/
Text
1515\S151H1S1S1S1S’
‘ЗіШ^ГйГЗГШІМШІШШГЗШГ
ЗОЛОТЕ
руно
•І*
\V
оцифровано
Hbtrtot*
ЗОЛОТЕ
РУНО
ЛАВНЯ
ГРЕЦІЯ
ГОМЕР, ГЕСІОД
ТІРТЕЙ, СОЛОН
МІМНЕРМ, ТЕОГНІД
КСЕНОФАН, АРХІЛОХ
СЕМОНІД, ГІППОНАКТ
АЛКЕЙ, САПФО
АНАКРЕОНТ, АНАКРЕОНТИКА
ІВІК, АЛКМАН
СІМОНІД, ПІНДАР
ВАКХІЛІД, ЕСХІЛ
СОФОКЛ, ЕВРІПІД
АРІСТОФАН, КАЛЛІМАХ
' ТЕОКРІТ
ААВНІЙ
РИМ
ЛУКРЕЦІЙ, КАТУЛЛ
БЕРИЛІЙ, ГОРАЦІЙ
ТІВУЛЛ, ПРОПЕРЦІЙ
ОВІДІЙ, СТАЦІЙ
МАРЦІАЛ, АВСОНІЙ
КЛАВДІАН, ПЕНТАДІЙ
ЛУПЕРК, НЕВІДОМИЙ АВТОР
НАМАЦІАН
ЗОЛОТЕ
РУНО
З античної поезії
ЗБІРКА
Для середнього та старшого
шкільного віку
Художнє оформлення
Ігоря Коптілова
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1985
< co
80
4803020000-
3 M206(04)—
В сборник включеньї
образцьі творчества
самих известньїх позтов
Древней Греции и Рима
Упорядкування, передмова,
біографічні довідки
та словник імен
і географічних назв
Андрія Білецького
(g) Видавництво «Веселка»,
1985, упорядкування, пере¬
клад українською мовою тво¬
рів, позначених у змісті зна¬
ком *, передмова та біогра¬
фічні довідки, словник імен і
206 географічних назв, художнє
5 оформлення
КОРОТКО ПРО АНТИЧНУ ПОЕЗІЮ
Слово «руно» (власне — овеча вовна) пе з тих, що вжива¬
ються нині в щоденній мові. Воно успадковане нами від дав¬
нини й існує в усіх слов’янських мовах, зокрема і в україн¬
ській.
Певна річ, звичайна овеча вовна не буває золота чи
позолочена, як іграшка на новорічній ялинці. Проте зобра¬
ження «золотого руна» можна побачити і в Київському дер¬
жавному музеї скарбів України. Там в одній із вітрин
виставлено золоте намисто тонкої ювелірної роботи, на якому
двоє бородатих скіфів тримають за два кінці овечу шкуру.
Що це й для чого? Річ у тому, що за давніх часів (а дехто
твердить, що не так давно й на Кавказі) овечу шкуру з вов¬
ною занурювали у воду золотоносних річок, а витягши з води,
вибирали з неї золоті крупинки. Обсипана золотими крупин¬
ками вовна могла стати прообразом міфічного золотого руна.
Попит на золото завжди був дуже великий. На Україні архео¬
логи, розкопуючи скіфські кургани (могили скіфських вож¬
дів)* іноді знаходять чимало золотих речей. Золоті реліквії
здебільшого оброблені грецькими майстрами відповідно до
уподобань скіфських вождів.
У грецьких міфах часто згадується про незліченні багат¬
ства, нагромаджені в містах крітомікенської доби. В самій
континентальній Греції не було багатих золотих копалень.
Жага до золота відбилася і в давніх міфах. Далеке минуле
люди уявляли як «золотий вік» (про це згадується в Гесіода
і в Овідія). Сам володар Олімпу, цар богів Зевс, прийшов до
своєї коханої Данаї, матері героя Персея, в образі золотого
дощу Але ця надмірна жага до золота іноді оберталася в міфах
проти власників цього багатства. Згадаймо міф про фрігійсько¬
го царя Мідаса з його «золотим дотиком» (Фрігія — давня
країна в Малій Азії, яка славилася золотоносними річками).
Ми часто запозичуємо образи з античної міфології. Ось і в
нашій антології античної поезії використано образ золотого
руна не в прямому, а в переносному значенні. Ми назвали цю
збірку «Золоте руно», гадаючи, що всі ви, юні читачі, пам’я¬
таєте давньогрецький міф про аргонавтів, які вирушили з
Еллади до Колхіди (па чорноморському узбережжі сучасної
Грузії), щоб здобути шкуру чарівною барана.
5
У наші часи ірландський мапдрівник-дослідник Тім Севе-
рін вирішив повторити подорож аргонавтів. З допомогою
грецьких майстрів він збудував корабель «Арго» і пройшов
на ньому від приморського міста Волос (колишній Іолкос)
до гирла річки Ріоні, що колись називалася Фасіс і де мало
бути місто Айайе — столиця царя колхів і батька чарівниці
Медеї.
За давньогрецькими переказами, аргонавти на чолі з Ясо-
ном побували в Колхіді ще до Троянської війни, яка нібиго
відбулася між 1І94 і і 184 роками до н. е. Хоч ми не маємо
даних про існування ахейських колоній у той час на узбе¬
режжі Чорного моря (через відсутність островів і часті бурі
елліни назвали його спершу «Негостинним Понтом», а коли
освоїли мореплавство на ньому, то перейменували на «Гос¬
тинний Понт»), але певні зв’язки між еллінським світом і
Кавказом могли існувати вже в XV—XIII ст. до н. е. Що ж
до території сучасної України і, зокрема, Криму — Тавріди,
тобто країни .таврів, то вона була відома еллінським море¬
плавцям уже в VII ст. до н. е. Тут вони заснували свої коло¬
нії (апойкії): Тірас на Дністрі, Ольвію на Дніпро-Бузькому
лимані, Херсонес на місці нинішнього Севастополя, Феодосію,
ГІантикапей (або Боспор) на узбережжі Чорного моря та.
інші.
Еллінам потрібні були збіжжя (їм бракувало його на бать¬
ківщині), віск, шкури, раби. Вони торгували і в такий спосіб
спілкувалися з місцевим населенням — скіфами й сарматами,
що переважно кочували й охоче користувалися благами
еллінської цивілізації — виробами грецьких ремесел (посуд,'
прикраси тощо) та продуктами рільництва (олія, вино
тощо).
Грецькі колоністи здебільшого підтримували зв’язки зі
своєю вітчизною — з грецькими містами в континентальній
Греції та з островами на малоазійських берегах. Відомий
грецький оратор і філософ Діон Коккеян, прозваний Хрісос-
томом, тобто Злотоустом (40—115 рр. н. е.), якого імператор
Доміціан вигнав із Риму, багато подорожував за його межами
і серед інших країв відвідав Ольвію. Він розповів про це в
одній із своїх промов («Бористенській»; Бористен — давня
грецька назва нашого Дніпра). На той час Ольвія перебувала
у ворожому оточенні так званих варварських племен і не
була квітучим містом, але грецький мандрівник дуже здиву¬
вався, почувши, що її мешканці знають напам’ять «Іліаду».
Це пояснювалося тим, що ольвіополіти шанували ахейського
героя Ахіллеса як бога, а тому й троянська епопея («Іліа-
да») була для них священним твором. За уявленнями давніх
6
греків, герої (напівбоги-напівлюди) після смерті іспувалп далі,
але вже як безсмертні боги. Отже, й Ахіллес, син смертного
царя Шлея і безсмертної матері, морської богині Фєтіди,
після смерті нібито оселився на острові Білому (Левка або
Зміїний) в гирлі Дунаю (Істра).
Давні греки не мали таких священних книг, як, наприклад,
Веди в давніх індусів. Проте літературна творчість (усна й
письмова) була невід’ємною частиною їхньої культури, і її
представники завжди користувалися великою шаною. На честь
уявного автора давньогрецьких епічних поем «Іліади» та
«Одіссеї» в місті Александрії (столиця македонської держави
в Єгипті) було побудовано храм, де віддавали шану поету як
богові. Богом поезії був і сам променистий Аполлон, Зевсів
син, божествами поезії (і взагалі всіх благородних мистецтв)
були і його супутниці музи — на півночі в Пієреї (пієріди
або аоніди), в середній Греції на горах Парнас і Гелікон.
Музи давали поетам натхнення, заохочували їх до творчості.
Беотієць Гесіод називає дев'ять муз, і всі вони — покрови¬
тельки співу, пісень, тобто поезії.
Римські поети були певного мірою сйадкоємцями греків,
грецька міфологія стала для них невичерпним джерелом
натхнення й вибору сюжетів. Середньовічна європейська пое-
зія-до деякої міри спиралася на римську поезію. Епоха Від¬
родження в галузі літератури — це ніби нове піднесення
античної культури, що довгий час жевріла під попелом -хри¬
стиянської догматики й бездушної схоластики. І не тільки
в середні віки, але й тепер антична поезія залишається в
світовій літературі джерелом духовної насолоди й натхнення.
За висловом Карла Маркса, грецьке мистецтво й епос «все
ще дають нам художню насолоду і в певному розумінні є
нормою і недосяжним зразком».1
Ця збірка не охоплює всіх різновидів античної літератури.
Тут подано лише деякі зразки віршованих творів, які майже
випадково збереглися до наших днів і які тепер перекладено
багатьма мовами світу. Античні мотиви та образи характерні
й для нашої літератури. «Енеїда» Івана Котляревського на
новому грунті продовжує Вергілієву «Енеїду»; образ титана —
покровителя людей Прометея з’являється в поемі Тараса
Шевченка; Леся Українка звертається безпосередньо до ан¬
тичних сюжетів у «Кассандрі», «Іфігенії в Тавріді» (сюжет
однойменної трагедії Евріпіда); Максим Рильський і Микола
Зеров у своїй поезії використовують античні образи, міфц
та міфічні імена.
1 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 12, с. 693,
7
Наш мандрівний філософ Григорій Сковорода не лише
посилається на античну міфологію й поезію, але й сам пише
латиною і часто цитує давньогрецькі тексти. Великий попу¬
ляризатор світової і, зокрема, античної літератури Іван Фран-
ко переклав багато творів давньогрецької та римської літера¬
тури українською мовою.
Коли подивитись на географічну карту східної частини
Середземного моря, туди, де Європа найбільше наближає¬
ться до Африки та Азії, то можна побачити частину сухо¬
долу, порізану морем і оточену із сходу, з півдня та -заходу
островами. Затоки, миси, острови, гірські пасма й гори, го¬
ри... Це та країна, яку ми вслід за римлянами називаємо
Грецією, а іноді, наслідуючи греків,— Елладою. Невелика
країна, але внесок її народу в світову культуру надзвичайно
великий. Ця країна бідна щодо природних багатств, зате
дуже щедра на здобутки в усіх галузях людської культури.
Ті здобутки так дивували іноземців, що вони назвали їх
«еллінським дивом».
На еллінських землях ніби й не було , нічого такого, що б
давало привід сподіватися на такий розвиток культури...
І раптом вона досягає небаченого розквіту! Річ у тому, що
тут ідеться про відоме в історії людства явище — спадко¬
вість культур. Цьому в грецьких краях сприяло саме роз¬
ташування їх поблизу давніх високорозвинутих культур: на
півдні — Єгипту, а на сході — Малої Азії, яка була форпос¬
том месопотамських цивілізацій — шумерської та ассірова-
вілонської. 'Насамперед матеріальна й духовна культура Гре¬
ції розквітла вже в третьому тисячоріччі до н.е. на острові
Кріт та на близьких до пього островах Егейського моря.
Це так звана міяойська культура (Мінос — міфічний володар
Кріту). У другому тисячоріччі до н. е. спадкоємцями цієї
культури стали ахейці, і культуру їхньої доби прийнято на¬
зивати крітомікенською (Мікени — місто В Арголіді, у пів-
иічносхідній частині Пелопоннесу). Саме про події кінця
цієї доби (XIII—XII ст. до н. е.) ідеться в «Іліаді». Після
перерви в три-чотири сторіччя починається новий розквіт
власне грецької культури і насамперед в іонійських містах
Малої Азії (Смірна, Ефес, Мілет та ін.), на островах Хіос,
Самос та ін., в еолійських містах — Мітілена на о. Лесбосі,
Елея, Кіма, Фокея, згодом в Аттіці, зокрема в Афінах.
Для кращого розуміння історії античної літератури слід
кинути оком на політичну історію античних суспільств —
давньогрецького й римського. Початок цієї історії, як зав¬
жди, пов’язаний із міфами про богів та героїв, про заснов¬
ників міст, про благодійників людського роду. Історики твер¬
8
дять, що в міфах, навіть найфантастичпішпх з нашого по¬
гляду, є певне зерно, яке відбиває історичну дійсність. Це
зерно можна знайти, наприклад, у міфах про залежність
афінської держави від володарів острова Кріт (міф про
Тесея), у міфі про заснування міста Рима нащадками пере¬
селенців із зруйнованої ахейцями Трої (див? «Енеїду» Вер-
гілія)., у розповіді про мандри Одіссея і про похід Ясопа
на кораблі «Арго» до Колхіди (початок грецької колоніза¬
ції). Із міфами . пов’язані сюжети давньогрецької поезії,
зокрема епосу й драматургії.
Отже, найдавніша доба в історії власне Греції, та доба,
якій передували мінойська та крітомікенська епохи,— це
«темний вік» (відсутність письмових пам’яток) і період
архаїки (гр. «архайос» означає «давній, древній»), що три¬
вав приблизно до 500 року до н. е. Археологи на основі
пам’яток матеріальної культури поділяють цю добу іта «гео¬
метричний період» (схематичними були візерунки на кера¬
мічних виробах) «від 1100 до 700 рр. н. е.—і власне
«архаїчний період» —від 700 до 500 рр. до п. е. Наприкінці
IX або на початку VIII ст. до н. е. починають використо¬
вувати письмо (грецький алфавіт, від якого пішла наша
абетка) переважно для коротких ділових записів. Можпа
твердити, що це був період усної народної творчості, але
вже в VII ст. розквітає поезія в досить різноманітних фор¬
мах. Саме тоді складається героїчний епос, згодом припису¬
ваний Гомерові, «Іліада» та «Одіссея», повчальний (дидак¬
тичний) епос Гесіода ^Роботи та дні» і його ж міфологічно-
теологічна «Теогонія» (походження світу й# богів), різнома¬
нітні твори ліричної поезії (гімни, елегії, ямби, епіграми),
що в нас представлені такими поетами, як Тіртей, Солоп,
Мімнерм, Теогнід, Архілох, Гіппонакт та ін. Вершин свого
розвитку архаїчна поезія досягає в творчості еолійських
поетів на острові Лесбос (Сапфо, Алкей, Апакреонт). їхні
поетичні форми наслідував римський поет Квінт Горацій
Флакк. Епоха від 500 року до н. е. й до кінця IV ст. до
н. е. називається класичною, тобто «зразковою». З ліроепіч-
ної поезії до нас дійшли твори Алкмана, Піндара, Вак-
хіліда, в -галузі драматургії — трагедії Есхіла, Софокла,
Евріпіда, комедії Арістофана.
Класичний період закінчується із занепадом грецьких
держав-міст (полісів) і зі створенням великої держави Алек-
сандра Македонського (від 336 до 323 рр. до н. е.) та його
спадкоємців (діадохів). Наступний період, що охоплює при¬
близно три сторіччя до початку пової ери, прийнято нази¬
вати елліністичним або періодом еллінізму. Сама Греція
9
(Еллада) перестає бути центром елліністичного світу, світу
поширення грецької культури й мови.- До складу нової світо¬
вої держави з центром у Римі — Римської імперії — входять
грекомовні території. В можах цієї держави література
розвивається двома мовами — грецькою і латинською. Щодо
грекомовної літератури цей період можна назвати треко-
рпмським (ЗО р. до н. е.— 176 р. н. е;). Елліністичний період
представлено в нас зразками творчості Каллімаха й Теок-
ріта.
Із прадавньої єдності трьох мистецтв — співу, музики
й танцю — нароцжуються епос, лірика й драма. Вже самі ці
назви вказують на їхнє походження з Греції тієї епохи,
яку ми називаємо античною.
Найдавніші епічні твори — це «Іліада» — розповідь про здо¬
буття ахейцями (одним із союзів давньогрецьких племен) міс¬
та Іліон поблизу Геллеспонта (Дарданелльської протоки) — та
«Одіссея», де оповідається про пригоди одного з ахейських
ватагів — Одіссея, володаря острова Ітаки (в Іонійському мо¬
рі), під час його повернення після здобуття Іліона на бать¬
ківщину. Ці величезні за обсягом твори («Іліада» — 15 695 вір¬
шованих рядків, «Одіссея» —12110 рядків) довгий час існу¬
вали лише в усній формі, передавалися від покоління до поко¬
ління виконавців і були записані тоді, коли письмо (грецький
алфавіт) почали використовувати для запису літературних
творів. У тій формі, в якій «Іліада» та «Одіссея» дійшли до
нас, їх було записано, найімовірніше, в столиці Єгипту Алек-
сандрії в III ст. до н. е. їхнім автором, як уже згадувалося,
вважали Гомера, про історичне існування якого нам нічого не
відомо. В усякому разі, ці два твори стоять на вершині дав¬
ньогрецької епічної поезії.
До завоювання македонцями Греції та великої перської
держави царів Ахеменідів у грецьких землях не було єдиної
літературної мови. В елліністичну епоху, коли грецьку мову
ішироко використовували не лише греки, а й інші племена
•та народи, підвладні спершу македонській, а згодом римській
державі, формується загальногрецька мова, так звана «койпе»,
що впроваджується не тільки в щоденне життя, але й у літе¬
ратуру, і з якої поступово розвивається розмовна мова візан¬
тійської епохи і нарешті новогрецька, або сучасна нам грець¬
ка, мова. На відміну від інших культур світу, грецька куль¬
тура була родоначальницею такого своєрідного поєднання
мистецтв, яким стали театр і драматургія. Саме слово «те¬
атр» — грецького походження (грецьке «тоатрон» означав «при¬
міщення для видовищ»), як і «драма» (тобто «дія»). Можна
сказати, що давня Греція була колискою театральних вистав,
10
які спершу пов’язувалися з ушануванням бога Діоніса, сина
верховного бога Зевса. Цей Діоніс не належав до декади
(дванадцятьох) олімпійських богів, але на його честь справ¬
ляли свята і влаштовували театральні вистави, «лібретто» яких
складали славнозвісні драматурги — автори трагедій: Есхіл,
Софокл, Евріпід (V ст. до н. е.) та автори комедій: Арісто-
фан, Менандр (V—IV ст. до н. е.).
Історія Римської держави не схожа на історію Греції до
завоювання грецьких земель Александром Македонським, коли
ці землі стали частиною великої елліністичної держави на
чолі з македонським монархом. Як і в Греції, так і в Римі
все починається з міфів.
Апенпінський півострів зовсім не схожий на південну час¬
тину Балканського півострова з його островами. Він нагадує
ногу футболіста, котрий замахнувся па м’яч — великий острів
Сіцілію, що став «яблуком розбрату» (знову міфологічний
образ!) між греками, карфагенянами та римлянами, і після
першої Пунічної війни (264—241 рр. до н. е.), в якій рим¬
ляни перемогли карфагенян, став частиною Римської держави.
Спочатку ця держава не виходила за межі самого міста Рима
та його околиць, але внаслідок ряду воєн із сусідніми племе¬
нами — сабінами, самнітами, галлами, етрусками — поширилася
на весь* Апеннінський півострів. Нарешті, в. першому сторіччі
до н. е., коли Рим перестав бути республікою на чолі з двома
консулами, а перетворився на монархію, тобто Римську імпе¬
рію, до її складу входила більша частина Західної Європи.
Коли давньогрецька література досягла вершин свого роз¬
квіту в усіх жанрах — в епосі, в ліриці, у драмі, в науковій
прозі,— у Римській державі існувала хіба що народна словес¬
ність, а перші літературні твори з’являються там аж у тре¬
тьому сторіччі до н. е. Проте римляни робили чимало для
збереження грецької літературної спадщини. Вони не тільки
прийняли спадщину від греків, але й засвоїли її, стали про¬
довжувачами грецьких літературних традицій і в поезії, і в
драматургії.
Хоч антична література представлена двома мовами — грець¬
кою з її діалектами (іонійським в епосі, еолійським у ліриці,
дорійським та аттічним у драмі) та латиною (без діалектів).
Цю літературу можна розглядати як певну єдність, що від¬
биває риси культури античної рабовласницької суспільно-еко¬
номічної формації. Римську літературу можна було б назвати
й латинською з огляду на її мову.
Історія Риму починається від самого міста Рим (лат. Рома)т
а завершується в межах найбільшої держави рабовласниць¬
кого світу, що охоплювала всі землі, прилеглі до Середземного
11
моря. Перше сторіччя ДО ЇЇ. е. і перше-друге сторіччя н. е.
називають «золотим віком» римської літератури. В поезії цей
вік дав такого поета—філософа-матеріаліста, як Лукрецій (епос
«Про природу речей»), пристрасного лірика Катулла, автора
історично-міфічного епосу «Енеїда» Вергілія, автора грецьких
за формою пісепь-од Горація, авторів елегій Тібулла й Про¬
порція, нарешті автора «Метаморфоз» Овідія. 6 в нашій анто¬
логії і поети пізнішої доби, серед яких уславився своїми корот¬
кими віршами-епіграмами Марціал. Наприкінці ряду римських
поетів у нас стоїть Намаціан з його «Прощанням з Римом».
Західна римська імперія перестала існувати після того, як
влада там перейшла до ватага германських найманців Одоакра
(476 р. н. е.). Не можна сказати, що з падінням Римської
імперії перестала існувати й література, написана латиною.
Проте це була вже не власне римська література, а середньо¬
вічна латинська література бвропи. На сході ще' майже тисячу
років проіснувала Константинопольська або, як у пас її нази¬
вають, Візантійська імперія до здобуття в 1453 р. турками-
османами її столиці — Другого Рима, Константинополя (тепер
Стамбул).
Римську літературу не можна недооцінювати через її ніби¬
то несамостійність, залежність від давньогрецької літератури,
зокрема в поезії. Дуже багато творів як грецької, так і рим¬
ської літератури не збереглося до нашого часу. Якби не було
римської літератури, ми значно менше знали б про античну
культуру. Римську літературу можна розглядати як злиття
(синтез) двох різномовних культур.
Однією з наук про письмову культуру людства є філологія.
Наука, що називається класичною філологією, вивчає письмо¬
ву культуру античного світу. Хтозна, може, знайомство з умі¬
щеними тут перекладами так зацікавить вас, що ви захочете
ознайомитися з оригіналами і станете філологами-класиками.
Хай вам-щастить на цьому шляху!
АНДРІЙ ВІЛЕЦЬКИЙ,
доктор філологічних наук
ЛАВНЯ
ГРЕЦІЯ
Вазописець Бріга. Кілік «Взяття Трої>>
малюнок на зовнішньому боці.
Вл. 430 р. до н. е.
ГОМЕР, ГЕСІОД
ТІРТЕЙ, СОЛОН
МІМНЕРМ, ТЕОГНІД
КСЕНОФАН, АРХІЛОХ
СЕМОНІД АМОРГСЬКИЙ
ГІППОНАКТ, АЛКЕЙ
САПФО, АНАКРЕОНТ
АНАКРЕОНТИКА, ІВІК
АЛКМАН, СІМОНІД
ПІНДАР, ВАКХІЛІД
ЕСХІЛ, СОФОКЛ
ЕВРІПІД, АРІСТОФАН
КАЛЛІМАХ, ТЕОКРІТ
ГОМЕР
(IX ст. до н. е.)
Гаданий складач давньогрецького епосу «Іліада» та «Одіссея»,
можливо, родоначальник гомеридів—складачів і виконавців
епічних пісень на о. Хіос поблизу малоазійського узбережжя.
В «Іліаді» йдеться про події останнього року облоги ахейцями
(союзом ахейських племен під проводом владаря міста Мікени
на Пелопоннесі Агамемнона) укріпленого міста троянців —
Трої ' або Іліона поблизу Дарданелльської протоки (Геллес-
пснта). В «Одіссеї» розповідається про мандри й фантастичні
пригоди перед поверненням на батьківщину владаря о. Ітака
в Іонійському морі Одіссея, який брав участь в облозі Трої,
ІЛІАДА
ПІСНЯ VI, ВІРШІ 119-236
...Главк, Гіпполохова парость, із сином Тідея тим часом
Вийшли між військ на середину, сповнені прагнення
: битись.
Як, наступаючи, стали один проти одного близько,
Перший до Главка звернувся тоді Діомед гучномовний:
«Хто ти єси, поміж смертного люду герою хоробрий?
Досі не бачив тебе я в боях, де мужі набувають
Слави, а нині відвагою ти перевищуєш іпших
Воїв, коли довготінного списа мого дожидаєш.
Діти нещасних батьків, хто іде проти сили моєї.
А. як ти хтось із безсмертних, що з неба спустився
на землю,—
Я не посмів би ніколи з богами небесними битись.
Навіть могутній Лікург, син Дріанта, недовго на світі
Жив після того, як зваду з богами небесними скоїв.
Порозганяв-бо колись по священних узгір’ях Нісея
Він годівниць Діоніса шаленого, й гнані Лікурга
Мужоубивці стрекалом загостреним, тірси на землю
Всі вони кидали. Й сам Діоніс перестрашений в хвилю
Кинувсь морську, де Фетіда до Лона його пригорнула:
Жах-бо його оповив від вигуків Грізних Лікурга.
Дуже за це розгнівились боги, ій(о живуть безтурботно,
И сам його Проносів син осліпив. Після того на світі
15
Ще він недовго прожив, безсмертним богам ненависний.
Тим-то і я не бажаю з богами блаженними битись.
А як смертний єси і земнії плоди споживаєш,
Ближче підходь, щоб мерщій погибельних меж
досягнути!»
Відповідаючи, син Гіпполоха промовив славетний:
«Духом великий Ті діде, навіщо про рід мій питаєш?
Наче те листя на дереві — людські усі покоління:
Листя одне, обриваючи, вітер розносить, а інше
Клечанням свіжим ліси укриває з новою весною.
Так і людські покоління — ці родяться, ті вже
зникають.
А як довідатись хочеш, то й це я скажу, щоб відомий
Став і для тебе наш рід, що багато людей його знає.
В Аргосі, кіньми багатім, далеко е місто Ефіра.
Жив у тім місті Сізіф, із смертних мужів найхитріший.
Сином Еола Сізіф був, а в нього син Главк народився,
Главк же отой породив бездоганного Беллерофонта.
Вроду і мужність богове принадну йому дарували.
Та проти нього недобре у серці своєму замислив
Прет, набагато сильніший, із-поміж аргейського люду
Вигнав його, той-бо Зевсом під берло був відданий
Прету.
Претова з ним зажадала жона, богосвітла Антея,
Потай в коханні з’єднатись. Але не схилила до того
Повного добрих бажань, розумного Беллерофонта,
Й, зводячи наклеп па нього, вождю вона мовила, Прегу:
«Прете, умри чи убий ненависного Беллерофонта!
З пим у коханні з’єднатись хотів він мене приневолить».
Так вона мовила, й гнівом владар запалав,
це почувши.
Сам же вбивать ухиливсь, бо соромився все-таки
серцем.
Але в «Пікію послав його, й, складені давши таблички,
Згубних познак смертоносних па них він накреслив
багато,
І на загибель його звелів показати їх тестю.
Той до Лікії під захистом певним безсмертних подався
І до Лікії безпечно прибув, до Ксантових течій.
Радо приймав його в себе Лікії просторої владар,
Дев’ять він днів частував його,
дев’ять биків заколовши.
А як десята у небі заблисла Еос розоперста,
Гостя почав він розпитувать, знаки бажаючи бачить
Ті, що від Прета, від зятя його, він приніс із собою.
16
А як одержав од гостя ті зятеві зпаки зловісні,
Передусім наказав він йому нездоланну Химеру
Вбити. Була не людського вона, а богівського роду,
Спереду — лев, коза — посередині, ззаду — зміюка,
З лютістю полум’я з пащі страшенне вона видихала.
Та, на знамення божисті зважаючи, все ж її вбив він.
Другим завданням — в бою подолав солімів славетних.
Це, говорив, була із битв між людьми найстрашніша.
Третє: в бою подолав амазонок він мужоподібпих.
А як вертався, владар ще нову йому пастку підстроїв:
Кращих з Лікії просторої воїв зібравши, звелів їм
В засідку стать. Та додому піхто уже з них
не вернувся.
Всі бездоганним убиті були вони Беллерофоптом.
Врешті збагнув володар, що той — божественного роду,
В себе затримав його, і дочку свою дав за дружину,
І наділив половиною почестей володаревих.
А лікіяни з землі відвели йому кращу від інших,
Із плодоноспою нивою й садом чудовим дільпицю.
Троє дітей народилось в розумного Беллерофонта:
Старші — Ісандр, Гіпполох та дочка іще Лаодамія.
З Лаодамією Зевс велемудрий в коханні з’єднався,
І богорівний у пеї родивсь Сарпедон міднозбройний:
Беллерофонт, проте, став длгі безсмертних богів
ненависний
І по рівнині аллейській блукав у гіркій самотині,
Серце своє гризучи і стежок уникаючи людських.
В війнах неситий Арен умертвив його сина Ісандра
В розпалі бою, коли той з солімами славними бився.
Гнівна убила дочку Артеміда з повіддям злотавим.
Від Гіпполоха ж народжений я,— його я зву батьком.
Він мене в Трою послав і притому наказував пильно
Бути найкращим із воїв, усім перевищувать інших.
Не осоромити роду батьків хоробрістю перших
Серед усіх, що в Ефірі живуть та в Лікії просторій.
От моя кров і мій рід, що походженням з нього
я гордий».
Так від сказав. Це почувши, зрадів Діомед
гучномовний.
Мідного списа тут же у землю встромив миогоплідну
І вожаєві народів слово промовив привітне:
«Отже, з батьків іще давнім мені ти доводишся
гостем!
Дід мій, божистий Ойней, бездоганного Беллерофонта
Двадцять затримував днів у господі, частуючи гойно.
2 «Золоте руно»
Бібліотечна книга
'17
Щедрих дарів один одному безліч вони надавали.
Дід мій Ойней блискучий дав пояс йому пурпуровий,
Беллерофонт дарував із золота келих дводонний,
В домі своєму його я лишив, вирушавши на Трою.
Не пам’ятаю Тідея, мій батько малим мене кинув
Тої пори, як під Фівами гинуло військо ахеїв.
Тим-то, як друга, тебе я прийматиму в Аргосі іциро,
Ти ж у Лікії — мене, якщо гостем колись завітаю.
Тут же, в юрмі, списів один одного ми уникаймо,
Є-бо навкруг і троян тут багато, й їх спільників
славних,
Щоб убивать, коли, дасть бог, кого у бігу я настигну.
Досить ахеїв для тебе є,— побивай, кого зможеш.
Та поміняймося зброєю поміж собою,— хай знають
Всі тут, що дружбою ми іще від батьків своїх горді».
Так говорили вопи. Зіскочивши з повозів разом,
Тиснули руки взаємно, навік обіцяючи вірність.
Зове вже тим часом, син Кропоса, розуму Главка
позбавив:
Зброєю-бо помінявсь з Діомедом він, сином Тідея,
Золото давши за мідь, ціпу ста волів — лиш за дев’ять.
ШСІІЯ VI, ВІРШІ 369-496
...Гектор пішов собі шоломосяйпий.
І незабаром дійшов до свого вігі затишного дому,
Білораменпої ж він не застав Апдромахи в покоях,
З любим дитям па руках та служницею, вбраною гарно,
Вийшла на вежу і там -сумувала, ридаючи гірко.
Гектор тоді, не зпайтовпш жони непорочної дома,
Став на порозі оселі і так до служебниць промовив:
«Слухайте пильно, служебниці, й щиру скажіть
мені правду.
Де це дружина, де білораменна моя Апдромаха?
Чи до ятрівок пішла та зовиць, причепурених гарпо,
Чи до Афіни у храм, де гуртом усі інші троянки
Пишноволосі в страшної богині благають пощади?»
Відповідаючи, ключниця мовить йому домовита:
«Ти зажадав од пас, Гекторе, щиру сказать
тобі правду,—
Не до ятрівок і не до зовиць, причепурених гарно,
Не до Афіни пішла вона в храм, де інші троянки
Пишноволосі в страшної богині благають пощади;
До іліонської вежі великої вийшла, почувши,
Що піддаються трояни й міцнішає сила ахеїв.
18
^Тим-то до муру міського чимдужче вона поспішила,
ІМов божевільна. Й дитину услід понесла годівниця».
Так вона мовила. Швидко із дому пішов тоді і екгор
Тою ж дорогою вниз по бруковапих вулицях Трої.
І перейшовши велике, красиво збудоване місто,
Скейських воріт він дістався, щоб вийти крізь них
; на рівнину.
■Вибігла звідти назустріч дружина його Андромаха,
Посагом славна дочка Етіона, великого духом.
Жив Етіон під Плаком — горою, укритою лісом,
В Фівах плакійських, і владарем був китайського
люду.
Донька його за Гектора мідяпозбройного вийшла.
Стріла вона чоловіка. За нею ішла годівниця
З милим при грудях дитям, ще зовсім малим
немовлятком,
Гектора сином коханим гарненьким, мов зіронька ясна.
Гектор Скамандрієм звав свого сина малого, всі інші —
Астіанактом: єдиним-^бо Трої був захистом Гектор.
Мовчки всміхпувся, малого синочка побачивши, батько,
,А Андромаха підбігла до нього, роняючи сльози,
Руку схопила, назвавши на ймення, і так промовляла:
«О божевільний! Завзяття загубить тебе! Не жалієш
Ти ні дитяти свого, ні мене безталанної,— скоро
.Стану вдовою я, скоро зжеїїуть тебе з світу ахеї,
Разом напавши; отож, якщо тебе втратити маю,
Краще зійти мені в землю, ніякої більше не буде
Втіхи мені у житті, коли ти осягнеш свого долю.
Далі — лиш горе. Немає пі батька, ні матері в мене*
Нашого батька старого Ахілл умертвив богорівний,
Поруйнувавши ущент кілікіяи заселене місто —
Фіви високобрамні. Отож він убив Етіона,
Зброї ж із нього не зняв: посоромився в серці своєму,
Тільки спалив із своїм обладунком, оздобленим гарпо,
Й пагорб насипав над ним, ще й в’язів над ним
насадили
Німфи нагірні, Зевса егідодержавиого допьки.
Сім було рідних братів у батьківськім домі,
І в один день вони разом пішли до оселі А їда:
Іх-бо усіх повбивав богосвітлий Ахілл прудконогий
В час, як повільних корів вони пасли й овець
. . білорушшх.
Матір мою, що над Плаком владарила, вкритим лісами,
Він аж сюди припровадив із іншою здобиччю разом,
1а по часі відпустив, незліченний одержавши викуп, — -
В домі ж отцевім стрілою убила її Артеміда.
Гекторе, все заміняєш ти — батька і матір для мене,
Ти ж і за брата мені, і мій чоловік ти прекрасний.
