 347,
359, 522
Владислав III 64, 345, 426, 427,
522
Владислав ГУ 326, 5 22
Владко Вукович 421
Волквін 199
Вольфрам Ешенбах 201, 5 22
Вукашин 419, 522, 533
Г
Габсбурги 194, 205, 212, 217 - 219,
308, 343, 493, 538
Гавригл Урік 3 67, 522
Гакон IV 316, 522
Гальбергп Брюгський 17, 5 22
Гальвані Луїджі 447, 5 22
Гальфрид Монмутський 150
Гансгоф 24
Гарольд 12 8, 313
Гарсія Аспарес де Аньйон 4 74
Гартман фон Ауе 200, 201, 522
Гартман Шедель 204, 5 22
Гаспаріно Барціцца 4 8 7
Гаубелінги 232
Гауфред Малатерра 225, 5 22
Гваріно да Верона 4 8 7
Гвідо де ля Рош 40 3, 5 22
Гвідо Торіані 25 7, 5 22
Гелена 377, 522
Гелена Драгаш 42 7, 5 22
Геллерт 3 48
Геміст-Плифон, Георгій 3 92, 395,
431, 522
Геннадій Схоларій 12, 395, 522
Генрі Брактон 126, 522
Генрі Найтон 154, 522
Генріх І 135,136,145,517,522,
533
Генріх І Птахолов 3 28
Генріх II Плантагенет 15, 54, 57,
80, 125, 126, 136 -
140, 143 - 145, 523,
526, 527
Генріх III 214,523, 526
Генріх III 85, 144 - 147, 174,52 3
Генріх IV
Генріх IV
Генріх V
Генріх VI
Генріх VI
Генріх VII
154, 168, 522
523, 536
1 1 3, 136, 186, 522
Генріх V Ланкастерський 112, 113,
145, 168, 522
155, 168, 169, 172,522,
525, 533
57, 58, 113, 116, 179,
183, 187, 190, 235,
264, 383, 522, 531
140,187,213,214,257,
522, 543
Генріх VII Тюдор 174, 493,522,527
Генріх Вольтере 2 04, 5 22
Генріх Генегауський 374, 375, 522
Генріх Гентингдонський 126, 5 22
Генріх Гордий 186, 5 22
Генріх Ламменшпрінге 204, 52 3
Генріх Лев 186, 189, 190, 194,196,
197, 201, 523
Генріх Распе 192, 523
Генріх Сузе 215, 523
Генріх Тастамара 30 1, 52 3
Генріх Фландрський 372, 374, 523
Генріх фон Морунген 200, 523
Генріх фон Мюгельн 3 26, 523
Генріх фон Фельдеке 201, 52 3
Георг І Тертер 390, 52 3
Георгій Акрополіт 369, 370, 388,
523
Георгій Аміруцці
Бранкович
Кодин
Георгій
Георгій
Георгій
Георгій
Георгій
523
432
427
395,523
382, 523
370, 392,
239, 523
11, 392,
Музалон
Пахимер
Стелла
Георгій Сфрандзі
523
370, 388, 523
Корнер 204, 523
Геродот 3 92
Геррада Ландсберзька
Гертруда 332, 523
Гі де Базож 42, 523
Гі де Лузіньян 56, 52 3
Гіберт Ножанський 9, 17,
75, 523
523
393
Герман
Герман
177, 523
41, 47,

Іменний покажчик
Гіберті Лоренцо 48 3, 5 23
Гізо Ф.П.Г. 23
Гільєльмо Бокканегра 2 59, 523
Гільом 42, 52 3
Гільом Бретонський 68, 523
Гільом із Нанжі 68, 523
Гільом IX 87, 523
Гільом Каль 106, 107, 523
Гільом Коншський 87, 523
Гільом Пюілоран 70, 523
Гільом Тудельський 70, 523
Гірке О. фон 24
Гірландайо Доменіко 4 8 3, 523
Гогенштауфени 145, 179, 180,
186, 187, 190, 232,
235, 240, 264, 385,
440, 490, 496, 523
Годрі 17, 29, 524
Гомес Зурар 296, 5 24
Гонорій II 54, 5 24
Гонорій III 447, 524
Готфрид Бульонський 49, 5 1, 5 24
Готфрид Віллардуен 372, 5 24
Готфрид Страсбурзький 202, 5 24
Готфрид фон Нейфен 201, 5 24
Готфрид Хаген 17, 5 24
Готшалк 47, 5 24
Готьє 42, 524
Граціан 438, 475, 476
Грей де Ратин 170
Григорій III Кіпрський 393, 5 24
Григорій VII 46, 99, 261, 439, 461,
524, 530
Григорій VIII 5 7, 5 24
Григорій IX 62, 192, 438, 459,
524
Григорій X 387 - 389, 524
Григорій XI 263, 461, 524
Григорій Акиндин 12, 394, 409, 524
Григорій Палама 394, 409, 412, 432,
524
Григорій Синаїт 394, 408, 524
Григорій Турський 18
Григорій Цамблак 361 , 366, 367, 524
Грімальді 2 5 9
Гуго де Вармандуа 49
Гуго Фалькада 22 5, 5 24
Гулаґ 3 8 8
Гунтер 43
Гуревич А.Я. З, 13
Гурман 29 5, 5 24
Ггаго де Шанфлері 69, 5 24
Д
д'Аржанъяк 1 1 1, 494, 524
д'Есте 25 2
Давид 372, 375, 524
Давид 43 9, 524
Давид Дінанський 88
Даміан 3 62, 524
Дандоло 5 9, 371
Данило Романович 3 34, 5 24
Дайте Аліґ'єрі 240, 241, 267, 462,
