0 О
ї
І
ш
о
в
Й
ЗВІДКИ
№
со
се
ЦЯ о
НАЗВА?
>ка обласна
ІЮТЕКА
ГОРЬХОГ^
ВИДАВНИЦТВО «ПРОМІНЬ»
ДНІПРОПЕТРОВСЬК 1969
91(С2)+4
Ф 76
Дніпро, Хортиця, Мелітополь, Ток-
мак... Чому вони так названі? Коли
і ким? Про виникнення назв річок,
населених пунктів,, урочищ, курганів,
про їхню історію і розповідає ця
книжка.
2—8—4
32—69 М
ПРО ПОХОДЖЕННЯ НАЗВ
НА ЗАПОРІЖЖІ
НЕБАГАТО областей Радянського Союзу
бачили на своїй землі стільки народів,
скільки їх бачили землі Нижнього Придніпров’я. Май-
же дві тисячі років — до середини другого тисячоліття
нашої ери — на території, яку нині займає Запорізька
область, неодноразово відбувалися зміни одних наро-
дів іншими.
«Велике переселення» народів, Що рушили з гли-
бин Азії і нестримно посувалися до віддалених кор-
донів Західної Європи — «до останнього моря», здій-
снювалося і через степи Приазовського Лукомор’я.
Деякі народи проходили тут швидко, не встигши за-
лишити після себе навіть якої-небудь згадки, інші ж
затримувалися в цих неозорих степах на тривалий час
і, витіснивши народи, які раніше тут жили, самі потім
змушені були боротися з новими пришельцями за во-
лодіння багатими землями річкових долин Приазов’я.
Народи, переважно тюркської мовної групи, довго
кочуючи в степах на території сучасної Запорізької
області, залишили після себе пам’ятки, що дійшли до
нас через століття у вигляді найменувань багатьох
З
річок, могил і урочищ. В цих назвах частково можна
відчути мову берендеїв — «чорних клобуків» — кара-
калпаків, частково—половецьку мову, дуже близьку до
сучасної турецької, подекуди — казахську мову, пере-
несену в Приазов’я ногайцями із Золотої Орди. Поди-
буємо і уйгурську мову, на якій грунтується писем-
ність багатьох народів тюркської мовної групи і якою
в 1380 році укладена угода кримських колоній генуез-
ців з ханом Мамаєм.
, Пізніше жителі Лукомор’я приносили з собою нові
найменування; справжні значення деяких стали нині
незрозумілими і забулися, одні—за давністю, а інші—
через дво- і трикратну зміну населення окремих райо-
нів Запорізької області.
Виникнення назв топооб’єктів Запорізької області
нерозривно зв’язане з історією заселення Подніпров’я
і має свої особливості, що відрізняють її від усіх
інших областей і країв Радянського Союзу.
По-перше, територія області, що лежить на північ
від ріки Конки, була повернена Росії тільки після
кримських походів 1736—1739 років, а землі, розташо-
вані на південь, тільки 186 років тому звільнені від
недобитків Золотої Орди.
По-друге, на початку заселення Приазов’я там за-
лишалися, хоч і досить малочисленні, аули джамбуй-
луцьких і киргизьких ногайців, які зберегли і пере-
дали новим переселенцям багато старовинних назв
рік, могил і урочищ.
І, по-третє, заселення території нинішньої Запо-
різької області відбувалося не в один час, не однорід-
ними переселенцями як за соціальним станом, таю і
за національністю.
Всіх нових переселенців після 1783 року на землях,
їЦо входять лише до складу Запорізької області, за
4
часом їх прибуття, за тодішнім правовим станом і за
кількістю можна було б розділити на такі групи.
До першої, найраннішої за часом прибуття, але й
найменшої за кількістю з усіх груп, відносяться вті-
качі з кріпацької неволі, від рекрутчини, солдатської
тривалої служби і ненависної муштри іноземних на-
чальників.
Після скасування Запорозької Січі та її вольностей
і після приєднання Криму до Росії в південні степи
Новоросії значно зменшився потік втікачів. Треба
було мати неабияку рішучість, щоб за багато сотень
верст, часто роздягнутому і роззутому, голодному і
холодному вирушити пішки в ці краї.
Не в змозі закрити дорогу втікачам у Новоросію,
сенат змушений був поширити на них дію указу
1789 року, який дозволяв «втікачів різного звання
людей зараховувати в казенні відомства, незважаючи
на те, хто вони і звідки втекли», а Потьомкін відверто
говорив, що для прискорення заселення краю треба
«всякого звання бродяг приймати».
Другу, досить значну групу нових жителів на пів-
ночі від р. Конки складали переселенці-кріпаки, яких
між 1774 і 1784 роками вивозили з старих маєтків або
купували для вивезення в густонаселених місцевостях
Росії цілими сім’ями, щоб заселяти землі рангових дач
і утворювати нові поміщицькі села.
Після повного припинення татарських наскоків на
російську територію сотворилися сприятливі умови
для освоєння приазовських степів.
Кримське ханство, доживаючи останні дні, вже не
являло серйозної небезпеки, і нові південні простори,
які до того ж не мали ще «господаря», приваблювали
вищих чиновників і поміщиків Росії.
Відразу ж після ліквідації Запорозької Січі її об-
5
ширні військові землі з порівняно рідким «вільним»
козацьким і посполитим населенням у 1776—1777 ро-
ках роздавалися російському і українському дворян-
ству, запорозькій старшині і чиновникам «в рангову
дачу і по чину особо» — чим вищий ранг або чин мав,
тим більше землі діставав поміщик на привільних і
майже безлюдних степах Лукомор’я.
Замість обов’язкового заселення земель рангових
дач в десятирічний строк «народом сімейним і осілим,
вільним і свободним», деякі поміщики за хабарі добу-
вали довідки про те, що нібито їх нові землі уже за-
селені, і по цих «документах» продавали або закла-
дали ще не існуючі села і одержували великі грошові
позички точнісінько так, як це змалював М. В. Гоголь
у «Мертвих душах».
Право купівлі з вивезенням селянських сімей з ін-
ших місцевостей надавалося також і поміщикам, які
придбали на пільгових умовах землю, що залишалася
вільною після роздачі рангових дач. А ціна на кріпаків,
як визнавали навіть царські вельможі, була не дуже
висока. В Харківській і Воронезькій губерніях «деякі
пани по тисячі, по дві і по три душ черкес (черкесами
тоді називали українських козаків — В. Ф.) з земля-
ми і з усіма вигодами продають, просячи по 50 і по
40 карбованців за чоловічої статі душу», — писав пра-
витель Катеринославського намісництва.
Однак поміщицькі села заселялися не тільки при-
везеними кріпаками або втікачами та іншими випад-
ковими і несімейними одинаками, але часто й «підда-
ними» та «челяддю» запорозького війська, які здавна
жили на землі, одержаній поміщиком в рангову дачу.
Були випадки, коли заможніші переселенці з держав-
них селян, маючи кошти на інвентар і на насіння, а та-
кож дорослих працівників у сім’ї, орендували у помі-
щиків хати і ділянки землі, за яку указом 1804 року по-
винні були відробляти на іїолях поміщика по 12 днів на
рік за десятину і віддавати йому ж одну десяту части-
ну від усіх своїх річних прибутків (тому й називалися
десятинниками), але при першому ж переписі-ревізії ці
вільні орендарі перетворювалися у кріпаків власника
землі і в правовому стані нічим не відрізнялися від
невільних переселенців.
До цієї ж групи відносяться й ті кріпаки, що стали
казенними поселянами.
З тих, хто заселив 185 років тому степи нинішньої
Запорізької області, найбільшою за чисельністю і роз-
мірами зайнятої території була група добровільних
переселенців. Після приєднання до Росії Криму з
1783 року нові приазовські землі за Дніпровими по-
рогами почали освоюватися значно швидше. Тепер
на південь рушили усі, хто мав хоч найменші можли-
вості.
Козацькі старшини, які жалуваною грамотою Ка-
терини II в 1775 році були урівняні в правах з росій-
ським дворянством, разом з козаками своїх полків
також переселялися в Новоросію.
У 1805 році з Смоленського і Красницького повітів
Смоленської губернії в Олександрівський повіт Кате-
ринославської губернії переселилися так звані литви-
ни, які розмістилися по старих солдатських слободах
з нечисленним населенням, як Гусарка, Кінські Роз-
дори та інші.
Офіціальний обслідувач у 1814 році, тобто через
ЗО років після початку обжиття краю, писав, що на-
віть найбільш забезпечені переселенці з ближніх
місцевостей, «коих не более 10 процентов, имеют со-
стояние людей, подобно оставшимся после пожара
или нашествия неприятеля». Воно й . зрозуміло, бо
6
7
«добровільне» переселення часто провадилося приму-
сово — незважаючи ні на пору року, ні на погоду, ні
на стан здоров’я переселенців. В одній валці, яка ру-
халася в 1813 році, з 4411 чоловік померло в дорозі
1085 — майже кожний четвертий.
По рр. Кінські Води і Жеребець у старих слободах
Таврійської і Катеринославської губерній між 1839 і
1844 роками розселялися однодворці і чиншові без-
маєткові шляхтичі з областей, населених поляками і
литвинами.
Великі ділянки землі звільнялися після від’їзду
приазовських ногайців у Туреччину. Разом з запас-
ними землями міністерство державного майна відда-
вало їх для нових переселенців, частину — для дер-
жавних селян з малоземельних сіл самої Таврії і су-
сідньої Катеринославщини, колишніх кріпосних з
центральних губерній, де після реформи 1861 року
селянам діставалися крихітні наділи, нездатні прого-
дувати сім’ю. Більше половини земель колишніх но-
гайських аулів було віддано для переселення колоні-
стів з Бесарабії.
Переселення 1860—1862 років з внутрішніх губер-
ній і Бесарабії збільшило кількість сіл Приазов’я
більш як на сотню, а населення за цей час зросло
більш як на 75 тисяч жителів.
До групи добровільних переселенців у Ловоросію
слід віднести також і членів двох общин розкольників-
старообрядців і послідовників трьох тамбовських сект
духоборів, іконоборців і молокан. Перша община, що
прибула до берегів Конки в 1783 році, складалася з
новозибковських і стародубівських старообрядців.
У другій общині були нащадки донських козаків-не-
красовців, які пішли в Туреччину після придушення
повстання Булавіна в • 1708 році. Після повернення
вони тимчасово жили в Єлисаветградській провінції,
а звідти близько 1787 року переселилися в Нижнє
Подніпров’я.
Обидві общини розкольників-старообрядців разом
утворили в Таврії чотири поселення, які виросли нині
у Велику Знам’янку, Водяну, Дніпровку і Кам’янку-
Дніпровську.
Тамбовські сектанти-молокани з с. Горілого пере-
селені на Молочні Води до духоборів, у 1823 році. На
відведених їм ЗО тисячах десятин землі колишніх но-
гайських кочовищ вони утворили села: Нововасилівку,
призначивши її центром своєї секти, Астраханку і
Новоспаське, а потім зайняли й село Задунаївку
(нині — Олександрівна).
Найменша за чисельністю тамбовська секта іконо-
борців (всього 184 сім’ї) з народності мордва прибула
на землі Приазов’я у 1833 році і розселена майже
порівну в двох духоборських селах — Спаському і
Єфремівці та в новому селі Якимівці.
Численні емігранти, що переходили кордони Росії
без будь-яких протидій з боку російської прикордонної
охорони, становили четверту групу переселенців-бі-
женців.
На початку спорудження фортець Дніпровської
лінії по рідких слободах на півночі сучасної Запорізь-
кої області розселилося багато біженців, які в
1770 році «нестерпимого ради гонения лядского» пере-
йшли на Запоріжжя з західного Задніпров’я, так зва-
ної Польської України, де католицькі та уніатські
попи і конфедерати всіляко переслідували і пригноб-
лювали українців.
Біженці з Криму і Туреччини — греки й болгари—
були розселені в Приазов’ї колоніями. Для греків між
річками Бердою і Кальміусом та у верхів’ях річок
8
9
Гайчур і Янчул виділили землю, яку нарізали по 60
десятин на двір «с вьшлатой по 5 копеек с десятинні
государственньїх платежей и служб». З усіх грецьких
колоній, які були раніше на території сучасної Запо-
різької області, зокрема в Куйбишевському районі, де
їх землі в першій чверті минулого століття передані
німецьким колоністам, залишилося тільки одне.село
Новий Керменчик. Болгарські біженці з Македонії і
задунайських областей Туреччини утворили численні
колонії в Приазов’ї, в яких живуть і досі. Найбільше
серед біженців було втікачів з Румелії. Переходили
кордон також болгари з Відина і з Македонії. Були
серед біженців, але значно в меншій кількості, гагаузи
та албанці.
Особливо велика група біженців, яка складалася
з кількох десятків тисяч чоловік, прибула під захист
російських військ у 1809 році. Вони змушені були за-
лишити на батьківщині своє майно і в Росію принесли
тільки найнеобхідніше та ще незгаслу любов до Бол-
гарії. Враховуючи їхнє тяжке становище, головноко-
мандуючий армією Михайло Іларіонович Кутузов
особливим наказом звелів усім властям, щоб болгар-
ських переселенців «из уважения к новому их здесь
обзаведенню, сколь возможно не отягощать земскими
повинностями наравне с прочими обивателями, разве
в крайней нужде», та й то тільки з відома і за дозво-
лом самого Кутузова.
Нові громадяни Росії не залишалися осторонь бо-
ротьби російських військ за визволення Болгарії.
Багато біженців-болгар, гагаузів та арнаутів — запи-
сувались у військове ополчення, щоб зі зброєю в
руках боротися проти своїх одвічних пригноблювачів-1
турок.
У 1818 році всі новоутворені колонії в Бесарабії
підпорядковувалися спеціально створеному «Государ-
ственному Комитету о колонистах Южной России»,
головою якого і головним попечителем усіх колоністів
був затверджений генерал І. Н. Інзов. Місцем перебу-
вання Комітету спершу був обраний Катеринослав,
але після призначення І. Н. Інзова намісником царя
в Бесарабії Комітет з серпня 1820 року перевели в
м. Кишинів.
Після Кримської війни Росія, за умовами Паризь-
кої мирної угоди 1856 року, мала вивести свої війська
і залишити придунайські області. Колоністи, що посе-
лились в Бесарабії як російські підлеглі, автоматично
переводилися в підданство утвореного на тій території
нового князівства Молдови. Проживши деякий час у
Молдові, жителі 16 болгарських колоній, боячись но-
вих переслідувань за свої симпатії до росіян, зверну-
лися до новоросійського генерал-губернатора Строга-
нова з проханням прийняти їх в російське підданство.
Незабаром з таким проханням звернулися й жителі
інших 16 колоній, які також залишилися за межами
Росії.
Організувати переведення в Росію колоністів, що
опинилися в князівстві Молдова, А. Г. Строганов до-
ручив Н. X. Палаузову, за прізвищем якого названа
одна з колоній, та І. С. Іванову, прізвищем якого на-
зивалась Іванівка (нині Луначарське). Вони займа-
лися питаннями переселення з 17 травня 1861 року до
1 липня 1862 року.
Після переходу в російське підданство колишнім
бесарабським колоністам—болгарам, гагаузам, албан-
цям, росіянам і українцям — дозволяли вибрати місця
для нових поселень по берегах південних рік на землях
старих аулів, залишених ногайцями, що переселилися
до Туреччини влітку 1860 року.
10
11
На території нашої області жила ще одна націо-
нальна група — німецькі колоністи. Але вони були
переселені в інші райони країни.
У 1843 році на казенних землях нинішніх Гуляй-
пільського і Пологівського районів були утворені
кілька єврейських колоній. На 1864 рік в семи коло-
ніях: Новий Злотополь, Весела (нині Петровське),
Червоноселівка, Межиріч (тепер Новоселівка), Трудо-
любівка, Нечаївка і Графське налічувалося понад дві
тисячі єврейських сімей.
Короткі дані з історії нашої області, наведені вище,
розповідають тільки про те, як переселенці створю-
вали те чи інше поселення, але на запитання, чому і
коли виникла та чи інша назва на території нинішньої
Запорізької області, можна дати відповідь тільки
після розгляду їх особливостей.
Перелічені в алфавітному порядку найменування
деяких об’єктів топоніміки Запорізької області, які
розглядаються в цих матеріалах, не однакові за харак-
тером і часом їх виникнення, а тому їх умовно можна
поділити на шість таких груп: стародавні і старовинні;
перенесені переселенцями з місць їх колишнього меш-
кання; дані ще в дореволюційний час в пам’ять когось
або чогось; встановлені за іменами і прізвищами за-
сновників поселень або власників землі; присвоєні на
селеним пунктам в пам’ять видатних діячів країни;
і, нарешті, нові найменування, що відображають
епоху соціалістичного будівництва.
До першої групи віднесені назви, що зародилися
в незапам’ятні часи, «застаріли» за багато століть
свого існування і дійшли до нас без перекладу з пер-
вісної мови, але в зміненому або перекрученому ви-
гляді. Ці найменування відомі задовго до заселення
області нинішніми її мешканцями і присвоєні пере-
важно народами тюркської мовної групи, які кочували
в Приазов’ї.
Татаро-монгольські завойовники Півдня Росії, які
знищили перших мешканців цього краю, звичайно, не
могли перейняти від них топонімічних найменувань і
дали могилам, рікам, урочищам і долинам свої, тюрк-
ські назви.
Запозичуючи такі іншомовні найменування, укра-
їнська мова збагачувала свій словниковий склад і,
змінюючи закінчення таких назв, робила їх подібними
до інших топонімів краю.
Тюркськомовні найменування і до цього часу
мають більше половини рік сучасної Запорізької об-
ласті, одвічні маяки південних степів — кам’яні сопки
Приазовського кристалічного масиву і стародавні на-
сипні могили—органічні частини нашого степового пей-
зажу.
Правда, вікове розорювання земель уже згладило
деякі з могил, а час безслідно знищив багатьох цих
свідків сивої давнини.
Татаро-монгольські орди, захопивши ці землі, за
п’ять століть володіння ними не могли заснувати на
них постійних поселень, а використовували степи лише
як пасовище для худоби; вони, як вказував Карл
Маркс, при спустошенні Росії діяли відповідно до їх
способу виробництва: для скотаря великі неосвоєні
масиви є головною умовою.
У першій половині XVIII століття на просторах
українського Приазов’я ще не було ні міст, ні сіл, і
територія, яку нині займає Запорізька область, відно-
силася до пустинного Дикого Поля.
Перші населені пункти нашої області виникли на
землях, які відійшли до Росії після кримських походів
1736—1739 років, майже разом з будівництвом
12
13
фортець Дніпровської лінії і усуненням небезпеки та-
тарських набігів.
Найменування перших поселень, віднесених нами
до другої групи, надавалися уже новими мешканцями,
які прийшли для заселення вільних земель Приазов’я.
Вся друга група назв має яскраво виражені сліди
перенесення їх здебільшого з густонаселеного Черні-
гівського воєводства, пізніше розділеного на Полтав-
ську і Чернігівську губернії. Бажаючи, щоб нові села
і річки, що протікали поблизу нових сіл, мали звичні
найменування, перші переселенці новостворених ка-
зенних слобід найчастіше давали їм у Новоросії
назви, чуті в дитинстві від батьків, або місць колиш-
нього проживання, додаючи подекуди слова «новий»
або «нові». Причому ці перенесені найменування не
завжди відповідали характерові нового поселення, як
наприклад: в районі Білогір’я немає не лише білих,
а й ніяких гір; в околицях Оріхова ніколи не росли
горіхові дерева або чагарники ліщин; Горіле — ніколи
в Таврії не горіло, а в степовому безводному Пришибі
навіть найпалкіша фантазія не могла б уявити кора-
бельну пристань.
В деяких назвах сіл переселенці закріпили назви з
свого колишнього місця проживання. Переселенці-
духобори, молокани та іконоборці назвали свої села
старими тамбовськими найменуваннями. При новому
переїзді в Приазов’я болгари, гагаузи і українці в ба-
гатьох випадках називали свої нові колонії старими
іменами, перенесеними з-за Дунаю.
До третьої групи включені найменування населе-
них пунктів, які присвоєні їм у пам’ять якихось зна-
менних подій, що відбувалися там, або на честь видат-
них осіб, або ж за характером і особливостями даного
об’єкта і навколишньої місцевості.
До цієї ж групи входять назви найстаріших посе-
лень на Запоріжжі — колишніх солдатських слобід
при фортецях і назви семи фортець Дніпровської лінії
укріплень. Слободи називалися за річками, а фор-
теці — за іменами вищих військових начальників Ро-
сії — шести генерал-фельдмаршалів і одного генерал-
аншефа.
В основі четвертої, досить значної групи назв на-
селених пунктів Запорізької області, покладені власні
імена і прізвища різних осіб, які мали якесь відношен-
ня до даного села.
До п’ятої групи належать найменування, що увіч-
нюють пам’ять про основоположників наукового кому-
нізму, видатних діячів нашої Комуністичної партії і
Радянської держави, відомих представників вітчизня-
ної науки, знаменитих письменників і художників,
славних радянських льотчиків і героїв Великої Віт-
чизняної війни.
Нові назви сіл, що відображають характерні риси
радянської епохи і соціалістичного будівництва, ста-
новлять шосту групу найменувань.
14
ЗВІДКИ ЦЯ НАЗВА?
А ВГУСТИНІВКА—правобережне село, на-
зване іменем Августини Язикової — дру-
жини поміщика. Населяли його кріпаки, куплені Язико-
вим у графа Розумовського в селі Смольш Прилуцько-
го повіту Полтавської губернії (нині Іваницького ра-
йону Чернігівської області!). Селяни ще навіть на по-
чатку нашого століття називали своє село не Августи-
нівкою, а Смольшею. Після смерті чоловіка Августина
Язикова в 1880 році продала землю Ф. А. Ушакову.
