я
00
М№*М ДАВНЬОЇ НИЛИ
Для старшого шкільного віку
Упорядкування, переказ із гінді, післямова СТЕПАНА НАЛИВАЙКА
Малюнки МИКОЛИ ПШІНКИ
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1992
ББК 82.3(0) М 68
До збірки увійшли найпопулярніші індійські міфи, які дають широке уявлення про життя, побут, звичаї, світогляд та вірування жителів Давньої Індії.
Редактор В. 1. Романець
4804020400—163
М----206—92-----
БЗ—12—28.92.
І5ВИ 5-301-01010-7 (укр.)
© Степан Наливайко, упорядкування, переказ із гінді, післямова, 1992
© Микола Пшінка, ілюстрації, 1992
Перстень
царя
Душ’янти
ПЕРСТЕНЬ ЦАРЯ ДУШ’ЯНТИ
Якось великий мудрець Вішвамітра удався до такого несамовитого подвижництва, аж цар богів Індра не па жарт злякався, боячись, що той може сам посісти небесний престол. Тож він покликав до себе Менаку, найпершу красуню в небесному царстві, й попросив її:
— Спустися на землю і перешкодь подвижництву Вішвамітри. Бо, коли він здійснить його, буде пізно: стане таким могутнім, що нам буде непереливки.
— Та як же я йому перешкоджу? — здивувалася Менака. — Невже ти, царю богів, забув, якою страшною силою він володіє? Адже він може навіть створити ріку, коли хтось потребує омовіння!
— Навіщо зараз ці балачки, коли треба діяти? — урвав її Індра. — І то діяти негайно!
— Щоб знати, проти кого затіваєш підступи, — мовила Менака. — А як Вішвамітра здогадається, що я хочу завадити його намірові? Та він же тут-таки прокляне чи спопелить мене!
— Не бійся, ти будеш не сама, — заспокоїв її Індра. — Я пошлю з тобою бога кохання — він допоможе тобі.
— І пришли ще й бога вітру, — вже спокійніше проказала Менака. — Тоді мені буде трохи веселіше й не так страшно.
— Гаразд, матимеш усе, що просиш. Тож починай діяти.
Менака спустилася на землю якраз біля того місця, де непорушно сидів Вішвамітра, поринувши в глибокі роздуми. Щойно небесна красуня торкнулася ногами землі, як налетів вітер і зірвав з неї сарі. Менака кидалася то в один, то в інший бік, намагаючися спіймати сарі, що ним бавився пустотливий вітер. Браслети на її ногах мелодійно дзеленькали, і саме вони вивели мудреця із задуми. Розплющивши після благочестивих роздумів очі, він неабияк здивувався, побачивши, що довкола нього у розпачі бігає невимовної вроди дівчина, марно силкуючись упіймати сарі, яке туди-сюди шпурляє вітер. Щоб допомогти бідолашній дівчині, Вішвамітра підвівся, і вони разом таки спіймали сарі. І тоді настав час бога кохання. Він змастив любовною отрутою свої квіткові стріли й одну за одною став пускати їх у Вішвамітру. І домігся свого: святий мудрець нестямно закохався в Менаку, не здогадуючись, що її вмисне підіслано до нього.
Вони одружилися, і в належний час у них народилася дівчинка. Та коли Менака з немовлям прийшла до свого чоловіка, той раптом напустився на неї:
— Іди геть, жінко, не дратуй мене! Не потрібні мені тепер ні ти, ні твоя дитина. Не на те я з’явився на світі, щоб панькатися з галасливими немовлятами, в мене є важливіші справи. Іди з моєї оселі й забирай із собою дитину!
Менака, не сподіваючись почути таке, впала в розпач, а тоді згадала:
— Але ж мені давно вже треба повернутися на небеса! Що мені тепер буде? Чи простить грізний Індра? Я так довго була на цій землі!
А що Менака не могла взяти з собою
5
Міфи
Давньої
Індії
дитини, бо батько її був смертною істотою, то поклала її на купу листя біля річки, а сама піднялася в небесне царство.
Отак і лишилося немовля без батьків. Першими помітили його птахи, взяли на свої крила й принесли до мудреця Канви, що відлюдником жив у скромній хатині. Птахи попросили його дати прихисток сиротині, і Канва, маючи чуле серце, погодився вдочерити дівчинку. Так вона й виростала під його та птахів наглядом. Навіть ім’я їй дали Шакун-тала, а це означає «Та, яку виростили птахи».
Минали роки. Ша-кунтала виростала в лісовій глушині, знаючи тільки тварин і птахів та ще своїх двох найближчих подруг — Анасую та Пріямваду. Аж поки одна подія порушила її доти спокійне, безтурботне життя.
Неподалік од відлюдницької оселі було царство, яким правив Душ’янта, молодий і вродливий цар давнього роду, що любив ходити на полювання. Одного ранку Душ’янта виїхав зі своєї столиці в супроводі тисячі мисливців, озброєних мечами, луками й стрілами. Коли цей загін проходив містом, то кожен його мешканець не міг стримати захоплення царем і вигукував:
— Який прекрасний і мужній наш цар!
До полудня мисливці вполювали чимало диких тварин, а тоді вирішили розвести багаття і поласувати свіжиною. Але цар із невеличким гуртом ще переслідував сарну. Раптом сарна зникла, а перед вершниками постав старий відлюдник і застережливо підійняв руку:
— Великий царю, та сарна належить святим відлюдникам, і не годиться її вбивати. Інакше гріх великий візьмеш на свою душу. Краще сховай у сагайдак свою стрілу, не чини зла безневинному створінню.
Цар Душ’янта слухняно опустив лук:
— Скоряюся тобі, шановний відлюднику!
— Нехай пошле тобі за це Всевишній сина, могутнього й славного, — промовив самітник. — Щоб правив справедливо світом і добрими діяннями славив тебе та свій рід.
Відлюдник здійняв руку й повів далі:
— Он там, на березі річки, стоїть хижка уславленого мудре-ця-відлюдника Канви, нашого найшановані-шого самітника. Якщо маєш, царю, вільну часину, то провідай його. Тебе там приймуть шанобливо й гостинно. А я ще хочу назбирати хмизу для жертовного багаття. Мир тобі, достослав-ний царю!
— А мудрець Канва вдома? — поцікавився Душ’янта.
— Немає, він саме подався на прощу до
святих місць. Зустрічати гостей він доручив своїй доньці, Шакунталі, нехай доля буде милостивою до неї.
— Гаразд, я навідаюся до його оселі, — погодився Душ’янта. — Прощавайте! Щасти вам.
— Щасливої тобі дороги, синку! — мовив на прощання відлюдник.
Цар зі своїм почтом рушив уперед і невдовзі побачив річку, а на її березі — самотню хижку. Душ’янта скочив з коня і мовив охоронцеві:
— У самітницьку оселю не годиться захо
6
Перстень
царя
Душ’янти
дити з царськими знаками. Візьми мої прикраси й лук. А поки що скупай у річці коней, бо дуже спечно.
А сам рушив до хижки, наче звичайний собі подорожній. І нараз відчув, що його рука сіпається.
— Чого б це? — здивувався він. — Прикмета гарна, але до чого вона?
Раптом наче прикипів до місця, бо почув дівочі голоси, а невдовзі помітив трьох молодих відлюдниць; вони, певно, поливали квіти, бо тримали в руках поливальниці.
Одна з дівчат жартівливо мовила:
— Мені здається, Шакунтало, що твого батька більше обходять квіти й дерева, а не ти. Бо навіть і ти, що ніжніша найніжнішої ліани, мусиш пектися на сонці, поливаючи їх.
— А я роблю це зовсім не з примусу, Ана-сує, — відповіла інша, юна й напрочуд вродлива відлюдниця. — Я страшенно люблю дерева й квіти, тварин і птахів. Вони для мене — наче рідні брати й сестри.
«То це і є, певно, донька відлюдника Канви,
Душ’янта. — Сховаюсь-но я за кущем і трохи подивлюся на них, особливо на Шакунта-лу».
Він так і зробив: сховався за розлогим кущем, дослухаючися до дівочої розмови.
— Люба Анасує, — раптом попросила Ша-кунтала, — послаб-но мені трохи мою берестяну одіж. А то Пріямвада так затягла її, що мені важко дихати.
— О, вже я винна! — весело засміялася третя відлюдниця, Пріямвада. — Та не мене
— подумав цар
ти вини, а свою пишну юність, що так і ллється через вінця!
— Ой-ой, рятуйте! — злякано вигукнула Шакунтала. — Біля мене кружляє джміль! Ще, чого доброго, вжалить. Певно, своїм поливанням ми потривожили його. Любі подруженьки, порятуйте мене від цього надокучливого, знахабнілого джмеля!
— А чого це ми маємо рятувати тебе? — засміялися подруги. — Гукни на поміч якогось молодця, нехай він порятує тебе. Поклич, поклич, може, почує!
«От і добра нагода з’явитися перед ними», — радісно подумав Душ’янта і наступної миті виступив з-за куща.
— А хто тут сміє ображати беззахисних дівчат, га? — грізно запитав він.
Дівчата від несподіванки сторопіли. Першою отямилась Ана-суя:
— Та ніхто нас не ображає, шановний добродію, просто до нашої подруги причепився джміль,
кружляє...
обернулася до Ша-кунтали: — Винеси-но гостеві води та плодів із хижки, нехай сполосне руки й підкріпиться з дороги. Он як він запилився!
Шакунтала метнулася в хижку, винесла води й сама полила гостеві. А тоді поставила перед ним тацю з лісовими плодами.
— Сідайте, шановний гостю, під дерево в затінок, перепочиньте трохи, — припросила вона.
— Дякую, але ви теж, певно, добряче на-томилися, — мовив той. — Сядьте та відпочиньте трохи й ви.
набридливий кружляє та — Вона
7
Міфи
Давнішої
ІНДІЇ
Всі четверо вмостилися на зеленому моріжку під священним деревом, і Лнасуя звернулася до гостя:
— Добродію, ви такі чемні та зичливі з нами, що я насмілюся запитати: який славний рід ви прикрашаєте? Народ якої країни печалиться в розлуці без вас? І чому ви завітали до нашої убогої оселі?
— То сказати вам, хто я? — перепитав Душ’янта. — Чи, може, не розкривати таємниці? Але гаразд, так і бути, відповім вам щиро, без відмовок: я правитель і прийшов поглянути, чи все гаразд у лісовій оселі, чи ніхто не кривдить святих відлюдників, чи ніхто не заважає їм робити жертвоприношення. І чи всього вистачає їм, чи немає в них до мене якихось прохань.
— От і чудово! — згукнули разом Лнасуя та Пріямвада. — Тепер є кому нас захистити, нам нічого боятися.
Вони поглянули па Шакунталу, що сиділа, зніяковіло потупивши погляд:
— Люба Шакунтало, як прикро, що зараз немає вдома твого батька!
— А якби й був, то що? — не зрозуміла та, все ще не підводячи очей.
— Він би як годиться зустрів дорогого гостя. Не пошкодував би для нього найдорожчого скарбу...
— Та годі вам! — ще більше зашарілася Шакунтала. — Не базікайте, чого не слід. Слухати вас гидко!
Душ’янта звернувся до Анасуї:
— А можна дещо запитати про вашу подругу?
— Будь ласка. Ваші запитання — неабияка ласка для нас.
— Добре відомо, що відлюдник далекий від мирських утіх і радощів, особливо такий, як Канва. Як же так вийшло, що він має доньку?
— Мудрець Канва батько їй, але не рідний, — пояснила Лнасуя. — Він тільки виростив і виховав її. Справжні батьки давно колись покинули її.
— Як це — «покинули»? — здивувався цар.
— Розповідають, ніби батько її — знаменитий мудрець Вішвамітра, а мати — небесна танцівниця Менака. Вішвамітра залишив Менаку з немовлям, а Менака й собі подалася на небо, залишивши дитину неподалік звідси. Вішвамітра подвижництвом хотів досягти могутності богів.
— Атож, — погодився Душ’янта, — боги не люблять, коли хтось прагне дорівнятися до них. То, виходить, ваша Шакунтала — донька небесної танцівниці Менаки?
— Так, — підтвердили подруги Шакун-тали.
Душ’янта збентежено вмовк, а тоді допитливо глянув на Шакунталу. Пріямвада помітила це.
— Паш гість хоче запитати ще про щось? — грайливо поцікавилася вона. — Не соромтеся, питайте!
— Я справді хочу дізнатися іще дещо, — мовив Душ’янта. — Про те, як ви тут живете, про вашу оселю, чи багато тут відлюдників...
— То запитуйте, бо всі ми, відлюдники й відлюдниці, яких чимало в цьому лісі, саме ті люди, ще мусять відповідати на будь-чиє запитання, а тим більше ваше, — не вгавала Лнасуя.
— А як у вас ставляться до заміжжя? Ви так і не виходите заміж? — поцікавився Душ’янта. — Невже ви так і не взнаєте ніколи сімейного затишку?
— У нас усіх сувора обітниця, — відповіла Пріямвада. — Але Шакунталі це якраз не загрожує, бо батько думає віддати доньку за достойну й шляхетну людину.
Шакунтала сердито підхопилася на ноги:
— Дівчата, це просто нестерпно! Я йду звідси, аби не чути ваших непотрібних теревенів!
— А що ми такого сказали? — щиро здивувалася Анасуя.
— Верзете казна-що... Не можу я цього слухати.
— Але як же бути з гостем? — дорікнула Шакунталі Пріямвада. — Хіба можна залишати гостя, коли тобі заманеться?
8
Міфи
Давньої
Індії
Проте Шакунтала, не на жарт розсерджена, поривалася йти.
— Не можеш ти зараз іти нікуди, — докинула й Анасуя.
— Чого це не можу? — огризнулася Шакунтала.
— А невеличкий боржок за тобою! Ти ще мусиш полити два деревця. От поллєш їх — тоді й іди собі, куди хочеш.
— Та пожалійте ви її, — раптом озвався Душ’янта. — Хіба не бачите, яка вона стомлена? Краще вже я сплачу її борг.
Він здійняв зі свого пальця перстень і простягнув його подругам Шакунтали. Ті взяли його й стали уважно розглядати.
— Душ’янта, — повільно прочитала Анасуя ім’я царя, вирізьблене на персні.
Подруги, і Шакунтала з ними, вражено перезирнулися.
— Так, це я, — втрутився цар, бачачи їхній подив. — Перстень дістався мені ще від батька. Це царський перстень, і він засвідчує, що я — правитель країни.
— Цьому персневі не слід розлучатися з пальцем, до якого підходить, — мовила Пріямвада. А тоді обернулася до Шакунтали: — От бачиш, твій борг сплатив сам цар. Отепер іди, куди хотіла.
— А чого ти тут розпоряджаєшся! — раптом спалахнула Шакунтала. — Яке ти маєш право проганяти мене? Схочу — залишуся, схочу — піду, — моє діло!
— Відлюдники й відлюдниці! — зненацька прокотився лісом голос. — Нашого захистку потребують птахи й звірі, бо в наш священний
гай увірвався зі своїми мисливцями цар Душ’янта! Вони вбивають і лякають безневинних лісових тварин!
Дівчата стривожено підхопилися на ноги. Підвівся з моріжка й цар.
— Певно, мої мисливці вже шукають мене, — знічено мовив він. — Піду й відішлю їх зі священного гаю, а то нароблять шкоди. Не хвилюйтеся, я подбаю, аби ніхто вже не потривожив вашої лісової тиші.
— Оскільки' ми не до кінця сповнили обов’язок гостинності, — проказала Пріямвада, — то ласкаво просимо навідатися до нас іще.
— Дякую за запросини, — відповів Душ’янта. — Охоче навідаюся ще, коли запрошуєте. Те, що я познайомився з такими чарівними дівчатами, неабияка радість для мене.
— Анасує! Ана-сує! — раптом жалібно покликала подругу Шакунтала. — Я вколола чимось ногу, а моє берестяне вбрання ще й зачепилося за гілку! Зажди мене, поки
я вивільнюся від тієї гілляки!
Шакунтала жалібно поглянула на царя, а тоді, вдавано накульгуючи, пошкандибала за подругами.
Душ’янта, що дивився їм услід, неголосно мовив сам собі:
— Щось не хочеться мені вертатися до столиці. Мабуть, постою табором іще кілька днів біля цього священного гаю. І Шакунтала не йде з моїх думок.
Душ’янта випровадив мисливців за межі священного гаю і там звелів розбити шатра. Тоді гукнув старшого ловця й мовив йому:
10
Перстень
царя
Душ’янти
— Доведеться трохи затриматись. Я хочу навідатися до відлюдницької оселі, але так, щоб самітники не впізнали мене. Бо дехто з них знає мене в обличчя. Так треба.
Щойно Душ’янта промовив це, як знадвору долинув якийсь гармидер. Цар визирнув з намету:
— Що там у вас зчинилося?
— Та двоє молодих відлюдників прийшли, до вас добиваються, — пояснила сторожа.
— Пропустіть їх! — звелів цар.
Увійшли молоді відлюдники й шанобливо привітали Ду-ш’янту. Той відповів на їхнє привітання і запитав:
— Що вас привело до мене? Чого потребуєте?
— Великий мудрець Канва тепер відсутній — подався на прощу до святих місць. А до нас тим часом внадилися злі рак-шаси-демони, не дають нам зосередитися з думками, розкидають жертовні багаття, плюндрують пожертви, чинять усякі капості...
— До чого ж тут я?
— Уклінно просимо вас побути з нами хоч кілька днів і захистити нас від тої погані.
Душ’янта на мить замислився, а тоді гукнув ловцеві:
— Приготуйте мені колісницю, лук та стріли!
— Колісниця й лук готові, — відповів той. — Але щойно прибув гонець зі столиці, привіз вам звістку від матері-цариці.
— Гукніть його сюди, якщо від матері! — стрепенувся цар.
За хвилю на порозі постав царський гонець:
— Достоповажна цариця-мати сповіщає, що четвертого дня від сьогодні настає свято вшанування сина. Тож матінка ваша просить прибути до неї на свято.
Душ’янта збентежився:
— Гм, відразу два важливі прохання впали на мене: і від відлюдників, і від матері! І те й інше нехтувати не годиться. Як же його бути?
— Може, спробувати побувати і там і там? — порадив його полководець.
— Аж у голові запаморочилося! — признався Душ’янта. І раптом повеселішав: — Здається, придумав. А чого б тобі, полководцю, замість мене не відправитися до цариці й пояснити, що й до чого? Мовляв, дуже вже палко просили святі відлюдники оборонити їх. От і підміни мене. Та й моя матуся душі в тобі не чує, має тебе мало не за рідного сина. З тобою я відправлю і весь свій почет, щоб даремно не турбував святих пус-
тельників.
— Коли так, то я і справді подорожуватиму, наче юний царевич! — згукнув полководець, потішений такою довірою.
— А я негайно вирушаю до відлюдницької оселі, бо самітники, певно, вже ждуть не діждуться мене. Кляті ракшаси не дають їм там жити!
Вже кілька днів цар Душ’янта стеріг відлюдницьку оселю, нещадно відганяючи стрілами нахабних ракшасів, що так і норовили вчинити якусь капость. Уперше за багато днів відлюдники спокійно зітхнули, вони
11
Міфи
Давньої
Індії
вже могли розкладати багаття, робити пожертви й віддаватися благочестивим роздумам.
Одного дня цар Душ’янта походжав священним гаєм і невесело міркував, що ракша-си вже не потикаються до відлюдницької оселі, тож йому невдовзі доведеться повернутися до свого палацу. Л йому так не хотілося цього! Хіба його розбурхана душа матиме там спокій, коли перед очима стоїть прекрасна Шакунтала? Йому весь час хочеться бути біля неї. До речі, де вона може бути зараз? Певно, біля річки зі своїми подругами, бо ж задушливо і сонце пряжить немилосердно.
Душ’янта неквапливо рушив до річки й невдовзі помітив альтанку, а в ній усіх трьох подруг. Анасуя і Пріямвада обмахували Шакунталу віялами, а бліда й невесела Шакунтала сиділа мовчки.
— Ти вся аж гориш, — співчутливо промовляла Анасуя. — Не інакше, якась недуга причепилася до тебе. Слухай, Пріямвадо, а може, вона закохалася? Ну скажи ж, Шакунтало, що тобі доходить, що мучить твою душу! Може, й полегшає.
— Як же я вам виповім свою недугу, коли вона така несамовита, що нічого не можу з нею вдіяти, — слабким голосом озвалася Шакунтала.
— Ти ж танеш на очах, — докинула й Пріямвада. — Повідай нам, що гнітить твоє
серце...
— Подруженьки любі, не знаю вже, як і сказати вам... З того першого дня, як побачила його...
— Та кажи ж, кажи, люба Шакунтало! — вмовляли її подруги.
— Якщо ви... Якщо у вашому серці є хоч крихта співчуття до мене, то зробіть... зробіть так, щоб він змилувався наді мною... Я його кохаю, всім серцем кохаю...
— Але ж і він любить тебе, це відразу видно, — заспокоїла подругу Пріямвада. — Він і сам за ці кілька днів став сам на себе не схожий.
— Може б, ти подала йому якийсь знак від себе? —порадила Анасуя. — І сповістила, як воно є?
— А якщо він стане зневажати мене? — схлипнула Шакунтала. — Ні, не можу я першою признатися...
Цар Душ’янта, що доти прислухався до дівочої розмови, раптом вийшов на стежку й замугикав під ніс, удаючи, ніби нікого не помічає. Дівчата сторопіло втупилися в нього, не знаючи, що й казати. Першою отямилася Пріямвада:
— Найперший обов’язок правителя — боронити своїх підлеглих. Адже так, царю?
— Саме так, — погодився той, дещо збентежений.
— Тоді порятуйте нашу подругу, вона втрапила в прикру халепу. Вона покохала вас!
— І я сам її кохаю! Тож бути її захисником — безмежне щастя для мене, — мо
вив цар.
— Люба Пріямвадо, — дорікнула подрузі Шакунтала. — Ну навіщо ти верзеш казна-що й утримуєш царя в нашій глу-
Шакунтала зніяковіло вмовкла.
шині? Може, він прагне вирватися звідси
12
Перстень
царя
Душ’янти
й опинитися у своєму розкішному палаці. А ти...
— Ой Анасус, поглянь, телятко відбилося! — раптом вигукнула Пріямвада й підморгнула подрузі. — Ходімо мерщій, завернемо його до матері! Нумо!
— Ай справді! — стрепенулася й Ана-суя. — Побігли!
— Куди ж ви, не залишайте мене саму! — розпачливо гукнула їм навздогін Шакунтала, але ті наче й не чули.
— Не бійся, кохана, адже я разом із тобою, — заспокоїв дів-чинуДуш’янта.—Стань моєю дружиною.
— Жінка завжди кому-нсбудь кориться, — відповіла Шакунтала. — Змалку — батькові, потім — чоловікові, на старість — сипові. Але перш ніж питати мене про це, годилося б запитати мого батька. Я не хочу бути невдячною перед тим, хто виховав і виростив мене, кого я мушу шанувати й поважати.
— Не бійся, — запевнив її цар. — Певен, що навіть достославний Канва зрадіє і не скаже проти й слова. Я покохав тебе, щойно побачив. Ми можемо одружитися, бо ж і ти — царівна, донька Вішвамітри. А він колись теж був царем.
— Мене мусить віддати заміж батько, — заперечила Шакунтала. — Він володіє величезною силою, і не варто сердити його.
— Та чим же я можу його розсердити? Адже я цар і хочу одружитися з тобою — от і все! А якщо двоє покохали одне одного, то вони можуть побратися за обрядом ганд-
харвів, коли в свідки беруть богів. Так влаштовуються пайсвященпіші шлюби.
Шакунтала на хвильку замислилась, а тоді заговорила:
— Я згодна вийти за тебе заміж, але з усіма обрядами. Адже в нас може народитися дитина, і я не хочу, щоб їй потім кололи очі. І ще одне: якщо народиться син, він буде спадкоємцем трону.
— Згоден! — радісно погодився Душ’янта, втішений, що все так гарно влаштовується. І послав слугу за жерцем; той розпалив священне багаття й прочитав священні молитви, а Душ’янта з Ша-кунталою з’єднали над полум’ям руки й навіки стали подружжям.
А невдовзі примчав гонець і повідомив, що Душ’янта мас негайно повернутися в столицю, бо його чекають невідкладні справи. Шакунтала не знаходила собі місця, а Душ’янта заспокоював її:
— Я не можу забрати тебе з собою без згоди твого батька, мудреця Канви. Я при-
шлю за тобою розкішну колісницю, пришлю паланкіни для твоїх служниць і помічниць, слонів і коней з верхівцями, щоб супроводжували тебе. Ти вирушиш у дорогу, як справжня цариця. І вже ніколи ми з тобою не розлучимось.
Шакунтала заспокоїлась і провела судженого в дорогу. Та коли він поїхав і настав вечір, коли все довкола огорнула тиша й сутінки, вона відчула себе вкрай самотньою.
Якраз повернувся з прощі мудрець Канва, і Шакунтала, як завжди, дбайливо омила йому ноги, розіслала перед ним килимок і
13
Міфи
Давньої
Індії
принесла свіжих квітів. Проте Канва помітив, що дочка поривається щось сказати йому, і спитав:
— Ти сьогодні якась ніби схвильована.
Шакунтала знітилась, а тоді тихо мовила:
— Тату, поки тебе не було, я вийшла заміж.
— Ну що ж, будь щаслива й народи сина. І нехай він захищає цю землю та береже її славу.
Наступного дня Шакунтала заздалегідь вдяглася в найкраще вбрання, щоб відразу сісти на колісницю, яку за нею пришлють. Та минуло півдня, настав вечір, а з царської столиці ніхто не з’являвся.
— А далеко звідси до столиці? — не витримала й запитала в батька засмучена Шакунтала.
— Ти не переживай, — став заспокоювати Канва доньку. — Певно, Душ’янта дістався додому пізно ввечері й надто стомився. І ще не віддав
наказу носіям паланкінів та іншим, щоб ішли по тебе.
— Може, й так, — ледь чутно прошепотіла Шакунтала.
Вона сиділа в затінку дерева й провадила хитромудрі підрахунки: скільки годин проспить цар, перш ніж пошле по неї колісницю, яка, коли нічого не завадить, має прибути по неї надвечір; щоправда, так пізно батько не відпустить її. Тож вирушити вони зможуть лише вранці, ще краще — вдосвіта. А тоді, тоді...
Шакунтала остаточно заплуталася з тими
підрахунками. А зі столиці ще не було ніякої звістки від Душ’янти. І що не день чекання ставало нестерпнішим. Шакунтала не могла збагнути, що там сталося. Може, спалахнула війна? Або, крий Боже, занедужав сам цар?
Вона не знаходила собі місця, без кінця дослухаючись, чи не затупочуть копита, чи не загуркотить колісниця, чи не залунають у лісі людські голоси. Від того нестерпного чекання і невідомості Шакунтала аж змарніла.
Час минав, і от у Шакунтали народився син. І тієї самої миті з неба посипалася злива квітів і залунав громовий голос:
— Шакунтало, син твій стане найсла-ветнішим царем на землі!
Хлопчик ріс і ріс, йому вже виповнилося три, п’ять, сім років. Він здружився з усіма тваринами в священному гаю. Відлюдники дивом дивувалися і називали хлопчика Сарвадаман, тобто «Підкорювач звірів». Та коли він підріс іще й став розпитувати про свого батька, Шакунтала
впадала в розпач: що їй казати синові? Канва помітив це і якось мовив:
— Я знаю, що мучить тебе, доню. Завтра сприятливий день, і я попросив відлюдників, щоб провели тебе до столиці. Прийми моє благословення і рушай до свого чоловіка.
Він пригорнув до себе онука:
— Ти підеш з матусею, любий хлопчику. Перед тобою відкривається нове, небачене життя. Ти вже не будеш бавитися з тваринами й птахами, лазити по деревах. Ти житимеш у царському палаці, як справжній царевич, як
14
Перстень
царя
Душ’янти
спадкоємець трону. А коли станеш царем, згадай коли-небудь і свого дідуся.
Хлопчик обхопив Канву руками:
— Ви мені татко, ви мені мати, ви мені все! Я більше нікого не хочу знати. Нехай мати їде в столицю, якщо хоче, а я лишуся з вами. Я не хочу жити в палаці, навіть царському.
Розчулений Канва міцно пригорнув до себе онука, а тоді гукнув своїх учнів, які мали
будете прикрашати і вдягати мене, — схлипнула Шакунтала.
Тим часом підійшов Канва:
— А тепер, доню, обійди зліва направо довкола священного вогню, що очищає світ від усякої скверни. Нехай він очистить і тебе, і твої помисли.
Шакунтала слухняно обійшла довкола багаття, потім низько вклонилася деревам і людям. Тоді підвела голову й призналася
супроводжувати Шакунталу.
— Шакунтала зросла в цьому гаю і не знає іншого життя, — мовив він їм. — Відведете її з сином до міста, що стоїть там, де зливаються Ганга й Джамна. Самим вам нічого заходити до царського палацу. А вони нехай заходять, це їхнє право...
І от настав ранок, почалися проводи Ша-кунтали та її сина. Анасуя і Пріямвада стояли осторонь, дивлячись на приготування.
— Хто б подумав, — казала подрузі Пріямвада, — що цар такий підступний, такий жорстокий. Даремно
подругам:
— Не збагну, що зі мною діється. Я і сумую за Душ’янтою, і водночас ноги мої наче прикипають до землі, не хочуть іти.
— Не лише тобі, а он і деревам, і звірам сумно, — мовила Пріямвада. — Не хочуть вони розлучатися з тобою.
Процесія рушила. Коли попереду за-видніло озерце, один із супровідників Шакун-тали зупинився:
— Праведний Канво, звичай велить проводжати близьку людину тільки до першої води. Он завидніло
колись Шакунтала
лісове озерце, тож просимо вас — повертай-
довірилася йому.
— Пріямвадо, підійдімо до Шакунтали, адже вона вирушає в далеку дорогу і хто знає, чи побачимося ми ще.
Обидві підійшли до Шакунтали, і та радісно привітала їх:
— Доброго ранку вам, любі подруженьки!
— Дозволь нам надягти на тебе амулети, нехай захистять тебе від усього поганого, — мовили Анасуя та Пріямвада.
— Ой подруженьки милі, тепер ви вже не
теся в свою оселю.
— Що ж поробиш, — мовив Канва й став напучувати його: — Коли приведеш мою Шакунталу до столиці, то в палац нехай іде тільки вона з сином. А ти, доню, корися чоловікові, годи в усьому. Якщо навіть завинить перед тобою, то не сердься, не гнівайся на нього, будь поступливою і зичливою. А станеш царицею — будь справедливою до інших, чини по правді, ні неред ким не задирай носа. А тепер обійми на прощання своїх подруг.
15
М іфи
Давньої
Індії
— А може, вони підуть зі мною? — попрохала Шакунтала.
— Чого їм іти з тобою? — мовив Канва. — І вони свого часу вийдуть заміж, тож не пристало їм іти до царського палацу. З тобою піде тільки названа мати, Гаутамі.
Шакунтала підійшла до подруг:
— Любі мої Анасує та Пріямвадо, обійміть мене на прощання. Хто знає, чи побачимося ще.
Пригортаючи Шакунталу, обидві промовляли крізь сльози:
— Люба Шакунтало, не хвилюйся і не переживай. Якщо цар устиг забути тебе, ти покажи йому перстень, що він його подарував тобі на прощання. Адже па ньому викарбувало його ім’я, і він не посміє заперечити цього.
— Час рушати, — лагідно поквапив їх Канва.
І Шакунтала в супроводі відлюдників рушила в неблизьку путь.
— Нехай буде шлях твій безжурний і легкий! — звів услід доньці руку старий Канва, і па очах його зблиснули сльози.
Через ліси, річки та пагорби вони прибули в столицю. Там, де зливалися дві священні річки, відлюдники попрощалися з Шакунта-лою та її сипом:
— Нам, відлюдникам, заборонено входити в місто. Тож ми вертаємо назад, якщо твоя ласка, Шакунтало.
— Що ж, щиро вам дякую, що провели мене.
І Шакунтала пішла з сином до царського палацу, вражено роздивляючися високі будинки, крамниці й безліч люду на широких вулицях. Та воно й не дивно, бо їй ніколи досі не доводилося бувати в місті.
Душ’янта був у своєму палаці, коли увійшов служник:
— Превелебний царю, там до вас добивається жінка з хлопчиком. Нібито прийшла з лісової оселі під Гімалаями.
— Нехай заходять! — звелів цар.
Коли Шакунтала з сином увійшла в царську залу, Душ’янта сидів на розкішному високому троні, а довкола нього юрмилися прохачі, гості, придворні й радники. Велич царя
приголомшила жінку, і на якусь мить вона навіть завагалася: невже це з ним вона колись одружилася в лісовій глушині, у відлюдницькій оселі?
— Вклонися цареві, своєму батькові! — шепнула вона синові, а тоді трохи захриплим від хвилювання голосом звернулася до царя: — Яви нам свою доброту, шановний царю...
Вона не договорила, бо раптом відчула, як наморочиться в голові. Щоб не впасти, вона прихилилася до колони.
— Що тебе привело до мене, жінко? — звернувся до неї Душ’янта. — Я ладен допомогти тобі, бо ти, як бачу, ще й мати і мусиш дбати про свою дитину.
— Це твій син, царю, наш із тобою син! — оговтавшись, оголосила Шакунтала. — У вечір нашого прощання ти обіцяв, що він стане твоїм спадкоємцем. І ось настав цей час. Згадай священний гай, оселю мудреця Канви, де ми побралися...
— Не пригадую, чи взагалі я тебе коли-пе-будь бачив, жінко, — промовив цар. — І не второпаю, про що ти говориш. Навіщо тобі вигадувати казна-що?
Шакунтала спалахнула:
— Навіщо ти кажеш, ніби нічого не пам’ятаєш? Поглянь лишень на цього хлопчика, на його ходу, на його личко, волосся, брови... Таж він кожною рисочкою повторює тебе! Отож, не зрікайся свого сина, він подолав неблизький шлях, аби прийти до тебе. Не вбивай його віри в свого батька. Чи ж ти не казав, щоб ми одружилися за обрядом ган-дхарвів, коли нашими свідками були лише боги? А тепер я прийшла до тебе шукати захисту й справедливості. Якщо тобі так хочеться, то можеш прогнати мене, і я слухняно піду. Але прийми, не зрікайся свого сина!
— Та що це таке! — обурився цар. — Що за лиха намова на мене? Що базікає ця жінка, яку я уперше бачу? Ні, я не пригадую, що колись одружувався з нею. З якого це дива я маю приймати її, вважати своєю дружиною?
— Мій повелителю, — почала Шакунтала,
16
Міфи
Давньої
Індії
але відразу похопилася: — Ні, тепер, коли ти не признаєш нас — мене й мою дитину — я не можу казати «мій». Але не по правді ти чиниш, зрікаючися нас...
— Жінко, я знати тебе не знаю, взагалі вперше бачу! Забирайся, куди хочеш, але щоб я більше тебе не бачив у своєму палаці! Ти, певно, низького роду, тому й...
— Яз шляхетного роду, навіть вищого за твій. Бо я донька небесної танцівниці Менаки та мудреця і славного воїна Вішвамітри!
— Он навіть як! — глузливо згукнув цар. — Ти, бачу, здатна па всілякі вигадки. Але мені вже обридли твої теревені. Проси, що хочеш, і забирайся собі. Ніколи мені розбалакувати з тобою.
— Царю, ти неабияк кривдиш мене, — знову мовила Шакунтала, ледь стримуючись. — Ти промовляєш як безчесна, розпусна людина. Я сказала правду тобі, свідків у мене немає, тому я піду звідси. Але цей хлопчик... — Вона жалісно поглянула на сина коло себе, який слухав і нічого не розумів, і скрикнула: — Немає у мене свідків! Нема!
Цар Душ’янта збентежено мовчав, а присутні принишкли — ніхто не наважувався порушити тишу, що запала. І раптом Шакунтала радісно стрепенулася:
— Я зараз доведу тобі, царю, що я не брехуха! Я покажу перстень, який ти мені подарував у день нашого весілля.
Вона потяглася до пальця, на якому носила перстень, і з жахом побачила, що його немає.
— Господи, де ж він подівся? — розпачли
во скрикнула вона. — Та що це за напасті сиплються на мене?
— Мамо, а ти по дорозі вшановувала води священної Ганги й зачерпувала долонями воду, — озвався раптом син. — Певно, перстень зісковзнув з твого пальця, бо був трохи завеликий, і впав у воду.
— Ото вигадниця! — осміхнувся Душ’янта. — Та й синові пальця в рот не клади, меткий на вигадку.
— А пригадуєш, царю, як одного разу ми сиділи в альтанці і до нас підбігло оленя. Ти хотів напоїти його, але воно не стало пити з твоїх рук, бо ще не звикло до тебе. Тоді я сама напоїла його, а ти ще розсміявся і сказав, мовляв, споріднені душі, обоє зросли в одному лісі...
— Ось так і обплутують жінки своїми тенетами чоловіків, — глузливо пирхнув цар. — Як ти смієш ображати мене! — обурилася Шакунтала. — Ти все на світі міряєш міркою свого нікчемного серця. Як болото ховається під густою травою, так і ти ховаєш справжню свою суть під личиною добродійства.
— Але ще ніхто не закидав мені, ніби я збиваю з пуття жінок, — мовив Душ’янта.
— А я стою перед тобою, наче яка розпусниця! — вигукнула Шакунтала, і сльози зблиснули на її очах. — І навіщо я повірила облудним словам, не побачивши, що на твоїх вустах — мед, а на серці — отрута.
Цар Душ’янта так і не прийняв Шакунтали з дитиною, хоча царський жрець і радив дати притулок бідолашній жінці в палаці. І Шакунтала, обливаючись слізьми, палко вигукнула:
18
Перстень
царя
Душ’янти
— О мати сира земля, прийми мене до себе!
І відразу з неба спустилося божество, підхопило її па руки з дитиною і зникло. Певно, то була мати Шакунтали, Менака, до якої долинуло доччине благання.
Отак сумно скінчилася зустріч Шакунтали з Душ’янтою, чоловіка із своєю дружиною. Проте цар відчував якесь каяття і тривогу, щось муляло йому в душі. Аж якось заявився начальник царської варти й доповів:
— Превелебний царю, ми спіймали злодія. У нього перстень із вашим іменем. Що накажете робити з тим злодюгою? Зітнути голову з пліч чи спершу допитати?
— Приведіть його до мене! — звелів цар.
Затриманий, коли його привели до царя, відразу бухнувся на коліна й заблагав:
—Достославний царю, змилуйтеся наді мною, ніякого персня я не крав. Я чесний рибалка. Просто спіймав у річці рибину, а коли чистив її, знай
шов ось цей перстень. От і приніс його віддати, бо ж на ньому ваше ім’я. Що хочете робіть зі мною, але я кажу святу правду.
Цар Душ’янта взяв перстень, задумливо роздивився його, а тоді звелів начальникові
варти:
— Винагородіть його й відпустіть!
Душ’янта ще раз поглянув на перстень і
раптом усе пригадав: і священний гай, і одруження з Шакунталою, і свої обіцянки їй. Відчуваючи глибоке каяття, він розіслав скрізь гінців, аби знайшли його дружину й
сина. Та всі намагання виявилися марними: їх ніде не було.
Так би воно, мабуть, і тривало, якби одного разу бог Індра не попросив його допомоги, щоб розправитися зі злими ракшасами, які заполонили світ. І коли Душ’янта повертався з переможного походу, йому випало зупинитися в гірській оселі, де мешкали неземні істоти.
Серед густого лісу, який оточував цей мирний притулок, цар раптом помітив хлопчика років дванадцяти — той схопив за загривок тигреня і поволік його на очах у тигриці. Вражений Душ’янта підійшов ближче й відчув, як його нездоланно вабить до цього хлопчика.
— Що то за хлопчина у вашій оселі? — поцікавився цар у молодої .відлюдниці.
— Він не тутешній, хоч царського роду, — пояснила та.
— І хто ж його батько?
— Не варто й згадувати про нього, коли він, нелюд, прогнав дружину й рідну дити-
ну! О господи, а де ж це подівся амулет з руки хлопчини? — раптом стривожилася відлюдниця.
— Та ось він! — Душ’янта нахилився і підібрав його з землі. — Певно, спав, коли
він вовтузився з тигреням.
— Не чіпайте! Ради бога, не чіпайте! — застережливо крикнула відлюдниця. — Мо
же статися непоправне.
— Як це — непоправне? — не зрозумів цар.
— То великий мудрець Каш’япа надягнув на нього амулет під час священного обряду. І
19
Міфи
Давньої
Індії
коли амулет спаде, його можуть підійняти або сам хлопець, або його батьки. Коли ж підніме хтось чужий, то амулет перетворюється на отруйну змію, яка тієї ж миті вжалить його.
— І таке траплялося? — поцікавився цар.
— Траплялося, ще й не раз.
— Чого ж тоді та змія не вжалила мене? — Душ’янта нахилився до хлопчини й притиснув до себе. — То як ти тут, синку?
Хлопчик почав вириватися:
— Пустіть, пустіть мене! Я хочу до матері!
— Синку, ходімо й разом пошукаємо твою матір, — пробував угомонити хлопчака Душ’янта.
— Я не син вам, а ви мені не батько! — випручувався хлопчина.
— Що там таке? — раптом почувся жіночий голос.
Душ’янта відпустив сина й озирнувся: до них наближалася жінка. Волосся її було заплетене в одну косу, що свідчило: вона живе в розлуці з чоловіком.
— Мамо, він пригортає мене і каже «синку»! — пожалівся їй хлопчик.
Та ще здалеку прикипіла поглядом до Душ’янти.
— Шакунтало, ти не впізнаєш мене? — ступив їй назустріч цар.
Сльози душили її і не давали мовити й слово.
— Мамо, хто цей дядько? — допитувався хлопець. — Скажи ж, чого мовчиш?
Душ’янта опустився перед дружиною на коліна:
— Прости мене, Шакунтало, сам не знаю, що на мене найшло тоді, що затьмарило мені розум. Забудь про мою жорстокість. Я, наче той сліпець, прийняв квіткову гірлянду за змію, коли ту гірлянду надягали мені на шию. Я зовсім тоді був без пам’яті!
— А як же ти згадав про нас тепер? — спитала Шакунтала.
Душ’янта поглянув на дружину і, помітивши в неї на віях сльозинку, оберсжнсГ здійняв її. І коли він так змахував їй сльозину, Шакунтала раптом помітила в нього на пальці
перстень, який він колись подарував їй, а вона його згубила.
— Звідки в тебе цей перстень? — вражено запитала вона. — Адже я згубила його.
— Один рибалка знайшов у рибині, яку впіймав, — пояснив Душ’янта. — А разом із перснем до мене повернулася й пам’ять.
— А він же завдав мені стільки страждань! — мовила Шакунтала. — Через нього я стільки перетерпіла! Зник саме тоді, коли він був вкрай потрібен. Тому тоді не змогла переконати тебе, що я — твоя дружина.
Душ’янта зняв перстень і простягнув Ша-кунталі:
— Візьми надінь його, нехай з’єднається з пальцем, як ліана з квіткою.
— Ні-ні! — квапливо відповіла Шакунтала. — Нехай він краще лишається в тебе. Бо я вже йому не довіряю: чого доброго, знову станеться через нього якась прикрість.
— А тепер ходімо до мудреця Каш’япи, — запропонував Душ’янта. — І прихопимо з собою синочка, нехай благословить мудрець.
— Ходімо, — погодилася Шакунтала. — Хоч воно трохи й ніяково, що святий відлюдник побачить мене з тобою.
— Нічого, це паш найщасливіший день, — заспокоїв дружину Душ’янта.
Прийшовши до обителі мудреця Каш’япи, вони шанобливо привіталися:
— Цар Душ’янта, його дружина й син прийшли засвідчити вам свою повагу.
— Живіть довго, любі мої! — благословив їх Каш’япа. — А ти, Душ’янто, будь праведним правителем. Благословляю І тебе, дочко, нехай шанує тебе твій чоловік. Нехай довго живе твій син, нехай стане він щастям і славою для своїх батьків.
— Великий мудрецю, — заговорив цар Душ’янта. — Колись я одружився в священному гаю з молодою відлюдницею за обрядом гандхарвів. Але потім не міг упізнати її. Щось затьмарило мені розум, і я прогнав її, тим самим завдавши смертельної кривди родичеві твоєму, достославному Канві. Та коли до мене повернувся мій перстень, що його я по-
20
Міфи
Давньої
Індії
дарував, одружуючися, дружині, то сталося диво: я все пригадав! Це таке дивне й незрозуміле...
— Не вини себе, сипу мій, — заспокійливо мовив Каш’япа. — Несамохіть учинив ти той гріх. Послухай лишень, як усе було. Коли мати Шакунтали, небесна танцівниця Менака, забрала свою доньку, яку ти прогнав від себе, то я силою своєї думки дізнався: ти прогнав її не тому, що розлюбив, а через прокльон мудреця Дурваси. А ще відкрилося мені, що той прокльон минеться, щойно ти віднайдеш перстень, якого подарував Шакунталі.
— Мені наче гора звалилася з плечей, — полегшено зітхнув Душ’янта. — Але чого це мудрець Дурваса прокляв мене? Що я йому заподіяв поганого?
— Його прокльон більше стосується Шакунтали, ніж тебе, — пояснив Каш’япа. — Добре відомо, який мудрець Дурваса вередливий та запальний. Якось він завітав до обителі Канви, а Шакунтала, надто заклопотана чимось, не відразу помітила, що завітав високий гість. Скажу навіть, що Шакунтала тоді думала саме про тебе, Душ’янто, бо ти після одруження поїхав у свою столицю, а вона, бідолашна, день за днем виглядала тебе. Тож розгніваний мудрець спересердя й вигукнув: «А щоб тебе забув той, про кого ти думаєш!» Дурваса промовив це досить голосно: Анасуя та Пріямвада, що чули це, злякано кинулися за Дурвасою, аби вибачитися за Шакунталу. Проте сама Шакунтала нічого не чула, бо душа її була в сум’ятті. Вона ж бо з власної волі вийшла заміж, цар поїхав, тож і почувалася винною та самотньою; не дивно, що не помітила поважного гостя. І не здогадувалася про прокльон, як і про те, що коли її подруги стали просити в Дурваси простити Шакунталу, мудрець змилувався і мовив: «Чоловік її згадає про неї, коли якесь нагадування поверне йому пам’ять».
— То он чому перед від’їздом Анасуя і
Пріямвада так наполягали, щоб я неодмінно показала Душ’янті його перстень! — вигукнула Шакунтала.
— Атож, — погодився Каш’япа й вів далі: — І коли ти, Шакунтало, сама подалася до царської столиці, то Душ’янта, хоч йому було й шкода бідолашної жінки з дитиною, натоді цілковито втратив пам’ять.
— А я і не здогадувалася про це, — вражено мовила Шакунтала. — І чого тільки не передумала, як тільки не проклинала бідолашного Душ’янту. Виходить, він і сам нічого не знав.
— Тепер ти знаєш, дочко, як усе сталося, — мовив до неї мудрець Каш’япа. — Тож не тримай серця на свого законного чоловіка. А ти, Душ’янто, — звернувся він до царя, — чи радий бачити свого сина, якого подарувала тобі Шакунтала? Коли він народився, я сам здійснив над ним належні обряди.
Цар Душ’янта пригорнув до себе сина, що тепер захоплено позирав на віднайденого батька:
— Цей хлопчик — опора нашого роду!
— Знай, він стане славним царем, справедливим і могутнім! — додав мудрець Каш’япа. — А зараз треба надіслати звістку Канві, що прокляття минулося, що до царя Душ’ян-ти повернулася пам’ять і що він прийняв у свою оселю Шакунталу з сином, його онуком. Він неабияк зрадіє цій звістці.
Каш’япа помовчав, а тоді знову заговорив до Душ’янти:
— Ти, синку, з дружиною і сином зійди на колісницю й рушай до столиці — там вас ждуть не діждуться.
— Так ми й зробимо, — відповів Душ’янта. — Дякуємо вам за добро, яке нам зробили.
— Щасти вам! — благословив усіх трьох Каш’япа.
А невдовзі колісниця вже мчала їх до столиці.
22
Хитрість
бога
Індри
ХИТРІСТЬ БОГА ІНДРИ
Правив колись країною Малла цар Ікшваку. Все в нього було: і багатство, і могутність, і влада. Проте одного не мав він із дружиною Шілаваті — дітей. Дуже обоє потерпали, що роки минають, а нащадка немає. Чого вони тільки не робили, аби зарадити цьому, яких тільки пожертв не підносили богам, до яких святих місць не ходили на прощу. Проте ніщо не допомагало. І коли, здавалося, не лишилося жодної надії, уві сні раптом явився Шілаваті цар богів Індра й мовив:
— Не журися, незабаром ви з царем матимете аж двох синів. Один із них буде розумний, але негарний, зате другий буде хоч і не дуже розумний, але такий вродливий, що очей не відведеш. То кого б ти хотіла мати першим — розумного чи вродливого? Кажи ж, не соромся.
Шілаваті хвильку подумала, а тоді рішуче мовила:
— Звичайно ж, розумного!
Минув якийсь час, і цариця Шілаваті справді народила сина-первістка; назвали його Куша. А ще через два роки народився і другий син, вродливий Джаямпаті. Як і провістив бог Індра, один розумний, але негарний, а другий гарний, зате нерозумний. Куша спершу не помічав своєї потворності, та коли підріс, дедалі болісніше сприймав її. Не раз. прийшовши до лісового озера, він нахилявся над ним і вдивлявся в своє відображення.
— Що ж мені діяти, як бути? — бідкався він. — Треба щось придумати. Може, люди перестануть помічати мою потворність, коли я стану неперевершеним у мистецтвах?
Вирішив так Куша І почав діяти. Наполегливо працював, долав труднощі, поки досяг неабияких успіхів у музиці, малюванні, ліпленні, різьбленні та куховарстві.
Якось цар із царицею розговорилися про своїх синів, а тоді Ікшваку задумливо мовив:
— Куші вже шістнадцять років. Хотілося б посадовити сина на царський трон. Але спершу його слід одружити. Як ти на це? Чи, може, ще зарано?
— Хіба ж я проти? — сказала цариця. — Якщо вже не судилося мати дочок, то хоч би гарну невістку. Непогано б підшукати царівну на виданні.
Тоді покликали Кушу й сказали йому, мовляв, треба тобі одружитися, а то батько вже старенький, треба замінити його на престолі. Той вислухав, нічого не сказав, а тоді вийшов на веранду й задумався.
«Хто ж погодиться вийти за мене, такого страхопуда, —скрушно міркував царевич. — Та хіба батькам скажеш про це — їм одне в голові: одружуйся та одружуйся! А як? І відмовою їх не хочеться ображати. Тому я сам мушу дати якусь раду. Невже нічого не придумаю?»
І от після довгих, напружених роздумів він вирішив: треба створити таку чудову статую, щоб вона здавалася живою. А тоді спробувати знайти схожу на неї дівчину і попросити її руки.
23
Міфи
Давньої
Індії
Не гаючися, Куша взявся до роботи. Не розгинався ні вдень ні вночі, втілюючи свій задум. А коли статуя була готова, то сам глянув на неї і не міг одвести захопленого погляду.
— Певно, насправді немає і наполовину такої гарної дівчини, як оця, вирізьблена з каменю! — вигукнув він у захваті.
А тоді побіг по матір, щоб глянула на його витвір. Та подивилася і погодилась: дівчина справді красуня.
— Якби мені, мамо, — заговорив Куша, — трапилася царівна, така ж гарна, як оця, то я б і хвилини не роздумував, відразу б одружився з нею. Тільки з дівчиною, яка хоч трохи схожа на цю скульптуру, я одружуся. А інакше — ні.
Цариця переказала цареві синові слова, і той негайно зібрав своїх найперших радників. Поставив перед ними синове творіння 1 сказав:
— Мій син, царевич Куша, що з’явився на світ як дарунок царя
богів Індри, виявив неабиякий хист, терплячість та вміння. І створив ось цю статую. Він поставив умову, що не одружиться доти, доки не знайдеться дівчина, схожа на цю статую. Лише коли це станеться, він згоден посісти царський престол. Тож мусите знайти на світі таку дівчину. Беріть статую і рушайте з нею по країні. Виставляйте скрізь, де тільки можна. А коли знайдете живе втілення, ідіть до її батьків І від мого Імені сватайте.
Царські посланці вирушили в дорогу. Йшли від міста до міста, від села до села і
скрізь показували статую. Проте дівчини, схожої на статую, все не знаходили.
Аж ось царські посланці прибули в Шакалу, столицю країни Мадра. Як і всюди, вони й тут виставили статую на огляд у най-люднішому місці. Тоді хтось із них запропонував:
— Не будемо стовбичити коло неї, а відійдемо трохи, щоб не відлякувати й не бентежити людей. Просто будемо спостерігати й слухати, що казатимуть люди.
Так вони й зробили: стали осторонь, уважно дослухаючись до кожного слова людей. Невдовзі на доріжці почувся веселий сміх — то наближався гурт дівчат у супроводі старої з великим горбом на спині. Вони вже проминали статую, коли стара раптом кинула на неї погляд і сказала:
— Ми оце скупалися в ставку і йдемо додому. А ти, Прабгаваті, що це тут виробляєш сама, без нікого? Та ще такої пори! Біда буде, якщо довідається твій батько. Добрячого
прочухана матимеш. Ходімо з нами, нумо!
Вона розмашисто плеснула нерухому дівчину по плечу й раптом зойкнула:
— Ой, що це? Мало руку не відбила, наче об каменюку.
Болісно кривлячись, хукаючи на руку й потираючи її, стара придивилася до статуї, до якої щойно зверталася:
— Людоньки добрі, та вона ж нежива! Та вона ж витесана з каменю!
Дівчата, що вже пройшли вперед, кинулися до неї, допитуючись:
— Що таке? Що сталося? Вдарилися?
24
Хитрість
бога
Індри
Але стара горбуика вирішила одбутися жартами.
— Та нічого, нічого! — силувано засміялася вона. — Просто затьмарило мені, що сплутала статую з нашою царівною! І треба ж такому статися!
— Ай справді, — засміялися дівчата. — Як це ви не помітили, що це статуя!
— То я хотіла дати їй ляпанця, щоб не ходила сама, але тільки забила руку, — пояснила горбунка, а тоді споважніла: — Хто ж це так вправно вирізьбив нашу Прабга-ваті?
Дівчата, супутниці старої, оточили статую, жваво теревенячи. Царські посланці тим часом підійшли до них.
— Що у вас тут сталося? — поцікавилися вони.
— Як що? — обурено заговорила стара. — Та ця статуя неабияк нагадує нашу царівну! Але тільки нагадує, бо наша царівна куди гарніша. Можете мені повірити, я — її доглядальниця.
— Он воно що! —
зраділи співрозмовники. — А можна побачити царівну та її батьків?
— Чого ж ні! Ідіть лишень за мною, — мовила стара жінка й рушила попереду дівочого гурту.
Царські посланці прийшли до палацу і попросили дозволу зустрітися з батьком Праб-гаваті. Той відразу їх прийняв.
— Вельмишановний царю, — заговорили посланці царя Ікшваку. — Наш достославний правитель цар Ікшваку хоче одружити свого сина Кушу й посадовити на престол. Царевич Куша напрочуд розумний, здібний та мужній
юнак. Тож за дорученням царя хочемо просити для Куші руки вашої доньки. Що ви скажете на це?
— З превеликою радістю вислухав я ваші слова, — статечно заговорив цар. — Для мене неабияка честь поріднитися із славним царем Ікшваку. Тож із вдячністю приймаю його пропозицію і ладен віддати за його сина свою Прабгаваті.
Царські посланці повернулися додому й сказали своєму цареві:
— Пресвітлий царю, ми знайшли дівчину, схожу на цю статую. Жива дівчина виявилася навіть вродливішою. Отож ваше доручення виконали, батько дівчини дав згоду на одруження. Можна готуватися до весілля.
А тоді детально розповити цареві, як усе було.
— Коли так, треба негайно везти в Шакалу дарунки для сватів! — звелів цар.
— Атож, — підтримала чоловіка Шіла-ваті, — не варто гайнувати часу. А то вся-
ке може трапитись.
Так і вчинили: до Шакали рушили царські каравани з подарунками. Батьки Прабгаваті, сама наречена та семеро її сестер бучно зустріли батьків жениха. Коли Прабгаваті шанобливо схилилася перед Шілаваті, своєю майбутньою свекрухою, та мовила:
— Я невимовно щаслива, що матиму таку вродливу й шанобливу невістку.
А собі подумала: «Чи не вийде так, що коли ця красуня побачить мого Кушу, то злякається? Чого доброго, ще й утече світ за очі. Ні, не можна допустити цього! Я мушу зро
25
Міфи
Давньої
Індії
бити все, аби мій син одружився з цією царівною».
Прабгаваті відійшла й стала на своє місце, а Шілаваті звернулася до її батька:
— Ваша донька така чарівна, тож моєму синові невимовно пощастило. Але...
Вона вмовкла, мовби вагаючись, казати чи не казати те, що крутилося на язиці.
Цар помітив її вагання.
— Ви щось хотіли сказати? — звернувся він до неї. — Кажіть, не соромтеся, адже ми вже свояки.
—Справа в тому, — наважилася Шілаваті, — що в нашому роді існує один звичай. І якщо ваша донька прийме його, то вже сьогодні ми можемо вважати молодят зарученими. І накше навіть не знаю...
Цариця Шілаваті значущо вмовкла, а батько нареченої запитав:
— І що ж то за звичай? У чому він полягає?
— Та нічого особливого, звичай як звичай, — стала пояснювати цариця. — Просто наречена не може бачити свого нареченого, поки не відгуляють весілля. Так що зважайте, підходить вам така умова чи ні, приставати вам на неї чи не приставати.
— А ми запитаємо саму Прабгаваті, — мовив цар. — їй виходити заміж, їй і вирішувати.
Коли Прабгаваті сказали про умову й спитали, чи пристає вона на неї, то дівчина відповіла згодою.
І от, після щедрого почастунку, караван царя Ікшваку з Прабгаваті й багатим посагом вирушив додому. Довгий ескорт зі слонів,
верблюдів та коней прибув нарешті в Куша-ваті, де правив цар Ікшваку.
— Прикрашайте місто, готуйтеся до пишної урочистості! — оголосив цар підданим. — Невдовзі відбудеться весілля царевича Куші з царівною Прабгаваті. Випустіть із в’язниць усіх, хто сидить там! Негайно беріться до роботи, не гайтеся!
Ні Куша, ні Прабгаваті досі не бачили одне одного; Куша, щоправда, хоч міг уявити її, бо ж вирізьблював статую, яка нібито напрочуд схожа на його наречену. Зате Прабгаваті й не уявляла собі свого жениха. Якось, проходячи палацом, вона почула чиюсь гру на солодко-струнній віні.
— Хто це там так гарно грає? — здивувалася вона.
— Та то царевич Куша, — пояснили їй. — Ваш наречений.
«На диво гарно грає він на віні, — втішено подумала Прабгаваті. — А коли він так грає, то й сам мусить бути гарним, мати витончене, натхненне обличчя. Швидше б побачити його!»
А царевич Куша й собі міркував, граючи на віні: «Як би ото побачити свою наречену хоч краєчком ока. Бо ж тільки можу уявити її, адже сам вирізьблював статую. Але ж, кажуть, вона куди краща, аніж той витвір моєї уяви».
Не витримавши, царевич підійшов до матері й признався:
— Мені страшенно хочеться побачити свою наречену. Несила довше чекати.
— Ні, синку, — лагідно заперечила мати. — Наберися терпіння і почекай до
26
Хитрість
бога
Іпдри
весілля, щоб вона не здогадалася, який ти в мене. А то можеш усе зіпсувати.
— Ну мамо, хоч краєчком ока дай поглянути! — не відступався син.
Цариця замислилася, а тоді мовила:
— Ну що ж, гаразд, якщо ти вже такий нетерплячий. Зробимо ось як: вберися стайничим І йди до царських стаєнь, длубайся там, ніби прибираєш. А я гулятиму з Прабгаваті неподалік. Там ти й побачиш свою наречену. Бо, чого доброго, все розладнається.
З цими словами мати Куші подалася до Прабгаваті:
— Ти, здається, ще не бачила слонових стаєнь? Якщо хочеш, можу тобі показати. Ходімо!
Царевич Куша порався біля стаєнь, коли помітив, що наближається його мати з невісткою. Вражений вродою Прабгаваті, він аж занімів: «Невже вона стане моєю дружиною? Та вона ж навіть не царівна, вона — богиня! Неждане-нега-дане щастя випадає мені, що матиму за дружину таку красуню».
Він так витріщився на Прабгаваті, що та сердито напустилася на нього:
— Як ти смієш витріщатися на мене? Ти, страхолюде нещасний! Хочеш, щоб тебе добряче провчили за таку нечемність?
Цариці Шілаваті насилу вдалося заспокоїти невістку; обидві заквапилися від стаєнь до палацу. А розхвильована дівчина рішуче мовила до свекрухи:
— Мамо, я хочу побачити свого чоловіка! І то негайно!
— Прошу тебе, не квапся, не гаряч
куй, — спробувала розрадити її Шілаваті. — Ще трішки терпіння — і тоді ніхто нічого тобі не заборонятиме.
Проте дівчина наполягала, навіть вдарилася в сльози, тож мати Куші здалася:
— Гаразд, завтра ти побачиш мого сина й свого жениха: він на слоні проїжджатиме повз палац. Отоді нишком і виглянь у вікно, якщо тобі вже так кортить.
А собі вирішила, що замість Куші верхи на слоні проїде його молодший брат Джаям-паті. Вбере його по-царському й підкаже, що слід робити.
Царевич Куша, почувши про це, не міг упустити нагоди ще раз поглянути на наречену.
— І я проїду з братом повз палац! — заявив він. — Я теж хочу поглянути на неї. Вдягнуся погоничем слона,сяду перед Джа-ямпаті, тож вона мене й не впізнає.
І така рішучість була в його словах, що цариця не посміла відмовити синові.
А наступного дня повз царський палац поважно пройшла кавалькада слонів: на одному з них сидів у паланкіні вродливий, розкішно вбраний Джаямпаті. Прабгаваті ж, визираючи з вікна, схвильовано міркувала: «Який же вродливий буде в мене чоловік, очей не одведеш! Справжній красень. Недарма я ото думала, що коли так гарно грає на віні, то і вроди він незвичайної».
Аж тепер Прабгаваті завважила, як не зводить з неї очей погонич слона, на якому їхав її наречений. Царевич віддалявся на своєму слоні, а погонич те й робив, що озирався та озирався на неї. «Чого це він так видив
27
Міфи
Давньої
Індії
ляється на мене? — додумалося їй. — Нечу-ване зухвальство, що слуга так витріщається на чужих жінок. Але я його вже десь ніби бачила».
Прабгаваті збентежено відійшла од вікна: слони вже пройшли й вулиця спорожніла.
— То як, бачила свого нареченого? — скрадливо запитала її Шілаваті, непомітно підійшовши.
— Атож, бачила, — неуважливо відказала дівчина. — От тільки не второпаю ніяк, навіщо він узяв собі такого потворного й зухвалого погонича? Невже кращого не міг знайти?
— Не переймайся, Прабгаваті! — стала заспокоювати її цариця. — Зовнішність оманлива, погонич той — людина надійна й віддана. Царевичеві, сама розумієш, необхідно мати поруч надійну людину. Бо всяке трапляється.
— Але ж кожен воліє підібрати собі і відданих, і гарних служників, — заперечила Прабгаваті, а собі-подумала: «Не доведи господи мати такого потворного служника». А може, Куша саме такий і є, бо чого б він і досі не потикався мені на очі. Щось не дуже віриться, ніби отой царевич на слоні — мій наречений".
Долана сумнівами, вона поспішила до своєї горбатої доглядальниці, яку забрала з батьківського дому.
— Няню, люба, з’ясуй, будь ласка, хто саме був ото на слоні? Чи справді царевич, чи хтось інший.