469, 472, 524
Дельбрюк Г. 128
Детмар 2 04
Джакомо Бадоера 11, 395, 524
Джакопо Доріа 239, 5 24
Джан-Галеаццо Вісконті 25 7, 25 8,
524
Джейн Шор 17 3, 525
Дэсек Кед (Мортгалгер) 167, 171, 176,
493, 525
Джек Строу 154, 162, 525
Джефрі Чосер 93, 174, 175, 525
Джіованні Сімонетта 239, 525
Джованна 266, 525
Джованні Боккаччо 267, 470, 471,
525
Джованні Віллані 240, 5 25
Джованні Стелла 2 39, 525
Дэсок Болл 161 - 163, 174, 525
Джон ВгтслгдЗ 154, 160, 161, 174,
176, 456, 475, 525
Джон Гауер 154, 525
Джон Кліпсхем 170
Джон Ланкастер 113, 525
Джон Рамзей 170
Джон Стенч 170
Джотто 267, 525
Джустиніані 259, 428, 429, 487,
525
Джустіані 525
Димитрій 42 5

Історія середніх віків
Димитрій Кидоніс із Фессалонік
394, 417, 431, 525
Димитрій Хоматіян 370, 376, 525
Діамберт 5 2 5
Дієго де Деса 296, 52 5
Дієго дель Кастильйо 296, 52 5
Дієго Лопес де Аро 2 8 5
Діно Компанья 240, 52 5
Діобольд Шиллінг Молодший 204,
Edyapd Ісповідник 127
Едуард Чорний Принц 104, 109, 526
Езоп 175
Ейтсе з Репгова 178, 180, 526
Ейльхарт фон Еберге 201, 202, 526
Еймерік Микола 460, 5 26
Ейхгорн К.Ф. 23
Еккарт 215, 5 26
Екхарт Іоаганн (Майстер Екхарт)
525
220, 448, 526
Дітріх TV 200, 52 5
Елеонора Аквітанська 80, 136, 139
Дмитрій Донськой 360, 422, 525
140, 145, 526
Доба Везер 346
Енгельбрект
Енгельбректсон 313
Докіан 3 9 5
320, 492, 526
Дольчіно 244, 24 5, 268, 49 1, 52 5,
Еннен
24
533
Енргке IV
295, 301, 303, 525, 526
Доменіко Маліп 'єрі 2 3 9, 525
542
Доменіко Тучмо 2 54, 52 5
Епікур 87, 43 1, 474
Домінік де Гусман 44 7, 52 5
Ерік Гліппінг
312, 526
Донателло 267, 483, 525
Ерік IV «Плужний гріш» 315, 5 26
Донато Велутті 240, 525
Ерік Іоганн
312, 526
Доріа 2 5 9
Ерік Клімінг
315, 526
Драгомір 3 66, 525
Ерік Померанський 317, 5 26
Драгош 3 5 5, 525
Ернандо дель Пульгара 296, 5 26
Драгутин 401, 403
Ернст
218
Дрюон М. 55
Есташ Дешан
122, 526
Дуарте 296
Естрідсони
314, 316, 526
Дука 392, 393, 428, 525
Есту ле Гоз
67, 526
Дуне Скотт 150, 446, 526
Етьєн
49, 61, 526
Дюнда 115, 526
Етьєн Марсель 92, 105 - 108, 526,
Дюрер Альбрехт 222, 526
527
Е
Є
Ебель 24
Євгеній III
56, 527
Еврен-бег 422, 526
Євгеній IV
425, 463, 476, 527
Ед Дейльський 42, 5 26
Євдокія
365, 527
Еб Ріго 438, 526
Євдокія
401, 527
Едгар Етелінг 128, 5 26
Євлогія
389, 527
Едмунд 14 5, 526
Євстафій
49, 366
Едмунд 160, 526
Євтимій
393, 527
Едуард 173, 526
Єлизавета
173, 174, 214, 527
Еоуард 7 125, 145, 147, 148, 460,
Єлизавета
213, 527
491, 526
Єлизавета
451, 527
Едуард III 17, 102 - 105, 108, 157 -
Єфросинія
388, 527
160,169,174, 517, 526
Едуард TV 155, 172 - 174, 5 25 -
Лі
527, 537
Жак де Моле
55, 100, 527

Іменний покажчик
Жак Кьор 120, 527
Жак Вайан 107, 5 27
Жан де Венет 92, 5 27
Жак де Жуанвглъ 10, 527
Жак де Руа 94, 527
Жак Дове 17, 527
Жак Жерсон 437, 527
Жак Шартъе 92, 5 27
Жак к а дАрк 93, 94, 112, 115 -
119,123,492,509,
527, 531, 533
Жерар 53, 527
Жижка Ян 4 56, 5 27
Жирар Вьенсъкий 70
Жирар де Россглъон 70
Жгль Лебувье 92, 527
Жорж Шатлен 94, 527
Жоффруа 14 5, 527
Жоффруа Вгллардуен 9, 43
Жоффруа Плантагенет 136, 139,
140, 145, 527
Жуан I 296, 527
Жу ак II 296, 527
Жувенелъ Дезюрсен 92, 5 27
Жуенвгль 69, 70, 527
Закарія-ібн-Мухамед аль-Казвіні
15, 527
Захаргй 407
Зейфрід 2 02
Зом 24
Ібн аль-Азімі 43
Ібн аль-Арабі 292, 528
Ібн алъ-Асгра 43
Ібк аль-Каланісі 43
Ібн Кузман 29 1, 528
Ібк Туфейлъ 29 1, 528
7бк Хамдіс 29 1, 528
/бк Хафаджа (аль Джаннан - садів¬
ник) 291, 5 2 8
Ібн-Зайдун 290, 5 28
Ібн-Хазм 290, 528
Ібрахім ібн Сахль аль-Ісраїлі 292,
528
Івашіо 389, 528
Івак Я Асек 377 - 380, 522, 528
Іван III Асен 3 89, 390, 39 8, 402, 40 3,