Опісля Августинівка і зрошувана селянським потом
земля перейшли у власність генерала Слєпушкіна і
графа Коскуль, як і село Федорівна, що раніше теж
належало Ф. Язикову.
АГРАФЕНІВКА — село на лівому березі Осоко-
рівки, в 1872 році це був хутір купця Новикочева, на-
званий за іменем його дружини Аграфени.
АЗОВСЬКЕ МОРЕ — південний природний кор-
дон Запорізької області, цілком внутрішнє наймілко-
водніше море СРСР, яке в староросійських билинах
назване Синім морем біля казкового Лукомор’я.
Сучасне найменування море дістало в XIII столітті
по назві великого південного торговельного центру
16
Азака, який виник після зруйнування татаро-монгола-
ми стародавнього Танаіса (в районі теперішнього
міста Азова). Тюркське «азак» означає низький, або
місце, яке знаходиться по низу. Таке визначення як-
найточніше характеризує місто, що розташувалося ца
низинному південному березі дельти ріки Дону.
АКЧОІ ’АК — невелика річка, що починається в
степових балках Приазовського району і не має дже-
рел. Найменування цієї річки складається з двох
тюркських слів: «чОкрак» — джерело або жива, здо-
рова вода, і «ак» — слово, яке звичайно служить для
позначення, білого кольору, але й має омонім у зна-
ченні текти, литися, протікати. Другий омонім цього
слова, як і омонім російського слова «білий» в понят-
тях «білі хлібороби» і «білий цар», застосовується для
позначення свободи і незалежності. Отже, Акчокрак—
річка з вільним, неприхованим джерелом води, тобто
води з поверхні.
АЛТАГІР—урочище в північній частині західного
берега озера Молочного. Тюркське слово «алтагір»
означає місце, що знаходиться під гривою, під довгим
гривоподібним горбом, біля підніжжя двоскатної ви-
сочини. • Однойменне з урочищем селище в травні
1945 року перейменоване в с. Богатир. -
АНДРЇІВКА — село на лівому березі Дніпра, на-
зване іменем першого власника — полковника Пол-
тавського пікінерського полку Андрія Леванідова,
який у 1777 році отримав у рангову дачу 12 000 деся-
тин землі по правому боці Зайвої і поселив там селян,
привезених з його сорочинських і кобеляцьких дач.
АНДРЦВКА — селище міського типу біля верхів’я
р. Кілтиччі. Початок заселення Андріївни відноситься
до 1809 року, коли на ті землі прибула велика група
Державних селян з Полтавської губернії, які назвали
ГЦ667І5
Запорізька обласне
БІБЛІОТЕКА
своє село за іменем першого мешканця Андрія Де-
рев’янка.
АНДРПВКА — село на р. Кілтиччі, заселене в
1862 році болгарськими колоністами з Бесарабії. Своє
найменування одержало від прізвища смотрителя Мо--
лочанських (колоній іпопечительського комітету про
іноземних поселенців південного краю Росії надвір-
ного радника А. Ф. Андре.
По обох берегах р. Кілтиччі, де нині розташоване
село, до 1860 року стояв аул Конжегалай — «розта-
шування для житла вздовж берега».
АНТОНІВКА — село у верхів’ях р. Солоної (при-
тока Верхньої Терси), виникло в 20-х роках XIX сто-
річчя і назване за іменем власника землі Антона Не-
їжмака.
АПАНЛИ — права притока р. Корсак, найменуван-
ня якої складаться з слів «анли» — багата на дичи-
ну і префікса «а», який посилює значення слів, що
починаються на «а»; «апанли» — місця, в яких особ-
ливо багато дичини.
АРАБ — ліва притока р. Молочної біля Меліто-
поля, найменування якої утворилося від слова «ха-
раб» — зруйноване поселення, розвалля, де ніхто не
живе.
АРАБАТСЬКА СТРІЛКА — довга і вузька піщана
смуга, яка відділяє Сиваш від Азовського моря. На-
йменування цієї коси прийнятим на Півночі СРСР
терміном «стрілка» — довга і вузька коса, дане їщ
імовірно, російськими солдатами під час кримський
походів 1737—1739 років, а назва Арйбатська — від
дороги, що пролягала по ній з півострова на мате-
рик — «араба-йол» — шлях для гарби. Та колісна до-
рога існувала ще задовго до приходу татаро-монголів.
Це був найзручніший шлях, особливо взимку, з Київ-
ської Русі в Тмутараканське князівство — на ділянці
між початком дніпровських порогів і до Корчева-
Керчі.
АСТРАХАНКА — село біля верхів’їв р. Араб, за-
сноване в 1825 році сектантами-молоканами, прибули-
ми з Астраханської губернії, по імені якої вони й на-
звали село. " 
АТМАНАИ —Невелика пересихаюча річка, що впа-
дає в озеро Сиваш. Йото єдина притока має заболо-
чені береги, недоступні для коней, що й дало привід
для найменування від слів «ат» — кінь і «манаат —
недоступна.
БАБУРКА —правобережне село на р. Середній
Хортиці. В 1772 році для перестороги від ворога в За-
порозькій Січі були виділені пості' на кордоні, один з
яких при «полковнике Йване’ Бабуре и двух старши-
нах да двести человек рядових казаков пароконньїх»
стояв проти острова Хортиці, Після ліквідації Запо-
розької Січі Бабура перейшов на службу в російську
армію і в 1777 році дістав у рангову дачу 3882 деся-
тини землі. Відтоді глибока балка на тій землі стала
називатися Бабуркою, хоча її старіше найменування
(за назвою річки) — Середньо-Хортицька.
БАЛАБИНЙ — селище міського типу, -утворене з
однойменного села; що було на східному березі р, Ку-
шугум.
10 650 десятин землі в околицях нинішнього Бала-
бина в 1777 році одержав у рангову дачу начальник
постачання Південної армії генерал-майор Іван Бала-
бин, який поселив там своїх кріпаків.
Свою першу назву — Петрівка — село дістало від
імені сина поміщика лейтенанта Петра Балабина, ко-
мандира одного із загонів морської піхоти, який брав
Участь у поході на Рим і увійшов до нього ЗО вересня
о+
19
18
1739 року. Вперше за всю історію «вічного міста» до
нього вступили російські війська.
В середині минулого сторіччя с. Балабино пере-
йшло у власність графині Ганни Дмитрівни Строгано-
вої, і на карті Олександрівського повіту в 1910 році
воно значиться як центр волості — Петровське-
Строганове, а Балабиним стало називатися після
1917 року.
БАЛКИ — село на південному березі Каховського
водоймища, дістало назву від навколишньої місце-
вості, порізаної ярами. Перші мешканці — державні
селяни, які прибули на поселення в Таврію з Мирго-
родського повіту Полтавської губернії в 1795 році.
Рішенням облвиконкому від 29 вересня 1959 року
до с. Балки приєднане с. Єлизаветівка, яке заселене
кріпаками в 1778 році і спочатку звалося Бульбаткою.
В 1839 році тут були поселені кріпаки, куплені в по-
міщика Трегубова в Катеринославській губернії.
БАНІВКА — село на р. Обіточній, засноване в
1861 році болгарами, українцями і молдаванами, котрі
переселилися з однойменної колонії, розташованої
біля р. Великий Котлабух (нині в Суворовському ра-
йоні Одеської області).
До 1860 року на місці Банівки були аули: Аргин—
той, що знаходиться далеко (рахуючи від Криму) і
Борайли — означає загіпсовану, непридатну для обро-
бітку землю.
БАСАНЬ — село на правому березі р. Токмачки,
засноване в 1790 році переселенцями з містечка Нова
Басань (нині Бобровицького району Чернігівської об-
ласті), мешканці якого, козаки Прилуцького полку,
були покріпачені останнім гетьманом графом Розумов-
ським, а потім продані його спадкоємцями в казну і
переселені в Таврію як державні селяни.
Тюркське «басань» — місце переможців, тобто
місце, де стояли переможці або де була здобута пере-
мога.
БЕГИМ ЧОКРАК —одна з великих лівих приток
р. Молочної. Слово «бехими» на тюркських мовах
означає скотарський, а все найменування «бегим—чок-
рак» можна перекласти як вода, джерело, здорове для
худоби (див. Акчокрак).
БЕКАРІВКА — село на р. Мокрій Московці, ви-
никло в 1790 році, назване за прізвищем поміщика
майора В. І. Беккера.
БЕЛЬМАК-МОГИЛА — реліктовий залишок у
Куйбишевському районі, вершина якого є найвищою
точкою Приазов’я — 327 м над рівнем моря. Наймену-
вання походить від тюркського слова «белмек» — роз-
ділити, що вказує на роль цієї могили як природного
знака на кордоні-двох улусів чи повітів.
БЕРДА—.ріка і лиман біля південно-східного кор-
дону Запорізької області, що на першій географічній
карті, виданій в 1614 році, позначені латинським на-
писом «Богдан» що, як і тюркське слово «берди»,
означає.«даний богом».
БЕРДЯНСЬК —місто, районний центр, курорт і
єдиний морський порт Запорізької області.
В затоці Бердянської коси поряд з давно обжити-
ми місцями Петровської фортеці біля поштового шляху
з Кавказу на Кримський півострів на початку XIX сто-
ліття, з 1821 року було приписане до найближчого,
адміністративного центру — міста Ногайська — сели-
ще Берди, з якого пізніше виросло місто, назване
Бердянськом за іменем коси.
БЕРДЯНСЬКА КОСА — одна з чотирьох низьких
намивних піщаних смуг суходолу, що врізаються в
Азовське море з його північного берега. Ця коса нази-
20
21
валася Бердянською по р. Берді, яка впадала в море
на схід від неї.
БЕРЕСТОВЕ—село, розташоване у верхів’ях
р. Берестової, за якою й назване. Заснували його пе-
реселені на початку XIX століття державні селяни з
Полтавщини. У Берестовому народився і жив відомий
кобзар цього краю Михайло Кравченко, автор одного
з варіантів «Думи про трьох братів», які втікали з
турецької неволі на Україну.
і БЕСТАШ — урочище в східній частині області,
яке, крім старого тюркського найменування, що похо-
дить від слів «бес» — п’ять і «таш» — камінь — «П’ять
каменів», має і сучасну назву — Кам’яні Могили.
З півдня на північ через урочище, яке має вигляд без-
ладного нагромадження кам’яних брил, тягнуться два
паралельні пасма, окремі вершини яких піднімаються
на 100 метрів над рівнинним степом.
БИРЮЧИЙ ОСТРІВ — крайня південна ділянка
Запорізької області, широкий край Федотової коси,
назва якої пішла від тюркського слова «бирик»—єди-
ний, одинокий, а Бирючий — єдиний острів у північній
частині Азовського моря.
БІЛЕНЬКЕ — велике село на північному березі Ка-
ховського водоймища, яке дістало назву від колишньої
Білої, нині Лисої гори, розташованої на північний
схід від села.
БІЛОГІР’Я — село Оріхівського району на пра-
вому березі Конки.
Земля, де зараз розташоване село, і місцевість
навколо нього на значній площі — 9 кілометрів в
довжину і 8 кілометрів у ширину — в 1779 році від-
дана чиновникові Петербурзької іноземної колегії,
повноважному резидентові російського уряду при
кримському ханові, статському радникові Андрію
22
Дмитровичу Константинову колишньому запорозько-
му товмачеві. Після смерті Константинова у 1881 році
ця рангова дача як посаг за однією з його дочок пере-
йшла до його зятя — сина предводителя дворянства
Олександр івського повіту Маркуса (див. Маркусове),
котрий купив у маєтку графа Воронцова кріпаків з
сім’ями з села Білогорії, що було розташоване біля
крейдяних «білих» гір на березі Дону (нині районний
центр Воронезької області) і привіз їх у 1840 році
в своє нове село на р. Конці.
БІЛОЦЕРКІВКА — село Куйбишевського району,
заселене вихідцями з слободи Білоцерківки, в якій
«ревностньїе сьіньї отечества... несчастньїе Искра и Ко-
чубей, пали от удара свирепого Мазепьі». Перші жи-
телі Білоцерківки прибули в Таврію разом з селянами
сусіднього села Полівки (в районі містечка Решети-
лівки Полтавської області).
БІЛЯЇВКА — село Вільнянського району, яке
об’єднало колишнє село Біляївку і хутір Сергіївку.
Біляївка названа так за прізвищем полкового оса-
вула Федора Білого, який служив у запорозькому вій-
ську з 1751 року і був у військах О. В. Суворова під
час взяття Ізмаїла в 1790 році. При розподілі запо-
різьких земель Федір Білий уже в чині армійського
поручика дістав у рангову дачу землю, на якій, крім
Біляївки, заснував і хутір, назвавши його’ за іменем
свого сина Сергіївною.
БІЛЬМАНКА — село у верхів’ях р. Берди, яке ви-
никло в кінці XVIII століття і назване по місцю ко-
лишнього проживання переселенців з с. Більмачевки
(нині — Бахмацького району Чернігівської області).
БЛАГОВІЩЕНКА — село Кам’янсько-Дніпров-
ського району. Заселене десь у 1784 році поміщиком
Моїсеєм Михайловичем Іваненком, який купив у на-
23
щадків полковника Галагана кріпаків села Озеряни
(нині Боровицького району Чернігівської області).
З 1804 року село Іваненкове по місцевій церкві
стали називати Благовіщенкою. Як центральну садибу
всіх маєтків Іваненка, у 1831 році село перевели в
розряд містечок.
БОГАТИР — село на західному березі Молочного
лиману, центр одного з перших у Таврії лісонасад-
жень — лісової плантації Алтагір, яку в 40-х роках
XIX століття насадив колоніст Давид Корніс на орен-
дованій казенній ділянці. Тепер площа Богатирського
лісництва досягає півтори тисячі гектарів. Тут нині
розміщені піонерські табори.
БОГДАНІВКА — село Приазовського району на
р. Корсак, на Місці аулу Ажил-ходжа — «знатний, бла-
городний паломник в Мекку» заселене в 1862 році бол-
гарськими колоністами.
БОРИСІВКА — село Приморського району, засно-
ване переселенцями з села Полівки (нині — Смирнове
Куйбишевського району Полтавської області), які
зайняли в 1861 році ногайський аул Болутмак — «роз-
ширений», «багатий». Другий аул, Курумбаш — «гор-
да, зарозуміла голова» — зайняли тоді ж прибулі з
Бесарабії українські колоністи. Об’єднане з двох ко-
лишніх аулів нове село назване за прізвищем першого
старости .Борисенка.
БОТІЄВЕ — село Приазовського району, назване
на честь вождя болгарського національно-визволь-
ного руху поета Христо Ботєва.
Ботієве засноване у 1862 році і заселене румелій-
ськими болгарами, які з 1830 року жили в селі Дер-
мендере-Мельничній долині поблизу озера Ялпух
(нині Болгарського району Одеської області).
На місці села до 1860 року на правому березі і
тепер ще заболоченого гирла р. Корсак був аул Уль-
кен Сасик Тогул, що в перекладі означало «велика
вонюча рідина». Останніми роками побіля села (ніби
на підтвердження старого ногайського найменування
аулу — «вонюча рідина») знайшли виходи природних
горючих газів.
БУРЧІЧЧЯ — притока р. Кілтиччі в Бердянському
районі, названа за звивисту течію від тюркського
слова «бурчак» — багато разів зігнутий, завитий, за-
кручений.
БУРЯКІВКА — село Оріхівського району, виникло
в першій чверті XIX століття як хутір на землі, яку
купили оріхівські селяни у поміщика Буракова (див.
Васинівка).
ВАСИЛІВКА — місто і районний центр, назване
ім’ям начальника канцелярій князя Г. А. Потьомкіна
Василя Степановича Попова, згодом призначеного на
посаду секретаря Катерини II. Діставши в дарунок
від цариці багато землі в Запорізькому Придніпров’ї,
Попов заселив її своїми кріпаками з чернігівських
маєтків. На час реформи 1861 року спадкоємці По-
пова володіли в межах сучасної Запорізької області
майже чотирма тисячами кріпаків і чотирнадцятьма
тисячами десятин землі. ...
Як центр управління всіма землями Попова, село
Василівка в 1831 році було переведено в розряд місте-
чок.
ВАСИНІВКА — село Оріхівського району, засно-
ване наприкінці XVII століття кріпаками власника
рангової дачі інженер-іполко'В’ника Василя. Буракова,
який пізніше був предводителем дворянства Олексан-
дрійського повіту. Назване іменем колишнього влас-
ника; окремі ділянки й тепер інколи називаються
«землями Бурякова».
24
25
ВЕЛИКА БІЛОЗІРКА — село Кам’янсько-Дніп-
ровського району, розташоване на берегах одноймен-
ної річки, яка дістала цю назву від озера-лиману, яке
було колись затокою р. Конки.
ВЕЛИКА ЗНАМ’ЯНКА — село Кам’янсько-Дні-
провського району, назване на спомин про Знам’янку
(нині районний центр Кіровоградської області), звід-
ки в 1784 році прибули перші переселенці — розколь-
ники-старообрядці, нащадки донських козаків-була-
вінців.
ВЕЛИКА ТЕРНІВКА — село Якимівського району
на лівому березі р. Великий Утлюк. Перші посе-
ленці— відинські болгари — переклали назву ногай-
ського аулу Караджак, який раніше існував тут, як
«тернівник». Але є припущення, що найменування ко-
лонії могли перенести з колишнього місця проживан-
ня болгарських колоністів — з міста Тирново (нині в
Народній Республіці Болгарії).
ВЕРБОВЕ — село Пологівського району, назване
на згадку про слободу Вербки (нині Семенівського ра-
йону Полтавської області), звідки в 1790 році і пізні-
ше разом з переселенцями Семенівки і Очеретуватого
прибули предки теперішніх вербівчан.
ВЕРХНІЙ ТОКМАК — село Чернігівського району,
поблизу якого знаходиться однойменна залізнична
станція. Засноване в 90-х роках XVIII сторіччя Як
хутір чернігівських державних селян і назване по
р. Токмак, у верхів’ях якої воно розташоване.
ВЕСЕЛЕ — селище, районний центр, стоїть на від-
тинку колишнього Чумацького шляху від дніпров-
ських перевозів до Перекопу. Утворене державними
селянами — вихідцями з сусідніх поселень у 1812 році.
Весною і після літніх дощів долина Малі Монче-
кури, на околиці якої розташоване Веселе, від густих
26
яскравих трав набирала веселого вигляду, що й по-
служило підставою так назвати село.
ВІССАРЮНОБА КОСА — стара назва нинішньої
Обіточненської коси, названої так 6(17) червня
1737 року російськими моряками веслової флотилії,
які прямували на Генічеве.
БІЛЬНЯНКА — село Оріхівського району, назване
по р. Вільній. Поблизу річки на Вербовій балці (там,
де тепер село Новогупалівка Вільнянського району)
раціше жили ті нащадки козаків, які в 1810 році пере-
селилися на казенні оброчні землі на лівому березі
у верхів’ях р. Верхньої Терси.
ВОВКІВКА — село Михайлівського району, засно-
ване в 1870 році поляками, що прибули з однойменно-
го села колишньої Кам’янець-Подільської губернії.
ВОВЧАНСЬКЕ — село Якимівського району, на-
зване від колонії задунайських болгар в Ізмаїльському
цинуті (нині районний центр Молдавської РСР), де
відбулася знаменита Кагульська битва 1770 року, яка
відкрила російським військам дорогу на Дунай.
Утворили це село в 1861 році колоністи гагаузи, що
переселилися з Бесарабії.
ВОДЯНЕ — село Кам’янсько-Дніпровського ра-
йону, засноване колишніми кріпаками з села Водяна
Балка (тепер Компаніївського району Кіровоград-
ської області), яких колишній власник Г. О. Потьом-
кін у 1783 році продав казні для заселення земель у
Новоросії.
ВрЗНЕСЕНКА — село Мелітопольського району,
назване по церкві і заселене як навколишніми жите-
лями, так і переселенцями з багатьох губерній. До
1860 року тут був ногайський аул Баурдах — «розта-
шований на схилі гори». Аул називався також і Бол-
дан — «багатий», «повний».
27
ВОЛОДИМИРІВКА— село Приазовського райо-
ну, заселене в 1862 році українськими колоністами з
Бесарабії. Раніше був ногайський аул Алшин — «та-
кий, що має гіпс або загіпсовану землю».
ВОСКРЕСЕНКА — село Нововасилівського райо-
ну, утворене в 1861 році спершу невеликою групою
казенних селян в Миколаївки (нині Бердянського ра-
йону), до яких потім приєдналися переселенці з Во-
ронезької, Курської і Харківської губерній.
До 1860 року на місці Воскресенки був аул Кіс-
лик — «такий, що мав запаси на зиму».
ВЯЧЕСЛАВКА — село Приморського району, за-
сноване в 1861 році болгарами з бесарабського містеч-
ка Сатуноу, або, як його ще називали, Єни-Коль.'Під
цим найменуванням, перенесеним переселенцями з
місця їх першого проживання, і була записана в Тав-
рії нова колонія, але в 1862 році їй дали назву іншу—
за іменем новонародженого царевого племінника Вяче-
слава Миколайовича.
: ГАЙЧУР — притока р. Вовчої, починається на При-
азовській височині і названа від тюркських слів:
«гай» — «хай» — вільно, легко, і «чул» — степ.
ГАМІВКА — село Приазовського району на лівому
березі р. Домузли. Заселене в 1861 році арнаутами з
Бесарабії, нова колонія названа за прізвищем голови
попечительського комітету іноземних поселенців пів-
денного краю Росії Гамма.
ГАННІВКА село Якимівського району, заселене
в 1820 році кріпаками колишнього Бобровського по-
віту Воронезької губернії, переселених поміщиками в
свої нові володіння.
Найменування дане за іменем власниці — графині
Ганни Бутурліної, тієї самої, котра забороняла своєму
синові спілкуватися з О. С. Пушкіним.