— Та як же мені це взнати? — здивувалася стара.
— Чи ж мені тебе вчити? — дорікнула їй Прабгаваті. — Невже не вистачить глузду збагнути, що коли він справді царевич, то першим зійде з слона. А ні, то він не царевич. Але поквапся, бо спізнишся і нічого не взнаєш.
Доглядальниця поквапилася до слонових стаєнь, і саме вчасно, бо зі слона на землю якраз спускався погонич. А царевич спустився на землю слідом за ним.
— Як! — вражено згукнула вона. — Отой страхолюд і є царевич Куша, майбутній чоловік моєї господині? Треба мерщій бігти й сказати про те, що бачила.
Проте й царевич Куша помітив доглядальницю своєї нареченої. «Чого це вона огинається тут? — змайнула в нього думка. — Невже щось винюхує? Коли так, то можуть бути прикрощі». І звелів служникові:
— Бачиш он ту горбату стару жінку? При-веди-но її до мене!
Коли доглядальницю привели, царевич Куша суворо мовив їй:
— Попереджаю, коли хоч словом прохопишся Прабгаваті, що бачила, тобі не зносити голови! Зрозуміла?
— Зрозуміла, зрозуміла! — квапливо запевнила його доглядальниця. — Я жодним словом не прохоплюся про вашу таємницю, будьте певні. Дозволите йти?
— Йди! — кинув Куша. — І тримай язика за зубами! — ще раз застеріг він стару.
Стара доглядальниця повернулася до Прабгаваті, і та відразу кинулася до неї:
— То що там? Хто перший зійшов зі слона?
— Той, що сидів на слоні позаду, — відповіла стара жінка. — Він і є справжній царевич. Тож не переживай, саме він — твій майбутній чоловік.
— Дякувати богові! — полегшено зітхнула Прабгаваті. — У мене ніби гора з плечей спала.
А Куша, який зумів побачити свою наречену і раз, і вдруге, не міг втриматися, аби не подивитися на неї і втретє. Він прийшов до матері й виповів їй своє заповітне бажання. Мати порадила:
— Якщо вже тобі так кортить іще побачити її, то залізь у лотосний ставок і сховайся серед латаття. Тільки сиди нишком, не плюскайся там. А я з Прабгаваті гулятиму біля ставка.
Так і зробили: Куша сховався в лататті, де квітли прекрасні лотоси, а невдовзі на доріжці з’явилася мати з майбутньою невісткою. Біля
28
Міфи
Давньої
Індії
ставка Прабгаваті раптом помітила розквітлі лотоси й вигукнула:
— Ой, який чарівний ставок! А які в ньому чудові лотоси! Не надивишся! Матусю, я скупаюся в цьому казковому ставку? Я хутенько.
— А чого ж, скупайся, — підтримала її ШІлаваті. — От тільки збігаю до палацу й пришлю служницю із сухою одежею, аби після купання ти могла перевдягтися.
Цариця заквапилася до палацу, а Прабгаваті обережно ввійшла у воду, роззираючися довкола.
— Який чудовий лотос! — раптом згукнула вона. — Ану-но я зірву його. Більшого в цьому ставку й немає!
Вона потяглася до лотоса, щоб зірвати, коли це латаття неподалік заворушилося і з-під нього висунулася чиясь голова. Прабгаваті зойкнула, але Куша схопив її за руку, не зводячи з дівчини захопленого погляду.
— Рятуйте, люди добрі! — не своїм голосом закричала Прабгаваті. — Рятуйте! Диявол напав на мене!
І зомліла від жаху. Коли ж прийшла до тями, то побачила, що лежить у своїй кімнаті в палаці, а довкола метушаться служниці й доглядальниця.
— Так я і знала, — знесилено заговорила Прабгаваті до няні. — То знову був він, отой погонич на слоні. Тепер я певна: саме він — мій наречений. Але чого це я мушу жити з такою потворою, з таким страхолюдом? Та нехай він буде найрозумніший та паймо-гутніший, але ніхто не змусить мене вийти за нього заміж! Досить з мене! Довше я тут не лишуся!
Вона гукнула свій почет і звеліла:
— Негайно запрягайте колісниці, я повертаюся до своїх батьків. Робити мені тут нічого!
— Але що сталося? — здивувалися ті. — Чого раптом така поквапність?
— Я вам сказала — готуйте колісниці! — суворо повторила вона, не вдаючися до пояснень.
Не знаючи, що й думати, служники вирішили порадитися з Кушею. Той вислухав їх, а потім сказав:
— Ну що ж, хоче їхати, то нехай їде, не варто затримувати її. Певно, у пас їй не подобається. Нехай собі їде, а незабаром я приїду по неї, свою дружину. Чиніть так, як вона каже, не суперечте їй.
Царевич Куша промовляв те ніби бадьоро, але в душі його панувало сум’яття. Довго він сидів задуманий, а тоді вирішив: «Досі, певно, вона досягла Шакали, батьківської столиці. Тож час вирушати й мені».
І відразу подався до матері.
— Мамо, — заявив він їй, — я вирушаю в дорогу. Хочу поїхати по Прабгаваті. І повернуся аж тоді, коли вона стане моєю дружиною. Тож благословіть мене в далеку й невідому дорогу.
— Нехай тобі щастить, синку! — благословила його мати. — Он як воно виходить. Я все робила, аби Прабгаваті стала мені невісткою, та от бачиш...
І вона схлипнула.
— Бережи себе, синку, — втерла цариця сльози. — Я виглядатиму вас обох.
ЗО
Хитрість
бога
Індри
У простому вбранні, прихопивши все,, що могло знадобитися в дорозі, царевич Куша вирушив до Шакали, де жила Прабгаваті. Там він найперше розвідав, де слонові стайні. Один із погоничів підозріливо поглянув на Кушу:
— Ти хто такий? І чого тут тиняєшся?
— Дозвольте мені переночувати в стайні, — попрохав його Куша. — А за це я вам пограю на віні.
Той погодився, і невдовзі царевич настроїв віну й заграв. Надворі вже западала ніч, небом плив сріблястий місяць, а з-під пальців Куші линула чарівна мелодія.
Прабгаваті вже вкладалася спати, коли й до неї долинула та музика. Вона вихилилася у вікно, а тоді її осяяв здогад.
—Такі чарівні звуки можуть линути лише з-під його пальців! — прошепотіла вона. — Яка мені люба була його віна, коли я ще не побачила його самого! То він переслідує мене і тут, у батьківській
оселі? Ніяк не вгомониться.
Нарешті віна затихла, й лише тоді Прабгаваті безтурботно заснула.
А Куша, пробудившись уранці в стайні, почав міркувати: «Як би його зустрітися з Прабгаваті й хоч крадькома глянути на неї. Але щоб ніхто не здогадався, ні хто я, ні що я. Що ж, спробую».
І він подався до гончаря, що забезпечував посудом царський палац. Гончар узяв його в учні, та через кілька днів, побачивши його глеки, не стримав свого захоплення:
— Та в тебе ж, хлопче, справжній талант! Твої глеки неперевершені. Я зараз же відішлю їх цареві, нехай помилується і оцінить!
Зраділий царевич Куша попрохав його:
— А ось цей глек передайте царівні Прабгаваті. Бачите, скільки на ньому понамальовувано всього? Це для царської доньки. Тож передайте їй мій дарунок,
— Гаразд, — пообіцяв гончар, — передам, якщо випаде нагода.
Коли цар побачив глеки, що їх приніс гончар, то не міг одірвати від них очей.
— Хто ж це по-виліплював таке диво? — запитав він. — Невже ти сам?
— Та я, достослав-ний царю, — відповів гончар, не сміючи підвести погляд.
— Але ж я бачу, що це робота не твоїх рук, — мовив цар. — Твої вироби я впізнав би відразу. Так що не хитруй мені, кажи правду: хто виготовив ці чудові глеки?
— М-мій учень, пресвітлий царю,— зати-
наючись, відповів трохи переляканий гончар.
— Учень, кажеш? Та який же він учень, якщо перевершив свого учителя? Але гаразд, оскільки ці глеки призначаються для моїх восьми дочок, то віднеси їм сам. Стривай-но! Візьми ось золоті монети й передай своєму учневі як винагороду.
І цар простяг гончареві торбинку із золотом. А тоді гончар поніс свої вироби до царівен. Ті аж у долоні заплескали, коли побачили барвисті диво-глеки:
31
Міфи
Давньої
Індії
— Які ж вони чудові! Які неповторні! Аж очі вбирають! Не намилуєшся! Оцей я беру собі!
— А ось цей буде мені!
Коли царівни розібрали глеки, гончар підійшов до Прабгаваті:
— Оцей глек особисто для вас, царівно! Прийміть його.
— Мені? — здивувалася Прабгаваті. — А що це за малюнки на глекові? Ой, та це ж нібито я і моя доглядальниця! І ще мої подруги. Це що ж, він переслідує мене і тут? Бо хто ж іще міг знати такі подробиці?
Не на жарт розгнівавшись, царівна роз била глек об підлогу.
— Непотрібен він мені! — кинула гнівно, тоді як її семеро сестер вражено дивилися на неї. — Цей глек просто жалюгідний і нічого .не вартий!
Сестри весело засміялися:
— Наша Прабгаваті так лютиться, ніби то прислав їй подарунок сам царевич Куша! Але ж його тут і близько немає!
Сприкрений, гончар повернувся додому й розповів молодому учневі про пригоду в царському палаці. Потім додав:
— Проте самому цареві та його сімом донькам глеки страшенно сподобались. Цар навіть передав тобі торбинку золота на знак подяки. Ось, візьми!
— Залиш її собі, — сумовито проказав царевич Куша. — Навіщо вона мені?
А сам подумав, що слід шукати іншого способу завоювати серце Прабгаваті. І став учнем плетільника виробів з лози.
Через кілька днів і майстер-плетільник похвалив Кушу за лозяні вироби:
— Ти найвдатніший учень з усіх, які були в мене. Любо дивитися, як твої спритні пальці творять мистецький витвір. — І раптом запитав учня: — А зараз ти що виплітаєш?
— Та віяло з пальмового листя для найстаршої царівни, — відповів Куша. — Ось погляньте: тут вона стоїть під розписною колоною. А тут вона розважається з подругами.
— А хіба ти бачив її? — здивувався плетільник.
— Та доводилось, — ухильно відповів Куша.
— Гарне віяло! — похвалив майстер. — Я негайно віднесу його царській доньці.
Він узяв віяло й подався до царського палацу. Там передав цареві віяло для Прабгаваті. Той глянув на віяло й занімів від захвату. А коли трохи отямився, то звернувся до плетільника:
— Невже це ти створив таку красу? Невже це твоя робота? Щось не віриться мені. То розповідай, я тебе слухаю!
Плетільник завагався, не знаючи, як бути, а тоді сказав правду:
— Це виріб мого нового учня, що його я нещодавно взяв у науку.
— Та він радше твій учитель, а не учень! — згукнув цар. — Передай йому торбинку з золотом, нехай знає, що цар цінує його вміння. А віяло віднеси Прабгаваті, коли вже прийшов.
Прабгаваті, глянувши на віяло, відразу спохмурніла.
— Знову його витівки! — сердито чмихнула вона. — І коли вже він дасть мені спокій!
32
Хитрість
бога
Індри
І спересердя жбурнула віяло на підлогу. Сестри її знову вибухнули сміхом:
— Ха-ха-ха! Та чи не царевич Куша, часом, прислав цс чудове віяло? Бо чого б ото так лютитися й песамовитіти? Признайся, Прабгаваті, — підкушували вони сестру.
А Прабгаваті напустилася на плетільника:
— І не соромно вам! Щоб не сміли й потикатися сюди більше! Не потрібні мені ваші нікчемні вироби! Чусте?
Збентежений, наляканий І засмучений плетільник прийшов додому й розповів Куші, як усе було. А закінчив свою розповідь так:
— Не збагнеш цих жінок! І чого вона так люто жбурнула те віяло на підлогу? Наче щось найшло на неї.
Проте Куша добре знав причину царів-ниної злості, хоч нікому й не розповідав про те. «Треба чимось іншим полонити Прабгаваті, — міркував він. — Що б його придумати?»
Невдовзі він радісно стрепенувся:
— Здається, приду
мав! Спробую-но найнятися па царську кухню. Хоча б кухарчуком, якщо не кухарем.
Куші пощастило, бо якраз напередодні захворів один із підручних головного кухаря. Проте спершу якийсь слуга на кухні лише пригрозив йому:
— Забирайся, щоб я не бачив, як ти оги
наєшся тут!
На його лайку визирнув головний кухар:
— Що тут за сварка? В чому справа?
— Та я от хотів найнятися на кухню, а цей чоловік проганяє мене, — пояснив Куша.
— А що ти вмієш готувати?
— Все вмію, — скромно відповів царевич.
— Ну гаразд, заходь, — запросив його головний кухар. — Ось тобі все, що треба, тож берися до діла. Готуватимеш їсти для себе й для слуг. А там побачимо.
Невдовзі на кухні стояли такі пахощі, що долинули навіть до царя. Той здивовано потягнув носом, донюхуючись.
— Що це за божественні пахощі? — гукнув він головного кухаря. — Таких я ще не чув.
— Та це я найняв нового кухарчука, щоб готував для слуг, — пояснив той. — От він і розійшовся.
— Та ці ж пахощі гідні царського нюху, а не служпиківсь-кого! — вигукнув цар. — Ану-но принеси мені того, що наготував твій кухарчук, нехай і я скуштую його лагоминок! Та тільки мерщій.
Головний кухар метнувся на кухню й приніс Кушиних страв. Цар довго не міг одірватися від них. Коли ж, нарешті, наївся, то оголосив:
— Відтепер нехай твій кухарчук готує тільки для мене й для моєї родини! Візьми ось цю торбинку з золотом І передай йому — я задоволений його стравами. Так йому й скажи!
Царевич невимовно зрадів, почувши про цареве рішення. І на радощах мовив, коли головний кухар простягнув йому торбинку
з золотом:
— Нехай буде вам, воно мені зайве. У вас сім’я, а в мене немає нікого. Навіщо мені стільки?
А собі втішено подумав, що тепер бачитиме свою Прабгаваті мало не щодня.
33
Міфи
Давньої
Індії
Наступного дня Прабгаваті випадково визирнула у вікно й побачила, як до царської їдальні прошкує з тацею знайома постать. І на мить відчула ніби жалість до Куші. «Аж наче шкода його. Проте буду поводитися з ним, як і дотепер. Нехай думає, що я і досі не можу дивитися на нього. Побачимо, що буде далі».
Коли він підійшов до її дверей і чемно постукав, вона ледь прочинила їх і сердито проказала:
— Кушо, я не можу бачити твоєї огидної пики! Чого тобі треба? Повертайся у своє царство, бо тобі тут нічого сподіватись. Не гайнуй марно часу, не зводь і мене, і себе.
— Я не можу повернутися сам, Прабгаваті, — сумно озвався Куша. — Я можу повернутися додому тільки з тобою. Я хочу, щоб ти покохала мене. Ладен зректися і трону, і корони, аби тільки знати, що в твоєму серці є хоч крихта почуття до мене.
Царівна трохи збентежилась, але не знайшла нічого кращого, як хряснути перед носом царевича дверима.
Куша ще постояв перед зачиненими дверима, а тоді невесело пішов геть.
«Що це з нею сьогодні? — міркував він дорогою. — Ніби вона якась не така, як завжди. Але нічого, не буду впадати в розпач і втрачати надію. Треба терпіти, бо сьогодні випадає так, а завтра — інак».
Час минав, а Кушині сердечні справи ані руш. І от якось через сім місяців, упродовж яких йому жодного разу не пощастило хоч краєчком ока побачити царівну, він сидів самотиною над ставком і невесело думав: чи не досить уже побиватися за Прабгаваті. Адже вона, судячи з усього, немилосердна й жорстока. У неї камінне серце, вона не має ніякого почуття до нього. Ні, мабуть, йому таки вже час повертатися додому, слід змиритися з невдачею.
Але в мить його найбільшого розпачу цар богів Індра вирішив допомогти непогамовному Куші. Він гукнув своїх небесних посланців і звелів їм:
— Негайно розішліть семи царям однакові запрошення, мовляв, царівна Прабгаваті облишила царевича Кушу й повернулася до батьківської оселі. І що тепер до неї можуть свататися інші царевичі.
Коли семеро царів одержали такі запрошення і прибули до Шакали, то виявилося, що всім цар пообіцяв віддати за їхніх синів свою доньку. Цар, який сном-духом не відав про це, вкрай розгубився. А царі, які прибули сватати Прабгаваті, й собі нетямилися, що їх так підступно провели круг пальця.
— Він немилосердно зганьбив нас! — обурювалися одні.
— Він зробив нас посміховиськом! — додавали інші.
— Це йому так не минеться! — погрожували треті. — Треба добряче провчити його.
І кожен вимагав віддати царівну Прабгаваті саме за його сина. Інакше не минути жорстокої війни.
Батько царівни не знав, на яку стати. «Як же я можу віддати Прабгаваті відразу за сімох царевичів? — розгублено міркував він. — Хіба розрубати її на сім шматків і відіслати кожному? Бо іншої ради немає».
Коли він поділився своїми міркуваннями з царицею, та розпачливо мовила:
— Як же ти, чоловіче, можеш бути жорстоким із рідною донькою! Невже в тебе замість серця каменюка холодна?
— То підкажи, як виборсатися з цієї скрути! — огризнувся присоромлений цар. — Якщо я віддам її заміж за когось одного, то інші шестеро все одно підуть війною на мене. Як не крути, а виходу з цієї халепи я не бачу.
Коли мати повідомила доньці про батькове рішення, та впала матері на груди.
— Мамо, порятуй мене! — благала вона, трусячися від жаху.
— Доню люба, що ж я вдію, чим зараджу? — відказувала крізь сльози цариця. — Чим я допоможу тобі? Якби хоч Куша був поруч, тоді б спиталися хоч його ради, але й він далеко. Він би, може, якось зарадив на-
34
Міфи
Давньої
Індії
шому лихові, що так неждано-негадано звалилося.
— Та він же тут, матусю! — радісно згукнула Прабгаваті. — Якщо хочеш, я негайно гукну його сюди!
І квапливо потягла матір на царську кухню.
— Он поглянь, — збуджено заговорила Прабгаваті. — То він, Куша, готує нам страви, що ти їх щодня споживаєш і не перестаєш хвалити. Мучиться тут у диму та випарах. А все через мою жорстокість, через мою безсердечність.
Царівна раптом підбігла до Куші, впала перед ним на коліна і обхопила його ноги:
— Прости мені за всі ті муки, яких я тобі завдала! Пробач усі ті прикрощі, що їх ти зазнав через мене! Володарю мій, оце прекрасне моє тіло, оцю мою вроду хочуть порізати на сім шматків і поодсилати сімом царям, аби відвернути війну, спустошливу й криваву...
— Що?! — не дав їй договорити Куша. — Та нехай хтось посміє хоча б торкнутися моєї коханої дружини! Поки я живий, цьому не бувати! Не бійся, Прабгаваті, не переживай,
жодна волосина не впаде з твоєї голови. А тепер підведися, мені боляче бачити тебе на колінах.
— Але як же бути з сімома царями? — підвела на нього заплакані очі Прабгаваті.
— Я щось придумаю, — пообіцяв їй Куша й пригорнув до себе. Царівна затихла на його грудях, не відчуваючи до царевича більше ні огиди, ні відрази. А він шепнув їй на вухо: — Ти йди приберися та причешися, а то геть зійшла сльозами. А я тим часом залагоджу деякі невідкладні справи й прийду до тебе. Гаразд?
— Гаразд, — прошепотіла Прабгаваті.
Невдовзі прикру халепу було достойно залагоджено: сімом царевичам послали в дружини сімох сестер Прабгаваті. І ось так залагодили здавалося б нерозв’язну суперечку. Після цього Куша й Прабгаваті повернулися до царства Кушаваті, де справили бучне весілля і ще довго-довго жили у щасті й злагоді. А цар богів Індра зробив і зовнішність Куші такою ж гарною, як і його душа, тож він став тепер таким же прекрасним на вроду, як і його дружина, незрівнянна Прабгаваті.
Прокляття
мудре ІЩ
Васіштхи
ПРОКЛЯТТЯ МУДРЕЦЯ ВАСІШТХИ
Жили колись восьмеро братів, що славилися вродою і чулим серцем. Усі восьмеро жили в розкішних палацах, мали в стайнях найкращих коней, найуслав-леніші танцівники й танцівниці розважали їх своїми танцями — словом, вони мали все, чого тільки душа бажала. Та попри ту розкіш, попри всю безмежну владу, восьмеро братів були невдоволепі своїм заможним, ситим життям, не відчували повноти щастя, що його могло дати життя. Дедалі частіше вони прагнули чогось такого, чого в них іще не було, що хоч би трохи розважило їх.
Одного дня вони раптом дізналися, що в старого мудреця Васіштхи є чародійна біла корова. І очі вісьмох братів на ту звістку радісно спалахнули, їм непереборно захотілося й собі мати таку корову. Це бажання настільки опосіло їх, що брати не могли ні спати спокійно, ні думати про щось інше. Вони будь-що хотіли запопасти собі ту чародійну корову. Тож і вирішили викрасти той
єдиний скарб старого мудреця. Не зупиняла їх навіть могуть Васіштхи, хоч вони й боялися його. Та коли настала пора здійснювати задум, то семеро братів таки злякалися і відмовилися від небезпечної затії. Лише наймолодший Прабгаса не відступився і довів задум до кінця: викрав корову мудреця Васіштхи й привів її додому, де його чекали решта братів. А тоді вже всі восьмеро заховали корову в надійному місці.
Мудрець Васіштха нетямився від гніву, коли виявив, що його улюблена Нандіні зникла. Він заходився невтомно розшукувати її по всіх усюдах, аж поки довідався, що вкрали його годувальницю восьмеро братів. Згодом мудрець знайшов і потайний сховок, де брати тримали корову. Васіштха забрав свою Нандіні, а тоді, обурений, подався до братів і прокляв їх за підступний злочин. Він прорік, що всі восьмеро будуть позбавлені тієї поваги й слави, які мають на небесах.
— Бо небеса, ті розкоші й утіхи, які там є, не для злодіїв! — заявив наостанок мудрець Васіштха.
Восьмеро братів на такий жорстокий присуд почали гірко розкаюватися за скоєне. їм страшенно не хотілося ставати простими людьми, бо вони добре знали, що тоді зазнають чимало злигоднів та прикрощів. Та й безсмертними вони тоді не будуть, а рано чи пізно помруть, як усі земні люди.
У безмежному розпачі восьмеро братів упали мудрецеві в ноги й заблагали, аби простив їх і їхній нерозважливий вчинок. На той час гнів мудреця Васіштхи трохи влігся, а серце злагідніло.
— Я вже не можу завернути своїх слів назад, не можу скасувати свого прокльону, — сумовито мовив він братам. — Але трохи пом’якшити його можу. Кожен із вас сімох, хто згрішив лише подумки, але не брав участі в злочині, пробуде на землі в людській подобі недовго. Але наймолодший із вас, Прабгаса, заводій і призвідця, який власноруч викрав корову з мого хліва, постраждає за свій ганебний учинок найбільше, щоб іншим надалі
37
Міфи
Давньої
Індії
була добра наука. За своє нечувапе блюзнірство він усе життя проживе на землі, як звичайна смертна людина. Більше я вам нічим зарадити не можу.
Прабгаса не знаходив собі місця від розпуки. Він гірко заплакав, кленучи свою необачність і нерозважливість, за які тепер мусив тяжко розплачуватись. Мудрець Васіштха співчутливо дивився, як він побивається, а тоді втішливо проказав:
— На землі ти заслужиш слави найшано-ванішої і найшляхст-нішої людини, ти купатимешся в розкошах, славитимешся розумом і мудрістю. Твоє ім’я, твої подвиги й слава поширяться не тільки по землі, а й сягнуть небес. Тож не побивайся.
А тоді порадив братам звернутися до богині Ганги: може, вона чимось зарадить, хоч якось полегшить його проклін.
І восьмеро братів відразу подалися до богині Ганги, впали перед нею на коліна й розповіли їй про своє горе.
— Допоможіть нам, — просили вони. — Зарадьте нам, послабте проклін мудреця Васіштхи.
— Та як же я вам зараджу? — спитала богиня.
— Матінко наша, — шанобливо мовили брати. — Ми благаємо тебе зійти на землю з небес, щоб ми могли народитися на землі як твої діти. А щойно ми народимося, ти зроби так, аби наше земне життя скінчилося якомога швидше і ми знову повернулися в небесні оселі.
Богині стало шкода нещасних братів.
— Гаразд, — погодилася вона після деякого вагання. — Я вчиню так, як ви просите. Спробую визволити вас від прокльону мудреця Васіштхи.
Цар Джанамеджая полюбляв розповіді про своїх уславлених пращурів, що про них розповідали його навчителі. Та одного разу він мовив:
— Ви багато розповідаєте мені про моїх пращурів, які жили за сивої давнини. А тепер розкажіть мені про моїх найближчих предків. Мені трохи доводилося чувати про одного з них, царя Шантану. Повідайте про нього детальніше, а я залюбки послухаю.
І навчителі почали розповідати про уславленого царя Шантану.
Давно колись, ще в прадавні часи, жив цар Прадіп, інакше Пар’яшравас. Довго в нього не було дітей, хоч він і не переставав робити богам щедрі пожертви, палко благаючи їх послати йому хоча б одного нащадка. Аж ось після багаторічних сподівань у нього таки народився син — на той час цар і цариця дожили вже до похилого віку, тобто їхнє життя вступило в найбільш супокійну й тиху пору. Тож і назвали вони свого первістка Шантану, що значить «Нащадок супокою», «Нащадок миру».
Хлопчик ріс під дбайливою опікою своїх батьків, вивчав усілякі науки, щоб із часом стати освіченою, вдатною в різних мистецтвах людиною. Коли старий батько побачив, що його Шантану достатньо дорослий і розумний, щоб нести тягар державних справ, то оголосив його спадкоємцем трону, щойно
38
Прокляття
мудреця
Васіштхи
йому самому надійде час піти в лісові нетрі и стати відлюдником.
Так воно й сталося. Прадіп невдовзі подався в лісові нетрі, а Шантану сів на царський престол, став мудрим і справедливим правителем. Народ любив і поважав його. Сам Шантану неабияк полюбляв полювання, тож час від часу забирався в такі нетрища, куди ще, певно, не ступала людська нога.
Якось, коли він був уже в розповні своєї чоловічої вроди та сили, він неквапом простував понад берегом Ганги й зненацька помітив невимовної краси дівчину, що купалася в прохолодних річкових водах. Царя Шантану відразу полонила її врода. Він заговорив до дівчини і хоч не знав іще ні хто вона, ні звідки, запропонував їй стати його дружиною і запросив до царського палацу.
Дівчина хвилю вагалася, а тоді мовила:
— Якщо хочеш одружитися зі мною, то мусиш пообіцяти, що ніколи не питатимеш у мене, хто я така, звідки і як опинилася
тут. Ти муситимеш не дивуватися і не допитуватися, хоч би що я робила. Розумію, нелегко тобі буде дотриматися моїх умов, але іншої ради немає: якщо кохаєш мене, якщо хочеш узяти собі за дружину, то мусиш пообіцяти це мені. Якщо ж пообіцяєш, а потім порушиш обіцянку, то тієї ж миті я залишу тебе й ніколи вже ти мене не побачиш. Отож вибирай.
Царя Шантану так зачарувала дівчина, що він був ладен на все, на яку завгодно обіцянку, аби тільки чарівна незнайомка ста
ла його дружиною, окрасою в царському палаці.
— Обіцяю тобі, що виконаю всі твої умови, дівчино! — врочисто і палко пообіцяв він. — Ніколи й ні про що я не розпитуватиму тебе!
Після цієї обіцянки дівчина погодилася стати дружиною Шантану. Невдовзі відгуляли бучне весілля, і молодята зажили в мирі та злагоді. Він став для неї дбайливим чоловіком, опорою і захисником у житті, а вона для нього — відданою і чеснотливою дружиною.
Минуло трохи часу, і в молодого подружжя народився син. Цар Шантану нетямився від щастя, гадаючи, що досяг вершини, що має вже все, чого тільки може бажати людина. І не здогадувався, які випробування чекають його попереду.
Аж неждано-негадано однієї ночі вражено побачив, як його молода дружина нишком вислизнула з царського палацу надвір з немовлям на руках. При тьмяному мі-
сячному світлі Шантану бачив, як вона квапливо простувала до річки, як зупинилася на березі, а потім рвучко кинула дитину в бурхливі річкові води.
Невимовний жах охопив царя Шантану, він занімів, похолов. Трохи отямившися, хотів уже кинутися до неї й закричати, та раптом згадав про обіцянку нічого не розпитувати, хоч би що вона чинила. Намагаючись притлумити безмежний розпач, він напружено міркував, що сталося з його дружиною, що вона за жінка, якщо змогла втопити власну дитину? А може, вона зовсім і не жінка, а
39
Міфи
Давньої
Індії
якийсь ракшас-демон, що перекинувся жінкою?
Проте цар Шантану вирішив мовчати про те, що все бачив. Все одно злочин скоєно, дитини не повернеш. А він тим часом нишком поспостерігає за дружиною.
Дружина так само квапливо поверталася до палацу, і Шантану, все ще приголомшений побаченим, у сум’ятті подався за нею. Удома цариця була, як завжди, лагідна й зичлива. Вона поводилася так чарівливо, що цар Шантану не знаходив найменшої зачіпки, аби висловити своє невдоволення.
Минув рік, і в них народився ще один син. Але і його спостигла така сама доля, що й попереднього. І цього разу цар Шантану був мовчазним свідком, як дружина кинула в річкові води й другого сина. Бо й тепер не наважився порушити дану обіцянку. Минуло три, чотири, п’ять, шість, а тоді й сім років, і щороку в царського подружжя народжувалося по сину. І щоразу цариця кидала дітей у розбурхані води священної Ганги.
Та коли народилася восьма дитина, цар Шантану вирішив не мовчати про те, що чинить дружина, а в останню мить постати перед нею і суворо запитати, що це все означає. Бо намірився врятувати від загибелі хоч одного сина. І коли знову дружина вночі нишком вислизнула з царського палацу й заквапилася до Ганги, то кинувся слідом за нею, наздогнав її і вихопив з піхов гостру шаблю.
— Хто ти, нарешті? — грізно спитав він, заносячи шаблю над головою дружини. —
Ти жінка чи сатана в жіночій подобі? Ти вже погубила сімох моїх синів. Але позбавити життя і восьмого тобі не вдасться — я врятую його, і зараз ти сама впевнишся в цьому!
Цариця напрочуд спокійно поглянула на чоловіка й навіть усміхнулась:
— О нерозважливий царю, ти щойно порушив обіцянку, переступив своє слово. І цим усе зіпсував, бо досі все йшло, як і годилося. А тепер ти перейшов мені дорогу, і я більше не можу лишатися з тобою. Тож прощавай і не згадуй мене лихим словом.
Охоплений розпачем, Шантану став благати її не залишати його, обіцяв забути все, що бачив, і ніколи ні про що не розпитувати. Вона ж лагідно заспокоювала його, мовляв, не варто побиватись і переживати даремно, бо тепер однаково нічим не зарадиш. А тоді відкрила йому таємницю, розповіла, що колись була богинею Гангою, а потім у подобі річки зійшла з небес на землю, щоб урятувати від прокляття мудреця
Васіштхи сімох братів. І тепер, коли вона здійснила свою обіцянку, мусить повернутися назад, у небесні палати. І додала, що поки забирає з собою восьму дитину, бо вона надто мала, аби її лишати без материнського догляду. І пообіцяла, коли хлопчик підросте, то повернеться до батька, бо єдиний царський син і спадкоємець трону мусить бути при батькові, аби у свій час посісти царський престол.
Мовила це богиня Ганга й сама кинулася у річкові води. А коли приголомшений Шантану спам’ятався, то побачив, що стоїть само
40
Прокляття
мудреця
Васіштхи
тою на березі, а ріка стрімко несе свої бурхливі води. Постояв іще трохи, задумливо дпв-лячися на текучі води, а тоді невесело рушив до свого палацу.
Минуло сім років. Цар Шантану тужив за коханою дружиною і не знаходив собі місця. Часто полишав свій палац, приходив на берег священної Ганги й довго там сидів. Одного разу небо раптом потемніло, люто завив вітер і зірвалася буря. Цар заквапився додому, щоб сховатися від негоди, коли зненацька помітив голого хлопчика, що самотньо сидів на березі і кулився від холодного вітру. В руках він тримав іграшкового лука, а в його золотому сагайдачку було повно маленьких стріл. Він ніжно, одну по одній, пускав у ріку ті стріли. Цар Шантану заспішив до хлопчика, щоб захистити його від негоди.
1 саме цієї миті з’явилася богиня Ган-га. Хлопчик радісно кинувся до неї, а вона з лагідною усмішкою підвела його до Шантану й мовила:
— Ось твій син, звати його Деваврата. Я привела його до тебе, як і обіцяла. Доглядай його, рости, бо йому судилося прославити на землі своє ім’я.
Вона легенько підштовхнула хлопчика до нього, а сама відразу зникла. Цареве серце сповнилося батьківської любові до сина. Він узяв його за руку й повів у царський палац.
Відтоді й почалося земне життя восьмого з братів, що прибрав ім’я Деваврата. Він став гордістю і єдиною надією батька, а той запрошував найкращих і найвідоміших учителів, щоб навчали царевича всіляких наук та військового мистецтва. Сам царевич був до
брий, чесний і щирий, ніколи не казав найменшої неправди, ніколи не кривдив нікого навіть подумки. Люди любили його за лагідну й щиру вдачу, і слава про нього котилася світом. Коли він досяг юнацького віку, багато дівчат із найзпатніших родин нишком зітхали й мріяли вийти за нього заміж.
І от настав день, коли цар Шантану скликав радників та придворних. Він урочисто заявив, що садовить на царський престол свого єдиного сина, який пройшов усі науки й досяг у різних мистецтвах неабияких успіхів. Присутні в тронній залі радісно зустріли цю звістку, а невдовзі вона облетіла всю столицю й усе царство. І всюди викликала бурхливу радість, бо народ щиро полюбив юного і вродливого царевича — кращого царя ніхто й не бажав. Почали готуватися до врочистостей, усім хотілося якомога бучніше відзначити знаменну подію. І в день, коли зірки на небі розташувалися найсприятливіше для такої нагоди, Деваврата замінив на троні свого батька. А батькові наче гора з плечей спала — тепер він був спокійний за царство і міг усамітнитися в лісовій обителі, доживаючи в роздумах свого віку.
Одного разу, коли Шантану своїм звичаєм гуляв понад річкою, він помітив неподалік юну красуню. Попри свої похилі літа він нестямно закохався в неї і захотів узяти її за дружину. Він послав сватів до батьків дівчини. А її батько був староста рибальського селища. Свати й передали батькам дівчини, що Шантану хоче одружитися з їхньою донькою. Проте, хоч пропозиція і була досить
41
Міфи
Давньої
Індії
заманливою, батько дівчини сприйняв її без особливої радості, ба навіть прохолодно.
— Воно, може, й непогано, що є нагода віддати доньку за колишнього царя, — спроквола промовляв він. — Але ж він уже застарий для неї, йому небагато лишилося жити. А що коли, не доведи господи, жених візьме й помре дочасно? Тоді моїй доньці лишатися вдовою у її юних літах? Хто тоді догляне її, хто дбатиме про неї? Знову я? Ні, так воно не годиться...
Повернулися назад свати ні з чим. Проте думки про юну красуню так заполонили Шантану, що він прагнув лише одного: будь-що одружитися з нею. Тому й вирішив сходити до рибальського старости сам і поговорити з ним. Але той усе не давав згоди на одруження. Тоді Шантану спробував задобрити його подарунками, грошима й коштовностями. Проте батько дівчини мав свої задуми щодо доччиного заміжжя.
— Чоловіче добрий, — нарешті мовив він йому. — Якщо ти пообіцяєш зробити мою доньку Сатьяваті царицею, якщо пообіцяєш, що син, коли він у вас народиться, стане спадкоємцем трону, то лише тоді я згоден віддати за тебе свою доньку. Отож вибирай: або пристаєш на мої умови, або не бачити тобі моєї доньки.
Зажурений повернувся Шантану додому, бо не міг пристати на умови корисливого рибалки. Тим більше, що вже проголосив Де-ваврату спадкоємцем трону. Хоч як прикро було Шантану, але він мусив визнати, що умови старости, батька дівчини, яка так сподобалася йому, і його одруження нездійсненні. Проте ніяк не міг забути вродливої Сатьяваті.
Відтоді Шантану став відлюдьком, прагнув самотини, весь час був поринутий у невеселі думки. Його вже не цікавили ні полювання, ні інші розваги; він перестав їсти й пити, зблід і змарнів, схуд і охляв. Він став ніби самим утіленням смутку й журби.
Деваврата бачив, що з батьком щось діється, але причини цього не розумів. І тому
не міг знести, як батько тане на очах. Дізнавшися від своїх радників, яка гризота дошкуляє батькові, він одразу ж подався в рибальське селище, до батька дівчини. І попросив його віддати доньку заміж за його батька. Але той знову відповів відмовою.
— Царю, — мовив він йому. — Я не можу занапастити доньку, віддавши її за стару людину, якій недовго вже жити на світі. Я мушу забезпечити доньці краще майбутнє. Я вже казав, що віддам її за твого батька лише тоді, як царський трон посяде син моєї доньки. Якщо твій батько пристає на таку умову, нехай готується до весілля.
Деваврата чемно вислухав рибалку, а тоді заговорив:
— Якщо тільки ця умова, то мій батько пристає на неї.
— Але як же він пристане на неї? — засумнівався рибалка. — Адже він уже оголосив тебе спадкоємцем трону. Не переступить він тепер через своє слово! Трон належить тобі, і він не має права передати його без твоєї згоди. — Жадібний блиск змайнув у очах рибалки, коли він ніби знічев’я запитав: — Чи, може, ти ладен поступитися царським тропом заради батька?
Деваврата поглянув на того:
— А чого ж! Чи ви гадаєте, я такий бездушний, що поставлю трон вище батькового щастя? Якщо це принесе батькові радість і втіху, зробить його щасливим, то я охоче піду на це. Присягаю вам, що зречуся всього, що стоїть на перешкоді до щастя мого батька.
Деваврата підніс угору праву руку й урочисто виголосив:
— Я, цар Деваврата, присягаюся, що зрікаюся свого трону й погоджуюсь, аби діти мого батька й Сатьяваті були спадкоємцями трону!
Проте навіть ця клятва не вдовольнила загребущого рибалку.
— Царю, — скрадливо мовив він. — Ти справді вчинив шляхетно, зрікшися трону заради батька. Але ж і ти як-не-як людина! Ти й сам можеш одружитися й мати дітей. А твої
42
Міфи
Давньої
Індії
діти, чого доброго, й собі захочуть сісти на царський трон. Вони можуть не зважити на твою клятву. Як же мені бути тоді?
Деваврата на хвилю задумався, дивлячися на води Ганги. А тоді раптом стрепенувся:
— Знайте, коли я вже пообіцяв щось, то слова дотримаю, хоча б це коштувало мені життя. Я даю ще одну клятву: ніколи не одружуватись. А отже, не матиму ні синів, ні внуків. Мій рід скінчиться па мені... Тепер
звичай. Минув якийсь час, і Сатьяваті народила двох синів, Чітрангаду й Вічітравір’ю. І вони, коли надійшов час, посіли після Шантану царський трон.
А Деваврата після своєї великодушної жертви чесно дотримувався даних клятв. Коли помер батько Шантану, він посадовив на трон Чітрангаду, старшого сина Сатьяваті. Але той невдовзі помер, і на престол сів Вічітравір’я. Деваврата допомагав йому дава-
ви задоволені?
ти лад державним справам, навчав юного ца-
Деваврата приносив нечувану пожертву заради свого батька. І богів, які спостерігали за цим, неабияк утішила шляхетність і щиросердість юного царя. Вони сипонули на нього згори міріади квіткових пелюсток, вітаючи й прославляючи його.
Батько дівчини, втішений клятвами Де-ваврати, заквапився до хижки, мерщій вивів з неї свою доньку: мовляв, веди її в царський палац, видавай заміж за свого батька.
Деваврата повів Сатьяваті прямісінько
царя славилися
до свого батька. 1 сповістив, що зрікається
ря державній премудрості. В країні надовго запанували мир і спокій, ніхто не наважувався нападати на царство, бо всі добре знали, що Деваврата непереможний у бою.
Якось до царського палацу докотилася звістка, що цар уславленого царства Каші віддає заміж трьох доньок, причому за тих юнаків, які переможуть у вояцькому змаганні. А для цього в столицю, де мало відбутися змагання, з усіх усюд поз’їжджалися царі й царевичі. А що доньки кашійського вродою, то й Деваврата
трону, що ніколи не одружиться, що тільки діти батька й Сатьяваті будуть єдиними спад
коємцями престолу.
Шантану, сповнений безмежної вдячності до сина, ніжно пригорнув його до грудей і побажав йому довгого й щасливого життя. І сказав, що відтепер його знатимуть як могутнього воїна, який ніколи не знатиме поразок, і що смерть спостигне його лише тоді, коли він сам того забажає.
Після цього стали готуватися до весілля; відгуляли його бучно й урочисто, як велить
вирішив узяти участь у змаганні, аби виграти трьох сестер для свого брата, царя Вічітра-
Вір 1.
Деваврата прибув у столицю, де вже зібралися царі й царевичі. Відразу прокотилася чутка, що Деваврата порушив клятву не одружуватись і оце прибув роздобути собі супутницю життя. Але Деваврата не зважав на ті розмови й незворушно сидів серед змагаль-ників. І от змагання розпочалося. Деваврата переміг усіх своїх суперників. Настала мить, коли він підійшов до сестер-царівен, посадо
44
Прокляття
мудреця
Васіштхи
вив їх на свою колісницю і під захоплені вигуки рушив додому.
Проте один із царів, Шалья, який теж брав участь у змаганні, кинувся навздогін за Дс-вавратою, кажучи, що найстарша царівна Амба була обіцяна в дружини саме йому. Тому він і викликав Деваврату на двобій. У короткій і запеклій сутичці Деваврата здолав свого суперника.
У Хастінапурі, столиці, де царював Вічітравір’я, жителі захоплено вітали Деваврату, горді, що в них будуть три напрочуд чеснотливі і вродливі цариці. Бо через жахливу клятву Девавра-ти й наглу смерть Чіт-рангади люди вже непокоїлися, що може урватися шляхетна лінія хастінапурських царів. Тож негайно почалися приготування до бучного весілля.
Проте одну людину не тішили ці весільні приготування, і нею була царівна Амба, найстарша з трьох сестер: вона не хотіла заміж за Вічітраві-р’ю, бо кохала царя Шалью. І коли їй стало несила терпіти, вона підійшла до Деваврати й мовила:
— Я мала вийти заміж за царя Шалью, навіть дала йому своє слово. А ти силоміць забрав мене й порушив моє з ним весілля. Ти ж славишся своєю справедливістю, про це всі кажуть, кого не послухай. Але хіба справедливо, коли безборонну жінку проти її волі, живосилом, забирають і віддають заміж за нелюба? Я не хочу виходити заміж за Вічітравір’ю, я кохаю іншого. Відпусти мене до Шальї!
Деваврата відчув жаль до бідолашної
дівчини й відправив Амбу до царя Шальї. Та коли дівчина прибула в палац, цар Шалья, що й досі болісно переживав свою поразку, рішуче відмовився від Амби, мовлячи, що він назавжди її втратив і що вона дісталася суперникові у чесному двобої.
Вбита горем, повернулася Амба до сестер у Хастінапур. Бачачи, як вона гірко сумує і побивається, Деваврата не міг позбутися відчуття, що саме він спричинився до її горя. Він пішов до Вічітравір’ї, який тим часом одружився з двома сестрами Амби — Амбікою та Амба-лікою. І попросив його одружитися і з Ам-бою. Але той відповів:
— Я не можу одружитися з дівчиною, яка кохає іншого!
Отак Амба почула й другу відмову. Не витримавши, вона дорікнула Девавраті:
— Це через тебе я мушу зазнавати такої ганьби! А коли ти спричинився до цього, то сам і мусиш рятувати мою честь. І зробити це можна лише в один спосіб: я мушу
стати твоєю дружиною!
Збентежений Деваврата спробував поясни
ти дівчині, що поклявся ніколи не одружуватись, тож і не може пристати на її раду. І попросив іще раз з’їздити до Шальї. Проте горда Амба й слухати не хотіла: вдруге йти до того, хто вже раз відмовив їй, було понад її сили. Все ж після довгих роздумів і вагань вона таки переборола свою гордість і ще раз подалася до царя Шальї. І вдруге запропонувала йому одружитися з нею. Навіть погоджувалася стати не найпершою і не найулюб
45
Міфи
Давньої
Індії
ленішою дружиною і, звичайно, не царицею, як би то належало.
Але вражене самолюбство Шальї знову далося взнаки: він і цього разу відмовив царівні й порадив вертатися туди, звідки прийшла.
Амба не знаходила собі місця від розпачу, проклинаючи і свою долю, і Деваврату, і Шалью, і все на світі. Тепер вона прагнула самоти, нікому не потикалася на очі, ні до кого не зверталася по допомогу. Гнів її дедалі дужчав, особливо проти Деваврати, якого вона вважала винуватцем усіх своїх лих. І в своїй безмежній розпуці присяглася, що не заспокоїться доти, доки не віддячить за своє знівечене життя, доки не зведе Деваврату зі світу. Дні збігали, а вона, заполонена думками про помсту, гарячково думала, як би швидше й дошкульніше здійснити свій задум.
Вона залишила Хастінапур, блукала від царства до царства, невтомно шукаючи спільника в боротьбі проти Деваврати. Але всі правителі відмовлялися, бо знали про його непереможність. Принижена й зганьблена, без будь-чиєї підтримки вона врешті-решт пішла в лісові хащі, стала відлюдницею, щоб нечуваним подвижництвом здобути ласку богів. Вона мордувала себе голодуванням і виснажливими пожертвами. Колись напрочуд чарівна і вродлива, вона тепер змарніла, зів’яла, обличчя її помережали зморшки. Колись чудові розкішні коси перетворилися на розкошлану кучму, яка не знала гребінця. Вона майже нічого не їла, тільки сиділа застигла й непорушна.
І от настала хвилина, коли бог Шіва, розчулений її самовідданістю і самозреченням, постав перед нею і запитав, що вона хоче за своє суворе подвижництво. І Амба не вагаючись відповіла:
— Я хочу власноруч звести зі світу ненависного Деваврату! Бо саме він довів мене до такого стану. Він зганьбив мене, і я мушу по-мститися йому за це.
Шіва спробував лагідно пояснити:
— Але ж його благословили самі боги. Немає на світі нікого, хто позбавив би його життя.
Та Амба не хотіла нічого слухати й зне-тямлено закричала:
— То невже я даремно стільки вистраждала, стільки зазнала злигоднів і не-статків? Невже моє подвижництво марне?
Шіві стало шкода бідолашної жінки, і він мовив:
— Амбо, твоє бажання мусить бути здійснене. Зрештою, і сам Деваврата смертний, як і всі люди на землі. І він колись мусить померти, як по-
мирають люди. Але знай, що він видатна й хороша людина, тому й не може померти звичайною смертю. Ніяка зброя не візьме його. Недуги й старість не страшні йому. Та все ж настане день, коли ти заподієш йому смерть. На віддяку за твоє подвижництво ти матимеш здатність і силу зробити це.
Амба чи не вперше за багато років невимовно зраділа.
— Але як саме я помщуся йому? — нетерпляче згукнула вона. — Я хочу це знати зараз!
— Май терпіння, — мовив їй Шіва. — Де-
46
Прокляття
мудреця
Васіштхи
ваврата такий праведний і могутній, що для того, аби звести його зі світу, тобі самій доведеться померти.
— Як померти?! — вражено згукнула Амба.
— Але ти відродишся на землі знову, вже як донька Друпади, царя країни Панчали. Отоді ти й здійсниш свій задум.
— То невже мені стільки чекати? — Амба не приховувала розчарування. — І де певність, що буде саме так, як ви кажете?
Шіва простягнув Амбі намистинку й сказав:
— Ось тобі моя запорука!
І за мить зник.
Зболене серце Амби трохи втішилось. Вона залишила свою лісову хатину й подалася до столиці царя Друпади. Біля царського палацу здійняла намистину з шиї і поклала на дерево неподалік. А тоді подалася в палац, розштовхуючи сторожу, вражену й навіть налякану її страхітливим виглядом. Сторожа спробувала не пустити її до царя, але ніщо,
здавалося, не могло тепер втримати Амбу.
Вона прийшла просто до молитовної зали, де цар саме готувався до вранішньої молитви. Тріпотливим полум’ям горіли світильники, жерці бубоніли священні мантри-замови, час від часу плескаючи у вогонь олію та кладучи полінця пахучих дерев. Амба хвилю зачудовано дивилася на священний вогонь, на її обличчі змайнув дивний вираз. І перш ніж хтось збагнув, що до чого, вона стрибнула в полум’я й перетворилася на купку попелу.
А через деякий час цареві Друпаді випала неабияка радість — у нього народилася донь
ка. То й була колишня Амба, як і провіщав Шіва. Її назвали Шікхандіні, і росла вона мовчазною, потайною, замкнутою дівчинкою, що ні з ким не заговорить першою.
Якось вона вийшла з палацу й помітила на дереві неподалік намистину. Вона зняла її і відразу згадала все, що було з нею в попередньому житті; згадала й те, навіщо вона народилася на світ як донька Друпади. А згадавши, почала ревно благати богів змінити її жіночу подобу на чоловічу. Тож і вирушила шукати того, хто міг би цс зробити. У тих своїх мандрах вона якось зустріла одного як-шу — напівбога. І стала прохати його помінятися з нею подобою; той погодився, і Шікхандіні повернулася до царського палацу вже в чоловічій подобі.
Тепер вона знала, що роки її ганьби, страждань і поневірянь скінчилися, що настав час сторицею віддячити своєму кривдникові за всі свої Муки й горе.
А тим часом цар Вічітравір’я помер, за-
лишивши по собі трьох синів: Панду, Дгрі-тараштру та Відуру. Панду, як найстарший із братів, посів батьківський трон. Його правління було мирне й справедливе, але нетривале: через кілька років Панду спостигла тяжка недуга і він мусив піти в лісову обитель із двома своїми дружинами, Кунті й Мадрі. Тоді Деваврата, який залишався при царському дворі найпершим радником, посадовив на трон середульшого сина Вічітравір’ї — Дгрі-тараштру, сліпого від народження. Та він не став справжнім правителем, який дбає про добробут своїх підлеглих, хоч його дружина
47
Міфи
Давньої
Індії
Гандгарі відзначалася гострим розумом, мудрістю та розважливістю. У них виростало сто синів і одна донька.
Панду жив собі в лісовій пущі. У нього народилося п’ятеро синів, що згодом стали відомі як пандави. Сини ж Дгрітараштри стали називатися кауравами, тобто нащадками легендарного царя Куру. Пандави не були звичайними собі дітьми, вони були народжені з ласки верховних богів. Проте самого Панду підточувала тяжка недуга, поки він і помер, коли його сини були ще малі. Одна із двох його дружин, Мадрі, зійшла на поховальне багаття свого чоловіка, а друга, Кунті, лишилася вдовою із п’ятьма сипами на руках. Муд-реці-відлюдники, які жили в лісі неподалік, взялися донести звістку про смерть Панду до царського палацу.
Па цю сумну звістку Деваврата помчав забирати пандавів із лісових нетрів. Він переконав Кунті повернутися з дітьми в Хастіпапур. Коли ж про цс довідався найстарший з кауравів, Дурйодгана, то відчув себе найнещаснішою людиною в світі. Він чув, як мешканці столиці захоплено розповідають про п’ятьох братів, про їхнє повернення, про їхні чесноти, і не міг цього знести — непомірна його пиха була неабияк уражена цим. Тож і не дивно, що він став виношувати підступні задуми, як би найдошкульніше їм дозолити. Дні йшли за днями, і він, де і як тільки міг, підбурював кожного проти п’ятьох братів, шукав найменшої зачіпки, аби образити їх і зробити їхнє життя при царському дворі нестерпним.
Деваврата намагався мирити пандавів та кауравів, але це в нього не виходило. Якось міжпандавами й кауравами відбулося змагання. Каурави грали нечесно, махлювали, тож пандави і програли. А коли програли, то, за умовою, мусили піти у вигнання на тринадцять років. Усі ці роки вони провели в злигоднях і скруті. А коли знову повернулися в Хастінапур, то відразу заявили, що й вони мають право на половину царства, яке прибрали під свою оруду каурави.
Дурйодгана, найжорстокіший і найпід-ступніший із кауравів, відкинув це їхнє право. Він не хотів слухати мудрих і розважливих порад Деваврати й інших царських радників. Що, врешті-решт, і призвело до війни між двома братніми родами. Дурйодгана взагалі хотів прогнати пандавів за межі царства. Він сподівався, що вони не наважаться битися з ним, адже в них після тривалого вигнання не було ні зброї, ні війська. Та у пандавів знайшлися і прихильники, які підтримали їхню справедливу вимогу. Серед них був і Крішна, який робив усе, аби не дійшло до війни між двоюрідними братами. Та і його спроби виявилися марними, і війна спалахнула; вона тривала вісімнадцять днів, а вирішальна битва сталася на полі Курукшетра. За ці вісімнадцять днів багато пролилося крові, багато полягло славних воїнів.
Деваврата очолював військо кауравів і виявив себе талановитим полководцем. Панда-вам довелося сутужно, їхні вояки гинули тисячами. Арджуна, наймогутніший із пандавів. зійшовся у двобої з самим Девавратою; смертельні стріли Арджуни впивалися в його тіло, але не могли позбавити життя.
Крішна, родич Арджуни, який виступав на боці пандавів, знав, що Амба — колишня царівна і що вона присвятила своє життя одній-єдиній меті — звести зі світу Девавра-ту. І що на це її благословив сам Шіва. Знав він і про те, що Амба тепер виступає в подобі Шікхандіні, доньки царя Друпади, і що саме вона може спричинитися до загибелі непере-вершеного воїна Деваврати.
Тож одного дня Крішна звернувся до Арджуни:
— Арджуно, схоже, що годі кому б то не було перемогти Деваврату. Пригадуєш, колись він поклявся ніколи не підіймати руки на жінку, на чоловіка в жіночому вбранні або на воїна, що відступає. Скористайся цим. Візьми Шікхандіні, нехай вона іде попереду, а за нею іди сам. Коли вона підійде впритул до Деваврати, а він завагається, битися з нею чи ні, ти пусти в нього свої смертельні стріли.
48
Міфи
Давньої
Індії
Так Арджуна і зробив. Привів на поле битви Шікхандіні й з-поза її спини став пускати в Деваврату стріли. А той не стріляв у відповідь, бо боявся влучити в жінку перед Арджуною. Тільки стояв непорушно, опустивши свій лук. І от настала мить, коли Арджуна пустив стрілу, яка виявилася смертельною для Деваврати. І могутній воїн повалився на землю.
Коли звістка, що непереможний Деваврата повержений, облетіла поле битви, в таборі ка-уравів зчинилася паніка. Дурйодгана стрімголов кинувся до Деваврати, не ймучи віри, що таке можливо. Але той справді лежав непорушний, пронизаний стрілами. Дурйодгана спробував підвести йому голову, але Деваврата лише слабнучим голосом попросив, щоб до нього підійшов Арджуна. Арджуна підійшов, йому боляче було бачити, що великий воїн при смерті. Він став перед ним на коліна
й шанобливо торкнувся його ніг. Деваврата благословив Арджуну й попросив підвести йому голову. Тоді Арджуна взяв дві стріли, увіткнув їх навхрест у землю; ці стріли стали підпорою для голови Деваврати. Він попросив води, і всі ті, що оточили двох могутніх воїнів, стали простягати йому то срібні, то золоті кубки, повні чистої, холодної води. Проте Деваврата не став пити. Бачачи це, Арджуна пустив у землю поруч дві стріли і звідти забили струмені джерельної, цілющої води. То була вода із священних підземних джерел, що їх напувала сама Ганга. Арджуна взяв у пригорщу тієї води й став напувати Деваврату. Той відразу відчув себе краще.
Деваврата трохи полежав, а тоді попросив, щоб усі залишили його, бо так він не може спокійно померти. Отак завершив своє життя могутній Деваврата.
П’ятеро братів
і красуня
Драупаді
П’ЯТЕРО БРАТІВ І КРАСУНЯ ДРАУПАДІ
1-Дар Панду мав п’ятьох славних синів —Юдгіштхіру, Бгіму, Ар-джуну й близнят Накулу та Сахадеву. Коли їхній батько помер, сипи були ще малі, і їх забрав до себе дядько, сліпий цар Дгрітараштра, в якого було сто своїх синів.
П’ятеро синів Панду, або як їх іще називали — пандави, росли зі своїми стома двоюрідними братами, яких називали каурави. Вони разом гралися, навчалися, змагалися, вправлялися в боротьбі — словом, виростали дужими, вправними, мужніми й стійкими. Серед пандавів найдужчий був Бгіма, що полюбляв усілякі витівки. Арджуна добре стріляв з лука, він освоїв усі, які тільки були, луки та стріли. А луки в ті давні часи були великі, в людський зріст, та й стріли були довгі, з залізними наконечниками. І натягти тятиву могла лише дужа й витривала рука. Тож Арджуна без кінця вправлявся з луком і стрілами, добиваючись, аби першою ж стрілою влучати в ціль.
Так і минали безтурботні дні пандавів та кауравів. Царство їхнє було в північній Індії, на зеленій рівнині між славними річками Тайгою та Джамною. Після смерті свого брата сліпий цар Дгрітараштра приєднав його царство до свого, щоб потім, коли пандави підростуть, передати його їм.
Найстарший із кауравів, Дурйодгана, був лише на день молодший від Юдгіштхіри, найстаршого з пандавів. Тому й не дивно, що між ними наростало суперництво. Особливо воно відчувалося на всіляких змаганнях. Бачачи, що неприязнь між братами дедалі більшає, цар Дгрітараштра пристав на пораду підступного радника й став шукати привід, аби вислати небожів та їхню матір Кунті зі свого царства. Проте Дурйодгана з братами пішов іще далі: він виношував задум поселити п’ятьох пандавів у смоляному будинку на відлюдді, а потім підпалити його, щоб спекатися двоюрідних братів.
Проте перед тим, як п’ятеро братів з матір’ю мали залишити Хастінапур, столицю, де жили, вони дізналися про ці підступні задуми од відданих друзів. Перевдягнувшися, мати з синами зникла до того, як запалав смоляний будинок, у якому вони жили. Дурйодгана відразу ж розніс чутку, ніби пандави згоріли, і народ щиро сумував за чеснотливими й добрими юнаками-пандавами.
Тим часом цар країни Панчали вирішив віддати доньку Драупаді заміж і для цього влаштував весільне змагання. На це змагання запросили всіх царевичів і шляхетних юнаків, які хотіли завоювати руку й серце царівни. Саме на ньому мало вирішитися, хто стане чоловіком прекрасній Драупаді. І п’ятеро пандавів, прочувши про це, постановили взяти участь у цій урочистості, звичайно ж, тайкома, щоб не накликати на себе нових бід із боку двоюрідних братів.
Панчальський цар оголосив: руку його чарівної доньки здобуде той, хто вийде переможцем у стрільбі з лука. На змагальному майданчику поклали величезний лук із міцного й пружного дерева, що його навіть
51
Міфи
Давньої
Індії
підняти було не кожному по силі. Стрілець мав уцілити в мішень у вигляді рибини, закріпленої на колоні за кількома дисками, що мали отвори й повільно крутилися. Мішень треба було вразити хоча б однією з п’яти стріл, дивлячись не на саму рибину, а на її відображення в калюжі олії, налитої перед колоною. Кому пощастить те зробити, за того й вийде заміж Драупаді.
На цю сваямвару зібралися юнаки з найвіддаленіших куточків країни: ще б пак, кожен хотів стати чоловіком красуні Драупаді! За пандавів мав виступати Арджуна, як найвправніший у стрільбі з лука.
І коли зірки на небі розмістилися найсприятливіше для такої нагоди, загримотіли барабани, загули мушлі й з’явилася Драупаді з квітковою гірляндою в руках, що нею мала увінчати переможця. Оповісник оголосив правила змагання, і врочистість почалася. Спершу змагалися юнаки з воїнського стану. Дехто з них навіть не наважився
підійти до величезного лука, а дехто, хоч і підходив, ледь підіймав його чи й упускав собі на ноги. Глядачі проводжали таких змагаль-ників презирливим свистом та дошкульним глузуванням, і невдахи сідали на свої колісниці чи в сідла й мерщій зникали. Та ось до лука підійшов могутній Карна, приятель Дурйодгани. Він легко підійняв важенного лука, прицілився і пустив стрілу прямісінько в ціль. Пандави пригнічено принишкли: все ясно, Драупаді стане дружиною Карпи!
Та раптом сама Драупаді підвелася зі свого місця й оголосила:
— Я не вийду заміж за сина колісничого!
Карна спалахнув, наче порох, але промовчав. Поклав лука на землю і без жодного слова залишив змагання, яке тривало далі. Та більше ніхто з воїнів навіть не підняв лука, не те що вистрілив з нього. Аж ось до лука підійшов Арджуна, перевдягнений жерцем, щоб ніхто його не впізнав.
— Як це сміє жрець змагатися з воїнами! — загомоніли глядачі. — Сиділи б краще над своїми священними книгами, а не пхалися сюди!
Проте, за умовою, у змаганні міг брати участь будь-хто. Тож до лука наблизився Арджуна, неперевер-шений стрілець. Драупаді поглянула на нього —високого, дужого, вродливого — й аж злякалася на думку, що він може зазнати невдачі. Та Арджуна спокійно підняв лук, натягнув тятиву й попав у ціль п’ять разів підряд. Під захоплені вигуки глядачів Драупаді підійшла до нього й уквітчала гірляндою переможця. З цієї хвилини
обоє стали заручені.
— Нас обвели круг пальця! — обурено закричали ті, хто зазнав невдачі. — Не має права жрець брати дружину з воїнського стану! Ми не дозволимо, щоб таке сталося! Треба провчити їх!
Дійшло мало не до бійки, але Бгіма, най-могутніший із пандавів, заслонив собою Драупаді. Інші брати й собі щільно оточили їх. Врешті-решт Арджуна з нареченою і братами дістався додому, де їх чекала Кунті, їхня мати. Бгіма на радощах іще знадвору жартівливо гукнув:
52
П’ятеро братів
і красуня
Драупаді
— Мамо, а яку ми вам милостиню принесли!
Кунті, що поралася в хаті, озвалась:
— То поділіть між собою, нащо вона мені!
— Ой, що ж тепер буде! — злякано вигукнув Арджупа, який мав одружитися з Драупаді.
Мати вийшла на поріг, щоб зустріти синів, і побачила з ними невимовно вродливу дівчину.
— Хто це з вами? — вражено запитала во-
рилися йому, не переступали його. Тож зараз теж не сміємо ослухатися вас.
— А як же бути? — розгублено мовила мати.
— Певно, Драупаді вийде заміж за всіх одразу.
— Ні-ні! — злякано згукнула Кунті. — Як таке може бути? Дівчина мусить виходити заміж лише за одного чоловіка!
Драупаді боязко позирала то на свекруху, то на братів, дивуючися, що доля послала їй
на.
— Це моя винагорода, мамо, — пояснив Арджуна. — Але тепер, мабуть, не моя, бо ви сказали, щоб ми розділили її порівну.
— Тобі в дружини дісталася ця чарівна дівчина? Царська донька? То ти, виходить, змагався на сва-ямварі? А я гадала, що не наважишся. Я невимовно рада, що в тебе буде така дружина, а в мене невістка! Та заходьте ж, заходьте, не стійте на порозі!