518, 528, 533
Іван III 3 17, 365, 398, 429, 528
Іван Олександр 406,407,411, 528
Іван Стефан 406, 528
Ідмер 126, 528
Ієронім Празький 4 5 6, 528
Ізабелла 294 - 296,302, 303,305
- 308, 310, 526, 528
Ізабелла Баварська 113, 116, 528
Іліяш І 361, 5 28
Ільзагі 56, 528
Імам-ад-Дін Зенгі 4 3, 56, 528
Інгеборг 440, 528
Інокентій III 43, 58, 59, 62, 82,
143,191,192,235,
261, 262, 265, 274,
438, 440, 441, 450,
455, 461, 528
Інокентій IV 62, 145, 192, 381,
441, 459, 528
Інокентій VI 416, 528
Інокентій VIII 464, 480, 528
Іоан Кельгоф 17, 528
Іоан Кюкюлло 3 54, 528
Іоан Туроці 3 2 6, 528
Іоанн 387, 528
Іоанн 401, 403, 528
Іоанн II 388, 390,403,404,529
Іоанн IIДобрий 104, 105, 108, 529
Іоанн III Ватац 370,377 - 381,400,
529, 531, 533
Іоанн IV 382 - 384,389, 391,523
Іоанн VПалеолог 394, 398, 403, 415,
416, 4 1 8 - 421, 431,
528, 533, 534, 541
Іоанн VI Кантакузин 11, 392 - 394,
398, 404 - 415, 417,
418, 431, 436, 519,
528, 541
Іоанн VII Палеолог 420 - 423, 528
Іоанн VIII 398, 424 - 427, 528
Іоанн XI Векк 3 8 9, 529
Іоакк XII 213, 529
Іоакк XXIII 462, 483, 529

Історія середніх віків
Іоанн Анагност 3 93, 528
Іоанн Ангел 380, 407, 410, 528
Іоанн Апокавк 370, 411, 528
Іоанн Безземельний 63, 80, 81, 125,
139, 140, 143 - 145,
159, 440, 49 1, 528
Іоанн Безстрашний 112, 113, 528
Іоанн Брієннський 3 78, 5 29
Іоанн Бурхард 43 9, 529
Іоанн Джованнг Орсгнг 40 7, 5 29
Іоанн Євгеній
12, 395, 433, 529
Іоанн з Проциди 3 90, 529
Іоанн із Целли
127, 529
Іоанн Калека
408, 409,412, 529
Іоанн Канан
393, 529
Іоанн Лельєр
457, 529
Іоанн Месарит 3 70
Іоанн Мономах 403, 407, 529
Іоанн Новий
361
Іоанн Палеолог
384, 386, 389, 393,
529
Іоанн Палеолог
405,410 - 412, 415,
529
Іоанн Ріхрут
457, 529
Іоасаф
415
Іоган Гемелінг
204, 529
Іоган Роде
204, 529
Іоганн
214
Іоганн Вессель
457
Іоганн Таулер
215, 448, 529
Іоланта " 375, 376, 529, 533
Іордан Оснабрюкський 204, 5 29
Ірина (Іоланта) Монферратська
398, 401, 529
Ірина 377, 38 1, 382, 387, 403, 529
Ірина 3 93
Ірина 529
Ірина Палеолог 40 3, 518
Ірнерій 2 3 6
Ісаак II 5 9, 372
Ісаак Ласкар 3 77
Ісидор 26, 428, 529
Ісидор Севільський 440
Іштван І Святий 325, 328 - 332,
340, 348, 529
Іштван V 340, 5 29
И
Йоганн Гутенберг 209, 221, 493, 529
Йорки 171, 172, 174, 537
Йосиф 356, 361, 389, 529
Иосиф І 5 2 9
Йосиф II 425, 529
Йусуф ібн Ташифін 290, 5 29
К
Казимир TV 3 63, 530
Калікст III 464, 5 30
Каліст 415, 417, 418, 530
Каллімах 477
Калман 325, 334, 530
Калоян 374, 378, 530
Кантакузини 398, 404, 415, 421
Канут 314
Капетинги 55, 69, 80, 81, 83, 84,
97, 102, 107, 530
Карл 71 401, 530
Карл IV 6,203,2 13 -2 1 5,34 1 -
343, 530
Карл IV Красивий 29, 102, 492, 530
Карл VМудрий 16,9 1, 92, 108, 109,
123, 160, 530, 534,
536
Карл VI Божевільний 92, 111, 113,
172, 423, 495, 528,
530
Карл VII 92, 93, 1 13 - 1 18, 120,
217, 527, 530, 536
Карл VIII 94, 12 1, 5 19, 530
Карл Анжуйський 28, 63, 192, 265,
385 - 390, 519, 530
Карл Валу а 401, 403, 530
Карл Великий 18, 187
Карл Гієнський 302, 530
Карл Злий 104, 107 - 109, 530
Карл Кнутсон 321, 530
Карл Мартел 70
Карл Роберт 336, 337, 343, 354,
530
Карл Сміливий 94, 121, 493, 530,
533
Каролінги 7 9
Карпаччо Вітторе 48 4, 530
Карпов СП. З

Іменний покажчик
Карраро 4 8 7
Кастильоне 48 7
Катерина 113, 172, 530
Катерина 308, 5 30
Катерина де Валуа 407, 530
Катерина де Куртене 401, 5 30
Кафаро де Каскхфеллоне 224, 5 30
Кейтген 24
Кемалъ ад-Дгн 43
Кербога 5 0, 530
Клара 44 6, 5 30
Кларенс 173, 302, 530
Климент III 57, 5 30
Климент W 265, 386, 450, 530
Климент V 55,99,403,460,530
Климент VI 64, 530