28
ГАННІВКА — село Приазовського району на ліво-
му березі р. Косак, утворене болгарськими колоністами
в 1865 році. Колонія сперщу називалася Степанівною,
а потім перейменована в Ганнівку. До 1861 року на
місці Ганнівки був ногайський аул Аргакли — «потой-
бічний».
ГАННОПАНЛИНКА — нове село Приазовського
району, яке виникло з хуторів, де започатковується
лівий витік р. Метрозли. Друга частина найменування
села з нез’ясованих причин взята з тюркського слова
«апанли» — місце, багате на дичину.
ГЕОРГІЇВКА —- село Приазовського району, за-
сноване в 1861 році арнаутами (албанцями) з беса-
рабського села Каракурт, де вони жили разом з пере-
селенцями, які утворили в Таврії сусідні з ними села
Гамівку і Дивнинське. Село назване за іменем Геор-
гія Кирчева, який брав діяльну участь у' розміщенні
своїх земляків на нових для них землях При-
азов’я.
На місці Георгіївни до 1860 року був аул Тююіп-
ки — «молотильники і пастухи верблюдів».
ГИРСІВКА — село Приазовського району, утво-
рене в 1862 році гагаузами і болгарами — переселен-
цями з Бесарабії. Село назване за прізвищем това-
риша міністра іноземних справ Н. К. Гірса, який за-
відував Переселенням болгар у 1862 році.
Гирсівка розташована на місці ногайського аулу
Тульга, що по-каракалпацьки означає «кам’яна баба»,
«опудало».. Цілком можливо, що колишній аул чи
місцевість дістали це найменування в далекому мину-
лому по рій великій «кам’яній бабі», яку значно пізні-
ше взяли в Сімферопольський губернський музей з
землі Костянтина Чепесенка, жителя села Дивнинсько-
го, розташованого поряд з Гирсівкою.
29
ГНАРОВСЬКЕ — село Вільнянського району, пере-
йменоване на честь Героя Радянського Союзу ленін-
градської комсомолки Валерії Йосипівни Гнаровської,
яка 23 вересня 1943 року захистила перев’язочний
пункт від гітлерівців, що прорвалися до нього. В бою
біля цього села (яке раніше називалося Вербовою)
Гнаровська з протитанковими гранатами кинулася
під гусениці фашистського танка і ціною свого
життя врятувала багатьох поранених радянських
воїнів.
ГОРІЛЕ — село Якимівського району і найпівден-
ніший пункт Запорізької області. Найменування села,
яке ніколи не горіло, перенесене в Таврію духоборами
з села Горілого Тамбовської губернії в 1802 році.
Після вислання духоборів тут оселилися вихідці з су-
сідніх сіл.
ГРИГОРІВНА — село Оріхівського району, засно-
ване на місці старовинного запорозького зимівника
Самарської паланки.
Після скасування Запорозької Січі колишні козаки,
які поселилися на зимівнику, заснували «государеву
слободу» Кінську, вона ж — Кінсьководівка.
При розподілі земель Запорозьких вольностей Кін-
сьководівка разом з її мешканцями була віддана в
рангову дачу Г. О. Потьомкіну, а той передав землю,
слободу.і людей своїй 'племінниці і «оханці графині
Катерині Скавронській, яка перейменувала слободу
на честь «щедрого» дядька на Григорівку.
ГРИГОРІВСЬКА ФОРТЕЦЯ — названа за іменем
Григорія Орлова, фаворита Катерини II і головного
учасника двірцевого перевороту, який звів її на росій-
ський престол. Ще не виявлено залишки цієї безцита-
дельної фортеці, що була віддалена від обох сусідніх
фортець на однакову тридцятиверстну відстань, а
зо
мають бути вони на правому березі Конки в околицях
Малої Токмачки.
ГУЛЯИ-ПОЛЕ — місто і районний центр, утворе-
ний в 1787 році колишніми кріпаками, яких Г. О. По-
тьомкін продав у казну для переселення в Новоросію,
де вони й осіли на лівому березі степової річки Гай-
чур, ставши першими мешканцями «села державних
казенних поселян Гуляй-Поля»^
Найменування перенесли селяни з колишньої сло-
боди Гуляй-ПоЛя — нині Златопіль, районний центр
Кіровоградської області, яку Потьомкін виміняв у
князя Любомирського за одне з своїх білоруських
мисливських угідь і перейменував у Златопіль. Кілька
жителів нового Гуляй-Поля утворили поблизу нього
хутір, названий за прізвищем їхнього колишнього
власника Любомирівкою.
ГУСАРКА село Куйбишевського району, яке ви-
никло на місці тривалого постою гусарського полку
біля Кирилівської фортеці у верхів’ях струмка Суха
Конка, де бере початок р. Кінські Води.
ГЮНІВКА — село Приморського району, заселене
болгарськими колоністами з Бесарабії в 1862 році.
На місці Гюнівки раніше був ногайський аул Кан-
кас — «криваві брови».
Село й досі носить найменування, одержане від
прізвища чиновника міністерства державного майна
А. Ф. Гюне, який завідував переселенням та влашту-
ванням іноземних і російських переселенців у 1861—
1862 роках.
ГЮНІВКА — село Кам’янсько-Дніпровського ра-
йону, утворене в 1861 році державними селянами з
Київської і Харківської губерній. Найменування цього
села, як і попереднього, походить від прізвища стат-
ського радника А. Ф. Гюне.
зі
ДАВИД ІВ КА — село Якимівського району; пер-
шими жителями його були казенні селяни з слободи
Берестової (нині Андріївського району), які втікали
від малоземелля на вільні ділянки. Назва походить
від імені діяча Бердянського повітового земства Да-
вида Корніса, який жив у менонітській колонії,
відводив ділянки для поселення, намічав забудову
цього села.
ДЖЕКЕЛЬНЯ — річка, що впадає в Молочний
лиман, названа так за наявністю на її берегах чи в
руслі «джанел» — окатишів, гальки або щебеню.
ДІВНИНСЬКЕ — село Приазовського району, за-
селене арнаутами (албанцями) з придунайських ко-
лоній.
Нова колонія в Таврії заснована на місці ко-
лишнього аулу Таз — «аул хворих на паршу, ли-
сих».
ДМИТРІВКА — село Якимівського району, утво-
рене гагаузами, що прибули з Бесарабії в 1862 році.
Назва села, якЄ носить ім’я першого попечителя коло-
ністів і колишнього командира болгарської дружини
Димитрія Ватікіоті, перенесена з колонії на Валя
Пержи — Дмитрівни (нині Новоіванівського району
Одеської області).
Село розташоване на місці колишніх двох аулів:
Йвлин-агач — «єдине дерево» і Ак-куз — «біле яг-
нятко».
ДМИТРІВКА — село Бердянського району по
обох берегах р. Кілтиччі, першими жителями якого
були державні селяни з навколишніх сіл, які зайняли
звільнені землі ногайського аулу в 1861 році. Дмит-
рівна в 1862 році значно поповнилася переселенцями
з колишніх кріпосних селян Воронезької, Курської і
Орловської губерній. Спершу село називалося по
церкві Покровкою. На місці Дмитрівни був аул Югурт-
таМнали — «відмічений кислим молоком, простоква-
шею».
ДМИТРІВКА —село Приазовського району, жите-
лями якого з 1862 року стали українські колоністи, які
прибули з бесарабської колонії Дмитрівни (див.
Дмитрівна Якимівського району). Спершу вони на-
зивали своє село по імені колишнього ногайського
аулу Видай — «пшениця».
ДНІПРОВКА—село Кам’янсько-Дніпровського ра
нону. При виникненні в 1784 році це село, що лежить ні
краю так званого Придніпровського поду, дістало
назву Подовки. В 1785 році в Подовку «...знову з-за
кордону та інших поселень» було переведено ще до
двохсот сімей старообрядців.
У 1796 році після відміни будівництва Дніпров-
ської фортеці біля Збур’ївського лиману, в якій перед-
бачалося розміщення повітових присутствій в майже
безлюдній західній частині Таврії, село Подовка стало
повітовим центром і за назвою повіту перейменоване
в Дніпровськ (звичайно, повіт називався по імені
свого центру, а не навпаки).
У 1802 році, коли центр Дніпровського повіту був
переведений в Альошки, старе повітове місто Дні-
провськ було перетворене в просте село.
Велика група державних селян з Полтавської та
Курської губерній, що прибула в село у 1810 році, змі-
нила первісний його склад і збільшила населення
Дніпровки.
ДОМУЗЛА — річка в Приазовському районі, на-
йменування якої походить від слова «домузи» — ди-
кий кабан, вепр. Ця назва річки, яка має до цього,
часу болотисті береги, особливо біля її гирла, вже
частково перекритого намитою хвилями моря піщаною
32
3.	3165.
33
греблею, засвідчує, що в далекому минулому тут часто
зустрічалися дикі свині.
ДУНАЇВКА — село Приазовського району, утво-
рене в 1862 році як колонія болгарських переселенців
з Бесарабії. Раніше тут був аул Тюмен, тобто «низ»
(аул був справді на нижній терасі берега Молочного
лиману).
ЄГОРІВКА — село Оріхівського району, яке но-
сить ім’я поміщика майора Єгора Брусенцова, котрий
заселив його своїми кріпаками в 1780-х роках на одер-
жаній в рангову дачу землі біля верхів’я річки Жере-
бець.
Це село спершу називалося Брусенцівкою. Сусіднє
село Іліїнське, яке належало йому ж, поміщик продав
Буницькому і той зробив село центром своєї економії.
Після 1917 року малоземельні селяни з Преобра-
женки зайняли поміщицькі землі Буницького і утво-
рили нові поселення, в тому числі й Новолитовку, яка
тепер злилася з Єгорівкою.
ЄЛИЗАВЕТІВКА — село Якимівського району, на-
зване за іменем колишньої власниці його княжни Обо-
ленської. Пізніше воно перейшло до графині Катерини
Михайлівни Толстої.
Кріпаки села Єлизаветівки в березні 1861 року
після оголошення земельної реформи тривалий час не
виконували розпорядження керуючого маєтками і
тільки після приїзду в село губернатора з військами
і покарання «зачинщиків» почали виходити на пан-
щину.
ЄЛИЗАВЕТІВКА — село і залізнична станція в
Приморському районі, перші поселенці в 1862 році —
болгарські колоністи з Бесарабії. Раніше тут був аул
Кара-курсак — «чорне воло, чорне пузо».
ЄЛИСЕїВКА — село Бердянського району, засе-
34
лене в 1861 році вихідцями з Полівки (нині Смирнове
Куйбишевського району) і державними селянами, що
прибули з Херсонської губернії.
Аул, розташований тут раніше, за своїм положен-
ням — на кордоні ногайських степів—називався Шек-
ли — «кінцевий, прикордонний».
ЖЕРЕБЕЦЬ — найменування правої притоки р.
Конки, що протікає в Оріхівському районі. В минуло-
му повноводна, річка ця давно відома, але на старих
картах її іноді називали по-іншому: в XVII столітті—
Мечетною, а в XIX — Берестовою.
На нашу думку, назву Жеребець принесли запо-
рожці, які були у повстанських військах Булавіна на
Дону, коли «...запорожцьі, которьіе оставались после
того боя,— 11 июля 1708 года, — пошли через степь
в Запорожье восвояси...» і везли з собою «... на возах
много раненьїх воров. Да с ними же де идут и бах-
муцкие бурлаки... И говорят-де те ворьі, что в Сече их
едва ли примут...» Або ж це найменування прине-
сене тоді ж втікачами на Запоріжжя — донськими по-
ходними козаками після придушення повстання «...от
речки Жеребца хохлачи...», які здавна на ній жили і
які, цілком можливо, втікаючи від переслідувань за
повстання, поселилися у, глухому прикордонному сте-
повому зимівнику Запорозького війська, віддаленому
від начальства. Вони дали цьому місцю добре знайоме
й дороге їм ім’я, що нагадувало далекий рідний Дон.
ЖОВТНЕВЕ — село на р. Куркулак поблизу впа-
діння її в р. Ченгул. Виникло в 1812 році як хутір Ве-
ликого Токмака і називалося раніше по імені річки—
Нижній Куркулак.
ЗАЛИВНЕ — село біля р. Верхньої Терси в Ново-
миколаївському районі, яке виросло із заснованого
близько 1780 року кріпацького села Олександрівни на
з*
35
землях рангової дачі колишнього запорізького стар-
шини, а потім підпоручика російської армії Сидора
Домантовича.
Найменування села походить від місцевості, яку
заливала ріка під час повені.
ЗАПОРІЖЖЯ — обласний центр УРСР і один
з найбільших центрів металургійної, енергетичної,
машинобудівної промисловості Радянського Союзу.
Місцевість, де нині розташоване Запоріжжя, з
1740 років стала прикордонними землями Росії, яка
для захисту від грабіжницьких набігів з боку Крим-
ського ханства змушена була тримати сторожові по-
сти в спеціально споруджених укріпленнях на своїх
південних рубежах. Одним з таких укріплень був
ретрашемент з редутами, збудований в 1736 році на
правому березі р. Московки при впаданні її в
Дніпро.
На початку спорудження Дніпровської лінії фор-
тець у 1770 році підвищене місце між гирлами Сухої
і Мокрої Московок було визнане найкращою ділянкою
для закладання там головної фортеці — Олександрів-
ської, що названа за іменем генерал-фельдмаршала
Олександра Голіцина, який командував у той час 1-ю
російською армією. У другій половині серпня для спо-
рудження Олександрівської фортеці, крім батальйонів
солдат, прибули сотні «...лапотников, посох і прочего
рабочего люду...» В той же час на місці ретрашемента
біля р. Московки, вже тоді відомого під назвою Старої
фортеці, утворили фортечний форштадт — передове
поселення для розташування обслуговуючих та інших
необхідних людей, які не перебували на військовій
службі.
У 1777 році форштадт Олександрівської фортеці
став центром Павловської (за іменем наслідника пре-
столу) провінції Азовської губернії, і в ньому перебу-
вали як духовне правління, так і земський комісар
провінції.
З 1779 року Олександрівський форштадт входив до
складу спершу Кінсьководівського, а потім — Павло-
градського повітів, а з 1782 по 1784 рік він знову став
центром повіту, на цей раз Олександрійського, скла-
деного з південної частини колишнього Павлоград-
ського.
В 1785 році форштадт був перетворений в Олексан-
дрівський посад, яким управляла посадська ратуша
на чолі з бургомістром — «городовим отаманом».
Населення посаду швидко зростало і до 1790 року
в ньому було близько 1800 жителів.
Наприкінці XVIII століття через посад пролягав
великий шлях на Маріуполь з Новоросійська, як тоді
звелів називати Катеринослав імператор Павло І,
який хотів знищити все, що могло нагадувати про
його матір Катерину II.
Олександр і вська фортеця на околиці великого по-
саду в 1800 році була ліквідована через непотрібність,
а від колишнього її гарнізону залишилася тільки інва-
лідна .команда, яка репрезентувала відтоді всю вій-
ськову силу посаду.
На початку XIX століття в Олександрівський по-
сад почали поступово переводитц деякі установи з су-
сіднього повітового міста Оріхова; зокрема в 1803 році
переїхав маріупольський городовий, а в 1804 році —
маріупольське повітове казначейство.
Посад, де були не тільки приміщення, а й деякі
установи, що залишилися після розформування голов-
ної фортеці Дніпровської лінії, а також і торговельні
заклади, що виникли біля головного шляху в Крим,
в 1806 році був перетворений у місто і втретє став цен-
36
37
тром уже іншого, Олександрійського повіту, який
складався з частин колишніх Маріупольського і Пав-
лоградського повітів.
За офіціальною характеристикою перед 1862 роком
«... Уездньїй город Александроївск в настоящее время,
подобно Славяно-сеїрбску и Верхнеднепровску, єсть
один из самих незначительньїх городов губернии, едва
отлйчающийся от казенних сел». Але за цією непри-
вабливою картиною письменник Афанасьев-Чужбин-
ський зумів побачити паростки нового в житті міста.
Говорячи про «мертву тишу» цього міста в 1858 році,
він вказував, що «...Це теперішнє Олександрівська, а
майбутнє пророкує завидну долю... Уже з’явилися"
спекулянти для купівлі місць під 'будинки в Олексан-
дрійську і найнято приміщення для аптеки, яка,
кажуть, відкриється наступної весни... Отже, олексан-
дрійські пустирі будуть незабаром забудовані і, мож-
на сміливо сказати, що з тієї хвилини, як пролунають
у ньому свистки паровозів, для нього ж настане новий
акт, який за рік-два примусить забути, що тут недавно
існувала жалюгідна пародія на місто». Але про цей
новий період життя міста — прокладання повз нього
залізниці, першого страйку робітників, що її споруд-
жували, про жорстокі бої робітників на барикадах в
1-905 році і про героїчну боротьбу за Радянську владу,
будівництво першої на Дніпрі гідроелектростанції
імені В. І. Леніна, про грізні битви Великої Вітчизйя-
ної війни і про самовіддану працю радянських людей
на відбудові численних промислових підприємств со-
ціалістичного Запоріжжя, яке увібрало в свої широкі
межі багато старих і нових селищ, — написано в ін-
ших книгах.
ЗАРІЧНЕ — нове найменування радгоспного се-
лища Аккермень. Розташоване в долині р. Молочної’
38
на місці ногайського аулу Аккер'мень, який був там
до 1861 року.
Неодноразові археологічні знахідки в долині Мо-
лочної уламків червоноглиняного посуду, привезеного
з Північного Причорномор’я, свідчать, що тут, у ра-
йоні Зарічного, було одне з перших поселень, руїни
якого, очевидно,- дали підставу назвати місцевість
Аккермень — «біла фортеця».
ЗАХАР’ЇВСЬКА двохротна фортеця у вигляді
восьмикутної зірки, названа по імені фельдмаршала
Захара Чернишова, який був президентом військової
колегії під час війни 1768—1774 років. Земляні насипи
бастіонів і траверсів фортеці, що добре збереглися, і
сліди фундаментів казарм та льохів (під назвою «мі-
стечко») знаходяться за два кілометри на південь від
села Карла Маркса Бердянського району.
ЗЕЛЕН1ВКА— село Приморського району, засно-
ване болгарськими колоністами в 1861 році. Назване
за прізвищем міністра державного майна А. А. Зеле-
ного, що виділяв землі для переселенців. На місці Зе-
ленівки раніше був аул Жилан-он-єки — «аул дванад-
цяти голих, роздягнутих бідняків».
ЗЛОТОПІЛЬ — село Василівського району, колиш-
ня власність поручика Бродського, який служив у ад-
мірала Мордвино'в'а на галерах Чорноморського
флоту і дістав це село у рангову дачу з допомогою
Потьомкіна.
ЗНАЧКОВЕ — село Вільнянського району, утво-
рене близько 1780 року на землі рангової дачі пору-
чика Миколи Значко-Яворського.
. Власник села був одним з близьких родичів ігумена
Мотронинського монастиря Мельхиседека (до чер-
нецтва Михайла Значко-Яворського), який після по-
вернення із Запорозької Січі під час антифеодального
39
повстання в 1768 році «освятив ножі» народним мес-
никам Гонти і Залізняка.
ЗУБІВ — село у верхів’ях р. Токмак, виникло в 20-х
роках XIX століття і до 1860 року вважалося хутором
жителів с. Чернігівки. Назване за (прізвищем одного
з перших хуторян — Зубова.
ІВАНІВК.А — село Кам’янсько-Дніпровського ра-
йону, утворене у 80-х роках XVIII століття на землі
рангової дачі колишнього запорозького військового
старшини, а потім воєводи Катерининської провінції
Азовської губернії Івана Максимовича Синельникова,
ім’ям якого й назване.
Колишні запорозькі козаки в зимівниках на цій
землі стали першими мешканцями поміщицького села.
Потім Синельников перевів сюди своїх кріпаків з
Київської губернії.
В 1797 році вдова І. М. Синельникова, який заги-
нув під Очаковим, продала це село поміщикові Іва-
ненку (див. Благовіщенка).
ІНЗІВКА—село Приморського району, заселялося
в 1861 році болгарськими переселенцями з Бесарабії.
Назване за прізвищем головного попечителя і голови
комітету в справах колоністів Південної Росії Івана
Микитовича Інзова, який користувався щирою пова-
гою переселенців.
На місці Інзівкй раніше був ногайський аул Ор-
манчі — «сторож лісу, лісник».
КАІНКУЛАК — права притока р. Токмак, назва
походить від тюркських слів «кайа» — твердий, міц-
ний камінь і «кулак» — балка, яр. Каїїнкулак — «стру-
мок, що протікає по скелястій, кам’яній балці».
КАДЬЧИК — ріка, що починається в Куйбишев-
еькому районі і впадає в р. Кальміус в Донецькій об-
ласті.
40
В Кальчику дослідники вбачають літописну річку
Калку, на берегах якої біля східного кордону сучасної
Запорізької області 31 травня 1223 року сталася пер-
ша велика битва російських ратей і половецьких дру-
жин з невідомими до того часу ворогами — татаро-
монгольськими ордами (див. Бесташ). Найменування
цієї річки виникло від слова «кол» — притока, гілка,
рукав ріки. Але є думка, що ріка названа по імені
монгольського племені «халка».,
КАМ’ЯНКА-ДНІПРОВСЬКА — місто і центр най-
західнішого району області, розташоване біля місця,
де на рубежі нашої ери було велике скіфське поселен-
ня, так зване Кам’янське городище. Вчені, проводячи
розкопки і вивчаючи добуті матеріали, справедливо
назвали його «містом майстрів-ливарників і ковалів»,
і «не виникав сумніву..., що воно мало бути величезним
для того часу торговельним і виробничим центром...»
На думку Уварова, на початку нашої ери на місці
нинішньої Кам’янки-Дніпровської було одне з давніх
Поселень над Дніпром — Серимон.