Кунті розстелила найкращу мату й запросила Драупаді сі-
таке нечуваие випробування. І нишком благала богів, щоб ті підказали, як викрутитися з цього становища. І несамохіть ступила ближче до майбутньої свекрухи.
— Що за безглузді вигадки! — не витримав і Юдгіштхіра, найстарший із братів. — Адже лише ту дівчину називають дружиною, яка виходить заміж за одного чоловіка. А якщо в неї п’ятеро чоловіків, то це вже бозна-що... Це ж гріх! Чи чував хто про таке безчестя!
— Та не зважайте,
дати. Але та, як і належить соромливій дівчині й слухняній невістці, відмовилася сісти при майбутніх чоловікові та свекрусі. Та й почувалася вона в незнайомій оселі трохи ніяково.
— Хіба ж я могла навіть подумати, що це така у вас милостиня? — ніби виправдуючись, мовила Кунті. — Я подумала, що то справді милостиня, яку миряни подають жерцям. А воно он як вийшло! Це все через тебе, Бгімо! Навіщо тобі було гукати до мене?
— Ваше слово для нас було завжди законом, — озвався Арджуна. — І ми завжди ко-
діти, на мої слова! — заспокоювала синів мати. — То в мене несамохіть вихопилося. Не беріть моїх слів близько до серця. Забудьте про це. Нехай ця дівчина стане дружиною Ар-джуні.
— Невже ви хочете, мамо, — палко заговорив Арджуна, — щоб я узяв на душу тяжкий гріх — непослух матері! А ти, Юдгіштхіро, як старший брат, людина розважливіша й зріліша, мусиш знати, що добре, а що погано. Ми, четверо братів і ця дівчина, звертаємося до тебе за порадою: як нам бути, щоб усе було чесно й по правді? Як ти ска
53
Міфи
Давньої
Індії
жеш, так воно й буде. Тільки знай, що вслухатися матері ми не можемо в жодному разі.
Юдгіштхіра впав у задуму. Пригадав подібні випадки з історії та священних книг і вирішив, що ні в якому разі не можна допустити чвар між братами.
— Нехай буде так, як сказала мати: Драупаді стане дружиною всіх нас! — виголосив він остаточний присуд.
Що могла вдіяти Драупаді?
Невдовзі Друпада, батько Драупаді, запросив п’ятьох братів та їхню матір до себе — остаточно домовитися про весілля. Цар прийняв їх з почестями, влаштував розкішну учту. Потім водив гостей по своїх парках і палацах. Ті милувалися рідкісними витворами мистецтва, чудовими кіньми та колісницями. У збройній кімнаті брати захоплено брали до рук луки й мечі витонченої роботи. Нарешті цар звернувся до них:
— Нехай цей день стане святом на честь славного Арджуни, могутнього воїна, і моєї доньки Драупаді. І нехай обоє будуть щасливі.
— Але ж я найстарший у родині і ще неодружений, — озвався Юдгіштхіра. — Наш звичай вимагає, щоб спершу одружився старший брат. Тож спершу благословіть мене.
— Ну що ж, — знову заговорив цар, не підозрюючи, що криється за його словами. — Моя донька вже належить вашій родині, і якщо ти хочеш, то, як старший, можеш одружитися з нею. Я не проти.
— Нехай тоді Драупаді буде дружиною всім нам, — мовив Юдгіштхіра.
Цар Друпада занімів од подиву, а тоді трохи отямився:
— Яка недобра сила напоумила тебе, розумного й шляхетного, на такі слова? Невже ти не знаєш, що таке засуджують і люди, і святі книги?
— Вірна дорога найчастіше буває звивиста, — відповів Юдгіштхіра. — По ній не завжди легко йти. Отож, царю, не думай ні про мене погано, ні про моїх братів. Краще благослови нас.
— Не знаю, — скрушно мовив Друпада. — Порадьтеся і виріште між собою самі. Я пристану на те, як ви вирішите.
Повернувся й невесело пішов од них.
Отак п’ятеро братів одружилися з прекрасною Драупаді. Першим обійшов з нею довкола священного багаття Юдгіштхіра, за ним Бгіма, Арджуна й близнюки Накула та Саха-дева.
Тим часом каурави, з якими пандави зайшли у сварку, шукали зачіпки, аби дошкулити їм.
— Поранена кобра переслідуватиме тебе, аж поки зажене в могилу, — казали вони. Врешті-решт пандави мусили, аби уникнути їхніх переслідувань, віддалитися в пустельну місцевість і збудували там нову столицю — Індрапрастху, Престол Індри. Там, де раніше вітер здіймав лише пилюку, з’явилися тінисті сади, постали палаци й храми. На відкриття нової столиці пандави запросили й своїх двоюрідних братів кауравів, сподіваючися замиритися з ними. І ті приїхали з пишним поче-том, щоб пересвідчитися, чи справді та столиця багата й прекрасна, як про те лине по всіх усюдах слава.
І сталося так, що під час урочистого обходу нових палаців і храмів Дурйодгана, ватажок кауравів, припустився прикрих недоречно-стей. На внутрішньому дворику, вимощеному блискучим мармуром, він несамохіть підібрав поли одежі, бо подумав, що ступає у воду. Присутні помітили це й весело засміялися. А в залі з розписними стінами він несамохіть потягнувся до намальованого плоду, щоб зірвати його й покуштувати. Це теж викликало сміх. Ще одна прикрість сталася з Дурйо-дганою, коли він ударився головою об скляну стіну, якої, він гадав, там зовсім не було. Присутні весело сміялися на кожну таку пригоду, а найголосніше Драупаді, зовсім не прагнучи образити родича. Та Дурйодгана розлютився, кинув гостювання і помчав на колісниці додому, придумуючи найстрашнішу помсту за свою ганьбу.
54
Міфи
Давньої
Індії
— Я неодмінно помщуся їм, а особливо цій гордій Драупаді! — люто бурмотів він собі під ніс. — Вони вмисне підлаштували все так, щоб зганьбити мене!
І невдовзі почав здійснювати свій лихий задум: запросив Юдгіштхіру, ніби пограти в кості. Юдгіштхіра прийняв запрошення, вони почали гру. Юдгіштхіра програвав, не здогадуючись, що Дурйодгана вдається до нечесної гри.
Юдгіштхіра програв і палаци, і слонів, і зброю, і столицю, і царство. А четверо братів стояли поряд і не могли нічого вдіяти з найстаршим братом — вони не сміли сказати йому, щоб схаменувся і припинив нечесну гру. Наостанок Юдгіштхіра заставив самого себе — і знову програв.
— Ну от, — глузливо кинув йому Дурйодгана. — Тепер у тебе нічого не лишилося. А то б я іще зіграв з тобою. Тепер ти мій служник, мій раб. Але даю тобі останню нагоду. Щастя мінливе, особливо гравецьке, тож де знаття, чи ти раптом не повернеш програне. Може, спробуєш?
— Мені вже нічого заставляти! — сумно
відповів Юдгіштхіра.
— Як же нічого? — підкусив його Дурйодгана. — А про дружину ти забув? Хіба не вона повинна допомогти чоловікові, який потрапив у халепу? А якщо ти поважно поставишся до гри, то хто знає...
Четверо братів обурилися, але Дурйодгана наче й не помічав їх. А Юдгіштхіра кинув
Дурйодгана відразу звелів своєму стражникові:
— Приведи-но сюди ту гордячку Драупаді, нехай постане перед нами в усій своїй красі! А ви, — обернувся він до братів-пандавів, — одійдіть і станьте в найдальший закуток, бо рабам не годиться стояти біля царя.
Стражник вибіг із гральної зали, але невдовзі повернувся:
— Вона попросила уточнити: останньою чи передостанньою ставкою у грі вона була?
Коли я сказав, що Юдгіштхіра спершу програв себе, а потім її, вона заявила, що останній програш її не стосується, бо натоді Юдгіштхіра вже втратив право розпоряджатися її долею, у той час він уже не був вільною людиною. Я попереджав її, що цар гніватиметься, але вона не послухала.
— Нічого,скоро вона в нас буде шовковою! — зловтішно мовив Дурйодгана.—Іди до неї ще раз і скажи, що вона моя раба, тож нехай не дуже комизиться.
Стражник побіг і невдовзі повернувся, знову без Драупаді.
— Вона каже, що погано себе почуває. І що не вдягнута, як належить, — повідомив
він.
— Приволочи її сюди за волосся! — знесамовитів Дурйодгана.
Стражник і справді приволік жінку за волосся, і вона, розхристана й розпатлана, постала перед чоловіками.
— Зараз я розчавлю їх усіх! — заскреготів зубами Бгіма, не можучи дивитися на таке
кість і знову програв.
знущання.
56
П’ятеро братів
і красуня
Драупаді
— Своїми стрілами я зараз їх усіх... — почав і Арджуна, але старший брат схопив його за рукав:
— Мовчи! Нічим ти зараз не зарадиш.
А Дурйодгана переможно поглянув на п’ятьох братів, тоді перевів погляд на нещасну Драупаді.
— Ти — моя раба! — виголосив він. — Тепер ти швидко навчишся в мене прати й підмітати, як інші рабині. Отож забудь, що
колись ти була царівна й цариця!	Драупаді.
Драупаді звела на нього очі, що палахкотіли ненавистю, і знову похнюпила голову, намагаючись хоч руками прикрити себе.
— Опусти руки! — звелів їй Дурйодгана. — Рабиня не сміє прикриватися, коли її володар бажає дивитися на неї! На тобі й так забагато одежі, як мені здається!
— Брате, тільки дозволь мені — і я на порох зітру цього нелюда! — попросив старшого брата Бгіма. — Доки ж дивитися на ці знущання?
— Ми раби, — тихо
Юдгіштхіра. — І не мусимо втручатися в будь-що.
Стражник підскочив до Драупаді й став зривати з неї рештки одежі.
— Юдгіштхіро! Бгімо! Арджуно! — зойкнула Драупаді. — Де ваша доблесть і честь? Як ви можете дозволити, щоб із мене так знущалися?
Вона зверталася то до одного, то до іншого, але всі вони лише соромливо відводили очі. А Дурйодгану наче охопило якесь божевілля.
— Зривайте, зривайте з неї все! — шаленів
він. — Ти більше не цариця, Юдгіштхіра програв тебе! Відтепер усі ви — мої раби! Навіть одежа на тобі — і та не твоя! Тож зривайте, зривайте з неї останні клапті!
Інші стражники й собі підскочили до Драупаді, намагаючися зірвати з бідолашної жінки рештки одягу, але сталося диво: щойно вони зривали з неї сарі, як натомість її огортало інше, і так без кінця. Поки врешті-решт стражники потомилися і дали спокій нещасній
— Не буду я Бгі-
мою, коли ти не поплатишся за це, Дур-йодгано! — не витримав Бгіма. — Я таки відділю твою голову від тулуба! Ти — такий гордий та пишний зараз — гірко розкаю-ватимешся за свої знущання!
Сліпий Дгрітараш-тра, .батько кауравів, почав угамовувати старшого сина:
— Схаменися, що ти робиш! Поверни їм усе, що в них виграв! Адже ти несправедливо повівся з ними. Це до добра не доведе.
— Я послухаюся те-
відказав йому бе, батьку, — мовив Дурйодгана. — Але за
умови, що Юдгіштхіра ще раз зіграє зі мною в кості. Якщо виграє він, я повертаю йому все. Якщо ж виграю я, то всі вони підуть у вигнання на тринадцять років. А тринадцятий рік вони мусять прожити так, щоб їх ніхто не впізнав. Аж тоді вони можуть повернутися і одержати своє царство.
Годі й казати, що Юдгіштхіра програв і цього разу. Тож п’ятеро братів та Драупаді мусили йти у вигнання на тринадцять років. У глухих лісових нетрях стулили собі хижку, в якій господинею стала Драупаді. Поки бра
57
Міфи
Давньої
Індії
ти полювали чи збирали хмиз, вона прибирала й підмітала, поралася в хаті. І щоразу її очі виповнювали сльози, коли згадувала про ганьбу, що її мусила зазнати від жорстокого Дурйодгани. Жадання помсти не давало спокою і Бгімі, і Арджуні. Вони не раз підступалися до старшого брата:
— Юдгіштхіро, ти надто вже терплячий! Провчімо цього нелюда. Доки ми животіємо в цих лісових нетрищах, він розкошує на своєму й нашому троні. Мені з голови не йде те, що сталося.
Проте Юдгіштхіра був непохитний і тільки лагідно всміхався на палкі слова братів.
— Потерпіть, потерпіть! — угамовував він їх. — Я дав Дурйодгані слово й мушу дотримати його. І не підбивайте мене, щоб я переступив його. Гнів та ненависть тут кепські порадники. Бути терплячим зараз — наш найперший обов’язок. Я не хочу плямувати своєї честі.
Арджуна навіть у лісі не випускав лука з рук. Без кінця вправлявся з ним, удосконалював своє вміння, влаштовував двобої з Бгімою, наче передчуваючи, що настане час, коли знадобиться його воїнське вміння.
А Дурйодгана навіть у нетрях не давав їм спокою, бо затявся будь-що звести п’ятьох братів зі світу. Але тим вдавалося уникнути його пасток. А на тринадцятий рік вони мусили без кінця мандрувати, щоб Дурйодгана не впізнав їх та не вчинив чогось лихого.
І ось минули тринадцять довгих років вигнання. Брати й Драупаді повернулися, щоб зажити спокійно в своєму царстві. Але Дурйодгана й не збирався повертати їм їхнього царства, хоч і старий батько, і царські радники настійно радили замиритися з пандавами. Дурйодгана не захотів нікого слухати й діяв, як сам знав. П’ятеро братів мусили оголосити йому війну. Так почалася війна, яка тривала вісімнадцять днів і яка коштувала життя багатьом уславленим царям та героям.
То був моторошний, жахливий день, коли обидві армії вишикувалися одна проти одної, аби за хвилину зійтися в жорстокій січі. Вер
шники на конях і слонах, воїни на колісницях і піше військо наче застигли на мить — кожен усвідомлював, що то може бути його останній день. Але кожен був ладен зустріти смерть гідно, як і личить воїнові.
Битва почалася з герців наймогутніших вояків, що їх виставляли обидві сторони. Більшість воліла битися на колісницях, дехто бився верхи, а дехто й пішо. Багатьох богатирів спостигла тут смерть, а ще більше їх було покалічено й поранено.
Бгіма бився своєю улюбленою зброєю — булавою. Ворожі воїни снопами лягали там, де вона змахувала. Та й колісниця Бгіми завдавала ворожому війську відчутних втрат. Цілий день тривала кривава січа, а коли почало сутеніти, вона припинилася. З настанням ранку битва починалася знову. Так тривало цілих сімнадцять днів. І щовечора на поле битви кидалися гурти жінок, що шукали своїх чоловіків та синів, убитих чи поранених. Вони голосили над загиблими, заламували руки, від розпуки дряпали нігтями собі обличчя і куйовдили волосся. Не знали відпочинку лікарі та знахарі, надаючи допомогу пораненим.
Наймогутнішим воїном у Дурйодгани був Карна, а серед пандавів — Арджуна. Всі ці дні вони шукали нагоди помірятися силою один з одним. Та вдалося їм це лише на останній день битви, вісімнадцятий.
їхній двобій був виснажливий і довгий. Один відповідав на удар другого ще нещаднішим ударом. У Карпи вже було чимало ран, але не менше було їх і в Арджуни — обоє були гідні супротивники. Аж ось колісниця Карни втрапила колесом у глибоку вибоїну й застрягла.
— Арджуно, постривай, зараз я витягну свою колісницю! — гукнув Карна супротивникові. — Поважай воїнські закони, не здобувай собі слави безчесного воїна!
Арджуна тільки засміявся у відповідь:
— Воїнські закони честі існують для тих, хто сам чесний. А де була твоя чесність, Карно, коли Дурйодгана, твій ліпший друг, збит-
58
Міфи
Давньої
Індії
кувався з Драупаді? Де була твоя честь, коли ти бачив, як він махлює, граючи в кості? Де була твоя честь, коли Дурйодгана силоміць забирав наше царство, наші статки, наше багатство, а нас самих виганяв? Ти зупинив його тоді, сказав хоч одне слово? А тепер вдаєшся до високих слів, кажеш про честь, про воїнську доблесть! Ні, чекати я не буду, зараз моя стріла знайде, нарешті, свою ціль.
І наступної миті свиснула стріла й уп’ялася в груди Карни. Карна загинув, а з ним і остання надія злого Дурйодгани на перемогу у виснажливій, кровопролитній війні. Його союзники радили йому швидше замиритися з пандавами, але він як затявся.
— Що?! Замиритися з ними? Нам уже нічого втрачати. Нам треба битися до останнього! Я бачив, як загинули мої брати, як загинув найвіддані-ший мені Карна. Не хочу і не буду я шукати замирення! Краще смерть, аніж довічна ганьба!
І він сам вийшов на двобій із Бгімою, і
Бгіма сповнив свою давню погрозу, коли казав, що Дурйодгана жорстоко поплатиться за свої злочини. Так і сталося.
Через тисячу років, коли п’ятеро братів і Драупаді здійснили на землі все добре, що мали здійснити, вони вирушили до небесного царства, сподіваючися, що зуміють потрапити туди в своїй людській подобі. Проте не зуміли і знову опинилися на землі. А спричинилися до цього їхні недоліки й вади, про які вони доти не здогадувались і яких не помічали в собі.
Прекрасна Драупаді перша вповільнила
ходу й зійшла з небесної дороги. Бгіма неабияк здивувався:
— Як же це так? Хіба можливо, що така чеснотлива жінка, як наша Драупаді, та не потрапила на небо?
І Юдгіштхіра сказав йому, що хоч вона й була хорошою дружиною п’ятьом братам, проте її більше вабило до Арджуни, бо саме він завоював її руку й серце на сваямварі. Та й не тільки це, мовляв, є й інша причина.
— Яка ж? — знову спитав Бгіма.
— А та, що Драупаді з’явилася на світ зі священного полум’я, яке запалив цар Друпада, коли намірився принести щедру пожертву богам. — Юдгіштхіра хвильку подумав, а тоді повів далі: — Цар відразу вдочерив її, на свою честь назвавши Драупаді, тобто «Донька Друпади». Та найголовніше те, що в ній відродилася Налаяні, найдосконаліша жінка, що колись жила на землі. Так Налаяні присудив у прадавні часи сам Ішвара, могутнє божество.
— І що ж із тією Налаяні сталося?
— Бачиш, справа в тому, що вона була однією з п’яти найпрекрасніших і найдовер-шеніших жінок у світі. Чоловіком її був мудрець Мудгалья — потворний, страшнючий, сварливий дідуган. Та Налаяні наче й не помічала того, була йому відданою і вірною дружиною. Вона ніколи не гнівалася, завжди була врівноважена, підладжувалася під мінливий чоловіків настрій, виконувала всі його забаганки, навіть найхимерніші, харчувалася недоїдками з його столу. Вона ніколи не ремствувала на свою тяжку долю, терпляче зно
60
П'ятеро братів
і красуня
Драупаді
сила життєві злигодні. Так вони прожили не один рік, і ось настав день, коли Мудгалья раптом мовив дружині:
— О найвідданіша, найтерплячіша, най-прекрасніша з жінок! Ти достойно витримала нелегке випробування, лишилася така ж безкорислива й щиросерда, як і була. Тож знай, що твій чоловік не сварливий і вередливий дідуган. Я носив маску зіпсутого, примхливого старого, аби випробувати тебе. І впевнився, що в жодного чоловіка немає такої чеснотливої дружини, такої відданої супутниці життя. Скажи, чого ти хочеш у винагороду за свої чесноти, і я сповню те.
— Я хочу, щоб ти любив мене вп’ятеро дужче, ніж досі, — мовила вона.
— Гаразд, — погодився Мудгалья.
І на її очах перетворився на молодого, дужого і вродливого чоловіка. Відтоді життя їхнє стало суцільним святом. Молоде подружжя здійснювало далекі подорожі в най мальовничіші, найчарівніші місця на землі, жило в мирі, любові та злагоді. Аж ось Мудгалья сказав дружині, що хоче стати відлюдником і податися в лісову обитель.
— Але ж я ще не натішилася життям! — згукнула Налаяні. — Я хочу, щоб ми були разом довіку!
Та Мудгалья був невблаганний: ні сльози дружини, ні її вмовляння не зарадили — він усамітнився в лісових хащах. А Налаяні, лишившися сама, тільки примов'ляла:
— Чоловіченьку мій, чоловіченьку. Чоловіченьку, чоловіченьку, чоловіченьку мій...
— Не побивайся так за ним, жінко! — раптом пролунав над нею чийсь голос.
Жінка підвела голову й побачила перед собою Ішвару, могутнього бога, що його розчулили гіркі жіночі сльози.
— Невдовзі ти розпрощаєшся з цим світом, — мовив Ішвара, — а тоді знову повернешся на землю, проте вже в подобі доньки царя Друпади. І в тебе буде п’ятеро чоловіків. Тож не побивайся даремно, не впадай у розпач.
— Але навіщо мені п’ятеро чоловіків? — вражено вигукнула Налаяні. — Мені потрібен лише один чоловік!
— Нічого вже не вдієш, — мовив Іш-вара. — Я сам чув, як ти п’ять разів підряд повторила слово «чоловіченьку».
— Але ж зовсім не для того, щоб мати одразу п’ятьох чоловіків! — заперечила Налаяні.
Та Ішвари коло неї вже не було...
— От бачиш, так воно і збулося, — мовив на завершення Юдгіштхіра.
— То он чому Драупаді судилося мати п’ятьох чоловіків, — задумливо мовили четверо братів.
— Через це вона й не попала в небесне царство, — виснував Юдгіштхіра.
Єдиний, хто досяг небесного царства, був саме Юдгіштхіра. Перед ним біг маленький песик, що прибився до нього ще під час тринадцятирічного вигнання. Коли наглядач біля небесної брами не захотів пропустити його вірного друга, Юдгіштхіра й собі відмовився входити в неї, і ввійшов тоді, коли пропустили й песика.
Отака оповість про п’ятьох братів і Драупаді, доньку царя Друпади.
Міфи
Давньої
Індії
НЕМОВЛЯ
ІЗ ЗОЛОТИМИ СЕРЕЖКАМИ
Річкою плив гарний кошичок. Іноді він зупинявся на хвильку, повертався, а тоді знову плив далі. І ніхто не звертав на нього уваги. Та ось, коли він уже плив по священній Ганзі, його прибило до берега, й він, трохи перехилившися набік, непорушно застиг.
А о тій порі виїхали на колісниці прогулятися над берегом священної ріки Адіратха, головний царський стайничий, та його дружина Радга — так вони робили щовечора. Адіратха був неперевершепий колісничий, майстерно правував кіньми, тож юнаки з усього міста приходили до нього повчитися. Дружина ж його славилася вродою і лагідною вдачею.
Адіратха й Радга, молоді й вродливі, нетямилися від щастя, що сидять поруч одне одного, що мчать разом. Одне тільки затьмарювало їхнє життя — у них не було дітей.
— Не щастить їм! — скрушно зітхали люди, коли бачили Адіратху та його красуню-дружину. — Такі обоє гарні та добрі, а Всевишній чогось не посилає їм діточок.
Радга пробувала одігнати свій смуток невтомним поранням по господарству, та це їй не завжди вдавалося. Адіратха ж, намагаючись забутися, багато часу віддавав коням і колісницям, навчав найхоробріших і най-знатніших юнаків міста правувати кіньми. Якби ж то в нього був син! Він зробив би з нього неперевершеного колісничого!
Коли колісниця вже неквапливо проїжджала понад берегом Ганги, Радга раптом помітила кошичок, що застряг між ломаччям і камінням при березі; трохи перехняблений, він ледь погойдувався, коли на нього накочувалася невисока хвиля.
— Поглянь-но, — торкнулася чоловікової руки Радга. — Там якийсь кошичок!
— Ет, навіщо він тобі! Певно, хтось викинув.
Проте Радга не вгавала: вона попросила Адіратху зупинитись і принести їй той кошичок. Коли кошичок опинився в її руках, Радга відкинула вічко.
— Ой, що це?! — вражено скрикнула вона.
— Що там? — запитав Адіратха.
У кошичку лежало немовля і всміхалося до них. Його очі сяяли, його груди були захищені золотими доспіхами, і сонячні промені лагідно вигравали на них. Немовля тяглося до подружжя обома ручками й сукало ніжками, ніби просилося на руки.
— Оце-то дарунок! — радісно вигукнула Радга. — Наче сонечко ясне! Поглянь-но, це дитя зовсім не схоже на інших немовлят! Його личко аж проміниться, а на ньому самому доспіхи та сережки. Видно, почув-таки Всевишній наші благання і послав нам синочка.
А в країні Бгоджа, далеко від міста, де жили Адіратха й Радга, гірко плакала царівна Кунті, згадуючи кошичок, який вона пустила по річці. Якби ж вона була трохи розважливіша, перечекала б трохи, тоді, може, все ще б і владналося.
Чарівна й тендітна, Кунті прихиляла до себе людей своєю добротою, чемністю та при
62
Немовля
із золотими
сережками
язню. Кожен, хто бодай раз побував у царському палаці, не міг забути її гостинності.
Аж ось одного разу дивний відвідувач постукав у царські ворота — високий і сивий, з обличчям неприступним і суворим, проте з лагідними іскорками в очах. То був мудрець Дурваса; уславлений освіченістю й розумом, він повертався з далеких країв, куди ходив на прощу, виснажливу й тривалу; повертався він зголоднілий і схудлий, із позбиваними в мандрах ногами, а оце завернув до царського палацу — попросити їжі та недовгого притулку.
Цар невимовно зрадів гостеві, бо мав за неабияку честь для себе погомоніти з таким шанованим і мудрим чоловіком. Він тепло привітав його, а доньці звелів мерщій нагріти води, зварити їсти й підготувати найкращу кімнату.
— Ти в мене сумлінна й слухняна дочка, — мовив їй цар. — Недарма всі тебе люблять, хвалять і не нахваляться. Гляди ж, добре походи коло нього. Проте пам’ятай, що Дурваса не такий, як усі, з нього нелегко вирвати слово похвали. Та й запальний він, тож будь терпляча.
У царському палаці Дурваса пробув майже рік. Кунті прислужувала йому, намагаючися виконати найменше його бажання, готувала йому їсти й пити. І Дурваса, неабияк задоволений, вирішив наостанок віддячити дівчині.
І він дав їй подарунок, проте подарунок незвичайний. Дурваса навчив її заклинання, яким Кунті могла викликати до себе будь-кого з богів. Тільки-но вона промовить те заклинання, як перед нею постануть боги і ви
нагородять її синами, могутністю і славою рівними хіба самим небожителям.
— Дарую тобі це заклинання, — попередив її мудрець, — але користуйся ним обачно й у свій час.
Мовив це Дурваса, попрощався і пішов з палацу своєю дорогою.
А Кунті не знаходила собі місця: чи ж справді заклинання діє так, як казав Дурваса? Невже самі боги можуть постати перед нею, варто їй лише захотіти? І який він, хоча б і, той сонячний бог Сур’я, що висяває на небі? І як це він із неба може зійти до неї на землю? Чи, може, з’їде на колісниці, запряженій стрімкобіжними золотистими кіньми? Невже вона зможе побачити його на власні очі? І чи не злякається його неземного блиску, чи не засліпить він її?
Не витримавши спокуси, вона зашепотіла заклинання, якого її навчив мудрець Дурваса. І відразу небо потемніло, важко зак-лубочилися хмари, і Кунті, ледве встигши завважити ці разючі переміни, побачила перед собою бога Сур’ю, який давав усьому живому світло й тепло. Він стояв перед нею, золотистий і всміхнений, у сяєві сліпучого проміння.
Царівна злякано сахнулася назад, та Сур’я лагідно усміхнувся їй, а тоді й заговорив, ніжно й чемно, що весь її страх де й подівся.
А після цього ласкою сонячного бога в царівни народився хлопчик Карна. На диво гарний і з природним панциром на грудях та з золотими сережками у вухах — дарунком
63
Міфи
Давньої
Індії
від батька; це робило його невразливим до будь-якої зброї.
Сур’я зник, хмари знову посходили з неба, сонце знову яскраво засяяло в високості. А Кунті наче й не помічала того всього, вона захоплено дивилася на немовля у своїх руках. Та раптом вона похопилася: що ж вона робитиме з малою дитиною? Як вона пояснить, звідки вона в неї? Адже вона ще тільки чекає на сваямвару, ще тільки збирається вибирати собі чоловіка! А як же їй тепер виходити заміж, коли в неї вже є дитина? Як виправдатись? Та й хто повірить їй? Крім того, мудрець Дурваса просив нікому не розповідати про заклинання. Всі тільки посміються, коли вона пошлеться на сонячного бога Сур’ю...
Іншої ради не було — вона мусила розлучитися з немовлям, не встигши й натішитися ним. Загорнула його в жовту шовкову тканину й поклала в кошичок з лози, підклавши під низ та під боки вовни. Немовля невинно всміхалося до неї, ворушило крихітними пальчиками. Сльози котилися з очей царівни, коли вона мостила дитину в кошичок і по-думки благословляла її, благаючи, щоб вона уникнула всіх напастей на своєму невідомому шляху. Потім обережно опустила кошичок з немовлям на воду. Кошичок трохи погойдався на хвилях, мовби прощаючись, а тоді течія підхопила його й повільно понесла все далі й далі...
Адіратха й Радга не могли натішитися зі своєї щасливої знахідки: немовля стало вже їм рідною дитиною.
Карна ріс дужим, кмітливим та розважливим; всі любили його, а найбільше батьки. Він і собі поважав та шанував їх. Радга не відходила від сина й на крок, коли він, бувало, хворів, вчила його робити перші кроки, втішала й заспокоювала, коли, траплялося, приходив з вулиці у синцях. І батько, Адіратха, душі не чув у синові. Ще малим він почав брати його з собою на іподром, де той годинами міг дивитися, як мчать швидкокінні
колісниці. А коли батько ще й катав його на колісниці, тоді Карна нетямився від захвату.
Серед дітлахів Карна завжди затівав усілякі ігри з луком та стрілами, які вони самі робили з тонких гілок; стріли вони самі ж обладнували пір’їнами, що їх знаходили під деревами.
— Мамо, дивись! — гукав хлопчик матері, коли попадав стрілою в середину мішені, що стояла на подвір’ї.
І Радга аж розширювала очі від удаваного захвату й проказувала:
— Та ти ж у мене взагалі неперевершений і стрілець, і колісничий!
Що дорослішим ставав Карна, то частіше бував на іподромі: там він приглядався до всього й переймав у батька мистецтво правити кіньми. Т досить скоро Карна знав усі тонкощі цієї справи, став вправним колісничим. Коли синові виповнилося шістнадцять років, батько подарував йому справжню колісницю.
— Тату, я хочу стати вправним стрільцем із лука, хочу стати вправним воїном, а не тільки колісничим, — признався якось батькові юнак. — Якби мені й у військовому мистецтві досягти такого вміння, як у праву-ванні кіньми, то ніхто б не зрівнявся зі мною.
Адіратха ж мріяв тільки про те, щоб син пішов по його слідах і став колісничим. Та коли він побачив захоплене синове обличчя, осяяне золотими сережками, то відразу ж згадав, як Карна до нього потрапив. І подумав: його син, певно, високого роду, що прагне стати вмілим воїном. Адіратха вирішив після деяких роздумів послати Карну до відомого стрільця з лука Дрони, в якого навчалося чимало царевичів та синів вельмож.
Минали дні навчання, і от настав день, коли Дрона вирішив провести змагання, щоб його учні показали, чого вони навчилися. Зібралося стільки люду, що яблуку ніде було впасти.
Загримотіли барабани, й Дрона став викликати на майданчик учнів-царевичів. Уперед виступив Арджуна, один із п’яти синів Кунті, яка за час, поки Карна ріс у названих
64
Міфи
Давньої
Індії
батьків, вийшла заміж і народила п’ятеро синів. Першою мішенню був бляшаний кабан, що рухався. Щойно мішень з’явилася, Арджуна блискавично пустив свої п’ять стріл прямо кабанові в пащу. Натовп захоплено зустрічав кожен його влучний постріл. Тоді Арджуна скочив на колісницю, що мчала, і на ходу вразив мішень, яка крутилася в центрі майданчика. То був порожнистий коров’ячий ріг, який міняв своє положення від найменшого пориву вітерцю. Т в цей вертючий ріг Арджуна ввігнав двадцять одну стрілу.
Глядачі аж стрибали від захвату. Та раптом погляди всіх прикипіли до входу на борцівський майданчик: там стояв незнайомий юнак, сповнений гідності, високий, ставний і дужий, з золотою кольчугою на грудях і з золотими сережками у вухах.
Люди здивовано пе-резирнулися: хто це? Хто посмів кинути виклик самому Ард-жуні, загальному улюбленцю, і неперевер-шеному воїнові?
Карна, а то був він,
підійшов до свого вчителя, шанобливо привітав його, а тоді повернувся до Арджуни й мовив:
— Що зробив ти, те зроблю і я, тільки краще. Тож нехай самі глядачі переконаються в цьому.
Арджуна недовірливо всміхнувся. Та Карна так засвідчив свою військову вправність і так правив колісницею, що й справді затьмарив Арджуну. І люди захоплено вітали незнайомого юнака-богатиря, на якийсь час навіть забувши про Арджуну, свого улюбленця. «Хто він? — запитували вони одне одно
го. — Чому його досі ніхто не бачив? Як його звати? Може, то царевич з якоїсь далекої чужоземної країни?»
Дурйодгана, суперник пандавів, до яких належав і Арджуна, ступив до Карни й міцно обійняв його:
— Чудово, Карно! Так і тримайся надалі. Я дарую тобі свою дружбу, своє багатство і своє царство.
— Дякую, Дурйодгано, — мовив Карна, — але мені вистачить І твоєї дружби. Багатства я не прагну. Єдине, чого я хочу, то це перемогли у двобої Арджуну.
— Чванькуватий юначе! — В очах Арджуни зблиснув гнів. — Ти зараз побачиш, як розвіється твоя зарозумілість і пиха, як ти опинишся на місці, якого заслуговуєш.
Карна незворушно поглянув на нього:
— На борці всько-му майданчику доводь свою вищість, а не язиком.
— Поборися з ним, Арджуно! — почулися вигуки. — Здолай його!
— Е ні, незнайомець теж молодець! — гукали інші. — Ставлю п’ять мірок зерна, що Арджуна програє.
— А я ставлю десять, що буде навпаки! — гукав іще хтось.
Напруження наростало.
Арджуна допитливо поглянув на Дрону, і той порадив:
— Поборися з ним, Арджуно! Виклик треба прийняти. Доведи людям, що ти дужчий.
Герць уже мав початися, коли зненацька пролунало:
— Стривайте!
66
Немовля
із золотими
сережками
То гукав Кріпа, інший відомий учитель стрільби з лука:
— Це ось Арджуна, царевич з роду кау-равів, син славетного царя Панду й цариці Кунті. — Кріпа повернувся до Карни: — А хто ти, юначе? Назови своє ім’я і скажи, з якого ти роду-племені. Бо царевичеві не пристало змагатися з безвісними незнайомцями, вони можуть боротися тільки з рівнею собі.
Погляди присутніх звернулися на Карну. Коли на арену вийшов
Кунті, яка теж прибула подивитись, як виступатимуть її п’ятеро синів, аж сторопіла від несподіванки. Панцир на грудях та сережки у вухах, що сліпуче сяяли в сонячному промінні, свідчили: то був її перший син, променистий і прекрасний, як сам Сур’я, його батько. Карна тут, викликає на двобій рідного брата, не знаючи, ким той йому доводиться! І від нього ще вимагають сказати, хто він?! Та хто ще сміє вимагати таке, коли перед ним син самого Сур’ї, сонячного
божества, яке дарує всім світло і життя на землі!
«Карно, синку мій!» — мало не вихопилося з вуст цариці, та вона вчасно похопилася. Сльози щастя і водночас смутку заслали їй очі. Світ поплив перед очима, і Кунті знепритомніла. Служниці кинулися до неї, стали кропити її водою, намагаючися привести до тями.
— Царице, що з вами? — стривожено допитувалися вони, не можучи нічого зрозуміти. — Та що з вами?
Кунті розплющила очі, повільно підвелася.
Карна, цариця
Зараз не час пояснювати всім, що до чого. Вона спершу повинна заспокоїтись, усе обміркувати. І не треба плакати — цариці не личить показувати своїх сліз перед людьми.
За хвилю вона знову була спокійна й незворушна, ніхто вже не бачив на її обличчі й тіні смутку чи розпуки.
А Карна на вимогу Кріпи сторопів: він не може похвалитися царським походженням, як його суперник. Адже він усього-на-всього син колісничого! І Карна мовчав, похиливши голову на груди.
Раптом наперед виступив Дурйодгана:
— Царевичем стають не лише за спадком. Хто мужній у бою, хто сміливо веде військо своє на ворога, хто сам хоробрий воїн — того ми теж можемо називати царевичем. Та якщо Арджуна вагається прийняти виклик Карни лише тому, що він не спадкоємний царевич, то я віддаю Карні частину свого царства. Відтепер і він — царевич!
І тут же на арені з Карною було здійсне-
но ритуал помазання на трон: Карну вбрали в царський одяг і прикрасили знаками царської гідності.
— Дурйодгано, шляхетний царю! — вигукнув розчулений Карна. — Не знаю, чи зможу я коли-небудь віддячити тобі за твою доброту?
— Віддячиш своєю дружбою, Карно, своєю дужою рукою, — мовив Дурйодгана. — Будь мені вірним другом, моїм вірним бойовим побратимом. Це єдине, чого я хочу.
Карна й Дурйодгана обійнялися: це стало початком їхньої дружби.
67
Міфи
Давньої
Індії
Коли церемонія зведення Карни на трон скінчилася, до нього підійшов батько, зігнутий роками колісничий АдІратха. Карна відразу ж підхопився з трону й вигукнув:
— Татку!
І став на коліна перед батьком. Той міцно пригорнув сина, пишаючися ним. Потім тремтячою рукою благословив його.
Цієї миті пролунав глузливий сміх — то сміявся Бгіма, брат Арджуни.
— То ти, Карно, надумав змагатися з царевичем? — глузував він. — Та ти, візнику, краще придбай собі добрячого батога! Ти ба, конюх хоче змагатися з царевичем! Багато честі, щоб змагатися з тобою.
Дурйодгана не витримав:
— Не розкидайся такими словами, вони не гідні воїна. Сила його не в базіканні, а в умінні, у військовій вправності. Навіть воїн найнижчого стану гідний високої слави, якщо він б’ється з ворогом мужньо й хоробро. Чи, може, ти цього не знаєш? А
Карна не низького роду, він достойний владарювати над царством, як і ти. Поглянь на його статуру, на його силу, на його вміння! Чи хтось може заперечити мої слова? Якщо є такий, то нехай вийде і скаже!
Присутні зустріли оплесками слова Дурйо-дгани.
Вже сутеніло, коли Карна й Дурйодгана та його сто братів залишили змагальний майданчик. Люди бігли за ними, смолоскипами освітлюючи їм шлях, жваво обговорюючи денні події.
— А я тобі кажу, що все одно переміг би Арджуна! — твердив один.
— Ні, переміг би Карна! — не відступався другий.
— А я вам скажу, — докинув третій, — що справжній переможець сьогодні — Дурйодгана!
Суперечки не вщухали до пізньої ночі, бо й справді, день був надто насичений несподіваними й цікавими подіями, аби про них легко забути.
Завдати поразки Арджуні стало невідчепною думкою Карни: він будь-що мусить довести свою перевагу над супротивником. І Карна заходився шукати такого вчителя, який би досконало володів усіма способами стрільби з лука, знав би всі особливості різних стріл, які тільки існують на світі. А особливо Карні хотілося мати вчителя, який би навчив його володіти могутньою зброєю — брахмаст-рою; перед нею не могла встояти ніяка інша зброя.
Та коли він звернувся до Дрони, той
відмовив йому: мовляв, нею можуть володіти лише царевичі. А Карну він мав за сина колісничого.
І раптом Карна згадав: Паршурама! Ось хто навчить його володіти чудесною зброєю! Слава про дивовижне вміння воїна і мудреця Паршурами вже давно котилася світом. Але ж і Паршурама бере собі учнів зі шляхетних, царських родин! А якщо сказати, що й він царевич?
Бажання здобути вище воїнське знання було таке непереборне, що Карна вирішив випробувати долю. Він не скаже мудрецеві
68
Немовля
із золотими
сережками
правди про своє походження, ВІН з’явиться ДО нього під чужим іменем. І спробує полонити Паршураму своєю сумлінністю, старанністю і чемністю.
Ось так Карна під чужим іменем став учнем у Паршурами. Він робив усе, що вимагалося, проте набагато сумлінніше й ревніше, ніж решта учнів. Хоч яка б важка була та чи інша вправа, Карна терпляче виконував її. І Паршурама помітив його старання. Він навчив його користуватися багатьма видами зброї, навчив замов і заклинань над нею, навчив користуватися і брахмастрою, зброєю самого бога Брах-ми.
Одного спечного полудня його вчитель ліг відпочити. Поклав Карні голову на коліна й задрімав. Згодом ноги в Карни затерпли, але він не смів навіть ворухнутися, щоб не розбудити Паршураму.
І раптом гострий біль пронизав його стегно: якась комаха залізла під одяг і вжалила його. Але й тоді Карна не ворухнувся,
хоч кров і сочилася з ранки.
Паршурама прокинувся лише тоді, як відчув, що голова його лежить на чомусь мокрому. Він неабияк здивувався, побачивши, що одяг на Карні просякнув кров’ю. І став міркувати: що так вкусило учня? І чого він не сказав йому про це? І раптом у мудреця виникла підозра — високородний юнак не стерпів би такого болю, який стерпів його учень. Тоді, виходить, він не царевич?
— Ти щось приховав від мене, — мовив учневі Паршурама. — Ти не сказав правди про себе. Розкажи про своїх батьків.
І Карна мусив признатися: справді, він син Адіратхи, уславленого колісничого. Отже, зовсім не той, за кого видавав себе тут.
Паршурама знесамовитів від люті, коли почув це, і прокляв Карну. Проте знань, які він дав йому, відібрати вже не міг. Отож на-останок сказав:
— Ти підманув мене, нечесно завоював мою прихильність і навчився володіти різноманітною зброєю. І за це понесеш кару. Ти забудеш про все, чого я тебе навчив, саме тоді, коли воно найбільше буде тобі потрібно. Хоч би як намагався, не згадаєш того, чого я тебе вчив. А тепер залиш мене, іди собі, куди знаєш!
Пригнічений і сумний, Карна пішов від свого учителя. Куди йому тепер іти? Він ішов, поки стомився. Тоді ліг перепочити під деревом, все ще проклинаючи свою гірку долю. Та чи ж він винен, що народився в родині колісничого? І хіба син колісничого не може бути хоробрим і не може досконало володіти луком та
стрілами? От і маєш: і на тому змаганні зазнав ганьби через своє низьке походження, і тепер... Чи коли-небудь перестануть люди колоти йому очі низьким походженням?
Невеселі думки обсідали Карну, поки він лежав під тим деревом. Сутеніло, западала ніч. І раптом якесь шурхотіння привернуло увагу Карни. Може, олень?
Він дістав стрілу й поклав на тятиву. Темрява не заважала Карні — він умів влучати в ціль на найменший шерех. Тож і зараз він пустив стрілу в темряву і не стримав радісного вигуку, коли почув, як у кущах щось важко
69
Міфи
Давньої
Індії
впало. Стрілець кинувся до здобичі, продира-ючися крізь чіпкі зарості.
Але що це? Його стріла вразила не оленя; перед мисливцем на землі лежала корова. А підняти руку на корову, священну для кожного індійця тварину, таку лагідну, таку беззахисну, таку корисну для людей, було непрощенним злочином.
Карна, приголомшений тим, що накоїв, повільно рушив шукати господаря тієї корови. Виявилося, що вона належала жерцеві. Той, зачувши про загибель корови, наче закам’янів, адже пропав єдиний його скарб, єдине багатство; діти бавилися з нею, прикрашали її роги й росли дужі та здорові саме завдяки цілющому молоку. А що він тепер робитиме без неї? Де взяти грошей, щоб купити іншу?
— Бездумний, легковажний юначе! — спересердя згукнув жрець. — Ти підняв руку на священну тварину, яка не зробила тобі нічого поганого. Беззахисне створіння, вона не могла захисти
тися від твоєї смертельної стріли. Тож знай: і ти помреш, як і ця корова, тієї хвилини, коли будеш беззахисний!
Отакий видався нещасливий для Карни день: здавалося, всі зірки того дня відвернулися від нього, віщуючи йому самі біди та лихоліття.
Прокляття Паршурами та жерця мали подіяти в майбутньому, а поки Карна був не-перевершений у володінні луком. І бог небес Індра, який симпатизував Арджуні, хотів якось послабити силу Карни. Він здогадував
ся, що причиною його сили й невразливості є його панцир та сережки. Отож треба зробити так, щоб Карна під час двобою з Арджу-ною, який невдовзі мав відбутися, здійняв із себе і панцир, і сережки.
А Сур’я, батько Карни, бажав перемоги синові. Він знав про задум Індри, але постати перед Карною у своїй справжній подобі не міг. Т тому явився йому уві сні в подобі старезного дідуся, який попередив Карну, щоб той ні в якому разі не розлучався з панциром та сережками. Бо це в нього небесне спорядження.
Одного ранку, коли Карна здійснював обряд поклоніння сонцю, до нього прийшов бідний жрець-брахман. Карна обернувся до прибульця й запитав:
— Що ти хочеш, чоловіче добрий?
— Щедрості я від тебе хочу, Карно, — статечно мовив жрець.
— Якої саме щедрості? — приязно всміхнувся Карна. — Грошей, колісницю, коней, слонів чи палаців? Не соромся, сміливо кажи!
— Я хочу, аби ти подарував мені свій панцир і свої сережки!
Карна хвилю вагався, бо ще не забув віщого сну. А раптом той сон справді віщий? Адже й справді, без його доспіхів, з якими він народився, перша ж стріла прониже його на смерть. Та з іншого боку, хіба справді щедра й добра людина вагатиметься, коли в тебе щось просить інша людина? Та й не проста людина, а жрець!
Карна рішуче здійняв із грудей панцир, а з вух сережки й простяг їх жерцеві. І Індра, а це був він у личині жерця, розчулився до
70
Немовля
із золотими
сережками
глибини душі на таку щедрість і великодушність Карни.
— О шляхетний Карно! — мовив він юнакові. — Доки на світі не переведеться мужність, доти люди віддаватимуть шану й хвалу твоїй великодушності та щедрості. Це про тебе люди казатимуть: «Він був незрівнянний богатир і герой!» Це про тебе люди казатимуть: «Так, він був простою людиною, але такі люди рідко стрічаються на білому світі!» Скажи мені своє бажання, і я виконаю його.
— Я хотів би мати чудодійну зброю, — попросив Карна.
— Ти її матимеш. Але скористатися нею зможеш лише один раз. Після цього вона знову повернеться до мене.
І Індра зник так само раптово, як і з’явився.
Тим часом насувалися важливі події. Дурйодгана виграв у кості царство, яким правили пандави, п’ятеро синів цариці Кун-ті, і ті мусили на тринадцять років піти у вигнання. А коли через тринадцять років пандави повернулися і схотіли сісти на своє царство, Дурйодгана відмовився повернути його їм. Запахло війною між двома братніми родами. І от, щоб запобігти їй, зібралися знатні вельможі, знамениті герої та воїни, серед них і Крішна. Він радив Дурйодгані повернути все, що забрав у пандавів. Але той наче затявся, нічого й нікого не хотів слухати, повіривши у власну непереможність. Особливу надію він покладав якраз на Карну, на його неперевершену військову вправність і невразливість до будь-
якої зброї. І от, коли вмовити Дурйодгану не вдалося, Крішна підійшов до Карни й мовив:
— Карно, затримайся на хвилинку.
І довірчо поклав руку йому на плече.
— Давай проїдемося трохи в моїй колісниці. Мені треба дещо тобі сказати.
Коли колісниця рушила вулицями царської столиці, Крішна заговорив:
— Дурйодгана прагне війни й руїни. Він хоче, щоб за одну його помилку розплачувалися своїм життям тисячі людей. І самовпев-нено та зухвало він поводиться лише тому, що на його боці стоїш ти, Карно. Але твоє місце з пандавами, а не з Дурйодганою.
Слова Крішни дещо збентежили Карну.
— Помилка Дурйо-дгани — це й моя помилка, — сказав він. — Я не збираюся судити, правий він чи ні, я тільки знаю, що моє місце з ним. Я багато чим зобов’язаний саме йому.
— Карно, вислухай мене уважно, — знову заговорив Крішна. — Ти син цариці Кунті від Сур’ї, сонячного бога. Ти не син колісничого, ти царевич з давнього й шляхетного роду. Тож невже ти битимешся проти рідних братів? Невже не краще захищати братів, аніж захищати неправе діло? Не завдавай своїй матері зайвого смутку. Ходімо, Карно, твої брати й мати чекають на тебе!
Карна мовчав, бо думки його перемішалися. Отже, він царевич не тільки за посвяченням на трон, а й за народженням? І ніхто вже не посміє діткнути його низьким походженням, ніхто не наважиться кинути йому презирливо, що він — син колісничого?
71
Міфи
Давньої
Індії
Отже, він брат Арджуні, якого недолюблював, якого мріяв здолати в чесній боротьбі, через якого зазнав стільки прикрощів. Але ж Дурйодгана дав йому багатство, владу, славу. Усім, що зараз Карна мас, він завдячує саме Дурйодгані. Він обіцяв йому свою непорушну дружбу.
— Не проси, Крішно, не зраджу я Дурйодгани, — озвався нарешті Карна, сумовито всміхаючись. — Це ж негарно — кидати свого друга в хвилину, коли він найбільше потребує твоєї допомоги. Що ж тоді скажуть про мене люди? Я людина слова, людина честі, Крішно! Моє місце зараз — поруч із Дурйодганою. Завдяки йому я став тим, чим є. Я битимуся пліч-о-пліч із ним, навіть проти рідних братів. Можливо, це буде жорстока, жахлива, братовбивча війна. Можливо, я і не побачу її кінця. Та коли вже доведеться померти, то я помру гідною смертю, на полі бою. Для мене честь дорожча за все!
І Карна попрощався з Крішною, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. А потім дивився, як коні стрімко помчали колісницю, в якій був Крішна. Той мчав до цариці Кунті.
А вона, вислухавши Крішну, вирішила, що довше зволікати не можна, що їй самій треба зустрітися з Карною. Загорнувшись у накидку, щоб ніхто не міг її впізнати, вона наступного ранку заквапилася на берег Ганги, де Карна щодня здійснював обряд поклоніння сонцю.
Той і справді був там: очі його були заплющені, руки простягнуті, обличчя повернуте на схід, де сонце вже посилало на землю перші золотисті промені.
Кунті стояла осторонь, чекаючи, коли Карна скінчить вранішню молитву. І коли той підвів голову, то побачив перед собою царицю Кунті. Неабияк здивований, він низько й шанобливо вклонився їй. А Кунті так переповнили почуття, що вона спершу не могла промовити й слова. Трохи заспокоївшись, вона заговорила:
— Карно, синку мій...
І розповіла синові, як він народився й від
кого, що він — її первісток, найстарший із синів. А тоді заходилася вмовляти Карну:
— Ти мусиш очолити військо своїх братів, а не військо Дурйодгани. Ходімо зі мною, негайно ходімо до твоїх братів! Карно, любий, — Кунті схлипнула, — не виступай проти Арджуни, краще приєднайся до нього! Тож не вагайся! Серце моє вже давно не знає спокою, заспокой його хоч тепер.
Карна лагідно пригорнув до себе матір, обережно втер їй сльози, а тоді й собі заговорив, неголосно і невесело:
— Отже, виходить, що за народженням я справді царевич, ваш син. Але виростив, виховав мене, оточив батьківською турботою ї дав мені ім’я Адіратха, колісничий. А матір’ю мені стала Радга, його дружина; вона пестила й колисала мене, бавилася зі мною. Вона не відходила від мене, коли я часом хворів. Лише Адіратха й Радга мої батьки — інших батьків у мене немає!
— Карно!.. — схлипнула Кунті, але той уже не міг зупинитися:
— А коли Кріпа ганьбив мене перед людьми, ви, мамо, не підвелися зі свого трону й не сказали, що я — ваш син. Якби ви тоді це зробили, то тепер усе було б інакше.
— Синку, навіщо ти мене так мордуєш? — благала Кунті, й рясні, пекучі сльози котилися з її очей.
— А Дурйодгана простягнув мені руку допомоги, не дав зганьбити мене, став поруч зі мною, дав усім гідну відсіч. Дурйодгані не було діла до того, чий я син. Він наділив мене багатством, царством, владою, а найголовніше — подарував мені свою дружбу. То якою ж я, мамо, буду людиною, коли зараз покину його? Хіба личить воїнові перебігати з одного табору до іншого?
Карна знову невесело всміхнувся — у нього справді був важкий вибір. Але він і хвилі не вагався, коли вирішував, на чий бік стати.
Честь і обов’язок переважили в ньому навіть синівські почуття. Він міг піти тільки шляхом честі.
— І якщо війна спалахне, я буду з Дурйо-
72
Міфи
Давньої
Індії
дганою. Інакше я не можу, — додав Карна. — Люди знають тільки те, мамо, що у вас п’ятеро синів, п’ятеро пандавів. І їх ви маєте в будь-якому разі, бо в цій війні мусить загинути хтось із нас двох — або я, або Арджуна. Проти інших братів я не битимусь. Якщо загине Арджуна, ви все одно матимете п’ятеро синів. Якщо загину я, то матимете всіх п’ятьох пандавів. Одне можу пообіцяти, мамо, що зброю свою я підніму тільки проти Арджуни.
Цариця Кунті обійняла на прощання непохитного сина.
— Повертайтеся вже додому, мамо, — лагідно попросив її Карна.
Невдовзі справді почалася братовбивча війна. Не один день точилася вона, не одну запеклу битву бачило небо, але відчутної переваги ніхто не здобував. І от на поле битви на своїй колісниці виїхав Карна. Він одразу поринув у шал січі: його стяг із золотистого шовку із зображенням слона майорів у най-гарячіших місцях битви.
— Карна! Карна! — лунало звідусіль, щойно він з’являвся на полі бою, ведучи за собою військо. В душі Дурйодгани ожила надія на остаточну перемогу.
— Воїни, будьте мужніми! — закричав він могутнім голосом. — Сьогодні вас веде на бій сам непереможний Карна! Тож нехай із новою силою задзвенить ваша зброя об ворожу!
Карна був останньою надією Дурйодгани. А той шукав поглядом Арджуну. Давня заповітна мрія помірятися силою сьогодні мусила здійснитися.
І настав день, коли Карна мовив Дурйод-гані:
— Сьогодні остаточно вирішиться — або я, або Арджуна!
Його слова справдилися: двобій справді виявився виснажливим і довгим. До тієї пори, поки колісниця Карни втрапила у вибоїну й застрягла.
Т саме тієї миті подіяло прокляття мудреця й воїна Паршурами: наче якась пелена застелила розум Карні, й він одразу забув усе, що знав і чого колись навчився. Навіть покласти на тятиву стрілу не міг до пуття, не те що скористатися брахмастрою — зброєю, перед якою не встоїть жодна інша зброя.
Отоді й свиснула стріла Арджуни, пронизавши груди Карни. Так загинув мужній і чесний Карна, своїм життям сплативши борг підступному й жорстокому Дурйодгані.
Харішчаїїдра
й
Чандраматі
ХАРІШЧАНДРА Й ЧАНДРАМАТІ
У1Х.ИВ колись Харішчаїїдра, могутній і шляхетний цар. Багато битв виграв він, багато країн завоював і став нарешті правителем величезної держави. Добрий і великодушний, Харішчандра допомагав кожному, хто потребував його допомоги, і не було випадку, коли хтось прийшов до царя з проханням, а він не задовольнив його. І слава про Харішчандру, про його справедливість та чесність котилася світом.
Якось Харішчандра здійснив раджасую, священний ритуал, який мав підтвердити, що він — наймогутніший у світі правитель. Тисячі людей зібрались подивитися на це рідкісне видовище, і всіх їх цар щедро пригостив і вшанував, кожного наділив якимось подарунком.
Так минало його життя у величі, славі та щасті зі своєю дружиною, царицею Чандра-маті, й сином Рохітом.
Та його царське щастя не могло тривати без кінця, бо після щасливої смуги настає смуга нещаслива. Якось зустрілися між собою небожителі й мудреці, серед них і мудрець
Васіштха та його затятий суперник мудрець Вішвамітра. Васіштха був щирим другом і приязним радником царя Харішчандри й завжди схвально висловлювався про нього. От і цього разу, коли розмова зайшла про світські справи й про людські вчинки, Васіштха не втримався й сказав, що, мовляв, якщо є такі мудрі і справедливі правителі, як Харішчандра, то й народ щасливий і не знає злигоднів. Ще й похвалив доброту, здібності, розум, стриманість та інші чесноти Харішчандри, назвав його втіленням справедливості й опорою, на якій тримається царство.
— Та що ти оце розказуєш нам! — перебив його Вішвамітра, не витримавши. — Він звичайнісінька собі смертна людина, якій просто випала щаслива доля владарювати у величезній державі. І в нього є свої слабості, як і у всіх людей. І він може збрехати чи переступити своє слово.
— Помиляєшся, — лагідно заперечив йому Васіштха. — Я добре знаю Харішчандру і можу запевнити тебе, що ніколи й нізащо він не скаже неправди й не переступить свого слова.
— А я ладен побитися об заклад, що доведу тобі протилежне! — не здавався Вішвамітра.
— Якщо ти справді доведеш це, — так само лагідно мовив Васіштха, — то я привселюдно відмовлюся від високого звання мудреця.
— Ой дивися, щоб потім не жалкував! — застеріг його Вішвамітра. — Бо я таки доведу, що ти помиляєшся. Отож чекай і дивися, що буде.
Мудрець Вішвамітра негайно залишив високе зібрання й спустився на землю, обмірковуючи, як би краще й переконливіше довести, що Васіштха надто підносить і переоцінює свого улюбленця. Бо був певен, що кожна земна істота здатна припускатися помилок і нерозважливих учинків.
Вішвамітра прийшов у царський палац, і Харішчандра прийняв його з усіма належними почестями, гідними такого уславленого
75
Міфи
Давньої
Індії
мудреця. Проте цар відразу помітив, що мудрець ніби гнівається.
— Мені здасться, ви чимось невдово-лені, — не витримав Харішчандра. — Чи не можу я прислужитися чимось?
— Мені? Прислужитися? — здивувався Вішвамітра. — Невже ти так швидко забув те, що я зробив для твого батька?
— Атож, — погодився цар, — ви дуже добре знали мого батька і завжди зичили йому добра.
— І тільки? — сердито докинув мудрець. — Та якщо ти вже забув, то дозволь нагадати тобі, що саме я зробив для нього. Твій батько, Трішан-ку, свого часу почав надто пишатися і забажав зрівнятися з богами. І схотів, щоб у цьому йому допоміг мудрець Васіштха. Але той не був упевнений, що зуміє це зробити. Тоді твій батько звернувся до мене, і я пообіцяв йому допомогти. І я дотримав свого слова: твій батько знісся на небо. Але не встиг потрапити в світ богів. Та оскільки я не хотів, щоб він повернувся назад на землю, то створив іще одне небо, і Трішанку, твій батько, залишився на ньому царювати.
— В такому разі я вам щиро вдячний, — мовив Харішчандра. — Ви й справді неабияк допомогли моєму батькові потрапити на небеса.
— Але ти, певно, й не здогадуєшся, яких зусиль це мені коштувало, — вів далі Вішвамітра. — А батько твій так нічим і не віддячив мені за це.
— То, може, я зумію якось віддячити вам? — спитав цар.
— А ти справді хочеш віддячити мені за свого батька? — ніби не повірив мудрець.
— Так, дуже хочу, —. підтвердив Харішчандра.
— Що ж, гаразд, — мовив Вішвамітра. — Отже, ти обіцяєш повернути батьків борг? Він таки справді чимало винен мені. Але я цілком задовольнюсь, якщо ти віддаси мені своє царство.
Харішчандра без вагань відповів:
— Моє царство тепер ваше!
— Ти, певно, знаєш, що я жрецького стану, тобто брахман, — провадив далі мудрець. — А коли ти щось даруєш брахманові, то тільки з милостинею, тобто з пев-ною сумою грошей.
— Назовіть мені свою суму, і я сплачу її зі своєї скарбниці!
— Скарбниці? — вигукнув Вішвамітра. — Що ти цим хочеш сказати? Ти хочеш пожертвувати мені щось із того, що вже й так належить мені?
— О ні-ні, достославний мудрецю, вибачте мені мою забудькуватість! — перепросив цар. — Я і справді на хвильку забув, що багатства вже не належать мені!
— То як же ти подаси мені милостиню? — допитувався Вішвамітра.
— Але ви спершу назвіть суму, — наполягав цар. — Скільки я вам мушу подати?
— Мені вистачить десяти тисяч золотих монет, — сказав мудрець.
— Що ж, хай буде десять тисяч, — промо
76
Харішчандра
й
Чандраматі
вив цар. — Як тільки я роздобуду гроші, відразу ж принесу вам.
— Але надто не зволікай, — попередив Вішвамітра. — Бо я не звик довго чекати на те, що має належати мені.
— Постараюся їх дістати якомога швидше, — пообіцяв Харішчандра.
— Тоді домовимося так: даю тобі на це місяць. Роздобувай гроші. Але застерігаю, щоб ти за цей час навіть не торкався мого майна.
— Не торкатимусь,—запевнив мудреця цар. — Я відразу ж вирушаю в священний Бенарес. Це благословенне місто належить не простим людям, воно належить богам. Саме там я і спробую роздобути грошей.
— Діло твоєї — мовив мудрець Вішвамітра. — Але довго не барися!
Харішчандра вдома розповів своїй дружині Чандраматі, що сталося. Царицю вкрай приголомшило почуте.
— Не вірю! Не вірю! — заголосила вона. — Не вірю, що ти більше не цар! Та хіба ж можливе таке? Ніколи й нізащо такого не може бути!
— Повірити важко, але воно справді так, — сумно проказав Харішчандра. — Я вже не цар. Відтепер уже нічого тут ми не можемо вважати своїм, все тут чуже. Ми мусимо зняти з себе навіть царське вбрання і прикраси. З цього палацу ми маємо вийти простими, звичайними людьми.
Відтак розповів про розмову з Вішвамітрою, а тоді признався:
— Зараз мене не так гнітить навіть те, що
я позбувся царства, як те, що мені якось треба роздобути десять тисяч золотих монет і віддати їх Вішвамітрі. Я народився на світ без нічого і нічого не заберу з собою по смерті: після мене залишаться тільки мої добрі діяння. Та якщо я не спроможуся віддати мудрецеві обіцяної суми — і то протягом місяця — то вкрию себе ганьбою, якої нічим не змиєш.
Харішчандра вмовк, засмучений і невеселий. Чандраматі бачила, як він силкується викрутитися з цього, здавалося б, безнадійного становища. Знала вона й те, що обов’язок її, як вірної і відданої дружини, бути разом із чоловіком у скруті.
їхній син, малий Рохіт, дивився на батьків, слухав їхню розмову й нічого не міг уторопати. Нарешті він не витримав і підбіг до батька.
— Татку, чого ви такі засмучені? — спитав він. — Щось сталося?
— Я мушу вирушати в далеку дорогу, синку, аж у Бенарес, — невесело відповів батько й ніжно погладив синову кучеряву голівку.
— Тоді й ми підемо з тобою! — рішуче заявила дружина. — Ми самі не залишимося.
Харішчандра поглянув на неї:
— А я хотів відіслати вас обох до твоїх батьків. Бо ж, сама знаєш, у дорозі всяке трапляється. Навіщо й вам зазнавати злигоднів?
— Що випаде на твою долю, те випаде й нам, — наполягала Чандраматі. — Наш обов’язок — бути поруч із тобою. Куди підеш ти, туди підемо й ми.