Зглянься ж на мене тепер і зостанься тут з нами
на вежі,
Щоб не лишить сиротою дитя і дружину вдовою.
Військо постав при смоковниці дикій, де ворогу легше
Вдертись до міста, доступніш на мури високі дістатись.
Тричі-бо вже намагалися найхоробріші з ахеїв
Під керуванням Еантів обох, богорівних Атрідів,
Ідоменея славетного й мужнього сина Тідея.
Чи пе провісник якийсь їм порадив це богонатхпепний.
Чи папутило їх власного духу палке поривання».
В відповідь Гектор великий сказав тоді
шоломосяйпий:
«Все це й мене непокоїть, дружино.
Та сором страшенний
Був би мені від трояп і троянок у довгім одінні,
Як боягузом я став би далеко від бою ховатись.
Та не дозволить і дух мій цього, бо давно вже навчився
Доблесним бути я завжди та битися в лавах передніх,
Батькові свому й собі голосну добуваючи славу.
Сам-бо це добре я знаю і серцем своїм і душею,—
День той настане колись, і Троя священна загине,
З нею загине й Пріам, і народ cnnco6op4HNnpiaMa.
Але не так за трояп бере мепе жаль і турбота,
Не за страждання самої Гекаби й ГІріама-владики,
Не за братів, що стільки хоробрих і славних поляже
В порох тоді під ударами збройними воїв ворожих,
Скільки за тебе, коли хтось із мідянозбройних ахеїв
Слізьми умивану десь поведе й дня свободи позбавить.
Будеш для іншої в Аргосі дальньому ткати па кроснах,
Будеш їй воду носить з Мессеїди або з Гіиереї
Проти бажання — могутня примусить тебе неминучість.
Гляне хто-небудь, як ти проливатимеш сльози
й промовить:
«Гектора то є дружина, що найхоробріший у битвах
Був з конеборних троян, як за свій Іліон вони бились».
Мовить він так і болю завдасть тобі смутком
По чоловіку, що міг день неволі тобі одвернути.
Краще нехай я умру, хай пагорб землі мене вкриє,
Аніж почую твій зойк, як вестимуть тебе до полону!»
Мовив це й руки простяг до дитини осяйливий
Гектор,
Та до грудей годівниці, убраної гарно, припало
20
ІЗ криком дитя, збентежене виглядом любого батька,
‘Міддю ясною налякане й гребенем кінської гриви,
Що на блискучім шоломі над ним розвівалася грізно.
І усміхпулися батько ласкавий і мати поважна.
Зняв свій шолом з голови тоді зразу осяйливий Гектор
І на землі біля себе поклав обладунок блискучий,
Любе на руки узявши дитя, погойдав його трохи
Й Зевса та інших богів почав молитовно благати:
«Зевсе та інші богове, зробіть, щоб дитя моє любе
Стало таким же, як я, у троянському війську
найкращим,
Дужим таким же й хоробрим, міцним владарем Іліона,
Щоб говорили про нього, як буде з війни віп вертатись:
«Цей куди кращий за батька!»
Щоб він закривавлену зброю,
З ворога знявши, гірипіс і матері зрадував серце!»
Мовив'це п любій дружині па руки маленького сина
Він передав. Пригорнувши дитя до пахучого лона,
Мати крізь сльози всміхнулась.
Л муж її, пойнятий жалем,
Гладив рукою її й, па ім’я називаючи, мовив:
«О бідолашна! Серця свого не роз’ятрюй журбою!
Всупереч долі ніхто до Аїду мене не спровадить.
Але й судьби, я гадаю, ніхто із людей не уникне,
Чи боягуз, чи відважний, якщо вже на світ народився.
Краще вертайся додому й своєї пильнуй уже справи —
Кросен своїх і куделі, служебницям нашим загадуй
Дбати про діло своє. А війна — чоловіча турбота,
Кожного, хто народивсь в Іліопі, моя ж особливо».
Мовивши так, одягнув на себе осяйливий Гектор
Свій конегривий шолом. І пішла дружина додому...
ОДІССЕЯ
ПІСНЯ IX, ВІРІПІ 88-115
...Товаришів відрядив я у глиб того краю — дізнатись,
Що то зa^ плем’я людське па землі отій хліб споживає.
В путь подались вони й з лотофагами стрілись небавом.
Жодного підступу ті в думках проти наших не маля
Товаришів, та дали вони лотоса їм скуштувати.
Тільки як хто споживе цих плодів, як мед той,
„ солодких,
Той ні вернутись не хоче, ні звістки про себе подати,—
Так і вони залишитись поміж лотофагів бажали
Й лотоси там споживать, а вертати не думали зовсім.
До кораблів силоміць привів я назад їх, плачущих,
Міцно зв’язав їх і кинув під лави на суднах доладних.
Іншим супутникам вірним звелів я негайно сідати
На кораблі наші бистрі, щоб, лотоса ласо споживши,
З них не забув би хто-небудь вертатися з нами додому.
До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали
Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.
Звідти ми далі тоді попливли із засмученим серцем.
Згодом у край гордовитих кіклопів, що правди
не знають,
Ми прибули. В усьому цілком здаючись на безсмертних,
Ні ораниці не орють вони, ні рослини не садять,
В них і без оранки-бо і не сіяне все виростає:
І ячмені, і пшеннця, і лози вино виноградне
В гронах розкішних дають, що примножує Зевс їм'*
дощами.
В них пі законів.пема, ні парад, ані зборів народних,—
На верховині високій у горах вони проживають,
В диких печерах глибоких, і кожен дружиною й дітьми
Владно правує, й до інших нікому з них діла немає...
ПІСНЯ IX, ВІРШІ 181—490
...Швидко дістались ми так недалекої тої країни,
Обік побачили там, край скелі пад морем, високу
Лавром порослу печеру. До неї збиралося на ніч
Кіз і овечок багато; навкруг простягався високий
Двір, обгороджений муром з укопаних в землю великих
Каменів, зверху ж і сосни росли, і дуби височенні.
Велетень жив там потворний, що кіз і овечок отари
Сам випасав собі, інших оподаль.
Ні з ким він не знався
У самотині езоїй і ніяких пе відав законів.
Був він потвора страшна, на людину,
що хлібом живиться,
Зовсім не схожий, скоріше скидавсь
на гірську верховину,
Лісом порослу, яка серед скель височіє самотньо.
Товаришам своїм вірним на місці звелів я лишатись,
При кораблі, й стерегти корабля свого якнайпильніше;
Сам же, дванадцять обравши між ними супутців
найкращих,
Вирушив. Мав із собою я козячий міх із солодким
22
^ємно-червоним вином, що Марон мені дав,
син Еванта,
Жрець Аполлона, який опікується Ісмаром-містом.
З шани до бога й жерця і дружину його пощадили,
й сина; а сам проживав він в тінистім гаю Аполлона.
Отже, за те мені віп дорогих надавав подарунків:
І Гарного вибору золота сім тоді дав він талантів,
і Подарував і кратеру, із срібла усю, і до того ж
ІЧистим солодким вином, цим питвом божественним,
J дванадцять
І Амфор наповнив для мене. Ніхто про міцнеє вино те
в цілому домі з служниць і челядників досі не відав,
ІТільки він сам, і люба дружина, і ключниця вірна.
Маючи пити солодке, як мед, вино те червоне,
Досить було лише келих один його влити на двадцять
Мірок води — і запах навколо такий від напою
Йшов божественно солодкий, що втриматись годі
від нього.
Міх я великий вином тим наповнив та інших припасів
В бесаги взяв шкіряні із собою. Відчув-бо я духом
Мужнім, що стріну людину, одягнену в силу могутню,
-Дикого велетня, що ні законів, ні правди не знає.
Швидко добралися ми до печери, але не застали
‘Велетня в ній,— десь пас він отару свою густоруину.
От увійшли ми в печеру і стали усе оглядати:
,Сиру там кошики повні стояли, ягнята й козлята
В стійлах тіснились вузьких,
за віком поставлені рійним:
Старші — окремо, окремо від них середульші,
й окремо —
Новонароджені; в цебрах стояло сироватки повно,
Глеки й дійниці були приготовані там для удою.
Товариші почали всіляко мене умовляти,—
Сир той забравши, негайно тікать відтіля і найшвидше
Позаганяти на наш корабель бистрохідний з кошари
Тих козенят і ягнят та й умкнути по водах солоних.
Та не послухав я їх, хоч було б набагато це краще;
Хтілось побачить його, чи не дасть мені сам він
! • гостинця?
Товаришам же моїм не здавався, проте, він привітним.
От ми розклали вогонь, і жертву принесли,
' _ й самі вже,
Сиру набравши, поїли, і ждати в кутку посідали,
Поки той прийде із стадом. Приніс тяжкий оберемок
Дров він сухих, щоб мати, на чому вечерю варити.
23
З грюкотом скинув ті дрова серед кам’яної печери.
Ми ж із перестраху всі аж в найдальший зашилися
закут.
Позаганяв до печери опасистих кіз і овечок,
Тих, що доїти їх мав, а самців — баранів із козлами —
Він за дверима лишив, на своєму подвір’ї широкім.
Потім камінь підняв величезний і вхід до печери
Ним завалив,— не могли б того каменя зрушити з місця
Й ковані міцно аж двадцять два вози чотириколісні,—
Ціла то скеля була, що нею заклав свої двері.
Сидячи, сам подоїв уже й кіз, і овець мекотливих,
Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.
Білого він молока на кисле узяв половину.
Сир віддавивши, поклав у плетені кошики зразу;
Другу ж у глечиках він залишив половину, щоб мати
Й свіжого ще молока — напитися після вечері.
Швидко із справами цими упорався, потім ще й ватру
Сам розпалив, і нарешті побачив він пас і промовив:
«Хто ви, чужинці? Шляхом відкіля ви пливете
вологим,
В справі якій чи так, павмаиня ви блукаєте морем,
Наче розбійники ті, що гасають у водних просторах,
Важачи власним життям і біду несучи чужоземцям?»
Так говорив він, і любими ми зажурились серцями:
Сповнив нас жахом страшний його голос і вигляд
потворний.
В відповідь все ж я з такими звернувся словами:
«Родом усі ми ахеї, додому вертаємо з Трої,
Та, супротивними гнані вітрами над хланшо морською,
Збились з путі, і на інших шляхах та па іншій дорозі
Ми опинились,— Зевсова, видно, на те була воля.
Горді ми бути людьми Агамемнона, сина Атрея,
Слава якого тепер до високого неба сягає,—
Місто велике-бо він зруйнував -і люду багато
Винищив. Ми ж прибули аж сюди, і от припадаєм
Всі до колін твоїх,— виявиш ти нам гостинність
чи, може,
Ще й подарунок даси, що гостям їх звичайно дарують.
Отже, могутній, богів пошануй, благаєм тебе ми,
Зевс-бо є сам покровитель гостей і усіх, що благають.
Він і гостинний, і гостям супутник, достойний пошани».
Так говорив я, а він відповів мені
словом безжальним:
«Ну ж і дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть,
прибув ти,
24
[дТо шанувати й боятись богів мене так умовляєш!
Нам, кіклоиам, байдуже й до Зевса-егідодержавця,
11 до’блаженних богів, самі-бо від них ми сильніші.
Страх перед Зевсом мене не примусить тебе пощадити
З товаришами, якщо того власний мій дух не накаже.
Краще скажи мені, де корабель твій оснащений нині
До суходолу пристав — далеко чи близько, щоб зиав я>.
Так він випитувать став, але це не укрилось від мене,
Мав-бо я досвід і хитрими мовив до нього словами:
«Мій корабель розтрощив Посейдон, землі потрясатель,
Кинувши ним о скелі стрімкі при самім узбережжі
Вашого краю,— вітром сюди його з моря загнало.
Наглої смерті, проте, із супутцямп я врятувався».
Так я сказав. Не відмовив безжалісний серцем
нічого,
Скочив раптово і, руки свої на супутців наклавши,
Двох, як щенят, ухопив і з силою їх він об землю
Вдарив, аж мозок їх бризнув і скрізь по землі
розіллявся.
Пошматувавши їх геть, спорядив собі з них вечерю.
Все вій пожер, паче лев, що годується в горах, нічого
Не залишив — ні утроби, ні м’яса, ні кості із мозком.
Руки з риданням гірким до Зевса ми всі простягали,
Бачачи злочин такий, у серці своїм безпорадні.
А як наповнив кіклоп свого черева глиб ненажерну
М’ясом людським, молоком нерозбавлеиим їжу запив
ВІГІ
І між овець у печері своїй спочивати розлігся,
Духом відважним тоді таку я подав собі раду:
Ближче підкрастись і, меч свій нагострений
з піхов добувши,
Вдарити в груди йому, рукою намацавши місце,
Де печінки під осердям,— та інша затримала думка:
Всі ми в печері отут загинули б марпоіо смертю,
Бо від високих дверей не змогли б одвалпти руками
Камінь той величезний, що велетень иим завалив їх.
Так ми в журбі та зітханні на світлу Еос дожидали.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Вже він вогонь розпалив, подоїв своїх славних овечок,
Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.
Швидко із справами цими упорався, потім ізнову
Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них
_ сніданок.
Далі, поснідавши, вигнав з печери свою він отару,
Легко відсунувши камінь важкий од дверей, і на місце
25
Знову поставив, немов сагайдак ковпачком покривав
вій.
З гуком і свистом кіклоп погнав свою жирну отару
В гори, а я, у печері лишившись, почав міркувати,
Як би помститись, якщо подасть мені ласку Афіпа.
Серцю моєму така найкращою видалась рада:
Біля кошари лежала кіклопова палиця довга —
Стовбур сирої маслини,— зрубав її він, щоб ходити
З нею, як висхне вона. Виглядала ж та палиця, наче
Щогла па двадцятивеслім просторім судні чорнобокім,
Що вантажі торговельні крізь далеч морську
перевозить,—
Так виглядала завдовжки й завгрубшки ота деревина.
Кия із сажень завдовж од пеї тоді відрубав я
Й товаришам передав, обстругати його наказавши,
Гарно вони обтесали оцупок, а я, загостривши
Дрюк той, у полум’ї вістрям тримав,
щоб вогнем засмалити.
Потім старанно його заховав я під гноєм, якого
Дуже багато було понакидало скрізь по печері.
Товаришам після того звелів жеребки я тягиути,
Хто з них відважиться, разом зі мною кілок той
піднявши,
В око встромити кіклопу, як в сон він солодкий порине.
Випали тим чотирьом жеребки, кого й сам би хотів я
Вибрати в поміч, а я уже п’ятий виходив між ними.
Ввечері й він надійшов і отару пригнав
пищнорунну.
Зразу ж отару ситу загнав у широку печеру,
Сповна усю, не лишив на подвір’ї широкім нікого,
Передчуваючи щось, чи бог його так нагюумив.
Потім камінь підняв величезний і вхід завалив ним,
Сидячи, він подоїв і кіз, і овець мекотливих,
Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.
Швидко упорався з цими він справами, потім ізнову
Двох з-поміж нас ухопйв і собі спорядив з них вечерю.
Тут підійшов до кіклопа я близько й звернувся
до нього,
З темно-червоним вином дерев’яний підносячи дзбанок:
«Випий, кіклопе, вина, наївшися м’яса людського,—
Сам тоді знатимеш, що за питво в кораблі хоронилось
Нашому. Віз тобі цю я пожертву, щоб зглянувсь
на мене
Й вирядив швидше додому, а ти все нещадно лютуєш.
Хто ж тепер, нелюде, схоче до тебе сюди завітати
26
І"інших людей, коли не по правді ти з нами повівся!»
Так говорив я. Узяв він і випив; і страшно сподобав
Те він солодке питво і ще зажадав його вдруге.
«Дай-но, будь ласка, іще, та своє мені тут же імення
Зразу назви, щоб міг і тебе я гостинцем потішить,
Бо і кіклопам їх ниви родючі вино виноградне
В гронах розкішних дають, що примножує Зевс їм
дощами.
[Це незрівнянне внно, це нектар,
це амбросія справжня!»
Так він сказав, і іскристого знов йому дав я напою.
Тричі підносив я, й тричі в глупоті своїй випивав він.
ІА як вино уже зовсім йому затуманило розум,
Я із солодкими знову до нього звернувся словами:
«Ти про ім’я моє славне питаєш, кіклопе?
Назву я
Зараз себе, та гостинця віддай, що мені обіцяв тн.
Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене батько і мати,
Й товариші мої, й інші, звичайно, усі називають».
Так говорив я, а він відповів мені
словом безжальним:
«Отже, Нікого я з’їм наостанку, раніше ж поїм я
Товаришів його всіх,— оце тобі й буде гостинець»,
і Так вігі сказав, похитнувся і навзнак упав,
1 і, зігнувши
Набік грубезну шию, лежав, і відразу всевладний
Соп подолав його. З горла у нього з вином випливали
М’яса людського шматки,— сп’янівши, почав
він блюватн.
Кия тоді я у попіл гарячий засунув, щоб знову
Він розігрівся, як жар, а тим часом відваги словами
Товаришам додавав, щоб ніхто не утік з переляку.
Отже, оливний кілок, хоча й був він сирий, розпаливши
Так, що вогнем він узявся й яскраво почав пломеніти,
Вийняв з вогню я і ближче підніс до кіклоиа,
навколо ж
Товариші поставали — бог дав їм одвагу велику.
Взявшись за дрюк той оливний з кіпцем загостреним,
" t дружно
Ь око встромили йому ми. А я, натиснувши зверху,
Став ним крутити, як бантину тесля свердлить
корабельну
Свердлом, а інші з-під низу ремінням його обертають,
Взявшись обабіч, і жваво він крутиться сам
безустанно.
27
...Страшно кіклоп закричав, аж лупа розляглась
по печері,
З ляку ми кинулись врозтіч усі, і зразу він вирвав
З ока оту деревину, гарячою кров’ю облиту,
З люттю від себе її жбурнув обома вігі руками
Й гучно кіклопів волати почав, що з ним у сусідстві
Теж у печерах жили па овіяних вітром узгір’ях.
Крик той страшенний ночувгпи, вони звідусіль
позбігались,
Вхід обступили в печеру і стали розпитувать,
що з ним:
«Що, Поліфеме, з тобою, що голосно так ти волаєш
В ніч божественну й солодкого сну позбавляєш
усіх нас?
Може, хто з смертних отару твою силоміць виганяє?
Може, самого тебе хтось насильством і підступом
губить? >>
В відповідь гак із печери волав Поліфем
премогутпій:
«Друзі, Ніхто, й не насильством мене він,
а підступом губить!»
Відповідаючи, мовлять вони йому слово крилате:.
«Що ж, коли сам ти й ніхто насильства тобі не вчиняє,
То чи не Зевс тобі хворість наслав, і поміч тут марна,—
Краще ти батька свого, владику благай Посейдона!»
Мовили це й відійшли, любе серце моє розсміялось,
Як обманув я ім’ям його й задумом цим бездоганним.
Стогнучи тяжко і в корчах увесь аж звиваючись з болю,
Камінь руками намацав кіклоп і відсунув від входу;
Сів посередині в дверях і широко руки розставив,
Щоб упіймати того, хто з отарою хтів би умкнути.
От якого він дурня знайти у мені сподівався!
Я ж міркувати почав, як найкраще зарадити справі,
Щоб і супутників всіх, і себе від жорстокої смерті
Урятувати. Всілякі тут засоби й хитрощі ткав я —
Йшлось тут про душу, велике-бо лихо уже насувалось.
Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу:
Гарних, ставних там чимало було густорунних,
Добре вгодованих, з темною, аж фіалковою, шерстю.
Всіх я їх нишком позв’язував сплетеним віттям
вербовим
З ложа жорсткого, що велетень спав нечестивий
на ньому.
Я їх по троє зв’язав,— ніс когось під собою середній,
Інші ж обидва з боків тим часом його прикривали.
28
Іїожіїі так троє несли одного чоловіка. А сам я...
Був поміж ними баран, над усіх в тій отарі найкращий,
Міцно вхопившись за карк, під черевом в нього
кудлатим
Я заховався і, вп’явшись руками у шерсть
божественну,
Так і тримавсь терпеливо, відважного сповпешій духу.
Так ми в журбі та зітханнях па світлу Еос дожидали.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Стали на пашу тоді барани і козли пориватись,
А неподоєпі матки замекали голосно в стійлах —
Понабухало в них вим’я. А їхній господар, жорстоким
Мучений болем, усім баранам, що ішли повз нього,
Спини обмацував. Не помічав він, проте, нерозумний,
Що під грудьми в баранів густорунних підв’язане
крилось.
Йшов аж останнім баран мій до виходу, шерстю своєю
Й мною обтяжений, я ж — передумав тоді вже багато.
Спину обмацавши в нього, сказав Поліфем премогутпій:
«Любий баранку! Чому це сьогодні виходиш
; останній
'Ти із печери? Раніш пе ходив-бо від інших позаду.
|Перпгай на луки ти жвавими .кроками біг
в иіжнолистих
ІПастися травах, перший збігав і до хвилі річної,
Першим також поспішав до кошари своєї вернутись
Ти вечорами. А нині виходиш останній. Шкодуєш,
Мабуть, ти ока господаря,— злий чоловік його випік
З товаришами лихими, випом мій стуманивши розум.
Клятий Ніхто! Не втече вій, кажу, від загибелі злої!
Мав би ти розум такий, як у мене, і вмів би хоч слово
Вимовить, ти б розказав, де від гніву мого віп сховався.
Так би ударив я ним, щоб мозок з розбитого лоба
Всю цю печеру оббризкав,— тоді б я своє заспокоїв
Серце від болю, що той нікчемний Ніхто заподіяв».
Так промовляючи, він барана випускає па двері.
Щойно ми вийшли з печери й оподаль кошари
' ^ спинились,
Перший я виліз із-під барана й повідв’язував інших.
Швидко погнали отару ми жирних овець тонконогих,
їх оточивши навколо, щоб разом все стадо загиати
На корабель свій. Нас радо супутники любі вітали —
Іих, що уникнули смерті,— й загиблих оплакали гірко.
Плакати все ж їм, бровами до кожного стиха
моргнувши,
L
29
Я не дозволив,— загнати звелів пншпорупну отару
ііа корабель і чимдуж на хлань відпливати солону.
До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали
Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили мшлях.
А па таку вже відплинувши віддаль, що поклик
ще чутн,
До Поліфема почав я, глузуючи з нього, крнчати:
«Ген ти, кіклопе!
Не зовсім беззахисний муж той, в якого
Товаришів у глибокій печері пожер ти жорстоко!
Так і належить помститись тобі за лихі твої вчинки,
Нелюде лютий, що в домі своєму гостей поз'їдати
Не посоромивсь! От Зевс і боги тебе всі й покарали!»
Так я промовив. Його ж іще більше злоба охопила.
Верх од гори одломив він великої й так його кинув,
Що поблизу корабля темноносого впав топ уламок,
Ледве в стерно кермове кам’яна не ударила брила.
Завирувало все море від скелі, що впала у воду,—
З шумом до берега нас понесло тоді водоворотом,
Моря прпливом нас знову до самої суші пригнало.
Довгу жердину руками вхопивши, від берега нею
Я відштовхнув корабель, а сунутцям кивнув головою,
Додаючи їм відваги, й на весла звелів налягти їм,
Щоб із біди врятуватись. Аж гнулись воші —
весл} ішли.
ГЕСІОД
(приблизно VIII ст. до н. е.)
Автор кількох епічних поем, з яких дві великі збереглися до
ииого часу: «Роботи і дні» — сільськогосподарський календар
епічній формі з певними напучуваннями братові Персу
{власне ім’я) та епос «Теогонія», тобто «народження богів» —
міфічна історія виникнення всесвіту. Гесіодові приписувалися
I також інші твори епічного характеру.
; роботи і дні
І ВІРШІ 109-201 (П’ЯТЬ ПОКОЛІНЬ)
Спершу безсмертні боги, що їх на Олімпі оселя,
Рід золотий утворили людей, обдарованих слоном.
Рід цей тоді існував, як владикою неба був Кроиос.
Люди жили, мов боги ті безсумні і світлі душею,
іЯк від тяжкого труда, так від горя далекі однако.
[Старість до них не зближалась.
Могутні на руки й па ноги,
Завжди на учтах вони веселились, не відавши лиха,
А. помирали як сном опановані. Всяке добро їм
Дано було на пожиток. Без оранки поле родюче
їм дарувало плодів рясоту. Лиш по власній охоті
В мирності серця робили вони, на всі блага багаті,
Власники стад незліченних,
і подібні до сонму безсмертних..
|Час надійшов, і покрила земля покоління щасливе.
;3 тої пори його люди, із волі великого Зевса,—
Духи добра на землі і захисники смертного роду.
Все наглядаючи пильно — і правду й неправедні
вчинки,—
Скрізь по землі вони ходять, одягнені легким туманом.
Дано їм право царське — роздавати нам всяке
багатство.
Гірше далеко від першого друге людей покоління —
Срібне — створили безсмертні, що їх па Олімпі оселя:
До золотого воно не подібне ні тілом, ні духом.
Сотню-бо років при неньці турботній,
під доглядом дбалим,
Хлопчик її виростав, безпомічний у рідному домі.
Як же до літ молодих і до розуму врешті доходив,
Жив після того недовго, велике приймаючи горе
Іільки з своєї провини. Ніколи-бо гордощам буйним
31
В пішу ті люди не знали, богам не хотіли служити,
11а земляних вівтарях учиняючи жертви блаженним,
Як земнорідним годиться, як звичай існує. Кроніон
Скрив під землею те плем’я, угнівапий тяжко, що шани
Не віддавали блаженним богам, олімпійським
владикам.
Отже, і це покоління безгранна земля поглинула.
Смертні тепер називають їх родом підземних
блаженних:
Хоч вони й другі по черзі, одначе так само в пошані.
Знов же і третє коліно людей, обдарованих словом,—
Мідне — Кроніон створив,
не подібне до срібного зовсім.
Із ясенів появились ті люди. Страшні і могучі,
Сіяли горе й насильство, Арея справляючи діло.
Хлібом не з зерна живились, душею твердіші за
кремінь,
Хмурі й суворі. Велика була їх потуга. З плечей їм
Руки над тілом міцним нездоланної сили зростали.
Мідна була у них зброя, доми побудовані з міді,
Міддю й робили усе і не знали за чорпе залізо.
Тільки ж загинули й ці від кривавих незгод
та усобиць.
В дім навісний льодового Аїда зійшли безпаймепно.
Отже, хоч вельми страшні ті були, а уникнути смерті
їм не судилось, вони теж-бо втратили сонце блискуче.
Слідом за тим, як покрилось і це покоління землею,
Знову ще іппіе, четверте, створив на землі хлібородній
Батько Кроніон-владар — справедливіше
й краще від інших —
Рід божественний славетних героїв, яких наші предки
На неосяжній землі величали колись півбогами.
Люта війна і страшні бойовища звели їх із світу.
Дехто на Кадмовім полі поліг коло Фів сімворітпих,
Як за Едіпові вівці війна учинилась між ними.
Іпші в крутих кораблях над безоднями млистого моря
В Трою походом пішли задля кучерів русих Єлепи.
Там у кривавих боях і спіткала їх смерть поиевільпа.
Решту окремо від смертних, життя і домівку їм давши,
Зевс оселити призволив над гранями земного світу.
Там і понині живуть, острови населивши блаженних,
Близько глибоких вирів Океапу, безсумні душею,
Славні герої. Там щедро їх зерном, солодшим від меду,
Тричі на рік надаряє квітуче зарідливе поле.
Нащо ж судилося жити мені серед п’ятого роду?
32
ГЧом я раніш не помер або чом не родився пізніше?
Нині-бо плем’я існує залізне. Ні вдень ні вночі вже
Не припочити йому від труда, не позбутися смутку.
Долі не має. Турботи тяжкі від богів йому дані.
Правда, до злого і тут прилучилось добро. Бо Кротон
Згубить і це покоління людей, обдарованих словом,
Як у рожденних дітей сивина забіліє в волоссі.
Поки ж те буде, нема односердя між батьком та сином,
Гостю немилий господар, товаришу давній товариш,
Навіть не дружні брати між собою, як перше бувало.
Хутко безчестити стануть ці люди батьків староденних,
Вже-бо й тепер їм не раз домовляють образливим
словом.
Горе злостивим! Забулись небесної помсти. Не знають
Дяку належну віддати батькам за труди виховання.
В злості один на одного похватні губити вітчизну.
Не полюбляють людей незрадливої прйсяги. Мужі
Праведні й добрі в погорді у них, а злочинця шанують.
Правого суду далекі, стида не плекають у серці.
Гірший і кращого мужа до зла і неслави призводить
Словом лестивої мови, брехливого свідчення словом.
Заздрість несита між людьми нещасними
з зойканням диким,
З повним ненависті зором блукає, радіючи злому.
Десь недалеко той день, що з землі на вершину Олімпу,
Гожість прекрасного тіла укривши під одягом білим,
До несмертельного роду простуючи, кинувши людство,
Стид віддалиться і честь, і самі лиш остануться біди
Смертним рожденцям землі, і не буде на муки поради.
5 «Золоте руно»
бібліотечна книга
ТІРТЕЙ
(приблизно середина VII ст. до н. е.)
*
Автор елегій, спартанський поет, що оспівував у патріотичних
віршах військову хоробрість, мужність, відвагу спартанців (ла~
ксдемонян) у війні проти їхніх сусідів-месенців (645—62S рр.
до н. є.).
* * *
Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну,
Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах.
Гірше ж немає нічого, як місто своє і родючі
Ниви покинуть і йти жебракувати в світи,
З матір’ю милою, з батьком старим на чужипі блукати,
Взявши з собою діток дрібних і жінку смутну.
Буде тому він ненависний, в кого притулку попросить,
Лихо та злидні тяжкі гнатимуть скрізь втікача.
Він осоромить свій рід і безчестям лице своє вкриє,
Горе й зневага за ним підуть усюди слідом.
Тож як справді не знайде втікач поміж людом ніколи
Ані пошани собі, ні співчуття, ні жалю —
Будемо батьківщину і дітей боронити відважно.
В битві поляжемо ми, не пожалієм життя.
* * *
О юнаки, у рядах тримайтесь разом серед бою,
Не утікайте ніхто, страхом душі не скверніть.
Духом могутнім і мужнім'ви груди свої загартуйте,
Хай життєлюбних між вас зовсім не буде в бою.
Віком похилих, у кого слабі вже коліна, ніколи
Не покидайте старих, з бит^и утікши самі.
Сором несвітський вам буде тоді, як раніше за юних
Воїн поляже старий, в перших упавши рядах,—
Голову білу безсило схиляючи, сивобородий,
Дух свій відважний оддасть, лежачи долі в пилу,
Рану криваву свою не забувши руками закрити,—
Страшно дивитись на це, соромно бачить очам
Тіло старе без одежі! А от юнакові — все личить,
Поки ще днів молодих не осипається цвіт.
Чоловікам він був милий, жінок чарував за життя
він —
Буде прекрасний тепер, впавши у перших рядах.
Отже, готуючись, кожен хай широка ступить і стане,
В землю упершись міцніш, стиспувши міцно уста.
34
♦ * *
Воїни, непереможного в битві Геракйа нащадки!
Мужніми будьте: ще Зевс не одвернувся від вас.
ЇОпб не лякайтесь ворожих і страху ніколи не знайте,
Щит свій у перших рядах кожен міцніше тримай.
Кудем життя зневажати: хай смерті провісниці чорні,
Кери, жадані для вас будуть, мов промінь ясний.
Вам многослізний Арей і страхітні діла його знані,
Добре відома також всім вам і лють бойова,
ІЗас юнаки, не здивують видовища втечі й погоні —
Ними давно вже свої очі наситили ви.
Тих що, один коло одного ставши, тримаються міцно,
Тих, що, рвучись уперед, бій починають страшний,—
їх небагато загине, вони навіть задніх рятують,
Тільки самих втікачів мужність ураз покида.
Навіть ніхто розповісти не може всіх мук незліченних,
Сорому всього того,-що боягуз дістає:
Адже ганебно для кожного воїна вдарити ззаду
В спину того вояка, що з поля бою втіка;
Сором лише викликає й забитий, якого у спину,
Списом проткнувши важким, вмить позбавляють
Отже, готуючись, кожен хай широко ступить і стане,
В землю упершись міцніш, стиснувши міцно уста.
Стегна, і ноги свої, і груди, .й рамена прикривши
Круглим широким щитом, кожен у правій руці
Списа свого величезного страшно нехай розгойдає,
Над головою нехай китицю грізно трясе.
Подвиги мужні й великі хай вас воювати навчають,
Хай же від стріл оддалік в битві ніхто не стає.
Кожен туди поспішай, де жорстока борня закипає,
Ратищем довгим, мечем гострим вражай ворогів!
Щит до щита, до китиці китицю, щільно зімкнувшись,
Станьте плече до плеча, ногу щільніш до ноги
Ставте, шолом до шолома і ворога бийте нещадне
Кожен, тримаючи меч, стиснувши списа держак!
Ви ж, о гімнети, то там, то тут, під щитами укрившись,
Кидайте на ворогів градом каміння важке
Чи без утоми дрітками влучайте, тримаючись самі
Ближче д<5 воїнів тих, що в повній зброї стоять.
життя,
солон
(приблизно 640—560 рр. до н. е.)
Державний діяч в Афінах і перший афінський поет. Займаючи
високу державну посаду, провів ряд реформ, що значно полег¬
шили життя простих громадян. Від його поетичних творів збе¬
реглися лише уривки.
* * *
Знаю, що занепадає земля Іонійська найстарша.
Бачу, як никне вона — і відзивається біль
Глибоко в серці моєму... О горе! Куди, не погляну —
Тут навісний грошолюб, там — ошалілий багач...
Душу захланну приборкайте ви, хто в добрі та
розкошах
’ Нині не знає вже й сам, як догодити собі.
Чи не пора схаменутися? Знайте, що вам я ні в чому
Не поступлюсь і для всіх визначу межі тверді...
Підлий тепер багатіє, а вбогим стає благородний,
Та благородства свого я не продам аж ніяк
Підлій людині за гроші: одне благородство постійне,
Гроші сьогодні — у тих, завтра — вже в інших
руках.
* * *
Не звинувачуйте марно богів: не вони завдали вам
Горя; картайте себе, власну нікчемність кленіть.
Ви ж над собою тиранів наставили й бережете їх,
От і ганебне ярмо нині над вами тяжить.
Кожен із вас, коли сам по собі,— то мов лис
хитромудрий,
Разом усі ви — ніщо, тупоголова юрба.
Мов заворожені, ловите мову облудного мужа,
Діла ж, яке він почав, не помічає ніхто.
* * *
З темної хмари і градом ударить, і снігом посипле;
Від блискавиці-стріли небо розлоге двигтить,
Місто ж — од надто великих мужів: одному нерозважно
Владу віддавши, народ рабство собі вготував.
Хто ж бо зависоко знявся, такого нелегко потому
Стримати, та про таке думати слід наперед.
36
* # *
Море хвилює, розбурхане вітром, а в тиху погоду
Ніжність ласкава його непорівнянна ні з чим.