Климент VII 461, 462, 530
Кнут Алъфсен 3 2 3, 530
Кобергер ' 2 0 4
Козгмо Meduni 255, 431, 479, 531
Кола дг Pienuo 261 - 263, 268, 492,
531
Колесник В.Ф. 2
Колонна 262
Колумб Христофор 304, 447, 488,
531
Колюччо Салютатг 241, 470 - 472,
531
Комнгн 3 9 3
Комнгни 3 7 5, 379
Кокраб 199, 531
Конрад 20 1, 53 1
Конрад Дроз 460, 531
Конрад Я 224, 52 1, 53 1
Конрад III 56, 180, 186, 187,531
Конрад W 187, 192, 531
Конрадин 187, 192, 193, 53 1
Константин 385, 53 1
Константин I 188, 422, 440, 475 -
477
Константин XI Драгаш 398, 42 5,
427 - 429, 531
Константин Арменопул 9, 395,
531
Константин Багрянородний 32 5,
381
Константин Дука Лгмпидар 40 3
Константин Тих 382, 386, 387, 529,
531
Константин Філософ 393, 53 1
Констанція 190, 235, 264, 531
Констанція 3 8 1, 5 3 1
Корсунсъкий О.P. 281, 282, 284
Кошон 118, 531
Крафт Адам 222, 53 1
Критовул Михаїл з Імброса 3 9 3,
531
Крістіан I 317, 531
Ксенофонт 47 2
Куртнеї 170
Л
Ла Гір 115, 531
Лазар 4 21, 5 31
Лайамон 15 0, 531
Лайош І Великий 326, 337, 339, 341,
342, 354, 355, 418,
528, 531, 533
Лайош II 3 47
Лала Шагін 418, 531
Ламберта Беге 449, 531
Лампрехт 2 0 1, 5 3 1
Ланкастери 154, 168, 171, 172, 174
Ланфранк 124, 531
Лаонік Халкокондил 3 92, 53 1
Ласло І 3 3 4, 53 1
Ласло IV 34 8
Ласло V 344, 346, 531
Лацку 359, 531
Лее V/ Мудрий 325
Лев ЇХ 46
Лейстер 147, 5 39
Лекок 10 5
Леон Я 374, 531
Леопольд 57, 58, 53 1
Леопольд III 218
Лікаріо 3 8 9, 53 1
Ліппі Фра Філіппо 48 3, 532
Лісан аддін ібн аль-Хатіб 3 09, 5 32
Ломбард 45 0, 532
Лоніго 4 8 7
Лопес де Айяла 295, 532
Лоренцо Балла 473 - 477, 485, 487,
489, 532

Історія середніх віків
Лоренцо Медичі 255, 256, 473, 479,
480, 487, 532
Лотар II Саксонський 179,180,186,
521, 532
Луцій II 2 3 3, 532
Люблінська О.Д. З
Людвіг IVБаварський 203, 213, 215,
532
Людовік IV Баварський 103, 532
Людовік VI Товстий 7, 15, 68, 80,
135, 532
Людовік VII 29, 42,56,68,69,80,
139, 145, 524, 526,
532, 539
Людовік VIII 68, 83, 532
Людовік IX Святий 10, 62, 63, 68 -
70, 79, 84, 85, 90, 92,
265, 386, 387, 447,
490, 532
Людовік X 9 1, 10 1, 102, 532
Людовік XI 10, 93, 94, 120 - 122,
217, 302, 493, 530,
532, 541
Людовік XII 94, 532
Людовік де Блуа 3 74, 532
Людовіко Гонзага 4 8 7
Людовіко Моро 239, 258, 532
Люксембурги 194, 213, 214, 217,
349
Лютер Мартин 160, 445, 457, 532,
533
М
Мавдуд 5 6, 532
Магнус VIЛагабетер 313, 322, 532
Магнус Еріксон 312, 319, 320, 532
Мазаччо 267, 483, 532
Максиміліан І Габсбург 121, 218,
220, 532, 533
Малатеста 2 62
Мантенья Андреа 4 84, 532
Мануїл 3 90, 528
Ману'іл 404, 4 1 9 - 42 1, 424, 532
Ману 'іл І Комнін 3 3 4, 532
Мануїл II Палеолог 394, 398, 421 -
423, 431, 532, 541
Мануїл Ангел 377, 378, 532
Мануїл Голобол 3 94, 532
Мануїл Калека 3 94, 532
Ману 'іл Кантакузин 414, 416, 532
Ману 'іл Маврозиній 3 72, 532
Ману'іл Філа 3 94, 5 33
Ману'іл Хрисолор 43 1, 533
Манфред 2 6 5
Манфред 383 - 386, 390, 533
Маншон 93, 533
Маргарита 172, 533
Маргарита 245, 526, 533
Маргарита Дансъка 316, 317, 533
Маргарита де Малъ 160, 533
Маргіно Сану до Старший 43, 533
Марена 3 67, 533
Маріно Санудо Молодший 240, 533
Маріно Фальєра 260, 533
Маріно Фальєрі 416, 533
Марія 121, 5 3 3
Марія 219, 375, 533
Марія 342, 53 3
Марія 3 43, 533
Марія 38 0, 53 3
Марія 382, 387, 389, 533
Марія 415, 533
Марія Асен 402, 53 3
Марія Паділья 3 00, 533
Марія Шампанська 8 7, 533
Марк Євгенік 12, 395, 425, 533
Марк Сабелліко 240
Маркіоне Стефані 240, 533
Марко Кралевич 419, 533
Марко Поло 12, 241, 266,533,536
Марсилій Падуанський 2 04, 533
Марсиліо Фічіно 479, 480, 533
Мартин 43
Мартин IV 240, 390, 533, 536