77
Міфи
Давньої
Індії
Харішчандру зворушили дружинині слова.
— Може, воно так на краще, — мовив він. — Бо, правду кажучи, мені дуже не хочеться розлучатися з вами. Тільки мені трохи лячно брати вас із собою.
— Твій борг — то і наш борг! — сказала дружина. — Спробуємо разом повернути його.
Наступного ранку Харішчандра з дружиною та сином вирушив до Бенареса; вдяг-лися простими селянами. потай сподіва-ючися, що ніхто в царській столиці не помітить їхнього зникнення. Та люди таки дізналися й були приголомшені, що улюблені цар і цариця залишають їх. Вони нізащо не хотіли відпускати їх, а Харішчандра переконував усіх, що мусить ненадовго залишити країну, аби дотримати даного слова.
— У вас тепер є новий правитель, — умовляв він людей. — Служіть йому вірою та правдою, як служили
мені. Повертайтеся в свої оселі й дбайте про свої родини.
Харішчандра в народі зажив такої поваги, що його слово було законом для всіх. Тож люди почали розходитися, а сам він рушив у дальню путь. Йому вже доводилося бувати в Бенаресі, цьому славетному місті, але тоді Харішчандра відвідував його як почесний гість, як цар. Тисячні натовпи юрмилися на вулицях, аби хоч краєчком ока поглянути на славнозвісного Харішчандру. І ось він знову в цьому місті, але тепер люди не впізнавали його, бо нікому й на думку
не спадало, що цар може носити селянський одяг.
Сам Харішчандра знав тільки те, що йому доведеться прожити в Бенаресі принаймні місяць і що мусить заробити чи роздобути грошей для Вішвамітри. Проте як йому це зробити, він не уявляв. Досі Харішчандра був тільки мудрим правителем і вправним воїном, що вигравав битви й долав ворогів. Але тепер йому треба було виявити кмітливість в іншому: як заробити на шматок хліба для себе й родини. Тож урешті-решт після довгих роздумів він дійшов висновку, що єдине в його становищі — це шукати якоїсь роботи, якогось зарібку. Поки ж він та його родина жили на милостиню, що її подавали добросерді прочани, яких було багато в цьому священному місті.
Та минали дні, і Харішчандра все більше впадав у розпач. Він навіть перестав рахувати дні, що лишалися до сплати боргу. Аж поки мудрець Вішвамітра прибув у Бе-
нарсс сам і нагадав:
— Місяць минув! Негайно сплачуй мені борг! Давай сюди мої десять тисяч!
— Дайте мені ще трохи часу, — попросив Харішчандра. — Я поки шо не зміг роздобути грошей.
— А ти ж обіцяв сплатити їх через місяць, — нагадав Вішвамітра. — І сьогодні останній день. Увечері ти мусиш покласти перед! мною гроші. А ні, то я оголошу на весь світ, що ти брехун.
— Благаю вас, не робіть цього! — попросив Харішчандра. — Адже в мене ще є тро
78
Харіїичаїїдра
й
Чан/іраматі
хи часу, і я, здасться, вже знаю, що мені ро-бити.
— Тоді не гайнуй часу, — поквапив його Вішвамітра. — Перш ніж зайде сонце, я знову буду в тебе, і щоб на той час гроші були.
Харішчандра розповів дружині, що він збирається робити — піти на базар і за десять тисяч продати себе. Чандраматі була в розпачі.
— Ти хочеш продати себе! — голосила вона. — Ти хочеш так роздобути грошей? А куди ж подінемося ми із сином?
— Так, я мушу продати себе, іншого виходу немає, — неголосно, але непохитно проказав Харішчандра. — І я не хочу, щоб ти бачила, як це станеться. Бо коли мене хтось купить, я вже не належатиму собі.
— Тоді навіщо й мені воля? — мовила Чандраматі. — Я не хочу жити без тебе. І я піду з тобою на базар. Можливо, хтось купить нас обох. І тоді ми гуртом віддамо борг мудрецеві Вішва-мітрі.
Харішчандра позирнув на дружину: серце його обливалося кров’ю. Хіба міг він навіть подумати, що і його дружина колись продаватиме себе на велелюдному базарі? Його обов’язком, його справою честі було оберігати її від усіх злигоднів у житейському морі. Він і подумати не міг, що коли-небудь принизить або зганьбить її. Безмежний розпач охопив його, але що було робити? Він будь-що мусить виконати обіцянку, дану Вішвамітрі. Тож і мусить піти на останній, на єдиний крок, аби сплатити вчасно борг. Він невимовно страждав, передчуваючи прини-
ження, яких зазнає. Але мусив дозволити й дружині йти на базар. З ними пішов і малий Рохіт. Він і досі не розумів, що відбувається: своїм дитячим розумом хлопчик усвідомлював лише, що діється щось недобре.
І от усі троє прийшли на базарний майдан, де було повнісінько людей. Кожен тут продавав чи купував щось, довкола стояв несусвітний гармидер, люди кричали, закликали, гукали, лементували, сміялись і сварились.
Харішчандра зупинився на невеличкому пагорбку, з якого, йому здавалося, зручніше було гукати до натовпу. 1 несамохіть йому пригадалося, як колись він так само стояв перед народом у цьому місті. Але тоді він був царем великої країни. Тоді він звелів понавиносити всіляких ласощів, одягу та грошей і обдарувати всіх, хто зібрався на базарній площі. І тоді так само довкола лунав людський гомін: люди бажали щедрому цареві радості й щасливого та довгого
панування на престолі.
Це видиво блискавично промайнуло перед Харішчандрою, ніби воно було щойно вчора. Чандраматі глянула на його посмутніле обличчя й здогадалася, що за думки обсіли чоловіка. І з дедалі більшим острахом усвідомлювала, що до вечора залишається все менше часу.
Люди тим часом зацікавлено й водночас нспорозуміло поглядали на Харішчандру й Чандраматі. Вони бачили, що для продажу в них ніби нічого не було, та й з вигляду вони надто бідні, аби самим купити щось у
79
Міфи
Давньої
Індії
когось. Тому їх неабияк і зацікавило, хто ж ці бідно вдягнені, але зі шляхетною поставою незнайомці.
Харішчандра наважився і ступив крок уперед.
— Послухайте мене, люди добрі! — загукав він. — Кому потрібні служник і служниця? Якщо комусь треба, то ось вони, перед вами! І кожному ціна — п’ять тисяч золотих монет!
Погляди всіх звернулися до чоловіка й жінки на пагорбку. Трохи дивно було чути, що вони продають себе самі та ще й за таку високу ціну. Декого це спантеличило, декого здивувало, а декого зацікавило ще більше.
— Ми продаємо себе! — вже голосніше і впевненіше повторив Харішчандра. — Чи не хотіла б якась добра душа придбати нас?
— Ми дуже просимо, купіть нас! — лагідно й соромливо докинула Чандраматі.
У натовпі виникло легке замішання. Люди почали перешіптуватися, не зводячи погляду з Чандраматі.
І Харішчандра це помітив: серце його, здавалося, от-от розірветься. Як він міг спокійно стояти, коли в натовпі з неповагою говорили про його дружину?
Але вчасно похопився, бо згадав, чого він тут. Він мусить стерпіти будь-які знущання, бо інакше не досягне своєї мети. І він знову й знову звертався до натовпу купити їх. У цей час неподалік проходив храмовий жрець. Помітивши збуджений натовп, він підійшов і запитав, що тут відбувається.
— Чоловік і жінка продають себе, — пояснили йому.
— Що?! — здивувався жрець. — Вони продають себе за гроші? І це тут, у священному Бенаресі? І хто ж їх продає?
— Таж кажемо, що самі себе продають! — почулися голоси.
— Дивно! — не йняв віри жрець. — За цим щось криється. І зараз я спробую це з’ясувати.
Жрець пробрався крізь цільний натовп і
зупинився перед чоловіком і жінкою, які продавали себе.
«Ні, вони не звичайні собі злидарі й волоцюги, — відзначив подумки він. — Бо он які шляхетні риси в чоловіка, хоч він у лахмітті, а ноги босі. Статура в нього дужа, сильна, і видно, що він не проста людина. Та й жінка поруч із ним, немов лотос у пилюці. І вона плаче, розпачливо плаче, вбита якимось горем».
— Хто ви і як опинилися тут? — поцікавився у них жрець.
— Крайня скрута привела нас сюди, чоловіче добрий, — відповів Харішчандра.
Тоді жрець звернувся до Чандраматі:
— Ти справді продаєш себе, дочко моя?
— Так, продаю, — шанобливо відказала та.
— А що ж ти умієш робити?
— Я згодна на будь-яку роботу, але тільки за двох умов, — мовила жінка.
— І що ж то за умови?
— Я не їстиму того, що мені подаватимуть. І не поставатиму перед чужим чоловіком, не розмовлятиму з ним.
— Що ж, твоє право ставити такі умови, — погодився жрець. — Я купую тебе. Можеш іти в мою оселю й допомагати дружині в господарстві. Бо їй самій нелегко давати раду в хаті.
— Гаразд, — відповіла Чандраматі. — Але спершу заплатіть за мене гроші.
— І кому ж я їх мушу заплатити?
— Ось йому, моєму чоловікові! — кивнула Чандраматі на Харішчандру.
Той ступив крок до жерця:
— Так, це я та нещасна людина, її чоловік. Хоч зараз і не знаю, чи маю право називатися її чоловіком. Бо ж обов’язок чоловіка захищати дружину навіть ціною власного життя. А я чиню смертельний гріх, бо продаю власну дружину, продаю своїми руками.
— То що ж із тобою трапилося, сину мій? — поспитав жрець. — Чого ти мусиш продавати себе і свою дружину? Невже не можна інакше зарадити твоєму горю?
80
Міфи
Давньої
Індії
— Зарадити моєму горю можна лише так, — твердо мовив Харішчандра. — Я маю повернути борг одній людині. Перш ніж зайде сонце, він мусить мати десять тисяч золотих монет. Ось чому я і взяв на свою душу непрощенний гріх — продати дружину й себе. І я мушу дотримати слова.
— Розумію, — сказав жрець. — Під загрозою твоя честь. Справа серйозна, але, на жаль, я не можу купити вас обох.
— У вас чула душа, — вдячно промовив Харішчандра. — Ви й так неабияк допомогли нам. Але нічого, спробую продати себе комусь іншому.
— Коли так, — став прощатися жрець, — то я забираю вашу дружину з сином до себе, а натомість даю п’ять тисяч. Не переживай за них — у мене їм буде добре, ніхто не скривдить їх.
— Дякую вам від щирого серця, — мовив Харішчандра. — Дуже жаль, що нічим не можу віддячити вам за вашу чулість.
Чандраматі впала до ніг чоловікові, про
щаючись, але він одразу ж підвів її, знаком показавши, щоб ішла за жерцем. І вона, взявши за руку малого Рохіта, слухняно рушила за ним. Та щойно вони ступили кілька кроків, як Рохіт вирвав свою руку й підбіг до батька.
— Татку! — заплакав він. — Куди мене веде мати? Я не хочу нікуди йти від вас! Скажіть їй, щоб вона лишалася тут. Не віддавайте нас чужим людям!
Харішчандра ніжно пригорнув до себе сина: хіба ж легко і йому розлучатися з Рохітом? Те було понад його сили, але вони мусили розлучатись. Тож батько поклав руку
на голівку сина й осінив його батьківським благословенням. А тоді легенько підштовхнув до матері.
— Іди з нею, мій синку! — лагідно попросив він, ледь стримуючи сльози. — Адже ти хороший, слухняний хлопчик. Доглядай за матусею, будь її захисником, не давай нікому кривдити. Я завжди думками буду з вами.
— А чого ви не хочете йти з нами? — допитувався Рохіт.
— Я зараз не можу піти з вами, йдіть самі. Я трохи згодом прийду до вас.
— Тоді і я нікуди не піду! — знову заплакав хлопчик. — Я залишуся з вами, татку. Не проганяйте мене від себе!
Харішчандра зібрав у собі всі сили.
— Рохіте, синку, — твердо звелів він. — Ти мусиш послухати мене й піти з матір’ю!
І Рохіт зрозумів, що батькове слово непохитне, що треба скоритися йому. Повільно, неохоче хлопчик ступив до матері. А Чанд-
раматі невтішно плакала, тим більше, що Харішчандра вже не бачив її сліз.
— Мамо, ну чого ви плачете? — кинувся до неї Рохіт. — Чого татко не хоче йти з нами? І що це за чужий чоловік біля нас? Ми що, мусимо йти за ним? Скажіть, що сталося? І коли ми вже повернемося додому? Мамо, я хочу додому! Мої іграшки, мої слоники та папужки, мої павичі та пташки, певно, вже теж знудьгувалися за мною.
— Я не можу, синку, зараз нічого ні сказати, ні пояснити тобі, — схлипнула мати. — І сама не знаю, звідки це лихо звалилося на
82
Харішчандра
й
Чандраматі
нас, чим ми завинили, що на нас впала така кара. Одне скажу, що ні на кого ми не можемо покластися, окрім як на самих себе. Я тільки на одне сподіваюсь і про одне молю: щоб батько твій чимшвидше опинився разом із нами. Щоб він хоч у неволі був разом із нами.
І вона затулила долонями заплакане обличчя.
— Не плачте, мамо, — втішав її Рохіт, — не плачте! Я ж буду поруч із вами, дбатиму й піклуватимуся про вас.
— Синочку мій любий! — скрушно зітхнула Чандраматі й повільно рушила за жерцем.
Харішчандра лишився на місці, спо-діваючися знайти покупця на себе. Проте, здавалося, ніхто й не дивився на нього, люди ніби втратили до нього будь-який інтерес. Невдовзі жрець передав йому обіцяні гроші. Харішчандра саме лічив їх, коли перед ним постав мудрець Вішвамітра:
— То як, призби
рав необхідну суму? Чи ще ні?
— Є тільки половина, володарю мій, — смиренно відповів Харішчандра. — Прошу вас, візьміть цю половину й простіть мені, що не спромігся на другу половину.
— Ні, половини я не візьму! — заперечив Вішвамітра. — Ти хочеш мене піддурити! Де хочеш діставай усі гроші. Інакше я не згоден.
— Я намагався продати себе, але ніхто не купує: кажуть, надто дорого, — виправдовувався Харішчандра. — Володарю мій, може, ви самі купите мене за ці гроші? Я відда
но слугуватиму вам усе життя. Невже ж усе моє життя не варте п’яти тисяч золотих.
— Не верзи дурниць! — спалахнув Вішвамітра. — Навіщо мені такий служник, як ти? І взагалі слуги мені не потрібні! Мені треба або десять тисяч, або нічого! Сонце вже заходить, тож краще поквапся, щось роби. І щоб десять тисяч невдовзі були!
Безнадія і розпач охопили Харішчандру. Він знову загукав до людського тлумови-ща:
— Послухайте, люди бенареські! Змилуйтеся наді мною, явіть свою ласку! Купіть мене! Заради всього святого купіть мене хоч хто-небудь! Увесь вік я віддано й ревно служитиму тому, хто купить мене за п’ять тисяч золотих!
Та люди тільки дивилися на нього, хто співчутливо, хто глузливо. Але ніхто не хотів за такі гроші купити його.
Харішчандра з острахом поглядав на сонце, яке, здавалося, стрімко котиться до обрію. І знову й знову
звертався до людей, благав їх, просив, умовляв купити себе.
І раптом Харішчандра помітив чоловіка, що рішуче простував до гурту: величезного, потворного. Той чоловік був наглядачем на цвинтарі, він стежив за здійсненням поховальних обрядів. Підійшовши до Харіш-чандри, він поцікавився:
— Ти справді продаєш себе? А мені саме потрібен служник. Ти згоден піти зі мною?
— Згоден! Згоден! — палко запевнив його Харішчандра. — Я ревно служитиму тобі, до
83
Міфи
Давньої
Індії
брий чоловіче! Тільки купи мене, швидше купи, поки не зайшло сонце!
— І скільки просиш за себе?
— П’ять тисяч золотих.
— Ого! — здивувався покупець. — Чималі грошики. Але гаразд, заплачу тобі цю суму.
Чоловік дістав гаманця, відлічив гроші й простягнув їх Харішчапдрі. Той доклав гроші за Чандраматі й простягнув Вішвамітрі,
дешево. Отож слухай: ти наглядатимеш за тим, щоб належно справляли поховальні обряди і спалювали мерців. Ти збиратимеш плату за кожен спалений труп. Бо трапляються і такі, що норовлять зробити це без плати. Тож краще її збирати не після, а до спалення небіжчика, моя тобі порада.
— Гаразд, господарю, — незворушно мовив Харішчандра. — Я виконуватиму все, що ти скажеш.
котрий стояв неподалік всім.
і
Ось так кладовище стало для царя Харіш-
— То я виконав свою обіцянку? — запитав мудреця Харішчандра. І поглянув на сонце, яке вже ховалося за обрій.
— Атож, виконав, — погодився той. Сховавши гроші, Віш-вамітра подався геть.
— То хто ж ти такий? — спитав у Ха-рішчандри чоловік, що купив його. — Бачу, не з простих ти людей.
— Тепер я твій слуга, господарю. І знаю тільки одне — слугувати тобі.
— Але я не певен, що скористаюся з твоїх
спостерігав за
чандри оселею, вкрай неприємною і гнітючою. Жаль і смуток опускалися на кладовище, коли люди приносили покійників і здійснювали належні обряди. Проте Харішчандра не ремствував, робив усе, що мав робити. То був таки нелегкий обов’язок — збирати плату з убитих горем родичів і просити в них якусь шматину, щоб укрити небіжчика. Не раз йому ставало це нестерпним, але він вчасно нагадував собі, що є лише безправним служни-
ком.
послуг, доки не
І ні на мить не міг забути дружини й сина,
взнаю, хто ти насправді, — наполягав чоловік.
— Господарю, я гадаю, досить і того, що ти врятував мою честь, допоміг мені повернути борг. За це я вдячний тобі. Бо ти дав мені змогу жити й спати з чистим сумлінням. Ти можеш загадувати мені будь-яку роботу, навіть найбруднішу й найважчу. І я слухняно її робитиму.
— Ні, ти таки не звичайна собі людина, — впевнено мовив чоловік. — Але гаразд, нехай буде по-твоєму. Та й обійшовся ти мені не-
завжди мучився й переймався, як їм там ведеться, чи не сталося чогось із ними. Чи дуже побивається за ним малий Рохіт? А як там Чандраматі? Її ніжні руки, певно, огрубіли від непосильної роботи, хоч їм слід би було тільки поливати ніжні й запашні квіти. Як вона там справляється з нелегкою і обтяжливою хатньою роботою? Чи побачить він її та сина ще коли-небудь? Чи простить йому син, який би мусив по ньому посісти царський трон, а натомість батько зробив його злидарем? Чи зрозуміє він
84
Харішчандра
й
Чандраматі
батька? Як би це його дізнатися, чи все гаразд у них, чи добре їм ведеться, чи в безпеці вони? Рохіт, певно, не відходить від матері, допомагає їй. А коли виросте, певно, зробить усе, аби хоч трохи полегшити материну важку долю, аби звільнити її від рабства.
Отак і тяглося сумовите й безрадісне життя. Але його Харішчандра зносив стійко й терпляче. Коли випадала вільна часина, забивався в безлюдний храм у лісі за кладовищем, падав на коліна й вимолював у богів благополуччя для своїх дружини та сина.
Однієї ночі, коли він особливо палко просив небо захистити його родину від напастей, у храмі перед ним раптом з’явилося дивне сяєво.
— Я задоволений тобою,— почувся згори могутній голос. — Скажи мені, чого б ти хотів, і твоє бажання сповниться.
— Тільки одного прошу я — благословіть мудреця Вішва-мітру на довге й щасливе царювання!
— А ти певен, що це і є найзаповітніше
твоє бажання? — спитав голос.
— Так, більшого бажання в мене немає, — відповів Харішчандра.
А ще через кілька днів Харішчандра сидів на березі священної Ганги, неподалік від місця, де спалювали мерців. Довкола ще курілися поховальні вогнища, а він думав про колишні дні, як був царем. «І скільки років іще, — тужно думав він, — судилося мені провадити отаке безрадісне, гнітюче життя на цьому кладовищі?»
Перед ним попереду знову замерехтіло
— Я прийшов допомогти тобі, — почувся знайомий голос. — У мене з собою скринька, повна коштовностей. Візьми її і на те, що є в ній, ти можеш викупитися з рабства. Настала пора тобі облишити свою роботу.
Харішчандра схилився в шанобливому поклоні:
— Я продав себе тутешньому наглядачеві кладовища, і він мій господар. Тож не в моїй волі вирішувати свою долю. Якщо вже ви так хочете позбутися цієї скриньки, то можете віддати її моєму господареві.
І дивне сяєво відразу зникло.
А Чандраматі тим часом служила в жерця. Виконувала роботу, яку їй доручали, не спочиваючи й хвилини. Малого Рохіта вона могла бачити тільки ввечері, коли вкладалися спати на ветхій циновці.
Рохіт був у жерця на побігеньках. Якось йому звеліли нарвати квітів у лісі неподалік. Піти-то пішов, але настав вечір, а хлопчик
усе не повертався. І коли вже добре смеркло, двоє пастухів прийшли до засмученої Чандраматі й мовили їй:
— Під баньяном у лісі ми бачили неживого хлопчика. Певно, вжалила кобра. Може, то ваш син.
З грудей Чандраматі вихопився розпачливий зойк. Жрець почув і сердито прикрикнув:
— Що там за лемент?
Бідолашна жінка, схлипуючи, розповіла йому те, що почула від пастухів. Та жрець
дивне світло.
лише коротко кинув:
85
Міфи
Давньої
Індії
— Що ж, жаль. Треба було йому пильнуватися, якщо вже пішов у ліс.
Чандраматі попросила відпустити її, щоб поглянути, чи то справді Рохіт.
— Атож, сходи, — погодився жрець і додав: — Але спершу попорай усе в хаті. Бо якщо то й твій син, то нічим йому вже не допоможеш, а хатня робота стоятиме. Але щоб на ранок ти знову була на роботі.
Чандраматі мусила скоритися, бо куди ж дінешся. Вона не сідала й на хвилю, аби хутчій попорати все. А коли скінчила роботу, то з пастухами мерщій подалася до лісу.
Ще здалеку вона побачила під деревом свого Рохіта. Підбігла, впала синові на груди й невтішно заголосила. Пастухи непевно стояли, а тоді сказали, що їм пора вже йти.
— То ви хочете йти? — розгублено підвела голову Чандраматі. — Покидаєте мене саму? А що ж я робитиму тут сама такої пори?
— Ваш обов’язок тепер узяти сина й здійснити над ним поховальний обряд, тобто спалити, — мовили їй пастухи.
Та Чандраматі не знала навіть, де тут найближче кладовище. І ніч була така непроглядна, що знайти дорогу було годі. Тож і лишилася сидіти біля неживої дитини, побиваючись та вмиваючись сльозами.
І саме о тій порі варта робила нічний обхід і почула, як невтішно голосить жінка. Вона пішла на голос і невдовзі побачила неживого хлопчика, а поруч знетямлену від горя жінку. Сторожа не могла надивуватися: звідки це глупої ночі серед густого лісу взялася жінка з дитиною? Стала розпитувати, хто вона така й звідки, як опинилася тут. Але Чандраматі від горя й розпуки не могла говорити.
Вартові подумали, що це не звичайна собі жінка, і спрямували на неї списи. Але та не злякалася, тільки голосила, припадаючи до безживного сина. Тоді вартові вирішили, що це — відьма, яка, певно, позбавила хлопчика життя, а тепер ссе його кров. Вони схопили жінку й привели до начальника варти; принесли вони й неживу дитину. А
начальником варти, як виявилося, був той самий наглядач кладовища, що викупив Харішчандру. Вартові розповіли йому про дивну пригоду в лісі і висловили впевненість, що жінка — відьма.
— Такі хижачки не мусять ходити по землі й убивати безневинних дітей! — виніс свій присуд начальник варти. — Її треба негайно скарати на смерть!
І звелів гукнути Харішчандру, щоб той відтяв відьмі голову й здійснив над дитиною останній поховальний обряд.
— Володарю мій, — звернувся Харішчандра до начальника варти. — Не змушуйте мене вбивати жінку.
— Це ж чому? — здивувався той. — Ти смієш чинити мені непослух? Я віддав за тебе такі гроші, а ти не коришся мені? Ще раз тобі кажу — виконуй мій наказ!
Харішчандра на хвилю задумався, а тоді мовив:
— Так, справді, я ваш раб, тож мушу коритися. Гаразд, я виконаю ваш наказ.
Харішчандра, дивлячися на жінку, звелів їй іти за ним. Вже на кладовищі жінка почала благати його:
— Дайте мені спершу здійснити поховальний обряд над моєю дитиною. А тоді і я ладна вмерти!
— Що ж, гаразд, — погодився Харішчандра. — Сповни останній обряд над дитиною.
Харішчандра приготував дров для поховального багаття, склав їх у стос і звелів жінці покласти на нього дитину. Вона хотіла зробити це, та Харішчандра раптом зупинив її:
— Стривай, жінко, а плата за спалення?
— Яка плата? — здивувалася Чандраматі. — У мене немає грошей.
— Я маю взяти гроші за спалення, — пояснив Харішчандра. — Так велить мені господар.
Харішчандра все ще не смів глянути на жінку, яку мав стратити.
86
Міфи
Давньої
Індії
— Мені немає чим заплатити, бо я убога, бідна жінка, — сумно відповіла Чандраматі.
Харішчандра підвів погляд, щоб упевнитись, чи на ній немає ніяких прикрас. Одна прикраса таки справді була: на шиї в неї він помітив золотий ланцюжок.
— Можеш віддати прикрасу, — мовив він.
— Що?! Хто ви такий, що помітили золотий ланцюжок? — Жінка була неабияк вражена. — Адже про нього знав лише мій чоловік! Тільки він міг помітити його! А може, ви і є мій чоловік? Ви часом не Харішчандра?
Харішчандра придивився до жінки, а наступної миті ступив до неї і пригорнув до себе.
— Чандраматі, невже це справді ти? — допитувався він. — І невже ця дитина — наш Рохіт.
Чандраматі мовчки опустилася на коліна й обхопила ноги чоловікові.
— Що трапилось? Що з нашим Рохітом? Хто вбив його? — допитувався Харішчандра.
— У лісі його вжалила отруйна змія, і він помер. Я не зуміла вберегти сина...
Обоє наче заніміли, а тоді знову озвалася Чандраматі:
— А як ти опинився тут? Як дійшов до такого, що став убивати людей?
З очей її покотилися гіркі сльози.
— Не плач, люба моя! — заспокоював дружину Харішчандра. — Досі я ще нікого не вбив, ти мала бути перша. Я знаю, серце твоє крається від розпуки, як і моє. Але, видно, так нам уже судилося. Коли ти пішла за жерцем, мене купив наглядач за тутешніми
кладовищами. Він і настановив мене до цієї роботи. Він — мій господар, і я маю виконувати все, що він мені звелить.
— Навіть убивати людей?
— Навіть убивати людей. Я його раб.
— Що ж, тоді виконуй його волю! — мовила дружина. — Нехай уже я загину від руки коханого чоловіка й залишу цей світ разом з рідною дитиною.
— Ні! — рішуче кинув чоловік. — Ми залишимо цей світ усі разом! Рохіт був єдиний, хто ще тримав нас на світі, тільки заради нього ми жили й страждали. Тепер ми втратили його, тож більше нас ніщо не тримає. Підемо й ми слідом за ним. Лише трохи докладу дров, аби вистачило на трьох.
Невдовзі Харішчандра поклав на стос безживного Рохіта, з одного боку його ліг сам, а з іншого лягла Чандраматі. Запалив віхоть і вже хотів підкласти під дрова, коли раптом спалахнули сліпучі блискавиці, задвигтіла земля і на всіх трьох посипалася злива квіткових пелюсток. Перш ніж Харішчандра й Чандраматі збагнули, що відбувається, перед ними постав всемогутній Шіва.
— Мені дуже прикро, що ви зазнали таких страждань, — мовив він. — Ви пройшли через неймовірні випробування. Але знайте, що тепер ваші муки скінчилися.
Шіва глянув на непорушного Рохіта й проказав:
— Устань, Рохіте, й пригорнися до своїх батьків!
Тієї ж миті хлопчик ожив, наче щойно про
88
Харішчандра
й
Чандраматі
будився від міцного сину. І кинувся обіймати батька й матір.
А ще за мить перед ними з’явився мудрець Вішвамітра.
— Ти довів свою чесність і непідкупність, Харішчандро, — заговорив він. — Ти міцно тримаєш своє слово. Забирай назад своє царство, яке ти без вагань віддав мені.
— Так, твоє царство чекає тебе, — додав і Шіва. — Вертайся до нього і царюй далі. Слава й багатство супроводжуватимуть тебе все життя.
Харішчандра, його дружина й син похилили голови у вдячному поклоні.
— Може, у вас є якісь бажання? — поспитав Шіва.
— Благословіть мій народ, щоб йому добре велося, — попросив Харішчандра.
— Хай буде так! — урочисто виголосив Шіва.
Харішчандра з родиною повернувся в свою столицю. Народ зустрів свого царя врочисто й пишно. На його честь лунав величальний спів, злітали вгору сліпучі й барвисті фейєрверки. І Харішчандра правив своїм царством справедливо й мудро. Ніколи в його душі не зродилося неприязні до мудреця Вішвамітри, через якого стільки вистраждав. Навпаки, він був вдячний йому, що той випробував його. І завжди непохитно вірив у перемогу правди над кривдою.
Міфи
Давньої
Індії
РАМА І
СІТА
^Далеко по світу линула слава про царя Дашаратху, що правив країною Кошалою, та про Айодг’ю, столицю тієї країни, краси якій додавали розкішні палаци, широкі й гомінкі вулиці. Місто потопало в зелені, мешканці його були гостинні й щедрі. Високі й міцні мури захищали місто від ворожих навал. Поля щедро родили, і люди не знали голоду. Сам Дашаратха ревно дбав про свій народ, не обтяжував його надмірними поборами.
Якось вирушив Дашаратха на полювання і добувся до берега невеликої річки. І саме тоді, коли цар дослухався, чи не затупотить поблизу яка звірина, почувся плюскіт. Мисливець подумав, що то прийшла на водопій якась тварина, миттю поклав на тятиву стрілу й пустив її в той бік, звідки чувся плюскіт. Почувся голосний зойк, і щось важко упало на землю. Стривожений Дашаратха заквапився на стогін і побачив юнака — в грудях його стриміла царська стріла. Виявилося, що то
був Шраван, син сліпих відлюдників, які самотою жили в цьому лісі: він спустився до річки, аби набрати води в глек.
Каяття і жаль за скоєне охопили царя Дашаратху. Побачивши, у якому він розпачі, смертельно поранений юнак мовив:
— Не побивайтеся так, пресвітлий царю, однаково вже нічим не зарадиш. Неподалік звідси живуть мої батьки, тож зробіть ласку, віднесіть мене до них.
Сказав юнак ці слова й помер.
Невтішно заголосили старі сліпі батьки Шравана, коли Дашаратха приніс до них мертвого сина. Вони обсипали царя пекучими докорами, а наостанок провістили, що й він колись помре від незмірної туги за своєю втраченою дитиною.
Засмучений цар повільно рушив до свого палацу.
Довго не мав цар Дашаратха дітей. Та от після нечувано щедрої пожертви богам три його дружини народили йому чотирьох синів, найстаршим з яких був Рама.
Минав час, царевичі росли, опановували науки. Та найбільше їхній хист виявився у володінні луком, киданні списа й боротьбі. Царевичі шанували предківські звичаї, поважали старших, не кривдили слабших і захищали їх. Гарні на вроду та лагідні вдачею, вони любили один одного, і люди казали, що брати примножать славу свого давнього й знаменитого роду.
Цар Дашаратха не міг натішитися синами. Вже підлітками четверо царевичів здійснили чимало подвигів, особливо ж виділявся своєю військовою доблестю Рама. Спливали роки, і ось цар сусіднього царства Джанака надіслав цареві Дашаратсі запрошення, щоб прислав своїх синів до нього на сваямва-ру — його дочка Сіта мала вибрати собі чоловіка.
Двоє братів, Рама і Лакшман, прибули на сваямвару — урочистість, на якій, за давнім звичаєм, дівчина сама обирала собі чоловіка. На просторому майдані стояло величезне шатро, і біля нього широким півколом роз
90
Рама
і
Сіта
містилися сотні царевичів, героїв та богатирів з усіх усюд; вони прибули сюди випробувати свою воїнську вправність.
Десятеро дужих чоловіків винесли величезний лук і поклали посеред майдану. Тоді цар Джанака підвівся зі свого трону й оголосив:
— Відважні й сміливі юнаки! Перед вами лук самого бога Шіви, всемогутнього й непереможного. Хто натягне його тятиву так, щоб лук розламався, того й увінчає моя донька Сіта весільною гірляндою! Отож — починайте!
Один за одним підходили до лука царевичі й відходили присоромлені, бо жодному з них не щастило навіть зрушити його з місця. Не на жарт стривожився тоді цар Джанака. Він знову підвівся і мовив:
— Невже на цій землі вже перевелися справжні богатирі? Як же це так, що ніхто не може навіть підняти лука? Певно, непосильну я загадав для вас роботу, а моїй Сіті, не інакше, судилося не
вийти заміж. Можете розходитись, звідки поприходили, — не з вашою силою являтися на сваямвару.
Рама, що доти сидів осторонь зі своїм братом Лакшманом, зачувши прикрі слова царя, підхопився й попростував до лука. З гурту тих, що зазнали невдачі, почулися глузливі вигуки.
Та Рама не зважав на ті кпини. Спокійно підійшов до лука, підняв його з землі, мов пушинку, і так натягнув тятиву, що лук з оглушливим тріском розламався навпіл. Цар Джанака підійшов до нього й радісно пригор
нув до грудей, а красуня Сіта уквітчала нареченого весільною гірляндою. Залунав величальний спів, урочисто загримотіли барабани. Гонець помчав з радісною звісткою до царя Дашаратхи, батька Рами. Невимовно зрадів Дашаратха такій новині.
Як і велить звичай, справили Рамі та Сіті бучне весілля. Молоді побули трохи в царстві Джанаки, а тоді рушили до Айодг’ї, столиці Кошали, де правив цар Дашаратха.
Дашаратха царював і далі, та невблаганна старість усе більше давалася взнаки. І він став долучати до державних справ і Раму, щоб із часом той змінив його на престолі. І настав день, коли цар Дашаратха закликав у тронну залу своїх радників та найшанова-нішцх людей столиці й мовив:
— Не рік і не два прослужив я вам вірою і правдою. А тепер хочу передати царство Рамі — своєму старшому синові. Він уже цілком здатний керувати державою.
Почалися приготування до коронації Рами. Астрологи визначили сприятливий день для такої події. Столиця прикрашалася, скрізь панувало пожвавлення, тріпотіли різнобарвні прапорці, гримотіли барабани.
Дашаратха прийшов до палацу своєї улюбленої дружини Кайкеї і застиг уражений: палац наймолодшої дружини тонув у темряві, ніде не було чути ні співів, ні музики.
— А чого це у вас тут так темно й тихо? — спитав він у служниці.
— Велика цариця заборонила розваги та
91
Міфи
Давньої
Індії
співи й усамітнилася в кімнаті гніву, — пояснила та.
Цар Дашаратха дуже любив свою найврод-ливішу дружину, тож заквапився до неї і занепокоєно спитав:
— Царице, що з тобою? Чи не захворіла, часом? Тебе хтось скривдив? Хто посмів ослухатися тебе? Ти тільки скажи, і я так покараю винуватця, що довіку пам’ятатиме.
Кайкеї втерла сльози:
— Нічого зі мною не сталося. Нічого мені не бракує. Та й ви мене он як любите! Ідіть собі, веселіться, а мені дайте спокій.
Дашаратха аж розгубився:
— Що ти, царице, схаменися! Розкажи, що гнітить тебе, а я зроблю все, щоб розважити й утішити тебе.
— Атож, обіцяти ви мастак, — дорікнула Кайкеї. — Та буде з мене ваших обіцянок! Обіцяєте, а обіцянок не виконуєте.
— Дивно й боляче мені про це чути, — збентежився цар. — Проси, що хочеш, і я виконаю твоє бажання.
Кайкеї підвела на царя погляд:
— А ви забули, як одного разу повернулися з битви весь зранений, а я виходила вас? І тоді ви пообіцяли сповнити мої два найза-повітніші бажання.
— Справді, було таке, — погодився Дашаратха. — Але ж ти сама тоді відмовилася, сказала, що ніяких бажань у тебе немає.
— Тоді не було, — заперечила Кайкеї, — а тепер є. І настав час виконати ті мої два бажання. Перше моє бажання — замість Рами на трон має сісти мій син Бгарата. І друге:
Рама на чотирнадцять років мусить піти у вигнання, щоб його і близько не було біля нашого царства.
— О безсердечна Кайкеї! — застогнав від розпуки цар Дашаратха. — Що ти зі мною робиш? Невже ти не знаєш, що-значить для мене Рама? Ти, певно, хочеш позбавити мене життя. Він же й тебе шанує і любить, як рідну матір, ніколи не скривдив тебе жодним словом. Мені однаково, хто сидітиме^на троні, Рама чи Бгарата. Вони обидва — мої сини. Але ж успадкувати трон — право найстаршого сина! Скільки часу спливло, коли я дав тобі ту необачну обіцянку, а ти лише сьогодні згадала про неї.
— Годі розжалоблювати мене! — скипіла Кайкеї. — Чи ви гадали, що я попрошу у вас ганчір’яну ляльку? Я ще раз кажу: якщо ви людина слова, то мусите виконати мою волю. А ні, то ганьба покриє весь ваш рід і ніщо її не змиє.
— Будь певна, Кайкеї, я ніколи не пере-
ступлю свого слова, — сумно мовив цар. — Але ти будеш винуватицею того, що станеться, на віки вічні. Я не переживу твого підступного удару в самісіньке серце. І знай — не буде щасливо царювати Бгарата, якщо Рама піде у вигнання.
— Не накликайте біди на голову мого Бга-рати! — огризнулася Кайкеї. — Він сяде на трон, а все інше — не ваш клопіт!
Дашаратха зрозумів, що марно вмовляти наймолодшу дружину, тож із важким серцем почав міркувати: що ж його робити? Якби ж то Рама не скорився батьковій волі! Як би
92
Рама
і
Сіта
було добре, аби вперше в житті він виявив свій непослух! Але Рама не такий, він зробить так, як скаже йому батько.
— Ну що ж, царице, я приймаю твою умову. Ти гарна на вроду, але душа в тебе чорна. Нехай щастить тобі в твоєму царюванні. А ти, мій любий синку Рамо, прости свого батька, що втрапив у тенета підступної дружини і тепер заносить над тобою гострого ножа. Але, сину мій, я не можу нічого вдіяти. Інакше я зганьблю честь свого славного й давнього роду.
Цар Дашаратха аж знепритомнів від розпуки.
А Кайкеї покликала до себе Раму й сказала йому:
— Сьогодні твій батько вирішив, що на трон сядеш не ти, а Бгарата. А ти на чотирнадцять років підеш із країни. Він попросив мене передати тобі це, бо сам не наважується.
Рама якусь хвилю мовчав, бо здогадався, що тут щось не те, але твердо мовив:
— Матусю, не турбуйтеся, я виконаю
батькову волю. А тепер дозвольте попрощатися з моєю матір’ю та дружиною, перш ніж вирушити у вигнання.
Тим часом і до Сіти, дружини Рами, дійшла звістка, що Рама залишає царство. А вона, вбрана в розкішні шати, в найкоштовніших прикрасах, чекала, коли її Рама врочисто сяде на престол. Кинувшися до чоловіка, вона впала йому в ноги:
— Як же я залишуся без тебе? Підемо разом. З тобою найнепролазніші хащі будуть мені квітучим садом. А без тебе й пишний сад стане страхітливою пусткою.
І як не розраджував дружину Рама, лякаючи її смертельними небезпеками, нечувани-ми злигоднями й труднощами, Сіта нічого не хотіла чути.
— Коли ти будеш зі мною, я не боятимуся нічого й стерплю будь-які злигодні й лихоліття, — казала вона. — Як же я спокійно спатиму на своєму розкішному ложі, коли ти поневірятимешся в джунглях? Обов’язок дружини — бути з чоловіком, вона мусить бути його вірною і відданою супутницею в щасті та горі. Я прийматиму колючки з твоєї дороги, стелитиму тобі постіль із трави й листя, а коли ти спочиватимеш, обмахуватиму тебе віялом. Чи ж може бути більше щастя для жінки, ніж догоджати коханому чоловікові!
До Рами й Сіти приєднався і Лакшман: він теж вирішив розділити з ними злигодні чотирнадцятирічного вигнання. І ось усі троє зняли з себе царське вбрання і перевдягли-ся в простий одяг.
Колісниця вже стояла запряжена, щоб
вивезти вигнанців за межі царства. Тисячі людей зібралися перед царським палацом. І коли з воріт у злиденному лахмітті вийшли Рама, Сіта й Лакшман, люди вмилися гіркими сльозами; вони простягали до них руки й благали:
— Куди ж ви? Ми підемо до цариці Кайкеї і впадемо їй до ніг. Ми попросимо, щоб вона не проганяла вас!
Рама заспокоював людей:
— Будьте мужні й стійкі! Я завжди пам’ятатиму про вас!
Рама допоміг Сіті сісти на колісницю, тоді
93
Міфи
Давньої
Індії
сіли і обоє братів. Колісниця рушила. А людський натовп потік за нею. Аж на березі ріки, після довгих умовлянь, люди попрощалися з вигнанцями й рушили додому.
Царську столицю огорнула туга. Ще вчора вона мерехтіла тисячами вогнів, а тепер тонула в мороці. Там, де ще вранці чувся величальний спів, тепер лунало розпачливе голосіння. Де сходилося хоч двоє людей, тільки й мови було, що про лихо, яке спостигло народ. Люди захоплювалися Рамою, який усього зрікся, аби виконати батькову волю. І Лак-шман — чим не рівня йому? Але найбільше хвалили Сіту. Бо чоловікові не дивина терпіти всілякі злигодні й долати труднощі. А тут малосила жінка без найменшого вагання вирушила за чоловіком у дикі хащі, де й нога людська, мабуть, ще не ступала. Правду кажуть, що тільки в скрутну годину пізнаєш справжню людину.
А цар Дашаратха не знаходив собі місця. Перед ним раптом постало сліпе подружжя відлюдників і їхнє прокляття: «Як ми оце помираємо від туги за втраченим сином, так і ти колись помреш від туги за своїм сином».
Не витримавши безмежного горя, цар Дашаратха впав як підкошений. Коли до нього підбігли, він уже не дихав.
Негайно послали гінця по Бгарату в Кашмір, де він гостював у свого діда. Бо тільки син міг справити останній обряд по померлому батькові. А Бгарата й гадки не мав, які події сталися за час, поки його не було вдома.
Коли Бгарата приїхав, то мати його, Кай-кеї, кинулася до сина й пригорнула його:
— Тепер ти будеш на царському троні, а не Рама! Цар Дашаратха сповнив двоє моїх бажань: щоб на престол сів ти та щоб Рама залишив країну на чотирнадцять років.
Кайкеї сказала це і вмовкла, чекаючи палкої подяки. Та вийшло навпаки, Бгарату охопив несамовитий гнів.
— Як я тепер дивитимуся людям у вічі, мамо? Ви хотіли мені щастя і слави, а вкрили мою голову довічною ганьбою! Та невже я
сяду на силою відібраний трон? Мамо, я був досі слухняний і шанобливий син. Навіщо ви зробили так, що тепер з моїх вуст мусять зриватися болючі й гнівні слова? За віщо ви довели до смерті нашого доброго й справедливого батька? Ви — вбивця! Сідайте самі на царський трон! А я на нього й не гляну. Такого царювання мені не треба.
З цими словами Бгарата залишив приголомшену матір і подався до матері Рами, цариці Каушальї, яка ще не знала, що Бгарата щойно від матері.
— Мати твоя досягла, чого хотіла, — зустріла його Каушалья. — Тепер ти можеш сідати на трон. А мені зроби одну-однісіньку послугу: відішли мене до Рами. Мені несила залишатися тут довше.
— Шановна матусю, — мало не плачучи заговорив Бгарата. — Присягаюся вам, що я і гадки не мав про все це. Моєї вини в цьому немає. Я ніколи й нізащо не сяду на трон, на якому має бути Рама. І для мене єдиний цар нашої країни — Рама!
Каушалья побачила, що Бгарата тут справді ні при чому. І ніжно пригорнула Бгарату, невтішно плачучи.
Коли згодом почалися приготування, щоб звести на престол Бгарату, той рішуче заперечив:
— Не силуйте мене сідати на трон. Я піду шукати Раму й проситиму його, аби він повернувся додому. А коли не захоче повернутися, то і я піду світ за очі.
Наступного дня Бгарата, а з ним і троє матерів, вирушили до Рами просити, щоб він повернувся додому й сів на трон.
Вечоріло. Рама й Сіта сиділи на великому камені й дивилися, як заходить сонце; Лакш-ман стояв оддалік із луком та стрілами в руках. І раптом він згукнув:
— Брате, поглянь, яка там здійнялася курява! Аж заслала небокрай. Схоже, ніби військо. Я вже бачу й коней у колісницях...
Невдовзі Бгарата вже біг назустріч Рамі, а потім упав йому в ноги, мовби благаючи про-
94
Міфи
Давньої
Індії
щення за те, що сталося. Коли минули перші хвилини зустрічі, Рама поглянув на Бгарату:
— То розповідай, як відпочивалося в дідуся? Як там наш батько? Даремно ти залишив його самого.
— Немає вже в нас батька, — сумно проказав Бгарата. — А перед смертю, кажуть, він усе кликав тебе.
Для Рами ця звістка була як грім з ясного неба. Трохи оговтавшися, він мовив:
— Батько ревно любив свій народ і дбав про нього. І ти, Бгара-то, так само дбай про нього. Чини по правді, не захищай кривдників. Не дозволяй багатим кривдити бідних, не зобижай і селян, дбай, щоб усі діти вчилися.
— Любий брате, — озвався Бгарата. — Я прибув просити тебе повернутися додому. Якщо ж не повернешся, то все в нашій країні піде шкереберть.
— Бгарато, — відповів Рама. — Не можу я зробити цього, бо мушу виконати батькову волю. Інакше як я дивитимуся в очі людям. Але ти мусиш виконати його останню волю й сісти на трон. Я ж повернуся в країну лише через чотирнадцять років.
— Коли так, — мовив Бгарата, — то я хочу взяти твої сандалі. Поставлю їх на троні, і ми будемо вважати, що наш цар тільки ти.
Бгарата взяв Рамині сандалі й доручив супровідникам поставити їх на троні, оскільки сам вирішив теж не повертатися до Айодг’ї.
— Я залишуся в селі Панді грамі й теж пробуду тут чотирнадцять років, — сказав він. — Я не можу сісти на трон, який нале
жить Рамі. Та якщо ви схочете спитати якоїсь поради, знайдете мене тут.
Хоч як переконували Бгарату повернутися до столиці, він був непохитний. І люди після цього стали казати, що Кайкеї можна простити всі гріхи лише за те, що вона народила такого сина.
Після того, як у них побував Бгарата, троє вигнанців вирішили перебратися в інше місце, бо побоювалися, що люди, знаючи, де вони живуть, увесь час ходитимуть до них і проситимуть повернутися в царство.
Був полудень. Рама й Сіта сиділи біля лісової хижки й розмовляли, коли зненацька перед ними постав невимовної краси олень. Сіта не могла відвести від нього захопленого погляду.
— Рамо, поглянь на це диво! — прошепотіла вона.
Лакшман, побачивши оленя, ледь не сказав, що в природі не може бути оленів такої масті й краси, що це, певно, якийсь перевертень. Але подумавши, що його засміють, промовчав.
— Справді, гарний олень, — погодився Рама. — Я ще такого не бачив.
— Спіймайте його мені, — попросила Сіта. — Я доглядатиму його й гратимуся з ним.
— Не так воно й легко спіймати, — мовив Рама.
— Але ж мені так хочеться мати його! — просила Сіта.
Рама мовчки підвівся, узяв лук та стріли й рушив за оленем.
— Ти залишайся тут, — обернувся він до
96
Рама
і*
Сіта
Лакшмана, — щоб Сіта не лишалася сама. А я спіймаю оленя й невдовзі повернуся.
Олень то зникав з очей, то знову з’являвся попереду. Здавалося, він от-от упаде від утоми й стане легкою здобиччю мисливця. Та коли Рама кидався до нього, щоб спіймати, олень зненацька величезними стрибками мчав геть. І Рама відходив усе далі й далі від своєї хижки.
Раптом олень людським голосом закричав: — О Лакшмане! О Сіто!
Рама похолов, бо відразу здогадався, що втрапив у підступну пастку, що це не справжній олень, а якийсь ракшас прибрав його подобу. Рама миттю пустив стрілу, і олень повалився на землю.
І Сіта почула той розпачливий Рамин крик. Кров застигла в її жилах: адже то коханий Рама кликав на допомогу! Щось, певно, там сталося з ним.
— Лакшмане, мерщій біжи до нього! — звеліла вона Лакш-манові. — Чуєш, він кличе на допомогу!
Лакшман, звісно, теж чув той крик. Але як йому залишити Сіту саму? Адже брат велів йому бути біля неї.
— Не бійся за нього, Сіто, — спробував він заспокоїти братову дружину. — То він, певно, спіймав оленя і веде його сюди. Та й залишати тебе я не можу.
Сіта обурилась:
— Чого це ти так боїшся за мене? З моїм чоловіком скоїлося лихо, а ти склав руки й сидиш! То це так ти любиш свого брата?
Її слова зачепили Лакшмана за живе:
— Він звелів мені не відходити від тебе. І я тут, щоб служити своєму братові.
— Якби ж то і в мене було таке кам’яне серце, як у тебе, то і я спокійно сиділа б, слухаючи його крики про поміч. А я думала, ти справжній його брат і мій захисник. Чи, може, тобі страшно виткнути з хижки носа? То так і скажи. Страхополох нещасний!
Цього вже Лакшман стерпіти не міг. Він підвівся і взяв лука зі стрілами:
— Не сподівався я від тебе таких несправедливих слів. Але якщо ти наказуєш, то я піду до Рами, хоч певен, що з ним нічого не сталося.
Лакшман зник у лісових нетрях.
А ракшас Равана, що затаївся неподалік лісової хижки, побачив, що Сіта залишилася сама. Прибравши подобу святого відлюдника, він забурмотів під ніс молитву й рушив до хижки. Сіта, почувши чийсь голос, вибігла на поріг, шанобливо привітала відлюдника й спитала:
— Чи здалеку йдете, чоловіче добрий? Що вас привело до нашої оселі в цій глушині?
Відлюдник відповів:
— Я ходжу по святих місцях, а оце надибав на вашу оселю й вирішив зазирнути. Хто тут живе і як ви тут опинилися? Бо такій незрівнянній красуні, як ви, личить жити в царському палаці, а не в цій жалюгідній хатині.
Сіта соромливо опустила вії:
— Доля розгнівалася на нас, і тому ми, тобто я, мій чоловік і його брат, опинилися тут. Заходьте, відпочиньте з далекої дороги.
97
Міфи
Давньої
Індії
Зараз я принесу вам води — сполоснути лице й руки.
Сіта принесла води, поклала на пальмовий лист лісових корінців та овочів і подала гостеві. Але той, замість їсти, схопив Сіту на руки й кинувся бігти від хижки.
— Куди ви мене несете? — скрикнула Сіта.
Але лжевідлюдпик уже підбіг до колісниці, що стояла серед дерев, кинув на неї Сіту й уперіщив батогом коней. Ті помчали, як вітер.
— Куди ви мене везете? — розпачливо гукала Сіта. — Заклинаю вас, скажіть, хто ви? Бо тепер я бачу, що ви не відлюдник.
Нападник зловтішно засміявся:
— Хочеш знати, хто я? Я — Гавана, цар острова Ланки. Я вже давно сохну за твоїм прекрасним личком. Відтепер забудь свого Раму, ти будеш моєю дружиною. Отож пишайся, що житимеш із царем Гаваною, а не з жебраком Рамою.
Сіта хотіла вистрибнути з колісниці,
та Гавана встиг схопити її за руку:
— Навіть не поривайся, Сіто, бо нічого в тебе не вийде!
Сіту охопило безмежне обурення:
— Лихий ракшасе, ти підступно заманив мене в свої підлі тенета! Але знай: мій Рама зітре тебе на порох і весь твій чорний рід. У твоїх палацах оселяться сови й шакали. О, ти ще не знаєш гніву Рами й Лакшмана! Тож схаменися, поки не пізно, не ставай ворогом самому собі.
Але Гавана лише презирливо засміявся:
— Ти, певно, не пригадуєш, але і я був
серед тих, хто прагнув перемогти на твоїй сваямварі й мати тебе за дружину. І відтоді не можу тебе забути. Тепер ти станеш моєю найулюбленішою дружиною і царицею! Тобі нічого не бракуватиме, все царство моє належатиме тобі. Навіщо марнувати свою вроду й молоді літа в дикому лісі з якимось жебраком, де тебе ніхто не бачить. А в мене ти будеш пишатися, як квітка.
— Я одружена з Рамою, і якщо навіть сонце почне сходити на заході, а річки потечуть назад, я буду вірною йому. Тож не бери на свою душу непрощенного гріха.
Та Гавана не хотів і слухати, розум йому наче затьмарило.
А тим часом Рама й Лакшман прийшли додому з убитим оленем. Але хижка стояла порожня — Сіти ніде не було. Обоє братів обнишпорили все довкола, проте марно. Після довгих пошуків Лакшман сів на порозі хатини й гірко заплакав, картаючи себе за те, що ослухався Рами й залишив Сіту саму.
Гавана мчав Сіту далі й далі, несамовито поганяючи коней. А Сіта відривала від сарі смужки тканини й кидала назад, споді-ваючися, що бодай так вона подасть знак про себе.
Прибувши на свій острів-столицю, Гавана заходився показувати полонянці свої палаци й скарби, бо гадав, що вона спокуситься на його багатство й погодиться стати його дружиною.
Та Сіта навіть не дивилася на його скарбниці, повні коштовного каміння й дорогоцінних металів. Тоді розлючений Гавана
98
Рама
і
Сіта
залишив Сіту під нагляд кількох ракшасок, аби вони стежили за нею і переконували скоритися волі Гавани.
Рама й Лакшман у пошуках СІти просувалися все далі від своєї лісової хижки, поки не добулися до високої гори, на якій жив цар мавп Сугріва. Коли Рама розповів йому про своє горе, той раптом згадав про клапоть тканини, знайдений у лісі. Клапоть принесли і поклали перед Рамою, сказавши:
— Погляньте, це часом не ваша дружина кинула? Здається, позавчора тут проїжджала колісниця і якась жінка з неї кинула цей клапоть. Чи не була то Сіта і чи не віз її злий ракшас Равана, цар Ланки?
— Так, цей клапоть з її одягу, — сумно визнав Рама.
— Тоді Сіту треба шукати в його царстві, — сказав Сугріва. — Тепер мені слід чимшвидше зібрати своє військо, щоб визволити її з лабет злого й підступного ракшаса.
Пробратися в царство Гавани зголосився і Хануман, перший помічник Сугріви, теж мавпа. На прощання Рама мовив йому:
— Сподіваюся, тобі пощастить знайти Сіту й побачитися з нею.
— Але дайте мені якусь річ, щоб при нагоді я міг показати їй. А то вона не повірить.
Рама зняв із пальця перстень і простягнув Хануманові:
— Передай Сіті, що ми невдовзі визволимо її.
Хануман узяв перстень і вирушив з товаришами в дорогу. Нарешті вони прийшли до
моря, що котило величезні, страхітливі хвилі. Проте Хануман не злякався.
— Залишайтеся і чекайте мене тут, — звернувся він до своїх супутників. — Я певен, що незабаром повернуся з добрими новинами.
І Хануман ступив у морські хвилі.
Бурхали височенні хвилі, на плавця чигали морські чудовиська, та мужній Хануман уже надвечір добувся до острова, на якому царював Равана. Коли він поглянув на велелюдну й казково багату столицю злого ракшаса, то спершу аж розгубився. Як тут знайти Сіту чи хоч сліди її? Певно, вона в палаці Равани, але як туди добутися?
Раптом Хануман помітив розлоге дерево біля самих мурів, що оточували палац. Обминаючи сторожу, він підкрався до дерева, миттю заліз на нього й принишк. А коли стемніло й усе в палаці стихло, обережно переліз по гілці через мур і пробрався в палац. Обнишпорив усі закутки в ньому, але
Сіти ніде не знайшов. Та він не полишав пошуків до самого ранку. А коли небо на сході почало сіріти, Хануман, щоб його не помітили, заліз на одне з дерев у царському садку. Дерево було всипане плодами, тож Хануман почав зривати їх і їсти, бо ж з учорашнього дня не мав у роті й ріски.
Зійшло сонце, Хануман тихо сидів серед віття, коли раптом почулися жіночі голоси. Він обережно розсунув листя: неподалік, оточена гуртом ракшасок, сиділа невимовної краси жінка в драному, брудному одязі і з розкуйовдженим волоссям. Потім до неї
99
Міфи
Давньої
Індії
підійшов хтось у царському вбранні, певно, сам Гавана, й улесливо заговорив:
— Сіто, поглянь лишень, який сьогодні чудовий день, як повітря випоспе п’янкими пахощами! Як щебечуть пташки й гудуть бджоли. А ти все сумна й невесела. Ти навіть не поглянула на розкішне вбрання та коштовні прикраси, які я тобі прислав. Ти більше не розчісуєш своїх чудових кіс, не змащуєшся запашними олійками. Змилуйся, не губи даремно себе.
— Бездушний нелюде, ти ще й сіллю посипаєш мою рану? — гнівно озвалася Сіта. —Я вже тисячу разів казала тобі, що доки мого життя, доти не покину думати про Раму. Поки я жива, твоїм намірам не здійснитися! Добре нашорош вуха — і ти почуєш, що він уже близько...
І Сіта знову похилила голову.
Гавана знесамовитів:
— Годі вже! Бачу, ти не хочеш розуміти, коли з тобою по-доброму. Що ж, доведеться тоді по-поганому. Даю тобі ще трохи часу, щоб ти схаменулася. А ні, то вдамся до сили. Затям це собі!
Розлючений Гавана подався геть, а ракша-ски знову заходилися вмовляти Сіту, щоб вона не опиралася і змирилася з долею. Мовляв, такий могутній і багатий цар добивається твоєї прихильності, ти купатимешся в розкошах і будеш щаслива довіку.
Хануман сидів на дереві і слухав ті вмовляння. Потім ракшаски порозходились, і Хануман вирішив не прогавити слушної нагоди. Він перед Сітою кинув Рамин перстень. Та несамохіть підняла його, якусь мить здивовано дивилася на нього, а тоді стрепенулася: вона впізнала Перстень. Серце її мало не вискочило з грудей від радості. Тоді Хануман спустився на землю і схилився перед нею в шанобливому поклоні.
— Хто ти і як опинився тут? — вражено підвела голову Сіта. — Це ти кинув мені персня? Де ти взяв його?
— Мене сюди прислав Рама, — чемно мо
вив Хануман. — Нарешті ми натрапили на ваш слід!
Змарніле обличчя Сіти розквітло:
— То він шукає мене? Не забув?
— Тільки про вас він і думає, тільки про вас і мови! — запевнив її Хануман. — Але досі він не знав, де ви. Зате тепер він не забариться сюди.
— Сьогодні, певно, найщасливіший день у моєму житті, — схлипнула Сіта. — Нарешті я отримала довгождану звістку від мого Рами! Перекажи йому, що його Сіта так само кохає його, що вона невимовно страждає, що тільки й живе надією на день, коли побачить свого коханого.
Хануман попрощався і став пробиратися до моря, щоб переправитися, бо на тому боці його нетерпляче чекав мавпячий загін. Проте Ханумана спіймала царська сторожа й привела до Гавани.
— Хто ти й чого опинився тут? — грізно запитав його Гавана.
— Сам Рама послав мене дізнатися, де його Сіта. І я таки знайшов її, — щиро признався Хануман. — Негайно поверни Сіту чоловікові, а то не минути тобі лиха.
Гавана знесамовитів і звелів полити Ханумана олією, а до хвоста прив’язати клоччя й підпалити. І водночас по всій столиці звелів оголосити, що ввечері буде небачений фейєрверк.
І от настав вечір, землю огорнули сутінки. По-святковому вбрані городяни стали на пласких дахах своїх будинків. Невдовзі вистава, яку обіцяв підданим Гавана, почалася.
Ледве йому підпалили хвоста, як Хануман стрибнув на дерево, одна гілка якого тяглася до вікна царського палацу. Він скочив у вікно, побіг у покої, і палац відразу запалав. І там, де пробігав Хануман, спалахували й шугали вгору омахи полум’я. Невдовзі вогонь охопив усе місто, зчинилася страшенна метушня. Та ще й вітер, наче щоб допомогти Хануманові, довершив діло.
А сам Хануман, добігши тим часом до моря, мерщій кинувся у воду. Позад нього не-
100
Міфи
Давньої
Індії
бокрай став багряним: то палала столиця злого Равани.
Цілу ніч плив Хануман, а па ранок дістався берега, де на нього чекали друзі. Хануман розповів про пригоди на острові, а тоді гуртом усі рушили з радісною новиною до Рами. Той довго розпитував Ханумана про Сіту — він хотів знати все до найменших подробиць.
Після розмови Рама надовго замислився, а тоді стрепенувся:
— Зволікати не можна, треба негайно виступати на Равану.
— Моє військо готове, — відповів Сугріва.
— Тоді рушаймо. Правда завжди долає кривду, — сказав Рама.
Мавпяче військо добулося до моря й стало зводити через нього велетенський міст, а коли він був готовий, переправилося на острів і з усіх боків обложило столицю ракшасів.
Равана, бачачи, що доведеться сутужно, спробував іще раз переконати Сіту стати його дружиною, а для цього вдався до хитрощів. Одному вправному майстрові він загадав виліпити голову Рами, а тоді прийшов з нею до Сіти.
— Ось дивися на свого Раму! — зневажливо кинув він. — А ти ще за ним сохнеш. Мій воїн позбавив його життя, а голову приніс мені. Тож тепер тобі нема на що сподіватися — ставай моєю дружиною!
Та Сіта, хоч у неї і світ поплив перед очима, була непохитна.
І от обидва війська зійшлися в жорстокому герці. Цілісінький день дзвеніли мечі, свистіли стріли, гуркотіли колісниці, іржали
коні. І військо ракшасів не витримало, відступило й сховалося за могутні мури. Наступного дня знову спалахнула січа, ще лютіша, ніж учорашня. Цього разу на ній були й ватажки обох військ, Рама й Равана. Між ними почався двобій, і даремно Равана нахвалявся, що зітре Раму на порох. Гостра стріла Рами, пущена вправною рукою, пронизала груди злому ракшасові, і він важкою брилою гепнувся па землю.
Сіта мало не зомліла, коли знову побачила перед собою Ханумана, який шанобливо схилився перед нею і мовив:
— Місяцесяйний Рама чекає на вас!
її обережно всадовили в паланкін, навіть забувши, що на ній не одяг, а лахміття. Потім її вбрали в розкішний одяг і прикраси, розчесали й заплели пишне волосся. І повели до Рами.
Минули хвилини невимовної радості, і Рама з Сітою та Лакшманом стали збиратися у зворотну путь. Вони сіли на повітряну колісницю, й вона понесла їх над місцями, які вони перед цим подолали пішки, шукаючи Сіту. Приземлилися вони біля хижки, в якій жили й біля якої сталося лихо з Сітою.
Т от настав день, коли Рама сів на престол, на який мав сісти ще чотирнадцять років тому. За царювання Рами країна досягла такого розквіту, народ жив у такому добробуті та щасті, що про це навіть склали приказку: «Живуть, як за Рами». Разом із Рамою на престолі була й його віддана дружина, незрівнянна Сіта, яка подарувала йому двох синів.