* * *
Місто, наш кран, не загине ніколи з високої волі
Зевса, не знищать його й інші блаженні боги:
Духом незборним наділена збройна Афіна Паллада,
Славного батька дочка, руку простерла над ним.
Та громадяни самі, ошалівши в погоні за грішми,
Місто величне своє згладить зо світу взялись.
Помисли темні й у тих, які правлять народом;
за здирства,
За злодіяння на них кару вготовлено вже.
Стриму не мають ті люди захланні; погідність і спокій,
Радощі скромних гостин,— речі не знані для них.
— аби гроші гребти, поживляючись кривдою інших,
Вся їх увага на те, щоб оминати закон.
Так-от багатство зростає, народжує гордість зухвалу:
Мітять вони не лише на всенародне добро,
А й на священне, на храмове: крадуть усі, хто де може.
Чи спогадає такий про Справедливість святу?
Ну а вона, хоч мовчить, про минулі и сьогоднішні
вчинки
! Знає. Наспіє пора — прийде й рахунок подасть.
Так неминуча приходить загибель для цілого міста,
і Ще й не отямиться люд — буде стогнать під ярмом.
! Потім — усобиці зринуть, війна одізветься, що досі
І Спала, й чимало собі юного цвіту зірве.
З пишного міста ось-ось не зостанеться й марного
сліду:
Навіть на зборах весь час — нелад на втіху лихим.
От скільки горя народ зазнає. А з убогих чимало
Йде, не сплативши боргів, у чужинецькі краї:
Вже вони продані всі, вже в неволю женуть
нещасливих.
Рабства ганебного знак — пута — па кожному з них.
Жодного закутка не омине ця біда невсипуща,
Перед такою дарма двері вхідні зачинять:
Перемайне через мур щонайвищий і кожного знайде,
Хоч би в найглибшім кутку сховок для себе
т ^ знайшов.
1 ак мені серце велить афінян повчати, щоб зиали,
Скільки всілякого зла нам беззаконня несе.
37
Лиш при розумній законності в злагоді все процвітає,
А лиходій, навпаки,— нидіє в путах міцних.
М’якшає грубість, пересит, а з нею й лиха відступлять.
Сохне тоді на очах темного злочину квіт.
Хибний закон виправляється, сили не має зухвальство,
Розбрату серед людей вже не зуміє ніяк
Сіяти зла ворожнеча — тому при розумному праві
Верх і порядок, і лад, і справедливість беруть.
Автор елегій з одного із малоазійських іонійських міст (Смірна,
Колофон). З його поезій збереглися лише уривки.
Гасне життя, гасне радість, коли золота Афродіта
Кине нас. Краще сконать, як перестане манить
Тайне кохання, і ліжка припади, й дарунки солодкі.
Цвітом розкішним цвіте тільки життя молоде
І в чоловіка, й у жінки. Коли ж наступає скорботна
Старість і люди стають рівно потворними всі —
Людське серце жорстокі турботи тоді опанують,
Навіть і сяєво дня втіхи уже не дає.
Станеш бридкий юнакам і від жінки зневажений
Ми, наче лист навесні, в пишноцвітну пароджений
пору.
Лист молодий, що росте рвучко під сонцем ясним,—
Юності нашої скороминущим цвітінням так саме
Тішимось ми. Ні добра знати не дано, ні зла
Нам у ті дні від богів. А вже чорні з’являються Керп:
Старості скорбний талан перша тримає в руці,
* * *
будеш.
От яку старість важку бог посилає усім!
38
В іншої — смертний талан. І юності плід опадас,
Короткочасний, немов сяєво раннє зорі.
А вже коли проминуться щасливого розквіту роки,
Краще загинути вмить, ніж залишитися жить:
Лиха тоді в нас багато на серці. Руйнується в того
Дім, і прийдеться йому злидні жорстокі терпіть.
Інший дітей би хотів, та лишається марним бажання,—
Так вія бездітним іти й мусить у темний Аїд.
Іншого мучить хвороба смертельна. Немає людини,
Котрій на долю б не дав бід незліченних Кронід.
ТЕОГНІД
(друга половина VI ст. до н. е.)
'Автор коротких повчальних елегій. Серед його віршів (1390 ряд¬
ків) більшість, імовірно, не належать йому, в них є запози¬
чення з Тіртея, Солона, Мімперма. Елегії Теогніда виражають
\почуття розчарування, суму й страху перед новим ладом
(рабовласницькою демократією).
* * *
Кірне, при доброму розумі бувши, тобі розповім я,
Що від найкращих людей чути мені довелось.
# * *
Бідність найбільше гнітить благородного мужа, о Кірне,
Гірше, як старість важка, гірш, як пропасниця зла.
Щоб від нужди врятуватися, краще з високої скелі
Кинутись, краще знайти смерть у безодні морській.
Той, кого''злидні спіткали, уже ні зробити не може,
Ані сказати чого — скутий у нього язик.
і
^ Ф ¥
Зевсе, дивуюсь тобі я. Усім володієш ти світом.
Влада безмежпа твоя. Слава велика тобі.
Серце і думка людини відкриті для тебе достоту;
39
Царю, потуга твоя рівцих не має собі.
Чом же трапляється так, що всім посилаєщ, Кроніде,
Долю однакову ти — праведним людям і злим,
Тим, що добро і покору шанують, і тим, що душею
Несправедливі, всякчас намірів повні лихих?
* * *
Правду говорять, мій Кірне: найкраще в людині —
то розум,
А недоумство людське справді найгірше за все.
* * *
Крила тобі дарував я, на них понад морем безкраїм,
Над суходолом усім легко ширятимеш ти.
Де б лиш гостина яка не була,— завітаєш на неї:
У багатьох на вустах буде імення твоє.
В розквіті ліг юнаки на тонких голосистих сопілках
Будуть на славу тобі милих пісень награвать.
А як у темінь землі, в многослізну оселю Аїда,
Де клубочиться пітьма, зійдеш по стежці сумній,—
Славу гучну зберігатимеш, Кірне, й тоді, після смерті:
Пам’ять незгладна тобі суджена серед людей.
Будеш на всіх островах і по цілій Елладі кружляти,
Над глибиною морів, де тільки риби живуть,
Не колісницею і не судном — а фіалковінцевих
Муз величаві дари світом нестимуть тебе.
В кожній, яка вже звучить і яка ще звучатиме, пісні —
Ти, поки сонце й земля, поки є люди на ній.
Я ж не доможусь од тебе хоча б непомітної ласки,
Тішиш словами мене, мовби дитину малу.
* * *
Тіло бездушне моє не окутуйте саваном царським —
Дайте живому мені намилуватись життям.
Мертвому терня і килим пуховий — однакове ложе,
Мертвий не чутиме вже — твердо чи м’яко йому.
* * *
Світом блукаючи, був я колись па землі Сіцілійській,
Був на Евбейських долах, де виногрона рясні,
Й там, де Еврот комишами затінений, в Спарті
славетній,—
40
Г Всюди знаходив тепло, приязнь і ласку людей.
Та не раділа душа: ніщо інше на цілому світі
* Милим таким не було, як батьківщина моя.
1
& & *
Горе! Зазнавши біди, ворогам своїм лютим на втіху,
Друзям на клопіт важкий нині на світі живу.
Н* ^ Н*
Підлому хто посприяв — той намарно потратив
зусилля,
Начеб зерном засівав сивого моря глибінь:
Море засієш — повік не діждешся ніякого жнива,
Підлому зробиш добро — він не віддячить добром.
Підлого серце несите: хоч раз ти йому не догодиш,
Він осквернить, осміє всі твої добрі діла.
Лиш благородний оцінить послугу і пам’ять про неї,
Вдячність незмінну в душі буде повік берегти.
* * *
Тільки-но десь переливами ніжними флейта озветься,—
Вже моє серце тремтить, вже воно рветься з грудей.
Мило, кружляючи келих, у колі флейтистів співати,
Мило, торкнувши струну, звук чарівний наслухать.
* * *
Ворога ворог нелегко брехнею обплутає, Кірне.
Другові друга, повір, легко в оману ввести.
КСЕНОФАН
(приблизно 570—460 рр. до н. е.)
Поет і філософ із Малоазійської Іонії (міста Колофон), який,
тікаючи від перської нцвали, оселився на Сіцілії. Від 'його
творів збереглися деякі фрагменти.
* * *
Чиста сьогодні долівка, вже руки водою омиті
Й келихи; цей на чоло вже закладає вінок,
Той он сусідові миро коштовне подав у фіалі,
Амфора на видноті, втіхи зарука, стоїть.
Інший вино з неї ллє, запевняючи, що не забракне —
В кухлях шумує п’янкий, світлий медовий напій.
А посередині ладан розвіює пахощі ніжні.
Б’є з прохолодних джерел ніжна криштальна вода.
Зваблюють зір калачі підрум’янені; білого сиру
Й меду густого вагу ледве що втримує стіл.
Серед покою красується вівтар, вінками повитий.
В домі, куди не поглянь,— танці, веселощі, спів.
Спершу, згадавши побожні перекази, словом повинен
Шану віддати богам кожен розсудливий муж, ,
Після святих узливань і молитви про те, щоб у світі
Ми керуватись могли правдою передусім —
Пити пора, але так, щоби сам,— хіба надто старий
вже,—
Без допомоги слуги, кожен додому дійшов.
Гідний пошани той гість, що за келихом, випивши
В міру,
Розповідати почне про благородство, про честь,—
ГІе про криваві змагання Титанів, Гігантів, Кентаврів:
Це ж бо пусті балачки, вигадки давніх співців,
Чи про страшні міжусобиці: користь од них невелика.
Хто ж уласкавить богів — горя не знатиме вік.
* * *
Те, що в людей у ганьбі, що найбільшого осуду гідне,—
Тим Гесіод і Гомер несмертельних богів наділили
Щедро: взаємним обманом, розпусним життям
та злодійством.
* * *
Тож, коли б коні й воли мали руки і ними, як люди,
Вправно писати могли і витворювать речі всілякі,—
42
Кожен по-своєму бога свого зобразив і зліппв би
Так, що булп б ті боги до творців своїх тілом подібні:
Коні — ДО коней гривастих, воли — до волів круторогих.
АРХІЛОХ
(приблизно 680—640 рр. до н. е.)
Цсет-лірик, автор ямбічних творів; походив з о. Парос в Егей-
ському морі. Хоч його творчість відома нам лиіие з уривків,
проте очевидно, що це був видатний поет із сатиричним погля¬
дом на життя.
* * *
Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять —■
Ти ж відважно захищайся, з ворогами позмагайсь.
Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча — завжди будь
Непохитне. Переможеш — не хвались відкрито цим,
Переможене — удома в самотині стримуй плач.
Радість є — радій пе надто, є нещастя — пе сумуй
Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.
^, "І*
В думках не Гігес, що багатий на скарби,
Мене не мучить заздрість, не дивуюся
З діянь богів я, влади царської не жду:
Далеко дуже все це від очей моїх.
* * *
Смуток, Перікле, довкола запав, не зазнає сьогодні
Втіхи ніхто з громадян, місто — в скорботі важкій;
Скільки прекрасних людеіі розколихане бурею море
Вкрило! Від болю та сліз паші серця водночас
Мовби набрякли. І все ж од нестерпної туги, мій друже,
Засіб дали нам боги — стійкість незламну душі.
Лихо по черзі спадає на кожного: от і над памп
Нині простерлось воно, нас до живого діпма,
43
Завтра страждатимуть інші; тож годі!
Згадайте, нарешті.
Хто ви, й слізливим жінкам жалощі й тугу лишіть!
* * *
Всі шляхи богам відкриті: часто з чорної землі
Піднімають тих, що впали під ударами біди,
Часто горді й самопевні мов підкошені падуть,
І тоді за лихом лихо гне їм спину і вони
Жебраками йдуть по світу без мети і без думок.
* * *
Хтось із саійців щитом моїм добрим пишається нині:
В битві його хоч-не-хоч десь у кущах я лишив.
Душу зате врятував! А щитом, далебі, не журюся:
Хай собі! Втратив один — інший, не гірший, куплю.
* * *
Не люблю вождя ставного, що, мов жінка, м’яко йде,
Що пишається волоссям — плеканим, укладеним.
Хай приземкуватий буде, коренастий,— тільки б він
По землі ступав несхитно, тільки б мужнє серце мав.
СЕМОНІД
(VII—VI ст. до н. е.)
Поет із іонійського о. Самос (його називали також Аморгось-
ким, оскільки він керував переселенням своїх земляків на
о. Аморгос). З його творчого доробку збереглися лише уривки
ямбічних віршів.
* * *
Найвища в світі влада й присуд, хлопче мій,—
У Зевса-громовержця. Як захоче він,
Так і керує. Смертні — ті без розуму.
То й живемо, як трави, й. не вгадаємо,
Яку для кого долю приготовлено,
Надія всіх нас живить і довірливість
44
У марних пориваннях. Той на день якийсь
Чекає, цей — на рік, який по колу йде.
А далі — все спочатку: знову кожному
Ввижається багатство, дружба з Плутосом.
Та ба! Один піддався кволій старості,
Хоч до мети вже наближався. Іншого —
Хвороби облягають. Той, подоланий
Ареєм, поринає в млу Аїдову.'
А ці, по морю гнані буревіями,
Ідуть під сиві хвилі, а могли ж таки
Й на суходолі жити та й біди не знать.
А є такий, що в зашморг лізе самохіть
І добровільно з сонцем розлучається.
У кожного свій клопіт. Чи злічив би хто
Смертей всілякі види й описати б міг
Усі їх болі й муки? Тож, повір мені,
Біди не варто накликать, а трапилось —
Не треба наріканнями примножувать.
Поет, автор ямбічних віршів; був вигнаний володарем його
рідного міста Ефес і переселився до міста Клазомена. В своїх
поезіях засуджував сучасників за їхні вади.
Коли б хоч раз до мене завітав Плутос
І мовив: «На, небоже, тридцять мін срібних
І ще ось всяку всячину». Але — де там! —
Осліп^на старість, видно, стуманів зовсім.
Гермесе, Майї сину, о поглянь, милий,
Як мерзну я на стужі, як тремчу дрібно.
* *
45
Подай якусь свитину, ходаків пару.
А ще для Гіппонакта роздобудь спритно
Статерів шість десятків золотих, боже!
* * *
Але мені не дав ти ні плаща з вовни,
Коли морозний вітер прошивав наскрізь,
Ні теплих черевиків, щоб мої садна
Не ятрились од стужі на ногах босих.
АЛКЕИ
(кінець VII початок VI ст. до н. е.)
Славнозвісний поет-лірик з міста Мітілен на о. Лесбос. Брав
участь у багатьох боях, подорожував. Жоден його твір не збе¬
рігся до нашого часу цілим. Уривки з деяких його поезій знай¬
дено на папірусах у Єгипті. Його наслідували римський поет
Горацій та представники пізнішої європейської літератури.
* * *
Міддю сяє великий дім; є для служби Аресові
У ньому все:
І шоломи блискучі є, і, біліючи, китиці
Висять на них,
Щоб прикрасити голови вояків; і на стінах там
Кольчуги скрізь —
Захист певний від стріл прудких; на цвяхах
шишаки міцні
Блищать кругом;
Тут і панцири є лляні, там опуклі та вигнуті
Щити лежать;
Ось халкідські мечі й списи, пояси бойові також
Знайдуться тут.
Все зготовлене, все тут є. Пам’ятаймо ж про діло то,
Що ми почнем.
46
* * *
Не розумію звади поміж вітрів.
Шаліють хвилі, линуть сюди й туди...
А ми в розбурхану негоду
В чорнім судні серед хвиль кружляєм,
Жорстоко гнані нападом бурі злим.
Сягають хвилі аж до підніжжя щогл,
Вітрило наше розірвалось,
Тільки лахміття по вітру має.
Але найвище посеред хвиль лихих
Іще грізніший вал підіймається,
Біду віщує нездоланну,
Перше ніж пристань боги пошлють нам...
* * *
Зевса-батька й Леди сини могутні,
Ви, брати святі Полідевк і Кастор,
Край Пелопа кинувши, вам з’явіться,
Серцем прихильні.
Вітром вас несуть бистроногі коні
Серед хвиль морських, по землі широкій,
Ви мчите туди, де грозить людині
Смерть кровопійна.
Ось, злетівши з хвиль на високу'щоглу,
Спалахом ясним у пітьмі майнули,
Чорному судну ви у ніч буремну
Шлях освітили.
* * *
Досить, кажуть, бід на ІІріама спало
І на рід його через твій, Єлено,
Злочин, як спалив Іліон священний
Зевс-громовержець.
Не з такою в колі богів весілля
Еакід справляв, а з палат Нерея
В дім Кентавра він заманив любов’ю
Дівчину ніжну.
Так колись Пелей на дівочім стані
Пояс розв’язав, і жаданим шлюбом
Поєднався він і дочка найкраща
Бога Нерея.
47
Рік минув — родився півбог безстрашний,
Син білявий в них, жеребців погонич,
А з вини Єлени в боях фрігійці
Кров’ю стікали.
САПФО
(кінець VII — початок VI ст. до н. е.)
Славнозвісна поетеса з міста Мітілен на о. Лесбос, керівниця
літературного гуртка молодих жінок; деякі з її віршів, написа¬
них на папірусі, збереглися в Єгипті.
* * *
Барвношатна владарко, Афродіто,
Дочко Зевса, підступів тайних повна,
Я молю тебе, не смути мені ти
Серця, богине,
Але знов прилинь, як колись бувало:
Здалеку мої ти благання чула,
Батьківський чертог кидала й до мене
На колісниці
Золотій летіла ти. Міцнокрила
Горобина зграя, її несучи,
Над землею темною, наче вихор,
Мчала в ефірі.
Так мені являлася ти, блаженна,
З усміхом ясним на лиці безсмертнім:
«Що тебе засмучує, що тривожить,
Чом мене кличеш?
І чого бажаєш бентежним серцем,
І кого схилити Пейто повинна
У ярмо любовне тобі? Зневажив
Хто тебе, Сагфо?
Хто тікає — скрізь піде за тобою,
Хто дарів не взяв — сам дари нестиме,
Хто не любить нині, полюбить скоро,
Хоч ти й не схочеш...»
48
О, прилинь ізнов, од пової туги
Серце урятуй, сповни, що бажаю,
Поспіши мені, вірна помічнице,
На допомогу.
* * *
До богів подібний мені здається
Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,
Голосу твого ніжного бриніння
Слухає й ловить
Твій принадний усміх: від нього в мене
Серце перестало б у грудях битись;
Тільки образ твій я побачу — слова
Мовить не можу.
І язик одразу німіє, й прудко
Пробігає пломінь тонкий по тілу.
В вухах чути шум, дивлячись, нічого
Очі не бачать.
Блідну і тремчу, обливаюсь потом,
Мов трава пожовкла, безсило никну,
От іще недовго й, здається, має
Смерть надлетіти...
* *■" *
Діви Нереїди, нехай щасливо
Вернеться мій брат у країну рідну,
Все, що тільки він серцем забажає,
Все йому сповніть!
Чим грішив колись — хай в непам’ять піде,
Хай радіють зустрічі друзі давні,
Вороги — смутяться. Нехай їх краще
Зовсім пе буде!..
Хай сестру свою нині він вшанує,
Хай без вороття проминеться горе...
І мепі-бо часто смутила серце
Братня неслава,
Як усюди йшов поговір про нього
І Зіихі обмови — на втіху людям;
Тільки що змовкали — мені здавалось —
Знову починались...
О, почуй, богине, втиши печалі,
Зло втопи в нічній темряві похмурій,
Відведи від нас всі нещастя, будь нам
Ти оборона!
4 «Золоте руно»
Бібліотечна книга
49
* * *
...І до нас із Сард
Часто лине думками
Арігнота.
В ті часи, як із нами жила вона,
Мов богиня була ти їй.
Як вона твої співи
Полюбила!
Та Селеною рожевоперстою
Між ланками лідійськими,
Як міяї зорями, нині
Вона сяє.
Промениста Селена освітлює
Хвилі моря солоного,ч
І заквітчані луки,
І поляни.
Все розквітло, росою посріблене:
Пишнобарвний троянди цвіт.
Запашна конюшина
Та медунка.
І самотньо блукає вночі вопа%—
До Аттіди думки летять,
І спокою нема їй —
Сум на серці.
Кличе нас вона марно, без відгуку:
Ніч не хоче принести нам
Тих благань, що за морем
Чуйно ловить...
* * #
З Кріту ти сюди завітай, богине,
В храм святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
Ладану подих. v
Де вода біжить джерелом холодним
З-під розлогих яблунь, де вкрили густо
Землю всю троянди, а шелест листя
Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиіпі,
Ледве трав торкаючись, благодатним
Леготом дише.
50
Там вінок надівши з весняних квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Нам наповнюй келихи, о Кіпрідо,
Золотосяйні.
* * *
Дай мені в хвилини благань узріти
Образ милий твій, всемогутня Геро,
Ти, якій славетні царі Атріди
Палко молились.
Тут вони, по ратних трудах з-під Трої
Пливучи, зійшли на священний берег,
В час, коли свій шлях довести до цілі
їм не щастило.
Тут вони благали тебе і Зевса
Помогти й принадного Діоніса,
Нині ти й мені поспіши на поміч
Знову, богине.
* * *
Кажуть ті — піхота найкраща в світі,
Ті — кіннота, інші — військові судна,
Я ж кажу: найкраще є те на світі,
Що полюбив ти.
Впевнитись у цім дуже легко можуть
Всі, хто хоче, бо між жінок найкраща
Чарівна Єлена свого лишила
Славного мужа.
Попливла по сивому морю в Трою,
Батька-матір рідних, дочку єдину —
Всіх забула, всіх, в дурмані любовпім
Розум згубивши.
Бо жінок, які у житті сприймають
Легко все, привабити також легко.
-Ось і Анакторію я згадала,
Мрію далеку.
О, наскільки глянуть було б миліше
На ходу припадну її і світлий
Усміх, ніж лідійські вози й піхоту
Бачити в битві!
АНАКРЕОНТ
(бл. 570—485 рр. до н. е.)
Поет-лірик з міста Теос на узбережжі Малої Азії. Його лірич¬
ні, почасти полемічні твори, вірші про дружбу, кохання стали
настільки популярні, що викликали багато наслідувань у піз¬
ніші часи.
* * *
Сивина вкриває- скроні, голова моя сріблиться,
Молоді літа відрадні проминули; зуби слабнуть.
Відліта життя солодке — небагато вже лишилось.
Зупинить ридань не можу, бо мене лякав Тартар,
Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього
Увійти; коли ж увійдем — вороття вже нам не буде.
* * *
Кобилице фракіяпко, чом од мене ти втікаєш,
Косо дивлячись на мене, ніби справді неук я?
Почекай, тобі гнуздечку я накину і скерую,
Взявши повід, біг твій бистрий на призначену мету.
Нині ти лише по луках вільно скачеш і пасешся,
Досі, мабуть, не траплявся вершник сміливий тобі.
* * *
Злотоволосий Ерот мене
Знову поцілив пурпурним м’ячем —
Дівчину в барвних сандалях тепер
Каже мені забавляти.
Лиш запишалося кляте дівча,—
З Лесбосу славного родом воно,—
Та й осміявши мою сивину,
Іншому звабно моргає.
Г АНАКРЕОНТИКА,
або
АНАКРЕОНТИЧНА ПОЕЗІЯ
Наслідування застільних та інших віршів Анакреонта, пере¬
важно тих, у яких оспівуються дружба, кохання, оптимістичне
ставлення до життя. Всі ці вірші належать до пізнішого часу,
І можливо, вже до візантійської епохи (476—1453 рр. н. е.).
\
^ ^
У коней ми на стегнах
Випалюємо тавра;
Парфян хоробрих можна
Пізнати по тіарах;
Закоханих так само
Я вгадую відразу,—
І в них у серці завжди
' Буває знак маленький.
\ * * * '
Я хтів Атрідів славить,
Хотів співати Кадма,
А барбітон самого
Ерота прославля.
На інший лад я ліру
Недавно перестроїв,
Та ліра не Геракла,
Ерота знов співа.
Герої, прощавайте,
Назавжди вас покину:
Віднині знаю -- струпам
Жадапий лиш Ерот.
* * *
—. Та й щаслива ж ти, цикадо!
У високім верховітті,
Чисту випивши росинку,
Вільно співи ти ведеш.
Все твоє, що є навколо,
Все, що бачимо на полі;
Хліборобові ти люба —
Бо не шкодиш ти йому.
53
Смертні всі тебе шанують,
Літа віснице весела.
Мила ти ласкавим Музам,
Любить Феб тебе так само,
Спів даруючи дзвінкий.
Ти й не старієш, премудра
Піснелюбко земнородна;
І безпристрасна, й безкровна,
Майже рівна ти богам.
* * *
Жінки мені говорять:
«Ти дід, Анакреонте,
Лише поглянь у люстро,—
Волосся вже немає,
Все тім’я в тебе голе».
Чи в мене є волосся,
Чи все повипадало —
Не знаю, тільки знаю:
Одне старому личить —
Тим більше розважатись,
Чим ближчий він до Мойри.
* * *
Сумно жити не кохавши,
Сумно жити й покохавши,
Найсумніше ж від усього
Ошукатися в коханні.
Все Ерот під ноги топче —
Людську мудрість і звичаї,
Тільки срібло всі шанують.
Хай тому добра не буде,
Хто найперший прагнув срібла!
Через те братів не стало,
Через те й рідня не рідна,
Через те убивства, війни,
Та найбільше нас, коханців,
Через те усюди гине.
ІВІК, або ІБІК
(VII ст. до н. е.)
ІШтїлірик з міста Регіон на півдні Іберійського півострова.
ЇЬМо небагато його творів, у яких він вихваляє своїх покро¬
вителів або оспівує кохання і красу природи.
ТУЧ
Г'
(р'і:
Лиш навесні заповідний сад
Яблунь кідонських, дівочий сад, ~
Води весняні п’ючи, цвіте,
Лиш навесні набухає соком
Брость виноградна, дбайливо затінена
Листом зеленим. Мені одному лише
Перепочинку не дасть Ерот,
Незрозумілий, страшний для всіх,
Мов блискавиця, майне вогнем,
Як буревій фракійський,
З волі Кіпріди на мене від ранніх літ
Він раз у раз налітає,
Душу турбуючи...
Jsb
Ші ■
AJIKMAH
(середина VII ст. до н. е.)
Спартанський поет, представник хорової лірики. З його творів
дожатого часу дійшло небагато уривків. Складав такоок гімни
богам та любовні пісні.
рлабнути став я, співучі, солодкоголосі дівчата,
йоги не Служать мені... О якби то я став алкіоном,
До понад сплесками хвиль собі лине на крилах
ІЖ. самичок,—
Зтахом священним, безстрашним, позначеним барвами
^ моря!
55
Сплять усі верховини гірські й стрімчасті скелі,
Всі байраки, всі провалля,
Нори, де плазуни, що їх чорна земля зростила,
Робуче плем’я бджіл, хижий звір у пущі,
Страховищ у глибинах моря сон пойняв,
Крила поскладавши, в вітах поснуло птаство...
СІМОНІД
(бл. 556—468 рр. до н. е.)
Поет-лірик з о. Кеос; Складав короткі вірші — епіграми, епіта¬
фії, гімни й дифірамби (хорові пісні, пов’язані з культом бога
Діонісй), сколії (застольні пісні) та елегії.
ФЕРМОПІЛЬСЬКІ НАПИСИ
Проти трьохсот міріад за колишніх часів тут зітнулось
З Пелопоннесу мужів тисяч чотири лише.
*
Перекажи, подорожній, лакедемонцям, що вкупі
Мертві ми тут лежимо, вірні їм даним словам.
*
рившись за еллінів при Марафоні, афіняни збройні
Мідян в бронях золотих військо розвіяли все.
ЕПІТАФІЯ
(Щпис на могилі)
Тут, подорожній, могила не Креза, а вбогого; бачиш,
Хоч вона дуже мала, досить для мене її.
ПІНДАР
(бл. 518—438 рр. до н. е.)
Ьдин із найславетпіших поетів, автор хорової лірики (хоро-
\дій\' Складав твори в усіх видах хорової поезії: пеани, дифі¬
рамби, просодії, парфенії, трепи (плачі за померлими), сколії
тощо,’ а також урочисті пісні — оди на честь переможців
у змаганнях колісниць на святах.
ПЕРША ПІФІЙСЬКА ОДА
Строфа 1
Ліро золотосяйна, втіхо фіалковолосих Муз
І промінного Феба, почувши твій голос,
Хор виступає, провісник свята.
Звукам твоїм співаки послушні,
Коли передзвонами струн почнеш
Заспіви ті, які хор супроводять,
Гасиш вічний вогонь блискавиць гостролезих,
І дрімає на скіпетрі Зевса орел,
Сонно звісивши крила свої,
Владар пернатих.
Антистрофа 1
Над його головою з дзьобом орлиним кривим
Ти густу пелену пролила темновиду,
Солодко віки йому склепила.
Мірно вві сні він здіймає спину,
Полонений гомоном струн твоїх,
Навіть Арей войовничий, відклавши
Гострі ратища, ніжить дрімотою душу.
Зачаровуєш навіть безсмертним серця
Хистом сина Латони і Муз
ІПирокоіиатних.
^ Еподі
Тільки все те, чого серцем своїм
Усевладний Зевс не злюбив,—
На суходолах, безкраїх морях,—
Озивається шалом на спів Пієрід.
Поміж ними — той, що в глибинах
57
Тартару, ворог безсмертних —
Сам стоголовий Тіфон; зростав колись
Він у печері Кілікії, знаній усім, а тепер
Кумські вершини приморські й Сіцілії землі
Тиснуть на груди кудлаті, гнітить його
Етна, небес опора,
Снігом укрита, що цілий рік
Льоди гостробокі годує.
Строфа 2
Струм вогню найчистішого б’є, недосяжний,
з її нутра
І пекучого парою в’ється над нею
Вдень, а по ночах — яскраво-червоний
Пломінь вирує і ген до моря
Оглушливо котить уламки гір.
Ці страхітливі потоки Гефеста
Вивергає, звиваючись, чудо повзуче.
Диво для тих, які бачать видовище це,
Диво й тим, що почули таке
Від очевидців.
Антистрофа 2
Тісно в’язневі Етни між темнолистим
хребтом гори
І підніжжям кремнистим, те ложе до крові
Зранює велетня спину горбату.
Будьмо ж, будьмо тобі угодні,
0 Зевсе, що сходиш на гору ту,
Нив плодоносних чоло. Тим іменням
Нині місто сусіднє назвав славнозвісний
засновник.
Вісник ігрищ Піфійських гукнув це ім’я,
Як лише Гієрон переміг
На колісниці. t
Епод 2
ДЧ, яким треба плисти кудись,
Благають спершу в богів
Вітру попутного: він водночас
їм дає запоруку, що плавання їх
1 повернення буде щасливим.
58
і£аК от і ця перемога
Містові славу ворожить навік-віків:
Коні звитяжні йому здобуватимуть пишні вінки,
Спів милозвучний уславить його па бенкетах,
фебе, ти, Делосу й Лікії владарю,
Що джерело кастальське
Любиш, плекай же і тут, у нас,
Мужів благородних і дужих.
Строфа З
Всі чесноти людини — дар милостивих богів.
Од них —
Сила думки, могутність руки й красномовність.
Я ж, прославляючи мужа того,
Вірю: мій спис міднощокий несхибно
До цілі летітиме. Хай же він,
Кинутий вправно рукою моєю,
Далі мчить від стріли, що пустив мій суперник.
Хай же муж той довіку блаженно живе
І радіє здобуткам своїм,
Біль позабувши.
Антистрофа З
Хай згадає при тому, скільки разів у боях являв
Силу духу, за те йому з волі безсмертних
Випала честь, як нікому з греків,—
Славний вінець для його багатства.
А нині, немов Філоктет колись,
Вирушив він у похід — і схилились
Перед ним гордовиті в низькому поклоні.
Кажуть, що богорівні герої давно
Аж на Лемнос прийшли, щоб відтіль
Взяти з собою
Епод З
Сина Поанта, стрільця, який
Терпів од рани, і він
Місто Пріама тоді зруйнував,
Данайців звільнивши від довгих трудів.
І хоча слабосилий був тілом,
Виконав долі веління.
Хай же отак Гієрону в грядущих днях
59
Бог — рятівпик і цілитель — усі побажання
здійспить.
Музо, й перед Дейноменом дозволь мені гідпо
Коней четвірку прославити, син
Батьковій славі радий.
Тож починай, нехай пісню цю
Сподобає Етни володар.
Строфа 4
Місто це величаве синові сам Гієрон збудував,
Де, богами освячена, воля панує,
Як в давнину нам ще Гілл заповів.
Рід Гераклідів і рід Памфіла
В підніжжях Тайгету шанують старий
Устрій дорійський, Егімієм даний.
Рід їх з Пінду зійшов, укріпившись в Аміклах
Близько білокінних Тіндара синів.
Там на їхніх очах розцвіла
Слава їх списа.
Антистрофа 4
О вершителю Зевсе, завжди усіх тих, які живуть
Побіч ріки Аменана й володарів їхніх
Словом правдивим хай люди хвалять.
З волі твоєї хай муж-проводар
Із сином-наступником свій народ
Щастям і миром навік одарять.
Сину Крона, молю, втихомир фінікійця,
Хай Тіррени вгамують свій крик бойовий,
Битву Кумську згадавши собі,
Згубну для суден.
Е п о д 4
Що пережили вони тоді,
Коли сіракузян вождь
В море поверг із прудких кораблів
Найдобірніших воїнів, цвіт юнаків,
Врятувавши від рабства Елладу!
Я від Афін хочу дяки
За Саламін, а спартанцям складу
Пісню про бій Кіферонський, коли криволукі бійці,
Мідяни, впали. Але й для синів Дейномена
60
Хай береги повповоді Гімери звучать
Гімном, який по праву
Славить їх мужність: ворожий стрій
Подавсь під їхнім напором.
Строфа 5
Хто вславляє доречно, хто вміє гідні похвал діла
В пісні невелемовній звести воєдино,
Рідше накликує злобну обмову.
Надмір — ламає прудкі надії.
Людей до живого діймає
Слух про звитяги чужі, але краща
Заздрість од жалості, тож не занедбуй добра,
Справедливим кормилом скеровуй народ.
На правдивім ковадлі відкуй,
Вигартуй слово.
Антистрофа 5
Хоч би трохи ти схибив — примножиться огріх твій,
Адже скільки людей під твоєю рукою,
Стільки ж і свідків суворих буде
Кожного вчинку твого. Виліплюй
Вдачу стійку. Та якщо ти обрав
Славу — щедрись не на шкоду собі.
Вітром парус наповнити вмій, мов стерничий.
Звабам зиску облудного не піддавайсь,
Бо правдиво лише одна
Слава посмертна,
Е п о д 5
Вкаже співцям, оповідачам,
Якими були за життя
Ті, що минулись: триває в віках
Креза чеснота ласкава, зате Фаларід,
Що людей у міднім бикові
Спалював^— проклятий всюди.
Ліри співучі ніколи пе приймуть його
В затишок вогнища милого, в коло юначих пісень.