Мартин V 263,462,463, 533
Мартин з Троппау 43 8, 533
Мартіно Канале 239, 533
Маскаро 17, 533
Маслен 95, 533
Матвій Паризький 127, 533
Мате Чак 3 3 6, 533
Матильда 136, 145, 197, 533
Маттео Віллані 240, 53 3
Маттео Вісконті 2 57, 53 4

Іменний покажчик
Маттео Пальмієрі 471 - 473, 486,
534
Маттео Сальві 2 54, 534
Матфій Властарь 367, 395, 534
Матфій Ефеський 4 3, 534
МатфійКантакузин 414-416,534
Матяш Корвін (Хуньяді) 219, 32 6,
345 - 347, 349, 362,
363, 534
Мауер Г. 24
Медичі 247, 255, 473, 492, 536
Метленд Ф.У. 24
Мехмед І 423, 424, 534
Мехмед IIЗавойовник 359, 362, 364,
393, 428, 429, 5 34
Микола Бучацький 3 57
Микола Ходецький 3 5 7, 534
Миколай II 4 41, 5 3 4
Миколай III 3 8 9, 534
Миколай V 124, 464,476, 534
Миколай Кабасил 12, 394, 412, 534
Миколай Кузанський (Миколай
Кребе) 2 0 4, 220,
475, 534
Миколай Месарит 3 70, 5 34
Миколай Орема 16, 91, 534
Миколай Орсіні 404, 534
Миколай Ямсильський 240, 5 34
Милутин 390, 393, 394, 399,
40 1, 403, 534
Миха 'іл 415
Михаіл І Ангел 370, 372, 376, 534
Миха 'іл II Ангел 382, 383, 386, 387,
528, 5 34
Миха'іл IV Авторіан 3 70, 3 74,
534
Михаіл VIII Палеолог 60, 369 - 371,
382 - 391, 393, 394,
397 - 401, 411, 435,
450, 518, 527, 529,
531, 533, 534, 541
Миха'іл IX 398 - 402, 404, 534
Михаіл Асен 3 8 2, 534
Миха'іл Глаб 401
Миха'іл Кантакузин 40 3, 534
Миха'іл Критовул 3 92
Михаіл Панарет 3 7 0, 534
Миха 'іл Сирієць 4 3, 534
Миха 'іл Шишман 405, 406, 534,
541
Мікеланджело Буонарроті 44 7,
534
Мікеле ді Ландо 253, 254, 534
Мікеле Meo 2 5 6, 534
Мікелоццо ді Бартоломео 4 8 2,
534
Міндовг 199, 534
Мірча І Старий 358, 359, 534
Момчило 411, 5 3 5
Монтальво 29 5, 53 5
Монтефельтро 262, 48 7
Мор 173, 348, 535
Мурад І 364, 418, 420, 42 1, 53 1,
535, 538
Мурад II 64, 393, 424, 426, 427,
521, 535
Муса 423, 535
Мустафа 424, 535
Муха 357, 535
Мугиатини 3 59
Н
Наполеон 46 0
Нассау 194
Невілі 170
Никифор 380 - 382, 386, 387, 389,
401, 535
Никифор II 40 7
Никифор Влеммід 11, 370, 381, 535
Никифор Григора 370, 392, 397, 399,
400, 409, 412, 431,
535
Никифор Хумн 11, 393, 394, 431,
535
Нікіта Акомінат з Хон 60, 369, 370,
535
Ніклас 61, 535
Ніклот 196, 197, 535, 537
Школо Барбаро 3 93, 535
Ніколя де Бе 17, 535
Ніч К. 23
Ногай 354, 388, 402, 535
Ногарне Гійом 99, 460, 535
Ноткер 199, 53 5

Історія середніх віків
о
Оберто 5 35
Овідій 175, 201
Оганес 361
Одоріко Порденоне 12
Оккам Вільям 44 6, 5 35
Октавіан Август 188
Олаф 316, 53 5
Олександр І Добрий 360, 361, 367,
533, 535
Олександр II 127, 361
Олександр III 148, 5 35
Олександр III 189, 231, 438, 453,
535
Олександр VI Борджга 26 3, 5 35
Олександр Македонський 201
Олександр Молдаовіч 3 54
Олександр Невський 199, 319, 535
Олександр Неккам 125, 535
Олексій 372, 5 35
Олексій І Комнін 42, 46 - 50, 372,
376, 399, 401, 497,
524, 535
Олексій IIIАнгел 59, 372, 375, 535
Олексій TV 59
Олексій V Дука 59
Олексій Ласкар 377
Олексій Макремеоліт 3 94, 535
Олексій Метохіт 412, 535
Олексій Стратегопул 384, 385, 536
Олена Волошанка 3 65, 5 36
Олів'є де Ламарш 94, 5 36
Ордерік Віталій 69, 5 36
Орсіні 262
Осман 402
Отто 224
Оттон де ля Рош 372, 536
Оттон І 328
Оттон TV Брауншвейський 81, 191,
227, 536
Оттон Фрейзингенський 42, 179,
180, 536
П
Я'єр д'А/іьї 437, 536
П'єр д'Оржемон 92, 5 36
П'єр Дюбуа 4 7 5, 536
П'єр І Лузіньянський 64, 5 36
П'єр Тудебод із С іврей 42, 536
П'єро Медичі 2 5 5, 256
П'єтро Крешенца 238, 5 36
Павло І 54
Палеологи 393 - 395, 397 - 399,
412, 413, 415, 425,
43 1, 491, 494
Пацці 473, 482, 487, 536
Пачолі Лука 4 8 8, 536
Пеголотті Франческо Балдуччі 6,
16, 238, 239, 536
Педро 418