Російські літописи під 1170 роком згадують про
переправу на Дніпрі в тик місцях на Соляному шл-г
в Крим.
Берег Дніпра, де біля входу у великий затон Киооі
«...лежать у воді величезні кам’яні пороги, які слу-
жили природною перепоною від ворога», за останні
чотири століття був відомий під кількома найменуван-
нями — Кримський базар, Кам’яний переріз, Кам’я-
ний затон, Кримська Кам’янка, Мала Знам’янка і, на-
решті, Кам’янка-Дніпровська.
Під час війни з турками напроти Кам’янського пе-
ревозу з кримського боку російські війська в 1696 році
збудували земляне укріплення — містечко. Його не-
вдовзі по тому зруйнували. Але через п’ять років, у
41
травні 1701 року, Петро І указом звелів: «.„от Сечи
вверх у реки Днеіпра в урочище на горе у Каменного
затону в пристойном месте .подле реки Белозерки, про-
тив Никитина рога, построить вновь земляной город
СО ВСЄМіИ КреПОіСТЯМИ...»
Кам’яний затон — найперше російське поселення
на території сучасної Запорізької області. Він значив-
ся містом Київської губернії ще по описах 1700—1708
років. Предки більшості мешканців нинішньої Кам’ян-
ки-Дніїпровської 'прибули в таврійські степи разом
з переселенцями Великої Знам’янки в 1784 році і осіли
біля невеликого поселення запорожців, яке було при
Кам’яному затоні.
КАМ’ЯНА МОГИЛА — заповідна територія Ака-
демії наук УРСР, розташована в заплаві р. Молочної
біля с. Терпіння Мелітопольського району.
Кам’яна могила — це високий горб, складений з
великих брил піщаника, між якими утворилися чис-
ленні гроти і навіси. На стінах гротів і під навісами
пластів піщаника виявлено численні наскельні зобра-
ження людей і тварин, зроблені жителями тих місць
в IV і ПІ тисячоліттях до нашої ери.
Кам’яну могилу — один з найвизначніших унікаль-
них археологічних пам’ятників степового Півдня нашої
країни — вивчав радянський археолог академік Ми-
хайло Якович Рудинський.
КАМ’ЯНІ МОГИЛИ — урочище на східному кор-
доні Запорізької і західному кордоні Донецької обла-
стей (див. Бесташ).
КАНАТ-МОГИЛИ — десять насипних курганів-
могил за п’ять кілометрів на південь від с. Долин-
ського Бердянського району. Цей ряд могил розташо-
ваний майже по прямій лінії зі сходу на захід. В се-
редині його чотири високі могили за своєю формою
42
нагадують розправлені крила — по-тюркськи «канат».
Але названі могили не за форму, а за «кан» — кров»,
пролиту там в якійсь січі XIV століття, коли в Луко-
мор’ї ще кочували каракалпаки, мовою яких «ка-
нат» — закривавити. «Канат-могили» — закривавлені
могили, або могили, вкриті кров’ю, можливо, навіть в
одній із битв дружин Володимира Мономаха, що роз-
громив на Сютені — Молочній у квітні ПОЗ року вій-
ськові сили половців Азовського Лукомор’я.
КАНІВСЬКЕ—правобережне село, що має назву
Канівського 'куреня Запорозького низового війська.
В 1770 році курінь стояв десь у тих місцях на березі
Дніпра. Курінь називався по імені міста Канева.
КАНКРИНІВКА — залізнична станція, названа за
прізвищем німецького графа Канкрина, який переку-
пив майже всі землі по Конці у графині Скавронської
(див. Григорівна).
КАНІДЕРІВКА — залізнична станція на правому
березі Дніпра. Дістала назву від балки Канцерівки,
на підвищеному відрозі якої в 1787 році був збудова-
ний «Шляховий палац» для відпочинку і ночівлі Кате-
рини II під час її подорожі, в якій її супроводжували
О. В. Суворов і М. І. Кутузов.
Ця балка, що впадає в дніпровське річище, розта-
шована в районі постійних грабіжницьких засад пече-
нігів біля підходів до стародавнього Протолчого бро-
ду і Кічкаської переправи.
Своє тюркське найменування («Кансира» — «кро-
воточива», «така, що стікає кров’ю») балка могла
дістати у зв’язку із знищенням слов’янської дружини
і вбивством київського князя Святослава Ігоревича в
972 році десь у районі останніх дніпровських порогів.
КАРАТАШ—притока р. Берди, починається в уро-
чищі Бесташ. На окремих ділянках русло Караташа,
43
прорізаючи відроги Приазовського кристалічного ма-
сиву, відкриває породи чорного кольору, що й дало
підставу так найменувати річку, бо на всіх тюркських
мовах слова «караташ» — чорне каміння, а звідси й
річка — «чорнокам’янка».
КАРАЧЕКРАК — річка, що впадає в Каховське
водоймище. В назву її входить слово «чекрак», що слу-
жить для позначення здорової, живої води, і слова
«кара» — чорний.
Але подібно до російського слова «черньїй» — в та-
ких поняттях, як «чорний народ» і «чорна робота»
тюркське слово «кара» має омонім, який також пока-
зує залежність, підневільність, підвладність. В цьому
розумінні слово «кара» і входить у назву. Карачекрак
має зовсім не чорну, а, навпаки, дуже прозору воду,
бо її поповнювали не каламутні води з поверхні, а
багато джерел з-під землі, що ніби тримала їх у неволі.
Тюркське слово «чокрак» входить у найменування
п’яти річок на території Запорізької області (Акче-
крак, Бегим-чокрак, Майчокрак, Карачекрак і Янчо-
крак) і не виключено, що в назвах одного чи декіль-
кох «чокраків» входило слово «чикра», тобто густий
чагарник. А в безлісній степовій місцевості будь-які
зарості чагарника були помітнішими орієнтирами, ніж
великі джерела води, що пересихали в спеку. Про
великі ж зарості чорного чагарника — тернівника в
районі Карачекрака згадується в дорожних нотатках
стольника Василя Тяпкіна, який проходив там з по-
сольством у 1680 році. Зарості тернівника обіч річки
були ще на початку нашого століття.
Велике ногайське поселення поблизу гирла нази-
валося теж Карачекраком, біля руїн якого «от рос-
сиян в 1736 году бьіл построен редут».
КІЗЛЯР — назва аулу на місці сучасної частини
44
міста Мелітополя, заснованого в 1795 році поганцями,
що перекочували на Молочні Води з Кізлярських сте-
пів Ставропольської губернії. Тюркське слово «кіз-
ляр» перекладається як «дівчата».
КИРИЛІВКА — село Якимівського району на бе-
резі Азовського моря. Нині тут розташовані здравниці
курорту. Утворене в 1805 році як останнє з духобор-
ських поселень, воно було назване так за іменем стар-
шого сина засновника секти Силуяна Капустіна — Ки-
рила, який оселився там.
Найвіддаленіша від духовних та інших властей
Кири ліпка один час служила (притулком безпаспорт-
ним «апостолам» духоборської секти.
Після виселення духоборів на Кавказ Кирилівку в
1845 році зайняли державні селяни з сусідніх мало-
земельних сіл Таврійської губернії.
КИРИЛІВСЬКА ФОРТЕЦЯ — середня на Дніп-
ровській лінії укріплень, мала одну цитадель для гар-
нізону в один батальйон.
Фортеця названа за іменем генерал-фельдмаршала
Кирила Розумовського, останнього гетьмана України.
Земляні вали цитаделі, оточені зовнішнім ровом,
добре збереглися серед дворів села Семенівки Поло-
гівського району.
КИРПОТИНЕ — залізнична станція біля Комишу-
вахи. Названа прізвищем колишнього голови дворян-
ської опіки Олександрівського повіту поміщика По-
тала Кирпотенка, який мав тут велику ділянку землі.
КІЧКАС — місце колишньої переправи через Дні-
про, нині воно поховане під водою озера Леніна. Ця
переправа відома ще з кінця першого тисячоліття
нашої ери під назвою Крарійського перевозу, «де пе-
ревозяться на Русь херсоніти, а печеніги в Херсон».
Найменування старовинної переправи походить від
45
дещо зміненого тюркського слова «кискаш» — корот-
кий, найкоротший. Всі значення цього слова підходять
для характеристики переправи, що була там, де високі
скелі берегів — «Вовче' гирло» — стиснули могутню
ріку і утворили найвужче місце на всій нижній течії
Дніпра.
КІЛТИЧЧЯ — ліва притока р. Обіточної, запо-
чатковується в Куйби шевському районі. Три притоки
цієї річки з’єднуються в селищі Андріївні і могли дати
підставу для виникнення її назви від тюркського
слова «кілте» — зв’язка, пучок чогось.
КІНСЬКІ РОЗДОРИ—село Пологівського райо-
ну, одна з перших на Запоріжжі казенних солдатських
слобід. Заснована в 1771 році для сімей солдатів гар-
нізону Кирилівської фортеці, що будувалася за 10 км
на південний захід від слободи, вона дістала наймену-
вання по тій ділянці землі Кальміуської паланки, де
р. Кінські Води «розідралася, тече двома окремими
рукавами і нижче знову зливається в одну течію».
КІРОВЕ — велике село Оріхівського району, яке
виросло з існуючого вже в 17-40 році великого запо-
розького зимівника.
З початком спорудження фортець Дніпровської
лінії (з середини 1771 року), частину будівель зимів-
ника і, напевно, козацького караулу відібрали для роз-
міщення сімей солдатів і будівельників Нікітовської
фортеці. Це нове поселення дістало назву солдатської
слободи Жеребець.
Після скасування Нікітовської фортеці жителі сло-
боди в 1790 році були переведені в розряд військових
поселян, а Жеребець з казенної солдатської слободи—
в село, яке після 1864 року стало центром Красноіпіль-
ської волості. (Про с. Кірове див. також Жеребець і
Мечетна).
їв
КОБИЛЬНЕ — село Куйбишевського району, на-
зване по однойменній річці, яка починається на пів-
день від цього села і раніше служила природним кор-
доном між двома повітами Катеринославської губер-
нії — Олександрівським і Маріупольським.
КОКСОНГУР — кварцитова сопка на південь від
с. Мар’янівки Приазовського району, найменування
якої складається з двох каракалпацьких слів —
«кок» — такий, що випираєтьоя, висунений або сірий,
тобто гранітний, і «сонги» — останній. Для орд Батия
на їх шляху .від далекої Монголії до Криму чи до
«останнього моря» Коксонгур була останньою граніт-
ною сопкою в Лукомор’ї.
КОЛАРІВКА — село Приморського району, пере-
йменоване на честь видатного діяча болгарського і
міжнародного робітничого руху Василя Петрова Ко-
ларова. Виникло як болгарська колонія Романівна на
місці залишеного ногайського аулу Тугали — «борове,
лісне», в 1871 році було перетворене в село державних
поселян.
КОМИШУВАТКА — село Приморського району,
виникло на місці поставленого О. В. Суворовим при
його проїзді в 1778 році польового поста, що обслуго-
вувався «викомандированими від малоросійських
полків козацькими командами» в складі 15 чоловік
при Комишуватському броді через р. Обіточну.
КОМИШУВАХА — селище Оріхівського району,
колишнє село поселян-солдатів Павлівка-Комишуват-
ка. Закладене для сімей солдатів Нікітовської фортеці
(за чотири кілометри на північний захід), це село
спершу було назване за іменем наслідника престолу,
але зразу ж дістало й іншу назву — по річці, на березі
якої розташоване.
КОНКА — найбільша ріка з тих, що протікають
47
по середині Запорізької області. її, як і Молочну, в
числі інших описав-ще «батько історії» Геродот. Але
через те, що Геродот не мав точної уяви про всю Скі-
фію, його «Описання рік Скіфії» не зовсім зрозуміле.
Деякі коментатори цієї праці зовсім не ототож-
нюють згадувані ним ріки з сучасними, інші вважають
Конку і Пантікапом, і Гіпакиром, а Молочну, про яку
ми розповімо далі детальніше, називають і Гіпаки-
ром, і Герром, але дехто з істориків впевнено твердить,
що геродотівська Пантікап і Герр — це теперішні Кон-
ка і Молочна.
Переклад грецького найменування п’ятої ріки Скі-
фії — Пантікап як «всі сади» дає підставу гадати, що
вона протікала між берегами, які густо заросли дере-
вами. З усіх рік Скіфії, відомих грекам на той час,
крім Борисфена—Дніпра, який вони знали тільки в
його нижній течії, рікою, що тече серед берегів, зарос-
лих деревами, могла бути тільки Конка.
Конка, як і описаний Геродотом Пантікап, протікає
поряд з лісистою місцевістю — Гілеєю, проминувши
яку, вона остаточно‘зливається з Дніпром. А в Гілеї,
яка відділяла Пантікап від Дніпра, неважко вгадати
дніпровські плавні, які місцями досягали в ширину до
20 кілометрів.
Дослідники вважають, що найменування ріки по-
ходить від стародавньобактрійських слів «пант» —
шлях і «ап» — вода і що ця назва існувала у скіфів,
виражаючи поняття «шлях води» — «водяний шлях».
А Конка особливо відповідала такому найменню тому,
що течія у неї повільніша, ніж у Дніпра, І порівняно
з ним ця річка була значно кращою дорогою для су-
ден, що йшли з Понта Євксинського на північний схід
у землю скіфів.
Сказане вище дозволяє зробити висновок, що
48
відоме ще з першого тисячоліття до нашої ери найме-
нування Пантікап — «водний шлях, що проходив
серед заростей дерев», без сумніву, стосується тільки
нижньої течії Конки.
Смислове значення найменування нинішньої Кон-
ки протягом двох тисячоліть нерозривно зв’язане з
словом «кінь». Може, і в глибоку давнину дикі коні
випасалися у трав’янистих долинах цієї ріки? Адже
навіть у 1773 році зазначалося, що «„.в Азовському
степу часто трапляються великі стада диких коней...»,
а через сто років, у 1873 році, писали: «...Ще до нашої
пам’яті в повіті Дніпровському зустрічалися цілі та-
буни коней, які існують і тепер дуже зрідка».
Всі кочівники, від скіфів і до ногайців, перебу-
ваючи в цих степах, любили коней і мали їх великі
табуни.
Зараз середня течія ріки злилася з водами Кахов-
ського водоймища.
КОПАНІ — село, розташоване на вододілі річок
Оріхівки і Куркулак, в якому питну воду жителі до-
бували тільки з колодязів-копанок. Утворені на по-
чатку XIX століття як окремі хутори, Перші і Другі
Копані з’єдналися в одне село, виділилися з оріхів-
ської земельної громади в 1851 році.
КОРСАК — ріка в Приазовському районі, що про-
тікає в урочищі Ак-Джобай — «біла вода», на початку
XIX століття називалися тамтешніми ногайцями Ал-
шин, що означало «пшеничне». Теперішня назва цієї
річки надана від сопки біля її витоку уже новими
мешканцями краю після 1861 року.
КОСІВЦЕВЕ — село на ріці Гайчур, колишнє крі-
посне поміщика Р. Н. Косовцева, яке пізніше стало
власністю Н. А. Родзинка.
КОСТЯНТИНІВКА — село Мелітопольського ра-
4	3165.
49
йону на лівому березі р. Молочної, його в 1861 році
на місці двох ногайських аулів Єдинохти і Бединавле
утворили державні селяни з Андріївни, до яких потім
приєдналися нові переселенці з Полтавської, Харків-
ської і Воронезької губерній.
КРУТЕ — колишня назва кріпосного села поміщи-
ка Константинова на р. Гайчур, проти нинішнього
с. Чубарівки. Село Круте за посадою брата поміщика,
який був царським резидентом при кримському султа-
нові, інколи називали Резидентовою.
КУЙБИШЕВЕ — районний центр, названий на
честь одного з видатних діячів Комуністичної партії і
Радянської держави В. В. Куйбишева.
При утворенні — у 80-х роках XVIII століття — на-
зивалося казенною слободою Кам’янкою за назвою
річки, на берегах якої були розташовані перші житла
новоселів. У першій половині минулого століття на
карті Новоросійського краю воно позначене під іме-
нем Бельманської, від назви Бельмак — могили, що
знаходиться за п’ять кілометрів на захід від села.
Після проїзду через це поселення у 1837 році царе-
вого сина Костянтина разом з поетом В. А. Жуков-
ським село перейменували в Царекостянтинівку.
КУЙБИШЕВЕ — село Якимівського району, яке
раніше називалося Катеринівкою за іменем його влас-
ниці графині Катерини Михайлівни Толстої і в наш
час перейменоване на честь В. В. Куйбишева.
У 1820 році сюди були переселені кріпаки з калузь-
ких, курських і тульських маєтків графині.
КУЛЯБ-МОГИЛА—найбільша могила біля бере-
гів р. Молочної за три кілометри на південь від с. Ста-
робогданівки Михайлівського району. Форма могили,
що нагадує курінь, визначила її найменування «ку-
ляба».
КУРКУЛАК — права притока р. Ченгул, яка, роз-
ливаючись під час повені або після великих дощів, у
минулому столітті з’єднувалася з рікою Вербовою,
сполучаючи таким чином дві річки різних басейнів—
Дніпра та Азовського моря.
В записі про битву російського загону з ордою
кримських татарів 27 вересня 1737 року вказується,
що вона відбувалася між річками Кінські і Молочні
Води, в місцевості, яка називається Вовчий байрак.
Отже, найправильнішим перекладом назви р. Курку-
лак і місця її протікання буде Вовчий яр — «курт» —
«вовк», а «кулан» — яр з крутими схилами, урвище.
КУРСАК-МОГИЛА — кварцеве пасмо з шести за-
лишків Приазовського кристалічного мйсиву, розта-
шоване за 2 км на південь від с. Мануйлівки Бердян-
ського району. Урочище, де розташована могила, на-
лежало ногайському роду Кирк-Курсак, звідки й
пішла її назва, що перекладається як «Живіт-могила»,
хоч цілком ймовірно, що назва походить від наймену-
вання степової лисиці корсак, яка раніше зустрічалася
в Приазов’ї.
КУРУЛЬМАН — перша ліва притока р. Молочної,
в найменуванні якої відбилося пересихання річки:
«куру» — сохнучий, висихаючий.
КУШУГУМ— один з рукавів р. Конки, який про-
тікав по зовнішньому кордону Великого Лугу до
Дніпра до створення Каховського водоймища. Таку ж
назву мало урочище і озеро, де протікала і куди впа-
дала ця річка. Найменування Кушугум складається
з двох слів: «кучук» — дрібниця і «кум» — пісок. «Ку-
шугум»— дрібний пісок, дрібнопіщане.
КУШУГУМ — село Запорізького району, яке з по-
чатку поселення там запорожців у 1770 році назива-
лося Кушугумівкою від однойменної річки. З 1777 року
4»
51
50
вже як кріпосне село графині Катерини Скавронської
дістало назву Великої Катеринівки.
ЛИМАН—друге, народне найменування села Но-
воданилівки Оріхівського району, надане йому за роз-
лив вод р. Вербової. Такі розливи,- що бували ще
наприкінці минулого століття, робили зовсім непроїжд-
жою велику низину вище і нижче Лимана протягом
двох з половиною місяців на рік. Вода тут стояла до
двох аршин глибиною і більш як на півверсти шири-
ною.
ЛОЗАНІВКА — село Приморського району, утво-
рене в 1862 році як колонія болгарських переселенців
з Бесарабії на місці ногайського аулу Конурбаш —
«ряба голова», «вершина».
ЛОЗУВАТКА — річка в Приморському районі,
назва якої говорить про лозу, про деревні насаджен-
ня, а назви ногайських аулів Тугали (нині Коларів-
ка) —«борове, лісове» і Орманчі (зараз — Інзівка) —
«сторож гаю, лісу, лісник», що були раніше біля її бе-
регів, засвідчують, що долина цієї ріки два-три сто-
ліття тому була поросла деревами. В описах і на карті
походів 1736—1739 і війни 1769—1771 років р. Лозу-
ватка значиться і під іменем Бердянки.
ЛОЗУВАТКА — село Приморського району по се-
редній течії 'річки цього ж імені, засноване в 1862 рос
як болгарська колонія Дянівка на місці аулу Аслаь
ші — «ті, що виготовляють корита».
ЛУКАШЕВЕ — правобережне село біля виток
р. Томаківки, назване за прізвищем колишнього влас
ника землі і села поміщика Лукашевича.
ЛУНАЧАРСЬКЕ — село Бердянського району, п(
рейменоване в пам’ять про радянського державног
і громадського діяча Анатолія Васильовича Луначар
ського (1875—1933).
52
Болгарські колоністи, що переселилися в 1861 році
з бесарабського поселення Ерден-бурна — «Качачий
ніс» (нині Утконосівка на березі .р. Калабух в Суво-
ровському районі Одеської області), по церкві спершу
назвали свою колонію Другомиколаївською, але .потім
перейменували її на Іванівку за прізвищем опікуна
болгарських колоній Бесарабської області І. С. Іва-
нова.
На місці цього села до 1860 року був ногайський
аул Котур-огли. Тюркське слово «котир» означає без-
ладно розкидане численне каміння чи уламки чогось.
Це дає підставу гадати, що на початку минулого сто-
ліття там були розсипи уламків каменів та інших за-
лишків будинків і споруд, може, навіть старогрецького
міста-емпорія Кремни, яке на початку нашої ери було
десь у тому районі на березі Меотіди, але слідів його
досі не виявлено.
ЛИСА ГОРА —підвищення правого берега Дніпра
на північ від с. Біленького, назване так за голу вер-
шину.
Ця гора піднімається більш як на сто метрів над
рівнем вод Дніпра. Під іменем Білої гори була відома
ще в XVI столітті.