Яяті
та
Шарміштха
ЯЯТІ ТА ШАРМІШТХА
У давні часи на землі
жили могутні істоти — асури й дсви, які постійно воювали між собою. І хоч асури вважалися жорстокими й злими, проте цар Врішапарван, який правив ними, славився добротою і справедливим урядуванням.
У цього царя був мудрий радник Шук-рачар’я, що зажив неабиякої слави вченістю та здібностями: він знав священну замову, якою міг оживити померлого чи загиблого. Так Шукрачар’я, або просто Шукра, повернув до життя тисячі асурів, полеглих у битвах з девами. Тож і не дивно, що асури безмежно шанували й цінували свого всемогутнього зцілителя, мудреця Шукру.
Цар Врішапарван мав доньку Шарміштху, що означає «Найсоромливіша». Не було в царстві людини, яка б не захоплювалася її юною вродою, цнотою та іншими чеснотами. А щодо батьків, то тут і казати годі — вони душі не чули в своїй єдиній доньці-красуні. Час спливав, дочка підростала, і цар з цари
цею вже задумувалися над майбутнім Шарміштхи, снували думки про її щасливе заміжжя. Батьки подумки вже справляли їй бучне весілля, хоч і засмучувала думка про те, що коли вона вийде заміж і залишить батьківську оселю, то їм доведеться жити в самотині без любої доньки.
Шарміштха дорослішала, ставала все вродливіша й чарівніша, завжди серед гурту веселих і щебетливих подруг; серед них була й Деваяні, донька мудреця Шукрачар’ї. Вона теж була єдина донька в свого батька. А що вона ще малою втратила матір, то Шукра безтямно любив її, догоджав, як міг, виконував найменшу її забаганку, бо так гадав трохи замінити їй матір. Батьківська любов засліплювала йому очі, і він не помічав, що в дочки псується вдача, що вона стає вередлива, себелюбна та пихата. Та й самі асури намагалися не помічати цих її вад: ще б пак, адже вона — донька уславленого чародія і зцілителя, радника самого царя! Незабаром і подруги почали побоюватися Деваяні, особливо її витівок, не завжди доречних і безневинних. Не боялася її лише Шарміштха, вона ставилася до неї, як і до будь-якої іншої своєї подруги.
Якось, коли надворі буяла весна і квіти барвистим килимом вкрили землю, коли в повітрі не вщухав радісний пташиний спів, а все довкола, здавалося, випромінювало радість і щастя, Шарміштха вирішила трохи погуляти з подругами в тінистому, запашному лісі. На лісовій галявині вони понаривали квітів, а потім, умостившися на зеленому шовковистому моріжку над річкою, почали плести вінки й гірлянди та пускати їх за водою.
День видався спекотний, дівчата невдовзі стомилися і вирішили скупатися. Роздягнувшись, поскладали купкою своє вбрання і почали безтурботно плюскатися в прохолодній і чистій річковій воді. І поки вони так безтурботно пустували, раптом зірвався вітер, підхопив їхній одяг і порозкидав довкола. Коли дівчата, накупавшися досхочу,
103
Міфи
Давньої
Індії
повиходили з води й хотіли вдягатися, то по-бачили, що одежа їхня розкидана й перемішана. У цьому сум’ятті Шарміштха випадково взяла сарі Деваяні. Вона помітила це, коли вже обгорнулася ним, і хотіла вже сказати, що несамохіть узяла чуже сарі, аж тут почувся вереск Деваяні:
— Та як ти посміла взяти мос сарі! Ти осквернила моє вбрання!
— Не розмовляй зі мною так брутально! — спалахнула Шарміштха. — Я ж ненавмисне взяла твоє сарі, сама бачиш. Невже це треба здіймати такий лемент?
— Думаєш, як царівна, то я тебе боюся? — ще дужче розійшлася Деваяні. — Так знай, що я донька самого Шукри. А над нього немає могутнішої людини в усьому царстві!
— А от і ні! — вигукнула Шарміштха. — Твій батько не сильніший від мого, він служить йому. Тож не дуже задирай носа.
— Та як ти смієш казати таке! — аж спаленіла від люті Деваяні. — То ти хочеш сказати, що мій батько, великий мудрець Шукра, якого так шанують усі й до порад якого дослухається сам цар, — служник твого батька? Стривай-стривай, ось я розповім про все своєму батькові, тоді знатимеш! — пригрозила Деваяні.
І, не чекаючи, поки Шарміштха зніме й віддасть їй сарі, вона люто почала зривати його з Шарміштхи.
— Та почекай ти, зараз я сама зніму й віддам тобі! — спалахнула Шарміштха й спересердя відштовхнула Деваяні від себе.
І ніхто з них не помітив низенького колодязя, напівзасипаного й занедбаного. Деваяні заточилася і з зойком полетіла в той колодязь. А царівна так перелякалася, що навіть не зробила спроби витягти Деваяні, певна, що та або розбилася, або втопилася.
Вкрай пригнічена тим, що сталося, Шарміштха прибігла додому й забилася в найдальший куток, боячися бодай словом прохопитись комусь про ^е, що сталося в лісі. їй не давала спокою думка, що ж то буде, коли викриється її лихий вчинок? Чи простять їй? А особливо батько Деваяні. Чи простить вона сама собі за такий злочин?
І в тому замішанні царівні зовсім випало з голови, що мудрець Шукра володіє здатністю повертати до життя і неживих.
Та Деваяні не розбилася і не втопилася, як гадала Шарміштха. Вона навіть не забилася, бо колодязь був неглибокий і встелений опалим листям. Трохи оговтавшись від першого переляку, Деваяні почала голосно кликати на допомогу.
На її щастя, в тому лісі полював цар Яяті, правитель сусідньої країни. Він і почув розпачливі крики Деваяні. Він пішов на той крик і невдовзі опинився біля колодязя, в який упала Деваяні.
— Чую! — гукнув він їй. — Зараз визволю тебе з твого полону.
І легко витягнув дівчину з мілкого колодязя.
— Дякую, — мовила Деваяні. — Ви вря-
104
Яяті
та
Шарміштха
ту вали мені життя, і я за це щиро вам вдячна.
— Але ти не кажеш, чия ти й звідки? — мовив Яяті.
— Я Деваяні, донька славнозвісного мудреця Шукри! — гордовито відповіла Деваяні.
— Доводилося чувати про його велич, — мовив Яяті. — Передавай йому моє вітання. А я — цар Яяті, оце повертаюся з полювання.
І перш ніж Деваяні встигла щось сказати чи запитати, скочив на коня і зник у лісових хащах.
Дівчина повільно рушила додому й невдовзі зустріла служницю, яка вже розшукувала свою господиню.
— Ой, а я так уже перехвилювалася за вас! — полегшено мовила служниця. — Ходімо швидше додому, бо ваш батько вже не знаходить собі місця.
— Нікуди я звідси не піду! — раптом опустилася на землю Деваяні й залилася слізьми. — Нізащо
не піду додому! Йди сама й скажи моєму батькові, що чванькувата донька царя зазіхнула на моє життя, зіпхнула мене в глибокий колодязь. Відтепер я не можу ні жити поруч із нею, ні взагалі бачити її. Ось таке моє слово!
Хоч як умовляла її служниця йти додому, та й слухати нічого не хотіла. Тож служниця врешті-решт мусила йти до мудреця Шукри й переказати йому доньчині слова.
Той відразу прибіг до дочки, а вона знову залилася гіркими слізьми.
— Ой таточку! — голосила вона. — Ця клятуща Шарміштха смертельно образила
мене, а потім іще и штовхнула в колодязь, хотіла позбавити мене життя. Якби не цар Яяті, якби він не врятував мене, не побачили б ви більше своєї доньки, своєї Деваяні. А про вас вона сказала, що ви — служник у її батька. Я не можу більше жити поряд із нею, навіть бачити її я тепер не можу.
Шукра неабияк розгнівався:
— Я вимагатиму, щоб цар покарав Шарміштху! А тепер ходімо додому, доню!
Але Деваяні не зрушувала з місця, і ніякі батькові вмовляння не допомагали. Бачачи, що дочка непохитна, мудрець Шукра послав до царя гінця зі звісткою, що він і донька покидають його царство.
Цар Врішапарван не на жарт стривожився на таку звістку, бо побоювався, що без свого уславленого радника й зцілителя, без його порад і допомоги йому доведеться нелегко й деви захоплять країну. І сам заквапився до лісу, де були Шукра та його донька. Прибувши до них, Врішапарван шанобливо схи-
лився перед мудрецем:
— Не покидайте нас, достославний мудрецю. Адже ви знаєте, що на нас тоді чекає погибель.
— Нічим не можу зарадити, — похмуро кинув Шукра. — Як ми можемо залишитися там, де нас ображають, як хочуть. Твоя Шарміштха скривдила мене і мою доньку. Навіть хотіла звести Деваяні зі світу!
— Вона, звичайно, неабияк завинила, — погодився Врішапарван. — Але ж треба зважити й на те, що вона ще нерозважливе, зовсім юне дівча. Не слід брати близько до
105
Міфи
Давньої
Індії
серця її вчинку. Не покидайте нас! Можете навіть покарати Шарміштху, як хочете, але не залишайте нашого царства.
Мудрець Шукра поглянув на доньку: що, мовляв, скажеш на це? Але та ображено відвернулася.
— Ви ж добре знаєте, — знову заговорив цар, — як я шаную вас і ціную кожне ваше слово. Ну самі скажіть, як мені спокутувати доччину провину? Придумайте їй яку завгодно кару!
— Деваяні постраждала від неї найбільше, — мовив Шукра, — тож їй і вирішувати.
Цар Врішапарван звернувся до Деваяні:
— Дочко, придумай яку завгодно кару для Шарміштхи. І я зроблю так, як ти скажеш.
Деваяні рвучко підвела голову:
— Я хочу, щоб Шарміштха все життя була моєю служницею! Навіть якщо я вийду заміж і переїду до чоловіка, то щоб вона й там слугувала мені.
Боляче було цареві Врішапарвану прирікати улюблену і єдину доньку на таку довічну покару, але що вдієш. Він тільки сумовито похилив голову й зажурено мовив:
— Що ж, нехай буде по-твоєму, Деваяні. Шарміштха стане твоєю служницею і робитиме все, що ти накажеш. А тепер вертайтеся обоє додому.
Лише після цього повернулися до палацу Шукра з донькою. Разом із ними повернувся й Врішапарван, убитий горем. Шарміштху він любив понад власне життя і тепер не знав, як їй скаже про страшне рішення. Покара для Шарміштхи означала й те, що вона ніколи вже не вийде заміж і не стане царицею. Відтепер вона мала стати лише служницею Деваяні, служницею у власному царстві, при живому батьку-цареві.
Дружина Врішапарвана, коли почула від чоловіка про все, що сталося, невтішно заголосила, бо покара видалася їй жахливішою за саму смерть.
Коли цар із царицею сумували над роз
битою доньчиною долею, ввійшла Шарміштха. Глянула на батьків і відчула, що сталося непоправне. Дівчина здогадувалася, що те непоправне викликане її сутичкою з Деваяні.
— Таточку, матусю, що з вами? — вигукнула вона. — На вас лиця немає!
— Мудрець Шукра з донькою вирішили покинути нас, бо ти скривдила Деваяні, — невесело заговорив цар. — Я завжди прагнув, щоб ти не забувала, чия вона дочка, й не кривдила її. А тепер уявляєш, що буде з нами, якщо Шукра покине нас? Ми всі загинемо через твій необачний вчинок...
— Ні, таточку, ні! — скрикнула Шарміштха, і сльози покотилися з її очей. — Я піду і впаду в ноги Деваяні, я вимолю в неї прощення. Нехай вона покарає мене якою завгодно карою! Вони не покинуть нашого царства через мою дурість. Чуєш, татку!
— Але ж вона може придумати тобі найстрашнішу кару, — мовив цар, не кажучи їй, що таку кару вже придумано.
— Я згодна на будь-яку кару! — рішуче заявила Шарміштха. — Навіть якщо Деваяні захоче взяти моє життя, я не опиратимусь. І не дозволю, щоб безневинні люди жорстоко поплатилися за мою необачність.
На очах Врішапарвана зблиснули сльози гордості й утіхи за свою доньку.
— Тобі не треба вже йти до Деваяні, — так само невесело сказав він. — Бо вона вже придумала тобі кару. І Шукра, і Деваяні залишаться в нашому царстві за умови, якщо ти все життя слугуватимеш їй.
— І це все? — щиро здивувалася Шарміштха. — То чого ж ви обоє так побиваєтесь?
— Дитинко моя люба, — розчулився цар, — ти, певно, й сама не тямиш, що говориш. Адже ти вже ніколи не зможеш вийти заміж, не зможеш мати власної сім’ї, ніколи не зможеш стати царицею...
— То все пусте, — вже спокійніше проказала дівчина. — Провинилася я, тож мушу спокутувати свою провину. Не переживайте
106
Міфи
Давньої
Індії
завчасу. Я згодна на які завгодно злигодні, аби в царстві все було гаразд і людям велося добре.
— Ох, донечко моя люба! — вихопилося у Врішапарвана, й голос його зірвався.
— Не переживайте, татку! — Шарміштха втерла батькові сльози. — Чи ж багато дочок можуть віддячити своїм батькам за те, що вони дали їм життя? Я зроблю це з превеликою радістю і не вбачатиму ніякої ганьби в тому, що слугуватиму своїй подрузі.
І Шарміштха заходилася знімати з себе царське вбрання, дорогі прикраси, вдяглася простою служницею. Потім попрощалася з батьком та матір’ю й подалася до палацу мудреця Шу-кри. Спершу попросила в нього прощення, що так негарно повелася з його донькою, а тоді рушила й до Деваяні, попросила прощення і в неї. А після цього сказала, що прийшла, аби слугувати їй до кінця днів своїх.
— Як же це так? — глузливо мовила Деваяні. — Та хіба ж ти не принцеса, не царівна? Ти певна, що зумієш догодити мені, простій дівчині?
— Зумію! — впевнено відповіла Шарміштха, не звертаючи уваги на глум у голосі Деваяні. — Зумію, бо не хочу, щоб ви з батьком покинули наше царство.
— А не згориш від сорому, не провалишся крізь землю від ганьби, що стала при мені служницею та ще й у власному царстві? — не вгавала Деваяні.
— Ні, не згорю і не провалюся! — так само впевнено відказала Шарміштха. — Це не
ганьба слугувати подрузі й ровесниці, та ще й доньці мудреця Шукри, нашого достопо-важного вчителя і порадника. х
Аж тепер Деваяні впевнилася, що Шарміштха не жартує. Тому й сама пильно глянула на неї, неабияк вражена її мужністю й самопожертвою.
— Ти справді витерпиш усе? — втупилася Деваяні у свою нову служницю.
— Заради батька я витерплю все! — не відвела погляду Шарміштха.
Деваяні більше нічого не казала їй і ні про що не розпитувала. А Шарміштха відтоді стала її найпершою і найревнішою служницею, робила все покірливо й без нарікань, виконувала всі примхи й забаганки вередливої Деваяні. І навіть коли доводилося зовсім кепсько, вона однаково намагалася не впадати у відчай.
Але й після цієї своєї перемоги Деваяні не відчувала справжнього щастя. Тепер у неї з думок не йшов молодий і вродливий цар Яяті, що витяг її з лісового колодязя. Ні про що інше вона вже не думала. Проте й добре усвідомлювала, що навряд чи зможе вийти заміж за царя, бо сама походила не з царського роду, а з жрецького. Батько Деваяні завважив, що з донькою щось діється. І невдовзі розкрив її сердечну таємницю. Недовго думаючи, він послав гінця до царя Яяті, щоб повідати йому, що його донька хоче за нього заміж. Яяті передав з гінцем, що й він закохався в Деваяні.
Почалися весільні приготування. Деваяні нетямилася від щастя: нарешті її заповітна
108
Яяті
та
Шарміштха
мрія здійснилася! Та в останню хвилину її опосіла ще одна химера. Вона прийшла до батька й заявила:
— Таточку, візьми у Яяті клятву, що він ніколи не матиме іншої дружини, окрім мене!
Шукра вражено подивився на дочку.
— Не забувай, що ти одружуєшся з царем, — застеріг він. — А царські звичаї не такі, як у простих людей. У них дозволяється мати кілька дружин, то звичайна справа. Як же я можу вимагати від нього такої обіцянки?
— Ну таточку, — гірко заплакала Деваяні, — я ні з ким не хочу ділити свого чоловіка. А якщо він відмовлятиметься від такої клятви, то ти його пристраши трохи всілякими лихоліттями.
— Послухай, дочко, — лагідно мовив їй Шукра, — будь розважливою. Як я можу покарати його, коли він дає тобі все, що ти бажаєш?
— Я накладу на себе руки, якщо ти не вирвеш у Яяті такої клятви! — пригрозила Деваяні. — Я бачу, ти
не дуже прагнеш щастя своїй єдиній доньці.
— Ну гаразд, — здався батько, — я візьму з нього таку клятву, хоч і не певен, що вона принесе тобі щастя.
Коли цар Яяті почув про таку умову, то неабияк здивувався, але пообіцяв, що звікує тільки з Деваяні, а на іншу жінку навіть не погляне ніколи, не те що одружиться.
Справили надзвичайно бучне весілля, і вже наступного дня Деваяні перебралася до палацу царя Яяті. Забрала вона з собою і всіх своїх служниць, серед них і Шарміштху. Проте все ж побоювалася, що цар може побачити
невимовно вродливу служницю і полонитися нею. Тож і не дозволила їй жити в палаці, а звеліла стулити для неї таку-сяку хижку в лісових нетрях: там Шарміштха й мусила жити самотою.
Якось Шарміштха побачила в тому лісі царя Яяті, що був на полюванні, і палко закохалася в нього. Тепер їй стало трохи легше збувати дні в своїй лісовій оселі, бо могла віддаватися мріям про красеня-царя, могла жити надією, що побачить його ще коли-небудь.
Проте Яяті не здогадувався, що десь на світі є Шарміштха, служниця його дружини. Тим більше не здогадувався про почуття Шарміштхидо нього, яке тепер повнило її душу. Та наступного разу, коли він блукав лісом у пошуках дичини, то випадково набрів на жалюгідну хижку, біля якої побачив невимовної краси дівчину. Врода дівчини та її лагідна вдача полонили молодого царя. А сама Шарміштха дивилася на Яяті й нічого більше не
помічала. Потім опустила голову й гірко заплакала, знаючи, що не судилося їй сімейного затишку та щастя.
Яяті квапливо підійшов до неї і почав заспокоювати. І лише тоді Шарміштха призналася, що безнадійно кохає його.
Цар сторопів, почувши від лісової красуні, яку оце побачив уперше, таке зізнання. Її врода й самотність не залишили його байдужим, і він попросив Шарміштху стати йому дружиною. Зовсім забувши і про те, що вже одружений, і про клятву, яку дав мудрецеві
109
Міфи
Давньої
Індії
Шукрі. Так Яяті й Шарміштха стали подружжям.
Однак згадка про те, що вона служниця Деваяні, гострою колючкою впивалася в серце Шарміштхи.
— Що ж то буде, коли дізнається Деваяні? — бідкалася вона.
— Ти більше не будеш її служницею, — втішав її Яяті. — Тепер ти моя дружина, цариця.
— Ой ні, я ж присягала їй служити до кінця днів своїх. Доки вона сама не дозволить мені вийти з цього лісу, я не смію з нього вийти. І мушу поки що жити тут. Та, власне, я і так щаслива, більше мені нічого й не треба, — казала Шарміштха.
— Деваяні справді може не на жарт розгніватися, — підтвердив Яяті, збагнувши нарешті, до чого може призвести одруження з Шарміштхою.
А та занепокоєно глянула на стурбоване обличчя коханого:
— Я не хочу, щоб через мене ти зазнав лиха. Я лишуся тут, у
лісі, і буду тобі відданою дружиною.
Іншої ради не було, так і вирішили зробити. Шарміштха лишилася в лісовій хижці, а Яяті з важким серцем повернувся до свого палацу. Звичайно, думав цар, він учинив зле, але хіба менший злочин, коли б він брутально відштовхнув Шарміштху, яка щиро й палко покохала його? Видно, так уже судилося долею, що звела його й самотню Шарміштху в лісовій глушині.
Та розкаюватися в тому, що сталося, було пізно. Яяті вирішив не говорити Деваяні про своє одруження з Шарміштхою і то якомога
довше. А тим більше він боявся казати про це мудрецеві Шукрі.
Час спливав, і Яяті провадив подвійне життя. В Деваяні народилося двоє синів, а в Шарміштхи — троє. Сини Деваяні жили в царському палаці, в розкошах і достатку, а сини Шарміштхи — в лісових нетрях, на безлюдді, самі собі добуваючи на прожиток, хоч і були царевичі. Не раз і не два очі Шарміштхи повнилися слізьми, коли вона дивилася на своїх синів і думала, яка їм судилася нещаслива доля. Проте виходити з лісу не наважувалася, побоюючись, що Деваяні здатна на все. А Яяті, як міг, намагався розрадити її, розвіяти смуток і все частіше казав, що краще признатися, а там що вже буде.
Якось Деваяні заманулося на прогулянку до лісу, в якому колись звеліла оселитися своїй служниці; у тій прогулянці її супроводжував і Яяті: той чи не посмів, чи не знайшов причини відмовитися, тож пішов разом із Деваяні. Так вони удвох ішли лісом,
коли раптом на галявинці Деваяні помітила трьох напрочуд гарних хлопчиків: хоч і бідно вдягнені, по них, проте, було видно, що вони знатного роду. Деваяні неабияк зацікавило, звідки вони тут взялися. Вона підкликала їх до себе й запитала, хто вони такі й що тут роблять.
— А ми живемо з матір’ю в цьому лісі, — відповів найстарший хлопчик. — Матір нашу звати Шарміштха.
— А біля вас і наш татко! — згукнув середульший, показуючи на Яяті.
А найменшенький відразу кинувся до бать
110
Яяті
та
Шарміштха
ка, гадаючи, що той своїм звичаєм лагідно підхопить його на руки. Але Яяті тільки відвернувся. Хлопчики вражено дивилися на нього, не розуміючи, що це з їхнім батьком, завжди таким добрим і лагідним.
Хоч Яяті і вдавав, ніби вперше бачить трьох хлопчиків, проте Деваяні здогадалася, що він — справді їхній батько. Отже, виходить, Яяті нишком одружився з Шармішт-хою і всі ці роки навідувався до неї! І своє одруження тримав у таємниці! Сльози безсилої люті, смертельної образи й безмежної ганьби покотилися з очей Деваяні.
— Ти жалюгідний брехун! — несамовито скрикнула вона. — Ти безсоромно переступив свою клятву, яку дав моєму батькові. Ну стривай, ти жорстоко поплатишся за свій негідний вчинок! О, кара моя буде нечу-вана й неспокутна!
Хоч як Яяті благав Деваяні не робити цього, вона нічого вже не слухала: подалася прямісінько до батька, мудреця Шукри. Яяті поплентав за нею, передчуваючи, що присуд за порушення клятви буде жорстоким.
А Шукра немов закам’янів, коли до нього вбігла заплакана донька.
— Таточку! — впала вона батькові на груди. — Яяті одружився з тією нікчемною Шар-міштхою, і в нього від неї є діти! Стільки років він приховував від мене це! У нього вже троє синів ростуть від неї, а в мене тільки двоє. Покарай його, таточку, благаю тебе! Прокляни його, придумай йому найстрашнішу кару!
— Деваяні, схаменися! — спробував заспокоїти її батько. — Звичайно, воно негар
но, що Яяті переступив свою клятву. Та чи ж не казав я тобі, що в царів звичаї трохи інші, ніж у нас. Цього слід було сподіватися.
— Я не можу такого чути! — голосила Деваяні. — Краще вже зовсім не мати чоловіка й жити нещасною вдовою!
— Отямся, дочко! — прикрикнув на неї Шукра. — Як у тебе язик повертається казати таке? Мені соромно за тебе!
— Я зовсім не бажаю йому смерті, — схлипнула Деваяні. — Але покарай його, відбери в нього молодість, щоб він став старим, немічним дідом, позбавленим усяких жадань і прагнень.
— Та як же ти можеш бути такою безжалісною? — з болем мовив Шукра. — Зрештою, він твій чоловік, добрий чи поганий. Невже ти нездатна простити йому його провину? Невже не можеш зрозуміти Шарміштху? Ти тільки подумай, як віддано й ревно служила вона тобі до твого заміжжя. Нехай Яяті і одружився з нею, але ж чи хоч один із них завдав тобі ще якоїсь кривди? Ще раз
кажу тобі, дочко, що вміння прощати — найбільша людська чеснота.
— Нізащо не прощу нікого з них! — затялася Деваяні. — Якщо ти не покараєш Яяті так, як я кажу, то я накладу на себе руки. Бо мені не пережити цієї ганьби, цього приниження.
Тоді увійшов Яяті і впав у ноги своєму тестеві. Той поглянув на винувате обличчя зятя, відтак перевів погляд на заплакану доньку.
— Гаразд, — заговорив він, — я виконаю твою волю, Деваяні. Ти, Яяті, вчинив гріх,
111
Міфи
Давньої
' Індії
переступив свою клятву. Тож я проклинаю тебе: з цієї хвилини ти станеш немічним і старим, нездатним ні до чого, зігнутим під тягарем старості.
І щойно мудрець Шукра вимовив ці слова, як цар Яяті на очах став старіти й горбитись. А через хвилину в старезному дідуганові годі було впізнати вродливого й дужого царя. Навіть голос у нього невпізнанно змінився, коли він заговорив:
— О мудрецю, навіщо мені таке життя? Краще вже дайте мені вмерти, щоб не мучитися на цьому світі. Благаю вас — заберіть моє життя, таке воно мені не потрібне.
— Ні! — твердо мовив Шукра. — Це покара тобі за твою провину. Поживи й ти трохи тим життям, яким живе стара, немічна людина, позбавлена бажань і прагнень.
— Та я ніколи не звикну до такого життя! — в розпачі вигукнув Яяті. — Адже я постарів не поступово, мене зістарив не час, мене зістарили ви, і то раптово. А серце в мене лишилося молоде, воно прагне земних радощів і втіх. Я ще стільки міг би натішитися радощами життя. Я міг би зробити стільки доброго людям і країні, пожити в ореолі пишноти й влади. А тепер, отакий ветхий старець, на що я здатний? Як же я перейду до спокійного, врівноваженого старечого життя?
Деваяні і сама вразилася переміні, яка сталася з Яяті, і вже каялася, що погарячкувала.
— Тату! — розпачливо вигукнула вона. — Зніми з нього своє прокляття! Я не можу бачити його таким!
— Ні, Деваяні! — твердо мовив Шукра. — Зняти прокляття я вже не можу.
— Я геть збожеволіла! — заголосила Деваяні. — Таточку, ну зроби хоч щось, аби він не був такий потворний! Знайди спосіб якось зарадити йому хоч трохи!
— Мої слова не мають зворотної дії, — відповів Шукра. — Але якщо котрийсь із його синів згодиться перебрати батькове прокляття на себе, Яяті знову стане молодим, як і був.
У Яяті, коли він почув ці слова, зажевріла надія. І він мерщій подався до своїх синів, зігнутий і старий, з ціпком у руках. Спершу він звернувся до синів Деваяні. Найстарший, Яду, коли Яяті попросив його віддати йому свою молодість, лише всміхнувся:
— А чого саме я? Та й старість, бачу, така кепська штука...
Яяті пішов до другого сина, сподіваючися, що той буде добрішим. Але у відповідь почув:
— Якщо вас проклято, то тільки за те, що ви переступили своє слово. І я не розумію, чого це я маю відповідати за вашу нерозважливість та легковажність?
З тривогою, що дедалі наростала в його серці, Яяті пішов до синів Шарміштхи. Він і їм переповів своє прохання віддати йому свою молодість, а натомість узяти його старість.
— А на скільки років? — спитав найстарший із синів Шарміштхи.
— На тисячу, — відповів Яяті.
— Ні, це занадто довгий строк, — мовив найстарший. — Я не можу пристати на таке.
— Я теж! — докинув і середульший син.
— А ти, Пуру, що скажеш? — звернувся Яяті до найменшого сина: це була його остання надія.
— Я згоден, тату! — рішуче відповів наймолодший син. — Заради вас я не пошкодую навіть свого життя!
— Ти хоч усвідомлюєш, синку, на що йдеш? — з сумнівом запитав вражений Яяті. — Лише поглянь на мене: чи згоден ти стати отаким ветхим старцем, як оце я?
— Згоден, тату! — так само рішуче повторив Пуру. — Я безмежно радий, що можу хоч чимось прислужитися вам, зробити хоч щось, що принесе вам крихту щастя.
— Нехай благословить тебе небо! — мовив Яяті із сльозами гордощів за такого саможертовного сина. — Тільки ти з усіх моїх синів виявив справжню любов до батька й почуття обов’язку перед ним. Хоч ти й наймолодший
112
Міфи
Давньої
Індії
з усіх, проте після мене саме ти станеш царем, будеш спадкоємцем трону, правитимеш моїм царством. Т я певен, що станеш могутнім і славним царем.
Колись Шарміштха мусила поміняти квітучу молодість на безрадісне життя служниці — і зробила вона те заради батька. А тепер і її наймолодший син пішов по її шляху, наслідував шляхетний, жертовний приклад. Він забрав собі його старість на тисячу довгих років. А його батько знову став мо
лодим, він донесхочу веселився, втішався земними радощами й утіхами, словом, жив так, як хотів..
Минали століття, і Яяті поступово відчував, що вже натішився життям. Тоді він забрав у наймолодшого сина свою старість, а віддав йому його молодість, посадовив на трон замість себе. І Пуру, завдяки мудрості та чулому серцю, справді став великим, могутнім, справедливим і уславленим царем.

Кріїїша
й
Баладева
КРІШНА Й БАЛАДЕВА
Жив колись цар Шу-расена, що правив країною Матхурою. Якось його син Васудева повертався на колісниці додому, а з ним і Девакі, його молода дружина, з якою він щойно побрався. Батько Девакі, теж цар, дав за дочкою щедрий посаг: чотириста слонів, прикрашених золотими гірляндами, п’ятнадцять тисяч коней у багатих попонах і тисячу вісімсот колісниць. Двісті чарівних дівчат, подруг Девакі, супроводжували молоду до оселі нареченого.
Правив колісницею Камса, брат Девакі, бо давній звичай велів, щоб молоду до чоловікової оселі супроводжував її брат. Під музику й співи весільна процесія неквапливо простувала до оселі молодого. І раптом якийсь голос зашепотів на вухо Камсі: «Слухай, телепню, що ти робиш! Ти спокійнісінько везеш сестру й шуряка, а того не знаєш, що від їхнього восьмого сина ти загинеш! Тож не будь таким необачним, зроби
щось».
А Камса, ніде правди діти, мав лиху вдачу, хоч і походив із славного та шляхетного роду. На той підбурливий шепіт він спаленів, вихопив меча й заніс над сестрою. Та Васудева, її чоловік, встиг перехопити його руку:
— Камсо, схаменися, не чини зла! Як можна лютитися на сестру, що ти аж ладен убити її? Та ще й у врочистий день її одруження! Не бери гріха на душу.
— Але ж її восьма дитина має вбити мене! — люто згукнув Камса.
Васудева заговорив іще шанобливіше:
— Любий мій шуряку, ти сподіваєшся лиха від сестриних дітей, яких іще немає. Та й де знаття, чи будуть вони? Може, їх і не буде зовсім! Тож тобі поки що нічого боятися сестри. А якщо народжуватимуться діти, то обіцяємо тобі, що всіх віддаватимемо тобі. І ти робитимеш із ними, що схочеш. Тож не губи даремно своєї сестри.
Камса трохи повагався, а тоді вирішив, що Васудева мас слушність. Взявши у сестри та шуряка клятву, що вони віддаватимуть йому своїх дітей, які народжуватимуться, він знову взяв до рук віжки. Колісниця рушила далі.
Через деякий час Девакі народила сина. Васудева, пам’ятаючи про дане слово, узяв немовля на руки й відніс до Камси, хоч як було йому тяжко. А той, неабияк вражений, хвильку подумав, а тоді мовив:
— Нехай перша дитина залишається в тебе, Васудево, мені вона нічим не загрожує. Адже провіщено було, що небезпечною для мене буде ваша восьма дитина. Тож забирай немовля і нехай воно росте собі. Не приносьте й інших своїх дітей, я чекатиму лише восьмої.
І Васудева, невимовно радий, що пощастило врятувати дитину, заспішив додому, де невтішно побивалася дружина Девакі. Проте великодушності Камси стачило ненадовго. Схаменувшися, він звелів слугам схопити Ва-судеву та Девакі й кинути до в’язниці, щоб обоє весь час були в нього перед очима. Там у підневільного подружжя щороку народжувалися діти. І всіх їх немилосердний Камса позбавляв життя. Він кинув у в’язницю навіть
115
Міфи
Давньої
Індії
свого старого батька-царя, силоміць захопив царський престол, а тоді почав захоплювати чужі землі й володіння.
Коли Девакі народила восьмого сина, Ва-судеві пощастило підмінити його дівчинкою, що народилася в цей час у інших батьків. Тож коли сторожа доповіла, що в Девакі народилася дитина, Камса негайно подався до своєї сестри. А та, добре знаючи, чого можна сподіватися від жорстокого брата, впала перед ним на коліна:
— Любий братику, змилуйся, не позбавляй життя безневинного немовляти. Ти ж сам бачиш, що народилася дівчинка, хоч тобі провіщали, що народиться хлопчик. Чим вона може загрожувати тобі? Не вбивай цієї крихітки, вона нічим не завинила. А коли виросте, обіцяю, що вона стане дружиною твоєму синові. Вік дякуватиму тобі, якщо пожалієш дитину.
Камса метнувся до дитини, щоб переконатися, що сестра каже правду. То таки була дівчинка, але Камса
схопив і її, щоб позбавити життя. Та раптом з небес пролунав голос:
— Мерзотнику, як ти смієш убивати безневинну дитину! Дитина, яка позбавить тебе життя, вже народилася і перебуває в безпечному місці. Тож не будь таким жорстоким до сестри та її дітей. Своєї долі ти все одно не уникнеш.
Не на жарт переляканий, Камса впав сестрі в ноги й став просити прощення. Потім сам розкував залізні ланцюги на її руках, всіляко запобігаючи перед нею.
Проте наступного ранку він скликав своїх
найдовіреніших радників і розповів про вчорашню пригоду. Радники, як і сам Камса, були лихого норову, тож і не дивно, що порадити своєму повелителеві нічого доброго не могли.
— Володарю наш, — мовили вони йому, — треба вчинити ось що: позбавити життя всіх дітей, які народилися за десять останніх днів. Скрізь — і в містах, і в селах, без ніякого винятку!
На цю пораду Камса й пристав.
А тим часом Нанда, в якого опинився восьмий син Васудеви й Девакі, готувався врочисто відзначити день народження немовляти, що його назвали Крішною. Бо через підступність Камси справжні батьки Кріш-ни не могли цього зробити. А звичаю будь-що треба дотриматись.
Вже наступного дня Нанда — названий батько маленького Кріш-ни — оголосив усім, що його дружина Яшода народила хлопчика, хоч насправді вона народила дівчинку, яка тепер перебувала в Девакі і яку
хотів убити злий Камса. Як велить звичай, Нанда покликав зоречитів, і ті по зірках визначили долю немовляти. Музиканти дули в мушлі, били в цимбали, радісні пісні чулися в оселях і на пасовиськах. Дороги й вулиці кропили запахущою водою, хатини прикрашали прапорцями, квітковими гірляндами й зеленим листям. Роги биків та корів пофарбували в червоне, їхні шиї прикрасили гірляндами з живих квітів, а спини покрили барвистими попонами.
Пастухи, почувши, що в їхнього ватажка народився син, одягли найкраще вбрання, на
116
Крішна
й
Баладсва
чепили найкоштовніші прикраси, а на голови наділи великі тюрбани. Потім з подарунками подалися до щасливого Панди, який зустрічав гостей і приймав їхні поздоровлення.
А Камса тим часом не полишав підступних задумів. Він покликав до себе демоницю Путану, яка знала безліч способів зводити дітей зі світу, й звелів їй знайти й будь-що вбити Крішну. Путана вміла літати на вирваному з корінням дереві й за лічені хвилини могла дістатися, куди хотіла.
Вона пробралася в Гокулу, місцевість, де правив Панда, обернулася вродливою і чарівною жінкою, спокійно зайшла до оселі Нанди та його дружини Яшоди. Немовля аж очі заплющило, коли над ним схилилася демониця, наче відчувши, що від неї слід чекати лише лихого. Яшода, названа мати Крішни, бачила, як Путана бере з колиски немовля, але не боронила, бо не могла повірити, що така вродлива, гарно вбрана й чемна жінка, хоч і незнайома, може затіяти погане проти її дитини.
А Путана взяла немовля на руки й приклала до груді, змащеної отрутою. Однак дитина разом із отрутою висмоктала й життєву силу демониці. Путана видала з горла страхітливий зойк, від якого здригнулися небо й земля, аж людям здалося, ніби настав кінець світу. Проте Крішні нічого не зашкодило, він і далі собі ріс-підростав.
Якось, під час обряду омовіння, мати, частуючи гостей, на якийсь час забула про дитину. А дитина була ненагодована. Вона голосно плакала, намагаючися привернути до
себе увагу, але за гармидером і біганиною названа мати не чула того жалібного плачу. Дитина, лежачи під візком, сердито засукала ніжками й зачепила візок з усіляким господарським начинням — все те з гуркотом і брязкотом посипалося на підлогу. Аж тоді Яшода схаменулася і погодувала малого Крішну, хоч гості не могли збагнути, чого це начиння попадало додолу.
Іншого разу сталася ще одна пригода. Коли Яшода опустила немовля на землю, бо треба було поратися по хаті, налетів смерч; то був демон на ім’я Тріна-варта, якого підіслав Камса звести зі світу Крішну. Смерч підхопив дитину на свої могутні плечі і здійняв таку пилову бурю, що все вкрила непроглядна пітьма. Тож і не дивно, що Яшода не помітила, як і куди зникла дитина.
Нетямлячися від розпачу, вона заливалася сльозами. На її голосіння збіглися люди й почали шукати дитину, але ніде не знаходили. Ніхто й подумати не міг, що смерч підносить її все вище й вище. Аж ось демон відчув, як на нього тисне наче величезна гора: то зляканий Крішна схопив демона за шию в могутні обійми. Демон спробував вирватися, але марно: пальці немовляти дедалі дужче стискалися в нього на шиї, аж поки він гепнувся на землю і сконав.
А Яшода не могла натішитися, що Крішна живий і неушкоджений. Вона схопила його на руки й довго пригортала до себе.
Ріс Крішна разом зі своїм старшим братом Баладевою, мати якого, Рохіні, як і Девакі, мати Крішни, була дружиною Васудеви. І
117
Міфи
Давньої
Індії
Рохіні опинилася в оселі ватажка пастухів Панди через переслідування Камси. Обоє хлопчиків ставали дедалі більшими непосидами. Якось до Яшоди й Рохіні, матерів Крішни та Баладеви, прийшов гурт жінок, які стали жартома жалітися:
— Та дайте ж ви якусь раду своїм хлопцям, бо ніякого рятунку від них немає! Оце приходять тоді, як треба доїти корів, і відв’язують телят. А ті вистрибом біжать до корів і випивають усе молоко, нічого нам не лишають. Тож і повертаємося додому з порожніми дійницями. Ми картаємо їх, а вони тільки всміхаються. А ще заходжуються красти наш сир та масло, і то знаходять скрізь, хоч би де ми його заховали. А спіймаємо на гарячому, то ще й сердяться, мовляв, чого це ви звинувачуєте нас у крадіжці, наче в нас удома свого сиру чи масла мало? Отож крадуть наше масло, сир та молоко й роздають мавпам. А коли мавпи наїдяться досхочу й уже не хочуть їсти, то ваші малюки ще й дорікають нам, мовляв, масло таке, що й мавпи не їдять! Навіть зі стелі дістають наші молочні припаси, куди ми їх підвішуємо в торбах. Гадаємо, не личить вашим малим бешкетникам носити коштовні прикраси. Вони ж такі неслухняні та капосні...
— Гаразд, — лагідно мовила Яшода й докірливо поглянула на Крішну в себе на руках. — Я скажу йому, аби не робив більше такого. Але й ви ховайте свої харчі так, щоб малі до них не дісталися.
— Ви тільки погляньте на нього! — ніби обурювалися жінки, дивлячись, як спокійно почувається малий Крішна на материних руках. — Такий уже святий та праведний, наче й не про нього мовиться!
Якось пастухи, ватажком яких був Нанда, зібралися порадитись, як спекатися клятих демонів, що не дають спокою дітям. Упанан-да, брат Нанди, звернувся до них:
— Ми мусимо піти звідси, бо демони тут без кінця чинять проти наших дітей всілякі капості. Можна податися в ліс Вріндаван —
там якраз підросла свіжа трава. Там ми не знатимемо лиха.
Пастухи охоче пристали на цю пропозицію. Повантажили на гарби хатній скарб, посадовили на них старих, жінок та дітей і рушили в дорогу. Чоловіки з луками та стрілами супроводжували ту валку. Прибувши до Вріндавану, почали лаштувати собі житла.
Якось дітлахи, пригнавши худобу на водопій до річки Ямуни, побачили там величезну істоту, схожу на качку з могутнім дзьобом. Малі пастушки не на жарт перелякалися. Чудовисько те звалося Бакасура, і його підіслав до них непогамовний Камса. Бакасура налетів на Крішну й умить проковтнув його. Та наступної миті відчув, як у горлі йому нестерпно запекло, й мусив виплюнути Крішну. Відтак Бакасура спробував заклювати Крішну дзьобом, але хлопчик схопив його за той дзьоб і розламав навпіл, наче тростинку.
Іншого разу дітлахи погнали в ліс телят, бо й самі хотіли поласувати лісовими плодами. Кожен із хлопчаків мав дрючка, сопілку та вузлик з їжею. Дорогою вони збирали квіти, трави, листя й прикрашали себе ними. Дехто грав на сопілку, інші ганялися за павичами чи ловили мавп за хвіст. А коли мавпи стрибали на віття, дерлися за ними й собі.
Тим часом демон Агхасура нишком стежив за дитячими розвагами. Він доводився молодшим братом відьми Путани й демона Бака-сури.
«Зараз я поквитаюся з ними, особливо з Крішною. Через нього мої брат і сестра позбулися життя», — подумав демон. Він вийшов на дорогу, роззявив величезну пащу й ліг. Нижня щелепа його лежала на землі, а верхня сягала хмар, страхітливі зуби нагадували гірські вершини, а язик — широку дорогу. Подих його скидався на отруйливий ураган, а очі палахкотіли сліпучим полум’ям.
Пастушки помітили, що на дорозі розляглася якась велетенська змія, тож збилися докупи й почали радитися:
— Якщо ми ступимо на цю широку гла-
118
Міфи
Давньої
Індії
деньку дорогу і якщо це чудовисько проков-тне нас і нашу худобу, то Крішна нас виручить, певно, як уже не раз траплялося.
І вони сміливо ступили в роззявлену пащу демона. Той стулив щелепи і спробував розчавити дітлахів, проте Крішна вдався до своїх чарів і став більшати в розмірах, розпираючи Агхасуру зсередини. Не маючи чим дихати, демон сконав.
Час минав, Крішна та Баладева підростали, й настала пора, коли обоє перетворилися на вродливих і могутніх юнаків. Вони одвідали багато країн, здійснили безліч подвигів, аж одного разу прийшли у Відарбгу, столицю одного царства. Коли їхня колісниця проїжджала повз царський палац, Баладева раптом нахилився до брата й зашепотів:
— З царського палацу на тебе дивиться напрочуд вродлива дівчина, певно, царівна. Але гляди, не озирайся.
— Я її теж помітив, — мовив у відповідь Крішна.
— Ай справді, як не
помітити такої красуні! — згукнув Баладева. — Вона ніби вирізьблена з білосніжного мармуру!
Крішна, не витримавши, озирнувся на царський палац, і дівчина радісно всміхнулася йому.
— Її усмішка затьмарює світло дня, — сказав Крішна.
І обоє братів поїхали далі.
А царівна ще довго стояла біля вікна, див-лячися на дорогу. Її звали Рукміні, вона була донькою царя Бгішмаки, правителя Відарбги. Від своїх подруг вона почула, що сьогодні
містом має проїхати на своїй колісниці Крішна. Тож із самого ранку не відходила від вікна, сподіваючися хоч краєчком ока поглянути на юнака, про вроду, хоробрість та мужність якого вже давно ходили легенди. Ще не бачивши його, Рукміні вже прихилилася до нього всім серцем. Коли ж побачила, то виявилося, що він ще гарніший і мужніший, аніж малювалося в її уяві. Вся довершеність світу, здавалося, втілилася в Крішні. Волосся його було чорне, як небо опівночі, очі сяяли, як місяць, а коли він усміхався, то сонце наче блякло.
Невдовзі прибігли подруги царівни й побачили, що вона стоїть біля вікна, поринувши в свої мрії. Одна з подруг нишком підкралася до неї і затулила її очі долонями.
— Вгадай, хто? — змінивши голос, запитала подруга.
— Крішна! — стрепенулася Рукміні, сама не усвідомлюючи, як у неї вихопилося це ім’я.
Вибух веселого сміху приголомшив Рук-
міні, вона аж зблідла на думку, що тепер таємницю її розкрито. Проте забути про Крішну вже не могла. Навпаки, почуття її дедалі дужчали. Вона вже не розважалася і не веселилася з подругами, а шукала самотини. Не могла їсти й спати, все марніла й худла.
— Ти не перестаєш думати про свого Крішну! — якось дорікнули їй подруги. — Так далі тривати не може. Чому ти не подаси йому якогось знаку про себе?
— Якого знаку? — не зрозуміла спершу Рукміні.
— Дай йому знати про свої почуття.
120
Крішна
й
Бал а де ва
Рукміні повагалася, а тоді на пальмовому листку написала кілька рядків і через подруг переслала Крішні. І виявилося, що вчасно, бо й Крішна втратив спокій, думаючи про дівчину, яку бачив у вікні царського палацу.
Одержавши послання від Рукміні, Крішна відразу послав до її батька, царя Бгішмаки, сватів, щоб той віддав за нього свою доньку. Цар покликав до себе сина Рукмана й розповів, що до його сестри сватається Крішна. Але той на таку новину аж спаленів:
— Він іще сміє просити руки моєї сестри, коли знає, що я недолюблюю його!
— Але ж твоя сестра вже доросла і їй пора виходити заміж, — лагідно мовив цар. — Час уже і їй заводити власну сім’ю.
— Ви, батьку, не переживайте, — став умовляти Бгішмаку син. — У мене є для неї гідний жених, мій друг Шішупала. Він давно мріє побратися з Рукміні. Якщо хочете знати, він аж нетямиться за нею. Так що в старих дівах вона не залишиться. Я віддам свою сестру тільки за Шішупалу!
Отак і вирішили з весіллям Рукміні без неї самої. А вона, почувши про розмову батька з її братом, невтішно заплакала.
— Та краще я весь вік звікую самотою, аніж стану дружиною ІПішупали! — голосила вона. — Не вийду я нізащо за нього заміж!
Але ніхто не слухав її ремствувань. А щоб вона нічого не заподіяла собі з тієї розпуки, брат її приставив до неї посилену сторожу: вона мала стерегти її аж до весілля з Шішупалою.
Тим часом оповісники врочисто оголосили
про весілля Рукміні й Шішупали. Столиця почала прикрашатися до цієї врочистої події. Запросили найкращих танцюристів та співаків, щоб ті звеселяли людей. Запросили найславетніших кухарів, щоб готувати найс-маковитіші страви. А сама Рукміні не бачила білого світу від сліз, серце її краялося від горя й безвиході.
Розіслали в усі краї запрошення царям і вельможам на весілля, проте Крішні та Бала-деві такого запрошення не надіслали.
Лише в день весілля Рукміні дозволили вийти з кімнати, де її тримали під недремною вартою. Подруги співчували їй, такій нещасній і змарнілій, але що вони могли вдіяти, чим могли зарадити.
Жрець запалив священний вогонь із сандалових запахущих полінець і почав промовляти священні молитви, водночас кроплячи вогонь запашними олійками. Гості по-підводилися, коли підійшла Рукміні, — розпач і горе зробили її начеб іще гарнішою. Всі заздрили ШІшупалі: ще б пак, адже в нього буде така чудова дружина! А жених ходив гордий та пишний. «От бачите, — наче промовляв він усім своїм виглядом, — навіть могутній Крішна не встояв переді мною і відступився задля мене від Рукміні».
І очі його переможно блищали.
Жрець, скінчивши читати молитви, звернувся до молодих:
— Тепер сім разів обійдіть довкола священного вогню, щоб на віки вічні стати чоловіком і жінкою. Дайте я зв’яжу кінці вашого весільного вбрання. — Він узяв полу
121
Міфи
Давньої
Індії
Шішупалової одежі й краєчок сарі Рукміні й уже хотів зв’язати їх, коли зненацька здійнявся несосвітенний гармидер і гвалт. Погляди всіх звернулися на колісницю, що шалено мчала на палахкотливий священний вогонь. На тій колісниці було двоє: Крішна правив кіньми, а поруч із ним стояв Баладева, вони дивилися туди, де застигли наречені.
Люди зачудовано дивилися, як колісниця підімчала до багаття, як із колісниці зіскочив Крішна, як Рукміні з радісним зойком кинулася йому назустріч, як Крішна підхопив її на руки й метнувся назад до колісниці. Вже з неї він гукнув сторопілому натовпу:
— Царівна Рукміні визнала мене своїм чоловіком! Отож я забираю свою дружину!
І за колісницею тільки курява здійнялась.
— Тримайте його! Тримайте! — знетям-лено зарепетував Ші-шупала, який оговтався перший. Він скочив на свою колісницю і люто хльоснув коней, горлаючи до царів і царевичів довкола,
щоб ті не давали викрадачам утекти. Дехто й справді кинувся за Кріціною, але марно, за ним і слід пропав.
Обоє братів повернулися до столиці Кріш-ни, яка стояла на острові й називалася Два-рака. їх захоплено вітав столичний люд, батьки Крішни й Баладеви. А невдовзі відбулося бучне весілля Крішни й Рукміні.
Якось Крішна та Баладева прогулювалися містом і зустріли молоду горбату жінку, що несла тацю із запашною сандаловою пастою.
Крішна, якого раптом ©посів грайливий настрій, звернувся до неї:
— О юна діво, хто ти? Для кого несеш цей запахущий сандал? Чи не віддаси його мені?
Підлещена жінка призналася Крішні:
— Хлопчику мій, я служниця Камси. Я щодня постачаю йому сандалову пасту для намащування. Але цей сандал і справді підійшов би тобі більше, ніж йому.
І вона заходилася намащувати Крішну та Баладеву сандаловою пастою. Коли скінчила свою роботу, Крішна наступив на пальці ніг горбатої служниці, а тоді взяв її пальцями за підборіддя і рвучко сіпнув угору. І сталося диво — горбунка відразу перетворилася на вродливу, ставну дівчину.
Після цього Крішна з братом подалися до міста, де жив злий і непогамовний Камса, що й досі не полишав надії звести зі світу Крішну. Розпитавши в городян, де жертовник Камси, брати подалися туди. Жертовник той називався Пожертва Лука, і як символ цього біля
священного вівтаря лежав величезний лук. Лук охороняла озброєна варта; вона ще здалеку загукала до Баладеви й Крішни, щоб не підходили до жертовника. Але брати легко пробилися до нього, і Крішна, схопивши лівою рукою величезного лука, правою натягнув тятиву з такою силою, що лук розломився навпіл, наче суха гілка під ногою слона. А звук, з яким лук зламався, був такий оглушливий, що долинув до вух Камси. Той страшенно злякався, здогадавшися, що то наближається його остання година, час розплати за всі злодіяння.
122
Крішна
й
Баладева
Він забився у куток і не витикав навіть носа. Всю ніч він не міг спати, а коли ненадовго забувався, то йому ввижалося, ніби він дивиться в дзеркало, але обличчя свого не бачить, хоч насправді голова й була на місці. А коли дивився на небо, то зірки двоїлися йому в очах чи бачив якісь дірки у власній тіні. У вухах йому дзвеніло, довколишні дерева були ніби золотими; йому здавалося, що йде він по пилюці й багнюці, та коли озирався, слідів своїх не бачив. Перед його очима поставали якісь привиди на возах, запряжених віслюками, ввижалося, ніби хтось поїть його отрутою, а він слухняно п’є її.
Отак у страхові й тривозі минула для Камси ніч, а вранці, куди дінешся, він став готуватися до битви з Крішною. Арену прикрасили різнобарвними прапорцями й гірляндами з квітів. Відтак загримотіли барабани, сповіщаючи про початок двобою. На почесних місцях сиділи гості — уславлені царі, мудреці, воїни. Нарешті в супроводі свого почту з’явився Камса і вмостився на підвищенні.
На змагання прибули й вріндаванські пастухи з Нандою на чолі. Піднісши Камсі, як тутешньому цареві, свої підношення: масло, солодке й кисле молоко, сир та інші молочні вироби, вони повмощувалися на відведених для них місцях.
Крішна й Баладева, зачувши врочистий гуркіт барабанів, який сповіщав про початок змагань, і собі подалися до арени. Та коли наблизилися до прикрашених прапорцями й гірляндами воріт, то побачили, що там круж
ляє велетенський слон, не даючи їм пройти. Погонич на слоні ніби вмисне загороджував братам шлях.
— Дай нам пройти, — звернувся до погонича Крішна. — Бо якщо й далі стоятимеш на дорозі, то нарікай на себе.
Погонич, розлютившися, погнав слона прямо на братів. Слон спробував ухопити Крішну хоботом, але той спритно збіг по хоботу йому на спину. Потім зістрибнув на землю і вчепився за хвіст слонові, смикаючи його з боку в бік, точнісінько як колись телят. Розлючений слон, крутнувшись, кинувся на Крішну, намагаючи-ся проткнути його бивнями, але схибив і увігнався ними в землю. Після цього Крішна й Баладева спокійно пройшли до арени.
їх уже чекали двоє борців Камси. Почалася боротьба, і брати подолали їх. Вийшла ще одна пара борців, але брати подолали і їх. Камса, що не міг чути, як на честь Крішни та Баладеви врочисто сурмлять фанфари й гримотять барабани, звелів своїй варті:
— Негайно викиньте за межі мого царства цих двох зайд! А всіх пастухів, що прибули з ними, запроторте в підземелля!
Обурений цими словами, Крішна метнувся до Камси, збив з його голови царську корону, а тоді так брязнув злим демоном об землю, що з нього й дух вийшов.
Потім Крішна й Баладева підійшли до названих батьків і мовили:
— Любі наші тату та мамо! Ви були нашими батьками від самого нашого народження. Ви ростили й пестили нас. Ви страждатимете
123
Міфи
Давньої
Індії
в розлуці з нами, ми розуміємо, — тож обіцяємо повернутися до вас відразу, як тільки натішаться нами наші кровні батьки. Благословіть нас!
Після цих слів обоє братів обдарували названих батьків всілякими подарунками: тканинами, дорогим посудом та прикрасами. Отримали подарунки й сусіди. Зворушені Нанда і Яшода міцно пригорнули їх на прощання, благословили, й брати вирушили у Вріндаван, де й досі жили їхні рідні батьки, Васудева й Девакі. Ті радісно зустріли своїх синів, батько влаштував для них посвячення у воїни. Потім за шістдесят чотири дні й ночі вони осягли всі необхідні для їхнього стану науки й мистецтва. Вони навчилися складати пісні, творити музику, навчилися танцювати й малювати. А коли навчання скінчилося, обоє братів звернулися до свого вчителя:
— Чим і як ми можемо віддячити вам за вашу науку? Скажіть, і ми залюбки виконаємо будь-яке ваше бажання.
Учитель подумав хвильку, а тоді мовив засмучено:
— Якби ви могли повернути мені сина, що втонув у морі, то я б нічого більше не хотів.
— Гаразд, спробуємо зарадити вашому горю, — відповіли брати й одразу рушили на колісниці До моря. Там вони гукнули морське божество й попросили його повернути сина їхньому вчителеві.
— Але ж той хлопчина не в мене, а в демона Панчаджани, — відповіло морське божество. — Цей демон перебуває зараз на
морському дні, прибравши подоби великої мушлі. Отож зверніться до нього.
Недовго думаючи, Крішна пірнув на морське дно і знайшов демона Панчаджану. Убив його, але вчителевого сина в його шлунку не виявив. Випірнувши, Крішна знову сів на колісницю з братом і подався прямісінько до бога смерті й потойбічного світу Ями. Там Крішна засурмив у мушлю, а коли Яма вийшов зі свого палацу й запитав, чого вони хочуть, Крішна сказав, що шукають втонулого сина їхнього шанованого вчителя.
Бог Яма швидко розшукав вчителевого сина й віддав їм. Крішна й Баладева щодуху помчала в зворотний шлях, аби порадувати вчителя радісною звісткою.
Тим часом цар Джарасандга, дві доньки якого були колись замужем за Камсою, вирішив помститися Крішні за те, що він поробив удовами його дочок. Тож став готуватися до нападу на володіння Крішни. Тоді сам Крішна на чолі невеликого військового загону виступив проти нападників і розбив їх, а самого царя захопив у полон. Проте Крішна відпустив його з миром, взявши обіцянку, що той більше ніколи не нападатиме на нього. Але Джарасандга не міг стерпіти ганьби і ще сімнадцять разів нападав на володіння Крішни. І щоразу зазнавав поразки, від чого він ще більше несамовитів і лютішав. Але Крішна остаточно подолав його, і він уже не підходив до Двараки, столиці-острова, де ще довго й щасливо царював могутній Крішна.
Надь
і
Дамаянті
НАЛЬ ї ДАМАЯНТІ
ААолодий Наль правив багатою, прекрасною і могутньою державою ІТішадою. Мудрий і справедливий, добрий та хоробрий, він був і неперевершений воїн. Та найбільше він уславився вмінням правувати колісницею: іншого такого коліс-ничого, як Наль, годі було знайти.
Одне лише непокоїло його радників та придворних: Наль був неодружений. І видно було, що він і не мас бажання одружуватись. Але це тривало лише доти, доки до його вух не докотилася слава про вроду й чесноти доньки відарбського царя, яку звали Дамаянті. І Наль, ще не бачивши прекрасної царівни, нестямно закохався в неї. Його опосіла задума, його перестали цікавити розваги й державні справи — перед ним стояв лише чарівний дівочий образ. Цілісінькі дні задумано блукав він садом, знічев’я поглядаючи на водограї та ставки, де росли прекрасні лотоси. Йому не хотілося їсти й пити, кохання відібрало в нього друзів, сон і спокій.
Якогось надвечір’я, походжаючи своїм звичаєм понад ставком, він побачив лебедів, що безтурботно плюскотілися у воді. Не втримавшися, він раптом схопив одного лебедя за крило. Птах забився, залопотів вільним крилом, а коли побачив, що йому не вирватися, жалібно заблагав:
— Милосердний царю, відпусти мене! Адже нічого поганого я тобі не зробив! Хіба ж я винен, що ти занедужав душею?
Решта лебедів стривожено спостерігали, що ж буде з їхнім товаришем.
Молодий цар відразу схаменувся.
— Сам не знаю, що зі мною діється, — вибачливо мовив він. — Атож, я відпущу тебе на волю. Просто я страшенно заздрю вам, птахам, бо ви вмієте літати. А я прикутий до землі...
— Але ж у тебе є швидкокінні колісниці, — заговорив птах. — І всі знають, що ти неперевершений колісничий: лише торкнешся коней — і вони вже мчать тебе, наче буйний вітер.
— І все ж я не можу полинути туди, куди мені найбільше хотілося б. Не можу злітати у Відарбгу, перелетіти через високі мури, за якими живе прекрасна Дамаянті, спуститися в її казковому саду й сказати їй, що кохаю її понад усе на світі, навіть понад своє життя.
Лебеді схвильовано заклекотіли:
— Великий царю, ми спробуємо допомогти тобі!
— Вам легко перелітати через рови з водою і шпилясті мури, — невесело проказав Наль. — Якби ж мені хоч на один-одні-сінький день ваші крила!
Наль лагідно погладив птаха, якого тримав.
— Я ніколи не забуду твоєї ласки, царю, — зворушено мовив лебідь. — Ми допоможемо тобі в твоєму горі. Чекай нас!
І лебедина зграя, знявшись у небо, невдовзі розтанула в блакитній високості.
А Наль, усім на подив, відразу ожив, повеселішав і все ходив біля ставка, звідки понесли його вість лебеді. Так минуло кілька
125
Міфи
Давньої
Індії
неспокійних і довгих днів для Наля. І ось одного надвечір’я молодий цар побачив, що лебедина зграя повертається. І нетерпляче кинувся до лебедів:
— То як, бачили Дамаянті?
— Ми сповнили твоє прохання, царю!
І ватажок зграї розповів, як вони знайшли Дамаянті, як передали їй Палеві слова і як у відповідь почули, що й вона кохає Паля, бо слава про нього докотилася і до їхнього царства. А насамкінець порадила, щоб Наль готував свою колісницю в дорогу, бо невдовзі буде її сваямвара — весільне змагання. Бо в давні часи часто одружувалися за звичаєм сваямвари, коли дівчина сама обирала собі чоловіка, гідного себе.
І справді, невдовзі батько Дамаянті розіслав в усі краї гінців і оповісників, щоб оголосили, що він влаштовує сваямвару, на якій його донька, прекрасна й незрівнянна Дамаянті, обиратиме собі чоловіка, найгід-нішого з гідних. І от з усіх усюд у Відарбгу почали з’їжджатися нежонаті царі й царевичі, що хотіли своєю доблестю здобути руку й серце красуиі-царівни. їхали на слонах, на колісницях і верхи на конях.
Наль вирушив у дорогу чи не перший, так йому кортіло побачити вимріяну Дамаянті. Хоч міг і не квапитися, бо, бувши першокласним колісничим і воїном, він не сумнівався, що вийде переможцем з будь-якого випробування, що його загадає батько Дамаянті;
Настав день сваямвари; царі й царевичі зібралися біля царського палацу, кожен пишно вбраний. І кожен подумки сподівався, що переможе саме він. Потім о порі, яку визначили зоречити за розміщенням зірок на небі, вийшла Дамаянті: в руках вона тримала гірлянду з живих квітів — нею вона мала уквітчати того, хто стане їй чоловіком. Погляди всіх прикипіли до Дамаянті.
Вона на хвилю спинилася, шукаючи поглядом Наля і не знаходячи його. А все тому, що Наль умостився в найостаннішому ряду претендентів.
Весільне змагання почалося, і не дивно, що
його виграв саме Наль. Очі Дамаянті радісно блищали, коли вона підходила до свого обранця, щоб уквітчати його весільною гірляндою. Але що це? Па превеликий подив, Дамаянті раптом побачила, що поруч із ним наче вродилися ще чотири Палі, — то навіть боги прибрали подоби свого щасливого суперника, гадаючи, що царівна помилиться і вибере собі в чоловіки когось із них, а не земного Паля.
Не вірячи власним очам, Дамаянті підійшла ще ближче до них: перед нею стояло аж п’ятеро Налів, всі наче викапані, наче близнюки. Царівна вдивлялася в кожного, наматаючися впізнати, котрий же з них справжній Наль.
І раптом помітила, що четверо Налів некліпно дивляться на неї, а п’ятий час від часу кліпає повіками, як звичайна людина. Цього для Дамаянті й вистачило: вона підійшла до справжнього Наля і уквітчала його гірляндою. Наль відтепер став її чоловіком.
Відгуляли бучне весілля, І Дамаянті переїхала в царство, яким правив Наль. Проте щасливе подружнє життя тривало недовго: над молодятами вже збиралися темні хмари.