Успіх жаданий — це перша для нас пагорода;
Слава хороша — це друга доля в житті.
Кому ж і одне, і друге
Випало щастя прийняти,— той
Найвищим вінком увінчався.
01
ВАКХІЛІД, або БАКХІЛІД
(бл. 516—450 рр. до н. е.)
Поет із о, Кеос, автор ліричних хорових пісень; небіж Сімоніда.
ТЕСЕЙ
Дифірамб
Хор
Строфа 1
Могутній владарю священних Афіп,
Владико заможних іоняп,
Що значити має цей клич бойовий,
Сурми міднолитої голос?
Чи, сіючи смерть, войовник-лиходій
Ступає по батьківських нивах,
Чи мирні отари з гірських пасовищ
Зганяє підступний грабіжник
Під крик пастухів, що на поміч зовуть?
Скажи, що гнітить твою душу?
Звідкіль на обличчі тривоги печать?
Чи має хто-небудь із смертних
Таку оборону і міць бойову,
Як син Пандіона й Креузи?
Е г е й
Антистрофа 2
Присипаний пилом далеких доріг,
Прибув посланець щойно з Істму,
Принісши нам вісті про дивні діла,
Про подвиги дужого мужа.
Від рук його згинув зухвалий Сіпін,
Між смертними муж найміцніший,
Кроніда, землі потрясателя син.
Він вбив кабана-людожера,
Який по ярах Креміонських гасав,
Убив нечестивця Скірона.
Звитяжний двобій з Керкіоном звершив.
Сильнішого стрінувши мужа,
Важенний свій молот Прокопт упустив.
Боюсь його замірів дальших.
Хор
Строфа 2
А хто він і звідки, одежа яка
Вкрива його плечі могутні?
Чи рать многолюдну з собою веде,
Чи сам в бойовому риштунку,
Немов мандрівник у країні чужій,
Шляхами самотньо мандрує,
Могутній і смілий, нечувану міць
Мужів багатьох подолавши?
Напевно, сам бог йому вказує шлях,
Щоб тих, які скривджують інших,
Правицею дужою він покарав,
Бо той, хто весь час лихо діє,
І сам не уникне біди, адже все
Кінець свій в мабутньому має.
Е г е й
Аптистрофа 2
Говорять, не сам він іде: два мужі
З мечами на плечах могутніх
Пліч-о-пліч із ним виступають, в руках
Стискають два точені списи.
Лаконський майстерний шолом оповив
Волосся його золотаве,
А груди покрив пурпуровий хітон
І плащ фесалійський кудлатий.
В очах його блискають іскри вогню —
Лемноського полум’я відблиск.
У розквіті сил він, юнак молодий,
Він перший у ратних забавах,
У мідноголосих боях. Віп сюди,
В розкішні Афіни прямує.
ECXIJI
(бл. 525—456 рр. до н. е.)
Поет-драматург, автор багатьох трагедій, з яких повністю
збереглися до нашого часу лише сім («Перси», «Семеро проти
Фів», «Прометей закутий», «Влагальниці», «Орестея», «Хое-
фори», «Евменіди»). Есхіла вважали батьком трагедії. Його
високо цінували як сучасники, так і нащадки. Образ Прометея
став символом боротьби за справедливість. Він часто викори¬
стовувався і використовується у світовій літературі.
ХОР З ТРАГЕДІЇ «ПРОМЕТЕЙ ЗАКУТИЙ»
Строфа 1
Плачемо ми, о Прометей,
Смуток і жаль — доля твоя!..
Лицями нам струмені сліз,
Мов з джерела, з ніжних очей
Буйно біжать... Нині бо Зевс,
Повен злоби, власну пиху
За керівний взявши закон,
богам прадавнім
Згорда списом грозить могутнім.
А нтистрофа 1
Стогін і зойк чути кругом,
Повна ридань ціла земля:
Давніх часів велич твою,
Долю і честь кревних твоїх
Славлять гірким смертні плачем,—
Всі, що живуть на цілині
Азійській, всі зойком
в один злилися стогін —
Жаль за твої страждання люті.
Строфа 2
Діви — верхівні з Колхіди
У боях неполохливі,
Скіфів юрми, що далеко
За болотом Меотіди
Край посідають дикий;
64
Ж л
»
Поховальний кратер з Діпілонського некрополя
в Афінах. Середина VIII ст. до н. е.
Мосхофор. Статуя з афінського Акрополя.
Мармур, бл. 570 р. до н. е.
Жертвопринесення. Живопис.
Бл. 540—530 рр. до н. е.
Епіктет. Кілік. Бл. 520 р. до н. е.
Ексекій. Кілік. Бл. 535 р. до н. е.
Геракл і кекропи. Метопа храму «С» у Селінунті.
Вапняк, 540—530 рр. до н. е.
Народження Афродіти.
Рельєф т. зв. «Трону Лудовізі». Мармур, бл. 460 р. до н. е.
Вазописець Клеофона.
Стамнос «Прощання воїна».
Бл. 430 р, до н. е.
Статер. Срібло,
між 426—387 рр. до н. е.
Сіцілійська тетрадрахма. Срібло,
між 412—400 рр. до н. е.
Гурток Агелада, «Посейдон».
Деталь. Бронза, бл. 450 р. до н. е.
Статер. Срібло, Тетрадрахма м. Акраганта. Срібло,
між 431^400 рр. до н, е. між 413—406 рр. до н. е.
«Ніке, що розв’язує сандалію».
Рельєф балюстради храму Ніке Аптерос
на афінському Акрополі. 410—400 рр. до н. е.
Афіна з Пірея.
Бронза, середина IV ст. до
Кора з афінського Акрополя.
Мармур, 6л. 510 р. до н. е.
Ар істокл, стела Ар істіона.
Мармур, бл. 510 р. до н. е.
Аполлон із Пйомбіно. Деталь.
Бронза, бл. 475 р. до н. е.
{(Дельфін» і «стрілка».
Монети першого давньогрецького
поселення у північному
Причорномор’ї. VII—V т. до н. е.
Богиня з Тарента.
Мармур, бл. 480 р. до н. е.
Іктін і Каллікрат. Парфенон на афінському Акрополі.
447—438 рр. до н. е.
Гурток Фідія. «Вершники».
Деталі західного фриза Парфенона.
Мармур, 442—435 рр. до н. е.
Агесандр, Полідор, Афанадор.
«Лаокоон з синами».
Мармур бл. 40 р. до н. е.
Корінфський алебастр.
Остання чверть VII ст. до н. е.
Антистрофа 2
Арабійці — квіт Ареїв,
Стрімковерхого краяни
Города біля Кавказу,—
Враже військо в брязкотінні
Гострокінчасгих ратищ.
Епод
Тільки одного раніше ми знали
Титана в сталевокайданових муках,—
Бога Атланта, й понині —
Сила і міць — він хребтом
підпирає потужним
Неба важке склепіння...
Ревуть прибоєм, стогнуть буруни,
Ридає моря глибочінь,
Аїду чорна загула безодня,
Журно рокочуть прозорі струмки,
Джерела рік жалем спливають.
СОФОКЛ
(бл. 496—406 рр. до н. е.) *
Поет-драматург, автор багатьох трагедій, з яких повністю збе¬
реглися до нашого часу тільки сім («Антігона», «Електра»,
«Трахінянки», «Едіп-цар», «Еант», «Філомет», «Едіп у Коло¬
ні»). Найбільшим успіхом користувалися трагедії «Едіп-цар»
та «Антігона», які й тепер не сходять зі сцен багатьох театрів
світу.
ХОР З ТРАГЕДІЇ «АНТІГОНА»
(Трагедія)
СТАСИМ І
Строфа 1
Дивних багато в світі див,
Найдивпіше із них — людина,
Вітер льодом січе, вона ж
6 «Золоте руно»
Бібліотечна книга
65
Дальшу в морі верстає путь —
Хай сива хвиля й бушує,
А човен пливе вдаль;
Уславлену в богинях Землю,
Вічну й невтомно родючу, виснажує,
Плугом щороку в ній борозни орючи
Із конем своїм людина.
Антистрофа 1
Птиць безтурботні зграї й риб,
Що живуть у морських глибинах,
Звірів диких з гущин лісних
В пастку й оплетену вправно сіть
Розумна ловить людина
І собі скоряє їх.
В полях і в горах звірів ловить,
Хитрим знаряддям їх перемагаючи,
І запрягає коня довгогривого
І бика в ярмо заводить.
Строфа 2
І мислей, як вітер, швидких,
І мови навчивсь чоловік,
Звичаїв громадських пильнує здавна;
Від лютих стуж, буйних злив
Знайшов міцний захист він,
Благодольний;
Бездольним не буде той, хто сам
Майбутню путь ясно зрить,—
Нездоланна смерть одна,
А біль хвороб, тягар знегод —
пе страшні нам.
Антистрофа 2
Є витвори мудрі в людей —
Ясніші від світлих надій,
Та часто біди від них більш, як блага;
Хто в шані мав клятви міць,
Батьків закон, гнів богів,
Той — преславпий;
Безславним хай буде, хто посмів
66
На кривдну путь серцем стать —
Щастя по знайтп йому,
Й.ні в домі гість, ні друг мені
він не буде.
ЕВРІПІД,
або ЄВРІПІД
(бл. 484—406 рр. до н. е.)
Третій після Есхіла й Софокла класик афінської драматургії.
Написав 92 п’єси, 19 з яких повністю дійшли до нашого часу
(«Андромаха», «Іфігеиія в Авліді», «Іфігенія в Тавріді», «Іппо-
літ» та ін.). В уста дійових осіб Евріпід вкладав глибокі
думки про долю людей, про становище жінок у рабовласниць¬
кому суспільстві, про людські характери, прагнення до сво¬
боди і справедливості.
ХОР З ТРАГЕДІЇ «ІПГІОЛІТ»
С т р о ф а 1
Хор
Ероте, Ероте! Кого ти зміг,
То слізЬх\іи-тугою очі росиш,
Солодку вливаєш розкіш в серце,
Вітай же до мене, але не з лихом.
Прийди, та помірно.
Бо ні сила вогшо
Так не страшна, ні грому блиск,
Як та Кіпріди стріла,
Що Зевсів син, Ерот,
-ч В нас нею стріляє.
А і-і т и с т р о ф а 1
Даремне, даремне ті гори жертв
Громадить Еллада над Алфеєм
І в пишнім Піфійськім Феба храмі;
Для смертних царя, для Ерота,
6*
67
Ми жертв не знаходим.
До найдорожчих палат
Кіпріди ховає ключ;
Людських привідця пригод,
Де ногою ступить він,—
Там все нищпть-руйнує.
АРІСТОФАН •
(бл. 450—385 рр. до н. е.)
Найвидатніший грецький поет-комедіограф, «батько комедії».
Його твори мали переважно політичний характер, у них він
засуджував сучасний йому лад в Афінах, зокрема місцеву
демократію. З багатьох його комедій повністю збереглися лише
одинадцять («Вершники», «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата»
та ін.).
ХОР З КОМЕДІЇ «ХМАРИ»
Перша половина хору
Хмари одвічно живі!
Встаньмо, явімося, росяномлисті, легкі,
швидкоплинні!
З лона отця-Океана бурхливого
Злиньмо на гори високі та бескиди,
Лісом одягнені,
З далекоглядних верхів неозористих
Гляньмо на ниви родючі, зволожені,
Й ріки, що світлими плещуться хвилями,
І на моря, бурунами запінені.
Сяйвом невтомним виблискує око Ефіру,
Даль у сліпучім промінні.
Скиньмо ж тумани, дощами насичені,
З тіл невмирущих і оком всевидячим
Землю огляньмо священну.
68
Друга половина хору
Діви, дощами рясні!
Злиньмо на землю розкішну Паллади,—
ми славне мужами
Прагнем Кекропове місто побачити.
Там невимовні, священні містерії,—
Всім втаємниченим
Двері святилища там розкриваються;
В дар наднебесним богам побудовані
Храми там висяться, пишно оздоблені,
Там найсвятіші блаженних процесії, .
Жертви, вінками уквітчані й пишні бенкети,—
Там цілий рік святкування.
Прийде весна і на ігрищах Бромія
Співів змагання і танців загонистих
Музика флейт гучномовних.
*№•
КАЛЛІМАХ
(бл. 305—240 рр. до н. е.)
Знаменитий в Александрії філолог і поет елліністичної епохи,
представник «ученої», або «кабінетної», поезії. Крім кількох
гімнів та епіграм, з його творів збереглися лише уривки.
* * *
Якось один атарнієць просив мітіленця Піттака
Доброї ради і так мовив до нього тоді:
«Маю дві дівчини, батьку, з якими я б міг одружитись:
Перша — найближча мені родом своїм і майном,
Друга — багатша від мене. Порадь же, яку мені краще
Взяти за жінку собі». Той же йому відповів,
Палицю^довгу піднявши, супутницю мужа старого:
«Бачиш, оті дітлахи добре порадять тобі».
Де роздоріжжя широке, хлоп’ята в гурті галасливім
Знай підганяли шнурком дзиги верткі раз у раз.
«Йди вслід за ними»,— сказав. Коли ж він підійшов
трохи ближче,
Діти гукнули: «Ану, ближчу до себе жени!»
69
Вчувши таке, атарніець оту, що з багатого дому,
Більше не сватав уже — раду дітей зрозумів.
Так, як і він, той захожий, що взяв собі вбогу за жінку,
Так же і ти підбирай, друже мій, рівню собі.
* * *
Нині почув я про долю твою, Геракліте, і сльози
Зір затуманили мій: раптом згадались мені
Всі наші бесіди милі при заході сонця... О друже
Галікарнаський, це ти — прах, охололий давно?
Тільки пісні солов’їні твої не затихнули й досі:
їм відібрати життя згубний Аїд не зумів.
ТЕОКРІТ, або ФЕОКРІТ
(бл. 310—250 рр. до н. е.)
Поет, що складав т. зв. ідилії («картинки»)—діалогічні пое¬
ми перевалено з життя сіцілійських вівчарів, козопасів га
рибалок. Його твори, очевидно, мали фольклорну основ.у.
РИБАЛКИ 1
(Ідилія XXI)
Бідність сама, Діофанте, пробуджує в людях мистецтва:
Справжній учитель вона; трудящому навіть заснути
Клопіт лихий не дає; дбання про добробут хвилює
Навіть вночі, уві сні: як собі задрімає в постелі,
Враз прокидається — думи важкі йому сон сколотили.
Двоє рибалок старих задрімали якось у хатині,
Де з хворостин були стіни діряві, а дах з очерету:
Правило їм за постелю сухе баговиння, а поруч
Різне знаряддя рибальське — мережі лежали, гачечки,
Волоки, ятір, мотуззя і човен старий, на підпірках,
З парою весел. Замість узголов’я товаришам правив
1 Приписується Теокрітові,
Шмат невеликий рогожі, а одяг старий за вкривало.
Тільки й було у них хатнього скарбу. Собаки не мали.
Зайва сторожа — убозтво само уже їх пильнувало.
Жодних сусід не було у рибалок. Прогнали
Сон від старечих очей, почали розмовляти тихенько.
А с ф а л і о п
Всі помиляються, друже, що кажуть, немовбито ночі
Влітку короткі, бо дні довжелезні нам Зевс посилає,
От уже скільки допіру побачив я снів, а світанку
Все ще немає, і довгою нічка мені видається.
О л ь п і с
Асфаліоне, ти краснеє літо неславиш. Проте час
Шляхом своїм все іде, а думки та турботи безкраї
Соп уривають — тому і здається, що ніч довжелезна.
А с ф а л і о п
Чи ти не вмієш сновиддя тлумачити? Гарне приснилось
Нині мені, й тобі розповісти я зараз повинен:
Рівно з тобою ми ділимось ловом, то певно і снами
Треба ділитися. Я твій розум проникливий знаю,
А снотлумач найкращий — це той, кого розум навчає.
Отже, у нас є дозвілля, що ти тут станеш робити,
Як-от у листі лежиш, край моря, не спавши, та дбаєш,
Як той віслюк в колючках,
або навіть свічник пританейський Ч
Кажуть, він завжди пильнує...
О л ь п і с *
Так-от, розкажи мені сон свій,
Хай вже товариш дізнається, що там вночі приверзлося.
А с ф а л і о п
Ввечері, тільки заснув я, утомлений працею дуже
(Ситий не був я, адже ж пообідали ми ранувато
Та, як ти знаєш, і досить помірно), отож і приснилось,
Наче на скелю побіг я і там, умостившися зручно,
Рибу я підстерігав, закинувши з вабою вудку.
Й раптом до неї метнулася риба велика. Як всякий
Пес у сновидді мріє про хліб — от мені так, рибалці,
Риба приснилася. Ось на гачок зачепилась, ось ніби
1 П р и т а н е й — головний урядовий будинок у грецьких міс¬
тах, де завжди горів святий вогонь.
71
Кров полилась. Але вудка моя вся здригалась від рухів,
Так затріпалась та риба. Руки протягши й зігнувшись,
Я намагався маленьким гачком великую здобич
Витягти; далі згадав я, що треба ту рибу підпяти,
Вудку тримавши міцніш, відпустив волосінь я, а далі
Знов потягнув: не зірвалась. *
Отак боротьбу закінчив я.
Рибу я витяг тоді золоту, звідусюди укриту
Золотом. Аж я злякався: чи то не улюблену рибу
Я упіймав Посейдона, а чи то, бува, не коштовність
Жінки його Амфітріти-цариці? Тихенько з гачка я
Бранку свою відчепив обережно й подбав, щоб на вудці
Золота того і крихти малої ніде не зоставить.
Тут у думках та-надіях на суходіл перейшов я
І заприсягся: ніколи уже на простори морськії
Не випливати, зоставшись довіку на суші, і паном
Жити собі у достатку та в золоті. Тут я прокинувсь.
От і з’ясуй мені, друже, моє присягання й ухвалу,
Добре розваж: бо мене моя присяга дуже.лякає.
О л ь п і с
Що ж тут страшного: хіба заприсягся і справді ту рибу
Із золотою лускою спіймав?
Ні, мій друже, це ж тільки
Марне, облудне сновиддя —
не більше. Коли ж ти поглянеш
Геть довкола круг себе, сновиддя справдитися може.
Нумо ж, не мрійну, а справжню ловити заходьмося
рибу,
Щоб не загинути з голоду нам з золоченими снами.
* * *
Друже, награй мені щось, ради Муз, на флейті
подвійпій,
Радо з тобою і я, взявши пектиду свою,
Струни рукою торкну, і Дафпіс-пастух на сопілці,
Склеєній воском, також пісню почне чарівну.
Станемо в тіні розлогого дуба позаду печери,
І стрепенеться нараз Пан-козопас уві сні.
ооро
Рельєф колони імператора Траяиа. Деталь.
ЛУКРЕЦІЙ, КАТУЛЛ
ВЕРГІЛЇЙ, Г0РАЦ1Й
ТІБУЛЛ, ПРОПЕРЦІЙ
ОВІД1Й, СТАДІЙ
МАРЦІАЛ, АВСОШЙ
КЛАВДІАН, ПЕНТАД1Й
ЛУПЕРК
НЕВІДОМИЙ АВТОР
НАМАЦІАН
ТИТ ЛУКРЕЦІИ КАР
(бл. 95—55 рр. до н. е.)
Поет-філософ, матеріаліст, послідовник грецького філософа
Епікура, вчення якого виклав у поетичній формі (гекзаметрами)
в епосі «Про природу речей».
ПРО ПРИРОДУ РЕЧЕЙ
КНИГА І, ВІРШІ 62—148
... В роки, як людське життя по землі
плазувало ганебно
Під тягарем навісним релігійної злої науки,
Що, від небесних висот підіймаючи голову, грізно
Погляд свій кидала гордий па смертні поріддя звисока,
Він щонайперший наважився очі до неба підвести,
Сміливий еллін, він перший наваживсь
повстати па нього.
Ні блискавками, пі громом, пі: божеським
гнівним облич чям
Небо його пе злякало, а тільки ще лучче, ще краще
Думку його укріпило, накинувши намір одважний
Вічнічзламати замки на зачинених брамах природи.
Розуму міццю живою він все переміг і далеко
Гострою думкою вийшов на всесвіту грані огненні
І всю-незмірність світів переміряв допитливим духом.
Як переможець приніс вій знаття нам про те,
що можливо,
Що неможливе в природі, про розуму межі останні
Та про найдальшу мету, до якої ми прагнути можем,—
Так що релігії всі опииилися в нас під ногами,
Ми ж перемогою тою піднесені вгору до неба.
Але побоююсь я, щоб тобі пе здалося як-небудь,
Ніби безбожні основи навчання мого небезпечну
Стежку злочинства тобі прокладають. Релігія, друже,
Без порівняння частіше на путь беззаконну справляє.
Так, у Авліді, згадай, на жертву пречистій Діані
Іфіанассину кров пролили щонайбільші герої,
Війська Ахейського славні вожді. Там жертва нещасна
75
Скоро відчула священну на скронях холодних пов’язку,
Що упадала па щоки, однаково справа і зліва,
Скоро завважила батька, що край вівтаря похилився
В тузі незмірній, і слуг, що в одежі мечі укривали,
Скоро побачила горе вояцтва, що сльози ронило,—
Вся затремтіла від жаху і впала на землю, безвладна.
Не врятувало її, що владику злочинного вперше
Батька ласкавим іменням назвала вона, бідолашна.
Жахом пойняту, німу, її попесли до жертовні
І не для того, щоб, предківський звичай
відбувши святочно,
Світлому богу вона Гіменею в опіку далася,
Ні! щоб мерзотно й жорстоко у шлюбній порі
нерозквітлій,
Жертвою впавши сумною від батьківських рук
невблаганних,
Вдатний щасливий похід кораблям здобути ахейським.
От на злочинства які наштовхнути релігія може!
Може, ти будеш мене і навчання мого уникати,
Різним страхіттям повіривши, вигадкам наших поетів.
Справді, вони без кінця тобі можуть на очі паслати
Видив і темних примар, що жахом своїм нездоланним
Лад життєвий перевернуть і щастя твоє скаламутять!
Знай: коли б люди своїм мордуванням і мукам
всякчасним
Бачили певний кінець, то якось би вони спромоглися
Стати на опір погрозам жерців та страханням поетів.
Нині ж до того не мають вони ні підстав розумових,
Ні витривалості, смертного скопу жахаючись тяжко.
Суть і природа душі не відомі для них і не знають,
Чи постає вона з тілом, чи вже по народженні тіла
Входить у нас — і що діється з нею по смерті тілесній:
Гине вона, чи в пустелях, у темряві Орка блукає,
Чи па .веління всевишнє до інших тварин переходить,
Як переказує Енній-сиівець, що перший дістав нам
Вічнозелений вінок на солодких шпилях Гелікону,
Скрізь пошанований гучно серед італійського люду
Енній розказує нам у віршах своїх невмирущих,
Ніби якась в Ахерузії є таємнича місцевість,
Де пробу'вають не душі, проте й не тіла наші людські,
А надзвичайні якісь, позбавлені крові, подоби.
Згадує він, ніби, вирнувши звідти поблідлою тінню,
Вічно прославлений образ Гомера, солоними слізьми
Весь обливаючись, став научати його про природу.
76
Отже, тим більше належить досліджувать з’явища різні,
Що в небесах одбуваються,— сонця і місяця рухи,
Студіювати ті сили, що правлять земними речами,
І приглядатися пильно, допитливим оком, що саме
Суттю своєю являють наш дух і душа. І нарешті
Що то за речі, що, інколи станувши нам перед очі,
Нас у недузі лякають і сон налітний непокоять,
І видається тоді, ніби бачимо й чуєм наяву
Тих, що в довічному сні спочивають давно під землею.
Не заперечую: тяжко учення Еллади найтонші
В вірші покласти латинські і все розповісти достоту.
Силу зворотів нових, силу слів мені треба створити,
Бо ж і предмети незнані, і вислови наші убогі.
Але чеснота твоя і сподівана дружба солодка
Надять мене і примушують працю нову розпочати
І перезорювать ночі, шукаючи слів відповідних
Та відповідного складу, щоб віршем моїм про природу
Міг я на душу твою проміння науки пролляти,
Глибоко сховані речі па очі твої появивши.
Нині не стрілами дня, не сонячним світлом яскравим
Маєм розвіювать жах і людського духу темноту,
Але пізнанням природи, її непохитних законів.
ГАЙ ВАЛЕРІЙ КАТУЛЛ
(бл. 84—54 рр. до н. е.)
Поет, який жив у дуже бурхливий час в історії Риму: кінець
республіки і встановлення диктатури Г. Юлія Цезаря. Стояв
на чолі гуртка новаторів у римській поезії і складав вірші,
що відбивали події його особистого життя.
-•Ч
* н<
Плач, Венеро! Плачте, купідопи!
Плачте, люди витончені й чемні:
Вмер горобчик милої моєї,
Вмер горобчик, що вона любила
77
І як свого ока доглядала.
Був він ніжний і ласкаву пані
Знав, як доня малолітня матір:
На її колінах завжди бавивсь
І, стрибаючи навколо неї,
Щебетанням вірним озивався.
А тепер і він пішов до краю,
Звідкіля ніхто ще пе вертався...
Хай навіки ти не діждеш долі,
Попідземна темряво несита,—
Ти нам радість нашу відібрала...
Горе п нам, горобчику сердешний.
Через тебе дорогі очиці
Від плачу, від сліз почервоніли.
ПОЕТ ПРО СЕБЕ
Катулле бідний, вже химери гнать годі,
Бо те, що втратив ти, пропало навіки!
Всміхалося тобі колись ясне сонце,
Як ти туди ходив, куди вела люба,
Дорожча і миліша над усе в світі.
О, скільки пустотливих там було жартів,
Яких хотілося й тобі, і їй разом!
Так, так, всміхалося тобі ясне сонце.
Тепер вона не хоче,— будь же й ти гордий
І не біжи за нею, й не журись дурно.
А все стерпи й переможи твердим духом!
Прощай, дівчино! Вже Катулл стоїть твердо.
Шукать тебе й просить не буде марно,
Щоби, непрохана, зазнала й ти горя.
Злочинна, що тепер твоє життя значить!
Чи прийде хто? Кому здасися за гарну?
Кого полюбиш і чиєю ти будеш?
Кого, цілуючи, укусиш за губку?
А ти, Катулле, не хитайсь і стій твердо!
ДО ФУРІЯ ТА АВРЕЛІЯ
Аврелій і Фурій — Катуллові друзі:
Куди б пе пішов віп — ви тими ж стежками:
На море Індійське, що рве й бурхає
В бою з берегами.
До саків далеких, до піжних арабів,
Між парфи, стрільців племепо гострозоре,
В Єгипет пекучий, де Нілові гирла
Замулили море...
Поглянули б з ним ви й за гори Альпійські,
В долини, де Цезар прославивсь великий,
На Рейн пограничний і острів Британський,
Далекий і дикий.
І все, що б там Доля мені не послала,
Зо мною ви радо усе б поділили...
Тож прошу моїй передати коханій
Це слово немиле:
Дай боже їй жити й повік процвітати,
І триста коханців водити з собою,
І серце їх бідне лукавою тільки
В’ялити жагою.
Моєї ж любові вона не діждеться:
Кохання Катуллове вмерло,— упало,
Як квіт польовий, коли пройде по ньому
Залізнеє рало.
Н: $ $
Наш дім поставлений в куточку затишному:
Ні Австр, ні Апельйот не рушать мого дому;
Фавоній і Борей дихнуть не сміють там,—
А вітру все-таки несила збутись нам:
Наш дім заставлений за двісті тисяч, Фуре!
О пагубо моя, боргів шалена буре!
ДО КОРНІФІЦІЯ
Корніфіцію, як препогапо,
Як Катуллові твоєму тяжко!
І щодня то гірше, то прикріше...
Хоч би ти — такий-бо ти недобрий! —
Словом співчуття яким озвався...
Чи така мені за приязнь дяка...
"Бір: одне твоє маленьке слово
Варте всіх зітхаштів Сімоніда.
❖ # *
Знову весна, оживає земля.
Бур одгриміла пора буркотлива,
79
З заходу легіт повіяв пестливий...
Де ви, багатої Фрігії ниви?
Де ти, Нікеї родюча рілля?..
В Азію, славну містами, мчимо.
Серце забилося, прагне дороги,
Радо ступають, тугішають ноги...
Друзі, прощайте! Братерським гуртком
З дому забились ми в даль незнайому,
Нарізно шлях свій верстаєм додому.
ДО ЦІЦЕРОНА
Найкрасномовніший із Ромулових чад,
Із тих, які живуть, і з тих, що вже немає,
І з тих, що принесе майбутніх років ряд,—
Мій Марку Туллію! Хвалу тобі без краго
І дяку без кінця Катулл зложити рад —
Катулл, між усіма поетами найгірший,
Такий між усіма поетами найгірший,
Як ти між усіма найкращий адвокат.
ПРО ЛЕСБІЮ
Владарка каже моя, що моєю б вона залишилась,
Навіть коли б її втіх батько богів зажадав.
Але що кажуть жінки своїм легковірним коханцям,
Тільки б на вітрі писать та на' текучій воді.
ПРО СВОЄ КОХАННЯ
В серці — кохання й ненависть. Чому? — ти спитаєш.—
— Не знаю.
Та відчуваю в собі біль цей і мучусь, терплю.
ПУБЛІЙ ВЕРГІЛШ МАРОН
(бл. 70—19 рр. до н. е.)
Найпопулярпіший поет свого часу, який найбільше уславився
лічературпим епосом «Енеїда» (12 пісень), поетичним викла¬
дом римської історії. Крім «Енеїди», до нашого часу дійшли
еклоги («Буколіки») та «Георгіки» і ще кілька творів, при¬
писуваних Вергілівві.
80
ПЕРША ЕКЛОГА
М е л і б е п
Тітіре, ти в холодку опочив-єсь під буком гіллястим
І на сопілці сільській награєш мелодійної пісні.
Ми ж залишили свій дім, наші ниви; від рідного краю
Геть утікаєм... Нам тяжко... А ти в холодку.
на дозвіллі
Будиш в діброві луну солодким ім’ям Амарілли.
Т і т і р
О Мелібею! Мій бог послав мені втіху цю й радість.
Завжди для мене лишиться він богом; олтар його
завжди
Буде окроплений кров’ю ягнятка з моєї кошари:
З ласки його-бо на пашу корів я й ягнят виганяю,
З ласки його награю, що захочу, на тихій сопілці.
М е л і б е й
Так! Я не заздрю тобі... Я дивуюсь... Бо буря лютує
Нині на наших ланах. 1 сам я, старий та безсилий,
Кіз своїх далі жену... А ця! Поглянь-но на неї:
Двох на горбі козенят у ліщині вона породила,
Так і лишила їх мертвими там, на камінні непліднім.
Часто це лихо мені — о моя сліпота і перозум! —
Громом розбиті дуби на путі на моїй віщували;
Часто це горе гірке вороння накликало зловісне...
Але хто ж бог твій і де він, скажи мені, Тітіре-друже?
Т і т і р
В Римі мій спас і заступник... Ти знаєш, простець
незвичайний,
Місто те дивне, гадав я, подібне до наших містечок,
Де на базарах ми сир продавали і наші ягниці.
Думав я: п§с, хоч і більший, в усьому подібний
щенятам.
Нині я знаю, що Рим над містами підноситься всіми,
Як над кущами повзкої лози кипарис величавий.
М е л і б е й
Що ж так манило тебе до того величного міста?
7 «Золоте руно»
Бібліотечна книга
81
Т і т і p
Воля, мій друже! Хоч пізно, як волос
на старість посивів,
Взнав я принади її,— осяяла вік мій ледачий;
Зглянулась доля на мене, хоч довго прийшлось
її ждати.
Перш Галатеїн невільник, я нині служу Амаріллі...
От як була Галатея, то щиро тобі признаюся:
Вільної хвилі не мав я, незіав заробітку ніколи...
Хоч і складав на олтар я нелічені жертви безсмертним,
Хоч працював я, як міг, і сир свій видавлював туго,
З грішми ніколи моя не верталась додому правиця.
М е л і б е й
От коли я зрозумів, через що Амарілла зітхала,
Щиро молилась богам, для кого виноград зберігала:
Тітір покинув свій дім, а по ньому тут сосни журились,
І говіркі джерела, і широкі зелені діброви.
Тітір
Що ж мені діять було? Чи ж міг,я лишатися в призрі?
Чи ж я пе міг попросити у бога спокою та пільги?..
0 Мелібею! Я бачив там мужа, якому на шану
Пишні щомісяця жертви по храмах приносяться наших;
1 на благання своє ласкаву почув я одповідь:
Все, що твоє, при тобі! Вертайсь до худоби безпечно!
М е л і б е й
О, ти щасливий, мій друже! Майно і твій хутір з тобою,
Досить тобі на життя... Твоє поле оброблене добре,
Не заболочений луг; ні комиш, ні рогіз не росте там.
Не на чужому ти пастимеш вівці, і пошесть ворожа
Від незнайомих сусід на ягнята твої не перейде.
Так, ти щасливий, мій друже!
Ти вдома лежиш в холодочку,
Біля священних джерел, на березі рідної річки.
Тут тобі тин-живопліт, де гіблейські трудівниці-бджоли
Взяток важенний беруть на буйнім верболозовім цвіті,
Вколо літають, бринять, до солодкого сну запрошають;
Тут, попід скелю йдучи, садівничий наспівує пісні;
Тут про кохання твоє голуби тобі стихк туркочуть
І з верховіття кленка озивається горлиця ніжна...
82
Г Тітір
Так, мені добре... І перше олень піде пастись
в повітря,
Море раніше всі викине риби на піски безвідпі,
Парфи із жизних долин приблукають раніше до Рейну,
А напівдикий германець Євфратові питиме води,
Аніж у серці моїм захитається образ владики.
М е л і б е й
Лихо судилося нам: ми йдемо на безвіддя Лівійські,
Другі мандрують до скіфів, а треті —
на берег той Окса;
Навіть на північ, за море ідуть до Британського краю...
Чи доведеться коли повернутися знов до вітчизни,
ІЦоби з слізьми на очах, по роках сумного вигпання
Глянуть на землю свою, на ту стріху убогої хати.
Воїн захожий мої родючі виснажить ниви,
Варвар тут жатиме хліб... От до чого усобиця люта
Нас, громадян, довела! Чи для того ходив я за полем,
Чи задля того я груші щепив і викохував лози?..
Кози, щасливі колись, годі плакатись, далі рушаймо!
Вже не лежати мені поміж рястом у темній печері,
Вже не дивитись на вас, по далекій розсипаних скелі,
Пісні уже не співати, і певно, що скоро без мене
Вам доведеться гіркий верболіз та конюшину скубти.
Тітір
Ні, ти не підеш нікуди і ніч перебудеш зі мною;
Ложем нам буде трава, а вечерю ми має^і розкішну:
Добре оддавлений сир, і каштани, і яблука спілі.
Глянь-бо: ген-ген над хатами димок уже в’ється
вечірній,
І від гірських верховин по долинах прослалися тіні
ЧЕТВЕРТА ЕКЛОГА
Музи Сіцілії! Нипі почнем поважнішої пісні;
Кущ тамариску, гаї та діброви не всім до вподоби:
Вже, як співать про ліси, хай той спів
буде консула гідний.