МАЙЧОКРАК — балка в с. Великій Білозерні,
Тюркська назва говорить про те, що тут протікало
джерело «чокрак», яке мало на поверхні води ніби
жирну плівку — маслянистий наліт, а масло по-тюрк-
ськи — «май». Цей наліт, очевидно, був результатом
окисле}іня рудоносних порід виявленого вже в наш час
залізорудного родовища.
МАЛА БІЛОЗЕРНА — село на лівому березі біля
витоку р. Білозерки. його заснували на початку мину-
лого століття переселенці з Харківської і Київської
губерній і спершу називали Верхньою Білозеркою.
53
В 60-х роках XIX століття після спорудження греблі
на річці посередині села воно було розділене на дві
частину але відсутність води в колодязях східної по-
ловини примусила всіх жителів перенести свої хати на
лівий, західний бік ставка.
МАЛА ТОКМАЧКА — село Оріхівського району,
назване по річці, що впадає в Конку.
Початок заселення казенної слободи Токмачки
біля старої мілководної переправи з твердим дном
через Конку відноситься до 1783 року. Про те, що на
місці, зайнятому нині Малою Токмачкою, було якесь
ногайське поселення, говорять існуючі до цього часу
тюркські найменування частин села, як Башаул-го-
лова — аул — головний аул»; Канбула — «фланговий
караул, бічна охорона»; Шамотівка—галасливе, крик-
ливе, спірне місце; і назва безводної балки в центрі
села Судина — «судана», тобто пуста, порожня.
Першими жителями Токмачки були переселенці з
с. Крути на Чернігівщині, що прибули в Новоросію,
слід гадати, разом із засновниками Преображенки
(Обмачево і Крути — поселення одного Ніжинського
полку).
МАЛИШІВКА — правобережне село, перенесене на
нове місце перед затопленням дніпровських порогів у
1931 році. Найменування збереглося від земляного
укріплення Малашівського редуту, збудованого росій-
ською армією в 1737 році «... для закриття російської
флотилії», за 8 верст від гирла р. Сухої Хортиці і на-
званого за прізвищем кошового Івана Малашевич'а,
який умовив запорожців піти від кримського хана.
П’ять разів його обирали кошовим отаманом Січі.
МАЛА КАТЕРИНІВКА — село на правому березі
р. Конки, розташоване на Червоному Куту (див. Ца-
рицин Кут).
54
Щойно заселена козаками ліквідованої Запорозької
Січі государева слобода Червонокутівка в 1777 році
була віддана в рангову дачу Г. О. Потьомкіну, який
передав її своїй племінниці графині Скавронській, а
та перейменувала Червонокутівку на Катеринівку,
але на відміну від нової слободи, Кушугумівки, теж
названої Катеринівкою, цій була додана назва Мала.
Разом з закріпаченими мешканцями слободи Малу
Катеринівку Скавронська продала графу Канкріну
(див. Григорівна).
МАМАЙ-СУР— урочище на захід від с. Велика
Знам’янка, в якому наприкінці XVI століття знаходи-
лися земляні вали, що оточували якесь стародавнє
укріплення. Археологічними розкопками встановлено,
що в тому районі в XIV столітті були якісь татарські
споруди. Тюркське слово «сур» — міська стіна, «Ма-
май-сур» — стіна міста Мамая.
МАНУЙЛІВКА — село Приморського району, за-
сноване в 1861 році болгарськими переселенцями з
села Імпуціта, що біля озера Ялпух (нині в Белград-
ському районі Одеської області). Імпуцітою, що по-
турецьки означає «вонюча», колонія спершу й назива-
лася, але пізніше її перейменували по одному з перших
мешканців — Христофору Манойлову. До 1860 року
на місці села на лівому березі р. Корсак був аул Ар-
гакли, що по-каракалпацьки означає «потойбічний»,
«з іншого берега».'
’ МАРИНІВКА — село Приазовського району, засе-
лене в 1861 році болгарськими колоністами з Бесара-
бії. Ім’я Марини належить до одного з поширених чо-
ловічих імен серед західних слов’ян. Село виникло на
місці аулу Кічкене-бес-кеклик — «аул пятьох малень-
ких куріпок».
МАР’ЯНІВКА — село Приазовського району, яке
55
утворили в 1863 році українські переселенці з Добруд-
жі, котрі з 1820 по 1862 рік жили там в колонії Мар’я-
нівці (зараз Белградського району Одеської області).
Мар’янівка стоїть на місці аулу Шовкам — «світлий,
вогняний».
МАРКУСОВЕ — народне найменування сіл Біло-
гір’я (Оріхівського району) і Павло-Кічкаса (Орджо-
нікідзевський район м. Запоріжжя), дане за прізви-
щем їхнього колишнього власника відкупника Про-
гноїнських соляних озер і олександрійського повіто-
вого предводителя дворянства Еммануїла Маркуса.
МАТВПВКА — село Веселівського району; його
заснував вихідець із села Тимошівки хуторянин Пере-
верзєв, до якого в 1842 році переселилося понад 200
сімей його односельчан.
МАЯЧКА — село Василівського району на березі
Каховського водоймища. Місцевість, де розташоване
село, відома як урочище Семи маяків ще з 1594 року,
коли там були «...висічені з каменю зображення, чис-
лом іпонад двадцять, стоять на курганах або могилах».
МЕЖИРІЧ — село на правому березі р. Гайчур,
яке після виїзду з нього засновників — єврейських
колоністів заселяли навколишні жителі. Назване за
найменуванням містечка, звідки приїхали колоністи —
нині районного центру Ровенської області.
МЕЛІТОПОЛЬ — місто і районний центр, утворе-
ний у 1842 .році і названий по повіту, який існував з
1784 року і займав територію нинішньої Запорізької
області, що лежить на південь від р. Конки.
Гадають, що старогрецьке місто Мелітополь —
місто медового, солодкого життя (по-грецьки «Мелі-
тос» — мед, а «поліс» — місто-держава), знаходилося
десь у понизі ріки Молочної.
Околиці сучасного Мелітополя вперше згадуються
56
в офіціальному географічнойу довідникові «Книге
Большому Чертежу», написаному близько 1627 року.
На початку заселення новоприєднаного краю цар-
ським указом 8 лютого 1784 року утворено Меліто-
польський повіт, присутственні місця якого, спільні з
Дніпровським повітом, «до избрания надлежащего
места» тимчасово були розміщені в казенному селі
Токмаку. А для вибору місця побудови постійного по-
вітового міста, яке за задумом Катерини II мало стоя-
ти поблизу старогрецького міста, що нібито раніше
існувало, і мало носити його ім’я, вже присвоєне да-
ному повіту, Потьомкін в червні 1785 року послав
правителя Таврійської області В. В. Каховського осо-
бисто оглянути «удобньїе к поставленню места на
степи Перекопской лежащие, как-то вокруг ,.,и у Мо-
лочних Вод». Але багнисті, болотисті береги р. Мо-
лочної та її лиману не дали змоги здійснити цей
проект.
Ногайцям, прибулим з Кізлярських степів Ставро-
польської губернії, дозволяли поселятися також на
берегах Молочних Вод, де вони неподалік від Овечого
броду утворили свій аул Кізляр. Але у 1812 році но-
гайці всіх аулів з правого берега Молочних Вод, у тому
числі і Кізляра, назавжди залишили Росію і пересели-
лися до Туреччини.
На той час поряд з аулом Кізляр виникло російське
село на ділянці Піщаний Яр, засноване в 1811 році ви-
хідцями з села Обичане Бєлгородського повіту.
Мешканці Піщаного розорили своє поселення і зай-
няли залишений Кізляр.
Коло поштового поста і козацького караулу біля
Овечого броду поступово почали осідати жителі; спо-
чатку тут були житла сімей і родичів козаків та сол-
датів, що обслуговували караул і пост, а пізніше —
57
відставних солдатів і переселенців-одиночок, які пр<
ходили шляхом на Крим. Село самі жителі назвал
Новоолександрівкою, напевне, на честь організг
тора першого поста в цій місцевості і командуючог
військами Кубані та Приазов’я майбутнього генерал
симуса Олександра Васильовича Суворова.
Указом 7 січня 1842 року Дніпровський і стари
Мелітопольський повіти були розділені на три повіті
Центром нового Мелітопольського повіту призначен
с. Новоолександрівку з перейменуванням його на Ме
літополь і зарахуванням, до розряду міст. Всі «місц
городового і повітового управління», які були до цьог
часу в колишньому повітовому місті Оріхові, переве-
дені в Мелітополь.
МЕНЧИКУРИ — велика зелена долина у Василів-
ському районі, яку огинав дугою шлях від Кічкаської
переправи до Перекопу. Найменування цієї долини,
через яку не було прямого проїзду, походить від тюрк-
ських слів: «мен» — перепона, перешкода і «чукур»—
яма, западина, яр.
Від цього урочища Менчикурами назване і розта-
шоване там село казенних селян-вівчарів з Молдавії,
які в 1830 році пішли на інші місця, а село зайняли
вихідці з Верхньої Білозерки. Після скасування крі-
пацтва сюди прибули переселенці з Чернігівської
(в 1861 р.) і з Полтавської (в 1869 р.) губерній.
МЕЧЕТНА — старовинна назва р. Жеребець на ро-
сійських картах XVIII століття. Поблизу гирла цієї
річки, на околиці с. Кірове, випадковими розкопками
були виявлені тонкі, слабо випалені квадратні цегли-
ни — плінфи, вкриті з одного боку поливою зеленку-
вато-бірюзового кольору, характерного для магоме-
танських мечетей. А неподалік, на могилі з характер-
ною назвою Мечеть-могила, ще на початку нашого
58
століття були залишки кам’яного фундаменту якоїсь
споруди. Московський посол Василь Тяпкін, що прохо-
див у тих місцях 14 жовтня 1680 року, записав до ста-
тейного списку, що бачили вони там «капищньїе и до-
мовьіе старинньїе жилища крнмских татар, которьіе
от древних лет рушились до основания; токмо знатна
одна каменная башня».
МИКИТІВСЬКА— дворотна фортеця без цитаделі,
названа за іменем генерал-фельдмаршала Микити
Трубецького, президента 'військової колегії. Знаходи-
лася за 4 км на південний схід від с. Комишувахи.
МИКОЛАЇВКА — село Бердянського району, утво-
рене на правому березі р-. Берди переселенцями з Пол-
тавської і Чернігівської губерній близько 1800-го року.
Дістало свою назву від церкви в 1811 році.
МИКОЛАЇВКА — село Приазовського району по
лівому березі р. Корсак, засноване в 1862 році болгар-
ськими іпереселенцями з Добруджі. Свою назву
дістало в 1871 році від церкви. Аул, який був тут ра-
ніше, називався Канли-гари — «кривавий, старий».
МИКОЛЬСЬКЕ — село Вільнянського району на
р. Мокрій Московці. Виникло в 1781 році як кріпосне
село поміщика Миколи Рудя, який дістав у рангову
дачу 5000 десятин землі. Рудь спершу називав село за
іменем батька Семенівкою, а потім змінив назву на
Микол ьське.
МИРОН1ВКА — село на березі Азовського моря,
заселене в 1867 році міщанами з містй Браїдова.
В 1877 році через нестачу питної,води багато браїлов-
ців переселилися в Новочеркаськ на Дону, а їх землі
взяли в оренду селяни с. Покровки.
МИХАИЛІВКА — районний центр біля Великого
чумацького шляху в Крим. Першим поселенцем у
1807 році був Михайло Чудновський, за іменем якого
59
н назвали казенне село, утворене біля його хутора в
1810 році переселенцями з Курської губернії.
МИХАЙЛІВСЬКЕ — село на захід від Мелітополя,
заселене в 1818 році одночасно з іншими кріпосними
селами поміщиків Бутурліна і Комбурлея і назване
по імені Михайла Комбурлея — батька Катерини
Толстої і Єлизавети Бутурліної.
МИХАЙЛО-ЛУКАШЕВЕ — село Вільнянського
району. На початку свого існування це було кріпосне
село Михайлівна, назване за іменем його власника —
коменданта Олександрійської фортеці Михайла Кара-
ватки, засноване у 80-х роках XVIII століття на 6277
десятинах землі рангової дачі, одержаної Карават-
кою у верхів’ях р. Мокрої Московки. Після смерті
Караватки в 1793 році село було продане поміщику
Лукашевичу, від якого воно дістало доповнення до
своєї назви.
МОЛОЧАНСЬК — місто на р. Молочній, утворене
з заснованої в 1803 році головної колонії меноніт-
ського округу Гальбштадта.
МОЛОЧНА — друга за величиною ріка в Запорізь-
кій області. Під іменем сьомої ріки Скіфії — Герр, що
мала однакову назву з місцевістю, де вона протікала,
Геродот, ймовірно, описав Молочну.
В російських літописах Молочна вперше згадується
під 1103 роком, коли з’єднані російські дружинина по-
радою Володимира Мономаха «умьіслиша дерзнути»
на похід вглиб половецького степу і на чолі з ним
«приидоша на Сютень», де 4 квітня розгромили зброй-
ні сили половців, перебили їхніх князів і розорили
головні половецькі вежі, зосереджені по багатій на
пасовища долині тієї ріки. Російська вимова найме-
нування ріки Сютень могла походити тільки від поло-
вецького слова «сютана» — годувальниця, мамка. Це
60-
значення воно має і в турецькій мові, близькій до по-
ловецької.
В Приазов’ї, де рослинність степів вигоряла від
посуд, береги ріки густо івкриті соковитими травами,
цілком природно, були улюбленим місцем усіх кочо-
вих народів, що жили в Приазовському Лукомор’ї.
Сама ж ріка, живлячи луки і випаси, від чого худоба
прибавляла молока — цього важливого джерела доб-
робуту скотарів, могла дістати назву «сютани». Це під-
тверджується картою Я. Сандрарта, складеною за Бо-
планом в 1^51 році, де р. Молочні Води називалася
«Мати-вода».
Але ріка могла дістати назву і від Молочного ли-
ману, у який вона впадає. Лиман за своїм характером
цілком заслуговував назви тихої, спокійної затоки, що
половецькою мовою звучало б як «сют-лиман». Перша
половина цього найменування — «сют» була потім по-
ширена на ріку, що впадає в лиман, і вона стала на-
зиватися Сую-су, що при дослівному перекладі озна-
чало «молочна вода». Під таким іменем ріка увійшла
і в старовинні російські описи, так її називало і ногай-
ське населення, яке жило біля її берегів у першій по-
ловині минулого століття.
Хвилі Азовського моря, намивши піщану перемич-
ку, перетворили лиман р. Молочної в озеро Молочне.
МОРДВИНІВКА — село Мелітопольського району,
назване за прізвищем голови Чорноморського адмір-
алтейства М. С. Мордвинова, про якого О. С. Пушкін
писав, що «він містить у собі одному всю російську
опозицію» і якого декабристц намічали в члени май-
бутнього тимчасового уряду. Купивши в капітана
Ламбро-Качони землю й село з сімома сім’ями одно-
дворців, Мордвинов-у 1811 році передав його як посаг
своїй дочці Вірі Миколаївні, яка вийшла заміж за
61
Аркадія Олексійовича Сюлипіна, друга Сперапського
і Грибоєдова, рідного брата Єлизавети Олексіївни Ар-
сеньєвої, виховательки і бабусі Михайла Юрійовича
Лєрмонтова.
Видатний діяч декабристського руху поет К. Ф. Ри-
лєєв присвятив М. С. Мордвинову свою думу «Мсти-
слав Удалой», а його дочці В. М. Столипіній вірш
«Не отравляй души тоской».
У 1835 і 1847 роках населення Мордвинівки збіль-
шилося після переведення до неї селян з пензенських
маєтків Столипіних, які були по сусідству з маєтком,
де жив юний Лєрмонтов.
МОСКОВКА — дві ліві притоки Дніпра, відомі під
цією назвою ще з 1594 року. Обидві річки, які знахо-
дились поблизу Кічкаської переправи, не могли лиши-
тися непоміченими і, безумовно, давно відомі в При-
дніпров’ї, але тільки під іншою, на жаль, вже забутою
назвою.
Свої назви ці річки могли дістати, скоріше за все,
під час перших походів московських стрільців на
Крим у 1556 році під проводом дяка Михайла Ржев-
ського або в 1559 році — з воєводою Данилом Федо-
ровичем Адашевим.
НАДЕЖДИНЕ — село на р. Джекельня, утворене
в 1861 році як колонія болгар, що переселилися з Бе-
сарабії. На початку минулого століття тут було ма-
леньке кріпосне село Мордвинова, яке він називав
за іменем своєї дочки Надеждиним. Потім нащадки
Мордвинова перевели жителів цього села в Мордви-
нівку, а землю продали в казну, яка виділила її для
ногайського аулу Караруга — «чорна щока». Зайняв-
ши залишений ногайця'ми аул, болгарські переселенці
назвали свою колонію Надеждиною, іменем, яке дав-
но було відоме навколишнім жителям.
62
НАТАЛІВКА — село на Мокрій Московці, назване
за іменем тодішньої власниці його, дружини новоро-
сійського генерал-губернатора Наталії Строганової
(див. Строганівка), в яку був по-юнацькому закоха-
ний ліцеїст О. С. Пушкін).
НЕЛЬГІВКА — село Приморського району, виник-
ло в 1861 році як колонія болгарських переселенців з
Бесарабії, які заселили залишений ногайцями аул-
Кагач 2-й — «аул тих, хто робить відра, відерників».
На картах кінця минулого століття Нельгівка значи-
ться під іменем Михайлівни 2-ї. Село назване за прі-
звищем Н. Н. Нельговського — контролера попечи-
тельського комітету про іноземних переселенців Пів-
дня Росії.
НОВОАНДРПВКА — село Оріхівського району,
засноване селянами, які виділилися з Оріхівського зе-
мельного товариства в 1879 році і назвали своє по-
селення за іменем волосного писаря Андрія Спрохенка.
НОВОБІЛИКИ — село Оріхівського району, на-
зване так за містечком Білики (нині — Кобеляцького
району Полтавської області), з якого в 1790 роках,
одночасно з жителями сусідньої слободи Оріхівки,
прибули перші переселенці, які й заснували в Таврії
Нові Білики.
НОВОБОГДАНІВКА — село Мелітопольського
району, початок якому поклали переселенці з Пол-
тавської та Чернігівської губерній, що прибули в Тав-
рію в 1862 році невеликою групою із тридцяти сімей.
НОВОВАСИЛІВКА — селище, утворене в 1823
році сектантами молоканами, які прибули сюди з села
Горілого Тамбовської губернії. У зв’язку з тим, що
таврійські молокани обрали Нововасилівку центром
своєї секти, вона називалася також і Молоканським.
Раніше в цій місцевості був аул Апанли — «місце,
63
багате на дичину», названий як і річка, біля витоків
якої розташований.
НОВОВАСИЛІВКА — село Бердянського району,
біля східного схилу гори Червоний Обрив на лівому
березі Берди. Його фундаторами стали державні
селяни, які переїхали в 1861 році з Тимського по-
віту Курської губернії. До них потім приєдналася ча-
стина жителів Берестового. На місці села до 1860 року
був ауЛ Кенегаз 2-й — «аул тих, що мають ма-
ленькі очі». Його ще називали Работай, що означає
«з’єднаний». Біля аулу на березі Берди похований
один з шанованих ногайцями їхній ватажок Халіль-
ефенді.
НОВОГРИГОРІВКА — село, засноване державни-
ми селянами, прибулими в 1795 році з Полтавської,
Харківської, Орловської і Курської губерній. Розта-
шоване на лівому березі р. Токмачки навпроти Кири-
лівської фортеці і назване за іменем одного з перших
його мешканців Григорія Цідили.
НОВОГУПАЛІВКА — село біля витоку р. Вербо-
вої. Першими жителями його були вихідці з слободи
Гупалівки, що біля старої Української лінії фортець
на р. Орелі. Засноване в 1819 році на місці колишньо-
го запорозького поселення Вербова балка (див. Віль-
нянка).
НОВОДАНИЛІВКА — село на правому березі
р. Великий Утлюг, утворене в 1861 'році на місці ко-
лишнього аулу Кільчик. Перші його жителі — держав-
ні селяни з Харківської і Полтавської губерній. Потім
прибули нові переселенці з Орловської і Курської гу-
берній. Спочатку називалося Данилівною — по бать-
кові керуючого Таврійською палатою державного
майна Петра Даниловича Шотта, який виділяв землю
для поселення (тоді ж було назване його прізвищем
64
с. Шотівка, яке нині знаходиться поряд в сусідній об-
ласті).
НОВОДАНИЛІВКА — село Оріхівського району,
виникло в 1879 році біля хутора Данила Дейнеки, ім’я
якого воно носить і досі. Основна частина жителів
походить з державних селян Малої Токмачки і Орі-
хова.
НОВОЗЛАТОПІЛЬ — село Гуляйпільського ра-
йону, утворене на місці єврейської колонії, ім’я якої
воно закріпило за собою. Колонія заселена в 1843 році
євреями, що прибули з містечка Златополь — звідти,
звідки раніше прибували в гайчурські степи жителі
сіл Гуляй-Поля і Любомирівки.
НОВОІВАНІВКА — село Веселівського району,
яке утворилося в 1861 році шляхом злиття кількох
хуторів державних селян з поселень Балки і Новопо-
півки, які переїхали перед .цим у Таврію з Полтавської
губернії. Село назване за іменем чиновника Івана
Браткіна, який розподіляв місця для поселення.
НОВОКАРЛІВКА — станція, названа ім’ям ко-
лишнього власника рангової дачі і кріпосного села
Карла фон Лау.
НОВОКОСТЯНТИНІВКА — село, утворене в 1862
році нащадками дунайських козаків та арнаутів з
Добруджі, які жили там у селі Костянтинівні Бен-
дерського повіту. Незабаром арнаути переселилися в
інші колонії, а на їх місце прибули жителі з різних
навколишніх сіл.