Педро І Жорстокий 17, 295, 296,
300, 301, 390, 520,
532, 536
Педро НІ Арагонський 271
Педро TV 301,414,536
Педро Хуан Сала 298, 536
Пелайо " 2 71, 5 3 6
Перотто 48 7
Персеваль де Буленвіль 115, 5 36
Персі 170
Перуджіно П'єтро 4 84, 5 36
Петер де Кубертене 376, 5 36
Петрарка Франческо 93, 122, 240,
267, 469 - 472, 536
Петро Ам'енський 47, 48, 59
Петро де Вілеа 2 39, 5 36
Петро де Вінеа 180, 5 36
Петро Дуісбурзький 204, 5 36
Петро з Брюї 456, 501, 536
Петро Капуанський 5 8, 536
Петро Чернець 70, 536
Петру І Мушат 356, 359, 360, 536
Петру II 3 61, 5 3 6
Петру III Арон 361 - 363, 536
Пізано Джованні 266, 5 36
Пізано Пікколо 266, 537
Пікколоміні Еней Сільвій 204, 437,
464, 537
Піко делла Мірандола, Джованні
479, 480, 485, 537
Пінтуріккьо 4 84, 537
Піренн А. 24
Планіц Г. 24, 182

Іменний покажчик
Плано Карпіні, Джованні 12, 537
Плантагенети 69, 80, 83, 86, 136,
137, 139, 140, 168,
490, 537
Платон 43 1,432,472,478,479
Плезіан Гільом 99, 5 37
Плутарх 4 3 1
Поліціано Анджело 48 7, 5 37
Помпіно Лето 477
Постан М. 40
Прибислав 197, 5 37
Примат 68, 537
Прокл 3 9 3
Псевдо-Кодин 11, 395, 537
Пшемисл II 194
Пьєро делла Франческа 484, 5 37
Р
Рагвальдсон 312, 537
Радослав 3 78, 5 37
Раду III Красивий 359, 363, 537
Радульф з Кана 42, 5 37
Раймон Бертран 460
Раймонд І Тулузький 8 2, 83, 537
Раймунд Агільський 41, 5 37
Раймунд IV Тулузький 49, 50, 51
Раймунд VII Тулузький 70, 537
Рафаель Карезіні 2 39, 5 37
Рахлін 180, 53 7
Рейсбрук 220, 537
Ренуар Е. 23
Ретомонтан Кенігсберзький 48 8,
537
Ригор 68,537
Рікардо з Сан-Джермано 240, 5 37
Рітшель 24
Річард 42, 173, 537
Річард Глостер 173
Річард І Лев'яче Серце 42, 57, 58,
126, 139, 140, 145,
150, 518
Ргчард П 159, 162, 163, 168, 169,
537
Річард III 173, 174, 302, 493, 530,
537
Річард Йоркський 172, 537
Річард Фгц-Ніль 126, 5 37
Рішар Ам'енський 43, 5 37
Рішар Паломник з Арту 42
Робер де Бодрикур 116, 5 37
Робер де Кларі 9, 43, 60
Робер Оксерський 70, 5 37
Роберт 44 3, 5 37
Роберт Брюсе 148, 5 37
Роберт Гроссетест 149, 538
Роберт де Куртене 376, 377, 538
Роберт II Фландрсъкий 49, 5 38
Роберт Жіскар 2 2 5
Роберт Мертонсъкий 130, 5 38
Роберт Нормандський 49, 134, 135,
145, 538
Роберт Чернець з Реймса 42, 5 38
Роберто Россі 4 3 1
Робги Гуд 149, 158, 538
Роджер Вендовер 12 7, 538
Роджер Говден 126, 538
Родріго Хіменес де Рада 271, 5 38
Роже де Флор 402, 538
Роже II 6 3, 234
Роман І 360,361, 538
Роман II 3 6 1, 5 3 8
Роман TV Діоген 45
Ромуальд 22 5, 5 38
Рубрук Біллям 12, 538
Рудольф І 178, 194, 390, 538
Рудольф Штаденський 185
Рустічано 241, 5 38
Рюдінгер 200, 538
Рюг де Яг'н 296, 538
С
Саба Маласпша 240, 538
Сабелліко 4 8 7, 538
Сава 375, 376, 538
Сава Acuden 372, 538
Савіньї фон Ф.К. 23
Савонарола Джироламо 256, 257,
457, 493, 538
Саджі Челебей 419, 5 38
Саксон Граматик 312, 5 38
Салах-ад-Дін 53, 56, 58, 59, 538
Салімбене Пармський 240, 538
Сальвестро Медичі 25 3, 538
Санчо І Колонізатор 27 5, 538

Історія середніх віків
Санчо V 28 8
Ceeppip 3 22, 538
Себастган Брант 22 1, 538
Сегареллъ Герардо 244, 45 6, 53 8
Сенека 478
Сеффолк 1 16, 170, 538
Сиггберт 69, 70, 538
Сигшмунд I (Жигмонд I ) 64, 214,
217, 342 - 344, 456,
462, 533, 538
Сильвестр I 475, 476, 539
Сильвестр II 3 29, 5 39
Симеон 377
Симеон Необогослов 40 8, 5 39
Симеон Фессалонжсъкий 412, 413,
439
Симон де Монфор 70, 455, 539
Симон де Монфор 82, 83, 146 -
148, 539
Симон Кабош 111, 5 39
Симон Седберг 162, 539
Симона 394, 401, 539
Синаден 407
Сирггян 404,405, 407, 539
Сггер Брабантський 89, 5 39
Cid (Родргго Дгас де Bieap) 2 71, 2 7 3,
285, 539
Сгкст TV 306, 308, 35 1, 45 1, 464,