Час вже надходить останній по давніх пророцтвах
кумейських;
Казка щасливих віків на землі починається знову.
7* 83
Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна;
Парость новітню богів нам із ясного послано неба.
Ти лише, чиста Діано, злелій нам дитину ту дивну:
З нею залізна доба переходить, спадає в непам’ять,
Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!
В консулування твоє, Полліоне, це станеться чудо,
Місяці дивні, щасливі літа розпочнуться від тебе:
Щезнуть останиі сліди диких чварів і братньої крові,
Від ненастанних тривог земля відпочине стражденна.
Хлопчику любий! Надійдуть часи, і побачиш ти небо,
Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,
Правлячи світом усім, втихомиреним зброєю батька.
Зразу ж родюча земля принесе тобі перші дарунки:
Ладан поземний та кручений плющ зростить без
насіння,
Лотосом вся процвіте, засміється веселим акантом.
Кози самі понесуть молоко з пасовища додому;
Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі.
Квіти ласкаві, ряспі проростуть край твоєї колиски.,
Згине і ворог твій — змій, і все зілля отруйне загине,
І ассірійський амом ніби килимом землю укриє.
Виростеш ти і почнеш дізнаватись про славу героїв,
Батькову славу пізнаєш і мужності міць непохитну,—
Колосом буйно-важким заговорять лани неосяжні,
Терна колючого кущ зчервоніє від грон виноградних,
Листя суворих дубів золотистим ороситься медом.
Дещо лишиться, проте, із давніших гріхів та нещастя,
Випливуть в море човни, і місто оточиться муром;
Рало по лону землі борозною глибокою пройде,
З’явиться Тіфіс новий, і юнацтво добірне, відважне
Славну збудує Арго і в криваві походи полине.
З військом хоробрим Ахілл проти нової вирушить Трої,
Мужем ти станеш і віку дозрілого дійдеш. Чи бачиш:
В морі не видно рітрил, кораблі соснові не возять
Краму по хвилях морських; все, що треба,
земля дає людям,
Оранки більше нема, ні ножа для кущів виноградних;
Скинув волові ярмо з терпеливої шиї плугатар.
84
ЇЗовни не красять уже у фарби, пороблені штучно:
Нині вівця на пасовищі ходить в одежі червленій,
Кольором ясним шафрану та пурпуром міниться
темним;
Нині природний сандикс одягає ягнят недорослих.
Дивні, надходьте, віки! До своїх веретен нахилившись,
ІІрисуд сповняючи Долі, так випряли парки нехибні.
Час вже обняти тобі руками дитячими владу,
Вибранцю милий богів, Юпітера славний нащадку!
Глянь, як на радості всесвіт дрижить,
як радість проймає
Море, і простір землі, і безодню глибокого неба;
Глянь, як подвиглось усе назустріч майбутньому віку.
О, коли б мав я на світі прожить і,
як пан свого хисту,
Співом прославить гучним твої вчинки
для пізніх нащадків!
Ні, проти мене не встояв тоді б ні Орфей-ісмарієць,
Ані досвідчений Лін, хоч обом їм боги помагали —
Калліопея Орфею, а Лінові — Феб гарнолиций.
Навіть і Пан, коли став би зо мною до суду аркадців,
Навіть і Пан-чарівник признав би мою перемогу!
Хлопчику любий, навчися ж вітати, всміхаючись, матір:
Болю і прикрих страждань довелось їй натерпітись
досить.
Хлопчику любий, навчися! Кого-бо не пестила мати,
Той не зазнав ні поваги богів, ні кохання богині.
*
ЕНЕЇДА
КНИГА II, ВІРШІ 1-198
Зразу ж замовкли усі і слухали дуже уважно.
Батько Еней тоді з ложа високого став говорити:
«Біль невимовний мені роз’ятрити велиш ти, царице.
Геть зруйнували данайці могутність велику троянську,
Й царство їх гідне плачу,— я сам всі ті бачив нещастя.
Сам був учасником в битвах. Та хто не заллється
сльозами,
Повість почувши таку, хоч би навіть це був
мірмідонець,
Навіть з долопів якийсь, навіть воїн лихого Улісса.
85
Ночі вологої мла вже минає, схиляються зорі
Й кличуть до сну- Та коли забагнулось пізнати пригоди
Наші й почути про Трої останню недолю,— хоч серце
Ниє із жалю й здригнеться не раз, як згадаю
про все те,
Я починаю:
Данайські вожді, як війна їх зломила
Й щастя покинуло — років-бо ж стільки минуло,—
натхнені
Дивним Паллади умінням, коня спорудили, мов гору,
Ребра оббили ялицею й мовби обіцяну жертву
В дар за щасливу дорогу лишили,— пішла така чутка.
Потім самі замикають таємно героїв громаду,
Вибрану жеребом, в темній утробі; все черево кінське,
Цілу його глибину паповняють узброєним війсьКом.
Тенед іздалека видпо, преславний колись був
той острів,
Повен достатків, аж поки стояла Пріама держава;
Нині морська лиш затока, лиш захист для суден
непевний.
На узбережжя пустинне запливши, вони заховались;
Нам же здавалося, що відпливли вони з вітром
в Мікени.
Тож цілій Тевкрії з серця спадають тривалі турботи.
Брами відкрились; як мило пройтися у табір дорійців,
Бачити звільнене місце, покинуте все побережжя.
Тут був долопів загін, ось Ахілла був лютого табір,
Тут було місце для флоту, а тут вони звикли боротись.
Ті задивились па згубний дарунок діви Мінерви;
Велич коня їх дивує; і перший Тімет закликає
В замок його затягнуть, серед мурів поставить. Були це
Хитрощі в нього чи доля така вже троянська, не знати.
Капій, проте, й також ті, в чиїх головах розум був
кращий,
Дар цей підступний данайський,
цю засідку вкинути радять
В море, або підложити вогонь, або черево свердлом
Вглиб провертіть, перевірить,
що криє той сховок таємний:
Так поділилась непевна юрба на два табори різні.
Перший тут перед всіма у натовпі люду численнім
Лаокоонт, розпалившись, збігає з високого замку
86
[Й здалека кличе: «Нещасні, яке безголів’я велике
В вас, громадяни? Ви вірите, може, що ворог від’їхав?
Може, в данайців без зради дари?
Чи Улісс вам не знаний?
Таж в деревищі або заховались підступні ахейці,
Замкнені в ньому, або ця споруда па нашу твердиню
Зроблена, щоб заглядала в доми і зверху на місто
Впала, чи інший тут підступ; ох, тевкри,
не вірте коневі.
Як там не буде: данайців боюсь і з дарами прибулих».
Так він промовив і в розмаху сильнім
свій спис величезний
В бік, у закруглене скріпами черево тої потвори
Він заганяє. Той вбивсь, тремтячи,
аж утроба здригнулась,
Гуркіт і стогін луною відбились в порожній коморі.
От коли б так присудили боги й не змилив би
наш розум
Та розтрощити залізом аргейську криївку вказав нам,
Троя й ти, замку високий Пріама, донині стояли б.
З поля тим часом ведуть юнака пастухи
дарданійські
З криком гучним, щоб віддати цареві; у нього на спині
Зв’язані руки; незнаний, він стрічним віддавсь
добровільно,
Щоб цього лиха накоїть і Трою ахейцям відкрити;
Був це бадьорий юнак і готов на одно і на друге:
Виконать задум підступний чи з певною,
смертю зустрітись.
Молодь троянська, в бажанні побачить його, звідусюди
Навперегін набігає й па глум його хоче узяти.
Тож заприміть це лукавство данайців і з того,
що вдіяв
З них тут один,— ти усіх їх пізнай.
Бо як збентежено перед очима він став безборонний
І навкруги по фрігійській громаді повів своїм зором,
Мовив: «0"горе, яка ще земля і моря які можуть
Взяти до себе мене? Що нещасному ще зостається?
Бо й у данайців піде мені місця нема, і дарданці
Ворогом мають мене і крові жадають моєї».
ГІлач цей зм’ягчив нам серця, й ми обурення наше
до пього
Стримали. Розповісти велимо, із якого він роду,
87
Що нам приніс і на чім покладає він, бранець, надію.
Той охолонув від страху та врешті почав говорити:
«Все, що скажу тобі, царю, це буде одна лише
правда;
Не заперечу того, що я сам з арголійського роду.
Перше, що я визнаю: якщо доля Сінона нещасним
Може зробить, то нікчемним зробити й брехливим
не зможе.
Може, колись випадково чував ти ім’я Паламеда,
З роду Белідів, про славу його голосну, може, чув ти.
Через ганебний донос пеласгійці його покарали
Смертю, невинно, за гадану зраду, бо завжди противник
Був він війпі цій; тепер за покійником гірко ридають.
Батько віддав мене вбогий йому за товариша зброї
Ще в моїй юності ранній; він був мені й родич до того.
Поки він міцно держався при владі й на радах
владарських
Значення мав його голос, було і ім’я моє знане,
Й шана була мені. А як звела його геть з цього світу
Злоба й ненависть Улісса — всі знають,
про що говорю я,—
Горем прибитий, життя коротав я у чорному смутку
Й серцем обурювавсь завжди за гибель невинпого
друга.
І не мовчав, нерозумний, але, коли доля дозволить
В рідний мій Аргос звитяжцем вернутись,
поклявсь урочисто
Месником стати, й ненависть тяжку цим стягнув
я на себе.
Звідси почав я котитися в прірву: з хвилиии тієї
Обвинуваченням хитрий Улісс переслідував завжди,
Сіяв в народі непевні про мене чутки і свідомо
Зачіпки ждав, не спочив він,
аж поки Калхант нагодився.—
Нащо немилі нам спогади ті викликати даремно?
Гаятись нащо, як ви кладете в один ряд всіх ахейців?
Досить того, що ви чули; карайте якмога скоріше:
Так ітакієць хотів би, і щедро заплатять Атріди».
Тут ми бажанням усі загорілись розвідать докладно,
Що то за злочин, нам невідомий, готують пеласги.
Він же, обман затаївши, із страхом і далі провадить:
«Мали данайці не раз вже покинути Трою, тікати
І відступити, втомившись війною, що довго тривала.
Ох, щоб були це вчинили! Та часто морські буревії
їм замикали дорогу і вітер лякав їх південний.
От коли кінь із балок кленових стояв вже готовий,
Враз тоді хмари густі зашуміли по цілому небу.
Серед безладдя шлемо Евріпіда спитати оракул
Феба; він слово сумне приніс нам із храму святого:
«Кров’ю і дівчини смертю вітри ви вблагали, данайці,
Як узбереж Іліону взялися дістатись уперше,
То й повороту належить вам кров’ю шукать і віддати
В жертву життя арголійське». Народ як почув
це віщання,—
Серцем стеиувся увесь і дрож перейняв усі кості —
Доля кого з них обрала, кого Аполлон зажадав з них.
З шумом великим тоді ітакієць Калханта-пророка
Тягне в середину патовпу й силує людям відкрити,
Що означає богів віщування. Мене не один вже
Попереджав про злий підступ митця-лиходія, майбутнє
Мовчки моє прочував. І два п’ятидення зрікався
Він кого-небудь назвать і на смерть його цим передати.
Ледве з бідою його спонукав ітакієць великим
Гвалтом, що вимовив слово й мене па жертовник
призначив.
Всі як один притакнули й погодились легко па тому,
Щоб нещасливець один'поплатився за лихо, якого
Кожний боявся для себе. Проклятий той день
наближався,
Підготовлялись обряди, мука готувалась солона,
Квітли на скронях стрічки. Та я втік, признаюся,
# від смерті,
Пута порвав і в багнистому озері ніч пересидів
Між комишами, аж поки, вітрила напнувши,
відплинуть.
В мене нема вже надії побачить стару батьківщину
Й двоє коханих дітей, ані батька, якого люблю я;
Може, і їх покарають за втечу мою, щоб помститись,—
І надолужать провину мою їх нещасною смертю.
Тож на богів я благаю тебе, на небесних, що правду
Зпаю^ь, на вірність, як ще між людьми нєпорушена
є десь;
Змилуйсь над лихом великим моїм і людину помилуй,
Ту, що тягар оцих злигоднів мусить терпіти безвинпо».
Зрушені цими сльозами, даруєм життя йому, стільки
Він милосердя в нас будить. І перший Пріам в того
мужа
89
Пута із рук його зняти велить, попустити кайдани
Й мовить ласкаво: «Хто б ти не був,
але втрачених греків
Нині забудь. Будеш наш. Тільки правду скажи мені
щиру:
Нащо вони величезного цього коня збудували?
Хто будував? Чи обітниця то, чи споруда військова?»
Так запитав він. А той, в пеласгійських
лукавствах учений,
Звільнені руки до неба піднісши: «Вас кличу
за свідків,—
Каже,— о вічні вогні, вашу міць непорушну, священні
Вівтарі й кляті ножі, від яких я утік, і ті стьожки,
Що їх як жертва носив я,— вже вільно мені потоптати
Греків священні закони, мужів їх ненавидіть, тайни
Всі, що їх світові мають явити. Бо жодні закони
Рідного краю мепе вже не держать. Якби лише, Троє,
Вірпа лишилась ти даному слову, сама врятувавшись,
Так і мене врятувала, як правду скажу і віддячусь.
Всю-бо надію данайці і віру в війну розпочату
Завжди в^Паллади заступництві мали. Та з дня,
як безбожний
Син Тідея й зухвалий Улісс, винахідник злочинства,
Божий палладій із храму святого забрать завзялися,
Напад вчипивши і замку сторожу убивши, забрали
Образ святий і торкнулись руками кривавими стьожок
Діви святої, від тої хвилини надії данайців
Враз похитнулись і, впавши, пазад покотились.
Зламалась
Сила данайців, і серце богині від них відвернулось.
Знаками ясно своїми дала це Трітонія знати;
Ледве поклали у таборі образ, їй очі відкрились,
Іскрами блиснули, тіло в солоному поті скупалось,
Тричі сама на долівці вона підвелася — о диво! —
Аж міднокований спис і щит затремтіли у неї.
їм провіщає Калхант, щоб морем тікали; не може
Впасти Пергам від аргейської зброї, аж поки віщання
В Аргосі знов не спитають та образ, який в кривобоких
Суднах везли, не повернуть. Якщо ж вони
в рідні Мікени
Нині поїхали з вітром, то там вони зброю готують,
Ласки шукають в богів і неждано, проїхавши морем,
Знову тут будуть.— Калхант ворожіння ті так
викладає.
90
Статую цю за палладій, зневажену божу святиню,
З волі його збудували, щоб змити нещасну провину.
Постать таку спорудить величезну Калхант наказав їм,
Бантини збивши дубові, її аж до неба піднести,
Так, щоб крізь брами її й через мури міські
пе втягнути,
Щоб у священних обрядах народ не знайшов охорони.
Хай би зневажила ваша рука цей дарунок Мінерві,—
Стріне Пріамове царство й фрігійців руїна велика,
Хай же на нього самого відвернуть проклін цей богове.
А як затягнуть до міста цей дар ваші руки, війною
Азія аж до Пелопових мурів великою піде;
Доля така ж і паших онуків колись дожидає».
Хитрощам цим і лукавству митця в віроломстві Сіноиа
Віри йняли. Піддалися на сльози нещирі і підступ
Ті, кого навіть Тідеїв син, навіть Ахілл ларісійський
Не подолали, ні тисячі суден, ні років десяток.
КНИГА II, ВІРШІ 199—227
...Тут песподівапо друга, грізніша подія заходить
І на стурбовані паші серця тягарем залягає.
Лаокоон, новообраний жрець моревладця Нептуна,
Саме колов молодого бика на офіру святочну.
Бачим: по тихому морю два змії пливуть велетенські
Збоку, де Тенед лежить (розказую вам — і здригаюсь!)
І, вигинаючись пружно, до берега поряд простують,
Груди в обох серед хвиль підіймаються; гребні криваві,
Знесені грізно, стоять. Хвости за собою у ж*мури
Хвилю збирають, і колами в’ються хребти величезні.
Піниться море і плеще, солоне... На берег виходять,
Кров’ю і полум’ям очі горять, лиховісні, неситі,
І язики ворухливі облизують пащу шиплячу.
Всі ми урозтіч, смертельно-бліді, а вони па палкого
Лаокоона ідуть і, спочатку дітей обвинувши,
Душать обох молодят у сувоях тугих найтісніших,
Зубом отруйним у тіло впиваючись їм неокріпле.
Потім самого його, що на поміч їм кинувся збройно,
Люто хапають і в’яжуть узлами. І от уже двічі
Стан обвинувши йому і, шию лускою укритим
Тілом стиснувши, здіймаються геп над його головою.
Він же, руками упершись, даремно вузли розтинає,
Кров’ю і чорною скрізь трутиною по тілу облитий,
Крики нелюдські, страшні до зір підіймає високих,
91
Мовби той рев, що жертвеиий бик видає недобитий
Край вівтаря, отрясаючи з себе сокиру непевну.
Змії ж обидва, своє довершивши, повзуть до святині
Вишнього замку і там під дахом священним Паллади
Захист знаходять, під кругом щита,
біля ніг несмертельних.
s
КВІНТ ГОРАЦІЙ фЛАКК
(бл. 65—8 рр. до н. е.)
Автор багатьох ліричних (оди, еподи), літературно-критичних
(«Мистецтво поезії») та сатиричних творів («Сатири»). Наслі¬
дував грецьку еолійську поезію (насамперед Алкея)—як те¬
матично, так і формально, залишаючись досить своєрідним.
Його поезія мала багатьох наслідувачів у світовій літературі.
оди
ДО ПІРРИ
(І, 5)
Який ставний юнак серед троянд, в альтані
О Пірро, обійма тебе на самоті?
Для кого ти, ясна і в світлому убранні,
По плечах кучері пустила золоті?
Ох, скільки, скільки раз заведені надії —
Незвиклий, молодий — оплаче гірко він,
Побачивши нараз, як море почорніє
Під подихом вітрів і переплеском пін.
Хто звірився тобі, ласкавій і прозорій,
Хто сподівається на щедрі й теплі дні,—
О, той не знає ще, яке облудне море,
Яка в твоїх очах погибель спить на дні.
Та я, я знаю все. Таблиця і присвята
На храмовій стіні показує моя,
Що я терпів не раз і потопельні шати
Морському богові віддав на жертву я.
92
ДО ТАЛІАРХА
(І, 9)
В снігу глибокім, бачиш, на овиді
Соракт біліє? Снігом завалені,
Ліси пригнулись, а на річці
Кригою хвилю пливку вже скуто.
Розвій-но ходод, в огнище дров докинь,
Котрі сухіші, й чотирирічного
Вина з сабінської амфори
Щедрою нам зачерпни рукою.
Всі інші справи — краще богам довір:
Захочуть тиші — й вітер вгамується
Над морем темним, і незрушно
Стануть і той кипарис, і ясен.
Що завтра буде — вже не твоя журба.
Добром та зиском будь-який день вважай,
Дарунком долі, й не цурайся
Ні насолод, ані танців, хлопче.
Сумну сивизну поки що геть жене
Твій вік зелений — поле й майдан люби,
Й не раз в домовлену годину
Хай повторяється шепіт ніжний
»
І сміх, що видав дівчину в закутку,
Й застави милі, зняті з зап’ястя їй
Або ж із пальця, що при тому
Був лише так, для годиться, впертим,
ДО ЛЕВКОНОЇ
(І, 11)
Негоже нам, о Левконоє, знати,
Яку наї^ суджено в житті наземнім путь.
Халдейських віщунів не будемо питати:
Халдейських чисел нам ніколи не збагнуть.
Чи довго житимем, чи скоро час розстання,—
Приймаймо з дякою, що доля нам дає,
Хоч, може, ця зима — для нас зима остання,
І вже пе чутимем, як море в берег б’є.
93
Тому розумна будь: важкий і пінний келих
До вогких уст своїх бездумно піднімай,
І безліч днів живи безжурних і веселих,
І липі на це життя надію покладай.
Минає хутко час: лови, лови хвилини!
Не вір прийдешньому, що нам назустріч лиие!
РИМСЬКІЙ ДЕРЖАВІ
(І, 14)
О кораблю, вважай, знову помчать тебе
В море хвилі буйні... Що ти?.. Вертай пазад,
Кидай якорі... Бачиш:
Довгих весел уже нема,
Горді щогли твої бурею зламапо,
Снасті стогнуть-тріщать, ребра розхитапі,
Кіль твій ледве держиться
Проти хижого тиску хвиль!
Вже нема на тобі паруса цілого,
Ні богів над кермом, сильних заступників,
Марно чванишся, ніби
Ти — із кедра понтійського,—
Рід і титул тобі не допоможуть тут.
Вже не вірить плавець кермі мальованій,—
Бачить віп: без опору
Хвиля носить і б’є тебе.
Ще недавно мені був ти огидливий,
Нині сушиш мене болем, турботами.
Стій, не йди, де нуртує
Море серед зловісних скель!
ДО ХЛОЇ
(І, 23) •
Чому від мене так ти утікаєш, Хлоє,
Мов сарна молода, що в горах — боязка —
Страшиться вітерця і тиші лісової
І матері шука?
Відновлена весна прогомонить гаями,
Зелена ящірка в кущах зашелестить,—
Вона жахається і дивиться без тями,
І вся вона тремтить.
94
Таж я не лютий тигр і вийшов ие на згубу,
Я не гетульський лев, щоб сарни розривать...
Пора вже дівчині, що виросла для шлюбу,
Від нені відставать.
ДО ЛІРИ
(І, 32)
Просять нас і ждуть. І коли не марно
Награвали ми, коли рік і більше
Житиме наш спів,— на латинський голос
Грай мені, ліро!
На Лесбосі вперше озвався спів твій:
Там Алкей, співець і невтомиий воїн,
Як пригонить часом на вогкий берег
Човен розбитий,—
На твоїй струні Афродіту славив,
Славив Вакха й Муз, пустуна Ерота
Й Ліка-хлопчака темнооку вроду
Й кучері чорні.
Феба дивний дар, на бенкетах Зевса
Всім бажаний гість і в трудах щоденних
Пільга й супокій — па; моє благання —
Ліро, озвися.
(І, 34)
Богів почитувач нещирий та повільний,
Я мушу кинути свою неправу путь
І, заблукавшися у мудрості омильиій,
На шлях перейдений звернуть.
Бо ж сам Дієспітер, що током блискавиці
Громаду чорних хмар раз по раз проривав,
По пебу ясному летючу колісницю
І коней буряних промчав.
І хвилі рік хиткі, і сталі суходоли,
І весь підземний край, від Стіксових дібров
До Тенарових війсть, і Атлас білочолий —
Все потряслося до основ.
Бог милує малих, для гордих має кару,
А славу сильних тьмить. Так Доля б’є крилом
І з хижим посвистом зриває тут тіару,
Щоб сяять над новим чолом.
95
(І, 38)
Хлопче, я пе з тих, що про перську розкіш
Дбають над усе, про вінки добірні,
Не турбуйсь дарма, не шукай, де квітне
Пізня троянда.
Ось мій скромний мирт, і мені вже більше
Не годи нічим, бо й тобі віп личить,
Як слузі, й мені, коли п’ю під тінню
Лоз виноградних.
(II, 3)
В години розпачу умій себе стримати,
І в хвилі радості заховуй супокій,
І знай: однаково прийдеться умирати,
0 Делію коханий мій,
Чи весь свій довгий вік провадитимеш в тузі,
Чи, лежачи в траві, прикрашений вінком,
Рої понурих дум на затишному лузі
Фалернським гнатимеш вином...
Для чого ж нам сосна й тополя білокора
Прослали на землі гостинний холодок?
Пощо на лузі нам наспівує прозорий
1 гомонить дзвінкий струмок?
Вина, і пахощів, і ясних рож без краю —
Короткочасний цвіт! — несіть туди, несіть,
І хай дзвенить бенкет, поки твій вік буяє
І невблаганна Парка спить.
Бо прийде, прийде час: покинеш поле, й луки,
І віллу, і сади, де Тібр тече мутний,
І на усі скарби пожадливії руки
Наложить спадкоємець твій.
І чи в достатку жив, а чи, не мавши дому,
Тяжким шляхом тобі судилося пройти,
Кінець однаковий: Плутонові грізному
Рокований на жертву ти.
І всі ми будем там. Надійде мить остання,
І в човен кине нас, як діждемо черги,
І хмуро стрінуть нас довічного вигнаппя
Безповоротні береги.
96
ДО ЛІЦНІЯ МУРЕНИ
(II, 10)
Хочеш, друже мій, правильніше жити —
Ні на глиб не рвись, ані в небезпечний
Берег не впирайсь, боячись надміру
Темної бурі.
Золотій середині хто довіривсь,
Той не стане жить ні в злиденній хижі,
Ні палацом він у людей не буде'
Заздрість будити.
Вітер дужче гне щонайвищу сосну,
Для стрімкіших веж — і падіння важче,
До верхів’я гір — ось туди й вогненна
Б’є блискавиця.
В час лихий — надій, остороги — в щасті
Не втрачає той, хто до змін раптових
Дух привчить зумів. Нам Юпітер зиму
Шле, але й сам же
Весну шле в свій час. Тож біда — не вічна:
Феб не день при дні напинає лук свій: <
Мить настане — й він передзвоном ліри
Музу пробудить.
Ось тому кріпись у лиху годину,
В скруті мужнім будь, а коли попутні
Враз подмуть вітри — не забудь згорнути
Повне вітрило.
ДО ПОСТУМА
(П, 14)
О, як же хутко, Постуме, Постуме,
Спливають роки! Як не годи богам,
А прийдуть зморшки, прийде старість,
Смерть невблаганна тебе настигне.
Дарма Плутона ти гекатомбами
Щодня благаєш немилосердного —
Його ж підземних пут не зірвуть
Велет лихий Геріоп і Тітій.—
8 «Золоте руно»
Бібліотечна книга
97
А всі ми смертпі, щедро згодовані
Землі дарами, маєм до хвиль зійти,
Чи скіпетр в світі ми носили,
Чи хліборобське тримали рало.
Даремно бою ми уникатимем
І буйно збитих хвиль Адріатики,
Даремно будем в дні осінні
Вітрових змін стерегтись облудних,—
Однак побачим мляво розгойдані
Коціту хвилі і Данаїд-сестер
Безславну долю, смутку повну,
І ненастанну Сізіфа муку;
Однак покинем землю і власний дім,
Дружину вірну, і з усього добра
Самий тобі повік лишиться
Смутку віщун, кипарис жалібний.
А твій наступник мудро розтратливий,
Добуде цекуб із-під семи замків
І марно піде плин коштовний,
Гідний найкращих бенкетів жрецьких.
(III, 2)
Нехай юнак, до війська покликаний,
В важких нестачах жити привчається,
Хай на коні баскім, зі списом
Страхати вчиться-парфів зухвалих.
Під голим небом, між бойових тривог
Нехай живе він. З муру високого
Його уздрівши, хай промовить
Жінка тирана дочці поблідлій:
«Я б не хотіла, щоб наречений твій,
В боях жорстоких мало досвідчений,
Натрапив на отого лева,
Що в дикій люті не знає впину».
Почесно й любо вмерти за рідний край!
Та хто тікає — й той не врятується,
Не милує у боязкого
Смерть ані спини, ні ніг тремтячих.
Цнота падінь ганебних не відає,
У сяйві чистім, що не потьмариться,
98
Юрби примхливої дарунків —
Влади та почестей їй не треба.
Цнота, обравши шлях невторований,
Відкриє небо безсмертя гідному,
Від бруду й ницості земної
Зносячи вгору його на крилах.
Того шануймо, хто вміє змовчати,
А хто Церери таїнства викаже
Священні — ні в одному домі
Жити б я з ним не схотів, ІІІ ШІЙСТИ
В човні одному. Часом Дієспітер
Карає з грішним також невинного,
Та тільки Кара,— хоч кульгає,—
Рідко злочинець втече від неї.
ДО ЛІДІЇ
(III, 9)
— Доки милим я був тобі,
Доки ще не торкавсь інший, щасливіший,
Сніжно-білих рамен твоїх,
Доти й перський владар заздрити міг мені.
— Доки іншої ти не знав,
Доки ще не змінив Лідію Хлоєю,
З уст в уста моє ймення йшло,
Пишно так не цвіла й римлянка Ілія.
— Мною Хлоя владіє вже,
Хлоя — перша в піснях, солодко в струни б’є.
Я померти за неї рад,
Тільки б доля взамін їй додала життя.
— Ми палаєм одним вогнем:
Я і Калаїд мій, Орніта з Турій сип.
. Двічі ладна померти я,
Тільки б потім йому доля всміхнулася.
— Що, як давня прийде любов
Й знов під мідне ярмо візьме розлучених?
Що, як Хлої русявій я
«Геть!» — скажу й одчиню двері для Лідії?
8*
99
— Той — ясніший від зірки, ти ж —
Наче корок легкий, в гніві ж нестямніший
Від гадрійської хвилі, все ж —
Вкупі б нам вікувать, вкупі й померти б нам!
ДО МЕЛЬПОМЕНИ
(III, ЗО)
Мій пам’ятник стоїть триваліший від міді.
Піднісся він чолом над царські піраміди.
Його не сточить дощ уїдливий, гризький,
Не звалить налітний північний буревій,
Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний.
Я не умру цілком: єства мого частина
Переживе мене, і від людських сердець
Прийматиму хвалу, поки поптифік-жрець 1
Ще сходить з дівою в високий Капітолій.
І де шумить Авфід в безудержній сваволі,
І де казковий Давн ратайський люд судив,—
Скрізь говоритимуть, що син простих батьків
Я перший положив на італійську міру
Еллади давній спів. Так не таїсь від миру
І лавром, що зростив святий Дельфійський гай,
О Мельпомено, ти чоло моє звінчай.
ДО ТОРКВАТА
(IV, 7)
Збігли струмками сніги... Уже зеленіють долини,
Закучерявився гай.
В свіжім убранні земля, і ріки, що в повідь гриміли,
В ложе вертаються знов.
Грації й німфи, одкинувши шати й серпанки прозорі,
Йдуть у веснянім танку...
Все на землі перемінне — так кажуть нам роки текучі
' Й сутінь померклого дня.
1 Головний жрець — Понтифекс Максимус — щороку сходив на
Капітолій із старшою весталкою молитись Юпітерові Капіто-
лійському про благоденство Римської держави.
100
Тільки повіє весною, і літо уже на порозі;
Літо перейде — і глянь:
Осінь розсипала овочі стиглі; за осінню слідом
Мертва ступає зима.
Місяця круг защербиться і знову пливе, повновидий,—
Смертним віднови нема.
В темнім житлі, де владика Еней, де Анк і Гостілій,
Будем ми — порох і тінь.
Хто тобі скаже — докинуть чи ні тобі боги безсмертні
Ще один, завтрашній, день?
Тож потішай свою душу! не хочеш, то візьме нащадок
Спадки незбуті твої.
А як умер ти, і Мінос-суддя проказав урочисто
Праведний присуд тобі,
Вже не воскреснеш, Торквате! безсила побожність,
і рід твій,
І красномовство твоє!
Бо від підземної тьми не звільнила свого Ііігіоліта
Навіть Діана сама,
Навіть могутній Тесей не подужав зірвать з Піріфоя
Вічпих Аїдових пут.
ЕПОДИ
(1)
«Щасливий, хто далеко від турбот усіх,
Як стародавній рід людський,
Оре собі волами поле батьківське,
Про зиск не помишляючи.
Сурма військова в північ не зрива його
І не тривожить моря гнів;
Не йде на форум, до порога знатного
^ Не топче стежки — в полі вія:
То, лиш пора наспіє, вже лозу витку
Підводить до струнких тополь,
То ляже й назирає за черідкою
Десь у долині затишній.
То він сушняк зрізає і на пні старім
Зелену брость прищеплює,
101
То мед пахучий заливає в амфори,
А то стриже овечку він.
Коли ж підніме осінь понад нивами
Чоло в вінку з плодів м’яких,
Яка ж то втіха зрізать стиглу китицю,
Струсити грушу плекану
Тобі, Пріапе, і тобі, Сільване наш,
Межі дбайливий стороже.
Під дуб ррзлогий мило прилягти тоді
Чи в зелень трав поринути.
А там — хлюпоче річка в берегах стрімких,
У лісі скиглить птах якийсь,
І джерело тихесенько подзвонює,
Схиля до сну мрійливого.
Коли ж понуре небо громовицею
Про дощ і сніг нагадує,—
То кабанів він псами до тепет жене,
По чагарях розставлених,
То, сіть тонку напнувши на тички гладкі,
Дроздів смачних виловлює,
А то з сильця, буває, вийме зайчика
Чи журавля мандрівного.
Тож як тут мимоволі не розвіються
Усі турботи й пристрасті?
А ще як жінка скромгіа вміло дім веде,
Про діточок піклуючись,—
На сонці посмагліла апуліянка
Чи то метка сабіняйка,
Що мужа, як вертає з поля втомлений,
Зустріне тихим вогнищем,
Черідку ситу в загорожу зажене,
Щоб вим’я повне видоїть,
Вечерю скромну зладить та вина подасть
Легкого, однорічного.
Хіба смачніші ті лукрінські устриці,
Чи камбала, чи лящ морський,
Що їх, бува, зі сходу хвиля буряна
До моря гонить нашого?
Чи споживу смачніше птицю з Африки
Та рябчика з Іонії,
Ніж ті оливки, що я сам зірву собі
З гіллячки найщедрішої,
Або ягня при святі, чи козля мале,
Із пащі вовка вирване,
Чи мальви легкостравні, чи щавель отой,
102
Що любить по лугах рости?
Ото їси, а тут — аж око радує:
Вже ситі вівці з паші йдуть.
Ось віл — на шиї рало лемешем уверх —
Повільно йде, натруджений.
Прислуга ж — біля дому; ось і лари там
Ясніють окрай вогнища».
Лихвар завзятий Альфій, так розмріявшись,
Вже бачить на селі себе,
Та в іди лихву взявши, хоче все-таки
В календи гроші в хід пустить.
(16)
Друге уже покоління в війні громадянській конає,
Від власної руки занепадає Рим,—
Рим, що його не змогли подолати ні Марси сусідні,
Ні царське військо грізної Етрурії, ,
Ні капуанців звитяжне змагання, ні зброя Спартака,
Ні нещодавнє зрадництво аллоброгів,
Нині цей Рим, що його не збороли ні орди германців,
Ні Ганнібал, погроза наших прадідів,
Згине, зітреться від нашого ж кров’ю заклятого роду,
І де був город, дикий звір оселиться,
Варвар тут ступить на порох священний* тут кінь
переможця,
Б’ючи копитом, вчвал промчить по звалищах,
Ромула кості, побожно укриті од вітру і сонця,
Рукою порозмітує зухвалою.
Але спитаєте ви — усі разом, чи, може, найкращі —
Де від нещасть і горя порятунок вам?
Кращої ради немає: зробіть, як зробили фокейці,
Що рідну землю кинули з прокляттями,
Ниви, і отчі оселі, і храми на здобич оддавши
Кривавим вепрам та вовкам-драпіжникам.
Так попростуйте і ви, куди очі покажуть, куди вас
Помчить сваволя лютих бур морських.