Ця колишня колонія, яка спочатку називалася
Костянтинівною і Першокостянтинівкою, зайняла на
березі р. Акчекрак місце колишнього великого аулу
Великий Тобал, тобто «рівний, гладенький».
НОВОМИКОДАЇВКА — село Мелітопольського
району на південному схилі балки Тащенак. Утворили
5 3165.
65
його у перших роках минулого століття державні се-
ляни з Шульгівки (зараз — Петриківського району
Дніпропетровської області), до яких у 1818 році при-
були нові переселенці з Курської губернії, а в 1861
році — українці з Бесарабії. Село назване за іменем
Миколи І, який 'відвідав Приазов’я в 1816 році.
НОВОМИКОЛАІВКА — село біля верхів’їв
р. Апанли, засноване в 1864 році переселенцями з Во-
ронезької губернії, які перед тим два роки жили в
с. Митрофанівці Феодосійського повіту. Назване в
пам’ять померлого в тому році наслідника царського
престолу.
НОВОМИРГОРОДКА — село Вільнянського ра-
йону, назване за прізвищем колишнього власника Іва-
на Миргородського, який дістав там землю в ран-
гову дачу.
НОВОМИХАЙЛІВКА — село Чернігівського райо-
ну на березі р. Камкулак. На початку свого існуван-
ня— з 1820 року-—називалося по річці. Але після
згрупування всіх осель в одному місці — на балці
Бандурка село в 1853 році перейменували на Михай-
лівну за назвою новозбудованої церкви.
НОВООЛЕКСАНДРІВКА — село Приазовського
району, засноване в 1823 році сектантами молоканами
на місці ногайського аулу Темі'р-ходжа — «залізний
паломник у Мекку». Навколишні жителі називали це
село Молоканським або’Темірходжа. На дореволюцій-
ній карті Таврійської губернії це село значиться під
назвою Задунаївки.
НОВООЛЕКСПВКА — село Приморського райо-
ну на р. Лозуватці. Спочатку називалося Олексіївною
і було заселене в 1862 році вихідцями з Миколаївки
Бердянського повіту, а потім переселенцями, прибу-
лими з Полтавської, Чернігівської і Курської губерній.
До 1860 року тут був аул Улькон-бес-кеклик— «ве-
ликі п’ять куріпок». Нинішнє найменування походить
від назви церкви.
НОВОПАВЛІВКА — село Оріхівського району,
заселене в 1840 році, дістало назву <від імені першого
переселенця оріхівського селянина Павла Ярового.
НОВОПЕТРІВКА — найстаріше поселення Бер-
дянського району і друге — нинішньої Запорізької
області поміж тих, що мали1 в минулому свої посад-
ські ратуші.
Ще в 1779 році зроблений першим на Запоріжжі
центром повіту Петровський посад втратив своє про-
відне становище після скасування фортеці в 1800 році.
Поселенням замість ратуші став управляти смотри-
тель фортеці в чині капітана.
З травня 1828 року посад Петровський, перетво-
рений у станицю, став штаб-квартирою Азовського ко-
зачого війська, організованого з нащадків колишніх
запорожців, що перейшли в Росію із Задунайської
Січі.
Нинішнє найменування села — Новопетрівка —
присвоєне йому на відміну від іншого, значно пізніше
виниклого села Петрівки, що називається тепер Ста-
ропетрівкою (див. Берда і окремий опис Петрівської
фортеці).
НОВОПЕТРІВКА—село на лівому березі р. Біло-
зерки, на межі з Херсонською областю. Утворене в
1869 році колишніми «чиншовиками» — селянами з
Подольського повіту, які за особливий грошовий по-
даток — «чинш» наймали землю в оренду у поміщи-
ків. Село назване за місцем, де раніше жили пересе-
ленці у Кам’янець-Подільській губернії.
НОВОПИЛИПІВКА — село Мелітопольського ра-
йону, виникло в 1860 році на місці аулу Акнокас. За-
66
5*
67
селилося молодими селянами навколишніх україн-
ських сіл, які вчилися сільськогосподарських робіт у
німецьких колоністів — йогана Корніса, який вважав-
ся авторитетним знавцем землеробства, і у Вібе —
засновника лісорозсадника, що став потім Бердян-
ським дослідним лісництвом.
НОВОПОЛТАВКА — село у верхів’ях р. Каїнку-
лак, засноване в 1862 'році переселенцями з Полтав-
ського повіту тієї ж губернії.
НОВОПРОКОПІВКА — село біля верхів’їв балки
р. Куркулак, засноване в 1820 році як хутір вихід-
цями з с. Малої Токмачки. Після (прибуття на хутір
переселенців стало селом.
НОВОСЕЛІВКА — село Оріхівського району, ут-
ворене близько 1798 року иа землі рангової дачі по-
міщика. Назване спершу Новоселицею, воно було ві-
доме серед .навколишніх селян за прізвищем її влас-
ника— спершу як Бурякове (див. Васинівка), а по-
тім— Крейцерова (від прізвища графа Крейца).
НОВОСОЛДАТСЬКЕ — село на р. Берді, утворене
в останні роки XVIII століття для проживання від-
ставних солдатів та їх сімей після скасування поряд
розташованої Захар’ївської фортеці.
НОВОСПАСЬКЕ — село у верхів’ях р. Корсак по-
близу сопки Коксонгур, засноване в 1822 році пересе-
ленцями-молоканами з м. Спаська Тамбовської гу-
бернії.
НОВОТРОЩЬКЕ — село Бердянського району по-
близу місця злиття Салтиччі і Буртиччі. Засноване в
1862 році переселенцями Полтавської, Чернігівської,
Харківської та Курської губерній на місці ногайсько-
го аулу Алтаула — «аул, що знаходиться внизу».
НОВОУСПЕНІВКА — село Веселівського району,
утворене з хуторів Першої і Другої Успенівки, які за-
селялися вихідцями з с. Балки. Назване від церков-
ного свята, в день якого почали заселятися хутори
після жнив 1862 року.
НОВОЯКОВЛІВКА — село, розташоване біля
верхів’їв Сухої балки, яка раніше належала с. Ю.рків-
ці. Першими жителями були селяни з Пирятинського
і Прилуцького повітів Полтавської губернії.
ОБІТОЧНА — ріка на південному сході Запорі-
зької області, що протікає в районі кількох реліктів
Приазовського кристалічного масиву. До приєднання
Приазовських степів до Росії — до 1783 року — була
відома місцевому населенню під іменем Дженалгаш,
що означало «така, що плутається».
Свою теперішню назву ріка Обіточна дістала від
імені кристалічного залишку, поблизу якого воно виті-
кає. Ногайці, переведені на початку XIX століття з
Кізлярських степів у Приазов’я, називали той зали-
шок «Оба-таш»: «оба» — горб, курган, «таш» — ка-
мін. Переклавши на російську мову назву «Оба-таш»
як Кам’яна могила, перші російські жителі тих
місць річку, яка текла від неї, продовжували на-
зивати іменем сопки — Обаташна, Обітошна, Обі-
точна.
ОБІТОЧНА КОСА — одна з вузьких намивних
смуг піску в Приморському районі. Коса починається
біля круглого і дещо підвищеного мису, на якому є
шість насипних могил, що називаються Князівськими.
Острів на кінці коси мав назву Невідомого.
Ногайці називали цю косу «Джурулгаш» — об-
рив, підмитий водою. На картах минулого століття
вона йменувалася Віссаріоновою.
ОБІТОЧНЕ — село, яке в 1861 році утворили чор-
ногорці, що прибули через Бесарабію. Назву дістало
від р. Обіточної, у верхів’ях якої воно розташоване
68
69
біля конусоподібної сопки Кам’яної могили — Оба-
таш.
ОБІТОЧНЕ— стара назва колишнього кріпосного
села графа Орлова — Денисівни, тепер частина міста
Приморська, розташованого на лівому березі р. Обі-
точної.
Землі «при річці Обіточній» віддав Потьомкін ге-
нерал-поручикові Денисову в 1785 році. При одружен-
ні Денисова з останньою представницею роду графів
Орлових у 1800 році цар удостоїв його графського
титула і дозволив йому, синові донського козачого
отамана, додати до свого прізвища і прізвище дру-
жини.
Переведені новим графом Орловим-Денисовим з
рязанських маєтків його дружини кріпаки збудували
на новому місці землянки і вже в 1801 році утворили
невелике село.
ОБЩА — залізнична станція, збудована на кордо-
ні двох великих сіл, які раніше були в різних губер-
ніях: колишнього волосного села Жеребець Катерино-
славської губернії (нині с. Кірове) і колишнього во-
лосного селд Білицького Таврійської губернії (тепер
с. Юрківіка).
ОЖЕРЕЛЬНА — ліва притока р. Конки, названа
Інженерною за місцем стоянки на її берегах в 70-х
роках XVIII століття інженерної команди, яка прово-
дила зйомку місцевості і планування фортець серед-
ньої частини Дніпровської лінії укріплень'на росій-
сько-кримському кордоні та керувала спорудженням
Григорівської фортеці.
ОЛЕКСАНДРІВКА — село на р. Малий Утлюг,
утворене в 1861 році болгарськими колоністами на
вільних землях Таврійського управління державним
майном. Болгари назвали своє нове поселення в Тав-
70
рії за іменем колишнього місця проживання в Беса-
рабії.
ОЛЕКСАНДРІВНА — село Приазовського району,
засноване в 1861 році державними селянами сіл Со-
лодкої Балки і Очеретуватого, а також прибулими
з Полтавської губернії. Названо за іменем Олександ-
ра Строганова, який під час його заселення був ново-
російським генерал-губернатором.
До 1861 року на місці цього села були два ногай-
ських аули: Наукас — «великий» і Татли-куоак—
«прісний яр».
ОЛЕКСАНДРІВСЬКА — чотирицитадельна пра-
вофлангова фортеця, названа за іменем Олександра
Голіцина, який командував 1-ю російською армією на
початку війни з турками.
Після указів 10 травня і 2 вересня 1770 року сол-
дати і спеціально прислані робітники почали зводити
земляні вали, цитаделі та інші споруди фортеці, яка
була в числі діючих до 1800 року.
За своїми розмірами і кількістю фортифікаційних
споруд Олександрійська фортеця, як і Петровська,
була досить міцним і великим оборонним пунктом лі-
нії.
Фортеця у плані мала ф<?рму п’ятнадцятикутної
зірки і разом з своїми ровами займала площу в 105
десятин, а внутрішній двір фортеці — в 58 десятин.
До середини 1775 року роботи по спорудженню
фортеці були закінчені. Вали обнесли глибокими ро-
зами з..гласисами. У фортеці спорудили кам’яні і де-
рев’яні будинки для коменданта та офіцерів і вісім
великих казарм для гарнізону, а також церкву, апте-
<у, госпіталь, школу, запасний продовольчий магазин,
цейхгауз і острог.
В казармах фортеці розміщалися прикордонний
71
батальйон, інженерна, артилерійська та інвалідна
команди. Вони називались «олександрійськими». У
фортеці ж розташувався Азовський піхотний полк і
з 1776 року містилась Олександрівська прикордонна
митна застава, яку після приєднання Криму в червні
1783 року скасували, а всіх її служителів перевели в
нововідкриту Перекопську митницю.
Нині на місці фортеці стоять будинки м. Запоріж-
жя (район Малого базару).
ОЛЕКСІЇВНА — село, розташоване на лівому бе-
резі р. Берди, на старому російсько-кримському кор-
доні. Утворене наприкінці 70-х років XVIII століття і
одержало назву від найближчої до нього Олексіївської
фортеці.
ОЛЕКСПВСЬКА ФОРТЕЦЯ без цитаделей, розра-
хована на гарнізон з двох рот. Фортеця дістала назву
від імені Олексія Орлова, пізніше — Чесменського,
який очолював російський флот під час розгрому ту-
рецьких військово-морських сил при Чесмі. Рештки
бастіонів фортеці мають місцеву назву «городки»,
вони віддалені на три кілометри на захід від с. Біло-
церківки Куйбишевського району.
ОЛЬГОПІЛЬСЬКЕ — село на середній течії р. Ток-
мачки. Засноване в останні роки XVIII століття як
кріпосне село поміщика Товбича і назване за іменем
його дружини.
ОМЕЛЬНИК—село на р. Жеребець, почало засе-
лятися близько 1800 року, назване Новим Омельни-
ком, бо сюди прибули переселенці з містечка Омель-
ник (зараз Кременчуцького району Полтавської об-
ласті).
ОРІХІВ — місто і районний центр, який виріс тз
поселення, що виникло одразу ж після приєднання до
Росії приазовських степів, виведення кочівників-но-
72
гайці.в у приуральські степи і ліквідації російсько-
кримського кордону по р. Конці, тобто з 1783 року.
З 1801 року став першим містом на території, яку зай-
має нині Запорізька область.
Про походження назви Оріхів існує кілька версій.
На думку-одних, місто дістало свою назву від поряд
розташованої балки, в долині якої нібито були великі
зарості горіхового дерева. Та ніде на території ни-
нішньої Запорізької області в минулому ніхто не ба-
чив горіхового дерева. Інші ж вважають, що в балці
були зарості дикого чагарнйка ліщини, але ж вона
мовою полтавчан і чернігівців, що поселилися там, на-
зивається не горіхом, а ліщиною.
Але в тій місцевості траплялися горіхи інших ви-
дів. Років 40—50 тому по широких мілководних пле-
сах Коики ріс смачний і за своєю поживністю широко
відомий ще запорозьким козакам і чумакам водяний
горіх — рогульник, чилим, якірець, чортів горіх. Ко-
лишні запорозькі козаки, переселенці на Кубань (пе-
ред цим вони жили в Катеринославському намісни-
цтві) назвали озеро на околиці міста Катеринодара
Оріховим, бо там росли водяні колючі горіхи.
Але не треба забувати, що жителі близьких до
Оріхова сіл Юрківки, Нових Біликів, Омельника, Ве-
рьової, Семенівки, Очеретуватого, Білоцерківки і По-
лівки (нині Смирнове), переселилися їв Новоросію з
однойменних сіл колишнього Миргородського повіту
Полтавської губернії, серед яких є й поселення Орі-
хівка. Отже, можна також твердити, що нинішня наз-
ва Оріхова перенесена якоюсь групою перших посе-
ленців із колишнього місця проживання.
У 1799 році всі прйсутственні місця Маріупольсько-
го повіту переведені в селище Оріхове і одночасно
«учинено представление и наименование оной Орехо-
73
вой городом». З 19 лютого 1801 року селище Оріхове
стало містом.
В 1804 році Оріхів став центром нового Меліто-
польського повіту нової Таврійської губернії.
ОРЛІВКА — село, розташоване на лівому березі
р. Лозуватки на місці залишеного аулу Сосикан —
«погано пахнуча кров». Першими мешканцями були
жителі з с. Попівки, які осіли там у 1861 році і назва-
ли своє нове поселення за іменем царя Олександрів-
ною. Після прибуття 24 сімей переселенців з Орлов-
ської і 40 сімей з Тамбовської губернії село почали
іменувати Орлівкою.
ОРЛІВСЬКЕ—село Вільнянського району, виник-
ло в балці Орлів байрак, у якій стояла хата запорож-
ця Василя Орла, що мав рибальський кош на розта-
шованому напроти балки Орловому острові, названо-
му його прізвищем.
ОРЛОВЕ — село Мелітопольського району, яке
виникло близько 1920 року на місці німецької колонії
Арлау. Ця колонія, яка була утворена в 1804 році в
долині між двома лівими притоками Молочної (в ній
жив меноніт Корніс, який стояв на чолі Молочансько-
го округу), вважалося найбільш упорядкованою і в
ній у 1864 році була відкрита «реальна школа».
ОРЛЯНСЬКЕ — село Василівського району, утво-
рене в 70-х роках XIX століття від злиття хуторів су-
міжних сіл Михайлівни, Балок, Скельки та після при-
буття (переселенців з села Орлика Полтавської губер-
нії,
ОСИПЕНКО — село Бердянського району, колиш-
ня Новоспасівка, яка з 1828 по 1866 рік була великою
станицею Азовського козацького війська, заселена
нащадками козаків Задунайської Січі. В 1939 році
перейменована на честь Героя Радянського Союзу,
74
учасниці безприкладного перельоту на літаку «Роди-
на» 24—25 вересня 1938 року Поліни Денисівни Оси-
ленко (до одруження — Дудник), яка народилася й
жила там.
ОСТРИКІВКА — село в середній течії р. Токмак.
Виникло на початку XIX століття як хутір Великого
Токмака. Перетворений у село державних селян в
1842 році. Назване за прізвищем першого хуторянина
Юхима Острика.
ОЧЕРЕТУВАТЕ — село біля витоку р. Ченгул, але
назване так в пам’ять про слободу Очеретувату (нині
Семенівського району Полтавської області), звідки
прибули перші переселенці.
Предки більшості нинішніх жителів Очеретуватого,
колишні козаки, що переселилися іперед 1790 роком у
Таврію разом з селянами сусідніх Семенівки і Вер-
бової, були кріпаками поміщиків Базилевських.
ПАВЛО-КІЧКАС — частина м. Запоріжжя, яка
досі називалася за іменем Павла Потьомкіна, внуча-
того брата Григорія Потьомкіна і осободовіреного
імператриці Катерини II по проведенню слідства над
керівником селянської війни Пугачовим та його спод-
вижниками. Діставши в рангову дачу близько 10 ти-
сяч десятин землі біля Кічкаської балки, відомої під
цією назвою ще до розпису 1697 року, Потьомкін
проти місця Кікчаської переправи в 1781 році поселив
своїх кріпаків, привезених з інших сіл. У 1789 році
земля і селяни, побувавши послідовно власністю п’я-
тьох кріпосників, перейшли у володіння Еммануїла
Маркуса (див. Маркусове).
ПАЛАУЗІВКА — колишня болгарська колонія на
р. Кілтиччі, названа за прізвищем Миколи Христофо-
ровича Палаузова, який був при головнокомандуючо-
му південною армією Паскевичу чиновником для різ-
75
них доручень у оправах болгар. Палаузов був органі-
затором і головою благодійного товариства «Настоя-
тельства одесских болгар» — громадської організації,
яка подавала певну матеріальну допомогу болгарам,
що вдруге протягом життя одного покоління пересе-
лялися на нові місця, а Палаузов особисто керував
розміщенням переселенців у Таврії з травня 1861 року
по липень 1862 року.
ПАРТИЗАНИ — село на правому березі середньої
течії р. Обіточної, яке утворилося після злиття Пав-
лівни і Новопавлівки, заснованих у 1860 році селяна-
ми Полівки (нині Смнрнове), до яких у 1861 році
прибули переселенці з Полтавської, Харківської, Кур-
ської і Орловської губерній. Колишня назва обох сіл
була дана за іменем селянина Павла Дубовина, який
брав участь у їх заселенні як засідатель земської
управи від Дмитрієвської волості. До 1860 року на
місці цих сіл було також два аули Конда-козли —
«•криві очі» і Конда-томгали — «кров’ю відмочені».
Перейменоване на честь червоних партизанів, які
жили в цьому селі.
ПАСТВА — село у верхів’ях р. Юшанли, виникло
в 1920 іроці на місці німецької колонії того ж найме-
нування, заснованої у 1820 році.
ПЕРЕВЕРЗІВКА — село Михайлівського району.
Названа переселенцями з с. Переверзівки Курської
області за місцем колишнього проживання.
ПЕРУН — село на лівому березі Дніпра, яке діста-
ло назву від острова Перуна, розташованого дещо на
південь по течії Дніпра, до якого нібито (вода принес-
ла з Києва дерев’яне зображення слав’янського бога
Перуна, яке після хрещення Русі в 983 році князь
«повеле к конскому хвосту привязати и влещи в
Днепр...»
76
ПЕТРІВКА — село біля витоку ір. Великий Утлюг,
колишнє володіння графа Петра Бутурліна, ім’я яко-
го воно має й досі.
Петрівка заселена в 1841 році після інших сіл, що
належали графській сім’ї (див. Ганнівка, Єлизаветів-
ка і Куйбишеве). Першими мешканцями Петрівки
були відібрані поміщиком 50 найбідніших селян з йо-
го маєтку в Сумському повіті Харківської губернії.
ПЕТРІВКА — село на правому березі р. Шовкай
при впадінні її в р. Корсак. Ця колишня болгарська
колонія була утворена в 1862 році на місці аулу Маш-
кара —.«насмішка», «жарт», або Карача, що означає
тернівник.
Село назване за іменем директора департаменту
Петра Стремоухова, який керував переселенням бол-
гар.
ПЕТРІВСЬКА ФОРТЕЦЯ — заснована в 1770 році
на лівому фланзі Дніпровської лінії і названа за іме-
нем Петра Рум’янцева, пізніше — Задунайського, ге-
нерал-губернатора України, який командував 2-ю
південною армією під час російсько-турецької війни.
Вона закладена на місці одного з найстаріших посе-
лень запорозького козацтва в межах нинішньої Запо-
різької області.
Для спорудження фортеці була вибрана рівна
поверхня мису, який на два сажні підносився над рів-
нем моря і омивався з півдня Азовським морем, а з
заходу — лиманом р. Берди.
Петрівська фортеця складалася з чотирьох замк-
нутих укріплень-цитаделей з равелінами між ними, які
замикали .внутрішній простір фортечних споруд. Все-
редині фортеці були цегляні будинки і казарми, в
цитаделі біля артилерійських майданчиків — порохові
погреби.
77
Біля фортеці була пристань. Тут зупинялися суд-
на Таганрозької флотилії, які перевозили звідси у
фортеці Керч і Єни-кале (після 1771 року) пошту і
провіант.
Петрівська фортеця розташована на головному
сухопутному шляху з Кавказу в Крим, мала посиле-
ний карантинний пост, а з 1776 року -— митну прикор-
донну заставу.
В той час від фортеці відходили чотири поштових
дороги: одна — на Таганрог, друга — на Геничів і на
Крим, третя — вздовж нової лінії фортець, а від неї
через дві станції відділялася четверта дорога на Бах-
мут (нині Артемівськ).