У Наля був старший брат Пушкара, заздрісний і честолюбний; він давно виношував підступний задум змістити з трону Наля, а натомість сісти самому. Пушкара все підбивав Наля зіграти з ним у кості, доки одного разу той погодився.
Наль не вмів як слід грати в кості, тому й почав програвати. Спершу він програв діамант зі свого пальця, потім царське намисто, тоді колісницю, коней, палац і нарешті все царство... Програв навіть своє царське вбрання. Коли він підвівся після гри, на ньому був лише клапоть тканини. І Дамаянті також позбулася своїх прикрас — на ній лишилося тільки сарі.
Тоді Пушкара ще раз засвідчив свою ницу й підступну вдачу: він звелів Налеві та його дружині залишити царство й іти, куди самі знають. Під гуркіт барабанів Пушкара оголо-
126
Міфи
Давньої
Індії
сив, що суворо покарає кожного, хто пустить обох вигнанців хоча б на ночівлю.
Єдиним місцем, де вигнанці могли перепочити, не накликаючи на себе гніву нового царя, була галявинка край лісу. Наль і рушив туди, а Дамаянті без жодного слова нарікання пішла за ним. Натомлені й приголомшені денними бурхливими подіями, такими стрімкими й нежданими, вони сіли на тій галявині відпочити. Неподалік опустився якийсь птах, і Наль почав скрадатися до нього, щоб спіймати, бо ні лука, ні стріл у нього не було. Він зірвав із себе клапоть тканини, якою був обгорнутий, і накинув на птаха, гадаючи, що під його тягарем птах не зможе злетіти. Але птах злетів і поніс із собою останній одяг Нал я.
Тоді Дамаянті розірвала своє сарі й дала чоловікові шмат тканини, щоб прикрився. Голодні й спраглі, вони рушили лісом, харчу-ючися лише корінцями та ягодами. Довго йшли вони, аж ось опинилися на високому пагорбі: вдалині
виднілося велике місто. Показуючи на нього, Наль сказав:
— То столиця царства, яким править твій батько, Дамаянті. Там ти жила безтурботно й щасливо, доки не зв’язала свою долю зі мною. Вертайся краще до батьків, пережди в них, поки минеться наше лихоліття.
— Ні! — рішуче відповіла Дамаянті. — Там мені нічого робити. Я залишуся з тобою, хоч би що сталося. Разом з тобою я перенесу будь-які злигодні.
Довго вмовляв її Наль, але ніякі вмовляння не допомагали. І от уночі, коли Дамаянті
міцно заснула, натомлена виснажливою і довгою подорожжю, Наль нишком залишив дружину, сподіваючися, що коли вона проснеться і побачить, що його немає, то хоч-не-хоч повернеться до своїх батьків. І так позбудеться злигоднів, які чекають на неї у вигнанні.
Та коли Дамаянті прокинулась і побачила, що Наль зник, то її опосіло ще дужче бажання знайти чоловіка. Вона пішла не в столицю до батька й матері, а навпаки — чимхутчій заквапилася в протилежний бік, відганяючи саму згадку про батьківську оселю, яка обіцяла їй і тепло, і захисток, і спокій. Вона йшла все далі й далі, час від часу зупиняючись і запитуючи в дерев, квітів та птахів, чи не бачили вони її коханого Наля, чи не проходив він тут.
Одного дня вона зустріла купецький караван. Дамаянті попросила купців узяти й її з собою. Коли ж ті запитали, куди їй треба, вона тільки відповіла:
— Туди ж, куди й вам.
Караван рушив далі, а з ним і Дамаянті. Та незабаром, коли караван перетинав долину, на нього напали дикі слони. Хто потрапив їм під ноги й був розтоптаний, хто від страху втік світ за очі. А ті, хто вцілів, зібралися в гурт і напустилися на Дамаянті:
— Це ти винна в тому, що сталося! Це ти накликала на нас біду!
Дамаянті була розпатлана, одяг на ній був подертий, тож купці ще більше несамовитіли:
— Ти відьма! Не смій більше й підходити до нас, інакше ми порішимо тебе! Не смій іти слідом за нами!
128
Наль
і
Дамаянті
Оточивши Дамаянті, вони горлали й не давали бідолашній жінці сказати й слова.
— Схаменіться, люди добрі! — раптом втрутився ватажок каравану. — Невже ви не бачите, що це ніяка не відьма! Перед вами просто беззахисна жінка.
— А чого вона блукає самотою в цій глушині? — не здавалися налякані купці. — Чого вона никає лісами? Якби не була відьма, то сиділа б собі вдома, біля батьків чи чоловіка!
— Та не чіпайте ви її, хай дійде з нами до найближчого міста, — вмовляв розлючених чоловіків ватажок. — А далі з вами не піде, якщо так хочете.
Отак Дамаянті добулася з караваном до міста Чеді. Сумно дивилася вона вслід караванові, що віддалявся: усе-таки він був для неї якимось прихистком. Тепер вона лишилася в незнайомому місті одна-одні-сінька, беззахисна й безпорадна.
Дамаянті розгублено стояла на базарному майдані, а якісь во
лоцюги почали дражнити її, бо обличчя жінки було змучене, а сарі розідране.
— Гей ти! — гукнув їй сердито якийсь торгівець. — Одійди звідси, не відлякуй мені покупців! У тебе недобре обличчя, всі тебе бояться. Ось на тобі монетку, але мерщій забирайся звідси!
Він кинув Дамаянті монетку, а вуличні дітлахи подумали, що то він кинув у жінку грудкою, тож і собі почали хапати грудки й ломаччя та жбурляти в неї, як то звикли жбурляти в божевільних та мавп.
Дамаянті кинулася геть від людського гур
ту, що осипав її зливою груддя і несамовито лементував.
На щастя, саме в цей час проїжджала царська колісниця — цар повертався в палац із храму на горі й звернув увагу на натовп, що кричав і лютував. Він послав кількох вершників, щоб дізналися, що там відбувається. Невдовзі один із вершників повернувся і доповів цареві:
— Люди гналися за якоюсь жінкою. Ми захистили її й відвели в заїзд для подорожніх, а біля дверей поставили вартового. Кажуть, ніби вона божевільна, а сама вона каже, що розшукує свого чоловіка, якого згубила в лісі.
— Приведіть її в палац! — звелів цар.
Коли Дамаянті привели, цар наказав відвести її на жіночу половину й доручити під нагляд своєї матері.
А тим часом Наль блукав далі. Якось він побачив, як зайнялася купа сухого листя. Щоб не дати пожежі розгорітися, він розкидав листя і затоптав вогонь. І тут із нори, що
була під купою того листя, виповзла змія, що мало не загинула у вогні, й сказала Налеві:
— Ти врятував мене від полум’я, врятував і від закляття. Спасибі тобі. Я за це хочу віддячити тобі, Налю, перш ніж прийму первісну подобу. Зроби десять кроків, тільки відлічуй їх уголос.
Наль зробив так, як просила змія. Та коли ступив десятий крок, змія кинулася до нього і вжалила.
— То це так ти віддячила мені за те, що я врятував тобі життя! — скрикнув уражений Наль.
129
Міфи
Давньої
Індії
— Це мій останній укус, — відповіла змія і заспокоїла Наля: — Але тобі цей укус не смертельний, він буде для тебе корисний.
І тут Наль помітив, що починає меншати, чорніти й морщитись; він насилу впізнавав сам себе.
— Не бійся, — втішала його змія, бачачи, що він впадає в розпач. — Твоя переміна піде тобі на користь, тепер ніхто не впізнає тебе. Візьми ці два шматки тканини і, коли захочеш стати таким, як досі, обгорнися ними. Але роби це тільки тоді, коли досягнеш того, чого прагнеш. А тепер іди прямо на південь. Через п’ять днів дістанешся царства, яким править Рітупарна, добрий і справедливий цар. Навчи його правити колісницею як слід, а він навчить тебе довершено грати в кості — у цьому він не-перевершений мастак. А що буде далі, побачиш сам. Але нікому не признавайся, хто ти, доти, доки не повернеш собі дружини й царства...
Промовила це змія і відразу зникла. А
Наль постояв часину, подумав, а тоді й рушив у неблизьку путь.
На шостий день добувся він палацу царя Рітупарни й почав калатати у дзвоник на воротах, щоб втрапити до царя. Варта насміхалася з нього, але карлик не зважав на глузування, бачачи, що його не наважуються прогнати: певно, гадали, що перед ними чаклун. Та врешті-решт вони не витримали й мовили карликові:
— Така потвора, як ти, не може постати перед царськими очима. Зачекай трохи, ми запитаємо його радників, що вони скажуть.
Невдовзі до воріт вийшов начальник варти: — Чого тобі?
— Я хочу поговорити з царем, — відповів карлик.
— Йому ніколи. Кажи мені те, що хочеш сказати цареві.
— Ні, мені треба поговорити з царем!
Начальник варти пішов, а згодом на балконі з’явився цар.
— Чого тобі, чоловіче? — спитав він.
Карлик квапливо заговорив:
— Пресвітлий царю, я вмію багато чого. Дозволь мені стати до тебе на службу. Я знаю, як і чим тобі догодити. Жалкувати не будеш.
— І що ж ти такого вмієш робити?
— Не довіряй своїм очам, пресвітлий царю! У мене незугарна зовнішність, але ти на це не зважай. Ти будеш задоволений мною. Я добре тямлюся на конях, тож можеш узяти мене за стайничого. У мене найледачіший кінь мчатиме як вітер. Я лише гляну на коня і відразу скажу, чого він
вартий, що з нього буде через п’ять днів чи через п’ять рокій.
Цар Рітупарйа повірив карликові. І справді, не було такого коня в царських стайнях, якому б не дав ради новий слуга. Невдовзі цар так звик до свого стайничого, що тільки його одного волів знати. З часом цар і карлик неабияк здружилися. До того ж ніби ненароком з’ясувалося, що карлик іще й першорядний кухар. Отож незабаром він уже хазяйнував і на царській кухні, готуючи цареві вишукані страви, якими Рітупарна не міг на
130
Наль
і
Дамаянті
хвалитися. Не дивно, що цар дедалі більше прихилявся до Наля.
...А Дамаянті, хоч як добре їй велося в царстві Чеді під опікою матері царя, усе ж не переставала сумувати за чоловіком і не втрачала надії відшукати його. І так її ©посіли думки про Наля, що одного разу не витримала й знову вирішила піти шукати його. Та коли перелазила через огорожу, що обносила царський палац, вартовий помітив її і привів до матері царя.
— Скажи, який тягар у тебе на душі? — почала допитуватися та. — Що за гризота в тебе? Може, я чимось можу допомогти тобі?
Але Дамаянті мовчала.
А тим часом батько Дамаянті розіслав в усі кінці своїх гінців, аби вони принесли хоч якусь звістку про його доньку, яка невідомо де пропала. І один із тих гінців опинився в царстві Чеді. На базарі він почув, що в палаці тутешнього царя з’явилася напівбожевільна жінка. Царський гонець прийшов до матері царя:
— Покажіть мені ту жінку! Дайте глянути на неї хоч краєчком ока! Може, це і є донька мого царя.
— Гаразд, — погодилася та. — Може, тоді і я дізнаюся, хто вона така насправді, бо сама нічого про себе не каже. Вчора навіть хотіла втекти, але сторожа спіймала й привела її назад. Та й куди я можу відпустити жінку, про яку не знаю ні хто вона, ні звідки вона, ні якого роду-племені.
Щойно Дамаянті з’явилася, як гінець одразу схилився перед нею в поклоні:
— Це наша царівна, помилитися я не можу. Адже вона зростала на моїх очах.
Хоч як опиралася Дамаянті, проте довелося їй їхати до батьків. Звідти вже вона сама послала в усі кінці гінців, щоб ті знайшли Наля або хоч його слід. І кожного гінця напучувала сама:
— Якщо зустрінеш когось, бодай трохи схожого на Наля, то насамперед спитай: «Чи ж мужній той, хто глупої ночі залишає в глухому лісі свою дружину?» І уважно слухай, яка буде відповідь.
Пройшло кілька днів, і один із гінців повернувся:
— На стайні царя Рітупарни один стайничий відповів на ваше запитання так: «Ніч була темна, довкола кишіли хижі звірі, тож чоловік і подумав, що, тільки покинувши дружину, змусить її повернутися в батьківську оселю».
— А чого ти звернувся до того стайничого? Він дуже схожий на Наля?
— Та ні, зовсім не схожий. Але мені сказали, що він чудово знається на конях і чудово готує страви. От я і подумав, що...
Коли гонець розповів Дамаянті, який той конюх, вона відразу посмутніла: ні, то не міг бути її Наль!
Після довгих роздумів, не одержавши більше втішних новин від гінців, Дамаянті вирішила вдатися до хитрощів: звеліла оголосити по всіх усюдах, що готується вибирати собі нового чоловіка, бо Наль зник без сліду. Судячи з усього, його вже немає. живого. Отож кожен, хто прагне здобути її руку й сер
131
Міфи
Давньої
Індії
це, мусить прибути на сваямвару, де вона й вибере собі гідного чоловіка.
Дамаянті найперше подбала, щоб ця звістка докотилася до царства Рітупарни, в якого був стайничий. А часу до сваямвари лишалося так мало, що тільки вправний колісничий міг вчасно встигнути на неї.
Коли цар Рітупарна зачув про цю новину, то відразу звелів карликові:
— Негайно запрягай найпрудкіших коней! Бо до завтрашнього полудня треба встигнути на сваямвару прекрасної Дамаянті. І я хочу спробувати щастя: ану ж мені пощастить стати чоловіком Дамаянті!
Наль запріг у колісницю чотирьох ху-дих-худющих шкап.
— То це так тямиш у конях? — глузливо кинув йому цар, побачивши той запряг. — Ти певен, що ці здих-ляки не попадають відразу за моїм палацом? На них ти збираєшся чимхутчій добутися на сваямвару?
— Вони не підведуть нас! — запевнив царя карлик.
Обоє сіли на колісницю, і коні щодуху помчали, аж у вухах засвистіло: Рітупарна ще раз впевнився, що його колісничий досконало знає свою справу.
На сваямвару вони прибули якраз вчасно, хоча по дорозі у Рітупарни злетіла з шиї хустка і довелося зупинятися на кілька дорогоцінних хвилин. Дамаянті вже стояла на своєму балконі й дивилася, як прибувають претенденти на її руку. Коли під’їжджав цар Рітупарна, Дамаянті одразу вигукнула:
— То він! Тільки в коней, якими править Наль, може бути такий біг!
Вона послала служницю туди, де зупинився Рітупарна, аби вона звернулася до колісничого із запитанням, яке вона давала всім гінцям. Невдовзі служниця повернулася і переказала відповідь колісничого — вона була цілковито такою ж, що й передавав гонець.
Щоб остаточно впевнитися, Дамаянті знову послала свою служницю — принести шматочок страви, яку колісничий готував для свого царя. Коли служниця нишком узяла трохи тієї страви, а Дамаянті покуштувала її, то радісно згукнула:
— Так, це він! Це мій Наль!
— Але ж ви б тільки поглянули на нього! — мовила недовірливо служниця. — Він же справжнє страховисько, потвора!
Але Дамаянті нічого не хотіла слухати: вона вирішила поглянути на карлика сама. У палаці на таку звістку зчинився переполох, але Дамаянті наполягала:
— Коли я самотою блукала по лісах та хащах, нічого зі мною
не сталося і ніхто мене не охороняв, ніхто не оберігав. У мене шпурляли камінням, до мене чіплялися всілякі волоцюги, а хто став на мій захист? Я шукатиму Наля все життя, якщо буде треба, але таки знайду! Якщо ж не знайду, то краще вже відразу вмерти й не мучитись...
— Але ж куди тому потворі-карлику до твого Наля! — переконували її.
— Я хочу впевнитися сама. І нічого зі мною не станеться, не переживайте даремно.
Та коли Дамаянті на власні очі побачила потворного й відразливого карлика, то аж за
132
Наль
і
Дамаянті
плакала від розпуки і безсилля. У неї навіть не вистачило духу заговорити до нього. А проте ж він один правильно відповів на її запитання, один знав таємний його зміст. Ні, за цим щось має-таки критися!
— А звідки ви знаєте про чоловіка, який залишив у лісі свою дружину? — запитала Дамаянті, набравшися сміливості.
— Коли дружина позбувається одного чоловіка, то відразу вирішує розжитися другим...
— Але ж це відчайдушна спроба повернути першого! — розпачливо вигукнула Дамаянті.
Тоді карлик обгорнув себе двома шматками тканини, які колись дала йому змія, і відразу став колишнім вродливим і дужим Налем.
— Ну от, — удавано розсердився цар Рітупарна, побачивши те диво. — Ти, Дамаянті, знайшла собі чоловіка, зате я позбувся неперевершеного колісничого.
— Нічого, — заспокоїв його Наль. — Я служитиму тобі доти, доки поверну своє царство. Навчи мене так грати в кості, щоб я міг зробити це, — попросив він Рітупарну.
— З радістю, — відповів цар. — А ти навчиш мене правити кіньми й куховарити.
Цілий місяць після цього Наль старанно переймав у Рітупарни тонкощі гри в кості. А тоді пішов до свого старшого брата Пушкари й запропонував йому зіграти в кості ще раз.
— Але цього разу ти поставиш на кін свою дружину Дамаянті! — поставив умову заздрісний Пушкара. — І будемо вважати, що наша попередня гра дійшла до свого завершення.
Для Пушкари виграти ще й Дамаянті було неабиякою спокусою. Бо для повної перемоги над Налем йому потрібно було відібрати в нього ще й дружину.
Та сподіванню його не судилося збутись: він невдовзі програв усе, що так підступно виграв у Наля. Тож тепер Пушкарі лишилося одне — піти по світу з торбою, як це раніше зробив його молодший брат.
Але Наль не був такої заздрісної та мстивої вдачі, як Пушкара. Він віддав йому півцарства, взявши обіцянку, що той почне жити чесно й по правді.
А сам із дружиною Дамаянті зажив у щасті й радості.
Міфи
Давньої
Індії
САВІТРІ Й САТЬЯВАН
.Д/Іудрим і справедливим був цар Ашвапаті, ревно дбав він про свій народ і його добробут. Та одне не давало цареві спокою і отруювало душу — в нього не було дітей. Вісімнадцять довгих років приносив він пожертву богині Савітрі, щоб та змилувалась і послала йому хоч на старість розраду — однісінького сина, який би посів по батькові царський трон. І богиня Савітрі таки змилувалась, у царя Ашвапаті народилася дитина, проте не син, а донька. Та все одно Ашвапаті був невимовно радий. І назвав він свою дочку Савітрі на честь богині, якій приносив пожертви і в якої благав спадкоємця трону.
Савітрі росла все розумнішою і гарнішою, поки надійшла пора видавати її заміж. Батько дивився на красуню-доньку й мріяв, як з усіх кінців потягнуться свати, як найелаветніші й наймогутніші царевичі наввипередки пропонуватимуть їй руку й серце. Та на превеликий його подив, женихи все не з’являлися. Не можучи зрозуміти, чого воно так, цар Ашвапаті
розіслав у сусідні країни своїх гінців дізнатися, чому молоді царевичі не приходять і не просять руки красуні-царівни.
Незабаром гінці стали повертатися й казати:
— Царевичів відлякує неземна врода царівни. Вони вважають, що ваша дочка — небесне створіння в людській подобі. Тому й важко їй стати чиєюсь дружиною.
І прикро, і гірко було чути цареві Ашвапаті таке про свою єдину доньку: хто б міг сподіватися, що врода й чесноти Савітрі стануть на заваді до її родинного щастя?
— То, може, слід пояснити їм, що моя донька — земна жінка? — розгублено звертався він до своїх радників. — Адже ж треба якось зарадити лихові!
— Усім не поясниш, — відповідали ті. — Певно, треба придумати щось інше.
Після довгих роздумів цар Ашвапаті покликав до себе Савітрі.
— Дочко! — оголосив він їй своє рішення. — Доведеться тобі вирушити в мандри по світу — спробуй знайти собі чоловіка сама. Я наперед схвалюю твій вибір, проте за однієї умови: чоловіка свого ти мусиш полюбити так, як люблю тебе я!
— Але ж, тату, невже я зможу полюбити когось дужче, ніж люблю вас? — мовила Савітрі.
— Зможеш, доню, тільки нехай прийде час! — запевнив її цар.
Супроводити доньку цар послав невеличкий почет, перед тим суворо наказавши:
— Ви тільки йтимете слідом за Савітрі. Ні в якому разі не нав’язуйте свою думку, не заважайте і не перешкоджайте їй! Нехай вона чинить так, як вважає за потрібне.
Чимало світу обійшла Савітрі, в багатьох краях побувала, поки з довгих мандрів повернулася додому. Саме того дня, коли в царя Ашвапаті гостював уславлений мудрець Нарада.
Савітрі увійшла до них, і Нарада звернувся до царя:
— О, та вона в тебе вже зовсім доросла!
134
Савітрі
й
Сатьяван
Чого це ти й досі не віддаєш її заміж? Вона ж якраз на порі.
— Оце щойно повернулася з далеких мандрів, — пояснив цар. — Зараз вона сама розповість, чи знайшла своє щастя, чи повер-
кулася з порожніми руками.
Батько подав дочці знак, і вона підійшла ближче.
— Тату, я знайшла собі... — Савітрі на хвильку збентежилась, проте наступної миті опанувала себе й упевнено провадила далі: — Я знайшла собі того, хто стане мені чоловіком. Щоправда, зустріла я його не в розкішному палаці, а в простій хатині в лісових нетрях, осторонь від людського, а тим паче царського ока. Звати його Сатьяван, і живе він у лісі зі своїми старенькими батьками.
— Знаю, знаю я його, — втрутився мудрець Нарада. — Це син царя, що не так давно правив країною Шальвою. З тим царем сталося лихо, він осліп саме того дня, як народився Сатьяван. А
один із сусідніх правителів давно очікував слушної нагоди, аби завдати йому підступного удару й захопити його царство. От батько Сатьявана і мусив тікати в ліс, щоб урятувати життя собі, дружині та синові. — Нарада повернувся до Ашвапаті: — Так що твоя донька вибрала собі гідного чоловіка!
Савітрі розквітла від утіхи.
А Нарада говорив далі:
— Я знаю, що Сатьяван розумний, дужий, гарний, справедливий і великодушний. Але... Тільки не сердься на мене за мою відвертість, дочко, за неприємну правду. Я виразно бачу
його майбутнє, як бачу минуле й теперішнє. Твоє щастя із Сатьяваном буде недовгим — лише рік, всього один рік. Тож краще вирушай у дорогу знову й спробуй знайти собі в чоловіки якогось іншого царевича. Може,
йому судилася трохи краща доля.
Серце царя Ашвапаті стислося від недоброго передчуття, а на очах Савітрі зблис
нули сльози.
— Великий мудрецю, — твердо мовила вона. — Простіть мені мій непослух, але я нікуди вже не піду! Я
не хочу навіть думати про іншого чоловіка. І мені байдуже, довго чи недовго судилося Сатьяванові жити, — рішення моє непохитне. Покохати й вийти заміж — однаково, що знову народитися на світ. А таке трапляється лише раз у житті. Моїм чоловіком буде Сатьяван — і тільки він!
Мудрецеві сподобалися рішучість та непохитність Савітрі.
— Царю, — звернувся він до Ашвапаті, — допоможи їм з’єднати свої долі. Це
твій батьківський обов’язок. Коли кохають
так, як Савітрі, то не страшні найважчі пере
пони.
І цар Ашвапаті вирушив у лісові нетрі, де жив сліпий цар, батько Сатьявана. Він знайшов його, сказав, хто він і звідки, а тоді мовив, що хоче віддати свою єдину дочку за його сина Сатьявана.
— Але ж чи зможе жити в цих лісових хащах Савітрі? — почув цар Ашвапаті у відповідь. — Життя може видатися їй тут нецікавим, пустим і нудним.
Та Ашвапаті перебив сліпого царя:
135
Міфи
Давньої
Індії
— Навіщо нам щось доводити одне одному — Савітрі хоче заміж тільки за Сатьявана! Нічого іншого вона не хоче навіть слухати.
— А мій Сатьяван не хоче знати нікого іншого, крім Савітрі, — признався сліпий цар. — Я це відчув одразу, щойно вона з’явилася в нашому лісі. Що ж, нехай буде, як вони самі хочуть. Благословімо їх.
Невдовзі справили весілля, й Савітрі та Сатьяван щасливо зажили в лісовій пущі. Савітрі турботливо дбала про чоловіка та його стареньких батьків, завжди була послужлива й зичлива до всіх, весела й радісна — словом, була така, якою і належить бути добрій дружині й невістці. Все вона робила від душі, охоче, анітрохи не силуючи себе.
Та хоч як радісно й щасливо жилося їй у лісовій хатині, думка про те, що Сатьяванові лишається все менше й менше жити, затьмарювала їй душу. А коли до визначеного терміну лишилося чотири дні, Савітрі перестала їсти й пити. Три дні й три ночі не мала вона й росинки в роті. Сатьяван і його батьки, не знаючи, чим це викликано, допитувалися в неї:
— Савітрі, навіщо ти так зводиш себе, навіщо так мучиш?
Савітрі відмовчувалася. Вона й далі нічого не пила й не їла. А на четвертий день ще й здійснила напрочуд складні жертвоприносини вогню.
— Невістонько, з’їж хоч що-небудь, — вмовляли її свекор зі свекрухою. — Ти ж геть так охлянеш!
— Тільки коли зайде сонце! — рішуче заявила Савітрі.
І раптом вона побачила, що Сатьяван закинув на плече сокиру й збирається іти в ліс. Савітрі, забувши про слабість і втому, відразу підхопилася на ноги:
— Сатьяване, і я з тобою!
— Навіщо? — здивувався той. — Краще б поїла та відпочила, а то за ці чотири дні зовсім охляла. Я йду в найдальші хащі сьогодні, а стежок там ніяких.
— Я зовсім не охляла і не втомилася! — рішуче заперечила Савітрі. — Я хочу піти з тобою — і край!
— Ну гаразд, — мусив погодитися Сатьяван. — Але спершу спитайся в батьків. А то подумають, ніби я силую тебе йти з собою.
Савітрі подалася до свекра й свекрухи:
— Дозвольте мені сьогодні піти в ліс разом із Сатьяваном! Хоч подивлюся, як він там збирає лісові плоди та рубає дрова. Бо живу тут уже цілий рік, а по-справжньому лісу й не бачила. Відпустіть мене.
— Савітрі ніколи досі не просила нас ні про що, — мовив сліпий Сатьяванів батько. — Нехай іде, як їй так хочеться.
І молоде подружжя подалося в глиб лісу. Савітрі йшла, не випускаючи чоловікової руки, а той розповідав дружині про різні лісові таємниці. Савітрі слухала і з жахом усвідомлювала, що сьогодні Сатьяван мусить померти.
Вона допомогла назбирати йому лісових плодів, потім Сатьяван пішов нарубати дров. А Савітрі сіла під деревом перепочити, не зводячи, проте, очей з чоловіка, що неподалік змахував сокирою.
Зненацька Сатьяван знесилено опустив сокиру, повільно підійшов до дружини й ледь чутно прошепотів:
— Недобре щось мені, в голові гуде... Певно, перетрудився я трохи...
Савітрі підхопила його й допомогла лягти на траву. Потім сіла й сама, поклала його голову собі на коліна. Сатьяван заплющив очі, наче задрімав.
А Савітрі здалося, ніби в кущах неподалік хтось ховається. Вона придивилася уважніше — таки справді: там стояв якийсь чоловік у червоному одязі, з червоними очима, із зашморгом у руках. Чоловік той не зводив погляду з нерухомого Сатьявана.
Савітрі сполотніла. Обережно зняла з колін чоловікову голову, поклала її на траву, а сама підвелася й шанобливо привіталася до незнайомця.
— Вибачте, але ви не схожі на звичайну
136
Міфи
Давньої
Індії
людину, — мовила вона. — Скажіть, хто ви й навіщо прийшли сюди?
— Взагалі я не вступаю в розмови з людьми, — відповів дивний чоловік. — Але ти незвичайна жінка, Савітрі, тож тобі скажу: я — бог смерті Яма, і тут я тому, що земне життя твого чоловіка скінчилося. Ось цим зашморгом я зловлю його душу й заберу з собою. Тіло залишу тобі, щоб ти могла здійснити над ним останній поховальний обряд, віддавши всеочисному вогню. Тепер ти знаєш, хто я.
Яма забрав душу Сатьявана й рушив на південь, до свого потойбічного царства. А Савітрі, мерщій сховавши безживне тіло Сатьявана в безпечному місці, заквапилася слідом за Ямою. Так вони обоє якийсь час ішли мовчки, аж поки бог смерті зрозумів, що Савітрі не думає відставати від нього. Тоді він спинився і мовив до неї:
— Не йди за мною даремно. Краще вертайся та здійсни поховальний обряд над чоловіком. Розлучися з ним, як велить звичай.
— Я йду за своїм чоловіком, іншого шляху в мене немає, — сумно відказала Савітрі. — Сім’я — найвища мета, якої людина повинна прагнути, — так вчили мене батьки. І я піду туди, куди пішов мій чоловік, бо мені його визначила доля.
— Ти не можеш іти за своїм чоловіком, бо його земний шлях закінчився, а твій ще триває. Але мені сподобалися твої слова. За це можеш просити в мене, що хочеш, і я виконаю будь-яке твоє бажання. Тільки не проси, аби я повернув життя твоєму чоловікові.
— Коли так, то поверніть зір моєму свекрові! — не задумуючись, попросила Савітрі.
— Гаразд, бути цьому. Завтра твій свекор прокинеться зрячим, — пообіцяв Яма. — А тепер вертайся назад, поки ти ще не дуже стомилась.
— Біля свого чоловіка я не відчуваю втоми. Та й кожен мусить бути там, де йому належить бути. І мій обов’язок — завжди бути коло чоловіка, — не погодилася Савітрі.
І ця відповідь сподобалася Ямі.
— Ти знову заслужила винагороду за свої слова. Можеш попросити в мене, що хочеш, але тільки не життя Сатьяванові. І я сповню твоє бажання.
— Поверніть моєму свекрові царство, яке він колись втратив.
— Згоден, він одержить своє царство. Але ти вже повертайся додому, поки в тебе ще лишаються сили.
— Я не раз задумувалася, — мовби не чуючи Ями, заговорила Савітрі, — як це — праведно жити. Як на мене, жити праведно — це жити чесно,
порядно, нещадно виганяючи зі своїх помислів і вчинків зло. І завжди чинити добро, нічого не вимагаючи навзамін. Лише та людина по-справжньому прекрасна, в якої щире, незлобиве серце. Чи, може, я помиляюсь?
Ямі знову неабияк сподобалися слова Савітрі.
— Ти заслужила ще однієї винагороди, — розчулено мовив він. — Можеш сказати іще одне своє заповітне бажання, і я його негайно сповню. Тільки не проси повернути твоєму Сатьяванові життя.
— Мій батько не знати відколи благає небо
138
Са вітрі
й
Сатьяван
послати йому хоч одненького сина. Подаруйте йому сто синів, — попросила Савітрі.
— Гаразд, у твого батька народиться рівно сто синів, — запевнив жінку Яма. — Але тепер уже вертайся назад, бо й так зайшла надто далеко.
Але Савітрі так само невідступно йшла за ним.
— Поки я йду за своїм чоловіком, для мене не існує ні втоми, ні відстаней, — докинула вона.
Бог Яма знову не витримав:
— Мені приємно чути те, що ти сказала. Тож висловлюй іще одне своє бажання, і я виконаю його. Тільки не проси, щоб я оживив твого чоловіка.
— Тоді зробіть так, щоб і в мене народилося сто синів!
— Савітрі, обіцяю тобі, що ти народиш сто мужніх і могутніх синів! А тепер повертайся додому, не зволікай довше. Далі тобі йти не можна.
Та Савітрі не вмовкала: говорила про добро, яке переважає на землі, про добрих людей, про те, що сонце, земля і саме життя на землі існують завдяки добру, яке творять люди. І Яму вкотре вже вразила мудрість цієї непохитної і саможертовної жінки.
— Коли ти говориш, я несамохіть уповільнюю свій крок, — признався він. — Щоб збагнути до кінця зміст того, що ти кажеш. Я дедалі більше поважаю тебе, Савітрі, за твій ясний розум. Проси в мене ще одну, останню винагороду. І я охоче сповню її.
— Якщо ви справді хочете дотримати слова й подарувати мені сто синів, то мусите повернути мені мого чоловіка. Бо ж як ви нагородите мене стома синами без мого коханого Сатьявана?
— Так, справді, — визнав Яма.
І він мусив повернути Сатьяванові життя.
А наостанок благословив Савітрі й Сатьявана на довге й щасливе життя. Відтак рушив далі на південь, уже самотою, не перестаючи дивуватися самому собі: адже вперше він піддався на підмову й повернув життя людині, яку вже забрав у своє царство.
А Савітрі заквапилася туди, де сховала чоловікове тіло. Обережно вмостила голову Сатьявана собі на коліна й вклала в груди чоловікові його душу. Той відразу заворушився й розплющив очі.
— Щось надто я розіспався, — сонно пробурмотів він. — А ти все чекаєш, коли я проснуся? — звернувся він до Савітрі. — Треба було давно розбудити мене. А то мені ще й привиділося, ніби тут був іще хтось... Здавалося, буцімто я кудись іду, далеко-далеко... Та це все, певно, приверзлося мені, я ж звідси нікуди не ходив. Адже так, Савітрі?
— Пізно вже, Сатьяване, — лагідно перебила його дружина. — Починає сутеніти, і батьки, певно, вже переживають, чого це ми затримуємось... Ходімо швидше, якщо ти тільки можеш іти.
— А чого це я не можу йти? — здивувався Сатьяван. — Я чудово почуваю себе. Ходімо!
Коли вони прийшли до своєї лісової хатини, там уже юрмився люд. Старенькі неабияк сполошилися через те, що син і невістка так довго не повертаються. І підняли на ноги всіх, кого тільки могли, аби вирушити на пошуки.
Щойно Савітрі й Сатьяван підійшли, як усі засипали їх розпитуваннями:
— Де ви так довго пропадали?
— Що сталося, ми вже й не знали, що й думати!
На що Савітрі спокійно відповіла:
— Ми зайшли страшенно далеко й тепер невимовно щасливі, що повернулися звідти додому.

Міфи
Давньої
Індії
ЦАР І ЧАРОДІЙ
/І\ив колись і мудро правив країною цар Давана. Щодня після полудня він приймав відвідувачів, що приходили до нього з різними проханнями або скаргами. Одного разу перед ним з’явився трохи дивний чоловік. Він був босий і худий, проте священні знаки на його чолі та дорога хустинка на шиї свідчили, що незнайомець шляхетного походження. На зап’ястку його зблискував золотий браслет, прикрашений коштовним камінням. Довге сиве волосся спадало йому на плечі, і кожному ставало трохи не по собі від такого його незвичного вигляду. Проте прибульця, як і всіх решту, шанобливо зустріли й всадовили на почесне місце.
Цар, вирішуючи поточні справи, час від часу зацікавлено позирав на незвичайного відвідувача.
— Хто це? — нарешті не витримав і запитав він у свого радника. — Чого він хоче?
— Це чародій, — пояснив той. — Хоче вам показати своє вміння.
— Он як, — мовив цар. — Ну що ж, нехай підійде й покаже, на що він здатен.
Радник підвів чародія до царського трону, і той пишномовно привітав Давану.
— І що ж ти можеш мені показати? — поцікавився цар. — Тільки зваж, що я хотів би побачити щось незвичне.
— Я покажу вам таке, що нікому й не снилося! — пообіцяв чародій.
— Невже? — засумнівався цар. — Як під рушником виростає деревце? Тоді краще не треба — таке диво я вже бачив не раз.
— Ні, я покажу вам зовсім інше! — заперечив чародій.
— Певно, мотузок, який висить у повітрі, а по ньому людина вилазить угору? Таке я теж бачив.
— То надто простий фокус. Та й багато хто вміє його робити. Такі штуки я проробляв ще малим. І їх я не посмів би показувати вам.
— То, може, як перепилюють навпіл жінок? Чи як чоловіки літають під стелею? Тоді теж не треба — таке мені доводилося бачити.
— Зітнете мені голову, якщо я не покажу вам чогось куди цікавішого.
— Ти, я бачу, зовсім не цінуєш свою голову, — всміхнувся Давана. — Надто легко з нею розлучаєшся.
— Просто я певен, що покажу вам не бачене досі видовище.
— Коли дотримаєш слова, то матимеш щедру винагороду. Починай! Неси свою чарівну торбину!
— Але ніякої чарівної торбини в мене немає!
— Оце вже цікаво. А як же ти показуватимеш мені свої дива? Якщо в тебе немає торбини з усіляким там причандаллям, то що ж тоді в тебе є?
— Тільки ось це! — І чародій показав рукою на свої широко розплющені очі.
— Що?! — здивовано спитав цар Давана, вдивляючися в чародія.
Та щойно його погляд зустрівся з поглядом чоловіка, як усе відразу перемінилося. Цар
140
Цар
і
чародій
уже не бачив нікого й нічого, не бачив ні пишної зали із золотими колонами, ні барвистих килимів на стінах та підлозі: і люди, і все інше наче розчинилося в повітрі. Кудись ізник навіть трон, на якому досі сидів Лавана, а сам він зненацька опинився сам-один у широкому полі, де гарцював вороний кінь з розкішною гривою, яка тріпотіла на вітрі, і з довгим, аж до землі, хвостом. Кінь збрикував і бив копитами, з губів його скрапувала піна, очі зблискували. Цареві здавалося, ніби той кінь дражниться з ним — спіймай мене, мовляв, спробуй! І цареві несамохіть спало на думку: «Якщо я не спіймаю і не приборкаю цього скакуна, то чого я вартий?»
Лавана став обережно підступати до коня, та тільки наблизився до нього, як той відскочив, гордовито вигинаючи шию. Почекав трохи, поки ловець підійде до нього, а тоді відскочив знову. Царя захопила ця гра, він навіть не помітив, що кінь веде його за собою все далі й далі. Врешті-решт, не на жарт розгнівавшися, цар одним стрибком підскочив до коня, щосили вчепився в його густу гриву, а тоді скочив йому на спину. Кінь, відчувши на собі вершника, зірвався з місця й помчав. Вітер засвистів цареві у вухах, а кінь нісся так, наче для нього не існувало перешкод: він розтинав могутніми грудьми повітря, розривав густі зарості, стрілою перелітав через повалені дерева, стрімко долав видолинки й пагорби.
А цар, щоб не впасти, щосили тримався за кінську гриву, стискаючи ногами кінські боки. Час від часу кінь навіть злітав у повітря,
і тоді віття дерев шмагало Лавану по обличчю, руках і ногах. І раптом попереду цар побачив велику гілку, об яку міг розбити собі голову. Він викинув уперед руки, щоб захиститися, і наступної миті відчув, що вхопився руками за ту гілку, а під ногами в нього зяє моторошна порожнеча.
«Де я? Що це зі мною? — змайнула раптова думка. — Скільки я так витримаю?»
Унизу він бачив тільки зелену безодню, де, певно, аж кишіло хижих звірів: страшно й подумати, що з ним було б, якби він розтиснув пальці. На превелику силу Лавана підтягнувся, вибрався на гілку й сів. Підвівши голову, він помітив над собою трьох мавп. Самець лежав на спині, а самка длубалася в його шерсті; мале ж мавпеня стрибало по віттю. Дорослі мавпи час від часу хапали мавпеня за хвіст і притягували до себе, певно, боячись, що воно зірветься в провалля. А тоді раптом усі троє застигли, помітивши незнайому істоту внизу.
«От і маєш, — з гіркотою подумав Лавана. — Раніше я був царем, мешкав у розкішному палаці, люди шанобливо схилялися переді мною. А тепер сиджу на дереві, поруч із мавпами, ніби й сам став мавпою. Певно, тут мавпи куди важливіші за царів, і нічого не вдієш, доведеться миритися. Якщо переберуся на вищу гілку, то й мавпи переберуться ще вище. Й усе одно я опинюся під ними. Ні, мабуть, краще забиратися звідси, поки не пізно. Краще загинути на землі, аніж на цьому дереві серед якихось мавп. •
Лавана поглянув униз: які небезпеки чига
141
Міфи
Давньої
Індії
ють на нього там? Він розтиснув пальці й каменем полетів униз, у зелену безодню. Віття дерев та кущі трохи пом’якшили падіння, проте подряпин та синців на ньому було чимало. І все ж Давана невимовно радів, що опинився на землі, що не бачить більше над собою мавп, що його не мчить уперед несамовитий кінь. Він не знав, куди йти, але й на місці залишатися не годилося. Відпочивши трохи, цар рушив у незвідану дорогу.
Так він ішов день, другий, третій... Коли наставала ніч, він лягав на землю й відразу засинав як убитий. Давана втратив лік дням, не знав ні куди йде, ні де він зараз. Знав тільки одне: йти і йти вперед, хоч нестерпно боліли позбивані ноги, хоч ломило все тіло, а від голоду світ плив перед очима. І от настав день, коли в нього не лишилося сил навіть на те, щоб зробити бодай крок. Давана снопом упав на землю, епод і ваючися смерті, як найвищої ласки.
Довго чи недовго він так лежав без пам’яті, та коли про
будився і розплющив очі, то побачив перед собою дівчину, яка здивовано роздивлялася його. Вона була загорнута в клапоть брудної, драної шматини, а в руках тримала невеличкого кошичка.
— Хто ти? — ворухнув губами Давана.
— Ой! — злякано зойкнула дівчина.
— Я помираю від голоду й спраги, — слабким голосом заговорив Давана. — Може, в твоєму кошичку є щось їстівне?
— Я несу батькові сніданок, — відповіла дівчина. — Він тут неподалік рубає дрова.
— Я страшенно зголоднів! — вигукнув
Давана, неспроможний довше терпіти голод. — Порятуй мене, дай хоч шматочок хліба.
— їжу я несу батькові! — відрубала дівчина.
— Чи ти не маєш серця? Невже не змилуєшся наді мною і не даси й крихтини?
— І не змилуюсь! Та й хто ти такий, щоб я оце тебе годувала?
Давана ще пам’ятав, ким він був нещодавно. — Я — цар, колишній цар, — почав він, але відразу похопився. — Та тепер це байдуже! Дай мені поїсти, і я щедро винагороджу тебе, щойно повернуся в своє царство.
— Може,ти й справді цар, — незворушно проказала дівчина, — зате я не цариця. Я належу до найнижчої касти. Таким, як я, заборонено ділитися своєю їжею з іншими людьми. Тож я вчиню не-спокутний гріх, якщо нагодую тебе. Я не хочу зазнавати прикрощів через тебе.
— Та то я пожартував, ніби я цар, — почав переконувати дів
чину Давана. — Насправді ж і я з низької касти, як і ти. Поглянь лишень на мене: невже я схожий на царя?
— А мені байдуже, на кого ти схожий, — провадила своєї дівчина. — У мене в кошичку трохи свинини, я зварила її з диким рисом і приправила лісовими травами.
У Лавани аж слина покотилася, хоч і чув він про аж ніяк не царську страву.
— А розкажи-но ще щось про те сало, — сковтнувши слину, попрохав цар.
Дівчина розповіла, як чоловіки з її села пішли на полювання, як спіймали в лісі дику
142
Цар
і
чародій
свиню, як принесли її додому, як кололи, смалили й ділили між усіма односельцями, як вона принесла свою частку, як варила з диким рисом, як поклала в горщик і закопала, щоб трохи перестояло.
Лавана не міг довше зносити цих тортур і розпачливо звів руки до дівчини:
— Заклинаю тебе, дай мені хоч шматочок того сала! Заради всього святого, змилуйся! Порятуй мене, благаю! Не дай померти голодною смертю.
— Ні! — Дівчина була невблаганна. — Наш закон забороняє годувати людей не з нашої громади. І я не можу порушити цього звичаю. Може, ти й справді помираєш із голоду, але я тобі нічим не зараджу.
— Змилуйся! — розпачливо благав Лавана. — Хочеш, я стану перед тобою на коліна?
— Не треба ставати перед і мною на коліна. Я можу врятувати тебе лише тоді, коли ти одружишся зі мною. Та все одно я спершу мушу спитатися в батька.
Лавана на хвилю
замислився, обдумуючи її слова. Справді, це був єдино можливий порятунок.
— Гаразд, я згоден, — проказав він. — Я б залюбки пішов до твого батька, але мені несила навіть звестися на ноги. Я надто змучився після довгої і виснажливої дороги.
— Нічого, стомишся ще трішки — от і всього. Та якщо це тільки відмовка, аби не одружуватися, то помирай собі з голоду.
— Та ні ж бо, дівчино! — скрикнув Лавана. — Я тільки й мрію, аби побратися з тобою! Якщо хочеш знати, то я ладен іти за тобою хоч на край світу!
Насилу звівшися на ноги, Лавана повільно рушив за дівчиною. Невдовзі в лісовій гущавині вони натрапили на зігнутого роками діда. Дівчина підійшла до нього й стала розповідати, що це з нею за незнайомець і чого він хоче.
Старий допитливо поглянув на обдертого і в саднах Лавану, а тоді звернувся до дочки:
— То ти хочеш вийти за нього заміж?
— Та ні за кого я не хочу виходити заміж! — огризнулася дівчина. — Але ж треба якось його врятувати, бо дуже вже просить їсти.
Старий знову позирнув на прибульця:
— І ти хочеш узяти її собі за дружину? Та ти тільки поглянь, яка вона бруднуля й нечупара! Але якщо вже ти так рвешся, втримувати тебе я не буду.
— Я хочу їсти! — розпачливо згукнув Лавана.
— Коли станеш її чоловіком, тоді вона й нагодує тебе! — проказав старий дроворуб.
Ось так Лавана одружився з дочкою ста-
рого дроворуба й став жити в його хатині під пальмовим листям. А коли старий помер, господарем у хаті став Лавана. Щоб нагодувати родину, він мусив ходити зі списом на полювання, носив із лісу дрова, порядкував у своєму господарстві. Спливав час, і Лавана майже забув, що колись був царем і жив у розкошах. Коли часом хтось запитував його, хто він і звідки, чув у відповідь:
— Та мисливець я, дроворуб, хто ж іще, коли живу в лісі!
Він мав уже четверо синів. У нього відросло довге волосся, бо він не стригся, оде
143
Міфи
Давньої
Індії
жею слугувала кора з дерев, а нігті стали схожі на пазурі. В усьому він корився дружині, ніби став її рабом за те, що вона колись урятувала йому життя.
Так воно й велося, аж доки на місця, де вони жили, впала жорстока посуха. Все вигоріло, ставки висохли, тварини почали тікати, й не одна з них падала мертвою на потріскану, спраглу землю. До всього, ще й спалахнула пожежа і швидко почала ширитися по сухому лісі. Тож Давані з родиною довелося чимхутчій залишити обжите місце, рушати в незвідану дорогу. Попереду ступав він сам, несучи на голові нужденні пожитки, а за ним тяглися дружина й четверо синів, які на той час стали зовсім дорослими.
Довго йшли вони, та якогось дня батько зібрав синів і сказав:
— Я вже старий, і мені несила прогодувати всіх вас. Тепер ви вже подбайте про себе самі. Ідіть своєю дорогою, а ми з матір’ю підемо своєю. Інакше всі ми помремо голодною смертю.
Дружина аж за голову схопилася, коли почула такі чоловікові слова.
— Та чи ти сповна розуму, чоловіче! — залементувала вона. — Як ти можеш казати таке своїм дітям? Оце докотився — рідних дітей проганяє від себе!
— Дітей! Дітей! — огризнувся Лавана. — Вони вже давно дорослі! Невже ти не бачиш, що найстарший син — уже літній чоловік! А для тебе вони все ще діти.
— Так, і діти! — не вгавала дружина. — І ти мусиш дбати про них, поки вони самі захочуть піти від нас. Бо ти — їхній батько. Я не відпущу своїх дітей від себе! Вони лишаться з нами!
Не подобалося Давані, що сини, та ще й дорослі, горнуться до матері, що вона на них пилинці не дає впасти, що через це вони виросли неробами та ледарями, що тільки й уміють правити теревені й байдикувати. А він тим часом мусив добувати дорослим синам їжу, носити з джерела воду та заготовляти дрова.
Отож, за наполяганням дружини, з якою Лавана волів не сперечатися — як-не-як вона колись врятувала його від голодної смерті, — всі вони знову рушили далі. Та незабаром сім' я почала з кожним днем меншати: бачачи, що батько справді вже не може роздобувати їм їжу, троє старших синів нишком позалишали стареньких батьків і найменшого брата. Лавана вже геть знесилів, а тут ще й дружина не переставала докоряти:
— Ну що ти за чоловік, що ти за батько! Навіщо тоді й сім’ю заводив, якщо нездатен утримувати її? Нелюде, хіба можна проганяти від себе рідних дітей? Ти вже прогнав трьох синів, і тепер я не знаю ні де вони, ні що з ними.
Лавана терпляче слухав її дошкульні слова і заспокоював дружину:
— Не сварися, жінко, потерпи трохи, скоро все владнається. Ось відпочинемо, а тоді я сам піду й розшукаю синів. Тільки б натрапити на яку-небудь зелену галявинку.
Одного дня Лавана відчув, що зовсім знесилів. Він бачив, що найменший син не в кращому стані: той знесилено впав на землю і важко дихав. Батько підійшов і нахилився над ним:
— Напруж свої сили, синку! Тримайся! Я зараз піду й роздобуду якоїсь їжі.
— Та де ж ви її тут візьмете, тату? — ледь чутно промовив той. — Нічого ви не роздобудете... А я так хочу смаженого м’яса... Хоч малесенький шматочок... м’яса...
Син починав марити.
— Потерпи, потерпи трішки! — просив його батько, не знаючи, що робити і чим зарадити. — Я зараз... зараз... щось придумаю...
Ледь переставляючи ноги, Лавана підійшов до дружини, що знесилено сиділа під деревом.
— Піду й спробую роздобути м’яса, для тебе й сина. Побудьте тут трохи, перепочиньте, а тоді зайдете он за ту скелю. Там на вас чекатиме підсмажене м’ясо.
— А ти? — співчутливо спитала дружина.
144
Міфи
Давньої
Індії
Лавану зворушила її турбота, бо чи не вперше почув від неї лагідне слово.
— Про мене не переживайте, — заспокоїв він її. — Я собі дам раду. Тільки зробіть так, як я вам кажу: зайдіть за скелю лише тоді, як там перестане здійматися дим від багаття. А поки відпочивайте.
Лавана підійшов до сина й лагідно погладив його по голові:
— Вже недовго лишилося чекати. Скоро ти наїсися досхочу смаженого м’яса.
Він рушив до скелі, але раптом зупинився і поглянув на дружину:
— Тільки простеж, щоб син добряче попоїв! Скільки схоче, стільки нехай і їсть.
За хвилину Лавана зник за скелею. Там він назбирав сухого листя й ломаччя, викресав вогню і розпалив багаття. Омахи полум’я шугнули високо вгору.
— Тільки не заходьте поки що за скелю! — ще раз гукнув він, зібравши останні сили. — Прийдете, коли багаття погасне!
І стрибнув у полум’я...
Саме цієї миті цар Лавана пробудився й побачив, що сидить на царському троні в своєму палаці. Він обвів довгим поглядом присутніх і спитав:
— Ви увесь час тут були?
— Так, пресвітлий царю, — відповіли ті. — Навіть на хвильку нікуди не виходили.
— Тоді я нічого не розумію, — вражено проказав цар. — Скільки ж оце все тривало?
— Що саме? — не зрозумів котрийсь із радників.
— Тобто чи довго я спав?
— Та хвилину-дві, не більше.
— Але ж за ці дві хвилини я прожив аж сімдесят років! — вигукнув цар. — Аж сімдесят років!
Лавана знову обвів поглядом тих, хто був у залі.
— А де ж чародій? — спитав він.
Всі почали озиратися, шукаючи чародія. Але того ніде не було — він наче крізь землю провалився.
Непереможний
Сканда
НЕПЕРЕМОЖНИЙ СКАНДА
У давні часи, коли точилася війна між богами та асурами, Індра, цар богів і ватажок небесного війська, вбив у битві могутніх синів Діті, доньки прабатька Дакші й дружини мудреця Каш’япи. Згорьо-вана мати затаїла ненависть до Індри, через якого позбулася своїх синів. Вона прийшла до свого чоловіка й попросила його:
— Подаруй мені ще одного сина, але такого могутнього й доблесного, щоб він міг покарати жорстокосердого й пихатого Індру.
— Гаразд, — погодився Каш’япа, вислухавши дружинине прохання. — Ти матимеш такого сина.
Після цього невимовно щаслива Діті усамітнилася в лісових хащах, а в належний час народила сипа й назвала його Ваджранга. Син був величезний, як гора, і міцний, як залізо.
Ніяка зброя не брала його, навіть громова стріла самого Індри.
Набувши воїнського вміїшя, син сказав матері: — Мамо, чим я вам можу прислужитися? Скажіть, і я радо виконаю вашу волю.
Діті не приховувала радості: нарешті вона дочекалася своєї години. І ніжно й лагідно поглянула на сина:
— Сипку, одне я хочу тебе попросити. Немилосердний Індра вигубив усіх твоїх братів, моїх синів. Тож покарай його за це!
Син вирушив у дорогу, знайшов Індру в його небесних хоромах, схопив дужими руками, зв’язав, закинув на спину, мов лантуха, й повернувся додому. А там кинув його матері до ніг. Та не встигла Діті вимовити й слова, як перед нею постав творець світу7 Брахма й спитав:
— Що ви хочете вчинити з Індрою? Повірте, що немає кари, страшнішої за безчестя, воно — гірше смерті. Відпустіть його — буде краще, якщо він одержить свободу з ваших рук. Він зараз і сам не радий своєму життю — принижений і приголомшений тим, що сталося.
Діті та її син послухали цієї поради й відпустили Індру. А після цього могутній Ваджранга одружився з прекрасною Варангі й зажив із нею в лісовому безлюдді, здійснюючи сувору обітницю. Спершу він довго й непорушно стояв, звівши вгору з’єднані долонями руки, потім, зігнувшись і впершись головою в землю, морив себе палючою спекою та голодом, а наостанок стояв у крижаній воді. І весь цей час його дружина Варангі просиділа на березі ставка, відмовившися від їжі, не мовлячи жодного слова, щоб не порушити чоловікового подвижництва.
І поки те все тривало, зганьблений Індра прибрав подоби велетенської мавпи й зненацька постав перед Варангі. Та застигла від жаху, побачивши перед собою чудовисько. А мавпа, аби ще більше нажахати жінку, трощила все, що потрапляло під руку, перебила весь посуд у хижці, словом, наробила безладу. А тоді, перетворившися на величезного полоза, обвилася довкола ледь живої від страху Варангі й поволокла її в лісові хащі.
А Ваджранга, коли скінчилася його обітниця, прийшов у свою хатину, але дружини в ній не застав. Стривожений, він кинувся на пошуки й нарешті знайшов її на гірському схилі, порослому лісом. Нажахана
147
Міфи
Давньої
Індії
Індрою-полозом, вона так невтішно голосила, що Ваджранга ледве заспокоїв її. А коли дружина розповіла про те, що сталося, він здогадався, чиї це витівки. І вирішив помститися. Але вирішив зробити це не сам, а руками свого сина, ще могутнішого й дужчого, ніж він.
Через кілька років у нього народився син — вродливий і могутній, з громоподібним голосом. Назвали його Тарака. Він швидко ріс й невдовзі став величезним, як гірська вершина. І ще змалку вславився розумом та знаннями.
Асури не могли натішитися, дивлячися на нього: вони пишалися його силою, тому і обрали своїм вождем і полководцем. А сам Тарака, д і знавшися про кривду, яку заподіяв Індра його матері, тільки й думав, як би покарати Індру за його негідний вчинок. І, щоб якнайкраще підготуватися до двобою з ним, оселився в гірській печері; розіклавши на галявинці перед печерою кільце багать, він став зрізати зі свого тіла шматки м’яса й кидати у вогонь, приносячи самого себе в пожертву.
Настав день, коли Тарака став безплотним: він стояв серед багать — самі кістки, й це моторошне видовище жахало навіть небожителів. Творець світу Брахма, незмірно вражений таким подвижництвом Тараки, не витримав і спустився до нього на землю:
— Скажи мені, чого ти бажаєш? Я виконаю будь-яке твоє прохання — ти заслужив цього.
— Подаруй мені безсмертя, — попрохав Тарака. — Зроби так, аби ніхто не міг смертельно вразити мене ні рукою, ні ногою, ні будь-якою зброєю. Допоможи мені здобути
для асурів перемогу над богами — більше мені нічого не треба.
— Асур не може уникнути смерті, — пояснив Брахма. — Зате він може вибрати, якою саме смертю померти. Тож вибирай, якої саме смерті тобі хотілося б?
Тарака на хвилю замислився, а тоді мовив: — Гаразд. Зроби так, аби позбавити мене життя могла лише семиденна дитина.
— Що ж, нехай буде по-твоєму, — погодився Брахма. — Тому й бути!
Коли Тарака повернувся додому, асури невимовно зраділи. Проте Тарака довго веселитися не міг, йому кортіло якомога швидше поквитатися з Індрою. Тож невдовзі він зібрав асурів і оголосив:
— Я починаю битву з богами, битву не на життя, а на смерть. Бо мало втіхи правити тільки підземним світом, не володіючи й небесним. Приготуйте мені восьмиколісну колісницю, запряжену тисячею коней, завантажте її списами, дротиками, луками й стрілами, почепіть на ній
мій золотий стяг. І самі готуйтеся до походу, завтра вирушаємо.
І от незліченне асурське військо вирушило в похід на богів. Попереду грізних полчищ, піших та кінних, ступали барабанщики й музиканти. Воїни співали бойових пісень, у яких погрожували запеклому ворогові всілякими напастями й карами. Земля двигтіла від важкої ходи війська.
А Індра, наляканий такою силою, сидів самотою і гірко думав: «Певно, неспроможний я вже відбити цю ворожу навалу, потрібен
148
Непереможний
Сканда
новий вождь, дужчий і молодший. Може, хоч він зможе врятувати богів від нищівного розгрому».
Такі невеселі думки обсідали його, коли зненацька він почув розпачливий крик: якась жінка кликала на допомогу. Індра звів погляд на гірський схил неподалік і побачив там Кешіна, велетня-асура, що був наче скеля з червоної міді. В одній руці він тримав бойову палицю, а другою волік дівчину невимовної краси: вона виривалася і кликала на поміч.
— Як ти смієш творити таке насильство? — обурено гукнув йому Індра. — Негайно відпусти дівчину! Перед тобою громовержець Індра, а не якийсь хлопчак! Я не потерплю такого зухвальства! Чуєш, що я тобі кажу?
— Та чую, чую, — глузливо озвався Ке-шін. — Але дівчини я не відпущу, вона — моя здобич.
Розлючений Індра грізно посунув на асура, а той замахнувся на нього величезною палицею. Та Індра випередив його: ударом своєї громової стріли він розітнув палицю навпіл
і вона впала на самого Кешіна. Той відпустив дівчину й зі стогоном кинувся навтьоки.
— Хто ти? Чия? І як потрапила сюди? — запитав Індра налякану дівчину.
— Звати мене Девасена, — відповіла та. — Я — донька Дакші, владики всіх створінь. Із сестрою та подругами я часто приходила до цієї гори, бо тут дуже гарно. А той розбишака викрав спершу мою сестру, а тепер і мене. Ти, Індро, врятував мене від безчестя й наруги. Дякую тобі за це. І ще хочу попросити тебе: знайди мені гідного чоловіка, силу якого я могла б незмірно збільшити.
— Як збільшити? — не зрозумів Індра.
— У мені самій, — стала пояснювати дівчина, — немає ніякої сили. Зате той, хто візьме мене за дружину, набуде сили, якої не знайти в цілому світі, — такий дар дістався мені від батька.
«Де ж мені знайти підхожого чоловіка для цієї незвичайної дівчини? — міркував Індра. — А знайти необхідно, і то швидко, бо невдовзі почнеться жорстока січа між асурами та богами».
Нічого не придумавши, він подався з дівчиною до Брахми й сказав:
— Допоможи вибрати чоловіка для цієї дівчини. Але то мусить бути могутній і відважний воїн.
— Квапитися немає куди, — відповів Брах-ма. — Скоро на світ з’явиться могутнє дитинча. Саме йому доля визначила стати ватажком небесного війська й чоловіком цієї дівчини.
Індра повернувся до своєї столиці, куди гінці вже принесли звістку, що наближається асурське військо.
— Що ж нам робити? — розгублено спитав Індра в Брихаспаті,
мудрого наставника небожителів.
— Треба готуватися до битви, — порадив той. — Бо якщо шукатимеш примирення з Таракою, то він подумає, що ти боїшся його, і захоче відібрати в тебе все, що маєш і чим володієш.
І Індра почав готуватися до битви.
Страхітливою і кривавою була та битва. Тисячі воїнів полягли в ній, трупи всіяли землю. Горами вивищувалися поламані колісниці, вбиті слони та коні.
Дедалі менше лишалося в Індри воїнів, дедалі дужче напосідали асури. І от Індра й Та-
149
Міфи
Давньої
Індії
рака зійшлися в жорстокому герці. Зливу стріл обрушили вони один на одного, метали один в одного дротики, списи та диски. Вже геть зранені стали їхні коні в колісницях, а самі колісничі мертві попадали на землю; впали і бойові стяги. Але нічого того не помічали Тарака й Індра — їх захопила ця битва, яка мала визначити переможця.
Як невідворотна смерть, літала по бойовищу колісниця Тараки: вона душила, трощила, нищила все живе перед собою. Стріли асурського ватажка не знали промаху. Жах охопив військо Інд-ри, і воно почало тікати, не розбираючи дороги, — панічний страх засліплював йому очі.
Нелегку, зате важливу перемогу здобув у тій битві Тарака. Увінчаний перемогою, повернувся він до своєї столиці: мешканці її зустріли його врочистим барабанним боєм, захопленими вигуками й морем квітів. Тяглися нескінченні шереги полонених небожителів, закутих у ланцюги. А асури раділи їхній ганьбі та приниженню, про які так довго мріяли.
Індра, якому пощастило уникнути полону, пригнічений і сумний прийшов до Брахми.
— Що з тобою, Індро? — здивувався Брахма. — Я не впізнаю тебе. Ти схожий на жінку, яка позбулася і свого чоловіка, і всіх своїх прикрас. Як сталося, що твоя грізна зброя виявилася безсилою?
Індра понурено стояв, безсило опустивши могутні руки. А тоді сумовито мовив:
— Асури позабирали наші багатства, порозбивали наші колісниці й потрощили нашу зброю. Вони змушують нас тяжко гарувати, не розрізняють ні високородних, ні низько-
родних. Допоможи повернути нам силу і владу, порятуй нас від ганьби. Зарадь чимось.
— Тарака не може загинути від руки дорослого воїна, — відповів йому Брахма. — Тільки семиденна дитина здатна позбавити його життя, бо таким даром наділений він за своє нечуване подвижництво. Тому ти й зазнав поразки від нього. А позбавити Тараку влади, сили й життя може тільки син Шіви й прекрасної Уми. Але син той іще не народився. Якщо хочете подолати Тараку, то йдіть до всемогутнього Шіви і благайте його, щоб побрався з У мою.
Індра подякував Бра-хмі за пораду й став думати, як же його зробити, щоб Шіва одружився з Умою. Бо грізний бог Шіва саме перебував далеко в горах, віддаю-чися зосередженим роздумам. Жінок він не визнавав, проте всі знали, що Ума віддано кохає суворого Шіву. Саме цим і вирішив скористатися Індра.
Він закликав до себе бога кохання Каму й попросив його пустити в Шіву одну зі своїх несхибних стріл.
— Вирушай у гори, — напучував він Каму, — знайди там Шіву, а коли знайдеш, натягни свого лука й пусти в нього свою солодку квіткову стрілу. Якщо не схибиш, то зарониш у серце Шіви любов і він одружиться з прекрасною і чеснотливою Умою. А вже вони обоє подарують світові сина, який позбавить усіх нас від Тараки та його утисків.