Згода, братерство, рушаймо? Чи ждатимем ліпшої ради,
Чи вже — на добрий час! — пливім, не гаймося?
Тільки присягу зложімо, що поки не вирне каміння
З глибин морських, втерявши всю вагу свою,
Поки потворна жага пе з’єднає оленицю з тигром,
А з шуляком покірну й тиху горлицю.
Поки Матінські шпилі не скупаються в Падовій хвилі
І Апеннін до моря не присунеться,—
103
Ми не поставим вітрил, не помислим назад
подаватись,
Поти нам гріх до краю плисти рідного.
З цим закляттям страшним, що зав’яже нам день
повороту,
Всею громадою, чи, моше, тільки часткою,
Кращою часткою — в путь! Хто, зборений,
втратив надію,
Хай зостається в ліжкові ганебному.
Ви ж, непохитні серця, не зважайте
на лемент жіноцький,
І в путь, і в путь повз береги Етрурії.
Нас Океан дожидає. І, плесом омиті широким,
Нас ваблять острови щасливії,
Де й непоораний лан буяє Церериним даром
І непідчищена галузка — вииогронами;
Де плодовита маслина надій хлібороба не зводить
І смоква стиглим зеленіє овочем;
Мед витікає з дупластого дуба, де з верхогір’я
Струмки прозорії мчать водоспадами.
Там до дійниць самохіть наближаються кози, і вівці'
Приходять радо з вим’ям переповненим;
Там вечорами ведмідь не обходить кошари з ричанням,
І гадина в землі плідній не кублиться...
Див не злічимо там: Евр бурхливий ланів-перелогів
Не розмиває зливами могучими;
Але й посухи нема, в борозні там і зерно не гине,
Бо мудро дощ і спеку там розмірено...
Там аргонавтів весло не плескалось в нерушеній хвилі,
Не мандрувала там Медея-зрадниця,
Не привертали туди ні сідонські купці свого човна,
Ні змучена ватага Одіссеєва.
Ті береги призначив для побожного люду Юпітер, -
Як опорочив вік ясного золота.
Мідь і залізо правують тепер,— та праведним людям
Є порятунок на блаженнім березі.
САТИРА ШОСТА ДРУГОЇ КНИГИ
Тільки і мрії було, щоби клаптик малесенький поля,
Дім, та город, та криниця з веселим струмком
біля дому,
А на узгір’ї, над домом, лісок... Та боги милосердні
104
Більше і краще послали, і ліпшого я пе жадаю,
Тільки, Меркурію, ти закріпи мій маєток за мною.
Я-бо не збільшив його ні крутійством,
ні здирством безбожним,
Я і не зменшу його марнотратством
та власним недбальством;
Я ні хвилини не думав, щоб той або інший куточок
До володіння свого приорати.і вирівнять межі;
Жодних скарбів не збирав, не мріяв:
«От горщика з сріблом
Випадком в полі знайти б і, Геракла приязнь здобувши,
Стати як власник отой, що у наймах колись
побивався».
Я задоволений з того, що маю; прошу одного я:
Боже, пошли, щоб худоба моя (аби тільки не розум!)
Сита була, і гладка, і ласкою щасна твоєю».
Наче в твердині якій, я на хуторі в горах укрився,
Що ж тут знайти для сатир і для пішої Музи моєї?
Не дошкуляють тут нам ані Австр, ні те честолюбство,
Ані пропасниці люті, ні смерті осінній ужинок/
Боже досвітніх годин, ти, що Янусом зватись волієш!
З тебе веліли безсмертні всі" справи й труди починати,
З тебе щоденна моя починається пісня в столиці.
Вдосвіта ти коло ліжка: «Вставай, ти ж, здається,
за когось
Маєш ручитись в суді, поспішай, щоб тобі
*не спізнитись».
І чи то сам Аквілон розлютився, чи то в сніговиці
День найкоротший світає поволі, а треба вставати,
Бігти, розштовхувать натовп, плечима і ліктями діять,
Щоби, добувшись до суду, «виразно» зложити заяву.
Тут і на мене гукають прохожі: «Чи ти божевільний,
Чи в невідкладній потребі спішиш,—
на людей не зважаєш?
А чи ти думкою вже в Меценатових світлих хоромах?»
Меду солодші для мене слова ті... Та тільки зійду я
На.Есквілін, як одразу ж, мов хвилі, і в боки заб’ються,
І полетять через голову тисячі справ. «Постривай лиш,
Росцій просив тебе бути у претора... .завтра,
о другій».—
«Скриби на збори тебе закликають... є справи важливі;
Квінте, гляди ж, не забудь і не спізнюйся!» — «Любий!
Ти ублагай Мецената, нехай лиш печатку поставить!»
Скажеш: «Ну, добре, я спробую». Ні! Він настоює,
молить,
105
Сьомий минає вже рік з того часу, як ти, Меценате,
Вперше зачислив мене до свого найтіснішого кола:
Подорожуючи, став запрошати до власної реди,
Щоби було незначним з ким в путі перекинутись
словом,
«Котра година?» спитати, чи «Хто з гладіаторів
кращий? »
Або згадати, що «ранком годиться тепліш одягатись».
І хоча речі такі ти довірити всякому можеш,
Я відтоді і донині, щодня, щогодини, то більше
З заздрощів клятих не маю спокою. На Марсовім полі
Грав ти зо мною в м’яча: «Щасливий!» —
зітхають павколо.
Пройде по ринку яка поголоска, аж жах розбирає,
Всяк, хто не стрінеться, зразу ж до мене, питається:
/ «Друже!
Ти в тім вельможному колі, як свій, ти знаєш напевно,
Що там чувати про даків?» — «Не знаю».—
«Ах, завжди ладеп. ти
З нас глузувати».— «Та хай мене бог покарає,—
не знаю».
Стрінеться другий: «Не чув ти, де має нарізати Цезар
Землю своїм ветеранам: в Італії а чи деінде?»
Я присягаюсь, не вірять: ззираються, мовби на диво:
Он вам, погляньте, зразок, як уміють ховать таємниці.
Так і марнується день. А щовечора в серці молитва:
Хуторе мій, та коли ж я вернуся до тебе, коли ж я
В давніх рукописах, сні і в яснім безтурботнім дозвіллі
Той пожаданий знайду відпочинок від гамору й руху?
Родичів як і коли Піфагора — боби я побачу,
І біля них на столі городинку, салом прилиту?
Ночі блаженні, вечері богів, коли давнім звичаєм
Я й мої гості їмо перед ларом, а челядь моторна
Живиться тим, що зосталось. П’ємо, та немає ніяких
Правил у нас, божевільних, і кожний з нас п’є,
як захоче.
Чує на силі себе цей,— міцніше вино вибирає,
Той попиває легеньке. Помалу зринає розмова,
Та не про те, що там діється в нас, по сусідніх
господах,
І не про те, як танцює Лепор. Обмірковуєм завжди
Речі поважні, що всіх пас цікавлять і завжди на мйслі:
В чому покладено щастя: в чеснотах душі чи маєтку;
Що нас принаджує в дружбі: правдива любов
чи вигоди;
106
Що є найвищим добром і де межі для доброго й злого?
Цервій, мій добрий сусіда, при кожній щасливій нагоді
Нас научає байками. Як стануть Ареллія славить
За незліченні скарби, він подумає й так починає:
«Раз. мишенятко сільське, повідають,
приймало міського
Й щиро його, по-хазяйськи, в убогій норі частувало.
Завжди ощадне, скупе, воно ухвалило цим разом
Справити бучний бенкет і для гостя свого дорогого
Не пожаліло ні зернят вівса, ні запасів гороху,
Витягло навіть родзинки й надгризений сала шматочок,
Різноманітністю страв догодити бажаючи гостю,
Що доторкався ледь-ледь сільських всіх тих ласощів.
Г ордий
Гість гидував, а господар, на свіжій прилігши полові,
Ввічливо сам споживав лиш кукіль та ще полбу
голодну.
Зрештою, гість не утерпів: «Скажи, що тебе спокушає,
Брате мій, жити отут на узліссі, в ярах та по горах?
Чи ти волієш звірів лісових, ніж міське товариство?
Слухай, ходімо зо мною: наш вік, сам знаєш, короткий,
І нічому земнородному не врятуватись од смерті.
Тож хоч живімо як слід: поки нашого віку, втішаймось
Скоромипущим життям; пам’ятаймо, що далі —
могила».
Ці красномовні слова прийшлись до вподоби
сільському,—
Помандрувало за гостем у світ той принадний. Чималу
Путь перейшли вони, поки, захоплені, раді, спинились
Перед міською стіною. Вже ночі хмурна колісниця
Стала якраз на середині неба, коли мишенята
Розташувались в заможному домі, де килими пишні
Пурпуром ясним горіли по ложах слонової кості.
Сила недоїдків там по мисках від вечері лишилась,
Що оддалік^визирали з кошів так ласкаво і смачно.
Посадовивши сільське мишеня у червленім покрові,
Ніби той раб підперезаний, заметушився господар,
Страви без краю почав подавати і, зовсім як слуги,
Навіть прилизував їх крадькома, несучи до їдальні.
Тішиться наше село, що дізналося щастя такого;
Весело й чемно сидить, мов на справжнім бенкеті,—
аж раптом
Скрип: одчинилися двері, і миші летять на підлогу.
Жах їх несвітський пройняв: забігали скрізь по покою
І... як умерли нараз: у дворі обізвались вівчарки.
107
Ледве прийшовши до тями, сільське мишенятко
сказало:
«Ні, не для мене цей дім і життя... Прощавай! Я волію
Жити в безпечній норі і злиденним живитись горохом».
АЛЬБІЙ ТІБУЛЛ
(бл. 48—19 рр. до н. е.)
Поет, автор елегій (три книги) та поем переважно про кохан¬
ня, які разом з елегіями поета Лігдама та поетеси Сульпіції
складають т. зв. «Тібулліанський корпус».
ЕЛЕГІЇ
ВІЙНА І МИР
(І, 10)
Хто, розкажіть ви мені, хто вигадав меч смертоносний?
Що то за серце було? — Криця холодна, тверда.
Хто поміж людом посіяв незгоду, хто війни накликав?
Хто до загибелі нам путь найкоротшу вказав?
Ні, не винуймо його: на дикого звіра скував він
Те, що у злобі своїй ми на братів занесли.
Золото нас порізнило,.— хто чув про війну
та грабунки,
Як на бенкеті шумнім буковий кубок ходив?
Замків і веж у ті дні не було, і пастух безтурботний
Любо і солодко спав серед безпечних отар...
От коли б жити я мав,— щоб не бачить ганебної зброї,
Мідноголосих рогів, сурем не чуть бойових...
Нині ж рушай на війну, і спис уже десь наготові,
Що в неминучім бою віку вкоротить мені.
Батьківські лари, врятуйте мене: ви мене доглядали,
Як малолітнім хлоп’ям я пригортався до вас.
Згляньтеся й нині, старі й дерев’яні,
як досі зглядались
На старосвітський поріг прадідів давніх моїх.
Правда і честь не хитались тоді,
як без розкошів зайвих
108
В хаті сільській пробував простого дерева бог.
Він вислухав молитви, коли хто виноґрона приносив
Або вінок польовий клав на волосся йому.
Він вдовольнився малим: короваєм од власника дому
І золотим стільником від помічниці — дочки.
Тож одверніть мідноковані стріли, благаю, від мене:
Кращих ягнят із хліва я на офіру віддам.
Сам я за ними піду в найчистішім убранні своєму,
Кошики міртом впов’ю, міртом прикрашу чоло.
Жертвами вам догоджу я; хай інші беруться до зброї
І побивають грізних в лютім бою ворогів,—
Я про ті подвиги й січі волію на учті послухать,
Як красномовний вояк табори креслить вином.
Чорную смерть закликати війною,— скажіть ви,
для чого?
Всюди і так стереже, всюди чигає вона.
А під землею ж немає ні лук, ні садів-виноградів,—
Цербер лише навісний та осоружний Харон,
І невимовно смутні, обгорілі в огні похороннім,
Там, коло темних озер, тіні никають бліді.
Краще прославмо того, хто серед дітей та онуків
Стріне у хатнім теплі старість 'повільну свого.
Хто за отарою в горах блукає і певен, що вдома 1
Вірна дружина йому теплу вготує купіль.
Так би пожить і мені, щоб і в мене посивіли скроні
І пережиті літа в пам’яті встали моїй.
Мир би тим часом обходив поля... Осяйний,
благодатний,
Ти нам у ярма криві впріг непривичних волів,
Ти насадив виноград і соком міцним бурштиновим —
Батьківським давнім добром — серце дітей звеселив.
Тільки з тобою в шанобі трудівницький заступ і рало,
А войовницький шолом їсть невідступна іржа...
' (Н, 2)
-•ч
Слушне вітання зложімо: народжепня день наступає,
Всяк, хто надійде сюди, серцем до нас прихились!
Ладан горить на жертовнику, смоли горять запахущі,
Що з полудневих країн нам посилає араб.
Геній нехай би злетів і на почесть свою подивився,
Хай би прикрасив вінком кучері пінті свої.
Нардом нехай найчистішим йому б оросилися скроні,
Хай би вина й пиріжків жертву від тебе прийняв.
Хай би зичливо кивнув на благання твоє, о Корнуте...
109
Що ж отягаєшся ти?- От він киває — проси!
Передчуваю: благатимеш ти про подружжя кохаце —
Десь-то напам’ять боги знають молитву твою.
Ти ж не молитимеш жизних ланів, щоб по цілому світу
Люди орали тобі па здоровенних волах.
Ти ж не проситимеш перлів, що родяться
в морі Індійськім,
Де від проміння зорі води рожево горять.
Впало моління твоє. Стривай-по, крилом прошумівши,
Син Афродітин тобі пута несе золоті,
Пута, що вік на тобі, аж поки запізнена старість
Чисте поморщить лице і на волосся впаде.
Радісно дідом зустріти народження день і побачить,
Як порождіння нове прийде вітати тебе.
СЕКСТ ПРОПЕРЦІЙ
(бл. 54—48 рр. до н. е.)
Поет, автор любовних елегій (4 книги), пов’язаних з його осо¬
бистими переживаннями. Належав до гуртка новаторів і на¬
слідував Каллімаха,
ЕЛЕГІЇ
ТУЛЛОВІ1
(І, 14)
Хай у легкій насолоді над жовтими хвилями Тібру
Вина лесбійські міцні п’єш ти із чар дорогих
Та поглядаєш довкола, як бистрі човни пропливають,
Як вантажеві плоти важко на лямах ідуть,
Як садове верховіття густе підіймається струнко
Вгору — немовби ліси, що прикрашають Кавказ:
Все те не може, проте, дорівнятись утіхам кохання.
Знай, не зважає Амур навіть па цінні скарби.
1 Волкатій Тулл — заступник і друг Проперція, який
у 721 р. від заснування Рима був консулом разом з Окта-
віапом.
110
Чи супокою нічного приділить мені моя люба,
Чи насолоді віддасть довгий і радісний день —
Що мені Справжній Пактол (він пливе під дахамп
моїми!),
Що мепі перлів разки, зібрані в дальніх морях!
Втіхи сердечні мої підносять мене над царями.
Хай же тривають вони, поки живу і люблю.
Що за утіха скарби, як Амур неприхильний до мене!
Як непривітно зорять очі Кіпріди грізні!
Владна зламати вона велетенську потугу героїв
І найтвердішим серцям ладна завдати жалю,
І не страшиться вона на пороги ступить аравійські,
І на багрець укривал сміливо важить вона.
Як вона, Тулле, коханця на ложі розкішному мучить,
То кольоровість тканин — не порятунок йому.
Дай мені усміх її золотий — і зневажливо гляну
Я на могутність царів і на коштовні скарби.
ПАМ’ЯТНИК
(III, 2)
Кажуть, Орфею, що ти звірів зачаровував співом
І зупиняв течію диких фракійських струмків;
Скелі з гірських верховин, порушені струнами ліри,
Йшли у долину до Фів — скласти там підмурок стін;
Навіть на голос твоїх, Поліфеме, пісень Галатея
Гнала з блакитних глибин коней до Етни морських,
Тоні не здивуймо і ми, що, надиханий Вакхом і Фебом,
Натовпи ніжних дівчат спів зачаровує мій.
Вбога оселя моя; там не знайдеш колон Тенарійських,
Ні сволоків кістяних, ні золочених склепінь;
Сад мій, малий і звичайний, не рівня гаям’Феакійським:
Штучних нема там печер, ні водограїв дзвінких,—
Музи, проте, не тікають від мене, читач мій зі мною,
І Калліопі самій хори мої до душі.
Дівчино, щастя твоє, що прославлена ти в моїй книзі,
Кожна-бо пісня моя — пам’ятник вроді твоїй!
Бо ж піраміди царів, що до зір досягають високих,
Зевса Елейського храм — наслідування небес —
І незрівнянна краса надмогильного дому Мавзола
Мають зазнать на собі смерті суворий закон.
Дощ та палючий вогонь підточать їх славу всесвітню;
Роки ударять на них — порохом стануть вони,
Та не загине вовік та слава, що геній придбає,
Подвигів духу вовік сяє нетлінна краса.
111
ВТЕЧА
(III, 21)
В подорож я до Афін, до учених Афін вирушаю
Хай від любові та путь визволить душу мою.
В любої тут на очах невпинно вона виростала:
Щедру поживу собі — муку — Ерот постачав.
Все перепробував я, щоб од серця його одігнати,
Але зусюди мене бог невблаганний тіснив.
Засіб тут буде єдиний, о Цінтіє: землю змінити.
Зникне далеко з очей, зникне і з серця любов.
Гей, товариство веселе, женім корабель на простори,
Весла легкі раз у раз в темну пускаймо глибінь.
В добру годину напнімо вітрила на щоглі високій;
Чуєте: віє на вас вітер уже ходовий.
Вежі столичні, прощайте! І ви, мої друзі недавні,
І —невблаганна, черства — діво моя, прощавай!
Поколихають мене Адріатики води суворі,—
Буду благати не раз я бурепінних богів;
А як блакить іонійська мій човен домчить до Лехею,
Там, на спокійній воді, білі вітрила впадуть;
Трохи зостанеться ще суходолом себе потрудити,
Де розмежовує Істм води блакитних морів.
А наостанку Пірей привітає нас берегом славним,
І довгоруким шляхом 1 підемо ми до Афін.
Там я віддамся душею Платоновій дивній науці,
Там завітаю в твої, о Епікуре, сади;
Там я до мови візьмусь, що дзвеніла, як меч,
в Демосфена,
Дотепом, сіллю була в творах, Менандре, твоїх.
Там живописці славетні мистецтвом мене причарують,
Славні різьбарські дива очі мої прикують...
Так пропливатимуть роки: і час і віддалення наше
Вигоять серце трудне, болі нестерпні твої.
А як судилася смерть,— не від муки любовної згипу:
Гідно — без туги й бажань — стріну останній я день.
1 «Довгорукий шгях» — уздовж довгих мурів, що немовби дво¬
ма руками відгороджують шлях від Афін до порту Пірея.
9 817-5
Асс, давньоримська монета.
Мідь, бл. 269 р. до н. е.
Бюст Октавії (або Лівії).
Базальт, друга половина І ст. до
Портрет римлянина.
Бронза, остання чверть І ст. до н. е.
Кратер. Срібло,
кінець І ст. до н. е. — початок І ст. н. е.
Динарій.
Вл. 45 р. до н. е.
Динарій.
Вл. 87 р. до н. е.
Статуя Октавіана Августа.
Мармур, початок І ст. н. е.
Портрет римлянки з родини Флавіїв.
Мармур, 80—90 рр. н. е.
Рельєф Вівтаря Миру в Римі.
Деталі. Мармур, 13—9 рр. до н. е.
Флавіїв). 75—80 рр. н. е.
Колона імператора Траяна.
Мармур, 113 р. н. е.
9
10Sf
Гема Августа. Сардонікс, 12—7 рр. до н. е.
Динарій.
Динарій.
. Натюрморт з фруктами і вазою.
Фреска з міста Геркуланум.
Середина І ст. н. е
Сестерцій
з зображенням
імператора Гальби.
Бл. 71 р. н. е.
Монета
з зображенням
імператора Доміціана.
80—90 рр. н. е.
Кінна статуя імператора Марка Аврелія.
Бронза, бл, 170 р. н. е.
Мозаїка мавзолею Константна в Римі.
Деталь. IV ст. н. е.
ПУБЛІЙ ОВІДІЙ НАЗОІЇ
(бл. 43 р. до н. е.— 17 або 18 р. н. е.)
Один із найпопулярніших римських поетів, останній з поетів-
новаторів. Уславився поемами про кохання («Любовні елегії»),
обробками міфів про перетворення людей на тварин та рослини
(«Метаморфози») тощо. Його творчість мала великий вплив па
розвиток європейських літератур.
ЛЮБОВНІ ЕЛЕГІЇ
(І, 1)
Зброю віршем суворим і війни співать я збирався
Так, щоб до змісту пісень був відповідний і лад;
Рівні бриніли рядки; та враз Купідон, сміючися,
З другого, кажуть, рядка вкрав непомітно стопу.
— Хто тобі, хлопче жорстокий, дає на пісні моє право?’
Музам самим, не тобі, служим ми, віщі співці.
Що, як Мінерви білявої зброю захопить Венера
Чи смолоскипом махать стане Мінерва сама?
Та чи до речі ж було б царю&ати Церері над лісом,
А з сагайдаком ясній Діві — глядіти полів?
Питноволосого Феба чи можна озброїти гострим
Списом, чи Марсові слід ліру узять в Аонід?
Хлопче, надміру твоя велика держава і влада;
Ти ж, честолюбний, чому прагнеш нових перемог?
Все вже навколо твоє? Геліконії пишні долини?
Певно, не може і Феб ліру своєю назвать?
Тільки-но першим рядком, як годиться,
почну я сторінку,.
Зразу ж безсилим стаю, нищиш снагу ти мою.
В мене нікого й немає, щоб віршем легким оспівав я —
Чи то звабливий юнак, чи то дівчина струнка.
Так парікав я, а він з сагайдака, готового завжди,
Миттю на пагубу злу гостру виймає стрілу,
Дужим коліном він лука, мов місячний серп, вигинає:
«Маєш, поете, тепер,— каже,— оце оспівать».
Горе мені, бідолашному! Влучні ж у хлопчика стріли:
Ось я горю і в моїм серці порожнім'— Любов.
Що шестистопним рядком почну, п’ятистопним кінчаю-
Кину страховища звад, пісні військової лад.
Міртом тепер уквітчай прибережним злотисте волосся,.
Музо, і співи звучать хай з одинадцяти стоп.
1 /210 «Золоте руно»
Бібліотечна книга
113
СУМНІ ЕЛЕГІЇ
(III, 1)
Боязко входжу, вигнанцева книжка, надіслана в місто.
Стомленій, руку мені, друже-читачу, подай,
Та не лякайся, що станеться сором тобі через мене:
Ані єдиний рядок в книзі кохати не вчить.
Доля у пана мого не така, щоб він, пещасливий,
Мав прикрашати тепер жартами біди свої.
Твори, що склав він колись у зеленому віці па горе,
Надто він пізно кляне, пізпо ненавидить він.
Що я несу, переглянь. Крім смутку, не знайдеш
нічого,—
.До нещасливих часів пісня підходить цілком.
Тож коли через рядок хромопога накульгує пісня,—
Хтозна — у цьому стопа винпа чи довгі шляхи,
Не пожовтив мене кедр, і пемза мене не рівняла —
Краще, ніж пан мій, мені прибраній бути не слід.
Якщо попсовані літери будуть і плямами вкриті —
В цьому є знак, що змочив автор сльозами свій твір.
Може, в піснях непоправно звучатиме й мова
латинська —
Адже складав ці рядки в варварськім краї поет.
Якщо не важко, скажіть, читачі, куди прихилитись
Маю я, книжка, й які в Місті шукати місця? —
Так багатьох крадькома заникуючись я питала —
Ледве наваживсь один шлях показати мені.
— Хай же боги пошлють тобі те, що поет мій
утратив —
Щоб ти в вітчизні своїй віку спокійно дожив.
Швидше веди мене: йтиму, хоч я через море і землю
Довго з далеких сторін стомлені ноги тягла.—
Вчув він благання й повів: «Ось форум Цезаря,—
мовить,—
Там он святині,— від них названо й шлях цей святим.
Осьде xjpaM Вести стоїть, і вогонь, і
Палладіум в ньому,
Онде убогий палац давпього Нуми стояв,
Потім ми вхід в Палатіп, повернувши праворуч,
побачим,
Осьде і Статор — відсіль Рим свій початок веде».
Всьому по черзі дивуючись, бачу блискучий від зброї
Портик чудовий і дах, гідний безсмертних богів:
«Певно, Юпітера дім»,— я сказала, і думки такої у
Доказ побачила враз — був там дубовий вінок.
Взнавши, хто дому хазяїн, ізнов я промовила: «Справді,
Не помилилася я, так, це Юпітера дім.
Тільки ж навіщо, скажи, прикрашені двері тут лавром
Широколистим, що вкруг тінь простеляє рясну?
Може, тому, що цей дім постійно святкує тріумфи,
Може, й тому, що злюбив бог Левкадійський його?
Чи то завжди в нім свято, чи всім посилає він свято,
Чи, може, миру це знак, що дарував він землі?
Наче той лавр, ш,о зелений довіку і листу не ронить,
Так, може, буде й цей дім вічно стояти в красі?
Напис говорить мені,— цей вінок тут висить як згадка.
Що громадяни колись тут порятунок найшли.
Отче, чому ж громадянина ще одного не врятуєш,—
Він же на краї землі десь у вигнанні сумнім?
Знає,— покараний він справедливо, та тільки не злочин
Кару оту спричинив, а необдуманий крок.
Горе мені, бідолашній! Страшить мене й місце,
й володар,
І перед ними дрижить літера кожна моя.
Бачиш, як зблідла, якою безкровною стала сторінка,
Втративши певність усю, тупцяють СГОІІИ хисткі.
Хоч коли-небудь,— благаю я з батьком нашим у згоді,—
Хай би і пан мій також знову побачив цей дім!
Далі до білого храму довговолосого бога
Східці круті повели — ось увійшла я туди,
Де між чужинних колон стоять мармурові Бел іди
З батьком жорстоким, що меч твердо тримає в руці,
Де учених мужів старовинних, також і новітніх
Витвори духу лежать, рівно приступні для всіх.
Стала братів я шукати, за винятком тих, зрозуміло,
Що, їх пустивши у світ, батько і сам був не рад.
Марно шукала. Тим часом доглядач скарбів тих великих
Вже наказав і мені з храму святого піти.
В інший прямую я храм, що стоїть побіля театру,
Та виявляється — й він теж недосяжний мені.
Навіть в тОй дім, що відкривсь найраніше для творів
натхненних,
Нині Свобода мені заборонила зайти.
Долю поетову мусять нащадки його поділяти,—
Він у вигнанні, його твори — вигнанці й вони.
Може, з бігом часу, коли ми дочекаємось пільги,
I' над поетом самим Цезар зласкавиться теж!
Отже, благаю богів і тебе (не юрбі ж я молюся!),
Боже найбільший зі всіх, Цезарю, зглянься на нас!
7г Ю*
Якщо не вільно в громадському місці мені пробувати,
Хай я притулок знайду хоч у приватних домах,
І пісні мої, всюди відкинуті, зганьблені всюди,
Простому люду до рук, якщо можливо, віддам.
ЗИМА НА ЧУЖИНІ
(III, 10)
Може, і досі ще хто пам’ятає вигнанця Иазона,
В Місті зосталось іще, може, ім’я по мені,—
Знайте ж — під зорями, що пе спускаються
в море ніколи,
В дальній країні тепер я між чужинців живу:
Скрізь дикунів — савроматів, і бессів, і гетів
племена —
Навіть не гідні мене їхні самі імена!
Поки ще тепле повітря — тим часом нам Істр оборона:
Хвилями плинними він запобігає війні.
Тільки ж надійде понура Зима і весь берег зашерхне,
І від морозу стає біла, мов мармур, земля,—
Тут і Борей, і чшіги заважають нам жити під Арктом,
Небо тремтяче, і те ніби людину гнітить.
Падає сніг і лежить, під дощем і під сонцем не тане,
Твердне: суворий Борей робить довічним його.
Отже, і перший іще пе розтане, як випаде другії»,
У багатьох він місцях часто дворічний лежить.
І Аквілону бурхливого сила така, що високі
Башти з землею рівня, дахи з будівель зрпва.
Шкури та теплі штани від холоду злого рятують,
З тіла усього саме тільки й відкрите лице.
Часто від руху дзвенить льодинками вкрите волосся,
І на морозі блищить, біла уся, борода.
Не розпадаються вийняті, посуду форми зберігши,
Вина, і вже не черпать треба, а їсти*шматки.
Що вже казать, як струмки, переможені холодом,
тверднуть,
Чи як на озері тут воду копають крихку?
Навіть і сам, за ріку папірусодайну не вужчий,
Гой, що в собі звідусіль стільки поєднує хвиль —
Істр — навіть він, від жорстокого вітру
ізверху застигши,
Потай у море несе води блакитні свої.
Там он, де судна пливли, піші ноги ступають;
по хвилі,
116
Холодом скутій, тепер кіпські копита дзвенять;
Нипі мостами новими, що виросли над течією,
Тягнуть сарматські воли варварських безліч возів.
Віри мені не піймуть; таж нема за брехню нагороди,
Отже, здається мені, вірити свідкові слід:
Бачив я море безкрає, що теж від морозу застигло,
Води недвижні слизька вкрила й блискуча кора.
Але ж не досить і бачити: йшов я по хвилі затвердлій,
І не змочила вода зовсім моєї ноги.
Якби тобі довелося, Леандре, пливти в цій протоці,
Певно б, вода не була впниа у смерті твоїй.
Навіть дельфіни не можуть із хвиль до повітря
піднятись,
Бо навісної зими їх не пускає покров.
Мабуть, коли, махнувши крилом, Борей зашумів би,
Хвиль би пе збив і тоді на полоненій воді,
Не ворухнулись би судна, мов мармуром,
стиснуті льодом,
І розтинати б весло скованих вод пе могло.
Бачив я риб, що в льоду зависли, прив’язані міцно —
Деякі з пих навіть там ще зберігали життя.
Отже, як тільки надмірна Бореєва сила повіє
Чи над простором морським, чи над розливом ріки,
То через Істру рівнину, сухим Аквілоном закуту,
Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні —
Ворог на бистрім коні, стрілою крилатою грізний,
Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги.
Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних
ГІеоборонєне скрізь ворог добро забира.
Сіл нужденне добро — і рипучі вози, і худобу,
Всі ті достатку, які має злидар-селянин;
Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спипу;
Бачать востаннє вони рідні оселі й лани;
Падають інші, без жалю зубчастими стрілами вбиті:
Адже отруту страшну бистре залізо несе.
Те, що несила узяти з собою, в дорозі лишають,
І безневинні хатки палить ворожий вогонь.
Мир настає, то й тоді страхіття війни всіх лякає,
І не веде борозни ратай, налігши на плуг:
Тут, коли ворога бачать або і не бачать — бояться;
Тож необроблена скрізь, дика, мов пустка, земля.
Ані солодкі в тіні не ховаються тут виногропа -
І не шумує в діжках, піну здіймаючи, муст.
Яблук нема в цій країні. Не мав би Аконтій па чому
Слів написати своїй пані й підкинути їй.
117
Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі.
Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди.
Адже так широко світ розіслався безмежно-великий,
Нащо ж нам муки мені край цей відкрито сумний?
ЖИТТЯ ПОЕТЛ
(IV, 10)
Любощів ніжний співець, як свій шлях життєвий
перейшов я,—
Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.
Мила вітчизна моя — Сульмон, на джерела багатий;
Дев’ятдесят туди миль треба від Рима пройти.
Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той
затямив,
Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді *.
З діда і прадіда рід наш поважний із вершників
римських,
Не випадковість, не гріш в люди виводили нас.
Парость не перша в сім’ї:— коли я на світ появився,
Був уже брат у батьків, старший від мене на рік;
Але зірниця одна привітала народження наші,
День святкувався одип, тільки на два пиріжки.
Був то один із п’яти, зброєносній Мінерві відданих 2
Днів, коли перші бої в цирку кривавлять пісок.
В рапніх зелених літах нас виховують пильпо й
дбайливо:
В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав.
Брат мій від літ молодих вінець красномовства
х вподобав,
Форума сварки гучні вабили серце його.
Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,
Муза до тихих пісень кликала душу мою.
Часто мій батько мовляв: «Не за хлібне ти діло
берешся,
Славний Гомер, але й він так і помер нуждарем».
Батькове слово узяв до душі я і, Муз призабувши,
Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі,—
Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,
1 43 р. до н. е., коли обидва консули не дожили до кінця своїх
повноважень.
2 Поет народився па другий день п’ятиденного свята Міпер-
ви — 20 березня.
113
Що б пе почав я писать, вірші складались самі.
Роки тим часом минали — нечутною перше ходою,
Вільної тоги настав день для обох юнаків,
Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий.
Нахили серця, проте, не відмінилися в нас.
Брат мій подвоїти встиг у житті своїм десять
лиш років,—
Вмер, і я мав почуття, ніби себе я втеряв.
Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну.
Членом колегії трьох 1 деякий час я пробув.
Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний2,
Не до снаги-бо мені був той почесний тягар:
Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,
А честолюбство мені завжди огидне було;
Сестри до того ж аонські шептали
про творче дозвілля,
Що являлось і так даром найкращим мені.
Як шанував, як любив я прославлених Римом поетів!
В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.
Слухав я Макра старого читадпя — про «Птахів» поему
Та про отруйних гадюк, та про цілюще зело.
Часто Проперцій мені довіряв свою сповідь вогненну:
Щира й правдива приязнь нас сполучала обох.
Басс, славнозвісний сатирою,
славний гекзаметром ГІонтік —
Спільники любі були тих товариських зібрань,
І незрівнянний Горацій втішав нас багатством мелодій,
Пісні химерно-тонкій рідну навчивши струну.
Тільки на образ Вергілія знав я, і смерть передчасна
Вирвала раптом з життя приязнь, Тібулле, твою.
Галле, він твій спадкоємець, його спадкоємець —
Пррперцій,
Я в тому колі з’явивсь вже як четвертий співець.
Як я старіших колись, так мене привітали молодші;
Хутко Талія моя стала відомою всім.
А виступав я з читанням перед громадою в Римі,—
Ледве чи й раз поголить бороду вправився я.
Хист мій співецький збудила прославлена
в місті Корінна 3,
Так неправдивим ім’ям владарку звав я свою.
1 Поліційна установа.
2 Відмовився від магістратської кар’єри. Курія — сенат.
3 Корінна — римська красуня, в яку, очевидно, був закоханий
поет. ^
119
Досить тоді написав я, та все, що вважав негодящим,
Сам я — суворий співець — кидав в огонь без
жалю...
Правда, тоді, як я йшов на вигнання, багато сналив я
Навіть достойних пісень, в гніві на Музу свою.
Серце було в мене чуле, покірне Еротові серце;
Часто з найменших причин поломеніло воно.