539
Сгмоне Бокканегра 259, 5 39
Омончгно 2 5 3, 539
Сказкгн С.Д. 3
Скалггери 251
Скандербег 426, 539
Скхард 42, 5 39
Солсберг 116, 144, 539
Стаффорди 170
Стефан 125, 136, 5 39
Стефан 361,403,475
Стефан V 387
Стефан де Блуа 42, 145
Стефан Дечанський 405, 406, 539
Стефан Душан 395, 406 - 408,
410 - 413, 415, 416,
418, 419, 436, 539
Стефан Лазаревич 393, 423, 539
Стефан Ленгтон 143, 5 39
Стефан Мелгссина 40 7, 5 39
Стефан Неманг 375, 538
Стефан Першовгнчаний 375, 5 39
Стефано Інфессура 43 9, 5 39
Стуре 321, 539
Стуре Стен 3 21 , 540
Сугерій 42, 67 - 69, 80, 540
Сулейман 415, 540
Сулейман 42 3, 540
Т
Тагенон
Тальбот
Тамара
Тарквінгй
42, 540
173
372, 540
477
Таулер Іоанн 540
Твінгер Кенігсхофен 204, 540
Теобальд де Цепой 40 3
Теодорих 313, 5 40
ТеодЗгл 15, 540
Тимур (Тамерлан) 423, 540
Tupiem 395, 540
Толстой O.K. 46
Тома Аквгнський 88, 394, 440, 448,
450, 458, 540
Тома Базен 93, 540
Тома Бекет 137
Томазо Марозинг 37 1, 540
Томас Британський 202
Томас Ебердорфер 204, 540
Томас із Стрегнера 313, 540
Томас Уолсінгем 154, 540
Торквемада Томас 306, 307, 460.
540
Тъерг О. 23
Тюдори 171, 174, 493, 540
У
Убальдіні 242, 24 3
Углеша Іоанн 419, 5 40
Удалъгрва З.В. 3
Ульріх фон Ліхтенштейн 201, 540
У мур 411, 5 40
Уорвік 172
Уош Тайлер 154, 161 - 164, 176, 492.
540
Урбан II 42, 46, 57, 490

Іменний покажчик
385, 540
160, 438, 518, 540
461, 462, 540
413, 416, 540
383, 386, 540
Урбан TV
Урбан V
Урбан VI
Урош
Урош I
Урош III Дечансъкий 410
Урхан 407, 411, 415, 540,
541
Усама ібн-Мункиз 43
Ф
Фаркаш 35 3
Фелікс V 47 6, 5 40
Феодор Ангел Дука Комнгн 3 70,
376, 377, 528, 541
Феодор I Ласкар 370, 371, 374 -
378, 533, 541
Феодор I Палеолог 4 21, 541
Феодор II Ласкар 369, 370, 377, 381,
382, 386, 391, 523,
529, 535, 541
Феодор Манкар 3 72, 541
ФеодорМетохіт 394, 397, 405, 431,
434, 541
Феодор Синаден 404, 410, 541
Феодор Скутаріот з Кизикгі 11,
370, 541
Феодора 411
Феодора Дука 3 84, 541
Феодора Кантакузин 541
Феодора Палеолог 405, 406, 541
Феодор-Святослав 402, 541
Феодосгй 366
Феофан 388, 541
Фердинанд 30 1,530, 541,542
Фердинанд I Великий 16, 270, 272,
541
Фердинанд II 288, 541
Фердинанд II Арагонський 294, 298,
302 - 306, 308, 310,
541
Фердинанд III Святий 274, 284,
541
Фердинанд IV 28 3, 541
Фернан Лопеш 296, 541
Філарете Антонго 482
Філіпп 381, 386, 390, 401, 541
Філіпп I 49
Філіпп IIАвгуст 29, 57, 58, 68, 80,
81, 83, 84, 139, 140,
143, 440, 490, 517,
528, 541
Філіпп III 68
Філіпп TV Красивий 55, 69, 97 -
100, 102, 401, 437,
460, 530, 537, 541
Філіпп VДовгий 102, 541
Філіпп VIВалуа 102, 104, 535, 541
Філіпп де Коммін 10, 94, 122, 541
Філіпп Добрий 64, 94, 113, 117 -
119, 160, 541
Філіпп Егертон 170
Філіпп Наваррський 42, 541
Філіпп Тарентський 401, 40 3
Філіпп Швабський 187, 190, 191
Філіппо Віллані 240, 541
Філіппо-Марія Вісконті 1 15, 258,
266, 541
Філос 3 66, 541
Філофей Коккін 394, 395, 415, 418,
541
Фолькунги 3 20, 541
Фома (Феодулос) Магістр 3 94, 541
Фома 401
Фома Палеолог 404, 429, 542
Фортескю 1 55, 5 42
Фотій 426
Франциск Ассизький 446, 447, 503,
530, 542
Франческо Гаттілузіо 415, 542
Франческо Сфорца 239, 258, 525,
542
Фрідріх Арагонський 244, 402, 542
Фрідріх Габсбург 213, 542
Фрідріх Дерев' Черевик 185,
186, 542
Фрідріх І 187, 188, 542
Фрідріх І Барбаросса 42, 57, 66,
1 7 8 - 180,187 - 190,
194, 196, 198, 224,
231 - 236, 240, 258,
261, 334, 490, 536,
542
Фрідріх II 187, 542

ВП4
Історія середніх віків
Фрідріх II Гогенштауфен 43, 62,
63, 178, 180, 187,
190 - 194, 204, 235,
239, 262, 264, 265,
370, 38 1,383,440,
441,491,520,531,