Після заселення кубанського узбережжя Азовсько-
ю моря новим Чорноморським військом у 1800 році
Петрівська фортеця як така, що далеко стоїть від но-
вого післявоєнного кордону, була скасована за не-
потрібністю, а солдати її гарнізону відпущені у від-
ставку.	к
Зараз територія фортеці зайнята садибами с. Но-
вопетрівки.
ПЕТРО-МИХАЙЛІВКА — лівобережне село Віль-
нянського району. При своєму виникненні називалося
хутором Свистуїнова за прізвищем його власника —
курського губернатора Петра Свистунова, який дістав
там у рангову дачу 12800 десятин землі. Змусивши
запорозьких козаків, які не хотіли стати його кріпа-
ками, переселитися на Кубань і Дон, Свистунов, після
перейменування хутора, продав його і навколишні
свої землі поміщикові Іваненку, який додав до наз-
ви хутора ім’я свого батька і відтоді село називається
Петро-Михайліївкою (див. Іванівна).
ПЕТРО-СВИСТУНОВЕ — прибережне село Віль-
нянського району, колишнє Петрівське-Свистунове,
78
назване так за іменем і прізвищем його першого влас-
ника (див. Петро-Михайлівка).
В це село, засноване на місці зимівника заможного
козака Бесараба, який також тримав багато наймитів
з запорозької козацької бідноти, прибули і селянй, що
втекли від поміщика з села Литовського, що в Ахтир-
ському повіті.
У цьому селі народився і провів своє дитинство
народний артист СРСР Іван Семенович Паторжин-
ський.
ПІДГІРНЕ — село під горою на березі р. Карачек-
рак, колишньої притоки р. Конки, що нині впадає в
Каховське водоймище.
В XIV—XVI століттях поблизу теперішнього Під-
гірного було велике татарське поселення, яке назива-
лося за іменем річки — Карачекрак.
Заселялося Підгірне водночас з тих же місць, що
й інші кріпосні села Попова.
ПІДГІРНЕ — село на р. Молочній. В минулому
столітті центр місцевого управління Молочанського
колоністського округу. Купивши в 1804 році у помі-
щика Дубинського с. Пришиб, заселене селянами-
переселенцями з слободи Пришиб (нині Кременчу-
цького району Полтавської області), колоністи на-
звали його по своїй німецькій окрузі — колонією Мо-
лочною.
ПІДГІРНЕ—село, яке виникло на місці закла-
деного в 1852 році під горою на р. Солоній хутора
наказного отамана Азовського козацького війська
Йосипа Гладкого, який у 1828 році перейшов на бік
царя, але не міг жити серед азовських козаків колиш-
ньої Задунайської Січі.
ПІСКОШИНЕ — село Веселівського району, утво-
рене на землі рангової дачі капітана І. С. Поскочина,
79
який командував загоном російських суден при визво-
ленні з турецького ярма грецького острова Кафалонія
17 жовтня' 1798 року. Першими мешканцями в 1817
році стали сто сімей державних селян з с. Білозерки,
до яких після земельної реформи 1861 року прибули
козаки з Роменського повіту Полтавської губернії.
_ПОЛОГИ — залізничний рузол, районний центр і
місто, на початку свого існування називалися Новими
Пологами за назвами сіл Пологи-Вергуни, Пологи-
Яненки і Чебатюк (зараз в Переяслав-Хмельницькому
районі Київської області) — місць колишнього про-
живання селян, які переселилися в 1795 році на вільні
землі Новоросії.
Слово «пологи», походить від слова «лежати», а
від нього — «видолинок», «низина» і «ложе»—русло
ріки. На Полтавщині «пологами» називають низькі,
прибережні місця. Це слово вживається на означен-
ня також і місця покосу трав або пологих місць з тра-
востоями.
ПОПІВКА — колишня назва с. Смирнове Куйби-
шевського району, заснованого в 1805 роді казенними
селянами, які прибули з слободи Полівки (нині Вели-
кокринського району Полтавської області). З Полів-
ки частина селян перейшла у вільні аули в 1861 році
і в Нововасилівку в 1870 році (див. Смирнове).
ПОПОВЕ — залізнична станція у Василівському
районі, яка носить прізвище колишнього власника на-
вколишніх земель Василя Попова (див. Василівна).
ПРЕОБРАЖЕНКА — село на правому березі
р. Конки, колишня слобода державних селян-україн-
ців. Одне з найстаріших поселень Запорізької області,
яке виникло майже одночасно з початком будівни-
цтва у цій місцевості Григорівської фортеці.
З 1796 року Преображенка стала селом державних
80
малоросійських поселян. Наприкінці XVIII століття
тут стояв кордон (сторожовий загін) від легкокінного
Полтавського полку.
ПРЕСЛАВ — колишня болгарська колонія біля
гирла р. Обіточної. Заснована македонськими болга-
рами, що перейшли в Таврію з селища Ташбунара
Ізмаїльського округу (див. Інзівка) в 1862 році (зи-
му 1861—1862 року колоністи провели в дорозі), ця
колонія названа на честь старої столиці Болгарії міста
Преслав.
Випередивши інші поселення у будівництві, коло-
нія Преслав близько 1870 року стала центром управ-
ління Болгарського колоністського округу.
Раніше на місці Преслава був аул Шекли — «кін-
цевий, крамній», який справді стояв на краю ногай-
ських степів, бо за р. Бердою вже починалися землі
Кальміуської паланки Запорозького війська.
ПРЙАЗОВСЬКЕ—селище міського типу, утворене
в 1861 році державними селянами з с. Андріївни. У
1861 році прибули переселенці з Чернігівської і Там-
бовської губерній.
Назване в 1864 році по церкві Покровіським, село
розташувалося побіля давньої дороги з Криму на
Дон на місці ногайських аулів Сеїт-Джюоет — «від-
важний нащадок пророка» — і Аккуй — «колодязь з
вільно витікаючою водою». У 1925 році після приєд-
нання до Мелітопольського округу, де вже була Пок-
ровка, село назвали Покровка Друга. 17 лютого 1935
року Покровка Друга перейменована в Прйазовське.
З 10 травня 1957 року Прйазовське — селище міського
типу.
ПРИВІТНЕ — правобережне село, за час свого
існування мало кілька найменувань: у 1784 році —
Іванівка за іменем першого власника рангової дачі
3165.
81
і села полковника Река; потім — Ігнатівка, за іменем
командира Олександрійського легкокінного полку
генерал-майора Ігнатія Гижицького, який купив це
село і навколишню землю; після цього — Бердиново,
за прізвищем наступного власника генерал-майора
Н. М. Бердяєва і, нарешті, Новоолександрівка — за
іменем останнього кріпосника Олександра Алєєва.
ПРИВІЛЬНЕ — правобережне село, колишня сло-
бода Вілоно-Паївлівка, яку в 1784 році заснував брига-
дир Павло Болтін на одержаних в рангову дачу 5000
десятин землі.
ПРИМОРСЬКЕ — нове найменування старовинно-
го села, розташованого на мису лівого берега р. Кон-
ки при впадінні її в Каховське водоймище. В переліко-
ві поселень Олександрівськюго повіту за 1838 рік
найменування цього села записане як Саричанський
Кут, а на карті 1910 року воно вже називається Цари-
Цинський кут — Підстепове. Найменування «Царицин»
походить від співзвучного йому тюркського «саірдин-
дин», що означає жовтий низ, дно або глибину. Те,
що така назва виступу берега, рогу, кута походить
від кольору жовтого піску, що покриває його, під-
тверджується найменуванням іншого кута, розташо-
ваного на протилежному/ правому березі Конки —
Червоного Кута, названого так за наноси червонува-
того піску і відкритих червоних глин берега (див. Ма-
ла Катеринівка).
ПРИМОРСЬК — місто, центр Приморського райо-
ну, донедавна Ногайськ — від ногайців, які кочували
майже по всій території нинішньої Запорізької облас-
ті. Ногайці — це нащадки татар, які прийшли в При-
азов’я наприкінці XIII століття з Золотої Орди під ке-
рівництвом «поганого хана Ногая» — племінника
хана Батия.
82
Виданий у січні 1821 року указ про нове місто гла-
сив: «... для споспешествования прочному водворению
ногайцев в устроенньіх ими селениях и развития меж-
ду ними торговли и промьшгленности, учредить для
них город Ногайск на том месте, где существует ньіне
поселение Обиточное, при реке сего имени...»
Для розвитку майбутньої портової торгівлі у ново-
утворене місто запрошувалися переселятися вірмени
з Нахічевані і жителі містечок Херсонської губернії.
Переселених у Ногайськ звільняли від усіх казенних
податей на 10 років.
ПРИМОРСЬКИЙ ПОСАД — село на березі Азов-
ського моря на схід від гирла р. Домузли, засноване
в 1872 році вільними матросами з Бердянського порту.
До утворення посаду вони займалися рибальством,
живучи на Бирючому острові.
У 1873 році поряд з Приморським посадом виник
маленький виселок Новопопівка, заснований іншою
групою рибалок, теж з Бирючого острова, залишеного
ними.
ПРИШИВ — селище Михайлівського району, ви-
никло біля залізничної станції і разом з нею дістало
найменування колишнього центру німецького коло-
ністського округу Пришиба, його зв’язувала з цією
станцією одна з перших у Таврії 22-верстова шосейна
дорога.
Назва Пришиб перенесена на береги річки Молоч-
ної селянами з Кобеляцького повіту Полтавської гу-
бернії, які до переселення в Таврію жили в слободі
Пришиб біля Дніпра поблизу містечка Келеберди.
Слово «пришиб» означає яр при крутому повороті
річки або місця удару течії. В укранїській мові ці
слова вживаються і для позначення корабельної при-
стані (див. Підгірне).
б4
83
РАДИВОНІВКА — село на правому березі біля
гирла р. Тащенак. Одне з перших поселень Духоборів
у 1802 році назване іменем Радивона Переверзєва,
який раніше за інших осів там. Після 1842 року в Ра-
дивонівку прибули переселенці з Чернігівської, Пол-
тавської, Орловської і Курської губерній.
РАДОЛІВКА— село Бердянського району біля
сопки Каратюбе — «Чорна могила» — у верхів’ях од-
ного з витоків р. Обіточної. Виникло в 1861 році як
колонія болгар з Бесарабії. Назване іменем одного з
перших мешканців Радула.
РАДЯНСЬКЕ — правобережне село, колишня за-
порізька слобода Мічуріна між балками Гадючою і
Вільною, яка увійшла в рангову дачу поміщика Бол-
діна і продана ним майорові. Каховському. Заселив-
ши куплену землю своїми кріпаками і розвівши на ній
виноградні плантації, Каховський десь біля 1795 року
назвав, це село Виноградним, а невдовзі продав його
разом з навколишніми землями німецьким колоністам,
в яких воно називалося колонією Марієнталь, а по-
тім — Генріхсталь — за іменем господарів.
РАЙНІВКА— колишня болгарська колонія біля
гирла р. Лозуватки, названа так за прізвищем бол-
гарського депутата Райнова, учасника її утворення.
До 1860 року на місці Райнівки був ногайський аул
Аллин, або Бодай — обидва ці тюркські слова вжива-
ються на означення пшениці.
РОБОТИНЕ — село біля верхів’я Оріхівської бал-
ки. Виникло на початку XIX століття як Оріхівський
хутірець. Назване за прізвищем сина значкового това-
риша Полтавського полку сотника Роботи, нащадки
якого переїхали в Новоросію зі свого селища, що теж
називалося Роботиним (недалеко від Обмачева), і
дало перших жителів Преображенки і Оріхова.
84
РОЗІВКА— селище міського типу біля східною
кордону області, яке виникло на місці німецької ко-
лонії Розенберг.
Під час будівництва залізниці через Пологи—Вол-
новаха на початку XX століття станція навпроти коло-
нії Розенберг була названа дещо русифіковано — Ро-
зівкою. Пізніше назву станції перенесли і на селище.
РОЗУМІВКА— правобережне село Запорізького
району, назване за прізвищем власника його, брата
фаворита імператриці Єлизавети Кирила Розумов-
ського. Він утворив це поселення на одержаних у ран-
гову дачу землях. У 1802 році Розумовський продав
свої села Кирилівку і Розумівку з 33 275 десятинами
землі М. П. Міклашевському, який перевів у Розу-
мівку селян з с. Комиші..
САВУР-МОГИЛА — одна з найвищих, могил у пів-
нічній частині Токмацького району на схід від Ново-
прокопівки.
Тюркське слово «саур», «сауир», означаючи круп
коня, вживається також і для означення схожих на
нього згладжених вершин горбів округлої форми. Але
після додавання до цього слова префікса «мак», що
служить для означення дії, воно вже означає пускан-
ня диму або розмахування шаблею. Отже, наймену-
вання могили «Саур» говорить не тільки про її фор-
му— з округлою вершиною, а й вказує на її призна-
чення як місця подачі сигналів димом або шаблею.
Савур-могила прославлена в старовинній народній
пісні — думі про трьох братів, які втікали з Азова з
турецької неволі.
САЛТИЧІЯ — одна з приток р. Обіточної в Ток-
мацькому районі. Назва ця могла піти від тюркського
слова «салт» — верхи, без поклажі або ж від слова
«салтак» — грязюка. Обидва значення найменування
85
річки показують на існуючу й до і ього часу заболо-
ченість її берегів.
САЛТИЧІЯ — село у верхів’ях річки того ж найме-
нування. Перші мешканці — державні селяни з сусід-
ньої Попівки, хутором якої з 1815 по 1859 рік була
Салтичія.
САНЖАРІВКА — село Гуляй-Пільського району,
назване від сотенного^ містечка Санжари Полтавсько-
го полку (нині с. Решітники Новосанжарського райо-
ну на Полтавщині), жктелі з якого заселили в Ново-
росії Санжарівку і частину Великого Токмака. Туре-
цьке слово «санжак» означає прапор.
САСИКУЛАК—невелика притока р. Токмак, що
впадає в неї в с. Чернігівка. Ця тюркська назва річки
утворена з слова «сасик» — вонючий і слова «ку-
лак» — яр, балка. Слі'д гадати, що річка з такою на-
звою живилася джерелами, які мали якийсь неприєм-
ний запах, може, такий же, як і «сасики» біля сіл
Ботієва і Строганівки, де виявлено виходи природних
горючих газів. Сасикулаком називається і північно-
східна частина селища Чернігівки.
СЕМЕНІВКА— село у верхів’ях р. Токмачки. Ви-
никло після скасування в 1799 році Кирилівської фор-
теці і назване за місцем колишнього проживання
переселенців з Семенівки (нині районний центр Пол-
тавської області), які прибули разом з жителями су-
сідніх з ними по Полтавщині сіл — Вербової та Оче-
та Очеретуватого.
СЕМЕНІВКА — село на північній околиці Меліто-
поля. Утворили його в 1813 році самовільно прибулі
на вільні землі «сорокової» дільниці державні селяни
з Андріївни і Чернігівки. У 1823 році сюди перебра-
лася і частина жителів Малої Білозерки та Дніпровий,
а в 1830—1832 роках до них приєдналися переселенці
86
з Миргородського та Бєлгородського повітів. З пере-
крученої иазви «сорокової» дільниці виникло друге
найменування цього села — Сорове, як воно зустріча-
лося ще наприкінці минулого століття.
СІРІ ХУТОРИ — село Михайлівського району, ут-
ворене в 1869 році після з’єднання далеких хуторів
с. Тимошізки.
СІТКУЛЬ — село Веселівського району, розташо-
ване по балці Сухий Ярок поблизу озер — витоків
р. Великий Утлюк. Балка Сухий Ярок у минулому,
очевидно, була пересипана, що й відображено в її
найменуванні, складеному з тюркських слів «сет»
земляний насип, гребля, загата, закупорка і «куЛь» —
озеро.
СИВАШ — озеро біля західного берега Утлюцько-
го лиману в південній частині Мелітопольського ра-
йону. Замулені, заболочені береги озера Сиваш ціл-
ком виправдовують його тюркське найменування «си-
вашик» — слизький, липкий (див. Атманай).
СКЕЛЮВАТЕ — село по балці Бандурка, що ви-
ходить до р. Токмак. Село назвали за виходи скель —
скельних порід Приазовського кристалічного масиву,
Які займали на полях площу близько 36 тисяч десятин.
Скелювате з початку ХІХ століття було хутором
с. Великий Токмак і відділилося від нього тільки в
1842 році.
СКЕЛЬКИ — село на березі Каховського водой-
мища, назване теж за виходи скельних порід на ліво-
му березі Конки проти дніпровських плавнів Великого
Лугу. Скельки до 1861 року були кріпосним селом
поміщика Попова (див. Василівна).
СМИРНОВЕ — колишнє с. Попівна у верхів’ях
р. Берди, перейменоване в пам’ять про командуючого
18-ю армією генерал-лейтенанта Андрія Кириловича
87
Смирнова, який загинув у жовтні 1941 року в жорсто-
кому бою з переважаючими силами фашистських за-
гарбників. У селі поставлено пам’ятник-обеліск
А. К. Смирнову. Його іменем названо місцевий кол-
госп.
СОЛОДКА БАЛКА — селю, назване так по одній
з балок правого берега р. Ченгул; в колодязях, вико-
паних по цій балці, була м’яка — «солодка» питна
вода, в той час як в інших балках навколо — жорстка
вода.
До 1812 року с. Солодка Балка, разом з Ільченко-
вим і Верхнім Куркулаком (нині — с. Верхнє), була
невеличким хутором Великого Токмака. З 1830 року
Солодка Балка виділилася в самостійне село.
СОФІ ЇВ КА—село на березі р. Буртиччі, заснова-
не в 1862 році прибулими з Бесарабії болгарами, до
котрих в 1864 році переселилися гагаузи, а в 1867 ро-
ці.— декілька сімей чорногорців. До 1860 року на міс-
ці Софіївки був ауд Кала-Мурза — «місто військово-
го начальника, мурзи».
У Софіївці народився і провів дитячі роки видат-
ний живописець, учень І. Ю. Рєпіна художник
І. І. Бродський.
СПАСЬКЕ — селю Мелітопольського району, на-
зване за однойменним селом у Тамбовській губернії,
звідки в 1802 році переселилися духобори. Крім ЗО сі-
мей духоборів, які повернулися з Кавказу після 1844
року, сюди прибули державні селяни з Мелітополя,
Оріхова, Балок і Сірюгоз.
СТАРОБОГДАНІВКА — село на Молочній, засно-
ване в 1844 році державними селянами з Таврійської,
Катеринославської, Орловської і Курської губерній.
Назване духоборами в 1810 році за місцем колиш-
нього проживання в Тамбовській губернії.
88
За три кілометри на південь від Старобогданівки
і за два від р. Молочної стоїть найвища в цьому ра-
йоні Куляб-могила.
СТЕПАНІВКА— село на р. Гайчур, засноване в
80-х роках XVIII століття на землі рангової дачі Сте-
пана Муравського і назване його ім’ям.
СТЕПАНІВКА — село на березі Азовського моря
на схід від Молочного лиману на місці аулу Янцо-
гур —• «розташований за ровом, яром». Справді, на
початку XIX століття протока за аулом з’єднувала
лиман з морем.
Засноване село в 1862 році державними селяна-
ми — козаками з Лубенського повіту Полтавської гу-
бернії. Восени 1863 року прибули сюди переселенці
з колишніх монастирських сіл Черняхівської волості
Київського повіту.
СТЕПАНІВКА ДРУГА — село на р. Корсак, яке
в 1862 році утворили переселенці з Воронезької гу-
бернії на місці аулу Темір-ходжа—-«залізний палом-
ник».
СТРОГАНІВКА — колишня болгарська колонія
на р. Корсак, заселена в 1861 році і названа за прізви-
щем А. Г. Строгаїнова, який був на той час новоросій-
ським генерал-губернатором. На місці Строганівки
раніше був ногайський аул Кічкене Сасик тогул —
«маленька вонюча рідина» (див. Ботієве).
СТУЛЬНЕВЕ — село на р. Токмак, утворене з чер-
нігівського хутора в 1877 році і назване за прізвищем
одного з перших його мешканців.
ТАВРІКА — так називали свій край нащадки кім-
мерійців, чудові мореплавці, хоробрі й жорстокі воїни
таври, які жили в горах Малої Скіфії — нинішнього
Кримського півострова ще в першому тисячолітті до
нашої ери. У першому тисячолітті нашої ери наймену-
£9
вання Тавріка поширилося й на степи на північ від
півострова.
Походження цієї іназви тлумачиться по-різному:
одні дослідники виводять його від імені міфічного
вола Тавра, за допомогою якого, за старогрецькими
легендами, бог Озірис вперше зорав землю півостро-
ва, інші вважають, що стара назва сучасного Криму
походить від слова «тафрос» — рів, Перекоп, зробле-
ний в стародавні часи на перешийку, де нині Перекоп-
ські рів і вал.
Після приєднання Криму до Росії Потьомкін і Ка-
терина II, мріючи про завоювання древньої Візантії,
відродили це, одне з небагатьох у Приазов’ї, старе
нетюркське найменування і назвали цей край Таврій-
ською губернією, на території якої розташована знач-
на частина земель сучасної Запорізької області;
ТАМБОВКА. — село на р. Молочній, назване від
губернії, з якої походили духобори, що організували
його на початку XIX століття. Вихідці з сусіднього
села Семенівки і нові переселенці, які приїхали до них
в 1815 році, також були їхніми одновірцями.
ТАРАСІВКА — село в середній течії р. Тащенак,
перейменоване в 1935 році на честь великого поета
України Тараса Григоровича Шевченка.