Але хоч був я такий, хоч займавсь
, од найменшої іскри,
Та на іменні моїм плям і чуток не було.
Мало не хлопцем мене одружили; немила та жінка
Дуже недовго жила шлюбним зо мною життям.
Друга її заступила; не смію догани їй скласти,
Але недовго й вона ложе ділила моє.
Третя й остання діждала зі мною поважного віку,
Та й на заслання мене випало їй виряджать.
Мав і дочку я єдину, і внуків од неї діждався,
Двох вона мала дітей, але і шлюб не один.
От уже шлях свій промірявши,
батько помер мій спокійно,
Дев’ять десятків прожив він на своєму віку.
Гірко я плакав за ним, так оплакував сина свого б вій.
Матері скоро своїй шану останню я склав.
Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,
Що мого вислання день їх в домовині застав.
Щастя й моє, що недоля мене не при них перестріла.
Не довелося старим гірко за мною тужить.
Та як від мертвих не тільки ім’я на землі зостається,
І від високих кострів тінь одлітає легка,
І як про горе моє долине до вас поголоска,
І понад Стіксом мутним будуть судити мене,—
Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання —
Вчинок незважений мій, а не злочинство яке.
Мертвим належне віддав я; для тебе, читачу сердечний,
Знову продовжую я повість скорботну свою.
Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,
В кучері чорні мої позапліталася скрізь,
І переможний їздець на моєму віку олімпійський
Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком,—
Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи, .
Де чорноморський бурун в західні б’є береги.
Кари моєї причина і так аж занадто відома,
Але про власну біду свідчить не вільно мені.
Зрада супутників, прикрості слуг — що я згадувать
маю?
120
Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.
Тільки ж дух мій не стих, не скорився лихій я негоді,
Скупчив всі сили свої — перетерпіти біду.
Бід же на мене звалилося стільки на суші й на морі,
Скільки зірок золотих в небі високім горить.
Давнє дозвілля, солодке життя довелося забути
І в непривичній руці зброю належну піднять.
Берег сарматський, суміжний із племенем гетів
стрілецьким,
Зрештою нас привітав після набридлих блукань.
Зброя дзвенить тут довкола, та, щоб недолю забути,
На самотйні свою пісню складаю сумну.
І хоч нікого нема, хто б її привітав благодушно,
Але скорочує день, час забирає вона.
Дяка, о Музо, тобі, що живу я, страждання я зношу, .
І що це трудне життя не підломило мене.
Ти-бо потіху даєш, ти приходиш до мене, як ліки,
І заспокоюєш ти серце турботне моє.
Вождь і супутник єси: пориваєш мене від Дунаю,
На Геліконі мені місце почесне даєш;
Ти — це не часто буває — мені за життя ще з'єднала
Славу й потужне ім’я, шану посмертну співців.
Заздрість, що все сьогочасне принижує завжди
і ганить,
В пащі неситій моїх не поглинула пісень.
І хоча наша доба породила великих поетів,
Але прихильні були людські й до мене уста.
І хоч на думку мою є багато співців поважніших,
Поруч із ними й мене ставить ласкавий читач.
Передчування ж співецьке говорить мені —
та чи правла? —
Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.
Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з’єднали,—
Дякую красно тобі, любий читальнику мій.
МЕТАМОРФОЗИ
-*Ч
КНИГА VIII, ВІРШІ 611-724
ФІЛЕМОН І БАВКІДА
Так закінчив Ахелой. Те, що він розповів,
надзвичайно
Всіх здивувало. Один лиш наваживсь сміятися з цього
Впертий отой богоборець Іксіона син невгамовний:
’ДИ «Золоте руно» 121
Бібліотечна книга
«Вигадки, що розповів Ахелой: вже надто могучі
В тебе боги олімпійські, як можуть всі речі зміняти».
Всі остовпіли, й ніхто з них промови не міг ухвалити.
Перший Лелег серед всіх, нарешті, мовчання порушив,
Розумом зрілий і віком: «Безмірна небесная влада,
Краю нема і кінця їй: схотіли безсмертні — і сталось.
Сумнів твій тут не до речі. Ось слухай.
На горах Фрігійських
Поруч із дубом стоїть стіною обведена липа;
Бачив це місце я -сам, бо Піттей посилав мене
в край той
Дальній на ниви Пелопа, колись його роду підвладні,—
Нині болото; де край був залюднений — птиці
лишились.
В людському образі раз завітав сюди з сином Юпітер,
З Атлантідом, своїм жезлоносцем небесним на крилах.
Сотні осель обійшли олімпійці — благали спочинку,
В сотнях осель олімпійців не пущено. Радо зустріли
їх лиш пенати одді, очеретом болотяним вкриті.
Жив там старий Філемон і побожна стара з ним
Бавкіда.
Там оселились вони, ще за літ молодих поєднавшись,
Там і постарілись, в тій самій хаті. Жили-бідували,
Але на те не вважали, і вбожество їх не гнітило.
Слуг би ти в них не знайшов; їх двоє жило на господі,
Хазяйнували самі і самі ж собі вірно служили.
Ледве безсмертні боги завітали до вбогих пенатів,
Голови низько схиливши, в тісненькі просунулись
двері,—
Тут Філемон їх запрошує поруч сідать на ослоні,
А працьовита Бавкіда рядном той ослін покриває.
Потім до огнища йде і в попелі ще не холоднім
Жар вигрібає, кори докидає і листу сухого,
Труддо і пильно старечим дихаппям огонь здобуває,
Зносить з гори після того трісок та всілякого хмизу,
Дрібно ламає його, під казан мідяний підкладає
Й ту, що з грядок поприносив господар,
городину чистить.
А Філемон бере вила двозубі тим часом у руки
Й зараз хребтину задимлену з чорного балка здіймає.
З тої свинини, що довго про свята держали під дахом,
Він невеличкий шматок одрізає і варить в окропі.
Щоб не знудилися гості, щоб час їм минав
веселіше,
Розпочинають старенькі розмову. Прип’яті за вушко,
122
Висіли в хаті ночовки; мерщій наливають водою,
Вишнім богам присувають — обмити натомлені нош.
Ліжко було в них старе, з вербового дерева збите.
Був і тінник з осоки, на вербовій простелений рамі.
Ковдрою вкрила сінник господиня — так тільки у свята
Ліжко вона застилала, хоч ковдра, стара і дешева,
Тільки й придатна на те, щоби ліжко вербове вкривати.
От прилягли олімпійці. Приносить тоді господиня
Стіл, але стіл шкутильгає на ногу; малий черепочок
Вирівняв ногу старому служаці, а м’ята зелена
Зверху старанно його для почесної учти натерла.
Ставить тоді господипя двокольорові маслини,
Терен осінній смачний, прозорим налитий розсолом,
Редьку, цикорій і сир, а з сиром одцідженим поряд —
Яйця, що в попелі злегка спекла для гостей
ПОДОрОЯІНІХ.
Все те на глиняній чистій посуді. Вино розмішали
В глинянім чистім кратері, поставили букові кубки,
Пильно, уважно натерті пахучим зсередини воском.
Хутко по тому на стіл і гаряча з’явилася страва,
З нею й вино молоде... Трохи згодом все те одсувають,
Щоб переміну нову на тісному столі розмістити.
Тут і горіхи, і фіга, і фініки сушені в зморшках,
Сливи солодкі, пахучі, у кошику яблука стиглі,
А посередині меду стільник. І миліші від страви —
Щира і щедра гостинність та ясні обличчя старечі.
От примічають старі, що як стане кратер
порожніти,
То вже й не знать, відкіля самохіттю вино прибуває,
Вражені дивом таким, затремтіли старі богобійні,
Просять чудесних гостей пробачить за страву убогу...
Був на господі у них ще й гусак, що за сторожа
правив,—
Сторожа того вони й прирікають на жертву
безсмертним.
Довго він крилами бив, все з-під рук виривався
старечих,
Поки не вдавсь до гостей та й під ноги
до них не забився.
Гості йрму врятували життя і, підвівшись з-за столу:
«Так, ми безсмертні боги»,— прорекли.—
«Ми йдемо покарати
Селище ваше за гріх і блюзнірство.
Та ви пе страшіться:
Кара на вас не впаде. Отже, вашу оселю лишіте
'M1*
123
Й разом за нами ідіть на шпилі й полонини нагірні».
Божому слову коряться старі і, щосили обпершись
На подорожні ціпки, помаленьку збираються вгору.
Вже недалеко були й від вершини гірської,—
так, певне,
Пущена з лука стріла долетіла б — оглянулись — горе!
Все, що в долині було, затяглося болотом, і тільки
їхня хатина зосталась. Та поки дивуються диву,
Поки недолю сусідську оплакують, видко стареньким,
Як та хатина мала, що й для них затісною здавалась,
Храмом величним стає: замість сох піднеслися колони,
Замість гнилої соломи блищить непідроблене злото,
Різьблені двері важкі і мармуром висланий гапок.
Чують ласкаві слова — син Сатурра до них промовляє:
«Праведний старче, і ти, достойна та праведна жоно!
Що б ви хотіли від нас?» Поспитавшися ради
в дружини,
Спільне бажання тоді Філемон одкриває безсмертним:
«Хочемо бути жерцями і храму святого глядіти;
Та як у згоді дійшли до кінця свого віку земного,
Дайте і вмерти відразу обом, щоб мені не прийшлося
Бачить дружини в огні, та і їй щоб мене не ховати».
Так по їх волі і сталось. І храму вони доглядали,
Поки точилось життя. Раз, знеможені віком і кволі,
Вийшли із храму на ганок вони; обступили їм пам’ять
Давні події; стоять, розмовляють, аж бачить Бавкіда:
Зазеленів Філемон; придивився старий: його жінка
Криється листом — і от вже шумить верховіття
над ними.
Поки ще можпа було, розмовляли обоє, а потім:
«Друже, прощай»,— проказали, і вже одночасно корою
їхні уста поросли. І досі ще люди тамтешні
Вказують двоє дерев, що старе заступили подружжя.
Так повідали мені старі та шановані люди.
Правду святу говорили. Я бачив вінки там па вітті,
І, начіпляючи свіжу на древо гірлянду, промовив:
«Люди, шануй.те богів, то й вам тоді шана довіку».
ПУБЛІЙ ПАПІН1Й СТАЦГЙ
(бл. 45—96 рр. н. е.)
Автор епічного твору «Фіваїда» на міфологічний сюжет. Збе
реглися також його «Сільви»—32 поеми на різні теми (з при
воду народження, одруження, похорону, свят тощо).
СІЛЬВИ
(IV, 5)
Малим достатком щиро вдоволений,
З околиць Альби, святощів повної,
Тебе, Севере мій хоробрий,
Дзвоном чужих мені струн вітаю.
Вже холод зимній геть змандрував од нас,
Щоразу вищим сонцем подоланий,
Вже стихло море, сяє небо,
Вже Аквілони грізні минулись,
В новім уборі скрізь кучерявіють
Дерева ніжні. Всюди пташиний спів,
І знов лунають жаль і радість,
Що німували в душі зимою.
І знов я тішусь полем, самотністю
І власним дахом бідпим, задимленим,
Бо ж тут живим і добрим Вакхом
Піняться кубки мої кипучі.
І хай отар не чую тут мекання,
Ані худоби рику могутнього,
І хай ніа поклик мій само лиш
Відповідає луною поле,—
Я аре ж кохаю, мов отчину свою,
Цей кут гостинний: тут-бо мій вірш дзвінкий
Цариця війн, страшна і мужня,
Вкрила дарунками рук владичних.
А ти ще, друже, прагнеш розвіяти
Мою понурість і звеселить мене,
Мов Кастор, пильно вухом ловиш
Звук щонайменший, найменшу прикрість.
11 «Золоте руно»
Бібліотечна книга
125
Невже ж такого нам породив тебе
Лівійський берег (хай же красує він
Індійським жнивом і сабейським
Хай кіпамоном солодким дише).
Ніхто не вірить, що не на римських ти
Узгір’ях виріс, друже Септімію,
І після рідних лон устами
Не припадав до джерел латинських.
Бо й справді' хто ти? Ледве прибув у Рим;
А вже ні сліду вдачі пунійської,
Нема підступства. Рідним сином
Ти пропливаєш по водах Тібру.
Серед пащаддя пишних сенаторів
Вузьким і скромним сяєш ти пурпуром,
І все ж помітний -ти, бо ділом
Патриціанське являєш серце.
Твоя розмова, постать і вигляд твій —
Все разом свідчить: римлянин, римлянин
У Римі вже, у наших лавах
Славної Лівії кращий вицвіт.
Твій голос любить форум вибагливий:
Його чарує твій непідкушшй дар,
Піхов твоїх двосічне лезо
Завжди готове служити друзям.
Та сам ти любиш тихе сільське життя
Чи то в маєтку біля дідичних Вей,
Чи то в густих гаях латинських^
Чи у нрипадних Сабінських горах.
І там в прозовій тонеш ти творчості,
Далекий, метрам, але згадай мене
І в відповідь заграй на лірі,
Що задрімала в твоїм одлюдді.
МАРК ВАЛЕРІЙ МАРЦІАЛ
(бл. 40—104 рр. н. е.)
Уславився короткими епіграмами (12 книг). Крім того, писав
елегії (32) про гладіаторські змагання та інші, переважно
короткі, поетичні твори. В жанрі епіграми він був неперевер-
шений в усій римській літературі.
ЕПІГРАМИ
ДО ТУККИ
(XII, 44)
Епос складав я; і ти вже пад епосом сохпеш: я кинув,
Щоби натхненням своїм в тебе хвали не відбить.
От на котурни трагічні моя переноситься муза,
Але в трагічнім плащі вже походжаєш і ти.
Лірну струну колихнув я, Каменам Апулії любу,—
Знову хвилюєшся ти, плектр 1 перехоплюєш мій.
Сатури спробував я, ось і ти вже над ними працюєш,
Дистихів спробував я, ти вже й елегіком став.
Що є найменшого взяв я — почав епіграми складати,
Але і тут мій почин дихать тобі не дає.
Зрештою, Тукко, скажи, чого ти пе хочеш писати?
І що немиле тобі, те хоч для мене зостав.
ДО МУЗИ.
(VIII, 3)
Досить було б і п’яти: шість книжок чи там сім —
забагато.
Музо! Невже ж це тобі ще не остило співать?
Годі! Встидаймссь! Мовчім! Про славу ту людську
пе дбаймо:
Досить -того, що й так скрізь перечитують нас.
Он від надгробка Мессали розкиданий камінь лишиться,
Порохом стане сипким мармур Ліціна твердий,
А незрадливий читач не забуде мене, і мандрівник,.
їдучи з Рима, мене візьме в свій рідний куток.
Так я промовив, мовчу. А в одежі схилившись пахучій,
З сестер дев’ята — почув — відповідає мені:
1 Тілектр — маленька паличка або щось подібне, чим музиканта '
г.рали на струнних інструментах (медіатор).
11*
127
«Так? Ти покинеш, невдячний, складать свої
вірші веселі?
Будеш без діла сидіть, світ і людей проклинать?
Чи ти волієш на сцену — з високих котурнів віщати,
Чи в героїчних рядках славити війни та кров,
Щоб велемовний учитель виспівував твір твій у школі
Й голосом хриплим душив хлопців і чемних дівчат?
Ні! Хай про війни гримлять ті поважні
та славні писаки,
Що до йівночі сидять та переводять свічки,
Ти ж свої жарти складай та римською сіллю присолюй,
Хай в отих жартах життя вдачу пізнає свою.
Правда, розсудять не раз, що на вбогій
ти дудочці граєш,
Але ж при дудочці тій голосу сурем не чуть».
НА ХЕРЕМОНА
(XI, 56)
Що, мій Херемоне стоїку, смерть вихваляєш надміру?
Хочеш мені показать вдачу і дух мудреця?
Знаю, чесноту твою породили — твій кухоль надбитий,
Та безнадійне твоє огнище мерзле й смутне,
Та продірявлена ковдра, та ліжко тверде, та блощиці,
Також однака й легка тога удень і вночі.
Справді, ти духом великий: від чорного хліба, соломи
Та від терпкого випа хочеш навік одійти!
Ні, хай перину тобі покладуть із левконської вовни,
'Ковдра багряна нехай ложе укриє твоє,
Хай при тобі залишиться той хлопчик, що випа добірпі
В чаші недавно мішав і непокоїв гостей —
Був би ти радий потроїти Нестора давнього роки
Та й ні єдиного дня пе змарнувать для розваг.
Легко життя зневажати у бідності, в тузі злиденпій,
Мужність показує той, хто і в несгатках живе.
РИМОВІ
(X, 74)
О Риме, відпочить хоч па хвилину дай!
Клієнт утруджений вітаннями украй.
За сотню мідяків весь день в передпокою
Між тогопоспою вистоювать юрбою
128
(А переможець Скор із циркових рядів
Тягає золото десятками мішків) —
Як гірко те мені! Коли б я міг заправить
Щось за свої книжки, я не хотів би навіть
Степів Апулії, ні сіцілійськпх бджіл,
Ні золотих ланів, що заливає Ніл,
Ні Сетій, де вином красує діл багатий...
Я б одного хотів — удосвіта поспати...
ДО ЮЛІЯ МАРЦІАЛА
(V, 20)
Ах, коли б же то нам, Марціале любий,
Довелося діждать хоч на старість щастя:
По вподобі своїй укладать дозвілля,
У правдивих тонуть життєвих вигодах,—
Ми б не знали тоді ні вельможних танків,
Ні розправ судових, ні шумливих ринків,
Ані статуй препишних в домах багатих.
Наше діло було б: прогулянки, книги,
Поле, терми, гаї та джерела дальні.
Ото б радість була, безтурботна втіха...
Та ніхто не живе в* наші дні для себе:
Всі марнуєм ми час, а години плинутьт
Плинуть кращі літа і назад не прийдуть...
Хто — уміючи жить — пе схотів би жити?
(І, 33)
Геллія па самоті не оплакує батька ніколи;
Прийде хто-небудь чужий — так і зайдеться плачем.
Гелліє, той не смуткує, хто слави на тім заживає,
Тужить правдиво, чий сум свідків для себе не жде.
(IV, 44)
От він, Везувій, колись від садів-виноградів зелений,
Де у творила стікав сік найдобірніїиих грон.
Вакхове згір’я любіше йому за індійськую Нісу,
Хорам сатирів гірських вік незабутні шпилі,
Храм Венери, догідніший їй від лаконського храму*
Місце, що мужній Геракл іменем вславив своїм.
Все те в.огні полягло, потонуло у попелі сивім...
Певно, важкою бува влада всесвітня богам.
129
(VI, 53)
Викупавсь з нами веселий і з нами в гурті повечеряв,
Ліг, а на ранок його мертвого в ліжку знайшли.
Що ж йому смерть заподіяло наглу? — запитуєш,
друже.
Певно, приснився вночі лікар йому, Гермократ.
(IX, 81)
Авле, ти знаєш: читач мене хвалить, слухач поважає,
Гудять поети лише: пеопрацьований вірш!
Я не вважаю на те. Як справляю бенкет, то волію,
Щоб догодити гостям. Що мені смак кухарів?
(X, 23)
Прім Антоній пройшов без турботи свій шлях
много денний—
Сімдесят років прожив, восьмий десяток почав.
В роках минулих, у днях пережитих він думою ТОІІЄ,
І — недалека уже! — Лета йому пе страшна;
Топе в минулому він і пропащого дня не знаходить,
Прикрих не знає годин... все б він хотів пригадать.
Праведна, чиста душа існування поширює грані:
Втіху з минулого п’є — вдвоє живе на землі.
ДЕЦІМ МАГНУС АВСОНІЙ
(помер бл. 395 р. н. е.)
Найкращий з його творів — поема «Мозелла» (за назвою річки).
КВІТУВАННЯ ТРОЯНД
Вранці було навесні і холодом злегка колючим,
В світ повернувшися знов, віяв шафрановий день.
Повів той свіжий, що злегка тягнув перед кіньми
Аврори,
130
Кликав зажптп утіх перед задухою дня.
По перехресних стежинах блукав я у росянім саді,
Щоб підживити себе свіжістю ранніх годин.
Бачив, як роси студені, мов паморозь сива, лежали
Тут по зелених грядках, там — на пожовклій траві.
Як по широкім стеблі вигравали краплини округлі,
Важко долляті вночі опадом синіх небес.
Бачив, як, Пестуму цвіт, усміхалися горді троянди
Ранній блискучій Зорі, юній супутниці рос;
Як на замерзлих кущах розсипалися перли минущі
(Вмерти судилося їм з першими сяйвами дня!)
Хто розповість, чи Зоря з того цвіту червець переймає,
Чи убирає квітки в барву рожеву сама?
Барва та сама, і роси, і ранішній час квітування,
Мати та сама у них — владарка втіх чарівна.
Пахощі спільні, либонь... Але де вони, зір аромати?
Пахощі квітів земних — ближчі людським
почуттям.
Владарка Пафу звеліла квіткам і зорі своїй ранній
З тих же багряних тканин мати плаща па собі.
Я роздивлявся, як пуп’япки ніжні троянд набрякали,
Щоб розвернутися в цвіт хутко одна по одній.
Ця ще зелена замкнулася вся в укритті листвяному,
В .тої крізь листя тонке вже проступає багрець.
Ця розгорнула зелений вершок гострокутої шапки
І показала звідтіль личко рум’яне своє.
Та ^юскидала раніше обслони усі недоречні,
Щоб похвалитись мерщій ліком своїх пелюсток.
їй не терпиться: з’явити б красу своїх вінців веселих,
Темно-барвисту глибінь полум’яних осередь.
Ця ж, яка перше руділа у кучерях радісних, блідне
І осипає у діл мляві свої пелюстки.
Я дивував, як же скоро той час-рабівник набігає:
Ледве розкрились квітки, старість уже надійшла.
Поки я mqbhb, до краю обсипались жар і кармазин,
Вся від опалих квіток вже огневіє земля.
Скільки кольорів, скільки народжень і відтінків
скільки —
Все процвіло за добу і за добу одійшло!
Маємо жаль, о Природо, до тебе: така ти хвилинна,
Ледве покажеш свій дар — вже забираєш його.
Скільки триває доба, стільки й віку короткого квітамг
З юністю десь у плече старощі їхні ідуть.
Ранішня сходить зоря і народження рози вітає,
131
Ввечері звівшися знов, бачить загибель її.
Хай же і коротко їм одмірено дні прудкобіжні,—
Цвіт осипають вони, жити вродливі хотять.
Рви ж, о дівчино, троянди, збирай, поки молодість грає,
Не забувай: і твоє хутко життя пробіжить.
ІМ’Я НА МАРМУРІ
Літера тільки єдина блищить і дві крапки за нею
«Люцій!» — читаємо ми власне наймення мерця.
Далі нарізане «М», але «М» не цілком збереглося,
Камінь упав і вгорі літеру ту пощербив.
І не вгадає ніхто із остачі нужденної — Марій,
Марцій чи, може, Метелл тут під землю поліг.
Порозпадались на порох усі переплутані скалки,—
Як уложити тепер прізвище з них родове?
Чи ж дивуватися смерті людей? Не втече від загину
Камінь могили твердий, імені слава дзвінка.
КЛАВДІЙ КЛАВДІАН
(бл. 370—404 рр. н. е.)
Один з останніх видатних поетів у римській літературі. Його
рідна мова була грецька, проте він досконало володів латиною.
Найзначніщий його твір — «Про викрадення Прозерпіни» (не¬
завершений).
ВЕРОНСЬКИЙ ДІД
Щастя зазнав, хто кінчає свій вік у гнізді родовому,
В хаті, де жив юнаком, пізніх діждавшися літ,
Хто на ціпок припадає, де лазив колись у пісочку,
І про господу свою повість би міг розказать.
Зиски ніколи його не манили назустріч турботам;
Воду п’ючи, не схилявсь він до чужинних криниць,
Не гандлював на морях, не боявся ріжка бойового,
Форуму свари і гук геть стороною минав.
132
І непричетнії до справ, поприхильпий до міста тісного.
Знав і любив кругогляд широкополих ланів.
Роки числив по жнивах, був до консульських змін
неуважний.
Овоч йому звістував осінь, а квіти — весну.
Сонце вставало всякчас і заходило в нивах розлогих.
Між господарчих робіт розподіляючи день.
Цей от розложистий дуб він малим деревцем пам’ятає,.
Гай — одноліток йому, зріс і постарівся з ним.
Чорної Індії дальша для нього Верона сусідня,
Води Альпійських озер — берег Червоний йому.
Втім, його міць не зносилась і руки ще пе ослабли:
Третя пора життьова дужим його застає.
Інші нехай по світах, по Гіберіях дальніх мандрують—
Більше спізнають лише, щастя не знайдуть вони.
НІЛ
Добре тому, хто фароські лани лемешем розтинає;
Хмар він не жде грозових, що насуплюють небо
погоже,—
Не закликає ні вогкого вітру, що з заходу віє
Та з полуночі, ні дуг розмаїтих у барві мінливій.
Бо не дощами Єгипетський край плодоносний — і вільгу
Має без туч,— тут ясні небеса, тут вітри без потреби:
Радо він водами гілеще, поля затопляючи Нілом.
Ніл же із глибу земель полудиевих коритом широким
Від опломінених смуг, від гарячого Рака пробившись,
Плине у наші світи, несучи незвідані води
Із таємничих джерел (завжди марпувалася праця
Нору його віднайти; верхів’я його розпізнати
Ще не вдалося нікому): без жодного свідка поставши,
Гонить свою течію, під чужинним народжену небом.
Коліиуватим потоком по Лівії всій розплеснувшись,
Йде він по тисячі царств зчорнілих, як ніч, ефіопів,
І на спекоту під сонцем безжальним роковані землі
Зрошує — спраглим народам живий порятунок! І шшпе
Через Мерою, блемійців суворих і смаглу Сієпу.
П’ють його води твердий гарамант і гіррен-звіроловець,
Що величезні печери під наповзом скель заселяє,
Що здобуває гебен і кістку привозить слонову,—
1 племена, що у волос тугий стрілу заплітають.
Іпші, одмінні причини (і в пору незвичну) підносять
Води його живодайні. Не пут крижаних руйпування
133
І не дощі, випадаючи в горах, дають йому силу.
Тож, як тужлива зима доливає всі інші потоки,
Ніл зостається в своїх берегах. А як інші у межах
Мляво і скупо течуть, Ніл звичаєм своїм прибуває
І що посушливе літо бере від усіх водотоків,
Все те природа дарує йому,— по цілому світу
Зібрані пайки одним направляючи річищем дужим,
В пору, як Пес гарячіший стаєрі.розжеврює сонце,
Як випаровують води і кров стискається в жилах,
Як від проміння могутнього вісь світотвору яріє,—
Всупереч світові, Ніл зустрічає тоді свою зиму,
Намул приносячи свій хліборобові морем Егейським.
Він затримався і плеще грізний, мовби тонь Іонійська,
І на розлогі лани водяною гладінню лягає.
Хвиля над нивами ходить, над випасом хлюпають весла,
І, в полудневому сні задрімавши не раз безтурботно,
Бачить пастух, як по хвилі пливуть його хлів і худоба.
ПЕНТАДІЙ
‘ (бл. V ст. н. е.)
Один із авторів т. зв. «Палатипської антології»; докладніших
відомостей про поета немає.
ВЕСНА
Чую: надходить весна. Під зефіром весь світ оживає,
Повняться води теплом. Чую: надходить весна.
Проростом криється лан. Земля обігрілась на сонці,
В сяйві блакитного дня проростом криється лап.
В силу вбивається брость, зодягаються листом дерева,
Скрізь по зелених гаях сил пабирається брость.
Вже Філомела дзвенить... На Ітіса руки підносить
Мати душею тверда — вже Філомела дзвенить.
Води весняні гудуть, водоспадом у скелях шумують
прокидають луку, води весняні гудуть.
Скрізь незліченні квітки колихаються в ранковім світлі,
134
В долах Темпейських пахтять скрізь незліченні
квітки.
Ехо в печерах дзвінких повторяє худоби ревіння.
Котить до гір і гуде ехо в печерах дзвінких.
Лози винові цвітуть, по сусідніх в’язах поєднавшись;
Сплівшись подружжям витким, лози винові цвітуть.
Хмиззя, обмазане в глей, говорюїца ластівка носить,
Поки не зліпить гнізда — хмиззя обмазане в глей.
Серед платанів густих па ту пору дрімається любо:
Радісно в’ються вінки серед платанів густих.
Солодко вмерти тоді. Тож збігайте, нитки, з веретена:
Серед обіймів і втіх солодко вмерти тоді!
СУЛЬПІЦІЙ ЛУПЕРК
(бл. V ст. п. е.)
Один із авторів т. зв. «Палатинської антології»; докладніших
відомостей про поета пемав.
ТЛІННІСТЬ СВІТОТВОРУ
В світі кожна річ, хоч яка б могутня
Видавалась нам, похитнутись має;
Час іде, а з ним все стає зужите
І нетривале.
Так ріка міняє звичайне ложе,
Прокладає путь простобіжну, рівну,
І підмитий берег не зносить тиску
Дужої хвилі.
Так струмок гірський розбиває камінь,
' Сточується в грунті залізпе рало;
Стершись, блідне так золотий, на пальці
Ношений перстень.
НЕВІДОМИЙ АВТОР
НІЧНЕ СВЯТО ВЕНЕРН
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще не любив!
Йде весна, весна співуча, в світ іде нова весна;
З нею згоди серце прагне, з нею гнізда в’ють птахи,
І в дощах рясних і буйних пуща гонить ярий лист.
Владарко любові, завтра в затінку густих дерев
Між сільські осади наші ти вплетеш зелений мирт,
Завтра, Діонес, з тропу будеш суд давати свій.
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще пе любив!
Німфам править путь богиня в миртовий зелений гай:
«Німфи, йдіть, відкипув зброю, свято має хлопчик мій,
Має він іти без зброї, голий має він іти,
Щоб огнем кого не скривдив, щоб не стрелив з лука
він.
Йде Амур, і йдуть дівчата, але хто б повірить міг,
Щоб Купідон був безпечний, геть поклавши свій
сайдак?
Сторожко тримайтесь, німфи, він чарує, той божок!
Хоч і голий, весь при зброї з нами йде в поході він...»
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще не любив!
Шле звістовниць в гай богиня, шле дівчат до дівчини:
«Про одно тебе благаєм: вийдп звідси, Деліє!
Хай би ліс не бачив крові, хай би звір
пе знав стріли...
Так тобі Венера мовить: нині пе для тебе гай!
Так тебе богиня молить: дівчині пе гоже тут!
Троє кол танечним кроком, юрмами оточені,
По твоїх дібровах темних па всеиощпе свято йдуть,
Йдуть вони, вінки на скронях, від зелених сіл ідуть,
З ними Вакх, Венера з ними, з ними віщий бог пісень,
Цілу ніч безсопну буде тут дзвінкий лупати клич:
Прав світами, прав, Діано, вийдп звідси, Деліє!»
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще не любив!
136
От уже богиня каже ставляти квітчастий трон,
Буде звідси суд давати, грації при ній сидять.
Гібло, бризни нам квітками — всім, що гожий рік
приніс!
Гібло, в шаті стань зеленій, будь, мов Етпи красний
діл!
Килим кинь із зел пахучих па хвилясті спади гір,—
Прийдуть німфи з лук і поля, прийдуть німфи всіх
джерел,
Ті, що мають дім у горах, ті, що в лісі мають дах.
Горнучи дівчат до себе, мати втіх говорить їм:
«Хоч Амур і голий тута, небезпечний він для вас».
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще не любив!
Завтра день, коли з землею небо в любості злилось,
Щоб із вогких хмар весняних вивести веселий світ,
Зливами упавши гойно до земних родючих лон,
Завтра день, коли із шуму неосяжних Понту хвиль,
3-між двоногих білих коней, з-між морських
дивочних див
Виплеснув красу Діону водяний солоний нурт.
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще пе любив!
От вона перловим цвітом гойно красить день новий,
З леготом веспи здіймає пуп’янки рожеві перс;
Йде до теплих гнізд пташиних — і блискучі перли рос,
Що безхмарна ніч лишила, сипле на квітки сама.
Крапельки дрібпі помалу падають на зела лук
І бринять, тремтять сльозами в тяготі своїй легкій,
Барвою горять і грають на барвистім тлі квіток.
Завтра ця волога срібна, чистий дар сузір нічних,
Пуп’янки грудей дівчатам скропить у досвітній час.
Завтра цвіт -рясний троянди скине вповиття своє,
Пурпуру пелюсток ніжних, іцо Куиідон пестив сам,
Що скропила кров Діони, чиста кров безсмертних жил,
Пурпуру свого ясного від Зефірів, Сонця й Рос,
Вже не буде крить надалі під замкнутим пуп’янком!
Вже йому не стид для шлюбу виявить красу свою!
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще не любив!
137
Все богиня — кров і думку — подихом живить своїм,
В пориві керує творчім силами таємними:
В небі, на землі живущій, і в глибинах чистих вод,
Все вона сповняє палом, з сімені ростить свого,
Цілий світ веде тропою буйної родючості.
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще не любив!
То вона троянських ларів справила у римський край,
То вона лавернську діву синові у шлюб дала,
Марсові знайшла подружжя серед храму стін святих
І сабінських бранок гожих чаром пойняла своїм,
Щоб у світі став славетний рамнів і квіритів рід,.
Плем’я Ромула і Цезар, знаний у потомні дні.
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще не любив!
Пристрасть все пліднить довкола, поле й ліс
п’янить вона,
Сам Амур Діонин, кажуть, серед нив прийшов у світ.
Поле породило хлопця, а вона взяла до лон,
Серед трав і квітів буйних виплекала ту красу.
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще не любив!
Серед лук у жовтих дроках тішать міць свою бики:
Радісно у пору шлюбну, весело живеться їм!
В затінок спішать отари в полоні любовних чар...
І співучий рід богиня хилить під своє ярмо:
Лебедів кликучих зграї на просторі плес ячать,
1 дочка Терея плаче серед тоиолевих віт.
Знай: кохання.наплив буйний будить той солодкий
звук.
Не кажи: то жаль і скарга на суворість шлюбних пут.
Спів дзвенить, а я німую — де вона, моя весна?
Чом, як ластівка, не можу вилитись у співі я?
Музу я свою утратив, німувавши довгий час,
Згипув так через мовчання в давнину славетний край.
Хто любив, хай завтра любить,
завтра — хто ще не любпв.
КЛАВДІЙ РУТІЛІЙ НАМАЦІАН
(кінець IV — початок V ст. п. е.)
Останній римський поет-язичник; займав високі посади, автор
елегічних поем із ліричними описами природи.
ПРОЩАННЯ З РИМОМ
Слухай, могутній, мене, подоланного світу владико —
Риме, до вишніх богів взятий у зоряний круг *.
Слухай, кормителю люду і батьку богів невмирущих 2,
(Через твої вівтарі ближчі і ми небесам),
Славлю тебе і допоки живу, тебе славити буду:
Хто у тобі побував, вік не забуде тебе.
Сонце померкне скоріш у зневажливій пам'яті
людській,
Як твоя слава і честь наші покине серця.