533,536,542
Фрідріх III 121, 217 - 219, 346, 49 3,
542
Фргдріх Красивий 542
Фрідріх фон Хаузвн 57, 542
Фруассар Жан 10, 93, 94, 104, 122,
296, 542
Фуггер Ганс 210, 542
Фукідід 3 92
Фульк 59, 542
Фульхерій Шартрський 41, 42, 51,
542
Фурманн Г. 13
Фьєскі 2 5 9
X
Хаджі Сулейман-паша 363, 542
Хайме І Завойовник 270, 271, 542
Хайме II Справедливий 542
Харальд Гардрод 128, 542
Харкуорти 170
Хейлс 162, 542
Херборт Фріцларський 201, 542
Хілтон Р. 40
Хіменес де Сізнерос 307, 542
Христофор Ландіно 47 9
Хуан II 298, 30 1, 517, 542
Хуан II 302, 303, 542
Хуана 302, 303, 542
Хуана 3 08, 542
ц
Депеш Влад (Дракул) 3 59, 543
Цицерон 175, 47 8
Ч
Чезаре Борджіа 2 6 3, 543
Чезаріні Юліан 425, 427, 543
Чімабуе 2 3 7, 543
Чубер воде 3 61, 5 4 3
Чуто Брандіні 252, 492, 543
Ш
Шарлотті 262, 543
Шекспір В. 17 3
Шимон Кезаї 326, 348, 543
Шонгауер Мартин 222, 543
Шредер Е. 24
Штефан І 360, 543
Штефан II 3 61,543
Штефан III Великий 3 5 0, 3 5 1
361 - 365, 367, 368
527, 536, 543
Шульте А. 24
Ю
Юга 360, 543
Юліан Паризький 47 5, 543
Юлій Цезар 47 7
Юрій Бранкович 42 6, 543
Юстиніан 9, 231, 236, 366
Юсуф 29 1, 543
Юсуф Альморавід 2 7 3, 543
Я
Ягеллони 3 65
Яків Вітрійський 4 3, 78, 543
Яків Ворагін 4 5 2, 543
Якгв Угорський 78, 54 3
Яков Упреет 204, 543
Якопо д'Анжело 431
Ян 213, 543
Ян Гус 160, 456, 457, 475, 496,
543
Я н Ольбрахт 3 65, 543
Янош Туроці 344, 543
Янош Хуньяді 64, 344 - 346, 359
426, 427, 543
Яровий В.І. 2

V
••••
II
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА З
Лекція 1. Джерела з історії високого і пізнього Середньовіччя 5
Лекція 2. Виникнення і ріст середньовічних міст. 15
Лекція 3. Хрестові походи 41
Лекція 4. Франція в XI - XIII ст 67
Лекція 5. Франція в XIV - XV ст 91
Лекція 6. Англія в XI - XIII ст 124
Лекція 7. Англія в XIV - XV ст 153
Лекція 8. Німеччина у XII - XIII ст. 177
Лекція 9. Німеччина у XIV - XV ст 203
Лекція 10. Італія в XI - XII ст 223
Лекція 11. Італія в XIII - XV ст 238
Лекція 12. Піренейський півострів в XI - XIII ст 269
Лекція 13. Іспанія і Португалія в XIV - XV ст 294
Лекція 14. Скандинавські країни в XII - XV ст 311
Лекція 15. Угорське королівство в X - XV ст 325
Лекція 16. Валахія і Молдавія до кінця XV ст 350
Лекція 17. Візантія в 1204 - 1282 рр 369
Лекція 18. Візантія наприкінці XIII - в середині XV ст.
Загибель імперії 392
Лекція 19. Християнська церква в XI - XV ст. 4 37
Лекція 20. Раннє Відродження і гуманізм в Італії XIV - XV ст 466
ДОДАТКИ
Додаток 1. Хронологічна таблиця 490
Додаток 2. Термінологічний словник 494
Додаток 3. Географічні назви 506
Додаток 4. Видатні державні, військові, церковні і культурні діячі
високого і пізнього Середньовіччя 517
Додаток 5. Бібліографія 544
Предметний покажчик 579
Географічний покажчик 5 86
Іменний покажчик 599

Навчальне видання
БАЛУХ Василь Олексійович
КОЦУР Віктор Петрович
ІСТОРІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ
У ДВОХ ТОМАХ
Том 2
ВИСОКЕ І ПІЗНЄ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Літературний редактор К. О. Міщенко
Комп'ютерна верстка А. Т. Дорош
З питань придбання звертатись:
(0372) 585357;
моб. (050) 374-43-41
-e-mail: books_profi@mail.ru
Видано за сприяння приватних підприємців
Москалюка В.М. та Москалюк Н.М.
м. Чернівці
ПІДПИСАНО ДО ДРУКУ 07.05.2010. ФОРМАТ 70X100/16.
УМ. ДРУК. АРК. 49,66. ПАПІР ОФСЕТНИЙ. ДРУК ОФСЕТНИЙ.
ЗАМ. ЗО. ТИРАЖ 7 50 ПРИМ.
TOB «ВИДАВНИЦТВО «НАШІ КНИГИ».
58002 ЧЕРНІВЦІ, ВУЛ. 28 ЧЕРВНЯ, 44/307, ТЕЛ./ФАКС (0372) 58-53-57.
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єкта видавничої справи
ДК№ 2821 від 12.04.2007р.