І Кама, вічно юний бог кохання, погодився виконати волю царя богів Індри.
Він знайшов Шіву в горах, підкрався до місця, де він сидів, і сховався за найближчу скелю. Він раз по раз визирав із-за неї, чека
150
Непереможний
Сканда
ючи, коли ж Ума наблизиться до Шіви, щоб уклонитися йому й ушанувати його квітковою гірляндою. І коли Ума, прекрасна дочка гір, нарешті підійшла до Шіви, Кама наважився: виступив із-за скелі, поклав на тятиву квіткову стрілу й прицілився, ладен щомиті пустити невідпорну стрілу. Та Шіва раптом помітив його і, безмежно розлючений, спопелив своїм поглядом Каму.
Побачивши таке, прекрасна Ума невтішно заголосила: розвіялися на порох її надії на те, що Кама допоможе їй заронити в серце Шіви кохання до неї.
— Навіщо тепер мені моя врода! — розпачливо вигукувала вона. — Навіщо чорні брови та білі зуби, наче перла! Навіщо мені ніжне тіло, якщо мій коханий Шіва й не гляне на мене! Ні, не можу я довше терпіти цих мук, піду я краще в лісові нетрі й стану відлюдницею.
Вона здійняла з себе розкішне вбрання, коштовні прикраси й золоті браслети, вбралася в оленячу шкуру, відмовилася від їжі та во
ди; вона душила себе димом від багать, пекла себе вогнем, стояла в крижаній воді. І от якось до її відлюдницької оселі в густому лісі зайшов юнак. Ума привітно зустріла його, піднесла чистої джерельної води, посадовила на почесне місце, пригостила лісовими плодами.
Юнак відпочив з дороги, подякував гостинній господині, а потім не втерпів і запитав:
— Навіщо ти, така молода і вродлива, марнуєш у цій глушині свої юні літа?
Ума щиросердо розповіла юнакові про нещасливе своє кохання до Шіви і сумно виснувала:
— Моя врода і юність не принесли мені щастя. Прикро, але що вдієш?
— Але навіщо тобі прихильність того Шіви? — здивувався юнак. — Що тебе приваблює в ньому, суворому й грізному? Замість намиста в нього на шиї отруйна змія, їздить він на страхітливому бикові, любить відвідувати поховальні попелища. І ніякого ж багатства в нього...
— Не розраджуй мене даремно, — мовила юнакові Ума. — Хоч би що казали мені про нього, але моє кохання не згасне й не вичахне. Моє життя до останку належить тільки йому — великому, грізному й водночас прекрасному Шіві.
Щойно Ума проказала ці слова, як юнак раптом зник, а натомість перед нею постав Шіва. Невимовно вражена Ума немов закам’яніла. А він голосом, що відлунював громами, заговорив до неї, мовляв, кохання її і самовідданість розтопили кригу в його серці і він теж покохав її. Отож просить стати йому дружиною.
Радісна й довгождана звістка про одру-
ження Шіви з Умою блискавично рознеслася по світу. З усіх усюд квапилися до Гімалаїв небожителі на їхнє весілля. А після весілля, небаченого й бучного, молоде подружжя оселилося в горах. І побігли щасливі дні. В належний час у них народився син, якого вони назвали Сканда. Земля і небо страхітливо задвигтіли, коли він з’явився на світ, дивне сяєво освітило всі сторони світу. А юний Сканда звівся над землею, немов ранкове сонце. Однією рукою він схопив величезного батькового лука, а другою — списа. Вже на п’ятий день він зійшов на гірську вершину,
151
Непереможний
Сканда
орлиним поглядом обвів усе довкола і видав могутній радісний клич, аж люди попадали на землю від страху, не розуміючи, що воно таке. Потім він почав пускати стріли в гору навпроти, пронизуючи її наскрізь. І невдовзі там утворилася глибока ущелина.
Небожителі, нажахані силою п’ятиденного немовляти, мерщій прибігли до Індри.
— Могутність його незмірна, — злякано казали вони. — Немовля може знищити не тільки асурів, а й нас. Поки дитина не виросла, треба з нею щось робити, треба її якось позбутися. Інакше виросте й, чого доброго, зіпхне з небесного престолу навіть тебе, Індро!
Індра, сам трохи наполоханий, сів на свого слона і на чолі війська рушив проти Сканди. Той вийшов назустріч. Індра видав бойовий клич, щоб підбадьорити військо, й кинувся до дивовижного немовляти, наміряючися покінчити з ним одним ударом. Та Сканда у відповідь заревів, немов розбурханий океан у бурю, і від того жахкого оглушливого реву військо Індри кинулося врозтіч.
Індра залишився сам на сам зі Скандою. Проте не розгубився, наніс йому в правий бік страшний удар громовою стрілою; з боку тієї ж миті вийшов юнак у золотих доспіхах і зі списом у руці. То був Вішакха, син Сканди.
Тоді Індра зіскочив зі свого білого слона, сумирно склав на грудях долоні і вклонився Сканді, виказуючи тим свою пошану до нього. Потім привів прекрасну Девасену й віддав її Сканді в дружини, мовивши:
—- Ти добре знаєш, Скандо, що асур Тара-ка позбавив нас влади над світом і всіляко принижує нас, небожителів. Уклінно тебе просимо, покарай чванькуватого Тараку, поверни нам спокій та радість. Бо так далі тривати не може.
— Гаразд, я допоможу вам, — пообіцяв Сканда.
Довго не зволікаючи, він виступив у похід проти асурів. А попереду його війська Індра послав до столиці Тараки гінця.
— Індра велів мені сказати, — заявив вісник асурові, — що за все зло, яке ти заподіяв, тебе жде жорстока відплата. Вона вже не за горами.
Тарака не на жарт розлютився, та все ж не наважився покарати гінця за зухвалі слова й відпустив його. А сам впав у глибоку задуму. «Мабуть, недарма Індра так зухвало розмовляє зі мною — досі такого не траплялося. Певно, чує за собою якусь силу. Ате яку? Хто збирається допомогти йому? На кого він покладає надії?
І раптом Тарака згадав про свою розмову з Брахмою і про те, що смерть він може ждати лише від семиденної дитини. Подумавши, що такого не може бути, він повеселішав і став готуватися до битви з Тндрою. І виступив проти нього на своїй бойовій колісниці. Побачивши Сканду, він загукав йому:
— Агов, дитино, ти що, хочеш битися зі мною? Затям, що це буде битва не на життя, а на смерть! Ти б краще собі бавився іграшками, а не зброєю — з нею жарти погані. Певно, в тебе ще зовсім дитячий розум, якщо не втям-люєш небезпеки, яка нависла над тобою.
— Не розводь теревені, жорстокий асу-ре, — озвався Сканда. — Хочеш словами заглушити страх? Але ти поглянь на юне сонце, коли вранці воно сходить: чи довго ти зможеш дивитися на нього, не кліпнувши? Або чи довго втримаєш у руці молоду кобру?
І тоді Тарака відчув, що настає кінець його силі, владі та пануванню. Як і життю. Та здаватися він не хотів, і почалася запекла битва. Небо потемніло від стріл. У Сканду полетіли кинуті зі страшною силою дротики та списи. Але той не розгубився, впевнено стояв на колісниці й легко відводив удари. Його зброя нищівно разила ворогів, аж поки вони стали розбігатися хто куди. Тарака лишився на бойовій колісниці, віч-на-віч із Скандою. Почався двобій. Супротивники були гідні один одного й рівні у відвазі. Проте силою Тарака поступався Сканді й не міг протистояти все дошкульнішим ударам. Помахом бойової булави Сканда зніс голову Тараки, і володар асурів зі страхітливим гуркотом повалився на землю, в пилюку покотилася його золота корона.
Отак юний бог війни Сканда здолав могутнього і жорстокого Тараку на превелику радість Індри та всіх небожителів.
Міфи
Давньої
Індії
хлопчик МІСЯЧНИЙ СМІХ
Цариця країни Кунта-ли бавилася зі своїм маленьким сином, а цар сидів осторонь і дивився на це зворушливе видовище. Дитинча аж заходилося дзвінким веселим сміхом.
— Глянь, його личко схоже на повний місяць! — не стримуючи захоплення, звернулася цариця до царя.
— Атож, він справжнісінький ясний місяць, — визнав цар. — А коли сміється, то ніби все довкола аж розквітає.
Так вони й назвали хлопчика — Чандра-хаса, тобто Місячний Сміх. Обоє душі не чули в єдиному синові, нікого не підпускали до нього, навіть стара нянька іноді ремствувала, мовляв, вона вже й не пам’ятає, коли тримала немовля на руках. А щасливі цар і цариця снували в думках своєму синові славне майбутнє. Проте недовго тривало їхнє щастя.
Невдовзі після народження царевича Чан-драхаси на Кунталу напав сусідній цар, зажерливий і заздрісний. Батько царевича лег
ко здолав би його, якби не підступна зрада користолюбного головного радника: той допоміг ворожому цареві й убив купальського царя.
Цариця саме гуляла в садку з немовлям на руках, коли прибіг задиханий гонець: він приніс сумну звістку про загибель царя. Сповістив він і про те, що численний ворог от-от увірветься в царський палац.
Бідолашна жінка сполотніла, але наступної хвилі стала кликати стару няньку. Коли та прибігла, цариця квапливо передала їй немовля, кажучи, що побоюється за його життя й що його треба якось рятувати. Бо й справді, в палаці надійного захистку для нього не було.
— Спробуй випести звідси єдиного мого синочка, — просила цариця стару няньку. — Вирости його, як свою власну дитину, аби він не відчував, що в нього немає матері.
Заплакана цариця нахилилася до немовляти й поцілувала на прощання. Потім підштовхнула няньку до потаємного виходу з палацу, й та заквапилася геть.
Сама ж цариця й челядь розіклали величезне багаття і, коли ворог увірвався в царський палац, зійшли в гуготливе полум’я. Вони всі вирішили вмерти, а не віддатися на поталу несамовитому й лютому ворогові.
Стара нянька тим часом бігла з немовлям на руках, поки натрапила на якесь село. Ніхто в тому селі її не знав, але добрі, чуйні люди нагодувати втікачів, дали їм притулок, а згодом і підшукали посильну роботу, щоб стара жінка могла прогодувати себе й дитину.
Минав час, Чандрахаса підростав, аж одного разу названа мати покликала його до себе й мовила:
— Послухай, синку, життя моє закінчується. Мені жаль залишати тебе самого на цьому світі, але я сподіваюся, що все обійдеться і ти виростеш здоровим та щасливим.
І невдовзі вона справді померла.
Чандрахаса лишився сам у ветхій хижці — без батьків і навіть без названої матері, своєї няньки. Проте односельці вже встигли полю
154
Хлопчик
Місячний
Сміх
бити його, тож дбали й піклувалися про хлопчика. В нього було безліч друзів, з якими він грався, забувши про своє сирітство. Одного разу, коли царевич грався на вулиці з дітлахами, його помітив старий відлюдник. Він глянув на хлопчика й застиг як укопаний, не зводячи з нього очей, а тоді вигукнув:
— Бути цьому хлопчикові царем Кунтали!
Люди оточили старого пустельника, коли почули його слова. І треба ж статися, що о тій порі там опинився і царський радник, убивця батька Чандрахаси. Помітивши збуджений людський натовп, він підійшов ближче й прислухався. Те, що він почув, аж ніяк не втішило його, бо він виношував власні задуми щодо царського трону в Кунталі. У царя, який оце правив царством, спадкоємців не було, і підступний радник сподівався посадовити на престол свого сина.
«Навіщо моєму синові зайві суперники!» — подумав він і почав діяти. Наступного ж дня підіслав до хлопчика вбивцю,
щоб той улучив мить, коли Чандрахаса буде сам, схопив його й відніс у лісові нетрища.
Найманий убивця так і зробив. Та коли вже заніс меча над бідолашним хлопчиком, то раптом побачив його погляд, довірливий і безпорадний. І в його черствому, закам’янілому серці пробудилося щось схоже на жалість.
Чандрахаса помітив, що його напасник вагається, і страх його ніби пропав. Він став палко благати небо, щоб воно захистило його. А вбивця, згадавши наказ царського радника, знову заніс над хлопчиком меча. Але сталося
неймовірне: що дужче він силкувався змахнути мечем, то дужче якась сила не давала цього зробити. До всього, його стали долати дивні почуття, яких він давно не зазнавав, — жалощі й розчулення раптом захлюпнули його. Вражений убивця кинув хлопчину в густому лісі, а сам заквапився геть, вирішивши, що скаже радникові, ніби виконав його наказ.
Хлопчик, залишений напризволяще, довго плакав від страху та самоти, а тоді підвівся й рушив навмання. Він ішов темним лісом, поки набрів на якусь печеру: печера та стала йому сховком і притулком. Вона захищала його від палючої спеки й несамовитого вітру, від злив і хижих звірів. А інші звірі в тому лісі полюбили хлопчика й довірялися йому, годували його своєю їжею і гралися з ним. Тож Чандрахаса не знав лиха зі своїми лісовими друзями і не відчував самотності й страху, як у перші дні.
Неподалік того лісу було невеличке містечко, де жив один заможний чоловік із дружиною. Все мав
той чоловік, а проте не вважав себе щасливим, бо в нього не було дітей. І дедалі частіше його обсідали невеселі думки: хто ж успадкує все його багатство, коли він помре? Якось йому приснився сон і віщий голос прорік, що невдовзі в нього з’явиться довгожданий син.
І справді, вже наступного ранку заможний чоловік опинився біля того лісу, де й побачив Чандрахасу. Він заговорив до хлопчика, розпитав, хто він і що тут робить, а той чемно й з гідністю відповів на всі його розпитування. Чоловіка неабияк вразили шаноблива мова та гарне поводження хлопчика, і він захотів уси
155
Міфи
Давньої
Індії
новити його. А подумки вирішив, що це, певно, збувається сон, який приснився йому напередодні.
Дружина невимовно зраділа, коли поруч із чоловіком побачила чарівного хлопчика. Вони вдягли його в найкраще вбрання, нагодували найвишуканішими стравами. Згодом вони віддали його до найкращої школи. І не могли натішитися своїм сином. Робили все, аби він ні в чому не відчував нестачі і почував себе щасливим.
Сталося так, що через кілька років по цій події багатій улаштував бучний бенкет, на який запросив найпочссніших гостей. Потрапив на той бенкет і підступний та віроломний радник. Побачивши там юнака, він одразу впізнав його. Так, то справді був Чандрахаса, що йому старий відлюдник провістив стати царем Кунтали, якого він спробував прибрати з дороги, аби не заважав його синові.
Радник не звик легко відступатися від свого задуму. Він одразу ж гукнув Чандрахасу до себе й попросив його терміново доставити листа своєму синові. А в листі підступний радник велів синові якомога швидше звести зі світу юнака, бо може бути пізно-.
Чандрахаса, не підозрюючи, яка небезпека чигає на нього, скочив на коня і вирушив у дорогу. Шлях був неблизький, і не так скоро він добувся Кунтали. Попереду вже завиднів палац радника, коли хлопець відчув, що страшенно стомився. Неподалік зеленів манговий гайок, тож Чандрахаса зіскочив з коня й ліг під деревом у затінку перевести дух. І не помітив, як міцно й солодко заснув.
А біля того гайка в цей час гуляла донька підступного радника — Вішая. Вона наткнулася на юнака, що спав, і застигла, вражена, бо ще ніколи не бачила такої вроди.
— Яке в нього щире й шляхетне обличчя! — несамохіть вихопилося в неї. Сонячне проміння пробилося крізь віття й освітило його волосся, від чого довкола юнакової голови утворився немов барвистий ореол.
Вішая якийсь час стояла, не зводячи очей з юнака, на обличчі якого світилася щаслива
усмішка. І подумала, що навіть бог кохання Камадева не затьмарить своєю вродою цього незнайомця.
«Якби ж то мені чоловіка, хоч трохи схожого на цього юнака, — мимохіть подумало-ся їй. — Я була б найщасливіша в світі».
І раптом дівчина завважила, що в руці юнака якийсь папірець. І коли придивилася, то з подивом упізнала батьків почерк.
Вона обережно витягла папірець із юнакової руки й побачила, що лист адресований її братові. Вона прочитала той лист, і на її обличчі відбилися сум’яття й переляк.
«Не може бути, тут, певно, сталося непорозуміння, — гарячково міркувала дівчина. — Не можу повірити, що мій батько такий жорстокий, що він додумався до такого! Невже він душогубець? Та хоч би там що, а треба щось робити. Інакше вродливий незнайомець позбудеться свого життя».
З листом у руці вона метнулася до палацу й швиденько переписала батькового листа. А написала таке: мовляв, сину, негайно одружи свою сестру Вішаю з оцим юнаком. Вона приклала до листа батькову печатку й знову повернулася до юнака, що й досі спав. Та щойно вона поклала біля нього згорнутий переписаний лист, як юнак заворушився і став протирати заспані очі, мовби не вірячи, що справді бачить перед собою вродливу, всміхнену дівчину.
— Сниться мені, чи що? — непорозуміло промимрив він.
Вішая на його слова радісно засміялась, а Чандрахасові здалося, ніби довкола забриніли срібні дзвіночки. Вішая рвучко повернулася й зникла серед мангових дерев.
«Не інакше як ця дівчина — лісова фея», — не міг отямитися Чандрахаса. Здивовано ог-ледівся довкола, а тоді стривожено похопився: де ж це радникове послання? І полегшено зітхнув, побачивши, що послання лежить поруч. Не помітивши, що то зовсім інший лист, він узяв його і подався до палацу радника — вручити послання.
Син радника в усьому слухався свого батька. Прочитавши листа, він одразу звелів гук-
156
Міфи
Давньої
Індії
нути жерця, а коли той прибіг, звелів готуватися до весільного обряду. Сам же Чандрахаса на міг вийти з дива, коли йому сказали, що готується його весілля. Він здивувався ще більше, коли побачив, що дружиною його має стати та сама чарівна дівчина, яку він вважав за лісову фею.
Син радника помітив його подив і підозріливо спитав:
— То, може, тобі не до вподоби моя сест-
не бачити на царському троні свого сина було для нього нестерпно.
Неподалік від палацу стояв на пагорбі ветхий, занедбаний храм. Ніхто не потикав туди навіть носа, бо про храм той ходили всілякі страхітливі чутки. Тож радник найняв кількох затятих злочинців і звелів їм крутитися біля храму, додавши, що там може з’явитися юнак. А коли він з’явиться, то вони мусять нишком прибрати його, щоб не
ра? Ти щось маєш проти неї?
Чандрахаса засміявся на ці його слова й відповів:
— Ти питаєш точнісінько так, як ото учитель у школяра, чи той заперечує проти канікулів!
Він поглянув на свою вродливу майбутню дружину й подумав, що йому неабияк пощастило: одружитися з такою красунею невимовне щастя.
Відгуляли весілля, Чандрахаса й Вішая стали подружжям. А наступного дня повернувся батько Вішаї і на превеликий свій жах
лишилося й сліду.
— Ви матимете не-чувану винагороду! — пообіцяв він їм. — Але за умови, якщо виконаєте мій наказ!
Злочинці запевнили його, що позбавити життя беззбройного юнака для них — дитяча забавка.
Після цього радник покликав до себе Чан-драхасу й сказав, що бачив уві сні богиню Калі із старого храму й що сон той стривожив його.
— Хочу просити тебе, аби ти сходив у той храм і підніс богині Калі пожертву, — мовив радник зятеві. —
побачив, що Чандрахаса не тільки живий, а й
Щоб вона не обійшла тебе й усіх нас своєю
став чоловіком його доньки Вішаї, тобто його зятем. Чорний, як хмара, він усамітнився в своїх покоях, нетямлячися з люті. А донька, бачачи, в якому стані батько, мало не на колінах благала його не робити нічого поганого її судженому, адже вона кохає його.
Та батько не озивався і словом на ті доччині благання, тільки похмуро мовчав. Він і не думав казати доньці, що виношує ще один лихий намір: з першою слушною нагодою він вирішив звести зі світу остогидлого зятя. Бо
ласкою.
А саме того ранку старий бездітний цар Кунтали скрушно розмірковував у своєму палаці: «Що стане з царством після моєї смерті? Хто після мене посяде царський престол? Де знайти гідну престолу людину?»
Так він сидів і бідкався, коли, наче у відповідь на його сумні роздуми, якийсь голос згори врочисто промовив:
— Царем буде Чандрахаса, що живе в палаці радника! Він спадкоємець купальського трону!
158
Хлопчик
Місячний
Сміх
«От і чудово!» — неабияк втішився старий цар; тепер йому нічого ламати голову.
Він звелів синові радника негайно закликати до царського палацу Чандрахасу. Той подався додому й передав шурякові слова царя. Юнак саме збирався в занедбаний храм на пагорбі, тож відмовився йти до царя, бо, мовляв, раніше пообіцяв тестеві сходити до храму й піднести пожертву богині Калі.
— Я сам сходжу в той храм, — запропонував син радника, який і не здогадувався про батьків задум. — І зроблю все, як годиться.
А засідка біля храму вже чатувала на беззбройного юнака. Нарешті на стежці з’явився самотній прочанин, і злочинці вирішили, що то і є їхня жертва. Вони кинулися на радни-кового сина й забили його на смерть.
А трохи згодом, коли царський радник повернувся додому, то знову не повірив своїм очам: перед ним сидів Чандрахаса, який мав уже бути вбитий. А почувши, що до храму пішов його власний син, а не зять, розпачливо заридав.
— Це я, заздрісний та недобрий, спричинився до смерті свого сина! Якби не я, то син лишився б живий! Це я власноруч убив його! О синку мій, синку!..
Чандрахаса намагався заспокоїти невтішного тестя. Та коли біля храму радник побачив безживне синове тіло, то знепритомнів і снопом повалився на землю.
Тоді Чандрахаса кинувся до вівтаря богині Калі й упав навколішки:
— Милосердна богине, якщо ти хочеш, щоб я довіку дякував тобі, щоб я лишився твоїм ревним прихильником, то даруй мені таку ласку — оживи цього безневинного юнака!
Богиня Калі, зворушена самовідданістю Чандрахаси, зглянулася на таке палке благання. Г вже наступної миті син радника ожив. Опритомнів і радник. І коли почув, що Чандрахаса врятував його сина, то, плачучи від щастя, пригорнув до грудей великодушного юнака; тепер він щиро жалкував, що недавно бажав йому смерті. Радник немов переродився. Безмежно радий, він повернувся у свій палац із сином та зятем.
А через кілька днів старий цар Кунтали оголосив, що спадкоємцем трону стає царевич Чандрахаса.
Ось так правда здолала кривду.
Міфи
Давньої
Індії
ГАНГА СХОДИТЬ НА ЗЕМЛЮ
Коли боги перемогли асурів і загнали їх на дно моря, ті почали помщатися за свою ганьбу. Вдень, вони сиділи тихо, а вночі виходили на сушу, блукали по землі й чинили свавілля: руйнували й грабували житла, безжалісно вбивали всіх, хто траплявся під руку. Порушився звичний плин життя, люди мусили покидати свої оселі й тікати в гори, шукаючи захистку в темних печерах. Тільки найхоробріші воїни, вправні стрільці з лука та метальники списів наважувалися шукати підступних грабіжників та вбивць. Але ніде нікого вони не знаходили. Бо підступні асури тільки вночі виходили на кривавий промисел, а на світанку знову по
верталися на морське дно.
Не бажаючи більше терпіти такого зухвальства, боги на чолі з Індрою прийшли до бога Вішну.
— Послухай про наші біди та лихоліття, — мовили вони йому. — Уночі хтось таємно нападає на людські житла, вбиває людей, сіє
скрізь сум’яття і жах. Люди мусять залишати свої оселі й забиватися в гірські печери. Погасли священні вогнища на жертовниках, життя зупинилося, скрізь панує безлад. Якщо ця невідома сила і далі таке чинитиме, то світові загрожує розруха й загибель. Тому й прийшли ми до тебе просити якоїсь ради.
— Я знаю про це, — відповів Вішну. — Знаю і те, хто це все чинить. То асури ночами виходять на землю з моря і коять свої злочини. Є тільки одна рада — викликати асурів на відкритий двобій. Проте виманити їх із моря вкрай важко. Лишається висушити море, щоб їм ніде було сховатись. Але таке під силу лише мудрецеві Агастьї. Сходіть до нього й попросіть уклінно, може, він і допоможе вам. Іншого порадити нічого не можу.
Боги прийшли до мудреця Агастьї, шанобливо привіталися й розповіли, з чим прийшли до нього.
Той уважно вислухав їх, а тоді мовчки рушив на берег моря. Тоді саме по морю гуляв дужий вітер, хвилі з гуркотом накочувалися на берег і відкочувалися, залишаючи на вологому піску клапті білої піни. Над водою літали морські птахи, з різкими криками падали вниз, вишукуючи собі рибу на споживок.
Агастья підійшов до самої води й мовив:
— Я вип’ю це море, як спрагла людина випиває кухоль води. Тож будьте напоготові, щоб асури не отямилися.
Він увійшов у воду й припав до неї губами. З невимовним подивом усі побачили, що море меншає на очах — вода зникала в животі мудреця. А коли невдовзі стало видно й морське дно, небожителі з войовничими вигуками кинулися на приголомшених асурів, які зовсім не сподівалися такого нападу. Жорстокою, але короткою була січа. Асури зазнали нищівної поразки, лише небагатьом із них пощастило врятуватися і знайти сховок у підземному світі. Морське дно було вкрите трупами підступних ворогів, як деревами, зрубаними безжалісною сокирою під час цвітіння, — у золотих доспіхах, браслетах та
160
Ганга
Сходить
на землю
сережках, у намисті, прикрашеному коштовним камінням.
А небожителі-переможці вийшли після битви на берег, славлячи мудрість та могутність Агастьї. Потім попросили його знову заповнити море водою. Та цього разу уславлений мудрець засмутив своїх шанувальників.
— Немає вже в мені ніякої води, — відповів він їм. — Вона випарувалася з мого шлунка. Отож знову наповнити водою висушене море я не можу. Це вже думайте самі, як наповнити його водою.
Повернувся і неквапом рушив' до своєї оселі. А боги, розгублені, постояли, а тоді подалися добогаЕрах-ми, прабатька всього сущого на землі. Той, вислухавши їх, співчутливо мовив:
— Довгенько вам доведеться чекати, поки народиться цар Бгагіратха. Бо тільки йому судилося повернути морю втрачені води. Але нічого не вдієш, чекайте.
На той час у царст
ві, де мав народитися Бгагіратха, правив могутній і мудрий цар Сагара. Так уже сталося, що Сагара народився після смерті свого батька, а виріс у лісовій хатині мудреця-від-людника Аурви, бо царство його захопили чужоземні племена. Ставши дорослим, Сагара пішов на загарбників війною, розгромив їх і повернув батькові володіння.
У царя Сагари було дві дружини — Кешіні та Суматі. Та жодна з них не подарувала цареві нащадка, спадкоємця трону. Коли він уже зовсім втратив надію мати сина, до нього прийшов мудрець Бгрігу й сказав:
— Знай, що одна дружина народить тобі сина, який продовжить твій рід. А інша дасть життя аж шістдесятьом тисячам твоїх синів. Тож не впадай більше в розпач.
А невимовно раді цариці навперебій почали допитуватися в мудреця:
— А котра з нас кого народить? Котра — одного сина, а котра — аж стільки?
— Це вже домовляйтеся і вирішуйте самі, — відповів їм Бгрігу.
Невдовзі перед царем Сагарою було вирішено, що Кешіні народить одного сина, а Суматі — шістдесят тисяч могутніх і славних синів.
І справді, незабаром Кешіні народила одного сина, а Суматі — гарбуза. Коли про це дізнався цар Сагара, то аж знесамовитів від ганьби й люті; він звелів вижбурнути геть той гарбуз.
Та тільки царські слуги наблизилися до гарбуза, як зненацька почувся голос:
— Не бери на душу смертного гріха, царю! Не зрікайся своїх дітей! Постав у ряд шіст-
десят тисяч глечиків, наповни їх очищеною олією і в кожен глечик помісти по зерняті з цього гарбуза. І з кожного того зерняти тобі на радість виросте по одному синові.
Цар Сагара так і зробив.
Через якийсь час гарбузяні зернята проросли, розквітли і з них постали шістдесят тисяч юних царевичів. Своїм грізним виглядом та незмірною силою вони повсюди наводили жах. Проте і їх самих часто кривдив син Кешіні, який ще змалку відзначався кепською, задерикуватою вдачею. А коли виріс, то людям від нього взагалі не стало життя. І
161
Міфи
Давньої
Індії
Сагара, не на жарт розгнівавшися, мусив прогнати його зі своєї країни. Та сина його, свого онука Аншумана, який нічим не був схожий на батька, залишив при собі. Аншуман був доброї, лагідної вдачі, і всі любили його.
Коли ж підросли шістдесят тисяч синів Са-гари, то теж почали виявляти лиху вдачу. Вони мали таку силу, що нікого і нічого не боялися, навіть самих небожителів. їхні утиски ставали дедалі нестерпніші, і люди й небожителі почали ремствувати. І тоді вони знову прийшли до Брах-ми, просячи в нього захисту від невгамовних царевичів.
— Недовго вже вам терпіти знущання синів Сагари, — заспокоїв Брахма прохачів,. — Невдовзі вони вигинуть усі до одного через свої негідні вчинки.
Тим часом цар Сагара став таким могутнім, що вирішив принести в пожертву коня, а це могли робити тільки наймогут-ніші царі. Як і годиться під час такого обряду, коня, призначеного для пожертви, випусти
ли на волю, і ті землі, на які він ступав, вважалися підлеглими цареві Сагарі. Кінь собі йшов і йшов, а за ним ступали шістдесят тисяч царевичів, проголошуючи своїми країну за країною.
Та раптом сталося несподіване: коли кінь прийшов до моря, безводного відтоді, як його випив великий мудрець Агастья, і ступив на морське дно, то відразу й пропав з очей царевичів, наче провалився крізь землю. Ті обшукали все довкола, але жертовного коня не знайшли. А що коня викрав сам Індра, вони не здогадалися. Бо надмірна гордовитість
земних царів була не до душі Індрі, що владарював над богами: чого доброго, вони могли зазіхнути й на його небесний престол. Тож він і намагався перешкодити, де тільки міг, таким царям, як Сагара. Царевичі добре розуміли, що втрата жертовного коня — лиха прикмета для них, тож із новим завзяттям взялися до пошуків. Обійшли всю землю, обнишпорили всі гори, долини та ліси, але марно, кінь як у землю запав.
Понурені повернулися додому шістдесят тисяч царевичів і призналися батькові, що не вберегли жертовного коня. Цар Сагара страшенно розлютився, а тоді прогнав синів з-перед своїх очей, сказавши, щоб більше й не потикалися до нього, поки не знайдуть коня на землі чи під землею. Брати знову подалися на пошуки.
І от, блукаючи світами, вони якось набрели на глибоку ущелину на дні пересохлого моря. Почали копати її глибше, сподіваючися знайти там втраченого коня, і докопалися до
підземного світу, де слони тримали на собі земну твердь. Та навіть тоді не перестали копати, і ось на одній із околиць підземного світу царевичі побачили свого коня: він мирно пасся на зеленій галявині, а біля нього сидів відлюдник, поринувши в благочестиві роздуми. То був бог Вішну, що прибрав подоби відлюдника. А нерозважливі сини царя Сагари на радощах забули про все на світі і, знехтувавши добрий давній звичай, не привітали шанобливо мудреця, не виказали йому належної поваги та шани. Навпаки, щойно побачивши свого коня, вони з ней
162
Ганга
.ходить
на землю
мовірним лементом кинулися до нього. Ще й пристали до відлюдника, мовляв, це ти вкрав нашого коня, тож начувайся тепер, так просто ми тебе зі своїх рук не випустимо!
Потривожений відлюдник звів на царевичів гнівний погляд і вмить спопелив їх усіх.
Вкрай засмутився цар Сагара на звістку про смерть усіх своїх численних синів; та що вдієш, їх уже не повернеш. Після поминок цар закликав до себе внука Аншумана й мовив йому:
— Аншумане, внуку мій, великі й тяжкі напасті звалилися на мене. Я позбувся всіх своїх синів — один ти тільки лишився на згадку про них. У жорстоких битвах я подолав багато ворогів, здобув могутність і славу. Проте й досі не здійснив жертвоприносин коня, які б засвідчили світові мою силу й могуть. Тож тобі я хочу доручити те, що не здійснили твої багатотисячні дядьки. Знайди мені коня, що його не вберегли мої сини, і приведи до мене, щоб я здійснив належний обряд.
Аншуман шанобли-
во схилився перед дідом, попрощався і вирушив у дорогу — шукати жертовного коня. Шлях привів його до безводного моря. На одному краю його він побачив глибоку западину і хід до підземного світу, що його прокопали його дядьки, сини Сагари. Він спустився у підземний світ і опинився на галявині, де сидів відлюдник, той самий Вішну в подобі відлюдника; неподалік пасся жертовний кінь.
Аншуман нечутно підійшов до відлюдника, що поринув у роздуми, шанобливо склав до
лоні й вклонився. А тоді лагідним голосом повідав, що привело його сюди.
Відлюдникові припали до вподоби лагідність та скромна вдача Аншумана. А той насамперед спитав у нього дозволу взяти жертовного коня для діда. Потім поцікавився:
— А чи не можна якось оживити шістдесят тисяч моїх загиблих дядьків?
— Ти праведний і чесний, Аншумане, — проказав відлюдник. — 3 твоєю допомогою цар Сагара здійснить свої бажання. Ти повернеш, йому і жертовного коня, нехай він принесе його в пожертву, як велить царський звичай. А син твого сина здобуде прихильність самого Шіви і його ласкаві спустить із небес на землю священну Гангу. Води її знову заповнять висохле море й омиють тіла твоїх загиблих дядьків. І тоді вони оживуть.
Аншуман подякував відлюдникові за допомогу й добрі провіщення, узяв жертовного коня й повернувся додому. Там розповів дідові-цареві про свої пригоди, не забув
сказати й про пророцтво відлюдника. Невимовно втішений, що жертовний кінь нарешті знайшовся, цар Сагара здійснив довгождані жертвоприносини. Ще довго він після цього правив своїм царством справедливо й мудро. Та настав час, коли життя царя Сагари добігло свого кінця, і він передав країну Ан-шуманові. А того в свій час змінив на престолі його син, а вже в сина народився Бгагіратха, що доводився Аншуманові внуком. Бгагіратха був прекрасний вродою і відданий справедливості та законові; в усьому світі не було йому рівні у відвазі та могутності. Проте
163
Ганга
сходить
на землю
згадка про сумну долю його пращурів гост-рою колючкою впивалася в його добре серце. Отож він передав владу в країні своїм найкращим радникам, а сам подався до підніжжя Гімалаїв, щоб віддатися суворому подвижництву й спокутувати провину своїх пращурів.
Довго перебував Бгагіратха на схилах Гімалайських гір, де засніжені вершини велично зводилися до синього неба, де зеленіли на схилах смарагдово-зелені гаї, де дзюркотіли швидкоплинні струмки з чистою, як сльоза, водою, де в темних печерах таїлися грізні тигри та леви, де з голосними криками в повітрі ширяли дивовижні птахи.
Побачивши таке ревне подвижництво, до Бгагіратхи в образі прекрасної юної дівчини зійшла ріка Ганга, що тоді протікала на небесах; води її ще ніколи доти не змішувалися із земними водами.
Вона мовила до Бгагіратхи:
— Скажи, царю, задля чого ти піддаєш себе таким суворим випробуванням? Чи не можу я чимось допомогти тобі? Скажи мені своє заповітне бажання, і я спробую здійснити, його.
— Велична і священна Ганго, — відповів Бгагіратха. — Колись мої пращури розгнівили Вішну, і він спопелив їх своїм поглядом. Тільки ти можеш змити з них той гріх, якщо своєю цілющою водою торкнешся їхнього тліну. Ось чому я вдався до такого подвижництва.
— Я ладна допомогти тобі, — мовила прекрасна Ганга. — Але твоє прохання виконати вкрай важко. Бо якщо я спрямую свої води на землю, то вона не витримає їхнього падіння з такої висоти. Тільки Шіва здатен зарадити, якщо прийме на себе мої потоки, полегшить падіння води, щоб вона не завдала землі ніякої шкоди. Попроси Шіву виявити
тобі його ласку, а тоді і я спрямую свої води на землю.
Вдячний Бгагіратха низько вклонився прекрасній Ганзі й подався до підніжжя Гімалаїв, де перебував Шіва. Минуло багато часу, поки Шіва нарешті погодився прийняти на себе могутні потоки Ганги, щоб вони не зашкодили землі.
Разом із Бгагіратхою Шіва піднявся високо в гори, а тоді сказав цареві, аби гукнув Гангу, щоб сходила на землю. Бгагіратха гукнув, і Ганга з’явилася на вершині снігової гори, спрямувавши свої води з небес на землю. Шіва став під той могутній потік, а він, стікаючи по волоссю Шіви, розбивався на дрібніші струмки і плив до висохлого моря.
Слідом ступав Бгагіратха. А вже за ним ішли люди й небожителі, які хотіли .на власні очі побачити, як наповнюється море.
Та коли Ганга з шумом і ревом протікала повз хатину мудреця-відлюдника Джахну, то потривожила його спокій. Розгніваний Джахну одним ковтком випив священну Гангу. Тепер Бгагіратха мусив благати ще й мудреця, аби той зласкавився і випустив води Ганги. Відтоді Гангу називають іще й Джахнаві, тобто Дочка Джахну, який випустив її з себе і дав їй тим самим ніби друге народження.
І води Ганги поплинули далі, до моря, і нарешті наповнили його. Пройшли вони й у підземне царство й торкнулися там тліну шістдесяти тисяч синів Сагари. І тієї ж миті вони всі очистилися бід гріха й ожили. А Бгагіратха, який добився цього своїм благочестям і нечуваним подвижництвом, повернувся радісний і щасливий у своє царство. І правив ще довго й мудро.
Відтоді священна Ганга стікає з Гімалайських гір і плине до моря, наповнюючи його цілющою, життєдайною водою.
Міфи
Давньої
Індії
Індра був найулюбленіший і найдужчий син Адіті, матері богів. З часом він став могутнім воїном, перед яким тремтіли і боги, і асури. Ще підлітком він здолав підступного демона Емушу, який у подобі вепра викрав у богів зерно, призначене для жертвоприношення. Емуша вже ладнався варити з нього кашу, коли Індра натягнув тятиву й з такою силою пустив стрілу, що вона пронизала двадцять одну гору й скосила демона.
Ще одним подвигом Індри стала перемога над Шушною, рогатим змієм. ИІушна відкладав яйця, з яких народжувалося зло, а крім того, поглинув небесні води, від чого перестали йти дощі й на землю впала небачена посуха. Могутній Індра вбив Шушну й звільнив небесні води, що пролилися на землю життєдайною вологою.
Багато ще подвигів здійснив Індра, перш ніж став володарем небесного царства. Брат Тваштар зробив йому золоту колісницю й викував грізну зброю — громову стрілу, яка на
ганяла страх на його ворогів. Бог вітру Ваю став у нього за колісничого й супроводжував Індру в усіх його битвах. Де тільки з’являлися зло й неправда, туди негайно вирушав Індра на золотій колісниці, з громовою стрілою в руках, а за ним мчало його небесне воїнство.
У незліченних битвах з асурами Індра здобув не одну славну перемогу. У жорстокому двобої він здолав наймогутнішого й най-підступнішого з них — Шамбару, який володів здатністю засліплювати супротивника. Самого Шамбару Індра скинув з високих гір, а дев’яносто дев’ять його неприступних фортець зрівняв із землею.
Та чи не найславетнішим подвигом Індри було повернення богам корів, що їх украли панії, демонське плем’я, яке мешкало за межею світу богів та асурів. Панії загнали крадених корів на край світу й сховали в гірській печері. Коли Індра почув про ту крадіжку, то послав навздогін божественного пса Сараму. Той по слідах дійшов до річки, на протилежному березі якої стояла неприступна фортеця. Пес перескочив через річку й почув жалібне мукання корів; воно долинало десь із гір.
Панії, що тим часом помітили пса, вийшли йому назустріч.
— Хто ти й чого опинився тут? — грізно запитали вони. — Адже шлях сюди неймовірно важкий і довгий. Чого тобі тут треба? Признавайся, а то буде пізно!
— Мене послав сам Індра, — відповів пес Сарама. — Поверніть нам украдених корів і награбоване добро!
— А хто він такий, цей твій Індра? — глузливо запитали панії. — Нехай би сам завітав до нас. Ми наймемо його пасти наші череди — роботи для нього в нас вистачить.
— Даремно ви глузуєте, — застеріг їх Сарама. — Індра не з тих, з ким можна так жартувати. Краще добром поверніть наших корів, інакше нарікайте на себе.
— Та он вони, ваші корови! — змахнули руками — Чуєш, як мукають? Забирай, якщо зможеш. Але ж без бою тобі їх не взяти.
166
Подвиги
Ііідри
А зброї в нас не бракує. Корови й наші скарби надійно сховані в горах. Якщо хтось на них зазіхне, ми того так провчимо, що більше й не поткнеться сюди. Тож, з усього видно, ти даремно припхався до нас.
— Це пусті слова, — відповів Сарама, — а слова — ще не сила. От коли тут з’явиться Індра, то вам стане непереливки. Вам тоді швидко заціпить. Схаменіться, поки не пізно!
— Послухай, Сарамо, коли ти вже прийшов сюди, то, може б, залишився з нами? — почали спокушати пса панії. — Навіщо тобі отой Індра? В нас ти матимеш добрячу пайку, ми вділимо тобі і корів, і всякого добра. Ми тебе не скривдимо, не бійся.
— Ні! — рішуче заперечив пес Сарама. — Ні родичатися з вами, ні багатіти у вас я не хочу. Я служитиму одному Індрі, а його вам би слід остерігатись. І корів мені ваших не треба, хоча, правду кажучи, охоче випив би молока від тих чудових корів, яких ви покрали й заховали.
— Що ж, можемо пригостити, — мовили панії. — Тільки зачекай трішки.
Вони справді невдовзі принесли Сарамі свіжого молока, і пес не втримався — вихлебтав його. Тоді знову перескочив на берег, з якого прийшов, і мерщій кинувся у зворотний шлях. Незабаром Індра вже розпитував його:
— То як, Сарамо, знайшов корів?
Але пес, задурманений демонським молоком, тільки заперечливо похитав головою:
— Ні, достославний Індро, корів я ніде не знайшов. Вони наче крізь землю запали.
Та коли Індра пильніше глянув на Сараму,
то здогадався, в чому справа. Розлютившися, він щосили штурхонув пса, і той зригнув демонське питво. А коли прийшов до тями й збагнув, що він збрехав самому Індрі, то затрусився від страху, мовчки повів Індру та його військо до країни паніїв.
Невимовний жах охопив злодійське плем’я, коли воно побачило могутнього воїна на золотій колісниці, з нищівною громовою стрілою в руках. Нею Індра розтрощив скелю, визволив корів і так нажахав паніїв, що ті порозбігалися хто куди.
Іншим разом Індра подолав велетенського асура Врітру, страшне чудовисько, безноге й безруке, що лежало на горах, згорнувшися в дев’яносто дев’ять кілець. Цей велетенський змій перегородив ріки, поглинув усі їхні води, й вони плюско-тілися в його бездонному череві.
І це ще не все: з кожним днем Врітра більшав увсібіч на відстань польоту стріли, тож невдовзі він мав проковтнути і богів, і людей, і взагалі
весь світ. Не на жарт перелякані боги звернулися до Індри, благаючи його повести небесне військо на страхітливого змія. Той погодився і на чолі армії богів рушив у похід на Врітру. Чудовисько, помітивши, що на нього суне незліченне військо, люто зашипіло й видихнуло на нього зі своєї пащеки спопеляюче полум’я. Від страху військо Індри кинулося тікати, а навздогін йому шугали омахи полум’я.
Проте сам Індра не злякавсся, а безстрашно кинувся на чудовисько. А Врітра роззявив свою пащеку й у змиг ока проковтнув Індру.
167
Міфи
Давньої
Індії
Після цього змій спокійно заснув, бо ніхто вже не наважувався навіть підійти до нього.
Бог Шіва, побачивши, що сталося з Інд-рою, полководцем небесного воїнства, наслав на Врітру позіх. І от, коли Врітра смачно позіхнув, Індра встиг вибратися з його пащеки назовні. Розмахнувшися, він завдав Врітрі такого страшного удару громовою стрілою, що відтяв йому голову. Небо задвигтіло від моторошного ревища смертельно пораненого чудовиська. Що казати про інших, коли сам Індра злякався того ревища й кинувся тікати від Врітри, навіть не глянувши, живий той чи ні.
Він забіг аж за дев’яносто дев’ять річок, на самісінький край світу й сховався в лотосовому стеблі, що росло в озері.
Небожителі тим часом, набравшися духу, наблизились до непорушного Врітри й побачили, що він мертвий. Води ж, що доти були в' його животі, вирвалися на волю і стрімко поринули до моря. І всі тоді пустилися в танок -від без
межної радості, що нарешті смертельна небезпека минулася.
З черепа Врітри цар богів Індра зробив собі чашу, а тушу розтяв навпіл: одна частина його стала місяцем, а друга, демонська, стала животом у всіх живих істот. Тож і кажуть про того, хто ласий до їжі, що він приносить жертву Врітрі, тобто молиться своєму шлункові. А з пролитої крові дракона народилися півні, тому ніхто в Індії не споживає півнячого м’яса.
Та вбивство Врітри, хоч і було великим подвигом Індри, стало і його найбільшим
гріхом, бо Врітра походив із жрецького стану, він був брахманом. А вбивство жерця вважалося непрощенним злочином. Тож і мусив Індра залишити небесне царство та піти у добровільне вигнання в найдальшу глушину, де забився в лотосове стебло, щоб його ніхто не бачив і не чув.
Розгубленість охопила богів, які залишилися без свого ватажка; ніхто не наважувався посісти його місце на небесному троні, бо не відчував у собі такої сили, яку мав Індра. А на землю впали всілякі лихоліття та біди: перестали "текти річки, повисихали озера й ставки, дощі не кропили землю, гинули ліси й звірі, що жили в них.
Саме в той час, коли Індра спокутував свій гріх, на землі правив цар Нахуша. Він славився своєю добротою, мужністю та відвагою. Тож після довгих роздумів небожителі вирішили посадовити його на небесний престол замість Індри.
Прийшли вони до Нахуші й стали просити:
— Стань нашим царем, володарем і захисником, Нахушо! Інакше ми пропадемо.
— Та як же я стану вашим володарем і захисником, — збентежено мовив Нахуша, — коли я надто слабкий для цього? Де ж у мене така сила, яку мав Індра? А бе% неї хіба зможу я гідно захищати вас?
Але й небожителі не відступались.
— Не бійся, — переконували вони земного царя. — Наша могутність буде тобі опорою. Ми наділимо тебе такою здатністю, що кожен, на кого ти звернеш свій погляд, віддаватиме тобі свою силу. Тож не вагайся,
168
Подвиги
Індри
Нахушо, погоджуйся і швидше сходь на небесний трон.
І Нахуша, хоч і неохоче, погодився.
Коли він був земним царем, то тримав себе в руках, не давав волі почуттям та примхам. Та коли став небесним владикою і одержав від богів дар всемогутності, то став пихатим і чванливим, забув про благочестя й справедливість. Він занедбав небесні справи, оточив себе танцівницями та музикантами, які без кінця розважали його.
Одного разу сталося так, що на очі йому потрапила прекрасна Шачі, дружина Індри. Його полонили її врода, соромливість та скромність, і він подумав:
«Адже тепер на небесному троні не Індра, а я. Шачі мусить стати моєю дружиною, бо зараз царюю я, а не Індра».
Надумавши таке, він мерщій гукнув свого гінця і звелів йому:
— Іди до Шачі й скажи їй, щоб негайно прийшла в мій палац. І нехай шанує мене так, як колись шанувала свого Індру. Така моя воля!
Шачі, вислухавши Нахушиного гінця, мало не збожеволіла від розпачу. Потім прибігла до Брихаспаті, мудрого наставника богів, і почала благати:
— Захисти мене, допоможи зберегти вірність моєму чоловікові! Тільки ти можеш оборонити мене від несамовитого Нахуші.
— Не бійся, Шачі, — заспокоїв жінку Брихаспаті. — Нічого тобі той Нахуша не зробить. Ти скоро знову поєднаєш життя зі своїм чоловіком Індрою.
Трохи заспокоївшись, Шачі лишилася в
палаці Брихаспаті, куди Нахуша не смів потикатися. Але дізнавшись, що Шачі ослуха-лася його, Нахуша знесамовитів, почав сипати погрозами вже й наставнику богів. І даремно намагалися вгомонити його небожителі.
— О владико небес, — казали вони. — Не впадай у гнів. Заспокойся і подумай про те, що Шачі — не твоя дружина, а Індрина. Адже ти — цар богів і мусиш подавати приклад своїм підлеглим. Не дозволяй почуттям збивати тебе з праведного шляху.
Та Нахуша не хотів нічого чути.
— Індра вже ніколи не повернеться на небесний трон і до своєї дружини, — доводив він. — За скоєний злочин він має відбувати покару. Тепер ніхто не знає ні де він, ні що з ним. Тож нехай краще Шачі стане моєю дружиною, впокориться мені, аби потім не нарікала. І щоб я більше не чув, як ви перечите мені! Надалі я такого не потерплю.
Небожителі похнюплено мовчали, а тоді схилилися перед Наху-шею в шанобливому поклоні й пообіцяли привести до нього Шачі. Але перш ніж зробити це, вони прийшли до Брихаспаті: що той порадить наостанок?
— Ми знаємо, що Шачі знайшла прихисток у тебе, мудрий наставнику, — мовили вони Брихаспаті. — Але уклінно благаємо: пошли її до Нахуші, бо він наш володар, наш цар, що перевершив силою самого Індру. Нехай прекрасна й віддана Шачі визнає його своїм чоловіком і володарем. Так буде краще і для неї, і для всіх нас.
Шачі була неподалік і все чула. Гірко за
169
Міфи
Давньої
Індії
плакала вона, слухаючи слова посланців На-хуші, а потім озвалася до Брихаспаті:
— Ти ж добре знаєш, що я не хочу бути Нахуші за дружину. І ти обіцяв захистити мене. То невже тепер порушиш своє слово, невже віддаси на поталу тому нелюдові?
Брихаспаті глянув на посланців Нахуші:
— Велике лихо впаде на мою голову, якщо я зраджу того, хто шукає в мене захисту. Скажу вам напевне тільки одне: ніколи й нізащо я не переступлю свого слова і не віддам вам дружину Індри. Краще давайте разом поміркуємо, як зарадити лихові, як допомогти бідолашній жінці виборсатися з цієї нежданої біди.
Та небожителі не могли нічого придумати, і Брихаспаті заговорив знову:
— Тоді, мабуть, зробимо так: нехай прекрасна Шачі піде до Нахуші й попросить його трохи зачекати, мовляв, щоб звикнутися з думкою про своє нове заміжжя. А згодом сам час зведе перед Нахушею непереборну перешкоду. Чи згодна ти так вчинити, Шачі?
— Атож, згодна, — невесело відказала Шачі.
І дружина Індри вирушила до Нахуші. Той невимовно зрадів і став вихваляти її вроду, а тоді мовив:
— Прийми мене як свого чоловіка, непе-ревершена Шачі. Адже тепер я — цар над усіма світами!
Слова його вжахнули цнотливу Шачі, і вона затремтіла, як билинка. Проте оговталася, згадавши, чого прийшла, смиренно склала долоні, похилила голову.
— Владико богів, — лагідно заговорила вона. — Почекаймо трохи. Якщо найближчим часом я не одержу від Індри ніякої звістки, тоді стану твоєю дружиною. Я кажу це тобі щиро, не маючи й гадки обдурити тебе.
Слова прекрасної Шачі сповнили Нахушу надією і втіхою.
— Нехай буде по-твоєму, — погодився він так, мовби робив їй велику ласку. — Але пам’ятай, що я з нетерпінням чекатиму тебе.
Він відпустив Шачі, і та заквапилася до палацу Брихаспаті.
Боги ж, раді, що хоч ненадовго спекалися гніву Нахуші, вирушили на пораду до бога Вішну:
— Скажи нам, як зробити, аби Індра спокутував свою провину за вбивство жерця?
Той хвилю подумав, а тоді мовив:
— Нехай Індра принесе в жертву коня і присвятить її мені. Тоді я очищу його від гріха, що тяжіє над ним. І він знову зможе повернути собі свій небесний трон і владу.
Втішені його словами, небожителі після довгих пошуків знайшли Індру аж на краю світу й разом із ним принесли в жертву коня. Цим Індра спокутував свій гріх. Проте страх іще не полишав Індри — він тепер побоювався могутності Нахуші. А тому знову сховався в лотосовому стеблі на озері, щоб ніхто його не бачив.
Довідавшися від засмучених небожителів, що її чоловік знову безслідно зник, Шачі діждалася пізньої вечірньої години, вийшла зі свого сховку й заблагала Богиню Ночі:
— О богине-віщунко! Відкрий мені таємницю, скажи, де мені шукати мого Індру?
Тоді Богиня Ночі, яку розчулило безмежне горе жінки, постала перед нею в образі юної прекрасної дівчини й мовила:
— Іди за мною, віддана Шачі. Я покажу, де ховається твій Індра.
З надією в серці Шачі рушила за нею. Обоє спершу проминули небесні гаї, потім піднялися над засніженими Гімалайськими вершинами і подалися далі на північ. Там вони досягли великого острова серед неозорого моря. На тому острові, серед лісів та лук, вони побачили невимовної краси озеро, всіяне білими лотосами. Богиня Ночі разом із Шачі увійшла в стебло одного з лотосів і показала на Індру, що скулився там.
Щаслива Шачі опустилася перед чоловіком на коліна, привітала його й сказала, що при владі в небесному царстві тепер Нахуша, що він домагається, аби вона стала його дружиною. Шачі благала Індру повернутися
170
Міфи
Давньої
Індії
додому, захистити її, а зухвалого Нахушу покарати. Та наляканий Індра тільки засмучено відповів:
— Не можу я зараз перемогти Нахушу, бо надто великою силою наділили його боги. Тільки хитрощами можна подолати його. Ти мусиш повернутися без мене, Шачі, й сказати Нахуші, що згодна стати його дружиною. Але з однією умовою: щоб він приїхав по тебе на колісниці, в яку будуть впряжені найсвятіші мудреці.
— Гаразд, Індро, я вчиню так, як ти кажеш, — пообіцяла Шачі.
І заквапилася додому. Коли минув час, що його визначив Нахуша, Шачі знову прийшла до царя богів і сказала, що Індра зник і, видно, надовго, бо ніяких звісток не подає. Тож вона згодна стати дружиною Нахуші, наймо-гутнішого й найвеличнішого.
Ошалілий від щастя Нахуша почав обіцяти їй золоті гори, обіцяв виконати найхимернішу її забаганку. Тоді Шачі вирішила, що настала слушна нагода.
— Великий і могутній небесний владико! — врочисто почала вона. — Рівного тобі немає в усіх трьох світах! Ніхто не може суперничати з тобою, все підвладне тобі — і люди, і боги, і все живе на землі. Кожен, на кого падає твій погляд, віддає тобі свою силу, а сам стає безсилим і немічним. Я хочу, щоб ти приїхав по мене до палацу Брихаспаті в усій своїй величі й могутності. Я хочу, щоб ти затьмарив своїм блиском самих Шіву та Вішну. Запряжи в колісницю не прудких коней, а мудреців, ї то найсвятіших, найпра-ведніших. Саме в такому запрягу я мрію в’їхати в твої небесні палати.
— Скоряюся твоїй волі, прекрасна Шачі, — відповів хтивий Нахуша. — Правду кажучи, мені до душі твоє бажання, Шачі. Бо й справді, світ не бачив такого весільного поїзда. Не кожен володар зможе запрягти в колісницю найславетніших мудреців. А я можу, бо могутність моя безмежна, бо я владарюю над минулим, теперішнім і майбутнім. Світ тримається на моїй силі, а гнів мій несе
світові погибель. Тож не турбуйся, Шачі, — твоє бажання я виконаю залюбки. Сім святих мудреців підвезуть тебе до моїх покоїв.
І сп’янілий від кохання та власної величі Нахуша відпустив Шачі додому, щоб чекала його. А Шачі про все до найменшої подробиці переповіла Брихаспаті.
— І зараз у нас обмаль часу, — додала вона. — Незабаром тут з’явиться на колісниці Нахуша, а в колісницю буде впряжено семеро найславетніших мудреців.
Брихаспаті попросив її не квапитися, не гарячкувати. Він розпалив жертовне багаття, приніс пожертву, а після цього звелів богові вогню Агні знайти Індру. Агні в одну мить перетворився на красуню-жінку й зник. Швидкий, як думка, він промчав над землею, обшукав на ній кожен закуток, а тоді примчав назад і повідомив, що Індри ніде немає.
— Скрізь обшукав, все обнишпорив на землі, — запевнив він. — От тільки у воді не шукав.
— Як же ти не зміг знайти Індру, — дорікнув Брихаспаті. — Адже для тебе немає жодної таємниці. Пошукай і у воді, якщо не знайшов на землі. Треба будь-що знайти Індру, бо без нього ми не ступимо й кроку.
Агні так і зробив: пройшов крізь усі води світу, обстежив усі моря й ріки, ставки й водойми і нарешті знайшов Індру в лотосовому стеблі. Тоді небожителі з’явилися до його сховку й почали просити повернутися й посісти небесний престол. Індра вислухав їх, вийшов зі свого сховку, прибравши колишнього вигляду, й сказав, що згоден битися з Нахушею, якщо боги допоможуть йому. Ті палко запевнили, що допоможуть, і гуртом почали думати, як швидше й певніше зіпхнути Нахушу з небесного трону.
Та поки небожителі радилися й сперечалися .між собою, зненацька з’явився мудрець Агастья й розповів, що пихатий Нахуша вже не царює на небесах, що мир і спокій запанували в обителі богів.
— Ось як це сталося, — казав Агастья враженим небожителям. — Коли Нахуша виби
172
Подвиги
Індри
рав найбільших праведників, щоб запрягти в свою весільну колісницю, один із них, мудрець Бгрігу, силою своїх чарів зробився маленьким і сховався в моєму волоссі, щоб його, бува, не впріг Нахуша. Крім мене, Нахуша впріг іще шістьох мудреців, прославлених у трьох світах своїми чеснотами. І коли вони рушили до палацу Брихаспаті, щоб забрати Шачі, Нахуша раптом затіяв сварку з мудрецями, бо щось йому не сподобалося. Мудреці не змовчали й щось відказали йому. Нахуша страшенно розлютився і вдарив мене по голові, де у волоссі сидів Бгрігу. Удар той прийшовся якраз по ньому, і Бгрігу прокляв Нахушу. «Ти не гідний небесного трону, — сказав він. — Тому й полетиш шкереберть з
нього на землю, а на землі перетворишся на величезного змія й тисячу років плазуватимеш, шукаючи собі поживи». Нахуша виявився безсилим проти цього прокльону, бо не міг побачити, хто це промовив, і забрати собі його силу. І щойно мудрець Бгрігу проказав прокльон, як Нахуша сторчголов полетів на землю, де перетворився на змія-чу-довисько.
Невимовно раді небожителі з Індрою на чолі повернулися в небесне царство. Індра знову сів на престол, знову став царем богів, радісно й щасливо зажин із відданою і цнотливою дружиною Шачі, яка гідно пройшла крізь усі випробування, не заплямувавши подружньої вірності.
Міфи
Давньої
Індії
ЦАР, ЯСТРУБ І ГОЛУБКА
.Якось цар Шібі, що уславився чесністю та справедливістю, влаштував для прочан на березі священної ріки Джамни щедру учту. Аби впевнитися, що все зроблено як слід, він вирішив сам обійти про-чанський табір: ану ж когось скривдили чи обділили увагою. Святкова учта вже скінчилася, прочани відпочивали в затінку дерев. Повітря повнилося пахощами квітів та курильних паличок, віяв прохолодний вітерець, блакитним небом пропливали зграйки хмарок, рятуючи землю від палючого сонячного проміння.
Побачивши, що все гаразд і всі задоволені, цар Шібі дійшов до свого намету і вирішив трохи перепочити. Та щойно приліг і заплющив очі, як раптом йому в обличчя війнуло вітерцем, а тоді щось на нього впало. Цар розплющив очі: на його колінах лежала біла й ніжна голубка — вона дрібно тремтіла, певно, нажахана чимось. Пір’я її було настовбурчене, а очі заплющені. Цар дивився на голуб
ку і боявся поворухнутися, щоб, бува, не зігнати її з колін. Потім повів поглядом довкола, шукаючи слугу. Але поблизу нікого не було.
Тим часом на гілку дерева, що росло неподалік, опустився яструб — то саме від нього й тікала голубка.
— Ну от, нарешті! — вигукнув яструб. — Що це мені за гра в схованки?
— А що таке? — поцікавився цар.
— Це я звертаюся до своєї здобичі в тебе на колінах, царю, — пояснив яструб. — Що ж це тоді за життя, коли з такими зусиллями мусиш добувати собі їжу? Ця ж пташина водить мене за ніс, наче якогось дурника! Кажу тобі як цар цареві: ця голубка належить мені! Кинь її сюди!
Цар на хвильку сторопів, а тоді озвався:
— Я, звісно, радий, що маю нагоду поговорити з царем птахів. Та досі чомусь вважав, що цар птахів — орел, а не яструб.
— Перед тобою яструб, а не шуліка, до-стославний царю! І ти мусив би знати, що яструби належать до царського орлиного роду!
Щоб відволікти увагу яструба від голубки, Шібі заговорив знову:
— Та ти не гнівайся на мене за моє невігластво. Бо нам, земним істотам, здається, ніби й шуліки ширяють у тій захмарній високості, що й орли.
Яструб статечно поточив дзьоба об гілку, потім підійняв лапу, мовляв, поглянь, які в мене могутні пазурі, а тоді неквапливо мовив:
— Прикро, звичайно, що люди так вважають. Воно й шуліки вміють літати — проте не вище найнижчих хмар. Єдине, що їх ріднить із нами, — це гострий загнутий дзьоб. А годуються вони всілякою дрібнотою — мишами чи горобцями, на яких ми й дивитися не хочемо.
Завваживши, що розмова знову переходить на їжу, цар поспішив додати:
— А в нас чомусь царем птахів вважають орла!
— Дурноверхі люди! — презирливо пхик
174
Цар,
яструб
і голубка
нув яструб. — Ніяк не збагну, чому це у вас орли в такій пошані. Може, тому, що в них великі крила? Але ж і яструби літають не нижче за них. А проте нас ви чомусь не цінуєте. Куди ж це годиться?
— Не суди нас суворо за це, — лагідно мовив цар. — Ми дивимося на вас, птахів, із землі, тому, певно, в чомусь і помиляємось. Надалі будемо розважливіші.
Яструб, зрадівши, підхопив:
— А чи доводилося вам, людям, бачити, як орел ходить по землі? Сміхота — та й годі! Дивитися гидко! А царська порода найперше мусить вправ-лятися саме в ході! І такою царською ходою наділені лише ми, яструби!
Чванькуватий птах гордовито вмовк.
— Атож! Атож! — квапливо погодився цар. — Яв цьому вже не раз переконувався. Бувало, ідеш зі спальні у ванну помитися, а сам маршируєш, як ма параді, хоч і знаєш, що вже ніч і ніхто тебе не бачить. Хоч-не-хоч, а царська порода дає про себе знати.
— От-от! — закивав головою яструб, радий, що земний цар розмовляє із ним, як із рівнею.
Проте сподівання Шібі, що яструб дасть спокій голубці й полетить геть, не справдилось.
Голубка стрепенулася в царя на колінах, і Шібі квапливо накрив пташку шовковою хустиною, щоб вона менше потрапляла на очі хижому птахові. Та яструб помітив цю хитрість і поцікавився:
— А навіщо ти її ховаєш від мене, царю?