Сяєвом сонячним ти опромінюєш землю розлогу,
Це лише в берег її хвилею б’є Океан.
Феб, мандрівник кругосвітній, для тебе жене
свої коні:
Сходить, заходить — і скрізь бачить господу твою.
Кроку твого не задержав гарячий пісок африканський,
Не затримали сніги заходу дальніх земель.
Як тільки може на північ створіння живе розселитись,
Скрізь про чесноту твою чутка пройшла голосна.
Ти племена супротивні з’єднав у родовищі спільнім 3,
Навіть неволю і гніт їм па добро повернув.
Бо ж поневоленим ти горожанства свого уділяєш:
Світ цей, як був спочатку, Римом віднині стає,
І пошановані в нас, мовби власного роду початок,
Мати Венера і Марс — римської слави батьки.
Ти переможець ласкавий і зброї межу покладаєш,
Вмієш у вдачі своїй Марса й Веперу з’єднать.
Серце собі звеселяєш війною і лагідним миром,
Бореш украй вояків, зборених милуєш ти.
1 Місто Рим за-лізніших часів було обожнене, і на його честь
ще імператор Адріан спорудив спеціальний храм.
2 Так називає поет Рим, бо він об’єднував під своєю владою
' людей усього відомого, тоді світу. Релігійні культи п Римі
' затверджувалися сенатом і цародпими зборами.
31Це в 212 р. імператор Каракалла дав усім вільнонародженим
жителям Римської імперії право римського. громадянства,
і через це, па думку автора, Рим став «родовищем спільним»
народів.
139
.Люди шанують здавен, хто вино їм подав і оливу,
Хто лемешем дорогим землю уперше зорав *;
■Зносять Пеанові жертви за дивне мистецтво лікарське,
Кажуть: за труд життьовий сів між богами Алкід,
Ти ж, незрівнянний, весь світ переміг у тріумфі закону,
В праві єдиному ти людність землі поєднав,—
Божеська шана належить тобі до найдальших народів,
Що миротворне твоє двигають, нині ярмо.
Зорі в твоїм обертанні, цілйй оглядаючи всесвіт,
Не зустрічали ніде царства такого, як ти.
Не спромоглася на те ассіріян прославлена зброя,
Тільки сусіду свого перси збороти могли,
Парфян царі і владики Тірійські, зроставши по черзі,
Одному тільки один свій накидали закон.
Ти, народившись, був не багатший на люд і на зброю,
Але тверезе чуття, мудрість велителя мав:
Був на війні справедливий, у мирних угодах
розважний,
От і зійшов на верхи в силі і славі своїй.
Влада твоя у світах — за чесноту твою нагорода,
Подвиги зносять тебе вище, як доля сама.
Тяжко трофеїв твоїх полічити окраси високі,
Так неспромога злічить зорі ясні в небесах.
Очі блукають, засліплені храмів твоїх мерехтінням,
Можна подумать: боги там невмирущі живуть.
Чи ж говорити про води — вгорі, на повітряних арках,
Навіть Іріди дуга вдержати їх не могла 2.
Можна сказати: то гори здіймаються небу назустріч,
Колом Гігантів сама Греція б їх нарекла.
То перехоплені ріки ти в мури свої завертаєш:
Терми жадібні твої воду озерами п’ють.
Та прохолода удепь відсвіжує спеку жагучу:
Солодко струменем тим спрагу суху гамувать.
Але й джерелами власними сам ти рясний понадміру
І самородних криниць досить таїш у землі.
Так із Тарпеї колись прорвалися води гарячі
І від ворожих полків захистом стали тобі 3-.
1 Вино дав, згідно з міфом, Діоніс-Вакх, оливу — Мінерва,
а першим орачем був Тріптолем з Елсвсіна.
2 Гордістю Рима були його водогони — акведуки, аркади яких
ввижаються поетові пе нижчими від райдуги (дуга богині
Іріди), що, згідно з міфом, підтримує хмари земною вогкістю.
3 Під час війни рпмляп з сабінами римлянка Тарпея по-зрад¬
ницькому відкрила ворогам прохід на Капітолія, але з узгір’я
ринув гарячий потік і перегородив противникам шлях/-''.
14Q
Нині б вони зоставались,— сказав би я: то —
випадковість,
Але, зробивши своє, в грунті пропали вони.
Чи ж говорити про зелень дерев під дахами твоїми,
Де полонені птахи навіть узимку дзвенять.
Ця безнастанна весна пом’якшує року суворість,
І на пишноти свої темна не важить зима.
Риме, зведи свої скроні лаврові, забудь свою старість
І, поновивши буття, в кучерях стань молодих.
Хай твій зубчастий вінець золотистою сяє дугою,
Хай блискавичні вогні мече твій щит золотий.
Кривду нехай і нещастя твої забуття поволочить,
Хай затамується біль, згояться рани твої.
Завжди у горі й біді ти щасливого ждав повороту,
З кожної втрати умів взяти пожиток собі.
Так, западаючи, зорі віщують відродження власне,
Так, пощербившися вкрай, місяць являється знов.
Карою впала на Бренна колишня його перемога,
Рабством суворий самніт успіх покутував свій Ч
Після грізних перемог був примушений Пірр утікати,
Щастя своє бойове тугою збув Ганнібал.
Як усе те, що не може втонути, з великим напором
Рине вгору чимдуж з моря бездонних тих вод,
Як, нахиляючи.світоч, ми збільшуєм полум’я кволе,
Так з лиховісної тьми ясно підносишся ти.
Стій же павік, і закони свої заповідуй століттям,
І не лякайся один Долі суднйх веретен,
Хоч і минається скоро вже тисячу сто сімдесятий
Неба нічний оборот, як заснували тебе 2.
Хай же майбутні літа пропливають тобі безтурботно,
Поки красує земля, поки горять небеса.
Все те гартує тебе, що захитує інші держави,
А гартуватись в біді — значить воскреснути зпов.
Хай же на здобич тобі упадуть племена нечестиві,
Схилиться в порох нехай готів нестриманий люд.
Хай заспокоєні землі несуть тобі знову податки,
Варвареькі дані нехай сиплються в лоно твоє.
Хай тобі орють пад Рейном, і ГІіл затопляє долину,
Щоб годувати тебе, владаря й батька свого.
1 На початку IV ст. самніти після битвп в Кавдійських між¬
гір’ях примусили римлян укласти з ними ганебну угоду;
проте відновлена пізніше війпа закінчилася перемогою
римлян.
* 1169 рік від заснування Рима (416 р. н. е.).
12 «Золоте руно»
Бібліотечна книга
141
Хай тебе Африка щедра небаченим жнивом втішає:
Грунтом славетна вона,— ти її кропиш дощем *.
Хап і латинські лани виповняють засіки пашнею
І з-під авзонських давил точиться добре вино.
Хай же і Тібр, очеретом убравши себе тріумфальним,
На слугування тобі вигладить хвилю свою.
І надбережжя засипле твоє найдобірнішим крамом
Від гесперійських земель, з дальніх заморських
країн.
1 На думку стародавніх римлян, північний вітер з Італії при¬
ганяв дощові хмари до Африки.
СЛОВНИК ІМЕН ТА ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ
Авліда — портове місто, де зібралося ахейське військо перед
походом на Трою.
Авфід або Ауфід — річка в Апулії на півдні Італії.
Австр — південний вітер.
Аїд або Гадес — ім’я бога підземного царства, куди потрапляли
й де перебували померлі. Згодом Аїдом стали називати
й саме підземне царство.
Акант — колюча декоративна рослина.
Аквілон — північний вітер у римлян.
Алкід — Геракл.
Аллоброги — галльське плем’я, що брало участь у змові Каті-
ліни проти римської республіки в 63 р. до н. е.
Альба — місто поблизу Рима.
Амом — бальзамоносна рослина.
Анк Марцій — легендарний цар Риму.
Аоніди — музи.
Аонські сестри — аоніди, музи.
Апельот або Апеліот — східний вітер.
Аполлон — син Зевса, ясний, сонячний бог (як такого його
звали ще Фебом, а пізніше ототожнювали з богом сонця
Геліосом). До його функцій належало також віщування,
прорікання майбутнього, він був ще й покровителем мис¬
тецтв, зокрема музики й поезії. Тому його зображували
в супроводі дев’яти муз — богинь мистецтв. У цій функції
мав ще одне ім’я — Мусагет.
Аргейський або Аргоський — із міста Аргос на Пелопоннесі.
Арес або Арей — бог війни у давніх греків.
Аркт — поетична назва півночі (пор. Арктика). ,
Артеміда — богиня полювання, охоронниця дівочої цноти, по¬
мічниця при пологах.
А тлантід — син Атланта, тобто Меркурій.
Атлас — гірське пасмо в Північній Африці.
Атріди — сини Атрея Менелай і Агамемнон, легендарні владарі,
учасники Троянської війни, оспівані в Гомеровій «Іліаді».
Афіна — дочка Зевса, богиня мудрості, наук і військової
справи.
Афродіта або Кіпріда — богиня вроди й кохання.
Афродітин син — Ерот, у римлян Купідон, або Амор.
Ахелой — бог однойменної річки в Греції.
Ахерузія або^Ахерусія— печера у Віфінії (Мала Азія), де
нібито був вхід до країни мертвих.
Весси — одне з фракійських чи дакомісійських племен.
Барбітон — струнний музичний інструмент, різновид ліри.
Борей — північний вітер.
Бренн — полководець галлів, які напали на Рим наприкінці
IV ст. до н. е.
Вакх — одне з імен бога Діопіса.
Веї — колишнє етруське місто поблизу Рима.
Венера і Марс — «римської слави батьки»: Вепера була матір’ю
Енея, а Марс — батьком Ромула і Рема.
12*
143
Верона — місто на півпочі Італії.
Галатея — нереїда, морська німфа.
Ганнібал — карфагенський полководець, який після багатьох
перемог зазнав поразки від римлян у 202 р. до н. е.
Гебр — річка у Фракії.
Геліконія — країна навколо гори Гелікон у Середній Греції.
Гера — головна богиня на Олімпі, дружина Зевса.
Геракл або Геркулес — найелаветніший з міфічних героїв, що
відзначався надзвичайною силою. Про його подвиги існує
багато легенд.
Геріон — триголовий велетень, убитий Гераклом.
Гермес — бог, посланець, вісник. Посилав людям сновидіння,
супроводив померлих до підземного царства. Його вважали
також богом торгівлі, винаходів.
Гесперійські землі — міфічна країна на далекому заході.
Гети — дакомісійське плем’я на нижньому Дунаї.
Гетульський — із Гетулії, країни на півночі Африки.
Гефест — син Зевса й Гери, бог вогню і ковальства, чоловік
Афродіти.
Гіберія або Іберія — 1. Піренейський півострів; 2. Країна в За¬
кавказзі, на території сучасної Грузії.
Гіблейські бджоли — з околиць міста Гібла на о. Сіцілія, що
славилися своїм медом.,
Гігес — легендарний владар малоазійської держави Лідії. Його
незліченні багатства ввійшли в прислів’я.
Гієрон — сіракузький цар (V ст. до н. е.), що ввійшов в історію
(чи принаймні в історію літератури) переважно завдяки
Піндарові, який в своїй оді оспівав його перемогу в зма¬
ганні на колісницях.
Гіменей — бог шлюбу.
Гімнет — легкоозброєний воїн.
Давн — міфічний владар А'пулії.
Даки — плем’я, що жило на території теперішньої Румунії.
Данайці — одне з давньогрецьких племен.
Дарданці — інша назва троянців.
Дев’ята муза — Талія.
Демосфен (бл. 384—322 рр. до н. е.) — афінський оратор.
Дистих — елегійний розмір, у якому чергуються рядки гекза¬
метра та пентаметра.
Діва — тобто Астрея, богиня правди, дочка Зевса і Феміди;
ще: весталка, жриця богині Вести.
Діеспітер — Юпітер.
Діонея — богиня Венера.
Діонин — тобто Діонеї-Венери.
Діоніс або Вакх — сип Зевса й дочки фівапського царя Кадма
Семели, бог вина і виноградарства, веселощів і втіх. Культ
Діоніса в грецькій міфології виник пізніше, ніж кульг
олімпійських богів.
Діоскури — Кастор і Ііолідевк, брати, сини Зевса, герої грець¬
ких міфів.
Долопи — ахейське плем’я у Фессалії.
Дорійці — давпьогрецьке плем’я.
Евріпіл — протока між о. Евбея і континентальною Грецією.
Едіп — міфічпий володар Фів, герой Софоклових трагедій «Едіи-
цар» та «Едіп у Колоні». Після смерті Едіпа почалася
боротьба за його володіння і спадщину («Едіпові вівці»,
144
бо головне ного багатство становили отари). У цій війні
загинули, вбивши один одного, обидва сини Едіпа.
Елейський храм — храм Зевса в Олімпії.
Еллін, сміливий — філософ Епікур (341—271 рр. до н. е.), за¬
сновник філос.офії, близької до матеріалізму.
Енній Квінт (бл. 239—160 рр. до н. е.) — римський поет, автор
кількох драм і епосу.
Егрурія — країна на території теперішньої Італії, нині Тос¬
кана; римляни довгий час воювали з етрусками.
Ерос або Ерот — син Афродіти, бог кохання.
Есквілін — один із семи горбів у Римі.
Євфрат — ріка в Месопотамії, на території теперішнього Іраку.
Зевс — син Кроноса, тому 'іноді його називали ще Кронідом
або Кроніоном, головний бог у грецькій міфології.
Іди — в римському календарі 13 або 15 числа місяця.
Іліон — укріплене місто троянців.
Іріда — райдуга, вісниця богів..
Істм — Корінфський перешийок.
Істр — давня назва Дунаю.
Ігіс — син Терея і Прокни.
Іфіанасса — Іфігенія, дочка Агамемнопа.
Кадм — син фінікійського царя Агенора, герой грецьких легепд.
Згідно з переказами заснував місто Фіви, переміг і вбив
дракона, а з зубів дракона, які він посіяв па полі біля
Фів (Кадмове поле), народилися озброєні люди, що почали
нищити одне одного.
Калліопея або Калліопа — одна з муз.
Калхас або Калхант — ахейський жрець.
Камени — римська назва муз, супутниць Аполлона.
Кастор — один із Діоскурів.
Квірити — нащадки Марса, римські громадяни.
Кера — богиня смерті. У декотрих поетів ідеться про кількох
Кер, і вони ототожнюються з Парками.
Кілікія — країна на південному сході Малої Азії.
Кінамон — запашна рослина.
Кірн — юнак, приятель Теогпіда, якому поет адресував свої
елегії, переважно повчального характеру.
Котурни — взуття трагічних акторів.
Куми — давнє місто на Апоннінському півострові, в якому
жила міфічна пророчиця Сівілла.
Купідони — юні супутники богині кохання Венери.
Лаконський — спартанський.
Лар — у римлян дух, захисник родини, а також його зобра¬
ження.-
Ларісійський — тобто з міста Ларіса у Фессалії.
Леандр — юнак, що втопився, намагаючись перепливти Гелле-
спонт.
Левконська вовна — вовна з Галлії.
Лета — ріка забуття в Аїді.
Лесбос — острів в Егейському морі, славний у давнину своїми
поетами.
Лехей — мис у Корінфській затоці.
Лівійський — від Лівії, давньої назви Північної Африки.
Лінія — країна на південному заході Малої Азії. Ксапт (Ксац-
тові течії) — ріка в Лікії.
Лін — міфічний співець.
145
Ліціи або Ліціній — імовірно Гай Ліціній Мурена, римський
полководець, сучасник Ціцеропа і Цезаря.
Мавсол або Мавзол— владар Карії в Малій Азії, надмогильний
пам’ятник якого називався мавзолеєм.
Матінські шпилі — гори в Апулії, на півдні Італії.
Марс— римський бог війни.
Марсове поле — в околицях Рима за річкою Тібр.
Мельпомена — муза трагедії або взагалі поезії.
Менапдр (бл. 341—290 рр. до н. е.) —давньогрецький автор
комедій.
Мессала Марк Валерій Корвін — римський полководець, прия¬
тель імператора Августа.
Меценат — приятель імператора Августа, покровитель митців.
Мідяни — індоіранське плем’я, що населяло північний захід
території нинішнього Ірану. Грецькі історики й поети
мідянами називали перські війська.
Мікени — давнє місто па Пелопоннесі, Агамемнонова столиця.
Мінер в а — богиня мудрості та оборони в римлян.
Мінос — легендарний цар Кріту, суддя в Аїді.
Міріад а — десять тисяч.
Мірмідонці — ахейське плем’я, на чолі якого стояв Ахіллес.
«Місто» — так римляни називали столицю своєї держави.
Мойра — Доля, таємнича, нездоланна сила, що тяжіє над людь¬
ми й над богами. Часом її уявляли в трьох втіленнях —
Парках, з яких одна визначала людську долю, друга пряла
нитку цієї долі, третя перетинала ту нитку, коли людина
помирала.
Нереїди — дочки Нерея, одного з морських божків, водяні нім¬
фи, тобто божественні істоти у вигляді вродливих дівчат.
Нестор — володар міста Пілос на Пелопоннесі, довгожитель.
Нікея — місто в Малій Азії.
Ніса — легендарне місто в Індії, де нібито народився бог Діоніс.
Окс — давня назва ріки Амудар’я.
Олімп — гора на півночі Греції. За уявленнями давніх греків
на ній жили боги (тому їх звали «олімпійцями»).
Олімпійські змагання — відбувалися через кожні чотири роки,
але Овідій помилково відлічує п’ять років.
Орк — бог царства мертвих у римлян.
Орфей-ісмарієць — міфічний співець із міста Ісмар у Фракії.
Пад або Падус — ріка По в північній Італії.
Паллада — одне з імен богині Афіни.
Палладій — статуя Афіни Паллади, що нібито впала з неба.
Пан — козлоногий бог лісів і взагалі дикої природи.
Иапірусодайна ріка — Ніл у Єгипті.
Парка — богиня долі у римлян.
Парфи або Парфяни — войовниче іранське плем'я, що жило
на південь від Каспійського моря; вороже римській дер¬
жаві. Високий ковпак (тіара) — типовий для них головний
убір.
Пейто — богиня умовляння, переконування, супутниця й поміч¬
ниця Афродіти і Гермеса.
Пелаєгійці або Пеласги — в «Енеїді» вжито замість «ахейці».
Поліфем — один із кіклопів, якого осліпив Одіссей.
Пелопові мури — ахейські міста на Пелопоннесі.
Пенати — духи предків та їхні зображення в римлян.
Цергам — інша назва Іліона.
146
Пірей — порт в Афінах.
Піріфой — цар міфічного племені лапіфів, приятель Тесея.
Пірр — володар Епіру в Греції, воював з римлянами, але не
мав успіху. «Піррова перемога» — поразка.
Піттей — син Пелопа, володар у місті Трезе на Пелопоннесі.
Піфагор — давньогрецький філософ, засновник філософської
школи в VI ст. до н. е.
Плутон — бог підземного царства мертвих.
Плутос — бог багатства у греків.
Понтійський — той, що з південного узбережжя Понту (Чор¬
ного моря).
Понтіфекс — головний жрець у римлян.
Пріам — володар Трої.
Пріала замок — Іліон.
Пунійський — карфагенський; пунійцями римляпи називали
карфагенян.
Рамни (Рамнес, Тітіес і Лукерес) — три первісні частини рим¬
ського народу.
Рсда — віз.
Ромулові чада — нащадки Ромула, тобто римляпи.
Сабейський — із країни Саба в південній Аравії.
Сабінські гори — гори неподалік від Рима.
Саійці або саї — одне з племен, що населяли Фракію (на Бал¬
канах) .
Саки — кочове скіфське плем’я в Азії.
Сандекс — рослинний барвник.
Сарди — столиця давньої малоазійської країни Лідія.
Сармати або савромати — кочове іранське плем’я.
Сатурна царство — золотий вік людства в далекому минулому.
Селена — богиня місяця, уособлення місячного сяйва.
Сенатор — один із вищих урядовців у Римі, член сенату.
Сетій — давне місто в ІІаціумі.
Син Сатурна — Юпітер.
Сідонські купці — купці з міста Сідон у Фінікії (тепер Ліван).
Сільван — бог рослинності у римлян.
Соракт — гора в Етрурії (Італія).
Статер або статир — срібна, а іноді й золота монета.
Сі ікс — річка в царстві мертвих.
Талія — муза комедії.
Тарпея — скеля на Капітолійському горбі в Римі.
Тсртар (інколи ототожнюваний з Аїдом)—найглибше і най-
темніше місце в підземному царстві.
Тевкри — жителі Тевкрії.
Тевкрія — одна з назв країни троянців.
Тенар—мис па півдпі Пелопоннесу, де видобували мармур.
Тенарове війятя — на мисі Тенар, як вважали, нібито був вхід
до царства мертвих.
Тенед або. Тенедос — острів біля узбережжя Малої Азії.
Терей — міфічний фракійський володар, чоловік Прокни.
Тесей — афінський герой, уславлений своїми подвигами.
Тідея син — Аякс або Еант.
Тібр — річка в Середпій Італії.
Тітій — велетень, ворожий олімпійським богам.
Тіфіс — керманич аргонавтів.
Тіфон або Тіфоей — міфічне страховище; змагався з Зевсом за
рдаду над світом, але Зевс подолав його і привалив вул¬
147
каном Етна. Отож коли Тіфон поворухнеться, починається
виверження вулкана.
Тога і туніка — плащ і сорочка в римлян; червона облямівка
тоги — ознака повноліття римського громадянина.
Трітонія — богиня Афіна.
Тулл Гостілій — легендарний дар Риму.
Улісс або Улікс — римський варіант імені Одіссей.
Фавоній — західний вітер.
Феб — одне з імен бога Аполлона.
Фракія — країна на північному сході Балканського півострова.
Форум — центральна площа в Римі.
Фрігія — країна в Малій Азії.
Фрігійський — іноді вживалося замість «троянський».
Харон — перевізник душ через ріки у підземному царстві
мертвих.
Халдейський — тобто «вавілонський».
Цекуб — цекубське вино.
Цербер або Кербер—триголовий пес, вартовий у царстві мерт¬
вих.
Церера — богиня збіжжя у римлян.
Янус — божество світла, початків та кінців у римлян; його
зображували з двома обличчями.
ЗМІСТ
Білецький Андрій. Коротко про античну поезію « . 5
ДАВНЯ ГРЕЦІЯ
ГОМЕР
Іліада. Переклад Бориса Тена
Пісня VI, віріпі 119—236 15
Пісня VI, вірші 369—496 18
Одіссея. Переклад Бориса Тена
Пісня IX, вірші 88—115 21
Пісня IX, вірші 181—490 22
ГЕСІОД
Роботи і дні. Переклад Володимира Свідзінського
Вірші 109—201 (П’ять поколінь) ..... 31
ТІРТЕЙ
«Добре вмирати тому...» Переклад Григорія Кочура . 34
«О юнаки...» Переклад Григорія Кочура .... 34
«Воїни, непереможного в битві Геракла нащадки!..»
Переклад Григорія Кочура t. 35
СОЛОН
«Знаю, що занепадає...» Переклад Андрія Содомори . 36
«Не звинувачуйте чмарно богів...» Переклад Андрія Со¬
домори 36
«З темної хмари...» Переклад Андрія Содомори . . 36
«Море хвилює...» Переклад Андрія Содомори ... 37
«Місто, наш край...» Переклад Андрія Содомори . . 37
^ МІМНЕРМ
«Гасне життя, гасне радість...» Переклад Григорія Кочура 38
«Ми, наче лист навесні...» Переклад Григорія Кочура . 38
ТЕОГНІД
«Кірне, прп доброму розумі бувши...» Переклад Григо¬
рія Кочура 39
«Бідність найбільше гнітить» Переклад Григорія Кочура 39
#3евсе, дивуюсь тобі я...» Переклад Григорія ІІочура , 39
149
«Правду говорять, мій Кірне...» Переклад Григорія
Кочура 40
«Крила тобі дарував я...» Переклад Андрія Содомори . 40
«Тіло бездушне моє...» Переклад Андрія Содомори . 40
«Світом блукаючи...» Переклад Андрія Содомори . . 40
«Горе! Зазнавши біди...» Переклад Андрія Содомори . 41
«Підлому хто посприяв...» Переклад Андрія Содомори . 41
«Тільки-но десь переливами...» Переклад Андрія
Содомори 41
«Ворога ворог...» Переклад Андрія Содомори ... 41
КСЕНОФАН
«Чиста сьогодні долівка...» Переклад Андрія Содомори 42
«Те, що в людей у ганьбі...» Переклад Андрія Содомори 42
«Тож, коли б коні й воли...» Переклад Андрія Содомори 42
АРХІЛОХ
«Серце, серце!..» Переклад Григорія Кочура ... 43
«В_ думках не Гігес...» Переклад Андрія Білецького . 43
«Смуток, Перікле...» Переклад Андрія Содомори . . 43
«Всі шляхи богам відкриті...» Переклад Андрія Содомори 44
«Хтось із саійців...» Переклад Андрія Содомори . . 44
«Не люблю вождя ставного...» Переклад Андрія Содомори 44
СЕМОНІД
«Найвища в світі влада...» Переклад Андрія Содомори . 44
ГІППОНАКТ
«Коли б хоч раз...» Переклад Андрія Содомори . . 45
«Гермесе, Майї спну...» Переклад Андрія Содомори . 45
«Але мені не дав ти...» Переклад Андрія Содомори . 46
АЛКЕЙ
«Міддю сяє великий дім...» Переклад Григорія Кочура 46
«Не розумію звади...» Переклад Григорія Кочура . . 47
«Зевса-батька й Леди сини могутні...» Переклад Андрія
Содомори 47
«Досить, кажуть, бід па Пріама спало...» Переклад
Андрія Содомори 47
САПФО
«Барвношатна владарко, Афродіто...» Переклад Григо¬
рія Кочура 48
«До богів подібний мені здається...» Переклад Григорія
Кочура 49
«Діви Нереїди...» Переклад Григорія Кочура ... 49
«...I до пас із Сард...» Переклад Григорія Кочура . . 50
«З Кріту ти сюди...» Переклад Андрія Содомори . . 50
«Дай мені в хвилини благань узріти...» Переклад Андрія
Содомори 51
<<Кажуть ті...» Переклад Андрія Содомори , f f 5J
*50
АНАКРЕОНТ
«Сивина вкриває скроні...» Переклад Григорія Кочура 52
«Кобилице фракіянко...» Переклад Григорія Кочура . 52
«ЗлотовоЛосий Ерот...» Переклад Андрія Содомори . 52
АНАКРЕОНТИКА, АБО АНАКРЕОНТИЧНА ПОЕЗІЯ
«У коней ми на стегнах...» Переклад Григорія Кочура 53
«Я хтів Атрідів славить...» Переклад Григорія Кочура . 53
«Та й щаслива ж ти, цикадо!..» Переклад Григорія Ко¬
чура 53
«Жінки мені говорять...» Переклад Андрія Білецького 54
«Сумно жити не кохавши...» Переклад Григорія Кочура 54
ІВІК, АБО ІБІК
«Лиш навесні...» Переклад Андрія Содомори ... 55
АЛКМАН
«Слабнути став я...» Переклад Андрія Содомори . . 55
«Сплять усі верховини...» Переклад Григорія Кочура . 56
СІМОНІД
Фермопільські написи.- Переклад Андрія Білецького . 56
Епітафія (Написна могилі). Переклад Андрія Білецького 56
ПІНДАР
Перша піфійська ода. Переклад Андрія Содомори . . 57
ВАКХІЛІД, АБО БАКХІЛІД
Тесей. Переклад Андрія Содомори 62
І
ЕСХІЛ
Хор з трагедії «Прометей закутий». Переклад Бориса
Тена 64
СОФОКЛ
Хор з трагедії «Антігона». Переклад Бориса Тена . . 65
ЕВРІПІД, АБО ЄВРЇПІД
Хор з трагедії «Іпполіт». Переклад Федора Самоненка 67
АРІСТОФАН
Хор з комедії «Хмари». Переклад Бориса Тена . . 68
КАЛЛІМАХ
«Якось один атарнієць...» Переклад Андрія Содомори . 69
«Нині почув я...» Переклад Андрія Содомори , , 70
£51
ТЕОКРІТ, АБО ФЕОКРІТ
Рибалки (Ідилія XXI). Переклад Федора Самоненка . 70
«Друже, награй мені щось...» Переклад Андрія Содомори 72
ДАВНІЙ РИМ
ТИТ ЛУКРЕЦІЙ КАР
Про природу речей. Книга І, вірші 62—148. Переклад
Миколи Зерова 75
ГАЙ ВАЛЕРІЙ КАТУЛЛ
«Плач, Венеро!..» Переклад Миколи Зерова ... 77
Поет про себе. Переклад Миколи Зерова .... 78
До Фурія та Аврелія. Переклад Миколи Зерова . . 78
«Наш дім поставлений в куточку...» Переклад Миколи
Зерова 79
До Корніфіція. Переклад Миколи Зерова ... 79
«Знову весна...» Переклад Миколи Зерова ... 79
До Цідерона. Переклад Миколи Зерова .... 80
Про Лесбію. Переклад Миколи Зерова .... 80
Про своє кохання. Переклад Миколи Зерова ... 80
ПУБЛІЙ БЕРИЛІЙ МАРОН
Перша еклога. Переклад Миколи Зерова .... 81
Четверта еклога. Переклад Миколи Зерова .. . . 83
Енеїда
Книга II, вірші 1—198. Переклад Миколи Білика . 85
Книга II, вірші 199—227. Переклад Миколи Зерова . 91
КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК
Оди
До Пірри (І, 5). Переклад Миколи Зерова . . 92
До Таліарха (І, 9). Переклад Андрія Содомори . . 93
До Левконої (І, 11). Переклад Миколи Зерова . . 93
Римській державі (І, 14). Переклад Миколи Зерова 94
До Хлої (І, 23). Переклад Миколи Зерова ... 94
До ліри (І, 32). Переклад Миколи Зерова ... 95
«Богів почитувач...» (І, 34). Переклад Миколи Зерова 95
«Хлопче, я не з тих...» (І, 38). Переклад Андрія Со¬
домори 96
«В години розпачу...» (II, 3). Переклад Миколи Зерова 96
До Ліцнія Мурени (II, 10). Переклад Андрія Содомори 97
До Постума (II, 14). Переклад Миколи Зерова . . 97
«Нехай юнак...» (III, 2). Переклад Григорія Кочура 98
До Лідії (III, 9). Переклад Андрія Содомори . . 99
До Мельпомени (III, ЗО). Переклад Миколи Зерова . 100
До Торквата (IV, 7). Переклад Миколи Зерова . . 100
Еподи
Епод 1. Переклад Андрія Содомори .... 101
Епод 16. Переклад Миколи Зерова .... 103
Сатира шоста другої книги. Переклад Миколи Зерова . 104
152
АЛЬБІЙ ТІБУЛЛ
Елегії
Війна і мир (І, 10). Переклад Миколи Зерова . . 108
«Слушне вітання зложімо...» (II, 2). Переклад Мико¬
ли, Зерова 109
СЕКСТ ПРОПЕРЦІЙ
Елегії
Туллові (І, 14). Переклад Миколи Зерова . . . 110
Пам’ятник (III, 2). Переклад Миколи Зерова . . 111
Втеча (III, 21). Переклад Миколи Зерова . . . 112
ПУБЛІЙ ОВІДІЙ НАЗОН
Любовні елегії
«Зброю віршем суворим...» (І, 1). Переклад Григорія
Кочура 113
Сумні елегії
«Боязко входжу...» (III, 1). Переклад Григорія Кочура 114
Зима на чужині (III, 10). Переклад Григорія Кочура 116
Життя поета (IV, 10). Переклад Миколи Зерова . 118
Метаморфози
Книга VIII, вірші 611—724. Філемон і Бавкіда. Пе¬
реклад- Миколи Зерова 121
ПУБЛІ^ПАПІНІЙ СТАЦІЙ
Сільви
«Малим достатком щиро вдоволений...» (IV, 5). Пе¬
реклад Миколи Зерова 125
МАРК ВАЛЕРІЙ МАРЦІАЛ
Епіграми. Переклад Миколи Зерова
До Тукки (XII, 44) 127
До музи (VIII, 3) . . 127
На Херемона (XI, 56) 128
Римові (X, 74) 128
До Юлія Марціала (V, 20) 129
«Геллія на самоті...» (І, 33) 129
«От він, Везувій...» (IV, 44) 129
«Викупавсь з пами...» (VI, 53) 130
«Авле, ти знаєш...» (IX, 81) 130
«Прім Антоніи...» (X, 23) 130
ДЕЦІМ МАГНУС АВС.ОІІТЙ
Квітування трояпд. Переклад Миколи Зерова . . 130
Ім’я на мармурі. Переклад Миколи Зерова . . . 132
КЛАВ ДІЙ КЛАВДТАН
Веронський дід. Переклад Миколи Зерова . . . 132
Ніл. Переклад Миколи Зерова ...... 133
153
ПЕНТАДІЙ
Весна. Переклад Миколи Зерова .
СУЛЬПІЦІЙ ЛУПЕРК
Тлінність світотвору. Переклад Миколи Зерова
НЕВІДОМИЙ АВТОР
Нічне свято Венери. Переклад Миколи Зерова
КЛАВДІЙ РУТІЛІЙ НАМАЦІАН
Прощання з Римом. Переклад Миколи Зерова .
Словник імен та географічних назв
Золоте руно.
380 3 античної поезії: Збірка.
Для серед, і ст. пік. віку /[Упо¬
ряд., передм., біогр. довідки та
словн. імен, геогр. назв А. О. Бі-
лецького]; Худож. оформл.
І. В. Коптілова.— К.: Веселка,
1985.— 156 с., іл.— (Бібл. сер.).
До збірки включено зразки творчості
найвідоміших поетів Давньої Греції та
Риму.
З 48.0-§020000-206 206.85. А
М20в(04)—85
БИБЛИОТЕЧНАЯ СЕРИЯ
ЗОЛОТОЕ РУНО
Из античной поззии,
Сборник
(На украинском язьіке)
Для среднего и старшего
школьного возраста
Художественное оформление
Игоря Викторовича Коптилова
Составление, предисловие,
биографические справки
и словарь имен и географических названий
Андрея Александровича Билецкого
Киев «Взсзлка»
Редактор В. І. Романець
Художній редактор А. О. Ливепь
Технічний редактор Ф. II. Резник
Коректори М. Г. Гапдзій, М. 3. Воловин
ІБ № 3168
Здано на виробництво 02. 04. 85.
Підписано до друку 26. 07. 85.
Формат 84Х100/ів. Папір друк. № 1.
Гарнітура звич. нова. Друк високий.
Умовн. друк. арк. 7,6+16 вкл.(1,68)=9,28.
Умовн. фарб.-відб. 11,84.
Обл.-вид. арк. 7,96+16 вкл.(і, 11) =9,07.
Тираж 40 000 пр. Зам. 817-5. Ціна 65 к.
Ордена Дружби народів видзвництво «Веселка»,
252050, Київ-50, Мельникова, 63
Львівська книжкова фабрика «Атлас»,
290005, Львів-5, Зелена, 20,
ІйМШШШІйМШ