ТАЩЕНАК — річка, перед Овечим бродом пере-
тинала Кальміуську сакму, старовинну дорогу з Кри-
му від Арабатської стрілки на схід до Азова. Найме-
нування походить від слова «тасимак» — перевозити,
переносити або ж від слова «тасинмак»—переїздити,
і показує, що її не обходили у верхів’ях так, як
інші повноводні ріки, а переходили через неї
вбрід.
ТЕРНІВКА — село у Вільнянському районі, ко-
лишнє кріпосне володіння поміщика Василя Протопо-
90
пова. Назва походить від балки Тернуватої, вкритої
раніше густими зарослими тернівника, де водилися
вовки й полози-змії, що досягали чотирьох метрів у
довжину.
ТЕРПІННЯ — село Мелітопольського району, за-
сноване в 1845 році. Ті, хто не знає походження цього
найменування, припускають, що назване село так від
тяжких умов життя перших поселенців. Насправді ж
духобори, переселені «на поля, що лежать у Маріу-
польському повіті по течії річки Молочної», менше
пригноблювалися кріпосною державою. Вони жили
далеко заможніше, ніж величезна більшість безправ-
них кріпаків і державних селян, які мешкали навко-
ло них. І саме тому, подорожуючи по Новоросії, Олек-
сандр І в 1818 році для ночівлі зупинивися не в котро-
мусь із сіл з православним, але бідним населенням,
а в багатому духоборському Терпінні.
Духобори, заснувавши село в 1802 році, зробили
його головним центром секти, де жив їхній ватажок
Савелій Капустін і були духоборські «сіон», «рай»
і молільня, а найменуванням Терпіння вони намага-
лися підкреслити свою нібито всетерплячу віру в бузу-
вірське вчення секти.
Неподалік від Молочної проти с. Терпіння розки-
нулася заповідна територія Академії наук УРСР —
Кам’яна могила.
ТЕРСА — притока р. Вовчої, бере початок в Орі-
хівському районі. Тюркське найменування «терс» —
протилежна, зворотна, надане цій річці тому, що вона
першою на шляху з Криму до околиць Русі текла на
північ, а не на південь, як, скажімо, Конка і решта рік
північного Приазов’я.
ТЕРСЯНКА — село Новомиколаївського району,
виросло на місці села, заснованого близько 1780 року
91
на землях рангової дачі князя Прозоровського,
який заселив її кріпаками з своїх полтавських
маєтків.
Розташоване на правому березі річки Церхньоі
Терен, від якої й дістало свою назву, воно стоїть на
місці одного з первісних поселень. Під час туристської
естафети піонери і школярі у 1958 році знайшли на
березі річки рештки стародавнього городища, а учні
Терсянської середньої школи відшукали там невеликі
фігурки з каменя, безперечно, цікаві для дослідників
глибокої давнини.
ТИМОШІВКА— село Михайлівського району, за-
сноване в 1810 році переселенцями з Курської області.
Тимошівка розташована в урочищі Майтогай, що
по-тюркськи означає густі, жирні зарості чагарників.
Тут у минулому столітті проходив Великий чумацький
шлях на Перекоп.
ТИХОНІВКА — село на р. Арапці, засноване ви-
хідцями з Воронезької губернії в 1862 році на місці
аулу Беркут — «міцний, укріплений».
ТОКМАК — місто, районний центр і залізнична
станція названі за ім’ям річки головного витоку
р. Молочної. Токмак, як він і називався на початку
свого існування, був першим поселенням, висунутим
далеко від колишнього російсько-кримського кордону
майже в пустельний степ. Перші мешканці переїхали
сюди з сіл Комарівки (нині Кобеляцького району) і
Санжар (тепер Решітники Новосанжарського району
Полтавської області).
Після заснування у лютому 1784 року Токмак на
деякий час став центром найбільшого і тоді ще мало-
населеного Мелітопольського повіту Новоросійської
губернії, який включав у свої межі весь ногайський
степ між річками Бердою, Конкою і Азовським морем.
92
Водночас тут був центр управління сусіднього Дні-
провського повіту, тобто в Токмаку тоді зосереджува-
лись установи адміністративного управління більшої
частини сучасних Запорізької і Херсонської областей.
У 1923 році в Токмаку вперше в Радянському
Союзі «а заводі «Червоний прогрес» (нині завод імені
Кірова) почався серійний випуск перших вітчизняних
триколісних тракторів «Запорожець» за зразком, роз-
робленим на Кічікаському заводі.
ТОКМАК-МОГИЛА — найменування другого за
висотою (307 м над рівнем моря) гранітного залишку
Приазовського кристалічного масиву, що знаходиться
на схід від с. Новополтавки на підвищенні, звідки по-
чинаються і в усі боки течуть річки Кальчик, Берда,
Обіточна, Токмак, Конка і Гайчур.
Крім Токмак-могили, відомої запорізьким козакам
під цим іменем ще з XVII століття, слово «токмак»
входить їв найменування р. Токмак, м. Токмака на
Запоріжжі, м. Токмак в Киргизькій РСР і мису Ток-
мак на півострові Мангишлак Казахської РСР.
Значення' слова «токмак» в найменуванні цієї мо-
гили, присвоєному їй, очевидно, ще першими загонами
татаро-монголів, що з’явилися в Приазов’ї в XIII сто-
літті, не встановлено.
У XIII—XV століттях Токмаком називався улус
Джучі (батька Батия), що займав тоді величезну те-
риторію від Іртиша і на захід, до тих місць, «куди
ступить копито монгольського коня». Така назва улусу
відомого полководця, яким був старший син Чінгіс-
хана Джучі, походить від слова «ток» — ситий, наси-
чений, а «токмак» — насичені, такі, що мають вдо-
сталь їжі.
Зараз жителі близьких сіл називають Токмак-мо-
гилу Синьою.
93
ТОКМАЧКА — річка, що витікає біля північних
схилів При азовської височини. Дістала назву від ба-
гатотравної широкої долини урочища Токмак, що
означає «лити, налитий».
Одна з найповноводніших приток Кінської, р. Ток-
мач, яка нині навивається Токмачкою, в середині XVIII
століття вважалася верхів’ям Кінських Вод і по ній
з 1742 по 1783 рік був кордон з Кримом, а на її пра-
вому березі ще в 1770 році спорудили цитадель Кири-
лівської фортеці.
ТОМАКІВКА — річка на Правобережжі Запорізь-
кої області. По ній названо велике село Дніпропет-
ровської області і наїпівзатоплений нині острів біля
північного берега Каховського водоймища.
Тюркське слово «томак» означає горло, горловину,
гирло ріки.
У першій половині XVI століття за порогами уже
були відомі місця промислів запорозьких козаків —
«уходи» на Томаківці, а польський історик Мартін
Бєльський (1495—1575 рр.), який пропливав Дніпром,
засвідчує, що на «острові, який називається Томаків-
кою, ...найчастіше живуть низові козаки і який по суті
служить їм сильною фортецею».
«Старожитле запорозьке займище» Томаківка існу-
вало вже в 1740 році, коли туди були переселені сім’ї
частини служителів Хортицької кораблебудівної верфі
і митниці.
ТРОЇЦЬКЕ — село на р. Молочній, яке в 1845 році
зайняли державні селяни Таврійської, Катеринослав-
ської, Орловської і Курської губерній. Це наймену-
вання перенесли на береги Молочної в 1810 році перші
його мешканці духобори з с. Троїцького Тамбовської
губернії.
ТРОХИМІВКА—село у верхів’ях р. Солоної, яке
94
виникло в 1798 році і назване ім’ям великого земле-
власника Трохима Домашнього.
ТРОЯНИ — село по р. Кілтиччі, засноване болгар-
ськими колоністами, які переселилися у 1862 році з
бессарабської колонії Мінчеве, друга назва якої також
Нові Трояни (нині в Новоівані'вському районі Одесь-
кої області).
Найменування перенесене з першого місця прожи-
вання болгар біля стародавнього оборонного валу —
насипу за Дунаєм, спорудженого військами рим-
ського імператора Трояна в першому столітті нашої
ери.
На місці села Трояни раніше був аул Бадирак—
«такий, що має великі очі, витрішкуватий».
УЛЯН1ВКА—село на березі Дніпра, утворене в
1777 році на землі рангової дачі генерала Улонова, за
прізвищем якого і називалося спершу. В середині ми-
нулого століття назва змінилася на Уланівку і в наш
час на Уляніївку.
УТЛЮК — назва двох річок і великого лиману
Азовського моря на півдні Запоріжжя. Вона походить
від слова «отлюк» — луки, вигін, пасовище для худо-
би,' місце, що заросло травою.
В першому тисячолітті нашої ери в районі Молоч-
ного лиману було велике половецьке поселення Мат-
лука, ця назва дуже нагадує нинішнє найменування
цих річок і лиману.
ФЕДОРІВКА — найпівнічнііше правобережне село
в області, яке носить ім’я першого власника Федора
Язикова, котрий дістав у рангову дачу землі старих
запорозьких зимівників і заснував тут в 1780 році село
поряд з Квітовою балкою, де був зимівник запорожця
Квіта.
ФЕДОРІВКА — село на Мелітопольщині, засно-
95
ване як хутір на запасних казенних землях «со-
рокової» дільниці вихідцями з с. Семенівки у
1826 році.
У маєтку Фейна в с. Федорівні в 1902—1904 роках
підлітком працював А. В. Мокроусов — майбутній
командир революційних матроських бронепоїздів, ге-
рой кримського підпілля і військовий радник револю-
ційної Іспанії.
ФЕДОРІВКА — село на р. Апанли, утворене в
1861 році як болгарська колонія на місці колишнього
аулу Жилапапанли — «місця, де дуже багато змій,
гадюк». У тридцятих роках нашого століття оселі жи-
телів села переміщені на правий берег р. Апанли
на місце селища Кизилдик — «села кизилових
хлопців».
ФЕДОТОВА КОСА — найзахідніша і найбільша з
п’яти піщаних кіс північного берега Азовського моря.
На кінці її знаходиться о. Бірючий — крайня точка
території Запорізької області, нині входить до складу
Азовсько-Сивашськото заповідного мисливського гос-
подарства.
Під час кримського походу російська веслова фло-
тилія, прямуючи від фортеці Дмитрів' на Дону до Ге-
ничів, 8(19) червня 1737 року досягла коси, імені якої
ніхто не знав. Того дня церква відмічала свято св. Фе-
дота і безіменну косу назвали Федотовою.
ХОРТИЦЯ — назва найбільшого з дніпровських
островів, який поділився своїм іменем з трьома річка-
ми і двома населеними пунктами, розташованими по-
близу нього на правому березі Дніпра.
Перша із збережених письмових згадок про нинішній
острів Хортицю наводиться в керівництві «Про управ-
ління імперією», написаному візантійським імперато-
ром Костянтином Багрянородним (905—959). У різних
В6
списках твору Багрянородного нинішня Хортиця нази-
вається і островом святого Григорія і островом свя-
того Георгія.
Російські історики минулого століття, вивчаючи це
питання, вважали, що Хортиця раніше називалася
островом Георгія, інші ж писали, що острів названий
ім’ям просвітителя Вірменії Григорія.
Береги Дніпра напроти острова ще в III столітті
нашої ери належали скіфським землеробам. У зв’яз-
ку з тим, що слово «землеробство» грецькою мовою
звучить як «георгія», то цілком можливо, що ім’ям
Георгія нинішня Хортиця стала називатися тоді, коли
греки-християни, які шанували цього «святого», вже
перестали вживати у розмовній мові слово «георгія»
як найменування племені скіфів-'землеробів, які на
той час вже залишили арену історії. Але пам’ять про
скіфів жила, і навіть у X столітті грецький історик
Лев Діакон, говорячи про смерть у бою російського
богатиря Ікмора з дружини Святослава, називає його
одним з вождів скіфського війська.
Після приходу половців на південь Росії острів
став називатися новим іменем, і російський літопис
під ПОЗ роком повідомляє, що великий князь Свято-
полк Івяславович, відправившись разом з іншими кня-
зями в похід на половців, «...приидоша ниже порог і
сташа в протолце и в Хортичем острове...»
Дуже подібне грецьке слово «хортос» — луки, по-
ляна, пасовище, огороджене місце для випасу худоби,
не могло при половцях стати основою найменування
острова, до того ж здавна відомого під грецькою на-
звою Георгія—Григорія.
Дехто з дослідників вважає, що в основі наймену-
вання Хортиці лежить ім’я іранського бога Сонця —
Харшіда, який нібито став племенним богом киян під
7	3165.
97
іменем Хорса. Але про цього бога руські літописи
згадують тільки один раз.
» Інші ж історики .виводять назву від слова «хорт»—
породи мисливських собак, яка раніше була дуже по-
ширена на півдні Росії. Але ця короткошерстна со-
бака, яка не може жити без людей в степу з різкими
вітрами і буранами, не могла передати таку назву
острову ще й тому, що мовою тюркських народів, що
кочували там, вона називалася не «хорт», а «таз»,
«тази».
Цілком ймовірно, що назва острова походить від
слова «орт», «орта», яке мовою майже всіх народів
тюркської групи і турецькою .мовою, як відомо, дуже
близькою до половецької, означає «середній», такий,
що знаходиться на Середині чого-небудь.
Назвавши острів, розташований мііж двома майже
однаковими за шириною протоками Дніпра, «орта»,
напівдикі кочівники дали йому влучне і всім їм зро-
зуміле визначення.
Через це стає зрозумілішим і найменування його
«Ординським» у руському літописі за Никоновим
списком. Найменування ж його Хортичем і Хортин-
ським в інших літописах, на наш погляд, могло ста-
тися тому, що південні слов’яни інколи уникають слів,
що починаються на голосну букву «о», ставлячи перед
нею приголосні «г», «в» або «х» — «горіх» замість
оріх, «вовна», «вівця»—замість овна, овци. «.вогонь»—
замість огонь, огнь та ін.
ЦАРЕКОСТЯНТИНІВКА — вузлова залізнична
станція, яка зберегла колишню назву села, біля якого
вона збудована. Село ж, нині районний центр Куйби-
шеве, назване Царекостянтинівкою на честь царського
сина і наслідника Костянтина, який відвідав його в
1837 році.
98
ЧАПАСВКА — село Пологівського району, колиш-
ня Воскресенка, перейменована на честь героя грома-
дянської війни Василя Івановича Чапаева.
Попереднє найменування села було дане за ім’ям
церкви в 1809 році.
ЧЕКРАК — притока р. Обіточної. «Чекрак»—дже-
рело живої, здорової води (див. Карачекрак).
ЧЕНГУЛ— північна притока р. Молочної в Ток-
мацькому районі. Після зміни у віках первісної ви-
мови найменування цієї річки зараз важко точно вста-
новити, ВІД якого тюркського слова могло воно похо-
дити. ймовірно, що воно походить від слова «чун-
гул» — глибоке місце ріки, вир. Але є ще два інших
слова, які майже збігаються за звучанням і вира-
жають стосовні до цієї річки визначення, — «чен-
гюл» — невеликий ставок, болітце і «ченгел» — крюк,
гак, гачкоподібний, а таку назву річка могла дістати
за неодноразові круті повороти її русла.
ЧЕРНІГІВКА — селище міського типу, утворене
в 1796 році переселенцями — жителями селищ колиш-
нього Чернігівського воєводства: Великі і Малі Бубни,
Меджери, Рогинець та ін. (нині Роменського району
Сумської області).
ЧКАЛОВЕ — село Михайлівського району, розта-
шоване у великій Менчикурській долині в урочищі
Довгий Под. Першими жителями цих місць були се-
ляни з Великої Білозерки Юхим Шматько та Гаврило
Шкиндар, тому село з 1812 року почали називати
Гаврилівною. У 1830 році населення збільшилося —
прибули державні селяни з Великої Білозерки, у
1863 року—переселенці з Київської, а в 1869 році —
з Полтавської губернії.
ЧОКРАК — залізнична станція у Василівському
районі, названа від частини імені великого села Кара-
Г	99
чекрак, що було неподалік від станції. Нині село зветь-
ся Підгірним (див. Чекрак).
ЧУБАР1ВКА— село на правому березі р. Гайчур,
перейменоване в пам’ять про голову Ради Народних
Комісарів УРСР В. Я. Чубаря, який народився в
цьому селі і ще школярем брав участь у поширенні
листівок соціал-демократичного гуртка Федорівської
школи імені Корфа.
Це село, назване спочатку Федорівною, виникло в
90-х роках XVIII століття на землях, одержаних в
рангову дачу Федором Константиновим.
ШЕВЧЕНКОВЕ — село утворене в 1935 році з пів-
денно-східної частини с. Петропавлі'вки і назване на
честь Т. Г. Шевченка (див. Тарасівна).
ШИРОКЕ — село, що розкинулося в широкій до-
лині р. Карачекрак. До революції вся земля на багато
кілометрів навколо належала великим поміщикам —
спадкоємцям Попова. За прізвищем дружини одного
з синів цього Попова — грузинської княжни Олени
Олександрівни Еристової село раніше називалося
Еристівкою. Заселялася кріпосна Еристівка в той же
час, як і інші села Попова (див. м. Василівна).
ШОВКАЙ — невелика притока р. Корсак у При-
азовському районі. Найменування, яке складається з
двох тюркських слів — «шавк» — світло, вбгонь • і
«ай» — місяць, тобто світломісячний, було присвоєне
і ногайському аулу на березі р. Шовкай, на місці
якого — нинішнє село Мар’янівка. Від цього ж і рад-
госп названо «Шовкайський».
ЩЕРБАКИ — село біля витоку р. Янчекрак, ви-
никло в 1806 році як хутір оріхівців, який з 1848 року
виділився в самостійне село, назване за прізвищем
жителів Якова і Григорія Щербакових.
ЮЛЬЇВКА —село на правому березі р. Конки, на-
що
зване за іменем графа Юлія Дітто, чоловіка колиш-
ньої власниці всіх земель ;в околицях цього села гра-
фині Скавронської (див. Мала Катеринівка).
ЮР’ЇВКА— село у верхів’ях р. Лозуватки, утво-
рене в 1860 році вихідцями з с. Микоддївки на
р. Берді.
У 1861 сюди прибули переселенці з Ахтирського
повіту Харківської губернії, а потім — у 1862 році —
з Дніпровського повіту.
До 1860 року на місці Юр’ївки буїв аул Он-екі—
«дванадцятий», або як його ще називали — Бешаул—
«головний аул». Нині до складу Юр’ївки включене
колишнє село Богородицьке, утворене в 1863 році пе-
реселенцями з Фатезького повіту Курської губернії.
Село назване по імені церкви.
ЮРКІВКА — село на р. Конці, назване за слобо-
дою Юрки (тепер Козельщинського району Полтав-
ської області) і заселене в 90-х роках XVIII століття.
До 1865 року воно називалося також і Аулом, бо було
засноване на місці руїн якихось стародавніх турецьких
споруд. Після утворення в селі волості у 1865 році
було перейменоване за прізвищем місцевого свяще-
ника в с. Білецьке. ’
ЮШАНЛИ — найбільша з лівобережних притока
р. Молочної в Чернігівському і Приазовському райо-
нах.
У широких заплавних луках цієї річки швидко від-
годовується худоба, ,а також збільшуються надої.
Тому скотарі, яких насамперед цікавив господарський
бік, цілком заслужено могли назвати «ішун» — «ішу-
нун» — задоволення, насолода, а потім — «ішунли»—
таке, що дає задоволення.
ЯКИМІВКА — селище, районний центр, на місці
якого раніше був аул Азберда «малочисельна, чах-
101
ла берда». Жителі цього аулу —: казенні селяни-вів-
чарі, переселені з Молдавії, в 1830 році залишили Тав-
рію і повернулися в Придіунайсь'кі області.
Селище назване за іменем поліцейського справ-
ника Якима Колосова, який керував початком засе-
лення тієї місцевості. Заснували його в 1833 році 66
сімей сектантів іконоборців з народу мордва, що при-
були зі Спаського повіту Тамбовської губернії. Насе-
лення Якимівки не раз поповнювали прибулі: у
1838 році з Борисоглібського повіту Тамбовської гу-
бернії, у 1841 з Фатезького повіту Курської губернії
і в 1855 році — знову зі Спаського повіту Тамбовської
губернії.
ЯНЦЕВЕ — залізнична станція у Вільнянському
районі. Збудована біля маєтку одного з великих зем-
левласників і підприємців німецького колоніста Яй-
цева.
ЯНЧЕКРАК — річка, що впадає в Каховське во-
доймище, вона була раніше притокою р. Конки, знахо-
дилась за «чекраком». Через це дістала від нього своє
найменування з 'префіксом «ян» — збоку, поряд, за чи
навколо, а Янчекрак якраз і протікає майже поряд з
Карачекраком (днів. Карачекрак).
ЯНЧУЛ— права притока р. Гайчур, саме найме-
нування якої показує, що вона була десь збоку, поряд
або за раніше відомим уже степом — «чеулом»,
«чюлом». А Янчул, притока Гайчура, протікає за ним
із зовнішнього боку Криму (див. Гайчур).
ЗМІСТ
Про походження назв на Запоріжжі .... З
Звідки ця назва?..................16
Фоменко Виктор ГаврииловйЧ
ОТКУДА ЗТО НАЗВАВИЕ?
(На украинском язьіке)
Редактор Ф. Н. КозловськнЙ
Художник Л. І. ВишневськиЙ
Художній редактор В. І, Хворост
Технічний редактор Л. М. Середа
Коректор В. Л. Гавриленко
З дано на виробництво 18/УІ 1969 р. Підпи-
сано до друку 28. VIIІ 1969 р. Папір
70ХЮ8У32. Друк. арк. 3'/Д4,55). Обл.-вид.
арк. 4,232. БТ 00521. Тираж 9900.
Ціна 17 коп.
Видавництво «Промінь»,
м. Дніпропетровськ, просп. К- Маркса, 60
Зам. № 3165. Обласна книжкова друкарня
Дніпропетровського обласного управління
по пресі, м. Дніпропетровськ,
вул. Сєрова, 7.