Я ж однаково знаю, що голубка — моя здобич. Я чесно вполював її. Не маєш права відбирати в мене мій сніданок.
— Але ж вона сподівається, що я захищу її, — докинув Шібі. — А мій обов’язок — захистити кожного, хто потребує цього. Адже я — цар!
— Про тебе котиться слава як про чесного і справедливого правителя, — невдоволено проказав яструб. — Тож знай, що береш на себе неабиякий гріх: я конаю від голоду, а ти не віддаєш мою законну здобич. Через тебе я мушу терпіти голод, мушу страждати, і то з кожною хвилиною дужче й нестерпніше. Це так не минеться для тебе.
— Мудрий птаху, невже ти гадаєш, що я не віддаю тобі цю бідолашну голубку лише тому, що сам хочу поживитися її м’ясом?
— Нічого такого я не думаю, — похмуро відказав яструб. — Я знаю тільки те, що ти дбаєш про себе і зовсім не рахуєшся зі мною...
— Я побачив жах в очах голубки, коли вона впала мені на коліна, — мовив цар рішуче. — І я повинен захистити безневинну пташку, хоч би там що.
— Достославний царю, їжа — це життя! А я зараз помираю з голоду, життя моє висить на волосинці. Якщо ти не даси мені поїсти, я сконаю. А в ущелині он на тій скелі мене дожидаються голодна дружина й четверо малих пташенят. Вони ждуть не діждуться, коли я повернуся з якоюсь поживою, бо теж голодні. А не повернуся, то й вони помруть голодною смертю. На твою душу ляже непрощенний гріх, за те що загубиш стільки життів. Дивися,
175
Міфи
Давньої
Індії
коли б твій несправедливий вчинок не призвів до ще більшої несправедливості.
— Е-е, бачу, ти не простий собі птах, а метикований, — задумливо проказав цар. — Твоя мова досить розважлива й мудра. Але зваж: як же мені бути? Адже голубка попросила в мене захисту. І мій найперший обов’язок — захистити кожного, хто звертається до мене. Бо що ж я тоді за цар!
— Я знаю лише одне, царю: я голодний і хочу їсти! Ось усе, що я можу сказати тобі.
— Ну що ж, чудово! — повеселішав цар. — Поглянь он на тих людей — щойно я влаштував для них розкішну учту. Якщо хочеш, то я влаштую таку й для тебе. Навіть іще розкішнішу й вишуканішу!
— Царю, різні істоти споживають різні страви, — заперечив яструб. — Те, що для тебе вишукані страви, для мене — недоїдки! Ми згори дивимося на вас, людей, і дивом дивуємось: навіщо ото вам стільки возитися з усілякими приправами до м’яса, варити, смажити, солити його? Це ви називаєте «присмачити»? Але ж який після цього смак м’яса?’ Адже всім цим ви вбиваєте справжній його смак! Та годі, царю, з мене цих розумувань — ними ситий не будеш. Такі розмови тільки стомлюють мене. Я страшенно зголоднів, у мене вже в очах темніє. Подумай же й про мене, про моїх дітей та дружину.
— Якщо ти відмовишся від цієї голубки, я ладен годувати тебе й твою родину весь вік.
— Я вже, здається, казав, що твоя їжа не годиться для мене, — знесилено мовив яструб. — І не треба мені, щоб хтось дбав про їжу для мене: я хочу сам добувати її, і то таку, якої сам бажаю, коли потрібно і скільки потрібно. Я ніяк не второпаю, навіщо мені думати про те, що буде завтра? Мій шлунок мусить бути ситий сьогодні, а до завтрашнього дня мені немає діла.
Цар задумався, але за хвилю стрепенувся:
— Проси в мене, чого хочеш, тільки не цю маленьку, налякану, беззахисну пташину. Бо я тобі її однаково не віддам, хоч би скільки ти мене вмовляв і переконував.
Яструб знесилено похилив набік голову, мовби йому було вже важко її тримати.
— Що ж, нехай буде по-твоєму, царю, — спроквола погодився він. — Давай мені шматок м’яса, але свіжого, ще теплого, соковитого. І нехай його буде рівно стільки, скільки важить оця голубка. Бо ти, певно, знаєш, що ми не стерв’ятники, що ми споживаємо тільки свіже м’ясо. Але, як я зрозумів, ти не збираєшся нікого вбивати. То де ж ти його візьмеш? Хіба відріжеш від свого тіла?
Цар Шібі якусь мить вагався, а тоді рішуче труснув головою:
— Коли так, я згоден! Але дай мені подумати, звідки той шматок м’яса відрізати, щоб не позбавити себе життя. Адже правителеві не личить накладати на себе руки — надто багато людей залежить від нього.
— Точнісінько так від мене залежить і життя моєї родини, — докинув яструб.
Цар покликав слугу й звелів йому:
— Принеси-но ваги!
— Пресвітлий царю, — збентежився той. — Де ж я в цій глушині роздобуду ваги?
— Де хочеш, але негайно роздобудь мені ваги! — повторив цар свій наказ.
— То дозвольте послати по них гінця до столиці, — попросив слуга.
— І коли ж він повернеться? •
Слуга заходився підраховувати:
— Якщо мчати учвал туди й назад, то завтра вдосвіта й повернеться. А то й під обід.
Цар поглянув на принишклого яструба: той, здавалося, ледве дихав. Цареві не хотілося знову слухати його жалібних слів про голодних пташенят, тому на пропозицію слуги він не пристав.
— Ні, так не годиться! — кинув Шібі слузі. — Негайно зладнай ваги з того, що є під рукою! Даю тобі на це десять хвилин, ні більше ні менше.
— Правильно! — стрепенувся яструб. — А не впорається, то голова з пліч. Але попереджаю, що відрубані голови мене не цікавлять. Вони не для мене.
176
Міфи
Давньої
Індії
— Не переживай, — заспокоїв його цар. — Матимеш те, що я пообіцяв.
Слуга заходився майструвати ваги. Тепер уже весь прочанський табір зачудовано стежив за тим, чим скінчиться незвична суперечка між яструбом і царем.
З гілки слуга зробив коромисло, підвісив на його кінці два тарелі, а посередині коромисла приладнав стрілку.
— Вибачай, — глянув на яструба цар. — Нічого кращого під рукою не знайшлося.
— Байдуже, невеличка похибка не важить, — відповів той. — Просто мені не хочеться, щоб ти вділив більше, аніж важить голубка.
Взявши голубку в руки, цар підвівся, підійшов до саморобних ваг, подивився, чи стрілка точно посередині.
— Можеш підлетіти ближче! — гукнув яструбові цар. — Щоб краще бачити.
— Дякую, мені й звідси добре видно.
Цар посадовив голубку на правий таріль, і вона стрімко пішла вниз.
— Ти ба! — здивувався цар. — А здавалася ж зовсім легкою, коли сиділа в мене на колінах!
Довго не роздумуючи, цар опустився на коліно, простяг уперед праву ногу й черкнув гострим ножем по стегну. З вуст присутніх вихопився зойк. А Шібі, щоб не закричати від болю, зціпив зуби, вирвав зі стегна шмат м’яса й кинув на ліву таріль.
Стрілка навіть не ворухнулась.
— Та візьміть ту голубку й киньте яструбові! — не витримав хтось цього видови
ща. — Чого стоїте й дивитесь, як мучиться бідолашний цар?
Цар подав рукою знак: мовчіть, мовляв. Від болю він не міг вимовити й слова. Відрізував з правого стегна все нові й нові шматки й кидав їх на ваги. Але стрілка не рухалась. Тоді цар з останніх сил узявся й за ліве стегно. Але стрілка наче прикипіла. Люди відводили погляди, аби не бачити цього жахливого видовища. Та і яструб несхвально позирав на те, що робив із собою цар.
— Яструбе, забирай м’ясо, що на вагах, та й лети собі геть! — почулися обурені вигуки.
— Мені було обіцяно стільки м’яса, скільки важить голубка! — огризнувся яструб.
Прочани не могли довше терпіти й стали погрозливо підступати до невблаганного птаха. Проте цар, майже непритомніючи, звелів усім зберігати спокій, а тоді підкликав до себе головного радника:
— Людина не сміє самочинно позбавляти себе життя, проте такого ніхто не міг передбачити. Доведеться
довести все до кінця, хоч би що чекало мене попереду, рай чи пекло.
А прочани тим часом з ненавистю дивилися на голубку, принишклу й тремтячу.
— Поки царевич досягне належного віку, державою нехай править мій брат, — проказував цар свою останню волю.
Шібі відчайдушним зусиллям сам став на ліву таріль. Друга таріль повільно піднялася вгору й зупинилася на рівні першої. Стрілка показувала цілковиту рівновагу.
Яструб знявся з гілки й підлетів ближче:
— Тут трохи більше, ніж потребуємо я та
178
Цар,
яструб
і голубка
моя родина. Як же я підніму на гору стільки м’яса?
— Я про це не подумав, — кволо відповів цар. — Та голубку ти теж, певно, не зумів би туди підняти. Тоді лишається одне — запроси сюди всю свою родину.
Яструб змахнув крильми й здійнявся високо в небо. Потім склав крила й каменем пішов униз, немов хотів встромити гострого кривого дзьоба в груди царя. Прочани аж очі заплющили від жаху, щоб не бачити смертної хвилини царя Шібі.
Та зненацька яструб зник, наче його й не було. А натомість з’явився цар богів Індра в сліпучій короні на голові і з громовою стрілою в руках, всипаною коштовним камінням. Він опустився, простяг цареві Шібі руку й до
поміг тому зійти з ваг на землю. А на тарелі, де лежала голубка, раптом спалахнуло полум’я і з нього постав бог вогню, всемогутній Агні.
— Преславний царю, — мовили Індра та Агні. — Ми піддали тебе випробуванню, може, й надто суворому. Ми засумнівалися були в твоїй чесності та справедливості, а тепер раді, що помилилися. Прийми наше благословення, щасливо й довго царюй і знай: поки люди пам’ятатимуть про твою самопожертву, доти й самі володітимуть часткою тих чеснот, якими наділений ти.
Індра й Агні промовили це й зникли. А цар Шібі тієї ж миті знову став цілим та неушкод-женим. А на обох тарілях ваг лежали невимовно гарні й запашні квіти.
Міфи
Давньої
Індії
МОГУТНІЙ ГАРУДА
мудрець Каш’япа, а дружинами в нього були дві сестри зі зміїного роду — Кадру й Віната, обидві вродливі, лагідні, дбайливі й віддані. Якось Каш’япа вирішив віддячити їм за їхню доброту й шанобливість. Покликав їх до себе й мовив:
— За ваше щиросерде й віддане служіння мені я хочу виконати по одному вашому най-заповітнішому бажанню. Кажіть, у кого яке бажання.
Обидві сестри неабияк зраділи. Вони задумались, а тбді Кадру сказала перша:
— Я хочу мати тисячу синів, відважних і сильних.
— А яке твоє бажання? — глянув мудрець Каш’япа на Вінату.
— Я хочу лише двох синів, але таких, які своєю мужністю й відвагою затьмарили б усіх тисячу синів Кадру.
— Добре, — проказав Каш’япа, вислухавши обох. — Я виконаю ваші бажання.
Минуло трохи часу, й Кадру знесла тисячу
яєць, а її сестра Віната лише двоє. Обидві сестри ретельно поскладали ті яйця на теплу підстилку й стали чекати, коли з них вилупляться сини. Минуло п’ятсот років, і в Кадру вилупилося тисячу могутніх синів-зміїв, а у Вінати навіть ознаки не було, що з її яєць коли-небудь щось вилупиться. Нещасна Віната не знаходила собі місця: вона страшенно заздрила сестрі, якій не було коли нудьгувати зі своїми синами. І коли терпіти довше стало несила, Віната схопила одне яйце й надбила, щоб побачити, чи є там щось усередині, чи нічого немає. І на свій превеликий подив побачила, як із яйця виходить її син, що розвинувся лише наполовину. Розгніваний на свою матір за те, що вона поквапилася і не дала добути йому належний час у яйці, він спересердя прокляв її:
— За мою потворність, до якої ти спричинилася, будеш покарана. За свою заздрість до сестри та тисячі її синів будеш п’ятсот років їй служницею. І лише через п’ятсот років другий син, який у тебе народиться, визволить тебе з того рабства. Але гляди, щоб не поквапилася і з другим яйцем, щоб не розбила і його завчасу, інакше станеться велика біда.
Одного ранку Кадру й Віната, прогулюючись, побачили чудового білого коня, що вийшов із морських вод. Між сестрами раптом спалахнула суперечка — який же хвіст у того коня? Віната казала, що він білий, а Кадру наполягала, що чорний. Побилися вони об заклад і вирішили наступного ранку підійти до коня ближче й придивитися уважніше до його хвоста. А котра програє, повинна стати служницею тієї, котра виграє.
Кадру була хитрішою за свою сестру. Вона намовила тисячу синів, аби вони чарами змінили свою подобу і завтра вранці почіплялися до хвоста коня, щоб він став чорним.
Ті так і зробили. Коли другого дня сестри підійшли до коня, то побачили, що хвіст у нього справді чорний. Хоч Віната й відчувала, що тут щось негаразд, проте не могла збагнути, чим саме перехитрила її сестра. Тому му
180
Могутній
Гаруда
сила визнати свою поразку і стати служницею Кадру.
П’ять століть минуло після тієї суперечки сестер, і з другого яйця у Вінати вилупився велетенський птах, Гаруда, якому судилося стати нищителем змій — месником за материне рабство. Він сам розбив дзьобом яєчну шкаралупу і, вилупивши*ся, злетів у піднебесся в пошуках здобичі. Всі живі істоти прийшли в страшенне сум’яття, коли побачили в небі величезного птаха, який затуляв собою сонце.
У цей час Сур’я, бог сонця, неабияк гнівався, бо його давно вже переслідував і не давав спокою лютий демон Раху. І ніхто не хотів допомогти бідолашному Сур’ї. Не отримуючи ні від кого допомоги, він дедалі більше переймався гнівом до невдячних богів та людей і став погрожувати, що спалить світ своїм промінням. Тоді творець світу Брахма звелів Гаруді взяти собі на спину свого старшого брата, того самого, що народився завчасу з
вини матері, й помістити на колісниці Сур’ї, щоб він своїм тілом закривав землю від згубного проміння і трохи послаблював той нестерпний жар.
Гаруда так і вчинив, і відтоді старший син Вінати став колісничим Сур’ї, божеством вранішньої зорі: на сонячній колісниці він стоїть попереду Сур’ї, що висяває яскравими променями.
А могутній Гаруда, виконавши доручення Брахми, повернувся на берег моря, де його мати мучилася в рабстві у своєї підступної
сестри та її тисячі синів. Саме тоді Кадру покликала до себе служницю-сестру й мовила їй:
— Посеред моря є острів, укритий квітучими садами, чудова й неперевершена оселя змій. Неси мене і моїх синів туди негайно!
І Віната мусила нести на собі через море Кадру та тисячу її синів. Гаруда й собі став підніматися за ними в піднебесся, ближче до Сур’ї. Сонячне проміння стало палити змій дедалі дужче. Побачивши, що її синам-зміям загрожує смертельна небезпека, Кадру почала благати царя богів Індру, щоб він порятував її синів. Тоді Індра вкрив небо хмарами й пролив рясний дощ, який освіжив обпалених сонцем змій. Отак Кадру та її сини дісталися до чудесного острова серед безмежного моря, з квітучими садами й гаями, між якими тут і там зблискували на сонці пречудові озера й ставки з прозорою, як сльоза, водою.
Гаруда, сумний та невеселий, спитав тоді свою матір:
— Навіщо ви служите зміям, навіщо виконуєте їхні забаганки?
І тоді Віната розповіла йому про суперечку з Кадру і про те, як вона потрапила в рабство до неї.
— Що я можу зробити, аби визволити вас із цього рабства? — вислухавши матір, запитав Гаруда.
— Про це тобі краще спитати в самої Кадру та її синів, — сумно мовила мати.
Тоді Гаруда звернувся до зміїв:
— Що я можу зробити для вас, аби ви звільнили з рабства мою матір? Заради матері я що завгодно зроблю.
— Ну що ж, — відповіли на те змії. —
181
Міфи
Давньої
Індії
Дістань для нас безсмертний трунок — амріту, якщо зможеш. І тоді твоя мати буде вільною.
Гаруда відразу ж полетів туди, де боги берегли божественний нектар. Коли він пролітав повз одну гору, то раптом помітив на ній свого батька Каш’япу, що здійснював там суворе подвижництво. Гаруда тим часом відчув, що слабне від голоду, бо давно не мав у роті й ріски, а внизу на землі ніякої поживи для себе не знаходив. Побоюючися, що вкрай знесиліє і не зможе роздобути амріту, він спустився до батька й попросив у нього поради:
— Батьку, ви, певно, знаєте, що я завжди відчуваю голод, але зараз зголоднів особливо. Що мені зробити, як утамувати свій голод, аби я зміг долетіти до оселі богів, виконати доручення і визволити матір?
Мудрий Каш’япа цислухав сина, а тоді промовив:
— Недалеко звідси є озеро, у ньому живе величезна черепаха. А біля того озера в джунглях живе велетенський слон. Колись ті черепаха й слон були людьми, двома братами-близнятами, але посварилися, ділячи майно, й прокляли одне одного. Один із них перетворився на слона, а другий — на черепаху. Вони й донині ворогують: щодня слон приходить на берег озера, а черепаха вилазить із води, й провадять свою нескінченну битву. Можеш спожити їх обох.
Гаруда вислухав батька, подякував йому за пораду й полетів до озера. Там він одним пазуром ухопив слона, а другим — черепаху й знову полетів. Нагледівши на землі височенне дерево з могутніми вітами, він сів на нього, щоб спожити здобич, та під ним обломилася гілка. Гаруда встиг підхопити її дзьобом, перш ніж вона впала на землю. З гілкою в дзьобі, зі слоном та черепахою в пазурах Гаруда полетів далі. Долетівши до далекої безлюдної гори, він сів на її вершині, вкритій снігом, і з’їв слона й черепаху. Відтак продовжив свій лет.
Гаруда наближався до оселі богів, а тим часом на небі з’являлися грізні знамення:
знявся вітер, загримів грім, зловісні хмари огорнули гірські вершини. Боги стривожились, хоч іще й не здогадувалися, хто збирається напасти на них. Та невдовзі мудрий Брихаспаті, наставник богів, сказав:
— Сюди летить могутній птах. Певно, хоче викрасти нашу амріту.
Зачувши цю звістку, Індра та його військо відразу озброїлися мечами й списами. Оточивши звідусіль амріту,. вони приготувалися дати нищівну відсіч непроханому гостеві.
І ось у небі з’явився величезний птах, що сяяв, наче сонце. Він накинувся на небожителів і могутніми крильми, кігтями та дзьобом розметав їх урізнобіч. Трохи отямившися від того нестримного натиску, Індра та залишки його війська посунули на Гаруду й закидали його з усіх боків списами, дротиками та бойовими дисками. Зі страхітливим криком птах шугнув угору, а звідти блискавкою знову впав на богів. Не витримали битви з непереможним птахом боги й мусили відступити. А Гаруда дістався до таємного сховку, де стояла амріта.
Там він побачив велетенське колесо з гострими, як ножі, шпицями; колесо те невпинно оберталося, перегороджуючи шлях до амріти. Тоді Гаруда силою своїх чарів перетворився на муху і прослизнув між колісних шпиць. За тими шпицями він побачив і глек із чарівним трунком. Глек той оповивали дві страхітливі кобри, з їхніх роззявлених пащ шугало полум’я, а їхні очі, налиті отрутою, обертали на попіл кожного, на кого вони звертали свій погляд. Але Гаруда стріпнув своїми могутніми крилами, засипав очі кобр хмарою пилюки і, кинувшися на них, розірвав своїми кігтями. Після цього схопив глек з амрітою і рушив у зворотну путь.
Індра кинувся за крадієм, наздогнав його і завдав у повітрі страшного удару своєю громовою стрілою. Проте Гаруда й не ворухнувся, лише мовив Індрі:
— Ти не здолаєш мене, хоч би як намагався. Бо сила моя безмежна, я можу на своїх крилах піднести всю землю з горами та
182
Міфи
Давньої
Індії
лісами. Краще стань моїм другом і рушай за мною. Не бійся, я не віддам амріту злим зміям. Ти отримаєш її відразу ж, як тільки я виручу з рабства свою матір.
Почувши ці слова, Індра зрадів і мовив:
— Я приймаю твою дружбу, могутній пта-ше. А що я'можу зробити тобі на віддяку за твою великодушність? Проси в мене, чого хочеш.
— Якщо так, — проказав Гаруда, — то нехай змії будуть моєю їжею.
— Так і буде! — відповів цар богів Індра, й відтоді змії справді стали за їжу для Гаруди та його нащадків, сонячних птахів — су-парнів.
Індра рушив слідом за Гарудою, який тим часом прилетів до Кадру та її тисячі синів.
— Ось я і приніс вам амріту, — мовив він їм. — Здійсніть обряд омовіння, а тоді можете скуштувати трунку, що дає безсмертя.
Змії звільнили Вінату й Гаруду від рабства, а тоді радісно подалися здійснювати омовіння. Але Індра, який тим часом нагодився, забрав глек із амрітою й поніс його в своє небесне царство. А коли тисяча братів-зміїв повернулися, то з жахом побачили, що глека з амрітою немає. У них аж язики роздвоїлися від скрухи. І тоді вони збагнули, що з ними Гаруда вчинив точнісінько так, як колись і вони вчинили з ним та його матір’ю.
Трішанку
захотів
на небо
ТРІШАНКУ ЗАХОТІВ НА НЕБО
могутній цар, якого звали Трішанку. Запитавшися своєю силою та славою, він задумав дорівнятися до богів, ще живим піднестися на небо й порозкошувати з ними. І цей задум так опосів його, що він не міг знайти собі спокою: все шукав, хто б допоміг йому. Нарешті вирішив звернутися до мудреця Васіштхи, який був сімейним жерцем у його родині й першим радником.
Закликав Трішанку до себе мудреця й звелів:
— Готуйся до великих жертвоприносин! Я хочу живим піднятися на небо.
— А навіщо? — поцікавився здивований Васіштха. — Чим викликане таке твоє бажання, царю?
Та оскільки Трішанку й сам до пуття не знав, навіщо воно йому потрібно, то тільки розгнівався й закричав на мудреця:
— Яке тобі до того діло? Ти мій жрець і
радник, отож, будь ласка, виконуй, що тобі наказують! І не смій нічого розпитувати!
— Ні, не можу я здійснити таких жертвоприносин! — відмовився Васіштха.
Довелося Трішанку звернутися до синів Васіштхи: ті були молоді, й цар сподівався, що вони виявлять йому більший послух.
— Готуйтеся до надзвичайно важливих жертвоприносин! — звелів він їм, коли прийшов до них у південні краї, де тоді мешкали сто синів мудреця Васіштхи. — Не шкодуйте ні зусиль, ні коштів. Ви повинні влаштувати такі жертвоприносини, яких іще світ не бачив. А я вже вас за це не обійду своєю ласкою.
— А навіщо? — спитали й вони.
— Бо хочу опинитися на небі, не розлуча-ючися зі своїм тілом, — трохи роздратовано пояснив Трішанку. — Але не зволікайте. І відразу скажіть, що вам для цього потрібно.
— Але з чого ти, царю, виснував, що маєш право піднятися на небо? — допитувалися сто синів Васіштхи, які благочестям і мудрістю не поступалися своєму батькові. — Звідки в тебе взялося таке дивне бажання?
— Бо так мені хочеться! — огризнувся Трішанку, який уже зовсім зжився зі своїм задумом.
— Ні, цього ми не робитимемо! — навідріз відмовилися сини Васіштхи.
— Та як ви смієте не слухати мене! — розлютився Трішанку. — Я — ваш цар і наказую вчинити так, як я хочу! Інакше...
Але ті ще присоромили царя за непомірну пиху:
— Якщо батько наш, твій жрець і наставник, сказав, що не виконає твого бажання, то чого ж ти звертаєшся з так”м проханням ще й до нас? Адже ми його сини!
Довго ще погрожував їм Трішанку всілякими карами, але марно — сини Васіштхи не задовольнили царську примху.
— Коли так, — пригрозив Трішанку, — то я вдамся до інших мудреців. На вас світ клином не зійшовся, знайдуться й інші.
І Трішанку подався до мудреця Вішва-мітри, який на той час досягнув не меншої,
185
Міфи
Давньої
Індії
ніж Васіштха, могутності своїм нечуваним подвижництвом. Колись він зазнав поразки від Васіштхи, отож тепер шукав нагоди дошкулити йому, довести свою вищість. їхнє приховане суперництво точилося вже роками і принесло людям багато лиха.
— Трішапку, чого ти невеселий? — спитав мудрець, коли цар постав перед ним. — Яка гризота опосіла тебе? Ти навіть забув привітатися зі мною.
— Я побоювався, що тепер, досягши такої могутності, ти не захочеш і глянути на мене, — сумно проказав Трішанку.
— Та що з тобою? — знову запитав Вішвамітра. — Ти ж як у воду опущений!
І Трішанку розповів мудрецеві про своє бажання втрапити на небо і про відмову Васіштхи та його синів допомогти йому в цьому.
— Як вони посміли відмовити! — запально вигукнув Вішвамітра. — Це чудова мета, і її будь-що треба досягти. Ти, як ніхто, заслуговуєш на те, щоб бути на небі. Але не побивайся, я тобі допоможу.
Вішвамітра вже запалився бажанням перевершити Васіштху хоч у цьому.
— Я зроблю все можливе й навіть неможливе,. аби ти втрапив живим на небо! — запевнив він Трішанку. — Васіштха крізь землю провалиться від сорому.
І Вішвамітра почав готуватися до жертвоприносин, яких іще не бачив світ. Він розіслав в усі кінці своїх учнів, щоб ті поскликали найвідоміших знавців священних обрядів. Невдовзі звідусіль потяглися до
його оселі найуславленіші жерці й мудреці. Не з’явилися тільки Васіштха та його сто синів. Розлючений Вішвамітра аж вигукнув спересердя:
— Щоб їхні нащадки сім сотень поколінь блукали по землі, не знаходячи собі притулку!
А Трішанку тим часом сидів біля священного вогню і з заплющеними очима шепотів молитви, яких його навчав Вішвамітра.
І от після десятиденного зосередження мудрець Вішвамітра таки зумів подолати силу земного тяжіння. Відтак на чолі з ним велемудрі жерці здійснили урочистий і напрочуд складний обряд. Сам Вішвамітра, який на тих жертвоприносинах був верховним жерцем, звернувся до богів, запрошуючи їх зійти на освячену землю й прийняти свою частку пожертви. Та жоден із небожителів не відгукнувся на заклик Вішвамітри й не спустився на землю. Вішвамітра не на жарт розгнівався:
— Обійдемося і без них! Зараз вони побачать мою силу та могутність. Нехай начуваються!
І справді: Трішанку одірвався од землі й став поволі підніматися до неба все вище й все швидше, аж поки зник із очей.
— От і сповнилося бажання Трішанку! — залунали голоси. — Слава мудрецеві Вішва-мітрі, слава його силі та могутності!
— От бачите! — торжествував Вішвамітра. — Я зробив те, чого не зумів Васіштха, якого ви надто хвалите. Тепер самі бачите, хто з нас дужчий.
Та щойно Вішвамітра промовив ці слова,
186
Трішанку
захотів
на небо
як у небі з’явилася цятка, що швидко більшала. Натовп захвилювався:
— Трішанку повертається! Трішанку повертається!
Так воно й було. Вішвамітра миттю промовив заклинання і зупинив падіння царя невисоко над землею. А що Трішанку летів головою вниз, тож так і завис.
— Що там сталося, Трішанку? — поцікавився здивований Вішвамітра.
— Ой, краще не питай! — відповів той, висячи догори ногами. — Не хочу я більше на небо. Про одне тільки благаю: опусти мене знову на землю.
— Ні, спершу поясни, чого ти знову опинився тут? Чого не сидиш на небесному золотому троні? — наполягав Вішвамітра.
— Твоєю ласкою я таки досяг неба, — проказавТрішанку. — Я нісся туди, як стріла з лука. Все розступалося на моєму шляху, ніщо не ставало мені на заваді. І я вдячний тобі за це. Але на небі сталася неприємність. Тому я знову тут.
Трішанку урвав розповідь і попросив знову:
— Прошу тебе, Вішвамітро, постав мене на ноги, бо так мені дуже важко говорити.
— Та розповідай, розповідай! — нетерпеливився Вішвамітра. — На ноги ще встигнеш стати.
— Я ступив на небо і аж знетямився від захвату, — розказував небесний мандрівник. — Але цар богів Індра, коли я несподівано постав перед ним, напустився на мене: чого мені, мовляв, тут треба. Ти не заслу
жив небесної благодаті, каже, бо посмів ослухатися свого наставника й жерця Васіштху. І зіштовхнув мене з небес. Тож я, перекидаючися, полетів назад на землю. Так і не судилося збутися тому, про що я так мріяв!
Трішанку аж захлипав від жалощів до самого себе. А Вішвамітра хвилю стояв, задумано дивлячися на нього, а тоді несхвально заговорив:
— Ти дурний і нерозважливий. Честолюбства в тебе аж надміру, а от впертості, сили бракує. Я доклав стільки зусиль, аби підняти тебе на небеса, а ти не зумів там утриматись, дозволив, щоб тебе зіштовхнули звідти. Та ще й сторч головою! Як тобі не соромно, га, Трішанку?
Той зовсім похнюпився, захлипав, а з його очей покотилися рясні сльози.
— Відпусти ти мене! — заблагав він. — Я більше нічого не хочу, хочу ходити по землі, як звичайні люди. Не треба мені вже ніяких небес.
— Та як можна бути таким тюхтієм! — обурився Вішвамітра і твердо додав: — Ти знову вирушиш на небо!
А нещасний Трішанку тим часом висів униз головою і благав пожаліти його й опустити на землю.
— Невже ти хочеш, аби я прокляв тебе й перетворив на черв’яка? — сердито спитав Вішвамітра. — Хочеш усе життя копирсатися в землі?
— Ні, не хочу, пожалій, змилуйся наді мною! — голосив цар.
Він уже проклинав той день, коли в нього
187
Міфи
Давньої
Індії
виникла думка потрапити на небеса і зрівнятися з богами.
— Наберися терпіння, — наказував мудрець, — і будь мужнім. Бо жодна справа не робиться з першого разу, тим більше велика справа. Зараз я тебе знову пошлю на небеса.
Та що більше мудрець казав про небо, то більший розпач охоплював Трішанку. Небесне царство вже не приваблювало його. Та Вішвамітра наполягав, і він мусив скоритися.
— Доки ж я так висітиму вниз головою? — схлипував Трішанку. — Я вже більше не можу.
— Потерпи, вже недовго, — обнадіяв його мудрець, беручись до ще одних жертвоприносин, якими сподівався не тільки здолати самого Індру, а й йіднести Трішанку на небо і втримати його там.
І от знову запалали жертовні багаття, підношення одне за одним стали зникати в полум’ї. А Вішвамітра сидів біля Трішанку, шепотів молитви й невідступно думав про свою мету. Невдовзі Трішанку знову шугнув у небо.
Та тільки всі полегшено зітхнули, коли Трішанку зник у небесній високості, як він не забарився прилетіти назад, знову вниз головою. І знову завис над Вішвамітрою.
— Індра знову зіпхнув мене! — пожалівся він. — Тож дозволь мені опуститися на землю і стати на ноги, а то я вже зовсім...
Та Вішвамітра не дав йому договорити й знову запустив Трішанку в небесну блакить. Індра знову зіштовхнув його. Так і літав Трішанку туди-сюди, немов м’яч, що його підбивають ногами двоє гравців.
— Славний мудрецю! — вигукнув Трішанку під час одного з таких перельотів. — Чого ти не даси мені стати на ноги? А тоді жбурляй мене, скільки тобі заманеться.
— Я хочу, щоб ти потрапив на небо ногами вперед, — відказав Вішвамітра. — А то, чого доброго, ще вдаришся головою і заб’єшся. Що тоді я з тобою робитиму?
Трішанку вже й не знав, на якому він світі,
так заморочили його ті перельоти. Впертість та могутність мудреця Вішвамітри здіймали його вгору, а Індра щоразу спихав його на землю, вважаючи, що Трішанку не гідний бути серед богів.
Трішанку вже й не протестував, слухняно літав то вгору, то вниз. І от, коли він черговий раз опинився над головою Вішвамітри, той заспокоїв очамрілого царя:
— Я добряче провчу Індру та його почет. Провчу так, що надовго запам’ятають.
І Вішвамітра надумав створити ще одне небо, де б міг правити Трішанку. От звідти вже його не зіпхне ніхто!
— Ти будеш там мати свій власний світ, своє небо, свої зірки і своє сонце. І той світ також заселятимуть небесні істоти, — сказав він Трішанку.
— Я хочу стати на ноги! — благав Трішанку.
І силою свого подвижництва Вішвамітра справді створив у південній частині високості нове небо з зірками, сонцем та іншими небесними атрибутами.
— Або я створю нового Індру й нових богів, або ж Усесвіт залишиться без богів! — погрозливо гукав Вішвамітра.
Тоді благочестиві жерці, боги та асури стали благати його змінити гнів на ласку.
— Великий мудрецю, адже Трішанку не-достойний неба, — переконували вони непоступливого мудреця. — Він же смертельно скривдив свого наставника та його синів.
Та Вішвамітра не відступався:
— Я обіцяв знести його на небо і мушу дотримати слова.
— Тоді нехай лишається там, де ти зупинив його падіння, — радили Вішвамітрі.
І Вішвамітра, після довгих умовлянь, мовив до Трішанку:
— Тамі залишайся. А ставити тебе на ноги я не буду, бо в тому світі, який я створив для тебе, все догори ногами.
Так Трішанку й лишився висіти в небі, ставши сузір’ям Південного Хреста.
Слоиоголовий
Гансша
слоноголовий ГАНЕША
Парваті, дружина могутнього бога Шіви, дуже хотіла мати сина, щоб леліяти й пестити його, гратися й бавитися з ним. Тож якось вона наважилась і висловила чоловікові свою заповітну мрію:
— Мені так хочеться сипа, який би вшановував належними обрядами пращурів, а коли настане смертна година, здійснив над нами поховальний ритуал.
Шіва тільки всміхнувся на її слова:
— Ти, Парваті, ніяк не звикнеш до того, що я не проста собі, смертна людина. Мені не потрібно, аби син здійснював наді мною поховальний обряд, бо я безсмертний. І всілякі там обряди мені ні до чого. Досить мені й одного сипа, Сканди, бога війни. Отож кинь і думати про таке.
— Може, воно й так, — зажурено мовила Парваті. — Та я однаково хочу мати дитину, любого сипа. А виховуватиму я його сама, тож не буду обтяжувати тебе.
Але Шіва сердито повернувся і пішов геть, не мовивши дружині й слова.
Парваті дуже засмутилася, але думки про сина не полишали її. Бачачи, як вона побивається й мучиться після відмови Шіви, її подруги пішли до невблаганного божества й попросили повернутися до Парваті, своєї дружини, розрадити її. Тоді Шіва прийшов до Парваті й мовив їй:
— Якщо вже тобі так хочеться сина, то ти його матимеш!
Він узяв краєчок дружининого вбрання, зіжмакав його і простягнув Парваті:
— Ось, тримай свого синочка! Цілуй, пес-ти його і лелій, скільки душі заманеться!
Дружина поглянула на зіжмаканий краєчок свого сарі, й на очах її зблиснули сльози:
— Ти ще й збиткуєшся наді мною, Шіво? Невже клапоть тканини може замінити мені сина? Немає в тебе серця...
Від розпуки Парваті притиснула до грудей той краєчок сарі і раптом відчула, як він ніби враз поважчав і потеплів.
— Живи! Живи! — нетямлячися від радості, вигукнула вона.
Парваті почала ніжно пестити зіжмаканий краєчок сарі, а тоді з нього постало немовля, потяглося ручками до неї. Щаслива мати дала немовляті грудь, і воно солодко заплямкало.
Нагодувавши дитину, Парваті звеліла жерцям готуватися до обрядів, які належало здійснити, коли народжувався син. І розіслала в усі кінці гінців, щоби скликали на радісну урочистість гостей.
Невдовзі гості почали сходитися. Кожен вітав Парваті й Шіву з радісною подією і підносив дарунки новонародженому та його батькам. Невимовно щаслива мати кожному показувала свій безцінний скарб, свого сина. Всі захоплювалися, яка ж дитина гарна, яка довершена.
З усіх гостей лише володар планети Шані, хоч і віддав належне немовляті та його матері, проте й не глянув на дитину; він увесь час норовив відвести погляд кудись убік.
— Ти що, й поглянути на мого синочка не хочеш? — здивовано й водночас ображено
189
Міфи
Давньої
Індії
спитала його Парваті. — Та ти тільки поглянь, який він у мене гарненький!
— Не можу, — винувато промимрив Шані, не підводячи погляду.
— Але чого ж не можеш? — допитувалася Парваті. — Що таке сталося?
І Шані мусив розповісти, що провинився перед дружиною і вона за це наслала на нього прокльон. «Якщо ти такий, — сказала, — то нехай стане недобрим твій погляд і нехай гине все, на що він тільки впаде!» Після цього, мовляв, Шані й боїться поглянути на будь-кого, щоб, бува, не нашкодити.
— Отож не силуй мене, Парваті, — закінчив він свою розповідь,— щоб я поглянув на твою чарівну дитину.
Але щаслива Парваті й слухати нічого не хотіла.
— Та нічого не зашкодить моїй дитині! — палко переконувала вона Шані. — Нічого їй не станеться, якщо ти поглянеш на неї бодай краєчком ока! Ну ж бо, поглянь, який гарний у мене синочок!
Шані мусив скоритися. Але щойно він глянув на дитяче личко, як голова дитини відділилася від шиї і покотилася на землю.
У Парваті аж очі розширилися від жаху, і наступної миті вона нестямно скрикнула:
— Синочку мій любий, та що ж це з тобою? Що я наробила! Що я наробила!
Шіва, теж сторопілий і приголомшений, підійняв дитячу голівку й спробував утішити дружину:
— Не побивайся так, Парваті! Я розумію, немає горя більшого, ніж втратити сина. Не мордуй себе, не мучся. Я оживлю сина, воскрешу його. Пристав-но мерщій голівку до шиї!
Напівпритомна Парваті стала гарячково приставляти дитячу голівку, проте вона ніяк не трималася. Шіва, бачачи таке, впав у глибоку задуму. І коли він отак сидів, зажурений, згори раптом пролунав голос:
— Шіво, не старайся даремно. Голову твоєму синові відтяло лихе око, тож вона й не може прирости знову. Краще пристав
будь-яку іншу голову, і твоя дитина оживе. Тільки неодмінно щоб то була голова, повернута на північ. Лише тоді голова може прирости, а син твій — ожити.
Шіва негайно розіслав гінців, щоб шукали таку голову. А сам лишився біля зрозпаченої дружини, заспокоюючи та розраджуючи її.
І от один гонець після довгих мандрів прибув у столицю небесного царства, де йому на очі відразу потрапив слон самого бога Індри: той стояв якраз головою на північ. Та щойно гонець підбіг до слона й заніс над ним гострого меча, як слон злякано затрубив. Перед гінцем немов вродилися стривожений Індра та його сторожа.
— Що тут діється? — грізно звернувся Індра до гінця. — Хто ти і чого опинився в моєму царстві? І як посмів занести меча на мого особистого слона? Відповідай, коли хочеш жити!
— Я гонець Шіви, — злякано відказав той. — Він послав мене знайти будь-яку голову, повернуту на північ. А голова та потрібна його щойно народженому синові, що постраждав від лихого ока.
Розгніваний, що гонець хотів занапастити його улюбленого слона, Індра запустив у нього свою важенну палицю. Але, на превеликий подив, той спокійно спіймав її лівою рукою.
— Лови її назад! — всміхнувся гонець, кидаючи Індрі його зброю.
Палиця влучила в груди Індрі, і цар богів захитався. Украй розлючений, Індра скочив на свого слона й помчав на зухвальця, щоб розтоптати його. На допомогу йому прийшли й інші небожителі, осипаючи гінця зливою стріл. Та могутній Нандін — так звали гінця — мав тверде, як камінь, тіло і не боявся тих стріл. А тоді на очах у всіх метнувся до слона, змахнув мечем і, підхопивши відтяту голову, вихором помчав додому, де на нього чекав Шіва.
Шіва мерщій приставив слонячу голову до шиї немовляти, і голова приросла! Дитина відразу розплющила очі й підвелася. Гурти цікавих, що зібралися довкола, не могли ви-
190
Міфи
Давньої
Індії
йти. з дива. Сарасваті, богиня мудрості й красномовства, подарувала дитині перо й чорнило, і Ганеша — так назвали сина батьки — став богом мудрості й ученості, покровителем студентів та захисником купців і подорожніх.
Коли всі, серед них і боги, належно уславили Ганешу, до Шіви підійшов Індра, який і собі прибув на цю урочистість.
— Достославний Шіво, — мовив він. — Твій гонець позбавив життя мого слона й забрав його голову. Прости мені, що я так необачно схопився з ним битися, а не сам віддав те, що він просив. Але мені було так шкода мого улюбленого слона, я на ньому стільки об’їздив світу!
— Але ти, Індро, не дуже побивайся за ним, — утішив його Шіва. — Якщо ти так хочеш знову мати живим свого слона, то кинь його тулуб у море, й твій слон оживе неуш-коджений і з новою головою.
Зраділий Індра так і вчинив. Слон відразу
ожив і мірно захитав хоботом з боку в бік, наче з ним нічого й не ставилося.
Якось, коли Шіва відпочивав на вершині своєї гори, нагодився мудрець і воїн Паршу-рама: він хотів ушанувати Шіву, ревним прихильником якого був. Та шлях йому перегородив Ганеша, який охороняв батьків сон. Паршурама спаленів і замахнувся на нього сокирою. Та Ганеша у змиг ока підчепив воїна на свій бивень і так жбурнув, що той, гепнувшись на землю, зомлів. А коли прийшов до тями, ґо несамовито пожбурив свою сокиру в Ганешу. Той не став ухилятись, а тільки підставив свій бивень, і сокира відтяла його. Та Ганеша однаково не дозволив порушити сон Шіви. Пустив він Паршу-раму лише тоді, коли Шіва прокинувся.
Відтоді в Ганеші лише один бивень, і тому його іноді називають Екадантом, тобто Одно-рогом або Однозубом.
Клятва
Руру
КЛЯТВА РУРУ
Поринувши в роздуми й бурмочучи молитви, старий відлюдник Стхулакеша повертався до своєї.лісової хатини після вранішнього омовіння в річці. Він ішов, нічого не помічаючи довкола, коли зненацька почув, ніби плаче дитина. Здивований, він стишив кроки й прислухався: справді, десь неподалік жалібно пхикала дитина. Стхулакеша пішов на те пхикання і раптом край стежини побачив голе немовля, дівчинку. Він нахилився над дитиною, щоб краще розгледіти її, а вона враз перестала вередувати й усміхнулася йому, потяглася рученятами до його густої бороди, певно, щоб побавитись.
Самітника затопило давно не знане розчулення. Він узяв немовля на руки й заквапився до своєї оселі. Там інші відлюдники вмить обступили його, навперебій висловлюючи захоплення красою немовляти. І кожен обурювався, що то за нелюд міг кинути безпорадну дитину в цьому лісі, де повно хижих звірів,
водночас заздрячи Стхулакеші за його несподівану й таку чарівну знахідку.
Сам же Стхулакеша своїм подвижництвом досяг уміння віднаходити відповіді на будь-яке запитання. Розповівши тим, хто його оточив, як знайшов чарівну дівчинку, він пообіцяв зосередитися і довідатися, чия це дитина та хто її батько й мати. І таки справді, незабаром відлюдник Стхулакеша вже розповідав мешканцям лісової обителі все, що зумів дізнатися силою своєї дивовижної здатності:
— Дівчинка ця — славного роду. Батько її — цар Вішвавасу, а мати — небесна танцівниця, прекрасна Менака. Вони випадково побачили одне одного, покохалися, і Менака відпросилася у богів зійти на землю, оскільки земній людині не можна зноситися на небо. Боги дозволили, тож цар Вішвавасу й Менака одружилися й зажили в щасті та злагоді. Згодом у них народилася донька, такої ж незвичайної вроди, як і мати. Проте Менака мусила повертатися на небо, бо час перебування її на землі закінчувався. А забрати дитину з собою не могла, бо вона була від земної людини. Тож Менака, перш ніж повернутися в небесні хороми, й підкинула немовля до самітницької оселі, знаючи, що свяіі відлюдники не дадуть йому пропасти. Отут я і знайшов його, коли повер гався з річки.
— То ось чому дігчинка вродлива, немов янгол небесний,— мовили відлюдники, вислухавши Стхулакешу. Вони відразу всім серцем прихилилися до неї.
І дівчинка відтоді почала жити в лісовій оселі разом із відлюдниками простим і суворим життям, позбавленим мирських утіх і радощів. Вона виростала лагідна й кмітлива, соромлива та щира, отож слава про її добру вдачу, про неземну вроду та інші чесноти лунала по всьому околу. Старий відлюдник Стхулакеша не міг натішитися, дивлячися на свою чарівну доньку, яку йому послала сама доля. Тому й назвав її Прамадвара, тобто «Даруюча радість». І справді, вродою з нею не могла зрівнятися жодна красуня: брови чорні, як
193
Міфи
Давньої
Індії
вороняче крило, очі — темніші за ніч, стан стрункий, мов стебло лотоса, а щоки рожевіші за дикі лісові ягоди.
Час спливав, Прамадвара виростала, і ось їй уже сповнилося шістнадцять весен. Якогось дня, коли вона сиділа біля своєї лісової оселі, чиясь тінь зненацька впала на неї. Дівчина підвела голову й побачила перед собою юнака, що не зводив із неї враженого погляду, заполонений її красою. Юнак був ставний і гожий, зовсім не схожий на людей, серед яких вопа змалечку виростала. Її вразили розкішне вбрання й коштовні прикраси на юнакові, а ще сагайдак із стрілами та лук, перекинутий через плече.
А той не міг одвести від дівчини очей: невже така краса можлива в цій лісовій глушині? Сама юність, здавалося, почувалася ніяково перед цією красунею, яка навіть у грубому, сплетеному й зітканому з лісових трав убранні здавалася казковою царівною. «Вона ніби прекрасний лотос, що виріс серед сміття і багнюки»,— подумав юнак, а вголос запитав:
— Хто ти, дівчино?
— Спершу скажи сам, хто ти? — озвалася вона.
— Мене звати Руру,— відповів юнак.— Я внук великого мудреця Ч’явани й красуні Суканьї, доньки царя Шар’яті. А тепер скажи ти мені: я бачу тебе наяву чи ти мені ввижаєшся? Може, я сню?
Дівчина неголосно засміялася, і сміх той видався Руру лагідним і заспокійливим, немов шелестіння листя на дереві.
— Чого це я тобі ввижаюся, коли й справді живу в цій лісовій оселі,— мовила дівчина. А тоді раптом підхопилася і майнула від нього в хатину.
У наступні кілька днів Прамадвара постійно бачила того юнака десь неподалік. Куди б вона не йшла, слідом за нею ступав і Руру. її подруги завважили це й потроху підсміювалися з неї. А Прамадвара нічого не відповідала, тільки шарілася.
Якогось дня, побачивши Прамадвару без
подруг, Руру рішуче підійшов до неї. Вона спробувала обійти його, але юнак знову заступив їй шлях.
— Пусти мене,— не підводячи голови, тихо попросила дівчина.
— Я пущу тебе, — схвильовано заговорив РУРУ, — але коли відповіси на одне моє запитання.
— Що ж то за запитання? — несміло глянула на юнака Прамадвара.
— Ти вийдеш за мене заміж?
— Про це тобі краще поговорити з моїм батьком, — соромливо опустила погляд дівчина.
— Але спершу я хочу знати, чи подобаюсь я тобі,— наполягав Руру. — Інакше навіщо ганьбитися перед людьми.
— Ні, ти мені не подобаєшся! — раптом вихопилося в неї. — Я... Я тебе кохаю!
І, спаленіла, кинулася від юнака геть, що той від несподіванки нічого не встиг їй сказати.
Руру негайно подався додому й повідав про своє кохання до лісовички своєму батькові Праматі. І вже наступного дня до лісової обителі подалися царські свати. Відлюдник Стху-лакеша охоче погодився, щоб Прамадвара й Руру побралися, бо бачив, що юнак із порядної родини, що він статечний, великодушний і мужній, що не скривдить його названої дочки. Відбулися заручини, і Руру відразу поїхав додому — готуватися до весілля. Прамадвара й собі нетерпляче чекала цієї радісної і врочистої події.
Та напередодні весілля до Руру примчав гонець з відлюдницької обителі й повідомив страшну звістку: Прамадвари немає. Вона з подругами гуляла в лісі й випадково наступила на змію, що, згорнувшись кільцем, спала під деревом. Потривожена змія вжалила Прамадвару, і та як підкошена впала на землю. Перелякані подруги гукнули батька, і той приніс її додому. Інші відлюдники збіглися до його хижки, невтішно голосили, дивлячись на безживну Прамадвару, яка навіть після смерті здавалася невимовно прекрасною.
194
Міфи
Давньої
Індії
Руру мало не збожеволів від розпуки. Неспроможний знести своє горе, він блукав най-глухішими лісовими нетрями й благав:
— О милосердні боги, жорстока смерть перед самісіньким весіллям одібрала в мене мою наречену. Підступна змія вжалила її, і тепер моя Прамадвара нежива лежить на сирій землі. За що мені така кара? Хіба я вчинив щось лихе, хіба заподіяв комусь яку кривду? Невже Ля не заслужив винагороди за те, що з юних літ не уникав свого обов’язку? Поверніть мені мою Пра-мадвару, мою наречену, благаю вас, о боги! Змилуйтеся наді мною!
І боги почули його благання, вони змилувалися над ним і послали до Руру свого вісника.
— Даремно ти побиваєшся й голосиш, — мовив той юнакові. — У земних людей лише одне життя, і коли вже воно відлетіло, то тут нічим не зарадиш. Проте боги надають тобі одну можливість. І якщо ти пристанеш на неї, то повернеш свою кохану.
— Що ж то за мож
ливість? — нетерпляче запитав Руру. — Мерщій кажи!
— Якщо ти віддаси їй половину свого життя, то вона воскресне.
— А скільки років судилося мені жити? — радісно скинувся юнак.
Вісник погортав книгу його долі, а тоді мовив:
— Понад сотню років.
— Тоді чого ж ми зволікаємо, чого стоїмо! — зрадів Руру. — Швидше забирай половину років мого життя і віддай їх моїй Прамадварі! Я хочу бачити її живою!
— Що ж, так тому і бути, якщо ти бажаєш, — озвався згори бог смерті Яма, який чув цю розмову.
І відразу Прамадвара, жива й здорова, постала перед Руру, а той, нетямлячися від щастя, кинувся до неї і схопив в обійми.
Щасливі сльози блищали на очах Руру й Прамадвари, на очах у всіх, хто бачив їхню зустріч. А невдовзі відбулося бучне весілля, Руру й Прамадвара стали подружжям, зажили в щасті та радості.
Але в ті страшні для себе хвилини, коли дізнався про несподівану смерть нареченої від отруйної змії, Руру поклявся безжалісно винищувати змій усюди, де тільки їх побачить, дарма, отруйні вони чи не отруйні.
— Я очищу світ від цих жорстоких, безжалісних створінь! — присягнув він тоді.
І таки почав винищувати їх, де тільки міг. А також віддав наказ підлеглим, щоб і вони чинили так само. Але якось Руру доповіли, що в поблизь-
кому лісі мешкає величезний змій, якому ніхто не може дати ради. Руру миттю скочив на коня і помчав туди: і справді, на сонці вигрівався величезний вуж, скрутившися кільцями.
— Отут і знайдеш ти свою смерть! — згукнув Руру й вихопив з піхов шаблю.
На превеликий його подив, вуж раптом заговорив людським голосом:
— Не вбивай мене. Я зовсім не отруйна змія, за яку ти мене приймаєш.
Руру на мить завагався, а вуж тим часом провадив далі:
196
Клятва
Руру
— Колись і я був людиною, сином одного уславленого мудреця. І був у мене товариш, напрочуд поважний і розважливий юнак. Якось, коли він заглибився у свої роздуми, мені спало на думку пожартувати з нього. Я скрутив із соломи жмут і тицьнув йому в обличчя, закричавши не своїм голосом: «Змія! Отруйна змія!» Мій приятель неабияк перелякався, а коли трохи оговтався, то спересердя прокляв мене, мовивши: «Як оце ти налякав мене, так тепер станеш вужем. Відтепер повзатимеш по землі тисячу років, поки який-небудь юнак не торкнеться тебе».
Вуж раптом стрепенувся й пильно поглянув на Руру:
— А може, ти і є той юнак, про якого ко
лись говорив мій приятель? Може, якраз ти і врятуєш мене?
— Може, — відказав Руру і торкнувся шаблею вужа. Той відразу перетворився на молодого відлюдника, яким був до за-кляття. Він упав Руру в ноги, щиро дякуючи тому за свій порятунок. А тоді підвівся й мовив:
— Не годиться даремно вбивати змій. Не слід нікого вбивати, бо життя кожної істоти на землі — священне. Вищим законом для тебе мусить стати одне: не чинити зла нікому живому. Послухайся моєї поради.
Мовив це молодий відлюдник і наче розчинився в повітрі. А Руру відтоді став охороняти все живе.
З НЕЗАМУЛЕНОГО ДЖЕРЕЛА
Міфологія складає історичне підгрунтя духовної культури кожного народу. В простому розумінні міфи — цс насамперед античні, біблійні та інші старовинні «казки» про сотворіння людини й світу, про діяння давніх, переважно грецьких і римських богів та героїв.
Аж до XIX століття в Європі найбільше були поширені лише античні, тобто грецькі й римські міфи. Але з першої половини XIX століття в науковий обіг вводяться міфи інших індоєвропейських народів — стародавніх індійців та іранців, германців, балтів. На ранніх стадіях людського розвитку міфи здебільшого примітивні, короткі, невибагливі за змістом. Пізніше, на порозі класового суспільства, поступово створюються складні міфи; переплітаючись, вони перетворюються на розгорнуті оповіді.
Цс повною мірою стосується і давньоіндійської міфології, яка складає важливий елемент багатої та самобутньої духовної культури Індії, що сьогодні набуває для нас дедалі більшого значення. Міфологічні уявлення стародавніх індійців і досі справляють неабиякий вплив на духовне життя народу, вони поширилися далеко за межі Індії, ввійшли невід'ємною часткою в літературу й мистецтво східних країн, та й не тільки східних.
Якщо найпопулярніші міфи античності більш-менш знайомі нашому читачеві, то індійська міфологія, анітрохи не бідніша образами й сюжетами, і досі залишається маловідомою. Індійські міфи самобутні й унікальні, до них дедалі частіше вдаються етнографи та історики, мовознавці та археологи. Вони доносять із сивої давнини дещо дивні, як на сучасне сприйняття, звичаї та обряди, уявлення та ритуали. Чимало в тих міфах незрозумілого й таємничого; дещо знаходить тлумачення в міфології інших народів, у свою чергу, пояснюючи дещо в інших міфологіях.
Давньоіндійські міфи склали арії, прибувши до Індії з північного заходу на бойових колісницях. За описами найдавнішої індійської писемної пам’ятки «Рігвсди», основні міфи якої створювалися в п’ятому — третьому тисячолітті до нової ери саме на території сучасної України, то були блакитноокі або сіроокі люди з русявим або каштановим волоссям. їхня мова дала початок санскритові — мові священних книг, а також багатьом сучасним мовам Північної Індії — хінді, бенгальській, пенджабській, кашмірській тощо, що ними сьогодні розмовляють понад півмільярда індійців. Причому показово, що в «Рігведі» відбилася дуже рання стадія міфотворчості: для неї властиве обожнення стихі" і давні анімістичні вірування. Про тс, що індійці прибули до Індії з північного заходу, свідчить і тс, що вони знали Полярну зірку й таку екзотичну для Індії тварину, .як лось. Численні матеріали вказують, що до II тисячоліття до нової ери існували найтісніші контакти між праіндійськими та праслов’янськими племенами, чим, очевидно, і пояснюється їхня виняткова близькість у лексиці, віруваннях, обрядах, міфології. Судячи з фактів, що їх накопичила наука, переважно філологічна та археологічна, процес взаємного культурно-мовного обміну відбувався як у межах індоєвропейської спільності, так і в пізніший період, після відокремлення з неї індійських та слов’янських племен. Якась частина аріїв вирушила з півдня України в далекий шлях до Індії, а якась лишилася на предковічній території, бо не було видимої причини покидати цей ареал усім племенам відразу. Арії стали не лише предками індійців, а й увійшли до складу майбутніх слов'ян, германців та інших народів індоєвропейської мовної спільності. Український учений В. Даниленко довів належність Нижнього Подніпров’я до зони формування індоєвропейських народів. Сюди ж помістив їх всесвітньовідомий болгарський мовознавець В. Ге-оргісв. Цю тезу підтримує і відомий дослідник індоаріки в Північному Причорномор'ї О. Трубачов, який виявив численні сліди
перебування індійців за скіфських часів у пониззі Дніпра й Південного Бугу. Зокрема, на срібній вазі зі скіфського кургану Чор-томлик зображено сцени індійського царського обряду ашвамегди — жертвоприношення коня, детально описаного в давньоіндійських писемних пам’ятках і міфах. Індійські гральні кості, складені ніби з двох пірамідок, знаходять у похованнях Північного Причорномор’я; відзначимо принагідно, що саме гра в кості й спричинилася до війни між двома братніми родами пандавів та кауравів, описаної в «Ма-хабгараті» — індійському епосі, деякі міфи з якого увійшли до нашої книжки. Зв’язки між нащадками аріїв — індійцями та слов’янами — не переривалися й пізніше, про що є чимало свідчень. Зокрема, індійські срібні монети знайдено на Полтавщині. Чсрспашки-ка-урі, які колись замінювали дрібні гроші, знайдено на Росі й у Криму: батьківщиною цих черепашок є саме Індія. Доскіфські кургани півдня України виявляють виняткову відповідність світоглядним уявленням «Рігвсди»; в тих же курганах знаходять і так звану вад-жру — громову стрілу бога Індри, персонажа багатьох міфів. Недарма, мабуть, стикування двох космічних кораблів, на одному з яких літав індійський космонавт Ракеш ІЛарма, відбулося саме над Північним Причорномор’ям. У квітні 1984 року індійський космонавт із космічної вишини поглянув на землю своїх предків.
Індійська тема виразно простежується, зокрема, в билинах так званого «київського циклу». Дюк Степанович хвалиться перед київським князем Володимиром скарбами своєї вітчизни — Індії. Індія згадується в архаїчній билині про Волха Вссславовича. В Індію їде торгувати новгородський купець Садко. Кордони Індії стереже Івашко Біла Поляниця з билини «Про Індію багату». Індійське «Сонячне місто» згадується в казці про Сруслана Лазаревича.
Трипільська культура, на думку відомого історика й археолога Б. Рибакова, виявляє неабияку схожість з культурою давніх індійців. Разючі подібності бачимо в іменотворенні, у вишивці, у весільному обряді, музиці й танцях індійців та слов’ян. Ось що, зокрема, пише індійський пост Джогоннатх Чокроборті, який уперше в Індії переклав бенгальською «Слово о полку Ігоревім»: « У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: чи випадково це?»
Тепер ми бачимо, що все цс зовсім не випадково. Бо йдеться не про запозичення слов’янами в індійців або індійцями у слов’ян, а про спільність пережитої історії, спільність уявлень і вірувань, звичаїв та обрядів.
З невичерпної скарбниці індійського народу, що її упродовж тисячоліть наповнював своїми творіннями індійський геній, черпали й черпають інші народи. Цс джерело не замулюється, не міліє, навпаки, воно стає ще чистішим, ще прозорішим, ще цілющішим.
Черпав із цього джерела й наш Іван Франко, що виявляв постійне зацікавлення індійською культурою, переклав та переспівав чимало індійських міфів та притч. А відома його дитяча збірка «Коли ще звірі говорили» написана під безпосереднім впливом «Панчатантри», знаменитого «П'ятикнижжя», збірки давньоіндійських казок і притч алегоричного характеру.
Згодом Микола Реріх слушно зауважував: «Якщо пошукати та прислухатися неупереджено, то чимало значущого постає з мороку й пітьми. Треба, конче треба досліджувати ці зв'язки. Адже не про етнографію, не про філологію думаємо, а про щось глибинне й багатозначне...»
Допитливі око та розум можуть надзвичайно багато почерпнути з давньоіндійських міфів. Тільки треба вміти розгледіти те істотне, корисне й повчальне, що проливає світло і на нашу історію, і на нашу міфологію, і на нашу культуру, які корінням своїм сягають тисячоліть.
СТЕПАН НАЛИВАЙКО
ЗМІСТ
ПЕРСТЕНЬ ЦАРЯ ДУІ1ҐЯНТИ 5
ХИТРІСТЬ БОГА ІНДРИ 23
ПРОКЛЯТТЯ МУДРЕЦЯ ВАСІШТХИ 37
П’ЯТЕРО БРАТІВ І КРАСУНЯ ДРАУПАДІ 51
НЕМОВЛЯ ІЗ ЗОЛОТИМИ СЕРЕЖКАМИ 62
ХАРІШЧАНДРА Й ЧАНДРАМАТІ 75
РАМА І СІТА 90
ЯЯТІ ТА ШАРМІШТХА 103
КРІІИІІА Й БАЛАДЕВА 115
НАЛЬ ІДАМАЯНТІ 125
САВІТРІ Й САТЬЯВАН 134
ЦАР І ЧАРОДІЙ 140
НЕПЕРЕМОЖНИЙ СКАНДА 147
ХЛОПЧИК МІСЯЧНИЙ СМІХ 154
ГАНГА СХОДИТЬ НА ЗЕМЛЮ 160
ПОДВИГИ ІНДРИ 166
ЦАР, ЯСТРУБ І ГОЛУБКА 174
МОГУТНІЙ ГАРУДА 180
ТРІШАІІКУ ЗАХОТІВ ІІА ІІЕБО 185
СЛОІІОГОЛОВИЙ ГАНЕША 189
КЛЯТВА РУРУ 193
Наливайко Степан. З НЕЗАМУЛЕІІОГО ДЖЕРЕЛА 198
ЛІТЕРАТУРІ ІО-ХУДОЖІІС ВИДАННЯ
МІФИ ДАВНЬОЇ ІНДІЇ
Для старшого шкільного віку
Упорядкування, переказ із гінді, післямова Наливайка Степана Івановича
Малюнки Пшінки Миколи Сергійовича
Художній редактор А. О. Ливень Технічний редактор К. П. Дворська Коректори II. П. Романюк, М. 3. Волович
Підписано до друку з оригінал-макета 20.05.1992.
Формат 60X90/8. Папір офсетний №1.
Гарнітура тайме. Друк офсетний.
Умови, друк. арк. 25. Умови. фарб.-відб.101,5.
Обл.-вид. арк. 19,94. Тираж 50000 пр.
Зам. 1 - 4271
Ордена Дружби народів видавництво дитячої літератури «Веселка*, 254655, Київ, МСП, Мельникова, 63.
Віддруковано на РВО «Поліграфкнига*, 252057, Київ, Довженка, 3.
М68 Міфи Давньої Індії: Для ст. шк. віку/ У поряд., переказ із гінді, післямова С. І. Наливайка; Мал. М. С. Пшінки. — К.: Веселка, 1992. —199 с.: іл.
I8ВN 5-301-01010-7/укр./
До збірки увійшли найпопулярніші індійські міфи, які дають широке уявлення про життя, звичаї, світогляд та вірування жителів Давньої Індії.
4804020400-163
М 206-92
БЗ — 12 —28.92.
ББК 82.3(0)
МІФИ ДАВНЬОЇ ІНДІЇ